Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №48 за 2011 рік

16 с. · 34 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 48 (633), 1—7 грудня 2011 У СВОЇЙ ХАТІ — БІЛЯ ПОРОГА?

…Боже, якщо Ти є, Серце візьми моє, Дай Україні, дай, Дай Україні волю! Колаж Олеся Дмитренка оденно впродовж трьох осінніх місяців 1991 року лунали ці мої слова зі стареньких репродукторів і телеприймачів українців по всіх теренах нашої, ще тільки-но проголошеної, держави. Віталій Білоножко співав цю пісню-молитву так, що мурахи бігали по тілу. Я був свідком того, як сам він не стримав сліз під час її запису! Дивовижно, але жодного разу не чув я закидів від співвітчизників-неукраїнців щодо неприхованої відвертості в оцінках нашої історії, а ось дехто з найбільших патріотів-таки дорікав мені за те, що я буцімто поставив під сумнів… існування Бога. Проте ніхто не сумнівався в життєвій необхідності тієї самої омріяної волі для України і в нашому святому праві мати свою державу! Небагато, на жаль, було мудрих рішень із боку влади за ці 20 років, а ось рішення про проведення того пам’ятного референдуму — приємний виняток. Справді, результати референдуму стали непохитним підмурком для побудови суверенної Української держави! Понад 90 % населення сказали своє “так” незалежності! Більшість була “за” в усіх регіонах молодої держави! З юридичної точки зору це робить абсолютно непорушною позицію будівничих України в стосунках із колишньою метрополією. Аби тільки ті будівничі справді прагли збудувати державу за суттю Українську, за змістом демократичну — на втіху народу, на заздрість сусідам! Однак, спровадивши імперію з наших теренів, багато хто так і не зміг викинути її із власних мізків і душ. Багато наших співвітчизників раптом заходилися ностальгувати за імперським минулим, очевидно, тому, що людська пам’ять має властивість легко забувати погане, натомість утримуючи в собі краще з минулого. Отож і згадують наші землячки, як були молодими та дужими, і геть забувають терор і голодомори, гніт несвободи, переслідування інакомислячих, принизливий статус “меншого брата”, порожні прилавки магазинів, “залізний мур”, Афганістан, Чорнобиль — “совок” одним словом. Багато тодішніх депутатів, міністрів, чиновників, керівників промислових і сільгосппідприємств, тобто тих, від кого залежав успіх перших кроків відродженої держави, виявили цілковиту неготовність до самостійного життя без імперського погонича — одні відчули повну безкарність, а інші — повну розгубленість. Прем’єр ГІСТЬ РЕДАКЦІЇ ПЕТРО ОСАДЧУК ОСВІТЯНСЬКИЙ ПРОСТІР ВІД ПІСНІ — ДО ХІІ “ЧЕРВОНОЇ РУТИ”
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

РЕФЕРЕНДУМ

Кучма, яко пророк у пустелі, горлав: “Скажітє, что мнє пастроіть, і я вам пастрою!”, але, так і не зрозумівши проекту побудови Української держави, вже як її Президент, за два своїх терміни “пастроіл” кримінально-олігархічну пародію на державу. Єдиний наш український Президент Ющенко намагався будувати Україну руками людей, далеких від розуміння її національних цінностей. Нинішню ж владну братію не критикував хіба що ледачий, додам лише, що люди, які терпіти не можуть нічого українського, апріорі не здатні принести щастя українському народові. Але йдеться не про них, а про перспективу. Сьогодні вже виросло покоління людей, народжених у незалежній Україні! Це студенти другого-третього курсів у вишах, це випускники коледжів і воїни, які відслужили своїй державі, це — майбутнє України, її надія. Для цього покоління вже не стоїть питання бути чи не бути Українській державі, вони сприймають її як даність! Питання лише в тому, якою саме бачать свою державу ровесники її незалежності, адже далеко не просто молодій людині виховати і розвинути в собі пріоритет цінностей над інтересами. Це мала б робити держава через свої структури й можливості. Натомість при повному потуранні сьогоднішньої влади наше суспільство дедалі більше поринає в болото культу споживання, в трясовину поп-культури, в багнюку бездуховності. Отже, є непочате поле роботи і для тих, хто стояв біля витоків відродження держави, і для тих, хто присвятив себе великій справі просвітництва, і для совісті народу — його письменників, для кожного, в чиїх грудях невигойною раною болить Україна. Недарма ж так тривожно сурмить сурма у фінальному акорді тієї молитовної пісні перед референдумом: Боже, якщо Ти є… Володимир ШОВКОШИТНИЙ, письменник, заступник голови НСПУ, заступник голови УНП, народний депутат України І скликання 12–13 РОДИННІ СМАКОЛИКИ
Фотолітопис “Торкнімося нашої недавньої бурхливої історії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

ВВ ІІ ТТААЛ ЛІІЙЙ Ш ШЕЕВВЧЧЕЕННККОО:: ЦЕ МИ!

В’ячеслав Чорновіл. Травень, 1990 р. Павло Мовчан, поет, трибун, порадник. 1990 р. Час минає чи то “минаєм ми”, як написала поетеса. І є непроминуще, те, що повинно залишатися з нами назавжди. Відомий політичний і громадський діяч, депутат парламенту трьох скликань Віталій Шевченко ще й знаний журналіст, плідно працює в царині фотожурналістики, документалістики. У київському видавництві “Гнозіс” вийшла його нова книга “Жити в цікавий час”. Власне, це обсяговий фотоальбом, у якому вміщено понад 640 чорно-білих і кольорових фото. Основний зміст книги — фотолітопис боротьби за проголошення і становлення незалежної Української держави, тобто йдеться про два буремні десятиліття. Гідне подиву те, як автор із фотокамерою в руках встигав бувати в найгарячіших точках нашої недавньої історії, фіксувати все, що з часом стає безцінним документом епохи. Ось що написав у передмові до книги один із безпосередніх учасників тих подій і один із персонажів книги Герой України Іван Драч: “Рухівські спогади оживають і заполонюють у свої обійми, коли на тебе дивляться твої друзі і знайомі з тих одшумілих літ. Це видання стверджує: ми жили в цікавий час, не були оспалими і лінивими, а намагалися всидіти на коні історії, хоч він часто був дуже норовистим. Так, це ми тут, на цих фотосторінках, а Віталій Шевченко нас показує людям і часові”. Віталій Федорович Шевченко, постійний читач і автор нашої газети, люб’язно надав “Слову Просвіти” право на публікацію фотографій із цієї книги. Отже, торкнімося нашої недавньої бурхливої історії. Тексти до фото — авторські. Петро АНТОНЕНКО Установчий з’їзд Народного руху України. Вересень, 1989 р. Рухівці Чернігівщини, Львівщини Останній шлях Стуса, Литвина, Тихого. Повернення на рідну землю. 1989 р. У центрі процесії — побратими в’язнів радянських концтаборів Левко Лук’яненко, Михайло Горинь…
З блокнота публіциста · “Ми отримали незалежність 1 грудня 1991 року на всенародному референдумі. Але як ідея, як символ, як Fata Morgana, вона існувала завжди”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Ледь оговтавшись після розгублення, в 90-ті роки комуністи при владі одностайно відмовилися від “науково обґрунтованої ідеології” марксизму-ленінізму, від “вчення” про колективну власність. Надихавшись досхочу ідеології колективної власності, що їм осточортіла, вони одразу відчули принади приватної власності, що плила їм до рук. Як сказав тоді президент Л. Кравчук, “маємо, що маємо”. Тобто маєш — володієш, не маєш — не володієш. Це був перший хисткий камінь у будову незалежності. Але він дав президентові “хатинку”, кажуть, аж у Швейцарії. Уявляєте, у колишнього комуніста з’явилася дача за кордоном… А чому було б не створити на самому початку ідеологію будівництва держави Україна? Тоді й наступному президентові України Л. Кучмі було б легше — не волав би з екранів телевізорів: дені багатства. Україна такої надійності не гарантувала. Поступово олігархічна незалежність поставила собі на службу судочинство, силові структури, пресу. Обзавелася власною озброєною охороною. Тим часом простий народ катастрофічно біднішав. У такому антагоністичному протистоянні української України та неукраїнської України тривожно живе суспільство сьогодні. А як же мріялося 20 років тому про щасливе, вільне, цивілізоване життя. Президент В. Янукович пропонує будувати “нову” Україну. Що мається на увазі? Невідомо. Під це будівництво не підведено базових соціально-економічних і політичних основ. Заглибимося у свою історичну пам’ять. Пережили капіталізм, поміщицтво, орендарство. Було протистояння конфесій. Були здирницькі податки (згадаймо Шевченкове безсмертне: “з шкурою знімають”). Було руйнування села. Був “соціалізм з нелюдським обличчям”. Була диктатура партії. Була русифікація, переслідування і винищення української інтелігенції. Заборонялася українська мова, закривалися українські школи. Усе це вже було. Можливо, президент В. Янукович вбачає новизну в тому, що він, начебто, сформував і запропонував програму державного будівництва? Але йдеться не про заяви, а про справи. На превеликий жаль, будівництво “нової” України найвиразніше помічається, мабуть, у морально-політичному кодексі влади, що окреслився з проголошених ним засад: “одривати руки”, “різати по живому”, “одкручувати голови” (цитати з публічних виступів). За час президентства В. Януковича класовій національні конфлікти поглибилися; національна безпека країни ослабла (після Харківських угод 2010 року) і далі слабне; корупція роз’їдає суспільство; народ убожіє матеріально і духовно; реформи не знаходять підтримки у людей; село не бачить перспективи розвитку. Із розвалом імперії (Радянського Союзу) республіки, які до нього входили, проголосили незалежність. Таджикистан, Естонія, Литва, Латвія в основу державного будівництва поклали національну ідею. За 20 років існування ці країни досягли значних успіхів у зміцненні суверенітету всередині й на міжнародній арені. Стабілізувалися суспільно-економічні умови, згуртувалися громади, зріс національний духовний рівень. Україна ж дедалі нижче сповзає по всіх показниках у світовому рейтингу демократичних країн… Порівнюєш Україну початку ХХІ століття з Україною початку ХХ століття і бачиш ту ж роз’єднаність, ту ж ідейну еклектику, ті ж провокаційні акції антиукраїнських сил, ту ж розкарякувату дипломатію. Це тому, що з незалежного державотворення на самому початку було викинуто національну ідею як основу. Шкода. Начебто й не було студентського голодного майдану (1990), референдуму про незалежність, Помаранчевої революції… Не було славної тисячолітньої історії, а в ній — боротьби за волю і незалежність. Не було?.. 1М. Міхновський (1873—1924), визначний український політик, публіцист, який обґрунтував ідею незалежної соборної Української держави.
З блокнота публіциста · “Ми отримали незалежність 1 грудня 1991 року на всенародному референдумі. Але як ідея, як символ, як Fata Morgana, вона існувала завжди”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

УКРАЇНА ОДНА, А НЕЗАЛЕЖНОСТЕЙ — ДВІ?

Віктор КОСТЮЧЕНКО “…державна незалежність є національним ідеалом…” М. Міхновський1 На двадцять першому році незалежності — “нової” для українців суспільної формації — ловиш себе на думці, що ця формація не нова. Під тиском грошових мішків незалежність поступово деформувалася. З неї виокремилася незалежність олігархів з войовничим хамством. Омріяна ж народом незалежність — безпорадна, обездолена, обікрадена — не може розпорядитися собою у своїй хаті. Вона ще живе на майданах у масових протистояннях народу і влади, у душах мільйонів уярмлених кравчучками людей, у громадянських протестах дрібних підприємців, серед чорнобильців та афганців, які штурмують Верховну Раду України, у студентських заворушеннях, в опозиційній діяльності окремих депутатів і партій. Та ще, може, в інтелігентських колах. З одного боку, Україна має свій прапор, герб, Конституцію, кордони — обов’язкові атрибути незалежності. Здавалося б, що й справді на цій землі існує незалежність. З іншого, коли поглянеш на умови суспільного буття: виробництво, економіку, фінанси, торгівлю, культурно-освітню галузь, міжнаціональні відносини, то переконуєшся, що незалежностей насправді дві — одна для президентів, їхніх команд і багатіїв, а друга — для сорокап’ятимільйонного населення. Перша дедалі більше руйнує націю, нав’язує суспільству, по суті, вульгарні форми власності, соціальну нерівність, антигромадянську мораль, зміцнює власне матеріальне і моральне становище. Утворилося дві дійсності. В одній, що нею себе оточили багатії, жити стає “дедалі веселіше і краще”, як заявляє прем’єр М. Я. Азаров. Про іншу народні депутати часом згадують, називаючи її “за межею бідності”, і нічого не роблять, щоб цю межу ліквідувати. Президенти України, Верховна Рада України, органи виконавчої влади сприяли створенню довкола багатіїв з їхніми надприбутками, надзарплатами, надпенсіями, над-пільгами такого щита, що тим уже не страшні ні світові, ні регіональні кризи, як і зміни у податковій системі, підвищення тарифів, стрибки цін. А основна маса населення, не маючи такого щита, щодня потерпає у надзлиденстві. Пригнічена українська нація хиріє. Багато хто з громадян не просто не відчув, що ж воно таке, ота солодка, добута в столітніх змаганнях незалежність, а й зрозумів: те, що прийшло, це не вона. Мільйони молодих, дужих, працьовитих українців, розчарувавшись, зневірившись, подалися у світи шукати соціальної справедливості… Первісний капітал, добутий нечесним шляхом, одразу ж почав породжувати конфлікти між групами населення. Вони переросли в глобальну небезпеку, бо супроводжуються непокорою, протистоянням, підкупом, а то й кров’ю. Конфлікти культивуються з дитячого віку. Хто з батьків не чув із вуст дитини: “Чому в мене немає, а в того є?” У школах уже звично лунає: “Ти не маєш, а я маю, отже, ти — лох…” Відновилися конфлікти в земельному питанні, боротьба за межу: “Віддай! Це моє, і це моє, це також моє”. Конфлікти покотилися, як хвиля, вищими навчальними закладами: можеш платити — можеш дозволити собі навчатися будь-де, навіть у чужоземних навчальних закладах, а можеш просто купити диплом. Майнова несправедливість витіснила за кордон талановитих науковців, сформувала клас безробітних, а також виховала людей, психологічно готових за кілограм гречки продати голос, ідею, душу. Аж не віриться! Та ж у будь-якого класика української літератури можна прочитати про майновий конфлікт. Ще недавно нам пояснювали, що приватна власність — суспільне зло. А зараз вона — благо? Чому ж це “благо” породило лозинських, зваричів, пукачів? Ми отримали незалежність 1 грудня 1991 року на всенародному референдумі. Але як ідея, як символ, як Fata Morgana, вона існувала завжди. А тоді мрії заполонили українське суспільство. Хто з нас не мріяв. Керівництву України (воно на той час було комуністичним) належало з ідеї, символу витворити ідеологію будівництва незалежної держави Україна і поступово — через закони, програми, плани — реалізовувати накреслення незалежності, втілювати у державотворчій сфері, вибудовувати нові, відмінні від соціалістичних, відносини. Але на заваді стали недолугість, брак світоглядних основ, кумівство. Нове, кажуть, це давно забуте старе. Правда. В Україні після майже сторічної перерви відродилися експлуататорські класи, у виробництві — капіталістичні відносини з повним набором притаманних їм особливостей. Основні з них: експлуатація трудящих, волюнтаризм власників у створенні соціальних гарантій найманцям, порушення їхніх громадянських прав, безробіття. Відбулося руйнування національних джерел духовності: книгодрукування, преси, кіномистецтва, музики. Стався занепад освітніх культурних закладів, театрів, музеїв, бібліотек. Контроль над інформаційним простором із метою маніпулювання громадською думкою перейшов до товстосумів. Метою одних стало безмірно збагачуватися, оточувати себе маєтками, яхтами, управляти заводами, фабриками, банками. Метою інших — хоч якось утриматися на мізерній зарплаті й нікчемній пенсії. Гріш став матеріальним і духовним орієнтиром існування. Прийшов капіталістичний державний лад. Нам кажуть, що весь світ живе за законами капіталістичного ладу. Так, але за останнє сторіччя капіталістичний світ гармонізувався у відносинах із державою, витворив закони і правила суспільного співжиття. Там ціни не скачуть кілька разів на рік, як у нас: на цукор, гречку, борошно, пальне, ліки тощо. Пошукаймо у світі країну з такою дикою ринковою економікою. Мабуть, не знайдемо. Це у нас із десяток ринкових гравців грають у своє задоволення: король спирту, король цукру, король олії, король борошна, король лікарських засобів, король пального, король м’яса, король металу та ін. Часом чуємо від влади, що ціни безпідставно завищені. Ну й що? Ставлення влади до цього обмежується констатацією фактів, а ще — обіцянками “приборкати”, “попередити”, “узгодити” і навіть “притягти до відповідальності”. Тай по всьому. Усе це сталося ще й тому, що українське суспільство не мало ідеології будівництва держави. А без неї почалася стихія. Кого з президентів можна назвати державотворцем? Який його внесок у творення держави Україна, в закладання її фундаменту? Як змінювалася “якість державності” за ці 20 років за її передачі від одного президента до другого? Схоже, незалежність їм бачилася передусім у зруйнуванні колективної власності як ознаки радянського часу. Без належних правових, наукових і суто людських обґрунтувань заходилися повсюдно все приватизовувати. Антинародну приватизацію у нас охрестили (і правильно) прихватизацією. У цій штовханині за шматком власності й були повністю зігноровані ті ідеали незалежності, з якими мільйони українців прийшли на референдум. Незалежність із витвору загальнонаціонального духу значною мірою перетворилася на власність кільканадцяти персон, які поставили її собі на службу. Ви, українці, хотіли національні символи: прапор, герб, гімн, вишиванку? Нате вам, тіштеся. А влада над засобами виробництва, над капіталом — наша. І ваша державницька національна ідея нас не хвилює. А ваша мова взагалі нам заважає. І сидять тепер українці у своїй хаті біля порога, а на покуті — зденаціоналізовані людці. Згадаймо, як починалася приватизація. З елементарного пограбування. Вступайте, люди, в акціонерні товариства. Там ви матимете акціонерну власність, дивіденди і т. ін. Люди повірили. Повірив і я. На запрошення добре знайомого директора друкарні вніс туди свої ваучери. Скликають збори акціонерів. За трибуною не мій знайомий директор, а якийсь молодик: “Я хазяїн друкарні. Спасибі вам за ваші ваучери. А тепер на вулицю кроком руш. І тільки хто спробує в’якнути щось проти, я з кулеметом захищатиму свою власність”. Отак. То це ж низова ланка приватизації. А вгорі? Був Чорноморський торговий флот України — і немає цього флоту. А заводи, фабрики, колгоспи? Де все те, що називалося власністю робітників і селян? “Скажіть, що ми будуємо?” А тим часом, у ЗМІ розповідали, у сім’ї учорашнього комуніста Л. Кучми назбиралися грошики, щоб придбати у Лондоні будинок за 8 млн фунтів стерлінгів для дочки. Та ще 10 млн додали на ремонт. Оце незалежність! На жаль, Конституція України (1996 р.) не сформулювала ідеології будівництва держави. “Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова” (стаття 15). Ця розпливчаста фраза подається як досягнення демократії. А чи не тому у нас близько 200 різних партій та блоків? А конфесій? І кожна зі своєю ідеологією, своїм гетьманом, і немає у них бажання єднатися, і не працюють вони на Україну… Деякі основи державотворення у 90-ті роки спробували витворити ідеологи Народного руху України. Їм на допомогу прийшли українські духовні джерела: Конституція Пилипа Орлика 1710 року, державотворча діяльність гетьманів І. Мазепи, Б. Хмельницького, Універсали Центральної Ради. Народний рух розвалили, і поступово ці намітки з політичних і державних документів влади почали зникати. Заходився був президент В. Ющенко розставити якісь національні акценти у внутрішній і зовнішній політиці, але за придворними інтригами ніколи йому було будувати державу. Приєднав, розказували у пресі, до своєї садиби у селі Безрадичі під Києвом 13 гектарів лісу і заспокоївся. У приватизаційному безладі часом чулися окремі тверезі голоси: давайте спершу інвентаризуємо все, а тоді вже приватизовуватимемо. Та куди там. Потонули ці голоси у стихії. Ніхто зараз не скаже, а скільки коштів від приватизації надійшло до держбюджету; наскільки оновилося виробництво, потрапивши у приватні руки… Отак творилася “нова” мораль, “нове” право, “нова” незалежність окремо взятих багатіїв. Потім вони ж освоюватимуть офшорні зони (подалі від людських очей), закуповуватимуть житло по закордонах, примірятимуться до закордонних банків, бо ж треба було надійно зберігати накра-
Пам’ять · “Сестри просили вишеньки, а потім померли, не дочекавшись вишеньок”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Фото Олеся Дмитренка яму відвіз візком, а другій сестричці наказав, щоб почекала дома. А потім узяв Маню за руку і водив по двору, поки купу з попелом не знайшов. Нарвав споришу, заходився млинці пекти. Нагодував Маню, перехрестив містечко на печі, і заснули. А на ранок Василько прокинувся — Манина ручка холодна, задубіла, шию його обнявши. Василько побіг до курника. Де була бригада, казати, щоб помогли викопати ямку і поховати сестру, але ніхто йому не взявся ямку копати, бо люди всі були ослаблі. Повернувся Василько додому. Стяг Маню з печі за ноги на припічок, потім додолу, знайшов ряденце білесеньке. Загорнув. Аж до обіду витягував з хати через поріг у сіни. А з сіней — надвір. Узяв лопату яму копати, а сили немає, не вкопає. І він, де мама сипала попіл та було м’яко, вигріб ямку і там Маню заховав. Поплакав трохи і думає: тепер черга йому помирати. Витяг ночви надвір, поставив під хатою, а сонце нагріває ночви, і так тепло зробилося. У теплому нестрашно й помирати. Аж чує, ідуть через двір люди з бригади. Один чоловік підходить ближче, озивається до жінки своєї: “Мабуть, Василько? Чи не мертвий…” І забрали вони Василька до себе. Яровий Федір Тихонович та його дружина забрали. …Усе життя тепер Василь згадує про сестричку. Повернувся він був з армії і одразу пішов до тієї хати, де жили колись. І почав копати лопатою, щоб знайти Манине тіло і переховати. Де не копав, де не ворушив, не знайшов. І в 47-му голод був, але вже людей мерло менше. В нашому селі не стало тільки Павла Гнатовича Кишки. У нього велика сім’я була, а їсти що — лише жом. Брав на корівнику, тому й помер. Вася мій їздив на Західну Україну хліб міняти, і не було його двадцять вісім днів. А селом прокотився слух, що бандерівці — а може, підстроїли свої — багатьох повбивали. Боже мій, я не сплю, переживаю, бо мій Василь ще й комуніст. На війні, коли форсували Одер і Віслу, його в комуністи записали. Таки повернувся Василь, але нічого не виміняв, опух і ледве по світу ходив. То голова колгоспу, спасибі йому, записав його у списки тих, що без годувальників по війні залишилися. Стали давати пайок, і Василь піддужчав.
Пам’ять · “Сестри просили вишеньки, а потім померли, не дочекавшись вишеньок”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ООллеессьь ВВООЛЛЯЯ:: ЖИТТЯ Є ДІЯННЯ ДОБРА

Закінчення. Початок у числі 47 за 2011 р. ПРО СЕБЕ І МОГО ЧОЛОВІКА (свідчить Панасенко Марія Махте7 ївна, 1924 р. н., Улинівка) Батько наш Могила Махтей Денисович був бригадиром рільничої. Вдень на степу трудився, а вночі ями копав для мерців. З Іваном Шендриком (він на війні пізніше загинув). І за це давали пайок хліба. Викопають вони яму і йдуть на роботу. А ми з мамою мертвяків загрібаємо, їх підвозили Черненко Павло та Блощинський Петро. Старенькі вже були, то їм і доручили цю роботу. Ото привезуть, а дядько Павло і гукає до мами: — Іди вже загортай… Ось померла Марійка Стражниківська. Зовсім ще дівчинка. Її старший брат Андрій підвіз візком, ряднинкою поганенькою самі лиш ноги накрив. Мама й каже нам: “Ходімте, дитині поможемо, бо там горб і хлопчик не вивезе ношу на гору”. Взяла мама з Андрієм Марійку за ноги і за руки, і вкинули в яму. Ніхто не плакав, і в хлопчика сліз не було, бо пухлий був, знесилений. Повертаємося додому, а я плачу, бо шкода Марійку. На дорозі Федір Педай мертвий, і його на кладовище відвезли. Згодом поїхали по Семениху. Вчора вона таке, як помирала, а сьогодні сидить чай п’є. Дістала десь бурячка, зварила юшечки і п’є. Але недовго Семениху чай протримав: наступного дня її привезли до ями… Кого останнього клали у яму — не знаю. Тільки пам’ятаю, коли горбик нагрібали, мама сказали, що сімнадцять душ у ямі лежало. Розповім і про свого чоловіка, Панасенка Василя Даниловича. Він тепер про голодовку кожен вечір розповідає. У молодості не так, а тепер, коли з дітьми не так важко стало клопотатися, то згадує і згадує… Матір дуже жалко, коли вона помирала в ліжкові. Рядном застелила подушечки і лягла помирати. А дітей посадила долі, на ряднині. Їх було тоді троє — Василько дванадцятирічний. І меншенькі сестрички. Мама каже: “Дитинко, Васильку, як мені тяжко. Хоч би ж було дожити, коли тобі буде п’ятнадцять років, щоб я знала, що ти, дитино, хоч що-небудь можеш зробити…” Померла мати. І відвезли її в яму. І лишився Василько сам із сестричками. Він водив дівчаток у дитячі яслі. Погано їм там було, бо Люба померла. Її Василько у
Пам’ять · “Сестри просили вишеньки, а потім померли, не дочекавшись вишеньок”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ПОМИНАЛЬНІ ХЛІБИ І НЕВГАСИМІ СВІЧІ

Уляна ВОЛІКОВСЬКА У день пам’яті жертв Голодомору відбулася скорботна хода до Меморіалу, присвячена пам’яті дітей, загиблих під час смертельної косовиці 1932—1933 років. Звісно, рани, заподіяні тоталітарним режимом, ніколи не загояться… Але правда про голодомор здатна реанімувати національну пам’ять, необхідну для формування здорової нації. Жертвами геноциду 1932—1933 років стали мільйони безневинних людей, половина з них діти. Для них пролунала недоспівана колискова… Варто нагадати, що 26 листопада 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932—1933 років актом геноциду проти українського народу. А 13 січня 2010 року Апеляційний суд Києва встановив, що в 1932—1933 роках в Україні керівництво комуністичної партії на чолі зі Сталіним організувало геноцид. Голодомор 1932—1933 років офіційно визнали геноцидом українського народу Австралія, Андора, Аргентина, Ватикан, Грузія, Еквадор, Естонія, Іспанія, Італія, Канада, Латвія, Польща, США, Чилі, Швеція… Цього дня біля Меморіалу горіли свічки вічної пам’яті. Пам’ять померлих прийшли вшанувати свідки голодомору 1932—1933 років, чотири президенти України: Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Віктор Янукович, представники органів державної влади, Київської міської державної адміністрації та різних політичних партій, делегації з АР Крим і всіх областей України, Києва та Севастополя, а також багато киян. Мешканці близько ста українських сіл із різних куточків України випекли обрядові хлібини для поминання померлих від голоду, а також на поминальну виставку в Національному музеї Івана Гончара. — Це свідчення того, що нація і наша державність понад усе, що українці разом. Український календар — скорботний, але він може згуртувати націю, — зауважив Віктор Ющенко. Згадують свідки Голодомору: — У мене під час голодомору 1933 року загинули три сестрички, а мама ледве вижила, — згадує Анатолій Тимофійович. — Я приходжу сюди щороку, щоб згадати про злочин, штучно створений тодішньою владою… — Моїй мамі було 16 років, коли був голодомор. Вона жила у степовій частині Дніпропетровщини. Часто розповідала, як вони ходили на поле ловити ховрашків, яких потім їли… Я добре пам’ятаю 1947 рік, коли чекали, щоб виросла трава і ми на сковорідці смажили на воді лободу, — розповіла Любов Митрофанівна. — Ледь пережили 1947 рік, збирали гнилу картоплю на полі… А ще у нас була макуха, із цього жмиху мама варила суп, — згадує Петро Олександрович. Таких історій безліч… Особливо вражає сповідь дитини голодомору Степана Руденка (м. Прилуки Чернігівської області): “1933- го мені було три роки. Наша сім’я дуже страждала. Моїм сестрам було сім і п’ять рочків. Ми постійно просили їсти, але в батьків нічого не було. Спочатку їли мерзлу картоплю, навесні — цвіт дерев і маленьке зелене листя. Навколо — пусті хати з вибитими вікнами та пограбованими оселями. Люди падали і вмирали, а хоронити було нікому. 20 травня 1933 року помер батько, сестри просили вишеньки, а потім померли, не дочекавшись вишеньок…” Важливо зберегти пам’ять про кожну загублену душу, засвітивши свічку в кожному селі, містечку, обласному центрі, столиці…
Від першої особи · “На референдумі 1991 року люди думали: ось ми про' голосували за незалежність і почнеться нове життя, все буде дуже добре і поліпшуватиметься з кожним днем”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ППЕЕТТРРОО ООССААДДЧЧУУКК:: «СПИТАЙ СЕБЕ, ЯК ЖИВ ДЛЯ УКРАЇНИ»

Як можна стисло охарактеризувати відомого українського письменника і громадського діяча Петра Осадчука? Він патріотичний лірик, політичний сатирик, публіцист, афорист-філософ, його твори наповнені українським гумором. На чому ґрунтується своєрідний морально-етичний кодекс Петра Осадчука? Можливо, ось ключ: “Стверджую, виходячи з тієї безвиході, в яку заганяє життя: політика — це правда про те, що обіцяють, але чого ніколи не було й не буде; а поезія — це правда про те, що було або могло бути, але, як і загублений рай, відійшло, відбуло або відвернулося від нас, щоб ми не торкалися його, не обмацували похітливими пальцями, не могли його обміняти чи продати; поезія — це добрий зцілющий погляд божества, невидимого і всюдисущого, допоки земля і люди на землі; поезія — це загадка душі, а не розуму, тим паче блудливого і лукавого розуму, яким живиться політика, особливо в наш час великого лицедійства з постійним перевдяганням та заміною декорацій і масок” (Із книжки “Віддзеркалення безодні”, 2006 р.). До розмови з Петром Осадчуком спонукала його напрочуд активна життєва позиція, яка ось-ось має заповнити береги нової сатиричної книжки “Пень-клуб”. — Петре Іллічу, Ви маєте той вік, дос/ від і статус, які спонукають відтинати другорядне і зосереджуватися на голов/ ному, суттєвому. Розкажіть про ваші прі/ оритети. — Я маю своєрідний девіз: “Мій кожен день — останній день. Мій кожен подих — перший подих”. Щодня щось читаю, пишу… У мене є грубезний зошит (двадцять п’ятий за ліком; перший розпочав двадцять років тому), куди занотовую свої враження від почутого, прочитаного, побаченого (зокрема й на телевізії). Часто ці нотатки сумні, критичні. За роки незалежності сталося дуже багато подій, уряд змінювався понад десять разів. Маємо четвертого президента, але таке враження, нібито ми дистанціюємося від того відліку часу, який здавався початком нової історії. Згадую, як усе починалося, коли був депутатом першого і другого скликань Верховної Ради України. Ми були великими політичними романтиками, думали: якщо проголосили незалежність України, то почнеться новий відлік історії. Проголосити теж було важко, але в кількасот разів легше, ніж створити незалежну Україну. Пам’ятаю моїх патріотично налаштованих виборців. Я щомісяця приїздив на роботу вокруг, спілкувався з людьми, відповідав на запитання. Мені говорили: “Ми проголосували за незалежність України, а ви там, у Верховній Раді, вже так зробіть, щоб усе було гаразд”. Один чоловік навіть казав: “Чого ви там багато балакаєте і приймаєте без ліку різні закони? Треба ухвалити один закон, за яким все має бути добре”. Я, як міг, роз’яснював, залежно від рівня освіти, культури, інтелекту співрозмовників. Але передовсім акцентував, що державу не будують зверху. Держава — складний комплекс, її треба будувати одночасно і зверху, і знизу. Якщо будувати тільки зверху, можна зробити прекрасний дах, але все завалиться без міцного фундаменту і стін. Тож, будь ласка, підключайтеся. Причин інертності багато, насамперед вони коріняться в пострадянській свідомості совків, якими ми є досі. На референдумі 1991 року люди думали: ось ми проголосували за незалежність і почнеться нове життя, все буде дуже добре і поліпшуватиметься з кожним днем. А виявилося: “Совок живе, як гном // з уявою багатою, // мріє землю копати совком, // а гроші гребти лопатою”. А ще нас гнітить рабська самонеповага. Пригадую, як ще в середині дев’яностих років, згадуючи скасування кріпосного права 1861 року, я написав статтю про те, що було багато кріпаків, котрі плакали-шкодували за своїми панами, хотіли з ними бути, на них працювати, їм служити. От і серед нас багато сучасних радянських кріпаків, які не знають, що робити в цьому житті, тому озираються назад і звинувачують тих, що нагорі. Коли ми часто посилаємося на Конституцію України і на тезу “Народ є джерело влади”, слухаємо, що народ каже про владу (а на деяких мітингах можна почути великих бунтарів й прокляття), я запитую: “А хто її обирав?” Якщо народ — джерело влади, А при владі наруга і зло, Значить, має серйозні вади Замулене джерело. Зміна формацій повинна йти паралельно зі зміною свідомості. А зміна свідомості — надзвичайно повільний процес, особливо коли людина стикається з такими проблемами, як у нас (безробіття, корупція, малі зарплати і пенсії). Тоді лунають звинувачення на адресу влади. Вона завжди погана, коли немає нормального прожиткового мінімуму. Якщо ми запізнилися на понад 350 років із державотворенням, то як за мить історії прогаяне здобути? Це неможливо. Державотворення дуже складний процес: економічний, соціальний, психологічний, філософський. У нас низький рівень свідомості. Лідери різних партій висловлюються дуже різко, претензії загалом справедливі, і говорять начебто однаково про сучасні проблеми: безробіття, низькі зарплати і високі ціни, невдалі реформи… Але дорікають ніби з різних боків барикади, нетерпимо і категорично. — Чому вони представляють різні партії, чому цих партій так багато? Чому вони не об’єднаються в одну силу? — А тому, що кожен, відчувши запах владних дивідендів, почувається вождем чи вождиком, прагне фігурувати, очолювати йне хоче підкорятися. Мені здається, що свобода найбільше втрачає тоді, коли її забагато. Зрозумійте мене правильно. Мають бути якісь гальма, регулятор, особливо в морально-етичному плані. Я не хочу, скажімо, дивитися на голих дівок, які представляють якусь феміністичну асоціацію, роздягаються біля парламенту, Кабміну чи прокуратури на знак протесту. Що це таке? Демонстрація цицьок, вибачте на слові? Форма боротьби? Епатаж? Мені цей “голякізм” не подобається. Звичайно, молоді люди, які виросли за двадцять років незалежності, можуть мені висунути претензії, що я мислю старими категоріями. Але що значить — старими категоріями? Є вічні цінності. Є морально-етичні вартості нашого народу. Ми повинні їх пам’ятати і сповідувати. А маємо цілковитий аморальний бедлам, який ні до чого конструктивного не доведе. Недавно був у рідному селі. Вразила бур’ян-трава там, де ніколи її не було. Заходжу у вулицю, ніби в ліс. Де дорога, де хатки, де двори? Усе заросло, люди спиваються. Там, де раніше були ферми, все зруйноване, розкрадене. — Мені це нагадує ситуацію у книговидавничій сфері. — Авжеж. Видавництва ледь жевріють, українські книжки заростають бур’яном російщини, а якщо виходять, то мізерними накладами. Чому так? Через так званий ринок — прирівняли книжку до ковбаси й капусти. — І навіть до горілки. — Нижче горілки поставили. Мовляв, ринок усе відрегулює. Нічого він не відрегулює в гуманітарній сфері. Мають бути корпоративні державні регулятори. Але гонитва за прибутком, за грошима надурняк породжує хаос. У нас левова частка привозних книжок, гадаю, відсотків вісімдесят везуть із Росії. Я за те, щоб ми інтегрувалися, взаємозбагачувались. Однак не можна ж так захоплювати книжковий ринок! Завозять без мита, контрабандно. Оце така дружба народів? Яка ж це дружба? Книжкова агресія. Державна й громадська інертність вбивча. Ось до прикладу. На моїх очах видавництво “Радянський письменник” перейменували на “Український письменник”. Я (Петро Осадчук 18 років працював у Спілці письменників України відповідальним секретарем Київської письменницької організації, потім заступником голови НСПУ. — В. К.) був проти такої назви: “Назвіть видавництво скромніше, скажімо, “Кобзар” чи “Відкритий простір”, не треба так прямолінійно називати”. До чого веду? У видавництві “Радянський письменник” виходили українські книжки великими накладами. Я знаю, які там були обмеження, особливо у поетичних збірках вимагали реверанси в бік “партійної церкви”, тобто перші три-чотири сторінки мали бути на тему партії і Леніна, а далі були нормальні філософські, навіть патріотичні вірші. Отже, виходила українська література під псевдонімом “радянська”. А тепер при НСПУ є “Український письменник”, де зрідка виходять українські книжки, — треба знайти спонсора, заплатити гроші й отримати невеличкий наклад. Вибачте, за що ми боролися? Робимо не так і не те. Сукупність причин і чинників дають негативні наслідки. Все це у моїх чотирирядкових віршах. Нині збираю книжку, можливо, на три тисячі таких віршів — сатиричних, гумористичних, філософських. На початку дев’яностих років я написав: Наша воля сягнула безмежності, Призабувши реальні спроможності, Ой, боюсь, що Майдан Незалежності Перезвуть на Майдан Незаможності. Нині ці прояви набувають гротескності. Тож треба офіційно переназвати Майдан Незалежності на Майдан Незалежності від України? — Знаючи здавна Вашу творчість, я сприймав Вас як патріотично налаштованого лірика. З роками сарказм, сатира, політизованість заповнили Ваше поетичне річище. — Бо таке життя. Мене дуже турбує те, що відбувається в суспільстві. Я вже обмовився, що готую книжку чотирирядкових мініатюр, яка називатиметься “Пень-клуб”. Вона починатиметься так: Малі сини великого народу Ведуть в майбутнє через пень'колоду, Змагаючись затято день у день, Хто з них найкращий і найбільший пень. Політика мене затягує, суспільні коливання переймають. — Тож поет міркує як державотворець. — Напевно. І те не так, і се не так, І дні не дні — ночей одміни. Не гоноруйсь, що ти козак, Скажи, як жив для України. Звичайно, винні нагорі — Від можновладців лиш напасті. А ти прокинувсь на зорі Й пішов на спільне поле красти. Стріляють там, стріляють сям, А в нас — не бомбові руїни. Спитай себе, зборовши страм: Ти що зробив для України? Йшли вгору, вийшли під укіс, Над прірвою тріщить попруга. Щось мало тих, що тягнуть віз, Охочих мало перти плуга. Не вміє той, не хоче та, А той і та чекають тужно. Ще трохи — і століть мета Впаде під ноги безоружно. Клястись на вірність у піснях — Немає нам в світах заміни. А хто всерйоз обрав свій шлях, Готуйся вмерти для Вкраїни! Ось про що ключове писав і пишу. І лірика вихлюпується, бо душа ще жива. П’ять років тому вийшла книжка “Відкрите море душі” у видавництві Вадима Карпенка. — Що тішить і засмучує, коли Ви дивитеся на нову літературну поросль? — Тішить те, що з’явилося багато молодих талановитих людей. Засмучує, що чимало молодих, уміючи тримати перо в руках, навчилися комбінувати, маніпулювати словами, компілювати. Якось я написав нігілістичний вірш щодо деяких псевдоталантів. Він закінчується так: Метафори, як пси з трущоб, Вигавкують щось агресивне. Писати вірші ні про що — Заняття вельми продуктивне. — Нашу бесіду ми почали з означення важливих для Вас пріоритетів. Отже, і закінчимо ними. — Хотілося б, щоб Бог чи якийсь пророк нашептав лідерам офіційної Росії, що не можна так поводитися у політиці. Вони розсварюють народи, прагнучи бути зверху як за царизму. Навіть у радянський період, особливо за часів лібералізації суспільства після Хрущова, не було таких цинічних, нахабних політичних ходів, які спостерігаємо тепер. Офіційно Росія повертає нас у XIX століття і навіть далі. Вона творить ідолів, які не вартують того. Пам’ятники Катерині II, поставлені у Криму і в Одесі, — це ганьба для сучасних політиків. Хто хоч трошки щось читав, знає, хто вона така. А в Одесі зняли пам’ятник повстанцям броненосця “Потьомкін” і на тому місці поставили пам’ятник душительниці. Що це таке? Блюзнірське рабське повзання перед офіційною Росією. Треба, щоб російські керівники усвідомили: ми живемо у зовсім інший час, а вони вибудовують вертикаль влади за кагебістським методом. Став Путін прем’єр-міністром, тепер хоче знову повернутися у президентське крісло. Але ж треба будувати нову Росію в нових умовах, щоб вона поважала інших, щоб її поважали. Не можна на неповазі до сусідів і будь-кого у світі будувати свій авторитет. У Росії вже був Распутін, а цього разу Путін, його осяває більшовицька зоря за півкроку до трону царя. Це погано скінчиться, він може зруйнувати Росію, а я хочу, щоб вона була. Якось я вів передачу “Вогонь в одежі слова” на каналі “Культура” все ще Українського радіо. Телефонує слухач: “Ви говорітє с антірусскіх позіцій”. Кажу: “Бог з вами. Я живу під девізом: “Хай живе велика Росія за межами незалежної України, бо коли, не дай Господь, загине Росія, то під вікнами України говоритимуть китайською мовою”. Я нічого не маю проти китайців, але хай вони живуть у себе, а ми житимемо у себе. Я — українець. І все пихате Розіб’ється о кротість мою. Я — вишневий садок біля хати, Що підсвічує людству в маю.
«Просвіта» · “Тільки тоді виховання буде дієвим, коли базуватиметься на національному ґрунті”. · Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин Чернігівської обл. · с. 6сторінка оригіналу ↗

КОЛИСКА СОФІЇ РУСОВОЇ

“Її життя — це й життєпис історії українського народу другої половини ХІХ і першої ХХ століття”, — пише в передмові науковий консультант покажчика кандидат педагогічних наук, професор, завідувачка кафедри педагогіки та педагогічної майстерності Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя Євгенія Коваленко. Народилася Софія 18 лютого 1856 року в аристократичній родині в селі Олешні нині Ріпкинського району Чернігівської області. Батько — Федір Ліндфорс — швед за походженням, був відставним російським офіцером. Мати — Ганна Жерве — француженка, високоосвічена жінка, рано пішла з життя, коли Софійці ще не було й чотирьох років. Батько мав ліберальні погляди, його поважали селяни, уроки земельної реформи обрали мировим посередником. Сестра Марія відкрила школу для навчання селянських дітей, спілкувалася з прогресивними представниками української інтелігенції, які часто гостювали в садибі Ліндфорсів. Початкову освіту Софія здобула вдома. У десять років вступила до третього класу найпрестижнішої в Києві Фундуклеївської жіночої гімназії, закінчивши її 1870-го із золотою медаллю. Раптова смерть батька 1871 р. змінює життя Софії. Вона осмислює своє духовне і громадське призначення і вирішує присвятити життя педагогічній справі. У п’ятнадцять років разом зі старшою сестрою відкриває у Києві перший українськомовний садок і зближується зі Старою Громадою. Цьому сприяло близьке знайомство з сім’єю Михайла Старицького, діти якого відвідували дитсадок і який познайомив сестер з родиною композитора Миколи Лисенка та інших видатних діячів української культури — Михайлом Драгомановим, Володимиром Антоновичем, Павлом Чубинським, Федором Вовком та Олександром Русовим, з яким Софія Ліндфорс одружується 1874 року. Разом із чоловіком-статистиком Софія часто переїжджає. З Чернігова в Ніжин, Херсон, Полтаву, Одесу, Київ, і всюди активно включається в роботу місцевих громад, просвіт, у відкриття дитячих садків, початкових шкіл, книгозбірень, видання літератури, підготовку вистав. Розгортання національно-визвольного руху в Україні переслідується царатом. Протягом 1880—1905 років Софію Федорівну заарештовували п’ять разів, але це не схитнуло її переконань. Після революції 1905 року вона працює в комісії Академії наук з визнання української мови. За її ініціативою був скликаний з’їзд народів російської держави, на якому порушувалося питання про надання повної автономії кожному народу в економічному і культурному житті, створення шкіл для всіх народів з рідною мовою навчання, вона бере активну участь у Всеросійському з’їзді вчителів. У цей час Русова розробляє і читає курс лекцій з української літератури для слухачок Бестужівських курсів у Петербурзі. З її участю видається безцензурна збірка “Кобзаря” Тараса Шевченка. 1906 року Софія Русова видає “Український буквар”, за основу якого взяла розробки Потебні, який ще в 60-х роках ХІХ століття працював над підручником для недільних шкіл. У своїх публікаціях у журналі “Русская школа” 1907 року Русова розвінчує шовіністичну русифікаторську політику царату в галузі народної освіти, показує, як багатовікове гноблення і централізація негативно відбилися на національній гідності, самосвідомості й психології народів. Свою концепцію української національної освіти вже досвідчений педагог викладає на шпальтах журналу “Світло”, першого українськомовного педагогічного часопису, співредактором якого була і сама Софія Федорівна, у журналі “Вільна українська школа”. Як педагог-філософ і педагог-практик, вона глибоко усвідомлювала, що школа й виховання мають функціонувати відповідно до особливостей і потреб своєї країни, нації. Русова входила до Міністерства освіти УНР і за доби Центральної Ради, й Гетьманату, й Директорії. Весь цей час вона брала найактивнішу участь у вирішенні науково-педагогічного обґрунтування нової української школи, роз’ясненні сутності українізації, в оновленні змісту, форм та методів навчання і виховання. Після остаточного приходу до влади більшовицького уряду Софія Русова зневірилась у можливості національного відродження України. Через переслідування нової влади вона змушена емігрувати до Чехословаччини, яка на той час стала осередком української культурної еміграції. У Празі відомий учений і педагог бере участь у створенні й діяльності Українського Високого педагогічного інституту, української гімназії, Української Академії в Подєбрадах. Захищає докторську дисертацію з соціальної педагогіки, керує притулком для дітей емігрантів, готує і видає підручники й монографії. Із молодих літ Софія обстоювала важливу роль жінки в загальнокультурному житті країни, підготувала книгу про визначних українських жінок. У період УНР була головою Української жіночої національної ради, яка об’єднувала всі жіночі організації України із закордонними, утверджувала авторитет і визнання України в світі. І в еміграції Софія Русова, як представниця України, брала участь у світових жіночих конгресах у Гаазі, Женеві, Відні, Копенгагені. Ідеї Софії Русової не обмежені часовими рамками, бо є глибоко науковими, народними, гуманістичними, спрямованими в майбутнє. Як гасло сьогодні звучить її заклик: “В наші часи бути гарним педагогом — це бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди і Науки. Тільки великими зусиллями таких апостолів Україна матиме чесних діячів-патріотів, умілих практичних робітників і соціально об’єднану, інтелектуально розвинену народну масу”. Наукову і практичну цінність таких ідей у час кардинальної зміни підходів до дитини, до філософії освіти і виховання Євгенія Коваленко зрозуміла у зв’язку з розбудовою вільної й самостійної України. 1994 року науковець з Ніжина Ірина Пінчук захистила дисертацію на тему “Освітня діяльність і педагогічні погляди С. Русової (1856— 1940)”. Разом з Євгенією Іванівною вони 1997 року впорядкували і видали в київському видавництві “Либідь” дві книги вибраних педагогічних творів Софії Русової. За редакцією Євгенії Коваленко із залученням недержавних і державних коштів у 2008-му і 2009 роках видрукувано ще дві книги. Цього разу їй допомагала дисертантка Олена Таран. У цей же час педагогічні ідеї Софії Русової захопили ще одного методиста міського відділу освіти з Ніжина Людмилу Василевську. В особі завідувачки дитячого навчального закладу №13 Наталії Примушко вона побачила педагога, здатного практично втілити в життя національну систему виховання дошкільнят. 17 років тому тут з’явилася нова вивіска: “Освітньо-виховний центр Софії Русової”, яка наповнила життя педагогів і дітей новим змістом. “Тільки тоді виховання буде дієвим, коли базуватиметься на національному ґрунті. Цьому допоможуть рідна мова, рідна пісня, релігійні обряди”, — стверджувала видатний педагог. Її українська колиска починалася з казок і пісень няні-односельчанки, олешнянських голубих озер, народних умільців, які навколишню природну гармонію талановито відтворювали на глині й полотні. Відкриваючи для себе Олешню і Софію Русову, Наталія Примушко разом із колегами перетворювала колишній садок на Українську Хату радості з неповторними світлицями. “Бабусина світлиця” зустрічає глиняним посудом, вишитими рушниками й сорочками, гаптованими картинами з різних регіонів України. Тут діти самі перетворюються на маленьких художників, вишивальниць і гончарів під керівництвом наставників. Окраса “Калинової світлиці” — улюблений дітьми міні-музей “Мурляндія”, в якому на поличках розташувалися котики з хутра, глини, скла, гуми. Діти навперебій розповідають про кицьок різних порід і мастей, малюють, створюють аплікації, колажі з природних матеріалів, які збирають у гаю. Адже двоповерхова будівля закладу оточена 65 деревами. Білопінно цвітуть тут кущі калини, бузини, спіреї, духмяно пахне вишневий і яблуневий сад. У ньому живе працелюбний мурашник, жабки і рибки в голубому озерці, старий їжак і кицьки. Маленькі екскурсоводи “Чомусикової світлиці” разом із хлопчиком Пізнайком повідають історію експонатів, навчать музейних ігор. Мешканці “Мовленнєвої світлиці” з господарем Барвінком запросять вас у театр “Телесик”, пофантазують над оповіданнями Василя Сухомлинського, заспівають українських пісень, розкажуть про українських гетьманів, відкриють таємницю кожної квіточки і стрічки в українському віночку. “Срібні дзвіночки”, — переможці конкурсу, прочитають поезії Тараса Шевченка. Наприкінці травня вони виступають біля пам’ятного знаку Спасо-Преображенської церкви, де 1861 року відспівували труну з тілом Кобзаря. Софія Русова розглядала рідне слово як джерело неповторного національного світобачення, як систему, в якій фіксуються особливості сприймання і відображення дійсності. Вона переконує: “Мову можна усякими засобами розвивати, робити чепурною, щирою, бо вона творче знаряддя, за допомогою якого виховується думка, серце, слово правди і краси”. Вражає і “Світлиця-чарівниця” з міні-музеєм ляльки і “Барвінкова” з “Іграшками-забавами”. Вихователі розробили цікаві дидактичні ігри, посібники, де малюки знайомляться з кольором, формою, матеріалами, вчаться пізнавати мистецтво рідного краю, народу, грають у цікаві ігри. Виховання дітей має бути позначене мистецтвом, естетичним сприйманням і емоціями. Це один із виховних постулатів Софії Русової, який практично втілює освітньо-виховний центру Ніжині. У “Музичну світлицю” приходять місцеві художники, артисти, митці-аматори, батьки, які граються і співають разом із дітьми. — Садок і родина — сім’я єдина, — вважає Наталія Примушко. Щорічно на початку жовтня вони разом влаштовують “Софіїн день”. Спостерігаючи за тим, як разом із директором центру, методистами, вихователями танцюють, співають, розповідають, грають у футбол діти, батьки дякували за те, що і їх навертають до української історії, обрядовості. Цього року почесним гостем родинного свята був депутат Чернігівської обласної ради, президент благодійного Фонду імені Софії Русової Іван Чаус. Педагог за освітою захопився ідеями непересічної української особистості й два роки тому створив фонд, аби відродити пам’ять про видатну землячку, поширюючи її мудре слово. Головною метою він вбачає створення музейно-туристичного комплексу “Садиба Софії Русової” в її рідному селі. Уже затверджено проект та розпочато реконструкцію колишнього маєтку Ліндфорсів, впорядковуються могили родичів, реставровано музей гончарної справи, заснований ще батьком Софії. Про мистецькі свята в Олешні й Чернігові, наукові конференції, презентації та конкурси можна прочитати на сайті фонду. Найактивніше він підтримує Олешнянську загальноосвітню школу І—ІІІ ступенів, якій 1993 року присвоєно ім’я Софії Русової. Крім Ніжина, на Чернігівщині Центр Софії Русової діє в Прилуках на базі дитячого навчального закладу № 28. У столиці національну педагогіку Софії Русової впроваджують в освітньо-виховному центрі на базі дитсадка № 409 та в школі-дитсадку №584. Чи може система національного виховання Софії Русової консолідувати сьогодні освітян? Так! Але, на жаль, це не відбувається. Її ідеї пропагують і втілюють у життя окремі подвижники. Хоча ще 2005 року Міністерство освіти і науки України запровадило і вручає нагрудний знак “Софія Русова”, а Чернігівська облдержадміністрація — обласну премію її імені для вчителів. Ці нагороди по праву отримала Наталія Миколаївна Примушко. Та часто їх вручають гарним учителям і науковцям, які про Русову чули, але її ідеями не переймалися і не впроваджували їх. Євгенія Іванівна Коваленко відзначена за багатолітню сумлінну працю багатьма відомчими і вищими грамотами та преміями, але в списку нагороджених нагрудним знаком “Софія Русова” її немає. Національна академія педагогічних наук України, державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. Сухомлинського, Ніжинський державний університет імені М. Гоголя шостий випуск серії “Видатні педагоги світу” присвятили Софії Русовій — педагогу, державній діячці, просвітительці. Ювілейний біобібліографічний покажчик, приурочений до 155-річчя від дня народження, є першим таким виданням про Софію Русову в Україні, яке відтворює бібліографію її творів і досліджень про життя й багатогранну діяльність. Символічно, що воно здійснене у видавництві Гоголевого вишу. Його науковці одними з перших почали повертати Україні творчу спадщину землячки, яка 70 років була засекреченою під тавром української буржуазної націоналістки.
«Просвіта» · “Лише з проголошенням Незалежності “Просвіта” може знову стати в духовному проводі українства”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

МЕМОРАНДУМ ПРО СПІВПРАЦЮ

Степан ВОЛКОВЕЦЬКИЙ, голова Івано-Франківського облоб’єднання “Просвіти” Нещодавно в Івано-Франківському Народному домі “Просвіта” з нашої ініціативи відбувся круглий стіл на тему “Просвіта” — Церква”. У ньому взяли участь: актив обласного об’єднання на чолі з головою “Просвіти”, члени Правління, керівники райміськоб’єднань, відомі науковці, громадські діячі; владики — ректор Івано-Франківської теологічної академії УГКЦ єпископ Софрон Мудрий, керуючий Івано-Франківською єпархією УГКЦ єпископ Володимир Війтишин, керуючий Коломийською єпархією УГКЦ єпископ Микола Сімкайло, настоятель Свято-Троїцького кафедрального собору УПЦ КП протоієрей Іван Дяків, референт митрополита Андрія (УАПЦ) Іван Костишин, декан Івано-Франківського деканату РКЦ Казимир Галімурка, пастор Церкви ХВЄ, директор християнської місії “Добрий самарянин” Олег Карп’юк, пастор церкви “Перемога” Центру Християнських Євангельських церков “Перемога” Клавдія Дякович. У круглому столі також узяв участь відомий поет, громадський і політичний діяч, перший голова відновленої “Просвіти” (ТУМ ім. Т. Шевченка), наш земляк Дмитро Павличко. Йшлося про співпрацю “Просвіти” і Церков у сфері духовного виховання та розвитку краю. Промовці говорили про особливу роль співпраці Церкви і “Просвіти” у благородній справі відродження і духовного проводу нації. Наголошувалося, що “Просвіта” зароджувалася майже півтора століття тому в середовищі духовенства. Тяглість цієї співпраці тривала за часів митрополита Андрея Шептицького, який був почесним членом “Просвіти”, визнавав її справжнім дзвонарем українства, закликав духовенство вступати у просвітянські лави і, де потрібно, очолювати ці новітні українські патріотично-виховні структури. Саме завдяки такій співпраці й духовній опіці відбувалася самоорганізація громад, створювалися читальні і Народні доми, поширювався кооперативний рух, гаслом якого було: “Свій до свого по своє”, повсюдно поставали товариства тверезості, школи виховання добрих господарів… Саме виховані у ті часи покоління стали на прю за волю у роки творення ЗУНР, боротьби ОУН-УПА. Але більшовицька окупація знищила “Просвіту” і українське духовенство. І лише з проголошенням Незалежності “Просвіта” може знову стати в духовному проводі українства через Концепцію відновлення діяльності в кожному населеному пункті, трудовому, навчальному колективі. А реалізувати цей проект можна лише спільно з громадськістю і насамперед у співпраці з Церквою. У ході дискусії наголошувалося, що задля доброї перспективи нації варто усвідомити потребу історичного моменту, згуртуватися навколо “Просвіти”, аби реалізувати духовний потенціал народу, майбутнє якого загрожене. Усі учасники круглого столу свідомі того, що нас чекає копітка, часом невдячна, але сповнена глибокого змісту і конче потрібна робота. Поодинці ми можемо щось зробити, але добро для всієї спільноти можна творити лише разом. Домовилися, що “Просвіта” і Церква активно взаємодіятимуть, священики братимуть безпосередню участь у діяльності просвітянських структур, наближаючись до вірян, а члени “Просвіти”, підсилюючи християнські громади, сприятимуть Церкві у виконанні її духовної місії. Усі учасники круглого столу підтримали “Меморандум” про співпрацю між “Просвітою” і Церквою в Івано-Франківській області. Такі документи підписано з владиками церков: УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ, РПЦ та з представниками протестантських церков. Учасники круглого столу вважають доцільним укладання таких документів з ініціативи “Просвіти” в усіх областях України. Пропонуємо винести це питання на найближче засідання Головної ради ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка та розпочати роботу з підготовки подібного документа на всеукраїнському рівні. Марія ОЛІЙНИК, м. Донецьк На запрошення “Просвіти” Іван Заєць, депутат ВР України, разом з колективом редакції єдиної українськомовної газети “Донеччина”, представниками Управління освіти та науки ОДА, обласної організації Національної спілки краєзнавців України, просвітянами взяв участь у відзначенні школярів — переможців конкурсу “Невмируще українське слово”. Конкурс викликав великий інтерес серед учнів багатьох шкіл. Крім відповідей на запитання, дехто надсилав свої поетичні твори про мову, як, наприклад, Ліза Огнєва з Очеретинської ЗОШ Ясинуватського району: “Моя ти мово,//Красива, ніжна та барвиста,//Як літній вітерець,//Як сонця теплий промінець.//Це тиха колискова мами…Любіть, шануйте рідну мову!//Не зраджуйте її ніколи!” Діти висловлювали вдячність газеті, яка стоїть на сторожі рідного слова. Скласти конкурсні запитання допомогла книжка донецької бібліотекарки Тетяни Марченко “Де мова тішить слух — там Борисфенів край…”. Учасники конкурсу дізналися багато цікавого, зокрема про земляків — лауреатів Шевченківської премії Володимира Сосюру, Василя Стуса, Івана Дзюбу, Марка Бровуна, Леоніда Бикова, Анатолія Солов’яненка, Миколу Рибалка, Леоніда Талалая… Школи та ВНЗ Маріуполя активно відзначили День української писемності та мови: скрізь проводилися виставки, концерти, лекції, присвячені цій темі. На тлі такого уважного ставлення до української мови маріупольських учителів прикро вразила редакція міської газети “Іллічівець”. Вона помістила на своїх шпальтах статтю Анни Уварової про диктант з української, що викликав велике зацікавлення викладачів і студентів Приазовського державного технічного університету, але російською мовою! І це у дні проведення заходів з української писемності й саме про написання українського диктанту! Ми, члени Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, не можемо зрозуміти, що керує журналістами “Іллічівця”? Відверте, навмисне і демонстративне ігнорування державних
«Просвіта» · “Лише з проголошенням Незалежності “Просвіта” може знову стати в духовному проводі українства”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ДЕПУТАТ ІВАН ЗАЄЦЬ ВІДВІДАВ ДОНЕЧЧИНУ

Усім переможцям конкурсу редактор “Донеччини” Ігор Зоц і відповідальний секретар Донецької облорганізації НСПУ Віктор Логачов вручили грамоти, бібліотечки українських книжок, виданих, зокрема, в Донецьку згідно з програмою книговидання облдержадміністрації та облради. Конкурсанти одержали подарунки і від голови Товариства ім. Олекси Тихого, депутата Олексієво-Дружківської селищної ради Євгена Шаповалова, в. о. головного редактора газети “Україна козацька” Антона Бобиря, голови ДОО НСКУ Валерія Романька, книжки з автографами від Тетяни Марченко і Станіслава Жуковського. Юні українознавці мали нагоду почути виступи поетів Івана Білого і Юрія Доценка, керівників “Просвіти”, народного депутата України Івана Зайця. Іван Заєць розповів про своє бачення місця української писемності та мови в сучасному світі, відповів на запитання школярів. Порадив знайомство з літературою неодмінно починати з поезій Тараса Шевченка. Народний депутат виконав доручення Центрального правління ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка і вручив медаль “Будівничий України” Ігорю Зоцу — головному редактору газети “Донеччина”, члену Правління обласної “Просвіти”. Організатори подякували всім учасникам, зокрема учителям і бібліотекарям, які працювали з переможцями конкурсу, — Меланії Назаренко з Очеретиного, Світлані Михайловій з Донецька, Тетяні Чичкан з Артемівського р-ну, Наталії Пащенко з Костянтинівки, Любові Хіміч з Мар’їнського р-ну та іншим. Іван Заєць виступив також перед школярами українськомовного НВК “Гармонія” м. Донецька. Завершив своє перебування на Донеччині Іван Заєць прекрасним виступом на російськомовному каналі ТРК “Донбасс” у російськомовній передачі “Вопрос власти”. Він розповів телеглядачам про місію та призначення української мови для забезпечення єдності української нації, про зростання цієї місії в сучасному глобалізованому світі, ознайомив зі світовими мовними тенденціями, зробив огляд законопроектів, поданих до Верховної Ради України.
«Просвіта» · “Лише з проголошенням Незалежності “Просвіта” може знову стати в духовному проводі українства”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ГОТУЄМОСЯ ДО НОВОГО ФЕСТИВАЛЮ

Сергій ДЗЮБА, голова організаційного комітету IV Свистунівського фестивалю поезії Тараса Шевченка Сватівська РО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Луганської області розпочала підготовку до нового фестивалю. Започаткували фестиваль у селі Свистунівка Сватівського району просвітяни 2009 року, бо в цьому селі споруджено перший в області пам’ятник Кобзареві. Фестиваль проводили у двох номінаціях: читання віршів Тараса Шевченка, про Тараса Шевченка, Україну, рідну мову. Згодом додали номінацію про м. Сватове. Кількість учасників зросла з 60 до 200. На свято приїжджають гості з Луганська, Сєверодонецька, Львівської області тощо. Генеральні спонсори підтвердили свою участь у фестивалі, голова Товариства, народний депутат України Павло Мовчан підписав розпорядження Секретаріату виділити учасникам, гостям, організаторам видавничу продукцію “Просвіти”: книжки, диски, плакати тощо. Пообіцяв фінансову підтримку Президент Національної асоціації кредитних спілок України П. Козинець. Направлено листа головним фінансовим спонсорам — Українській світовій кооперативній раді. За рахунок коштів Сватівської РДА (голова В. Мормуль) проведено ремонт Свистунівського сільського будинку культури. Плануємо відремонтувати будинок колишньої школи, створити там музей Т. Г. Шевченка, розмістити осередок “Просвіти”. Адреса оргкомітету: 92600 м. Сва/ тове, Луганська обл., пл. Радян/ ська, 1. РО ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка. моб. [контакт приховано] [контакт приховано].
«Просвіта» · “Лише з проголошенням Незалежності “Просвіта” може знову стати в духовному проводі українства”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“ІЛЛІЧІВЕЦЬ” ІГНОРУЄ УКРАЇНЦІВ?

свят України чи їхня професійна неспроможність? Можливо, люди, що працюють над створенням газети, яка має наклад понад 60 000, не володіють державною мовою? Або забули, в якій країні живуть? А минулого року в дні святкування рідної мови захоплено писали, що в якійсь школі учні на це свято із задоволенням ласували варениками. Невже журналісти “Іллічівця” не бачать різниці між мовою та варениками? Ми, просвітяни Маріуполя, висловлюємо редакції газети “Іллічівець” щире обурення з приводу негативного ставлення до всього українського. Нам набридло бачити на її сторінках повідомлення про українські заходи, написані російською мовою. Якщо “Іллічівець” демонстративно ігнорує українство в Україні, то ми демонстративно відмовляємося від передплати цього українофобського видання, про що повідомляємо редакцію “Іллічівця” та інші ЗМІ. Не сподіваючись знайти порозуміння в редакції “Іллічівця”, звертатимемося до керівництва Національної спілки журналістів України та Міністерства культури і туризму з проханням перевірити журналістів видання на володіння державною мовою та фахову відповідність посадам, які ті обіймають. Члени ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка м. Маріуполя: підписалося 14 членів “Прос6 віти”, на чолі з головою — Анатолієм Морозом
Освіта · “Важливо, щоб гуманізація стала спільною рисою світового освітнього простору”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ЯК УВІЙТИ У НОВИЙ ГУМАНІТАРНИЙ ПРОСТІР?

Інститут філології як частина Київського національного університету ім. Тараса Шевченка виник 10 років тому на основі поєднання двох факультетів — філологічного і романо-германського. Директор Інституту філології професор Григорій Семенюк говорить, що для історії 10 років — період зовсім невеликий, але для розвитку філологічної освіти незалежної України цей етап став знаковим. За цей відтинок часу філологічна освіта набула нової якості, піднялася до рівня тих освітньо-виховних і наукових критеріїв, які панують у провідних університетах світу. Навчальний процес забезпечують 32 кафедри, які репрезентують уміння поєднувати традиційне й новаторське, світове й національне, сповідуючи принцип Тараса Шевченка: “І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь…” Оксана СЛІПУШКО, заступник директора Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка БАГАТОВЕКТОРНІСТЬ НАУКОВИХ СТУДІЙ Нині Україна вже прийшла до усвідомлення того, що розбудова демократичних процесів у політиці та економіці неможлива без змін у системі освіти. Освіта за своєю суттю є основою науково-технічного прогресу і розвитку демократії. Сучасні освітні процеси у різних країнах світу набувають рис інтеграційних, і ми не можемо на це не зважати. Автохтонні елементи та загальносвітові ідеї поєднуються, витворюючи власні моделі освітнього розвитку, які відповідають специфіці та особливостям економічних і соціальних доктрин, політичним стратегіям національних держав. Спільною рисою світового освітнього простору стає гуманізація освіти, посилення у ній людиноцентричної моделі. Інтеграція у світовий простір є неминучою і необхідною. І тут без знання іноземних мов просто не обійтися. Це не вищий пілотаж в освіті, а те, без чого не можна рухатися далі. Насправді це частина реформи, яка неминуча і необхідна. Про силу і важливість цієї реформи повинні дбати виші, передусім університети. Другим важливим чинником (після мовного), який підносить освіту на новий рівень, є наукова складова в освіті. Наука не може бути розпорошена у колосальній кількості вишів. Наукові студії доцільно концентрувати у справді ефективних університетах. Для цього, врешті, потрібно вирішити проблему їх збільшення, оптимізувати мережу вищих навчальних закладів. Тільки потужні університети можуть бути конкурентоспроможними у глобальному освітньому просторі. У межах університету наука покликана стати головною продуктивною силою і виконати функцію основного елементу організації суспільної структури. Оптимізація мережі вишів дасть можливість консолідувати наукові дослідження, а також запроваджувати нові подвоєні спеціальності, що нині популярні й користуються попитом на ринку праці з огляду на глобалізацію та універсалізацію професійної діяльності. Як показав досвід, подвоєння спеціальностей, наприклад, “Українська мова і література, іноземна мова” та ін. робить їх ефективними і конкурентоспроможними. Таким чином україністика інтегрується у більш широкий глобальний контекст. Вагомими є наукові здобутки учених Інституту філології: ведуться актуальні наукові дослідження, видаються монографії, численні наукові статті, проводиться підготовка і захист кандидатських і докторських дисертацій, організовуються наукові конференції. НАУКА ВІДКРИВАЄ, ОСВІТА ЗАБЕЗПЕЧУЄ Визначальним чинником, який зумовлює дослідницький статус університету, є науковий склад викладачів. Доцільно виходити з того, що базові курси мають читати професори, фахівці у цій сфері. На жаль, на багатьох кафедрах із певних причин базові нормативні курси читають викладачі, які не мають жодної серйозної публікації з даного предмета. Кафедри, розподіляючи навантаження, повинні керуватися виключно професійним критерієм. Читати базові курси можуть викладачі, які мають ступінь не нижче доцента та опубліковані наукові праці (не лише статті, а й посібники, монографії) із цього курсу. Підкріплення курсу власними дослідженнями — це головний критерій у світі при розподілі навантаження. Базові курси повинні читати люди, які захищали кандидатські й докторські дисертації саме з даного предмета. У цьому відмінність дослідницького університету від педагогічного інституту, де курси читають фахівці більш широкої професійної орієнтації. Завдання викладача — не тільки викласти основи курсу, а й залучати студентів до наукових студій. Робити ж це може виключно фахівець із певного предмета. Якість викладання — це якість навчання. Якщо за кафедрою стоїть асистент або ж доцент, який не має із курсу жодної ґрунтовної наукової праці, то про який рівень знання можна говорити? Наприклад, професор Гарварда чи Оксфорда передусім скеровує студентів до своїх підручників, посібників, монографій, що сприяє засвоєнню матеріалу, а аудиторні години використовує для розвитку мислення, поглиблення і систематизації знань. Як відомо, освіта є безпосереднім віддзеркаленням соціально-економічного і культурно-історичного розвитку нації. Сучасне суспільство, відкрите за своїм характером, ставить до вишів, зокрема університетів, нові вимоги. Насамперед необхідність єдності освіти, науки та інновацій. Тут усе дуже просто: викладач, ідучи в аудиторію, до студентів, мусить не просто викласти загальнодоступний матеріал, а бути вченим-новатором, спонукати студентів до наукових студій. Наукові дослідження, рівень викладання в усьому світі оцінюють за кількістю публікацій та індексом цитованих праць викладачів. Інновації здебільшого поширені у галузях технічних наук, тож настав час говорити про їхню Фото Олеся Дмитренка необхідність у гуманітарній сфері. Саме інновації сприяють орієнтації у світовому науковому просторі. Наш інститут вибудовує свою подальшу стратегію діяльності, відповідаючи на виклики сучасності, зокрема враховуючи інноваційні процеси, які відбуваються у галузі освіти та гуманітаристиці. Навколо інновацій як феномену відбувається нині багато дискусій. Це поняття прийшло з економіки, позначаючи втілення наукових відкриттів у певній технології чи продукті. Їхня ефективність визначається прибутком. В освіті та гуманітарній сфері критерій дещо інший. У нас ефективність визначається здатністю покращувати якість життя людей. Фактично інновації є реакцією на кризу освіти й гуманітарного простору, відповіддю суспільства на неї. Тут інновації можуть оцінюватися як доведення ідеї до її практичного використання, реалізація змін у соціально-педагогічному середовищі. Формування і запровадження на практиці інноваційних процесів у гуманітаристиці значно складніше, ніж у точних і технічних науках. Своєрідний гуманітарний “хай-тек” потрібен нашій державі як прорив у новий гуманітарний простір. Він можливий тільки за умови, якщо гуманітарні інновації стануть ключовими у державній політиці, будуть серед головних приписів політичних партій. За участю вишів мусить бути вироблена інноваційна модель розвитку гуманітарної політики держави, її стратегічна програма. Це забезпечить підвищення конкурентоспроможності української науки та освіти. Для консолідації інноваційних процесів доцільно було б визначити потужні центри, якими є дослідницькі університети, як такі, що забезпечуватимуть розробку і запровадження інноваційних технологій. Важливою запорукою розвитку інноваційних процесів є тісніша співпраця університетської та академічної науки. Наука дає освіті відкриття, а освіта забезпечує науку молодими кадрами. ЧИ БУДЕ ЯКІСНО НОВИЙ ЗАКОН “ПРО ВИЩУ ОСВІТУ”? Особливо актуальна проблема — врахування вишами потреб ринку праці. Кілька років тому ми переживали так званий юридичний вибух. Юристів готували навіть ті виші, які не мали можливостей для їхнього повноцінного кадрового, матеріального, інформаційного забезпечення. Проблемним залишається питання держзамовлення, що за своєю суттю є інструментом соціального захисту населення. Свіжі на пам’яті цьогорічні дискусії щодо держзамовлення на підготовку фахівців у сфері вищої освіти. Фактично воно має бути відповіддю пропозицій ринку на певних фахівців, адже йдеться про здатність держави профінансувати їх і можливості вишу підготувати. Тут необхідно враховувати конституційне право громадян України на вищу безоплатну освіту. Така квота повинна бути забезпечена на кожну спеціальність. При цьому величина її має визначатися попитом ринку, який постійно вносить свої корективи. Тут варто згадати досвід СРСР, коли стратегічне планування ринку праці та попиту на певних фахівців здійснювалося у Московському НДІ вищої школи, групи працювали у Москві, Ленінграді, Києві. Нині таку роботу повинні здійснювати створені у вишах групи, комісії тощо. Самі виші, насамперед університети, мають бути зацікавлені у тому, щоб знати ринок праці та його потреби. Нині український освітянський простір чекає на новий закон України “Про вищу освіту”. Сподіватимемося, що він дасть відповідь на всі актуальні й насущні питання освітянського, зокрема університетського, життя. Хотілося б, щоб він був якісно новим, покликаним відобразити трансформації в освітній системі часів незалежної України, її орієнтацію на ідеї гуманізму, людиноцентризму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між народами і національностями. Крім того, нове освітянське законодавство повинно враховувати наявність квоти на бюджетне навчання для дітей із малозабезпечених сімей. Врешті, повинно прийти розуміння того, що кількість студентів у виші — не головний показник його рівня. Оптимізація мережі вищих навчальних закладів призведе до ревізії спеціальностей, за якими ведеться навчання у вишах усіх форм власності. Тоді буде збалансовано кількість студентів на бюджетній і контрактній формах навчання. Це одна з форм інновацій, попит на які має визначатися також і державним замовленням. Якщо держава зацікавиться і візьме активну участь у цьому процесі, ефективний інноваційний прорив буде немину-
Освіта · “Важливо, щоб гуманізація стала спільною рисою світового освітнього простору”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

СЕРПОМ ПО «ГОРДОСТІ» ТАБАЧНИКА

Під виглядом реформування і вдосконалення національної осві$ ти сумнозвісний освітянський очільник не втомлюється фон$ танувати новації, одна за одну абсурдніші. Такий висновок мож$ на зробити з його чергового кон$ спіративного проекту наказу, що має на меті забрати під своє крило аграрну освіту, яка пере$ буває у віданні Міністерства аг$ рарної політики і продовольства України. Про руйнівні для відом$ чої освіти наслідки цих задумів розповіли громадськості обурені представники студентства на$ ціональних аграрних університе$ тів України. — Нас хочуть, як річ, передати від одного міністерства до іншого, — сказала на прес-конференції в УНІАН представниця Полтавської державної аграрної академії Тетяна Бардіна. — Але ж ми не річ, ми не товар. Представники студентства на конкретних фактах доводили, що їхня галузева освіта на високому рівні. Такі результати — наслідок тісного взаємозв’язку навчально-освітніх програм із практикою, ознайомлення студентів із найновішими досягненнями й технологіями агровиробництва безпосередньо на базових підприємствах. Мінагропрод не на словах, а на ділі турбується про молоде поповнення галузі. Тому не дивно, що випускники сільськогосподарських вишів користуються високим попитом на ринку праці не лише у нас, а й за кордоном. Вони успішно працюють за фахом у Франції, Нідерландах, Польщі тощо. Іван Мартинчук, представник Житомирського національного агроекологічного університету, підтримав свою колегу, наголосивши, що перепідпорядкування їхніх ВНЗ міністерству Табачника неминуче призведе до “розриву між теорією і практикою”, а відтак — до погіршення рівня освіти. Передача аграрної освіти “історику” за нинішньої політики влади цілком можлива. Але подібні “реформи” під Табачника і Ко нічого доброго не принесуть. Ні освіті, ні вирішенню соціальних проблем студентства. А враховуючи цинічно-єзуїтські прийоми розправи над неугодними ректорами університетів, можна передбачити їхню подальшу долю. Тому-то учасники пресконференції від імені 250-тисячного студентства заявили про створення руху захисту аграрної освіти “Серп і молодь”. Його активісти зібрали вже понад 100 тисяч підписів на підтримку їхніх вимог. Підписане звернення передадуть Президенту України. Молодь ще сподівається відвернути загрозу. Але в разі ігнорування її вимог, суголосних національним інтересам, студенти готові до рішучих, радикальних кроків. І тоді не лише “гордості” Табачника — його фонтану хитромудрих “реформ” не позаздриш, а й тим, хто закриває очі на крамарство освітянського чиновника.
Освіта · “Школо моя, журавлинко моя — з вирію, з вирію… Як моряк у маяк, так у тебе і я Вірую… Вірую…” · с. 9сторінка оригіналу ↗

СЕНС БЕЗГЛУЗДОЇ «ЗАКОНОДАВЧОЇ ІНІЦІАТИВИ»

Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ Чимало критики лунає на адресу нової “законодавчої ініціативи” Дмитра Табачника в системі дошкільного виховання. Пропонований вільний вибір батьками мови виховання на перший погляд природний і справедливий, але запровадження окремих груп у дитсадках у світлі ним же запровадженої реформи та ще й на 21-му році незалежності критики не витримує. Та й навіщо додатковий закон, якщо для того, щоб обрати дитсадок із вихованням мовою меншини, треба відвести дитину за руку в такий дошкільний заклад або заснувати його там, де є в ньому потреба? Вочевидь, сенс зайвої ініціативи Табачника полягає не в турботі про збереження самобутності меншин, а в чомусь іншому. Знаючі люди висловлюють побоювання, що в нинішній системі дошкільних закладів і в умовах реальної мовної політики цієї влади така новація неодмінно обернеться зросійщенням дитсадків. “Цей законопроект — пряма русифікація дитячих садків! Регіонали не змогли ухвалити свій закон про мови, тому намагаються подібними ініціативами впровадити точкову русифікацію”, — впевнений член Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності В’ячеслав Кириленко. Але парламентська більшість слухати здоровий глузд не буде. Не для того Табачник затіяв широкомасштабну і нелогічну освітню реформу, щоб у процесі вдосконалення так званої дошкільної освіти пропустити нагоду заодно “поправити” права юних українців на російську мову. Громадське обговорення законопроекту влада не організовуватиме. Це повинні зробити ми з вами, сформулювати вердикт, подати його в уряд і парламент, заручитися підтримкою тверезих політиків. На жаль, практика показує, що громадські організації писатимуть емоційні заяви, але загальнонаціональне обговорення ніхто не очолить, отже, єдиного ґрунтовного документа про результати обговорення влада не одержить, на що й розраховує. Масових “парканоламальних” протестів під парламентом не очікується, адже це не питання грошей і пенсій, а лише проблема перспективи держави й долі молодого покоління громадян. Не виключено, що й експертний висновок буде позитивним, хоч ця дивна і зайва законодавча ініціатива не витримує жодної критики. Узяти хоча б старий “Закон про мови” в Україні: Стаття 25 “Мова виховання та одержан/ ня освіти” “Вільний вибір мови навчання є невід’єм' ним правом громадян Української РСР. Українська РСР гарантує кожній дитині право на виховання і одержання освіти наці' ональною мовою. Це право забезпечується створенням мережі дошкільних установ та шкіл з вихованням і навчанням українською та іншими національними мовами”. Стаття 26 “Мова виховання в дитячих дошкільних установах” “В Українській РСР виховання в дитячих дошкільних установах, в тому числі дитячих будинках, ведеться українською мовою. У місцях компактного проживання гро' мадян інших національностей можуть ство' рюватись дитячі дошкільні установи, де ви' ховання дітей ведеться їхньою національною або іншою мовою. В дитячих дошкільних установах у разі необхідності можуть створюватись окремі групи, в яких виховання дітей ведеться ін' шою мовою, ніж в установі в цілому”. Конституційний Суд України дав таке роз’яснення: “Виходячи з положень статті 10 Конституції України та законів України щодо гарантування застосування мов в Україні, в тому числі у навчальному процесі, мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно'технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова. У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною відповідно до положень Конституції України, зокрема п’ятої частини статті 53, та законів України в навчальному процесі можуть застосовува' тись та вивчатись мови національних мен' шин” (пункт 2 ухвали з Рішення Конституцій' ного Суду України від 11 грудня 1999 року №10-рп/99). Якщо врахувати ці основоположні документи разом із Конституцією України, мовно-виховна модель системи сучасних дошкільних закладів повинна ґрунтуватися на таких принципах: 1. Державні й комунальні дошкільні навчально-виховні заклади повинні бути з українською мовою навчання і виховання незалежно від регіону держави. (Інакше держава не забезпечує виконання 10-ї статті Конституції і право та обов’язок громадянина володіти державною мовою як мовою публічного спілкування та в суспільній діяльності). 2. Пункт 3 статті 26 “Закону про мови” повинен був діяти у минулому, як виняток. (Пропозиція утворювати, як правило, постійні групи з іншою мовою виховання в дитячих дошкільних закладах незаконна і така, що знижує якість процесу і вимагає значного подорожчання утримання закладів, адже ці окремі групи повинні виховуватись і навчатись окремо за різними програмами.) 3. Державні, комунальні й приватні дошкільні навчальні та виховні заклади утворюються не як заклади з навчанням і вихованням винятково мовою меншин. Паралельно повинен відбуватися навчально-виховний процес державною мовою. (Це необхідно для дотримання 10-ї статті Конституції і законодавства про громадянство.) Чи відповідає згаданим критеріям більшість дошкільних закладів України? Відповідь риторична. Дошкільних виховних закладів з якісним навчально-виховним процесом державною мовою недостатньо. Та й у закладах із вихованням мовами меншин є проблеми якісного дошкільного навчання мовою держави. Але ж стандарт дошкільного навчання мусить бути єдиним у сенсі якості навчання та виховання мовою держави! Не можна виховувати кілька сортів громадян за мовною ознакою, коли Конституція гарантує застосування єдиної державної мови! Чому замість виправляти серйозні недоліки в дошкільному та й у шкільному вихованні, пропонується ще й погіршення виховного процесу шляхом створення додаткових груп, яке негативно позначиться на вивченні громадянами України державної мови, а це заборонено Конституцією України? Чого варта дошкільна освіта, що готуватиме учнів молодших класів, які не знатимуть української мови і головне — не привчатимуться змалку застосовувати мову держави в публічній діяльності? Може, ми за народні податки утримуватимемо таку систему дошкільної освіти, вихованці якої не шануватимуть мову держави? Хіба можливо таке, що юні громадяни не знатимуть української, зате дошкільна освіта буде румунською, угорською, російською? Зрештою, чому поширене з вини влади небажання знати і застосовувати державну мову не кваліфікується як незаконний привілей за мовною ознакою, який шкодить існуванню єдиного громадянства, руйнує основи конституційного ладу держави? Якщо за потурання наших чиновників небажання вивчати державну мову культивуватиметься змалку, в дошкільній системі виховання, то яка перспектива задекларованої владою “сильної держави”? не видання стало справжнім бестселером. Та йому б пам’ятники ставити! Хоча він сам собі воздвиг монумент. Нерукотворний. Духовний. Або астрофізик Мотря Братійчук. Перша у світі дослідниця штучних супутників Землі. Її іменем названа одна з малих планет Сонячної системи (ще за життя!). Засновниця і багаторічний керівник астрономічної обсерваторії на горі Кальварія у передмісті Ужгорода. Заповіла поховати себе на рідній Дубенщині — в селі Верба, де народилася, там на її могилі меморіальний знак талановитої роботи ще одного вихованця нашої школи, просвітянина, відомого художника Василя Захарова. Петро Вишневський… Пригадую: цвіли жоржини, чорнобривці — як останній дарунок Учителеві, Просвітянину, Патріотові. Цвіли осінні тихі небеса, і відлітали у вирій із рідної землі журавлі, прощально змахуючи крильми. Журливо бринів шкільний дзвоник, проводжаючи в останню дорогу Почесного громадянина міста Дубна, лауреата просвітянської премії імені Грицька Чубая. Петро Степанович виховав тисячі учнів, написав і опублікував чимало гостропубліцистичних статей, намалював безліч живописних картин, прочитав сотні лекцій. А коли так несподівано відлетів у вирій — скорботно принишкли, почувши невтішну звістку, всі, хто його знав. Сльози витирала запечалена родина. Заламувала руки у розпачі журлива калина біля рідного обійстя на вулиці Польовій, яка нині носить його ім’я. Віталій Волков, якого доля-мачуха загнала на чужину, за океан, у США. Але й там він повсякденно, щохвилинно думав про Дубно, про Волинь, про Україну. Він — автор прекрасного роману “Довбуш”, інших епічних прозових творів. Просвітянин… Маю неоплатний борг перед ними, перед усіма іншими, про кого йдеться у книжці, яку видає моя рідна школа до свого ювілею. Рівняюся на них. Пишаюся, що був близько знайомий: зустрічався, співпрацював, листувався. Тож, затамувавши подих, мимоволі сповільнюю кроки, коли знову й знову ступаю на подвір’я Дубенської Першої Школи… Школо моя, журавлинко моя — З вирію, з вирію… Як моряк у маяк, так у тебе і я Вірую… Вірую…
Освіта · “Школо моя, журавлинко моя — з вирію, з вирію… Як моряк у маяк, так у тебе і я Вірую… Вірую…” · с. 9сторінка оригіналу ↗

ШКОЛО МОЯ, ЖУРАВЛИНКО МОЯ…

Микола ПШЕНИЧНИЙ, член Національної спілки письменників України, випускник 1970-го року Щоразу, коли заходжу на подвір’я моєї рідної — найріднішої! — Дубенської Першої Школи, на серці стає трепетно і гордо. Адже навряд чи є ще десь в Україні подібна альма матер, зі стін якої вийшло у світ стільки славетних імен: і тоді, коли вона звалася гімназією імені Конарського; і в повоєння, коли тут деякий час навчалися лише дівчата; і пізніше, у 1950—1990-ті роки. А які талановиті, видатні, незабутні викладачі тут працювали! Мимоволі сповільнюю кроки, затамовую подих, зупиняюся біля меморіальних дощок і подумки повертаюся у далеку минувшину. Наче на екрані, з’являються кадри, оживають знайомі обличчя, чую до болю дорогі голоси. Це навіть глибоко символічно, що на шкільному фасаді так несподівано зустрілися пліч-о-пліч, аби вже ніколи більше не розлучатися, двоє найближчих друзів-односельців (їхнє дитинство пройшло у Хотині колишнього Дубенського повіту Волинського воєводства, а нині — Радивилівського району Рівненської області), однокласників, залюблених в історію, етнографію, літературу, мистецтво. Тезки — Ігор Лозов’юк та Ігор Свєшніков. Українець і росіянин. Парадоксально, але факт: упродовж усього перебування тут, у гімназії, вони між собою на кожній перерві принципово розмовляли тільки французькою мовою! І наставники, і ровесники, безперечно, вважали це неабияким дивацтвом. Проте з усією відвертістю мушу сказати: вже тоді ці двоє товаришів були поліглотами, нумізматами, філокартистами, геральдистами, філателістами, сфрагістами, бібліофілами, колекціонерами і т. ін. Згодом Ігор Кирилович стане неперевершеним археологом, доктором історичних наук, академіком, найвидатнішим дослідником Поля Берестецької Битви літа 1651-го, а Ігор Дмитрович — найкращим лубенським краєзнавцем, сталінським політв’язнем, лауреатом просвітянської премії імені Грицька Чубая. Слава Богу, маємо регіональну премію імені Ігоря Свєшнікова. У Дубні з’явилися вулиці на їхню честь. Започатковані іменні фонди у Державному історикокультурному заповіднику міста Дубна, в яке вони були просто закохані, задля непроминальної слави якого жили і працювали до останнього подиху. Вірю: невдовзі ці сиві цегляні стіни XIX століття прикрасять меморіальні дошки і Юрієві Шумовському, й Іванові Носалю, й Віталієві Волкову, й Мотрі Братійчук, й Петрові Вишневському, й багатьом (цілий іконостас!), чиї кроки досі відлунюють шкільними коридорами, чиї експозиції розлого і вдячно-пам’ятно розповідатимуть у шкільному музеї про те, що не маємо права забувати. Якби цю гімназію закінчив тільки Ю. Ф. Шумовський, то й тоді унікальний лубенський навчальний заклад варто було б занести у Книгу рекордів Гіннеса. А цей феноменальний науковець, священик, музеєзнавець, мандрівник, Почесний громадянин міста Дубна, просвітянин, виявляється, працював тут і педагогом. Автор півтисячі наукових праць багатьма мовами світу, перший із-поміж українців дослідник Африки, співробітник Організації Об’єднаних Націй, кореспондент найдавнішої українськомовної газети США “Свобода”. Подарував Дубну кільканадцять тисяч документів і матеріалів про свою подвижницьку долю і про всю дивовижну мирогощанську родину Шумовських: батька — отця Федора, братів і сестер — Арсена, Петра, Павла, Олександру, Анастасію, котрі прославили і наш край, і всю Україну на кількох материках. Або травознавець Іван Носаль, геніальний фітотерапевт, “знахар із вищою освітою”, як напівжартома-напівсерйозно говорив він сам про себе. Саме йому (у співавторстві з покійним татом-священиком Михайлом Андрійовичем) вдалося — вперше у Радянському Союзі, ще наприкінці 1950-х років — видати масовим накладом, а згодом кілька разів перевидати українською та російською мовами цікаву і вкрай потрібну книжку про лікарські рослини та їхнє застосування у народній медицині. Ще тоді це вражаюче, воістину енциклопедич- Ця школа у давньому, літописному волинському місті Дубні є чи не найбільш просвітянською, починаючи з 1920-х років і до сьогодення. Їй цими днями — 120 років! Справді, вік вельми поважний. Про декого з її вихованців розповідає тамтешній просвітянин Микола ПШЕНИЧНИЙ.
Очевидець і літописець · “Те, що народжувалося в процесі “начіплювання” на українську основу неукраїнських елементів та акцентів, нікого в Одесі не дивувало”. · Галина ОСТРОВСЬКА, член НСЖУ, м. Одеса · с. 10сторінка оригіналу ↗

ПРО МОВУ ОДЕСИТІВ І НЕ ТІЛЬКИ

За сотні літ своєї історичної пам’яті людство аж тепер упевнилося в тому, що: 1) народ живе доти, поки живе його мова. Приклад: євреї, цигани; 2) мова творить і береже державу. Приклад: чотириста з гаком років чехи жили під німцями, рідну мову майже забули, держави не мали. Але варто було цій мові відродитись, — постала й держава. Та ще й така, що німцям у ній не лишилося місця і вони мусили масово вибиратися за її межі. Висновок Лесі Українки: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію”. Наша держава, на жаль, дуже непослідовна в обороні своєї мови, тож чого тільки не виробляють у ній ті, хто сьогодні намагається на Богом даній нам УКРА- ЇНСЬКІЙ землі збудувати русский мир! Одні з можливих трибун, а часом геть не з трибун, а на усіляких збіговиськах чи посиденьках пускають сльозу: мовляв, як тяжко кривдять їх у нєзалєжной Українє: обзивають національною меншиною, силоміць українізовують кіно-, телетитрами, мучать дітей зайвими уроками української мови… Другі (чи не з тих, що спровокували ліквідацію записів про національність у наших паспортах?) радять українцям, які вже зневажили рідну мову, начхати ще й на рідних батьків, дідів і весь свій рід та записатися в росіяни під час найближчого перепису населення. Ось коли, обіцяють, настане в Україні справжній інтернаціоналізм! Чи не такий, дозволимо собі запитати, як отой, що його навіть ясне око письменника Івана Дзюби не змогло відрізнити від русифікації? Це — раз. А друге: чи не варто прислухатись до поради польського сатирика Ю. Тувіма — Навіть коли перескочиш, не кажи “гоп!” Спершу подивись, у що вскочив. Бо ж сьогодні світом гуляє думка, мовляв, годі вже росіянам корчити із себе слов’ян — час до рідної країни Моксель повертатися. А там — надвоє бабця ворожила: може, перекинчикам ТУДИ ліпше здасться видиратися ЗВІДТИ?.. Треті, як-от зграї запорожан (так на Поділлі називають людей, яких на весілля не кличуть, а вони самі йдуть — просто потанцювати. Іноді їм навіть почастунок виносять, але “за поріг”. Звідси — запорожани. Беремо це слово, щоб не тулити до контексту святого), миколаївців та ще когось, вирішили позапроваджувати на своїх хуторах мови регіональні. І не придумали нічого іншого, як запросити на ці ролі одну мову — російську. Еге ж! Тільки забули поспитатися: чи ж погодиться вєлікій і могучій на хуторянські масштаби? Одесити склали описаним ламентаціям оцінку категоричну: “Драчки на словах за государственный язык межнационального общения”, — і заходилися боротися “дєлом”: подерли простирадла на смуги, понаписували чорним по білому: “Мы говорим по-русски!” і рушили гамузом по вулицях, до базарів та Думської площі. “Единственный их недостаток, — просто не можемо не зацитувати тут Аркадія Аверченка, — это то, что они не умеют (підкреслення — Г.О.) говорить по-русски, но так как они разговаривают больше руками, этот не-достаток не так бросается в глаза”. Тривали ці походеньки десь із місяць-півтора, а далі розсоталися. Набридло, мабуть, їхнім учасникам прикидатися нещасними, яким в Одесі просто проходу нє дают с етой украінской мовой, тоді як насправді в жодній конторі, в жодній установі (від найсоліднішої до найдрібнішої), у жодному навчальному закладі (від найвищого до початкового, за незначними винятками) українського слова не почуєш. Нема його в нашому благословенному місті практично ніде, тож до чого цей галас? Щоб люди сміялися? Хай сміються, але не з нас. Того, хто за походеньки платив та подертими простирадлами стелив собі дорогу до крісла міського голови, не так легко збити з пантелику. Не вкипіло з одним — знайдеться щось інше. І на білий світ з давненької вже давнини видобулася та закружляла містом нова балачка: — Державна — не державна — вторая — десятая… Мі жівьом в Адєсє! Значіт, язик наш адєскій. І ето вам нє абикак: імєєтся і своя історія, і свой словарь! А наш город — століца Новоросійского края! Автор одеського лексикографічного шедевра — письменник Валерій Смирнов. Кваліфікує свій витвір як полутолковый словарь. Може, тому полутолковый, що більшість зібраного в ньому і не потребує толкования? Погляньмо: Гуляют, аж гай шуміт; Забіл клієнту паморокі; Ілі ти дома нє можєш ускочіть в халепу? Убєрі етот мотлох! Чєго ти тєліся — открой форточку! Надибалі цяцьку, как огород копалі — пара копєєк в музєє свєтіт. Насипалі борща… Ти єшьо смєєш свою пєльку аткрівать! Сдихалась от мужа. Он баламут, откуда я єго знаю. Кудою ти в Адєссє ні пойдьош — тудою прямо так і вийдєш к мору. Панькаються с ним в больнічкє. Ану отсюда мєлкімі шагамі! (Згадаймо, читачу: “А мій милий іде, дрібненько ступає”). Годі! Таких прикладів одеської мови можна накидати ще кілька сотень, але й із наведених видно: даремно автор гаяв на їхнє збирання час. Набагато простіше було розгорнути Словник Грінченка чи якийсь інший і саме там, а не по завулках та закапелках із бомжами поназбирувати того, що одесити продають за СВОЮ мову. А поки Ви, шановний читачу, порівнюватимете словникові реєстри Грінченка і Смирнова та визначатимете конкретно, звідки в “одеської” мови ноги ростуть, ми звернемось до історії. Одесити, більшість їх — таких, якими вони сьогодні є, — компетентні в цій галузі, як ніхто, і твердження їхні залізні: — Пока здєсь не біло русскіх, Потьомкіна і Суворова, во всьом етом крає (мається на увазі Північне Причорномор’я) нє біло нічєво! — Нічого? — Дікоє полє! І крєпость Хаджібєй. Турєцкая. На бєрєгу мора. — Де ж тоді містилися козацькі хутори, що Січ хлібом годували та коней для неї плекали? Де ж були цілі ПРИХАДЖИБЕЙСЬКІ (еге ж, прихаджибейські!) козацькі села — Чубаївка, Усатове, Нерубайське, Бугаївка та інші, які тепер стали приодеськими або навіть увійшли в межі міста? Звідки ж тоді до Одеси йшли перші її поселенці — основна трудова і будівельна сила нового міста і порту? І тут на того, хто зайде в таку балачку, посиплеться, як горох: болгари, греки, молдавани, серби, караїми, арнаути (так турки називали албанців, а росіяни назву перейняли і українців до цього змусили), німці, французи, поляки, англійці, італійці, іспанці, росіяни… У мові одеситів, б’ють вони себе в груди, сила-силенна слів із мов усіх цих народів! Щодо слів російських, то так воно, либонь, і є: багато. Можемо додати: ще й дуже! Іноземних в одеській мові, гадаємо, рівно стільки, скільки й у російській. — А українських? — спитаємо навпростець. У відповідь на це можна почути тільки роздратоване НЄТ!, за яким так і вимальовується імперське не было, нет и не будет. Але розгорнімо перше (підкреслюємо: перше) видання книжки “Старая Одесса” (автор — О. Дерібас, внучатий племінник першого правителя Одеси Йосипа Дерібаса). Там написано: “В первые дни нашего города в нем громче всех раздавалась малорусская речь, и ее не могли заглушить ни французский, ни другие языки первых поселенцев… И эта малорусская речь легла в основу нашего одесского народного языка…” Довідкова книжка “Вся Одесса” уточнює розповідь автора Фото Олеся Дмитренка “Старой Одессы”: “В составе населення преобладали украинцы — трудовой, ремесленный, разнорабочий люд — и русские — администрация, чиновники, служащие многочисленных ведомств и контор”. І додає до цього, що в Одесі дедалі більше ставало євреїв. Атож! Чого українці, діти землі, з діда-прадіда хлібороби та гречкосії — орії, як їх урочисто називає Лев Силенко (автор книжки “Мага віра”, своєрідної “біблії” рунвіри в Америці. Збудував храм і назвав його Оріяною — від орії, арії, арійці, кидали рідні домівки та рушали з торбами до Одеси, зрозуміти можна: вони тікали від закріпачення. Його кайдани саме в цю пору, до кінця зруйнувавши Січ, накидала на вільних людей цариця Катерина II. Між рядками. Пам’ятник їй реставрували в Одесі ті, кому досі свербить ідея єдинонєділімості — хоч імперської, а хоч совєцької (тут, хоч як дивно, прагнення духовенства — московського — і атеїстів-комуністів теж збігаються), а ще — п’ята колона (вона в Одесі дуже численна й потужна — навіть виїздить з десантами в інші міста). Та повернімося до теми. Українці тікали до Одеси від покріпачення. Євреї ж ішли до неї зі “смуг осідлості” залюбки — місто, що мало стати портовим, розгортало перед ними значно ширші перспективи, ніж було крамарювання, шинкарювання, дрібна торгівля та ремісництво по селах і містечках (смуга осідлості окреслювала в царській Росії ті місця, де дозволялося селитися євреям. Великі міста до неї не входили. Одеса входила, бо ще тільки будувалася і великим містом не була. Коли ж стала великим, у ній теж дозволяли селитися не кожному єврею). То тільки євреям-багатіям, купцям у царській Росії дозволялося жити, де їм подобалося, а всі інші мусили задовольнятися найтіснішим сусідством з місцевим населенням, тобто з українцями, та ще й переймати собі їхню мову, щоб хоч якось з оточенням спілкуватися. Але хоч би чим вабило українців та євреїв місто, яке ще входило до тої горезвісної смуги, а торби за їхніми плечима мали в собі і щось спільне. І було воно нічим іншим, як українською мовою. Українці несли її до міста як останній скарб із того, що мали Богом даного, євреї — як щось позичене, взяте до тимчасового користування, тож і заходилися передусім свою “об’євреєну” українську мову пристосовувати до панської російської. Утворилася мова одеська. Еге ж, з українською основою, як і говорив Олександр Дерібас, та з єврейсько-расєйським акцентом. А що ж тоді з отим “горохом” про німців, англійців та всяких інших шведів? — А нічого! То лише на думку автора “полутолкового”, іноземців у нашому місті завжди було хоч греблю гати. Насправді ж лише по панських салонах, описаних у “Старой Одессе”, іноземців бувало стільки, скільки й росіян, або й більше. А коли говорити “за всю Одесу” — портову, трудову, будівельну, ремісничу, торговельну і т. ін., то “проти корінного населення іноземців у дореволюційній Росії налічувалось усього 8 відсотків”. Хто на кого тут здатен був уплинути? Так-от, про мовні впливи. Кажуть, що звук [і] на місці [и] у вимові одеситів (міла нєту, міцца нєчєм; ілі ві нє туда?) — це від греків. Можливо. Тільки на цьому іноземний вплив і вичерпується. Зате український (звук [а] на місці [я] після [р]) сам лізе в очі: Бора прішьол с мора. Так (бурА, рАдно, бурАк) кажуть у північних районах Одещини (Любашівському, Ширяївському, Колимському) — так зафіксувалось це й у вимові одеситів. К. Паустовський у повісті “Черное море” розповідає про старих продавців газет, які човгали голодними вулицями Одеси (це був 1921 рік) і вигукували: “Газета “Мрак”!, “Мрак” — газета!” Але письменник недочув. Газетярі казали не “мрак”, а “морак” — так вимовляли це слово одесити. Останнім биндюжником в Одесі був Федя ТрАпочка, твердить В. Смирнов. Те, що народжувалося в процесі “начіплювання” на українську основу неукраїнських елементів та акцентів, нікого в Одесі не дивувало — сприймалося за норму. Зафіксувалося воно й у літературі. Скажімо, прізвище свого персонажа Цудєчкіс І. Бабель міг вигадати. А ось те, як цей єврей заколисує малого Давидка: “А-а, люлі, усєм дєткам дулі, а Давідкє калачі, шьоп спал удень і вночі”, — міг тільки почути. Або ось читаємо в “Одесских рассказах” Аркадія Аверченка діалог двох маклерів: — Почему твоего продавца фамилия Огурцов? — Потому, что он Огурцов. А разве что? Такі “дива” смішили неодеситів і легко “продавалися”. Особливо в Росію, де завжди полюбляли глузувати з хахлоф і жідоф. Дехто з наших земляків збив собі на цьому досить солідний літературний капітал… Автор цієї статті — одеситка, живий свідок багато чого з того, про що пише співавторка книжки “А українською кажуть так”. На Всеукраїнському конкурсі “Українська мова — мова єднання” ця праця виборола: для себе — перше місце, для своїх виробників — відзнаку лауреата премії П. Куліша і Золоту медаль журналіста. Незважаючи на такі регалії, попиту в Одесі не має (причини стануть відомі після прочитання пропонованої статті). Тому подаємо телефон 68-53-13 — може, знайдеться покупець в іншому місті чи селі. Телефонуйте. А наразі — щира дяка панові Р. В. Воронезькому. Якби не його спонукання та допомога літературою, ніхто б ніколи не прочитав того, про що йдеться нижче.
Читацьке віче · “Тверда віра в силу мистецтва, яка перетворює людину, оновлює її образ, кличе до творчості”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

село Макошине, десь на півночі”. Звертаючись до мене — “де то воно є?” — “Це аж Чернігівська область! Й-ой, Марічко, аби ти бачила, які тут люди хороші, вони такі самі, як і в нас! А як вони Івана святкують! У нас так, певно, святкували, хіба як мої батьки ще молодими були!” Її охоче слухали і на святі, і в громадській організації “Нащадки Аратти”. Сільські хлопчаки, уздрівши її за парканом гостинного двору, прибігали сфотографуватися з нею на мобільні телефони і щиро раділи такій події. Їй було що розказати, а нам було що послухати. Бо її доля — це, на жаль, типова доля звичайної української сільської жінки-трудівниці, яка має в житті надію не на державу і навіть не на батька своїх дітей, а лише на себе. Жінки, яка живе вірою і любов’ю, працею і надією на справедливість, на мудрість народних поводирів. Мова у неї була образна, часто римована. Запам’яталося: “А біда ходить не одна. Біда ноги має — туди-сюди повертає”. Можливо, комусь баба Параска, як її називали на Майдані, видавалася надто наївною. Але хіба вона була наївнішою, ніж Дон Кіхот, абсолютний лідер прихильності європейської читацької аудиторії? (Загальний наклад різними мовами “Дон Кіхота” Сервантеса за останні чотириста років поступається лише Біблії.) І статки у них були подібні: ідальго мав спис, старовинний щит, шкапу Росинанта та вірного друга; Параска Василівна мала 600 грн пенсії, яку ділила порівну на трьох дочок та їхніх діточок, а сама намагалася з Божою поміччю перекрутитися на 80 грн, додаток до пенсії за орден “Княгині Ольги”. На київському Майдані вона мала багато друзів, які допомагали їй виживати. Прощаючись, Параска Королюк завжди зверталася до громади своїми віршованими рядками: “І най Вас охороняє Ісус Христос і Мати Божа, Божа Ласка. // Цього вам усім бажає Королюк Параска!” Збережемо про неї світлу пам’ять.
Читацьке віче · “Тверда віра в силу мистецтва, яка перетворює людину, оновлює її образ, кличе до творчості”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

НОСІЙ СВІТЛА Й ДОБРА

Юрій Сергійович Асєєв… “Що в імені твоєму”? У самому слові звучить “сіяти, осявати, сіяч Асєєв”. Воістину носій добра, краси й істини. Пам’ятаю його слова, що будили і кликали: “Якщо в житті не буде мистецтва, то світ стане похмурим, сірим, нецікавим, бо не буде світла. Адже культура, до якої належить мистецтво, то є “культ”, тобто поклоніння, а “ур” — світло”. Він сповідував ті морально-етичні принципи способу мислення, в основі яких була тверда віра в силу мистецтва, яка перетворює людину, оновлює її образ, кличе до творчості. Він був одним із небагатьох інтелігентів, вірних високим гуманістичним ідеалам. Намагався зміцнювати віру в себе кожного, хоч би які обмежені були його можливості. Філософський оптимізм, віра в перетворюючу силу мистецтва — його методологія. Юрій Сергійович був не лише талановитим архітектором, науковцем, чудовим лектором, прекрасним викладачем — він був висококультурною людиною. Юрій Сергійович є сторінкою історії українського народу, рідної землі. І не дивно, що він присвятив своє служіння, свою науку тим зниклим з лиця землі храмам, які підіймав із пороху історичного забуття. Він один із тих, хто прокладав дорогу до Храму. Його книжки: “Історія давньоруського мистецтва”, “Свята Софія” — дороговказ до святих храмів, ікон, високого духовного мистецтва. А як натхненно читав нам лекції Юрій Сергійович про Святу Софію — як модель Всесвіту й людського духу. Його розповіді про церкву Богородиці Пирогощі, що на Подолі, яку повністю сам реставрував, пронизані давніми билинами, переказами, літописами. Він розкривав нам красу і велич стародавнього Чернігова з його незбагненними краєвидами Зачарованої Десни та старовинними монастирями… Навколо Вчителя була особлива аура доброзичливості, зацікавленості, високої духовності. Не забуваються вечори, так звані “асєєвські вівторки”, коли ми, студенти, збиралися в кабінеті нашого професора в невимушеній атмосфері за круглим столом і склянкою запашного чаю. Юрій Сергійович читав напам’ять вірші, цілі поеми — різними мовами! Особливо запалювали нас, надихали енергетикою твори Г. Гейне німецькою мовою, українські поеми Кобзаря. Ми обмінювалися враженнями. Дивувала й прекрасна пам’ять Юрія Асєєва. Смерть Юрія Сергійовича, припинення незабутнього “асєєвського вчительства”, його творчості — важка втрата для вселюдської культури. Да святиться ім’я твоє, і дорога до Храму твоєї душі, дорогий наш Вчителю. Твої вдячні учні: Людмила КАЛЬНИЦЬКА, член СХУ, канд. філос. наук, Михайло ДЕХТЯРЬОВ, академік
Читацьке віче · “Тверда віра в силу мистецтва, яка перетворює людину, оновлює її образ, кличе до творчості”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

ЗГАДАЙМО ПАРАСКУ КОРОЛЮК

Ольга ПУГАЧ, Київське МО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Рік тому, 26 листопада, у сумні для України осінні дні пам’яті жертв голодоморів, на 72-му році життя перестало битися неспокійне серце незабутньої Параски Королюк — улюблениці Майдану, символу української жіночої Долі. Останні роки свого життя, а саме від часу Майдану 2003—2004 років, Параска Василівна провела переважно в Києві, на Майдані Незалежності. Це був її власний пост № 1, який вона покидала лише в дні недуги. Вроджена мудрість і життєвий досвід підказували їй — саме тут вирішуватиметься доля народу, а отже, і доля її доньок, онуків. Вона, як і сотні тисяч українців, вірила, що її участь у політичних подіях тих днів була необхідною, важливою. За свою активність мала відзнаки від влади — почесний знак “Гвардія Революції” та орден Княгині Ольги ІІІ ст. Минулої осені, занедужавши та, можливо, маючи сумні передчуття, Параска Василівна поїхала додому — на Тернопілля, у рідну хату, у рідне серцю село Дорогичівка. Там, в оточенні рідних вона й завершила своє трудне та славне життя. Їй було півтора року, як помер батько, а мати була інвалідом із дитинства. Вона часто надовго полишала домівку — лікувалася у міських лікарнях, далеко від рідного села. У таких умовах пройшло життя маленької дівчинки. Учитися у школі було непросто — часом не мала ні взуття, ні одягу. Після шести класів почала працювати. Перше місце роботи — рільнича бригада, де нічого не платили, лише записували трудодні. Тож попросилася у доярки. Голова колгоспу після деяких вагань, — вона ж іще дитина! — дозволив перейти на ферму дояркою. А в сорок років Параска Василівна вже мала майже 26 років трудового стажу. Заробила його іна Харківщині, і на Дніпропетровщині, і в інших місцях. Адже і тоді, й тепер Тернопільщина на заробітки була слабенькою, злидні заганяли людей у чужі краї. З теплотою згадувала Параска Василівна свої вимушені мандри по українських і загальносоюзних робітничих майданчиках: “Люди, що мені траплялися у чужих світах, такі хороші! Мене любили усюди, ніхто не кривдив! І я їм віддячувала щирою приязню та сумлінною працею”. Маючи на руках трьох дочок — Ганю, Світлану і Марічку, — покладалася лише на себе, бо чоловік помер молодим, залишивши її удовою. Гірко згадувала Параска Василівна, що цьому допомогла також і оковита. От тоді й скористалася маминою порадою поїхати щось заробити для своїх дівчат на майбутнє. Мама допомогла доглянути дівчаток. На лісозаготівлях у Архангельську, Томську Параска Василівна заробила два вагони лісу. Раділа — тепер було з чого ставити нову хату. Старша донька саме готувалася до весілля… А далі — тринадцять років у Казахстані. Звідти привезла грошей. Донькам наділила по п’ять тисяч карбованців. На радощах, що народилася онука, купила коштовну статуетку Божої Матері, решту поклала на рахунки до Ощадбанку — для дітей, онуків, яких у неї, дякувати Богові, було шестеро. І як же засмутилася, коли дізналася, що ті заощадження згинули без вороття! Тож на Майдан Параска Василівна мала великі надії — дуже несправедливим їй видалося її життя, та хіба тільки її? Пошук правди, віра у кращу долю дітей, села, України — ось ідея її Майдану. У народі її вважали справжнім народним депутатом. Для себе вона мало що домоглася, та чи й домагалася, а от до шести сіл на Тернопільщині завдяки її наполегливості та новим зв’язкам у впливових колах газ таки провели. Клопоталася про земляків, які потребували медичних консультацій, багатьом допомагала… Кілька років тому Параска Василівна двічі гостювала у мене в Макошині, що на Менщині. Її радо вітали і в сім’ях, і на святі Івана Купайла. До свята Купайла вона сплела кілька чудових купальських вінків, які ми подарували місцевим дівчаткам, учасницям святкового дійства. Зателефонувавши після свята найменшій з дочок, вона захоплено оповідала: “Марічко! Я так далеко заїхала! Це
Читацьке віче · “Тверда віра в силу мистецтва, яка перетворює людину, оновлює її образ, кличе до творчості”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

НЕВМИРУЩА ПАМ’ЯТЬ

Марта ГРИНДА, член Ради Галицького районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, м. Львів У селі Грабовець Стрийського району на Львівщині відбулася довгоочікувана подія — відкриття пам’ятника Володимиру Тимчію (Лопатинському) та його побратимам: Микиті Опришку (псевдо Медвідь), Теодору Оленьчаку (псевдо Васильків) та Зеновії Левицькій (псевдо Зена), які загинули в нерівному бою з енкаведистами 13 лютого 1940 року. Ми, просвітяни, відвідали Грабовець, аби вшанувати пам’ять полеглих Героїв, на запрошення ініціатора встановлення пам’ятника Василя Шпіцера, члена Ради нашого об’єднання, співавтора книги “Крайовий Провідник Володимир Тимчій (Лопатинський)”. Подія відбулася осінньої теплої днини. На майдані, що біля церкви, гамірно… Пам’ятник оповитий синьо-жовтим полотнищем, сцену оздоблено чорно-червоними кольорами, посаджено осінні квіти, зроблено чепурні лавки, вимощено бруківкою стежини… Серед присутніх вояки УПА, політв’язні, просвітяни, активісти з Конгресу Українських Націоналістів, Ліги жінок, місцеві депутати, журналісти, численна сільська громада. Усі йдуть до церкви на Урочисту Літургію з освяченням церковних дзвонів. Після Служби Божої велично, за всіма християнськими традиціями, з хоругвами священики ведуть товариство до новоспорудженого пам’ятника. Спадає полотнище… Люди вражені побаченим. Взявшись за руки, юна четвірка (виконана в білому камені) спрямувала погляд у вічність. Оригінальний творчий задум і бездоганне виконання належать молодому талановитому скульптору Яремі Миську. Священики відправили панахиду та здійснили ритуал освячення пам’ятника. Зворушливо пролунали співи зведеного сільського хору. Хористи у вишуканих вишиванках. Захід відбувся за глибоко продуманим сценарієм, невимушено, велично, незабутньо. Серед промовців правнучка сестри Степана Бандери — Оксана з м. Стрий, депутат Львівської обласної ради Зіновій Карпінський, голова ЛОО КУН Микола Пшевлоцький. Найяскравішим був виступ ініціатора встановлення пам’ятника Василя Шпіцера. Сільський голова Тарас Кунько оголосив подяки за участь у спорудженні пам’ятника. Завершилася церемонія вшанування пам’яті Героїв покладанням квітів: від Львівської обласної ради, Львівської ОО партії КУН, Галицької “Просвіти”, вояків УПА, небайдужої сільської громади. Подія пробудила в людей найсвятіші почуття, оживила душі, додала наснаги та енергії… Воістину, пам’ять невмируща!
Абетка відомих імен · “На могилі Назарія Яремчука у Чернівцях завжди живі квіти, а стежка до музею не заростає”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

до Вижницької школи-інтернату. Назар дуже важко переживав цю зміну у своєму житті. За традицією, приїздив на вшанування пам’яті родини на цвинтарі, коли у задушну суботу перед Дмитрієм давали помани біля могил померлих. А ще в день Дмитрія з давніх-давен у їхньому селі був храм. На свято приходили до них родичі, знайомі, сусідські діти. Назар уважно слухав розповіді старших про минуле життя за Австрії, Румунії, в роки війни. Там уперше почув про нав- Назарій Яремчук, Софія Ротару, Марія Стеф’юк після концерту чання в гімназії старшого брата (по татові) Дмитра, який 1934 року закінчив факультет права Чернівецького університету, а 1939 року залишив батьківський дім. Цікавими були розповіді про Народний дім імені Юрія Федьковича у Вижниці, про співаків Ореста та Дениса Руснаків, товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка і його видавничу діяльність, про Богдана Хмельницького, твори видатних письменників. Найбільше Назару подобалося співати українські народні пісні про козаків, жартівливі. Після закінчення 8 класів у школі-інтернаті він продовжив навчання у першій Вижницькій десятирічці. До вивчення предметів ставився серйозно, але перевагу надавав географії. Його цікавили природні ресурси Карпат, географія сільського господарства буковинського краю. Однокласники Назара ходили до районного Будинку культури послухати репетиції “Смерічки”, якою керував Левко Дутковський. Часом і Назар приходив на репетиції. “Інший на його місці, — згадує народний артист України Левко Дутковський, — відразу б підійшов і сказав, “я теж співаю, послухайте мене”, але він через свій сором’язливий, м’який
Абетка відомих імен · “На могилі Назарія Яремчука у Чернівцях завжди живі квіти, а стежка до музею не заростає”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

«НАЗАРІЙ ЯРЕМЧУК ЗДІЙНЯВ ПІСЕННЕ НЕБО НАД НАМИ»

30 листопада народному артисту України, лауреату Національної премії імені Т. Г. Шевченка Назарію Яремчуку виповнилося б 60… “ВІН ВИРОСТАВ У СПІВОЧІЙ РОДИНІ” У селі Рівня, що на Вижниччині Чернівецької області, в 70-х роках ХІХ ст. було 76 дворів, жили всі у великих злиднях. Чудовий природний карпатський ландшафт був єдиною радістю, втіхою й гордістю місцевих мешканців. З одного боку — гори, а з другого — швидкоплинний, бурхливий Черемош. А ще тут любили співати, грати на народних інструментах. Однією з таких була сім’я Назарія та Марії Яремчуків. Одружилися вони у важкі роки. Люди подейкували, що у давні часи за родиною Яремчуків вівся нагляд. Є про це й документ у фондах Чернівецького державного архіву, датований 17 грудня 1869 р. У ньому йдеться про те, що син Івана Яремчука (прадід Назара) — Федір із Рівні — користувався без дозволу панським лісом. Про це було повідомлено і в повітове управління та вказано, що він бунтівник. Тому за ним постійно вела нагляд тодішня жандармерія. Натомість нащадки Федора, Назар та Марія Яремчуки, незважаючи ні на що, жили дружно, у злагоді, спокійно займалися господарством, ростили синів Степанчика, Богданчика та доню Катрусю. 1951 року доля подарувала їм ще й четверту дитину — синочка, якого нарекли на честь батька Назарчиком. Ріс хлопчина допитливим, веселим, життєрадісним, любив дивитися, коли сонце ховається за гору, ловити жуків, слухати казки та пісні. А співали у сім’ї Яремчуків усі. Батько був високоосвіченою людиною: окрім української й російської, знав латину, німецьку й румунську мови. У старші роки він працював дияконом у церкві і як тенор співав у церковному хорі. Мати теж співала в церковному хорі, гарно грала на мандоліні та була акторкою у Вижницькому народному театрі. Коли вони збиралися разом і починали співати, забуваючи про всі негаразди, особливо вирізнявся голос Богдана, який був майже на 5 років старший за Назарія. Перехожі зупинялися біля їхньої хати і говорили: “Які ж бо гарні голоси у цих Яремчуків. Вони справжнісінькі артисти”. …Доля подарувала маленькому Назару не тільки талант, а й нелегку дорогу на велику сцену… Перший тяжкий удар він пережив у 12 років, коли помер батько, який мріяв про сан священика для Назарія. Маючи малу платню санітарки, мати вирішила віддати синочка на навчання характер не міг так зробити”. До того ж, саме в цей період серед молоді був відомий його старший брат Богдан, який зачаровував своїм голосом багатьох вижничан. Лише за порадою завідувачки Рівнянського клубу Левко Дутковський звернув увагу на постійного відвідувача репетицій. Назара запросили на прослуховування і Левко Тарасович запропонував йому виконати музичний твір за бажанням. Це була популярна тоді пісня І. Поклада “Кохана”. Та коли він заспівав “Дивлюсь я на небо”, всіх вразив дивовижно дзвінкий і чистий голос Назарія. Голос сподобався, і його прийняли до “Смерічки”. На той час у колективі вже співала Марійка Наголюк, Ніна Бондаренко, Ліда Шевченко, Рая Хотимська, Василь Зінкевич, які були значно старші за нього. Левко Тарасович не побоявся, що у Назара не було музичної освіти, і взяв його. Він побачив головне: хлопець може працювати й має велике бажання співати, отже, здолає всі труднощі. Так з осені 1969 року Назар почав співати у “Смерічці”. “ПЕРШІ КРОКИ І ПЕРШІ УСПІХИ НА ПРОФЕСІЙНІЙ СЦЕНІ” Залюблений у красу карпатського ландшафту, Назар мріяв про геофак. Перша спроба вступити до ВНЗ була невдалою. Тому йому довелося працювати і самотужки вивчати географію, історію, математику, які необхідні для вступу. Робота сейсмографа у Західноукраїнській геологорозвідувальній партії, курси водіїв, футбол, репетиції — з цього тоді складалися його будні. Вільного часу не мав. Та наполеглива праця хлопця не була даремною, а 1970 рік став для юнака щасливим. Напередодні нового 1970 року він вперше вийшов на суд глядачів, дебютувавши з піснею “Незрівняний світ краси” як соліст “Смерічки”. На цьому ж публічному виступі “Смерічки” Н. Яремчук і В. Зінкевич уперше виконали пісню Володимира Івасюка “Червона рута”. Відтоді “Смерічка” стала відома далеко за межами області. Чернівецька обласна газета “Зорилей Буковиней” писала: “…В останні роки все більше і більше говорять про молодого композитора Л. Дутковського, йому належить заслуга створення у Вижниці ВІА “Смерічка”, колективу з великим майбутнім”. Назарій Яремчук став невід’ємною частиною ансамблю. У серпні того ж 1970 року за рішенням приймальної комісії Яремчук став студентом географічного факультету Чернівецького державного університету. 1971—1972 рр. — відбулися зйомки телефільму “Червона рута”, який одразу ж став популярним далеко за межами України, а “Смерічка” вдало виступила на всесоюзних конкурсах “Пісня—71” і “Пісня—72”. До Яремчука приходить перше мистецьке визнання на професійній сцені: за виконання пісні “Горянка” солісти “Смерічки” Назарій Яремчук і Василь Зінкевич удостоєні звання лауреатів Всесоюзного конкурсу “Алло, ми шукаємо таланти”. Самодіяльний колектив із Вижниці вирізнявся своєю оригінальною манерою виконання навіть серед інших подібних професійних колективів в Україні. Коли Назару було 20 років, померла матуся. Кажуть, вона ніби відчувала, що скоро її не стане, і написала листа керівнику ансамблю Левку Дутковському, в якому подякувала за все, що він зробив для її любого сина. Можливо, у такий спосіб вона хотіла полегшити біль втрати. У ті важкі дні його підтримували друзі з “Смерічки”, товариші та шанувальники. Його пісні “Чуєш, ма- Батьки: Назар і Марія Яремчуки мо”, “Батько і мати” сповнені святою любов’ю до батьків. 1973 року “Смерічку” запрошують до Чернівецької обласної філармонії. Ансамбль отримав статус професійного. Назарій перевівся на заочне навчання в університеті, а отримавши 1975 року диплом про вищу освіту, не зміг працювати за фахом, бо любов до пісні виявилася сильнішою і він перейшов на постійну роботу до філармонії. СВІТ ЙОГО ПІСЕНЬ НЕЗРІВНЯННО КРАСИВИЙ Злет таланту Назарія був настільки стрімким, що вже 1978 року йому присвоєно звання заслуженого артиста України та нагороджено орденом Дружби народів. Любов до рідної землі, до народу, вірність обраному творчому принципу (поєднання народнопісенної мелодики з сучасними ритмами) були в Назарія Яремчука глибинними та всепоглинаючими. Пісні “Смерічки” стали популярними й увійшли до золотого фонду української естради, а Назарій Яремчук отримав всесвітнє визнання. Промине всього-на-всього чверть століття, як настане гіркотний день червня 1995 року… На могилі Назарія Яремчука у Чернівцях завжди живі квіти, а стежка до музею не заростає. Навіть уночі сюди приїжджають групи. Якось, за словами його сестри пані Катерини, опівночі приїхав автобус із канадськими й американськими туристами, для яких вона серед ночі проводила екскурсію. Щороку в день народження Назарія Яремчука друзі, колеги-митці та представники буковинської громадськості приходять на чернівецьке кладовище, аби вшанувати його світлу пам’ять.
Подія року · “Важливо, щоб держава повернулася обличчям до традиційної культури”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

XXIIII ««ЧЧЕЕРРВВООННАА РРУУТТАА»» — — ВВ ККИИЄЄЄВВІІ

850 молодих виконавців (164 солісти та гурти) з усієї України взяли участь у фестивальних конкурсах. Гарячі дискусії суддівської ради точилися навколо визначення лауреатів у шести номінаціях: український автентичний фольклор, популярна музика, рок, сучасна танцювальна, акустична й експериментальна музика. Масштабне дійство відбувалося водночас у Київському академічному театрі юного глядача на Липках та конгрес-холі “Президент Готелю” (тож довелося побігати), а Гала-концерт переможців — у Київському національному академічному театрі оперети. Уляна ВОЛІКОВСЬКА Підготовка до фіналу “Червона Рута—2011” розпочалася ще 2010 року. Тоді було проведено 27 конкурсів в обласних центрах, “ILLАRIA” (м. Київ) Криму, в Севастополі та Києві. У них узяло участь понад 5000 осіб (2000 гуртів і солістів). Спеціально для участі у заході молоді виконавці створили та виконали близько 300 нових пісень українською мовою. “Червона Рута” — єдиний фестиваль, який може дати оцінку тим культурним процесам, що відбуваються на теренах нашої держави. У ньому бере участь майже вся молодь, яка займається музикою. Завдяки цьому ми можемо оцінити стан справ у масових жанрах в Україні. Завдання творчої інтелігенції, що займається музичним ринком, створювати продукт, який можна задіяти в Україні і який би мав популярність, — наголосив виконавчий директор фестивалю Мирослав Мельник. — Щодо жанру популярної музики в Україні зазначу, зараз нас тримає у своїх обіймах московська попса і ми є ринком їхньої споживацької продукції. Популярна музика найбільш інформаційно залежна від ЗМІ, зокрема від телеканалів і радіостанцій. Що там “крутять”, те культивує наша молодь, і вважає, що це варте уваги. У популярній музиці є кілька процесів: копіювання зірок нашої української естради (10 %), копіювання московських музикантів (60 %), інше — зарубіжної естради (30 %)”. “Червона Рута—2011” приділила неабияку увагу появі нового жанру — українського автентичного фольклору, адже в наш час так важливо зберегти традиції. У цій номінації було найбільше учасників — понад 500 осіб. Тут і звучання полтавського багатоголосся, густі тембри поліського співу, запальна карпатська інструментальна музика… Найактивніші фольклорні виконавці з Івано-Франківської, Хмельницької, Львівської, Рівненської, Київської та Харківської областей. “Дивний парадокс: поки традиція жива, ми її не бережемо. У нашій державі, на жаль, фольклором не займаються, — ділився думками член суддівської ради фольклорист Михайло Хай. — Ті кафедри фольклору, які повідкривали на “кравчуківському переляку”, зараз закриті. Залишилися тільки дві кафедри, іна них страшні наїзди — це Київська і Львівська консерваторії. Я песимістичний оптиміст. Ми завжди програвали тактику, але вигравали та виграватимемо стратегію. І нашу державність ми маємо не завдяки шаблям, а завдяки фольклору, завдяки сільській культурі, яку ніхто спеціально не створював. На фестивалі автентичних гуртів немає, це так зване відтворення на вторинному рівні, але воно найкраще, бо професійне. І це єдина наша надія. Я вірю в талановиту молодь”. Оцінюючи фестиваль, заслужений діяч мистецтв України Костянтин Чеченя зазначив: “Складно бути таким усебічно обізнаним у різнобарв’ї музичних жанрів. Якщо в журі ми маємо фахівців із поп-музики, рок-музики, автентики… Без сумніву, є елемент суб’єктивності. Коли професор-автентик оцінює попмузику, а потім автентичний фольклор, це трохи дивно. Тут є комерційна проблема, бо для того, щоб зібрати кілька повноцінних зіркових складів журі, необхідні кошти. Тому можуть бути елементи нестовідсоткового влучення в ціль, і це абсолютно нормально, бо будь-який конкурс, фестиваль — не якась матриця. Я вважаю, що краще, аби було журі окремо для кожного жанру. І дуже важливо, щоб держава повернулася обличчям до традиційної культури, тоді й хедлайнери, і керівництво фестивалю зможуть зробити фестиваль європейського і світового рівня”. ДОВІДКА Автентичний фольклор За напрямом “Сольний спів”: І премію виборов Олексій Заєць (с. Фасове Макарівського р-ну Київської області), Юлія Миколайчук (Рівне). ІІ премію — Сергій Гаврилюк (смт. Степань Сарненського р-ну Рівненської обл.). ІІІ премію — Олександра Лавренюк (м. Хмельницький), Олена Мельник (с. Дроздовиця Городнянського р-ну Чернігівської обл.). За напрямом “Гуртовий спів”: І премія — гурти “Сільська музика” (м. Рівне), “Серпанок” (м. Суми). ІІ премія — гурти “Дивина” (м. Донецьк), “Сіверські клейноди” (м. Чернігів), “Михайлове чудо” (м. Київ), “Ладовиці” (м. Хмельницький), “Цімборики” (м. Хуст Закарпатської обл.), тріо “Леля” (м. Рівне, смт. Степань Сарненського р-ну Рівненської обл., с. Балаклея Смілянського р-ну Черкаської обл.). ІІІ премія — гурти “Джерельце” (м. Житомир), “Лілея” (с. Кочережки Павлоградського р-ну Дніпропетровської обл.), тріо гурту “Муравський шлях” (м. Харків). За напрямом “Українська музика усно<пісенної традиції” І премію виборов гурт “Хорея Козацька” (м. Київ). За напрямом “Виконання обрядів”: І премія — гурти “Ключівські узори” (с. Великий Ключів Коломийського р-ну Івано- Франківської обл.), “Дай Боже” (м. Київ). ІІ премія — гурти “Щедрик” (м. Славута Хмельницької обл.), “Терниця” (м. Ківерці Волинської обл.), “Волиняни” (м. Рівне). ІІІ премія — гурти “Витоки” (с. Занітків Кодимського р-ну Одеської обл.), “Перлинка” (м. Славута Хмельницької обл.), “Калинонька” (с. Білин Ковельського р-ну Волинської обл.), “Вербиченька” (смт. Нова Водолага Харківської обл.). За напрямом “Гуртова інструментальна музика”: І премія — гурт “Буття” (м. Київ), ІІ премія — гурт “Троїсті музики” Етно-культурного центру Рівненського міського палацу дітей та молоді (м. Рівне), Інструментальна капела “Надобридень” (м. Київ). ІІІ премія — гурт “Відлуння Карпат” (с. Замагора Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.). За напрямом “Сольна інструментальна музика”: І — Іван Явдошняк (м. Чернівці), ІІІ — Микола Петрованчук (м. Івано- Франківськ). За напрямом “Кобзарське виконання”: І — Євген Вертук (м. Херсон), Олександр Тріус (м. Суми). ІІ — Юрій Авдєєв (м. Київ), Юрій Ягусевич (Іванівський р-н Київської обл.), Максим Трубніков (м. Одеса). Рок6музика ІІ премію отримали гурти “Рокаш” (м. Мукачево Закарпатської обл.), “Чумацький Шлях” (м. Хмельницький). ІІІ — гурти “Джамп ту скай” (м. Дружківка Донецької обл.), “KALI- KAband” (м. Київ), “Соніз” (м. Чернігів), “Ад фонтез” (м. Глухів Сумської обл.). Сучасна танцювальна музика ІІІ премія — гурт “Різні” (м. Хмельницький). Поп6музика ІІ премія — Тетяна Радостєва (м. Київ), ІІІ — Марина Горобцова (Рогань, Харківська обл.), Ганна Шатілова (м. Запоріжжя). Акустична музика ІІ премія — гурти “Крапка” (м. Запоріжжя), “Вперше чую” (м. Київ), ІІІ — гурти “Рейн мен” (м. Чернігів), “Бард-рок” (м. Житомир), Євген Кудлатий (м. Харків). Експериментальна музика І премія — проект “ILLARIA” (м. Київ), ІІ — “Сюр Бенд” (м. Київ), ІІІ — гурти “Рома Малеротта” (м. Севастополь, АР Крим), “Забава Brass” (м. Кам’янець-Подільський Хмельницької обл.), оркестр “Бобовата” (м. Івано-Франківськ).
Читацьке віче · “Думаймо про сільських дітей, берімо на себе відповідальність за їхнє виховання, даруймо їм радість пісенної творчості!” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

м’янка Самарської паланки Війська Низового Запорозького. Так у Дніпропетровській СШ №117 розпочалося свято “Козацькому роду нема переводу!” Слобода Кам’янка в історичних матеріалах згадується як поселення на лівому березі Дніпра ще з ХVII століття. 1769 року тут було засновано поштовий ється від покоління до покоління і навіть згадується у новелі О. Гончара “Полювання на редуті”. Із часом Кам’янка обростала вулицями, до неї приєднувалися і нові частини поселень: Ломівка, Причіплянка, Березанівка. Саме у Ломівці народився і писав легендарні твори “Прапороносці”, “Людина і зброя”, “Таврія” Олесь Гончар. Та повернімося до СШ №117. Для гостей — представників педагогічних колективів шкіл Амур-Нижньодніпровського району, батьків учнів розгорталося захопливе дійство. Дві команди козаків (десяти-та одинадцятикласників) змагалися, хто швидше принесе з-за моря сіль, воду, щоб зварити куліш, хто вправніший у перегонах із гарбузами, хто кмітливіший у відповідях на запитання вікторини. Козаків і в поході, і в побуті супроводжувала пісня. Не обійшлося без неї і на шкільному святі. Хлопці з куренів “Гайдамаки” та “Побратими” дружно співали “Їхав, їхав козак містом”, “Гей там, на горі, Січ іде!”, а дівчата — ніжну й ліричну “Вишиванку” та завзято танцювали “Черевички”. На свято прибули сотник Старосамарської сотні Самарської паланки Війська Низового Запорозького Владислав Лади-гін та обозний цієї сотні Олександр Коваль. Вони показували прийоми володіння шаблею-“ординкою”, кинджалом, сокирою та гарапником. Потім на шкільний стадіон виїхали юні козаки й козачки, які представляють СШ №117 в команді Дніпропетровської кінно-спортивної школи олімпійського резерву, і вправно долали перешкоди. Допомогли втілити ідею директора школи Валентини Герасименко заступник директора з виховної роботи В. Куртакова, молоді педагоги-організатори Андрій Іванов, Інна Невгодовська та Андрій Кирпа. В організації свята брали участь колективи учнів і вчителів. Роботи вистачило всім.
Читацьке віче · “Думаймо про сільських дітей, берімо на себе відповідальність за їхнє виховання, даруймо їм радість пісенної творчості!” · с. 14сторінка оригіналу ↗

З РОДУ КОЗАЦЬКОГО! ПІСНІ БАБУСІ СЕКЛЕТИ

Анатолій МОКРЕНКО, народний артист, професор, лауреат Шевченківської премії Є у мене спогади, які повертаються знову й знову і які я називаю парадоксальними. Перші роки після окупації та війни. Розруха. Голод. Підрахунки ран і втрат. Мені 12—13 років. Не віриться, що вирвалися живими з того кривавого пекла. Та хай літо чи зима, а було, надходить вечір, засівається небо зірками і починається чарівне дійство — перекличка кутків села пісенними гуртами хлопців та дівчат у нічній тиші… Згадуєш, як казку… То був неначе чарівний пісенний зорепад, що своїми спалахами бентежив юну душу. Підростали і самі співали. Якось ті народні пісні без наших зусиль входили у сільське життя — старші передавали молодшим… Потрапив мені днями до рук скромний збірничок “Народні пісні у записах Павла Бровченка”. Хоча й не дуже близько, але знаю цього чоловіка, з яким зазнайомив мене його рідний брат — відомий український поет і громадський діяч Володимир Якович Бровченко. Павло Якович — людина мого покоління з Малої Виски Таврійського степу, кохається в народній пісні, хоровому співі, створює та керує хоровими колективами, навчає дітей у місцевій музичній школі. “Із уст своєї бабусі Секлети я пізнавав історію свого народу. Вона співала про Кармелюка і Лимерівну, про Морозенка і Марусю Чурай… — пише він у передмові до збірки. — А у сусіда Сашка була бабуся Оксана, через берег на городі виспівувала бабуся Марина. Було кого слухати, було у кого вчитися… Неначе сьогодні чую, як із віддаленого кутка нашого селища розливається берегами над хвосою “Поза лугом зелененьким”. Підхоплюють її парубки і дівчата інших кутків. Теплий зоряний вечір пив цілющу народну пісню. І було це… півстоліття тому. Згадаймо: “Там Василько сіно косить…” Може, онуки наші хоч на хвилину відірвуться від телевізійного і магнітофонного завивання “із'за бугра” та причащаться пісенними краплинами свого народу”. Протягом трьох-чотирьох останніх років Павло Якович опублікував десятки народних шедеврів у Маловисківській районній газеті під рубрикою “Пісні моєї бабусі”, і врешті завдяки фінансовій допомозі небайдужих людей — В. П. Сороки, В. А. Діотдіці, М. В. Стегару — видав збірочкою. Близький мені за духом цей залюблений у рідну пісню чоловік, що і в поважних літах, як скарб, леліє в душі первинну яскравість дитячих вражень від народної творчості та думає про сьогоднішніх дітей, переважно позбавлених тієї простої, але на все життя надихаючої радості. Ті ж міркування та спогади подвигли колись і мене започаткувати в рідному слобожанському селі Терни акцію, яка знайшла прихильників та спонсорів і ось уже дев’ять років тішить моє серце. Йдеться про обласний конкурс і фестиваль “Співаймо разом!” учнівських хорових колективів сільських шкіл Сумської області. Щорічно травневої квітучої пори десятки дитячих хорів (а на початку було… аж 4!) з’їжджаються до мого рідного села змагатися в… радості творчості. Через цю радість уже пройшли тисячі дітей, і українська пісня, зокрема народна, вже ніколи не покине їхніх чутливих душ. Знаходяться й послідовники з “Просвіти”. Загорівся очільник запорізької “Просвіти” Олег Ткаченко — і нинішньої весни стартував у одному з наддніпрянських сіл фестиваль “Співучий степ”. А десь уже готується до такого кроку Дніпропетровщина, адже справа шляхетна й вельми потрібна. Хотілося б звернутися і до інших осередків “Просвіти” із закликом: думаймо про сільських дітей, берімо на себе відповідальність за їхнє виховання, даруймо їм радість пісенної творчості! Запевняю вас, друзі, це не так складно, як здається. Співпрацюймо з районними та обласними адміністраціями — і в керівництва є діти, і серед керівництва є зацікавлені, небайдужі люди, а гарне діло прикрашає всіх. Почав добрим словом про Павла Яковича Бровченка, а бачте, як ота логіка розвитку ідеї водить пером. Виховуймо справжніх українців, справжніх патріотів. Будуймо Україну, не чекаючи ініціатив “зверху”, — це наші діти і наша земля, і ми за них відповідальні. А не хтось. Леонід БЕЗУГЛИЙ, хорунжий на святі, м. Дніпропетровськ Грала бандура. За тином куняли соняхи, гуртувалася молодь у національному вбранні. І присутні ніби опинилися на майдані справжньої козацької слободи Ка- З РОСИ Й ВОДИ! Василь КЛІЧАК Коли вона заходить на кафедру — все навколо оживає, наповнюється свіжою енергією, новим змістом. Це про Катерину Степанівну Серажим, доктора філологічних наук, професора кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вона — провідний фахівець у галузі дискурсознавства, текстознавства та літературного редагування. Академік АН ВШ України, відмінник освіти України. Сотні випускників тепло відгукуються про Катерину Степанівну, згадують її незабутні лекції, практичні заняття. Перед тим, як навчати майбутніх видавців і журналістів, їй довелося пройти чимало цікавих шляхів. Народилася Катерина Степанівна 4 грудня 1951 року в селі Василів, що в Білоцерківському районі на Київщині. Дідусь, Назар Іванович Гончаренко, мав математичні здібності. Таке ж обдаровання було і в батька. А вона мріяла про фах учителя-словесника. 1974 року Катерина Гончаренко закінчила філологічний факультет Київського університету. За розподілом свого чоловіка, Серажима Віталія Івановича, того ж року поїхала працювати до Львова учителем української мови та літератури у школу №9 (1974—1982). З 1982 до 1985 року працювала вчителем російської мови та літератури в Республіці Куба. Після закордонного відрядження, дізнавшись із львівської газети про конкурс на посаду асистента кафедри видавничої справи та редагування в Україн-пункт, який обслуговували 10 кам’янців із кіньми. Неподалік берега сплели з лози та обмазали глиною будівлю, де перетримували коней і де могли сховатися від вітру, дощу та снігу поштарі. Від назви цієї будівлі — РАДУТА — отримала назву і найближча затока Дніпра. Назва передажурналіста, редактора, видавця і формує відповідальність у майбутніх журналістів і редакторів перед читачем за кожне написане слово. Підручник виховує не ретранслятора готової інформаційної продукції, а громадянина, для якого текст — це спосіб реалізації своєї життєвої позиції. Катерина Степанівна — голова профспілкового бюро Інституту журналістики КНУ. Її робота на цій посаді відзначається чуйністю, увагою, людяністю, безкорисливою турботою, гуманністю. Величезна заслуга Катерини Степанівни Серажим в ініціативі й підтримці благодійної роботи протягом 8 років (дитбудинок “Оберіг” в м. Богуславі Київської області). Завдяки праці Катерини Степанівни чималою турботою й увагою оточені ветерани Інституту журналістики. Особливого слова заслуговує просвітницька робота Катерини Степанівни. З 1995 року вона керує студентським етнографічним вокальним ансамблем “Катруся”. У репертуарі — колядки, щедрівки, веснянки, гаївки. Інститут журналістики і весь університет у передноворічні та різдвяні дні наповнюються колядками цього гурту. Катерина Степанівна нагороджена Подякою Київського міського голови за розвиток наукових досліджень у галузі журналістики та з нагоди 10-річчя Інституту журналістики (2003), нагрудним знаком МОН України “Відмінник освіти України” (2007), орденом княгині Ольги ІІІ ст. (2009), премією КНУ імені Тараса Шевченка за підручник “Текстознавство” (2010), Почесною грамотою за особливі видатні заслуги перед Київським національним університетом імені Тараса Шевченка (2011). Щиро й сердечно вітаємо славного вченого і патріота Катерину Степанівну Серажим із буйноквітним ювілеєм!
Читацьке віче · “Думаймо про сільських дітей, берімо на себе відповідальність за їхнє виховання, даруймо їм радість пісенної творчості!” · с. 14сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

КАЛИНОВІ МОСТИ ПАНІ КАТЕРИНИ

ському поліграфічному інституті імені Івана Федорова (тепер — Українська академія друкарства), подала документи. 1986 року успішно пройшла конкурс і отримала омріяну посаду. 1991 року захистила кандидатську дисертацію на тему “Поетика соціальної драми 20—30-х років ХХ століття”, а 2003-го — докторську дисертацію “Дискурс як соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного простору (методологічний, прагматико-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти (на матеріалі політичного різновиду українського масово-інформаційного дискурсу)”. В Інституті журналістики Київського національного університету з 1995 року обіймала посаду доцента кафедри української мови та стилістики, з 2005 року — професор кафедри видавничої справи та редагування. Досліджує проблематику текстознавства, дискурсознавства, видавничої справи та редагування, журналістикознавства, літературознавства. Викладає нормативні курси: літературне редагування, текстознавство, редагування довідкової літератури, редакторський фах, термінознавство, політичний дискурс, методика викладання фахових дисциплін. Автор понад 150 наукових праць. 2009 року видала перший в Україні підручник із текстознавства, за який нагороджена премією КНУ імені Тараса Шевченка. Концепція світу як тексту є головною настановою навчальної праці Катерини Серажим. Ця праця дає необхідні професійні знання для
Родова кухня “Повертаймося до давньої доброї традиції...” · с. 15сторінка оригіналу ↗

СВІТИТЬ МАМАЛИГА НА СТОЛІ ММААММИИННАА ККААППУУССТТАА

Віра КИТАЙГОРОДСЬКА, м. Чернівці Мамалига, бануш або ж кулеша були і подекуди залишаються майже щоденним ритуалом, коли за столом збирається сім’я чи й родина, де на великому, як повний місяць, кружку парує мамалига. Вона не повинна бути рідкою (як тепер іноді подають у ресторанах), а в’язкою, триматися купи, ніби випечений хліб. Часом ні з того ні з сього мамалига розлупувалася посередині, й це означало (майже безпомильно), що комусь випадає далека дорога. Мамалигу беруть ні ложкою, ні виделкою, а лише руками. Страви з мамалигою споживають повільно, можна поспілкуватися, посмакувати мамині чи бабині шедеври, поділитися новинами, планами. Стіл до мамалиги можна накривати і однією, і кількома стравами, як ось борщем, смажениною з м’яса, юшкою з тараньки, мочанкою з грибів, кислими огірками, квашеними помідорами або ж і кавунами. Від такої їжі ніхто не хапався ні за шлунок, ні за печінку, ані за голову, очі бачили добре, вуха чули шелест очерету на дальньому озері, голос лунав дзвінко, можна й поспівати за столом на чотири голоси… Мамалигу варять у кухні на плиті чи у печі, на відкритому вогні, у стині. На кулешу або ж мамалигу вибирали зерно із дорідних струків від жовто-гарячого до темно-червоного кольору, без прогалин, таке, щоб аж яскріло на сонці. Після випікання хліба у теплу піч закидали струки на мамалигу, часом і по кілька разів. Коли воно добре підсохне, лущили обчищеним качаном. Часом він стирався аж до тонкої цівки і його жаль було закидати у піч, аби згорів — робітник же. Налущивши добрий склецок — десь третину мішка, — несли зерно до ближнього млина або ж самі мололи на домашніх жорнах (такі були майже у кожному обійсті). Варто лише “припустити” камінь на щілину “на мамаличку”. Крупу на цей другий хліб мололи середнього помолу, бо дуже мілка — недобре вимішувалася і злипалася, дуже крупна — погано розварювалась і розсипалася. Для мамалиги був постійний чавунець, у якому залишалася засохла шкурка від попередньої. У ньому варили тільки кулешку, часом і по тричі на день, як велика сім’я чи робітники на городі. Ще півстоліття тому хліб пекли лише на Різдво та Великдень, калачі — на Спаса та храмове свято. На щодень була мамалига, а кукурудза справді вважалася царицею городу. Зерно споживали люди та кури, качки, гуси, цесарки, а бадилля — корови, вівці, кози. Переїдками (залишками стебел) варили страви в печі, а заодно обігрівали хати. Отож у мамалижний чавунчик наливається дві кварти води, насипається пів дерев’яної ложки солі. Кладеться на сильний вогонь. Борошно можна всипати лише у дуже киплячу воду, інакше мамалига зачахне. Всипану мукичку малиштевкою (мішалкою, витесаною з верби палицею) ділять на двоє, дають покипіти 10—15 хвилин, а тоді ретельно розмішують по колу, притримуючи чавун горнешником (спеціальним рушником для перенесення горшків). Для вдатної мамалиги треба обернути по колу малиштевкою не менше 90 разів. Потім вариву дають покипіти на вогні, щоб “вишипіла” — це коли мамалига подекуди випускає із себе пар, пошипуючи бульками. І коли вона загусає до густої каші, а дерев’яна ложка, змащена олією, приштуковує її зверху (розрівнює) і не облипає, чавунчик з мамалигою перевертають на спеціальний дерев’яний кружок. Колись були такі сім’ї, де свіжу гарячу мамалигу клали на полицю, аби вистигала, а звідти знімали холодну, щоб менше розійшлося. Різали її прядивною ниткою спочатку на 4 частини, далі ділили на 8, 16. З мамалигою та кулешею, яку варили на сметані, дзері, обраті (молоко, перепущене на сепараторі), сколотинах (рідина, що залишалася після збивання масла), та картопляному відварі, споживали практично все: борщ, грибну юшку чи зажарку, смажену рибу, картоплю, молоко, кислі огірки, помащені олією, натерту бринзу, тушковане м’ясо, терту квасолю, навіть холодець. А ще, на десерт — виноград, чорні черешні, квашений терен. І що мені найбільше запам’яталося — це бадиревка з мамалигою. Не знаю, чи ще готував хто таке, окрім як у моїх Нагорянах, але це було настільки смачно і вишукано, що хочеться порекомендувати таку страву бодай би пані Січкарисі у столиці. Отже, бадиревка: з ринки із чорної глини береться три ложки з верхом м’ясних шкварків, підсмажуються на пательні. До них додається кілька скибок солоної бринзи, начетверо порізаної цибулі. Коли вона добре просмажиться, додають черпачок киплячої мамалиги, троє збитих, як для омлету, яєць. За 10—15 хвилин страва готова. Ще дуже в моді у нас, на Буковині, і, очевидно, не лише на заході, а вже й на сході — мамалига зі шкварками та грибною засмажкою. Засмажка готується так: жменя промитих та порізаних грибів обсмажується в олії, додається цибуля, зубок розчавленого часнику, кілька горошин перцю, пучок петрушки, три ложки сметани, ложка підсмаженого борошна. При помішуванні за 10—15 хвилин засмажка готова. Подається вона або на одній тарілці з мамалигою та шкварками, або ж у окремій глиняній чи порцеляновій. У селах Подністров’я рибу обсмажують обов’язково у кукурудзяному борошні. Вона виходить не лише дуже пахучою, смачною, а й золотистою на вигляд. Подають до мамалиги і додають стушковану на домашній олії цибулю. Колись мамалигу брали з собою у поле, обідали нею з кисляком, солоною жентицею (відварений дзер з овечої бринзи), смаженицею. Шматочки холодної кулеші діти брали з собою і до школи. Хліб, млинці чи марципани були лише у багацьких синів та доньок. Дуже бідні селяни купляли по півока (на дно пляшки) олії та присмачували нею мамалигу, наливаючи її по нитці. Було, що й позичали мамалигу одні в одних, коли несподівано до столу приходили сторонні люди. Найбільше смакує мамалига, бануш або ж кулеша зі смаженою ягнятиною. У березні-квітні цю страву готують там, де тримають отари овець. Смажиться ягнятина на соняшниковій нерафінованій олії, кропиться розчином солі, перцю і часнику. Не гарантую смак “молодого баранця, запеченого в тісті” (як пишуть сучасні ресторатори), але ягнятина з мамалигою та киселицями із зелених абрикосів — дивовижний смак. Наші предки не зациклювалися на самій лише мамализі. З кукурудзяного борошна пекли пахучі малисники та малаї (перші — на кисляку з цукром, другі — на молоці, додаючи шматочки яблук чи айви), споживали їх з узваром чи пряженим молоком або ж, присипавши цукровою пудрою, смакували на пасовищах, дозираючи худобу. Нині мамалигу зі шкварками та грибами вважають екзотичною і часом замовляють як делікатес. Проте можна повернутися до давньої доброї традиції і повернути страву до щоденного меню. У тих селах, де нині її споживають, часто на вулиці можна зустріти гурти червонощоких жилавих чоловіків, що прямують з якоїсь оказії, продають уздовж траси Бояни—Коленківці— Недобоївці помідори, цибулю, картоплю чи яблука… Їм — за вісімдесят, а вони рухливі, зрячі, добре чують, майже без зморшок, без ціпків. А секрет такого здоров’я — праця на городах та смачна мамалига з добірного борошна галанчиків чи калганів (сорти кукурудзи), насіння яких тут передається від покоління до покоління. Колись нам, дітям, давали хліба і казали: їж папу. Звучить по-москальськи — вважала я. Але “папа” з латині — хліб. А “мама-лига” — кукурудза. Головне, щоб у її нутрі не змодифікували гени. Для певності висаджуйте кукурудзу з добротних насілників на своїх ділянках та дачах. І живіть щасливо сто з четвертю, як мінімум. Хто ще не вміє варити цю смакотінь — приїжджайте на майстер-клас на Буковину, тут вам запропонують і мамалигу, і кулешу, і бануш, можливо, ще й з опеньками чи бадиревкою. Ольга ВАСИЛЕНКО, Київська область Із капустою люди знайомі дуже дав$ но. І в листках, і в її стеблі містяться всі необхідні людському організмові вітамі$ ни. Капустяний сік використовують із лікувальною метою. А для тих, хто мріє схуднути, — це незамінний продукт. У будь-якій національній кухні є страви, до складу яких входить капуста. Щодо квашеної, то вона за цілющими властивостями в кілька разів перевершує свіжу, надзвичайно смачна, корисна, міс$ тить багато вітаміну С. Її навіть нази$ вають коктейлем бадьорості і здоров’я — унікальне поєднання вітамінів, калію, заліза, магнію та цинку. З неї готують різноманітні салати, печуть пироги, нею начиняють вареники, варять капусняк, її тушкують. Наші бабусі з власного досвіду пізнали всю цінність домашніх заготівель, а то$ му використовували все, що дарувала са$ ма природа. Отож щороку у погріб поруч із засоленими огірками та помідорами ставили і діжку квашеної капусти. Я дуже любила вечори, коли мама квасила капусту на зиму, бо із задоволенням обчищала голівки від ушкоджених листків, вирізала качани (ми їх не викидали, а їли — смакота!), терла моркву, перемішувала. Мама шаткувала капусту ножем (шатківниці не було). І незчуєшся, як на великому дерев’яному столі вже “гора” капусти, притрушеної натертою морквою. Зараз уже немає таких великих столів і такої кількості жодна господиня не робить, хіба що на продаж, та й не стільки одразу. Наша мама-господиня квасила овочі у діжках, зазвичай вони були дубовими — це найсприятливіша тара для багатьох домашніх запасів. Спочатку діжку і дерев’яний круг вимочувала, ретельно мила водою із содою, обливала окропом. На дно сухої діжки клала шар капустяного листя. В мисці (не алюмінієвій) перемішувала капусту з натертою морквою, цукром і сіллю, аби вона рівномірно розподілилася, потім її злегка м’яла, щоб пустила трохи соку. М’яти дуже довго чи сильно не слід, інакше буде занадто м’якою. Мама цукру сипала менше, а солі давала стільки, щоб капуста була трохи пересолена (завжди робила за смаком, куштувала, дарма що квасила в “промислових масштабах”). Посипала лавровим листком, перцем горошком, перемішувала і добряче трамбувала в діжці, залишаючи зверху 15—20 см, щоб сік не виливався через вінця, коли булькатиме. Оскільки ми любимо голубці з квашеної капусти, то клала в середній шар капусти цілі головки. Утрамбувавши капусту, зверху накривала марлею, потім дерев’яний круг і добрий гніт (камінь). Діжку залишала в теплому місці на 10 днів. За ці дні капуста має виділити достатньо соку, щоб він повністю її покрив. Сік пінитиметься, піну час від часу треба знімати чистою ложкою, марлю прати. Після того як капуста закваситься, мама знімала камінь, а капусту великою круглою чистою палицею протикала до самого дна в кількох місцях, щоб вийшов газ і не було гіркоти. Камінь мила, ще раз ошпарювала і клала на капусту, діжку виносила в погріб. Процес заквашування вважався закінченим, коли на поверхню не виділялася піна, а сік із мутного ставав прозорим. А ще мама перекладала огірки капустою — вдавалися неймовірно хрумкі й смачні. Часи змінилися. У сучасному міському житлі бракує простору з особливим температурним режимом, тому квасимо капусту у менших ємностях і за різними рецептами, яких сьогодні дуже багато, з оцтом також. Та мамина капуста найсмачніша.
Редакція — читач · “Долучайтеся до розмови про те, якою бути газеті 2012 року”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

П П ЕЕ РР ЕЕ Д Д П П Л Л ААТТАА — — 22 00 11 22

Шановна редакціє! Велике спасибі Вам за Вашу плідну працю. Газету передплачую давно. Маю подарунковий томик “Кобзаря” Т. Г. Шевченка від “Просвіти” 1999 року. Хотілося б одержати від Вас томик Ліни Костенко. З повагою Володимир КУЛАЙСТРА, пенсіонер, 74 роки, с. Коломак Харківської обл. * * * Доброго дня, шановні творці газети! Користуючись нагодою, хочу висловити вдячність за “Слово Просвіти”. У наш нелегкий час — це ковток чистої води у наші спраглі душі. З повагою постійна передплатниця Олена * * * Добрий день, шановна редакціє! Щиро шаную творців патріотичної газети “Слово Просвіти”. Дякую Вам за мужню творчу роботу в часи боротьби українців у незалежній державі за збереження рідної мови, свободи, демократії. Боляче! Висилаю три квитанції на передплату газети на 2012 рік (одну — для себе, 2 — для родичів). Про себе коротко. Інвалід війни першої групи, учасник боїв у період 1941—1945 рр. Учитель-пенсіонер. Пережив три голодомори: 1922—1923 рр., 1932—1933 рр., 1946— 1947 рр. Бажаю Вам творчих успіхів, міцного здоров’я, добра і щастя! Павло Микитович ШАЛІНСЬКИЙ, м. Могилів-Подільський Вінницької обл. * * * Добрий день, шановні творці “Слова Просвіти”! Щиро вдячна Дажбогові, що Ви у мене є ія ще можу читати цю чудову газету. Заголовок газети і проникливий погляд Пророка дарують душі особливий настрій. До Вашого берега прямують ті, кому миле сонечко і гармонія. Думаю, що не всі, хто любить “Слово Просвіти” і регулярно читає його, чиїй душі газета дає поживу і гармонізує мислення, про це говоритимуть. Доброго здоров’я Вам, натхнення і всім нам віри у ясний прийдешній день України! З повагою Ніна ДАВИДЕНКО, м. Київ * * * Наші найкращі побажання та успіхів у подальшій просвіті нашого люду! Звертається до Вас сім’я вчителів сільської школи. Передплачуємо “СП” давно, висловлюємо щирі слова вдячності і, якщо можливо, просимо надіслати збірник “Шевченкіана”. Слава Україні! Б. БРИЖ, с. Яринівка Рівненської обл. * * * Слава Богу, є така газета в Україні. Тільки дуже боляче, що читає її мало моїх земляків. Як пише Іван Захарченко, “Нас мучить духовна спрага. А джерел нема, аби напитися з них духовності. Люди погрузли у блуді, прагнуть насолоди, а не зцілення душі”. Я почула по радіо виступ головного редактора Любові Голоти, де вона сказала: “Ми купуємо на подарунки китайський непотріб, а чому б не подарувати на місяць передплату на “Слово Просвіти”? Я тепер так і роблю. І сама з Вами уже два роки. Дай Боже всім Вам здоров’я і наснаги. З повагою Антоніна ВЕРЧИК, м. Харків * * * Щиро вітаю працівників редакції! Я люблю Україну. Крим — куточок, де для справжнього українця багато роботи. Проїхав уздовж усього узбережжя Криму, з собою обов’язково беру вишиванку і державний прапор. Спілкуюся тільки українською мовою. Татари, росіяни, караїми, вірмени й інші (і в осередках Партії регіонів) добре мене розуміють — жодних непорозумінь не виникало. Проблеми, зазначені в статті В. Проценка “Як виживають українці в Криму”, мені знайомі. Із художником, який працює в Алупкинському палаці, хотіли організувати постійні екскурсії українською мовою, але з директором Касперовичем дуже складно вести перемовини. Цікава українська громада, “Просвіта” в Євпаторії. Мер Даниленко обіцяє відкрити Український дім, але тільки забирає площу в бібліотеки ім. Лесі Українки, єдиного місця, де збирається громада. Бібліотека потребує допомоги, 2005 року її косметично відремонтували завдяки Б. Тарасюку (“Рух”) і частково спонсорів. Я передплатив для читачів “Слово Просвіти”, але інспектор центральної бібліотеки наказав прибрати — у їхньому обліку газети немає. Подорожуючи, мав багато зустрічей з різними людьми. У Севастополі познайомився з американцями, які прибули на великому теплоході “PRINTENDAM”. Вони до мене звертались: “Пан українець”. Мабуть, вишита сорочка підказала. Також спілкувався з настоятелями Миколаївської каплички УПЦ МП біля Морського вокзалу в Ялті, які не змогли пояснити присутність чотирьох російських гербів на її стінах. Буду працювати. З повагою Михайло ЦАПРО, м. Київ * * * Дорогі друзі! Передплачую Вашу газету вже багато років. На жаль, через матеріальні проблеми я спершу передплатила її на півроку, а потім обов’язково продовжу передплату на друге півріччя (я — вчитель-пенсіонер). Хай Господь благословляє Вашу нелегку, але надзвичайно потрібну працю. Щастя Вам, здоров’я і многая літа! З повагою Марія НИКОЛИН, с. Николин Львівської обл. Дорогі наші читачі! У своїх листах на адресу редакції Ви сказали багато добрих, похвальних слів, тож нам тільки й залишається, що працювати та працювати, аби не розчарувати Вас, виправдати Ваші сподівання. Ми до цього готові: на сторінках тижневика наступного року з’являться нові автори, теми, до яких Ви не залишитеся байдужими. Ми продовжуємо надсилати книжки з бібліотеки “Слова Просвіти” усім, хто передплатив наше видання на наступний рік чи його перше півріччя. Якщо Ви ще не оформили передплату, то поспішайте: залишилося три тижні до її завершення. Чекаємо від Вас і критичних зауважень, і “домашніх” завдань, які обов’язково виконаємо. Напишіть нам, кого б хотіли побачити у рубриках “Від першої особи”, “Абетка відомих імен”, “Очевидець і літописець” та інших, якими бачите публікації, присвячені мовним проблемам, чи задоволені висвітленням сучасного мистецтва та літератури, яким газетним жанрам (репортаж, інтерв’ю, коментар, аналітика, інформаційні кореспонденції) надаєте перевагу. Від чого редакції варто відмовитися, кого із митців, громадських діячів, політиків залучити до свого активу, — словом, нам небайдужі Ваші думки і цікаві поради. Пам’ятайте, що наш заклик “Будьмо разом!”, який ми озвучили ще в першому числі “Слова Просвіти” — не просто вияв приязні до кожного з читачів, а сенс професійної діяльності людей, небайдужих до всіх процесів, що відбуваються на духовному полі України. П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
Редакція — читач · “Долучайтеся до розмови про те, якою бути газеті 2012 року”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Поштовий індекс — 30617, сторінка 68 в “Каталозі” ннаа 11 ммііссяяццьь 9 грн 37 коп. ннаа ппііввррооккуу 53 грн 37 коп. ннаа рріікк 105 грн 54 коп.
Редакція — читач · “Долучайтеся до розмови про те, якою бути газеті 2012 року”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Редакція — читач · “Долучайтеся до розмови про те, якою бути газеті 2012 року”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ннаа 33 ммііссяяцціі 27 грн 51 коп. Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ літератури Марія КУЧЕРЕНКО 270-55-57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Черговий редактор Марія КУЧЕРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10/Б, м. Київ, 01001 E/mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 1 1 0 4 8 Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301248 Наклад у листопаді — 23 500
Емблема «Просвіта»Просвітянин