Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ У Софійськім храмі молиться Оранта, Кров у зорях видно — йде страшна доба. Знов російську мову в мову окупанта Обертає служба владного раба.
Знов закон готують куплені нардепи, Царськими дяками писаний стокрот, Щоб завмерли дзвони Хмеля і Мазепи, Щоб язик розрізав сам собі народ.
Здобули ми волю й віддали хахлові. А де наша мова, знята із хреста? Йде на хрест під свисти й насміхи совкові, Пута шовком шиті, на скабі — уста.
Молиться Оранта, ставши на коліна, Будем повторяти, стоячи навкруг: Мова — то свобода, мова — то Вкраїна, Мова — то держава, то безсмертя дух!
Вчуйте нас, народи, мовами своїми Плекані, натхненні і повік живі, Хочем розмовляти не як мертві міми З вами у Нью2Йорку, в Римі, чи в Москві.
Ні, ми не двомовні люди2недоріки, Ми — із цього світу, знаєм сотні мов. Але наша мова, дана нам навіки, То — земля, де предків не змовкає кров.
Ми помрем за неї на майдані Львова, На полтавськім полі, як було нераз. Ми помрем і встанем, нас покличе мова, Що не вмре ніколи, як звелів Тарас!
8 жовтня 2010 року Фото Олеся Дмитренка
3,4,5
УПА БУЛА АРМІЄЮ НАРОДНОЮ
ГОЛОВНА РАДА “ПРОС" ВІТИ” ВИРІШИЛА
КНИЖКОВА ГРАФІКА ХХ СТОЛІТТЯ
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Закликаємо Тебе прийти на Софіївський Майдан 14 жовтня о 18.30 і зупинити наступ на українську мову та нашу державну незалежність. Ти знаєш, що у Верховній Раді зареєстровано проект закону “Про мови в Україні”, ініційований Партією регіонів, Компартією та блоком Литвина. Цей законопроект спрямований на запровадження в Україні режиму тотальної русифікації, а отже, є інструментом знищення української мови. Якщо ти залишишся байдужим, буде потоптана твоя гідність, а твоя країна перетвориться на колонію Росії, де тебе вважатимуть людиною другого сорту, а твої діти гинутимуть в імперських збройних авантюрах. Станьмо разом і вимагаймо від влади зняти з реєстрації антиукраїнський законопроект, а натомість вжити рішучих державних заходів для запровадження української мови в усі сфери суспільного життя відповідно до вимог Конституції України.
НАВЕРНЕННЯ ДО МУЗИКИ
Народний Комітет Захисту України
Події, факти, коментарі “Не даймо втягнути себе у Морок та Хаос!” · S. 2Originalseite ↗ Конституційний Суд України 1 жовтня ц.р. скасував прийнятий Верховною Радою 2004 року Закон “Про вне" сення змін до Конституції України”. Відтепер у державі діє Конституція в редакції 1996 року. Як розцінити рішення КС з правової точки зору? Які воно породило правові наслідки і колізії? Про все це в інтерв’ю, яке дав нашій газеті голова Українського юридичного товариства Олег БЕРЕЗЮК.
— Пане Олеже, як оцінити зміни, що були внесені до Кон" ституції у грудні 2004 року, чи була потреба не просто їх ска" совувати (зараз не говоримо про спосіб, у який це зробле" но), а й повертатися до Консти" туції 1996 року? — Скасування політичної реформи 2004 року слід було очікувати, оскільки однією з причин виникнення системних соціальнополітичних криз в Україні з 2005 до 2010 року була саме Конституція України. Відсутність балансу між гілками влади породжувала виникнення конфліктів навіть у рядах провладної коаліції, що не давало можливості налагодити ефективну роботу державного механізму. Очевидно, що таку Конституцію потрібно було змінювати, але чи варто було повертатися до Основного Закону в редакції 1996 року? Не зайвим буде нагадати, що головною причиною проведення так званої політичної реформи і внесення змін до Конституції 2004 року було небажання наділяти майбутнього президента України надто великими повноваженнями з метою недопущення узурпації влади в країні однією особою. До речі, саме Партія регіонів була основним ініціатором проведення конституційної реформи, оскільки не мала на той час реальних шансів провести свого кандидата на посаду президента України. — Тож Основний Закон дер" жави змінювався під ті чи інші політичні сили? — Сьогодні ситуація змінилась. Віктор Янукович — Президент України і йому потрібні відповідні повноваження для того, щоб управляти державою, а Конституція у редакції 2004 року створювала формальні перешкоди. У зв’язку з цим у вищих ешелонах влади було ухвалено рішення через Конституційний Суд скасувати зміни до Основного Закону і повернутись до Конституції 1996 року. — Як розцінити це рішення з правової точки зору? — Обґрунтованим таке рішення можна назвати хіба що з точки зору політичної доцільності, але якщо виходити з того, що Україна є правовою і демократичною державою, то дії влади і рішення Конституційного Суду протиправні, що викликає занепокоєння. — Що саме конкретно? Які тепер маємо правові колізії? — Протягом останніх п’яти років діяла нова Конституція і практично ніхто не заперечував проти її легітимності. На її основі приймались закони, видавались укази президента, взагалі вся країна жила відповідно до норм нової Конституції. Тепер рішенням КС Конституцію зразка 2004 року визнано нелегітимною, що тягне за собою нелегітимність усіх законів та інших нормативно-правових актів, прийнятих на її основі, а також рішень та розпоряджень посадових осіб, прийнятих з 2005 до 2010 року. У зв’язку з цим потрібно проводити реституцію, тобто повертатись до того стану, який був до 2004 року. Якщо закони ще можна переглянути і привести у відповідність до Конституції, то як бути з відповідними рішеннями органів державної влади і місцевого самоврядування, які вже виконані? Як скасувати призначення посадових осіб, які відбувались за період дії нової Конституції? Як повернути кошти, які були витрачені на виконання законів та підзаконних актів, ухвалених на основі нелегітимної Конституції і хто має відповідати за збитки, завдані державі у зв’язку з прийняттям протиправних рішень? Відповіді на ці та багато інших запитань, пов’язаних із визнанням нелегітимним Закону про внесення змін до Конституції, у рішенні Конституційного Суду немає. Про що думали судді Конституційного Суду, приймаючи таке рішення, сказати важко, але очевидно, що це рішення Суду виконати буде неможливо. — Схоже, КС взяв на себе функцію встановлювати, змі" нювати конституційний лад у державі? — Якщо виходити зі ст. 5 Основного Закону, якою встановлено, що право визначати і змінювати конституційний лад належить виключно народові України і не може бути узурповане державою
Фото Ксенії Гладишевої або її органами, то Конституційний Суд взагалі не мав права приймати такого рішення, оскільки повернення до Конституції 1996 року — це фактично зміна конституційного ладу. Скасувати внесені до Конституції зміни Конституційний Суд мав право лише до введення їх у дію, і тоді це рішення було б юридично обґрунтованим і не мало б тих негативних юридичних наслідків, пов’язаних зі скасуванням нормативного акта, введеного в дію. — Яким же чином приймати Конституцію і вносити зміни до неї? — Враховуючи, що право визначати і змінювати конституційний лад належить виключно народові України, приймати Конституцію або вносити зміни до неї можна було лише шляхом проведення всенародного референдуму. У зв’язку з цим можна стверджувати, що процес формування Конституції в Україні не завершився і не завершиться до того часу, доки текст Основного Закону не буде затверджено на референдумі. Відповідно до статті 1 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, рішення, прийняті на референдумі, мають вищу юридичну силу щодо рішень, прийнятих Верховною Радою, президентом України, іншими органами влади. Тому твердження, що лише Верховна Рада має право приймати Конституцію або вносити зміни до неї — безпідставне.
Події, факти, коментарі “Не даймо втягнути себе у Морок та Хаос!” · S. 2Originalseite ↗ Шановний пане Президенте! Звернутися до Вас змусили останнi подiї щодо мовного питання. Як відомо, в Україні невдовзі відбудуться чергові місцеві вибори. Правляча Партія регіонів сьогодні втрачає популярність через невдалу економічну політику, яка виливається в різке підвищення цін на ринках на найнеобхідніші продукти харчування, підвищення тарифів на енергоносії тощо. Щоб відволікти увагу своїх виборців від провальних дій в економіці, Партія регіонів вдалася вчергове до випробуваної тактики. До Верховної Ради України було внесено законопроект “Про мовив Україні”. Згідно з цим проектом, російській мові нададуть широкі можливості закріпити за собою фактичний статус другої державної мови, що суперечить ст.10 Конституції України та рішенню Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року. Знову українську мову намагаються витіснити із судів, із системи освіти та науки, із державних установ, мистецько-культурних закладів, бізнесу тощо. Політику заборон і витіснення української мови з ужитку впродовж тривалого часу енергійно застосовувала російська адміністрація в минулому, а також радянська адміністрація в епоху тоталітаризму. Майже чотири століття українська мова перебувала під загрозою знищення, однак у жахливих умовах вона все-таки вижила і показала свою життєздатність та органічність. Сьогодні в часи становлення і утвердження української державності її знову намагаються витіснити із суспільного життя. Ініціатори цього одіозного проекту затяті українофоби — народні депутати В. Колісниченко та О. Єфремов із тієї ж партії. Ситуацію щодо мови загострює також перебування на посаді міністра освіти та науки не менш одіозної постаті як Дмитро Табачник, який ще вчора поширював великим накладом антиукраїнські статті з приниженням та образами не тільки чинних державних осіб, а й української нації, її культури. Сьогодні цей горе-міністр витрачає свої сили також на витіснення української мови із системи освіти й науки. З його “легкої” руки ліквідують іспити на знання української мови, впроваджується так званий “вільний” вибір мови навчання в школах тощо. Сьогодні російській мові в Україні нічого не загрожує. Вона в багатьох сферах суспільного життя посідає навіть домінантне місце, тому російська ніяк не може бути прирівняна до регіональних мов, яким загрожує зникнення. Навпаки, українська мова сьогодні гостро потребує державної підтримки, оскільки тривалий період гоніння на неї не пройшов безслідно. Глобалізаційні процеси у світі в мовному питанні також негативно відбиваються на її становищі в країні. Немає мови — немає культури народу, тому як неоціненний наш скарб українська мова має бути пошанована та збережена для людства в цілому. Шановний пане Президенте! Ви як гарант прав українського народу несете пряму персональну відповідальність за нездорову ситуацію, що породжується силами, керованими авантюристами від політики в самій державі та поза її межами. Мовне питання надумане, і воно, як шахрайська мічена карта, розігрується між її учасниками. Воно може стати тим спусковим механізмом, що може привести нашу країну до громадянської війни, як це було вже неодноразово в нашій багатостраждальній історії. Звертаємося до Вас із закликом припинити злочинні дії деяких партій та їхніх провідників щодо української нації та її мови. Не даймо втягнути себе у Морок та Хаос! З надією члени Українознавчого клубу “Спадщина” Київського будинку вчених Національної академії наук України
Події, факти, коментарі “Не даймо втягнути себе у Морок та Хаос!” · S. 2Originalseite ↗ Нещодавно в приміщенні Спілки письменників України відбулося перше засідання Ради проекту “Шляхом українських патріотів”. Проект стартував 5 листопада 2008 року на Майдані Незалежності у Києві мітингом-реквіємом присвяченим 40-річчю з Дня самоспалення Василя Макухи на Хрещатику проти окупаційного комуністичного режиму в Україні, та введенню совєтських військ до Чехословаччини. Також упродовж двох років були проведенні заходи з ушанування пам’яті Кирила Осьмака, Василя Симоненка, Алли Горської, Олекси Гірника, Валерія Марченка, Олекси Тихого, Юрія Литвина, Василя Стуса, Петра Григоренка, Володимира Маняка, В’ячеслава Чорновола.
Метою проекту є вшанування пам’яті, повернення замовчуваних імен, організація різноманітних пам’ятних заходів, відновлення історичної пам’яті про непересічних українців другої половини ХХ сторіччя, які боролися і віддали своє життя за Україну. Цей проект присвячений 20-й річниці відновлення державності в Україні. Наша задача висвітлити ще свіжі в пам’яті українського суспільства події не стільки з погляду офіційних версій (інколи суперечливих), скільки з позиції Людини. У нас дотепер часто людей продовжують вимірювати за “коротким курсом історії”. Минуле нашої держави багатоманітне. Однозначна позиція тільки тих українців, які залишили нам на згадку непересічні сторінки свого життя і незламну віру в Справедливість, вони — боролися. В цьому, напевне, і полягає відмінність між ними і нами, сьогоднішніми. Їх було не так багато, але сила їхнього духу перевершувала багатотисячні майдани. До Ради проекту увійшли Р. Андрейко, Є. Бомбар, О. Березюк, О. Гелевей, В. Герасимчук, Д. Гуцуляк, К. Дикань, І. Драч, М. Ковальчук, В. Кононов, А. Клюга, Є. Лупаков, М. Миколайчук, В. Овсієнко, Б. Олійник, П. Осадчук, Н. Осьмак, Я. Погарський, Д. Понамарчук, Т. Прогнімак, А. Пушкаренко, М. Пушкаренко, М. Ратушний, П. Романчук,
Верховна Рада є представницьким органом українського народу, а як відомо, представник не може мати більше прав, ніж той, кого він представляє. Якщо представник починає діяти всупереч інтересам того, кого він представляє, то останній відкликає у нього довіреність і позбавляє права представляти його інтереси. Цей принцип діє й у приватному праві, коли представник діє на шкоду інтересам особи, яку він представляє, і в публічному праві, коли народ позбавляє мандата представницький орган, який діє не в інтересах народу. Отже, після прийняття Верховною Радою 1996 року Конституції України мав відбутись всенародний референдум, і лише референдум мав визнати легітимність Основного Закону. Тоді б ні Верховна Рада України 2004 року, ні Конституційний Суд 2010-го не могли б скасувати Конституцію України. Тому цілком очевидно, що Україні потрібна нова Конституція, яка має забезпечити баланс між гілками влади та створити реальні механізми контролю за діями влади з боку народу. Лише у цьому випадку вищі посадові особи не зловживатимуть владою і діятимуть в інтересах народу, що має сприяти становленню і розвитку України як правової демократичної держави.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Б. Ступка, Д. Стус, М. Селюк, Л. Танюк, А. Тарасенко. Головою Ради проекту обрали письменника і публіциста Дмитра Стуса, секретарем — директора Інституту проблем радикалізму Констянтина Диканя. Автор ідеї й керівник проекту Арсеній Пушкаренко. На першому засіданні Рада ухвалила рішення створити сайт в Інтернеті для збору і викладення матеріалів про видатних українців другої половини ХХ ст., а згодом за матеріалами сайту видати книжку до 20-ї річниці відновлення Незалежності України. І сайт, і книжка матимуть назву “Шляхом українських патріотів”. Наступне засідання Ради проекту заплановано на початок листопада 2010 року.
Джерело: mrkiev.com.ua
Гаряча тема · “Українська мова не прийшла на ці терени, а виросла з українських сердець сотень поколінь”. · S. 3Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
багатовікову писемність, літературу, є науково опрацьованою і закріпле! ною нормами, саме в себе вдома, в Україні, опинилася в стані ЗАГРО! ЖЕНОЇ. Адже в засобах масової ін! формації чуємо переважно не!укра! їнський мовний продукт, ринок дру! кованої продукції — переважно неук! раїнський, а спроби вирівняти ситуа! цію і нарешті дати системну освіту українською мовою, що спостеріга! ли в останні роки, знайшла войовни! чих противників у чинному уряді, се! ред депутатів, державних службов! ців різного рангу. Шукаючи різні претексти, що! найменші зачіпки, антиукраїнськи налаштовані чільники піддавали і продовжують піддавати сумнівам доцільність утвердження україн! ської мови як справді державної, створюють реальні перепони до її поширення, узаконення у різних сферах побутування. То дай їм дві, то дай їм три державні мови, аби тільки не державна українська в Державі Україна. Не варто коментувати, яких травм завдає народові ця відкри! та, неприхована наруга над най! ціннішим, чим століттями пишався українських народ — над україн! ською мовою, як глибоко травму! ють постійні спекуляції навколо мовних питань, яку антипатію і розмежування у суспільстві вони викликають. Протидія розвиткові мови корін! ного населення держави на держав! ному рівні, внесення антиукраїн! ських войовничих положень — за якими б лояльними формулювання!
Костенко, повернути українському народові його історію, його мову, його культуру. Лише тоді українська нація самоствердиться у своїй су! веренній державі, лише тоді її виз! наватиме й поважатиме світ. Отже, головна мета гуманітар! ної політики України, як і будь!якої іншої держави, полягає у створенні позитивного образу своєї країни, що повертає народові гідність, ус! відомлення своєї колективної при! четності до багатої самобутньої культури, створеної попередніми поколіннями. Однак сили, що протидіють при! родному процесові звільнення і са!
ми вони не були приховані — до програм політичних партій, особли! во партій, які взяли на себе повноту влади, — це унікальний випадок у світовій історії. Випадок цілеспря! мованого нищення держави, нації, культури великого європейського народу, свідоме зведення до рівня мовної і культурної васальної залеж! ності українського народу, що здій! снюють керівники, чільники, “слуги народу”, що зручно вмостилися на шиї цього!таки народу. Влада гордовито!глуха до ана! літичних висновків інтелектуальних провідників нації. Влада демонс! трує несхитність. А відтак — свою обмеженість. Де ще може бути та! ке, щоб міністр визначального для перспективного розвитку держави міністерства, яким є Міністерство освіти і науки, був неприхованим українофобом. Про це на всю Укра! їну (і не тільки) сказано в аналітич! ному матеріалі людини, яка є со! вістю нації, у висновках академіка І. М. Дзюби, опублікованих у газеті “День”. Проте влада й надалі ро! бить вигляд, що така кадрова полі! тика — знахідка нової влади, яку “будує нову Україну” (нову — неук! раїнську Україну!). Оце вам діалог влади з найкращими умами нації, оце вам реальна здатність Президента чути голос і волю народу! Діалог влади з народом, з не! продаваною інтелектуальною елі! тою — це теж складова гуманітар! ної полики Держави, ознака її здо! ров’я чи нездоров’я. Не можу припустити, що нашій владі потрібна лише влада, ще, ще, ще більше влади … А народ з його думами, позицією, сподіваннями — хай відпочиває … до наступ! них виборів? Сьогодні щонайменше нещири! ми є заяви про неповноту реалізації прав російськомовних громадян України, неможливість перебувати і вільно почуватися в російському мовно!культурному середовищі, бо переважно російськомовним це се! редовище було і залишається в ос! танні десятиліття в Україні. А спро! би злегка українізувати Україну викликали шалений опір й добре фінансовану й організовану проти! дію. Російськомовна продукція, творена на великому російсько!
моствердження української нації, виявилися потужнішими. Нині стра! тегію гуманітарної політики України розробляють у Кремлі, а керівниц! тво країни їх слухняно втілює. Головна мета цієї політики — ли! шити країну в мовно!культурній за! лежності від Росії. А як відомо, кай! дани культурного підпорядкування легше носити, та важче скинути. Слід наголосити на тому, що нинішня антиукраїнська й антигу! манна політика не обмежується пануванням продукції російського маскульту в українських медіа, пе! редусім на телевізійних каналах, включно з державним, що призна! чено формувати в українського на! селення позитивний образ Росій! ської імперії. Найгірше те, що в нинішньому масованому наступі на українську мову, культуру й історію застосову! ється відома імперська стратегія приниження залежних народів. Найвиразніше це виявилось у фак! ті встановлення в Запоріжжі з мов! чазної згоди влади пам’ятника Сталінові. Таке монументальне по! шанування найбільшого в історії ката українського народу робить нас посміховиськом в очах усього цивілізованого світу. Не можу оминути увагою й за! конопроект “Про мови в Україні”, поданий від коаліції О. Єфремо! вим, В. Гриневецьким і П. Симо! ненком. Законопроект також за!
мовному обширі, безперешкодно є доступною в Україні, займає більшу частину мовного простору. А чи є ще десь у світі той мате! рик українськомовної творчості, ареал продукування українсько! мовного тексту, який би так, як ро! сійськомовна продукція, могли бу! ти привнесені з!поза меж Украї! ни? Немає. Вдома не дають тво! рити і не підтримує влада, деінде — зась! Вихід один для україн! ськомовної спільноти — тихенько зникнути з цієї старенької плане! ти. Лише куди? Сьогодні безвідповідальними перед європейською і світовою спільнотою і антигуманним за суттю є нищення функціональної повноти української мови в Україні — єдиному в світі ареалі її природного виникнення, розвитку, на її історичній батьківщині: немає іншої України, де б творилася українська мова і українськомовна і українськоментальна культура. Збіднимо, знищимо українську мову й українську культуру — зни! щимо Україну. На одну велику культуру збідніє людська цивілізація. Чи цього прагне наша Верхов! на Рада, Президент України? Знаю, саме це є метою діяль! ності окремих горе!міністрів. Пильнуймо: українська мова в небезпеці! Відтак — гуманітарне майбутнє України в небезпеці!
* * * …Насамкінець хочу поінфор" мувати, що здійснена в Інституті української мови НАН України тав Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України екс" пертиза внесених на розгляд Верховної Ради України законо" проектів про мови в Україні, особливо тих з них, у яких визна" чальним стрижнем є ідея запро" вадження російської мови як другої державної чи офіційної, науковцями не підтримані як та" кі, що не відповідають ідеям дер" жавотворення і консолідації со" ціуму України, спрямовані на сегреґацію й поділ суспільства за мовними й регіональними оз" наками.
свідчує, що нинішній неприрод! ний союз капіталістів із комуніста! ми прагне зіштовхнути нашу краї! ну зі шляху вільного розвитку і по! вернути її в колоніальне минуле. Не буду характеризувати зако! нопроект, це вже зробили попе! редні промовці. Хочу наголосити лише на тому, що всі його ключові положення списані слово в слово із законопроекту, який під такою ж назвою подав ще 2007 року кому! ніст Леонід Грач. Приниження українців з боку деяких урядовців, зокрема з боку міністра освіти, відбувається нас! тільки відверто й брутально, що складається враження, ніби україн! ську спільноту навмисне провоку! ють на вибух. У будь!якому разі не! має сумніву в тому, що нинішня мовно!культурна політика влади, представляючи українську історію, мову і культуру в кривому дзеркалі, спрямована на антиукраїнську мо! білізацію проросійської частини соціуму в східних і південних об! ластях, де інформаційно!культур! ний простір давно вже перебуває під повним контролем Росії. В оцій тактиці свідомого прово! кування й розпалювання міжетніч! ного протистояння всередині краї! ни полягає найбільша загроза май! бутньому країни. Бо, як відомо, хто сіє вітер — пожне бурю.
Продовження на стор. 4
Гаряча тема · “Українська мова не прийшла на ці терени, а виросла з українських сердець сотень поколінь”. · S. 3Originalseite ↗ У видавництві “Ярославів Вал” готують до друку незвичайну, навіть, несподівану книжку, яка зацікавить найвибагливішого читача, — збірку афоризмів відомого майстра стислої, влучної і водночас вичерпної фрази Леоніда Сухорукова. Подаємо частину їх.
Леонід СУХОРУКОВ
Правда — одвічний хамелеон часу. Політики — всі однакові: спо! чатку обіцяють реформи, потім реформують свої обіцянки. Свобода — це ілюзія закріпа! ченого розуму. Постійно умиваючи руки, ми демонструємо власне обличчя. Перегинаючи палицю, можна опинитися в зачарованому колі. Плюралізм: одні крокують з піснею по життю, інші — по жит! тях. Підбите око — найбільш про! зірливе. Півнячий гонор є різновидом курячої сліпоти. Уряд настільки захоплений роботою, що йому просто ніколи помічати, як погано народові. Перед красою все безсиле, і тільки час — єдиний виняток. Передбачати — це талант бра! ти слід, ніким ще не залишений. Попередження: “Перед злов! живанням — не бовтати!” Перш ніж гадати, хто кого, дізнайся, хто від кого! Прикмета: “Якщо вершник обходиться без голови, отже, у нього є рука…”. Прикмета: “Якщо на душі ка! мінь, значить, заговорила со! вість”. Прикмета: “Якщо від кохання не лишилося й сліду, то або воно будувалося на піску, або було ви! лами по воді писане”. Прикмета: “Якщо совість спить удень, то вночі вона мучи! тиме”. Пристебнути честь до мунди! ра найлегше незаслуженими ор! денами. Рай — ілюзія повноцінного життя. Пекло — повноцінне жит! тя без ілюзій. Рекламний проспект пекла: “Суцільний рай!” Руки сверблять, як правило, з язика. З віком кількість помилок не меншає, зате зростає здатність їх виправдовувати. Сімейний тандем: вона влаштовує концерти, він — німе кіно… Чи варто розповідати дружи! ні казки, якщо вона сама читає їх по очах. Скільки телепня не вчи — він все одно все знає. Сліпа віра відкриває очі об! ману. Сміх — це здоров’я, хоча зі здоров’ям не жартують. Там, де раки зимують, — пи! вом не пригощають. Там, де обіцяного три роки ждуть, повірять будь!яким пе! редвиборним обіцянкам. Тінь — найкраще місце під сонцем. Тривожний голос свободи: “Світ стає занадто тісним!..” Тьма знань не завжди озна! чає світло розуму. Біля входу в історію — довже! лезна черга. У пожадливості немає стелі, зате які стіни!..
Гаряча тема · “Українська мова не прийшла на ці терени, а виросла з українських сердець сотень поколінь”. · S. 3Originalseite ↗ Павло ГРИЦЕНКО, директор Інституту української мови Національної академії наук України
Гуманітарна стратегія держави обов’язково включає питання мов! ного буття cуспільства; її форму! вання має спиратися на докладне вивчення стану функціонування мов, особливо — мови державної, на обґрунтовані перспективи роз! витку мовної сфери, на моделі мовного планування. Епіцентром уваги при цьому має бути стан функціонування ук! раїнської мови як державної, ос! кільки саме державна мова є виз! начальною у державотворенні, ін! теграції суспільства та його пред! ставлення у колі інших держав сві! ту. Жодна інша мова, що функціо! нує в Україні, не має зовнішніх представницьких функцій і не може бути справжнім інтегратором усьо! го українського соціуму: українська мова не прийшла на ці терени, а виросла з українських сердець со! тень поколінь, посилена україн! ською піснею й українською історі! єю, надихнута й пройнята розмаїт! тям українського довкілля! І цю особливість української мови не зможуть заступити ні політичні інт! риги за чужинецькими сценаріями, ні нестримні натиски недо-мовної (чи й безмовної) частини владно! го (?) й депутатського (?) корпусу. Немає необхідності доводити самоочевидне, що мовна підготов! леність особи, її мовна поведінка у соціумі, насамперед — її здатність адекватно сприймати й реагувати на різні форми мовного спілкуван! ня у полімовному середовищі, є за! порукою психологічного комфорту людини, запорукою її творчого, не! сірого буття, її відчуття волі, а не пригніченості, зрештою — фізич! ного здоров’я. Сьогодні в Україні щодо мовного буття констатуємо викривлення мовної ситуації, коли мова корінного населення, українська мова, що має
Гаряча тема · “Українська мова не прийшла на ці терени, а виросла з українських сердець сотень поколінь”. · S. 3Originalseite ↗ Лариса МАСЕНКО, доктор філологічних наук, професор НаУКМА
Теоретично опрацювання кон! цепції гуманітарної політики не становить великих труднощів. У працях українських інтелектуалів її вже створено. Можна назвати, зок! рема, лекцію Ліни Костенко “Гума! нітарна аура нації, або Дефект го! ловного дзеркала”, прочитану в Києво!Могилянській академії ще десять років тому — першого ве! ресня 2000 року. Наведу фрагмент із цієї лекції, який безпосередньо стосується обговорюваної теми: “Що повин! на була відразу зробити Україна? Насамперед — об’єктивно оціни! ти ситуацію. Поставити свою оп! тику, свою систему дзеркал. Роз! робити свою гуманітарну політи! ку, її стратегію та пріоритети. За! фіксувати себе у свідомості людс! тва парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу істо! ричних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущер! бним народом в абераціях чужих віддзеркалень”. Настав час, наголошувала Ліна
Гаряча тема · “Гуманітарна політика нової влади в Україні — ніщо інше, як реанімація політики Петра Іі Сталіна щодо України”. · S. 4Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Продовження. Початок на стор. 3
образовательных систем. Понят! но, что выбросить из школьного курса укр. язык невозможно, но не! обходимо трезво смотреть на ве! щи: в эпоху РЕГИОНАЛИЗАЦИИ жителям страны укрязык не пона! добится. (ст.183 “Самоучитель иг! ры на мировой шахматной доске”). Отже, ви почули: РЕГІОНАЛІЗА! ЦІЯ, яка тягне за собою неминучу фе! дералізацію України. Задля чого — самозрозуміло. Так само як для вас зрозуміло, чому відбуваються що! тижневі зустрічі двох президентів. Так само зрозуміло, де знахо! диться кухня, на якій виробляється дійсна “стратегія гуманітарної полі! тики” для нас. Усе було розроблено задовго до виборів 2010 року. І тому так стрімко обвально зникає Украї! на. Тому і маємо демонстративну зневагу до Конституції, зокрема і з’яву закону “Про мови”, підготов! леного і профінансованого і підпи! саного Єфремовим, Симоненком, Гриневецьким, фондом із промо! вистою назвою “Русский Мир”, які “засудили українську мову на смерть, — цитую Олега Медведєва, — вона взагалі не становить для них жодної цінності”. Як і сама Україна. Це — для них територія… Прин! цип монокультурної рівноправності, яка авторами з “Русского мира” витрактовується як “українсько!ро! сійська двомовність, що склалась історично, є важливим надбанням (це чорний гумор) українського на! роду, потужним чинником консолі! дації українського суспільства”. Яка совєтська забреханість ко! лишніх комсомольських ватажків, “новоспечених шевальє”, які не можуть зрозуміти, що цим законом вони перетворюють Україну на зо! ну тривалої нестабільності, що мовний лінгвоцид — це шлях до постійного детонування не лише в Україні, який неминуче обернеться на довгочасову конфронтацію. Мовна асиметричність, що виникла внаслідок послідовного руйнуван! ня українського мовного простору, особливо вирізнилася протягом останніх років домінування в регіо! нальній політиці Партії регіонів мовного питання. Кілька слів про статистику. Ук! раїна 2009 року витратила 3 млрд 195 млн бюджетних коштів на утри! мання закладів з російською мовою навчання. Росія ж — жодної копійки на 15 млн українців, що живуть на її території. В Україні навчається 779 тис. учнів російською мовою у за! гальноосвітніх навчальних закла! дах, 1 млн 300 тис. вивчають росій! ську мову як предмет. Надруковано 1,5 млн підручників російською мо! вою. В Росії українських — НУЛЬ! Не має потреби перераховувати всієї статистики — про українське книговидання, про стан українсько! го кінематографа, про український культурно!інформаційний простір, бо все зводиться до одного слова — КАТАСТРОФА. Тому рейдерський законопроект “Русского мира” пок! ликаний захопити останній націо! нальний плацдарм, суть якого зво! диться до формули: Україна толь! ко для русскоязычных.
Гаряча тема · “Гуманітарна політика нової влади в Україні — ніщо інше, як реанімація політики Петра Іі Сталіна щодо України”. · S. 4Originalseite ↗ На завершення хочу нагадати вам про “стратегему павука”, який, як і піщана оса, вполювавши вели! кого трав’яного коника поволі об! плутуючи павутинням, паралізує його рухи, перетворюючи жертву на живу консервну масу, аби зго! дом у череві пійманої істоти від! класти свої личинки… Російська державна мова ви! плодить в Україні не Короленків, не Волошиних, не Тарковських, не Чі! чібабіних, а зловісних крихіток Ца! хес, патріархів!парторгів, які праг! нуть розширити “Русский мир” від Уралу до Рейну, не усвідомлюючи того, що Великий Китай уже від! кладає свої личинки, згідно зі стра! тегемою павука, в слабо захищене черево “Русского мира”. Держава, як сказала велика ук! раїнка Ліна Костенко, — це систе! ма, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а отже, система, то чому ми дозволяємо її розвалювати? Досить! Настав найвищий час повернути українцям їхню історію, мову, культуру. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чин! ники їх національної ідентичності. Ось тому і необхідна дійсна стра! тегія розвитку (а не руйнування) гуманітарної сфери України.
родові щасливе, стабільне, еконо! мічно устатковане життя, а тим ча! сом хапається за мовне питання, як божевільний за бритву. Невже Віктор Федорович, президент Ук! раїни, не може збагнути, що не ро! сійська, а українська мова потре! бує в нас повсякденної урядової, державної підтримки, що вона при! нижена, упосліджена, витіснена із ЗМІ, з багатьох сфер життя, що на! дання російській мові статусу дру! гої державної — це смерть україн! ській мові й державі. Прихильники другої державної мови намагають! ся оживити мертву балаканину ра! дянських ідеологів про те, що укра! їнський народ за природою є дво! мовний, але ж нема у світі двомов! них народів — усі народи є багато! мовними. У світі переважна біль! шість держав встановлює на своїх територіях як основу життя дер! жавного організму одну мову як чинник єдності людей різномов! них. І чим більше різних народів і мов живе в країні, тим більше піклу! ється вона про свою єдину мову, що є запорукою її державного існу! вання. Росія, США, Китай, країни Західної Європи — приклади цьо! го. А там, де діють дві державні мо! ви, як наприклад, у Канаді чи в Бельгії, де під загрозою перебуває канадська і бельгійська держав! ність через ворожнечу між англій! ською та французькою і між фран! цузькою та фламандською мова! ми. Люди, що намагаються нав’я! зати українському народові дво! мовність, — це неграмотні політи! ки, російські шовіністи, що ненави! дять український народ, його мову і державність. Шановні депутати! Бував я в Білорусі, де діють начебто дві дер! жавні мови, не чув білоруської від високих чиновників, власне, ні від кого, тільки від білоруських пись! менників. Був я цього року в Баш! кортостані, де діють начебто дві державні мови. Башкирської мови майже не чути. А коли і чути, то з прихованою ненавистю до паную! чої мови. Два дні тому я повернув! ся з Придністровсько!молдав! ської республіки. Був там на свят! куванні Тираспольського універ! ситету ім. Т. Шевченка. Там діють нібито три державні мови — укра! їнська, молдавська і російська. Не чув я зі сцени університетського ювілею ні слова по!українськи, ні слова по!молдавськи. Що це та! ке? Чи то російська мова настіль! ки агресивна? Ні, російська мова як філологічна субстанція така ж, як усі мови, але деякі носії росій! ської мови (не обов’язково росія! ни, а в нас це переважно перевер! тні!хахли) такі агресивні й так жа! дають збудувати з усіх народів “руській мір”, що їх треба боятися й боротися проти них, як проти новітніх фашистів.
Українська нація сформувалася насамперед у боротьбі за збере! ження своєї мови. То була боротьба не проти польської чи російської, чи німецької мови, а проти окупантів, що змушували наш народ ставати польсько!, російсько!, чи німецько! мовним населенням із прищеплен! ням ненависті до мови своїх предків і батьків. Російська мова не тільки не пригнічена, а досі домінантна в Україні, не потребує захисту. Одна! че команда президента Януковича прагне показати дружній Росії, що ми, українці, найбільші російські патріоти у світі, що ладні відмовити! ся від рідної мови навдогоди фаль! шивому братерству, за плечима якого стояв цар, генеральний сек! ретар із усмішкою ката. Запропонований новою вла! дою “Закон про мови” — це тяжка бритва, яка розтинатиме Україну та при цьому може зачепити й самого цирульника, бо дуже вона гостра і дуже велика.
Гаряча тема · “Гуманітарна політика нової влади в Україні — ніщо інше, як реанімація політики Петра Іі Сталіна щодо України”. · S. 4Originalseite ↗ Павло МОВЧАН
Уже неодноразово у цих стінах обговорювалася проблема, яка ви! несена на парламентські слухання. Але, як ніколи — вона надзвичайно актуальна і, водночас, уже абсурд! на. Достатньо вчитатися у зміст то! го, що ми розглядаємо: “Стратегія гуманітарної політики” (чуєте?) су! часної України”. Шановні учасники, зауважимо, що “стратегія” ніколи не поєднувалася в жодному кон! тексті з такими поняттями як “де! монтаж”, “руйнація” або “самозни! щення”. Слово “стратегія” природ! но поєднується з “розвитком”, “поступом”, “боротьбою” і розра! хована на позитивний результат. Стратегія ж абсурду можлива, як! що за нею передбачають інші сю! жети, що доводять існуючий стан до цілковитого безглуздя, за яким проглядатиме заздалегідь розроб! лена і протилежна за своїми на! слідками дія. Візьмемо хоча б ос! вітню сферу в “сучасній Україні”. У яку стратегію, а точніше чию стратегію вписується вона разом з її очільником Табачником, який концептуально нав’язує всім учи! телям і учням сприймати Україну, — цитую: “Як територію, де прожи! вають представники різних етніч! них груп і релігій… де головне — відмовитися від етноцентризму, сприйняття подій із позиції окремої етнічної групи і впровадження ан! тропоцентричного підходу — вик! ладення подій через сприйняття окремої людини”. Ще раз повто! рюю “Окремої людини”. І ми цю людину добре знаємо. Отже, про яку стратегію, зокрема в освітній складовій гуманітарної політики України, може йти мова, якщо “ке! рована з Кремля, за словами Окса! ни Пахльовської, освіта може при! вести у глухий кут — патологічного невігластва, неморальності, непрофесійності, — продовжую цита! ту — уже не кажучи про новий етап радянізації історії, про демонтаж будь-якої форми знання про істо! рію України”. Отже, демонтажу на! ціональної пам’яті. Голодомору не було. Слово Гено! цид викреслюється зі словників. Друга світова війна стає знову віт! чизняною. Пакту Молотова—Ріббен! тропа не існувало. Йосип Сталін по! вертається в Україну поки що в брон! зі, УПА — вигадка бандерівців, ко! лективізація — досягнення суспіль! ного ладу в Україні, несходима Сибір — рідна земля, Мазепа — зрадник. Виговський — розбійник. Українська мова — польсько!австрійський вит! вір, українська інтелігенція — “тонкій слой образованщини”, і все це тран! слює на нашій з вами землі від на! шого імені одна почвара… І цілком логічно виникає запитання: скільки ще часу може тривати ця “стратегія руйнації?” І хто далі формуватиме гу! манітарну справу в Україні. Вони? Він? Чи воно? Років шість тому ознайомився з працями відомого російського по! літтехнолога С. Переслєгіна, який рекомендував, як консультант, тоді ще главі адміністрації президента Росії Д. Медведєву як потрібно дія! ти щодо України. Україну потрібно розглядати (цитую): “как дешёвый источник неоприходованных ре! сурсов. Прежде всего человечес! ких. Утилизация этих ресурсов может проводиться экономико! дипломатическими методами при слабой Украине, либо силовыми методами, если к власти в РЕС! ПУБЛИКЕ законным путем, или че! рез механизм переворота, придет сильный лидер… Одной из необ! ходимых мер является изменение
Гаряча тема · “Гуманітарна політика нової влади в Україні — ніщо інше, як реанімація політики Петра Іі Сталіна щодо України”. · S. 4Originalseite ↗ Дмитро ПАВЛИЧКО
1964 року на прийомі в честь XIV з’їзду комсомолу в Георгіїв! ському залі, в Кремлі, я виступав і сказав, звертаючись до Хрущова: “Дорогой Никита Сергеевич!” А Хрущов перебив мене: “Дмитро, говори по!українськи!” Я пере! йшов на українську мову й бачив, що Брежнєв перекладає Мікояну окремі фрази моєї промови. Отже, комуністична влада, бу! дучи постановами ЦК КПРС зорієн! тована на знищення національних мов у СРСР, на створення нової формації — російськомовного ра! дянського народу, розуміла, що та політика тотальної русифікації на! траплятиме на твердий опір, а тому треба інколи дозволяти невеличку свободу, про людське око підтри! мувати національно!патріотичні настрої. Таку саму фальшиву пока! зуху можете побачити тепер, коли Віктор Янукович, президент Украї! ни, звертається до міністра Моги! льова: “Говори по!українськи!”, а насправді благословляє новий за! кон про мови, за яким українській мові приписано не бути. Радян! ський Союз розвалився не лише тому, що програв економічне зма! гання із Заходом, а насамперед то! му, що був імперією, де жорстоко пригноблювалися національні стремління народів до самостійно! го державницького життя, під мас! кою комунізму проводилася шові! ністична політика царської Росії. Гуманітарна політика нової вла! ди в Україні — ніщо інше, як реані! мація політики Петра І і Сталіна що! до України. Обидва диктатори і ті, що пленталися поміж них, ставили завдання обернути Україну на Ма! лоросію. Петру І допомагала росій! ська церква, Сталіну — партія ру! сифікувати Україну, але тому й то! му найбільше допомагала жорсто! ка й хитра мовна політика, тобто надання — слухняним посад на різ! них службах, а неслухняні — на ка! торгу, в тюрми, в ГУЛАГи, в Сан! дармох. Дехто з політиків сьогодні вка! зує, що в Україні мовної проблеми нема, що треба все залишити в та! кому стані, як воно є. І справді, то було б набагато мудріше і корисні! ше для нової влади, яка обіцяє на!
Гаряча тема · “Гуманітарна політика нової влади в Україні — ніщо інше, як реанімація політики Петра Іі Сталіна щодо України”. · S. 4Originalseite ↗ Сергій ТРИМБАЧ, голова Національної спілки кінематографістів
Укотре доводиться констатува! ти: ні про яку стратегію гуманітар! ного розвитку щодо кінематогра! фа, медіасфери в цілому на дер! жавному рівні говорити не дово! диться. Немає такої стратегії. Вона відсутня упродовж останніх 18 ро! ків. Є вона хіба що у руйнівному плані. Кінематографічну галузь по! нищено, розірвано зв’язки сфер виробництва, поширення, спожи! вання. У середині десятиліття, що минає, означився було певний прогрес: будувалися нові та рес! таврувалися старі кінотеатри, збільшилася кількість продукова! них фільмів. Так звана криза покла! ла усьому кінець. На жаль, гуманітарна складова є найнепомітнішою в політиці на! шої держави — за всіх президентів і урядів. Це, коли брати європей! ський та загальносвітовий кон! текст, очевидний нонсенс. Якість людського життя визначається не тільки кількістю спожитих харчів і куплених автівок. У нас же останнє стало аксіомою — престиж люди! ни, про що не втомлюється нагаду! вати нам телебачення, є похідним від кількості брязкалець на ньому і ціни його чобіт. Відтак не дивно, що обличчя жлоба, його моральний кодекс будівника капіталізму стали візитівкою чималої кількості теле! програм і телефільмів. Це той ка! нон, який буквально нав’язується, — виходить так. На Заході давно ствердилося: в основі економіки мусить лежати знання і культура. Той, хто спілку! ється з українськими школярами і студентами знає: зі знаннями у нас катастрофа. Ще більша — з культу! рою. Що збирається робити дер! жава? А ось що. З Києво!Печер! ської лаври хочуть випровадити наші кращі музеї, в тому числі Дер! жавний музей театрального, му! зичного та кіномистецтва.
Гаряча тема · “Нова правляча еліта прагне різко змінювати вектор державного розвитку, а це дезорієнтує не лише українське суспільство, а й світ”. · S. 5Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
цей рух хоча б тому, що нові техно! логії дозволять забезпечити кіно! показ у багатьох містах і селищах, де люди вже забули, що це таке — дивитися фільм на великому екра! ні. Зате незрідка можна побачити картинку, коли навколо закритого або перепрофільованого кінотеат! ру віялом ігрові зали, що відгонять духом криміналу. Чимало проблем у сфері до! тримання законів щодо авторсько! го права. Скажімо, несплата роял! ті. Хто не знає — роялті це автор! ський гонорар, який сплачується за кожне повторне оприлюднення, показ, трансляцію твору. На теле! баченні, до прикладу. Одначе ж не сплачують передусім телевізійні мейджори. Напевно, тут ідеться не стільки про законодавчі норми (хоча й во! ни потребують удосконалення), скільки про виконавчу владу. Від неї залежить, будуть наші громадя! ни дотримуватися закону, чи ні. Скажімо, простий хід — надати На! ціональній раді з питань телеба! чення і радіомовлення право при! зупиняти чи анулювати ліцензії за порушення законодавства щодо авторського права. Така “дрібнич! ка”, а допомогло б. За однієї умови — що подібна норма буде прикла! датися до всіх каналів однаковою мірою, без урахування ваги боса, що стоїть за телеканалом. Проблема проблем у нас в Ук! раїні — формування загальноукра! їнських культурних цінностей. Роль кіно і телебачення важко переоці! нити. Одначе приватний бізнес навряд чи турбуватиметься про щось подібне. Відтак ця місія мала б бути покладеною на Громадське телебачення, яке б не залежало від партійних чи бізнесових інтересів. Нині ситуація ніби посунулася з мертвої точки, опісля останнього засідання Гуманітарної ради при Президентові України. Дай!то, Бо! же. Нібито відбулися й позитивні зміни в законодавстві щодо кіне! матографії. Попри шалений тиск, Президент Віктор Янукович підпи! сав “Зміни та доповнення до чин! ного закону про кінематограф”. В основі — забезпечення пільг для фільмовиробників, створення фон! ду сприяння і т.д. Одначе що далі, то очевиднішим є спротив… А дер! жава щось пасує. Одна з причин — знов!таки — відсутність стратегії, бачення перспектив, культурного поступу. Держава мусить нарешті взяти на себе чіткі, зрозумілі суспільству зобов’язання щодо захисту і роз! витку культури. Так мусило б бути. Бо поки що є інше гасло: ніяких зо! бов’язань, найменших. Звідси й той результат, який маємо.
але як мало робиться для того, щоб задіяти людський, інтелекту! альний, культурний і духовний по! тенціали нації! А це найсильніші, найефективніші резерви і чинники трансформації суспільства. Чому ці резерви не використовуються? Пе! редусім тому, що державна політи! ка не відповідає національним інте! ресам. Немає чітко визначеної, відповідно легітимізованої страте! гії розвитку Української держави, немає національної об’єднувальної ідеї. І не буде, поки в Україні домі! нуватимуть пріоритети бізнес!по! літичних кланів, поки інтереси ок! ремих владних груп, політичних партій переважатимуть над запи! тами і потребами громадян. Ці та інші фактори посилюють розмежу! вання інтересів різних суспільно! політичних сил, а це, як наслідок, дестабілізує соціально!економіч! ний простір, загрожує культурно! ціннісним розколом суспільства, подальшою активізацією зовніш! нього впливу на внутрішню політи! ку. Як у цих умовах політичної не! стабільності, відсутності ефектив! ної моделі забезпечення стриму! вань і противаг, політичного кон! сенсусу забезпечувати інтеграцію українського суспільства? Чи нова, з національними пріо! ритетами і ціннісними орієнтація! ми концепція гуманітарного роз! витку України спроможна, в разі її реалізації, суттєво вплинути на ключові сфери функціонування ук! раїнського суспільства? Вочевидь, що так, якщо вдалося б подолати бар’єри відчуження народу від держави та налагодити взаємодію громадського суспільства і влади. Але як цього досягати, коли є оче! видною несформованість грома! дянського суспільства, коли такий низький поріг довіри громадян до суспільних інститутів і, загалом, на! род настільки відсторонений від реальної влади, що мимоволі до! водиться говорити про кризу легі! тимності влади в Україні. Складається враження, що ни! нішня влада своїми діями, переду! сім пориванням прибрати якнай! більше влади в одні “партійні руки”, сама посилює цю кризу до критич! ного стану. Якби було у влади усві! домлення актуальної важливості соціогуманітарних факторів, хіба продовжувалася б спекуляція на нагнітанні відмінностей в історичній ідентичності за віссю “Захід!Схід”, хіба правляча партія виходила б на люди з проектом закону “Про мовив Україні”, розділ ІІ якого робить ро! сійську мову в Україні офіційною, тобто, по суті, їй надається статус державної? Не повинно далі так тривати, як ми це спостерігаємо на більшості комерційних теле! та ра! діоканалів, коли активно, я б ска! зав, цілеспрямовано впроваджу! ється російсько!українська дво! мовність, яка насправді спрямова! на на формування в суспільній сві! домості домінанти російської мовив культурно!інформаційному прос! торі України. Все це посилює і так наявну величезну диспропорцію в структурі українського культурного та інформаційно!комунікаційного простору на користь Росії. До того ж публічне, часто демонстративне використання російської мови на! родними депутатами, державними чиновниками, бізнесовою та інте! лектуальною елітою, не кажучи вже про так званих шоуменів та інших “творців” масової культури, формує в суспільних настроях проросійську орієнтацію, сприяє подальшій кон! сервації російсько!політичного і мовно!культурного ареалу в Украї! ні. А це якраз і відповідає позиції нинішньої влади Російської Феде! рації, яка розглядає культурно!ін! формаційний простір України, не кажучи вже про конфесійний, а те! пер ще й освітній, як частину “Рус! ского мира”. Як бачимо сьогодні, особливо в умовах нарощення влади в руках домінантної політичної сили — Партії регіонів, розмивання ціліс! ності українського культурно!сим! волічного простору набуває особ! ливо швидких темпів. І це є, по суті, виконанням важливого для Росії соціального та політичного завдан! ня — збереження російськомовно! го простору за межами Росії. Тому одним із головних завдань гуманітарної політики України має бути забезпечення суверенності українського культурно!інформа! ційного поля та формування за! гальнонаціональної громадянської ідентичності. Невже правляча еліта не усві! домлює, що саме державі нале! жить провідна роль у розвитку со! ціогуманітарної сфери і що дер! жавна гуманітарна політика потре! бує не просто оздоровлення і мо! дернізації, а й системної її реаліза! ції. Правда, для цього треба пере! дусім розробити стратегію гумані! тарної політики, в основі якої має бути розвинуте громадянське сус! пільство, людиноцентрична соці! альна політика, культурна і політич! на консолідація нації, формування “суспільства знань” і національно! громадянської ідентичності.
Нинішня влада повсякчасно декларує побудову громадянсько! го суспільства на основі демокра! тичних цінностей і формування но! вої якості життя. Що ж, гідна мета, але її не досягти, якщо не буде гро! мадянської єдності та політичної консолідації українського суспільс! тва, якщо не відбуватиметься ін! теграція регіонів у єдиний україн! ський духовний, гуманітарний, по! літичний та економічний простір. То ж хіба треба знову й знову дово! дити, пояснювати, переконувати, що в цьому процесі інтеграції та консолідації надзвичайно важливу функцію виконує державна мова, що без культурної консолідації не буде досягнута і політична консолі! дація нації. Тому гуманітарна полі! тика держави в наш час і в цих умо! вах активної глобалізації та плане! тарної інтеграції повинна відзнача! тися виразним національним зміс! том, а духовно!культурне збага! чення людини і нації має усвідом! люватися як потужний ресурс гу! манітарного розвитку українського суспільства. Ключовим консолідуючим еле! ментом суспільної свідомості є на! ціональна ідентичність. Але як її формувати, коли ми не маємо в Ук! раїні єдиного інформаційно!комуні! кативного простору, а отже, — не маємо ні спільного культурно!сим! волічного, ні науково!культурного простору. Як, якими засобами, яки! ми інструментами впливу “поширю! вати серед різних соціальних, віко! вих, освітніх, культурних верств Ук! раїнського народу ідею спільності історичної долі, переваг тісної спів! праці і взаємодопомоги, безпосе! редньої залежності успішності кож! ного громадянина від рівня єдності українського суспільства, що спри! ятиме формуванню національної ідеї в її широкому, світоглядному розумінні”, як це передбачено Стратегією національної безпеки України, коли в комунікативному просторі нашої держави домінують російські електронні та друковані засоби масової інформації, функці! онують чужоземні спеціальні інтер! нет!проекти, книжкова, кіно! відео! та аудіопродукція… Маю великі сумніви щодо впро! вадження цієї, затвердженої Ука! зом Президента України від 12 лю! того 2007 р. №105/2007 “Стратегії національної безпеки України”. Ду! маю, найближчим часом її перегля! нуть і там ми вже не прочитаємо: “2.8. “Посилюється негативний зовнішній вплив на інформаційний простір України, що загрожує роз! миванням суспільних цінностей і національної ідентичності”. Думаю також, що ця Верховна Рада не схвалить і цього проекту “Стратегії гуманітарної політики сучасної України”, бо в основі цієї стратегії лежать національні базові цінності та загальнонаціональні пріоритети. А це багатьом народ! ним депутатам не подобається, хо! ча на словах вони за динамічну трансформацію нашої країни, за формування нової суспільної солі! дарності. Але досвід оновленої Єв! ропи, світовий досвід переконує, що модерна суспільна солідарність формується на основі культури як системи ціннісних орієнтацій, “ви! рощених” на національно!духовно! му ґрунті. У сучасних умовах державо! творення і глобалізації вкрай важ! ливо інтенсифікувати процеси формування і трансформації на! ціональної ідентичності, але як це робити, коли ми, по суті, не воло! діємо українським інформаційним простором. Як тоді формувати су! часну українську ідентичність, на! ціональну систему ціннісно!сим! волічних орієнтирів, загальносус! пільних і загальнолюдських цін! ностей? Крім того, ми повинні роз! вивати і популяризувати нові фор! ми культури, знань, забезпечувати інформаційний взаємообмін, спіл! кування, взаємодію, культивувати привабливий для світу образ Укра! їни. Адже транскультурні взаємодії формують глобальний міжнаціо! нальний діалог, посилюють муль! тикультурну співбуттєвість і в цих інформдіалогах ми повинні брати активну участь. Проте наш націо! нальний обов’язок оберігати себе від зазіхань на власну ідентичність, зберігаючи свою мову, культуру, традиції, мистецтво, національну й релігійну свідомість. Транснаціо! нальні корпорації, світові телеко! мунікативні системи та інформа! ційно!комп’ютерні мережі проду! кують і активно впроваджують такі феномени, як “глобальна культу! ра”, “космополітична культура”, “унітарна глобальна культура”, “транснаціональна культура”… Ці феномени загрозливі, їхній вплив на національні культури далеко не позитивний, бо вони стирають пе! редусім міжкультурні відмінності й стимулюють народження синте! тичних, універсальних зразків транснаціонального культурного продукту. Внаслідок дії цих гло! бальних телекомунікаційних сис! тем національні культури “зависа! ють”, відриваються від своєї “ко! реневої системи”, від основного засобу духовного живлення — від нації, етносу, традиції… Не випадково Умберто Еко в праці “Вічний фашизм” говорить про настання епохи глобально!то! талітаристської культури. Тому нам вкрай потрібна національна стра! тегія гуманітарного розвитку Укра! їни. Адже держава й далі залиша! ється без стратегічної ідеології, кожна нова правляча еліта прагне різко змінювати вектор державно! го розвитку, а це дезорієнтує не лише українське суспільство, а й світ. Скільки ми ще будемо, згаду! ючи Миколу Вінграновського, “на Україні — хворі Україною”, скільки ми ще в Україні перебуватимемо в її пошуках?
Гаряча тема · “Нова правляча еліта прагне різко змінювати вектор державного розвитку, а це дезорієнтує не лише українське суспільство, а й світ”. · S. 5Originalseite ↗ Наказом міністра культури і ту! ризму реформується Національ! ний центр Олександра Довженка, він же державний кіноархів. Голов! ний зміст реформи полягає у тому, що власне архівну частину (воче! видь тому, що не підлягає привати! зації) переводять на кіностудію імені Довженка, де немає навіть мі! німальних умов для роботи такого архіву. На протести нашої Спілки відповідь одна: є державні інтере! си… В чому ж вони, хотілося б зна! ти? Просив би внести до резолюції наших слухань позицію щодо Цен! тру Довженка: закликати Мінкуль! тури призупинити виконання нака! зу. Бо справді необхідно прийняти рішення, але на розвиток, а не ни! щення. Бо інакше той архів коли й існуватиме, то тільки на папері. Саме архів та музеї мусили б стати центрами кіно! і медіаосвіти, яку настав час упроваджувати. На! ші діти й онуки мало читають, зате багато працюють з екраном. Одна! че їхнє спілкування з екранними текстами не має освітньої основи. Узагалі маємо падіння кінокультури публіки, яку посилено харчують чи! мось дуже примітивним. Мова ек! рана деким сприймається вже як китайська за складністю. Просте порівняння з якістю аудиторії 60— 80!х минулого століття викликає сумні думки. І це при тому, що смішно навіть порівнювати обсяг доступної тоді й зараз культурної інформації. Перші наробки вчених і педаго! гів щодо медіаосвіти вже є. Мініс! терство науки і освіти та Мінкульту! ри мусять підключитися, аби за 5— 6 років створити дієву, виважену систему освіти. Пропоную внести до рекомендацій парламентських слухань пункт про розробку дер! жавної цільової програми розвитку медіаосвіти. Водночас треба зро! бити аналіз відповідних кіно! теле! навчальних інституцій. Тільки в Ки! єві є чотири ВНЗ, що готують кадри для кіно, телебачення, відео. Вод! ночас повна розруха у підготовці середньої ланки фахівців, без яких фільмовиробництво неможливе. Потрібні серйозні і продумані внес! ки в цю сферу, її реформування, інакше стагнація триватиме. До речі, наш Будинок кіно від! давна є фактичним центром кіно! освіти. Нині цей акцент тільки по! силився — майстер!класи, ретро! спективи, обмін досвідом… І йдеться про арт!мистецтво. Ми пропонуємо, аби держава серйоз! ніше підійшла до можливостей на! шої Спілки і Будинку кіно, допоміг! ши перетворити його на справді сучасний центр популяризації, по! ширення передусім стрічок із віт! чизняного фільмофонду. До речі, останній використовується на диво непродуктивно, тут є підстави для аналізу і серйозних висновків. Є питання щодо стратегії, тоб! то гри на випередження. Чи не най! помітнішою ознакою сучасного розвитку є перехід мережі кіноте! атрів у Європі та США на цифрові технології. Практично всі країни Європи розробили програми пере! ходу на цифру. Є там і державні програми, мета яких — підтримка та цільове фінансування кінотеат! ральної мережі. Скажімо, пільгове кредитування… У нас усе поки що обмежується приватною ініціати! вою. А держава має підтримати
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України
Згадуються поетичні рядки не! забутнього Миколи Вінграновсько! го: “Ми на Вкраїні — хворі Украї! ною. На Україні — в пошуках її”. Це хвороба — хронічна. Але ви! ліковна. За умови, що в державній політиці гуманітарні фактори ста! нуть пріоритетними. Кожна нова українська влада оголошує перехід до суспільства інноваційного типу,
Доля на тлі історії · “Не може бути повного порозуміння між народами, доки невшановано всіх жертв міжусобиці, що сталася в минулому”. · S. 6Originalseite ↗ Закінчення. Початок у ч. 40
Петро БОЯРЧУК, письменник, лауреат премії імені Агатангела Кримського
У понеділок 19 квітня 1943 року ніщо біди не віщувало. Почався Пасхальний тиждень. Налаштовані на свято люди поспішали запорати всі нагальні роботи на весняних полях і належно підготуватися до Великдня. А що Надія Новосад (тоді — Павлова) разом із кільканадцятьма іншими молодими односельцями мусила іти на польський фільварок у село Скірче перебирати картоплю, то думала, що домашні справи залагоджуватиме ночами. Напередодні, знаючи про роботу в Скірчому, чотирирічного синочка Сашуню відправила зі швагром до своїх батьків у Михлин. У Красному Саду зосталися її чоловік Владислав Павлов і свекруха. Надія вміла в’язати светри, то у Скірчому “полячок-бригадир” на картоплю її “не поставив”, а сказав іти в хату в’язати светра його жінці. Ольга Надашкевич (тоді — Новосад) робила щось коло хати, син її В’ячеслав порався у хліві біля худоби, чоловік Платон із меншими синами Олександром та Миколою поїхали кіньми в поле. Була десята година. І ніхто не знав, що в цей час, обігнувши на автомобілях і мотоциклах польовими дорогами Красний Сад, поляки з німцями взяли його у кільце. Першими із красносадівців загинули чоловіки, які були на полях. Серед них і Платон Новосад. А скутих страхом двох Платонових синів нападники зв’язали, кинули на воза і повезли в село, у якому ні про що не здогадувалися. Невеликими групами карателі рухалися селом, аби нічим його не стривожити. Зібравши разом п’ять сімей, загнали у клуню Володимира Павлова і тихцем стратили. Інших, ідучи з двору до двору, страчували у їхніх клунях. Заводили туди всіх, кого знаходили в хатах і на подвір’ях, наказували ницьма лягати на землю, тоді німець стріляв у когось із пістолета з глушником, а поляки-поліціянти орудували, хто багнетом, хто узятими з-під хліва вилами. Німець, стріляючи, промахнувся, і мамина кров залила дівчинці голівку, а сама вона втратила при тому свідомість, це і врятувало тоді від смерті десятилітню подружку Галини Луцюк Галю Козик (у заміжжі — Вітюк). Ользі Новосад (Надашкевич) теж пощастило. Випадково побачила в сусідському дворі поліціянта, збагнувши, до чого ідеться, гукнула В’ячеславові, аби ховався, і сама ускочила до льоху, де в кутку за діжкою прикидала себе буряками. В’ячеслав укрився в хліві за дерев’яним жолобом. Обшукуючи господу, поляки їх не помітили. Закололи в клуні Ольжиних синів і Платонових батька й матір, на іншому осідку знищили в клуні Ольжиного дядька Андрія з жінкою та чотирма дітьми і подалися у двір до Адама Новосада (по війні — другого чоловіка Надії Павлової), якого в селі на той час не було, де і стратили всю його сім’ю. Що карателі нищать її село, Надія довідалася перед тим, як вони прийшли на фільварок, аби забрати решту красносадівців. Врятувалася тому, що до списку перебирачів картоплі “полячок-бригадир” її чомусь не вніс. Утекла в сусідні Уманці, звідти — у Линів (нині Локачинського району). Знищивши красносадівців, упродовж наступних двох днів їхніми ж кіньми та хурами поляки вивозили в Анджеювку і на фільварки в Угринів та Скірче Горохівського нині району їхнє майно. “Ми думали, — свідчила колишня мешканка Михлина, нині — жителька Луцька Марія Данилівна Семків (у дівоцтві — Тивончук), що наш зять Владик їде, бо то його коні та й хура його. Але бачимо, — інші на хурі люди і хура нагружена так, як би хто кудись перевозиться. Поїхала на Угринів”. Активну участь (розповідала Ольга Надашкевич), взяли в мародерському розграбунку Красного Саду поляки з Марусі. Розбирали і вивозили навіть окремі хати й господарські споруди. А наприкінці третього дня усе, що лишилося від села, окрім двох згаданих вище садиб, спалили. Невдовзі хтось поширив чутку (про це розповідала Галина Луцюк), що ліквідація Красного Саду була випереджувальним ударом, оскільки тамтешні “багатирі” начебто мали намір до ноги винищити Михлин і прибрати до рук його землі. Схоже, у такий спосіб карателі хотіли приспати самих михлинців. Бо не минуло багато часу, як почали репресії проти них. “Я пасла корову, — розповіла Галина Луцюк, — аж бачу, їдуть поляки хурою. Кинулася навтьоки. А вони поїхали в село і там застрелили Домку Ковтунову, яка на городі робила, і Ганю, Данила Тивончука дочку. Сімнадцять років Гані було. Поляки у нашому селі попалили багатьох.
В’ячеслав Новосад під час перебування в УПА
Данилову хату спалили, Василюка Міхала хату спалили, всю цю вулицю, що тепер, ніби головна, спалили і з тамтого боку також хатів попалили багато. Ми від них у біженцях під Боремлем Рівненської області шість неділь були. Вернулись, — хати нема. Батько біля нашого згарища зіп’яв якусь буду і в липні 1943-го, на Петра й Павла, вже в ній сиділи”. Влітку 1943 року, готуючи відплатні акції, українські повстанці здійснили попереджувальний напад на Марусю, де, зазначає “Kresowa ksiega sprawiedliwych”, була “pla- cowka samoobrony”. Однак інформує те саме видання, було “спалено лише кілька осель, ніхто не загинув”. А щодо повторного нападу упівців, який начебто відбувся 15 січня 1944 року і “спричинив 8 смертей”, то свідчення української сторони переконують, — вже після першого наскоку мешканці Марусі зі своєї колонії вибралися. Та й присутність у ній “пляцувки самооборони” суперечлива, позаяк все вказує на Анджеювку, що опікувалася і Марусею. Анджеювка ж спорожніла в січні 1944 року, коли її мешканці, повідомляє “Kresowa ksiega sprawiedliwych”, “виїхали до Володимира-Волинського разом з евакуйованими німцями”. Лише тоді упівці спалили там польські оселі та шкільні будівлі, в яких розташувалася “пляцувка”. У селі лишилося тільки двоє поляків, що їх сховав якийсь українець. А що червоні, прийшовши услід, звинуватили його у співпраці з німцями, то “Kresowa ksiega sprawiedliwych” уточнює: був членом польської самооборони і “mial zezwo- lenie na bron od Niemcow”. Кому служила та “самооборона”, якщо члени її мали від німецької окупаційної влади дозвіл на “bron” (зброю), запитувати не доводиться. І стає зрозумілішою одна з причин тогочасного українсько-польського конфлікту в цілому.
“ЯК ВІН ГОРДО СТОЯВ!” Красного Саду сьогодні на мапі Горохівського району немає. Зусилля совєтської влади відродити 1945 року село, оселивши там українських переселенців із Польщі, виявилися марними. Не тримала їх тутешня земля, тому і вибиралися найчастіше до Луцька, Нововолинська, Сокаля, Червонограда. За винятком кількох осідків, що офіційно є михлинськими, тепер Красний Сад — на цвинтарі. І цвинтар, до якого веде вузенька полівка, невеличкий. Але зовсім не через те, що на час страти селу минуло ледь півстоліття, а тому, що все воно лягло в одну спільну могилу. І реквієм по ньому вмістився в одному короткому написові на пам’ятнику. Дерева стіною відгороджують могилу від усього світу, а від приспаної суспільної свідомості упродовж десятиліть відгороджувала трагедію села стіна тупого замовчування. Тому лише вітер утирав над нею гірку сльозу невиплаканої скорботи, коли 2003 року президент України Леонід Кучма та президент Польщі Лєх Качинський відкривали в селищі Павлівка меморіал і вшановували пам’ять поляків, які загинули в липні 1943 року внаслідок відплатної акції упівців. Вийшло, що і всупереч думці мешканців Волинської та Рівненської областей, яку напередодні було висловлено Леонідові Кучмі групою народних депутатів, українська тодішня влада, догоджаючи сусідам, вибачалася за той міжнаціональний конфлікт в односторонньому порядку. Так знехтувала світлу пам’ять про тих, кого знищили польські шовіністи, і спровокувала глуху незгоду західних українців і зачаєне продовження того ж конфлікту. Бо як немає кінця війні, доки не поховано останнього загиблого в ній солдата, так не може бути повного порозуміння між народами, поки не вшановано всіх жертв міжусобиці, що сталася в минулому. “Мій перший чоловік Владьо — єден, Гриць, дядько мій, — два, Міхалечко — три, Судобець — штири, Василько — п’ять, Хотій — шість, Оксеня — сім, Касян — вісім…” — напружуючи пам’ять, Надія Новосад називала мені всіх, кого забрала того дня розстрільна чи тортурна смерть. Щоб не збитися з ліку, загинала старечі пальці спочатку на лівій руці, потім на правій, і продовжувала рахунок знову з лівої руки. Скрушно хитаючи головою, бідкалася: “Як збирали їх по дворах і згарищах до одної могили, а потім разом із Адамом ставили на могилі тій пам’ятник, то всіх було 103, і всіх старших по іменах та фаміліях я знала, і знала скіко в кого дітей. А тепер все виходить 98. От удвох з Миросьою, з дочкою, записали всіх у книжечку, щоби нікого вже не забути. А вина їхня одна — українці. Потім казали, — була в селі організація бандеровців, то через те і німці з поляками на нього пішли, і совєти дивилися на нього злим оком. Та не все село в тій організації було, не всі, як і я, про неї знали, але всі хотіли, щоби була Україна. За Україну, вважай, і згинули як теє дитятко в дев’ять місяців, такі той найстаріший, хто був там”. Уболівання за Україну в очах совєтів було “українським буржуазним націоналізмом”, що його влада назвала “злісним ворогом українського народу”. Іще 1940 року в селах Красний Сад та Михлин були заарештовані як провідники місцевих ланок ОУН, і серед кількох тисяч інших волинян розстріляні 22— 23 червня 1941 року в Луцькій в’язниці Онуфрій Павлов та Антон Тимощук. Відтак тавро націоналістичного стало для Красного Саду прокляттям і з поверненням совєтської влади 1944 року. Ще й через те, що дивом уцілілий В’ячеслав Новосад 1943-го пішов до Української Повстанської Армії. Хіба ж хто інший на його місці, будучи молодим і дужим, не вчинив би так само? Тим паче — в умовах війни? Кров розстріляного батька, попіл страчених і спалених разом із клунею братів та дідуся з бабусею, передсмертний стогін усенького села й гіркі сльози матері волали про помсту. Тому, якщо пізніше поряд із гітлерівським окупантом не пощадив В’ячеслав і якогось поляка-поліціянта, найпершим суддею міг йому бути лише Бог. А що присягнув юнак боротися з усіма ворогами України так, як належало справжньому синові своєї Вітчизни, і боровся з ними відважно, то у Повстанській Армії з рядового вояка невдовзі виріс до командира підрозділу, за деякими даними — до надрайонного провідника. Свій останній бій група вояків УПА, яку очолював В’ячеслав Новосад (повстанське псевдо — Петрусь), прийняла в селі Угринів Горохівського району вже за со-
Свідок трагедії Красного Саду Надія Новосад. Фото П. Боярчука вєтської влади. Енкаведисти заскочили її зненацька. Поранені командир та його заступник Антон Мельничук, родину якого поляки з німцями знищили 19 квітня 1943 року в селі Чорний Ліс, потрапили в полон. Їх стратила 7 січня 1945 року на ринковій площі поряд із замком Любарта в Луцьку совєтська влада. 1945 року привселюдні страти українських повстанців, яких сталінщина назвала прислужниками гітлерівців, були чи не в кожному західноукраїнському місті. Однак такої, як на Різдво 1945 року в Луцьку, либонь, не було ніде із часів незапам’ятних і не лише в Україні. Через те, що вірьовка, з якої енкаведисти зробили зашморг для В’ячеслава, обривалася, за різними свідченнями, один чи два рази, його страчували на очах у примусово зігнаних на площу лучан, зокрема й старшокласників-школярів та учнів педагогічного училища, і раз, і другий, і третій. Коли вірьовка обірвалася першого разу, натовп (розповідала мені 1992 року Марія Фіщук) полегшено зітхнув. Хтось пригадав, що навіть у Середні віки страчуваному на шибениці дарували життя, якщо обривалася вірьовка. Очікували, що такі станеться. Однак страту повторили. Знову ізнову. І то вже була не страта, а демонстрація нечуваного садизму, яким комуно-більшовицька система сподівалася назавжди залякати місцеве населення, а відтак знищити в умах людських навіть думку про українську державність і державну незалежність. “Є такі українці, — вголос міркувала Надія Новосад, — що не дбають за Україну, тіко дбають за гроші та вигоди для себе. А Петрусь і за життя своє не думав, а думав за Україну. Він, як перший раз обірвався, то ще здужав устати на ноги і “Україна мене не забуде!” крикнув. Ще крикнув: “Україна буде знати про нас правду!” І крикнув: “Слава Україні!” Моя сестра Марія там була, то бачила і чула”. Передсмертні слова повстанця, що пролунали 7 січня 1945 року біля замку Любарта в Луцьку, дійшли до наших днів з різними носіями. У різні роки, починаючи з 1992-го, я чув про них неодноразово. Від колишньої учениці педагогічного училища Марії Фіщук із села Зелене, від уродженця села Вербаїв Луцького району Олександра Сосіцького, а 2009 року — і від уродженки Михлина Марії Семків, які також здобували в тому училищі освіту, хоч невдовзі декому з них випала дорога в ГУЛАГівські табори Колими, а декому — в табори Мордовії. Чув не раз ті слова і від самої Ольги Новосад (Надашкевич). І завжди мимоволі звертав увагу на те, що повторюються вони без якихось значущих відмінностей, чим наче підтверджують, — що такими й були. А ось що написав про цю страту в повісті “Прожити і розповісти” (вийшла друком 1997 року) її свідок, колишній завідувач відділу редакції газети “Радянська Волинь”, нині патріарх української літератури лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка Анатолій Дімаров: “Вертався з базару, а у вухах моїх все лунало “Сла…” повішеного чоловіка… Бандита. Який пішов на смерть із обірваним вигуком: “Слава Україні”. Як він гордо стояв! Як несхитний помер! Ні, не міг так померти бандит і грабіжник, образ якого не сходив зі сторінок наших газет! Тут щось не те. Щось не те…”. А щодо “ситого, мордатого” старшини, котрий здійснював страту, наказуючи “Па-а-шол!” шоферові вантажівки, що слугувала за ешафот, зізнався: “За одне те веселе “Пашол!” я його залюбки повісив би”.
ЧОМУ Ж НЕ ЙДЕ АПОСТОЛ ПРАВДИ? За роки української державної незалежності згадок про трагедію села Красний Сад опубліковано вже чимало. Але здебільшого — коротких. Як, наприклад, і в статті кандидата історичних наук Володимира Дмитрука про долю повстанця Петруся та повісті “Волинянин” народного депутата України Ярослава Федорчука. Низку фактів із історії Красного Саду наведено в науковому збірнику матеріалів ХХХІ Всеукраїнської науково-практичної історико-краєзнавчої конференції, що відбулася в Луцьку — Горохові у травні 2009 року. І зокрема — у вислідах михлинського вчителя Михайла Луцюка. Але, читаючи їх, мимоволі завважив, що є тут і поіменний перелік переселенців із Польщі, яких совєтська влада змушувала копати на красносадівських згарищах землянки та відроджувати село, і перелі-
Доля на тлі історії · “Свято Покрови є для нас усіх національним днем пам’яті геройського чину і слави українського вій2 ська — козацького, стрілецького, повстанського”. · S. 7Originalseite ↗ 68 років тому в День Покрови Пресвятої Богородиці було задекларовано ство2 рення Української Повстанської Армії, яку Провід ОУН покликав вести збройну бо2 ротьбу за право українців мати власну державу. Тисячі старшин і стрільців УПА пройшли через криваві жорна війни, тюрем і заслань. Більшість із них прийняла смерть на полях слави по всій території Укра2 їни та за її межами. УПА була армією народною, яку вилонив український народ і яку народ під2 тримував, за що й зазнав переслідувань окупантів. Але ці жертви не були дарем2 ними. Сьогодні українці мають власну державу, і над золотоверхим Києвом ма2 йорить національний прапор. Однак боротьба за українську Україну ще триває, і визнання Героїв ОУН2УПА на державному рівні залишається іспитом на державницьку зрілість. Уже три ро2 ки президентський законопроект “Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України 20—902х років ХХ століття” не знаходить підтримки в пар2 ламенті. Колоніальна свідомість заважає багатьом українським політикам виз2 нати боротьбу УПА. Такі політики не здатні творити українську державність і за2 хищати національні інтереси. Знаково, що у ці жовтневі дні ми вшановуємо пам’ять Провідника ОУН Степа2 на Бандери, який 51 рік тому загинув від руки Москви у Мюнхені. Постать С. Бан2 дери, яка є символом незнищенності державницької ідеї та незламності україн2 ського визвольного руху, і нині мобілізує патріотів на втілення в життя Україн2 ської Самостійної Соборної Держави і на наповнення її національним змістом. Вільна Україна утверджується, і це є прямим наслідком національно2визвольних змагань, в авангарді яких стояла Українська Повстанська Армія. Висловлюємо подяку ветеранам УПА за героїзм і жертовність. Для багатьох поколінь українців ви завжди будете прикладом незламності духу і глибокого патріотизму. Нехай свято Покрови стане для нас усіх національним днем пам’яті геройського чину і слави українського війська — козацького, стрілецького, пов2 станського. Слава Україні! Слава воїнам УПА!
Свідок трагедії Красного Саду Галина Луцюк. Фото П. Боярчука ки тих, кого вивезли гітлерівці на роботу до Німеччини, а сталінщина — до Сибіру, хто поліг на фронтах названого Великою Вітчизняною відрізку Другої світової війни і хто “загинув від рук українських націоналістів”, але немає поіменного списку розстріляних і замордованих 1943 року красносадівців. “У Красному Саду загинуло багато наших рідних, — говорила мені дочка Надії Данилівни Мирослава (у заміжжі — Якименко). — І в поминальні дні ми, окрім того, що їздимо до спільної їхньої могили, приходимо до Стели спалених сіл на меморіалі Слави в Луцьку. Але хіба то не знущання над справедливістю, що польське село Маруся, мешканці якого грабували й палили Красний Сад, на Стелі тій є, а на три місяці раніше разом із людьми знищеного поляками Красного Саду нема? Хіба то не глум над тими, хто коренем із Красного Саду, над українством і українцями?” Слухав її, а мимоволі зринали у пам’яті слова Тараса Шевченка: “І, голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде Апостол правди?..” Мабуть, через те і не йде, що приходить до тих, хто не забуває і не замовчує, а рішуче обстоює і захищає своє, відтак на ньому й утверджується? Якось не хотілося, відповідаючи пані Мирославі, говорити про вже узвичаєний в Україні хохляцький синдром меншовартості, чиновницький конформізм та аж надто живучу звичку дивитися на нашу минувшину очима комуно-більшовизму, КДБ та окремих шовіністично налаштованих речників деяких сусідніх держав, як і окремих українофобів внутрішньої селекції. Натомість повідомив, що в березні 2009 року Волинське обласне товариство “Діти репресій”, підтримане Братством ветеранів ОУН-УПА Волинського краю та Союзом українок Волині, офіційно звернулося до Волинської обласної ради, щоб цю несправедливість усунути. Відповідь, яку було отримано, сповіщала, що питання розглянуте “на засіданні обласної комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій”, відтак “передбачено на 2010 рік здійснити реконструкцію Стели спалених сіл на меморіалі Слави, куди буде внесено і село Красний Сад”. А додатково повідомляла, що “збирають матеріали… про трагічні події в селі Красний Сад” для публікації водній із провідних волинських газет. Однак 2010 року і до 9 травня, коли українці вшановують пам’ять жертв минулих лихоліть, назву села Красний Сад на згадану Стелу внесено не було. А нарис про трагедію Красного Саду, що зданий редакції названої у тій відповіді газеті на початку серпня 2009 року, не потрапив на її сторінки ні через місяць чи два-три, ні до 67-ї річниці трагедії, що минула 19 квітня 2010 року, ні до останньої декади сьогорічного травня. І вже другий рік лежить на якомусь складі новий пам’ятник, що його ніяк не збереться встановити на спільній красносадівській могилі Михлинська сільська рада. Усі ці факти свідчать про те, що трагедія з назвою “Красний Сад” триває. Зокрема і в душах людей, які хочуть бачити невинно знищене село належно вшанованим. А що державною владою навіть на рівні села, району та області не пошановані вони й досі, то чи треба запитувати, чому й дотепер за вчинену над ними розправу не попросили в українців ні прощення, ні вибачення поляки? І чому з такою нахабною певністю в тім, що їхніх дій ніхто не засудить, декотрі українофоби за нинішньої влади змогли організувати виставку під назвою “Волинська різанина”, брутально видаючи в ній за правду навіть відверту брехню?
М. МОГОРИТА, відповідальний секретар Закарпатського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Після проголошення нашої незалежності політики взялись за оцінку й переоцінку недавньої минувшини, передусім Карпатської України та ОУН-УПА в нашому краї. Тільки прикро, що до цієї справи стали підключатися люди з брудними помислами. І найперша їхня позиція, що потяг закарпатців до самостійності був започаткований галичанами. Без урахування, що автономію Підкарпатської Русі (з кінця грудня 1938-го — Карпатська Україна) пообіцяв майбутній президент ЧСР Т. Г. Масарик, а це активізувало довготривалу боротьбу русинів-українців з угро-росами, чехофілами та іншими українофобами з-поміж самих закарпатців (С. Фенциком, А. Бродієм, І. Куртяком, В. Камінським, А. Гагатком, Косеєм та ін.). Відхрещення уряду Чехословаччини від проблем закарпатців та ще, коли чехи і словаки самі опинились на межі поневолення після Мюнхенської зради, змусило прем’єрміністра о. А. Волошина звернутися по допомогу до політиків і військових чинів Галичини, хоч та сама перебувала під владою Польщі. Восени 1938 року до Закарпаття приїхали А. Мельник, О. Кандиба (Ольжич), Л. Ребет, Я. Стецько, генерали Української Галицької Армії — М. Калустянський, В. Курманович, В. Петрів, полковники — М. Крлодзінський- Гузар та 3. Коссак, майор Р. Шухевич — майбутній головнокомандувач ОУН-УПА. А скільки з метою допомогти нашим краянам прагнуло прийти волинян, галичан, буковинців чий патріотів з Наддніпрянщини! Хоч кожного з тих, кому вдалося потрапити на південно-західні схили Карпат, не було змоги забезпечити місцем проживання, працею, харчами та ін., через що о. А. Волошин змушений був звернутися до Проводу ОУН щодо обмеження направлень, просив приїздити лише тих, хто володіє найнеобхіднішою господарською та військовою підготовкою. За логікою недругів, галичани переслідували єдину мету — зіштовхнути закарпатців з угорцями, а потім умити руки. Нині жменька доморощених українофобів ще більше галасує, що ОУН-УПА в 1944—1952 роках на Закарпатті не було, що це знову, як десь точилась стрілянина чи лунали вибухи, вершилось руками галичан. Бо, якби, мовляв, той дух опановував й нашими краянами, вони вже масово діяли б від Святої Покрови 1942 року чи з перших тижнів вступу на нашу землю “визволителів”. Хоч у 1942—1944 роках украї відбувалися судові процеси проти борців за Україну, але про це іншим разом. Те, що відбувалось у 1939—1941 роках у Галичині можемо пояснити:
Доля на тлі історії · “Свято Покрови є для нас усіх національним днем пам’яті геройського чину і слави українського вій2 ська — козацького, стрілецького, повстанського”. · S. 7Originalseite ↗ Євген ЦИМБАЛЮК, Тернопільська обл.
У селі Мшана Тернопільської області відбулося освячення пам’ятника на могилі вояків УГА та УПА. Пам’ятник встановлено у вигляді військового хреста з тризубом. На гранітній таблиці написано імена полеглих, які спочивають у цій могилі, а також імена вояків УГА та УПА, які є вихідцями зі села Мшана.
Доля на тлі історії · “Свято Покрови є для нас усіх національним днем пам’яті геройського чину і слави українського вій2 ська — козацького, стрілецького, повстанського”. · S. 7Originalseite ↗ — закарпатці повірили, що росіяни-визволителі є такими ж як ми слов’янами, що ми врешті-решт увіллємось у братерську сім’ю — докорінно відмінну від тієї, де на правах меншовартісних чи й рабів перебували понад тисячу років; — Закарпаття межувало (й межує) з чотирма країнами Центральної Європи (Румунією, Угорщиною, Чехословаччиною та Польщею), що вважалось своєрідним плацдармом для проникнення сталінського соціалізму й комунізму до цих країн. Звірства та інші неподобства без затримки просочувались би до них; — визволителі переконалися, що на визволених чи окупованих землях потрібно поводитись по-іншому, ніж у Галичині 1939— 1941 рр., де посіяли вітер, а пожинають бурю. Але витримки в совітів вистачило не надовго. Хоч Підкарпатська Русь, згідно з міжнародним правом, вважалась територією Чехословаччини, вже 22 грудня 1944 року Народна Рада Закарпатської України ухвалила закон про переслідування осіб, які раніше виступали проти більшовизму. Зросла кількість вбивств, засуджень до страти, знищено кількатисячний табір у Сваляві, в’язнями якого були не тільки румуни, угорці та німці, ай чимало українців. І до тих кривд додаються й нові: компартією поставлене завдання досягти в краї рівня націоналізації та колективізації, що на той час уже утвердилось у Наддніпрянщині, Таврії та інших землях України. А непосильні податки, відловлювання юнаків ніби до війська та інші кривди підштовхували молодь тікати в ліс, ставати в опозицію тому злу! Хоч правда, вже в листопаді—грудні 1944-го в гірських районах: Рахівському, В.-Березнянському, Воловецькому, Міжгірському та ін. з’явились повстанці зі сходу, але винятково з метою агітації, роз’яснень: що собою являє радянська влада та що вона несе верховинцям. Пізніше, коли в ліс подалися місцеві мешканці, траплялися випадки очолення їхніх бойових одиниць досвідченими східняками. У одній із боївок на Іршавщині загін очолював уродженець Сумщини Сергій Кривопишин; у боївці “Бойка” біля с. Прислін (нині Міжгірщина) командував Михайло Керийта зі Станіславщини; Молодіжну українську націоналістичну організацію (15 чол.) в Торговельній академії Мукачева очолював теж уродженець Станіславщини, студент торгово-кооперативного технікуму Віктор Штень тощо. Але кривди між галичанами і нами, — закарпатцями, такими ж українцями, з тих часів не започаткувалось. Адже й наші верховинці теж не пасли задніх. Так, Іван Кедюлич з нашої Перечинщини на Тернопіллі в ті роки підготував не один десяток офіцерів для УПА, Іван Шпонтак (псевдо “Залізняк”) з Ужгородщини на посаді курінного в Закерзонні творив дива, знищуючи загони Армії Людової і енкаведистські; під керівництвом хорунжого Михайла Липея з Міжгірщини “чорні дияволи” Чорного лісу на Львівщині тримали енкаведистів у постійному страху; Іван Сасин з Тячівщини, колишній офіцер совіцької армії, працюючи на повстанців, забезпечив успіх багатьох операцій. Судові справи переконують, що саме закарпатці в своєму краї вершили ту звитягу. Так, на Рахівщині повстанські рої та чоти діяли в Ясінні, Лузі, Лугах, Лазіщині, Великому Бичкові та інших населених пунктах; на Тячівщині — в Буштино, Усть-Чорній, Углі, загін “Довбуша”; на Хустщині — в Копашневі, Нижньому Селищі, Нанкові та ін.; на Міжгірщині — на околицях Торуна, Прислока, Верхнього Бистрого, Синевірської Поляни, Колочави, де знаходились боївки “Буревій”, “Вишня”, “Бойка”, “Гайдамаки” та ін.; на Воловеччині — в Завадці, Латірці, Буківці, де діяли кущові проводи “Байдаки” та “Олега”; на Свалявщині — провід “Тимоша” та ін. Та найбільшим протистоянням владі відзначалась Перечинщина. Відповідно до судової справи, загін уродженця с. Тур’я Ремети Івана Гапака у 1946—1947 рр. налічував 80 повстанців, а за твердженнями вцілілих — то була повноцінна сотня в основному з юнаків та середньолітніх верховинців з Тур’ї Ремети, з Тур’ї Бистрої, Тур’ї Пасіки та інших сіл Тур’янської долини. Хоч Мукачівщина та Ужгородщина відкритим протистоянням не відзначались, за винятком перестрілки 3 липня 1945 року в с. Старе Давидкове, але підпільні організації діяли в багатьох селах, передусім у Великих Лучках, Бистриці, Середньому, Доманинцях. Щороку 1 листопада та 15 березня — в річницю проголошення незалежної Карпатської України в обласному центрі і в районах просвітяни краю, члени Молодої Просвіти, КУНу та інших патріотичних організацій відвідують братські могили Січових Стрільців 1914—1915 років, січовиків Карпатської України та убієнних більшовицьким режимом, де після панахид найчастіше під зверхністю єпископа Української Православної Церкви Київського Патріархату о. Кирила, співають січові та повстанські пісні. Слава Україні! Героям слава!
«Просвіта» · “Головне завдання всіх просвітянських аналітиків: визначитися з тим, як вийти із цього інтелектуального гетто, в якому перебуваємо”. · S. 8Originalseite ↗ Сесія Головної ради Все" українського товариства “Просвіта” 8 жовтня розгля" нула питання “Про мовні проблеми в Україні”. Ці проб" леми особливо загострилися нині через спроби влади на" дати російській мові статус другої державної, на що фак" тично націлений законопро" ект про мови, внесений у парламент представниками правлячої коаліції. Тому об" говорення цього питання бу" ло дуже гострим і водночас конструктивним. Рада визна" чалася з тим, що в нинішній непростій ситуації мають ро" бити просвітяни, аби захис" тити державний статус укра" їнської мови. З доповіддю виступив голова ВУТ “Просві" та”, народний депутат Украї" ни Павло Мовчан.
ЦЕ ЦІЛЕСПРЯМОВАНА АТАКА НА НАШУ ДЕРЖАВНІСТЬ Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта”, народний депутат України Росія веде цілеспрямовану, сплановану атаку на упокорення України. Вона стосується насамперед гуманітарної сфери, не економічної. Властиво, сфери освітньої, мовної, інформаційної. Щодо інформаційної, то вони вже все тут здобули. Працює ціла велика аналітична група в Росії. Натомість у нас нема жодного аналітичного центру, який би хоч відстежував ситуацію. Не з’явився такий центр і за попередньої влади, тим паче, його нема й не може бути зараз. Утім, ми можемо здогадуватися, до чого ведеться. Очевидно, після того, як повноваження Януковича стали абсолютними, етап федералізації держави буде неминучим — конституційними змінами. Спершу треба було ліквідувати ті категорії, які носили офіційні дефініції опозиції. Вона після зміни Конституції зникає як політична сила. Тож російські розробки швидко втілюються в реалії щодо того, як взяти владу в Україні. А там є рекомендації аж до перевороту. Тому що втрата України для росіян — це втрата величезного впливу держави, яка усталена, з якою рахується Європа. І саме тому Росія зараз витрачає величезні кошти на заведення агентури в колишні республіки Союзу, купівлю політиків. Гроші дуже серйозні працюють, зокрема в Україні. Ці гроші працювали на президентських виборах, працюватимуть і на місцевих. Але все сказане зовсім не означає, що нам уже треба капітулювати. Навпаки, ці агресивні спроби прибрати Україну до рук викликають зворотну реакцію і в нас, і за кордоном. Європа вже бачить, до чого призводить потурання Росії. Тому світову спільноту зараз консолідують і довкола українського фактора. І нам не треба розгублюватися. Марно представники регіоналів подають щойно ухвалену резолюцію ПАРЄ як якусь перемогу влади. Насправді ж такої жорсткої резолюції давно не було в стінах ПАРЄ. В Європі розуміють, що означатиме втрата України. Тому ми не самотні. Наступ на Україну — це наступ на Європу, на європейські цінності, це навала так званого “Русского мира”. Для нас також зрозуміло, чим може завершитися ця навала. Одного дня, маючи 300 голосів у парламенті, оголосять, що Україна федеральна. А це вже означає спершу регіоналізацію. Втім, вона вже певним чином відбулася через Партію регіонів. А федералізація — це право регіонів визначати національну політику. Тобто унітарний принцип буде зліквідований, основоположні принципи Конституції відкинуті. Як усьому цьому протидіяти? В російських розробках є й такий термін —“неврахований фактор”. Ідеться про національний спротив українців. Тому й розробляються російські технології його нейтралізації. Один із способів — знищення українського села. Українське слово в найтяжчі моменти історії все ж відновлювалося, бо був його носій — наше селянство. Після того, як аграрну сферу було практично знищено, влада нині її добиває. Сьогодні уряд не дає жодної копійки на аграрний сектор. Усе це робиться, щоб нашого національного спротиву не було. Соціальний фактор — річ серйозна, і люди змушені думати лише про те, як вижити. Допускаю, що наш український президент не хотів би бути васалом Росії. Але якщо йому вже підсунули російського охоронця, то, очевидно, що вони все прагнуть пильнувати, що це фактор впливу на нашу ситуацію. Та не треба вважати, що все програно. Є ціла низка наших бізнесових структур, які ніколи не погодяться з диктатом Москви. Далі, у нас визрівають серйозні інфляційні процеси, які виведуть на протестні акції соціальні низи. Пригадую часи утворення Руху, наші дискусії. Ми зараз фактично повертаємося до тієї ситуації, але вже маючи певні конституційні права, задекларований європейський вибір, українську владу в певних регіонах. Тому все не так безнадійно, як дехто вважає. За нами стаття 10 Конституції, і влада не посміє її скасувати, якщо ми рішуче боротимемося за державність української мови. І тут роль просвітян дуже велика. У нас начебто багато партійних структур, але всі вони заклопотані тим, як влізти в ту щілину, що називається “влада”. Тому закликаю просвітян до роботи!
НЕ ДОПУСТИТИ МОВНОГО ГЕНОЦИДУ Остап САВЧУК, голова Чернівецького обласно2 го об’єднання ВУТ “Просвіта” Ми, просвітяни Буковини, прийняли звернення до Президента України, в якому висловлюємо стурбованість мовною політикою в державі. Ми звертаємося від того краю, який багато століть зазнавав ґніту іноземних поневолювачів. Наш благодатний край усіляко обусурманювали турецькі зайди, онімечували австро-угорські колонізатори, орумунювали наші захланні сусіди. З усім цим не могло миритися українське населення краю, яке становить тут абсолютну більшість і вустами своїх світочів висловлювало обурення і супротив. Геніальний Юрій Федькович писав “Ми маємо звучну, гнучку, здатну до вивчення мову, незважаючи на те, що москвовити і поляки намагаються її поглинути”. Тому ми, просвітяни Буковини, категорично проти того, щоб протягувати у Верховній Раді запропонований правлячою більшістю законопроект про мови. Адже таке ухвалення призведе до того, що вкраїні остаточно запанує і так поширена російська мова. А це означає, що українську мову буде знищено, а з нею буде знищено і українську державу.
НАС НЕ ВПЕРШЕ ХОЧУТЬ ЗНИЩИТИ Анатолій МОКРЕНКО, народний артист України
Моє покоління пережило важкі часи. І дуже гірко, і страшно на душі, що вже втретє сама держава планує знищити мене і всіх нас, українців. Уперше це було в Голодомор. Я народився в січні 1933 року, в страшний час, коли померло 5 тисяч моїх односельців. Це було знищення найактивнішої частини українців. Другий випадок, про який я нагадаю, це наказ радянської влади, виданий 1944 року. Ви знаєте про цей наказ, який підписали нарком внутрішніх справ СРСР Берія та заступник наркома оборони Жуков. Наказ про виселення всіх українців, які потрапили під німецьку окупацію, а це вся Україна. Цим наказом передусім було вирішено виселити з України всіх, хто працював на німців, потім всіх інших. Я працював, хоч був ще дитиною. Мусив працювати, як і моя мама, мої односельці, яких окупанти змушували працювати на них. Звертаю увагу, в цьому наказі йдеться не просто про “жителів України”, а саме про “українців”. І це була друга масова акція радянської держави зі знищення України. Тому зараз я підпишуся під кожним словом ухвали “Просвіти” на захист нашої української мови. Адже наступ на мову — це не просто війна проти мови, це війна проти нації.
У НАС ПРАГНУТЬ ВІДІБРАТИ ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ Роман КРУЦИК, голова Київського “Меморіалу” Як ми знаємо, влада реорганізовує Український інститут національної пам’яті. Фактично його перетворюють на колишній ідеологічний відділ компартії. Відтак згортається вся попередня робота з вивчення білих плям української історії, зокрема визвольного руху. Передбачаючи це, ми ще позаторік почали збирати в областях України документи, інші матеріали, що стосуються нашої історії. Тодішній голова СБУ Валентин Наливайченко передав нам в електронній версії розсекречені спецслужбою матеріали. Таким чином ми створили великий інформаційний центр, яким уже зараз користуються науковці, студенти. Підготували кілька виставок, є чудова бібліотека, фотоархів. До речі, наші виставки за сприяння “Просвіти” ми можемо показати і в областях. У зв’язку з тим, що така ситуація з УІНП, ми вирішили створити Громадський інститут пам’яті на базі нашого Меморіалу. Є база для початку цієї справи, є науковці, особливо молодь. І ми запрошуємо просвітян активно залучитися до цієї роботи.
ДОРОГУ ЗДОЛАЄ ТОЙ, ХТО ЙДЕ Світлана НІКОЛІНА, голова Рівненського облоб’єд2 нання “Просвіти” Наші лідери не забезпечили інформаційної безпеки, не відстояли інформаційного простору. Коли вмикаю телевізор, таке відчуття, що все суспільство живе в матриці. Це нереальне життя. Дуже складно донести до людей нашу дійсність, бо ми позбавлені голосу. У них є все, у нас — нічого. Свіжий номер “Слова Просвіти” абсолютно унікальний, я дуже вдячна редакції. Але скільки нас, тих людей, які читають? А як донести до решти? І це, мабуть, головне завдання всіх просвітянських аналітиків: визначитися з тим, як вийти із цього інтелектуального гетто, в якому перебуваємо. Можу посперечатися з паном Павлом: голодні бунтувати не стануть. У 1930-х не бунтували, не бунтували і в 90-х. А от коли пішов економічний підйом із 2000 року, 2004-го виник Майдан. Можливо, тому додушують українського підприємця, щоб змусити людей ду-
«Просвіта» · “Проти України ведеться інформаційна, економічна, кадрова, правова війна”. · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
мати тільки про те, як вижити, щоб вони ні книжки не купили, ні газети. У цій глобальній ситуації, у якій перебуваємо, ми не унікальні. Європа ще в гіршому становищі. Ми принаймні розуміємо, що відбувається, і про це говоримо. А вони можуть дочекатися танків і не тільки танків. Але крім глобальної політики, яку важко донести до людини, треба робити реальні справи. У Рівному Московський Патріархат намагався побудувати храм Алєксандра Нєвського, ця епопея тривала три місяці. І ми три місяці пікетували сесії міської ради. Храм Алєксандра Нєвського планувався як величезний російський культурний центр. Я казала, що Рівне може бути побратимом Парижа — у них храм побудували, але там землю купили, а в нас хотіли взяти на дурняк. Але в Рівному більшість депутатів за це не проголосували. Коли ми йшли на перший пікет, думали, що це справа безнадійна. Дехто казав: “Ну зберемо 20 чоловік, а депутати однак проголосують”. На першому пікеті нас було 30. На останньому — понад 300, отже, розуміння прийшло. Біблійна заповідь “Дорогу здолає той, хто йде” діє. Якщо щось робити, буде результат. 17 вересня, під час скандалу з Русланом Забілим, тюрмою на Лонцького провели пікет СБУ, постійно спілкуємося з В’ятровичем, 20 вересня провели “круглий стіл” “Окупація чи визволення?” з істориками, які ще не бояться цієї теми, висвітлили подію на радіо, бо якщо про акцію ніхто не сказав, вона ніби не відбулася. Провели через сесію заяву з приводу мови, збір підписів на майдані, презентацію книжок, молодіжну поетичну акцію тощо. Зараз готуємося до Покрови, відчули разючі зміни. Наша влада нині каже: “Який до Покрови стосунок має УПА? Святкуйте собі День українського козацтва”. Готуємо на Покрову традиційний фестиваль повстанської пісні. В області з квітня діє “Комітет національного порятунку”, туди входять різні сили, співпрацюємо, сподіваюся, що спільними зусиллями відіб’ємо майдан у влади, бо на нашу заявку відповіли, що майдан до 16- ї години зайнятий. Розуміючи всю складність ситуації, водночас бачимо, що відбуваються й позитивні процеси, відбувається люстрація. Ненадійні, перелякані відходять, і нехай. У боротьбі залишаться сильні, загартовані, і думаю, що ця боротьба буде успішною. Українців достатньо багато, щоб протистояти будь-яким табачникам.
ПОВЕРТАЮТЬ СВЯТО 7 ЛИСТОПАДА Юрій ГНАТКЕВИЧ, народний депутат Комітет соціальної політики Верховної Ради схвалив одностайно голосами комуністів, Партії регіонів і литвинівців проект закону “Про внесення змін до закону про працю”, у якому пропонується повернутися до 7 листопада як державного свята з вихідним днем. Але нам не варто боятися загострень. Пропоную внести до резолюції, що в Україні до влади дорвалися не українці. Так не повинно бути.
ТРЕБА ВЖИВАТИ РІШУЧИХ ДІЙ Олександр ПОНОМАРІВ, професор Світлана Ніколіна говорила про інформаційний простір. За часів президентства Віктора Ющенка нічого не зроблено з того, що він обіцяв, у тому числі й з інформаційним простором. Зараз це особливо відчутно. Нещодавно двічі на різних каналах записували мої коментарі з приводу проекту закону про мови. На СТБ вирізали прямо з ефіру, сказали, що якісь технічні неполадки. На Першому національному я казав, що ситуація з мовою не історично склалася, а її склали. Навів приклад, що коли Прага вийшла з Австро- Угорської імперії (на той час була німецькомовним містом), вона швидко відродилася. Так із моєї розповіді тільки про Прагу й показали. А про українську мову — нічого. У других Теремках є невеличка автокефальна церква Бориса і Гліба, куди ходило багато людей. Віряни побудували велику церкву Преображення. Тепер новозбудовану церкву відібрали регіонали під приводом, що хтось із членів цієї партії давав гроші на її будівництво. Неукраїнською влада виявила себе на другий день після виборів: президент звернувся до виборців мовою сусідньої держави і запросив московського священика його благословляти, навіть не нашого Володимира з Московського Патріархату, а Гундяєва. З українців відверто сміються, призначивши міністром освіти українофоба Табачника. Або керувати телебаченням Є. Бенкендорфа, який демонстративно не говорить українською мовою. Такого не було навіть у Радянському Союзі. Микола Охмакевич говорив тільки українською, Скачко може вдома й говорив російською, але публічно — українською. Нам проти цієї влади, окрім звернень, треба вживати рішучих дій. Наприклад, у день, коли мали розглядати проект скандального “Закону про мови” зібралася молодь біля Верховної Ради. Коли вийшов М. Чечетов, його так засвистали, що він повернувся назад і вийшов через чорний хід. Розгляд закону відклали. Треба більше організовувати таких пікетів, мітингів, об’єднатися і привести нарешті до влади українців.
ВИКОРИСТОВУВАТИ РІЗНІ МЕТОДИ РОБОТИ Олексій ШЕВЧЕНКО, голова Сумського облоб’єд2 нання “Просвіти” Вважаю, що потрібно використовувати в нашій роботі всі методи. Треба, щоб кожен надіслав на електронну пошту “Просвіти” досвід своєї діяльності. Цей досвід треба розвивати. Друга пропозиція — зробити інформаційний банк із дуже сильних фактів, якими ми могли б оперувати і в полеміці, і в публікаціях; видати типову брошуру, юридичний посібник із порадами, як треба судитися, вигравати судові справи. Треба розповідати людям, порівнювати, що мають росіяни в Україні й українці в Росії. Ці факти постійно замовчують. Якби ми говорили відкрито, що проти України ведеться інформаційна, економічна, кадрова, правова війна, люди б зрозуміли багато чого. “Просвіта” повинна очолювати різні акції, об’єднувати різні організації, але робити це так, щоб інші не лишалися в тіні. У нас, наприклад, є Рада патріотичних організацій, Координаційний центр. У Сумах є три українськомовні газети, наклади яких по кілька тисяч і три російськомовні, з накладами по кілька десятків тисяч. Вони не висвітлюють того, що відбувається в Україні. Телебачення тим паче. Наприклад, ми провели дуже цікавий “круглий стіл” із науковцями, краєзнавцями щодо проблем війни, запросили журналістів. Майже ніхто не прийшов. Що треба робити? Налагодити Інтернет, випускати листівки, брошури, розповсюджувати. Ми видали розпорядження через обласне управління освіти відроджувати осередки. Через осередки шукаємо активних людей, які підтримують українські інтереси. Треба активніше працювати з міжнародними організаціями. У зв’язку з виборами ми запропонували понад 100 достойним людям, які себе добре зарекомендували, йти в депутати місцевих рад. Погодилося 19, а тільки 6 подали документи. То хто ж буде в радах, якщо найдостойніші відмовляються?
САМИМ ДБАТИ ПРО СЕБЕ Іван ЮЩУК, професор Ми зараз переживаємо нелегкий, навіть страшний політичний час. Маємо Геббельса, незабаром з’явиться Йосип Віссаріонович. Нам нема чого сподіватися від влади. Дмитро Табачник назвав нашу організацію в газеті “2000” “націоналістична “Просвіта”. Де ж порятунок? Порятунок у нас самих. Я, наприклад, власним коштом видав брошуру “Якщо ти українець”. Добре було б поширити їх серед депутатів, щоб замислилися, хто ми є. Проаналізував у цій брошурі всі українські й міжнародні закони з питань мови. На них треба спиратися, бо в новому законопроекті маємо шахрайство. Автори ніби посилаються на міжнародні закони, а насправді перекручують факти. Наприклад, скрізь було визначення “мова національної меншини”. А тепер — “мова меншини”, національної вже нема. У проекті закону є стаття, що кожен може обирати мову, як заманеться, тобто стимулюється манкуртство. Наше “Слово Просвіти” — найкраща, найбойовіша газета, насичена інформацією. Я майже щомісяця зустрічаюся з учителями української мови. Перед тим заходжу в редакцію, беру газети й переконую педагогів, що в часописі багато матеріалів, які можна використовувати на уроках. Газета коштує недорого, можна викупити кілька десятків і роздавати, пропагувати на місцях. Є чудові статті й у іншій пресі. Наприклад у газеті “День” зверніть увагу на статтю “Убивці мови”. Можна зробити з неї ксерокопії, поширювати. Заслуговує на увагу “Лист до Литвина” Максима Стріхи тощо. Треба активізувати молодь, спілкуватися, зустрічатися з учнями. Я зустрічаюся, читаю лекції, часом виступаю на радіо. Але на радіо зараз прямо говорити про мовну ситуацію не можна, ці питання відстежують. Нове керівництво Держтелерадіо заявляє: “Українського фундаменталізму не допустимо”. Треба самим дбати про себе, самим шукати кошти, нам ніхто нічого не дасть.
ПРОВЕСТИ ВСЕСВІТНЮ АКЦІЮ НА ЗАХИСТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ Олег ТКАЧЕНКО, голова Запорізького облоб’єд2 нання ВУТ “Просвіта” Ми активно працювали перед президентськими виборами 2004 року, коли також були нелегкі для просвітян часи. Хоч нас і залякували, ми провели більше 100 акцій у Запорізькій області. Нині також треба діяти сміливо, активно, наступально, різними методами: проводити “круглі столи”, пікети, писати заяви тощо. У лютому ми провели форум “20-річчя відновлення діяльності “Просвіти”, щоб зібрати патріотичні сили, об’єднати їх. Запорізька обласна рада нещодавно ухвалила Закон про регіональні мови. Ми влаштували пікет, написали звернення до депутатів обласної ради, роздали їх кожному. Подали заяву до прокуратури. Якщо це не допоможе, будемо судитися, пройдемо всі процедури і доб’ємося, щоб цей ганебний закон відмінили. Ще маю цікаву пропозицію. Колись під час відомих подій у призначений день і годину в усьому світі вийшли грузини з протестом проти окупації Грузії. Давайте й ми визначимо день і час, повідомимо про це всім українцям світу і вийдемо на захист української мови.
ОБ’ЄДНАТИСЯ І АКТИВІЗУВАТИСЯ Марія ОЛІЙНИК, заступник голови Донецького облоб’єднання “Просвіти” Хочу дати пораду східним і південним областям. Навіть якщо б ваші ради прийняли і вписали в рішення статтю 10 Конституції, то все одно згідно з Законом “про місцеве самоврядування” у ст. 43 виписано чітко, чим може займатися обласна рада. Неправомірні дії органу місцевої влади стовідсотково скасовуються. 7 вересня зареєстровано закон Єфремова, Гриневецького, Симоненка. 8 вересня прийняла рішення Запорізька обласна рада. Це — загальний сценарій. А 9 вересня я Вам, пане Ткаченко, скинула матеріали, з якими треба було одразу йти до суду. Вам прокурор скаже, що це рішення не ввійшло в законну силу і його не можна оскаржувати. Рішення справді ще не можете оскаржувати, а оскаржувати треба неправомірні дії ради. Якщо ми так працювати не будемо, нас і надалі зневажатимуть. А коли рішення буде опубліковане, зробите додаток до свого позову, крім того, що оскаржуєте дії ради, ще й скасовуєте рішення. Рішення нашої облради від 18 травня 2006 року ми скасовували чотири роки, чотири місяці й вісім днів. Оскаржили його 23 травня. Рішення залишили в силі суди першої інстанції, апеляційний, касаційний. 30 вересня цього року Вищий адміністративний суд нарешті їх скасував. Я посилалася тільки на Конституцію України і Закон про місцеве самоврядування. Можу вислати всім наші позовні заяви і рішення всіх судів. Ми не дієві й дуже роз’єднані. Так працювати не можна. Коли ми проводимо фестиваль “Джерело талантів”, посилаю на всі 27 обласних організацій запрошення. Відгукнулися тільки Херсон і Луганськ. Коли зняли голову нашої обласної “Просвіти” ректора Володимира Шевченка, я теж не могла до вас достукатися, щоб підтримали своїми зверненнями. Треба, щоб у всіх місцевих об’єднаннях був Інтернет, мобільний зв’язок. Із 200 партій, які є на всеукраїнському рівні, в Донецьку зареєстровано 160. Усі партії, за винятком двох національно-демократичних, перш ніж щось зробити, ідуть до Партії регіонів узгоджувати свої акції. Але я знайшла все-таки 16 організацій, які підписали звернення проти Табачника. Давайте працювати кожен на рівні своєї області й робити спільні всеукраїнські акції. Найперше — не дати парламенту прийняти антиукраїнський проект закону про мови.
ЗАПРОШУЄМО ПРОСВІТЯН ДО ЛУГАНСЬКА Володимир СЕМИСТЯГА, голова Луганського облоб’єд2 нання “Просвіти” Я розумію ситуацію так, що горить наш будинок, а ми співаємо, танцюємо, відкриваємо мистецьку конференцію тощо. Кожен може прозвітувати і сказати, що він робить. Добре, що робить. Але сьогодні йдеться про інше. Ми звертаємося до президента, до чиновників і дуже рідко — до народу. Не звертаємося до росіян, білорусів, громадян інших національностей. У те, що відбувається в Луганську, неможливо повірити. Виступає в університеті Табачник, до нього черга студентів. Думаєте про мову запитують? Ні, про стипендію і про гуртожиток. Пропоную хоч раз на рік зробити виїзне засідання редакції “Слова Просвіти” в Донецьку чи Луганську, побути впродовж тижня, подивитися, що там відбувається, звернутися із запитом до кого потрібно. Ми допоможемо. Вважаю, що кожен голова “Просвіти” повинен стати спецкором газети і грюкати в двері облдержадміністрації, обласної ради, контролювати, що там відбувається. У Луганську голову “Просвіти” не пускають ні на засідання облради, ні облдержадміністрації, ні в управління освіти. А начальник управління освіти нецензурно лається і заявляє: “Після цих виборів ви не будете ні вчителями, ні директорами шкіл, бо не підтримуєте регіоналів, нашого мера”. Доходить до абсурду. На наше запрошення до Луганська приїздять ансамблі з Воронежа, Сахаліну, звертаються до місцевих чиновників українською мовою, а ті відповідають російською. Запрошуємо просвітян із центру, з Волині, Івано-Франківська інших західних областей приїхати до нас, виступити, підтримати нас. З теперішньою владою говорити практично неможливо: це вчорашні комсомольці, комуністи тощо, які мріють бути в Московській імперії. Це — державний переворот.
Матеріали підготували Надія КИР’ЯН, Петро АНТОНЕНКО
Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Життя продовжується! · “Найкращий лікар у житті, як вважає Степан Кирилович, — це Божа благодать”. · S. 10Originalseite ↗ Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.
Для найстарішого мешканця Млинова, одного з найстаріших мешканців Рівненщини, нинішній 106!літній тягар, на жаль, над! важкий у багатьох вимірах. — Зір, слух, пам’ять, хода в тата вже не ті, що були, скажімо, ще років три тому, — розповідає Іван Кузьмич, син довгожителя, — і вже без сторонньої допомоги йому важко обходитися. Але дя! куємо Богу, що тато живий і сво! єю присутністю радує цей світ. Коли є батько, то й дітям світ ми! ліший. А також і внукам, і правну! кам. Їх у Степана Кириловича вже більше двох десятків. Дочекався він і двох праправнуків. От було б добре, аби ще й прапраправну! кам порадів… Якщо вдатися до Кузьмичо! вого життєвого літопису, то на його сторінках радість межува! ла із надзвичайними трудноща! ми. Були вони і 1944 року, коли Степан Кирилович, призваний до армійських лав, потрапив до Алма!Ати і там, у своїй піхотній роті, став одним із небагатьох, кому пощастило вижити. Чима! ло жахів довелося пережити, ко! ли працьовитих Кузьмичів на! сильно “розкуркулювали” — забрали у колгосп шість гекта! рів землі, коней, корів, сільсько! господарський реманент. А по!
тім ще один удар — у п’ятдеся! тирічному віці помирає дружи! на, і на батька залишається шестеро діток. Поховав Кузьмич і другу свою дружину, з якою теж, як сам зазначає, добрий шмат життя прожив. Непере! ливки було і на колгоспній робо! ті — клопіткій, малооплачуваній. Працював Степан Кирилович то столяром, то трактористом, то конюхом…
Довгожитель Степан Кирилович Кузьмич
Але головне — завжди пра! цював із великою відповідальніс! тю. Сусіди Степана Кузьмича стверджують, що він до ста років не знав у роботі спокою. Розпові! дають: якось Степан Кирилович (у 85!річному віці) пішов на город поратися. Пробув там цілий день допізна. А вранці поскаржився, що у боку болить. Опісля звер! нувся до лікаря. Дільничний те!
Мешканцю селища Млинів Степану Кириловичу Кузьмичу, колишньому учаснику “Просвіти”, виповнилося 106 років, а сумарний вік, прожитий довгожителем та його п’ятьма дітьми (Катериною — 1932 року народження, Василем — 1937, Євгенією — 1941, Іваном — 1944, Марією — 1948), не враховуючи шостої — доньки Галини, яка померла 38-річною, становить наразі дивовижну, а можливо, й рекордну для України цифру — 464 роки. І дай Бог їй подальшого збільшення…
рапевт зацікавився, що ж могло спричинити біль, а коли дізнався, то аж закляк від здивування. З’ясувалося: дід Степан, удоб! рюючи поле, самотужки розніс і розкидав майже двадцять тонн гною!.. Зрештою звернення Кузьми! ча до лікарні це радше виняток із правил. Якщо хворів, то пігулок уникав, лікувався народними ме! тодами. При головних болях прикладав до лоба капустяний листок чи кружальця бараболі. Каже, що вже за декілька хвилин відчуває полегшення. А ще Кузь!
мич жартує, що дожив до такого поважного віку, бо втікав від ліка! рів. Справді, було таке у його бі! ографії. Якось пішов дід Степан до Божого храму. Літо, спека страшенна. І от трапилося, що чоловік втратив свідомість. Лю! ди полякалися, хтось викликав “швидку”. Коли лікарі прибули на виклик, то в церкві Кузьми! ча не застали. Він, прийшов! ши до тями та почувши про лі! карів, вирішив “не мати з ними діла” і чимдуж почимчикував додому… Найкращий лікар у житті, як вважає Степан Кирилович, — це Божа благодать. А щоб вона не полишала людину, варто завше бути з молитвою. Сам же довго! житель своє життя вимірював і продовжує вимірювати вірою у Бога, і це, вважає, найперший секрет довголіття. Серед інших Кузьмичових довголітніх секре! тів — те, що за все життя він не випалив жодної цигарки; у його харчування завжди входили мед, часник, молоко. Причому Степан Кирилович утримував (доки міг) корову, сам її випасав і доїв… Та й про гени варто ска! зати: прадід Степана Кирилови! ча ледь!ледь не дожив до 120 років. Так що нинішньому довго! жителю є з кого брати приклад. Дай Боже, йому здоров’я та ще многих літ!
Життя продовжується! · “Найкращий лікар у житті, як вважає Степан Кирилович, — це Божа благодать”. · S. 10Originalseite ↗ Олексій РОВЕНКО, краєзнавець, Івано!Франківська обл.
Село Радча, що неподалік від обласного центру Івано!Франків! ська (колишнього Станіслава), має давні просвітянські традиції. Ще 1909 року тут було засновано читальню “Просвіти”. У різні часи чимало талановитих людей спри! яли зростанню культурно!освіт! нього рівня й національної свідо! мості радчан. 1900—1902 рр. па! рохом села був отець Еммануїл Січинський — двоюрідний брат відомого композитора і дириген! та. Він організував тут драматич! ний гурток, кооператив “Україн! ський торговий дім “Надія”. Час! то до Радчі приїздив з аматор! ськими хорами і сам Денис Сі! чинський. Добру згадку про себе залишив священик села Радча Нестор Киселевський, який був активним учасником читальні “Просвіти”. Його зять — о. Остап Стернюк (брат владики І. Стер! нюка) створив 1926 року церков! ний хор, у якому одинадцятиріч! ним хлопчиком почав співати ге! рой нашої розповіді — Василь Іванович ШИПТУР. В. І. Шиптур народився 17 лютого 1915 року в с. Радча Ста! ніславівського повіту (тепер Тис! меницького району) що в Галичи! ні. Закінчивши 5!класну школу в рідному селі, він, маючи 12 років, навчається в дяківській школі в Станіславові при катедрі собору (тепер катедральний собор Свя! того Воскресіння). Тут він відві! дує співочий гурток, а також нав! чається сольного співу та гри на мандоліні. Вже в 14!річному віці організовує при читальні “Прос! віти” у рідному селі співочий гур! ток. Ще й сьогодні пам’ятає Ва! силь Іванович перший виступ спі! вочого гуртка на сцені. То був концерт!посвята 115 річниці з
Дня народження великого Кобза! ря 1929 року. У ті часи ювілеї Т. Г. Шевченка святкували повселюдно в Гали! чині. А ще згадує старий просві! тянин фестини, свято Івана Ма! зепи. І в цих урочистих імпрезах брав участь чоловічий співочий гурток під орудою Василя Шипту! ра. До репертуару гуртка входи! ли такі твори: “Заповіт” в обр. К. Стеценка, “Засвіт встали коза! ченьки”, “За рідний край”, “Ми йдем вперед”, “Ой видно село” та багато інших народних пісень. Поруч із співочим діяв і драма! тичний гурток, яким теж керував Василь Шиптур. Ці гуртки слави! лися на всі навколишні села свої! ми виступами. Особливу попу! лярність серед селян мали вис! тупи драматичного гуртка. Як згадує Василь Шиптур, великий успіх мали вистави “Степовий гість” Б. Грінченка, “Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці” М. Ста! рицького, “Украдене щастя” І. Франка, “А молодість не вер! неться” та інші класичні твори. 1937 року, щоб зібрати гроші на побудову нової читальні, Ва! силь Іванович Шиптур організо! вує хоровий колектив, який, коля! дуючи і виступаючи з концертами по навколишніх селах Станісла! вівського повіту, збирає чималі кошти на будівництво Народного Дому (нині Будинок культури). І вже 1938 року хор, маючи велику програму, стає відомим на всю Станіславівську округу. Цей рік, як говорить Василь Шиптур, вважа! ється початком народження сла! ветної в майбутньому чоловічої хорової капели. Настає 1939 рік… Галичина входить до складу Української
РСР. Ліквідовують усі національ! но!патріотичні громадські органі! зації. Проте хоровому колективу дивом вдалось уникнути репре! сій. Характерним є той факт, що навесні 1941 року радчанський хор під орудою Василя Шиптура бере участь у республіканському огляді сільської художньої само! діяльності і, навіть, завойовує право виступу в Москві на Вис! тавці досягнень народного госпо! дарства. Але почалася війна…
31 липня, 1 і 2 серпня 1942 року громадськість Львова і всієї Галичини відзначала 100!ті роко! вини від Дня народження Миколи Лисенка. До цієї дати були при! урочені Перший крайовий кон! курс хорів у Галичині й Свято ук! раїнської пісні. Спочатку прово! дилися повітові та окружні огля! ди, в яких взяли участь 450 хорів із Галичини, Лемківщини і Посян! ня. Серед 26 колективів, що ввій! шли до фінального конкурсу у Львові, був і чоловічий хор села Радчі. Журі, до складу якого вхо! дили професори Северин Суп! рун, Євген Козак, Микола Колес! са, доктори Василь Барвінський і Зеновій Лесько, схвально оціни! ли виступ радчанського хору. В “Альманасі Першого крайового конкурсу хорів у Галичині у 100! річчя народин М. Лисенка”, що вийшов у Львові 1943 року, заз! начено: “Члени журі були заско! чені (вражені — О.Р.) високим мистецьким рівнем сільських хо! рів. Усі хористи в сталевих сіря! ках (хор с. Радча — О. Р.) знову захоплюють публіку”. У повоєнний час Василь Іва! нович Шиптур, працюючи на культурно!освітній ниві, продов! жує керувати чоловічим хором.
1954 року чоловічий хор села Радчі він передає в надійні руки досвідченому диригенту (учневі славного диригента Дмитра Кот! ка) Богдану Волосянку — медику і музиканту за професією. Сам Василь Шиптур продовжує співа! ти в рідному колективі, працю! ючи завідувачем клубу села. І ось перші успіхи… 1956 рік — хор стає лауреа! том республіканського конкурсу сільської художньої самодіяль!
ності в Києві, а Міністерство культури присвоює йому назву “Народна самодіяльна хорова капела”; 1958 рік — капела зніма! ється у фільмі “На крилах пісні” кіностудії ім. О. Довженка; 1960 рік — Диплом ІІІ ступеня на рес! публіканському конкурсі акаде! мічних хорів; 1964 рік — капела стає дипломантом фестивалю на честь 150!річчя від Дня народ! ження Т. Г. Шевченка; 1965 рік — капела нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ра! ди УРСР; 1967 рік — колективу присвоєно звання “Заслужена народна самодіяльна хорова ка! пела”. Цього ж року за досягнен! ня успіхів у розвитку самодіяль! ного мистецтва Василь Іванович Шиптур нагороджується Почес! ною грамотою Міністерства куль! тури УРСР; 1969 рік — капела бе! ре участь в урочистостях із наго! ди 100!річчя естонського Свята пісні у Таллінні; 1970 рік — капела отримує Диплом ІІ ступеня на фестивалі самодіяльного народ! ного мистецтва України; 1985 рік — капела нагороджена Дипло! мом Виставки досягнень народ! ного господарства СРСР; 1988 рік — колектив стає лауреатом республіканського телетурніру
“Сонячні кларнети”; 1989 рік — капела здобуває третє місце у Першому огляді!конкурсі хоро! вих колективів ім. М. Леонтовича; 1991 рік — капела виступає пе! ред мешканцями міст і сіл Кіро! воградської області напередодні Всеукраїнського референдуму; 1992 рік — капела бере участь у святкуванні 50!річчя УПА в Києві; 1993 рік — капела стає лауреа! том Другого Всеукраїнського конкурсу хорових колективі ім. М. Леонтовича в Києві. Це весь перелік творчих до! сягнень, де певна частка успіху належить Василю Івановичу Шиптуру. Працюючи в хоровій капелі, В. Шиптур є незмінним керівни! ком драматичного колективу се! ла. Незважаючи на похилий вік (понад 90 років), він майстерно виконує головні ролі у виставах “Украдене щастя” І. Франка, “Степовий гість” Б. Грінченка, “Ой не ходи, Грицю, та на вечор! ниці” М. Старицького тощо. Похвально, що творчу еста! фету в батька надійно взяв в руки його син Богдан — відомий ми! тець, учень видатного україн! ського композитора А. Кос!Ана! тольського, нині Заслужений діяч мистецтв України. Понад три! дцять років Богдан Васильович співав у капелі, багато творів у його обробці звучали в виступах колективу. Згадуючи минуле і порівню! ючи сьогодення, сивочолий ве! теран “Просвіти” занепокоєний станом сучасного народного мистецтва, негативним впливом низькопробної “попси”, що за! бруднює чисті джерела рідної пісні, мови. Пісня — душа народу. Як казали стародавні мудреці: “Скажіть, які пісні співає народ, і я скажу, хто ним править”. Ці сло! ва, на думку ветерана, актуальній сьогодні.
Суспільство · “Підвищення пенсійного віку необхідне, щоб прогодувати тих, хто вже на пенсії”. · S. 11Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
бов’язання суспільства утримувати пенсіонерів, і працездатні люди, що приховують доходи, безвідпові! дальні перед своїми батьками, ді! дусями і бабусями. Від 2004 року в нас пенсії зрос! ли вшестеро. Але цього замало. Потрібні структурні реформи, зок! рема підвищення пенсійного віку, бо це надасть можливість утрима! ти зростання демографічного на! вантаження на пенсійну систему. До того ж підвищити пенсійний вік набагато простіше, ніж добитися детінізації економіки. Підвищення пенсійного віку — це закон прямої дії. Ефект стовідсотковий.
РАННЯ ПЕНСІЯ — РИЗИК ВТРАТИ СОЦІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ Коли встановлюємо низький пенсійний вік, то ставимо юридич! ний поріг старості. Ранній вихід на пенсію — це обмеження участі у суспільному житті, втрата соціаль! них зв’язків, інколи людина може взагалі опинитися на узбіччі сус! пільства. Європейська позиція у став! ленні до праці — це насамперед найбільш реальний і ефективний спосіб залучення людини до сус! пільного життя. Бо активне довго! ліття набагато краще ніж злиденна старість. Коли людина працює, у неї ширше коло знайомих, значно більше стимулів мати кращий ви! гляд, адже треба ходити на роботу, з кимось зустрічатися. Це цікаві! ший і насиченіший спосіб життя, ніж той, який чекає на пенсіонерів. Життя на пенсії — це перегляд серіалів, вузьке коло спілкування, обмежені інтереси. Переважна більшість наших пенсіонерів, на жаль, не живуть, а доживають. Не треба поспішати йти на пенсію у будь!якому випадку.
НЕ БІЙТЕСЯ — ПІДВИЩЕННЯ ПЕНСІЙНОГО ВІКУ НЕ ПРИЗВЕДЕ ДО ПРОБЛЕМ НА РИНКУ ПРАЦІ Говорять, що з підвищенням пенсійного віку молоді українці ма! тимуть менше можливостей знай! ти роботу. Це неправда. По!перше, багато пенсіонерів в Україні й за! раз працюють, що пов’язано з низьким пенсійним віком і свідчить про величезний запас працездат! ності. У нас поширена зайнятість се! ред пенсіонерів ще й тому, що можна водночас отримувати і пен! сію, і зарплату. Практично ніде в світі такого немає. Але у пенсіонерів, що працю! ють, значно нижчі зарплати, бо во! ни швидко втрачають професійний статус, кар’єра вже неможлива. Дуже швидко пенсіонерів “виштов! хують” на нижчі посади й менші зарплати. Пенсіонери мають два джерела доходів і погоджуються з тим, що їм занижують зарплату. Підвищення пенсійного віку не призведе до великих проблем на ринку праці. Молодим людям пен! сіонери не заважатимуть, бо мо! лодь працює зовсім в інших секто! рах економіки, в них інші критерії, ніж у людей старшого віку. У всіх країнах рівень безробіття серед молоді найвищий. Адже на цей час припадає пошук першого робочо! го місця. Якщо проблеми на ринку праці і з’являться, то це стосуватиметься зайнятості людей 40!річного віку. В Україні переважна більшість молодих людей, особливо чолові! ків, бояться виходу на пенсію, бо бачать як живуть сучасні пенсіоне! ри. То виникає питання — мати низький пенсійний вік і жити бідно чи треба все ж таки довше працю! вати, щоб заробити гідну пенсію?
Спілкувалася Наталія АНТОНЮК
Суспільство · “Підвищення пенсійного віку необхідне, щоб прогодувати тих, хто вже на пенсії”. · S. 11Originalseite ↗ ПІДВИЩЕННЯ ПЕНСІЙНОГО ВІКУ — НОРМАЛЬНА ЄВРОПЕЙСЬКА ПРАКТИКА Питання підвищення пенсійно! го віку в Україні набуло трохи не! здорового забарвлення. Треба ро! зуміти, що межа пенсійного віку — 55 років для жінок і 60 для чоловіків — була встановлена майже сто ро! ків тому. За цей час у суспільстві відбулося багато змін. Практично в усіх країнах світу пенсійний вік пе! реглядався неодноразово. В європейських країнах перехід від працездатного до пенсійного періоду життя відбувається в 62— 67 років. Чоловіки й жінки зазвичай в однаковому віці стають пенсіоне! рами. Якщо в деяких європейських країнах пенсійний вік для жінок і за! лишається нижчим, то на законо! давчому рівні вже ухвалено рішен! ня його зрівняти. Наприклад, у Великобританії упродовж 2010—2020 рр. пенсій! ний вік жінок буде підвищено до встановленого нині для чоловіків — 65 років, надалі упродовж 2024— 2028 рр. пенсійний вік для всіх бу! де збільшено до 66 років, упро! довж 2034—2036 рр. — до 67 років, упродовж 2044—2046 рр. — до 68. Вирівнювання пенсійного віку жі! нок і чоловіків заплановано також в Австралії, Австрії, Словаччині, Угорщині. У світі утверджують ґен! дерну рівність, про яку ми багато говоримо, але для реального впро! вадження якої в Україні нічого практично не робимо. Рівність чоловіків і жінок у тру! дових, соціальних, пенсійних пра! вах має підтверджуватися реаль! ними кроками, зокрема підвищен! ням пенсійного віку — це абсолют! но нормальний крок, який зробила Європа, і який пора зробити нам.
ВИЩИЙ ПЕНСІЙНИЙ ВІК — ВИЩА ПЕНСІЯ Без підвищення пенсійного віку неможливо забезпечити гідний рі! вень життя пенсіонерам: розмір пенсії визначається, виходячи із заробітку людини та її страхового стажу, і кожен рік страхового стажу оцінюється коефіцієнтом 1,35 %. Сьогодні у жінок пенсії на тре! тину нижчі ніж у чоловіків. Це пов’язано з тим, що вони зарано залишають роботу, тому в них ко! ротший трудовий стаж. На розмір пенсії звичайно впливає і заробі! ток, оскільки в чоловіків зарплатня вища. Але якщо порівнювати, то різниця зарплати жінок і чоловіків сягає 75 %, а пенсій — лише 67 %.
ЦЕ ЗМУСИТЬ ПЕРЕГЛЯНУТИ СТАВЛЕННЯ ЩОДО ВИКОНУВАНОЇ РОБОТИ Сьогоднішні пенсіонери отри! мують приблизно однакову пенсію, бо вони працювали переважно за радянських часів. Тоді всі праце! здатні громадяни повинні були працювати, це був обов’язок, за виконанням якого стежили, — за “туніядство” могли навіть посадити за ґрати. Можливо, тому зайнятість сприймалася як важкий обов’язок. Але пропагувалася утопічна думка, що невдовзі побудуємо комунізм і працюватимемо тільки за бажан! ням. Обов’язок працювати скасува! ли 1991 року — це одне з перших свідчень утвердження демократії в Україні. Водночас зменшилася суспільна цінність зайнятості: чи! мало людей вважає, що чесною працею нічого не заробиш, що всі багаті українці — це ті, що накрали, а порядні завжди бідні. Це неправильна позиція, і нам насамперед треба змінити став! лення людини до виконуваної ро! боти. Зайнятість — найважливіша форма участі людини в суспільно! му житті, найефективніший спосіб її самореалізації та розвитку, що забезпечує не лише матеріальні
Фото Олеся Дмитренка вигоди, а й залучення до соціаль! них зв’язків. Примушування до праці неприпустиме, але в сус! пільстві має бути сформоване не! гативне ставлення до неробства.
ПРОГРЕСУЄ СТАРІННЯ НАСЕЛЕННЯ Наша пенсійна система побу! дована за принципом солідарності поколінь — покоління працездат! них утримують пенсіонерів. Зараз ситуація критична, бо в Україні, як ів усьому світі, прогресує процес старіння населення, збільшується кількість людей літнього віку, пра! цездатного — скорочується, відпо! відно зростає навантаження на со! лідарну пенсійну систему. Уже зараз на одного платника пенсійних внесків припадає один пенсіонер. Пенсіонери — це майже третина населення України. Жінки повинні розуміти, що підвищення пенсійного віку необхідне, щоб прогодувати тих, хто вже на пенсії. Треба також усвідомлювати, що невдовзі виникне дефіцит ро! бочої сили, адже зараз у праце! здатний вік входить дуже нечи! сельне покоління народжених у кризові 90!і роки, коли швидко ско! ротилася народжуваність. “Бебі! буму”, попри державні заохочення, немає, та й сучасне покоління ма! терів малочисельне. Особисто я піду на пенсію уже в 60 років і згодна працювати на 5 років довше, бо усвідомлюю, що підвищення пенсійного віку — єди! ний реальний та ефективний захід, що надасть можливість підвищити пенсії нинішнім пенсіонерам.
ЖІНКИ — НЕ СЛАБКА СТАТЬ У багатьох країнах за винятком деяких мусульманських, де жінки позбавлені елементарних прав, аф! риканських, де люди вмирають зде! більшого від інфекційних хвороб, жінки живуть довше за чоловіків. Серед новонароджених завжди хлопчиків більше: 48 % — дівчатка, 52 % — хлопчики. Це пов’язано з тим, що природа дбає про гармо! нію, адже хлопчики вразливіші, ма! ють менший запас життєвих сил і слабше здоров’я, рівень смерт! ності чоловіків у всіх вікових групах вищий. За існуючого рівня смертності в Україні для народжених хлопчиків ймовірність дожити до 60 років становить приблизно 66 %, для дівчаток — 85 %; очікувана трива! лість життя жінок у середньому становить понад 75 років, чоловіків — 64 роки. Очікувана тривалість життя при досягненні 60 років для чоловіків 15 років, для жінок — по! над 20 років. Тобто, якщо орієнту! ватися на показники тривалості життя, то виходить, що жінки мали б виходити на пенсію пізніше за чо! ловіків. Та й говорити, що 55 років — це вже старість для жінки, просто нісе! нітниця, бо українки в 55 мають значно кращий вигляд ніж чоловіки. А якщо є проблеми зі здо! ров’ям у цьому віці — ніхто не ска! совував оформлення пенсії за інва! лідністю. Щодо чоловіків, то багато з них отримують дострокові пенсії на пільгових умовах, деякі йдуть на відпочинок і в 40 років (військові), або на 5–10 років раніше звичайно! го пенсійного віку (праця у шкідли! вих умовах).
П’ЯТИРІЧНА РІЗНИЦЯ У ПЕНСІЙНОМУ ВІЦІ — ІСТОРИЧНИЙ РУДИМЕНТ Різниця у пенсійному віці жінок і чоловіків походить від запроваджен! ня канцлером Бісмарком перших солідарних пенсійних систем у Ні! меччині. Коли її впроваджували, то виходили з міркувань збереження економічного лідерства чоловіка в сім’ї. Тобто чоловік у подружжі, як правило, на п’ять років старший за дружину, і якби тоді був встановле! ний однаковий пенсійний вік, то жін! ка продовжувала б працювати ще п’ять років, доки досягне того віку, що її чоловік. А він був би вже на пен! сії. В усіх країнах, хоч би що там го! ворили, пенсії нижчі ніж зарплатня. А хіба раніше могло бути так, що жін! ки отримуватимуть більше ніж чоло! віки? Тобто п’ятирічна різниця — ба! жання зберегти роль чоловіка!году! вальника, його авторитет. Тоді жінки мало працювали, во! ни були на утриманні чоловіків. За! раз ситуація інша: рівень зайнятос! ті жінок у нас досить високий. Не всі європейські країни можуть цим похвалитися. Змінилася також шлюбно!сі! мейна ситуація: багато розлучених і самотніх жінок. Тому абсолютно немає підстав зберігати нерівність у пенсійному віці з огляду на те, хто годувальник у родині.
У ЖІНОК БУДЕ БІЛЬШЕ МОЖЛИВОСТЕЙ ДОСЯГАТИ ВИСОКИХ ДЕРЖАВНИХ ПОСАД Коли говорять про прояви ґен! дерної нерівності в Україні, зазви! чай зазначають, що на вищих дер! жавних посадах обмаль жінок. Чо! му так? Це пов’язано з нижчим пенсійним віком, адже для того, щоб зробити кар’єру, обійняти ви!
соку посаду на державній службі, потрібен час. А жінки мають відво! лікатися від роботи на народження і виховання дітей, тому часто по! вільніше роблять кар’єру, а коли досягають високих посад, то це триває недовго — їх звільняють як тільки настає пенсійний вік. За за! коном, вони не мають права зали! шатися на державній службі. Перехід до однакового пенсій! ного віку для України абсолютно принципове питання: щоб жінка могла реалізувати себе на роботі, досягти професійного зростання, передати досвід молоді.
СУЧАСНА МОДЕЛЬ СІМ’Ї — ПАРТНЕРСЬКІ ВІДНОСИНИ Підвищення пенсійного віку — стимул до переоцінки суспільних ролей жінки і чоловіка. Маємо здо! лати ґендерні упередження щодо ролі жінок і чоловіків, бо інакше ні! коли не просунемося в жодних пи! таннях рівності в нашій країні. Бо, з одного боку, декларувати, що ми рівноправна країна, а з іншого — зовсім нічого не робити для подо! лання ґендерних стереотипів — не! логічно. Сучасна модель сім’ї передба! чає перехід до партнерських відно! син, де дружина і чоловік працю! ють, разом виконують домашню роботу, разом доглядають дітей. Це зовсім інша модель стосунків, і для зберігання різної межі пенсій! ного віку для чоловіків і жінок абсо! лютно немає жодних підстав. Насамперед це необхідно зро! зуміти жінкам. Зазвичай вважають, що дискримінацію ініціюють чолові! ки. Однак в Україні ситуація інша, — схоже, що багатьох жінок це влаш! товує. У родині вихованням дітей займаються переважно матері, у садочку — виховательки, у школах — вчительки, тобто діти зростають у жіночому царстві. Отже, ґендерні стереотипи та упередження насад! жують самі жінки. Чоловіків не вар! то звинувачувати в цьому.
ПІДВИЩИТИ ПЕНСІЙНИЙ ВІК ПРОСТІШЕ, НІЖ ДОБИТИСЯ ДЕТІНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ У нас такі мізерні пенсії ще й то! му, що в Україні поширена тіньова діяльність. За даними Пенсійного фонду, третина платників сплачу! ють мінімальний внесок, тобто ви! світлюють мінімальну зарплату. Ситуація з солідарністю в на! шому суспільстві критична, адже в тих, хто працює, немає розуміння, що вони відповідальні не лише за своїх дітей, а й за своїх батьків. Пенсійна система передбачає зо!
Уряд України має намір поступово підвищити вік виходу жінок на пенсію з 60 років. Таке рішення ухвалено в рамках зобов’язань, узятих Україною перед Міжнародним валютним фондом. Проведення пенсійної реформи було однією з ключових умов надання нашій державі 15-мільярдного кредиту. Тема підвищення пенсійного віку викликала в суспільстві активне обговорення і негативні емоції: кажуть, що це черговий обман влади, знущання над пенсіонерами, нелогічні й невчасні зміни. Деякі налаштовані скептичніше: вважають, що українка і до 55 років втомлюється, має погане здоров’я, у сучасних економічних та екологічних умовах не доживе до пенсії. Можливо, держава не зупиниться — спочатку підвищить пенсійний вік до 60 років, потім до 62, згодом — до 70… В Інституті демографії та соціальних досліджень НАН України імені М. В. Птухи вважають, що підвищення пенсійного віку — це нагальна вимога сьогодення. Про причини необхідності запровадження однакової пенсійної межі для чоловіків і жінок читачам “Слова Просвіти” розповідає провідний науковий співробітник, кандидат економічних наук Лідія ТКАЧЕНКО.
Культура · “Це перший і поки що єдиний за роки незалежності України музей у Чернівцях”. · S. 12Originalseite ↗ Мирослав ЛАЗАРУК, директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, заслужений діяч мистецтв України, письменник Офіційні документи свідчать, що Чер! нівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка був ство! рений розпорядженням тодішнього пред! ставника президента України у Чернівецькій області Івана Гнатишина, підписаним 26 лю! того 1993 року, за пропозицією діячів куль! тури і мистецтв Буковини. Щоправда, наказ про призначення його директора з’явився аж 13 вересня 1995 року. Саме ця дата і вва! жається днем народження музею. І вона не! випадкова. Адже саме цього дня 25 років то! му з Театральної площі Чернівців на всю Ук! раїну вперше у прямому ефірі Чернівецько! го телебачення у передачі “Камертон доб! рого настрою” прозвучали “Червона рута” і “Водограй” у виконанні автора Володимира Івасюка та Олени Кузнєцової. 4 березня 1999 року з нагоди відзначення 50!річчя від дня народження В. Івасюка відкрито постій! но діючу експозицію музею на вулиці В. Ма! яковського, 40, в тій самій чотирикімнатній квартирі, де мешкав композитор з 1971 до 1972 року, від дня отримання ордера на неї родиною Івасюків і до того часу, коли Воло! димир назавше перебрався до Львова, аби закінчити навчання у медичному інституті й розпочати студії в консерваторії. До слова, бував тут знаменитий композитор і поет ду! же часто і після переселення до Львова. Всі найважливіші події відзначав саме тут, у ро! динному колі і з найближчими друзями, зок! рема, і свій тридцятий, останній, день на! родження. Ще задовго до відкриття музею, а саме у часи боротьби за перший фестиваль “Чер! вона рута” у Чернівцях, мені довелося брати інтерв’ю у батька Володимира, відомого письменника, науковця і педагога Михайла Григоровича Івасюка. Тоді ж, коли його доку! ментальну повість “Монолог перед облич! чям сина” готував до друку в газеті “Моло! дий буковинець”, звернув ува! гу на величезну кількість мате! ріалів, документів, фотогра! фій, ретельно упорядкованих, і не стримав свого захоплення: “Та це ж готовий музей з упо! рядкованими фондами. Зали! шилося тільки приміщення під! шукати…”. Михайло Григоро! вич подивився на мене уваж! ним поглядом і промовив: “Ви-то добре зауважили… Та час для цього поки що не настав. Але обов’язково настане”. Проте роботи зі створення музею розпочалися, коли письменника вже не стало. Він помер 5 лютого 1995 року. Але применшувати його ролі в зас! нуванні культурного осередку не слід. У пострадянські часи, як відомо, багато що робилося з “ініціативи громади”, яка ні! коли не була байдужою до по! важних справ у краї та поза йо! го межами. Тому час віддати нині належне тим, хто найбіль! ше зробив для становлення першого і поки що єдиного за роки незалежності України му! зею в Чернівцях (Музей україн! ської діаспори, як відомо, кіль! ка років тому реорганізовано у відділ краєзнавчого). Родина Івасюків, віддавши під музей власне помешкання, майно, матеріали, документи, бере активну участь у діяльності закладу, підтримує матеріаль! но, залучає меценатів. Тому не згадати про це у ювілейному виданні і не висловити щирої вдячності не маю права. Як слів із пісні, так і фактів з історії вики! нути неможливо, бо то вже буде не історія, а фарс, скомпонований за власним сма! ком. Тому й постала ідея видання саме та! кої книги!альбому, в основу якої лягли події та особистості, звичайні відвідувачі, яких за 15 років налічується вже майже 50 тисяч. Як на те, діяльність музею починалася не з його відкриття, а ще задовго до тієї події. 15 липня 1998 року було презентовано ро! яль Володимира Івасюка, який згодом ста! не окрасою постійно діючої експозиції.
Реставрував його скрипковий майстер Во! лодимир Солоджук. Із перших самостійних кроків музейна ус! танова взяла курс на активну пропаганду життєвого і творчого шляху композитора та поета Володимира Івасюка і його батька Ми! хайла Григоровича. Адже їхні біографії виок! ремити неможливо. Їх не розділила навіть трагічна смерть Володимира, точну дату якої так і не встановлено. Відомо, що тіло його, після зникнення 24 квітня, було знайдено у Брюховецькому лісі 18 травня 1979 року. Відзначаючи сумну дату — тридцяти! річчя від дня похорону Володимира Івасю! ка — тематичною виставкою “Володимир Івасюк. Правда через тридцять років”, нау! ковці музею розшукали неспростовні доку! менти одного з очевидців, який зустрів композитора у Рівному на залізничному вокзалі 5 травня 1979 року. Але слідчі тоді цього свідка чомусь не допитали. Сестра композитора Галина Івасюк!Криса і відомі громадські та культурні діячі України поза! торік зверталися до Генеральної прокура! тури України повернутися до “справи Іва! сюка”, аби спростувати шитий білими нит! ками висновок про його самогубство. Ви! сокі чиновники обіцяли пролити світло ще торік. Але чогось їм забракло: чи то світла, чи то мужності… 4 березня і 22 травня, 25 листопада і 5 лютого — дні народження і смерті Володи! мира й Михайла Івасюків давно стали дата! ми, які спільно з родиною і працівниками му! зею відзначає буковинська громада. До цих днів відкриваємо тематичні виставки, готує! мо публікації і передачі на радіо та телеба!
Таким був кабінет талановитого творця “Червоної рути”
ченні. Так само було відзначено 85!річчя від дня народження матері Володимира Софії Іванівни, педагога за фахом, ювілеї пись! менників Сидора Воробкевича, Ірини Віль! де, Сильвестра Яричевського, імена яких тісно пов’язані з Івасюками. Сучасний музей, щоб не випадати з кон! тексту духовного і мистецького життя краю й України, постійно привертати увагу грома! ди, повинен мати в арсеналі найрізноманіт! ніші засоби впливу на формування націо! нальної свідомості. Перші кроки у цьому напрямі: обласний конкурс юних компози! торів “Мандрівний музика” імені Володими!
ра Івасюка, експедиція “Шляхами буковин! ської трійці” — Івана Миколайчука, Володи! мира Івасюка та Назарія Яремчука за участю Марії Миколайчук; конкурс юних читців на краще виконання віршів Михайла Івасюка, робота у літніх таборах з обдарованою мо! лоддю. Ці заходи допомагають відкривати юні таланти серед композиторів, поетів, ви! конавців. Літературно!мистецька вітальня “У ро! динному колі”, “Знайомство зблизька”, вручення літературної премії “Князь роси” ім. Тараса Мельничука, різноманітні пре! зентації книжок, виданих музеєм, — під та! кими рубриками відбуваються зустрічі з ви! датними митцями сучасності, друзями Во! лодимира і Михайла Івасюків. Лауреатами літературної премії стали Шевченківський лауреат Василь Герасим’юк, Василь Шкур! ган, Микола Рачук, Тарас Григорчук, Воло! димир Вознюк. Вітальню відвідували лау! реати Національної премії імені Тараса Шевченка Степан Пушик, письменники Со! фія Майданська, Роман Кудлик, отець Ва! лерій Сиротюк, Василь Портяк, Павло Вольвач. Тепло зустріли буковинці грузин! ського дисидента, поета, казкаря, режисе! ра і актора Гурама Петріашвілі, який був знайомий з Володимиром Івасюком ще то! ді, коли працював оператором Чернівець! кого телебачення і підготував зйомки пісні “Водограй”. Відвідують музей також пись! менники, друзі, побратими й учні Михайла Григоровича — Богдан Мельничук, Віктор Косяченко, Василь Селезінка, Віталій Коло! дій, Мірча Лютик, Катерина Міщенко, Борис Бунчук, Віра Китайгородська, Тамара Се! вернюк, Микола Бучко, Галина Тарасюк, народні артисти Ук! раїни Левко Дутковський, Павло Дворський, Тарас Пет! риненко, Федір Стригун, Та! рас Чубай і гурт “Плач Єремії”, Святослав Вакарчук, заслу! жені артисти України Іван Ка! вацюк, Оксана Савчук дуети “Писанка” і сестри Тельнюк, Юрій Рибчинський, Йосип Со! занський, Василь Пиндик, Ос! тап Савчук, Валерій Громцев та багато інших. Не оминають музей і відомі політичні та громадські діячі, представники влади. Так Вік! тор Ющенко після відвідин Іва! сюкової світлиці у Києві пода! рував музеєві старовинні ікону Богоматері!троєручиці та рушник, вручив сестрам Гали! ні та Оксані Золоту Зірку Героя України, присуджену Володи! мирові Івасюку посмертно, під час широкого відзначення в Києві 60!річчя від дня його на! родження. Відвідала меморі! альний музей і дружина Кате! рина Ющенко. До 15!річчя заснування закладу вона по! дарувала таріль “Червона ру! та”, виготовлену майстринею петриківського розпису Світ! ланою Біленко. Серед найпо! чесніших гостей також наші земляки — Арсеній Яценюк, Юрій Костенко, Василь Вов! кун, Володимир Куліш, Михай! ло Папієв. Із реставрацією виставко! вої зали музею значно пожвавішали взаєми! ни з художниками. На жаль, лише по смерті було організовано виставку живописця, зас! луженого діяча мистецтв України Петра Яко! венка, у відкритті якої взяли участь донька і внучка маляра. Виставку відвідав і син Ро! ман, теж художник, який мешкає у Латвії. Під час урочистого відкриття нової виставкової зали експонували прекрасні різьблені твори народного художника України Ярослава Па! січанського. Окрасою будь!якої експозиції могли б стати графічні твори заслужених ху! дожників України Ярослава Зайця, Василя Шевчука, майстра народної творчості Украї!
Музей Володимира Івасюка ни Манолія Руснака, графіка і скульптора Івана Салевича. Багата і різноманітна видавничо!книж! кова діяльність музею за 15 років. Так, двічі виходили документальна повість “Монолог перед обличчям сина”, історичний роман “Турнір королівських блазнів”. Особливо пи! шається установа виданням роману в нове! лах “У царстві вертухаїв” Михайла Івасюка, в якому письменник розповідає про своє дра! матичне перебування у Печорлагі. За неле! гальний перехід радянсько!румунського кордону після виключення з університету в Чернівцях майбутній літератор отримав три роки заслання. Однак після “відсидки” друзі допомогли йому повернутися, щоб не пот! рапити в “Могільовскую губєрнію”. Володимир Івасюк залишив по собі по! над 90 пісень, 50 інструментальних творів. Багатий епістолярій мистця. Зрозуміло, на такі видання потрібні чималі кошти, яких постійно бракує в держави. Та до однієї з пропозицій музею — видати повне зібрання творів композитора і поета — прислухався видавничий дім “Букрек”, очолюваний ви! давцем і журналістом Дариною Туз, тож до 60!річчя від дня народження Володимира Івасюка побачили світ “Музичні твори”, куди увійшло 80 пісень — від найвідоміших: “Чер! вона рута”, “Водограй”, “Мила моя”, “Два перстені” тощо аж до майже нікому не відо! мих — “Знамено полку”, “Ласкаво проси! мо”, “Ватра”… Завдяки фінансовій підтрим! ці Віктора Павлюка й Оксани Івасюк побачив світ компакт!диск камерно!інструменталь! ної музики композитора у виконанні музич! них колективів Чернівецької філармонії. Му! зей широко презентував диск, як і ще одне унікальне видання — альбом “Володимир Івасюк. Вернись із спогадів…” львівського фотомайстра Любомира Криси. А “Буковин! ський журнал” у кількох числах за 2009— 2010 роки опублікував усі листи автора “Червоної рути” до батьків, сестер, друзів і колег. Незабаром ці листи також вийдуть ок! ремою книжкою. Великої вдячності й подяки заслугову! ють ті, хто жертвує на вівтар музею власні мистецькі твори. Це народний художник України Ярослав Пасічанський, який пода! рував музеєві декоративний пласт “Квітка надії”, заслужений художник Василь Шев! чук — “Ангел з пораненим крилом” і таріль до 600!річчя Чернівців, Іван Салевич — композицію “Пам’яті Володимира Івасю! ка”, Майя Омельченко — вишиваний пор! трет “Пам’ятаємо”, Віктор Павлюк — пор! трет “Зірваний лист” художника Івана Онуфреїва. Особливий подарунок зробили учасники та організатори першого фести! валю “Червона рута!89” у Чернівцях на чолі з київським науковцем Луцією Забавою — фотовиставку “20+20”, присвячену “Черво! ній руті!89”. Доречно нагадати, що саме з ініціативи музейних співробітників фести! валь знову повернувся у Чернівці, сподіва! ємося, уже назавше!
Культура · “Показати панівні стилі, тенденції, школи, навіть угруповання, які були в мистецтві книжкогого оформлення”. · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ця колотнеча закінчиться, ми поки що не знаємо. Ті особи, які зазіхають на культурний спадок, не розуміють, що кожне їхнє ім’я зрештою стане відомим. Зараз виходить серія “Реабілітовані історією”, а їхні імена належатимуть до серії “Засуджені історією”. Леонід ФІНБЕРГ, керівник Центру досліджень історії та куль2 тури східноєвропейського єврейс2 тва при НаУКМА: Виставка “Українська книжкова графіка. 1900—2000 рр.” — певний етап у закріпленні пам’яті про історію національної культури. Це знання про культуру української нації у Києві та Львові, в діаспорі. Вона містить не тільки український етнічний компонент, а й єврейський, польський, кримськотатарський та інші. Раніше таку виставку не можна було влаштувати не тільки тому, що це заборонялося, а й через те, що ця пам’ять не була зібрана. Наприклад, наш Центр крок за кроком збирає пам’ять про єврейську історію та культуру вже впродовж 20 років. Одним із найбільших наших відкриттів був феномен “Культур- Ліґи” — об’єднання, що виникло за часів УНР у Києві, проіснувало до 1924 року, доки радянська влада його не знищила. Вони займалися просвітою, шкільництвом тощо. Найцікавішим, що лишилося, це діяльність художньої секції, до якої належали всесвітньо відомі художники Марк Шагал, Тайль Лисицький, Натан Рибак, Соломон Нікітін, Сара Шорр, Абрам Маневіч та багато інших. Учасники “Культур-Ліги” займалися не лише книжковою графікою, зразки якої перебувають в експозиції виставки, а й живописом, скульптурою, від якої нині майже нічого не лишилося. На щастя, кілька примірників книжок із геніальними ілюстраціями культурліґівців збереглося.
Лариса ГУСАК, співробітник Музею книги та друкарства Украї2 ни, головний координатор вистав2 ки “Українська книжкова графіка. 1900—2000 рр.”: Наш музей надав для виставки книжки, книжкову графіку сучасних художників. Концепція була така: показати панівні стилі, тенденції, школи, навіть угруповання, які були в мистецтві книжкового оформлення в Україні протягом останніх 100 років. На жаль, не вдалося показати книжкову графіку кінця ХХ — початку XXI ст. Нині здебільшого знаємо про дитячу книжкову ілюстрацію, серед якої є дуже гарна, проте подекуди — на грані кічу. Але тієї, якою вона була ще 20 років тому, ми сьогодні не бачимо.
Культура · “Показати панівні стилі, тенденції, школи, навіть угруповання, які були в мистецтві книжкогого оформлення”. · S. 13Originalseite ↗ Жовтень в Україні розпочався не лише низкою соціополітичних перепитій, забарвлених неодно" значністю і болючістю для українського суспільс" тва, а й приємною подією. У приміщенні Музею кни" ги та друкарства України за сприяння та активної підтримки Головного управління культури КМДА, Національного художнього музею України, Націо" нального музею ім. А. Шептицього у Львові та Цен" тру дослідження історії та культури східноєвропей" ського єврейства Національного університету “Киє" во"Могилянська академія” відкрилася унікальна виставка “Українська книжкова графіка. 1900— 2000 рр.”, що вперше у вітчизняній історії зібрала докупи та експонує унікальні зразки, шедеври книжкової графіки українських авторів, а також де" монструє весь спектр панівних стилів і тенденцій у книжковій графіці впродовж останнього століття: від модерну до сучасних течій.
Ганна ТРЕГУБ, Національний університет “Києво- Могилянська академія”
Перед глядачем — широке полотно історії української культури, схоплене та розказане книжковою ілюстрацією. На стінах трьох виставкових залів розміщено чималу колекцію графічних творів художників, яких єднає доля України протягом ХХ століття. Радянська влада у гонитві за світовим пануванням не обминула “увагою” й образотворче мистецтво, оформлення книжок. Багато з тих, чиї твори експонують на цій виставці, трагічно закінчили життя по ГУЛАГах та Сибірах, виїхали за кордон або були позбавлені засобів до існування. Лише в останні десятиліття наполегливими стараннями багатьох науковців, музейних працівників, усіх небайдужих до українського образотворчого мистецтва вдалося віднайти втрачену, часто замовчувану правду про унікальність українського малярства, графіки 20—30 років минулого століття. Сучасне уявлення про мистецтво разюче відрізняється від того, яке було напередодні постання незалежної України. Виставка “Українська книжкова графіка. 1900— 2000 рр.” — це не початок, а радше результат на шляху незворотного відродження пам’яті українців про свою культуру та історію, вершини автентичного мистецтва. Ще років 20 тому проведення такої виставки було неможливе. В курсі “Українського радянського мистецтва”, який читали в Академії мистецтв наприкінці 80-х років ХХ століття, такого поняття, як “українська книжкова графіка”, не було. Охочі могли дізнатися здебільшого про монументальну графіку Г. Нарбута, В. Касіяна, репрезентованого роботами на шевченківські теми, а також тих, хто створював роботи на революційну тематику. Нині, коли йдеться про архітектуру та малярство, початок ХХ століття асоціюється зі стилем модерн, відродженням книжкової графіки на наших теренах, іменами Седляра, Кричевських, Пляхи, Моздалевського тощо. Модерн і радянський лад — це дві несумісні речі. Останній вимагав конструктивізму, утилітаризму, колективності, а не “буржуазного” індивідуалізму та художнього смаку окремої людини. Модерн у книжковому оформленні чітко асоціюється з роботами Г. Нарбута. В його рослинних мотивах і візерунках, які передані в абстрактних декоративних формах, глибоко символічний гармонійний зміст. Поєднання білого тла, лінії та чорного кольору — це те, що стало близьким його послідовникам та учням, зокрема І. Моздалевському, віньєти до “Українських вістей” якого слугують окрасою експозиції. 20-і роки ХХ століття — час розквіту книжково-журнальної обкладинки, яка унаочнює вплив модерного досвіду Європи на українську художню культуру. Зокрема на виставці експоновано зразки оформлення “Українського малярства”, виконаного В. Г. Кричевським, “Українських вістей” та інших тогочасних періодичних видань. Серед художників, які творили в цей період, було багато різних за творчим стилем майстрів. Конструктивістський напрям у мистецтві книжкового оформлення, що відображав експерименти з тогочасною типографікою, створювала плеяда художників. Приємно, що до української спільноти повертаються роботи В. Єрмолова, В. Меллера, Г. Фішера, А. Петрицького тощо. Кілька слів треба сказати про твори галицьких та єврейських митців, чиї роботи чи не вперше презентуються широкому загалові в Києві. Йдеться про роботи С. Городянського, П. Ковжуна, Р. Лісовського, Ф. Пляхи, значення творчості яких було визначальним для встановлення стандартів західноукраїнської книжкової графіки. Окрему частину експозиції складають роботи художників “Культур-Ліги” — потужного єврейського культурного об’єднання, що діяло в Києві на початку ХХ століття Ісахар-Бер Рибак, Марк Епштейн, Марк Шагал, Тайль Лисицький, Натан Рибак, Соломон Нікітін, Сара Шорр, Абрам Маневіч — ці імена сьогодні всесвітньо відомі. Проте й досі не кожний українець знає, що ці метри образотворчого мистецтва творили на території України. У 30—50-і роки книжкове оформлення проходить під знаком двох художників — І. Їжакевича та В. Касіяна, чиї твори також репрезентовано в експозиції виставки. Прискіпливу увагу звернено на літературно-оповідальне ілюстрування. Будь-який літературний твір того часу трактується з погляду ідеології. Взірцевими були ретельно промальовані ілюстрації, які мали сприяти прямолінійному тлумаченню літературного твору. Одним із новаторів української книжкової графіки другої половини ХХ століття справедливо визнано Г. Якутовича. Саме з нього можна починати “відлигу” у сфері книжкової графіки. Роботи С. Адамовича та А. Базидевича, О. Петрової та В. Чебанника, О. Данченка та М. Деригуса, В. Лопати та багатьох інших асоціюються з творами світової та української літературної класики. Ймовірно, що найтепліші наші спогади стосуються саме ілюстрованих видань. Згадати про тепло дитинства, і разом з тим зануритися до царини високого мистецтва можливо. Варто лише не полінуватися сходити до виставкової зали!
Сергій БІЛОКІНЬ, доктор істо2 ричних наук, лауреат Національної премії Т. Шевченка: Сьогодні в Музеї книги і друкарства України відкрилася надзвичайно цікава виставка, де вперше експонують українську книжкову графіку ХХ століття. Національний художній музей України дав на цю виставку 16 оригінальних робіт Георгія Нарбута. Вони — на стрижневому, центральному місці експозиції. Також представлено твори Василя Григоровича та Василя Васильовича Кричевських, Михайла Івановича Жука, Василя Ілліча Касіяна. Це та експозиція, ті речі, які в такій сукупності ніколи не експонували. Цікаво, що в сховищах Музею книги та друкарства України поза експозицією лишилося багато цікавих експонатів, які просто фізично не можна було представити. Очевидно, це справа наступної експозиції. Зараз багато хто зазіхає на музейні приміщення, хочуть викинути, як відомо, кілька музеїв із території колишнього Всеукраїнського музейного містечка (нині це Києво- Печерський заповідник). Чим вся
Культура · “Показати панівні стилі, тенденції, школи, навіть угруповання, які були в мистецтві книжкогого оформлення”. · S. 13Originalseite ↗ Микола ГЛАМАЗДА
Дев’ятнадцятирічним юнаком Іван Франко захопився славнозвісним твором Й.-В. Ґете “Фауст” і почав його перекладати. Частину перекладу він опублікував у львівських часописах “Друг” і “Правда” 1880 року. Готуючи до видання переклад окремою книжкою, Іван Франко ще раз ретельно опрацював його, написав “Переднє слово” і коментарі. Книжка вийшла у Львові 1882 року у видавництві “Світ”. У “Передньому слові” перекладач зазначав, що “Фауст” Ґете вперше опублікував у Лейпцигу на початку 1790 року, тобто через кілька місяців після вибуху французької революції, яка відкрила історичну епоху руйнування похмурих бастилій феодальної Європи. Закладався фундамент нових суспільно-економічних відносин, безроздільної влади капіталу. Змінювалося життя. За влучним висловом Івана Франка, драматична поема великого німця стала “символічним об’явом революції” саме в літературно-мистецькій, духовній сфері. В ній проголошувались ті ж принципи свободи, людської гідності, що несла на своїх прапорах французька революція. Характеризуючи головного героя твору, Іван Франко зазначав, що Ґете яскраво показав сильну, волелюбну особистість, яка не тільки спрагла знань, пошуку сенсу буття, а й усвідомлювала потребу боротьби з тиранією. Бо лише той зможе мати гідне “життя і волю, хто кожен день за них стає до бою”. Перекладач цілком був згоден з домінантою змісту поеми — палким закликом до утвердження щастя на землі. Та це вже тоді звучало дещо абстрактно. І чи не тому Ґете працював над “Фаустом” впродовж майже шести десятиліть, щоб провідні ідеї були художньо переконливими. Це був твір всього його життя. Останню крапку в поемі він поставив за півтора року до смерті (1830 р.). Іван Франко, роздумуючи над історичними подіями, що відбулися після Ґете, застерігав від надмірного захоплення типом сильної особи і безмежної свободи лише для себе. Така людина здатна зловживати владою. Вона власним інтересам — жадобі слави — підпорядковує все. Може накоїти багато лиха, пролити море крові. Це було мудре прозріння майбутнього. Вихід на політичну арену Гітлера, Леніна, Сталіна — підтвердження того передбачення. Під брехливими гаслами волі і щастя народам, праці кожного на благо всіх у ХХ ст. творилась найжахливіша трагедія мільйонів людей. Відомо, що Іван Франко написав і другу передмову до перекладу “Фауста”. На жаль, вона була опублікована тільки 1941 року. У цьому тексті більше сказано про суто художні, поетичні якості твору. Вважаємо за потрібне додати, що перше видання перекладу Іваном Франком “Фауста” нині зберігається у Музеї книги і друкарства України. Примірник має пам’ятний напис “Дар Павла Павловича Бобровського”. Виявляється, його власник 1907 року передав рідкісне видання Полтавському земському музею. Звідти книжка потрапила до Центральної міської бібліотеки, а з 1983 року зберігається в Києві, в Музеї. Вона — яскраве свідчення безсмертя творчого духу геніїв німецького й українського народів.
Театр · “Жінка ніколи не зруйнує муру, який із протилежного боку в ту саму мить будують чоловіки”. · S. 14Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ватний ключ для прочитання провісника абсурдизму в польській та європейській літературі Віткаци, який прекрасно знався на античній філософії, зокрема на філософії Геракліта. В Ружевича психологічний світ людини не піддається визначенню з позиції класичної раціональності. Проте висновки людської діяльності занадто однозначні. Коли стара кобіта хоче вирватися з цього смітникового пекла й побачити модрини, то вона вдаряється об стіну. Мур (як і клітка з мертвим птахом) — центральна метафора в Ружевича. Мур як непробивна зона людської психіки, людської свідомості. Проте саме жінка прагне зламати цю стіну. Але вона не може. Світ утратив рівновагу, втратив гармонію. Жінка ніколи не зруйнує муру, який із протилежного боку в ту саму мить будують чоловіки. Стара жінка висиджує новий світ — жінка в постановці З. Хшановського у виконанні Л. Кадирової — це мати-земля, мати-планета. Архетип Великої Матерії — центральний у виставі. Жінка божеволіє від того, що вона не може виконати свою жіночу (у п’єсі, по суті, онтологічну) функцію — залишити нащадків. Колись не було часу, та й вона не була голова. А ось тепер, за кілька хвилин до свого сімдесятиріччя, ця стара жінка відчуває, що має народити. І вона вірить, що це їй вдасться. Здатність народжувати — себто залишати родову пам’ять — у виставі не обмежується біологічними рамцями. Вона зможе народити тоді, коли відчує рівновагу. Вона — це сама Мати- Земля, яка існує в космічній порожнечі. А навколо неї — тільки космічне сміття, яке позалишала по собі людина. Стара жінка в Ружевича страждає саме від того, що вона не виконала своєї найважливішої функції. Але оскільки жінка у виставі — це вся планета, то це не-народження означає смерть людської цивілізації. Жодна людина більше не прийде в цей світ. Прагнення народити лейтмотив вистави: коли жінка робить каву, перемішуючи пальцем у склянці воду, каву і цукор; коли вона, зрештою замішує тісто. Цей символічний процес, безперечно, має дуже давню, архаїчну природу. Тісто — це хліб, а хліб — це жива матерія, народжена землею й сонцем, водою й повітрям. Але більше немає гармонійного поєднання цих енергій. Коли на сцені з’являється флейтист, то він одягнений у військову камуфляжну форму. Чоловік, який грає, став частиною глобальної війни всіх проти всіх. Ця музика зачаровує стару жінку, вона потрапляє під магічний вплив цього потоку енергій, але флейтист також став заручником кривавого людського чоловічого світу. Чоловіки в цій виставі асоціюються з раціональним гіпертрофованим “Еґо”, яке не знає природних обмежень, а тому прагне, утверджуючи себе, знищити все на своєму шляху. Жінка асоціюється з іншою раціональністю, з іронічністю, з гротесковою непередбачуваністю. А головне, Ружевичу майстерно вдалося розкрити центральний мотив для європейської літератури від часів середньовіччя — мотив переродження, палінгенесії. І це переродження обов’язково притаманне жінці. Навіть у час найбільших катастроф саме на жінку покладено місію врятувати світ. Жінка готова розпочати антиробінзонаду. Натомість усе чоловіче втілює мотив “екпіросису” — себто спалення світу у вогні, але цей вогонь більше не може воскресити в ХХ (й ХХІ!) сторіччі. Наприкінці вистави маємо знаменне і вирішальне переродження — планета ніби скидає з себе весь бруд, усе сміття. Вона знову стає матір’ю, в білій сукенці, стара жінка, яка висиджує, нарешті здобуває омріяну свободу. Свободу народжувати. І хоча поки що її дитина — лише виплід уяви, фантазії, проте вона, скинувши з себе лахміття антиприродної цивілізації, припадає до витоків життя, вона годує грудьми немовля, яке має прийти у цей світ. Падіння жінки, яка висиджує, додолу, зміна вбрання — ознаки повернення до джерел, світ іще можна врятувати. Самотність, відчуженість, полишеність Планети-Жінки-Матері дала змогу зібратися з силами, щоб знову воскреснути, щоб знову за вікном квітнули модрини. Людська цивілізація, як було відчутно з газетних фраз, готова радше клонувати себе, створити штучний плід, ніж повернутися до “природного життя” і “природного народження”. У нашому часі, як показує Ружевич, світ інформації — світ газет, медіа — це простір викривленої брехні. Здається, що журналістів, які стали філософами нової ери, цікавить лише “копросвіт” — брутальна агресія, вбивства, статистка смертей протягом години. Але людське є зайвим. Але саме це людське, занадто людське може врятувати світ. Попри всі вибрики розуму, він ніколи не зможе зрівнятися з космічним розумом універсальної Великої Природи. Він ніколи не зможе повторити того, що зробила Природа, розірвавши з нею пуповину. Бо в такий спосіб людина перерізає собі горлянку. А жінка, самотня, дивакувата, холодна (тема холоду весь час актуалізована у творі від початку й до кінця), здатна сама зігріти себе, бо в ній закладено потенційну здатність до переродження. Роздягання наприкінці заперечує холод навколишньої порожнечі — старій жінці стає тепло від того, коли вона повертається до своєї онтологічної функції материнства. Вона нарешті висиділа… І в цьому — її призначення. Вона знову рятує світ… ціною власного життя. Та чи вічно вона зможе перероджуватися?
Театр · “Жінка ніколи не зруйнує муру, який із протилежного боку в ту саму мить будують чоловіки”. · S. 14Originalseite ↗ Я знав, що має відбу2 тися big bang, великий вибух. Я знав, що в ре2 зультаті нічого не зроб2 лю, поки не порозкидаю вусебіч усі ці старі іг2 рашки, кубики, не вики2 ну їх і не намагатимуся скласти з них щось аб2 солютно нове ціле. Тадеуш Ружевич
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, “Всесвіт”
Польський письменник Тадеуш Ружевич народився 9 жовтня 1921 року в місті Радомсько. Тадеуш був другим сином у сім’ї. Старшим братом був Януш, що згодом став поетом, молодшим — Станіслав, згодом кінорежисер і сценарист. Старший брат був першим наставником Тадеуша. Він публікував свої перші вірші в газетах, листувався з Юзефом Чеховичем та Казимиром Вежинським. До часу дебюту як драматурга 1960 року Ружевич вже був визнаним поетом, автором дванадцяти віршованих збірок. З того часу письменник створив понад півтора десятка п’єс, що стало успішним продовженням його поетичної та прозової творчості. У драматургії Ружевич створює п’єси без дії, його герой — звичайна людина. Як зауважують польські літературознавці й театральні критики, Ружевич як драматург створює новий, відмінний від попередників “драматургічний алфавіт”. П’єсу
“Стара жінка висиджує” Т. Ружевич включив до своєї збірки “Непослідовний театр” 1970 року. “Стара жінка висиджує”… Навіть у самій назві цього твору закладено особливий алогічно-асоціативний ряд. З одного боку, в реченні “жінка висиджує” наявне щось несумісне. Курка може висиджувати яйця, але ж не жінка? З іншого боку, чому жінка “стара”? Старим може бути цей світ, який існує мільярди років і який за своє дивовижно довге життя бачив і часи найвищого піднесення людського духу, і колосального занепаду, коли людина опускалася до рівня жорстокої тварини, яка, вийшовши з природи, прагне знищити свою природу. А отже, і знищити себе. Людина ніколи не може існувати лише в соціальному просторі, бо соціальне без природного підґрунтя приречено на фіаско. Стара жінка Ружевича спочатку справляє викличне й авангардне враження, вона епатує, дивує, лякає. Вона з’являється на сцені посеред купи сміття, паперів і бляшанок. Десь там, за її спиною, прив’язана до стелі птаха догори головою. Посеред цього смітника є риби, яких викинуло на берег, де вони і знайдуть місце для останнього спочинку. Та чи знайдуть? Сценографія вистави від початку підказувала, що одна з центральних тем цього твору — смертельна, фатальна розірваність між Людиною і Природою. Можна було згадати про ті жахливі катаклізми і катастрофи, коли в океанах-морях розливається нафта, від якої гинуть риби і птахи. Можна було згадати і нещодавню катастрофу в Мексиканській затоці. Можна було, зрештою, згадати і український Чорнобиль — місце смерті посеред історичної Атлантиди. Людина, винищуючи природу, створює навколо себе не просто пустелю, а чорну діру, яка з часом засмоктує й саму людину. “Стара жінка висиджує” Ружевича — твір-попередження, твірпарабола, твір антимілітаристський, який оголює нерв сучасних глобалістських проблем. Людина, прагнучи глобалізації, забуває про ту етичну відповідальність, яку вона мала б узяти на себе за природу. Ще Шеллінг писав про те, що природа, виокремивши з себе людину, поклала на неї обов’язок бути взірцем природного творіння й реалізувати інтенцію природи на якісно іншому рівні. Але людина має не лише це поривання до високого, а й величезне відчуття агресії, жорстокості, прагнення знищити те джерело, з якого вона вийшла. Людина — це жалюгідний вірус, який пожирає себе. Не випадково в тексті вистави пролунало слово “копролюди”. “Копро” — словесна частинка грецького походження, яка етимологічно пов’язана з чимось брудним, жалюгідним. Копролінгвістика — некласичний розділ мовознавства про нецензурщину, брутальну лексику. Так-от, людина сьогодні стала копролюдиною, яка залишає по собі лише тонни сміття, бруду — словесного і матеріального, зрештою, енергетичного… Цивілізація майбутнього змушена існувати у просторі нечистот, на смітнику історії. Ружевич майстерно сконструював світ людської регресії. А Лариса Кадирова додала від себе також дуже багато до розкішного літературного матеріалу, щоб створити ще сильніше враження від тексту. Вистава починається зі звертання старої жінки до кельнера — чи то офіціанта, чи то комірника. Але ніхто не відгукується. Жінка стара, вульгарнувато-божевільна, забута і брудна, гукає в порожнечу. На цьому світі вже не залишилося жодної людини, жодного комірника, який міг би навести лад у цьому кімнатному мікросвіті. Абсурд існує навколо, і всередині людини. У якусь мить стара кобіта поривається до вікна, вона здирає фіранки, за якими — знову лише сміття: тюбики, бляшанки, папіряччя. Людина не може існувати в гармонії зі світом, негативні залишки її діяльності перевищують здатність планети витримати таку наругу. Можна пригадати середньовічні міста, які потопали у смітті, в яких вінці творіння гинули від чуми. Сартр майстерно розставив акценти… Все існування цивілізації — це спроба знайти гармонію у світі. Але ця гармонія неможлива. Чому? Бо світом керують амбіції, гормони агресії й жадоби. Світ — це чоловічі конструкти, як ракети і танки. Чоловіки знищили цей світ. Із куртуазних лицарів вони перетворилися на жорстоких роботів, здатних продукувати лише холодний метал. Чоловіки втратили здатність розуміти жінку. “Чи є ще у світі справжній чоловік?” — це риторичне запитання героїні так і залишається двозначним… Хтось із чоловіків подається в капуцини, а хтось — іде на війну, щоб загинути посеред бою. Чоловікові почесніше загинути, ніж залишити по собі рід, нащадків, пам’ять і культуру. Настає час атомних війн. Стара жінка читає уривки зі старих газет, що фактично є інформаційним і енергетичним сміттям, й розуміє, що незабаром почнеться вже Третя світова війна. Аж раптом вона схаменулася, зробила паузу і сказала: “Ах, Третя світова вже почалася…” — звертаючи цю репліку до зали. У світі не залишилося жодного справжнього чоловіка, лише генерали й капуцини… Творчість Ружевича традиційно зараховують до течії абсурдизму в польській літературі поряд зі Станіславом Ігнаци Віткевичем, Славомиром Мрожеком і Тадеушем Кантором. Проте мені здається, що Ружевич не вичерпується цим визначенням. Узагалі важко говорити про дефінітивне окреслення абсурдизму, коли його природа сама по собі й досі не прояснена. Й досі літературознавці не змогли знайти адек-
“Стара жінка висиджує”… Цю п’єсу видатного польського письменника, поета, драматурга й прозаїка Тадеуша Ружеви" ча народна артистка України Лариса Кадирова подарувала 23 вересня українському глядачеві на самому початку VII Міжна" родного фестивалю жіночих моновистав “Марія” (на честь Ма" рії Заньковецької) на сцені Національного драматичного теат" ру ім. І. Франка (режисер"постановник — заслужений діяч культури Польщі Збігнєв Хшановський, художник"постановник — народний художник України Євген Лисик). Забігаючи напе" ред, скажу, що черговий VIIІ Фестиваль буде присвячено сто" рінкам польської культури й, безперечно, дев’яностоліттю Т. Ружевича в 2011"му. А поки що, анонсуючи майбутній за" дум, живучи часом майбутніх звершень, народна артистка Ук" раїни, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Лариса Ка" дирова розпочала діалоги з Чеховим (цьогорічний фестиваль присвячено 150"річчю з дня народження Антона Павловича) з цієї непростої вистави. Непростої, бо Тадеуш Ружевич працює у просторі складної символічної метафоричності й абсурдних історичних ситуацій. Але, як і Чехов, він у центр своєї уваги ставить питання людської самотності. Ця самотність виникає з розірваного зв’язку між людиною і природою.
Арт!калейдоскоп · “Музика — це не заслін від світу. Це коштовність. Вона відкриває вуха, а не закриває їх”. · S. 15Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
що слухач починає реагувати на додаткові звуки в залі або за вік! ном, як на музику, що вплітається в контекст твору, а не заважає йому. Валентин Сильвестров згадує, що колись у 70!х, після виконання “Драми”, його просили зіграти її на біс, до нього підійшов Параджанов і, з властивою йому імпульсивніс! тю, пообіцяв: “Якщо ти будеш гра! ти на біс такі речі, я тебе прокля! ну!”. Він вважав, що не можна цьо! го робити, інакше загубиться ча! рівне. Цей твір, “річ”, як каже сам Сильвестров, діє настільки, що, здається, починаєш відчувати най! менші душевні вібрації людей, що перебувають поруч. Розчиняєшся на частинки, а потім знов стаєш са! мим собою, але вже іншим. Ніби тебе охоплює якесь просвітління, ніби встигаєш упіймати за хвіст ро! зуміння сенсу життя, відчути гар! монію всесвіту. “Музика — це не заслін від сві! ту. Це коштовність. Вона відкриває вуха, а не закриває їх”, — згаду! ються прості, але водночас складні слова композитора. Другою частиною концертної програми було обрано романтичні твори, які своєю елегійністю зовсім не вступали у конфлікт із “Дра! мою”. Вони швидше доповнювали, продовжували її, нагадуючи про давно відому істину, що кожен ми! тець усе життя створює одне по! лотно. Не просто так нарік Сильвес! тров свої лекції “месами”! Після концерту було враження ніби на! пився живої води, тієї самої казко! вої, що всіх повертає до життя. І всі почуття, які трішечки принишкли й заховалися під павутинкою життє! вого досвіду, знову відродились і засяяли для того, щоб ти міг знову сприймати всі події не в контексті вічності, а дивуватися їм кожного разу, як дитина.
Матеріали підготувала Леся КОВЕРЗНЄВА
Арт!калейдоскоп · “Музика — це не заслін від світу. Це коштовність. Вона відкриває вуха, а не закриває їх”. · S. 15Originalseite ↗ “Дочекатися музики” — назва книги лекцій композитора Вален! тина Сильвестрова, що побачила світ у видавництві “Дух і літера” і була презентована у рамках “Ки! їв Мюзік Фесту” у Спілці ком! позиторів. Валентин Сильвестров — лауреат Міжнародної премії ім. С. Кусевицького (США, 1967), Міжнародного конкурсу компо! зиторів “Gaudeamus” (Нідер! ланди, 1970), Національної премії України ім. Шевченка (1995). Автор семи симфоній, багатьох фортепіанних творів, численних творів для солістів з оркестром, музики до кінострі! чок, зокрема до фільмів Кіри Муратової та Франсуа Озона. А крім цього, один із найвідомі! ших сучасних українських ком! позиторів у світі. Попри всі ці відзнаки, за цілком звичним у нас абсурдним сценарієм, му! зику живого класика в крамни! цях знайти неможливо. Три роки тому один з укла! дачів книги, композитор Сергій Пілютиков виступив ініціатором проведення циклу зустрічей із Валентином Сильвестровим у Спілці композиторів. Сергій Пі! лютиков згадує, що ідея ця ви! никла у нього несподівано: “Якось спілкуючись з Валенти! ном Васильовичем за чашкою чаю, я з сумом подумав: “Шко! да, що його неймовірно глибокі, іронічні думки більше ніхто не чує”. І вирішив виправити ситуацію. Сильвестров спочатку поста! вився до ідеї скептично. Йому зда! валося, що на ці лекції ніхто не хо! дитиме. Але композитор погодив! ся, хоча й напівжартома!напівсер! йозно нарік їх “месами”. Адже ме!
су не можна відмінити, навіть якщо прийшло лише кілька людей. Утім, слухачів не бракувало. Під час зус! трічей говорили про різне — про авангард і класику, про зв’язок по!
езії та музики, а також про багато інших речей. Ці бесіди й лягли в ос! нову книги. Разом із ними до книж! ки увійшов диск із творами компо! зитора. Таке поєднання допомагає найкраще відчути, зрозуміти, діз! натися те, про що говорить Вален! тин Васильович.
Шанувальники Сильвестрова поділяються на кілька груп. Одні сприймають лише його бунтар! ський авангардний період і зов! сім не розуміють пізньої лірич! ності. Інші, навпаки, вважа! ють авангардний період по! шуком майстра і поважають його за наступні твори. Хоча є, звісно, й ті, що беззасте! режно люблять творчість композитора. На презентації концертну програму було збалансовано творами різних років. У вико! нанні Ансамблю нової музики “Рикошет” (у складі М. Білич — скрипка, З. Алмаши — віолон! чель, Д. Таванец — фортепіа! но) під керівництвом Сергія Пі! лютикова прозвучали ранні і пізні роботи Валентина Силь! вестрова. Розпочалося все “Дра! мою” для скрипки, віолончелі та фортепіано. Думаю, що бу! ти присутнім при виконанні цього твору мріє кожен при! хильник авангарду. Адже — це не просто музичний твір. Це надзвичайно захоплююче ви! довище. До речі, крім скрипки, віолончелі та фортепіано, в “Драмі” “задіяні” алюмінієві та! рілки, керамічні стакани, сір! ники. Також додаткові шумові та візуальні ефекти створюють артисти, які несподівано захо! дять, йдуть зі сцени, дивно ру! хаються, тупотять. Звісно, що всі їхні дії — не імпровізація, а ретель! но прописаний сценарій, утім, то! му, хто бачить це вперше, поведін! ку виконавців передбачити немож! ливо. “Драма” сповнена страшного напруження, настільки сильного,
тора” включає заснування регу! лярних літературних семінарів на базі нового ЦСМ, де б літера! тори!початківці могли не лише навчатися, а й знайти однодум! ців. Художниця Анна Надуда запропонувала відкрити у центрі сквоти для художників, де вони б мали періодично збиратися для створення спільних проектів та обміну досвідом. Продюсер компанії “Артхаус Трафик”, яка займається прока! том нестандартних фільмів, Де! нис Іванов поділився ідеєю п’ятизального кінотеатру з по! передньою назвою “Музей кі! но”. За орієнтир він зі своєю ко! мандою взяв знамениту паризь! ку “Синематеку”. Також Денис розповів про проект освітніх ди! тячих кіноабонементів, спрямо! ваних на те, щоб навчити школя! рів відрізняти справжнє кіно! мистецтво від несправжнього. Повна реалізація такого мас! штабного проекту може розтяг! нутися на кілька років, утім його ініціатори не виключають, що ЦСМ розпочне роботу доволі швидко. До весни має бути гото! вий проект, а потім відразу поч! неться будівництво. В реальність подібного сценарію вірить і ди! зайнер Катя Бочавар, якій нещо! давно вдалося за три тижні підго! тувати виставковий майданчик на заводі, який пізніше було виз! нано одним із найкращих вистав! кових майданчиків Москви. Зараз ініціатори Центру су! часного мистецтва ГОГОЛЬFEST шукають однодумців та інвесто! рів, тому відкриті до діалогу і го! тові розглянути різні пропозиції. А от на державну підтримку Влад Троїцький не розраховує. Вважає сподівання на те, що можновладці допоможуть стати на ноги подібному культурному проекту “божевільними”.
Арт!калейдоскоп · “Музика — це не заслін від світу. Це коштовність. Вона відкриває вуха, а не закриває їх”. · S. 15Originalseite ↗ Світлій пам’яті Катерини Білокур
Сьогодні я в захопленні, в пречудовому настрої! Спішу поділитися з читача! ми “Слова Просвіти” своєю ра! дістю — мені пощастило поба! чити унікальну виставку живо! пису художника Шаповалова Сергія, що називається “Розкві! тай, Україно!” Се різножанрові, барвисті “Картинки з виставки” (прошу не плутати з сюїтою для фортепіано геніального композитора Мо! деста Петровича Мусоргського). Надворі погідний осінній не! дільний день, і центр міста, — як завше, ситий, спокійний, повен вдоволених, благополучних, без! душних потороч. Рідко!рідко по дорозі трап! ляється інтелігентне, розумне людське обличчя… А в залах столичного Музею Тараса Григоровича Шевченка — зовсім інший світ — яскравий, сяючий, святочний, одне слово — іскристий полумінь кольорів усіх пір року! Тільки дуже жаль, дуже шкода, що так мало відвіду! вачів — цінителів образотворчо! го мистецтва: нас було дослівно жменька, пучка… Сумно і прикро, тим більше, що вхід — безкоштовний! Ма! буть, такі трохи старомодні по! лотна вражають лише старень! ких, заморених шкап, як Ваша покірна служка, та ще деяких діт! лахів!янголят. Найбільше впадають в очі не! буденної краси натюрморти і ма! льовничі пейзажі!краєвиди, а от портретів, на жаль, нема. А які прекрасні поетичні наз! ви картин! “Соняшники в чор! нобривцях”, “Голубий дзвін”, “Квіти на бірюзовому”, “Відблис! ки сонця”, “Осіннє мереживо”, “Червона квітка полів”, “Подих весни”, “Золото осені”, “Блакитні польові квіти”, “Бірюзова весна”, “В смарагдових тонах”, “Калина! ягода”, “Черлені пелюстки мальв”, “Першоквіти”, “Весна буяє”, “Польові маки”, “Лірика осені”, “Бузок фіалковий”, “Про! весінь на Видубичах”, “Лісове озеро”, “Маки в синій вазі”, “Весняні кольори”, “Перша зе! лень”, “Верба цвіте”, “Балакла! ва”, “Осінь у Седневі”, “Бузок сріблистий”, “Натюрморт з гар! бузом”, “Білий рушничок”, “Кві! тучий сад” etc., etc… Все справдішні шедеври, на! писані олійними фарбами. А який красивий без — китай! ський, перський, мадярський, маслиновий — з квітками різних кольорів і форм! Загалом виставлені на пуб! лічний показ твори бринять жит! тєствердними позитивними мо! тивами, пройняті оптимізмом, силою, енергією, крилатою не! здоланною Вірою в остаточну перемогу Добра над злом. Щиросерде спасибі талано! витому митцеві Шаповалову — романтику високого малярства за представлені дорогоцінні ро! боти — і від душі бажаю нових творчих успіхів! Принагідно вітаю маестро і його близьких з величним Хрис! тиянським святом — Покровою Пречистої Діви Марії.
З повагою Людмила ГОНЧАР, філолог і двічі бабця, Київ
Арт!калейдоскоп · “Музика — це не заслін від світу. Це коштовність. Вона відкриває вуха, а не закриває їх”. · S. 15Originalseite ↗ Новий концертний сезон Національної музичної академії України ім. П. І. Чайков! ського розпочався виступом камерного ор! кестру Академії під керівництвом заслуже! ного діяча мистецтв України, доцента Ігоря Андрієвського. Слухачі мали нагоду послу! хати камерну симфонію Д. Шостаковича, присвячену пам’яті жертв фашизму та війни і дивертисмент для струнних Б. Бартока. Перед концертом ректор Академії, док! тор мистецтвознавства, народний артист України Володимир Рожок розповів про низку акцій, що відбудуться в Академії про! тягом першого семестру нового навчально! го року. Серед них: святкові заходи з нагоди 75!річчя кафедри духових і ударних інстру! ментів НМАУ імені П. І. Чайковського (21— 23 жовтня), Всеукраїнський конкурс піаніс! тів серед студентів вищих навчальних зак! ладів на здобуття премії фірми з виготов! лення роялів “Бехштайн” (8—17 листопа! да), I Національні молодіжні Дельфійські іг! ри України (номінації: акордеон, баян, на! родний спів, естрадний спів, класичний та! нець, циркове мистецтво, образотворче мистецтво, акторське мистецтво, веб!ди! зайн, фотомистецтво) — 19—21 листопада. І це, звісно, не всі цікаві події, які проходи! тимуть у концертних залах “законодавиці мод в освітянському просторі”. Саме так називає свою Академію Володимир Рожок. 29 жовтня відбудеться презентація но! вого роялю фірми “Steinway”, який допоміг вибрати для Академії видатний російський піаніст Володимир Крайнєв. Під час урочистостей кращі студенти фортепіанного факультету Академії у суп! роводі студентського симфонічного оркес! тру виконають фортепіанні концерти Петра Чайковського.
Арт!калейдоскоп · “Музика — це не заслін від світу. Це коштовність. Вона відкриває вуха, а не закриває їх”. · S. 15Originalseite ↗ Минулої п’ятниці в Києві пройшла конференція, присвя! чена побудові у столиці нового Центру сучасного мистецтва. Журналісти мали можли! вість оглянути територію “Екс! периментально!механічного за! воду”, що розташований на Ви! дубичах, де незабаром має з’я! витися культурний плацдарм, аналогів якому немає в Україні. Заводські будівлі не зникнуть повністю, а будуть перетворені на виставкові, концертні та кіно! зали, майстерні, галереї, студії звукозапису та відеомонтажу, розважальну інфраструктуру. Під час конференції прези! дент фестивалю ГОГОЛЬFEST та ініціатор створення нового ост! рівця культури Влад Троїцький розповів, що інноваційний нав! чально!виробничий Центр су! часного мистецтва відрізняти! меться від усіх мистецьких цен! трів, що нині існують у Києві. І не лише розмірами (загальна тери!
торія 5 га), а й принципово іншим підходом. Акцент робитиметься на освітні програми. Основні цілі створення Центру: розвиток мистецької спільноти, реалізація сучасних освітніх проектів із ме! тою підвищення професійного рівня, надання молодим худож! никам і артистам можливостей для спілкування і самореалізації. Поділитися досвідом в орга! нізації постіндустріальних прос! торів і підтримати колег до Киє! ва приїхали російська дизайнер Катя Бочавар, директор Мос! ковського мистецького центру “ПROEKT FAБРИКА” Ася Філіп! пова, представник Громадсько! го центру управління земельни! ми ресурсами Марк Кашинськи (Франція) та інші. Зі своїми пропозиціями вис! тупили й українські митці. Пись! менник Любко Дереш розповів про “Літреактор”, який він “ви! пробовував” на останньому ГО! ГОЛЬFESTі. Концепція “Літреак!
Народний звичай · “16—17 жовтня 2010 р. відбудеться традиційне осіннє свято Покрови Пречистої Діви Марії”. · S. 16Originalseite ↗ Романа КОБАЛЬЧИНСЬКА
16—17 жовтня 2010 р. о 12.00 у Національному музеї народної ар! хітектури та побуту України відбу! деться традиційне осіннє свято Покрови Пречистої Діви Марії. На святі відвідувачі ознайом! ляться з традиціями та звичаями, пов’язаними з цим святом, змо! жуть поспілкуватися з народними майстрами, послухати виступи фольклорних колективів. 16 жовтня о 12.00 в експозиції “Середня Наддніпрянщина” на спі! вочому полі відбудеться “Свято ко! зацької слави”
У програмі виступи фольклор! них колективів з патріотичними піс! нями: y хор “Гомін”, y ансамбль народної пісні “Жу! равка”, y чоловічий гурт “Липняни”, “Козаки” та ін. На ярмарковій площі народні майстри влаштують святковий яр! марок, де відвідувачі зможуть придбати традиційні сувеніри.
17 жовтня розпочнеться з лі! тургії в церкві святої Покрови із святочним обходом церкви і во! досвяттям в експозиції “Закарпат! тя” — об 11.00.
Після відправи на майдані біля церкви відбудуться виступи фольк! лорних колективів: y квартет “Лемки Києва”, y хор “Гомін”, y дитячий фольклорно!етног! рафічний хор “Левенятко”, y народний ансамбль “Голосу! хи”, y гурт “Буття”, y народний вокальний ан! самбль “Дивоцвіт”, y гурт кобзарів та лірник із села Стрітівка, y родинний дует “Благодать натхнення” (Дмитро та Ірина Голо! вач), y сімейний ансамбль “Родина Яницьких” — 13.30. За традицією, під церквою та хатами із села Рекіти, Розтоки, Си! невірська поляна — святковий яр! марок “кермаш”, де можна придба! ти ікони, рушники, свічки, тради! ційні святкові сувеніри. — 11.00 — 17.30. На ярмарку “кермаш” діятиме виставка свічок — “Закарпатська трійця”. На Закарпатті побутує про! мисел — свічникарство. Місцеві свічникарі відливають церковні і хатні свічки, прикрашають їх розписом. На ярмарку в майстрів із Міжгірщини можна прид! бати свічки: різдвяні, во! дохресні, громничні, вели! кодні, спаські, весільні, хресні. На ярмарковому май! дані під церквою відвіду! вачі ознайомляться із хра! мовим печивом на вистав! ці “Обрядове печиво” Лео! ніди Прончук та Ганни Бут. Відвідувачі зможуть долучитися до традицій! них парубоцьких забав ко! ло церкви у виконанні молодіжних гуртів “Пласт” і СУМ. Свято Покрови Пречистої Діви Марії найшанованіше на честь Бо! городиці. Його встановлено в пам’ять чудесного врятування Цар! города від сарацинів. Таке трапи! лося і в нашій історії, коли Пречис! та Діва врятувала славний Почаїв! ський монастир від турків. Запорозькі козаки, йдучи в по! хід, брали ікону Божої Матері, яку вважали своєю заступницею. Цер! ква Святої Покрови була їхнім го! ловним храмом. Для вояків УПА Матір Божа була покровителькою, тому вони щорічно урочисто від! значали це свято. На честь Покрови в Україні за! сновано чимало містечок, сіл, хуто! рів, збудовано й освячено багато храмів. У Музей народної архітектури та побуту України НАН України 1974 року перевезли церкву Покрови із села Канори Закарпатської області, яку споруджено 1792 року в с. Плос! кому (тепер Свалявський р!н Закар! патської обл.). Храм належить до лемківського типу церков, це тради! ційний зразок народної монумен! тальної архітектури, розповсюдже! ної на Закарпатті у XVIII ст. Згідно з традицією, в Музеї що! року відбувається свято Покрови, яке розпочинається святковою лі! тургією, обходом церкви з хоругва!
На храмі ми та водосвяттям. Церкву на хра! мове свято прикрашають смереко! вими “китицями”, гірляндами, він! ками, хрестами, рушниками, стріч! ками й розмальованими свічками “трійцями”. Після служби Божої — виступи фольклорних колективів, які розпо! чинають лірники та кобзарі. Вико! нують псалми, канти на честь Бого! родиці. Святковий настрій створюють, співаючи народні пісні, фольклорні гурти: “Лемки Києва”, автентичні колективи з Київщини “Ісайківські козаки”, “Лютізька левада” зна! йомлять відвідувачів зі звичаями козаків на свято Покрови. Храмові традиції на Закарпатті багаті та самобутні. Так, під цер! квою Покрови відбувається святко! вий “кермаш” — ярмарок, де мож! на придбати вироби народних майстрів: обрядове печиво медя! ники, рушники, ікони, закарпатські мальовані свічки. На Закарпатті й досі побутує промисел — свічни! карство. Місцеві свічникарі відли! вають церковні та храмові свічки, прикрашаючи їх розписом. За фор! мою найвишуканіші свічки — “трій! ці”, їх виготовляють за особливою технологією. Святкування продовжується у спілкуванні з народними майстра! ми на майстер!класах із виготов! лення закарпатської народної іг!
рашки, кераміки, лозоплетіння та народними забавами у виконанні Закарпатського, Львівського, Іва! но!Франківського, Лемківського земляцтва, спілок молоді (СУМ), “Пласту” та дитячого фольклор!ет! нографічного театру “Левенятко” Львівського земляцтва. Отже, під час святкування Пок! рови відвідувачі можуть долучити! ся до звичаїв і традицій, характер! них для проведення храмового свята на Закарпатті, глибше пізна! ти особливості народної культури.
Храмове печиво Хода навколо церкви
Народний звичай · “16—17 жовтня 2010 р. відбудеться традиційне осіннє свято Покрови Пречистої Діви Марії”. · S. 16Originalseite ↗ 15 жовтня 2010 р. (п’ятниця) Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія. 18.30
16 жовтня 2010 р. (субота) Тіні забутих предків. 19.00 Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія. 21.00
17 жовтня 2010 р. (неділя) Криниця для спраглих. 19.00 Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія. 21.00
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ культури
Леся КОВЕРЗНЄВА 279!49!47 Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270!55!57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278!63!69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278!63!69 Черговий редактор
Наталія АНТОНЮК
18 жовтня 2010 р.(понеділок) Вечір на Івана Купала. 19.00 Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія. 21.00
19 жовтня 2010 р. (вівторок) Білий птах з чорною ознакою. 19.00 Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія. 21.00
20 жовтня 2010 р. (середа) Лісова пісня. Мавка. 19.00
Бухгалтерія 279!41!46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10"Б, м. Київ, 01001
E"mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301241 Наклад у жовтні — 32 000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія. 21.00
21 жовтня 2010 р. (четвер) Легенда про княгиню Ольгу. 19.00 Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія. 22.00
22 жовтня 2010 р. (п’ятниця) Лебедине озеро. Зона. 19.00 Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія. 21.00
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн.
1 0 0 4 1
Ш е ф ! р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Народний звичай · “16—17 жовтня 2010 р. відбудеться традиційне осіннє свято Покрови Пречистої Діви Марії”. · S. 16Originalseite ↗ Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279!49!47, Євген БУКЕТ 279!39!55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278!01!30 (тел/факс)