Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Фото Андрія Панасюка
Парк довкола рівненського озера Лебединка набирає статусу співочого центру: проект “Співанка”, започаткований торік, пропагує українське пісенне мистецтво. На цьогорічну “Співанку” зійшлися рівненці й гості міста. За вечір у їхньому виконанні — сольному та хоровому — прозвучало не менше тисячі пісень. Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.
ПОДІЛЬСЬКА “ПРОСВІТА”: ІСТОРІЯ І СЬОГОДЕННЯ
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Безпрецедентне послання групи манкуртів із Верховної Ради України до керівника Сейму Польщі ще довго шокуватиме не лише політиків, а й мільйони українців із тверезим мисленням. І не тільки з приводу самого послання, яке в кожній країні з відповідальним керівництвом того ж дня отримало б різку оцінку керівників держави. В Україні досі не заявлено позиції з цього приводу ані чинного Президента, ані Голови Верховної Ради.
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Із колишніх президентів лише Леонід Кравчук публічно висловив позицію з приводу послання “групи 148”, назвавши їхній вчинок національною зрадою. Відсутність реакції керманичів України змушує порушувати питання, чи, бува, не проходило все це за негласної згоди нинішнього керівництва України, аби Польща лишила місію допомоги Україні інтегруватися до Європи? Просто-таки кипляче обурення викликає той факт, що добрий десяток підписів у листі є, м’яко кажучи, сумнівними. Назву найбільш характерні з них. Від помічників Ігоря Скосара, підпис якого стоїть під листом, була заява, що він під жодним листом не ставив підпису. Поряд із прізвищем Сергія Буряка стоїть незрозуміла цифра 192. Вона не відповідає ані номеру округу, по якому він обраний, ані номеру його депутатського посвідчення. 190-ті номери посвідчень належать нардепам-комуністам. Мешканець Києва С. Буряк обраний у 190-му окрузі на Хмельниччині. Чи можливо, аби депутат не пам’ятав свого округу? Хоч він і є класичним прикладом політичного перекотиполя, котячись від провладної свого часу НДП через провладний Блок Юлії Тимошенко, докотився до Партії регіонів, важко повірити, що не може пам’ятати округу, по якому обраний. У чому ж справа, що депутат не пам’ятає? Можна зробити невтішний висновок, що листа підписувала третя особа, яка не перевірила округу. Поряд із прізвищем іншого підписанта листа — Леоніда Литвинова стоїть номер 287. Литвинов обраний до парламенту в 53 окрузі Донецької області. Відповідно його депутатське посвідчення має номер 278. Пред’явником посвідчення з вище вказаним номером є депутат від опозиції. Отже, чи міг депутат, якому доводиться вже більше півроку ставити на різних документах номер посвідчення, так фатально помилитися? Сумнівно. Проте таку помилку роблять люди, котрим чи не вперше доводиться ставити цифру, яку треба запам’ятати. Напрошується простий висновок: черговий факт фальшування листа. У номері посвідчення Миколи Сороки — 378 спочатку було написано цифру “2”, яка була виправлена на “3”. Такі описки, як показує практика, трапляються у випадках, коли особа пише поспіль кілька номерів, які починаються тою самою цифрою… Дуже цікаві “помилки” з номерами посвідчень Олени Бондаренко та Олександра Кузьмука. За прізвищем Олени Бондаренко стоїть загадкова цифра 270. Справа в тому, що депутатське посвідчення із номером 270 належить депутату, обраному в 45 окрузі. Олена Бондаренко потрапила до парламенту за списком Партії регіонів під номером 47. Отже, номер її посвідчення — 045. Щоб аж так помилитися зі своїм номером депутатського посвідчення — вершина фантастики! І ще одна підстава для припущення, що список підписантів петиції до Сейму Польщі сфальшований. Подібна ситуація і з Олександром Кузьмуком. За його прізвищем стоїть сумнівний номер 266. Річ у тім, що Олександр Кузьмук обраний до парламенту за номером 43 у списку Партії регіонів. Номер його депутатського посвідчення 041.
А 266 — це номер посвідчення, обраного до парламенту в 41 окрузі Олександра Бобкова, який також є серед підписантів листа до Сейму Польщі. Напрошується висновок, що за Кузьмука підпис поставила особа, яка часто ставить номер 266. Це міг бути або сам Олександр Бобков, або хтось із його помічників. Цікава ситуація з проставленим у підписах номером Олексія Кунченка. За його прізвищем — номер 303. Посвідчення з тим номером має депутат, обраний у 78 окрузі, себто Пономарьов Олександр, імені якого взагалі немає серед підписантів. Олексій Кунченко натомість обраний у 106 окрузі і має посвідчення з номером 330. Чи може власник посвідчення так фатально переплутати його номер? Сумнівно! Це саме стосується і Юрія Гержова. Після вкрай нерозбірливо написаного прізвища стоїть незрозумілий номер 335. Ця цифра аж на “20” відрізняється від номера його посвідчення, яке за логікою нумерації посвідчень має номер 355. Важко повірити, що це “маленька” депутатська амнезія. Правдоподібніше, що це черговий факт фальшування документа, який уже увійшов до європейської історії, як яскравий приклад ганьби. І не тільки з огляду на зміст листа, на його примітивний переклад польською мовою, а й з огляду на розбіжності між проставленими номерами у листі та реальними номерами посвідчень і округів.
Закінчення на стор. 2
ДОЛЯ НА ТЛІ ІСТОРІЇ
ПОЛТАВКА — КОРОЛЕВА КІНО
НОВА РУБРИКА “ПРИВАТНЕ ЗНАЙОМСТВО”
14-15
Події, факти, коментарі 2 “Аморальним є сам факт цинічного використання Польщі у політичній боротьбі в Україні”. · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von «Лист «групи 148» — з фальшивими підписами», S. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
За прізвищем Володимира Наконечного виразно прочитується номер 354. За логікою нумерації депутатських посвідчень це мав би бути номер посвідчення обраного в 130 окрузі, а саме Ігоря Бриченка. Наконечний був обраний у 127 і його номер посвідчення 351. Отже, виникає запитання чи маємо справу з украй недбалим написанням номера округу, де “1” поставлена як “4”, що є виявом неповаги до адресата листа, чи знов котрийсь депутат не пам’ятає номера свого посвідчення або ж власник посвідчення не підписував цього листа. І таких неохайних номерів щонайменше десяток, на яких уже не зупинятимуся. Вистачить одного чи двох фальшивих підписів, щоб себе зганьбити в очах адресата скандального листа. Звичайно, що серед підписантів листа до Маршалка Сейму Речіпосполитої Польської не могло забракнути особи, яка 24 серпня 1991 року проголосувала проти незалежності України. Йдеться про Євгена Мармазова. Не приймаючи незалежності України, комуніст не склав мандата, а ще декілька разів потрапляв до українського парламенту. Експерти називають його лобістом російського капіталу. А хто може гарантувати, що він та всі інші підписанти сумнозвісного листа не лобіювали російських політичних інтересів? Просигналити світові, що Україна через відсутність самоповаги не доросла до європейської інтеграції… Хоч ініціативу листа приписують Колесніченку, проте його підпис стоїть у другій десятці. А першим підписався Симоненко та десяток інших членів комуністичної фракції, що дає підставу припускати, що саме в надрах комуністичної партії готувався той лист. До речі, низка характерних помилок у польському варіанті тексту виразно свідчить, що лист польською перекладали з російської мови. Враховуючи те, що більшість ініціатив і дій Симоненка дивним чином збігаються з політикою російського реваншизму, є підстави вважати, що ініціатива з листом — із низки спецзамовлень імперського реваншизму. У Польщі комуністи радянського зразка — це вже історія. Тому “прапором” листа зробили відомого в “кресов’яцьких” середовищах “політично нейтрального” Колесніченка, який отримав за зганьблення української історії нагороду. Звичайно, для поляків, коли підходити формально, не так уже й важливо, у якій послідовності стоять підписи. Проте чи можна не звертати увагу на аморальність затії? Фальшиві підписи у листі — лише одна грань тої аморальності. Аморальнішим є сам факт цинічного використання Польщі та польського болю у жорстокій політичній боротьбі, що ведеться нині в Україні. Та ще так підло, вдаючись до примітивного фальшування. Це має отверезити тих, хто ще вчора називав підписантів листа “голосом української моралі”. Це повинно всій Польщі допомогти усвідомити, до якого складного — політичного та морального — стану скотилася Україна за час правління Партії регіонів та Януковича.
Тим паче, що детальний аналіз листа до Сейму Польщі та підписів під ним розкриває чимало цікавих деталей. Партія регіонів, яка у нинішньому складі парламенту має 208 депутатів (формально позафракційний голова Верховної Ради України Володимир Рибак ментально залишається регіоналом) після виборів 2012 року привела до парламенту 85 нових осіб. І аж 58 (а це більше двох третин із нового набору) із них поставили підписи під тим листом. Хто ж ці люди? Важко повірити, що підпис під листом ганьби вони всі ставили свідомо. Багато хто керувався страхом, а не логікою. Бажанням, як сказав один із підписантів-комуністів, “виправдати довіру партії”. Підписи під листом заступників голови фракції Партії регіонів вказують, що це була партійна повинність. Хоч для залучення підписів також використали цинічний обман. Один із підписантів листа — Володимир Купчак з Івано-Франківська — назвав його українським кроком до польсько-українського примирення. Звичайно, що це повна нісенітниця, бо для розмови про примирення мало бути синхронне ухвалення спільного тексту парламентами обох країн. І аж ніяк не листа з грубими стилістичними (які межують із нісенітницею) та фактографічними помилками, під яким стоять важкорозбірливі підписи менше ніж третини від конституційного складу парламенту. Є підстави вважати, що більшість із тих, хто ставив підписи під листом, не бачили й не читали тексту, який підписують. У коментарі з приводу підпису В. Купчак сказав: “Особисто я повністю підтримую діяльність УПА і вважаю Степана Бандеру справжнім героєм, який не пошкодував життя заради України. На його прикладі ми маємо виховувати молодь!” (http:// firtka.if.ua) А в надісланій до Варшави стилістично-мовній абракадабрі, по-чорному ганьбиться український національно-визвольний рух і постать С. Бандери. Наївно сподіватися, що ті підписанти листа, які в червні-липні 2012 року віддавали голоси за провокаційний “мовний закон” Ківалова—Колесніченка також були “кимось” обмануті. Такі яструби російського шовінізму у парламенті української держави, як Симоненко, Чечетов, Колесніченко та їм подібні, продукують великий обман, який у всі часи був основним засобом “п’ятої колони”. У провокації (проти України) з листом дуже дисциплінованою виявилася комуністична фракція. Коли у регіоналів більше половини депутатського складу зважилися покласти на себе ганебне тавро манкуртів, то з 33 комуністів (32 члени фракції та обраний за списками комуністичної партії олігарх І. Калєтнік — перший заступник Голови Верховної Ради) під листом підписалося аж 26. Зі старої гвардії лише один ризикнув не підкоритися волі партії. А з 21 “новобранця” аж 4 особи не поставили підпису. Хоч охоронець запорізького “пам’ятника” Сталіну депутат О. Зубчевський заявляє, що всі, хто критикує “лист 148” до Сейму та його підписантів повинні сісти на лаву підсудних. Очевидно, ця заява — голос переляканої підсвідомості чи задушеної совісті, що передбачають ганебний кінець.
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Події, факти, коментарі 2 “Аморальним є сам факт цинічного використання Польщі у політичній боротьбі в Україні”. · S. 2Originalseite ↗ 01.07.2013 п1. Маршалок Сейму Речіпосполитої Польської Ш. П. Ева Копач2
Шановна Пані Маршалок, Шановні Колеги3, Недавно Сенат РП взяв4 резолюцію5 у справі етнічних чисток у Польщі з елементами геноциду перед польською людністю через УПА в роках 1943/44. Знаємо, що ця тема викликала суперечки не лише в польському парламенті, а й у всьому польському суспільстві6. Багатьох учасників тої дискусії критикували прихильники7 резолюції за те, що у такий спосіб викликають суперечності8 поміж двома народами, закликають до історичної боротьби, почнуть ткати9 клин між нашими країнами. Переконано не погоджуємося з такою інтерпретацією. Історичної правди не можна приховувати. Адже ж, примружуючи око10 на злочини, самі у такий спосіб стаємо їх спільниками11. Розвиток та зміцнення міжнародної дружби поміж Україною та Польщею вважаємо за неможливе у випадку виконання смертного вироку12 пам’яті про сотні тисяч невинних громадян — білорусів, поляків, євреїв, циган13, росіян, українців, усіх тих, хто загинув у волинській різні. Не вибачимо того собі. На жаль, на Україні нині є часто промовчуваним факт14 бойні, вчиненої в тих роках, а відтак ініціатива Сенату РП хоч викликала суперечки на Україні, є дуже актуальною. У країні ростуть ксенофобські, антисемітські і неонацистські погляди. Їх представники нині є вже у Верховній Раді України. Активно користають з парламентської трибуни до пропаганди тих поглядів15. Усе це є наслідком того, що люди не знають правди про ті страшні події. Впродовж п’ятилітнього періоду, коли залишався при владі Віктор Ющенко, з підручників історії забрано сотні фактів про злочини українських колабораціоністів під час ІІ Світової Війни16 Бандера, Сгуге?іч17 та їхні поплічники18 надалі трактуються деякими наче герої України. Тому саме нині потребуємо правди про справжнє обличчя українського націоналізму. Як писав відомий історик Віктор Поліщук, “без поборення українського націоналізму над народом України повисне загроза деградації”19. Тому звертаємося до Вас, як до Маршалка Сейму, з гарячим проханням про підтримку резолюції Сенату, про визнання волинської бойні фактом геноциду, здійсненим Союзом українських націоналістів — Української Повстанської Армії20, а також про засудження злочинів українських націоналістів. З почуттям поваги, 6 сторінок здебільшого важко розбірливих підписів.21 ___________________ 1Що це за “п” — незрозуміло, бо дата пишеться тою самою мовою, що й весь лист. 2Нині маршалком сейму є Ева Копач, а не Ш. П. Ева Копач. Така форма звернення до установ у Польщі є недопустимою. 3Навіть члени польського парламенту не дозволяють офіційно звертатися — колего. Є офіційне звернення пане Депутате — в оригіналі panie Pośle. А у зверненні до всіх членів парламенту є форма — Висока Палато (в оригіналі Wysoka Izbo). Звернення “Шановні Колеги” є недоречним ще й тому, що лист адресований конкретній особі — Маршалкові Сейму і до неї в кінці листа висловлюється ганебне прохання про засудження українського патріотизму. 4Цікаво, у кого взяв, може, у Путіна? 5Насправді це була постанова, яку в таких випадках пишемо з великої букви, а не резолюція. 6Це звичайна брехня, намагання видавати бажане за дійсне, враховуючи повідомлення “Газети виборчої”, що приблизно половина польського суспільства нічого або майже нічого не знає про волинську трагедію. 7Так в оригіналі. 8Так в оригіналі, хоч мало б бути “суперечки”. 9“Zatkają” — так стоїть в оригіналі, у вульгарній мові це ще означає затикати, впихати. 10Так в оригіналі. Коли б стояло przymykając oczy (в множині, а не в однині), то це означало б: ставитись поблажливо, вдаючи, що чогось не було, але написаного пером не витягнеш і волом… 11Може, партнерами???
12“Stracenia” — !!! — так в оригіналі. 13Нині у Польщі використання цього слова є свідченням браку культури. В офіційних документах вживається — ромів (romów). 14Такий стиль оригіналу. 15Повністю зберігається стиль оригіналу, далекий від стилю літературної польської мови. 16За чинним правописом польської мови тільки перше слово пишеться з великої букви. 17Можливо, автори листа мали на увазі Шухевича? 18У сучасній польській мові це слово практично у всіх варіантах має позитивне значення і намагання використати його у притаманному російській мові зневажливому значенні є смішним. 19Тут переклад з польської, а не цитата з Поліщука. 20Так в оригіналі. 21Яка ж це повага, коли більшість підписів майже нерозбірливі? Використане у кінці листа звернення “Z poważaniem” — це притаманна польській мові форма закінчення листів до установи або до маловідомої відправникові офіційної особи. У таких випадках, здебільшого після тире, ставиться повне ім’я, прізвище з усіма можливими титулами. А ті, хто ставив закарлючки, мали “глибоко ввіду” poważanie. І не тільки poważanie до Маршалка Сейму Польщі, а й до Польщі загалом. Уже з першого абзацу листа манкуртів з України до Маршалка Сейму Речіпосполитої Польської (звернімо увагу, що у цій офіційній, конституційній назві польської держави слово Польща вже не існує, а є лише назва нації у прикметниковій формі) виразно і однозначно виникає, що Польща була державою з елементами геноциду, що у Польщі були етнічні чистки перед польською людністю через УПА. Хоч остання частина фрази не дуже зрозуміла, проте твердження: “в Польщі з елементами геноциду” не викликає двох думок. Це серйозне політико-історичне звинувачення Польщі, а не стилістична помилка, як це намагаються доводити кресов’яцькі середовища. І це повинно стати предметом серйозної розмови.
Переклад і коментар Мирослава ЛЕВИЦЬКОГО
"Давно час належно вшанувати жертв комуно-радянського режиму".
Суспільство
А комуністичні ідоли -- на майданах...
Петро АНТОНЕНКО
Дмитра Власенка, мешканця села Локнисте Менського району Чернігівщини, було розстріляно наступного дня після чергової річниці з дня народження Леніна, і в багатьох вироках того часу фігурували й "приурочення" до цієї річниці засновника тоталітарного режиму. В один день із Дмитром, якому було 46 років, розстріляли його рідного брата 44-річного Федора. Того дня у в'язниці НКВС у Чернігові розстріляли 20 селян з Локнистого. А загалом за ту криваву весну 1938-го репресивна комуністична машина знищила понад 90 осіб лише з цього населеного пункту!
Ось така історія була оприлюднена в тій публікації. Мета її -- відновлення історичної правди, закритої, замуленої для всіх нас режимом. Адже рідні репресованих десятиліттями нічого не знали про їхню долю і мусили задовольнятись офіційною версією влади, що ті жертви -- "вороги народу", а їхні родини носили тавро "ЧСИР": ця зловісна абревіатура російською означала -- "член семьи изменника Родиньт".
Документ про виконання вироку братам Власенкам і 18-ти їхнім односельцям "підписали комендант облуправління НКВС, сержант держбезпеки Філенко, начальник адмінгоспвідділу управління Говзман, начальник внутрішньої тюрми Дроботь". Після публікації до мене звернувся родич одного з названих, який почувався ображеним, мовляв, навіщо "ворушити минуле". Відповів йому так: отже, розстрілювати мільйони безневинних людей можна було, а сказати про це правду - - ні? Ніхто ж не вимагає викопати з землі останки катів і розвіяти їх по вітру (пригадуєте знаменитий фільм Тенгіза Абуладзе часів перебудови " Покаяння"?) Ніхто не вимагає помсти нащадкам катів. Але хоча б правду сказати нарешті можна? Щоб остаточно затаврувати той жахливий режим і не допустити повторення терору.
І ще одне: давно час належно вшанувати жертв комуно-радянського режиму. Поіменно. Урешті, ці ж імена збереглися в архівах. Із кримінальною справою селян Локнистого можна було ознайомитися в архіві обласного управління СБУ. Ці документи нині доступні для рідних репресованих, які давно вже отримали довідки -- постанови судів про повну реабілітацію їхніх родичів за відсутністю будь-якого злочину. Доступні для дослідників, журналістів. Кілька років тому, за президентства Ющенка, почався процес масового розкриття колись таємних архівів спецслужб, і багато з цих справ уже передано у звичайні, загальні архіви, що полегшило доступ до них. Відповідні державні структури: комісії з реабілітації, редакційні групи з написання Книг пам'яті, що діють у кожній області, давно працюють із цими документами. Тож треба встановити якнайбільше імен репресованих і належно вшанувати їхню пам'ять.
У Чернігові масові поховання
Хочу повернути читачів до моєї публікації "Поле крові" ("Слово Просвіти", ч. З за 2009 р.), уякій я на прикладі своєї родини розповів, як машина комуно-радянського тоталітарного режиму прокотилася по долях мільйонів наших людей.
То була оповідь про те, як чоловіка моєї бабусі Софії Пилипівни Антоненко (в заміжжі -- Власенко) Дмитра Павловича Власенка було розстріляно 23 квітня 1938 року. До речі, цього року минуло рівно 75 років від тих кривавих подій. Але це 75-ліття Великого терору 1937--1938 рр. не викликало якихось особливих відгуків серед наших істориків, політиків, загалом громадськості. Як і 80-річчя Голодомору 1932--1933 років. Чи ми й
справді безпам'ятні?
репресованих наприкінці 30-х років здійснювалися на околиці міста, у лісі поблизу села Халявин. Там лежать останки тисяч жертв режиму, зокрема, очевидно, і брати Власенки та їхні земляки з Локнистого. Ще з перших років Незалежності активісти національно-демократичних сил, насамперед Народного руху, Товариства "Просвіта" започаткували вшанування пам'яті жертв терору на цьому місці. Згодом долучилися і представники влади. Тут проводять поминальну службу, кладуть вінки і квіти до скромного пам'ятного знака -- каменя з написом про поховання жертв терору. Але давно час спорудити тут справжній меморіал із написаними на стелах іменами похованих жертв. Подібно до поставлених у тисячах сіл і міст меморіалів загиблим у роки Другої світової війни. І потрібно спорудити Всеукраїнський (Меморіал усім жертвам тоталітарного режиму ХХ століття. Усе це начебто очевидні істини, але справа не рухається з місця.
Г ось свіже повідомлення. З депутатським запитом до голови Служби безпеки України О. Якименка звернувся депутат Верховної Ради від партії "Свобода" Руслан Марцинків. За дорученням фракції він активно працює як депутат по Чернігівщині. Він просив повідомити про масові поховання жертв режиму в лісі біля села Халявин неподалік Чернігова. Голова СБУ відповів, що в архівах СБУ немає даних про масові розстріли жертв радянської влади, які поховані в Халявинському лісі біля Чернігова. Але завдяки опитуванням свідків ще 1990 року було встановлено: там поховано близько 5 тисяч осіб.
І далі: "Разом із тим у фондах Головного державного архіву СБУ зберігаються Протоколи позасудових органів, що діяли в роки "Великого терору" (1937-- 1938 рр.) -- "Трійки" Управління народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) УРСР по Чернігівській області, яка приймала рішення, у тому числі й щодо застосування вищої міри покарання (ВМП)... У вказаних Протоколах наявні підписи | Начальників | управління НКВС УРСР по Чернігівській області Корнєва, Єгорова, заступника начальника Управління Широкого, секретарів Чернігівського обласного комітету КП(б)У Маркітана, Михайлова, Федорова, прокурорів | Чернігівської області Склярського, Савранського та помічника прокурора Товчи- Гречки ".
Отже, СБУ підтверджує факти масових розстрілів і поховань жертв у лісі під Черніговом. А 5 тисяч -- навряд чи це всі жертви. Повіримо, що це встановлено "завдяки опитуванням свідків". Але яких саме? Може, 20 із гаком
років тому ще були живі не просто "свідки", а учасники розстрілів? Кати іноді набагато переживають своїх жертв, прожив же, наприклад, Каганович 98, а Молотов 96 років. Щодо " відсутності? архівів. Як не згадати те, що оприлюднив свого часу в інтерв'ю нашій газеті "Слово Просвіти" історик Володимир В'ятрович, котрий за президентства Ющенка був директором Галузевого архіву СБУ і багато працював над розсекреченням колишніх таємних документів спецслужб: у період розвалу СРСР величезну кількість архівів КДБ було знищено або переправлено в Москву. І все ж, пошук варто продовжити, зокрема і на міжнародному рівні.
У відповіді голови СБУ є одне відоме прізвище -- Олексій Федоров. Так, це той самий секретар Чернігівського обкому компартії, під час окупації -- підпільного обкому. Автор партизанського бестселера | радянських часів "Підпільний обком діє". Двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор у часи війни, згодом міністр уряду України. Зловісна участь Федорова у репресіях періоду Великого терору давно вже не секрет, про це не раз писали чернігівські дослідники. Підписи Федорова стоять на вироках сумновідомої трійки, якими на смерть засудили безвинних жертв комунорежиму.
Є на совісті Федорова ще один дуже тяжкий злочин. І тут доведеться говорити гірку правду про так званий "партизанський рух". Не хочеться образити простих партизанів, патріотів, але цей партизанський рух у трактуванні комуно-радянської влади обернувся на справжній злочин проти мільйонів мирних мешканців. Адже саме вони стали заручниками цієї партизанщини, яка втягувала мирне населення в бойові дії, за що Його потім карали окупанти.
Цієї весни в Україні на найвищому рівні відзначали 70-річчя Корюківської трагедії. Був навіть відповідний Указ Президента
щодо вшанування жертв Корюківки та загалом жертв фашистської окупації. Історія ця давно відома: протягом двох днів на початку березня 1943 року каральний загін фашистських окупантів практично повністю знищив місто Корюківку, районний центр Чернігівщини. Цифри шокують. Світ давно знає про Хатинь, де фашистські карателі знищили всіх 149 мешканців цього маленького білоруського села. Усі знають про містечко Орадур (Франція) -- 649 жертв, про Лідіце (Чехія) -- 172 жертви лише в день каральної акції і ще чимало мешканців містечка потім загинули в концтаборах. А у Корюківці карателі знищили майже 7 тисяч мешканців! Це найбільша каральна акція окупантів у Другій світовій війні.
Менше говорилося до останнього часу про зловісну роль у трагедії партизанського з'єднання того ж таки Олексія Федорова. Саме наліт на Корюківку одного із загонів з'єднання послужив приводом до каральної акції фашистів. А вдні акції сотні озброєних партизанів з'єднання перебували в лісах неподалік Корюківки і нічого не зробили, щоб захистити мирних мешканців, дати бій не такому Й численному загонові карателів. Це все вписувалося у сценарій втягування цивільного населення у бойовий опір окупантам, нехай і ціною тисяч безвинних жертв. В останні місяці, коли було оприлюднено чимало про Корюківську трагедію, звучала й така характеристика Федорова -- "кат Корюківки".
...Важко зараз вимагати, подібно до посмертної реабілітації жертв, посмертного засудження катів. Бодай юридично. Хоч у моральному, суспільно-політичному плані давно час. Але йде третє десятиліття Незалежності України, а розмови про Нюрнберг--2, про громадський суд над комуністичним режимом так і залишаються розмовами. Недійшли до цього зусилля ні влади, ні демократичних СИЛ.
Тож якщо ніяк не доходить до засудження, хоч припинімо
прославляння. Натомість в останні роки під прикриттям розмов про "патріотизм", "вшанування подвигу наших батьків і дідів" розгортається саме таке "вшанування?, а по суті, виправдання комунорежиму. Досить подивитися на діяльність міністра Табачника чи нардепа Колесніченка в цьому напрямку.
А генерал-комунокат Федоров і сьогодні почесний громадянин міста Чернігова. А на майдані, який перетинає центральна вулиця Чернігова, бовваніє пам'ятник засновникові терористичного режиму Леніну. Такі ж пам'ятники стоять у сотнях населених пунктів області. Між тим, ще на початку 90-х вийшло розпорядження Президента України Л. Кравчука про ліквідацію комуністичної символіки. На його виконання обласна рада ухвалила постанову, в якій був чіткий перелік пам'ятників тоталітарної епохи, що підлягають знесенню. Це переважно пам'ятники Леніну і його поплічникам. Минуло два десятиліття, а постанова не виконана. Демонтовано лише незначну частину пам'ятників, деякі розвалилися від часу. Не так давно в одному з райцентрів області громадяни самі спробували виконати те розпорядження Президента і постанову обласної ради. Але " подзьобаний" ними пам'ятник Леніну вже відновили, Та про що говорити, коли єдиний пам'ятник, що стоїть на центральній вулиці столиці незалежної держави, -- Леніну.
Деякі вулиці Чернігова і нині носять імена діячів комуно-радянського режиму: Дзержинського, Войкова, Воровського -- цій вулиці в самому центрі міста просвітяни вже не раз пропонували дати ім'я видатної діячки України, землячки Софії Русової.
У комісії міської ради з перейменування вулиць, де особливою активністю відзначаються комуністи, нещодавно, наче в продовження вшанування / почесного громадянина" Федорова, вирішили назвати одну з вулиць міста ім'ям ще одного партизанського діяча -- Короткова. Натомість шалений спротив викликала пропозиція просвітян, рухівців про присвоєння вулицям міста імен видатних діячів України, до того ж, пов'язаних із Сіверським краєм. Урешті, комісія погодилася дати ці імена, але маленьким вуличкам на околиці міста. Ідея загнати видатних українців кудись на маргінеси викликала обурення в патріотичних колах. Одну 3 вулиць запропонували назвати іменем Героїв Крут, адже знаменитий бій відбувався саме на Чернігівщині. Дві інші -- гетьмана Івана Мазепи (його ім'ям взагалі відмовились називати вулицю) і архієпископа Лазаря Барановича, наставника гетьмана. Саме з гетьманської столиці Батурина Іван Мазепа 22 роки керував Україною. А Лазар Баранович? Видатний діяч православної церкви, просвітництва, книгодрукування, літератури. Врешті, архієпископ Чернігівський і похований тут, у місті, у давньому Борисоглібському соборі на княжому Дитинці. Але такі постаті чужі цій владі.
ч. 31, 8-14 серпня 2013 р. Ф "СЛОВО ПРОСВІТИ"
4
Віталій МАЦЬКО,
доктор філологічних наук, почесний голова обласного товариства " Просвіта", м. Хмель- НнИЦЬКИЙ
І. Погляд у ретроспекцію
Подільська "Просвіта" бере свій початок від жовтня 1905 року. Тоді гурт кам'янчан у складі вчителів, лікарів, священиків, серед яких були Юхим Сіцінський, Кость Солуха, Сергій Іваницький, Йосип Доронович, Кирило Стиранкевич (літературний псевдонім Подоленко), Олексій Білоусов, Трохим Павловський, Анна Солуха, Олімпіада Пащенко, Віктор Приходько, Костянтин Ватич (згодом до батька приєдналися його дочки -- Ольга, Ганна, Євгена та Олена Ватичі були активними членами Подільського українського товариства " Просвіта"), Михайло Завойко, Віталій Стиранкевич, Пантелеймон Блонський, Григорій Степура зорганізувалися, розробили концепцію статуту товариства, а уже 4 травня (за новим стилем) 1906 року генерал-губернатор затвердив документ. Головою товариства обрали випускника Київського університету лікаря Костя Солуху. Починали працю з розповсюдження української літератури, заснування бібліотек, читалень, драматичних і хорових гуртків. Багато було перешкод з боку російського царського уряду, але товариство працювало, гуртуючи довкола себе свідому українську інтелігенцію.
Чимало просвітян, державників-патріотів і словом, і збройно боролися за незалежність України. У добу УНР членами Центральної Ради були вихідці із сучасної Хмельницької області: Валентин Садовський (1886--1947), Кость Туркало (1892--1979), Сергій Веселовський (1880--?), Валентин Коваль (1885--1927), Михайло Корчинський (1885--1937), Григорій | Голоскевич (1884-- 1935), Володимир Затонський (1888-1938), Микола Любинський (1991--1938), Віктор Приходько (1886--1982), Микола Врублевський (1897--1918), Кость Місевич (1890--1943), Володимир Підгаєцький (1889-- 1937), Григорій Степура (1881-- 1944), Пантелеймон Блонський (1876--1942), Антін Постоловський (1890--1991, Буенос-Айрес). До слова, Антін Олександрович був єдиним серед членів ЦР, хто в Аргентині дочекався прийняття Декларації про державний суверенітет України). З Хмельниччиною були пов'язані члени ЦР Олімпіада Пащенко (1879--1972) та Андрій Журавель (1892--1938) -- науковець, лікар-фтизіатр. У радянський час працював учителем природознавства в с. Ружична (тепер входить до складу м. Хмельницького), завідувачем поліклініки у селі Купин (нині Городоцький ра-
"Попри перешкоди з боку царського уряду, товариство працювало, гуртуючи довкола себе свідому українську інтелігенцію".
За Україну, за її волю...
Подільська «Просвіта» історична та сучасна
йон). 1925 року з дружиною і дочкою Лесею виїхав до Харкова. Під час Голодомору 1932--1933 років на засіданні у Наркоматі охорони здоров'я Андрій Андрійович заявив, що потрібно вжити невідкладних заходів для порятунку мільйонів людей, які Гинуть з голоду. У Харкові 14 лютого 1938 року заарештований. За вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР від 20 жовтня 1938 року засуджений до страти. Справу Журавля Андрія Андрійовича не розглянуто, тому він досі не реабілітований. На Поділлі просвітянські ряди поповнювали цілі родини: Степур, Солух, Голоскевичів, Ватичів, Сіцінських, Шумлянських, Богацьких, Вікулів... Родина Богацьких зазнала справжніх тортур і переслідувань. Глава родини, священик Олександр Григорович Богацький усе життя прожив на Поділлі. З 1882 р. обслуговував Купинську, а згодом -- Грицьківську парафії (нині Городоцького району на Хмельниччині). 1894 року отримав сан протоієрея і був переведений до Нестеровець (нині Дунаєвецького району). Тутешня парафія була однією з найчисельніших у Подільській єпархії. За дослідженням професора Віктора Прокопчука, саме в Нестерівцях 42 роки чесної служби парафіянам віддав отець Матвій -- дід Михайла Коцюбинського,
Павло Богацький. 30-ті рр.
який одним із перших розпочав навчання сільських дітей у церковно-парафіяльній школі. Примножував традиції попередника й отець Олександр Богацький. Разом з матушкою Ганною своїм десятьом дітям, які вижили, прищепив любов до науки, рідного краю, України. Так, Павло Богацький закінчив офіцерську школу у Вільно, став підпоручиком, а згодом -- журналістом, письменником, редактором журналу "Українська хата". Його брат Микола пройшов повний курс Санкт- Петербурзької духовної академії, служив помічником інспектора Кишинівської та Кам'янець- Подільської духовних семінарій. Георгій (Юрій) навчався у Варшавському університеті, брав активну участь у діяльності української земляцької громади, працював у різних державних установах УНР, редколегіях журналу "Село", газети "Вісті" (Київ), поділяв погляди соціалістів-федералістів. На час арешту 1921 року Михайло навчався на педкурсах у Кам'янці- Подільському. На педагогічній ниві працювали Лідія та Олена Богацькі.
Усі вони пропагували рідну мову, культуру, стали просвітянами.
1914 р. Павло Богацький був заарештований і засланий до Наримського краю. Повернувся після Лютневої революції. 6 квітня 1917 р. він секретарював на першому Українському конгресі, а з 8 листопада 1917 р. -- головний комісар міліції Києва. Після приходу до влади П. Скоропадського був заарештований, зокрема, за антигетьманську агітацію.
Після звільнення П. Богацький став одним із ініціаторів протигетьманського повстання. 1919 р. був комендантом Коша охорони Республіканського ладу при Міністерстві внутрішніх справ УНР у Кам'янці- Подільському, архіваріусом Кам'янецького українського університету. В листопаді 1920 року емігрував. Разом із побратимом М. Шаповалом працював у соціологічному інституті (Прага), продовжив письменницьку й журналістську діяльність, захоплювався шевченкознавством, був почесним професором означеного інституту.
А ось його братам і сестрам не пощастило. Так, 23 квітня 1921 року чекісти стратили Михайла і Ліду "за участь у петлюрівських організаціях", а фактично за просвітянську діяльність. Учителька Могилівської початкової школи, що біля Дунаєвець, Лідія Богацька була членом Дунаєвецької " Просвіти", а ще раніше належала до просвітницького гуртка українських галицьких вояків, пропагувала українське слово, розповсюджувала книжки українських письменників, виступала в хорі, виконувала українські пісні. І цього для чекістів було достатньо, аби засудити просвітянку до смертної кари. За подібне було заарештовано братів Миколу і Дмитра Богацьких. 1929 р, репресій зазнала вчителька Дунаєвецької школи фабрично-заводського навчання при "Дунсукно" Олена Богацька. Павло Богацький брав участь й у "Пласті", був начальником Січей і Пласту в Україні.
Серед просвітян помітне місце належить мовознавцеві Миколі Михайловичу Любинському, який народився 5 жовтня 1891 року в с. Стріхівці (нині Ярмолинецького району). На час навчання в Подільській духовній семінарії (закінчив 1910 року) долучився до просвітянських справ. У селі Рахни Лісові на Вінниччині, куди переїхала його родина, давав селянам приватні уроки, організував бібліо-
Микола Любинський
Петро Болбочан, 1913 р.
теку, що нараховувала 3000 книжок.
І911 року Микола Любинський вступив на філологічний факультет Київського університету (одержав диплом 1916 р.). Був членом ради Української студентської громади, старостою факультету. На Всеукраїнському національному конгресі 5 квітня 1917 року Любинського обрали до Української Центральної Ради (УЦР), у вересні -- делегатом Всеросійського з'їзду народів у Києві, а в листопаді -- представником від Поділля на Всеросійських установчих зборах. Як державний діяч, наприкінці 1917 року Любинський вирушив до Береста (Брест-Литовська) у складі Мирової делегації від Української Народної Республіки. Отже, протягом грудня 1917-го й лютого 1918 р. Любинський брав участь у Берестейських мирних переговорах. Від імені української делегації підписав "Відозву до німецького народу", в якій ішлося про необхідність надання Німеччиною військової допомоги Україні. У березні-квітні 1918-го -- міністр закордонних справ УНР в уряді В. Голубовича. Не емігрував, працював науковим співробітником Інституту української наукової мови ВУАН у Києві, співредактором "Вісника Інституту української наукової мови". 1930 року Миколу Любинського засудили за політичною статтею 54-4 КК УСРР на три роки ув'язнення і п'ять років заслання. На засланні проживав у с. Повенець Карельської АРСР, працював архіваріусом Управління Біломорканалу. Повторно заарештований 12 листопада 1937 року. Особливою трійкою УНКВС Ленінградської області 15 грудня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний у Карельській АРСР (Сандармох) 8 січня 1938 року. І лише через півстоліття справу Любинського переглянуто. Реабілітований 15 вересня 1989 року.
А ось Володимир Дмитрович Коваль (14. 02. 1889, с. Кульчини Старокостянтинівського повіту Волинської губ. (нині Красилівського району р-ну Хмельницької області) -- 21. 03. 1927, Прага) долучився до кооперації, якою в ті часи активно опікувалася "Просвіта". Був членом селянської спілки, Трудової партії, фінансово підтримував заходи, що їх проводили просвітяни, був активним діячем Товариства західних земств, турбувався про розвиток української економіки. Закінчив агрономічний факультет
Київської політехніки (1912). Відтак працює інженером с/г машин у Бюро с/г техніки (С.-Петербург -- 1912--15; Київ з 1915 р.). Від 1917 р. -- засновник і член Української Центральної Ради, її скарбник, голова фінансової комісії Президії ЦР. Обраний головою Всеукраїнського сільськогосподарського кооперативного союзу; з 1915-го -- професор Київського політехнічного і комерційного інститутів; з 1918-го працював у Київському союзбанку. 1921 р. виїхав до Німеччини, де був директором с/г технікуму, деякий час жив у Франції, 1924 р. оселився у Празі.
Окремо хочеться закцентувати на офіцерах, які збройно захищали Українську державність. Олексій Олександрович Козловський (1892--1971) -- закінчив Подільську духовну семінарію (1912). Під час навчання підтримував просвітянські заходи. Учителював на Ольгопільщині (нині Вінницька обл.); Олександр Спи-
Левко Дроздовський, 1918 р.
ридонович Блонський -- український військовий діяч Армії УНР; Петро Федорович Болбочан -- командир 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради, який 15 березня 1918 р. був переформований у Києві в 2-й Запорізький полк Окремої Запорізької дивізії Армії УНР У Балині (нині Дунаєвецького району) 2005 року встановлено пам'ятний знак на його честь; Дроздовський Левко Антонович, Борис Йосипович Сулковський, Тобілевич Микола Миколайович, Івасишин Захар Явтухович та багато інших.
Трагічно закінчилося життя засновника Подільської " Просвіти?, члена Центральної Ради, прадіда київського журналіста Олексія Степури -- Григорія Калістратовича Степури (20 листопада 1881, с. Жванець, нині Кам'янець-Подільського району -- 1944, м. Ургенч, Узбекистан). Середню освіту здобув у Кутаїській духовній семінарії, де познайомився із Й. Джугашвілі. Навчався на юридичному факультеті Варшавського університету, відкрив у Варшаві пункт передплати київського журналу "Українська хата". 1912 року в Кам'янці-Подільському зареєстрував адвокатську контору, що захищала скривджених подолян. Під час громадянської війни був начальником міліції Кам'янецького
«СЛОВО ПРОСВІТИ" Ф ч. 31, 8-14 серпня 2013 р.
"У роки минулої війни "Просвіти" відроджувалися, але були під пильним прицілом гестапо".
повіту. Наприкінці грудня 1917 року Центральна Рада призначає Степуру комісаром Подільської губернії. Царські портрети змінюються на портрети Т. Шевченка, І. Франка, П. Куліша та інших видатних діячів української культури. Григорій Степура також був губернським комісаром і на Слобожанщині, але, виступивши проти П. Скоропадського й підтримавши С. Петлюру, знову повертається на Поділля, де його вдруге призначають губернським
Борис Сулковський
комісаром. Восени 1920 року емігрував до Польщі. З 1922 року оселяється в Луцьку, займається адвокатурою, ючолив "Бюро правних порад і писання прохань? при міській і повітовій " Просвіті"?. Був головою батьківського комітету Луцької української гімназії товариства імені Лесі Українки. Мета цього товариства -- дбати про розвиток українського шкільництва. Адвокат Г. Степура допомагав просвітянам залагоджувати усі юридичні справи з польською владою. У Державному архіві Волинської області зберігаються листування Г. Степури з М. Левицьким, кобзарями К. Місевичем (колишній член ЦР, подолянин), Д. Щербиною.
Після вступу на територію Західної України "совєтів", восени 1939 року енкаведисти заарештували Г. Степуру в селі Уляники Луцького повіту (нині Рожищенський район Волинської області). Був висланий в Узбекистан, звідти написав листа Й. Сталіну, посилаючись на семінаристське товаришування, аби той полегшив його долю. Прохання залишилося без відповіді. Г. Степура помер від тифу в каракалпацьких степах.
Більшовики, прийшовши до влади, 1923 року остаточно припинили діяльність товариства "Просвіта", просвітянські бібліотеки перетворили на хати-читальні, а всіх очільників і активних членів під вигаданими політичними справами заарештували. Мало хто з них помер своєю смертю. Останній голова Подільської "Просвіти? Антон Шумлянський (1896--1995), повернувшись із заслання, учителював у Золотоноші, прийняв радянську дійсність, брав участь у Другій світовій війні.
У роки минулої війни " Просвіти? відроджувалися, але були під пильним прицілом гестапо. Кого не знищили фашисти, виловлювали агенти "Смершу". Так, у Теофіполі районну " Просвіту" очолював Антон Каленикович Ярощук, учитель музики. Після визволення Поділля А. Ярощука заарештували лише за те, що співав гімн "Ще не вмерла Україна" і зробив доповідь на ра-
йонній конференції, і засудили на 10 років тюрми. Повернувшись з неволі, вчителював у рідному селі Новоставці, керував хором, якому 1964 року присвоїли звання народного. Помер 1967 року, однак досі про цього подвижника національної ідеї мало хто знає.
ІП. Упевнено
дивимося вперед
Наприкінці 1988 року на Хмельниччині почав ширитися рух за створення Товариства української мови імені Тараса Шевченка -- супроти тотального зросійщення українського населення. Адже станом на І вересня 1989 року лише в м. Хмельницькому в 28 школах і класах опановували російську мову 26 960 дітей -- переважно українці, тоді як в українських класах -- 10 926 школярів, або 28,8 96. Такою була ситуація на мовному грунті.
4 квітня 1989 року відбулися збори зі створення Товариства української мови. Головою Товариства обрали письменника Миколу Магеру (1922--2008). Він надсилає лист у Міністерство освіти Української РСР, у якому від імені громадськості вимагає покласти край зросійщенню українських дітей. До слова, за переписом 2001 року на Хмельниччині проживало 1 339 331 українців, що становить 93,88 90 від загальної кількості населення. Росіян мешкало 50 686 (3,55 96), поляків -- 23005 (1,61 96). Завдяки масовим акціям просвітян, громадськості уже 1990 року у школах Хо 5, 10, 15, 22, 26, 27 м. Хмельницького з'явилися українськомовні класи. Подібно працювали й районні осередки в Ізяславі, Кам'янці- Подільському, Шепетівці, Волочиську, Славуті та інших містах.
Подільські просвітяни з під-
«Просвіті» -- 145
ської мови реорганізовано у ВУТ "Просвіта" імені Т. Г. Шевченка. В обласних центрах відбулися конференції. Хмельницьку обласну "Просвіту" очолив письменник Василь Горбатюк. А 12 грудня 1994 року просвітяни області на конференції доручили мені очолити обласне об'єднання "Просвіти". Активно допомагав мій заступник, журналіст і письменник Петро Маліш. Ми з ним побували в усіх районах області, проводили заходи, скликали наради голів районних осередків, визначали плани й втілювали вжиття намічене, чітко дотримуючись статутних вимог. Кілька разів нашу діяльність перевіряли з обласного управління юстиції, інші контролюючі органи -- порушень не виявили. Активними на зорі незалежності України були просвітяни Микола Федунець (1944--2009), Олександра Ванжула, Василь Горбатюк, Ніна Шмурікова, Ніна Качеровська (Хмельницький), Володимир Мельничук, Лідія Ярохно (Старокостянтинів), Євгенія Сохацька, Людмила Третяк, Віталій Лозовий (Кам'янець- Подільський), Галина Островська, Тетяна Блажчук (Шепетівка), Марія Кундис, Сергій Рибак (Чемерівці), Василь Кравчук, Леонід Грозян, Надія Ковальчук (Ізяслав), Валентина Байталюк, Валентина Магера (Дунаївці), подружжя Ігор та Тетяна Русі, Любов Сердуніч (Стара Синява), Емілія Кондратишина, Людмила Шірпал, Лідія Яцькова (Летичів) та інші. Правління обласної "Просвіти" налагодило тісний контакт з обласною науковою універсальною бібліотекою імені М. Островського (директор Надія Синиця), обласним літературним музеєм (директор В. Горбатюк). Спільно провели чимало культурно-просвітницьких заходів, науково-практичних
чя Кобзаря за участю Героїв України Д. Павличка та А. Паламаренка. До слова, Анатолій Паламаренко як професійний актор розпочав свою діяльність саме в Хмельницькому драматичному театрі імені Петровського (нині -- імені Михайла Старицького).
У червні 2005 року відбулася звітно-виборна конференція, на якій головою Хмельницького обласного об'єднання 7" Просвіти" обрали члена НСПУ Ніну Шмурікову-Гаврилюк. Тоді ж делегати конференції проголосували за надання мені звання "Почесного голови "Просвіти? із врученням відповідного диплома. Ніна Миколаївна примножувала кращі традиції попередників. На засіданнях правління розглядали питання дотримання мовного законодавства, | вшанування на Хмельниччині пам'яті Тараса Шевченка, відзначення історичних подій, зокрема, перемоги військ Богдана Хмельницького під Пилявцями (нині с. Пилява Старосинявського району), проведення свята української мови тощо. У велелюдному святі 355-річчя перемоги козацького війська під Пилявою брав участь екс-Президент України В. Ющенко, народні депутати України Д. Павличко, І. Заєць, інші високопосадовці. Тоді ж у Меджибізькій фортеці-музеї відкрито за участю Президента України, громадськості, просвітян області Музей голодомору 1932--33 років. Так, у сусідньому селі Шрубків (6 км від Меджибожа) померло з голоду 1200 осіб.
Меджибізька фортеця приймає чимало туристів.
Наш письменник-земляк, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Володимир Маняк (1934--1992) разом із дружиною Лідією Коваленко упорядкував спогади очевидців під
Урочиста академія, присвячена відзначенню 20-річчя відновлення діяльності Хмельницької обласної "Просвіти". 2012 р.
несенням сприйняли Декларацію про державний суверенітет України, підтримували студентську революцію на граніті, адже молодь вимагала націоналізації майна компартії України та ВЛКСМ, перевиборів Верховної Ради на основі багатопартійності, недопущення підписання нового союзного договору, відставки голови Ради Міністрів В. Масола тощо. Тоді студентські акції відбулися в усіх обласних центрах. І грудня 1991 року відбувся референдум, на який було винесено питання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?". У референдумі брали участь 31 891 742 особи. З них 28 804 071 (90,32 96) проголосували зза".
1992 року Товариство україн-
конференцій, симпозіумів, круглих столів.
Просвітяни | Хмельниччини співпрацювали з Товариством української мови імені Т. Г. Шевченка (Чикаго, США), а мені як керівникові випала нагода двічі зустрічатися з очільником ТУМ (Чикаго) професором Вірою Боднарук-Лукаш (у Тернополі 1996 р., у Львові 2005 р.). Обласна " Просвіта" приділяла пильну увагу видавничій справі, друкованому слову. Просвітяни Хмельниччини вшановували кращих людей краю, інтелектуалів, що долучилися до розбудови незалежної України; щороку вшановували пам'ять Тараса Шевченка, а 28 лютого 2004 року в обласній філармонії провели велелюдне урочисте засідання з нагоди 190-річ-
назвою 733-Й: голод". Володимир Антонович заохотив тоді й мене досліджувати цю тему, уже й книжка була готова до друку, він мав написати до неї передмову. На жаль, трагічна смерть обірвала його благородний намір. Тому моя книжка "Голод на Поділлі" за фінансової підтримки обласної "Просвіти" вийшла 1993 року з передмовою Лідії Коваленко-- Маняк. Три тисячі примірників розійшлися швидко. Саме тоді вперше за 60 років на державному рівні відзначали цю трагічну дату. Отож не лише вчителі, громадські активісти, а й навіть райдержадміністрації зацікавилися цим виданням. Сьогодні чомусь інтерес громадськості до сумної події спав. Та й живих свідків стає дедалі менше. 30 червня 2013 ро-
Захар Івасишин, 70-ті рр.
ку члени правління обласної "Просвіти", побратими по перу, мешканці села Гелетинці Хмельницького району провели в останню путь члена НСПУ, художника-пейзажиста, ветерана минулої війни Григорія Храпача (1924--2013). Для нащадків він залишив чимало автобіографічних творів про події 1930-х років, які довелося пережити, зокрема повість про голод " Під хрестом". Та й остання його книжка " Падали дзвони" присвячена історичним віхам українського народу. Мою рецензію, опубліковану в газеті "Подільські вісті", Григорій Якович устиг прочитати. А ще виношував мрію написати такий твір, про який говоритиме вся Україна, бо там мав оприлюднити такі факти, про які знав тільки письменник і сам Бог...
Вірші та проза інших подільських просвітян знаходять схвальний відгук у читачів. Їхні автори А. Ненцінський, В. Кравчук, М. Бабенко, В. Нечитайло, П. Савчук, І. Прокоф'єв, П. Гірник, Б. Гришук, П. Карась, В. Горбатюк, Н. Шмурікова, О. Радушинська, М. Красуцький, В Міхалеський, П. Маліш пишуть і про історію України, і про сучасність. Скажімо, просвітяни Василь Горбатюк і Петро Маліш розкривають епоху 1930-- 40-х років, масових репресій на Поділлі. Петро Маліш надрукував трилогію ("Розгул червоного диявола" (2008), "Розгул диявола триває" (2011), "Сталіноїди" (2013). У творах змоделював диявольський легіон жорстоких убивць, які нищили людей за розпорядженням тирана. Лише на Хмельниччині жертвами Великого терору стало понад 16 тис. осіб, а за всі роки режиму -- репресовано понад 59 тисяч подолян. Тому й присвятив автор трилогію світлій пам'яті жертв Великого терору на Хмельниччині.
Навів кілька прикладів, аби проілюструвати, як сучасні просвітяни Хмельниччини і словом, і ділом долучаються до державотворення, перетворюють намічене в практичну площину. Віриться, робота значно активізується з приходом до керівництва Віталія Міхалевського, якого 14 травня ц. р. учасники просвітянської конференції обрали головою Хмельницького обласного об'єднання "Просвіти". Вісім років він був заступником голови. Отож на першому засіданні правління Віталій Цезарійович одразу ж визначив відповідальних за ту чи іншу ділянку роботи, уточнив й проаналізував виконання плану на поточний рік, закцентував на перспективі діяльності товариства. Просвітяни Хмельниччини примножують традиції своїх попередників, упевнено дивляться вперед, спрямовуючи знання і сили на розбудову незалежної України, пропаганду національної ідеї.
ч. 31, 8-14 серпня 2013 р. Ф.-СЛОВО ПРОСВІТИ"
“Фотодокументи як свідки”. Суспільство 6 · S. 6Originalseite ↗ Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ, член НСЖ та НСП України
У преамбулі “Декларації принципів УГС” сказано: “Українська Гельсінська Спілка вважає необхідним визначити основним напрямком своєї діяльності захист національних прав, насамперед права націй на самовизначення, передбаченого ст. 1 ратифікованого Радянським Союзом Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (“Всі народи мають право на самовизначення. В силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток”), бо без свободи нації справжнє забезпечення свободи особи неможливе”. УГС за короткий час завоювала довіру й підтримку в народі. Репресивні органи в час проголошеної генсеком Горбачовим перебудови не сміли кидати вісників нової політичної думки на довгі роки за ґрати, тому обмежувалися 15-денними “покараннями”, які не залякали борців за свободу, а навпаки, вселяли їм надію на перемогу. Не випадково виставка в Музеї шістдесятництва має назву “У боротьбі за незалежність”. Представлено близько сотні відреставрованих і збільшених до виставкового формату фотографій та документів з архіву співзасновника УГС, голови її Львівської обласної організації — Богдана Гориня. Музей міг вмістити лише частину підготовленого ним для виставок матеріалу. Попри те, що на виставці представлені переважно події у Львові, за словами осіб, котрі прибули на відкриття виставки, її організатору вдалося відтворити політичний клімат в Україні кінця 1980-х рр. ХХ ст. з наростаючою стихією багатотисячних мітингів протесту. Виставка починається зі збільшених у форматі обкладинок самвидавного журналу “Український вісник”, який сколихнув громадську думку, збудив приспану енергію до боротьби за права людини і нації. Нижче світлина з багатотисячного мітингу-протесту 21 червня 1988 р. на площі біля стадіону “Дружба” у Львові (нині стадіон “Україна”). Далі розміщені світлини засновників УГС та історичне панорамне фото віча 7 липня 1988 р. на площі біля Львівського університету, на якому було заявлено про створення УГС. Опубліковане в багатьох іноземних газетах, це фото заслуговує на місце у підручниках з історії як символ нескореності України, її боротьби за незалежність. На наступний мітинг — 4 серпня 1988 року — влада вже прислала загони спецназу з собаками. Тоді собаки покусали багатьох людей, багатьох оштрафували, заарештували, а проти голови ініціатив-
Приклад боротьби УГС — наука і для молодорухівців
27 липня 2013 року в Києві, у приміщенні Музею шістдесятництва відкрилася виставка фотодокументів, присвячених 25-річчю заснування й діяльності першої у післявоєнні роки в Україні легальної опозиційної до КПРС політичної організації — Української Гельсінської Спілки (УГС). Заснована колишніми політв’язнями В’ячеславом Чорноволом (ініціатор), Богданом та Михайлом Горинями — співавторами програмного документа “Декларація принципів”, політична організація під правозахисною назвою УГС ставила своєю метою боротьбу за свободу та державну незалежність українського народу.
ного комітету львівських мітингів Івана Макара відкрили кримінальну справу. Світовий резонанс, який цій події надав створений УГС Комітет захисту першого політв’язня перебудови, активні протести української спільноти на Заході, поширення англомовного плаката зі світлиною арештованого змусили владу рію) погрожували арештами учасникам мітингу 10 грудня 1988 р., присвяченому 40-річчю “Декларації прав людини”. Проте не посміли того зробити, бо мітинг був водночас виявом солідарності з вірменським народом, землю якого знівечив напередодні страшний землетрус.
Богдан Горинь — жива історія, один із засновників УГС
Світлини з цього мітингу з насупленими обличчями представників влади представлені в експозиції. У відповідь на залякування владою людей “націоналістами”, які “виселятимуть” з України усіх неукраїнців, 3 серпня 1989 р. десятки тисяч людей вийшли на мітинг, що відбувся під гаслом “Консолідація демократичних сил як альтернатива”. У п’ятдесяту річницю злочинної змови Сталіна—Гітлера, відомої в історії під назвою пакту Ріббентропа—Молотова, 23 серпня 1989 року західні області України зустріли цю дату мітингами, протестуючи проти підміни історичної правди комуністичними штампами. Найбільш масовий із них відбувся у Львові, про що розповідають представлені на виставці фотографії. У результаті злочинної змови Сталіна—Гітлера 17 вересня 1939 року польська окупація західних областей України була замінена ще жорстокішою — совєтсько-комуністичною з новими арештами, розстрілами та депортаціями до Сибіру, Казахстану й країн Центральної Азії. Того дня у Львові відбулися дві знакові події — зранку велика, за оцінками організаторів, п’ятсоттисячна хода за права вірян греко-католицького обряду, яку провів Комітет за легалізацію УГКЦ, а увечері УГС у центрі міста організувала багатотисячний живий ланцюг скорботи — люди з запаленими свічками вшановували своїх рідних і звільнити І. Макара. То була велика перемога правозахисної діяльності УГС. Характерні виразники застою у Львові — відомий і нині комуністичний реакціонер, тодішній секретар міськкому КПУ Адам Мартинюк та заступник голови міськвиконкому Іван Панцюк (безслідно зник із політичного об-близьких, що загинули в тюрмах, концтаборах, на виселенні. На представлених в експозиції світлинах — людська туга, біль і водночас нескореність. Проведені у Львові УГС акції викликали лють червоних яструбів Києва та Москви. Вирішено було “провчити” непокірний народ. Після ланцюга скорботи до Львова прибули заступники міністра внутрішніх справ СРСР і УРСР з метою “навести порядок”. Під прикриттям ночі 1 жовтня на учасників мирної маніфестації, яка прямувала до міського управління міліції з вимогою відпустити затриманих громадських активістів, з люттю накинувся озброєний гумовими палицями спецназ. Вражаючі наслідки жахливого побоїща спецназівцями людей зафіксовані на одному зі стендів. Саме УГС очолила громадську комісію з розслідування побоїща, виявлення винних — тих, що давали накази, домігшись звільнення начальника обласного управління МВС Попова, який, побоюючись суду, виїхав у Росію. Штрафи, арешти, побиття не залякали людей. Виявом нескореності став історичний живий Ланцюг єдності 21 січня 1990 р., співорганізатором якого, разом із Народним рухом, була УГС. У сучасних підручниках про той поворотний момент української історії сказано кількома рядками. Представлені на виставці документи показують, скільки організаційної та просвітницької праці було вкладено у проведення Ланцюга єднання. Живий ланцюг Злуки став великим політико-організаційним заходом, у якому брала участь УГС. Наступним стали вибори 4 березня 1990 року, на яких, як нагороду за діяльність, отримали мандати народних депутатів Верховної Ради УРСР 11 членів УГС. У відкритті виставки взяв участь керівний склад УГС — Левко Лук’яненко, Олесь Шевченко, Василь Овсієнко, прихильні до УГС депутати колишнього демократичного боку та молодь, згуртована у Молодому народному русі. Діячі УГС згадували про працю у тій структурі, про провокації, які проти них чинила влада (у Києві поширеним “покаранням” було видворення на “101 кілометр”), розмірковували над феноменом, що робив політичні акції кінця 80-х рр. ХХ століття масовими. Представник молоді Олексій Захарченко запропонував зробити цю виставку пересувною, адже вона дає те, чого не можуть дати жодні підручники. Часи тоді були набагато складнішими, ніж нині, а політична перемога вимагала важкої праці, самопосвяти та зразкової моральності. Ось чому дуже важливо на основі документів та фото довести до свідомості якомога більшого кола молоді тезу, що справжня перемога потребує віри та самопосвяти.
“Без свободи нації справжнє забезпечення свободи особи неможливе”
“Просвіті”–145 7 “Загальний наклад наших видань від 1996 до 2010 року значно перевищив 100 тис. примірників”. · S. 7Originalseite ↗ Анатолій КІНДРАТЕНКО
Наприкінці 1992 р. наша активістка, вчителька української мови Ніна Кусайкіна запропонувала видавати дитячу газету. Ця думка мені сподобалася, схвалили назву “Журавлик”, яку запропонувала голова міського культурологічного товариства “Спадщина” Олександра Ковальова. Перше число газети побачило світ у січні 1993 р. Спочатку друкували 1 тис. примірників, які роздавали. На той час це було недорого, друк я оплачував із власної кишені. Згодом зареєстрував її і вніс до обласного каталогу. Кількість передплатників швидко зросла до 2—3 тисяч. Тоді зареєстрував її як всеукраїнську. У 1990-х роках голова Харківської облдержадміністрації О. Масельський у скрутний час виділив кошти на придбання для газети двох тонн паперу. Але був час (можливо, і нині так), коли вчителям у Харкові “не рекомендували” передплачувати “Журавлик” і мати справу з “Просвітою”. Ще зовсім недавно голова Харківської міської ради Добкін називав газету фашистською. Та світ не без добрих людей. Валерій Мещеряков, голова Харківського відділення фонду “Відродження”, надав кошти на придбання комп’ютерного устаткування для набору. Тепер ми могли набирати і верстати газету, книжки та брошури, що видавала Харківська “Просвіта”. Допомагав нам Держкомітет по пресі, коли його головою був Іван Чиж, а також Центральний провід “Просвіти” під керівництвом Павла Мовчана. Неоціненну грошову допомогу надавали наші благодійники зі США та Австралії: Віра та Богдан Боднаруки, Маріан Коць, Марія Крижанівська, Марія Кіцюк, Олексій Коновал, Юрій Борець, багато австралійців українського походження, яких організовувала Валентина Домазар. У різний час над газетою працювали журналісти Ніна Чернова, Наталя Неонета, Лідія Шип, журналіст і художник Олена Зачепа, набірник і верстальник Ніна Карницька. Друкували ми й інші періодичні видання: “Ветеранські вісті”, “Вічовий дзвін” (редагував Валерій Дяченко), молодіжну “Зелений шум”, дитячу “Джерельце”. Вони не витримали перевірки часом. Лише “Джерельце”, яке робив Богдан Фік, протрималося два роки. Однак і його довелося закрити, одна з причин — на нас тиснув суд за позовом О. Фельдмана, який в одному з чисел “Джерельця” побачив “антисемітизм”. Із 1996 р. “Книгою пам’яти українців” А. Куліша ми розпочали видання книжок і брошур: дитячих, історичних, поетичних, мистецьких, богословських. Наклади були різні — від 200 примірників до кількох тисяч. Загальний наклад наших видань від 1996 до 2010 року значно перевищив 100 тис. примірників. Розповсюджували їх переважно в Харківській області, частину в інших областях. Багато просвітян замовляли наші видання. Згадаю найактивніших: Василь Сліпець із Миколаєва, Микола Кабанів із Херсона, Іван Карапиш із Бердянська, Олег Олещенко зі Свердловська Луганської області. До 1999 р. ми кількома виданнями надрукували 10 тис. примірників “Книги пам’яти українців”. На наступне видання кошти надав Юрій Борець, надрукували ще 9 тис., із них 5 тис. перевезли в КУН до Києва. 1998 року під псевдо Богдан Богослов видрукували 1000 примірників моєї праці “Сіонізм проти українців”. Левко Лук’яненко перевидав її у Києві. Пізніше я доопрацював цю роботу і 2001 р. вийшло друге, розширене видання. До мене потрапив збірник документів про Голодомор
1932—33 рр., виданий 1990 р. Він мене вразив. Вивчив праці харківських дослідників голодоморів Тамари Поліщук, Миколи Солоненка та Лизавети Яценко, а також праці тих, хто безпосередньо причетний до подій. Так у середині 2000 р. вийшла моя праця “Геноцид. Голодомор 1932—33. Причини, жертви, злочинці”, яка на підставі неспростовних документів, дібраних ще комуністами, не лише доводила, що голод був штучно створений, а й на відміну від переляканих і непорядних українських істориків називала
Анатолій Кіндратенко — головний редактор газети “Журавлик”, голова ХОО ВУТ “Просвіта”
його справжні причини й організаторів. Потім цю працю кілька разів перевидавали. До питання геноциду українців у XX ст. я вже не мав наміру повертатися, та на очі випадково потрапила праця “Голод 1921— 1923 років в Україні. Збірник документів та матеріалів”, видана у Києві ще 1993 р. Досить було побіжного погляду, щоб зрозуміти: збірник — надзвичайно цінне джерело для розуміння подій 1918—1923 років. Документи, що містяться у збірнику, вражають. Опрацювавши їх, написав працю “Голодомор 1921—1923 років в Руси-Україні як продовження етнічної війни 1917—1921 років”. Її видали 2003 року, пізніше кілька разів передруковували з доповненнями. Ще один напрям досліджень — гунський рух і період Черняхівської культури, ІІ—V ст. після Христа. У цей час відбувалося злиття племен, що перебували на теренах Руси-України, яку греки й римляни називали Скіфією, у давньоукраїнський народ. Гуни були землеробськомисливським народом, харчувалися просом, ячменем, яловичиною, рибою, а з хмільних напоїв пили медовуху та пиво; жили у постійних помешканнях (хатинах), а воєводи — у хоромах; одягалися у вироби з льону та хутра; імена їхніх ватажків мають або яскраво виражене українське звучання, або можуть бути легко виведені з української мови за правилами української та латинської граматик тощо. Як наслідок моєї роботи з працями греко-латинських авторів, “Просвіта” видала кілька книжок про героїчний час нашої давньої історії Черняхівського археологічного періоду. Найзначніші з них — “Європейські гуни — предки українців” (2007 р.) та “Європейські гуни в описах давніх авторів” (2007 р.). Тепер про видання інших авторів. Насамперед це поезії Олександра Степаненка. Десятирічним він почав друкуватися у “Журавлику”. Його поезії були досконалі й глибокі за змістом, і мало хто вірив, що їх написала дитина. Згодом ми видали дві збірочки його творів: “Сталін прийде?” (1998 р.) і “Тополю рубають” (1999 р.).
Марія Крижанівська зі США надала кошти на видання дитячої книжки Володимира Барагури “Меч і книга”. За ці гроші, а частково за свої, 2000-го ми надрукували 7 тис. примірників. Окрім того, на її прохання видали оповідання “Учителька” і “Михайлик” Марійки Дмитренко (Богдани Світлик), яка боролася і загинула в лавах УПА. Якось до мене потрапила праця Річарда Харвуда, яку в багатьох країнах видавали під різними назвами, але суть її зводилася до відповіді на запитання “Голокост — міф чи реальність?” Біохімік за освітою Ганна Іваницька переклала її українською мовою, я доопрацював і доповнив іншими фактами. 2002 р. ми видали книжку “Голокости. Факти проти міфів”. У книжках, що нам присилали зі США, Антоніна Голубінець виявила спогади доньки І. Франка Ганни Франко-Ключко “Іван Франко і його родина”. Ми її відредагували і 2005 р. видали за фінансової допомоги голови ТУМ із Чикаго проф. Віри Боднарук. Першу серйозну працю, в якій викрито причини й організаторів Голодомору 1932—33 рр., написав Поль Половецький (Полікарп Плюйко) у США і видав 1976 р. Її цінність полягає в тому, що автор користував-
Слобожанський поет Олександр Степаненко (09.11.1984— 29.12.2004)
ся джерелами, досі невідомими в Україні. 2002 р. його працю ми перевидали накладом 1 тис. примірників. 1999 року видали розвідку нашого активіста Миколи Солоненка “Виконуючи заповіти моїх мордованих голодомором земляків”. Працю двічі передруковував голова Краснокутського райоб’єднання “Просвіти” Віктор Кібкало загальним накладом 6 тис. примірників. Вона надзвичайно цікава тим, що в ній наведено склад комісії з вивезення зерна з України 1932— 33 рр. з поміткою “не підлягає розголошенню”, виявлений Солоненком в обласному архіві. Серед членів тієї комісії немає жодного українця. Олекса Чугуй написав 15 п’єс про голодомори, комуністичний терор, чорнобильську катастрофу, про В. Каразіна, Г.
Сковороду та інших. Їх видавала Харківська “Просвіта”. П’єси про Каразіна і Сковороду поставили студенти університету ім. В. Каразіна, кошти на постановку п’єси про Каразіна надала Віра Боднарук. Складний життєвий шлях пройшла Тетяна Скрипник. Вона пережила колективізацію, Голодомор, терор 1930-х років, стала офіцером Радянської армії, воювала, викладала історію і керувала кафедрою. Про першу частину свого життя вона встигла написати спогади “Життя прожити — не поле перейти”, які ми видали 2002 р. Їх відредагувала Антоніна Голубінець, вона ж записала останні розділи зі слів важкохворої жінки.
Ганна Столярова — краєзнавець
До 130-річчя “Просвіти” видали брошуру “З “Просвітою” — до Української Держави”, яку уклав Богдан Фік. 2002 р. до мене потрапила праця Олекси Різниченка “Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?” Вона так мене захопила, що влітку 2003 р. ми її перевидали. Значну українознавчу роботу проводить інженер за фахом Ганна Столярова. Вона досліджувала зв’язки з Харковом і харків’янами Лесі Українки, Івана Франка, Григорія Сковороди. Особливо цікава її праця “Харківська весна Лесі Українки”. Ми видрукували її за фінансового сприяння Віри Боднарук. Видали й інші праці Г. Столярової (“Пильнувати я буду дороги свої” 2006 р. та “Стежка Франка до Слобожанщини” 2008 р.) Єдина праця, яку ми видали російською мовою накладом 1 тис. примірників (власне, перевидали, бо перше видання було здійснене в Луганську 1999 р.), була книжка уродженця Конотопа Олександра Бикова (1912 р. н.) “Такой неизвестный Ленин”. З 1931 р. цей чоловік відбув понад 3 роки концтаборів, пройшов війну, працював на будівництві в різних містах і врешті осів у Луганську. Книжка варта того, щоб її прочитало якнайбільше людей. Перевидавали ми й інші праці, зокрема Лева Силенка “Мага віра”, Б. Зубенка “Україна. Хто нею правив, править і хоче правити”. 2007 року перевидали книжечку про діяльність ОУН—УПА (підсумкові тези монографічної праці авторського колективу Інституту історії України) з невеликим (10 стор.) додатком “Выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев” — про терор у Західній Україні в 1939—1952 рр. Передруковували книжку кілька разів загальним накладом понад 15 тис. примірників.
Лідія Шип — редактор газети “Журавлик”, журналіст; Ніна Карницька — оператор набору та верстки
“За будь-яких умов бути мужніми. Мислити — ось єдине, що нам залишається в житті”. · 8 Пам’ять · S. 8Originalseite ↗ 5 серпня поховали видатну українську поетесу Ірину Володимирівну Жиленко, лауреата Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, авторку книжок “Соло на сольфі”, “Автопортрет у червоному”, “Вікно у сад”, “Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна”, “Дім під каштаном”, “Ярмарок чудес”, “Останній вуличний шарманщик”, “Вечірка у старій винарні”, “Пори року”, “Євангеліє від ластівки: Вибрані твори”, “Світло вечірнє”, оригінальної й талановитої книги спогадів “Homo feriens”, низки дитячих книг. З Іриною Жиленко прощалися письменники, журналісти, актори, близькі й рідні, над її труною промовляли люди, що її знали й любили, яких любила й шанувала вона: Микола Жулинський, Євген Сверстюк, Іван Драч, Ліна Костенко, Віра Сулима, Світлана Йовенко. Як сказала Ліна Василівна Костенко, смерть Ірини Жиленко — це втрата для поезії та особиста втрата для кожного, хто її знав. Це втрата для Києва, в якому вона народилася і прожила 72 роки. Талант Ірини Жиленко — це любов, правдивість і щирість, це особливий дар радіти життю, в якому вона “не людина, а вікно у сад”. Вікно у духовний простір людини, яка любить людей, добра й відкрита для світу. 1961 року Ірина Володимирівна написала у своєму щоденнику: “Мені тільки двадцять. Я буду належати всьому світові, але ж зубами, нігтями, всіма силами душі і слова буду видирати українську славу і мову з людожерських пащ обрусілих міщан і шовіністів”. Вона, як і її чоловік, письменник Володимир Дрозд, якого Ірина пережила на десять років і за яким тяжко сумувала, не боялася смерті й сповідувала принцип Володимира Григоровича: “За будь-яких умов бути мужніми. Мислити — ось єдине, що нам залишається в житті, це стрибок у безсмертя, стрибок без крил, але з надією на вічність”. Смерть Ірини Жиленко болить, як опік на серці. Хай її поезії з книжки “Світло вечірнє” будуть світлом прощальним для читачів. Любов ГОЛОТА
Ірина ЖИЛЕНКО
* * * Там, за осінньою горою, розкрились сонячні врата. Я крізь життя пройшла, мов промінь, — пора у сонце повертать.
Цей світ без мене проживе. Хоча й не так, як жив зі мною. Назад до себе не позве мене майбутньою весною.
Все, що було колись, — пішло. Все, що цвіло колись, — відквітло. І золоте моє тепло Просіялось між пальців світу.
Осіннім полем перейти під журавлиними ключами. А там — хай повняться світи моїм промовистим мовчанням…
* * * Може, це і останнє літо. Але ж будуть і в ньому квіти. І метелики будуть теж. Зблисне досвіток — і живеш. Кожне літечко — літо Боже. Все в нім статися може. Буде гречка дрімать у спеці. Будуть бджоли над нею густи. А як золотом листя наллється — стане й серце моє золотим. Озирнеться на себе, всміхнеться і смиренно зустріне час, коли з гілки листок зірветься у останній свій вальс.
* * * Я все життя чогось чекала. Все виглядала у вікно. І дочекалась, що дзеркала накрила чорним полотном. Тепер нічого вже не жду. Тепер нічого не потрібно. Хоч тільки й маю, що — біду на схилену голівку срібну.
А ще — оту могилку скраю, яка мовчить, завжди мовчить. І старості сухий окраєць, що і слізьми не розмочить…
* * * Я колись жила у казці. І щодня до мене в гості Муза світла, Муза щастя заявлялася о шостій.
Я тепер живу не в казці. Пожалійте поетесу. Музі світла, Музі щастя перешліть нову адресу.
Знаю: десь вона блукає і мене шукає всюди — там, де вже мене немає, там, де вже мене не буде.
Хай прибігла би, розквітла, розсміялася: “Живи!” І зронила краплю світла в чорний келих удови.
* * * Київські палісади — розкоші бідноти. Айстри і виногради, сальвії і коти. Теплі балкони в квітах — затишок простолюддя. В тихому сонці літа спить на балконі пудель.
Завтра — звичайний будень. Зваримо борщик гарний. Ми небагаті люди, тож і спимо безхмарно. Вітер хитне фіранку — зорі в кімнату бризнуть. Радісним буде ранок. Затишним буде присмерк.
Будем сидіть допізна, тихі і независні. І не біда, що в кріслі вдвох із пуделем тісно. Айстри, герані, кани дихають все п’янкіше. Жити б отак віками. Боже, люби нас, грішних!
ня лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, кандидата філологічних наук Д. В. Стуса та голови Київської обласної організації “Демократична Київщина” І. В. Найди. У презентації взяли участь відомі науковці та громадські діячі, зокрема: Дмитро Стус — письменник, літературознавець, голова Всеукраїнської творчої спілки “Конгрес літераторів України”, Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка, член гуманітарної ради при Президентові України; Михтодь Волинець — поет, прозаїк, правозахисник (Ворзель Київської обл.), Наталя Околітенко — письменниця, журналістка, публіцистка; Дмитро Омельченко — заст. директора Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, член президії правління Національної спілки краєзнавців України; Юрій Руденко — докт. пед. наук, професор Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова; Анатолій Зборовський — директор Ірпінського краєзнавчого музею; Віктор Халецький — заст. гол. редактора журналу “Проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку”; Олександрина Кругленко — керівник творчої групи “АЛЕКС ФОКС СТУДІО” (м. Донецьк); Валентин Лямічев — поет, громадський діяч; Андрій Кочур, В. Д. Паламарчук, О. В. Лісовий, І. О. Лейко та інші.
“За будь-яких умов бути мужніми. Мислити — ось єдине, що нам залишається в житті”. · 8 Пам’ять · S. 8Originalseite ↗ Олександр СОКОЛЕНКО, смт Ворзель Київської обл.
Нещодавно у Національному музеї Т. Шевченка відбулася презентація другого видання історико-літературного збірника “Нескорені духом”. Автори-укладачі видання — члени Національної спілки краєзнавців України Юрій Мельничук (кращий освітянин 2011 року, лауреат відзнаки “Народ мій завжди буде”, автор книг “Михайлівка-Рубежівка. Забуччя”, “Ворзельське підпілля”, “Нескорені духом”, “Основи козацько-лицарського виховання”) та Олександр Соколенко (керівник Ворзельського музею історії та культури “Уваровський дім”, автор книги-пам’ятника “Альбом партизанської слави українського народу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.”, а також серії книг з історії селищ Приірпіння («Ворзель. Сторінками столітньої історії”, “Михайлівка-Рубежівка. Забуччя”, “Буча. 100 років”, “Гостомель”, “Забір’я”, “Ворзельське підпілля”, “Нескорені духом” та ін.) У збірнику представлено матеріали про видатних письменників, перекладачів часів Розстріляного відродження та дисидентського руху 60-х рр. ХХ ст., чиї життя і творчість були пов’язані з Приірпінням. До другого, доповненого, видання збірника увійшли статті про ворзельські дні Гелія Снєгірьова, Віктора Некрасова, Сергія Параджанова, Василя Овсієнка. Особливе місце у книжці посідають спогади мешканки Ворзеля І. Лейко про ворзельські дні Г. Снєгірьова та В. Некрасова. Історія України ХХ століття — складна і неоднозначна. Особливе місце в ній посідають люди, які мужньо боролися за незалежність і свободу України й поклали за ці ідеали свої життя. З-поміж них — велика плеяда видатних діячів культури та мистецтв. Перша хвиля гонінь на борців за свободу прокотилася Україною в 1933—1937 рр. Вона дістала назву Розстріляного відродження. 3 листопада 1937 року розстріляли Леся Курбаса, Миколу Куліша, Матвія Яворського, Володимира Чеховського, Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Мирослава Ірчана, Марка Вороного, Михайла Козоріса, Олексу Слісаренка, Михайла Ялового та ін. Загалом цього дня стратили понад 100 представників української інтелігенції. Дотепер невідомі точні дані щодо кількості всіх репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження: за деякими даними це число сягає 30000 осіб.
Друга хвиля репресій припадає на 1960—1980 рр. Більшість учасників українського дисидентського руху цього періоду (що пізніше набув характеру правозахисного) зазнали переслідувань, звільнення з навчальних закладів, позбавлення праці, найактивніші з них пройшли крізь табори, тюрми та заслання. Деякі загинули у таборах: Ю. Литвин, В. Марченко, В. Стус, О. Тихий. Дехто став жертвами злочинної психіатрії (Л. Плющ, В. Рубан, М. Плахотнюк, М. Якубівський). П р и і р п і н н я посідає особливе місце в культурному житті України, адже саме тут розташовані будинки творчості літераторів (Ірпінь) та композиторів (Ворзель). У цих курортних містечках поблизу Києва на дачах любили проводити час багато прогресивних митців України. Жили тут і представники Розстріляного відродження й дисидентського руху. Видання здійснив Ворзельський музей історії та культури “Уваровський дім” за сприян-
“Борись і добувайся батьківщини, бо прийдеться загинуть у вигнанні ”. 9 Пам’ять · S. 9Originalseite ↗ Cилою юної інтуїції, потугою генія, що втілюється в Слово, совістю і мужністю неординарної особистості вона знайшла свій оберіг, своє духовне ім’я, яке окреслює її життєвий шлях і її безсмертя: Леся Українка.
1 серпня на Байковому кладовищі у Києві небагатолюдно поминали геніальну українську письменницю Лесю Українку, яка померла сто років тому (19 липня за ст. ст.) в селищі Сурамі (Грузія). У церкві Вознесіння Христового священики Київського Патріархату відслужили панахиду. Після молитви всі, хто хотів вклонитися Ларисі Петрівні Квітці (уроджена Косачівна), рушили з квітами на її могилу на старій частині Байкового. Тут, між могилами батька і улюбленого брата Михайла, її поховали на сьомий день після смерті (26 липня за ст. ст.). Згодом до сімейного поховання долучилися могили тітки Олени Антонівни Косач (1927 р.) і матері — відомої письменниці і громадської діячки Олени Пчілки (1930 р.).
Похорони Лесі Українки в Києві 1913 року відбувалися під жорстким жандармським контро лем — ніяких промов і жалобних піснеспівів на могилі “неблагонадійної”. Її, велику трудівницю на ниві високої літератури, що стала врівень з літературними геніями інших народів, дбала про мову, культуру, освіту, духовність рідного народу, її, тендітну, виболену, але незгаслу жінку — боялися навіть мертвою. Не полишали політикування навколо високого імені поетеси за радянських та й за нинішніх часів. Яким анахронізмом звучить сьогодні напис-цитата з комуністичної “Правди” на її надмогильному пам’ятникові! Якими спекуляціями відгонять потуги різношерстих політиків записати Лесю Українку в свої ряди посмертно!
...Одна з найвеличніших душ, що в будь-які часи приходила в Україну, жила й творила ради цієї землі і цього народу. За силу і шляхетність духу, за неповторну ніжність і відвагу її поезій, за обшир зробленого Лесю Українку людство пам’ятатиме завжди. Покладаючи троянди до її могили, згадала серпень 1983 року, коли ми, група українських письменників, побували в грузинському Сурамі, в будинку (колишня дача Попова), де грузини дбайливо оберігають кожну деталь побутування нашої землячки. І досі в пам’яті зручне крісло під величезною чинарою – у ньому Лариса Петрівна востаннє сиділа під благодатним сонцем, очима до руїн старовинної фортеці на горі, у якій нерушимою залишилася лише одна стіна. Та, яку було найважче мурувати – люди котили каміння з долини на гору, але стіна падала. І тоді, за легендою, вирішили замурувати в проломі юного красеня Зураба – єдиного сина у матері, що, крім нього, не мала іншого роду. Доки працювали майстри, Зураб співав, коли голос стих – постала стіна, яку не зруйнували вороги і час, фортеця встояла і завжди захищала батьківщину разом із сурамцями… Україна Лесі Українки – фортеця, яку тримає її голос.
Любов ГОЛОТА Світлини Олександра ЛИТВИНЕНКА
Народні артистки України, виконавиці творів Лесі Українки Лариса Кадирова і Раїса Недашківська
Іван Драч читав поезії Лесі Українки, Дмитро Павличко — присвяту поетесі. Співав хор “Гомін”
“Борись і добувайся батьківщини, бо прийдеться загинуть у вигнанні ”. 9 Пам’ять · S. 9Originalseite ↗ І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя! Сам бог поставив супроти тебе силу невблаганну сліпої долі. Оточив тебе народами, що, мов леви в пустині, рикали, прагнучи твоєї крові, послав на тебе тьму таку, що в ній брати братів не пізнавали рідних, і в тьмі з’явився хтось непоборимий, якийсь дух часу, що волав ворожо: “Смерть Україні”! — Та знялась високо Богданова правиця, і народи розбіглися, немов шакали ниці, брати братів пізнали і з’єднались. І дух сказав: “Ти переміг, Богдане! Тепер твоя земля обітована”. І вже Богдан пройшов по тій землі від краю і до краю. Свято згоди між ним і духом гучно відбулося в золотоверхім місті. Але раптом дух зрадив. Знову тьма, і жах, і розбрат. І знов настав єгипетський полон, та не в чужій землі, а в нашій власній. А далі розлилось Червоне море, і розділилося по половині, і знов злилось докупи й затопило — кого? Ой леле! Новий фараон пройшов живий через Червоне море, але їздець і кінь пропав навіки. Співай, радій, ненависна чужинко, бий в бубни і лети в танок з нестяму, кінь і їздець в Червонім морі згинув, тобі зостався спадок на покраси, бо зносиш ти України клейноди, святкуючи над нею перемогу.
Такий для нас був вихід із Єгипту, немов потоп. Заграло та й ущухло Червоне море, висохло, й осталась безрадісна пустиня після нього, і став по ній блукать новий Ізраїль, по тій своїй землі обітованій, немов якась отара безпричальна.
З отарою блукали й пастухи, вночі за тінню йшли, а вдень з вогнем. Коли ж у їх з’являвся дух величний, що вогняним стовпом палав у тьмі, а вдень ішов, мов туча грізно-біла, вони не вірили своїм очам і врозтіч розбігались манівцями, і попадали ворогам в полон.
Чи довго ще, о Господи, чи довго ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі? Який ми гріх вчинили проти духа, що він зламав свій заповіт великий, той, взятий з бою волі заповіт? Так доверши ж до краю тую зраду, розбий, розсій нас геть по цілім світі, тоді, либонь, журба по ріднім краю навчить нас, де і як його шукать. Тоді покаже батько свому сину на срібне марево удалині і скаже: “Он земля твого народу! Борись і добувайся батьківщини, бо прийдеться загинуть у вигнанні чужою чуженицею, в неславі”. І, може, дасться заповіт новий, і дух нові напише нам скрижалі.
Але тепер? як маємо шукати свому народу землю? хто розбив нам скрижалі серця, духу заповіт? Коли скінчиться той полон великий, що нас зайняв в землі обітованій? І доки рідний край Єгиптом буде? Коли загине новий Вавілон? 10.09.1904. Зелений Гай ______________ Цього вірша немає у 12-томному виданні творів Лесі Українки 1975—1979 рр. Він є у виданні: Леся Українка. Твори в десяти томах. — Київ: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т.1.
10 Доля на тлі історії
Володимир МИХАЙЛОВСЬКИЙ, письменник, лауреат премії ім. І. Франка
Душа його спочинку не мала... Не раз хотіли її закувати в неволю, але впиралася: не зрумунізувалася (поплатився за це доброю роботою в селі Лужани), ні одурманилася москвофільством (глум не оминув його), ні спаплюжилась тим шляхетством, котре й здалеку відверталося від селянського кожуха (не один із тих паничиків тикав у нього пальцем)...
А він усупереч цьому виріс паном своєї Мудрості, Совісті, Добродійства, чим заслужив і любов, і повагу бідноти. Та чи легко давалася буковинському просвітянину Івану Бажанському (1863-- 1933 рр.) оця впертість?
Згодом він запише в "Автобіографії":
"Мене вразило те, що нема в селі нікого, аби зі мною хотів працювати над долею нашого народу. З ким працювати? Священик Монастирський уже махнув рукою на все, дідич Ботушан -- волох, Бахніцький не втручався ні до чого, Жерент знав лише брати три золоторінські на день і був німець, сидів у Чернівцях. Був ще сотрудник Шандро -- та й цей пияк, якого пошукати. Він розумного слова не вмів до людей промовити... Заступником начальника громади був громадський писар Рост, значить, по нашому ржа. І правдива ржа він був, бо їв громаду, як іржа залізо. Що з таким починати? А я вчив, цілими силами старався, аби хоть в школі що зробити. Але і тут наткнувся на камінь.
Прийшов раз до мене на інспекцію наш повітовий інспектор о. протоієрей Мартинович. Був у дідича на обіді і прийшов з ним разом до школи. Діти читали й рахували добре, а один хлопчик виголосив дуже гарний стишок: Ой, ти наша Буковино, // Ненько наша рідна, // Ой чому ти, Буковино, // Така дуже бідна? // Ой, що було не чувати, // А тепер видати: // Зрікаються рускі діти // Та й рідної хати.
Я думав, що це на інспектора найбільше враження зробить, а я тут переконався, що Й він не є приятелем народу. "Ви провадите, - каже, -- політику в школі, а це недобре". Як грім з ясного неба вдарили на мене ці слова. Де я сподівався почути це від нього?.. Бідний народе, таких проводирів маєш ти?.."
Зневіра часто підступалася до нього, але до серця її не пускав. Тому й не зрадив своїй посестрі -- Школі. Вона завжди була для нього собором Просвітництва. Иого віршована поема "Пропасть" (1900 року видана окремою книжкою) -- це живий крик душі мудрого педагога у захисток мужицьких дітей, яким належало продовжити рід український, це був клич до їхніх батьків, із котрих не один дивився крізь пальці на школу, до якої ходили їхні діти. І нагадував, яким то може бути кінець цієї байдужості: ...Маєтки хотів ти мені дати в руки, // Та не дав єсь, дедю, науки, науки... // Проклятий будь, дєдю, за твою дитину! // Через тебе, дєдю, диви, як я гину/
Іван Бажанський розумів цю правду, бо сам спізнав життя з-під селянської стріхи, з тієї бідноти, де букатка хліба в руці була йому, як Божа ласка. А науку любив щез маленького, Але надії не мав, що батьки зі своїми статками
"Як добре, що ми витерли гірку сльозу
забудькуватості".
бачиш, настільки він був сповнений любов'ю до простого народу, до його стражденної долі. Праця педагогічна, літературна і громадська сплелися в ньому в одне ціле -- служіння народу.
Але ось дивина: у радянський час серед багатьох інших просвітителів краю їм'я це майже не згадувалося. Так минали десятиліття. Твори Івана Бажанського не друкували. Діяло підкилимне табу на "буржуазного націоналіста".
Дочка письменника -- Ольга Іванівна Бажанська- Шевчукевич пояснювала це просто: "Батьків час ще не настав. Бо то тільки дурні можуть чіпляти йому ярлик "буржуазного". Дивувалися з цього і його учні, зокрема Герой Соціалістичної Праці, голо-
Цю високу шану воздала Івану Бажанському і нинішня обласна науково-практична конференція " Пам'ятаймо наших славетних", організована з нагоди 150-річчя від дня народження просвітителя і письменника. Організатори цього великого дійства -- правління Чернівецького обласного об'єднання Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка, Департамент освіти і науки, молоді та спорту облдержадміністрації спільно із Заставнівською райдержадміністрацією та районне об'єднання " Просвіти".
Відкриваючи це поважне зібрання, голова обласної 7" Просвіти" Остап Савчук зазначив:
-- Національний дух Івана Миколайовича Бажанського сьогодні з нами. Він дорогий для нас прикладом високої любові до рідного слова, до рідної землі, до свого народу. Це він у правді й со-
Зрадою не спокушений
стягнуться на той гріш і віддадуть його вчитися до гімназії... І хто знає, як би сталося, коли б мама одного разу не сказала дєдю: "Давай, Микольцю, продамо той клаптик поля, та най наш Іванко йде до науки. Сам видиш, розум має добрий та світлий. Щось з нього буде, бігме буде... Дивися, як він того хоче..."
І нині я думаю над цією селянською мудрістю буковинської жінки, над її надією, коли перечитую рядки зі "Щоденника" Івана Бажанського. Що їй довелося вистраждати, пережити! Де силоньки брала, аби не втопитися у відчаї? Тому переконаний: не до кінця розгадана українська душа. Бо то ж треба так:
"..Не раз мама просить, з плачем | просить цих людей (йдеться про дві заможні сім'ї з родинних Дорошівців, що на Заставнівщині, сини яких теж навчалися в гімназії -- прим. авт.), аби взяли і передали мені міх з харчем до Чернівців, бо знають, що я вже не маю що їсти. Та ні, не хотять, ще й кепкують з мами: "Хочеш мати з сина пана, то носи ж, як гуцульська кобила". Мама беруть і несуть тяжкий міх цілих 5 миль до Чернівців і приходять з кривавими плечима від міха до мене. Як на дорозі сядуть мама де спочити, то, встаючи, не в силі тяжкий міх самі собі завдати, а чекають, аж поки хто надійде дорогою. А як нема нікого, то беруть передній кінець міха в зуби, а руками підпираються, доки не стануть... Тяжко несли...
Гван Бажанський -- не тільки правдивий учитель, а й правдивий поет і прозаїк. Усе його письмо вибудоване на щирості, любові, великій вірі в будуччину. Прочитайте його вірші "Добрий школярик"?, "Рідна мати", "Не знають...", "Милі діти", "Надія", "В окопах", "Кривава весна", поеми " Пропасть", "Розлука", "За морем", чи прочитайте його прозові твори -- оповідання "Жебрачка", "Рідна дитина", "Три дукати", 7 Мертвецька Єлена", "Як Іван Дикий шукав правди? та ін. -- все, що в його творчому набутку, то насамперед соціальні | картини народного страждання. Їх реалізм досягає великої сили.
Отож, коли пізнаєш духовний світ Івана Бажанського як людини, педагога, письменника, то
ва колгоспу Василь Гнеп, бригадир городньої бригади Агафія Ткачук, які читали напам'ять десятки віршів свого вчителя. А бесідлива вікнянка (Іван Бажанський був директором Вікнянської сільської школи -- прим. авт.) ще й із гордістю зауважила: "Чи була би я сьогодні тим, що є, якби не наш учитель Бажанський? Він же навчав нас письма, навчив без помилок рахувати. Це був наш учитель, наш тато...".
Говорили щиро. Адже твори його правдиві, глибокосоціальні. У них болюча селянська правда.
Згадуючи батька, його донька Ольга Іванівна зауважила, що коли він помирав, то звівся на лікоть, глибоко зазирнув у вікно і зболено, але в надії сказав: "Маю, Олечко, віру, що Правда до нас ще прийде. Бог бачить, що я її чекав..." І що ж?.. Вона його, як потвердило життя, не оминула. Нині, у своє 150-річчя Тван Бажанський повернувся до нас (це сталося у роки Незалеж-
ності) виданими книгами, літературним музеєм у приміщенні колишньої Вашківецької дівочої школи, де був директором, у назві вулиць, обласною літературною премією та районною педагогічною, що носять Його ім'я. А ще Вікнянську школу, якій він віддав понад 20 років педагогічної праці, нині увічнює меморіальна дошка з його портретом. А цього року в родинному селі Івана Бажанського -- Дорошівцях, що на Заставнівщині, відкрили пам'ятник українському Просвітителю.
вісті виховував синів і дочок любої йому України.
Олена Пономаренко, начальник відділу департаменту освіти і науки, молоді та спорту Чернівецької ОДА зауважила і таку деталь:
-- Подивіться на цю велику глядацьку аудиторію. Немає жодного байдужого обличчя. І це свідчить про те, що поважний ювілей Івана Бажанського став для буковинців справжнім святом, яке єднає всіх нас у повазі до славетних людей, у гордості за Україну. Як приємно, що вище професійне училище ХО 24, де ми зараз перебуваємо, розташоване на вулиці Івана Бажанського, 58.
Чим вразила присутніх ця науково-практична конференція? Найперше -- щирістю розмови про патріота, мудрого просвітителя, який усе життя віддав служінню людям. Цікавими були всі виступи. Зокрема завідувача кафедри української літератури Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича,
доктора філологічних наук, професора Володимира Антофійчука; доктора педагогічних наук, професора Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії Івана Руснака; доцента кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича Василя Костика; кандидата філологічних наук цієї ж кафедри Олега Горбатюка; письменника, почесного голови ЧОО "Просвіти" Віктора Косяченка; заввідділу краєзнавства Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка Лесі Шарабуряк; ме-
тодиста обласного інституту післядипломної освіти Тамари Мінченко; директора ВПУ МО 24 Володимира Гула; заступника директора Вашківецької гімназії Ірини Антипчук; викладача суспільних дисциплін ВПУ-24 Івана Козака; заслуженого артиста України Івана Дерди та ін.
Учні училища читали вірші І. Бажанського, інсценізували виставу за оповіданням "7 Жебрачка". Вихованці Заставнівської художньої школи представили свої ілюстрації до його творів. Зачарували присутніх виступи ансамблю бандуристів Заставнівської музичної школи, танцювального ансамблю "Струмочок" кадубовецьких школярів.
Приємно, що на святкування ювілею " Пам'ятаймо наших славетних" приїхало чимало гостей.
-- Враження від дійства мене переповнюють, сказала вчителька української мови і літератури НВК "Вашківецька гімназія? Лілія Гуйванюк. -- Колись в університеті я писала курсову роботу про Івана Бажанського. Минули роки... Як багато змінилося на краще в посмертній долі цього великого просвітителя! Тому я приїхала сюди, аби ще раз почути про нього у всій глибині його життя, познайомитися з тими, кому небайдуже минуле нашого краю.
А ще на конференції з приємністю говорилося (і не разі): як це добре, що світ таки побачив щоденник-хроніку "Війна" Бажанського, який містить неопубліковані раніше 440 щоденникових записів, у яких через сприйняття освіченої людини подається перебіг подій Першої світової війни і не тільки на Буковині, а й на європейських фронтах за значний період часу. Втіха ця справді велика, бо був час, що ці записи, зведені в один зШшитТОк, ЗНИКЛИ без сліду.
Ім'я того відшуку -- щасливий випадок, і якби не він, ми ніколи не довідались би про те, що втратили. А втратили більше, ніж думаємо.
Ось чому мені хочеться, щоб у цю науково-практичну конференцію вплелася і думка упорядника книги-хроніки "Війна", доктора філологічних наук, професора Олександра Огуя: "На противагу щоденнику взводу ("Вогонь" Анрі Барбюса), що був гімном про страждання французького солдата-піхотинця з лейтмотивом оп пе рейці ра5 5е Еієшгег "це неможливо уявити", бравуючій фронтовій хроніці в "Записках кавалериста" поета-добровольця М. Гумильова, буковинським записам воюючих сторін: лейтенанта австрійської артилерійської розвідки, філософа Л. Вітгенштейна та російського артилериста-добровольця, майбутнього письменника В. Катаєва, "спогадам стороннього" публіциста С. Цвайга про відвідини фронтової Галичини, лише в сільського вчителя Івана Бажанського можна побачити гіркоту тих, хто пережив війну, і цю гіркоту не порівняти з жахом Пер Гюнта у божевільні".
ХХІ століття повернулося обличчям до правдолюба Івана Бажанського, в єстві якого осідав дух часу, що став дзеркалом української історії; як добре, що ми витерли гірку сльозу забудькуватості на обличчі посмертя того, хто любив і вірив у нас.
«СЛОВО ПРОСВІТИ" Ф ч. 31, 8-14 серпня 2013 р.
11 “А що ми знаємо про великих українських майстрів?” · Про-читання · S. 11Originalseite ↗ У львівському видавництві “Апріорі” вийшла друком книга українського письменника-документаліста Богдана Гориня “Любов і творчість Софії Караффи-Корбут. Книга перша”. Автор відомий ґрунтовним тритомником “Не тільки про себе”, у якому з художнім стилем розповіді органічно переплетені документи, що дають унікальний образ часу від юності автора до історичних виборів парламенту 1990 року — прийняття Акту про державну незалежність України. Перу Богдана Гориня належать кілька неординарних книжок про українських митців: “Опанас Заливаха. Вибір шляху” (1995 р.) — розповідь про життя й творчість унікального митця-дисидента родом із Харківщини, який не захотів бути радянським соцреалістом; “У пошуках берега” — про Івана Северу, скульптора з дивовижною долею (1996 р.); “Туга Віктора Цимбала” (2005 р.) — про всесвітньо відомого художника родом зі Ступичного Шевченківського краю, який, будучи змушений покинути рідну землю, підкорив вершини мистецького Буенос-Айреса та Нью-Йорка; “Олександр Архипенко” — про всесвітньо відомого скульптора родом з України.
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Мистецький цикл творів Богдана Гориня сьогодні вивершує перша книга про видатну майстриню в царині станкової та книжкової графіки, автора високо оцінених критикою ілюстрацій “Кобзаря” Т. Шевченка, творів Лесі Українки, Івана Франка та інших письменників — львівську художницю Софію Караффу- Корбут, яка творила в другій половині XX сторіччя. 57 ілюстрованих нею книжок вийшли загальним накладом понад шість мільйонів, а окремі книжки з її ілюстраціями перевидаються нині. Правда, наклади тих перевидань мізерні й не можуть суттєво впливати на формування естетики широкого загалу, зокрема, дітей та юнацтва. Нині автор працює над другою книгою про життєвий і творчий шлях С. Караффи-Корбут, яку має намір представити читачам до 90-річчя від дня народження художниці — 23 серпня 2014 року. З мистецького циклу Б. Гориня чекають на завершення праця про всесвітньо відомого художника, автора розписів у римській церкві святої Софії — Святослава Гординського, упорядкування книги розвідок про митців, рецензії на виставки їхніх творів, які заледве чи вмістяться в одному томі. Проте не тільки мистецтво у центрі уваги письменника-документаліста. Він наголошує, що ми мусимо залишити на письмі свідчення часу, в якому повставала до державного життя Україна, бо табачники чи йому подібні “спеціалісти” висвітлять ці питання у спотвореному вигляді. Богдан Горинь належить до тих майстрів слова, які вкладають у нього душу. Тож не дивно, що його творчість отримала високі оцінки багатьох літературних авторитетів, включаючи Дмитра Павличка та Валерія Шевчука. Перший з них, прочитавши ще у журнальному варіанті документальний роман про Віктора Цимбала, написав авторові: “Для мене — це історія українського Духу ХХ ст”. І порадив: “Маючи такий хист до письма, Ти повинен спробувати написати філософський роман про душу, яка переходить з одного тіла в інше і бачить, що для неї нічого нового нема, що кожна людина однаково страждає і однаково радіє”. Не знаю, чи пам’ятав про цю настанову свого колеги письменник-документаліст, працюючи над наступними книгами, проте на презентації роману-колажу “Любов і творчість Софії Караффи-Корбут”, що відбулася 25 червня у Львові в актовому залі Львівського палацу мистецтв, провідною була думка, що ця книга є розповіддю не лише про людину, про її творчість, а й про її душу, яка на хвилі високого емоційного піднесення створює в уяві й реалізує в матеріалі шедеври. “Своїми радостями й стражданнями художниця засвідчила, — сказано у слові від автора, — якою незбагненно великою силою є Любов, як здатна вона змінити людину, пробудити в ній велетенську життєву енергію й творчу потугу. Очевидно, що у житті все взаємопов’язане і взаємозалежне. Щоб народилися мистецькі шедеври, треба було пережити не тільки радісні, ай гіркі дні, муки розчарувань, невимовно тяжкі роки самотності”.
У першій книзі (576 сторінок формату B5) вміщено 510 одиниць ілюстративного матеріалу, серед якого репродукції праць мисткині, унікальні фотографії, листи та інші документи часу
Уміле висвітлення радісних днів і мук розчарування надало книзі притягальної сили, змушує читати її на одному подиху. Директор львівського видавництва “Каменяр” Дмитро Сапіга, зусиллями якого нещодавно перевидано “Кобзар”, ілюстрований майстринею з післямовою Богдана Гориня “Графічна шевченкіана Софії Караффи-Корбут”, переконаний, що презентована книга стане подією в українському видавничо-мистецькому житті. Не тільки завдяки змісту, що тримає читача у напрузі, а й тому, що започатковує нову жанрову особливість — є твором на межі белетристики та науковості. Хто читатиме книгу, входитиме у життя тодішнього Львова, яке відображено і в цитованих рядках художниці, і в авторському тексті. Д. Сапіга побачив мисткиню такою, якою її знав — з її принциповістю, людяністю та великою тугою за материнством. І все це органічно поєднувалося з усвідомленням високого призначення, яке дарував їй Бог. По-особливому мисткиня ставилася до рисунків для дітей. Учасники презентації згадували фразу художниці: “Треба малювати з винятковою відповідальністю, бо це книжка для дітей”. Відомий мистецтвознавець Роман Яців твердить, що в книжках Богдана Гориня про митців є індивідуальний ключ до кожної творчої персоналії, це робить книги неповторними. За твердженням науковця, книжки автора, зокрема про Івана Северу та про Віктора Цимбала нині активно читають студенти, аспіранти, дослідники. Він вважає, що про документальний роман-колаж “Любов і творчість Софії Караффи- Корбут” говоритимуть і наступні покоління мистців та дослідників. Героїня книги — С. Караффа-Корбут, попри зумовлені тодішнім часом обмеження, вирішенням творчих завдань, формальними ідеями випереджала свій час. За оцінкою дослідника, Софія Караффа-Корбут була однією з найбільш інтелектуальних мисткинь другої половини XX ст. Друзі-шістдесятники не випадково назвали її каріатидою, на якій трималася графіка другої половини XX сторіччя. Богдан Горинь розповів, що ще під час праці над тритомником “Не тільки про себе”, впорядковуючи власний архів, зрозумів, що має достатньо матеріалу для книжки про мисткиню Софію Караффу-Корбут. А коли ознайомився з архівним матеріалом, який дбайливо зберігав упродовж років розпорядник її спадщини Василь Валько, то побачив, що неможливо вмістити цей огром матеріалу в одній книзі. На етапі підготовки видання до друку в приятелів Б. Гориня виникали запитання щодо назви
Проект вітража “Тарас Шевченко”. 1962 р.
книжки. Автор пояснив, що сутність життя мисткині — любов і творчість. Мисткиня до багатьох близьких і навіть далеких знайомих зверталася: “мій брате”, “моя сестричко”. Характерно, що всі герої її праць зігріті вогнем любові. Найбільше уваги присвячено незрівнянно прекрасним дитячим образам. З любов’ю зображувала героїчні натури, зокрема запорожців, не остерігаючись звинувачень у націоналізмі. Наперекір заборонам зверталася до героїчного минулого України. Любов перемагала витворений тоталітарною системою страх. Автор книжки про Софію Караффу-Корбут впевнений, що її зірка, запалена талантом і виплекана працею, вічно світитиме на небосхилі української культури. Водночас акцентує, що наш обов’язок — шанувати і підтримувати таланти нації. І не тільки тоді, коли вони стають здобутком історії, а й за життя, коли сповнені творчої енергії. Шануючи їх, шануємо себе як представників нації. Таланти утверджують Україну у віках. Український дух усупереч зусиллям окупантів виживає за рахунок високої культури. Історик Юрій Зайцев побачив у книжці несподіваний (у кожному разі для мене) нюанс: вона примушує задуматися над питанням, що нині треба зробити, аби визволити Україну з полону криміналу і бездуховності. Для мене особисто книжка “Любов і творчість Софії Караффи-Корбут” дуже дорога. І не лише тому, що мені випала честь робити її дизайн та макет, повертаючи до історико-мистецького життя унікальні документи, рисунки і фотографії. У дитинстві батькова сестра Ксеня забезпечувала нас українськими книжками. Серед них були й книжки з ілюстраціями Віктора Цимбала та ілюстровані Софією Караффою-Корбут нові видання казок Івана Франка. Пам’ятаю, що від рисунків у “Фарбованому лисі” я не міг відірвати очей. І це змусило мене навчитися читати. Згадав я цей епізод, працюючи над реставрацією рисунків до Франкових казок. Не дивно, що ті з моїх знайомих, котрі на етапі підготовки до друку книжки Богдана Гориня бачили рисунки Караффи-Корбут, казали про незабутні враження від
Софія Караффа-Корбут. 1964 р.
тих рисунків і розповідали про їхній вплив на формування в дитячих серцях української свідомості. Проте є й інша реальність. Ті, хто виховувався у російськомовному середовищі, російській культурній стихії, нині зі здивуванням запитують: а хто така Караффа-Корбут? У тому запитанні віддзеркалюється час. І нинішній, і минулий. Київський аналітик Юрій Дорошенко у рецензії нової книжки Богдана Гориня написав, що талантом героїні документального роману пишалася б будь-яка європейська нація, а в Україні про її творчість знають одиниці. І не нація в тому винувата, а ті чужі до України легіони зайд і перевертнів, що ще з радянських часів тримають владу і контроль над інформацією, видаючи потворність за еталон естетики, у який не вписувалася творчість С. Караффи-Корбут. Тож і не дивно, що у творчій долі унікальної художниці були періоди довгого замовчування. Одні боялися сили її таланту, інші, кажучи сучасною мовою, вважали її непрагматичною та ігнорували. А влада вбачала в її творчості “небезпечні тенденції”. Особливо довгим був період замовчування після появи знаменитого Шевченківського циклу. Попри всі удари долі художниця непохитно дотримувалася засади, яку оприлюднила на 70-річному ювілеї: “Я цінності оті марні давно переоцінила — і знаю: головне в житті тільки праця, віра, честь та добра пам’ять по тобі, що теж живе недовго…”. Перша книжка документального роману закінчується моментом, коли після тріумфального успіху першої персональної виставки художниця відсвяткувала своє сорокаріччя. Вже тоді в її свідомості сформувалося кредо: “Головне в житті — тільки праця, віра, честь”. Завдяки документальному романові Богдана Гориня “Любов і творчість Софії Караффи-Корбут” не лише ті фундаментальні вартості, а й пам’ять про художницю, про її вклад в українське мистецтво, збережеться в пошанівку. Автор дотримується думки, що видатні художники стали славетними не лише завдяки своїй творчості, а й завдяки тому, як письменники зуміли описати їхній життєвий і творчий шлях. Тож завдання майстрів пера підняти українську культуру до вершин ґрунтовного художньо-аналітичного представлення у слові. Так, твердить Богдан Горинь, роблять усі нації, які себе шанують. І ставить риторичне запитання: а що ми знаємо про великих українських майстрів?
12 Музика
Мирослава ЗАЙКО, літературно-музична лектриса, членкиня НВМС,
м. Заліщики
Яків Степовий побачив світ 1883 року в Харкові у родині церковного хориста (потім дяка, згодом регента церковного хору) Степана Якименка. Мама-росіянка кохалася в українських народних піснях, які щиро і мило співала дітям.
Був ще старший брат Федір Якименко, дуже здібний співак і композитор, який під час революції емігрував з України. Обидва брати співали в петербурзькій капелі хорового співу, вивчали теорію музики, грали на різних інструментах. Композитори А. Глазунов, М. Римський-Корсаков, А. Лядов допомогли бідному, але працьовитому юнакові вступити до консерваторії, виклопотали йому тимчасову державну допомогу, були його вчителями. У класі композиції М. А. Римського-Корсакова Яків плідно працював над своїми фортепіанними п'єсами та романсами циклу "Барвінки" із фортепіанним акомпанементом. Цикл розпочинався збентеженим поривчастим романсом на слова Лесі Українки "Досить невільная думка мовчала".
1914 року він отримав диплом про закінчення Петербурзької консерваторії.
1914 року, уже знаним композитором, піаністом-акомпаніатором був примусово мобілізований у російську армію, яка воювала офіційно проти Австрії, а фактично проти Української Га-
"Любити музику, мистецтво, український хоровий спів і неповторного диригента".
«Станьмо до праці плече до плеча!»
До 130-річчя композитора Якова Якименка- Степового
У 1905--1907 роках романси вокального циклу ЄБарвінки" на тексти Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся заполонили музичну атмосферу, захопили українську громадськість. Їх виконували солісти (фахівці, аматори), вокальні ансамблі України і Росії. Найпопулярнішим був романс на слова М. Чернявського "Степ", від якого композитор Яків Якименко отримав свій творчий псевдонім. З його серця виливалася музика, пройнята національною українською революційною стихією: "Та нехай же над безкраїм степом аж до моря берегів... Грім жаданий загримить!"
лицької Армії -- УГА, яку Австрія посилала на передові фронти, а власні австрійські війська тримала в своєму тилу. Так на території України воювали дві чужоземні держави силами поневоленого українського народу. Це все розумів молодий композитор Яків Степовий, який працював санітаром на Поділлі. 1917 року Київська консерваторія виклопотала йому звільнення від військової служби, згодом викладав у ній музично-теоретичні предмети. Написав підручник "7 Елементарна теорія музики". Керує музичною частиною Державного музично-драматичного театру, організовує вокальну студію при ньому; організовує Державний струнний квартет УРСР; засновує Державний вокальний квартет УРСР; організовує музичні лекції, тема-
тичні концерти, збирає для них учасників, сам виголошує коментарі у поєднанні з мистецькою декламацією; об'їздив із концертними лекціями усю Центральну Україну. Зібрав, упорядкував і видав "Збірник революційних пісень" з нотами. Водночас опрацьовує і гармонізує народні пісні, оркеструє оперу М. Лисенка "Ноктюрн?", працює над оперою "Невольник? за Т. Шевченком, на жаль, не закінчив -- згорів у творчій організаторській праці, маючи 38 років! Ще встиг побувати на похороні вбитого ленінським чекістом М. Леонтовича як член похоронної комісії (1921 року). Сповідував власне життєве гасло: "Станьмо до праці плече до плеча!" Шкодував часу на особисті справи.
Ще в регентських класах С.-Петербурзької капели (1898-- 1902) молодий Яків любив імпровізувати -- фантазувати на роялі. Його музичні мініатюри витончені за звучанням: меланхолійна "Елегія", граціозні " Вальс", " Менует". А ось фортепіанний "Прелюд пам'яті Тараса Шевченка" насичений громадянським пафосом, соціальним драматизмом. За багатством змісту, за канонічним викладом Основної теми, поліфонічним акордовим викладом Побічної теми, за складними поліфонічними децимовими секвенціями, за героїчною модуляцією Основної теми в Домі-
нанті у великій октаві, за величним звучанням репризи твір є унікальним шедевром світової фортепіанної літератури. 1914 року в Україні піднялася величезна хвиля національного духу, і царський уряд заборонив відзначати 100-річний ювілей Шевченка. Яків Степовий, викінчивши до цього часу свій "Прелюд", виконав Його сам. У Москві! Царська заборона Шевченка туди не дійшла, і українська громада організувала у Москві святкування 100-річного ювілею Кобзаря!
Ггроїчна кобзарська дума для фортепіано "Данило Нечай" створена композитором на основі історичного факту. Данило Нечай -- полковник, герой всенародної боротьби 1648--1649 р. за визволення українського Поділля від польських окупантів під проводом гетьмана Б. Хмельницького. Кобзарі співали про славного героя: "Гей, щоб слава Нечаєва пішла на всеньку Вкраїну!" Дума про Нечая побутувала в народі століттями. У шевченківських фольклорних записах є згадка-куплет про Нечая. Перебуваючи на фронтах Першої світової війни, на Поділлі Степовий почув у якомусь селі від старого селянина цю думу і переклав на фортепіано, яка без слів, самим лише величним мужнім звучанням, передає національну героїку.
Уся творчість Я. Степового -- композиторська, організаторська -- просякнута духом історії українського народу. Вона високопрофесійна і глибоконаціональна.
Богдан СЮТА
До розряду таких належить праця Володимира Корнійчука "Маєстро Анатолій Авдієвський: Портрет хору з мозаїки", що побачила світ у видавництві "Криниця?" на початку 2013 року -- саме до славного 80-річчя видатного диригента сучасності. Автор скромно визначив жанр книжки як "художньо-документальна повість". Я б назвав її точніше: "роман життя". Життя у хорі, для хору, для мистецтва, для України... Життя і невтомної плідної щоденної праці.
Книжка надзвичайно цікава іза змістом, і за формою. Головні герої -- маестро Анатолій Авдієвський і очолюваний ним колектив постають зі сторінок цього "роману життя? у всій своїй красі, унікальності, досконалості й неповторності.
Композиція книги складна: це своєрідна симфонія у словах, світлинах, документах і свідченнях. Лаконічна, поетична і по-театральному образна РЕЕЦОФРІА вводить читача у світ мозаїчних переливів великого і самодостатнього у своїй різнобарвній всеохопності "Портрета хору з мозаїки". Оцей "портрет" -- голосна й самодостатня балада про хор і його керівника. Написана із залученням музичних алюзій ("мозаїки" звучать по-музичному: "Головна партія", "Сапішя йгтиз"?, Ве! сапіо, Апдапіе сап(іабіїе, АЧазіо з численними Сте5сепдо, модуляціями і кульмінаціями), по-романтичному щиро і на диво життєво. Усі "мозаїки" -- водночас своєрідні портрети тих музикантів чи діячів культури, чиї життєві долі перетиналися з творчими стежинами фундаторів і керівників Національного хору ім. Г. Верьовки, в чиєму житті за-
Книжка про великого майстра
- 0 ЮЛОДІДІР ХОРНШЧХ ЕВ
Поява вартісної книжки -- велика подія для ша-
нувальників рідної культури. Коли ж таке видання
присвячено непересічному явищу в нашому мистецтві, воно відразу стає бестселером |... бібліографічною рідкістю. Тому бажання мати примірнику власній бібліотечці чи просто прочитати залишається для багатьох нездійсненною мрією...
соратника Майї Пантелеймонівни. Підійшовши до завершення останньої -- двадцять другої -- мозаїки, відчувається якийсь дискомфорт: невже це чудове читання закінчилося?.. Але ж ні: після цього вступає перша частина могутньої п'ятичастинної "хорової" симфонії, впорядкованої Володимиром Корнійчуком.
лишив помітний відбиток і сам Хор. У цьому величному панно -- імена справжніх майстрів, велетнів української культури: Д. Гнатюка, М. Кондратюка, Є. Мірошниченко, Н. Матвієнко, В. Гуцала, Є. Савчука, Лесі Дичко, Є. Станковича, Г. Верьовки, а також тих, хто пліч-о-пліч крокував у житті з маєстро Авдієвським -- хормейстера Ірини Мельниченко, диригента Станіслава Савчука, членів тріо хору, соліста В. Бойка, екс-міністра культури Р. Бабійчука, фотографа А. Сафронова. Тут знаходимо погляд на історію першої постановки станковичевої опери "Цвіт папороті", яка не відбулася, на певні події в культурній політиці України за останні півстоліття. Бачимо також портрети найближчих Анатолієві Тимофійовичу людей -- матері, батька, братів, дружини і
Перші три частини сформовані із дбайливо зібраних і впорядкованих статей про хор та його керівників, а також чудової добірки документальних і приватних світлин. Тут містяться матеріали розмаїтих жанрів: і статті-відгуки на концерти, і монографічні нариси, і інтерв'ю, і роздуми, і рецензії на гастрольні поїздки та виступи, і ювілейні писання. Усі вони надзвичайно актуальні, точні, повні, часто -- повчальні. Хоча багато з їхніх авторів уже відійшли у кращий світ -- 0. Шреєр-Ткаченко, М. Кречко, М. Головащенко, М. Гордійчук, Ю. Станішевський, В. Климків... Читаєш -- і постають перед тобою знайомі обличчя, домівки знаних людей, концертні зали, міста і села. А в центрі зав-
жди -- Анатолій Авдієвський |і його хор. Окрема, четверта частина
присвячена висвітленню основних віх біографії видатного диригента, що пройшов шлях від учня Одеського музичного училища до директора Інституту мистецтв Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, від скромного учителя музики в одеській школі до голови Національної всеукраїнської музичної спілки, від керівника аматорського хору в Одесі до генерального директора, художнього керівника і головного диригента Національного заслуженого академічного українського народного хору ім. Г. Г. Верьовки. Тут знаходимо відомості про доробок Авдієвського-композитора й аранжувальника, про його диригентсько-постановочну діяльність, про творчо-організаторську працю майстра на фестивальних теренах та в гастрольних подорожах. Подано також перелік державних нагород, учених та почесних мистецьких звань, основних друкованих праць Анатолія Тимофійовича. П'ята частина містить науково опрацьовану дискографію Національного заслуженого академічного українського народного хору ім. Г. Г. Верьовки за останні півстоліття. Заслуга появи цих матеріалів належить відомим українським дослідникам-філофоністам та знавцям вітчизняної дискографії Михайлові Зьолі і його доньці Мар'яні. У нинішню
"супертехнологічну" епоху жодне дослідження, присвячене виконавцеві-солісту, ансамблісту чи виконавському колективу не сприймається завершеним без такого важливого розділу.
РОЗТТОФІА, що завершує виклад, сформована з п'яти влучних висловів про Анатолія Авдієвського видатних представників української музичної культури. Зокрема хормейстер і хоровий диригент сучасності Михайло Кречко сказав: "Дякуємо Вам, Анатолію, що на крутозламах історії України, на крутосхилах творчості Ви не тільки зберегли наш хор, але силою Вашого таланту підняли його на вищий щабель професіоналізму, на верховини світової слави". Повніше і змістовніше годі сказати.
Завершує фундаментальну книжку Подяка автора усім, чия праця увійшла складником до цієї культурологічної праці.
Щоб написати таку книжку, треба не просто знати хор і його очільника, потрібно їх любити. Любити музику, мистецтво, український хоровий спів і неповторного диригента. Усі ці якості у Володимира Корнійчука є, і є В достатку. Адже не в останню чергу саме завдяки йому як головному редактору вистояла і пройшла крізь усі бурі й незгоди 7 Українська музична газета" чи не найдавніше і найавторитетніше вітчизняне періодичне музичне видання. Він, як журналіст, завжди "на вістрі? останніх подій у світі музики й мистецтва. 3-під його пера щораз частіше з'являються нові праці про мистецтво й духовність. А ця, остання на сьогодні, свідчить, що перед нами не просто ентузіаст, а й майстер своєї справи. Тож чекатимемо наступних книжок пера Володимира Корнійчука.
«СЛОВО ПРОСВІТИ" Ф ч. 31, 8--14 серпня 2013 р.
"Не тільки слава супроводжувала акторку".
ся на Одеській кіностудії.
Полтавка
Цікаво знати
13
Віра Холодна -- королева німого кіно
УРЕ (Українська радянська енциклопедія) беззастережно називала її "російською кіноактрисою", хоча народилася вона у Полтаві, була українкою за походженням (дівоче прізвище Левченко), знімала-
Г досі постать Віри Холодної оповита флером таємничості й загадковості -- чи то "прекрасної омани?, чито непристойних вигадок та інсинуацій. У недавні ще часи "катрупства і потали" її вважали "класово чужою, "втіленням буржуазно-міщанської естетики і моралі, що потурає низьким смакам".
Ким і якою була Віра Холодна в житті й мистецтві?
Відкиньмо одвійки та шумовиння, скористаймося фактичним, хоч і небагатим, матеріалом.
лося лише п'ять: "Діти століття", "Міражі", "Життя за життя", "Мовчи, смутку, мовчи", "Останнє танго" (в уривках) і дві хроніки.
Серед кращих фільмів за участю зірки називають " Біля каміна" (за мотивами популярного романсу "Забудь про камін, в нім погасли вогні"), "Життя за життя" (уперше в Росії було запроваджено попередній запис на квитки). Актриса знялася у фільмі "Циганка
Володимир БУРБАН
Сто двадцять літ тому, 9 серпня 1893 року, в родині вчителя словесності полтавської гімназії Василя Андрійовича Левченка і його дружини Катерини Сергіївни Слєпцової, вихованки інституту шляхетних панянок, народилася дочка Віра. Батьки були звичайної зовнішності, а от донечка -- справжнє янголятко. Змалку вирізнялася "фантастичним" апетитом, за що мати називала її "полтавською галушкою".
Уже в дитинстві вражала "дорослістю? мислення, широтою зацікавлень, начитаністю. Співала, акомпонуючи собі на фортепіано. Блискуче декламувала вірші, "лицедіяла" у гімназійних самодіяльних спектаклях, навіть зіграла (дитиною!) складну і характерну роль Лариси у відомій драмі О. Островського " Безприданниця?".
Після переїзду до Москви, до овдовілої і добробутної бабусі, Віра якийсь час навчалася у балетній школі Большого театру, відвідувала гурток молодих артистів Московського художнього театру. 17-річною, на випускному балу, познайомилася з молодим і перспективним юристом Володимиром Холодним, за якого незабаром вийшла заміж. Це було її перше і єдине кохання.
Володимирів батько був родом із Переяслава, нині Хмельницького. А брат Микола став усесвітньо відомим ученим-ботаніком, засновником вітчизняної школи фізіології рослин. Уже 1925 р. почав читати лекції в Київському університеті українською мовою, був діяльним членом ботанічної комісії при Інституті української наукової мови (був такий!).
Сам Володимир відзначався глибоким знанням юриспруденції, був талановитим адвокатом, блискучим оратором, відважним спортсменом-автогонщиком. Він став засновником і редактором першої в Росії щоденної газети " Авто)".
У молодого подружжя народилася дочка Женя, пологи були складними, і Віра вже не могла народжувати дітей. Вирішили удочерити племінницю Володимира Нонну.
Друзі і всі, хто знав Віру Холодну, бачили її актрисою театру. А вона поринула в кіно -- після того як восени 1914 р. знялася в епізодичній ролі у стрічці "Анна Кареніна". Дебют не був помічений, аж поки кінорежисер Микола Бауер по-справжньому "відкрив" Віру Холодну в фільмі "Пісня торжествуючого кохання". Успіх був неймовірний!
Сьогодні важко сказати, у скількох фільмах знялася Віра Холодна, називають цифри від 40 до 80. До нашого часу зберег-
Аза" за п'єсою М. Старицького.
Найпліднішою була співпраця Віри Холодної з режисером, сценаристом і актором Петром Чардиніним (справжнє прізвище Красавчиков), який зняв її у фільмах "Столична отрута", "Тортури мовчання", "Заради щастя" та ін. Він із особливою проникливістю збагнув душу і
талант актриси, зачепив у ній струни особ-
ливого ліричного звучання. Маємо бути вдячні Петрові Івановичу і за те, що він 1926 р. поставив перший історико-біографічний фільм "Тарас Шевченко", працюючи водночас над стрічкою для дітей " Маленький Тарас, яка, на жаль, не збереглася.
У чому ж суть фантастичного, сенсаційного успіху неперевершеної кінодіви? Цього, здається, ще ніхто з кінознавців не пояснив. Адже знімалася вона у німих
фільмах, які були недосконалі і за технікою, і за банальними, салонними сюжетами, які сьогодні сприймаються як пародії, легковажні мелодрами, таке собі "індійське кіно".
Кажуть, що тут найбільше важила зовнішність Віри Холодної. Поза сумнівом. Актриса справляла приголомшливе враження -- темні кучері, величезні й сумні сірі очі, густі й довгі вії, чарівна усмішка, аристократичний профіль, загадкова жіночність -- чи не головні риси української красуні? Але в тодішньому кіно не бракувало прекрасних облич -- Юренєва, Пашенна, Гзовська, Коонен... Та ніхто зних не зміг зажити такої всезагальної глядацької любові, як Віра Холодна.
Очевидно, секрет полягав у тому, що "королева екрана" володіла потаємним даром проникнення в образ, гіпнотичним талантом спілкування віч-на-віч з глядачем. Тим-то й помітив її знаменитий режисер К. Станіславський, запросивши зіграти роль Катерини у драмі О. Островського "Гроза". Після тривалих вагань (і сліз!) Віра Василівна відмовилася від спокусливої пропозиції -- на той час кіно вже повністю оволоділо її єством. Чи, може, передчувала, що не довго їй жити на цім світі...
Готуючись до зйомок, Віра Холодна продумувала найменші деталі, навіть творила власні вишукані моделі одягу та головних уборів, сама добирала прикраси та інші аксесуари. І стала законодавицею моди, її фотографії не сходили з обкладинок журналів, її знали в Європі та Америці, Туреччині та Японії. Переїхати до Голівуду категорично відмовилася -- не хотіла лишати Батьківщину.
Але не тільки слава супроводжувала акторку. Не давали спокою брудні плітки та пересуди, зокрема щодо її особистого життя. Згодом ця брудота " перебазувалася" до художніх творів. Юрій Смолич, який не особливо дружив з історичною правдою, у романі "Світанок над морем" зробив із Віри Холодної таку собі Мата Харі, "секс-бомбу", цинічну спокусницю, наложницю французького консула в Одесі. А в опереті "На світанку" за п'єсою Григорія Плоткіна вона виспівує блатні куплети і
витанцьовує танго з... бандитом Мишком Япончиком (який, до речі, явився на одеському горизонті вже після її смерті). Яка ницість, який пасквіль!
Віра Холодна була люблячою і вірною дружиною, турботливою матір'ю. Коли чоловік Володимир зазнав важкого поранення у Першій світовій війні, вона негайно, полишивши всі кіношні справи, виїхала до нього у варшавський шпиталь, буквально тиждень молилася біля його ліжка і-таки витягла з того світу...
Чимало вигадок пов'язано з передчасною смертю Віри Холодної (убивство? отруєння? самогубство?). А насправді було так.
Актриса взяла участь у благодійному концерті на користь театральних художників Одеси. У холоднючій залі глядачі сиділи в шубах, актори виступали у легеньких сценічних строях. Застудившись, Віра захворіла на "іспанку". Ця пошесть на той час викосила в Європі кілька мільйонів люду. Додалося й запалення легенів. За два тижні, хоч нею опікувалися кращі лікарі Одеси, Віра Холодна померла -- о пів на восьму вечора 16 лютого 1919 р.
Ні до, ні після Одеса не знала такого похорону. За труною йшло ціле місто. Тіло Віри Холодної забальзамували, обрядили в сукню, у якій вона знімалась у стрічці "Біля каміна", і поклали в домовину зі скляним віком, яка протягом трьох місяців стояла в каплиці на першому Християнському цвинтарі. Лише потім її поховали.
Володимир Холодний не набагато пережив свою Королеву. Зазнавши тяжкого удару, він почав хворіти, заговорюватись, усе кликав Віру, розмовляв із нею, як із живою. І згас, немов свічка.
Фронтовий товариш Володимира, відомий шансоньє і світовий блукач, який проте, палко любив рідний Київ, Олександр Вертинський, присвятив Вірі, в яку, як і багато чоловіків, був закоханий, кілька пісень і, зокрема, такі зворушливі рядки:
Ваши пальць пахнут ладаном,
А в ресницах спит печаль,
Ничего теперь не надо нам,
Никого теперь не жаль...
И когда весенней вестницей
Вь пойдете в синий край,
Сам Господь на белой лестнице
Поведет вас в светлькй рай...
Віра Холодна прожила неповних двадцять шість літ і лише три роки віддала кіно, але залишилась у ньому назавжди.
Тож пошануймо добре і світле ім'я, яке належить історії, зокрема й українській.
ч. 31, 8-14 серпня 2013 р. Ф.'-СЛОВО ПРОСВІТИ"
Приватне знайомство Прем’єра рубрики 14 · S. 14Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ленінградської художньої школи нібито за “формалістичні викрутаси”, “лікування” в психлікарні начебто у зв’язку з шизофренією, а насправді за нонконформізм у творчості, неприйняття методу соцреалізму в мистецтві і організацію групи художників-авангардистів “Санкт- Петербург”, перебування в православних монастирях послушником, виїзд до Франції, потім — США, і знов до Франції. Михайло впевнений, що у ленінградській психлікарні кадебісти експериментально випробовували на ньому наркотичні речовини, під впливом яких запах фарб викликав нудоту: таким “лікуванням” вони змушували його відмовитися від творчої діяльності. І справді, він почав відчувати жах, дивлячись на художні інструменти. Врешті,
Приватне знайомство Прем’єра рубрики 14 · S. 14Originalseite ↗ Напевно, у кожного в житті є подарунок долі — незабутня зустріч із людиною, яка вразила, запам’яталася на все життя: своїм талантом, добром чи несподіванкою. Ця подія може довгий час зберігатися на денці пам’яті, але надходить час, коли розумієш усю важливість, неординарність цієї людини і спілкування з нею. Сьогодні тижневик “Слово Просвіти” започатковує рубрику “Приватне знайомство” розповіддю києвознавця Михайла Дехтярьова про друга дитинства. Це — усесвітньо відомий художник, скульптор, мистецтвознавець, громадський діяч Михайло Шемякін. Народився він 1943 року в Москві (батько військовослужбовець, мати — акторка). Навчався у Ленінграді, працював у Парижі й США. Нині митець живе у Франції. Він лауреат Державної премії Росії, “Ордена лицаря мистецтв Франції”, член Європейської академії мистецтв і член Нью-Йоркської академії наук. Монументи М. Шемякіна прикрашають С.-Петербург, Париж, Нью-Йорк, Москву, Лондон, Венецію та інші міста світу. Сподіваємося, що багато читачів захочуть розповісти нам свої цікаві історії, прикрасити розповіді унікальними фотографіями.
Михайло ДЕХТЯРЬОВ
Справжнім подарунком долі вважаю, що у шкільні роки сидів за однією партою з Мишком Шемякіним, мав спільні з ним захоплення. Наші батьки були радянськими офіцерами, служили у середині 50-х років у НДР, а ми навчалися в школі-інтернаті міста Карл-Маркс- Штадт, нині Хемніц. Навчання, зізнаюся, не викликало у нас особливого ентузіазму, тому сідали ми на останню парту і бавились, розмальовуючи зошити сценами морських піратських битв, лицарських поєдинків тощо. Своїх дитячих малюнків я не зберіг, та збереглись вони у Мишка. Незрозуміло, як це йому вдалося за стількох переїздів та негараздів, що випали на його долю: виключення з йому здалося, що світське життя для нього закінчилося. Опинившись на волі, він подався послушником до нещодавно відкритого Псково-Печерського монастиря. Там почав працювати над реставрацією старих іконі писати нові, поступово повернувся до мистецтва. Тоді ж усвідомив: мистецтво — його справжнє покликання. Яких тільки неймовірних історій, а по суті — пліток, довелося наслухатися мені про друга дитинства від моїх київських колег, коли вони дізналися 1995 року, що я збираюся їхати в Америку до нього у гості! І це від людей, котрі і в очі Шемякіна не бачили. Зустрівшись з ним, переконався, що він став справді постаттю світового масштабу. В його садибі (місто Клаверак за 200 км на північ від Нью- Йорка) мене вразили величезна бібліотека й архів, його картини, гравюри і скульптури у двоярусній майстерні (по 400 м2 на кожному ярусі), колекція цінностей: і стіл Хемінгуея, і гітара В. Висоцького з траурною стрічкою на грифі та ін. Вразив і парк скульптур у садибі — його власних, подарованих та придбаних. Широта його інтелектуальних інтересів вражає. І тоді мені цілком реальним здалося втілення викладеного Шемякіним плану створення Міжнародного інституту вивчення художньої спадщини народів світу і проблем творчості, де були б зібрані, шифровані й збережені результати творчої діяльності людства за кілька тисячоліть. У садибі Шемякіна я нарахував вісім собак різних порід. Фотографії далекої юності, інтер’єр напівпідвалу ленінградського художника-двірника свідчать, що Мишко вже тоді відчував жалість до бездомних тварин і багатьом у себе давав притулок. “Без звірів ми озвіріли б”, — сказав він через багато років у Парижі, в присутності Висоцького. Той відразу ж записав цю цитату для майбутніх своїх пісень. Співчуття до чужого горя і болю спонукало Шемякіна організувати в США фонд з викупівлі наших військовополонених у моджахедів в Афганістані. Ризикуючи життям, він здійснив туди кілька поїздок. Завдяки цьому було врятовано близько 40 осіб. Пізніше йому вдалося створити фонд допомоги сім’ям загиблих в Афганістані воїнів та інвалідів цієї війни, вклавши у справу велику суму, одержану від продажу дев’яти платівок з піснями Висоцького, записаних Шемякіним, і виданого ним тритомника віршів знаменитого актора. На той час спадщина барда в Союзі набула великої популярності. Про стосунки Шемякіна і Висоцького написано багато. Вони познайомились і стали близькими друзями ще у Парижі, куди співака інколи випускали із Союзу до його закордонної дружини — акторки Марини Владі. Шемякін перший зробив для нащадків запис його пісенної спадщини професійно на американській апаратурі. Але з часом, вже після смерті Володимира Висоцького, з’явилося ще кілька претендентів на цю “першість”. Шляхетність і широту вдачі свого друга я спостерігав у різних ситуаціях, здавалося б, найпрозаїчніших. Пригадую, під час наших зустрічей (котрі після Америки відбувались, як правило, під час його виставок у Санкт- Петербурзі, Москві та Києві), перебуваючи в оточенні шанувальників, він, вказуючи на мене, говорив: “Ось мій друг дитинства, малював краще від мене — разів удвадцять. Я йому заздрив, тягнувся за ним і став художником”. Напис подібного змісту він зробив для мене на одній із своїх подарованих гравюр. Творчість Михайла Шемякіна надзвичайно яскрава в сучасному світовому мистецтві. Складно стверджувати, та йне треба, що все, створене його різцем чи пензлем, викликає захват у глядача. Але ніхто не скаже, що майстер не має свого творчого самобутнього обличчя. Певний шемякінський стиль відчутний передусім у його графічних та живописних творах. А в скульптурі він просто непередбачуваний, і ця його спадщина важко піддається
Пам’ятник першобудівничим Санкт-Петербурга. 1995 рік Серед моджахедів у Афганістані. 1992 рік
15 Приватне знайомство · “Цього року ми обоє станемо семидесятилітніми, але зберігаємо свої дитячі малюнки і вірші”. Михайло ДЕХТЯРЬОВ · S. 15Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
термінологічним визначенням та узагальненням. Шемякіну, який добре вивчив прийоми та форми світової художньої практики, вдається, подібно до жерця, магічними діями добиватись їхнього синтезу і, мовби одухотворюючи їх, наділяти новим змістом. У результаті ми буваємо приголомшені, здавалось би, несподівано знайденим вражаючим образним вирішенням того чи того ідейно-тематичного завдання. Щоб переконатися в сказаному, візьмімо, наприклад, три шемякінські скульптурні композиції, встановлені у Санкт- Петербурзі. Пам’ятник Петру І (1991 р.), як слушно зауважив академік Д. С. Ліхачов, вирішено “в інтимно-гротескному плані”: це колаж-асамбляж, котрий майже натуралістично розкриває образ фанатичного деспота. “К шемякинскому Петру будет боязно подойти, как было боязно подойти к Петру живому”, — слушно додає Ліхачов щодо цього твору.
Пам’ятник жертвам політичних репресій (1995 р.) вирішено у філософсько-символічному плані — у вигляді двох, встановлених один проти одного, сфінксів, обличчя яких поділено на дві частини: одна — це образ молодої прекрасної жінки, інша — жахливий образ смерті. Пам’ятник першим будівничим Петербурга виконано досить умовно й схематично (у вигляді тріумфальної арки, однак не класичної за формою, а готичної, стрілчатих обрисів). При всьому цьому з додатковою знаковою насиченістю й образною конкретикою: перед аркою встановлено стіл з архітекторським приладдям, а на двох її фасадах — погрудні портрети відомих зодчих у бронзових медальйонах. Таким чином, складна тема, розкриття якої могло бути досить дорогим, вирішена лаконічно й виразно. Справді талановиті люди, як правило, вельми багатогранні в своїх обдарованнях. На думку Шемякіна, це спадкове. Його батько походив із кабардинського князівського роду Карданових, сім’ю якого в роки громадянської війни майже повністю знищили більшовики. Сироту-батька в дитячому віці усиновив друг сім’ї — білогвардійський офіцер Шемякін, який теж незабаром загинув від рук більшовиків. Але прізвище цього чоловіка з гордістю носив батько Мишка. А тепер і сам Мишко (правда, останнім часом додаючи ще й прізвище Кардан — після того, як 1997 року він завітав до Кабардино-Балкарії і знайшов там багато родичів). Мати Шемякіна з російського роду Предтеченських (там були офіцери і адмірали царського флоту). В довоєнні роки вона — актриса театру і кіно. А наприкінці життя, перебуваючи у Парижі, очолювала тамтешній російський ляльковий театр “Матрьошка”. Родинна історія дає зрозуміти витоки та особливості творчості Шемякіна, де багато не тільки трагічних мотивів, а й сцен карнавальних веселощів і лицедійства. Тож 2001 року мене не дуже здивувала та обставина, що в Маріїнському театрі Санкт- Петербурга за лібрето, написаним Шемякіним, з його масками і декораціями, був поставлений практично “модернізований” ним балет “Лускунчик”. Я побував на виставі і побачив, як захоплено її сприймала вишукана театральна публіка. Нині Шемякін організовує у Франції Міжнародний інститут вивчення художньої спадщини народів світу і проблем творчості. У Санкт-Петербурзі, де Шемякін отримав звання “Почесного громадянина” міста, вже працює філіал інституту. Мені здається було б доречним організувати філіал шемякинського інституту і в столиці України. Мабуть, таким чином ми б позбулися багатьох дурниць і безглуздостей, які спостерігаємо у бурхливому житті сучасного мистецтва.
М. Дехтярьов і М. Шемякін. Санкт-Петербург, 1991 рік
Із серії ілюстрацій до творів В. Висоцького. 1983 рік В. Висоцький і М. Шемякін у майстерні М. Шемякіна. Париж, середина 1970-х років
Скульптурний автопортрет “Минуле, сучасне, майбутнє”. Клаверак (США), 1992 рік Шемякін серед дисидентів-вигнанців із СРСР: Галич, Некрасов, Максимов. Париж, середина 1970-х років
Сковородіана · “Щоб сприймати і розуміти Сковороду, необхідно самому хоч трохи піднятися до його інтелектуально-духовного рівня”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Микола ЦИМБАЛЮК
Його називають українським Сократом, Діогеном, Платоном. Але він попри всі порівняння залишається самим собою — Григорієм Сковородою. Бо будь-які порівняння життя і любомудрства нашого земляка з іншими тільки применшує, застує самобутню, оригінальну й неповторну постать українського мудреця. У всі віки світ ловив його, але й понині не спіймав. Більше того, на “лови” його думок, його науки, його світобачення і сприйняття вийшли не одні філософи, богослови, письменники, а й митці — драматурги, режисери, музиканти, скульптори й художники. Тож мистецька виставка, присвячена нашому герою, що відкрилася днями в галереї Національної академії мистецтв України, стала логічним доповненням круглого столу “Григорій Сковорода і сучасний контекст”. До знаменного ювілею — 300-ліття з дня народження українського філософа нібито ще далеко. Але громадськість, яка навчена примітивністю нашої влади, усвідомлює, що гідне вшанування національних світочів науки й мистецтва — справа здебільшого самих українців, їхніх громадських організацій і творчих спілок. Тому ще чотири роки тому з ініціативи Шевченківського і Сковородинівського лауреата В. Стадниченка, за підтримки Держтелерадіо, двох академічних інститутів — філософії та літератури, Українського фонду культури, відомих діячів науки, культури й мистецтва було створено громадський оргкомітет із підготовки і святкування цього ювілею на чолі з Борисом Олійником. За минулі роки під його опікою зроблено чимало. Борис Войцехівський, член правління оргкомітету Великого проекту “Григорій Сковорода-300” розповів учасникам про низку заходів, що відбулися за цей час: висаджені і названі його іменем “живі пам’ятники” — дубові гаї, парки, алеї на Полтавщині, Житомирщині, Черкащині. До цього неординарного увіковічення філософа активно залучають молодь. Для неї корисною і захопливою є участь у наукових конференціях, пленерах (нещодавно закінчився 4-й, роботи якого виставлено в галереї Чорнухинського музею) тощо. Пропагувати філософські ідеї Сковороди — справа непроста. І пояснюється це не лише тим, що він за життя не видав жодної друкованої праці. Щоб сприймати і розуміти Сковороду, необхідно самому хоч трохи піднятися до його інтелектуально-духовного рівня. Він один із тих небагатьох мислителів світу, як справедливо зазначали науковці, хто
М. Стороженко. Фотокопія мозаїки Г. Сковороди випередив свій вік на 300—400 років уперед. Нинішньому суспільству, яке захлинається в споживацькому вирі, його світогляд малосприйнятливий. Тож навернення світу до його думок, переосмислення його духовного космосу в сучасному контексті засобами кіно і пластичного мистецтва, як це талановито зробив свого часу Кавалерідзе, сьогодні вже не настільки ефективне. Виліплених символів, що стоять чи сидять у різних позах, у нас більш ніж достатньо. Так само як видрукуваних опусів, де Сковороду подають то як дивака, то як дзен-буддиста, то шпигуна, а одне лисе “растєніє” назвало його першим бомжем і першим геєм. Тож коли на виставці поруч із картинами, графікою і малою скульптурою побачив виставлену чорну футболку, де на нагрудній частині білими літерами (тогочасним шрифтом) виведено “Світ ловив мене, але не спіймав”, то така мистецько-художня креативність молодих художників із майстерні Миколи Стороженка одразу викликала низку асоціативних думок і картин. До речі, у центрі галереї виставлена фотокопія на всю величину відомої стороженкової мозаїки Сковороди в Інституті фізики НАН України, яка свого часу дивом уникнула руйнації від рук КДБ. І тут же, поруч із копією, на низенькому подіумі, простенька корзинка з червоними яблуками… Загальну увагу глядачів привертали роботи і станкового живопису, і невеликі гравюри. Тут можна було подумати і над роботами В. Перевальського, С. Якутовича, В. Чебаника, В. Губенка, помилуватися пейзажно-біблейською композицією полотна А. Гончара, оцінити на-
Р. Романишин. “Світ ловив мене, але не спіймав”
родні традиції, а й характерництво. Припустімо, що таке твердження небезпідставне. Але ж Григорій Савович до того ж отримав блискучу як на той час освіту. Він захопив той період, коли хижі пазурі російського двоголового орла не вп’ялися в Києво- Могилянську академію, не зруйнували традиції високої національної європейської освіти. Згадаймо і рівень національного мистецтва, яке гідно представляло нашу культуру, вживаючи сучасну термінологію, на сучасному світовому ринку. Джерело яких сил живило тодішню освіту, культуру, народну мораль? Аж ніяк не те, яке фонтанує нині в Міносвіти чи інших владних коридорах, та й, зрештою, частині нашого суспільства. Відповіді ніби на поверхні, але їх можна побачити і в творах Сковороди. Його космос над і перед нами, а треба б, щоб був усередині нас. А от привернути увагу до нього завжди під силу справжньому мистецтву, кращі зразки якого здатне і може генерувати сучасне покоління митців.
магання мистецького переосмислення глибини духовного світу філософа в роботах молодих майстрів: О. Сердюка, К. Ткаченко, Т. Ягодкіної, В. Андріанова. Надзвичайно цікава і за технікою, і за змістом робота львів’янина Р. Романишина “Світ ловив мене, але не спіймав”, де Сковорода стоїть перед розчиненими дверима, а на спині — символ ключа, натяк на “Ключ до істини” І. Галятовського, якого він дуже шанував. Виставка різнопланова, різножанрова і цікава насамперед самою темою. Можливо, різносторонність дарувань Сковороди мала б отримати і таку ж багатогранність мистецького вираження. Адже надзвичайно по-іншому сприймаються його думки через синкретичність. І паралелей Сковорода—сучасність дуже багато. А чи бачимо нині їх ми, сучасники? Чи робимо бодай які-небудь висновки? Наприклад, із його життя. Хтось із учасників круглого столу називав його продуктом виховання в родині, де здавна культивувалися не лише на-
…яка народила філософа ХХІ століття. Так сказав про Григорія Сковороду, прибувши в Україну, сучасний культовий письменник Пауло Коельйо. Слова відомого бразильця — не перебільшення, не данина ввічливості чи вияв хорошого тону. Бо життя і думки українського філософа Григорія Савовича (він жив як учив, а учив як жив) через віки і простори притягують мислячих людей до себе не менше, ніж Сонце — планети.
П Е РЕ Д П ЛАТА—2013 П Е РЕ Д П ЛАТА—2 0 1 3 Вартість передплати Вартість передплати (з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами):
Сковородіана · “Щоб сприймати і розуміти Сковороду, необхідно самому хоч трохи піднятися до його інтелектуально-духовного рівня”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор Любов ГОЛОТА
Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Відділ соціальної тематики Петро АНТОНЕНКО 279-49-47
Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН 278-63-69 Кореспондент Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Інтернет-редактор Олександр ЛИТВИНЕНКО 279-39-55 Черговий редактор Петро АНТОНЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.
Наклад у серпні — 14 800
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617