Без мови немає нації! · p. 1página original ↗ Фото Олеся Дмитренка
БАТЬКО ДУХОВНОГО СЛАВНЯ
V ВСЕСВІТНІЙ ФОРУМ УКРАЇНЦІВ
Без мови немає нації! · p. 1página original ↗ 16 серпня 2011 року, на площі перед Донецькою обласною державною адміністрацією учасники акції протесту батьків учнів трьох українськомовних шкіл I—II ступенів №№3, 27, 100 м. Макіївки та українськомовної школи I—IІI ступенів №111 м. Донецька одноголосно прийняли звернення до влади всіх рівнів, обурені показовим невиконанням міськими радами рішень суду про припинення ліквідації цих шкіл. Початок нового навчального року поставили під загрозу ті, хто, згідно з українськими законами, має дбати про забезпечення освітнього процесу.
Марія ОЛІЙНИК, представник батьків учнів шкіл у судах, заступник голови Донецького облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Сотні звернень батьків школярів до владних структур Донеччини, зок" рема й до прокуратур м. Донецька й Донецької області, м. Макіївки, висо" кий градус мітингів і пікетів, що тривають протягом 2011 року, слізні прохання бать" ків, дітей і вчителів, вимоги громадськос" ті не закривати українськомовних шкіл, не дали результату. Більше того, в Макіїв" ці вже на початку червня 2011 року у шко" лах залишилися голі стіни: парти, ком" п’ютери, інше обладнання вивезли в неві" домому напрямку, а зі школи №27 навіть зняли табличку. Звернувшись до суду і отримавши Ух" вали від 13 та 22 липня 2011 р. про забезпе" чення адміністративних судових позовів, якими зупинено дії відповідних рад про ліквідацію українськомовних шкіл I—II ступенів №№3, 27, 100 м. Макіївки та УКРАЇНСЬКОМОВНОЇ ШКОЛИ №111 м. Донецька (Ухвала від 27 травня 2011 року), батьки учнів, громадськість, на" родні депутати України не можуть доби" тись їхнього виконання. Однак, згідно зі ст. 382 Кримінального Кодексу України “Умисне невиконання службовою осо" бою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або пе" решкоджають їхньому виконанню — ка" рається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподаткованих мінімумів дохо" дів громадян або позбавлення волі на строк до трьох років із позбавленням права обіймати певні посади чи займа" тись певною діяльністю на строк до трьох років”.
Інформаційні запити батьків учнів шкіл до міських голів ігнорувалися, вико" нання Ухвал відкладалися на невизначе" ний термін. Ось відповідь представниці батьківського комітету Г. Є. Назіповій від першого заступника Макіївського місь" кого голови В. В. Полянського, датована 11 серпня: “…На Ваш запит, який надій" шов до виконавчого комітету Макіївської міської ради 09. 08. 2011 р., повідомляє" мо, що всі заходи стосовно 2011/2012 нав" чального року в Макіївських загальноос" вітніх школах I—II ступенів №3, №27, №100, будуть здійснюватись після вирі" шення по суті адміністративної справи…” У чому полягає “суть адміністратив" ної справи”, владні чиновники (насампе" ред міські голови), прокуратура, освітні чиновники не пояснюють, але нахабно вдають, що Ухвал просто немає і викону" вати їх вони не збираються, сподіваю" чись, що батьки не витримають і відступ" ляться від свого рішення врятувати шко" ли. Так само не існує для місцевої та об" ласної влади Постанови Кабінету Мініс" трів України №315 від 19. 04. 2010 року, відповідно до п. 54 якої підлягає оптиміза" ції мережа загальноосвітніх навчальних закладів I—II ступеня, в яких кількість уч" нів менш як 40, а загальноосвітніх навчаль" них закладів I—III ступеня, в яких кіль" кість учнів менш як 100.
На час ліквідації у школах I—II ступе) нів м. Макіївки навчалися: в №3 —114 уч) нів; в №27 — 101 учень; в №100 та у шко) лі №111 I—III ступенів м. Донецька — 240 учнів. Знехтувано чинним законодавством, згідно з яким навіть при ухваленні закон" них рішень щодо ліквідації та реорганіза" ції навчальних закладів необхідно попе) редньо провести роботу із забезпечення на) лежних умов навчання та виховання учнів, досягти узгодження всіх питань із батьками та завчасно вирішити питання працевлаш) тування педагогічних та інших працівників. Батьки учнів шкіл, організації, що входять до Комітету опору диктатурі в Донецькій області й усі небайдужі, що зібралися 16 серпня 2011 року на акцію протесту, вимагали негайного виконання Ухвали Донецького апеляційного адмі" ністративного суду від 13 липня 2011 року й Ухвали Донецького апеляційного адмі" ністративного суду від 22 липня 2011 ро" ку, якими зупинено дію рішень Макіїв" ської міськради №6/1 та 6/2 від 25 берез" ня 2011 р. в частині, що стосується загаль" ноосвітніх шкіл I—II ступенів м. Макіїв" ки №3, 27, 100; Ухвали Ворошиловського районного суду м. Донецька від 27 травня 2011 р., якою зупинено дію рішення До" нецької міської ради від 15. 04. 2011 р. про
Закінчення на стор. 2
5–11 РІК МАРКІЯНА ШАШКЕВИЧА
СВЯТКОВА ПАЛІТРА
Гаряча тема · “Президент України є гарантом захисту конституційних прав громадян, у тому числі й дітей та їх батьків”. · p. 2página original ↗ Continuación de «ПЕРШЕ ВЕРЕСНЯ ПО
ДОНЕЦЬКИ», p. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
ліквідацію Донецької загально" освітньої школи I—III ступенів №111, потребу невідкладної під" готовки цих шкіл до нового 2011—2012 навчального року. Далі події розгорталися так: 26 серпня суддя Ворошиловсько" го районного суду міста Донець" ка Олег Орєхов під тиском місь" кої ради був змушений провести незаконне засідання суду і роз" глянути позов представників міськради про відміну забезпе" чення позову, поданого 25 серпня разом із листом Донецького місь" кого голови до судді з “прохан" ням” терміново закінчити про" цес. Олег Орєхов відхилив клопо" тання міської ради і залишив у силі рішення про припинення ліквідації школи №111 міста До" нецька. Про засідання суду не пові" домляли позивачам, але інфор" мація до них просочилася, і перед Ворошиловським судом зібрало" ся близько тридцяти батьків з дітьми, які тримали плакат “Зу" пиніть беззаконня!”, а також представники Донецького облас" ного “Фронту Змін”, “Просвіти”, журналісти і правозахисники. Засідання суду тривало близь" ко години, суддя Олег Орєхов відхилив клопотання представ" ників міськради. В. о. голови Донецької орга" нізації “Фронту Змін” Сергій Чирін зателефонував позивачеві Ірині Кругловій, щоб повідоми" ти про результат засідання суду. Вона подякувала юристам “Фронту Змін” за відстоювання інтересів дітей і розповіла, що ініціативна група батьків, з до" помогою Донецького “Фронту Змін”, готують школу №111 до Першого вересня. “Ми вже по" фарбували стіни, повісили нову дошку для першокласників і продовжуємо готувати школу до нового навчального року. Це бу" де найдовгожданніший і найра" дісніший День знань у нашій школі”. А 29 серпня вже Донецький апеляційний адміністративний суд (суддя Компанієць І. Д). роз" глядав скарги батьків учнів шкіл №№3, 27 і 100 міста Макіївки, оскільки Центрально"міський районний суд Макіївки відмо" вився визнати протиправним і не відмінив рішення Макіївської міської ради про ліквідацію шкіл. Під приміщенням суду знову зіб" ралися батьки, сподіваючись, що суд задовольнить їхні вимоги й Першого вересня діти сядуть за парти в рідних школах, адже є рі" шення суду про припинення їх" ньої ліквідації! Адміністрації цих навчаль" них закладів зобов’язані готува" тися до нового навчального ро" ку, проте цього не відбувається. Директор школи №100 зібрала батьків і запропонувала їм ку" пити парти, оскільки старі ви" везли зі школи ще на початку літа, у розпал випускних іспи" тів, тож надія тільки на батьків" ські кошти. Вона також запро" понувала батькам “скинутися” для забезпечення школи матері" ально"технічними засобами, необхідними для навчання. Ку" ди поділися парти і решта майна школи, — директор не сказала. Проте, за словами батьків, їм ві" домо, що частину парт просто знищили, а частину — продали. Ось такий матеріальний, психо" логічний і адміністративний тиск терплять громадяни До" неччини, яким доводиться бо"
ротися з владою за виконання рішень… влади. 29 серпня Донецький апеляційний адміністративний суд підтримав Постанову суду першої інстанції — Центрально-міського районного суду міста Макіївки про законність ліквідації Макіївською міською радою українськомовних загальноосвітніх шкіл I—II ступенів №№3, 27 і 100. Це здійснено Ухвалою колегії суддів у складі головуючого судді Ірини Компанієць, Світлани Жа" ботинської, Олександра Нікуліна в пожежному порядку — на “про" хання” Макіївського міського го" лови Олександра Мальцева від 19 серпня: “невідкладно розгляну" ти” апеляційну скаргу батьків уч" нів названих макіївських шкіл Олени Саєтової, Олени Ануфріє" вої і Ганни Назіпової на Постано" ву суду першої інстанції від 3 сер"
пня 2011 року (суддя Андрюши" на) та “прийняти рішення”. Батьки в апеляційній скарзі обґрунтували порушення норм законодавства, Конституції Ук" раїни відповідачем та просили апеляційний суд скасувати Пос" танову Центрально"міського ра" йонного суду м. Макіївки та на" правити на новий розгляд. Судове засідання розпочалось о 10 годині і тривало до вечора. Ухвалу суду Ірина Компанієць за" читала о 19 год. 2 хв. Це вже стало нормою в До" нецьких судах: розглядати судові справи за “проханнями” влади, по яких очікується рішення на користь влади по 10, а то й біль" ше годин і працювати понад нор" му робочого часу, навіть у дер" жавне свято!!! Досить згадати розгляд суддею Донецького ок" ружного суду Тарасенком адмі" ністративної справи за позовом Донецького міського голови Лу" к’янченка, який тривав цілу ніч з 17.30 23 серпня до 5.30 24 серпня, тобто 12 годин, і заборонив гро" мадським організаціям святкува" ти 20"річчя незалежної України в Донецьку. 29 серпня суд відхиляв усі клопотання з боку представників батьків, зокрема — заявлений представниками позивача відвід судової колегії. Розуміючи важливість пору" шеного питання та його соціаль" ну значущість, батьки вважали, що, приймаючи рішення щодо ліквідації та реорганізації нав" чальних закладів згідно з чинним законодавством, необхідно попе" редньо провести роботу із забезпе" чення належних умов навчання та виховання учнів, досягти порозу" міння з батьками. Однак керівництво міста Макіївки, де розташовані школи №№3, 27, 100, а також Макіїв" ська міська рада навіть не збира" лися попередньо узгоджувати проблемні питання з батьками учнів. Вони діяли таємно від батьків і громадськості. Сором Партії регіонів з гаслом “Почую кожного” зізнаватися, що тепер вона воює з дітьми і глуха до них! Жодних зборів, на яких би обговорювалася доцільність лік" відації зазначених шкіл, не про" водилось. Поза темою залиши" лися ради шкіл. Власне, невідо" мо, чи ці органи самоврядуван" ня існують, хоч украй потрібні для пошуку розв’язки критич" них ситуацій… Батьки наполягали, аби суд врахував той факт, що рішення про закриття трьох шкіл ухвале" не міськрадою таємно, без обов’язкового обговорення з громадськістю, з батьками учнів шкіл, без висновків профільної депутатської комісії з порушен" ням регламенту Макіївської міської ради та Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Адже таке непросте рішення, як “Про Програму оп" тимізації навчальних закладів м. Макіївки” депутати розгля" дали і голосували в “Різному”! Крім цього, як ми зазначали ра" ніше, своїм рішенням Макіїв" ська міськрада порушила Пос" танову Кабінету Міністрів Ук" раїни №315 від 19 квітня 2010 року. Позивачі також наполяга"
ли на тому, що, ліквідуючи ці селищні українськомовні шко" ли, влада порушує закон про ос" віту, який визнає пріоритетне право батьків вибирати школу для своїх дітей. Відповідачі надали в суд сотні ксерокопій ФАЛЬШИВИХ доку" ментів, які й апеляційний суд, і суд першої інстанції “із зав’язаними очима” приймали як докази без надання оригіналів для ознайом" лення. У 2"х томах судової справи відповідачі невідомим чином, без обговорення, “накидали” близько 800 сторінок “доказів”. Один із відповідачів — пер" ший заступник Макіївського міського голови Володимир По" лянський — категорично відки" дав усі звинувачення про пору" шення законодавчих актів при ухваленні рішень про закриття шкіл. Зокрема він пояснив, що
Постанова Кабінету Міністрів №315 України для Макіївської міської ради не є обов’язковим документом для виконання міс" цевим органом влади. Більш того, Полянський стверджував: “Закони України, укази Президента, ухвали Кабі" нету Міністрів, ухвали мініс" терств і відомств, інші норматив" но"правові акти, зареєстровані в установленому порядку, викону" ються органами місцевого самов" рядування тільки в тій частині, яка їх торкається”. Полянський також відкинув звинувачення на адресу місь" кради в тому, що школи оптимі" зують без проведення громад" ських слухань. За його словами, не “обов’язково”, щоб усі бать" ки учнів шкіл, що закривають" ся, були належним чином опо" віщені про дане рішення місь" кради, для цього достатньо зго" ди 20 % батьків (якраз такі, сфабриковані радою документи були в суд надані), присутніх на загальних батьківських зборах школи. Крім того, Полянський нареш) ті оприлюднив причину ліквідації українськомовних шкіл. Мовляв,
це вимушене рішення міськради че) рез скорочення фінансування сфе) ри освіти в місті. Він відзначив, що учень кожної ліквідовуваної школи обходиться державному бюджету набагато дорожче за інших макіїв) ських школярів. “Біда примушує нас ухвалю" вати непопулярні, але зважені, законні, толерантні рішення (про закриття шкіл) для того, щоб ди" тина вчилася в місті Макіївці, здобувала якісну освіту. І тому рі" шення Макіївської міськради про оптимізацію мережі навчальних закладів ухвалене толерантно, гласно, зважено, демократично”, — запевнив, усупереч очевидним доказам і протестам батьків, пер" ший заступник Макіївського міського голови. “Найголовніше — це рішення міськради підтвердили і міська прокуратура, і Центрально)місь) кий суд Макіївки, тому що воно законне, і саме це є основою для подальшого життя, і щоб не стука) ла біда в нашу Макіївську міську територіальну громаду. Якщо ми не ліквідуємо цих шкіл, нам нічим бу) де платити заробітну плату вчите) лям!” — заявив Полянський. У Донецькій області 2011 року планувалося закриття 26"ти за" гальноосвітніх шкіл. За інформа" цією, ліквідовано 16, з них чоти" ри справи перебувають у суді. Закриття шкіл відбувається згід" но з “Регіональною дорожною картою з оптимізації мережі бюд" жетних установ і витрат місцевих бюджетів на їх утримання”. Отак керує і реформує освіту правляча в Донецьку Партія регі" онів. Про яке майбутнє влади йдеться, якщо вона оголосила війну українськомовним ДІТЯМ? І що це за незалежні судді, які ви" конують злочинні накази влади?!
Марія ОЛІЙНИК
P. S. 30 серпня 2011 року
Шановна пані Маріє!
Дякую, що Ви проявили наполегливість і написали мені листа. Президент України дуже уважно стежить за ситуацією із закриттям шкіл. Це стосується не лише вказаних Вами шкіл у Макіївці та Донецьку, а й шкіл у всій Україні. Президент України є гарантом захисту конституційних прав громадян, у тому числі й дітей та їх батьків. Долю шкіл у Донецькій області вирішить суд. Батьки, які оскаржують рішення місцевої влади, публічно заявили, що мають намір оскаржити останнє рішення Донецького апеляційного адміністративного суду. Пропоную дочекатися остаточного рішення судових органів. Згідно Конституції України жодна гілка влади не може втручатися в роботу судів. Глава держави не допустить жодного втручання ані місцевої, ані будь-якої іншої влади у роботу судових органів. Президент неодноразово заявляв, що питання реорганізації роботи шкіл має проводитися лише після обговорення та рішення місцевої громади.
З повагою Прес-секретар Президента України Дарія ЧЕПАК
Суд іде... Виступає представник батьків учнів українськомовних шкіл у донецьких судах Марія Олійник
Гаряча тема · “Це не тільки їхнє свято: це їхнє й наше життя, гарантоване Основним Законом”. · p. 3página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
жити і будувати нову кра" їну”. Сьогодні ці ж аргу" менти можуть застосувати й протестні сили, підкрі" пивши їх фактами безза" коння, яких не бракує — від столиці до найменших депресивних сіл і місте" чок. Саме там визрівають ті протестні сили, які ма" ло перейматимуться полі" тичними лозунгами, але дедалі чіткіше артикулю" ватимуть соціальні: зем" ля, оплата праці, захист старих і дітей, принижен" ня людської гідності бід" ністю та безправ’ям. В ефірі одного з теле" каналів на запитання журналіста: “Скільки б мало вийти людей на ву" лицю, аби влада дослуха" лася до них?” депутат"ре" гіонал Зубков відповів, що тисяч зо двісті. А спо" хопившись, додав, що в Європі виходять мільйо" ни і нічого не досягли. Ін" ший представник влади за приклад ставив рішучість англійських поліцейських у недавніх лондонських бунтах… Не розводячись про довголіття європей" ської демократії і здобут" ки тамтешніх акцій про" тесту, пошлемося на втра" чену власну селянську іс" торію. Для недбалого гос" подаря час випробування наступав тоді, коли воза чи гарбу несли воли, — трощачи ярма, змітаючи все на своєму шляху. І то" ді команда: “Стояти!” ні" чого вже не вирішує. Бо не буває нічого страшні" шого від бунту волів... Нинішній владі варто б згадати (до того ж, ниніш" ній президент у ті часи очо" лював уряд) кінець “епохи Кучми”, оточення якого заявляло, що “влада силь" на, як ніколи” — і що з цього вийшло? В Україні “принуждение к миру” не" можливе, оскільки зворот" ною стороною насиль" ницьких дій завжди був ло" зунг “мир хатам, війна па" лацам”. Податковий май" дан як реакція на невдалу реформу — це перший дзвінок Януковичу"Азаро" ву про те, що українці здат" ні обороняти свої інтереси й без структурованої опо" зиції та звичних політич" них опонентів влади. …Пригадалося, як за кілька днів до останніх президентських виборів на якомусь телешоу Вік" тора Федоровича запита" ли, якою він бачить по" дальшу долю Юлії Володимирівни. Пос" міхаючись, відповів, що “Она очень хоро" шо смотрится в оппозиции”. 29 серпня, відповідаючи у Рівному на запитання журналістів про Тимошенко, президент з тією ж посмішкою відказав, що влада не втручається в судові процеси, тож він ніяк не впливає на їхній перебіг. І це добре. Адже як Гарант Конституції він обстоює права кожного громадянина, зокрема й політичні. Вона й справді дуже органічна серед опозиції — тож поверніть Її в опо" зицію! Принаймні “Беркуту” не доведеть" ся перепиняти тих, хто виступатиме на Її захист, міліції — викликати Левка Лук’яненка, автора “Декларації про неза" лежність” та інших депутатів, хто за цю Декларацію голосував, на допити в мілі" цію. Незалежність — це їхнє свято. І не тільки свято: це їхнє й наше життя, гаран" товане Основним Законом.
Гаряча тема · “Це не тільки їхнє свято: це їхнє й наше життя, гарантоване Основним Законом”. · p. 3página original ↗ Любов ГОЛОТА Мости, транспор" тні розв’язки, до" роги, полікліні" ка, музейний центр… Що не кажіть, а влада готува" лася до 20"ліття Незалеж" ності ділом. І словом та" кож: і про національний прагматизм, і про націо" нальні інтереси та євро" пейський вибір. Тож у Палаці “Україна” “одній родині за столом” дружно й розчулено під" співували ті, хто 2004"го волів, щонайменше, її, майданну, не чути. Урешті й сценарій цьогорічного святково"державного дій" ства мало в чому різнився від позаторішнього, націо" нально"демократичного: майже ті самі виконавці, ті самі пісні й кінокадри на заднику сцени. Хіба що кадри в залі сиділи інші, але ж це вони будують но" ву країну. І свято державного прапора було урочистим як ніколи. І спільна мо" литва ієрархів усіх конфе" сій відбулася на Володи" мирській гірці. І народ минулої середи очікував звичного пишного кон" церту та яскравого феєр" верка на Хрещатику, дяку" ючи природі за прекрасні серпневі днину і вечір. Правда, опозицію від Хре" щатика відлучили — ви" тіснили на звичне місце, до Шевченка. До речі, 19" річчя незалежної України роз’єднана опозиція від" значала саме там, майже втому ж складі. Лідери у вишиванках стояли на сходах, надійно прикриті з тилу камінно"строгим Тарасом Григоровичем і чекали черги виголосити політичні заклики своїх політичних партій і груп. Оскільки Юлія Тимошен" ко торік говорила найдов" ше, найобґрунтованіше і найсміливіше, лідери ін" ших опозицій покинули сходи і розійшлися Киє" вом: хто на Поділ, хто на Хрещатик, хто ще кудись, розгорнувши свої партійні знамена… 23 серпня нинішнього року, вдванадцяте відмо" вивши екс"прем’єрці в можливості покинути Лу" к’янівську в’язницю, суд" дя Кірєєв убезпечив владу від її гострих інвектив і посприяв “Об’єднаній опозиції” — до пам’ятни" ка Тарасові Шевченку поспішила значна частина люду, який уболіває за Юлію Володимирівну і гото" вий підтримати тих, хто вимагає припи" нити політичні переслідування незгодних із діями нинішньої влади. Підопічні но" воспеченого генерал"полковника Моги" льова, цілком лояльні до групи рекрутів екс"депутата"регіонала Калашникова, що з самого ранку глушили святковий Хре" щатик децибелами і махали з"за свого дво" метрового загону двома десятками прапо" рів сумнівної символіки, були неприми" ренними до чужаків на святі влади: близь" ко дев’ятої ранку утримували групи людей з національними прапорами на початку вулиці Грушевського та біля “Українсько" го дому”, перекрили проїзд по бульвару Шевченка та інші під’їзди до пам’ятника Тарасові, виставили тимчасові металеві бар’єри й огорожі та частокіл вояків пра" вопорядку в залізних касках. На київських
Фото Олеся Дмитренка дорогах активно працювала ДАІ, вирахо" вуючи “опозиціонерів”… До тисяч, які зібралися в шевченків" ському сквері, не приєдналися ще тисячі людей, хто, маючи за плечима двадцяти" річну практику участі в маніфестаціях, по" ки що не знаходять серед лідерів опозиції тих, хто справді може “запропонувати об’єднуючу ідею, стати мобілізуючою си" лою”, як висловився один із молодих на" родних депутатів. Здається, що й владний режим уже звик до переліку своїх малих і великих гріхів із вуст супротивників і на" пам’ять знає список трибунів і вождів, тож не проти створити політичне гетто біля пам’ятника Шевченку чи деінде для своїх опонентів. Торішній День незалежності й мітинг опозиції біля Шевченка і хода Хре" щатиком були свідченням такої “лояль" ності”. Нинішнього ж 24 серпня, як тільки прозвучав заклик “іти до влади”, засвіти"
лася нова методика “роботи з опозицією” — навперейми колоні маніфестантів кину" лися і міліція, і “Беркут”, які, звичайно ж, “постраждали” від учасників мітингу, се" ред яких було чимало літніх людей. Сутички, що демонструють нині на те" лестрічках новин, чимось дуже нагадують події біля адміністрації Кучми в березневі дні акції “Україна без Кучми”, в результаті якої десятки молодих людей отримали різ" ні терміни ув’язнення. Помноживши роз" гін опозиціонерів на вулиці Володимир" ській у Києві на заборону вуличних акцій в Одесі, Дніпропетровську, Харкові, Рівно" му, Донецьку громадянин зробить пра" вильні висновки, що регіональна влада бо" їться об’єднаної опозиції й агресивно від" повість на будь"які протестні акції, пояс" нюючи свою агресію такими нескладними аргументами, як"то: “Вони хотіли зіпсува" ти нам свято” чи “Вони заважають нам
Постать · “Велике серце, що раз у раз боліло недолею рідного краю і народу і все віддало йому”. · p. 4página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
спеціально для роботи у Львів, виросла ціла вітчизняна істо" рична школа.
ГЕНІЙ ЯК СИМВОЛ У Кониського є ще одна вели" чезна заслуга перед Україною — його шанують і як засновника шевченкознавства. Чи не одним із перших він зрозумів велич пое" тичного таланту і громадянського подвигу Кобзаря в ім’я свого зне" доленого й приниженого народу. Кониський зрозумів: Шевченко — геній, але він мусить стати ще символом українського народу. Тому й головним завданням ре" організованого НТШ він поста" вив дослідження і написання бі" ографії Тараса Григоровича, доки живими були ще його друзі, со" ратники, родичі. Майже вся робота лягла на плечі Кониського. Згодом Іван Франко назвав її “найкращим пам’ятником Шевченкові, і само" му собі”. Його праця є найповні" шим документом, на який спира" лися, з яким звіряли свої розвідки всі наступні дослідники життя і творчості поета. Крім цього готу" валися до друку щоденник і листи Тараса, було зібрано найповнішу збірку його кореспонденцій. Ви" дав “Пробу улаштування хроно" логії до творів Тараса Шевченка”, присвятивши її М. Грушевському, якого хотів бачити наступником його національної справи. Тому й роботу свою назвав “Біографія Тараса Шевченка"Грушівського”, ніби підкреслюючи цю спадко" вість (бо Шевченко то вуличне прізвище). У Кониського було чимало інших ідей і планів, які довелося втілювати в життя його учням — “годованцям”. Величезний вне" сок у Шевченкіану зробили: В. Доманицький (низка розвідок і текстологічне дослідження пое" зій і згодом видання “Кобзаря”), Ф. Матушевський (кілька нари" сів про життя і творчість, моног" рафія “Тарас Шевченко”); С. Єф" ремов (десятки статей, дослід" жень, видання епістолярної спад" щини).
ЖИВИЙ ВОГОНЬ Самовідданість українській справі, його фантастична працез" датність, приклад життя в ім’я майбутнього свого народу бага" тьох сучасників просто вражали. Духовні спадкоємці казали: “Можна любить Україну так, як її любив Кониський, — але більш, як він, — любить не можна. Він не жив, він горів тою любов’ю”. За тих умов даремно було спо" діватися, що вдячні співвітчизни" ки гідно оцінять самозреченість Олександра Яковича. Напевно Стешенко мав рацію, коли на по" хоронах сказав, що “заслуги не" біжчика оцінять тільки тоді, коли народ наш прокинеться до свідо" мого життя”. Один із найталановитіших уч" нів, С. Єфремов, у некролозі ска" зав проникливі слова про свого вчителя: “Велике серце, що раз ураз боліло недолею рідного краю і народу і все віддало йому; але дух його — живий між нами і дов" го ще нагадуватиме нам про наші обов’язки — любити нашу вітчи" ну і працювати, не покладаючи рук, для неї”. Так жив, працював, горів любов’ю до України Олек" сандр Кониський. Та жили вихо" вані ним, працювали й горіли любов’ю до рідної землі й народу його учні. Їхнє життя, як віхи" смолоскипи, що не дали нам зби" тися з путі до дня сьогоднішнього — Дня Незалежності України.
Постать · “Велике серце, що раз у раз боліло недолею рідного краю і народу і все віддало йому”. · p. 4página original ↗ Микола ЦИМБАЛЮК
МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ Виставка має назву “Боже ве" ликий, єдиний! Русь"Україну хра" ни…” Ці слова з урочистого гімну" молитви багато хто вперше почув двадцять років тому. 1885 р. її було написано для дитячого хору. Це свідчення того, що автор уже тоді глибоко усвідомлював роль вихо" вання побожного ставлення дити" ни до рідного. Нині молитву після богослужіння виконують у наших православних церквах різних кон" фесій. Але й сьогодні лиш одини" ці можуть назвати її автора — Олександра Кониського. Дивного тут мало — спопеляюча душі лан" цюгова реакція малоросійства триває. Діагноз тому не лише ставлення нинішньої влади до ук" раїнської мови, історії, поваги до власного народу. Уже в наш час, 1990 року, ви" давництво “Наукова думка” в се" рії “Бібліотека української літе" ратури” видало томик Конисько" го. Туди увійшла якась дещиця його прози й поетичних творів. Серед тих кількох десятків віршів і пісень годі шукати текст “Мо" литви” — його нема. Як нема й згадки про цей геніальний твір у вступній статті М. Є. Сиваченка.
МСТИВІСТЬ ІМПЕРІЇ Чернігівська земля здавна була щедрою на подвижників україн" ського національного відроджен" ня. Тут, на хуторі Переходівці Бор" знянського повіту і народився Олександр Якович Кониський. І сталося це за кілька днів до про" голошення незалежності України — 18 серпня. Тільки 1836 року. Змалечку зрозумів, як нелегко й небезпечно бути українцем. У тринадцять років його виганяють із чернігівської гімназії лише за те, що писав вірші рідною, україн" ською мовою. Отримати вищу ос" віту в Ніжинському ліцеї йому такі не вдалося. Можливо тому впро" довж усього життя його не поли" шала непогамована жага знань. А ще — піклування про “братів своїх менших” — селян. Після державної служби під час Кримської війни Кониський, усупереч усьому, все"таки складає іспит і стає юристом. Оселяється в Полтаві, працює в суді, займа" ється адвокатською практикою. Мотив був один — захищати інте" реси покривджених і приниже" них земляків. Водночас активно поринає у громадську роботу: стає членом Полтавської громади. Вкупі з ін" шими діячами — Д. Пильчико" вим, В. Лободою, В. Куликом та іншими організовує недільні та вечірні школи для українських дітей (і дві для єврейських!), гро" мадську бібліотеку, виступає з публічними лекціями, пише під" ручники (“Українські прописі”, “Арихметика”). Як член комітету Петербурзького товариства гра" мотності, звертається до влади, обстоюючи право українців мати свою, національну школу з вик" ладанням рідною мовою. Його палка вдача, несамовитість у гро" мадській роботі навіть у друзів викликала острах. “Мусили його за руки держати, — писав Панте" леймон Куліш, — щоб з патріо" тизму не зашкодив собі, — і заш" кодив"таки”. Незважаючи на те, що, як зазначалося в одному із жандармських донесень, його ді" яльність, як і всієї громади, “зво" дилася виключно до введення в Малоросії національних малоро" сійських звичаїв, мови та поши" рення самої грамотності”, Ко"
ниського з кількома іншими гро" мадівцями без слідства й суду ви" силають. Спочатку у Вологду, а згодом ще північніше — у Тотьму. Лише з причини серйозного зах" ворювання, що загрожувало пов" ною сліпотою, йому дозволили виїхати за кордон. Так він опиня" ється в тодішній Австро"Угор" щині (Львів), а згодом у Німеч" чині (Дрезден, Лейпціг). Але вже за рік Кониський повертається в Україну, де під гласним наглядом поліції живе й працює в Єлиса" ветграді, Бобринці, Катеринос" лаві, а з 1872 р. й до смерті — у Києві.
СЛОВО ЯК СВІТЛО За умов заборони всього укра" їнського друковане слово набува" ло дедалі більшого значення у ца" рині просвітництва, обстоюван" ня прав народу. Ще перед ареш" том і засланням він розпочав свою літературну й журналістську діяльність. Його белетристика й кореспонденції з’являються у ви" даннях підросійської України — “Черниговских губернских ведо" мостях”, “Черниговском лис" тке”, “Искре”, “Основі” тощо і галицьких — “Галичині”, “Сло" ві”. Матеріали Кониського від" значалися гостротою і злободен" ністю, що, до речі, стало однією із причин його покарання. Але навіть повернувшись, під постій" ним наглядом недремного ока, його кипучий, волелюбний дух не зміг змиритись із царськими заборонами. Що вже казати, ко" ли він навіть із далекої Півночі не поривав зв’язків із галицькими “Словом”, “Галичиною”, “Ве" черницями”, “Метою”, “Русал" кою”. Друкує все, що фонтанує його невичерпна енергія: вірші й оповідання, замітки й кореспон" денції. За якийсь час ім’я Ко" ниського стає популярним і за кордоном. І це при тому, що пе" реважна більшість опубліковано" го йшла під псевдонімами, яких у нього, за підрахунками науков" ців, було до півтори сотні. Поселившись у Києві, Олек" сандр Якович бере найактивнішу участь у виданні “Киевского те" леграфа” — за відсутності україн" ськомовних видань у Росії це була хоча б яка"небудь, але все"таки публічна трибуна. Але думка про національну пресу ні на мить його не покидала. Навіть після введен" ня варварського Емського цар" ського указу 1876 р. про ще жорс" ткішу заборону українського дру" кованого слова, письменник не вгамувався. Мало кому відомо, що ще за два роки до виходу 1883 р. альманаху “Рада” М. Старицького побачив світ літературний збірник “Луна” Кониського. І якщо пер" ший був, за влучною характерис" тикою Івана Франка, “весняним громом по довгих місяцях моро" зів, сльоти та занепаду”, то другий — його провісником. Тому не дивно, що свого часу (1897 р.) Олександр Кониський спричинився до появи славно" звісного видавництва “Вік”, яке відіграло надзвичайно велику роль у розвитку й поширенні ук" раїнського письменства. За час свого існування воно видало по" над 400 найменувань книг загаль" ним накладом понад півмільйона примірників. Його засновниками і співробітниками офіційно зна" чаться С. Єфремов, В. Доманиць" кий, О. Лотоцький, В. Дурдуків" ський, Ф. Матушевський, В’яч. Прокопович. Виросло воно з ви" давничої комісії (гуртка) при За" гальній всеукраїнській безпартій" ній організації. Напередодні 100"
ліття першого видання “Енеїди” Котляревського Кониський за" пропонував молоді скласти й ви" дати збірник української поезії за 100 років. Із великими трудноща" ми, але з небаченим успіхом його ідея втілилася в життя. Україн" ське друковане слово пішло в ма" си і стало відчутним ударом по системі “єдіной і нєдєлімой”.
ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ Не словом єдиним горіла ду" ша великого подвижника україн" ської ідеї. 1859 р., уже в Полтаві, під керівництвом одного із кири" ло"мефодіївців Дмитра Пильчи" кова молодий Кониський зану" рюється у громадську роботу. Чим усе це закінчилося — уже ві" домо. Але ні висилка, ні постій" ний нагляд поліції не відбили у нього охоти до громадсько"полі" тичної роботи. Оселившись у Ки" єві, він активно починає співпра" цювати з Київською Старою гро" мадою. Однак тільки культур" ницька робота старшого поколін" ня українофілів його не влашто" вує — палка, неспокійна натура прагне більшого. Не викликають захоплення й соціалістичні ідеї Михайла Драгоманова. Особливі надії — на молодь. Із його ініціативи при Київ" ській духовній семінарії створено нелегальну молодіжну громаду, яку потім Сергій Єфремов нази" ватиме “Ельдорадом”. За період її існування школу національної свідомості й боротьби пройшло чимало семінаристів, які згодом стануть окрасою української культури, науки, письменства: С. Єфремов з усім складом видав" ництва “Вік”, М. Павловський, О. Кошиць, К. Стеценко тощо. Багато їх буде і серед державників (після 1917 р.). Їхньою характер" ною рисою стане не лише висока культура, відданість національній справі, а й відсутність будь"яких корисливих, кар’єристських мо" тивів у їхній діяльності. На пер" шому місці у них було не власне “Я”, пустопорожні амбіції, а сус" пільна справа. Це те, чого катас" трофічно бракувало і бракує дія" чам національної ідеї. І на почат" ку ХХ ст., і на порозі ХХІ"го, в ча" си здобуття Незалежності. Предтечею кількох політич" них партій, чудовою політичною школою для багатьох майбутніх діячів України стала Загальна все" українська безпартійна організа" ція. М. Кононенко згадував: “Од" ного вечора сиділи ми у Конись" кого, дискутували на різні теми, а потім перейшли на підрахунок ві" домих нам українців, які свідомо ставилися до національних прав нашого народу і дбали про це так або інакше. Нас було тоді четверо: Кониський, Антонович, Сими" ренко (заводчик) і я. Перші троє, як люди далеко старші від мене, пригадували прізвища свідомих українців та де хто з них живе, а я олівцем записував те на аркуші паперу. Перебрали усю Україну та Московщину і нарахували всього 74 душі, які розсіялися по цілому світу і втратили між собою зв’я" зок. Довгенько говорили про це і, нарешті, вирішили порозшукува" ти тих людей…” У всі кінці розіслали гінців, знайшли решту свідомих україн" ців — аж 20 осіб! На всю тодішню Російську імперію, де наш народ становив чи не половину насе" лення! Але з’їзд усе одно відбувся. І треба сказати: діяльність органі" зації в національно"визвольній боротьбі за кілька років існуван" ня відіграла помітну роль.
СВІТЛО НАУКИ Олександр Кониський мав природний дар бачити перспекти" ву. Сьогодні б це назвали страте" гічним мисленням. Це йому нале" жить ідея створення Наукового товариства ім. Тараса Шевченка — прообразу Української академії наук. А справа стояла так. В. Антонович і О. Кониський стали розпорядниками чималого спадку від Єлизавети Милорадо" вич"Скоропадської, яка заповіла його на українську справу. За по" радою Кониського вирішено бу" ло направити кошти на створен" ня свого національного науково" го закладу. Зважаючи на гоніння і переслідування всього україн" ського в Києві, товариство 1873 р. організували за кордоном, у Львові. Його роль важко перео" цінити у становленні й розвитку національної науки. І, звичайно ж, НТШ поряд з іншими чинни" ками стало наріжним каменем соборності двох розірваних поло" вин — сходу і заходу — України. За час свого існування това" риство виростило та об’єднало цілу плеяду науковців, які закла" ли фундамент української істо" ричної, філологічної, правничої наук і навіть низки точних і при" родничих. А в рамках Історич" но"філософської секції під ке" рівництвом Михайла Грушев" ського, якого кияни послали
Кажуть, що Незалежність дарована українцям Богом. Хай так, але дана за ту незнищенну віру, титанічну працю і силу любові до рідного народу й землі нашої багатьох поколінь. Про одного із покоління другої половини ХІХ ст., Олександра Кониського, згадала (не держава і не політики!) київська громадськість. 175-річчя його скромно, але щиро й тепло вшанували виставкою, що відкрилася в історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського. А перед тим священики УПЦ Київського Патріархату відслужили панахиду на Байковому кладовищі, на могилі великого українця.
V Форум українців · “Тільки організовані громади здатні домагатися ус* піху навіть у неймовірно складних умовах”. · p. 5página original ↗ Програма діяльності державних інститутів України, закордонних українських громад і громадських організацій України
Із відновленням Україною незалежності світове українство вступило у нову фазу свого існування. Століття бездержавного існування нашої нації вилучило з процесу формування української ментальності найважливіші чинники її розвитку: факт існування власної держави, правову свідомість, почуття національної гідності, відчуття культурної та історичної єдності на геополітичному просторі розселення українців. В умовах глобалізованого світу перед світовим українством з новою силою постає завдання збереження своєї національно-культурної ідентичності і власне на території України, і в тих країнах, де українці проживають у першому, другому, третьому, а подекуди і в четвертому поколіннях, та на своїх автохтонних землях, які тепер перебувають у складі сусідніх держав. Основна відповідальність за збереження української нації, її національнокультурної ідентичності світового українства, зокрема материкової її частини, лежить на Українській Державі. Саме тому ми, делегати й учасники V Всесвітнього форуму українців, — усвідомлюючи провідну роль інститутів державної влади в подальшому розвитку української нації і світового українства; — відчуваючи власну відповідальність перед світовим українством за подальшу долю нашого народу; — розуміючи загрози і виклики сучасного глобалізованого світу; — покладаючи за мету процвітання і благополуччя України та мовно, духовно й ментально об’єднаного світового українства, з а к л и к а є м о Президента України: Використати увесь свій авторитет і можливості як глави української держави для: 1. Належного і всебічного забезпечення в Україні верховенства права, покращення умов для реалізації всіх прав і свобод людини і громадянина, подальшого розвитку української нації, її історичної свідомості та національної гідності. 2. Забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України відповідно до європейських стандартів, норм національного та міжнародного права, а також відродження духовних цінностей українського народу, захисту та примноження його культурної спадщини, розвитку національної культурної індустрії (книговидання, кінематографія, мистецтво тощо). 3. Припинення політики деукраїнізації України, що її здійснюють Міністерство освіти (очолюване Д. Табачником, негайного звільнення якого вимагає Форум) та інші установи, які нехтують Конституцією, згортають вивчення й використання української мови, звужують український медіапростір, принижують Українську Церкву Київського патріархату, наступають на свободу слова, зібрань, освітні та інші права людини. 4. Задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України, підтримання зними сталих зв’язків, надання їм можливості брати участь у вирішенні важливих питань українського державного будівництва. 5. Успішного проведення в Україні всебічних реформ, зокрема в економічній та соціальних сферах, які мають на меті подолання наслідків економічної кризи і прискорення економічного зростання вкраїні, зміцнення її конкурентоспроможності на міжнародній арені, забезпечення гідних умов життя українських громадян, цілеспрямовану боротьбу з корупцією, модернізацію системи державної служби з урахуванням європейського досвіду, належне виконання вимог українського законодавства щодо доступу громадян до інформації, відкритості та прозорості у підготовці та прийнятті державних рішень, забезпечення справедливого і доступного судочинства, дотримання міжнародних стандартів незалежності суддів. 6. Забезпечення рівноправного і взаємовигідного співробітництва України з усіма державами світу, зміцнюючи при цьому незалежність і суверенітет України, особливо в економічній та інформаційній сферах, та уникаючи залежності від окремих держав чи міжнародних структур. 7. Забезпечення реформування та розвитку української системи вищої освіти і науки відповідно до кращих європейських зразків, наполегливого інтегрування її до європейського та світового освітнього і наукового просторів, визнання українських дипломів у Європі та світі. Докладання всіх зусиль для утвердження європейських стандартів у всіх сферах життя, забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний і правовий простір із метою укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, набуття в майбутньому членства в Європейському Союзі, максимального полегшення візового режиму для українських громадян та запровадження в перспективі безвізового режиму поїздок тощо. 9. Законодавчого ініціювання і наповнення реальним змістом Закону України “Про статус закордонного українця”.
Уряд України: 1. Створити центральний орган державної влади — Комітет у справах закордонного українства, який реалізовуватиме державну політику України щодо закордонних українців. 2. Із залученням громадських організацій закордонних українців розробити і затвердити Державну програму підтримки і співпраці із закордонним українством на 2011—2015 роки. 3. Вжити заходів, зокрема шляхом прийняття необхідних нормативних документів, спрямованих на вирішення проблем, з якими найчастіше стикаються громадяни України, що проживають за кордоном. Зокрема щодо: — удосконалення мережі та організації роботи пунктів пропуску, призначених для міжнародного автомобільного сполучення; — ініціювання укладання з країнами, де постійно перебуває значна кількість українців-мігрантів, двосторонніх угод про соціальне забезпечення, трудову діяльність та регулювання міграційних потоків; — укладення українсько-російської угоди, яка забезпечила б українцям в Росії та росіянам в Україні однакові культурнонаціональні права. 4. Вирішити низку нагальних питань в інтересах не лише збереження українства за кордоном, а й забезпечення високого іміджу Української держави. Зокрема: — Внести до бюджету статтю на видання європейськими мовами корпусу найвидатніших творів української філософської думки та художньої літератури. З цією метою створити редакційну колегію з представників інститутів Національної академії наук. — Домогтися успішного закінчення розпочатого будівництва пам’ятника жертвам Голодомору у Вашингтоні та створення багатосерійного документального фільму, присвяченого цій національній трагедії. — Заснувати Міжнародну премію імені Івана Франка, рангу нагороди Нобеля, для особистостей світової слави, що підвищили і зміцнили авторитет і значення Української Державності в історії людства, здійснили видатні відкриття в науці й культурі, мають пошану в державному і суспільному житті своїх країн. — Встановити пам’ятники Данте в Києві, Іванові Франку — в Римі. — Заснувати загальноєвропейську двомовну (українсько-англійську) інтернет-газету “Україна”. — Поширити знаковий досвід Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою при Львівському університеті “Політехніка” (директор Ірина Ключковська) на діяльність університетів у Харкові та Донецьку. — Розробити концепцію співпраці НАН України і НТШ. 5. У рамках Державної програми підтримки і співпраці із закордонним українством вирішити питання щодо:
Фото Олеся Дмитренка
— фінансування викладачів україністики у Римському, Міланському та Болонському університетах, у Лісабонському університеті, в Паризькому Східному Інституті; — створення Українських наукових інститутів зразка Інституту Сервантеса (Іспанія), Інституту Гете (Німеччина), залучивши до них наукові сили української діаспори; — фінансової підтримки діяльності НТШ у Сарселі (Франція), УВУ в Мюнхені (Німеччина) згідно з поданим кошторисом; — розробки програми популяризації української літературної та мистецької спадщини в зарубіжних країнах з тим, щоб пам’ятні місця, пов’язані з життям і діяльністю уславлених українських учених, мислителів, письменників, художників, артистів пропагувалися в ЗМІ, діставали певну підтримку від України; — відкриття в Афінах, Римі, Мадриді, Лісабоні кореспондентських пунктів, які вчасно мали б реагувати на антиукраїнські виступи закордонної преси, подавали б щотижневу інформацію на телеі радіоканалах України про життя українських громад зарубіжжя; — відновлення в повному обсязі діяльності радіостанції, яка вела б широкомасштабне мовлення мовами народів світу.
Верховну Раду України: 1. Внести зміни до чинного законодавства, які б забезпечили представникам українських громадян, що постійно проживають за кордоном, можливість бути обраними до вищого законодавчого органу України. 2. Створити окремий комітет із питань закордонного українства у Верховній Раді України.
3. Внести зміни до Пенсійного законодавства з метою врегулювання питання виплати пенсій громадянам, які виїжджають на постійне місце проживання за кордон до країн, з якими не укладено міжнародних договорів у сфері пенсійного забезпечення. 4. Забезпечити приєднання України до Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення.
Громадські організації в Україні та закордонні українські громади Громадські організації в Україні і за її межами були, є і будуть важливим чинником розвитку громадянського суспільства. V Всесвітній форум українців закликає кожного українця активно включатися в громадське життя. Понад столітній досвід життя українців поза межами Батьківщини показує, що тільки організовані громади здатні домагатися успіху навіть у неймовірно складних умовах, як це було після Першої та Другої світових воєн. Наші співвітчизники, користуючись авторитетом власних громад, здобулися на значні успіхи у країнах свого нового проживання, вони змогли не тільки забезпечити своїм громадам належний цивілізований розвиток, а й зберегти свою національно-культурну ідентичність, зберегти для Незалежної України скарби літературно-мистецького та історичного життя. Враховуючи досвід, нагромаджений світовим українством, та нові історичні реалії, які з’явилися внаслідок постання Української держави, рекомендуємо: — Українським громадським організаціям та організаціям, що об’єднують українців за межами Батьківщини, вжити всіх заходів щодо збереження етнічної та національно-культурної української ідентичності з метою подальшої консолідації у світовому масштабі української нації, зміцнення й розвитку Української Держави. — Постійно дбати про залучення нового членства до своїх організацій з метою утворення авторитетних, стабільних, впливових громадських інституцій, що сприятимуть розвитку і утвердженню українців в Україні і в країнах проживання.
Новообране керівництво УВКР 1. Зміцнити співпрацю з представниками державної влади в Україні і в країнах поселення, що має забезпечити реальне здійснення українцями своїх національнокультурних прав. 2. Здійснювати громадський контроль над державними органами, які мають забезпечувати виконання Державної програми співпраці із закордонним українством. 3. Здійснювати громадський контроль над державними органами, які зобов’язані забезпечити дотримання національних і культурних прав, зокрема статусу вживання державної мови та розширення медіапростору, розвитку української культури, традицій. 4. Забезпечити координацію зусиль, спрямованих на успішне співробітництво між українськими спільнотами світу і громадськими організаціями України задля збереження і розвитку світового українства як нерозривної цілісності. 5. Скласти спільний план заходів, який відповідав би потребам України і світового українства. Особливу увагу слід приділити розвитку підприємництва закордонних українців, які хочуть налагодити співпрацю з Україною. 6. Сприяти формуванню у світової спільноти позитивного сприйняття образу сучасної України. 7. Українській частині Президії УВКР заснувати свої представництва в усіх обласних центрах та Криму. 8. Резолюції тематичних секцій V Всесвітнього форуму українців повинні бути схвалені делегатами і додані до цієї ухвали. Прийнято делегатами V Всесвітньо@ го форуму українців 21 серпня 2011 р. м. Київ
V Форум українців · “І річ не у фінансових можливостях нашої держави, а в тому, що владі нічого було сказати світовому українству”. · p. 6página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
не представників самої України, а громад діаспори. Та й часу на це пленарне засідан" ня було відведено лише три години, і на цьому перший робочий день було завер" шено. Особливість Форуму — ще й велике представництво так званої четвертої хвилі еміграції, трудових мігрантів. Озвучена ін" формація, що Україна посідає перше місце в Європі з трудової міграції, — ще одне ганеб" не для нас явище. Другого дня із самого ранку мали поча" тися засідання в секціях Форуму, основні ділові обговорення. На жаль, на це зоста" лося якихось дві пообідні години. А обговорювати було що. Наприклад, чи не на перший план вийшла ситуація з українською громадою Росії, найбіль" шою з наших діаспор. Це особлива проб" лема, враховуючи прив’язаність ниніш" ньої влади до північного сусіда. І те, що коїться довкола українських громад у Ро" сії, є тестом для української державної влади: наскільки ми справді самостійні, чи можемо захис" тити наших братів"українців по світах? Поки що лише на засіданні Форуму хвилиною мовчання вшанувати пам’ять кількох активістів українських громад Росії, які загадково за" гинули внаслідок своєї гро" мадської діяльності. Отож проблем для обгово" рення було більш ніж достат" ньо. Можу сказати про роботу інформаційної секції. Про ін" формаційну війну проти Украї" ни і нашу немічну відповідь на цю агресію говорили і на пле" нарних засіданнях, і на секції трудової міграції. Адже мільйони нових мігрантів не просто опинилися віч"на"віч із численними проблемами, а й не мають змоги ні оприлюднити їх, ні здійснювати інформаційний обмін. Тож після при" швидшеного обговорення усіх проблем зійшлися на потребі формування світової української інформаційної мережі. Поки що це лише ідея. Прагматичніше і кон" кретніше підходять до цього якраз трудові мігранти. Співпраця їхня з журналістами може бути ефективною. Зауважимо: на цьому Форумі представ" ництво зарубіжних українських мас"медіа було мінімальним. Не знайшов великого розголосу Форумі в Україні. Якісь сюжети в ЗМІ, якісь про" вокації в Інтернеті. Шкода, бо, попри все, такі зібрання світового українства прохо" дять лише один раз на 5 років. Сховалася влада від Форуму? Що ж, це також багато про що говорить. Форуми, як і влада, змі" нюються, але зостається питання, чи здат" ні ми, наша держава згуртувати близько 70 мільйонів українців світу?
Доповідачі зазначили, що дуже важливо підтримувати хоча б ті українські ЗМІ, які є в Росії: газету “Українці в Росії”, періодику в регіонах. Досить активно й успішно пропагується українська пісня, створено багато творчих колективів, які підтримує місцева влада. Голова Тверського регіонального об’єднання українців “Світанок” Наталя Томашевська розповіла, що на концерти їхнього колективу приходять тисячі людей. Вони проводять фестивалі, Шевченківські читання тощо. Частково кошти на ці заходи виділяє обласна адміністрація, а також вони виграють гранти. Голова Центру української культури “Джерело” з Томська Мирослава Філіппова повідомила, що в них успішно діють ансамбль “Джерело”, молодіжний ансамбль бандуристів “Джерельце”, танцювальний ансамбль “Калиновий цвіт”. З Україною в серці живуть на Зеленому Клині тисячі наших земляків. Майже у кожному селі в цій місцевості є хоч невеличкий співочий колектив. А нині минає 20 років, як у Владивостоці утворилася українська громада, до ювілею у місті Фокіно Приморського краю відбудеться Другий Далекосхідний Сорочинський ярмарок і П’ятий Приморський крайовий фестиваль української культури “Солов’їна пісня”. Культура, освіта, просвіта, духовність — основи виживання народу. Українці це розуміють і діють.
V Форум українців · “І річ не у фінансових можливостях нашої держави, а в тому, що владі нічого було сказати світовому українству”. · p. 6página original ↗ Петро АНТОНЕНКО Фото автора Лейтмотивом усіх попередніх Фору" мів була тема про ситуацію в самій Україні, а вже від неї залежить і все інше, зокрема співпраця із зарубіжним ук" раїнством. А хіба влада хоче серйозного аналізу цієї ситуації? Та ще й перед пред" ставниками світової громади? Отже, про" водити Форум не хотілося, не проводити було неможливо, адже це ще один удар по іміджу країни. До того ж, кожні 5 років і саме на Форумах відбуваються перевибори УВКР — Української всесвітньої коорди" наційної ради, вищого об’єднавчого гро" мадського органу світового українства. Щодо масштабу зібрання, досить порів" няти дві цифри: на попередньому ІV Всес" вітньому форумі 2006 року було 1500 деле" гатів і гостей. Під час цього планувалося лише 300 делегатів і 50 гостей, з яких не приїхало понад 20 делегатів, а половину гостей запросили в останній момент. Варто додати, що на попередній Форум, на його урочисте відкриття і перший пленарний день прибуло 2 тисячі запрошених із Украї" ни — представники національно"демокра" тичних партій і громадських організацій. Адже людям хотілося відчути атмосферу Форуму, поспілкуватися, особливо з гостя" ми із закордону. І всьому цьому огрому лю" дей знайшлося місце, адже всі попередні Форуми відбувалися в головному залі дер" жави — Національному палаці “Україна”. На засіданні робочої групи з підготовки Форуму в Мінкультури (а саме на нього бу" ло покладено всю підготовку зібрання) бу" ли представники кількох міністерстві відомств. І ніхто з представників влади за 8 днів до Форуму (!) не міг точно сказати, де пройде його від" криття, перший пленарний день. Зрозуміло тільки, що не в “Україні”. А де? Основна версія — Національна опера, але там раптом затіяли ре" монт. Пропонували різні, часом хи" мерні варіанти: саме від приміщення залежала кількість учасників, а це, окрім делегатів, ще й гості, представ" ники громадськості з України і зару" біжжя, журналісти. І лише наприкін" ці наради нам повідомили: V Форум відкриється в Національній опері. На питання, чому на всіх попе" редніх Форумах відзначення Дня Незалежності не заважало проводи" ти акцію в Палаці “Україна”, відповіді ми не отримали. Також запитували, чи можна делегатам Форуму теж побути на отому урочистому засіданні? На це представник одного з мі" ністерств відповів, що для делегатів плану" валося виділити близько 70 місць. Правда, потім квота почала зменшуватися до 40 місць. У головному залі країни більш як на
Надія КИР’ЯН
Українці в Росії — одна з найчисленніших діаспор. За різними даними, у Росії мешкає близько 5 млн українців. Найбільше їх у Москві, Санкт-Петербурзі, у районах Курська, Воронежа, Саратова, Самари, Астрахані, Владивостока, Кубані, Дону, від Оренбурга до Тихого океану, в Закаспійській області, в Приморському краї, в Амурській області (Зелений клин). На секції Форуму “Українці в Росії” представники різних областей обговорили умови проживання, завдання та перспективи для збереження національної ідентичності. Відзначали, що умови для розвитку українців у Росії та росіян в Україні кардинально відрізняються. Наприклад, Україна витрачає на освіту російською мовою 3 мільярди гривень, а Росія на освіту українською — 0. Саме освіта рідною мовою — це те, що найбільшою мірою може загальмувати асиміляцію українців, яка відбувається дуже швидко. За 13 років кількість українців у Росії з урахуванням міграційного потоку зменшилася на 33 %. Природні асиміляційні процеси не могли бути такими інтенсивними. При цьому в різних регіонах Російської Федерації умови для розвитку українців трохи відрізняються. У Башкортостані, наприклад, є повна законодавча база про мови народів Башкортостану, закони виконуються.
3 тисячі місць не знайшлося сотні"другої місць для українців зарубіжжя, так само, як і для представників національно"де" мократичних сил, які й виборювали нашу незалежність. І річ не у фінансових можливостях на" шої держави, а в тому, що владі нічого бу" ло сказати світовому українс" тву. Не лише про внутрішню ситуацію в Україні, а й про чис" ленні проблеми взаємин нашої держави й українців закордон" ня. У попередніх числах наша газета детально писала про них. Коротко нагадаємо, що припи" нила функціонувати програма співпраці держави зі світовим українством, прийнята за пре" зидентства Ющенка. Припини" лося навчання молоді з україн" ської діаспори в наших вишах на бюджетній основі. Численні проблеми у правовому й соціальному за" хисті наших співвітчизників — трудових мігрантів. Президент Янукович на Форум не при" був. Знов"таки, це сталося вперше за всю майже 20"літню історію Форумів. Ще одне питання, хто ж вітатиме і благословлятиме зібрання від імені Церкви? І те, що Форум благословив Патріарх Філарет, засвідчило:
влада прагнула всіляко дистанціюватися від Форуму. Єдиним промовцем від керів" ництва держави був міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. Він зачитав лаконічне вітання В. Януковича учасни" кам Форуму, а вже потім говорив як мі" ністр. Президент зробив ефектний, на перший погляд, хід: пообіцяв понови" ти програму співпраці із закордонним українством; утворити державний ор" ган по роботі з діаспорою, швидше всього — у форматі держкомітету; ух" валити закон про статус закордонних українців. Усе це — справи, безумов" но, нагальні. У влади з’явилася мож" ливість продемонструвати, що ось ми, мовляв, робимо те, що не зробила влада попередня. Щодо “виступу Януковича—Гри" щенка”, то це був парад самозвіту: як усе прекрасно в нашій демократичній державі і як бурхливо ідуть реформи. На цьому тлі холодним душем бу" ла співдоповідь президента Світового кон" гресу українців Евгена Чолія (Див. “СП”, ч. 34). Це був серйозний аналіз сучасної ситуації в Україні, і того, як дивиться й ре" агує на цю ситуацію світ. Шкода, що не вирізнялися таким ана" лізом ні звіти керівництва УВКР, ні висту" пи на пленарному засіданні делегатів Фо" руму. До речі, переважали якраз виступи
На V Всесвітній форум українців приїхали представники із 40 держав, із чіткими політичними позиціями і широким спектром питань до влади; очікували, що почують Президента і він їх також почує. Але Віктор Янукович до Національної опери не прибув. Українська всесвітня координаційна рада, яку після Дмитра Павличка очолив Михайло Ратушний, на першому засіданні новообраної президії склала стратегічний план роботи на рік і констатувала, що без комунікації з владою повноцінної роботи із закордонним українством не буде.
V Форум українців · “І річ не у фінансових можливостях нашої держави, а в тому, що владі нічого було сказати світовому українству”. · p. 6página original ↗ Там 55 тисяч українців, є 7 недільних шкіл із вивченням української мови. Про загальноосвітні школи з вивченням української в Росії взагалі не йдеться, а недільні створюють коштом українців. Доповідачі зазначали, що для системної освітянської роботи потрібна допомога Української держави, необхідно створити міждержавні українсько-російські комісії. Самі громади не в змозі розробити державні стандарти освіти, підручники, навчальні плани тощо. Суть освітньої проблеми — в законодавчій базі. Нинішні недільні школи, які подекуди існують, — аматорство. Однак, незважаючи на несприятливі обставини, українці в Росії усвідомлюють важливість збереження причетності до свого роду, відчувають велику відповідальність, бо кожен за кордоном є не просто громадянином, а представником своєї нації. Хочуть жити так, щоб викликати повагу до свого народу. Дехто з них уперше за кордоном усвідомив, відчув себе українцем. Наприклад, Наталія Романенко, голова Хабаровського земляцтва “Криниця”, розповіла, що 17 років тому не розмовляла українською мовою. Зараз не тільки прекрасно говорить, а й бере активну участь в організації Далекосхідного фестивалю українців, який нині Міністерство культури вперше включило в бюджет, створює дитячі колективи, конкурси читців тощо. Євген Савенко, голова Нижнєкамської міської НКА “Українське товариство “Вербиченька” (Татарстан) розшукує унікальні документи про українців і передає в Україну. Працює над створенням єдиного реєстру даних про всі місця в Росії, пов’язані з українцями. У Росії є значна кількість центрів українознавства. Вони займаються вивченням української історії. Промовці висловили побажання створити міжрегіональну організацію науковців-україністів у Росії для вивчення історії українського населення саме в Росії. Для цього проводити експедиційну краєзнавчу роботу, дійти до кожного села, видавати наукові розвідки цієї тематики, започаткувати журнал “Російська україністика”, видати книжку “Українці в історії Росії”. Як і скрізь, особливо важлива робота з молоддю, бо молоді люди найбільше піддаються асиміляції. Великим досягненням вважають, що цього року молодь зуміла зорганізуватися, заручитися підтримкою влади й успішно провела у Москві перший Всеросійський форум української молоді. Програма складалася з пізнавальної, освітньої та розважальної частин. Цей захід викликав велике зацікавлення.
V Форум українців · “Глобальний процес трудової міграції не є виключно феноменом України”. · p. 7página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
дзвінки від наших співвітчизни" ків з України, які масово почали до нас звертатися за останній рік? Наприклад: “Шановні друзі! Допоможіть, будь ласка, виїхати у Португалію. Терпіти вже не можна. Особливо на сході Украї" ни. Тут, як ви знаєте, винищують усе українське та те, що ми нази" ваємо європейським. З повагою, Олексій. Харків”. Якої мови й культури прагне український уряд, якщо на 70 від" сотків українське телебачення, яке можуть дивитися емігранти, є російськомовним, а газети, що видають у Португалії, не тільки враховують суто російськомовну аудиторію, а й промосковські за змістом? Без комплексної дер" жавної допомоги не під силу са" мостійно забезпечити інформа" ційний простір, що дуже важливо для стримання швидкої асиміля" ції українських мігрантів. Та й взагалі ми порушуємо питання: чи українська влада зацікавлена в підтримці національної свідомос" ті українців, що є невід’ємною і натуральною складовою самоі" дентифікації кожного мешканця країн Євросоюзу? Ми бачимо ініціативу і дякує" мо окремим інституціям, фон" дам, обласним і міським радам в Україні за небайдужість до наших проблем. За їхню підтримку, за прагнення не втрачати зв’язки і допомогу в забезпеченні підруч" никами для українських суботніх шкіл. За допомогу в проведенні заходів як, наприклад, “Дні укра" їнського кіно в Лісабоні” або концертів до Дня Незалежності України. Та й загальна державна полі" тика України після демократич" них змін 2004 року була відчутно спрямована на підтримку зв’язків із закордонними українцями, на заохочення українських грома" дян повертатися додому. І справ" ді, в цей період багато із нас поча" ли повертатися в Україну для ін" вестування зароблених грошей і життя на Батьківщині. Також відчутними були для української громади в європей" ських країнах євроінтеграційні прагнення України. В зв’язку з цим і змінювалося ставлення до українських мігрантів. Тому ще раз хочемо звернути" ся до теперішніх керівників на" шої держави з питанням — ким є українські трудові мігранти для українського уряду: товаром, зрадниками чи тими, хто допома" гає розбудовувати Українську державу?
На мій погляд, є одна відповідь на таку загрозу — інформаційна. Ми вимагатимемо від влади насамперед створення глобальної світової української інформаційної системи. Мережі, яка б забезпечила потужні інформаційні потоки. Види можуть бути різноманітними: телебачення, радіо, газети, Інтернет. І четверта загроза: проти України сьогодні розгорнулася інформаційна, мовно-культурна, церковна, історіографічна війна. І веде її влада північної держави — Росії. Якщо ми не змусимо нашу владу шукати адекватні відповіді саме на ці загрози, то вона перетвориться, та частково вже й перетворилася, на інструмент російської політики щодо України. А мета у Росії завжди одна — знищити Українську державу. Тому я хотів би, щоб ви усвідомили ці глобальні загрози і вже у системі своїх пропозицій якраз формували справжню ідеологію нашого позитивного руху, захисту українства як світового явища.
V Форум українців · “Глобальний процес трудової міграції не є виключно феноменом України”. · p. 7página original ↗ Павло САДОХА, Португалія
За даними різних джерел, численність українських грома" дян, що нині перебувають за ме" жами України задля покращення матеріального становища або, нерідко, і виживання, коливаєть" ся в межах від 4 до 7 млн осіб, з яких понад 1,5 млн перебувають у країнах Європейського Союзу. Глобальний процес трудової міграції не є виключно феноме" ном України, хоча за кількістю трудових мігрантів Україна посі" дає серед європейських країн провідне місце. Нам, так званим “трудовим мігрантам”, що називають своєю Батьківщиною Україну, а себе ук" раїнцями, хотілося б з’ясувати: чи для Уряду та Парламенту Ук" раїни ми є експортним товаром, на виробництво якого хоча й вит" рачалися кошти (освіта, медичне обслуговування), але на який вже можна не виділяти кошти на “обслуговування”, через нерати" фікацію cоціальних угод з країна" ми реципієнтами, неврахування інтересів трудових мігрантів у по" датковому, пенсійному, митному та виборчому законодавствах? Експортний товар, який за минулий рік тільки системами грошових переказів перевів у економіку України близько 6 млрд доларів, а за різними оцінками експертів Світового банку та НБУ щорічні суми ре" альних грошових вливань в еко" номіку країни з боку емігрантів можуть становити понад 25 млрд доларів, що майже вдвічі переви" щує очікувану суму допомоги від МВФ, яку не тільки потрібно віддавати, а й виконати непопу" лярні законодавчі зміни до бюд" жету країни. Але головне питання — чи ці інвестиції допомагають розбудо" вувати Незалежну Україну, змі" нюючи соціальну інфраструктуру та створюючи робочі місця, від чого загалом залежить і доля тру" дових мігрантів та їхнього повер" нення на Батьківщину? Чи жер" товна робота українських жінок в Італії, Греції та інших країнах, розлучених зі своїми дітьми для оплати їхнього навчання. Своєю працею ми не тільки часто замі" нюємо соціальні інституції в Ук" раїні, фактично оплачуючи пенсії своїм рідним, а й здебільшого за власні кошти популяризуємо ук" раїнську культуру у світі, утвер" джуючи позитивний імідж укра" їнця"мігранта, якого на Батьків"
Іван ЗАЄЦЬ, перший заступник голови Української народної партії, народний депутат України
Виступ на V Всесвітньому форумі українців Пропоную світовому українству в наступні 5 років зосередити головну увагу на тому, що відбувається саме в Україні. І в зв’язку з цим щині часто принизливо таврують словом “заробітчанин”. Ми від" криваємо Європі Україну, про яку донедавна понад 90 відсотків мешканців ЄС взагалі навіть і не чули; знали тільки, що існує “Рашн, Руссо”, тобто все те, що утверджувалося і формувалося як історичний і політичний світог" ляд у Москві. За десять років української трудової міграції в Португалії ук" раїнці від безмовних нелегалів, переслідуваних своїми ж кримі" нальними бригадами, стали (за визначенням Вищого Комісара у справах міжкультурного діа" логу при Кабінеті Міністрів Португалії) зразком інтегра" ції у всі сфери економічного і культурного життя Португа" лії з низьким рівнем кримі" нальних випадків і соціаль" ного навантаження. Через наше об’єднання у Світово" му і Європейському конгре" сах українців з іншими гро" мадськими організаціями європейських країн знаємо, що так само українці зареко" мендували себе і в інших країнах Європи. Але, живучи у демокра" тичних країнах, ми переко" нуємося, що імідж нації за" лежить не тільки від праце" любності її представників, ай від правової стабільності, пе" редбачуваності, прагнення до де" мократії та соціальної справедли" вості уряду країни, звідки вони родом. А як можна пропонувати пор" тугальцям інвестувати в Україну свій капітал, якщо укладена по" переднім урядом України в липні 2009 року соціальна угода між Ук" раїною і Португалією, яка за ко" роткий час була ратифікована Португальським парламентом, загубилась у тенетах теперішньо" го українського уряду, і без якої вже багато непрацездатних укра" їнських громадян опинилися за межею виживання. Така ситуація і в інших країнах. Навчіть, як заохотити порту"
Фото Олеся Дмитренка гальського туриста відвідати Ук" раїну, якщо перетнути Західну Європу до Батьківщини для укра" їнського мігранта є менш проб" лемним, ніж бути відразу прини" женим на кордоні рідної держа" ви? Як нам не просити грома" дянства країни, де ми проживає" мо, якщо консульство просто мо" же припинити видавати своїм громадянам закордонні паспорти й видавати їх тільки тим громадя" нам, які працюють за контрактом (Постанова КМ №559 від 07.07.2010 р). Решта категорій, які:
— офіційно займаються інди" відуальною трудовою діяльністю; — перебувають на обліку в центрах зайнятості й отримують субсидії з безробіття; — є засновниками малого біз" несу; — їм необхідно їхати в Украї" ну обмінювати паспорт. Або без пояснень збільшити розмір оплати консульських пос" луг, не покращуючи при цьому умов роботи консульських пра" цівників, які нерідко змушені працювати в позаробочий час че" рез великий обсяг роботи? Як по" яснювати португальцям, які ці" кавляться нашою історією, що Україна — незалежна держава, якщо після багаторічної ініціати"
ви української громади з вико" нання Закону України про Голо" домор 1932—1933 років як Гено" циду проти українського народу, 5 міст Португалії визнали це фор" мулювання на законодавчому рівні, а до річниці Голодомору МЗС України поширило звер" нення, яке швидше можна сприй" няти як дружнє привітання до ро" сійського колеги, ніж біль за жер" твами свого народу? А як нам пояснити світовому товариству, та й самим собі, чому на офіційному сайті Посольства України в Португалії з’явився пе" релік громадських організацій — вихідців із країн СНД у Португа" лії, в яких українці становлять переважну більшість, керівники яких є активними членами коор" динаційної ради російських спів" вітчизників і значаться на сайті Фонду “Русскій мір”. Типовими заходами, що проводять ці орга"
нізації, є, наприклад, “Дни сла" вянской письменности и культу" ры”. Яку Україну ми з такими ор" ганізаціями маємо пропагувати світові? З ностальгією за радян" ським режимом? Чи новим, “славянскім”, де для української мови знову виділено місце у списку — діалекти? Хочу окремо сказати, що нас, українців, які за викликом долі опинилися за ме" жами України, дуже хвилює і зас" мучує розгул україноненавис" ницької (українофобської) полі" тики, що часто виходить із пар" ламентських засідань, із керівних кабінетів деяких обласних адмі" ністрацій і мерій обласних міст. Що нам відповідати на листи і
Майже кожен із виступів на V Всесвітньому форумі українців, особливо представників четвертої хвилі, крик зболених душ, яких турбують не лише їхні власні проблеми як представників трудової еміграції, а й те, що відбувається на їхній Батьківщині. Внесок української діаспори в економіку, культуру й політичну підтримку держави заслуговує найвищої оцінки. Але, на жаль, від держави вона майже нічого не має. Про це — виступ одного із мільйонів наших співвітчизників.
V Форум українців · “Глобальний процес трудової міграції не є виключно феноменом України”. · p. 7página original ↗ El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original
хочу звернути увагу на кілька основних загроз для нашої держави та нації, що реально існують. Перша загроза — зміна конституційного ладу в державі шляхом прийняття нової Конституції України. Якщо говорити сьогодні про нашу Конституцію, то немає жодної потреби у прийнятті нової, треба просто дотримуватися належного балансу всіх гілок влади. Чому виникла ця ідея нової Конституції? Щоб розбалансувати державу. Наша держава засновувалася в річищі європейської демократичної традиції як держава української нації, держава, яка поклала в основу свого устрою традиції і звичаї нашої нації. Нам же сьогодні пропонуватимуть у новій Конституції державу не національного типу, а так звану мультикультурну. А насправді оця Конституція буде наповнена традицією, політичними й культурними російськими звичаями. Змінюватиметься 10-та стаття Конституції, щоб не було єдиної державної мови, 20-та стаття про нашу державну символіку та багато інших статей. Тому перша пропозиція: ви повинні відкинути ідею нової Конституції і розуміти, що за цим є ще й інша загроза. Вони хочуть прийняти цю Конституцію референдумом і перекреслити референдум 1 грудня 1991 року. Щоб детальніше дізнатися про це, візьміть газету “Слово Просвіти”, там нещодавно надруковано мою статтю про цю загрозу державності. Друге — загроза, пов’язана з введенням ринку на землі сільськогосподарського призначення. Мета — не гармонізувати ці відносини, а вихопити землю з-під ніг і з-під рук українців і цим обтяти систему живлення української нації. Ми — землеробська нація, навік приросли до землі, і це джерело нашої традиції, звичаю. Заявляю авторитетно: ті механізми, які запропоновані у проекті закону про ринок землі, що подає сьогодні Кабінет Міністрів, спрямовані на досягнення лише двох цілей. Перша — забезпечити законодавчу базу під латифундії, знищити фермерство, те, що притаманне Європі, притаманне українцям. Друга мета — перетворити ці сільськогосподарські землі на об’єкт спекуляції. Тому ми так само маємо однозначно визначитися: ці механізми не спрямовані на те, щоб земля опинилася в руках українців, щоб ми забезпечили розвиток села, була ефективна система господарювання — фермерство. Третя загроза зовнішня. У глобалізаційному світі дуже багато загроз для світового українства. Тут неодноразово говорили про проблему асиміляції. А що ми можемо протиставити всьому цьому?
Мова єдина · “Ми повинні будувати національну державу на національних цінностях і пріоритетах”. · p. 8página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
найближчі люди з його оточення звернулися до українського народу, були російські. Навіть Ганна Герман говорила ламаною російською мовою. Жоден із українських патріархів не благословляв пана Януковича на президентство. Його поблагословив вельми сумнівної святості московський верховний піп, який тепер часто під різними приводами та без приводів приїздить в Україну, аби безборонно творити тут “русскій мір”. Якщо раніше українські церкви різних конфесій почали доходити порозуміння на шляху об’єднання в єдину помісну церкву, то Кирило Ґундяєв досить швидко поставив на місце главу так званої Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимира, який тепер майже ніколи не звертається до парафіян українською мовою… Якщо раніше по-антиукраїнському налаштовані (ав Партії регіонів таких переважна більшість) депутати Верховної Ради та інших рад ділили Україну лише на словах, то тепер президентські кадри всіх рівнів перейшли до діла. Не хотілося б ще раз згадувати про міністра освіти й науки, бо проти нього хто тільки не виступав, але його антиукраїнська діяльність переходить усі межі й не припиняється. Навіть у Радянській Україні посаду міністра освіти й науки не обіймав україноненависник. Обмежусь характеристикою, яку дав йому відомий політик і громадський діяч, шеф-редактор польської “Газети виборчої” Адам Міхнік: “Узяти, приміром, книгу міністра освіти Табачника, яку я купив у Москві. Що можна подумати про Україну як державу, коли чинний міністр може дозволити собі таку книгу, яка палає ненавистю до власної країни? Якби її автором був поляк, можна припустити, що він сказився від ненависті до українського народу”. Та хіба тільки Табачник? Міністри, депутати, урядовці різних рівнів януковичівського набору нехтують українською мовою у своїх офіційних і неофіційних виступах. Якщо раніше, наприклад, на першому каналі національного радіо всі без винятку інтерв’ю були українською мовою, то тепер багато хто з гостей студії намагається будь-що перейти на російську мову, точніше, на її український територіальний варіант. Про телебачення вже й говорити не варто… Наші керманичі на сході та півдні все роблять для того, щоб українці забули, якої вони нації і вважали себе росіянами. А керманичів цих призначив президент. Тож і претензії насамперед до нього. Найбільше шкодять відродженню української мови твердження про те, що Україна є начебто полікультурною, багатонаціональною державою, з якою, мов із писаною торбою, носяться місцеві діячі різних рівнів. Ці твердження суперечать статті 2 Конституції України, за якою Україна є унітарною державою, і сучас-
Мова єдина · “Ми повинні будувати національну державу на національних цінностях і пріоритетах”. · p. 8página original ↗ Гуманітарна секція V Всесвітнього форуму, що відбувалася в Українському домі, зібрала чи не найбільше учасників. Відкриваючи роботу зібрання, народний депутат України, член президії УВКР, голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан відзначив, що проблеми, які розглядатимуться, стосуються не лише мови й культури, а й української історії, церкви, кіно, здоров’я нації й екології, преси й телебачення, книговидавничої й музейно-архівної справи і всього того, що формує духовну ауру нації. На тлі 20-річчя нашої Незалежності сьогодні стає очевидним, що головні проблеми незалежної України лежать у площині формування особистості, її духовності. Свого часу ще Григорій Сковорода навчав, що треба насамперед виховувати людину. Список промовців готувався заздалегідь, за кілька місяців. Але тих, хто прагнув донести своє слово, висловити свою думку, думку від імені громади чи організації з тої чи тої проблеми, було дуже багато. Тому передати на газетній шпальті весь спектр висловленого неможливо. Але з найголовнішим читачі мають змогу ознайомитись і долучитися до співучасті в роботі української спільноти.
Іван Ющук, голова Ки* ївського міського об’єднан* ня “Просвіта”, основні проблеми сьогодення бачить у нашому колоніальному минулому: “Понад 300 років (!) Україна була колонією з колоніальним керівництвом. З 1991 р. і донині воно залишається при владі, методично втілюючи мету Москви — прищепити українцям комплекс національної неповноцінності, відкинути нас на задвірки історії. І все це нам треба враховувати у роботі”. Промовець проаналізував юридично-правові порушення влади щодо українства. Це насамперед ігнорування ст. 10 і 11 чинної Конституції України й офіційне тлумачення ст. 10 Конституційним Судом України. Крім цього фальсифікується суть Хартії регіональних мов і мов національних меншин від перекладу її назви і до її призначення — захист місцевих або малопоширених мов. Такою насправді є назва цієї Хартії. Отож вона не має стосунку до російської як мови колишніх колонізаторів і колоністів, насильно накинутої Україні. І. Ющук нагадав про масове відновлення шкіл із російською мовою викладання непропорційно до кількості осіб російської нацменшини. І натомість закривають українськомовні школи. Не краща ситуація й у вишах, де викладають переважно російською. Ігнорування державної мови ми бачимо в кіно-, телеі радіоефірі. Таким чином і Декларація про державний суверенітет України, яку ухвалено 1990 р., досі не виконується.
Олександр Понома@ рів, доктор філологічних наук, заступник голови ВУТ “Просвіта”, виголосив доповідь на тему “Українська мова в лещатах русского міра”. Він одразу охарактеризував владу, яка ось уже другий рік керує Україною, як антиукраїнську. “Це вона відразу показала, як тільки чинний президент прийшов на Печерські пагорби. Перші промови, з якими він та ним етнодемографічним реаліям. Адже майже 80 відсотків населення України становлять етнічні українці, які компактно розселені на всій своїй території. Через різні причини одні наші земляки зденаціоналізовані більше, інші менше. Але всі українці прагнуть повернутися до своєї рідної української мови. Якщо Україна хоче належати до кола цивілізованих держав, то вона, забезпечуючи мовні права всіх своїх громадян, повинна дбати насамперед про утвердження й престиж єдиної державної української мови. Президент мусить нарешті усвідомити, що відродити українську мову на її споконвічній землі можна лише тоді, коли урядовцями й міністрами будуть високоосвічені кваліфіковані інтелектуали-патріоти, а українофобам та холуям колишньої метрополії взагалі не місце в українському політикумі”.
Любомир Пиріг, док* тор медичних наук, нагадав, що за визначенням ВООЗ, “Здоров’я — це стан фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб і фізичних вад”. За 20 років нас стало менше на 6 млн. Прогноз на 2030 рік — 39 млн. Це, звичайно, залежатиме не лише від економіки, духовного стану, а й від стану системи охорони здоров’я. Спікер Верховної Ради в “Голосі України” за квітень 2011 р. сказав: “Україна нагадує людину, з якої вийняли душу і мізки”. А те, що медичний працівник отримує за свою працю менше, ніж двірник чи вантажник, напевно знають усі. Може, тому нинішній Пре@ зидент України в своєму Посланні Верховній Раді мусив зізнатися, що “сучасний стан охорони здоров’я в Україні характеризується як кризовий”.
Нам треба пам’ятати, що медики мають найтісніші контакти з пацієнтами, які вчителі. Тому важливе значення має, якою мовою вони спілкуються з людьми. ВУЛТ 1992 р. провело анкетування лікарів і науковців із приводу мови. З’ясувалося, що на сході України лікарі-практики негативно висловилися щодо дерусифікації медицини (37 %), науковці (36 %). На заході, що неможлива дерусифікація, — медики (0,2 %), науковці (4,7 %)”. Аналізуючи мову періодики (200 медичних журналів), конференцій, симпозіумів, професор відзначив певні зрушення на краще. Активізації роботи потребує й Світова федерація медичних товариств, у якій беруть участь представники українства з Болгарії, Канади, Росії, США та інших країн. На жаль, нема їх з Австралії, Чехії. Варто попрацювати, щоб у товариствах цих країн були створені відповідні секції.
Микола Біляшівський, пам’яткоохоронець: “Популяризація знань з історії творить нашу повсякденну свідомість, а згодом визначає і правильний цивілізаційний вибір на майбутнє цілого народу. А без належної праці архівів, бібліотек і музеїв правильного вибору не буде! Досі засекречено багато історичних архівних документів. У наш час знищено цілі музейні експозиції, як-от: постійна експозиція Музею історії міста Києва, унікальна в масштабах держави експозиція українського одягу в Переяславі, історичний інтер’єр Музею Тараса Шевченка в Каневі, створеного В. Кричевським та П. Костирком. Спалено експонати у музеях народної архітектури у Києві й Переяславі. Волають до нашого сумління грабунок (!) Центрального історичного архіву України у Львові та загибель 100 000 (!!!) історичних документів (чи не всієї писаної історії Поділля) у пожежі архіву в Кам’янці-Подільському, які стались за часів незалежності. У столиці за 20 років державної незалежності не збудовано жодної музейної споруди. Досі не має свого дому в Києві дитя Декларації про державний суверенітет України — Музей культурної спадщини Чорнобильської зони, зібраний самовідданим колективом працівників МНС України на чолі з Р. А. Омеляшком. Нині його вивозять на хутір Редьки у приміщення посеред лісу. Сьогодні всі національні музеї столиці мають проблеми: чи то з землею, чи то з приміщеннями. А якщо громадяни не мають належного доступу до скарбів культури, то про яке осмислення історії ми говоримо?”
Кирило Стеценко, професор КНУК, звернувся до стратегічних засад інформаційної політики в Україні. Узагалі-то стратегія — мистецтво управління цілями, що з військової справи перейшло в політику. “Яка наша мета як нації, який сенс, заради чого ми існуємо?” — запитуємо себе. Двадцять років тому Україна вкотре здобула омріяну незалежність. Сотні років тому люди знали, що то — наша мрія. Але проблеми почалися наступного дня, коли наша держава стала незалежною. Ми думали, що здобудемо незалежність, і питання “для чого?” саме собою вирішиться. Але нинішній світ дуже динамічний, жорстокий, конкурентний. Кожен народ мусить збагнути причину свого існування. В основі його лежить місія. У кожного вона своя у цьому світі. Іншими словами: національна ідея виражається через місію. І культура відповідає за усвідомлення цієї місії. Власне кажучи, стратегія — це пошук сенсу існування української нації і створення механізмів, які б дозволяли її здійснювати. Це глобальна, хоча й амбітна мета. Якщо вона не буде амбітною, не буде енергії, щоб витримувати конкуренцію інших націй, народів і змін, які відбуваються у світі. Однак наш політикум, держуправлінці таких запитань собі не ставлять. Янукович на гуманітарній Раді звернувся до нашої інтелігенції з твердженням, мовляв, гуманітарної стратегії у нас ніколи не було. У чомусь можна згодитися, бо справжня гуманітарна стратегія розходиться з тим, що ми спостерігаємо в політиці уряду Януковича у цій сфері. Україна слухняно, під диктовку, виконує російські стратегічні плани. За Кучми було те саме. Це результат неукраїнських сил при владі. Нині перед нашими інтелектуально-духовними лідерами стоїть три завдання: вироблення нової стратегії завтрашнього дня; проблема справжньої (не псевдо!) еліти, економічна залежність якої не дозволяє нації рухатися вперед; виховати національно-патріотичну, професійну управлінську еліту. Бо люди, які нами правлять, не є спадкоємцями української ідеї.
Василь Клічак, директор Видавничого центру “Просвіта” вдався до порівняння: якщо 30 років тому в Києві було 100 книгарень, то тепер — 10—15. Однак плакатись не варто. Про становище нашої книговидавничої справи Іван Дзюба в “Нагнітанні мороку” написав досить промовисто. У нас збільшилася кількість назв книг, що виходять, але катастрофічно зменшилися наклади. Є чимало цікавих. Наприклад, стали бестсе-
Мова єдина · “Історія дала нам можливість досягнути свого апогею, піднімаючись сходами”. · p. 9página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
лерами книги Ліни Костенко й Василя Шкляра, які привернули увагу навіть іноземних читачів. Українська книга отримує високі рейтинги. Читач відчув, що українська література є, і це добра література. Вона на@ буває інших рис. Шкода ли@ ше, що державна закупівля в бібліотеки як така в державі шкутильгає. Напевно, варто згадати про ті методи роботи, які властиві були в ХХ ст. “Просвіті” в Галичині.
Микола Жулинський, академік НАН України, директор Інституту літератури, нагадав про парламентські слухання 2010 року “Стратегія гуманітарної політики України”. Їхнім ініціатором був Павло Мовчан. Тому він запропонував резолюцію, ухвалену тоді на слуханнях, поставити в основу роботи секції. Бо за цей час нічого не змінилося, висловлені тоді пропозиції не почули ні Президент, ні Уряд України. Академік зазначив, що був причетним до гуманітарної політики ще з 1992 року. “І коли нещодавно Президент України Янукович заявив, ніби нам потрібна нова концепція гуманітарного розвитку, то скажу: її розробляли ще 1993 року. І жоден уряд, жоден президент не схвалив жодного проекту концепції гуманітарного розвитку. Тому наша мета сьогодні — максимально добиватися того, щоб Концепцію було схвалено. Її розробила НАН України і знову передала Президентові Віктору Януковичу, в Уряд. Поки що жодної реакції. Можуть бути пропозиції, можуть бути різні думки, але Концепція є, івона вкрай нам потрібна, але ця влада її не хоче. Вона переслідує мету, про яку говорив народний депутат І. Заєць, — про так званий новий проект Конституції України”. Мультикультурна різноманітність, яка нав’язується Україні, на Заході, зокрема в Німеччині, Франції, Британії тощо, змушує задуматись і говорити про національну державу. Ми повинні будувати національну державу на національних цінностях і пріоритетах. І тому питання мови, освіти, історичної пам’яті і, головне, національної ідентичності мусить бути головним, визначальним у політиці кожного президента й кожного уряду. Сьогодні цього немає. Нині йде активне розмивання культурно-інформаційного простору. Сьогодні вживлюється в свідомість наших громадян російськомовна національна ідентичність, і проводиться вона цілеспрямовано. Це політика “русского міра”, вона має далекоглядні плани — поширити російську ідентичність на території, які належали до Радянського Союзу. І Україна, можливо, найбільше загрожена з усіх колишніх республік. Наш інформаційний простір фактично окупований, не кажучи вже про освітній простір. “Не думайте, — щиро зізнався Жулинський, — що нинішній міністр освіти — випадкова постать. Це цілком продумана цілеспрямована політика, яку провадить Москва і на яку зголосилося наше керівництво. Він не випадково став віце-прем’єр-міністром. У розмові з тодішнім президентом Леонідом Кучмою я запитав: як ви могли цю людину рекомендувати на таку посаду? Він відповів: я не хочу сваритися з Росією!”
Євстратій (Зоря), владика Української Право* славної Церкви КП, передавши благословення Патріарха Філарета, відзначив, що ми ніби приречені ходити по колу, щоразу, з року в рік, від зібрання до зібрання. Ми обговорюємо одні й ті самі питання, порушуємо одні й ті самі проблеми. “Здається, — зробив висновок він, — що ми розуміємо проблеми, вміємо про них говорити. Але коли доходить справа до роботи, то виникають великі проблеми. І я думаю, що якраз приклад Української Церкви, Церкви Київського Патріархату, це один із прикладів відповіді на виклики, які ставить нам сучасність. Бо наша Церква починала навіть не з нуля, а з мінуса. Розпочинала 1992 року в умовах розпорошеності, розпаду, внутрішніх сварок, зовнішньої постійної атаки. Наполеглива праця у центрі предстоятеля Філарета, і на місцях єпископів, духовенства за несприятливих умов, байдужості державної влади і тиску ззовні все одно дала очікувані результати”. Тому помісна Українська Церква — це приклад того, як активною, наполегливою, чесною роботою можна давати відповідь на виклики. “І тому, — закінчив він, — треба позитивніше, світліше дивитися в майбутнє, не плакатися над Україною, над тяжкою долею, а працювати. Працюймо, шукаймо позитивних, гарних прикладів. Є майбутнє в української держави, української нації і нашого гуманітарного розвитку. І з Божою допомогою переможемо всі виклики!”
Володимир Скляр, кандидат історичних наук (м. Харків), зупинився на статистиці етномовної структури населення. Бо спекуляції “друзів” на них не мають нічого спільного з картиною, що показують переписи населення. Він спинився на двох міфах, які втовкли в голови мільйонам українців. Міф перший: про 130 етносів та поліетнічну Україну. Другий міф: про традиційну двомовність і позитивне значення дво@ мовності для українців. “Україна з погляду європейської держави не поліетнічна, а навпаки, моноетнічна. Чому так? В Україні 77,8 % населення — українці. Це по-перше. Подруге, важливий показник — територіальна присутність. Із 490 районів України в 468-ми українці становлять абсолютну більшість населення. Тобто територіально ми домінуємо в 95 %. Етнічні меншини, які опинилися на нашій території, більшість із них є мігрантами у першому поколінні, або їхніми нащадками, що опинилися на теренах України в результаті якраз перебування у складі СРСР. В Україні наприкінці ХІХ століття було три великі меншини: поляки, євреї і росіяни. Зараз в Україні лише одна етнічна меншина — росіяни. Якщо 1926 року їх було 3 мільйони в Україні, то в 1989 р. — 11,7 млн. На терени України спеціально завозили росіян, а за межі України виселяли українців. Де найбільше українців, показав перепис 1989 р. — там, де Макар телят не пас: Мурманська, Магаданська області, Комі АССР, Ханти- Мансійський округ. Це свідчення того, що відбувалася не зміна, а заміна українського населення на неукраїнське. До речі, в ХVІІ ст. росіян в Україні фактично не було. Богдан Хмельницький вів переговори з московськими послами через товмача, бо російська мова українцям була малозрозуміла. У ХVІІІ ст. їх було всього 40 тис., переважно чиновники, військові. На початку ХІХ ст. — 300 тис., а в кінці ХІХ — 2 млн. Так відбувалося просто заселення росіян. Крім того, виселених українців у другому поколінні, хоч би де вони опинилися — у Казахстані, Білорусі чи в Росії записують уже росіянами. Але росіяни в Україні не те що не зазнавали природно-етнічної асиміляції як національна меншина, а навіть не інтегрувалися. Ще один парадокс: етнічна меншина завжди двомовна й інтегрується до більшості етнічної. Такот, серед росіян за переписом 2001 року 41 % — емігранти в першому поколінні, які ніколи не вчили ні української мови, ні української історії. А коли подивитися географічно, то в 19 областях серед росіян переважають мігранти в першому поколінні, для яких Україна чужа і навіки залишиться чужою. Тепер щодо 130 етносів. Сюди входять 68 представників вихідців із Російської Федерації, зокрема так звані реліктові етноси. Ну хто такі юкагіри, чуванці або етнографічні групи євреїв, яких менше десятка осіб. Більше сотні, 114 етносів, із них становлять 0,37 % населення України. Навіть у Криму, у двох районах українці становлять більшість. Щодо двомовності. Двомовність — ознака етнічної меншини. Українець у Польщі знає крім рідної польську, в Росії — російську, в Італії — італійську. А росіяни в Україні? Це називається відрижкою імперської величі. Але похмілля рано чи пізно мусить настати!”
Дмитро Степовик, професор, богослов, був чи не найоптимістичнішим. Зокрема він сказав: “Час і історія надали нам можливість показати себе борцями. І коли ми сьогодні ллємо сльози, що вибороли не те, на що чекали, то ми орієнтуємо себе на поразку. Насправді час, який випав на нашу долю — і сивочолих, і молодих, це щасливий час боротьби. Якщо хто із вас читав твори українських письменників і богословів ХVI—ХVІІ ст., то дуже часто зустрічав там слово “оспалий”, тобто той, хто щойно прокинувся од сну. Тогочасне населення справді було таким. І це одна з причин, чому ми не вибороли своєї державності, коли на те нам був даний шанс, зокрема в XVII ст. Для переходу суспільства від рабовласницького ладу Римської імперії до феодалізму знадобилося три з половиною століття. І тільки у VI—VII ст. сформувалася система, що явила світові найкультурніший світ! Перехід до ринкової, капіталістичної системи зайняв понад століття. І коли ми від свого колоніального минулого хочемо за 20 років доскочити до неба, то англійське прислів’я щодо цього радить: “Якщо не можеш до щастя піднятися на ліфті, піднімайся сходами”. Отже, історія дала нам можливість досягнути свого апогею, піднімаючись сходами.
Мова єдина · “Історія дала нам можливість досягнути свого апогею, піднімаючись сходами”. · p. 9página original ↗ Гарантією нашого майбутнього є не стільки президенти, як сам Господь Бог. Мусимо бути впевненими у цьому. Наші дві Церкви державницькі, Київського Патріархату і греко-католицька, зробили багато для розвитку української мови. 99 % нашої ідентичності становить знання рідної мови. Хоч би ким ми були, але якщо любимо, розвиваємо, плекаємо її, ми налаштовані на перемогу. За 20 років незалежності України двічі перекладено Біблію українською мовою, причому великими накладами. УБТ за роки незалежності видало 8 млн книг українською мовою. УПЦ КП видала, під колосальним тиском, 2 млн книг! Друзі, скажіть: коли це ще православ’я говорило до українського народу його рідною мовою? Наш уряд то є церква і не дивуймося, що робиться на Печерських пагорбах. Ми не відділені від Росії як Бразилія від Португалії, своєї матірної метрополії. Ворог, лютий ворог у нас — сусід, і він завжди залишиться ворогом і завжди оскалюватиме зуби на нас. Ми повинні працювати в екстремальних умовах боротьби. А перемагає той, хто бореться. Не будьмо оспалими, і тоді ми скажемо словами Тараса Шевченка: “Вона знову оживає, і сміється знову”!
Петро Кононенко, директор Інституту українознавства, не випадково навів сумну статистику: “67 відсотків випускників шкіл хотіли б працювати за кордоном. Понад 60 — не мають ідеалів. Усе це на тлі не кращих змін в освіті. Про її очільника, Табачника, вже скільки говорено-переговорено, що він не може бути міністром. Але його руйнівні експерименти над школярами, студентами й викладачами тривають. На словах (для піару) все ніби чудово: проект вищої школи ухвалили. Треба його розвивати. Бо насамперед завдяки вихованню, освіті формуються ідеали розвитку суспільства, розвитку держави, нації. Але освітянські чиновники забули(?!), що все те треба розвивати ще в сім’ї, дитсадках, школах — це фундамент. Тому потрібна не лише концепція національного виховання, а й удосконалення навчального процесу. Треба готувати українську свідому, патріотичну інтелігенцію. А за умов, коли українська мова вилучається, а російська впроваджується в усіх ланках освіти й державного життя, цього не досягти”.
V Всесвітній форум українців переобрав президію, інші керівні органи УВКР. Делегати Форуму висловили подяку Дмитрові Павличку, який очолював УВКР протягом останніх п’яти років. Головою УВКР на альтернативній основі обрали Михайла РАТУШНОГО, до цього — заступника голови УВКР.
Михайло Ярославович Ратушний — відомий політичний і громадський діяч, народний депутат України ІІ, ІІІ, ІV скликань. Народився 18 серпня 1962 р. у с. Чернихівці Збаразького району Тернопільської області. Закінчив Луцький педагогічний інститут ім. Лесі Українки. Працював учителем англійської мови в Тернопільській і Київській областях. Був одним із засновників Народного руху України (1989 р.) 1990 року за участь в акції протесту 7 листопада Михайла Ратушного було заарештовано. До 25 серпня 1991 р. перебував під слідством у Лук’янівському слідчому ізоляторі. З проголошенням незалежності України його було звільнено, 29-річний Михайло Ратушний повернувся до активної громадської й політичної діяльності. 1994 року М. Ратушного обрано народним депутатом України ІІ скликання по Збаразькому виборчому округу №361 у Тернопільській області. Активний учасник Конституційного процесу, автор кількох статей Конституції 1996 року. 1998 року обраний депутатом Верховної Ради України ІІІ скликання по тому ж виборчому округу. Після закінчення депутатських повноважень його обрали головою Правління міжнародної громадської організації “Інститут національного державознавства”, яку очолював до 2005 р. 2005 року обраний до парламенту за списком виборчого об’єднання “Наша Україна”. У серпні 2006 р. на IV Всесвітньому форумі українців Михайла Ратушного обрали заступником голови Української Всесвітньої Координаційної Ради. 2008 року М. Ратушний закінчив Київський інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка за спеціальністю “Міжнародне публічне право”. Одружений, має двох доньок.
Документ · “Державна мовна політика повинна унеможливити перетворення України з суверенної національної дер* жави на денаціоналізований географічний простір”. · p. 10página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
ідповідно до Рішення Кон" ституційного Суду України від 14 грудня 1999 року №10"рп/99 про офіційне тлума" чення статті 10 Конституції Укра" їни, державний статус україн" ської мови означає її обов’язкове застосування на всій території України при здійсненні повнова" жень органами державної влади та органами місцевого самовря" дування (мова актів, роботи, ді" ловодства, документації тощо), а також в інших визначених зако" ном публічних сферах суспільно" го життя, зокрема у роботі дер" жавних і комунальних навчаль" них закладів, у сфері обслугову" вання, культурі, засобах масової інформації. Державність української мови є ключовим чинником консоліда" ції українського суспільства на всій території України, формуван" ня сучасної української політич" ної нації, символічним уособлен" ням української державності, га" рантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України. З ог" ляду на це українська нація і дер" жава мають забезпечувати повно" цінний розвиток і захист україн" ської мови, якісну розбудову ук" раїнського мовного простору. Принципове значення для майбутнього української мови і української держави має націо" нальна мовна свідомість і мовна гідність. У їхньому формуванні чільну роль має відігравати укра" їнська інтелектуальна еліта, на" самперед вище керівництво дер" жави, яке своїм особистим при" кладом і зусиллями має утвер" джувати престиж української мо" ви, української нації і держави. Вільне володіння державною мо" вою — юридичний обов’язок кожного громадянина України. Процес постійного витіснен" ня української мови з багатьох сфер життєдіяльності та прогре" суюче зменшення її носіїв не призупинило навіть надання ук" раїнській мові статусу державної 1989 року і подальше закріплен" ня цього статусу як одного з еле" ментів конституційного ладу країни в Конституції незалежної України. На існуючу й нині деформо" ваність мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв ук" раїнської і російської мов, що не відповідає співвідношенню ет" нічних українців і росіян на її те" риторії. За даними Всеукраїн" ського перепису населення 2001 року, українці становлять 77,8 % людності України, тоді як україн" ську мову визнало рідною лише 67,5 %. Всеукраїнське опитуван" ня Інституту соціології НАН Ук" раїни засвідчило: 2005 року укра" їнську мову вважали рідною 64,3 % населення, російську 34,1 %, іншу — 1,5 %, мовою спілкування дорослого населен" ня в родинній сфері були: україн" ська — 41,8 %, переважно росій" ська — 36,4 %, обидві мови (за" лежно від обставин) — 21,6 %. Це протиприродне явище. Адже в усьому світі рідною мовою люди вважають мову свого, а не чужого народу, своєї, а не чужої нації. Посилення процесу русифі" кації України викликано не тіль" ки і не стільки кризою україн" ського села, новими реаліями відкритого суспільства і ринко" вою конкуренцією, скільки не" спроможністю пострадянської влади здійснювати послідовну і системну мовну політику. За ми" нулі роки попередня влада не спромоглася ні схвалити Кон" цепції державної мовної політи" ки, ні розробити і здійснити ефективної програми мовного планування, ні створити дієвого механізму відродження і під" тримки української мови, ні зу" пинити мовно"культурну експан" сію Росії чи протидіяти їй. У практичному плані це означало створення сприятливих умов для подальшого утвердження в Укра" їні російської мови за рахунок витіснення з ужитку української. За браком відповідної держав" ної мовної політики негативні тенденції стали домінуючими на ринку друкованих ЗМІ та в царині вітчизняного книговидавництва. Річний наклад журналів та інших періодичних видань українською мовою 2004 р. становив 28 % від загальної кількості, тоді як ще 1995 року дорівнював 70 % (для російськомовних видань ці цифри зростають — з 18 % до 64 %). Пи" тома вага річного накладу газет, що видаються українською мо" вою, за 10 років скоротилася з 50 % 1995 року до 32 %. Натомість російськомовні газети в загально" му накладі зросли за цей час із 45 % до 59 %. І це зумовлено на" самперед неукраїнською політи" кою приватних власників засобів масової інформації, а не об’єктив" ними причинами. На книжковому ринку Украї" ни переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців і книго" розповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Укра" їні, вийшли друком у Росії. Засилля в українському ін" формаційно"культурному прос" торі іншомовної продукції спри" яло не лише різкому скороченню українського мовного простору, ай призводить до руйнації способу думання і деформації менталь" ності громадян України, прищеп" лення їм чужих стереотипів, наві" ювання їм почуття упослідженос" ті й меншовартості. Унаслідок цього відбувається ерозія іден" тичності української нації і ду" ховне нищення людського резер" ву, з якого формується українська еліта. Особливо небезпечною є мовно"культурна експансія Росії, яка супроводжується потоками ненависті й зневаги до україн" ської мови, української нації, ук" раїнської державності. Співвідношення української і російської мов в інформаційно" культурній сфері не відповідає реальному поділові населення за етнічною ознакою і порушує людські й національні права його українськомовної частини. При цьому нехтується факт психоло" гічної готовності значної частини російськомовних українців до зміни мовної ситуації на користь державної мови. Цей факт періо" дично засвідчують соціолінгвіс" тичні опитування. Стан фактичної дискримінації українців у їхній власній країні створює напруженість у міжмов" них відносинах, яка посилюється через необґрунтовані домагання окремих політиків надати росій" ській мові статус другої державної мови нарівні з українською і та" ким чином вибороти для чинов" ника право всупереч вимогам Конституції України не опанову" вати і не використовувати україн" ську мову в офіційному вжитку. Ці домагання спрямовані не на за" хист мовних прав росіян і росій" ської мови, якій в Україні ніщо не загрожує, вони працюють проти відродження української мови.
свою чергу забезпечення мовних прав осіб, що належать до націо" нальних меншин, та сприяння захисту і розвитку їхніх мов не мають перешкоджати вивченню державної (офіційної) мови та ставати на заваді її запроваджен" ню в усіх сферах суспільного жит" тя на всій території України. Україна є унітарною держа" вою, в межах якої немає регіонів компактного проживання осіб, що належать виключно до якоїсь однієї етнічної меншини і станов" лять переважну більшість насе" лення України. Тому державний статус української мови несуміс" ний із пропагандою чи іншою практичною діяльністю, спрямо" ваною на запровадження другої державної мови, будь"яких форм регіональної мовної автономії або проголошення діалектів україн" ської мови окремими мовами. Вважаючи, що державна мов" на політика в Україні повинна відповідати конституційним нор" мам, положенням відповідних міжнародно"правових зобов’я" зань України та стратегії держа" вотворення; — враховуючи необхідність вироблення послідовного та ви" важеного підходу до розв’язання мовних проблем; — усвідомлюючи, що застосу" вання мов у державі має стати чинником єднання, а не розбра" ту, — V Всесвітній форум україн" ців закликає: y Президента України: — створити у структурі цен" тральних органів виконавчої влади центральний орган виконавчої вла" ди з питань мовної політики; — створити консультативно-дорадчу раду з питань мовної політики, підзвітну Президентові України, включивши до її складу провідних фахівців — представників галузевих інститутів Національної академії наук України та представників громадських організацій і творчих спілок, заборонити закриття шкіл з українською мовою навчання, а також ліквідацію і злиття українськомовних класів з класами з російською мовою навчання, що практикується сьогодні владними структурами на Донеччині та Луганщині; — відродити мережу українськомовних дитячих садочків і вищих навчальних закладів з українською мовою викладання у Південно-Східній Україні; — розв’язати питання щодо виборів ректора Донецького національного університету на конкурсній основі. Сьогодні університетом незаконно, в ручному режимі, здійснює керівництво в. о. ректора Єгоров — ставленик міністра Д. Табачника. Вважаємо неприпустимим подальше перебування Д. Табачника на посаді міністра освіти, науки, молоді і спорту в зв’язку із проведенням ним антиукраїнської гуманітарної політики. y Верховну Раду України: — запровадити, починаючи з 2012 року, щорічні парламентські слухання, присвячені розвитку та функціонуванню української мови в Україні; — прийняти закон про державну мову та закон про мови в Україні, який би відповідав духові Конституції держави. y Кабінет Міністрів України: — розробити та внести на роз" гляд Верховної Ради України: а) проект Концепції державної мовної політики України; б) проект загальнодержавної Програми розвитку, функціону-
Документ · “Державна мовна політика повинна унеможливити перетворення України з суверенної національної дер* жави на денаціоналізований географічний простір”. · p. 10página original ↗ Українська мова — мова найбільшого корінного етносу України є невід’ємною базовою ознакою його ідентичності протягом багатьох століть. Незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності нації та її територіальної роз’єднаності, українська мова зберегла свою самодостатність і, врешті-решт, стала важливим чинником возз’єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України.
Нинішній мовний розвиток України й без надання російській мові статусу державної є потен" ційно небезпечним для майбут" нього української мови, а відпо" відно, для майбутнього україн" ської нації і державної незалеж" ності України. У зв’язку з тим, що процес ви" тіснення української мови керо" ваний і набув системного харак" теру, українська держава має дія" ти відповідно, вживаючи рішучих заходів на підтримку української мови як мови титульної нації і державної мови. У системі державних пріори" тетів мовна політика, спрямована на утвердження державної мови в суспільстві, має посідати провід"
не місце, оскільки її стратегічним завданням, поряд із гарантуван" ням мовних прав національних меншин, є утвердження суспіль" ної злагоди і політичної стабіль" ності, забезпечення єдності дер" жави і зміцнення української державності. Пріоритетом мовної політики України є утвердження і розвиток української мови — визначально" го чинника і головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на тери" торії України, становить абсо" лютну більшість її населення, да" ла офіційну назву державі і є базовим системоутворюючим складником української держав" ності. Державна мовна політика по" винна унеможливити перетво" рення України з суверенної наці" ональної держави на денаціона" лізований географічний простір, із меж якого мовами інших дер" жав буде витіснено українську мову. В Україні одна державна (офіційна) мова — українська. Відповідно до Конституції Укра" їни, законів України та Рішення
Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. №10"рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України, держав" ність української мови є не" від’ємним атрибутом конститу" ційного ладу держави. Підґрун" тям статусу української мови як державної (офіційної) є держав" не самовизначення української нації. Володіння державною мовою та її використання посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місце" вого самоврядування є однією з обов’язкових умов для зайняття відповідних посад. Особи, які не виконують цих умов, мають бути свідомими того, що їхній власний
Фото Петра Антоненка вибір може мати для них неспри" ятливі наслідки. Громадяни України зобов’яза" ні володіти українською мовою як мовою свого громадянства та використовувати її у сферах пуб" лічного спілкування. А держава повинна всіляко сприяти цьому. Знання української мови є неод" мінною умовою набуття грома" дянства України. При цьому ко" жен громадянин України є віль" ним у виборі мови або мов у при" ватному спілкуванні. Функціонування української мови як державної (офіційної) та її державна підтримка як мови титульної нації має поєднуватись з уважним ставленням до мов на" ціональних меншин, що історич" но мешкають у межах України, та забезпеченням захисту мовних прав осіб, що належать до таких меншин. І то не тільки російської національної меншини. Гаранту" вання вільного розвитку, вико" ристання та захисту мов націо" нальних меншин відбувається відповідно до Конституції Украї" ни і законів України з урахуван" ням стану кожної з них та реаль" них можливостей держави. У
Микола Нестерчук, Павло Мовчан, Іван Заєць, Дмитро Ломачук
Документ · “Українська мова як державна не функціонує ані у представницьких, ані у виконавчих, судових та правових органах влади”. · p. 11página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
вання та дослідження української мови на 2012—2020 роки; — розробити та внести на розгляд Верховної Ради України проекти законів України про внесення змін до відповідних законів України з метою: а) заборони заснування в Україні засобів масової інформації іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства; б) забезпечення українськомовній продукції не менш як 75 % часу трансляції та місця на шпальтах друкованих засобів масової інформації; в) відмови телеорганізаціям, які порушують закони, що регулюють питання використання державної мови, в отриманні чи продовженні ліцензії на право користування каналами мовлення; г) запровадження пільгового оподаткування та іншої фінансової підтримки українськомовної друкованої продукції, періодичних видань, кіно-та аудіопродукції; ґ) передбачення відповідальності за порушення законів, що регулюють питання застосування державної мови в Україні, зокрема для посадових осіб, які при виконанні своїх посадових обов’язків використовують як засіб спілкування іншу, не державну мову; д) передбачення у законодавстві про національні меншини положення про обов’язковість володіння державною мовою громадянами, які належать до національних меншин і постійно проживають в Україні. — Створити у структурі Кабінету Міністрів України управління з питань мовної політики. — Враховувати щорічно при підготовці проекту закону України про Державний бюджет України на відповідний рік видатки на забезпечення виконання заходів, пов’язаних з розвитком, функціонуванням та дослідженням української мови, зокрема й за межами України. — Передбачити, починаючи з 2012 року, збільшення асигнувань на розвиток та дослідження української мови, реалізацію додаткових заходів щодо розширення сфери її функціонування як державної; своєчасно і в повному обсязі фінансувати витрати, передбачені на проведення заходів з розвитку, функціонування та дослідження української мови; — розробити систему проходження курсів української мови для державних службовців; — запровадити поетапний механізм атестації державних службовців і викладачів навчальних закладів державної та комунальної форм власності на знання української мови; — розробити заходи щодо підтримки випуску національної кіно-, відео-, аудіопродукції, тиражування кращих українських фільмів, а також дублювання і озвучення українською мовою творів світового кіномистецтва; — розробити систему моніторингу та здійснити аналіз динаміки і характерних тенденцій розвитку етномовних процесів, функціонування української мови в різних сферах суспільного життя та регіонах України; — забезпечити широке видання перекладів українською мовою кращих творів світової літератури, зокрема й драматургії; — підвищити відповідальність художніх керівників за дотримання театром мовного статусу і чистоти мови з метою підвищення рівня мовної культури у театрально-видовищних закладах України державної та комунальної форм власності; — вважати першочерговою справою розвиток фундаментальних і прикладних наукових досліджень та розробок у галузі лінгвістичної технології та створення інтелектуальних мовно-інформаційних систем нового покоління; — затвердити підготовлений Національною академією наук України, Міністерством освіти і науки України та Міністерством оборони України проект міжгалузевої науково-технічної програми — “Інформація. Мова. Інтелект”; — сприяти забезпеченню фінансування державних програм зі створення національної словникової бази, зокрема програми “Словники України”, а також підготов-
Фото Петра Антоненка ки до друку багатотомних енциклопедичних видань і створення їхніх електронних варіантів; — забезпечити впровадження української мови в усі сфери навчально-виховного процесу та позанавчальної діяльності навчальних закладів державної та комунальної форм власності. y Телерадіоорганізаціям та дру) кованим засобам масової інформа) ції в Україні незалежно від форм власності: — дотримуватися у своїй ді" яльності встановлених квот укра" їнськомовного мовлення, націо" нальних фільмів та передач або програм національного виробниц" тва відповідно до законів; — запровадити на радіо та телебаченні цикл постійних передач про традиції, звичаї і побут українського народу та пропаганду української мови; — продовжити обговорення в засобах масової інформації актуальних проблем сучасного стану функціонування української мови в Україні та завдань щодо підвищення її авторитету і престижу. y Учасники Форуму констату" ють принизливий стан україн" ськомовної освіти та культури в АР Крим. Форум занепокоєний пору" шенням конституційних прав майже 700"тисячного українсько" го населення півострова на отри" мання освіти та виховання дітей рідною, до того ж державною мо" вою. За всі роки незалежності Ук" раїни при загальній кількості 600 шкіл в АР Крим створено лише 7 українськомовних. Їх відкрили завдяки героїчним зусиллям укра" їнських громадських організацій, долаючи шалений спротив місце" вих комуно"шовіністичних чи"
Голови “Просвіти” Луганська й Донецька — Володимир Семистяга і Марія Олійник новників та цілковиту байдужість центральної влади. Із 1000 газет, зареєстрованих в АР Крим, з місцевого бюджету фі" нансують лише 40"сторінкову вкладку “Кримський діалог” у га" зету “Кримские известия” (органу Верховної Ради Автономії). Май" же рік Міністерство культури не фінансувало єдиної українсько" мовної газети “Кримська світли" ця”, створеної українською гро" мадськістю ще 1992 року. Будівля Українського музич" ного театру в м. Сімферополі пе" ребуває в аварійному стані, а йо" го репертуар переважно росій" ськомовний. У більшості серед" ніх та вищих навчальних закла" дів, навіть у тих, які фінансують" ся з державного бюджету, викла" дання ведеться мовою іншої дер" жави.
Українська мова як державна не функціонує ані у представ" ницьких, ані у виконавчих, судо" вих та правових органах влади. У Криму не існує жодного україн" ськомовного дитячого садочка. Зазначена ситуація генерує міжнаціональну напругу, викли" кає міжконфесійні конфлікти і є загрозливою для національної безпеки української держави. 1. Учасники Форуму заклика) ють Президента, Уряд України та керівництво Кримської Автономії призупинити новітнє широкомас) штабне антиконституційне зросій) щення українського та кримсько) татарського населення Криму. 2. Вимагаємо невідкладно роз) ширити мережу українськомовних дошкільних установ середніх шкіл, середніх та вищих навчальних зак) ладів у Кримській Автономній Рес) публіці. Довести їхню питому вагу на першому етапі до пропорційної чисельності українського населен) ня (25—30 відсотків). 3. Вимагаємо від Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Служби безпеки України призу) пинити в Криму діяльність антиук) раїнських, антидержавних та сепа) ратистських організацій і воєнізо) ваних груп, діяльність яких є заг) розливою для національної безпе) ки України. 4. Делегати Форуму вимагають від МЗС України, Генпрокуратури та правоохоронних органів призу) пинити антиконституційну діяль) ність консульств Російської Феде) рації у м. Сімферополі та м. Сева) стополі з надання громадянам Ук) раїни російського громадянства. 5. Привертаємо увагу Верхов) ної Ради, Президента та Уряду Ук) раїни на протиправні дії місцевої влади з забороною виділення землі для будівництва церков УПЦ Ки) ївського Патріархату та УГКЦ на Кримському півострові. На наступний рік припадає 65"та річниця депортації з рідних земель Лемківщини, Бойківщи" ни, Надсяння, Холмщини і Пів" денного Підляшшя 150 тисяч польських громадян української національності в рамках операції “Вісла”. Рішенням Політбюро Поль" ської робітничої партії з 29 берез" ня 1947 року “в рамках репресій" ної операції щодо українського населення (…) постановляється у короткі строки переселити укра" їнців на повернені землі, не утво" рюючи компактних поселень і не ближче ніж 50 кілометрів від кор" дону”. У 1944—1946 рр. депорто" вано з Польщі до СРСР 480 тисяч українців. Унаслідок етнічних чисток 1944—1947 рр. було зни" щено багатовікову українську культурну спадщину. V Всесвітній форум українців у Києві закликає депутатів Сейму Республіки Польщі прийняти рі) шення, яке засудило б етнічні чис) тки 1944—1947 років та створило відповідні юридичні передумови для ліквідації наслідків депортації, а саме: — надання державної допомоги особам, які прагнуть повернутися на рідні землі; — повернення майна депорто) ваним або їхнім юридичним спад) коємцям; — повернення майна юридич) них осіб чинним українським орга) нізаціям; — вшанування пам’яті жертв війни та післявоєнного періоду. y У зв’язку з тяжким матері" альним станом музейних та ар" хівних установ в Україні (у Києві за 20 років Незалежності не збу" довано жодної нової спеціалізо" ваної музейної споруди), незадо" вільною роботою щодо ознайом" лення з культурними скарбами, накопиченими державою пред" ставників діаспори та громадян України, розробити та впровадити форми залучення українців у ді" аспорі до створення музейних та архівних установ в Україні (допо" мога коштами у створенні колек" цій та спорудженні нових музей" них споруд, розшуку та передачі в Україну рухомих пам’яток куль" тури). У зв’язку з тяжким станом реставраційної справи в Україні, відкрити в діаспорі рахунки на збирання коштів для реставрації пам’яток державної частини Му" зейного фонду України. Виділяти кошти на проведення у країнах поселення українців у діаспорі тав регіонах України коштів на влаштування виставок україн" ських малярів та майстрів ужит" кового мистецтва, пам’яток істо" рії України. Вимагати від Міністерства культури України зберегти колек" ції Музею історії міста Києва, Національного музею україн" ського народного декоративного мистецтва, Переяслав"Хмель" ницького національного істори" ко"культурного заповідника, Му" зею історико"культурної спадщи" ни зони відселення Чорнобиль" ської катастрофи у місті Києві. У зв’язку з цим розпочати збір коштів на будівництво но" вих окремих споруд для музеїв історії міста Києва, Національ" ного музею українського народ" ного декоративного мистецтва, Історичного музею та Музею ук" раїнського народного одягу в м. Переяславі"Хмельницькому, Музею історико"культурної спадщини зони відселення Чор" нобильської катастрофи у місті Києві та звернутися до керів" ництва України із закликом роз" почати таке будівництво най" ближчим часом. Вимагати від уряду України впорядкування та збереження могил учасників українських виз" вольних змагань та діячів україн" ської культури (особливо зверну" ти увагу на погано обстежені пам’ятки ХVІІ—ХХ ст.), внести їх до Державного реєстру нерухо" мих пам’яток культури в Україні. Видрукувати великими нак" ладами та розмістити на постій" ний показ в інтернеті переліки усіх архівних справ, які зберіга" ються у центральних, обласних та міських архівних установах, музеях та бібліотеках України. Розсекретити і оприлюднити друком та в інтернеті документи, пов’язані із агресією проти Ук" раїнської Народної Республіки іноземних держав, голодомо" рами 1921, 1932—1933 та 1947 років, боротьбою іноземних дер" жав проти українського націо" нально"визвольного руху у ХІV—ХХ ст., політичними реп" ресіями часів СРСР. Створити при УВКР та гро" мадських організаціях діаспори осередки з розшуку та повернен" ня в Україну незаконно вивезе" них з її території культурних цін" ностей. Звернутись від імені сві" тового українства до керівництва Російської Федерації із закликом повернути Національному ху" дожньому музею України взяті на виставку у 30"х роках минулого століття і не повернуті досі фрес" ки та мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору. Визнати таким, що ображає почуття шанувальників україн" ської культури, знищення уні" кальних історичних інтер’єрів ав" торства видатних українських митців В. Кричевського та П. Костирка Музею Т. Г. Шевчен" ка на Чернечій горі в Каневі. Просити керівництво України відновити ці унікальні інтер’єри, знищені під час реконструкції Музею Т. Г. Шевченка на Черне" чій горі в Каневі. Встановити у Києві пам’ят" ник видатному українському гро" мадському діячеві, письменнико" ві, вченому, меценатові, борцеві за соборність та незалежність Ук" раїни, авторові слів церковного гімну України “Боже великий, єдиний…” Олександрові Яковичу Кониському, якому напередодні відкриття Форуму — 18 серпня 2011 року виповнилося 175 років від дня народження. Назвати на його честь вулицю у столиці Ук" раїни — Києві. Виділити кошти та створити належні умови для навчання ді" тей закордонних українців у ви" щих навчальних закладах Украї" ни. Забезпечити державну під" тримку міжнародному конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика. Звернути увагу Міністерства охорони здоров’я України на по" ліпшення здоров’я дітей, які мешкають на радіоактивно за" бруднених територіях. Створити національний пан" теон видатних діячів України. Виділити кошти на ремонтні роботи у всесвітньо відомому Музеї “Тюрма на Лонцького”.
Ухвалено на V Всесвітньому форумі українців 21.08.2011 р.
“Не тільки суцільний негатив супроводжує Україну в роки незалежності”. Палітра · p. 12página original ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Експозиція лаконічно відображає ос" новні досягнення українського народу в різних сферах — і в промисловості, і в сіль" ському господарстві, і в культурі. А також демонструє міжнародне визнання України й співпрацю сьогодні: представлені укра" їнські підприємства й установи, видатні українці, які здобули всесвітнє визнання і створюють позитивний імідж України. “Ми починали з найвизначніших віх сучасної історії — зі Всеукраїнського Акта проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, — зазначає старший науковий співробітник Антон Богдалов, який до" клав чимало зусиль до створення вистав" ки. Тут представлені перші виборчі бюлет" ні по виборах президента, протокол ЦВК, періодичні видання, які розповідали про цю подію”. Увагу привертає розміщений на вітрині Акт проголошення незалежнос" ті України, на якому Леонід Кравчук при" сягав на вірність українському народу. Тут також і його окуляри, подаровані музею. Частина експозиції присвячена Кон" ституції України. Тут матеріали складного конституційного процесу, який тривав до 1996 року. Фотографії тимчасового складу Конституційної комісії. А також листи ук" раїнців на адресу комісії з побажаннями, які б закони вони хотіли бачити в новій ре" дакції. Тут і ручка, якою Олександр Мороз ставив свій підпис на основному тексті, прийнятому 28 червня 1996 року. Дуже цікавий експонат — символічний Ключ від Європи, який демонструє міжна" родне визнання України на сучасному ета" пі. Його Україна отримала в травні цього року на час головування у Раді Європи. Поряд експонати провідних вітчизня" них підприємств. Українська космічна га" лузь — цікаві матеріали надав перший ук" раїнський космонавт Леонід Каденюк, який 1997 року здійснив космічну місію. Фотоколаж із автографами всіх учасників цього польоту, і прапор, який брав із со" бою Л. Каденюк у космос.
Українське сільське господарство пре" зентоване досягненнями двох героїв Укра" їни — Дмитра Моторного і Федора Моргу" на, який очолює Інститут генетики рос" лин. Тут представлено сорт пшениці “зи" моярка”, який розробив Інститут генетики рослин. Вагомі досягнення українських нау" ковців. Зокрема участь у міжнародному проекті “Великий андронний колайдер”.
Можна побачити модель пластмасового сцинтилятора, який використовують у ро" боті, розроблений Харківським інститутом монокристалів. А ось представлена українська антарк" тична станція “Академік Вернадський”. Тут прапор, вивішений на станції під час 15"ї антарктичної експедиції, і фото, які відображають побут українців на антарк" тичній станції.
Аж ніяк не можна обійти увагою досяг" нення українських спортсменів. Серед унікальних експонатів — м’яч, яким грала збірна в 1/8 фіналу 2006 року зі швейцар" цями. Це був найбільший успіх українців на футбольній світовій арені. Тут форма Андрія Шевченка, тренувальні рукавиці братів Кличків з їхніми автографами. Екс" понати від Лілії Подкопаєвої, яка 1996 ро" ку стала абсолютною чемпіонкою зі спор" тивної гімнастики. Також матеріали Олени Юрковської, багаторазової параолімпій" ської чемпіонки і на літніх, і на зимових параолімпіадах. Майка, в якій вона здобу" вала перемогу у Ванкувері 2010 року. А ось матеріали наших славнозвісних співачок — Руслани та Ані Лорак, які представляли Україну на “Євробаченні”. Тут сорочка, в якій Руслана співала 1996 року на Міжнародному фестивалі мис" тецтв “Слов’янський Базар”. Бубон, дип" ломи й нагороди. Також тут сценічний костюм Ані Лорак. Оперне та балетне мистецтво. Сценіч" ний костюм Лідії Забілястої з вистави “Трубадур”, нотний зошит Володимира Гришка, концертна сорочка Романа Май" бороди, пуанти відомої балерини Олени Філіп’євої. Не оминули увагою під час створення виставки і одну із визначних подій в історії України — державний пасторський візит Івана Павла ІІ 2001 року. Представлені су" венірні медалі й монети, виготовлені на честь цього пасторського візиту. Привертає увагу і робота відомого ук" раїнського скульптора Олега Пінчука “Слоноріг”, яка є у багатьох приватних ко" лекціях. А також матеріали майстрині Людмили Жоголь, яка створила приблиз" но 400 гобеленів. Тож цьогорічна виставка — свідчення того, що не тільки суцільний негатив суп" роводжує Україну в роки незалежності. Попри зубожіння народу і малосприятли" ве соціально"економічне середовище, є і промені світла в духовній сфері, культур" ному житті. Варто лише про них пам’ятати і примножувати.
Завітайте на ювілейну виставку “Україна і світ”, що діє у Національному музеї історії України. Музей протягом останнього двадцятиріччя брав участь чи не в 40 міжнародних проектах: “Десять років тому ми створили виставку під назвою “Україна незалежна”, — розповідає директор музею Сергій Чайковський. — А цьогорічна виставка — це не “подвоєння” попередньої. Її задумували, виходячи зі знакових історичних моментів у житті нашої держави, про які знає весь світ”.
“Не тільки суцільний негатив супроводжує Україну в роки незалежності”. Палітра · p. 12página original ↗ Валентина ЄФРЕМОВА, мистецтвознавець, заслужений працівник культури України
Так називався конкурс творчих робіт Київського міського центру “Родинний дім”. Понад 150 родин із 10 районів столи" ці присвятили свої твори 20"й річниці Не" залежності України. Мета конкурсу — під" тримка творчо обдарованих сімей та спро" ба привернути увагу суспільства до людей з обмеженими можливостями та тих, хто потребує соціальної допомоги. Конкурс відбувся за номінаціями “Ма" люнок”, “Вишивка”, “Фотографія”, “Змі" шані техніки декоративно"ужиткового мистецтва”. Виставка запам’яталася тала" новитими фантазіями митців, самобутніс" тю представлених творів. Поважному журі на чолі з заслуженим художником України Анатолієм Горовим,
Валентин Чернецький. Лелека нелегко було визначити переможців. Вік учасників — від 7 до 82 років. Захоплю" ючись відкритістю творів наймолодших — Івана Шевченка, Артура та Максима Бдицьких, Владислава Приходька, Наза" ра Романеско, Романа та Максима Бель" ченків, Альберта Педоша, Валерії Жук, Анастасії Пушкіної, Катерини Сябро, не можна не зауважити фахового рівня тво" рів митців старшого покоління, таких як 82"річний Володимир Мазуров (тематич" ні малюнки), 80"річна Лідія Захарова (плетені твори), 77"річний Іван Білан (се" рія краєвидів), 72"річна Ганна Талданова (вишукані твори з риб’ячих кісток), 77" річна Рената Мотова (вишивка “Візок квітів”). Вишивка гладдю 69"річної Євге" нії Анцевої вражає красою, технікою ви" конання, композиційним і кольоровим рішенням. Недаремно журі одноголосно визнало її переможницею в номінації “Вишивка”.
“Не тільки суцільний негатив супроводжує Україну в роки незалежності”. Палітра · p. 12página original ↗ Доробки майстрині Тамари Желіби сповнені винахідливості. У кожному при" родному матеріалі майстриня бачить ха" рактерні образи, а солома, фруктові та рибні кісточки стають основою неповтор" них композицій. Низький уклін мужності Тетяни Ярем" чук, яка, тримаючи зубами пензлі та олів" ці, створює вишукані малюнки. Її “Водо" пад” приваблює особливим романтичним настроєм. Малюнок має вдалу компози" цію, сповнену динаміки. Назвемо переможців: І місце в номінації “Малюнок” — Ольга Руденко (твір “Вече" ря”), ІІ — Ірина Місненко (“Останні проме" ні” — 12 р.) і ІІІ — Людмила Шестерікова (“Дружня українська родина” — 14 р.). У номінації “Вишивка” призові місця поділили між Євгенією Анцевою (69 р.), родиною Фастовець"Приходько та роди" ною Макарів “Садові квіти” (ІІІ м). У номінації “Інші техніки” перемогли Валентина Вощенко, Валентин Чернець" кий, родина Бобошерових. У номінації “Фотографія” перше місце посіла родина Міньків (“Дружна сімей" ка”), друге — Володимир Хоменко (“Осін" ній пейзаж”), третє — Аня Глинчак (“Фото”). Щоб свято тривало якомога довше, з ініціативи організаторів конкурсу виріше" но створити на базі центру “Родинний дім”, який очолює Галина Козлова, пос" тійно діючу художню галерею. Вітав із Днем Незалежності заступник голови КМДА Леонід Новохатько. Родинам"переможцям цінні подарун" ки від фірми “Скарлет” вручала заступник начальника головного управління у спра" вах сім’ї, молоді та спорту Ольга Аркано" ва"Чорна. Благодійниками заходу виступили ки" ївські підприємства. Подібні заходи зміцнюють родинні стосунки і стають джерелом єднання у добрих справах.
Микола ЦИВІРКО
Схоже, художники — це люди, які не дадуть нашим українським селам перетворитися на пустки із забитими навхрест вікнами в хатах і тими калюжами, які колись були ставками. Ювілейне літературно-мистецьке свято “Літні зустрічі в “Садибі Марчука” в селі Козичанка Макарівського району на Київщині (двадцяте за ліком і присвячене 20-й річниці Незалежності України) навіяло саме такі думки. Адже створення подібних садиб і мистецьких галерей у повній гармонії — без перебільшень! — із місцевим колоритом і рідною природою краю стало добрим знаком, а може, й тенденцією. Народний художник України Анатолій Сліпченко, один із гостей ювілейного дійства в Козичанці, також має свою садибу й галерею в селі Бобриця Києво-Святошинського району, хоча, за його ж словами, започатковування “зустрічей” лише в планах. Почалося свято з освячення хреста каплиці Святого Миколая Чудотворця, яке провели священики Макарівського, Києво-Святошинського і Фастівського районів на чолі з благочинним Макарівщини отцем Павлом Найденовим. Багато добрих слів прозвучало про фундатора цього храму заслуженого художника України Анатолія Марчука. Потім господар садиби запросив і святих отців, і односельців, які прийшли на свято, і гостей із Києва на оглядини виставки “Художня Київщина” і концерт на березі річки Сивки, в якому взяли участь відомі майстри — заслужена артистка України Світлана Мирвода, поет Олександр Кавуненко, творчі колективи Макарівщини. Герой України, народний артист України Анатолій Паламаренко затримався на урочистих зборах у Національній опері, які були присвячені Всесвітньому форуму українців, але дотримав слова і встиг на свято до земляків. Анатолій Паламаренко розповів про Форум, читав твори Шевченка, Глазового, і, звичайно ж, “Ярмарок” Остапа Вишні, який дуже до вподоби козичанцям.
Рік Маркіяна Шашкевича · “Не хвиля час марнувати, бо великі жнива, а женців мала горстка”. · p. 13página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
тор вдається у стислому “Післясло" ві”. Він констатує, що галичани взорувалися на ритуалі Шевченко" вого перепоховання, що пам’ятник на Білій горі — своєрідне відлуння пам’ятника на Чернечій (тепер — Тарасовій). У дуже приватному, сказати б ліричному, заключному розділі В. Горинь ще раз продемонстрував, що не побоюється контроверсій: в елегійний тон міркувань раптом жорстким контрастом вривається цитована тут “неювілейна”, а головне — несправедлива думка М. Євшана про те, ніби Шашкевич залишився безповоротно в минуло" му. Наш автор не полемізує з Євша" ном, а просто демонструє, як гли" боко можуть помилятися навіть люди високого інтелекту, коли вони нехтують культурною тради" цією, зрікаються її. У додатках до праці знаходимо багато цікавого й потрібного. Це добірка присвячених М. Шашкеви" чеві поезій Б. Лепкого, Л. Полтави, В. Симоненка, Р. Лубківського, П. Шкраб’юка, І. Калинця, Б. Стель" маха і Р. Кудлика. Вірші двох остан" ніх навіяні вражаючою картиною Романа Безпалківа “Шлях Шашке" вича”. Її кольорова репродукція — на обкладинці книжки і є промо" вистим елементом традиційного, але естетично переконливого ди" зайну видання. Авторський текст добре доку" ментований. Тут виступи славетних діячів на шашкевичівських урочис" тостях, ювілейні листи й телеграми (адже йдеться про вшанування пам’яті), відозви, друки з тодішньої періодики, архівні документи то" що. Крім того, в додатках — блок передруків із газети “Діло” кінця ХІХ століття, що мають стосунок до перепоховання Шашкевича. Шко" да тільки, що дещо з видрукуваного тут повторює вже цитоване в ос" новних розділах книжки. До речі, повторюється в книжці і деяка не особливо важлива інформація; наприклад, на с. 38 і 43 повідомлен" ня про перенесення церкви Преоб" раження Господнього, у якій пра" вив о. Маркіян, з Новосілки до су" сідніх Прилбич. Досить широко представлений у додатках і візуальний ряд — пор" трети і світлини, репродукції ав" тографів поета і оголошень про йо" го перепоховання чи першої шпальти “Діла” з відповідним по" відомленням. Є тут перелік ілюс" трацій і список праць автора про Шашкевича. Усе у книжці — від кольору на" бору і до гарнітури, від структуру" вання змісту і до образного вирі" шення обкладинки — детально продумано. Все підпорядковане то" му, щоб фігура Будителя постала в ореолі слави і заслуженого поша" нівку. Книжка Василя Гориня, ві" риться, знайде вдячного читача.
Рік Маркіяна Шашкевича · “Не хвиля час марнувати, бо великі жнива, а женців мала горстка”. · p. 13página original ↗ Іван ЛИСИЙ Серед видань, присвячених 200"річному ювілеєві Маркі" яна Шашкевича, привертає увагу праця відомого дослідника спадщини о. Маркіяна, співголови Шашкевичівської комісії Василя Гориня “Перепоховання Маркіяна Шашкевича”, що вийшла недавно у Львові. Зосередивши увагу голов" ним чином на вшануванні пам’яті славетного галичанина, автор зумів продемонструвати широкому укра" їнському читачеві загальнонаціо" нальний масштаб постаті “галиць" кого Бояна”, неоціненну культурну вагу його літературного і громад" ського чину. Зміст книжки підтвер" джує цитовану тут думку посла О. Барвінського про те, що Шаш" кевич “воскресив Галицьку Русь до нового життя духовного”. Василь Горинь давно і плідно працює в шашкевичезнавстві. Він — один із ініціаторів і редакторів наукового збірника “Шашкевичіа" на” (6 випусків), а також низки ви" дань у серії “Бібліотека Шашкеви" чіани”. У ній опублікована й рецен" зована книжка, де автор стисло й доступно резюмує результати своїх багаторічних досліджень. У першій частині знаходимо відтворення головних віх коротко" го, але дуже тернистого життєвого і творчого шляху поета. Автор опи" рається тут на Франкові оцінки звершеного Шашкевичем та його побратимами з “Руської трійці” Іваном Вагилевичем і Яковом Голо" вацьким. А Франко бачив у Шаш" кевичеві предтечу відродження ду" ховного єства народу. В. Горинь, широко користуючись маловідоми" ми друками з тогочасної західноук" раїнської періодики, архівними ма" теріалами, з’ясовує, як відбувалося становлення культу Шашкевича — поруч із культом Шевченка — в Га" личині, як вшановувала пам’ять ви" датного земляка галицька громада у другій половині ХХ ст. Не часто, але дуже доречно цитує вражаючі рядки поезій Будителя. У другому розділі книжки автор крок за кроком простежує, як ви" зрівав намір спорудити пам’ятник М. Шашкевичеві й перенести його тлінні останки із чужого гробівця у глухому тоді селі Новосілки Ліські на Личаківський цвинтар у Львові. Ініціаторами перепоховання стали львівські студентські гуртки. За справу взялися галицькі культур" но"освітні осередки, передовсім кам’янецька філія товариства “Просвіта”, а згодом і Головний Відділ товариства. Спеціальний комітет із поховання очолив то" дішній голова “Просвіти” проф. Омелян Огоновський. До складу комітету увійшли представники Наукового товариства ім. Т. Шев" ченка, “Бесіди”, “Бояна”, “Зорі”, Педагогічного товариства й інших культурницьких товариств. В. Го" ринь із прикрістю констатує, що тодішні очільники більшості таких осередків піддавали остракізмові Івана Франка й не запросили його до складу комітету. Перепоховання призначили на традиційний поминальний день 1 листопада 1893 року, приурочив" ши його до 50"ліття від дня смерті Шашкевича і до відзначення 25"річ" чя “Просвіти”. На заклик комітету відгукнулася вся свідома галицька громадськість. Участь у церемонії заповів славетний оперний співак Олександр Мишуга. Соломія Кру" шельницька телеграмою з Італії приєдналася до учасників урочис" тостей. Від імені наддніпрянських українців подав голос Олександр Кониський, який висловив вдяч" ність Шашкевичу “за те насіння, що посіяв він на ниві відродження нашого письменництва і націо" нального розвитку в Галичині”. Наступні три розділи детально (іноді, може, надто детально, якщо зважити на численні перелічуван" ня учасників подій) відтворюють самі урочистості. Спочатку — за місцем поховання поета 31 жовтня 1893 р. Вони зібрали дуже широку громаду, як висловився один із су" часників, “духовних дітей Маркія" на” з усіх усюд — інтелігенцію, ду" ховенство, селян, учнівську і сту" дентську молодь. У цій частині книжки читач знайде фрагменти промов, що їх виголошували учас" ники дійства. “Не час спочивати, — закликав один із них, — не хви" ля час марнувати, бо великі жнива, а женців мала горстка”. Ця думка" заклик зберігає актуальність на всіх стадіях українського самоусві" домлення… Далі — опис урочистого переза" хоронення Шашкевича у Львові. Через його тональність, а ще біль" ше через тексти промов чільних представників галицької громад" ськості, проникнутих глибокою шаною до поета і вірою в єдність русько"української спільноти, ав" торові вдається передати атмосфе" ру того багатолюдного здвигу, домі" нуючі смислові акценти урочистос" ті. Широко цитуються листи й те" леграми, що надійшли з різних ре" гіонів України, а також із Польщі, Чехії, Австрії та Італії. Духовний ефект маніфестації В. Горинь пере" дає місткою афористичною фра" зою: “Галичани йшли на Личаків" ський цвинтар русинами, а повер" талися із цвинтаря українцями” (с. 58). Не обійшов автор увагою і кон" троверсійних моментів урочистос" тей, зокрема протестів І. Франка, М. Павлика та радикальної молоді проти урядових утисків українства, а також проти духовної цензури, що на 20 років затримала знайомство галичан з “Русалкою Дністровою”; адже вона для Франка була “мані" фестом нового народного напряму літературного”. Останній, шостий розділ книж" ки розповідає про вшанування пам’яті Шашкевича в Україні ХХ і поч. ХХІ ст. Передусім тут ідеться про 100"річчя поета, до якого на Бі" лій горі спорудили величний пам’ятник, спроектований архітек" тором Олександром Лушпинським. В. Горинь наголошує, що шашкеви" чівські святкування тривали пос" тійно — і в часи окупації, і в підсо" вєтські роки, і завжди спричиняли патріотичне піднесення громади, спонукали галичан “підніматися до джерел своєї українськості” (с. 91). Автор сподівається, що й цьогоріч" не відзначення 200"річчя галицько" го Будителя стане спонукою до ду" ховного єднання українців. У книжці відчувався брак пара" лелей із перепохованням Т. Шев" ченка на Чернечій горі, хоча ритуа" ли цих перезахоронень багато в чо" му збігаються. До цих паралелей ав"
Рік Маркіяна Шашкевича · “Не хвиля час марнувати, бо великі жнива, а женців мала горстка”. · p. 13página original ↗ Петро СІКОРСЬКИЙ, президент ЛКТ “Рідна школа”, голова комісії з питань освіти та науки Громадської ради при Львівській держадміністрації, професор
Біла Гора розташована недалеко від с. Підлисся, де народився М. Шашкевич. Як і всіх дітей, гора вабила до себе Маркіяна. “Власне, гора, одухотворена Маркіяновим прочуленим словом, тоді й отримала душу й приналежність до сакральних гір”, — зазначає Я. Різник (Шашкевичів край — Золочівщина. Історикокультурні нариси. — Львів, 2007. — с. 70). У своїй творчості М. Шашкевич звернувся до Білої Гори у часи розпуки, коли таврували “Русалку Дністрову”, яка відкривала українцям широкий світ у тьмі неволі, бо була першою книжкою, опублікованою народною мовою. Її автори (М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилевич) зазнали переслідувань, різних утисків, застережень. Ще 1885 р. о. Д. Тянячкевич (парох с. Закомар’я) на храмовім святі у день Чесного Хреста в Ожидові сказав, підіймаючи свого хреста в напрямі Білої Гори: “На цій горі повинен стати хрест, який показуватиме дорогу нашого національного відродження”. Ініціативу о. Тянячкевича підтримав о. В. Кальба, парох м. Соколівки, який очолив комітет з побудови пам’ятника. Напередодні сотих роковин Маркіяна священик В. Кальба та адвокат Т. Ваньо організували збір коштів на будівництво пам’ятного хреста на Білій Горі. Перша пожертва була складена 16 липня 1904 р. у Народному домі Олеська. А загалом було зібрано 862315 корон. За ці гроші на Білій Горі за проектом архітектора О. Лушпинського встановили величний хрест (Маркіянів хрест) заввишки 26 м. Виконав його М. Стефанівський — відомий львівський конструктор, підприємець і меценат, громадський діяч. До речі, М. Стефанівського як члена ОУН із сім’єю вислали довічно у Тюменськ, де він помер 25 червня 1952 р. А могили з нашими героями зрівняв із землею бульдозер. Для спорудження пам’ятника два господарі з Підлисся, Антін та Роман Стефанові, подарували під будову свої земельні ділянки на Білій Горі. Спеціально до відкриття пам’ятного хреста на Білій Горі створили хор із 256 осіб з 10 населених пунктів (Кути, Соколівка, Олесько, Ожидів, Розваж, Бужок, Білий Камінь, Ушня, Сасів, Підгайці). Керував хором учитель Ф. Заяць. Починаючи з 20 серпня 1911 р., Ф. Заяць проводив щодня репетиції з окремими хорами десяти населених пунктів, їдучи від читальні до читальні на возі, повертаючись додому (Кути) удосвіта о 3 годині. І так тривало до 18 жовтня, цього дня у Олеську провели генеральну репетицію збірного хору. До речі, це був перший такий хор у Галичині. Хор до свята готував дві кантати: “Підлисся” і “Дайте руки, юні други”. Відкриття пам’ятного хреста відбулося 21 жовтня 1911 р. Гостей на свято привезли 6 спеціальних поїздів, загалом з усієї Галичини прибуло 30 тисяч осіб. Піша колона, яку очолила піша чота товариств “Січ” та “Сокіл”, розтяглася більш як на півтора кілометра, що сто метрів ішли трубні оркестри. Спочатку три митрати під проводом о. Туркевича зі Львова в оточенні численного духовенства спільно зі збірним хором відслужили Службу Божу, потім — панахиду (співав хор духовної семінарії зі Львова). Після панахиди виступали організатори побудови пам’ятного хреста та гості. Першим виступив о. Володимир Кальба, голова комітету. Він сказав: “Нині цей народ складає тобі, Маркіяне, свою подяку, а пам’ятник, який збудовано на цій горі, буде нам нагадувати тебе і твої вказівки, які ти нам подав. Складаємо тобі присягу, що будемо йти тією дорогою, яку ти нам указав, аж до здобуття самостійності нашої Матері — України”. А ще просив мешканців Підлисся: “Бережіть цей пам’ятник як своє найбільше громадське добро, а ваше село, в якому побачив світ безсмертний Маркіян, буде віднині нашою національною “Меккою”. (Шашкевичів край — Золочівщина. Історико-культурні нариси. — Львів, 2007. — с. 60). Потім відбувся піший похід із Білої Гори до Підлисся, до Маркіянових дубів, який розтягнувся на 2 км. Біля колодязя відбулося водосвяття, а збірний хор проспівав дві кантати С. Людкевича. І все це організовували і проводили в умовах поневолення, бездоріжжя, браку засобів комунікації. Отець В. Кальба після відкриття пам’ятного хреста М. Шашкевичу організував насипання біля нього кургану-могили. Курган розпочали насипати вручну 6 червня 1912 р. Спочатку відслужили Службу Божу та панахиду за душу о. Маркіяна, а потім усією громадою насипали курган. Перші тачки землі завіз о. Кальба, потім посли. Багато людей виявили бажання взяти участь у насипанні кургану, тому цей процес тривав до пізньої осені. Під час Першої світової війни російські війська рили окопи біля пам’ятного хреста, курган-могилу зруйнували. А Українська Галицька Армія біля пам’ятника зав’язала бій із поляками, в якому загинули двоє січових стрільців. Зараз поряд із Маркіяновим хрестом є їхня могила з березовим хрестом. У вересні 1920 р., коли більшовики відступали, біля пам’ятного хреста відбувся ще один бій. Звісно, що після цього хрест зазнав ушкоджень, із плином часу поіржавів. Щоб відремонтувати пам’ятник, 2 серпня 1921 р. провели друге після відкриття Маркіянове свято на Білій Горі. І хоча воно не було таким масовим як перше (близько півтори тисячі присутніх), усе ж зібрали кошти на ремонт Маркіянового хреста, але найважливіше — свято започаткувало щорічні традиційні всенародні свята-поминки на Білій Горі (перша неділя серпня), які будили національну гідність українців, зміцнювали їхній національний дух. Навіть тоді, коли поляки забороняли масові збори на Білій Горі, українці вдавалися до хитрощів: за попередньою домовленістю палили одному з господарів стайню, щоб відвернути увагу поліцаїв. А після свята складалися грішми і відбудовували спалену споруду. Останнє Маркіянове свято на Білій Горі відбулося 14 вересня 1941 р. уже за німців і було наймасовішим (близько 40 тисяч осіб). Організувало свято Товариство ім. М. Шашкевича (керівник д-р Т. Ваньо), яке було створене 17 грудня 1911 р. у Золочеві. Першим головою Товариства був о. В. Кальба. Відновилися святкування на Білій Горі у серпні 1989 р. і відтоді вони проходять щорічно.
Читацьке віче · “Журналістською справою займатися, допоки не потьмяніє розум і стане здоров’я”. · p. 14página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
прибраний. Крім того, сторож сказав, що під порівняно високим могильним наси" пом покояться останки двох — Є. П. Гре" бінки і його дружини”. Свої враження про відвідини могили письменника історик Микола Сторожен" ко завершив докором своїм сучасникам… і нам, бо актуальними й сьогодні є його слова: “Невже наша інтелігенція, яка зав" жди піклується про збереження пам’яток рідної старовини, не збере коштів для спорудження відповідного надгробного пам’ятника на могилі Є. П. Гребінки для увічнення його імені в пам’яті на" щадків”. Та є “куток”, де поселився дух Є. П. Гребінки, — це кімната"музей у райцентрі, названому на честь славного поета, поряд з народним історико"краєзнавчим музе" єм, яким завідує Людмила Андріївна Без" виненко — вчителька за освітою, краєзна" вець за покликанням. Вона разом зі свої" ми однодумцями докладає чимало зусиль, аби з гідністю зустріти ювілей свого зем" ляка. Але, як мовиться, фінанси співають невеселі романси. Та їх смутну і жалісну мелодію не чують багатії, які б змогли пройнятися любов’ю до рідної історії, до свого земляка, за словами Євгена Чика" ленка, не лише до глибини душі, а й до глибини кишені. Адже попереду — 200 ро" ків від дня народження Є. П. Гребінки. Його ім’я належить не тільки мар’янів" цям, не лише полтавцям, а й всій Україні. Тож слово за державними структурами, які мусять допомогти гребінківцям у під" готовці до ювілейних заходів, у виданні зібрання його творів, монографій про життєвий і творчий шлях класика україн" ської байки, поета, прозаїка, перекладача і сина України, якому доля відміряла всьо" го тридцять шість років земного шляху, а пам’яті про нього — безмежжя віків.
Музей*садиба “Самчики”
Читацьке віче · “Журналістською справою займатися, допоки не потьмяніє розум і стане здоров’я”. · p. 14página original ↗ Андрій ЗИЛЬ, журналіст, краєзнавець, м. Бориспіль
Наближення двохсотлітнього ювілею від дня народження Євгена Павловича Гребінки спонукало освітян Бориспіль" ського району відвідати край, де він наро" дився і виріс, ознайомитися з його істо" ричним минулим, життям, побутом і тра" диціями місцевих мешканців, відчути по" дих землі і природи, серед якої зростав і формувався майбутній письменник. Ок" рім того, Євген Павлович — сучасник Шевченка, не байдужий до його долі й та" ланту. Він брав активну участь у викупі поета з кріпацтва, у виданні першого “Кобзаря” 1840 року. Українець Євген Гребінка був досить помітною особою в далекій і холодній столиці. Маючи глибо" кі й ґрунтовні знання, викладав російську словесність у Дворянському полку, кадет" ському корпусі, у військово"навчальних закладах, учив слухачів мінералогії, бота" ніки і зоології. Саме Гребінка познайомив Шевченка з відомими людьми Петербурга. Це була пе" редова демократична інтелігенція, яка під" тримувала поета морально і матеріально, опікувалася його долею, стежила за роз" витком його поетичного і малярського та" лантів. І за цей, ще не до кінця поцінова" ний внесок у долю поета, Євген Гребінка заслуговує шани, поваги і доброї пам’яті. Сучасники знали і згадували Гребінку як чудового педагога, відзначаючи його добру вдачу і велику любов до літератури. Ще в гімназійні роки (а навчався він у Ні" жинській гімназії вищих наук імені князя Безбородька) пробудився в ньому літера" турний талант. І нині його романс “Очи чорные” виконують співаки багатьох країн світу, при цьому рідко хто згадує про авто"
ра, вважаючи твір народним. А який гли" бокий ліризм і життєва реальність закладе" ні в “Українській мелодії” або в пісні “Мо" лода еще девица я была”! …Мальовнича дорога на Пирятин. На під’їзді до Мар’янівки ми не побачили вказівника з написом “Вас вітає батьків" щина Є. П. Гребінки!” Нас зустріла вчи" телька місцевої школи Марія Кузьмівна Харченко, яка піднесла вчителям Борис" пільщини повну чашу любові до свого зем" ляка, розповідаючи про родину Гребінок. У тісній кімнаті сільського будинку куль" тури повідала про село, про свого земляка, про майже забуту і зруйновану пам’ять про нього. Особливо на хуторі Убіжище, який став частиною села Мар’янівка. Там збе" реглися родинний цвинтар, де поховано Є. П. Гребінку і його предків, частина буз" кової алеї, якою ходив колись майбутній поет, та великий занедбаний льох. Де була садиба, де стояв будинок, мож" на лише уявляти під розповідь екскурсово" да: жодної таблички, пам’ятного камінчи" ка. Зруйнована пам’ять… Лише місцеве вчительство, неспокійні освітяни перейма" ються меморіалом свого славного земляка, стукають у двері чиновницьких кабінетів, щоб виділили кошти на реконструкцію і ре" монт музею, на оформлення експозиції, щоб гідно розказати про нього гостям. Юві" лейні заходи відбудуться у лютому наступ" ного року. Та вже нині земляки Є. П. Гре" бінки прийняли близько двох десятків екс" курсійних делегацій попри байдужість владних структур до пошанування пам’яті класика української байки, який разом зі своїм сучасником Г. Квіткою"Основ’янен" ком торував творчий шлях Шевченку… За 160 літ стерлася з лиця землі могила Є. П. Гребінки, бо літопису його родинно" го кладовища ніхто не вів. Хоча деякі дета" лі повідав і висловив докір українській ін" телігенції історик Микола Стороженко, який у липні 1900 року в журналі “Киев" ская старина” повідомляв: “На днях нам довелося відвідати могилу Є. П. Гребінки, похованого на окремому кладовищі в саду пп. Мазараки біля х. Убіжище Пирятин" ського повіту Полтавської губернії. Сумно було бачити занедбану могилу людини, яка свого часу відігравала помітну роль в літературному світі і займала не останнє місце в історії української літератури. Невелике родове кладовище Гребінок обкопано ровом і одною стороною приля" гає до проїжджої дороги. Через рів від до" роги перекинуті кладки до замкнених на замок воріт. Коли сторож земського учи" лища і наглядач за кладовищем відчинив ворота, то перед нами постала невелика квадратна ділянка землі, оточена з трьох боків садом і засіяна кількома могилами, із яких тільки на одній — могилі Анни Павлівни Свічки, наявний металевий хрест з відповідним написом, на інших звичайні дерев’яні хрести без написів. Ко" ли сторож показав нам могилу Є. П. Гре" бінки, то він додав, що встановлений на ній ветхий дерев’яний хрест перенесений із сусідньої могили, де він замінений но" вим, — а до того на могилі Є. П. Гребінки кілька років ніякого хреста не було, бо вперше встановлений давно підгнив і
Читацьке віче · “Журналістською справою займатися, допоки не потьмяніє розум і стане здоров’я”. · p. 14página original ↗ Микола СТЕПАНЕНКО, доктор філологічних наук, професор, член НСПУ, НСЖУ, лауреат премії імені Івана Огієнка, Олеся Гончара
Талановитий журналіст, поет Олександр Тарасенко. Частенько лихі стріли наздоганяють цього неординарного лубенця. А все тому, що за сміливе і правдиве слово завжди була понадміру висока плата. Не всі, хто його виборював, вистоювали до кінця, траплялося, ламалися, переходили на інший бік барикад і стріляли в колишніх своїх однодумців. Останнє аж ніяк не про Олександра Васильовича, бо має він совість, як чистий кришталь, бо “пощади… у долі не просив”. Цей “глобинсько-лубенський несамовит”, із вдячністю прийнявши подарований Господом, матір’ю й рідною землею талант, упевнено й твердо йшов “від отчого порогу через всю земну красу” до заповітних мрій — і досяг, чого хотів. Не зупинився на досягнутому, торує свою-то тернисту, то стовпову дорогу далі, долаючи перешкоди, офіруючи собою. Шлях нелегкий випав цьому полтавцеві: голодне й холодне повоєнне дитинство, напівсирітство. Працювати почав у чотирнадцять років у рідному колгоспі, закінчив заочно місцеву середню школу, відбув військову службу на Житомирщині. Прагнув стати студентом факультету журналістики Львівського військово-політичного училища, та не судилося: “Після відповідного вивчення органами біографії моїх рідних, — розповідає Олександр Васильович, — зрозумів, що мої устремління марні”. Колишньому багаторічному директорові Будинку культури, активному культармійцеві довелося добре потрудитися, аби “з волі Бога крізь заплутане життя” вийти на широкі журналістські простори, стати редактором першої демократичної газети на Лубенщині “Поклик”, 2005 року заснувати обласний загальнополітичний і літературномистецький часопис “Майдан СВОБОДИ”. Життєве кредо Олександра Тарасенка, цього невтомного працівника культури — “Журналістською справою займатися, допоки не потьмяніє розум і стане здоров’я”. Кожна з його творчих граней — журналістика, поезія, громадська діяльність — самобутня, цікава, освітлена мудрістю, рясна здобутками. Цей майстер пера несміливо виносить на суд людський своє художнє слово, він філігранно обточує строфу, шліфує рядок, дбає про вишуканість поезії, усвідомлюючи, що вона має зачепити за душу навіть найчерствішого. За твердженням полтавського письменника Анатолія Пахомова, літературний світ Олександра Тарасенка зітканий з болісних відгуків на сучасні суспільні проблеми: “…про нього напишуть цілий том досліджень, бо натура цікава, неординарна, постать відома, перо — залізне, вороноване. Бо саме таких літописців вивчатимуть нащадки”. “Багато пафосу в словах”,
— скажете ви. Можливо, але й велика правда є в цьому щирому зізнанні колеги і друга. Вони — не комплімент до поважного — 65- річного ювілею, який Олександр Васильович святкував у Франків день — 27 серпня, вони — це об’єктивне й заслужене поцінування надбаного за нелегке для митця півстоліття. Щодо публіцистичного доробку Олександра Тарасенка, то він щедрий на гірку правду, яка не до смаку сильним світу цього, наскрізно заряджений національною ідеєю, суголосний із перебулими подіями, із тими, які вершаться нині. Олександр Васильович тримає у таємниці, що з 1996 року веде щоденник. Навіть побіжне — краєчком ока, з авторських рук — знайомство із діаріушем переконує, що Олександр Васильович зафіксував важливі епізоди з життя щедрого на таланти, огорненого якоюсь особливою духовною аурою лубенського краю. Громадянська позиція Олександра Тарасенка невідривна від плину життя в Україні, якій він сповна віддав себе, якою живе і за яку ладен “душу погубить”. Високих нагород ювіляр не чекає, йому не до вподоби чиношанування, офіційні учти. Знаємо, що ніжним, палким, ясним словом у день уродин до нього, усрібленого сивиною, умудреного великим життєвим досвідом, добутим із товщі народної, змореного щоденними турботами, але вольового, твердого в намірах, озвалося багато людей, яким він освітлив шлях, подарував миті прекрасного спілкування, яких причарував своєю свіжою й багатою на роздуми лірикою, заворожив соковитою публіцистикою. Задумів у Олександра Васильовича — дуже багато. Отож нехай вони здійсняться, а попереду будуть ще поважніші дати. Ваші друзі, колеги, прихильники й шанувальники, вельмишановний Майстре, чекають нових творчих звершень і перемог.
Читацьке віче · “Журналістською справою займатися, допоки не потьмяніє розум і стане здоров’я”. · p. 14página original ↗ Віталій МІХАЛЕВСЬКИЙ, заступник голови Хмельницького облоб’єднання товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Одним із багатьох заходів, що проводить Подільська “Просвіта” з відзначення 20-річчя незалежності України, стало розширене виїзне засідання обласного правління об’єднання на базі державного історико-культурного заповідника “Самчики”, який по праву займає визначне місце серед історико-культурних заповідних куточків Хмельниччини і України. Музей-маєток завжди був осередком культури, просвітництва в краї. 1845 року тут засновано музичну школу гри на духових і струнно-смичкових інструментах, в оранжереї ставили балети, опери, драматичні вистави; в палаці відбувалися музичні вечори; відкрили першу в губернії сільську бібліотеку. Після ознайомлення з архітектурно-парковим ансамблем просвітяни провели урочисте засідання, присвячене Дню Прапора України та 20-й річниці незалежності України. Ніна Шмурікова, голова обласного об’єднання, привітала всіх учасників урочистостей зі святами й зачитала вітання від Центрального правління ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, підписане Павлом Мовчаном, народним депутатом України. На засіданні просвітяни порушили низку питань щодо діяльності Подільської “Просвіти” за 20 років незалежності України та склали плани своєї роботи на наступні роки. Кращих просвітян нагороджено Подяками ВУТ “Просвіта”, Хмельницької обласної ради та Хмельницької облдержадміністрації. А голову облоб’єднання Ніну Шмурікову та голову Дунаєвецького районного осередку Валентину Байталюк нагороджено знаком ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка “Будівничий України”. На зібранні були присутні представники преси та радіо, обласних організацій письменників і журналістів.
Арт-калейдоскоп · “Кожен художник має свій стиль, його впізнаєш серед інших. За кордоном таких художників нема”. · p. 15página original ↗ Надія КИР’ЯН
— Рафаелю Махмудовичу, у Вас чудовий настрій, це пов’язано з новою виставкою? — Так, для художника важливо вистав" ляти картини, бачити реакцію відвідувачів. Нещодавно відбулася моя виставка в Та" тарському домі, для цього дому придбали 35 моїх робіт. На нинішній виставці є картини давні й нові. Серед нових — серія пейзажів Бота" нічного саду. Це моє нове захоплення, там чудові краєвиди. Завдяки виставкам маю ще й замовлення, зокрема на портрети. — Розкрийте секрет, як з’являються творчі задуми? — Ідеї приходять несподівано. Коли за" мислюю картину, думаю про те, як її напи" сати, працюю по 10—13 годин, навіть за" раз. Коли робота нарешті вдається, це ве" лике щастя. Розповідають, що Пушкін, ко" ли раптом знаходив гарні рядки, стрибав на одній нозі й кричав: “Ай да Пушкин, айда молодец!” І я роблю так само. Тільки кричу: “Раф — молодець!” — Які художники Вам подобаються? — Французькі класики, зокрема Рену" ар. Мені здається, що в основі світового мистецтва лежить французький імпресіо" нізм. Французи дали напрям усьому світо" ві. Тоді в мистецтві був “вибух”. Гладеньке нудненьке письмо пішло в архіви. Раннє голландське, італійське мистецтво було також своєрідне, національне. Неоцінен" ний здобуток стародавніх греків, римлян, епохи Відродження. Там і малюнок доско" налий, а скульптура до цього часу непере" вершена. А які імена: Рафаель, Леонардо да Вінчі… — А Вас назвали на честь Рафаеля? — Так, мій батько, розстріляний 1937 року невідомо за що, був секретарем обко" му комсомолу в Казані. Дуже любив музи" ку, здобував освіту музиканта. Грав на роя" лі, скрипці, мандоліні та інших інструмен" тах. І непогано малював. Коли я народив" ся, він сказав: “Назвемо його Рафаелем, буде художником”. Коли батька розстріляли, мені було п’ять років. Ми з братом опинилися в ко" лонії. Якось вихователька побачила ма" люнки мого брата, похвалила. А брат ме"
Тетяна ЧЕРЕП
Олександр Саєнко народився 1899 року на Чернігівщині у м. Борзна в родині директора школи садівництва. У дворічному віці перехворівши на скарлатину, втратив слух. Коли підріс, хвороба стала на заваді спілкуванню з ровесниками, тож шукав відраду в творчості, зокрема різьбленні, малюванні. Якось хлопчик приклеїв дьогтем солому до кори в’яза. Її ясно-золоті відтінки на чорному блискучому тлі зачарували, викликали у малого Сашка неймовірну радість. Відтоді він почав приділяти більше уваги цьому заняттю, вигадуючи різноманітні комбінації. Хлопчика помітив за роботою син відомого художника Петро Миколайович Ге. Згодом, разом із Ганною Барвінок, дружиною Пантелеймона Куліша і приятелькою родини Саєнків, він приїхав, щоб познайомитися з обдарованою дитиною ближче. Побачивши його роботи, запропонував батькам відправити сина на навчання до Петербурзького імператорського училища для глухонімих. Так і зробили. Навчання збагатило здібного сільського хлопчину. Додому він повернувся освіченим юнаком зі сподіваннями на майбутнє. Однак матеріальні труднощі в сім’ї не дали Олександру закінчити Київське художнє училище. 1918 року він вступає до Миргородського художньо-промислового інституту, який очолював Василь Кричевський. “Я був улюбленим учнем цього талановитого майстра, — згодом напише у своїх спогадах Олександр Саєнко, — а він був чудовим педагогом. Саме В. Кричевський відкрив для мене науку про українське мистецтво”. Голод, холод і розруха знову стали на заваді здобуттю освіти. За сприяння свого наставника продовжує навчання трохи пізніше вже в Українській академії мистецтва на малярському факультеті. Умови навчання тут були надзвичайно тяжкими — багато хто не витримував і залишав академію. Талановитий юнак прагнув збагатити себе потрібними знаннями. “Одного разу, уні сказав: “І ти, мабуть, умієш малювати, в тебе й ім’я таке”. Я змалював грузин" ську гравюру. Братові сподобалося. Після цього я й почав малювати. Було мені тоді 13. Через рік мене забрали до Києва, у ху" дожню школу. Потім закінчив Казанське художнє училище, Київський художній інститут. — Так і залишилися в Україні? — Українці сподобалися з самого по" чатку. Коли мені було десять років, під час війни, ми з колонією відступали дорогами України. Хоч би у якому селі зупинялися, нас жінки розбирали, годували, приказува" ли: “Ой, діточки, діточки…” Потім такого ніде не було. А села бідні, землянки, дима"
Фото Олеся Дмитренка рі стирчать. Такою в пам’яті залишилася Україна. — Як оцінюєте сучасне українське мистецтво? — Я був у Німеччині, Франції, Америці, знайомився з тамтешніми виставками, гале" реями, сучасним мистецтвом. У мене з’яви" лася думка, що наших художників треба ак" тивніше пропагувати, їх недооцінюють у світі. Нещодавно вийшло розкішне видання “Київські художники”. Рівень художніх ро" біт, представлених навіть у цій книжці, дуже високий. У нас хороша школа, малюнок, грамотний колорит. Кожен художник має свій стиль, його впізнаєш серед інших. За кордоном таких художників нема.
— А як змінити ситуацію? — Треба, щоб держава підтримувала, щоб було багато виставкових залів, гале" рей. Потрібна добре організована реклама. — Ваш життєвий шлях непростий. А творчий? Чи “діставалося” Вам від радянської влади і за що? — Я працював у різних жанрах, як ху" дожник"графік оформив багато книжок у видавництвах “Дніпро” і “Радянський письменник”. Зокрема “Собор” Олеся Гончара. Через цю книжку мав неприєм" ності. А ще додалася історія з братом Ре" мом, художником, який поїхав за кордон і там залишився. Тоді мене заборонили дру" кувати. Але видавці ілюстрації замовляли, хоч підписували іншим прізвищем. Таким чином заробляв на життя. Малював портрети людей, які постраж" дали від влади: Марини Цвєтаєвої, Анни Ахматової, Михайла Булгакова та інших. — Залюбки пишете портрети тих, у кого були якісь негаразди в житті. Ви їм співчуваєте? — Співчуваю, звичайно. Але окрім цьо" го хочу нагадати про їхнє життя, їхню до" лю. Серед них багато видатних людей. Їх вважали ворогами народу. А тепер вони — гордість України й не тільки України. Наприклад, Івана Дзюбу я писав, коли він щойно відбув покарання. В Україні йо" го твори в той час не друкували. Я ще не був із ним знайомий. Якось на моїй першій виставці привернув увагу відвідувач, який зі сльозами на очах розглядав портрет Шевченка. Я поцікавився, хто це. Мені по" яснили, що це Іван Дзюба. А я чув по “Сво" боді” про нього й про його роботу “Інтер" націоналізм чи русифікація”. Я підійшов, познайомився, запропонував написати йо" го портрет, який згодом подарував Інститу" ту літератури. А портрет Кобзаря тепер у Національ" ному музеї Тараса Шевченка. Картини в музеї — це найбільша честь для художника: адже вони там зберігатимуться, їх бачити" муть люди. До речі, твори Рафаеля Багаутдінова є в музеях і приватних колекціях України, Росії, Латвії, Німеччини, Франції, США, Ізраїлю, Канади, Татарстану. Творчих Вам успіхів, Рафаелю Махмудовичу!
ків тому було створено Художньо-меморіальний музей “Садиба народного художника України О. Саєнка”. Гідно продовжує мистецьку лінію роду Леся Майданець-Саєнко. Перші уроки вона брала у дідуся, а коли його не стало, досвідом ділилася мама. Сьогодні Леся — самостійна, професійна художниця з неповторним філософським баченням світу. Улюблена техніка — вертикальне ручне ткання (гобелени, килими) та розпис на тканині (батик). Її композиції впізнаєш одразу. Начебто волею самої долі їм судилося у новому часовому вимірі, нових матеріалах і новій технології здійснити мрію свого геніального діда про власний стиль і оригінальні засоби формування. 1987 року Леся закінчила Львівський інститут ужиткового і декоративного мистецтва. З 1992 р. — член Спілки художників України. Її роботи мандрують по виставках близького і далекого зарубіжжя, мають шанувальників. Своїми знаннями вона нині радо ділиться зі студентами Київського інституту декоративно-ужиткового мистецтва. У їхній із мамою майстерні стоїть верстат, за який часто сідають удвох. У співах матері й доньки народжуються нові шедеври. Сюди часто заходить Лесин дванадцятирічний син Олександр. Уважно слідкуючи за тим, що роблять його рідні, намагається сам щось творити, особливо захоплюється керамікою. На хлопчика та його молодшу сестричку Софійку в сім’ї покладають великі надії на майбутнє, адже такому роду не може бути переводу. Дуже влучно про рід Саєнків сказав поет, заслужений діяч мистецтв Олекса Ющенко: “Це символ незнищенності нашої нації. Гербом родини має бути сонячний, золотавий сніп жита-пшениці і блакить неба, або соловейко за стрічкою Дніпра-Борисфена. До герба мусить бути гімн, яким є вся творчість незабутнього Саєнка, його доньки Ніни та онуки Лесі — гімн, що переходить у могутню симфонію на славу рідної України”.
Рафаель БАГАУТДІНОВ, із творчістю якого була знайома давно, але не мала нагоди поспілкуватися, одразу вразив лагідністю, теплотою, добротою, що так і струмували від нього. Пейзажі художника напрочуд гармонійні, а з портретів дивляться красиві люди і віриш, зі світлою душею. Ця його виставка ювілейна, до 80-річчя, хоч сам художник має значно молодший вигляд.
Арт-калейдоскоп · “Кожен художник має свій стиль, його впізнаєш серед інших. За кордоном таких художників нема”. · p. 15página original ↗ Безцінний скарб — талант — отримали у спадок від яскравого представника українського монументально-декоративного мистецтва ХХ ст. Олександра Саєнка його донька Ніна та онука Леся. Вони дотримуються мудрих настанов батька й діда, збагачують мистецьку спадщину нашої національної духовної скарбниці.
момент крайньої нужди, коли я не міг купити хліба і почав пухнути з голоду, відрізав шмат полотняної сорочки, що пошила й вишила мати, заґрунтував його й намалював олійними фарбами портрет Т. Шевченка. Продав цей портрет на базарі й купив харчі та фарби…” Із часом О. Саєнко вже сам навчав студентів. Із 1936 року роботи майстра експонувалися на виставках у Києві, Москві, Ленінграді, Прибалтиці. Велика Вітчизняна війна, а потім смерть коханої дружини глибоко травмували душу митця. Його перша персональна виставка відбулася у Києві 1962 року. Потім — Чернігів, Львів, Канів. Це допомогло відродитися, зрозуміти, що його мистецтво — справді духовна потреба рідного народу, якому віддав усього себе. Олександр Саєнко створював монументальні панно, інкрустовані соломкою, гобелени, вибійки, ескізи до керамічних речей, малярські та графічні роботи. Він також відомий як збирач і дослідник народного мистецтва. Ім’я художника ЮНЕСКО занесла до списку видатних діячів культури світу. Нині заслужений діяч мистецтв України Ніна Саєнко розвиває традиції національної культури в різних мистецьких жанрах. Діапазон її творчого доробку досить широкий — від складного тематичного гобелена, тонких за колористичною гамою, гармонією тональних сполук килимів до панно, мозаїчно інкрустованих соломкою. Ніна Олександрівна рано залишилася без матері, її виховував тільки батько. Вражає духовна єдність цих двох людей, які завжди розуміли одне одного без слів. Батько — її перший наставник і вчитель, вона для нього — вірна помічниця, порадниця у спілкуванні з довколишнім світом і людьми. “Так було завжди, — говорить мисткиня. — Я пам’ятаю квітучий борзнянський сад у пору мого дитинства і завжди усміхненого тата, що радів розквіту природи, життя. Брав мене на руки, підносив до розквітлої яблуні, до рожевого цвіту, і був щасливий від того, що дарує дитині радість. Так запрошував мене у творчість, і я намагалася не відставати від нього ні на мить”. Уже кілька років поспіль Ніна Олександрівна — викладач і засновник мистецької студії імені Олександра Саєнка, де навчаються обдаровані діти з вадами слуху. “Свого часу біля батька я навчилася розуміти мову людей з такими ось проблемами, тому мені просто спілкуватися з нашими студійцями, — розповідає вона. — Через творчість хлопчики й дівчатка доносять до світу те, чого не скажеш словами”. Ця талановита мисткиня здобула освіту в Київському державному університеті, але саме батьківські університети стали для неї визначальними. Тепер її твори експонують на виставках в Австрії, Бельгії, Німеччині, Польщі, Росії, Франції, Канаді, Китаї. Ніна Саєнко — член Національних спілок художників і майстрів народного мистецтва України, Європейської текстильної асоціації, консультант із комплектування музейних колекцій, науково-методичної й експозиційної діяльності. За її активної участі у Борзні Чернігівської області 15 ро-
Про-читання · “Українське слово — запорука розвитку і процві* тання Української Незалежної Держави!” · p. 16página original ↗ 18—25 серпня на сонячному узбережжі Криму відбувся ХІ Всеукраїнський фестиваль української книги “Феодосія—2011”. Відкрили його заступник міського голови м. Феодосії Василь Ганиш, головний спеціаліст Республіканського комітету АРК з інформації Зера Абдураманова і незмінний голова оргкомітету, письменник Євген Білоусов. Це свято вже давно полюбили мешканці й гості міста, тож щороку фестиваль, який не має аналогів у Автономній Республіці Крим збирає дедалі більше шанувальників українського художнього слова.
Євген БІЛОУСОВ, голова оргкомітету фестивалю Фото Євгена БУКЕТА Зараз, коли стих гомін на фестиваль" них майданчиках, варто згадати і по" рівняти цьогорічну програму з тим, що відбувалося у Феодосії сім—десять років тому. Тоді приїжджали Ігор Римарук і Ва" силь Клічак, Тетяна Петровська та Ольга Довгоп’ят, Мар’яна Савка, Маріанна Кія" новська та інші перші учасники фестивалю, і перелік заходів укладався в кілька рядків. Потім до свята українського слова долучи" лися бібліотечні працівники та керівники музеїв. Для зручності фестивальні заходи об’єднали тематично. Так виникли “День бібліотек і бібліотекарів”, “День дитячої книги”, “День українознавства” тощо. Серпневу програму “Феодосія—2011” склали майже п’ятдесят зустрічей і презен" тацій, виставок і доповідей, мультимедій" них програм тощо. “День поезії” не випадково розпочався у феодосійському музеї сестер Цвєтаєвих. Наче своєрідний ланцюжок з’єднав цвєта" євські твори з сучасною українською жі" ночою поезією у виконанні Людмили Пу" ляєвої (Львів), киянок Наталії Веселиць" кої, Олесі Сінчук та Наталії Са" віної, донеччанки Людмили Бражнікової. Того ж дня український лі" тературний десант висаджуєть" ся у середньовічній кримській столиці — місті Старий Крим. Ізнову зустрічі… А як без екскурсій? Гостин" но розчинилися двері літера" турно"художнього музею, бу" динків"музеїв Костянтина Па" устовського й Олександра Грі" на. Справжнім відкриттям для учасників став діючий чолові" чий вірменський монастир Сурб"Хач. А ще того дня була вкрай цікава екскурсія учасників фестивалю на легендарну Льотну гору — Узун"Сирт. І здавалося, що поруч із дельтап" ланами та парапланами, пірна"
ють на своїх планерах між хмарами моло" ді Сергій Корольов та Олег Антонов. І ле" тіло над колискою української авіації ук" раїнське слово. Наступний “День українознавства” виявився не менш насиченим. Про свій творчий доробок розповів співробітник Інституту народознавства АНУ львів’янин Роман Кісь. Головний бібліотекар наукової бібліо" теки Вінницького національного медич" ного університету ім. М. І. Пирогова Ольга Юрчишина розповіла про діяльність уста" нови у відтворенні історії медицини краю. Наостанок вона зазначила: — Враження від фестивалю найкращі. З великим задоволенням спілкувалася з від" відувачами, ознайомилася з книжковими виставками, творами учасників фестивалю.
Зера Абдураманова, Василь Ганиш і Євген Білоусов
Чимало книг придбала, відкрила для себе нові імена. Щира подяка організаторам за" ходу за створення простору для неформаль" ного спілкування, обміну досвідом. Найго" ловніше те, що напередодні 20"ї річниці Незалежності Україні у Феодосії звучало рідне українське слово — запорука розвит" ку і процвітання Української Незалежної Держави! Праправнучатий племінник Степана Руданського, військовий лікар Олексій Боржковський із Житомира ознайомив присутніх із маловідомими сторінками бі" ографії С. В. Руданського. Київський письменник Микола Пав" ленко не встигав відповідати на численні запитання щодо його нового твору “Біблія розуму, або Як стати щасливим…” Авторові неодноразово аплодували й охоче отримували книги з ав" тографом. Центральною подією “Дня дитячої книги” стало виїзне за" сідання секції міжнародної Ра" ди з питань дитячої літератури IBBY ЮНЕСКО в Україні. Про залучення видавців та бібліо" течних працівників до програм IBBY говорили Любов Гузь та Тетяна Правда (Дніпропет" ровськ). Багато можна писати про фестиваль, але ніяк не обійти головну подію — конкурс на кращу книгу фестивалю. Кілька днів тривало засідання журі, яке врешті"решт визначило лауреа" тів. Гран"прі та диплом пере" можця “Краща книга фестива" лю” отримав Микола Павленко за книгу “Біблія розуму, або Як стати щасливим…”
У номінації “Художня література. Пое" зія” лауреатами стали Людмила Пуляєва (Львів) та киянка Наталія Савіна. За збірку творів “Ботакє” в номінації “Художня література. Проза” диплом от" римав Тарас Прохасько (Івано"Фран" ківськ). Лауреатами за створення книжок для дітей стали Олег Майборода (Дніпродзер" жинськ) та Наталія Веселицька (Київ). У номінації “Видатні постаті” кращим став Ерванд Бараш’ян за переклад із вір" менської книги “Іван Костянтинович Ай" вазовський”. Київський літературно"меморіальний музей М. Рильського було відзначено за збірку “З трудів і днів Максима Рильського”. Видавництво “Шкільний світ” нагород" жено дипломом за видання для педагогів. Валерія Норченко (Феодосія) з книж" кою про Гумільовський поетичний фести" валь стала кращою в номінації “Публіцис" тика”. Досвід проведення фестивалю показав, що організатори на правильному шляху. Тож готуймося до наступного свята укра" їнської книги, яке пройде у Феодосії з 16 до 25 серпня 2012 року.
Про-читання · “Українське слово — запорука розвитку і процві* тання Української Незалежної Держави!” · p. 16página original ↗ 12 вересня ц. р., у понеділок, о 17.00 у великій концертній студії Будинку звукозапису Національної радіокомпанії України (вул. Первомайського, 5-а, триповерховий будинок у дворі, метро “Кловська”) у циклі прямоефірних передач “Радіоканал “Культура представляє” відбудеться творчий вечір лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка Михайла Слабошпицького з нагоди його 65-річчя. У вечорі беруть участь народні артисти України Наталя Сумська й Анатолій Хостікоєв, композитор, Герой України Євген Станкович, письменники — Герой України Дмитро Павличко і Надзвичайний та Повноважний посол Юрій Щербак, лауреати Шевченківської премії Павло Мовчан, Любов Голота та Дмитро Іванов. Ведучий — народний артист Богдан Бенюк. Вхід безкоштовний. Довідки за телефонами: 044-279-37-83, 234-15-24.
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47
Відділ літератури
Марія КУЧЕРЕНКО 270-55-57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Кореспонденти
Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Наталія АНТОНЮК
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10@Б, м. Київ, 01001
E@mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
1 1 0 3 5
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301235 Наклад у вересні — 18 400
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Про-читання · “Українське слово — запорука розвитку і процві* тання Української Незалежної Держави!” · p. 16página original ↗ Texto dañado en el reconocimiento — lea la página original
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК