Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalSaber · Personas · Futuro
← Archivo de «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №41 за 2011 рік

16 págs. · 31 entradas · PDF en Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

El texto se extrajo del PDF y se dividió en piezas automáticamente. Los límites de algunas piezas no se han verificado editorialmente: una entrada puede contener varias piezas, solo parte de una o un bloque de servicio (por ejemplo, un anuncio de suscripción). La fuente primaria es la página del periódico en el PDF.

Без мови немає нації! · p. 1página original ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 41 (626), 13—19 жовтня 2011 Дмитро ПАВЛИЧКО СУД 1111 жжооввттнняя 22001111 ррооккуу Ю Юллііюю ТТИИМ МООШ ШЕЕННККОО ззаассуудджжеенноо ддоо ссееммии ррооккіівв уувв’’яяззннеенннняя зз ппооззббааввллеенннняямм ппрраавваа ооббііййммааттии ппооссааддии уу ввллааддіі ннаа ттррии ррооккии

Фото Олеся Дмитренка До зали суду, наче зв’язкова З моєї сотні, піймана у Лючі, Заходить Юля. А в судді брова Підскакує, мов щиглик на колюччі, І западає тиша гробова. Втім Юля встала: “Слава Україні!” І в залі встала воїнів чота: “Героям слава!”… Прокурорів тіні Розсипались, і блискавка крута Просяяла в небесній височіні, І стало ясно: це не суд, а мста! Це мста за те, що та жона готова На президентські вибори піти І вдруге виграти! О будь здорова, Відважна жінко з серцем сироти, І хай хахлів дратує твоя мова, Державна й неподолана, як ти! Крик на Хрещатику. В законі вори. Кричить держави нашої страма. Кричать офшори, банківські контори, Кричить хахол пащеками трьома, Замкнені очі, ні, очей нема, Є тільки горла отвори в потвори. Той крик гуде в каштановім гіллі, Будинки глухнуть, глухнуть тротуари. Хахли й донецькі рідні москалі Ревуть: “На нари — Юлію, на нари!” Дрижання чути у віконнім склі, І чути, як тремтять над світом хмари, А під землею — мертвяки гнилі. Крик на Хрещатику. Колона п’ята Перекричати хоче цілий світ, Що руку Юлі подає. Проклята Америка, Європа і реб’ята Кремлівські невдоволені. Привіт! Відома курва цілий рік кричала: “Замкніть же паню в білому! Замкніть!” А нині в Шустера крізь плач сказала: “Я б задушила того генерала, Що Юлю наказав заперти в кліть”. А президент свої невинні руки, Чистесенькі, вмиває, мов Пилат. А пан суддя — Закон з бичем принуки! — Безликий, мов без стрілок циферблат, Вже пише вирок: “Здерти білий плат З підсудної, хай гине від розпуки, Хай вирвуть з неї серце чорні круки Печалі, — хай не вийде із>за ґрат”. А противсіхи, інтелектуали, Що нареклися нації мечем, І всі свої страждання оспівали, І жінку в білому скаменували, І віддали її на суд нікчем. О, генії, позначені злобою Чужого самолюбного ума, Не бились ви з холерою й чумою, Бо ви самі — холера і чума. І я виходжу, наче з пекла, з суду, Де вигоріла кров моя дотла, Й не йду додому, там стояти буду, Біля тюрми, мов птаха без крила; Чекатиму на явище спасенне, Стоятиму на смертнім хіднику, Допоки Юля не пройде повз мене На волю у терновому вінку. 30.IX.2011. Київ
Без мови немає нації! · p. 1página original ↗

НЕПРИСТОЙНІ НАСОЛОДИ ВЛАДИ РРооззддууммии ффііллооссооффаа

Олексій ШЕВЧЕНКО, доктор філософських наук O tempora, o moris! (О часи, о звичаї!) Цицерон До написання цих нотаток мене підштовхнули події останніх місяців, що знаменують початок системної “зачистки” опозиції і реальної загрози реанімації найогидніших рис нашого порівняно недавнього минулого. Моя основна мета полягає у спробі зрозуміти, що відбувається з нами, і при цьому не вдаватися до заяложених характеристик на кшталт “авторитаризм”, “тоталітаризм”, “диктатура”. У спробі проаналізувати ту “прірву”, в яку ми зараз скочуємося, з дещо незвичного ракурсу — з погляду метафізики моралі. Логіка, на яку я спираюся у своєму виборі, дуже проста. За будь-яким із соціально-політичних явищ стоять конкретні виконавці — люди з певним психотипом, системою цінностей (або за наших умов — “понять”), інтелектуальним горизонтом і культурними уподобаннями. Якщо йдеться про відверто недемократичні (хоч це і заїжджене слово) режими, то до згаданих характеристик потрібно додати опис характерних збочень цих людей. У цьому пункті я повністю згоден з Еріхом Фроммом у тому, що біля витоків таких режимів завжди присутні збоченці: патологічні нарциси, садисти, некрофіли, маніяки і параноїки влади. Ось про ці феномени я і хочу поговорити, бо переконаний: анатомія цієї людської деструктивності може багато прояснити в загальній, що далі, то більшій, деградації “моралі”, свідками якої ми є. Звідки сам термін “непристойні насолоди”, який, я вважаю, є ключовим для розуміння суті цієї деструктивності? Для довідки скажу, що цей термін вдало використав дуже популярний словенський філософ і культур-психоаналітик С. Жижек для пояснення особливостей зазначених вище політичних режимів. Продовжуючи лінію Е. Фромма (хоч і не посилаючись на нього) в дослідженні соціальної психопатології, він включає в орбіту свого дослідження виміри Бажання і Насолоди, які в той чи інший спосіб пов’язані з Насильством і неминуче супроводжують усі “спрямування владних повноважень”. Коротко резюмуючи суть ідей С. Жижека щодо зв’язку між насолодою і насильством, можна сказати наступне. Якщо подібне насильство формалізоване й жорстко регламентоване інститутами і правовими нормами (як у демократичних державах), то частка можливих перверзійних задоволень для людей зведено до контрольованого мінімуму. (Хоча жодний політичний устрій не може сам вберегти від появи таких збочень. Згадаймо тортури у в’язниці Гуантанамо.) Однак є тип товариств, у яких подібну насолоду фактично легалізовано. Такий, на думку С. Жижека, “тоталітаризм”, що характеризується тотальною психопатологією, яку влада поставила ледь не в обов’язок і катам, і жертвам. Характеристика “непристойності”, яка за такого типу режимів обов’язково супроводжує всі сценарії Бажання, пов’язана з руйнуванням звичних норм — інституційних, правових, моральних, релігійних. Своєю чергою, таке руйнування провокує потужний викид темної енергії і створює атмосферу святкування свободи від усіх колишніх обмежень. У контексті цього сценарію Бажання німецький фашизм і радянський сталінізм споріднені не просто масштабами насильства, а й вибухом непристойності, яка це насильство супроводжує. Щоб не втомлювати читача викладом цієї дещо незвичайної для політології теорії тоталітаризму, хочу одразу закріпити у свідомості тезу про те, що після 2010 року ми почали жити під знаком зазначеної непристойності і що сталіністський “душок”, який буквально витає в повітрі й пронизує знакові політичні події (насамперед ідеться про процеси над Юрієм Луценком і Юлією Тимошенко), прямо випливає з легалізації непристойності в загальнодержавному масштабі, з тотального глумління над зруйнованими інститутами, нормами і принципами людяності. Цим “оргійним” характером в утвердженні Зла новий режим відрізняється від повзучого, тьмяного, бюрократичноанального авторитаризму Леоніда Кучми. Пригадую перше враження від зіткнення з цією непристойністю. Після перемоги на виборах—2010 переможці влаштували майже двотижневий шабаш на площі Лесі Українки (біля ЦВК). Протягом усього цього періоду вбрані в темне п’яні донецькі люмпени ходили по Печерську як конкістадори, яким місто (більшість населення якого, до речі, відкинуло їхнього кандидата) було віддано на розграбування. Це було справжнє “свято чорнухи”. Гриміла оглушлива музика, з мікрофонів лунали одні й ті самі істеричні крики про перемогу Віктора Януковича, які так нагадували німецьке “Хайль!”. Я мимоволі порівнював відчуття від цього шабашу з відчуттями, які мене переповнювали під час Помаранчевої революції, коли у людей були світлі обличчя і коли всі наївно вірили в прихід утопічної епохи “Царства Закінчення на стор. 2
Політика · “Чи є вихід з пекла цієї антропологічної катастрофи?” · p. 2página original ↗

РРооззддууммии ффііллооссооффаа

Закінчення. Початок на стор. 1 НЕПРИСТОЙНІ НАСОЛОДИ ВЛАДИ Добра”. 2010 року все було інакше. Тепер із глибини душ піднімалося все темне і бридке. Це була оргія агресивного реваншу, і всім своїм виглядом та поведінкою прибульці говорили: “Ми вас “зробили” і ми вас “матимемо”. На відміну від месіанської есхатології Майдану тут витав дух Апокаліпсиса. І саме зараз він розквітнув пишним цвітом. Наприкінці статті я ще повернуся до опису цієї атмосфери, всіх “ексцесів непристойності”, якими вона насичена. Зараз я торкнуся лише тих їхніх проявів, які безпосередньо пов’язані з судовими процесами над Ю. Луценком та Ю. Тимошенко і які, у свою чергу, є наслідками руйнування основ незалежної судової системи. Частенько ці процеси через їхню абсурдність і необґрунтованість звинувачень називають “кафкіанськими”, проте це зіставлення поверхове. Адже основний пафос роману “Процес” Ф. Кафки полягає у фіксації “непристойного вивороту Закону” (С. Жижек), причому Закону як такого, оскільки він завжди містить у собі презумпцію вини кожного з нас і можливість несправедливого Насильства щодо кожного з нас. Нинішнє ж українське правосуддя в особі Печерського суду просто підмінює Закон (з усіма його “навиворіт”) Непристойною Садистською Оргією. У цьому вип’ячуванні непристойності звична юридична казуїстика вже не відіграє жодної ролі. Понад те, у рамках вистав на кшталт “Вовк-шоу”, “Кірєєв-шоу” або “Фролова-шоу” над нею знущаються так само, як і над особами підсудних. Чому в цих умовах настільки нав’язливо згадуються сталінські процеси? Бо останні також були торжеством непристойності в чистому вигляді. Непристойність полягала в імітації судового розгляду, тоді суд перетворювали на спектакль, фарс, де кожен грав відведену йому роль — прокурор Вишинський, свідки, самі підсудні, які беруть участь у фантасмагоричному сценарії самообмови. Нарешті, Головний Глядач — Йосип Віссаріонович, який любив зі свого персонального крісла спостерігати за цим, спеціально для нього поставленим, спектаклем, отримуючи при цьому всі можливі насолоди, зокрема естетичну. (Якщо ми вже торкнулися цього непристойного різновиду вождистського “вуайєризму”, то порівняння нинішніх політичних фігурантів із “Вождем народів” дає нам змогу виявити цікаву схожість у пропагандистській риториці, яка “обґрунтовує” всі ці садистські оргії. У Сталіна — велична програма побудови соціалізму через “індустріалізацію і колективізацію”, у Януковича — “реформи” як інструмент входження у “світле європейське майбутнє”. У Йосипа Віссаріоновича — ідеологема “загострення класової боротьби і пошук “ворогів народу”, які заважають цьому “руху вперед”, у Віктора Федоровича — “нещадна боротьба з корупцією” та страшна клятва покарати всіх, хто чинить опір цьому “очищенню влади і суспільства”. У сталінській пропаганді — теза “Ліс рубають — тріски летять” або “Краще нехай постраждає сто невинних, ніж пропустити одного ворога”, а в пропагандистських перлах вітчизняної влади — “Не може ж справа якоїсь там Ю. Тимошенко перешкодити нашому входженню до європейської спільноти?!”. Хіба не споріднений цей новоспечений ідеологічний мотлох з сучасною пропагандистською машиною української влади з “високими” класичними зразками епохи сталінізму? І хіба не ця схожість політичних стилів спонукає особливо чутливих до даної “спорідненості непристойностей” зводити пам’ятники Сталіну? Але про це трохи пізніше.) Повторюю, дуже схожа ситуація і в резонансних справах Юрія Луценка та Юлії Тимошенко. Одна відмінність — рівень основних акторів цього дійства. Наприклад, юрист старої школи Вишинський був просто Цицерон порівняно з прокурорськими кадрами вітчизняного “розливу” з їхньою дивовижною сумішшю недорікуватості і юридичної безграмотності. Але якщо від цих відмінностей абстрагуватися, то схожість із процесами 1937-го просто разюча. Цілковите презирство до з’ясування Істини у процесі судового розгляду та правової суті питання, написаний згори апріорний вирок і непристойний присмак торжества садистських імпульсів, — ось що ріднить ті далекі сталінські процеси з резонансними справами Ю. Луценка та Ю. Тимошенко. Адже насправді суд над політичними супротивниками — типовий випадок “опускання” в зоні, і всі нюанси цих процесів — безкінечне примноження таких ритуальних принижень політичних супротивників. Наприклад, безглуздо шукати в юридичній площині відповідь на запитання, чому Юрія Луценка тримають під вартою без винесення вироку вже вісім місяців. Але цю відповідь можна легко отримати з аналітики загальної непристойності, зрозуміння суті “непристойних насолод”, серед яких “пані Помста” займає привілейоване місце і в яких садистські повторення відіграють першорядну роль. (До речі, у творах маркіза де Сада жертв мучать шляхом накручування повторюваного монотонного механізму тортур. Саме такий монотон можемо спостерігати у справі Ю. Луценка. Ключове слово цих тортур — механізм відмови на будь-яке прохання підсудного, причому відмови без всякого смислового розгляду. Відмови замінити запобіжний захід, відмови відводу суддів і прокурорів, відмови надати нормальне лікування та ін. До речі, голодування і хвороби Луценка надзвичайно збільшили можливість цих садистських знущань.) Ситуація з Тимошенко ще показовіша. У її випадку ми маємо той самий набір прийомів. Те ж безглузде взяття під варту. Та ж низка відмов (разом із відмовою змінити запобіжний захід) без жодних на те юридичних підстав. Ситуація з раптовою хворобою Юлії Тимошенко і всі садистські ігри суду навколо цієї події (відмова допустити особистого лікаря, чергова відмова замінити запобіжний захід) перетворюють цей процес на “клон” процесу над Ю. Луценком. Тут усе повторюється, як у поганому сні. Однак справа Юлі дає організаторам усього процесу додаткові можливості ще й тому, що вона — жінка. Причому жінка яскрава і навіть, як сказала її “професійна” гонителька І. Богословська, “харизматична”. Взагалі “гендерний” аспект “тимошенкофобії” і в чоловіків, і в жінок — дуже цікава тема для соціального психоаналітика. (Я її серйозно не торкатимуся, хоча вже й поверхово очевидно, що справа туту поєднанні елементарної заздрості й примітивного чоловічого сексизму.) Але зараз хочу звернути увагу на те, які додаткові можливості для садистських ігрищ дає факт належності обвинуваченої до жіночої статі. Адже для всієї армії “тимошенкофобів” так здорово побачити цю жінку, визнану однією з найпривабливіших і сексапільних політиків на пострадянському просторі, у черзі за тюремною баландою. Коли чую скандування проплачених представників плебсу, керованих головою Військового Союзу паном О. Калашніковим (чий військовий дух особливо сильний, коли необхідно побити юну журналістку), “Юлю на нари! Юлю на нари!”, — я розумію таємне бажання цього плебсу. Це бажання повністю збігається з бажанням влади — отримати насолоду від приниження красивої, впевненої і “гламурної” жінки, побачити її розтоптаною і буквально розмазаною “по стінці”. Тут непристойна насолода аналогічна тому, що відчував натовп під час публічних страт людей, колись наближених до влади чи то в часи Середньовіччя, чи то за часів якобінської диктатури, чи під час сталінських “чисток”. Механізм цієї насолоди завжди один і той самий: видовище повалення колись всесильного правителя в Ніщо, в купу сміття. Подібне повалення пестить “Его” людини з натовпу, воно робить її значнішою. Непристойна, “гиденька” радість виникає з тієї ж суміші заздрості й помсти успішним, тим, хто вирізняється з цього натовпу. (До речі, цей механізм точно розкрив О. С. Пушкін у своєму відомому коментарі, чому натовп любить читати “викриття” вад великих. “Він нікчемний — як і ми, він гидота — як і ми” — ось основа цієї непристойної радості, зазначена поетом. Щоб побачити вираження такої насолоди, досить прочитати деякі коментарі представників одноклітинних соціальних зомбі, які супроводжують інформаційні повідомлення про хід процесу над Ю. Тимошенко. Усі ці повторювані одноманітні меседжі про “Жюльку-злодійку”, яка з Пашею Лазаренком грабувала Україну і для якої, нарешті, настав час піти за своїм патроном на нари. Взагалі всі подібні інтернетівські “графіті” мають глибоко анальний характер. Інтернет тут — як унітаз, куди скидають розумові й словесні відходи. Характером непристойності він нічим не відрізняється від написів на парканах з відомими всім словами. А щодо судового процесу над Юлею, то ця непристойність набуває рис інфантильного садизму, який спонукає дитину відривати крильця в комах. У цьому сенсі характерний пасаж одного з користувачів про те, що “ми з Юлі знімемо шкіру, як з жаби і подивимося, яка вона царівна”.) Я наводжу всю цю гидоту тільки з однією метою — продемонструвати, що нею переповнене все наше публічне і політичне життя, яке заповнили збоченці всіх мастей і які втягують країну в штопор своїх брудних оргій. Для характеристики соціальної атмосфери 1990-х років часто вживали слово “бєспрєдєл”. Це слово майже синонім до поняття “ексцесу”, справді, зараз ми можемо спостерігати якесь дежавю того часу. Різниця лише в тому, що зазначене беззаконня існувало в якійсь “паралельній реальності”, немовби у тіні публічно-політичної сфери. Зараз воно стало нормою політичного життя, породжуючи всі види “ексцесів”, про які я вже згадав на початку цієї статті. Після зруйнування всіх базових засад суспільного життя (Конституції, Суду, Парламенту) начебто було зроблено “відмашку” на право глумитися над усіма іншими інститутами, принципами та цінностями. І лише трохи більше, ніж за рік свого правління, нинішній режим надав усі можливі різновиди “ексцесів” такого знущання. Ексцесів, що зашкалюють за “шаріковською” неосвіченістю державних високопосадовців. Ексцесів азійської демонстративної розкоші споживання цими ж особами на тлі економічної деградації та зубожіння населення (з Міжгір’ями, вертольотами, золотими унітазами). Ексцесів брехні та політичної демагогії, яка, як флер, обволікає цю вакханалію. (Я вже згадував пропагандистську тарабарщину про демократичні “реформи” і “боротьбу з корупцією” в ситуації становлення типової поліцейської держави.) Ексцесів безкарності. (Прикладів з усілякими ландиками та іншими вбивцями-мажорами, які демонструють смакування процесу глумління над цінністю людського життя, більш ніж достатньою.) Ексцесів нехтування правових норм і людської гідності в наших судах, про які ми тільки що говорили. Ексцесів повного морального розкладу так званої еліти (приклад — ситуація в українському парламенті, здебільшого перетвореному на збіговисько аморальних деградантів). Ексцесів наруги над вітчизняною історією. (У цьому контексті призначення українофоба Д. Табачника міністром освіти — типовий зразок такого глумління, якийсь “колективний оргазм” людей певного сорту від такого національного приниження. А хіба інакше можна інтерпретувати встановлення пам’ятників Сталіну і легалізацію радянських червоних прапорів, хіба це не плювки “в харю” патріотам цієї країни?) Ексцесів відвертої політичної чорнухи (пані Богословська тут поза конкуренцією). Ексцесів залякування та демонстрування сили (весь процес етапування Юлії Тимошенко в СІЗО із сотнями “беркутівців” та “чергування” десятків автобусів із ними ж біля наметів опозиції на Хрещатику залишаться зразком цього оруеллівського “чобота, що топче чиєсь обличчя”). Парад-але цих ексцесів можна примножувати безкінечно, всі вони належать до єдиного стилю мислення і політичних практик, за яким — непристойні ігрища можновладців. Ці ексцеси спокушають своєю вседозволеністю, редукцією всієї складності соціального буття до захоплення і насильства. Вони втягують до свого скаженого виру всю країну і наближають її до зони абсолютного зла. Однак це зло позбавлене будь-якого ореолу романтичної демонізації. Природа цього Зла полягає в абсурді безструктурності, а не в надмірній концентрації влади в руках Диктатора. Тому точнішим образом цього Зла можуть слугувати не так катівні з ув’язненими (хоча й вони теж), як образ клоаки або сміттєзвалища. Мій улюблений філософ радянської епохи Мераб Мамардашвілі у своєму пронизливому провіденціалізмі називав такі соціальні стани “антропологічною катастрофою”. Він вживав цей термін стосовно радянської дійсності. Однак ця характеристика є особливо точною щодо тих процесів, які відбуваються на наших очах. За цих умов закономірним залишається запитання: “Чи є вихід з пекла цієї антропологічної катастрофи?” Цей філософ казав, що з пекла завжди повертаються з порожніми руками. А великий Данте застерігав, що біля входу в пекло потрібно залишити всяку Надію. Однак я продовжую сподіватися (може, й по-дурному), що цей колективний морок все-таки розсіється. Це надія заснована на тому, що “системне” метафізичне Зло не залишає людям ні найменшого “люфту”, де можна було б від нього сховатися. Але завдяки цій своїй настирливості воно просто анігілює, знищуючи саме себе. Олексій ШЕВЧЕНКО, доктор філософських наук, м. Київ Кадр із фільму Стенлі Кубрика “Із широко заплющеними очима”
Гаряча тема · “Своїми діями чинна влада створює умови для міжнародної ізоляції країни, завдає непоправної шкоди іміджу держави”. · p. 3página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

ниці. Спроба влади ізолювати свого опонента свідчить про неготовність команди Януковича до чесної конкурентної боротьби за симпатії виборців, бажання зачистити опозиційний табір напередодні парламентських виборів”. 15:17. Заява Української Народної Партії з приводу вироку Юлії Тимошенко Українська Народна Партія вважає судовий процес і винесений Юлії Тимошенко вирок проявом політичних переслідувань опозиційних сил, що суперечить практиці будь-якої демократичної країни. Українська Народна Партія наголошує: усі дії сторони обвинувачення, а також численні порушення прав сторони захисту під час розгляду справи є нічим іншим, як демонстрацією зневаги чинної політичної влади до принципів справедливого судочинства і права громадянина на судовий захист. Своїми діями чинна влада створює умови для міжнародної ізоляції країни, завдає непоправної шкоди іміджу держави та ставить під загрозу укладання угоди про асоціацію з ЄС, а потенційні економічні втрати від такої ізоляції значно перевищують шкоду, про яку йдеться у вирокові Тимошенко. Окрім того, Українська Народна Партія наголошує: поряд з Тимошенко на лаві підсудних мав би бути кожен, хто в різні часи зраджував національні інтереси України: укладав Харківські угоди, здавав ядерну зброю, Чорноморський флот, заощадження вкладників Ощадбанку СРСР та активи Радянського Союзу. Якщо маніпуляції з судовою гілкою влади в інтересах однієї політичної сили триватимуть, це призведе до втрати легітимності владної команди і, не виключено, до соціальних заворушень. Відповідальність за такий розвиток подій у країні повністю нестиме чинна влада. 15:31. Олег Тягнибок: На перший план у протистоянні режиму Януковича виходить громада “Усі українці розуміють, що вирок Тимошенко виніс не суд, а режим Януковича, який прямує до тотальної узурпації всіх гілок влади та встановлення в Україні поліційної держави. Бо насправді, звинувачуючи Тимошенко у здачі національних інтересів у газовій сфері, режим Януковича постійно демонструє готовність гендлювати національною газотранспортною системою заради олігархів, які утримують цей режим”, — прокоментував сьогоднішній вирок Юлії Тимошенко голова Всеукраїнського об’єднання “Свобода” Олег Тягнибок. Він заявив: “Після вироку Тимошенко на перший план у протистоянні режиму Януковича виходить громада. Українці повинні усвідомити: лише спільна стратегія, спрямована на усунення від влади режиму Януковича, самоорганізація і безкомпромісність у боротьбі можуть убезпечити суспільство від олігархічної диктатури”. 15:26. Президент України Віктор Янукович вважає, що сьогоднішнє рішення суду стосовно екс-прем’єра Юлії Тимошенко є неостаточним. Про це він сказав на спільній пресконференції з президентом Республіки Словенія Данілом Тюрком у Києві. За словами В. Януковича, вирок суду ґрунтувався на чинному Кримінально-процесуальному кодексі зразка 1962 року. “Але це не остаточне рішення — попереду Апеляційний суд, і, безумовно, яке він прийме рішення і в рамках якого законодавства він прийматиме це рішення, це матиме велике значення”, — сказав він. В. Янукович зауважив, що справа Ю. Тимошенко дісталась нинішній владі у спадок від попередньої, оскільки розслідування було розпочато після рішення РНБО у лютому 2009 року: “Тому вона (справа) розслідувалася правоохоронними органами і логічно завершилася рішенням суду. Безумовно, рішення суду було в рамках існуючого Кримінально-процесуального кодексу”. Хроніку подій складено за повідомленнями УНІАН, РІА “Новости”, “Української правди”, прес-центрів
Гаряча тема · “Своїми діями чинна влада створює умови для міжнародної ізоляції країни, завдає непоправної шкоди іміджу держави”. · p. 3página original ↗

Р Р ЕЕ З З О О Н Н А А Н Н С С :: ТРИ ГОДИНИ ПІСЛЯ ВИРОКУ

13:07. Тимошенко: В Україну повернувся 37-й рік Екс-прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко вважає, що судовий вирок у кримінальній справі щодо газових угод 2009 року свідчить про повернення України до часів масових репресій, які здійснювалися у 30-ті роки XX століття. Про це Ю.Тимошенко заявила одразу після того, як головуючий у справі суддя Печерського районного суду Родіон Кірєєв оголосив її вирок. “В Україну з цим вироком, з усіма репресіями проти громадян, повернувся 37-й рік. Усім треба сьогодні бути сильними”, — заявила Ю. Тимошенко. Екс-прем’єр також звернулася через присутніх у залі представників ЗМІ до всіх громадян, “людей доброї волі в Україні” із закликом захистити країну від авторитарного режиму. 13:30. Генеральний секретар Ради Європи Торбйорн Ягланд вважає, що політичні рішення має оцінювати парламент, а не суд: “У демократії судження про політичні рішення мають бути залишені парламенту та виборцям, а не судам”, — заявив генсек Ради Європи. Т. Ягланд висловив сподівання, що запропоновані нещодавно зміни до Кримінального кодексу України зроблять неможливими такі судові процеси у майбутньому. 14:33. Євросоюз вважає вирок Тимошенко політично мотивованим Про це заявила представник Єврокомісії Мая Косьянчич, яка зачитала спільну заяву країн ЄС. “Суд не відповідав міжнародним стандартам у тому, що стосується справедливого, транспарентного й незалежного юридичного процесу, до чого ми неодноразово закликали в попередніх заявах”, — сказала вона журналістам у Брюсселі. За словами М. Косьянчич, Євросоюз “глибоко стурбований” вироком Ю. Тимошенко. 14:34. Брюссель сподівається… Європейська Комісія розраховує, що остаточне рішення у справі Юлії Тимошенко буде після апеляції, а також процесу декриміналізації. Про це, коментуючи вирок у справі екс-прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, заявив член Єврокомісії з питань розширення і політики європейського сусідства Штефан Фюле в Брюсселі. “Ніхто не може потрапити до в’язниці на основі вже застарілого законодавства. І рішення, безсумнівно, повинно бути знайдено”, — цитує Ш. Фюле “Українська правда”. 14:54. Ештон: ЄС глибоко розчарований… Європейський Союз заявляє, що вирок екс-прем’єру Юлії Тимошенко підтвердив вибірковість застосування правосуддя в Україні — про це йдеться у заяві Верховного представника ЄС з питань спільної зовнішньої та безпекової політики Кетрін Ештон від імені Євросоюзу. “ЄС глибоко розчарований вироком Печерського районного суду України щодо справи Юлії Тимошенко. Вирок винесено після процесу, який не відповідав міжнародним стандартам щодо чесності, прозорості та незалежності юридичного процесу, до чого я неодноразово закликала в моїх попередніх заявах”, — зазначила К. Ештон. За її словами, це особливо розчаровує на тлі головування України у Комітеті міністрів Ради Європи. К. Ештон від імені Євросоюзу закликала компетентні українські органи влади забезпечити чесний, прозорий та неупереджений процес під час апеляції у справі Ю. Тимошенко та у справах інших членів колишнього уряду. При цьому право на апеляцію не повинно призводити до будьяких обмежень щодо участі обвинувачених у наступних виборах в Україні, зокрема у парламентських виборах 2012 року. К. Ештон наголосила, що Євросоюз враховуватиме це у своїй політиці щодо України: “Те, як українська влада загалом поважатиме універсальні цінності та верховенство права і, зокрема, як вона пово- Фото Олеся Дмитренка дитиметься у цих справах, містить ризик глибокого впливу на двосторонні відносини ЄС—Україна, включаючи укладання угоди про асоціацію, наш політичний діалог і нашу більш тісну співпрацю”. 14:51. У Москві вирішили викрутити позицію ЄС у справі Тимошенко собі на користь Вирок екс-прем’єр-міністру України Юлії Тимошенко не дає Києву жодних аргументів у дискусіях з Росією щодо газу. Про це віце-спікер Держдуми РФ, президент Російського газового товариства Валерій Язєв сказав журналістам у Москві. Він зазначив, що винесений вирок є “несподівано суворим і незвичним”. “З іншого боку, це рішення жодною мірою не може бути аргументом у наших дискусіях щодо ціни на газ”, — підкреслив В. Язєв. За його словами, влада України спробує використовувати це рішення у переговорах з Москвою. Він висловив думку, що таке рішення ускладнить відносини України з ЄС: “Євросоюз схильний розглядати це як політичну розправу, тому для України, яка вступила в енергетичне співтовариство і бере участь в євроінтеграційних процесах, мабуть, це ускладнить переговорну позицію”. 15:13. МЗС Франції вже натякає… Париж вважає вирок колишньому прем’єру України Юлії Тимошенко доказом політичної мотивації її переслідування і закликає українську владу дотримуватися Конвенції про права людини при апеляції захисту. Про це заявив прес-секретар Міністерства закордонних справ Франції Бернар Валеро на прес-конференції в Парижі, передає РІА “Новости”. 16:12. МЗС Німеччини: Вирок Тимошенко не пройде безслідно для України Як повідомляє РІА “Новости”, міністр закордонних справ ФРН Гідо Вестервелле заявив: “Сьогоднішній вирок стосовно колишнього прем’єра Юлії Тимошенко для України є поверненням назад. Він кидає тінь на правову систему в країні. Це не пройде безслідно для наших (Німеччини) відносин з Україною і для відносин України з Євросоюзом”. За словами Г. Вестервелле, Німеччина “дуже уважно” спостерігатиме, як у Києві поводитимуться з іншими колишніми членами Кабінету Ю. Тимошенко. 13:16. “Наша Україна”: Вироком встановлено авторитаризм Вироком проти екс-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, який було винесено 11 жовтня, владний режим на чолі з Віктором Януковичем остаточно встановив в Україні авторитаризм. Про це йдеться у заяві “Нашої України”, оприлюдненій прес-службою партії: “Наша Україна” категорично засуджує протиправний вирок проти Юлії Тимошенко і розцінює його як акт політичних репресій режиму проти одного з лідерів опозиції. Сьогодні відбулася розправа не з конкретною особою. Вчинено замах на українську демократію і кожного з нас… Для цього режиму точку неповернення пройдено. Нинішня влада приготувала собі таку долю, яку вона призначила Ю. Тимошенко. Жодні авторитарні дії не дадуть владі уникнути відповідальності за свою діяльність”. Також партія висловлює підтримку політичним партнерам з Блоку Юлії Тимошенко та інших опозиційних сил і висловлює свою готовність до спільних дій опору в нових політичних обставинах. 14:25. Кличко вважає, що Янукович зробив собі “політичне харакірі” Лідер партії “Удар” Віталій Кличко заявляє, що судовий вирок екс-прем’єр-міністру Юлії Тимошенко є політичним харакірі української влади. В. Кличко, який зараз перебуває з робочим візитом у США, заявив, що розцінює цей вирок як розправу над одним з політичних опонентів влади. Він порушуватиме питання репресій проти опозиції в Україні на всіх зустрічах з американськими високопосадовцями. В. Кличко зауважив, що “у будь-якій цивілізованій країні за свої політичні прорахунки і рішення політики несуть політичну відповідальність, а не сидять у в’яз- Після того, як о 13 годині 11 жовтня 2011 року суддя Печерського райсуду Родіон Кірєєв озвучив вирок екс-прем’єру Юлії ТИМОШЕНКО — 7 років ув’язнення, 3 роки позбавлення права перебувати на владних посадах плюс відшкодування 1 516 365 234,94 грн НАК “Нафтогазу” та 4,512 гривень за проведення судових експертиз, інформаційний світ буквально вибухнув коментарями. Очевидно, що ця тема надовго стане провідною в ЗМІ та в світовій мережі: її відслідковують найповажніші інституції. Подаємо тут найпоказовіші матеріали, що з’явилися на сайтах інформаційних агентств протягом трьох годин 11.10.2011 року.
З блокнота письменника · “Ми дедалі глибше занурюємося у глухий кут малоросійства. Чи станемо врешті національно свідомими?” · p. 4página original ↗

ГЛУХИЙ КУТ МАЛОРОСІЙСТВА

Анатолій ШЕВЧЕНКО, письменник Закінчення. Початок у ч. 40 за 2011 р. ерше, що приголомшує нині наших громадян і гостей з-за кордону, це справді дивовижа в цивілізованому світі: у незалежній Українській державі уряд проводить засідання не державною українською мовою, а мовою сусідньої Росії, прем’єр-міністр, два (було три) віце-прем’єри й деякі міністри її ігнорують. Тим часом мова, як відомо, не тільки засіб спілкування, а й суттєвий компонент свідомості людини, а також відіграє важливу роль у державотворенні. Усьому цьому в нас на всіх рівнях суспільства не надається належного значення. Незрідка нас національно принижують, а ми мало не дякуємо за ласку та не кажемо: “Бог вам у поміч”. У російських кінофільмах, надто у серіалах, як герой-українець, то неодмінно мовний покруч або просто негідник. Та ми й самі часто самопринижуємося, компрометуючи себе. У вересні цього року в РФ широко відзначали сторіччя від дня смерті внаслідок терористичного акту в Києві прем’єр-міністра П. Столипіна. Нині в Росії вшановують найреакційніших діячів минулого, аби лиш вони були великодержавниками і сповідували гасло “вєлікой і нєдєлімой отчізни”. Поклав квіти на могилу Столипіна й прем’єр-міністр України М. Азаров. За що ж така шана? Не інакше як за те, що Столипін, ревний спадкоємець сумновідомого П. Валуєва (“украінского язика нє било, нєт і бить нє может”), заборонив вживання навіть в обмеженому вигляді української мови у школах, заборонив товариства української “Просвіти”, заборонив відзначати 50-річчя від дня смерті великого Кобзаря, був категорично проти надання Україні навіть обмеженої автономії. А ще сумновідомі “столипінські галстуки” (зашморги на шибеницях), ними карали борців із самодержавством, серед яких було чимало українців, та “столипінські вагони”, якими українців вивозили подалі від рідної землі. Отже, за такі “подвиги” українцям гріх класти квіти на могилу узурпатора. Не треба плутати праведне з грішним, а Київ з Калугою. І взагалі, чого б палким прихильникам Столипіна не перенести його прах, як, скажімо, Денікіна, на історичну Батьківщину? Ось нардеп од Партії регіонів і водночас представник Президента у ВР Ю. Мірошниченко вирішив піднести сусідам вагоміший подарунок, аніж квіти: він подав на розгляд Верховної Ради законопроект про відбудову Десятинної церкви (невідомо за якими розрахунками) та спорудження цілого комплексу навколо храму і передати у володіння Московському патріархату. Усе це за гроші українських платників податків. А тим часом ні Москви, ні її патріархату в часи спорудження і початку функціонування Десятинної не було й на світі. Ми щедрі, бо багаті? Але чого не зробиш з палкого бажання поцілувати “пантофлю папи”, а точніше “кремлівський лапоть”. Та чого дивуватися з ініціативи нардепа Ю. Мірошниченка — його, вочевидь, надихає нинішня влада, яка нещодавно — ні сіло ні впало — надала звання Героя України митрополиту РПЦ Московського патріархату Володимиру (Сабодану). Справді, як співалося у відомій совєтській пісні: “У нас гєроєм становітся любой”. Скоро й Кіріл Гундяєв, який активно пропагує “Русский мир”, отримає цю відзнаку... Згадаємо відому дисидентку і ніби прихильницю незалежної України Валерію Новодворську, яка, подібно до своїх земляків, почала вихваляти Столипіна, шкодуючи, що було знищено мало противників його реформ. Що це — політичний дальтонізм, а чи те саме бажання чмокнути лапоть? А ось який подарунок до 20-річчя незалежності України придумав мер Одеси господін Костусєв. Той самий, який нещодавно в Києві очолював Антимонопольний комітет, а ще він заснував партію політики Путіна і мав улюблене гасло: “С намі Бог і Росія”. Він розпорядився, аби документи йому подавали тільки російською мовою. І ще один почин народився в Одесі: в українських школах відкриватимуть російські класи, кажуть, є думка зробити всі школи в Україні двомовними. Як би порадів І. К. Білодід: його заповітна мрія про тотальну двомовність України почала втілюватися в життя! А ось які молодці малоросійські луганські чиновники. Кілька років тому вони було ввели в окремо взятому регіоні російську мову як державну. Суд скасував їхню самодіяльність. Та луганські чиновники не здаються. Нещодавно вони оголосили, що на їхній території вводиться російська мова як регіональна, насправді — державна. Нинішня влада питаннями української державної мови не переймається. І не дивно, що, як було повідомлено нещодавно на конгресі російської мовив зарубіжжі, який утретє відбувся в Києві, загальний разовий наклад російськомовних видань в Україні — 35 мільйонів примірників… Наклад українських видань на цьому тлі просто жалюгідний. Переважно зросійщене українське телебачення, ледь животіє українське кіновиробництво, цілком зросійщений спорт, щодня, а в робочий час і щогодини порушується режим державної мови на всіх рівнях функціонування українського суспільства — і ніхто за це не відповідає? Нині у багатьох країнах світу російська влада разом зі своєю церквою проводить масштабну акцію “рускій мір”. Ясна річ, на якийсь успіх цієї акції у зарубіжжі Кремль не розраховує — там наївних обмаль. А ось у нас, в Україні, “п’ята колона” малоросів активно підтримує будь-які заходи Москви проти української національної самобутності. Тому нам треба протиставити агресивному на нашій землі “рускому міру” “Український світ” з його духовними цінностями. У США не приймають на державну службу людину, якщо вона не володіє державною мовою. У Франції судова покара чекає на того, хто без потреби вжив іноземну термінологію… У США під час вибору державної мови англійська переважила німецьку лише одним голосом, але ніхто не подає Конгресу проектів про надання німецькій мові статусу другої державної. І країна спокійно живе й працює. У нас же такий ентузіаст, як нардеп В. Колесниченко, подав до ВР близько тридцяти (а може, вже й більше) проектів про надання російській мові в Україні статусу державної. При цьому він не може не розуміти, до чого це призведе — до цілковитого занепаду і згодом зникнення української мови взагалі. Принагідно скажу, що нардеп В. Колесниченко напередодні відзначення 20- ліття незалежності України заявив, що святкувати, мовляв, нічого: проїли все, що було в СССР, а тепер ще хочуть щось відзначати… Справді, День Незалежності для мільйонів українців — день знаковий і винятковий у нашій історії, хоч влада всі роки турбувалася про себе, а не про нас. А ось В. Колесниченку є чим пишатися. Хто він був до незалежності? Звичайний совєтський громадянин, а тепер виступає то з трибуни ВР, то по телевізору і повчає, як треба жити і що святкувати. Ми втратили національну гідність: нас ображають, ганьблять Україну, її історію, ами — принаймні чимало з нас — спокійно це слухаємо. Згадаймо, як 2008 року на міжнародному саміті в Бухаресті тодішній президент Росії В. Путін ділився “мудрими думками” про Україну зі своїм зарубіжним колегою: “Вот Украіна — развє ето государство? У нас взялі нємного зємлі, у Польші, обьявілі сєбя государством…” Тодішнє українське керівництво мовчки проковтнуло образу. Замість того, щоб оголосити Путіна персоною нон ґрата в Україні. Фото Олеся Дмитренка У травні 2011 року напередодні Дня Перемоги прем’єр Росії В. Путін, заохочений безкарністю, на великому зібранні в Москві видав чергову порцію образ нашому народу і нашій державі: “Ми побєділі би і бєз Украіни”. І неспростовний аргумент: “Потому что ми — народ побєдітєлєй”. І таке говорить один із керівників великої держави! І йому не соромно: увесь світ знає, що “народ-побєдітєль” програв Кримську війну 1855—1856 років, російсько-японську війну 1905—1906 років, зазнав поразки у Першій світовій… Невже для кадебістів вигадали іншу історію? Міністерство закордонних справ України зробило обтічну заяву — і все. А прем’єр Росії знову заслуговував на персону нон ґрата. Бо образа мільйонів загиблих українських громадян — на таке блюзнірство мали зреагувати ООН та інші міжнародні організації… …І зовсім свіжий факт: Вищий апеляційний суд України затвердив рішення Донецького апеляційного суду щодо скасування указу Президента В. Ющенка про надання борцям за незалежність України Степану Бандері й Роману Шухевичу звання Героїв України. Підстава сміхотворна: мовляв, Бандера і Шухевич не жили на території незалежної України. Тоді такої країни не було. Водночас щодо О. Береста, який разом з Єгоровим і Кантарією встановлював прапор перемоги на рейхстазі звання Героя, надане Ющенком, не заперечується. То що це за подвійні стандарти, навколо яких хочуть об’єднати схід і захід України, про що так голосно заявляє влада?.. Усе це наслідок того, що Україною усі 20 років незалежності керують переважно малороси. Через байдужість нинішньої влади до національного обличчя держави і очевидний проросійський вектор зовнішньої політики чимало українців розчаровані і пригнічені. Зате малороси активізувалися. Один із них заявив: “Я — українець, або малорос”. А казати треба так: “Я — не українець, а малорос”. Якщо є малороси, то має бути й Малоросія, вирішили русотяпи. І заходилися розгортати агіткампанію за реанімацію давно почилого в Бозі слівця “Малоросія”. Одіозний міністр Уряду України Д. Табачник у російському релігійному журналі пише: “Малоросія — ніжність і повага до батьківщини історичної Русі”. Хоч давно відомо, що вислів “Мала Русь”, а не Малоросія, виник у Константинополі десь у XIII столітті — його вживали, щоб одрізнити Малу Русь (Галицько-- Волинську державу) од Великої Русі (Київської). Згодом цей вислів вживався і в нас. І ніякої Малоросії. І до чого тут ніжність і повага? Але чого не зробиш, коли хочеться догодити великодержавникам — у їхніх руках малороси були і є могутньою зброєю проти України. Пригадаймо, у совєтські часи симбіоз малороса і совка дав у висліді дивовижний тип людини-безбатченка: без родового коріння, без рідної мови, без національної самобутності — без усього того, що робить людину неповторною. Таких типів незрідка величали інтернаціоналістами. І тому слова Євгена Маланюка про те, що “малоросійство — це капітуляція ще перед боєм” завжди актуальні. Не зайве згадати висловлювання героя італійського народу Дж. Гарібальді: “Ми створили Італію. Тепер треба створити італійську націю”. Ми теж ніби створили незалежну Україну… То наш обов’язок — створити, точніше, згуртувати українську націю — без малоросів-колаборантів, без усіх тих, хто тягне Україну назад, у болото Російської імперії. Звісно, Українській державі набагато легше велося б, якби упродовж останніх 20 років західноєвропейська демократія без зволікань (у неї до нас є і цілком обґрунтовані претензії, і не дуже) прийняла Україну до ЄС і НАТО. Тоді б Росія ставилася до нас не як до колишнього сателіта, а як до рівноправного сусіда, партнера. Але провідні європейські країни повелися в стосунках з Росією, як наші малороси, колінкуючи перед нею за поставки газу. Тим часом російські політичні яструби розгорнули шалену кампанію за відродження Російської імперії. Нестримно вихваляють ще донедавна кривавих упирів: царів і їхніх посіпак. Цар Микола ІІ уже канонізований російською церквою як святий мученик. Уславлюються й інші вінценосні особи, і не тільки реакціонерами. Так, відома своєю боротьбою з мерзотами російського політичного життя Валерія Новодворська — ні сіло ні впало — почала вихваляти мудру государиню Катерину ІІ. Усе виходить ніби за пародією Н. Коржавіна на московського князя Івана Калиту: “Бил ти с віду довольно протівєн.// Сєрдцем подл. Но нє в етом суть: // Історічєскі прогрєсівєн // Оказался твой жізнєнний путь”. Думалося, що Валерії Іллівні вистачить свого царя в голові. Аж ні — мало: закортіло поїхати наїждженою дорогою російських царефілів. Нині перед парламентськими виборами в Україні багато мовиться про єдність народу, суспільства. Будьмо щирими перед собою й людьми: єдності в нас ніколи не було, нема й не буде, доки одна частина народу — українці — прагнутиме збудувати справді українську, сильну й незалежну державу, а друга — малороси — старатиметься догодити сусідній країні. З малоросійством, цією нашою історичною хворобою (Є. Маланюк), наголошу, у нас ніхто серйозно не боровся. У класичній українській літературі злегка висміювалися представники цього поріддя переважно за недолугість, мовну недорікуватість, але не більше. У совєтській літературі (О. Корнійчук) малороси — Часник та ін. — навіть підносилися як такі, що тягнуться до передової російської культури. А письменників, які нещадно висміювали малоросів (М. Куліш), просто знищили. Питання, порушене самим життям понад 80 років тому й сформульоване Миколою Хвильовим: “Україна чи Малоросія?”, пече і вже випікає нам душу: ми дедалі глибше занурюємося у глухий кут малоросійства. Чи станемо врешті національно свідомими? Отож справа така: або ми нарешті вб’ємо в собі малороса, або він зведе зі світу всю нашу націю.
Очевидець і літописець · “Символи й образи його картин визріли з материнської сльози”. · p. 5página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

ганізаційний комітет ВР, підготовлено звернення до українського народу, у якому зазначалося, що це був саме геноцид українців. Ми започаткували кампанію з відзначення цієї великої трагедії українського народу. У соборі Святого Петра, найбільшому католицькому соборі Нью-Йорка, дякуючи українській діаспорі, раз на рік правили панахиду пам’яті жертв голодомору. Хоча на Галичині голодомору не було. Та від зібраного галичанами зерна на допомогу Україні радянська влада відмовилася — це історичний факт. Тільки при президентові Ющенку в Україні дійшло до меморіального вшанування пам’яті жертв. Існують відомі на весь світ меморіальні музеї голокосту в Єрусалимі і Вашингтоні. Україна не має обмежуватись скромним пам’ятником, оскільки, за різними підрахунками, полягло 5—8 мільйонів людей. Головне, щоб молоде покоління в майбутньому не допустило нічого подібного. Мене нещодавно вразила демонстрація українських селян через заборону на експорт зерна біля будівлі уряду. Селянин зовсім незахищений, а це може призвести до напівголоду. Потрібні продумані рішення. Латифундисти вже нелегально скуповують землю по 200 000 га. Повинні бути встановлені обмеження на скупівлю землі. Обов’язково треба заборонити продаж землі іноземцям. — Як Ви оцінюєте міжнародну позицію щодо визнання Голодомору в Україні геноцидом? — До приходу нинішньої влади дипломатія активно працювала в цій сфері. Я є членом Ради Президентів Генеральної Асамблеї ООН. Щорічно збираємося у Нью-Йорку і поступово врегульовуємо це питання. Сьогодні ми отримали визнання від понад 30 країн. Робота триватиме, але потрібно, щоб ініціатива йшла від президента. За приклад потрібно брати Ізраїль, те, як він добивається визнання голокосту всіма країнами. Росія душить будь-яку ініціативу України. Я це називаю російським неоімперіалізмом, виступаю проти такої політики східного сусіда. Покірна Україна потрібна Росії, але не нам. Ще міністром я неодноразово говорив російським колегам Черномирдіну, Примакову та іншим, що у нашому визнанні голодомору немає нічого антиросійського. Його спланував комуністичний режим, а не Росія. Але й це їх не влаштовує, оскільки у Росії тоді теж голодували люди. Та нищівні масштаби не можна й порівнювати. Росія займає позицію шантажу, зокрема економічного. Сьогодні йде масовий наступ російської поп-культури. Українські передачі — рідкість. Нам свідомо насаджують антиукраїнську ідеологію. — Ви згодні, що саме російське лобі заважає всесвітньому визнан# ню Голодомору геноцидом? — Значною мірою так. Разом із проросійськи налаштованими державами Францією та Німеччиною. Проте історичного шансу ще не втрачено, не зневірюймося, продовжуймо цю роботу. * * * У своєму слові Валерій Франчук говорив про те, що потрібна художня і творча сміливість, аби втілювати складні історичні й соціальні теми в мистецтві, бо “якщо ми не пам’ятатимемо тих страшних подій, у нас не буде майбутнього”. Спасибі йому за творчу сміливість і громадянську позицію.
Очевидець і літописець · “Символи й образи його картин визріли з материнської сльози”. · p. 5página original ↗

ХОЧЕШ ПІЗНАТИ СВОЮ ДОЛЮ? СКАЖИ, ЯКА ІСТОРІЯ ТВОЄЇ НАЦІЇ

Іван ОЛІЙНИК Ця визначна мистецька подія 5 жовтня скликала багатьох публічних політиків, які, відзначаючи жертовний і художній чин Валерія Франчука, висловили своє бачення Геноциду в контексті сьогодення і майбутнього нації. — Варто згадати, що ще 3—4 роки тому тут нічого не було, а зараз один із національних пантеонів, — каже екс-президент України В. А. Ющенко. — Я знаю, що ще багато років в Україні точитиметься полеміка щодо голодомору. Я знаю, як далеко була нація до його визнання. Не тільки музеєві не вистачає місця. Мільйонам людей також не вистачає місця у своєму серці для істинного розуміння голодного мору 1932—1933 рр. Доки українська людина не зрозуміє, що це геноцид, сплановане вбивство, врешті — одна з найбільш значимих соціальних тем, — важко говорити про фонди та майбутні приміщення музею. А вони будуть! І музей буде одним із найкращих в Україні. Не розглядаймо тему 1932—1933 рр. виключно як історичну. Насправді це проекція на сьогодення та майбуття. Хочеш пізнати свою долю? Скажи, яка історія твоєї нації. На нас покладена велика місія відродження. Мистецтво є поштовхом до самовизначення. Співголова Громадського комітету зі вшанування жертв голодомору в Україні Іван Васюник вважає, що меморіал розповідає правду про голодомор краще, ніж тисячі сторінок дослідницьких праць. На його думку, ми отримали результат — донесли до українців інформацію про масштаби, причини і наслідки однієї з найбільших гуманітарних катастроф. “Дехто каже: досить говорити про трагічне і плакати. Лукавлять вони, бо правди забагато не буває. Громадськість повинна це пам’ятати і вказувати на пасивність влади. Комітет запропонував план заходів з вшанування 80-х роковин Голодомору у 2013 році. Треба говорити про знесення символів тоталітаризму, про підготовку міжнародного форуму до 80-ї річниці сумних подій, про залучення молоді, щоб нитка пам’яті не обірвалася, про всесвітнє визнання Голодомору геноцидом українського народу! Проект будівництва Національного меморіального комплексу лише розпочато, тому треба ставити перед владою питання про його продовження”. Академік Микола Жулинський розповів про свою недавню розмову з Романом Сербиним, істориком із Канади. Р. Сербин наголосив, що й за тими подіями стояла система репресій голодом московського керівництва. На думку М. Жулинського, якби не голод на Поволжі та організовані у зв’язку з цим заходи, якби не розголос по всьому світу, хто знає, чим би обернулись ті українські події, бо таким чином планувалося знищити національно-визвольний рух українського селянства проти більшовицької системи. Він вважає, що, розбудовуючи Меморіал, потрібно укрупнити трагічну сторінку 1922—1923 рр., як і те, що голод також панував і у 1946—1947 рр. минулого сторіччя. Він сам пам’ятає, як приходили голодні люди з Центральної України та Білорусі. Їх називали “брянські”. Вони помирали, викопуючи гнилі буряки та картоплю. Ця сторінка безсумнівно заслуговує відображення. Голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан поділився болючими спогадами дитинства: “Щоразу при слові голодомор я маю певні рефлексії. Пригадую, як зі старшим братом у 1947 році ходили по молоде листя липи, щоб зробити лип’яники. Дитячою пам’яттю я зафіксував розмиті постаті, привиди тих людей, які брали участь у війні. Сильно була вражена моя пам’ять. Мій батько втратив слух 1933-го року. Його з односельцями не пустили на кордоні, коли вони вже обміняли все, що можна: сережки, каблучки, яблукові хустки, — заради порятунку дітей. Батька вдарили прикладом по голові, з вух кров пішла… Голод застав моїх старших братів. Я належу вже до нової генерації. Нема фотографій, тому ті, хто пішов із життя, стали привидами. Залишилися лише розповіді, сум, покладання пальця на губи. Не можна було далі цю інформацію нести. Вона дуже довго сиділа мені в горлі, як корок — це моя особиста трагедія. Усюди помирали мудрі, сильні, благородні люди. Вони не могли їсти круків і псів. Їм краще було вмерти. Ми всі позначені цією бідою. Наша нація — неповноформатна! І вона залишиться такою, допоки хотітиме святкувати червоний прапор, річниці молодої гвардії та комсомолу. Варто згадати, скільки в Україну завезено чужого елементу, який ніколи не прийме нічого українського. Ми добре розуміємо, хто ініціатор спотворення історії крізь червону призму розуміння московського бачення. Не можна забувати! І ми не дамо забути нашу вселенську кривду. Маємо вимагати історичної правди і загальнонаціональної просвітницької роботи, а не демонстрації образу Сталіна у День Перемоги”. Віктор Ющенко слухає виступ Валерія Франчука перебудову”, щоб радянські спецслужби не знищили його в самому зародку. Через комуністичну пропаганду в Україні й чиниться стільки років жорстока боротьба між патріотично налаштованими людьми та тими, хто ще ностальгує за минулим (їх приблизно 8 %). Я веду до того, що ще за горбачовських часів почали говорити про голодомор. Потужним ініціатором правди стала українська діаспора у США й Канаді. У США було створено комісію Конгресу із розслідування Голодомору. Я був постійним представником УРСР при ООН і одержав вказівку з Києва, що все це антирадянська провокація, голодомору не було. Лихо пояснювалося неврожаєм. Тож саме для мого покоління потрібно розкрити всю правду. За роки незалежності було багато зроблено. У Верховній Раді я очолював Комітет з прав людини. 2000 року ми ініціювали підготовку до відзначення 70-річчя Голодомору 1932—1933 рр. Було створено Ор- Після завершення урочистої церемонії відкриття випала нагода поспілкуватися з відомим українським дипломатом, почесним головою Всеукраїнської асоціації сприяння ООН Григорієм Удовенком, який тривалий час займається питанням Голодомору на міжнародному рівні. — Що Ви можете сказати про голодомор з погляду людини, яка знає про нього не з книжок? — Скажу інше… Я з того покоління, яке справді не знало, що в Україні був голодомор. У радянські часи будь-яка інформація про це вважалася провокацією американських спецслужб. Комуністична влада жорстоко карала людей за намагання відзначити пам’ять про голодомор. “Не було” голодомору, “не було” сталінських репресій — нічого не було! Тільки в часи перебудови, коли на хвилі національного відродження почав створюватися Народний Рух України, правда почала відкриватися. Спочатку ми назвали Рух “За Виставка Валерія ФРАНЧУКА “Розгойдані дзвони пам’яті” як привід до розмови про те, чи пам’ятає нація одну зі своїх найбільших гуманітарних катастроф. Напередодні 78-ї річниці Голодомору 1931—1933 років у Національному музеї “Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні” відкрилася виставка творів шевченківського лауреата Валерія Франчука. Свої полотна він вистраждав зі спогадів-розповідей своєї матері Марії про три пережиті нею голодомори: 1921—1922; 1932—1933 та 1946—1947 років. Виставку художник представляв у день народження матері, якій виповнилося 92 роки. І 18 із них вона була невтомним консультантом сина-художника, разом із ним ще й ще переживаючи трагедії своїх односельців, що померли під час Геноциду. Символи й образи Валерієвих картин визріли з материнської сльози, зі стогону матері-землі, із пам’яті матері-України, що оплакує втрачених дітей. Валерій Франчук вирішив подарувати Меморіалу 72 полотна зі свого циклу із 126 картин, аби вони донесли до прийдешніх поколінь плач і засторогу “Розгойданих дзвонів пам’яті”.
Від першої особи · Вітаємо Великого Українського Поета, кіномитця, громадського діяча Івана Федоровича Драча із 75)літтям. · p. 6página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

— Проти тодішньої влади ми йшли відкрито і зробили все, що могли. Я вже тоді розумів: ні ті люди, які повернулися з тюрми, ні так звані письменники, які були навколо мене, не мають достатньо сил і можливостей зробити більше. Усвідомлював, що весь тягар роботи ляже на тих, про кого ще Іван Багряний писав: якщо хто й зробить щось для України, то це ті, що зараз в комсомолі й партії. Тоді, на перших порах і згодом, без Крачука, Плюща і подібних до них ми б нічого не зробили. — Чи на користь суспільству, державі присутність у владі поета? Бо як свідчить історія, усе у цьому світі, здебільшого, отримує право на життя, коли за справу беруться професіонали. Пригадаймо добу — А що, хіба вони йшли тоді до влади? Це сьогодні, коли дивишся на біг-борди з крикливими закликами “Ми не зрадили вас!”, подумки запитуєш себе: що і кого ти не зрадив? Що вони сьогодні знають? Тому все це є дуже смішним і малоїстівним. — Кажете: ми здобули незалежну Укра# їнську державу. Але в ній щодень меншає ук# раїнського змісту: народ унаслідок цинічної прихватизації перетворено на жебраків, здаються стратегічні економічні інтереси, звідусіль витісняється рідна українська мо# ва, а при владі — відверті україноненависни# ки чи резиденти російського шовінізму. Роз# гортаються політичні репресії, хоча, по справедливості, на лаву підсудних, вважає переважна більшість українців, мусив би чину, який був міністром освіти України. До мене та книжка прийшла у село Теліжинці Тетіївського району Київської області. Не до кого-небудь, а до учня, напевно, шостого чи сьомого класу. І зробила вона мене тим, ким я став сьогодні. — Тобто Іван Драч усе#таки не Іван Гонта? — Треба говорити точно: так або так? Іншого не дано? Якби ж то у цьому житті було все прямовисно, простопадно… — Іване Федоровичу, скажіть як на духу: Соняшник#Драч багато взяв для себе від Сонця#влади? — Я про це ніколи не думав. Хоча знаю, що соняшник дуже виснажлива культура. Він глибоко закорінений у свою землю, на якій піднявся. От Павло Мовчан стільки зробив і робить для української просвіти: Товариство видає тижневик “Слово Просвіти”, щорічно виходить багато цікавих книжок. До речі, кілька років тому видав і мої “Противні строфи”. Бачите, він уміє навіть за цієї влади, якій опонує, домогтися від неї для національної справи якихось коштів. — Духовну ауру нації формують не одні культурні, громадські й політичні організа# ції, окремі національні авторитети… — Знаєте, мене ніхто не вчив патріотизму і писав я спершу двома мовами — російською й українською. Навіть російською більше. Лише згодом прийшло усвідомлення потреби бути сином своєї землі. — Поет починається з болю… — Великого болю. Мені постійно болить душа за все, що відбувається з нами і навколо нас. А пам’ятник Гонті в Умані мий досі не можемо поставити. — Як впливає авторитет, моральність поета, загалом інтелігенції на формування суспільної моралі, тої ж таки духовної аури, за словами Ліни Костенко? — За нинішніх часів її формування стало більш розмитим, більш безіменним. Не так як раніше, коли йшлося про якогось доброго, славного учителя чи лікаря на селі. Сьогодні це все інакше відбувається. Зараз родина може бути найпрекрасніша, найпочесніша, найпорядніша, і раптом з нею відбувається щось незрозуміле, несусвітнє, чому важко навіть повірити. Телебачення, радіо, преса, політика несуть нам багато потворних речей, які люди бездумно копіюють. Це страшно. Мені здається, що найскладніша проблема, яка стоїть перед нами, це те, що ми, українці, через багато конкретно-історичних причин не вміли і не хотіли стати самими собою. Нас виштовхнули у відкритий космос і ми мусимо давати собі раду, вчитися бути зовсім іншими у цьому непростому світі, навіть не такими, якими були ще років п’ять тому. Світ надзвичайно стрімко й динамічно міняється. Мусимо усвідомити, якщо хочемо вижити як нація, — ми в іншому світі. Нам сьогодні друкують той самий журнал “Фокус”, де показують нових українців — якогось негра, африканця. І тут же українця. І все це — українці. І ці українці, етнічні українці, мусять витримати натиск зовнішнього світу, зберегти себе, духовний світ і бути настільки відпорними, щоб дати й собі раду, і зберегтися як нація і культура. Тому в цьому страшному світі нам треба бути мудрішими, освіченішими, хитрішими і спритнішими за новоприбулих, щоб жити на цій предковічній землі не гостями, а господарями. — Де ж джерело тої сили? — Воно у нас самих. Коли порівнювали українців, які емігрували до США, з іншими емігрантами, як вони виживали, давали собі раду, то вони були не гіршими, а кращими за інші етноси. Направду вони були хитріші, працьовитіші, освіченіші. Мали і давали внутрішню відпорність духовній агресії зовні. Завдяки збереженню свого етнічного кореня, завдяки сприйняттю краси цього світу, якою, наприклад, є оце дивовижне світло фонтану Беретті. Спілкувався Микола ЦИМБАЛЮК
Від першої особи · Вітаємо Великого Українського Поета, кіномитця, громадського діяча Івана Федоровича Драча із 75)літтям. · p. 6página original ↗

С С О О Н Н Я Я Ш Ш Н Н И И К К НА ТЛІ ПОЛІТИЧНОГО ПЕЙЗАЖУ

— Ні, ви гляньте на це диво, — замилувано каже Іван Федорович, киваючи у бік фонтану. — Яка оригінальна форма, яка краса, такого я вже давно не бачив… — Іване Федоровичу, але повернімося до нашої розмови. Все#таки: чому наприкінці 1990#х саме письменники опинилися на гре# бені політичної хвилі боротьби за незалеж# ність України? — Елементарно просто. Оскільки письменники, художники, кінематографісти, частково журналісти порівняно з іншими верствами населення завжди були вільніші, ніж інші, мали більші інтелектуально-духовні можливості. Наприклад, не знаю, чи читали ви в одному із журналів інтерв’ю зі мною, де я розповів про випадок двадцятилітньої давності. У колишньому Союзі моє життя — особисте й творче — було нормальним. Більше того: я мав усе, щоб бути суперзадоволеним. На той час уся Східна Європа прийшла в рух. У нас якраз закипіла робота з підготовки створення Народного Руху України. У цьому вирі опинився і я. Тоді я сидів на другому поверсі спілчанського будинку, керував Київською спілкою письменників. А внизу, на першому, мало не щодня збиралися письменники, творча й інженерно-технічна інтелігенція, науковці, робітники “Арсеналу”. Можете перепитати у Віктора Терена чи Павла Мовчана. Вони приходили до мене й казали: “Іване, що ти тут сидиш? Приєднуйся до нас, треба справу робити. Без тебе не обійтись!”. Так я опинився в політиці, хоча вона ніколи аж так дуже мене не цікавила як щось особливе. Мене більше захоплювало мистецтво, література, кіно. Треба просто було комусь займатися цим ділом. — Але чому жереб випав саме на долю поета Драча? — Чому мені? Тому, напевне, що був уже досить відомим поетом: 1976 року отримав Шевченківську премію, у 1983-му — союзну премію з літератури. Посада у Спілці тоді теж щось важила. Я міг вільно входити до Кравчука чи Єльченка, вирішувати якісь наші справи. Ногами їхні двері, звичайно, не відчиняв — цього ніколи не робив. Просто міг зайти і поговорити про те чи інше. Ви думаєте, мені політика потрібна була? Це була необхідність. Пригадую, якось заходить до мене один партфункціонер з ЦК Лук’яненко з такою претензією: “Ви знаєте, що з Вашими портретами у Львові демонстранти носилися, навіть бійку зчинили?”. Що, хіба я їх тоді організовував? — А якою була реакція на Орджонікідзе (теперішня Банкова. — Авт.), коли довіда# лися про Вашу участь у Русі? — Про це відразу стало відомо нагорі. Перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький запитував: що йому ще треба? Бо тодішній інструктор ЦК (чи ким він там був) Володимир Литвин йому доповідав, що у мене все є: пристойна зарплата, квартира, дача, машина. І всі дивувалися не менше, ніж він, мовляв, що мені ще треба? — А що ж тоді ще треба було, що стало найголовнішим для поета? Більші статки, слава, влада? — У нас тема “поет і влада” дуже специфічна. Український народ, на відміну від багатьох інших, тривалий час був безвладним. Безвладним і безможним у тому розумінні, щоб мати свою державність. Це — найголовніша причина. Це, зрештою, те, що мучило моє покоління, що ми переживали, до чого прагнули — збудувати свою, Українську державу. Звідси усе й випливає. Тому й досі не вважаю, що поезія і влада мусять бути ворожими одна до одної. — Багато хто досить критично оцінює деякі кроки Руху, де Ви одразу опинилися на перших ролях… Фото Миколи Завгороднього Української Народної Республіки початку ХХ століття, коли на чолі нашої держави постали історик Грушевський, письменник Винниченко, журналіст Петлюра… Чи не в цьому одна з причин поразки УНР? — Але ж Лєнін теж писав, що він літератор… — Так, але він був професійним партій# ним діячем… — Партійним літератором, хочете сказати. А щодо ролі й місця Грушевського, Винниченка, Петлюри в національній революції 1917-го, то це можна пояснити тим, що вони були на поверхні суспільнополітичного життя. — Гаразд, повернімося на грішну землю. Не лукавмо: здобутки нашої незалежності відкинуті. Майбутнє держави до певної мі# ри в тумані на Банковій. Хіба це не через непрофесіоналізм, недопрацювання демок# ратичних сил? — Це свята правда. Хто ж заперечує? — То Ви погоджуєтеся з тим, що при# сутність благородно#емоційних, прекрасно# душних, велемовних письменників на владно# му Олімпі хутчіше мінус, аніж плюс для на# ціональної справи? І краще було б, якби вони займалися своєю справою — творчістю… — Тоді відродженням і побудовою держави взагалі б ніхто не займався. Тому, може, для нас все-таки краще, що суспільнополітична хвиля наприкінці минулого століття винесла нагору саме їх. — А може, для нас було б краще, якби до влади прийшли вольові, рішучі, безкомпроміс# ні люди. Патріотичні військові, наприклад? Київське надвечір’я. Сидимо з Іваном ДРАЧЕМ у скверику біля Театру української драми. Довкруж всевладна осінь знімає жовто-багряну позолоту з каштанів і лип. Неподалік зупинився Швейк і присів перепочити Микола Яковченко — “забронзовілість” обох для перехожих уже стала природною. У неквапливій мові співрозмовника, приглушеній шумом фонтану Беретті, що вигадливо викидає прозору парасолеподібну плівку з води, вчуваються ледве вловимі мінорні нотки, а ще — трохи втомленості. Спроби повернутися до теми нашого інтерв’ю “Поет і влада” щоразу переходять на інше… сісти насамперед Кучма, за якого все й по# чиналося. — Це їхня версія така, а в Дмитра Павличка інша. Ви ж читали його статті на захист Кучми у справі вбивства Гонгадзе, здається, у “Літ. Україні” і тижневику “2000” (власник останнього — підполковник КГБ Кічігін. — Авт.). Можливо, скажете, що я теж маю ідею фікс — це ідея української державності. Але я щасливий, коли на урочистостях з нагоди 20-ліття Незалежності були присутні Кравчук, Кучма, Янукович. Бракувало лише Ющенка. Для мене це символізувало неперервність Української держави. Про це я завжди мріяв, хоча не гірше за будь-кого знаю плюси і мінуси цих президентів. Але тішуся з того, що вона ще є — ця держава. Недавно, десь із місяць тому, був на відкритті пам’ятника Борису Грінченку біля педуніверситету його імені. Зараз опікуюсь вирішенням низки проблем з “Мистецьким “Арсеналом”, де українська культура буде представлена якнайповніше. Учора брав участь у засіданні Малої академії наук, нагороджували учнів, молодих науковців, літераторів, які перемогли у Всеукраїнському конкурсі імені Павла Тичини. Тобто я й зараз намагаюся робити якісь конкретні речі заради нашого майбутнього. — До речі, про Тичину. Ось зразок несу# місності великого таланту і влади. — Хіба ж я перечу? Так, влада нищить талант. Тут виникає дилема. Можна бути Плужником, але тоді підеш і загинеш. Чи залишитися живим і попри все щось зробити. Я не коли-небудь, а десь у 1950 році відкрив для себе раннього геніального Ти-
Мистецькі події · “Спробуймо відкрити Всесвіт у собі. А поезія нам допоможе”. · p. 7página original ↗

БІЖИМО ДО СЕБЕ ЧИ ВІД СЕБЕ?

Надія КИР’ЯН Фото автора На станції метро Театральна в Києві було якось не) сподівано світло, не так, як завжди. Помітила — тут з’явилося багато великих білих стендів із віршами. Хоч того дня поверталася додому пізно, однак пропустила не одну електричку, доки не прочитала все. Це було ні) би “інтермецо”, хвилинка відпочинку, розрада для душі й так контрастувало з навколишньою суєтою нашого життя. Усі кудись бігли, поспішали, електропотяги раз по раз ковтали юрби народу, а людей на станції не мен) шало. І майже ніхто не звертав уваги на вірші, які про) довжували жити своїм життям, зверненим до вічності. Лише дехто зупинявся в цій миттєвості і, можливо, за) мислювався про якісь небуденні речі. Ми ще до такого не звикли — до поезії навколо нас. Утім, подібні заходи не нові. Ще з 1986 року в Лондоні періодично втілюється проект Poems on the Underground, подібні організовували в Дубліні, Па) рижі, Нью)Йорку, Барселоні, Стокгольмі, Штутгарді, Москві та ін. Кампанія “Вірші в метро” постала з іні) ціативи Інституту Книги у Варшаві. Нині Київ долу) чився до Міжнародного проекту “Вірші у метро: пое) зія з Польщі”, що реалізується у рамках культурної програми з нагоди головування Польщі у Раді Євро) пейського Союзу. З віршами польських поетів уже ознайомилися пасажири Паризького, Мадридського та Лондонського метрополітенів. Із Києва проект по) мандрує до Пекіна, Токіо, Брюсселя, Люксембурга. У Київській книгарні “Є” відбулося відкриття цієї небуденної події. Після виступу директора Польсько) го Інституту в Києві Ярослава Годуна свої поезії чита) ли Мажанна Кєляр, Ришард Криницький і Войцех Бо) нович, що супроводжувалися перекладами україн) ського поета і перекладача Андрія Бондаря. Окрім Театральної, польська поезія представлена на станції Поштова площа, в одному з потягів метро) політену, а також у місті, зокрема на алеї між червоним корпусом Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та університетським ботанічним са) дом. На стендах можна прочитати вірші Тадеуша Руже) вича, Віслави Шимборської, Яцека Денеля, Юлії Ші) хов’як, Єжи Ярневича, Яцека Готовара, Ернеста Бри) ля, Чеслава Мілоша, Ришарда Криницького, Едварда Пасевича у перекладах Віктора Дмитрука, Остапа Сливинського, Андрія Бондаря, Галини Крук, Ярини Сенчишин та ін. Мене найбільше в цій добірці вразили наступні вір) ші в перекладах Віктора Дмитрука закладеними в них парадоксами: ТРИ НАЙДИВНІШИХ СЛОВА Коли я вимовляю слово Майбутнє, перший склад вже відходить в минуле. Коли я вимовляю слово Тиша, я нищу її. Коли я вимовляю слово Ніщо, я створюю щось, чого немає в жодному небутті. (Віслава Шимборська) * * * Пам’яті Тадеуша Пайпера Хто обирає самотність — ніколи не буде сам. Хто обирає бездомність — матиме над головою дах Світу. Хто обирає смерть — не перестане жити. Всього лиш. (Ришард Криницький) Трохи більше, ніж у метро, поезії пощастило біля бо) танічного саду, там її читали активніше. Протягом нетри) валого часу мені пощастило поспілкуватися з трьома людьми, зацікавленими проектом: із паном Борисом, викладачем ВНЗ, який хоч і поспішав, але зупинявся пе) ред стендами, пані Тетяною, працівником Київського па) лацу дітей та юнацтва, та Анею, продавцем, яка любить почитати щось цікаве, поміркувати над смислом життя, затриматися, усміхнутися, як радить своєму героєві Яцек Денель: Куди ж ти ідеш, хлопчику, у шапочці цій картатій, у костюмчику з гуманітарки, у бляклих кольорчиках минулих років вісімдесятих? Усюди, куди б не пішов, буде гірше, затримайся, усміхнися. Затримаймося, спробуймо відкрити Всесвіт у со) бі. А поезія нам допоможе.
Мистецькі події · “Спробуймо відкрити Всесвіт у собі. А поезія нам допоможе”. · p. 7página original ↗

ЧЕРЕЗ СЕЛО ВЕСІЛЛЯ ЙШЛО…

Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото автора У НЦНК “Музей Івана Гончара” відбулася виставка “Українське ве) сілля”. У музеї це вже стало доброю традицією. “Окрім виставки, як правило, демонструються різнома) нітні обрядодійства, пов’язані з ве) сіллям. Так, у нас відбулося “Весіл) ля свічки”, вбирання гільця, вби) рання молодої, основні моменти весільної драми”, — розповіла старший науковий співробітник НЦНК “Музей Івана Гончара” Поліна Гуменюк. На виставці можна побачити численні експонати, пов’язані з ве) сільним обрядом. Біля входу поваж) но розмістився гарбуз, який наче підморгує гостям виставки, нагаду) ючи: “Глядіть, щоб вам гарбуза не піднесли!” Привертають увагу ве) сільні рушники, вишиті червоними й чорними нитками. Це так звані “чер) ницькі рушники”, які походять із Чи) гиринського монастиря на Черка) щині. На них зображене Дерево Життя як символ продовження роду. Такого рушника вишивала дівчина перед тим, як виходити заміж. Тут можна побачити пишне святкове вбрання з різних регіонів України, ритуальний посуд, стіл, вироби з кераміки — усе те, що безпосередньо має стосунок до підготовчого етапу весілля. Мою увагу привертають різноманітні му) зичні інструменти, зокрема вели) чезні трембіти, які були поширені на Закарпатті. Недалечко стоїть скриня нареченої, яку переносили із хати молодої до хати молодого. Цікаві фотоархівні матеріали з фрагментами весільного обряду — це світлини, що відображають ваго) мі обрядодії, які відбувалися у житті наших предків. Це фото переважно початку ХХ століття, які збирав Іван Гончар. Також тут є картини у стилі примітивізму. Живопис відтворював різні сторони життя українців, на цих картинках можна побачити весіль) ний поїзд, сватання, основні момен) ти весільного обряду. На виставці представлено народні картини са) мого Івана Гончара. Тут є ікони Ісуса Христа та Богородиці, якими тради) ційно благословляли молодих. Не можу оминути увагою один із центральних атрибутів весілля — коровай. Відразу на думку спадає прислів’я: “Хорошії коровайниці хо) роший коровай бгають”. Бгання ри) туального хліба було великою поді) єю. Випікання весільного сонцепо) дібного пирога є відгомоном до) християнського звичаю — давання весільної жертви богам. …Тож виставка “Українське ве) сілля” торкається найсокровенні) шого таїнства возз’єднання двох половинок. Усі представлені речі мають свою історію та глибоку сим) воліку, і кожна деталь розповідає про весілля як відновлення гармонії двох начал світу — чоловічого і жі) ночого.
Мистецькі події · “Спробуймо відкрити Всесвіт у собі. А поезія нам допоможе”. · p. 7página original ↗

У РАХНІВСЬКИХ ТРАДИЦІЯХ

Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото автора У Національному музеї літератури у рамках Всеук) раїнської культурно)мистецької акції “Мистецтво одно) го села” відбулася виставка села Рахни)Лісові Шарго) родського району Вінницької області. Музей із 2005 року щорічно восени приймає митців Вінниччини. Село Рахни)Лісові славиться гончарними вироба) ми. Знамениті миски, виготовлені місцевими майстра) ми, знають не тільки на Вінниччині, а й далеко за межа) ми України. Тож на виставці можна побачити гірку із гончарними виробами: миски, решета, макітри, гладу) щики, горнята… Вироби вирізняються тим, що доміну) ють коричневий, чорний, червоний, білий, зелений ко) льори. На тарілках відображені сонячні символи. Цікавими є роботи майстрині Наталі Смагло)Гуля) євої, яка займається живописом, витинанкою, розпи) сом на тканині, книжковою ілюстрацією. Її численні витинанки віддзеркалюють природу рідного села, зи) мове вбрання рідної землі, приліт птахів тощо. Не можна оминути увагою малярство народної ху) дожниці Марії Деркач. Майстриня, наче ікону, виписа) ла картину “Материнське щастя”, на якій зображена мама з дитиною. Картини “Моя хата”, “Корови” відоб) ражають невеличкі фрагменти з життя села. Особли) во вразили життєлюбні пейзажі та колоритні натюр) морти Федора Гуліватого. Тут багатство сільського саду, прихід осінньої пори, буяння трав і швидкоплин) ність часу в потоці… На виставці представлені дуже гарні строї з гео) метричними і рослинними орнаментами, характерни) ми для Поділля. Впадають у вічі домоткані вироби, зокрема роботи Галини Ковтун, Олени Кондель, Оле) ни Шаповалової. Окремої уваги заслуговує весільний куточок. Тут поруч із весільним одягом — яскраве ве) сільне гільце у квітах і різнокольорових стрічках. А на столі у кошиках рум’яні яблука із пишних садків Він) ниччини.
Мистецькі події · “Спробуймо відкрити Всесвіт у собі. А поезія нам допоможе”. · p. 7página original ↗

УКРАЇНА — СКАРБНИЦЯ ТАЛАНТІВ

Соломія ДЕРКАЧ, 16 років, м. Київ, гімназія “Оболонь” Не можу згадати, коли остан) нього разу бачила в кінотеатрі фільм українського виробництва тай чи взагалі бачила? Звичайно, ду) же приємно дивитися іноземні фільми в рідному перекладі, але бу) ло б ще краще, якби й ці фільми бу) ли українські! Американські та західноєвро) пейські фільми в наш час найцікаві) ші та найдосконаліші. Завдяки талановитим акторам, сучасним спецефектам та досвідченим пра) цівникам ці фільми популярні у світі. Як представник молоді, можу ска) зати, що український кінематограф дуже відстав від світового. Адже як) що згадую свої улюблені картини, то на думку спадає 5—10 інозем) них, але жодної української. Я пере) дивилася чимало українських філь) мів, усі вони по)своєму цікаві, але не справили потрібного враження. Серед цих стрічок — “Вогнем і ме) чем” виробництва Польщі. На мою думку, цей фільм один із кращих про українське козацтво. І хоч я за) уважила там кілька неточностей, однак стрічка припала до душі. Чо) му, маючи таку давню і цікаву істо) рію, Україна не знімає фільмів? Не) щодавно спало на думку: от якби західні кінокомпанії створили фільм про історію України. Це було б та) кою собі “новинкою”! Але не все так трагічно, як ви) дається на перший погляд. Адже, за словами аналітиків, український кінематограф у близькому майбут) ньому переживатиме друге народ) ження. Це втішає, якщо взяти до уваги, що за роки незалежності Ук) раїни вітчизняний кінематограф переживав глибоку кризу. І це див) но, адже Україна — скарбниця та) лановитих акторів, які самовіддано працюють навіть за невеликі гоно) рари. Шкода, що багато артистів виїжджають в інші країни, де біль) ше цінують та оплачують їхню про) фесію. Саме тому вітчизняний кі) нематограф потребує термінової реанімації. Наш обов’язок — ско) ристатися шансом! Це чудова на) года познайомити світ з україн) ською мовою, культурою і талано) витими артистами. Іноземці через фільми зможуть дізнатися ще біль) ше про Україну. Та й самі українці бачили занадто мало фільмів віт) чизняного виробництва, їх легко перерахувати на пальцях. Наша іс) торія — давня, мова — мелодійна, а культура — глибока. Можливо, нам варто скористатися цим? Усу) переч усім негараздам і перешко) дам ми здатні відродити наш кіне) матограф, тим самим прославляю) чи давню українську історію та культуру.
Подія року · “Українська культура мусить стати інтелектуальною культурою”. · p. 8página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

зичного і кіномистецтва України. Фестиваль приурочено до визначної дати української або світової культури. 2008 року Фестиваль “Марія” було присвячено творчості Нобелівського лауреата Ґабріеля Ґарсія Маркеса. 2009 року світ відзначав 200-річчя від дня народження Миколи Гоголя, художність якого — пограниччя, гра знаків і гра з реальністю, поєднання у прозі реальності і фантазмів (що типологічно споріднено з маркесівським магічним реалізмом). У фойє Національного театру ім. Івана Франка були представлені виставки Сергія Якутовича, Костя Лавра, “Франківці і Гоголь”, “Українські корифеї і Гоголь”. VII Фестиваль “Марія”, що відбувся торік, був присвячений 150-річчю від дня народження Антона Чехова. VIII цьогорічний Фестиваль проходив під гаслом “Гортаючи сторінки європейської культури” і присвячений кільком представникам світової культури. 2011 року світ відзначає кілька важливих дат. Так, говорячи про віхи культури європейської, можна згадати 200-річчя видатного угорського композитора й диригента Ференца Ліста; 100-річчя лауреата Нобелівської премії з літератури Чеслава Мілоша; 165 років із дня народження Генріка Сенкевича; 90-річчя з дня народження Тадеуша Ру- Моновистава “Стара жінка висиджує” (в головній ролі Лариса Кадирова)
Подія року · “Українська культура мусить стати інтелектуальною культурою”. · p. 8página original ↗

У СУЗІР’Ї КУЛЬТУРИ

Понад сто років тому Леся Українка у статті “Безпардонний” патріотизм” писала: “… може, се наша власна недорослість думки тому винна, що ми ні( як не можемо зрозуміти, що то має значити: “своя питома, народна просві( та”, без котрої увесь наш рідний край мусить неминуче загинути. А вже ж та( ку поважну річ слід би нам пояснити докладніше, щоб і ми знали, як нам ря( тувати наші душі”. Цей пасаж актуальний для України й сьогодні, оскільки позначає невирішену проблему, яку можна було б окреслити поняттям “не( дорослість думки” унаслідок браку внутрішньої культурної вихованості та ос( віченості. Ідеться про те, що українській культурі бракує зовнішнього імпуль( су, аби відійти від загумінковості та плебейського наслідування. Українська культура, переконувала Леся Українка, мусить стати інтелектуальною куль( турою, а для цього всім інтелектуалам потрібно порозумітися. Уже наприкін( ці ХІХ століття гострою була проблема роз’єднаності українських інтелекту( альних сил і “боротьби всіх проти всіх”, натомість часто перед справжньою загрозою українська культура опинялася беззахисною. В іншій статті з про( мовистою назвою “Не так тії вороги, як добрії люди” письменниця ставити( ме гостре запитання: “… як зробити Україну вже тепер політичною силою? Один “сором”, очевидно, тут не багато допоможе, бо його українці чують ще від часів Шевченка, а спасенія душі досі не запобігли”. Як вихід із цієї ситуа( ції — “поміч збоку”, тобто залучення в український гуманітарний простір культурного надбання інших країн, передовсім європейських. Саме це для Лесі Українки дає надію на органічний розвиток української культури як куль( тури відповідальної й естетично насиченої, в якій немає порожньої риторики і розпачу за власну національну недолугість. Фото Євгена Букета Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Інститут літератури ім. Т. Шевченка, секретар конференції “Магія культур”, спеціально для “Слова Просвіти” Ці питання були в центрі уваги учасників IV Міжнародної науково-практичної конференції, що відбулася в Національному драматичному театрі ім. І. Франка в рамках Міжнародного фестивалю жіночих монодрам “Марія” (фестиваль названо на честь Заньковецької; він має свій сайт у мережі: http://www.mariafest.com). Він покликаний виступити в ролі “помочі збоку” для української культури, оскільки щороку збирає в Києві визначних режисерів, акторів, літературознавців, кінознавців і письменників, аби започаткувати діалог культур, посадити за один стіл театральних критиків і науковців, режисерів і літературознавців. Кожен працює з мистецькими феноменами і має власну думку. Театрознавцям цікаво почути думку науковців і навпаки. Фестиваль уже восьмий рік проводить народна артистка України, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка Лариса Кадирова. На цьогорічному Фестивалі були представлені вистави: “Стара жінка висиджує” (режисер Збігнєв Хшановський, виконавиця Лариса Кадирова), “Вихід” (Азербайджан, виконавиця Нігяр Тарлан кизи Гасанзаде), “Сахем” (Польща, за твором Г. Сенкевича, виконавиця Моніка Боллі, режисер Станіслав Мельський), “Пушкіну” (Росія, виконавиця А. Терещенко-Островська), “Лазариця” (Болгарія, виконавиця Зорниця Пламенова), “Російський репортер” (Росія, виконавиця Ольга Прихудайлова), “Картотека” (режисер, сценограф і герой — З. Хшановський), “Не тільки молитви” (виконавиця Олена Огороднійчук, режисер Сергій Архипчук), музична вистава “Люблю любити любов” (виконавці Ж. Макаус, О. Щур, І. Красиліна, Л. Кадирова). Відкрила Фестиваль блискуча вистава “Стара жінка висиджує”, яка сьогодні видається надзвичайно актуальною: майже п’ятдесят років тому польський письменник зумів передбачити еру інформаційних і терористичних воєн, колосальної самотності людини, конструювання нових соціально-медійних міфів, які заміщують справжню реальність; планетаризм, що обернувся світовою війною чоловіків, кров’ю мільйонів жінок і дітей; нездатність любити і народжувати. Фестиваль проходить за підтримки Міністерства культури України, Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, міжнародного фонду “Міжнародний інститут театру”, Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, Музею Марії Заньковецької, відділу Музею театрального, мужевича (вистави якого було показано на фестивалі). 2011-го виповнюється 120 років із дня народження Михайла Булгакова. Уперше з часу заснування у центрі уваги науково-мистецької конференції були й видатні діячі української культури. Україна відзначає 155 років із дня народження Івана Франка; 150 — із дня смерті Тараса Шевченка; 140 — із дня народження Лесі Українки. Природно, що на конференції була артикульована перекладацька проблематика, оскільки саме переклад — органічна форма поєднання культурного напрацювання в часі й просторі, спосіб єднання інтелектуально-мистецьких сил у одному глобальному локусі розуміння. Скажімо, українською мовою твори Ч. Мілоша переклали І. Качуровський, Б. Чопик, Д. Павличко, Я. Сенчишин та ін. А на конференції була зачитана доповідь професорки Роксоляни Петрівни Зорівчак (яка очолює кафедру перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Г. Кочура у Львівському національному університеті ім. І. Франка; на жаль, знаний теоретик перекладу не змогла приїхати до Києва) про англомовні переклади Т. Шевченка від ХІХ століття (тобто від перших перекладів Агапія Гончаренка). Значний інтерес викликали пасажі з доповіді про переклади Шевченка, які здійснили Етель-Ліліан Войнич та Віра Річ (визначна британська перекладачка української літератури, яка два роки тому була учасницею конференції до 200-річчя М. Гоголя, а цього року знайшла свій останній спочинок у Каневі, про що писало “Слово Просвіти”). Конференція у рамках театрального фестивалю ставить за мету об’єднати представників театру, літератури, літературознавства, музики, аби в такий спосіб спробувати через діалог (або й полілог) культур сформувати новий погляд на природу творчості видатних майстрів художнього слова, драматургії й музики в синестезійному ключі (що суголосно природі мистецького феномену). Серед учасників конференції були всесвітньо відомий режисер Роберт Стуруа, академік Микола Жулинський (голова оргкомітету конференції), проф. Зоф’я Заремб’янка (Яґеллонський університет), перекладачі теоретик перекладу, завідувач кафедри Київського міського інституту ім. Б. Грінченка Максим Стріха, правозахисник і культуролог Євген Сверстюк, проф. Станіслав Стабро (Яґел- Фото Сергія Марченка Микола Жулинський лонський університет), режисер Ієн Геміш МакДоналд (Шотландія), мистецтвознавець Олександр Щур (Угорщина), режисер Збігнєв Хшановський (Польща) та інші мистецтвознавці, письменники і культурологи. Микола Жулинський, відкриваючи конференцію, звернувся до концепту “долання кордонів”, широко представленого в сучасних західних наукових працях з розвитку культури в ХХІ столітті. Директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка згадав і про важливі “точки перетину”, які існували між українським та європейським вимірами навіть тоді, коли українська культура була складовою імперій (Російської чи Австро-Угорської). Свого часу п’єси В. Винниченка мали значний успіх на паризькій сцені, часопис “Сучасність” (який зародився в еміграції) став вікном у простір української гуманітаристики в Європі. Мистецтво завжди прагне долати кордони і творити спільний простір мистецької солідаризації. Виступи на конференції мали високий фаховий рівень, представники літературознавства і театру прагнули знайти порозуміння, хоча часом і розпочинали бурхливі дискусії. Олександр Щур підготував виступ на тему: “Паганіні фортепіано” про визначного громадського діяча, диригента та композитора Ференца Ліста. Доктор Ієн Геміш МакДоналд окреслив філософську природу художньої мови театру. Максим Стріха говорив про українську мову в класичних операх, ставлячи актуальне запитання: чи можливе повернення в сучасній ситуації. Пропонуємо найважливіші фрагменти з виступів учасників. Професор Зоф’я Заремб’янка відкрила конференцію доповіддю “На лузі — світло променисте” як прочитання духовної дороги, записаної в останніх віршах Чеслава Мілоша”, звертаючи увагу на метафізичний бік внутрішнього шляху митця в пое-
Подія року · “Театр, попри всі свої штучності, сенсорно зображує життя реальніше, ніж історія”. Джордж Сантаяна · p. 9página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

тичному універсумі: “Роздертий контраверсійними прагненнями — між пожадливою любов’ю до цьогосвіття і жаданням духовного виміру, розірваний різноманітними сумнівами “сьогодні вірю, завтра — сумніваюсь”, герой поетичної творчості Мілоша в останніх його віршах осягає недосяжну для себе раніше внутрішню гармонію, спокій і мудрість, одним із найважливіших виявів яких стає свідоме і зважене спрямування його життя до Бога: “Владарю спасіння, причино випадку // в моїх блуканнях жив Ти від початку”, висловлена на тому етапі творчості у поетичних молитвах, безпосередніх і надзвичайно інтимних звертаннях до Творця, що вражають силою експресії і справжністю переживання… …Навіть у пізніх віршах раз по раз з’являються пориви і повернення до заборонених, і вже, здавалося, подоланих прагнень: “Мої вуха щораз чують дедалі менше з розмов, // мої очі слабшають, // але вони все одно пожадливі”… Однією з ознак згаданої трансформації… можна назвати відкриття героєм у собі внутрішньої дитини і творча згода на повернення до тієї дитини у собі, прийняття, опікування нею і, попри включення до своїх внутрішніх психічної та духовної структур, використання на шляху до мудрості: “Свідомість дитини у собі. // Це значить створення наївно емоційного, якому постійно загрожує кумкання дорослих людей”. Видається, що процес духовної метаморфози, який кульмінується в одночасному, проте так само поновному переживанні дитячого духовного відкриття себе та Фото Євгена Букета Геміш МакДоналд всього, що є в Богові: “Скрізь, між пеньками дерев, на сонячній стороні газону, на стежці вздовж саду// перебувала Присутність”, має в героя Мілоша кілька засадничих моментів. На внутрішню динаміку такого роду вказує повторення в багатьох віршах елементів, що є важливими для духовного конституювання самості. До них належить безмовний захват, потреба мовчання, згода на взяття у лапки своїх недоліків та прийняття для всього свого життя, втрата відчуття часу та розрізнення на було та буде, тривання та зараз, позбавлення від інтелектуальних спекуляцій: “втомилося будь-яке бачення”, почуття всеохопних щастя і радості: “Раптом відчув, що зникаю, і плачу від щастя”. Багато з окреслених інтерпретаційних проекцій дотичне і до театрального мистецтва, зокрема витворення “в собі дитини”, яка може постійно дивуватися світові, використання поетики мовчання як форми понадмовного впливу на реципієнта. Актор і режисер Геміш МакДоналд розповів про своє відкриття української театральної традиції: “Сподіваюся, всі, хто зібрався сьогодні в театрі Івана Франка, пробачать мені, якщо зізнаюся, що аж до моменту подорожі у листопаді 2007 року я мав обмежені знання про Україну. Все-таки ми були двома націями, що пережили 70 років політичної та соціальної сепарації. Хоча саме тоді я трошки довідався про модерну історію України від мого колеги Метью Заяца — автора та виконавця п’єси “Кравець з містечка Інвернес” (надруко- Фото Євгена Букета Збігнєв Хшановський вана в журналі “Всесвіт” 2010 року), що саме тоді писалася і всі деталі якої не були широко оприлюднені. Коли ти проходиш повз пам’ятник Франку до Драмтеатру ім. Тараса Шевченка, на стінах якого розвішано фотографії енергійних молодих драматургів та членів трупи, що нагадують про еру легендарних Ночей театру під керівництвом Леся Курбаса, Тернопіль скидається на гарне місце для того, щоб почати дізнаватися щось про Україну, про її поетичні та театральні традиції. Латиноамериканський філософ та поет Джордж Сантаяна колись написав: “Театр, попри всі свої штучності, сенсорно зображує життя реальніше, ніж історія”. Театр реальніший за історію. Аналізуючи історію, італійський сценарист і Нобелівський лауреат у царині літератури Даріо Фо сказав: “Перед тим, як Європу було об’єднано на економічному рівні або було задумано на рівні економічних інтересів та торгівлі, існувала культура, що єднала усі європейські країни. Мистецтво, література, музика — сполучні зв’язки Європи”. Зараз я міркую над тим, що у словах Даріо Фо є певна правда, а також над тим, що, імовірно, існує не лише універсальна мова театру, як можна зробити широкий висновок зі слів Джорджа Сантаяни. Може існувати універсальна мова мистецтва. Аби зробити це, я б хотів трохи заглибитися в культуру Шотландії та України, зауважуючи, що ми є двома країнами — зрештою, які багато інших країн — з потужними оповідними та музичними традиціями. Так само, як інші країни Європи, наші театральні традиції вкорінено у традиції середньовічної мандрівної драми на релігійну тематику. У середньовічній поезії ми поділяємо тему епічних батальних змагань за незалежність, і протягом століть знаходимо нашу культурну ідентичність, підтриману поезією та піснями мандрівних бардів і му- Лариса Кадирова, Станіслав Стабро і Зоф’я Заремб’янка зик. Ми поділяємо спадок національних поетів, що були не лише прихильниками демократизації репресивних політичних систем, а й мистецтв. Життєві шляхи шотландського поета Роберта Бернза й українського поета Тараса Шевченка мають багато спільного. У своїх поезіях вони писали про силу природи, коментували жорстокість політичної та економічної систем, сатирично зображали життя тиранів. Бернз не був художником, і тоді, коли Шевченко створював картини, що становлять національну спадщину українців, він укладав для нащадків кодекс шотландської музики і пісень. Пишучи про любов, природу, політику, вони мали непохитну віру в силу слова свого краю. Хтось помітив впливи шотландського романіста Вальтера Скота на ранні твори Миколи Гоголя. Можливо, варто відшукати подібні риси у “Щоденнику божевільного” Гоголя та “Приватних спогадах та зізнаннях виправданого грішника” Джеймса Гоґґа, в яких наші літератори починають досліджувати темні сторони людських амбіцій та жадоби влади”. Режисер Збігнєв Хшановський зауважив щодо творчості знаного польського письменника Т. Ружевича: “Поет і драматург, він міцно увійшов у свідомість літературного світу, а одна з перших театральних пропозицій — “Картотека” з 1960 року — в репертуарі не лише польських театрів. У п’єсах Ружевича реальний світ переплітається з абсурдними ситуаціями, відчувається іронічне ставлення героїв стосовно довкілля, разом із тим наявна іронія автора до своїх героїв, в глибині душ яких нуртує біль і самотність. Такою є героїня п’єси “Стара жінка висиджує”, яку автор опублікував у збірці “Непослідовний театр” 1970 року. Свою першу постановку цієї п’єси я здійснив у Львові 1979 року і мені пощастило створювати виставу разом із видатним сценографом України Євгеном Лисиком. Уже тоді подумав, що роль ніби призначена для Лариси Кадирової, але через брак українського перекладу відклав цей проект на майбутнє. І коли зараз з’явилася можливість повернутися до цієї ідеї — мене заінспірувала версія створити за матеріалами п’єси Ружевича монодраму, яка ще більше підкреслювала б самотність героїні у світі — космічному смітнику і пустці”. Цьогорічним учасником конференції став знаний харківський латиноамериканіст Ігор Оржицький, який у доповіді “Трилогія” Генріка Сенкевича як проукраїнський текст” довів об’єктивне ставлення Г. Сенкевича до українців у своїй “Трилогії” усупереч думці, поширеній серед української громадськості. Пан Ігор зауважив, що білоруське походження Сенкевича сприяло його погляду на інтегральну сут- Фото Євгена Букета ність Речі Посполитої, а пафос заперечення стосується тих, хто, безвідносно до свого етнічного чи релігійного походження, руйнував ідеалізовану ним державу. Професор Станіслав Стабро у доповіді “На краю дороги”: “Останні вірші” Чеслава Мілоша” звернувся до аналізу останнього періоду у творчості Чеслава Мілоша. За 2 роки до смерті 2004 року побачили світ дві поетичні збірки Мілоша: “Це” та “Інший простір”, а також невеличка поема “Орфей та Евридика”, написана на честь другої дружини поета Кароль Тігпен (яка пішла з життя 2002 року). В останній період своєї творчості Мілош, на думку професора Стабро, постає прикладом прагнень ліричного героя до духовного перетворення. Його пізня поезія — це глибокі філософсько-теологічні, містичні твори, які, проте, не позбавлені прив’язки до конкретного людського життя та непід- Фото Сергія Марченка Євген Сверстюк робних переживань. І саме з них постає образ ліричного героя Мілоша в останніх творах: архетипна модерна постать Мудреця, старого Поета та Митця, що підсумовує свій життєвий і творчий шлях. 1980 року Чеслава Мілоша вшанували Нобелівською премією з літератури “за переконливе змалювання незахищеності людини в сучасному світі… за твори, що збагачують людство невідомим раніше життєвим досвідом”. Як слушно зауважив у одній із передмов до видання Мілоша українською Дмитро Павличко: “Постать Мілоша вияскравлюється на тлі найвизначніших польських письменників XX ст. як образ творця і мислителя, що поєднав мистецтво поезії з мистецтвом філософії”. Здається, ця теза в дещо трансформованому вигляді може бути достосована і до цьогорічної конференції, яка, безперечно, збагатила інтелектуально-культурний простір в Україні. За підсумками конференції до кінця року буде видано науковий збірник — традиційний друкований підсумок усіх дискусій на фестивалі. Останніми словами заповіту Марії Заньковецької були такі: “Шлю своє останнє “простіть і прощайте!”. Мені хочеться всім творчим людям сказати: “Простіть і здрастуйте! Зустрічаймося енергетично, духовно, інтелектуально, хоч творимо ми по різні боки Землі новітнє, сучасне, істинне, але реформуюче думку, бачення, світосприйняття Людини”. А Чеслав Мілош у вірші “Втеча” змалював метафізичний простір відмирання і воскресіння в новому часі: Як ми відходили з палаючого міста, Як оглядалися на нього з далини, Я мовив: “Хай наш слід трава покриє чиста, Хай змовкнуть в полум’ї пророки>крикуни, Хай мертві неживим розкажуть, що настало, Зробити плем’я нам призначено — від зла І щастя звільнене, те плем’я, що дрімало. Ходім!” Земля вогнем відкрита нам була. (З польської переклав Д. Павличка)
Про)читання · “Кожен несе свій хрест. А яким він буде — залежить від гри обставин і волі людини”. · p. 10página original ↗

П ПЕЕТТРРО О ККРРААЛ ЛЮ ЮКК:: «ПЕРЕСОПНИЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ І СТЕПАН БАНДЕРА — СИМВОЛИ ДЕРЖАВИ»

— Петре Михайловичу, зда# ється, в українській літературі немає повноформатного твору, в якому б ішлося про провідника ОУН. — Як, зрештою, немає такого твору про історію Пересопницького Євангелія. — До речі, чому Ви звернулися до цих тем? Із Пересопницьким Євангелієм, здається, зрозуміло: Ваші наукові інтереси пов’язані з XVI сторіччям, коли з’явилася Першокнига. А Степан Бандера?.. — Вважайте, що це — кон’юнктура (сміється). Нинішній рік ювілейний для Першокниги. Виповнилося 450 років із часу її написання. Щодо Бандери, то вкрай неприємною видалася мені ситуація з присвоєнням йому звання Героя України з пізнішим його скасуванням. “Сильні та одинокі” — в певному сенсі відповідь на ці, м’яко кажучи, дивацтва. — Ви сказали “в певному сен# сі…” — Річ, звісно, не в кон’юнктурі. Точніше, не лише в ній. Подобається це комусь чи ні, але Пересопницьке Євангеліє і Степан Бандера — символи України. Символи дієві, містичні. Мені хотілося осмислити їх. І не лише в науковому, а й художньому сенсі. — Але Пересопницьке Євангеліє — передусім релігійна святиня, а Степан Бандера — політичний діяч. — Формально так. Але коли заглибимося в сутність проблеми, то виявиться, що Пересопницьке Євангеліє мало стосунок до політики, як, зрештою, і Бандера до релігії. Так, Пересопницьке Євангеліє свого часу Іван Мазепа подарував Переяславському кафедральному собору. Це був акт церковної політики. Гетьман хотів відновити у Переяславі стару єпископську кафедру, засновану ще за часів Київської Русі. З Пересопницьким Євангелієм Тарас Шевченко ознайомився восени 1845 року, коли писав свої знані політичні твори — “Єретик”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”, “Заповіт” тощо. І нині президенти України присягають на Пересопницькому Євангелії. Це теж момент політичний. Щодо Бандери, то не забуваймо, що він народився в сім’ї священика. Загалом складається враження, що часто для нього прикладом слугували святі мученики. Зрештою, життя Бандери — це свідома жертовність і мучеництво. — Ви говорили про містич# ність Пересопницького Євангелія та Степана Бандери. Що маєте на увазі? — Щодо Першокниги, думаю, говорити особливо не треба. У бібліотеці імені Володимира Вернадського, де вона зберігається, вам можуть багато оповісти про її містичну чудесність. Євангеліє могло загинути, пропасти. Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. Ідея відзначення 1160)річчя Української держави належить студентам Національного універ) ситету “Острозька академія”. Свою національно)патріотичну позицію вони висловили у спеці) альному зверненні, яке розіслали по всій Україні та за кордон. Зок) рема острозькі студенти зазнача) ють, що тривалий час української бездержавності призвів до амне) зії історичної пам’яті населення нашої країни. Свого часу перший Президент Української Народної Книгу вивозили за межі України, але вона знову поверталася на свою Батьківщину. І хіба не містика, що Пересопницьке Євангеліє, про яке до 1991 року знали хіба що фахівці, стало національною святинею? А тепер поговорімо про Степана Бандеру. Слабосильна, хвора, загалом незугарна на вигляд, низькоросла людина стає провідником ОУН. До того ж таким провідником, про якого говорять в Україні, у світі, якого боїться Радянський Союз, за яким полює всюдисуще КДБ. Розгляньмо його вбивство. Бандера знав, що на нього готують замах, проте відпустив охоронця. Можливо, відчував, що на нього чекає смерть, і хотів сам померти, не створюючи комусь зайвих проблем. Або таке. Вбивця Бандери, агент КДБ Богдан Сташинський, буквально напередодні спорудження Берлінської стіни втікає на Захід, добровільно здається, розповідає про вбивство Бандери, показуючи лицемірство “гуманного” радянського керівництва. Хтось скаже: збіг обставин. Але чи не забагато таких збігів? — Можливо. Та повернімося до Ваших творів. “Блага вість од княгині Жеславської” складається з п’яти частин. Кожна з них — своєрідна сповідь. Спочатку спові# дається княгиня Анастасія Жес# лавська, яка замовила написання Пересопницького Євангелія, далі архімандрит Григорій, який керу# вав створенням пам’ятки, після цього писар Михайло Василевич, гетьман Іван Мазепа і, зрештою, Тарас Шевченко. Принаймні про перших трьох персонажів, які ма# ли стосунок до створення Першо# книги, відомостей дуже мало. То# му виникає питання, наскільки описане в повісті відповідає істо# ричним реаліям. — Маєте рацію. Про княгиню Жеславську, архімандрита Григорія й Михайла Василевича збереглися лише фрагментарні дані. Але вони є! Це як фрагменти мозаїки. Я ж поставив перед собою завдання реконструювати цю мозаїчну картину, вписавши туди і любовно-романтичну історію Івана Мазепи, яка набуває в мене переосмислення, і Тараса Шевченка в час його драматичних духовних пошуків. Що з того вийшло, хай судить читач. Принаймні я намагався максимально використовувати історичний фактаж. — Так само, як і в романі “Сильні та одинокі”? — Із “Сильними та одинокими” ситуація складніша. Адже центральна постать твору — Степан Бандера. А про цього діяча стільки міфів понавигадували! Та й продовжують вигадувати. Тому роман має не лише наукові додатки, а й численні посилання, де вказано, звідки взято той чи той факт. — Проте і в “Благій вісті од княгині Жеслав# ської”, і в “Сильних та оди# ноких” чимало художнього домислу. — А як же без цього! Це ж художні, а не наукові твори. Наприклад, я не знаю, чи Єлена Загоровська, коханка Мазепи, подарувала йому Пересопницьке Євангеліє. Але про те, що родина Загоровських могла мати стосунок (нехай навіть опосередкований) до Першокниги, свідчень більш ніж достатньо. Так само не знаю, чи польський слідчий Валігурський вів із Бандерою неофіційні розмови під час допитів, а якщо вів, то про що. Або чи приходив до Бандери привид Яреми Вишневецького, коли вони “зустрілися” у Швєнтокжижській в’язниці. — А що це за “зустріч”, адже герої жили в різні епохи? — Річ у тім, що Ярему Вишневецького було поховано у крипті Олесницьких у підвалах Швєнтокжижського монастиря на Лисій горі, яка розташована на теренах Кальцьського воєводства в Польщі. Якщо хтось із читачів ризикне побувати там, спустіться в крипту до Яреми — матимете незабутні (містичні!) враження. Тут же, у цих підвалах монастиря, перебував в ув’язненні Бандера. Адже в міжвоєнний період колишній монастир слугував тюрмою — до того ж найжорстокішою в тодішній Польщі. — “Зустріч” Степана Бандери та Яреми Вишневецького, найбіль# шого героя і найбільшого зрадника України, центральна в “Сильних та одиноких”. Але читаючи твір, розумієш, що Ви не збираєтеся ні виправдовувати, ні засуджувати цих героїв. Зрештою, як і інших персонажів. Навіть зображувані Вами агент КДБ Богдан Сташин# ський чи син “батька Сталіна” Яків Джугашвілі викликають спів# чуття. Та й в інших Ваших творах немає суто позитивних чи нега# тивних персонажів. Кожен із них, власне, несе і негатив, і позитив. — Я сказав би так: кожен несе свій хрест. А яким він буде — залежить від гри обставин і волі людини. — Отже, два твори, в яких Ви осмислюєте найбільші символи України, пішли до читача. Михай# ло Слабошпицький охарактеризу# вав роман “Сильні та одинокі” як справжню літературну вершину. Можливо, Ви на ній зупинитеся? Адже для Вас література — це Ви самі заявляєте — лише хобі? — Не знаю, як щодо вершин і низин… А література — це справді хобі. Тому, напевно, щось писатиму. — А що саме? — Десь із рік тому я публічно анонсував, що напишу роман, навіть трилогію про Енді Воргола (Андрія Ворголу) — американського художника українського (лемківського) походження. Однак… написав про Пересопницьке Євангеліє та Степана Бандеру. Проте колись руки дійдуть і до короля поп-арту. А зараз доводиться займатися прозаїчнішими і, вибачте за гучнослів’я, патріотичнішими речами. Не так давно я був одним із тих, хто запропонував наступного року відзначити 1160-ліття Української державності. Що з того буде — побачимо. Але у Верховній Раді Лілія Григорович уже зареєструвала законопроект про відзначення цієї дати. І тему починають потроху обговорювати. Можливо, напишу щось художнє і водночас історично-документальне про початки України-Русі. Проте не зарікатимусь і не обіцятиму. Спілкувалася Олена ШУЛЬГА Доктор філософії, перший проректор Національного університету “Острозька академія” професор Петро КРА- ЛЮК відомий читачеві-інтелектуалу як автор яскравих історичних романів про постаті, мало осмислені в українській літературі, — Мелетія Смотрицького, князів Острозьких, інших. Блискучий знавець історії княжої Волині, ретельний дослідник української інтелектуальної традиції цього року явив світові дві книжки: повість, присвячену Пересопницькій Першокнизі, “Євангеліє од княгині Жеславської” — у видавництві Волинської друкарні та роман про Степана Бандеру “Сильні та одинокі” — у київському видавництві “Ярославів Вал”. Михайло Слабошпицький так відгукнувся на появу нового роману: “Петро Кралюк написав яскравий, художньо оригінальний роман про Степана Бандеру. І — не тільки про нього. Про український парадокс в історії. Про долю української людини в інфернальнім ХХ столітті. Про місце України в світі. Зрештою (таке враження буває тільки від талановитих творів), майже про все. Цей роман ставить Петра Кралюка в перший ряд сучасних українських письменників. Це — справжня літературна вершина”. Тож розмовляємо із Петром Михайловичем про його найновіші твори, які традиційно для автора розкривають маловідомі сторінки нашої історії.
Про)читання · “Кожен несе свій хрест. А яким він буде — залежить від гри обставин і волі людини”. · p. 10página original ↗

СПУДЕЇ ЗАКЛИКАЮТЬ ВІДЗНАЧИТИ ПОВАЖНУ ІСТОРИЧНУ ДАТУ

Республіки Михайло Грушевський довів, що Давня Русь була Україн) ською державою, а термін “Русь” — політичний та етнічний іденти) фікатор для українців епохи Се) редньовіччя. Не даремно цей ве) ликий науковець і політик назвав свою фундаментальну працю “Іс) торія України)Руси”. Лише тепер, майже через сто років після її пуб) лікації, в Україні починає широко утверджуватися сформульована патріархом української історіог) рафії ця наукова істина. Тож із якого часу існувала Дав) ньоруська держава? На це дає чіт) ку відповідь “Повість временних літ”. Під 852 р. від Різдва Христо) вого (або під 6360 р. від сотворін) ня світу) літопис фіксує, що саме тоді земля наша почала іменува) тися Руською, і цього року Русь, тобто державне й воєнно)полі) тичне об’єднання, центром якого була Київщина (бо ж Київ — матір городів руських), здійснила похід на столицю Візантії. Відтоді поча) ли вести літописні записи по ро) ках і, відповідно, при княжому дворі в Києві фіксували події на) шої давньої історії. Отже, 852)й маємо всі підстави вважати роком української державності. Відповідно наступного, 2012 року, коли в Україні проходитиме європейський чемпіонат із фут) болу, і її відвідають численні гос) ті з країн Європи, виповниться 1160 років із часу заснування Ук) раїнської держави. Відтак необ) хідно якомога ширше відзначити поважну дату, залучивши не ли) ше державні, а й громадські структури. Це дасть змогу вкот) ре нагадати про те, що Україн) ська держава, як і більшість дер) жав Західної та Центральної Єв) ропи, творилася здавна і є скла) дником великого європейського дому.
Обговоримо? · “Хто хоче землі нашої — покладіть йому повно до вуст, нехай вдавиться нею і замовкне!” З “Велесової книги” · p. 11página original ↗

УКРАЇНІ — СПАДКОЄМИЦІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ — 1160!

Активізація московської ідеологічної пропаганди навколо проблем росій( ської історії, яка і в ХХІ сторіччі спрямована на відродження неосяжної Мос( ковської імперії і поглинання незалежних держав, реалізувалася в указі пре( зидента Російської Федерації Д. Медведєва про відзначення 1150(річчя зас( нування російської державності. Створення нового підручника історії Росії, в якому Україна представлена як неприродне державне утворення, що не має права на існування і приречене на загибель, змусили наших істориків нареш( ті відповісти на одвічне питання: хто ми, звідки ми, чиї ми діти? Володимир ПРЯДКА, академік Академії мистецтв України, лауреат Шевченківської премії 2000 року я звертався до Президента України Л. Кучми з пропозицією відзначити тодішню дату 1140-річчя Руси-України. Він відповів, що в Україні ні з ким це робити. 2010 року в газеті “Слово Просвіти” опубліковано моє інтерв’ю “1150-річчя — як історичний мінімум”. Ідею почули, та не в Україні, а в Москві, де президент Д. Медведєв скористався нагодою ще раз привласнити не тільки історію Київської Русі, а й відзначити історичну дату про закликання ільменськими словенами варягів 862 року. Що ж, вони мають право відзначати свої ювілеї. Але як тоді бути зі свідченням Нестора Літописця про точне визначення часу проголошення держави Руси — 852 рік? Порівняймо: новгородське закликання варягів — 862 рік, завоювання Київської Русі варягом Олегом — 882 року. Різниця 30 років. За цей час в історії Київської Руси сталися найважливіші події ІХ ст. Нестор Літописець у “Повісті минулих літ” запитував: “Откуду єсть пошла Руськая земля”? І сам відповів: “В літо 852 начаша ся прозивати Руськая земля”, тобто задовго до появи варягів на Русі. Гіпотетично “варяги” — то не якесь шведське плем’я (про яке шведи й не чули) а просто — “вороги”, будь-хто із чужих зайд. А зайдами-ворогами могли бути і полабські слов’яни (за В. Чивіліхіним), і шведи, і данці. Але на скрижалях “Велесової книги” стверджується: “Тако бє держава та руска одо руси”, “бо Руська Земля то руська кров, якою вона просякнута”. “Хто хоче землі нашої — покладіть йому повно до вуст, нехай вдавиться нею і замовкне!” — воістину вистраждані слова про трагічну епоху в історії нашої землі, яка впродовж довгого часу пережила періоди зародження державності, великого піднесення, розквіту, руїни і знову відродження державності. 860 року відбувся переможний похід Аскольда-царя (кагана) Київського на Константинополь, у результаті якого він уклав із греками договір “любові і миру”. Головний політичний сенс походу Аскольда — досягнення дипломатичного визнання Русі, утвердження міжнародного авторитету (на думку А. Сахарова) як суверенного політичного організму. Наслідком цього походу стало запровадження державної релігії християнства у Київській Русі. Аскольдове хрещення мало загальнодержавний характер, а не було приватною справою кагана Русі. Константинопольський Патріарх Фотій — Першосвятитель Русі в окружному посланні (Енцикліці), написаному 867 року, розповів про навернення Русі до Христа. “І в них (Русі — Авт.) запалала така жага віри, що вони прийняли пастиря у чині архієпископа, та з великою ретельністю виконують християнські обряди”. У Києві було запроваджено християнську єпархію, залежну від Константинополя. У “Василіках” — церковних документах (списках православних кафедр) Руська митрополія значиться під номером 61, а в другому списку під номером 60. Першого ієрарха звали Михайлом, за іншим свідченням — Левоном, очевидно, наступником Михаїла. На користь хрещення Русі 860 року свідчить факт, описаний Кирилом Філософом про те, що він читав Євангеліє і псалтир, “Руськими письменами писані”. Доба Аскольда стала початком давньоруського літописання та будівництва храмів (церква Св. Іллі на Подолі, церква на могилі князя Діра, церква Св. Миколи на Аскольдовій могилі, збудована 882 р.). Вчитаймося в рядки праці М. Брайчевського “Аскольд — цар Київський”: Аскольд запровадив у Русі Руську Еру — нова система літочислення, у якій відлік років починався від 860-го. Чи випадково це? Щось мало потрясти суспільство більше, ніж військовий похід на Царгород. Це запровадження християнства, яке перевернуло світогляд Русі. Нові ідеї захопили Русь, приєднавши її до тогочасної европейської цивілізації. Найважливішим здобутком Русі було поширення писемності й грамотності серед населення, що стало вирішальним фактором культурного розвитку. Широкою рікою полилися перекладні книги з грецької слов’янською мовою, здійснені просвітниками Кирилом і Методієм, Климентом Охридським, Ангеларієм, Наумом та ін. Московські книжники ХVІ ст. у Никонівському списку літопису натрапили на ознаки більш давнього літопису Аскольдової доби, який увійшов цілим блоком до “Повісті минулих літ”. Версію підтримував історик Б. Рибаков, а виокремив “Літопис Аскольда” М. Брайчевський. Це дало підстави вважати за початок літописання добу Аскольда. Віроломне вбивство кагана (царя) Київського Аскольда варягом Олегом призвело до язичницької реакції. Християнізація Руси- України призупинилася, відкинувши її більше ніж на 100 років від прилучення до европейської цивілізації. Отож Аскольд Блаженний — Цар Київський — перший руський мученик за віру християнську. Пригадаймо: коли у ІХ ст. угорці пройшли через нашу землю, давньоукраїнська держава Русь уже існувала. А угорці давно відсвяткували своє 1100-річчя. Московити ж у ХІІ ст. тільки-но заворушилися. Унаслідок низки конкретно-історичних обставин, зокрема агресивності північних племен (московитів), з нашої необачності вони привласнили собі нашу назву, історію, наших героїв, літературу і мистецтво. Чи має Московія-Росія право на історію Київської Русі лише через те, що київські князі брали з країни Моксель (назва відома з ХІІІ ст.) данину, за що ті прозвалися русские (піддані), тобто данники Русі? Державами часто керували князі, королі, князі іноземного походження, проте це не дає підстав русичам — українцям привласнювати історію Московії. Нащадки київських князів у ХІІ—ХІІІ ст. тільки почали християнізувати та слов’янізувати хіновські (угро-фінські) племена країни Моксель, а Золота Орда, що заселила її монголо-татарами, за 300 років сформувала їх у державу. Проте не вистачало глибинного авторитетного коріння. За дорученням Петра І, а пізніше Катерини ІІ вісім німецьких істориків на чолі з Міллером разом з татарином Карамзіним історію Руси-України приписали попереду до історії Московії-Росії (“вєлікой імпєріі — вєлікоє прошлоє”), яка оголошувалась єдиною спадкоємицею Київської Русі, а Україна-Русь — лише історичне непорозуміння, яке нібито сформувалося в ХVІІ ст. Отак нащадки фінно-угорських племен, безпосередньо з участю татар, стали “великоросами”, народом-“богоносцем”, старшим “братом” слов’ян-українців, які ніби мріяли тільки про те, аби “воз’єднатися” та накинути на себе “братське ярмо”. У нас різні історії. Вони свідчать: Московський улус Золотої Орди не має нічого спільного з Київською Руссю. Треба сказати, що прихід литовських князів позитивно позначився на розвитку са- Фото Олеся Дмитренка ме української державності. За значенням Литовська доба русько-української історії нічим не поступалася добі Рюрикових завойовників. Як Рюриковичі, так і Гедиміновичі захищали і розбудовували Русь-Україну, розвивали культуру, архітектуру, мистецтво, літописання. Отже, Русь-Україна є історичним етнонімом нашої держави, заснованої 852 року каганом Київським — Аскольдом (безвідносно до його походження, чи був він з династії Києвичів, а чи варягів). За визначенням М. Брайчевського, основними ланками державотворчого процесу були: Антське царство — політичне об’єднання племен VI—VIII ст., Київська Русь ІХ— ХІІІ ст., Галицько-Волинська держава з ХІІ ст. до 1360 року, Литовсько-Руське князівство 1319—1569 рр., Козацька республіка — Запорозька Січ — ХV—ХVІІІ ст., Україна як союзна держава Російської імперії 1654—1917 рр., Українська Народна Республіка 1917— 1920 рр., Українська Радянська Соціалістична Республіка як союзна держава у складі СРСР 1920—1991 рр. Україна ніколи не припиняла свого існування, незважаючи на тимчасову васальну залежність від Золотої Орди, Литви, Польщі, Москви. В Україні завжди була державна адміністрація, яка з більшим або меншим успіхом організовувала політичне, військове, економічне, культурне життя суспільства, так чи інакше допомагаючи вижити українцям. Упродовж століть наш народ пам’ятав про свої корені. Родовий корінь Руси-України незнищенний. Про це писали Інокентій Гізель, Теофан Прокопович, автор “Історії русів” Микола Аркас, Михайло Грушевський та Михайло Брайчевський. Попри фактичну втрату за польських і московських часів національної аристократичної верхівки, яка піддалася асиміляції, сам народ, переборюючи війни, холод, голод, зберіг рідну мову, співав дивовижної краси пісні, витворив свій, небачений у світі тип храму з розвитком внутрішнього простору вгору, чим виявив натхненний порив до Всевишнього, малював твори іконопису, різьбив пишні іконостаси та виявив себе у портретах козацького бароко. Вершиною духовного злету культури став партесний хоровий спів видатних композиторів Дилецького, Бортнянського, Березовського, Веделя. Більшовицькі варвари завдали непоправного удару культурі українців, понищивши творіння їхніх геніїв. Мабуть, немає в світі народу, який би у боротьбі за волю зазнав таких величезних втрат. Мусимо пам’ятати полеглих борців за Україну, треба шанувати місця наших перемог і наших героїв. Звитяга і перемога — наш прапор! Така ідеологія зробить істотну корекцію в ментальності українця, який стане впевненим, гордим і незалежним. Тому пропоную запровадити формулу національної консолідації, яка мусить бути вкладена з дитячих років у свідомість кожного громадянина: Дніпро був і буде кровоносною артерією українського народу, Лівобережжя і Правобережжя — це легені України, а Київ — серце для українців у всьому світі сущих. Проти України давно задіяні й використовуються не без успіху величезні політичні, військові, економічні важелі, наукові й культурно-масмедійні технології Москви. Тому варто перерахувати деякі найголовніші засади, на яких має базуватися українська політика: — Україна мусить проголосити себе прямою спадкоємицею Київської Русі. Ми усвідомлюємо себе давнім народом із глибокою історією і культурою, яка сягає кількох тисяч років. Усі культурно-матеріальні цінності, створені на нашій землі, сховані або викопані з неї, незалежно від місця тимчасового перебування, належать українському народу і його історії. У наших жилах тече кров трипільців, скитів, сарматів, антів, русичів, русинів, які є одним ланцюгом зміни поколінь наших предків. — Українській державі не 20 років і вона не маленька дитина, як вважають деякі недалекоглядні політики, що вимолюють собі прощення за свою бездарну діяльність. Протягом ІХ—ХVІІІ ст. назви “Русь”, “руський народ”, “козако-руський”, “козако-український” або “україно-руський народ” стосувалися винятково народу, що проживає на території України. — Державу Київську Русь заснував каган (цар) Київський Осколд — Аскольд — Аскольдир у 852 р. як вінець тривалої історії у розвитку української державності. — Руси, русини, українці — це історичні етноніми одного народу, а їхня мова — це українська мова (за твердженням академіка Шахматова, відома ще з VІІ ст.). — Русь-Україна ніколи не була в одній колисці з хіновою (фінно-татарською державою з назвою Московія). У нас все різне: предки, походження, історія, герої, мова, культура. — Московія (тепер — РФ) як спадкоємиця Золотої Орди не може виступати спадкоємицею нашої прадержави — Київської Русі. — Золотоординський так званий русскій мір, або евроазійський світ кінчається на Хуторі Михайлівському. Далі на захід — Європа. — Незалежна Україна — лише новітній етап у безперервному розвитку української державності. Україні як прямій спадкоємиці Руси-України — 1160 років, ювілей відзначатимемо у серпні 2012 року. — Спільного підручника з історії України та Росії не може бути через різне походження народів, протилежні оцінки історичних подій і ролі історичних особистостей, що наочно засвідчив підручник з історії Росії, запроваджений Міністерством освіти Російської Федерації. У цьому підручнику закладені антиукраїнські положення, що принижують гідність українців і виховують росіян у дусі нетерпимості до України. — Діяльність російських царів Петра І і Катерини ІІ для України була жахливою за наслідками, за їхнього правління українці позбулися демократичної гетьманської влади, було знищено освіту, незалежне книгодрукування, заборонено українську мову, закріпачено селянство, зруйновано останній прихисток волі — Запорозьку Січ. — Голодомори 1921 р., 1932—1933рр., 1947р. були штучно організовані з метою зламати опір українців більшовицькій окупації України. Це геноцид українського народу. — Українська Повстанська Армія — захисна реакція народу на більшовицьке “звільнення” Західної України, внаслідок якого військами НКВС у 1939—1941 рр. було репресовано 1,5 млн мирних мешканців. Вояки УПА захищали свою землю від коричневої й червоної чуми. — Незалежна Україна — не прояв сепаратизму, а відродження власної державності, спротив насильницькій асиміляції. Тому українцям як цивілізованому народу варто запросити президента РФ на святкування 1160-річчя держави Руси-України.
Незабутні “Не буде ніколи Парнас вам Голготою”. · p. 12página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

дом таланту не був аналітиком, професійним вченим-літературознавцем. Він надзвичайний знавець поетичних жанрів, зокрема сонета, а саме тієї його специфіки, що стосується українського тюремного чи в’язничного жанрового “обличчя” сонета, генеалогія якого пролягає крізь матерію сонетів І. Франка, В. Яніва, Б. Кравціва, М. Ореста, В. Чапленка. Простеживши сонетну еволюцію і своєрідну поетику його строф, яку успадкував І. Світличний, базуючи її на нашій національній поетичній ос- П. Куліш, І. Франко, Леся Українка, Є. Маланюк, але нація і далі не прозріває, залишається сліпонародженою: Самі собі будуєм тюрми, Самі в них потім живемо, Самі себе стережемо. Вже тюрем — тьма, а в тюрмах — юрми. А ми — нічого. Женемо За муром мур, за муром мур… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Вже й ми — не ми… “Камерні мотиви” поет закінчує “Сонетом вдячності”. Довершений сонет, як висловився його дослідник і практик Дмитро Павличко, “досконалістю форми принаджує, мов літак, мобілізує душу небезпекою польоту, спонукає думати про важливі небуденні речі, залишає в свідомості сліди подивування тим, що за короткий час так багато простору можна подолати”. Звичайно, такої досконалості форми і такої його наповненості небуденним змістом також прагнув Іван Світличний. Як йому це вдавалося, можемо побачити на його “одописних” сонетах. Майже всі вони комусь присвячені: В. Симоненкові, Н. Світличній, С. Мамчурові, П. Заливасі, Є. Сверстюкові, В. Стусові, В. Петровському, М. Брайчевському, Г. Севрук, Л. Світличній. Його сонети, як і ледь не вся його поезія, мають конкретних адресатів. Наприклад, “Випадковий сонет” поет посилає самому сонетному жанрові, а “Верлібр” — неримованій формі поезії, “Класичний вірш” — класичним нормам версифікації. Є в нього сонети, які він “заадресував” персоніфікованим обрами відбувалося не за мотивами “правил гарної поведінки”: себто, “ти мені написав листа, а я повинен відписати”, — не з обов’язку чемності, а з поклику душ, із потреби духовного спілкування, з братерської вірності та громадянської солідарності. Якщо, скажімо, Василь Стус пише листа до Івана Світличного, то його диктує внутрішня потреба, він не соромиться відверто “сентиментальної” лексики, аж навіть “пестливого” тону розмови, бо це швидше не лист, а сповідь, розмова сердець: “Добровусе моє сонечко, сервус новорічний Тобі! Часто згадую Тебе після тієї феєричної зустрічі1, яка ніби наснилась — та й годі. Лишилася усмішка, літепло її, що й досі плаває — без тіла, але тим викінченіше. Втім, зізнаюся, що від самоти і довгого чекання я вже, здається, скоро посвічусь. Але рятує від самоспалаху — думка, що там — Батьківщина. За межею. Там, лівіше серця. З горя молодого сосна стриміє в небо, ніби щогла. А Бог шепоче спрагло: аз воздам. Хотів би, друже, обчитати Тебе надовкруж — елегіями, стихами, але ще ждиAпожди. Тож — не зови мене, не клич мене. То не поAчесному, благаю. Тебе — у радості вітаю я. Тебе — і в горі я вітаю”. “Ґратовані сонети” Івана Світличного своєю тематикою “не зациклені” на тюремно-неA вольничих мотивах, вони часто, сказати б, поза межами ґрат, на волі. І це природно, бо ув’язнена людина живе й іншими почуттяA ми — медитативно-інтимними, ностальгією за безпосереднім спілкуванням з природою тощо. Ось як звучить інтимний сюжет в Івана Світличного: “Ти всім, чим лиш могла, була мені: Була ВелиA коднем і буднем, Гарантом “буA демAперебудем”, Була росиною на камені І каменем — твердим коA рундом. А руки, тугою заламані, — Немов чаїні два крила мені Над дуA роломом велелюдним. Була зигзиA цею і Ладою, Живицею на рану, владою — Єдиною на вся і все. І ким Тобі — не знаю — бути ще, Коли круте житейське нуртище Нас чорториями несе”. Не відкриття… Інтимна, любовна, еротична (кажіть, як хочете) тема для жанру сонета стара, як його форма. Неначе й нема потреби згадувати зараз книгу Данте Аліг’єрі “Vita nova” чи Франческо Петрарку, який присвятив Лаурі понад триста сонетів, або говорити про сонети Лопе де Веги, В. Шекспіра, Дж. Мільтона чи інших світових майстрів жанру. Але в контексті роздумів про сонет Івана Світличного така згадка напрошується, по-перше, тому, що для нього класичний, світовий досвід художнього творення був його біблією, а по-друге, добре знаючи цей світовий досвід, він прагнув вийти за його межі й сказати щось своє уже в умовах іншої суспільно-духовної конкретики. Так само традиційною, із засягами давноминулих століть є в сонеті тема природи. Ось його сонет із мотивом пейзажу: “Армада вітру вщент з розгону // Засилля снігу розмела, // Басистий грім трубить зі зла // Нецензуровані резони. // Зелена оргія зела! // Повсталі трави рвуть гудрони. // Гряде, змітаючи кордони, // Ординська армія стебла. // Руйнови- 1 Очевидно, Василь Стус має на увазі хвилину зустрічі під час суду.
Незабутні “Не буде ніколи Парнас вам Голготою”. · p. 12página original ↗

ДОПОКИ ЩЕ Є В НАС ВІТЧИЗНА І ДНІПРО (Іван Світличний без часових кордонів)

Тарас САЛИГА, професор, м. Львів Закінчення. Початок у ч. 40 за 2011 р. Іван Світличний, як бачимо, по-іншому оцінював М. Рильського, приблизно в тому ж ключі, як у “Феномені доби” Василь Стус трактував П. Тичину. І Стус, і Світличний героїчно, не для “гонорового показу”, не демонструючи продемонстрували яскраві уроки своїх яскравих життів, то, очевидно, здобули моральне право на власний оцінний максималізм. Максималістські вимоги до себе, зрозуміло, диктують такі вимоги й до іншого — до громадянської і творчої поведінки. У його “Воскресінні Бояна” живе збірний образ поета, який, як висловився Яр Славутич, не відходить “ні на мікрон від державного компасу”, що ніколи не має (бо не сміє мати!) “суперечности з дійсністю”, вливаючи відрами “сиропи дозовані” в свою творчість. Розгніваний на таких Боянів, що “піднімаються з попелу Феніксом”, поет саркастично звертається саме до них, новітніх українських Гамлетів”. “Допоки ще є в нас Вітчизна й Дніпро // І мужність римується з благонадійністю, // А скальпель вогненний — з чорнильним пером — // Не буде ніколи Парнас вам Голготою, — // Даремно ви прієте і тремтите. // Відкрито і мужньо цілуйте пантофлю, // На ліру за вами довічний патент. // До чорта усі пересуди й опінії! — // Твердий, як багнет, і прямий, як декрет, // Затвердлий гудрон генеральної лінії. // Вперед же, Бояне! Бояне, вперед!” До “воскреслого” радянського Бояна (ним може бути будь-хто з проданих радянських письменників) приходить Шевченко як Совість, як уособлення творчого Сумління, Честі народу. Приходить і судить. Приходить суддею, приходить Апостолом І пробі! — Бояна за барки бере. — Ти що, недовірку, ти, покручів виплоде! Медальної слави, як манни, забаг? Небесного лакомства — панства великого? Чи гострий язик тобі не по зубах? Ґвалтовнику музи! Ганьбо мого роду! Пощо ти для втіхи сановних ґорил Орлинії крила обтяв об колоду І жвакаєш січку з порубаних крил? Особливе місце в поетичних інтерпретуваннях літератури посідають варіації на тему Гамлета. Це ті художні речі, якими поет утвердив себе “на посаду” сатирика-інтелектуала, з якої ніхто і ніколи не зніме, бо тут може бути тільки Іван Світличний. Він, наприклад, “розклав” образ Ґетевого Мефістофеля на окремі складники-характери, що уособлюють собою фюрерські типи і типи радянських вождів і вожденят, утворивши таким чином унікальний цикл “Мефісто-Фавст”. І цього циклу, і всіх інших літературних пародіювань, і навіть певних жанрових (і не тільки жанрових) містифікацій у творчій практиці І. Світличного, мабуть, не було б, якби він за скла-нові, Ігор Качуровський твердить, що український тюремний сонет (не без “заслуг” Світличного) став надбанням світового сонетного досвіду. Ось, наприклад, його сонет “Тюрма”: В тюрмі, за ґратами, в неволі Мені приснилася… тюрма. Але не ця. Ні ґрат нема, Ні варти. І всього доволі. І світ — ідилія сама. І люди — стовпище моголів З кокардами, а серцем голі: Кричать, а мова в них німа. Образний антураж: “тюрма”, “ґрати”, “неволя”, “варта”, “кокарди”, “стовпище моголів” тощо — це майже усталена мова уярмленої української людини і, без сумніву, всього народу, що прагне волі. Авторами таких “світоглядних”, “політичних”, “тюремних” чи “ґратованих” сонетів судилося бути поетам із “замкнутих” чи “незамкнених” тюрем, себто українцям, бо така їхня в’язнича доля, їхня історія та їхнє споконвічне прагнення волі, свободи: “І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі. // Хтось невидимий ізбудив // Світ Калинцевих візійAдив, // Драчеві клекоти і хмелі, // Рій Вінграновських інвектив, // Чаклунство Ліни, невеселі // Голобородькові пастелі // І Стусів басA речитатив. // Парнас! І що ті шмони й допит? // Не вірю в будень, побут, клопіт — // В мізерію, дрібнішу тлі. // Вщухає суєтна тривога. // І в небесах я бачу Бога, // І боже слово на землі”. Безкомпромісність, самокритика, докори собі самому, своїй поведінці і своїм провинам, тобто сумне продовження сатири, якою намагалися вилікувати націю Т. Шевченко, Жодним тюрмам не зламати козацького духу та шевченківської віри. Хоч би як жорнували український народ кремлівські жорна, він усе ж змобілізується на чин до волі: “Що буде з того? Кремінь волі? // Чи слина і квиління кволі? // …Буде щось. А — буде! // Ні сліз, ні ремства, ні огуди, // Ні роздратовання, ні зла… // І слава Богу, що сподобив // Мене для гарту і для проби, // На згин, на спротив і на злам”. Мова, свобода слова, демократія поведінки для Світличного — кисень життя. Коли ж ідеться про мову, він не втомлюється іронізувати, карати своїх супротивників афористичними “ударами”: “Потрібен Київ без’язиким! // Як язикатим — Соловки!”. І. Світличний — свободоносець. Він нездоланний у виборі своїх вчинків. Він несе “свободу в суд за ґрати”, її від нього “не забрати і здохну, а вона — моя”. Він стоїть на своєму: “Судіть мене. Судіть без знижки, // Судіть — я винен — хоч до “вишки” // Мене, а заодно й себе”. Олексій Неживий сьогодні справедливо наголошує, що Іван Світличний, “ставши неперевершеним літературним авторитетом, наставником талановитої творчої молоді, він став і сполучною ланкою між Східною та Західною Україною, між культурними діячами історичної батьківщини й української діаспори”. Ті, кому він до ув’язнення був наставником, у наведеному сонеті “Парнас” уже іменуються як духовні побратими, вони уособлюють молоді дужі сили, які бережуть “звичаї отчі”, не випрошують свободи, а стали на прю за неї. зам-поняттям — Відчаєві, Жалісливості, Свободі, Самоті, Провині, Мовчанню, Вдячності, Душі тощо. Євгенові Сверстюку поет присвячує сонет-послання, в якому інтимність розмови є свідченням великої між ними духовної дружби, побратимства: “Євгене! Де ти там, Євгене? // Агов, сусіде! Озовись! // Якщо не в двері, то — як мисль — // По древу, крізь вікно, й до мене. // Що варта? Плюнь і одвернись. // Зневаж її. Тож гидь, гієни, // То не для тебе й не для мене. // Вона — мана. Тож не барись”. Присвяту В. Стусові написано у подібній ключовій інтонації, де слово з приматом у ньому емоцій поваги й любові до конкретної особи переходить у гнів до її супротивників: “Коли твій вистражданий злочин — Твоя окрадена любов, Тоді нехай в чаду обмов Ганьблять тебе ганьбою збочень, Відступництва, і зрад, і змов, — Той чорний суд тобі ніпочім. І ти в пусті й холодні очі, Як в прірву, глянеш знов і знов. І будуть глузи, глум, погорда — Тобі найвища нагорода, — І ти, на проби й гарт готов, Крізь всі мордовії й сибіри Нестимеш гордо світло віри В свою незраджену любов”. Радянська тюремна каторга розлучала політичних однодумців, але розлучала їх тільки географічно, роз’єднувала їх колючими дротами. Відбуваючи фабриковані судові вироки в різних місцях “необъятной родины”, дисидентство ще більше єдналось, гартувалось і між собою гуртувалось, духовно кріпло та браталось часто завдяки унікальним винахідливо-хитрим формам епістолярію, віршовим посвятам тощо. Листування між ни-
Громадянські мотиви · “Його нищівні оцінки ніколи не були лукавими, хоч і сповненими іронії та гротеску”. · p. 13página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

ще снігів і льоду // Враз перекинулось на воду — // І ходу, ходу до Дніпра. // А сонце стало серед неба, // Нещадно смалить. Так і треба. // Пора оновлення… Пора!” “Без критичної спадщини Івана Світличного, — твердить Іван Дзюба, — неможливо скласти повне уявлення про літературне життя 50—60-х років, як і неможливо по-науковому вивчати літературний процес цього періоду”. Якою, скажімо, відважною була дискусія з питань соцреалізму, що велася саме тоді, коли І. Світличний почав заявляти свої антисоцреалізмівські погляди. А праці Л. Хінкулова, М. Равлюка, Л. Санова, М. Шамоти та їм подібних авторів з їхньою одвертою ортодоксальністю й породжували проти них фаховий опір. “Новими хоробрими” ставали В. Іванисенко, І. Світличний, І. Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Є. Сверстюк. Саме в цей час і з’явилася книга І. Дзюби “Звичайна людина чи “міщанин”, що стала відвертим викликом догматичним оборонцям соцлітератури й уроками критичного думання для інших. Іван Світличний як літературознавець і критик мав своє поле обробітку. Він полов бур’ян, що проріс у літературі 50—60-х років ХХ ст. Із авторів з відзнаками офіційного авторитету, твори яких потрапляли під його критичне перо, Світличний знімав усталені табу, нехтував зірочками наносної соцреалізмівської “слави”, часто переводячи цих авторів у ранг рядових учасників літпроцесу, а то й на щаблі письменницького аматорства. Проте його нищівні оцінки ніколи не були лукавими, хоч і сповненими іронії та гротеску. Це була його позиція. Усе відбувалося на адекватному рівні до ідейно-естетичної вартості твору. Іван Світличний — унікальний майстер іронічних висловів. У нього іронія присутня і в літературознавчих та мовознавчих текстах, і в поезії. Його витончена насмішка та глузливість, що приховані за образами інакомовлення, завжди влучають у ціль. Часто його висміювально-іронічні антифразиси переходять у сатиру: “…як злидняAсвинопаса Коронуватимуть на трон І бидло стане паном. Маса Наїсться хліба, сала, м’яса, Тож буде правда і закон”. Атмосфера ренесансу шістдесятництва вимагала різноаспектної стилістики в підході до тих фактів та явищ, що в цьому часі домінували. У полі його зору були твори молодих творчих адептів, що оновлювали літпроцес. Ідейно-естетичну модернізацію цього процесу він вважав за основу поступу, за рушійну прагматику суспільно-духовного оздоровлення. Таким було його розуміння живого руху художнього процесу, самооновлення літератури, її розвитку. Він умів пізнавати якусь, наче приховану, внутрішню матерію окремого твору чи творів стилістично об’єднаних, але на цій основі міг передбачити подальший творчий рух автора. Доказом такої естетичної проникливості та спостережливості, повторю Івана Дзюбу, може бути розгляд віршів молодого Ігоря Калинця. Аналізуючи його збірку “Відчинення вертепу” (спершу вона мала назву “Країна колядок”) Іван Світличний 1968 р. у статті-рецензії “На калині клином світ зійшовся” висловився: “Вершити самотньо храм на духовному руйновищі; вірити, що той храм “ще буде повен”, в час, коли з димом Десятинну, і десяток інших — хай дибляться до Бога, хай дибають до дідька! — творити добро і красу, коли у відповідь, замість вияву вдячності й підтримки, на велелюдних судищах осудження із писків прискає, як присок, — для цього треба не просто мати неабияку силу волі й певності, для цього треба бути відданим своєму храмові, своєму світові так, як тільки справжній патріот буває відданим своїй Вітчизні — не тільки тоді, коли вона в славі й розквіті, але й тоді, коли вона гине: без Вітчизни для патріота немає життя. Хай поет пробачить нам дещо зависокі порівняння, дещо загучні — як для Калинцевої поезії — слова, але то справді так: І. Калинець може перестати з тих чи інших причин писати зовсім, але не можна чекати, щоб він відмовився від свого світу, зрадив його; бо він сам — частка того світу, син Країни Колядок, і відступництво для нього дорівнювало б духовному самогубству”. Мабуть, як ніхто інший, І. Світличний подав руку підтримки так званим безпритульним авторам, себто поетам тоді утворюваної Київської школи — В. Голобородькові, В. Кордунові, М. Воробйову, М. Мамайсурові, М. Григоріву та ін. Їхні вірші уособлювали нову хвилю української поезії, тому цензори їх заморожували “на корені”. До загального читача вони почали приходити із другої половини вісімдесятих років попереднього століття, а до цього їх можна було читати в рукописах, які поширювались між симпатиками такої поезії. Сьогодні це окремий пласт української поезії, що естетично її омогутнює. Іван Світличний, наголошують чи не всі дослідники його творчості, в умовах радянської догматики та ідеологічного безумства як філолог-літературознавець завжди акцентував свою увагу на дискусійній проблематиці, руйнуючи насаджені стереотипи та очищаючи конкретні факти чи явища від фальшивої апологетики. Такими є, зокрема, його шевченкознавчі дослідження, в яких він “рятував” Т. Шевченка від наклепів поборництва “гайдамацько-національної різанини”, “трибуна” класової боротьби та революційного демократизму. Поема Тараса Шевченка “Великий льох” з-поміж інших Кобзаревих творів, мабуть, якнайбільше була сплюндрована шевченкознавцями “соцреалізмівського” штибу. Зрозуміло, що саме з цієї причини І. Світличний написав статтю “Художні скарби “Великого льоху”, в якій, знову ж таки в умовах тогочасної дійсності, намагається уникнути прямолінійно-соціологічного та вульгарно-ідеологічного трактування образів-алегорій, наблизивши їх до тих реалістичних контекстів, які в ці образи вкладав Т. Шевченко. Але літературознавчий та критичний аспекти творчої біографії Івана Світличного, як і мовознавчий та перекладацький — тема окремої розмови. Богдан ЗАЛІЗНЯК ПОЛІТИЧНІ РУБАЇ Я бачу, як Тарас пробуджує рядками Свій український степ із рідними дядьками… Я бачу, що зерно ніяк не проросте, Знеможене своїми будяками. z Був Україні на початку Татом. Але коли обрали депутатом Від тих, що обікрали Україну, Наш Тато став їх першим адвокатом. z “Украинский язык противен Богу”, — Московський піп висновує вимогу. То верх цинізму: вкрасти в нас святе І взяти Бога яко допомогу. z Так вже “склалось історично”, Що сусіди нас довічно Мають нищити і гнути… Й для Європи це логічно! z Життя чудове: всюди банки й “-стари”, Вночі “на вогник” закликають бари… Пустіють села, гибіють міста — Неначе прокотилися татари. z Розсілися панове по каналах — Нарощують м’ясце на жовтих сагах. Яке відродження? Хіба — виродження. Культура укр. панам тим по цимбалах. z “Збирають землі” ще від Сартака — Москви спецбіографія така. Людей їм зблизька бачити не конче — Збирати мито можна й з літака. Сергій ЦУШКО ПОКАЯННЯ Шістдесятникам Чужіє світ. Ще я у ньому, але дороги розійшлись. Він вдаль летить, а я крізь втому вже повертаюся додому, хоч теж спішив за ним колись. Кудись летів — аби летіти. Співав щось — що комусь той спів? Не слухав — ніде правди діти — тих неповторних голосів, що не розніженим бельканто z Це місто я згадаю ще не раз: Тут вдруге народився наш Тарас. “Нема фортець, які б не здались Слову!” — Озветься в Петербурзі Час. z Творив “Колегію” цар столярів Петро: “Несу народу укр. лише добро!”. Донині ми не вийдемо з в’язниці, Як спланував диявола швагро. z Народним депутатом став бандит, Із Президентом разом там сидить. А мав би в іншому сидіти місці — Чекаємо: коли вже загримить? z Немов підпільники, у власній хаті Ми боїмося ворогам вказати На їхнє місце. Що в святій оселі Не правитимуть руки волохаті. z “Орлятам” — пам’ять, навіть — Пантеон, УПА — сувій із “братніх” заборон. На що чекала Мати-Україна? Що їй поможе літепла ООН? z Йдемо до ринку. Двері відчинили. Штовхаємось, що маєм сили. Дивуємось: як різні єврофонди Ще Україну зовсім не добили? z Ви від столів побігли до “корита” — Дорога вже протоптана, пробита… Який — народ? Яка там розбудова? У вас пульсує жваво думка сита. z Задумав об’єднати Леонід Країну, де залишив різний слід. Доречно було б в нього запитати: Хто замовляв йому одну з робіт? z Коли в письменника нутро гниле, До нього всяка чортівня пливе… Фінти в літературі виробляє… Йому здається, ніби він — Пеле… вражали вишуканий світ, а в сірій робі арештанта хрипіли крізь колючий дріт. Не пригинались в покаянні і надривали голоси у життєстверднім сподіванні, що ти колись відповіси… — Чого прийшов? Що тут забувся? — хтось поруч пошепки спитав. — Ти не відбувся. Не відбувся! Найкращі роки проморгав і з ними в ряд один не став. Запізно їсть тебе сумління і спазм вини, як в горлі кість, бо серед цього покоління ти — необов’язковий гість… z Шевченко освідомив щирий люд, Котрий не бачив, що з усіх-усюд На нього насувається лавина… Чи, врешті, в Україні буде суд? z Ми — козаки. Все скаржимось на долю: Що в нас забрали і хати, і волю… А як знайдеться раптом Головатий, — Ударимо, щоб корчився від болю. z В селі — три церкви, три проводирі. Здавалось би, у кожному дворі Любов буяє, радість, честь і щирість… Всевишній плаче з горя угорі. z Се патріот кишені і забави, Купається у світі псевдослави. Як цукор, тане, меле язиком — “Побічний” син великої держави. z Йому би партію малесеньку склепати, Щоб міг “бідака”, з неї брати, брати! Державу він до нитки оббере І побіжить під Прапор Гімн співати. z Є лідер для сучасної доби. Вставай, народе! Не плекай журби! Але не бачить лідера народ… Лиш через роки скаже: “От, якби!”. z На кожного є свій отруйний гриб. Він навіть в Азії тебе знайде. Коли б Його, проклятого, на тебе не знайшлося, — На суші суще стало б царством риб. z Сумління — це не більшість голосів І не орнамент з офіційних слів. Людська душа возноситься до Бога, Бо чує спів ангельських голосів. z Ми повертаємо забуті імена — Зчорнілися сніги, гряде весна… А я дивуюся людській натурі, Що вкотре прагне розіп’ять Христа. І я старий вже. Приміряю На метр шістдесят п’ять труну. Усе життя себе картаю за те, що не наздоганяю цю генерацію тужну і, видко, не наздожену… МОНОЛОГ ВАСИЛЯ СТУСА Ви лякаєте мене смертю. Ви наказуєте мені замовкнути. Та я — інструмент, на якому грає Бог. І якщо ви мене вб’єте, Він візьме інший інструмент, А музика не вмовкне. Ні-ко-ли!
Доля на тлі історії · “...Однак схопити його за козацькі вуса було ризикованою справою для суперника”. · p. 14página original ↗

Continuación de una página anterior — fragmento de página

стежачи за їхньою технікою боротьби, аж поки сам зважився на двобій. Цирк ревів і зіскакував із місць, намагаючись простежити “все, до кінця”, коли раз за разом, без особливих зусиль перемагав нікому ще не відомий відчайдух. Хіба що окрім одного разу — окрім бою внічию з російським чемпіоном, родом із Волині, Петром Янковим. Надалі, з того часу, як пішов разом із цирком, жодного разу не дозволив перемогти себе, заслуживши стараннями газетярів цілу низку страхітливих епітетів. А він, “цей безжалісний велетень”, і справді, як “дикий звір” ревів із болю, рвав своє серце на шматки, тримаючи на руках найдорогоцінніший скарб свого життя — крихітну повітряну гімнастку Машу Дозмарову, що зірвалася просто на його очах із самого циркового купола. Здається, ніхто в світі не бачив такого несусвітнього розпачу, як розпач цього могутнього чоловіка, котрий наводив жах на численних суперників, при вигляді бездиханного тіла своєї дівчинки-метелика. Ніхто навіть не здогадувався, у якій непритомності душі він перебував після тієї втрати — зіщулений, зіжмаканий нестерпним болем, лежав предовгими днями, підібгавши під себе ноги, і сліпим
Доля на тлі історії · “...Однак схопити його за козацькі вуса було ризикованою справою для суперника”. · p. 14página original ↗

««РРУУССССККІІЙЙ ММЄЄДДВВЄЄДДЬЬ»»

Малописьменний селюк, котрий із розділових знаків знав лише крапки, що вже говорити про знання етикету, — аристократам як рівним подавав у вітанні два пальці для потиску, зво( дячи їх із розуму тим нечуваним нахабством. Ведмідь, що трощив у щирих обіймах кістки і позбавляв зубів — коли груба, безтямна си( ла починала клекотіти у нім, як розпечена лава… неприборкана, некерована, пекельна. Незгідливий упертюх, якого нікому й ніколи не вдавалося спокусити грішми, хоч би й усім золотом світу — за одну лише пропозицію щедро оплаченої поразки міг у сліпій люті скрути( ти антрепренера в баранячий ріг або й у менш вишуканий спосіб витрусити душу. Таким назавжди увійшов він, Іван Піддубний, людина з гордим званням “чемпіон чемпіо( нів” у світову історичну пам’ять. І той стереотипний образ міцно стримить у ній, немов цвях( двохсотка, що його “в косичку” любовно “заплітав” український силач. Однак, менше того, навіть у цьому стереотипі не припиняє битися любляче, ніжне серце. С а м е в о н о нестер( пною солодкою мукою переповнювало все його єство, коли бачив тоненьку зворушливу дів( чинку(гімнастку, що пурхала метеликом під куполом цирку. С а м е в о н о нерозважно зму( сило непереможного Вернидуба зректися забезпеченого життя в Америці, бо там, бачте, все не так, “навіть бузок не пахне”, і повернутися в голодну Україну. С а м е в о н о засвіти( ло генетичною пам’яттю гарячу козацьку кров, коли побачив запис “русский” у своєму пас( порті нового зразка, с а м е в о н о нервово водило його рукою, коли виправляв у “красноко( жей книжице” оту “історичну погрішність” — не міг же не знати, що за таке право залишити( ся українцем може накласти головою навіть він, людина, якій свого часу в екзальтованому захопленні світ кидав під ноги квіти. Звісно, знав. Але нічого не міг вдіяти з ним — нерозваж( ним, довірливим і вразливим… Фоторепродукція Олеся Дмитренка Марія КУЧЕРЕНКО “Батько на тебе гніваються, казали, що ти дурень, і погрожували поламати голоблею всі ребра”, — писав із дому, з Красенівки, брат. Кожному, хто хоч раз бачив ті стопудові козацькі кулаки, стало б спекотно при самій згадці, однак Іван і бровою не повів — надто вже багато було поставлено на карту, щоб хтось міг збити його з того шляху, навіть батько. На той час він вергав мішки у порту Феодосії і мріяв про мандрівний цирк. Як свята чекав його появи. Знав — може не згірш м’язистих циркових силачів придавити під собою суперника, бо був із могутнього козацького роду, в якому ходили проти турків та польської шляхти, в якому гнули бикам роги і підкови, як житню стеблину (дід-силач прожив 120 років, батько до старості заввиграшки кидав п’ятипудові мішки на віз). Однак розумів, як йому бракує хоча б основ борцівської техніки. Перші уроки засвоїв від курсантів морехідки, з якими познайомився у трактирі, тим часом не пропускаючи жодного виступу пересувного цирку з його “чемпіонатом” борців. Невдовзі в одному з таких гастролей і проб’є зоряний час одержимого славою селюка (щоправда, на той час Іван Піддубний уже здійснив свою невелику кар’єру прикажчика у вантажній конторі). 1896 рік. Перші Олімпійські ігри в Афінах. А у Феодосії — гастролі пересувного цирку Бескоровайного. Все місто збуджене чеканням. Усе місто вихлюпує на вулиці, вітаючи життєрадісно-балаганну ходу циркових артистів, а серед них — борців, могутніх, рішучих, сповнених куражу, один вигляд яких викликав у веселої юрби крики захоплення. То були справжні професіонали, однак їхні виступи, звісно, щоб привабити щонайбільше містян, мали характер шоу. Це було свято життя, чи то пак його тріумф, де міг помірятися силою кожен охочий до бійки здоровань. Щодня Іван ходив на виступи борців, уважно Парад на Червоній площі поглядом обмацував стіни. Не їв, не пив, лише тихо стогнав крізь стиснуті зуби, як поранений звіру лігві. Напівпорожній готельний номер став для нього кам’яним мішком відчаю, з якого, здавалося, немає рятунку, однак ніхто не міг взяти на себе хоробрість зазирнути до нього, аж поки він сам не прийшов до тями і заявив про свій намір повернутися додому, до землі, до плуга. І тут, в останню мить, доля зробила карколомний пірует: Атлетичне товариство аристократів Петербурга запропонувало відстояти честь імперії у Парижі. А невдовзі надійшло й офіційне запрошення зарозумілої від останніх спортивних перемог Франції на світовий чемпіонат із французької боротьби — воно й стало таким вчасним порятунком. Іван Піддубний був одним зі 130 найкращих борців світу, запрошених у Париж. Одним із найкращих, однак, схоже, найлютішим від ще зовсім свіжої втрати. Правила чемпіонату були дуже суворі: одна поразка не давала змоги продовжити подальше змагання на борцівському килимі. Окрім фізичної сили, потрібно було неабияке, просто-таки віртуозне володіння технікою боротьби. Для того мав чудового тренера Ежена де Парі. Іван кілька місяців тренувався до сьомого поту, засвоюючи тонкощі французької боротьби. І доля винагородила його за працю — 11 перемог над наймогутнішими суперниками світу. Париж гарячими оваціями вітав “гордість Російської імперії”. Увага Європи була прикута до його численних перемог. Однак на кону стояла Франція — ініціатор чемпіонату. Вона не могла вийти переможеною у тій запеклій боротьбі, що її несподівано для всіх очолив Іван Піддубний, мала будь-що зберегти першість. Тому навіть усім очевидне шахрайство колишнього м’ясника, кримінального авторитета Рауля Буше, коли той перед виступом натер тіло оливковою олією, не зупинило французьких суддів — вони оголосили перемогу Франції. Усі апелювання Піддубного до суддейства були безуспішними. Слизький француз зміїно вислизав із рук, а судді не посоромилися назвати шахрайство “красивим і вмілим уникненням силових прийомів суперника”. Однак Раулю Буше таки не вдалося вислизнути з рук козацького сина — уже через рік Іван Піддубний покарав шахрая. І то нещадно, жорстоко. Знесилившись від віртуозних прийомів “російського” борця, Рауль молився Богу, аби судді вчасно зупинили його суперника. І мабуть, нюхала б його французька душа сірку, якби не суддівська воля. Глядачі з передніх рядів допомогли суддям відтягти засліпленого люттю Піддубного від напівживого француза, однак останньому довелося простояти раком перед усім світом під 130-кілограмовим переможцем. З того часу Раулем Буше заволоділа нав’язлива ідея будь-- що позбутися свого суперника. Йому, кримінальному авторитету, не було проблемою організувати вбивство. На паризькому чемпіонаті 1905 року, ще задовго до його завершення, на Івана Піддубного вже чекали замовні вбивці. Організатори чемпіонату, вирахувавши, що “російський” борець виходить у змаганнях на третє призове місце, вирішили дати грошову нагороду тільки володарю першості, таким чином збільшивши єдину премію до 5 тисяч франків. Однак не сподівалися, що Піддубний відвоює першість і забере увесь приз. Здавалося, саме провидіння тоді шепнуло йому у вухо: “Рятуйся!” І він не пішов після перемоги за куліси, де на нього вже чекали, а змусив винести гроші й пальто прямісінько Йому аплодував увесь Париж... на арену. Буше так і не вдалося реалізувати свій план: коли він відмовився платити кілерам за невиконану роботу, йому просто проламали голову. Конкуренція була неймовірно жорстокою і брудною. Словом, бої без правил. Піддубного намагалися здушити за горло, зламати хребет, видавити очі… однак схопити за козацькі вуса було надто ризиковано для суперника. О, тоді в нього вселялося сто чортів, тоді в нього кров спалахувала в жилах! Усі знали — Піддубний ні під ким не прогинається. Казав: “Ляжу під того, хто покладе мене”. Ще всім у пам’ятку був урок честі, який непоступливий борець дав директорові цирку за контракт, укладений за його спиною, — тоді він від усієї душі відлупцював пройдисвіта, змусивши з’їсти злощасний договір про поразку. Його груба сила наводила жах. Що далі, то менше знаходилося охочих позмагатися з “чемпіоном чемпіонів”. Виклик приймали виняткові відчайдухи. Російська імперія тріумфувала. Тисячні натовпи у дикому захопленні вітали Івана Піддубного, гордість Російської імперії. Франція, Британія, Німеччина, Італія, Алжир, Туніс… Публіка обожнювала свого кумира не
Доля на тлі історії · “Він зігнорував усі спокуси світу — усі, окрім Перемоги”. · p. 15página original ↗

El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original

З КОЗАЦЬКИМИ ВУСАМИ

тільки за саму боротьбу, а й за кураж, дивовижну артистичність та безпосередність. Ті міста, де доводилося бувати всіма визнаному світовому чемпіону, були обклеєні його портретами. Однак 1910 року Іван Піддубний залишає борцівський килим і повертається в рідне село. Він набив ущерть батьківську скриню золотими медалями — результатом своїх численних перемог. Та найдорожчим його скарбом була лютеція — шовкова стрічка переможця світового чемпіонату 1905 року (уже на схилі літ, страждаючи від нестерпного голоду, він продав медалі, але стрічку зберіг). Івану Піддубному йшов 39-й рік. Саме розквіт його феноменальної сили. Іван Максимович купив на зароблені гроші 120 десятин землі, побудував два млини, щедро обдарував землею родичів. А потім одружився, позаяк давно вже мріяв про родину, дітей. Дружина була йому до пари — потужна, до ста кілограмів ваги. Проте Піддубний виявився нездатним до ведення такого великого господарства, через якийсь час цілком розорившись, він знову повертається на циркову арену. Ішов 1920-й рік. Україна була занурена у криваву братовбивчу війну. Гастролі стали вкрай небезпечними. В одному зі своїх циркових вояжів Піддубний помилково потрапить за так званий антисемітизм, а конкретніше — за підозру в єврейських погромах, у підвал для смертників одеського чека. Цілий тиждень борець зі світовим ім’ям стоятиме по пояс у крижаній воді, чекаючи на розстріл. Коли чекісти визнали свою помилку і відпустили додому, він не застав дружини — втекла з іншим, прихопивши всі його медалі. То був надто жорстокий удар непереможному борцю, удар “під дих”. А потім — тривала депресія, від якої ледь не закрили до божевільні. Коли прийшов до тями, нова влада запросила його до Мосдержцирку. Він прийняв запрошення, проте у Москві почувався незатишно. Невдовзі під час гастролей, познайомившись з дівчиною, що так нагадувала йому перше трагічне кохання, Піддубний полишить галасливу столицю і, одружившись, оселиться в Єйську на березі Азовського моря. Тут, у маленькому провінційному містечку, і зустріне старість. Проте старість — відносне поняття для борця світової величини. Його організм, за медичними висновками, був на 15 років молодший реального віку. Уже далеко за 60 Іван Максимович міг самотужки підтягти баржу до берега, зачепивши її за ланцюг, тоді як з нею не могли впоратися з десяток рибалок. Він усе ще багато їздить по країні з так званими почесними виступами, демонструючи свою феноменальну силу, бере участь у парадах на Червоній площі. Коли одного разу Піддубний, не маючи як переодягтися, бо забув ключі в готельному номері, вийшов на московську вулицю в самому цирковому трико, міліція не тільки не чіпала його, а й повсякчас віддавала честь. До нього проймався повагою і “батько народів”, навіть розпорядився нагородити 1938 року Орденом Трудового Червоного Прапора. Тай під час німецької окупації Іван Максимович не залишився без опіки: німецький полковник, колишній борець, з великої пошани до старого чемпіона персонально відвідав його і запропонував безбідне життя у Німеччині, а коли борець відмовився, то забезпечив добрим пайком, прилаштувавши завідувачем більярдної. Казали, Піддубний дозволяв собі небезпечні як на окупацію дивацтва — полюбляв прогулянки містом у начищених до блиску черевиках зі скрипом, у новому костюмі з Орденом Трудового Червоного Прапора на лацкані, і окупаційна влада дивилася крізь пальці на ті витівки. Однак після війни, після усіх “з’ясувань” зі СМЕРШем, його бачили вже занедбаним, сердитим буркуном, у латаному-перелатаному піджаку і стоптаних черевиках. Маючи ще досить міцний як на свої роки організм, колишній борець, якому колись аплодував світ, неймовірно страждав від недоїдання. Не раз сідав писати прохального листа до Ворошилова, аби розпорядилися з додатковою пайкою хліба, та так і не дописав… Дружина, сама страждаючи від голоду, намагалася підкласти чоловікові свою пайку — а раптом не помітить. Після смерті Марії Семенівни він геть осунувся, був радий старим черевикам, а ще більше мисці пісного супу від сусідів. Іван Максимович помер на 78-му році життя. Прожив зовсім коротке як для його могутнього козацького роду життя. Коли ховали всім містом, не було де взяти костюм. Тільки після згадки Бі-бі-сі Цей козацький портрет обійшов півсвіту На тлі колишньої слави про непереможного борця схаменулися, згадали про могилу. Ледь знайшли у траві, обкосили, поставили гранітний пам’ятник і написали: “Здесь русский богатырь лежит”. Навіть після смерті відмовивши чоловікові у найсвятішому — бажанні бути самим собою… бути українцем. Але ж за те право його ледь не згноїли в підвалах НКВС, коли мав зухвальство власною рукою виправити у паспорті національність “русский” на “українець”, а потім ще й вимагав — рідкісний приклад зухвальства! — заміни паспорта “на правильний”. Коли ним, “оголтєлим націоналістом”, зайнялося НКВС, навіть світова слава не врятувала від катування — все вимагали віддати золото і долари. Та де він мав те взяти? Повернувся з Америки з одним залізним чайником і численними перемогами, позаяк перед ним, аби зостався, було поставлено вибір: якщо залишиться — слава і забезпечене життя, якщо поїде — ані цента не отримає. Так і залишився півмільйонний статок в американському банку. Можливо, не раз Іван Максимович згадував про той фатальний вибір… І коли не застав “розкуркулених” родичів — усіх вивезли в голодний Казахстан, вперед відібравши все ним самим і зароблене; і коли його могутнє тіло лихоманило від тяжких опіків, отриманих у катівнях НКВС; і коли останні роки лежав геть знесилений від голоду… Ні, не про нього стара як світ сентенція про шанс, що стукає у двері тихо — на відміну від спокуси, — і тільки раз. Він зігнорував усі спокуси світу — усі, окрім Перемоги, а коли шанс гатив кулаками у двері, — просто не відчинив. Упертий до біса був чоловік, хмільної козацької закваски. Якщо й “русскій мєдвєдь”, як нам безапеляційно доводять за правом “старшого брата”, — то з українськими вусами — не дай Бог ворогові смикнути! — і українським серцем. Отож цілком очевидно: якби тоді відчинив двері шансу, — була б зовсім інша історія… і не про нього…
Доля на тлі історії · “Він зігнорував усі спокуси світу — усі, окрім Перемоги”. · p. 15página original ↗

ССООФ ФІІЯЯ РРУУССООВВАА ЄЄДДННААЄЄ УУККРРААЇЇННУУУ

Петро АНТОНЕНКО Саме на чернігівській землі, в селі Олешня Ріпкинського району народилася й виросла Софія Русова. У провідному виші області бережуть і впроваджують у життя її педагогічну спадщину. А в області вже кілька років діє Благодійний фонд імені С. Русової, який відроджує родинне гніздо батьків педагога Ліндфорсів у Олешні, створює тут музей, розробив туристичний маршрут, проводить науково-просвітницькі заходи. Один із керівників фонду, відомий земляк, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, народний артист України кобзар-лірник Василь Нечепа став ініціатором і спонсором встановлення меморіальної дошки на честь С. Русової. Робота над проектом поєднала дві віддалені частини єдиної України — Сіверщину й Закарпаття. Автор дошки — Михайло Белень, відомий скульптор з Ужгорода, доктор мистецтвознавства, заслужений художник України. В урочистій обстановці дошку було відкрито у фойє головного корпусу університету. На ній педагог-просвітянка зображена в повний зріст, вказано роки її життя (1856—1940). Також відтворено цитати С. Русової: “В Україні необхідно створити самостійну національну систему дошкільної освіти”; “В Україні — мова українська. Хай на стіні нашої рідної школи висить на рушниках портрет великого апостола правди і науки Тараса Шевченка”. Коротке інтерв’ю нашій газеті дав Михайло БЕЛЕНЬ, який особисто встановлював дошку і був на її відкритті: — Я викладав в університеті, богословській академії, але це забирало дуже багато часу. І тому зосередився на творчій роботі. Створив 17 пам’ятників, понад 60 меморіальних дощок, більш як 500 медалей, які є в Третьяковці, Ермітажі, музеї Ватикану. Свого часу закінчив Академію мистецтву Києві, аспірантуру Академії мистецтв у Москві. У мене були елітарні вчителі, так починалася і триває моя творча біографія. — Яких діячів увічнили в пам’ятниках, меморіальних дошках? — Це політичні діячі, зокрема керівники Карпатської України, Меморіальну дошку на честь видатного педагога і просвітянки Софії Русової урочисто відкрили в Чер( нігівському національно( му педагогічному універ( ситеті ім. Т. Шевченка. громадські діячі, митці. Історія нашого карпатського ареалу дуже цікава й захоплює мене як митця. Зокрема на дошках і в медалях увічнив класиків закарпатського живопису Бокшая, Ерделі, Шолтеса. — Очевидно, Ви не випадково прийшли у своїй творчості до постаті С. Русової? — Я щасливий, що прийшов у творчості до цієї видатної просвітянки і педагога. Свого часу складав іспити на кандидатський мінімум та історію педагогіки і вивчав, зокрема, творчість, педагогічну спадщину Русової. Тож повернувся до своїх записів, пішов по бібліотеках, знайшов портрети, знамениті вислови С. Русової про Україну, виховання дітей. Усе це допомагало в роботі. Вдячний Василеві Нечепі за підтримку. Ми знайомі не перший рік. На запрошення Василя торік я вже приїздив до Чернігова, відвідав знамениті храми, музеї. Тут така багатюща історія, Фото Петра Антоненка Михайло Белень просто гріх її не знати, не відроджувати. Духовність має стояти на першому місці. * * * Після урочистостей із нагоди відкриття меморіальної дошки в університеті пройшла наукова конференція “Русівські читання”, організована Інститутом історії, етнології та правознавства університету спільно з благодійним фондом ім. Софії Русової. З доповідями виступили директор Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії П. Кононенко, завідувач кафедри педагогіки та педагогічної майстерності Ніжинського державного педуніверситету ім. М. Гоголя професор Є. Коваленко, доценти Чернігівського педуніверситету, кандидати історичних наук Т. Демченко, О. Рахно, кандидат педагогічних наук Т. Юда.
Рідний край З Покровою будьте здорові! · p. 16página original ↗

««ВВІІЧ ЧН НО О ББУУД ДЕЕ УУК КРРААЇЇН НАА,, ВВІІЧ ЧН НО О ББУУД ДУУТТЬЬ К КО ОЗЗААК КИ И»»

На руїнах Богородицької фортеці відбувся Всеукраїнський фольклорно-етнічний патріотичний фестиваль “Самарська Покрова—2011”. Справжній козак Анатолій Ламза (Петриківський район на Дніпропетровщині) з козаком майбутнім Сергій ДОВГАЛЬ, голова Дніпропетровського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка Фото автора би з різних країн Європи, найдавніша з яких датується 1524 роком, особисті, адміністративні та військові печатки, натільні хрести, численні керамічні колекції, предмети, пов’язані з військовою справою. Вражає й нумізматична колекція, в якій понад 400 предметів із різних країн — Польщі, Швеції, Німеччини, Росії та більшості держав Центральної Європи. Цікаво, що серед безлічі поль- ЗВІДСИ ПОЧИНАВСЯ ДНІПРОПЕТРОВСЬК Це й справді дивовижно, але про колишню Богородицьку фортецю, а з нею й про старовинне запорозьке місто Самарь ми почали по-справжньому згадувати лише з 2001 року. Саме тоді науковці й студенти Дніпропетровського національного університету під проводом професора Ірини Ковальової загорілися ідеєю ліквідувати ще одну “білу пляму” в історії Війська Запорозького низового. Характерно, що цей об’єкт розташований у межах нинішнього Дніпропетровська — на околиці селища Шевченка. Археологічні роботи тривали тут упродовж чотирьох років. Їхні результати вражають. Адже вперше визначено “столицю” одного з паланкових центрів Запорозької Січі — старовинне місто Самарь. Більше того, отримано матеріальне підтвердження життя на цій території вже з кінця ХIV століття. Це засвідчують численні знахідки — торговельні плом- Козацька забава “лава на лаву” ських монет третина фальшиві. З цього приводу науковці дійшли висновку, що в містечку Самарь існував невеликий завод з виготовлення підроблених монет — політичні події тих часів змушували таким чином підривати економічну могутність нашого противника. Надзвичайно важливо, що вдалося встановити точне місце розташування знаменних пам’яток нашої історії. Щодо знаходження, зокрема, Самарі науковці сперечалися цілих 150 років. Сьогодні можна стверджувати достеменно, що це — гирло Самари, де був давній перевіз через річку. На переконання Ірини Ковальової, заселення сучасного Дніпропетровська починалося саме звідси ще у ХVI столітті. Отож пов’язувати появу сучасного обласного центру з рішенням російської імператриці Катерини II тільки у ХVIII столітті, як на цьому вперто наголошує міська влада, не переобтяжуючи себе висновками фахівців-істориків, немає підстав. Знахідки з Богородицької фортеці Повністю підтверджено, що саме на цьому місці була і Богородицька фортеця. А її вали на високому березі Самари збереглися дотепер. Походивши ними, ніскільки не сумніваєшся у їхньому рукотворному походженні. Численні знахідки підтверджують серйозність цього укріплення: знайдено багато холодної та вогнепальної зброї, навіть запалювальні бомби, а також предмети, які свідчать, що тут служили іноземці. У гарнізоні було створено перший у регіоні лазарет, діяла велика церква, розвивалися ремесла й торгівля — усе це свідчить, що тут колись існувало поселення зовсім не сільського типу. “ЛЮБОВ К ОТЧИЗНІ ДЕ ГЕРОЇТЬ …” Донині на теренах Дніпропетровщини, безперечно, найвагомішою пам’яткою часів козаччини вважалася могила легендарного кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка з пам’ятником у сучасному Нікопольському районі. Тепер не доводиться сумніватися, серйозну конкуренцію (якщо так можна висловитися) їй складуть колишні містечко Самарь і Богородицька фортеця. Саме тут уже вдруге пройшов Всеукраїнський фольклорно-етнічний патріотичний фестиваль “Самарська Покрова— 2011”, у якому найактивнішу участь взяли й просвітяни, а також дитячо-юнацькі козацькі осередки, козацькі організації з різних областей України, творчі колективи, майстри народних ремесел. Численні присутні змогли ознайомитися з експонатами археологічних знахідок із Богородицької фортеці. Протягом двох днів тут вирувало захопливе дійство. Отож немає сумніву, що територія колишнього містечка Самарь та Богородицької фортеці чимдалі ставатимуть місцем, яке символізує героїку наших славних предків, поряд з іншими визначними пам’ятками. П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
Рідний край З Покровою будьте здорові! · p. 16página original ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Поштовий індекс — 30617, сторінка 68 в “Каталозі” ннаа 11 ммііссяяццьь 9 грн 37 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 27 грн 51 коп. ннаа ппііввррооккуу 53 грн 37 коп. ннаа рріікк 105 грн 54 коп.
Рідний край З Покровою будьте здорові! · p. 16página original ↗

Texto dañado en el reconocimiento — lea la página original

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279)49)47, Євген БУКЕТ 279)39)55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278)01)30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Рідний край З Покровою будьте здорові! · p. 16página original ↗

Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279)49)47 Відділ літератури Марія КУЧЕРЕНКО 270)55)57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278)63)69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278)63)69 Кореспонденти Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА Черговий редактор Марія КУЧЕРЕНКО Бухгалтерія 279)41)46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10;Б, м. Київ, 01001 E;mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 1 1 0 4 1 Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301241 Наклад у жовтні — 18 400 Ш е ф ) р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn