Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 24 лютого в Києві на Майдані Незалежності Президент України Володимир Зеленський та низка лідерів іноземних держав вшанували пам’ять Захисників України. Фото із сайту Президента України
ЛЕОНІД МУЖУК
ВІРА КИТАЙГОРОДСЬКА
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
Уже одинадцять років безперервно триває російсько-українська війна. Її гаряча фаза розпочалася на Майдані Незалежності в Києві. У лютому 2014 року, коли стало очевидно, що Революція Гідності переможе, за прямою вказівкою путіна було влаштовано криваву бійню в Маріїнському парку та в урядовому кварталі, апогеєм якої стали розстріли на вулиці Інститутській 20 лютого. Того ж дня путін розпочав окупацію Криму. Саме тоді Українська Революція переросла у національно-визвольну війну, що триває дотепер і зможе закінчитися лише після знищення “колоса на глиняних ногах”, що нині зветься російською федерацією. – Вже тоді у Маріїнському парку зіткнувся російський терорист гіркін з хлопцями, які за декілька місяців гнали його, як собаку, зі Слов’янська. А ГРУшники “пєтров” і “боширов” під виглядом російських націоналістів записувалися в майданівці. Вже тоді на небо йшли не просто Герої Небесної Сотні, а воїни російсько-української війни, – згадує автор терміна Революція Гідності, тоді – народний депутат України, а зараз – головний сержант роти вогневої підтримки 5-ї ОШБр ЗСУ Юрій Сиротюк. Революційний Майдан в лютому 2014-го – це новітні Крути української державності. Небесна Сотня – лицарі світла, як і крутяни, які своєю кров’ю показали, чого вартий український народ. Ми добре пам’ятаємо труни, що пливли морем заплаканих людей на Майдані Незалежності під звуки “Пливе кача по Тисині…”. Ця панахида 21 лютого 2014 року за загиблими героями Революції Гідності в символіці становлення нашої держави стала в один ряд із велелюдними похоронами полеглих у Бою під Крутами Героїв, що відбулися 19 березня 1918 року. Під час похорону Героїв Небесної Сотні над Майданом, попри дощ, пролетів лебідь – низько, прямо над згорілим Будинком профспілок, де був штаб і госпіталь. Це був символ вічності та безсмертя. Тож їхня слава і вдячна пам’ять про них довіку житиме серед народу, з нашою свободою разом. Одержимий ідеєю реконструкції “ссср-2” кремлівський маніяк, у якого революція забрала цілком контрольовану Україну, остаточно збожеволів і почав військове вторгнення в нашу країну. Вже через рік російські вилупки відчули на собі, що стається з тими, хто приходить зі зброєю та гаслами “русскаго міра” на нашу землю, під час героїчного опору Дебальцівського виступу. Але все тільки починалося… Багато побратимів за ці роки приєдналися до небесного воїнства. Там уже не одна Небесна Сотня, а кілька Небесних Бригад… А ми, ті, що на землі, тримаємо міцніше і щільніше стрій. Уже три роки в Україні триває друга Коліївщина. Лють наших людей така страшна, що за кожного побратима знищується десяток орків. І цю справедливу помсту ніякий Трамп і жодна “Саудівська змова” не зможе зупинити. Вона має завершитися тільки справедливим покаранням злочинців – чи на полі бою, чи в залі суду, на другому Нюрнберзькому трибуналі. Ні, це не порожні пафосні слова. Для дуже багатьох помста злочинцям-рашистам уже стала справою життя. І вона не завершиться, коли, ігноруючи жертву, поліцейський і злочинець поставлять автографи на якомусь папірці. Добре відомо, що угоди з росією не варті навіть паперу, на якому написані. Нам своє робить… Ми вижили тоді, під час Революції Гідності. Живемо і житимемо, щоб довести справу Героїв Небесної Сотні до кінця. Перемога неодмінно буде! Потрібно вірити в неї та діяти.
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 9 міс. — 585 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство “Жагу до волі українці ввібрали з молоком матері”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ріотизму не тільки тому, що не вистачало підручників за оновленими програмами з історії України й української літератури, але й тих вчителів і викладачів, які були б свідомо зацікавлені в розбудові національної держави. Адже відомо, що для того, аби переконувати інших, потрібно бути перш за все переконаним самому. А якщо до цього ще додати, що деякий час країну продовжували відвідувати естрадні гастролери з росії зі своїм світоглядним репертуаром, то нескладно уявити, в якому аморфному середовищі знаходилося наше суспільство. Знати правдиву історію своєї країни, державну мову, поважати культуру й традиції свого народу – це першочергова вимога до всіх громадян нашої країни, їхній конституційний обов’язок. Не дарма ж кажуть: погано тій людині, у якої немає того, за що вона здатна б була віддати своє життя. Пам’ятаймо, як на противагу насильницьким діям царизму і комунізму виступили яскраві діячі української культури – патріоти України: Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Лисенко, Г. Тютюнник, І. Дзюба – усіх не перелічити!.. Але ж ми знаємо, яка доля чекала їх і багатьох національних героїв – тюрми, заслання, концентраційні табори й лікарні для божевільних… Але, як ми бачимо, їхня справа не була марною. Об’єднані національною ідеєю, три роки українці чинять опір ординцям і захищають національні цінності. Ми віримо в омріяну Перемогу – перемогу добра над злом! Перемогу совісті над безчестям! Єднаймося! Бо ми ж один народ – українці – від Сяну й до Дону! Ми розуміємо, що багато чого ще досі знаходиться під грифом “державна таємниця”, але сподіваємося, що настане час – і народ України буде знати правду про все те, що було, і від кого залежала їхня доля й доля України.
решт Президент України має зробити офіційну заяву і вимагати поваги до Держави Україна. Головне – мають зламати зуби об нас. Всі ці Трампи і компанія, хутіни з руснявими вбивцями мають зрозуміти, що за образу одного Українця будуть покарані. І наостанок. До чого це я? Хочу розуміння від українців: немає абсолютно жодної різниці, хто буде при владі в США. Абсолютно не важливо, хто там головує в ЄС. Якщо ви слабкі – вас продадуть, подарують або обміняють на якусь цяцянку. Тому вимагаю: досить бути слабкими! Будемо сильними – нам допомагатимуть, але ніхто не буде битися за нас. Ворушімо міцне вогнище України й не даймо йому згасати! Не боїмося бути інакшими та доводити, що не той козак, який за течією пливе, а той, що проти неї. Нам є чим пишатися і є з кого брати приклад. Стоїмо! Вистоїмо! Переможемо! Віримо в себе! Віримо в Україну! Моя Україно! Будуй-муруй світ, у якому немає московита. Не дай себе ошукати знову!
Суспільство “Жагу до волі українці ввібрали з молоком матері”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Анатолій БУТЕНКО, член НСЖУ, Маріуполь – Одеса
Скільки б часу не минуло, та нас не покидатиме одне болюче питання: чому так сталося, що 24 лютого 2022 року РФ віроломно розпочала повномасштабну війну проти України? І якщо ми звернемося з цим хвилюючим запитанням до різних верств населення нашої країни, відповіді будуть різними. Воно й зрозуміло, скажете ви, адже кожен має право на свою думку, яка, в свою чергу, більшою мірою залежить від душевного стану й особистих переконань. Тож навряд чи ми змогли б почути від пересічної людини змістовний і об’єктивний аналіз першопричин цієї жахливої події. А ось якби нам довелося зустрітися з людиною, причетною до високих дипломатичних кіл або керівництва держави, тоді, напевно, ми б дізналися ґрунтовну характеристику подій і персон, від яких на той час значною мірою залежали суверенітет і незалежність нашої країни. І тут зовсім не йдеться про недовіру офіційним засобам інформації. Авжеж, сьогодні завдяки українському радіо, телебаченню, мережі інтернет, а також пресі населення достатньо поінформоване про те, що відбувається в Україні й за її межами. Але погодьтеся, зорієнтуватись у цій лавині новин зовсім не просто. Три роки Україна знаходиться в стані повномасштабної війни з підступним ворогом – ординською московією, і майже щодня ми чуємо від політичних коментаторів і військових аналітиків, коли і за яких умов вона може закінчитися. Ми добре пам’ятаємо, як це починалося одночасно на півночі, півдні й сході України. Самовпевнений керманич сусідньої держави сподівався за три дні захопити Київ і провести переможний парад на Майдані. Але ж він не взяв до уваги, що українці мають трьохсотлітній досвід боротьби за свою свободу і незалежність спочатку проти московського царату, а потім впродовж 70-ти років – з комуністичною тиранією. Тож цього разу на всіх фронтах агресор зустрів гідний опір. Та як би нам не було боляче, маємо визнати: після тривалих і жорстоких кровопролитних боїв українські війська мусили поступитися нашими територіями… Досі не маємо чіткої й повної відповіді, чому вороже військо із Криму майже без супротиву зайшло на Херсонщину та окупувало обласне місто, чому так важко було боронити Бахмут, чому і за яких умов був захоплений і вщент зруйнований Маріуполь… Подібних питань багато, але час зробив свою справу – весь Світ побачив, що незламні українці будуть іти до Перемоги і ніколи не погодяться на капітуляцію. Тож як діяти людині, коли вона опинилася в екстремальній ситуації, або ще гірше – в окупації, і ворог уже хазяйнує в її домі? Треба не втрачати надії й вірити в те, що її Батьківщина ніколи не відмовиться від того, що їй належить за законом і міжнародним правом. Настане час – і всі міста й села, захоплені ворогом, будуть звільнені, а винні за скоєний злочин постануть перед Міжнародним Трибуналом! Прикро, але, на жаль, маємо визнати, що в цей складний для країни час серед нас, українців, є громадяни, які й до сьогодні не мають чіткого уявлення про те, хто вони і до якої держави належать. І цей атавізм має своє пояснення: до певного часу на всій території України проводилася відверта експансіоністська політика ворожої нам держави, тому зрозуміло, на чиєму боці симпатії і антипатії окремих представників народу. Це вони ставлять під сумнів Голодомор як засіб геноциду української нації, це саме вони ставлять під ти і негайно закрити небо. Навіть за рахунок знищення України. Таких ждунів у кожній країні багато. Але наразі не про інші країни, а про Україну. Не маємо права показувати свій страх, гнів, обурення. Не маємо права бути слабкими. Ми є ми! І зараз ми воюємо за себе, свої родини, свою Україну! Маємо виробити в собі здоровий цинізм. Маємо стати мудрими державниками! Мудрість вкладається в одне речення: Україна понад усе! Нам всім треба швидше подорослішати. Будемо слабкими – нас вб’ють. Щодо назви “Встань і вбий першим”. Це книга Ронена Бергмана. Книга про таємні операції з ліквідації ворогів Ізраїлю. У цій захопливій книжці розкриваються секретні місії з ліквідацій ворогів Ізраїлю. Від лідерів ХАМАСу і “Хезболли” до стратега Організації визволення Палестини, від сирійського генерала до канадського інженера — зібрана тут історія численних цільових убивств доводить: вороги Ізраїлю можуть забути про спокій. І не важливо, де вони ховаються: “Шин-Бет”, “Моссад”, ЦАХАЛ та інші сили вистежать і ліквідують їх у Бейруті, Дамаску, Тегерані, Дубаю,
сумнів ідеали визвольної боротьби УПА. А ще можуть сказати, що провина за війну росії проти України лежить на самій Україні, а насильницьке виселення українців і кримських татар до Сибіру й Середньої Азії називають вимушеним політичним засобом проти зрадників. Для них Степан Бандера й Симон Петлюра є ворогами й бандитами, а ось пушкін і сталін – національна гордість. Визнано, що світогляд людини формується завдяки середовищу, в якому вона знаходиться. Це родинні стосунки, навчання й виховання у школі та ВНЗ. Не варто також забувати і про генетичне успадкування. Тож ми сміливо можемо сказати, що жагу до волі українці ввібрали з молоком матері. Але чому ж тоді серед нас опинилися, так би мовити, “люди з особливою точкою зору”? На це питання ми зможемо відповісти, заглибившись в історію нашої країни. Нам доведеться пригадати Емський указ і Валуєвський циркуляр, постійне знищення української еліти, пригнічення волі українців і заборону вживати рідну їм українську мову. Наступними діями руйнування української культури стала послідовна політика радянської влади, спрямована на створення “советского человека”. Як ми бачимо, коли стикаємося з людьми, що знаходяться під гіпнозом ворожої пропаганди, цей вірус до сьогодні знаходиться в тілі зовні здорового організму і несподівано проявляється в критичні моменти, як-от війна. Треба визнати, що за роки незалежності в Україні відбулися суттєві зрушення в освіті і культурі. Але ж які перешкоди довелося долати на шляху розбудови національної держави!.. Наші освітні заклади не завжди повною мірою відповідали вимогам виховання в молодого покоління пат-
Суспільство “Жагу до волі українці ввібрали з молоком матері”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Сергій МАРТИНЮК, письменник
Реальність тут і зараз. Ховати голову в пісок не вийде. Президент США Дональд Трамп нахабно бреше і намагається загнати нас в ярмо до московитів. Ніхто, окрім путіна і зухвалих московитів, не починав цю війну! Я лютую від заяв Трампа і йому подібних. Це не президент, а якийсь п’яний двірник кричав. З 20 січня 2017 року президент Трамп не бачив війну в Україні? В той день Трамп вступив на посаду президента США в першій каденції. Була війна, але московити так задурили голови світу, що це начебто війна громадянська і ми тут потихеньку все порішаємо. Мовляв, не хвилюйтесь, ми з “хохлами” швидко розберемося. І винні в цій брехні всі ми, Українці. Бо війна була не десь на сході, а війна була в Україні. А ми чекали, коли прилетить чарівник і все за нас порішає. Я страшенно лютую від заяв папи Римського, що треба зняти санкції з путіна. Видно, для нього кров загиблих Українців не така червона, як у його католицьких віруючих? Якесь дежавю попа з Риму. Так, я розумію, що найближчим часом можу стати воєнним злочинцем, бо з першого дня повномасштабного вторгнення з власною мисливською зброєю пішов “мочити” руснявих ординців. А що, мав зустрічати квітами? Чи це я прийшов до москвинських міст? Мусимо набити, вбити, скалічити стільки загарбників, щоб вони найближчі сто років при одному слові “Україна” божеволіли і ховалися по підвалах. Іншого не має бути! Маємо вичавити, вихаркати з себе руський мір, москвинський язик і літературу, москвинське кіно і театр. Так, я погоджуюсь, що у нас купа ждунів і негідників, які здатні тільки ненавидіти і плюватися жовчю. І роблять це завжди і всюди. Їм всі винні, всі мають допомага-
Римі, Парижі чи Лондоні. “Встань і вбий першим”. Прекрасна назва, яка співпадає з моєю тезою початку війни – “За Україну треба вбивати, а не гинути”. Не навчимося себе поважати – нас не будуть поважати інші. І це аксіома. Нам вже був кінець у 2014-му і в лютому 2022 року. Київ мали взяти за три дні. І що, взяли? Нам давали тиждень – і Україна мала зникнути зі світових атласів світу. І що? Зникла Україна? Нас здавали і хоронили. Здали? Ні, бо своє слово почав говорити Український народ. Ні, по-москвинськи більше не буде. Квітів не буде. Москалики, ласкаво запрошуємо до пекла. І пекло ми їм влаштували тут, в Ірпені. Таке саме пекло і війну ми маємо робити в міжнародній політиці. І тут не треба підбирати слів. Треба не слова, а дії. З чого почати? МЗС має викликати посла США в Україні і вимагати пояснення і попередити, що йдеться про втручання у внутрішні справи України. І це втручання не є нормальним. Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України мають зробити офіційні заяви про неприпустимість брехливих заяв Трампа. Заяви мають бути жорсткими. І врешті-
Суспільство “Жагу до волі українці ввібрали з молоком матері”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ У Києві на Майдані Незалежності до Дня пам’яті Героїв Небесної сотні відкрилася виставка “Герої: Майдан, війна, пам’ять”. Експозиція присвячена учасникам Революції Гідності, які загинули під час російсько-української війни. Довкола монументу Незалежності представлено 88 історій воїнів з усієї України. “Саме з Майдану перші добровольці сформували перші добровольчі батальйони і пішли на фронт. Вони зупиняли “рускій мір”. Тут 88 воїнів, героїв, але їх насправді набагато більше. Це не лише пари очей, не лише мужність і героїзм, це їхні родини, у яких були власні традиції, вони добре знали нашу історію, у них в родинах була традиція громадського активізму, або вони були з родин, які боронили Україну в попередніх збройних змаганнях”, – сказав під час відкриття директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції Гідності Ігор Пошивайло.
Суспільство · “Трамп не знає історії і не цікавиться нею. Через це він не розуміє, що насправді намагається зробити Путін”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
створено перший стрілецький іноземний батальйон, у якому переважно англота іспаномовні люди, які добровільно долучилися до ЗСУ для захисту України.
Газета “Сільські вісті” (№7, 20.02.) пише, що за останні шість років в Україні суттєво змінилися ціни на хліб. Якщо порівняти його вартість із польським, то вітчизняний виявиться дорожчим. Наразі деякі позиції пропонуються по більш як 50 гривень, хоча ще шість років тому ціна за цей життєво необхідний продукт не перевищувала 22 гривні.
У міській раді Обухова на Київщині створили спеціальну комісію, котра обстежить унікальний водяний млин у селі Семенівка, мешканці якого створили петицію про надання йому статусу охоронного об’єкта. Про це повідомляє Обухів first! Млин у Семенівці – єдиний збережений автентичний млин Київщини, і місцеві жителі прагнуть внести його до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
Днями в Києві на станції метро “Золоті ворота” відкрилась фотовиставка “Стійкість у єдності”. В експозиції представлені світлини від перших днів розпачу та страху до поступового відновлення деяких сфер життя. Про це повідомили в Київському метрополітені. У київській підземці люди укриваються й нині, коли лунає повітряна тривога. Організатор виставки – міжнародна неурядова гуманітарна організація IsraAID, яка акцентує на необхідності подальшої підтримки цивільних із боку світової спільноти. Триватиме експозиція до 14 березня включно.
У Чернівцях представили книгу мовознавиці Надії Бабич. Вже після смерті науковиці у виданні зібрали тексти її авторської радіопередачі “Мова. Людина. Час”, яка виходила в ефір понад десять років. До Дня рідної мови “Суспільне Чернівці” розповіло про мовознавицю та її книгу. А презентація видання відбулася у Шевченківській залі Чернівецького національного університету – місці, де Надія Бабич навчалася і працювала впродовж десятків років. У книзі є тексти 43 записів радіопередачі “Мова. Людина. Час”. Під час радіоефірів науковиця розповідала про побутування деяких слів у мові, про зв’язок мови із життям, а також ділилася своїми міркуваннями щодо подій. Передача виходила в ефір до 2017 року. У книзі також є QR-коди біля кожного тексту, так читачі можуть і послухати запис радіопередачі. “Ця радіопередача – це така унікальна історія, тому що у ній були теми про людей і теми для людей. Умовно Надія Денисівна йшла вулицею, звернула увагу на щось, що її зачепило. Вона вирішила цю тему порушити з радіослухачами. Але оскільки не було зворотного контакту одразу в ефірі, то я постійно спостерігала такі моменти, коли просто на вулиці сусіди, знайомі зустрічалися і починалося обговорення радіопередачі, яка прозвучала”, – зазначила донька мовознавиці Олеся Жук, яка також працювала на радіо, а тепер є співробітницею “Суспільне Чернівці”.
Підготував Ігор ЗОЦ Фото з відкритих джерел
Суспільство · “Трамп не знає історії і не цікавиться нею. Через це він не розуміє, що насправді намагається зробити Путін”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Журналістка Тетяна Даниленко, яка 23 лютого на пресконференції Президента України представляла “Українську правду”, обурюється у Фейсбуці, що їй не дали можливості поставити запитання. “Навіть Янукович вислуховував запитання від УП!” – зауважує журналістка і додає: “Загалом пресконференцію Володимира Зеленського можна охарактеризувати як теплу ванну із запитаннями, загальний сенс яких – що у вас із Трампом і як же світ до такого докотився?” На думку пані Тетяни, “замість цього театру кабукі президент міг би продемонструвати, що він – не “прострочений диктатор”, а легітимний і демократично обраний лідер. Тим більше, що запитань – саме запитань, а не компліментів – накопичилося дуже багато. Наприклад: Чому президент України співпрацює з росіянами? Вже за період війни за виживання з Росією де-факто створена коаліція з проросійською ОПЗЖ, ведеться співпраця з Портновим (уряд відкрито глумиться на питання про це), проросійським політикам надається сприяння щодо вільного в’їзду-виїзду через кордон. На Порошенка накладені санкції за співпрацю з росіянами і Медведчуком. А ОПЗЖ з росіянами та Медведчуком не пов’язані ніяк? Чи будуть покарані міністри Камишін і Сметанін за постачання неякісних боєприпасів на фронт? Чи вписав Зеленський питання свого політичного виживання в порядок денний “мирних переговорів”? – написала журналістка на своїй сторінці у Фейсбуці.
Газета “Україна молода” (№6, 12.02.) пише, що Президент України Володимир Зеленський днями показав главі Військового комітету НАТО Джузепе Каво Драгоне крилату ракету “Пекло” і запевнив, що нова модель уже запущена в серійне виробництво та постійно вдосконалюється. Як відомо, цей пекельний гостинець здатний долати відстань до 700 кілометрів і летить зі швидкістю 700 кілометрів на годину. “Невдовзі на фронті з’явиться і лазерна зброя”, – повідомляє газета.
Видання “Букви” повідомляє, що 22 лютого в столиці Великої Британії Лондоні відбулась акція на підтримку України з нагоди третіх роковин повномасштабного вторгнення рф. Спочатку люди зібрались біля статуї Святого Володимира о 12:00 за місцевим часом, згодом пішли маршем до посольства росії у Великій Британії та провели там мітинг. Протестувальники вимагали не допустити поділу України, збільшити військову допомогу та повністю вивести російські війська з території України.
“Вашингтон – у синьо-жовтих прапорах”, – під таким заголовком FREEДОМ розповідає, що по всій Америці проходять акції на підтримку України. Зокрема, 22 лютого у Вашингтоні, біля меморіалу Лінкольну, зібралися сотні людей. Серед мітингувальників – американці та представники української діаспори. Присутні стверджують, що більшість американців виступають за продовження допомоги США Україні й вбачають у цьому інвестиції в стратегічну безпеку. “Ми за продовження допомоги Україні Сполученими Штатами, за вірність нашим союзникам по НАТО і за те, щоб Путін зазнав рішучої поразки. Ми повинні продовжувати підтримувати Україну. Це правильно і необхідно”, – цитує медіа одного з мітингарів.
Кілька тисяч людей вийшли на Староміську площу у Празі на мітинг під назвою “Разом за Україну”, щоб вшанувати третю річницю від початку повномасштабної війни Росії проти України, повідомляє кореспондент Радіо Свобода. Учасники події та її організатори закликали “показати світові, що ми стоїмо за Україною і будемо стояти за нею стільки, скільки буде потрібно”. Перед присутніми виступили чеський президент Петр Павел, посол України в Чехії Василь Зварич, а також чеські правозахисники та митці.
Письменниця Тамара Горіха Зерня на своїй сторінці у Фейсбуці висловилася щодо останніх політичних подій: “На обурливі, висмоктані з пальця звинувачення в диктатурі і узурпації влади проти Зеленського могла б відповісти демократична українська опозиція. Вийти і заявити на повен голос, що це брехня. Що в Україні попри війну триває політичний процес здорової людини, що у нас зберігається баланс між гілками влади, що у нас опозиція виконує належну їй функцію парламентського контролю і допущена до прийняття рішень. Тільки упс. Проти лідера опозиції впроваджені санкції під надуманим приводом, без суду і слідства, але за прямою вказівкою Зеленського. Депутатка від партії Зеленського проводить опитування щодо заборони опозиційної парламентської фракції. Спікер парламенту від партії Зеленського впроваджує репресивний режим проти опозиційних депутатів, позбавляє їх права голосу аж до блокування коментарів у робочих чатах і забороняє виїзд у відрядження. Звинувачення у наступі на свободу слова могли б розбити вільні журналісти. Незалежна преса і телебачення показали б сюжети про те, як працюють ЗМІ в Україні в усьому розмаїтті суспільно-політичних програм. Тільки упс. Ефір у нас монополізовано під єдиний марафон, на якому процвітає політична цензура, який транслює брехню і виконує замовлення Банкової. Телебачення перетворилося на інструмент розправи з опонентами Зеленського. Звинувачення у неефективному веденні військових дій та розкраданні військової допомоги могли б спростувати українські солдати і генерали. Тільки от біда, генералів Зеленський посадив у в’язницю, а солдатам він слова ніколи не дасть, в армії його ненавидять і зневажають. Навіть не знаю, що йому робити далі. Напевно, почати розстрілювати неугодних – ну тих, хто не встигнуть громадянство змінити, тікаючи з країни від мудрого, демократичного і відповідального правителя Зеленського, який, звичайно ж, не тримається за владу, а просто прикипів руками і ногами так, що не віддереш”.
Петро Порошенко на тлі різкого загострення у відносинах між владою України та адміністрацією президента США Дональда Трампа закликав перейти від емоцій до раціональних дій, щоб подолати небезпечну для України міжнародну кризу. Про це інформує Цензор.НЕТ із посиланням на пресслужбу “Європейської солідарності”. “Як політик очевидно я мав би приєднатися до потужного хору критики на адресу Трампа, щоби зняти свою порцію вершків. Але як державний діяч вважаю за потрібне запропонувати перейти від бурхливих емоцій до розсудливого раціо. Час нарешті починати дорослу розмову і робити аналіз ситуації, щоб зрозуміти, як нам подолати кризу у стосунках з нашим основним стратегічним партнером – США. Вони залишаються для нас ключовою ланкою порятунку держави. І ми ризикуємо це партнерство втратити. А це, в свою чергу, суттєво ускладнить становище України у війні з росією”, – вважає політик. “І Макрон, і Стармер, і врешті-решт сам Зеленський визнали, що без Америки виграти неможливо, бо доведеться недоречними рейтингами збивати балістику. Отже, на тлі усього сказаного нам потрібна відповідь на питання, як рятувати ситуацію і що Україні робити. Вражає, як показово і дуже швидко перейшли від стратегії і плану перемоги до замірів рейтингів, які є десятим питанням, що, на превеликий жаль, чомусь стало головним”, – цитує пана Порошенка видання.
“Трамп стає корисним ідіотом у руках Путіна”, – заявив американський дипломат Метью Брайза в інтерв’ю телеканалу “Еспресо”. На його думку, головна проблема полягає в тому, що Дональд Трамп не знає історії і не цікавиться нею. Через це він не розуміє, що насправді намагається зробити Путін. “Я, як гордий американець польського походження, знаю цю історію. Я пам’ятаю, як у 1989 році, коли тільки починав свою дипломатичну кар’єру в Польщі, щодня чув від поляків розмови про Ялту та почуття зради, яке вони досі відчували. Вони згадували Ванду Василевську та інших польських комуністів, які працювали на СРСР. Трамп не просто не знає про це – йому байдуже. Йому взагалі немає діла до України. Йому не цікаві ні “криваві землі”, ні трагедії, які пережила Центральна та Східна Європа. Оскільки Гітлер напав не на Росію, а спочатку на Польщу та Україну. Саме Україна зазнала найбільших втрат від нацистської окупації. Після цього настала радянська окупація, масові депортації з Естонії, Латвії, Литви, Польщі та інших країн у період холодної війни. Трамп не знає всього цього. Йому байдуже. І саме через це він став корисним ідіотом у руках Путіна”, – цитує Метью Брайза сайт “Еспресо” 23.02.2025 р.
До Третьої окремої штурмової бригади (3-тя ОШБр) шляхом різних програм щомісяця долучаються понад 500 осіб. Показники залучень добровольців до військового підрозділу постійно зростають. Видання “Український дощ” повідомляє, що про це під час брифінгу розповів начальник рекрутингу 3-ї ОШБр Дмитро Кухарчук. За його словами, за час існування підрозділу у листопаді 2024 року був побитий рекорд залучень добровольців – 565 людей за місяць. “Якщо казати про джерела, які в нас безпосередньо сьогодні є, то ми говоримо про людей, які просто звертаються з вулиці, які приходять з інших військових частин по переводу, я так само працюю з людьми з в’язниць, так звані УДЗ, і цей проєкту нас дуже добре вийшов, і ми працюємо із СЗЧ (йдеться про тих, хто самовільно залишив військову частину)”, – сказав Кухарчук. Крім цього, він розповів, що зараз на базі 3-ї ОШБр
Очевидець і літописець · “У ті мирні часи ніхто й подумати не міг, що на кожне українське покоління випаде війна”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
студентський друг – поет, член Спілки письменників, фронтовик Олесь Жолдак (1918–2000), і був просто вражений самим тільки фактом книжкової крамниці. А перегляд нових видань викликав у них жваве обговорення, до якого стосунку, звісно, не мав – малий був. І лише в 1995 році Олесь Жолдак написав у журналі “Україна” про епізод з Другої світової війни, який пролив світло на минуле цих особистостей. Там він згадує, як у 1943 році, під час перепочинку між боями відбувся концерт, організований власними силами: “Настрій у всіх святковий, піднесений, адже неподалік, за річкою Міус, вже починалася Україна… Попереду бої жорстокі і криваві, й сам не знаєш, чи пощастить тобі дійти до берегів Дніпра. Отож на тому самодіяльному концерті черга дійшла й до мене. Я знав чимало віршів і міг напам’ять прочитати “Убий німця”. Та мені раптом спало на думку Запоріжжя, де я навчався в педінституті, й молодіжна газета, в якій працював після того. І я згадав ще й свого друга студентських літ, молодого поета Олеся (Олексія) Зоца, який уже друкував вірші. І я почав читати, один із них звався – “Україні”. Переказувати його російською мовою не було потреби: серед гвардійців і офіцерів було багато українців і кубанців. Той вірш, прочитаний просто неба, схвилював багатьох”. Вірш звучав як клятва на вірність Україні. Воїн щиро славить свою батьківщину: “Я не надивлюсь на твою вроду, земле українська золота, а твоїх (Україно) людей з одного слова на краях великої землі впізнаю за їхньою співучою мовою, викоханою шелестом полів”. А далі ліричний герой,
Очевидець і літописець · “У ті мирні часи ніхто й подумати не міг, що на кожне українське покоління випаде війна”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Ігор ЗОЦ
Війна докотилася до східної межі Дніпровщини з Донеччиною: за останні тижні в селі Новопавлівка рашисти знищили авіабомбами чимало приватних домівок, а також Будинок культури, сільраду, амбулаторію, млин і ліцей з пам’ятною дошкою уродженцеві села – знаному українському поету і перекладачеві Ва0 силю Мисику. Співчуваю всім постраждалим, поділяю біль жителів Новопавлівки, з якими колись був односельцем...
Не зовсім особисте Спогади про Новопавлівку – це про кілька років дитинства в селі, де мій батько Олексій Антонович Зоц (1919–2004) працював учителем української мови та літератури в школах і деякий час був директором заочної школи в райцентрі Межова. У Новопавлівці я пішов у перший клас до середньої школи, де батько не працював, і там заробив похвального листа – першу маленьку перемогу. Згодом батько отримав призначення в сусідню Іванівку, в рідне село моєї мами Параски Тарасівни Зоц (Білицької), але Новопавлівка назавжди в моєму серці. Добре пам’ятаю це велике село, яке в 70-х роках минулого століття мало всі умови для своїх жителів. Середня школа, лікарня, новий Будинок культури, магазини, стадіон… Хіба що басейна не було, але навіщо, коли є річка Солона і мальовниче Гапчине плесо – чи пережило останні пів віку… Не кожне село могло похвалитися своїм музеєм, а в Новопавлівці він тоді був. Якось дітлахами прийшли до нього, а доглядач – заслужений ветеран – у музей не пустив, мовляв, сьогодні зброю будемо чистити, давайте іншим разом. А ми й не образилися: зброя – то святе. Добре пам’ятаю бібліотеку, куди записав мене батько, а далі я вже сам ходив з дозволу і без. Навіть на сторінку газети “Червона зірка” потрапило моє фото в бібліотеці з підписом “Юний читач”. З того моменту я тягнувся до інформації, до газет, і вже коли переїхали до Іванівки, десь у третьому класі, мені передплатили “Прапор юності”, а дід Тарас Білицький “Зорю” читав традиційно. “Правдою” в родині ніколи не пахло, союзні новини отримували з “Известий”.
Поети з війни А ще була в той час у Новопавлівці книгарня – окремий будинок! Пригадується, як до батька приїхав з Києва його давній
Пам’ятна дошка поету йдучи на бій, клянеться не зрадити рідній стороні, а якщо ж це раптом станеться: Хай твоя земля з-під мене вирне, Не пригорне до своїх грудей, Кожна твоя стежка, Україно, Хай мене до прірви приведе! У своїх спогадах Олесь Жолдак розповів, як у 1943-му отримав лист від Зоца, де той написав: “В армію я пішов пізніше на шість днів від тебе – мотався по всьому Союзу. У 1941 році під Москвою мені сказав один москвич: “Над тобою світить зоря”, а через годину його вбили, а я до цих пір живий і цілий…”. А згодом, як пише Жолдак, Зоц сповіщав йому: “Слово про рідну матір” (вірш М. Рильського) я знаю напам’ять, вірш зворушує мене, напевне, тому, що я давно не був в Україні. Прости мені за таку піднесеність, але я скажу тобі – хай буду проклятий, якщо забуду її, її мову і все, що разом складає нашу рідну Матір… (8 листопада 1944 р.)”. Цих сторінок з життєвого шляху батька я не знав: той був доволі стриманим чоловіком – багато міг розповідати про інших, а про себе мало. Війна була для нього настільки чутливою темою, що обговорював її тільки з такими, як він, з фронтовиками. Так згодом я дізнався, що товаришував мій батько з Іваном Надточієм, уродженцем Новопавлівки, героєм радянського союзу, який отримав це звання в 1943 році за форсування Дніпра. Іван Іванович втратив тоді ногу, але не занепав духом, життя присвятив громадській роботі, часто приїздив на Межівщину, допомагав землякам. Він передчасно пішов з життя, у 1983-му, але за пару років до цього Івана Надточія сфотографував у Києві Олександр Клименко, який згодом стане військовим журналістом і побуває на передовій російсько-української війни. Вирізка з газети з колоритним Надточієм збереглася, і я подумав, що в житті є чимало невипадкових збігів, адже з Клименком знайомі ще зі студентських літ. У ті мирні часи ніхто й подумати не міг, що на кожне українське покоління випаде війна. У квітні 2004-го пішов за вічну межу батько, а в січні 2008-го – мама. Згадуючи їх щодень, я не можу позбутися думки, що вони певно не пережили б цієї війни, яка в 2014 році розірвала вибухами їхні могилки на цвинтарі біля Донецького аеропорту і перетворила їх на такі собі пам’ятники невідомому солдату. Вигнанцеві з рідного дому, мені залишається тільки молитися за упокій їхніх українських душ.
З Межівської сторони Добре пам’ятаю, що в Новопавлівці в моє життя увійшли імена уродженців села – поета-лірика Василя Мисика (1907–1983) і літературознавця Віктора Іванисенка (1927–1997). Обидва – учасники Другої світової війни. Батько говорив про них з великою повагою, як про відомих в Україні людей і, що головне, наших земляків – колись теж ходили вулицями мальовничої Новопавлівки. Про те, що ці достойні люди зазнали репресій, мені не розповідали, та, певно, і не зрозумів би тоді, як таке можливо: за слово – до в’язниці, як сталося з Мисиком, чи заборона на професію, як з Іванисенком. Між тим, колесо історії обернулося таким чином, що з проголошенням Незалежності повернулося з непам’яті багато імен. Це відбулося не лише в столиці, ай у Донецьку, де я працював головним редактором обласної газети “Донеччина” у 1992–2014 рр. Наше видання твердо стояло на позиціях національного відродження, власне, ми були єдиною на Донеччині українською газетою великого формату. Крім “Донеччини”, ще випускали “Світлицю” для сімейного читання, давали світло аматорам поезії і, звісно, відомим письменникам. Одним із них був Іван Костиря (1932–2003), уродженець хутора Федорівка, лікар за фахом і автор кількох десятків книг, член НСПУ. А ще мій троюрідний брат. Він жив у Донецьку з 1970-го року, я став донеччанином у 1985-му, і в нас склалися не просто родинні, а творчі взаємини. Іван Сергійович узяв за правило ділитися зі мною своїми планами, часто радився, як правильно вживати те чи інше слово. Він увійшов у літературу як російськомовний письменник, але свою підсумкову книгу написав українською.
У “Межівській стороні”, що вийшла на сороковини після смерті автора, в 2003 р., зібрано нариси про письменників, які народилися на Межівщині. З’ясувалося, що тісно пов’язані з Новопавлівкою не тільки Тетяна Сулима, яка жила і творила на межі ХІХ–ХХ століть, Аркадій Казка, Василь Мисик, Віктор Іванисенко, але й сам Костиря. Ось уривочок з його книги: “У Мисика не знайшов конкретних згадок ні про Солону, на берегах якої він народився і виріс, ні сусідньої Вовчої. Його рідну Новопавлівку я добре знав ще відтоді, коли навчався у Дніпропетровській фельдшерській школі і проходив там, у сільській лікарні, переддипломну практику. І тому легко вгадував описи тамтешньої природи…” Письменник цитує рядки з вірша Василя Мисика “Шукачі”: Ясно у віддалі пам’яті Бачиться й нині Шлях, вітряки золоті На горі, під горою Вуличка тиха, що круто Спускається в плесо… “Я читав і впізнавав Новопавлівку, гору над нею, річку Солону, з її покритими густим споришем берегами і Гапчиним плесом. І радів, звичайно”, – зізнається Іван Костиря. Далі в своїй книжці він зазначає, що Василеві Мисику було притаманне планетарне мислення: “Він відчував себе не лише українським, національним поетом, а й поетом усього людства, як воно й годиться великому майстру й громадянину, котрий сповідує у своїй поезії християнське добро”. На підтвердження цієї тези письменник цитує рядки з вірша “Планета”, де поет з “селянською хазяйновитістю” говорить: Планету б треба доглядать, як грядку… Ніколи не доводить до упадку… Тримати чистою, немов світлицю… У своєму есеї про В. Мисика, написаному в 1997 році, автор звертається до районної влади з проханням увічнити пам’ять про поета в Межовій, де він працював у районному будинку селянина. “Це треба зробити не заради його одного, а заради нас, живих, особливо ж земляків, щоб ми не втрачали в сьогоднішньому хаосі вдячну пам’ять про нащадків, без якої не може бути ні окремої людини, ні всього народу, до якого маємо честь належати”, – написав І. Костиря про одного поета, але, як мені здається, – стосовно всієї літературної плеяди з Межівської сторони. Нащадки заклик почули! У 2014 році пам’ятною дошкою в Межовій вшанували самого Костирю, а в Новопавлівці у 2017 році – Мисика. Про це ми написали в “Донеччині” як про подію національного масштабу. Тут варто зазначити, що пам’ятну дошку створив краєзнавець з Харківщини Микола Шакін. А про те, що творчість наших земляків цікава всім українцям, свідчить видана в 2016 році книга Олександера Шугая “Цвіт вишні, або втрачене кохання Василя Мисика”. Вона напевно була в Новопавлівській книгозбірні, але чи збереглася після варварських обстрілів рашистів? Про літературознавця Віктора Іванисенка знаємо менше. Між
Відкриття пам’ятної дошки в Новопавлівському ліцеї, 2017 р.
Очевидець і літописець · “Сьогодні, як ніколи, важливим є збереження й примноження національної культурної спадщини”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тим, цей чоловік пережив чи не найжорстокіше покарання: заборону працювати за фахом! За свою проукраїнську позицію в 1970-му кандидат філологічних наук позбувся роботи і був виключений з партії і Спілки письменників. Його не заарештували, але ніде працевлаштуватися не міг, а статті до друку не приймалися. На цілих 20 років учений був викинутий з життя, приречений на злиденне існування. Допомагали друзі, зокрема мій добрий товариш Павло Замостьян якось згадав, як його батько – вчений Віталій Павлович Замостьян – надавав Іванисенку житло за межами столиці, підтримував чим міг. А системі було байдуже, власне, вона й існувала задля придушення особистостей... Утім, як зізнається Віктор Панасович Іванисенко в листі до Костирі, його батько Панас Якович Іванисенко так само, як потім і син, був звинувачений в українському націоналізмі в 30-х роках на Донеччині, куди вони втекли від голоду на Межівщині. Довелося повертатися. Деякий час жили в Іванівці, потім знову Новопавлівка, звідки в 1941-му батько пішов на війну, а в 1944-му призвали до армії і Віктора… Важке було дитинство, але, як він пише, “найцінніше, чим обдарувало воно мене, – це любов до рідного степового краю з його неозорими просторами, чистим небом, вільним духмяним вітром”. “Бувало, заберусь десь на високу могилу і годинами сиджу там, вдивляючись у степову далечінь. Багато доводилося мандрувати пішки – з Іванівки в Межову, в Новопавлівку. Такі мандрівки особливо гарні були навесні, коли степ був схожий на зелене море, що виблискує під ласкавим сонцем, а в небі дзвеніли невидимі жайворонки, а понад шляхом висвистували біля своїх нірок ховрашки”, – згадує Іванисенко, мабуть, найщасливіші миттєвості свого життя. Думаю, це відчуття степу, цієї неймовірної природньої стихії якось по-особливому вирізняло митців з Межівської сторони як людей сильних, нездоланних на своїй життєвій дорозі. Доторкнутися до їхньої долі, взяти щось важливе з їхнього унікального досвіду – неабиякий дарунок для нащадків.
Відновити премію імені Мисика На тлі знищення рашистами Новопавлівки і дивом уцілілої пам’ятної дошки Василеві Мисику подумалося про те, що добре було б зберегти не тільки саму дошку, а й відновити літературну премію імені Василя Мисика. Її було встановлено в 1995 році, івона вручалася по 2018-й рік, а в 2001–2009 рр., 2011–2016 рр. не присуджувалася. Серед лавреатів – Олександр Вертіль, Сергій Борщевський, Інна Ковальчук, Раїса Харитонова та інші відомі поети. У ситуації, коли зазнав руйнування Будинок письменників у Києві, і НСПУ збирає всім миром кошти на його відновлення, навряд чи правильно адресувати Спілці питання про премію імені Мисика. На мою думку, для доброго чину могли б відгукнутися українські меценати! Йдеться ж-бо про культурний спадок, який треба зберегти. Хіба ні?
найцінніших”, – сказав заступник директора Державного архіву Полтавської області, голова Полтавського міського товариства “Просвіта” Тарас Пустовіт. 44 доповіді заявлено було у програмі конференції. Виступили науковці Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, кафедри журналістики та мовної комунікації Національного університету біоресурсів і природокористування України, зосібна – доктор філологічних наук, професор Микола Степаненко; кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету (завідувачка — доктор філологічних наук, професорка Світлана Ленська), письменники, видавці, журналісти. Державний архів Полтавської області презентував документальну виставку “Буду духом твоїм, моя люба Вітчизно, Буду з тими завжди, Хто торує твій шлях!” У Свято-Успенському кафедральному Соборі ПЦУ відбувся чин поминання видатного полтавця, який провів о. Сергій. Вшанували Петра Ротача й біля його могили. У Полтавському літературномеморіальному музеї І. Котляревського влаштували літературномистецький вечір “У наших душах зерна правди сіяв…”. А у бібліотеці-філії №7 Центральної бібліотеки Полтавської міської громади провели вечір-спогад “Роки болю і надій Петра Ротача”. Про долю Петра Петровича Ротача в рамках проєкту “Земляки” знято фільм. Його показ у бібліотеці відбувся за ініціативи представництва Інституту нацпам’яті в Полтаві та громадської діячки Зої Коваленко. Учасники вечору-спогаду мали можливість не тільки переглянути його, але й поспілкуватися з авторкою та режисеркою Інною Снарською. Вона розповіла про роботу над фільмом, про зустрічі з рідними краєзнавця – дружиною Аллою Олександрівною та сином Олександром, бо на час зйомки фільму Петра Петровича уже не було в живих. Все життя Петру Ротачу було заборонено друкувати свої твори, бо не хотів прислуговуватися комуністичному режиму Кремля. Переслідування, щомісячні допити, а потім привселюдне шельмування. Це було в 1970 році, коли 16 січня опублікували в “Зорі Полтавщини” велику статтю “Чортополох”, в якій було вилито купу бруду і несправедливої критики на Петра Петровича і зроблено категоричний висновок: художнім творам, літературознавчій прозі Петра Ротача, який “маскує своє націоналістичне обличчя, не місце в радянській пресі, покликаній нести в маси сяйво ленінських ідей”. Справжній розквіт і свобода творчості приходять після відновлення незалежності. Головним об’єктом наукових зацікавлень письменника завжди був Тарас Шевченко. Петро Петрович усе життя збирав картотеку відомостей, пов’язаних із перебуванням Тараса Григоровича на Полтавщині, з колом його побратимів, знайомих, дослідників, шанувальників творчості Кобзаря, митців, які увічнили його образ у своїх творах. Тож завдяки йому маємо унікальну двотомну працю “Полтавська Шевченкіана”. Інформація про громадську діячку, першу голову управи крайового Руху, вишивальницю Зою Коваленко є в “Полтавській Шевченкіані”, вона зустрічалась з Петром Петровичем і надавала інформацію про себе. Зараз вона часто поетичні рядки з його творів використовує на своїх вишивках. Чергову роботу вона вишила для військового ЗСУ із закличним девізом: “За світлий день тризуба золотого!”. Олеся Чайка заспівала козацьку пісню, яку полюбляє виконувати й під час виступів на фронтах народної російсько-української війни за незалежність.
Представництво УІНП у Полтаві Фото Олександра Розума, бібліотека-філія №7 Центральної бібліотеки Полтавської міської громади
Очевидець і літописець · “Сьогодні, як ніколи, важливим є збереження й примноження національної культурної спадщини”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ У 1925 році на хуторі Каленівщина Роменського повіту на Полтавщині у селянській родині народився Петро Ротач – поет, письменник, літературознавець, енциклопедист, перекладач, член Національної спілки письменників України (1992), почесний член Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка (1998), лавреат премії імені Симона Петлюри. Ювілей видатного будівничого української національної культури за ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та згідно з Постановою ВР цьогоріч відзначається на державному рівні. Низка заходів з нагоди сторіччя від дня народження Петра Ротача відбулася в Полтаві.
У Державному архіві Полтавської області відбулася всеукраїнська науково-практична конференція “Петро Ротач (1925–2007) – енциклопедист, письменник, краєзнавець: до 100-річчя з дня народження видатного полтавця”. Її організували Державний архів Полтавської області та Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського. Також активно долучилися Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, Державна наукова установа “Енциклопедичне видавництво”, Національний уні-
Зоя Коваленко верситет біоресурсів і природокористування України, Полтавський національний педагогічний університет, Полтавський університет економіки і торгівлі, Центр дослідження історії Полтавщини Полтавської обласної ради, Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені І. П. Котляревського. Актуалізували питання біографічного характеру і творчого доробку письменника, співпраці з науковими, музейними, архівними установами і громадськими організаціями, просвітницької діяльності, увічнення пам’яті та ін. Син письменника, краєзнавець, який опрацьовує батькову спадщину, Олександр Ротач надіслав з Мюнхена доповідь і вітально-подячне Слово всім учасникам конференції: “Сьогодні, в умовах відстоювання Україною в боротьбі з російським агресором своєї державности й національної ідентичности, як ніколи, важливим є збереження й примноження національної культурної спадщини”. З вітальним словом виступили доктор філологічних наук, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Микола Жулинський, доктор історичних наук, професор, ректор Полтавського інституту економіки і торгівлі, голова Полтавської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Олексій Нестуля, заступник директора Департаменту інформаційної діяльності та комунікації з громадськістю Полтавської обласної військової адміністрації Олександр Отич. Доповідачі зазначали: Петра Ротача шанують за величезний науковий та творчий доробок, як патріотичну і чесну людину. “Переживши жахіття розкуркулення і Голодомору, потрапив у жорна Другої світової війни, ставши “остарбайтером”. І вже там, на Заході, почав друкувати свої вірші та прозу про справжню “радянську дійсність”, познайомився з такими ж діяльними патріотами рідної землі. Повернувся в наймилішу серцю Україну, де на 40 років потрапив під “недремне око” органів КДБ. Упродовж життя жертовно збирав джерела з історії літературного і мистецького життя Полтавщини, національного і духовного відродження. Від другої половини 1980-х років розпочав їх передавати до архівних, музейних і бібліотечних установ області. Внаслідок такої плідної співпраці особовий фонд П. П. Ротача зберігається у державному архіві, є одним із
Позиція · “Викликане фільмом невимовне людське відчуття: утвердити в собі збуджену силу волі до справедливої боротьби за нашу правду”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Леонід МУЖУК
Кінопрем’єра нового фільму Володимира Тихого “Одного літав Україні” (Кінооб’єднання “ВА- ВИЛОН’13”) спонукає не тільки до роздумів над його історично правдивим документальним змістом, але й до необхідності осмислити твір. Ця екранна історія, здавалось би, локальна. Бо основні події розгортаються на типовому діючому полігоні (“десь в Україні” – саме так означена географія в титрах). Але згодом образ сучасної війни постає у фільмі надто масштабним узагальненням. І так само на екрані бачимо узагальнений і надто яскравий образ героїчної людини, яка у цій важкій війні добровільно ризикує своїм життям заради справедливої перемоги. Головні герої фільму – це здебільшого американські воїни-добровольці одного з військових підрозділів міжнародного легіону, що нині воює за Україну. Серед них є й інші іноземці, зокрема чеченці, що теж свідомо борються за українську перемогу і теж публічно засвідчують на екрані свою гостру позицію супроти московського агресора. Дія на екрані відбувається у прискореному розвитку і густо насичена подіями та непростими вчинками персонажів у дуже складних умовах їхньої боротьби за виживання. Фільм документальний, тож перед кінооб’єктивом, зрозуміло, ніхто нічого не грає. Тут люди живуть і діють так, як того вимагає нинішня війна. Словом, герої фільму – воїни, які в екстремальних умовах уміють правильно діяти і навіть мислити про те, як треба красиво жити. Хоч кожен з них, насамперед, думає на війні про те, як в умовах важкого бою вижити. Врешті, їхні долі, які їхнє людське призначення, обумовлені для них спільним історичним фактом – свідомим вибором чи не найважчої людської справи: добровільно йти на чужу війну, щоб допомогти українцям досягти справедливої перемоги. Спостереження за вчинками героїв і короткі екранні свідчення-роздуми самих героїв фільму сконцентровані у головній сюжетній лінії, де динамічними епізодами розгортається воєнна специфіка та виснажлива монотонність напруженої солдатської роботи. Бо комплексні воєнні тренування відбуваються заради злагодження бойової взаємодії воїнів поміж собою. Але ця неймовірно важка солдатська робота переслідує найвищу людську мету, що обумовлюється категоричною вимогою: не тільки перемогти в реальному бою, а й кожен з воїнів повинен залишитися живим – як під час наступу, так і в обороні. “Люди повинні чинити все правильно”, – так з цього приводу мовив один з героїв фільму. А по короткій смисловій паузі, маючи на увазі не тільки полігонні тренування, а й усвідомлені людські вчинки, він же й зауважив: “Думаю: я вчинив правильно, що зараз я тут, в Україні, і воюю за неї”, – щиро зізнався без жодного пафосу, але з твердою впевненістю. Легіонери в цьому фільмі не тільки сміливі й добре обізнані з воєнною справою, але й мудрі люди, обтяжені великим практичним досвідом воїна. За їхніми вчинками цікаво спостерігати, а сприймаючи їхні свідчення, спільно з ними думати про те, що є найважливішим у людському житті. Внаслідок екранного контакту з ними, врешті, достеменно розуміємо, що ці дотепні і мужні іноземці – характерні особистості з високою життєстверджуючою місією, для яких історична справедливість – найвища правда, заради якої вони й воюють. Тож спостерігаючи за екранним плином сучасних реальних подій та заглиблюючись у висловлені моральні імперативи головних героїв фільму, глядач зосереджується на осмисленні історичного фактажу, що паралельно з епізодами сучасної війни композиційно згрупований ще й удвох інших додаткових сюжетних утвореннях. Однорідних за композиційним призначенням, але кардинально протилежних за внутрішньою суттю їхнього змістового наповнення. Проте обидві ці сюжетні лінії несуть у цьому фільмі однаково важливу художню функцію як з огляду на зміст, так і його форму. Одна з них – візуально скомпонована у формі розгорнутого динамічного епізоду, де в хронологічній послідовності зверстані знакові історичні факти, що стосуються головних етапів та ключових періодів становлення, утвердження та руйнації української державності. Цей епізод наповнений яскравими символічними образами й збагачений лаконічним інформаційним супроводом титрів (написами), що засвічують на екрані відповідні історичні дати. Але всі ці історичні моменти ув’язані між собою так, немов калейдоскопічним способом на екрані перегортаються головні віхи багатовікової української історії. Аж поки всі ці вікопомні українські історичні процеси врешті не наткнулися на конкретну хронікальну з’яву брутального історичного моменту – військового параду, розгорнутого масштабним маршируванням на головній московській площі, біля кремля. Це хроніка зухвалої демонстрації агресивних можливостей як живої сили, так і технічного воєнного потенціалу путінського режиму. За парадним дійством зацікавлено спостерігав сам теперішній кремлівський вождь та його управлінська кліка. Той традиційний для сучасної московської історії парад відбувся 9 травня, а вже за неповний рік, 24 лютого 2022 року, – розпочалося широкомасштабне віроломне вторгнення московського агресора в Україну.
Режисерська реалізація цього епізоду, ключового для подальшого розгортання екранних подій, створює разючий емоційний ефект від художнього сприйняття залученого до цього епізоду документального матеріалу. Досягається по суті художній ефект своєрідної вибухової реакції, що збуджує свідомість блискавичним усвідомлення тієї реальної небезпеки, що всіх нас, українців, нині переслідує. Можна хіба що цей високий мистецький результат означити метафорично, прирівнявши спричинений ним емоційний вибух саме до яскравого спалаху блискавки, відлуння якої котиться довго нестихаючим громом. До того ж – сила емоцій тут наскільки потужна, що збуджена екранними образами людська свідомість нестримно прагне до вдумливого аналізу всіх подальших екранних подій як реальних фактів. Тих історичних фактів, за якими чуттєво постає, – аж до краю людської уяви, – справжня історична суть московської війни: підступний замах на долю нашого народу. І щоб унаслідок цього глибокого усвідомлення бодай якось позбутися муки розпачу, душа відчуває нестримну потребу – якомога довше зберегти викликане документальним фільмом невимовне людське відчуття: утвердити в собі збуджену силу волі до справедливої боротьби за нашу правду. У нинішньому українському часі документальне кіномистецтво, мабуть, саме так і повинне попереджати націю про реально смертельну для неї небезпеку. Справді, все те, що вище означено, триває на екрані дуже коротко, майже миттєво. І до того ж – в одному, так би мовити, становому для розвитку зовнішнього конфлікту епізоді. Бо в смисловому контексті розвитку й вивершення авторського задуму за допомогою історичної правди хронікальних кадрів, цей епізод став фундаментом для головної ідейної константи як смислової вершини в пошуку художнього утвердження української правди. І це відбулося завдяки природній органічній єдності режисерського синтезу як практичного кінематографічного сплаву всіх екранних компонентів у цілісний символічний образ. Той кінообраз збуджує тут, у цьому фільмі, тривалі роздуми про історичні перемоги і поразки нації у вічній українській боротьбі за свою національну правду. Бо в усіх без винятку українських історичних епохах завжди важко виборювалася українська державність (з далекої минувшини й до нинішнього часу).
Інша допоміжна сюжетна лінія – теж своєрідна кінематографічна констатація історичної правди. Але вона вже стосується історичної пам’яті американського суспільства. Йдеться про американську участь у Другій світовій війні. Відголоски того далекого часу, героїчного і трагічного для американців, чуємо у свідченнях самих американців, сприймаючи історичну правду на фоні виразних символів головних меморіальних комплексів Америки. А сприймаємо роздуми і свідчення представників різних поколінь сучасного американського суспільства в контрапунктному зіставленні паралельним воєнним дійством, що триває нині в Україні. Історичні наслідки фашизму, що колись занурив світ у воєнне безумство Другої світової війни, збігаються з аналогічною небезпекою для світу, яку тепер несе московська війна, що вперто поки руйнує Україну і духовно виснажує наш люд на його рідній землі. Загарбницькі війни – однаково підступні. Але усі московські війни, що спрямовувалися на загарбання України, вирізнялися ще й дикунським рівнем ординської жорстокості. Проте нинішня війна надто специфічна. Вирізняється вона своїм “гібридним” чинником як основним ідейним фундатором історичного безумства. І тому вивершується над усіма тими попередніми московськими замахами, яких зазнала Україна. Ця війна давно спланована кремлем і тривалий час ним системно готувалася до свого віроломного історичного старту. І ретельно утверджувалася в загальноімперській суспільній свідомості вульгарним публічним нав’язуванням шовіністичних доктрин з модернізованого арсеналу психологічних спецоперацій старої чекістської методології. Але ця робота велася ворогом по-сучасному: за постійною участю мобілізованих на цю воєнну справу практично усіх пропагандистських засобів інформаційного сегменту чекістської імперії. А тепер московська війна так само активно ними супроводжується. Тому цю війну справедливо називають гібридною. А її інформаційна складова, хоч і є гігантським багатогалузевим комплексом усіх наявних імперських інформаційно-пропагандистських засобів (разом з кінематографом, головним творцем імперських шовіністичних “скрепів”), проте тепер вона вкрай спрощена з огляду на її ідеологічну сутність. Бо головна мета геть усіх московських “інформаторів” нині зводиться до лукавого інформаційного прикриття кремлівських історичних злочинів. І їхня діяльність винятково базується на брудних спецтехнологіях продукування фейків, брутального спотворення історичної правди та маніпулюванні свідомістю. Чи мають вони серед свого “федерального” населення тотальний успіх? Частково. Але й то серед тих, хто не зумів емігрувати за кордон. Проте це вже інша тема. Осмислювати її, як нагальну проблему, доведеться не тільки українцям. Однак невідкладним є наше загальнонаціональне розуміння істинного наміру кремля. Адже сучасні московські фашисти вперто спрямовують загарбницьку війну супроти України до реалізації своєї давньої дикунської мети – повної зачистки українства. Знищення українського етносу. Для того й руйнують українську державу. Чи досягла ця жорстока війна свого апогею – немисленого досі, але нині реального факту воєнного безумства? Участь американських добровольців у цьому правдивому фільмі вмотивована їхньою особистою воєнною участю у московській війні. Хай це невелика, але по-людяному найщиріша частка від усієї реальної, уже наданої нам гігантської американської допомоги. Що трапиться з українською перспективою, якщо Америка одвернеться від України? Зігнорує нашу правду. І яка ж вона, та українська правда? Не тільки для нас, а й американців. І як її разом захистити? Тому то важливо, щоб цей фільм своєчасно потрапив до американського глядача. Адже прем’єра фільму збіглася у часі з виходом удруге на історичний термін управління американського президента Дональда Трампа. І нікому в світі, думаю, не є так важливо, як українцям, щоб світла американська мрія – утвердження у світі справедливої демократії не втопилася раптово у московському політичному болоті, поритому чекістськими кротами. Під впливом цього фільму настигають надто болючі роздуми. Але передусім: як на найвищому управлінському рівні безпомилково діяти, щоб згуртувати українську націю для її справедливої історичної перемоги? Усі ці роздуми породжує
Події “Перемагає лише свідома нація”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
фільм. Важка правда терзає свідомість під впливом нестримних емоцій, викликаних кульмінаційним моментом фільму “Одного літа в Україні”. Назва твору нібито й ущільнює важку мить української історії до коротенького відрізка реального українського часу. Але тим самим й надає цій історії символічного звучання. В епізоді перебігу реального окопного бою, з його моторошним безпосереднім відчуттям воєнної реальності, образ самої війни тут вивершується вражаючим символом найжорстокішої небезпеки. Так сильно, здається, досі ще ніколи не був художній образ ніким візуально виявлений саме засобами документального кіно. Надто висока тут амплітуда цього мистецького образу. Бо його абсолютна документальна природа і неймовірна вибухова емоційна сила художнього сприйняття цього героїчного у всіх смислах драматичного дійства – є по суті органічним художнім процесом творення унікального мистецького відкриття. І це відкриття відбулося як естетичне явище. Таким є цей фільм. Тож яка його художня сила? Для кожної живої душі окремо і для усіх нас разом як нації. Кожен мав би під впливом цього фільму зрозуміти свою особисту відповідальність. Особливо в тому разі, якщо хтось ніколи сам не сидів у реальному окопі. Кожен слідчий і кожен суддя, який за чиєюсь вказівкою силкується, порушуючи чинний закон, судити бойових генералів, мав би бодай замислитися над тим, у якому світі ми всі вже тепер опинилися. Унікальні зйомки фінальної частини цього фільму, виконані немисленим досі способом, треба усім побачити, щоб нарешті остаточно втямити, що для кожного з нас давно настав час “…усе чинити правильно”. То що ж буде з Україною? І що нам, українцям, треба робити, аби Україна вижила, а українці жили по-людськи? Саме таким смислом і цілком закономірно спонукає фільм думати, щоб шукати відповідь на критичні для усіх українців спільні питання. Хто спроможний нині згуртувати всю українську громаду, духовно розтерзану московським ворогом та його тутешніми підпільними емісарами, щоб спільними зусиллями захистити спустошену, але поки живу українську душу? Понівечену вічним тотальним терором, що й досі прагне панувати на українській землі, найбагатшій у світі. Найбагатшій, але вже давно пограбованій чужими й місцевими злодіями. Хто об’єднає українців у непереможну національну силу для нагального виконання найактуальнішої української потреби: порятунку української державності? Ясна річ, що утвердження української держави та повноцінне її функціонування можливе лише за категоричної умови – неминучої української перемоги над московським ворогом. І найголовніше: нація повинна нарешті зрозуміти приховану суть важкого для неї історичного факту – спланованого ворогами та штучно утвореного на нашій землі державного хаосу. Трагічні наслідки цього хаосу, що опанував й жорстоко терзає наше суспільство, поки належним чином неосмислені нацією. А перемагає лише свідома нація.
між музичним мистецтвом, драмою й літературою. Про свій внесок у колективну працю розповіли мовознавець, професор кафедри української мови та прикладної лінгвістики Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, член-кореспондент Європейської академії наук, мистецтв та літератури (Франція), почесний доктор Інституту культури (Франція), доктор філологічних наук Юрій Мосенкіс і мистецтвознавець, академік-секретар відділення теорії та історії мистецтв НАМУ, доктор культурології, професор Влади0 слав Корнієнко. Зокрема, пан Корнієнко назвав книгу “україноцентричною працею”, а пан Мосенкіс зазначив, що підтримка учасників заходу надихає й далі розвивати обрану співавторами тематику. Присутній на інформаційному заході письменник, літературознавець, доктор філологічних наук, заступник голови Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка Дмитро Чистяк подякував організаторам за запрошення Комітету відвідати обговорення праці, номінованої на Премію. “Спасибі за уважне прочитання, перспективні рефлексії, доречну критику (і нашої роботи) учасникам обговорення, зокрема, лавреатам Національної премії України імені Тараса Шевченка”, – зазначив професор Дмитро Чистяк.
Власн. інф.
Події “Перемагає лише свідома нація”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ У Києві в Укрінформі ще до Дня Соборності було презентовано видання Валерія Бітаєва, Владислава Корнієнка та Юрія Мосенкіса “Багатовікова літературно0 мистецька зброя української перемоги”, а цими днями про книгу говорили під час інформаційного заходу в ІА “Наголос” Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Відкриваючи зустріч, голова “Просвіти” Павло Мовчан нагадав присутнім, що в такі ж, як зараз, тривожні дні, 36 років тому – 11-12 лютого 1989 року – в Києві в Республіканському Будинку кіно відбулась установча конференція, на якій було прийнято статут і обрано керівні органи Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Товариство згодом стало основою відродженого Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. На пропозицію Павла Мовчана учасники вшанували пам’ять представників славної когорти борців за Україну і державність її мови. Звертаючись до присутніх, лавреат Шевченківської премії Павло Мовчан зазначив, що саме “Просвіта” висунула книгу “Багатовікова літературно-мистецька зброя української перемоги” на здобуття в 2025 році Національної премії імені Тараса Шевченка в галузі “Літературознавство та мистецтвознавство”, адже це значний внесок до сучасного українського літературознавства, репрезентований у популярній формі для широкого патріотичного читача. “Ця книга під час російськоукраїнської війни – зброя!” – сказав Павло Михайлович. Більш розлого промовець висловився про працю у своїй статті “Чому ця книга потрібна Україні саме тепер?” у “Слові Просвіти” (ч. 5, 6-12 лютого 2025 р.). Добрі слова про авторів книги – номінантку на Національну премію прозвучали у виступах інших Шевченківських лавреатів: поета Юрія Буряка, народного художника України Валерія Франчука, кінорежисера Леоніда Мужука, а також письменниці Любові Голоти та директора Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Миколи Жулинського, які дистанційно висловилися на підтримку видання. У своєму виступі академік НАПН України Георгій Філіпчук назвав працю “надзатребуваною і наскрізно просякнутою українськістю”. “Вона написана живою мовою”, – додав він. За словами доктора історичних наук Петра Чернеги, таких книг, які б розвіювали російські імперські міфи, треба більше. “Книга, що відсікає зазіхання росії на нашу історію”, – так сказав про видання народний депутат України багатьох скликань Іван Заєць. Високо поцінували контент книги доктори філологічних наук
Світлана Шевчук і Микола Васьків, доктор філософії Сергій Присухін та інші учасники зустрічі. У завершальній частині заходу до присутніх звернулися автори книги. “Цільове завдання, яке ставилося перед цим виданням, було передусім дослідити генезис українськості – що собою являє українська культура, які закладаються принципові складники, що на сьогодні дають нам право казати про національну самобутність нашого народу”, – зазначив один з авторів книги – мистецтвознавець, культуролог, перший віцепрезидент Національної академії мистецтв України, доктор філософських наук, професор Валерій Бітаєв. За його словами, перші матеріали щодо передісторії української культури відносяться до ХІІ століття. Зокрема, у контексті впливу мистецтва на державотворення в книзі “Багатовікова літературно-мистецька зброя української перемоги” розглядаються билини, народні обрядові пісні, літописи, український музичний епос. Багато уваги приділено аналізу “Слова о полку Ігоревім”. Валерій Бітаєв зауважив, що авторський колектив намагався якнайширше охопити всі процеси в галузі культури України, які відбувалися протягом багатьох століть. Адже на ранніх етапах культури не було чіткого розділу
Події “Перемагає лише свідома нація”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Сергій ТРИМБАЧ, кінознавець Фото Сергія Борденюка
14 лютого в Будинку кіно відбувся показ фільму Валентина Сперкача “Кубанські козаки. А вже літ двісті”. Акцію було присвячено річниці (лютий 1918 року) проголошення Кубанською Законодавчою Радою Самостійної Кубанської Народної Республіки та прийняття Резолюції про прилучення Кубані на федеративних умовах до України. Кінострічку, продуковану 1992 року, відкриває титр: “Першим запорожцям, що висадились на Тамані 25 серпня 1792 року, присвячується”. Історичний факт: саме тоді перша група запорозьких козаків (3847 осіб), під командуванням полковника Чорноморського козацького війська Сави Білого, висадилася в Тамані. Озброєними, у тому числі гарматами, на 51-му човні. Розселилися вздовж річки Кубань, витворюючи традиційні для Запорожжя курені, яким давалися запорозькі назви (Канівський, Уманський, Батуринський, Переяславський, Полтавський тощо). Загалом кількість першої хвилі переселенців, яка тривала декілька років, становила понад 25 тисяч осіб. Власне, фільм Валентина Сперкача про драматичну історію українців, нащадків запорозьких козаків, на Кубані. Імперська влада неодноразово вживала репресивних зусиль, аби тамтешня українська спільнота забула про своє історико-культурне коріння, розчинилась в общерасєйской масовці. Одначе ж українці – люди уперті, і не надто піддавались тому тискові. Це ставало особли-
Історик Дмитро Білий і режисер Валентин Сперкач во помітним в періоди, коли російська імперія хиталась – у 1917–1922 роках та на початку 1990-х. Саме тоді кубанські українці ставили питання про автономію, а то й приєднання до України. У фіналі фільму один із нащадків запорожців говорить на камеру: “Ми не москалі… Ми ті ж українці… І не треба відділяти нас від України!”. Не дивно, що фільм Сперкача було заборонено показувати в ерефії, а режисерові донині надсилаються звідтам погрози: как посмєл? Та справедливість є і за неї треба боротись. Нагадаю минулорічний указ Президента України “Про історично населені українцями території Росії”. Документом постановлено “внести на розгляд план дій щодо збереження національної ідентичності українців в Російській Федерації”. У тому числі на історично населених ними землях, зокрема на Кубані, зокрема в Курській області… Вечір у Будинку кіно відкрив голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Борденюк. Ґрунтовними були виступи академіків Миколи Жулинського і Сергія Комісаренка, професора Дмитра Білого, чиї праці про історію українців на Кубані відкривають правду історії. Це була спільна акція Національної спілки кінематографістів України і Товариства “Україна – Світ”, за участі Національної спілки письменників України та МБФ Національної пам’яті України. Фільм “Кубанські козаки. А вже літ двісті” (Об’єднання-студія “Україна”, 1992. Режисер Валентин Сперкач, сценарій Богдана Дяценка і В. Сперкача, оператор Сергій Лисецький, звукооператор Віктор Лукаш, слово від автора Богдан Ступка).
Події “Перемагає лише свідома нація”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ На Берлінському кінофестивалі відбулася світова прем’єра документального фільму “Стрічка часу”, знятого українською режисеркою Катериною Горностай. Після показу зал аплодував стоячи протягом десяти хвилин, повідомляє Суспільне. Культура. На перший показ фільму зібралася повна зала. Біля червоної доріжки творчу команду зустрічала група підтримки з українськими прапорами, яка виконала національний гімн. Катерина Горностай з’явилася на прем’єрі всього через два дні після народження сина. У цей часу лікарні з немовлям залишився його батько – режисер монтажу стрічки Нікон Романченко. За словами команди фільму, це перший випадок в історії Берлінале, коли під час фестивалю на світ з’явилася дитина його учасниці. Фільм “Стрічка часу” розповідає про те, як українські школи, вчителі та учні продовжують навчання і роботу в умовах війни, попри постійну небезпеку на деокупованих територіях та поблизу зони бойових дій. Зйомки відбувалися від Харкова та Запоріжжя до Києва, Чернігова, Черкас, Одеси, Миколаєва, Очакова, Кам’янського. Катерина Горностай присвятила фільм пам’яті свого молодшого брата Максима Горностая, який загинув на сході України 2023 року. “Стрічка часу” потрапила до головного конкурсу Берлінале уперше за майже тридцять років участі України у фестивалі. У 1997 році такий успіх мала стрічка Кіри Муратової “Три історії”. Фільм Катерини Горностай – єдиний документальний фільм, який змагається за головний приз – “Золотого ведмедя”. Також стрічка в номінації Documentary Award.
Слава Героям! · “Український народ за останні три з половиною десятиліття неухильно йшов шляхом свободи і долав те, що здавалося нездоланним”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
23 лютого вже вп’яте відзначили День українського коміксу, що є громадською ініціативою на вшанування пам’яті Леоніда Перфецького – художника-баталіста, автора першого українського коміксу “Україна в боротьбі”, а також учасника українських визвольних змагань під час Першої та Другої світових воєн. З 2022 року в цей день також вручається премія “Комікс року”, що носить ім’я художника-баталіста. На жаль, через тривалу російську агресію немає можливості гідно відзначати це свято та проводити урочисту церемонію вручення премії. Члени редколегії (так називається оргкомітет ініціативи та журі премії) в абсолютній більшості нині воюють на передовій. Тому за підсумками дистанційного засідання редколегії одноголосно було вирішено обрати лавреатом премії “Комікс року” імені Леоніда Перфецького за 2024 рік твір “Фарш”, що вийшов у серії “Боги війни” і присвячений бойовому шляху бійця Третьої окремої штурмової бригади Олександра Свіща. У коміксі розповідається про бій, який прийняв доброволець із позивним “Фарш” в околицях Бахмута у вересні 2023 року. Завдяки успішно проведеному рейду 3 ОШБр згодом змогла оточити ворожі сили та звільнити населений пункт Андріївка, але “Фарш” цього вже не побачив – під час виконання бойового завдання він загинув. Посмертно Олександр Свіщ отримав звання Героя України. Таким чином, премія символічно вшановує всіх захисників України, серед яких багато митців, які не встигли написати та видати свої твори – вони загинули внаслідок російської агресії проти України. Грошову частину премії передано Патронатній службі “Янголи” – організації, що займається лікуванням та реабілітацією поранених бійців Третьої окремої штурмової бригади.
турно-благодійний проєкт “Ода стійкості – симфонії свободи у часи випробувань”. Цей музичний тур охопить п’ять великих міст України та стане символом незламності духу українського народу. У Києві прем’єра об’єднала Liatoshyn- skyi Capella: Orchestra Національного буні взяти зброю й піти захищати нашу землю”, – розповіла жінка. За її словами, представники ГО “Східноукраїнський центр громадських ініціатив” запропонували жінкам написати свої історії, щоб започаткувати традицію фіксування родинної пам’яті. “У нас дуже багато трагедій, багато втрат. Якби кожна мама написала історію своєї боротьби з ворогом, то згодом це стало б нашим величезним історичним надбанням. Наші діти мають знати, яким страшним є ворог і чому важливо робити все можливе, щоб він ніколи більше не ступив на нашу землю”, – поділилася Людмила Біленька. Інша авторка книги, Галина Тищенко, народилася в Краматорську. У виданні вона розповіла про жахи російської окупації 2014 року.
День українського коміксу – громадська ініціатива, щорічне свято творців українського коміксу, яке відзначається 23 лютого, в день народження Леоніда Перфецького. Вперше його святкували у 2021 році, ініціаторами виступили “Інститут національного розвитку” та ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка спільно з незалежним центром видавничої діяльності RAINSHOUSE. У попередні роки лавреатами премії “Комікс року” за значний внесок у розвиток національної комікс-індустрії стали: Сашко Ком’яхов з графічним романом “ТАТО. Кузня зброї” (2021), американський журналіст Майк Томпсон з коміксом-розповіддю “Українська сталь” – про оборону Маріуполя (2022) та Микола Кравченко – за графічний роман “Чорний Клин” (2023).
динку музики та артистів Національного президентського оркестру. Концертом диригував Сергій Лихоманенко – офіцер ЗСУ та начальник відділення комунікацій 5-ї окремої штурмової бригади. Колишній диригент Харківської обласної філармонії повернувся до пульта після трирічної перерви, спричиненої службою на Донеччині, щоб представити світові прем’єри творів, написаних під час війни. “Ода стійкості” – це данина пам’яті полеглим Героям та підтримка для тих, хто продовжує боронити Україну. Вперше були виконані нові симфонічні обробки фортепіанних творів Віктора Косенка та Бориса Лятошинського, а також твори сучасних композиторів, зокрема концерт для вцілілого роялю Влада Солодовникова та концерт для фортепіано з оркестром №1 “Український” італійського композитора Габріеле Денаро. Серед солістів проєкту виступили відомі українські піаністи Валентин Рукомойніков і Євгеній Геплюк, які є лавреатами міжнародних конкурсів, а сам Габріеле Денаро виконає власний твір у рамках концерту в Одесі. Тур охоплює також Запоріжжя, Одесу, Черкаси та Львів.
За інформацією Міністерства культури та стратегічних комунікацій
“Після деокупації ми з родиною переїхали під Київ, в Ірпінь, щоб було безпечніше. Вісім років будували там будинок, однак 2022-й перекреслив усі мрії про мирне життя. Російські літаки та солдати зруйнували все”, – згадує жінка. Вона поділилася з журналістами відчуттям, що писати свою історію їй було особливо важко. “Напишеш речення – і два дні не можеш доторкнутися до тексту. Потім ще кілька рядків – і заливаєшся сльозами. Від цього нікуди не подітися… Навіть робота з психологом не допомагає. Можливо, цей біль залишиться на все життя”, – розповідає Галина Тищенко. Книга “Жити попри все” створена за ініціативи ГО “Східноукраїнський центр громадських ініціатив”. Її електронна версія доступна безкоштовно.
Слава Героям! · “Український народ за останні три з половиною десятиліття неухильно йшов шляхом свободи і долав те, що здавалося нездоланним”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ У третю річницю повномасштабного російського нападу на Україну та в Національний день молитви, 24 лютого 2025 року, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив молебень у кафедральному Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі столиці. Перед початком відправи Його Блаженство звернувся до присутніх із роздумами у зв’язку з річницею повномасштабної ворожої агресії, в яких, зокрема, зазначив: “Російська держава своєю злочинною війною та намаганням її виправдати через ідеологію “русского міра” явно і безсоромно порушує основні заповіді Божі. Замість Господнього закону та євангельської моралі там утверджується віра в “русскій мір” і поклоніння йому як ідолу, зі щоденним принесенням кривавих жертв. Щодня російська держава порушує заповіді “не вбивай”, “не кради”, “не лжесвідчи”, “не пожадай того, що належить ближньому”. Ніхто з тих, хто справді є християнами, не може не бачити і не розуміти цього. А бачачи і розуміючи, християни повинні засуджувати це зло і протидіяти йому... Ми вірили в перемогу три роки тому, коли мало хто у світі вважав її взагалі можливою, думаючи, що російська сила – нездоланна. Але нехай загине вона, як військо фараонове у водах моря, як ассирійські полчища, які облягли Святе місто, але були уражені гнівом Божим! Ми знаємо, що на боці України та українського народу – правда. У правді – Бог. А з Богом – перемога. Попри всі перешкоди, спротив ворогів та внутрішні суперечки, попри всі загрози, виклики та небезпеки, український народ за останні три з половиною десятиліття неухильно йшов шляхом свободи і долав те, що здавалося нездоланним. Впала тюрма народів – Радянський Союз, зазнали поразки намагання збудувати тиранію в нашій країні, бо народ на майданах твердо підняв голос за свободу. Російській імперії зла, попри 11 років війни, не вдалося зламати наш духу і нашу волю. Бо в усі критичні моменти цієї новітньої історії Господь допомагав нам і спрямовував у боротьбі. Тому вірю, що попри всі нинішні виклики та небезпеки – український народ досягне справжнього миру, правда переможе, а зло і його творці – будуть засуджені й покарані. Тож з Богом – до перемоги!” Разом з Предстоятелем Православної Церкви України молилися архієпископ Вишгородський Агапіт, єпископ Рівненський і Сарненський Гавриїл, єпископ Васильківський Єфрем, численне духовенство та захисники Батьківщини.
На завершення молебню Митрополит Епіфаній закликав усіх невпинно підносити молитви до Господа за перемогу правди та встановлення справедливого миру.
Пресслужба Київської Митрополії Української Православної Церкви (ПЦУ)
Слава Героям! · “Український народ за останні три з половиною десятиліття неухильно йшов шляхом свободи і долав те, що здавалося нездоланним”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ 23 лютого, в переддень третьої річниці повномасштабного вторгнення росії проти України, 5 окрема штурмова бригада Збройних Сил України презентувала куль-мати військовополоненого, який уже 11 років перебуває в неволі, з 2014 року. “Останнього разу, у 2022 році, я дізналася, що мого сина утримують в РФ, у місті Новочеркаськ, у 14-й колонії. Його тримають у центральній частині колонії під охороною федеральної служби. Я сподіваюся на його повернення, коли Україна переможе, адже мій син – азовець, доброволець, майданівець. Таких полонених Росія раніше не відпускала й, на жаль, не хоче відпускати зараз. Я приїхала у ваше місто, щоб сказати всім: якщо ми хочемо якнайшвидше здобути перемогу, кожен має докладати до цього максимум зусиль на своєму місці. Бо наша армія стримує ворога надзусиллями. Якщо ми гуртом не зможемо відстояти нашу державу, то я, як і багато інших матерів, не дочекаюся сина з полону. І тоді ще більше людей будуть змуше-
Слава Героям! · “Український народ за останні три з половиною десятиліття неухильно йшов шляхом свободи і долав те, що здавалося нездоланним”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ 24 лютого в Білоцерківському краєзнавчому музеї відбулася презентація книги “Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022”. Про це повідомляє інформаційний портал “Моя Київщина” з посиланням на “Еспресо. Біла Церква”. Видання розповідає про досвід 11 жінок, які пережили трагічні військові події з 2014 по 2022 рік. Вони пройшли через російську окупацію, втрату рідних, майна та здоров’я, полон, сексуальне й гендерно зумовлене насильство. Попри всі випробування, ці жінки знайшли в собі сили жити далі й поділилися своїми історіями з усією Україною. На презентацію в Білу Церкву завітали дві учасниці проєкту – Людмила Біленька та Галина Тищенко. Людмила Біленька –
Незабутні · “Світяться в небі зорі і люди, Лагідні вірші, ніжні пісні”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
засвідчив, що ішов до себе наче до святині: “Ділять Бога – таж Бог неподільний: / Як поділиш, то й Бога нема…” Будьмо чесними перед собою, то будемо чесними перед Богом і іншими людьми... Ми ж просимо прощення в Єдиного Живого Бога за все содіяне поетом, яке суперечило Його волі, бо ж “Нема людини праведної на землі, що робила б добро й не грішила” (Книга Екклезіястова 7:20)… Я стану перед Богом в безмежній самоті. І пісня лебедина, і юності крило, І вірна Україна, і радісне зело Залишаться без мене, і жаль буде мені – Як листячко зелене майне вдаличині.
Барвіночку, прощаймося, прощаймось. Минеться все, й не схоче пісню пити Мого життя невимушена тайна… Таїна життя поета: “А ви мене поховайте / В глибині старого лісу / І не плачте наді мною / Може стану духом лісу, / Може й з вами, може встигну… / Щоб в душі звучала пісня / Про несмертну Україну!” Не судилося почути поетові пісню “Про несмертну Україну”. “Живи й не бійся” – мовить Богдан Чепурко, але ж він на день воскресіння прийде і запитає не Бога – запитає нас, присутніх на цьому дійстві: де були, що робили, щоб вибороти, зберегти для вічності Україну, волю для прийдешніх поколінь, щоб на увесь світ лунала пісня “Про несмертну Україну”: Поховавши поетів, Не віддаймо у лапи смерті Їх – пронизуючу Всесвіт – Безмірну любов. Не віддамо, бо голос минулого буде взивати до нашої пам’яті – в сьогоденні ми виразно бачимо, “а що пройшло – ізнов живе і діє” (Ґете). “Й всміхнеться тобі світ в обіймах тайни”, дорогий колего: “Я не винен нікому нічого, / Я життя свого вип’ю вино”. Тож надпиймо і ми з “келиха вічності” й вина – життя і щастя мислячої людини: “Ну, бувайте живі і здорові – / Вже годинник на ратуші б’є”… Будьмо безсмертні – де тихо, що тихше тиші… Пам’ять не має права старіти, бути забутою, щоб не переривалася духовна нитка цілісності українства. Вже сивочолими зрозуміємо, яке то щастя, коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя. Сподіваємося, що десь там, у небесній Вітчизні, наш незабутній і добрий Богдан Чепурко складе свою щиру молитву за Україну, своїх рідних, колег, тих, які люблять і зберігають у своїх серцях пам’ять про нього…
P. S. Богдан Чепурко народився 26 серпня 1949 року в Осівцях Бучацького району Тернопільської області. Автор сорока семи книжок прози і поезії. За пів століття творчих змагань оприлюднив в періодиці понад тисячу різножанрових текстів. 11 лютого 2025 року Богдан Чепурко відійшов за межу… ________ Барвінок – багаторічна вічнозелена трав’яниста рослина.
У тексті фрагменти віршів із книг Б. Чепурка “Кервавиця”, “Дивина”, “Грішниця зі святим іменем”.
Незабутні · “Світяться в небі зорі і люди, Лагідні вірші, ніжні пісні”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів
Й на якомусь там відтинку часу Вийду я на космічний Майдан І згадаю, що був ти Тарасом Й ти згадаєш, що був я Богдан. Сутність людини – бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять. Вона ж бо основа нашого розуму, який слугує вічності. Моменти пережитого спонукають до осмислення духовного світу людини, щоб рефлексії не полишали нас наодинці з сьогоденням, а заохочували наблизитися до розуміння, що нам дає сльоза очисна. Якщо, пізнаючи природу речей, відчуваємо й бачимо сльози, то ми щось таки зрозуміли, щось таки наше серце пізнало й запам’ятало; так зі сльозою, що наче весняна роса, цитую текст Михайла Саченка (“Коріння”): В сю мить, як дід помер, Почув, Як голосно іде годинник. “Почув, як голосно іде годинник”, – заплакали подумки рідня, колеги й усі слова поезії вічності поета. Життя, досвід, знання засвідчують – є світи, “в яких ненависті немає”. Але ж наше сьогодення взиває до закамянілих людських сердець, до голосів пам’яті минулого і сьогодення, бо й “Природа бореться не з Богом, / А за життя своє під Небом”. Голоси минулого взивають до нашої пам’яті: Їх чує кров клітинами всіма – З глибин віків летять вони над нами. Про що їх клич – могильними горбками? Про що говорить пісня ця проста? Чому так важко думка дороста… “Думка дороста…”. Думки – це не просто пульсування свідомості, що спонукає до мисленного діяння, а й згусток енергії слова, мови, дарованої нам Богом. У Богдана Чепурка – кожне слово витончене, метафори додають глибинного змісту дійства, присутня наскрізна гармонія вірша, гармонія в кожному рядку, щось прочитується між рядків… Повага до слова рідної мови – це поезія, яка спонукає до розмислів, виховує українськість читача. Література на папері донесхочу сміється й плаче: “Коли камінням здавлена душа, / Сама стає, як той біблійний камінь?” Людина в житті – істота творча й вільна, “крила має, але не літає”, бо біль її тримає. “Але минає час, і ми дізнаємося, що вже ніколи не почуємо ясного сміху когось із нас, і тоді стає зрозуміло, що та оаза – назавжди заборонена для нас. Відтоді починається наша справжня скорбота, не та, що розриває душу, а якась гірка” (Антуан де Сент-Екзюпері, “Планета людей”). Чому так тяжко йти моїм чуттям, Мені самому до страшного болю – По незасіяному цвинтарному полю, Якого я нікому не віддам! Пам’ятаймо тих, які відійшли за межу… Гюстав Лебон (Ле Бон. 1841–1931) – французький психолог, соціолог, антрополог, найбільше відомий як засновник соціальної психології – писав: “Не лише живі, алей мертві відіграють значущу роль у сучасному житті будь-якого народу. Вони творці його моралі та несвідомі рушії його поведінки”. Що ще? Письменник-мислитель зумів злучити минуле з майбутнім! Бо як тоді нам поєднати своє життя з минулим, як зберегти в пам’яті тих, кого вже нема посеред нас? Як глибоко все те, що відійшло, має пронизати наші серця? А таки мусить проникнути якнайглибше, щоб воно, те серце, не здичавіло, не позбавило нас зв’язку з майбутнім. Не один я все життя шукав правди й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомогли усвідомити, що Істина – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом. Я, ми – є: “…я і є пам’ять, і тому я вічний” (Павло Загребельний, “Я, Богдан”). Скроплена рясним дощем-кров’ю наших воїнів світла українська земля промовляє до нас їхньою саможертовною любов’ю до України, волі і взиває до наших сердець зберегти пам’ять про них: Народе мій, на самому краю, На пограниччі правди і краси –
Я пам’яттю глибокою стосил: Немає мертвих в рідному краю! “Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця”. (Вергілій): “Барвіночку, прощаймося, прощаймось…” От і все. Навіки. Vita nova. Усмішкою здавлені ридання. “Життя моє – поезія вічності”, – мовив Богдан Чепурко, бо життя його горіло яскравою зіркою – українням… Він зміг “своїм життям до себе дорівнятись” (Леся Українка, “Лісова пісня”) і тому мав сміливість написати: “А Бог мене гладить твердою як правда рукою”, але ж в цьому світі все від часу і випадку залежить. Україна, ми – вічні, бо ж такий закон життя Божої правди: “Правда – це “те, що має бути”. Правда несе динаміку й цілеспрямованість, рухає до розвитку і вдосконалення” (Вікіпедія). Серця наші зболені минулим, зморені сьогоденням, та все ж зорять надією на майбуття: “Душа моя привітна до Бога полетить. / Минеться зла година, минеться люте зло”: “І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його” (Книга Екклезіястова 12:7). “Крім елементарної ймовірності, є чимало фізичних теорій, із яких випливає безсмертя людини” (Юрій Олійник, “Живі й мертві”). Квантове безсмертя – згідно з багатосвітовою інтерпретацією квантової механіки істоти, що мають здатність до самосвідомості – безсмертні. Індуїстські Писання пояснювали теорію квантової механіки ще 5000 років тому: “Бо ти, як і Я, як і ті, хто умре навіть нині, / Тривали завжди, і ніхто з них ніколи не згине” (Бгаґавад-Ґіта [Пісня Бога] / Переклад Миколи Ільницького, Пісня друга, 12. Андрій Содомора роздумує: “– Бо смерть, Михайле, то є смерть. Душа, хоть вона безсмертна, але нелегко їй розлучатися із смертним тілом… Смерть велике таїнство, Михайле… Дивне таїнство…”. І це – книжка Андрія Содомори “Усміх речей” про світ речей, який ми втратили, але зберегли в пам’яті... Чи знає хтось, що Бог єдиний, Як цей багатоликий боз? І я колись в той рай відлину, Де ні думок, ні слів, ні сльоз. А поки що ми тут одначе, Хоч порізнилися в думках, – Й моя душа сміється й плаче, Щоб ще сто раз той боз запах! (боз – бузок. – Б. Д.) Син України, поет від Природи усім своїм життям засвідчував любов до України: “Ти знаєш, Україно, як я тебе любив. / Тобі любов у віно сам Бог благословив… Мої слова – мовчазні свідки: / ніщо життя не переможе!”. Світяться в небі зорі і люди, Лагідні вірші, ніжні пісні. Схоче Вкраїна вчитись у Бога – Всесвіт обняти Духом святим. Перечитую “Вибрані листи” Плінія Молодшого (пер. з лат. Андрія Содомори): “Мені ж завжди видається жорстокою і передчасною смерть тих, хто працює над чимось безсмертним. Бо ті, хто віддається насолодам, живуть, сказати б, одним днем: прожив день – і вже начебто вичерпав спонуки для подальшого життя. Хто ж думає про наступні покоління, хто хоче продовжити пам’ять про себе у своїх творах, – їхня смерть, коли б хто не помер, завжди видається раптовою, бо завжди обриває якийсь задум”. Але ж життя — незвідана таїна… Осмислення сутності життя утримується на грані двох безодень: безодні нескінченності Всесвіту і безодні небуття (за Паскалем). Правдою живе людина, правдою ж вона все перемагає, правдою торує свій шлях до вічності... Своїм життям Богдан Чепурко літописці українського простору”. На заході виступив український кобзар, лірник, лавреат премії імені Тараса Шевченка, заслужений артист України, народний артист України Василь Нечепа.
За інформацією Рівненського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Незабутні · “Світяться в небі зорі і люди, Лагідні вірші, ніжні пісні”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Захід з нагоди 120-річчя від дня народження Уласа Самчука розпочався з покладання квітів до пам’ятника письменнику на Театральній площі. Капела бандуристів “Чураї” (Київ) акапельно виконала разом з усіма присутніми пісню “Червона калина”. Опісля капела виступила в Рівненському музичному фаховому коледжі РДГУ. У Літературному музеї Уласа Самчука відбулися урочистості, під час яких було вручено Літературну міську премію імені Уласа Самчука Валентині Люліч. Також виступили науковці та краєзнавці-просвітяни, котрі поділилися своїми дослідженнями про життєвий і творчий шлях Уласа Самчука. Голова обласного товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Іван Вєтров вручив особливі відзнаки – грамоти за наукові дослідження життя і творчості Уласа Самчука: Євгену Шморгуну, Андрію Жив’юку, Віктору Мазаному, Ярославу Поліщуку, Петру Кралюку, Миколі Федоришину; подяки за збереження та популяризацію творчості Уласа Самчука: Оксані Приходько, Наталії Савчук, Олені Панасюк, Людмилі Шлапак, Федору Єфімчуку, Інні Нагорній. Відбулося нагородження переможців конкурсу молодіжної публіцистики “Юні
Нашого цвіту... · “В 1925–1929 роках в Шанхаї, Ціндао, Ханькоу, Тяньцзіні виникають “Просвіти” й інші українські організації”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
пами. Зокрема, нею було організовано листовний зв’язок з іншими українськими гуртками в Китаї. Її учасники активно пропагували українську національну ідею поміж чужинцями, ними було надруковано багато статей української тематики в російській, англійській, німецькій та китайській пресі. Встановлено дружні взаємини з грузинами та сибіряками. “Просвіта” влаштувала святкування Незалежності та Соборності України, вшанування пам’яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Мазепи, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Грушевського, трагедії Базару тощо. Було прочитано багато рефератів української тематики. Товариство збирало пам’ятки з історії українського визвольного руху на Далекому Сході. 4 серпня 1933 року Рада “Просвіти” виступила із закликом до всіх місцевих українських організацій про скликання спільного віча, щоб висловити протест проти організованого більшовиками голоду й терору у Великій Україні. “Просвіта” контактувала з українськими організаціями в інших країнах. Українські політичні емігранти, які брали участь у національно-визвольній боротьбі в Україні, на Зеленому Клині та в Сибіру стали найбільш політично активною частиною нашої діаспори в Маньчжурії. Вони не визнавали світоглядних компромісів. Для них була характерна гостра антирадянська спрямованість. Водночас ця група осіб активно виступала проти великодержавних претензій антибільшовицької (білої) російської еміграції і не бажала мати нічого спільного з її установами. Внаслідок процесів самоорганізації у цій групі в 1929 році утворився ідеологічно політичний осередок під назвою Український політичний центр (“чвірка”). Його провід був яскравим утіленням соборності українських організацій у Китаї. До проводу центру увійшли Дмитро Барченко із Волині, Петро Марчишин із Галичини, Іван Світ зі Слобожанщини та Павло Яхно, народжений на Зеленому Клині. Влітку 1932 року з ініціативи Українського політичного центру в Харбіні було засновано клуб “Прометей” (голова Іван Світ). Метою клубу стало зближення та спільна боротьба поневолених народів (передусім українців, тюрко-татар і грузинів) за визволення з-під влади Москви. Його члени активно виступали проти підпорядкування організацій неросійської діаспори проводу російської еміграції. Представники Українського політичного центру добились у травні 1934 року внаслідок упертих заходів права для українців, татар, кавказців та інших зазначати в документах свою справжню національність. У 1932 році “Просвіта” розпочала видання двотижневика “Українські листи з Далекого Сходу”. 15 грудня 1931 року українські організації створюють Український національний громадський комітет. У січні наступного року в Харбіні утворилася Українська громада в межах Маньчжурії та Монголії. Протягом 1933- 1934 років виникають Спілка української молоді “Зелений Клин”, Українська учительська
Нашого цвіту... · “В 1925–1929 роках в Шанхаї, Ціндао, Ханькоу, Тяньцзіні виникають “Просвіти” й інші українські організації”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
Багато написано про історію української діаспори в Північній і Південній Америках, Австралії, Європі, але майже нічого невідомо про українців в Азії. Мало хто знає, що вже сто років тому в Китаї розвивалося українське громадсько-політичне та культурне життя. Цю прогалину заповнює енциклопедичний довідник “Українці в Китаї (перша половина ХХ ст.)”, який вийшов друком в Одесі. Укладач довідника В’ячеслав Чорномаз познайомився з цією темою наприкінці 1991 року завдяки українському журналісту Олександрові Неживому, який віднайшов в українських архівах роботи українського історика Далекого Сходу Івана Світа. А далі було понад чверть століття копіткої праці, коли В. Чорномаз буквально по крихтах збирав інформацію про українські організації, окремі персоналії, факти з українського громадського й культурного життя в Китаї по архівах і бібліотеках Владивостока, Хабаровська, Москви, Києва, Львова. Джерела про це життя можна поділити на три групи. До першої групи належать праці Івана Світа, чимало з яких втрачено, і спогади Григорія Купецького “Там, де сонце сходить”. До другої групи належить українська преса, яка виходила в Китаї у 1917–1944 роках, і російськомовна преса, яка теж виходила там у цей час. Третю групу складають особові справи емігрантів із так званого Бюра для справ російських емігрантів у Маньчжурії, які зараз зберігаються у відповідному фонді Державного архіву Хабаровського краю. Місцем найбільш компактного українського поселення на терені Китаю стала Маньчжурія (нині розділена між Китаєм, Росією і Монголією), де наприкінці ХІХ століття Російська імперія отримала у концесію смугу землі під будівництво Китайсько-Східної залізниці, яка мала сполучити Сибір з тереном російського Далекого Сходу (Зеленим Клином). Відповідно від 1898 року на будівництво залізниці та міста Харбіну, де мав бути її адміністративний осередок, почали прибувати перші групи робітників-українців. Були українці й у складі російських державних службовців і війська Охоронної варти залізниці (згодом – Заамурського округу Окремого корпусу прикордонної варти). У складі російських військ вони брали участь у російсько-японській війні 1904-1905 років. Багато з них після закінчення служби залишалися тут для праці на залізниці, займалися комерцією тощо. Багато українців їхали в пошуках заробітку. Приблизно в цей час з’явилися українці в китайських містах Шанхаї, Тяньцзіні, Ціндао, Ханькоу тощо. Вони перебували тут у складі російських дипломатичних, торгівельних та релігійних установ (зокрема у складі Пекінської духовної місії ще від ХVІІІ століття). Перебували в Пекіні та інших містах Китаю й окремі українці – студенти Східного інституту у Владивостоці, які працювали над вивченням китайської мови. На початку ХХ століття гастролі української трупи Костя Мирославського по всій Маньчжурії дали поштовх заснуванню тут аматорських українських театральних гуртків.
Однією з перших українських організацій на терені Китаю стала Українська громада, створена в 1905 році в Шанхаї. Її заснували українці – службовці російських державних і приватних установ у цьому місті. У 1905 році вона надіслала в Петербург 400 рублів на видання Євангелія українською мовою та на українську пресу, а в 1908 (1910) році – таку ж суму на будівництво пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві. Однак громада проіснувала нетривалий час. Першою українською статутною організацією на терені Маньчжурії став Український клюб у Харбіні, створений 7 грудня 1907 року на основі українського аматорського театрального гуртка. Діяльність клубу носила виключно культурно-просвітній характер і мала за мету збереження національної самобутності та розвиток національної свідомості місцевих українців шляхом популяризації української історії, літератури, музики, а також надання матеріальної допомоги своїм членам. У зазначений період на терені російської смуги відчуження Маньчжурії склались сприятливі умови для українського культурного та громадського життя порівняно з власне територією Російської імперії. Значною мірою причиною цього було прихильне ставлення до українців генерала Д. Хорвата, який очолював російську адміністрацію Китайсько- Східної залізниці. Прихильність до українського життя виявляли також заступник генерала Д. Хорвата з адміністративної частини генерал М. Афанасьєв, командуючий військами охорони залізниці генерал М. Переверзєв, начальник штабу Заамурської залізничної бригади полковник А. Івашкевич. Ці посадовці походили з України. У 1909 році в місцевій російській газеті “Харбин” існував постійний відділ “Украинская жизнь”. У 1910 році про українське життя інформувала місцева газета “Новый край”. Редактором обох газет був українець С. Полетика. У 1914 році Український клюб в Харбіні організував урочисте святкування 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка. З початком Першої світової війни клуб розгорнув активну діяльність з метою збору коштів для шпиталів та допомоги цивільному населенню України, що постраждало внаслідок війни. Восени 1916 року за сприяння адміністрації Китайсько-Східної залізниці була створена перша на Далекому Сході українська початкова школа. Повалення царату в Росії у березні 1917 року сприяло значному піднесенню політичної активності українського населення в Маньчжурії. 12 березня 1917 року за ініціативи правління Українського клюбу в Харбіні відбулося українське віче за участю близько 200 осіб, на якому було обрано
Тимчасове українське бюро, згодом перетворене на українську раду в місті Харбіні. Незабаром було створено лінійні Українські ради на багатьох станціях Китайсько-Східної залізниці. 16 липня 1917 року було обрано Маньчжурську українську окружну раду, яка об’єднала всі українські організації Маньчжурії. Після проголошення ІІІ Універсалом Української Народної Республіки на початку грудня 1917 року Маньчжурська українська окружна рада ухвалила постанову, що “всі українці, які мешкають в Маньчжурії, як цивільні, так і військові, в боротьбі соціалістичних російських партій не повинні брати участі, а організовувати свої окремі частини військові й організації українського населення. Через організований тут же… військовий штаб та Українську маньчжурську окружну раду бути в розпорядженні й підлягати Українській Центральній Раді та її Генеральному секретаріатові в Києві”. У грудні 1917 року в Харбіні деякий час перебували делегати від українців Америки до Української Центральної Ради О. Досвітній та В. Білинський. Вони виступали з лекціями про життя українців в Америці. Представники українців Маньчжурії брали участь в усіх чотирьох Українських далекосхідних з’їздах, що відбувались у 1917–1918 роках на Зеленому Клині, в роботі сесії Української далекосхідної крайової ради в 1918-1920 роках та в Українській далекосхідній крайовій нараді у Владивостоці у 1921 році. У квітні 1918 року Маньчжурська окружна рада вислала до українського уряду в Києві свого представника поручника Петра Твердовського. Він подав до уряду гетьмана П. Скоропадського меморандум, у якому висувалося домагання про приєднання Зеленого Клину та смуги відчуження у Маньчжурії до Української держави. Цього ж місяця Твердовського було призначено консулом Української держави на Далекому Сході з резиденцією у Харбіні. У червні 1917 року Український клюб випустив перший номер газети “Вісті Українського клюбу в м. Харбіні”, яка стала першим українським періодичним виданням на терені Китаю. Протягом 1918-1920 років було споруджено будинок Українського клюбу. Розвивається українське шкільництво. 26 листопада 1922 року в будинку Українського клюбу було освячено тимчасовий храм на честь Покрови Божої Матері, в якому від Благовіщення 1924 року розпочато богослужіння українською мовою. За даними перепису українського населення Маньчжурії, проведеного місцевими українськими організаціями на початку 1918 року, тут проживало 22 тисячі українців. Під час та після закінчення громадянської війни у Росії кількість українців у Китаї суттєво збільшилась. Згодом сюди потрапляли окремі втікачі-українці із Сибіру, Зеленого Клину, України та Кубані, які рятувались від колективізації, голоду та репресій. Поза межами Маньчжурії найбільше українців на початку ХХ століття проживало в Шанхаї. В 1930-х роках тут мешкало кілька тисяч українців. По декілька сотень та кілька десятків українців перебували в цей час і в інших містах Китаю, зокрема Тяньцзіні, Ціндао, Ханькоу. Окремі особи мешкали в Даляні (Дайрені), Гонконзі (Сянгані), Мукдені (Шеньяні), Чаньгуні (Сіньцзіні) тощо. З поразкою національно-визвольної боротьби в Україні та українського національного руху на Зеленому Клині на початку 1920-х років починає занепадати і українське громадське життя в Маньчжурії. Припиняють своє існування українські громадські організації. Китайська влада забороняє українську діяльність. Проте в 1925–1929 роках в Шанхаї, Ціндао, Ханькоу, Тяньцзіні виникають “Просвіти” й інші українські організації. А 14 липня 1926 року при американському Християнському союзі молодих людей, що користувався в Китаї правами екстериторіальності, виникає товариство “Січ”, яке 2 грудня 1928 року було перейменоване на товариство “Просвіта” (голова І. Паславський). 14 червня 1930 року це товариство отримало статус філії “Просвіти” у Львові. При товаристві створено хор, драматичний гурток, існувала велика бібліотека. При “Просвіті” створено Жіночий гурток і гурток молоді, з яким пов’язане відновлення діяльності Спілки української молоді. “Просвіта” виступала як позапартійна інституція, яка мала виховувати переконаних українських самостійників, незалежно від тих чи інших партійних форм. Товариство об’єднувало представників різних політичних поглядів – націоналістів, гетьманців, уенерівців і безпартійних, не маючи ніяких партійних непорозумінь. “Просвіта” активізувала українське життя, яке почало занепадати, зберегла український актив від розпорошення й привела до співпраці між окремими гру-
Пошта “СП” · “Нація – це неперервний ланцюг “і мертвих, і живих, і ненарожденних”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
спілка, Українське товариство прихильників літератури, науки, мистецтва, осередок прихильників гетьманського руху Український союз хліборобів-державників, товариство “Січ” ім. гетьмана І. Мазепи, що також орієнтувалося на берлінський центр гетьманського руху. У 1934–1937 роках Провід ОУН надсилає до Маньчжурії своїх представників Омеляна Хмельовського, Миколу Митлюка (Б. Луковенка) і Михайла Затинайка (Р. Корду-Федоріва), які налагоджують контакти з місцевими українськими організаціями і сприяють активізації їхньої антирадянської діяльності. Передусім оунівці намагалися очолити українські молодіжні організації. Але восени 1936 року М. Митлюк, призначений представником ОУН на Далекому Сході, загинув за таємничих обставин на кордоні на півночі Маньчжурії за спроби нелегально перейти на радянську територію. У грудні цього ж року під керівництвом Р. Корди-Федоріва відбулася реорганізація Спілки української молоді на Українську далекосхідню січ, що поділяла ідеологічні засади ОУН. У 1937 році Січ видала одне число часопису “Далекосхідний націоналіст” і три брошури з українського питання. При Січі було організовано Український спортивний клуб. 27 листопада 1937 року до Харбіну з Італії прибула група членів ОУН у складі Г. Купецького (у Харбіні – Г. Марков), М. Гнатова (С. Василіїв) і Г. Файди (М. Іванов). У 1938 році Г. Купецький очолив Українську далекосхідну січ, після чого її діяльність значно активізувалася. У 1938 році “Січ” проводила різні акції на підтримку Карпатської України. Укладач Чорномаз звертає увагу: “Українське життя в Китаї було частиною цілого українського життя, українці в Китаї підтримували контакти зі співвітчизниками в цілому світі, вони гостро реагували на всі події як на рідних землях, що були під різними займанщинами, так і в різних країнах поселення... Українські громади в Китаї являли собою яскравий приклад утілення ідеї соборності України й української нації, яка була тут тоді не ідеєю, не гаслом, а доконаним фактом. Вони об’єднували вихідців із різних куточків України, з усіх українських земель – від Галичини та Холмщини до Східної Слобожанщини, Донеччини, Криму, Кубані включно, а також осіб, народжених уже на Зеленому Клині тав Маньчжурії”. Українська газета “Маньджурський вістник” у березні 1936 року констатувала, що українські організації Далекого Сходу нараховують понад 800 свідомих членів. В’ячеслав Чорномаз зазначає: “Серед них були як палкі патріоти України, свідомі самостійники й націоналісти, так і носії малоросійської ментальності, угодовці, прихильники співпраці з російською еміграцією. Однак особливо унікальним явищем є участь у місцевому українському громадському й політичному житті молодшого покоління українських емігрантів, уже народжених тут, у Китаї, а також у Сибіру та на Зеленому Клині, які ніколи не бачили України та оволоділи українською мовою вже в українських молодіжних організаціях, але часто були більш свідомими українцями, радикальнішими українськими націоналістами, ніж їхні батьки”. Від кінця 1934 року толерантне ставлення японської адміністрації до українських організацій цілком змінилось. Японія розпочала війну в Китаї, наслідком якої стало ускладнення стосунків із США. В японській політиці взяв верх так званий загальноросійський курс, що передбачав підтримку найбільш реакційних, “єдінонеделімських”, шовіністичних кіл російської еміграції , передусім Російської фашистської партії, що була створена в 1931 році в Харбіні. На практиці це виявилося у намаганнях підпорядкувати українське громадське життя російським емігрантським структурам, зокрема створеному в цей час Бюрові у справах російських емігрантів у Маньчжурії. 21 травня 1941 року розпорядженням поліції Січ було закрито як шкідливу організацію. Але колишні члени Січі об’єдналися у Гурток української національної молоді, який продовжив її справу у напівлегальних умовах. Напередодні Різдва 1942 року Гуртком було розпочато видання нелегального машинописного часопису “Сурма”. Та у квітні 1942 року видання було припинене під загрозою репресій з боку японської влади. З цієї ж причини управа Гуртка ухвалила припинити його діяльність. З початком у грудні 1941 року війни на Тихому океані японська влада посилила тиск на створену в 1935 році Українську національну колонію. У 1942 році Українську національну колонію було зареєстровано в Бюрі для справ російських емігрантів у Маньчжурії, що ще більше посилило контроль за її діяльністю збоку японської адміністрації. Після вступу в серпні 1945 року до Маньчжурії радянського війська діяльність українських організацій тут було припинено, а багато їх активних учасників примусово вивезено до СРСР. Частина їх загинула в концтаборах, хтось потім вийшов на волю й доживав свій вік у “країні Рад”. Когось репресії обминули та їх просто депортували (“репатріювали”). Нерідко це стосується людей, які були народжені в Китаї та ніколи не були громадянами СРСР. Менша частина української діаспори в Китаї змогла виїхати до США, Аргентини, Бразилії, Парагваю та Австралії. В енциклопедичному довіднику “Українці в Китаї” представлено історію формування та розвитку українського громадсько-політичного та культурного життя на терені Китаю в першій половині ХХ століття, подано інформацію про українські громадські організації, що існували тут у зазначений час, українську пресу, театральну й хорову діяльність, персоналії визначних українських громадських діячів у Китаї тощо. В’ячеслав Чорномаз, зокрема, пише: “Долі ж більшості китайських чи маньчжурських українців, на жаль, залишаються невідомими. Хай усім їм земля буде пухом, де б вони не упокоїлися по світах, і вічная пам’ять! А ця книжка нехай стане нагадуванням нам і майбутнім поколінням про них. Бо нація – це неперервний ланцюг “і мертвих, і живих, і ненарожденних”.
Пошта “СП” · “Нація – це неперервний ланцюг “і мертвих, і живих, і ненарожденних”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Олег МАТІЮК, інженер, просвітянин, м. Миколаїв
25 лютого відзначається день народження Лесі Українки. Ось декілька спогадів про видатну поетесу, пов’язаних із Корабельним районом міста Миколаєва. Пригадую 120-й ювілей Лесі в 1991 році. На суднобудівному заводі “Океан” Віктор Спиця, керівник лабораторії механічних випробувань ЦЗЛ та голова осередку Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Борис Мороз, інженер відділу Головного механіка заводу, Ростислав Богданович, інженер відділу Головного будівельника, Володимир Андрієвський, робітник, просвітянки-робітниці Галина Кукуровська і Ганна Шаховал, Михайло Курінний, колишній головний режисеру українського театру Миколаєва, домовляються з керівником заводського українського народного хору Станіславом Бітковим про виступ у школі № 33 на честь річниці народження Лесі Українки. Я узгоджував проведення урочистостей у школі з директоркою Лідією Лях. Разом із Віктором Івановичем підготували та випустили стінгазету для школи. Більше двох десятків учасників заводського хору представляли концертну програму колективу учнів та вчителів на шкільній сцені. Акцент у виступі самодіяльності зробили на драмі “Бояриня”, на заклики любити свою землю, не цуратися рідної мови та звичаїв, реально зображати відносини між Україною та росiєю. Тільки згодом починаєш розуміти, як були співзвучні сучасності ті, минулі, наші кроки. Друга розповідь стосується відзначення 140-річчя Лесі Українки (2011 р.) Вітовським українським товариством. У серпні 2010 року телефоном зв’язався з тодішньою директоркою музею Лесі Українки в Колодяжному Вірою Комзюк, яка відгукнулась на прохання і надіслала сценарій проведення свята до ювілею великої поетеси, розроблений Любов’ю Мержвинською – провідним науковим співробітником музею. У шкільних колективах Миколаєва, звичайно, були розроблені, можливо, і кращі сценарії, але цінність отриманого в тому, що він з батьківщини Лесі. Дещо здивувало те, що він був написаний звичайною кульковою ручкою. Тамара Бойко з Вітовського українського товариства разом з учителькою-просвітянкою Аллою Васіною, робітником-просвітянином заводу “Океан” Павлом Росошинським рознесли і передали попередньо підготовлені копії школам Корабельного району міста. Ольга Ясько, завідувачка філії № 18 міської бібліотеки імені Марка Кропивницького, на високому рівні провела ювілей Лесі Українки в бібліотеці разом із місцевою поетесою Ганною Король. Пригощала чаєм з тістечками учнів третього класу школи № 29 і на знак поваги та вдячності подарувала книжку вчительці Аллі Топорковій. Подячні грамоти та книги від Вітовського українського товариства передав його тодішній голова Георгій Савченко вчителям школи № 48 Олені Бухаревій, Світлані Швець, Ірині Воронько, Любові Кирилюк, Світлані Савичан, учням Олександрі Барановій та Євгену Гадамачуку. Г. Савченко разом із Т. Бойко в Миколаївському економічному ліцеї № 1 подарували книжки старшокласникам, оргари, традицій та емоцій” зібрала у нашому закладі добірне товариство. Присутнім гостям цікаво було дізнатися, що і через листівки можна відчути неймовірну атмосферу минулої епохи, збагнути думки й почуття людей, як жили у ній. Завдяки мудрому, виваженому слову гості довідалися про особисту історію через листування видатних особистостей ХХ століття – Ольги Шевчукевич (у дівоцтві Бажанська) – доньки відомого українського педагога, письменника та фольклориста Івана Бажанського, та Дениса Онищука (1901-1975), педагога, письменника, театрального діяча, який відіграв значну роль у розвитку літературно-мистецького українства за межами рідної землі. Алла Миколаївна Антофійчук – відома українська мовознавиця, лавреатка просвітянської премії імені Юрія Федьковича цікаво, фахово та захоплено розповідала нашим гостям: “Щодо змістового наповнення листівок, то переважно це вітальні послання з добре продуманим розлогим вітальним текстом. Що засвідчує глибоку повагу адресанта до адресата. Проте є й листівки інформативного змісту – подяки чи прохання, що стосуються професійної діяльності. Листування Ольги Шевчукевич і Дениса Онищука – це жи-
Відзначення 140<річного ювілею Лесі Українки в школі № 48 Корабельного району, 2011 р.
нізатору свята, заступнику директора з виховної роботи Світлані Афоніній. Також передали книги для кращих організаторів та виконавців в першу школу імені Олега Ольжича. Все це робилося власним коштом, “Просвіта” допомогла книжками. Те, що сценарій був написаний від руки, дістало несподіване продовження. Міська школа № 1 ім. Олега Ольжича на чолі з тодішнім директором М. Матіюком на добровільні пожертви вчителів, батьків та з допомогою спонсора, міського інтернет-провайдера “Дикий сад”, придбала сучасний персональний комп’ютер. Подарунок в день ювілею, 25 лютого 2011 року, передала музею в Колодяжному шкільна делегація, що прибула до Лесиного краю. Почесну місію виконала Влада Іваненко та шкільні представники Антоніна Шпаченко і Наталія Петричнович. Через декілька днів музей під’єднався до мережі Інтернет, і поштовхом цьому став наш, миколаївський комп’ютер, подарований музею Лесі Українки. P. S. Миколаївська гімназія № 48 була найбільшою школою Корабельного району. Зруйнована влітку 2022 року внаслідок удару трьох рашистських ракет.
вий доказ того, що листівки можуть нести особисті історії та відображати національну свідомість. Ми разом здійснили подорож у світ листівок – цих невеликих, але надзвичайно значущих артефактів минулого. Ми побачили, як вони не просто передавали новини чи вітання, а ставали дзеркалом епохи, відображаючи культуру, мистецтво, соціальні відносини та навіть політичні зміни. Нехай ця зустріч стане для нас ще одним поштовхом до переосмислення минулого та відновлення уваги до унікальних документів, що зберігають нашу культурну пам’ять. Хоча традиція надсилання листівок у наш час майже зникла, їхня історична цінність залишається незаперечною. Вони продовжують жити в архівах, колекціях та наших серцях як нагадування про ті емоції, що колись вкладалися в кожен написаний рядок”. Звучала лірична музика у виконанні буковинського скрипаля Мар’яна Зубжицького. Відомі твори музичної класики, серед яких і пісенні мелодії Володимира Івасюка “Мила моя” та “У долі своя весна”, створили ліричний меланхолійний настрій у передчутті весни.
Олена ЛОГІНОВА, наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка
Пошта “СП” · “Нація – це неперервний ланцюг “і мертвих, і живих, і ненарожденних”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ У Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка розпочали цикл зустрічей “Перемова тиші” з науковицею, дослідницею епістолярного дискурсу Буковини ХІХ–ХХ ст., доцентом кафедри сучасної української мови ЧНУ ім. Ю. Федьковича Аллою Анто0 фійчук. Ця промовиста назва взята з поезії відомого українського письменника Віталія Колодія. Перша зустріч “Портрет епохи: листівки як дзеркало культу-
З блокнота публіциста · “Теперішнє твоє перебування серед нас робить мене цілком щасливим, і хвилини спілкування ніколи не зітруться з моєї пам’яті”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Це щире зізнання стосується шести днів (15–20 серпня 1857 року), коли нові поетові знайомі, переважно випускники Університету Св. Володимира в Києві, вперше самостійно зробили в Астрахані вдячні записи про зустріч із Тарасом Шевченком у його Щоденнику. Розповім і про інші сторонні, в тому числі непривабливі нотатки, зроблені 25 серпня, 11 вересня, 4 жовтня 1857 року та 13 травня 1858-го.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Було у мене в брудній і запиленій Астрахані таке світле, прекрасне свято…” Отже, вирушивши 2 серпня 1857 року в дорогу з Новопетровського укріплення до Петербурга, Шевченко 5 серпня приплив на рибальському човні в Астрахань, де 15 серпня його відвідали колишні студенти Київського університету, вчитель місцевої гімназії Іван Клопотовський і флотський лікар Степан Незабитовський. Обидва були вперше зі сторонніх допущені до Щоденника, який поет вів з 12 червня 1857 року, і Клопотовський власноруч записав, що “в день Успіння Пресвятої Богородиці зустрів я в Астрахані старого мого колишнього професора Київського університету, найдорожчого й найулюбленішого нашого поета, і зустрів я його з величезною радістю в такій далекій стороні; зустрів, як батька, як брата, як найбільшого друга…”. У своїх спогадах про Шевченка, записаних журналістом Василем Кларком через 35 років, Іван Клопотовський нібито стверджував: “У першій половині 40-х років Київський університет Св. Володимира доручив вільному художнику санкт-петербурзької Академії мистецтв Тарасу Григоровичу Шевченку прочитати кілька лекцій з теорії живопису та мистецтв. Як студент цього університету, Іван Петрович Клопотовський слухав лекції Шевченка і був знайомий з ним “лише як студент з професором””. Махнемо рукою на те, що Клопотовський навчався в університеті у другій половині 1840-х років (1845–1849), а документ – атестат на звання некласного художника – Шевченкові виписали в Академії мистецтв у грудні 1845-го. Бо взагалі немає жодних документальних підтверджень, жодних Шевченкових натяків, жодних авторитетних спогадів про вигадані Клопотовським лекції. Спираючись на опосередковано трансльоване свідчення, коментатори “Спогадів про Шевченка”, виданих у 1982 і 2011 роках, припускали, що Клопотовський “познайомився з Шевченком в Києві ще до заслання”. Насправді Клопотовський тоді хіба міг чути лише поголоски про те, що в березні 1847-го Шевченка було зараховано на посаду вчителя малювання в Київському університеті. Поет сам мріяв саме про це, в листі до Миколи Костомарова від 1 лютого того року писав: “Коли б то Бог дав мені притулиться до університету…”. Втім, як відомо, 5 квітня Шевченка було заарештовано й уже наступного дня відправлено до Петербурга в каземат горезвісного III відділу… За твердженням Клопотовського, перед від’їздом з Астрахані Шевченко просив його “та інших астраханських друзів написати на пам’ять у його записній книжці по кілька рядків, що охоче було зроблено його шанувальниками”. Говорячи по-шевченківськи, це – нісенітниця. Насправді записи робилися не одномоментно, а в послідовності, яка відображена в Щоденнику й показана в цій публікації. Степан Незабитовський записав у Шевченків Щоденник: “У той же день і я був ощасливлений зустріччю з улюбленим і шанованим мною поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, з яким я проводжу ці дні, що залишить у мені глибокий спогад назавжди”. Мало згадується, що Незабитовський неодноразово бував у поета, скажімо, 18 серпня він переписав собі в зошит з “Малої книжки” Шевченкову поему “Чернець” (1848), опубліковану в “Основі” через чотири роки, і вірш “А. О. Козачковському” (1847). А Шевченко власноруч переписав у цей же зошит поезію 1847 року “Ще як були ми козаками…” (“Полякам”) з дарчим написом: “Степанові Незабутовському на пам’ять. 20 августа 1857”. Погодьтеся, що вкупі це був широкий Шевченків жест… Та повернімося до Щоденника, в якому відмітився і вихованець Казанського університету, молодший лікар флотського екіпажу в Астрахані Євтихій (Євген) Одинцов, що “16 серпня я провів день з поетом Малоросії Шевченком”. Того ж дня свої щирі почуття зафіксував у Щоденнику, який очевидно вже був доступний для гостей, випускник Київського університету 1853 року, лікар Федір Чельцов: “З душевним захопленням я зустрів і провів кілька годин із моїм милим батьком, старим козаком Тарасом Шевченком, за що дуже вдячний Богу, який довів мене бути разом з ним”. Очевидно, що Федір Чельцов чув про найменування Шевченка батьком із інших вуст, але він міг і сам так щиро назвати “старого козака” Тараса Шевченка. До речі, лексему “батько” й похідні від нього – “батькові”, “батьку” і т. д. – Шевченко вживав у поезіях понад 100 разів. І його читачі ще з “Кобзаря” 1840 року прикипіли до цього магічного слова. Скажімо, в поемі “Катерина” (1838–1839): Сидить батько кінець стола, На руки схилився, Не дивиться на світ Божий: Тяжко зажурився. Та це для українців сам Шевченко! Він зажурився не лише горем Катерини, принесеним мерзенним москалем, а й долею всієї України, яку “розпинає” Московщина… Наступного дня – 17 серпня – Федір Чельцов знову взявся за перо й абсолютно несподівано розлого виклав анекдот… про біса (чорта, сатану) – Івана Рогожина, який із дружби до якогось Перфіла пішов на півроку за нього в солдати, але й у такий короткий строк не витерпів тяжкої долі: “З тих пір жоден біс уже не хотів служити в солдатах; а ти ж то, батьку, десять літ пробув у них”. Жартівливий образ чорта – Івана Рогожина – став для Шевченка ніби псевдонімом Чельцова, якого він і називав Рогожиним. Між іншим, Іван Огієнко (митрополит Іларіон) писав, що поет “оминав слово “чорт” і вживав його дуже рідко…”. Не зовсім так. Адже це слово, як і слово “сатана”, можна зустріти й у поетичних творах, і в листуванні. Пам’ятаєте в поемі “Варнак” (1848): “Покинув ниву я і рало, / Покинув хату і город, / Усе покинув. Чорт нарадив”. Або в поемі [Марина] (1848): “А пан просить сала, / А чорт їсти просить”. У листі до Якова Кухаренка в квітні 1854 року Тарас Шевченко задовго до Михайла
Булгакова зафіксував у Москві надприродну істоту, що втілює в собі зло: “Ну так і єсть, що то мені в Москві зострівся не хто другий, як сам Іродів син сатана”. За свідченням Костомарова, поет міг виплеснути своє “дитяче захоплення” оперою (вже після повернення з заслання) вигуком: “Матері його сто копанок чортів, як же славно!”. Чи є спогад того ж Костомарова, що ще у 1847 році арештований Шевченко під час слідства сказав одному з жандармських офіцерів: “Не який чорт нас усіх сюди заніс, коли не ся бісова муза!”. Утім, у ситуації, про яку йдеться, Тарас Григорович, очевидно, прийняв – і надовго! – жартівливу гру нових приятелів, адже подарував Чельцову карантинне посвідчення на в’їзд до Астрахані, видане йому комендантом Новопетровського укріплення Іраклієм Усковим. На звороті документа поет записав уривок із вірша “Царі” та дарчий напис “Федору Чельцову (И. Рогожину) на память. 16 августа 1857”. Тарас Григорович називав Чельцова Рогожиним і в листі до Івана Клопотовського від 6 листопада 1857 року – в такому ж легковажному тоні, хоча йшлося про поліційну заборону жити в Москві й Петербурзі: “Так от що мені наробив враг рода человеческого Иван Рогожин!”. Одверто сподівався на нові пригоди з новими друзями: “Та, може, ще раз уночі підемо з Незабутовским под предводительством Ивана Рогожина и щирого друга його Перфіла шукать сестер милосердія, щоб змилосердилися. Дай-то Боже!”. Важливо, що вже в першому рядку листа Шевченко через Івана Клопотовського звертався з добрим словом до астраханських знайомців: “Други мои, искренние мои, сущие в Астрахани, мир и любовь, с вами вовіки”. На завершення листа поет просив: “Не забувайте мене, друга вашого щирого і щасливого Т. Шевченка”. Та й це не все! Невдовзі після виходу в світ “Кобзаря” 1860 року Шевченко подарував примірник анекдотнику: “Федорові Чельцову (он же и Иван Рогожин) от автора. 12 лютого 1860 року”. Запам’ятався Тарасові бісів запис у його Щоденнику… До речі, того ж дня поет підписав “Кобзар” і Незабитовському: “Степанові Незабитов. Т. Шевченко. На пам’ять 17 августа 1859 року. 12 лютого 1860”. Добра й тепла пам’ять залишилася у Шевченка про астраханські зустрічі… Продовжуючи попередню розповідь, зазначу, що 18 серпня в Щоденнику коротко відзначився давній Шевченків знайомий Володимир Кишкін – капітан пароплава “Князь Пожарський”, на якому поет уже 22 серпня вирушив із Астрахані до Нижнього Новгорода: “В. Кишкін, зустріч зі старим знайомим”. А 19 серпня – лише три автографи польською мовою: лікаря Кароля Новицького та ще двох, які прийшли з ним, але відомостей про цих людей немає – Павла Радзєйовського і Титуса Шалевича. Певно, не тільки Шевченко, ай Щоденник його став модним в Астрахані… Нарешті 20 серпня з’явився щирий і схвильовано-піднесений запис по-польськи випускника Київського університету 1850 року лікаря Томаша (Хоми) Зброжека, який наводжу повністю в перекладі: “Красномовство не багатьом випало на долю; мені ж, позбавленому цього божественного дару, лишається тільки мовчки дивуватися й благословляти творчу твою могутність, святий народний пророче – мученику Малоросії (виділено мною. – В. М.). Теперішнє твоє перебування серед нас робить мене цілком щасливим, і хвилини спілкування ніколи не зітруться з моєї пам’яті. О стократ, стократ благословляю той дорогий день, коли небо дало мені можливість особисто познайомитися з тобою, ревний і безстрашний оповіснику слова правди. Нехай же ці кілька слів нагадують тобі, поете-художнику, про глибоку повагу шануючого тебе Томаша Зброжека”. “Народний пророче – мученику Малоросії” – знаменні слова! Вони не є для нас несподіваними й винятковими, проте в даному контексті досі не оцінені належним чином. Адже Томаш Зброжек чи не перший за життя Шевченка назвав його народним пророком, і зроблено це не для публікації, а від щирого серця безпосередньо для самого Тараса Григоровича. Григорій Грабович зауважив, що для українського суспільства Шевченко в той час є національним поетом і мучеником за справу, “батьком”, а затим і пророком: “Визнання це утверджується переважно в тестаментарному дискурсі, здебільша не втіленому ще у друці – це буде зараз після його смерти. Наразі воно відбувається в дещо інтимнішому плані: на прийняттях і бенкетах, у листуванні, в мемуарах. Украй важливим джерелом є “Щоденник”, що його Шевченко вів саме в цей період…”. Це важливе й влучне спостереження, у науковому контексті воно точніше від твердження Євгена Сверстюка про те, що “від самого початку в Шевченкові відчували пророка, який нагадує народові про його покликання перед Богом…”. Хоча, звісно, зрозуміло, про що йдеться. В українських душах із того часу народилося сакральне відчуття Шевченкового слова. Та все-таки варто зазначити, що загальноукраїнське сприйняття й осмислення Шевченка як національного Пророка відбулося не “від самого початку” й навіть не одразу після його смерті, а з часом. Скажімо, Пантелеймон Куліш, згадуючи свою зустріч із Шевченком у Києві 1847 року, наголосив: “Се вже був не кобзар, а національний пророк”. Але то було написано аж у 1882 році, тобто за чверть століття після згаданого випадку. А Томаш Зброжек зробив це за життя Тараса Шевченка, в його присутності і для нього! Можливо, це прозвучить пафосно й перебільшено, втім, схоже, що Зброжек узрів у Шевченкові сакральний смисл пророчого служіння Україні, пізніше відданий поетом Марку Вовчку: Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Не забули, що й Зброжек благословляв той дорогий день, коли саме небо дало йому можливість особисто познайомитися з Шевченком? На завершення скажу, що з 16 по 22 серпня в квартирі Клопотовського була влаштована виставка його малюнків, зроблених у Новопетровському укріпленні. Розіграні в лотерею, вони принесли Шевченкові близько 800 карбованців, але, за словами Клопотовського, твори було повернуто художникові. Наводжу це свідчення лише тому, що його прийняв Петро Жур. Але схильний приєднатися до відомого літературознавця Ієремії Айзенштока, який вважав, що малюнки, розіграні в лотерею, “дісталися Сапожникову”. І не тільки тому, що спогади Клопотовського виявилися ненадійними, а насамперед тому, що, за моїм дослідницьким узагальненням, “у випадку з О. О. Сапожниковим слід говорити… про безсовісне ставлення до Шевченка”1.
З блокнота публіциста · “Пам’ять про ці найщасливіші дні я вношу не в прозаїчний журнал мій. Я внесу до скарбниці мого серця”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Абсолютно несподівані, здавалося, випадкові записи в Щоденнику (ніхто з авторів навіть не мріяв про таку рідкісну й щасливу можливість!) насправді стали важливими історичними документами, з яких незаперечно випливає, що Тарас Шевченко, відгороджений од світу в Новопетровському укріпленні – “безмежній тюрмі” у “безкінечній безлюдній пустелі”, “вертепі мерзот”, “темному закутку імперії”, – був знаний і шанований в Україні й усій імперії, що так однозначно блискуче виявили поетові знайомі в Астрахані.
“Пам’ять про ці дні я внесу до скарбниці свого серця” А що Тарас Григорович? Як він оцінив астраханські зустрічі з новими приятелями? За словами Клопотовського, записаними Кларком, у спілкуванні з ними Шевченко “був досить стриманий у розмовах”… Але я процитую дослівно поетів спеціальний запис у Щоденнику, зроблений 23 серпня вже на пароплаві “Князь Пожарський”, тобто не зопалу, а наступного дня після відплиття з Астрахані до Нижнього Новгорода: “З 15 до 22 серпня було в мене в брудній і запиленій Астрахані таке світле, прекрасне свято, якого ще не було в моєму житті. Земляки мої, здебільшого кияни, так щиро, радісно, по-братському привітали мою свободу і до того розпростерли свою гостинність, що позбавили мене свободи самому вести свій журнал і взяли цей обов’язок на себе. Дякую вам, благородні, безкорисливі друзі мої. Ви подарували мені таку радість, таке повне щастя, яке ледве вміщаю я в моєму вдячному серці. І пам’ять про ці найщасливіші дні я вношу не в прозаїчний журнал мій. Я внесу до скарбниці мого серця”. Уперше після заслання Шевченко з щемливою радістю відчув, що поетична слава його, незважаючи на довгі роки відсутності, не лише збереглася, а й зростала. Звичайно, він мав інформацію про це, проте тепер уже не заочно, а навіч, серед незнайомих, але близьких за духом людей. Згадаймо гірке й болісне відчуття покинутості, що неминуче огортало поета на засланні, та страху, що його забули, не почують: Мій Боже милий! як хотілось, Щоб хто-небудь мені сказав Хоч слово мудре; щоб я знав, Для кого я пишу? для чого? За що я Вкраїну люблю? Йдемо далі. У Словнику української мови серед тлумачень поняття “щастя” є й таке: “Радість від спілкування з ким-небудь близьким…”. Мені доводилося досліджувати теплі стосунки Шевченка з друзями2, і виніс обґрунтоване переконання, що найбільше щастя спілкування подарував йому великий українець, артист Михайло Щепкін3. Адже сам Тарас Григорович якось зізнався, про дружбу з ним: “Ось це, що називається, друг. І я безконечно щасливий, маючи такого щирого друга… Я безконечно щасливий”. У цих словах – серце, що завмирає від захоплення. Як зазначав Іван Дзюба, поетові оцінки дружби з Щепкіним “підносяться до апофеозу щастя”. То хіба це можна порівняти з астраханськими зустрічами? І не треба. Зате можна пояснити, що й зробив абсолютно щиро сам Шевченко в Щоденниковому записі 28 серпня 1857 року: “Тепер тільки я усвідомлюю огидний вплив десятилітнього приниження. Тепер тільки я вповні відчуваю, як глибоко в мені засіла казарма з усіма її принизливими подробицями. І такий швидкий та несподіваний контраст мені не дає ще прийти до тями. Просте людське поводження зі мною тепер мені здається чимось надприродним, неймовірним”.
А ми вже знаємо, що йшлося не лише про просте людське ставлення до вчорашнього засланця, а про щире захоплення Тарасом Шевченком – великим українським поетом, батьком, пророком… Уже дорогою з Астрахані до Нижнього Новгорода, 25 серпня 1857 року, в Шевченковому Щоденнику зробив невеликий запис, власне лише представившись, буфетник пароплава “Князь Пожарський” Олексій Панов, вільновідпущений кріпак, скрипаль4. Тарас Григорович сам прекрасно пояснив, чому це сталося: “Три ночі підряд цей вільновідпущений чудотворець безкорисливо підносить мою душу до творця вічної гармонії чарівними звуками своєї лубкової скрипочки. Він каже, що на пароплаві не можна тримати хороший інструмент, але з цього нехорошого він здобуває чарівні звуки, особливо в мазурках Шопена. Я ніколи не на-
Т. Шевченко. Автопортрет. 1857 р.
слухаюся цих загальнослов’янських, сердечно, глибоко сумовитих пісень. Дякую тобі, кріпосний Паганіні. Дякую тобі, мій випадковий, мій благородний”.
“У мене народився чудовий проект: за обідом напитися п’яним” Попереджував, що розповім і про неприємні записи, котрі, звісно, вміщено в академічному виданні поетового Щоденника. Перший від 11 вересня належить уже згаданому Кишкіну – капітану пароплава “Князь Пожарський”, на якому Шевченко плив у Нижній Новгород. Олександр Кониський, друкуючи наприкінці XIX століття переклад Щоденника, скоротив цей чималий запис “за його несмачний характер” до кількох рядків, які, щоправда, відображали суть справи. У перекладі Леоніда Білецького запис узагалі перенесено в примітки з яскравою заувагою: “Перекласти на українську мову цей… запис, писаний капітаном на похміллі, – не можна”. Справді, ніхто й надалі не брався за це… Запис, говорячи словами Білецького, “дуже невдало вистилізований… у манері промови писаря Пістряка з “Конотопської відьми” Квітки-Основ’яненка”. Та вже перше речення вияснює найголовніше: “Так как от глумления пьянственного у Тараса колеблется десница (тобто права рука, а з подальшого тексту зовсім ясно, щой ліва рука була йому непідвладна. – В. М.)… из сострадания и любви к немощному приемлю труд описать день, исчезающий из памяти ослабевающей…”. Говорячи коротко, Кишкін розповів, як у стані, котрий “мухою зветься”, Шевченко “вещал неподобные изреки греховному миру сему, изрыгая ему проклятия, выступая с постели своей бос и в едином рубище…”. Мені сподобалося, що у постскриптумі (!) до свого запису Кишкін скрупульозно зафіксував, як похмелявся Тарас Григорович, випивши чимало вишневої горілки, “при оной цыбуль и солёных огурцов велие множество”. Зазначу, що це був не випадковий, а навпаки, запланований загул, адже ще 9 вересня, пропливаючи Симбірськ, Шевченко з болем згадав, як тридцятитрирічного спочатку “засадили мене в Петропавлівську хурдигу та й двері замкнули, а невдовзі, у 1847 мене провіз фельд’єгер мимо Симбірська” на каторжне заслання, де з нього десять років імперія витрясала живу душу й морила тіло, висушила найкращі літа... Хто кине камінь в українського Поета, який після жорстоких обмежень і принижень, вирвавшись на волю, намагався нею надихатися й саме навпроти Симбірська у нього навіть “народився і швидко виріс чудовий проект: за обідом напитися п’яним” в оточенні друзів і доброзичливців. Але спочатку цей проект “вдався тільки наполовину”. Втім, через день Шевченко надолужив упущене… Наступний запис у Щоденнику чужою рукою зроблено 4 жовтня… під диктовку самого Шевченка… Михайлом – слугою поетового знайомого Павла Овсянникова. Чому? За зізнанням Тараса Григоровича, у нього ще й 5-го числа “колеблется десница-от позавчерашнего глумления пьянственного”. Так що не лише Кишкін уживав це точне словосполучення… Щодо цього дня Шевченко самокритично заявив: “Я хотів за прикладом Юлія Цезаря і працювати, тобто малювати, і диктувати, але мені ні те, ні інше не вдалося… А диктувати, кажуть, він міг одночасно листи про п’ять абсолютно різних предметів, але в те я майже не вірю”. Сергій Єфремов якось доречно зауважив, що “Шевченко й тут показує себе людною, в класичній старовині начитаною”. Бо справді, хіба-що давньогрецький історик і філософ Плутарх, якого поет згадує, скажімо, в повісті “Художник”, міг “сказати” про маловідомі таланти Цезаря. Та тримати ці подробиці віще не прояснілій голові… Тоді ж, 5 жовтня, поет занотував, що “Михайло – добрий слуга, але в секретарі не годиться, малограмотний”. Хай там як, а Михайло записав з вуст підпилого Шевченка, що того дня він малював портрет дружини його знайомого Миколи Брилкіна – Аделаїди (ім’я Михайло не лише спотворив, але й написав з маленької букви). Портрет цей не знайдено, втім, художник і сам зізнався, що “я вчора тілько вдавав нібито рисую, та де там… Так тілько, аби-то”. Затим Шевченко “вирядився, як першостатейний франт (хоча на той час одежина його була небагатою. – В. М.) і почав свою візитацію” до генерала Олександра Веймарна, який на думку поета, “примітний тим, що він не схожий на російського генерала”, зокрема, в розмові зійшлися на тому, що російська “військова порода, одним словом, зовсім огидна”. До речі, ще три місяці тому засланець записав у Щоденнику, що йому не вдалося зустріти, навіть у гвардії, порядної людини в мундирі. Йшлося під час зустрічі й про те, що “шляхи сполучення в Росії більш ніж мерзенні”. Отже, виходить, що Шевченко розговорив Веймарна на дві ментальні російські теми – дурні та дороги… Звісно, Тарасове ставлення до алкоголю зовсім не є темою цієї статті, втім, транслюючи вичерпну правду про поета, наголошу, що ще його перший біограф Олександр Кониський понад століття тому системно довів, що всі намагання паплюжити Кобзаря надмірною схильністю до чарки були “сороччиними плітками”, говорячи словами автора, “брехня дійсне була клеветливою брехнею”. Мені також випало ґрунтовно показати правдивість Шевченкових запевнень, звернутих до Михайла Щепкіна, який шпетив друга за п’яні гулянки: “Плюнь, мій голубе сизий, на цю паскудну брехню і знай, коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся…”. Мораль у тому, що після колишніх і новітніх наклепників і партачів залишаються доноси та плітки, а після Генія – неперевершені художні твори5.
“Він мені записав свій прекрасний вірш…” Залишилося ще всього два записи, зроблені в один день – 13 травня 1858 року. Поет занотував: “Ввечері був у Желяковського, і він мені записав свій прекрасний вірш. А Каменецький записав малоросійську пісню”. З польським поетом і політичним засланцем Едвардом-Вітольдом Желіговським (псевдонім Антоній Сова) Шевченко встановив листовний зв’язок за посередництва Броніслава Залеського, ще перебуваючи в Новопетровському укріпленні, познайомився з ним уже наступного дня після повернення до Петербурга – 28 березня 1858 року. Вірш “Братові Тарасу Шевченку”, занесений автором до Щоденника польською мовою, Желіговський написав ще тоді, коли поет перебував на засланні, можливо, Тарас Григорович познайомився з ним, бо 10 лютого 1855 року просив Броніслава Залеського “розцілувати його (Желіговського. – В. М.) за мене, за його прекрасні сердечні вірші”. Певно, попередньо в Петербурзі між ними йшлося про безпосередній запис вірша польського поета, бо, виходить, маємо рідкісний випадок, коли Шевченко взяв свій Щоденник із собою в гості. Перша строфа вірша (в перекладі Максима Рильського): Синові й співцю народу Личить гордість, милий брате, Лаври, пишна нагорода, Чисті, як твій сум крилатий. Українську пісню “Забіліли сніги, заболіло тіло, ще й головонька”, котру Шевченко назвав “першою піснею, яку я знаю без рими”, записав у Щоденнику фольклорист і етнограф Данило Каменецький, котрий керував друкарнею Пантелеймона Куліша і брав участь у виданні “Кобзаря” 1860 року. Згадані два твори були останніми, записаними у Щоденник не рукою Тараса Григоровича, – через тиждень поет припинив його вести. Як відомо, Шевченко залишив у своєму Щоденнику 299 днів безцінних власноручних нотаток, але й 10 днів, у які записи зробили його приятелі та знайомі, надзвичайно цікаві, важливі, емоційно та інформативно насичені. Вони вже потрапили до Шевченкового, говорячи його словами, “фактичного ходу життя”, і від них також “стискається серце”, “серце стрепенеться”, “серце ниє”, “серце плаче”, “серце мліє” чи “серце б’ється – ожива”, “серце одпочиває”… Вибирайте самі у Шевченка, що вам припало до серця…
_____________ 1 Мельниченко В. Мої духовні криниці: статті та інтерв’ю XXI століття. К., 2019. С. 117. 2 Див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Друзі мої єдині”: десять постатей у поетовому житті. М., 2013. 704 с. 3 Див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”. М., 2009. 480 с. 4 Докладно див.: Мельниченко В. Музичні силуети в Щоденнику Тараса Шевченка // Слово Просвіти. 2024. 14–20 листопада. 5 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко : “Мене неволя і горе не побороло…” // Слово Просвіти. 2019. 23–29 травня.
“Просвіта” сьогодні · “Треба йти однією дорогою зі своїм Народом, оберігаючи й зрощуючи Рідну Мову, Віру, Традицію і національну Пам’ять”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тету ім. Івана Франка, Львівського державного університету фізичної культури, Народного дому смт Рудне. Режисер концерту – членкиня Національної хореографічної спілки України, керівник Народного художнього колективу України ансамблю танцю нараховує більше тридцяти картин, присвячених творчості Тараса Шевченка. Автор привіз із Вінниці 16 робіт. Митець детальніше познайомив з авторською графічною технікою “сграфітографія” та розповів, що надає перевагу акварельному живопису. Пан Олександр повідав, що як художник-ілюстратор неодноразово ілюстрував книги своєї дружини Лариси Сичко, а коли познайомився із хмельницьким поетомгумористом Степаном Шкапієм, то погодився проілюструвати і його нову книгу пародій “Смики й пересмики”, яка нещодавно побачила світ у вінницькому видавництві “ТВОРИ” і в котрій вміщено п’ять графічних ілюстрацій Олександра Пелешка. Письменник розповів про роботу над книгою і перерахував авторів, кому присвятив свої пародії та зачитав деякі з них. У виданні вміщені пародії на твори Анатолія Ненцінського, Віталія Міхалевського, Людмили Рудковської, Любові Сердунич, Людмили Веселої, Маргарити Шеверногої, Михайла Цимбалюка, Петра Савчука, В’ячеслава Романовського, Ірини Федорчук, Юрія Хмелевського, Володимира Захар’єва, Валентина Говоруна, Олександра Стусенка та ін. Передмову “Пародія – присвята творові поета” до збірки Степана Шкапія написав Михайло Цимбалюк – поет, журналіст, член Національної спілки письменників України, Національної
“Просвіта” сьогодні · “Треба йти однією дорогою зі своїм Народом, оберігаючи й зрощуючи Рідну Мову, Віру, Традицію і національну Пам’ять”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ 21 лютого, в Міжнародний день рідної мови, у Львівському палаці мистецтв відбулась молодіжна акція “Мова нас єднає”, організована Львівським обласним об’єднанням Всеукраїнсько-
У Хмельницькій обласній універсальній науковій бібліотеці відбулася літературно-мистецька зустріч подолян за участю вінничан: Лариси Сичко – поетеси, членкині Національної спілки письменників України; Олександра Пелешка – живописця, графіка, члена Національної спілки художників України та Національної спілки майстрів народного мистецтва України, лавреата літературно-мистецької премії ім. Євгенія Гуцала, дипломанта всеукраїнського конкурсу ім. Михайла Дерегуса за 2023 рік, дипломанта всеукраїнського конкурсу ім. Катерини Білокур; Тетяни Скомаровської – виконавиці співаної поезії та українського романсу, членкині Національної спілки журналістів України і Степана Шкапія – “хмельницького галичанина”, поета-гумориста, члена НСПУ, НСЖУ, лавреата Хмельницької міської премії імені Богдана Хмельницького у галузі літературної діяльності, популяризації української мови. На захід завітали письменники, освітяни, науковці, краєзнавці, здобувачі освіти Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, вищого професійного училища № 25, колеги з обласних та шкільних бібліотек. Зоя Філіппенко, завідувачка відділу краєзнавства Хмельницької ОУНБ, познайомила з біографічним шляхом літераторів з Вінниці та творчим доробком Степаго товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. В акції взяли участь студенти вишів, коледжів, мистецьких закладів освіти. Після виконання Гімну України учасники дійства вшанували хвилиною мовчання всіх, хто загинув за рідну мову, за свою Державу. У вітальному слові голова Львівського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка Ярослав Пітко наголосив: “Мова – основний ідентифікатор нації, її оберіг, основа держави”. Запальні українські пісні, вірші, хореографічні композиції у виконанні студентських колективів та гостей програми етногурту “Ойкумена” (керівник – Олена Коссак) створили атмосферу єдності, сили духу, патріотичного настрою. Найактивнішими були студенти Львівського національного університету імені Івана Франка, Львівського національного лісотехнічного університету України, Львівської медичної академії ім. Андрея Крупинського, Автодорожнього фахового коледжу Національного університету “Львівська політехніка”, Львівської музичної школи ім. Анатолія Кос-Анатольського, Педагогічного фахового коледжу Львівського національного університету ім. Івана Франка, Львівської школи мистецтв № 9 (м. Винники), студенти факультету культури та мистецтв Львівського національного універсимейні та родинні стосунки. “Книга написана тією українською мовою, якою колись розмовляли мої рідні, – розповідає пані Лариса. – Вони закінчили три парафіяльних класи і зберегли оту “незросійщену” мову. У виданні є виноски – слова і пояснення до них. Їх я добре запам’ятала, адже постійно чула, хоча не користувалася ними під час спілкування. І лише коли почала писати, вони самі з’явилися із свідомості”. Також літераторка зачитала свої вірші. Олександр Пелешко презентував серію графічних робіт “Гортаючи сторінки Кобзаря”, яка
“Горицвіт” Марія Колобич. Ведучі – студенти факультету культури та мистецтв Львівського національного університету ім. Івана Франка Евеліна Олексин та Богдан Середенко, повідомляє Львівське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка.
спілки журналістів України, а сьогодні – військовий медик, який разом із воїнами виборює свободу і незалежність України. “Книжка “Смики й пересмики” цінна тим, що автор запрошує читача до своєї творчої кухні. Розповіді про оказії з поетами, чиї твори потрапили в зону його прискіпливої уваги, зайвий раз підкреслюють його щиру повагу до людей, які жертовно мордуються цими солодкими муками. Впадає у вічі споглядання Степаном Шкапієм творчого процесу не локально-сфокусовано, а обширно. Так в одній його пародії може опинитися двоє чи кілька поетів, що може тягнути (вже не “смикати”) на певне новаторство пародиста”, – зазначає пан Михайло. Присутні переглянули виставку “Веселі рими Степана Шкапія”. Під час заходу линули пісні у виконанні вінничанки Тетяни Скомаровської на слова Лариси Сичко та інших авторів з Вінниччини, а також романси. Зі словами вдячності до гостей звернулася директорка бібліотеки Катерина Чабан, яка відзначила активність вінничан у популяризації українського слова, національної пам’яті та вручила подяки.
Альона РАДЕЦЬКА, співробітниця Хмельницької обласної універсальної наукової бібліотеки
“Просвіта” сьогодні · “Треба йти однією дорогою зі своїм Народом, оберігаючи й зрощуючи Рідну Мову, Віру, Традицію і національну Пам’ять”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Відбившись від джерела, світле відлуння дійшло до Києва. Тим джерелом була муза Поезії Китайгородської. Вона – філософічна, лірична, громадянська, глибока своєю народністю й автентичністю, стоячи на варті “первозданної живої матерії свідомості у слові”. Такою багатобарвною творчою гамою сприймається нещодавня подія в Чернівецькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Михайла Івасюка, де відбулася творча зустріч талановитої української письменниці Віри Китайгородської, приурочена Міжнародному дню рідної мови. Сама назва “Поезія – рівня Свободі” спонукала учасників (від молоді до маститих літературознавців) спалахувати емоцією незбайдужілі серця. Натхненне святковістю високого Слова дійство вкотре нагадувало всім нам, що треба йти однією дорогою зі своїм Народом, оберігаючи й зрощуючи Рідну Мову, Віру, Традицію і національну Пам’ять. Особлива затребуваність у цій богоугодній справі відчувається нині, у час борні з лютим московитом за українську Ідентичність і Державність. Попри всі пущені в тіло України вражі (та не дуже) стріли. Мусимо вистояти! Згадуються щемні й злободенні слова Поетеси, викарбувані нею майже 15 років тому в збірці “Сім віків сонетів”: “Вгамуйте страсті, Україна є, і Бог її на відкуп не дає”. Велика дяка і щасти вам, Віро, Музо Буковини!
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
“Просвіта” сьогодні · “Треба йти однією дорогою зі своїм Народом, оберігаючи й зрощуючи Рідну Мову, Віру, Традицію і національну Пам’ять”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
на Шкапія, надала слово Ларисі Сичко, яка презентувала свою історичну дилогію “В’яр”. Художньо-історична повість присвячується землякам авторки та її родині. У виданні відтворена історія подільського села Уяринці (давня назва В’яринці) Тирівського району Вінницької області. Письменниця переповіла історичні події з життя в’яринчан, що підтверджуються окремими архівними документами. Ці історії тісно пов’язані між собою, у них зображується любов до рідної землі, уміння протистояти негараздам, боротьба за кращу долю, сила волі українського народу, сі-
Арт!калейдоскоп · “Буденні радості доступні в будь<якому віці. І не лише буденні”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
що це свідчення того, шо вистава вдалася. Це перша наша спільна робота з режисером Ігорем Матіївим. З ним було комфортно працювати. Ігор енергійна, талановита людина. Має молодий погляд на те, що відбувається. Загалом працюю у Театрі на Подолі вже 25 років. У мене прекрасні стосунки з акторками, які задіяні в цій виставі. Вони дуже мені допомагали в роботі. Тепер ці жінки стали для мене ще ближчими, вони прекрасні! Справжні золоті дівчата. Софія Пісьман, виконавиця ролі Доріс: – Раніше ніколи не працювала з режисерами крім Віталія Малахова, а цього разу вперше і в цьому особливість. По-друге – давно хотіла попрацювати з Ларисою Трояновською та Марією Рудковською, з якими дружимо вже тридцять років. Свого часу разом грали у виставі “Звідки беруться діти”. Радію, що доля з’єднала нас у цій виставі. Тут у нас вийшло більш близьке спілкування. Зараз граю небагато, тому нова робота для мене особливо дорога. Зізнаюсь, що характер героїні мій. У питаннях любові та відданості вона така ж божевільна як і я. Хоча, звісно, намагалася додати до образу і такі риси, яких у мене немає. Було приємно працювати з режисером Ігорем Матіївим. Спершу мала певні побоювання. Я доволі доросла акторка і в мене непростий характер. Боялася його якимось чином образити. Але Ігор професійний режисер, і у нас не було ніяких ексцесів. Також хотілося б згадати про виконавця ролі Сема Олександра Данильченка. Раніше грала з ним у виставах “Дядя Ваня” та “Осінь у Вероні”. Але тоді наші персонажі не були пов’язані між собою і цього разу ми вперше працюємо тісно. Те, що видає Олександр на прем’єрі – це надзвичайно. Він справжній актор! Здається, найкраще зі своєю роллю впоралася Тетяна Печенкіна (Мілдред). Вона вийшла на прем’єрі замість Світлани Телеглової, яка захворіла і мала лише три репетиції. Тетяна у виставі молода, весела, очі блищать, у неї неймовірна енергетика. Чудова робота вийшла у Марії Рудковської, її роль Люсі ще буде набирати. А я дуже хвилювалася перед прем’єрою. Вважаю, що до кінця вистави немає і сьогодні. Вона з’явиться на публіці і буде рости.
ставлення всієї колекції, виклавши писанки в різні композиції з назвами на діалекті та поясненнями до них. На відкриття виставки в музеї завітало широке коло поціновувачів мініатюрних творів. Великих подвижниць та чудових писанкарок вітали генеральна директорка Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського Ярослава Ткачук, докторка філологічних наук Наталя Мочернюк, голова КРО НСХУ Катерина Каркадим, відомі коломийські митці Василь Андрушко, Мирослав Ясінський та Микола Яцурак, народний майстер Іван Остап’юк.
Оксана ЯСІНСЬКА, завідувачка Музею писанкового розпису Фото надано Музеєм
Арт!калейдоскоп · “Буденні радості доступні в будь<якому віці. І не лише буденні”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА
Що робить нас щасливими? Зустріч із подругами, яких знаєш ліпше за себе? Нова шуба, хай і з комісійного? Жадане тістечко, хоча йому нема місця у твоєму здоровому меню? Ці та інші запитання ставлять собі герої вистави і намагаються знайти відповіді. З’ясовується, що буденні радості доступні в будь-якому віці. І не лише буденні. Кожен заслуговує на взаємне кохання, навіть якщо йому трошки за 50. Чи не трошки. – Цей твір потрапив мені до рук досить давно, – пригадує режисер-постановник Ігор Матіїв. – Я переклав його українською мовою і поставив у Донецьку 2011 року. Пізніше в моєму перекладі вистава йшла в Харкові. Це трагікомедія, де є і драматичні конфлікти, і комедійні моменти. Мені найбільше подобається цей жанр, бо чиста комедія чи чиста драма дуже однозначні. А тут все як у житті. У п’єсі прописані різні характери. І в ситуації, в яку потрапляють три подруги, рано чи пізно опиняться багато жінок у нашій країні. Тому що, на жаль, іде війна і гинуть люди. Але прийде час, коли рани загояться і постане питання – як бути далі? Жити пам’яттю про кохану людину чи намагатися будувати нові стосунки. Тому, як на мене, ця п’єса актуальна сьогодні. На сцені можна побачити трьох акторок – Ларису Трояновську, Марію Рудковську та Софію Пісьман, які є подругами в житті, але давно разом нічого не грали. Хотілося, щоб вони зіграли в одній виставі. До того ж вони колись хотіли грати цю п’єсу, просили про це художнього керівника театру Віталія Малахова. Уперше працював з Олександром Данильченком (Сем) та Софією Пісьман (Доріс). З усіма іншими вже мав досвід спільної роботи. Різні люди, різні характери. Когось вже знаєш і маєш підхід. До інших цей підхід тільки шукаєш. Лише коли починаєш з людиною працювати, вона може більше відкритися. Тут головне, щоб була взаємоповага і не переходили певної межі. Думаю, нам це вдалося. Як і багато моїх інших вистав, ця поставлена на камерній сцені. Подобається мені своєю інтимністю спілкування з глядачем. Але буває, що вистави з камерної сцени згодом переходять на велику. Так було, приміром, з “Декоратором”. Художницею вистави виступила Марія Погребняк, це наша третя робота. У кожної героїні свій характер, і нам хотілося передати це через костюми. Героїня Лариси Трояновської Іда – немов земля, берегиня дому. Ми хотіли чогось зеленого, квітів, рослинного орнаменту, життєствердного образу. Натомість героїня Софії Пісьман закрита в собі, це трагічний образ. Одягли її стримано, в чорне. А Марія Рудковська (Люсіль) дуже ексцентрична, тому ми вибрали для неї малиновий колір. Тетяна Печенкіна (Мілдред) у нас жінка-свято. Образом вистави є осінь, яка присутня і в сценографії, і в музичному рішенні. Робота над виставою триває. У ролі головного героя ще має виступити Михайло Кришталь. Тетяна Печенкіна терміново вводилася на роль, бо захворіла Світлана Телеглова, яка теж виступить у цій ролі. Зараз працюю над бродвейським мюзиклом “Тік-так”, прем’єра якого має відбутися у Центральному будинку художника в березні. Також нам було цікаво почути думку акторів. Лариса Трояновська, заслуже0 на артистка України, виконавиця ролі Іди: – П’єсу написав американський автор, але риси характеру моєї героїні притаманні жінкам в усьому світі. Коли жінка залишається сама, то вона вирішує – обрати самотність чи продовжувати жити повноцінним життям. Моя героїня збирається вийти заміж. І тут ідеться не тільки про те, що вона хоче мати поруч чоловіка, а про те, що ця жінка просто хоче жити. А жити – це значить спілкуватися, радіти, бути комусь потрібною і турбуватися про того, хто потрібен їй. Вона досить м’яка, за що і люблю її. Я теж така, але життя змушує мене змінюватися. Згадую, в інституті нас вчили, що навіть у злодієві акторові треба шукати прекрасну людину. А її дійсно є за що любити. Подруги зустрічаються саме вдома в Іди, тому що вона гостинна. Хоче нагодувати людину, обігріти її. Зараз такі поняття поступово зникають з нашого життя. Люди швидше готові піти до когось в гості, вони цінують свій час, свою працю. Тому невипадково пишаюся нею як людиною. Вдячна Ігорю Матіїву, що запросив нас у цю виставу. Він порівняно молодий режисер, а ми актори старшого покоління. Молоді режисери таких акторів часто обходять стороною. Ми маємо своє бачення образу і ролі, свої смаки, що напрацьовані роками. І коли погляд на мистецтво і життя співпадає з режисерським, це дуже добре. Питання життя і смерті актуальні у будь-якому віці. У нас життєвий досвід дещо більший,
Без коріння саду не цвісти
У Музеї писанкового розпису відкрилася виставка “Без коріння саду не цвісти”, де представлено близько двох тисяч писанок, які написала викладачка Чернівецького фахового коледжу бізнесу та харчових технологій Віта Добровольська. 1751 писанку майстриня відтворила за книгою “Писанки наших бабусь. Зібрання писанок Юрія Ференчука” (упорядниця Наталя Суруджій). Це унікальне зібрання стало результатом наполегливої двадцятирічної пошукової праці самобутнього письменника, художника й етнографа, члена ОУН, воїна УПА, учасника Кенгірського повстання Юрія Ференчука (1923–2014), поєднало акварельні малюнки писанок майже ста народних майстрів із сіл Буковини.
ніж в Ігоря. Але його молодий погляд на ці питання мені теж був цікавий. Здається, що якби цю виставу ставила людина мого віку, то вона б не була настільки цікавою. Велике щастя працювати в такій команді. Це люди, які мене надихають, це мої життєві стовпи. З ними звіряю життя в рідному театрі, звіряю свої думки, роботу. Іноді ми розуміємо одне одного, іноді ні. Буває сперечаємось. Але не для того, аби образити колегу, а для того, щоб знайти істину. Наша вистава – це театр діалогів, театр особистостей. Як і Ігор Матіїв, люблю камерну сцену. Саме тут відбувалися мої перші моновистави. Але не буду приховувати, що хотілося б більше ролей і на основній сцені театру. Все тільки починається, вистава щойно з’явилася. Будемо напрацьовувати якісь смішні та сумні нюанси. Іноді мене запитують – чому ми взяли виставу про смерть, цвинтар. Як писала Леся Українка: “У світі, де щастя та горе так божевільно сплелись”. Життя і смерть завжди поруч, незалежно від того на вулиці війна чи мирне життя. Олександр Данильченко, ви0 конавець ролі Сема: – Роль у мене серйозна. Спершу перечитав п’єсу, вона спонукала до роздумів. Пригадалися слова Кафки: “Все, що ти любиш, рано чи пізно піде від тебе. Але врешті-решт кохання повернеться іншим чином” і ще один вислів, автора якого, на жаль, не знаю: “Самотність – напевно, хороша річ, але за умови, що вдома тебе чекають і є кому подати капці”. Ці слова про нашу виставу, наших героїв Сема та Іду, які втратили своїх коханих людей. Вони зустрілися, і нова любов допомогла їм далі жити. Протягом вистави глядачі і сміялися, і плакали. А потім до мене підійшли два чоловіки і дуже дякували за нашу роботу, їм сподобалося, що наші герої у важкий період життя знайшли для себе близьку людину. Думаю,
Не одну сотню кілометрів подолав невтомний пошуковець, нев одному гірському селі чи хуторі побував, щоб віднайти й зафіксувати зразки давніх писанок. Всі вони ввійшли до мистецького альбому завдяки великій подвижницькій праці лікарки, психологині й писанкарки Наталі Суруджій. Книга, що побачила світ 2016 року, надихнула Віту Добровольську відтворити всі представлені в ній зразки. Як розповіла майстриня, над створенням колекції працювала п’ять років. Поряд із відновленою колекцією писанкарка представила в музеї майже три десятки традиційних писанок (такі колись писали й бабусі пані Віти), які поєднала в композицію, назва якої нагадує про традиційний весільний головний убір рідних Топорівців – коди. Майстриня, за фахом філологиня, творчо підійшла і до пред-
Новим проєктом Київського академічного драматичного театру на Подолі стала вистава “Золоті дівчата” за п’єсою Айвона Менчелла. Тут зібралося сузір’я талановитих акторів, яких київський глядач запам’ятав за багатьма яскравими ролями.
16 Добрі новини · “Ми лікуємо зранені душі мистецтвом. Даємо людям надії, оптимістичні нотки і заряджаємо на подальшу боротьбу з негативом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
натися до команди однодумців та отримати зброю, щоб захищати родину й рідне місто. Відтоді Віталій не припиняє службу. Пройшовши бойову підготовку, опанував кулемет та переносний зенітно-ракетний комплекс (ПЗРК). У складі зенітної батареї 112-ї окремої бригади Сил ТрО став командиром мобільної вогневої групи, яка спеціалізується на боротьбі з ворожими повітряними цілями. Разом зі своїм підрозділом успішно збив ворожий дрон “Герань-2”, який летів у напрямку Києва. Його група є однією з найефективніших і найпрофесійніших у бригаді. Попри всі труднощі війни він продовжує службу та захищає Україну від російської агресії. Весілля у Національній опереті України стало для Віталія та Уляни третім шансом офіційно стати подружжям. Попередні спроби були зірвані обставинами, зокрема війною. Але цього разу жодні обставини не змогли зупинити їхній шлях до спільного майбутнього. А ця історія вкотре доводить, що навіть у найтемніші часи кохання залишається світлом, яке веде вперед. Минулого року у Національній опереті пропозицію руки та серця зробив інший військовий 112-ї бригади, а цього року та сама пара стала свідками на весіллі Віталія та Уляни. Це ще один доказ того, що любов перемагає все!
16 Добрі новини · “Ми лікуємо зранені душі мистецтвом. Даємо людям надії, оптимістичні нотки і заряджаємо на подальшу боротьбу з негативом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО
– Цей проєкт робимо вже більше десяти років, і щоразу в залі знаходяться люди, які освідчуються одне одному саме в цей день на сцені Театру оперети, – зазначив генеральний директор – художній керівник театру, народний артист України Богдан Струтинський. – Якщо людина наважується публічно освідчитися в коханні саме в цей день, це свідчить про те, що вона справді має глибокі почуття. Сьогодні ми лікуємо зранені душі мистецтвом. Даємо людям надії, якісь оптимістичні нотки і заряджаємо на подальшу боротьбу з негативом, який ми отримуємо. Раніше наші ведучі запитували у публіки: “Хто хоче освідчитися в коханні?”, “Хто хоче кому зробити більше компліментів?” Це стало символічним моментом, який запам’ятовувався. Люди знають, що треба йти в оперету за черговим сюрпризом. Ми стимулювали людей, дарували подарунки. Освідчення – це частина задуманого шоу. В концерті ми багато експериментуємо саме в цій тематиці. Відкриваємо багато хорошої музика, даємо можливість нашим молодим вокалістам себе реалізувати. Якось під час концерту одне одному освідчилися люди, які разом прожили вже двадцять років, також запам’яталося освідчення військових. Нашій будівлі 123 роки. У 1907 році тут був відкритий перший стаціонарний український театр під орудою Миколи Садовського. А саме нашому театру 90 років. Тут постійно говорять про любов, і це прекрасно. Свого часу Василь Стус писав, що людина, яка вміє любити, любить все – небо, річку, себе, вона любить життя. За це життя ми маємо дякувати нашим Вищим силам (ЗСУ).
*** Програма цього вечора була справді насиченою. Лунали мелодії на музику
К. Портера, Ф. Кемпе, Н. Бродського, Дж. Гершвіна, А. П’яццолли та багатьох інших відомих західних композиторів. Особливий інтерес у публіки викликали ліричні українські пісні “Гуцулка Ксеня”, “У долі своя весна”, “Намалюй мені ніч”, “Кохана”, “Вірте в любов”. Вдячні оплески глядачів отримали народний артист України Сергій Авдєєв, заслужені артисти Володимир Одринський, Дмитро Шарабурін, Ася Середа-Голдун, Тамара Ходакова, Галина Грегорчак-Одринська, солісти-вокалісти Максим Гара, Вікторія Бусел, Валерій Мирошниченко, Мар’яна Боднар, Анастасія Варга, а також оркестр, хор та балет театру. Але найцікавіше сталося саме у фіналі.
*** 14 лютого в День закоханих на головній сцені Національної оперети України відбулася особлива подія – військовослужбовець 112
окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Віталій не лише освідчився своїй коханій Уляні, а й одружився з нею. Зареєстрував цей шлюб заступник командира 112 окремої бригади. Це не лише романтична історія кохання, а й символ незламності та вірності – одне одному та Україні. Символічно, що весільна церемонія відбулася в День закоханих у Національній опереті України – місці, де вже багато років слова кохання лунають зі сцени. Кілька слів про нове подружжя. Віталій родом з міста Лозова Харківської області. Його рідну школу № 8 було зруйновано російськими окупантами. У 2017 році він закінчив Харківський національний технічний університет імені Петра Василенка, почав працювати в одному з найкращих СТО “Майстер Сервіс” та на літо вирушив у відрядження до Києва. Саме тут у серпні він зустрів
Уляну на святкуванні дня народження її сестри. Вечірнє місто, вогні набережної, атмосфера свят – і з першого погляду він закохався у витончену біляву дівчину. Вона здавалася ніжною та спокійною, але згодом Віталій зрозумів, що за цим образом прихована сильна, незалежна та рішуча жінка. Заради неї він залишився в Києві та полюбив це місто. Через тиждень після знайомства запросив її на перше побачення, ще через тиждень вони почали жити разом, а через пів року офіційно з’їхалися. Навіть дев’ятимісячна розлука під час пандемії не змогла їх роз’єднати. Весь цей час вони знаходили можливість підтримувати стосунки. Коли почалося повномасштабне вторгнення, пара була в Києві. Уляна твердо заявила, що нікуди без Віталія не поїде. Сам він не збирався витрачати час і відразу почав шукати можливість вступити до територіальної оборони. На той момент вільних місць вже не було, але через групу українських регбістів він дізнався про набір добровольців у бойову групу. Саме завдяки своєму другу, Артуру Мартиросяну, президенту регбійної ліги України, він зміг приєд-
У Національній опереті України традиційно відбулася святкова шоу-програма до дня святого Валентина “Музика закоханих сердець”. Цього вечора, як і завжди, в театрі було багато хорошої музики, ще й несподівані сюрпризи.
16 Добрі новини · “Ми лікуємо зранені душі мистецтвом. Даємо людям надії, оптимістичні нотки і заряджаємо на подальшу боротьбу з негативом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Черняхівський Олексій Іванович — 1000 грн. 2. Корнійчук Володимир Петрович — 500 грн. 3. Пяткін Віктор Миколайович — 3000 грн.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Добрі новини · “Ми лікуємо зранені душі мистецтвом. Даємо людям надії, оптимістичні нотки і заряджаємо на подальшу боротьбу з негативом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ