Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №28 за 2011 рік

16 S. · 31 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 28 (613), 14—20 липня 2011 ЮРІЙ МУШКЕТИК: ЗА- ХИЩАЙТЕСЬ, УКРАЇНЦІ!

Колаж Євгена Букета “Коротко, як діагноз” — цим костенківським рядком можемо означити подані тут максими із “Записок українського самашедшого” — книжки, що відкрила літературний 2011-й, викликала найбільший читацький інтерес, причина якого не лише в імені автора: уперше за двадцять років незалежності точно сформульовано й озвучено питання до суспільства, в якому “щось нуртує,.. шукає виходу і вдаряє в глуху стіну”, а “самій Україні нема куди йти зі своєю правдою у світі”. Чи відповіли ми на ці питання? Чи чуємо своїх письменників, які не мовчать? Чи стала нація на “лінію оборони”, яку “тримають живі”? Письменницькі публікації в сьогоднішньому числі “Слова Просвіти” є нашою спробою вийти на діалог “письменник-читач”: ми готові продовжити його на сторінках тижневика. “Україна — це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови. Але ж якщо мова — це Дім Буття, то чого ж ви мене виживаєте з мого власного дому?!” “Я ніколи не дозволяв собі думати, що в Україні є п’ята колона. Але ж вона вже йде потоптом по моїй душі! Раніше ж принаймні ненависть до українців хоч якось камуфлювалася, а тепер тебе просто готові знищити: “Хотєли свою нєзалєжность? Вот вам!” Виїли Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються — чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, і сипонуть врозтіч. Від України залишиться тільки скелет”. “Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим вхо- ІВАН ДЗЮБА: НАДІЯ — НАД УСЕ. ВІРА — НАД УСЕ ЛЛііннаа ККООССТТЕЕННККОО:: ЧАРІВНИЙ СВІТ ГАЛИНИ СЕВРУК
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

«ЙДЕМО ПО КОЛУ, ЯК СУМИРНІ КОНЯЧКИ В ТОПЧАКУ ІСТОРІЇ»

димо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само”. “Культивується порно, приблатняк, матерщина. У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа. Що це? Плебейство, чорна діра свідомості? Наша нездатність побудувати свою державу? Виснаження нації до цілковитої втрати життєвих сил? Чи, може, це просто Страшна помста імперії — хотіли свою державу — маєте. Ось вам ваша культура, ось вам ваша свобода. Ось вам Троянський кінь, з нього повискакують усі ті парторги й комсорги, райкомівці і обкомівці, і директори військово-промислового комплексу. Вони й очолять вашу державу, вони її і розвалять. Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії”. “Вернадський казав: “Треба мислити глобально, а діяти локально”. А ми й не мислимо, і не діємо. Ні локально, ані глобально. Ми рефлектуємо. Нас обзивають націоналістами, націонал-патріотами. А де ж та нація, де патріоти? Цю ж націю вже фактично здали в історичний хоспіс. Хтось її ще провідує, а в більшості вже відсахнулись. Вона безнадійно хвора, вона так довго вмирає, декому вже й навкучило, тільки що не кажуть уголос: “Умираючи, умирай!” Поки у нас лопотіли про виклики часу, час таки нас викликав. А ми не готові. Ми ніколи ні до чого не готові. У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама. Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію. Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння”. “Ось вони й виросли — перше покоління нашої Незалежності. Ми, які вчора були молодими, ми вже забуксували. Ось молоді. Вони йдуть, побравшись за руки, і скандують. Їх справді багато і їх не подолати. Вони вільні й розкуті. У них обличчя не зсудомлені болем подвижництва. Вони безстрашно йдуть на ту ж стіну, на яку йшли ми. Але ми об неї розбились, а перед ними вона розступиться. Я дивлюся на них очима своєї молодості і впізнаю”. ВАЛЕНТИНА І ОЛЕСЬ — ПРОСТІР ЛЮБОВІ 12–13 КНИЖКОВІ НОВИНКИ 14–15
20-ліття Незалежності · “Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували на своїх місцях”. · S. 2Originalseite ↗

УКРАЇНА НАД ПРІРВОЮ? Тож захищаймося, українці! Стіймо твердо на своїй землі, не даймо зіпхнути себе до прірви!

Сьогодні Україна переживає чи не найважчі для себе часи, новий, мабуть чи не найбільший, акт російської імперської агресії. Сучасна Росія оголосила себе наступницею царської Росії, про яку Сталін сказав: “По суті справи гітлерівський режим є копією того реакційного режиму, що існував у Росії за царату”. Про це згідно киває двома головами орел-герб. Московські ідеологи, вчені-псевдовчені лізуть у саму душу, в серце України. даються як “Зразки російського мистецтва” й лежать у петербурзьких і московських сховищах; уже й скіфські баби в українському степу є “наслєдієм” московитів. Сьогодні ж таки на могилі Шевченка в Каневі правлять службу московські попи, провідники “канонического православ’я” — ідеологічного вістря тієї Москви, яку Шевченко ненавидів і зневажав до глибини своєї палкої правдивої душі. А в Одесі до пам’ятника Шевченку несуть квіти українські патріоти, а понад ними з мегафонів кричать “російські патріоти”: “Смотрите, идут фашисты” і міліція охороняє саме їх. То все-таки хто є основою і хто наступником, хто є попередником і хто спадкоємцем? Спробуймо розібратися в цьому. Я не збираюся спростовувати московських псевдовчених, московську брехню, брехню всіх цих погодіних, карамзіних, їхні голослівні заяви, ні на що не обперті, про те, що спочатку було телятко, а тоді корова, що українці ніколи не жили в Україні, або ж жили, а тоді враз покинули благодатні придніпровські землі й пішли в холодні приокські та приволзькі ліси — так ніби хтось враз віддав їм наказ по радіо чи телевізору; вся археологічна культура, всі зарубіжні хроніки свідчать, що тут віддавна жив слов’янський (руський) народ, який уже мав досить високу культуру, створив державу Земля Русь, у той час як там, на нинішніх московських і володимирських землях бігали у ведмежих і вовчих шкурах чудь, меря, мордва, весь. І назви Москва, Волга — мордовські. А от знялася Русь і пішла вся в Московію, і цю погодінську галіматью, незважаючи на численні археологічні розкопки, які підтверджують тяглість русів, їхньої матеріальної культури на протоукраїнських землях Наддніпрянщини, повторюють і сьогодні московські дикі ідеологи, які, мабуть, ще не скинули з себе тих шкур. Посуд, житлові будинки побілені ззовні і зсередини, обмазані, причепурені жовтою глиною призьби були типологічно тільки тут, а там — чорні хижі, зруби з дірками, позатиканими мохом і з клопами в щілинах, ті клопи були й лишилися ознакою тяглості московитів. “Слід сказати, — пише у своїй глибокій науковій праці “Українці. Звідки ми і наша мова” академік Г. Півторак, — що науково доведена й підтверджена безсумнівними археологічними матеріалами безперервність розвитку матеріальної культури на протоукраїнських землях…” Не хочу вельми натискати й на слова батька всесвітньої історії Геродота про те, що там, на тих землях “жили людоїди”. Санкт-Петербурзький історик академік князь Олексій Уваров перекопав зі своєю експедицією землі Московщини, Суздаля, Володимирщини, розкопав близько восьми тисяч могил, так і не знайшовши жодного слов’янського поховання — все то були поховання чуді, мері, мордви. Він написав про це книгу, але рідний йому російський уряд сконфіскував її і знищив. Випадково залишилося її 6 (шість) примірників у Росії. Я не збираюся стверджувати, що ми прямі потомки трипільців (тут ще потрібно шукати-шукати й аналізувати), хоч низку рис трипільців ми несемо, так само як маємо і скіфські впливи, це особливо помітно в трипільських орнаментах, на волових ярмах і посуді, — на них схожі сучасні петриківські розписи. Чимало серйозних дослідників вважають, що на території сучасної України існувала низка племінних спільностей, головною з яких були поляни й існував Каганат Аскольда та Діра, зі своїми “обичаями, преданіями і норовом”, як вказує перший літописець. Так з чого нам починати і звідки все почалось? А реально починається все з найдавнішої книги нашої землі “Повісті минулих літ” Нестора чорноризця Феодосіївського монастиря Печерського (Київського) “звідки пішла земля Руська і хто в ній почав спершу княжити і як Руська земля постала” 996—997 років. Одразу зазначимо, що Руська земля не має нічого спільного з Росією, цю назву в нас вкрадено разом із нашою історією, присвоєно 1721 року, коли Петро І наказав іменувати свою Московію (чудь і мерю), як її знали по всьому світу, Росією, а коли почав писатись Несторів літопис її, Росії, і в помині не було. “Термін руські, — пише В. Балушок, — на українській землі вживається в давніх джерелах лише як прикметник у сполученні з іменником (“руські люди”, “руські воїни”, “руські князі” й ін.). Назва ж “руси”, очевидно, є витвором кабінетної етнонімії)”. Це там, де річки Рось, Роська, Росава, Роставиця, звідти напевно й назва, а не з тих випадкових прив’язок, які роблять різні вчені до випадкових, схожих за звучанням слів інших країн і народів. Далі Нестор розповідає про Кия, Щека і Хорива, і пише: “Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях…” І тривалий час Русь, а далі держава Київська Русь була різко відособлена навіть від своїх близьких сусідоплемен — деревлян, уличів і інших. До Русі належали ще тільки мешканці нинішніх південної Чернігівщини та Переяславщини. Усередині І тис. н. е. після падіння Римської імперії простежується розвиток європейських народів (французів, іспанців, англійців і ін.) і з ними, поряд, європейського українського народу. Тоді ж на цій території виникло більше десяти удільних князівств, які об’єдналися в могутню Ки-
20-ліття Незалежності · “Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували на своїх місцях”. · S. 2Originalseite ↗

Юрій МУШКЕТИК:

Фото Олеся Дмитренка сь вам найновіші приклади: московські попи безкарно захоплюють давню українську святиню Десятинну церкву, кажучи, що “это наше русское наследие”. Десятинна церква збудована київським князем Володимиром Великим 989—996 рр., а Москва вперше згадується як населений пункт (село) 1147-го. Це якби прадід сказав, що він є “наслєдніком” правнука. Сьогодні в Москві проголошено “наслєдієм” Пересопницьке євангеліє — перекладено з церковно-слов’янської мови на мову староукраїнську в селах Двірці та Пересопниці нинішньої Рівненської області в 1556—1561 роках, на цьому Євангелії українські президенти складали клятву на вірність… може вже не українському народу? Софія Київська в Московії подається як “Російська пам’ятка, розташована на території України” і українські ікони Володимирська, Петровська Богоматір теж, у той час як іконописна російська школа виникла лише у XVII ст., козацькі, гетьманські клейноди, прапори гниють у московських підвалах, запорозькі також, архів Запорозької Січі схований у підвальних московських сховищах, щоб ми не прочитали нашої слави, навіть прикраси зі скіфських могил України, скіфське золото — наприклад із Товстої Могили, Куль-Оби по- Україна. Зупинена мить: рік 2003 рік 2004 Фото Олеся ДМИТРЕНКА
20-ліття Незалежності · “За радянських часів, щоб хоч трохи зрівноважити брехню, була придумана теорія “трьох братніх народів”. · S. 3Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ївську Русь із центром Києвом. І входили до неї тільки поляни, південні сіверяни, переяславці, а далі вже й древляни й південні драговичі. І аж у кінці IX століття влада київських князівств поширилася на полочан і смоленських кривичів. А далі київські князі почали підкоряти собі псковські та ільменські землі, а ще далі уличів і тиверців. І далі, а це вже аж на межі XII століття, ця влада поширюється на неслов’янські, фінські племена меря, весь, чудь, голядь — предків московитів, яких асимілювали руси. Й не змогли вони зупинитися раніше в своїх етнічних землях, як не може зупинитися, закріпити та оберігати перші кордони кожна імперія. А тепер ці чудики кажуть, що вони були раніше за полян. У XI—XII століттях в Україні фіксується низка земельних етнічних утворень (“земель”), і називалися вони: русь, чернігівці, володимирці (волинці), галичани… То хто має право називати українські землі своїми? Чудь, мордва, меря? Київська держава належала одному етносу, одному народу, всі інші етноси були завойовані ними (мабуть, собі на лихо) і входили до неї на правах колоній. Повторимо ще раз: ця держава спочатку існувала тільки на середній Наддніпрянщині, де жили протоукраїнці, а етнонім “Русь, русин” лишався українською самоназвою до XVIII ст. Вбрання мешканців Київської Русі поширилося в часі далі й далі, на козацьку епоху. Подивімося на князя Святослава, змальованого іноземними хроніками: вуса, голена борода, оселедець, сережка у вусі. Що спільного можна знайти з отими закошлатілими, замицьканими московитами, які такими лишалися цілі століття? Це ми, українці, потім одягли москалів у штани (брюки), інакше вони й досі б плуталися у своїх замицьканих сорочках. Кияни руси-українці торгували і воювали з Візантією, ходили на човнах через Чорне море, кували мечі, воювали зі Степом — із печенігами і половцями, й усе це передали своїм наступникам — запорозьким козакам, які також ходили у вутлих човнах через море й кували шаблі, й воювали зі Степом, тепер уже татарами. Так, ця боротьба зі Степом — хозарами, печенігами, половцями виснажила центр, Київщину, а маргінеси (Суздаль, Володимир, Москва), асимільовані на той час, були не зачеплені, вони укріпилися. Там уже правували князі київської династії зі своїми військовими дружинами. Так, тоді вже була єдина Київська Русь. Руси-кияни та їхні (наші) пращури то — прямі попередники українців. І козацькі кобзи та бандури ведуть свій початок від Київської Русі, від Бояна, отож він, Боян, зі “Слова о полку Ігоревім”, є попередником наших кобзарів. А кобзарські пісні, думи своїм ладом, своєю ритмікою, своєю людяністю, міфологією повторюють, доповнюють славнозвісне “Слово о полку Ігоревім”, створене на українській території, про нашого князя, воно й за його духом, художньо-образною системою, мовно-стилістичними засобами, світосприйманням і способом мислення його автора є суто українським. Повторюю: тож як не тужаться, як не надимаються і галасують московські псевдонаукові дослідники, щоб присвоїти собі цей шедевр, проголосити його московським, але то даремні потуги. Як не дивно, але навіть такий упереджений чоловік як Віссаріон Бєлінський зазначав, що “Слово о полку Ігоревім” носить на собі відбиток поетичного і людського духу Південної Русі, який ще не знав варварського ярма татарщини й був чужий грубості й дикості Північної Русі”. Ідалі: “Так багато людського і благородного… усе це не притаманне Північній Русі…” “І це також переконує у справедливості нашого висновку про південне походження “Слова о полку Ігоревім”. “Не можна не помітити чогось спільного між “Словом о полку Ігоревім” і козацькими малоросійськими піснями”. Нічого цього не помітив академік Ліхачов, не поцікавився історією України, у своїх поясненнях, коментарях понакручував такого, що тільки за голову взятись. Культура українська виросла з культури Київської Русі, які душа українця виросла з руса-поляна. Ми — прямі нащадки тієї культури і того люду, а Москва-Моксель тільки перехоплювала, привласнювала наші здобутки. Москалі ніколи не були русами. Почитайте “Літопис Руський”, наш перший літопис, основу нашої історії, прочитайте про життя Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського. Там ви багато разів знайдете слова князів володимирських, суздальських, московських і їхнього оточення: “До нас ідуть купці з Русі”, “Наші поїхали в Русь, у Київ”, а це ж уже кінець XII століття й вони не мислили себе русами, вони тільки кожен по кілька разів руйнували та грабували Київ та Вишгород, як ворожу землю, як Андрій Боголюбський вивозили звідти святі ікони (зокрема Вишгородської Богородиці, котра нині є найбільшою святинею Москви), а потім проголошували їх московськими, російськими. Або читаймо в Густинському літописі, де патріарх Феофан пише “…возвратился из Москвы в Русь”, тобто в Україну (В. Балушок), і погляньмо на книгу французького інженера Боплана і на його карту: “Опис України від кордонів Московії до кордонів Трансільванії”, Московії, не Росії, а це вже 1650 р. Так, російська культура веде свій початок від старокиївської, — і в цьому немає нічого прикрого, — але вже опосередковано, через українську, намагаючись по дорозі затоптати її. Росія — країна велика й багата, але нащо забирати все у сусідів! Київська Русь була ранньою українською державою, це вже вона пізніше розрослася, включивши в себе володимирські, суздальські, московські землі, її ж етносом були протоукраїнці. А потім було монголо-татарське нашестя. Московити, володимирці швидко пристосувалися до своїх панів, князі побігли в Орду по ярлики, на колінах повзали біля ніг ханів, діставали ті ярлики й верталися в свої землі (улуси) з татарськими баскаками (воєначальниками). Московити перемішалися з монголо-татарами, татари одружувалися на місцевих (меря, чудь, мордва) жінками, тісно ріднилися. Так, Олександр Невський, піднесений російською історіографією до небес, був зведеним братом Батия, а син Батия Сартак — братом по крові сина Невського. На чолі монголо-татарського війська Невський тричі руйнував дощенту свій Великий Новгород, більшість московських князів були поріднені з монголо-татарами, або й просто були татарами. Так, наприклад, “великий собиратель русских земель” Калита був татарином (Калга його справжнє прізвище), митрополити називалися київськими, а сиділи в столиці Орди Сараї. Нещодавно знайдено сім ханських ярликів на призначення митрополитів (усі інші, як і ярлики на призначення Володимирських, Суздальських, Московських, Рязанських князів пізніше були знищені — замітали слід). У Москві стояв монгольський бовван (ідол), московити ходили до нього на поклон, приносили йому жертви, водночас монголо-татари прийняли християнство. Вся московська історія — суцільна брехня, що переконливо показав у своїй ґрунтовній книзі “Країна Моксель-Московія” Володимир Білінський. За Катерини II було створено спеціальну фальсифікаційну комісію із викривлення і підтасування справжньої історії, тоді по монастирях були літописи, першу частину яких складав “Літопис Руський”, а далі кожен монастир вів літопис своєї землі. З усіх монастирів були забрані літописи — більше 100, — і всі спалені. Лишили два: так звані Лаврентіївський і Іпатіївський, які фальсифікували в десять рук під особистим наглядом Катерини-потіпахи: витирали рядки, виривали сторінки, вписували, вкладали, а потім це вариво оголосили справжнім літописом. І все одно там, як кров із рани, проступає справжня історія. До історичної справи не допускали справжніх, чесних істориків, а тільки облудних брехунів, не допускали нікого до іноземних хронік, історій, і в часи царські, і в совіцькі. Нині вже можна з деякими познайомитись. Що являє собою московська історія, я наведу хоча б один приклад із Володимира Білінського. В усіх російських підручниках розповідають про славетну Куликовську битву, тобто про Мамаєве побоїще, у підручниках шкільних, вишівських, а також написані цілі дослідження, де була і що робила та чи інша московсько-володимирська рать, написані романи, зняті кінофільми… Проголошено: після цієї битви Московія назавжди визволилася від монголо-татарського іга. Все це так, але як показав В. Білінський, не було такої битви. Просто не було! В цей самий час відбувалася битва хана Золотої Орди Тохтамиша з військами Тімура Тамерлана. У війську Тохтамиша були і раті Володимирська, Суздальська, й зазнав Тохтамиш поразки, й втікали монголо-татари — московити з поля бою, і потім ще більше ста років московити платили данину монголо-татарам, продовжував стояти посеред Москви монголо-татарський бовван і московити й далі приносили йому жертви й одружувалися московські жінки з монголо-татарами, й звідти всі оці Шереметьєви, Карамзіни (Кара-Мурза), Толстиє й інші. Галицько-Волинське ж князівство визволилося раніше й продовжило літопис Київської Русі. За радянських часів, щоб хоч трохи зрівноважити брехню, була придумана теорія “трьох братніх народів”: російського, білоруського, українського, які нібито вийшли з однієї колиски, з одного гнізда. На чолі стояв старший брат, хоч не був він не тільки старшим, а й братом. Але йдучи за тією теорією далі, в тому гнізді було одне яйце — зозулине (московське), відтак те пташеня витіснило, викинуло з гнізда своїх братів. І називали те пташеня “старшим братом”, насправді ж російський етнос був наймолодший! Одначе історія України достатньо важка. Як я вже сказав вище, доки Київська Русь боролася зі Степом, з набігами печенігів і половців, її маргінеси, околиці (Володимирська, Суздальська, Московія), зашушкані в ліси і болота, цього лиха не знали, а далі й самі почали ходити на Київську Русь, розоряти її. І вже центр Русі, — треба сказати правду, — потроху почав переміщатись на Північ. Але ще і в XII столітті Московія залишалась далекою глухою провінцією Київської Русі, за борами, за темними лісами. Київська Русь — Україна підпала під владу Литви та Польщі й на якийсь час сама опиняється на маргінесах. Ясна річ, вона й тоді не була “окраїною” Московії, як це злостиво вигукують недобросовісні мос- Закінчення на стор. 4—5 Україна. Зупинена мить: рік 2005 рік 2006 Фото Олеся ДМИТРЕНКА
20-ліття Незалежності · “З гетьманування Івана Виговського варто згадати його Гадяцький трактат, за яким три держави: Польща, Литва і Велике Князівство Руське уклали конфедерацію”. · S. 4Originalseite ↗

Юрій МУШКЕТИК: УКРАЇНА НАД ПРІРВОЮ? Тож захищаймося, українці! Стіймо твердо на своїй землі, не даймо зіпхнути себе до прірви!

Закінчення. Початок на стор. 2 калі. Вперше слово “Україна” згадується в Київському літописі 1187 року, там оповіщається, що в цей рік помер Переяславський князь Володимир Глібович “і вся Україна за ним много потужила”. Отже, про Україну як окраїну Московії не може йти мова, бо Москви, власне, тоді ще й не було. Це слово означало край, країна, а інакше як розуміти поляків з їхніми піснями “польський край чудовий край”, і саму Росію-Московію, адже “что ищет он в стране далекой, что кинул он в краю родном”? Тоді чия окраїна Московія? Китаю? До того, либонь, і йдеться, бо вже од Уральських гір до Владивостока тамтешні мешканці не називають себе росіянами, а сибіряками. “Україна” — була внутрішня назва, а широко, в міжнароднім масштабі це й далі була Русь. Так вона звалася й за Богдана Хмельницького — так він переписувався з іноземцями, а далі за гетьманування Івана Виговського вона називалася “Велике Князівство Руське”. А далі почалася змага Московії та Польщі за Україну. Виснажені війною Україна і Польща вже не мали сил для боротьби, й тоді Богдан Хмельницький звернувся до Москви. Нам тепер скрізь дошкуляють Переяславською угодою. До речі, цієї угоди ніхто не читав, московити її одразу знищили. Відомо ж-бо, що це був переважно військовий союз. У перших пунктах угоди про це і йшлося, що Московія і Козацька держава провадять війну з Польщею до повного визволення українських земель. Але одразу по тому поляки взяли москалів на понта, пообіцявши їм після смерті польського короля обрати на польський престол Московського царя (таке тоді бувало, так польський король один час був і королем Прусії та Саксонії), й московити, попри угоду з козаками, укладають з поляками мир під Вільно, зраджують ту ж угоду, козацьку депутацію не допустили в намети, де вони укладали мир, Богдан Хмельницький зривався з смертної постелі, хапав шаблю: “До турків підемо, хоч до чорта”, але не пішов. До речі, турецький султан пропонував Хмельницькому протекцію без віддачі територій і плати данини, й Хмельницький був майже погодився, але в останній момент передумав. Міркував він про угоду зі Швецією і Семигородом, але не довів цю справу до кінця. Хмельницький ще послав на Польщу корпус на чолі з наказним гетьманом Ждановичем, і козаки в спілці з Семигородським князем Ракогієм взяли Краків і Варшаву, але московити послали свій корпус — розкладати козацький корпус: залякуванням, підкупами, й досягли мети, корпус деморалізувався, вернувся, й це доконало Хмельницького, він помер. Хмельницький у кінці вже бачив підступність московитів і не заповідав своєму синові Юрію триматися з ними спілки. Угода з Москвою — тяжка помилка Б. Хмельницького. Як справедливо писав В’ячеслав Липинський: “І пам’ятайте ви, інтелігенти українські, що народ український визволитися може лише тоді, коли з пащі московської і варшавської метрополії він свою голову вирве”. З гетьманування наступного гетьмана Івана Виговського варто згадати його Гадяцький трактат, за яким три держави: Польща, Литва і Велике Князівство Руське (Україна) укладали конфедерацію, з одним спільно вибраним королем, власним військом у кожній державі, власною адміністрацією, грошовою системою, освітою. Унія скасовувалася. Про цю угоду за царської імперії, а також совіцької не можна було й заїкатися. Але ця угода не протрималась довго: Москва почала під’юджувати проти Виговського український народ, спочатку всіляко підтримувала претендента на булаву полтавського полковника Пушкаря, а коли Виговський розгромив його, далі Безпалого, й цей був розгромлений. Тоді на Україну пішло російське військо під командуванням боярина князя Трубецького. Під Конотопом Виговський розгромив ущент московське військо: як пише відомий російський історик Соловйов, “на берегах реки Сосновки за два часа был уничтожен цвет русской конницы, лучшей в Европе”, рештки московського війська втікають у Путивль, цар втікає з Москви. Але тут почалися одвічні українські негаразди, отаманство, — чого не можна замовчувати, воно процвітало блекотним цвітом у всі часи й процвітає тепер, — вирушає одразу кілька претендентів на булаву (Юрій Хмельницький, Сомко, Золотаренко, Брюховецький, Ханенко та ін.), а народ, який стільки віків терпів від поляків, почувши, що укладено спільні пакти з поляками, почав колотитися, на чорній раді під селом Германівка біля Обухова Виговський був з булави скинений, а його полковники Сулима та Верещака, які хотіли зачитати Гадяцькі статті, порубані. Сьогодні в Германівці стоїть хрест на місці їхньої смерті. При обранні на гетьмана Виговського московити підсунули тому статті, нібито це статті Переяславські, Богданові. Виговський подивився на них і сказав: “Це брехня, це не ті статті”. “А ти звідки знаєш?” — “Як мені не знати, коли я їх писав”. Отоді Москва одразу й озвірилась проти Виговського, не визнавала його гетьманом, вдавалася до всіляких підступів. І ось, у тому ж таки Переяславі, оточений з усіх боків московським військом, під наставленими на нього бердишами, Юрій Хмельницький підписав кабальні знищувальні статті. Якщо за Переяславською угодою Богдана Хмельницького (її реставрують за так званими Березневими статтями) московський воєвода і московське військо мали стояти тільки в Києві, то тепер і в Чернігові, і в Ніжині, і в Полтаві, і в Білій Церкві, і в інших містах, раніше податки збирали на потреби козацького війська, а тепер їх збирали в московську казну, раніше гетьман і старшина мали право зносин з іноземними державами, то тепер це право зліквідовується і т. ін. З кожним новим підмосковським гетьманом посилюється московський гніт, в українського народу відбираються так звані “давнини”, скажімо, той же Брюховецький сказав москалям: “Зробіть мене гетьманом, а я вам всевсе віддам”. І віддав. І почалася велика Руїна України. Поляки вертаються на свої сідлища, народ не пускає, його побивають, приневолюють, далі туди приходять москалі: “А, ви ляхам піддалися”, й нові кари, нові грабунки, а потім налітають татари й вибивають усе до кореня. Руїна! Юрій Хмельницький зрікається булави, Москва настановляє гетьманом Івашка Брюховецького, дає йому боярський чин, женить на боярській дочці, а він уже оддає Москві все на світі. Не можу не передати хоча б один епізод тодішньої українсько-московської “дружби”. Після настановлення гетьманом Ю. Хмельницького, Москва відновлює війну з Польщею (міф про російського короля на польський престол виявився облудним), у похід на Польщу йде потужне московське військо під командою боярина Василя Шереметьєва. Військо йшло двома колонами: в першій, основній, усе московське військо і гетьманські лівобережні полки, друга, на чолі з Ю. Хмельницьким, позаду на деякій відстані і трохи ліворуч — полки українські правобережні — відсікати татар, на той час польських союзників. Але татари вже пройшли раніше, й маршрут московсько-українського війська поляки простежили, й, не доходячи до Чуднова, оточили першу колону. Гарматна громовиця, хмари стріл — безвихідь. Козаки пропонують відступати їхнім способом: з усіх боків по кілька рядів возів, на возах гармати, пищалі, мушкети, списи — відбиватися. На сьогодні для мене те неуявне: вози у вісім рядів, і котять їх козаки — коні всередині. Поляки і татари налітають, колона помалу рухається. В одному місці козаки пропонують обхід, Шереметьєв не погоджується, йдуть прямо, натикаються на гору, поляки перекопують дорогу, й знову страшна облога, немає їжі й корму коням. Шереметьєв викидає білий прапор і йде на переговори з польським коронним гетьманом Потоцьким. Вертається з переговорів і оголошує, що поляки випускають військо, але всі виходять без зброї. Попереду виходять козаки. Розгородили вози, козаки вийшли в поле, і тут на них налетіли татари: рубають, тягнуть на арканах. Козаки кинулися назад, але москалі загородили прохід і почали стрілять по них. Козаків і далі рубають, тягнуть на арканах татари, а москалі регочуть, танцюють від цього видовища, біснуються. Проте надійшов і їхній час, потому з ними вчинили те саме, що й із козаками. Василій Шереметьєв теж потрапив у полон і двадцять один рік сидів біля Бахчисарая в підземній фортеці Чуфут-Кале, у радянський час екскурсоводи показували те підземелля: “Здесь сидел славный русский патриот, великий полководец Василий Шереметьев”. Цар заборонив його викупляти з полону за ту поразку. Потому поляки й татари оточили військо Юрія Хмельницького і знову була безвихідь, але тут втрутився Іван Виговський, на той час Київський воєвода, й сяк-так залагодив мир. Юрій визнав зверхність короля. Потому й далі наступали недовговічні гетьмани: Брюховецький, Многогрішний, Самойлович, усі вони запопадливо служили Москві й за- Україна. Зупинена мить: рік 2007 рік 2008 Фото Олеся ДМИТРЕНКА
20-ліття Незалежності · “Ми тільки відновлюємо свою незалежність: це неми* нучий історичний розвиток, результат багатовікової бо* ротьби українського народу за волю і незалежність”. · S. 5Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

кінчували своє життя в Сибіру. І так само довго і вірно служив Москві Мазепа, а тоді рішуче ступив з тієї стежки, спокутуючи тим своїм вчинком попередні гріхи. І впав жертвою славетний Полуботок, засуджений у Петропавлівській фортеці з наказу скаженого Петра, тривалий час тримався Петро Дорошенко, чоловік потужний, рвійний, чимось схожий на Богдана Хмельницького, який міг на раді рубонути неслухняну старшинську руку. Це Дорошенко, в триденному бою, коли вже військо втратило силу й порив, сам пішов з оголеною шаблею під “метелицю” на польський табір, або, в повній скруті, коли старшина пропонувала здатись, він, сидячи на бочці з порохом, почав підносити до дучки люльку з вогнем, і старшини заволали: “Будемо битися, батьку”. А далі було знищено Запорозьку Січ. І сьогодні (пробі!) на Хортиці святкують знищення Запорозької Січі, цієї, за словами Карла Маркса, “першої в світі демократичної республіки,.. яка врятувала Європу від турецько-татарської експансії”. Це те саме, що танці на могилі рідної матері. Й знову нікого те не обходить. А як не згадати, як ті безголові отамани повалили українську справу за гетьманування Виговського, і як розсіяли, розвіяли українські потуги в українській революції, коли ніхто не слухав центру, коли кожен отаман волів діяти й воювати тільки по-своєму. Й часто стаємо перекинчиками, служками тієї Москви, або ж покладаємось, що хтось нас визволить — та ж Америка — а ми їй треба?.. Не плекаємо, зраджуємо рідну мову. А її упосліджували, топтали й топчуть так само, як і нашу національну гідність, як нашу свободу й право на вільне життя. Україна гине: корупція — одна з найбільших у світі, московські олігархи володіють енергоресурсами, заводами, фабриками, ціни ростуть, народ зубожіє. Українці завжди усвідомлювали себе нащадками Київської Русі, і цю свідомість Московія з усіх сил намагається витравити. Книжна давньоукраїнська мова виникла на основі церковнослов’янської, запозиченої в болгар, але поряд, у діалогах, існувала народна мова, яка лягла в основу української літературної мови, творцями якої стали І. Котляревський, Т. Шевченко та інші письменники. Боротьба Московії проти української мови також точиться з давніх-давен, проголошується або просто її неіснування, або називають її зіпсованим польською мовою діалектом російської мови. (Зазначимо ще раз, що русипротоукраїнці давніші й від поляків, і від московитів). Уже цар Олексій Михайлович (“Тішайший”), з яким укладалася Переяславська угода, прорік: “А сочинителей малорусских книг, а также их печатников и друкарей предавать смертной казни”). Отако! Тобто всіх від Г. Сковороди, Т. Шевченка й до П. Тичини та О. Гончара. А вони живуть і пишуть! Петро витрішкуватий заборонив видання церковних книг українською мовою, а Катерина фльоркапотіпаха біснувалася по сторінках літописів, з яких проступало українство і його мова. Посилаючи в Україну президента Малоросійської колегії підляка Рум’янцева, вона дала йому таємний наказ, у якому писала: “Известная каждому пространная сей земли обширность, многолюдство живущого в ней народа… и различные перед многими нашей империи местами ее преимущества, а также примечания в нем внутренние, против великороссийского ненависть…” І далі по пунктах — як брати побори: “Необходимо под каким бы иным званием, кроме подушного” брати в казну прибутки. “Тамошний народ всеми удобовозможными способами” закріпачити, пильно наглядати за “священнослужителями” і їхньою діяльністю, й треба, щоб скрізь там були “для спокойствия и безопасности надлежащие полицейские учреждения”. А далі всі ці десятки й сотні царських указів на заборону української мови; постановки п’єс українською мовою, відзначення шевченківських та інших ювілеїв. Воістину, як писав Т. Шевченко: “Байстрюки Єкатерини сараною сіли”. І потім кажуть, що “воно завжди було наше”, їх ще не було, а воно було їхнє! Так, українська тясма ніколи не переривалася, навіть у найтяжчі, в ті ж катерининські часи працював автор “Історії Русів” — найпатріотичнішого твору українців, В. Капніст їздив по Європі й підбивав європейських монархів виступити проти Росії, і не згасала українська іскра в грудях Полетиків, Худорби та й навіть Безбородька. А далі були Котляревський, Шевченко й до наших днів. І до наших днів ведеться запекла боротьба проти всього українського, бо ж яка Росія без України імперія, а деяким росіянам, особливо їхнім зверхникам, кортить, кортить третій Рим, як гітлерівцям кортів “Третій рейх”. Саме про те думають і нинішні розбудовники Російської держави, яка століттями розпросторювала свої кордони (збільшила свою територію в 521 раз) нависала над народами, лякала Європу, була її жандармом. Час імперій минув. Остання стоїть перед крахом. Два чи три роки тому я читав у “Новом мире” статтю росіянина з Якутії. Він звертається до свого уряду: якби ви знали, яка напруга тут у нас, як нас ненавидить місцеве населення, тільки їхня порізненість не дає їм вибухнути. Земля їхня геть сплюндрована, якути живуть у бараках, а для приїжджих російських товстосумів збудовано суперготелі, суперресторани; якутські алмази, якутську нафту Росія вивозить і за вторговані гроші клепає зброю проти Чечні, проти Грузії і на пострах тим же якутам і іншим членам федерації, а також і закордону. Скільки Росія терзала Кавказ, і як люто! Прочитайте “Хаджи-Мурата” і особливо “Рубку леса” Льва Толстого, там показано, як “покоряли” Кавказ, палили села, знищували населення. Імперія просто не може існувати, коли на її кордонах живуть вільні народи. Це стосується й народу українського. Росіянам варто сьогодні задуматись над собою, Сибір наполовину заповнений китайцями. А як не згадати проблему Криму? Російські історики здебільшого пов’язують її з кров’ю. “Скільки російської крові пролито за Крим”. А скільки впродовж віків пролито української козацької крові? І тут же: “Хрущов подарував Крим Україні”, і “забувається”, що Крим до війни був у складі України, що на той час Росія не могла прогодувати Крим, і через те вирішено було приєднати його до УРСР (на той час кілька “закріплених” українських областей годували такі міста як Москва і Ленінград), що приєднання Криму до України відбулося через голосування Верховної Ради Кримської АРСР, і голосування Верховної Ради РФСР, Верховної Ради УРСР і Верховної Ради СРСР. А мудрагелі з російських мас-медіа плетуть: “Хрущов нажрался украинской водки с салом и отдал Крым”. То виходить, що української горілки “нажралися” аж чотири верховні ради. А тепер у Криму п’ята колона знищує все українське. Совкова тенденція проти України існувала за всіх років радянської влади. Коли 1918 року до Києва вступили російські війська на чолі з Муравйовим, скрізь по Києву висіли плакати: “Бей буржуев и украинцев”. За віщо? За те, що довірливо прийняли російську дружбу? Й били. 1929 року під егідою вигаданої справи СВУ винищили українську інтелігенцію, її добивали в наступні 1934—1938 рр. — стільки письменників, як в Україні не було більше репресовано в жодній республіці, найбільше українців — після білорусів — погинуло в Другій світовій війні. І ось тепер ми дожилися, що в журнальних кіосках ви не знайдете української газети чи журналу (сотні їх російських стоять на полицях, окрім засланих із Москви, тутешніх — політичних, літературних, технічних, всіляких там “Отдохни”; на телеканалах рідко коли почуєш українську мову. Пам’ятаю, коли тільки настала незалежність, я чув українську мову в установах і на вулицях, а тепер майже не чути її у Верховній Раді, й не розібрати, чи депутати такі тупі, що не можуть її вивчити, чи ігнорують свідомо. “Доборолась Україна до самого краю...” Тепер російські шовіністи аж пупи рвуть: “Они захотели незалежности”. Від слів “незалежна Україна” їх просто судомить. Бо без України не сутня Російська імперія. І вже надто розпинаються “русско-языкатые” шовіністи всередині України — п’ята колона. Вони ладні цю землю, на якій живуть, спопелити, аби вона не була українською. Он на телебаченні прицюцюркуватий слабоумний Кисельов у шевченківські дні збирає шайку придурків, щоб глумитися з Шевченка. І ніхто цю вакханалію не спинить, ніхто з наших найвищих зверхників не скаже: “Схаменіться, що ви робите!”. І хто тоді нас поважатиме з тих країн, де шанують нашого генія?.. Пам’ятники Шевченку стоять по всьому світу: в Парижі (три!), Вінніпезі, Торонто, Палермо, Вашингтоні, Лос-Анджелесі, Буенос- Айресі, я пам’ятаю, як у Китаї китайці з гордістю завели мене в Пекінському університеті до шевченкової кімнати, де, зокрема, висить портрет Шевченка, намальований кращим китайським художником. Так, наступ іде шалений, можливо, стоїмо на останнім рубежі, над прірвою. Нашу історію — історію України-Руси вкрадено, присвоєно, але Україна живе. Наша незалежність не впала нам із неба, вона виборена у віках славними звитяжцями землі нашої від Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Данила Галицького, Хмельницького, Кривоноса, Богуна, Виговського, Дорошенка, Івана Сірка, Залізняка, Кармелюка, Грушевського, Петлюри, Коновальця, Ольжича й Олени Теліги — аж до Чорновола і Стуса. Ми тільки відновлюємо свою незалежність: це неминучий історичний розвиток, результат багатовікової боротьби українського народу за волю і незалежність: була держава Київська Русь, була козацька держава Богдана Хмельницького, заявило про себе Велике Князівство Руське Івана Виговського, була Українська Народна Республіка, була героїчна УПА і є незалежна Україна. Вона має свій національний потенціал, має свій народ, інтелігенцію, власну історію, яку шовіністи хочуть вигризти з нашою кров’ю. То ж захищаймося, українці! Стіймо твердо на своїй землі, не даймо зіпхнути себе до прірви. Українські вчені, починаючи з Костомарова, Максимовича, Грушевського, Липинського написали правдиві праці про корені нашої історії, й потім писали про це Брайчевський, Апанович, Дзира, а нині Г. Півторак, В. Білінський, В. Балушок, інші, але московити їх до уваги не беруть, вдають, що не помічають. Я сподіваюсь, що сьогодні молоді українські науковці візьмуть цю справу в свої руки й здеруть усю полуду з нашої історії. 8.VII.2011 Фото Олеся Дмитренка Він стане, як злостивий хам, Дмитро ПАВЛИЧКО НЕ СПІТЬ! Бо він не відає закону, А совість в нього — то наказ Верховного синедріону, Не тіштесь, політичні ґноми, Що засудив на смерть і нас, Що Юлю судять, а не вас, І нас, хто ще живе в любові Що їй тюрму, а вам хороми, До України, й тих, хто вмер Де сяє злотом унітаз, Зі зброєю на полі крові Відкриє ця сумна держава, За правду, а не за костер, Де стоптано права святі, Що має в попіл обернути Не тіштесь, буде й вам іржава Набуток наших ста століть; Постіль в тюремному куті! Отож не тіштесь, ліліпути, Злочинець на суддівськім кріслі І ви, брати мої, не спіть. Вердикт читатиме і вам, На України рани тріслі
Мова єдина · “1908 р. Сенат оголошує українськомовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії”. · S. 6Originalseite ↗

ДОКУМЕНТИ ПРО ЗАБОРОНУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (XVII—XX ст.)

Фото Євгена Букета Ніна ВІРЧЕНКО, доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України, засл. працівник освіти України Продовження. Початок у ч. 7, 17—23 лютого 2011 р. 1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу “голосом, свойственным российскому наречию”. Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови. 1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх школах України. 1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему навчання, узаконену для всієї імперії. 1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано “Порівняльний словник усіх мов”, у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською. 1808 р. Закриття “Студіум рутенум” — українського відділення Львівського університету. 1817 р. Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини. 1833 р. Московські солдати за наказом із Петербурга в один день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. “…У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів… Ці варвари — московити…” (поет Максиміліан Волошин). 1834 р. Заснування Київського університету з метою русифікації “Юго-Западного края”. 1839 р. Ліквідація Української Греко- Католицької Церкви на окупованій Росією Правобережній Україні. Сотні християн, багато священиків було вбито, а 593 із них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських “батюшок”, чиновників-наглядачів у рясах. 1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, “не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству”. 1847—1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із “забороною малювати і писати” геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка “неістовий” “революційний демократ”, В. Бєлінський у грудні 1847 р.: “Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца… Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу…”. 1853 р. Покалічено видання “Літопису” Граб’янки. 1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською. 1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для дорослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу “Основа”. 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”. 1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитися винятково російською мовою. Після судової реформи 1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р., туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній. 1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію. 1870 р. Роз’яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що “кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно, повинно бути зросійщення”. 1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитися лише російською мовою. 1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані “малоросійським наріччям”, друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати українськомовні музичні твори. Указ про зобов’язання “прийняти як загальне правило”, щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзький, Казанський і Оренбурзький округи. Це “загальне правило” діяло і за радянської влади — аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян. 1876—1880 рр. Українських науковців та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. “Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных и положительно вредных в крае агитаторов… с воспрещением въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение”. 1881 р. Заборона викладання у народних школах і виголошення церковних проповідей українською мовою. 1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх “малоросійських губерніях”. 1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами. 1889 р. У Києві на археологічному з’їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім української. 1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської. 1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей. 1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: “Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі “подвиги” рабської вірности”. 1900 р. і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як “козак”, “москаль”, “Україна”, “український”, “Січ”, “Запоріжжя” та інші, які мають український національно-символічний зміст. 1903 р. На відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві заборонено промови українською мовою. 1905 р. Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет — це “загальнодержавна інституція” і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської. 1905—1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів і 972 учителів, 822 учителів “перевело” до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику. 1906 і 1907 рр. Закриття “Просвіти” в Одесі та Миколаєві. 1908 р. Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує українськомовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії. 1910 р. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби. 1910, 1911, 1914 рр. Закриття “Просвіти” у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі). 1911 р. Постанова VII дворянського з’їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії. 1914 р. Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з початком війни). 1914—1916 рр. Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви. 1914 р. Доповідна записка полтавського губернатора фон Багговута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секретарів і фактично не втратили сили й по сьогодні в “незалежній” Україні. До 1917 р. всім чиновникам в Україні доплачували 50 % до заробітної платні за “обрусение края”. ЗАМЕТКА о докладе полтавского губернатора фон Багговута Министру внутренних дел о мерах про6 тив украинского народа. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов. На должности инспекторов и директо6 ров народных училищ назначать исключи6 тельно великороссов. Всякого учителя, проявляющего склон6 ность к украинскому, немедленно устра6 нять. Составить правдивую историю мало6 русского народа, в которой разъяснить, что “Украина” — это “окраина” государства в былые времена. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев. Совершенно не допускать общеобразова6 тельных курсов для учащихся. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиереев исклю6 чительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюда6 телей за школами назначать исключитель6 но из великороссов. Обратить особое внимание на семина6 рии и ставить во главе их ректорами иск6 лючительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключи6 тельно из великороссов. За семинарии нуж6 но взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екате6 ринославе и т. д. с целью борьбы против ук6 раинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем поло6 низации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что “украина” — означает ок6 раину Польши и России и что никогда укра6 инского народа не было. Доказывать необхо6 димость великорусского языка как общего6 сударственного и литературного и что ма6 лорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности. Всеми способами искоренять употребле6 ние названий “украина”, “украинский”. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать но6 вих местечек и мешать экономическому росту еврейства. Вообще не допускать на разные дол6 жности людей, которые когда6либо, хотя бы в отдаленном прошлом, имели соприкос6 новение с украинским элементом. Далі буде.
Шевченкіана · “Це метафорична картина загального стану світопорядку, хвороби суспільної природи людства”. · S. 7Originalseite ↗

ІІвваанн ДДЗЗЮЮББАА:: ШЕВЧЕНКІВ «КАВКАЗ» НА ТЛІ НЕПРОМИНАЛЬНОГО МИНУЛОГО

Кожна епоха має своїх речників духу. Це вони, мов суперчутливі сейсмографи, вловлюють глибинні народні нуртування, першими осягають їхню суть і причини. І спонукувані внутрішнім обов’язком перед співвітчизниками, самі стають джерелом нових ідей. Серед тих, хто потужно вплинув на нашу національну свідомість, називаємо ім’я Івана Михайловича Дзюби, якому 26 липня виповнюється 80 років. Його наукова праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написана далекого 1965 року і дивним чином явлена читачеві, стала не просто визначним літературним явищем (адже вийшла з-під пера талановитого літературного критика), — вона вплинула на розвиток усього нашого суспільства. Незаперечний авторитет серед “шістдесятників”. Прагматик і романтик водночас. Людина фантастичної працездатності. Незважаючи на примхи долі, яка випробувала його і тюремними нарами, і міністерським кріслом, — мудрий, щирий, доброзичливий. Науковець, що бачить глибинний зв’язок між діями і наслідками. Маленьке спостереження — по завершенні роботи над вищезгаданою книжкою Іван Михайлович одразу ж поклопотався, щоб вона була перекладена російською мовою, аби “просвітити” й тодішнє московське комуністичне начальство, і російську інтелігенцію і в Україні, і в Росії, застерегти від згубної політики в національному питанні. Певне, подібні ж наміри спонукали його й іншу свою працю “Шевченків “Кавказ” на тлі непроминального минулого”, написану до 150-річчя “Кавказу” (адже Шевченків твір з’явився 1845 року), видати російською мовою. Нове видання книжки ювіляра щойно побачило світ в Університетському видавництві “Пульсари”. Подаємо фрагменти з неї. 1 Однією з “родових” прикмет кавказьких воєн Росії було (і є) те, що кожна з них закінчувалася остаточною перемогою імперії — з тим, щоб невдовзі розпочатися знов. Кожна давала імпульс патріотичним настроям, збагачувала великодержавне самопочування, блискуче естетизоване геніями російського слова, які передавали один одному тему підкорення Кавказу, мов естафету. Зсередини XIX ст. з’являються видання і спогади “героїв” каральних експедицій, які вихваляються своїми “подвигами”. Офіціоз використовував їх як зразок у патріотичному вихованні воїнства в дусі сліпої відданості “престолу”. Мало яка імперія у світовій історії відзначалася таким благородством мотивів, як Російська. Ф. Енгельс писав: “Загарбання території, насильство, пригноблення царизм здійснював під приводом просвіщення, лібералізму, визволення народів”. Російська політика виробила цілий сакральний ритуал визвольного таїнства. Ось його багато разів випробувана модель. Спершу зверталася доброзичлива увага на сусідній народ, по можливості єдинокровний та єдиновірний. Потім виявлялося, що цей народ страждає від сваволі зовнішньої і внутрішньої. З цим важко було змиритись, і доводилося брати його під свій протекторат, запроваджувати “русское гражданское управление”, “имевшее единственною целью благоденствие народа”, завозити російську чиновницьку, купецьку та іншу братію. Та леле! Починалася “измена” і “крамола” з боку тубільців, агенти ворожих Росії держав втягували у свої злочинні дії обдурений народ, нацьковуючи його на визволителів. Замість вдячності — клопоти утримання (правда, за рахунок самих тубільців) величезної армії казеннокоштних поплентачів свободи… І за щільно припасованим запиналом довго і марудно — коли роки, а коли й століття — догравався фінал визвольної містерії: удавку затягували до кінця, і дуже зрідка доводилося знімати з сусіднього народу благодать дарованої йому свободи і дозволяти йому знову загарбати самого себе. Одним із принципів російського визволительства було відсепаровування покірних (“мирних”) від непокірних (“немирних”). До перших застосовувалося “ласкательство” (улюблений вираз Катерини II), з другими ж була тільки війна на винищення. Це — щодо простолюду. Місцеву ж знать і феодалів старалися використати проти одноплемінців чи сусідів, забезпечуючи кар’єру, найвищі нагороди та інші види монаршої ласки; їхніх дітей — часто як закладників — навчали у гімназіях Петербурга й Москви, готуючи нове покоління зразкових “слуг отечества”. Така політика давала бажані для царизму результати. В кавказьких війнах по боці росіян брало участь чимало офіцерів тубільного походження; деякі з них “відзначалися” не згірш за найбільших катів Кавказу. Із вуст царів не сходили слова “кротость”, “умиротворение”, “спокойствие”, “порядок”, “развитие промышленности”, “процветание”, а під цей акомпанемент посилалися нові й нові військові підкріплення. При цьому застосовувалася тактика випаленої землі: руйнування і спалення аулів, захоплення стад худоби і нищення посівів, вирубування і випалювання лісів. Вельямінов на своєму багатому досвіді дійшов відкриття, що такі народи зброєю підкорити неможливо, а тому голод становить один із найдієвіших засобів: “Засіб цей полягає у знищенні полів. Вперше його вжито 1832 року, й тепер виразно видно, до якої міри виснаження доведено чеченців; треба діяти так постійно, щоб довести до краю і змусити підкоритись усім вимогам уряду…” (Чим не пряма вказівка комуністичним катам рівно за сто років до Голодомору?! — Ред.) 2 Всі ті страхітливі свідчення про кавказький геноцид царату, які ми наводили в статті першій, з’явилися друком переважно вже в другій половині XIX ст. Але вони не були таємницею і раніше. У всякому разі, Шевченків “Кавказ” засвідчив адекватне уявлення поета про все, що діялося. Причому це було не тільки, сказати б, принципове знання на рівні цілісного образомислення природи російського царату (це зрозуміло: Україні вже довелося випити “з московської чаші московську отруту”, і цей трагічний досвід дав Шевченкові таку прозірливість і чіткість бачення, таку силу застережного слова до людства, на які тоді не спромігся ніхто), — але й знання на конкретному інформаційному рівні: вражає історична точність, майже документальність багатьох подробиць колоніального дійства як його подав Шевченко. “Кавказ” присвячено пам’яті Якова де Бальмена. Цей добрий Шевченків приятель, ілюстратор рукописного “Кобзаря” 1844 року, — відома постать у його життєписі. І глибоко емоційний особистий мотив, викликаний звісткою про його смерть у складі російського експедиційного корпусу на Кавказі, надав політичній інвективі чуттєвої вибуховості; але в свою чергу він, цей особистий мотив — що дуже характерно для Шевченка взагалі,— прийняв на себе потужний заряд ширших рефлексій та пристрастей національно-історичного й універсально-гуманістичного масштабу. Безпосередній біль утрати доброго друга роз’ятрюється усвідомленням неправедності цієї смерті — по суті невільницької, за несправедливу, чужу, розбійну справу. І тут починає звучати один із дражливих обертонів трагічної теми української долі: приреченість на служіння ворогові, приреченість на подвиги в обороні твого ворога, супроти ворогів твого ворога. В європейській історії не сама тільки Україна опинялася в ситуації, коли її сини служили її поневолювачеві й віддавали життя за нього, гинучи або вимушеною, або “героїчною” смертю. Кожного разу такі ситуації мали свої політичні й житейські особливості, своє емоційне забарвлення; але спільним для них було те, що вони виявляли спотвореність національної долі й глибоко травмували національне почуття. Хоч цей останній момент у деяких випадках усвідомлювано не зразу. Так, у середні віки не один із сербських “юнаків” побував на турецькій службі. Протягом XVIII ст. Австрійська імперія успішно використовувала як своїх вірних ландскнехтів сербських вояків, поселенців-граничарів, створюючи навколо них ореол героїчних оборонців спільної християнської вітчизни, — з тим, щоб, тільки-но вигасне турецька загроза, “віддячити” їм суцільним покріпаченням (як тут не згадати завзяту службу українських козаків російським царям — принаймні тієї пори, коли вони писали вже не славетного листа турецькому султанові, а менш легендарні й закрутисті листи Петрові І: “Цареві своєму наймилостивішому підніжки ніг побідоносних, курява й попіл…” Шевченко ще в часи написання “Кавказу” міг мати деяке уявлення про причетність чорноморського козацтва до всеросійського подвигу втихомирення Кавказу і що це дражливе уявлення десь далеким тлом стоїть і за його гіркими словами про долю Якова де Бальмена. Тільки “християнською” зарозумілістю та колонізаторським невіглаством чи колонізаторською зловмисністю можна пояснити імперські догмати про “дикість” народів Кавказу, зокрема Північного Кавказу. Насправді вони — нащадки і носії давніх культур (не кажу вже про їхні моральні закони і кодекс честі — недарма Шевченко так гостро скартав облудність “християнської” науки супроти них). Навіть якщо культуру зводити до її писемних форм (неправомірний, але популярний підхід), то й тоді народи Кавказу далеко не були “дикими”. Шевченків голос був голосом на захист “малих”, “неісторичних”, “нецивілізованих” народів — у європейській поезії того часу цієї теми як сфери волелюбної думки ще не існувало. По суті, Шевченко чи не перший так принципово піднявся над рутинним поділом народів на великі й малі, історичні й неісторичні, цивілізовані й нецивілізовані, — і “зняв” цей поділ звертанням до священного права кожного народу влаштовувати своє життя: “воно не прошене, не дане”. Його велике гасло: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” — мало універсальний характер, і в “Кавказі” також бачимо багату і глибоку варіацію цієї світоглядної істини та цього живого почування. На висоті цієї істини і цього світопочування Шевченко відкинув євроцентричну картину світу, — хоч водночас підставу для заперечення цього “геополітичного” христоцентризму шукає в самому Христі: як у Тому, для Кого і перед Ким усі рівносущі й рівноцінні. Ось чому Шевченків “Кавказ” і своїм змістом — не інвектива, не ідеологічний памфлет, не політична сатира мовою поезії. І не тільки больовий сигнал з одної точки земної кулі, з одного вузла організму людства. Це метафорична картина загального стану світопорядку, хвороби суспільної природи людства. Адже те, що дозволяв собі царизм чинити з народами Кавказу, характеризувало не самий тільки царизм, а й якість людства взагалі. Ось чому Шевченкові оскарження царизму переростають зрештою у моторошні запитання й рахунки до Бога. Його оголене серце б’ється серед тяжких кривд, думка кидається від розпачу до віри і знову до розпачу, слово спалахує то святим гнівом, то гірким сміхом, то розпростертим співчуттям, то тяжкою сльозою, то судним криком. І мова ллється як гірська річка на перепадах, щомиті змінюючи напрям, бистрину і клекотання потоку… Вирування сумнівів, проклять і надій… Але надія — над усе. Віра — над усе. Це щось інше, ніж упевненість у перемозі горців,— для такої впевненості підстав не було і немає. Це побажання-веління горцям і всім “лицарям волі”. Це жадання перемоги добра над злом, це ствердження свободи як призначення людини і людства, це звага обстоювати правду перед Богом. І тут уже не мало значення, що волає Шевченко до Бога християнського про правду нехристиянських народів. Шевченків Бог — Бог усіх, хто хоче правди. Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!
Молода країна · “Нас не вбила війна. нас убила відсутність війни”. · S. 8Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

тіло сумними вістрями сну і пилу кору повітря руйнують квіти на вищому ступені твого тіла воно перетворюється на вітер і птахи на ньому карбують треки і звірі по ньому ідуть на запах долаючи шкіри гарячий трепет воно доростає до рівня знака воно у собі досягає сенсу спить бог сповитий в пітьму печери жерці стооких камінних персій ламають пальці своїх містерій а ти забуваєш свій кожен атом занурюєш пальці в суцільний логос і богові солодко в тобі спати і він відмовляється бути богом а ти відмовляєшся бути пилом не дух не порох вже дещо інше на вищому ступені твого тіла воно перетворюється на тишу * * * літо близьке. це наш відчай лоскоче нам пальчики. темні балкони. водою підмило палі. бузок починається. бузок уже не відпускає. літо близьке. сублімуємо. плачемо. хроніки від оріона. комети. затемнення. сутінь, як плесо, змикається над головою. білі мережива сну заплітаєш рукою — другою куриш. безсоння наснажує темами. дерева стоять на плотах дерева гойдає страх зірки завбільшки з форелей дрімають у них на руках нас не вбила війна. нас убила відсутність війни. вечори. запальнички. сентенції. станції. діти. літо тремтіло і небом пускало громи, як пускає цівочки слини старий паралітик ми в надії кудись подітися їли ґрунт. що не день, то земля ставала все ближча й більша. літо важчало. літо вже наступало на груди. листя ночами шкреблося в пітьмі, як миші. дерева несуть свої сни сто років не буде війни сто років не буде війни дерева несуть свої сни ще одне таке літо не пережити, не випити. розкручується пружинка безвиході в тілі. хроніки від оріона. будинки білі. нахиляєшся — пальці деруть цілі жмутки зілля. море десь поруч глухо гарчить про всяк випадок. це не літо. це так осінила тебе твоя смертність. звуки води почалися зі звуків каміння. все добігало початку. боліли коліна. небо світлішало. густо тремтіла піна. птахи дивилися мовчки — сторожко, зверхньо. тінь набуває обрисів тінь набуває обрисів світла це моя тінь набуває обрисів світла це моя тінь змієборці змії виходять із нір у хрустких алюмініях, всі облітають навіть багатолітні всі відлітають хто й не хотів летіти містом іде пожежа іще незрима вже непоправна в місті запахло димом щось розчинилось щось перервалось тихо по підворіттях блукало маленьке лихо щось неживе зачароване ще живими зранку на наших шляхах розставляло віхи * * * у янголів лущиться шкіра так падає сніг. важкий неминучий мов вирок ґрунтовний як теза так падає сніг або може так кришиться світ чи сипляться з неба надміру загострені леза це лусочки білої фарби усюди й ніде це маска завіса обличчя уже неістотне це схиблений маляр свій кожен наступний шедевр скажено здирає із кров’ю налитих полотен це древні космічні рибини втрачають луску а голі скелети ще світяться в пінистих хмарах це просто пісочний годинник де замість піску безвимірний сніг що ховає всі вчора і зараз так падає сніг наче світ добігає кінця так падає сніг наче щось що залишиться вічним у янголів лущаться душі та білі серця і фарба свинцева змивається разом з обличчям * * * утла тканина вечора напинається над мостами червоне стає рожевим від того тільки відчутнішає дорога летить як злочинець випущений під заставу лютня дротів провадить спів про чуже майбутнє о подивись як ми дальшаємо як течемо як прискорюємось як електрична сила вистрілює нами в простір множаться наші сумніви тягнуться наші корені кожен росте і лишається невідворотним островом що ми втрачаємо? тільки час але це фатально в нашій натальній карті знову не ті квадрати зорі лікують просто гостро і мануально зорі не проти трохи пилу до рук прибрати полум’я вечора дужчає дуги небес гарячі хто тебе кликав? хто тебе виманив на рівнини? кожен в собі маленькому хоч би то щось та й значить кожен в собі маленькому хоч би то в чімсь та й винен втечі ведуть до витоків вироки тільки наслідки щедрих вертань і розпачу перед початком власним ніч розгорне скатерки нам повні отруйних наїдків тільки давай потерпимо вечір смакує терпко нам вечір підняв люстерко глянь який він прекрасний
Молода країна · “Нас не вбила війна. нас убила відсутність війни”. · S. 8Originalseite ↗

ІІРРИИННАА Ш ШУУВВААЛЛООВВАА «ТІНЬ НАБУВАЄ ОБРИСІВ СВІТЛА»

Цьогорічна лауреатка Міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара і торішня переможниця літературного конкурсу видавництва “Смолоскип” Ірина Шувалова (1986 р. н.) — киянка, випускниця філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. І хоча окремою книжкою (“Ран”) її твори тільки мають вийти друком, їх уже перекладено англійською, німецькою, польською, російською та французькою мовами, і вони вже з’явилися на сторінках поважного “International Poetry Review”. Поетеса пише дисертаційне дослідження із проблематики філософії мови у феноменологічній традиції, бере участь у проектах із перекладу української літератури в англомовних країнах, активно виступає як літературний критик. Висока мистецька ерудованість витворила з Ірини заледве не найцікавішу постмодерну авторку-міфопоетку, тобто творця авторського міфу на базі різних мистецьких кодів, із переважанням античного. Цікаво, що давньогрецьке відчуття дійсності навдивовижу яскраво оприявлює сьогочасне осягнення часу і людини в ньому. Час, який проживає більшість із нас, час буденний, не позначений медитативним або екстатичним співпереживанням із довколишнім, може лише подеколи розриватися і набувати ознак поетичної тотожності суб’єкта та об’єкта (Людини і Бога, Речі, Духу, Космосу, Логосу — від найменування сутність незмінна), що й становило античну усеприсутність у миті. Здається, саме у змалюванні-переживанні таких-от станів особливий чар поетичного слова. Людина вічна чи тлінна? Чи справді існують духовний і тілесний світи? Остаточної відповіді на ці одвічні запитання в образно багатих містеріях і медитаціях-сумнівах Ірини Шувалової ми не знайдемо. Однак її творчість, як і будь-яка метафізична поезія, навертає нас вірити у можливість духовного прозирання у суще, коли “тінь набуває обрисів світла”… Дмитро ЧИСТЯК змії самотньо виходять із нір проти ночі. а змієборці вдягають хітони хітинові, густо і тяжко сурмою підкреслюють очі. змії кричать — їхні крики вже зібрано в глеки, змії кричать — голоси застигають в повітрі. потім їх врешті відносить далеко#далеко, потім вони остаточно зникають у вітрі. а змієборці — тендітні лляні духовидці — ці волоокі сини поколінь волопасів, мідними ступнями зміям спотворюють лиця, зміям ножами стинають розплетені пасма. а змієборці — ці прапороносці затемнень — зміям п’ять пальців заліза засаджують в тім’я. змії кричать — в них тіла застрягають між темряв, в пальців і ніг неймовірно підступних сплетіннях. змії пульсують, стихають, гниють просто неба, їхні тіла — мармурові щербаті колони, а змієборці — маленькі криваві ефеби — нігтями власні вузькі роздирають долоні. в норах ледь опієм тхне від загашених люльок в норах ледь струни на скрипках тріпочуть, одначе, хоч іще теплі тіла, іще рани парують, знов змієборці набряклі повіки малюють траурним чорним — і плачуть і плачуть і плачуть. * * * літо лишалось на плесах відбитками пальців ніжних як біле латаття ледь солонкуватих круглих ліниво лискучих як стиглі оливки все нетривке обіцяло триматися тривко скороминуще не думало навіть минати в потязі року це літо проїхало “зайцем” патли русяві стромляло у вікна вагонів вітер хапало губами заходилось сміхом в руку мою прослизала волога долоня потяг летів — і летіла незрима погоня хтось шепотів гарячково що втеча не вихід літо так тихо і сторожко дихало вранці часом до вуст нахиляти доводилось вухо тільки б цей шелест пташиний пройшовся по шкірі тонший від світла і холоду легший від пуху я припускаю що навіть леткіший від руху янгольських ніг що по вірі ступають ув ірій літо лишалося лютнями луками летом ластівок бігом човнів переплетенням плоті травами звабами зливами льоном і квітом не потривожене спазмами люті і хоті літо солодке і вічне лишалося літом * * * глянь а світ прозорішає і далі дзбани порожні дерев дзвенять на вітрі кожному птаху по тіні звіру по парі все недоквітле зважиться і доквітне ми доростемо вивчимося маліти годі уже сидіти на шиї в літа
Молода країна · “У сьогоденні, сповненому порожнечею й абсурдом, людину може врятувати лише диво”. · S. 9Originalseite ↗

ГЕРОЇ НОВОЇ ДОБИ?

Ганна ТРЕГУБ Як усі літературні твори, які нале# жать до визначення “інтелектуаль# ної літератури”, цей твір не розра# хований на масового читача. Це філософ# сько#психологічний роман з елементами містики, який торкається питань про но# ву ідентичність особистості, нові форми існування свідомості на тлі глибочезної психологічної самотності людини ХХІ століття. Розуміння закладених у цей твір сенсів потребує глибоких знань практич# но з усіх царин гуманітаристики, окрім іс# торії та суттєвого життєвого досвіду лю# дини, яка точно знає, що життя — це хи# мерне сплетіння плану й випадку, логіки та ірраціональності на грані з абсурдом. Головний метафізичний образ роману — хамелеон, який постійно змінює своє за# барвлення, але завжди лишається собою. Автор звернув увагу в романі на історію, але це не та глобальна історія, де протя# гом тривалого часу між собою змагаються племена і народи за місце під сонцем, а політики та полководці приймають доле# носні рішення, а звичайна, буденна роз# повідь про кілька коротких людських життів. Власне, “Хамелеон” — історія героїв нашого часу, людей епохи “після постмо# дерну”. Можливо, цей твір фіксує облич# чя сучасної людини, яка втомилася, прагне сховатися у глибинах власного психологічного виміру від глянцевого світу, який вимагає повсякчасно відпові# дати вимогам бути героєм. Варто лише подивитися на бігборди, що заполонили простір у містах, закриваючи небо, та сторінки глянцевих журналів, створених для жінок і чоловіків, і навіть дітей — усюди на людину дивиться блискучий шаблон, у якому “відсутня сутність”, де немає місця індивідуальності. І нібито все найстрашніше й апокаліптичне, що могло статися з людством чи окремою людиною, вже позаду, проте на обрії за# мість омріяного спокою і стабільності майорять інші, страшніші небезпеки, які ховаються всередині самої людини — сіра одинокість, замкненість, страх бути со# бою і пробачити собі. Такими є головні герої роману “Хамелеон” — молодий чо# ловік і жінка, які лише раз за свої вигада# ні автором життя перетинаються у при# морському місті, коли цвітуть акації. Місто без назви (цей роман цілковито ур# баністичний, у традиціях Валер’яна Під# могильного, Віктора Домонтовича, Ми# коли Хвильового) є символом бінарної опозиції: воно рідне для головного героя, нестерпно рідне, від якого він біжить, а для героїні воно те чуже, до якого біжить вона, аби знайти свою втрачену самість. Це минуле, яке він ненавидить, і до яко# го хоче повернутися вона. У головного героя немає імені, він — Nemo, тобто Ніхто. Автор змальовує не# типового представника молодого поко# ління (героєві — 32 чи 33 роки), думки якого обертаються довкола власного вузького життєвого світу. Все майже як у Блока: “Ніч, вулиця, ліхтар, аптека…”, тобто квартира, робота, писанина (мо# вою автора — балак), читання під соусом глибокого копання у собі й глибокої са# мотності: “Ні, я не прихильник філософії руху. Я живу у спогляданні, яке ніколи не завершується, але ненавиджу солонище життя, його блювотний застій… Я люблю дивитися через вікно. Тоді бачиш, що ти не сам у цьому світі. Дуже часто йдеш вули# цею і розумієш, що ти самотній. Тебе не# має. До тебе немає діла… Я хотів пройти# ся в той день, бо мені обридла самотність. Дуже часто таке трапляється, коли ти собі набридаєш. Але боїшся зізнатися, що те, чим ти займаєшся, — лише спалюван# ня незлагідних хвилин. І так проходить життя. А потім усі кажуть, що сорок ро# ків — це вже вирок. Це вже не двадцять. Треба насолоджуватися миттю, але чому ж я весь час заганяю себе ближче і ближче до прірви!? Мабуть, моїм тотемом був сайгак…” У світі головного героя немає місця іншим людям — у нього немає сім’ї, дітей, його родина — це примари з минулого, про друзів годі й говорити, бо їх або полишено в минулому, або просто немає в сьогоденні. На відміну від голов# ної героїні герой страждає на мізантро# пію. Складається враження, що герой боїться зв’язків між людьми: “Хочеться бути собою, але весь час я втікаю від себе, очманіло несуся в безвість, біснувато по# зираючи на теперішнє і знавісніло пригаду# ючи минуле. Мені страшні ті думки, які рояться всередині. Я зникну, обов’язково зникну, а тому не хочу, аби моє зникнення раптово потягнуло за собою когось іще. Але так відбувається, що ти завжди тяг# неш, людина пручається, стає дибки, а ти тягнеш її за собою. І не бачиш, що їй наба# гато легше бути без тебе”. Але чи розуміє герой, що він сам заганяє себе до пастки? І для того, щоб його прийняв той зов# нішній світ людей (до якого в нього існує і страх, і величезна цікавість водночас) потрібно здійснити зусилля над собою, яке йде з глибин власного “Я”, а не вести довгі ранкові сумні розмови із собою, бо нікого іншого поряд не# має?! Головній героїні для збереження себе, віднаходження такого потріб# ного для нормального життя психо# логічного спокою доводиться дізна# тися про злочин, вчинений її рідною сестрою супроти неї самої. Автор по# казує, що лише наближення до проб# леми впритул — єдина можлива дис# танція для того, аби вирішити її, пе# реосмислити свою життєву позицію, переключитися на інші життєві теми і проблеми, продовжити жити далі. Якоюсь мірою роман повертає укра# їнській літературі тенденцію до висо# ких зразків модернізму, який нікуди не зник за часу постмодерну, а чекав на своє повернення в новому часі та новій формі. Автор, як колись до нього Стрін# берг і Лорка, Пруст, Сартр, Бубер та інші представники філософії екзис# тенціалізму, питає про автентичність кожної людської істоти, “те#чим#во# на#є#насправді”. Героєві йдеться про поділ усього людства в дусі модерніз# му на “Людей” і “людей”. Але так і не зрозуміло, до якої когорти нале# жать він і головна героїня — це явно не люди з великої літери, бо такий статус передбачає наявність сильної сут# ності, яка зумовлює “тут#буття”, пози# тивну цюсвітність, але й не ниці людці, які заполонили вулиці вигаданого авто# ром “Хамелеона” міста й світу, які нагаду# ють чи то ляльковий театр, чи то вертеп. Або середньовічне мораліте, де кожний персонаж є символом. Боги і демони, міс# тичні істоти і простір позасвіття — лише засоби, які автор на кшталт Гусерля вико# ристовує, аби показати, що людина зав# жди шукає містичного і трансцендентно# го для того, аби повернутися до себе са# мої. І як у ляльковому театрі, у романі іс# нує і своє Пекло, і своя Земля… от тільки Раю не існує. Рай передбачає позитив# ний, визначений, чіткий фінал, якого у романі немає. Герої, як здається, у цій всій світовій машинерії просто вільні від ниточок невидимого майстра#лялькаря, що водить на мотузочках своїх маріоне# ток — Бога і Диявола, страшну та безли# ку Третю силу, та й людей загалом. Проте Коли літературознавець видає перший прозовий літературний твір, це викликає з боку читачів притаманну для таких випадків реакцію: подив, часом — обурення та, безперечно, цікавість до нового твору людини, що наважилася по-новому відкритися світові, ствердити своє право на багатогранність. Усе це, як на мене, можна сказати про роман літературознавця, критика, перекладача Дмитра ДРОЗДОВ- СЬКОГО “Хамелеон”, який побачив світ цього року на сторінках журналу “Кур’єр Кривбасу”. в цій системі є дещо, що притаманне Людині як рівнiй самому Великому Лялькареві — це свобода волі, вибору, ким і як бути. Чи не через власну свобо# ду і розуміння несправжності й неволі всього довкола себе, своєї позасистем# ності головні герої такі нещасні та самот# ні? “Мені вчора дали свободу. Що ж із нею я робити буду?” — так і хочеться за# цитувати декілька рядків із поезії Воло# димира Висоцького. У романі вистачає і нічних жахів, і міс# тики, абсурду та іронії. Проте не так стра# шать сни і боріння та розмови головного героя й героїні з силами добра і зла, як той буденний кошмар перетворення сенсів, на яких тримається життя, на симулякри? Як на мене, oдним iз найсильніших місць у романі є підслуханий героєм на вулиці міста діалог: “Камера. Усміхнись! Ну! Ти прекрасна! Та вже набридло, не можу! Не хочу! Ну, зроби це! Дай мені біль! Пішов ти. Дай мені біль, кажу. Ну на, вдавись. Камера. Флеш2флеш!!! А тепер образ святої. Дай мені святу, крихітко! Що? Ну, скільки можна? Мадлен, не дражни мене. Ти маєш роби2 ти те, що я кажу. Але це вже сотий клік. Я не витримаю. Заткни пельку і роби, що я кажу. Та пішов ти. Ти вже дістав, Максе, це виснажує мене. Клік. Да, це те, що треба. Ну, сміливіше, хо2 чу ще. Ну на, тримай. Ні, хочу не так. Більше кайфу від свя2 тості. Не ментор, а свята блудниця. Я роблю, що, не чуєш? Камера. Біль. Камера. Ну, роби це, вже клас. Що, ще не так?!. Флеш. Камера. Ну, зроби кохання… Дай мені смак ко2 хання…” Ця сцена дуже коротка, і водночас во# на вміщає в себе квінтесенцію усього то# го, що закладене в “Хамелеоні”. Біль, святість, кохання — моменти людської екзистенції, які під пильним оком мер# твої камери перетворюються на фотогра# фії, мертві зліпки. А за всім цим ховаєть# ся жорстокість і грубість, меркантилізм і хижацьке споживання, втома. Фотосесія закінчиться, модель змиє грим з облич# чя… І це не промениста Мадонна Міке# ланджело, а безлика Вона. Коли в цьому світі такі люди, то які ж там боги? Господь з обличчям монгола знає все і вичікує, не втручається, оскільки все, що є, має бути саме так. Диявол безформений, проте йо# му також осоружно набридла ця гра, в яку він грає вже багато тисячоліть із Богом. Він спокушає, карає, лякає, але, як показує автор, є дещо страшніше для людини, ніж усі ці витівки. Це побачити і збагнути одного дня, хто ж ти насправді є. Роман “Хамелеон” не лишає сво# го читача байдужим. Він непомітно викликає сильне чуттєве переживан# ня, емоції. І навіть якщо йдеться про неприємні, важкі переживання, це свідчить про майстерність письмен# ника, який змусив читача відчувати саме так, і через аналіз своїх пережи# вань замислюватися, а чи не існує в буденному світі простих людей щось страшніше за сповнені містикою кошмари, що так часто сняться го# ловному героєві твору. Можливо, хтось запитає, а де ж у всьому цьому дійстві причаївся ха# мелеон. Світ роману сам по собі схо# жий на шкіру цієї рептилії, що змі# нює кольори. Тому на загальному тлі його важко побачити: он, він в одну мить фіолетовий, далі — змінює ко# льори. Він чорний, білий, червоний, бірюзовий. Сірий. Кольору пам’яті, кольору страху, кольору самотності. Зрештою — кольору прощення. У химерному світі згасає фіоле# тове небо. А в ньому поволі, із заго# рянням перших зірок скресає ус# мішка хамелеона — того, хто не втрачає самості ніколи, навіть тоді, коли доводиться змінити колір шкіри. Хочеть# ся сподіватися, що цей роман#філософ# ська рефлексія зможе побачити світ та# кож як окрема книжка. У сьогоденні, сповненому порожнечею й абсурдом, лю# дину може врятувати лише диво. Людина заради майбутнього повинна бути гото# вою з цим дивом зустрітися.
Культура · “Таке враження, що у цій жінці бродять чужі долі, як у софійських голосниках луни минулих віків”. · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Марія КУЧЕРЕНКО Софія Київська залишила незглибимий слід у житті Галини Севрук. На цій святій місцині багато років поспіль художниця працювала в керамічній майстерні, вікна якої виходили прямісінько на барокову браму Заборовського з її коринфськими ка# пітеліями. Тоді невелика робітня у буйній зелені літа здавалася крихким острівцем у Вічності на плаву, з якого можна узріти — досить лише одного поштовху уяви — гли# боку давнину, фрагменти невідомих пам’яті подій, уривки чужих доль… Звісно, цей Бо# жий дар внутрішнього зору дано лиш обра# ним. І Галина Севрук — одна з них. Коли перед твоїми очима постає не# скінченна галерея образів, вихоплених ху# дожницею з якихось, тільки їй відомих “за# пасників” історичної пам’яті, — з подивом відчуваєш, як тебе наскрізь проймає досі невідоме відчуття потужної енергетики — немов ота таємнича сила струмує із самої глини — насправді благородного земного першоматеріалу… Ностальгійні відголоски Трипільської цивілізації за втраченою зем# ною гармонією, як згодом наївний язич# ницький світ із цілим пантеоном поган# ських богів, наділених особливою, якоюсь наївною гротесковістю, у глиняних шедев# рах мисткині якось непомітно, плавно пе# ретікають (неначе добра пора дитинства у загрозливу дорослість) у часопростір Київ# ської Русі, а там, далі — в козацьку добу з її героїчно#характерницьким духом, персо# ніфікуючись у знакові історичні постаті — від чотирьох Ярославових доньок та Доб# родеї Київської до Милоніга#архітектора та Агапіта#лікаря, від Галшки Гулевичівни та легендарної Марусі Чурай до цілої низки безіменних козацьких образів. Просто на наших очах натужно, зі скрипом, розкру# чується спіраль української історії, приве# дена в рух непересічним талантом мистки# ні. За майже 60 років одержимої праці Га# лина Сильвестрівна створила понад півти# сячі керамічних робіт, до краю заселивши цей часопростір подиву гідними образа# ми… Таке враження, що у цій жінці бродять чужі долі, як у софійських голосниках луни минулих віків… Галина Севрук — родом із славної, ска# зати б, духовно#аристократичної, династії, яка, попри безпросвітні часи плюндруван# ня і винищення, що супроводжували Укра# їну протягом всієї її історії, зуміла акуму# лювати і зберегти творчий потенціал нації. Надія КИР’ЯН Іван Дзюба у книжці “Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку ст. ХХІ” пише: “…хай це додає нам сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙО- ГО НЕ СТАЄ”. Творчий шлях Галини Севрук — чудовий зразок титанічної праці талановитої мисткині саме для ствердження в цьому світі себе і свого народу. Про це говорив на
Культура · “Таке враження, що у цій жінці бродять чужі долі, як у софійських голосниках луни минулих віків”. · S. 10Originalseite ↗

ВІДЧУТТЯ ЧАСУ… ВІДЧУТТЯ ГЛИНИ… ВІДЧУТТЯ ЖИТТЯ…

Стиль Галини СЕВРУК у кераміці — ота надзвичайна пластичність глини, яка в руках мисткині може воднораз “претендувати” і на дерево, і на метал, почасти й благородний, отой зворушливий гротеск, який дивним чином урельєфнює внутрішній світ її героїв — настільки яскравий і неповторний, що його ніколи не сплутати ні з яким іншим. Це стиль лише Галини Севрук — мисткині, яка вписала свою незабутню — українську — сторінку у світове мистецтво. Так, один із дуже дальніх у часі предків Ва# силь Барський (1701—1747) був відомим мандрівником, філософом, антіохійським ченцем, старостою Успенського собору в Києві; його брат Іван (1713—1785) — од# ним із засновників української барокової школи, відомим архітектором. Мати май# бутньої художниці Ірина Григорович#Бар# ська — донька відомого адвоката Дмитра Миколайовича Григоровича#Барського, мала гарну освіту, була людиною неабияко# го духовного потенціалу й ерудиції, само# віддано опікувалася освітою дітей. Батько Сильвестр Мартинович був талановитим архітектором, фахівцем із мостобудування. Суворий і вимогливий, проте для доньки він завжди був однодумцем, підтримував її у всіх творчих починаннях. Пізніше бать# кові риси оживуть у численних керамічних роботах мисткині, зокрема в образі київ# ського зодчого Милонога. 1944 року Галині Севрук тоді йшов п’ятнадцятий рік, Сильвестра Мартинови# ча запросили на роботу в київський “Діп# роміст”. У спустошеному місті, коли надто гострою була проблема житла, притулком для родини стала одна із софійських келій. Неначе з самого початку Софія Київська взяла під опіку молодий талант, аби поді# литися своїми таємницями, пробудивши загострене відчуття часу. А ще на тому міс# ці, що береже пам’ять століть, доля подару# вала дівчині щасливе спілкування з мис# тецькою родиною Світлицьких, із якою познайомила її тітка, музикант і педагог Марія Липська. Подальшу долю Галини Севрук великою мірою визначили незабутні студії Григорія Світлицького, на яких довершений худож# ник, глибокий знавець світового мистецтва, в умовах повної ідеологічної задухи форму# вав мистецьке вільнолюбство своєї учениці. Він навчив її багатьох цінних для митця ре# чей: відчувати колір, форму, текстуру мате# рії, вміння проникати в глибину речей, на# решті, він прищепив їй сміливість у мис# тецьких пошуках. Вдячна пам’ять мисткині сповнена надзвичайним теплом до цієї не# пересічної особистості: “То було входження у світ мистецтва, краси і духовності. Світла аура цього симпатичного і тонкого естета заворожувала мене, утверджувала рішення стати художником”. Незабутні студії Григо# рія Петровича, навчання в київській худож# ній школі зі ще живими традиціями живо# писної майстерності Миколи Мурашка сформували з Галини Севрук самодостат# нього митця, з гострим неприйняттям ідео# логічної фальші. Тому художній інститут не був таким уже важливим етапом у її мис# тецькому й світоглядному становленні. Натомість таким етапом стало спілку# вання з однодумцями у тільки#но створе# ному Клубі творчої молоді. Тут бували Ва# силь Симоненко, Василь Стус, Іван та Лео# ніда Світличні, Богдан Горинь, Іван Дзюба, Михайло Брайчевський, Микола Вінгра# новський, Алла Горська та ін. “К.Т.М.”, або Клуб творчої молоді, — згадує Галина Сев# рук, — був академією духовності, пізнання та практичної діяльності серед загальної атмосфери задухи сталінського режиму”. В самому повітрі Клубу носилися ідеї націо# нального відродження. “К.Т.М.” був для творчої молоді, мов криниця для спраглих. Під впливом лекцій з історії України, архео# логії, літературознавства, виїздів по істо# ричних місцях, дискусій із суспільно#полі# тичних питань молода художниця почала дедалі частіше замислюватися над своїми коренями — чому вона, будучи однією з ла# нок такого славного українського роду, не спілкується українською мовою. “Мені раптом відкрилися очі: як можна бути ху# дожником в Україні і не знати української мови, літератури, історії, свого мистецтва? Я знала, що ці дисципліни ні у ВНЗ, ні у школах не викладалися… Легше було ли# шитися на старих позиціях, але я вже не могла і не хотіла. Я вже бігла вперед, спо# тикаючись та падаючи ледь не на кожному кроці”. Такими ж думками переймалася найближча подруга молодої художниці Ал# ла Горська. Подруги домовилися переходи# ти якнайшвидше на українську мову. Це була вже зовсім інша Галина Севрук. Тепер вона спрагло шукала в монументаль# ному мистецтві, до якого тяжіла її душа, шляхів до давніх українських традицій, зокрема до традицій бойчукістів, затавро# ваних радянською ідеологією. Її талант до узагальнення та стилізації проявився вже в ранніх мозаїчних роботах, таких як “Лісова пісня”, “Лілея”, проте справжнього підне# сення він набув у керамічних роботах, нат# хненних блискучими лекціями з історії Ук# раїни#Русі Михайла Брайчевського. Мис# ткиня з часом зосереджує свою увагу після
Культура · “Таке враження, що у цій жінці бродять чужі долі, як у софійських голосниках луни минулих віків”. · S. 10Originalseite ↗

НЕОФІТКА, ЩО ВІДКРИЛА ІСТИНУ

У Національному музеї літератури України відбулася презентація унікальної книжки — альбому-монографії “Галина Севрук”, у якому вперше систематично висвітлено всю мистецьку спадщину відомої української художниці, яскравої представниці плеяди “шістдесятників”, а також розвідки про її творчість і листування. Упорядник видання — Богдан Мисюга, кандидат мистецтвознавства, завідувач відділу експозиції та науковоосвітньої роботи Національного музею у Львові ім. А. Шептицького, художнє оформлення Петра Нагірного. презентації доктор філософії Євген Сверстюк. “Приємно згадати, що художники, поети вміли чинити опір і залишитися собою в тій атмосфері тоталітаризму”. Євген Олександрович вважає здобутком, що в ті часи письменники, художники, журналісти, представники різних “творчих цехів” зуміли об’єднатися, діяти спільно: “Якось до мене підійшов Іван Світличний і сказав: “Ти знаєш, скільки в нас є цікавих художників. Треба з ними познайомитися”. З цього почалося. Ми побачили, що в тих людей є велика спрага до знань. Після закінчення художнього інституту вони відчули, що обікрадені”. Адже в інституті навчали лише техніки зображення. Докопуватися до суті речей не вчили. Трійка талановитих художниць — Алла Горська, Галина Севрук, Людмила Семикіна, які увійшли в коло шістдесятників, починаючи з відомого “Клубу творчої молоді”, одразу здобули репутацію націоналісток. Особливістю тих націоналісток було, що вони російськомовні, оскільки раніше не мали українського середовища для спілкування. Вони стали справжніми неофітами, відкрили істину, заблоковану від них: які ми українські художники, якщо не знаємо української мови, історії, рідного мистецтва? “Біографія кожної з цих художниць — надзвичайна. Галина вирізняється тим, що має особливий мистецький рід — від Григоровича- Барського, в її родині — архітектори, художники. Цілі покоління зберігають цю естафету, — продовжував Євген Олександрович. — Я колись подумав: “Звідки вона знає, чим відрізняється дочка Ярослава, яка стала королевою Франції, від тієї, що стала королевою Норвегії? Розумом це не визначиш, треба мати особливу пам’ять, згадувати щось таке, про що й сам не знав, що в ньому воно живе. Така Галя Севрук. Вона почала відкривати для себе історію свого народу, свого краю, мистецьку історію, заглиблюватися в минулі століття, тисячоліття. Це не прийнято було робити. Крім хисту і таємничої пам’яті, хочу наголосити ще на тому, що це люди надзвичайної працездатності. Уявляю, скільки глини перемісила Галя Севрук і скільки тягарів перенесла своїми руками”. “Сльоза” На презентації теплі слова про книжку та її героїню сказали Богдан Мисюга, редактор Наталія Ксьондзик, рецензент книжки, доктор мистецтвознавства Орест Голубець, голова Національної спілки театральних діячів
Культура · “Дивна річ рукописи. Читаючи, а особливо — працюючи з ними, ніби поринаєш, входиш в інший вимір”. · S. 11Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

графіки, живопису та мозаїки на кераміці, до того ж на історичній тематиці. 1966 року Галина Севрук разом із кращими пред# ставниками української інтелігенції підписала лист# протест проти політичних репресій, за що була вик# лючена зі Спілки художників. Почалися арешти дру# зів, безперервні стеження та виклики в органи дер# жавної безпеки. А потім — найстрашніша втрата — загадкова смерть найближчої подруги Алли Горської. На тривалий час художниці було “перекрито ки# сень”. Вона не могла працювати в своїй найулюбле# нішій царині — козацькій тематиці, її роботи не ма# ли доступу до виставок. І тільки відчуття великої ду# ховної спільності, братства, взаємопідтримки шіс# тдесятників не дало заскніти її душі. А ще — праця. Попри всі життєві катаклізми, мисткиня працювала, як Саваоф. Однак він творив цей світ сім днів, аж по# ки, нарешті, не увінчав своє творіння, вдихнувши дух у земну глину, людиною. Вона ж творила свій світ, не покладаючи рук, усе життя. Несила навіть уя# вити, скільки тонн глини перемісили ті руки, вивча# ючи ними дух, тепло, фактуру цієї матерії, аби вона ожила в дивовижних образах української історії. України Лесь Танюк, художник, лауреат Шевченківської премії Валерій Франчук. Наталія Кучер, науковий співробітник Національного музею літератури України, підсумувала: “Ця книжка безумовно є подією. Науковці зі Львова дуже скромно не сказали про той вагомий внесок у наше мистецтвознавство, який має це видання. Ми вперше матимемо доробок Галини Сильвестрівни від її перших робіт 1960-х років і до найсучасніших. Це не просто естетичні пошуки, це громадянська позиція. У той тоталітарний, суцільно заідеологізований час вона була абсолютно вільною людиною не лише в пошуках зовнішніх форм, у своєму естетичному баченні. У радянські часи вона нагадувала нам, що ми всі з часів Київської Русі. Нагадувала про той струмінь високої духовності й енергії, яка передавалася через ченців Києво- Печерської лаври, через Софію Київську і, очевидно, тримала покоління шістдесятників. Графічна композиція Галини Сильвестрівни “Сльоза” — це знакова графіка, шедевр. Своєю виразністю, трагізмом, навіть дитинністю могла б стати такою ж емблемою, як “Герніка” Пікассо або “Крик” Мунка, символом цілого покоління 1960-х —1970-х років”. На завершення Галина Сильвестрівна подякувала творцям видання, зокрема Богданові Мисюзі, який три роки по краплинці збирав матеріали до альбому, а потім разом із Петром Нагірним будував його структуру. Теплим словом згадала своїх учителів: відомого українського живописця Григорія Світлицького, Ніну Федорову, яка керувала творчою майстернею на території Софії Київської, згадала основні віхи свого творчого шляху. “Остання моя ювілейна виставка була в стінах Софії Київської, на хорах. Коли мої роботи виставили, мене вразило, як вони вписуються в інтер’єр храму. Здавалося, ніби вони звідти вийшли. Софія Київська моя улюблена, на її території я пропрацювала 10 років у майстерні”. Ця унікальна книжка, безперечно, буде подарунком не лише для мистецтвознавців, художників, істориків, ай для всіх, хто цікавиться українським мистецтвом. сусідці Ніні Опанасівні, яка нещодавно “зізналась” мені: “А знаєте, їй#богу день тепер став зовсім куцим, не смійтесь: так швидесенько пробігає — навіть не зогле# дишся, коли й де він подівся…” ДЕТЕКТИВНА ІСТОРІЯ З РУКОПИСОМ Як розповідає у передмові до книж# ки “Великдень у Романівці” онука ав# торки пані Олена Демірська, її батько незадовго до смерті 1977 року привіз їй рукописи своєї матері. “Вони були по# жовклі, з обтріпаними краями, їх було важко прочитати: в багатьох місцях за# головні літери писались маленькою лі# терою, практично не було розділових знаків, у деяких словах останній склад слова ставав першим складом наступ# ного, і абсолютно ігнорувався м’який знак. Війну рукописи провели в землі — щоб вони збереглися, їх закопали”… Батько тоді сказав дочці: “Лиш ти мо# жеш дати цьому лад”. Згодом пані Олена взялася перепи# сувати текст, наближаючи його до “су# часної мови”. Роки йшли, робота про# сувалась повільно. А якось доля приве# ла її в “Світлицю”, до Ірини Валенти# нівни Садової, голови громадської ор# ганізації сприяння розвитку україн# ської традиційної культури “Мальви”. “В розмові з нею, — пише в передмові пані Олена, — я згадала, як моя бабуня описала своє дитинство в рукописі “Молоді роки”. Ірина Валентинівна за# цікавилась ним…”. Чотири роки спільної праці над проектом увінчалися успіхом — читач має сьогодні унікальне видання. АВТОРА!.. На жаль, онука мало знає про істо# рію та обставини написання рукопису — занадто пізно відкрила його. Небагато відомо їй і про подробиці життя бабу# сі Ганни: бурхливі роки порозкидали родину, спілкуватися випадало не# часто, та й чимало з того, що було# траплялося, уже забулося#замули# лось… “Дивна річ рукописи. Читаю# чи, а особливо — працюючи з ними, ніби поринаєш, входиш в інший ви# мір. У пам’яті зринають, наче з під# свідомості, такі спогади, про які вже майже не пам’ятаєш, а іноді відчува# єш присутність автора… Після того, як я переписала її рукописи, зрозумі# ла, що тільки зараз її пізнаю…”, — скрушно зізнається пані Олена. “Вона була худенька, невисока. Біля неї я відчувала затишок і була впевнена, що вона мене любить…” — ось такі запізнілі одкровення онуки. Ганна Кузьмівна Демірська мала де# сятеро дітей. Залишилася вдовою з дев’ятьма, а потім втрачала одного за одним. На старість зосталося лише п’ятеро. Вона всім дала освіту, троє з дітей мали вищу, а один син мав на# віть вчений ступінь… Після доброго, замріяного дитинства (батько Ганну# сі стельмахував і любив її) опинилась у повній бідності… Спочатку прий# няла комуну, та “починаються — як пи# ше пані Олена, — грізні буремні роки безправ’я і безвластя. Вона боролась із приниженням, із бідністю — за гідне життя…” Діти, що мали в собі таку саму вільну кров, як у матері, підтримували її, невдачі не зупиняли, горе — не зла# мало. Рукопис Ганни Кузьмівни “Вісім# надцятилітній вічний каторжанин” про її молодшого брата, що пішов за біль# шовиками та був ув’язнений, зник неві# домо коли й куди… Із фото у книжці дивиться усміхне# на старша жінка. З її нерівного костру# батого почерку можна лише уявити, як непросто було їй вести рядок за ряд# ком… Коли, за яких умов творився цей рукопис, що спонукало до його виник# нення, — поки що таємниця. Однак маємо дивовижний промовистий прик# лад того, як можна одним твором увій# ти в літературу. Запізно, аж тепер, від# криваємо такий дорогий скарб, проте як добре, що він у нас є…
Культура · “Дивна річ рукописи. Читаючи, а особливо — працюючи з ними, ніби поринаєш, входиш в інший вимір”. · S. 11Originalseite ↗

ТЕ, ЩО — ВІЧНЕ

Ніхто не заперечить: кожне наше місто, містечко й село гідне мати книжку про себе. Проте, на жаль, не кожне цього удостоюється-дочікується. Нещодавно почула, що село з колоритною назвою Криве Коліно (на Черкащині) вже має не просто книжку про себе, а свою сільську енциклопедію: на неї спромоглись місцеві ентузіасти, і це прекрасно, адже в тій енциклопедії зафіксовані проминулі віки й покоління, які воздадуть нащадкам добром… Наталка ПОКЛАД, член НСПУ “КОЛИ Б МЕНІ ХОЧ МАЛЕНЬКІ КРИЛЬЦЯ…” Київське ПП “Верещинські” пев# ною мірою ризикувало, видаючи книж# ку, яка називається “Великдень у Рома# нівці” і яка нещодавно була презенто# вана в рамках Першого міжнародного ярмарку “Книжковий Арсенал”. Проте треба сказати, що видано її надзвичай# но розкішно, з великим смаком і лю# бов’ю, — тож маємо справді унікальну річ і за формою, і за наповненням. Ілюстрована книжка давніми світлина# ми, дібраними незабутнім Іваном Ма# каровичем Гончарем для його альбому “Україна та українці” — тт. “Київщина Правобережна” й “Волинь” (їх надав тепер видавництву НЦНК “Музей Іва# на Гончара”), а також світлинами з ро# динного архіву Демірських і краєвида# ми самої Романівки. Тож як мистець# кий твір це видання, без сумніву, стане популярним, а щодо його змісту, то вже тепер можна з упевненістю прогнозува# ти, що про нього ще буде написане не одне дослідження. Автор цієї диво#книжки — Ганна Кузьмівна Демірська (1882—1952), проста селянка з села Романівки. Так# так, саме з тієї Романівки, яка нале# жала Тадею Рильському і в якій на# родився наш поет#класик Максим Тадейович Рильський. Книжка до# кументальна і вустами дев’ятирічної жвавої, беручкої, веселої дівчинки розповідає про світлий (білий) пе# редвеликодній тиждень 1889 року: як його прожили не тільки в багато# дітній селянській родині самої ав# торки, а й загалом у селі Романівці, як гуртом готувалися до рокового свята і як потім урочисто його зу# стріли. День до дня, від ранку Вер# бної суботи до вечора на Великдень, із яскравими описами природи, по# дій, із коментарями до них, діалога# ми тощо. Тому зовсім непросто ви# значити жанр цього твору: чи це та# ки фольклорне наукове видання (ре# дактор Юлія Патлань назвала його “художній текст2меморат”), чи все ж довершений літературний твір — на взірець кращих народних опові# дань Марка Вовчка, лише написа# ний (і так, зрештою, видрукуваний) соковитою місцевою говіркою. Перед нами постає весь космос народного життя українців — із його традиційним колоритним побутом, із романтичними віруваннями та прикме# тами, лікувальною магією, кухнею, одягом, педагогікою, нормами моралі, культурними звичками й традиціями, піснями й іграми тощо. І тому читач ХХІ століття, заворожено читаючи сто# рінка за сторінкою, просто смакує до# вершений перебіг того дійства, у якому є все, зокрема й достатньо гумору; із ностальгією переживає ідилічно#пре# красну картину минулого (так захотіла авторка, вибравши для свого змалю# вання саме цей період народного жит# тя). Тож це видання, без жодного пере# більшення, — справді досконалий по# сібник із українського народознавства, та ще й у такій прекрасній художній “обгортці”, а оскільки більшість наших народних традицій нині, на превели# кий жаль, поруйнована й забута, то до# кументальні свідчення авторки стають просто безцінними. Текст цікаво прочитувати з різних поглядів: скажімо, з погляду педагогіки — як дітей виховувала щоденна праця, приклад батьків і родичів, а також сусі# дів; із погляду екології: як із ранньої весни всі селяни ходили босі, а весь рік їли здорову натуральну їжу “домашньо# го виробництва”, здебільшого овочі# фрукти; з погляду етики: поруч з укра# їнцями в Романівці жили інші етноси (зокрема євреї та поляки), тож у творі передане ставлення селян до них — і причина саме такого ставлення. А з якою любов’ю, як точно й гарно описа# на довколишня природа, яка вона суго# лосна людині, її чутливій і відкритій ду# ші та як її підтримує… “Які чари, яка преродня краса, яка усемирна просто# та, як на душі лехко, радісно! Ось над доріжкою черешня геть розцвіла, миз (й)ей(і) цвітом густо виглядают малень# кі, ще ясно#зелени лесточки, оця че# решня похожа на ту дівку, що гарно на Виликдин убрана у білому вінку, у стрічках і у вишети(й) сорочці, у блес# кучім намисці, у зелени(й) спідниці, у червоним поясі. Ой, як усе пахне, яка я чогос легенка стала! Коли б міні хоч ма# ленькі крилця, то я б полетіла високо# високо угору, а потім беспустилася б до самого сонечка і поцілувала б його…” І кожного читача просто вражає#по# коряє барвиста, соковита, запахуща й напрочуд багата мова! Вона — ніби вода з криниці, де б’є#пульсує цілюще живо# дайне джерело. На кожен день цього білого тижня був віками розписаний розклад: коли пекли паску, коли кололи свині, квітча# ли хату, готували крашанки… А ще ж у сільському обійсті було повно всілякої буденної весняної роботи; звісно, до# рослим — одне, а дев’ятирічній дочці мама доручає теж чимало, і та з усім ве# селенько вправляється, хоч і пручаєть# ся: “Я розсердилас і стала свариця: “Мамо, чого це ви мені такого багато роботи наказали, а Маланці нічого не# ма(й)е, тіко одного Ваню глядит(ь) і з ним гуляє?” Мати сказала: “Це черес те, що ти од Маланки пошти на два го# ди старша, тобі ос(ь) уже пішов дев(‘)ятий год, а Маланці семий год, черед два роки і Маланка буде цю робо# ту робит, що і ти”. І стільки, виявляється, тоді встигало# ся за день! Тож як не повірити старенькій
Постаті · “Література — це останній рубіж самозахисту, остання надія відстояти себе перед агресивними силами зла”. Олесь Гончар · S. 12Originalseite ↗

ПРОЧИТАННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОСТОРУ

Юрій АНТИПОВИЧ, журналіст, м. Полтава ВИСОКА оцінка. І, мабуть, її не було б, якби не доскіпливий науковий пошук, властивий полтавському науковцю-філологу, який оприлюднив немало цікавого архівного матеріалу, глибоко осмислив епоху автора “Прапороносців” і, кажучи словами Валентини Гончар, “сумлінно висиджував над Олесевими нотатками, нашими родинними паперами”. Книга Миколи Степаненка — палітра портретів найвідоміших поетів і прозаїків радянської доби, подана крізь бачення і в оцінках, зроблених Олесем Гончаром у його щоденниках. Відкриває цю яскраву картинну галерею непроста і суперечлива в оцінках сучасників постать Павла Тичини, якого Гончар назвав яблуневоцвітним генієм України, поетом планетарних масштабів. Напевне, для покоління українців, чия юність припала на кінець 50-х—60-х років минулого століття (зокрема й автора цих рядків), така характеристика поета здасться парадоксальною. Всі ж бо ми пам’ятаємо саркастичні афоризми на кшталт: “Краще гризти кирпичину, ніж учить Павла Тичину”, “А Тичина пише вірші, та все гірші, та все гірші, та всі ж як один”, “На майдані коло бані спить Тичина в чемодані. Дайте мені кирпичину, я збуджу Павла Тичину”… Чи були підстави для таких ядучих глузів? І чи мав рацію Василь Стус, називаючи Тичину блазнем системи, чиновником літературної канцелярії? Чи мали рацію інші тичинознавці, скажімо, такий глибокий мислитель, як Євген Сверстюк, котрий немилосердно таврував тих творців української культури, які в криваві часи сталінщини і пізніше писали “відкупні” вірші про партію? Думається, і так, і ні. Так, бо досить згадати хрестоматійні тоді вірші “Партія веде” (“Та нехай собі як знають, божеволіють, конають...”) або “Чуття єдиної родини”, де поет раптом заявляє, що він “чужий і чуждий рідних бродів” і володіє “аркодужним перевисанням до народів” (самоіронія?). Кажуть, подібні строфи врятували поета від Колими, Соловків і фізичного знищення. А воно ж нависало над Тичиною з 20-х років! Тоді сам Влас Чубар звинуватив молодий талант у “протягуванні націоналістичного дурману в літературу”. Саме так голова Ради народних комісарів УРСР зреагував на уривок із поеми “Чистила мати картоплю”, надрукований в альманасі “Вапліте” (1926 р.). А жорстокі 30-і роки, коли українські митці, серед них і Тичина, щодня і щоночі чекали арешту? Аби врятуватися, багато хто писав доноси-наклепи на колег і друзів. Тичина не заплямував себе жодним чином. А страшну статистику він, треба думати, знав: якщо 1930 року друкувалося 259 українських письменників, то після 1938-го — лише 36… Незважаючи на духовні й психічні травми (в ньому жив патологічний страх), він пройшов той пекельний час чистим, “трагедійно чистим”, — уточнює Гончар у своїх щоденникових записах. Чутлива, як арфа, душа поета Фото Олеся Дмитренка гостро реагувала на болі свого народу й усвідомлювала їх у контексті світових: “Гукнем же в світ про наші болі!”. Віршем “Пам’яти тридцяти” Тичина відгукнувся на загибель героїв Крут, які полягли, захищаючи від московських військ Муравйова молоду Українську державу 1918 року. Він зрозумів жахіття так званої соціалістичної революції, передчував, що в Україні знову розпинатимуть Христа і вбиватимуть невмирущу Матір Божу, знищуватимуть церкву. Проходила по полю… — І цій країні вмерти? — Де Він родився вдруге, — Яку любив до смерти? Поглянула — скрізь тихо. Буяє дике жито, — За що Тебе розп’ято? За що Тебе убито? Тож чи вправі ми чинити суд над Тичиною? “Справедливіше і благородніше, — пише Микола Степаненко, — твердити, що геній поета затьмарили терор і здичавіння, які принесла сталінщина, що його біографія — частка нашої скропленої сльозами й политої кров’ю історії”. Ми схиляємо голови перед тими, хто не зігнувся у страшних випробуваннях віку, боровся і загинув за Україну, за її волю. На жаль, не всі народжуються гладіаторами. Та ще багатьох збила з толку позірно благородна ідея комунізму. Але подякуймо й Тичині, який у кращих своїх поезіях, як і Григорій Сковорода, душею сягав космічних сфер: “Уночі, Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле, Вийди на Дніпро! Над Сивоусим небесними ланами Бог проходить, Бог засіває. Падають Зерна Кришталевої музики. З глибин Вічності падають Зерна в душу”. Із суцвіття імен творців українського і російського красного письменства “соціалістичних десятиліть”, яких так чи інакше згадує у щоденниках Олесь Гончар, Микола Степаненко відібрав чотирнадцять. Це представники старшого покоління: окрім Павла Тичини, “художник високої обдарованості” Юрій Яновський, “незабутній наш” Остап Вишня, “щира душа” Петро Панч, “самовідданий будівничий нашої культури” Микола Бажан, “творець найпрекраснішого козацького епосу” Михайло Шолохов. Окремий розділ книги — “Шістдесятники”. І так само уже в назвах глав автор кількома словами дає кожному характеристику: “витязь молодої української поезії” Василь Симоненко, “поет-патріот” Іван Драч, Борис Олійник для Гончара “поет-стоколос”, Григір Тютюнник — “живописець правди”, Іван Дзюба — “людина незламна духом і сумнівний в’язень”, Дмитро Павличко — “поет від Бога”. З особливим пієтетом пише Гончар про Ліну Костенко: “Після Лесі (Українки) Ліна Костенко, звичайно, найбільша поетеса України, та й не лише України,.. а “Маруся Чурай” — вершина, вінець її поетичних досягнень”. Олесь Терентійович вважає, що є просто поезія і є справжня поезія, є просто поети і є поети-велети. Був час, коли на ім’я Ліни Костенко комуністична ідеологія наклала табу. Її змушували замовкнути, відтискували на задній план, хотіли виключити зі Спілки письменників. Але на вимогу Юрія Смолича “Виключити негайно!” Гончар категорично відповів: “Ніколи… скоріше сам піду зі Спілки”. Він розумів, що Смолич говорив не від себе, він передав вказівку генералів із Володимирської (читай із КГБ). У щоденниках згадується кілька гучних епізодів з життя непокірної поетеси. Артистка Ніла Крюкова розповіла Гончарові історію з ляпасами, що їх вліпила Ліна Костенко директорові Київської філармонії, який заборонив пані Нілі читати в престижному храмі культури роман у віршах “Маруся Чурай”. Дійство перенесли на завод “Арсенал”. Тоді Ліна Костенко з’явилася на заводі, викликала директора філармонії, такого собі плюгавого чоловічка. — Так ви справді директор? — Справді. Відміряла йому раз: — Це — за мене. А з другої руки: — Це — за Нілу. А третього ляща: — А це — за Марусю. Директор подав до суду. Утім, справу зам’яли. ІЗ-ПОМІЖ ІМЕН, які Степаненко поселив у своєму “Літературному просторі…”, є й поет Віталій Коротич. Метаморфозу стосунків Гончара і Коротича не можна оминути, адже поет завдав глибокого болю метрові нашої літератури. А починалося все напрочуд красиво. Вони дружили сім’ями. “Були у Віталія (Коротича) на новосіллі, — занотовано в щоденнику 14 жовтня 1968 року. — Слухали “Іже херувими” Бортнянського у виконанні капели Китастого. Грандіозно. Не поступається Бетховену”. Коротич не без сприяння Гончара рухається до вершин слави. Він лауреат Шевченківської премії, секретар Спілки письменників України, часто їздить за кордон. Та ось настають 80-і роки, горбачовська перестройка. Грянув Чорнобиль. І Коротич подалі від лиха біжить у Москву. Стає редактором журналу “Огонёк”. Там і настає духовний злам. Поет забув, із якої землі він родом, яку культуру представляє. Стосунки Гончар— Коротич різко охололи, почалися взаємні звинувачення. “І в кожного, як кажуть у народі, своя правда”, — констатує Микола Степаненко. Коротич звинувачує Олеся Гончара: не захищав письменників, котрих переслідувала система, приймав найвищі нагороди СРСР, премії і звання, а тим часом ненавидів ту владу, і коли настали незалежність і свобода слова, в письменницькому портфелі не виявилося жодного бунтарського роману часів застою, з яким можна було б вийти на люди. А в очах Олеся Гончара Коротич, який зачастив за кордон, стає “тихим американцем”, зажерливим у своїх апетитах міщанином, який розповідає про те, як у Римі облежував боки на пляжах, обпивав та об’їдав у барах італійських комуністів. “Невже епоха геніїв має змінитися епохою міщан?” (запис у щоденнику від 5 червня 1982 р.). Відтак що далі — гірше. “Талик Коротич” уже дозволяє собі інтерв’ю, в яких поливає брудом Україну, українську літературу, не помічає власних гріхів, займається самовихвалянням. Врешті-решт, виїздить до США, де стає професором Бостонського університету. Достойну відповідь Коротичеві дали Віталій Коваль, Михайло Шевченко, Олександр Сизоненко, Петро Осадчук у статті “Щоб не шкварчати, а чесно…”, яку надрукувала “Літературна Україна” 21 січня 1988 р. Її резюме: Коротичу ніхто не давав права останньої інстанції, він не може посягати на всю українську літературу — ні як поет, ні як критик, ні як лауреат різних високих премій, ні як професор Бостонського університету. “Патріотизм починається там, де ти відповідаєш за рідну культуру, де впливаєш на неї, робиш її глибшою і серйознішою”, — це важливе для літератора кредо, проголошене свого часу Віталієм Коротичем, сам Коротич і зігнорував. “ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОС- ТІР…” — третя книга професора Степаненка, присвячена Олесеві Гончару. Книга дуже містка, пристрасна, не залишає вас байдужим. Чим далі читаєш, тим більший інтерес викликає. Видання проливає світло на щедрий духовний світ непересічного письменника і його епоху. Промовисті й ці факти: хай і на схилі літ, Олесь Терентійович відмовився від партквитка, підтримав студентську Революцію на граніті, Народний Рух і Незалежність України, що мало величезний вплив на уми тих українців, які вагалися, сумнівалися. Він глибоко розумів місце літератури в суспільному житті: “Літературу справді вважають ядром національної культури. І природно, що від сили ядра побільшується чи, навпаки, поменшується дієвість всієї культури, всього духовного життя народу”. Ці слова, які Микола Степаненко взяв одним із епіграфів до книги, нагадують письменникам про високу відповідальність їхнього слова, громадянської позиції, таланту перед нацією, перед історією. У передмові до книжки Миколи Степаненка “Літературний простір “Щоденників” Олеся Гончара” (Полтава, АСМІ, 2010) дружина письменника Валентина Гончар пише: “Ліпити образ митця, і зокрема Олеся Гончара, — це справа не з простих. Але Миколі Івановичу вдалося аж ніби воскресити незабутню для мене постать — з усіма достоїнствами, із душевним ліризмом, із надмірною категоричністю, з вибуховістю, із сократівським спокоєм. Зі сторінок видання постає небуденна особистість свого часу, письменник, інтелектуал, громадянин, патріот”. 3 квітня 2011 року Миколі Степаненку вручено премію імені Олеся Гончара
Доля · “Без жінок зоря і вечір життя були б безпомічні, а його полудень — без радості”. П’єр Бауст · S. 13Originalseite ↗

ВИПРОБУВАННЯ ЛЮБОВ’Ю

Микола СТЕПАНЕНКО, доктор філологічних наук, професор, член НСПУ Генії самі по собі не народжуються, їх Бог посилає у цей світ. Вони, проте, можуть не розквітнути, ба, навіть змертвіти, якщо не буде сил, які сприятимуть їхньому самоствердженню, щоденному поступові. Без перебільшення увесь світ знає Олеся Гончара як геніального українського письменника, совість епохи, патріарха літератури, невтомного борця за мир. І звісно ж, не завжди думаємо ми про те, що вознесло цього митця в духовне піднебесся. Бабусине тепле слово і її молитва. Друзі. Книги, прочитані ще в дитинстві. Життєвий досвід, радість та біль сотень людей, пропущені через власне серце. Постійна робота над собою й відповідне літературне оточення. Усе це правда. Але є ще одна правда: довкруж Гончарової слави і сили стоїть Берегиня його Духу й Таланту — Дружина Валентина, яка, ніби Добрий Янгол, щохвилинно, щоденно окриляла, надихала, підтримувала, розуміла… Валентина Данилівна сповна присвятила себе творчій музі обранця долі. Філолог за фахом, великий поціновувач художньої творчості, наділений від природи рідкісним даром відчувати слово, плекати його, вона всю свою послану Всевишнім і добуту сумлінною працею енергію віддала чоловіковій творчості. Безсумнівно, стала б ця жінка доктором наук, талановитим літературознавцем, могла підкорити ще в юності найвищі інтелектуальні вершини. Їй же пророкували в університеті славне майбуття. Одначе… цього не сталося. Одразу після закінчення університету Валентина пожертвувала собою і взяла на свої тендітні плечі нелегку місію дружини художника Божою милістю — організовувала його робочий день, друкувала і правила твори, полегшувала побут, оберігала від усього злого. Стороння людина так не змогла б розуміти її Олеся, підтримувати його на нелегкій письменницькій стезі. А поруч із нею, дружиною, порадницею, другом, Олесеві Терентійовичу працювалося легко, спокійно й надійно — і змолоду, і в літа поважні, коли вже хворий прозаїк і літературознавець надиктовував рядки творів вірній половині. Для чоловіка вона була першим і найоб’єктивнішим критиком, він дослухався до кожного її зауваження, повертався до написаного, шукав нові слова, які лягали на душу його Валюшки. З творчою людиною спілкуватися ой як нелегко, а що вже жити в парі — то і говорити не доводиться — незмірно тяжко. І не митець винуватець непроханих непорозумінь, негараздів, а велика таїна таланту, що нуртує в ньому й вибухає то імпульсом доброти, то струменем гіркоти, то дитинною наївністю й довірливістю, то смішною забудькуватістю, то часом безпорадністю в побуті. Та й тут виявилася мудрість Валентини Гончар. Вона офірувала свою гординю, поступилася власними принципами й щасливо та красиво пройшла довгі подружні літа з чоловіком, який Галина ГРИМИЧ Їй випало щастя стати дружиною геніального Олеся Гончара. Їй судилося чергування горя й радощів. Валентина Данилівна Гончар сповна зазнала гіркоти життя за часів війни й окупації. Разом з іншими студентами Дніпропетровського університету рила протитанкові окопи, виходжувала поранених у госпіталях. Пережила смерть батька, який добровільно пішов на фронт і в липні 1941-го загинув. А прийшли окупанти, — щоб уникнути набору до Німеччини, натирала очі цибулею, штучно викликаючи діагноз трахоми. У своїй книзі споминів про Олеся Гончара під його відомим висловом “Я повен любові…” Валентина Данилівна згадує й драматичну сторінку, пов’язану з її матір’ю Олександрою Федорівною: “…після визволення від фашистів її заарештували і засадили енкаведисти в камеру попереднього слідства. Мама — дружина комуніста потрапила в цю історію тільки за те, що прочитала листівку українською мовою, передану їй сусідкою Маринячкою. Як умів бачити вічність в одній хвилині, прекрасне — у буденному, цілий світ — у малому зерняткові. Вражає пам’ять цієї жінки. Вона точно відтворює всі сюжетні лінії Олесевих романів, повістей, новел, цитує цілі сторінки з його літературознавчих праць, знає всі складнощі творчої робітні митця. Найбільшим щастям для Валентини Данилівни було бачити, як народжувалися твори, як нібито надиктовувалася якоюсь вищою силою розповідь про лихоліття війни, руйнування соборів, пристосуванство й нещирість людську, полігони, горе Уралова, чисті ранки й лебедину вірність закоханих, срібний голос тронки, ясну зорю надії і віри, далекі вогнища… Дивує й ще одне у Валентині Гончар — достеменне знання широти світу творчих взаємин чоловіка. Вона годинами може говорити про той або той документ з архівного огрому, про якийсь лист чи звернення, про приємні й не дуже гарні епізодичні та постійні контакти з владою, із сучасниками. Книга спогадів, написана Валентиною Данилівною, — тому підтвердження. І назва цього неоціненного видання — “Я повен любові…” — красномовно засвідчує золоту максиму спільного шляху цього вірного подружжя, висловлену якось митцем: “…життя — це найперше любов…” і “…головне все-таки — любити!” Любов дружини, цього Світлого Янгола, надихала Олеся Гончара за його життя, це велике почуття оповиває омофором підтримки та захисту образ письменника й сьогодні, коли він уже відлетів у засвіти. Вона, немов ласкава зоря, світила й світить митцеві всякчас. Адже любов, як писав Гончар, дужча за смерть. Літературний критик за покликанням, професійний знавець українського красного слова, Валентина Гончар змогла об’єктивно подивитися на чоловіка як на літератора, зігрівши, проте, спогади суб’єктивністю своєї любові, наснажила наше знання про письменника особистими фактами, без яких не є можливим повне усвідомлення феномену митця та його творчості. І за цю безцінну людинознавчу й літературознавчу інформацію, за копітку, самовіддану працю Олесевого ідейного натхненника й популяризатора доробку, а ще — порадника, коректора, секретаря, критика, упорядника безмежно вдячні ми їй. А над усім стоїть скромність цієї дивовижної жінки. Ніколи не заявляє вона про себе, хоч її роль — непроминуща; замовчує, приховує свої заслуги, а вони — великі; і багато чого б неповторного, полишеного Олесем, не було б зовсім або загубилося б воно десь у вирі сірої буденщини, мізерних щоденних клопотів, якби не дружина. Слово Валентини Данилівни про чоловіка — це не побутові оповідки, не якісь прикраси й оздоби до його постаті, а фундаментальні, наповнені важливими фактами розповіді про митця. Щоденникові нотатки Гончара, присвячені дружині, упорядковані та видані вже після відходу художника за одвічну межу саме завдяки її невтомній праці, проливають світло й на особисті взаємини подружжя, дають зрозуміти, що кохання одразу й навік з’єднало цих двох людей, що Олесь Терентійович уважав подарунком долі зустріч із дівчиною, якою був “зачарований наскрізь” усі свої земні роки. Однак єднає цих двох спарованих Богом людей ще й те, що інтимне вони не виставляли на передній план, а думали про благородне, про справу, тому навіть у таких сокровенних жанрах, як епістолярій, щоденники, мемуаристика, йдеться про речі вищі, куди ваговитіші, аніж родинний затишок, успіх дітей. І ще міцнішими та прекраснішими були їхні стосунки тому, що вони — не просто закохані люди, а друзі, однодумці, яким боліли однакові проблеми, які переймалися спільними інтересами, і, як писав Антуан де Сент-Екзюпері, дивилися не просто одне на одного, а в одному напрямку, разом бачили зорі в калюжах на буденних шляхах, захоплювалися й передавали своє захоплення іншим, разом хвилювалися за долю свого народу, разом самовіддано працювали задля розвою рідної української літератури… Слухаючи Валентину Данилівну, коли вона в пориві відвертості виповідає деякі сокровенні речі, пересвідчуєшся, що Гончар ніби ліпив образ коханої жінки, родинних взаємин зі своєї дружини, із власного життя. Душевна чистота й сила духу, гармонія краси внутрішньої та зовнішньої, жіноча гордість, уміння слухати й розуміти, уроджена інтелігентність, серйозність, надійність, вірність, освіченість, чесність із собою і людьми, сміливість, проникливий ліризм світогляду, дитяча закоханість у красу довколишнього світу, мудрість, саможертовність, терплячість, самостійність, незалежність — то все вона, його Валюшка. Її риси можна зчитувати з багатьох жіночих образів, вималюваних письменником: Софія Заболотна з “Твоєї зорі”, Єлька Чечіль із “Собору”, Таня Криворучко з “Людини і зброї” — усі вони чимось нагадують ту єдину й найріднішу, кохану й люблячу Олесеву Берегиню. Символічним видається сьогодні фінал роману “Твоя зоря”: з усмішкою зник у “сяйвах блакиті”, “збезвістився”, сховався навіки за хмарами Кирило Заболотний. Минають роки, а його добра дружинонька Софія продовжує чекати на свого лицаря неба, “виглядає свого вічного мандрівника”, вірить у те, що її милий живий, бачить на степовому обрії образ коханого, чує в поривах небесного вітру рідний голос. Ніби передбачив митець сумну долю своєї Валюшки, чи ж то написане наприкінці 80- х напророчило дійсність 1990-х — 2000-х років, стало реальністю наших днів… Вірна Олесева дружина, як і героїня його роману Софійка, доживає віку сама, але сили їй додає лебедина вірність — ота, що ще в “Прапороносцях” митцем оспівана, а ще надихає усвідомлення того, що віднині вона має жити й творити, працювати за двох: і за себе, і за коханого Олеся. Разом подружжя Гончарів пройшло шлях довжиною в півстоліття. Але й сьогодні, по смерті митця, цю спільну стезю не завершено. Валентина Данилівна продовжує жити любов’ю до свого чоловіка, черпає сили в ній, у своєму обов’язку перед коханим — донести людям усе, що він створив, утілити в життя його плани, мрії, задуми, довершити те, що він розпочав і не встиг зробити. Олесь живе в її серці, у написаних ним творах, у дітях, онуках і правнуках. І ще раз наголосимо, що цій її саможертовності, відданості багато чим завдячуємо ми, поціновувачі його самобутнього таланту: друзі, знайомі Олеся Терентійовича, дослідники творчості й прості читачі. Гончар розмірковував у щоденникових записах 1993 року: “Прекрасна любов між молодими в юності, але ще прекрасніше це почуття, якщо люди, пронісши його через усе життя, зберегли це в собі, й наближаючись уже до могили”. Що ж, Валентина Данилівна неймовірно красива у своїй любові та вірності, адже вона зберегла це почуття для вічності, навіть після розлуки з коханим. культури. Її думки, оцінки, міркування об’єктивні, безпосередні й чесні. Вона вміє радіти чужим успіхам. Я переконалася в цьому, коли ми обмінювалися враженнями й думками щодо роману Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”, який нещодавно мав гучний суспільний резонанс. Вона любить і всіляко підтримує (зокрема й матеріально) молодих літераторів, перечитує десятки прозових творів, представлених на щорічну премію імені Олеся Гончара. І в житті, і в літературі, у засобах масової інформації Валентина Данилівна категорично не сприймає агресії, насильства, істерії. Вона безхитрісна, органічна і щедра, як наша українська земля. Читаючи її книгу споминів про Олеся Гончара “Я повен любові…”, звертаєш увагу на те, як вона характеризує колег-письменників, їхніх дружин. Вона ніде не дає негативних характеристик. Не можна не поцінувати цей дух письменницької солідарності. І нам (письменницьким дружинам) багато в чому варто повчитися в нашої сьогоднішньої ювілярки Валентини Данилівни Гончар.
Доля · “Без жінок зоря і вечір життя були б безпомічні, а його полудень — без радості”. П’єр Бауст · S. 13Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

«ЯКИЙ ЧОЛОВІК, ТАКА Й ЖІНКА…»

згодом стало відомо, скинули листівки радянські літаки для перевірки лояльності громадян, що перебували в німецькій окупації”. Отож можна подумати, що в молодої вродливої дівчини все складалося вкрай погано. Аж ні. Фортуна — римська богиня щастя — не забула про неї. Саме в цей час і відбулася її доленосна зустріч зі студентом-фронтовиком Олесем Гончаром. “У ті щасливі миті я сама себе не впізнавала. Між нами з’явилася тільки мова сердець”, — згадує Валентина Данилівна. А далі? Далі — успішна жінка й щаслива мати при успішному чоловікові. Колись у приватній розмові Ліна Костенко обмовилася: “Який чоловік, така й жінка…” Вона нікого конкретно не мала на увазі. Сказано просто, але влучно. З цієї точки зору в обох, очевидно, має бути однакове світобачення. І тільки? А ще? А ще найголовніше… Для обох “…кохання має бути засобом пізнання світу й самих себе, глибинних загадок життя”. Це, звичайно, не мої міркування. Вони належать теоретикові німецького романтизму й авторові роману “Люцінда” (1799 р.) Фрідріху Шлегелю. — Це про них! — відзначила я подумки, коли вперше, 1987 року зустріла Олеся Гончара й Валентину Данилівну на прибалтійському узбережжі в незабутніх Дубултах. Для Валентини Данилівни немає слова “потім”. Будь-яку роботу, і побутову, і творчу, прагне робити не таячись, але ретельно. Згадується передовсім її багаторічна сумлінна праця з архівом Олеся Гончара, зокрема підготовка його “Щоденників”, виданих “Веселкою” у трьох томах. Притаманний, вроджений дар Валентини Данилівни — повага до літератури. Вона уважно стежить за сучасним літературним процесом, прагне заглибитися й характеризувати те чи інше явище національної
Про-читання · “Письменник вибудував величний храм, у вітражах пам’яті якого грає світло правдивої історії”. · S. 14Originalseite ↗

ВІТРАЖІ ВОЛОДИМИРА ЛИСА

Лілія МАКСИМЕНКО, член НСЖУ Роман Володимира Лиса “Століття Якова” — один із найкращих творів, виданих за десять років організаторами конкурсу “Коронація слова”. Він також увійшов до п’ятірки найкращих книг за версією ВВС. Послуговуючись простим прийомом — спогади старого, — письменник вибудував величний храм, у вітражах пам’яті якого грає світло правдивої історії — без патетики, без такої звичної для нашої літератури ідеологізації. Переконана, зміна політичних мейнстрімів, суспільних орієнтирів тягне за собою й певну карикатуризацію понять — за законом маятника. Уже говорила у зв’язку з романом Василя Шкляра про те, що загарбники не можуть бути красивими — в цьому сенсі “Чорний ворон” є своєрідною відповіддю численним радянським “свадьбам в Маліновкє”. Що ж до роману Володимира Лиса, то він випередив наш час. У “Столітті Якова” немає своїх чи то чужих, білих чи то червоних. Усі герої, навіть епізодичні, непередбачувані у своїх вчинках. Як відомо, головна функція вітражів у сакральних спорудах — створення містичної атмосфери. У схожий спосіб авторові роману “Століття Якова” вдалося поєднати непоєднуване. У романі двоє головних героїв — Яків Мех (по-вуличному Цвіркун) і століття, яке йому вдалося прожити. Нелегке, скажімо так, століття… Будь-яка рецензія потребує класифікації, порівняння. “Століття Якова” не вписується в шерег будь-яких творів — це роман, який виокремлюється не лише в українській літературі. У якихось там двісті сторінок письменник втиснув не лише тридцять шість із половиною тисяч днів головного героя, поліщука Якова Меха, а й столітню іс- Гриць ГАЙОВИЙ, голова творчого об’єднання сатириків і гумористів НСПУ Несподівано мене огорнули приємним прохолодно-лоскітним напливом одна за одною аж три “Українські хвилі” — так називається солідний і на вигляд, і за змістом літературно-мистецький альманах, що, починаючи з 2007 року, регулярно оздоровлює “малоросійський” світ Глухівщини. У передмові до першого його випуску знаний на Сумщині 75-літній педагог, ветеран журналістики й красного письменства Вадим Раєвський слушно твердить: “Головне завдання упорядника й авторів альманаху — нести між люди, особливо в нашому зросійщеному Глухові, українське слово, українську культуру, показати, що ми живемо не просто в прикордонному місті, а в колишній столиці гетьманської України, тож і продовжуємо давні традиції культурного центру північно6 східного регіону нашої держави. Тим більше, що мова є головною ланкою, що об’єднує будь6 яку націю. Недаремно кажуть: чия мова, того й держава”. (Підкреслення моє. — Г. Г.). А упорядник видання (і не тільки упорядник, а й ініціатор його заснування, організатор спонсорської допомоги, авторських матеріалів з додачею власних творів і підготовки до виходу у світ), як зазначено в усіх трьох випусках, — 50-літній добродій Петро Володимирович Товстуха. Це козак за походженням і духом, колишній професійний військовослужбовець, поет за покликанням, у сфері життєвих і творчих інтересів якого — педагогіка й патріотичне виховання, екологія й історико-літературне краєзнавство і взагалі доля свого народу й рідної землі. Сам про себе (як, до речі, і про все довкола) він розповідає образно, з легкою іронічною усмішкою: Я соколом кружляв і падав ниць, Крутивсь, як в’юн на сковорідці. Життя, немов рівчак, промчить Й уллється у бурхливу річку… Останнім часом самотужки (щоправда, частково за матеріальної підтримки Глухівського міського осередку політичного блоку Юлії Тимошенко) спромігся видати чотири поетичні збірки гумору й сатири. Найсвіжіша з них — сьогорічна (певно, торію кількох держав. Цікава й форма цієї своєрідної саги — події відбуваються утрьох часових вимірах, що калейдоскопічно змінюють один одного — описуються тривоги й болі старого напередодні свого сторічного ювілею та його п’ятирічне очікування вісточки від молодої дівчини (пташки, метелика… наркоманки), поява якої й викликала з непам’яті вир спогадів Якова Меха. І чого тільки в житті головного героя цього роману не було — шалена любов, зради, прощення, вбивства, війни, концтабір, покинуті власні діти й виховані ним чужі як свої… І все ж старий зберіг віру в Бога та вміння бачити красу. Час у романі — рівноправний герой (що, до речі, відображено й у назві твору), який потребує реабілітації чи не більше, ніж його партнер Яків Мех. І Володимир Лис за допомогою одного героя реабілітує іншого, наголошуючи: окрім загальновідомих (як і маловідомих!) фактів, окрім воєн, геноциду, голоду, в минулому столітті жили такі люди, як Яків Мех.Через вітражі пам’яті цієї щирої й совісної людини й досі пульсує світло. Попри всі страхіття, змальовані в романі, цей твір дуже оптимістичний. Перечитуючи відгуки на “Століття Якова” в інтернеті, надибала й таке зізнання: читачка все очікувала, коли ж старий помре. Мав бути кінець цього роману трагічним — і квит. Однак головний герой раптом, попри всі стереотипи, не загинув у лихоліттях, дожив до столітнього ювілею і “можна типерка уже й умирати, — подумав Яків, коли син скінчив говорити. — Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати”. Раптом він відчув, як на щоку з його старечого ока викотилася сльоза. Одна, друга. Іще одна — з правого ока. “Чого ж ти плачеш, старий?” — подумав Яків”. Саме так закінчується роман. І на запитання сина, чи йому не погано, старий відповідає, що йому добре… Коли я читала цю дивовижну книжку, мимоволі думала: скільки ж таких Яковів, Марій, Микол та Галин живе в моїй Україні, саме вони є прикладом незнищенності нашого народу, втіленням отієї давно загубленої так званою елітою націєтворчої ідеї. Написала оце “т. з. елітою” і подумала, що саме за найгіршими рисами наших очільників нас сприймають у світі. Тут тобі і комплекс меншовартості, і “де два українці, там три гетьмани”, і “як не з’їм, то понадкушую” й ще багато чого — приказки у всіх на слуху. Хіба знають потреби тих, над ким поставлені кермувати? Чи поліпшили життя таких, як Яків Мех і мільйонів йому подібних? Що їм, котрі доскочили до влади, до того далекого інопланетянина — дядька на селі? Власне, новий роман волинянина Володимира Лиса дав відповідь на те, якої саме літератури потребує нинішнє суспільство для власного розвою.
Про-читання · “Письменник вибудував величний храм, у вітражах пам’яті якого грає світло правдивої історії”. · S. 14Originalseite ↗

ППРРОО ООРРЕЕССТТАА ККННЯЯЗЗЬЬККООГГОО ІІ ЖЖААННРРР УУЧЧИИТТЕЕЛЛЬЬССЬЬККООЇЇ ЛЛІІРРИИККИИ… …

Орест Князький. Мій вічний ПОДИВ: учительська лірика. — Київ: “Українська Видавнича Спілка”, 2008, 128 с. Євген БАРАН, член НСПУ, Івано-Франківськ Орест Князький — директор школи з Верховинщини, який знаходить час для писання віршів, музики до власних пісень, бере участь у різноманітних пісенних фестивалях, відзначений низкою літературно-мистецьких премій (ім. Марії Підгірянки, ім. Володимира Сосюри, ім. Дмитра Загула, ім. Сидора Воробкевича, ім. Богдана Лепкого), видав свою дев’яту поетичну збірку, назвавши її “Мій вічний ПОДИВ”… Орест Князький — поет-лірик, поет-пісняр. Якийсь дивний збіг, але пан Орест народився в один день і в один рік зі Степаном Пушиком. Не знаю, кого зних такий збіг характеризує з кращого боку, але в обох є ота нестримність і широкість поетичного характеру. Хоча Пушик пластичніший, колоритніший і мелодійніший у своїх віршах. Зрештою, досвід поета-пісняра Пушика потрібно розглядати в українській класичній традиції: Андрій Малишко — Дмитро Павличко — Степан Пушик. Тоді як Орест Князький — поет і пісняр дещо іншого звучання й іншої української традиції — традиції учительського лірикоі прозотворення: Марійка Підгірянка — Олесь Донченко — Орест Князький… Звідси в останнього наскрізна дидактична тенденція, сюжетно-побутовий, дещо приземлений, пласт розказаних історій, заклично-патетична інтонація. Книжка має оригінальну композицію, бо попри віршовий пласт виразної учительської лірики у ній (“Спробуймо, діти, гуртом розгадати…”, “Ти чий, хлопчино, що ростеш… з брехнею?”, “Пісня хлоп’ячої справедливості”, “Дозволь за парту, друже, поряд сісти…”, “Префікси і суфікси” та ін.) з моральноетичним акцентуванням, автор подає дидактичні притчі, афоризми, максими, думки, “скромні нотатки”, заповіді, учительні декалоги, дидактичні філософеми, педагогічні порадники, подані у формі “дванадцяти педагогічних Гераклових подвигів” тощо. Все це разом і створює цілісну картину оцього “вічного подиву” виховання і творення. Маємо тут кілька авторських пісень із нотами до них (“Гімн Києва”, “Префікси і суфікси”, “Космічна пісенька”, “Пісня хлоп’ячої справедливості”, “Оптимістичний марш”). Серед апробованих форм, у яких виливаються авторські дидактичні одкровення — пісня, коломийковий вірш, традиційний римований вірш із нечіткою строфічною будовою (ямб, хорей, дактиль). Виразна антипостмодерна тенденційність віршів (“Корять: це ж — постмодерн! Ні! Не збагну прогресу!”, “Комусь, гадаю, це потрібно, любий…”). Інші теми — інтимний вірш, патріотичний, філософськомедитативний, пейзажний — із виразним дидактичним струменем, який часто-густо перебиває саму тему, зводячи її до педагогічної декларативності. Ця книга — актуальна лектура для естетично-педагогічних завдань на уроках літератури. Нікуди ми від дидактичної доцільності не подінемося. І досвід прикарпатських літераторів-педагогів: Ірини Яцури (1946—2004), Ольги Нижник, Ореста Князького наголошує на важливості уміння бути посередником між дитиною і літературою. Тим більше, що вчитель у цьому разі виступає не тільки посередником, а й безпосереднім творцем. Принаймні це створює ілюзію не лише налагодження діалогу із читачем, а й ПОДИВУВАННЯ, яке і є основою творення.
Про-читання · “Письменник вибудував величний храм, у вітражах пам’яті якого грає світло правдивої історії”. · S. 14Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ТОРБА СМІХУ ВІД ПЕТРА ТОВСТУХИ

приурочена до авторського ювілею, хоч про це в книжці нічого не сказано) — “Торба сміху. Байки, гуморески, веселі історії для дорослих та дітей” (Суми, ВВП “Мрія-1” ТОВ, 2010). Зміст її цілком відповідає розгорнутій назві. Тут є цікаві знахідки, “списані” з життєвих моментів, влучні характеристики і просто-таки крилаті вислови в дусі Квітки-Основ’яненка, пригадуєте: “Бачили очі, що купували, то їжте, хоч повилазьте!”. А у Петра Товстухи надибуємо антитезу: “Краще б з голоду я здох, аніж з’їв отой хот6дог!”. Цю ж тему доповнює розповідь про те, як “У столицю прибула Пані Проня із села”… Загалом твори Петра Товстухи — ніби веселі невибагливі замальовки з натури, відбиті через образну призму іронічного спостерігача. Переважно віршовані, але й прози він не цурається. Такі собі побутові сценки. А їх же можна трактувати і як типове, але небажане суспільне явище. Та не гнівними інвективами, а тихим стогоном від душевного болю просякнута громадянська лірика на злобу дня, коли поет-сатирик скрушно звертається до стражденної України із риторичними запитаннями: Як твої діти6людоньки на волі? Чи удалось позбутися ярма? Родючі землі орють вільно в полі? Чи спини гнуть для дядька задарма? Пісні співають, воду п’ють джерельну? Говорять вільно чи як хтось звелів? На дух перевіряють всіх ретельно? Чи ділять на “своїх” і на “хохлів”? Як на мене, Петро Товстуха, хоч (певно, небезпідставно) і вважає себе сатириком, але в душі він лірик. Може, трохи насмішкуватий, буркотливий, але лірик (як, до речі, майже всі сатирики — по собі знаю!). Впадає в очі доброта почуттів у його іронічних поезіях: Ну чом же сквер міський не казка — Тут і бажання, і любов, І солов’їний щебет, ласка, І тиша вікових дібров… Петро Товстуха неабиякий мастак потішати дітей смішними каламбурами, де геть усе переплутано. І переконаний, що “Дитячі жарти читати варто”. Саме так називається один із розділів “Торби сміху”. Там зібрані переважно короткі віршовані гуморески та усмішки,побудовані на несподіваних парадоксах. Окремим циклом Товстуха пропонує власний варіант “Веселої абетки”, над якою, за словами його колеги по літературно-мистецькому об’єднанню “Звенигора” Миколи Крючкова, працював цілий рік. А це дуже непроста, навіть марудна праця. Як відомо, до “абеткового” жанру багато хто з дитячих і не зовсім дитячих письменників долучався — від Ганни Чубач до Олега Чорногуза — і ніхто з них, за великим рахунком, не досягнув стилістичної досконалості. Я це знаю, бо, коли був редактором “Веселої абетки” О. Чорногуза, довелося перечитувати твори аналогічної тематики багатьох інших авторів. Тепер я уважно прочитав і віршики товстухівської “Абетки”, присвячені кожній літері українського алфавіту, і як редактор-фахівець жанру можу твердити, що авторові багато чого вдалося досягти, але для повної довершеності циклу одного року йому, певно, виявилося замало: слід було б іще трішки поритися в словниковій безодні. Ось, скажімо, одна з найвдаліших текстових ілюстрацій — до другої за порядком літери: Біля білої берізки Бабак буду будував. Борсучок десь близько6близько З Бобреням бешкетував. За задумом, тут кожне слово мало б починатися з літери “Б”. Однак поставлене завдання недовиконане (вплетено зайве — десь і з). До того ж, наголос першого слова у другому рядку збиває з ритму весь чотиривірш. Отже, Петрові Володимировичу з Глухівським козацьким куренем ще є над чим працювати і в зеніті віку творчо вдосконалюватись на передньому краю боротьби проти московської мовної навали, бо таки справді, чия мова, того й держава. А вдосконаленню, як кажуть, немає меж.
Про-читання · “Осмисленню української поезії ХХ ст. часом бракує не енциклопедичних гросбухів, а етюдників”. · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

нує бурхлива “навала ліній”, певний поетичний неопластицизм: Лінії вітру, відбившись в гілках, стовбур згинають, формуючи крону… Лінії світла погляди гнуть, простір згинають лінії зору, хто ж вигина земну твою путь, що покрутилась, мов корінь. (“Лінії вітру…”). У відповідному баченні навіть “життьова площина піднеслася у зріст для ескізу…” Щоправда, панування перпендикулярів у щойно процитованому вірші набирає безмежності й наступальності, адже назва твору — “Біля в’язниці”. Поступово такій логіці зорового сприйняття підпорядковується і звук. За припущенням автора, сутність будь-чого, породженого голосом, найдоречніше оцінити саме через графічну проекцію. Причина — “коротке все, минуще, звукове…” (“На сон, на мить…”). Тому один із ліричних суб’єктів “ім’я… накреслив на снігу, // відбивши ритми серця” (“Ім’я твоє…”). Часом же взаємопроникнутість відчуттів призводить до чудернацької, “пунктирної”, передачі почутого. У книзі досить поширеним є “обтинання” репліки: “… Вигук “Хлі…” — урвався в напівслові…” (“З глибин безодніх…”); “Вуста твої викруглює протест, // молочно-біло ллється відчай в небо: // — О! Бо!.. О!.. же… подовжене: О-О!” (“І захват, і відчай”). Надання сказаному зримості й плинності, вибаглива гра синестезії в П. Мовчана спирається на “розлущення слова”, за авторським означенням. Якщо символісти прагнули розвинути “зоровий слух”, сучасний поет засвідчує володіння “слуховою моторикою”. Сам мовленнєвий апарат митця сповнюється чутливістю, острахом скальпеля й рубця (“Заново вивчаю змісти…”). Тепер він може засвідчити “спотикання на м’якому” у назві “вересень”, не приховуючи: “… Затверділа корою за літо // шкіра — на тілі — відлунює звук: // “і” обертається в “е”, аби вітер // видовжив згодом в морозяне “у-у-у”. (“Перегортаючи сторінку”). Незмінною квінтесенцією таких перетворень зостається певна недосказаність, “трикрапковість” і ескіз відлуння. А ще — переконання в тому, що зміни обрису потребують мірила. І якщо в рисунку вловлюється фрагмент музики, то “я”, оточене миготливими переходами, пізнається через… Так, точно через цей розділовий знак. Займенник у лапках до нього кожен може припасувати на власний смак. Автор книги свій варіант відповіді дав, з якоюсь ніжною легкістю звертаючись до адресата… ни, Б. Лепкого, О. Турянського. Проте наголосимо, що близькість прози Т. Бордуляка з творами письменників-модерністів зумовлена не лише її проблемно-тематичною близькістю, а й їхніми стильовими характеристиками, а тому думка М. Шалати про манеру письма Бордуляка-прозаїка, що “лишається на рівні традицій української класичної прози середини ХІХ ст. — прози чітких моральних орієнтирів, яка хвилює передусім глибиною почуттів, захоплює цікавим змістом, а не формою” (с. 8), потребує уточнень. Т. Бордуляк брав активну участь у моделюванні модерністського дискурсу, він належав до тих митців, хто досить активно реагував на запити доби. І такі його оповідання, як “Самітна нивка”, “Вістка” тощо мають виразні ознаки модерного письма і не поступаються кращим імпресіоністичним зразкам тих часів. Збірка невідомих творів Т. Бордуляка містить світлини з родинного архіву Бордуляків, а також спогади про письменника і священика, поетичний вінок на пошану митця. Видання здійснено за сприяння Бродівської і Стрийської райдержадміністрацій, Станиславчицької сільради, кредитної спілки “Вигода”, депутата Львівської обласної ради Михайла Ваврина, а також добродіїв о. Михайла Кузьми, Любові, Марії та Богдана Кузьмів, Марії Цісик, Зеновії Міськів, Володимира Гірняка та родини о. Тимотея Бордуляка в Україні — шанувальників творчості українського письменника.
Про-читання · “Осмисленню української поезії ХХ ст. часом бракує не енциклопедичних гросбухів, а етюдників”. · S. 15Originalseite ↗

ЕСКІЗИ ВІДЛУННЯ

В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ, член НСПУ Імовірно, осмисленню української поезії ХХ ст. часом бракує не енциклопедичних гросбухів, а етюдників. Налаштованість на згромадження спостережень, мовби на нанесення грифельних ліній, змусила б ретельніше приглядатися до словесних панорам. Принаймні обачно прописувати контури в них, уловлюючи в шорстких перетинах знайомі риси. Три крапки на обкладинці нової книги Павла Мовчана уриваються, ніби розпливчатий край кінострічки. Так художнє оформлення Костянтина Сулими тонко підкреслило авангардну динаміку, яку читач інколи відвик розпізнавати в цього лірика. На додачу — у графіці на сторінках фоліанта перемежовуються гербарій, розімкнута рамка для світлини, монтаж відзнятих обріїв, що складаються у східці, зрештою, наскрізна фігура сонця, схожого на годинниковий механізм… Ця масштабність образного руху подивовує. Однак за кожним зримим зміщенням у світоустрої збірки можна помітити мить окремого “ескізного життя”. І найповніше уособлює нарисовий, недорозгадано-прихований план сама назва видання — “Ти…”. Безперечно, у нових віршах П. Мовчана, мовби крізь кальку, проступає експресія його звичної художності. Як і побудова вірша на взаємопроникненні предметів, підкресленні їхніх примарно-прозорих меж: “Облущувалось світло, мов слюда, // отвердівала встояна вода // і зірка прямовисну павутину // спускала з неба — рятівну, єдину // єднальну нить, бо в безвість запада // світ сповивальний…” (“Наближення”). “Метафора обрису” виявляється прийомом, найближчим для П. Мовчана. Тріщини уподібнюються до загрозливих тенет, а ті — до рятівної ниті… Сенс кожного з образів — лише петелька у візерунку, який розростається саме в мить споглядання. Один із віршів невипадково вказує на відчутні “пасма світла-уяви” (“В кучериках вовни”). Прагнення підтримувати схожу доступність, оречевленість стає вирішальним. Через нього очікуваним виявляється, приміром, посилання на “сувої диму”. Певні скручування-розгортання взагалі виконують роль “лейтмотивів дії” у збірці. Тлумачення форми через гнучкість її меж невипадково породжує специфічний жанр — художньо осягнуту мапу. Так, для підкреслення того, що “янгольські лунали голоси”, автор указує на “сферичний простір”, який “надовколо рухавсь” (“Чо- Лариса ГОРБОЛІС, завідуюча кафедрою Сумського державного університету Це ошатне видання невідомих творів українського письменника Т. Бордуляка (1863—1936) — результат багаторічної праці професора Михайла Шалати й онуків письменника Тимофія й Нестора Бордуляків. Від першої появи збірки Т. Бордуляка “Ближні” 1899 року його твори видавалися 1903, 1927, 1953, 1958, 1988 рр. Свого часу їх схвально оцінили І. Франко, С. Єфремов, О. Дорошкевич та ін. Збірку невідомих творів 2010 року становлять оригінальні оповідання Т. Бордуляка “Старець”, “Обжинки”, “Громадський писар з Прунькова, або Ніч під Св[ятого] Михайла”, “Татаре”, “Батюшка Спирідіон”, “Варочка”, “Молитвенник”, фрагменти деяких оповідань та перекладів Софокла “Електра”, Гая Саллюстія Кріспа “Змова Катілліни”, “Слова о полку Ігоревім”. Досі опублікованими в регіональних часописах були лише оповідання “Батюшка Спирідіон” і “Татаре”. Зібрані під однією обкладинкою матеріали переконують, що в житті цього письменника не було творчих “антрактів” — він постійно працював, попри зайнятість просвітницькими та громадськими справами, попри віддаленість від культурних центрів та буденні клопоти про хліб насущний. Кому доводилося працювати з рукописами, той знає, що це важка відповідальна справа. Підготовка до друку таких матеріалів му ти зором внутрішнім не бачиш…”). Ідеться зокрема про вірш “Географічний атлас”, у якому реалії “картографуються”: фіксуються як кольорові розмиви й у сукупності впорядковують кругозір ліричного суб’єкта. Завдяки цій примхливій динаміці непохитні, здавалося б, геополітичні регістри, що втручаються в поетичний виклад, пом’якшуються: “Пильне вдивляння в лінію обрію марне… // Ледь розмивається пляма базарна… // Хто припливе з потойбіччя й на чому? // Синій вітрильник темніша… чим ближче додому…” Аналогічно, через викликання “із уяви — явини, // з соляної глибини”, проступають “Турецькі мотиви”. Після прочитання таких віршів може виникнути ще одне припущення, де в чому крамольне на тлі давніших критичних роздумів про письменника. Зазвичай твори П. Мовчана прийнято гучно анонсувати як “тиху лірику”. Безперечно, умовність відповідного означення тут не піддається сумніву. Проте доробок поета, включно з найновішими текстами, змушує глибше зосередитися на стильових аспектах. Справді, оглянута структура світу-атласу досить відчутно асоціюється з метареалізмом. Цей напрям, як правило, виокремлюється в новітній російській літературі. Наприклад, його чільному представнику Іванові Жданову притаманні схожі паралелі з мапами чи “космографіями” в доборі ускладнених, кількарівневих “метаметафор”. Вірогідно, розщеплення простору на обриси й відзвуки, подальше химерне зрощення цих складників у творах вітчизняного лірика досить споріднене з метареалістичними експериментами. Про можливу художню дотичність свідчить і мала часова відстань між поколіннями, до котрих належать автори. П. Мовчан, утім, більшої ваги надає первинному промальовуванню. Для поета не менш визначальним, ніж обживання теренів, видається колекціонування інструментів для увічнення цих теренів у пейзажі. “Проміжок рами”, допоміжне “непроникальне шкло”, власне “рама з хатнього вікна”, “чорний графіт” ніби лише й чекають на пленер, котрий ось-ось відбудеться. Істотним виявляється ракурс, ретельно вирізнений у ліричній сповіді, де навіть “пітьма німа // постане раптом на весь обшир зору” (“Рентген”). А взагалі, прокресленість художнього світу збірки деколи перевершує пуантилістську “заметіль” із точок — відтисків пензля. Тут па-
Про-читання · “Осмисленню української поезії ХХ ст. часом бракує не енциклопедичних гросбухів, а етюдників”. · S. 15Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ТТВВООРРЧЧІІССТТЬЬ ББЕЕЗЗ ААННТТРРААККТТІІВВ (Бордуляк Т. Г. Невідомі твори / упоряд. Т.В. Бордуляк; наук. ред., вступ. ст. і коментарі М.Й.Шалати. — Львів: ПАІС, 2010. — 428 с.: іл.)

потребує обізнаності з літературним процесом, біографією і творчістю митця, а також належного знання лексичних “вимірів” доби, коли жив і працював письменник. Упорядник і автор приміток М. Шалата мав робити певні корективи, порівнювати варіанти творів, враховувати авторські правки тощо, не порушуючи сутнісних ознак твору, добре розуміючи, що першопублікація — справа архівідповідальна. Зібрані й опубліковані невідомі твори Т. Бордуляка — органічна ланка його спадщини, вагома складова українського літературного процесу. Оповідання показові національно самобутніми образами українців, майстерно змальованими народознавчими ракурсами, характерними для творчості цього митця дидактизмом, вмотивованими психохарактеристиками героїв, художнім відображенням філософії життя українця-хлібороба тощо. Прикметна націєзорієнтованість оповідань з автобіографічною основою (“Батюшка Спирідіон”, “Татаре”), що увиразнює погляди Т. Бордуляка — письменника і громадянина, його вболівання за українську мову, освіту, книгу, його претензії до Росії за вікові й тогочасні кривди, чинені Україні, за політику загарбництва та насильницьку росіянізацію народів. Представлені у книзі переклади Т. Бордуляка з давньогрецького, давньоримського та староруського письменства ніби унаочнюють ще одну грань його доробку та увиразнюють значимість його постаті в українській літературі, в утвердженні рідного слова. Ця ділянка творчості митця ще потребує дослідження фахівців-перекладознавців. Слушними є заявлені М. Шалатою порівняльні акценти, наприклад, перекладів “Слова о полку Ігоревім” Ю. Федьковича та Т. Бордуляка, а також перекладів “Електри” Софокла, здійснених І. Франком (1874), Т. Бордуляком (кінець 1920-х початок 1930-х) та А. Содоморою (1980). Автор вступної статті подає детальний аналіз невідомих творів Т. Бордуляка, наголошує на відірваності письменника від культурно-мистецьких осередків і видавничих центрів, розглядає оповідання через творення типажу, залучення автобіографічних елементів, з’ясовує проблемно-тематичну суголосність прози українського письменника з творами О. Маковея, В. Стефаника, О. Кобилянської, Марка Черемши-
Духовний простір · “З руйнацією церкви занепадає культура. А якщо будуються храми, люди вірять у майбутнє”. · S. 16Originalseite ↗

ЩОБ ХРАМИ БУЛИ У НАШИХ ДУШАХ

Марія КУЧЕРЕНКО Мабуть, ніхто вже до пуття й не знає, якій обставині має завдячувати це село на Макарівщині такою пое# тичною, хоч і традиційною як для України, назвою — Яблунівка, що її відображено на# віть у гербі села, створеному заслуженим ху# дожником Анатолієм Марчуком (білі яблу# неві квіти обабіч храму на тлі небесної бла# киті). Чи завдяки яблуневим садам, у яких завжди потопало село, а в тридцятих роках минулого століття, взагалі, для найкращих яблуневих сортів було відведено аж 30 га зе# мельної площі? Чи через одного з перших поселенців, польського шляхтича Яблон# ського, який у XVI ст. удостоївся у короля безцінного дарунка — вільних українських земель? Отож Яблунівка на Макарівщині іс# торично вважалася польським селом, хоч насправді яка вона польська! — упродовж віків ця земля, щедро полита українською кров’ю, чинила шалений опір полонізації й покатоличенню, відвойовуючи своє право на власне буття, культуру, рідну віру. А сьогодні, в час дедалі потужнішого і відвертішого наступу Московського Патрі# архату, справжньою історичною подією для Яблунівки стало спорудження давно ви# мріяного храму Київського Патріархату. Коли чотири роки тому голова сільради Катерина Макій озвучила свою давню мрію мати в селі церкву, — майже ніхто не повірив у таку можливість. Казали — ідея чудова, проте “не підйомна”. Однак усі в Яблунівці знають Катерину Іванівну як ду# же беручкого керівника. Якщо вирішила — вже не відступиться. Невдовзі знайшлося немало оптимістів, які взяли активну фі# нансову, та й не тільки фінансову, участь у спорудженні церкви Казанської ікони Бо# жої Матері. Зокрема Михайло Малишев, підприємець із Санкт#Петербурга. Корін# ний петербуржець одним із перших здій# снив пожертву на спорудження храму Ки# ївського Патріархату, заклав його підмурі# вок — факт, подиву гідний, який заслуго# вує на найщирішу вдячність. Багато зроби# ли у цій святій справі мешканці садівничо# го товариства “Яблунівські сади”, зокрема Людмила Давидова, подружжя Галузіних, а також Юрій Клітинський, Олександр По# ліщук, народний депутат Володимир Стре# тович, заслужений художник України Ана# толій Марчук і, звісно, самі яблунівські се# ляни — вони не могли стояти осторонь. І ось уже, за кілька років після закла# дення підмурівка, у промінні літнього сон# ця горить#виграє центральна церковна ба# ня і хрест майбутнього Православного хра# му Казанської ікони Божої Матері, яку приїхав освятити сам Святійший Патріарх Київський і всієї Руси#України Філарет за участі настоятеля храму о. Івана (у миру — Іван Копитчак) та духовенства Макарів# ського, Васильківського, Києво#Свято# шинського благочиння. “Ми присутні на чудовій історичній події, — сказав на урочистому освяченні Патріарх, — коли храми не руйнуються, а будуються. Відомо, що з руйнацією церкви занепадає культура. А якщо будуються храми, люди вірять в майбутнє. А це голов# не для людей, бо хоч земне жит# тя й привабливе, проте воно ко# лись закінчується. А що зали# шається по нас? Ось це важли# во. Храм утверджує віру”. Після освячення головної церковної бані, хреста й ікони Святійший владика вручив най# активнішим учасникам споруд# ження храму Благословенні Патріарші грамоти. Віряни ви# словили духовне піднесення з приводу появи в близькому майбутньому церкви Казан# ської ікони Божої Матері. Як і віру в те, що з її появою на село зійде Божа благодать, адже ця чудотворна ікона є однією з найшанованіших ікон Божої Матері і на теренах України. Зі словом вдячності до учасників спорудження храму в Яблунівці звернулися заступник голови Макарівської райдержадмініс# трації Олександр Гуменюк, пер# ший заступник голови Макарів# ської районної ради Олег Майс# тренко, заступник голови Ма# карівської районної держадмі# ністрації Олександр Поліщук та ін. Та навряд чи бути храму в Яблунівці, якби не заповзятливість голови сільської ради Катерини Макій, не її вмін# ня згуртувати громаду, якби не її власний приклад. Сьогодні край сільської дороги стоїть поки що лише мурований каркас, не увін# чаний вгорі сліпучими на сонці банями і хрестами, проте вже й зараз у цій філі# гранній споруді, над якою у день освячен# ня лине урочистий церковний дзвін, від# чувається небесна стрімкість, незбагнен# но горде поривання висоти. Сподіваємо# ся, мине зовсім небагато часу і яблунів# ська церква Казанської ікони Божої Ма# тері відкриє браму перед кожним, хто шу# кає духовної опори у цім світі, хто спраг# лий Великої Віри.
Духовний простір · “З руйнацією церкви занепадає культура. А якщо будуються храми, люди вірять у майбутнє”. · S. 16Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. ((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: Поштовий індекс — 30617, сторінка 63 в “Каталозі”
Духовний простір · “З руйнацією церкви занепадає культура. А якщо будуються храми, люди вірять у майбутнє”. · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Духовний простір · “З руйнацією церкви занепадає культура. А якщо будуються храми, люди вірять у майбутнє”. · S. 16Originalseite ↗

ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп.

Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ літератури Марія КУЧЕРЕНКО 270-55-57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Кореспонденти Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА Черговий редактор Євген БУКЕТ Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10:Б, м. Київ, 01001 E:mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301228 Наклад у липні — 18 400 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn