Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
проект промосковської, а вірніше, московської адміністрації в Україні є звичайним, тривіальним порушенням Конституції України. Зокрема статті 10. Але хочу вас запитати, — хіба це перше порушення Конституції і законів існуючою коаліцією і новою владою в Україні? Наприклад, прокуратура давним-давно була зобов’язана притягнути до відповідальності міністра освіти Табачника за його протизаконні дії щодо Закону про Голодомор. А так звана коаліція, яка існує всупереч і Конституції, і чинним законам, з так званими процедурами “демократичного” самопродажу депутатів-“тушок”? На одному з парламентських слухань майже 10 років тому, усвідомлюючи вирішальне значення прийняття Закону про мови в Україні, я наголошував на тому, що це є фундаментальний закон, який гарантував би нам незворотність процесів державотворення в Україні. Дозволю собі процитувати кілька рядків з мого виступу на тих парламентських слуханнях: “Головною рушійною силою здобуття українцями своєї держави була потреба в самозбереженні, де мові відводиться найвирішальніше значення. Адже, як відомо, без мови немає нації. І держава є тим механізмом самозахисту, який покликаний боронити, підтримувати всіх, хто прилучений до єдиного національного організму. Одним із головних чинників утворення власної держави була потреба у національному відродженні, у повноті функціонування рідної мови, у сприянні процесу самоідентифікації тих українців, які були з різних причин зденаціоналізовані як на території сучасної України, так і за її межами”. — Павле Михайловичу, можливо Ви прокоментуєте цей витвір реґіональної антиукраїнської уяви? — Передовсім, це виплід фантазії людей, сформованих совковою ідеологією. Я не дивуюся послідовній позиції антиукраїнця, так званого комуніста Петра Симоненка. Він очолив п’яту колону в Україні свого часу. Цю ініціативу в нього було перехоплено ідеологами ПР. І до неї прилучається велика група колишніх і теперішніх співробітників російських спецслужб в Україні. Я не буду називати їх імена. Фактично вони засвітилися майже повним складом своєю присутністю в нинішній коаліції. І особливо чітко проступили їхні обличчя в мовному питанні. Їхні дії зрозумілі. Одні діють зі службових обов’язків, інші — з потреби завдання руйнацій українській державі, і, зрозуміла річ, агенти, завербовані свого часу російськими спецслужбами з принуки. Проте мене дивує позиція націонал-демократів у парламенті, які ще не усвідомлюють реальних загроз для нації і держави в теперішній політичній фазі. Я усвідомлюю, що в Україні працює кілька центрів впливу
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Олександра Литвиненка
Закінчення на стор. 2
Ректор НаУКМА Сергій Квіт та Наталя Дзюбенко-Мейс відкривають Меморіальний кабінет Джеймса Мейса. Продовження на стор. 11
КУДИ ЙДЕМО?
ЖИТТЯ НА ПЕНСІЇ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Правляча коаліція запропонувала Верховній Раді визначити порядок використання мов в Україні. Законопроект, автори якого — представники від трьох коаліційних фракцій: реґіонал Олександр Єфремов, комуніст Петро Симоненко і литвиновець Сергій Гриневецький — уже зареєстрований у парламенті і, скоріш за все, буде ухвалений на цій сесії. Зрозуміло, що коли це відбудеться, російська мова запанує в Україні. Її офіційно використовуватимуть у дошкільній, професійно-технічній, вищій освіті, в судах, у соціальній і економічній діяльності, в сфері науки, в інформаційному просторі, на пошті та в рекламі. Таким чином, не надаючи статусу державної, коаліція хоче надати російській мові право “не першої, але й не другої”. Ситуацію, що склалася, коментує голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, народний депутат України Павло Мовчан.
— Павле Михайловичу, як відомо, мовний розділ Конституції України можна змінити лише на референдумі, тож коаліція хитро вирішила обійти це питання. Разом із радісними відгуками в ЗМІ від русофілів і українофобів, сьогодні звучать і нарікання на національних демократів, мовляв: проґавили свій час і не ухвалили Закон про мову! Прокоментуйте, будь ласка. — Передовсім хотів би зазначити, що реєстрація цього законопроекту відбулася із порушенням регламенту — основного закону, що регулює роботу ВРУ. Відповідно до цього закону, альтернативні законопроекти реєструються протягом 14 календарних днів. У ВРУ зареєстрований мій законопроект 2008 року і перереєстрований на заміну раніше поданого з певними змістовими поправками восени минулого року. І відділ реєстрації мав би вказати авторам на норму регламенту. Цього не відбулося, оскільки третім підписантом фактично є Голова ВРУ, який залишає себе незаплямованим, ховаючись за спину однофракційника С. Гриневецького. Тобто справжніми авторами є керівники трьох фракцій, отже, це політичне рішення приймалося на найвищому рівні. І воно в жоден спосіб не співвідноситься з новою політичною кампанією виборів у жовтні 2010 року. Цей антиконституційний акт є не лише перевіркою на стійкість національних сил і самої нації, а й спробою антиконституційного зламу існуючої держави — України. 16 років тому Конституційний Суд України на подання групи депутатів, зокрема й мене, дав остаточне рішення “Про застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі навчальних закладах України” (справа про застосування української мови). 14 грудня 1999 року Конституційний Суд вирішив наступне: “Положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська мова”, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята статті 10 Конституції України)”. Пункт 3 Рішення Конституційного Суду стверджує, що його рішення “є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим”. Отже, цей законо-
СЛОВО ПРО БАТЬКА
НЕЗРІВНЯННА ЛЮДМИЛА СЕМИКІНА
Гаряча тема · “Нав’язування так званої “двомовності”, що може обернутися тотальною русифікацією, збудить ще непробуджених”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
російської агентури в різних сферах національного буття. Тому, властиво, і замінені були кадри в мілітарній, інформаційній, банківській сферах і я прогнозую, що найближчим часом буде проведено диверсію проти національної валюти, гривня буде здевальвована. Як свого часу здевальвована була білоруська валюта. На нас чекає ще багато випробувань. Але мовне випробування, підкреслюю, є найвирішальнішим. Тому немає чого апелювати до гаранта Конституції, до совісті окремих політиків чи політичних груп, а треба думати, в який спосіб відстояти свої права на мову — а отже, на інформацію, культуру, освіту, самобутність — зрештою, на самих себе. Фарисейські обґрунтування демократичних засад у мовній політиці — тобто впровадження російської мови в усі сфери національного життя — є цинічно совєтськими і брехливими. Стаття 3 цього законопроекту про право мовного самовизначення, де кожен має “право вибирати мову спілкування”, або визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання, є абсурдною і не відповідає жодним світовим нормам. І кожен російськомовний українець, який потрапляє в ту чи іншу європейську державу, змушений вдаватися до тієї чи іншої державної мови цієї спільноти, або ж, принаймні, шукати порозуміння англійською, як міжнародною мовою-посередницею. Абсурдність цієї статті також утому, що свобода обирати і мову, і тему спілкування оберігається найвищим законом України — її Конституцією, що не потребує жодних “уточнень” і “покращень” нижчими законодавчими актами. Цей закон є відвертою спробою з існуючої вже в дійсності двомовності, перейти на одномовність — російську. Це те, чого прагнули всі існуючі донині царські та совєтські режими; це те, чого їм не вдалося досягти. Я переконаний, що цього тим паче не вдасться досягти ні московській агентурі, ні українським холуям. Уся їхня аргументація є чистою фразеологією, протиправною і безпідставною, є догоджанням Москві із розрахунку солідації багатонаціонального українського суспільства”. Знайома совєтська риторика і глумління над українською історією! Тому авторів і патріотів цього проекту, зокрема академіка Литвина, відсилаю до переліку заборон, вилучень, обмежень і поскрибувань української мови протягом 300 років. Якщо мільйонні втрати українців, якщо сьогоднішній стан українського суспільства, розколеного за мовними ознаками, є надбанням, а російська мова є “консолідуючим чинником”, тоді треба визнати смерть чи тортури загальносвітовим консолідуючим чинником. — Павле Михайловичу, але автори цього законопроекту посилаються на Хартію міноритарних мов та дотримання прав людини. — Я не знаю жодної європейської держави, яка б мотивувала свій закон про свою державну мову даною Хартією чи іншими міжнародними актами. Адже Хартія покликана захищати мови загрожені й відповідні мовні меншини і групи. 10 стаття Конституції України гарантує вільний розвиток мов національних меншин і кореспондується як з Хартією, так і з Декларацією прав людини. Але хочу наголосити на дуже важливому пункті Хартії: мови національних меншин розвиваються зовсім не за рахунок витіснення мови титульної нації. Хочу нагадати нашим читачам, у який спосіб приймався закон про Хартію: він був нав’язаний усе тим же Литвином без належного аналізу, без обговорення, без прочитання, без доповідей, із розширенням списку загрожених мов до меж депутатських “знань” — саме тому в переліку з’явилися неіснуючі мови — “єврейська” та “грецька” (ідиш, іврит, мова Еллади). І взагалі, текст Хартії, як з’ясувалося згодом, був сфабрикований на ту пору “ідеологами” від Кучми-Литвина, він не є автентичним. І присутність у цьому процесі Голови ВРУ сьогодні симптоматична: мовний Майдан неминучий. Насамкінець хочу сказати: українці пережили великі потрясіння, великі драми і національні трагедії, великих злочинців і катів не заради того, щоб спасувати перед пігмеями історії.
і скрізь, численні білборди сповіщають, що Ви “будуєте нову країну”. Тож чи готові Ви взяти на себе відповідальність за побудову України без українців? Нагадуємо Вам, що другий президент України Леонід Кучма відверто заявляв, що Україна — не Росія. Ви ж своїми діями, навпаки, намагаєтеся заперечити цю тезу й розбудовуєте російську Україну. Може, це у Вашому розумінні і є “нова Україна”? Закликаємо Вас, Вікторе Федоровичу, як гаранта Конституції вжити всіх передбачених чинним законодавством України заходів та упередити чергове ігнорування і руйнування Основного Закону в стінах найвищого законодавчого органу держави, не допустивши прийняття явно антиукраїнського Закону “Про мови”. Крім того, закликаємо Вас як гаранта Конституції припинити антиукраїнську вакханалію на всій території держави, особливо активізовану під час виборчої кампанії, не допустити політичного, духовного й культурного розколу української нації. Від імені 50 громадських і політичних організацій Луганської області національно-державницького спрямування,
Правління Луганського обB ласного об’єднання ВУТ “ПросB віта” імені Тараса Шевченка
Гаряча тема · “Нав’язування так званої “двомовності”, що може обернутися тотальною русифікацією, збудить ще непробуджених”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Президентові України В. Ф. Януковичу
Шановний пане Президенте!
Хоч як це парадоксально, а Україна на 20-му році незалежності опинилася на межі прірви. Реформи, задекларовані Вами, як з’ясувалося, спрямовані не на “покращення життя вже сьогодні”, а на зміцнення позицій олігархічного капіталу й остаточне зубожіння українського народу. Свідченням краху соціально-економічної політики чинної влади є різке падіння рейтингу очолюваної Вами Партії реґіонів. Тому, щоб мобілізувати свій електорат напередодні виборів до місцевих представницьких органів влади і водночас зняти із себе відповідальність за погіршення рівня життя народу, очолювані Вами державні та політичні структури знову вдалися до давновипробуваного передвиборчого засобу — спекуляцій на питаннях української освіти, національної історії, духовності, мови, культури тощо. Ціла низка здійснених Вами політичних кроків спрямована на фактичне відновлення СРСР із домінантною в ньому роллю Росії та новим національним приниженням України та українців. Підконтрольна Вам владна коаліція через друковані та електронні ЗМІ постійно нагнітає анти-одержати дешевий сир. У мишоловці. — Павле Михайловичу, як відомо, інформаційне поле України, а тепер уже й освіта, й економіка цілком перебувають у сфері інтересів і впливів Росії. Ми можемо зараз говорити, що влада реґіоналів усе більше загрожує самому існуванню Української держави та української нації, а українська мова, перебуваючи в статусі державної, не виконує цієї функції в усіх сферах. Ця ситуація хвилює українське суспільство. Наприклад, голова Рівненського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка пропонувала ініціювати в день початку роботи нової сесії ВРУ акцію протесту проти антиукраїнської політики Президента України Віктора Януковича: “Можна скільки завгодно нарікати на народ, який обрав владу, але чи не так звана українська патріотична еліта з її вічними сварками, пристосуванством і брехливістю призвела до цього стану справ? На акцію протесту мають вийти ті, хто не боїться, хто має гідність і честь, хто готовий протистояти совковому маразму чинної влади”, — підкреслила Світлана Ніколіна. Прокоментуйте, будь ласка.
українську істерію, що виражається в зомбуванні населення, його залякуванні примарою фашизму та “печерного українського націоналізму”, який, за радянсько-комуністичною традицією, безпідставно ототожнюється з фашизмом і нацизмом. Тому вже не викликає подиву внесення Партією реґіонів та іншими суб’єктами коаліції на розгляд сесії Верховної Ради законопроекту “Про мови в Україні”. Провідні діячі найбільшої правлячої партії О. Єфремов і В. Колесніченко запропонували запровадити в Україні “реґіональні мови” для так званого русскоязичного насєлєнія, що є нонсенсом у мононаціональному (за світовими стандартами ООН) суспільстві та суперечить статті 10 Конституції України й рішенню Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року. Не важко уявити, до чого призведе узаконення зазначеного антиконституційного законопроекту в адміністративній, освітній, судовій сферах, діяльності Збройних сил, органів внутрішніх справ, СБУ, прокуратури тощо — російська мова остаточно витіснить державну мову з усіх сфер суспільного життя, а Україна фактично перетвориться на малоросійську губернію Росії. Чи пробачать Вам історія та українська нація фактичне відновлення Валуєвського циркуляру й Емського указу Олександра ІІ?
— Таку проблему, як мовна, не розв’язують одномоментною дією протесту. Зрозуміла річ, що Майдани неминучі. Зрозуміло, що цю владу треба міняти якнайскоріше. Зрозуміло також, що ми не маємо, виходячи на акцію протесту, ідентифікувати себе з іменами тих чи інших політичних лідерів — адже на Майдан виходили не за Ющенка, аз вимогами національними, українськими, з вимогами національного відродження, з вимогами поваги до власної гідності; з баченням української України, а не сателітної і меншовартісної, на яку вона перетворювалась за часів Л. Кучми, коли українець в Європі сприймався другорядним, “бидлом”. Не в останню чергу цей образ був спричинений нездатністю і небажанням звичайного українця відстояти свої права на особистому і на державному рівні, а саме цим і є насправді аполітичність і апатичність. У час Майдану це сприйняття змінилося, але, на превеликий жаль, українці вкотре були зраджені. Проте це не означає, що зараз нація впала в “акматичну фазу” бездіяльності і депресії. Це неправда. Відповідно до теорії Гумільова, струна починає коливатися, коли її заторкують: українця взяли за живе! Отже, зрезонуємо — у відповідний спосіб, відповідний день і місяць. Принагідно хочу ще раз вдатися до самоцитації. Рівно десять років тому на згаданих мною парламентських слуханнях я сказав наступне: “Шановні, мене як і Вас, мало цікавлять мотиви поведінки Президента, його вподобання, його симпатії чи антипатії, його власна мовна аура. Для мене, як і для всіх нас, він, передовсім, Президент України і є гарантом Конституції, в якій записано, що українська мова є державною. І “держава забезпечує всебічний розвиток та функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України”. Мовний фактор в “майданних” акціях, зрозуміла річ, був недругорядним. І ось чому: нагадаю,
Вікторе Федоровичу! Приїжджаючи на Луганщину, Донеччину, до Криму, Ви, всупереч Конституції України, гарантом якої маєте бути, вживаєте винятково мову сусідньої держави, чим заохочуєте місцевих державних службовців до зросійщення півдня та сходу України й до руйнації її державного організму. Зокрема очільники Луганської області — керівники місцевих структур Партії реґіонів В. Голенко та В. Пристюк, народний депутат України від цієї партії, урядовці В. Тихонов та І. Зайцева, міський голова Луганська С. Кравченко та багато інших посадовців постійно заявляють про нібито утиски так званого російськомовного населення. Визнаючи факт свого володіння державною мовою, вони, перебуваючи на державній службі, завжди публічно виступають російською — начебто “мовою своїх виборців”. За офіційними даними, 58 % населення Луганської області становлять етнічні українці — то яких виборців вони тоді представляють? І скільки ще потрібно років, щоб “захисники” “російськомовного населення” нарешті опанували державну мову? Аналогічною є й ситуація в рідній Вам Донецькій області, де також брутально ігнорують національно-культурні права титульної нації. Яскравим прикладом антиукраїнського змісту функціонування “представницької” влади на Луганшановні, як Росія реагувала на подібні спроби русифікувати українців за часів адміністрації Кучми; депутат Російської Думи В’ячеслав Ігрунов на шпальтах “Литературной газеты” писав таке: “Русский язык в Украине возвращает свои позиции практически во всех сферах жизни, а люди, продвигающие насильственную украинизацию, становятся всеобщим раздражителем. Кучма должен был сделать выводы и он их сделал. Вновь начался поворот к сотрудничеству с Россией и к восстановлению статуса русского языка в Украине”. Переконаний, що нав’язування так званої “двомовності”, що може обернутися тотальною русифікацією, збудить ще непробуджених. І хвиля не протестна, а гнівна, змиє “грязь Москви”. Лише глухий може не почути, яка сьогодні панує мова в Україні. Лише сліпий може не бачити того, що робиться з нами в усіх сферах — від газової, тарифної, аграрної, гуманітарної до військової, безпекової: Україна демонтується. Демонтаж цей і є: девальвація гривні, усунення української мови з інформаційного простору, тобто здача інтересів України в усіх напрямах, що може завершитись міждержавним союзом з відповідними наслідками. Що це за наслідки? Назву один: згадаймо участь українських хлопців в Афганській кампанії. Гадаю, що саме інстинкт самозбереження українця спрацює. Адже відповідна ідеологія, яка б вмотивовувала доцільність такого союзу, відсутня. І гасла “дружба з Росією” чи “жить стало лучше, жить стало веселее” є анахронічними. Бо за всім цим проглядають вузькокорпоративні інтереси донецьких. — До речі, прокоментуйте, будь ласка, статтю 7 законопроекту коаліції. — Передовсім хочу процитувати її. “Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням українського народу, потужним чинником конщині є діяльність постійної комісії обласної ради з питань освіти, культури, молоді та спорту, очолюваної ректором Луганського державного інституту культури і мистецтв, висуванцем Партії реґіонів В. Філіпповим. Найбільше зазначена комісія переймається проблемами міфічного “російськомовного населення”, яке нібито потрібно від когось захищати. Першим пунктом програми діяльності цієї комісії є “захист прав російськомовних земляків”. Усе наведене неспростовно доводить, що Ви не є Президентом усієї України. Постає питання: чиї ж інтереси в Україні Ви представляєте та захищаєте? І чи захищаєте Ви таким чином інтереси носіїв мов, які справді перебувають в Україні на межі зникнення — гагаузької, кримськотатарської, караїмської тощо, а також представників титульної нації на південному сході держави? Добре відомо, що впродовж усього часу після Другої світової війни на Луганщині, як і на всьому сході та півдні України, радянською владою проводилася політика деукраїнізації, що призвела до формування вагомого прошарку люмпенства серед населення Донбасу. Саме на цю категорію громадян Ви й спираєтеся під час передвиборчих кампаній та у своїй діяльності на посаді Президента України. Сьогодні на Луганщині, як
Гаряча тема · “У Ваших силах протидіяти ухваленню одіозних положень аналізованого законопроекту”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тематику “на малоросійському наріччі” (хоча й з ускладненою цензурною процедурою), але категорично забороняв переклади, наукові й освітні тексти українською мовою. Прикро, що в ролі ідейних нащадків гонителів українського перекладу виступають сьогодні народні депутати України — автори законопроекту “Про мови в Україні” (а також міністр освіти України Д. В. Табачник, який публічно оголосив про намір переформатувати шкільний курс світової літератури, наповнивши його на 60 % творами російської літератури в оригіналі й відсунувши вбік усіляких Шекспірів, Данте й Міцкевичів в українських перекладах). Ці ж автори законопроекту (або ті, хто за ними стоять) уперше з часів “ранньої перебудови” витягли на світ Божий поняття “українсько-російської двомовності”, вважаючи її неабияким набутком сучасної України. Цитую документ: “Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціонального українського суспільства”. Так, українсько-російська двомовність справді притаманна для значної частини українського суспільства. Але ця двомовність, як свідчать соціологи, різко асиметрична. На переважно українськомовному Заході й Центрі держави російськомовний не відчуватиме жодних незручностей ніде. А ось для того, щоб публічно розмовляти українською в Севастополі, потрібна неабияка відвага: можна легко наразитися на хамство й ворожість місцевих флотських ветеранів чи активістів проросійських організацій. Отже, аби українсько-російська двомовність стала рисою всієї України (а не лише її українськомовної половини) потрібна була б велика робота для того, щоб виховати на Сході й Півдні поважливе ставлення до державної мови, дати дітям у школах добре знання української. До певного часу така політика здійснювалася — і найбільші її успіхи пов’язані з часом роботи на посаді міністра освіти академіка Василя Кременя. Саме тоді (а не за безпідставно затаврованого як “націоналіста” професора Івана Вакарчука) найшвидше (і без жодного спротиву) зростав відсоток учнів українськомовних шкіл… Мушу визнати: саме тоді, на межі двох століть, у суспільстві було вироблено неписаний, але ефективний мовний компроміс: не зачіпати, з одного боку, статусу української мови як єдиної державної і погодитися з її безумовним домінуванням у певних сферах суспільного життя (насамперед у державному управлінні й освіті); і прийняти, з другого боку, те, що багато інших сфер життя (насамперед, бізнес, світські “тусовки”, спорт тощо) де-факто лишаються російськомовними і проникнення української мови сюди відбувається повільно. Цей мовний компроміс порушила восени 2004-го команда Віктора Януковича, несподівано висунувши (як писали — за порадою московських політтехнологів) гасло державності російської мови. Це призвело до актуалізації мовної проблеми, яку до того українці (і українськомовні, і російськомовні) не схильні були розглядати як першочергову. Відтоді різко зріс рівень прямої ворожості до української мови на Сході й Півдні. І навіть обмежені кроки на поширення застосування української мови (насамперед у сфері освіти, електронних ЗМІ, в кінопрокаті й рекламі), які робилися в час президентства Віктора Ющенка, наразилися на різку реакцію політичних опонентів влади і здебільшого саботувалися на місцях радами, контрольованими Партією реґіонів. Сьогодні ж, з перемогою Віктора Януковича, російська мова тотально повертає свої позиції дефакто. З приходом нового начальства чиновники в деяких органах державної влади вже просто бояться розмовляти українською (хоч поки пишуть нею офіційні папери). І такі приклади можна наводити й далі. Нарешті ми повинні зважати йна ринкові реалії. Українська мова існує в умовах постійного глобалізаційного тиску — насамперед російської мови, яка утвердилася в статусі такої собі lingua franca для всього пострадянського простору. Тому всі (за поодинокими винятками) масштабні проекти друкованих ЗМІ в Україні — російськомовні. На розкладках у київському метро українськомовну газету чи журнал знайти неможливо. Шкода лишень, що депутати, які кричать про “засилля української мови”, їздять на “мерсах” чи “бентлі” й ніколи не спускаються в метро… За таких умов українська мова потребує підтримчих дій держави. У цьому ми зовсім не унікальні. Благополучніша від нас Франція вживає активних підтримчих дій щодо французької мови, намагаючись захистити свій мовний простір від тиску значно поширенішої в світі англійської. І квотування присутності національної мови в ЗМІ, в рекламі, в кінопрокаті, врештірешт, в органах влади, якраз і належить до арсеналу визнаних цивілізованою демократичною практикою підтримчих дій. На жаль, внесений до Верховної Ради законопроект таку логіку щодо української мови відкидає. Адже згідно з ним, “держава гарантує відвідувачам органів державної влади і органів місцевого самоврядування надання послуг державною мовою, а в межах території, на якій поширена реґіональна мова… цією реґіональною мовою”. На практиці таке положення законопроекту остаточно знищить ті острівці побутування української мови на рівні діловодства, які існують у південних і східних реґіонах, а відтак зніме і так невелику мотивацію до вивчення української мови в “російськомовній” половині держави. Автори законопроекту пропонують гарантувати громадянам “право отримання освіти державною мовою і російською мовою, а в межах території, на якій поширена реґіональна мова… цією реґіональною мовою”. Відразу хочу наголосити: “тотальна українізація освіти в Україні” — не більш як іще одна вигадка політиків. Реальна мовна ситуація в наших університетах вельми відрізняється від цифр, які торік і позаторік надсилали до Міністерства освіти і науки. Навіть у столиці майже на сто відсотків українськомовним став лише Національний університет імені Тараса Шевченка (“Могилянка” як українськомовна створювалася, тож старих комплексів долати не мусила). А вже ситуація в НТУУ “КПІ” (як визнають у приватних розмовах професори й доценти) — докорінно інша: лекції українською і російською мовами тут звучать приблизно нарівно. Що ж до Харкова й Донецька, то найбільшим реальним досягненням є те, що сьогодні окремий професор-ентузіаст може реально почати свій курс фізики чи економіки українською — і це не сприйматимуть як злочин. У ХНУ ім. В. Каразіна чи ДНУ (який так і не став “ім. В. Стуса”) українська мова лишень трохи позначила присутність поза факультетами гуманітарного профілю. Що ж до шкільної освіти, то число школярів в українськомовних школах і класах за роки незалежності лише зрівнялася із заявленим на переписі відсотком українців у населенні держави. При цьому рівень вивчення державної української мови в школах із викладанням мовами національних меншин так і залишився вкрай низьким. Адже 20 років тому українську в угорських школах Закарпаття чи молдавських (зараз — румунських) Буковини не викладали зовсім. І сьогодні тут її найчастіше викладають суто номінально — колишні політруки чи вчителі фізкультури. Спроби Івана Вакарчука поліпшити ситуацію були затавровані політиками й нині зупинені. Реалізація положення рівного статусу мов в освіті, за висновками науковців Академії наук вищої школи України, неминуче призведе до тотальної русифікації дошкільної і шкільної освіти на половині території держави, де російська мова і сьогодні реально домінує, а також до руйнування острівців українськомовної вищої освіти в Харкові, Одесі, Донецьку та інших університетських містах Сходу і Півдня, які було створено упродовж двох минулих десятиліть. Мовна ситуація в українській освіті повернеться до кінця 1980-х років, коли внаслідок здійснюваної в СРСР державної політики русифікації українську мову було вилучено з освітнього процесу на половині території України. Більше того, обов’язкове опитування учнів (їхніх батьків) та студентів щодо мови, якою вони хотіли б навчатися, перетворить освіту на поле нескінченних мовних воєн, де політики всіх напрямів знаходитимуть вдячне поле для виголошення найрадикальніших гасел! Реалізація інших положень законопроекту призведе до тотальної русифікації електронних ЗМІ, кінопрокату, реклами та інших сфер суспільного життя, в яких українська мова сьогодні застосовується достатньо широко в силу підтримчих заходів останнього десятиліття. Водночас такі сфери, як друковані ЗМІ, бізнес, виробництво, спорт та інші, де жодних підтримчих заходів для української мови ніколи й не було і російська мова тотально домінує і зараз, так і лишаться російськомовними. Отже, новий “Закон про мови” (в разі його ухвалення) не зробить Україну сильною і консолідованою (як стверджують його автори). Навпаки, він означатиме подальшу фраґментацію суспільства й посилення внутрішньої напруженості між реґіонами й людьми (адже легко спрогнозувати реакцію українськомовних радикалів, які спробують створити для російськомовних у Львові ті самі умови, які сьогодні мають українськомовні у Севастополі). Україна зробить ще один визначальний крок від демократичної й благополучної Європи — до Євразії з її злиднями, корупцією і сваволею. Шановний Володимире Михайловичу! Сьогодні від Вашої позиції Голови українського парламенту значною мірою залежатиме те, яким саме буде мовне законодавство України. У Ваших силах протидіяти ухваленню одіозних положень аналізованого законопроекту “Про мови в Україні”. Вчинити нарівно по-інакшому — означало б зрадити чесну пам’ять поколінь Ваших предків, які з роду в рід плекали живу українську мову на рідному Поліссі.
З повагою
Максим СТРІХА, віце-президент АН вищої школи України, доктор фізико-математичних наук, у 2008-2010 роках заступник міністра освіти і науки України
Гаряча тема · “У Ваших силах протидіяти ухваленню одіозних положень аналізованого законопроекту”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Голові Верховної Ради України, академікові В. М. Литвину
Шановний Володимире Михайловичу!
У Верховній Раді зареєстровано проект закону “Про мови в Україні”, авторами якого є член Партії реґіонів Олександр Єфремов, лідер компартії Петро Симоненко та депутат від Блоку Литвина Сергій Гриневецький. Я звертаюся до Вас не лише як до політичного діяча і спікера парламенту, але й як до українського науковця й інтелігента, аби вказати на ті загрози, які нестиме державі й суспільству ухвалення такого закону. Згідно з документом, “державна мовна політика України базується на визнанні і всебічному розвитку української мови як державної і гарантуванні вільного розвитку російської мови, інших реґіональних мов або мов меншин, а також права мовного самовизначення і мовних уподобань кожної людини”. Таке положення формально узгоджується з прийнятим у демократичному світі принципом полікультурності, корелює з положеннями Європейської хартії міноритарних мов і мов меншин, яку ратифікувала Україна. Однак, як свідчить подальше ознайомлення з текстом законопроекту, реальна мета його авторів зробити застосування державної української мови майже скрізь необов’язковим, натомість створити легальну ситуацію, за якої в усіх сферах суспільного життя безроздільно пануватиме російська мова. Так, ст. 6 законопроекту визначає: “Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи інший сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування російською мовою та іншими реґіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері”. Водночас Європейська хартія міноритарних мов і мов меншин, ратифікована Україною, встановлює цілком інший принцип: захист міноритарних мов і мов меншин не повинен відбуватися за рахунок звуження застосування офіційної мови. Отже, вся ідеологія законопроекту прямо суперечить нормі міжнародного права! У законопроекті зазначається: “В Україні, відповідно до Конституції, гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови з урахуванням того, що російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України”. Таке положення прямо суперечить даним перепису населення України 2001 року, згідно з яким майже для двох третин громадян України рідною є українська мова. Що ж до потреби підвищити статус російської мови, якою начебто “повсякденно користується” більшість громадян (ким і коли визначено?), то таким записом самостійна українська держава фактично легітимізує століття політики русифікації, здійснюваної спершу царським, а потім комуністичним режимом. Адже “повсякденне користування” російською мовою для більшості є наслідком того, що в 1980 роки саме цю “загальносоюзну мову” належало вживати в усіх сферах суспільного життя — від захистів дисертацій (навіть на теми українського фольклору!) до виробничих нарад двірників і кочегарів.
Максим Стріха
При цьому порядок визначення реґіональної мови (не менше 10 відсотків мовців на даній території) прив’язаний ст. 8 законопроекту не до поняття рідної мови, а до поняття мови, якою особа переважно послуговується, що дискримінує українську мову і створює преференції для російської мови (за даними перепису 2001 року, українську мову назвали рідною майже дві третини громадян; водночас за даними соціологічних досліджень, її переважно використовує лишень трохи більше половини в силу тієї мовної ситуації, яка склалася впродовж століть русифікації). Якщо таку норму буде застосовано, російська мова автоматично зробиться реґіональною скрізь (можливо, крім Галичини й Волині). Автори законопроекту стверджують: “володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури”. Така мотивація часто звучить у “захисників російської мови” в Україні. За нею легко бачити рецидив ставлення до української мови лишень як до мови “для хатнього вжитку”, а до українців — як до етнічної групи єдиного російського народу, які можуть співати своєю мовою пісень за чаркою, але на світ повинні дивитися лише “крізь російські окуляри”. Як науковець Ви, Володимире Михайловичу, не можете не знати, що понад 98 % науково-технічної інформації у світі сьогодні з’являється англійською мовою. Решта несповна 2 % — це переважно китайські і японські тексти. На російську припадає менше 0,1 % і відтак вона об’єктивно ніяк не може вирішити питання доступу українців до світових наукових здобутків. Що ж до доступу до світової культури за посередництвом російської мови, то варто нагадати: в Україні сформовано одну з найпотужніших у Європі шкіл художнього перекладу. Подвижницькими зусиллями Миколи Зерова, Максима Рильського, Валер’яна Підмогильного, Миколи Бажана, Бориса Тена, Григорія Кочура, Миколи Лукаша та інших блискучих перекладачів ХХ століття українці мають усі можливості долучатися до світової класики й сучасної зарубіжної літератури своєю рідною мовою. Уже зовсім нещодавно українською органічно заговорили з екранів герої кінофільмів і телесеріалів. Українські перекладачі цілком спроможні забезпечити українцям адекватний погляд на світ — без залучення додаткових посередників. Хочу нагадати: імперська влада завжди з особливою люттю обрушувалася на український переклад, бо розуміла: мова, якою перекладають Біблію, Данте й Шекспіра, — то вже не “наріччя”. Емський акт імператора Олександра ІІ 1876 року припускав появу оригінальних текстів на селянську
Читацьке віче · “Випадкові люди, прийшовши до влади, легко топчуть святині”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
на. На те він і народ. На те вони і “хахли”. Азарову весело, бо минуло кілька місяців і власні запевнення: “щоб ні в якому випадку не дорожчали комунальні послуги” — можна викинути на смітник. Із серпня нинішнього року газ для населення, а за ним інші послуги дорожчають на п’ятдесят відсотків. Із квітня наступного — знову зростання на 50 % (тобто ціна газу загалом зросте навіть не вдвічі, а на 125 %). І дарма, що в Україні достатньо власного дешевого газу, якого вистачає на потреби населення та підприємства ЖКГ. Адже свої “Люди” повинні заробити й на українському газі. Хай багатіють! Стрімко дорожчають продукти харчування, передусім овочі, крупи, подорожчав і далі дорожчатиме хліб. З наступного року збільшиться вік виходу на пенсію жінок. Що не ростиме, так це зарплати і пенсії. Їх вирішено “заморозити”. Щоб “Люди” — кошти могли зекономити. Адже Україна Партії реґіонів — не для народу. Вона для “Людей”, тобто олігархів, що вбачають у ній не Батьківщину, а колонію, чужу країну, з якої лише слід викачувати ресурси, не народ, а населення, з якого слід висмоктувати всю живодайну силу.
Читацьке віче · “Випадкові люди, прийшовши до влади, легко топчуть святині”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Володимир ПІПАШ, депутат Закарпатської обласної ради
Нещодавно прем’єр М. Азаров, радіючи, видав фразу: “Жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєє!”. І багатьом пригадалося, що не Азаров її автор. Він процитував Й. Сталіна, який промовив ці слова в листопаді 1935 р. Тоді, почувши їх від Сталіна, населення СРСР від жаху заціпеніло. Адже тількино мільйони українців було винищено Голодомором, а вже почали набирати обертів репресії проти інтелігенції. Усі й так залякані, а тут диктатор повідомляє: “Жіть стало лучше, жіть стало вєсєлєє!”. Населення зрозуміло це так, що слід чекати ще гіршого. І не помилилося. Розпочався 1937 рік! Розстріляли сотні тисяч, величезна країна була перетворена на концентраційний табір. Людоїду Сталіну було “весело” і “хорошо”.
Леонід БЕЗУГЛИЙ, м. Дніпропетровськ Фото автора
Мій батько — Микита Захарович — голосувати за незалежність України пішов тоді, коли виповнилося йому 84 роки. До того будував Дніпропетровський коксохімічний завод, працював 11 літ у мартенівському цеху, протягом усієї війни випускав у Саратові винищувачі Яковлева. Від батька я вперше почув про “штучний голод” 1932—1933 рр., про чорні “воронки”, про ТОРГСИН (“Товарищи, остерегайтесь, рабочие гибнут, Сталин истребляет народ!”). Помираючи, він заповідав поховати його у вишиванці й заспівати “Як умру…” Це ми виконали… Ще 1927 року громада села Єлизавето-Кам’янки — колишньої козацької слободи Війська Запорозького Низового — ухвалила на місці вигону закласти парк і встановити у центрі його пам’ятник Т. Шевченку. Двадцятирічний батько входив до ініціативної групи — збирав “на сотні” гроші, домовлявся за саджанці. Бюст Кобзаря виготував київський скульптор Сирота. 1928 року парк урочисто відкрили за участі тисяч місцевих мешканців. У жовтні 1941 року, після боїв за Дніпропетровськ, у цих місцях зупинилися підрозділи італійського експедиційного корпусу. Через кілька днів до парку підігнали дві танкетки, солдати почали обкопувати монумент, намагаючись завести сталеві канати. Побачивши таке, бабуся Оришка Яценко подалася до хати, де мешкав німецький офіцер, і через доньку господині пояснила, що відбувається: “То не большевик, то наша гордість…” Офіцер не забарився, прийшов до парку і заборонив демонтувати пам’ятник… 1953 року в західній частині парку перепоховали останки близько 300 воїнів, які загинули у боях за Ломівський плацдарм 1941-го та під час наступу 1943-го. 1985 року замість старого постаменту й гіпсового погруддя Кобзаря встановили постамент з сірого граніту та бронзовий бюст. Якби піднявся мій батько і подивився на сквер у День Незалежності — 24 серпня 2010 року, то не тільки йому стало б погано. Розташований у лівобережній частині Дніпропетровська, сквер постійно був місцем проведення районних урочистостей. Наприкінці цього літа половину скверу ім. Т. Г. Шевченка (так почали називати парк у 80-ті роки, оскільки у Дніпропетровську вже є великий парк імені Кобзаря) звільнили від бур’янів на початку серпня. А друга половина нагадувала територію закинутої ферми, де лобода й щириця сягали людського зросту. У бур’яні потопав меморіальний комплекс. Як не згадати “вуличний театр” осе-
Від чого ж так “весело” і “добре” стало Азарову, що він вирішив поділитися радістю із народом, повторивши сталінську фразу? Чи він усе-таки, за прикладом зловісного Йосі, вирішив нас налякати, попереджаючи: “начувайтеся, ще не це вам буде!”. Мабуть і те, й інше. Азарова аж розпирає від щастя, що Партії реґіонів удалося, скориставшись егоїзмом, недолугістю й гризнею “помаранчевих” “вождів” та, обдуривши народ, перемогти на президентських виборах. Адже олігархам від ПР відкрилася “золота жила” для грабунку України та її народу. Як не радіти? Як не радіти Азарову, що вдалося прийняти бюджет і Податковий кодекс, згідно з якими зафіксовано механізми збагачення найближчих друзів та за рахунок ще більшого знедолення населення, пограбування дрібного та середнього бізнесу? Адже найбагатші в Україні стануть ще багатшими.
Дарма, що абсолютна більшість населення — люди бідні і стануть ще біднішими, що невеличкий “середній клас” скоротиться, збанкрутує, збідніє. Як не сяяти, коли, нарешті, вдалося розпочати реалізацію виплеканої мрії — ліквідацію незалежності України? Як не веселитися, коли Медведєвим та Януковичем підписані харківські угоди щодо Чорноморського флоту Росії. Минулося! Вдалося здати національні інтереси України! І “хахли” повірили, що це — задля того, аби був “дешевий газ” та щоб — в жодному випадку! — не дорожчали комунальні послуги. “Головний соціальний ефект — не будуть підвищуватися ціни на ЖКГ, на газ для населення, що для мене особливо важливо”, — заявив тоді В. Янукович. Наївні! Дешевий газ буде тільки для підприємств своїх “Людей”. Бо ж існує партійне гасло ПР: “Україна для Людей!”. А “Люди” — це ті, хто свої! Народ же хай платить спов-
Читацьке віче · “Випадкові люди, прийшовши до влади, легко топчуть святині”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Петро АНТОНЕНКО
Державний комітет статистики України, покликаний щось там рахувати і доносити нам, громадянам, видав черговий продукт. Та такий, що мимоволі згадався крамольний антирадянський афоризм: “Є правда, брехня і статистика”. Так-от, статистика оповістила, що в країні настала “дефляція”. Що воно таке? Пересічним громадянам відоміший протилежний за змістом термін — інфляція, цебто знецінення наших статків внаслідок подорожчань — підвищення цін і тарифів. Ну, це відомо кожному, варто зайти в магазин, відвідати ринок чи уважно вивчити рахунки за газ у серпні — із подорожчанням його на 50 відсотків. А от дефляція, тобто зниження цін, здешевлення товарів і тарифів, — річ не те що маловідома загалові, а просто фантастична! Та Держкомстат доповідає, що трудами нової влади настала дефляція, та ще й у нечуваних розмірах — майже 10 відсотків! Більше того, можна говорити навіть про 20 чи й 30 відсотків. Річ у тім, що статистики взяли для розрахунку аж цілий останній рік — з липня минулого до липня цього року. Тож завважте: половина (навіть більше) цього періоду припадає на правління старої влади, яку нова звинувачує в розвалі економіки, зубожінні людей і, звісно ж, інфляції. Тож виходить, що “стабільним реформаторам” своїми героїчними зусиллями довелося спершу долати глибочезну інфляцію від старої влади, а потім вийти на нові високі рубежі. Душа радіє. Але дозвольте одну цитату. Взагалі-то, я й від себе можу це сказати і не лише це. Та й кожен наш читач може додати ще багато чого. Але в цій цитаті є один цікавий нюанс. Отже: “Заходжу в магазин. Півлітровий пакетик пряженого молока, що коштував рік тому 5 гривень, уже більше шести. На двадцять відсотків подорожчав, падлюка, за той час, що я, за твердженням Держкомстатистики, ставав на 10 відсотків “багатшим”. Зросли в ціні кондитерські вироби, м’ясо, ковбаси, чай, кава, одяг, взуття. Подорожчала навіть отрута на кшталт цигарок і алкоголю. І такі дрібниці, як квіти. Красномовно порожніють багато кіосків на ринку “Петрівка” та інших речових ринках Києва. Торгівці не можуть платити високу оренду і просто відмовляються від робочих місць. Скаржаться на падіння попиту продавці книг. А все це — показник, що жодного економічного зростання нема”. Кінець цитати. Але не процесу: його ми спостерігатимемо, точніше, відчуватимемо щодень. А тепер — про “родзинку” цієї цитати (переклад з російської). Взята вона з недавнього числа газети “Сегодня”, цього галасливого рупора отої самої нової влади, газети “реформаторів”-реґіоналів. Можна назвати й автора публікації, але обійдеться: цей затятий автор вилив відра чорнил, тавруючи “режим Ющенка” і, так само, завзято восхваляв реґіоналів. Що ж ця публікація значила? Поруч, на тій же сторінці, розлогий коментар про задуми Партії реґіонів та їхнього президента здійснити конституційну реформу (переворот) — публікація під більш ніж відвертим заголовком “Проект “Віктор Федорович Кучма”. Краще й не скажеш щодо “третього терміну” Кучми в особі Януковича. А заголовок цитованої публікації — “Не вірю в таку дефляцію”. Цілком згоден: ТАКУ дефляцію розгледіти важко. Але взагалі вона існує: це дефляція влади, тобто її швидке знецінення. Схоже, до ціни п’ятака в базарний день. А точнішу цифру покажуть недалекі вже осінні вибори.
Читацьке віче · “Випадкові люди, прийшовши до влади, легко топчуть святині”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
редку партії реґіонів, який у травні, підігнавши сюди БТР із партійними прапорами, переконував місцевих мешканців зробити правильний вибір… Запалу вистачило ненадовго. Можливо, завзято переймаються підготовкою місцевих виборів, що ніколи оглянутися? Переконаний в одному: сорому більшого, щоб у такий День пам’ятник Кобзареві стояв у бур’янах, а замість квітів біля підніжжя лежали бляшанки з-під пива — ще не було. Не вказуймо пальцем на місцеве населення. Це сором влади, яка зачинилася у своїх кабінетах, відгородилася від людей турнікетами й охоронцями. Їй Шевченко — не близький і не рідний. І звичайно ж, не духовний батько. У Дніпропетровську ви побачите численні білборди, з яких міський голова І. Куліченко агітує виборців підтримати його “команду”. Ви не повірите, але Іван Іванович — наш, місцевий. Закинутий (біля центральної дороги!) сквер — антитеза агітці: далі особистих інтересів влада не бачить. Нічого й нікого. Вибачте, — скажете ви. — Можливо, у міській казні немає й копійки? — Гроші є. Принаймні, були. Адже на облаштування зустрічі московського попа Кирила міська рада виділила… 2 мільйони гривень! Уявляєте, який ремонт можна було б виконати в меморіальному комплексі, якими квітами обсадити пам’ятник великому поету, який мріяв про вільну державу і вільних людей, а не кріпаків і не рабів! Але сьогодні національні цінності нічого не варті. Чи виховали їх за 19 років незалежності в молодого покоління? У радіусі двох кілометрів від пам’ятника Т. Г. Шевченку в Амур-Нижньодніпровському районі Дніпропетровська розташовано 6 середніх шкіл. І з цього контингенту учнів у День Незалежності до пам’ятника не прийшла жодна особа! Не зупинився жоден із десятків дорогих джипів, які цього дня проїжджали повз. На кого ми перетворюємося, куди йдемо? Німець-окупант не дозволив знищити пам’ятник Кобзареві. Випадкові люди, прийшовши до влади, легко топчуть святині. Інакше це розцінити просто неможливо. Як і те, що успішно стаємо московською метрополією з тією історією, з мовою, яку нав’язували десятиліттями, тими висновками, які сьогодні потрібні новітнім кагановичам, косіорам. Адже Голодомор може бути не тільки хлібний, а й духовний. Так званий “гарант” вітає дніпропетровців з тих же білбордів великими буквами мовою сусідньої держави. А нашою продубльовано зовсім дрібними, внизу, неначе знущання над пам’яттю пращурів, які мислили українською, розмовляли українською і заповідали берегти українське. Можна було б розповідати про наш Січеслав (так називали Дніпропетровськ у 1918— 1920 рр.) більше, але від цього душевний біль не зменшиться. З великим полегшенням передав би його тим правнукам, про яких писав наш Кобзар. На жаль, більшість із них уже запрограмовані бути вічними рабами!
P. S. На початку вересня до скверу привели кілька класів учнів місцевої СШ №115. Діти вирвали бур’ян, зібрали бляшанки, підмели доріжки. Влада згадала про виборця!
Куди йдемо? · “Українське суспільство за всяку ціну має зупинити підступні заміри новітніх політичних авантюристів”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Олег К. РОМАНЧУК, кандидат філологічних наук, шеф-редактор журналу “Універсум” Наприкінці 80-х років минулого століття в СРСР на зміну комуністичній ідеї мала прийти ідея державності. Але якої? Що робити з державною (“загальнонародною”) власністю, створеною народом завдяки важкій, низькооплачуваній праці, часом каторжній? Її (“загальнонародну”) треба було перетворити на приватну. Роздати чи продати? Продати і повернути народові у вигляді грошового еквівалента? Але хто в СРСР мав гроші? Частиною грошей володів народ у вигляді заощаджень. Мала гроші партія, були гроші в тіньовій економіці й кримінальних структурах. Зауважимо, що всіх цих грошей забракло б, щоб викупити навіть незначну частину державної власності. Знову потрібна була революція. Номенклатурна “пєрєстройка”. Перед номенклатурою, до якої приєднався директорський корпус, виникла проблема: як прибрати до рук всю власність, але при цьому зберегти видимість леґітимності? З’явилися ваучери. Зовні все справедливо й законно — через ваучери володітимуть підприємствами трудові колективи, частину власності одержать бюджетники, тобто вчителі, лікарі, науковці. Будуть збудовані народні підприємства на кшталт “Фольксвагена”, цілком життєздатні й процвітаючі… Але це не входило у плани номенклатури і директорського корпусу. Повсюдно стали виникати “інвестиційні” організації, які “одержували” у населення ваучери в обмін на обіцянки замінити їх згодом на акції підприємств. Потім ці організації зникали безвісти, разом із ваучерами. А те, що це шахрайство з ваучерами не було покаране державою, засвідчує, що злочин був заздалегідь спланований. Наступний етап псевдореформ — знищення вітчизняного виробництва податками і навалою іноземних товарів споживання, котрі під виглядом входження в ринкову економіку ринули в державу. Були штучно створені умови банкрутства вітчизняних підприємств. Почалося масове звільнення робітників. Почалася запекла боротьба за власність із замовними убивствами, кримінальними розбірками і підкилимною політичною грою кланових політичних угруповань… Захід, здавалося, з полегшенням міг зітхнути: “холодна війна” у протистоянні з СССР виграна. Але. Не минуло й двох десятиліть, як, узявши на озброєння нафту й газ, ефективно застосовуючи методи й прийоми візантійської дипломатії, Росія почала нову гру на геополітичному полі планети… В аналітичній доповіді Бориса Нємцова і Володимира Мілова “Путін. Підсумки 10 років” автори аналізують правління Владіміра Путіна. Їхній висновок вельми песимістичний: “Корупція досягла катастрофічних розмірів. Росія за рівнем хабарництва перебуває серед найбільш відсталих африканських країн і займає 146 місце в рейтингу Transpa- rency International. Росія втрачає близько півмільйона громадян на рік через вкрай низьку тривалість життя, надсмертність від алкоголізму та низький рівень охорони здоров’я. За десять років сировинна залежність країни тільки посилилася. Якщо експорт сировини в 2000 році становив 44 % у загальному експорті країни, то в 2010 році — вже 65 %. Деградує дорожня мережа. Через високу корумпованість у дорожньому будівництві щорічне введення доріг за десять років скоротилося вдвічі. За десять років кількість терактів зросла більш ніж у 6 разів. Орієнтація на корумповані клани Кавказу призвела до фактичної втрати контролю над Північнокавказькими республіками, при цьому федеральна влада продовжує їх дотувати на рівні $ 5–6 млрд на рік. За роки правління Путіна соціальне розшарування в країні зросло на 15 %. У кризовий 2009 рік кількість доларових мільярдерів подвоїлася, при цьому 18,5 млн людей живуть за межею бідності, безробіття досягло рівня 9 %, а зарплати бюджетників заморожені. Незважаючи на зростання фінансування спецслужб у понад 10 разів (з $ 2,8 млрд у 2000 році до $ 31,3 млрд у 2009 році), рівень злочинності не знизився.
Кількість співробітників спецслужб становить 2,140 млн осіб, що вдвічі вище кількості особового складу армії. Витрати бюджету на спецслужби перевищують витрати на охорону здоров’я та освіту, разом взяті в 3 рази. Сумарна чисельність співробітників спецслужб перевалила за 2 млн, удвічі перевищивши чисельність особового складу армії. Такого не було навіть за радянських часів. Тепер ми знаємо відповідь на запитання: “Who is Mr. Putin?”. Путін — це корупція, цензура, сировинна залежність Росії, соціальна нерівність, депопуляція. Депутінізація Росії — єдиний шанс вивести країну з глухого кута”. Будемо сподіватися, що й українські громадяни незабаром отримають вичерпну відповідь “Who is Mr. Janukovych?” і зрозуміють,
що слід зробити, аби вивести Україну з глухого кута. Ретросистемні стани суспільства (сучасна Росія — яскравий приклад ретросистеми ХХI століття) — небезпечна і заразна соціальна хвороба. Особливо небезпечною вона є для сусідів, зокрема для України — суспільства посттоталітарного, постгеноцидного. Започаткований у жовтні 1917 року злочин проти української нації триває, але вже в новітній формі, на тлі інформаційного шуму, помилково названого в Україні демократією. Породжена більшовицьким заколотом, деформувавши соціальну культуру, мораль, екологію тощо, Система успішно функціонує останні дев’ятнадцять років. Система в українському варіанті — це значно більше, ніж просто структура влади, ніж просто політичний режим, який панував у СРСР і який з кінця 80-х років минулого століття поступово був змушений модифіковуватися, пристосовуючись до реалій ХХI століття. Можемо говорити про те, що в Україні Система трансформувалась у своєрідне кланове товариство з обмеженою відповідальністю (корпорацію) з красивою вивіскою “Україна”. “Патріотизм нинішньої влади — це патріотизм крамарів, які погано вміють читати, але добре навчені рахувати. Їхні уявлення про реальну патріотичну ідею, мабуть, міг би передати малометражний і високобюджетний телеролик, де гурт “муркочучих” натхненно виконає гімн на фені” (Сергій Рахманін). А все через те, що, кажучи словами відомого російського історика Юрія Афанасьєва, “ми не змогли до кінця розплатитися зі сталінізмом і за сталінізм… А не розплатилися, бо коли виявилося, що жертв десятки мільйонів, то треба було погодитися з тим, що мільйони виступали в ролі катів або принаймні служили сталінській Системі та підтримували її. Цієї правди російське суспільство злякалося”. Українське суспільство злякалося також. Аналізуючи перемогу Владіміра Путіна на майже безальтернативних виборах 2004 року, незалежні російські політологи Світлана Бабаєва і Георгій Бовт зробили висновок, який безпосередньо стосується України: “Всі, хто більш-менш розбирається в російській політиці, в один голос скажуть — ця система ефективно реформи проводити не буде. Назвуть тому різні причини: неефективну і злодійкувату бюрократію, недосконалість судів, непрофесіоналізм кадрів, “рабські” вікові традиції і т.д. і т.п. Наприкінці переліку прийдуть в той же тупик, куди впирались практично всі російські, совєтські і, як тепер уже зрозуміло, і постсовєтські реформи згори: система не може реформовувати себе сама, бо рано чи пізно логіка реформ вступає у протиріччя з інтересами як системи загалом, так і окремих її представників та інституцій”. Учені знають: якщо в систему (фізичну, хімічну, соціальну, політичну тощо) ввести новий елемент, то можливі два кінцеві варіанти: змінюється вся система; система адаптує цей елемент. У політичному житті України з моменту проголошення незалежності сталося друге: номенклатурна комуністична Система, колишня колоніальна адміністрація фактично адаптувала до своїх потреб демократичні елементи, нав’язавши їм свої правила гри. “Україною править не президент. Нею править колосальна, розгалужена і неймовірно живуча бюрократична Система, яка, наче м’ясорубка, переробляє добрі ідеї на порожні “плани дій” та “дорожні карти”, молодих ідеалістів — на зашкарублих бюрократів, системні реформи — на реформи, вигідні Системі. Їй байдуже, під якими прапорами ходити — помаранчевими чи синьо-білими, якою мовою розмовляти, які гасла озвучувати” (О. Щерба). Не було враховане золоте організаційне правило відомого праксеолога Тадеуша Котарбінського: кожна добра справа, що затівається в межах порочної Системи, рано чи пізно нейтралізується цією Системою.
В Україні була проголошена демократія, запроваджено зовнішні її атрибути. Але цього виявилось замало. Суспільство не спромоглося у стислі строки позбутися тоталітарної свідомості. Система продовжує успішно перетворювати людей на патерналістів. Самої незалежності виявилося недостатньо, щоб радикально поліпшити життя пересічного українця. В Україні продовжує функціонувати видозмінена Система совєтського штибу, яка спромоглася знайти внутрішні резерви, щоб перейти в наступ на демократію. “У той час як ми, українці, сваримося між собою, звинувачуємо в усіх гріхах “несвідомих східняків”, “продажних галичан”, “руку Москви”, “вашинґтонський обком” тощо, Система “без шуму і пилу” робить свою справу. Жодні ідеологічні гасла, жодні європейські, євроатлантичні чи інші інтеграції не змінять стану справ у країні, поки не буде модернізований державний апарат. Фундаментальна помилка українських лідерів полягала в тому, що вони намагалися розв’язувати проблеми України з допомогою цього апарату, тоді як саме він і був головною проблемою” (Олександр Щерба). Стверджувати, що всі нещастя, які впали на український народ, є закономірним наслідком перехідного періоду від тоталітарної економічної системи до ринкової (насправді до “дикого капіталізму”) — значить не бачити або зумисне не помічати усієї заздалегідь обдуманої і запланованої акції захоплення загальнонародної власності. Не можна цю грандіозну комуністичну аферу списувати на помилки економістів. Усе глибоко і розумно продумано. Мова може йти тільки про злочин, про злодійство, рівного якому за всю історію людство ще не бачило. Збитки, яких завдало і продовжує завдавати ретросистемне управління, не обмежуються руйнуванням господарства країни і зубожінням населення. Вірогідність перетворення України на ретросистему після президентських виборів 2010 року зростає з кожним днем. “Україна пропала як швед без Полтави, як пропадали завжди раби, які навіть не вміють повстати з яким-небудь Віктором Андрійовичем Спартаком (Ющенком) — як завжди емоційно, але справедливо, констатує Валерія Новодворська. — Україна пропала ганебно, без бою, без Майдану. Пропала в першому турі, у другому — пропала теж; пропала на виборах прем’єр-міністра в Раді (обрали просовєтського); пропала на голосуванні з укорінення Чорноморського флоту в Криму; пропала на питанні про відмову від приєднання до НАТО… Україна втрачає більше за всіх. Вона втрачає честь, національну ідентичність, гідність, державу, європейське майбутнє”. Висновок один: якщо українцям забракне сили волі взятися за піднесення рівня соціальної культури (національної зокрема), забракне бажання здобувати високу освіту (здобувати рідною мовою), забракне вміння системно і раціонально мислити і, найголовніше, — забракне бажання виховувати в собі почуття власної гідності й незборимого прагнення самоідентифіковуватись в політично свідомого українця, то Україна неминуче перетвориться на Малоросію й знову повернеться в колоніальне лоно новітньої російської імперії. Вітчизняна політико-економічна система (європейська на словах, а по-суті совєтська) вже не може протистояти масштабним цивілізаційним викликам, — економічні й соціальні проблеми (їх щодень побільшується) невзабарі стануть нездоланними. Елементарна логіка підказує: українське суспільство за всяку ціну має зупинити підступні заміри новітніх політичних авантюристів стати на ретрошлях у “прекрасне майбутнє”. Країну треба негайно й докорінно переробити. Тобто йдеться про перепрограмування ретросистеми, до якої, на жаль, тяжіє нинішня антиукраїнська влада, в модерну, мобільну, інформаційну, виразно національну (не космополітичну) державу. А для цього мусимо змінитися. Маємо зрозуміти, що все залежить від нас самих. Сильна особистість — сильна держава. Політичну дурість і безпорадність не маємо права демонструвати світові. Владу треба передавати розумній молоді. Країні вкрай необхідні добре вишколені, патріотично налаштовані сучасні виконавці, не вражені ретро-системною бацилою. Для цього треба негайно знайти в собі сили і мужність, щоб зійти з небезпечного ретрошляху в нікуди.
Документ · “Сприяти розв’язанню Польщею та Україною проблем, породжених примусовим переселенням”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
джерельно підтвердженої правди запропонували вирішення низки проблемних питань в українсько-польських стосунках, нагромаджених у XX столітті; — вирішити питання щодо безвізового перетину депортованими українцями та їхніми родинами українсько-польського кордону з метою відвідання місць свого походження, впорядкування могил та кладовищ, участі в богослужіннях, акціях скорботи і порозуміння; — узяти участь в урочистому відкритті спорудженого у колишньому українському селі Сагринь Меморіального комплексу, де поховано близько 700 цивільних українців, що стали жертвами польського терору. Закликаємо Верховну Раду України провести парламентські слухання з питань примусового переселення етнічних українців з території Польщі у 1944—1951 роках та ухвалити закон, в якому офіційно визнати депортацію трагедією українського народу, ухвалити механізм відшкодування депортованим українцям моральних і матеріальних збитків, завданих внаслідок примусового переселення. Звертаємось до Президента України дати відповідні доручення Уряду: — підготувати і в порядку законодавчої ініціативи внести у Верховну Раду законопроект про визнання депортованими українців, примусово виселених з території Польщі; — утворити Державну комісію з розв’язання комплексу проблем, породжених примусовим виселенням українців у 1944—1946, 1948 та 1951 роках з території Польщі до УРСР, включивши до її складу представників центральних та місцевих органів влади, органів місцевого самоврядування, науковців, громадських організацій, які захищають права та інтереси примусово виселених; — створити електронний інформаційний реєстр депортованих українців та їх нащадків; — визначити разом із громадськими організаціями День вшанування пам’яті жертв депортації етнічних українців; — внести в навчальні посібники з історії розділ щодо українсько-польських стосунків, геноциду та депортації українців у XX столітті з метою збереження історичної пам’яті і формування у молодого покоління негативного ставлення до тоталітаризму, насильства та порушення прав людини; — організувати пересувну виставку, видати збірку документів і матеріалів, зокрема свідчень примусово виселених українців, створити документальний фільм про ці події; — скласти офіційні списки місць увічнення пам’яті і поховання українців, які загинули або були закатовані на території Польщі та щороку виділяти з державного бюджету кошти на їх відбудову, впорядкування і підтримання в належному стані. Ми впевнені, що повне порозуміння між польським і українським народами настане лише тоді, коли переможе правда. Коли буде названа кожна кривда, пошанована кожна жертва цього середньовічного за характером безглуздя XX століття. Тоді почне гоїтися спільна рана, і настане полегшення в душах нинішніх і прийдешніх поколінь.
Олександр Боровик, голова Всеукраїнської громадської організації “Конґрес українців Холмщини і Підляшшя”, м. Рівне, Микола Літковець, перший заступник голови Волинського товариства “Холмщина”, м. Луцьк, Степан Романюк, голова Київського товариства “Холмщина”, м. Київ, Іван Банащук, голова Львівського товариство “Холмщина”, м. Львів, Олександр Степанюк, заступник голови Рівненського товариства “Забужжя”, м. Рівне
Звернення ухвалено 22 серпня 2010 року на зібранні депортованих українців, яке відбулося на межі трьох українських етнічних земель — Волині, Галичини та Холмщини, біля прикордонного з Польщею холмського села Пісочне Сокальського району Львівської області, з нагоди відкриття та освячення пам’ятника “Жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938—1947 рр.”. Від імені учасників зібрання звернення підписали керівники громадських організацій, що захищають права та інтереси депортованих українців.
Документ · “Сприяти розв’язанню Польщею та Україною проблем, породжених примусовим переселенням”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Ми, представники етнічних українців, депортованих комуністичними тоталітарними режимами Польщі і Української РСР зі своїх предковічних українських земель Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Лемківщини, Бойківщини в 1944—1951 роках, громадських ветеранських організацій, що захищають права та інтереси понад мільйона депортованих українців та їхніх нащадків, які компактно проживають у Волинському, Івано-Франківському, Київському, Львівському, Рівненському, Тернопільському реґіонах та місті Києві, зібравшись з нагоди відкриття та освячення пам’ятника “Жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938—1947 рр.”, напередодні загальноєвропейського Дня пам’яті жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів, який вшановується 23 серпня згідно з Резолюцією Європейського Парламенту від 2 квітня 2009 щодо європейської свідомості та тоталітаризму, звертаємось до Ради Європи, Європейського Союзу, Організації з Безпеки та Співробітництва у Європі, Верховної Ради України, Сейму Республіки Польща, Президента України, Президента Республіки Польща з метою відновлення історичної пам’яті і правди про геноцид українців у XX столітті, здійснений польським тоталітарним режимом проти своїх громадян української національності, внаслідок якого відбулися масові вбивства і депортації близько одного мільйона етнічних українців. Українцям завдано непоправних матеріальних, фізичних і моральних втрат, порушено субетнічну культуру, обірвано міжпоколінні родинні зв’язки, поруйновано духовні святині, знищено цілий пласт духовної і матеріальної культури, яка була складовою загальноукраїнської. Практично призупинено тисячолітнє існування найзахіднішої гілки українства на своїй історичній Батьківщині. Від початку проголошення незалежності Польщі у 1918 році польською державою велася геноцидна політика стосовно українського населення, спрямована на окатоличення і ополячення, духовне та фізичне знищення українців, які на той час були найбільшою національно-об’єднаною меншиною в Другій Речі Посполитій. Польські уряди міжвоєнного періоду не дослухалися до природних домагань українців щодо політичних, економічних, культурних та релігійних прав, розв’язували проти них тотальний терор, бо вважали, що українці стояли на заваді побудови нової мононаціональної польської держави з єдиним віросповіданням. Програмним документом “Державна політика Польщі щодо українців Холмщини і Підляшшя” передбачалось, щоб за десять — двадцять років усі вони стали поляками. Внаслідок цієї антиукраїнської програми “зміцнення польскості” було закрито всі українські школи, культурно-просвітницькі доброчинні товариства, зруйновано або переобладнано на католицькі костели понад 400 православних храмів. Тільки на Холмщині за три місяці 1938 року було зруйновано 112 храмів, а ще 106 переобладнано на католицькі костели. У часи Другої світової війни сотні представників української інтелігенції, священиків, тисячі мирних мешканців українських сіл і містечок внаслідок нечуваного за жорстокістю та масовістю терору стали жертвами збройних нападів, кривавих розправ, здійснених Армією Крайовою та підпільними польськими націоналістичними формуваннями. Саме так керівництво польського підпілля змушувало місцевих українців покидати свої споконвічні землі і перебиратися за Буг. Польські шовіністи вважали головним своїм ворогом не німецьких окупантів, а українських націоналістів, долучаючи до них усіх українців. Тільки Армією Крайовою було вчинено напади на 180 українських сіл, вбито 4670 українців, пограбовано 2268 родин, спалено 304 села. Хронологія і розмах цих акцій засвідчують, що вони ретельно планувалися і були добре організовані. Банди поляків вночі оточували українські села, вщент спалювали садиби, знищували мирних мешканців. Часто це були не просто вбивства, а мученицька смерть дітей, жінок і людей похилого віку. Символом мучеництва українського населення Холмщини є село Сагринь, в якому 10 березня 1944 року вояки Армії Крайової вчинили звірячу розправу над мирними мешканцями. За одну ніч було спалено близько 300 українських господарств, вбито і замордовано понад 1200 мешканців Сагриня і тих, хто прибув сюди із навколишніх сіл. Голгофою для етнічних українців стали протизаконні таємні угоди, укладені 1944 року маріонетковим Польським Комітетом Національного Визволення з урядами СРСР і УРСР про польсько-радянський державний кордон і переселення українського населення з Польщі до УРСР і польських громадян з УРСР до Польщі. Внаслідок цих угод у 1944—1946 рр. комуністичною польською владою у змові зі сталінським режимом було примусово виселено 482 тисячі українців в Радянський Союз та 150 тисяч вході спеціальної військової акції “Вісла” депортовано 1947 року на колишні німецькі землі, приєднані до Польщі. Акція “Вісла” стала завершальним етапом етнічної чистки українців, хоча їх виселення продовжувалось в 1948 і 1951 роках. Найганебнішим символом польської комуністичної влади став концтабір “Явожно”, який перед тим був філіалом горезвісного нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау. Без звинувачень і судових рішень за колючий дріт було кинуто 3873 українці, які близько двох років зазнавали там нелюдських страждань. Близько 200 в’язнів концтабору померло від тортур, голоду та виснажливої праці. Польська влада, грубо порушивши норми міжнародного права, своїми діями вчинила прямий акт геноциду українців за етнічними та релігійними ознаками, практично зліквідувала українське населення, яке споконвічно проживало на цих територіях, зруйнувала його духовну і матеріальну культуру, привласнила матеріальні та культурні цінності. За межами батьківського краю опинилося понад 175 тисяч українських сімей. Це був час нелюдських випробувань, принижень та знущань, розлучення родин, втрати нажитого роками майна, бездушного ставлення до депортованих з боку радянської влади, яка ставила за мету зламати приватновласницький дух переселенців, примусити їх працювати у колгоспах безправними кріпаками, фактично не отримуючи за це платні. Обіцяної землі та відшкодувань за втрачене рухоме та нерухоме майно депортовані українці в Україні не отримали. Депортація сотень тисяч українців упродовж тривалого часу була забороненою темою. Тільки після розпаду Радянського Союзу стали відомі реальні масштаби трагічної долі етнічних українців примусово виселених з території Польщі. За роки незалежності України громадські організації, що об’єднують примусово виселених, обласні ради та державні адміністрації, на території яких компактно проживають депортовані українці, неодноразово зверталися до законодавчої та виконавчої влади України з вимогами розв’язати найболючіші проблеми, породжені депортацією. Однак центральними державними органами влади до цього часу ці вимоги ігноруються, а проблеми не вирішуються.
Відходить у вічність останнє покоління примусово виселених українців, які понад шість десятиліть потерпають від брутального ігнорування їхніх людських прав, незаконної експропріації майна, замовчування польською і українською владами правди про геноцид і депортацію. Тисячі закатованих українців не мають власних могил, до яких могли б принести квіти їхні діти, онуки, правнуки. У зв’язку з тим, що центральні державні органи влади України та Республіки Польща продовжують замовчувати правду про геноцид етнічних українців на території Польщі у XX столітті, ігнорують розгляд багаточисельних звернень депортованих українців, громадських організацій, які захищають їхні права й інтереси, органів місцевого самоврядування з цих питань, Звертаємось до Ради Європи, Євро! пейського Союзу, Організації з Безпеки та Співробітництва у Європі, беручи до уваги Резолюцію 260 (III) Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 9 грудня 1948 року про геноцид, Резолюцію 1481 (2006) Парламентської Асамблеї Ради Європи про необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів з проханням: — провести міжнародне розслідування та на основі існуючих документів і свідчень дати неупереджену оцінку геноциду, здійсненому колишнім тоталітарним польським режимом проти громадян української національності на українських етнічних землях; — сприяти європейській поінформованості про злочини, скоєні польською владою проти громадян української національності; — сприяти розв’язанню Польщею та Україною проблем, породжених примусовим переселенням, прийнятті Україною з цього питання національного законодавства; — підтримати неурядові українські громадські організації, які захищають права депортованих українців, беруть активну участь у дослідженнях та зборі документів, пов’язаних зі злочинами, скоєними у часи тоталітарних режимів; — віддати шану полеглим і померлим від тортур у тюрмах і концтаборах, воякам Української Повстанської Армії, які у вирі воєнних подій героїчно і жертовно боронили українське цивільне населення від знищення і депортації та особливу шану і вдячність тим полякам, які ціною власного життя рятували своїх українських сусідів. Закликаємо Верховну Раду України, Сейм Республіки Польща, дотримуючись міжнародних зобов’язань щодо захисту прав людини та основних свобод, дати нову оцінку власному минулому, засудити політику примусового виселення комуністичними тоталітарними режимами Польщі й УРСР сотень тисяч українців з їх предковічних земель, ушанувати пам’ять невинних жертв, висловити депортованим та їх рідним співчуття, закласти основи порозуміння задля майбутнього своїх народів. Звертаємось до Президента України, Президента Республіки Польща: — створити міждержавну українсько-польську комісію, до якої залучити експертів та істориків з обох сторін, які б на основі
9 вересня — День пам’яті і скорботи депортованих українців. Шістдесят шість років тому були підписані таємні угоди між маріонеточним Польським Комітетом Національного Визволення і Урядами СРСР і УРСР про державний кордон і переселення сотень тисяч польських громадян української національності із українських етнічних земель Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини. Внаслідок цих злочинних угод у 1944—1946 рр. було примусово переселено 482 тисячі українців у Радянський Союз та 150 тисяч у 1947 році в ході спеціальної військової операції “Вісла” депортовано на колишні німецькі землі, приєднані до Польщі. Примусове переселення масово продовжувалось і в 1948 та в 1951 рр. Жертвами геноцидної політики, здійсненої польським тоталітарним режимом проти своїх громадян української національності стали близько одного мільйона етнічних українців. Практично було призупинено тисячолітнє існування найзахіднішої гілки українства на своїй історичній Батьківщині.
Слідами наших виступів · “Нинішня влада обіцяла скоротити чиновників, а звільняє музейних працівників”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ків, що перебували у корпусі №30 Києво-Печерського заповідника? Вони опинилися під загрозою виселення через закінчення строку оренди. Київрада строк оренди не продовжила — начебто приміщення передані монахам. А митці наполягають, що приміщення відбудували після війни коштом Національної спілки художників. — Справді, ці приміщення будували для Лаврської іконописної школи наприкінці ХІХ століття. Працювали Попов і Їжакевич, які розписували трапезний храм Києво-Печерської лаври. Після війни коштом художників будівля була відреставрована.
культурологічний або житловий комплекс у Лаврському провулку та інші наміри забу! дови в охоронних зонах об’єкта, що перебуває під охороною ЮНЕСКО. — Як до цього часу в Лаврі вдавалося співіснувати митцям та музейникам із церковниками? — За дорученням Кабміну, Заповідником 2002 року було розроблено “Концепцію розвитку Національного Києво-Печерського історикокультурного заповідника та принципів його співіснування з Українською Православною Церквою”. Існувало розуміння, що такий документ украй потрібний як Церкві, так і музеям. Прикро, але на стадії візування чиновники поклали цей документ “під сукно”. Тоді, працюючи над документом із вищим керівництвом Церкви, вдалося знайти порозуміння в принципових речах. Працювала Міжвідомча комісія з врегулювання державно-церковних відносин при Кабінеті Міністрів України, яка збиралася регулярно. Таку позицію підтримувало й колишнє керівництво міста. Вже років із п’ять ця комісія, на жаль, не працює... Зараз, на мій погляд, у деяких учасників процесу з’явилася оманлива спокуса вирішити все й відразу. Київрада позбувається проблемного об’єкта, який, до того ж, не дає зиску. Церква спокушається майном і витісняє музеї, як щось чужорідне і вороже їй. А насправді за цим стоять корумповані чиновники, віртуози плетіння мережива інтриг, що бажають і далі ловити рибку в каламутній воді. Керівництво Держслужби з питань національної культурної спадщини тікає від відповідальності за ганебну забудову Києва і руйнування пам’яток національного значення! Сьогодні одіозні Микола Кучерук і Марина Громова — нове керівництво Національного Києво-Печерського історикокультурного заповідника, заступник і генеральний директор відповідно. Ті, хто мав би відповідати за нищення Заповідника, — очолили цей музей. Театр трагічного абсурду!
Спілкувалася Анна ЯЩЕНКО
Слідами наших виступів · “Нинішня влада обіцяла скоротити чиновників, а звільняє музейних працівників”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ — Пане Сергію, Києво-Печерську лавру передали у державну власність. Депутат Київради Олександр Бригинець уже висловив побоювання, що з державної власності її передадуть до “церковно-московської”, а над музеями й майстернями, що розташовані на території Києво-Печерського заповідника, вже нависла небезпека. Ви поділяєте його побоювання? Які вбачаєте причини і наслідки такого рішення? — Акцент треба робити не на самій передачі, а на тому, в який час це робиться. Чому не було зроблено це рік тому чи два? Або 2003 року, коли Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник передавали з міського підпорядкування до міністерського? Тоді чомусь не було зроблено передачі майнового комплексу одночасно з передачею закладу… Керує закладом міністерство, майно розподіляє місто. І ця ситуація сім років влаштовувала всіх. А спроби минулого і позаминулого років вирішити питання, недовирішені 2003 року, чомусь наражалися на повне бойкотування у Верховній Раді. Коли голосували у травні 2009 року, Партія реґіонів була проти передачі майна в державну власність. А зараз вони “за”. Що змінилося? Я вбачаю в цій ситуації винятково політичний підтекст. Зараз Київрада вирішила просто передати майно у державну власність, а що буде з ним, що буде з музеями на цій території, чи буде скорочений заповідник? Відповідей нема. Натомість є лист від Мінкультури з підписом міністра пана Кулиняка про скорочення працівників заповідника на 20 відсотків. Понад сто осіб виганяють на вулицю. — Рознарядка стосується тільки цього заповідника чи інших музейників також чекають звільнення? — Ідеться про скорочення працівників Києво-Печерського заповідника. Ось такий пробний крок. Якщо він пройде, то завтра почнуть скорочення по всіх музеях і заповідниках України. Нинішня влада обіцяла скоротити чиновників, а звільняє музейних працівників. На території заповідника розташовано п’ять музеїв, ще два — в охоронних зонах. Невідомо, що зними буде. — А чи відома Вам доля творчих майстерень художни-
ОФІЦІЙНО
МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ
Народному депутату України Мовчану П. М.
Шановний Павле Михай! ловичу!
За дорученням Прем’єр-міністра України М. Азарова до листа Голови Верховної Ради України В. Литвина Міністерство культури і туризму України розглянуло Ваш депутатський запит від 08.07.10 №Л-109/09 щодо збереження Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Повідомляємо наступне. Пам’ятки заповідника як на Верхній території Лаври, так іна Нижній потребують проведення ремонтно-реставраційних робіт, а по деяким необхідно провести першочергові протиаварійні роботи. Зокрема, це Дзвіниця Успенського собору, церква Спаса на Берестові, Трапезна, Підпірна стіна Верхньої Лаври, Монастирські мури, Оборонна стіна навколо Ближніх та Дальніх печер тощо.
Там розміщені майстерні відомих художників. Питання можна вирішити, надавши цим митцям інше приміщення на Печерську. Однак їх просто виселяють на вулицю, а корпус № 30 планується передати “під потреби церкви”. До речі, тільки за останні п’ять років на території нижньої Лаври церква звела близько 15 тисяч квадратних метрів новобудов для власних потреб — без дозволів і погоджень! — Іконописну школу теж чекає закриття? — Наскільки мені відомо, договір оренди не було продовжено. А
Проведення робіт по пам’ятках Заповідника включено до “Програми протизсувних заходів, протиаварійних та ремонтно-реставраційних робіт на пам’ятках та території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника на 2008—2011 роки” в рамках Державної цільової програми підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.10 №357. Відповідно до зазначених програм, необхідно виконати ремонтно-реставраційні роботи та роботи з благоустрою території Заповідника на загальну суму 147,65 млн гривень. Проте протягом двох останніх років на реставраційні роботи фактично виділено 2,95 млн грн, (у т.ч. у 2008 році — 2,65 млн грн, у 2009 — 0,291 млн грн) із запланованих 44,25 млн гривень. У 2008 році за рахунок цих коштів на корпусах №№3, 21, 21-а, 11-6, що є пам’ятками архітектури, були розпочаті реставраційні роботи, які планувалось завершити у 2009 році, однак через відсутність фі-
Голова Всеукраїнської асоціації музеїв, колишній генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Сергій КРОЛЕВЕЦЬ широко коментує в електронних ЗМІ останні події навколо заповідника. Пропонуємо вашій увазі найцікавіші фраґменти з інтерв’ю Сергія Павловича інформаційному агентству УНІАН.
чи співпрацюватимуть із цими художниками — незрозуміло. — ЮНЕСКО попередило Україну, що Києво-Печерська лавра і Софія Київська вже наступного року можуть потрапити до так званого “чорного списку”. Експерти акцентують увагу на неефективному управлінні об’єктами, через що і виникають ризики для самих пам’яток. Лаврою і Софією у нас керували і Мінкультури, і Мінреґіонбуд, і служителі церкви, і столичні управлінці... Хто ж повинен опікуватися Лаврою? — Представники ЮНЕСКО були здивовані такою кількістю наглядачів і відповідальних, але сказали: хоч у вас і сім няньок, та все нансування роботи не завершено та об’єкти не здано в експлуатацію. У 2010 році зазначеною Державною цільовою програмою передбачено 41,9 млн грн на проведення робіт по об’єктам Заповідника. Відповідно до п. 12 Протоколу наради від 30 червня 2010 року під головуванням віцепрем’єр-міністра України В. М. Тихонова, МКТ разом із заінтересованими центральними органами виконавчої влади і Київською міською державною адміністрацією необхідно розробити та внести в установленому порядку проект акта щодо затвердження концепції стратегії збереження та розвитку Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник у 2009 році приступив до розроблення генерального плану розвитку Заповідника на період до 2025 року. Генеральний план розвитку Заповідника буде програмним документом, оскільки визначатиме, зокрема, обсяги і терміни проведення робіт з консервації, реставрації, реабілітації, музеодно має бути якась єдина програма управління. Наші чиновники, позичаючи у Сірка очі, кажуть: “Є”. Хоча такого документа немає! Є план фінансування. Експерти ЮНЕСКО хотіли побачити зовсім інший документ: генплан, концепцію, програму — назвіть його як хочете, але він має бути єдиним для всіх і, зокрема, засвідчувати, що тут і через п’ять років буде музей. А наша влада не знає, буде тут музей чи ні, бо вона звикла працювати в режимі ручного управління. Іде дерибан землі, розпродаж окремих ділянок. — Які забудови несуть найбільшу загрозу Заповіднику сьогодні? — Це чітко викладено у мину! лорічному звіті ЮНЕСКО, прийнятому на сесії комітету Всесвітньої спадщини у Севільї (Іспанія) з назвами об’єктів і адресами. Мінкультури приховувало цей звіт і не перекладало його. Неофіційний переклад було здійснено Всеукраїнською асоціацією музеїв, він розміщений на нашому сайті www.vu! am. org.ua. Найнебезпечніші для Заповідника ресторан на березі Дніпра прямо під Лаврою, наміри забудови якоїсь японської чи французької фірми, яка виграла конкурс Мистецького Арсеналу (оці куби, паралелепіпеди, трикутники на валах Цитаделі), офісноєфікації, ремонту і пристосуванню об’єктів культурної спадщини, благоустрою території заповідника, а також заходи з охорони і використання об’єктів Заповідника. До кінця поточного року планується завершити опрацювання концепції стратегії збереження та розвитку Національного Києво-Печерського історикокультурного заповідника, яку буде покладено в основу генерального плану розвитку Заповідника. Затвердження в установленому порядку відповідної науково-проектної документації передбачається до кінця 2011 року за умови необхідного фінансування. Стосовно робіт, які проводяться на території Нижньої Лаври, то Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра узгоджує у встановленому порядку річну програму проведення робіт на об’єктах Нижньої Лаври й розроблену проектну документацію. Користуючись нагодою, висловлюємо вдячність за увагу до питань, пов’язаних з охороною культурної спадщини. З повагою перший заступник міністра В. М. Андріанов
Слідами наших виступів · “Нинішня влада обіцяла скоротити чиновників, а звільняє музейних працівників”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка повідомляє, що з 1 серпня нинішнього року триває прийом творів і робіт на здобуття Національної премії 2011 року. На здобуття найвищої в Україні премії в галузі культури, літератури і мистецтва, публіцистики і документалістики представляються нові, оригінальні твори і роботи, опубліковані (оприлюднені) у завершеному вигляді протягом останніх п’яти років. Представлення творів і робіт на здобуття Національної премії проводиться Міністерством культури і туризму України, Національною академією наук України, Академією мистецтв України, творчими спілками, літературно-мистецькими об’єднаннями. Подання на здобуття Національної премії 2011 року Комітет приймає до 1 листопада ц.р. за адресою: 01001, вул. Прорізна, 2, м. Київ-1. Довідки про порядок прийому за тел. (044) 270-59-49, 278-11-93.
Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка
Прем’єра рубрики Життя продовжується! · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Правило трьох демографіч! них п’ятірок: в Україні кожен п’ятий — людина похилого віку, кожна п’ята людина похилого віку — самотня і кожна п’ята са! мотня людина похилого віку — лежача хвора.
них і соціальних працівників, а також волонтерів. ДНМГЦ надає організаційно-методичну та лікувально-консультативну допомогу геріатричним закладам. Разом з державними і громадськими організаціями ДНМГЦ розробляє і впроваджує програми підготовки з геріатрії викладачів, медичних і соціальних працівників, волонтерів, а також програми фізичної і психологічної реабілітації для людей старших вікових груп (програми перед-
В результаті роботи відділу до штатного розкладу будинків-інтернатів та інших геріатричних стаціонарних установ соціального профілю вперше введено посаду “лікар-геріатр”. Лабораторія співпрацює з громадськими організаціями пенсіонерів, надає їм організаційні та консультативні послуги, а також з Київським шпиталем для інвалідів війни. — У нас розвинена волонтерська допомога людям похилого віку? — У нас цікавий волонтерський рух, що існує з 80-х років минулого століття. Наймасовіша громадська організація пенсіонерів — Організація ветеранів України. У обласних, районних і міських ветеранських організаціях діє волонтерський рух “Пенсіонер”. Основна мета волонтерського руху — надання людям похилого віку морально-психологічної підтримки, розширення кола соціально-активних пенсіонерів, залучення
Прем’єра рубрики Життя продовжується! · с. 8сторінка оригіналу ↗ Віра Володимирівна Чайковська — завідувач лабораторії соціальної геронтології Інституту геронтології АМН України, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України зі спеціальності “геріатрія”, заступник директора Державного навчально-методичного геріатричного центру НМАПО ім. П. Л. Шупика, член правління та президії Наукового товариства геронтологів і геріатрів України, член Наукової ради Міністерства праці і соціальної політики України, доктор медичних наук, професор.
“ЩАСЛИВА, ЩО ДІТИ ПИШАЮТЬСЯ МНОЮ” — Віро Володимирівно, розкажіть про себе. — Народилася в Києві, навчалася в Національному медичному університеті імені О. Богомольця. Не думала, що буду займатися медициною. Мріяла стати артисткою (у Віри Чайковської дивовижно красиві очі і глибокий внутрішній артистизм, подумала я, щойно зайшовши до кабінету. — Авт). У молодості навіть займалася балетом. Думала про родину. Народила трьох дітей. Захистила кандидатську дисертацію, потім докторську, стала професором, а згодом вирішила, що потрібно поєднувати роботу і виховання. Діти виросли. В Інституті геронтології працюю уже 30 років, займаюсь й іншими справами. Дуже важливо навчити дітей поважати і любити батьків — не лише за те, що вони їх виховали, а за те, що досягли успіху в житті, реалізували себе. Це важливий виховний момент — навчити дітей пишатися успіхами батьків. Я щаслива тим, що мої діти пишаються мною. Це для мене найважливіше.
“ЯК ПОМИРАТИ НІХТО НЕ ВЧИТЬ” — Розкажіть детальніше про Вашу викладацьку діяльність. — Викладаю в Національній медичній академії післядипломної освіти імені П. Л. Шупика. Навчаю медсестер, лікарів, соціальних працівників допомагати людям похилого віку. Розповідаю про тактику спілкування з ними, адже багато чого залежить від того, якою інтонацією лікар скаже слово, як погляне, як заспокоїть пацієнта. У наших медичних закладах цьому не навчають. Ще студіюємо танатологію, що вивчає стан організму в кінцевій стадії патологічного процесу, динаміку і механізми вмирання, безпосередні причини, клінічні, біохімічні і морфологічні прояви поступового припинення життєдіяльності організму. Коротко — це наука про смерть. У медінститутах студенти вивчають процес народження, лікування пацієнтів, а останній етап життя залишається без уваги. Як спілкуватися з людиною, що помирає, як її лікувати, як себе з нею поводити, як психологічно підготувати її до етапу відходу з життя — про усе це я розповідаю студентам.
Займаюсь профілактикою професійного виснаження лікарів і соціальних працівників, навчаю їх берегти себе, адже в умовах постійної праці з людьми пенсійного віку в них виникають депресії. Працювати з пацієнтами, які помирають або мають психофізичні порушення, — складно, тому важливо запобігати моральному виснаженню лікарів та соціальних працівників.
“ПЕРЕДБАЧАЄТЬСЯ ЗБІЛЬШЕННЯ ТРИВАЛОСТІ ЖИТТЯ УКРАЇНЦІВ” — Віро Володимирівно, старіння населення — це реальність? — Планета старіє. Падає народжуваність, працездатне населення “зношується”. Люди літнього (60—74 роки) і старечого віку (75 і більше) є найбільш зростаючою частиною населення світу. За даними ООН, у 1950 році у світі проживало 214 млн осіб старших за 60 років, у 1975 році їхня кількість зросла до 350 млн, а в 2000 — до 590 млн. За даними прогнозів ООН, у 2025 році їхня чисельність перевищить 1 млрд 121 млн осіб, а до 2050 року — 2 млрд. Вражаючою є зміна середньої тривалості життя: передбачається, що в Україні вона у найближчі десятиліття збільшиться приблизно на 10 років — з 68 у 2001 до 77, 6 у 2050. Як наслідок старіння населення, з’являється когорта соціально незатребуваних людей літнього віку — ізольованих, бідних і непрацездатних. Тому виникає потреба в різних видах медичної і соціально-побутової допомоги, цими людьми мають опікуватися державні соціальні структури, волонтерські організації. — Чим спричинена активізація діяльності щодо соціальної реабілітації людей похилого віку? — 2002 року на Другій всесвітній асамблеї ООН з проблем старіння були прийняті Мадридський міжнародний план дій і Політична декларація — серія зобов’язань держав — членів ООН зробити старіння пріоритетним напрямом державних програм у XXI столітті. Інститут геронтології працює у рамках виконання цього плану. Ми плідно співпрацюємо з Міністерством праці і соціальної політики України, яке керує виконанням цього плану. Нас підтримає Фонд Народонаселення ООН, разом з ним проводимо навчальні семінари для людей похилого віку, видаємо навчальні посібники. Приємно, що такі неприбуткові акції підтримуються.
“НАЙГОЛОВНІШЕ — СОЦІАЛЬНА ТА МЕДИЧ- НА ДОПОМОГА ЛЮДЯМ ПОХИЛОГО ВІКУ”
— Чим займається лабораторія соціальної геронтології? — Наша лабораторія була заснована директором Інституту геронтології Владиславом Безруковим. Найголовніше завдання лабораторії — організовувати допомогу людям похилого віку — медичну та соціальну. Робота спрямована на розробку стандартів надання геріатричних послуг населенню. У тісній співпраці з кафедрою терапії і геріатрії НМАПО ім. П. Л. Шупика за ініціативи Верховної Ради України 2005 року було створено Державний навчально-методичний геріатричний центр (ДНМГЦ), який проводить активну роботу зі стандартизації та координації дота післядипломної геріатричної підготовки медичпенсійної підготовки, університети третього віку, школи здоров’я тощо) і для працівників системи медико-соціальної геріатричної допомоги. З а й м а є м о с ь проведенням факультативних курсів навчання з актуальних питань геронтології і геріатрії для студентів навчальних закладів. Крім того, ДНМГЦ бере участь у роботі міжнародних освітянських організацій медико-соціального спрямування, координації видання профільної методичної літератури. Проводимо методичну роботу з удосконалення та підвищення якості геріатричної підготовки лікарів. Лабораторія співпрацює з низкою міжнародних і благодійних організацій з розробки та впровадження заходів поліпшення геріатричної допомоги різних рівнів. Розроблена програма підготовки населення літнього віку і волонтерів здоровому способу життя.
“Життя — подорож від станції “Народження” до станції “Смерть” з багатьма зупинками і подіями в дорозі” — цей вислів врізався у пам’ять. Потяг нестримно іде вперед, не помічаєш, як миготять роки — настає старість. Якою вона є в Україні — дамокловим мечем чи заслуженими лаврами? Про причини старіння населення, його соціальні та психологічні особливості, розбіжності протікання старості у чоловіків та жінок, основи правильного харчування людей похилого віку тощо читачам “Слова Просвіти” розповідає геронтолог Віра ЧАЙКОВСЬКА.
їх до організації, до допомоги одне одному, що відволікає від самотності, вселяє віру в себе та власні сили. Волонтерським організаціям важливо витягти пенсіонера зі свого будинку, адже він днями й ночами сидить вдома, переглядає серіали. Спробуйте довго дивитися телевізор — молодий захворіє, а людина літнього віку тим паче.
“ЩО СТАРЕ, ЩО МАЛЕ” — Зараз в Україні виникають університети третього віку. Яке їхнє головне завдання? — Вони дуже необхідні! По-перше, люди отримують знання, які допомагають безболісно інтегруватися у суспільство, навчитися новому, вивчати світ, що постійно змінюється. По-друге — люди творчо розвиваються, розкривають внутрішні резерви. Ці університети змушують задуматися над важливим питанням: “Що я ще хочу у цьому житті пізнати?”. Людина літнього віку навчається користуватися комп’ютером, щоб спілкуватися через Інтернет з дітьми, які роз’їхалися по закордонах. Для того ж і англійську вчить.
Прем’єра рубрики Життя продовжується! · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Людині похилого віку потрібно відчути, що вона не самотня, не викинута за межі суспільства. Навіть є такі заповіді, що забезпечать позитивне тло спілкування з літнім пацієнтом: створити невимуше! ну обстановку; з’ясувати, чи хоче пацієнт спілкування; слухати і по! казати, що Ви слухаєте; намагатися розговорити пацієнта; робити паузи в бесіді; обережно висловлювати свої думки і почуття; вдало змінювати предмет розмови, переводячи її на оптимістичні теми; не давати нездійсненних порад; не забувати про гумор.
Вивчають правознавство, бо найчастіше пенсіонери не мають уявлення про свої права, не знають організацій, де можна отримати правовий і соціальний захист. Хочу наголосити, що юридична неграмотність легко робить їх здобиччю для авантюристів. Людей похилого віку часто обдурюють, вони стають жертвами махінацій з житлом, об’єктами агресії з боку родичів, знайомих. Ви ж самі, мабуть, часто чуєте про такі випадки.
старіння означає підготовку до смерті, причому вона сприймається як природний і позитивний процес, що включає духовні заняття і зменшення матеріальних зв’язків зі світом і людьми, наприклад, передання матеріальних цінностей дітям ще за життя. — А особисто Ви плануєте вихід на пенсію? — Морально я вже готуюсь до цього життєвого етапу. Дітям говорю: “Ось вийду депресія у людини похилого віку? Це тяжка психологічна травма, думки про помилки у минулому, докори сумління, тривога, відчуття безвиході, непотрібності і самоти, пригніченість, погані передчуття, усвідомлення втрачених можливостей тощо. Основною причиною розвитку депресивних розладів є розуміння власного старіння — наростаюча фізична неміч, труднощі самообслуговування, складнощі у спілкуванні через погіршення зору і слуху, самотність. Крім того, старість багата на втрати — смерть та хвороби близьких людей, розлука з дітьми, втрата роботи і соціального становища. Різні форми депресії знижують життєву енергію, змінюють апетит і сон, знижують концентрацію уваги і пам’ять. На фоні депресії частіше виникають захворювання, перебіг наявних хвороб погіршується. — Яка статистика хвороб у людей похилого віку? — На жаль, всі вони хворіють. Є такий вислів: “Якщо ти зранку прокинувся і в тебе нічого не болить, отже, ти помер”. Статистика свідчить, що кожна людина похилого віку в середньому має п’ять-шість хронічних захворювань, кожен другий — потребує спеціалізованого відновлювального лікування, кожен третій — спеціалізованого короткочасного стаціонарного лікування. Серед людей старечого віку кожен четвертий не виходить зі свого помешкання, особливо в холодні періоди року, а кожен п’ятий не в змозі обслуговувати себе.
Прем’єра рубрики Життя продовжується! · с. 9сторінка оригіналу ↗ Також в університетах гарний, корисний для пенсіонерів, курс здорового способу життя. В університетах панує дружня атмосфера, учасники колективу спілкуються між собою, допомагають один одному, діляться рецептами — життя продовжується! Що мале, що старе, — люди похилого віку, як діти, разом щось майструють, організовують тощо.
“ЧОЛОВІКАМ СКЛАД- НІШЕ РЕАЛІЗУВАТИ СЕБЕ В ПЕНСІЙНОМУ ВІЦІ” — Розкажіть про розбіжності соціальної активності чоловіків і жінок літнього віку в Україні. — В Україні низька тривалість життя чоловіків, кожен третій не доживає до пенсійного віку. Чоловіки значно важче переживають вихід на пенсію. Вони звикли реалізовувати себе на роботі, а залишившись без неї, починають нудьгувати, іноді — керувати членами родини. Звісно, сім’ї це не подобається — виникають конфлікти. Чоловік не знає, чим зайнятись, стає дратівливим, погіршується стан здоров’я. Жінки після виходу не такі вразливі, бо доглядають за онуками, спілкуються з подругами, займаються домашнім господарством, шиють-вишивають тощо.
“ПРОВОДЖАЄМО НА ЗАСЛУЖЕ- НИЙ ВІДПОЧИНОК” — РОЗПАЧ” — Українці готуються до виходу на пенсію? — Більшість не підготовлена до соціальних змін, які пов’язані з виходом на пенсію, не має планів використання вільного часу і не знає, як можна використати свої здібності у суспільній сфері. Українці не планують свого життя після працездатного періоду. Живемо, досягаємо певних цілей, а потім, коли кажуть на роботі: “Сьогодні проводжаємо вас на заслужений відпочинок!” — настає розгублення, розпач. Майбутнє не заплановане, отож починаються збої, виникають проблеми. Американці, наприклад, не бояться вийти на пенсію, бо планують цей період і знають, чим будуть займатися. У США домінує уявлення, що розвиток особистості відбувається протягом усього життя. У літніх американців починається новий етап — насолоджуються відпочинком, подорожують, мають хобі. Зовсім інші уявлення про старість у деяких країнах Азії. В Індії літні люди проводять по кілька місяців на рік у гостях у своїх дітей, бо хочуть бути ближче до них. Для індусів на пенсію…”. Вони відповідають: “Мамо, ти все одно будеш бігати на роботу, займатимешся літніми людьми…” Важливо в будьякому віці зберігати соціальну активність, займатися улюбленою справою. Ще почала збирати кулінарні рецепти, але поки що в цьому я лише теоретик. — Українська влада дбає про моральні аспекти виходу людини на пенсію? — Наша влада вважає, що найголовніше для людей похилого віку — нагодувати і одягнути їх у халати і капці. І все. Вона забуває, що цим людям потрібно творчо розвиватися, їм необхідно дати стимул для життя!
“ДЕПРЕСІЇ ЗНИЖУ- ЮТЬ ЖИТТЄВУ ЕНЕРГІЮ” — Які психологічні аспекти старіння? — Є такий вираз, що найбільша трагедія старості утому, що людина старіє фізично, а в душі залишається молодою. До людей похилого віку потрібно ставитися так, як би ви хотіли, щоб до вас ставилися у поважному віці. Найпоширенішими видами психічних розладів у літньому та старечому віці є депресія та слабоумство (деменція). За даними ВООЗ, ознаки депресії мають 40 % осіб літнього віку, що звертаються по медичну допомогу. Що таке
82 % людей похилого віку щоденно приймають ліки. 76 % — потребують протезування. Серед 80-річних кожен п’ятий потребує спеціалізованої психіатричної допомоги.
“ЇЖТЕ ТЕ, ЩО ВИРОСЛО У ВАШОМУ РЕҐІОНІ” — Яким має бути харчування людей похилого віку? — Одна з головних складових запобігання передчасного старіння — раціональне харчування. Для людей похилого віку воно має бути різноманітним і збалансованим, щоб стимулювати активність ферментних систем і виконувати антиатеросклеротичну дію. Такі властивості характерні для продуктів рослинного походження та молочних страв. Однак людям похилого віку недоцільно повністю переходити на рослинну їжу, їм корисні нежирні риба і м’яcо. Потрібно дотримуватися “золотої середини” — не переїдати і не голодувати. Організм любить порядок: їсти потрібно у встановлений час, найбільш раціональним є чотириразове харчування. Переїдання скорочує життя, серед людей старших 90 років дуже рідко зустрічаються повні, та й після 80-ти їх небагато. Людям похилого віку не варто “підсідати” на різні дієти, а включення в харчування розвантажувальних днів необхідно проводити тільки за рекомендаціями і під контролем лікаря. Не раджу захоплюватися новими іноземними продуктами, які часто з’являються на полицях супермаркетів. Добре споживати продукти, які вирощують у тому реґіоні, де живе людина, адже її організм налаштований на перетравлення саме такої їжі. Наприклад, українці люблять сало, а для німців — це не дуже корисно, бо їхня ферментна система не налаштована на цей український продукт. — Який рецепт продовження життя? — Як головний геріатр МОЗ України скажу, немає таких ліків, що продовжують життя. Але є гарний вислів давніх мудреців: “Ми не тому перестаємо любити, що старіємо, а тому старіємо, що перестаємо любити”. І доки людина любить дітей, батьків, друзів, оточуючих — вона живе. Це запорука щасливого життя і довголіття. Любіть!
P. S. “Слово Просвіти” вітає Віру Володимирівну Чайковську з Днем народження, 9 вересня їй виповнилося… “Не вказуйте мій вік у газеті, бо для мене це не має жодного значення, я відчуваю себе молодою й енергійною”, — усміхнулася вона.
Спілкувалася Наталія АНТОНЮК Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Життя продовжується! · “Молодість — час для засвоєння мудрості, старість — час для її застосування”. Жан-Жак Руссо · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
приймальній комісії людно. Абітурієнти уважно заповнюють анкети, розпитуючи одне одного про університет. “Безкоштовно!” — зазначила бабуся в окулярах. “А може, це політична акція?” — насторожено запитує інша. “Нехай грець цій політиці, зате цікаво і корисно!” — вигукнув дідусь і абітурієнти почали перешіптуватись. Купа анкет на столі зростає… Ініціатором створення університету для пенсіонерів стала киянка Жанна Саврилова, яка стверджує, що такі заклади — панацея від самотності. За освітою — економіст, закінчила Київський національний торговельно-економічний інститут, а за покликанням — небайдужа жінка, що все життя займається благочинністю. Цього року Жанна Саврилова отримала нагороду від європейського форуму LeaderSHE за повернення до активного життя сотень людей похилого віку. Про те, як створювався “Університет третього віку”, яка його мета, як він допомагає пенсіонерам адаптуватися до сучасних реалій життя розпитуємо ректора університету Жанну САВРИЛОВУ. — Жанно Леонідівно, що покликало до життя “Університет третього віку”? — Україна займає перше місце серед країн СНД по депресії серед людей похилого віку та одинадцяте у світі. Це дуже страшна статистика, тому Міністерство праці і соціальної політики України відреагувало, і 2008 року запропонувало пілотний проект “Університети третього віку”, що покликаний підтримувати людей похилого віку і допомогти їм комфортно почуватися у сучасному світі. Перший університет відкрився того ж року в Ковелі на Волині — на базі територіального центру соціально-побутової реабілітації. Другий невдовзі з’явився в Кременчуці — на базі Кременчуцької філії Дніпропетровського університету економіки і права. А у вересні 2009 року, на базі територіального центру №2 у Шевченківському районі, свої двері відчинив наш університет. — Охочих навчатися багато? — Першого року ми розраховували прийняти до університету 300 осіб, однак охочих було значно більше — студентами стали майже тисяча пенсіонерів від 57 до 85 років. Набір проводився тільки у Шевченківському районі, але вчитися прагнули пенсіонери з усіх районів. Тому цього року в нас студенти із різних куточків столиці. Ми вже маємо філіали університету в десятьох районах, за чотири з половиною місяці прийняли більше трьох тисяч студентів. Хоч прийом був до першого вересня, але ми його продовжили, бо на деяких факультетах залишилися вільні місця. — Які факультети є у вашому ВНЗ? — Нині їх десять: здоровий спосіб життя, юридичний, літературно-художній, декоративно-прикладного мистецтва, англійської мови, комп’ютерних технологій, краєзнавства, хорового співу, бального танцю, психології. Ще цього року викладатимемо есперанто. Плануємо відкрити факультет візажу та дизайну, на якому навчатимемо правильно наносити макіяж, займатися косметологією в домашніх умовах. Найбільше охочих навчатися на комп’ютерному курсі, англійської мови. Тому на них дозволяємо учитися студентам лише рік, ана усіх інших — скільки пенсіонер захоче, скільки дозволить йому здоров’я. Звісно, виникає непорозуміння: чому не можемо навчати довше на цих курсах? Бо в нас такі умови,
дила, що створювати прекрасні речі можна в будь-якому віці. Зараз у мене мрія — створити музей робіт наших учнів. Також улітку в парку Тараса Шевченка провели кулінарний конкурс. Учасниками були 50 студентів з різних районів, окрім того присутніх більш як 300. Оцінити кулінарні шедеври погодилися представники провідних ресторанів столиці. Ідея конкурсу виникла неспроста: наші студенти — хороші господарі, вони переживають, щоб викладачі не залишилися голодними, отож на заняття приносять усякі смачні страви. Ще влітку провели конкурс літніх шляпок “Пляжна вечірка у Каннах”. Близько сотні учасників презентували елегантні, комедійні, оригінальні головні убори. При університеті існує театр “Ретробабусі”. Одного разу до нас прийшла Віра Каштан із чоловіком. Пізніше з’ясувалося, що вона офіційний двійник Чарлі Чапліна в СНД. Віра Каштан створила цей цікавий факультатив. До програми кожного нашого концерту неодмінно входить дефіле — уже було в стилі кантрі, Голлівуду, “Чарлі Чаплін і друзі”, і навіть у стилі куртизанок. Прекрасні костюми студентки шиють самі. — Які завдання університету? — Перше — інтелектуальний розвиток студентів, друге — тренування пам’яті та уваги і третє, найголовніше, — спілкування. А щоб студентів розважити, протягом року організовуємо їхнє дозвілля: влаштовуємо до свят цікаві концертні програми, творчі зустрічі з відомими людьми тощо. — Жанно Леонідівно, чи відчуваєте Ви, що університет допомагає пенсіонерам знайти відраду в цьому шаленому світі? — Звичайно. Зміни просто неймовірні: у студентів поліпшується настрій, зникає депресія, вони знаходять в університеті і спілкування, і підтримку, і розуміння. Багато хто з пенсіонерів зазначає, що завдяки університету позбувся жахливого безсоння. Людина похилого віку проводить одноманітні дні, постійно “застрягає” у минулому, відганяє від себе моторошні думки — який там повноцінний сон! У пенсіонерів-студентів університету з’являється смак до життя, вони відкривають щось нове, їм стає цікаво жити. До того ж, навчання потребує організованості — тепер потрібно думати і про домашнє завдання, і про правильний розподіл часу. Минулого року до нас прийшов чоловік, який на запитання: “Що вас привело до університету?” відповів: “Скажу вам словами актриси Фаїни Раневської: “Не дай Боже, дожити до того моменту, коли в домі є телефон, а чуєте ви лише дзвінок будильника”. Тому до нас і йдуть, бо університет дає спілкування. Пенсіонери заводять нових друзів — тепер телефон уже потрібен. Ми не забуваємо про студентів: старости на заняттях відмічають відсутніх, а через два місяці підбиваємо підсумки відвідування. Якщо людина не приходить, то телефонуємо їй і запитуємо, що сталося. Всяке буває, трапляється, що студент потрапив до лікарні, а він одинокий. Тому ми провідуємо його, піднімаємо настрій, вселяємо у нього бойовий дух. “Університет третього віку” дає пенсіонерам надію і відраду. Я дуже щаслива, що в Україні є небайдужі, що займаються благочинністю і допомагають нам творити цей унікальний світ для людей похилого віку.
Спілкувалася Наталія АНТОНЮК
Життя продовжується! · “Молодість — час для засвоєння мудрості, старість — час для її застосування”. Жан-Жак Руссо · с. 10сторінка оригіналу ↗ Для пенсіонерів у столиці відкрився “Університет третього віку”. У цьому закладі вони отримають необхідні для повноцінного існування в сучасному світі знання, відчують себе потрібними, усвідомлять, що життя продовжується і межі пізнання не існує. А ще “Університет третього віку” дозволить пенсіонерам розкрити у собі ті таланти, які були притиснуті сірими буднями, роботою, клопотами і родинними проблемами. Згадати студентські роки, отримати студентський квиток… Вчитися ніколи не пізно, а ще, як говорить народна мудрість: “Ремеслу учитись — старості нема”. Саме на цій оптимістичній ноті ми презентуємо нову рубрику тижневика: “Життя продовжується!”
Жанна Саврилова та ми хочемо, щоб якомога більше пенсіонерів навчилися комп’ютерної грамоти та англійської мови. Виняток для випускників першого курсу — їм дозволили записуватися на ці два курси, бо вони були в почині університету і допомагали розв’язувати навчальні проблеми. Можу сказати, що університет ми створили разом зі студентами — у мене було величезне бажання його заснувати, а в них — величезне бажання вчитися. Першокурсники здружилися, університет для них — рідна домівка. — Чи є проблема із викладачами і приміщеннями? — Викладачі університету — волонтери, і я їм дуже вдячна, адже щотижня приходити і давати безкоштовно урок на півтори години у нашому меркантильному світі непросто. Викладачі різного віку — і дорослі, і молоді. У кожному районі бібліотеки, музичні та загальноосвітні школи, палаци культури тощо надають нам безкоштовні приміщення для уроків. Керівники цих закладів з радістю нам допомагають, а деякі навіть самі телефонують і пропонують поміч в організації навчального процесу. Хочу наголосити, що весь світ нас підтримує. Отже, сьогодні ми готові забезпечити студентів і приміщеннями, і якісним викладанням. — Як проходить навчальний процес? — Цього року “перший дзвоник” для студентів пролунає першого жовтня. Ми не повторимо тогорічної помилки: навчання розпочалося з вересня, а частина студентів ще була в розпалі “дачного сезону”, отож вони пізніше долучилися до навчального процесу, що було незручно і для них, і для викладачів. Перший семестр триває до середини грудня, потім екзамени. Цього року влаштуємо святкову новорічну ялинку. Другий семестр — із середини січня до квітня. Відзначаємо День перемоги, а в травні святкуємо випуск. Потім — законні канікули. — Як студенти проводять літо? — Влітку думали, що займатимемося лише організаційною роботою, але після випуску до університету прийшла делегація студентів із проханням: “Займіть нас чим-небудь”. 60 % наших студентів не мають фінансової можливості влітку відпочити, а 40 % — не мають дачі. Літо було дуже спекотним, і пенсіонерам за такої погодив місті некомфортно. До того ж, студенти настільки за рік здружилися, що їм нецікаво вдома, вони там сумують. Ми їм організували канікули під назвою “Піонерський табір” і протягом літа студенти були під нашим наглядом. Щоп’ятниці у парку Івана Котляревського проходили ретро-танці, і, що цікаво, ні дощ, ні страшенна спека їх не лякали — щоразу потанцювати збиралося від 50 до 200 пенсіонерів. Ще влітку в парку Тараса Шевченка зробили виставку декоративно-прикладного мистецтва. Наші студенти талановиті, вони вишивають прекрасні рушники і вишиванки, виготовляють французьке мереживо, малюють картини, роблять прикраси з бісеру, займаються флористикою тощо. Отож ця виставка, на якій презентували роботи студентів, підтвер-
«Просвіта» “Люди йдуть до неї, як по свячену воду”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
десятки пісень. Не кожен маститий поет, член письменницької Спілки, може похвалитись такою кількістю своїх пісень. І секрет такої притягальної сили віршів тернопільської літераторки очевидний: вони дуже світлі й щирі, струмують із переповненого почуттями серця, як джерело із земних глибин. У них є щось таке, що бере за душу — і не відпускає. Більшість своїх книг Дарія Чубата присвятила найдорожчій людині — світлої пам’яті матусі Ганні Томків, просвітянці, учасниці церковного і просвітянського хорів, українській берегині, яка дуже пишалася своєю донею, тією повагою, яку має вона від людей, її добрим серцем та світлим розумом. Усе, що вона так щедро вкладала в свою Дарусю, проросло, розквітло, розтеклося поміж людей добром, світлом. А от батька свого Дарія Дмитрівна згадує рідко: його не стало, як вона була ще малою. Але знає, що він мав хист до малярства, скульптури, був романтиком і просто доброю людиною. Вважає, що це від нього її романтичність і любов до світу. І їх вона пронесла через усі сім десятиліть, не розгубивши жодного скарбу свого серця. З ювілеєм Вас, дорога моя Даріє Дмитрівно! Хай “осінні листки дорослої дитини” ще довго виграють щедрими барвами на радість людям, а зима Вашої долі заблукає за лісами борами і не відшукує дороги до Вашого серця. Світ ще такий прекрасний, бо зігрівають його своїм теплом такі люди як Ви, дивовижна жінко в трьох іпостасях. Центральне правління ВУТ “Просвіта”, редакція “Слова Просвіти” сердечно вітають ДаB рію Дмитрівну Чубату з ювілеєм і бажають сил і здоров’я на довB гий, щедрий вік! З роси й води!
«Просвіта» “Люди йдуть до неї, як по свячену воду”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Галина САДОВСЬКА, м. Тернопіль
З Дарією Дмитрівною Чубатою знаємось так давно, що, здається, між нами немає жодних таємниць. А її мама Ганна Йосипівна називала нас сестрами. І все ж інколи ловлю себе на думці, що знаю не одну Дарію Чубату, а кілька успішних жінок із таким ім’ям та прізвищем. Вочевидь, щедрий Господь кого любить, того обдаровує талантами і дає сили в кожному з них розкритися і відбутися.
ЛІКАР Уже змалечку Даруся, що жила з мамою на Замонастирській вулиці в Тернополі, всім казала: як виросте, стане лікарем і обов’язково вилікує матусю. Ганна Йосипівна часто хворіла, і це вплинуло на вибір професії доньки. В школі дівчинка була здібною і старанною ученицею. Отож можна було не перевіряти щоденника: там інших оцінок, окрім п’ятірок, не було. Але в медінститут вступила тільки з третьої спроби, проте закінчила його теж на “відмінно”. Дуже хотіла стати хірургом. На практиці в Заложцях (нині Залізці) навіть кілька операцій зробила. Тепер, з відстані часу, дивується, якою сміливою, а можливо, й відчайдушною тоді була. Та головний лікар першої міської лікарні Володимир Шкробот відмовив дівчину від хірургії: маленька, худенька, їй не за операційним столом стояти, а йти в науку. Тож забрав Дарію Дмитрівну спочатку завідувачем лікарського здоровпункту на “Ватрі”, а потім у підлітковий кабінет — із надією, що вона візьметься за дисертацію. І взялася спочатку, і написала два десятки наукових робіт, навіть вела практичні заняття в медінституті, але її так захопила практична робота — налагодження системи медичних оглядів підлітків, що закинула ту науку. Її досвід поширювали в усій Україні. Тож не дивно, що через дев’ять років успішної роботи виросла до заступника головного лікаря другої міської лікарні. І ось уже майже півстоліття Дарія Чубата — в практичній медицині. Що цікаво: з віком змінювались і її пацієнти. В молодості здебільшого піклувалася здоров’ям молодих людей, а нині вона — лікар-реабілітолог, до неї тягнуться переважно люди літні, переобтяжені хворобами, життєвими негараздами. Дарію Чубату вони люблять, бо терпляче вислухає і не просто порадить, як і чим лікуватись, а, знаючи злиденні статки своїх пацієнтів, порекомендує ефективні, але недорогі препарати. І обов’язково порадить вживати трави. Її бабуся Євдокія була сільським костоправом і зналася на цілющому зіллі. На канікулах разом з нею збирати його ходила й Даруся. І все розпитувала, яка травичка від якої хвороби. Потім вивчала це по книгах, стала фахівцем у цій справі. Певна, добрих фахових лікарів у нас більше, ніж ми інколи думаємо, але таких безкорисливих, сердечних, готових кинути все і бігти на перший поклик хворого, як це робить Дарія Чубата, справді, одиниці. В багатьох тернопільських родинах вона лікувала батьків, тепер лікує дітей та онуків. Про такого сімейного лікаря мріє, мабуть, кожна родина. Я часто дивуюсь її безмежному терпінню: люди йдуть до неї, як по свячену воду, а вона нікому не відмовляє. Коли кажу це їй, уже вона дивується: а хіба може бути інакше, вона ж лікар, давала клятву Гіппократа. Допомагати — її обов’язок. …Минуть роки і Дарія Дмитрівна таки врятує свою маму, яка вже помирала. “Швидка” відмовилась везти Ганну Йосипівну в лікарню. “Даріє Дмитрівно, ви ж лікар і бачите, що вона — вже майже труп. Ми її не довеземо, і цю смерть “повішають” на нас”, — відверто, якщо не цинічно, сказав лікар невідкладної допомоги. “Але ж це моя мама…” — з болем відповіла Д. Чубата — і взялася рятувати її сама. Й-таки повернула маму до життя. Вона ще більше року раділа своїй донечці, онукам і білому світу.
ГРОМАДСЬКА ДІЯЧКА Професор Ігор Дзюбановський ще й досі називає Дарію Чубату “сенаторкою”, натякаючи на її депутатство. Вона два скликання була депутатом обласної ради. Коли ще виборці обирали не партії, а особистостей, лікар Чубата двічі потрапляла в п’ятірку депутатів від обласного центру. Коли ж почали за партійними списками, “Наша Україна” вписала її аж у… восьмий десяток кандидатів. Першими партійні босики зафіксували себе, улюблених, та потрібних їм людей. Тож у Чубатої не було жодних шансів потрапити в обласну раду втретє. Коли інша партія запропонувала їй увійти в першу п’ятірку свого списку, відмовилась: не буде вона зраджувати своїх принципів заради депутатства. А вона була в обласній раді вкрай потрібна. Попередніх вісім років працювала в комісії з питань культури та духовності, її туди запросив світлої пам’яті Ігор Герета. А коли його не стало, Дарія Дмитрівна підхопила керівництво комісією і наполегливо захищала інтереси та потреби закладів культури. Виступала в сесійній залі, виходила з конкретними ініціативами, вникала в діяльність мистецьких колективів, духовні потреби тернопільців. Здавалось, то була головна комісія в обласній раді, стільки було зроблено… Тепер Дарію Дмитрівну більше знають як просвітянку: впродовж майже 20 років вона очолює міське об’єднання “Просвіти”. Хоча просвітянкою була, здається, завжди. Писала сценарії, проводила вечори, приурочені до літературних дат. А з кінця дев’яностих, очоливши “Просвіту” в другій міській лікарні, організовувала і вертепи, і заходи до пам’ятних історичних дат. Упродовж десятиліть опікується народним дитячим театром “Дивосвіт”,
що працює в 22-й школі. Її в цьому колективі називають хрещеною мамою — і в цьому вся глибина вдячності шкільних акторів. А як багато цікавих заходів відбувається нині в міській “Просвіті”. Знають сюди дорогу і молоді просвітяни, й інваліди, і члени жіночого клубу “Пролісок”, і актори та письменники, лікарі й науковці. Друзі Дарії Дмитрівни не перестають дивуватися, як вона все встигає і де береться в цієї жінки стільки енергії та завзяття. Вона ходить чи не на всі заходи, які відбуваються, скажімо, в музеї, театрі, філармонії. І коли треба виступити біля пам’ятників Тарасу Шевченку чи Івану Франку, до кого з в е р т а ю т ь с я ? Звичайно ж, до Дарії Чубатої. Тож не дивно, що державні нагороди — орден “За заслуги” III ступеня та Ярослава Мудрого V ступеня просвітянка отримала саме за громадську роботу. Вона єдина в нашій області жінка, нагороджена орденом Ярослава Мудрого. Зазвичай, ним відзначають чоловіків, до того ж державних діячів. Але свого “Ярослава” Дарія Чубата заслужила: дай Боже, щоб усі оті діячі так викладалися в роботі, як вона.
ЛІТЕРАТОР Попри таку зайнятість, у Дарії Чубатої ще вистачає часу й натхнення на літературну творчість. Вона багато дописує до “Вільного життя плюс”, розповідаючи про історичні постаті української літератури і театру, рецензує книжки земляків, ділиться враженнями від виставок, концертів, розповідає про таланти наших сучасників. За її рецензіями, зокрема, на поетичні збірки місцеві літератори вже в чергу стають. Дарія Дмитрівна видала і свої три книжечки поезій — “Триєдність”, “Трилисник” і “Три дороги”, збірочку віршиків та розмальовок. Ще одна книжечка “Перелуння” — це збірник пісень, написаних тернопільськими композиторами на її вірші. Ось як інколи виходить — дехто бачить в її поезії недовершеність: то рима не витримана, то розмір не “грає”, а то слово не те і не там. Зрештою, це розуміє і сама Дарія Дмитрівна. В одній з книжок зазначає, що вона не поетеса, а все написане нею — “то осінні листки дорослої дитини”, яка тривалий час лікує хворих і немічних, їхні страждання та болі спонукають до роздумів над вартістю “полиново-медового життя”. Тому й народжуються вірші, “сіянці”, сценарії та роздуми. До речі, на її вірші тернопільські композитори написали понад три
«Просвіта» “Люди йдуть до неї, як по свячену воду”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Олександр ЛИТВИНЕНКО Фото автора
10 вересня 2010 року на першому поверсі Староакадемічного (Мазепинського) корпусу Києво-Могилянської академії було відкрито Меморіальний кабінет Джеймса Мейса. У заході взяли участь викладачі та студенти, учні та колеги професора, національно свідомі громадські та культурні діячі. Ще 2005 року Наталя Дзюбенко- Мейс, виконуючи заповіт чоловіка, передала до НаУКМА першу частину його архіву та книжкові колекції, а за наступні кілька років вдалося повернути в Україну і другу — “американську” частину, що разом склало цілісну колекцію Джеймса Мейса в науковій бібліотеці НаУКМА. Саме такою була воля дослідника, який хотів, щоб його архів та бібліотека потрапили в Україну й активно використовувалися, адже це історичний клондайк: майже 2500 унікальних друкованих видань про голод в Україні, про тоталітаризм, праці з історії України, Росії, численні дисертації, огляди, матеріали для доповіді комісії Конґресу США 1986 року, листи, секретні матеріали радянських спецархівів тощо. Все те, що Дж. Мейс збирав і використовував упродовж багатьох років, одним із перших у світі розслідуючи страшний злочин радянської влади проти українського народу. Тепер колекція опрацьована й доступна дослідникам у Меморіальному кабінеті. Як відомо, НаУКМА робить чимало для донесення світовій громадськості правди про Голодомор через наукову, освітню, видавничу діяльність, проведення конференцій тощо. Колекція Мейса сприятиме цьому і в подальшому.
Доля на тлі історії · “Це був інтелігент, і таким він був у своїй прозі, у своїх оповіданнях, беззмінно добрих, людяних, щирих таких”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Ліна ЧАБАНІВСЬКА Він увійшов у моє життя несподівано, адже мені був місяць від роду, коли розпочалася війна і батько пішов на фронт. Якось, у “тиху годину” в повоєнному дитсадочку, в супроводі виховательки до спальні завітав худорлявий чоловік і, назвавшись моїм татком, підхопив мене на руки. Пригортаючи до грудей, ніс додому. Відкривши велику коробку шоколадних цукерок, простягнув її мені, та я вперто відмовлялася взяти хоч одну. Не брала, бо не знала, що це таке. Згодом я нишком витягала фотокартку, яку раніше, час від часу, показувала мати, і порівнювала з цим худорлявим чоловіком і не знаходила між ними нічого спільного. Зі знімка на мене дивилося підфарбоване сумлінним фотографом молоде і рум’яне обличчя з великими виразними очима й буйною чуприною. Я ж побачила батька змореного, блідого, виснаженого війною. За такими я часто спостерігала крізь шибку, коли зі шпиталю, що був розташований поруч із нашим будинком, вивозили на прогулянку поранених. Безногих… Від гуркоту коліщаток по бруківці здригалося моє маленьке серце. Пам’ятаю: перше, в чому я хотіла переконатися — чи є в батька ноги? Так, ноги в нього були, але ж як вони, поморожені на фронті, боліли… Невдовзі ми переїхали з Харкова до Києва. Спершу мешкали у невеличкій, без побутових зручностей кімнатці. Кімната та завжди повнилася батьковими друзями, їхніми розмовами, жартами і стукотом шахових фігур. А ще — торохтінням друкарської машинки марки “Еріка”, яка, за словами батька, була свідком його болючих спогадів і переживань від копіткої журналістської та письменницької праці. А щодо батькових мук-переживань, то їх вистачало. І тут я не можу не згадати свого діда — Івана Миколайовича, якого поглинула хвиля репресій 1937 року. Вчитель, поет, політик… Як багато змогла ця людина протягом короткого життя: опікуватися освітою у глухому степовому селі, видати поетичну збірку “Думки мої, лебедоньки”, працювати в українському уряді поруч зі знаменитим Скрипником. Фатальний постріл обірвав життя цієї людини. Ось останні рядки, які він написав у ніч перед розстрілом: Правдо! Правдо! Зоре ясна, Мрія наша в сизій млі!.. Правдо люба, правдо тепла, Чи ти будеш на землі?
Притулись в її обійми, Люд убогий привітай, Поживи хвилину з дітьми, А тоді вже їх ховай…
Захисти їх від омани, Злої кривди і катів, — I розбий тяжкі кайдани Поневолених синів…
Правдо, правдо, зоре ясна, — Ти нам зірка провідна! Ти яскрава, ти прекрасна, Ти Богиня в нас одна!
Ой мої померклі очі, З вами гасну, гасну я, Наче зірка серед ночі, Прошумить душа моя.
Наді мною не заплачуть І трава не зацвіте, І мене більш не побачать, Не згадають вже ніде!
Так прожив я, сиротина, Одинокий на весь світ… Кривди раб… і в домовині Вбачу Правди первоцвіт.
Отакий був мій дід! До речі, батько також починав з поезії! Але перша його збірка “Свіжа скиба” була написана прозою. Ця книжка відкрила йому дорогу в справжню літературу. Наше помешкання завжди було своєрідним творчим клубом. Андрій Малишко, Юрій Збанацький, Павло Загребельний, Степан Крижанівський, Сергій Козак… Я була свідком народження таких пісень, як “Берізка”(“Ти берізкою зосталась в спогаді моїм”). Усі раділи успіхам одне одного. Й досі мені передають батькові рецензії, відгуки, записки, які зберігалися десятки років як реліквії у тепер вже відомих майстрів слова.
Уміння спілкуватися з людьми було в Михайла Івановича унікальним. Хоч би хто завітав до нашої оселі — друг, сусід, земляк чи просто знайомий, — завжди був радо зустрінутий і ніколи не полишав нашого дому хоча б без чашки кави. То був якийсь обов’язковий ритуал. Батько дотримувався його все життя. На мій погляд, це було пов’язано з його напівголодним дитинством, коли заради паляниці, яку він завжди порівнював із золотим і теплим сонцем, що дає життя, йому доводилося чабанувати хлопчаком. Пам’ятаю, як до нього рано-вранці, або й серед ночі, бувало, стукали сусіди в селі Плюти з проханням відвезти до районної ветлікарні хворе козенятко чи кабанчика, й, незважаючи на високий кров’яний тиск, який мучив батька останні роки життя, він заводив машину “Волгу”, козеня або порося вмощували на задньому сидінні з господарем, — і машина рушала в неблизьку дорогу. Батько просто не міг відмовити нікому, бо розумів непросте життя людини землі. Та й плютівці платили йому любов’ю і увагою. Жив Михайло Іванович в оточенні, як він казав, трьох грацій, маючи на увазі мене, молодшу сестру Оксану та Лідію Григорівну, нашу матір. Іноді, не приховую, бідкався, що в нього немає сина, помічника в чоловічих справах. Гадаю, що саме це вплинуло на його стиль поведінки в сім’ї. Був він завжди стриманий, дуже лагідний з нами, знаходив для нас теплі слова. Особливо любив свою дружину, яка підтримувала його, була першим рецензентом, підказувала іноді цікавий сюжетний хід. Родом із Кубані, вона мала таку ж рішучу вдачу, як і більшість її земляків. Красуня, весела, енергійна, вона вміла накрити стіл “з нічого”. Батько працював багато, іноді до виснаження. Коли сідав за машинку, ніхто з нас не наважувався заважати йому. А як придбали хатинку-дачу в Плютах, то спорудив собі серед саду маленький кабінет. Чи знав тоді письменник, що меблі і всі його особисті речі у тому кабінеті стануть основою для створення меморіального робочого кабінету в музеї “Літературно-мистецькі Плюти”!? Серед його захоплень особливе місце займала рибалка. Найчастіше складав йому товариство в риболовлі ще затятіший вудкар і спінінгіст Андрій Самійлович Малишко. Можу тільки уявити, скільки мудрих розмов велося між ними на берегах Дніпра, коли вони,
Михайло Чабанівський та Андрій Малишко закинувши рибальські снасті, вбирали очима красу рідної природи і гомоніли… Великим святом у сім’ї ставала чергова поїздка до Сахновщини та Лигівки, рідних країв Михайла Івановича. Щоразу, ще зав-довго до неї, батько малював у нашій уяві красу українського степу, розказував про силу його цілющого повітря, і нам подумки уявлявся вишневий сад його сестри Галини Іванівни, її садиба зі свійською живністю. Батько радів, що ми, міські діти, хоч трохи поживемо там, бо вважав, що справжнє виховання людині може дати тільки село. Він мріяв про оази зі ставками та парками, садами у наших степових селах. “Слід запровадити веселий податок, — писав він, — хто не посадив і не виростив хоча б п’ять дерев до двадцяти років — плати за чисте повітря. А ще ми збагатимося чимось таким, чому й ціни немає, — любов’ю до землі”.
Однак письменник не тільки фантазував, а й намагався втілити в життя свої мріяння. У Плютах біля нашої хати він власноручно посадив і виростив на піщаному пагорбі чудовий яблуневий садочок, яким дуже пишався. Взагалі до природи батько ставився як до чогось святого, а в сіянні навесні городини, жита й пшениці, квітів дивився як на високу філософію людського буття. Наше майбутнє він бачив тільки в гармонійній єдності людини і природи, за долю якої вболівав не лише
Михайло Чабанівський із дружиною Лідією Григорівною розумом, а й серцем. Це суттєво позначилося й на його письменницькій творчості. “Казковий край”, “Стоїть явір над водою”, “Перші сходи”, “Зелена чаша”, “Лебедина сага”, “Таємниця рожевого потоку”, “Журавлинка” — ось далеко не весь перелік книжок з літературного доробку Михайла Чабанівського, присвячених головній темі його життя — збереженню природи рідного краю. Саме це стало сутністю його творчості й заповіту нам, його нащадкам.
* * * Від редакції. Пропонуємо Вашій увазі спогади про Михайла Івановича Чабанівського його побратимів-письменників.
Іван ДРАЧ, поет, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка: — Чабанівський належав до тої когорти людей, які робили тоді літературу, творили прозу. Вони належали до якогось темпоритму, дивного українського темпоритму. Зараз він знищений. Зараз всі біжать, спішать, хтось комусь: “Ти мені зробив”, “Ти мені не зробив”, “Ти так”, “Ти сяк”. А то була зовсім інша категорія людей. Коли я згадую про Михайла Чабанівського, то виникає постать, висока, красива, лоб величезний, чуб такий, дай Боже, і його красива дружина. І коли я їх згадую, то стає дуже приємно, що такі люди були, і такі люди творили українську літературу. І Михайло Чабанівський серед них. Є відчуття того всього, що ми втратили, що ми цього всього ніколи не будемо мати. Це як утрата якоїсь величезної духовної Атлантиди, яка уже накрилася хвилями людського моря. Ця щемлива згадка про цю людину завжди буде тривожити моє серце і відчуття. Як жаль, як жаль, що зараз зникають такі прекрасні люди! Дмитро ПАВЛИЧКО, письменник, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка: — Література Михайла Чабанівського — це чесна література. Вона була вся у тій магістральній українській лінії, яка зберегла нашу мову, утримувала те, що можна було утримати у ті важкі часи.
Письменники його часів, радянських часів, були поділені на тих, які плазували перед владою, служили фактично всіма способами. Були і такі, які берегли в собі певний опір проти всього, що тоді робилося. І Михайло Іванович належав до них. І це було мені відчутно як молодому поету, який прийшов у літературу наприкінці 50-х, коли почав знайомитися із київськими письменниками. Я відразу відчув ауру, яка його оточувала, ауру його команди. Він був трохи старший від Гончара, від Малишка, від Земляка, від Сизоненка, від Загребельного, але він належав до них. Він належав до цього молодшого покоління українських прозаїків і поетів, він був зними, я би сказав, був фронтовим авторитетом, бо він був воїном. Анатолій ДІМАРОВ, письменник, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка: — Михайло Чабанівський — це один з небагатьох друзів, яких все життя не вистачає мені. 1949 року, вперше після війни, почав поповнюватися склад Спілки письменників України. І ким вона поповнювалася? Звичайно, свіжими колишніми фронтовиками, Фронтовиком Чабанівським, фронтовиком Хорунжим і фронтовиком Дімаровим. Пам’ятаю, як нас урочисто вивели на сцену Спілки письменників. Трьох новобранців, авторів перших книжок. Чабанівський тоді видав книжку “Свіжа скиба”, яка набула дуже хорошого розголосу. Я прочитав ці оповідання і вони мене просто вразили, полонили якоюсь мужньою правдою про нашу землю… Отой день нашого прийому до Спілки був обставлений як велике свято. Ми сиділи на почесному місці, троє крісел були поставлені на сцені. Представляв нас Олександр Корнійчук. Леонід Новиченко виступив дуже добре. Максим Тадейович Рильський узяв слово теж, хоч він поет, ами прозаїки. Нас представили й одноголосно прийняли до Спілки письменників України. І з того часу я з Чабанівським був усе життя пов’язаний якоюсь незримою ниточкою. Ця ниточка зав’язалась між нами якраз у день, коли нас приймали в Спілку. Для мене такі люди, як Чабанівський, Малишко стоять поруч із Вінграновським, із Тютюнником, незважаючи на велику різницю у віці. Їх об’єднував великий талант. Олександр СИЗОНЕНКО, письменник, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка: — Шлях у літературу ні для кого не буває легким. Тоді ціле воєнне покоління входило в літературу. Кожен ніс свій світ. Письменникові має належати весь світ. Ось таким письменником був для мене Чабанівський, тому що він весь був обвіяний Дунаєм, походом через Молдавію, через Румунію у Європу. І він звідти приніс не якесь гусарство, позерство, а залишився собою на все життя. У творах Чабанівського, в його оповіданнях найголовніше — народна основа. Для нього весь світ вимірювався народними вимірами, вимірами народної моралі, народного поняття про честь, совість… Він вивіряв своїх героїв, бо сам так жив. Я ніколи не чув від Чабанівського жодного поганого слова, навіть про погану людину. “Товариство” — любиме слово його було. “Та не судіть ви строго! Усі ми грішні, у всіх у нас бувають зриви. Хіба ми такі вже янголи?” Він був навдивовижу врівноваженою людиною. Він умів ховати свої емоції, настрої. Це була велика внутрішня школа. У нього був сократівський лоб, якесь розвихрене волосся. У нього весь час диміла сигарета. Він казав: “Що це ти написав? Оце що ти написав?” А сам за сигарету. Безпосередній, але завжди врівноважений, стриманий. Я його дуже любив і шанував. Він залишався самим собою і в дружбі з Малишком. Малишко не терпів заперечень, він хотів, щоб слухали тільки його. Безумовно геній, але у спілкуванні такий палахкотючий, він не мав стриму. Один Чабанівський вмів обеззброювати його. Це був інтелігент, і таким він був у своїй прозі, у своїх оповіданнях, беззмінно добрих, людяних, щирих таких. Я завжди брав з нього приклад… Вперше зайшов до квартири Чабанівського і побачив дивовижної краси жінку. Таку елегантну, одягнену з величезним смаком. На ній була зав’язана хусточка і вона так личила їй. Вона була відкрита, весела. Він дуже нею пишався і милувався. Він завжди хотів її здивувати, чимось порадувати. Я бачив дуже щасливу і красиву пару.
Про-читання · “ А. Бєлий перебував у Києві в лютому-березні 1924 р. Пізніша двотижнева подорож відбулася 1933 р., коли був закінчений роман “Москва”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Віктор Петров-Домонтович якось написав про те, що на початку ХХ ст. на берегах Дніпра виникла “ілюзія реставрованого Петербурга”. Напевне, з такого погляду можна вважати невипадковою першу зустріч із Бєлим поблизу річки — у приміщенні філармонії, тодішньому Пролетарському Домі мистецтв. Запізнившись, М. Івченко здивувався: лекцію письменника “Ритм і сучасність”
Отже, ми вирушили… Найяскравіша архітектурна пам’ятка — брама Заборовського, отінена широкими, крислатими кленами, перенасичена пишною і соковитою орнаментикою початку XVIII століття з життєрадісною головою Вакха в центрі, з вуст якої розходяться грона винограду. Бєлий довго стояв у задумі та, здавалось, дослухався до цього тихого, глухого куточка Києва,
“туристична” цікавість до Києва в гостя поглиблена суто літературною. “Усю дорогу А. Бєлий був глибоко зосереджений на розмові… та, здавалося, зовсім не зважав на довколишні місця… Шум міста, пом’якшений широкою стіною дерев долинав сюди глухими відзвуками. У самому парку було тихо тією особливою застиглою тишею, що буває весняним вечором… Листя ледьра “Страшної помсти”. Учений відкидає “російські привілеї” на романтика, міркуючи над узбережжям: “А от Гоголь глибоко та мудро міг проникати своїм поглядом у цей світ так, що спостерігав навіть, як усередині билося серце й текла жилами кров. І потім показував усе те настільки тонко, що ця переповнена млостю м’ясиста природа оберталася майже в кришталевокрихку, мовби та панна-полячка. Ось у цьому і криється сила його генія”. Незабаром, відпочиваючи на лавці, російський письменник доведе, що модернізм вимагав від своїх прибічників не лише принагідної натяковості, а й ретельного оволодіння культурою. Причому чесного й тактовного: “Довго мовчали. А. Бєлий сидів, нахилившись уперед і підставивши відкриту голову місячним променям, наче під душ. Потім раптово, вирвавшись із забуття…, помацав траву рукою і тихо промовив: — Яка вона тепла. Такою землею приємно ходити босоніж, як і робив ваш Сковорода. А ось у нас земля вогка й холодна. І Толстому це босоножество якось не вдавалося. Надто вже шкода було його ніг, та й виходило в цілому крикливо та юродно. А у Сковороди тепло, молодо, по-ранковому, — і, отже, прекрасно. Потім, повернувшись до мене та дивлячись тим характерним поглядом замруженого лева…, сказав: — Ви ось розповідаєте про свою літературу, і згадуєте про Сковороду, і, по-моєму, цілком не відчуваєте всього щонайглибшого культурного значення його. От він за сімома замками церковногреко-латинської схоластики, і запросто до нього не дістанешся. А погляньте, яка ясність, свіжість, простота і мудрість морального світу. Це ранній ранок вашого духовного життя. І подивіться, його майже не видно. А він надихає та живить: і Котляревського, і Квітку, і Гоголя, і Шевченка, звичайно. І навіть Короленкові багато від нього дісталось. По-моєму, вам, українцям, слід значно глибше осягнути його…” Схожим за змістом сковородинським пасажем завершується і славетний роман “Петербург”. “Роман” А. Бєлого “Київ” мало не закінчився необачною втечею в дусі філософа. Минуло за північ, був ризик, що сторож Пролетарського саду непробудно заснув. Одначе подальших прогулянок, надто босоніж, двом письменникам таки не випадало. Дописуючи 1934 р. свої спогади, М. Івченко, напевно, свідомо повернеться до символу Києва-нареченої: “У молодому листі згустилися тіні, але цвіт тягнувся…, ніби свічі, запалені у шлюбну ніч. А він (А. Бєлий — В. Л.) ішов, дещо втомлено, й нахилившись уперед, мовби мандрівець, який повертається до себе додому з далекого виснажливого шляху”. Безперечно, колоритна розповідь про “посланця зі Срібного віку” — заслуга саме М. Івченка. Утім, хочеться вірити, що маршрут російського символіста не обмежився поверненням на вул. Рейтарську, де мешкали кузини. В архівах митця, вірогідно, теж варто пошукати досі не відомі джерела. Принаймні, твір із відкритим фіналом або із зачином, де оповідається про оясненого, радісного філософа на тлі Софії, подібної до згорнутого виноградного листка.
Про-читання · “ А. Бєлий перебував у Києві в лютому-березні 1924 р. Пізніша двотижнева подорож відбулася 1933 р., коли був закінчений роман “Москва”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ Розуміння модернізму ще відчутно потребує зосередженості на міжкультурних діалогах. “Білих плям” вистачає, зокрема, в темі зв’язків між українськими та російськими літераторами. Більшості фахівців відомі роздуми неокласиків про те, що Олекса Слісаренко, Яків Савченко та ін., буцімто, вторили російським символістам. Загалом у 1910—1920-х роках усе завершувалося масштабними й доказовими тирадами. Але це лише з погляду сучасного читача… Виміром, якому вистачає схожих прогалин, є урбанізм. Яскраве становлення він переживав у першій половині ХХ ст., живлячись і з художніх образів. Це стосується насамперед Києва, осередку митців “розстріляного Відродження”. Навіть після перенесення адміністративного центру до Харкова в 1919 р., він не втратив столичної значущості. 1926 р., пишучи відому статтю “Три столиці”, релігійний мислитель Георгій Федотов зіставив Київ із Москвою та Петербургом, не обмежуючись політичними реаліями. “Західницька спокуса Петербурга й азійська зваба Москви — два неминучих зриви… Істинний шлях даний у Києві: не латинство, не басурманство, а еллінство”, — зауважував філософ. Не дивно, що збагатити бачення міської теми можна саме завдяки літературним підказкам. Здається, художні зв’язки між трьома містами в новітній літературі часто додають нових відтінків київським теренам. Варто пригадати бодай вірші Іннокентія Анненського — директора ґалаґанівського колегіуму та Анни Ахматової, де символіка Києва граційно переплітається з образами Петербурга. Серед показових — і прецедент із однією з видатних постатей свого часу, яка після фантасмагорій у двох російських столицях подарувала ліричну проникливість українській. Цей письменник належав до найбільших мрійників Срібного віку. Приміром, відомо, що він очолював походи за кентаврами в Замоскворіччя. До того ж, Андрій Бєлий, чиє справжнє ім’я Борис Бугаєв, на власному досвіді примирив іпостасі математика та віршознавця. І такий біографічний парадокс не останній. Тонкого, часто іронічного поета, знаємо найперше за кількома прозовими романами. І серед них, написаних корінним москвичем, найвідомішим є твір “Петербург”. Між іншим, на сторінках історії про сім’ю Аблеухових можна віднайти образи, суголосні пізнішому культовому “Уліссові” Джеймса Джойса. Маловідомого в життєписі символіста не бракує. Промовистий епізод відкривають, зокрема, спогади Михайла Івченка, українського прозаїка та драматурга з об’єднання “Музагет”. Цінні мемуари зберігаються у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ. У них оповідається про приїзди російського автора до давньої української столиці. Через відсутність двох аркушів точний час перебування письменника в Україні ще належить встановити. За даними тематичних досліджень, А. Бєлий перебував у Києві в лютому-березні 1924 р. Пізніша двотижнева подорож відбулася достеменно до 1933 р. — часу, коли був закінчений роман “Москва”.
слухала статечна холодна громада, а біля колон не було звичних купок молоді з дешевими квитками. Як виявиться згодом, імпрези митця взагалі обернулися збитками для організаторів. Через пригальмовану виплату заробітку А. Бєлий довше затримався в Києві у своїх кузин Жукових. М. Івченко ж, як зізнався сам, засмутився ще й тому, що шанований символіст мав уже не вишукану молодечу подобу, а лише відблискував лисиною… Українських літераторів навряд чи міг би розчарувати виступ натхненника дерзновенних пошуків. Під орудою Наталі Романович-Ткаченко та Михайла Могилянського їм удалося вмовити живого класика на зустріч у тіснішому колі. Щоправда, вже в товаристві імені Леонтовича, адже власні помешкання письменників були вкрай убогими. Свідомо пропонувалися не показні “вечорниці”, а знайомство з молодою генерацією поетів. Що й справило на А. Бєлого неабияке враження. А зосібна — виступ Павла Тичини, якого шанував російський автор. Уже тоді маститий лірик закликав побратимів навернутися до таких питомих джерел, як Сковорода й Гоголь. Наступного разу, мабуть, сама природа сприяла зустрічі М. Івченка з А. Бєлим. Тоді, навесні, російський автор, запрошений із черговою лекцією, зізнавався: “Так, у вас тут невимовно прекрасно. Я ніколи не бачив такого Києва… Ось, ходиш, п’янієш і не впиваєшся… — а згодом додав майже в дусі Гертруди Стайн: — Це свято, і його не можна проґавити. Не місто, а якась наречена” (тут і далі — переклад із російської мови В. Л.). На ту пору митець перебував у Києві і з творчими цілями. Як припускав М. Івченко, щоб завершити роман “Москва”. Але чи, бува, не писав він роману і про ще одне місто?.. Звернімося знову до тексту спогадів: “— …Покажіть мені вашу Софію. Я стільки про неї чув, а до ладу жодного разу не випадало… побачити…
Андрій Бєлий мовби намагаючись уловити й відтворити сам ритм того далекого, не схожого на наше, життя. Саме софійське подвір’я з його поєднанням старого візантійського бароко… в… соборі з затінено-похмурими довколишніми будівлями… — усе це за яскравого заходу сонця… справляло своєрідно-сильне враження давнини, що задрімала… Бєлий якось одразу відчув ту особливість і тихо промовив: — Сон минулих віків. Певне, це справді властиво для Києва… З нього, як із глибоких печер…, безперервно дме вітер давнини. Звісно, я маю на увазі давній Київ. Адже вчора я на заводі читав лекцію про Блока… Це от зовсім новий Київ. Але йому, звичайно, не завадить зазирнути й сюди…”. У таких словах, очевидно, можна відчути впізнавання в Софії ідеї гармонійної мудрості, про яку писали Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Володимир Соловйов, Павло Флоренський, Сергій Булгаков та ін. Після собору “музагетівський” проводир запропонував відвідати Пролетарський сад (теперішній Маріїнський парк). Тривалий піший шлях підтвердив:
ледь оформилось і своїм ніжно-зеленим орнаментом лише поглиблювало мереживо гілок… Обличчя Бєлого проясніло тихою чарівливою усмішкою… Я раптом майже безпомилково вловив у його виразі неймовірно потужну та пристрасну жадібність до нових вражень… […] Ми прийшли в один кінець парку. Крізь просвіт алей… виглянув великий сегмент старого Києва, над ним розпласталось і опускалося за стіну будинків сонце. У парку пурпурно-золотаві плями та смуги чудернацьки вривалися в синюваточорні тіні. Ціла сонячна гірлянда повисла на вітті старого розрослого клена й одним кінцем упала на густі намиста плакучої верби. […] Ми пройшли в кінець парку до Дніпра… Ті ж пухнасто-мереживні баранці зелені — й по крутому яристому схилу, й туди, далі, по другому берегу… Над темно-синіми лісами Пущі-Водиці горять хмари. Ближче до Межигір’я золото їх гасне й тане в теплих коричневато-свинцевих краях. А в самих водах Дніпра, внизу проти нас, простяглися два довгих крила чи то якоїсь дивовижної древньої птахи, чи то аероплана. Ближче до нас крила підбиті червоним золотом… — От бачите, як пишно та святково зустрічає вас Київ сьогодні, — сказав я приглядаючись. — Так, так, цілком точно. Святкові миті. Зрештою, великі життєві події. Але, знову ж бо, як це все вихопити, відірвати, найголовніше, й по-новому оформити. Оце ось найважливіше…” Зазначмо, що пурпурове мерехтіння з самого початку XX ст. уособлювало для Бєлого відгомін загрозливого майбутнього. Ів поезіях, і в романістиці, передусім у “Петербурзі”, виникають варіації на тему карнавального Червоного Доміно. У Києві, як на те скидається, вони набувають не тільки метафоричної окриленості. Одначе значно вагомішим є інше. Спершу в А. Бєлого-літературознавця зривається репліка, значуща і для сприйняття авто-
Палітра · “Люди працювали, жили й творили так, ніби присвячували Всевишньому кожен помисел”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури Вдивляючись у предмети, які доповнюють графіку і, здається, досі зберігають дотики давнішніх власників, розглядаючи тонкі, вишукані зображення з багатющої колекції гравюр музею Ханенків, ми відчуваємо піднесення тієї доби, коли голландці героїчно здобули свободу і незалежність від іспанського поневолення. Насолода мирним життям струменить у жанрових сценках і зображеннях домівок; з якою любов’ю прикрашали вони обійстя заморськими килимами й іншими предметами (адже Голландія на той час тримала першість у світовій морській торгівлі). Мистецтво увійшло в побут: ті, кому не по кишені було замовити картини у видатних майстрів, радо купували графічні відбитки. У наступні століття гравери різних країн робили зменшені копії картин голландських класиків, щоб помножити в часі й просторі їхні мистецькі досягнення, які належать нині всьому людству. Згадаймо з історії: городяни міста Лейдена (саме там народився і жив Рембрандт), відкрили дамбу й пустили під воду власні домівки — і таки змили з лиця своєї землі іспанських солдатів-поневолювачів. Ось такою дорогою ціною дістали собі незалежність ці веселі, роботящі люди. — Можливість жити на власний вибір і розсуд після жорстокої війни з Іспанією голландці дуже цінували, — розповідає завідувач відділу графіки музею, куратор виставки Олена Шостак. — Зауважимо, що бурхливий економічний розвиток їхньої батьківщини, активна світова торгівля сприяли тому, щоб добробут пересічного голландця був значно вищий, ніж у простих громадян інших країн Європи. Голод — поширене лихо тієї доби — Голландія відчула тільки в перші роки незалежності й наприкінці століття, після тяжкої війни з Францією. Тож заробітна плата найманих працівників суттєво перевищувала загальноєвропейську. Тільки тут м’ясо і риба були щоденною їжею. Чоловіки, в іншому дуже економні, не шкодували коштів на благоустрій власного будинку, а царювала там жінка — мати і дружина, яка мила, чистила, прикрашала, готувала і дуже пишалася затишною домівкою. Цікаво, що закони, ухвалені в тій державі, були спрямовані на збереження природних багатств, вони враховували інтереси громади й окремих громадян. Професійні об’єднання — гільдії — також мали дуже суттєві традиції соціального захисту своїх членів. У Голландії ХVІІ століття ми бачимо різні прояви самоповаги й поваги до кожного громадянина — тобто те, чого так бракує сьогодні нам, киянам. Жінки того часу не вимагали рівності з чоловіками. Жінка могла дозволити собі бути жінкою. Рідна домівка була полем її діяльності — чепурухи щотижня відправляли з дому чоловіків на час генерального прибирання і не почувалися пригніченими чи затурканими. Гравюри із зібрання музею Ханенків свідчать про їхню різнобічну освіченість: читали не тільки релігійну, а й світську літературу, малювали, співали, грали на музичних інструментах, знали нотну грамоту. І це дуже ріднить їх з українками. А що вже гучні й співочі народні свята, родини й хрестини, заручини і весілля, котрі збирали численну рідню і знайомих, у голландців подібні до наших, глядачі можуть пересвідчитись, уважно розглядаючи музейну графіку. — Гравюра у Голландії користувалася не меншою популярністю, ніж живопис, — продовжує розповідь Олена Шостак. — Видатні майстри також працювали на ринок, бо тиражована гравюра могла задовольнити великий попит. Вона була чудовою окрасою скромного бюргерського інтер’єру, тому до неї зверталися майже всі відомі голландські живописці. І через три з половиною століття не втратили дивовижного впливу на глядача рембрандтівські офорти “Мандрівні музики” і “Ян Сикс біля вікна”. На перший погляд здається, ніби це ряджені на святвечір виграють господарям, сподіваючись на гостинці. А вдивляєшся уважніше — і проявляється притаманна Рембрандтові психологічна глибина: щаслива родина в освітленому будинку радіє імпровізованому виступові двох музик. Але цуцик на мотузку, згорблені постаті мандрівників виявляють утому, їм холодно і хочеться відпочити. Ніби два прошарки суспільства знаково зустрілися в сюжеті маленького офорта — задоволений своїм життям ремісник чи дрібний буржуа і талановиті, мистецьки обдаровані душі, котрі, мов перекотиполе, мандрують холодними дорогами від поселення до поселення, і унаочнюють, що Земля — кругла, бо в Голландії, як і в нас, або в Країні Вранішнього Сонця найпронизливіша поезія, як правило, була сумісна саме з бідністю.
Інша річ — зображення Яна Сикса в інтер’єрі. Невеликий за розміром шедевр і сьогодні дивує: ми вдивляємось в одухотворене обличчя зображеного Рембрандтом чоловіка і бачимо в ньому людину освічену, вільну і незалежну в своїх судженнях. Це друг художника — поет і меценат Ян Сикс. Як свідчать історичні джерела, саме він, уже після смерті Рембрандта став бургомістром Амстердама. Але офорт зображує ще молоду людину. — Тут Яну Сиксу 29 років, — доповнює і роз’яснює Олена Шостак. — Він уже закінчив Лейденський університет, подорожував Італією. Намагався торговельний і промисловий інтереси поєднати з любов’ю до літератури і мистецтва. Був одружений із Марією Тульп — дочкою доктора Николаса Тульпа, якого увічнив свого часу за науковими заняттями Рембрандт. Це знамените живописне полотно зберігається в Луврі. Але повернімося до нашої гравюри: Ян Сикс опублікував свою поему, присвячену пам’яті поета Хоофта, незадовго до того, коли позував Рембрандту. Це був твір складний, насичений алегоріями, іменами грецьких богів — посил до інтелектуалів. Ось подивіться: довговолосий молодик у романтичній позі, стос книжок на стільці (виклик голландській любові до ідеального порядку), шпага на столі, — все це інкрустує піднесений образ поета.
Зображення вчених і філософів на інших гравюрах у музеї Ханенків, створених за картинами Рембрандта, знайомить нас ще й з інтер’єрами знаменитого Лейденського університету. Головний центр освіти Голландії, куди запрошували викладати провідних вчених з інших країн, містився у колишньому монастирі святої Барбари. Старовинні склепіння, які зберегли молитовний дух, дуже виразні у творах Рембрандта. І ніяк не єднаються вони в сприйнятті з проявами середньовічної тупості, що призвела до страшних багать інквізиції. Вже 1630 року всі голландські вчені перейняли ідеї Коперніка. Тож після перемоги Реформації у колишніх католицьких монастирях розташовували наукові заклади — Лейденський університет серед них. Тут викладали греко-латинську філологію, східні мови, анатомію, астрономію, ботаніку й нову на той час науку — хімію. Але вчені-професори, які мешкали переважно в університетських келіях, одержували невисоку платню. Втім, є приємніші паралелі між нами й ними, попри розбіжності в часі. Це — здатність до самоіронії, самокритичність. На виставці в музеї Ханенків ціла серія гравюр висвітлює і висміює людські недоліки. “Нечупара”, яка визирає із вікна, п’яненькі персонажі, зокрема й жінки, курці тютюну. Заморське зілля свого часу настільки поширилось у голландському побуті, що керівник держави Принц Оранський змушений був ухвалити закон, яким забороняв куріння в армії та на флоті. У побуті ж казали “випити люльку тютюну”, дорівнюючи куріння до пияцтва. Жінки-берегині домашнього затишку — переважно не погоджувалися, щоб їхні чистенькі домівки наповнювалися тютюновим смородом, тож спроваджували чоловіків за поріг. А ті мандрували у так звані “курзали”(такий собі різновид шинку), що поширились у другій половині ХVІІ століття. У шлюбних контрактах, що були нормою голландського суспільства, часто вводили пункт про заборону курити в домі. Анабаптисти, які встояли перед тютюновою отрутою, називали її “погибеллю для людської гідності”. Отже, сьогодні, вже в новому тисячолітті, нам є чого повчитися у тих, хто жив майже чотири століття тому. …Із різнобічно багатого зібрання Богдана і Варвари Ханенків, створеного для нас і заповіданого київській громаді, залишили в радянські часи тільки два напрями: західне і східне мистецтво. Решту розподілили по інших музеях або й продали за кордон за безцінь. Те, що вціліло, дозволяє нам відчути себе в контексті світової історії і культури. І можливо, відновити пригнічену людську й національну гідність. Бо вже було в історії — навіть тоді і там, де верховодив капітал — у Голландії ХVІІ століття — діяли закони, які захищали професійну і громадянську честь. Можливо, тому, що й після Реформації не втратили люди віру в Бога — працювали, жили й творили так, ніби присвячували Всевишньому кожен помисел. Є в експозиції виставки в музеї Ханенків старовинний годинник: реставратори замінили дві бічні стулки на прозоре скло, щоб ми бачили, який гарний, вишуканий механізм відлічував час. А в оздобленні, створеному не годинникарем, а іншим майстром, — постать велета, який тримає на собі Небесну Сферу. Небо над усіма нами одне. І від кожної людини залежить — чи увійде її життя світлом в історію, як життя Рембранда чи Ханенків. Бо нічого не забрали із собою в іншій світ багатії і можновладці — згнили їхні капшуки, напхані грішми, скупаними в сльозах співвітчизників. Тільки світло Любові несе як дари звільнена від тіла душа.
Чому цікава нам “золота доба” Голландії — час, коли жив і творив дивовижний художник Рембрандт? На виставці, яка через експонати музейних фондів оповідає про життя і побут голландців у ХVІІ столітті, є два його офорти. І ще кілька графічних аркушів, створених іншими граверами на основі його живописних полотен, що “живуть” у Луврі.
Репортаж на тему “Творчість — це сповідь та очищення”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури
— Знаєте, Євген Сверстюк визначив мене як неофіта. Так я почала розвиватися. Спершу обізнаність, потім усвідомлення, потім переконання, національне осмислення, а вже потім сталося так, що я, за паспортом росіянка, зазнала переслідувань за український буржуазний націоналізм. Це вже Людмила Миколаївна Семикіна розповідала, коли за вікнами найбільших виставкових залів Національної спілки художників України, де розгорнуто її виставку, смерклося і вони уподібнилися до живих дзеркал, а відвідувачі все не хотіли розходитись, і маленька постать художниці магнітом тримала навколо себе друзів і спраглих до її світла духовного, захоплених її талантом киян. А Євген Сверстюк згадував, що на зорі 60-х у Клуб творчої молоді влилися три “націоналістки”, які не володіли українською мовою: Алла Горська, Галина Севрук і Людмила Семикіна. — Жінка тримає небо і землю, країну, родину, дітей, тримає віру в Бога, вона — каріатида, яка тримає Всесвіт… Її хотілося слухати, вбирати в душу її несхибну силу, — сьогодні, серед нашої зневіреності, коли у каламуті політичної брехні один по одному (наче з каменем на шиї) тонуть найвищі людські ідеали. Людмила Семикіна дарма, що вже чимало їй років, світлим розумом і молодим серцем, непересічною творчістю, геть позбавлена пихи чи зарозумілості, відкидаючи компліментарні вислови на свою адресу, щедро ділилася роздумами і не соромилася християнського прагнення і далі навчатися Богом даного ремесла. І ставало серед її картин і строїв соромно за зневіру, і думалось, що народ, в якому живуть і творять такі особистості, має всі підстави до поваги в інших народів. Генетичне здоров’я в дусі успадкувала вона від батька, який 1933 року поклав партквиток на райкомівський стіл і відмовився бути виконавцем голодоморівських акцій. Близькість до Бога закріпила біля тітки — дружини благочинного, який надав їй можливість розписати іконостас — 26 ікон, а водночас відчути жах морального злочину: показав зовсім юній тоді художниці понівечені, порізані, порубані старовинні ікони. А чудову митецьку освіту Людмила Семикіна здобула в рідній Одесі, де закінчила знамените художнє училище. Київ — “місто-мученик” (як сказано в книзі Георгія Лукомського — мистецтвознавця, що расправжнє свято української народної пісні й танцю. Відлуння фестивалів покотилося далеко за межі Севастополя у кримські військові частини Збройних сил України. Показові концерти лауреатів стали традиційними серед військових моряків. Останній показовий концерт лауреатів відбувся 28 серпня в клубі навчального центру Військово-морських сил. Командування тепло зустріло хор “Молоді голоси” з Полтави. Художній керівник хору Володимир Миронов звітував перед захисниками Вітчизни творчими успіхами молодих виконавців. Особливо сподобався виступ соліста хору Івана Резцова — “Два кольори” у його виконанні зірвали бурхливі оплески. Таке ж визнання глядачів Іван Резцов дістав 24 серпня у більше ніж тисячному залі на завершальному концерті фестивалю у День Незалежності України. Уже після концерту молоді артисти й військовики жартували, фотографувалися на згадку та обмінювалися адресами. Показовим виступом хору “Молоді голоси” зацікавилися творчі працівники телерадіокомпанії “Бриз” Військово-морських сил України: протранслювали в ефірі цікаві сюжети концерту, а військова частина нагородила артистів грамотами і пам’ятними подарунками.
зом із Варварою Ханенко готував її родинну колекцію для передання київській громаді) — став для Людмили Семикіної добровільною Голгофою, чашею, яка тільки в роки незалежності перестала бути гіркою. 1996 року в Українському домі з ініціативи товариства “Просвіта” відбулася її грандіозна виставка “Високий замок”. Головним доброчинцем став “Кредитімпекс Банк”. Каталог, виданий 14 років тому, актуальний досі. Високі строї як вияв переплавлених у горнилі століть і тисячоліть (а потім у фантазії художниці) традицій і здогадів про світобудову; одухотворення натуральних матеріалів, відомих, певне, ще трипільцям, а не тільки нашим предкам за Княжої Доби, у форми, вишукані, гідні людини, створеної за образом і подобою Божою. Нинішня виставка у Національній спілці художників на Львівській площі столиці відкриває Людмилу Семикіну-живописця. Ота справжня реалістична одеська школа… Іще 50-х років портрети пензля художниці вражають так, що згадуєш старовинну казку: останній змах пензля — і зображення оживало. Нинішнім модним художникам, які наближають живопис до фотографії, потрібно вчити-
“Хазяйка мідної гори”
ся саме на цих прикладах: не миттєвий настрій, а саму суть людини передає справжній живописний портрет. Людмила Семикіна — монументаліст у своєму серці, а відтак і в мистецтві. Образи, написані на полотні або втілені в теплих на дотик і цілком функціональних строях, вписують людину в контекст Всесвіту. “Я людина — я посередині світу”, — писав Арсеній Тарковський. І саме на цій виставці пригадуєш, що його коріння у південноукраїнських степах. “Творчість — це сповідь та очищення”, — писала Людмила Семикіна ще 1996 року. Вона відтоді мало змінилася. Словник-довідник НСХУ запевняє, що 23 вересня художниці виповниться 86 років. Друкарська помилка чи справді прибріхують календарі?
Репортаж на тему “Творчість — це сповідь та очищення”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Валентина ПРОЦЕНКО, м. Севастополь
Минуло п’ять років діяльності Севастопольського центру всеукраїнських фестивалів “Чорноморська хвиля” міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.
У ювілейний рік на відкритій сцені “Ракушка” Графської пристані було проведено фестивалі до святкових дат: Дня Військово-морських сил України, Дня міста Севастополя і Дня
Незалежності України. Творчі звіти хорових і танцювальних колективів розпочалися у червні й звучали аж до кінця серпня. Організатори фестивалів — заступник голови міського об’єднання Світлана Дорошенко і президент центру всеукраїнських фестивалів Тамара Маслова — цього року приймали самодіяльні народні й аматорські колективи майже з усіх куточків України. Поважне журі, яке очолював голова міського об’єднання “Просвіта”, заслужений діяч мистецтв України Володимир Проценко, організувало на відкритій головній сцені міста
На бурштиновій картині — Музей бурштину
Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.
Музей бурштину в Рівному тількино відкрився, а вже розжився на “Пращура” — одного з найдавніших у світі бурштинових каменів, якому багато мільйонів років. Рівне все надійніше закріплює за собою статус бурштинової столиці. Це підтверджують і дві останні, неординарні для міста події. Спочатку на території ДП “Бурштин України” було відкрито музейну бурштинову експозицію. А наразі черга дійшла і до Музею бурштину, розташованого в приміщенні Рівненського будинку вчених.
Унікальна робота із сонячного каменя — “Трійця”
Тут можна оглянути найцікавіші сонячні камені. А також — кераміку, прикраси, вітражі, одяг, взуття, столові набори із застосуванням бурштину. Дуже багато різноманітних бурштинових картин. Найцінніші та найоригінальніші в музеї роботи відомих керамістів — родини Козаків (“Ангел Покрови”) та Андрія Курила (“Трійця” і “Микола Чудотворець”). А найунікальніша реліквія — це, звичайно, бурштиновий камінь вагою 1876 грамів. Ініціатори відкриття бурштинового “раю”, який став відділом Рівненського краєзнавчого музею, стверджують: їхня мета — спонукати українців цінувати те, що дарує їм рідна земля.
Фестиваль · “Українська журналістика з таким поповненням матиме світле майбутнє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Надія КИР’ЯН Фото автора У селищі Штормовому Сакського району Криму відбувся ХХ Міжнародний дитячий, молодіжний фестиваль аудіовізуальних мистецтв “Кришталеві джерела”. Голова оргкомітету фестивалю Віталій Шевченко розповів про його цікаву історію. Започатковано “Кришталеві джерела” на Сумщині, у Кролевці, з ініціативи місцевої влади та сумських митців, які опікувалися здібними дітьми. Саме тоді, коли з’їхалися діти, в СРСР стався державний переворот (так званий путч). Тоталітарна радянська імперія розпалася, а Київ оголосив про створення незалежної Української держави. Ці події так вразили дітей і батьків, що зародилася ідея зробити це свято щорічним і всеукраїнським. Огляд-конкурс справді став всеукраїнським, а віднедавна отримав статус міжнародного. Засновники фестивалю — Міністерство освіти і науки, Міністерство культури і туризму, Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту, Національна спілка кінематографістів України, Національна спілка фотохудожників України, Асоціація діячів кіноосвіти і медіапедагогіки України, а також Національна рада з питань телебачен-
Майстер-клас на природі ня і радіомовлення, яка взяла на себе координаційні функції, упродовж року проводить підготовчу роботу. Майже з перших днів опікуються цим оглядом-конкурсом юних талантів Ілля Фоменко, кінорежисер із Сум, Олена Зеленська, культпрацівник, багаторічний головний режисер фестивалю, Оксана Мусієнко, фахівець із питань теорії кіно, професор, президент фестивалю. Проводили це “мандрівне свято” в Сумах, у Києві, на Закарпатті, в Євпаторії, поблизу Алушти тощо. Останні роки — в селищі Штормовому на початку вересня, коли Крим ще теплий, гостинний і не такий дорогий, коли значно менше відпочивальників. Це дуже серйозний фактор, бо держава фестиваль не фінансує. Підтримують організаторів дійства спонсори. Найбільшу допомогу цього разу надали ЗАТ “Оболонь”, торгові марки “Вода прозора мінеральна” і напій “Живчик”, телевізійний оператор, провайдер програмної послуги “Воля”, ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка надала книжки для призів переможцям. Ухвалено рішення про заснування разових стипендій: кожен, хто підтримує дитячу творчість, може зробити внесок у тисячу гривень. Цих грошей вистачає на утримання однієї дитини впродовж завершального етапу фестивалю. У нинішньому фестивалі взяли участь понад тисячу юних митців у номінаціях кіно, телебачення, радіо та фото. Журі кіноробіт очолював Олексій Колесник, секретар правління Національної спілки кінематографістів України, заслужений артист України журі телепередач — Юрій Єлісовенко, завідувач кафедри тележурналістики Інституту журналістики КНУ ім. Т. Г. Шевченка; журі радіопередач — Людмила Опанасенко, директор творчо-виробничого об’єднання радіопрограм КД ТРК. Протягом дев’яти днів 177 фіналістів відвідали майстер-класи заслужених діячів кіно, радіо, телебачення, ділилися власним досвідом, стали учасниками етнофестивалю “Дружба” в місцевій школі, відвідали історичні місця Криму, музеї, парки тощо, купалися в морі, засмагали, фотографували, знімали бліц-фільми, побували на творчому вечорі поетеси Ганни Чубач. Багато робіт присвятили екології, чистоті природного середовища. Знімаючи фільми, заразом провели “генеральне прибирання” прилеглої території, зібрали за відпочивальниками мішки сміття, за що отримали почесні грамоти від голови селища Штормового. На закритті фестивалю на конкурсантів “пролився цілий дощ” дипломів і призів за представлені роботи. Переможців було так багато, що годі запам’ятати. У номінації “Бліц” перемогли дівчатка з кіноцентру “Веснянка” (м. Дніпропетровськ) Аліна Кучер,
Світлана Божко та Олександра Губакова, які за день зняли анімаційний фільм про рибку, що задихається в морі від побутового сміття. “А де ми будемо купатись?” — запитували дівчата. За 20 років фестиваль виростив не тільки лауреатів, а й молодих керівників гуртків. Так цьогорічний переможець у номінації кіно, автор фільму “Павутина” (на думку голови журі, найкращий фільм фестивалю) Ігор Цигвинцев із Тульчина Вінницької області не лише представляє дитячу студію “Фокус”, а й керує танцювальним гуртком. Він привіз чудову танцювальну групу, яка викликала захоплення на завершальному концерті. Діти-митці несуть великий позитивний заряд. Так, учасники Київського постійно діючого фестивалю “Птахи” під керівництвом Ірини Жданової влаштували виставу “Екран проти нас — екран для нас”. На галявині виставили багато телевізорів і показали нинішню телевізійну дійсність, написавши на екранах вислови на кшталт: “На одну позитивну новину — сім негативних, жах”, “Ми проти насильства на екранах”, “Обережно — бізнес”, “Обережно — жорстокість”, “Ми проти віртуального дитинства”, “Ми за співтворчість дітей і батьків” тощо. Потім усі ці написи зняли, екрани розмалювали у яскраві кольори, які символізують радість життя, мистецтво, творчість. “Я прослухала радіопередачі цих дітей — там усе талановите, добре, світле. Думаю, що українська журналістика з таким поповненням матиме світле майбутнє”, — сказала Людмила Опанасенко. З цим висновком не можна не погодитися.
Світлана Божко, Олександра Губакова, Аліна Кучер
Фестиваль · “Українська журналістика з таким поповненням матиме світле майбутнє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ 1 0 0 3 7
Фестиваль · “Українська журналістика з таким поповненням матиме світле майбутнє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп. ннаа рріікк 50 грн 34 коп.
Фестиваль · “Українська журналістика з таким поповненням матиме світле майбутнє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Фестиваль · “Українська журналістика з таким поповненням матиме світле майбутнє”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК 278-63-69
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Черговий редактор
Надія КИР’ЯН
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10!Б, м. Київ, 01001
E!mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301237 Наклад у вересні — 33 500
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн.
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016