Без мови немає нації! · p. 1página original ↗ Петро АНТОНЕНКО Н
Фото Олександра Литвиненка а час завершення роботи над цим числом “СП” ми мали лише попередні результати від ЦВК, ситуація може змінитися, коли ви отримаєте газету. За пропорційною системою, тобто по голосуванню за списки партій на 15.00 вівторка ЦВК обробила 91,65 % бюлетенів. Партія регіонів набрала 31,24 % голосів. “Батьківщина” — 24,68; Компартія — 13,66; УДАР — 13,58; “Свобода” — 9,85. По другій половині виборів — у 225-ти одномандатних округах іде битва за кожен мандат, цілі баталії по округах, де кандидати від влади й опозиції набрали приблизно однакову кількість голосів. Опозиція заявляє, що окружні комісії прагнуть підтасувати результати. Чому така ситуація саме по мажоритарних округах? Це наслідок повернення до змішаної системи, коли лише половина парламенту обирається за списками партій, а друга — по округах. Ця система діяла у нас на виборах 2002 року. Повернення назад — це фактично визнання того, що “політична структуризація”, становлення партій зазнали краху. Але повернення до мажоритарки, нехай навіть у половинному обсязі, за що голосували і влада, і опозиція, означає повернення найбрутальніших методів виборів. Загалом опозиція (якщо рахувати три опозиційні сили — “Батьківщину”, УДАР і “Свободу”) вибори програла, при тому, що голосування за списками партій вона сумарно виграє. Але голосування за списками — це лише половина виборів. А ось по округах — повна перемога влади, кандидатів-регіоналів, висунутих з’їздом, самовисуванців — членів ПР або прихильників цієї партії. Поразка опозиції по мажоритарці має низку причин. Перша — величезний фінансовий ресурс влади, адже майже всі найбільші олігархи давно на її боці. Друга — адміністративний ресурс влади, який під час цієї виборчої кампанії застосовувався з особливим нахабством. Третя — відсутність єдності опозиційних сил, що проявилося в паралельному висуванні кількох кандидатів по одному й тому ж округу. Та справжнє волевиявлення народу проявилося не на мажоритарці, а саме під час голосування за списки партій, адже тут визначалися істинні рейтинги політичних сил. Так-от, ці вибори опозиція виграє,
ПАМ’ЯТІ 1111 ПОЛІТВ’ЯЗНІВ
Без мови немає нації! · p. 1página original ↗ 28 жовтня відбулися вибори до Верховної Ради України 7-го скликання. Виконали свій громадський обов’язок 58 % виборців — найменший показник за всю історію наших парламентських виборів.
і в цьому її велика моральна перемога. Але чи буде перемога влади по округах настільки тотальною, що дозволить їй набрати сумарно 300 мандатів, тобто конституційну більшість, що загрожує непередбачуваними наслідками. Попри все, необхідно продовжувати політичну структуризацію суспільства, становлення справжніх партій. Чи знову задеклароване деким перед виборами об’єднання партій зостанеться порожньою обіцянкою? Суспільство прагне оновлення політикуму. Показником цього став крах “Нашої України”, проекту під ці вибори, очолюваного однойменною партією з включенням Української народної партії і КУН. Цей проект ледве набрав 1 % голосів. І це — партія Майдану “Наша Україна” і більший уламок колишнього могутнього Народного руху — УНП! Це союз із державницькою правоцентристською ідеологією! Суспільство відкинуло ці політичні сили. Натомість прагненням до оновлення стало голосування за УДАР, цілком новий політичний проект, партію, що задекларувала чітку опозиційність до влади. І нарешті, високий результат “Свободи”, яка вперше стає парламентською партією, відбиває невдоволення виборців владою, їхній потяг до національних цінностей і до рішучості у їхньому відстоюванні. Кілька слів про успіх Компартії. Причина у соціальних проблемах. Саме на цьому комуністи побудували свою виборчу агітацію з притаманним їм єзуїтством: начебто критикуючи владу за соціальні біди, лукаво замовчували, що самі є часткою цієї влади, входячи у правлячу коаліцію парламенту. Але успіх комуністів —
це ще один мінус владі з її недолугою соціальною політикою. Утім, це урок опозиції, яка ставила соціальні питання на третій план. А ще — більше змагалася між собою, ніж із комуністами. Як можна було не використати у виборчій кампанії, опонуючи комуністам, дві дати, про які практично забули: 80-річчя початку Голодомору і 75-річчя Великого терору 1937 року? Звичайно, вплинуло й те, що з приходом нової влади практично згорнуто відновлення історичної правди, розкриття злочинів комуно-радянського режиму. А наші співгромадяни, даючи стільки мандатів комуністам, виявляється, надто легко забувають трагічні уроки історії. Нинішні вибори стали чи не найбруднішими за часів незалежності — йдеться загалом про виборчу кампанію. Це констатували практично всі міжнародні місії спостерігачів (російську чи від СНД, звісно, не рахуємо, їхній “одобрямс” був прогнозованим). Ось лише заголовки понеділкових повідомлень, які говорять самі за себе: Місія Європарламенту: У кандида5 тів не було рівних можливостей. ПАРЄ: Український народ заслуго5 вує на кращі вибори. ОБСЄ: Ці вибори — крок назад у порівнянні з попередніми. Місія Канади: Ці вибори не абсо5 лютно чесні, бачимо регрес. Комітет виборців України зазначив, що ці вибори були найбруднішими від 2004 року. Та життя на виборах не закінчується. Тож продовжуватимемо будувати незалежну і демократичну державу.
Продовження теми на стор. 2
ПОЕТИЧНА АНТОЛОГІЯ “СТРІЛА”
ІВАН ДРАЧ ПРО АНДРІЯ МАЛИШКА
10–11
ДУМА ПРО ЛІРНИКА ТЕРЕШКА
Події, факти, коментарі · “Дати гідну відсіч тим, хто зазіхає на наші права”. · p. 2página original ↗ Один із лідерів Об’єднаної опозиції “Батьківщина”, віцеспікер парламенту Микола Томенко звернувся до членів дільничних та окружних комісій із проханням не виконувати злочинних розпоряджень керівництва обласних адміністрацій Центральної України. Микола Томенко розповів, що до нього звернулися працівники обласних адміністрацій кількох областей Центральної України і повідомили, що 29 жовтня голови обласних адміністрацій, які, як відомо, за сумісництвом є головами обласних виборчих штабів Партії регіонів, провели наради, на яких у панічній та істеричній формі звинуватили місцеву владу в повному провалі на виборах (зокрема у Київській, Черкаській, Житомирській, Кіровоградській областях за партійними списками Партія регіонів із великим відставанням опинилася на другому місці, а перемогла Об’єднана опозиція “Батьківщина”). “Так сталося, що керівники більшості областей Центральної України, які доповідали Віктору Януковичу, що вони тотально контролюють ситуацію в регіоні, і поводилися протягом останніх років як місцеві царьки, які все можуть, сьогодні за партійними списками повністю програли вибори”, — констатував Микола Томенко. За його словами, для того, щоб хоча б у якийсь спосіб утриматися на посадах, вони дали вказівки представникам обласних адміністрацій і головам райадміністрацій тиснути на членів дільничних і окружних комісій із метою вилучення незаповнених протоколів по багатомандатному округу та заміни протоколів, які вже пораховані, на нові протоколи. Коментуючи такий план можливої підміни результатів виборів за партійними списками, Микола Томенко наголосив, що в принципі це майже неможливо, оскільки сьогоднішні, згідно з чинним законодавством, чисті протоколи пронумеровані, обраховані та передані на зберігання до окружних комісій. Крім того, Томенко додав, що Центральний штаб Об’єднаної опозиції “Батьківщина” має всі протоколи з мокрими печатками і в одномандатних, і в багатомандатному округах, а також контролює подачу електронних протоколів і відповідність їхніх номерів номерам, що їх має Центральний штаб в оригінальній версії. “Таким чином будь-яка підміна протоколу дуже легко буде відслідкована”, — підкреслив він. З огляду на це, звертаючись до представників дільничних і передовсім окружних комісій, Микола Томенко зазначив: “Звичайно, за ці кілька днів можна заробити близько 500 гривень, а десь, може, й 500 доларів, але таке порушення однозначно буде відслідковане і кримінальна відповідальність за дії такого порядку становить від 2 до 6 років ув’язнення”.
Події, факти, коментарі · “Дати гідну відсіч тим, хто зазіхає на наші права”. · p. 2página original ↗ “Влада брутально фальшує результати виборів до Верховної Ради України 7-го скликання. Через нахабні фальсифікації результати, оприлюднені на сервері ЦВК, кардинально розходяться із результатами, зафіксованими у протоколах з “мокрими печатками” з виборчих дільниць. Масштаб фальсифікацій, а також те, що внесення даних на сервер ЦВК контролюють співробітники СБУ, свідчить: схему фальсифікації розробили і реалізують із найвищих владних кабінетів на Банковій. Шляхом цих фальсифікацій, подібних яким за обсягом Україна не бачила за всю історію незалежності, влада намагається вкрасти кожен третій голос, відданий за ВО “Свобода”, та кожен третій округ, де переміг свободівець”, — заявив лідер Всеукраїнського об’єднання “Свобода” Олег Тягнибок. Також лідер “Свободи” наголосив: “Схема фальсифікації, яку застосовує режим Януковича, та її однотипність застосування в різних регіонах свідчить: влада заздалегідь готувала план безпрецедентного спотворення результатів волевиявлення. Ми вчергове не просимо, а вимагаємо від ЦВК припинити масштабне фальшування результатів волевиявлення у 90-му виборчому окрузі на Київщині, 189- му — на Хмельниччині та у київських округах № 215 і № 223. У цих округах перемогу здобули свободівці — кандидати від об’єднаних сил опозиції. Ці результати закріплено протоколами з “мокрими печатками” з усіх дільниць округів. Зараз в округах відбувається масштабна фальсифікація з метою спотворити результати волевиявлення. Повсюдно застосовується схожа технологія: результат, внесений у протоколи, не збігається з результатом, введеним в електронну систему підрахунку голосів. А окружна виборча комісія, очевидно, за вказівкою Банкової, у підсумковий протокол вносить фальшиві дані, нібито “помилково” внесені на сервер, а не реальні результати суми протоколів із виборчих дільниць. Ще один спосіб перекрутити результати волевиявлення — направлення протоколів “на доопрацювання” та штучне зволікання з підбиттям підсумку виборів в ОВК.
Всеукраїнське об’єднання “Свобода” вимагає від ЦВК негайно втрутитись у ситуацію та припинити вчинення злочинів на вищезазначених округах. “Свобода” закликає владу негайно покласти край масштабним фальсифікаціям. Ми вимагаємо від Служби безпеки України припинити спотворювати результати волевиявлення українців. Юридична служба ВО “Свобода” щодо кожного зазначеного випадку підготувала відповідний позов і вимагає не оприлюднювати остаточних результатів волевиявлення у цих округах до закінчення розгляду позовів. “Свобода” також вимагає від Генеральної прокуратури негайно покласти край брутальному порушенню виборчого законодавства. Водночас “Свобода” закликає українців прийти під вищевказані ОВК і вимагати від зловмисників припинити злочинні дії, спрямовані на спотворення результатів волевиявлення громадян. Очевидно, що будь-який результат, який не відповідатиме результатам паралельного підрахунку голосів на основі протоколів із “мокрими печатками”, свідчитиме, що влада вкотре не склала іспит на дотримання Конституції. У такому разі українці просто зобов’язані дати гідну відсіч тим, хто зазіхає на наші права.
Довідка. 29 жовтня 2012 року лідер ВО “Свобода” Олег Тягнибок спільно з Арсенієм Яценюком та Іваном Кириленком відвідали проблемні ОВК в Києві й закликали їхніх членів, попри шалений тиск, не вчиняти кримінального злочину — фальсифікації результатів волевиявлення, адже саме члени ОВК виявляться “стрілочниками” в схемі, розробленій і реалізованій Банковою. Згідно з паралельним підрахунком голосів, який проводить ВО “Свобода”, в окрузі № 223 єдиний кандидат від опозиції свободівець Юрій Левченко перемагає провладного кандидата Віктора Пилипишина з відривом у 1 423 голоси. Відрив єдиного кандидата від опозиції в окрузі № 215 свободівця Андрія Іллєнка від провладного кандидата Галини Гереги становить 1 576 голосів. Так само зі значним відривом на Хмельниччині у 189-му окрузі лідирує свободівець Ігор Сабій. У Білій Церкві ОВК нахабно зафіксувала результати виборів, які кардинально розходяться із фактичними даними, зазначеними в протоколах, виданих офіційним спостерігачам (згідно з ними, переміг кандидат від ВО “Свобода” Олександр Марченко).
www.svoboda.org.ua
кого селища “Мамаєва слобода” Костянтина Олійника, який є автором ідеї і головним організатором проведення цього дійства. Він прагне, щоб уже в недалекому майбутньому “День української козачки” став всеукраїнським святом.
Олександр ЛИТВИНЕНКО Фото автора
Події, факти, коментарі · “Дати гідну відсіч тим, хто зазіхає на наші права”. · p. 2página original ↗ Партія УДАР планує співпрацювати у новій Верховній Раді з партіями, які бачать демократичний шлях розвитку України. Про це заявив Віталій Кличко на брифінгу в прес-центрі УДАРу: “Ми готові сідати за стіл переговорів і підписувати угоду про спільні дії в парламенті з опозиційними силами. У нас є план дій “Європейське майбутнє України”, три ключові напрямки якого: боротьба з корупцією, з безвідповідальністю влади та посилення місцевого самоврядування. Ці пріоритети — наше завдання у Верховній Раді”. За словами лідера УДАРу, партія оприлюднила текст угоди на своєму сайті та надішле його колегам по опозиції для ознайомлення та обговорення.
Події, факти, коментарі · “Дати гідну відсіч тим, хто зазіхає на наші права”. · p. 2página original ↗ На ярмарковому майдані козацького селища “Мамаєва слобода”, що в Києві, вже втретє відбулося щорічне свято “День української козачки”, яке з кожним роком стає цікавішим, привертає до себе дедалі більше глядачів. Журі обрало панночку-козачку, шляхетну й гонорову козачку та козачку-господиню. Усі отримали подарунки від директора козаць-
Всеукраїнський форум · “Мова — космічне явище, а її втрата — це втрата людством гармонії”. · p. 3página original ↗ Анатолій ЗАГНІТКО, доктор філологічних наук, член НСПУ, м. Донецьк
У сучасному минуле і не тільки… Про мову загалом та про українську зокрема, її значущість для народу в його самоідентифі# кації, вирізненні народу як Ціліс# ності написано чимало. Не менше досліджено складність життєвої долі української мови, її численні заборони, список яких складає сотні друкованих сторінок. Забо# роняли в різні часи неоднаково. Чи не найвитонченішим був спосіб доплати за викладання російської мови, а поряд — добровільне вив# чення школярами української. Важко уявити учня, який у своєму віці чітко усвідомлював би необ# хідність вивчення біології чи фізи# ки, математики чи історії… У такий спосіб українську мову було відки# нуто на маргінеси, хоча формаль# но була Українська Республіка, що мала власний голос навіть в ООН. Цю ганебно провокаційну тенден# цію — звільнення школярів від вивчення української мови — Ва# лерій Борзов порівняв із їхнім звільненням від занять фізкульту# рою — і там, і там одна#єдина при# чина — хвороба. Тільки треба з’ясувати, яка ж хвороба заважає дитині знати українську мову. Наприкінці 1980#х активно запроваджувалася практика пере# ведення українськомовних шкіл на російськомовні, підставою для чо# го були заяви батьків. Завдяки ви# користанню двох цих чинників формувалися цілі анклави непри# сутності української мови, зокре# ма, в сучасних Донецькій, Луган# ській, почасти Запорізькій та ін# ших областях. Переважно це зем# лі, що входили до колишньої Ро# сійської імперії. Подібних ситуацій зовсім не було на Правобережній Україні, зокрема на землях, що входили до складу Австро#Угор# ської імперії. Це ще раз підтвер# джує тяглість ситуацій попередніх епох — відносно мовно#демокра# тичного облаштування в Австро# Угорщині (особливо в австрійській частині протекторату), де україн# ська мова мала освітянський простір, і заборонювально#репре# сивного в Російській імперії, де ук# раїнська не тільки не мала власно# го освітянського та інших просто# рів, а й постійно заборонялася. Тай саме визнання окремого статусу української мови було здійснено в царській Росії тільки на початку ХХ століття під активною дією тих де# мократичних сил, що набували поступового розвитку. На терені Російської імперії були напрацьо# вані моделі зросійщення, а кращі провідники цієї ідеї отримували нагороди від самого імператора — медалі за русифікацію. Таким чином, значна частина корінного населення з національно#мовною самоідентифікацією під впливом кількох чинників: 1) силового на# вантаження російської мови в ім# перії; 2) постійного звинувачення українськості в її хуторянстві, в не# долугості самої ідеї українства; 3) звуження активного наванта# ження української мови в наукових студіюваннях (заборона), худож# ньо#мистецьких творах (відсут# ність друку і переслідування за ви# користання української мови); 4) проголошення тези про тяглість київсько#руської мовної традиції тільки в російськомовній стихії; 5) нав’язування ідеї про штучність української мови, її проповідуван# ня на усіх рівнях тощо втрачала на# ціонально#українську самоіденти# фікацію і переходила в силове по# ле російської. Про це слід завжди пам’ятати, оскільки й сьогодні за# явлені чинники не тільки наявні, вони активно використовуються “достойниками” “новітнього” мов# ного законодавства і лобістами російської мови. Останнім часом дедалі активніше звучить думка про меншу інформативну заванта# женість української, що є не тільки абсолютною неправдою, а просто нісенітницею. Якщо не зникає мова, то її слід зробити непотрібною і непрестижною. На цю ідею пра# цювали ще за часів Російської ім# перії, найінтенсивніше ж вона по# чала набувати ознак псевдонауко# вості, або недонауковості в так званих ідеях недомови, мови з ма# лопотужним інформаційним прос# тором, мови з недостатнім інте# лектуальним простором, гранич# ним виявом чого постає утвер# дження тези про хуторянство ук# раїнської мови та інше. Апологети ж таких тверджень ідуть далі: не# домова, тобто неповноцінна мова, а ті, хто нею користуються, заком# плексовані, інтелектуально нероз# винені. Мабуть, більшість упізнали в останніх думках усіх тих, хто так активно впроваджував ідею ухва# лення Закону “Про засади дер# жавної мовної політики”, який у першому читанні більшістю Вер# ховної Ради (“більшовиками”) ух# валено протягом двох хвилин, а в другому читанні — протягом одні# єї. Тут не варто переказувати і деталізувати усі порушення регла# ментних приписів вищого законо# давчого органу Держави, а слід тільки наголосити на тому, що ос# новну ідею цього документа ста# новить не так уже й старанно за# маскована ідея максимального знекровлення української мови і витіснення її із загальнодержав# ного простору. Адже в низці виз# начальних положень Закону вико# ристання державної мови повніс# тю знівельовано, тому що вико# ристання регіональних мов (читай — російської) виступає не поряд із державною, а замість неї. За відсутності чітко прописаних ме# ханізмів заборони такої заміни# підміни вона відбуватиметься скрізь, де цього захоче чиновник. Адже сьогодні не рядовий мешка# нець обирає мову спілкування з місцевою владою, а місцева влада нав’язує “мовний режим”. За умо# ви реалізації основних положень Закону та озвучених окремих змін, зокрема збільшення відсоткового бар’єру для регіональних мов до 20—30 (за словами радниці Пре# зидента Ганни Герман), такою мо# вою буде саме російська. Україн#
ськомовні громадяни за держав# ного статусу їхньої рідної мови пе# ретворюються в нацменшину, особливо за домінування агресив# ної моделі нав’язування власної думки як даності, як волевияву всі# єї місцевої громади. Та й на під# тримку легко зорганізувати мітин# ги, а активних прихильників укра# їнськомовності звинуватити в ху# торянстві, недомовності, окраїн# ності (термін одного з тих, хто ак# тивно сповідує ідею вторинності усього того, що перебуває на “ок# раїні” — задвірках держави, маєть# ся на оці Російська імперія, в якій українці проживали на окраїні). Хай не видаються ці думки абсур# дними — погляньте на силове поле сучасних ЗМІ — телевізії, радіо, кі# но, преси, де українська мова не заборонена, але її навантаження становить від сили 10—20 %, це в кращому випадку. Так, наприклад, на концерті заслуженого артиста України Юрія Костенка в славному місті Трускавець (8.08.2012) з усіх виконаних пісенних і романсових творів тільки чотири були україн# ською (аж 7 %). Та й продукт на тих самих так званих національних те# леканалах є на 80 % не українсько# го виробництва (тут уже не гово# риться про мову). Постає логічним запитання: а громадянина якої, власне, держави виховують такі телесеріали, кіно та ін., які цінності він сповідуватиме? Мабуть, не важко здогадатися. Таким чином громадянинові нав’язується думка про непотріб# ність української мови, її незатре# буваність ані суспільними, ані нау# ковими, ані інформаційними вик# ликами. А що ж мови національних меншин, про які так дбали зако# нотворці?.. На використання біло# руської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськота# тарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької й угорської як мов на# ціональних меншин основні поло# ження Закону зовсім не зорієнто# вані. Доля цих мов залишилася поза увагою, хоча славнозвісна Хартія захисту регіональних мов спрямована саме на їхню підтрим# ку, адже для кожного з них: Рідна мова, ти чудова, / Гордо йдеш ти в майбуття, / Рідне слово, рідна мо# ва, / Ви для мене — все життя (Сергій Стаєв, за походженням га# гауз). Та й інколи дивно чути з уст го# лів низки обласних рад, автори# тетних політиків про те, що в нашій області мешкає понад сто націо# нальностей, оскільки в більшості випадків ідеться лише про пред# ставників національностей. Націо# нальність передбачає насамперед компактність проживання та задо# волення культурно#освітніх пот# реб. Висновковою тезою цього аналізу сьогоднішньої ситуації мо# жуть бути слова Станіслава Тель# нюка, мовлені ще далекого 1960# го, але які так адекватно відбива# ють сучасну неукраїнськість укра# їнсько#державної влади: Хочу я гукнути знову й знову, / Закрича# ти, скільки сили стане: / Забувай# те українську мову, / Не гайнуйте часу, громадяни! / Бо ж вона тепе# речки не модна, / Бо ж її тепер ні# де не знають, / І її лиш дурні вели# кодні / В селах лиш подекуди вжи# вають. // …Бо у нас лиш націона# лісти / Розмовляють мовою сво# єю. // …Те, що зветься: українська мова, / Чим у нас пишалися дони# ні, — / Українцям необов’язково / Знати і вживати на Вкраїні. / Тож під наш усі ставайте прапор… /
Забувайте українську мову, Забу# вайте власну мову, люди! / Хай це буде в нас не примусово, / А нехай це добровільно буде!.. // Ой на# род! Немає в нім зухвальства! / Він прекрасний, він чудовий силь# но! / Зробить так, як звелено на# чальством, — / Ну й, звичайно ж, зробить добровільно!.. // Скільки нас крокує в цих колонах! / Ми сві# домі, ми не примітивні! / … І ска# зала б ця мільйонна маса: / “Щоб життя було у нас казкове, / Грома# дяни, не гайнуйте часу — / Забу# вайте українську мову!”. Так мрі# ється сучасному державному чи# новникові за функцією, але не ук# раїнсько#державному за духом. Так мріється… Але так не станеть# ся, бо мова — космічне явище (за Павлом Мовчаном), її втрата — це втрата Людством тієї гармонії, якої воно так прагне. І нехай мова як сутність не входить, за певними соціологічними опитуваннями, на# віть у тридцятку запитів нашого сучасника, саме вона робить лю# дину людиною, вирізняє її з#поміж інших, а рідна мова пов’язує з усім тим неповторним минулим і спря# мовує в майбуття, гарантуючи достойний статус у колі Цивілізо# ваних Народів, бо ж — “Не можна любити народів других, / коли ти не любиш Вкраїну” (Володи# мир Сосюра). Далекого 1944 року з’явилася ця поезія, що усім своїм звучанням спрямована на форму# вання патріотичних світлих почут# тів, на пробудження любові до рід# ної неповторної України, але яка вона сьогодні знакова і значуща. Мова — основа духовного життя народу, втрата її — це “смерть для його душі” (Панас Мирний). Народ закінчується там, де не звучить його мова, — тому не можна вихо# вати достойного громадянина без належного його ставлення до мо# ви як одного з визначальних чин# ників державності. Українці зав# жди поважали і шанували інші на# роди — це традиція, яка переда# ється з покоління в покоління та є підсвідомою. Зачувши іншу мову, українець прагне створити умови максимальної комфортності для її носія. Тому в Україні, по суті, не# має українськомовного громадя# нина, який би легко не спілкувався російською. Та, на жаль, росій# ськомовний громадянин здебіль# шого не те що не володіє україн# ською, але просто не вважає за необхідне переходити на україн# ську. Таке ставлення має кілька рівнів — зневажливо#скептичний (усе одно мене зрозуміють і да# дуть відповідь), агресивно#зверх# ній (містить тезу: а чому я повинен переходити на українську, я тут визначаю правила), поблажливо# насмішкуватий (пограйтеся, пог# райтеся у свою мову) та інші. Не так давно довелося бути у Трус# кавці свідком цікавої ситуації. Продавець відповіла покупцю ук# раїнською мовою, на що почула: “Почему вы говорите по7украин# ски?” У відповідь вона досить чем# но сказала: “Бо живу в Україні і ко# ристуюсь рідною мовою”, на що почула агресивно#зверхнє: “Мог# ла бы и по7русски. Ничего с тобой не случилось бы”. У ситуації ухва# лення Закону “Про засади дер# жавної мовної політики” славноз# вісна мовна толерантність україн# ців спрацювала проти них самих і не в самому процесі, що тривав із певними перервами майже два роки — від законопроекту Єфре# мова—Симоненка—Гриневицько# го до законопроекту Ківалова—# Колесніченка (обидва законопро#
екти схожі у своїй основних поло# женнях). Досить вдало прореагу# вала на законопроект Ківалова— Колесніченка Асоціація єврей# ських організацій і общин України (Ваад), наголошуючи у своїй спе# ціальній Заяві: Закон “порушує громадський консенсус щодо мовного питання, … розв’язує ру# ки тим, хто намагається взагалі вилучити українську мову з обігу у реґіонах, де є більше 10 % іномов# ного населення… Автори законоп# роекту борються за те, щоб гро# мадяни не розмовляли україн# ською мовою, не вивчали її й не користуватися нею, натомість да# ють значні преференції російській мові… законопроект не вирішує проблем з мовами національних меншин, натомість суперечить Конституції України та положен# ням Європейської хартії регіо# нальних та міноритарних мов та Рамковій конвенції стосовно націо# нальних меншин”. Любити Україну — визнавати єдність і цілісність її часової прос# торовості, шанобливо ставитися до тих цінностей, що сформованій утрадиційнені не тільки сьогодні, а й у далекому вчора… Мовні проблеми — це також любов до України. Не слід, та й не можна си# ловими методами вирішувати те, що становить щонайтоншу плівку взаєморозуміння, а будь#яке нав’я# зування сьогодні завтра виллєть# ся в непередбачувані результати і наслідки. Як можна поважати ін# ших, якщо не поважаєш самого себе, але й вивищення себе (“…мы развели их, как котят…”) над іншими не дає бажаного ре# зультату ніколи. Що необхідно кожному… Пам’ятати: 1) про власне Я як цін# ність не тільки свою, а й складника нації і народу. Втрата своєї самоі# дентифікації та ототожнення зі своєю нацією послаблює не тільки саму особистість, а й знекровлює націю; 2) шанобливе ставлення до інших народів та їхніх мов аж ніяк не означає “розчинення” власного Я в них; 3) українська мова завжди мала високий потенціал інтелекту# альності та інформативності, абс# трактності й розгалуженості, пос# таючи рівноконкурентною з будь# якою іншою мовою; 4) злісні випа# ди проти української мови свід# чать про слабкість їхніх авторів; 5) руйнація власного мовного сере# довища зумовлює психологічну і морально#естетичну видозміну особистості. У сучасному витку цивілізації визначальним є принцип: хто во# лодіє інформацією, той володіє світом, перефразовуючи його, можна сказати: яка мова найпо# тужніше виявлювана в інформа# ційному просторі, та і нав’язує правила гри. На інтернет#просто# рах, у ЗМІ — паперових, електрон# них та інших — в Україні домінує російська. Кожному слід задума# тися над тим, в якій державі він живе і яка ж мова основною фун# кцією має збереження єдності всіх українських земель? Така функція властива державній мові. Знати державну мову, володіти нею — це святая святих кожного патріота своєї Вітчизни, кожного, хто ша# нує і поважає український народ та інші народи держави, кожного, хто є на службі своєї Держави (як# що він вважає її Державою), кож# ного, хто бачить власну Державу на просторах світової цивілізації, кожного, хто шанує і цінує пам’ять пращурів, їхній дух, здобутки та завоювання.
Суспільство · “Таку політику намагається реалізувати нинішня компрадорська бандократія, нав’язавши закон про засади державної мовної політики”. · p. 4página original ↗ Олег ГРИНІВ, професор, доктор філософських наук, м. Львів
Академік Толочко через двадцять років після розпаду останньої світової імперії опублікував в українофобській газеті “2000” і в Інтернеті статтю “Без империй прогресс невозможен”. Титулований історик, якого називають українським ученим, ніяк не може позбутися імперської ідеологічної куфайки. І це зрозуміло! Якби він викинув свої заідеологізовані писання, то як учений залишився б голий. Де вже тоді очолювати поважний академічний інститут. Хто не знає, що у світовій історії ще жодна імперія не відновлювалася? Чи цього не знає академік у галузі історії? Сумніваюся. Та його біда в тому, що не може відійти від успадкованої ще за часів тоталітарного режиму тенденційності. Як було прийнято за тоталітарного режиму, академік не соромиться притягати за волосся факти, яких ніколи не було, бо цього вимагає вся історія Російської імперії, зокрема її останньої форми, що облудно заховалася під назву “Союз Радянських Соціалістичних Республік”. Маю підстави стверджувати, що академік Толочко належить до російської історичної школи Карамзіна, Соловйова, Ключевського, бо вважати його спадкоємцем наших великих істориків Михайла Грушевського, В’ячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка, Михайла Брайчевського, Ярослава Дашкевича ніхто не наважиться. Не можу уявити, що хтось із них умикав би “зелене світло” відвертим українофобам. А Толочко не лише відкриває таким квазінауковцям дорогу, а й “благословляє” їх на антиукраїнські “подвиги”! Теза Толочка висловлена в назві статті — “Без імперій прогрес неможливий”. Якщо без імперії не можливий прогрес, то доводиться хвалити не лише Російську імперію, а й західні. Академік називає імперією навіть Давню Грецію. Зрозуміло, чому! Якщо держави-поліси не творили імперії, тоді його “теорія” не витримує жодної критики. А у Давній Греції, знаємо, започаткована наша культура! Щоправда, “давньогрецька імперія” висмоктана з мізинця! Вихідна теза Толочка “Не цивилизации создают империи, но империи — цивилизации” не витримує жодної критики, бо в історії нерідко наслідок стає причиною. Цього року заговорили про календар майя, індіанського народу, який зник після загарбання їхньої країни європейськими колонізаторами, а разом з ним — унікальна цивілізація. Що після цього скаже Толочко? А нічого! Як збідніло людство, не успадкувавши досягнень цивілізації майя! Була створена імперія, в якій ніколи не заходило сонце, але її спіткала доля всіх імперій — розпалася! Звісно, імперії були різні. Європейські народи справді сприяли цивілізаційному розвитку народів Азії, Африки, Латинської Америки. А як вони поводилися з сусідніми народами? Згадаймо своєрідну провансальську культуру. Хто нині знає про Прованс? Про нього не чути. А яку культуру створили провансальські трубадури! Така доля спіткала й інші народи, які населяли Францію! Скільки галасу навколо Декларації прав людини і громадянина, ухваленої в часи Великої французької революції. Чому ж замовчується інше: французькі революціонери, які втілювали вчення вітчизняних просвітників, ігнорували права національних менших на території королівства. Меншини залишилися тільки в анналах історії. А як збіднів світ, що вже ніколи не ознайомиться з духовними здобутками цих народів. А як збідніло людство, коли англійці асимілювали інші народи Британських островів — шотландців, ірландців, валлійців? Чому геніальний шотландський поет не писав рідною мовою? Чи можна чужою мовою адекватно передати самобутність свого народу? Не все так просто з цивілізацією, пане Толочку! Зрештою, Толочко підходить до імперій диференційовано, підпорядковуючи таке ставлення ідеологічним уподобанням. Приміром, академік пише: “Советский Союз, вошедший в стадию застоя, никакой империей зла не был. Такое определение больше подходило к США. Это на их совести истребление индейских аборигенов Северной Америки, тогда как в России в Советском Союзе не был потерян практически ни один малый народ”. Чи не цікаво? Академік не знає того, за що не тільки студентові, а навіть старшокласникові на екзамені ставлять незадовільну оцінку. ЗА СІМДЕСЯТ РОКІВ ІСНУВАН- НЯ СРСР ФАКТИЧНО ЗНИК- ЛО НЕ МЕНШЕ СОТНІ ТАКИХ НАРОДІВ! Хіба цього не знає Толочко? Чому ж він так нахабно виділяє жирними літерами відверту брехню? А чи скаже історик, чому в переписах населення не було сибірських татар? Може, для Толочка СРСР часів брежнєвсько-сусловського застою не був “імперією зла”. Повіримо йому! Він не відчував компартійно-кагебістського тиску. Компартійна імперія не переслідувала його, як пропагандиста тези “Київська Русь — колиска трьох братніх народів — росіян, українців і білорусів”, облудність якої ще в ті часи обґрунтував Михайло Брайчевський. Про те, що СРСР на стадії застою був імперією зла, можуть засвідчити відомі захисники прав українського народу Левко Лук’яненко, брати Михайло і Богдан Горині, Василь Овсієнко, Мирослав Маринович та ще багато інших наших краян. Правильність такого визначення могли б підтвердити Іван Світличний, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Микола Руденко, Іван Гель, Василь Лісовий, Ірина Калинець та їхні побратими, які дочасно покинули цей грішний світ. Зрештою, хіба не кремлівські олігархи запровадили дику практику, коли незгодних з їхньою маразматичною політикою саджали в психіатричні лікарні як начебто хворих? Гадаю, про це столичний академік добре знає. Як оцінити таку практику в етичних категоріях “добро— зло”? Невже Толочко назве таку розправу над людьми добром? Гадаю, що він добре знає також про те, яких утисків зазнавали українські історики Михайло Брайчевський, Ярослав Дашкевич, Ярослав Дзира, Раїса Іванченко саме в період застою. Намагаючись виправдати агресивну практику кремлівського керівництва, Толочко використовує підходи тоталітарного періоду, коли в усіх бідах звинувачували США. Він пише: “Это американские военные базы находились на всех материках. И, наконец, это они вели и ведут перманентные войны в разных регионах мира”. Тут академік сам собі заперечує. Що ж тоді залишається від його тези, що винесена в назву статті: “Без империй прогресс невозможен”? А як тоді поєднати прогрес із війнами, які знищують здобутки різних народів? За часів застою Кремль розпочав агресивну війну проти Афганістану, поразка в якій прискорила розпад СРСР, імперії зла і брехні. А ще раніше “задля прогресу” на Американському континенті Кремль завіз свої ракети на Кубу. Хіба СРСР не вів перманентних воєн, використовуючи для цього найменший привід? Згадаймо придушення національного повстання в Угорщині 1956 року, окупацію Чехословаччини 1968 року лише тому, що її керівництво заявило про наміри утверджувати “соціалізм з людським обличчям”, а Кремль нав’язував чехам і словакам соціалізм з пащею хижого вовка. Якби Кремль створив рай для поневолених народів, то вони, напевне, не поспішали б за першої нагоди відірватися від Росії. Імперія зла і брехні розпадалася, і не треба було жодного тиску ззовні. Хто звинувачуватиме, за звичкою, заокеанських чи європейських імперіалістів? Є такі, але вони мають жалюгідний вигляд. Досі цей процес розпаду ще не завершений, загальмувався. Спочатку від СРСР відірвалися так звані “країни соціалістичного табору”, цебто комуністичні сателіти Москви. Натуральною смертю закінчила своє існування Рада Економічної Взаємодопомоги, що мала засвідчити переваги радянського соціалізму перед західним капіталізмом. Знову виявилося, що такі переваги вигадані в Москві. Населення колишньої Німецької Демократичної Республіки, економічно найрозвиненішої держави в “світовій соціалістичній системі”, тепер мусить ще упродовж кількох десятиліть наздоганяти за рівнем свого розвитку “буржуазну” Західну Німеччину, з якою вона після виходу з орбіти “імперії зла і брехні” возз’єдналася в одну державу. Чомусь серед німців НДР не було протестів і зараз нема спроб повернутися до “світової соціалістичної системи”, яку очолювала Москва. Розпалася також Радянська імперія у вузькому значенні, тобто СРСР: усі союзні республіки заявили про припинення існування імперії, яку так розхвалює Толочко, бо прагнули жити без імперської опіки. Хіба цього не знає фахівець з археології Толочко? Історик М. Брайчевський вважав, що через якийсь час у Російській Федерації заявлять про свій суверенітет регіони і національні автономії. Цей прогноз — лише питання часу. Проте Москва не змирилася з об’єктивним процесом розпаду імперії, яку “збирали” ще від часів Івана Калити. Як підтвердило останнє двадцятиліття, спроба реанімувати імперію, використовуючи як перехідну форму Співдружність Незалежних Держав, не має успіхів. Нинішнє кадебістське керівництво Росії намагається втягнути колишні союзні республіки в нові структури. Щоб протидіяти вступу України до Європейського Союзу, Кремль намагається тягти Україну в Євразійський Союз і Митний Союз, які задумані як імперські об’єднання під домінуванням Москви. Саме цим вони відрізняються від ЄС, країни-члени якого рівноправні і не втрачають державного суверенітету. Потуги Толочка трактувати Європейський Союз як імперію безпідставні, засвідчують лише ідеологічну і політичну заангажованість автора. Неупереджені наші вчені вже давно обґрунтували втрати, яких зазнає Україна після приєднання до Митного Союзу. Пане Толочко, час імперій минув. Прочитайте, як про це пише наш учений із діаспори історик Тарас Гунчак. Настала епоха нового типу міждержавного співжиття, співжиття без імперій. Саме до такого неімперського типу відносин рівноправних державу формі Європейського Союзу прагне увійти Україна. Навіщо перекручувати стрілку компаса?
чимало перекладів творів англій# ської, ірландської, американської, польської та інших літератур. Рос# тислав Доценко — автор циклу біо# графічних нарисів “Україна без ук# раїнців” — про письменників і гро# мадських діячів, жертв політичних репресій. Його “Думки проти ночі” — філософсько#викривальні роз# думи про окупаційні режими, за# лишилися на робочому столі як пам’ять про цю світлу, роботящу людину.
Редакція “Слова Просвіти”, Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, просвітяни висловлюють щирі співчуття удові Ростислава Івановича академікові Ніні Опанасівні Вірченко, дочкам Марії та Олені, онукові Мар’янові, усій родині та друзям покійного з приводу трагічної втрати.
Суспільство · “Таку політику намагається реалізувати нинішня компрадорська бандократія, нав’язавши закон про засади державної мовної політики”. · p. 4página original ↗ 24 жовтня 2012 року в Києві пі# шов із життя Ростислав Іванович ДОЦЕНКО — перекладач, літера# турний критик, мовознавець, про#
заїк, учасник українського руху опору, політв’язень (1953—1963), член Націо# нальної спілки письменників України, Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. Лауреат лі# тературних премій ім. М. Рильського (1993), М. Лука# ша (2000). Нагороджений орденом “За заслуги” III сту# пеня (2007). Поховали по# кійного у суботу, 27 жовтня, на Лук’янівському цвинтарі# заповіднику. Ростислав Іванович на# родився 19 квітня 1931 року в Києві. 1950 року закінчив середню школу і вступив до Київ# ського університету на україн# ський відділ філологічного фа# культету.
14 лютого 1953 року заареш# тований під час останньої хвилі сталінського терору за звинува# ченням в “антирадянській пропа# ганді”, за поширення творів “бур# жуазно#націоналістичних” пись# менників (М. Грушевського, В. Винниченка та ін.). Навесні 1953 р. засуджений Київським обласним судом за ст. 54#1 ч. 2 на 8 років ув’язнення. Працював у концтабо# рі в Куйбишевській обл. на будів# ництві Волзької ГЕС, де став спів# засновником “Групи революційних марксистів”, яка ставила за мету поборення тоталітарного режиму в СРСР, за що 1956#го дістав ще 7 років ув’язнення. Відбував його на Далекому Сході, на Тайшетській трасі та в мордовських таборах. Познайомився з митрополитом Йосипом Сліпим, Володимиром
Горбовим, Петром Дужим, Свято# славом Караванським, Юрієм Лит# вином та іншими політв’язнями. У квітні 1963 р. звільнений. На основі довідки про зняття першої судимості вдалося поновитися в Київському університеті. Саме то# ді познайомився і заприятелював із шістдесятниками Іваном Світ# личним, Іваном Дзюбою, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою та іншими. 1965 року закінчив універси# тет, працював у редакції зарубіж# ної літератури в Держлітвидаві. Підготував кілька десятків пере# кладних видань (зокрема 12#том# ник Джека Лондона, 1969—1972). 1972 року, після відмови співпра# цювати з КДБ, його звільнили з ви# давництва. У творчому доробку Р. Доценка
Пам’ять · “Нехай ніколи і ніде не повториться цей жах серед такої краси!” · p. 5página original ↗ Із 27 жовтня до 4 листопада 1937 року капітан НКВС Матвєєв розстріляв в урочищі Сандармох 1111 політв’язнів соловецького етапу на честь 20-ліття “вєлікой октябрьской…”
Георгій ЛУК’ЯНЧУК, помічник народного депутата України
Пам’ятаймо: Сандармох стався тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України у 20—30-х роках здав Україну Росії. Василь ОВСІЄНКО, політв’язень совєтських таборів
Щороку в серпні відбувається експедиція українських політв’язнів, жертв сталінських репресій, нащадків репресованих, представників громадських і державних структур, журналістів в урочище Сандармох і на Соловецькі острови. Експедиція проходить у рамках міжнародних Днів пам’яті жертв Великого терору 1937— 1938 рр. Щорічні прощі сюди розпочалися з 1997 року, коли в Карелії поблизу Медвежегорська, в Сандармосі було знайдено приховувані НКВС-КДБ місця масових страт і поховань. Цьогорічна проща була сумною річницею, адже в ці дні виповнюється 75 літ із початку масових репресій 1937-го. Автор цих рядків представляв у нещодавній поїздці підкомітет із питань репресованих Комітету ВР з прав людини. Дорога української делегації розпочалася з молитви-панахиди за невинно убієнними у церкві Покрови, що на Подолі. Згодом, пройшовши митницю та прикордонний огляд на кордоні з Білоруссю, де делегація втратила через “чорні списки Росії” історика-дослідника репресій на Соловках і в Сандармосі Ігоря Шевченка — автора книги “Архіпелаг особливого призначення” та співавтора книги “Українські Соловки”, ми дісталися до С.-Петербурга, де вшанували українців, репресованих у 1937—1938 роках і похованих на Левашовському кладовищі на околиці міста. Відвідали лавру Олександра Невського, Ісакіївський собор та інші визначні собори і кладовища Петербурга, де вшанували пам’ять похованих там видатних українців. Далі — столиця Карелії (шістнадцятої союзної республіки в 30-х роках) — Петрозаводськ, де відбулася тепла зустріч із товариством українців Карелії “Калина” під головуванням легендарної Лариси Скрипникової, котра ще з двома членами “Калини” приєдналися до нашої делегації на шляху до Сандармоха й Соловків. Потім дорога до Медвежегорська, а точніше, до меморіального урочища Сандармох, де завдяки невтомним пошукам і героїчним зусиллям подвижника пошукової справи Юрія Дмітрієва вдалося повернути з небуття численні “поховальні ями” в урочищі. У поминальних урочистостях узяли участь офіційні особи з Російської Федерації, Карелії, консул Польщі, делегація мусульманського духовенства. Українська делегація, очолювана головою Київського товариства політв’язнів і жертв репресій Григорієм Куценком (одним із останніх політв’язнів совєтської імперії), поклала до пам’ятного знака — триметрового козацького хреста з сірого граніту (автори — художник Микола Малишко та скульптор Назар Білик) вінки та квіти, вшанувала пам’ять невинних жертв сталінських репресій панахидою, яку відправив отець Дмитрій, та піснею “Журавлі”, яку виконали всі присутні під акомпанемент бандуриста Віталія Мороза. Хоч як намагалися кати колишньої “братської тюрми народів” сховати свої криваві злочини, та страшна правда стала відомою. Мертві таки докричалися до живих. Скільки ж тут українського цвіту — кращих синів і дочок
України — лежить у цих ямах-братських могилах (згадаймо хоча б Миколу Куліша, Леся Курбаса, Миколу Зерова, Степана Рудницького…). Та не тільки українського, а й російського, польського, білоруського, фінського, карельського, саамського, поморського… Усіх, кого захопив молох ленінсько-сталінських репресій незалежно від віри, національної належності, кольору шкіри й розрізу очей. Науковці стверджують, що в ці страшні роки нації й народності імперії зла зазнали таких непоправних генетичних втрат, які даються взнаки і донині… Дорогою наша делегація заїхала в селище Повенець — до Біломорканалу, під час будівництва якого загинуло понад сто тисяч українських політв’язнів. У Медвежегорському районному музеї сталінських репресій відбулася зустріч із керівництвом і співробітниками закладу. Ми передали їм у дар унікальну книжку відомого дослідника тоталітаризму Романа Матузка “Сталинизм: практика и последствия”.
Далі дорога пам’яті майже без ознак будь-якого життя повела нас до порту Кемь. Зупинка поблизу кар’єру виявилася невипадковою: неподалік дороги в лісі учасники експедиції виявили ще одне з численних віднайдених (а ще скільки не знайдених!) місць розстрілу репресованих, позначених пам’ятним знаком із надписом: “Поклонный крест установлен в память расстрелянных здесь в 1937 г. Жертвам политических репрессий вечная память”. Вночі на теплоході дісталися до Соловецьких островів, а вони аж за 63 км від материка посеред Білого моря. 75 років тому тут зустрічали прибулих арештантів
Автор. Фото на згадку страшною фразою: “На материке власть — советская, а у нас — соловецкая!”, що в перекладі людською мовою означало те саме, що й надпис на воротах гітлерівських концтаборів: “Залиш надію кожен, хто ввійшов сюди!”. І це було справді так… Умови перебування та ті жахіття на Соловках були ніби втіленням у реальність страшних описів пекла з Біблії. Знущання над людиною, чи це чоловік, чи жінка сягали тут крайньої межі, за якою нерідко наступало самогубство. Сильніші духом намагалися втекти з островів на материк, використовуючи будь-який плавзасіб, хоча за такої відстані до берега та температури води (8—10 градусів) це було майже неможливо. Успішними з багатьох тисяч спроб втечі з Соловків виявилися лише… три.
Українська делегація вшанувала пам’ять першого соловецького в’язня сумління — останнього запорізького кошового отамана — Петра Калнишевського, який відбув тут своє 25-річне заслання в темниці Соловецького монастиря й помер у 112 років, а також усіх замучених українців у 20—30-ті роки ХХ століття біля символічного Соловецького каменя та біля Поклонного хреста на страшній Секір-горі, де страчували ув’язнених. Цього року українська делегація за активного сприяння Соловецького музею репресованих і петербурзького “Меморіалу” на чолі з Іриною Фільге встановила та освятила біля основного Соловецького каменя свій меморіальний камінь, присвячений замордованим тут українцям. Ми дякуємо художниці Ганні Сіньковій за цей меморіальний пам’ятний знак. А також причетним до його виготовлення й доставки на Соловецькі острови: Тетяні Близнюк і Любові Соцькій зі Всеукраїнського “Меморіалу” ім. Василя Стуса, Київському товариству репресованих під керівництвом Григорія Куценка. Якнайактивнішу участь у прощі взяли бандурист Віталій Мороз, священик Дмитрій Каран, правнук репресованого в Биківні Юрій Ткач. Вони знайшли, перевезли і встановили біля Великого Соловецького каменя гранітну глибу під пам’ятну дошку, яку привезла делегація з України. Приміщення НКВС, в якому розміщувалося табірне управління, зараз реставрують під музейні експозиції Соловецького музею репресованих, який очолює Ольга Бочкарьова. За пропозицією української делегації в музеї мають розпочатися Соловецькі читання, де оприлюднюватимуться роботи науковців, присвячені дослідженню історії Соловецьких таборів і ГУЛАГу. …З почуттям смутку і жалю учасники прощі покидали ці красиві і водночас страшні місця. “Нехай ніколи і ніде не повториться цей жах серед такої краси!” — так записав у книзі відгуків Соловецького музею репресованих один із учасників нашої експедиції. Але це вже залежить від нині сущих.
Шевченкіана · “Українці в Татарстані прагнуть внести і свій посильний внесок у справу вшановування Кобзаря”. · p. 6página original ↗ Євген САВЕНКО, голова Нижньокамської національ# но#культурної автономії “Україн# ське товариство “Вербиченька”, Татарстан
1857 року, після смерті Миколи І, Шевченка звільнили із заслання, солдатчини. Спочатку він добрався до Астрахані, потім по Волзі на па# роплаві “Князь Пожарський” по# прямував у Нижній Новгород. Це був не зовсім звичайний рейс. Аст# раханський промисловець Сапож# ніков орендував пароплав і подо# рожував по Волзі з невеликою кіль# кістю запрошених. Уранці 13 ве# ресня пароплав прибув у Казань. Із пристані Тарас Шевченко відразу пішов в університет. Він хотів дові# датися про долю своїх соратників з Кирило#Мефодіївського братства, студентів Київського університету Івана Пасяди й Георгія Андрузсько# го, яких 1847 року перевели в Ка# занський університет. Нічого про них не довідався, але оглянув бу# динок університету і центр Казані. У своїх мемуарах він докладно пи# сав про бачене в місті. Вежа Сююмбіке. “Навіть вежа Сумбеки, безсумнівний пам’ятник часів татарських” (Із записів Шевченка). Ця цегельна вежа в центрі Ка# занського Кремля, невідомо ким і коли побудована, стоїть і дотепер. Метрів за сто від неї розташований палац Президента Татарстану. Вулиця Кремлівська від уні9 верситету. “Велика вулиця (звичайно, Московська), що веде в Кремль, схожа на невський проспект” (Із записів Шевченка). Зараз це вулиця Кремлівська, а тоді називалася Воскрєсєнской. Вона починається від університету і закінчується біля стін Кремля. На фасаді будівлі 15/25 (нині піццерія “Джузеппе”) встановлено меморі# альну таблицю, присвячену Михай# лові Сергійовичу Грушевському — Першому Президенту Української Народної Республіки, який 1915 року мешкав у цьому будинку під час заслання. А вулиця Московська (нині — Клари Цеткін) знаходилася в районі Адміралтейської Слободи, де в ті часи була пристань для ко# раблів. Казанський університет. “Вулиця ця починається чудовим будинком університету, прикрашеного грандіозними іонічними портиками” (Із записів Шевченка). Університет заснований 1804 року. Тут був ректором відомий ма# тематик Лобачевський. У музеї уні# верситету з 1984 року зберігають# ся копії двох ескізів Т. Шевченка, які він зробив 14 вересня 1957 року в Казані. Пам’ятник Державіну. “Монумент співака Катерини красувався в дворі в мініатюр9 ному палісаднику” (Із записів Шевченка). 1847 року пам’ятник поету Г. Державіну стояв у дворі універси# тету (університетське містечко). 1870 року його перенесли на пло# щу перед міським театром (зараз площа Свободи). 1931 року па# м’ятник переплавили. З переплав# леної бронзи Казанське трамвайне депо наробило втулок для трамва# їв. Зараз копія пам’ятника стоїть у парку на вулиці Горького. Каплиця загиблих воїнів Іва9 на Грозного. “Я побачив у правій стороні від дороги пам’ятник, споруджений над кістками убитих при завоюванні Казані… Це усічена піраміда з портиком” (Із записів Шевченка). У цій каплиці поховані воїни, які загинули під час штурму Казані Іва# ном Грозним у жовтні 1552 року.
Каплицю Шевченко побачив доро# гою на пристань з Адміралтейської дамби. У ті часи кораблі приставали не там, де зараз річковий порт, а в районі Адміралтейської Слободи. 1857 року порт був за десять верст від Казані. Зараз це в межах міста. У наш час каплиця стоїть на острові. Наступного дня, 14 вересня зранку, незважаючи на похмуру по# году, Тарас Шевченко вийшов на берег і зробив два ескізи: загаль# ний вигляд Казані, вигляд на Волгу напроти Казані й села Услон (зараз Верхній Услон — районний центр). Копії цих малюнків зберігаються в музеї Казанського університету з 1984 року. Об 11 годині пароплав відпли# вав. Але Шевченко залишався со# бою за будь#яких умов. Йому було важко серед “благородной” публі# ки. Десять років солдатчини також “изисканных манер” йому не дода# ли. На березі вранці він купив від# вареного ляща і “новопетровської” шинки. На пароплаві улаштував “плебейський бенкет” і все це вжив із неабиякою порцією часнику з чорним хлібом. Ім’я Шевченка і все, пов’язане з ним у Казані, викликає жвавий інте# рес не тільки серед українців. Дале# кого 1961 року В’ячеслав Васильо# вич Арістов (нині покійний), на той час співробітник відділу рукописів Казанського університету, знайшов і опублікував кандидатську дисер# тацію Івана Яковича Пасяди, якого після слідства і суду над членами Кирило#Мефодіївського братства 1847 року перевели з Київського університету в Казанський. Щодо студента Івана Пасяди суд визна# чив: за “писания… в преувеличен# ном виде о бедствии малороссий# ских крестьян… вменить в наказа# ние содержание под арестом, от7 править в Казанский университет для окончания курса наук”. Рядки з показань одного з чле# нів громади на очній ставці з Пася# дою: Происходя из крестьян, он задумал во что бы то ни стало об# легчить быт этого класса. Ненави# дел дворян, почитая их виновника# ми всего худого, ненавидел и мо# нархизм, будто бы потворствую# щий помещикам… Задушевная мысль и молитва его были восста# новить Малороссию, но более изъявлял желание только облаго# родить жизнь простого народа”. Георгій Андрузський писав про Іва# на Пасяду: “Шевченку почитал ве# ликим поетом”. Тарас Шевченко на все життя зберіг добру пам’ять про своїх однодумців. Коли поет 1857 року повертався із заслан# ня, під час стоянки в Казані намагався діз# натися про долю зас# ланих студентів. У сво# єму щоденнику Шев# ченко писав: “Прохо# дячи через двір (Ка# занського університе# ту — Авт.), зустрів сту# дента з досить синім підборіддям, з чого я зробив висновок, що він не новачок у тутеш# ній аудиторії. На цій підставі я звернувся до нього з питанням, чи не пам’ятає він Пасяду й Андрузського. Він сказав, що не пам’ятає”. Іван Пасяда 1848 року написав і захис# тив кандидатську ди# сертацію. Другий зас# ланий студент, Георгій Андруз# ський, 19 років, син полтавського поміщика, залишився вірний ідеа# лам молодості, і про це свідчить його біографія. 1848#го, по закін# ченні курсу не став захищати ди# сертацію (можливо, тому, що швидко втрачав зір), його відпра# вили на службу в Петрозаводськ. 1850#го, під час обшуку, у нього знову знайшли рукописи, цього ра# зу “злочинного змісту”. П’ять років просидів Анд# рузський у підвальній оди# ночній келії монастиря на Соловецьких островах. Про Пасяду довгі деся# тиліття нічого не було відо# мо, поки 1961 року не вия# вили й опублікували його кандидатську дисертацію “Значення перших творів Гоголя в російській літера# турі взагалі і їх заслуга для народності”. До речі, пер# ша дисертація про твор# чість Гоголя! Вона актуаль# на за змістом і гостра за формою. У ній не було гладких і причесаних фраз, а звучала щира, вільна думка. Це писала людина, яка перебувала під поліцейським нагля# дом! І весь твір перейня# тий духом революційного демократизму. А яку убив# чу характеристику дає він життю сучасного йому суспільства: “Время, в которое не возбуждается ни мысль, ни чувс# тва… Продолжительность… ужас# ного настоящего убивает в нас всякий зародыш на мысль и чувс# тво: живём, и в то же время нет жизни”. Цю крамольну дисертацію він захистив! Вісім професорів прочи# тали її, і всі вирішили, що Іван Па# сяда гідний звання кандидата. Символічно, що серед восьми підписів на дисертації стоїть і прі# звище Осипа Михайловича Кова# левського, першого з засланих студентів, переведеного 1824 року в Казанський університет із Вілен# ського (Вільнюського). Осип Кова# левський — 1857#го вже прослав# лений професор, гордість росій# ського сходознавства, засновник першої в нашій країні, Європі і світі кафедри монголознавства. Такі студенти, як Пасяда й Анд# рузський, дуже впливали на одно# курсників. Разом із ними в Казан# ський університет входила рево# люційно#демократична думка.
У публікації В. В. Арістова наве# дено біографічні дані І. Пасяди. Іван Якович Пасяда (Посяденко) народився 28 березня 1823 року в маленькому містечку Зіньків на Полтавщині. Закінчив Полтавську класичну гімназію, 1843#го вступив до Київського університету ім. Свя# того Володимира, потім потрапив у Казанський університет. Після його закінчення служив у Рязані, з 1852 року в одному з департаментів у Петербурзі. Пасяда часто хворів (перебування в казематі Петропав# лівської фортеці здоров’я не зміц# нювало), 1856 року одержав дозвіл поїхати на лікування за кордон. За кордоном Пасяда затримався на кілька років. Подорожував по Авс# трії, Швейцарії, Франції, Німеччині, в університетах слухав відомих професорів, захопився філософі# єю, теоретичною і практичною пе# дагогікою, був знайомий із відо# мим хірургом Пироговим. 1869 року І. Пасяда опинився в Україні. Його призначили директо# ром Коростишівської учительської семінарії. Це був перший в Україні навчальний заклад, який готував педагогів для народних шкіл. Дев’ять років був директором цієї семінарії, прищеплював демокра# тичні традиції й український націо# нально#патріотичний світогляд сту# дентам. За це його звільнили із се# мінарії, заборонили займатися пе# дагогічною діяльністю в Україні. Іван Якович змушений був залишити рідну землю. Вчителював у Вороне# жі, Оренбурзі. 1894#го повернувся в Коростишів, того ж року помер. Арістов листувався з Яковом Яковичем Галайчуком із Брусило# ва, що на Житомирщині. Яків Яко# вич довгі роки збирав матеріали про життєвий шлях Івана Пасяди, і щедро поділився ними з Арісто# вим. Два листи від Галайчука до Арістова мені пощастило прочита# ти в бібліотеці університету. Довідавшись, що в Казані збе# рігається дисертація соратника Та# раса Шевченка, мені дуже хотілося побачити її, доторкнутися до вічних цінностей, що належать україн# ському народу й українській історії. Стелла Володимирівна Писарє# ва познайомила мене з Ельмірою Ісхаківною Амерхановою, завіду# вачкою відділу рукописів і рідкісних книг наукової бібліотеки ім. Н. Ло# бачевського Казанського універси# тету. Це відділ, яким довгий час ке# рував В. Арістов. Ельміра Ісхаківна показала книги, написані Арісто# вим, і саму дисертацію Івана Пася#
ди. Мільйони українців не знають про цю сторінку життя Кобзаря. Ба# гато хто знає, але не бачили цього документа. А я тримаю в руках сто# рінку української історії, читаю на# писане соратником Шевченка. 1984 року в Київ на святкування 170#річчя з дня народження Кобза# ря поїхала директор музею Казан# ського університету Стелла Воло# димирівна Писарєва. Тема її висту# пу — перебування Тараса Шевчен# ка в Казані. Із фондів Державного музею Тараса Шевченка в Києві в Казанський університет передали копії двох малюнків, зроблених у Казані 1857 року. Незримі ниточки, які позв’язу# ють Тараса Шевченка з Казанню, часом можна знайти в дуже неспо# діваних місцях. За 20 км від Казані є обсерваторія імені В. Енгельгар# дта. Володимир Павлович 1901 ро# ку пожертвував чималі гроші на бу# дівлю Казанської обсерваторії й устаткування її оптичними прила# дами. В. П. Енгельгардт був сином поміщика Павла Енгельгардта, у якого “козачком” служив у дитинс# тві Тарас Шевченко. Обсерваторія працює до нашого часу. Будували та обладнували об# серваторію під наглядом Дмитра Івановича Дубяго, астронома, рек# тора Імператорського Казанського університету. Ця людина допомог# ла відомому українському ученому історику Дмитрові Івановичу Явор# ницькому 29 квітня 1901 року за# хистити магістерську дисер# тацію в Казанському універ# ситеті. У Національному архі# ві Республіки Татарстан збе# рігається лист Яворницького Дмитрові Дубяго зі словами подяки за допомогу. Є в Казані вулиця Шев# ченка, розташована на око# лиці міста в селищі Бориско# во. Вулиця невелика, але з огляду на те, що Казань швидко забудовується, спо# діваємося, незабаром вона матиме достойний вигляд. 2014 року Україна і все сві# тове українство відзначати# муть 200#річчя з дня народ# ження Тараса Шевченка. Про нього вже написано безліч книг і статей. Українці Нижньо# камського товариства “Верби# ченька”, що в Татарстані, праг# нуть внести і свій посильний внесок у справу вшановування Кобзаря. Сподіваємося, ця розвідка стане ще одним штрихом у великій біографії. Заплановано видання ювілейного буклета#путівника про перебування Шевченка в Казані. І якщо кожна ор# ганізація українців зробить хоч щось для України, святкування ювілею Кобзаря перетвориться на справді народне вшановування. Приєднуй# теся, друзі!
Висловлюю глибоку подяку за сприяння в підготовці публікації: В. Н. Любченку — керівнику ук7 раїнської організації Казані; С. В. Писарєвій — директору музею Казанського університету; Е. І. Амерхановій — завідувачці відділу рукописів і рідкісних книг бібліотеки ім. Н. Лобачевського Ка7 занського університету; Н. В. Єрмолаєвій — співробітни7 ці відділу рукописів і рідкісних книг бібліотеки ім. Н. Лобачевського; Л. В. Найденко — члену НКА “Вербиченька”. Покійному В’ячеславу Васи7 льовичу Арістову цього року випов7 нилося б 75. Гадаю, ця стаття буде доброю згадкою про нього.
«Просвіта» · “Українці, немов чорнобривці, Розсіяні по світах Із вишневих садів материнських…” · p. 7página original ↗ Леонід АНДРУС, член Президії Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка в Молдові Товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка в Молдові має глибше коріння, ніж вважають українці-сучасники. Широкому загалові українців Молдови відома активна діяльність Товариства “Просвіта” нового часу — з 1993 року. Насправді ж, Товариство з такою назвою виникло на терені Молдови (Бессарабії) ще на хвилі революційних подій 1917 року. В моїх руках документ того часу — “Статут Українського Товариства “Просвіта” у Кишиневі”, віднайдений у Державному архіві РМ членом Товариства “Просвіта” (1993 року створення) Петром Старостенком. У документі висвітлена мета Товариства: “Культурно-просвітній і політичний розвиток українського народу у Бессарабії”. На цьому шляху засновники Товариства брали зобов’язання “видавати книжки, брошури, часописи і т. ін.”; “засновувати свої книгозбірні, читальні, книгарні іт. ін.; споряджати публичні (транскрипція того часу) лекції, відчити (звіти — Л. А.), загально-просвітні курси, спектаклі, літературно-музичні вечори, вистави та ін.”; “засновувати школи, захистки, ясла та інші просвітні і доброчинні заклади”. Як видно з документа, напрями своєї просвітницької та доброчинної діяльності засновники Товариства “Просвіта” в Бессарабії гармонізували з напрямами діяльності “Просвіти” в Україні, яка особливо активізувала свою діяльність цієї революційної пори. В Україні Товариство створила група народників, стурбованих долею української мови, становищем освіченості та культури українського народу в грудні 1868 року. Із часом філії “Просвіти” почали діяти по всій Галичині, а з 1905 року і по всій Україні. Із завданням просвіти свого народу члени Товариства безкорисливо відкривали читальні по всій Україні, організовували курси з ліквідації неписьменності й підвищення агротехнічної культури широких лав населення, займалися виданням і розповсюдженням книг українською мовою. За допомогою “Просвіти”, яка носила горде ім’я Великого Кобзаря, популяризувалася українська культура, література, зокрема творчість Т. Г. Шевченка. Така ініціатива просвітян була зрозуміла. В умовах утисків самодержавного уряду в Східній і Центральній Україні і польської влади в західноукраїнських землях, просвітяни проводили широку освітньо-виховну і культурно-просвітницьку роботу, сприяли відкриттю українських шкіл, музеїв, пам’ятників на честь видатних діячів української культури та літератури, відстоювали право української мови на життя і розвиток. Товариство організовувало лекції, концерти, музично-поетичні вечори, виставки народних ремесел, розповсюджували книги. 1917 року на хвилі масового революційного руху “Просвіта” пожвавила свою діяльність. Осередки Товариства з’явилися і за межами України, у місцях компактного проживання українців. Таким чином, очевидно, і було створено Товариство “Просвіта” в Бессарабії. Реєстрація Кишинівського осередку за наказом
Тимчасового Уряду і за затвердженням Кишинівського суду датована 30 серпня 1917 року. А в вересні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд “Просвіт”. На цьому широкому форумі було підсумовано просвітницьку діяльність осередків Товариства. На форум прибуло 128 делегатів не лише з України, а й із Дону, Воронежа, Курська, Кубані та з Бессарабії, про це ідеться в книзі Л. Євсєєвського та С. Фарини “Просвіта” в Наддніпрянщині” 1993 року видання. Товариство “Просвіта” в Наддніпрянщині проіснувало до 1922 року, в Галичині — до 30-х років ХХ ст., а в українській діаспорі осередки Товариства діяли і після заборони “Просвіти” в Україні. Вони, за можливістю, ще підтри-
Гурт “Селянка”
мували “горіння” духовно-національних ватр у своїх країнах. Чи не є доказом діяльності Товариства в Бессарабії в 20-х роках ХХ століття спогади старожила українського села Буга (Долинне) Тимофія Чорного, який у ранньому дитинстві ходив у своєму селі до української школи і вчив українські вірші, що запам’яталися йому до похилого віку. Саме такі свідчення, зібрані членами нової “Просвіти”, спонукали дослідників розшукати документальні джерела про український просвітницький рух в нашому краю. Із таким завданням успішно впорався Петро Старостенко, нині покійний, якому нова “Просвіта” вельми вдячна. Нова “Просвіта” в Україні відродилася у вересні 1990 року на хвилі національно-демократичного руху 90-х років ХХ ст. Після проголошення Україною Незалежності по всій країні були відроджені й включилися до роботи осередки Товариства — обласні, районні, сільські, міські. Незабаром нова Всеукраїнська “Просвіта” налагодила й міжнародні зв’язки з українськими просвітницькими організаціями за кордоном. Такі організації національно-культурного розвитку українських спільнот на той час існували у низці країн Європи, Південної та Північної Америки. Відновлювалися Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка і в так званому “ближчому зарубіжжі”. Відновила свою діяльність “Просвіта” і в суверенній Молдові. Наміри “нових просвітян” багато в чому збігалися з лозунгами “Просвіти”, створеної 1917 року. Знамена були підхоплені. У листопаді 1993 року відбулися установчі збори з відродження Товариства “Просвіта” в Республіці Молдова. У зборах узяли участь вчені, викладачі вишів, службовці, діячі культури, шкільні вчителі — люди, небайдужі до духовного розвитку української спільноти в нашому краї, яким було що сказати численній українській громаді в Молдові. Як і ті, перші просвітяни, одразу після створення в грудні 1993 року Товариства “Просвіта” в Молдові його представники вже брали участь у відзначенні 125-ї річниці створення Всеукраїнського товариства “Просвіта” в Києві і з трибуни урочистостей проголо-
Марійка Кліщук і гурт “Веселка”
шували свої тверді наміри вести широку просвітницьку роботу в середовищі українців у Молдові. Це й підтверджує нова “Просвіта” своєю активною діяльністю вже близько 20 років. На відзначення 95-ї річниці створення “Просвіти” у Молдові члени нинішнього Товариства висвітлюють його історичну долю і популяризують його нинішню діяльність у пресі, на телебаченні, в наукових працях. Згадуємо імена тих, перших, які проклали дорогу нинішнім просвітянам. Серед засновників Товариства “Просвіта”, які склали демократичний, правничо грамотний і вагомий документ і підписали Статут Товариства 1917 року, були військовий Сергій Якович Шевченко, військовий лікар Лука Корнійович Матвійчук, мешканці Кишинева Клавдія Ананіївна Гульбинська, Аркадій Дмитрович Феньковський, Яким Федорович Бовкун, Михайло Григорович Галенко, Юхим Миколайович Марункевич. Відзначаючи таку видатну дату, ми обов’язково згадаємо тих, кого вже нема серед нас і хто яскраво проявив себе на ниві українського просвітництва. Це згаданий уже Петро Старостенко, який окрім виявлення важливих для долі Товариства документів, віднайшов для сучасників такі яскраві імена українців — діячів культури, як Володимир Циганко та Георгій Безвіконний. Це видатний учений, доктор філософії Олександр Бабій, який заклав демократичні засади нової
“Просвіти”, це доктор юридичних наук Євген Мартинчик, який заклав правову основу нинішнього Товариства, це викладач англійської мови росіянка Людмила Лобзова, яка щиро любила українську мову й віддано слугувала їй у лавах Товариства “Просвіта”, це аматори, виконавці українських народних пісень Ядвіга Лісовська, Ольга Опря, Люба Тютченко, Федір Малюхович, які покинули цей світ, але залишили в ньому світлий слід. Усіх їх згадуємо поіменно зі світлою пам’яттю. Нині Товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка в Молдові активно працює. Просвітянські пісенні гурти “Веселка” (м. Кишинів) та “Селянка” (селище Ставчени) — неодмінні учасники щорічного Республіканського етнокультурного фестивалю в Кишиневі. Поетичний клуб “Сопілка Молдови”, створений при Товаристві, гуртує шанувальників української поезії, випускає поетичні збірки. 2008 року Товариство, спільно з Академією наук Молдови й Посольством України в Республіці Молдова, підготувало й провело Міжнародну наукову конференцію “Українці в Молдові, молдовани в Україні: етносоціальні процеси”, випустило збірник матеріалів конференції. Багато років Товариство успішно очолює Галина Рогова — доктор філософії, старший науковий співробітник Інституту філософії, соціології та права Академії наук Молдови. Одночасно з науковою й громадською роботою Галина Миколаївна займається журналістикою: з 1993 року вона автор і ведуча телевізійної програми для українців Молдови “Світанок” на каналі “Молдова— 1”, автор книжки нарисів “Українці в культурі Молдови”. За свою плідну культурницьку діяльність удостоєна звання Заслужений працівник культури України, нагороджена орденом “Княгині Ольги” та медаллю “Мерітул чивік”. А ще Галина Рогова — поетеса: читачі полюбили її збірку поезій для дітей “Дарунок святого Миколая” та глибоко сповідальну поетичну книжку “Присутність”, що в ній потужно промовляє родовий дух народженої на Луганщині українки, яка волею долі опинилась у Молдові. Ось характерні образи з поезії “Українці у світі”: Українці, немов чорнобривці, Розсіяні по світах Із вишневих садів материнських… Не в’янемо, не всихаєм — Вростаєм у всякі ґрунти… Символічно, що дата створення історичної “Просвіти” збіглася з державним святом Молдови “Лімба ноастра” — Рідна мова. Це свято дороге й важливе і для українців. Адже наше Товариство “Просвіта” переймається ще й завданням формування в українському середовищу Молдови збалансованої — в етнічному та громадянському сенсі — самосвідомості, яка складається з усвідомлення своєї української національної самобутності й усвідомлення себе складовою частиною єдиного суспільства Молдови.
Г. Рогова веде засідання поетичного клубу “Сопілка Молдови”
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · p. 8página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
мором розповів у віршованих “Листах з Парижа”. Виразно уявляються холостяцька кімната на п’ятому поверсі будинку у старому кварталі, артистичний безладу ній, розкидані на столику, ліжку і кріслах книги, а з-поміж них Монтень, Вольтер, Стендаль і, звичайно ж, Рембо, Бодлер, Аполлінер — “мистці письменницької шпаги”. Книги — пристрасть молодого поета і художника, яка не раз коштувала йому обідів: “Я гроші сам у себе крав і залишав у букіністів”. З грішми, судячи з тексту, було сутужно. Інакше б, як він сам про те говорить, не ходив би у подертих черевиках і витертих до глянцю штанях “на тлі паризьких елеганцій”. Утім, мовиться про те весело, без жодної драматичної ноти. За рядками прочитується безтурбоття молодості, але й уперта праця, зокрема художницька в мансарді, де творяться “синтези барвних плям” і “де лиш антени й голуби”. Гординський ще звикає, ще він сам подивований, що як поет і художник віднайшов себе “в огнях неонових бульварів” Парижа. Саме через Париж, каже М. Неврлий, він “прокладав міст між українською і світовою культурою”. Щоб це зрозуміти, треба знати найважливіші етапи пройденого ним шляху. Отже: гімназія і
Рости, нерукотворний творе, Незгасним зрізьбленим огнем! 1937
Щоденне
Так серце накипа. Щодня сильніше, дужче, У стисках жилавих ненависти і зла, І ореол сузір горить тремтінням злющим Вгорі, над мармуром поблідлого чола.
У їх іронії тим болісніш, тим скорше Встає потворна суть. Знесиленим думкам Свідомість зомліва. Лиш підсвідомим скорчем Уперті щелепи змикаються, мов брам іржаві засуви, щоб крик одчаю й болю З твоїх затятих уст не вирвався наверх І серце, що свою пізнало марну долю, Крутіж злосердних днів, спіймавши, не роздер.
Так зустріча воно любови слово зрадне, Безправства, ґвалту, мсти оздобленої вир, Зневаг їдке жало, брехню ворожих вір І, в міді ковану, ворожих прав нещадність.
Та серце учиться в своїм немилосерді Пізнати до дна жах, тривогу, розпач, біль. І — не прийняти їх, як ринуть звідусіль, Щоб тиском сумнівів скорити і роздерти:
Над ними, в гордості, яку опроменив Крилатим привидом огонь безумних марень, Ширяє звитяжно у пурпурі роз’ярень, Сильніший над усе твій непокірний гнів. 1938
З циклу “Римські ямби”
V
Сліди старого покриває ржа, Як довго час нещадний збереже їх? В пилу повалені лежать Минулих воєн різьблені трофеї.
У далину задумано глядиш: Минає день у синяві спокійній… Пожди ще: будуть, як колись, Бої, походи, божевільні війни.
Як і колись: уранці вийдеш ти — Вози, намети, ржуть скажені коні,
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · p. 8página original ↗ Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
І є найвище із найвищих прав — Собі самому бути праводавцем. С. Гординський ін так довго жив за кордоном, що “…для нього “солодкий запах надвечірніх піній” десь в околицях Риму такий самий близький і рідний, як і “струнка готична колонада” дерев українського лісу” (І. Качуровський). Про своє перебування в столиці Франції Гординський з гу-
Собор
Поривами жадоб і мрій, Щодня стрункіше вгору, вгору, Над обрій димний і хмурний Встає довершеність собору.
На чорних звалищах руїн, На віковічнім бойовищі, Його все вищий обрис стін Даремно час стирав і нищив.
Та в діб нещадності не щез, Не зблід завітний відблиск слави, Ятрить сліпучим злотом веж Незаспокоєність уяви,
Аж в гнівних вибухах огню Він, подолавши тління смертне, Нетлінно в брилу кам’яну Дарунком вічности затвердне.
Коли ж перекотом луни Знов гримне орд ворожих тупіт, То він із них, а не вони З його — червоне злото злупить.
Нехай не дійсність він іще, Ще тільки думка, тільки мрія, Та в скроні гнівно вже товче Одухотворена стихія.
Що камінь зрушить і здвигне Віків склепіння неозоре:
малярська школа О. Новаківського у Львові. Студії в Європі: курси рисунка в Академії мистецтв у Берліні та в Академії Жуліана в Парижі (клас Жана-Поля Лорана). Навчання у паризькій “Модерній Академії” знаменитого кубіста Фернана Леже. Участь у виставках Салону французьких художників, Салону художниківдекораторів, Міжнародного салону книжкового мистецтва. Гординський — особистість універсальна. Працював у різних жанрах — живопис, графіка, плакат, екслібрис. Оздобив 50 храмів у 12 країнах світу. Його мозаїки — окраса собору Святої Софії в Римі. Їхня загальна площа — понад 600 квадратних метрів. Вагома мистецтвознавча спадщина: монографії, статті, нариси, рецензії. Об’єкти зацікавлень — мистецтво Франції та Італії, українське різьбярство, малярство В. Винниченка, екслібриси. Виступав із доповідями з історії і теорії мистецтва, редагував мистецтвознавчі праці, писав передмови, зокрема до ґрунтовної монографії Архипенка, відгукувався на найпомітніші події у художницькому світі. Окремо слід відзначити його тритомну, щедро ілюстровану історію української ікони. З огляду на такий розмах діяльності Гординського, складається враження, що поезія була для нього супутнім чи й принагідним заняттям. Тим паче, що останню нову поетичну книжку він видав 1947 року. Звідтоді виходили тільки його вибрані твори. Чи не першим спростував припущення щодо другорядності поезії серед професійних занять Гординського Качуровський. Він назвав його найбільшим європейцем серед українських поетів. І зауважив: коли б зібрати його поетичні твори, розкидані в періодиці, то вже до оприлюдненого додався б ще один том. Багато можна довідатися про поета, якщо налаштуватися на йо-
Тобі ж, тривожному, іти, Піднявши зброю у меткій долоні.
На пустирях, на схилах гір стрімких, В тісних проваллях битись з ворогами, І пити воду із ріки, Припавши ниць спрагненними устами;
Щодня походи, упадати з ніг, Та все вперед, від бою і до бою, Лиш камені твердих доріг Без віддиху лишати б за собою.
А по ночах, коли притихне бій І сплять бійці, розклавши чуйні ватри, Ще вільно марити тобі, Як і колись, про очі Клеопатри,
Про смаглість рук, про груди золоті, Ворожих уст солодке пожадання, — Під зорями такі прості Життя і смерть, ненависть і кохання!
До Франції
На фотелях паризьких кав’ярень розпершись вигідно, Соломинки вмочавши в солодкі, веселі коктейлі, До грудей притискають Францію, любу і рідну, На тисячфранкових банкнотах туго набитих портфелів.
Солодко жмурити очі їм на терасі кав’ярні, Про минуле з рукою на серці слинить натхненно, Бо ж для них під хрестами лишилися корпуси армій На бівуаках, підземних Арра, Шарльруа і Вердена.
Нині парадно ідуть по Полях Єлісейських угору, Під Лук Тріумфальний з вінками трибарвними в шані, Доторкати вогнем спопелілу і мертву вікторію І вірить, що то — не повториться, що то — вже востаннє!
В чудотворному Луврі на triduum моляться з жаром І благають навколішках: — Боже, дай вічного мира! — Та чи дасться вблагати сер всемогучий Загаров,
го довірливу ноту. Ось у ньому озивається художник і він зізнається, що підвечір хоче бачити не речі, а барви, які любі йому в Гогена: кобальт, “кров цинобри”, “зелений веронез”, ультрамарин, “оранжі і карміни”. Зізнання як наближення до поетики. Ось віршеві передує мотто з Бажана і сам вірш наближений до його почерку. В “Автопортреті” Гординський твердить, що він поет не модний. І все ж воліє дотримуватися власних принципів. “Гострота тематики”, навіть “політичний нежит” для нього дорожчі, ніж “легкий ліричний тріолет”. У сонеті “Спокій” мовиться вже про пристрасну красу “вічної змінності”, про “переливи барв і динамічність ліній”. Завершується він так: “Шукаючи краси в захопленні невпиннім, поновно в кожен ритм перетворяюсь я і рівнобіжно йду в ліричному тремтінні”. Це належить запам’ятати, позаяк Гординський поет стилістично строкатий, “поновний” і
Як в собори готичні гармат насторожаться гирла?
О, зіскоч з п’єдесталу, крилата, гнівна Марсельєзо, Груди випни і руш по бульварах, шалена та горда, Жбурни по розбитих асфальтах кров’ю, залізом, І бий їх, бий по рентьєрських надутих мордах!
Людей з передмістів заклич, із задимлених, чорних кварталів, Хай шампаном револьти уп’ються і ринуть, мов хвилі, По авню на бульварах, і гримнуть ударом навали На всіх їх сердець скам’янілих останні Бастилії!
Вже небо Парижа клекоче і жах затискає вже горла, Про надобрійні заграви мріє знов сонячна Франція. І, піднявшись нестримно, жорстока тінь командора Встає під пошарпаним сальвами прапором Корсіканця! Париж, березень 1935
Вірш про Влизька
Не в очі, а в голову ззаду відстукали кулі, В коридорах вже крок конвоїрів замовк… Знаю, солодко вам, прокураторе Ульріх, Затягатись тепер моссельпромським димком:
На затятих устах — немаскована злоба, Транспарент самовпевнення — ваше чоло, Та дарма над частиною шостою гльобу Гордовито підводите лоб!
Ви — законів державних слуга і захисник, І черкнути пером не здригнула рука, Та написано — де? — що Історія звисне Вже незмінна на вістрі триграннім штика?
У підвалах в’язниць, і катівень, і каторг, В усевлонській тайзі, в чорних покладах руд, В темних штольнях сердець заховавши відплату, Вже нові царегубці ростуть.
Чи ж не чуєте ще: хід напружених кроків,
ХХ століття · Українські поети · p. 9página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
не завжди надається до впізнавання. “Біле: все. Синє: все. Неокреслене не збагну ніяк. Як знайти те, що скрите в минулому і майбутньому?” Сліди неокресленого і скритого проглядаються у віршах і в малярстві. Гординський не приховує своїх літературних симпатій і антипатій. Взірці для нього наддніпрянські поети: Рильський, Бажан, Влизько й інші. І неприйнятна “гостроверхість фраз львівських нудних писак з глибокодумністю “дажбогових магістрів”. Повірте! — приємніше немає, як слова Бажана й Рильського! Ніколи й не збагнете, Як вию тут не раз, читаючи бува Старі календарі чи галицьких поетів! Він справді багато взяв у Бажана й Рильського, як брав і в інших, але при тім зумів лишитися собою. Самі слова пливуть, музичні й колоритні, Й складаються самі в узори, рими й ритми! У збірці “Буруни” відбилася романтика мандрів, чужих міст і країн, відлуння міфів, історичні й культурні ремінісценції. І, звичайно ж, море, як і все, що прямо навертав до його співців. Хоча
Чи ж не бачите вже: блиск народжених сяйв? Недаремно Поетів під муром цегляним епохи Вже вітають букетами сальв! 1934
* * *
Ти, що зориш із вишини, Зроби неплідною цю землю, Хай, горблячись, її сини В ній порпаються надаремно.
Поля їм попелом засип, Плуги обламуй їм об камінь, Хай родить ця земля не хліб, А сухоості з будяками.
Криниці висуши, нехай Заллє їх стухлим ялом сірки, Полями спраглих їх ганяй, Хай язики їм палить гіркість.
Хай дітям їхнім голод-жах Щодня поблідлі губи лиже, Хай розжене їх по світах Страшна, як смерть, жадоба їжі,
Хай у голодній їх крові Замре навіки сите й ніжне, Хай діти їм зростуть нові, Немилосердні і драпіжні;
Нехай чужі країни в їх Серцях засяють, як багаття, Хай стануть для сусідів всіх Вони як пострах, як прокляття,
Щоб всі ненавиділи їх, Але жахалися їх скрито, І щоб ім’я їх, як батіг, Свистало карою над світом!
Крик
II
Так, уста заціплюючи, вір, Інших клич, і сам себе накликуй, Кидай вірш зім’ятий на папір, Кожен — клапоть вирваного крику.
Так щодня — в одчайнім вирі гри Не затиснуть розпачі долоні, Вічний голос, як наказ: твори! — Брязкай міддю, строф загнуздуй коні згадує Гординський тільки Лотреамона. Назви віршів свідчать самі за себе: “Флоренція”, “Атени”, “Мандрівка по Альпах”, “ В порті”, “Про мандрівки”, “Царгород”, “Егея”, “Данило Паломник”, “Марсейський порт”, “Дівчина з Корсіки”, “Морські вовки”, “Рибальська пісня”, “Японський дредноут”, “Загин брига”, “Моряцькі дороги” з їх мальовничими подробицями. Читачу, ти, що розпочавши путь Морську, блукаєш по уяви мапах, Відчуй як пахне у портах мазут Або смоли солодко-млявий запах! Там кораблі у доках гомінких Гойдаються ввесь день, на них, щоглистих Широкогруді курять моряки Англійський кнастер і голландський кепстен. Вгорі, рвучкі вітаючи вітри, Розвішані на ринвах кораблевих Лопочуть, мов барвисті прапори, Штани блакитній сорочки рожеві. Перепади стилю, зміщення планів, розхитування строфи, подовження рядка до прозового спрощення, намагання висловитися круто, як тим переймалися
І надхненням захлинутий, слів З дна душі випльовуй чорну рану, — Може, десь на перехрестях днів Ти й зустрінеш Слави дівку п’яну…
Ну, і що ж? Однакі будуть дні (тільки мармур, а не простий камінь), Знов: твори! Ще важчий біль надхнінь, Горла стиск і в далеч крик без тями. 1937
Над рікою
Ця світла синява, у небесах розлита, Ця зелень квітних трав, ця соковитість літа, Що простеляється достиглістю щедрот, Прозора далина, холодний подих вод, Густі ліщинники на набережних схилах, Розжарений пісок, хмаринка легкокрила, Сліпучих променів такий розтратний жар, Те все, що навкруги, все — створене як дар Тобі, — впиватися і напувати тіло, Обточувати стан, вливати пружність, силу, Сповняти світлістю, сторадістю життя. Очима п’ю тебе, красу твого буття, Коли на березі, спираючись недбало, Смаглява, золота від соняшного палу, Лежиш, усмішкою вітаючи — кого? З якою пристрастю до рамена твого, Коли б ти знала це, — припав би я устами! Але без поруху, мов оповита снами Триваєш, віями накривши глиб очей. А, може, вдаваний незрушний спокій цей І вмисне, граючись, очей не підведеш ти, Бо хочеш, потайки, щоб милував і пестив Тебе цілунком нестримних палань І сонцевий вогонь, і пал моїх бажань?
Вирватись
Крізь днів однаковість, крізь рій турбот щоденних, Як пронести мені, не розгубивши скрізь, Високість дум моїх і мрій моїх надхненних, Зі мною вплетених у життьовий крутіж?
Нестримно рине час, і нині — вже учора. Вночі, лягаючи, на свій похмурий суд Викликую себе: душа моя сувора Нічого не таїть, — найменша думка й труд
За недовершеність мене докором мучить І, в мимолетний рин задиханих хвилин поети у підрадянській Україні — усе це ознаки шукань й утвердження власного голосу. “Полісмен диригує надхненно оркестрою авт на естраді старого театру, що зветься Парижем”. Саме у цій книжці Гординський скаже про “тверді й суворі форми” і “про найвище із найвищих прав — собі самому стати праводавцем”. Танки в колонах армій Клацнуть зубами заліз, І місто впаде Верхарном Під шприхи іржавих коліс. Думається, Верхарна Гординський згадав не тільки тому, що той загинув під колесами потяга. Він вловлював у його поезії те, що близьке йому. До Верхарна прислухався й Бажан. А він, як мовилося, належав до лектури Гординського. Попри стилістичну різність, поет впевнено рухався у напрямку неокласики, що найповніше засвідчив писаний октавами “Сновидів”. Ця поема — з найдосконаліших творів Гординського. Пластична, мінлива, невимушена, розцвічена точними пейзажними деталями, переліком сузір’їв, “безмовністю і мерехтінням зірок”, вона дивує граційністю й безпосередністю викладу думок та імпресій. У поемі мовлено про природу поезії, її різновиди й тенденції. Побіжно згадується й Богдан Ігор Антонич, який належав до Асоціації Незалежних Мистців, що одним з її організаторів був Гординський. Колись носив Антонич по кишенях Монети зір, мов ґудзики хлопчак, І кожну мить солодкого надхнення Скуповував за них він по ночах; Космічних сфер безмовне незбагнення, Безмежности недовідомий жах, — Передавав поет той кучерявий (Хоч у житті, по правді, він лисявів). “Сновидіву” передували “Римські ямби”. Кажучи про італійський цикл Гординського, Качуровський відзначив, що в ньому “віршем відмальовано чи то Оранту в Торчелльо, чи то мозаїчний портрет Теодори з октагону Сен Вітале в Равенні”. Гординський був неабияким літературним критиком. З тих небагатьох поетів, що цікавилися теорією літератури. А ще — блискучим перекладачем. Йому належить антологія “Поети Заходу”. Він переклав твори Франсуа Війона. Багато сил і часу віддає перекладові і тлумаченню “Слова о полку Ігоревім”. Доречно згадати про вплив на його творчість французьких пар-
Жадливо вслуханий, ловлю їх лет могучий, Як крилить звитяжно, без мене!, до вершин.
Боюсь, що серця ритм невговтаний свій стукіт Не включить в біг хвилин і, серед марних діл, Дрібних і кволих днів, я — не простягши руки Окрилені, впаду під ярий небосхил
І юність гомінка прогуркотить повз мене Із брязком колісниць — непереможний вал, — І я, заслуханий в її гримітний чвал, Не вихилю жаги й тривог її шалених…
Ця мить мене жаха, сповняє серце гнівом: Зірватись! Вирватись! Хай понесе мене Бурунна повінь днів нестриманим поривом Над малість днів моїх, в простір’я осяйне,
Де б вітер знову рвав мої зів’ялі стяги, Зів’ялі стяги днів на держалнах зусиль, І дух мій збуджений знов пив солодкий біль Життя, що пророста незчерпаністю спраги! 1936
Глиб
Трагічна марність слів! Коли в гарячці лютій Поривами гримить напруженість важка І горло кожна мить задихана стиска, І очі залива іржавим пливом муті,
І крови гнівної, ображеної крик Грюкоче все сильніш, свій струм рвучкіше котить І, в вузол п’ястука затиснутій істоті Б’є пульсу гнівного ямбічний маятник, —
Ти чуєш, як вони, зірвавшись з синіх губ, Поранені падуть — і інших слів не кличуть І, мов в Ахіллеву прип’яті колісницю, Волочать за життям свій онімілий труп…
Так ринуть дні твої. Всіх злоб ворожих до дна Ти вихилив питво, пізнав їх чорний глиб, І зуби зціплені щоденний згризли хліб насців. Але й не годиться переоцінювати цей вплив. Бо ж Гординський не цурався й верлібрів, “що постали ще до поетики нью-йоркських модерністів” (В. Лучук). Так, у його поезії відбилися ознаки творчості поетів різного індивідуального досвіду. Але він законний господар свого поетичного господарства, який ревно дотримувався самонастанови: “Брязкай міддю, строф загнуздуй коні”. Бунтарська твердість його музи, що мовби грає м’язами слів, її грубувата тілесність, спазматичне рване дихання через десятиліття озвалися у поезії Стуса. Має рацію сучасний дослідник: “Скільки б йому не дорікали і в 30-их, і в 60-их за “стилеву строкатість” (порівнюючи при цьому з Леопольдом Стаффом), Святослав Гординський вирізняється своєю внутрішньою цільністю, котра, наче горно, переплавляє впливи, віяння, запозичення і витворює нову мистецьку якість” (Р. Лубківський). Гординський знав і те, що досяжне тільки поетові. Він писав ще й про “трагічну марність слів”. Про сувору німоту, у якій “стигне вибух” — “бо більший за слова”. Хто знав, може, саме завдяки цьому знанню й діймає краще з ним мовленого.
Твого злосердя й мсти — іще душа голодна.
Та жадно пізнає: від слова дужчий чин; В п’ястук твердий її стискають дні недаром, Щоб міг піднятися він на удар ударом, Як виплеск глибини, нестриманий нічим.
Так кров свою ятриш, пропалюєш огнем ти, Терпкою їддю днів, що мозок рве і їсть, Ховаючи душі обвагітнілий зміст Під слова сплощені, убогі орнаменти…
Далеким відблиском невговтаних навал Встають вони, бліді, не досягнувши глибу, Де, серце вихрячи, бунтарський стигне вибух В суворій німоті — бо більший за слова. 1938
Розмови
Виходь самотній уночі Й, опершись мовчки на воринні, Зори іскристу височінь: Нехай в опівнічні хвилини П’є хвилі зоряних озер Душа нестямна і шалена, Хай підіймається в етер, Немов сосни струнка антена, Що, увігнавшись до сузір, У простір зимний і таємний, Спливає музикою зір Униз коріннями заземлень.
В долоні снігу набери, Сніжинок мертвих і холодних, Що заблукалися згори На дно піднебної безодні І м’яко тануть у руці, В твоїй розжареній долоні… Ти стій, дивися і кричи Туди, в розіскрене бездоння: Нехай летить безмовний крик, Недовідомий і невломний, Хай серце полум’ям горить Від поривань твоїх бунтовних, — Кінчай підзоряні молитви І затули уста душі, І йди в морозному повітрі І, нахилившись до землі, У сніг, спокійний і глибокий Клади вирізьблюваний слід Своїх чітких і певних кроків. 1934
Постать · 14 листопада 2012 року виповнюється 100 років з дня народження А. С. Малишка. · p. 10página original ↗ Андрій Малишко
Іван ДРАЧ
— Я вас, хлопці, привіз сюди на свято пер# шого жайворонка. Дивіться, що вони вироб# ляють — поділили собі синє небо на свої гек# тари. І кожен собі виспівує, як тільки може. Кожен старається. І на певній відстані, щоб один одному не бути на заваді!.. Дисципліна… Андрій Малишко нас привіз сюди на сво# їй довготелесій чорній машині, а сам разом із весняними жайворонками був уже у весняних небесах. Він ходив по зеленому моріжку і ру# ками наче диригував оркестром небесних музик. Чорна рілля пасувала до його маши# ни. Зелена озимина старалась бути свіжою оторочкою. Чи то коло Григорівки, чи коло Германівки. Шофер Андрія Самійловича, не# зворушний Жора курив собі і трохи скептично слухав господаря. Видно, ми були не перши# ми, кого сюди привозив уславлений митець. Але я розкрив рота і захоплено слухав. Наче сам Малишко був одним із тих жайворонків, і тимчасово мав прописку на землі, і ділиться з нами секретами весняної творчості. Він був захоплений — і я ним захоплював# ся. Та я тисячу разів ходив полями з Теліже# нець до Тетієва і навпаки, тисячу разів слухав жайворонків, але щоб отакого… Магія розпо# віді про дуже звичне і дуже буденне, але ра# зом з тим незвичне і травневе, небесне і за# хоплено високе мене діставала до глибин мо# го серця. Я любив Малишка, і любив це синє весняне небо, а кожен жайворонок мав обу# хівську прописку з Малишковими регаліями, з тембром його особливого голосу, наче мав його східну подобизну. Наче б на кожного хо# тілося сказати, щоб не почув сам: “Ну й мон# гол!..” Його “Жайворонок” був таким: За свіжим подихом весіннім В напівпрозорій вишині Не клекотом, не голосінням Вночі згадаєшся мені. І як шукать тебе в глибинах Небесних незвичайних нив? В роздоллях житніх і полинних Навік ти серце полонив. Обляже, ляже чорна туча І вже сріблом стинає тьму, Маленька грудочка співуча Не видна зору мойому… Отак би жити синім квітнем Під небом зоряно7рясним, На око — зовсім не помітним, На слово — дивно голосним. Я згодом теж віддав належне... жайво# ронкам. (З “Балади про жайворонків”). Тим. Малишковим. …І тільки небо жило — жваве, жагуче, жахне. Синє безмежжя поділили собі на сині гектари І тяжко трудилися жайворонки в сірих куфайках Кожен співун на своїй піднебесній ділянці Краплями сонця прополіскував золоте горло, Бо ж забивало дух пилюгою сухою, Кожен — летючий пророк у сірій куфайці Мордувався у співі… Вихор… Вітер… Я помру (вітер суглоби доріг хусткою витер), Ви помрете (вітер перекотиполе з корінням видер), Всі помруть, перекотиполем зійдуть, Жайворонки не помруть, сиві жайворонки…
Хтось із нас (крізь вихор, крізь вітер!), Все7таки хтось із нас, Хто вміє прополіскувати краплями сонця золоте горло, Матиме іншу — дивно співучу долю: Встане рано7ранісінько до схід сонця, Вмиється рано7ранісінько хвилею з Дніпра, Задумається, востаннє втреться по7земному, Помре, одягне сіру куфайку жайворонка І полетить собі на свій гектар неба — Крізь вихор, крізь вітер… …Пройде чверть століття, і вірші Малиш# ка, і саме про любов до рідного краю, при# йдуть разом з гостем із Москви, а саме із Горбачовим, який шукатиме контакту з укра# їнськими письменниками. Борис Олійник через його дружину Раїсу Максимівну організував цю стрічу. І де? В ка# бінеті Щербицького… …Хлопчик зі Ставропілля з походження українець, у старших класах був, і вивчали вони у російській школі, з газет вивчали вірш про Україну. Він запам’ятав його на все жит# тя і коли став Генеральним секретарем ЦК КПРС і Президентом СРСР, то на зустрічі з українськими письменниками у кабінеті Пер# шого секретаря ЦК КПУ Володимира Щер# бицького процитував і запитав: “Хто написав такі рядки?” — Запалали огні за долиною синього неба. Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти. Михайло Горбачов хотів відразу сподоба# тися українським письменникам — своєї мети він досяг негайно. Ми жалілися на Щербиць# кого, а гостя з Москви вже сприймали майже як свого. Звичайно, я спрощую ситуацію, але сила голосу Андрія Малишка діяла через пів# століття. Україна тоді (1943) була у німецько# му полоні, і поети виповідали найсокровенні# ше — душа була чутливою, муза не мовчала, хоча гармати зривали свій голос і з того, і з другого боків. Його любили і писали про ньо# го Дмитро Павличко, який перший розгадав загадку Горбачова (передмова до десятитом# ника), і Борис Олійник, а Микола Вінгранов# ський у вірші, присвяченому А. Малишку, про# роче обіцяє боротись із сонмом нечисті: …І гнів мій бухне… вже напевні Передчуття мої грядуть: Кривавим цвітом зацвітуть Любові павіті земні!.. І вже тоді, у тій обнові Не ймучи в біблію й коран, В своїй згорьованій любові Я стану демоном карань!.. П’явки із черевом китів, Іхтіозаври кабінетів, Вам не минути в часолеті Моїх неспинних слів — катів! Так, ви не звикли до хули! Ви узаконились до гробу! Ви за професію взяли Любов до партії й народу!
Андрій Малишко, Максим Рильський, Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Павло Тичина, 507ті роки
Кривавсь, мій гніве!.. Чорно, тлусто! Кривавсь в огні своїх щедрот, І дмухай в світ, і дмухай в людство, У мій звулканений народ! Коли Андрій Малишко вже “збувся”, прийшов через газети і радіо, через хвалеб# ні статті і підручники до читача і слухача, з’явилась і осторога. Це не були заздрісні наклепи і голобельна критика майстрів соц# реалізму, це була осторога з боку молодої когорти критиків. З’явилась стаття Івана Дзюби в “Літературній газеті” за 23 травня 1961 року — нинішній коментар самого кри# тика: “Написана дуже стримано з урахуван# ням статусу А. Малишка як одного з недо# торканих в українській радянській літературі, стаття, однак, зразу ж дістала дружну відсіч у київській пресі” (І. Дзюба, I том, ст. 439). “…Чималенько в книжці велемовності й суєслів’я. Надмір в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зорь, рушників, калинових грон, чебрику — і зовсім немає багатьох куди важливіших складників Шев# ченкової поезії… …І запрошуймо Тараса Григоровича у су# часність, в гості до нас, не як весільного батька: “Уставай, Тарасе наш, та сідай на по# куті!”, а з серйознішою метою. …Щоб ми не так молилися на Тараса, бо це йому “однаково”, як думали про нього…” Та Андрій Малишко не затаїв образи і на свій ювілей (1962 р.) запросив і Дмитра Пав# личка, й Івана Дзюбу, й Івана Світличного, і Ліну Костенко, і мене грішного. З висоти свого ювілею до всіх схилявся, всіх любив… Згадую свої перші зустрічі з класиком. То# ді здавалося — п’ятдесятиліття — це вже так багато, це Андрій Самійлович уже такий ста# рий — 1962 рік! Малишко запросив усіх до се# бе на ювілей, на “вечерю” в Спілці письменни# ків. Іван Дзюба згадує в своїй книжці “Спогади і роздуми на фінішній прямій”: “…Андрій Са# мійлович збуджений і вже захмелілий: — Я хочу поцілувати свого побратима Дмитра Павличка… Митя! Митя! — кличе і йде до нього. Потім до Василя Швеця: — Ва# ся! Вася! Ліна Костенко — до мене (ми сидимо по# руч: я, Ліна, Євген Сверстюк, Іван Драч, Лео# нід Коваленко): — Їм легко… У них багато побратимів…” А тепер дещо зі своїх коментарів. До речі, саме тут мені згадалося, що коли ми компонували вітальну телеграму Андрію Самійловичу, я запропонував підписати її чи скомпонувати такий ряд: “Майстрові — під# майстри”. Видно, згадав свій вірш, присвяче# ний академікові О. І. Білецькому: “Підмайс# три мого віку…” Тут з підмайстрами не ви# йшло, хтось запротестував, чи не Іван Світ# личний. Просто всі підписали телеграму. А я підмайстром лишаюся і досі, особливо при Андрію Малишкові. Та це мій глек по воду. Ще трохи зацитую Івана Михайловича: …“Тим часом Малишко, часто забувши про інших, підходив до нашого гурту… цілу# ватися.
— Ваня, Ваня, де ти… Я за Ваню Дзюбу п’ю… Він інших мучить, тому що сам мучить7 ся. Ваня Драч, я тебе люблю… Ліно, Ліно… Ліна: — Він поет, і десь глибоко, підсвідо# містю, все розуміє. Цей біль і робить його поетом… Десь чимось він розуміє, що коли єв нього справжні друзі, так вони тут… Хіба оті, хто зараз цілує його і виголошує тости, хіба то друзі його? Він самотній… Колись я в Ірпені бачила таку картину, сидить Малишко і дивиться телевізор, дивиться таку переда# чу, якої нікому несила дивитися, од якої всі втекли — тільки од страшної самотності можна отак сидіти і дивитися телевізор… Коли Малишко знову підійшов до нас із черговим тостом, Ліна сказала йому це: — Ваші справжні друзі тут…” В листопаді 1962 року відзначали півві# ковий ювілей Малишка, а в грудні того ж ро# ку Василь Стус звертається до нього ж із розпачливим листом, з проханням зарадити в біді, з якої немає виходу: “Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, ко# ли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається від сокири. Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зіт# хання, кволі піклування про долю хутора На# дії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів?!.” Приходить пора гніву, і приходять люди гніву. Таким був Василь Стус… Чому він вибрав Малишка? А ось чому. Андрій Малишко на# писав передмову до ранніх віршів Василя Стуса, у грудні 1959 р. в “Літературній Украї# ні”, і коли молодий автор вибирає собі того, до кого має звернутися в критичну пору, він звертається саме до Андрія Самійловича. А живі ще були і активно діяли і Павло Тичина, і Максим Рильський, і Микола Бажан, і Леонід Первомайський тощо. Але спершу кілька рядків передмови до першопублікації: “Здається, що творчість 21#річного учи# теля з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна, зокрема своєрідність підхо# ду до явищ життя і вміння узагальнювати лі# ричні роздуми (а не говорити про них загаль# но). Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора…” Та ще Малишко надіслав ві# тальну телеграму безпосередньо у військову частину — вітав із першопублікацією моло# дого солдата. Наче з небес прийшло це ві# тання! Стусу — Малишко!.. Поет і влада. Сталінові Малишко присвя# тив цілу книжку, брав участь у створенні ко# лективної поеми “Слово товаришу Сталіну від українського народу”. Хрущов підтримав молодого комсомольського поета, коли на нього напосідалися старші орденоносні ко# леги, які кричали: — А в нього старший брат — у “зелених” був!.. — А Андрій буде в червоних! Читай, Андрію! І Андрій читав, може, з вірша, присвяче# ного Павлові Тичині, про комсомолку: — Не сумуй одна, Не журись одна, Дівчино моя хороша, Вишня наливна! Ой напій коня, Каре оченя, Сизокриле голуб’ятко, До побачення! Так Малишка порятував Хрущов — пер# ший раз. Прокотилась війна — і от згадує Юрій Смолич: “Переді мною був молодик, трохи, може, приземкуватий, але широкий, кремезний в плечах і грудях, бравий майор — весь, як кажуть, в орденах і медалях. І ті орде# ни і медалі мелодійно побрязкували — здава# лося мені, в унісон мелодії з голосу й клавіа# тури: майор Малишко співав, акомпануючи собі на баяні. Його вузькі “азіатські” очі то мрійливо мружилися, то раптом широко роз# панахувалися, війнувши густими віями, теж, здавалося мені, в такт мелодії та словам піс# ні. Співав Андрій Самійлович загальновідому популярну пісню “Розпрягайте, хлопці, коні”, але не просто “виводив” мелодію — як то часто буває в співаків, а мелодіював, якщо можна так сказати, самі слова, самий зміст пісні. Мелодія, слова і почуття співака були в
Постать · “Прочитайте вірші Андрія Малишка, або заспівайте його пісні, і тоді душа ваша сповниться теплом рід7 ного дому, осяється материнською любов’ю”. · p. 11página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
якійсь незбагненній єдності — осмислені й опоетизовані. Є такий музичний термін бель# канто. Так#от, в Андрія Малишка, на мою дум# ку, й було таке вроджене, по#народному своє# рідне, бельканто. Спів Андріїв завжди брав за серце…” (Ю. Смолич, том 8, ст. 307). Любов Забашта, дружина поета, наво# дить нотатки Остапа Вишні, які не можуть не вражати. Згорьований старий письменник, який повернувся зі страшної сталінської ка# торги, молиться за долю молодшого побра# тима: “Господи всевладний і многомилости# вий! Умиротвори Андрія Малишка, щоб він не горів з#за нечисті, а щоб горів він, як і го# рить, для поезії. 28.IV.50 р. Любіть Україну… Це Сосюра. А це я… Коли хочете любить Ук# раїну — любіть Андрія Малишка. І це я гово# рю цілком серйозно і за ці слова відповідаю іменем Остапа Вишні. Андрій Самійлович Малишко — уже прийшов, але він не йде, а летить… 1.XII.50. Андрій Малишко! — це ук# раїнське сонце — і в рухах, і в голосі, і в інто# націях. Навіть в погляді, такому погляді, тіль# ки самому Малишкові притаманному, — рай# дужно веселковому, якомусь такому і степовому, і луговому, і гайовому: от передо мною Малишкові очі: вони і грають, і запитують, і колисають… Ах, Малишко! Ах, Андрію! Який я щасливий, що можу назвати тебе на “ти” (а ми з ним на “Ви”!)… Ах, Андрію, якби ти знав, як я люблю тебе за твій розум, за подих твій чесний! …Сиджу, сиджу перед смертю і в душі кричу: “Хай живе Малишко!”… Деякі характерні епізоди тих часів. Згадує дружина Платона Майбороди Тетяна Василівна (“Лі# тературна Україна”, 14.12.2002). “Якийсь час першим секре# тарем ЦК КП(б)України був Лазар Каганович. Малишко десь на зборах різко виступив, і його викликали в ЦК. Тоді вони жили з Май# бородою в одній квартирі. Андрій Самійло# вич забрав у невелику валізу все необхідне на перший випадок, якщо заарештують: рушник, мило, білизну. А мати Платона Іларі# оновича розклала на столі карти й каже: “Андрію Самійловичу, вас не заарештують, ви повернетесь додому”. — “Ой, мамо (він називав її так після смерті своєї неньки), як# би Ваші слова та й Богові у вуха…” І пішов. Повернувся пізно ввечері, кинувся до матері Платона Іларіоновича й поцілував її. А друго# го дня приносить їй матерію на спідницю…” У письменницьких колах ходила тоді по# голоска, що після різкої розмови в ЦК оше# лешений поет намагався вийти з кабінету Першого дверима вмонтованої у стіну шафи — вхідні#вихідні двері і двері шафи були май# же одинаковими. Згодом, опісля смерті Ста# ліна, Малишко різко лаятиме Кагановича, який тоді був у Москві і мав ще он яку силу! Для поета вихідець з Хабного, з поліської Ук# раїни Лазар Мойсейович був утіленням жах# ного сталінського режиму, який тероризував Україну протягом тридцяти літ — і голодом, і холодом, і винищенням української мови… Юрій Мушкетик згадує, яке незабутнє враження справляв Андрій Малишко на по# хороні Володимира Сосюри. Була окрема трибуна, оббита червоним сатином і чорним крепом, де стояло українське керівництво. Меншою була трибуна, але тої ж барви, звід# ки виступали промовці. “Пробач, що ми не покрили славною ко# зацькою китайкою по нашому звичаю і не поклали на твоє серце червоної калини — яку ти так любив. Та червона калина твоєї Ук# раїни червонітиме в твоєму серці і в твоєму слові. Ми б хотіли поховати тебе так, як го# диться великому співцеві, і пронести тебе на своїх плечах по всьому Хрещатику, по всій нашій рідній землі…” І раптом Малишко одривається од тексту із малої трибуни звертається до великої, кида# ючи гнівні звинувачення присутнім головачам: — Це ви догнобили його до краю за лю# бов до України — і він одлітає од нас, наш со# ловейко!.. — Це ви домучили його і його музу… — Це ви, ви — його мучителі!.. В морозному повітрі було страшно і не# прикаяно. Мороз скував жахом кожного, бо лунали слова правди 11 січня 1965 року… Того ж дня, коли Малишко повернувся додому, з поштової скриньки він витяг пере#
мерзлими руками дивного листа — то був його виступ на партійних зборах, коли він як парторг Спілки письменників лаяв Сосюру за вірша “Любіть Україну” і коли Володимир Миколайович намагався одбути критику яки# мось черговим патріотичним віршем, пар# торг накинувся на проскрибованого колегу: — Не вдасться в такий спосіб обдурити партію. Кайтеся і засуджуйте свої вчинки. …Отож доки Малишко повернувся з похо# рон, в поштовій скриньці вже була стенограма колишніх партзборів з правдоподібним напи# сом: “Мучителю — від замученого В. Сосюри…” Контора Глибокого Буріння працювала чітко… А я згадую, як він ділився зі мною сокро# венним: “Я одяг білу сорочечку. Туди, коли йдеш, то не знаєш, чи на кілька годин, чи навіки. Цього разу сказали таке, що надовго заду# мався. Наче б зловили молодого бандерівця, і як його не допитують, не хоче колотися. Поставив умову — “привезіть мені на зустріч Малишка. Маю йому дещо сказати…” Мені вже чекісти не раз натякали, що мої вірші по#
Батьки А. Малишка — Самійло та Ївга пулярні і там — в схронах. Задумайтесь, Анд# рію Самійловичу”. Тоді якраз була популяр# ною моя поема “Прометей” — Сталінська премія I#го ступеня. Як російський боєць вря# тував своїм життям українське село від фа# шистів. Коли я приїхав до Львова, мене від# разу повезли туди. Хлопець був побитий, гу# би покусані. Засвітився, коли мене побачив: — Хотів Вам сказати, Андрію Самійловичу, що це я врятував село, коли вийшов зі схрону. Такі умови вони поставили, або я виходжу, або село — на Сибір… От я і вибрав. Про мене пи# шіть. Напишете?! Я — Прометей!.. Так досі, Ваню, мені стоїть той хлопець. Ія з виною про нього, видно, і на той світ піду. Побитий весь. Губи покусані…” Андрій Самійлович мені не один раз ка# зав про це. Видно, щоб упевнитись, що я не забуду. І що ця розповідь не лише для мене… для вас також. Делікатний був. Знаючи про мої близькі стосунки з М. П. Бажаном, ні# коли жодним лихим словом не прохопився про останньо# го. Хоча обидва вони належа# ли до двох антагоністичних угруповань у середовищі Спілки письменників України. Малишко був близький до Рильського, якого обожню# вав, а Бажан приятелював із Савою Голованівським та Юрієм Смоличем. Одного разу на чергових партійних зборах я звернувся як до свого до старшого письменника, якому теж сво# го часу діставалося як космо# політу, але не співчуття чи бо# дай розуміння ситуації почув від колеги, але жовчний вибух все довершив: — А чого Ви з тим Малиш# ком водилися!?. Малишко був для них “той”! Для мене ж він був завжди “свій”, “наш”, “мій”… І коли на партійних зборах “проробка” вже торкалася нашого покоління — грона шістде# сятників, він не був з тими, хто громив… У часи війни працював у газеті “За Радян# ську Україну”, де головним редактором був Микола Бажан. Хто з нього не підсміювався за дуже вже не військовий вишкіл! Чи то Ма# лишко, чи то Воскрекасенко, а може, і вдвох разом склали про старшого пісеньку: Широка шинеля. Замурзані поли.
І лисина, як самовар. Ніколи, ніколи Не буде з Миколи, Як єсть, бойовий комісар. Із ромбами полкового комісара Бажан намагався вкоськати молоду письменницьку вольницю, а вони ще не те придумали! Замо# вили художнику Агніту особливі карти, де ко# ролями були Тичина, Бажан, Корнійчук і Рильський, а піковою дамою — Ванда Васи# левська. І скільки вже було того реготу, коли козирна дама (а часом таке випадало дамі# пік) била короля Корнійчука. Та це трапляло# ся в короткі чи довгі перерви між боями, а га# зета справно виходила, а нам залишилось чи не фото Давидзона, де Бажан, Корнійчук і Ванда схилились над газетою, де був тоді Малишко (на карті — молодий валет), ма# буть, віршував… Я зараз мешкаю в будинку Конча#Озер# на, 47. Мені його продав після Чорнобиль# ської біди Сава Голованівський. В кабінеті, де стосами стоять книжки, не виводиться ста# лінський дим. А зберігся він з того часу, коли тут люто курив Сава Овсійович. Він димів з тих люльок, які привозив з Москви від Іллі Еренбурга. А тому письменникові дарував ті люльки сам Сталін. І коли Сава приїздив з Москви із новою люлькою, до нього схо# дились хуторяни з Кончі#Озерної, і кожен прицмокував зі сталінського дарунка. Ма# лишка не запрошували — він був недругом Сави Овсійовича. От так! Цілу книжку вір# шів присвятив вождеві, а от поцмулити ди# му з вождевої люльки не поталанило. Так#от у мене у Кончі 17#й номер, а в Андрія Малишка був 1#й, де зараз живе син Любові Забашти. Перший номер пись# менницького хутора стоїть у вічній виши# ванці — так розпорядився поет, якому до# ля вистелила всього лише п’ятдесят сім літ: будівельники орнаментували новобу# дову українським взором. Малишко був українцем у всьому — у гніві і ніжності, у лютості і радості. Був дивовижно розумним і безтямно наївним. Був жайворонком… Мати Ївга Базилиха любила, коли її слу# хають. А малий Андрійко вмів слухати. — …Вирій#птах — це жайворонок, він на своїх крилах несе весну із райських садів. Саме у жайворонків знаходяться ключі од неба. Коли вони відлітають на зиму, вони за# микають небеса і забирають ключі з собою. А коли повертаються весною, відкривають не# беса, і тоді одчиняються небесні живодайні джерела. — І це все жайворонок, мамо? — Жайворонок. Без нього весни не бу# ває. Ось хліб пектиму. Зроблю тобі з тіста кілька жайворонків. З’їси жайворонка, тако# го гарячого і пахучого, я його ще маком по# сиплю, швидше весна прийде! — Хочу бути жайворонком, мамо!
Олександр Довженко та Андрій Малишко
— Будеш! Рости швидше! Коли малий Андрійко сидів біля мами Їв# ги Базилихи на припічку, коли у печі палав та# ємничий вогонь, коли нагрівалася вона (“У нашої печі золотисті плечі, золотисті плечі та серебрянії крила, щоб нам жайворонків гні# тила!”), зароджувалися таємниці Малишко# вої творчості. Читаю останню книжку Віталія Абліцова: “Василь Голобородько. Листи” і знову знаход# жу Андрія Малишка. Та слово самій книжці: “У квітні 1964 року юного поета запроси# ли до Спілки письменників до Києва. Старші
Андрій Малишко колеги зібралися, щоб обговорити творчість В. Голобородька. Головував на засіданні Анд# рій Малишко…: “Поезія Василя Голобородь# ка — буйна, одухотворена, по#філософсько# му заглиблена… Ми зазирнули у несподіва# ний і багатий внутрішній світ нашого моло# дого сучасника”. Влітку того ж року В. Голо# бородько знову складав вступні іспити до столичного університету. І знову на нього че# кала невдача. Повернувся додому й став чекати призо# ву до війська (медична комісія визнала, що призовник В. Голобородько за станом здо# ров’я здатен служити на підводному флоті). Якою ж була радість молодого поета, ко# ли він отримав телеграму з Києва: “Приїжджай. Тебе зарахували до універ# ситету”. Так з допомогою А. Малишка Василь Го# лобородько став навчатися на філологічному факультеті КДУ імені Т. Шевченка (тепер На# ціональний університет імені Т. Шевченка)…” Отож бачимо причетність Андрія Самій# ловича до найцікавіших подій у поетичному середовищі — від Павличка і Вінграновсько# го до Стуса і Голобородька. Жива гаряча ду# ша всюди підтримувала і оберігала, борони# ла і заохочувала… По смерті Малишка пройшло було двад# цять літ. І я відчув його підтримку в своїх ру# хівських справах. Мені вкрай необхідною бу# ла підтримка київських письменників#кому# ністів. І я її дістав. Ось як це було. На по# лум’яних зборах виступив письменник# фронтовик Олесь Жолдак (1989 рік). — Коли ми не підтримаємо Івана Драча і Рух, то що ми за письменники, що за фрон# товики. Малишко підтримав би Рух! Згодом він підійшов до мене і змовниць# ки підморгнув мені: — Знаєш, чого я за тебе? Бо тебе любив Малишко. І як мені згодом було немилосердно тяж# ко, коли я дізнався про трагічний скін Олеся Жолдака, прекрасного поета і перекладача, героїчного фронтовика. В перші роки неза# лежності, в часи клопотів з нашими побуто# вими незгодами, в часи, коли всі ми були мільйонерами на купоно#карбованці, він спересердя заплив дуже#дуже далеко в Дніпро, і вже не виринув з тої крутії… Такий одчайдушний, такий неповторний побратим Андрія Малишка. “Мій Малишко”, — писав Вінгранов# ський. Мій Малишко, повторюю і я… …Чи ви ще будете коли#небудь малень# кими і сидітимете біля полум’яної печі, а Ва# ша мама спече для вас “жайворонка”, та по# мастить його олією, та дасть його вам, поси# паного маковим насінням, та ще й скаже не# повторним глибинним голосом, повним лю# бові: — Їж на здоров’я, мій жайворонку! І ви з’їсте, і готові вже будете полетіти… А коли цього з вами не трапиться, то прочи# тайте вірші Андрія Малишка, або заспівайте бодай у душі його пісні, і тоді душа ваша сповниться теплом рідного дому, осяється материнською любов’ю… Жайворонок над Україною…
20.10.2012
Незабутні · “Вони не вмирають, вони, як зірки. І сяють над нами, і світять в пітьмі”. · p. 12página original ↗ Мало хто з приїжджих, буваючи в Каневі на Тарасовій горі, знає, що поруч, дещо південніше, біля села Пекарі, височіє одна із найславетніших гір нашої історії — Княжа, на якій стояв давньоруський град Родень. А між цими двома є ще одне дороге для кожного українця поховання — Миколи Федотовича Біляшівського (1864— 1926) — ученого, археолога, мистецтвознавця, етнографа, фундатора, по суті, не лише музею Т. Г. Шевченка в Каневі, а й багатьох київських музеїв. Постать його, зазначають сучасні дослідники, є типовою для переважної більшості українських громадсько-політичних і культурно-освітніх діячів кінця ХІХ—початку ХХ ст. — періоду “національного відродження”. Серед їхньої нечисленної когорти (а це Сергій Єфремов, Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Василь Доманицький, Василь Симиренко, Петро Стебницький, Олександр Лотоцький, Федір Матушевський та ін.) Біляшівський посідає чільне місце. І річ не в списку його офіційних регалій: депутат І Державної Думи, почесний академік Української Академії мистецтв, дійсний член Української АН тощо, а в обсязі й значимості зробленого ним. Так, зокрема розкопки і дослідження Родня каменя на камені не залишили від Погодінської антинаукової теорії щодо російського етнічного характеру населення Наддніпрянщини часів Київської Русі. Саме віднайдені ним речі побутової культури давніх русичів довели самим українцям, усьому цивілізованому світові осібність і унікальність української нації.
Микола Федотович Біляшівський
Микола ЦИМБАЛЮК Фото Миколи БОРИСЕНКА, Андрія МАРЧЕНКА
На цій горі здавна місцеві мешканці-селяни віднаходили багато уламків глиняного посуду, різні прикраси, зокрема — золотій срібні. Метикуваті канівські золотарі, крамарі-євреї їх скуповували, переплавляли в злитки і спродували в Європу. Але селянська темнота, патологічна жадоба інших не все винищила: різними шляхами скарби гори Княжої потрапляли в музеї Варшави, Лондона, Москви, Петербурга. Територію гори, що належала на той час Я. В. Тарновському, вперше почав вивчати Дмитро Самоквасов. Але саме з іменем Біляшівського пов’язані вражаючі знахідки і їхнє наукове осмислення. Ще не склавши іспити за курс наук, прослуханих у Київському університеті, Микола Федотович із головою поринув у археологічні експедиції. 1890 р. в “Киевской старине” з’являється його перша публікація “Княжа гора”. У наступні роки розпочалися польові роботи, надаючи молодому археологові нові факти, з якими він виходив до наукової спільноти у своїх статтях. Після отримання диплома юриста М. Ф. Біляшівський не довго практикував у фемідиних установах царської Росії. Його, гнаного матеріальною скрутою, доля невпинно кидала з одного кінця “єдіной і нєдєлімой” в інший — від Москви до Варшави.
Але скрізь, де він працював упродовж усього життя, не полишав прискіпливо вивчати сліди і свідчення історії свого народу, збираючи його безцінні скарби: архівні документи, фольклор, хатнє начиння, одяг, документи, ікони, монети (до речі, карбовані ще за часів київських князів, із тризубом), картини тощо. Загалом він зібрав і зберіг для нащадків тисячі пам’яток старовини. Є чимало речей, які він придбав власним коштом і подарував Музеєві Київського товариства старожитностей і мистецтв (така була одна з його назв), директором якого він був у 1902—1923 рр. Тепер їх може побачити кожен із нас, завітавши чи то в Національний музей історії України, чи в Національний художній музей, чи в Музей історії Києва. Є вони у Львові, Каневі, в Національному музеї Т. Г. Шевченка, в Чернігівському обласному історичному музеї ім. В. В. Тарновського, куди було передано левову частку безцінної збірки Тарновських. Аналізуючи важкий поступ національно-державного становлення, минулого й нинішнього, мимоволі доходиш висновку, що йому загрожують не стільки зовнішні виклики, скільки наше почуття меншовартості. А вона, меншовартість, полягає в тому, що ми не визнаємо фактів історії. Уся громадсько-політична й наукова діяльність Біляшівського була спрямована на те, щоб довести, переконати не лише офіційний науково-імперський Петербург на право українців на свою духовну й історичну спадщину, на право бути самими собою, а насамперед, відкрити й показати співвітчизникам наші духовні джерела. Недаремно ж і Михайло Грушевський потім у капітальній “Історії України-Руси” спиратиметься, докладно вивчаючи і помічаючи в літописах те, що до цього було зафіксовано в побутовій культурі й самосвідомості наших людей. Для М. Ф. Біляшівського гора Княжа, як і Тарасова, без перебільшення, стала альфою і омегою його життя. Для нього це були місця справді святі й дорогі. Тут він здобув великий успіх, тут знайшов і хату. Садибу, яка тепер є частиною Канівського природного заповідника, посприяв придбати управитель Я. В. Тарновського Андрій Іванович Шелюжко. Тут, на схилі гори Мале городище, був Холявин хутір, що потім дістав назву Княжа Гора.
Тут розташовувалися дачі відомих театральних художників-декораторів Миколи Федоровича Холявина і Костянтина Олександровича Шервашидзе. Після революції 1917 р. вони закінчили своє життя у вигнанні, в Парижі. А Микола Федотович ще 1905 р. заповів, за родинним переказом,
Промовляє онук М. Ф. Біляшівського Микола Миколайович поховати себе тут же, на обійсті, де знайшов і розкопав житло первісної людини. І там спорудив скрипту, хоча був тоді ще навіть не одружений… Доля відвела йому ще понад двадцять років життя, повних бурхливої і самовідданої праці. Про великий внесок М. Ф. Біляшівського в українську історичну науку, в збереження пам’яток національної культури, будівництво і розвиток музейної справи говорилося під час панахиди на його могилі. Найдокладніше про його життя і наукову діяльність розповів його онук, Микола Миколайович Біляшівський, який вже тривалий час збирає матеріали до книжки про діда. Делегація музейних працівників, що прибула з Києва, канівська громадськість, представники родини Біляшівських поклали квіти і вінки до могил Миколи Федотовича і похованого поряд праху його онука, Бориса Миколайовича. Священик УПЦ КП отець Сергій (Нікітін) відправив молебень. …Уже згодом, на могилі Тараса Шевченка, куди після того відправилася делегація киян, один із гостей прочитав кілька відомих віршованих рядків:
Є душі прекрасні, є душі святі, Є душі прозорі, як дні золоті. Вони не вмирають, вони, як зірки. І сяють над нами, і світять в пітьмі.
Серед учасників панахиди (у центрі) заступник Генерального директора Національного художнього музею України І. Д. Ліховий
На схилі гори Мале городище, біля могили Миколи Біляшівського
Очевидець і літописець · “Пісні Терентія Пархоменка невмирущі, як і наша мова”. · p. 13página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
залі нинішньої Національної київської філармонії. Тоді йому за виступ заплатили 350 золотих карбованців, кобзар навіть не знав, що роботи з цією торбиночкою з золотом. Про це мені розповідав його учень Олександр Корнієвський, який прожив понад 100 років. Саме Олександру Корнієвському 1905 року і замовив Микола Лисенко три кобзи на кшталт кобзи Терентія Пархоменка. А перед тим молодий майстер О. Корнієвський ремонтував кобзи кобзарю. Стрій кобзи був діатонічний. Це як фортепіано без чорних клавіш, без півтонів. Тоді Олександр Корнієвський і почав мудрувати, як зробити таку кобзу, щоб на ній можна було грати музику Лисенка, Чайковського, Бетховена. Олександр Корнієвський додав поміж струнами ще по одній струні, розмістив їх паралельно та змайстрував перемикачі (демфер). Так сто ро-
Фото О. Шепнівського ців (Домонтович), перейнявши спосіб гри у Т. Пархоменка, записав пісні та думи з голосу свого вчителя і видав “Самонавчитель до гри на кобзі або бандурі”. 1913, 1914 рр., коли Т. Пархоменка вже не було серед живих. На жаль, недовго після того прожив М. Домотович. Розстріляли у 30-х роках. Тоді ж розстріляли Г. Хоткевича та багатьох відомих українських кобзарів і лірників. Терентій Пархоменко мав дуже великий кобзарський репертуар. Майстерно співав старосвітські думи. Дійшла до наших днів і як і імена багатьох славних кобзарів. Для мене він був якоюсь напівлегендою, поки не познайомився на початку 1980-х років із Олександром Корнієвським. Уже тоді я сконструював кобзу, подібну до кобз Терентія Пархоменка. Навчити цього тоді міг лише учень Терентія Пархоменка О. Корнієвський. Та він не радив іти в кобзарювання, говорив, що на засланнях дуже холодно й небезпечно. Я наполягав на своєму, переконував О. Корнієвського: аби ті часи не повернулися, треба і в наші часи нести людям правду.
Очевидець і літописець · “Пісні Терентія Пархоменка невмирущі, як і наша мова”. · p. 13página original ↗ Василь НЕЧЕПА, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, народний артист України, носій старосвітської чернігівської Кобзарської школи, кобзар-лірник Днями в Київській філармонії відбувся концерт, присвячений 140-й річниці від дня народження кобзаря-лірника Терентія Пархоменка. На початку минулого століття ім’я кобзаря Терентія Пархоменка набуло великого розголосу та слави. Були навіть цигарки з його зображенням. Цей дзвінкий тенор і не схожу на інших кобзарів гру на кобзі чули на Чернігівщині й за її межами. Терентій Пархоменко — носій старосвітської чернігівської кобзарської школи, за словами Гната Хоткевича, найдавнішої. Володів грою на кобзі і полтавською, в перекидку, так як грав Остап Вересай. Він також талановитий лірник, бо серед його учнів був і неперевершений на той час лірник Оврам Гребен. Ще замолоду йому надали право Отця кобзарського. Він, сліпий із десяти років, брав у науку сліпих хлопчиків. Відомі кобзарі Петро Ткаченко-Галашко, сторіччя від дня народження якого відзначали за рішенням ЮНЕСКО, Дем’ян Симоненко, Микола Злобінців та інші відомі кобзарі пішли у світ кобзарювати після навчання у цього унікального кобзаря. Його навчив кобзар Н. Гайденко. Мав він ще одного учня, про якого тривалий час забороняли писати і говорити. Це так званий каторжник, кобзар-віртуоз та неперевершений майстер музичних інструментів Олександр Корнієвський. У Терентія Пархоменка визначні заслуги перед мистецтвом України. Саме він на початку минулого століття був носієм чернігівської кобзарської традиції. Грав відбоєм на діатонічній кобзі. Струни з розливом. Внизу значно менша відстань між струнами, ніж угорі. Це дуже ускладнює гру. Цю кобзу ми бачимо на фото 1902 року. Велика заслуга у підтримці та збереженні кобзарського мистецтва належить Миколі Лисенку. Саме він запримітив Терентія Макаровича. Запросив до себе у домівку. Понад два тижні кобзар жив у Лисенків, розповідав, що його там дуже шанували. Микола Віталійович записував пісні та думи з голосу кобзаря. Влаштовував йому виступи: співав Терентій Пархоменко у престижних залах Києва. Виступав в оперному театрі, а згодом і в колонній ків тому з’явився новий музичний інструмент — хроматична концертна бандура. За свої винаходи Олександр Корнієвський загартовувався, як він говорив, 24 роки по засланнях. Із 1937-го до 1961 року. Понад десять років я їздив у Корюківку по науку до О. Корнієвського. Тепер видав книгу “В рокотанні-риданні бандур”, чим довів усьому світу, хто створив сучасну бандуру.
1902 року в Харькові відбувся XII археологічний з’їзд, куди з’їхалися кобзарі з усієї України. Отут вперше і почули Терентія Пархоменка в тих краях. Виступ сліпого кобзаря вразив усіх. Співав він і в будинку Алчевських, іна великому харківському базарі. Сучасники говорили, що коли починав співати кобзар, то торгові ряди замовкали. Співав і я пісні та думи Терешка і в будинку тому, і на базарі. Зробили такий базарний експеримент. Тепер на базарі дуже гуркотно, автотранспорту багато. Через півгодини співу без жодних оголошень біля кафе, на східцях якого я сидів, зібралося більше сотні людей. Думу “Про Морозенка” я співав кілька разів. Хтось підходив, хтось відходив, але людей ставало більше. Пісні Терентія Пархоменка невмирущі. Велику дослідницьку роботу лишив нам професор М. Сперанський. А Микола Злобіндума “На смерть Тараса”, яку він доопрацьовував і доповнював. Співав молитви, псалми, козацькі та побутові пісні. Була у його репертуарі одна пісня, яка, ймовірно, коштувала йому життя. “Трудно, браття, нам живеться на Русі святой”. Співав у цій пісні, що народи вже давно волі добились, а у нас усе праведне знищується. Народився Терентій Пархоменко 28 жовтня 1872 року в селі Волосківці на Чернігівщині, у Менському кобзарському краї. Помер все-таки 1911 року, а не 1910-го, як можна прочитати в деяких наукових свідченнях про кобзаря. 1911 року по всій Україні відбувалися заходи з ушанування 50-ї річниці пам’яті Тараса Шевченка; поміж “Думи про Тараса”, “Морозенка” та інших пісень проспівав свою бунтарську: “Трудно, браття, нам живеться На Русі святой”. Жандарми били його на сцені. Хворого батька дочка Явдоха привезла в село Волосківці, де він помер у травні 1911 року. Про останню зустріч із кобзарем мені розповідав Олександр Корнієвський. Говорив, що Терешко на нього дуже обурився за те, що він почав робити бандури для зрячих музикантів. 1963 року упорядкували кобзарські могили на Чернігівщині. Тоді й на могилі Терентія Пархоменка встановили обеліск. Поруч обеліск дочки Явдохи. На жаль, нині ім’я Терентія Пархоменка забуте,
До 39 років життя Терентія Макаровича я додав 30 років свого кобзарювання з кобзою його строю і його репертуаром. “Дума про Морозенка” звучала на всіх континентах і по всій Україні. Старосвітська чернігівська кобзарська школа вже ніби припинила своє існування після того, як Олександр Корнієвський на базі кобзи Т. Пархоменка створив сучасну бандуру. І бандура, і кобза сучасна строю “Соль”. 135 років від дня народження ми широко святкували у Сієтлі (США), я туди їздив із великою концертною програмою. Минулого року відспівав 100 концертів, присвячених пам’яті Терентія Пархоменка. Сотий концерт відбувся у Чернігівському академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. У зведеному хорі під акампанемент симфонічного оркестру співало понад триста співаків. Слово Тараса Шевченка і пісні Терентія Пархоменка невмирущі, як і наша мова. 31 жовтня до 140-річчя від дня народження Терентія Пархоменка у Чернігівській обласній бібліотеці відбувся концерт “Дума про Морозенка”. Там демонстрували відеозапис Олександра Корнієвського, який я зберігаю. У Київській філармонії я співав про Морозенка в тій же тональності, слово в слово, нота в ноту, на тому місці, де мій попередник співав цю думу 1909 року. Співав я уже не один, а з Національним оркестром народних інструментів України під орудою маестро Віктора Гуцала (на фото). Вічна пам’ять кобзарям і лірникам, які берегли і примножували славу нашої рідної Батьківщини.
Виконавці програми (зліва): Микита Сафроненко,Наталія Марчак, Ростислав Гриньків,Мар’яна Євстратенко, Ігор Худик, Віра Боднарук, Ліда Кізима, Остап Бусько, Віра Лесик, Володимир Гриньків
Очевидець і літописець · “Пісні Терентія Пархоменка невмирущі, як і наша мова”. · p. 13página original ↗ Віра БОДНАРУК, голова Літ.Ком.УІММ Фото Галини УГРІНОЇ
Творчість Ліни Костенко гідно відзначили 21 жовтня 2012 р. у приміщенні Українського Інституту Модерного Мистецтва (УІММ) в Чикаго. Було приємно бачити заповнену аудиторію пошановувачів українського слова, які прибули не тільки з української околиці, а й із віддалених передмість Чикаго. На початку вечора (сценарій урочистостей Наталі Марчук) присутні ознайомились із коротеньким відео, яке ввело всіх у сучасний світ невмирущої української людини. З-за сцени пролунали слова Ліни Костенко: “Все називається Україною… тільки мова чужа у власному домі”. Віра Боднарук, голова Літературного Комітету Інституту, привітала гостей і розповіла про нелегкий творчий шлях Ліни Костенко. Сценарій творчості поетеси базувався на її романі прозою “Записки українського самашедшого”, на історичному романі “Берестечко” та на збірках поезій “Річка Геракліта”, “Вибране”. Вірш “Доля”, який із великим почуттям виконала Мар’яна Євстратенко, розпочав мистецьку розповідь-життєпис Ліни Костенко віддзеркаленим у її творчій праці. Ведучі Наталя
Марчак і Ростислав Гриньків разом з голосом за сценою (Ігорем Худиком) відтворювали слова і почуття поетеси, а декламатори читали поеми. Ми почули виконані молодими людьми нової хвилі “Казочку про трьох велетнів” (Наталя Марчак), ”Цавет танем” (Ліда Кізима), “Плем’я Тода” (Віра Лесик), “Естафети” (Володимир Гриньків), “Щоб так страждать за нього” (Остап Бусько) та “Біль єдиної зброї” (Наталя Марчак). Щира подяка спонсорам імпрези — членам УІММ, членам ТУМ та 101 Від. СУА, які долучилися до заходу, а особливо Лялі Кучмі, Любі Маркевич, Богданові Боднарукові.
Арт-калейдоскоп · “Міжнародний фестиваль камерної музики вчетверте з успіхом проходить у Києві”. · p. 14página original ↗ Днями в Національній філармонії України відбувся IV Міжнародний фестиваль камерної музики Chamber Art Music, що вчетверте з успіхом проходить у Києві. Фестиваль засновано 2009 року і присвячений він мистецтву камерної музики, якою тривалий час нехтували. Минулий фестиваль представив слухачам гайднівський камерний оркестр, цього ж року головна тема — музика В. А. Моцарта. Камерний ансамбль виконує твори без диригента, бо колектив музикантів хоче показати дух епохи, адже за часів Гайдна та Моцарта твори виконували ансамблево та малим виконавським складом.
Ольга КОЛОМІЄЦЬ, музичний оглядач На цьогорічному фестивалі всі чотири концерти відбулися з аншлагом. Організатор фестивалю — струнний квартет Collegium (Колегіум), створений 2003 року, який невтомно працює та розвивається. До складу струнного квартету Collegium входять лауреати й дипломанти міжнародних конкурсів: Максим Грінченко — перша скрипка, Тарас Яропуд — друга скрипка, Ігор Завгородній — альт і Юрій Погорецький — віолончель. Усі музиканти квартету Collegium випускники Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Цей колектив — володар престижних міжнародних нагороді вже досяг найбільших успіхів: перша премія Міжнародного конкурсу “Klassik auf der Strasse” в Швейцарії (2006), Фіналісти 30-го міжнародного конкурсу “Premio Vit- torio Gui” Женевської асоціації ACERM (Італія, Флоренція, 2006), Спеціальний приз на міжнародному конкурсі струнних квартетів у Бордо (Франція, 2007). Collegi- um — перший струнний квартет, що став учасником Міжнародної програми “Pro- Quartet” і стипендіатом програми “Ody- ssey” (Франція). 18 жовтня відбувся Концерт-відкриття, де виконували твори Бетховена — Струнний квартет сі-бемоль мажор, ор. 130 (1825); Георга Філліпа Телемана — Концерт ре мажор для труби з оркестром; Йоганна Непомука Гуммеля — Концерт для труби з оркестром сі мажор, S.49 (1803). У Концерті-відкритті брали участь струнний квартет Collegium, Національний камерний ансамбль України “Київські солісти” та соліст — лауреат міжнародних конкурсів Михайло Гайдук (труба, Росія). Концерт-відкриття відбувся у Великій залі Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Другий концерт у Національній філармонії України, Колонному залі ім. М. В. Лисенка 20 жовтня мав назву “Вольфганг Амадей Моцарт, погляд із XXI століття”. Концерт супроводжував Національний камерний ансамбль України “Київські солісти”. Звучали твори великого класика В. А. Моцарта, а саме Концерт для флейти з оркестром №2 ре мажор (1778), партію соліста виконував лауреат міжнародних конкурсів Професор Вищої Школи Музики в Дрездені (Німеччина), Соло-флейтист Базельського Симфонічного оркестру (Швейцарія) Стефан Реті з Франції. “Реті вразив незвичайною грайливістю і гармонічністю міміки на сцені”, — зазначали слухачі. І справді, міміка Стефана Реті і його взаємодія з камерним ансамблем вражає. А його флейта виспівувала легкі та мелодійні трелі, в які слухачі просто закохувалися. Далі в програмі був Концерт для фортепіано з оркестром №27 сі-бемоль мажор (1791). Що характерне для музики Моцарта? Радість, позитивність думки, деяка дитинність надає творам великого композитора просвітленості та гармонійності, що вирізняє його з плеяди митців. Соліст Клаудіо Мартінес (фортепіано, Іспанія, лауреат міжнародних конкурсів
Професор Вищої Школи Музики в Базелі, Швейцарія), безумовно, професійно передав у фортепіанних пасажах дух моцартовської епохи. Завершувався концерт симфонією №29 ля мажор (1774), у виконанні якої брав участь ветеран київського міжнародного фестивалю “Chamber Art Music”, адже він учасник концертів ще з першого фестивалю та надалі підтримує прекрасну ідею популяризації камерної музики — лауреат міжнародних конкурсів, Професор Вищої Школи Музики в Женеві і Вищої Школи Мистецтв у Берні (Швейцарія) — Денис Северін (віолончель). Д. Северін як диригент тонко відчуває струнну групу інструментів. Віолончеліст увів у концерти фестивалю новаторство — своєрідний вступ до своїх виступів, щоб наблизити слухача до епохи та дати можливість краще зрозуміти композитора. Музикант перед початком виконання твору зачитує деякі цікаві деталі з життя композитора, це водночас є і виховним аспектом фестивалю. На цьому концерті Д. Северін познайомив нас із людиною, що була доволі незібрана і по-дитячому весела, але коли справа торкалася зосередженості на концерті — композитор був дуже прискіпливим. Міг покинути аудиторію, якщо та неуважно слухала. Таким був Вольфганг Амадей Моцарт. “Романтичний квінтет” — назва третього концерту, що відбувся 21 жовтня також у Колонному залі ім. М. В. Лисенка Національної філармонії України. Концерт супроводжувався струнним квартетом Collegium. У програмі концерту виконувалися твори Франца Шуберта — Струнний квінтет для двох скрипок, альта і двох віолончелей до мажор, тв. 163. Перед виконанням Денис Северін традиційно розповів деякі деталі із життя Шуберта і ми дізналися, що композитор за життя так і не почув цього твору. Квінтет неймовірно емоційний і деяка напруженість ніби заохочує слідкувати за розвитком теми. Йоханнес Брамс — Квінтет для фортепіано, двох скрипок, альта і віолончелі, тв. 34, фа мажор. Композитор прекрасний у своїй пристрасній музиці, емоційних темах, що і породило назву концерту “Романтичний квінтет”. Цікавий квінтет підтримкою фортепіано струнної групи і навпаки. Після закінчення концерту публіка ще довго не відпускала виконавців зі сцени. Адже після таких концертів не вистачає слів, залишаються лише емоції. Завершенням фестивалю став четвертий концерт, учасниками якого були вже добре відомий нам квартет Collegium і молоді переможці міжнародних конкурсів, українські виконавці камерної музики з програмою “Музичні метаморфози”. У рамках фестивалю також проводяться майстер-класи для охочих і що найголовніше, ці майстер-класи ведуть світові визнані виконавці безкоштовно! Цього року майстер-класи проводив Клаудіо Мартінес Менер, Денис Северін і Стефан Реті. Тож IV міжнародний фестиваль Cham- ber Art Music пройшов на відмінно, а черги в касах перед концертами вказують на те, що молодий фестиваль уже досяг певного успіху.
Арт-калейдоскоп · “Міжнародний фестиваль камерної музики вчетверте з успіхом проходить у Києві”. · p. 14página original ↗ Катерина ГУБЕНКО, член “Молодої Просвіти” Білоцерківщини Фото Андрія КОЗАКА
Казка — мандрівка у фантастичний світ для дітей, а для дорослих — у минуле. Мало хто із сучасних письменників пише саме для дітей. Ситуацію в дитячій літературі вирішив виправити журналіст, голова Білоцерківського осередку “Молода Просвіта” Костянтин Климчук, який днями у міській Центральній бібліотеці презентував свою першу книжку — “Казка про козака Степана, його пригоди і кохання”. Винуватець події розповів історію написання твору. Ідея казки виникла, коли хворів його тоді ще півторарічний син. — Захотілося написати йому щось підбадьорливе. Але воно не вкладалося в коротенький вірш, тож вирішив написати казку. Процес написання затягнувся на три роки. Зате який результат! Відсвяткувати дебют разом із Костянтином Вікторовичем прийшло багато гостей. Анатолій Іванович і Галина Семенівна (яка є редактором казки) Гаї привітали молодого поета, побажали наснаги та висловили сподівання на майбутню творчу співпрацю. До речі, ілюстратор книжечки Олеся Гай. Своє слово сказав і кандидат у народні депутати від партії УДАР Роман Григоришин, якому, власне, й завдячуємо тим, що книга надрукована. Володимир Іванців зазначив, що тепер мало хто пише казки, тому це чудово, що поет звернувся саме до цього жанру. Вітали Костянтина Вікторовича Катерина Чубенко, Михайло Нижник, Юрій Зубар та інші. Михайло Лукич наголосив, що всі ми знаємо Костянтина Климчука як активного громадського діяча, тому більшість чекали від автора твору на злободенну тему, прикриту назвою казки. Але виявилося, що жодної політики там немає і казочка є справді казкою. Казка побудована на українському фольклорі. Дія відбувається під час малодослідженої літературно доби Руїни в Україні. Крім вигаданих автором персонажів (козак Степан, наприклад) у творі присутні також цілком реальні дійові особи, як гетьман Іван Виговський. Один із найцікавіших героїв — типовий “гоголівський” Чорт, який не зрадив собі й виконав функцію “перевізника” козака з України в Москву й назад. Козаки — традиційні герої наших казок. Для мене прочитати тепер таку казку — повернення в дитинство. Це чудово, якщо діти вже з маленького матимуть змогу вивчати історію свого народу через казку. Тому хочеться побажати Костянтину Вікторовичу творчого натхнення, сприятливого середовища для написання таких чудових творів.
Арт-калейдоскоп · “Міжнародний фестиваль камерної музики вчетверте з успіхом проходить у Києві”. · p. 14página original ↗ Сергій ГОРИЦВІТ
Південна Пальміра славиться не лише своїми давніми музичними традиціями, чарівним оперним театром, а й вибагливими шанувальниками музики. Кожен вокаліст чи інструменталіст знає: якщо його виступ схвально сприймуть одесити, то путівка на будь-яку сцену світу йому гарантована. Ще одним підтвердженням того, що Одеса — місто досвідчених меломанів, став новий фоторепортаж на міському сайті 048.ua. На знімках бачимо знайомого багатьом вуличного акордеоніста дядю Сеню, який звеселяє міських мешканців і численних туристів на розі Грецької та Рішельєвської вулиць. А поруч із ним постійний слухач — сизокрилий голуб. Семен Іванович каже, що ніколи птаха спеціально не приманював, не підгодовував, той сам прибився. Його улюблене місце на відкритій кришці старого чемоданчика, який слугує футляром для інструмента і водночас для пожертв. Якщо раніше мало хто звертав увагу на голуба,
який сам прибився до музиканта, то нині люди навіть спеціально приходять, аби побачити цього найменшого шанувальника музики. Тож тепер голуб-меломан допомагає своєму другові заробляти на життя.
“Велична жінка — трагічна за своєю природою”. Арт-калейдоскоп · p. 15página original ↗ Сергій Тримбач та Іван Драч
Цьогорічний Міжнародний кінофестиваль “Молодість” традиційно відкрився у столиці в останній жовтневий тиждень у Національній опері показом відреставрованої німої стрічки “Шкурник” (1929 року) видатного українського режисера Миколи Шпиковського у супроводі симфонічного оркестру. На відкритті почесний президент фестивалю Віктор Ющенко вручив відзнаку “За внесок у розвиток українського кіномистецтва” режисеру-мультиплікатору Давиду Черкаському. Закрився фестиваль показом комедії “L” грецького кінорежисера Бабіса Макрідіса, якому міжнародне журі віддало гран-прі (статуетку “Золотий скіфський олень”) за картину повнометражного конкурсу. У рамках “Молодості” було представлено понад 250 стрічок з усього світу. Нагородження переможців відбувалося у кінотеатрі “Київ”.
Інф. “СП” Фото Ганни ОБОРСЬКОЇ
Давид Черкаський серед глядачів Лариса Кадочникова Раїса Недашківська
“Велична жінка — трагічна за своєю природою”. Арт-калейдоскоп · p. 15página original ↗ Народна артистка України Лариса Кадирова в рамках цьогорічного вже IX театрального фестивалю жіночих моновистав “Марія” (що відбувся у Києві в Національному драматичному театрі ім. І. Франка з 4 до 9 жовтня) подарувала глядачам свою нову прем’єру — моновиставу “Марія” (“Коли розлучаються двоє…”). Режисер постановки — Збігнєв Хшановський. Вистава присвячена видатній українській акторці Марії Заньковецькій, безпосередній патронесі фестивалю “Марія”.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, спеціально для “Слова Просвіти” Грати Марію Заньковецьку надзвичайно складно. Це геніальна жінка, а в геніальних жінок доля неймовірно тяжка. “Марія” — модерністсько-символістська вистава, в якій показано епізод із життя величної акторки — останні години в житті М. Заньковецької. А отже, трагічний апофеоз смерті як звільнення й, можливо, воскресіння, вже змушує до окреслення цієї вистави в екзистенціалістських категоріях. Традиційно Лариса Кадирова вдягнула на себе маску величної жінки, як Сара Бернар чи Сірануйш із її інших моновистав. А велична жінка — трагічна за своєю природою. Вона часто залишається незрозумілою для своєї епохи, не почутою. І навіть якщо вона здобуває величезний професійний успіх, проте в серці нуртує біль. Біль від зрад і жорстокості навколишньої дійсності. Ларисі Кадировій вдалося майстерно передати глибину цього трагізму. Вистава побудована на автентичному листуванні М. Заньковецької, М. Садовського, на історичних документах. І в цьому неодмінна сила постановки, яка не просто передає емоційне співпереживання, а й сам дух епохи. Ще одна риса відчутна в цій постановці. Природне поєднання трагічного й веселого. На тлі другого гіркота і біль першого стають ще виразнішими. Марія Заньковецька починає з монологу ексцентричної Проні Прокоповни. Але ми знаємо, що цю роль сама акторка вважала провальною для себе, вона була переконана, що так і не змогла відчути цього образу. Комізм Проні контрастує з трагічністю подальших мізансцен. Але вже тут ми помічаємо перший натяк на трагічний фінал. Проня раптом хапається за серце, вона не знає, чи доживе до вечора. Кожне чергове перевтілення Марії Заньковецької у своїх колишніх героїнь тільки загострює вісь трагізму. Вистава, яка йде майже годину, філігранна. Надзвичайно точні декорації, світло майстерно передає внутрішній стан акторки — суцільна темрява й освітлене обличчя Марії Заньковецької в моменти особливого трагізму втілюють маску смерті на тлі порожнечі. Моменти екстатичної радості від згадуваних подій, від молодості змінюються моментами дикого розпачу й нестерпного болю. Марія Заньковецька у виставі програє своє життя. Не випадково на її столику потрійне дзеркало. І на краю сцени розкидані квіти — спалахи неймовірної слави. Правда, кількість квітів парна… А дзеркало, як зазначають теоретики театру, — це завжди означник смерті, у ньому народжується двійник, із яким фактично й говорить персонаж. Ми — свідки цієї розмови, яка насамперед розповідається для себе, аби в такий спосіб звільнитися від життя. За дзеркалом — інший світ, світ холодної вічної смерті. І Марія Заньковецька вдивляється в нього, немов у свого безкровного двійника, зустріч із яким віщує кінець. За вікном проносять труну з Миколою Садовським. Йому була вірна Марія протягом усього життя. “Я — однолюбка”. Така природа жіночого єства, яке кохає, віддаючись цьому стихійно, шалено. Але зрада обриває всі зовнішні вияви любові, навіть якщо всередині все лишилося незмінним. Вистава “Марія” — про любов і смерть, про вічні теми людського існування, про змагання жінки з часом, про готовність піти на жертву, про трагічний вибір… Постановка вражає філософською глибиною. Це вистава у стилі театру Метерлінка або Ібсена. У ній немає нічого зайвого, нічого надмірного, нічого, що спотворювало б образ блискучої акторки, що робило б його спрощеним і штучним. Лариса Кадирова змогла передати глибину двох найскладніших станів — кохання і зради, змогла передати психологію жінки, яка втрачає все… чи яка вже давно це втратила. Фактично виставу показано в умовному “чорному просторі” (П. Брук), за яким — порожнеча смерті, в якому — самотність і тиша. Марія Заньковецька говорить поза часом і простором, говорить у майбутнє, говорить для своєї України, яка колись має згадати її. Висповідавшись, Марія Заньковецька кутається у величезну фіранку з вікна, повз яке проносили труну Миколи Садовського. Світло гасне. Холод. Тиша. Акторка йде у небуття — без надривності, гідно, велично. “Марія” — красива вистава про величну жінку, яка не дозво спонукає глядачів до розмислів про онтологічні питання в людському житті, загострює переживання, показує абсурдність навколишнього — тоді й тепер. У цьому профетичний і прогностичний характер постановки. Насамкінець залишається вірити, що на малій сцені Театру Франка цю виставу ще побачать сотні глядачів, які прагнуть відкрити для себе істинність почуттів і переживань, і в тому прочитати внутрішній світ Марії Заньковецької.
16 Палітра “Стиль, заглиблений у національне”. · p. 16página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото автора Виставка “Квіти серця” Катерини ТКАЧЕНКО — оаза краси й гармонії серед вихолощеного світу руйнації і штучності. Мисткиня торкається теми Вічного й Довершеного під пильним оком Всесвіту. В її “внутрішньому світі завжди добра погода”… На кожному полотні — образи дерева життя, квітів, які є невід’ємною частиною живої плоті людини. На однойменній картині серце, закорінене у землю, його пробивають судини-паростки любові, проростають, квітнуть, тягнуться до неба… “Коли я думала про творчість, то шукала відповіді на те, якою вона має бути, — говорить Катерина Ткаченко. — У мене мистецтво завжди асоціювалося з квіткою, бо воно не має практичного зна-
Диптих “Щоденник Дерева”
чення. Квіти — подарунок Неба для нас”. У диптиху “Щоденник Дерева” змальовано нескінченність першооснов світу, мудрість і велич природи: “Бо кожна людина наче теє дерево… Кожнеє Дерево за плодами пізнається”. Філософські роздуми “Правди життя”, де на кістках зароджується новий світ, спонукають замислитися над темою циклічності буття: “Правда життя зі смерті зростає. Без смерті й життя немає”. Ця тема триває у триптиху “Ніч”. Тут правда життя проростає “з крові та плоті” серед темряви як уквітчана рука митця, яка змінює все… Чому правда життя народжується саме в пітьмі? Можливо, ця закривавлена рука і є те світло істини серед темряви неосвіченості й байдужості. А можливо, поруч “Недобрі були” і їй так важко було прорости… Та незважаючи ні на що, символічно-міфічний “Корабель” Катерини Ткаченко витає серед хмар, а над ним — Божа рука. У чуттєвих картинах художниці переплелося “примітивне” мистецтво, міфологія, релігійні вірування. А коріння “Квітів серця” Катерини Ткаченко — у монументальній школі розпису Михайла Бойчука. В основі його концепції — синтез національної традиції з іншими формами мистецької діяльності, акцент не на матеріальність і приземленість, ана духовну основу образу. Твор-
16 Палітра “Стиль, заглиблений у національне”. · p. 16página original ↗ El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original
чий метод Бойчука ґрунтувався на візантійських витоках української культури в поєднанні з національним образотворчим фольклором. Саме на ці основи спирався і вчитель молодої художниці Віктор Гонтарев. “Не даремно виставка відбувається у нашій галереї цього року, коли виповнюється 130 років від дня народження М. Бойчука, — каже директор галереї “АBS-арт” Алла Маричевська. — Узяти все найкраще, як вважав М. Бойчук, що було у французькій школі тогочасного модернізму, з італійського проторенесансу, візантійського мистецтва, і виховати національно свідомого митця. Віктор Гонтарев долучив ще й народну поетику, і питому українську міфологію. Ось тому ми бачимо такий стиль, заглиблений у національне”.
Катерина Ткаченко
Фрагмент із триптиха “Ніч”
“Недобрі були”
П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 33 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
16 Палітра “Стиль, заглиблений у національне”. · p. 16página original ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф – р е д а к т о р
Поштовий індекс — 30617, сторінка 71 в “Каталозі” ннаа 11 ммііссяяццьь 9 грн 37 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 27 грн 51 коп. ннаа ппііввррооккуу 53 грн 37 коп. ннаа рріікк 105 грн 54 коп.
16 Палітра “Стиль, заглиблений у національне”. · p. 16página original ↗ Texto dañado en el reconocimiento — lea la página original
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
16 Палітра “Стиль, заглиблений у національне”. · p. 16página original ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Кореспондент
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 105Б, м. Київ, 01001
E5mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Наклад у жовтні — 23 500
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
1 2 0 4 4
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.
Павло МОВЧАН 4 820095 780016