Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №44 за 2017 рік

16 S. · 34 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 44 (940), 2—8 листопада 2017 Скарби Біляшівського

Микола Федотович Біляшівський (1867—1926), 150-річчя якого просвітяни, широка наукова громадськість відзначають нині, був людиною енциклопедичних знань і різнобічних інтересів. Він сказав своє вагоме слово в археології, етнографії, мистецтво-і музеєзнавстві, природоохоронній справі. У колі його зацікавлень були журналістика і видавнича справа. Плідно працював як громадський і державний діяч. Був засновником і першим директором Київського художньо-промислового і наукового музею, дійсним членом Української академії наук (1919 р.). Він — із когорти славетних українців, які в період Української національної революції (1917 р.) закладали підвалини нинішньої незалежної України. Микола ТАБОРИТ Голова Товариства “Просвіта” Павло Мовчан, відкриваючи в Будинку вчителя (кол. Центральної Ради) вечір пам’яті М. Ф. Біляшівського, зауважив на байдужості влади і ЗМІ до відзначення ювілею цього видатного діяча українського національного відродження. — Я щойно проходив повз невеличкий “табір Міхо-майдану”. Мою увагу привернули кілька десятків телекамер. Для журналістів це маленький привід до політичної опереткової події. Її з ранку до ночі коментують, обговорюють, роблять прогнози на всіх радіоі телеканалах, олігархічних і Суспільному. І хоч би слово, хоч би півслова про подвижницьке життя і великі справи тих, хто 100 років тому, ціною власного благополуччя, а нерідко і життя працював на майбутнє — сьогодення незалежної України... На вечорі, якому того дня передувала панахида у Володимирському соборі і невелика виставка з життя і діяльності Біляшівського в Музеї Революції, було по-родинному затишно і тепло. Кожен із промовців вплітав свою доповідь у вінок шаноби ювілярові. Онук Миколи Федотовича, Микола Миколайович, розповів про цікаві сторінки з життя свого діда. М. Ф. Біляшівський навчався у трьох університетах: Київському (на юридичному факультеті, але паралельно відвідував лекції з історії В. Б. Антоновича, А. В. Прахова), Новоросійському (м. Одеса) і Московському (на природничому факультеті). По закінченні навчання працював в архівах Москви і Варшави. Результатом його наукових досліджень стало відкриття і введення в науковий обіг численних невідомих до того матеріалів з історії України. Як археолог, досліджував пам’ятки неоліту, латенської, трипільської культур, часів Київської Русі. Археологічні розкопки почав проводити ще студентом. Спочатку під керівництвом В. Б. Антоновича, а через рік самостійно: на горі Киселівка (Київ); ранньослов’янські могильники (Волинь); Княжа гора (під Каневом). Усі його дослідження, насамперед на Княжій горі, мають особливо велике значення для усвідомлення витоків і спадкоємності історії нашої держави. Проводячи археологічні розкопки, Микола Федотович активно співпрацював із відомим журналом “Киевская старина”, його повідомлення, статті одразу привернули увагу української громадськості. Досліджуючи великий масив артефактів періоду кам’яного віку і давньоруського періоду з Княжої гори, серед яких монети з тризубом, учений висунув гіпотезу і доводить низкою науково обґрунтованих аргументів про існування на цьому місці стародавнього літописного міста Родень. Приблизно в цей же час Біляшівський у журналі “Киевская старина” виокремлює публікації з археології, створивши для висвітлення і ведення цієї багатющої тематики окремий відділ “Археологическая летопись южной России”. Матеріалу було настільки багато, що цей відділ пізніше переросте в окремий журнал, без матеріалів якого сьогодні не може обійтися жоден серйозний дослідник української старовини. На початку минулого століття діяльність М. Ф. Біляшівського як авторитетного науковця і організатора музейної справи набуває ще більших масштабів. 1902 р. він стає першим директором Київського художньо-промислового і наукового музею. Як стверджує його онук, Микола Миколайович, музей на деякий час став для їхньої родини домівкою — вони мешкали тут же, в підвальному приміщенні. Напружена робота директора і науковця поєднувалася з не менш відповідальною працею на громадській ниві. 1906 р., коли в Росії після Січневої революції нарешті з’явилися послаблення для ведення української справи, в Києві засновується Товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Біляшівський, як і переважна більшість української інтелігенції, був серед її засновників. Цього ж року його обирають депутатом І Державної Думи. Він одразу увійшов до складу української думської громади, став членом фракції автономістів-федералістів. Тої політичної сили, яка активно працювала на майбутню Національну революцію На панахиді у Володимирському соборі. Фото Ігоря Морозова 1917 р. і привела Україну до утворення самостійної незалежної держави. Бурхливий період революції для Миколи Біляшівського став особливо насиченим і багатим на події у його житті. У цей непростий час вся його енергія і діяльність спрямована на збереження національної духовно-історичної спадщини. Його обирають членом Центральної Ради, призначають першим комісаром з охорони пам’яток Києва і Київської губернії. Саме його перу належить проект першого закону Української держави про охорону пам’яток. Невідомо, як склалася б подальша доля цього видатного діяча українського руху. Хоча, з усією вірогідністю можна стверджувати, що більшовицький режим ні на мить не випускав його і його роботу з поля зору. Він цілком міг стати одним із чільних учасників сфабрикованої Москвою гучної справи Спілка визволення України. Біляшівський не дожив до неї три роки — помер 1926- го. Поховали його, згідно з заповітом, на Княжій горі в Каневі. Там, де він знайшов, зберіг і передав нащадкам свої перші, часів Київської Русі, скарби. На вечорі пам’яті, організованому Товариством “Просвіта” в Будинку вчителя, згадували про різнобічну діяльність ювіляра. Чимало цікавого повідали гості з Канева, колишній міністр культури, дипломат Ігор Ліховий, кандидат історичних наук Л. О. Чорна, народний депутат України кількох попередніх скликань Іван Заєць. Не чутно було лиш голосів не лише від місцевої, київської, ай центральної влади. 9 листопада, о 12.00, у День української писемності і мови, відбудеться XVII Всеукраїнський радіодиктант Національної єдності. Долучайтесь!
“В умовах незалежності України · відбувається російська колонізація її мовного · та культурного простору”. Інформаційний простір · S. 2Originalseite ↗

Гібридна агресія Росії на полях української мови, історії та культури

Дмитро ЧОБІТ Закінчення. Поч. у ч. 43 за 2017 р. Пізнання у порівнянні Судячи з передплатних каталогів періодичних видань зарубіжних країн, на 2017 рік в Україні можна було передплатити кілька десятків культурологічних повнокольорових журналів РФ. Окрім цього, в Україні відкрито діє п’ята колона та цілком легально поширює не меншу кількість російськомовної історикокультурної друкованої продукції, яка пропагує все російське, радянське, комуністичне, прославляє російських царів, комуністичних вождів і вождиків різного штибу, аж до горезвісного Павлика Морозова! І це діється в наші дні! В Україні — у цьому легко можна переконатися, заглянувши у перший-ліпший газетний кіоск будь-якого міста чи села! Як повідомив “Український тиждень” у числі від 18—31 серпня 2017 року, “сьогодні річне фінансування прокремлівських ЗМІ оцінюється у 1,5 млрд доларів”. Безперечно, що якась частина з цієї фантастичної суми припадає і на культурологічні видання РФ, які цілком легально розповсюджують в Україні. Безумовно, що немалі гроші йдуть і на підтримку російськомовної гібридної продукції, друкованої в Україні, — інакше б вона тут по демпінгових цінах не поширювалася! Але окрім державного фінансування Росія застосовує добре розгалужену систему підтримки потрібних видань через усілякі фонди: “русскій мір”, “русская прємія”, “Фонд содєйствія наукє, образованію і культурє”. Як бачимо, Росія має вражаючу кількість культурологічних друкованих видань і з їх допомогою здійснює зомбування у потрібному їй напрямку українського читача. В умовах незалежності України відбувається російська колонізація її мовного та культурного простору. Не слід недооцінювати небезпеку гібридної агресії Росії на мовному, історичному й культурному просторах України. Треба пам’ятати народну мудрість: “Крапля за краплею камінь довбає”. Та не забувати закон переходу кількості в якість. Особливо коли цій “кількості” ніхто не перешкоджає перейти у якість. Путінська Росія прагне набути статус супердержави, тому вона знову “збирає землі”. Україна — головна ланка на цьому шляху. Щоб її підкорити — потрібно насамперед розколоти українців по лінії Схід-Захід на козаків, русинів, поліщуків. Для цього й ведеться гібридна агресія за розум українця, значною мірою через російськомовні історико-культурологічні видання. Саме тому ідеологам і проводирям російської гібридної агресії на полі української культури не потрібні українські культурологічні видання — вони їм заважають, бо за потреби можуть негайно дати гідну відповідь. А ось коли їх не стане — відновити втрачене буде непросто, на це потрібен час і великі кошти. Чому цих очевидних речей не бачить і не розуміє Міністерство культури України, яке відповідає за увесь український культурний простір? І головне запитання: “Що протиставляє російській гібридній небезпеці на полях мови, історії та культури Україна?” Нічого! Абсолютно нічого! Нічогісінько! У світлі “Воєнної доктрини Росії” 29 червня 2017 року я мав зустріч із міністром культури України Євгеном Нищуком у його службовому кабінеті. Аби потрапити на прийом із важливого державного питання, я, приїхавши до Києва, чекав три тижні. Спочатку мусів зустрітися з віце-прем’єр-міністром України з гуманітарних питань Павлом Розенком, значно доступнішим в усіх відношеннях, зокрема й у розумінні важливості загальнонаціональної справи. Саме за дорученням П. Розенка Є. Нищук мене вимушено й прийняв. Але що то була за зустріч! Почалося з того, що не він мене слухав про проблеми культури та журналу “Пам’ятки України”, а я його… про непотрібність культурологічних видань! — Хто їх читає? — обурювався міністр культури України Є. Нищук, артистично розмахуючи перед моїм обличчям газетою “Культура і життя” за 16 червня 2017 року. — Кому потрібні ці газети і журнали? Вже не той час — треба працювати через Інтернет, Вікіпедію, створювати інтернетпортали, інтернет-видання, — повчав Голос Майдану. Зустріч із міністром культури України Є. Нищуком справила на мене гнітюче враження. Думалося, що Є. Нищук не вникає у суть проблеми, він уникає гострих питань, конфліктів, він не є політичним лідером, який би вів за собою всю галузь культури, він у всьому покладається на своїх далеко не бездоганних підлеглих. Думки Р. Карандєєва і Є. Нищука про непотрібність в Україні культурологічних газет і журналів цілком і повністю узгоджуються з настановами схваленого Державною Думою Росії документа під назвою “Воєнна доктрина Російської Федерації”. Саме у цій доктрині, у розділі про суть гібридної війни, і ставиться завдання щодо “інформаційного впливу на народонаселення з метою підриву історичних, духовних і патріотичних традицій…” Відповідно до “Воєнної доктрини Російської Федерації”, гібридна агресія Росії на полях української мови, історії та культури йде повним ходом. Російським політтехнологам заважає наявність мізерної кількості українських культурологічних видань, для них, звичайно, краще, аби вони зовсім зникли — залишаться лише російські й російськомовні журнали та газети. Нагадаю, в Україні видається лише п’ять культурологічних повнокольорових ілюстрованих журналів: “Українська культура”, “Український театр”, “Пам’ятки України”, “Музика”, “Театрально-концертний Київ” і дві повнокольорові газети: “Культура і життя” та “Кримська світлиця”. І хоча Міністерство культури України значиться їх засновником, воно не подбало, аби ці видання надходили хоча б у підпорядковані Міністерству тисячі бібліотек України — там їх немає, але скрізь є російськомовні культур-ерзаци! А тепер глянемо на справу гібридної агресії Росії на інформаційному та культурному просторах України під дещо іншим кутом зору — поштовим. Поштовий вимір української беззубості Державне підприємство із розповсюдження періодичних видань “Преса” забезпечує передплату не лише вітчизняних газет і журналів, а й видань зарубіжних країн. Як зазначено вище, в Україні видається повнокольоровий науково-популярний журнал “Музика” — єдиний на українському інформаційному і культурному просторі. Тобто українські музичні діячі, композитори, співаки, меломани та шанувальники музичного мистецтва можуть читати лише один журнал, а скільки мають наші сусіди? Беремо каталог видань зарубіжних країн на І-ше півріччя 2017 року. У розділі “Видання Російської Федерації” серед журналів знаходимо: “Музыка в школе”, “Музыка и время”, “Музыка и электроника”, “Музыкальная академия”, “Музыкальная жизнь”, “Музыкальная палитра”, “Музыкальное просвещение”, “Музыкальный руководитель”, “Музыковедение”, “Мир гитары”, “Нотный альбом”, “Учитель музыки”, “Фортепиано”. Отже, в Україні можна передплатити аж 13 російських музичних журналів. Найдорожчий — “Музыковедение”, піврічна передплата становить 7683 гривні, найдешевше — “Фортепиано” — 207 гривень. Таким чином, українські передплатники мають широкий вибір — 13 музичних журналів Російської Федерації і лише один — “Музика” наш рідний, український, який чомусь муляє очі чиновникам Міністерства без культури України! У цьому плані цікавим є гіпотетичне питання про дії В. Путіна у випадку, якби російський міністр культури де-небудь випалив, що російські культурологічні друковані журнали нікому не потрібні. Яку б нагороду він отримав? А в Україні міністр і його заступники постійно декларують несусвітні речі — і нічого. Серед культурологічних журналів РФ, які можна передплатити в Україні, є не лише музичні, а й із галузей археології, архітектури, архівів, етнографії, історії, книжкової індустрії, мистецтва, музеїв. До речі, музеям присвячено два журнали: “Мир музея” і “Музей”. Ось така поштова інформація. Українських культурологічних журналів в Україні можна передплатити лише п’ять, а російських — кілька десятків! Цікава пропорція, чи не так? Алей над тими нещасними п’ятьма українськими журналами нависла реальна загроза закриття і переведення їх в Інтернет-формат. Росії культурологічні видання потрібні, а українському Міністерству культури — ні! З цього приводу популярно поясню міністру культури України Є. Нищуку та його міністерській команді Р. Карандєєву, С. Фоменко, Т. Мазур, Л. Нікіфоренко, що в Росії теж є Інтернет, але там чомусь не поспішають закривати культурологічні друковані журнали і газети і створювати замість них інтернет-видання. Чому? Це перше риторичне запитання. А тепер друге: як на тлі російської культурно-гібридної експансії в Україні можна оцінити деструктивні та явно антидержавні дії окремих чиновників Міністерства культури України? На моє глибоке переконання настала пора від оцінок перейти до вжиття дієвих заходів не лише у плані порятунку українських культурологічних видань, а й створення умов, аби вони гідно протистояли гібридній агресії Росії на полях української мови, історії та культури. Тут є два варіанти подальшого розвитку. Перший. Повна заміна геть усього керівного складу Міністерства культури України. Конче необхідно, аби цю, визначальну для формування душі та обличчя української нації установу, очолювали мудрі політики, розумні державні діячі, відповідальні фахівці й головне — самовіддані патріоти України. Без такої радикальної заміни керівництва жодних позитивних змін в усій українській культурі годі чекати. Тоді треба забути не лише про українські культурологічні видання, а й про українські театри, музеї, бібліотеки, пам’ятки історії та культури, усю нашу національну спадщину, Кіностудію імені О. Довженка, відродження Українського кіно, українського радіо і телебачення. До речі, у Польщі відповідне відомство називається Міністерство культури і народної спадщини. А національну спадщину складає весь тисячолітній набуток народу: мова, література, мистецтво, архітектура, історія і все багатство культури, разом із релігією. Ось чим мало б опікуватися і українське Міністерство. А воно що робить? Як Є. Нищук захищає культуру? Та хоч би раз поставив на засіданні Кабінету Міністрів питання про спрямування хоча б сотої частини коштів, які майже щомісячно повертають у бюджет внаслідок виявлення усіляких корупційних схем у системах інших міністерств та відомств, зокрема фіскальних і силових! Ось де величезний резерв для підтримки української культури! В Україні міністр не має статусу державного службовця — він політик, тобто особа, яка визначає політику в певній сфері державного управління. На превеликий жаль, теперішній міністр культури України Є. Нищук своєю діяльністю засвідчив, що він не впливає на процеси у сфері культури України — він пливе за течією. Становище української мови й націо­нальної культури катастрофічне. Ми усі щодня спостерігаємо послідовну політику змішування української і російської мов. Це діється цілком свідомо, продумано і зумисно для того, аби витіснити державну з радіо, телебачення, друкованих видань. Невже Міністерство культури України цього не бачить? Але як воно може такому протидіяти, коли у його кабінетах і коридорах панує мова держави-агресора?! Без знання рідної мови, історії, культури виховати патріота України дуже важко. І взагалі: як можна виховати патріота
“Цей закон має бути реальним актом прямої дії”. · 3 Інформаційний простір · S. 3Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

України на чужих книгах, журналах і кінофільмах? Чи не тому кіностудію імені Олександра Довженка доведено до руїни?! Її кинуто напризволяще! Майже всі музеї в занепаді. Пам’ятки не реставрують роками. На прикладі ставлення Міністерства культури до українських культурологічних видань я дійшов висновку, що теперішній міністр Євген Нищук не політик, а тим більше — державний діяч, він — артист. У кращому розумінні цього слова. І не більше. Що далі? Росія витрачає величезні кошти на виховання патріотизму в своїй країні та пропаганду “русского міра” за її межами, здійснює широкомасштабну ідеологічну диверсію гібридного штибу. В Україні гібридній агресії та ідеологічній підривній діяльності північного сусіда на полях мови, історії та культури навіть не чинять опору та не вживають жодних заходів із захисту свого культурного простору, більше того — самі ж його всіляко нищать! Це дуже добре видно на ставленні до культурологічних газет і журналів. Недофінансування і як наслідок — заборгованості по зарплатах стали хронічним явищем. Прохання про підтримку газети “Кримська світлиця” міністр проігнорував, а його заступники Т. В. Мазур та С. В. Фоменко вміють писати лише відписки (їх фотокопії дивись у № 30 газети “Кримська світлиця” від 28 липня 2017 року). Аби позбутися зайвої і “непосильної” обузи, в червні 2017 року Міністерство культури України направило листи редакціям журналу “Пам’ятки України: історія та культура” і газети “Кримська світлиця” про свій вихід із засновників і запропонувало провести перереєстрацію свідоцтв про державну реєстрацію видань. Це робилося під прикриттям посилання на Закон України “Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації”. При цьому жоден відповідальний працівник міністерства культури не зустрівся з трудовим колективом, членами редакцій. Більше того — Міністерство не провело елементарного — вивчення ситуації на місці, не відреагувало на численні усні та письмові сигнали тривоги за долю культурологічних видань. Що ж робити у ситуації, яка склалася? Тут є два шляхи. Перший. Пустити справу на самоплив із гаслом: “Рятуйся хто як може”. Фінал очікуваний: спритники прихватизують найпривабливіше (“Пам’ятки України” тому яскравий приклад), решта піде у забуття. Вже через рік-два від українських культурологічних видань залишаться лише добрі згадки. Їхнє місце надійно окупують російськомовні гібридно-агресивні ерзац-видання. То буде черговим великим ударом по українській культурі, духовності й самобутності всього українського народу. Другий шлях вимагає вжиття рішучих заходів на урядовому і законодавчому рівнях.
“Цей закон має бути реальним актом прямої дії”. · 3 Інформаційний простір · S. 3Originalseite ↗

Як зберегти Україну в Донбасі і в Криму?

Найпершим має бути вироблення ефективної протидії російським виданням культурологічного напряму, які здійснюють в Україні гібридну агресію на полі української культури та історії. В Україні потрібно поставити поза законом видання, які поширюють сепаратизм, вихваляють злісних поневолювачів українського народу, натхненників злочинного більшовицького режиму, організаторів Голодомору та репресій в Україні (Леніна, Сталіна, Берію, Кагановича та інших комуністичних бандюг), упосліджують героїв України, здійснюють антиукраїнську пропаганду, вихваляють криваву комуністичну імперію СРСР. До путінських пропагандистів гібридних видань колокультурного штибу в Україні в дзеркальному відношенні слід застосувати норми російського законодавства щодо переслідування у Росії всього українського. Відповідь має бути адекватною, відчутною і всім зрозумілою. Поле української культури слід рішуче очистити від чортополохів російської гібридної агресії та їх провідників в Україні. Для підтримки роздержавлених українських культурологічних видань має бути створена позаурядова організація, яка б здійснювала фінансову підтримку, забезпечувала їх поширення та доступність читачам у кожній бібліотеці й кожному газетному кіоску України. До їхнього числа слід додати “Літературну Україну” та “Слово Просвіти”, зробивши їх повнокольоровими виданнями. Українська держава мусить подбати, аби українські культурологічні журнали і газети громадяни мали спроможність купувати. Треба усвідомити просту істину: без української культури, без української історії і без української мови Україна неможлива. 28 вересня 2017 року м. Броди P. S. Вже коли цей матеріал готувався до друку, 11 жовтня 2017 року українські ЗМІ передали чергову корупційну новину — заарештовано заступника міністра оборони України, якого звинувачують у незаконній діяльності та фінансовій афері, внаслідок якої державна скарбниця зазнала збитків на суму 149 млн 300 тис грн. На корупційні схеми у Державному бюджеті гроші є, а на культуру немає! Хто далі віритиме у ці наскрізь брехливі небилиці? Це перше далеко не риторичне запитання. І друге. Доки український уряд і український парламент допускатимуть цинічний і нахабний глум над визначальними основами української нації — українською мовою, українською історією та українською культурою? І останнє. Хіба український народ таке неподобство далі може терпіти? 14 жовтня 2017 року Микола ГОЛОМША, голова політичної партії “Патріот” На тлі подій, які розгорнулись останнім часом в країні і, зокрема, в столиці відійшов на другий план ажіотаж із ухваленням президентського закону “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях”, який вже отримав назву закону про реінтеграцію Донбасу. Перше читання вийшло бурхливим і ті зауваження та критика, які прозвучали в стінах парламенту та у ЗМІ, тепер мають шанс трасформуватись у необхідні зміни та доповнення. Те, що закон запізнився на кілька років, це очевидно. Точніше очевидна неспроможність різних гілок влади паритетно та чітко, відповідно до функціоналу, усвідомити сутність глобальних процесів, що відбуваються в країні і, зокрема, пов’язаних із мілітарно-безпековою агресією путінської Російської Федерації проти України, українства і людства загалом. Тривалий час ми були свідками, як перші особи кидалися від однієї крайності до іншої у питаннях публічно-дипломатичного визначення суті викликів агресії з боку Московії, визнання окремих районів Луганської і Донецької областей та Автономної Республіки Крим окупованими територіями, законодавче закріплення-визнання терористичних організацій, структур та підрозділів тощо. Тому вважаю за необхідне внести в проект цього закону насамперед термінологічний ряд, який би чітко фіксував (особливо для дипломатичного дискурсу) на рівні політичних та геостратегічних дефініцій усі очевидні та контекстні аспекти гібридно-месіанських агресій путінської Росії проти України і світу. Особливо важливим і ефективно-перспективним це буде в тому випадку, якщо відправною точкою стане розуміння всіх цих процесів як абсолютно нових явищ світової цивілізації. Наприклад, те, що ситуація в Криму та на сході України є сегментом глобального цивілізаційного протистояння, де на міжнародну арену вийшов новий сукупний гравець — глобальний гібридний тероризм (не плутати з міжнародним тероризмом). Потребує роз’яснення сам термін “глобальний гібридний тероризм” (а не просто агресія чи війна, яку “протягують” у публічний простір путінські апологети). Саме така постановка питання дає відповідь, що відбувається в Україні, зокрема, на сході і в АРК, в Європі, Сирії, США тощо. Це — глобальний гібридний тероризм, який культивує режим Кремля і його геостратегічні сателіти в світі через різноформатні й різнорівневі акції, події, заходи, відкриті та приховані (досить часто не мілітарні за формою, але завжди ефективні) агресії, спрямовані на руйнування. Допоки законодавці разом із вищими державними очільниками та стратегічними партнерами лякаються цього терміна, намагаючись завуалювати його іншими, більш звичними, традиційно-вивіреними визначеннями, він уже набув достатнього звучання в науковому світі і застосовується як характеристика сучасного безпекового стану. Вкрай необхідно в проекті цього закону розмежувати поняття “путінський режим” із поняттям “російський народ”. Поєднання цих дефініцій в публічному дискурсі (політиків, чиновників і, хоч як прикро, дипломатів) абсолютно точно вкладається в кремлівську концепцію розмежу­вання українців і спрямування їхньої енергії в русло русофобських настроїв. Згодом за допомогою потужних масмедійних можливостей такі прояви путінці демонструють широкій публічній спільноті світу, намагаючись знищити нас комунікаційно-контентними технологіями і засобами. А хіба не потребують законодавчого визначення такі дипломатично-планетарні поняття, як “мінський процес”, “нормандський формат”, “тристороння контактна група з мирного врегулювання ситуації на сході України”? Хто туди входить (і виходить), на яких підставах, хто і кому прописує директиви, яким чином відбувається ротація членів — чи це стихія “владного паркету” тощо — ці та багато інших запитань вже тривалий час залишаються загадково-ефемерними для українського суспільства. Що ж тоді говорити про міжнародну спільноту, яка категоріально натягує на наші спільні планетарні проблеми старі шати “холодної війни”, популяризуючи зараз, здавалося б, відмерлий назавжди СРСР та комунізм у радянському виконанні. Застосувавши принцип понятійного апарату на законодавчому рівні, в цьому випадку ми, крім зазначеного, поставимо перед світовими безпековими організаціями питання щодо необхідності негайного переформатування і модернізації системи колективної безпеки, нового розуміння безпекових процесів і чіткого визначення поняття “агресор” на сучасному етапі глобалізованого світу мирної цивілізації. Тут є лише один нюанс — чи готові ми самі (влада України) до цього кроку? У законі про перспективу зазначених територій необхідно чітко охарактеризувати всі суб’єкти адміністративної діяльності окупаційного режиму, які функуціонують (чи функціонували) три роки і вісім місяців на зазначених територіях. Вважаю, маємо визначити належність до терористичних організацій усіх адміністративних управлінських одиниць АРК і окупованих районів Донеччини і Луганщини, а їхніх керівників визнати посібниками глобального гібридного тероризму. В такому разі однозначно постає питання юридичних засад та регламентних процедур присутності на цих територіях місій ОБСЄ, Червоного Хреста, Amnesty International тощо та принципів взаємодії з представниками глобального агресора. Наголошую на ще одному суттєвому аспекті: цей закон має бути реальним актом прямої дії. Більше того, він міг би стати базовим для всієї сфери безпеки і оборони. Тоді змінюється не лише концепт, закладений у тіло закону, міняється зміст і дух документа, а з ним мають поглиблюватися і розширюватися всі стратегічні документи держави (РНБО, АПУ, КМУ) і навіть міжнародних місій в Україні. Він тоді набуває функціональних якостей та стає орієнтиром, з одного боку, і механізмом втілення практичних дій, з іншого, щодо реального звільнення окупованих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим, а також моделювати перспективу для цих територій на майбутнє. Сама ж перспектива має бути теж чітко прописана на рівні структурного бачення цих територій та змодельованих варіантів, які бажано проробляти із закордонними партнерами. Тоді можна говорити не лише про реінтеграцію Донбасу (і обов’язково Криму), а й про їхню історично-ментальну реінкарнацію. Закон має включати і зрозумілу та доступну систему комунікаційно-контентного супроводу всіх заявлених безпеково-цивілізаційних процесів трансформації — інформаційно-довідкових інструментів та механізмів, роз’яснень принципів та дій, довідково-архівних сервісів, соціальної індикації тощо. Це лише декілька пропозицій до проекту закону “Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях”. Насправді, виходячи з цінностей Майданної України та синергетичного поєднання державницьких позицій носіїв продуктивного досвіду (але не інтересів) вищого чиновництва, вітчизняних політиків, народних обранців, експертів, науковців, ми справді зрушили б з місця процес відновлення України на окупованих територіях. Більше того, якщо вітчизняним законодавцям вдасться вивести закон на геостратегічний рівень міжнародно-дипломатичного дискурсу, то в цьому випадку Україна ще раз виразно заявила б про себе як потенційного фундатора новітнього міжнародного законодавства у сфері безпеки мирної цивілізації.
“Вони ж, мученики, вирушаючи в дорогу · страждань, залишали сім’ю, родину, друзів”. · На перехрестях історії 4 · S. 4Originalseite ↗

Людина, яка відкрила підземний архів мучеників

Ігор КОВАЛЬ, докторант Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Коли мої товариші, археолог Богдан Томенчук та історик Зіновій Дума, показали віднайдений у могильній ямі череп дівчини з розкішною косою, я зрозумів: трагічна доля нашої національної історії зробила археологію найвірнішою служницею для відтворення невідомих і зовсім забутих її сторінок. До голови лізли слова поезії Олега Ольжича-Кандиби про антропологію: “Також наука… Зжалься, Божа Мати!”. Десь іздалека, від берегів пам’яті Дністра, долинала сумна пісня, в якій дівчина-галичанка розповідала матері, яких страшних тортур вона зазнала в Станіславівській тюрмі. Юначка оповідала своїй неньці про муки, що завдавав їй кат, рвучи жмутами волосся з коси — її дівочої гордості, чистоти і краси. І не побачиш мене в віночку, Дружби до шлюбу не поведуть, У тюрмі темній кати замучать, Без труни в землю м’я покладуть. У ті дні, коли Україна відроджувалася, а ми очищали своє сумління кров’ю і духом замордованих героїв, я вирішив воскресити для земляків з мого рідного села Реклинець, що на Львівщині, пам’ять і правду про одного з найбільших українських мучеників — талановитого вченого і державного діяча Андрія П’ясецького (1909—1942). З цим святим іменем й почалася моя довга дорога до української археології ХХ ст. …Пізнім вечором восени 2015 року зателефонував мій давній товариш із Чорткова на Тернопільщині, директор місцевого гуманітарно-педагогічного коледжу Роман Пахолок. Упродовж двох років (1986—1988) ми здійснювали керівництво Викторівською восьмирічною школою №2, вихованцем якої був славетний літературознавець нашої сучасності, доктор філологічних наук, професор Тарас Салига. А ще село Викторів дало світу лауреата Шевченківської премії, письменника Степана Пушика і знаного в Україні поета Ярослава Ткачівського. Тож ми разом із Р. Пахолком вирішили створити шкільний музей історії села Викторіва, а діти приносили до школи черепки з мальованим орнаментом із тутешніх трипільських селищ, керамічні плитки з жовтогарячою, вишневою і зеленою поливою з румовищ Покровського монастиря давньоруського часу, різне крем’яне знаряддя. Але потім наші дороги, здавалося, вже навіки розійшлися. І от я чую рідний голос із далекого Чорткова. Дуже коротко Роман Іванович розповів мені про Чортківську трагедію 1942 р. і про своє прагнення розкрити її таємницю, яку вже понад 70 років ніхто неспроможний розгадати. Про “Ягільницьку трагедію” (під такою назвою увійшов в історію розстріл українських патріотів 27 листопада 1942 року) я мав найзагальніші уявлення із книг професора Прикарпатського університету Івана Монолатія, які він мені незмінно дарує після кожного їх виходу. Для детальнішого ознайомлення в дорозі із історією трагічної події 1942 року я придбав двадцять четвертий том “Літопису Української Повстанської Армії”. Зі сторінок видання української діаспори Канади мені потроху стала вимальовуватися хроніка подій. “Ягільницьку трагедію” необхідно прочитувати тільки в контексті реакції німецької окупаційної влади на Акт проголошення про відновлення Української держави, який відбувся 30 червня 1941 року у Львові. Нацистські верховоди чітко усвідомили небезпеку, яку становив для їхньої загарбницької політики український визвольний рух під проводом Степана Бандери. Сотні документів, виявлених і досліджених істориками, розкривають ретельну підготовку гітлерівців до повного знищення українського націоналістичного підпілля. Приводом для запуску репресивної машини стало вбивство у Львові 21—22 листопада 1942 року високопоставленого військового чиновника. Однією з ланок кривавої помсти фашистів був розстріл 52-х українських політичних в’язнів, які мучилися у неволі в Чортківській тюрмі. …Оживають моторошні картини подій 1942 року. 27 листопада, об 11 годині на тюремному подвір’ї з’являється спеціальний підрозділ гестапівців. Із другого поверху в’язниці стали виводити невільників. Перед тим, як посадити у кузов накритої брезентом вантажівки, у в’язнів забирали верхній теплий одяг. Тільки священику дозволили сісти в автомобіль у пальті. Як згадує очевидець трагедії: “Деякі з в’язнів були дуже прибиті”. Але основна маса приречених на розстріл людей “була цілком зрівноважена та задержала горду поставу в відношенні до німців”. Машина в супроводі гітлерівських охоронців двічі того дня відвозила з Чортківської тюрми в’язнів до місця їх ліквідації. Після розстрілу окупанти вивантажили з машин під в’язничий мур чоботи, черевики і одяг загиблих героїв. Збереглися й інші свідчення того, що німці розстрілювали в’язнів Чортківської тюрми, одягнутих тільки в сорочки і босих, з кулемета, встановленого на машині. Звуки від пострілів пістолета, які розносилися ягільницькими полями, свідчили, що садисти добивали невинних жертв. Очевидці трагедії згадували: “Закидували яму великим камінням і відламками бомб, а зверху поклали величезні шини”. Я запитав Р. Пахолка, що спонукало його, керівника великого навчального закладу, до пошуків місця поховання жертв Ягільницької трагедії? — Мене завжди хвилювала тема українства, особливо життя тих людей, які виборювали, відстоювали рідний край. У роки Визвольних змагань мій рідний дідусь воював у Легіоні Січових Стрільців, — відповів співрозмовник. — А там же лежать у землі понад п’ятдесят пелюсток українського цвіту. Вони мають бути поховані за християнським звичаєм. Р. Пахолок познайомив нас із відомим чортківським краєзнавцем Юхимом Макоборським, який усе життя присвятив тому, щоби віднайти місце поховання патріотів. На меморіальному полі, біля високого пам’ятного хреста, на таблиці викарбувано імена 52-х українських патріотів, розстріляних 27 листопада 1942 року. Завдяки пошуку краєзнавців з Коломиї ми знаємо дуже багато імен біографій полеглих під Чортковом героїв із Прикарпаття. Ось короткі рядки біографій українських мучеників і праведників: 1. Григорович Дмитро (1915— 1942). Народився в селі Орелець Снятинського району Івано- Франківської області. Закінчив Снятинську гімназію, навчався у Варшаві, вчителював у покутському селі Вовчківцях. Організатор підпільної мережі ОУН на Снятинщині. 2. Сельський Роман (1915— 1942). Активний громадсько-політичний діяч, член ОУН (“Мундзьо”), визначний спортсмен Галичини. Після закінчення навчання у Познані працював інженером заводу Біскупського в Коломиї. 3. Мельничук Василь (1914— 1942). Окружний провідник ОУН (“Чумак”). Учасник Другого Великого Збору ОУН. 4. Парасюк Михайло (1914— 1942). Родом з села Тулукова. Навчався в Коломийській гімназії, згодом на фізико-математичному факультеті Краківського університету. Викладав фізику в Заболотівській школі. За німецької окупації працював директором Заболотівської тютюнової фабрики. 5. Сливка Юрій (1908—1942). Народився в с. Зібранівці на Снятинщині. Активіст громадськополітичного життя Покутського краю. 30 червня 1941 року вивісив у Заболотові синьо-жовтий прапор. 6. Витвицький Павло (1912— 1942). Народився в селі Витвиця Долинського району на Івано- Франківщині, священик у селі Жаб’є (сучасний райцентр Верховина), член ОУН. 7. Сорук Микола (1915— 1942). Народився в селі Замагорі на Гуцульщині, псевдо “Гуцул”, член ОУН, повітовий провідник ОУН на Косівщині. 8. Сидорук Володимир (1912—1942). Народився в одному з сіл поблизу Коломиї. Коломийський районний керівник ОУН (“Вуйко”). 9. Ліцовський Богдан (1920— 1942). Народився в с. Палагичах Тлумацького району Івано-Франківської області в священичій родині. Закінчив Коломийську гімназію, член ОУН, провідник юнацтва на Коломийщині. 10. Тихович Володимир (1920—1942). Народився в місті Коломия в сім’ї умільця-гончаря. Референт молоді в старшинській сотні ОУН у Коломиї. 11. Мегера Володимир (1919— 1942). Народився в Коломиї, навчався в місцевій гімназії, перебував у старшинській школі ОУН. 12. Коссак Олекса (1887— 1942). Народився в м. Дрогобич на Львівщині. Після закінчення гімназії навчався на юридичному факультеті Львівського університету. 1912 року захистив докторську дисертацію з права. Працював адвокатом, знав сім мов, за німецької окупації виконував службу референта у справах молоді при Окружному Українському Комітетові в Коломиї. 13. Сатурський Степан (1909—1942). Народився в селі Сухоставі на Тернопіллі. Закінчив Коломийську гімназію, навчався на правничому факультеті Львівського університету. Адвокат, суддя, відомий громадськополітичний діяч. 14. Тунівський Степан (1911— 1942). Походив з Буковини, вчителював у с. Ценява біля Коломиї. 15. Левицький Володимир (даних про його життєвий шлях не збереглося). Автор книжки “Нас постріляли німці в сорок другому…” (Чортків, 2003), чортківський краєзнавець Андрій Базалінський дуже слушно зауважив у своєму дослідженні: “Трагедію 52-х відтворюємо, по суті, через пережиття коломийських в’язнів, проте ця група становила менше третини розстріляних. Які б то драми відкрилися, якби постала перед нами хресна дорога кожної жертви”. Як згадує Мирослав Харкевич, який чудом уник Ягільницької трагедії, з числа заарештованих у Коломиї німцями українських патріотів 14 жовтня 1942 року до Чортківської тюрми відправили 15 чоловіків і п’ять молодих жінок. Усі вони були членами забороненої гестапівцями ОУН. Крім 15-ти колишніх в’язнів з Коломиї, на Ягільницькому полі ще розстріляли мешканців Тернопільщини та Дрогобиччини. Отже, на думку Р. Пахолка, ми стали другим ланцюжком після запропонованої йому пропозиції Ю. Макотерського продовжити пошук на місці трагедії. Але ми не можемо оминути ще один ланцюжок — книгу Андрія Базалинського, мудру, правдиву і чесну. …Наша група розбрелася безмежним полем площею 200 га. Через кілька годин мене починає душити гнів. За кілька днів до того я читав книгу митрополита Йосифа Сліпого “Паломництво до Святої Землі”. Ісповідник Христової віри, перебуваючи в 1933 р. біля печери у Вифлеємі, в якій народився Спаситель людства, кожну мить уявляв Українське Різдво зі свого дитинства на Тернопіллі. “Вони ж, мученики, вирушаючи в дорогу страждань, залишали сім’ю, родину, друзів, — думав я собі. — І невже, сідаючи за стіл на Святвечір чи у Світлий Великдень, їхня рідня не згадувала про невинно убієнних, не намагалася знайти їхньої могили?”. У цінному виданні української діаспори “Історико-мемуарний збірник Чортківської округи” (Торонто, 1974) згадується історичний факт, що “на місці масового гробу через одну ніч виросла велика могила, яку на вічну пам’ять мученикам висипало довколишнє організоване українське суспільство”. За свідченнями старожилів, курган, на якому встановлено високий хрест, насипали в ніч з 21 на 22 травня 1943 р. Могила простояла три дні. Німці зрізали дубовий хрест і пригнали з Чорткова єврейських в’язнів, які розрівняли могилу. Сорок років тому я заповів собі служити охороні і популяризації старожитностей княжого Галича, та не думав, що доведеться займатися українською археологією ХХ ст. Бо ж радянська археологічна наука окреслювала верхню межу досліджень матеріальної культури давнини серединою ХІІІ ст., тобто погромом Руських земель Батиєвим нашестям у 1236—1241 роках. Та умовні й надумані хронологічні рамки знівелювалися після відвідин розкопок у Дем’яновому Лазу, які проводили 1989 р. молоді й щирі патріоти з Івано-Франківська. Чортківський дослідник Роман Пахолок на місці розкопок Медальйон із зображенням образу Матері Неустанної Помочі
“Сподіваємося, що настане час, коли ми зможемо вільно їздити в незалежну від Москви Карелію”. 5 · Пам’ять · S. 5Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Мені не дає спокою усвідомлення, що сотні людей брали участь у насипанні кургану, навіть збереглася фотографія пам’ятної могили, але ніхто з мешканців довколишніх сіл не міг навіть приблизно вказати місця, де вона. Набатом докочуються до пам’яті серця слова члена НСПУ Євгена Зозуляка: “Розстрілювати людей — злочин. Розстрілювати тих, у кого все життя попереду, — злочин подвійний. Адже уражений кулею юнак недолюбив, недоспівав, не продовжив себе в дітях. Саме вони, молоді патріоти України, цвіт нації, склали більшість у тій трагічній півсотні, розстріляній 27 листопада 1942 року між Чортковим і Ягільницею”. Підсумком нашої археологічної експедиції став висновок, що могила могла бути за межами військової порохівні, в районі великої впадини. Як показав час, ми перебували за п’ятдесят метрів від розгадки таємниці. Але в археології це занадто велика дистанція до справжнього відкриття. Р. Пахолка не засмутила невдача. Він належить до тих дослідників (є кандидатом педагогічних наук), які не піддаються зневірі та відчаю. В археології є ще й такий важливий чинник, як дослідницька удача і щастя. Його величність випадок подарував директору Чортківського коледжу зустріч із великим мистецтвом самобутньої художниці Світлани Луців, яка проживає в селі Требухівці Бучацького району. Роман Пахолок запросив славну майстриню оформити в коледжі кабінет української мови й літератури та студентську їдальню. Художню роботу з народними мотивами було виконано на найвищому мистецькому рівні. Саме тоді на сході України почалася жорстока війна. Жінка залишила вдома синочка і опинилася на передній лінії вогню, воюючи у складі легендарного батальйону “Айдар”. У фронтових окопах визрів ще один талант С. Луців — уже як художника-живописця і графіка. Після успішних виставок у Верховній Раді України і в Львівському історичному музеї відбулася презентація творів тернопільської майстрині у Чортківському коледжі. На відкриття виставки в навчальному закладі С. Луців приїхала зі своїм бойовим побратимом Михайлом Драганом – воїноматовцем та військовим археологом. У розмові з гостем зі Львова директор навчального закладу зізнався йому у своїх кількарічних пошуках таємничої могили. — Вам пощастило, пане Романе, — схвильовано заговорив колишній фронтовик. — Мій син Андрій Драган очолює історикопошукове товариство “Патріот”, що проводить пошуки захоронень. Так започаткувався третій ланцюжок у пошуковій епопеї Р. Пахолка. 5 лютого 2017 року він звернувся до товариства “Патріот” з проханням долучитися до пошуків. Пошукова група зі Львова, опираючись на інформацію, опубліковану в “Літописі УПА” (т. 24), зробила спробу магнітометром та металодетекторами виявити велике скупчення металу. Було досліджено площу приблизно 24 га — взимку, та ще й посеред снігів і болота. Першу спробу чекала невдача, та львівські дослідники не втрачали надій. До наступних пошуків вони залучили працівників комунально-меморіального підприємства “Доля” Львівської обласної ради. Застосування методу зондування ґрунту теж не дало позитивних результатів. На цей раз доля надіслала Р. Пахолку четвертий ланцюжок у цій захопливій пошуковій історії. Їдучи одного разу з чортківським приватним підприємцем Григорієм Опацьким, він розповів йому про свої пошуки. Григорій Мирославович промовив: “Я знаю, де те місце, в якому були поховані в’язні сумління”. Років 35 тому, полюючи на Ягільницькому полі, мисливець натрапив на лиса, який намагався втекти у нору. Григорій встиг спіймати звіра за задні лапи, той почав завзято пробивати собі простір углиб нори. І разом із грудками свіжої землі на траву впала людська кістка. На жаль, тоді, на початку червня 2017 року, Г. Опацький не зміг показати місце лисячої нори. Але щойно на полі викосили ячмінь, львівські археологи поновили розшуки. На Ягільницькому полі дослідники знову натрапили на лисячу нору — цього разу звірі витягли з неї кілька фрагментів людського скелета та залишки взуття. Не применшуючи дослідницьку працю інших дійових осіб цієї інтригуючої історії, мусимо визнати, що ланцюжок до ланцюжка для встановлення істини сплітав насамперед Р. Пахолок. Коли він мені на початку жовтня повідомив, що львівські дослідники нарешті відкрили могильну яму на глибині 2,30—2,50 м з похованнями 56-ти замордованих людей, а над нею поховальну камеру зі скелетами ще чотирьох небіжчиків, я негайно зібрався до Чорткова. Серед археологічних знахідок мене найбільше вразили залишки молитовника, який, очевидно, належав отцю Павлу Витвицькому. Зі склеєних докупи ґрунтовими водами і намулом сторінок пошуковцям вдалося прочитати слова “Бог” і “Господь”. А ще археологи зі Львова знайшли в лацкані куртки однієї з жертв зашитий мініатюрний тризубець. Знайдено два медальйони з чудотворними образами Гошівської Богородиці і Матері Неустанної Помочі. Розкопки на Ягільницькому полі пояснили, чому ніхто з попередників за три десятиліття пошуків не наблизився до розгадки таємниці. Майже всі шукали могилу на полі, а виявляється, що німецькі окупанти, оберігаючи родючу землю для свого довічного (як вони думали) панування, вибрали для розстріляних невжиток поблизу порохівні. Таку ж арійську педантичність вони продемонстрували після завершення розстрілу, наказавши скласти тіла загиблих у два ряди, головами до сходу. Археологічна епопея важлива не лише для мешканців Тернопілля, Коломийщини, Снятинщини, Тлумаччини чи Дрогобиччини. Нарешті повністю прочитано останню сторінку трагедії, про яку світ уперше почув на Нюрнберзькому процесі. Кремлівські вожді миттєво забули про його уроки, і вся комуністична пропаганда була націлена на очорнення українського визвольного руху під керівництвом С. Бандери в роки Другої світової війни. Відкриття могили в’язнів Чортківської тюрми є прямою відповіддю одному з найбільших фальсифікаторів історії — президенту Московської імперії Володимиру Путіну про те, якою була реальна участь українського народу в боротьбі з німецьким фашизмом. Це відкриття має міжнародне значення. Весь час, упродовж якого я співпереживав перипетіям пошуку побратима з Чорткова, не давала спокою думка: “Що за магічна чи, може, якась містична сила тягне мене до Ягільницького поля?” При кожній нашій зустрічі Р. Пахолок неодмінно згадував того мужнього оунівського підпільника, який 21 листопада 1942 року, рятуючись від гестапівців, смертельно поранив у голову СС-штурмшарфюрера і кримінального секретаря Гергарда Шарфа із Головного уряду безпеки Рейху. Героєм, що не здався в руки гестапівцям і поранений врятувався, був Дмитро Маївський (псевдо “Тарас Косар”), який народився 1914 року в моєму рідному селі Реклинець. А потім почалися розправи над українськими патріотами. У Львові з 25 до 27 листопада 1942 року гестапівці звозили бранців з міської тюрми під гору за Янівським цвинтарем, де їх знищували. Було розстріляно 28 самостійників, між ними — мого земляка з Реклинця Андрія П’ясецького, міністра лісового господарства в уряді Ярослава Стецька. Ми з Романом Пахолком зустрілися на якусь мить у плині життя в старовинному галицькому селі Викторові. Може, набравшись сили з праджерел, що ключами б’ють під Крилоською горою, де в давнину був Княжий Галич, вибрав він собі тернисту дорогу для пошуку історичної істини. А можливо, туди він рушив за покликом предків — гордих і нескорених.
“Сподіваємося, що настане час, коли ми зможемо вільно їздити в незалежну від Москви Карелію”. 5 · Пам’ять · S. 5Originalseite ↗

Пом’янімо жертв соловецького етапу

27 жовтня 2017 року, о 16 годині, біля пам’ятника Лесеві Курбасу в Києві громадськість міста справила ПАНАХИДУ по жертвах Соловецького етапу, розстріляного в урочищі Сандармох. …5 серпня 1937 року, за наказом НКВД СССР № 00447, вступила в дію постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року П 51/94 “Про антирадянські елементи”. Розпочалася наймасовіша за всю совєцьку епоху “чистка” суспільства від елементів, які не годилися для будівництва комунізму. Її теоретично обґрунтував новий нарком НКВД Ніколай Єжов і зредагував Сталін. ЦК ВКП(б) запропонував подати в ЦК склади позасудових органів — “трійок”, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу й висланню. “Трійки” поєднували в собі слідство, обвинувачення, суд і виконавця вироків. На все слідство відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, а часом і самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення. Цілком у дусі настанови творця совєцької держави В. І. Леніна, який учив: “Будьте зразково нещадними... Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини” (В. И. Ленин, Полное собрание сочинений, Москва, Политиздат, 1981 г., т. 50, с. 165). І відповідно до настанови “любимца партии и народа” С. М. Кірова, який учив: “Карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення, завдяки діяльності нашого ГПУ” (Промова з нагоди 15-річчя ГПУ; цит. за кн.: Сергій Шевченко. Архіпелаг особливого призначення. — К.: Фенікс, 2006. — С. 21.). На виконання згаданої Постанови “чистка” відбулася і в концтаборах і тюрмах. Так, начальник Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл 1825 в’язнів. Одна група, 507 в’язнів, була розстріляна під Ленінградом 8 грудня 1937 року, 200 (насправді 198) — на Соловках 14 лютого 1938 року. Доля так званого “Соловецького етапу” (1111 осіб) стала відомою в 1997 році: капітан Матвєєв із помічниками розстріляв цих в’язнів 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада в урочищі Сандармох на півдні Карелії. Серед 290 українців — творець театру “Березіль” Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький і його сини Остап і Богдан, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ, академік Степан Рудницький, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз... Цей Сандармох знайшли за документами та виявили на місцевості 1 липня 1997 року Карельський та Санкт-Петербурзький “Меморіали” (Юрій Дмитрієв, Веніамін Іофе). Тут приблизно 150 ям, де покоїться близько 9 тисяч розстріляних. Це в 30-х роках було “обычное место расстрелов” на півдні Карелії… А скільки таких місць ми не знаємо… 2004 року стараннями українців усього світу, насамперед Товариства української культури Карелії “Калина” (голова Лариса Скрипникова), там побудовано величний пам’ятник — гранітний Козацький хрест “Убієнним синам України” (автори Микола Малишко та Назар Білик). …1937 рік — це гігантський масштаб репресій, що охопили всі регіони й усі без винятку верстви суспільства, від найвищого керівництва країни до далеких від політики селян і робітників. Це колосальні фальсифікації звинувачень. Це безпрецедентна плановість терористичних “спецоперацій”: “чистки” не міг уникнути ніхто. За 15 місяців кампанії за політичними звинуваченнями в СССР було заарештовано більше 1,7 млн (одного мільйона семисот тисяч!) осіб. А разом із жертвами депортацій і засудженими так званими “соціально шкідливими елементами” кількість репресованих перевищує два мільйони (Тези Міжнародного товариства “Меморіал”, 2007). Усього під час Великого Терору до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681.692 (шістсот вісімдесят одна тисяча шістсот дев’яносто дві!) особи. (Борис Соколов. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. — М.: Астпресс книга, 2001. — С. 130). “Чистка” тривала понад 15 місяців і була офіційно припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії тривали й далі. Усі наші сучасні біди — це наслідок сатанинської селекції, під час якої була фізично знищена найкраща частина українського народу. Починаючи з 2007 року, річниця початку Великого Терору (5 серпня) і день пам’яті Соловецького етапу (27 жовтня) відзначалися в Україні на державному рівні, відповідно до Указу Президента України В. Ющенка від 21.05.2007 р. № 431/2007 “Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору — масових політичних репресій 1937—1938 років”. Цей Указ, зокрема, поклав на Український інститут національної пам’яті обов’язок щороку споряджати на початку серпня експедицію в урочище Сандармох та на Соловецькі острови. 2011 року новий директор Інституту комуніст Солдатенко радо умив руки від цієї справи, бо Президент В. Янукович перепрофілював Інститут із центрального органу виконавчої влади на звичайний науково-дослідний інститут (після Революції гідності первісний статус Інституту відновлений, директором призначено Володимира В’ятровича). 2012 і 2013 років експедиція під керівництвом доброї пам’яті Григорія Куценка споряджалася коштом добродіїв (спонсорів). Надалі ми не зважувалися їхати вкраїну, яка веде неоголошену війну проти України. Та сподіваємося, що настане час, коли ми зможемо вільно їздити у Сандармох і на Соловки — в незалежну від Москви Карелію. Василь ОВСІЄНКО, учасник паломництва у Сандармох іна Соловки 1999—2005 рр.; Міжнародна громадська організація “Соловецьке братство”; Всеукраїнське Товариство політв`язнів та репресованих; Всеукраїнський “Меморіал” ім. В. Стуса; неформальне Товариство “Українські Соловки”
“Незабутній Матвій Михайлович Шестопал, · що правди вчив і воював із неправдою”. Постать 6 · S. 6Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ла буде звільнено, то вони залишають навчання в університеті. Щоправда, такий протест не допоміг Навчителеві, а кільканадцять активних стаціонарників було відраховано чи переведено на заочний із подальшим відрахуванням. Так почалося агресивне цькування талановитого викладача, публіциста, науковця, літературознавця, перекладача за націоналістичні збочення, яке він називав “шашіль русифікації”. У зверненні до парткомісії ЦК КПУ від 12 січня 1971 р. він зауважує з гіркотою: “Персональна справа триває вже сім років (нечувана річ!), весь цей час тримає мене в стані постійної тривоги, невпевненості, іноді навіть відчаю”. Проте він знайшов духовні сили, щоб вистояти облудну компартійну, за його словами, інквізицію, перегорнути з гідністю і презирством власну партійну належність до КПРС і поринути в історичні дослідження українства. У повернутих в добу Незалежності України зі спецхранів КДБ арештованих праць постали ґрунтовні, значущі роботи “Скільки років українцям?”, “Євреї на Україні”, “Літературні кізяки на дорогах історії” (про історичні романи П. Загребельного), “Декабристи і українське питання”, “Олександр Грибоєдов — прислужник царизму”, “Михайло Лермонтов: “Я вошел во вкус войны”. Майже всі вони щойно опубліковані в книзі “Компартійна інквізиція”, присвяченій 100-річчю ювіляра, разом зі щоденниковими нотатками, роздумами про чиновницьку підлість, архівними матеріалами з протоколів парторганів та офіційних заяв Шестопала, з його листуванням… Документальна палітра публіцистичної творчості Матвія Шестопала в обороні українського слова в добу його утисків і зневіри засвідчує невблаганну ходу життєвими лабіринтами правдолюбства та гнітючими догматами бездуховності. Ходи між усвідомленням себе самовідданим патріотом на рідній українській землі і ворожим елементом із націоналістичними збоченнями, які щоразу чіпляли сусловоподібні трубадури інтернаціоналізму на його принципову позицію в обстоюванні рідної мови та національних прав українського народу. Він з нами був і є — декан-легенда, гвардієць українського слова, незабутній Матвій Михайлович Шестопал, що правди вчив і воював із неправдою.
“Незабутній Матвій Михайлович Шестопал, · що правди вчив і воював із неправдою”. Постать 6 · S. 6Originalseite ↗

Він був і є! До 100-річчя від дня народження

Михайло СКОРИК, член Національної спілки журналістів України, Дніпро—Київ Крізь темінь часу комуністичної радянщини, крізь роки забуття і зневаги доноситься сьогодні мужній голос Матвія Шестопала, як писав письменник Віталій Коваль: голос із ночі. І його пристрасний голос українського патріота постає в маловідомих чи зовсім невідомих українському читачеві публіцистичних творах і публічних виступах на захист української мови та видатних, але викреслених із літературознавчого ужитку діячів української культури й науки. Голос із ночі Духовне воскресіння видатної особистості — це ніби повернення до життя з нашого занедбаного національного саду, що не квітував багато десятиліть, бо був обпечений ранніми приморозками, брався сухостоєм, і що його намагалися агресивно корчувати спритні “садівники” не лише в цивільному. Гіркі яблука цього саду значною мірою торкалися й Матвія Михайловича, людини подвижницького духу до національного спротиву. А народився він 7 листопада 1917 року на славній Звенигородщині Шевченкового краю. Студентство гордо найменувало: ровесник, син і голос революції. Випускник філфаку 1941 року і керівник Київського державного етнографічного ансамблю співаків-кобзарів України перед самісінькою війною, гвардії офіцер фронтової журналістики, він відчайдушно рвав сталінські пута, в яких перебував на зорі воєнної та повоєнної “романтичної” віри в комуністичні ідеали. Ще у своєму листі зі Сталінградського фронту, датованому 1942 роком, опублікованому Іллею Еренбургом у своїх спогадах, старший лейтенант Шестопал писав: “Мою милую, голубоглазую Украину распяли паскудные немцы… Сталин бьет в набат. Газеты не преминут сейчас же поднять очередную шумиху, сделать из этого очередную кампанию… Не забывайте мудрых исторических слов сверхгениальнейшего…” А коли та віра померла разом із кривавим вождем усіх народів, Матвій Михайлович повертається в “цивільну” журналістику на новостворений факультет журналістики в Київському університеті. Після аспірантури в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України захищає кандидатську дисертацію під науковим керівництвом Максима Рильського, стає доцентом ів. о. декана факультету журналістики (1955—1957 рр.) Студенти тогочасся, зокрема майбутні літератори: Степан Колесник, Микола Сом, Борис Олійник, Вадим Пепа, Григорій Гайовий, Вадим Крищенко, Дмитро Степовик, Дмитро Онкович, Микола Шудря, Віктор Погрібний, Віктор Полковенко нагадують, що декан рішуче обстоював український дух на факультеті, лише він послуговувався на лекціях винятково українською мовою. Як убивали нашу мову Остаточний духовний “переворот” у розтерзаній компартійними догматами душі доцента Шестопала стався з появою закону “Про зміцнення зв’язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти в УРСР”, ухвалений Верховною Радою 17 квітня 1959 р. Він надавав право батькам вибирати мову навчання для своїх дітей: російську чи українську. Це стало початком жорсткого курсу влади на зросійщення національної освіти в школах, вишах, наукових та державних установах. Відтоді й почалося впровадження факультативного вивчення української мови. Подання депутатів Андрія Малишка й Олеся Гончара про скасування такої норми голова Верховної Ради Олександр Корнійчук проігнорував. Інститут мовознавства АН УРСР, очолюваний академіком І. Білодідом, заходився активно впроваджувати за цим законом двомовність, зібравши у лютому 1963 р. в Києві республіканську конференцію з питань культури української мови. Обговорення протягом двох днів тривало за заданою парторганами схемою: двомовність конче необхідна українському суспільству. І тут наприкінці конференції мав слово кандидат філологічних наук із факультету журналістики Матвій Шестопал. Він заявив з поважної трибуни, що теорія двомовної нації “…це навіть не теорія. Це мертвонароджена річ у науці”. Зала завмерла. А потім схвально зустріла ці слова оплесками, як засвідчує магнітофонна стенограма запису конференції. “З яких це пір і чого раптом українському народові випала така честь бути двомовною нацією, — обурювався оратор. — Я боюсь, що можна так далеко зайти в розумінні двомовності… Мені здається, що в теорії двомовної нації є елемент політичного підлабузництва, яке принижує націю”. Комуніст Шестопал також нагадав учасникам конференції, що українська мова в сім’ї понад кількох тисяч світових мов посідає 14 місце. І що великий український народ “…Не дасть на поталу будь-яким диким і не зрозумілим інтересам знищити чи ліквідувати, чи асимілювати українську мову…” А закінчив виступ словами з другого тому К. Маркса, що “Велике нам здається великим лишень тому, що ми стоїмо на колінах. Піднімемося”. Клопи системи Таке вільнолюбство викладача зарубіжної робітничої та комуністичної преси тодішня влада ще терпіла. Так терплять прирученого орла, що поглядає із клітки у височінь небесних просторів. Але в системі страху, ідеологічного холуйства, культу вождизму й, як наслідок, духовного виродження, тривалої терплячки не існує. Тим більше, що наступного року на святкуванні ювілею Василя Еллана-Блакитного в Київській філармонії знову гострослово “засвітився” публіцист Шестопал. Оцінюючи видатну постать українського журналіста, прозаїка й поета, критика, фейлетоніста й байкаря, редактора й видавця, мудрого політика й державного діяча, Матвій Михайлович порівняв його, редактора, з радянськими редакторами, прізвище яких пізнаєш на останній сторінці. “…Такі редактори, сідаючи за статтю, насамперед обкладаються зеленими словниками”. “Зелений” словник, виданий 1948 року, де слова й термінологія української мови калькувалися російською. Насамкінець прозвучав і шестопалівський акцент: “…Я не повірю тому, хто говорить про інтернаціоналізм, а свого народу цурається. Такі люди не здатні любити ні себе, ні інших. На жаль, серед нас є чимало українців, націо­нальна свідомість яких перебуває на рівні клопа”. У своєму щоденнику Шестопал напише: “Виступ супроводжувався палкими оплесками, ав кінці зал плескав так довго, що мені подумалось: завтра чекай неприємностей. Олесь Гончар захоплено допитувався голову Спілки журналістів Юхима Лазебника (головуючого на вечорі — прим. М. С.): “Де ти цього Шестопала відкопав?” У фойє мені вдячно тисли руку Микола Бажан, Агата Турчинська, Зінаїда Тулуб, Петро Іванов…” Наступного дня заввідділу науки ЦК КПУ Ю. Кондуфор звелів парткому університету розібратися, що там говорив Шестопал про клопа? Шашіль русифікації А в березні 1965 року всі ці нечувані для комуністичної влади “гріхи” зліпили до купи після бунтівних партійно-комсомольських зборів на ідеологічному факультеті, рішенням яких керівництву КДУ пропонувалося усунути від викладання кількох викладачів, які не несуть студентам належних професійних знань, а є прибічниками русифікації в своїх лекціях. Наприклад, Михайло Артинов окрім читання лекцій ще й редагував вишівську газету “За радянські кадри”. За протоколом парткому КДУ №8 від 10 лютого 1965 р. його усунуто з редакторства: “Надійшла заява від Артинова про звільнення від обов’язків редактора газети в зв’язку з тим, що він не знає української мови…” Керівництво вишу приписало організацію зборів члену партбюро факультету М. Шестопалу (до яких він не мав жодного стосунку) і відрахувало його з лав КПРС, позбавило викладацької кафедри із забороною працювати в університеті. Студенти стали на захист улюбленого викладача. В офіційній заяві 67 зі 125 журфаківців заявили, що коли доцента М. Шестопа-
Очевидець і літописець “Але ворогу ми не здались”. · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ли жах на енкаведистів, розстріляли їхній автомобіль, який прямував на облаву під! пільників УПА в с. Гермаківка, біля Крив! ченської школи. Донощиків (сексотів) і зрадників знищували. Здійснювалось інше активне протиборство владі, — розповів дослідник історії УПА Степан Іванович Яловега. — На моє серце в ці хвилини скрапують сльози, — не стримує емоцій 87!річна Бог! дана Петрівна Чубей. — Колись я працюва! ла екскурсоводом у Кривченській печері “Кришталева” і проживала по сусідству з Ганною Бездітною, син якої Іван та родич Дмитро Бугера загинули тут. Старенька часто ходила сюди молитися, але нікому не розповідала, боялася. Знаючи мої краєз! навчі інтереси, одного разу повела мене з собою і відкрила страшенну таємницю… “Колись, як Бог дасть жити, Даню, скажи, щоби люди поставили тут хрест… І щоб задзвонили дзвони в церквах, бо ЇМ дзвони не грали…”, — казала. Нині виконано її за! повіт… І дзвони зараз дзвонять в Іване! Пустому, Гермаківці, Кривчему … Заступник голови Борщівської РДА Микола Будзінський щиро дякує усім, хто наближав цю подію і хто був її учасником 20 серпня 2017!го… Стань побожно, вкраїнцю, І своїм молитовним привітом Наші душі зігрій. Ми не знали неслави(ганьби. З піднебесся зсилаєм Тобі золотим заповітом: Де б у світі не був, — Україноньку(Матір люби! — із уст ведучого Михайла Бегуша звучить друга строфа вірша, яким починалося дійство, і які написані біля входу в печеру… …Знову потужно воєдино зливаються і линуть у райські сади, де спочили навіки душі наших героїв!краян, аудіозапис і го! лос громади… Ще нам, браття!українці, усміхнеться доля!.. І віриться в ці слова, якщо поруч з ветеранами стоять у мазе! пинках, тримаючи без страху плакат з ог! ненним рядком із Декалогу українських націоналістів “Здобудеш Українську Дер! жаву — або згинеш в боротьбі за неї” іва! не!пустенські хлоп’ята, якщо так сонячно різнобарвно сяють на юних школярочках іна людях старшого віку невмирущі україн! ські вишиванки, а руки громади прагнуть продовжувати з допомогою влади, депута! тів різних рівнів на цьому місці опоряджу! вальні роботи щодо створення величавого, як висловився Нестор Мизак, Пантеону українських героїв, до якого приходитиме юнь і молодь, де відбуватимуться згодом конкурси, фестивалі патріотичної пісні, вишколи юних нащадків героїчної слави дідів і прадідів, туристично!спортивні зма! гання тощо… P. S. Коли учасники мітингу(реквієму повернулися додому в Кривче, Гермаківку, Іване(Пусте, не одного запитували одно( сельці: “Ти не знаєш, чого так довго били в дзвони коло церкви?”… Нині біля показника “Повстанський грот” зупиняються туристи, які їдуть на екскурсію до Кривченської печери “Кришта( лева”, спускаються до пам’ятного знака повстанцям УПА, низько схиляють голови і кладуть квіти. Нещодавно члени гуртка патріотичного виховання “Джура” Дзвинячської школи від( відали це святе місце і посадили на пагорбах барвінок та калину біля хреста і гроту.
Очевидець і літописець “Але ворогу ми не здались”. · S. 7Originalseite ↗

О Ойй,, уу ллііссіі ббіілляя ««ГГллииннккии»»… … Смолоскипи пам’яті (із записника журналіста)

Степан ТАТАРСЬКИЙ, член НСЖУ Світлини Володимира МОГИЛЮКА та Степана ОКОЦІМСЬКОГО Ідеєю відродити пам’ять про відважних лицарів Честі перейнялися гермаківські, іване!пустенські та кривченські нинішні патріоти, чиїх односельців підступно зни! щили ось тут, у цій тихій мальовничій міс! цині за Кривчем, в урочищі Дубина. У березні 1960 р. учасники тернопіль! ського клубу спелеологів “Поділля” у скла! ді керівника Володимира Радзієвського, Юзефа Зімельса, Володимира Карпенка, Павла Скороденя і Йосипа Лукашевича пі! дійшли до скель, на які їм вказали місцеві діти!пастухи біля с. Верхнє Кривче Бор! щівського р!ну. “Півдня ми, п’ятеро, роз! кидали завал, який, за словами пастухів, з’явився у результаті енкаведистського під! риву в 1945 р. І ось відкрився чорний отвір провалля. Біля входу лежав скелет. Тепер ми знаємо, що сталося 9 серпня 1945 р.”. Цього дня у глухому гроті заквартиру! вали боївкарі!упівці. 20 озброєних солда! тів, які прибули з сусіднього села Сапого! ва, оточили цей грот. На узвишші постави! ли три скоростріли, націлені на вхід, і на! казали виходити по одному. Хлопці мовча! ли. Облога тривала 2 доби. Енкаведисти розпалили вогонь біля входу в печеру, спо! діваючись димом викурити повстанців. Та марно. Тоді відправили лісника Михайла Бугеру із запискою з наказом здатися. Повстанці не відповідали. В ніч з 9 на 10 серпня обложені, вибравши момент, поча! ли прориватися з оточення з боєм. Несподівано для енкаведистів з грота вибігли четверо повстанців і розбіглися у різні боки. Першими вискочили Петро Олексин, псевдо “Тарас”, уродженець с. Гермаківка, і Петро Сарабун, псевдо “Ше! лест” з с. Сапогова, вони врятувались. Ін! ші два стрільці Дмитро Головатий, псевдо “Гала”, і Степан Чернецький, псевдо “Твердий”, впали від прицільних пострілів енкаведистів. Троє залишились у гроті й відмовились виходити. 10 серпня енкаве! дисти замінували грот і підірвали його. Прогримів потужний вибух. Під землею загинули Петро Матіїв, псевдо “Зубенко”, з с. Гермаківка, Іван Бездітний, псевдо “Соловій”, і Дмитро Бугера, псевдо “Не! доля”, — обидва з Верхнього Кривче. Але спелеологи знайшли тільки один скелет. Де ще двоє, невідомо. Вічна їм пам’ять!” Таку коротеньку інформацію подає у своїй книжці “Село — душа народу. Герма! ківка у пам’яті та ідентичності” україн! ський історик!дослідник Нестор Мизак, родом гермаківчанин, нині професор Чер! нівецького НАУ ім. Ю. Федьковича. Влас! не, з тієї скупої інформації усе й почало! ся… Десь наприкінці цьогорічного червня до Миколи Будзінського (заступника го! лови Борщівської РДА) зателефонували поважні земляки!кривчанці з Тернопіль! ського земляцтва у Києві щодо можливос! ті в рік УПА увічнення пам’яті земляків! героїв на місці трагедії 45!го… Той швидко “вийшов” на Нестора Мизака, який не за! барився з пошуком у геть зарослому терна! ми і бур’янами урочищі печери!криївки. Спершу розчистили хащі, дорогу… Ви! малювалася простора галявина з кількома гіпсовими скалами, в одній з яких навіки застигла трагедія… Обміркували деталь! ний план робіт. Протягом спекотного мі! сяця тут потрудилися “на ентузіазмі”, у царині духовній гермаківські та кривчен! ські трударі!хлібороби, зварювальних справ майстер Ярослав Саджинський (пам’ятний хрест і декоративна решітка — то справа його працьовитих рук), просто небайдужі патріоти — Василь Мизак, Ва! силь Маслій, Андрій Лесюк, Роман Оста! фіїв, Степан і Ярослав Гаврилюки, Ігор Синьків, Петро Філяк, Степан Нефедюк з Гермаківки, Іван Матіїв з Іване!Пустого, знавець розчищення підземель (то його батька, Петра Матіїва, навіки відрядили в небеса кати України). Окрема подяка грейдеристу Борщів! ського райавтодору Василеві Пастуху, а та! кож гермаківському бульдозеристу Ми! хайлу Пуляку, які виконали значний обсяг опоряджувальних робіт… У хід ішли бензопили, сокири, лопати, граблі, електроди, столярський реманент, мобільний електрогенератор… Щось — із дому, щось зі столярень гермаківських під! приємців Петра Філяка та Володимира Шупенюка — і вже на горбочку в затінку з’явився столик та дві лавочки, очищено від багаторічного хмизу пагорби, на скелях видовбані ніші для меморіальних табли! чок, обрізками деревини вимощено захис! ні загати на випадок природних зсувів лі! сового ґрунту, встановлено ювелірної ро! боти металевий хрест, меморіальні таблич! ки роботи сільського умільця виготовлен! ня надгробних знаків Ігоря Гривняка... А вечорами в сільському будинку куль! тури — репетиції чоловічого ансамблю патріотичної пісні… І настав той день… Неділя, 20 серпня. До галявини Пам’яті, до повстанського гроту хлинув потік транспорту з навко! лишніх сіл, Борщева, Заліщик, Тернополя, Києва… Потужно і велично звучить із колонок “Ще не вмерла…”, люд “наживо” підтри! мує гімн — і він злітає в синє!синє небо, до ЇХНІХ душ... Зупинись, українцю! Тут небо і зорі всміхнулись Нам востаннє в житті… Але ворогу ми не здались! Із нерівного бою кривавого Не повернулись — За свободу твою І за волю Вкраїни лягли, — такими словами автора цих рядків, що на! родились саме тут під час підготовчих ро! біт, ведучі Михайло Бегуш та Марія Гуска розпочинають незабутнє дійство, в якому, як у калиново!барвінкових вінках на голо! вах українських дівчаток (іване!пустен! ських школярок, що ніби з пісні “У полі могила…” приїхали сюди заквітчати її) пе! реплелися туга і біль, тиха сльоза на очах і щем у серці, маєво церковних хоругов і державних синьо!жовтих та червоно!чор! них стягів УПА, українські повстанські пісні в виконанні ансамблів патріотичної пісні Гермаківки “Йшли селом партиза! ни”, “Ой, у лісі, на полянці”, “Подай, дів! чино, руку на прощання”), Кривчего (“Край села стоїть хатина”, “Ой там за га! єм, за моргаєм”, “Ой, поле, ти поле”), Іва! не!Пустого (низка “іване!пустенських” пісень), і пристрасне полум’яне слово! спогад, слово!подяка, слово!настанова з уст ораторів… Духовні отці церковних греко!като! лицьких та православних громад Гермаків! ки, Кривчего, Борщева відправи! ли екуменічну панахиду, отець Володимир Качан (Кривче) ос! вятив хрест і надскельну меморі! альну табличку з фотообразами полеглих. Здіймається молитва до неба… Нестор Мизак виголошує по! лум’яне слово на славу героям! землякам і як заповіт нинішнім та завтрашнім поколінням україн! ців берегти у пам’яті тую славу… Далі біля мікрофона — кия! нин, автор книги “Кривче. Село на пагорбах історії”, активний член товариства “Просвіта” Сте! пан Яловега, відомий україн! ський багаторічний політв’язень, письменник і державно!громадський діяч Микола Горбаль, народний депутат Украї! ни Олег Барна, голова Тернопільської об! ласної ради Віктор Овчарук, заступник го! лови Борщівської районної ради Андрій Русенко, атовець, щира патріотка!україн! ка з Іване!Пустого, активістка національ! ного відродження краю від бурхливих кін! ця 80!х—початку 90!х років минулого сто! ліття Богдана Чубей, капітан Збройних Сил України гермаківчанин!атовець Лю! бомир Гуменюк. У кожного з них — своя історична пам’ять, свій біль і своя тривога за долю України, свої настанови підроста! ючому поколінню українців, у чиї руки пе! редають естафету боротьби, яка ще, на жаль, триває… Без сумніву, найцікавішою була інфор! мація про ТОЙ драматичний день!час, про трагедію біля “Глинки”, яка була далеко не єдиною в ланцюгу кривавого терору ста! лінсько!беріївських опричників на тере! нах Західної України (і не тільки). — Стрільці УПА розкидали по селах листівки, в яких закликали громадян не підкорятись більшовицько!московському режиму, зокрема, не вступати в колгоспи, не підписуватись на державну позику, не сплачувати податків за кожне дерево, кож! ну скотину, кожне яйце, не дозволяти вла! ді закривати церкви, зносити й розбивати кам’яні хрести; закликали вчителів, особ! ливо присланих східняків, не примушува! ти учнів записуватись у піонери та комсо! мол, виховувати їх у патріотичному націо! нальному дусі. Хлопці!повстанці наводи! Дорогою з Кривчего до Гермаківки на Борщівщині, де закінчується лісок Ходусів, увагу подорожніх віднедавна привертає вказівник “Пов" станський грот” — стрілка ліворуч вказує напрямок до лісу, точніше, до печери “Глинка” в урочищі Дубина, що стає дедалі відомішою зав" дяки ентузіастам"патріотам Гермаківки й Кривчего, котрі на початку липня цього року взялись до роботи над створенням меморіалу на місці героїчної загибелі односельців, які в кривавих сутичках із черво" нозоряними московськими окупантами виборювали незалежність Ук" раїни. 72 роки минуло від того спекотного серпня тривожного і драма" тичного 1945 року. 2017"й, проголошений роком УПА, посилив інте" рес краєзнавців, істориків, просто небайдужих поціновувачів історії рідної землі ентузіастів"патріотів до героїки тих земляків, що поклали в буремні 40"ві ХХ ст. свої молоді гарячі серця на вівтар України задля здо" буття свободи і волі прийдешнім поколінням українців.
“Славиться наша Україна гарними звичаями · та обрядами”. · 8 «Просвіта» сьогодні · S. 8Originalseite ↗

На пісенному ярмарку…

Михайлина БОДНАР, завідувачка відділу культурно-масової роботи Івано-Франківського ОО ВУТ “Просвіта”, організатор заходу Славиться наша Україна гарними звичаями та обрядами. Ось і просвітяни дали можливість познайомитися з однією з традицій нашої України. Це — осінній пісенний ярмарок. Він відбувався біля ОНД “Просвіта”. Чому саме осінній? Бо завжди праця українців супроводжувалася піснями. Особливо коли наставали осінні роботи. Люди організовували толоки, лущили квасолю й кукурудзу, при цьому співали пісні: і веселі, і сумні, і жартівливі, розповідали цікаві дотепні оповіді, сміховинки. Та коли врожай був у коморі, то збиралися на ярмарок продавати рештки своєї продукції, їдучи, співали. Так було і тут. Учасники театру-студії “Талант” Будинку дитячої та юнацької творчості з Долини, яких організувала Світлана Петрів у театралізованому дійстві, закликали всіх на ярмарок. Дуже колоритний був фольклорний гурт “Пшеничне перевесло” ОО “Жіноча громада”. З в’язанкою цибулі та часнику, бутлем вина в дерев’яному кошику, українським салом та піснями... Їдемо на ярмарок, На дорозі шарварок, Їдем, їдем торгувать Та й обнови купувать. Їдемо на ярмарок... А Надія Самборська вже “повернулася” з ярмарку й купила окуня. Про це співала і в своїй пісні “Ой я, молода, на базар ходила”. На пісенний ярмарок організувала своїх вихованців директорка дитячого садочка “Пізнайко” Ірина Стасюк. Численно прибули й учні музичної школи № 2 ім. В. Барвінського Ярослав Андрусяк, Нікіта Масник, Дарина Гричинюк та Вікторія Калабіжна (керівник — Н. Ковлева), яка, зокрема, співала про ярмарок у Рахові. Привів на осінній пісенний ярмарок своїх дівчат із вокального ансамблю “Квіти ромену” Орест Турок з піснею “Анничка”. Бідкалась там і солістка ОНД “Просвіта” Людмила Булієнко, що не має доброго чоловіка, виконавши жартівливу пісню “Маю, люди, чоловіка”. Дана та Діана Данилюки придбали собі на ярмарку новенькі черевички, про які й співали в пісні “Черевички”. Хвалились дівчата з дитячого юнацького клубу Міського центру дозвілля дітей за місцем проживання, що люблять Гриця: “Ой, мамо, люблю Гриця”. Колись займалась у Клубі обдарованих дітей обласної “Просвіти” Мар’яна Королюк. Тепер удосконалює своє мистецтво в Калуському коледжі культури. Тому не змогла оминути пісенний ярмарок. Тепло сприймали учасники пісенного ярмарку жіночий вокальний ансамбль з Тлумача “Чисті джерела”, який підготував пісні “По саду ходила, горішки збирала” й “Терлиця”. З цього району був і гарний просвітянський колектив “Берегиня” під керівництвом Оксани Трак, голови місцевого осередку “Просвіти”. Він давно створений і має неабиякі успіхи. Чи ви чули, що жінки вже й виводять на базар продавати своїх чоловіків? Отаке буває. Ось як співає у своїй пісні Руслана Денега: “Ой там на товчку, на базарі жінки чоловіків продавали”. Чоловічій громаді присвятила свою гумореску Віра Цвірлак з Радчі Тисьменицького району та фольклорний гурт “Ромашка” з Іваниківки Богородчанського району, який виконав пісню “Жив собі такий Іван”. Адже тепер здебільшого не те що три кути в хаті тримаються на жінці, а чотири. Чоловіки своїх жінок послали на заробітки за кордон, а самі потроху спиваються. Та є в нас справжні козаки, патріоти, є ким гордитися. Пісню “Козаки” виконав Микита Масник, про славних героїв співав Андрій Фуштей. Він випускник Івано-Франківської теологічної академії. Нещодавно повернувся з міста Лубни Полтавської області, де вчив дітей християнських цінностей. Незабаром після проголошення незалежної України у Добровлянах Калуського району зародився просвітянський осередок, а з ним і фольклорний гурт під однойменною назвою “Добровляни”. Відтоді й плекає рідну українську пісню. На ярмарку ці немолоді вже жінки виступили з піснями “Ой на горі два дубки”, “Шумить дуб зелений”, “У неділю сполудня”. До гурту завжди їх збирає просвітянка Марія Василів. Тепер на поїздку до обласного центру їх зорганізувала голова Калуського райміськоб’єднання “Просвіта” Леся Кирилович. Транспортом допоміг сільський голова Василь Кучерак. Іринку Шегеду слухали і в Києві, і в Одесі, і в Скадовську Херсонської області на відомих “Чорноморських іграх”, на Міжнародному фестивалі у Новояворівську Львівської області. На ярмарку теж дуже тепло її зустріли й підтримали молодий талант. Приємно, що не дають забути українську народну пісню в молодіжній вокальній формації “Ньюфранк”. Її керівник Ірина Микитюк старається подати її в сучасній обробці. Смішили на ярмарку присутніх і Поліна Дідух, яка знає понад тридцять гуморесок, і Станіслав Гринда. Не оминає просвітянських заходів народний вокальний ансамбль “Смерічка” і, зокрема, її керівник Леся Мельник. З чудовим тембром голосу, вона всім дарує радість. На ярмарку гостям припала до душі її пісня “На вулиці скрипка грає” та у виконанні “Смерічки” “Ой чорна я си чорна”. “Засіяли білі квіти осені, Уже верба схилила до сну, Але по стежці споминів і досі ми Шукаємо удвох свою весну”, — авторську пісню-спогад “Я твоя” виконала підприємець з Яремчі Марічка Івасишин. На ярмарок приїхали молодиці з села Забережжя Богородчанського району, від яких ми почули пісні “Стежина”, “Золоті крилечка”. З короваєм на рушнику Руслана Денега у своїй пісні “Ласкаво просимо” побажала всім доброго здоров’я, миру, добробуту й достатку в родинах, щоб просвітянська зоря світила й не згасала. За участь в осінньому просвітянському ярмарку подяки його учасникам вручив відповідальний секретар ОО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Михайло Січка. Подякували всім підприємцям і просто добрим людям, які ярмаркували в нас із продукцією: І. Заграновському, М. Ранюк, Д. Говері, Н. Синиці, З. Кияку, В. Романюку, обласній спілці краєзнавців (голова — М. Косило), Івано-Франківському коледжу ресторанного сервісу й туризму, його директору — В. Кузнєцовій, старшим майстрам виробничого навчання Р. Вдельник та О. Кваснюк, які частували присутніх чаєм, кавою, солодощами. Дякуємо й ОТБ “Галичина”, яке зафільмувало й записало цікаві моменти ярмарку. До 80-річчя від дня народження заслуженого працівника культури та відмінника освіти України, члена Національної всеукраїнської музичної спілки, талановитого харківського музикознавця Галини Смаглій (1937—2010). Пам’яті Галини Смаглій Тетяна ШЕРСТЮК, викладач Балаклійської дитячої музичної школи Двадцятип’ятирічною випускницею музикознавчого факультету Харківського інституту мистецтв ім. І. П. Котляревського 1962 року вона почала трудову діяльність у Харківському музичному училищі ім. Б. М. Лятошинського. Майже півстоліття Галина Артемівна віддала педагогічній праці в рідному училищі, де викладала сольфеджіо, теорію музики, гармонію, методику викладання музично-теоретичних дисциплін, була консультантом з педагогічної практики. Основною фундаментальною науково-методичною працею Г. А. Смаглій став підручник “Основи теорії музики”, створений у співавторстві з донькою, талановитим педагогом-теоретиком Л. В. Маловик, що пішла стежиною матері. Видані 1998 року “Основи теорії музики” стали першим в Україні підручником, в якому поєднались надбання сучасного теоретичного музикознавства і традиції, притаманні українському народному музичному мисленню. Також це перший підручник з теорії музики, основою якого стала українська народна та професійна музика. Не менш значущим у методичній діяльності Г. А. Смаглій стало створення підручника “Сольфеджіо” для учнів ДМШ та ДШЕВ. Оригінальне видання поєднує функції підручника, хрестоматії для сольфеджування та співів із текстом, а також нотного зошита для виконання завдань. Цей підручник дуже люблять не лише діти, а й викладачі, оскільки він відповідає програмним вимогам, написаний доступною й зрозумілою для дітей мовою, містить цікаві й різноманітні форми роботи й завдання, компактний і зручний у застосуванні. Музичний матеріал підручника різноманітний, проте його основа — українське національне мистецтво. Завдяки педагогічному таланту і професійності, поєднаним із професіоналізмом, Галина Артемівна виховала багато поколінь талановитих музикантів, співаків, педагогів. Психолог від природи, вона тонко відчувала всі нюанси характеру чи душевного стану кожного студента, могла впливати на формування творчої особистості, вносити позитив у серце кожного, хто з нею спілкувався. Мудрість і простота, високий професіоналізм і педагогічний талант, людяність і щирість — саме ці риси були властиві Галині Артемівні Смаглій, світла постать якої завжди буде дороговказною зіркою для багатьох педагогів-музикантів — цілителів дитячих душ і сердець.
«Просвіта» сьогодні · “Фестиваль об’єднав не тільки літераторів України, а й покоління”. · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

їжджає на навчання до Польщі та інших країн Європи; сьогодні історія України початку ХХ століття й надалі залишається для багатьох місцевих можновладців незручною, свідомо замовчується або ж перетворюється на казенну шароварщину, яка не несе жодного реального, змістовного навантаження; сучасному українському літературному процесу не вистачає доступності, живого спілкування письменників із читачами з маленьких українських міст, інвестицій у літературно-мистецькі дійства не лише всеукраїнського, а й регіонального формату. Тому відрадно, що Хмельницький — одне з небагатьох міст, де підтримується прагнення людини до високого слова та знання своєї історії. Свідчення цьому — матеріальна підтримка та участь у Фестивалі міського голови Олександра Симчишина, секретаря міської ради Михайла Кривака, начальника управління культури і туризму Артема Ромасюкова та багатьох працівників сфери культури Хмельницького. Заключний етап фестивалю, який вже позиціонується як всеукраїнський (підбиття підсумків, автограф-сесії, нагородження учасників) відбувся вже традиційно біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Незмінні патріотичні гасла “Слава Україні!”, “Вперед, Українці, вперед!”, “Слово єднає!” стали близькими і сягнули глибин душі кожного учасника літературно-мистецького дійства. Фестиваль ще раз визначив і підтвердив, наскільки важливою та вагомою для України і кожного українця є українська книга, прекрасна українська мова, якою ми, українці, лише зараз вчимось пишатись.
«Просвіта» сьогодні · “Фестиваль об’єднав не тільки літераторів України, а й покоління”. · S. 9Originalseite ↗

Свято українського слова

Хмельницьке ОО “Просвіти” спільно з Хмельницькою централізованою бібліотечною системою (директор – Тамара Козицька) ще 2015 року виступили з ініціативою проведення літературного фестивалю “Слово єднає!”. Задум підтримали управління культури м. Хмельницького та міська влада. Цьогоріч, у рамках проведення Дня міста, фестиваль відбувся втретє. У ньому взяли участь понад 50 місцевих письменників і літераторів, спеціальними гостями свята стали Василь Шкляр, Віталій і Дмитро Капранови, Марія Чумарна (Львів), Лора Підгірна (м. Кам’янець­Подільський), Наталка Михно (м. Теребовля, Тернопільська обл.), Ірина та Микола Сичови (м. Старобільськ, Луганська обл.), Григорій Половинко (м. Луганськ). Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ, голова Хмельницького ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заступник голови Оргкомітету фестивалю “Слово єднає!” Виставки книг, презентації поетичних і прозових збірок, зустрічі з авторами, майстер-класи для молодих літераторів і журналістів і літературний марафон — усе це відбувалося у різних локаціях міста: у бібліотеках Хмельницької ЦБС, монотеатрі “Кут”, Хмельницькому обласному літературному музеї, у сквері ім. Тараса Шевченка. Цьогорічним нововведенням був літературний міст “Прем’єра книги 2017” у формі Skype-марафону. Фестиваль дав поштовх для подальшого розвитку літературного процесу в районах і селах області. На творчій зустрічі “Літературні таланти Хмельниччини” керівники мистецьких осередків і спілок обговорили питання співпраці, поділилися досвідом творчої роботи, ближче познайомилися та виступили зі своїми творами. Серед них — члени творчого клубу “Ліра” з Кам’янця-Подільського (керівник — Неля Ліщинська), літературно-мистецького об’єднання ім. В. Бабляка “Сонях” з міста Дунаївці (керівник — Валентина Байталюк), Людмила Пшенична з Чорного Острова Хмельницького району. Фестиваль об’єднав не тільки літераторів України, а й покоління. Активними учасниками стають школярі та студенти. Окремий день так і називався “Молодий дебют”. До нас завітали молоді таланти з Вінниччини, Житомирщини, Київщини і, звичайно, з Хмельниччини. Особливо відзначилися літератори й театрали з поетичного клубу “Роса” та літературного театру “Глорія” Хмельницького національного університету (керівник — старший викладач Таїсія Коваль), які вже третій рік дивують усіх власними творами та емоційним, сучасним прочитанням Тараса Шевченка. Оригінальну експериментальну прозу глядачам прочитала переможець VII Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської і студентської молоді імені Тараса Шевченка Марія Клопотюк, яка у Каневі цьогоріч отримала нагороду. Надзвичайно цінною і цікавою у рамках літературного марафону була грандіозна для міста Хмельницького за своєю суттю подія — величезна прес-конференція з такими відомими авторами: українським письменником і політичним діячем Василем Шкляром, поетесою, прозаїком, драматургом, дослідницею української звичаєвої культури, автором багатьох книжок для дітей Марією Чумарною, поетом-романтиком, головою обласної “Просвіти”, доцентом Хмельницького національного університету Віталієм Міхалевським, письменницею, істориком та куратором авторського проекту “Літературний туризм” Лорою Підгірною, поетом і громадським діячем Миколою Сичовим і його дружиною Іриною, які приїхали у Хмельницький для участі в Літературному фестивалі з прифронтового Старобільська, українським письменником, художником і громадським діячем Григорієм Половинком, начальником управління культури та туризму Хмельницького міськвиконкому Артемом Ромасюковим. Зокрема Григорій Половинко наразі проживає на території окупованої Луганщини, недалеко від українського Щастя. Задля участі в Літературному фестивалі “Слово єднає-2017” цей героїчний та мужній 70-річний чоловік, який спілкується лише українською мовою, подолав усі труднощі та небезпеки, пов’язані з перетином блокпостів окупантів. Учасники прес-конференції відзначили гострий і постійний наступ русифікації, навіть останнім часом, під час війни на сході України. Прикро, що величезна кількість молодих українців ви-
«Просвіта» сьогодні · “Фестиваль об’єднав не тільки літераторів України, а й покоління”. · S. 9Originalseite ↗

З ініціативи «Просвіти» Полтавський обласний інтернат названо на честь Софії Русової

Полтавська обласна державна адміністрація та депутати обласної ради підтримали ініціативу Полтавського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства (ПОО ВУТ) “Просвіта” з увічнення у назві обласного інтернату № 2 I—III ступенів діячки доби Української революції 1917—1922 років, видатного українського педагога, прозаїка й літературознавця Софії Русової. Зокрема, сімнадцята сесія сьомого скликання схвалила рішення № 532 “Про перейменування Полтавської спеціалізованої школи-інтернату № 2 І—ІІІ ступенів Полтавської обласної ради”. “Ми переконані, що назва “імені Крупської” — діячки злочинної партії російських більшовиків, соратниці ката українського народу Владіміра Ульянова- Лєніна та ще й не де-небудь, а в навчальному закладі, була повним абсурдом. Тож Товариство “Просвіта” у рамках громадських ініціатив, що спрямовані на виконання декомунізаційних законів та Указу Президента “Про заходи з відзначення 100- річчя подій Української революції 1917–1921 років” зініціювало перейменування. Відтепер школа-інтернат №2 І—ІІІ ступенів Полтавської обласної ради гідно носитиме славне ім’я Софії Русової — видатного педагога, життя і діяльність котрої нерозривно пов’язана із Полтавою, активного діяча Української Революції 1917—21 років, сторіччя якої Україна відзначає цього року, автора низки педагогічних праць”, — наголосив автор ідеї, координатор громадського-волонтерського проекту “Декомунізація на Полтавщині”, перший заступник голови ПОО ВУТ “Просвіта” Олег Пустовгар. У “Просвіті” впевнені, що цей спільний крок громадськості і влади — гідний внесок у справу патріотичного виховання молоді. Незабаром просвітяни Полтави завітають до цього навчального закладу, аби прочитати лекцію та показати документальний фільм про Софію Русову. “Зробимо все, аби донести до викладачів і вихованців інтернату, загалом Полтавської громади той факт, що ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський уперше публічно промову “Самостійна Україна” виголосив саме в Полтаві — якраз у будинку подружжя українських патріотів Олександра та Софії Русових”, — зауважив Олег Пустовгар. Маніфест “Самостійна Україна” є знаковим, історичним, адже Микола Міхновський уперше в нашій історії ХХ століття заявив про потребу здобуття національної державності. Саме у будинку Русових названо головного ворога України — російський імперіалізм. Саме у полтавському будинку Русових Микола Міхновський закликав українців виборювати “одну, єдину, неподільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатських аж по Кавказькі”. Нагадаємо, що перший крок з увічнення Софії Русової у Полтаві зроблено завдяки декомунізації. На пропозицію Олега Пустовгара, а також депутата міської ради Юліана Матвійчука та голови Полтавського міського товариства “Просвіта” Тараса Пустовіта голова облдержадміністрації Валерій Головко перейменував провулок Бакинських комісарів на честь родини Русових. Окрім зміни назви, спеціалізована школа-інтернат № 2 змінила й статус. Відтепер це експериментальний заклад освіти регіонального рівня. Цей статус надано наказом ОДА “Про проведення дослідно-експериментальної роботи регіонального рівня “Соціалізація особистості в умовах інноваційного освітнього середовища”. Прес-центр Полтавського обласного товариства “Просвіта”
10 Погляд · “ОУН послідовно протистояла великопольському · й більшовицькому шовінізму”. · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

тейщині в приміщенні колишнього католицького монастиря картузіан. Формальним приводом такого рішення польського режиму вважають замах оунівця О. Мацейка на відповідального за пацифікацію міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького (12 червня 1934 р.), хоча основною підставою були потужні протести українців проти дискримінації українців, проти масових репресій на Волині й Галичині. В концтаборі поневірялися майбутні генерали УПА Д. Грицай та Р. Шухевич, активний оунівець Ю. Вассиян, письменники П. Балей, Р. Бжеський, Т. Бульба-Боровець, Б. Гошовський, В. Кархут, Б. Кравців, Я. Масляк, мемуарист С. Хрін. Уже на початку заснування тут перебувало двісті в’язнів, серед них 120 – оунівців, а також 40 членів КПЗУ й 40 членів крайньої польської партії ONR (Obóz Narodowo-Radukalny). Проте оби­- рався передусім етнічний критерій. Було чимало й білорусів. Крім засуджених, у “Березі Картузькій” опинялися в’язні, яких до трьох місяців тримали без суду лише на підставі адміністративного рішення поліції чи глави воєводства. Остаточний термін ув’язнення обирала адміністрація концтабору, в якому до 1938 р. перебувало до п’яти тисяч українців (за радянськими – 7 тисяч, за польськими – 800 осіб). Жорстке поводження з арештантами, приреченими на виживання, на постійні тортури, на знелюднення, стало нормою, означало загострення українсько-польської війни, що тривала впродовж міжвоєнного двадцятиліття. Вірш “Береза”, поема “Пісня з Берези”, повість “Береза” О. Гаврилюка, який двічі побував у цьому концтаборі, сприймаються звинувачувальним документом репресивного режиму Польщі, які спогади “Від церковного престолу до Берези за дроти” (1955) протоієрея С. Гаюка. Матеріали концтабірної сваволі подано у виданні “За тебе, Україно… З архівів в’язнів Береза Картузька (1934—1935) часів ІІ Речі Посполитої Польської” (2010). У ці драматичні часи формувалися такі резистентні постаті, як С. Бандера, який стрімко еволюціонував від пластуна й активного “просвітянина” до провідного оунівця. Його було заарештовано перед захистом диплому у львівській Високій політехнічній школі (1933), засуджено на гучному Варшавському процесі (1935) до смертної кари, заміненої “довічним ув’язненням”. Він потрапив у монастир Свенти Кжиж (Святий Хрест) біля Кельц, який поляки використали як тюрму, де з 1936 р. поневірялися керівники ОУН М. Лебедь, Я. Карпинець та ін. Варшава не приховувала наміру депортації українців з етнічних земель на підставі таємної, на щастя, не реалізованої постанови Ради Міністрів (1938), що спиралася на нову конституцію (2 квітня 1935), ухвалену маршалом Ю. Пілсудським. На її підставі він отримав необмежені диктаторські права. Тоді ж було розігнано сейм і сенат. Спроба прем’єра П. Славека й міністра внутрішніх справ М. Косцялковського нормалізувати польсько-українські відносини після смерті маршала зазнала провалу. Е. Ридз-Смігла — наступник Ю. Пілсудського провів нову пацифікацію на Волині. Далі буде.
10 Погляд · “ОУН послідовно протистояла великопольському · й більшовицькому шовінізму”. · S. 10Originalseite ↗

Дантові кола репресій України міжвоєнного двадцятиліття

Юрій КОВАЛІВ, доктор філологічних наук, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Продовження. Поч. у ч. 43 за 2017 р. Польща запровадила адміністративний “сокальський кордон” (від м. Сокаль), аби штучно відмежувати Галичину від Волині, Холмщини та інших українських земель, приречених на асиміляцію. Щоб переїхати з них до Львова або Тернополя, потрібно було отримати спеціальний дозвіл (що вдалося зробити волинським театральним трупам Ольги Міткевичевої й М. Орла-Степняка). У православних церквах Підляшшя й Холмщини проводилася примусова ревіндикація (повернення в католицтво), діяли так звані “крокуси”, які збиткувалися над православними селянами, змушуючи їх іти до костелу. Крім того після ратифікації польським сеймом сумнозвісного Ризького договору (15 квітня 1921) уряд Польщі, в якому перемагали шовіністичні погляди націонал-демократа Я. Дмовського – прихильника асиміляції українців та інших “неісторичних народів”, заборонив політичну діяльність українських емігрантів. Вояків УНР інтернували в табори, а державний центр УНР перейшов на нелегальне становище. Було ліквідовано українознавчі кафедри у Львівському університеті, сільськогосподарську академію на Волині. За дискримінаційної політики польського режиму, перейменування Львівського університету на Університет Яна Казимира (1919), що позбавило українців, на відміну від поляків, права працювати й навчатися в ньому, члени НТШ В. Щурат, І. Свєнціцький, І. Крип’якевич, Б. Барвінський, В. Гарасимчук, С. Баран ініціювали 1921 р. альтернативний польській освіті львівський Український таємний університет (УТУ), в якому вони викладали. І. Крип’якевич виконував обов’язки секретаря сенату університету. У розпал формування УТУ лідер студентської молоді С. Федак вчинив невдалий замах на Ю. Пілсудського та львівського воєводу К. Грабовського, що викликало хвилю репресій проти організаторів таємного навчального закладу, арешт його першого ректора В. Щурата. Попри це інавгурація відбулася в Народному домі (23 жовтня 1921 р.). Кураторія українських високих шкіл у Львові, сформована в лютому 1923 р., дбала про матеріальне забезпечення УТУ. Вона ж 1925 р. ухвалила рішення про припинення його діяльності, не пристала на пропозицію міністра освіти С. Грабовського створити університет “русинської народності”, зважаючи на антиукраїнську політику Польщі, переслідування студентів, матеріальну скруту та труднощі з працевлаштуванням випускників цього навчального закладу. Для українців будь-яка співпраця з колонізатором вважалася зрадою, за що поплатився життям кандидат до сейму поет- “молодомузівець” С. Твердохліб (1922). М. Яцків, ставши редактором газети “Рідний край” (з 1921), що визнавала польську окупацію українських земель, зазнав бойкоту літературної громадськості. Ситуація загострилася, тількино Польща проголосила санацію (лат. оздоровлення) після державного перевороту (1926), що означало ліквідацію ледве означених демократичних структур у Польщі, а для українців – ще більше обмеження в правах. Репресії мали на меті не лише приборкати ренесансне піднесення галичан і волинян, а й забезпечити полякам успіх на парламентських виборах, послабивши українські політичні сили. Хоча керівні посади й так обіймали поляки. Формальним приводом терору стали протести українців проти асиміляції й дискримінації українців Другою Річчю Посполитою, яка неодноразово порушувала волю Ліги Нації (14 травня 1923 р.), а перед черговими виборами таємно домовлялася про компроміс з українськими колаборантами на кшталт Української католицької народної партії чи Волинського українського об’єднання (ВУО), яке культивував Волинський воєвода Г. Юзефський – ревний прихильник “сокальського кордону”. Причиною репресій були також провокації СРСР, який підтримувавав комуністичні угруповання на кшталт КПЗУ, перекидав диверсійні групи для дестабілізації режиму Ю. Пілсудського. Українці, не втративши пасіонарних властивостей та чуття людської й національної гідності після поразки національно-визвольних змагань, обрали історично виправдане право на резистансний спротив. Дискримінаційна антиукраїнська політика Польщі висвітлена в португаломовному виданні “Злочин європейської цивілізації” П. Карманського. Поширилася започаткована Т. Шевченком, поглиблена І. Франком, П. Грабовським в’язнична поезія (І. Крушельницький, Б. Кравців, О. Гаврилюк, Ю. Косач, О. Бабій та ін.). Переслідувань зазнали Марко Черемшина, А. Чекмановський, М. Бажанський та ін. Руйнівні наслідки польської окупації Східної Галичини, що спостерігалися вже на початку 20-х років, розкриті в статтях “Без маски”, “Divide et impera”, “Ride Bajazzo”, “Бережімся” Б. Лепкого, за словами якого відроджена Річ Посполита стала “найбільшою в Європі тюрмою народів” (“Сівачі бурі”). Автор вважав головною небезпекою тотальну полонізацію українського мовного й культурного простору, якій має протистояти “розбуджений лицарський націоналізм” українців (“Креси”). Вони обрали історично виправдане право на резистансний спротив. Ще у 1920 р. колишні січові стрільці (переважно вояки IV Равської бригади) заснували у Празі очолену полковником Є. Коновальцем нелегальну Українську військову організацію (УВО), яка протидіяла колонізаторам, передусім на Східногалицьких землях, еволюціонувала від революційновійськового етапу до революційно-політичного. Вона видавала журнал “Сурма”, спонсорувала видавництво “Червона калина”, сприяла відновленню “Літературно-наукового вісника”, співдіяла з подєбрадською Леґією українських націоналістів, влаштовувала дошкульні акти спротиву польським шовіністам. За умов санації УВО потребувала реорганізації, тому, об’єднавшись на Віденському конгресі (28 січня–2 лютого 1929 р.) з радикальними молодіжними формаціями (Група націоналістичної молоді в Празі, Леґія українських націоналістів в Подєбрадах, Союз української націоналістичної молоді), на підставі рішень берлінської Першої конференції українських націоналістів (1927) ініціювала створення Організації українських націоналістів (ОУН), покликаної консолідувати сили на боротьбу передусім проти шовіністичної політики Польщі. ОУН, породжена дискримінаційною політикою Другої Речі Посполитої, була єдиною силою в період міжвоєнного двадцятиліття, здатною захищати інтереси колонізованих українців, відкинула практику співпраці з окупаційним урядом, на відміну від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), Української соціал-демократичної партії (УСДП), Української радикальної партії (УРП), Волинського українського об’єднання (ВУО), не кажучи про КПЗУ – сателіта КП(б)У й ВКП(б). Спираючись на концепцію інтегрального націоналізму Д. Донцова й “перманентної революції”, вона сповідувала культ сили, властивий багатьом тогочасним європейським країнам, мала свій ідеологічний центр – ПУН (Політична рада) на чолі з Є. Коновальцем, найвищий орган – Конгрес українських націоналістів, або Великий Збір. Невдовзі її осередки виникли в Європі й Америці. Польський режим маршала Ю. Пілсудського відповів на резистансний рух українства пацифікацією (pacificatio – лат. умиротворення), запровадженою восени (від 16 вересня до кінця листопада) 1930 р. маршалом Ю. Пілсудським та міністром внутрішніх справ Ф. Славоєм-Складовським, супроводжувався арештами громадських і політичних діячів, зокрема голови УНДО Д. Левицького та секретаря Л. Макарушка, 21-го українського посла і трьох сенаторів, оунівців (серед них поета Б. Кравцева), вбивствами (у Бібрках було позбавлено життя крайового провідника ОУН і команданта УВО Ю. Головінського; помер від тортур провідник ОУН С. Охрімович), наругою над цвинтарем Українських січових стрільців, портретами Т. Шевченка й І. Франка. Було ліквідовано “Пласт” (на Волині – 1928, на Галичині – 1930 р.), “Січ” (ще 1924 р.), “Сокіл”, філії “Просвіти” й українські школи, проведено 5 195 каральних акцій в 15-ти повітах. Заходи “умиротворення” свідчили воєнний характер антиукраїнської кампанії: до 1934 р. існували так звані “наглі суди” (військово-польові суди). Того ж року маршал Ю. Пілсудський підписав угоду з А. Гітлером, Друга Річ Посполита стала апологетом фашизму. Пацифікація викликала міжнародний резонанс. Так, у польській амбасаді в Лондоні письменник Ю. Липа (медик-стажер), потрапивши на лекцію підполковника М. Сєверського, спростував його твердження про відсутність дискримінації національних меншин, зокрема українців у Другій Речі Посполитій. Виступ коштував Ю. Липі позбавлення права на стажування. Спроби поміркованих польських політиків С. Стемповського, Л. Василевського, Т. Голувка, П. Буніна-Борковського налагодити польсько-українське порозуміння не мали успіху, як і запобігання перед Варшавою станиславивського єпископа УГКЦ о. Григорія Хомишина, який протистояв митрополиту Андрею Шептицькому, І. Кедрина-Рудницького – представника УНДО й Української парламентської репрезентації в польському сеймі, В. Мудрого – віце-спікера цього сейму, член предидії УНДО та ін. Рада Ліги створила комітет на чолі з А. Гендерсеном для вивчення ситуації на західноукраїнських землях, а в січні 1932 р. було винесено спеціальне рішення, яке в лояльній формі засуджувало ксенофобську політику Варшави. Воно не зупинило дискримінаційну політику Другої Речі Посполитої. Заклики УНДО про “нормалізацію” українськопольських стосунків, проголошені в резолюції V народного з’їзду (1938), як завжди, були проігноровані, як і посилання посла у сеймі В. Целевича про колонізацію українських земель, їх штучний адміністративний поділ. ОУН послідовно протистояла великопольському й більшовицькому шовінізму. Активну участь в її діяльності брали письменники. Так, поет Б. Кравців – голова Союзу української націоналістичної молоді та перший провідник Крайової екзекутиви ОУН у західноукраїнських землях – організував у листопаді 1928 р., в день проголошення ЗУНР, антипольську демонстрацію, через рік – акцію протесту біля радянського консульства проти сфабрикованого процесу СВУ. Під час голодомору в УСРР провід ОУН на червневій конференції ухвалив рішення здійснити атентат (нім. Attentat — замах на вбивство) в консульстві СРСР (Львів), виконавець якого мав добровільно здатися польській поліції, аби на судовому процесі довести мотиви своїх дій та факт етноциду в Україні. Ним судилося бути М. Лемику. Його героїчний вчинок правив за приклад національно свідомій молоді, позначився на ліриці оунівців Олени Теліги й О. Ольжича. На героїчні вчинки оунівців, що були акцією самозахисту, репресивний режим Польщі відповів жорстокими каральними санкціями – створенням для “перевиховання” переважно “небезпечних українців” на підставі розпорядження президента Польщі І. Мосцицького (17 червня 1934 р.) концентраційного табору в Березі-Картузькій (нині – м. Береза в Білорусі) на Берес-
Автор розповідає “Молодь цікавиться літературним життям”. · S. 11Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

тендувати на першість той, якого ще не! має. Має він бути у столиці України. І мріє про нього Дмитро Васильович Павличко. Отже, читав студентам вірші. Відпові! дав на запитання. Модерувала зустріч кан! дидат наук Галина Волощук. Деякі студен! ти читали мої вірші. Були ще й з інших навчальних закладів. Один із організаторів моїх зустрічей у Коломиї — Василь Глаголюк, очільник місцевої “Просвіти”. Я глибоко йому вдячний за підтримку. Василь Петрович виступав на моїх зустрічах і в Коломиї, і в Івано!Франківську. Він і його син Олексій допомогли мені видати попередню книж! ку “Вздовж дарованих Божих днів”. Цікаві запитання ставили студенти: су! часна українська література, її виразні представники, джерела творчості. Мудрі запитання озвучували завкафедри Михай! ло Ковальчук і кандидат наук, письменник Микола Васильчук. Молодь цікавиться лі! тературним життям, — дійшов я такого висновку. А ще давав інтерв’ю для місцевого те! лебачення. Пізніше — презентація у районній біблі! отеці. Постаралися її працівники. Окрім постійних читачів прийшла студентська мо! лодь — переважно хлопці з технічного ко! леджу. Слухали уважно. Завітав сюди й Ігор Довганюк, колишній директор цього нав! чального закладу. А ще — голова міста у се! редині 90!х. Ігор Дмитрович — людина ви! сокої культури, добре володіє французькою. Працював у посольствах України за кордо! ном. Добре виступив. Підтримав мене. На запитання ведучої, що би я побажав присутній молоді, відповів так: “Попри всю зайнятість відвідуйте бібліотеки. Чи! тайте книжки. Зосереджуйтесь над ними у читальній залі. Це особливе сприйняття. Відключайте на той час свої ґаджети. Пам’ятайте, що бібліотеки — це справжнє вогнище освіти і культури. У розвинених країнах до них особливо поважне ставлен! ня. Наш земляк із Долини Омелян Анто! нович, який більшу частину свого життя прожив у Сполучених Штатах, заробив у нафтовому бізнесі великі гроші, чимало пожертвував на українські справи у нашій країні. Наприклад, на ремонт, закупівлю меблів, комп’ютерного обладнання тощо Львівської наукової бібліотеки імені Васи! ля Стефаника він пожертвував два мільйо! ни американських доларів. Зараз у цю біб! ліотеку приємно зайти, хочеться бути її читачем”. Наступного дня — Івано!Франківськ. Презентація у будинку “Просвіти”. До сво! їх по своє. І хоч людей було небагато, та, як на мене, все відбулося дуже пристойно. Модерувала зустріч Ольга Бреславська. Виступили Євген Баран, Дмитро Захарук, Степан Волковецький, Василь Бабій, Ва! силь Глаголюк, моя землячка з рідного села Ярослава Василишин, поетеса, науковець, викладач Прикарпатського університету. Сюрпризом для мене були її спогади про те, як моя мама приходила до її матері, як вони спілкувалися, про що говорили під ритмічні звуки швейної машинки. Перед очима — село тодішнє і село сьо! годнішнє. Чи щось змінилося? Думаю, що так. Люди змінилися. Мої ровесники нага! дали мені наших батьків. Чи є якась від! мінність між поколіннями? Є. Нинішнє набагато вільніше, розкутіше. Таке треба цінувати. Хоча поєднують ті ж проблеми у матеріальній сфері. Та хочеться людям слова. Звичайного поетичного слова. Були потім добрі відлуння, відголоски. А на завершення вірш про зустріч з однок! ласниками у рідній домівці. Зустрітися із друзями дитинства У рідній хаті... Четверо нас тут Однолітків, правдиво бадьористих. Й невимушено спогади пливуть. За спинами пала вогонь у грубці. Ми сміємося так, немов колись. Під хатою вмостилися на купці Якісь химери і не йдуть у ліс, А заглядають в шибки обережно, Як ті цікаві в час гучних весіль... Пішли вже гості. На душі бентежно. Пішли Мирось і Валя, і Василь...
Автор розповідає “Молодь цікавиться літературним життям”. · S. 11Originalseite ↗

На рідній землі

На Івано"Франківщині відбулися зустрічі з письменником, директором ВЦ “Просвіта”, членом Центрального правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, лауреатом восьми літератур" них премій Василем Клічаком. Василь Клічак презентував нову ювілейну поетичну збірку “Копана гора”. Письменник — уродженець села Рудники Сня" тинського району, доцент кафедри видавничої справи та ре" дагування Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, автор поетичних збірок “Дощовий годинник” (1989), “Пелена” (2003), “Вздовж дарованих Божих днів” (2015). Презентація у Коломиї. Модерує Г. Волощук Василь КЛІЧАК, Рудники—Снятин—Коломия—Івано! Франківськ На початку жовтня здійснив турне рідними місцями. Презентував свою юві! лейну книжку “Копана гора”. Рік юві! лейний. Книжка також. Почав із рідного села Рудники, що в Снятинському райо! ні. Прийшло зо два десятки людей. Нор! мально! Просив, щоб прийшли ті, кому цікаво. За тиждень до дійства телефону! вав голові сільради, хотів довідатися, як іде підготовка. У відповідь почув: “Йоси! повичу, зараз я не можу говорити — сіда! ємо за стіл. Син приїхав з фронту. Краще завтра”. По!чоловічому стримано, ску! по. У людей важлива подія. Велика ра! дість. Вона передалась мені. Написав вірш. Читав його на зустрічі з односель! цями. Схвильований голова не прихову! вав сліз. — Приїхав син до мене з фронту, — це відповідь на мій дзвінок. Не із Варшави чи Торонто… З Донбасу, де щоденний шок. То вимовив односельчанин. І радість, стримувана десь, на мене хлюпнула неждано, я й перейнявсь тоді увесь тим чоловічим тихим стримом. А що за ним? За ним — таке: Уся історія незрима, в якій близьке усе людське. Сприймаєш глибину трагедій. І бачиш чорні ті літа, що наче на велосипеді промчали, як ріка крута. Згадаєш цвинтар біля поля, батьків могили на вітрах. І бюст Абрам’юка Миколи, а також Ігора Сахра. Їх привезли колись із війська — як “дідівщини” злої жертв. Така вже доля українська, яку неначе звір роздер. Тому цю радість розумію. І я ділю її навпіл. І так, як батько, мрію, мрію, щоб син між чорноземних піль не рив окопи, не вдивлявся У ті ворожі блокпости. І щоб туди не повертався, а йшов туди, де має йти. Щоб заростали ті окопи пахучим зіллям степовим і бігли коні там галопом, і вився в небо мирний дим… Отже, виступив перед людьми. При! йшли мої однокласники. Не всі, звичайно. Шестеро. Сприйняв їх як родичів. Вось! мирічку закінчували десь три десятки. За! раз школа середня. У випускному одинад! цятому класі всього один учень. Та одно! сельці не втрачають оптимізму, кажуть, що в молодших класах учнів набагато більше. Отже, комплект буде. Читав вірші. Читав бага! то. Щось розказував. Слуха! ли уважно. Потім сказали мені, що на слух поезія сприймається набагато кра! ще. Була моя вчителька Олена Василівна. Їй уже 88. Дай Боже їй здоров’я. Вчительці я присвятив вірш “Слово” (є в книжці). Був колишній сусід, різьбяр по дереву. Пам’ятаю, в дитинстві заходив до нього і надовго прикипав пог! лядом до його роботи. Неповторний запах дерева, стружки. Прийшов. Запрошував до себе подивитися його вироби. Наступного разу — пообіцяв я. Багатьом розіслав книжки поштою. Декому подарував на зустрічі. Після дружньої вечері поїхали до моєї рідної хати. Мої однокласники. Зі мною четверо. А ще чоловік, на рік від нас старший. На мій мобільний він нас заз! нимкував. Радісних, щасливих. На цей знімок було багато вподобайок у соціаль! ній мережі “Фейсбук”. Коментарі написа! ли переважно ті, хто зараз за межами Укра! їни. Із Канади, Америки, Іспанії, Португа! лії, Чехії. Зворушило їх це фото. А ви дума! ли! — хочеться їм відповісти! Після рідного села — Снятин. Презен! тація у районній бібліотеці. Три години минуло як одна хвилина. Читав вірші. Слухав людей. Вони говорили щиро. Ат! мосфера була добра, сповнена теплоти і прихильності. Дякую Мирославу Попадю! ку, Іванці Стеф’юк, Іванові Грекуляку, Во! лодимиру Карому, Володимиру Чипизі, Василеві Харитону, Іванові Андрушку та багатьом іншим за добрі й теплі слова. Учні Балада Мирославу Попадюку Удень вони ховались у лісах, а вечорами по гірських стежках, відомим тільки їм, ішли в село, що тихо й насторожено жило. Було їх двоє. До одної хати спрямовували зір молодцюватий. Заходили повільно й обережно. І бачимо картину ту бентежну. За стіл сідають і виймають з пазух папір ще й олівці так якось сором’язно. І підсіда до них ґазда(учитель — і почина при каганці їх вчити. Такі ще юні. У тривожнім світі їм праглося звичайної освіти. І бачимо, як кожен з них сидить. І вогник ледве(ледве миготить. І тінями на стінах мерехтять рука й об стіл опертий автомат. І бачимо іще, що без принуки їх заохочує учитель до науки. — Учіться, хлопці! — Чується крізь ніч. Вони ідуть новим вітрам навстріч, наснажені учителем достоту. Таку ще й уночі він мав роботу. І довго б ще тривало навчання. Але якось після одного дня чекав їх знов. А їх все не було. І здогадом всю душу обпекло. Загинули? Потрапили в полон? Нема все їх. Нема. Утратив сон. Інтуїтивно відчував — прийдуть ті, що погибель і біду несуть. І під час чергової із облав ув’язненим очікувано став. І присуд був йому аж двадцять п’ять. Відсидів десять. І вернувсь назад. І дивиться, і заглядає в ліс. А той шумить, як і шумів колись. Все виглядає — може, ще прийдуть ті хлопчаки, що світло бережуть, яким тоді світилась його хата. Й немов мені в тій ролі побувати судилося. Стою біля воріт, з яких для мене починався світ. І виглядаю тих учеників, яким так бракувало вчителів. І бачу їх, що йдуть вітрам навстріч. — Учіться, хлопці! — Чується крізь ніч. Після Снятина — Коломия. Тут відбув! ся Книжковий фестиваль. Була чудова по! года. Кілька видавництв на столиках роз! горнули свою продукцію. Сцена. Ведучі. Офіціоз. Пафосні промови. Театралізовані виступи школярів, студентів. А поруч — столики із книжками. А зі сцени: “Наш фестиваль згодом стане альтернативою Львівського Форуму”. Наївно. Хоча… Все може бути. Якщо він, наприклад, матиме своє обличчя. Не перетвориться на звичайний базар. Не втомлюватиме надмірною ряснотою захо! дів. Коломия була колись центром дру! карства. І у культурному українському просторі в Галичині вона була другою піс! ля Львова. На гадку приходять яскраві епі! Презентація у Снятині. З І. Грекуляком, І. Стеф’юк, Р. Киреєвою зоди з чудового роману “Сестри Річин! ські” Ірини Вільде. Того ж дня у міській бібліотеці відбувся круглий стіл на тему сучасного книгови! дання. Виступи різнилися і підходами, і баченням проблеми. Більшість схилялася до думки про перспективи книжкового фестивалю. Дай Боже! І одразу після круглого столу — моя презентація. Проходила вона недовго. Сподобався виступ Анатолія Осадчого, який зачитав мій вірш у своєму перекладі німецькою мовою. Наступного дня — презентація у Коло! мийському навчально!науковому інститу! ті Прикарпатського університету ім. Васи! ля Стефаника. Молоді викладачі. Деякі вже мають кандидатський ступінь. І сту! дентів — повна зала. Люблю такі аудиторії. Зі студентами спілкуватися — велике задо! волення. Прийшли ще й друзі — письмен! ники Василь Рябий, Василь Андрушко. Останній, до речі, відомий скульптор. Він автор чудового пам’ятника Іванові Фран! кові у Коломиї. Як на мене, то це найкра! щий з усіх, які є у світі. Хіба що може пре!
Читацьке віче · “Поезія — невіддільна частка світу, водночас вона самодостатня і самоцінна”. · S. 12Originalseite ↗

Щоденник спротиву

Петро БІЛОУС, доктор філологічних наук Маючи такі переконання, я з певною засторогою взявся читати щойно видану книжку “Двовій! на” Михайла Пасічника (Жито! мир, ФОП “Євенок О. О.”, 2017), цього тонкого і вправного у сло! весному мистецтві поета. Засто! рога була вмотивована тим, про що я прочитав із перших рядків: ці вірші — рефлексії, пов’язані з війною, яку вже більше трьох ро! ків Росія веде проти України. От! же, наяву — політичний, соціо! логічний, історико!національ! ний аспект книги. Вчитуючись у схвильовані, рвучкі, пронизані болем і спра! гою історичної справедливості рядки, переконувався в тому, що і для такої віршотворчості є час, актуальна перспектива. Пригаду! валися сатирично загострені, розкуті, насичені гнівом до соці! альної і національної кривди тво! ри Тараса Шевченка, філософ! ські роздуми про долю свого на! роду в поемах і віршах Івана Франка, потрясаючі глибинним осмисленням самотньої людини у спотвореному радянському со! ціумі поетичні спалахи Василя Стуса. Стало зрозуміло, чому Михайло Пасічник взявся за важ! ливу сьогодні тему, присвятивши цьому цикл творів, які і склали його унікальну в сучасній україн! ській поезії книжку. Здогадуюсь, що про події російсько!україн! ської війни ще напишуть художні твори, але унікальність цього ви! дання у тому, що воно створене по свіжих слідах пролитої крові, нещадних смертей, нищівних руйнувань і пожеж, плачів мате! рів і дружин та мовчазної скорбо! ти дітей, які втратили своїх моло! дих батьків. Ці твори існують сьо! годні у просторі війни — не так у скаламученому вибухами і пос! трілами просторі, як в обширі людського духу, який сколихнуло вперше після того, як на україн! ській землі закінчилася Друга сві! това війна. У книжці — вірші громадяни! на України, громадянина у най! вищому моральному та суспіль! ному сенсі. Вийшовши з есересе! рівської пустелі, автор засвідчив, що він завжди був патріотом рід! ної землі. А тепер, коли над нею нависла реальна загроза, коли її незалежність муляє одвічно агре! сивній, віроломній, нахабній на! ції, автор чітко окреслив свої прі! оритети: Поки я ріднокраєм живу й ним горджуся, Поки верби й тополі у долі шумлять, — Я ніколи в житті не впаду, не спіткнуся… Як думаючий громадянин, поет розвінчує міф ще радян! ських часів про “братній народ”, “споконвічну дружбу України з Росією”. У віршах “Нам їх не збагнути”, “Розуміти історію”, “Абсурд російської сакральності” та ін. розкривається історична й етнічна суть наших північних су! сідів, яка не збігається з етнічною та історичною суттю українців, бо це два різні народи, хоч досі очільники Росії тупо твердять, що ми “один народ” (“Ви — руй! нівники, а зодчі — ми”, принци! пово стверджує Михайло Пасіч! ник). Ця теза їм потрібна для виправдання нахабної агресії, яку представлено як історичну заслу! гу Путіна, тому поет увиразнює думку про те, що хоч у Росії є тве! резі люди, але їх небагато, а ос! новна маса — від Курська до Вла! дивостока — шаліє від злочинів свого президента, який би мав не на чужу країну нападати, а вирі! шувати внутрішні проблеми своєї країни, що сплелися у тугий ву! зол соціальних проблем. Тож отой відомий вислів, який засвої! ли ще радянські школярі, — “умом Россию не понять” — мо! же викликати тільки співчуття: хто ж зрозуміє божевільного, за! зомбованого, закомплексованого сусіда… То там, то тут у книжці зрина! ють історичні акценти, які рані! ше замовчувалися і тепер затира! ються у московській державі: Московія — не спадкоємець Ки! ївської Русі, хоч і вкрала собі наз! ву від давньої України; москови! ти — не слов’янського роду, а спадкоємці кочових племен, під! дані Золотої орди, у якої й перей! няли повадки степового звіра — нападати, паплюжити, відбирати чуже, а потім ще й лицемірно зображати, що вони виконують визвольну місію. Автор їм радить: “Шукай не в сусідів фашистів — фашистів шукай у Москві”. Звичайно, зривання масок — не поетичне заняття, але в цьому разі Слово виконує важливу фун! кцію очищення, передусім свідо! мості українців, декотрі з яких і досі вірують у дружбу народів, а схід України з часів встановлення тут радянської влади свідомо (на рівні державної політики) був ін! фікований страшною хворобою — русифікацією. Тому невитрав! ними виявилися рецидиви сов! кової психології, про що пише Михайло Пасічник, але залишає простір для мислення читача, який самостійно може прийти до висновку, у чому причина війни на сході України, чому анексова! но Крим. Бо Московія 370 років збиткувалася з українських зе! мель, які були її колонією, напло! дила малоросів, для яких точно підходить Шевченкова характе! ристика: “За шмат гнилої ковба! си у вас хоч матір попроси, то од! дасте…”. Оце непокоїть поета, оце йо! му болить, хоч він розуміє, що численні звернення до кровожер! ливого Путіна, “шкапи” Лаврова, “діячів культури” московського штибу, які виправдовують напад на Україну, захоплюються своїм ліліпутним кумиром — ці звер! нення навряд чи до них дійдуть, як і загалом чи дійде до них, що вони є міжнародними злочинця! ми або співучасниками злочину. Михайло Пасічник бачить перед своїм духовним зором насампе! ред земляків, українських воїнів, “кіборгів”, волонтерів, які взяли на себе ношу, яку мала б держава осилити. Він скромно мовчить про те, що однією з причин ни! нішньої трагедії є слабка україн! ська влада, хоч між рядками його віршів це прочитується. В усі ро! ки задекларованої незалежності скоробагатьки і нечисті на руку можновладці не тільки грабували Україну, обдирали народ, а й доз! воляли далі господарювати мос! ковським імперіалістам, підсад! жували їх на керівні крісла, а во! ни своє чинили — як би ту Украї! ну повалити на догоду Москві. Поезія у книзі Михайла Па! січника — сувора і нещадна до ворогів. Не до сентиментів і ліри! ки. Тема вимагає гострого, влуч! ного, сатиричного, публіцистич! ного слова. Поет і сам, мабуть, розуміє, що мимоволі поступився притаманній для себе ліричній, гармонійній тональності — під тиском публіцистики. До речі сказати, це не новина у творчій палітрі автора, адже майже в кож! ній своїй поетичній збірці він від! давав на суд читачів публіцистич! но наснажені вірші, навіть його Я прихильник “чистої поезії”, тобто такої, яка спира" ється передусім на духовні імпульси та обирає своїм об’єктом образне слово, оригінальне поєднання образів, здатних вразити мої естетичні почуття вираженим нас" троєм, цікавою думкою, гармонійним ладом, здивувати Словом. У давнину, судячи з теоретичних роздумів про мистец" тво слова, об’єктом поезії мали бути речі виняткові й при" ємні. Відтак їх поетичне омовлення повинно було б викли" кати особливі, приємні враження у тих, хто чув або читав поетичні рядки. З часом тематичний обшир поезії нескін" ченно зріс. Набуло ваги те, чи зуміє поет побачити об’єкт своєї творчої уваги в незвичайному ракурсі, відкрити йо" го насамперед для себе і для своїх читачів. Вважаю, що поезія — невіддільна частка світу, природи, людського духу, культури, водночас вона самодостатня і самоцінна, їй чужа кон’юнктура і якийсь “інтерес”. Поезія не має жодної практичної мети і користі. Поетичний твір пишеть" ся не обов’язково для чогось: він з’являється здебільшо" го тому що.
Читацьке віче · “Поезія — невіддільна частка світу, водночас вона самодостатня і самоцінна”. · S. 12Originalseite ↗

Претенденти на Симоненківську премію 2017 року

15 жовтня 2017 року закін! чився період висунення претен! дентів на здобуття Всеукраїн! ської літературної премії ім. Ва! силя Симоненка, встановленої Черкаською обласною радою та Черкаською облдержадмініс! трацією за підтримки Націо! нальної спілки письменників України, Всеукраїнського това! риства “Просвіта” ім. Т.Г. Шев! ченка та Ліги українських меце! натів з метою вшанування пам’яті поета!гуманіста Василя Симоненка, популяризації його імені й творчості, для заохочен! ня професійних і непрофесій! них літераторів до творчих по! шуків у галузі літератури, до на! писання високохудожніх літе! ратурних творів громадянського звучання, спрямованих на по! будову незалежної демократич! ної України. Конкурсна комісія розгля! нула подані твори й допустила до участі в конкурсі таких авто! рів: У номінації “За кращу першу поетичну збірку” 1. Бика Олексія (м. Полтава) за збірку поезій “Вірші на руці”. Висунуто Полтавською облас! ною організацією Національної спілки письменників України. 2. Гладун Дарину (м. Київ) за збірку поезій “Рубати дерево”. Висунуто видавництвом “Смо! лоскип”. 3. Єфіменко Оксану (м. Хар! ків) за збірку поезій “На нову ніч”. Висунуто видавництвом “Смолоскип”. 4. Лесечка Василя (с. Вергу! ни, Черкаська обл.) за збірку віршів “Струни моєї душі”. Ви! сунуто колективом Вергунів! ської ЗОШ І—ІІІ ступенів Чер! каського р!ну Черкаської обл. 5. Мацикура Володимира (м. Тернопіль) за збірку поезій “Босоніж з небом”. Висунуто управлінням культури і мис! тецтв Тернопільської міської ради. 6. Мимрука Олександра (м. Київ) за збірку поезій “Цук! ровик”. Висунуто видавниц! твом “Смолоскип”. 7. Туменко Павліну (м. Мелі! тополь Запорізької обл.) за збір! ку віршів “Дотик”. Висунуто Міжнародною літературно! мистецькою академією України (м. Чернігів). 8. Шевдиногу Маргариту (с. Кривчик Хмельницької обл.) за збірку віршів “Повертайся”. Висунуто Хмельницькою об9 ласною організацією “Україн9 ський клуб”. У номінації “За кращий художній твір” 1. Артазея Івана (м. Київ) за книгу “Повне зібрання творів” (чотири романи). Висунуто ви! давництвом “Український письменник”. 2. Бутенка Євгена (Полтав! щина) за художньо!історичний роман “Римов — тисячолітня загадка”. Висунуто Чорнобаїв! ською районною централізова! ною бібліотечною системою. 3. Гризуна Анатолія (м. Су! ми) за збірку поезій “Джинсове небо”. Висунуто кафедрою ук! раїнської літератури Сумського державного педуніверситету ім. А. С. Макаренка. 4. Дядченко Людмилу (м. Ки! їв) за збірку поезій “Курка для турка”. Висунуто координацій! ною радою Асоціації україн! ських письменників. 5. Жайворона Михайла (м. Київ) за книгу поезій “Via Dolorosa”. Висунуто Київською організацією Національної спілки письменників України. 6. Клічака Василя (м. Київ) за збірку поезій “Копана гора”. Висунуто Всеукраїнським това! риством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. 7. Короненко Світлану (м. Київ) за збірку поезій “Вірші з осені”. Висунуто видавниц! твом “Ярославів Вал”. 8. Кривошапку Олександра (м. Чорноморськ, Одеська обл.) за збірку віршів “Просто неба”. Висунуто Чорноморським місь9 ким об’єднанням ВУТ “Просві9 та” ім. Тараса Шевченка. 9. Кухарчука Олександра (м. Бердичів) за історичний ро! ман “Козацька Русь. Гетьман Іван Виговський”. Висунуто Житомирською обласною орга! нізацією Національної спілки письменників України. 10. Мошуренка Василя (м. Кропивницький) за книгу новел “Шедеври”. Висунуто Кі! ровоградською обласною орга! нізацією Національної спілки письменників України. 11. Ляснюк Ольгу (м. Луцьк) за збірку новелістики [без іро! нії]. Висунуто Волинською об! ласною універсальною науко! вою бібліотекою ім. Олени Пчілки. 12. Пасічника Анатолія (смт Нова Ушиця, Хмельницька обл.) за книгу віршів “Місток у заростях шипшини”. Висунуто колективом Новоушицької центральної бібліотеки. 13. Пасічника Михайла (м. Житомир) за книгу поезій “Двовійна. Щоденник спроти! ву”. Висунуто Бердичівською міською централізованою біблі! отечною системою. 14. Солончук Людмилу (м. Звенигородка Черкаської обл.) за книгу поезій “Спасівча! не небо” та збірники пісенної лірики “Найкраще сузір’я — моя Україна” і “Душа чекає квітку щастя”. Висунуто колек! тивом Шевченківської спеціа! лізованої ЗОШ! інтернату (Зве! нигородський район). 15. Ткачівського Ярослава (м. Івано!Франківськ) за збірку віршів “Лицар свободи й любо! ві” та книгу з двох романів “Жертовний вогонь”. Висунуто Івано!Франківською обласною організацією Національної спілки письменників України. 16. Шкраб’юка Петра (м. Львів) за книгу поезій “Усе на світі таїна”. Висунуто вче! ною радою Інституту україноз! навства ім. І. Крип’якевича НАН України. До 30 листопада 2017 року проводиться громадське обго! ворення творів, допущених до конкурсу. Оголошення імен ла! уреатів — до 15 грудня. Вручен! ня премії відбудеться в Черка! сах до дня народження Василя Симоненка. В. ПОЛІЩУК, голова конкурсної комісії
Читацьке віче · “Відкриття погруддя Кобзаря має велике виховне значення для підростаючого покоління”. · S. 13Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

окремі книги присвячені соціаль! но важливим темам (для прикла! ду — збірка “Бджолині вибори”). Але в книжки “Двовійна” особ! ливий статус — це гарячий подих того, що ось щойно відбувається на наших очах в Україні. Вірші написані протягом червня 2014 — березня 2017 року. Це своєрідна хроніка подій, рефлексій, викли! каних новинами з усього світу, але сконцентрованих навколо України. Поет, мабуть, навмисне ставить дати під кожним віршем, щоб зафіксувати факт, оживити час, відреагувати на щось важли! ве, значне, дати оцінку тому, що відбувається, “по гарячих слі! дах”. Це справді сучасна поезія, бо вона про сучасність, ще не до кінця осмислену, “переварену”, не застиглу в формальних вис! новках та узагальненнях. Деякі сентенції можуть вида! тися наївними з політичного пог! ляду, але Михайло Пасічник пов! сякчас спирається на народне ро! зуміння подій, вдається до влуч! ного народного слівця, надає прозорості висловлюванню, мо! ралізаторської або плакатної спрямованості (“Не лізь поза ме! жі свої”, “Дістала всіх агресія ро! сійська”, “Готуйсь, народе мій, до бою”, “Українському вояко! ві”, “Каїн досі не розкаявсь”, “Згортай агресію, нецезар!”, “Війна розпочинається з брехні” та ін.). І все ж індивідуальний стиль поета, властивий йому чи не з перших його книг, дає про себе знати — то ліричним мотивом (“Розмова з матір’ю”, “Блок! пости”, “Сосонки на териконах”, “Ненаписаний лист коханому”); то вдалим і винахідливим слово! граєм: “зняла свою маску москіт! ну Москва”, “Хрест Червоний червоніє”, “ти кордон мотаєш на кардан”, “і ця гібридність в бре! хуна в крові”, “є дивна країна — єдина Вкраїна”, “першопричина в причинній душі”, “маріонетки маріупольські”, “марш миру ви! магатиме демаршу”, “колорадам краще коло ради”, “скажені ка! жани”, “мармур Мурманська крейди біліший”, “брате мій бу! ряте”, “територіє трему, тривоги і витримки” та багато інших; то афористичним висловом, який увібрав філософську суть життя: “Для життя я вже старий. Моло! дий для смерті”. Михайлові Пасічнику вдало! ся у своєму виданні зробити яск! равий соціально!історичний зріз подій, які розпочалися після Ре! волюції гідності у кінці лютого 2014 року і тривають досі. Отже, крапка в цій книзі не поставлена. Війна, яка нарешті повною мі! рою відкрила загарбницьку суть Москви, що раніше прикривала! ся брехнею і різноманітними покривалами своєї світової місії, просвітництва, облагородження людства, показала справжнє об! личчя московської політики, яке ховалося за масками володарів та їхньої політичної свити впродовж п’яти останніх століть. Україна, краща і здорова її частина, на! решті остаточно зрозуміла, хто її ворог і стала на смертельний бій із ним. Війна з нахабною Росією не тепер почалася, це її черговий напад, який у деталях, по кожно! му дню цієї жахливої хвороби від! творив Михайло Пасічник. Так, про це ще напишуть ук! раїнські письменники. З відстані часу. Але, можливо, не так гос! тро, свіжо, схвильовано, як це зробив наш поет.
Читацьке віче · “Відкриття погруддя Кобзаря має велике виховне значення для підростаючого покоління”. · S. 13Originalseite ↗

Людинолюбна усмішка

З РОСИ Й ВОДИ! Доброго дня, рідний Пане-Брате! Входжу з цим вітанням!пок! лоном до Твоєї Світлиці, рідний брате Мирославе, зоряного дня Твоїх уродин, як виспівав нам на многії!многії літа Український Жайворонок — Марко Черемши! на — своєму Панові!Братові, Во! лодареві дум селянських Василеві Стефанику щасливої родинної урочистості в диво!місті — витя! зю Снятині, і я радію разом з поб! ратимським колом, що імена на! ших славних Світочів Нації освіт! люють Твою добру долю. Душею щирою впрошую доз! волу назвати Тебе братом і родин! но обнімаю любу мені Людину, світлом огортаю рідну Постать Побратима, чарівного Сина слав! ного роду Попадюків у Твій Зоря! ний День. Зоряний День і Зоряна Мить, Брате, як Ангел небесний крилом білим сяйнув над Хлопчиком і так веселково охрестив святим іменем — Мирослав. Іменням, у якому миром і славою благосло! вили свою Дитину на все життя Мама і Тато. Дякую долі, що подарувала мені щастя знати Тебе, духовний Брате! Молюся ласці Божій, що множить у моєму серці істинну шану і любов до Тебе, Мирославе! Зустрічаю зі Снятина літа за літами на білому крилі Ангела Твої листи, сповнені світлом, добротою і теплом Твоєї руки. Листи, де кожна літера усміхаєть! ся, виписана справді таким кра! сивим почерком небесного арис! тократизму Нації. Тільки таким автографом Великого Українця маємо підписувати Закони Дер! жави України! Бачу цієї святкової хвилі у найріднішому в світі побратим! ському, січовому!стрілецькому товаристві снятинців Мирослава Попадюка — Великого Українця! Ось іде назустріч Мирослав і ласкаво, людинолюбно усміха! ється. Усмішка Твоя, Мирославе, Учителя, Педагога, Шевченково! го Просвітянина, обнімала у кла! сах!вуликах дітей, як бджілок у вуликах, вітає людинолюбно бра! тів і сестер — українців і украї! нок, сяйливо засвітилася у Музеї батька новели української, який мовив у віки слова високого оп! тимізму життя, — “Сонце вос! кресло в мені!” Сонце воскресає в душі од зустрічі з Тобою, бо Ти серце від! даєш людям, як віддавав дітям у школах, — улюблений Учитель, вірний Побратим! Сонце воскресло в Кімнаті! музеї Івана Федорака, яку село Русів створило разом із вірними учнями свого незабутнього Учи! теля, славними Миколою Плав’юком і Теофілом Виноград! ником. Бачу, красивим!красивим ав! тографом на одній із перших сто! рінок “Книги відгуків” зроблено запис з великою любов’ю, пое! тичний запис, як тільки може на! писати Учитель про Учителя: Людських сердець простягся ряд, Немов розкручена спіраль. У кожнім серці клятви сталь І шани світлої заряд. І я в живий потік уріс, Говорю серцю “далебі”. Великий Вчителю, Тобі, Любов свою святу приніс. Почерк красивий, як і чуття святої любові до Великого Вчите! ля, виписані в поетичних рядках, як красива і людина, яка їх писа! ла і влилася в потік людської ша! ни, людських сердець, що при! йшли з Іллінців, рідного села Іва! на Федорака, і з села Видинова, де він учителював, і зійшлися пе! дагоги зі шкіл Снятинщини вклонитися пам’яті Вчителя, що серце віддав їм та їхнім дітям. Вчителя, письменника Івана Фе! дорака (Садового), книжку якого “Безіменні плугатарі” із світлом “Веселки” подарували того неза! бутнього дня школам син Іллін! ців Михайло Гоян з дружиною Марією з Австралії. Написав ці слова поет Ми! рослав Попадюк красиво, як під! писував свідоцтва і атестати ви! пускникам шкіл, як красива його многолітня педагогічна праця і Вчителя, і директора школи, і за! відувача районного відділу на! родної освіти, як виповнене кра! сою і любов’ю подвижництво на Снятинщині голови відділення Всеукраїнського товариства “Про! світа” імені Тараса Шевченка. Освітянин!просвітянин Мирос! лав Попадюк відкривав поетич! ним заспівом “Книгу відгуків”, стояв у Музеї Вчителя красиво і гідно Поет, як і мають стояти ук! раїнські поети, а разом з ним сто! яла громада Снятинщини, як ве! лична національна сила, яка зіб! ралась до Русова на відкриття пам’ятника Іванові Федораку (Садовому), меморіальних знаків і назв школи і вулиці його імені, на здійснення славного подвигу — перепоховання з далекої і чу! жої Караганди свого Вчителя, де він загинув у московській шахті, як мовили, що то був “справжній Українець”. Сонце воскресає нині, Зоря! ного Дня, в родинному колі бра! тів і сестер Покуття, що стало усім нам Отчою Світлицею, і Твоя веселкова усмішка виходить назустріч, як усмішка рідного Батька! Дай Боже на все гоже, Миро! славе! Дай Боже небесного бла! гословення Тобі й Твоїй милій дружині Одарці, і всій Родині! Живи і світися ласкаво, Твоя людинолюбна усмішко, на щас! тя, на здоров’я, на Многії Літа! Твій Ярема ГОЯН, 4 листопада 2017 року
Читацьке віче · “Відкриття погруддя Кобзаря має велике виховне значення для підростаючого покоління”. · S. 13Originalseite ↗

У Затишному відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку

У селі з ліричною назвою Затишне, що розкинулося на автотрасі з Дніпра до Кривого Рогу у Криничан" ському районі, відбулася знаменна подія. Тут в уро" чистій атмосфері відкрито погруддя Тараса Шевчен" ка. Ініціатором встановлен" ня скульптури Кобзаря у рідному селі став випуск" ник Затишненської серед" ньої школи Віталій Мирон" чук, який знайшов підтрим" ку у місцевої та районної влади, голови наглядової ради Благодійної організа" ції “Фонд соціального роз" витку “Майбутнє” Сергія Касьянова. Погруддя Тараса Шевченка постало на площі, яку незадовго перед цим рішенням сесії Затиш! ненської сільської ради також названо іменем велета україн! ського духу. На урочистості з нагоди від! криття пам’ятника прибули ке! рівники району і селища, пред! ставники громадських організа! цій, козацьких формувань, вчи! телі й школярі Затишненської за! гальноосвітньої середньої школи, вихователі й вихованці дитячого садочка “Вишенька”, пенсіоне! ри, мешканці інших сіл Крини! чанщини, а також учасники ра! йонного семінару заступників директорів шкіл з виховної робо! ти. Поезії великого Кобзаря та пісні на його слова у власному виконанні запропонували при! сутнім вихованка дитсадочка Ма! рійка Чумак, школярки Аня Не! доступ та Світлана Пархомук, місцева мешканка Валентина Кустова. А учні місцевої школи проде! монстрували величезний малю! нок за творами Т. Г. Шевченка. “Відкриття погруддя має ве! лике виховне значення для під! ростаючого покоління в дусі пат! ріотизму і любові до рідної мови. Тут ми будемо проводити шкільні і селищні заходи, а також держав! ні свята”, — наголосила у своєму виступі директор Затишненської школи Тетяна Зеленська. Також на урочистій церемонії виступили перший заступник го! лови Криничанської районної державної адміністрації Олег Тарнацький, отаман Криничан! ського козачого полку Анатолій Тіткін, представник козацької паланки війська Запорозького Олександр Шелудько, голова громадської організації “Шанс життя”, випускник Затишнян! ської середньої школи Віталій Мирончук та інші. Затишненський сільський го! лова Олександр Бугай пообіцяв односельцям провести реконс! трукцію площі, яка відтепер но! сить ім’я Т.Г. Шевченка. А виконавчий директор Бла! годійної організації “Фонд соці! ального розвитку “Майбутнє” Людмила Солішенко пообіцяла і надалі сприяти в установленні пам’ятників Кобзареві в інших населених пунктах України. Вл. інф. Фото Володимира РЯЗАНОВА
Арт-калейдоскоп “Об’єднуючись, ми стаємо непоборною силою”. · S. 14Originalseite ↗

Сімнадцять відважних

Програма імені Фулбрайта в Ук" раїні, Інститут міжнародної освіти та Національний музей історії Ук" раїни презентували документаль" ну стрічку “Хоробра сімнадцятка. Історія Української капели банду" ристів”. У презентації взяв участь режисер картини Орест Сушко. Фільм присвячений джерелам старо! давньої музичної традиції української бан! дури та історії Української капели банду! ристів. “Хоробра сімнадцятка” — трагічна й тріумфальна історія сімнадцяти учасни! ків із початкового гурту, яких вивезли до ні! мецьких таборів примусової праці 1942 ро! ку і які пройшли через пекло Другої світо! вої війни. Це були талановиті музиканти й поети, що йшли проти течії, виступаючи у воєнні роки перед братами!українцями, що були розкидані по всій Європі. А згодом са! мі потрапили до таборів переміщених осіб, та зрештою 1949 року перетнули океан у пошуках північноамериканської свободи. Візуально яскрава оповідь перепліта! ється у фільмі з переконливими і вражаю! чими інтерв’ю з останніми з нині живих учасників. У стрічці йдеться про те, як не! величка група безстрашних митців!проро! ків долала величезні перешкоди, щоб наді! лити голосом заповітну душу нашої нації, і продовжувала вселяти надію навіть у най! похмуріші моменти “холодної війни”. Збагачений емоційно напруженим саунд! треком, фільм виявляє найглибше коріння наших традицій і найкраще в українсько! му національному характері. Орест Сушко — учасник Української ка! пели бандуристів імені Тараса Шевченка, американський і канадський кінорежисер, звукорежисер, кінопродюсер, здобувач пре! мії “Emmy” та інших відзнак, номінант “Ge! nie” за краще звучання у фільмах “Crash”, “Spider”, “Eastern Promises”, “A Dangerous Method”. Орест працює з широким колом режисерів від Девіда Кроненбрега до Баррі Сонненфельда і Гільєрмо дель Торо. Батько кінорежисера Макар Сушко став першим канадським членом Україн! ської капели бандуристів. Він навчався у Львівській музичній консерваторії, вивчав літургійні наспіви у Кремінці. Через дея! кий час Григорій Китастий, музичний ке! рівник капели, запросив його вступити до творчого гурту (спершу в Німеччині), а відтак — стати учасником першого туру в Канаді в 1949—1950 роках. Дід кінорежи! сера — Павло Степовий — майстер банду! ри і почесний патрон капели. Прем’єра фільму відбулася 2014 року на Торонтському міжнародному фестива! лі. Наразі маємо презентацію українсько! мовної версії картини. “Фільм уже представили у Львові, не! забаром відбудеться його презентація у Харкові. Дуже приємно, що в столиці фільм презентували саме в нашому музеї. Орест Сушко дав згоду, аби двічі на місяць цей фільм показував НМІУ. Таким чином ми зможемо пропагувати не лише творчий доробок пана Ореста, а й діяльність Укра! їнської капели бандуристів”, — підкресли! ла генеральний директор Національного музею історії України Тетяна Сосновська. “Я з великим ентузіазмом здійснив му! зичну мандрівку в часі, намагаючись осяг! нути ранню історію Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка. З ці! єю метою створив документальний фільм, який висвітлює тернистий шлях перших учасників капели. Вдячний Марті Коломієць за сприяння моїй подорожі через програму Фулбрайта в Україні, а також Національному музею історії України та його директору Тетяні Сосновській за організацію презентації фільму, а також Катерині Ющенко, Лідії Матяш і фонду “Україна — 3000” за мате! ріально!технічне забезпечення моєї поїз! дки Україною, всім, хто працював над ук! раїнськомовною версією фільму “Україн! ська сімнадцятка”, — зазначив режисер! постановник фільму Орест Сушко. На заході з короткою програмою вис! тупив відомий бандурист Юліан Китас! тий, дід і батько якого мали безпосередній стосунок до капели бандуристів. Зокрема пан Юліан виконав мелодії та пісні, напи! сані у 40!ві роки минулого століття і роз! повів про історію їх створення. Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Арт-калейдоскоп “Об’єднуючись, ми стаємо непоборною силою”. · S. 14Originalseite ↗

Пісенне єднання сердець

“Виховна і просвітницька місія мис! тецтва впливає на свідомість людства, фор! муючи непересічні особистості, які здатні впливати на хід світової історії. Об’єдную! чись, ми стаємо непоборною силою, яка здатна відстоювати інтереси своєї держави та боротися за її незалежність і суверенітет. Єднаючи сили мистецтва в єдине співоче серце, прославляючи Бога та свій рідний край, ми можемо протистояти насильству та агресії”, — наголосила автор проекту, засновник і режисер фестивалю, заслужена артистка України Інна Андріяш. До участі у фестивалі запросили пред! ставників посольств і консульств Македо! нії, Польщі, Італії та Чехії, духовенство різних християнських конфесій, колекти! ви духовної, народної, сучасної музики та відомих виконавців. Музичний форум від! бувався під патронатом Свято!Покров! ської парафії УАПЦ м. Боярка (настоятель — митрофорний протоієрей Димитрій Присяжний). Учасників фестивалю приві! тали консул Республіки Польща Бартоло! мей Флорчак, Голова Національної ради чехів України Людмила Мухіна, Прези! дент польсько!українського товариства “KRYNICA” Стефан Вєлох і Голова Спіл! ки поляків України Антоні Стефанович. На початку фестивалю Інна Андріяш виконала твір “Пісню збираю мов скар! би”, присвячений рідній українській мові. Микола Стародуб, священик храму св. Іо! анна Хрестителя, капелан, випускник КМВУ ім. Глієра, подарував глядачам ус! лавлену пісню “Два кольори”. Вокальний ансамбль Свято!Покровської парафії ви! конав “Молитву за Україну”. А подарун! ком до 20!ліття цієї парафії стала пісня на слова і музику Інни Андріяш “Покрова”. Бурхливими оплесками зал зустрів спеці! ального гостя фестивалю, автора і вико! навця Сергія Файфуру, який представив пісню “Бандера”. До історичного минулого українського народу у своєму виступі звернувся народ! ний артист України Олександр Василенко. Свої пісні співак присвятив героїчній зви! тязі наших козаків. Молоді виконавиці Софія Андріяш!Місько і Олександра Ді! дик представили пісні “Мамина ікона” і “Намалюйте, мамо, осінь”. Досить широко представили на музич! ному форумі пісенну культуру гостей фес! тивалю. Польську сторінку презентував Кафедральний хор костелу святого Олек! сандра (диригент!органістка костелу Кріс! тіна Лещенко), який виконав три духовні твори. Польську пісню “Плине Вісла, пли! не” у супроводі інструментального ансам! блю “Олексбенд” (художній керівник Олександр Кот), заспівала Софія Андрі! яш!Місько. А Марина Гаркуша — один із найвідоміших пісенних творів польського народу “Гей, соколи”. Чеську культуру представив вокальний ансамбль “Вишеград” (художній керівник Ірина Рутькова), учасниці якого викону! ють чеські народні пісні, беруть участь у Всеукраїнських фольклорних фестивалях чехів в Україні та краянських фестивалях у Празі. А долучитися до мистецьких скар! бів Македонії допомогла Інна Андріяш. У її виконанні прозвучали пісні цього наро! ду “Земjо македонска” та “Моjво серце та! му остана”. Завершив програму пісенного свята посол Риму в світі, співак та композитор Джанні Девіс, який представив на фести! валі італійські пісні, а “Червону руту” ви! конав українською й італійською. єю, а трагічне відтінює гра та іронія. Одна з думок, що проходить червоною ниткою через всю виставу, всі твої добрі справі по! вернуться до тебе добром, а злі – злом. Вистава “Ігри вовків бальзаківського віку” презентує міжнародний проект НЦТМ ім. Леся Курбаса, Київського теат! ру МІСТ і видавництва “Світ знань” — “Мистецька Європа: люди та долі”. Мета цього проекту — осмислення мистецької історії та сучасності Європи і, зокрема, України в її складі, як діалогічної ціліснос! ті, аналіз ролі митця і його долі у загально! культурному контексті. Проект складаєть! ся з публікацій і сценічної апробації біог! рафічних п’єс (зокрема антологія “Таїна буття”), а також майстер!класів. Фото Дар’ї ДИШКАНТ В “Українському домі” відбувся Перший благодійний світовий музич" ний фестиваль “Єднання співочих сердець”. Основна мета цього музич" ного форуму — відродження, збереження національної культурної спад" щини, гідне ствердження її в світовому просторі через пізнання культури інших народів і розширення міжнародних мистецьких зв’язків. Серед ор" ганізаторів пісенного свята — МВШЕВ ТОВ “Соло Співочого Серця”, Між" народна агенція музичних програм “МАМА”, Міністерство культури Укра" їни, Міжнародний конгрес"центр “Український дім”, Український фонд культури, ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка.
Арт-калейдоскоп “Об’єднуючись, ми стаємо непоборною силою”. · S. 14Originalseite ↗

Український погляд на Бальзака

Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса пред" ставив виставу в співпраці з Київським Молодіжним Інтерактивним Су" часним Театром (МІСТ) “Ігри вовків бальзаківського віку”, присвячену ук" раїнським сторінкам життя видатного письменника Оноре де Бальзака. Нова постановка вкотре засвідчила стратегію Центру Курбаса, спрямовану на реінтеграцію культури і науки України у світовий контекст. За майже чвертьвікову історію існування Центр налагодив спів! працю з 30 країнами на 5 континентах. Тут видали 55 монографій і художніх книжок, нерідко унікальних. За цими виданнями навчаються у вишах. Зокрема першу в неза! лежній Україні “Історію українського теат! ру ХХ століття”, побудовану на новітніх ме! тодологіях. Щорічний науковий альманах Центру “Курбасівські читання” є в провід! них бібліотеках світу, наприклад, Конгресу США. Розпочато співпрацю зі світовою нау! кометричною базою — Scopus I Tohmson Reuters. Наукові й творчі роботи співробіт! ників Центру Курбаса переклали 15 мова! ми. 27 всеукраїнських і міжнародних кон! ференцій присвятили найактуальнішим проблемам сучасної культури. Практична діяльність втілилася у понад 100 виставах і проектах. Драматургічний відділ створив Інтернет!бібліотеку п’єс, понад 10 антоло! гій, збірник “Авансцена”, а також автор! ські видання, конкурси, лекції в Україні і за кордоном, сценічні читання п’єс тощо. Вистава “Ігри вовків бальзаківського віку” створена за п’єсою відомих сучасних драматургів Олега Миколайчука та Неди Нежданої “Оноре, а де Бальзак?”, що от! римала І місце на фестивалі “Тиждень су! часної української драматургії”. А науко! вий супровід цього проекту здійснила док! тор філологічних наук Мар’яна Шаповал. За словами режисера!постановника Олександра Мірошниченка, вистава “Ігри вовків бальзаківського віку” презентує па! радоксальний погляд на знакову постать літератури, чиї життя і творчість тісно пов’язані з Україною. Історія кохання Оноре де Бальзака та Евеліни Ганської ста! ла легендою. “Нерозгадана чужоземка”, “кохана вовчиця”, одне слово, фатальна жінка… Оригінальну версію кульмінації цього роману і презентує вистава, в якій Оноре де Бальзак поєднує в собі дивовиж! ні контрасти романтика і сатирика, мудре! ця і блазня. Події відбуваються в Україні, але вистава презентує ще й мультикультур! не розмаїття Європи. Образ шагреневої шкіри втілюється у долі самого Бальзака, а здійснення бажань обертається трагіфар! сом для кожного з героїв, які наслідують вовчі закони в боротьбі за свою волю. Актори театру МІСТ – Денис Щербак, Катерина Левіна, Дмитро Левенко та Уля! на Ліб не намагалися бути подібними зов! ні до героїв п’єси. Проте вони прагнули достовірно передати внутрішній світ пер! сонажів. І як засвідчують перші покази вистави, значною мірою їм вдалося це зро! бити. Вони перетворюють світ на театр, документальність поєднується з фантазі!
Палітра · “Творив для і в ім’я свого багатостраждального, але неймовірно талановитого народу”. · S. 15Originalseite ↗

Запитай себе: де твоя Батьківщина?

Життя Івана"Валентина Задорожного (1921—1988), як і його творчість, — це захопливий сюжет, в якому вимальовується смілива, непроста характером, мужня, аскетична в побуті й ненаситна в роботі, з іскрою Божою особистість. Він належить до покоління, яке вижило у страшні роки Голодомору 1932—1933"го, заливало власною кров’ю дорогу до перемоги у ІІ Світовій, сиділо в совєтських концтаборах, а повернувшись, явило світові, всупереч усій антилюдськості московського режиму, неперевершені зразки незнищенного українського духу. Але навіть у цій когорті незламних і обдарованих Задорожний вивищується. Микола ЦИМБАЛЮК Це можна побачити, відчути, зрозуміти на вис! тавці І.!В. Задорожного, що відкрилася 20 жовтня всеми залах Національного музею Тараса Шевченка. За величезною і розмаїтою спадщиною — не лише та! лант. Кожен день його життя був розписаний до хвилини. І ще один штрих: друзі, колеги по мистець! кому цеху згадували, що в його майстерні на видному місці висів аркуш — “До! роговкази”, які він сам на! писав і впродовж усього життя звіряв з ними кожен крок свого життя. Це своє! рідний звід морально! етичних і мистецьких пра! вил митця. Загалом їх 65. Ось лише кілька з них: “Бережи свою душу; Будь щирим у мис! тецтві; Виходь на світовий рі! вень; У мистецтві йди апостоль! ським шляхом; Живи життям свого народу; Звертайся до мину! лого, — щоб прорватися у май! бутнє; Йди з глибин своєї культу! ри; Не лукав; Не терпи неправди і наруги; Помножуй нашу славу; Сповідуй ідеали нації; Працю! вать. Працювать! Працювати! Яви народ невмирущим”. Уже в ранніх картинах Задо! рожного бачимо намагання ху! дожника вирватися з прокрусто! вого ложа соцреалістичних кано! нів. В аспірантській дисертації, обґрунтовуючи тему і власні по! шуки психологічно яскравих об! разів на прикладі картини “Бог! дан Хмельницький залишає в заставу кримському ханові свого сина Тимоша” (1954 р.), він пи! ше: “Поставив перед собою зав! дання створити полотно з історії України, присвячене славному минулому її… Мені хотілося по! казати епізод, який не був ще об’єктом живописного втілення. Я шукав сюжет, щоб художніми засобами показати деякі соціаль! но!психологічні витоки непере! можності народу, що піднявся на боротьбу з загарбниками, нездо! ланності народного руху, який з безприкладною мужністю, із мудрою зрілістю політичного мислення очолив Б. Хмельниць! кий, в якому виразив би самовід! “Аттіла. Полководець, державний діяч...”, 1979—1983 даність народу, готовність його до жертв в ім’я свободи і щастя Віт! чизни”. На початку 1960!х Задорож! ний ще глибше занурюється в на! ціональну стихію, прискіпливі! ше вивчає народне малярство, спадщину бойчукістів, відслідко! вує і синтезує всі творчі прогре! сивні й непрогресивні експери! менти у світовому мистецтві. Які більшість тогочасної свідомої української інтелігенції, спраглої до пізнання власного, національ! ного, він захоплюється архітекту! рою, археологією, літературою, музикою, науковими відкриття! ми. Прикметно, що тоді ж, як свідчить його вдова Надія Яківна, він переходить на рідну мову. Від! тоді все спілкування з родиною і колегами, виступи на секції чи на з’їздах винятково українською. Одного цього було достатньо, щоб влада поставила на ньому тавро “націоналіста”. Закономірно, що цей період життя стає взагалі переломним у його творчості. Доторкнувшись до власних витоків, до переповнених драматичними сторінками історії рідного народу, Задорожний, як Антей, набирається ще більшої творчої наснаги. 1965!го він вис! тавляє на виставку нову роботу — “Мої земляки”, над якою працю! вав не один рік. Виконана у нев! ластивій для соцреалізму стиліс! тиці, у незвичній для самого ху! дожника манері, картина вражає своїми художніми обра! зами — і не лише глиби! ною психологічного проникнення в душі своїх героїв, земляків! селян з невеликого придніпровського села Щучинка. Сумновідо! мий тодішній міністр культури України Ба! бійчук, побачивши її ще до відкриття виставки, виказав свою негативну оцінку. Більше того, на! віть примусив автора змінити назву. Вона ста! ла називатися “На місці минулих боїв”. Але по! лотно викликало обу! рення і осуд не лише у помпадура від культури, а й, що було найболючі! ше, у вірнопідданих ко! лег!художників. Над ним насміхалися, сипали звину! вачення у “бойчукізмові”, а далі — у формалізмі, і, звісно ж, у наці! оналізмі. Як наслідок — заборона виставлятися, відмова закупову! вати його картини. Це завдало глибокої рани чут! ливій натурі митця, але не зломи! ло. Відлучений від мольберта, І.!В. Задорожний починає пра! цювати в монументальному мис! тецтві, яке в той час було на під! йомі. Його буйна фантазія, неор! динарне світобачення і образот! ворення, можливість експери! ментувати з матеріалами знахо! дять своє втілення у низці мону! ментальних і монументально!де! коративних робіт. Так з’являють! ся рельєфні композиції “Весільне свято” (1971—1972 рр.) Палацу культури в Кременчуці, вітраж “Наша пісня — наша слава” (ли! те скло, бетон). У Палаці культу! ри (м. Біла Церква) — вітраж “Люди, бережіть землю!”, а пізні! ше, в Києві, — декоративне (віт! ражі з литого скла) оформлення вікон верхньої станції фунікуле! ра. В усіх роботах — національні мотиви, повернення до історії свого народу, возвеличення прос! тої людини, без чого художник не “Танок смутку”, 1987—1988 “Сімейний портрет”, 1974—1987 Частина експозиції. “Чучинська Оранта” (зліва), 1982 тюк”, “Настя Лісовська. Роксола! на”, “Маруся Чурай” та ін.) уже експонувалася на лічених вистав! ках після його відходу у засвіти, то більшість сімейних — жодного ра! зу. Вони є власністю родини і збе! рігаються у них. У живописній спадщині мит! ця простежується тематична особливість, яка характерна для українського менталітету — по! божне ставлення до Жінки. Жін! ки – Богоматері, рідної матері, якої він ніколи не бачив (помер! ла, коли був ще немовлям), дру! жини, селянок!сусідок, доньки… Ці полотна — неперевершені зразки психологічного портрета у властивій йому манері письма, де узагальнення і творча уява не зас! тує індивідуальне, за яким про! читується глибинна філософія людського життя. Своє непов! торне слово художник, опираю! чись на народне мистецтво, ска! зав і в іконографії (“Богороди! ця”, “Чучинська Оранта”). Переважна більшість творів (крім тих, що були знищені чи місцезнаходження яких невідо! ме) І.!В. Задорожного увійшли до розкішно виданої монографії! альбому, який презентували на виставці. Це спільна титанічна праця творчого колективу київ! ського видавництва “Софія!А” (директор М. Мельник), мистец! твознавців і родини художника. Це — скромна запізніла данина пам’яті Великому Художнику. То! му Художнику, який творив для ів ім’я свого багатостраждального, але неймовірно талановитого на! роду. За життя, звертаючись до колег!художників, він заповідав: національна форма — єдиний шлях художника. “Бо це головне, — напучував митець, — що дає перспективу піднятися до світо! вої культури”. А молодих учив: “Спершу, ніж стати художником, запитай себе: де твоя Батьківщи! на?”. мислив своєї творчості й свого призначення як митця. І.!В. Задорожний був універ! сальним митцем і, що найголовні! ше — обдарованим. На виставці в Національному музеї Тараса Шев! ченка вперше за багато років кия! ни і гості столиці можуть побачи! ти енкаустику “Слава на світі най Сонцю буде”. Тут же представлені його графічні роботи, ілюстрації до казки “Кирило Кожум’яка”, різні шкіци, фотокопії вітражів, різьблення по дереву, мала скульп! тура, гобелени тощо. Але найбіль! ше живописних робіт, частину з яких ніхто з пересічних, і навіть мало хто з близького оточення ху! дожника ніколи не бачив. Якщо його відома серія історичних пос! татей (“Аттіла”, “Ярослав Муд! рий”, “Максим Березовський”, “Нестор!літописець”, “Аліпій”, “Добротвора”, “Юрій Кндра! Донька художника Наталя Задорожна (в центрі) з колегами
Цікаво знати · “Українська пошта невпинно продовжувала · своє існування”. 16 · S. 16Originalseite ↗

З історії української філателії 1918—45 рр.

Мґр. Олег ПАВЛІВ, письменник, член Спілки чеських філателістів і керівник Товариства “Опір Західної України” в Празі (Чеська Республіка); спеціально для “СП”, Прага—Київ Першою в історії України, хто подарував Україні український поштамт і філателістичні продукти, була УНР 1918 року. Завдяки УНР було випущено 19 поштових марок. Серед авторів перших поштових марок Української Держави слід відзначити Г. Нарбута та А. Середу, а також подякувати вже незалежній Україні, яка 2008 року з нагоди 90-річчя заснування перших поштових марок Української Держави подарувала українським філателістам поштові блоки із зображенням репринтних поштових марок УНР часів 1918 року. Я колекціоную поштові марки України 1918—1945 рр. більше 5 років. За цей період вдалося зібрати комплектну збірку українських поштових марок тих часів, які 2016 року були вперше експоновані в Краєзнавчому музеї “Бойківщина” Тетяни та Омеляна Антоновичів на Івано-Франківщині, звідки я родом. Поштові марки ЗУНР 1918 року видання У рамках листування і покупки від антикварів в Україні та Чеській Республіці поштових марок України 1918—1939 років. 2015-го я придбав прототипи, тобто сигнальні випуски поштових марок УНР 1918 року. Вони були надруковані на зворотному боці топографічних мап України тих часів і, як виявляється, автори обдумували (напередодні остаточного багатотиражного випуску поштових марок УНР), який колір дібрати до тієї чи тієї поштової марки. Наприклад, сигнальний випуск поштової марки УНР номіналом у 40 гривень із зображенням Симона Петлюри хотіли випустити у фіолетовому та сірому відтінках. В остаточних випусках поштова марка УНР номіналом у 40 гривень була випущена у бордовому відтінку, ав сірому та фіолетовому відтінках були випущені поштові марки УНР номіналами в 1 та 2 гривні. Найбільш цінні випуски поштових марок УНР 1918 року — це ті поштові марки, які були погашені поштамтом тих часів. І такі теж є у моєму архіві. А ще в архіві збереглися поштові марки УНР 1918 року, які ходили в ті часи нарівні з дзвінкою монетою і носили в собі функцію не тільки поштової оплати, а й грошової. Вони були виготовлені на товстому грамажному папері й на звороті мали напис: “Ходить на рівні з дзвінкою монетою”... Паралельно з поштовими марками УНР 1918 року були випущені того ж року поштові марки ЗУНР. Їх було всього п’ять. Також мені вдалося придбати окрім поштових марок ЗУНР номіналом 10, 20 та 50 сотиків поштові марки ЗУНР номіналом 1 та 10 корон. Не менш цікаві випуски українських поштових марок часів УРСР. Наприклад, 4 поштові марки 1933 року, випущені на допомогу постраждалим від Голодомору 1932—1933 рр. та 3 поштові марки 1939 року, присвячені 125-річчю від народження Тараса Шевченка. У період Чехословацької окупації Закарпатських етнічних земель України (1918—1945 рр.) закарпатські українці випустили в 1920—1930-х рр. 2 марки, а 1945- го 9 марок. Після 1945 року й тотальної окупації України організація ОУН на еміграції в США створила ППУ (Підпільну Пошту України), яка протягом 1940—1980 рр. випустила в світ сотні поштових марок, присвячених українській історії, мові та літературі. Поштові марки Української Держави 1918—1945 рр. — невід’ємна складова української історії і вона варта уваги українського суспільства. Зараз я збираю дублікати поштових марок Української Держави 1918—1945 рр. для створення 2-ї комплектної збірки, яку планую передати на постійне зберігання в один із краєзнавчих музеїв Івано-Франківщини. В історії української культури, мови й літератури важливу роль відіграла українська пошта — в деякий період історії України вільна та незалежна, а в деякий — поневолена Радянським Союзом і Чехословацькою Республікою зокрема. Але попри тенденцію інтервенції тих чи тих етнічних земель України, українська пошта невпинно продовжувала своє існування в міжвоєнний (1918—1939 рр.) та воєнний (1939— 1945 рр.) періоди. Я підготував до огляду статтю, присвячену історії заснування та існування української філателії в 1918—1939 рр. за результатами досліджень фондів і колекцій Архіву мґр. Олега Павліва... Поштові марки УРСР 1939 року видання, присвячені 125-річчю від дня народження Тараса Шевченка та поштові марки УРСР 1933 року видання, присвячені Голодомору 1932—1933 рр. Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 1 8 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» (з доставкою і поштовими витратами):
Цікаво знати · “Українська пошта невпинно продовжувала · своє існування”. 16 · S. 16Originalseite ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Цікаво знати · “Українська пошта невпинно продовжувала · своє існування”. 16 · S. 16Originalseite ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 76

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua вул. Сім’ї Сосніних, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, Загальний наклад у листопаді — 15 200
Цікаво знати · “Українська пошта невпинно продовжувала · своє існування”. 16 · S. 16Originalseite ↗

АНОНС

Головний редактор Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) на 1 місяць 14 грн 56 коп. на півроку 80 грн 90 коп.
Цікаво знати · “Українська пошта невпинно продовжувала · своє існування”. 16 · S. 16Originalseite ↗

на 3 місяці 42 грн 25 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ просвітянської роботи Ольга ЖМУДОВСЬКА Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Цікаво знати · “Українська пошта невпинно продовжувала · своє існування”. 16 · S. 16Originalseite ↗

на рік 159 грн 20 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn