Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · S. 1Originalseite ↗ Фото Тамари Федяй
ВОЛОДИМИР ЯВОРІВ- СЬКИЙ ПРО ДОНБАС
“ПРОСВІТА” ДАВНЯ І СЬОГОЧАСНА
Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · S. 1Originalseite ↗ ГАРЯЧА ТЕМА
Валентина ДАВИДЕНКО
Київ — батьківщина першої на теренах Європи бібліотеки, заснованої Ярославом Мудрим. Я писала б про це на рекламних щитах чи банерах замість нав’язливої реклами у нашому місті, де сьогодні 138 бібліотек. І рейдерський напад серед білого дня: спроба захопити приміщення відділу нових комп’ютерних технологій головної публічної бібліотеки імені Лесі Українки. Чому за першим сигналом на її захист став голова Українського фонду культури поет-академік Борис Олійник та відомий український письменник Микола Сом, які одразу передали лист Президенту, а не міська влада, сподівалася дізнатися на прес-конференції, що відбулася вже після кількох спроб виселення бібліотеки. Голова управління культури Києва Світлана Зоріна, як стало зрозуміло, знає про всі митарства цього колективу в протистоянні з нападниками. І висловилася слушно: “Ми не можемо називати столицю європейським містом, якщо там не буде дуже гарної сучасної бібліотеки. І справді, в плані міста є будівництво бібліотеки. Якби не Євро-2012 (що теж дуже важливо для Ки-
Фото Тамари Федяй
Письменник Михайло Шевченко аргументує рядками закону єва й України), то до 2012 року цю бібліотеку побудували б. З 1972-го бібліотека розташовується в цьому приміщенні, 1995-го було прийнято закон про бібліотеку і бібліотечну справу, адже інакше неможливо було б зберегти бібліотечну мережу Києва. У законі записано, що у випадку приватизації будівель, споруд, приміщень, де розташовані бібліотеки, що є у державній або комунальній власності, та за відмови власника надавати займані бібліотеками будівлі, органи, що приймають рішення про приватизацію цих будівель, споруд забезпечують бібліотеки будівлями, приміщеннями, збудованими за спеціальними проектами, або іншими упорядкованими приміщеннями, що відповідають умовам обслуговування користувачів бібліотек і зберігання бібліотечних пунктів. 1996 року ВАТ “Укргазпроект” приватизувало, незважаючи на цей закон, приміщення. На той час Фонд держмайна міг би відокремити бібліотеку і залишити в комунальній власності. Але приватизація відбулася таким чином, що це майно також приватизувало ВАТ “Укргазпроект”. Однак було підписано договір довгострокової оренди, за яким бібліотека повинна розташовуватися у цьому приміщенні доти, доки місто не збудує нового. Ця оренда тривала до грудня 2007 року. Тоді ж директор отримала повідомлення, що угода розривається, і бібліотека повинна залишити приміщення. ВАТ “Укргазпроект” кілька разів змінило власників і, звичайно, порушує законодавство, тому що приватизація була надана з правом довгострокової оренди. Ми звертаємося до всіх, щоб бібліотека розташовувалася тут, доки не збудують нового приміщення”. З’ясував суть справи, за його ж словами, і секретар Київради Олесь Довгий, який приїхав на зустріч із журналістами: “Учорашня подія — та крапля, яка переповнює чашу терпіння. Як представник київської влади я десяток разів зустрічався з представниками всіх національних спілок, ми наклали табу на будь-яке виселення не тільки бібліотек, а й творчих майстерень. Є відповідний указ Президента, рішення Київської міськради, що будь-яке відселення, відчуження майстерні, бібліотеки, галереї, соціально спрямованого закладу можливе лише за письмової згоди голови спілки, з розумінням того, що структура переселяється в поліпшені умови. Попри ці наші рішення, здається, діє якась провокативна база, група шкідників, яка дестабілізує ситуацію задля дискредитації влади. Гарантую, що доки є нинішня влада і я депутат, жодної дії до цієї бібліотеки і до будь-якої іншої не буде вчинено. Якщо потрібно, буде наша охорона — моя особиста, намети нашої політичної сили. Дивно, що коли такі дії відбуваються, немає жодного з опозиціонерів. А після того вони одразу з’являються зненацька, як завжди, з телекамерами. Розглядаю це як провокацію. Я з’ясував суть питання, і хоч Фонд держмайна погоджував цю ситуацію, я вже направив звернення до глави уряду, до голови Фонду держмайна накласти вето, щоб не допустити ніяких зміну становищі бібліотек, окрім як на краще. Я особисто буду гарантом цього. У матеріалах про приватизацію, які ми подивилися, є дуже багато питань до власників будівлі”. Завершив свій виступ секретар міськради пропозицією працівникам бібліотеки посилати всіх, хто зазіхатиме на це приміщення. Після паузи весело уточнив: “до мене… Я розберуся”. На жаль, ні він, ні голова управління культури запитань від журналістів не чекали, переадресувавши
Закінчення на с. 8
ОПАЛЬНИЙ ГЕН- ДИРЕКТОР ХОРТИЦІ
СИН ПРО ОЛЕГА ОЛЬЖИЧА
Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
УСЬОГО НА РАХУНКУ ТАРАСОВОЇ ЦЕРКВИ — 834 194 грн. 50 коп.
“Подвиг цих юнаків вселяв віру в перемогу національної ідеї”. · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
вастополя, Гомеля, Москви відтворили бій між армією Муравйова і молодими патріотами України. Фоторепортаж О. ШЕПНІВСЬКОГО
Перегортаю сторінки книги “Крути”, і постають перед очима не лише юні герої, а й ті, хто ніс на українську землю смерть, поневолення. Бачимо самолюбивого і хвалькуватого Муравйова, який жадав моря крові. 6 тисяч солдатів і матросів Муравйова 7 лютого 1918 року захопили півмільйонний Київ. І лише жменька патріотичної української молоді під Крутами перетинала їм шлях. Над цим фактом варто задуматися всім майбутнім поколінням. Варто прислухатися до думки Уласа Самчука зі статті “Крути”: “Українська молодь, яка дня 28 січня 1918 року з піснями виїхала зі столиці України під станцію Крути, щоб там умирати, була першою молоддю світу, що одверто, беззастережно і рішуче стала до боротьби з північною навалою. Розуміється, вона боролась і вона падала під кулями ворога не тільки в ім’я оборони від більшовизму. Її ідеал був — своя державність, своє суверенне життя, своя духовність… Молодь мусить розуміти, що історія кожної хвилини може подарувати нам нові Крути, і було б дуже недоцільним, коли б та своєрідна гола героїка, без знань, без підготовки, без твердого і послідовного організованого первня перейшла в нашу традицію. Нас, розуміється, зараз спитають, а що ж треба робити, щоб того оминути. Удосконалюватись! Передовсім озброїтися знаннями техніки, знаннями того всього, що дає цілість життя. Будувати цінності. Займати всі місця, де раніше нас не було. Треба знати, що народ є тоді міцний, і тоді готовий на все, коли в його руках знаходиться все — від сільської чепіги до тяжкої індустрії”. Над цими словами видатного українського письменника-патріота варто задуматися. Вшановуючи пам’ять героїв Крут, насамперед маємо міцніти духом, берегти наші духовні цінності, усе те, що нам дісталося від попередніх поколінь. Поки вся земля, всі води і надра наші, поти ми господарі на своїй землі.
“Подвиг цих юнаків вселяв віру в перемогу національної ідеї”. · S. 2Originalseite ↗ 29 січня священики Київського патріархату відслужили молебень по загиблих під Крутами. З вітальними словами до присутніх звернули-
Ніна ГНАТЮК
Молоді й літні люди, що заповнили залу Будинку вчителя того зимового вечора, були налаштовані на строгу урочистість, на вшанування пам’яті кількох сотень українських сміливців, які 90 років тому під станцією Крути хоробро протистояли більшовицькій навалі на Київ, боронили честь УНР. Майже всі вони полягли у нерівному бою. Та в історію Української держави триста юних лицарів увійшли не як жертви, а як переможці. Бо це справді була перемога духу, висока жертовність в ім’я торжества свободи нації, утвердження молодої держави. І заклик не лише словом, а й зброєю, власною кров’ю захищати її. До збірки “Крути”, яку впорядкували Осип і Надія Зінкевичі (видавництво “Смолоскип”), увійшли найрізноманітніші матеріали. Це історичні документи і статті відомих державних та громадських діячів, письменників, дослідників історії, художні твори, присвячені героям Крут, спогади тих небагатьох учасників бою, яким вдалося залишитися живими. Багато матеріалів, узятих з діаспорних джерел, публікуються вперше. Книга містить унікальний анотований іменний покажчик авторів матеріалів та історичних осіб, причетних до бою під Крутами, а також найновішу бібліографію матеріалів про цей важливий епізод української історії, що досі відлунює у серцях мільйонів болем, закликом не ся керівники Чернігівської області, народний депутат України Іван Заєць, Герой України Степан Хмара, академік Петро Кононенко та інші.
2 лютого до пам’ятника у Крутах прибув Президент України Віктор Ющенко. Члени військово-патріотичних клубів Києва, Одеси, Се-
“Подвиг цих юнаків вселяв віру в перемогу національної ідеї”. · S. 2Originalseite ↗ Кампанія декларування доходів спрямована на забезпечення принципів побудови та призначення системи оподаткування, таких як рівність, тобто однаковий підхід до суб’єктів господарювання щодо обов’язку сплати податків і зборів та соціальна справедливість щодо соціальної підтримки малозабезпечених прошарків населення за рахунок своєчасно та в повному обсязі сплачених податків. Абсолютно всі громадяни України зобов’язані дотримуватися положень Основного Закону — Конституції України, де стаття 67 визначає сплату податків як громадянський обов’язок кожного перед державою та суспільством. Суттєво вирізняється серед інших законів з питань оподаткування Закон України “Про податок з доходів фізичних осіб” тим, що стосується всіх громадян, які отримують доходи з різних джерел, тому має найбільшу кількість платників податку і є основним бюджетоутворюючим податком. Відповідно до положень Закону, платники зобов’язані подати річну податкову декларацію про майновий стан і доходи або мають право подати декларацію для отримання податкового кредиту. Шановні громадяни! Якщо ви протягом 2007 року отримували доходи, з яких під час виплати податок не утримувався, зокрема й зарплату “в конверті”, Ви маєте можливість забезпечити собі соціальні гарантії, задекларувавши отримані доходи за 2007 рік та перерахувавши податок з доходів фізичних осіб. Державна податкова інспекція у Печерському районі м. Києва звертається до кожного з вас: поважайте себе, шануйте своїх батьків, дітей, цінуйте державу, реально оцінюйте свій трудовий внесок, не занижуючи та не завищуючи його, вчасно та в повному обсязі сплачуйте податки. Річна декларація про майновий стан і доходи (податкова декларація) подається платником податку: — у разі отримання ним протягом звітного року доходів, з яких при нарахуванні чи виплаті податок не утримувався; — у разі отримання доходів від особи, яка не є податковим агентом; — у разі отримання іноземних доходів; — має право подати декларацію для отримання податкового кредиту. Декларацію треба подати до 1 квітня 2008 року до податкової інспекції за місцем проживання. Бланк декларації можна одержати у податковій інспекції безкоштовно. Крім того, кваліфіковані спеціалісти-консультанти нададуть необхідну консультацію щодо заповнення декларації. Декларацію можна надати особисто або надіслати поштою. Мешканці Печерського району м. Києва декларацію про доходи подають до податкової інспекції за адресою: вул. Лєскова, 2, кімн. 021. Працівники ДПІ у Печерському районі надаватимуть безкоштовну допомогу для заповнення декларації. Консультації можна отримати за тел.: 201-13-61, 201-13-26.
Державна податкова інспекція у Печерському районі м. Києва
“Подвиг цих юнаків вселяв віру в перемогу національної ідеї”. · S. 2Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
лише пафосно любити Україну, а й зуміти власними грудьми боронити її землю, честь, місце на карті світу. Засновник видавництва “Смолоскип”, упорядник книги “Крути” Осип Зінкевич говорив про високу патріотичну місію 300 героїв-крутян. Невже тих триста юнаків, яким було по 15—18 років, не хотіли жити так, як інші? Невже вони не хотіли вчитися, щоб потім служити рідній державі, закохуватися, щоб давати життя наступним поколінням, досягати вершин у науці, літературі, мистецтві, військовій кар’єрі? Але вони відчули свою історичну місію, поклик віків, усвідомили, що Крути, під якими дали бій, — це перша після Полтави битва з Москвою. Вони добре знали, що за ними немає жодних українських армій, що їхня жменька не здобуде реальної перемоги над шеститисячною бандою Муравйова. Але були переконані, що для поневоленого століттями народу їхня смерть стане сполохом, вона має сколихнути совість, душі рядових громадян і політичних провідників. Крутяни виконали свою місію перед історією. Шкода лише, що і через 90 років сучасні покоління цілком не усвідомили, за яку Україну загинули ці безстрашні юнаки. У столиці Української держави майже не почуєш української мови. У більшості телепрограм — жодної української пісні, колядки. У газетних кіосках нерідко ховають якнайдалі українські газети і журнали. Збірник “Крути” покликаний допомогти сучасній молоді зрозуміти, якою вона повинна бути, яке її покликання і призначення в світі. Якщо покоління Осипа Зінкевича не змогло цього довести до кінця, то це має зробити покоління Олеся Донія. Правозахисник, голова Українського ПЕН-клубу Євген Сверстюк розповів, як вшановували Героїв Крут у таборах радянські політв’язні. Подвиг цих юнаків зміцнював дух, допомагав переборювати голод і холод, вселяв віру в перемогу національної ідеї. Крути — це символ того, як треба обороняти національні святині, цитаделі духу, не дати московським зайдам топтати храми наших душ. Народний депутат України Олесь Доній наголосив на тому, що слід сьогодні пам’ятати про уроки Крут, тобто дбати про інформаційну, економічну безпеку України. Ті, хто заявляє, що Чорноморський флот сусідньої Росії не піде з території України після 2017 року, — ворог української незалежності. Лужков відкрив 10 філіалів московських університетів у Севастополі й Криму. Хіба турботою про піднесення освітнього рівня української молоді це продиктовано? Йдеться про завоювання душ, умів нашої молоді, про русифікацію майбутнього. Ось над чим потрібно замислюватися українській владі. Доктор історичних наук Володимир Сергійчук повідомив, що йому вдалося розшукати в архівах прізвища чотирьох учасників бою, які залишилися живими. Долі цих людей дивовижні й потребують окремої розповіді. Під час презентації виступили також директор видавництва “Смолоскип” Ростислав Семків і науковець Ігор Гирич. У мистецькій частині дійства прозвучали вірші, пісні героїчної тематики.
“Подвиг цих юнаків вселяв віру в перемогу національної ідеї”. · S. 2Originalseite ↗ Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка на своєму позачерговому засіданні розглянув конфліктну ситуацію, пов’язану з вилученням зі списку номінантів однієї з трьох моновистав Галини Стефанової, висунутих на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка. Комітет повідомляє, що це було вчинено всупереч рішенню, прийнятому на засіданні 21 грудня 2007 року і заявляє про відновлення в списку вистави “Польові дослідження з українського сексу”. Комітет просить вибачення в актриси Галини Стефанової. Комітет з Національної премії України ім. Т. Шевченка
“Тисячі українських талантів губляться...” · S. 3Originalseite ↗ Жанна БЕЗП’ЯТЧУК
На сучасному етапі історичного поступу Україна геополітично та геокультурно самотня, як ніколи. Це твердження на перший погляд звучить претензійно й виклично. Але вже на погляд другий і третій — це дітклива правда нашого сьогодення, про яку прийнято не говорити, прикриваючись милозвучними гаслами про непевні перспективи української євроінтеграції та натовізації. У великій геополітиці сьогодення Україна завдяки своєму геостратегічному розташуванню, стократно знеславленому й уславленому водночас у безкінечних наших дискусіях щодо зовнішньополітичних пріоритетів, опинилася на самотині зі своїми численними економічними та соціальними проблемами. Виявляється, що в епоху глобалізації та реґіонального гуртування близьких історично й культурно країн Україні особливо й гуртуватися ні з ким через багато причин. І все-таки наша країна повинна мати прихисток, де можна було б гідно відбути свою геополітичну самотину, повинна мати свій “сад божественних пісень”…
ПЕСИМІЗМ І РЕАЛІЗМ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕОПОЛІТИКИ Звісно, можна заперечувати такий песимістичний погляд на українські геополітичні та геокультурні реалії. А як наш прозахідний курс? А як же наші перспективи в Брюсселі та Вашингтоні? А може, ще й до Москви обернемося, хто знає? За вуаллю спрощенських пропагандистських гасел, якими заповнено наш національний інформаційний простір, важко розгледіти, наскільки Україна опинилася осторонь сучасних реґіоналізаційних, глобалізаційних та інтеграційних процесів. І це ані погано, ані добре — це факт, який потрібно усвідомити. У сучасному світі можна виокремити кілька потужних, масштабних культурно-цивілізаційних ареалів: західно-центральноєвропейський, східноєвропейський, євро-азійський, північноамериканський, латиноамериканський, південно-східноазійський, китайський, південноафриканський. Очевидно, цей перелік не вичерпано. До якого з них належить Україна?.. На це питання чіткої відповіді немає. Важливо, що в глобалізованому світі гуртування людей, утвердження їхньої ідентичності відбувається значною мірою на основі належності не тільки суто національної, а й наднаціональної, культурно-цивілізаційної. На вулицях Копенгагена, Амстердама, Брюсселя, Лондона, Стокгольма вас вражатиме, наскільки етнічно, расово строкатим буде людський натовп. Ідея так званої Євро-Арабіки або ж Євро-Африки, коли населення Західної Європи за рахунок імміграції з країн Близького Сходу, Африки, Китаю та Індії якісно й расово змінюватиметься, втрачаючи свою автентичність, отримує практичне втілення. Але не менш вражає те, що дорогами Європи араб іде поруч з арабом, китаєць — поруч із китайцем, а російськомовний представник пострадянського простору, найімовірніше, — поруч зі своїм земляком із пострадянського простору. Культурно-національна та мовна ідентичність аж ніяк не перетворюється на пережиток минулого, трухлявий релікт епохи модерну. Навпаки, вони ревіталізуються. Але глобалізація все-таки накладає свій відбиток: люди з різних країн одного культурно-цивілізаційного простору стають ближчими одне до одного. Так, сьогодні для данця виїхати з рідної Данії жити й працювати до Голландії — це абсолютно не травматична, ординарна подія без загрози культурного шоку та кризи власної ідентичності. Хоч ще сто років тому це розглядалося б як цілковита зміна життєустрою, навіть виклик власній ідентичності. Як у сучасній Європі, приміром, німці виїжджають жити до Голландії, в СРСР українці їхали, наприклад, до Росії чи Казахстану. Але якщо для єесівської Європи — це сьогодення, то для України транснаціональна мобільність людей — минуле. І нічого нового з моменту втрати радянської транснаціональності в цій справі Україна не надбала.
СТАРІ ІЛЮЗІЇ Й НОВІ РЕАЛІЇ: ВІД ЄВРОПИ ЗАХІДНОЇ ДО ЄВРОПИ СХІДНОЇ Далі єесівська стіна, що виросла між Україною та Польщею й Угорщиною з травня 2004-го, коли останні стали членами Євросоюзу, добудувалася ще з південного боку Європи у січні 2007-го, коли до ЄС вступили Болгарія та Румунія. У Східній Європі поза ЄС залишилися Україна, Молдова, Білорусь та Росія. Виснажена своїм радянським минулим, Україна на початок 2008 року так і не отримала запрошення з Брюсселя до клубу заможних і стабільних. Магічно звабливий Захід і у радянські часи, і сьогодні видається українцям обітованою, жаданою землею, де сконцентровані нечувані скарби, де процвітання та добробут гарантовано від народження. Значною мірою такий образ Заходу підживлювала радянська залізна стіна, що сприяла витворенню аури таємничості й величності навколо недосяжного Західного світу. Ілюзія щастя, віддаленого саме географічно, опановує українську молодь уже в незалежній Україні. І, як наслідок, — молоді українці торують шляхи на землях німецьких, голландських, бельгійських, американських. Але слід пам’ятати, що всередині самого ЄС назбиралося чимало проблем та викликів, починаючи з низької ефективності роботи брюссельської бюрократії й закінчуючи масовим безробіттям і масовим атеїзмом, особливо в Західній Європі ЄС у Західній Європі і ЄС у Європі Східній — фактично два різні Євросоюзи. Замість того, щоб вдаватися до розгляду різних політологічних теорій, неомарксистських категорій центру й периферії, хотілося б розповісти про один життєвий приклад. 31 квітня Нідерланди святкують День Королеви. Це велике загальнонаціональне свято, яке можна прирівняти за символічним значенням до Дня незалежності України. Сотні тисяч голландців виходять на вулиці столиці та інших міст, весело й бучно відзначають свято. Торік для відзначення Дня Королеви на центральній площі Амстердама звели цілий парк атракціонів і розваг. Там же на центральній площі, Дом Сквер, розташована Ноє Кірке, одна з центральних церков міста. Проте церквою Ноє Кірке важко назвати, оскільки релігійні відправи в ній давно вже не відбуваються: її будівлю перетворено на секулярний музей. І ось тепер уявно перенесемося до Будапешта, столиці однієї з країн Східної Європи. 1 травня угорці святкують День вступу країни до ЄС. Це теж велике загальнонаціональне свято для Угорщини. 1 травня 2007 року на будапештській центральній площі перед базилікою Святого Іштвана відбувся парад військових оркестрів, які виконували класичну музику. Базиліка Святого Іштвана — діючий храм, його двері були відчинені для відвідувачів у святковий день. Ось ця відмінність підходів до святкування — метафора фундаментального розриву між Європою Західною та Східною. Парк атракціонів, військові оркестри й класична музика, церква-музей і діючий костел, де двері відчинено… Тотальна секуляризація і навала масової культури розваг з одного боку, та жива релігійність і жива пам’ять тоталітаризму й масового насильства — з другого боку Європи. Тому важко уявити парад військових оркестрів на центральній площі Нідерландів. Військові паради — це прерогатива Європи Східної, де вгніздилося саме дно життя людського, яке вміщує все найжахливіше: від масових репресій, концтаборів до одного з найбільших геноцидів у сучасній історії людства. Україна видається органічною, невід’ємною частиною світу, що починається від Праги й Будапешта, у музиці Ліста на центральній площі столиці Угорщини вже вчувається Україна, хоч це видається незвичним. Обличчя будапештських дітей-жебраків українцеві теж видаватимуться знайомими. У цьому рідному цивілізаційно-культурному світі Україна могла б вибудовувати свій новий геополітичний та геокультурний код. Але ось тут і постає стіна… Міцна стіна Євросоюзу. Українські єврооптимісти доводитимуть, що цієї стіни насправді не існує, що Зона вільної торгівлі, яку вдасться нарешті створити після вступу України до СОТ, — серйозний крок назустріч Європі тощо. Не сперечатимуся з такими аргументами, а натомість наведу приклад із життя. Одна дівчина-китаянка, навчаючись у Західній Європі, вирішила ознайомитися зі Східною Європою, поїхати до України. Проте складність процедури отримання візи до України для неї, громадянки Китаю, що мешкає в ЄС та хоче виїхати за його межі, була така, що зрештою дівчина поїхала замість Києва до Праги. І вона не пошкодувала. Шкодувати маємо ми, бо нашу країну об’їжджають, бо за описаних обставин візу до єесівських Польщі та Чехії отримати значно легше.
АЛЬТЕРНАТИВНІ ШЛЯХИ Поза ЄС сьогодні єдиною реалістичною альтернативою для геополітичного братання залишається Росія. Звісно, зовнішньополітичні пріоритети чинного політичного керівництва України не дають можливості розглядати таку альтернативу серйозно. І навіть не торкаючись питання політики уряду Юлії Тимошенко та Президента Віктора Ющенка, розглядати Євразію як актуальний простір для нашого геополітичного й геокультурного гуртування не варто. На сучасному етапі історичного розвитку російський та український геополітичні полюси відгороджено один від одного принаймні реанімованою пам’яттю українського болю 1932—1938 та 1986 років. Змінюватимуться уряди, відбуватимуться нові вибори, але ця пам’ять не зникне ніколи. Щодо перспектив України в Чорноморсько-Каспійському реґіоні, загальновизнаній альтернативі традиційним напрямам української геополітики, то вони, безперечно, є. Тема геополітичного потенціалу України в цьому реґіоні вельми популярна для написання успішних дисертацій з політичних наук. І такі успішні наукові роботи пишуть безкінечно, видають книги, проводять конференції, та тільки в реальності змін нема ніяких.
ДРАМА ПРИНИЖЕНИХ ТА ОБРАЖЕНИХ У ТІНІ САДУ БОЖЕСТВЕННИХ ПІСЕНЬ Самотність когось робить слабким, когось — сильним. Відповідно Україна в своїй геополітичній самотині має великі шанси або стати слабшою, або, навпаки, сильнішою. І ніде нам шукати опертя справжнє й надійне, окрім як у самих собі: ані в ілюзіях євроінтеграції, ані в безіменному плавильному котлі глобалізації. У цьому і полягає одна з найбільших драм нашого часу, що не потрапляє у фокус телекамер та не буває предметом прес-конференцій. Але чим непомітніша, тим і небезпечніша її руйнівна, корозійна дія. Криза національної культури та науки — ось ця драма. Наше суспільство стоїть на краю прірви безсенсовості й повної негації фундаментальних основ повноцінного існування будь-якої нації. Якось я спостерігала, як молодий науковець-біолог, що працює у профільному інституті нашої Національної академії наук, взявши до рук книгу Федора Достоєвського “Униженные и оскорблённые”, вигукнув: “О, це ж про нас, про наших науковців!” За веселою іронією прихована важка скорбота нашого часу. Коли на голови науковцям світового рівня на робочому місці сиплеться штукатурка, то кращого заголовка для констатації непривабливих реалій годі й знайти. Тоді як у Радянському Союзі Україна, за винятком 60- х—початку 70-х років, ніколи не мала належних умов для незалежного й повнокровного інтелектуально-культурного розвитку і здобувши незалежність, вона не встигла хоч частково надолужити втрачене, бо прийшла нова й знову несприятлива епоха з її генеральним грошово-комерційним розрахунком. На зміну домінації ідеології прийшла домінація грошей. У слабкій, ще не зміцнілій, глибинно корумпованій державі з незадовільними соціальними стандартами можливості для серйозної державної підтримки розвитку національної культури, науки, інтелекту мізерні, часто їх нема зовсім. Як наслідок — у випадку фінансово маловитратних мистецтв, як-то література чи малярство, витворений вакуум міжчасся заповнюється продуктами людського марнославства й амбіцій. Так звана сучасна українська постмодерна література з усім калейдоскопом її бруднот і патологій — яскравий приклад. У випадку ж великобюджетного, високозатратного мистецтва, як-то кінематограф, витворений вакуум залишається незаповненим. Така собі порожнеча, майже могильна тиша, що зрідка переривається відчайдушними, альтруїстичними спробами хоч якось прорватися. Завдяки цьому з’являються поодинокі, здебільшого російськомовні результати такого прориву. Ні для кого не секрет, що, наприклад, роботи сучасних українських митців, особливо композиторів та кінорежисерів, часто легше знайти за кордоном, аніж в Україні. І все це на тлі комерціалізації всього і вся. Країни Західної Європи, Скандинавії теж пройшли такий етап розвитку, проте у них ніколи не було за плечима трьохсотлітнього колоніального поневолення й п’ятимільйонного геноциду. Отже, для них не було так небезпечно тотально комерціалізовуватися. Чим же небезпечна комерціалізація? Насамперед тим, що культивує спрощення, поверховість, масовізм і безвідповідальну глобальну стандартизацію всього, а також часто уникає апеляції до істинних цінностей людського життя. Куди ми рухаємося, якщо молодий український театральний режисер, закінчуючи університет імені І. Карпенка-Карого, не може захистити свою дипломну постановку через те, що в ній усе занадто морально: немає насильства та порнографії? Як наслідок — ми змушені жити в епоху ксерокопій, фонограм і кліпової режисури. Культура ксерокопій особливо небезпечна своєю несправжністю. А смисл справжній, на жаль, відксерити не можна. Його можна тільки пережити.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ Отже, де наш сад божественних пісень, в якому Україна могла б перебути свою геокультурну та геополітичну самотність і самоствердитися, збагатившись новим осмисленням своєї національної, історичної, духовної сутності? Його не культивують, не плекають, не насаджують. Тисячі українських талантів губляться або за кордоном, або в бізнесі, у практично єдино перспективній з матеріальної точки зору сфері діяльності в Україні; словом, потрібно якось виживати “надіям нації”. За жодних обставин країна не може розвиватися повноцінно й поступально лише за рахунок економіки, бізнесу, без життєствердної, сильної національної культури, науки та інтелекту, надто коли ця країна опинилася на задвірках глобальних інтеграційних процесів і самотня геополітично та геокультурно. Якщо всі підуть у менеджери середньої ланки та рекламні агенти, то нікому буде плекати той Сад, без якого залишаємося неприкаяними, загубленими, бездомними в цьому світі. Холодно, голодно й дуже самотньо у нашому Саду божественних пісень…Та й пісень майже не чути. Хочеться сподіватися, що все-таки поки що — не чути…
“Червоний терор був не менш диким, ніж білий. Особливо це виявлялося на козацьких землях на сході Донбасу”. · S. 4Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ліка сподівалася, що, проголосивши неза* лежність від України, вона захистить себе від окупації німецької армії, яка, згідно з Брест*Литовським договором, підписаним з Україною, прийшла зайняти українську територію. (З таких причин була створена в ті часи і Донська Радянська Республіка). Такі сподівання не виправдалися: у квітні йна початку травня 1918 року більша части* на Донбасу була окупована, і республіки не стало”. Карикатурність маріонеткової Донецько-Криворізької республіки очевидна й зрозуміла. Та, як виявилося, її нежиттєздатність, як у метелика-одноденки, нічого не навчила наших авантюрних сучасників, які спробували повторити цей фарс у XXI столітті у Сєверодонецьку. І завдяки безхребетності української влади вони не лише ходять на волі, а й “возсідають” у законодавчому органі суверенної України. Тож у рубали шаблями на вулиці разом із кілько* ма схопленими білими офіцерами. Серед них був полковник “Кровопивця” [бив своїх денщиків]. Офіцерам випала страшна смерть. Один із них, вродливий, ставний, сильний, із чорним волоссям і гордовитим обличчям, намагався закрити голову рука* ми, але його зап’ястки розрубали навпіл. Упавши обличчям на землю, офіцер кри* чав, розмахуючи обрубаними зап’ястками; він наче плив у власній крові, змішаній із дорожньою курявою. Отаман сидів, приту* лившись спиною до похиленого тину перед своєю хатою. Він притискав свої широкі до* лоні з розчепіреними товстими пальцями до розрізаних грудей, немов бажаючи втримати душу в понівеченому тілі. Очі на блідому обличчі з густими вусами були ши* роко відкриті. Сльози рікою лилися з них і стікали по вусах. Обличчя полковника “Кровопивці” було кривавим місивом, рот,
чі, то весь період більшовицького режиму для українського народу й українців особливо був періодом геноциду. Куромія це досліджує безстрашно. “Із закінченням громадянської війни настав суворий голод, який виник внаслі* док того, що економіка була зруйнована, радянська влада конфіскувала зерно… Найсильніше голод ударив по Волзькому басейні, проте тяжко постраждала і значна частина України, зокрема Донбас. За сло* вами свідка Н. Бородіна, “люди мерли, як мухи восени”. Коти і собаки “зникли з ву* лиць: або їх з’їли, або їх тримали під зам* ком ті з небагатьох, у кого була їжа. З річки Донець навіть зникла риба, казали, що во* да отруєна трупами, які скидали в річку… За шматок хліба часто вбивали”. Скрізь хо* дили чутки про торгівлю людським м’ясом. Наприклад, у колишньому Олександрів* ську*Грушевському, перейменованому в
“Червоний терор був не менш диким, ніж білий. Особливо це виявлялося на козацьких землях на сході Донбасу”. · S. 4Originalseite ↗ Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ
Продовження. Початок у ч. 50, 51 за 2007 р.
АНАРХІЧНЕ ВІДЧУТТЯ СВОБОДИ Я лише двічі у житті спускався в найглибшу в Донеччині шахту імені Засядька. Трагічну шахту, криваву: вона ковтнула найбільше людських життів за останні п’ятнадцять років. Тисячу двісті метрів завглибшки. Та ще кілометр ходи пішки і їзди лежачи на транспортері до забою. Можливо, гірники, які спускаються в це пекло щодня, мають притуплені відчуття кілометрової товщі породи над головою, небезпеки, що чатує в кожному метрі вугільного пласта. А ще холодна підступність тисячоліттями спресовуваного вугілля, його чорно-муаровий, як траурна стрічка, полиск. Ти, твоє життя, твоя особистість у таких глибинах — це лишень незахищена крихта матерії, яка забрела у товщу віків. Круті заверти вагонеткових рейок, протяги гарячого повітря, брудні калюжі, ковзання ліхтарів по вже вибраних штреках, тіні людей у темних нішах, гуркіт вагонеток і транспортерів. Треба напружувати уяву, щоб переконувати себе, що там, на поверхні, через майже півтора вертикальних кілометра — інше життя. Пригадуєте: “Шахтьор в шахту спускається, з білим світом прощається”. Тут, у вугільному пеклі, в земних глибинах, де щомиті за плечима стоїть смерть, шахтар заробляє на життя собі та родині, але ж скільки його залишається на поверхні, того справжнього життя? І чи є воно взагалі? Звідси, братове українці, й характер, і поведінка Донбасу. Звідси й дієвість того поклику-символу: “Свій!” А якщо свій, то хоч яким би він був — його треба підтримати! Звідси й відповідь на те, чому Донбас голосує за реґіоналів, знаючи, що вони, точніше, їхня політична верхівка давно приватизувала нажите ними добро і нахабно обкрадає їх. Знають. Але вони свої, донецькі, їм можна пробачити навіть злочини. Навіть злочини важкі, бо… з ким не буває… Та щось я заговорився. Он же чекає слова наш мудрий, високоосвічений японець Гіроакі Куромія, який подарував нам, українцям, нашою рідною мовою свою політичну та народознавчу історію Донбасу. Слухайте його, братове. “Директором копалень (в Еристовому) був чоловік на прізвище Коноплянников. Там працювало близько п’яти тисяч шахта* рів. Це був революційний центр. Він зміг переконати шахтарів, що “він, Коноплянни* ков, і тільки він є втіленням революції, правди і справедливості”. Він переконував шахтарів, що кожна партія, серед них і біль* шовики — “вороги народу і революції”. Коноплянников із вікна двоповерхового будинку виголошує промову перед шести* семитисячним натовпом шахтарів. “На коліна, цілуйте землю!” — крикнув владно гучним голосом бравого команди* ра Коноплянников. Шеститисячна маса, як підкошена трава, стала навколішки. “Підні* міть руки і присягайте, повторюючи мої слова”. — “Присягаємо!” — вилітає з шести тисяч шахтарських горлянок і гучною лу* ною ще раз віддається в лісі. “Присягаємо! Всі помремо за Коноплянникова. Всі пом* ремо! Нікому не викажемо. Не зрадимо. Помремо!” Виявилося, що це була репетиція: мі* тинг зазнав нападу “озброєного загону Тимчасового уряду”. Шахтарі вірно захи* щали свого отамана і відбили атаку. Після того, як у Петрограді сталася Жовтнева революція, Донбас потрапив під перехресний вогонь із Новочеркаська та Києва. Київ став центром pуху за незалеж* ність України, який представляла Цен* тральна Рада, а Новочеркаськ, столиця До* ну, набув ролі столиці контрреволюції, чи російської Вандеї. Київський “націоналізм” спонукав Дон* бас відділитися від України. Щоб протисто* яти створеній у Києві Центральній Раді, яка в січні 1918 р. проголосила незалежність України, в лютому 1918 р. промислово най* розвиненіша східна частина України та промисловий район Дону утворили До* нецько*Криворізьку Радянську Республіку зі столицею в Харкові. Ця республіка була бюрократичним витвором. Навіть В. Ленін виступав проти формування республіки, бо це розділило б український фронт. Респуб*
“Червоний терор був не менш диким, ніж білий. Особливо це виявлялося на козацьких землях на сході Донбасу”. · S. 4Originalseite ↗ Знову повертаюся до Донбасу, до вчорашнього Дикого поля — себто до стражденної праукраїнської землі з дивовижним, сміливим, вільнолюб; ним, хоч і гайдамацько;непередбачуваним, надмірно інтуїтивним і настро; євим національним конґломератом, свідомість якого запопадливо вимо; лочувала Російська імперія, а згодом і комуністична молотарка. Емоційна вибуховість, надмірна реактивність Донбасу, специфіка духовних і мо; ральних цінностей, породжених підземельними ризиками, зневагою до безпеки, а то й до самого життя — то шахтарський його характер.
кого ще не минув конфедеративний чи й “самостійницький” свербіж — хай читають Гіроакі Куромію. Слухайте й ті, хто і восени 2007-го віддав голоси за комуністів, точніше, за тих, хто вважає себе спадкоємцем авторів геноциду над українцями. Слухайте неупередженого японця: “Червоний терор був не менш диким, ніж білий. Особливо це виявлялося на ко* зацьких землях на сході Донбасу. Червоні грабували козацькі станиці, хапали місце* виx жителів, відправляли їх до Луганська і там убивали. Їм відрізали вуха й носи, ви* колювали очі, розчленовували. В Луганську ЧК (радянська таємна поліція) розстріляла всіх колишніх офіцерів, знайдених у місті. У Каменську, що на схід від Луганська, багато тіл лежало на вулицях по кілька днів, аж поки їх прибирали. Свідок розповів таку жахливу історію: “Одного дня повсталі червоні козаки і шахтарі*червоногвардійці витягли місцево* го губернатора — отамана — з домівки і по*
Мельников на суді. Краснодон, 1965 р.
розсічений ударом навскіс, наче жахливо посміхався. Один козак вилаявся: “То ти смієшся, сучий сину”, і сильно вдарив його прикладом рушниці. Після цього удару пол* ковник почав іржати, як кінь. — Добийте їх! — викрикнув хтось із на* товпу. У відповідь почулося: “Замовкни, бруд* на псино! Хочеш, щоб і тебе так покарали?” Я знову нагадую: все, що говорить у своїй книзі “Свобода і терор у Донбасі” японський історик Гіроакі Куромія, — строго задокументовано, оперто на конкретний документ з архіву чи з праць вітчизняних, а особливо зарубіжних дослідників. Кожна сторінка його, Куромії, історії Донбасу всипана посиланнями на джерела, виносками. Отож той, хто спробує спростовувати Куромію, буде спростовувати історію, спростовувати правду. Звичайно, наступний факт зустрічали в архівах, читали радянські історики, але у працях своїх обминали, як мінне поле. Слухайте: “Спільну могилу вже викопали самі за* суджені. Вона була довга, як траншея, але не дуже глибока й неширока. Під верхнім шаром ґрунту була яскраво*жовта глина. Після дощу глина ставала липка й важка, і в деяких місцях у могилу стікали струмки жовтої води. Панувала тиша, яку порушували лише постріли рушниць розстрільної команди. Здавалося, наче і виконавці вироку, і засуд* жені були приречені на якусь брудну й нуд* ну роботу і поспішали якнайшвидше покін* чити з нею. Коли надходила його черга, ко* жен засуджений швидко, по*солдатському роздягався і, поклавши складені речі на землю, йшов у заношеній, брудній білизні до свого останнього притулку, намагаю* чись не вступити боси* ми ногами в холодні до* щові калюжі. На краю могили дехто говорив щось пошепки, і ніхто не знав, чи то було останнє прокляття чи остання молитва. Дехто по*пра* вославному хрестився, а потім усі швидко пада* ли в могилу”. Нас сімдесят років учили, що революційний пролетаріат Донбасу зустрів Велику Жовтневу Соціалістичну Революцію, як схід сонця після дуже довгої ночі. Ми сьогодні визнали Голодомор 1932—33 років геноцидом. Одначе, якщо дивитися правді у вілютому 1920 р. на Шахти, на ринку поблизу залізничної станції затримали стару жінку, підозрюючи в тому, що вона продавала людське м’ясо. За словами Н. Бородіна (який опух від голоду і купував у неї та їв приготоване м’ясо, про що він згодом дав свідчення), її хату обшукали і “знайшли дві діжки, в яких лежали посортовані й засоле* ні частини дитячих тіл, а також оскальпова* ні голови”. Бородін пише, люди розповіда* ли, що “ці продавці людського м’яса зама* нювали безпритульних волоцюг із потягів, які проїздили повз станцію, вели до себе додому і вбивали; їх викрили тільки тоді, коли вони стали нахабно красти дітей у су* сідів. Я втік звідти, коли натовп почав бити старого чоловіка і його жінку. Останнє, що я бачив, — це чоловік, який стояв навколішки на снігу, червоному від крові. “Вбийте їх! Вибийте їм мізки!” — кричав натовп, а жер* тви верещали, як свині”. У Каменську чинили суди над людоїда* ми. У Макіївці ситуація була така сама. Отець Неве, який пережив цей страшний період у Макіївці, писав у лютому 1922 ро* ку: “Ми бачимо сцени, які нагадують опис облоги Єрусалима у Йосифа Флавія. Мате* рі вбивають своїх дітей, а потім накладають на себе руки, щоб більше не страждати. Скрізь бачимо людей зі змарнілими облич* чями і розпухлими тілами, людей, які ледве волочать ноги, яким доводиться їсти здох* лих котів, собак і коней. Ми мало не почува* ємося винними, коли їмо шматок хліба, і бачили так багато жахливих речей і чули про них від інших, зокрема і про людоїдс* тво, що наші почуття отупіли. А до жнив ще довгі два місяці...” У Донецькій губернії лише в першій по* ловині квітня 1922 року зафіксовано, що 1075 дітей і 1038 дорослих померли голод* ною смертю. В Єнакієвому лікарняна підво* да щовечора їздила вулицями, підбираючи трупи і напівмертвих людей, чиї вії ще тремтіли. Так само й політика корєнізації (або, у випадку України, українізації) задовольни* ла принаймні декого з українських націона* лістів. Ця політика мала зберегти грома* дянський мир серед українців, чия націо* нальна ідеологія, за словами Троцького, була “вибуховою силою величезних розмі* рів”. На думку Френка Сисина, після 1917 р. в Україні відбулася “революція сприйняття”, тобто “була визнана ідея полі* тичного утворення з чітко окресленими кордонами і назвою “Україна”, а маси, що проживають на цій території, усвідомили себе як “українці”. Завдяки новій політиці примирення ця революція змогла, принай* мні почасти, стримати вибухонебезпечну
“Творення України — це справа кожного з нас, кожного свідомого громадянина”. · S. 5Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
природу національної ідеології. Україніза* цію офіційно схвалили і підтримали україн* ські комуністи. Українізація запроваджувала україн* ську культуру і мову в освіті, книговиданні й державних органах. Відтепер навіть дозво* ляли, щоб православна церква в Україні мала свого власного голову (утворилася Автокефальна церква). Українізація допо* могла Москві зберегти громадянську зла* году в Україні. Як висловився один відомий українець, без українізації “ми мали б в Ук* раїні громадянську війну під націоналістич* ними гаслами”. У Донбасі було закрито вісім церков у Артемівську (Бахмуті) і в навколишніх се* лах, п’ять — у Петровському (Горлівці), ві* сім — у Рикові (Єнакієвому) і в його околи* цях — загалом принаймні сорок дві (всі церкви були православними). Крім того, перестали діяти шість синагог, тридцять ванні Куромії, вашими думками, думками сьогоднішнього українського люду. Спробуймо. Любов Хіміч, учитель;методист, спеціаліст вищої категорії, село Олек; сандрівка Мар’їнського району Донець; кої області: “Доброго дня, вельмишановний Воло* димире Олександровичу! Я — вчителька української мови та літе* ратури із сорокап’ятирічним педагогічним стажем. У січні 1994 року, перебуваючи в Києві на республіканських курсах підви* щення кваліфікації вчителів, була на Софій* ському майдані у День соборності України. Уважно слухала Ваш виступ про самобут* ність нашої нації та українського народу, а також про шляхи розбудови Української держави. Основні положення Вашої про* мови добре запам’яталися. Слухаючи Ва* шу авторську радіопередачу, часто запи* сую на касету, використовую на уроках у 8—11 класах. Така методика дає позитивні результати. Ваша радіопередача актуальна і, на мою думку, це логічне продовження Вашого виступу на Софійському майдані. Це високопатріотичні роздуми, тривога за сьогодення України. Творення України — це справа кожного з нас, кожного свідомого громадянина. Ва* ші ідеї, думки, прагнення цілком підтри* мую. Мене, філолога, глибоко непокоїть мовне питання. Надавати російській мові статусу реґіональної — це нова небезпека, нова імперія, зашморг на шиї українців — навіки! Чи до цього ми йшли, втрачаючи найкращих синів і дочок рідної України?! Тож вельмишановний Володимире Олександровичу, щиро вдячна Вам за гу* маністичну передачу, в ній — перемога! Ні* яка сила в нашого народу не викорчує пра* вічне українське коріння, воно — багатові* кове, міцне! Ми народ український, були ним і будемо! Бажаю Вам міцного здоров’я, творчого натхнення, горіння незгасного, мудрості невичерпної!” І Вам, пані Любо, крицевої ніжності в любові до України “на многі і благі літа”. Такий, як Ваш, голос із Донбасу відлунює в усій Україні, в кожному українському серці. Але є й інший голос із українського Донбасу. Молодий голос зневіреного сьогоднішнього підприємця. Хіба повірите, що поруч з ним, у цьому ж таки реґіоні, жирують на мільярдах чи мільйонах доларів Ринат Ахметов, Володимир Бойко, Олександр Тарута, Борис Колесников та десятки інших? Іван Чайка, учень 10 класу, місто Дрогобич Львівської області: “Здорові були, пане Яворівський! Пише Вам постійний слухач Іван Чайка із давньо* го і дуже красивого міста Дрогобича. Мені 16 років, з дитинства почав захоплюватися історією, брав участь у міській олімпіаді з історії, де виборов друге місце. Цього року сподіваюсь узяти перше, адже цілий рік ре* тельно готувався, прочитав багато історич* них книжок. Особливо серед історичних періодів мені подобається ера козаків та розквіт Римської імперії.
“Творення України — це справа кожного з нас, кожного свідомого громадянина”. · S. 5Originalseite ↗ Fortsetzung von «ГЕОПОЛІТИКА», S. 4
Хоть какому богачу Назад рило сворочу. Дехто з колишніх козаків відкрито виявляв свою ворожість до більшовиків і дивився на Україну як на рай: Ми — герої*козаки, Комуністи — дураки. Ми комуну разобйом — На Вкраїну жить пойдьом. Доноси, як згадує Бородін, “стали вбивчою і дуже зручною зброєю для тих, хто був надто бридливим, щоб заляпувати власні руки кров’ю своїх особистих ворогів. Обидва табори заохочували доноси і дуже легко розстрілювали “ворогів” на яких вка* зували їм пальцем “вірнопіддані”. Наступний розділ книги Гіроакі Куромії про пік комуністичного геноциду над українцями — Голодомор 1932—33 років. У Донбасі. У тому Донбасі, який сьогодні має свою партію, котра вважає, що на Донеччи-
Суд над розтратником у Сталіно, 1934 р.
Слухаючи Вашу передачу, дуже заці* кавився книжкою “Україна — земля коза* ків” Павла Халебського (і Миколи Рябо* го), але вона вийшла дуже малим накла* дом. Чи не допомогли б Ви придбати її, щоб я більше дізнався про своїх леген* дарних предків? Вступатиму на історичний факультет, але батьки не дозволяють мені, кажуть, що професія історика неперспективна. Та я вважаю, що це — моє покликання. Комусь треба нести правду в народ, як Ви, пане Яворівський, адже упродовж 350 років ім* перія знищувала нас мільйонами, користу* валася нашими багатствами. Навіть сьо* годні, коли Україна — незалежна держава, зайди зазіхають на наші права і вольності. Я читав “совєтські книги”, у них Росія писа* ла українську історію для себе. Так не по* винно бути. Ось тому я обов’язково буду іс* ториком”. Я вірю, юний Іване, що нашу передачу слухають викладачі істфаку і Дрогобича, і Львова. Тож прошу їх запам’ятати це красиве ім’я абітурієнта — Іван Чайка. Я хочу, Іване, аби Ви стали таким українським істориком, щоб навіть Ваші батьки переконалися, що український історик — це суперпрестижно. А книга “Україна — земля козаків” незабаром вийде друком і буде в книгарнях. Катерина Марченко, м. Севасто; поль: “В одній із передач Ви порушили питан* ня про базування російського флоту у Се* вастополі. Яким антиукраїнським духом пройнято багато статей про славу Севасто* поля деяких політиків та журналістів! Украї* ною тут і не пахне, і не буде “пахнути”, доки тут базуватиметься російський флот. А ро* сійські шовіністи пропагуватимуть свою московську політику: мовляв, Крим пода* ровано Україні. Занадто слабка роз’ясню* вальна пропаганда з українського боку. По* яснюйте частіше, що Москва не дарувала Україні Крим! Пояснюйте частіше нашим громадянам, які найкращі чорноземи, най* родючіші степи відійшли до Російської Фе* дерації разом із трьома великими областя* ми споконвічної України. А скільки земляків закатували енкаве* дисти?! Ось першопричина, що породила Українську Повстанську Армію, яка не хоті* ла ні фашизму, ні більшовизму! Пригадайте романи Михайла Шолохова “Тихий Дон”, “Поднятая целина”, де письменник*реаліст показав, як боровся південь проти більшо* вицького засилля. Проти такого ж більшо* вицького засилля боролася і Західна Украї* на, і УПА. А російських шовіністів, що про* пагують міжнаціональну ворожнечу, надан* ня російській мові статусу другої держав* ної, і таки доконають остаточно українську мову, час притягти до відповідальності! До* ки вони не перетворили Крим на гарячу точку!” Вірю, пані Катерино, що новий, справді український (а не малоросійський Януковича!) уряд Юлії Тимошенко працюватиме над цими питаннями, а ми в парламенті підтримаємо його проукраїнську політику.
“Творення України — це справа кожного з нас, кожного свідомого громадянина”. · S. 5Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
п’ять молитовень (переважно баптист* ських), дві римо*католицькі церкви і три монастирі. Згадує отець Неве: “Все духо* венство міста зібрали в місцевій раді, де нас повідомили, що влада конфіскує у цер* ков, храмів і синагог увесь церковний по* суд і цінні речі й заплатить ними за зерно, яке купить за кордоном. Єдиною цінною річчю, яку я мав, було розп’яття, але вони не взяли його, бо воно було виконане не в російському стилі: внизу, в ногах Спасите* ля, був лише один цвях замість двох”. Анархічне, безсистемне відчуття свободи Донбасу і його мешканців пішло в підпілля, лише вряди-годи, радше під чаркою, виявляючи себе. Як у цій частівці, яку наводить Гіроакі Куромія: Шахтьор ходіт по ночам, Не вважаєт богачам;
ні геноциду не було. Куромія ствердить однозначно: був! У Донбасі — просто-таки садистський.
ІСТОРІЯ — НАУКА ПЕРСПЕКТИВНА Я вірю, що ви мене зрозумієте, дорогі мої українці, які наприкінці 2007-го, на сімнадцятому році (нарешті!) уявної національної свободи спромоглися на патріотичну, державницьку й проукраїнську більшість у парламенті. Вперше за історію українського парламентаризму. Вірю, що зрозумієте мене, якщо перерву мову українського японця, чи то пак японського українця, а найточніше — японського українорозумаки Гіроакі Куромії і надам слово вам. Це мусить бути цікаво: підсвітити історію українського Донбасу, вже опанованого Дикого поля, в неупередженому тракту-
Сторінка з протоколу допиту Кадолби, 19 листопада 1937 року
“Їх об’єднувала загальна мета — сприяти розвитку української культури”. · S. 6Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
під царською владою, зорганізовувались інакше від галицьких, оскільки в підросійській дійсності не було змоги заснувати одне центральне товариство, яке б координувало просвітницький рух по всій Україні. Розуміючи, що такий стан не був корисним для загальної справи, провідні просвітянські діячі Наддніпрянщини намагалися розв’язати це питання. Так, у статті “Наші інструкції” редакція Календаря київської “Просвіти” на 1908 р. звернулася до всіх просвітницьких організацій надсилати щорічні повідомлення про їхню діяльність, щоб визначити перспективи подальшої роботи на загальну користь: “Коли ми не можемо незабаром об’єднатися в одне всеукраїнське культурно-просвітнє товариство, то принаймні можемо хоч якось порозумітися і впорядкувати свою діяльність так, щоб робота кожної “Просвіти” була виконанням якоїсь частини чи частин загального плану”24. Діяльність кожної з “Просвіт” вирізняли зумовлені місцевими обставинами особливості, однак їх об’єднувала загальна мета — сприяти розвитку української культури, передусім просвіті українського народу його рідною мовою. Однією з перших на Наддніпрянській Україні постала “Просвіта” в Катеринославі (офіційна назва — “Літературно-артистичне українське товариство “Просвіта”) ще напередодні російської революції 1905 р. Катеринославська “Просвіта”, за словами одного з її активних діячів, історика Д. Дорошенка, проводила “живу діяльність”, об’єднавши близько 400 членів із середовища національно свідомих, щирих і енергійних громадян. Серед них — Д. Яворницький, В. Біднов, М. Ємець, Є. Вировий, П. Наріжний, А. Кащенко, Ісаак Мазепа, П. Доманицький тощо. У Товаристві діяльно працювало чимало жінок: сестри Гаркавцеви, Л. Біднова, В. Труба, Н. Щоголева, А. Ткаченко (сестра Б. Грінченка), Н. Дорошенко (дружина Д. Дорошенка). У різний час Катеринославська “Просвіта” мала 15 філій у навколишніх селах (Мануйлівка, Діївка, Перещепино, Гупалівка, Петриківка тощо)25.
Далі буде.
15Зворський С. Видання “Просвіт” Галичини: книги та аркушева продукція (1868—1938). Бібліографічний покажчик. — К., 1996. — С. 5—7. 16Енциклопедія українознавства. Словникова частина. — Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С 2366—2367. 17Янів В. Зазнач. праця. — С. 154. 18Рідна школа. Збірка спогадів колишніх учнів — “рідношкільників”. — Львів, 1999. — С. 6. 19Сірополко С. Зазнач. праця. — С. 586. 20Коваль Ф. “Просвіта” — “хресна мати” галицької кооперації // “Просвіта”: історія та сучасність (1868—1998): Зб. матеріалів та документів, присвячених 130-річчю ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. — К., 1998. — С. 68. 21Лисенко О. “Просвіти” Наддніпрянської України у дожовтневий період. — К., 1990. — С. 6. 22Лисенко О. Значення українських “Просвіт” для справи шкільного навчання // Рідна школа. — 1992. — №3—4. — С. 20. 23Лисенко О. “Просвіти” Наддніпрянської України у дожовтневий період. — К., 1990. — С. 7. 24Васькович Г. Шкільництво в Україні (1905—1920 рр.). — К., 1996. — С. 41. 25Нариси історії українського шкільництва. 1905—1933: Навчальний посібник / О. В. Сухомлинська та ін. — К., 1996. — С. 67—68.
“Їх об’єднувала загальна мета — сприяти розвитку української культури”. · S. 6Originalseite ↗ Людмила БОЖУК, автор щорічника “Українознавство”
Продовження. Початок у ч. 5 за 2008 рік.
Ширенню просвітницьких ідей сприяла і потужна видавнича діяльність, яка завжди була одним із пріоритетних напрямів роботи “Просвіти”. Ще на перших Загальних зборах Товариства було вирішено видавати книжки українською мовою без польських, російських та церковнослов’янських слів, у простому й доступному стилі. Найвагоміші досягнення у книговидавничій діяльності на західноукраїнських землях мала львівська “Просвіта” та її філії. Під її орудою протягом 70 років існування (1868— 1939) вийшло друком понад 1 000 видань (не рахуючи часописів): книги, брошури, маленькі книжечки (так звані “метелики”), 22 перші шкільні підручники українською мовою, листівки, мапи, ноти, портрети видатних діячів України тощо, загальний наклад яких перевищує 5 млн примірників15. Видання книжок не припинялося ні на рік, навіть у тяжкі часи Першої світової війни та національновизвольних змагань 1917—1921 рр. Серед організаторів, авторів, редакторів та упорядників видань “Просвіти” — відомі діячі української літератури, науки: Ю. Федькович, Ю. Романчук, О. Огоновський, Ю. Целевич, В. Левицький, І. Франко, Б. Грінченко, І. Крип’якевич, Г. Хоткевич, М. Галущинський та ін. Саме завдяки виданням “Просвіти” українці, що перебували під австро-угорською, московською, польською та румунською владами здебільшого уперше діставали змогу читати рідною мовою твори Т. Шевченка, І. Котляревського, П. Грабовського, М. Гоголя, Л. Толстого, А. Міцкевича, В. Гюго та багатьох інших українських і зарубіжних письменників, знайомитися з історією України, отримувати знання з агрономії, економічно ефективного ведення селянського господарства тощо. Лише за перші 50 років (1869—1918) видано 348 популярних книжечок накладом 2 941 115 примірників. В окремій серії “Руська (згодом Українська) Писемність” протягом 1904—1928 рр. вийшло 25 томів творів класиків української літератури (172 тис. примірників). У серії “Господарська бібліотека” з’явилися у 1907—1927 рр. 8 книг (23 тис. примірників)16. Через усілякі організаційні, національні та соціальні причини Товариство змушене було кілька разів удосконалювати свій статут, але від самого початку залишалося на позиціях захисту національної гідності народу, рідної мови, науки, освіти. З початком 90-х рр. XIX ст. читальні “Просвіти” почали організовувати курси неписьменних, аматорські театральні та хорові гуртки, оркестри, створювати рільничо-господарські та промислові спілки, позичкові й ощадні каси. “Просвіта” наполегливо займалася політичними, економічними питаннями, опікувалася громадськими організаціями, які постали на її підложжі. Проголосивши завдання “пізнання і просвіта народу”, Товариство започаткувало збирання та наукове опрацювання зразків усної народної творчості й загалом усього, що сприяло всебічному вивченню народу і його історії. Тим самим було дано поштовх до заснування 1873 р. Товариства ім. Т. Шевченка, яке з 1893 р. перейменоване в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Після Галицько-Руської Матиці саме “Просвіта” взяла на себе зобов’язання плекати українське письменство й українську науку, ставши, за влучним означенням проф. І. Раковського (багаторічного голови НТШ), “предтечею” Наукового Товариства ім. Т. Шевченка17. З появою “Просвіти” розпочинається і систематична праця на освітньо-шкільній ниві. Це стосується насамперед шкільного книгодрукування. 22 підручники, що видало з 1869 до 1876 рр. Товариство, були першими шкільними книжками українською мовою для гімназій і народних шкіл18. Товариство не обмежувалося лише виданням гімназійних підручників, воно уклало пристосований до нових вимог “Буквар” та читанки для ІІ—ІV класів, домоглося впровадження української мови як викладової у чотирьох нижчих, а потім й у вищих класах академічної гімназії Львова. Виконавши свою початкову роль на ниві шкільництва, “Просвіта” створила умови для появи 1881 р. Українського Педагогічного Товариства (з 1926 р. офіційна назва “Рідна Школа”) — окремої громадської шкільної інституції, яка займалася розв’язанням невідкладних завдань української школи.
“Їх об’єднувала загальна мета — сприяти розвитку української культури”. · S. 6Originalseite ↗ 30 листопада 1880 р. з ініціативи В. Барвінського було скликано перше українське народне віче у Львові, яке стало своєрідною формою політичної діяльності Товариства, адже кінцева мета просвітницької роботи мала виразне політичне спрямування. Згадаймо, що ще при заснуванні “Просвіти” було наголошено: самостійність приходить внаслідок тривалого просвітницького процесу, на початку якого стоїть загальна освіта якнайширших мас. Усвідомлюючи, що політична боротьба могла мати для “Просвіти” непередбачувані наслідки, члени виділу О. Огоновський, Ю. Романчук, О. Стефанович, І. Белей, К. Левицький вирішують створити перше політичне товариство “Народна Рада”, яке перетворилося згодом у Національно-Демократичну Партію. Враховуючи зростаюче зубожіння українського селянства, відсталість в організаційно-торговельній і ремісничій діяльності українського міського населення, “Просвіта” вирішує поряд з освітньо-культурною працею активно займатися економічним піднесенням краю. Віднині економічна діяльність стає важливою ланкою в роботі Товариства, а його завдання набувають виразного соціального спрямування. Цей напрям роботи Товариства мав на меті не лише піднесення “добробуту українських селян”, а повинен був сприяти його усамостійненню. “Просвіти” допомагали селянам в їхній господарській діяльності, пропагуючи найновіші досягнення у хліборобстві, кооперації, торгівлі. З метою підвищення землеробської культури селян Товариство організовує Першу Хліборобську виставку в Стрию, висилає стипендіатів на студії хліборобства, молочарства і жіночого господарства до Австрії та інших країн (усього з 1907 до 1914 рр. їх було 40)19. Певним підсумком сорокарічної діяльності “Просвіти” стало проведення 1909 р. Першого Всеукраїнського Просвітньо-Економічного Конґресу, на який запросили і наддніпрянських українців. Актуальною і для сьогодення залишається теза, що прозвучала на Конґресі у виступі молодого кооператора з Полтави Андрія Жука: “Коли розпилена тепер народна маса буде організована в економічні й просвітньо-культурні інституції, коли вся сіть наших інституцій буде об’єднана в національні союзи і федерації — тоді наш нарід прибере форму організму, нації. І коли цей процес самоорганізації нації завершиться, тоді наступить самий важний акт національно-політичної боротьби. Тоді ми поставимо дах на нашій національній будівлі, тоді виведемо купол, на якому поставимо прапор самостійної нації”20. Отже, і галицькі, і наддніпрянські просвітянські діячі глибоко усвідомлювали: поза межами національності не може бути ніякого розвитку, ніякої культури — це по-перше. По-друге, національна ідея повинна базуватися на міцному економічному підґрунті,
Будинок читальні “Просвіти” у м. Микулинці інакше вона жодних шансів на реалізацію не матиме. До речі, 1909 р. на Наддніпрянщині діяло уже 102 сільськогосподарські кооперативи21. Стоячи перед загрозою голоду в країні, російський уряд видає 1897 і 1898 рр. так звані “нормальні статути”, які відкрили простір для розвитку української сільської кооперації. Оскільки кооперативи мали легальний статус, то саме в них українська інтелігенція Наддніпрянщини розпочала національно-культурну працю. Так, на Полтавщині, де членами кооперативних товариств, крім селян, стали вчителі, священики, лікарі, агрономи, було закладено по селах склади хліборобських знарядь і машин, громадські крамниці, позичково-ощадні й кредитні каси. Для поширення освіти серед українського селянства вони влаштовували вистави, лекції, створювали бібліотеки-читальні, закладали народні доми. Цікаво, що на території Російської імперії перша українська “замаскована” “Просвіта” розпочала свою діяльність ще 1898 р. в Санкт- Петербурзі під офіційною назвою “Благотворительное общество для издания общеполезных и дешевых книг” і проіснувала 20 років. Засноване відомим письменником Данилом Мордовцем, Товариство за суттю своєї діяльності повністю відповідало “Просвіті”, оскільки основну увагу приділяло виданню і популяризації українських книжок. Однією з перших став “Український буквар” С. Русової. Лише з 1898 до 1912 рр. воно видало 67 найменувань книжок і брошур українською мовою, що мало величезне значення для розгортання культурно-просвітницької справи на українських землях, які перебували у складі Російської імперії: адже на Наддніпрянщині українське слово жорстоко переслідували. Пройшовши у Петербурзькому товаристві серйозну школу легальної видавничої діяльності, Є. Чикаленко, Б. Грінченко, М. Загірня, О. Кониський, М. Комар, М. Левицький, С. Русова, Д. Дорошенко, П. Холодний та інші діячі українського національного руху продовжили її на Наддніпрянщині після революції 1905 року. Головними центрами просвітянського руху на Наддніпрянській Україні стали Катеринослав, Київ, Одеса, Кам’янець-Подільський, Миколаїв, Чернігів, Житомир. “Просвіти” існували також у невеликих провінційних містах (Мелітополь), містечках (Козелець, Ніжин) і навіть у селах (Мануйлівка, Діївка, Перещепино Катеринославської губернії). За даними київської “Просвіти”, наведеними у Календарі за 1908 р., на Наддніпрянській Україні діяли 14 “Просвіт”. Товариства та їхні філії закладали у селах бібліотеки-читальні. Так, наприклад, Кам’янець-Подільська “Просвіта” заклала в селах п’ять бібліотек, а її могилів-подільська філія — вісім23. Проте з самого початку “Просвіти”, які діяли на українських землях, що перебували
“Українське слово, нашу пісню просвітяни несуть по всій планеті”. · S. 7Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
пали перед українцями, й не лише перед ними, в Санкт-Петербурзі, Москві, в Сербії, де схожі на наші культурно-просвітницькі товариства передали нам чималу бібліотеку. Тобто колектив має значний досвід зарубіжних гастролей, співпраці з діаспорою. А щодо Китаю, то це цікавий і великий проект. У нашому університеті навчаються студенти з Китаю. Це громадяни Китаю і нащадки китайців, яких царський уряд вивіз із Маньчжурії на Донбас ще до Першої світової війни. Є в нашому місті й перси, турки. Луганський університет має угоди про співпрацю з Китаєм, обмінюємося студентами. При університеті діє Інститут Конфуція, який сприяє вивченню китайської мови та культури. Більш як двомісячну творчу поїздку ансамблю “Кантабіле”до Китаю організував і профінансував пан Сю Дзі Чжун, президент однієї з китайських бізнесових компаній.
“Українське слово, нашу пісню просвітяни несуть по всій планеті”. · S. 7Originalseite ↗ Наш просвітянський ансамбль дав у Китаї 40 концертів у тридцяти містах, зокрема в Пекіні та Гуанчжоу. Програма називалася “Європейські музичні вечори”, лунала українська музика та твори відомих європейських композиторів. Організатор проекту пан Сю Дзі Чжун висунув цікаву ідею: він хоче, щоб Європа стала ближчою до Китаю саме через Україну, через нашу Луганщину. — Тож просвітяни зав’язали контакти і на Далекому Сході? — Наші артисти навіть домовилися створити своєрідні філії Луганської “Просвіти” в Китаї. Нові китайські друзі наших артистів не лише залюбки слухали українські пісні, а й пробували підспівувати, охоче вчили українські слова. Вони стверджували, що українська мова їм дуже подобається.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО свято — подивитися на образ, до якого молилися предки. Їхали на побачення з їхньою святинею. Ми готували свої душі до споглядання престольного образу калуського храму. Адже тут, у Польщі, він створював ту атмосферу й тугу за Україною, якою жили виселенці. Ми домовилися, що увійдемо до костелу зі співом “Через поля України…” Та коли перед нами відчинили двері, всі як один не змовляючись упали на коліна, і йшли до престольного образу Богоматері, як до Плащаниці. Ми співали і плакали”. Після служби ксьондз закликав поляків шанувати нашу віру, адже їхню віру не забороняли. А восени 2008-го громада Гри-фіна відвідає Калуський костел і помолиться до копії образу Богоматері.
“Українське слово, нашу пісню просвітяни несуть по всій планеті”. · S. 7Originalseite ↗ Товариство “Просвіта” має чималі міжнародні кон; такти, насамперед з українцями зарубіжжя. Про це в ін; терв’ю газеті розповідає голова Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Володимир СЕМИСТЯГА.
— Пане Володимире, про лу; ганських просвітян знають на Кубані, в Москві, Санкт;Петер; бурзі, на Кавказі, в Казахстані, Сербії й багатьох інших країнах. Як зав’язувалися міжнародні контакти? — У Луганському національному педагогічному університеті імені Т. Шевченка я читаю курс “Історія української діаспори” на гуманітарних і природничих факультетах. У ньому вивчається історія українців зарубіжжя як окрема тема. Цьому сприяє те, що при нашому університеті ось уже 15 років діє Українсько-канадський центр “Відродження”, до речі, перший серед таких бібліотечних центрів в Україні. Тут зібрано чимало літератури з цієї тематики. До нас, просвітян, часто приїздять гості з діаспори, зокрема, президент Світового конґресу українців Аскольд Лозинський. У Центрі студенти готують реферати на теми української діаспори. Цікаво, що дехто пише на прикладі своєї сім’ї, предків. Один студент написав про виселення його предків з України в Казахстан. Луганська “Просвіта” контактує з українцями Воронезької області, з товариством “Перевесло”, що діє у Воронежі. В Кантемирівському районі цієї області проводимо спільні українські фестивалі. Випускаємо журнал “Бахмутський шлях”, який розсилаємо українцям у Воронезьку, Ростовську, Білгородську, Оренбурзьку області,
Степан БОЙКО, м. Івано-Франківськ
Польська меншина Калуша, що на Івано-Франківщині, набагато менша, ніж російська чи білоруська, але в культурному й церковному житті римо-католики міста знані не лише в нашій області, а й за кордоном. Ось уже кілька років вони самотужки заробляють кошти і реставрують місцевий костел Св. Валентина, який за радянських часів був і складом, і сауною, і майстернею. Як тільки просвітяни дізналися, що виселені 1945 року поляки взяли з собою престольний образ Богоматері й фраґменти картини “Хресна дорога”, почали розшукувати тих, хто будував костел. У містечку Грифіні поблизу Щеціна опи-
Краснодарський і Ставропольський краї. Зав’язали контакти з українськими організаціями Америки, Канади, Бразилії, маємо добірки українських газет, які вони видають. — Так склалося, що чимало наших співвітчизників зараз ви; їхало на заробітки за кордон, зокрема в Росію. Ви підтримує; те з ними зв’язок? — Чимало українців Луганщини працює сьогодні на нафтопромислах півночі Росії, зокрема в Тюменській області. Там також діють наші просвітяни, ми передаємо туди літературу, пресу, зокрема газету “Слово Просвіти”. — Як луганські просвітяни дісталися Китаю? — Просвітянський ансамбль “Кантабіле” — переможець IV Всеукраїнського фестивалю творчих колективів “Просвіти”, лауреат міжнародних конкурсів. Нині цей чудовий сімейний колектив на професійній основі працює в Луганській державній філармонії. Глава сім’ї та керівник колективу — Юрій Коломойцев, в ансамблі його дружина Наталія та син Іван. Батько закінчив Луганський інститут культури і мистецтв, син навчається там. А пані Наталія навчалася в консерваторії в Нижньому Новгороді. Вона росіянка, але досконало володіє українською мовою і закохана в українську пісню. Ансамбль пропагує українське мистецтво у нас і за кордоном. Зокрема висту-
“Українське слово, нашу пісню просвітяни несуть по всій планеті”. · S. 7Originalseite ↗ Ярослав ЯСІНСЬКИЙ, член НСЖУ та ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
“Сльоза калини” — так називається документальна оповідь члена НСПУ, НСЖУ, колишнього дисидента, голови Коломийської міськрайонної організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Дмитра Гриньківа, яка вийшла недавно окремою книгою у видавничому центрі “Просвіта”. — Це не просто оповідь, це жива історія нашої України, яку писала своїм життям українська патріотка Марія Николюк, — сказав на презентації книжки в Музеї історії міста Коломиї голова Коломийської “Просвіти”, заслужений працівник освіти України, кандидат історичних наук Василь Глаголюк. Голова міськрайонної організації Конґресу української інтелігенції Ольга Руданець, яка добре знає творчість Д. Гриньківа, вважає, що письменникові потрібно продовжувати писати портрети українських героїв, це йому вдається, бо сам перейшов через радянські в’язниці, знає істинну ціну незалежності й свободи слова. На презентацію запросили саму Марію Николюк, якій виповнилося вісімдесят, та вона ще сповнена сил, щоб жити для України, за яку боролася. Вона мешкає в селі Рудники Снятинського району — сусідка письменника і видавця Василя Клічака, віршем якого відкривається документальна оповідь, налаштовуючи читача на довірливий тон. — Вірила і вірю в Україну! — бадьоро мовила коломиянка пані Марія, яка пережила випроби на життя і смерть у концтаборах комуністичного режиму. Героїня оповіді має незламний дух. Як він міцнів, читаємо в книжці: “Марійка розуміла те, що вона є тією необхідною частинкою великого руху, без якої вже не можна обійтися. Високий обов’язок заприсяженої на Декалозі та Біблії вимагав повсякденної витримки і загартування духу в молодій дівчині. Вона ж присяглася ніколи не зрадити поставленої мети і витримати задля неї найжорстокіші тортури. Чула з розповідей довірених людей, що хто попадає до рук клятих ворогів, того там люто б’ють і катують. Багато від нелюдських катувань і страждань помирають. Готувала себе до найгіршого — і морально, і духовно. Молилась щоденно. Про це не раз говорили їй однодумці й твердили, що краще ворогові не попадати до рук — та коли вже це сталося, то треба стійко триматися і не поламати присягу”. У книжці “Сльоза калини” вміщено низку фотоілюстрацій, на яких бачимо вродливу Марію Николюк, її односельців, учасників українського патріотичного підпілля Павліну Іванчук, Марію Стеф’юк, Євдокію Марчук, Дмитра Жовтяка та інших. У висновках подано довідку про патріотів сіл Рудник та сусіднього Джурова, які брали участь у повстанському русі, є слово про автора Дмитра Гриньківа — почесного громадянина Коломиї, з яким знайомить шанувальників документалістики поет і журналіст Василь Рябий. Художньо оформив книжку, яка вийшла накладом 1000 примірників, Андрій Вишневський. Це видання прийняли в дарунок від “Просвіти” бібліотеки Коломиї.
“Українське слово, нашу пісню просвітяни несуть по всій планеті”. · S. 7Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
нилися виселенці-поляки і розмістили престольний образ у місцевому костелі. Калушани одностайно хочуть мати такий самий у своєму реконструйованому костелі. Українська художниця Марія Андриїшин пообіцяла, що відтворить його для рідного міста. Понад дві години жінка вдивлялася в образ у костелі Грифіна і впевнено сказала: “Ми намалюємо ще кращий!” Ксьондз заперечив: “Кращого бути не може!” Він не знав, що образ Богоматері з калуського костелу особливий. Малював його відомий на той час український художник Хацевич спеціально для Калуша. На образі відображено, як маленькому Ісусикові прийшли вклонитися і принесли свої дари шахтар з дрібкою солі, адвокат, лікар та селянин — на той час представники основних верств населення містечка. Це була своєрідна візитівка міста в дорадянські часи. У костелі слухали органну музику українці, а поляки — співи хору церкви візантійського обряду. І досі у місті багато змішаних шлюбів. “Ця поїздка відрізнялася від попередніх, — каже ксьондз костелу Кшиштоф Панасовца. — Ми зустрічалися з земляками, розширили світогляд. За десяток концертів зібрали кілька тисяч доларів, які спрямували на реставрацію костелу. Але цього разу ми їхали як на
“Українське слово, нашу пісню просвітяни несуть по всій планеті”. · S. 7Originalseite ↗ 7—9 березня до 194;ої річ; ниці від дня народження Вели; кого Кобзаря та до 140;річчя заснування “Просвіти” в м. До; нецьку проходитиме VI Міжна; родний конкурс “Джерело та; лантів”. Мета конкурсу — виявлення талановитої молоді, популяризація та розвиток українського національного мистецтва, творчий обмін та взаємозбагачення культурними звичаями, традиціями реґіонів України та закордоння. Організатори конкурсу — Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Донецька обласна державна адміністрація та Донецька міська рада. Конкурс різножанровий і проходитиме за п’ятьма номінаціями: солісти-вокалісти, танцювальні колективи, гурти сучасної музики, ансамблі народних інструментів та образотворче мистецтво за трьома віковими категоріями (7—12 років; 13—18 років; 19—33 роки). Обов’язкові умови: у перших чотирьох номінаціях виконуються два українські твори, до участі в п’ятій номінації подаються твори української тематики, виконані будь-яким видом техніки. Заявки на участь у конкурсі подавайте до 20 лютого 2008 року у вигляді відео-та аудіоматеріалів. Проїзд — власним коштом, харчування та проживання за рахунок організаторів. Детальнішу інформацію можна отримати у директора конкурсу Миколи Присяжнюка: 8-0622-66- 00-05, 8-[контакт приховано], 8-062- 345-29-17, 8-[контакт приховано]; заступника голови Донецького облоб’єднання “Просвіти” Марії Олійник: 8-[контакт приховано]; члена журі Віталія Мороза: 8-[контакт приховано].
Оргкомітет
“Українське слово, нашу пісню просвітяни несуть по всій планеті”. · S. 7Originalseite ↗ Указом Президента України В. Ющенка від 22 січня 2008 р. “Про відзначення державними нагородами України” за вагомий особистий внесок у справу єднання українського народу, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України відзначено, зокрема активістів “Просвіти”:
Орденом “За заслуги” III ступеня нагороджено Волощука Олександра Анатолійовича — заступника голови Рівненського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка.
Медаллю “За працю і звитягу” нагороджено Носенка Анатолія Павловича — кошового отамана Українського православного козацтва, Дніпропетровська область.
Присвоєно почесні звання:
“Заслужений артист України”: Негрій Тетяні Дмитрівні — співачці, м. Київ;
“Заслужений працівник культури України”: Сопівнику Михайлу Пантелеймоновичу — завідувачу відділу секретаріату Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, м. Київ;
“Заслужений працівник освіти України”: Семистязі Володимиру Федоровичу — голові Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка.
“Коли всі можливості вичерпано, народ має право захищатися”. · S. 8Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
тура. Але будьте пильні, шановні колеги, ми не знаємо, з якого боку чекати нападу. А тим, хто послав цих рейдерів, скажемо, що якщо ідалі так діятимуть, доведеться засвітити їхні імена. Тому ми повинні порозумітися, і тим, хто приїхав з іншої держави, пояснити, що таке Україна, бо навіть у розрізі прав людини, коли всі можливості вичерпані, народ має право захищатися”. У цій історії кримінальні прикмети з’явилися ще до перших спроб виселення. На час приватизації приміщення чомусь зник ордер, за яким вселялася бібліотека. Сподіваємося, для детективів це не найскладніша справа, бо, за словами письменника Михайла Шевченка, у міськради достатньо підстав ініціювати порушення кримінальної справи за фактом викрадення майна. “Я не згоден з Олесем Довгим — люди, які мають намір увійти сюди, підуть не туди, куди ви їх пошлете, а куди надумалися. Тому до цього питання не можна ставитися легковажно. Була постанова, яка розділила майно на державне і комунальне, тому все, що ви одержали за ордером, перейшло у майно комунальне. І для того, щоб Фонд держмайна міг приватизувати для “Укргазпроекту” це приміщення, треба, щоб було відповідне рішення Київради. Якщо його немає, то сьогодні вона повинна ініціювати порушення кримінальної справи за викрадення її майна. І тоді проблема з купівлею приміщення набере іншого характеру, акт купівлі-продажу визнають недійсним. Комунальне майно належить вам згідно з ордером. Кожний злочинець вчиняє злочин у тиші, бо ніхто не бачить і не б’є по руках. Потрібно одразу оприлюднювати ці імена, щоб усі знали, хто це розпочав, і що збирається робити”. І останнє, що, здається вселяло надію в директора і працівників у цій зловісній ситуації — підтримка читачів, які прийшли на пресконференцію разом із журналістами і пообіцяли стати на охорону улюбленого закладу. Моя ж пропозиція незмінна: через банери на будинках почати доступний лікнеп для рейдерів. “Київ — батьківщина першої в Європі бібліотеки”.
обмежене застосування російської у сфері конституційного пріоритету державної об’єктивно не вигідне і російській етнічній громаді. Звичайно ж, приємно чути свою мову скрізь, але для збереження самобутності російської етнічної громади достатньо, щоб рідну мову плекали представники цієї громади. Завжди знайдуться провокатори, які не дадуть спокійно жити громадянам російського походження і зросійщеним українцям сходу чи півдня, провокуючи їх на боротьбу за розширення застосування російської мови в Україні. Напевно, багатьом українським росіянам незручно за тих політиків, які кричать про захист російської мови як мови загроженої, посилаючись на закон про ратифікацію Хартії міноритарних мов. Цей закон занадто суперечливий, краще Верховній Раді його негайно переглянути і привести до норми. Хоч від унормування комплексного статусу російської мови залежить спокій суспільства, стабільність і зорієнтованість парламенту лише на національні інтереси, а в підсумку — світова конкурентоспроможність і самостійність України. Від цього залежить єдність суспільства і добробут усіх громадян.
“Коли всі можливості вичерпано, народ має право захищатися”. · S. 8Originalseite ↗ Закінчення. Поч. на с. 1
їх директорові бібліотеки, яка, мовляв, ситуацію знає краще за всіх, а самі залишили прес-конференцію, пославшись на зайнятість. Воно й справді так, пережитим могли поділитися лише очевидці, бо всі ці напружені дні працівники бібліотеки боялися залишити приміщення, щоб туди не вломилися нападники. Але чому за повної поінформованості міська влада не вжила дієвих засобів захисту закладу одразу при перших спробах і погрозах, і лише рішучий крок голови Українського фонду культури привернув увагу найвищої влади до проблеми — це запитання зависло в повітрі, й до нього потім повернувся у своїй репліці письменник Михайло Шевченко. Та спершу директор публічної бібліотеки Людмила Ковальчук розповіла про історію закладу, якому віддала 43 роки життя. “Рішенням київської влади 17 грудня 1943 року було створено перших вісім публічних бібліотек у Києві — на сороковий день звільнення міста від ворога, коли ще весь Хрещатик і центр міста було зруйновано. Є спогади наших читачів, як потрапили сюди перші книги, — з дахів зруйнованих будинків. Коли поверталися з евакуації голодні люди, вони приносили книги у відділи народної освіти — так було закладено фонд нашої бібліотеки. Хочу написати її історію. Колектив як вощину ліпив наше велике господарство. 1974 року на базі бібліотеки вперше було поставлено експеримент з централізації бібліотек, що дало змогу надавати більше послуг користувачам. А 1972-го, коли готувалися до цього експерименту, нам потрібні були додаткові приміщення. Київська влада надала бібліотеці ордер на приміщення, яке було у відомчому будинку Інституту “Союзгазпроект”. Ордер ми передали інститутові, і він став підставою першої угоди на господарське обслуговування. З цим колективом з 1972 року в нас дружні стосунки — спільна художня самодіяльність, ми створили хор, який завжди був гостем бібліотеки. Наш договір про співпрацю було представлено на ВДНГ СРСР, і ми одержали нагороду. Закон сьогодні визначає основ-
Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ
Поширення російської мови в Україні значне. До російськомовності етнічної додається російськомовність вимушена і ділова, пов’язана з об’єктивною потребою послуговуватися цією мовою як однією з мов міжнародного спілкування. Різні сфери застосування російської мови законодавчо, на рівні суспільної свідомості та політично майже не розрізняють. Одні над цим просто не замислюються, інші роблять на цьому велику політику, користуючись недовершеністю правового неврегулювання статусу російської мови. Застосування російської як мови компактно розміщеної етнічної групи визначає Конституція, але мовне законодавство врегульовує лише концептуально. Невизначеність правового статусу російської компактної етнічної групи дає змогу махінаторам зараховувати туди ж і російськомовних етнічних українців. Після повного правового врегулювання статусу російської мови політики-державники і громадяни зможуть нарешті предметно критикувати конкретних зацікавлених пропагандистів руйнівної для держави геополіттехнології
“Коли всі можливості вичерпано, народ має право захищатися”. · S. 8Originalseite ↗ Fortsetzung von «ЧИТАЧІ ПОСТАВЛЯТЬ НАМЕТИ», S. 1
ну функцію бібліотеки — реалізувати конституційне право громадян на вільний доступ до інформації. Це міжнародна норма. У статті 19 Декларації прав людини кожній людині на Землі гарантовано вільний доступ до інформації. Наш фонд має понад 270 тисяч зразків на паперових носіях, безоплатно ми надаємо доступ до всієї законодавчої бази України одразу ж після реєстрації документа, до англомовних та українських журналів. З 1992 року бібліотека почала запроваджувати нові технології. Вона представлена в мережі Інтернет, цілодобово забезпечено доступ до наших інформаційних систем. Бази даних інших бібліотек сходяться в нашу мережу. У наших фондах зберігаються багаті колекції, і є потреба у всіх восьми приміщеннях. У відділі мистецтв, наприклад, безцінна колекція Сержа Лифаря, Івицького, Китастого. Тому нам є що захищати. 1996 року відбулася приватипротягування офіційного чи державного статусу російської мови. Зараз усе зводиться до емоційних взаємозвинувачень і образ. Телешоу на цю тему справляють принизливе для українського суспільства, прикре і доволі гнітюче враження. Закон повинен прагматично врегулювати порядок застосування російської мови громадянином — представником етносу задля збереження етнічної самобутності зація приміщення “Укрнафтогазом”, і зі зміною керівництва почалися проблеми: або виселення, або непомірна оплата. Позавчора шестеро невідомих спочатку обстежили приміщення з двору, а потім почали добиратися до дверей, плануючи вийняти кодовий замок. Злякана дівчина-чергова зателефонувала у приймальню, ми вибігли, викликали міліцію, повідомили в управління культури, і таким чином зупинили замах на бібліотеку. Сподіваємося надалі спокійно працювати, адже ми надаємо високий рівень послуг. Прошу не залишати нас, розв’язати проблему, щоб бібліотека могла працювати доти, доки не перейде в нове приміщення. Інакше це зупинить доступ користувачів до світових інформаційних ресурсів, електронний облік читачів. Бібліотека виконує функцію соціального захисту, бо дуже багато людей не має доступу до комп’ютера чи не може перозвитку етнічної самобутності, і це, безумовно, допоможе повернути самобутність і зросійщеним українцям також. Основний критерій — плекання національних самобутніх традицій, віри, культури, устрою життя. Тут є серйозні проблеми. Колишнє домінуюче становище російського етносу негативно позначилось на збереженні ним власної самобутності на теренах колишніх союзних республік. Етнічні ознаки росіян на цих територіях редплатити газету. А бібліотека отримує 650 найменувань”. Як завжди делікатний, але рішучий у своїй позиції Борис Олійник був лаконічним: “Складається враження, що це цілеспрямована акція. Добре розумію Світлану Зоріну й Олеся Довгого, які вважають, що це перекидання на міськраду, але ж тоді міськрада повинна одразу реагувати на будь-який випад. За першим сигналом ми з Миколою Сомом написали лист до Президента, я його вручив Юрієві Петровичу Богуцькому, який з розумінням поставився до проблеми і одразу передав його в Секретаріат Президента. Але доходить до того, що Президент повинен ледь не щодня сам зупиняти вандалів, щоб не виселяли художників, письменників. Здається, що це лінія фронтального прицільного удару по культурі. Я не істерик і знаю, що ми ж таки на своїй землі. Можливо, хтось не розуміє цього, то треба пояснити, що таке українська куль-
Фото Тамари Федяй
Термінового врегулювання вимагає порядок застосування в Україні мов міжнародного спілкування. Ідеться не лише про російську, а й англійську та інші мови. Цілком очевидно, що неуважне і невнормоване застосування мов міжнародного спілкування за інерцією поширюється у сферу пріоритету державної мови. Внаслідок цього відбувається звуження сфери застосування державної мови в публічній діяль-
Голова Українського фонду культури Борис Олійник: “Ми таки на своїй землі”.
“Коли всі можливості вичерпано, народ має право захищатися”. · S. 8Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
відповідно до статі 11 Конституції. Держава не може повноцінно цьому сприяти, якщо законодавчо не визначеним досі залишається статус території, де компактно проживає етнічна меншина. На мою думку, це повинен визначати закон, адже стосується територіально-адміністративного розмежування України за етнічною ознакою. Закон має містити вичерпні ознаки російської етнічної громади, щоб виключити зарахування до неї етнічних українців і громадян іншого походження лише на підставі їхньої російськомовності. Потрібен всеукраїнський стандарт збереження і виявилися доволі розмитими і залишилась яскраво виражена російськомовність. Серед російської етнокультури в інформаційному просторі України домінують готові взірці з Російської Федерації. Справжнє етнічне життя російської та інших етнічних громад потребує детального вивчення й аналізу. У підсумку слід прийняти закон про порядок визначення територій компактного проживання національних меншин, а також закон про кожну зокрема означену територію компактного проживання меншини: російської, угорської, румунської, грецької тощо.
ності. А тому, що поширеною мовою міжнародного спілкування в нашому реґіоні є російська, відбувається витіснення української мови з багатьох сфер суспільної діяльності, орієнтованих на експорт і тісні ділові зв’язки з Росією і навіть з Польщею. Якщо найближчим часом не прийняти прагматичного закону про обов’язковий порядок застосування мов міжнаціонального спілкування, звуження сфери застосування державної мови досягне критичної межі. Цілком очевидна нагальна потреба одночасного прийняття закону про державну мову. Не-
“Земля ця — самодостатня”. · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von «ГАРЯЧА ТЕМА», S. 8
ли його депутати, а Олександр Кузьмін, заступник міського голови, який сидів поруч зі мною, прошепотів мені на вухо: “Толковый парень, молодец!” Щиро сказав, чи хотів потрафити “людині Президента”? Під час наступного короткочасного виїзду на Хортицю, до селища на схилі, що спускається до Старого Дніпра, а особливо на нараді в облдержадміністрації, я переконався, наскільки “невипадкова” у нашій проблемі людина — шановний пан Олещенко! На Хортиці він усе доскіпувався до мене: “І що ви робитимете з тією землею, коли всю отримаєте у своє розпорядження? Навіщо вам стільки? Зробили б заповідник у плавнях, а тут би нехай люди хазяйнували!” (Виділено мною — К.С.). Усе мені було зрозуміло з таким спеціалістом… “Нехай люди господарюють…” А решта території острова для кого, хіба не для людей? Але вона має бути прибраною, охайною, максимально наближеною до свого благословенного первісного стану. Нічого особливого городити на ній не слід, бо земля ця — САМОДОС- ТАТНЯ. Я просто сказав, що для реалізації генерального плану розвитку заповідника нам не вистачить усієї землі острова. У відповідь пан Олещенко заклопотано звів брови. Не дозволив розслабитися столичний юрист і на нараді в облдержадміністрації. У президії — І. Васюник, Ю. Артеменко, Є. Карташов, В. Олещенко, Д. Бабміндра, С. Щербина, К. Сушко, у залі — прокурори, судді, землевпорядники, глави райадміністрацій, юристи, представники засобів масової інформації. Усі висловлювалися доволі чітко, лише столичний правник — зиґзаґами. На додаток “наїхав” на Щербину, мовляв, своїми протестами громадськість дестабілізує ситуацію у місті. Я не витримав і зауважив, що ситуацію у місті й країні дестабілізують неправда і зло, і не варто звинувачувати протестувальників, бо їхні дії спрямовані саме проти неправди і зла. Це була крапка у підготовці остаточного розв’язання земельного питання. Далі з цього приводу пан Карташов здійснив кілька поїздок (за викликом “згори”) до Секретаріату Президента України, після чого 9 листопада 2005 року сесія Запорізької міської ради прийняла рішення (з 50 присутніх депутатів “за” проголосували 45) про передачу всієї землі Хортиці, а також усіх прилеглих островів та скель — Байди, Дубового, Розстебиного, Трьох Стогів, Середньої, Близнюків, а також частини урочища Вирви на правобережжі — заповідникові. А 16 січня наступного року Є. Карташов у присутності великої групи телевізійників та газетярів вручив мені (не особисто, а як керівникові заповідника) Державний акт на право постійного користування усією землею Хортиці та прилеглих до неї островів і скель (усього — 2359,34 гектара). На прес-конференцію Євген Григорович не залишився (хоч відома його любов до таких заходів), на запитання журналістів відповідав я. Тоді офіційно подякував усім учасникам піврічного “земельного процесу”, дипломатично назвавши його фінал НА- ШОЮ СПІЛЬНОЮ ПЕРЕМОГОЮ. Водночас наголосив, що Хортицький заповідник став першим в Україні відповідним закладом, який отримав усю потрібну землю у власне розпорядження.
“Земля ця — самодостатня”. · S. 9Originalseite ↗ Костянтин СУШКО, м. Запоріжжя
Закінчення. Початок у ч. 5 за 2008 рік
Підкреслюю ступінь безкорисливості авторів фінансового сприяння, водночас (для аргументації) звертаюся до листа (№92/998 від 26.08.05 р. — тобто вже після візиту В. Ющенка до Запоріжжя), адресованого головою правління відкритого акціонерного товариства “Запорізький металургійний комбінат “Запоріжсталь” В. Сацьким міському голові Є. Карташову. У листі було чимало застережень, наведено цитати з деяких законів, а мета — у проханні пана Сацького: “Предоставить ОАО “Запорожсталь” (землепользователи) в аренду сроком на 49 лет земельные участки общей площадью 24 га”. (Туди і входять 6 гао. Байди). Герой України так захопився, повіривши у свою всемогутність, що останнім пунктом своїх прохань пропонує “обязать национальный (цитую без змін) заповедник “Хортица” (структуру, яка напряму підпорядкована Міністерству культури і мистецтв України) или другой исполнительный орган (відколи загальнодержавний культурологічний заклад став виконавчим органом? Для кого?) заключить договора аренды со сторонними землепользователями”. Зрозуміли, що відбувалося, шановні читачі? Цитований лист — не виняток, а правило. Скільки схожих послань, не відомих нам, — некомпетентних, абсолютно безпорадних і зайвих, навіть шкідливих у правовому плані заповнюють вітчизняний поштовий простір і впливають на наше життя! Впливають, бо ступінь їхньої життєздатності визначається знов-таки не рівнем компетентності, не правочинністю документів, а лише соціальною наповненістю авторів цидулок (посада, звання, регалії, статус, зв’язки тощо). Отак і живемо. Скільки разів доля бідолашної Хортиці опинялася в руках людей, які не розуміються на проблемах заповідності, а водночас нічим і ніким не делеговані до її облаштування!? Скільки шкоди їй через це завдано! Тож покликає мене вигукнути зараз, позаяк усі затято (цікаво, чому?) мовчать: “Не будь 2005 року на посаді гендиректора Національного заповідника “Хортиця” Костянтина Сушка…” Що, шановні читачі, я передав куті меду, виявляючи “схильність до бонапартизму”, через власне усвідомлення особистої незамінності? Вибачте, замовкаю. Але, прошу вас, не полінуйтесь, порівняйте, що діялося (і як!) у заповіднику до мого несподіваного приходу, і чим позначився період мого директорства. А порівнявши, зробіть висновки. Це зараз я так вільно все викладаю, а тоді, понад два роки тому, до жаданого акта на право постійного користування всією землею Хортиці ми рухалися на розхитаній гарбі, запряженій неймовірно лінивими волами. Ланцюг нарад, консультацій, узгоджень, що відбувались то у міськраді, то в облдержадміністрації, то в заповіднику (зокрема і на “пленері”) не мав кінця, забираючи, місяць за місяцем, дорогоцінний час, і не давав змоги розслабитися ні на мить. Паралельно ми успішно облаштовували територію, зміцнювали службу охорони, ремонтували адмінприміщення, укріплювали берег, отримали від міського голови Києва Олександра Омельченка (точніше, від Київради, за сприяння Сан Санича) мільйон гривень субвенції (одна із сиротливих реакцій на заклик про проведення “Загальноукраїнської акції “Відродимо Хортицю!”). Ще один відгук надійшов із Луганська: тодішній голова Луганської облдержадміністрації Данилов організував на Хортицю десант студентів тамтешнього університету: протягом трьох тижнів хлопці й дівчата “зі сходу” звільнили плавні острова (347 га) від багаторічного сміття, відтоді ця частина заповідника вирізняється майже ідеальною чистотою. Спасибі вам, юні друзі! Словом, причин для оптимізму вистачало, та досить мені було глянути на карту-схему, на якій, з подачі міськради, точніше — керманичів Запорізької міськради, Хортиця видавалася клаптиковою ковдрою, як бадьорий настрій геть розвіювався. Ніщо так не бентежило, як можлива втрата Хортицею своєї заповідної цілісності. Найбуремніший період мого директорства… Не хотів би переживати його ще раз, незважаючи на те, що траплялися в ньому моменти, які надавали можливість глибоко відчути свою і громадянську, і професійну значимість. Для ілюстрації стисло, за щоденниковими записами подам кілька знакових подій. Питання про Хортицьку землю із порядку денного сесії пізніше знімуть і відправлять на доопрацювання.
26 серпня “Земельна” нарада в Ю. Артеменка. Ми з Прокопенком зайшли до просторого кабінету, який поруч із приймальнею голови облдержадміністрації, за кілька хвилин до початку наради й остовпіли: за столом, окрім запрошених телефонограмою учасників заходу — заступника голови облдержадміністрації О. Зайковської, міського голови Є. Карташова, його заступника В. Черкаски, голови Заводської райадміністрації О. Касьян, начальника обласного управління земельних ресурсів Д. Бабміндри, директора інституту “Запоріжцивільбуд” О. Шаталова та начальника обласного управління культури М. Пригаро — сиділи ще чоловік з десять. Хто? Кілька працівників міськвиконкому та деяких його управлінь — своєрідна “група підтримки” пана Карташова, як неважко було здогадатися. Увійшов Артеменко. Мовчазний, похмурий, либонь, перед цим отримав від когось солідну порцію “дуже позитивних імпульсів”. А тут таке представницьке зібрання!.. І молодий “губернатор” тихо, але чітко і твердо мовив, дивлячись поперед себе, звертаючись, звісно, до Карташова: — Євгене Григоровичу, коли організовуватимете нараду з того чи іншого приводу ви, то ви й визначатимете її учасників та їхню кількість. Наразі ж людей зібрав я, завчасно вирішив, кого саме запрошувати, тож прошу всіх зайвих залишити кабінет. — Немає питань, Юрію Анатолійовичу, — з готовністю відгукнувся непотоплюваний донецький вояжер. — То люди прийшли, я думав, може, хтось щось підкаже… І “група підтримки” дружно посунула до виходу. Нарада була нелегкою, а тому безплідною. Де прямо (О. Касьян), а де через закамуфльоване словоблуддя (Є. Карташов) “та сторона” давала зрозуміти, що міськрада віддавати всю землю заповідникові не збирається.
15 вересня Як і слід було чекати, сьогодні сесія міськради “завалила” земельне питання, зате ухвалила текст дуже цікавого документа про спільні дії влади, багатьох організацій, фізичних осіб тощо, спрямованих на “дальший розвиток” заповідника. Назвали той документ меморандумом, і про нього та його підписантів — трохи нижче. А сама сесія? Вона була не зовсім звичайною, уже хоча б тому, що в ній узяли участь Іван Васюник та представник юридичної служби Президента України Віталій Олещенко, що прибули до Запоріжжя напередодні. Уранці вони, разом з Ю. Артеменком, віцепрезидентом асоціації “Захистимо Хортицю!” С. Щербиною та ще кількома представниками інших місцевих громадських організацій, завітали до мого робочого кабінету, де експромтом провели нараду перед сесією. Я чітко і прозоро розставляв акценти у “земельному” питанні, наголошуючи, що складність його надумана. Мене підтримував Артеменко, з нами готовий був погодитися Васюник, проте всіх (справді всіх чи лише мене зі Щербиною?) вразив пан Олещенко. Він почав просторікувати про те, що “з плеча рубати не слід”, “все треба уважно вивчити і ретельно зважити”, мовляв, говоримо про заповідник, “усе хочемо підпорядкувати його інтересам, а заповідника я (він, Олещенко — К.С.) на Хортиці не бачу…” І — таке інше. Слухав я і думав: чи не цей добродій доклав рук до створення вже згадуваного Указу Президента від 29.04.05 р.? До того ж, схоже, що зі столичним юристом напередодні у Запоріжжі хтось добре поспілкувався… На сесії міськради виступав І. Васюник. Добре виступив, хортицькі й навколохортицькі проблеми подав у контексті загальноукраїнських, органічно все переплівши. Я бачив, як зацікавлено слуха-
“Підвладний генію космічний дух — його, мов полум’я палке, роздмухує”. · S. 10Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
своєму щоденнику про перебування Пушкіна в будинку, де й він зупинився, проте великий український поет навіть не згадував про великого російського поета. Правда, ці сумніви не могли переконливо й остаточно заперечити твердження прихильників зручної та привабливої версії, що в одному будинку жили в різний час і Пушкін, і Щепкін, і Шевченко. Принаймні ця версія панує в Москві досі. Проте вона не відповідає дійсності. Довести це неважко. Відомо, що будинок №12 належав губернській секретарші Аграфені Івановій, про що є чіткий запис в “Алфавитном указателе к плану Сретенской части”: “Ивановой Аграфены Ив. Губерн. Секретарши, в Воротническом пер.”. Але ж ми знаємо, що будинком, у якому жив Щепкін і зупинявся Шевченко, володіла зовсім інша домовласниця, а саме Щепотьєва. Проте надійних доказів, що знайдені мною домовласниці Ганна, Пелагея чи Олександра Щепотьєви були саме тими, які мали, крім означених у документах, ще й володіння в Воротниковському провулку, не було. Більш того, чуття історика підказувало, що саме цю Щепотьєву ще не знайшов. І тоді довелося зануритися в архівні документи. У Центральному архіві науково-технічної документації м. Москви знайшовся “Указатель к плану города Москвы, печатанному Московскою городскою распорядительною Думою в 1868 году”, а в ньому — безцінна для мене “Ведомость городских и владельческих имуществ по планам 1849—1854 годов и по окладным книгам 1867 года”. В цій “Відомості” в Сретенській частині я знайшов володіння №411 “Щепотьевой, поручицы, жены канцеляриста”. Тієї самої, про яку писав Шевченко! На місці цього володіння розташовано нині будинок №8, а поруч (на розі Воротниковського й Старопименовського провулків) зберігся будинок №6 ХVІІІ—ХІХ століть, повз який неодмінно проходив Тарас Григорович.
Далі буде.
1Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк. 15. 2Історик і архівіст Олексій Малиновський у книзі “Историческое обозрение Москвы”, завершеній у пушкінські часи, писав, що в Москві було 40 готелів. Але сюди він включав і постоялі двори, подвір’я. Скажімо, в Китай-городі, де не було готелів, він прирівняв до них 15 подвір’їв. Усього в середині 50-х років у Москві нараховувалося понад півсотні подвір’їв, які мали 1300 номерів і близько 500 постоялих дворів. 3За 5 рублів сріблом можна було зробити річну підписку на редаговані Осипом Бодянським “Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете”, а це складало чотири часописи загальним обсягом понад 100 друкованих аркушів. 4 рублі 50 копійок коштувала річна підписка на дуже цікаву “Московскую медицинскую газету”. 4Центральний історичний архів Москви, ф. 16, оп. 47, спр. 130, арк.11. 5Книга адресов жителей Москвы составлена по официальным сведениям и документам К. Нистремом. 1858. Книга чиновников служащих. — Москва. В типографии т.т. Волкова и комп. 1858. — С. 184. 6Конверт з цією адресою зберігається в архіві Державного центрального музею ім. О. О. Бахрушина (ф. 312, од. зб. 74361). 7Згадані автори називали трьох Щепотьєвих, а ще кілька потрапили на очі мені в історичних документах; в некрополі Донського монастиря я навіть знайшов могилу титулярного радника і кавалера Михайла Щепотьєва (1790— 1848). Проте в контексті сказаного до чоловіків Щепотьєвих інтерес зникає. 8Воротниковський провулок був у північній частині центру Москви. Назва виникла в ХVІІ столітті, з ХV століття тут розташовувалася Воротниковська слобода, в якій мешкали воротники — вартові при воротах Кремля, Китай-города і Білого города. Звідси і назва провулка.
“Підвладний генію космічний дух — його, мов полум’я палке, роздмухує”. · S. 10Originalseite ↗ У березні виповнюється 150 років з часу найдовшого пе; ребування в Москві Тараса Григоровича Шевченка — 11—26 березня 1858 року. Поет тоді жив у Михайла Семеновича Щепкіна і разом з ним “споглядав Москву”, познайомився з багатьма представниками “московської вчено;літературної знаменитості”. Починаючи з цього числа, ми друкуватиме; мо цикл статей генерального директора Культурного центру України в Москві, номінанта на здобуття Національної пре; мії, доктора історичних наук Володимира Мельниченка про перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, генеральний директор Культурного центру України в Москві, доктор історичних наук
ТАРАС ШЕВЧЕНКО: “ПОСЕЛИВСЯ У ЩЕПКІНА В БУДИНКУ ЩЕПОТЬЄВОЇ” Повертаючись із заслання в Петербург, Тарас Шевченко на деякий час зупинився в Нижньому Новгороді. В інформації воєнного губернатора Нижньогородської губернії Муравйова на ім’я московського воєнного генерал-губернатора Закревського, знайденій мною в Центральному історичному архіві Москви, перебування Шевченка в місті та від’їзд його до Москви узагальнено в двох фразах: “…В сентябре 1857 года Шевченко прибыл в Нижний Новгород и оставался здесь под надзором полиции до марта месяца… В марте месяце (9 числа) Шевченко выехал из Нижнего Новгорода в С.-Петербург, но, по частным сведениям известно, доехав до Москвы, остановился в оной, по случаю постигшей его болезни”1. Якщо бути точнішим, то Шевченко виїхав із Нижнього Новгорода 8 березня, а в Москву прибув через день — 10 березня об 11 годині вечора. Тож почнемо з першого московського запису Шевченка в щоденнику: “В 11 часов вечера приехал я в Москву. Взял №за рубль серебра в сутки в какомто великолепном отеле. И едва мог добиться чаю, потому что уже было поздно. О Москва! О караван-сарай! Под громкою фирмою — отель. Да еще и со швейцаром”. В якому готелі зупинився поет? Відповісти на це питання з абсолютною точністю неможливо. Москвознавці пишуть, що “з семи московських готелів у пушкінські часи шість знаходилися на Тверській”. На час Шевченкового приїзду ситуація змінилася, але не суттєво. За моїми підрахунками, в Москві тоді було більш як півтора десятка готелів, принаймні офіційно занесених до міського реєстру2. Кращими вважали готелі Варгіна, Шевалдишева і “Дрезден” на Тверській вулиці, “Лондон” в Охотному ряду, “Франция” на Петровці, Шевальє — у власному будинку в Газетному провулку. Серед інших, менш відомих — готель Філімона Горячева у власному будинку на вулиці Спиридоновській в Арбатській дільниці, в якому, до речі, не було номерів для приїжджих, “Ярославль” Марем’яни Федорової на вулиці Сретенці в будинку Петрової, “Москва” на Трубному бульварі, готель П’єра Бардена в М’ясницькій дільниці. Але більшість готелів, як і раніше, була в Тверській дільниці, передусім на Тверській вулиці, в Охотному ряду і на Кузнецькому мосту. Мабуть, Шевченко навмисне зупинився в цьому районі, ближче до будинків, у яких жили його друзі Бодянський і Щепкін. Тому наступного дня він швидко знайшов помешкання Щепкіна. Поет узяв недорогий номер, як правило, ціни складали від 1,5 до 5 рублів на добу3. Втім, у готелі Варгіна були розкішні номери вартістю 30 рублів на добу, в яких виконували всі примхи пожильців. Поетів сучасник, москвознавець Петро Вістенгоф згадував і про номери за 50 рублів. А Тарас Шевченко зупинився в недорогому готелі, можливо, це був готель московського купця Пєчкіна “с №№для приезжающих и общим столом, в доме г-жи Козьминой, на Тверской ул.”, що недалеко від Неглинної. У готелі Шевченкові страшенно не сподобалося, і він залишив його зранку: “В 7 часов утра оставил я караван-сарай со швейцаром и пустился отыскивать своего друга М. С. Щепкина. Нашел его у старого Пимена в доме Щепотьевой и у него поселился…” 12 березня Тарас Григорович ще раз зафіксував свою адресу в листі до Михайла Лазаревського: “Сижу я у Михайла Семеновича Щепкина, близ Садовой улицы в приходе старого Пимена, в доме Щепотьевой”. “Біля старого Пимена, в будинку Щепотьєвої” — Шевченко не вказував навіть назви провулка, але не майте сумніву, що в цьому випадку адреса була точною і зрозумілою. Церква преподобного Пимена, що розташувалася неподалік, була відома всій Москві. Отже, в середині ХІХ століття ніяких проблем з пошуком будинку Щепотьєвої не було. Зате вони виникли через сто років, коли дослідники хотіли точно встановити, де саме було розташовано будинок Щепотьєвої. Почалося з того, що вони не зуміли по-справжньому пошукати домовласницю з досить рідкісним для Москви прізвищем. Авторитетний московський біограф Щепкіна Борис Земенков наприкінці 50-х років ХХ століття заявив, що в жодному довіднику тих часів йому не вдалося виявити прізвища домовласниці Щепотьєвої. Через тридцять років автори книги “Шевченко в Москве” І. Карабутенко, О. Марусич і М. Новохатський повторили це твердження і висловили припущення, що Шевченко жив, очевидно, в будинку Щепотьєва, але, не відаючи про господаря, знав лише його дружину. Між іншим, тоді ще ніхто не знав, що навіть московська поліція доповідала начальству саме про “будинок Щепотьєва”. У “Рапорті” московського обер-поліцмейстера князя Кропоткіна воєнному генерал-губернаторові Закревському йшлося про те, що “отставной рядовой Тарас Шевченко прибыл из Нижегородской губернии проездом в С.-Петербург и остановился Сретенской части 1 квартала в доме Щепотьева”4. Втім, це були легковажні заяви, зумовлені, з одного боку, поверховим підходом тодішньої московської поліції, а з другого, неглибоким вивченням питання радянськими істориками. Досить розгорнути “Книгу адресов жителей Москвы” за 1858 рік там,
де містяться адреси артистів, і прочитати: “Щепкин Михайло Семёнович, Сретенская часть, на Малой Дмитровке, в Воротницком переулке, дом Щепотьевой”5. Ця адреса стояла на листах, які отримував великий артист. Скажімо, в паперах тодішнього московського генерал-губернатора графа Арсенія Закревського є конверт з адресою артиста: “Сретенской части на Малой Дмитровке Воротниковском переулке в д. Щепотьевой”. Сам Щепкін, перебуваючи на гастролях у Ярославлі в квітні 1858 року, тобто відразу після від’їзду з Москви Шевченка, писав дружині Олені Дмитрівні Щепкіній: “В Москву в приход Старого Пимена в дом госпожи Щепотьевой”6. Тож поставимо крапку в надуманій версії з відсутністю домовласниці Щепотьєвої та назавжди припинимо невиправдану ревізію напрочуд точного щоденникового запису Шевченка. Насправді, як він і зафіксував, будинок вважали не Щепотьєва7, а саме за Щепотьєвої. Інша річ, що пошуки домовласниці Щепотьєвої з Воротниковського провулка були непростими. Прізвище Щепотьєвої мені вдалося виявити відразу, вже в документах післяпожежної Москви. Зокрема, 1818 року в Ніколо-Кузнецькому провулку П’ятницької дільниці міста була вдова поручика Ганна Олексіївна Щепотьєва, яка володіла спаленим будинком (“обгорелой землёй”). Ще більшу увагу привернула губернська секретар-ша Щепотьєва Пелагея Петрівна, яка того ж року жила на Преснєнській вулиці в Преснєнській дільниці міста. Проте найвірогідніше “героїнею” нашого сюжету мала стати знайдена в маловідомому “Алфавитном указателе к плану Хамовнической части” титулярна радниця Щепотьєва Олександра Петрівна, домоволодіння якої були в Полуектовському провулку (тепер Сєченовський), що між Остоженкою і Пречистенкою. Чи не була вона молодшою сестрою згаданої Пелагеї Щепотьєвої? Оскільки іншої домовласниці з цим прізвищем виявити в адресних книгах більше не вдалося, напрошувався висновок, що титулярна радниця Олександра Щепотьєва жила в приарбатському ареалі, а будинок у Воротниковському провулку8 винаймав у неї Михайло Щепкін. Цей будинок давно знесено, але навколо нього не стихають пристрасті.
Портрет М. С. Щепкіна. 1858 р.
Річ у тім, що за кілька кроків від помешкання Щепкіна розташований будинок, у якому в травні 1836 року під час останнього приїзду до Москви жив у свого друга Павла Нащокіна поет Олександр Пушкін. Це двоповерховий цегляний особняк із дерев’яним мезоніном, збудований в 1817—1820 роках. 1838 року замість мезоніна надбудували третій поверх. Будинок №12 зберігся і називається тепер “Будинком Нащокіна”, на ньому встановлено меморіальну дошку, присвячену Пушкіну. Тут часто бував Гоголь, і Нащокін став прообразом одного з героїв другого тому “Мёртвых душ” — Хлобуєва. Так-от, у 60—80-х роках минулого століття в історичній і москвознавчій літературі усталилася думка, що саме будинок №12 винаймав Щепкін, і саме тут у березні 1858 року жив Шевченко. Вже згаданий Борис Земенков ще 1966 року писав у книзі “М. С. Щепкин в Москве”: “Щепкін переселився в будинок №12 у Воротниковському провулку… За кілька років перед тим у цьому будинку жив близький друг Пушкіна — Павло Воінович Нащокін…” Цю версію підтримував доцент Московського університету Михайло Зозуля, який 1974 року писав: “Будинок, у якому Щепкін приймав тоді Шевченка, був до певної міри знаменитим. Цей будинок знав Пушкіна й Шевченка, Щепкіна і Гоголя, Грановського і Тургенєва, багатьох учених, артистів і музикантів”. У “Шевченківському словнику” (1977 рік) до статті Зозулі “Москва” було навіть вміщено фотографію номера дванадцятого: “Будинок, дев квартирі М. С. Щепкіна жив Т. Г. Шевченко. 1858”. Так само ще й нині в “Коментарях” до шостого тому Повного зібрання творів Шевченка стверджується: “Сучасна адреса тодішньої квартири М. С. Щепкіна — Воротниковський провулок, 12”. Відомий москвознавець Сергій Романюк у книжці “Из истории московских переулков” (1988 рік) також наполягає, що саме в цьому будинку мешкав актор М. С. Щепкін: “Будинок №12 в той час… належав А. І. Івановій… В 1847—1858 рр. будинок знімав актор М. С. Щепкін. Тут же в 1858 р. зупинився Т. Г. Шевченко”. Першими висловили сумнів з цього приводу автори книги “Шевченко в Москве” І. Карабутенко, О. Марусич і М. Новохатський. Вони справедливо вказали на те, що Шевченко не міг не відзначити в
“Жити нам треба вірою”. · S. 11Originalseite ↗ НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ
Ніна ГНАТЮК
Про відомого українського поета Анатолія Бортняка, чиї збірки віршів “Важке щастя” і “Янгол-охоронець” допущені до участі в конкурсі на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, мені писати завжди приємно і відповідально. Він не потребує особливих рекомендацій, адже належить до покоління Василя Стуса і Василя Симоненка не лише за віком, а й за світосприйманням. Про що б писав Анатолій Бортняк — про красу і велич рідної подільської землі чи української мови, про самоспалення на Чернечій горі українського патріота Олекси Гірника чи народну пісню — завжди його слово точне, яскраве, виважене, мов насіння на батьковій долоні. Непросто знайти поета, який би так дослухався до кожного рядка, кожної рими, так ювелірно, точно і прискіпливо працював у майстерні слова. Важко знайти сучасного митця, який би так дорожив совістю і честю,
так карався незробленим і несказаним, так сповідував правду. Болить йому кожне забуте прамамине слово, кожен зруйнований храм, кожна понівечена людська душа. Звертаючись до свого небесного покровителя, у вірші “Янгол-охоронець” поет говорить: Захищай від гіркої зневіри, самоїдства їдкої золи,
що в мені, як озонові діри, виникають коли*не*коли.
Невідомо, допоки віднині ще топтатиму я спориші,— ти надалі боронь від гордині, а також від лінивства душі. Щира правда — життєва основа. Не дозволь, охоронцю, ні*ні! — на брехню і на фальш ані слова, як колись дозволяв ти мені. У цих рядках — не словесна поза, не пустопорожній оклик, а щире зізнання людини, яка у свої поважні літа живе за тичинівським висловом: “Поете, будь собі суддею!” У вірші “Заклик на книзі” після прочитання роману “Брухт” Павла Загребельного Анатолій Бортняк звертається до кожного з нас: Пильнуймо, українці, Бога ради, щоб наших душ останні барикади не розібрали на металолом. Сподіваюся, шановні члени Шевченківського комітету прочитають і належно оцінять збірки Анатолія Бортняка, номіновані на найпрестижнішу премію України.
“Жити нам треба вірою”. · S. 11Originalseite ↗ Продовження. Поч. у 2003—2006 рр., ч. 4, 15, 20, 25, 28, 34, 44, 52 за 2007 р.
Байовський П. Р., м. Львів 100,00 Карапата Т. Ю., м. Львів 50,00 Квич В. М., м. Львів 100,00 Коротинська Г. І., м. Кам’янець-Подільський Хмельницької обл. 20,00 Креденс А. В., м. Львів 100,00 Кривецький І. І., м. Львів 100,00 Мельниченко В. В., м. Львів 100,00 Мечик В. В., м. Львів 50,00 Наконечний Р. І., м. Львів 100,00 Паник М. М., м. Львів 100,00 Раді Р. Е., м. Львів 100,00 Ронанів С. Б., м. Львів 100,00 Сарванський Н. В., с. З. Вода Львівської обл. 100,00 Тарабрина Л. В., с. Орлове Мелітопольського району Запорізької обл. 20,00 Яворівський В. О., м. Київ 3000,00
УКРАЇНА, АРБАТ, 9
Юрій БЕЗКРОВНИЙ
Відкриваючи урочистий вечір, генеральний директор Центру, доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України Володимир Мельниченко розповів громаді про Злуку Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки 22 січня 1918 року. Крім того, цього дня Україна святкує 90-річчя з дня прийняття IV Універсалу Української Центральної Ради, яким було проголошено незалежність України. Посол України в РФ Олег Дьомін, привітавши українців Москви з цим великим святом, подякував за їхній внесок у відродження та збереження української культури в Росії і вручив державні нагороди України голові Товариства української культури “Славутич” Василеві Антоніву (орден “За заслуги” ІІІ ступеня) та низку посвідчень закордонного українця. Знаково те, що заступникові генерального директора Центру Полікарпові Ткачу, який багато років присвятив роботі в цій установі, присвоєно почесне звання “Заслужений працівник культури України”. Орден княгині Ольги ІІІ ступеня було вручено Антоніні Кожемяко, завідувачці Народного краєзнавчого музею в с. Ярополець Волоколамського району Московської області, де знаходиться могила гетьмана України Петра Дорошенка та маєток родини Гончарових. Пані Антоніна свого часу стала ініціатором і активним учасником створення цього культурного закладу, вона зберегла для нащадків унікальний бюст українського державника роботи італійського майстра XVIII ст. До Культурного центру завітав відомий український поет і перекладач, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка Роман Лубківський. Він наголосив на значенні українства в розвитку російської культури й державності: “Неподалік
Дмитро Стус
“Жити нам треба вірою”. · S. 11Originalseite ↗ Центральна січнева подія в житті української діаспори Москви — святкування Дня соборності України. Цей день із року в рік збирає українців міста на спільну молитву за Україну, яка традиційно завер; шує великий концерт у Культурному центрі України в Москві.
Роман Лубківський цього будинку зупинялися, зустрічалися з друзями Тарас Шевченко, Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко. Українська присутність у Росії та внесок російських українців у розбудову демократії, збагачення російської культури — це аксіома. І жити нам треба вірою в те, що больові пороги минулого не розділятимуть нас, не позбавлятимуть можливості, яку нам дає демократія, політична толерантність, взаємоповага й спільне бажання творити добро на великому європейському та світовому просторі”. В основу святкової програми було покладено виступ Міжнародної хорової капели “Славутич” Культурного центру України в Москві. Це професійний колектив, створений 2001 року за сприяння Московського товариства “Славутич”, що цього місяця провело в центрі чергове засідання. Художнє керівництво капелою здійснює талановитий хормейстер, випускник Одеської державної консерваторії і Київського державного музичного педагогічного інституту, заслужений артист України та Росії, диригент і режисер Олександр Сьомака. У репертуарі “Славутича” різнопланові твори — від класики й духовної музики до слов’янського фольклору. Ось і цього дня “Славутич” подарував гостям Центру низку чудових українських пісень, авторських і народних, духовних і ліричних. Соло на бандурі — випускниці Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського, співробітниці центру Лариси Бондарук. Визначним датам в історії України було присвячено й книжкові експозиції з фондів Інформаційно-довідкової бібліотеки, що відкрилися напередодні в Культурному центрі України. До Дня пам’яті Героїв Крут, який відзначають щорічно 29 січня, та до Дня Соборності України було представлено видання Інституту історії України НАН України, низку світлин та копій документів. Яскравою сторінкою в житті Центру стало відкриття виставки робіт української художниці з Києва Мар’яни Абрамової. Її живопис завдяки стилістичній розмаїтості поєднує тонке відчуття краси й вишуканий романтизм. Вона працює ще й у царині графіки та артфотографії. Цією виставкою започатковано новий проект “Молоді митці в Культурному центрі України в Москві”. Друга половина січня позначена й іншими неординарними подіями. Це насамперед вечір, присвячений геніальному українському конструкторові Сергію Корольову, внесок якого у світову науку неоціненний. Гості Центру мали нагоду переглянути українсько-російський художній фільм “Корольов”, який зняла Перша відеокомпанія та кіностудія “Мастер” 2007 року. У ролях — Сергій Астахов, Наталья Фатєєва, Вікторія Толстоганова, Сергій Юрський. Життєвому шляху Корольова присвячено й велику фотовиставку, організовану за допомогою Посольства України в РФ. Ще один новий проект — “Українські земляцтва в Культурному центрі України в Москві” — розпочато в січні. Московська асоціація “Лугань” стала ініціатором проведення в Центрі вечора пам’яті народного артиста України та СРСР Юрія Богатикова, присвяченого його 75-річчю. Для шанувальників творчості співака це стало нагодою
Міжнародна хорова капела “Славутич”
зібратися разом, послухати пісні у чудовому виконанні Джульєтти Якубович, Влада Білика, Марини Семенової, Олександра Цилінка й поспілкуватися з дружиною майстра. Особливий резонанс викликав вечір, присвячений 70-річчю з дня народження видатного українського поета Василя Стуса. До Культурного центру завітав його син — літературознавець, лауреат Шевченківської премії Дмитро Стус і актор Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки Роман Семисад. Задумавши вечір як музично-театралізоване дійство, Дмитро Стус розпочав його з теми любові в поезії батька, йшлося й про суспільно-політичні твори. У великій залі Культурного центру України звучав запис голосу Василя Стуса. Відбулася прем’єра двох зворушливих романсів на слова поета, які виконав Роман Семисад. Було помітно, що для більшості присутніх ця надзвичайно емоційна лірика набула цілком нового звучання. Під гостинним дахом Центру шанувальників української пісні вкотре зібрав Український музичний салон, відбулася творча зустріч учнів та викладачів музичних закладів України та Росії, що носять ім’я Р. Глієра. Усього протягом січня в Центрі побувало близько 2 тисяч осіб.
“Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила”. Олег Ольжич · S. 12Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
життя. Хоч, на думку Ольжича, то був застій, він прагнув більшого. — Чи спілкуєтеся з ріднею в Україні? — Родичі по батькові, з якими спілкувалися, вже померли. Батьки моєї дружини були остарбайтерами, мама із села Сухини побіля Шевченкових Моринців, а батько — зі Здолбунова на Рівненщині. З цими родичами спілкуємося. Для мене кожна поїздка в Україну — дорога додому, своєрідний ґадж до святої землі. — Хто Ви за фахом? Чи пішли стежкою батька, дідів? — Мені важко перескочити батька чи дідів у галузі літератури чи історії. Я вчився на прикладного фізика, працював у галузі аеродинаміки, комп’ютерної техніки, штучного інтелекту, космічних і оборонних систем. І мушу сказати, що я найкращий прикладний фізик у нашій родині. Цікавлюсь українською літературою. Мене виховувала надзвичайна людина — курс українознавства вела Олександра Ткач. Вона, сповнена любові до України і всього українського, так легко і щиро передавала її нам, студентам, що це мало на нас надзвичайний вплив. І доповнило моє родинне виховання. Як хобі — пишу українські пісні, компоную мелодії. — То передавайте нам, виконуватимемо. — Моя найбільша біда — що музичний редактор, послугами якого користуюся, здається, в попередньому житті був ослом, бо страшенно впертий і не хоче робити те, що я хочу (сміється). Тут покладаюся на знайомих, які можуть допомогти оформити музично. У нас в Оттаві Ірина Смішна, диригент православного хору, допомогла мені одну з пісень — “Марш молодих патріотів” — обробити для трьох голосів і навчила мій юнацький курінь (я його зв’язковий) співати. Ми навіть виступали на музичному фестивалі. — Дякую за розмову! Ми дізналися багато нового про Вашу родину.
P. S. Видавництво “Смолос* кип” видало “Вибрані твори” Оле* га Ольжича. Пропонуємо керів* ництву міст, районів, областей і всієї України придбати ці книги для бібліотек та бібліотечних фон* дів навчальних закладів.
“Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила”. Олег Ольжич · S. 12Originalseite ↗ Марія УСЦОВА, заступник голови Кременчуцької районної організації ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Ви, ким ведено бій, Вірні Симон, Євген, Ви, без ліку і ймен, Ти, криштальний Олеже, – Всіх крилом вас покрий, Михаїле святий, Божий стратеже! Олекса Стефанович “Молитва”
На виконання Указу Президента України Віктора Ющенка “Про відзначення 100-річчя від дня народження Олега Ольжича” проведено низку заходів по всій Україні. І в нашому Кременчуці та Кременчуцькому районі відбулися зустрічі й вечори в навчальних закладах і бібліотеках, були передачі на радіо про поета і борця за волю України, який є уособленням справжнього українського лицарства. Віддати шану своєму героїчному батькові прибув в Україну з Канади і син Олега Ольжича Олег Кандиба. Він зустрічався зі студентами і викладачами Національного університету ім. Т. Шевченка, Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, учнями і викладачами Київської середньої загальноосвітньої школи №104 ім. О. Ольжича. Побував Олег Кандиба в Житомирі, де народився його батько, тав Білопільському районі Сумської області — на батьківщині діда Олександра Олеся. У столиці, в будинку Центральної Ради (Будинку вчителя) відбувся ювілейний вечір, присвячений 100-річчю “криштального Олега”. Перед урочистостями вдалося взяти ексклюзивне інтерв’ю в добродія Олега Кандиби. — Розкажіть, будь ласка, про своїх тата й маму. Як вони познайомилися — легендарний Олег Ольжич і Катря Білецька? — Вони познайомилися, коли мамі було п’ять років. Вона була донькою професора Леоніда Білецького. На той час він викладав в Інституті Драгоманова у Празі, а батько слухав його лекції і приходив не раз до професора на консультації та дискусії. Батько був дуже помітним студентом, усі бачили його інтелект, і професор Білецький шанував його. Дівчинка
“Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила”. Олег Ольжич · S. 12Originalseite ↗ Син Олега Ольжича Олег Кандиба і Марія Усцова
Катруся бігала по квартирі й познайомилася з гостем. Але різниця у віці була значною, тому вони не зацікавилися одне одним. Вони зустрілися, коли мама вже вчилася в університеті, а батько був археологом, їздив в експедиції. Мама розповідала, що батько був цікавою особистістю: дуже м’який до інших, але до себе ставився надзвичайно вимогливо. Жив майже аскетично. Не був ду-
Закарпаття на пластові табори — спочатку як пластун, а потім, коли виріс і сформував свої політичні погляди, — як виховник. Коли розпочалася війна і він переїхав в Україну, почав думати про створення сім’ї. Відновив знайомство з мамою. Вони таємно одружилися у селі Яблінці Вижній між Туркою і польським кордоном 2 серпня 1943 року. Німці не повинні були знати, що Катерина Білецька — дружина оунівця, тому шлюб тримали в секреті. Лише після війни мама сказала, хто насправді її чоловік і звідки дитина. — В дитинстві Ви носили прізвище матері? — Так. Але по війні мама представила свідоцтво про шлюб (зараз воно у мене). Написане воно польською мовою, стоїть урядова печатка — священик виконав усі формальності. Дуже зворушливо бачити оригінальні підписи батьків. Мама була обдарована письменниця, особливо добре їй вдавалися твори для дітей — п’єси, віршики. Батько — талановитий літературознавець, історик. Їм було цікаво удвох.
Чи на рідних полях, Чи в чужій стороні, Осінило чи ні. Святохреснеє рам’я — Вам усім, хто поляг За тризубовий стяг, – Вічная пам’ять!
же сильним фізично, хоч і високий на зріст. Любив мандрувати лісами, степами і водив своїх друзів-студентів у всілякі цікаві експедиції, несподівані місця. Щоразу було сюрпризом, куди він їх поведе. Батько був пластуном, їздив у
Члени ОУН намагалися ізолювати своїх дружин від політичної праці — і для їхньої ж безпеки, і для справи. Вони не знали, що саме роблять їхні чоловіки, а тому не могли ні під тортурами зрадити, ні обмовитися з необережності чи довірливості. Так чинив і батько. Мама деякий час жила з ним у Львові, але вона не знала, з ким він зустрічається, де, чому. Вони навіть мешкали на окремих квартирах. — А після війни що робила Ваша мама, залишившись удовою? — Мама ще була молода, 25— 26 років. Вона повністю присвятила своє життя мені. Ми тоді перебували у таборі в Новому Ульмі. Це був табір УНРА — організації, яка опікувалася біженцями. Там вирувало українське життя, і мама, звичайно, брала в ньому участь, які дідусь Леонід Білецький, бабуня Надія Білецька. Ми довго чекали виїзду з Німеччини. А потім нас виписали українці до Канади, гарантуючи дідусеві роботу в газеті “Український голос”, де він, професор, літературознавець, автор багатьох праць, читав коректуру. — Що Вам розповідали про другого дідуся — Олександра Олеся? — Олександр Олесь жив зовсім іншим життям. Це не аскетичний борець, але теж людина глибоко духовна. Його душу пік величезний жаль, що мусив жити поза межами України. Між ним і його дружиною Вірою Агафонівною не все було гаразд, і він знаходив романи деінде. Ви, може, знаєте про позашлюбного сина. Олександр Олесь писав поезії у кав’ярнях. Празька українська громада дуже любила й шанувала Олександра Олеся. Йому навіть присвоїли почесний докторат Українського Вільного Університету, відзначаючи 40-річчя його творчої праці. У Празі зібралися люди високого інтелекту: Оксана Лятуринська, Дмитро Донцов, Євген Маланюк, Улас Самчук, Ніна і Михайло Михайлевичі, Олена Теліга… Діяв театр, вирувало політичне
“Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила”. Олег Ольжич · S. 12Originalseite ↗ Ніна ГНАТЮК
Хвилюючими були Стусівські читання в обласній науковій бібліотеці ім. К. Тимірязєва. До пам’ятника Василеві Стусу у Вінниці покладено квіти. Колишній директор книгозбірні Андрій Лучко вже вдвадцяте запалив традиційну свічу пам’яті біля портрета поета. Було презентовано збірник методично-бібліографічних матеріалів “Життя покладене на вівтар України” та збірку “Де сила й тиск — там опір повсякчас” (спогади Стусового кола). Присутні, а це була переважно учнівська та студентська молодь, працівники культури, зацікавлено слухали тих, хто мав щастя спілкуватися з Василем Стусом, належати до його кола. Правозахисниця Рита Довгань розповіла про те, як з дружиною поета Валентиною Попелюх їздила у пермський табір на побачення зі Стусом. Але його вже закатували — вони побачили лише табличку під номером “9” на цвинтарі. Родина Довганів свято береже пам’ять про цю визначну людину. Пам’ятник у Рахнівці — то витвір рук і серця відомого київського скульптора, лауреата премії ім. В. Стуса Бориса Довганя. Поет Анатолій Бортняк розповів про семінар молодих літераторів в
Одеському будинку творчості 1962 року, де він упродовж місяця спілкувався зі Стусом. А заслужений діяч мистецтв, письменник і кіноактор з Києва Василь Довжик згадав заняття в літстудії у Горлівці, на яких обговорювали вірші молодих авторів, серед них був і Стус. З ініціативи ради МГО “Вінницьке земляцтво” у м. Києві готується до друку збірка “З рідним краєм поріднюсь”. У ній будуть не лише спогади земляків, рідних і близьких Василя Стуса, твори про нього, а й два десятки Василевих віршів, присвячених рідному селу, матері, землі, що народила його дух, вигодувала своїм стражденним хлібом: Верни до мене, пам’яте моя! Нехай на серце ляже ваготою моя земля з рахманною журбою, хай сходить співом горло солов’я в гаю нічному. Пам’яте, верни із чебреця, із липня жаротою. Хай яблука осіннього достою в мої червонобокі виснуть сни.
Учасники Стусівських читань у Вінницькій обласній бібліотеці
“Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила”. Олег Ольжич · S. 12Originalseite ↗ Допитували О. Ольжича троє: оберштурмбанфюрер, урядовий радник з українських питань, керівник ІV відділу у відомстві Генріха Гіммлера Вольф; гауптштурмбанфюрер, кримінальний радник з Берліна Шульце; прибалтійський німець Вільгельм Вірзінг, лютий кат, що видавав себе за латиша, проте був, як свідчать деякі факти, прихованим енкаведистом. Вони тягали О. Ольжича на допити вдень і вночі, годинами вибивали з нього зізнання, піддавали тортурам. Він розмовляти зними категорично відмовився. Олівцем, якого не тримали розпухлі пальці, написав заяву: ні про своїх друзів, ні про свою працю в ОУН говорити нічого не буде. Гестапівська “тройка” напосідала, гнівалась. Застосовувала найефективніші, з погляду садизму, “засоби впливу”. О. Ольжич втрачав притомність. Приводили до тями і знову катували. Востаннє його забрали на допит 9 червня. Вночі занесли до камери напівмертве тіло. Єжин Кунцевич, хоч як прислухався, не почув ані стогону, ані дзенькоту ланцюга. Наступного ранку наглядачі виявили в камері №14 неживого О. Ольжича. Він, кинутий на цементну долівку, захолов, не приходячи до тями. О 19 годині 45 хвилин, точно за розкладом, небіжчика понесли в крематорій. Сталося все майже так, як він благав у давньому, 1931 року, вірші “Присвята”: Пошли мені, молюся, дар один: В ім’я Її прийняти мужньо муки І в грізні дні залізної розплати В шинелі сірій вмерти від гранати. Леонід Череватенко. “Я камінь з Божої пращі”
СМЕРТІ НАПЕРЕКІР Між 8 і 10 червня 1944 р. Ольжича не стало. 22 липня помер його батько. 31 липня народився син.
Катерина Білецька-Кандиба. “Ольжич, яким я його пам’ятаю”.
“Щоб не потерпати безпросвітно, вивулканюймо всі сили для самоврядування”. · S. 13Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
вати без зайвих клопотів, що людство — від Адама і Єви. А “по-науковому” — що в Африці з’явилася перша людина, а далі через оази, де тепер Єрусалим, прийшла в Європу й залишила виразні сліди як неандерталець. А взяти на себе труд розглянутися та з’ясувати, що не якийсь там обраний закуток планети, а Земна куля — колиска людства — невже надміру обтяжливо? Поміркуймо: чи ж археологічні відкриття, особливо останніх десятиліть і на різних континентах не підводять-таки до істини? А саме — що певного періоду людина з’явилася в різних куточках Земної кулі, і на неміряних обширах, а не на якомусь загумінку. Трипільська культура — прамати української духовної сутності. Від її розквіту — подзвін календарно-обрядової поезії, досі збережених колядок і щедрівок, веснянок, купальських, обжинкових — усіх не перелічити — пісень. А ще — прислів’я, приказки, примовки, нев’янучі образні вислови, заклинання, ворожіння, нашіптування, повір’я, забобони… А загалом — зав’язь світосприймання, вірувань, звичаїв. Духовна основа, фундамент народної душі й серця — з Трипільської культури. Без цієї міцної укоріненості у вічність чи міг би знов і знов відроджуватися наш народ, підніматися до життя, як безсмертник з-під копит монгольських коней, верблюдів, ослів та іншої скотини. Авторська позиція у книжці Василашка заявлена чітко. Це синівський підхід до минулого, синівський погляд на історію рідної України, щире уболівання за її долю, за її подальший розвиток. Сповідувана й представлена автором правда — у дбайливо дібраному фактичному матеріалі. Він багатющий. І все — незаперечне, розширює обрії пізнання, прислужиться патріотично налаштованим читачам і спонукатиме упереджених до переоцінок хибних уявлень. Радив би вчителям, викладачам середніх спеціальних і вищих навчальних закладів звертатися до книжки, про яку йдеться, бо не завжди під рукою раритетне джерело, щоб почерпнути залучене до цього видання: “Ключевський, відомий російський історик, на запитання: “Якою мовою розмовляли в Київській Русі?” — відповів: “Такою, як нині розмовляють малороси”. Вартий якомога ширшого оприлюднення витяг з виданої 1880 р. в Одесі праці “Древность малороссийского языка” орієнталіста М. Красуцького, якого аж ніяк не звинуватити в націоналізмі: “Займаючись тривалий час вивченням арійських мов, я дійшов переконання, що українська мова старша не тільки від усіх слов’янських, не виключаючи так званої старослов’янської, а й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських мов”. Печуть мозок і не такі вже далекі події. “У 30-ті роки ХХ століття владою було вбито понад 200 кобзарів, носіїв музично-пісенної пам’яті нації…” Чи ось із одного з виступів академіка К. Ситника: “Я був у музеях Росії, Європи, Америки, Африки і ніде не бачив такого, як у Національному музеї історії України, стенду: “Із 325 українських письменників, яких друкували в 1930 році, після 1938 року друкували тільки 36”… А між цими датами — страшніший від чуми 33-й рік. Подаючи неспростовні факти геноциду, прямим винуватцем якого була влада, автор з невимовною гіркотою підсумовує: “Отже, коли я чую заперечення Голодомору в “житниці Європи”, виправдання сталінських репресій, осуд українських націоналістів як спільників фашистів, то здається, що сталіністи, українофоби і антидемократи досі безкарно ховаються в тіні Сталіна”. Хоч би якою жорстокою була юдоль земна, та є ідеали, які не тьмяніють. У тому високо сяючому сузір’ї — патріотизм, відданість рідному народові, рідній землі. І це — вічне. Саме з ним облагороджується людство й утверджується гідне життя на білому світі.
“Щоб не потерпати безпросвітно, вивулканюймо всі сили для самоврядування”. · S. 13Originalseite ↗ Вадим ПЕПА, м. Київ
Вражаючі факти патріотизму зблискують в історії людства. Римський юнак Гай Муцій Сцевола спалив праву руку на вогні, щоб показати ворогам мужність особисту й своїх одноплемінників. Триста спартанців на чолі з легендарним царем Леонідом зупинили в Фермопільському проході багатотисячну армію персів і, вірні клятві, не похитнулись, билися до останнього подиху. А наша козацька доба! Підштовхувана й підживлювана панівними колами всієї Західної Європи, польська шляхта хапала за горло одвічних господарів землі, де, як вона уявляла, ріки течуть молоком і медом. І що ж залишалося волелюбним? Відроджувалися після невпинних навал кочових орд із бездонних нутровищ Азії, після хижого гунського пришестя, після вторгнень готів, після нападів аварів, після засилля варягів, після зміїних вповзань у саму душу Візантійської імперії, піднялися, як безсмертник, після трьохсотлітнього потопту татаро-монгольських кочовиків. Не дали себе на поталу звірячому загарбництву бусурманів Оттоманської імперії. Воскресали, як фенікс із попелу, всупереч найстрашнішим напастям у жорстокій юдолі земній. І що ж? Знову нагинати голову? Уже в осоружне шляхетське ярмо? На майданах міст і сіл, на базарах, де велелюддя, лунає з уст відчайдухів, які відважилися лізти в саме пекло, клич: “Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий витерпіти всілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас. Не треба боятися смерті — від неї не вбережешся. Таке козацьке життя”. Останнім часом такі блюзнірські вали антинародної пропаганди накривають Україну, що розмивається навіть святе поняття патріотизму. В інших державах його всіляко утверджують, а в нашій дискредитують. Найвищих рангів чиновники, в руках яких — управління духовною сферою, не перепустять через губу слова, щоб не огудити світлі національні поривання будь-яких часів. Лицарі волі, вилітаючи з орлиних гнізд — Запорозьких Січей — уберегли українську землю, її народ від згуби, від завоювання бусурманів. У кого повернеться язик заперечити, що без козацького спротиву здиміла бі пам’ять про Україну? А під рукою нинішньої влади, яка здавна у первопрестольному Києві, не було б ні вугільного Донбасу, ні криворізьких покладів залізної руди, ні херсонських угідь, ні водних плес Миколаєва для суднобудівництва, ні цілющих кримських оздоровниць… З Микитинської Січі, з Низу, де Лиман, Богдан Хмельницький піднімав пригноблений люд на самоутвердження в своїх святих правах, розламав огорожі колоніального існування, забезпечив самозбереження України й, за великим рахунком, її теперішнє право на самоутвердження. І який же уклін пам’яті гідних героїчної слави предків? Засліплені наживою торбохвати набивають калитки мільярдами з експлуатації корисних копалин, проголошуючи захищене жертовною відвагою українського народу вже не Україною, а безнаціональним конгломератом. Невтямки недалекоглядним, що без України й самі згинуть, як обри. Було ж, що 1917 р. міжнародний капітал
Фото Олександра Литвиненка
Василь Василашко привіз у запломбованому вагоні верховодів на одну шосту Земної кулі. За недомислу корінних верств міжнародним пройдисвітам вдалося роздмухати хоч і не світову пожежу, та не менш кровопролитні громадянські війни. Впустили “усобищ лютую змію” й ціле століття забамбулювали голови нерозумних. Та понад хитромудрі зусилля лопнуло, як мильна бульбашка. Спадає полуда з очей. У крутовир’ї глобалізації, якщо не прозріти, то потягне на дно. Гляньмо, за словом великого Кобзаря, “смілим орлім оком”. Чи й не від того одна з причин наших лих, що в Москві, Санкт-Петербурзі — Петрограді — Ленінграді за всіх віків правителі були, м’яко кажучи, не прослов’янськими. А більше навпаки. То як же могло сповнюватися пророче Шевченкове — “Щоб усі слав’яне стали Добрими братами”? За рівноправним самоутвердженням сусідів — майбутнє. А зазіхання на зверхність за не власної природи напоумлюваннями підривають сили обопільно. “Якби-то, — думаю, — якби Не похилилися раби…” Уже ж двадцять перше століття. Розвіюється морок. Відступає темінь. Набирає сили епоха розуму. Чи не пора вже масам не показувати пальцями тільки на власть імущих, а на себе подивитися в дзеркало? На що здатні у визначеннях своїх святих прав, тей маємо. Хто не хилиться, того не зігнуть. Після Богдана Хмельницького розтерзана й розділена Україна жила під чужою зверхністю. Їй нав’язували неправди й несправедливість у всіх сферах буття. Життя за своєю природою суворе й складне. А під п’ятою супостатів — нестерпне. Щоб не потерпати безпросвітно, вивулканюймо всі сили для самоврядування. Наш світогляд спотворюють невпинні потоки антиукраїнської на нашій же рідній землі пропаганди. Усупереч облудному мусимо усвідомлювати, що для України рятівна тільки правда. Кожний її вияв — як ковток озону в грозу. Тож привертаю увагу до книжки лауреата премії імені Лесі Українки В. Василашка “Відроджуймось — не перероджуймось”, яку нещодавно випустило київське видавництво “Вітчизна”. Переднє слово — щире звернення до читачів академіка НАН України М. Жулинського підкреслює важливість поданого автором і розкриває основне: “Друже! Якщо болить тобі доля культури, майбутнього української нації, доторкнися серцем до виношених,
Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин
Освітньо-пізнавальний часопис про Україну та українців діаспори “Український дім” видає Центр гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Понад п’ятдесят українських осередків у Росії й Білорусі, Латвії й Казахстані, Литві й Естонії, в Австралії, Америці та Канаді, в Аргентині та Німеччині раз на два місяці з цікавістю читають повідомлення про життя на етнічній батьківщині. Число 27—28 за 2007 рік відкривається рубрикою “Силуети українських особистостей”, яка знайомить з видатним нащадком українських козаків, уродженцем Ніжина Юрієм Лисянським. У радянські часи його щирих роздумів Василя Василашка про мову, до живого пульсу його енергетичних віршів, цікавого дослідження про феномен Тараса Шевченка, переймись утвердженням рідної мови, надихнись незламністю Василя Стуса, дивосвітом чарівника слова, незабутнього Дмитра Білоуса”. Знаково, що вчений з Національної академії наук наголошує: “Хай на патріотизм, з уроками перемог і поразок, краще попрацює й історія краю”, вказуючи на унікальну археологічну пам’ятку “з архівом настінних розписів у 62 гротах Кам’яної Могили ХІІ—ІІІ тисячоліть до н. е.” та на вияви “дивовижної, ймовірно, й праукраїнської, культури Трипілля”. Ті давні періоди досі не досліджено й не оцінено належним чином. Законодавці офіційної моди не хочуть бачити праукраїнських слідів у найвіддаленішому минулому. Бідолашна висока наука, затьмарена облудними методологіями, які насаджували прислужники фальші, перевезеної за срібняки міжнародного капіталу через кордони до одурманеної Росії. А як же наблизитись до істини? Чи не напрошується само собою об’єктивне? І, звичайно ж, на основі спільних здобутків історії, археології, антропології, мовознавства, етнографії, фольклористики, краєзнавства. Від первоз’яви людини на досі етнічних українських землях, неперервно і незнищенно снується нить українського роду. А з ним невіддільно і невідривно розвивається його мова. Хіба ж це не вгадується в залишках Мезинської стоянки людини пізнього палеоліту? А тому осідку — понад двадцять тисяч років. Словниковий запас української мови настільки багатий, розмаїтий, розвинений, досконалий, і доходиш висновку, що наша мова — це дивовижно щедрий плід тисячоліть розвитку з вуст незнищенного народу, який справіку на своїй, ні в кого не віднятій, не загарбаній землі. За хитромудрим заміром Візантійської імперії упроваджувана за підказкою ромеїв власть імущими варязького розливу церковнослов’янська мова хапала за горло народну українську. І задушила б, якби коріння від природи даного не всотувало соки нащадка світу. Тільки як же до цього схилитися тим стовпам нашої офіційної науки, на протрухлих постулатах яких досі тримаються шкільній вузівські підручники, та й титуловані академічні видання. Звичайно, простіше сповіду-
“Щоб не потерпати безпросвітно, вивулканюймо всі сили для самоврядування”. · S. 13Originalseite ↗ Літературна премія “Звук павутинки” (імені Віктора Близнеця), яку кілька років тому заснував Освітній фонд ім. Ярослава Мудрого, перейшла до Ліги українських меценатів та редакції газети “Освіта України”. Премію присуджують за ті твори для дітей і юнацтва, які стали справжніми художніми відкриттями. Ім’я лауреата премії називають щороку до дня народження Віктора Близнеця — 10 квітня. Розмір премії щороку визначають окремо. Співголови журі премії — Юрій Кузнецов, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, головний редактор газети “Освіта України”, та Михайло Слабошпицький, виконавчий директор Ліги українських меценатів, секретар ради Національної спілки письменників України.
Прес-служба Ліги українських меценатів
“Щоб не потерпати безпросвітно, вивулканюймо всі сили для самоврядування”. · S. 13Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
представляли як російського мореплавця, учасника першої російської навколосвітньої подорожі 1803—1806 років на кораблях “Надежда” і “Нева” разом з Іваном Крузенштерном. Але архівні документи засвідчують українське походження російського офіцера, який саме в Ніжин передав свої мемуари про похід і де тепер можна побачити позначене ним місто його народження в сім’ї ніжинського протоієрея Федора Лисянського. Не менш колоритна і постать майстра українського слова Пантелеймона Куліша, чий роман “Чорна рада” історично пов’язаний з нашим містом. Шанувальників поезії захопить “Світ таїни Павла Романюка”, українця, що живе в Румунії. “У грудях Павла Романюка грає орган, бо він належить до поетів, що народжуються, живуть і стулюють очі тільки в світі таїни”, — пише про нього Степан Ткачук. 100-річчю з дня народження присвячена публікація добірки поезій Олега Ольжича. Про українців Грузії розповідає Ганна Матвєєва, директор тбіліської публічної школи №41 імені Михайла Грушевського — тбіліського колегіуму Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Це перший закордонний заклад, який виховує молоде українське покоління на чужих теренах.
“Їхні долі об’єднало Блакитне узбережжя”. · S. 14Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ним України і зрештою — на відкриття її самої в собі й у тому всепланетарному світі, де їй зовсім не тісно, але де розкидано й розпорошено безліч нашого цвіту, яким маємо право пишатися і який треба трепетно оберігати”. І ось нова книга Олександра Балабка “З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка”, яка вийшла наприкінці минулого року у видавництві “Факт”. Про героїв цього твору не скажеш, що їхні біографії мало досліджені. Та автор представив нам той часовий відрізок життя кожного, що був присвячений образотворчому мистецтву, і розмірковує над вічною дилемою творця, якому потрібно завжди переборювати життєві колізії: нестатки серед царственої природи Провансу та вимушене забуття в політичній еміграції — це у випадку з Винниченком, і хаос родинного буття й тяжку недугу — рідкісно обдарованій дівчинці Марії Башкирцевій. А ще їхні долі об’єднало Блакитне узбережжя, де Марія почала вести свій знаменитий щоденник і захопилася живописом, а Винниченко знайшов у цих місцях свій останній притулок і, незважаючи на тяжку фізичну працю, творив як письменник і живописець. Для автора книги настільки важливі всі обставини життя своїх героїв, що поряд із репродукціями робіт він вміщує сучасні фото місцин, де пролягли стежки цих українських митців. А в дорожніх нотатках з усмішкою розповідає, як не раз дивував чи й насторожував щасливих мешканців Провансу, вигулькнувши з фотоапаратом із якоїсь екзотичної зарості. І в цьому теж весь Олександр Балабко, допитливий і пристрасно закоханий у своїх героїв, який дивиться на них, за словами М. Слабошпицького, “бачачи тільки чесноти, — справді як на сонце!” Але цією любов’ю переймається й читач, мандруючи разом з автором не лише Блакитним узбережжям, а й мальовничою Полтавщиною, де був маєток батьків Марії Башкирцевої і де майбутня художниця ввібрала в себе барви українських краєвидів. Цікаво, що власний творчий шлях до осягання явища Башкирцевої для Олександра почався саме в художньому жанрі: спершу він написав п’єсу “Сон Марії Башкирцевої”, яка вміщена в книзі, а згодом з’явилося бажання самому осмислити щоденники художниці, мандруючи її шляхами в Україні й зарубіжжі. І він робить власні відкриття, доповнюючи картину того часу і середовища, в якому жила й творила Башкирцева. Можна сперечатися з автором: подекуди в осмисленні жіночої сутності герої-
“Квіти”
ні, як на мене, читається суто чоловічий погляд автора на колізії душевних переживань, але, безумовно, мандрівка від Ніцци до Мужена сторінками цієї книги залишає таке ж глибоке враження, ніби читач здійснив її насправді. І все ж мета автора — не екзотична подорож, а повернення імен двох художників на батьківщину. Марія Башкирцева уславлена як художниця у Франції. І жодної виставки її творів в Україні. Якщо ж ми спроможні на дорогі проекти сучасного зарубіжного мистецтва, які представляли в столиці й мали неоднозначну оцінку, то чи не шляхетніше показати виставку високо поцінованої в світі художниці родом з України? Повернені на батьківщину твори Винниченка теж хотілося б бачити в постійно діючій експозиції. На одному з натюрмортів художника квіти, очевидно, з його саду, який митець відновлював з чагарника (“лопата, …садовий ніж і пилка не випадали з рук автора “Сонячної машини”). Олександр Балабко продовжує розробляти теж царину ще не сходиму — українські митці в світі. Часовий вакуум виповнює рухом життя й історії.
“Їхні долі об’єднало Блакитне узбережжя”. · S. 14Originalseite ↗ Валентина ДАВИДЕНКО
На повітряних ямах літак відчутно струшує. Можливо, десь існують такі ж вакуумні прогалини на спіральній стрічці часу, не заповнені лицями, рухом життя й історії. Мені завжди спадало це на думку навіть стосовно чийогось життєвого шляху, адже в творчості найвідоміших постатей є таємничі сторінки, не досліджені біографами. Часто вони стають привільною цариною для художньої літератури, можна допустити й таке виповнення часового вакууму домисленою сторінкою, якщо письменник має достатньо інтуїції та сумління. Дві дивовижні іпостасі поєдналися в особі мого однокурсника, київського письменника і журналіста Олександра Балабка. Він мандрівник-пошуковець, і розвідки його щонайперше у бібліотечних колекторах та архівах. Через оригінали листів та щоденників, книги інших дослідників прагне відтворити контекст, історію й середовище, в якому працювали його улюблені письменники Микола Гоголь і Михайло Коцюбинський. І тому в своїх есеях він ретельно достовірний. Але є в них і озонний вітер справжніх мандрів, захоплені враження і соковито виписані краєвиди інших країн, де пролягли стежки видатних українців. Тому що автор з відеокамерою і фотоапаратом пройшов маршрутами, на жаль, часто не відомими іноземним гідам, на власні очі побачив будинки в Римі й на Капрі, де жили і творили “синьйор Ніколо і синьйор Мікеле”, зафільмував ті місячні доріжки на південних морях, які не стерлися й не зблякли від плину століть, тож ніби побачив фантастичної краси панораму очима своїх героїв.
Дві книги Олександра Балабка, видані два роки тому, “Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського” та “Мальви у Вічному місті” одразу привернули увагу критики і викликали значний резонанс у читацьких колах. Письменник Михайло Слабошпицький так означив примітну рису цього автора: “Він явив нам ту культурну реальність, яка ніби воскресла. Оскільки є така закономірність: якщо щось у світі було, але воно не описане (а це люди, події, інші реалії), то воно померло. І Олександр Балабко — з тих, хто воскрешає. Воскрешає українські сліди, українські імена, українські сюжети поза Україною”. А Віктор Баранов підкреслив значення письменницького пошуку: “Відкриття світу Олександром Балабком обертається на пошуки
“Їхні долі об’єднало Блакитне узбережжя”. · S. 14Originalseite ↗ Галина ЛЕВИЦЬКА, член Національної спілки журналістів України
“Політики викрадають у народу ідеали, а мистецтво їх зберігає”.
Правдивість цього твердження до* вела загальнонаціональна художня виставка “Україна від Трипілля до сьогодення”, на якій представлено переважно твори на історичну те* матику. Виставки ці відбуваються раз на два роки. Перша згуртувала усього тридцять митців, які працю* вали в історичному жанрі. Ниніш* ня, яка відкрилася в Будинку ху* дожника, налічувала понад сотню учасників. Незмінний організатор виставок “Україна від Трипілля до сьогодення” — київський митець Олександр Мельник. Експозиція в Києві — лише перший її етап. Протягом лютого виставку “Україна від Трипілля до сьогодення” зможуть подивитися у Львові. З 1 березня її експонуватимуть у Донецькому художньому музеї. І в тому, що українські полотна, присвячені історичному минулому, поїдуть у Донецький край, — заслуга Міністерства культури, наголошує куратор виставки О. Мельник. Це одна з особливостей сучасної України. Без дозволу з Києва ніхто у Донецьку не наважиться прийняти виставку, на якій глядач зможе побачити чимало незвичайних робіт. Коли на Донеччині активно лунають заклики прославляти російську імператрицю Катерину ІІ, картина з її гульбищами багатьом може видатися незвичною. Які полотно з розп’ятим на хресті, але не вбитим душею захисником волелюбного Батурина. Вже не кажу про портрет Романа Шухевича. На відкритті виставки представники Міністерства культури висловлювали побажання, що виставку слід показати і в інших містах України, вона повинна стати важливим елементом самоусвідомлення української нації. Директор Батуринського музею-заповідника заявила про бажання придбати всі роботи, приурочені до 300-річчя Батуринської трагедії. На виставці багато робіт на тему Голодомору та страшної розправи російського царя Петра І з Батурином — центром українського самостійництва. Відомо, що у радянський період робили все, щоб історичний жанр, виражений мистецькими засобами, якщо не зовсім знищити, то бодай зігнати на марґінес. “Ми живемо в час, коли знову відроджується історична тематика”, — сказав на відкритті виставки український мистецтвознавець і громадський діяч Богдан Горинь. Він, зокрема, наголосив, що сотні років українці жили з подвійною свідомістю: художники малювали картини, поети писали вірші. Люди з подвійною свідомістю Мазепу називали зрадником, не мали права згадувати про Калнишевського. “Врешті-решт нас обкрадали матеріально і духовно, і чимало наших цінностей зараз перебуває у музеях за межами України”, — констатував мистецтвознавець. За словами Гориня, необароко, яке розквітло при Мазепі, має своїх продовжувачів. Один із них — Микола Стороженко. Його робота “Свята Ольга” — одна з вершинних у творчості художника, — сказав мистецтвознавець. Сподобалися глядачам роботи харківських митців. Вони створили в повному розумінні окрему школу, і Гонтарів — їхній викладач — показав, як можна поєднувати реальні речі з фантастичними і створювати духовну правду, представлену в натуралістичному виразі. За словами мистецтвознавця, до творів фантастичного реалізму належать і твір Мурашкіної, і твір Сердюка, й інших авторів. Богдан Горинь відзначив: на виставці є твори, які продовжують школу Бойчука. І наголосив, що вірний традиціям бойчукістів митець з Києва Олександр Мельник. За словами мистецтвознавця, виставлена робота “Розіп’ятий Батурин” О. Мельника — водночас і символ виставки, і символ трагедії Батурина. Зроблено акцент на творах ще одного київського художника Олександра Івахненка з огляду на вишуканий стиль, досконало подану розробку композиції й образу. І хоч загальнонаціональна художня виставка “Україна від Трипілля до сьогодення” щойно відкрилася, її організатори вже планують наступну.
“Лицар, який жив сім століть тому, твій — хай і далекий, але такий рідний — прабатько, рятівник, оборонець, ангел”. · S. 15Originalseite ↗ Алла ДИБА, літературознавець, член Національної спілки письменників України
“Тепер можеш іти додому й писати. Це стане метою твого життя і буде моїм подарунком. Нехай твоєю зброєю буде слово”, — либонь, так мовив колись на вухо ангел норвежці Еві-Марії Люнд. Ця жінка — глибокий знавець мов — перекладає з французької (і французькою!), англійської, італійської, німецької, фламандської, шведської й данської. Мистецтвознавець, театрознавець, музикознавець. Автор наукових досліджень. А 2004 року Ева-Марія Люнд подарувала читачам доволі чудернацьку повість “Викрадач ангелів” (переклад українською Галини Кирпи, художнє оформлення Катерини Міщук). Карколомний, глибоко сучасний і водночас занурений у далекі минулі століття надзвичайно захопливий сюжет. Ця книга — дебют письменниці у дитячій літературі. Чому ж я, доросла, здавалося б, обтяжена знаннями, проблемами й турботами, так щиро плачу над її сторінками і так просвітлено радію успіхам головного героя та його друга-ангела? Може, тому, що кожен із нас десь глибоко в душі назавжди залишається дитиною? А може, тому, що це справжній твір? Саме на його унікальність і звернула увагу автор післямови до українського перекладу літературознавець Зоя Жук: “…особливістю “Викрадача ангелів” є те, що в цій повісті зовсім немає протиставлення дитячого й дорослого світів, як ми звикли бачити в багатьох сучасних книжках для підлітків. Натомість чітко показано вічні родинні цінності — затишок дому, взаємну любов і довіру в сім’ї, життєву потребу пам’ятати своє коріння, протистояти усім спробам сучасної цивілізації перетворити людину на безбатченка”. Отже, у повісті навмисне ніяк не культивується (навпаки — вмотивовано, але ненав’язливо заперечується) безліч разів оспівана в літературі проблема антагонізму батьків і дітей.
Герої “Викрадача ангелів” — дванадцятирічний Фабіан Рінґер, його однокласники Понтус, Роза і Райн, їхні батьки — дзвонар, різник, пекар, учитель. Звичайні люди. Хлопчиськом-халамидником вривається на сторінки Фелікс Фукс — добрий ангел Фабіана. Огорнений могутньою духовною енергетикою, постає перед нами священик-мудрець — пастор Лінд, хранитель багатовікової культури свого народу, рідного міста й країни. Надзвичайно майстерно виписані сюжетні лінії, епізоди, фантасмагоричні видіння старого замку; створено виразні, надзвичайно сучасні алегорії “забамбуленого” футболом люду. Незабутні сцени цинічного рейдерства, спустошливого пограбування храму і “бойових” буднів дружніх родин, які забарикадувалися у скромному будиночку Рінґерів, що перетворився на фортецю, бо люди зуміли навіть без зброї стати незламними. Кумири письменниці Люнд — Ібсен і Шекспір. І хоч ці імена ніде в повісті не згадано, але міцні духовні основи достатньо прозорі й відчутні всюди. Надзвичайно важливо те, що перекладач Галина Кирпа не лише майстерно трактує сам текст повісті, а й намагається розшифрувати для нас, читачів, певні важливі поняття. Наприклад, розшифрування прізвища дзвонаря, прізвиська ангела чи ангелового вигуку. Звернімо увагу на ще одну виразну деталь — прізвище священика у повісті Лінд із норвезької перекладається “липа”, а прізвище авторки повісті Люнд означає не якусь одну липу, ясен чи сосну, а цілий гай — могутня метафора в самому імені. І якщо цю гру прізвищ можна назвати випадковою, то все одно без дієвої участі ангела тут не обійшлося, й Ева-Марія Люнд, сама того не відаючи, чарівно перетворюється на казкову фею. Ім’я однієї з головних героїнь — матері — Віта (життя) — традиційне для жінок її роду. У більшості країн світу є жінки з таким іменем, бо то справді ім’я-оберіг. Ева-Марія Люнд це примітила й відтворила. “Викрадач ангелів” — дуже патріотична повість, вона вчить людину любити своє місто чи село, берегти й шанувати його історію, передати нащадкам, не знищивши йне загубивши тих скарбів, що дісталися від пращурів. І все це подано у повісті не в якомусь настирливо-моралізаторському ключі, а навпаки — ненав’язливо, вправно, людяно, саме так, як може розповісти про це своїй любій дитині мати. Мати сучасна, глибоко і всебічно освічена, з чистою, люблячою душею. Розповісти так, щоб аж мурахи по тілу побігли, коли в якусь хвилину розумієш, що лицар, який жив сім століть тому, твій — хай і далекий, але такий рідний — прабатько, рятівник, оборонець, ангел. І ці руїни старовинного замку, порослі чагарями, і ці унікальні старовинні книги й документи з велетенської бібліотеки — пам’ять твого роду і народу, твої найдорожчі скарби, твоє майбутнє. І церква з унікальними іконами, вітражами, скульптурами, які створили колись твої далекі предки, які творить сьогодні твоя мати-художниця. І ця музика органа й дзвонів від дядька-органіста Птахоспіва і твого батька-дзвонаря — це твоя і твоєї родини вічність. Мова перекладу — чиста, добірна, жива, за якою безпомильно вгадується блискучий текст оригіналу, бо ж зі слабкої основи навіть найвправніший, найгеніальніший перекладач не зробить шедевра. Книга читається на одному диханні, як захопливий детектив, ні на мить не випускаючи читача з обіймів майстерно виписаного сюжету. Фантастична, навіть містична колізія вібрує на грані можливої катастрофи і постійно виводить читача й героя із запаморочливих лабіринтів буття до світла, до перемоги. Сили земні й сили небесні, люди, ангели, злочинці, рідне місто — усе тут сплелося в талановито вималювану письменницею розгорнуту алегорію сучасного буття. Ева-Марія Люнд невтомно сповідує шляхетність помислів і вчинків, те справжнє лицарство, яке завжди було близьким і українській духовній традиції. Так само, як авторка виводить родовід своїх героїв від звитяжних лицарів, її духовний родовід як письменниці, що зважилася писати для молодого покоління, прослідковуємо в естетиці Г. К. Андерсена та Астрід Ліндґрен. Але тим і цінний справжній новий письменник, що він інший, оригінальний.
знаковою презентація другого альманаху “Сонячна Мальвія” (Радосинці — дітям) — спільне дитя членів Всеукраїнського літературного об’єднання “Радосинь”, що діє при НСПУ під керівництвом Дмитра Чередниченка, та видавництва ПВП “Задруга”. До другого тому альманаху ввійшли нові твори радосинців та почесних членів літературного об’єднання — Петра Засенка, Тамари Коломієць, Любові Голоти, Дмитра Білоуса (світлої пам’яті) та інших видатних майстрів слова. Презентація відбувалась у дружній атмосфері. Святковий вечір відкрив упорядник альманаху Дмитро Чередниченко: — От і склалася щедра книга дітям на читання, на світле зростання. Діти читатимуть і мріятимуть про (місто? країну?) рідну сонячну Мальвію, де збуваються найзаповітніші мрії. Зі сцени лунали поезії, пісні, дотепи у виконанні радосинців. З привітальним словом виступили шановні гості з Обухова: Валентина Шимоненко — заступник голови Обухівської міськради, Алла Тарасевич — віце-президент благодійного фонду “Відродження України” та Зоя Півторак — завідувачка дитсадочка “Рушничок”, методист Ольга Корзун. З “Рушничком” у радосинців уже давно склалися добрі стосунки. За підтримки Обухівської міськради (голова В. О. Мельник) та благодійного фонду “Відродження України” (віце-президент А. В. Тарасевич) побачило світ не одне видання обухівських письменниківрадосинців. Так хочеться повірити у життєствердні слова Дмитра Чередниченка: Манитимуть персти магічні, Шляхи космічні й дальні путівці. Але завжди було і буде вічне – Дитина з книжкою в руці! Допоки й світ.
“Лицар, який жив сім століть тому, твій — хай і далекий, але такий рідний — прабатько, рятівник, оборонець, ангел”. · S. 15Originalseite ↗ Ірина КОВАЛЬ-ФУЧИЛО
Нині в Україні не одне видавництво прагне створити цікаву книжку для дітей. Не пасе задніх вінницьке видавництво “Теза”. Його продукція розрахована насамперед на читачів-школярів, а також, звісно, на їхніх батьків, якій вирішують — купити чи не купити книжку. Найчастіше рішення позитивне, якщо йдеться про твори відомої уманської письменниці Марини Павленко. “Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських” — це сучасна казка про неймовірні й захопливі пригоди розумної і сміливої вишнопільської школярки Софійки. У першій книжці Софійка намагається розплутати зловісну таємницю, пов’язану з долею її однокласника Вадима Кулаківського. “В мене, як хочеш знати, рід проклятий. Гроші ведуться, щастя — ні грама!” — зізнається він товаришці. Отже, треба зняти прокляття. Але ж як це зробити? У пригоді стала старезна шафа, що виявилася машиною часу і може перекинути в різні історичні епохи, якщо влізти в неї зі старою світлиною. На допомогу приходить вірний друг Софійки Сашко, який завжди тверезо, по-дорослому вміє проаналізувати ситуацію і прийняти правильне рішення, а це йому доводиться робити частенько, оскільки змушений допомагати матері виховувати трьох сестерблизнючок, покинутих батьком напризволяще. Друга книжка оповідає про пригоди Софійки у старовинному леськівському замку, колишньому маєтку родини Дашківських. Тут блукає привид дитини, який щоночі грає “Місячну сонату”, чим уже не лякає місцевих жителів, звиклих до знайомої мелодії. А ще привид урятував замок від нещадного нищення людьми, які безвідповідально, задля власної наживи перепродують майно замку, бездумно руйнують його: “Які тут були люстри! … Де вони поділись? Ну, хай меблі — на розпал, хай труби — на брухт, але куди вони повивозили люстри, мила Софі?!” — щиро обурюється привид. Софійка знайомиться з привидом, який виявився нещасною дитиною, що зростала без любові батьків. Його поневіряння можна припинити, якщо виявити, чиєю частиною душі є душа привида. Дівчинка докладає всіх зусиль, щоб розгадати цю таємницю. Чи не найхарактерніша риса письменницької манери Марини Павленко — вміння захоплювати читача — і дорослого, і малого. Сюжет повісті-казки динамізмом, загадковістю, напруженістю нагадує детектив. А ще чудова мова письма, легка, барвиста. Вдалі репліки кожного персонажа, тобто мовлення героїв персоніфіковане. Маю лише одне побажання — якнайшвидше побачити “Русалоньку” на екрані — вона до цього дуже надається. Згадаю тут ще одну книжку уманської письменниці. Це збірник дванадцяти казок “Півтора бажання (Казки з Ялосоветиної скрині)”. Книжка має так зване обрамлення: всі казкові історії вплетено в один сюжет. Виявляється, кожна казка живе у скрині загадкової бабусі Ялосовети, яка іноді випускає їх політати світом. Аж одного разу казки зчинили бунт і порозлітались. Деякі з них, найцікавіші, зібрано під однією палітуркою. Читати їх — величезне задоволення. Характери героїв, їхня поведінка, дії та вчинки, а також описані ситуації дають підстави стверджувати, що для казок Марини Павленко характерна глибока народність, яка вдало переплетена з авторською майстерністю письменниці. Книжку яскраво і любовно проілюструвала сама авторка.
“Лицар, який жив сім століть тому, твій — хай і далекий, але такий рідний — прабатько, рятівник, оборонець, ангел”. · S. 15Originalseite ↗ Геннадій ГОРОВИЙ
… Вищать навушники та “маги”, Екрани лізуть в душу напрямці… Але, гляди, приверне десь увагу Дитина з книжкою в руці – І світ міняється. Д. Чередниченко
Книги, прочитані в дитинстві, впливають на формування особистості. Та, на жаль, сучасний книжковий ринок пропонує дітям літературу, яка дорога за ціною, проте дешева й низькопробна в сенсі мовному, оскільки відбиває всі стереотипи неправильного "дорослого" мовлення і формує мовну "несвідомість" української дитини, несмак у її стилі життя, моделях поведінки й спілкування, у світовідчутті. У світлі сучасних реалій українського книжкового світу видається
НАРОДНА ПІСНЯ
15 лютого ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка проводить у Музеї гетьманства (Київ, вул. Спаська, 16DБ) “круглий стіл” на тему “Уроки історії очима сучасників” — до 90Dріччя Берестейського миру. Початок о 16.00.
Олег ДОЛГИЙ, заслужений працівник культури України, художній керівник і диригент Українського народного хору “Либідь”
Восени 2007 року Україн; ському народному хору “Ли; бідь” Палацу культури ВАТ “НВП “Більшовик” виповнилося 35 років.
Основна мета хору “Либідь” від часу заснування і досі — збереження та популяризація української народної пісні. Біля витоків створення колективу стояли шанувальники народнопісенної творчості: інженер виробництва Михайло Єрмоленко та нині народний артист України Богдан Антків, який керував хором протягом перших 10 років. За роки творчої роботи хор досяг вагомих висот і одержав почесне звання народного. “Либідь” — лауреат міжреспубліканських та всеукраїнських конкурсів і фестивалів народної творчості, дипломант Другого міжнародного фестивалю фольклору у Києві, дипломант Першої національної асамблеї в незалежній Україні. Хор — колективний член Всеукраїнського товариства “Просвіта”. Творчий колектив — переможець республіканського телетурніру “Сонячні кларнети”, 35-хвилинний телефільм “Співає “Либідь” тричі демонстрували на українському телебаченні. Хор часто запрошують на міські та всеукраїнські культурно-мистецькі заходи. Схвальні рецензії та позитивні відгуки либідчани отримали у французькій пресі. У репертуарі хору — пісні дохристиянської доби, християнські пісні та пісні періоду козаччини, авторські пісні та пісні народів світу. Хор — база практики для студентів Київського національного університету культури і мистецтв. За час свого існування творчі шляхи колективу пролягли через міста Прибалтики, Росії. Хор вис-
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН
Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
представники організацій та установ. Кожен мав змогу висловити своє ставлення до хору та вручити нагороди й подарунки.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ літератури
Уляна ГЛІБЧУК 270-55-57 Відділ культури
Валентина ДАВИДЕНКО 270-55-57 Відділ коректури
Ірина СТЕЛЬМАХ Олена ШУЛЬГА 278-63-69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Інтернет-редактор
Євген БУКЕТ 279-39-55
З вітальним словом від Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка виступив його відповідальний секретар Микола
Черговий редактор
Валентина ДАВИДЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301206 Наклад — 16000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Нестерчук. Він нагородив працівників Палацу культури та хористів медалями, Почесними грамотами та Грамотами товариства “Просвіта”, побажав колективу нових здобутків та творчого довголіття. Привітали митців народний артист України професор Іван Гамкало, заслужена артистка України професор Ліна Прохорова, заслужений працівник культури України професор Петро Андрійчук та інші. З художніми творами виступили творчі колективи Палацу культури і міста: заслужена хорова капела “Оріяна”, хори “Жайвір”, “Гомін”, хор Віталія Лисенка тощо. Із святковою концертною програмою, до якої ввійшли твори українських авторів, обробки народних пісень, пісні народів світу, виступив ювіляр — хор “Либідь”. Найбільше схвальних оплесків отримали “Пісня з України” (музика Костя Костенка), “Материнський сад” (музика Миколи Халамая), “Ой, чого ти почорніло…” (вірш Тараса Шевченка), а також веснянки та весільні пісні. Хор виконував концертну програму а-капела. Колектив, що налічує 60 учасників, звучав злагоджено і натхненно, адже долаючи своє 35-річчя, він відкриває перед собою нові творчі горизонти, з великою наснагою і творчим натхненням підхоплює всі культурно-мистецькі ідеї, спрямовані на розбудову та утвердження незалежної України.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,94 грн. на 3 місяці — 11,32 грн. на 6 місяців — 21,64 грн.
0 8 0 0 6
4 820095 780016
Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
тупав у містах і селах Київщини, Буковини, Полісся, Галичини та інших реґіонів України. Не минули українські міста Львів, Яремчу, Одесу, Севастополь, Сімферополь, Калуш, Кельменці. Либідчани приймали гостей з Криму, Буковини та з зарубіжжя — Голландії, Франції. 1991 року в гостях побував хор Тулузької мерії (Франція); 1997 року приймали у себе хор “Музика” з міста Гренада та хор “Рондо вокале” з міста Торнефей (Франція). 2006 року либідчани спілкувалися зі “Слов’янським хором” з Тулузи. 1993 року на запрошення Тулузької мерії хор брав участь у святкування “Днів Києва в Тулузі” (Тулуза — місто-побратим Києва). 1996, 1998, 2005 років “Либідь” здійснила концертне турне одинадцятьма містами Південної Франції: Тулуза, Гренада, Кастельно, Торнефей, Марсіяк, Кагор, Ларра, Монтабан, Сея, Сен-Жан та Сапіяк. Колектив отримав запрошення від латвійського хору “Vaiva” відвідати місто Талсі. Тож досвід у нас є, і пропозицією обов’язково скористаємося. Наприкінці 2007 року на сцені Палацу культури ВАТ “НВП “Більшовик” відбувся святковий вечір, присвячений 35-річчю створення українського народного хору “Либідь”. На святковий вечір прийшли відомі митці, художні колективи, виконавці, поети, композитори,
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА, Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Перший заступник головного редактора
Ніна ГНАТЮК 279-49-47 Заступник головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)