Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Ксенії Гладишевої
ЗДОРОВ’Я НАЦІЇ
14–15
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ КОЛОНКА РЕДАКТОРА
Любов ГОЛОТА
Виборчі перегони, епідемія і передплатна кампанія впали на Україну одночасно. Величезні рекламні щити з односкладовими реченнями, безкінечні телевізійні шоу і “Свободи слова” — як правило, убогі словом. Учасники-мовці байдужі до культури мови й мовлення. Складається враження, що наше суспільство вміло перевели на візуально-зображувальний ряд спілкування, що думка та слово вже нічого не важать — лише зображення у штепсельно-тарапуньковому супроводі, імітації російсько-українського діалогу, примітивного до краю. Якщо ви цілий вечір дивилися телевізор, а потім спробуєте написати листа, то матимете труднощі зі словниковим запасом: речення ліпитимуться примітивні, безбарвні, врешті, вам самому не захочеться продовжувати себе компрометувати в епістолярній творчості. Повірте: цього вечора й до читання на ніч (якщо не втратили цієї звички) ви підсвідомо обиратимете або газетні таблоїди, або “глянець”. Класику не потягнете, модерніста не втнете. Так ми скоро й до піктограм повернемося. Зображення-символ наших днів — людина в масці. Епідемія минеться, символ зостанеться: homo sapiens з перебинтованим ротом. Ампутант, якому видалили мову. Язик залишився, смакові рецептори до телевізійної жуйки збережено, старанно артикулює найпримітивніші слова — ні, не барвистим суржиком, а “украйонським есперанто” — вивихнутою, примітивною до краю говіркою людини нечитаючої… Кошти, які, можливо, люди відкладали на газети й журнали, витрачено на ліки. Закликів передплачувати періодику поменшало: телевізійна реклама нині коштує стільки, як папір на місячний тираж. Як справитися з передплатою газетам і журналам? Як виживати в ці часи тижневикові “Слово Просвіти”? Які стратегічні плани готує редакція? Про те, якою бути нашій газеті в 2010 році, Ви, шановні читачі, скоро дізнаєтеся. Дякуємо всім, хто відповів на нашу анкету. Нині ми опрацьовуємо поради, побажання, пропозиції, зауваження й критику, складаємо уявлення про наших читачів, їхній вік, освіту, інтереси й переконання, цінності. Саме завдяки Вашій відкритості й відвертості, доброму ставленню до журналістів і авторів газети, пробам власного пера наш тижневик знайде такі теми й адреси, які не будуть повторюватися в інших виданнях. Редколегією газети було прийнято рішення не підвищувати ціну видання на наступний рік — ті кошти, які ми мали б витратити на рекламу, ми передамо на передплату тижневика шкільним та сільським бібліотекам. Сподіваємося, що ті, хто користуватиметься благодійною передплатою, стане пропагандистом, згодом сам передплатить “Слово Просвіти”. Не робитиму таємниці з найвразливішої та найвражаючішої проблеми: просвітяни в областях майже нічого не роблять для поширення просвітянського видання, хоч охоче в ньому друкуються. Причини? Одні виколисують мрію створити “щось своє” — як правило, це марґінальні слабосилі газети, які не мають ніяких шансів на виживання й не конкурентоздатні навіть з місцевою пресою. Інші посилаються на брак коштів, але сума — 50 грн. 34 копійки на рік за 52 випуски шістнадцятисторінкової газети — для вчителя, викладача ВНЗ, лікаря чи інженера, для тієї кількості просвітян, які, дяка Богу, не за порогом бідності, — зовсім не є виснажливою для сімейного бюджету, врешті, може і повинна стати формою членських внесків! Треті… Третіх, на жаль, найбільше. На словах декларуючи відданість національній справі, вони вже давно не роблять найменших порухів для її утвердження: українська книжка, українська касета чи диск, українська газета, на їхнє переконання, мають втрапляти до їхніх рук безкоштовно. Чому? Тому, що патріоти!…
За кількістю передплатників “Слово Просвіти” не відстає від багатотиражних газет. Але ми не маємо коштів, аби нарощувати безадресні наклади, знаючи, що їх буде не реалізовано, пущено під ніж; ми не маємо змоги налагодити роздрібний продаж газети в усіх областях, районах і містечках — приватизовані кіоски, немає державної системи розповсюдження, отже, знову ж таки — потрібна допомога місцевих “Просвіт”. Знаю, що подібні труднощі переживають усі українськомовні газети, які належать громадським організаціям. Кожне з цих видань виживає як може, але, як правило, поодинці. Що заважає створити український медіахолдинг, який би взяв на себе проблеми пропаганди, реклами, розповсюдження? Одна з головних причин — згубна традиція “гетьманування” й “містечковості”, яка розцвіла пишним цвітом протягом двох десятиліть. Дивно, але почуття суперництва дехто з видавців цих малотиражних газет відчуває не до бульварних монстрів, а до своїх — комусь здається, що коли з дистанції зійде те чи інше видання, їм дихатиметься вільніше, тираж зросте. Так не буває. Втрата українського видання завжди засвідчує перемогу російськомовних газет і журналів. Чи не тому й нема в Україні великої, повносилої, багатотиражної патріотичної газети?! Усі ми чекаємо виборів так, ніби вони одразу розв’яжуть наші проблеми, залікують хвороби, втішать жалі. Чи й справді так буде? Чи варто підтримувати будь-кого, а не власні переконання, національну ідею, національну справу? А якщо постане питання про національну опозицію? А якщо в країні переможе “сильна рука” або “сильна нога”, яка намагатиметься розтоптати все те національне, що з великими потугами й наріканнями, але було зведене, утверджене, розвинуте? Невже будемо переживати подібні часи з масками на обличчях, боячись не лише вдихнути, але й видихнути? Врешті, ще будуть вибори до Верховної Ради, до місцевих рад — хіба українська справа й українське слово обмежується виборами? Хіба всі видання, аби вижити, мають податися в найми до тої чи іншої політсили? І хіба просвітяни, посилаючись на досвід Матері-Просвіти, забули про віковічну традицію нарощення власних видань, “народної бібліотеки”, просвітянських календарів? “Слово Просвіти”, як переконалися наші постійні читачі, — газета діалогів. Ми не декларуємо — ми аналізуємо. Наша автура не нагадує агентуру — це незалежні люди з аналітичним мисленням. Ми пишемо про українців, і нам вистачає імен, тем, ідей, адрес, аби відображати повнокровне українське життя. Але газета — це, перш за все, читачі. Це ті тисячі людей, які готові підсилити тижневик своїми іменами, своїми творами, своєю позицією. Це двосторонній рух, це відчуття плеча, це, врешті, громада, яка говорить однією мовою. Кажуть, що літописці, не зважаючи на те, що діється за вікнами їхніх келій, сидять і пишуть. Кажуть, що очевидці хочуть негайно прочитати своїх літописців, почути їхні коментарі. Кажуть, що коли очевидці не чують своїх літописців, вони шукають істини між рядків чужомовних літописів. Наш тижневик “Слово Просвіти” — маленький український літопис, який ми пишемо п’ятдесят два тижні на рік. Видання для українців читаючих. З ким ви, очевидці чергових перегонів, епідемії політичної й сезонної? Для кого пишете, великі літописці? І чи не ігноруєте ви Україну, ігноруючи передплату 2010 року на українські патріотичні видання?
Події, факти, коментарі · “Виборча кампанія, на противагу потугам політклоунів, може мати ще чимало серйозних поворотів сюжету”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ
7 листопада на вулицях українських міст уперше різко поменшало дивних людей з червоними прапорами, незрозумілими для молоді гаслами і пожовклими портретами насуплених комуністичних божків. У країні епідемія грипу, заборона масових акцій. Грип зіпсував плани комуністів організувати щорічне видовище для народу, і якщо якась група й порушила карантин і пробігла вулицями з червоними прапорами і в масках, це вже зовсім не те, а жалюгідне і комічне… Цього року вони планували з особливим завзяттям кричати, що Президентом повинен бути тільки вірний ленінець, який зробить життя простого народу заможним і щасливим, а потім планували скасувати посаду Президента, щоб нікого було звинувачувати. Дехто кусатиме лікті через неможливість публічно по-російськи славити “великий жовтень” і голосно лаяти націоналістів разом із Ющенком. Але нема гарантії, що наступного року комуністична демонстрація не відновиться, бо хтось добре платить за реінкарнацію комунізму в Україні, за широкомасштабне зомбування сонних українців. Тому в Україні мають “світле сьогодні” не роботящі українці, а високопоставлені послідовники “великого жовтня”. Щороку 7 листопада вони гордо провозять свої поважні тіла вулицями зросійщених українських міст і вельми пишаються собою, задоволені життям в “етой странє”. Саме тепер, коли створено світову інформаційну мережу і можна володіти телеканалами й пресою, настала зоряна пора по-справжньому випробувати безцінний досвід практиків “великого жовтня”. Попри формальне засудження сталінізму, радянський комуністичний досвід і практику маніпуляції людськими масами, давно застосовують ідеологи глобалізації й махінатори сучасних інформаційних воєн. Особливо це стосується технології зросійщення, зомбування осучасненими радянськими телевидовищами впереміж з “Ментами”, “кольоровим Штірліцом” і “Папінимі дочкамі”. Ми мовчки терпимо, бо іншого телебачення немає, обираємо політиків, яким це телебачення любе і готове до послуг за великі гроші. Не треба списувати все на спадщину комунізму — в нормальних державах вона так довго не живе. Наше безсиле мовчання і притлумлена совість — це вже заслуга продовжувачів справи жовтневої революції, чи то пак — перевороту. Справжні продовжувачі справи “великого жовтня” ніколи не ходять із портретами Леніна і Сталіна. Вони відверто кепкують із комуністів і моляться лише на долари, проте ревно слідкують, щоб комунізм не вмер і щороку 7 листопада столицею України пройшла колона з червоними прапорами. Цей ритуал має свідчити, що дух комунізму в Україні живе і довго житиме. Це вигідно їм, сучасним господарям України. Найкращі комсомольці — в уряді, парламенті, комерції й банках. Вони з легкістю сприймають поради світових лихварів — послідовників Маркса. Складається враження, ніби це вони організували щось на кшталт ретро-революції, заробивши на цьому перші мільйони. Спершу їхні “матроси” взяли Ощадний банк з усіма грошима. Потім зробили “розруху” з допомогою гіперінфляції. Згодом настала їхня черга бути мільйонерами доларовими. Тим часом у народі ходили більшовицькі агітатори — посланці новітніх “експропріаторів” власності народу, щоб виманити в людей ваучери. Носили оте колишнім комсомольцям і комуністам, у яких звідкись з’явилися долари. І ось вони, самозвана еліта, озброєні вченням марксизму-ленінізму, таки довершили менеджмент пролетарської революції: взяли чи приватизували пошту, банки і телеграф, на додачу до заводиків і фабрик з роботящими пролетарями. Пам’ятаючи науку Леніна, не заспокоїлись, доки заволоділи кіно, телебаченням, пресою. Треба було мати в руках монополію на інформацію, отже, на владу! Тепер вони там, нагорі, за чаркою коньяку підраховують прибутки від епідемії грипу, а зазвичай тішили самолюбство, спостерігали, як літні змучені, обмануті й окрадені люди в колонах вигукують ті самі гасла про “великий жовтень”. Справжні послідовники “великого жовтня” працюють у парламенті, в уряді. Звідти, з “броньовика влади”, вони на повен голос країни — пенсіонери, і це мільйони найактивніших виборців. У стадії гострих політичних дискусій зміни до Закону про вибори Президента, які доведеться вносити після визнання Конституційним судом неконституційності деяких його положень. Не менш гостре питання — затвердження бюджету на 2010 рік, проект якого доведеться “перекроювати” з урахуванням нових соціальних стандартів, і не лише їх. Варта уваги й така подія в парламенті, як зняття з посади голови фракції НУ-НС Миколи Мартиненка, який відверто став на бік БЮТ. Його відставка, безперечно, означає, що в цій строкатій фракції гору взяли прибічники Ющенка. Характерно, що за зняття Мартиненка в повному складі проголосувала у фракції партійна група УНП на чолі з Костенком, теж кандидатом на посаду Президента. Це означає, що заслуговує на увагу озвучена днями ідея, щоб кілька кандидатів на посаду Президента, які представляють “Нашу Україну”, визначилися й об’єдналися довкола єдиного кандидата. Такий заклик було спрямовано на адресу чинного Президента В. Ющенка, кандидатів Яценюка, Гриценка, Костенка. Не варто забувати, що Костенко очолює одну з найпомітніших партій Блоку НУ-НС, а два інші політики ще позаторік восени йшли на парламентських виборах у першій п’ятірці Блоку. Тож логіка в цій ідеї є. Втім, виборча кампанія, на противагу потугам політклоунів, може мати ще чимало серйозних поворотів сюжету.
* * * У цьому огляді ще не згадано тему номер один політичної ситуації: епідемію грипу. Може, варто нарешті від “політичного грипу” переходити до нормальної боротьби з епідемією, щоб не виникало таких ідей, як введення надзвичайного стану. Доки ще у нас пануватиме суто більшовицька ментальність блукання між двома соснами? Дві крайнощі: або подолання епідемії засобами надзвичайного стану, або без нього, але й за нездатності влади впоратися з хворобою. А нормальні варіанти у нас існують?
хвалять самі себе за те, що дбають про знедолених українців. Вони працюють, бо знають, за що стараються, і говорять про це без жодної скромності з усіх екранів і білбордів. Вони нас лікують, годують і бережуть від епідемій за наші ж гроші, будуючи власний імідж народних спасителів, годувальників, подателів милостині. Недавно парламент за народні гроші святкував ювілей ленінського комсомолу, і це не заради історичного сентименту — там люди без сентиментів. Отут вони й забули конституційну заборону державі підтримувати будь-яку ідеологію. Це ідеологію національної державності чи національну ідею підтримувати заборонено, а комуністична ідея — навпаки досі багатьом вічний дороговказ, до влади і збагачення. Головне — відновити комуністичний культ праці! Нехай вона, він, воно щодня працює, бо їхня праця потрібна Україні! Який цинізм! Народ привчають тільки працювати і не думати, обирати серцем “за них думаючих”. Брешуть, що за працею воздасться. Щось не воздається! Безтолкова праця за прожитковий мінімум не визначає багатства суспільства. Не соціальна допомога, а чесна плата за працю, працю не з ранку до ночі, бо народ повинен мати час для вільного життя. Про це багаті більшовики воліють не говорити. Невже політики домінантного класу продовжують ленінську непримиренну боротьбу проти українського народу? 7 листопада — це їхнє свято, своєрідний український Геловін. Можна повеселитися, випити чарку, адже вони чимало потрудились, будуючи таку державу для українців, доки ті заробляють по світах і традиційно, без особливого успіху, порпаються на власних господарствах. Цього й треба мільйонерам із хитрим Леніним за плечима.
Фото Олеся Дмитренка
Події, факти, коментарі · “Виборча кампанія, на противагу потугам політклоунів, може мати ще чимало серйозних поворотів сюжету”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ ВИБОРИ"2010: ДЕНЬ ЗА ДНЕМ
Петро АНТОНЕНКО
КЛОУНАДА КОМУСЬ ПОТРІБНА?
Число кандидатів на посаду Президента наблизилося до двох десятків. Звичайно ж, серед кандидатів усі найпомітніші політичні постаті. Важко когось із них назвати технічним, хіба що в полемічному запалі, навіть тих, у кого мало шансів на перемогу. В кожного — власна мотивація, тобто у тих політичних чи інших сил, які вони представляють. Врешті, прагнення просто “засвітитися”, нагадати, що “я є”. Мабуть, справді варто вживати обережніший термін “мало шансів”, а не різкіші, на кшталт того, що шансів нема або вони ілюзорні. Ця виборча кампанія може виявитися непрогнозованою, попри те, що суспільству ось уже мало не рік вперто нав’язують думку про передбачуваність результатів голосування, принаймні першого туру. Це теж технологія, й доволі нечиста. Окрім серйозних політиків, незалежно від їхнього політичного спрямування і шансів, знову бачимо строкату шеренгу більш ніж дивних претендентів. Частина з них справді технічні кандидати, тобто “виставлені кимось”. Мета — не тільки, а часто й не стільки відібрати в когось голоси, як мати представників у виборчих комісіях. Та й це ще півбіди. Гірше, що дехто волів би перетворити вибори на фарс. Лише зараз стало відомо, що у виборчому бюлетені серед кандидатів не буде “свинарки Вони”. Нагадаю: кілька тижнів тому, ще до початку виборчої кампанії, скрізь з’явилися білборди з написами, що якісь “вони” заважають (байдикують, саботують тощо), а “вона” працює. Доки народ докумекував, хто ці “вона й вони ”, що, втім, легко вгадувалося, “негідники-політтехнологи” розіграли фарс із висуванням кандидатки на прізвище Вона. За відсутністю такої людини доручили одній особі змінити прізвище на Вона і балотуватися на виборах. В останній момент фарс було зупинено. Те, що все це не жарти, а справді потуги на клоунаду, свідчать два факти. У п’ятницю політклоуни привели, точніше, принесли на реєстрацію в Центрвиборчком кандидата “Воно”. Його навіть не впустили до ЦВК, бо, на відміну від живої “свинарки Вони”, цей претендент у кандидати виявився опудалом. Натомість цілком законно і серйозно було зареєстровано кандидата на прізвище Противсіх. І це епатажне прізвище чоловік також набув під вибори, бо досі носив звичайне — Гуменюк. Більш того, він ще недавно був мером міста Яремчі, та й зараз обіймає поважну посаду голови Івано-Франківської торгово-промислової палати. Невже ці дві посади такі близькі до фаху блазня, щоб брати участь у виборчому фарсі? Але й це комусь потрібно.
ШАХОВІ ХОДИ ПАРЛАМЕНТУ
Будівля парламенту держави хоч зверху й має купол, схожий на купол Державного цирку на площі Перемоги, але парламентарям не до клоунад. Тут виборча кампанія “висить у повітрі” на серйознішому рівні. І її дихання відчутне в усіх основних рішеннях зали “під куполом”. Одним із таких варто назвати ухвалення змін до бюджету, якими уряд зобов’язано забезпечити нові соціальні стандарти: підвищення прожиткового мінімуму і мінімальних зарплат, зростання мінімальних пенсій. Останнє найважливіше, враховуючи, що майже третина населення
Події, факти, коментарі · “Виборча кампанія, на противагу потугам політклоунів, може мати ще чимало серйозних поворотів сюжету”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Майже півстоліття європейські країни, які мали прорадянські адміністрації, у світі так і називали: “радянська зона окупації”. Саме цьому періодові історії українського визвольного руху та його місцю серед антитоталітарних рухів Європи присвячена виставка, що відкрилася в Афінах. Як повідомили кореспондента УКРІН- ФОРМу з Центру досліджень визвольного руху, експозицію підготували його працівники та Служба безпеки України. Виставка розповідає про жорстокі репресії на окупованих територіях, відсутність основоположних прав і свобод — слова, думки, волевиявлення, правдивих виборів, злочини проти людства — все те, чим характеризувалися комуністичні режими. У країнах Центральної та Східної Європи після 1945-го тривала боротьба проти тоталітаризму, яка увінчалася успіхом у 80-х роках. Завдяки українським повстанцям, воякам польського підпілля, прибалтійським лісовим братам, учасникам угорського повстання у Будапешті 1956 року, Празької весни 1968-го, діячам “Солідарності” Польщі вдалося спільно вибороти Свободу. Тому українська історія, раніше засекречена, є нині дуже цікавою для світу, наголошували на відкритті. У відкритті виставки, яка відбулася з ініціативи голови СБУ Валентина Наливайченка і побувала у США, Канаді, Прибалтиці, Великобританії, Японії, взяли участь Посол України в Греції Валерій Цибух, голова товариства “Українсько-грецька думка” Галина Маслюк-Какку, генеральний секретар Світового Конґресу Українців Стефан Романів, представники грецької громадськості й української діаспори. Після Афін виставка помандрує іншими містами Греції.
УКРІНФОРМ
Гаряча тема · “На тлі реальної небезпеки застосовуються ще й певні технології маніпулювання суспільною свідомістю”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Володимир ВОЙТЕНКО, професор
Київська “маршрутка” №431 поєднує Правобережну Україну з Лівобережною. Стоїмо на Контрактовій площі, чекаємо, доки назбирається повний салон. Як завжди, хтось так заповзято і голосно репетує по телефону про свої приватні справи, що хочеться надягнути йому на голову порожнє відро. Рушаємо, але перед тим водій (імовірно, приїжджий заробітчанин) жартує: “Хто почне кашляти, викидаємо на ходу”. Він у масці, добряче замурзаній пальцями і не знайомій з милом, — така радше розсіває, а не концентрує віруси грипу. Через кілька зупинок заходить бадьорий рожевощокий хлопчина і, вглянувши не дуже веселих пасажирів, декламує:
Кіт на припічку охрип, У кота, навєрно, грип. Кіт сякається зрання — Він не кицька, а свиня.
Кіт, звісно, не кицька; згадка про свиню не додає настрою, “народ німує”, а жартівник затихає. Старенька пані в чорному капелюшку театрального фасону хреститься на Лавру, нахиляється до мене і тихенько запитує, чи можна їсти шкварки. Водій вмикає радіоприймач, а ми всі маємо ще одну нагоду почути, що прем’єр-міністр особисто організовує оце, оте і загалом усе для боротьби з епідемією. Муркотлива інтонація п. Тимошенко стала, як на мене, акустичною міткою тієї безпорадності, з якою зустріла лихо вітчизняна “безсистемна система” охорони здоров’я, і того дешевого популізму, який на цьому підмурку культивує очільниця уряду. Річ утім, що я, товариство, є одним із небагатьох уже ветеранів боротьби зі “свинячою” пошестю людей. Епідемію, зумовлену першим “візитом” в СРСР вірусу, близького до нинішнього каліфорнійського, відпрацював із першого до останнього дня (кінець 1957—початок 1958 років). Діялося це в казахстанському місті Балхаш, де я обіймав “високу” посаду дільничного педіатра, а мій лікарський стаж налічував лише кілька місяців. Та це не зашкодило засвоїти кілька істин, про які варто говорити і сьогодні.
І 1. Якщо йдеться про індивідуальну профілактику, то рекомендації стосовно харчування (фрукти, овочі, вітаміни), формально правильні, мало впливають на реальність: людина (родина) орієнтується насамперед на свої статки. “Народні” часник і цибуля, сказати б, не зашкодять, але їхня здатність упливати на вірусну інфекцію, м’яко кажучи, не доведена. Марлеві маски, безумовно, корисні, якщо користуватися ними насамперед у приміщеннях, де скупчується багато людей, а не на вулиці; якщо ховати під маску і рот, і ніс; якщо користуватися нею не більше двох—трьох годин. УВАГА! Повітряно-крапельний механізм передачі грипозної інфекції передбачає, що ці “повітряні краплі” сідають на будь-які відкриті поверхні, яких ми торкаємося руками. Руки треба мити багато разів, бо каліфорнійський вірус перевищує навіть своїх найближчих родичів за стійкістю в зовнішньому середовищі. Особливо небезпечні гроші; на паперових купюрах можемо знайти і віруси, і мікроби (зі збудниками туберкульозу включно), і яйця глистів. Найчастіше з рук до рук переходять дрібні купюри, вони найбрудніші. Знезаражувати гроші треба гарячою праскою (звісно, так, щоб не зіпсувати). Останнє (за чергою, а не за ефективністю) — провітрювання приміщень (житло, офіс, клас, аудиторія, транспортний засіб), яке “вимиває” вірус, та їх дезинфекція, яка вбиває його. 2. Усе, про що йшлося вище, спрямоване на те, щоб уберегти вас, шановний читачу, при доброму здоров’ї. Але… Ви почуваєтеся зле: стійко болить голова; збільшується температура тіла; у старших людей “на рівному місці” починає боліти поперек; зранку мусите просякатися, бо ніс “запломбований”; щось непевне в животі… Що робити? Звісно, шукати лікаря. І тут багато залежить від то-
Фото Ксенії Гладишевої го етапу, на якому перебуває епідемія, — початкового, найвищого, фінального. Зазвичай на своїй дільниці я мав у Балхаші від 12 до 18 викликів на день. Коли розпочалася епідемія, їхня кількість зростала — 25, 30, 45… Мій рекорд — 57 “точок”; треба прийти, привітатися, зняти шапку й пальто, помити руки і братися до роботи з тим створіннячком, що лежить гаряче і байдуже, немов зварене. У лікаря є межа фізичних можливостей. Похвалюся: я тоді бігав, як кінь, але більше 40 відвідин за нормальною процедурою реалізувати не вдавалося. Тому “в поля” рушили спочатку фельдшери, згодом медичні сестри з поліклініки й стаціонару, за ними — начмед і головний лікар… Трохи допомогло, проте, зрозуміла річ, почали хворіти й медики. Пам’ятаю сіренький день, коли вранці, довідавшись, що “затемпературили” ще двоє дільничних лікарів і водій єдиної на всю педіатричну службу міста санітарної автівки, наш головний лікар плакала і матюкалася. Особливо дошкульною стала проблема з автівкою… Прошу, товариство, з розумінням сприйняти цей мемуар: нині такий самий букет проблем мають головні лікарі “дитячих” і “дорослих” медичних закладів по всій Україні. Хіба що до цього треба долучити ще й штатний некомплект. Медичних працівників усіх рангів і спеціалізацій бракує навіть у Києві. Скоро їх зовсім не буде: старші підуть своїм маршрутом, молодші влаштуються на роботу в комерційні фармацевтичні фірми чи апарати мерії та Мінздоров’я… У резерві лишаються МНС і Міноборони. Коли прем’єр-міністр, перший віце-прем’єр та міністр охорони здоров’я гаряче закликають хворих негайно звертатися до лікаря, мусять пам’ятати, який вигляд це має в реальності. Прийом у поліклініці зручніший для медиків, але небезпечний для тих, хто хоче їх бачити, ще не маючи інфекції; немає ліпшого способу заразитися, ніж тривале сидіння в поліклінічному коридорі. Запитання до тих, хто “особисто забезпечує”: чому медичних працівників не вакцинували ще до того, як розпочався тарарам? Це можна було зробити вакциною, якою роблять щеплення, наприклад, німецьким лікарям, не чекаючи на її сертифікацію в Україні. 3. Отже, вам чи мені не пощастило — ми захворіли, але й пощастило — нас оглянув лікар (сказати б, нормальний: не з тих, що купують дипломи, шість років даючи горобцям дулі, й сам не хворий на грип). Лікар оглянув, а що з того? Таке питання здається, м’яко кажучи, не дуже розумним, але з’ясуємо. Зустріч із лікарем має закінчитися діагнозом і призначенням ліків (чи процедур); можливе додаткове обстеження. В умовах епідемії, спричиненої вірусами “просто” грипу і вірусом А/H1N1, хотілося б знати, про який саме вірус ідеться. Це потребує лабораторного аналізу, але таких приладів Мінздоров’я вчасно не закупило, хоч і одержало задовго до епідемії 50 мільйонів гривень. Важливо, що лікування треба починати негайно, не чекаючи лабораторного підтвердження чи спростування підозри на А/H1N1. Тож фахівці зі Всесвітньої організації охорони здоров’я дійшли висновку, що під час епідемій, спричинених мішаниною вірусів, імунологічно знайомих населенню, і новим каліфорнійським, “чужим” для більшості, А/H1N1 має підстави стати “головним”. У зоні епідемії всіх треба лікувати за протоколом, складеним саме для випадків “свинячого” грипу, якщо достеменно відомо бодай про один випадок його лабораторної верифікації. Така тактична хитрість зумовлена тим, що звичайна мікробна пневмонія, яка нашарувалася на будь-яку гостру вірусну інфекцію, відрізняється від запалення легенів, характерного для каліфорнійського грипу. Він сам, без допомоги мікробного інфаркту, може провокувати важку геморагічну пневмонію (таку, що супроводжується крововиливами в легеневу тканину). Мікробне запалення легенів можна вилікувати антибіотиками, геморагічна вірусна пневмонія їх не боїться. Що маємо робити? У перші дні захворювання “вдарити по вірусу”, щоб, пригнітивши його, різко зменшити ймовірність легеневого процесу. Таким засобом вважають медикамент, за яким пані прем’єрка їздила серед ночі в Бориспільський аеропорт (зрозуміло, з телерепортерами). Гордо п. Ю. Тимошенко заявила разів із десять, що цей засіб (комерційна назва таміфлю) передають у лікарні, натомість аптекам — зась, щоб не підвищували ціну і не наживалися на її особистих здобутках. А тепер читайте замальовку з натури (м. Київ, 5 жовтня 2009 р.). Моя знайома першого дня після того, як стала почуватися хворою, придивлялася й прислухалася до себе, а наступного викликала дільничного лікаря. Той прийшов о 19-й годині. Сказав, що має ще 14 викликів, подивився горло, послухав легені, встановив діагноз: “Гостра респіраторна інфекція”. Порадив лікуватися по-народному і пішов, уже з порога додавши: “Якщо з’явиться кровохаркання, викликайте швидку допомогу”. Це — класика сьогодення: забагато хворих на одну лікарську душу плюс нейтральний діагноз, у якому не згадано слово вірус, плюс порада лікуватися самотужки, плюс натяк на А/Н1N1 і геморагічну пневмонію, однією з ознак якої є кров у мокротинні. Якщо хтось із шановних читачів зустрінеться з пані прем’єр-міністром, дуже прошу сказати їй, що той таміфлю потрібен у перші 48 годин до шпиталізації — саме для того, щоб не було в ній потреби: на вже “розквітлу” вірусну пневмонію вплинути важко. Торкнувшись ситуації в Києві, треба сказати, що за останні роки скрізь скоротилася кількість лікарняних інфекційних ліжок — дорослих і дитячих; закриваються цілі відділення або й лікарні. Це стосується і столиці, медицину якої послідовно руйнує команда п. Л. Черновецького. Інфекційну лікарню на території Олександрівського лікувального блоку давно закрили на капремонт, але нічого там не роблять, вже виросли бадьорі бур’яни. На все місто менш як 200 ліжок в інфекційних відділеннях — куди шпиталізувати загрожених під час епідемії? Де майбутні інфекціоністи мають набувати клінічного досвіду?
ІІ Нині важко сказати щось об’єктивне про те, що насправді відбувається в Україні з вірусами, грипом і пацієнтами. Дочекаємося наукових звітів і дізнаємося правду. А поки що маємо, попри свої бажання, політичну клоунаду, яка розпочалася на відкритому засіданні Кабміну і триває в різних варіантах — переважно соло. Психологи О. Ільїна й А. Гусєв, психіатр Г. Пилягіна (“Дзеркало тижня”, 2009, № 43): “Великий ажіотаж. Навіть у людей зі стійкою психікою з’являється наростання страху. Людина вже не усвідомлює, що насправді поки що не так багато хворих. Події 2004 року порівняно з панікою — високодуховна ситуація. Хтось із політиків сказав, що нація повинна вкотре згуртуватися. Але в паніки інші механізми згуртування — на тваринному рівні. І тоді, і тепер грамотно й організовано підігрівалися настрої. Є відчуття, що тепер це робиться з очевидним наміром піарити діяльність уряду. Зважаючи на все, деякі люди розуміють, що на тлі реальної небезпеки застосовуються ще й певні технології маніпулювання суспільною свідомістю, пов’язані з виборами. Люди, які взагалі-то, не мають права розкидатися словами, провокують паніку. Зле, що маніпулювання відбувається, коли йдеться про життя і смерть”. Додам, що на території України каліфорнійський вірус А/Н1N1 добряче погуляв у 1976—77 рр.; тоді це називали “глобальний російський грип”, але такі тонкощі лишалися інформацією для найвищих посадовців — народ у належних пропорціях хворів і вмирав від “просто грипу”. Людей не лякали, але в аптеках було те скромне “щось”, яким на той час могла похвалитися вітчизняна медична наука й фармація. Не маю особливого респекту до тогочасної ситуації. Засекреченість усього й абсолютно ідіотський спосіб виявили себе 1 травня 1986 р. — парад на Хрещатику й веселі маївки, пленери довкола Києва були і лишаються злочином. Але й сьогодні, коли, перепрошую, жук і жаба з печерських кабінетів лізуть на телеекран з “практичними порадами”, не маємо чим себе тішити. На цьому тлі нормальний харківський лікар з виваженими рекомендаціями, які треба було давно надрукувати на мільйонах листівок і вкинути до кожної поштової скриньки, заслужено перебирає на свою адресу аплодисменти збаранілої від політики аудиторії на “свободах слова”. З епідемією треба грати в шахи, а не в “чапаєва”. Насамкінець повернуся до того кота, що на припічку охрип, а потому почав ще й сякатися. На початку листопада в американських газетах з’явилося повідомлення про кота, який захворів на “свинячий” грип, заразившись від господарів. Знаємо, що А/Н1N1 — покруч людського, пташиного і свинячого вірусів. Теоретично від американського кота може започаткуватися новий різновид, здатний, кажучи образно, не лише рохкати, а й нявкати. Згадавши, що вірус імунодефіциту людини (збудник СНІДу) веде родовід від мавп, дійдемо невтішних висновків: попереду багато роботи для вірусологів, епідеміологів й інфекціоністів. У світі тварин людині стає незатишно.
Гаряча тема · “Нам з вами слід добре обміркувати, кому віддати свій голос”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Напередодні 17 січня 2010 року прозвучить заклик: “Усі на вибори!” Кого обиратимемо — картинку з телевізора, обличчя з реклами чи реальну людину, яка стане державним діячем? Позаяк кандидатів на посаду Президента України чимало, нам з вами слід добре обміркувати, кому віддати свій голос, а для цього потрібно перечитати передвиборні програми кандидатів. Ми це робитимемо постійно, аналізуючи, яку країну будуватиме претендент. Сьогоднішня публікація — про те, яке місце у програмах відведено мові й культурі. Член Української Центральної Ради академік Микола Василенко вважав, що мова — той бік духовної сутності людини, “який вона готова захищати власним життям”. За сторіччя це не змінилося: мова й культура посідають у нашому житті надважливе місце. Отже, яку роль відводять їм кандидати?
Гаряча тема · “Нам з вами слід добре обміркувати, кому віддати свій голос”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Олена ШУЛЬГА
Подання документів на реєстрацію кандидатів на посаду Президента України завершилося. За повідомленням ЦВК, зареєстровано 16 кандидатів. Кожен із них оприлюднив свою передвиборну програму, згідно з якою країна житиме наступні п’ять років. Читаючи ці програми, доходиш висновку, що вже невдовзі в нас буде ідеальне суспільство. А забезпечить райське життя співгромадянам саме цей кандидат. Хто це буде, вирішить народ, або, як вони нас називають, електорат.
Усі кандидати обіцяють очистити владу від негідників. Але більшість із них — чинні політики, які не перебувають в опозиції. То від кого очищуватимуть владу? Майже всі гарантують скасувати недоторканність депутатів і високопосадовців. Але хто заважав зробити це в період між виборами, не чекаючи передвиборної агітації? Скасування недоторканності — дуже зручна риторика саме перед виборами. Про що говоритимуть, якщо її нарешті скасують? І чому ніхто не згадує, хто все-таки запровадив цей принцип священності корів? У всіх передвиборних програмах на пер-
Фото Ксенії Гладишевої шому місці економіка. Лише Віктор Ющенко на початку рапортує про досягнення “курсу національної гідності, соборності і сильної держави”. Чи справді це так? Кандидат на посаду Президента Інна Богословська декларує: “Державною мовою України є і буде українська як мова національного самовизначення. Російська мова буде офіційною. Держава забезпечить право громадян користуватись російською мовою в освіті, культурі, медицині, спілкуванні з державними установами та інше. Нею можуть користуватись в будь-яких умовах всі, хто вважає це за потрібне. Решта мов національних меншин будуть захищені в Україні в повній мірі та у відповідності до Міжнародної “Хартії реґіональних мов та мов національних меншин”, ратифікованої Україною. Ми переглянемо державні освітні стандарти та методику навчання англійської мови як мови міжнародного спілкування”. Якого значення пані кандидат надає слову офіційна, залишається невідомим, і кому нині заборонено “користуватися російською мовою”, “хто вважає це за потрібне”, мабуть, пані Богословська як юрист вповні не уявляє. Програма кандидата Михайла Бродського називається “Друзі, давайте жити дружно”. Її основа — “лібералізм, заснований на принципах невтручання”. Програма проголошує, що “головна цінність держави
Сергій КЛИМКО
Розуміння культури та її місця у житті українського суспільства далеке від консенсусу. Певної згоди можна дійти стосовно визначення традиційної культури. Окреслення ж сфери сучасної культури в уявленні пересічного громадянина, здається, чудово ілюструють заголовки рубрики “Культура” найпопулярнішого українського порталу ukr.net: “Вікторія Бекхем підклала чоловікові свиню”, “Порічка і вітаміни”, “Головні причини, через які жінки кидають чоловіків”, “У меню ресторанів з’являються “антигрипозні” страви” (заголовки процитовано без змін у хронологічному порядку). Культура в розумінні політиків часто обмежується масовими музичними заходами, телебаченням або відкриттям меморіальних споруд. Тож не дивно, що передвиборним програмам кандидатів на посаду Президента, покликаним представити конструктивні позиції політичних сил в усіх аспектах суспільного життя, бракує адекватного позначення місця для проблем національної культури. Досліджуючи це питання, ми змушені вдатись до лінгвістичного аналізу, аби виловити з передвиборних обіцянок принаймні згадки заповітної царини, яка на тлі актуальних
— людина”, але питання мови делікатно замовчує. Програма Анатолія Гриценка пафосна. Вона проголошує, що “державною мовою в Україні буде одна — українська. Але я зобов’яжу чиновника спілкуватися з людьми тією мовою, якою до нього звертаються”. Цікаво, що відбуватиметься, коли до чиновника звернеться дідусь-гагауз рідною мовою. Голова УНП Юрій Костенко проголошує: “Роби українське, купуй українське, захищай українське, бо це твоє!” Гасло, безперечно, чудове, але наскільки його можна реалізувати в нинішніх умовах глобалізованого світу — величезне питання. Пан кандидат обіцяє: “Убезпечити інформаційний простір та протидіяти проявам інформаційної агресії ззовні через: формування українського інформаційного простору; сприяння високій інформаційній культурі населення, що включає швидкий доступ до об’єктивної інформації, її ефективне використання, захист громадян від низькоякісних інформаційних продуктів, які можуть нанести шкоду людині та суспільству. Убезпечити інформаційний простір та проблем сьогодення більшість політиків сприймає як останнє, про що може йтися… Як виявилося, жодного разу слово “культура” не згадано у передвиборних програмах Сергія Тігіпка, Олега Рябоконя, Олександра Пабата й Михайла Бродського, але загальні фрази на кшталт “збереження і розвиток національної культури” все-таки є у програмах більшості кандидатів. У програмі Віктора Януковича “культура” обмежується згадкою про необхідність “задоволення культурних потреб” у контексті забезпечення повноцінного життя пенсіонерів. Лідер Комуністичної партії Петро Симоненко, який не раз на практиці підтверджував, що базис — “усьому голова”, обмежився констатацією нищення культури і пообіцяв, що обсяг державних інвестицій у розвиток науки, культури, освіти, охорони здоров’я сягне 15 % ВВП. Юлія Тимошенко, яка, згідно зі своєю програмою, є найзатятішим релігійним фундаменталістом, у межах “унікальної, благословенної Богом місії України” разом з “вихованням твердої віри в Бога, наданням рівного статусу духовній та світській освіті”, виступає за “відродження української мови та розвиток культури, відновлення національних світоглядних традицій і нашої правдивої національної історії”.
Колаж Ксенії Гладишевої протидіяти проявам інформаційної агресії ззовні через: формування українського інформаційного простору; сприяння високій інформаційній культурі населення, що включає швидкий доступ до об’єктивної інформації, її ефективне використання, захист громадян від низькоякісних інформаційних продуктів, які можуть нанести шкоду людині та суспільству”. У разі обрання його Президентом Юрій Костенко зможе “захистити національні культурні інтереси та основи духовності українців через: гарантування розвитку української мови, літератури, мистецтва як культурної основи української державності”. Чинний голова Верховної Ради України і кандидат на посаду Президента Володимир Литвин пропонує “введення кримінальної відповідальності за невиконання чи порушення Конституції України”. Отже, якщо Литвина оберуть Президентом, можна чекати переповнених в’язниць. Щодо мови пан кандидат пише: “врегулювання мовної ситуації в Україні: наповнення реальним змістом статусу української мови як державної; визначення засад функціонування російської мови як мови міжнаціонального спілкування в усіх
Намагаючись бути найбільшим діалекти-ком, Арсеній Яценюк у проекті порятунку країни зазначає, що “розвиваючи інтеграційні процеси в Східноєвропейському проекті та ініціюючи проект Великої Європи, нам необхідно забезпечити розвиток національної української культури і державної української мови”. І в цьому контексті “багатонаціональність та багатокультурність України є нашим найважливішим ресурсом, силою, а не вадою”, стверджує пан Яценюк, маючи на увазі найбільшу “національну меншину” країни. Обережність і непрозорість висловлювань — найкращий дипломатичний прийом у стосунках з електоратом, який читає. Чинний Президент Віктор Ющенко так позиціонує феномен культури: “Ми утверджуємося як модерна європейська нація з унікальною історією та культурою. Ми здобули незалежність і свободу, вони наші найвищі цінності. У них — ключ до нашого майбутнього, і ми їх захистимо”. Він також висловлює бажання розв’язати проблеми “бюджетної” культури: “Статус працівників сфери освіти, культури, охорони здоров’я буде прирівняний до статусу державного службовця”. У цьому з ним солідаризується Володимир Литвин, чим програма останнього й обмежується. Окремим пунктом висловили бажання опікуватися найважливішим із мистецтв Арсеній Яценюк, Інна Богословська й Олег Тягнибок. Лідер ВО “Свобода”, окрім розвитку вітчизняної кіноіндустрії, захистить національний інформаційний простір. Відзначити за більш-менш послідовне
Гаряча тема · “Українські цінності потрібно й можливо відстоювати навіть за шаленого опору численних недругів нашої країни”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
сферах суспільного життя; забезпечення повноцінного застосування мов представників різних національностей у місцях їх компактного проживання”. З цього роблю висновок, що за президентства Литвина мене змусять розмовляти з колегою-болгаркою російською мовою, хоч вона бездоганно володіє українською. Передвиборна програма кандидата Олександра Пабата — це “програма Спасіння країни”. Широковідомий у вузьких колах кандидат стверджує: “Я припиню безглузді мовні конфлікти! Я не допущу, щоб українська мова залишалася предметом тиску на тих, хто звик говорити іншими мовами. Неукраїномовні народи України не зазнаватимуть приниження й утисків. У багатонаціональній країні не можна спекулювати питанням мови! Українську мову шануватимуть та плекатимуть з любові, а не з примусу!” Цікаво, як можна змусити любити!? Ще один маловідомий кандидат Олег Рябоконь, юрист за фахом, декларує безлике громадянське суспільство, а про мовну політику мовчить. Можливо, юристам рідна мова не потрібна? Комуніст Петро Симоненко поставить Україну на соціалістичний шлях розвитку, націоналізує ключові галузі економіки і ліквідує посаду Президента. Симоненко обіцяє, що “в 2010 году будет проведен Всеукраинский референдум относительно предоставления русскому языку статуса государственного при сохранении и укреплении существующего статуса украинского языка; будут надежно защищены культурно-языковые права национальных меньшинств; будет запрещена пропаганда насилия и безнравственности; государство не позволит кому-либо издеваться над славным прошлым нашего народа, разрушать памятники истории, осквернять могилы солдат Великой Отечественной войны, героизировать гитлеровских прислужников из ОУН-УПА; будет защищено каноническое православие и обеспечено свободное развитие всех традиционных конфессий. Тоталитарные секты будут запрещены”. У соціалізмі ми вже були всі, крім юного покоління. Досить там набулися, і сподіваюсь, не дозволимо себе ощасливлювати. Чинний прем’єр Юлія Тимошенко вважає, що “Передумовою виконання місії є насамперед піднесення духовності нації. Йдеться про виховання твердої віри в Бога, духовну освіту дітей та молоді, надання рівного статусу духовній та світській освіті, відродження української мови та розвиток культури, відновлення національних світоглядних традицій і нашої правдивої національної історії”. Який вигляд матиме це відродження, програма кандидата скромно замовчує. Сергій Тігіпко проголошує: “Я поверну російській мові статус мови міжнаціональновисвітлення питання “надбудови” можна найвіддаленіших від майбутнього президентства Юрія Костенка й Інну Богословську. Костенко під гаслом “Захищай українське” прагне убезпечити інформаційний простір та протидіяти виявам інформаційної агресії ззовні через “формування українського інформаційного простору; сприяння високій інформаційній культурі населення, захист громадян від низькоякісних інформаційних продуктів, які можуть нанести шкоду людині та суспільству”, а також захистити національні культурні інтереси й основи духовності українців, гарантуючи “розвиток української мови, літератури, мистецтва як культурної основи української державності, сприяння утвердженню у суспільстві принципів християнської моралі як основи особистого духовного розвитку, розвитку фізичної культури та спорту як основи фізичного вдосконалення особистості”. Про конкретні дії у галузі говорить чомусь лише Богословська. За п’ять років вона обіцяє в кожній області побудувати сучасний молодіжний дім — центр інформатизації й культури для молоді, допомогти українським телеканалам бути цікавими і змістовними за рахунок розміщення у державних і приватних ЗМІ держзамовлень на виробництво документальних, наукових і культурних програм. Для розвитку українського кіно й театру Богословська пропонує створити спеціальний фонд фінансування кіно-й театрального мистецтва, зокрема — молодіжного й експериментального. Як видно з документів, “культура” для го спілкування. Вважаю, що питання про статус будь-якої реґіональної мови мають самостійно вирішувати органи місцевого самоврядування”. Тож за умови обрання пана Тігіпка Президентом роботи в органів місцевого самоврядування значно побільшає. Найпослідовніша програма в голови ВО “Свобода” Олега Тягнибока. Своєю головною метою він вважає “побудову могутньої Української держави.., яка забезпечить безупинний розвиток української нації”. Як і досі, Тягнибок виступає за люстрацію влади, повернення графи національність у паспорт і свідоцтво про народження. Він обіцяє ухвалити Закон “Про захист української мови”, запровадити обов’язковий іспит з української мови для держслужбовців і кандидатів на виборні посади, захист національного інформаційного простору. Важливий для пана Олега публічний судовий процес над комуністами. Кандидат проголошує стратегічним курсом держави європейський україноцентризм. “Припинення участі України в наддержавних євразійських утвореннях з центром у Москві”. Шкода, і це ми усвідомлюємо, що Олег Тягнибок на цей раз не стане Президентом. Країна ще не готова до такої влади. Але боротися варто. Програма чинного Президента Віктора Ющенка “Вільна, справедлива та сильна Україна” перегукується з попередньою “10 кроків назустріч людям”. Якими були ті кроки, знаємо, тож можемо з великою часткою вірогідності припустити, якою буде Україна Ющенка. Опозиціонер, який уже був при владі, Віктор Янукович декларує: “Дві мови — одна країна!” І деталізує: “Виступаю за надання російській мові статусу другої державної. Я — послідовний прихильник цивілізованого вирішення цього питання, здійснення збалансованої державної мовної політики, яка адекватно реагує на мовні потреби суспільства, відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права, Європейській хартії реґіональних мов або мов меншин”. Але чи проффесор дочитав Хартію до кінця, сумнівно, бо вона не вимагає двомовності в державі. Арсеній Яценюк бачить сучасну Україну в темних тонах. Він прагне зробити з нас європейців, забуваючи, що насамперед ми українці, маємо власну мову, традиції, культуру, не подібну до європейської. Зберегти національну ідентичність для нас не менш важливо, ніж панові Арсенію “врятувати країну”, як він закликає всіх із зелених білбордів. Отже, 17 січня 2010 року вирішуватимемо, хто нами керуватиме наступні п’ять років. Як зробити, щоб керівник підкорявся волі народу, а якщо він чинитиме непорядно, вказати йому правильний шлях? Аналізуймо, українці, щоб невдовзі не з’ясувалося, що наш король — голий…
більшості кандидатів означає або синонім слова “історія”, тобто субстанція, яка потребує такого собі “пенсійного” піклування, або малозрозумілий гуманітарний комплекс, поєднаний з не менш примарними сферами “освіти” й “науки”. Недавня праця “Культурна політика України — оцінка міжнародних експертів”, виконана Радою Європи в межах програми оглядів культурних політик країн Європи, є дорадчим документом, за яким красиві слова про культуру часто перемальовують українські чиновники. Підсумок дослідження можна сформулювати так: усі стратегічні дії держави в напрямі інституційного культурного розвитку мають розбудовувати парадигму, за якої держава сприяє розвитку культури, а не визначає і “створює” культуру, тобто поступово перейти від Міністерства (із продукування) культури до Міністерства для культури. Передвиборні програми кандидатів на посаду Президента України продемонстрували, що попри “європейський вектор” їхніх авторів, коли йдеться про феномен культури, у жодному разі, у жодного кандидата не вживається слово підтримка чи сприяння. Отже, культурне культурним, державне державним, а слова словами. За десятиліття незалежності сподівання на державну підтримку діячі культури, принаймні тверезо мисляча їхня частина, давно облишили. На новому вільному культурницькому просторі, тобто ринку, кожен має право на власну культуру, чи то “порічка і вітаміни”, чи то фестивалі європейського масштабу.
ські цінності потрібно й можливо відстоювати навіть за шаленого опору численних недругів нашої країни. Шановні претенденти, прислухайтеся до поради Тараса Шевченка: “Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!” Хай кожний із Вас пам’ятає: головне зберегти Україну — Незалежну, Соборну, Вільну! Розколу, зради, втрати суверенітету український народ та історія Вам не пробачать. Слава Україні! Героям слава!
Від українців Маріуполя голови організацій: Анатолій Мороз, голова Маріупольської “Просвіти”; Ірина Молчанова, голова Маріупольського СУ; Людмила Мечетна, голова Маріупольського НРУ; Григорій Шмат, голова Маріупольського КУН; Любомир Гудз, голова Донецького Братства ОУН-УПА величезну кількість документів і ніде не знайшли підтвердження цього. А варто зазначити, що саме Радянський Союз разом з міжнародною спільнотою готував ці документи і міг би спробувати закласти туди будь-які звинувачення проти ОУН і УПА. Але вони не були підтверджені міжнародною спільнотою. Зовсім не зрозуміле також звинувачення цих організацій у якомусь “колабораціонізмі”. Адже більшість членів ОУН і УПА просто не були чи не вважали себе громадянами Радянського Союзу. Вони мешкали на теренах, які на той момент належали до інших держав, тобто ці люди були громадянами Чехії, Німеччини, Польщі, Румунії, Литви. А навіть ті, хто деякий час проживав на теренах Радянського Союзу, зазвичай не визнавали себе громадянам цієї держави. Тому такі випади просто некоректні з наукової точки зору. Коли говоримо про якусь співпрацю ОУН чи УПА з органами фашистської Німеччини, то це були абсолютно ситуативні, тимчасові союзи, яких в історії безліч. Повернення до таких оцінок, які пропонують нині деякі політичні сили, — це намагання дискредитації українського національно-визвольного руху в роки Другої світової війни. Звичайно, в кожному русі, в кожній політичній силі, особливо під час великих війн, було чимало й негативних речей. Ось візьміть таке. На підставі того, що близько 900 тисяч червоноармійців у роки війни засудили за різні дисциплінарні злочини: мародерство, дезертирство — ми не говоримо, що вся Червона армія була криміногенна. Так само на підставі того, що в польському чи українському підпіллі були якісь неприйнятні події, не можна негативно оцінювати все, особливо таврувати когось фашистами. Це повторення ідеологеми, якою користувалися в радянські часи: “українсько-німецькі націоналісти” — термін, який не витримує жодної критики. Тому коли над документами, законопроектами працюватимуть фахівці-історики, вони нададуть матеріали для адекватних політичних рішень. Іван ПАТРИЛЯК, кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії Украї! ни Київського національного університету ім. Т. Шевченка, директор Музею історії Ки! ївського університету: — Розцінюю те, що відбувається нині у Верховній Раді як передвиборний піар. Але матеріалу для нових ходів бракує, тому витягують старе. Гадаю, люди, які подали цей законопроект, не тільки не знають, що таке ідеологія фашизму, а й не зможуть надати визначення, що таке ідеологія загалом. Не впевнений, що вони зможуть написати диктант для 5 класу без помилок. Владислав ВЕРСТЮК, доктор історич! них наук, професор, заступник голови Укра! їнського інституту національної пам’яті: — Мене непокоїть те, що саме від Партії реґіонів надходять такі тексти, публікуються в пресі, що їх можна ототожнювати з ідеологією фашизму. Це коли цілі народи чи великі групи представників народів зневажають, коли сіють ворожнечу, ненависть. Наприклад, поширюють різні грубі випади стосовно жителів Галичини, членів ОУН і УПА. Тут до фашизму залишилося зовсім небагато. Ось хто розпалює ідеологічну істерію.
х х х Отже, науковці спростовують випади політиканів від історії, що маскуються під “антифашистів”. Але останнім це байдуже. Адже під час виборчої кампанії політичні шулери вже звикли грати крапленими картами.
Гаряча тема · “Українські цінності потрібно й можливо відстоювати навіть за шаленого опору численних недругів нашої країни”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Народна мудрість вчить: сагайдак стріл не зламати велетню, а окремі стріли, хоч би скільки їх було, поодинці переламає і дитина. Ми, українці Маріуполя, належимо до різних партій, але об’єдналися, щоб звернутися до Вас, шановні претенденти на посаду Президента України. Ми не маємо сумніву в особистих талантах кожного з Вас і якості підготованих Вами програм. Але закликаємо Вас — справжніх українців, хто хоче, щоб наша держава надалі була незалежною, а не стала придатком Москви: притримайте свої амбіції й виступіть на виборах одним фронтом під керівництвом Віктора Ющенка. Можливо, він і припускався помилок. Але за останні роки В. Ющенко набув реального досвіду керування державою в найскладніших умовах. Головне, що він показав світові: україн-
ІСТОРІЯ ПІД ВИБОРИ
Гаряча тема · “Українські цінності потрібно й можливо відстоювати навіть за шаленого опору численних недругів нашої країни”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Петро АНТОНЕНКО
На все більш-менш помітне в суспільно-політичному житті зараз доводиться дивитися крізь призму виборів. Скажімо, на недавній випад кількох депутатів парламенту від Партії реґіонів, які представили свій законопроект про, як вони назвали, “протидію фашизмові”. Де саме і в кому побачили пильні нардепи в нашій державі загрозу реабілітації й культивування фашизму? Ідеологія ця й охочі до її практичного втілення, на жаль, існують і майже через шість із половиною десятиліть після війни, найжахливішої в історії, породженої саме фашизмом в обох його різновидах — німецьким нацизмом і радянським комунізмом. І навіть у найдемократичніших країнах Європи чимало охочих розмахувати червоно-чорним прапором зі свастикою. Досить згадати шабаші нацистських молодиків у Петербурзі, де так багато говорять про протидію фашизмові. Підживлюють фашизм, як і в 20-ті роки, нестабільність у суспільстві, злидні на тлі жирування багатіїв. А ще — спотворення національних ідей, абсурдно доведених до нацистських. Ще — мало не полювання на “інородців”, щоправда, частково породжене безладом у міграційній політиці влади, зокрема в Україні. Але подивімося: кого нині зараховують ревні антифашисти-реґіонали до потенційних носіїв фашистської загрози в Україні? Годі шукати в цьому спискові компартію, комуністичну ідеологію, хоч недавно відзначено 70-річчя красномовного прикладу альянсу нацистів і комуністів — річницю сумнозвісного пакту Молотова—Ріббентропа. Якось не дуже турбують реґіоналів й екстремістські організації різного штибу, які час від часу влаштовують шабаші в Криму та інших реґіонах. Натомість найбільшою фашистською загрозою новітні антифашисти називають праві, національно-демократичні сили України. Ідеться і про діяльність цих сил в нашій недавній історії, й про їхню присутність у політикумі. Тож нема жодного сумніву, що чергова витівка з наклеюванням фашистських ярликів на національно-демократичні сили — частина брудних виборчих технологій. Українофоби давно зараховують у фашисти все і всіх, хто бодай трохи правіший від їхньої власної, втім, доволі заплутаної ідеології. Просто нині засвербіли руки спробувати оголосити політичних опонентів поза законом. Звичайно ж, у “фашисти”, в трактуванні реґіоналів, потрапили Організація Українських Націоналістів та Українська Повстанська Армія, тобто всі, хто оцінює їхню діяльність не за більшовицько-імперськими приписами. Тож у такому разі варто почути думку не політиків від історії, а саме професійних істориків. До них і звернулася наша газета із запитанням, як вони прокоментують дії депутатів-реґіоналів. Олександр ЛИСЕНКО, доктор історич! них наук, завідувач відділу історії України пе! ріоду Другої світової війни Інституту історії України Національної академії наук України: — Пам’ятаю, як десь у середині 90-х років ми в Інституті історії на запит кількох народних депутатів готували довідку: чи є в матеріалах Нюрнберзького процесу, інших міжнародних документах дані про те, що ОУН і УПА діяли на користь німецьких фашистів? Опрацювали
Суспільство · “Сьогодні важливо знову повернутися до усвідомлення етичного в нашому житті. Інакше мить життя втрачає сенс”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Епіграф, узятий до статті, — це початок вірша Ірини Жиленко, присвяченого Євгенові Сверстюку. Розуміючи “інтимність” й “особистісність” цієї поезії, все-таки наважимося її нагадати, оскільки на самому початку вірша маніфестовано два знакові поняття (концепти), що характеризують життя Євгена Олександровича. Це любов (францисканська, всепоглинаюча, людська і небесна) і боротьба, прагнення з мечем захищати власний простір від агресії. Часом нам меча таки справді не вистачає, щоб захистити себе і свою країну, але боротьба можлива лише на полі любові, а не інших цінностей. Ці два полюси — любов і боротьба — були центральними під час обговорення нової книжки Є. Сверстюка “Правда полинова”, що 28 жовтня відбулося в Києво-Могилянській академії (книжка побачила світ у Видавничому домі “Києво-Могилянська Академія”).
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Христина ЗАНИК, НаУКМА
Я святкую життя! Хвалю свою спрагу, свій голод юний. Слава Богу — я ще люблю. Слава Богу — я ще воюю. Ірина Жиленко. “Вірш до альбому”
Статті, вміщені до книжки, мають давнішу історію: це виступи автора на численних конференціях у різних країнах світу. Євген Сверстюк на початку виступу згадав притчу про кукіль. Так-от, усе в природі має свій час, тож колись настане пора жнив, що відокремить кукіль від зерна. Книжка Є. Сверстюка знакова і довгоочікувана, в її осерді — прагнення до переосмислення потреби в моральній естетиці, в етичному співіснуванні. Такі рукописи не горять… Хочеться вірити, що нині як ніколи ці крилаті слова мають вагу. В наш час висхідного цинізму і прагматизму, коли політичний простір став клоунадою, а світ мистецтва — шоу-бізнесом, втрачається надія на те, що може бути щось автентичне. У давнину люди знали, що вічним є сонце і небо. Сьогодні новітні відкриття в астрономії та фізиці похитнули цю віру предків. Що ж тоді вічне? Чи лишається вічною мораль, коли тобі з екранів політичні обранці можуть брехати? Філософія Євгена Сверстюка — це незмінна максима новітньої української історії. У час, коли брехня була канонізована, про що свідчили численні видання — “Правда”, “Комсомольская правда” тощо, Євген Олександрович залишався вірним поглядам серця. Це філософія серця ХХ сторіччя, за яку доводилося розплачуватися роками (не)свободи. Радянські цензори знали ціну слова, а тому кожен із “правдописців” отримував адекватну нагороду: комусь особливий режим, а комусь — розстріл… Ці сумні й трагічні історичні інспірації спливли на вечорі з нагоди виходу нової книжки пана Євгена. Лариса Масенко, завідувач кафедри української мови Києво-Могилянської академії, модератор вечора, розпочала саме з екскурсу в історію, здійснивши перехід із часів тоталітарних і брехливих учас нинішній — час політичної клоунади, дешевих трюкацтв і брехні, яку знову прагнуть олюднити, позаяк усе, що говорять народні обранці, — в ім’я українського народу. Во врем’я оно все також робилося задля утвердження радянської нації в найкращих із-поміж усіх можливих країн. Лариса Терентіївна
Оксана ЧИСТА
Пам’ятаєте знаменитий епізод з роману антиутопії Рея Бредбері “451 за Фаренгейтом”, де пожежники вишукували скрізь, а потім спалювали книжки? Для мене похмура картинка з уявного майбутнього є без перебільшення застереження і символічним образом локального пекла душі сучасної людини. Людини, яка захлинається від щоденної перенасиченості інформацією (Інтернет, телекомунікація, політичні гасла, реклама, реклама і… ще раз реклама!), а відтак — майже не читає книжок. Євген Маланюк казав, що нечитання зжене українців зі світу. Як протистояти цьому? Відповідь, може, банальна, але точна і проста: почни із себе! Тобто згадай, що ти мисляча істота. А потім візьми і прочитай цікаву, сповнену тонкої іронії та філософських роздумів книжку… На творчому вечорі сучасного українського поета, прозаїка, кіносценариста, лауреата кількох престижних літературних премій Валерія Гужви йшлося і про цю болючу тему: українці, зокрема наша політична еліта, катастрофічно мало читають. Ведучий літературно-мистецького вечора, що відбувся у Великій студії концертностудійного комплексу Національної радіокомпанії України, літературознавець Михайло Слабошпицький з гіркотою зауважив: “Ми придумали міф, велику брехню для себе і світу: мовляв, за часів Радянського Союзу то була “самая читающая страна”. Неправда це все! Інколи мені динаголосила на тому, що сама назва книжки “Правда полинова” — символічна і водночас проста. Безперечно, такі назви можуть видатися архаїчними, романтичними… Нехай так, але що поганого в романтичній свідомості, яка прагне до високих ідеалів, стверджується не задля ковбасної психології, а для національних, родинних, моральних цінностей. Іще на початку ХХ сторіччя в польській літературі відбувся процес переосмислення морально-етичної складової. Але проголошений культ “голої душі” — це не прагнення до творення світу абстрактних відчуттів, а естетичне осмислення “проблем і порухів душі”, що віддзеркалюється в національному, історичному. Українське шістдесятництво прагнуло створити поле для етичного і морального коду української нації. Легко говорити про соціальний і політичний анґажемент цієї літератури сьогодні, коли панує споживацька психологія, коли культура має переважно ринкову подібність, коли людина вже переобтяжена філософією “турботи про себе”. А що мали робити українські письменники в час, коли суспільство задихалося від брехні? Хочу процитувати слова Євгена Олександровича з його інтерв’ю газеті “День” (№ 207, 6 листопада 1999): “У нас духовність — часто ялове поняття, що прикладається до явищ, причетних і непричетних до культури. І все це називається духовністю: і політика, і еротика, і танці, і графоманство. Так багато духовності, що фактично ядра і глибини цього поняття немає. Я за те, щоби це поняття обеко, образливо за всіх нас, що українці не читають…” А втім, завжди були, є (сподіваюся, і будуть) ті, хто здатний відчути чар і неповторну інтелектуальну радість спілкування з книжкою. І попри всі фінансово-економічні, суспільно-політичні та інші негаразди, вижила і виживе українська книжка, вітчизняне книговидання й літературний процес. Одне з яскравих тому свідчень — творчий вечір Валерія Федоровича Гужви, що відбувся в рамках циклу прямоефірних передач “Радіо “Культура” представляє….” Під час зустрічі до уваги присутніх в залі та всіх радіослухачів було представлено романи Валерія Гужви “Стигма” та “Привид Шекспіра”. У програмі взяли участь знані діячі української культури: Борис Олійник, Петро Осадчук, Петро Перебийніс, Віктор Баранов, Олексій Микитенко. Тож читаймо хороші книжки, спілкуймося, бо ми того варті!..
режно вживати і простежувати, чи має воно спільне з тим всетворящим і всезапліднюючим Духом — чи воно просто спекуляція словом. У совєтській літературі була саме спекуляція цим словом. Тоді в науковій літературі постійно відбувалася боротьба проти таких понять, як душа. А якщо говорилося про неї, то неодмінно із застереженням, що це прояв вищих форм нервової діяльності, робота півкуль головного мозку — за вченням академіка Павлова”. І сьогодні важливо знову повернутися до усвідомлення етичного в нашому житті. Інакше мить життя втрачає сенс. “Правда полинова” — це гірка правда історії української культури в осмисленому пережитті однієї людини, яка здобула моральне право на власне слово. Євген Сверстюк відбув 12-річне ув’язнення і заслання за літературні твори, зокрема книжку “Собор у риштованні” (Париж, 1970). Осип Зінкевич, директор видавництва “Смолоскип”, згадав епізод, коли до його рук потрапив рукопис “Собору…” Євгена Сверстюка. Нині в людини виникає природна потреба убезпечити майбутні покоління від помилок минулого. А ми стоїмо на порозі нової прірви. Наприкінці презентації Є. Сверстюк прочитав статтю про те, якими якостями має володіти майбутній Президент України. Євген Олександрович переконаний, що до цієї моральної планки жоден із претендентів не може дорівнятися… Принаймні з тих, хто все-таки стане Президентом, оскільки вибір буде зроблено. Але чому в ХХІ сторіччі після помаранчевої революції знову виникає потреба обирати “з двох зол”? Така ситуація підштовхує до паралелей із радянським часом, який супроти природних законів породжував велетів духу, щоб нація вижила. Невже і нині має настати час “республіки банана”, щоб потім знову скандувати “геть, республіка банана!” Академік Іван Дзюба на вечорі зазначив сумну тенденцію: в наш час споживацтва на Заході якийсь філософ проголосив, що музика Бетховена — репресивна. У такому разі все, що робить з людини людину, — це репресія, оскільки ми йдемо проти кривавих законів природи. Світ тварин не знає категорії милосердя і любові (про любов як життєдайну силу говорила мати дисидента Валерія Марченка Ніна Михайлівна). Але якщо все в світі має Божий задум, то і людину створено з вищою метою. Прийнявши лик людини, мабуть, не варто йти назад, до інстинктів руйнування. Тоді материнська турбота, дитячі казки, слово вчителя — все це репресії щодо людини… Звичайно, варто розуміти межу: наше життя допомагає людині стати людиною, воно підштовхує до самозвершення. Але в життєвому просторі існують поняття про родину, батьківщину, історію, пам’ять… Чи повернення до історичної відповідальності, до моральності й етосу — анґажемент? Євген Сверстюк у вступному слові згадав поему Миколи Вороного “Євшан-зілля”. Саме євшан-зілля (полин) змогло повернути людині людське; допомогло згадати власне коріння.
Із грудей своїх знімає Той євшан, чарівне зілля, І понюхать юнакові Подає оте бадилля. Що ж це враз з юнаком сталось? Твар поблідла у небоги, Затремтів, очима блиснув І зірвавсь на рівні ноги. Певно, що до цього спонукає і книжка Євгена Сверстюка. Зрозуміло, що ми живемо у світі безмежжя, у світі без кордонів. Але ж чи варто розчинятися в ньому? Публіцистика Є. Сверстюка ще чекає на осмислення. Та й ця книжка по-своєму незвичайна. У ній уміщено статті-виступи Євгена Олександровича за кордоном у різні періоди життя (тому два автори: український філософ, дисидент Євген Сверстюк та Yevhen Sverstyuk — Посол української культури в світі, тексти якого “доступні” і для англійськомовного читача, хоч є чимало статей, написаних іншими іноземними мовами). Сам пан Сверстюк зізнався, що він за кордоном справді почувається послом своєї країни, посланцем, який має розповісти представникам інших культур про непросту історію минулого і сьогодення. Євген Сверстюк присутній у духовному житті України в світі. І хоч про Україну в світі знають мало, проте важливо, щоб зсередини культури сяяла зірка етики й любові. Оля Гнатюк, радник Посольства Республіки Польща в Україні, авторка “Прощання з імперією”, зауважила, що вже тридцять років існує в орбіті Євгена Сверстюка: спочатку як читачка, а далі (понад двадцять років) і як перекладач його текстів. За цей час зроблено чимало, але головне — це те, що “меседж” усього зробленого той самий: утвердження моральної України, позаяк лише мораль (не зовнішня показушна, а внутрішня) має здатність уберегти націю від катастрофи. Тому “Правда полинова” — збірка статей, що спонукають людину повернутися обличчям до себе, а водночас у глибинах власного “Я” віднайти національну пам’ять, етнічний код України. Кілька запитань до Євгена Сверстюка: — Пане Євгене, хто потенційний читач Вашої нової книжки? — Можу сказати, що книжка ця розрахована на широкий загал людей, які цікавляться духовними проблемами. Думаю, що для тих, хто шукає розважальної літератури, ця книжка мало дасть. — А який основний ідейний посил у ній? — На цьому вечорі ми весь час говорили про той ідейний посил, і тут не можу нічого додати. Думаю, що назва самої книжки — “Правда полинова” — дуже виразна. Вона і є ідейним посилом, позаяк не є випадковою. — Чому видали книжку не лише укра" їнською мовою, а разом із перекладами? — Це книжка виступів, доповідей, які спочатку були різними мовами. Це доповіді в різних країнах. Отже, це книжка (власне, її частина) — не тільки англійською. Там є польською, російською, німецькою, французькою й навіть угорською мовами. — Яке Ваше ставлення до сучасної політичної еліти в Україні? — Не думаю, що в нас існує еліта. Отже, в мене і ставлення відповідне. Просто є якісь особистості. Може, і справжні, але загублені в стаді людей навколо, які не є ні інтелігенцією, ні елітою, просто мають капітал і хочуть “засвітитися”, “засвітити” власні імена і вписати в золоту книгу, яку вони фінансують. — Як Ви вважаєте, яким сьогодні є ставлення світової громадськості до України? — Так не можна ставити питання. Треба запитати так: що знає світова громадськість про Україну? Світова громадськість знає про Майдан — Україна “засвітилася”. Думаю, що цілком позитивне ставлення до Президента України під час його зустрічей. Воно завуальовується негативним ставленням до тих людей, які хочуть влади і хочуть “засвітитись” перед Європою. Це бачать там наскрізь. Отже, ставлення, можна сказати, сповнене сумнівів. Вони хотіли б побачити людей, якими керують принципи. Уперше поставились до України серйозно тоді, коли побачили людей, готових за ідеали свободи платити життям. Це було не в УРСР, бо це була провінція, яка виготовляє м’ясо, молоко і чавун на душу населення. А зацікавилась Європа тільки особистостями.
Постаті · “Любов лежить в основі життя і вона подолає будь!який фашизм”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Судді порадилися й ухвалили: “У зв’язку з тим, що підсудний Литвин намагається використати останнє слово з метою антирадянської пропаганди й агітації, позбавити його останнього слова”. Книжка містить цікаві документи, які стали відомі нещодавно: “Открытое письмо Брежневу”, “Борцам за свободу и независимость Чехословакии”, “Заява члена Української Правозахисної групи”, судові вироки 1955, 1975, 1979 та 1982 років. У виданні вміщено спогади товаришів по боротьбі. Серед авторів — Оксана Мешко, Борис Вайль, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Гриць Гайовий, Ростислав Доценко, Василь Овсієнко, Ніна Вірченко. У нарисі “Сова” Гриць Гайовий зокрема згадує, як Литвин познайомив його з Ростиславом Доценжавних архівів, і маємо найповніше видання. Юрій Литвин самокритично зазначав: Я не поет, але любов до краю І ненависть до виблюдків життя Розжарює, мов на горні, чуття, І ось тоді свої вірші складаю… У його віршах б’ється пульс непокірного серця, ці вірші “зов к миру сквозь тюремное окно” (“Борису
Юрій Литвин
Олейнику и прочим официальным поэтам”). Поетичний ідеал Юрія Литвина нагадує Павла Грабовського, душа якого полум’яніла: Уперед за край рідний та волю, За окутий, пригноблений люд, Хоч нічого не знайдеш, крім болю, Хоч нас жде невіддячений труд!… Юрій Литвин, як Іван Франко, писав тюремні сонети. Животіти соромно і бридко, Нащо жить, коли нема мети. Коли кращого тобі не видко І не знаєш, як його іти? Його душу проймало все величне й священне й викрешувало вогонь, як це бачимо у віршах “Спартак”, “Петефі”, “Прометей”, “Дума про Кобзаря”. До речі, в концтаборі в Кучино він написав есе “Шевченко-правозахисник”, яке конфіскували “при черговому шмоні”. Перебуваючи в неволі, Юрій Литвин заступався за несправедливо зганьблених, замучених: “Вчера, 11 июня 1977 года, умер осужденный Жеребцов Валерий. Он неоднократно обращался в медчасть, жалуясь на боли в области сердца. Однако ему не только не оказывали помощи, но даже не было произведено необходимого обследования”. У віршах Юрія Литвина — тонкі порухи поетової душі, збуруненої від баченої несправедливості й віддзеркалення природних стихій: “До весни”, “Вже село заснуло…”, “Зриваю квітня день з календаря…”, і відбиток подій сучасності:
Постаті · “Любов лежить в основі життя і вона подолає будь!який фашизм”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Ольга СТРАШЕНКО, лауреат літературної премії імені Василя Симоненка Пам’ятаю осінній день 19 листопада 1989 року. Через весь Київ ішла небачено велелюдна похоронна процесія. Відбувалось перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. Попереду понад головами довжелезної процесії пливли домовини у Вічність, у Пам’ять… Для багатьох українців то був день осяяння, маленька часточка всенародного протесту проти несправедливості, поступу в боротьбі за визволення. Хотілося більше знати про тих в’язнів сумління, в яких “нема зерна неправди за собою”. І ось довгоочікувана книжка Юрія Литвина у моїх руках. Ця книжка мала вийти ще п’ять років тому до 70-річчя письменника й правооборонця. Але тоді світ побачила тільки брошура. Не згасне в людській пам’яті духовний подвиг Юрія Литвина (26 ХІ 1934 — 5 ІХ 1984). Він — одна з найсвітліших постатей визвольних змагань 50—80-х років минулого століття. У його характері — незламність, трагічність і полум’яний заклик. У вступній статті “Поет і правдоборець під в’язничним муром епохи” Ростислав Доценко пише: “Йому (Юрієві Литвину — Авт.) не таланило за життя та й не таланить і посмертно пробитись крізь в’язничні мури й шпарини — із малої табірної зони у велику безконвойну та й урешті до видавничого світу”. Юрій Литвин прожив неповних п’ятдесят років, а якщо скласти докупи суддівські вироки, то виходить 43 роки ув’язнення, та ще півтора року адміністративного нагляду. У тій страшній круговерті виривав можливості на поезію, публіцистику… Народився Юрій Тимонович у селі Ксаверівці, що поблизу міста Василькова Київської області, в учительській сім’ї. Він ще змалку виявляв непокору до насильства антинародного режиму. Наприклад, спробував із товаришами вирватись із колгоспної сваволі й поїхати вчитися в інститут… Патріота п’ять разів засуджували як політв’язня, близько 20 років відбував покарання у концтаборах з часів диктатора Сталіна аж до Черненка! Як “державний злочинець” перебував у Надволжі, Східному Сибіру, Мордовії, Комі, у таборі суворого режиму в селищі Кучино на Уралі, де разом із ним із тавром “рецидивіста” мучилися Василь Стус, Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко… А скільки ще там було видатних постатей, яких годі дошукатись на волі! Відколи одній із дарницьких бібліотек присвоєно ім’я Василя Стуса, ми, бібліотекарі Дарниці, щороку приходимо на Байкове кладовище,
Світлана СОБОЛЕВСЬКА
Ця книжка — про людину високої життєвої місії, про дивовижну біографію. Євгенія Пастернак — добре знана в Північній Америці особа. Вона — виконавчий (у діаспорі це звучить як екзекутивний) директор Пансіонів імені Івана Франка, тобто Українського дому для людей похилого віку. Майже півстоліття тому ця тендітна жінка взялася реалізувати ідею справді національного закладу для літніх людей. Згідно з її доктриною, на старість люди забувають вивчену мову й мовби повертаються до свого мовного — і не тільки мовного — першоваріанту особистості. Це дуже важливо за умов еміграції. Чимало з них стають надзвичайно самотніми в похилому віці. І в США, і в Канаді, як правило, батьки й діти живуть окремо. В українській — принаймні донедавній — традиції де сплять вічним сном правозахисники Василь Стус, Олекса Тихий та Юрій Литвин. Нинішньої осені, коли віддавали данину їхній світлій пам’яті, у тиші прозвучав вірш Юрія Литвина: Нас розділяють віддаль, ґрати… Скажи, чи, можеш ти прийняти Мої ще юні почуття? Знайти в тобі своє буття, Велике щастя, юну мрію — Я хочу пристрасно. Засію Віршами свій тернистий шлях… І знову читаю сторінки книжки Юлія Литвина “На лезах блискавок”. Юрій Литвин непоцінований досі поет, крім того, він сам був естетом і шанувальником поезії. Побратими Юрія Литвина відзначають його феноменальну пам’ять — добре знав світову поезію, з пам’яті цитував твори Шевченка, Франка, Таґора, Гюґо, Блока й наших сучасників — Миколи Вінграновського, Ліни Костенко. “У його голові вміщалася ціла енциклопедія світової поезії”, — наголошує упорядник книжки Ростислав Доценко. На початку 60-х Юрій Литвин познайомився в мордовському таборі з Левком Лук’яненком. Вони вирішили передати на Захід достовірну інформацію, як жорстоко поводяться з політв’язнями в Радянському Союзі. Восени 1964 року було готове “Звернення”. Юрій Литвин вивчив його напам’ять, а потім, вийшовши з-за ґрат, зміг передати текст на волю, його опублікували. Про це довідались відповідні органи, і коли Юрій Литвин повернувся на помешкання в рідне село Барахти, його затягали по допитах. “Врешті йому настільки зіпсували нерви залякуваннями й погрозами, що він з відчаю розтяв собі вени на руках”. Литвин — людинолюбний. Ось читаємо: “Я вірю, що любов лежить в основі життя, і вона подолає будьякий фашизм — і це свята правда, яку нам дарує небо. “Я виступив проти держави, тому що люблю життя, людей, а держава чинить зло…” Його розум науковий і чіткий, він автор статті “Правозахисний рух на Україні — його засади та перспективи” (1978—1979), яка стала програмним маніфестом і була видрукувана за кордоном кількома мовами. А ще трактату “Советское государство и рабочий класс глазами рабочего-диссидента”. “Я дійшов висновку, що економічний лад у нашій країні капіталістичний,” — сказав Литвин на суді.
ком, “не небагато старшим, але набагато досвідченішим, обачнішим і національно свідомішим табірним побратимом”. І вони намагалися повернути Литвина-поета із загальнодемократичної стихії до питомої українськомовної. Василь Овсієнко наводить слова Юрія: “Зараз кинь палицею — то й попадеш на розумного. А от доброта — рідкість. Якби мені сказали вибирати поміж добрим і розумним — я вибрав би доброго, бо розум може бути й злим”. І ще наводить слова В. Стуса про Литвина: “У його присутності останній дурень говорив розумні речі”. І від себе додає: “У присутності Литвина, мені здається, никли озлоблення, ницість, підлота. Коли я слухав його, то часом здавалося, що бачу в нього над чолом сяєво. Із людей, яких я знав, подібне враження на мене справляв хіба що Стус”. Неабиякий набуток — Юрієві листи до Оксани Мешко, Людмили Пашкової, Івана Пашкова, Ольги Стокотельної, до матері Надії Парубченко, до сина Ростислава Литвина (1968—2004), до падчірки Тетяни Поворознюк… Юрій Литвин був не тільки активним правозахисним діячем та публіцистом, а й здібним поетом. Його перу належать вірші українською та російською мовами. Він вірив, що з часом перекладе їх сам або хтось із друзів-перекладачів, і всі вони зазвучать українською. Юрій навіть звертався до Миколи Лукаша, “але щось йому завадило…” Табірні побратими, передусім Ростислав Доценко, зібрали поезії Литвина з різних приватних і дер-
“Орел пошматував Вкраїни тіло…”, “Бетховен”, а також філософські роздуми. Є поезії в осяянні кохання: “Пригадуєш, коли тремтячі зорі…”, “Під Новий рік я так думки напружу…”, “Не приходи в мой сон…”, “У него было много любви”, “Не осуди, коли мої вірші трояндами не пахнуть…” У віршах Юлія — поєднання ніжності й твердості характеру. Чи не кожен з них, як “відрубаний шматок руди”, загартований громом, а на прапорі слова: “Дерзати!” Зворушують рядки про скорботну матір: вірш Юрія Литвина, їй присвячений: Полетіли ген на теплий захід Журавлі, а клич такий журливий! Вчуєш на світанку, рідна мати, Сум і мій у крику журавлинім… Читаєш, і постає перед тобою образ матері-страдниці замордованого поета. Вона була вчителькою, ледве пережила голод 1933 року, 1934-го народила двох хлопчиків-близнят. Один із них помер. А батько Тимон помер у квітні 1944 року від ран у шпиталі. Під час голоду 1946-го мати Юрія написала лист до брата Миколи, який служив на Кавказі. Той відповів, щоб вона продала відріз на костюм і вирядила малого Юрія до нього, на озеро Ріца. Грошей вистачило тільки на те, щоб доїхати до Харкова. А там за останні карбованці купили Юрієві хлібину, квиток, щоб їхати самому далі, на Кавказ. “Як же ви, мамо, доберетесь без грошей?” — вболівав малий Юрко. Там під час аварії хлопець обгорів і рік пробув у лікарні. А потім, під час ув’язнень сина, були материнські поїздки в табори. Їй не відразу дозволяли побачення, вона благала тюремне начальство, а під час коротких зустрічей ледве впізнавала свого знеможеного сина. Її серце матері надривалося… Їй судилося пережити ранню синову смерть. Надія Антонівна Литвин мусила переживати озлобленість і зловорожість сусідів. Жила в похиленій хатині, й тільки згодом дрогобицькі патріоти спромоглися підлатати її вбоге помешкання. І хтось із “добрих сусідів” поцупив частину цегли й інших матеріалів… Вірю, що ця книжка матиме широке коло прихильників, кожний чесний душею читач почує пульсування рядків Юрія Литвина і “прийде, як поклик нових поколінь”. Нарешті збуваються слова Василя Стуса, звернені до катів: “Наша жертовна кров, пролита в Кучинському концтаборі, навіки пробуде нашою славою, а вашою чорною ганьбою”. А Юрій Литвин звертається до нащадків: І хай моя пісня летить, мов промінь, просторами неба, туди, де Дніпро гомонить, — на рідну Вкраїну до тебе.
Постаті · “Любов лежить в основі життя і вона подолає будь!який фашизм”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
було навпаки. Але, як мовиться, чужий край диктує звичай. Ідея національного закладу для людей похилого віку блискуче втілена в життя. Перший і незмінний виконавчий директор Пансіонів імені Івана Франка доктор Євгенія Пастернак уособлює унікальний тип людини, яка підпорядкувала своє життя благородній меті й утвердила важливу для всієї української громади Канади ідею. Услід за українцями свої етнічні доми почали творити представники багатьох національностей, а їх багато, оскільки Канада — країна емігрантів. Усе це докладно й цікаво змальовано в біографічній книжці Михайла Слабошпицького “Доброчинна Євгенія, або Повість про людське призначення”, яка побачила світ у Канаді. У передмові до книжки президент Ліги українських меценатів Володимир Загорій пише, що такі люди, як Євгенія Пастернак — це справжній скарб, “золотий запас нації”. До речі, пані Пастернак — лауреат премії імені Євгена Чикаленка, якою Ліга українських меценатів нагороджує видатних добротворців. Саме з подання Ліги Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив її орденом св. Варвари Великомучениці. Відомий автор документального жанру зумів вибудувати свою розповідь про Євгенію Пастернак не тільки як особливо цікаву сторінку з життя української політичної еміграції, що зуміла витворити чи не всі складові інфраструктури національної держави поза Україною. Це книжка про “великий ісход” тих, хто не захотів жити під радянською займанщиною й обрав свободу; про світове українство вчора й сьогодні. Окрема тема у книжці — добре знана авторові тема меценатства, до якої героїня має причетність. Оповідаючи про життя Євгенії Пастернак, Михайло Слабошпицький висвітлює чимало важливих проблем існування: індивід і суспільство, еміграція й Батьківщина, милосердя й обов’язок, егоїзм молодості й самотність старості. Геронтологія й соціальна психологія, історія української діаспори й досягнення українців поза Україною дають авторові багато матеріалу для роздумів та повчальних узагальнень. “Доброчинна Євгенія, або Повість про людське призначення” поповнила портретну літературну галерею видатних українців, що їх створив Михайло Слабошпицький.
Про-читання · “Наша казка багата, дивовижна і схиляє дитячу свідомість до гуманних нахилів і вчинків”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Дмитро МІЩЕНКО, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Поява нового імені в літературі запам’ятовується не так новою книжкою під не відомим досі ім’ям, як оригінальністю художнього мислення. Опубліковані твори молодої української письменниці Лесі Гончар “Казки портового міста” (К., Сакцент Плюс, 2007) та “Симаргл і Великий Перехід” (К., Нова Січ, 2008) зацікавлять читача передусім тематичною незайманістю, вторгненням авторки у маловідоме, а то й зовсім невідоме історичне минуле, а в освоєнні сучасності — в непізнаний світ підводних океанських просторів. Старше покоління українських письменників пам’ятає, якою згубою для творців художніх цінностей була саме тематична обмеженість. Від письменників вимагали — і категорично — писати про сучасність і тільки про сучасність, а в освоєнні сучасності обмежуватись трудовими подвигами людей соціалістичної доби, темою дружби народів; ідейним постулатом мало бути самозречення в ім’я торжества ідей соціалізму. Навіть тема війни не рятувала становище. Усім рекомендували писати про одне й те саме. Можна не сумніватись, який це був ґандж для літератури, який тлум у художньому освоєнні буття багатомільйонного народу. Леся Гончар, без сумніву, усвідомила це і пішла на рішуче відмежування від “традиції”. Другою прикметою таланту молодої письменниці є те, що вона не піддається спокусі моди — підміняти реальне життя ірреальним. Письмо її образне, як для молодої письменниці на диво досконале, позбавлене штучної надуманості, якою так грішить сучасна літературна молодь. Проглядається й третя складова таланту Лесі Гончар — сміливо брати на себе повинність відтворювати засобами художнього мислення незвідане, на перший погляд неможливе. Пригляньмось хоч би до повісті “Симаргл і Великий Перехід”, першої книжки із серії “Пам’ятниці Предків”. У ній ідеться про те минуле в історичній бутності наших предків, про яке не лишилося жодних історичних свідчень, окрім хіба того, що переселення було типовим і в прадавні часи, і пізніше, зокрема в Середньовіччі. Але найдавніша доба уявляється багатьом не інакше, як туманом, за яким нічого не видно; треба знати значно більше — побут, звичаї, світогляд і світотлумачення доби. Чи мала Леся Гончар під руками матеріали, які допомогли їй якщо не пізнати, то принаймні розгадати побут, звичаї, світогляд таких віддалених від нас предків? Для тих, хто заглиблювався в історичне минуле свого народу, по краплині збирав відомості про нього, давноминуле може видатись не таким уже й туманним. Як ломилися списи, коли у Верховній Раді України йшлося про визнання тризуба гербом Української держави! Невігласи з піною на устах кричали: “Не дозволимо! Це вигадка петлюрівців!” А між тим, тризуб став гербом у державотворчій політиці українського народу вже давно, ще в ті часи, про які йдеться у повісті “Симаргл і Великий Перехід” (а може, й значно раніше). Наші предки зауважили, що життя людей на землі залежить від трьох благодатей: землі, води і вогню, тобто небесного світла. Висловлюючи свою вдячність богам за ці благодаті, вони обрали тризуб за символ вдячності, а пізніше — і гербом держави. Історії відомо, що свого часу на нашій землі мешкали царські скіфи і скіфи-орачі (хлібороби). Невже для мислячого письменника цього не достатньо, щоб стати на думці, що царські скіфи — це прийшле населення, а скіфи-орачі — автохтонне? Хто знайомий із Велесовою Книгою, той не міг не звернути уваги на таке місце в ній: один із пращурів у розмові з іншим згадує ті часи, “як Дарій ішов на нас”. Вважають, що Велесова Книга написана тоді, як існувала праукраїнська держава Антів, а Дарій ішов на скіфів 512 р. до н. е. Того, хто описував похід Дарія, відокремлювали від походу 1000 років. Звернімо увагу: “Дарій ішов на нас…” Отже, МИ були і за Антів, і тисячу років до Антів. Хіба цього не достатньо, щоб вважати, що пращури, про яких ідеться в повісті “Симаргл і Великий Перехід”, — таки праукраїнці, а їхній побут, звичаї, світогляд також праукраїнські? Як зазначає сама письменниця, багато в
Руслан Найда. “Героїчна скульптура українського степу”
чому в освоєнні давнього світогляду допомагає їй обізнаність її чоловіка, художника і скульптора Руслана Найди з археологічними дослідженнями Трипільської культури. Достовірність переселення, отже, не викликає заперечень. Важить інше: як пощастило авторці оприлюднити космогонію людей Золотого Віку і не схибити в хитросплетінні людських взаємин тієї доби? Обізнаність із Трипільською культурою, без сумніву, стала в пригоді. Та сприяв і талант, уміння розпізнавати в деталях матеріальних цінностей ціле, а також і помисли творців цих цінностей. Присутність легендарного в осмисленні того періоду безперечна. Герої повісті “Симаргл і Великий Перехід” наділені властивостями передбачати біду, отже, застерегти плем’я, уникнути лиха, що видається неминучим. Деякі з них наділені навіть здатністю перевтілюватись, проникати і проводити з собою людей у потойбічні світи, “туди, де живуть Боги”… Але за всіх ознак умовності в повісті “Симаргл і Великий Перехід” легендарне не суперечить осмисленню реального, воно — стимул для усвідомлення буття людей тієї доби, а отже, і для відродження у свідомості читача історичної пам’яті. Було б дивним, якби в обох творах, що їх виносить на суд читача Леся Гончар, не помічалось чогось спільного. Те спільне — сміливе входження у незвідане, показово оригінальне в нашій літературі. Не можна не помітити і того, що різнить їх. Якщо в повісті “Симаргл і Великий Перехід” реальне домінує над легендарним, то в “Казках портового міста” реальне губиться в перипетіях авторської схильності до надможливого. Звиклий до рішучих дій кіт Флоринд отримує від своїх далеких і не менш загадкових родичів, що мешкають у Великому Акваріумі (океані), різдвяний подарунок і зважується розшукати їх. Йому, мешканцеві портового міста, неважко зробити це: надів скафандр, усівся у подарований підводний човен — і вже на шляху до мети. Ця умовність дає змогу авторці не тільки зацікавити юного читача пригодами, що їх зазнає Флоринд в океані, пізніше — у загадковій Амазонії, а й ознайомити його з дивовижними куточками планети й різноманітними країнами. Тематичний обшир української казки охоплює широкий простір земних взаємин між дітьми й літніми людьми, між людьми і птахами, звірами, знайомить зі світом найрізноманітніших перевтілень, що сприяє розвитку дитячого мислення, схильності до захоплень. Наша казка багата, дивовижна і схиляє дитячу свідомість до гуманних нахилів і вчинків, виховує почуття людяності й доброти. Але вона, за всієї розмаїтості, невичерпна. Життя наших предків на суходолі, в оточенні лісів, річок, озер зумовило бутність героїв української казки на просторах земних. Леся Гончар, опинившись із волі обставин на березі Тихого океану, усвідомила це і зважилася розширити тематичний простір української казки, знайомить юного читача зі світом підводних океанських просторів, загадкової Амазонії чи далекого портового міста. Погодьмося, це таки багатообіцяюча прикмета — зважитись винести на люди той огром невідомого, що таїть у собі океан. Жанр казки, звичайно, дає змогу авторці мислити вільно, розкуто. Але цього не досить, щоб написати цікавий і пізнавальний твір. Переслідуючи саме цю мету — аби твір був і пізнавальним, — авторка може явити і неабияку обізнаність із підводним царством океану, знання психології читача, котрий сприйматиме таємничий світ океанських глибин. Гадаємо, саме ці якості — обізнаність із предметом зображення, а ще схильність молодої письменниці до плідного домислу, фантазії в поєднанні з досконалістю художнього мислення й допоможе їй написати твори, гідні уваги наших наймолодших та й старших за віком читачів. Книжки Лесі Гончар можна придбати у мережі книгарень “Є”, книгарні “Сяйво” та на українських ятках на Петрівці. Там невдовзі з’явиться продовження серії “Пам’ятниці Предків” — повість про давній орден жіноквойовниць (Вовкирій), які першими в українських степах приручили коня. Книжка називається “Вовчиці Вирію” і переносить нас в епоху Сарматії. Для тих, хто цікавиться давньою історією, це, безумовно, буде ще одна можливість поринути в таємничий, поетичний і високодуховний світ праукраїнців.
Про-читання · “Наша казка багата, дивовижна і схиляє дитячу свідомість до гуманних нахилів і вчинків”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Василь ЛАТАНСЬКИЙ, учитель, член НСПУ, с. Пруди, АР Крим
Є в нашій мові слова, які нібито й не забуті, й у словниках їх можна знайти, проте вживаються дуже рідко. Вони, як відомо, належать до пасивної лексики. Ось давнє слово чересло, що тлумачиться як ніж, різець у плузі. Без нього, звісно, плуг — не плуг. Скибу за скибою кладе чересло, щоб згодом добірним зерном заврожаїлась нива. А якщо чересло ще й золоте? Слова, як і скиби, лягають на чисте поле паперу, щоб прорости зернами-думками. Упорядники Валерій Шевчук й Олександер Шугай назвали цю небуденну книжку енциклопедією народного буття в дусі й стилі того часу — бароковим епітетом. І сталося диво! Слова ожили, набули глибокого значення, колоритності, свіжого звучання. Це саме ті єдині слова, що так точно вписалися в контекст. У цій назві, а з нею й у віршах, прислів’ях, які майстерно переклав сучасною українською мовою О. Шугай, озвалися і доба бароко, й однойменний мистецький стиль, завданням якого було здивувати і зворушити людину словом, музикою, живописом. Те, що стало віршем і до нас дійшло, по-справжньому вражає, “як глибоко знав цей мандрівний, нікому не відомий у свій час чоловік (К. Зіновіїв) тогочасне життя і з якою глибокою увагою й любов’ю до нього ставився” (В. Шевчук). Ідея видати рукописну збірку К. Зіновіїва, перекладену сучасною українською мовою (її І. Франко зараховував до найкращих надбань українського письменства), що пробула в безвісті півтора століття, побачивши світ лише 1912 року, давно визрівала у творчих задумах О. Шугая. Згадує він сам у літературному есеї “Як творилася “Аполлонова лютня”, що все почалося з інтерв’ю В. Шевчука газеті “Молодь України” (1. Х. 1980), де той докладно поділився роздумами про творчість давніх київських поетів. Тоді О. Шугай взявся перекладати (і переклав!) сучасною мовою Климентія Зіновіїва. З доскіпливістю детектива дослідив
В. Шевчук мандрівне і страдницьке життя цього талановитого поета. Був Климентій ченцем, писарем, священиком, багато мандрував, дуже добре знав звичаї, побут, ремесла, шанував людей праці. Про це й повідав нам, нащадкам, у своїй книжці, що вміщує близько чотирьохсот віршів і сотні прислів’їв, які він записав. Тож поет водночас був одним із перших українських етнографів. Замисливши написати книгу буття свого народу, Климентій уклав її за розділами: про людей правдивих і грішних, про жінок, про пияцтво і п’яниць тощо. Найбільшу групу складають соціально-побутові вірші. У них — роздуми про майнову нерівність. Хіба не посучасному звучать поезії, в яких засуджено хабарництво, продажність суддів, а чесну працю прославлено? Над усі ремесла — річ кажу відому — Хліборобство вигідне світові усьому.
Бо хоч би хто срібло міг, золото робити, Але без хліба чи б хотів золото вкусити. Майстерно перекладаючи твори К. Зіновіїва, О. Шугай підтвердив давню істину: перекладач, що сам віршує, якнайкраще може передати рідною мовою поезії, близькі його літературному обдарованню. Книжка “Золоте чересло” й нині актуальна, з “вічними” проблемами, серцем вивіреною відповіддю на запити часу, коли ті проблеми “собору душі” й нині такі самі гострі й болючі, як і за життя К. Зіновіїва, в період Руїни. У цьому я переконався як учитель літератури на уроках у 9 класі. Ми вивчали поезії К. Зіновіїва, І. Величковського, Л. Барановича. Учні читали, замислювались над віршами із “Золотого чересла” (О. Шугай, спасибі йому, прислав один примірник). Бачили б ви, як зацікавлено сприймали дев’ятикласники поетові інвективи про багатих і бідних, про скорботи, про печалі, про неспокій… І мене, й учнів не полишала думка: аналізувати твори з цієї книжки — либонь, справа невдячна. Їх треба читати-перечитувати. Але за умови: якщо пощастить дістати або подарують автори. Бо вийшла вона… півтисячним накладом. Не розженешся…
Дитяча сторінка · “Неповторна атмосфера затишку й безжурної, мрійливої радості, яка властива тільки дитинству й забута нами, дорослими”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Валентина ВЗДУЛЬСЬКА Не знаєте, що подарувати дитині? Подаруйте книжку! Велику, розкішну, з барвистими малюнками на кожній сторінці. Щоб там і віршики, і казки, і цікаві історії, й легенди, і колискові… Сонячно-теплі, променисті, ніжні, радісні. Як сміх, як свято, як пір’їнка з янгольського крила. Подаруйте дитині “Сніжнокрилих янголів”! Ця книжка для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку вийшла друком у видавництві “Свічадо” восени. Усі твори в ній присвячені таємничій і привабливій для дитини темі янгольського світу. Суворим янголам-воїнам, несміливим янголяткам-початківцям, відданим янголам-охоронцям, жвавим янголятам-бешкетникам і навіть хоробрим янголам-котам. У цих казках, оповіданнях, віршиках, легендах сніжнокрилі небесні створіння — вірні друзі й помічники дітей. Вони рятують малят від лиха, оберігають їхній сон, дарують барвисті сонячні сни, допомагають подолати страх, самотність, дитячі примхи, втирають сльози, приносять подарунки й сиплють на землю сріблястий пухнастий сніг. У книжці зібрані зовсім свіжі твори українських дитячих письменників і поетів: Оксани Лущевської, Зоряни Живки, Миколи Мучинського, Галини Манів, Юлі Смаль, Наталі Сиро-тич, Тетяни Мельник, Людмили Гридковець,
Надії Черкес, Віри Правоторової, Христини Дорожовець, Олени Мацьків та Лесі Медик- Яремчук. Твори цих молодих авторів не тільки подарують дитині цікавий вечір, а й допоможуть батькам обговорити з нею багато важливих питань: вони вчать дітей (і дорослих!) вірити в добро, в дива, не боятися темряви й самотності, ніколи не втрачати надії, а головне — й самому бути добрим янголом для близьких, уміти дарувати радість і радіти. Діти не тільки радо слухатимуть вірші, а й із задоволенням читатимуть самі таку барвисту книжку, адже гортати її — саме задоволення. Кожен твір доповнюють яскраві ілюстрації знаних художників Івети Ключковської, Оксани Мазур, Олени Гижі, Романа Скиби, Світлани Балух, Світлани Семотюк, Ірини Буток-Дячук і Христини Рейнарович. А обкладинку із золотокосим бароковим янголом над засніженим містом, яка відразу вабить око, намалювала славетна Катерина Штанко — улюблена художниця багатьох дітей і дорослих. Можна стверджувати, що “Сніжнокрилі янголи” — книжка казкова в усіх сенсах, яку не хочеться випускати з рук не тільки малечі. Адже вона створює ту неповторну атмосферу затишку й безжурної, мрійливої радості, яка властива тільки дитинству й забута нами, дорослими. А дорослі мають знати, що таке видання унікальне на українському ринку. Ідеться,
зокрема про те, що чи не вперше в Україні під однією обкладинкою поєдналися малорозроблена в українській літературі для дітей янгольська тема, втілена в літературних новинках високого художнього рівня, та високоякісна поліграфія подарункового видання. Тож для “Свічада” це був свого роду експеримент. Адже мало яке видавництво, що спеціалізується на християнській літературі (надто ж — яке не спеціалізується), наважиться нині надрукувати щось подібне. Відлякує зависока собівартість друку повнокольорового видання та брак спеціалістів у цих видавництвах, готових працювати зі складним художнім оформленням (а дитяча книжка не може бути з поганою поліграфією). І це попри те, що нині в країні релігійних видавництв, здатних “подужати” такий проект, — одиниці. Брак подібних видань український читач нині відчуває дуже гостро. За умов, коли ринок літератури християнського спрямування в Україні представлений переважно російськомовними виданнями (а для дітей навіть і їх не вистачає), поява такої книжки — дуже приємний сюрприз.
“Сніжнокрилі янголи” стануть подарунком вашій дитині. Крім того, книжка стане у пригоді учителям недільних шкіл, викладачам християнської етики та як джерело мудрих, повчальних історій.
ти розладнаний світ епохи Тан, що “зійшов зі Шляху на біду” (чи не про наш світ це?). Але чи відбувається гармонізація світів земного й небесного у “Снах шовкопряда”? Питання амбівалентне. З одного боку, світ гендлярів-рестораторів не приймає Лі Бо, і за тим неприйняттям вгадується значно більше — світ офіційний, який не вийшов зі стадії птахастрахополоха, не навчившись літати. Водночас поет почувається як пташка в повітрі в марґінальному світі художників-графітистів, у природному середовищі трав і птахів, а також із Юсефіною й Анемоною. Власне, “навчання” Юсефіни зводиться до її гармонізації з Дао, навчання “природності” й “не-діяння” — двох основних категорій даосизму, до розвитку фантазії. Невипадково ж Юсефіна наприкінці оповіді міркує геть-таки філософськи. Після довгої тужби за зниклим Лі Бо вона осягає тотожність земного й духовного світу, а образ китайського поета переселяється до її уявного, ментального “я”, в якому “відбиваються верби, що ростуть понад берегом, і хмари, що купчаться між горами, — тож насправді неясно, де гори, а де небо”. Чи така чітка межа між духовним і тілесним? І де закінчується сон шовкопряда?.. Наостанок надаю слово Лі Бо в майстерному перекладі Ярослави Шекери, якій принагідно дякую за цікаву розмову про даосизм. Здається, в цьому чотиривірші, написаному китайським класиком на юсефіниній сорочці, — квінтесенція людської долі: Воду різнемо ножем — та вона потече ще вільніше, Вип’єм вина утопити журбу — та вона ще сильніша! Людські бажання здійснитись не можуть усі у житті; Хвилечки завтра уранці хай ваше човенце колишуть.
Дитяча сторінка · “Неповторна атмосфера затишку й безжурної, мрійливої радості, яка властива тільки дитинству й забута нами, дорослими”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Дмитро ЧИСТЯК м. Київ Нехай дарує мені тінь великого іспанця цей каламбур, але він якнайповніше передає стан, у який поринаєш опісля книжки Оси Ґан Шведер “Сни шовкопряда” (пер. з норв. Галини Кирпи; худ. Надія Дойчева. — К.: “Грані—Т”, 2006.). Книжка вийшла у серії “Сучасна дитяча проза”. Але було б жахливим спрощенням охрестити її “дитячою”, адже маємо один зі знакових зразків “літератури для дітей”, а за Шиллером, геніальний твір — “це висловлювання Бога з уст дитини”. Сюжет оповідки незвичайний, як і все казкове. Дівчинка Юсефіна з мамою Анемоною (!) мешкають в Амстердамі, на невеличкому острівці між метушливим містом і портом, побіля велетенської луки, де оселилися птахи-страхополохи. Анемона працює в ресторані, й від перших півнів до полудня донька сидить умами на роботі під прилавком і малює. А ще біля будинку росте крислатий каштан і гуркотять потяги. Класичний урбаністичний образок, класична “шухлядна” доля в найкращих традиціях екзистенційної “Нудоти”. Але ж є кілька “але”. Донька страх як любить спостерігати за потягами й садком, а мати відчуває, ніби пограбувала банк, відвідавши бібліотеку. Обидві захоплюються творчістю Лі Бо й читають перед сном “Прощальний обід Шу Юня на вежі Сє-Тяо в Сюань-чжоу”, посмоктуючи карамельки. Юсефіна відмовляється вірити, що вірш той має більш ніж тисячолітній вік… І тут відбувається метаморфоза. “Каштанове гілля скидається на китайське письмо”, сонце сходить саме з їхнього саду, тоді в ньому з’являються шовкопряди, а краєвид перетворюється на китайський вірш. З’являється Лі Бо з очимасерпиками молодика, хмільними танцями при світлі місяця, чудернацькими чайними церемоніями, коли “цівка чаю змішується із цівкою світла вранішнього сонця”, із мандрівками на старому розписаному човні, із приручанням Птаха-Страхополоха (згадаймо Лиса з книжки Сент- Екзюпері), що так і не навчився літати, із нічними графіті й тією первозданною тишею, з якої знову й знову твориться таїнство світу й поезії. І хоч Лі Бо виганяють із ресторану за сомнамбулічно-прекрасне обслуговування клієнтів, і хоча він підточує запаси вин пані Анемони, саме він утверджує весну і зберігає ночами світло в очах. Змінюється також Юсефіна: вона бачить безглуздість ресторанних візитерів, красу свята буднів Анемони, з якої ніби ллється музика, годує птаха із сумними очима канапками зі швейцарським сиром і накриває його парасолькою в негоду, “скрашаючи сірий дощовий пейзаж”, реабілітує злочинців-графітотворців, котрі ніскілечки не переймаються майбутнім своїх настінних експериментів — фіксацій миті. І тому, після прощального свята, після весняно-літнього розкошування світлом, коли підкрадається осінь і час покидати назавжди затишний дім під каштаном (майже як в Ірини Жиленко), полишати птахів і таґерів, коли, попрощавшись із річкою, луками й містом, відлітає метелик Лі Бо й увесь хисткий космос западається, пустка в серці Юсефіни поволі прояснюється, адже “журба неодмінно породить глибшу й більшу радість”, і в синіх окулярах “світ робиться синій-пресиній”. Повагом розкошуючи “Снами шовкопряда”, вчуваєш філігранну й направду українську (а це ж така рідкість у морі перекладів-покручів!) книжку у відтворенні майстрині Галини Кирпи. Скільки знахідок, які неодмінно хочеться взяти до свого лексикону! Зауважуєш цікаву художню манеру Надії Дойчевої, яка вміло передала даоське взаємопроникнення мікрокосму й макрокосму. І хоча редактор Іван Андрусяк категорично заявив на презентації в книгарні “Є” (де не вчувалося жодної незгідної ноти з текстом, із айстрами й хризантемами, зі зворушливо-тихим голосом ведучої Олени Мовчан): “Ця книжка не для дітей”, думаю інакше. Звісно, старшим доведеться щось пояснювати, але сама стихія “Снів шовкопряда” буде дітям близька й корисна. Адже маємо глибоке, хоч і по-художньому закамуфльоване, ідейно-філософське підґрунтя. Оса Ґан Шведер перекодовує в своїй оповідці концепцію світу й митця самого Лі Бо, що являє синтез міфологічного світовідчування, вчення про Дао та конфуціанського канону. Світом керує невидимий центр, у взаємному перетіканні п’яти першостихій — води, вогню, землі, дерева й металу. Митець же слугує посередником між енергією невидимого Дао й енергією власного “я”, осягненого в порожнечі, викликаної медитативним станом “не-діяння”, чи пак усезагального єднання з божественним Нічим і Всім. Слово, вихоплене з цієї порожнечі, вписується у космічний вихор Дао, й увібравши в собі світ речей, мов шовкопряди, висвічує їхню внутрішню сутність. Називання речей — тотожне магії й здатне перетворювати світ. Написання тексту-картини в ієрогліфі, звуковий ряд у ритміці й тоніці й образне семантичне ядро мають стати прямим відображенням небесної гармонії Дао. Саме така сакральна природа мистецтва, постала з ритмів космічних пульсацій Дао, здатна, за Лі Бо, гармонізува-
Абетка відомих імен · “Не можна не любити Людину з усіма її недоліками, не поважати її божественної сутності”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Культуру, як ми звикли її сприймати і розуміти, створюють люди. За кожним ім’ям, яке ми чуємо по радіо або телебаченню, — реальна людина, людська доля, почуття, досвід, досягнення і мрії. Сьогоднішнє інтерв’ю — з відомою ведучою радіо “Культура”, акторкою, режисером, лауреатом літературно-мистецької премії ім. Дмитра Луценка, журналісткою, авторкою передач “Тарасова доля”, “Сторінки радіокниги пам’яті” (про Голодомор 1932—33 років в Україні), “Знакова постать”, заступником директора “Українського радіо “Культура” Нелею Іванівною Даниленко.
— Нелю Іванівно, як і коли у Вас зародилася така віддана любов до рідної культури, прагнення сповна віддаватися мистецтву слова? — Я народилася в Луганській області, де мій батько керував рад! госпом, але все свідоме життя ми! нуло в Полтаві. Мої тато і мама ду! же любили українські пісні, часто співали дуетом. Я ніколи спеціаль! но не вивчала народні тексти, але дивуюся, як часто вони спливають із підсвідомості. А любов до україн! ської культури зародилася в мені тому, що мене завжди оточували люди, які жили цією землею. Коли була малою, то марила балетом, мріяла стати балериною. П’ятирічною, без мами і тата, записалася до балетної студії. Потім виникли проблеми зі здоров’ям. Балет заборонили. Але сцена не відпускала… Невдовзі я “захворіла” драматичним театром. А ось бажання відшукувати якусь інформацію зародилося пізніше. Звідки такі прагнення народжуються в людині — не знаю. Дуже люблю людей і думаю, що це велике диво — Людина. Коли Василь Стус піднявся і сказав: “Хто проти тиранії — встаньте”, я була в третьому класі. Нічого про це ще не знала. Але коли ознайомилася з творчістю шістдесятників, а потім особисто з цими людьми, то була вражена тим, наскільки вони близькі мені за духом, наскільки шляхетна і глибока їхня українськість. Дуже вдячна долі за те, що познайомилася з ними — з Надією Світличною, Миколою Горбалем, Євгеном Сверстюком, Семеном Глузманом, Миколою Плахотнюком, мамою Валерія Марченка… Це люди, які не стали для мене іконами, але відіграли величезну роль у моєму становленні як свідомої українки. Вони перевернули мою уяву, навчили всім серцем відчувати Батьківщину. 1992 року я приїхала працювати до Києва на студію “Укртелефільм”. Мене на роботу приймав Микола Андрійович Горбаль. Уже через нього я познайомилася з іншими шістдесятниками. Спілкувалася з ними, знімаючи про них фільми, ходила в гості. Коли ми знімали фільм про Івана Світличного, познайомилася з Євгеном Сверстюком, Семеном Глузманом. Тоді ще я застала живою Леоніду, або, як звали її друзі, Льолю Світличну. Коли в мене був ефір з Євгеном Олександровичем Сверстюком на радіо “Культура”, він сказав, що поняття “шістдесятництво” сьогодні збаналізоване, як кажуть, “заговорене”. Але для мене воно не таке, бо це винятковий культурний феномен минулої епохи. До того ж, шістдесятники — дивовижні люди. Це совість, чистота, справжність. І це почуття власної гідності українців. Чудово, що вони є, що я з ними запізналася. Вони для мене дуже дорогі. Хоч ці люди і стали символом свободи нації, не втратили простоти і якоїсь трепетної людяності, молодості духу. Коли в мене було радіоінтерв’ю з Надією Світличною, то я називала її Надійкою —
так, як мені її представили. Хтось із радіослухачів запитав, чи не дратує її те, що її, поважну і шановану пані, називають Надійкою. “А мені воно — як пісня”, — відповіла. — Нелю Іванівно, розкажіть, будь ласка, про знайомство з Раїсою Кириченко. — Це знайомство давнє. Певний час разом мешкали в Полтаві. Про Раїсу Опанасівну я також знімала фільм. Дуже талановита людина, справжня артистка і справжня жін! ка. Нею керувала, крім дивовижної сили волі, яку всі помічали і всі під! креслювали, ще й велика любов до рідної землі. Вона була на сцені ко! ролевою, мала, здавалося б, бути королевою і в житті. А була напро! чуд скромною, щирою, справ! жньою. Вона дуже не хотіла переїз! дити з Полтави, надзвичайно люби! ла це місто, а ще більше — своє се! ло. Заповідала поховати себе біля мами, біля своїх односельців, хоч як Герой України мала б знайти вічний спочинок на центральній алеї сто! личного Байкового цвинтаря. У них була в селі така малесенька хатиночка, “вибілувана”, як казала Раїса Опанасівна. Вона казала: “Мамочко, та ти ж не сумуй, я тобі всю хату вибілую”. І сама все робила по господарству. А які страви готувала! А як гостинно людей у своїй оселі приймала! Знаєте, там, де живеш, ніколи не лицеміритимеш і не лукавитимеш. І коли ми бачили у її домі вишиванки, мережечки, килимочки, то відчували, якою любов’ю до України живуть у цій українській хатині. Її квартира у Києві, зовсім невеличка, була теж із рушниками. Вона залишалася вірною собі до кінця. Оця висота, на яку вона піднялась (а вона по праву НАРОДНА артистка), досягнута нею завдяки її любові до людей. Коли лежала в лікарні, всі дивувалися її мужності, бо вона знаходила сили навіть жартувати. Пам’ятаю, коли я вперше зайшла до лікарняної палати, то впізнала її по очах: схудле обличчя, інша зачіска, а очі лишилися такими самими — прекрасними блакитними, безмірно глибокими… Це величезне щастя, що такі люди були і є в моєму житті. — Розкажіть, будь ласка, про спілкування з менш досвідчени" ми колегами. Як Ви передаєте їм свій досвід? — Чого сама свого часу навчилася від розумних людей, того і їх навчаю, підказую. Кілька років читала курс основ теледраматургії в Національному університеті імені Тараса Шевченка. Зі студентами працювати теж цікаво і, безперечно, відповідально. Звичайно, якщо це людям потрібно, то ділюся всім, чим можу поділитись. Я зараз заступник директора Дирекції мистецьких програм. На цій посаді років зо три, а була головним редактором, спочатку — ведучою. Якщо мій досвід цікавий молодим, то мені приємно щось добре їм передавати, бо все справжнє повинно продовжуватися. — Нелю Іванівно, розкажіть нашим читачам, як створювали" ся улюблені багатьма передачі
“Знакова постать”, “Тарасова доля”, “Сторінки радіокниги пам’яті” ( про Голодомор). Ці пе" редачі цікаві людям, які справді відчувають себе українцями. — “Знакова постать” — це про! ект Леонтія Антоновича Даценка, директора нашого каналу. Дуже вдалий проект, що триває вже по! над п’ять років. Популярність його не зменшується, люди охоче слу! хають. Завдяки йому ми маємо змогу розкрити слухачам долі най! цікавіших людей, дарованих Украї! ні самим Богом. Ідея створити програму зі свідчень очевидців Голодомору виникла тоді, коли активно почали відкривати архіви, на повен голос говорити правду. Наближалися 75-ті роковини Голодомору. І ми вирішили записати голоси очевидців цієї трагедії. Звичайно, нам відкрилися факти дивовижні у своїй жахливості. Але це теж дуже потрібно, доки ці люди живі, доки ще можна записати ці страшні свідчення. “Тарасова доля” — передача, що звучить з 14 липня 2008 року, а триватиме до 22 травня 2010-го — до дня перепоховання праху Шевченка на Чернечій горі. Передача популярна. Коли готуюся до цих передач, мені дуже багато доводиться перегортати матеріалів, вишукувати цікаві факти. І я знаходжу часто маловідомі й такі цікаві деталі з життя Тараса Григоровича! Це важка, але така вдячна праця, це так цікаво, що неможливо передати! Здається, ми читали біографію Кобзаря, багато знаємо, але відкриваються такі несподівані подробиці з його життя, що справляють дуже сильне враження. Ось наприклад, знаходимо в біографії цікавий рядок про зустріч Шевченка з молодим художником. І починаємо вивчати архіви, листування, щоденники, щоб зробити з цього п’ятихвилинну розповідь. Доносячи це до слухачів, самі збагачуємося. До речі, щоденник Тараса Григоровича зараз став дефіцитним виданням (обов’язково треба перевидавати). Якось до мене зателефонував слухач на ім’я Володимир і сказав, що вони з дружиною вже літні люди, і він хоче передати нам дві книжки — щоденник Шевченка, виданий 1934 року, і ще одну прекрасну книжку — “Спогади про Тараса Шевченка” (видавництво “Дніпро”, 1982 рік). Цю книжку теж обов’язково треба перевидавати, вона надзвичайно змістовна. Працюючи над цим проектом, я заповажала Інтернет. Звичайно, різне можна там знайти, і занадто часто це “різне” оглуплює людину. Але важливо, що шукати. Там дуже багато цікавого, потрібного. Користування Інтернетом великою мірою заощаджує час дослідника. — Зупиніться, будь ласка, докладніше на своїй режисер" ській кар’єрі. — Знаєте, я ніколи не мріяла бу! ти журналістом. А мріяла я, вже піс! ля “балетного” періоду, стати акт! рисою. Але це лишилося моєю непроспіваною піснею — в душі я зав! жди була актрисою і помру нею.
Але коли прийшла вступати до те! атрального, набирали дівчат на амплуа героїнь — високих, ставних. А я — така маленька, худенька… Я грала в народному театрі, потім у професійному ляльковому. У мене була одразу головна роль братика Іванка в казці “Сестричка Оленка та братик Іванко”. Проте я витримала там лише рік — не змогла працювати за ширмою. І пішла навчатися на журналістику, закінчила Київський університет. А пізніше поїхала на вищі режисерські курси до Москви. Фільми знімаю авторські: я — автор сценарію й режисер в одній особі. У цьому є і позитив, і негатив. Але для мене це добре. Люблю таку авторську працю — ти почав, ти й закінчив. Власне, я все життя намагаюся вдосконалювати своє мистецтво на радіо і телебаченні. Треба вміти підібрати музику. Це надзвичайно важливо — музично-шумове оформлення часто діє набагато сильніше, ніж багато слів. І постановка кадру, і цікаво поданий документ, і вдало поставлені мізансцени в постановочних кадрах — словом, усе мистецтво. Усі мої фільми робилися на “Укртелефільмі” й ішли спочатку на УТ-1, потім на УТ-2 (Другому державному каналі, який успішно ліквідували). Тепер ці фільми можна бачити на ДТРК “Культура”, УТР. Їх продали на різні канали. І тепер мої знайомі інколи повідомляють мене, де вони йдуть. Це ж біда “Укртелефільму” — прекрасні роботи, зроблені на цій студії, майже ніде нині не побачиш, як і фільми інших колись потужних українських кіностудій. — У Вашій роботі журналіст" ська праця поєднана з худож" ньою… — Усе життя так. Дуже поважаю людей, які вміють добре робити ін! формацію — хронікерів наприклад. Але я журналіст не такого спряму! вання: люблю аналітику. Маю щастя знімати фільми про тих людей, які цікавлять мене. Здебільшого це лю! ди мистецтва. Я дуже вдячна “Укр! телефільму” за те, що мені дозволя! ли самій обирати своїх героїв. — Нелю Іванівно, що за кар" тинка висить над Вашим кріс" лом? — Її намалював мій син Денис! ко, коли йому було шість років. Во! на називається “Олень з маминої Казки”. Він малював по вісім годин щодня з шести рочків. Удома ми робили виставки його робіт. А учас! ником професійної виставки син став після того, як не стало його. Він трагічно загинув дев’ятиріч! ним. Знайомі хлопці-різбярі, що різблять іконостаси для храмів, за покликом власної душі зробили рамки для робіт мого сина. Якби не ця трагедія, він, напевно, став би хорошим художником. — Нещодавно Ви стали лау" реатом премії імені Дмитра Лу" ценка. — Премію цю присуджують за пропаганду української пісні, за досягнення в творчості. Мені вона дорога тим, що серед її лауреатів є люди, яких я дуже люблю, — Раїса Кириченко, Анатолій Пашкевич, Ігор Поклад, Віктор Шпортько,
Олександр Василенко… Мені дуже комфортно в цій родині. З 2001 року я веду вечори, присвячені пам’яті Дмитра Луценка, пишу сценарії до них. Вони відбуваються напередодні дати народження поета — в середині жовтня. Віднедавна ці вечори перетворилися на вечори пам’яті: Дмитра Луценка, Раїси Кириченко, Анатолія Пашкевича. Зняла я також і фільм про Дмитра Луценка. — Нелю Іванівно, які у Вас творчі плани? — Дасть Бог, будуть нові програ! ми. У травні маємо закінчити проект “Тарасова доля. День за днем…” Та! кож на прохання слухачів хочемо зробити компакт-диски з наших Шевченківських п’ятихвилинок. — Чи є у Вашому оточенні люди, працю яких особливо ці" нуєте і хотіли б їм передати по" дяку через нашу газету? — Таких людей багато. Виокре! мити когось складно. Побажаю ус! піхів і перемог усім, хто на совість робить свою справу, велику чи ма! леньку, в ім’я того, аби цей світ ста! вав кращим. — А що цікавить Вас особис" то у сучасному медіа-просторі? — Телевізор дивлюся зараз ма! ло, люблю більше читати газети, бо теленовини сьогодні — не для вразливих людей. Я загалом люб! лю читати, перечитувати класику. Шкодую, що не встигаю ознайоми! тися з новинками, романами-лау! реатами “Коронації слова” тощо. Дуже шаную творчість Бориса Олійника і Ліни Костенко. Так, як сказав про матір Борис Олійник, в українській літературі не сказав ніхто. Коли я прийшла на “Укртелефільм”, перша моя робота була за участю Бориса Олійника. Він виявився таким простим, “незабронзовілим”, так щиро йшов на контакт. Борис Олійник був комуністом, за що його засуджували теперішні патріоти. Так, до цього можна ставитися по-різному. Я сприймаю його як людину, яка нікого ніколи не зраджувала. Я теж була секретарем партійної організації у ті часи, коли велися розмови про дискредитацію партії. Але я вийшла на трибуну і відкрито сказала про те, що партію ніхто не може дискредитувати, крім самої партії. І закликала віддати палаци, що їх місцеві партократи побудували собі в Полтаві, дітям, які лежали в жахливому приміщенні туберкульозного диспансеру, бо по тих дітках вночі бігали пацюки… — Які Ваші політичні симпатії сьогодні? — Не зраджую нашого Прези! дента. Вважаю, що до цієї людини ми значною мірою ще не доросли. Коли ми з Анатолієм Паламарен! ком читаємо вірш “Пророк”, бачи! мо аналогію. Господь послав крот! кого пророка людям, який вів їх до світла. А вони його закидали камін! ням, і тоді Бог дозволив їм обрати царя-тирана. Віктор Ющенко у сьо! годнішній системі влади зв’язаний по руках і ногах, так уже постарали! ся деякі “вболівальники за народ” обмежити владу Президента. Я не змінюю своєї поваги до нього. Дуже імпонує мені діяльність Григорія Омельченка. Щоправда, на злочини, що він викриває, ніхто не поспішає реагувати. — Нелю Іванівно, що Ви най" більше любите в житті? — Хоч це, мабуть, звучить па! фосно, та знову скажу, що люблю людей. Не можна не любити Люди! ну з усіма її недоліками, не поважа! ти її божественної сутності. У при! роді люблю весну, особливо ран! ню. Якщо перестати радіти життю, перестати бачити красу, неможли! во вижити в цьому світі. Чого ми варті без любові?
Спілкувалася Людмила ІЛЬЄНКО
Очевидець і літописець · “Кожному, хто зацікавиться першодруком, відкриється його дивовижна історія”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
місце у тих обійстях, де у XVI столітті постав перший у Східній Європі ви! щий навчальний заклад. Прикметно, що отримуючи першодрук Острозької Біблії, ректор Національного університету “Острозька академія”, Герой України Ігор Пасічник одяг рукавички. Він пояснив це тим, що приймає справжню святиню — чисту і величну, в якій, попри поважний вік, не вигас пломінь одухотвореності. Острозька Біблія поповнила численну колекцію старовинних першодруків, що зберігається в Академії. Зберігатиметься вона окремо від інших, у спеціально виготовленому сейфі-саркофазі із куленепробивного прозорого скла. Так реліквія стане захищеною і доступною для огляду. Біблія, за словами першого проректора Національного університету “Острозька академія”, письменника Петра Кралюка, надасть поштовх для нових науково-історичних досліджень. Кожному, хто зацікавиться першодруком, відкриється його дивовижна історія. Ідея надрукувати Біблію належала князеві Острозькому, який запросив до Дерманського монастиря друкаря Івана Федоровича. Завдяки князеві Острозькому Європа отримала першу науково опрацьовану Біблію. 2004 року Острозька Біблія стала ще ближчою до України — її перекладено сучасною українською мовою. Цю фундаментальну працю здійснив доктор теології отець Рафаїл (Роман Торконяк), переклад тривав майже 30 років.
Портрет Димитрія Ростовського. Друга половина XVIII століття. З фондів Національного художнього музею України видання цієї праці як “неканонічні”. До нашого часу дійшли окремі примірники “Житій святих” в авторському варіанті, надруковані з 1689 до 1740 року в Печерській друкарні Києва. Як письменник, більшість творів якого втрачено назавжди, як людина, навіть як святий Данило Туптало пережив і все ще переживає велику трагедію. “Він був одним з найталановитіших і найосвіченіших вихованців Могилянської Колегії. Цей козацький син з 18 літ “поклав на себе послу”: показувати народові дорогу живим словом, щирим пером і поширенням освіти”, — писав історик Олександр Трачевський. Усе життя його — подвиг. Він укрив нев’янучою славою й Українську Церкву, й український народ, й українську культуру.
Очевидець і літописець · “Кожному, хто зацікавиться першодруком, відкриється його дивовижна історія”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Фото Ярослава Мізерного
Першодрук Острозької Біблії Ігор Пасічник гортав у білих рукавичках
Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.
Одна з найвідоміших книг першодрукаря Івана Федоровича — Острозька Біблія побачила світ 1581 року в Острозі. Книга швидко розійшлася по всьому слов’янському світові й скрізь користувалася заслуженою популярністю. Та доля розпорядилася так, що колиска першої слов’янської повнодрукованої Біблії — місто Остріг — на кілька століть залишилася без цього зразка друкарського мистецтва. Тепер один із примірників Біблії повернувся до Острога і став найціннішим раритетом Національного уні-
Очевидець і літописець · “Кожному, хто зацікавиться першодруком, відкриється його дивовижна історія”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ В’ячеслав БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ, с. Шевченкове Запорізької обл.
Понад 70 років не маю спокою. Відтоді, як заарештували мого батька, хоч він не мав жодної провини. Був священиком. Ще на початку 1930-х його неодноразово “брали” енкаведисти й тримали по кілька тижнів, особливо в дні релігійних свят. Змушували виконувати найбруднішу роботу, зокрема чистити нужники. У лютому “активісти” села Дашківки (нині це Кобеляцький район на Полтавщині) прийшли обшукувати нас. І хоч оселя була не нашою, ми винаймали житло, нишпорили по всіх закутках. Нарешті на горищі знайшли старий заіржавілий обріз. Батько не мав до нього жодного стосунку, горищем ми не користувалися. Але саме той обріз на суді став “вєщєствєнним доказатєльством”, щоб звинуватити батька за “хранєніє оружія”. Мати моя була вчителькою. Ще до батькового арешту роботи їй не давали (дружина попа!) а відтоді — й поготів. Дошкуляли хвороби, нестатки. Прогодувати нас, п’ятеро дітей, не мала змоги. І все ж зібралася їхати на Дніпропетровщину, між чужих людей, у надії влаштуватися на роботу й дістати шматок хліба. Брат і сестра залишилися в селі пасти худобу, ще двоє сестер потрапили до “патронату”. Мене забрала дядина — тітка Ксеня до села Веприк, що в Гадяцькому районі на Полтавщині. Жили ми разом із дідом Миколою. Він теж був священиком, у хаті правив службу Божу. Тож, ясна річ, у піонери мене не прийняли, більш того, коли в класі організовували якесь “мєропріятіє”, мене виганяли геть. Мамі таки пощастило влаштуватися на роботу. На Дніпропетровщині, в одному з радгоспів, у “лікнепі” навчала доярок і скотарів читати й писати. Мені ж поталанило відвідати батька в кременчуцькій в’язниці. Я ледве впізнав його, хоч після арешту не минуло й півроку. “Синку, я не маю жодної провини, я тільки добро людям робив”, — писав батько. Далі від нього ми інколи одержували листівку і щораз іншою була зворотна адреса. З тайги писав, що морози там сягають 50 градусів, а їх, в’язнів, змушують працювати. Ми з тіткою Ксенею відіслали посилку із сухарями, салом, цибулею. Довго блукала вона й повернулася з позначкою: “Адресат ви-бил”. Кадебісти почали викликати мене до Гадяча, допитувалися: “Де твій батько?” Відповідав, що в таборах на Далекому Сході. “А що робить твій дід піп Микола?” — “Богу молиться”. — “Він збирає людей і провадить серед них антирадянську пропаганду”. Викликали до сільради й діда. Але допитатися нічого не могли — дід не цікавився політикою. Це син його, мій батько, читав газети ще з юних літ, навчався, став священиком, господарював на землі, за що “розкуркулили” ще 1929 року. А “найстрашніше” — Службу Божу правив українською мовою.
Очевидець і літописець · “Кожному, хто зацікавиться першодруком, відкриється його дивовижна історія”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
верситету “Острозька академія”. — Цей примірник вдалося відшу! кати за кордоном, — розповів керів! ник групи радників прем’єр-міністра України Віталій Гайдук, який привіз книгу до Острога. — Біблія, на щас!
тя, збереглася, але не дуже добре, тож за справу взялися реставрато! ри. Два роки тривали реставраційні роботи, і нині раритет, образно кажу! чи, народився вдруге. Цілком спра! ведливо, що він зайняв своє почесне
Очевидець і літописець · “Кожному, хто зацікавиться першодруком, відкриється його дивовижна історія”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ 300 років тому, 8 листопада (28 жовтня за старим стилем) 1709-го пішов із життя український письменник, історик, богослов і релігійний діяч, причислений до лику святих Православної Церкви Данило Савич Туптало (Димитрій митрополит Ростовський). Цю дату відзначили на батьківщині святителя, в містечку Макарові, щорічним фестивалем духовної музики, а в Національному музеї літератури провели вечір пам’яті Данила Туптала.
Євген БУКЕТ
Життєвий шлях цього видатного українця схожий до життя десятків інших діячів того часу. Це вони, українці,— Лазар Баранович, Мелетій Смотрицький, Інокентій Гізель, Іван Вишенський, Григорій Кониський і багато інших несли вітчизняну барокову культуру XVIII століття в Росію. І серед них, безсумнівно, найталановитіша постать Данила Туптала, якого історики назвали “найсвітлішою особистістю в церковному світі XVIII століття”. Російський академік Дмитро Лихачов називав його “останнім письменником, що мав величезне значення для всієї православної Східної та Південної Європи”. Ще один російський дослідник історії Євген Поселянин зазначав, що все цінне в письменникові мав Данило Туптало: вірність своїм переконанням, щирість, правду, що ні перед чим не спиняється, глибоку людяність і жагуче бажання добра ближньому. А ще — віру в те, що життя може стати світлішим, теплішим і кращим. Потім — блискуча освіта, живий і ясний виклад у творах. З 1684 року предметом головної турботи в житті духівника Димитрія стала підготовка до видання “Книги житій святих”, над якою він працював до кінця життя. Це була титанічна праця. Жанр описів житій святих “Чет’ї-Мінеї”, які йшли за порядком місяців (звідси — мінеї), і днів пам’яті конкретних святих — стародавня християнська традиція. До кожного оповідання про святого Димитрій доклав багато зусиль: перекладав із старослов’янської українською простою мовою, відкидав неістотне, добирав найактуальніше. Микола Костомаров свідчив, що “Книжна мова Святителя Димитрія вирізняється ясністю і якось легко читається”. Читання міней було складовою частиною церковного богослужіння, житія чудотворців — ідейною і фактичною основою для проповідей. Саме тому “Чет’ї Мінеї” святителя Димитрія стали у XVIII—ХІХ століттях найпоширенішими й улюбленими книжками для сімейного читання й виховання, оскільки тут загальнолюдський ідеал подавався не у формі нудних повчань, а через літературно опрацьовані образи святих подвижників. І тут треба віддати належне письменницькому таланту Данила Туптала. Адже за його “Житіми святих” вивчали грамоту, пізнавали світ, основи християнського віровчення. Нині дедалі більшого поширення набуває думка, що саме письменник Данило Туптало створив підґрунтя сучасної української літературної мови. “Чет’ї Мінеї” формували світогляд Тараса Шевченка. Ще в дитинстві він вечорами з захопленням читав ці товсті книги, від яких не міг відірватися. В епілозі до поеми “Гайдамаки” Шевченко писав: Бувало, в неділю, закривши мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало. Величезний вплив мали праці Туптала на українського філософа, поета і прозаїка, церковного і громадського діяча Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Вони заповнювали його всього і, як згадує він, “…читав їх з небувалим тремтінням і захопленням. Мені відкрився зовсім інший світ, світ ясний та блискучий, і саме буденне життя стало іншим. Я ходив, як заворожений… Я ясно відчув, що з того часу я зрозумів по!іншому цілий світ і всі свої обов’язки в ньому. У мене виросли воля і розум, я виразно відчув у собі душу, що незалежна ані від убогости, ані від бідних обставин”. Значення його творчості колосальне. На працях Данила Туптала виховувалося не одне покоління православної Європи. Опікун скривджених та нещасних, праведник Димитрій моральним життям і впливами стояв вище за всіх. У сучасній Україні ім’я письменника, творча спадщина якого складає 30 томів по 600—700 сторінок кожен, усе ще мало відоме. Склалося так, що впродовж трьох віків Туптала, який з 58 років 50 жив і працював в Україні, штучно перетворили на російського церковного і культурного діяча. Православна Церква внесла у свої списки святителя Димитрія як першого російського святителя синодального періоду. А його “Чет’ї Мінеї” зазнали нещадної російської цензури. 1756 року московська друкарня почала друкувати книгу російською. Зі збірки вилучили українські слова і навіть українське бачення церековних проблем, викидали цілі оповідання. Московська Церква планомірно знищувала перші українськомовні
Палітра · “На будь!якому повороті життєвого шляху не варто опускати руки”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Ілля Чічкан. “Китай назавжди”
Ірина П’ЯТЧАНИН
На трьох поверхах Українського дому розташувалася виставка “Арт-Київ contemporary—2009”. Можливо, продажі картин українських художників цього літа на аукціоні “Сотбіс” додали натхнення вітчизняним митцям. На виставці — нові твори провідних українських і європейських художників. На подію прибув почесний гість — швейцарський митець Роже Пфюнд, плакатист, графік і живописець, дизайнер грошових знаків Швейцарії, Франції, Китаю, Малайзії та інших країн. Він представляє колекцію власних картин, виконаних в авторській техніці. На відкритті виставки Роже Пфюнд зауважив, що українські банкноти виконані майстерно, але застаріли за дизайном. Щоб ознайомити українців із новими світовими т е н д е н ц і я м и , Пфюнд проведе майстер-клас “Дизайн у сучасному мистецтві та сучасне мистецтво у дизайні. Специфіка дизайну грошових банкнот”. Окрім живопису провідних вітчизняних митців, “Арт-Київ— 2009” дає можливість ознайомитися зі скульптурами Василя Татарського (проект захоплення простору), а також кураторським проектом українського мистецтвознавця і критика Олександра Соловйова “Флешка. Нове українське відео”. Назва відеопректу асоціюється з назвою італійського журналу з проблем сучасного мистецтва, з яким Соловйов співпрацює. У “Флешці” представлено твори десяти українських художників: Стаса Волязловського, Ігоря Гусєва, Іллі Чічкана, Миколи Рідного, Олександра Верещака та інших. Приємно здивувала відвідувачів виставки нещодавно створена Галерея незалежного мистецтва Антона Мухарського, яка виокремлюється експозицією провокативних творів митців, що об’єднались у спілку “Воля або смерть”. З чорним гумором у графічних творах викриває бездуховність сучасності Сергій Коляда. Картини Романа Мініна із житття шахтарів оздоблені ним самим римованими поясненнями. Кепкують у своїх творах з гримас масової культури Ніна Мурашкіна і Сергій Хохол. Ці художники вийшли на битву з бездуховністю і деградацією культури. Тому і проект називається “Матч смерті”. На виставці представлено твори самобутніх вітчизняних художників Павла Макова і Марини Скугарьової, просторовий проект гурту “Контра Банда” “МОВА ІІІ”, в якому поєднано фотографії мови жестів, композиції з літер, звуковий супровід.
Арсен Савадов. “Донбас. Шоколад”
Окрім творів українських митців, можна побачити картини й відео-арт російських і білоруських художників, а також українців, що живуть у Франції, — Олександри Жумайлової- Дмитровської й Антона Соломухи.
Палітра · “На будь!якому повороті життєвого шляху не варто опускати руки”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Наталія АНТОНЮК Фото Ксенії ГЛАДИШЕВОЇ
Щодня повз нас проходять багато людей без визначеного місця проживання, для яких окраєць хліба й тепле місце для ночівлі — справжнє свято. Вислів “мій дім — моя фортеця” для них мрія, далека і майже нездійсненна. Дехто з них волоцюги, дехто жебраки, дехто збирає пляшки і пиячить. Звична картина українського міста… Однак зараз маємо змогу переконатися, що бути бездомним — не означає перестати бачити барви життя, адже в Київській міській галереї мистецтв “Лавра” з 30 жовтня до 8 листопада проходила виставка… картин, які створили люди без визначеного місця проживання. Виставка “Арт-прописка: мистецтво бездомних” — результат трирічної творчої роботи безпритульних художників, які працювали в художній студії християнського благодійного центру “Стефанія”, створеного Всеукраїнським благодійним фондом “Соціальне партнерство”. На відкритті виставки було багато людей, серед яких відомі художники. Гості мали змогу не лише подивитися на художні твори, а й поспілкуватися з авторами картин, які розповідали про своє нелегке життя. Куратор проекту й художній керівник студії християнського благодійного центру “Стефанія” Олександр Бєлозор розповів про особливості роботи із бездомними: “До студії приходили різні люди, деякі по-справжньому захоплені малюванням, а деякі — щоб погрітися в теплому приміщенні. Працювати зними було неважко, адже розумію, що малювання дає цим людям відчуття потрібності й піднесеності. Кожен малюнок — це діалог із душею, сльози, біль, радість і щастя, адже завжди є віра, що після бурі в житті зійде на небі сонце і з’явиться веселка”. Звісно, не маючи досвіду, безпритульні творці копіювали сюжети і стиль відомих художників, проте в кожній картині від-
Ірина Ширіна. “Живопис”
дзеркалився їхній світогляд. Серед представлених на виставці картин — яскраві пейзажі, натюрморти, портрети, мультиплікаційні сюжети. Більшість — на релігійну тематику. Є роботи, в яких відчувається світла віра у майбутнє, а є сповнені відчаю і смутку. За кожною картиною — покалічене життя і зруйновані мрії. Бездомна Ірина Ширіна розповіла, що через бідність та нещасливу долю вони з чоловіком змушені були жити і на Личаківському кладовищі, й у лісі, й під залізничною платформою, і біля сміттєпроводу. Однак завдяки малюванню
Ірина змогла віднайти душевний спокій: “Відкриття художньої студії щодня чекаю з нетерпінням: у цьому місці бездомні можуть відчути себе потрібними”. Художник Іван Пилипенко поділився враженнями від виставки: “Картини вражають щирістю й емоційністю. Цікаво, що виставки полотен великих художників менш емоційні, адже безпритульні, на відміну від багатьох сучасних знаменитих майстрів, не думають про винагороду, бізнес, а щиро малюють, висловлюючи кожен по-своєму трагедію власної долі”. Наостанок президент Всеукраїнського благодійного фонду “Соціальне партнерство” Артем Макеєв зазначив, що всі охочі мають змогу придбати картини, які створили люди без визначеного місця проживання, а гроші від продажу підуть на розвиток благодійництва. За його словами, стартова ціна за графіку — 500 доларів, а за живопис — 1000. Можливо, картини бездомних художників наївні, можливо, надто примітивні як для нашого складного суспільства, однак вони — яскраве свідчення того, що на будьякому повороті життєвого шляху не варто опускати руки. Ця виставка — шанс для кожного стати кращим, сильнішим і добрішим.
Палітра · “На будь!якому повороті життєвого шляху не варто опускати руки”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Люди мистецтва знають, наскільки важлива для них оцінка творів не тільки вузьким колом фахівців, а й широким загалом. Тому художники не втрачають можливості взяти участь у міжнародних мистецьких заходах. Так, мешканець Варшави Павло Коженевський вирішив популяризувати український живопис у рідній Польщі. За його проектом, не лише поляки зможуть ознайомитися з роботами українців, а й українці — з роботами польських художників. У Культурно-мистецькому центрі Національного університету “Києво- Могилянська академія” відкрилася виставка польських майстрів живопису Яцека Буковського, Барбари Косяк, Івони Нєлюбович, Яна Діля, Вальдемара Кусаля, Ришарда Матерки. Уже першого дня її відвідали українські митці, мистецтвознавці, студенти, журналісти. Було велелюдно.
“Бачив роботи багатьох майстрів формального живопису, був знайомий з авторами. Але ці роботи вражають розмаїттям фарб, простотою й досконалістю форм, у яких проглядається настрій або пейзаж”, — зазначив голова Київської міської організації Національної спілки художників України Леонід Сотник. Виставка в Києво-Могилянській академії — продовження Міжнародного мистецького проекту “Мистецтво нас єднає”, який стартував на початку вересня у Варшаві. Там роботи виставляли київські художники Микола Євтушенко, Анатолій Марчук, Інна Пантелемонова, Олексій Іванюк, Євген Марчук. Протягом трьох тижнів виставка мала шалений успіх. Це й спонукало польських художників до подорожі в Україну. З роботами поляків у Києві можна було ознайомитися до 12 листопада. Згодом спільна українсько-польська виставка подорожуватиме Європою й Америкою.
Молода країна · “Де голос стає відображенням давнини”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
В’ячеслав Гук народився 15 сер! пня 1974 року в м. Саки (Крим). Закін! чив Сімферопольський державний університет (1999). Автор п’яти пое! тичних збірок: “Грота душі” (Саки, 1998), “Плач Єремії” (Сімферополь: “Таврія”, 2000), “Восьмий день тиж! ня” (Сімферополь: “Доля”, 2002), “Шепотіння, лід і гагари” (Сімферо! поль: “Доля”, 2003), “Ода невідомій родині” (Сімферополь: “Кримський письменник”, 2006), а також двох ро! манів — “Синдром дитячих спогадів” (грант Президента України для твор! чої молоді; К.: ВЦ “Просвіта”, 2008) та “Сад Галатеї” (Сімферополь: “СМД”, 2008). Член Національної спілки письменників України. Нині мешкає в Києві. У поезії й прозі В’ячеслава Гука справді “не чутно особливої радос! ті”, адже герой його творів завжди перебуває в екзистенційних взає! мовпливах із часом. Минуле (битва під Дюнкерком, російсько!фінська війна та ін.) і майбутнє зважуються в авторській свідомості у вічному су! часному (“ні кінця, ні початку не має доба виногронна”), яке фіксує лише перетікання буття речей з одного стану в інший, і зрештою — віднос! ність динаміки й статики, присутнос! ті й відсутності реального світу. Мить, схоплена по!бергманівськи прицільною кінематографічною уя! вою В. Гука, перетікає зі звука в сим! воліку кольору, запаху, пластики, а внутрішня енергетика тексту пород! жує оригінальне лексичне й синтак! сичне тло.
А тепер — невелике інтерв’ю: — В’ячеславе, тема часу провідна у Вашій поезії. Як Ви окреслюєте взаємовідносини людини, світу й часу?
— Людина за життя має у щось втілитися. Я обрав, за Прустом, літературу. Марсель Пруст вважав, що людина може втілитися лише у мистецтво, що так вона стає поза часом, набуває вічності. Але що ж мають робити тоді неталановиті?.. Хибна формула Пруста, але ж яка приваблива… — Чим поясните звернення до віддалених історичних епох і країн? Поезія — поза часом і простором? — Усе — із підсвідомості, від мене не залежить. Коли сідаю писати, то навіть не знаю, що вийде. Раніше мені дуже часто снилися Олександр Блок і Зінаїда Гіппіус: ніби пані Зінаїда не хоче друкувати віршів Блока, а я з нею сперечаюся через те. Цікаво, що навіть коли вже прокидався, відчував запах кабінету в Санкт-Петербурзі, де це все відбувалося, петербурзьку зиму… І вбивство Григорія Распутіна… Усе моє життя — це боротьба. До речі, вірю у містику. В романі “Сад Галатеї” Асар просить, щоб йому наглядач приніс “Сліпих” Метерлінка, а потім, уже в Києві, Ви, Дмитре, приходите на мій вечір з цим романом і даруєте книжку власних перекладів Метерлінка, і перший твір — “Сліпі”! — Які митці справили на Вас найбільше враження? — Із літератури — Ольга Кобилянська, Віра Вовк (моє знайомство з Вірою Вовк відбулося через її оповідання “Горів Дрезден”), Стефан Цвейг, Герберг Вассму, Кнут Гамсун, Стейн Мерен, Ольга Токарчук (чи не найліпший сучасний польський прозаїк), Ніколь Краусс (над її романом “Історія кохання” я плакав, як дитина, — дуже сильна річ молодої американської письменниці). Музиканти Сібеліус, Букстегуде, Хейнріх Бібер та Пауль Хіндеміт. Із кінематографії — шведський режисер Інгмар Бергман і російський Андрій Звягінцев. Звягінцев, до речі, своїм фільмом “Повернення” вразив навіть самого Інгмара Бергмана, а його “Вигнання” Бергман не бачив: шведська драматична актриса Марія Бонневі надіслала Бергманові диск із цим фільмом, але 30 липня 2007 року Бергмана не стало. Диск із фільмом Звягінцева запізнився на один день! Гра долі… — Які Ваші творчі плани? — Я “пішов” у прозу. До поезії вже майже не повертаюся. Є багато задумів, але для того мені потрібне повне усамітнення, а в Києві його, на жаль, не маю. Найкраще пишеться восени в Криму, щоб у кімнаті пахло крижаними світанками, стиглими яблуками і морем. Восени вийде друком мій роман про Норвегію. Там — суцільна філософія і кров. Роман-експеримент. Ще один зразок “густої” прози.
Дмитро ЧИСТЯК на старих фотокартках, де зображені ми: на задньому плані, бачиш, квіти старих шпалер, біля високого вікна — задумливий офіцер, жінка у сукні з лисячим коміром кольору тютюну, дві високі рами зливаються ув одну, видаючи чотирикутник шахової дошки: скінчилось життя, як гра, в обличчя вбивці вона подивитися не змогла, це було в Ґетеборзі, закінчувався парад, це все, що пам’ять зафіксувала, витягнула із надр підсвідомості; ще кров, яку стирав із сидіння авта таксист, шпиталь, привітання шведською — tack for sist; тепер залишилося дивитися чайці німій услід крізь стільки подій, крізь стільки забутих літ, твій голос порушує загоєну німоту категорії неживих речей, кімнату, уже пусту, високі вікна, що ввібрали кришталь небес теплої осені, що лишила усіх нас без твоєї присутності, без звучання англійських слів: осад часу у склянці життя осів, тому як підсумок, результат, сутність земних речей — тільки сум, тільки сум із кольорової картки знайомих колись очей.
ё
ВІРШІ З РОМАНУ “СИНДРОМ ДИТЯЧИХ СПОГАДІВ” (2008)
* * * Сонце ховається за горизонтом. Година — як вухо — контужена В чотирьох стінах нескінченно, напружено тягнеться. На столику залізничної станції — духмяніє кава остуджена, Тринадцяте: п’ятниця.
Півтора кілометра на північ, у гущину, сонцем пронизану, День скінчивсь непомітно — не спиняючи свого руху, Лише повозка вгиналася під важкими валізами І захрясала в багнюці по самісінькі вуха.
Куплена майже за безцінь хижа намісника — Для декількох днів, діб, тижнів, не названих уголос місяців, Не названих шепотом слів — у мовчанні повнісінькім, На конверті — До вимоги — більше не пишеться.
Пам’ятаєш, як у гриву коня павутинки впліталися — Крижаної роси крізний сонячний бісер. В саду пружно падали яблука, стрілки годинника опівдні спинялися, І пахла живицею свіжотесаних дощок тирса.
Шипить старовинний годинник із німою зозулею, Яблуко котиться вниз по сходах — у зливу — І падає на підлогу, наче поранене кулею, — Глухий звук одзивається в тиші голосовим надривом.
* * * Ні кінця, ні початку не має доба виногронна, Халва духмяніла на білій тарілці учора, І зорі вмивала вода вереснева, солона, І в берег вдарявся напівзатоплений човен.
Так солодко-солодко тут після жнив благодатних, Неначе втамовуєш спрагу гірською водою, І небо ясніє над золотом ліз виноградних Медяником житнім чи динею жовто-рудою.
Тут кожна піщинка нагадає собою минуле, І в кухлях вино, наче мед молодий, перебродить, А в тиші кімнат, де ополудень діти заснули, — Тільки годинник заведений пошепки ходить.
Обсиплються грона, проникнуті сріблом дощинок, І прання просохле у плетені кошики ляже, І розсип сухих прохолодних солодких родзинок На білому обрусі — нам про минуле розкаже.
* * * В твоїх словах не чутно особливої радості, Літак відносить у небо свавільний ротор, Синіє далеч, де горішника зріють зарості, Золота бджола кружля біля кутика рота. Ми можемо насолоджуватись, подивившись одне на одного, Лисяче хутро сукні викриє дрібні вади Проміжку часу або яблука, стиглого і холодного На підлозі залитої сонцем скляної веранди. Минуло стільки часу, але давні дитячі спомини Проростають, як дар, у душі, і в твоєму голосі Чується жаль, що осінь керує кронами, А сухе зерно зосталося в ніжнім колосі. В верховітті вітер робить присвяти музиці, Час усе залишає без змін, як на тій фотографії, Так куля од поштовху кия докочується до лузи — й ціль Здається досягнутою, і сонце на білім кахлі Ванної кімнати надолужує речі в вимірі Площини реальності, коли горло на повну міру Може співати, як птиця в далекім вирії, Визнавши шлях погляду, ока, сльози, пунктиру…
Молода країна · “Де голос стає відображенням давнини”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ ЗІ ЗБІРКИ “ВОСЬМИЙ ДЕНЬ ТИЖНЯ” (2002)
* * * Роздуми про кількість зерна, про сон Післяобідній, глибокий, міцний, в якому — День згасає в золоті лип за ясним вікном; Рука поставить крапку, забувши кому,
В листі, що закінчується несподівано на “З повагою”, “з пошаною” чи “бувай здоровий”, Од роздумів про кількість у душі зерна Пластилінова лялька піднімає угору брови.
Звезені на нове помешкання, квартиру, житло Речі — пахнуть — до болю — житлом учорашнім. Механізм не виконує своєї призначеності, лише мотор Деренчить, як йолоп, рятуючи од блюзнірства й фальші.
У перших числах закінчується місяць, тиждень, доба, Рот розтягується в усмішці, наче ґума, Поступово стає рівнина замість гори — горба, Повертають до життя електричним струмом.
Я стискаю скроні, а горщики П’ють дощ із біленої, пухирчастої стелі. Тупо рухаються по колу вагончики Дитячої веселої каруселі.
Я вслуховуюся у краплі — телефонний дзвінок завмер, Обриваючи звук як чинник життя, процесу… Із циліндра вийнятий кролик дрижить, як сапер Перед вибухом переповненого людьми експреса.
ЗІ ЗБІРКИ “ОДА НЕВІДОМІЙ РОДИНІ” (2006)
* * * Бджолою продзижчить куля, золотою бджолою Промайне у безхмарному небі літак військовий, Синя лагуна здаватиметься чужою Зору, що вбирає пейзаж ранковий.
У довгім погляді — губитиметься остання Троянда з вечірньої сукні, вогнем налита, —
Як символ несправдженого бажання Або як спогад про довге південне літо.
Після битви під Дюнкерком — мозок шука спасіння Од вимушеного свідоцтва жаских реалій, Вітер південний розносить кульбаб насіння Од сонної бухти все далі і далі й далі…
Пахне зрізаними трояндами, літом, портом, Слух і зір не сприймають буденні розмови й речі, А твій напис — нашвидкуруч — стерся на довоєннім фото, Де буксир пихкотить проти стрімкої течі.
* * * Усамітнене розташування старого цеглового дому, Стіл із вазою, в якій в’януть білі троянди, У довгім листі до тебе я не поставлю кому, Не послухаюся ґестапівської команди.
Монограми родинних серветок розкажуть про інше, Напевно, звідси починається хроніка Нори, Приглушений голос — здаватиметься тихішим, А кіноплівка — зафіксує одні повтори.
Стомлена ластівка сягатиме у безгранність Синього неба — під стрекотом кулемета, Мої довгі листи нехай залишаться замість Чорно-білих малюнків реквізованого мольберта.
Зміниться часовий вимір — зникне останній полюс, Вересневий праліс маїтиме в сні строкато, А твій забутий, існуючий на загубленій плівці голос, — Розпадатиметься в пам’яті на стакато.
ҐЕТЕБОРҐ 1982 року
Тільце вбитого птаха — під знаком зорі Тельця, пасмо волосся, зачеплене вітром, торкається до лиця, ми не тут і не там, а десь у центрі, між, посеред, де мешкав колись відомий усім поет, де чайка не кричить, а просто собі літа, де закінчуються дороговкази, століття, віки, літа, де голос стає відображенням давнини
Здоров’я нації · “Незабаром пачки сигарет “прикрасять” моторошні малюнки”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Наталія АНТОНЮК
ПАЛИТИ БУДЕ НЕДЕШЕВО Віднедавна ціни на сигарети стрімко та впевнено зростають. 22 жовтня Верховна Рада України прийняла Закон “Про внесення змін до Закону України “Про Державний бюджет України на 2009 рік”, яким, зокрема, підвищила ставки акцизного збору на тютюнові вироби. Адвалорна ставка акцизу (ставка збору у відсотках до обороту реалізації товару) на тютюнові вироби підвищена з 20 % до 36 %. У коаліції громадських організацій та ініціатив “За вільну від тютюнового диму Україну” вже підрахували, що сигарети з фільтром подорожчають приблизно на 30—40 %. Нагадаємо, що в Україні суттєві подорожчання тютюнових акцизів відбулися у вересні 2008 року та травні 2009-го. Нині найдешевші сигарети з фільтром коштують приблизно 5 гривень. Чи стануть високі ціни на тютюнові вироби перепоною для курців? На жаль, ухвалюючи якийсь закон, наша держава ніколи щільно не зачиняє дверей для охочих “нагріти руки”. Тож коли зростуть ціни на сигарети, залишиться контрабанда. До речі, коаліція громадських організацій “За вільну від тютюнового диму Україну” повідомила, що нині Україна посідає третє місце в рейтингу країн, які постачають найбільшу кількість контрабандної тютюнової продукції. На першому місці Китай, який виробляє 99 % контрафактних сигарет на ринку США, на другому — Парагвай. Цю “контрабандну трійку” цього літа визначили учасники міжнародної конференції борців із палінням у Женеві.
ПАЛИТИ БУДЕ НЕМОДНО Численні громадські організації, відомі особи у сфері культури, шоу-бізнесу та мистецтва щодня переконують українців вести здоровий спосіб життя. В Україні дедалі розповсюдженішою стає антитютюнова реклама, в якій ідеться про шкідливість паління.
Євген БУКЕТ
Всупереч чітко означеній у Західній Європі тенденції до зниження рівня споживання пива й алкогольних напоїв, в Україні їхня популярність рік у рік збільшується. За даними фахівців, рівень споживання пива в Україні складає близько 60 літрів на рік на кожного мешканця. Пиво — повноцінний алкогольний продукт. Воно містить такий самий алкоголь, як і горілка, до того ж, низькосортний і з високим вмістом важких багатоатомних спиртів, здебільшого пропилового й ізоамілового. Ці спирти ще називають сивушними маслами. Так, у півлітровій пляшці пива із вмістом алкоголю 5,8 % стільки спирту, як і в 60 грамах горілки. У чинному законодавстві України пиво виведене за рамки алкогольних напоїв, а тому до нього не застосовують нормативних актів, що регулюють оборот і рекламу алкогольної продукції. Саме тому зараз почали з’являтися молоді “пивні алкоголіки” — підлітки, що занедужали на алкоголізм тому, що вживали цей напій. Якщо 10—15 років тому хворих із такою залежністю було один-два на сто алкоголіків, то зараз — більш як десять. Депутати від Блоку Юлії Тимошенко і представники громадянської кампанії “Форум порятунку Києва” закликають прирівняти пиво до алкогольних напоїв шляхом ухвалення Верховною Радою у другому читанні закону України “Про державне регулювання
Сигарета — невід’ємний атрибут нашого часу. На зупинках, у парках, біля кінотеатрів і магазинів можна сходу “врізатися” в хмару тютюнового диму. Щодня двірники вигрібають з київських вулиць тисячі недопалків. Що зробиш, “пані сигарета” в Україні має багато щирих прихильників. Сигарета за сигаретою — цей смертельний ланцюжок розірвати може не кожен. І що найстрашніше, ми лояльні до негативного явища, яке стало звичним. Нарешті наша держава зацікавилася проблемою тютюнопаління й вирішила боротися з курцями радикальними методами.
Слід зазначити, що реклама сигарет ще зовсім недавно мала іншу мету — зацікавити та завербувати людей до армії курців. Людям показували красиві картинки зі слоганами на кшталт “Відчуття дому” або “Легкість вибору”, нав’язували думку, що паління — це безпечно. І що найстрашніше, паління активно пропагували серед молоді, адже в рекламі наголошувалося, що сигарета — перепустка у доросле життя. Процес “випалення нації” вирішила зупинити наша влада, яка нарешті збагнула, що реклама — перший крок до паління. Зокрема, в Законі України “Про внесення змін до Закону “Про рекламу” повідомляється, що з 1 січня 2010 року буде заборонено рекламу тютюнових виробів й алкогольних напоїв і відповідних торгових марок у всіх друкованих засобах масової інформації, окрім спеціалізованих. Також з 1 січня 2009 року реклама тютюнових виробів повинна була зникнути із зовнішніх носіїв. Багато країн давно зрозуміли негативний вплив реклами на свідомість і ввели заборону на рекламу тютюну, зокрема Італія (1962 рік), Ісландія (1970), Норвегія (1975), Фінляндія (1978), Португалія (1982), Нова Зеландія (1990), Австралія (1992), Таїланд (1992), Франція (1993), Швеція (1994), Туреччина (1996), Бельгія (1997), Польща (1999), Ірландія й Угорщина (2000), Данія, В’єтнам (2001). Отже, заборона реклами сигарет й активна соціальна пропаганда, на думку держави, допоможуть у боротьбі з тютюнопалінням. Але чи допоможуть ці зміни тим, хто вже став жертвою “тютюнової реклами”? І чи зможе держава переконати молодь, що сигарета — не атрибут дорослого життя, не модна іграшка, а смертельна отрута?
ПАЛИТИ БУДЕ СТРАШНО Незабаром на упаковках сигарет з’являться страшні малюнки. Верховна Рада ухвалила закон “Про внесення змiн до Закону “Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробiв i їх шкiдливого впливу на здоров’я населення”, що виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів” (щодо обмеження споживання і продажу слабоалкогольних напоїв). Про це йшлося на прес-конференції у Верховній Раді України. Законопроект (реєстраційний № 1171) подали депутати Микола Томенко, Наталія Королевська та Євген Суслов ще 11 грудня 2007 року. 5 березня 2009- го він був узятий за основу, проте протягом шести місяців за нього так і не було проголосовано у другому читанні і в цілому. Нині законопроект перебуває на розгляді в Комітеті Верховної Ради з питань податкової і митної політики. В Україні мешкають майже 15 мільйонів громадян віком до 31 року. Кожен з них — під загрозою, адже пиво у молодіжному середовищі розглядають як “дружній” напій, без якого неможливі відпочинок і дозвілля. Окрім того, це невід’ємний атрибут відвідання спортивних подій. Учасники прес-конференції впевнені, що потрібно негайно прирівняти пиво до алкогольних напоїв, обмежити його продаж підліткам, підняти акцизи на пиво і так звану слабоалкоголку та заборонити агресивну рекламу цих небезпечних для здоров’я товарів. Вони вчергове закликали Верховну Раду підтримати відповідний законопроект.
Фото Олеся Дмитренка встановлює вимогу зображувати на сигаретних пачках захворювання, спричиненi палінням. Зокрема, Закон вимагає медичного застереження споживачiв тютюнових виробiвпро вмiст нiкотину i смоли, що потрапляють з димом до легень. Інформація про це має бути на кожнiй упаковцi. Крiм того, має бути зазначене основне й додаткове медичне застереження, що супроводжуються вiдповiдним кольоровим малюнком або пiктограмою. Згiдно iз Законом, на одному бiльшому зовнiшньому боцi пачки тютюнових виробiв має бути зазначене основне медичне застереження споживачiв: “Курiння вбиває”. На другому бiльшому зовнiшньому боці повинно мiститися медичне застереження, тобто один із десяти написiв: “Курiння викликає рак легенiв”, “Курiння викликає залежнiсть вiд тютюну — не починайте курити”, “Курцi помирають рано”, “Курiння викликає старiння шкiри”, “Курiння знижує здатнiсть жiнок до народження дiтей”, “Вiдмова вiд курiння значно зменшує ризик небезпечних серцевих захворювань i захворювань легенiв”, “Курiння руйнує артерiї, викликає серцевi напади та iнсульт”, “Курiння може викликати повiльну та болiсну смерть” тощо. Згiдно iз Законом, основне й додаткове медичнi застереження мають бути розмiщенi в рамцi чорного кольору завширшки 3 мм. Площа, обмежена рамкою, разом із площею самої рамки має становити не менше 50 % площi зовнiшньої поверхнi бiльшого боку упаковки. В організації “За вільну від тютюнового диму Україну” повідомили, що із 42 малюнків, які використовує Європейський Союз, обрано 10, які відповідають затвердженим написам, і направлено на розгляд до Кабінету Міністрів України. Тож незабаром пачки сигарет “прикрасять” моторошні малюнки. Цей метод “налякати курця” повинен подіяти на свідомість людей і викликати в них відразу до паління. Однак чи залякаєш заляканого кризами й політичною нестабільністю українця? Можливо, ліпше було б не страхати, а діяти методом “висміяти курця”, розміщую-
Фото Олеся Дмитренка чи на упаковках саркастичні написи та карикатури? Можливо, тоді сигарети перестали б бути атрибутом престижу.
ПАЛИТИ БУДЕ ЗАБОРОНЕНО У громадських місцях нарешті вирішили розвіяти “димову завісу”. Зокрема, Закон “Про внесення змiн до Закону України “Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення”, в якому міститься перелік заборонених місць для паління, набув чинності з 11 серпня цього року. Закон встановлює заборону на паління у громадських мiсцях, зокрема: в закладах охорони здоров’я; в навчальних закладах, незалежно вiд форми власностi й пiдпорядкування; у спортивних спорудах; у закладах, пiдприємствах та органiзацiях культури; у залах очікування пасажирського транспорту (залiзничних, авто-й аеровокзалах); у вагонах поїздiв, автобусах, тролейбусах, трамваях, метрополiтенi, таксi, маршрутних таксi; улiфтах житлових будинків; на територiях дитячих майданчикiв. Тобто Закон встановлює, що на пiдприємствах та в органiзацiях громадського харчування для осiб, якi не палять, вiдводять не менш нiж половину площ. Їх слід розташовувати так, щоб тютюновий дим не поширювався на всю територiю. У готелях та iнших мiсцях тимчасового перебування громадян для осiб, якi не палять, вiдводять не менше 50 % номерiв. Закон законом, однак ситуація з палінням у громадських місцях не змінилася. “Палимо і палитимемо” — девіз більшості курців, що продовжують диміти там, де їм заманеться. Чи вистачить у нашої держави сил для забезпечення виконання цього Закону? Скільки потрібно працівників відповідних служб для боротьби з курцями в громадських місцях? Дуже багато. А скільки має держава відповідних фінансів? Дуже мало. Тож димова завіса, яка нависла над Україною, на жаль, розвіється ще не скоро.
Здоров’я нації · “Що ти їси, те ти і є”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Людмила ЛЮЛЯВА
Улітку на вулицях постійно можна було зустріти молодь, що жує хот-доги, п’є пиво, кока-колу, і все — на бігу, на виду, на миру. Тераси пивничок, вуличні кав’ярні на людних площах були переповнені навіть у будень. Весілля, зустрічі, ювілеї святкували в ресторанах і кафе. Криза змінила звичний “жувальний ритм” міста: можливо, тепер кияни задовольняються переважно домашнім, та все ж “публічне” харчування ніхто не скасовував. Поблукавши центром міста, поспостерігавши за киянами обідньої пори, кореспондентка склала власну думку щодо харчового ринку столиці. Люди, що збирають пляшки, торгують на базарі, чергують біля входів у приватні заклади, як правило, задовольняються смаженими біляшами або пиріжками (2 грн 50 коп. — 4 грн). Поруч, у кіосках, звідки віє запахом курки гриль, пропонують апетитніші фастфуди — шашлики у пітах (булочка з порожниною всередині), ковбаски в
Олена ШУЛЬГА
Всесвітня мережа християн-лікарів — організація професійних медичних працівників, до якої входять медики всіх деномінацій. Вона прагне довести, що захворювання, які сучасна медицина визнає невиліковними, можна зцілити вірою і щирою молитвою. Тому лікарі збирають свідчення й документи, які доводять зцілення, діляться досвідом на щорічних конференціях. Підсумки роботи конференції було підбито на прес-конференції, в якій узяли участь президент Всесвітньої мережі християн-лікарів Че Юн Соп, координатор Чі Ун і голова оргкомітету VІ Міжнародної конференції Микола Логановський. Промовці зазначили, що київська конференція об’єднала майже 400 лікарів із 35 країн: Кореї, Польщі, Молдови, Росії, Латвії, Киргизстану, інших. Безперечно, найбільше учасників було від України. У заході брали участь не лише віряни, а й невіруючі, яких було близько 30 відсотків. Особливість таких медичних форумів полягає в тому, що лікарі розказують, як допомагає в лікуванні хворих духовна складова —
Фото Олеся Дмитренка лаваші (прісний млинець, що не змінює смаку наповнення) — 6—7 гривень, курячі крильця гриль — 3,5 грн. Біля цих точок гамують голод люди, які думають, що цінують якість і смак. Продавці скаржаться: торгівля іде мляво. Кращі справи у кіосках “форнетті”. Можливо, тому, що комусь це дуже нагадує бабусині пиріжечки. Втім, піца тут коштує 7,5 гривні, міні-пиріжки (погача) — 2,90, понтіно — пиріг більшого розміру — 4 гривні. Понтіно начиняють ковбасою, грибами або ягодами. Закрита піца — кальцоне коштує 20 гривень. Але кияни обирають перепічку за вітчизняною рецептурою — популярні печені пиріжки з капустою, рисом, яблуками тощо. Сосиска чи котлета в тісті спокушає перехожих з непухким гаманцем. Хот-дог (не знаю, чи не відбиває апетиту ця назва в кінологів), коштує на гривню-дві дорожче, “гарячого собаку” приправляють кетчупом, інколи додаючи шинкованої капусти. Найсміливіші вуличні мандрівники купують шаурму — там багато м’яса, хоч довомолитва. Медичні працівники демонструють документальні свідчення: рентгенівські знімки до і після лікування, історії хвороб зцілених після завершення медично-духовного циклу лікування. Голова оргкомітету VІ конференції Микола Логановський, відкриваючи прес-конференцію, сказав, що традиційні пігулки й ін’єкції — далеко не все в лікуванні. Нові світові тенденції в медичній науці переконують у тому, що лікувати може віра. За словами Миколи Лодиться чути коментарі — це найкоротший шлях до отруєння. Голод — не тітка, але ризикувати, купуючи дешеву вуличну їжу, не варто, особливо ту, що продається з рук, які й не тримали дозволу на організацію харчування для громадян. Але екстремали підтримують цей бізнес, бо у місті майже не залишилося закладів, де швидко, якісно і корисно годують, дбаючи про наші шлунки. Наче міф, лунають спогади про молоко та дешеві бублики на Хрещатику, кулішні тощо. Шкідлива звичка їсти на вулиці, вочевидь, виробляється ще в дитинстві, коли поведінка маленької людини корегується купівлею чогось смачненького (чіпсів, кіндершоколадів, чупа-чупсів). Навряд чи корисніші за ці продукти кіндер-мілкслайси та сирки, але написи на упаковках запевняють, що вони все ж таки розраховані на дитяче травлення. І влітку, і в інші пори року діти й молодь їдять морозиво — це, мабуть, уже національна традиція. Студенток можна “застукати” на вулиці зі снікерсом в руках, або ж шоколадними батончиками, пляшечкою “фанти” чи “кока-коли”(5 гривень), хлопців — із сухариками, до них замовляють бульйонний кубик, розведений окропом у пластиковому стаканчику. Все це — повільна загибель для будь-якої печінки, а корисні соки і звичайне фабричне печиво (без шкідливих домішок) особливою популярністю не користуються. Можливо, шкідливі продукти смачніші? Купують у кіосках також жуйку — хтось, щоб перебити бажання поїсти, хтось — щоб освіжити дихання та поліпшити кислотно-лужний баланс ротової порожнини. Звичка жувати жуйку в багатьох перетворюється на нав’язливий стан.
Наприкінці жовтня в Києві відбулася VІ Міжнародна конференція Всесвітньої мережі християн-лікарів. Тема чергової конференції “Духовність і медицина” перегукується із завданням самої організації.
гановського, “тема зцілення науково обґрунтована, хоч деякі лікарі, навіть ті, хто щиро вірять у Бога, ставляться до цього скептично. Наші люди потребують зцілення, оскільки проблеми лікування злободенні для нашої країни, особливо з огляду на епідемічну ситуацію. Конференція сприятиме тому, що ширитиметься євангелізація. Наша Церква закликає більше розповідати про можливості спасіння і зцілення. Асоціація християн-лікарів існує
Людей, що жують, нині зустрінеш усюди — хоч у транспорті, хоч на лекціях, іноді й на концертах. Піднімаємося вище соціальними сходами. Люди середнього віку, які працюють, дозволяють собі перекусити у ресторанчиках самообслуговування (“Домашня кухня”, “Два гуся”, “Українська кухня”). Тут можна пообідати супчиком, перекусити салатиком чи шматком смачного пирога, скуштувати вареників із м’ясом, поласувати сирниками чи голубцями. Із двадцяткою вже не пропадеш. Не втрачає популярності “Мак-Дональдс” —
українці звикли до гамбургерів, чизбургерів і смаженої картоплі — й жодні застереження дієтологів про шкідливий холестерин не беруть до уваги. У багатих свої “заморочки” — японські та інші національні ресторації. Тут треба мати щонайменше 200 гривень на обід. Хочете випити кави з алкогольним міксом у Пасажі — прихопіть із собою сотню-півтори. Із вуличним харчуванням (його дедалі рідше називають громадян-
10 років, але серед лікарів досі поширене упередження щодо віри. Важливо, щоб лікар молився біля ліжка хворого, більше покладаючись на Бога, поруч із методами сучасної медицини. Саме поєднання медичних знань і молитви дасть результат зцілення. Українським лікарям у цьому є з кого брати приклад — це наші колеги з Кореї й інших країн”. Президент Всесвітньої мережі християн-лікарів Че Юн Соп зазначив: “У світі добре відомо, що в Україні православна віра — важлива складова життя її громадян. Українці щиро сприймають дива Господні. Світова громадськість переконана, що ваша країна — центр духовного відродження. Віримо, що вона стане центром духовного медичного відродження. Коли на попередній, V конференції, яка відбувалася в норвезькому Трондхаймі, я спілкувався з українськими лікарями, вони запросили мене до Києва. І те, що побачив, мене не розчарувало: люди тут відкриті для спілкування, для сприйняття див Господніх. Ми віримо, що в нелегкий для вашої країни час нас привів сюди Бог. У лікуванні вкрай потрібно покладатися на Бога. Щира молитва
Фото Ксенії Гладишевої ським) зрозуміло — а що їдять пересічні кияни вдома? Продавці м’ясних та рибних наметів скаржаться: продаж різко скоротився. “Таке враження, — розповідає продавець Лівобережного ринку, — що купують дороге м’ясо лише для дітей. Собі беруть у кращому випадку реберця”. Продавці курятини зауважують, що філе не розбирають, а найдешевші супові набори, шийки, крильця — розходяться. Рибку теж беруть “потрошку”. На сім’ю — одне-два філе. Молочні продукти купують вибірково. Черги лише біля кіоска Яготинського молокозаводу — дешево і сердито. Замість масла добре продається спред — високоякісний маргарин, де переважає вершковий компонент. Поцікавилася, що ж готують мами й бабусі. Варять овочеві супи, борщі, тушкують овочі з рисом. Ліплять вареники, дехто навіть шикарні — з меленою ковбасою. Але їдять їх без сметани. Купувати шинку і тверді сири дозволити собі можуть небагато. Картопля, крупи — те, що рятує в кризу. Адже немає жодної родини, де хтось не втратив би роботу. До речі, на роботу беруть переважно хліб із маслом. Як позначається неперебірливе харчування на здоров’ї українців? — питаємо в гастроентеролога поліклініки № 2 Дніпровського району міста Києва Тетяни Германової. “Хворих не стало більше, бо зараз люди рідше звертаються до лікарів через брак часу й коштів. А харчувалися люди неправильно завжди. Щодо ресторанів швидкого харчування — без сумніву, це шкідливо”. Серед жінок, та й чоловіків дуже модні різноманітні дієти — всі хочуть бути стрункішими. Але дехто доходить до виснаження, вживаючи лише овочі й каву без цукру. Тільки мудрі бабусі, виховані на радянській дієтології й народних традиціях, розуміють: що ти їси, те ти є. Втім, добре бути кращими — ситими та великодушними.
може зцілювати, може позитивно впливати на духовне й фізичне здоров’я. Організатори очікують, що навіть лікарі, які не є прихильниками будь-якої конфесії, зрозуміють, як Бог може зцілювати з допомогою молитви. У нас великий досвід, і ми хочемо поділитися ним, щоб ваші лікарі на практиці могли застосовувати досягнення світової медицини у галузі зцілення”. Координатор конференції Чі Ун сказав, що дуже важливо, щоб лікар пізнав духовну причину хвороби. “Коли лікар зрозуміє цю причину, він зможе зцілити. Тож конференція покликана зміцнити віру лікарів”. У Біблії записано, що Ісус Христос сказав жінці, яка зцілилася від недуги: “Віра твоя спасла тебе”. Відомо, що Бог посилає хвороби як випробування за гріхи наші. У сучасній непростій ситуації нам з вами варто задуматися: можливо, ми щось робили не так, як велять Божі заповіді? У щоденній метушні нам ніколи думати про Бога, про сенс буття. А варто зупинитися, замислитися, відмовитися від багатьох упереджень, повірити і покластися на силу Божу.
Цікаво знати · “Місце, де сходяться шляхи, де зустрічаються і розлучаються, де завжди гамірно і велелюдно”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ ХІХ столітті залізниця була символом прогресу, тож на місто, через яке вона пролягала, чекав торговий і промисловий розквіт. Чернівцям у цьому сенсі поталанило: будівництво залізничної гілки зі Львова через Ходорів і Станіславів (сучасний Івано- Франківськ) вели такими швидкими темпами (у дві зміни), що 267 кілометрів через мочари, гори й ліси підкорилися за два роки. Роботами керував англієць Томас Брессей, що до того вже працював на залізницях Австралії й Канади. Завданням Томаса Брессея було з’єднати Балкани і Східну Європу. І вже 1 вересня 1866 року кілька сотень підданих Австро-Угорської імперії здійснили незабутній 12-годинний вояж, ставши першими пасажирами цуга (тоді казали саме так) “Львів—Чернівці”. На всіх дев’яти станціях, які поїзд минав під час свого “дебюту”, його вітали юрби народу. Побачити справжній локомотив намагався кожен. Лише в Станіславові, майже на півдорозі між столицею Галичини і столицею Буковини, цуг стояв цілих 47 хвилин, адже місто так готувалося до візиту, що влаштувало з цього приводу грандіозне свято. До речі, Києву довелося чекати на перший потяг ще чотири роки, Харкову — три…
Відкриття вокзалу 30 листопада 1909 року
Перші чернівецькі пасажири прибували до тодішнього двірця — дерев’яної споруди. Це слово раніше навіть писали з великої літери, натякаючи на схожість із палацом. Розташовувався двірець на сучасній вулиці П. Нікітіна. Спочатку вокзал був не лише транспортним вузлом, а й своєрідним атракціоном для чернівчан, з обов’язковим оркестром, що проводжав цуг о сьомій годині сорок хвилин веселою й популярною на той час мелодією. Із часом залізниця простяглася до Новоселиці й Сучави. У місті було створено навіть товариство “Буковинські місцеві залізниці”. Чернівчани стали подорожувати до Відня, Ясс, Бухареста й Берліна. Поїзд з екзотики перетворився на звичайний транспортний засіб. На початок ХХ століття виникла потреба в новому, більшому приміщенні вокзалу. 16 вересня 1906 року на ділянці, де потічок Клокучка болотами розливався на своєму шляху до Прута, урочисто заклали фундамент, а 30 листопада 1909-го відкрили вокзал-красень у віденському стилі — модерновий і модерний. Великий, двоповерховий, на бетонних опорах — бо ж на болоті зведений, — який і тепер один із найбільших у Західній Україні. Його зелена баня помітна здалека: заввишки 20 метрів. Напівоголена Ірида, богиня-вісниця, привітно махає рукою з високого фронтону, мовляв, у нас гостей люблять, недарма на гербі Чернівців — відчинена міська брама. Почет Іриди — чотири амури (двоє з квітами, інша пара — “стрілочники”), теж налаштовані цілком миролюбно. Дивно, але новозбудований вокзал має вигляд клона міського театру, який спроектували відомі віденські майстри Фельнер і Гельмер 1902 року. Схоже склепіння, така сама жінка з факелом на головно-
Сучасний вигляд вокзалу му фасаді. Збіг, випадковість чи задум? На думку фахівців, це данина панівній тоді моді на модерн, яка й вплинула на таку схожість двох важливих чернівецьких споруд. На початку ХХ сторіччя модерн панував в інтер’єрах, тому його відновили і під час ремонту 1999 року. Вишуканий акорд білого та світло-зеленого кольорів й сьогодні доповнює позолота. Стіни вкривають рослинні орнаменти і маскарони зі стилізованими крильцями. Про нескінченний рух нагадують кадуцеї й стилізовані колеса. Нині приміщення головного чернівецького вокзалу розташоване поблизу центру міста, а 1866 року ця місцевість була околицею. Тому перед Чернівцями постала проблема громадського транспорту. Тоді на допомогу прийшли фіакри. Скажімо, 1872 року налічувалося 68 легких кінних екіпажів, чиї тарифи, маршрути і стоянки регулювали постанови магістрату. Але така прогулянка була недешева. Врятував ситуацію дешевий омнібус (трамвай із кінською тягою), як зараз рятують переповнені тролейбуси та маршрутівки. Та фіакристи до конкурента поставилися по-капіталістичному, вдаючись навіть до закидання омнібусів камінням й обливання пасажирів багном із калюж. Край війні елітарного з демократичним поклав магістрат, ухваливши 1906 року заборону на омнібуси. До того ж, круті вуличні підйоми дуже втомлювали коней. Тож їх вирішили замінити трамваями. За іронією долі, нині, через 143 роки після першого пасажирського поїзда “Львів—Чернівці”, що прибув до чернівецького вокзалу під ревіння натовпу й марш запрошеного оркестру, долаючи ті самі понад 200 кілометрів шляху за довгі 12 годин, сніданком, як було 1 вересня 1866 року, пасажирів уже не пригощають, а проводжають під звуки іншої мелодії. Але як і 100 років тому, місцем, де сходяться шляхи, де зустрічаються і розлучаються, де завжди гамірно і велелюдно, залишається чернівецький залізничний вокзал, який упродовж століття виконує своє завдання, з’єднуючи Балкани і Східну Європу.
За історичними матеріалами підготувала Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці
Цікаво знати · “Місце, де сходяться шляхи, де зустрічаються і розлучаються, де завжди гамірно і велелюдно”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відділ культури
Сергій КЛИМКО 279-49-47 Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури
Олена ШУЛЬГА 278-63-69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Інтернет-редактор
Євген БУКЕТ 279-39-55
Черговий редактор
Наталія АНТОНЮК
09045
Цікаво знати · “Місце, де сходяться шляхи, де зустрічаються і розлучаються, де завжди гамірно і велелюдно”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ше ф-р ед ак т о р Павло МОВЧАН
50 грн 34 коп.
25 грн 77 коп.
Цікаво знати · “Місце, де сходяться шляхи, де зустрічаються і розлучаються, де завжди гамірно і велелюдно”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Го ловн ий ре да кто р Любов ГОЛОТА
Р ед к оле г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
13 грн 71 коп.
4 грн 77 коп.
Цікаво знати · “Місце, де сходяться шляхи, де зустрічаються і розлучаються, де завжди гамірно і велелюдно”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10"Б, м. Київ, 01001
E"mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301245 Наклад у жовтні — 12000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн.
4 820095 780016