Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Світлана ПРУГЛО, інформаційна служба НМЗУГ
Форум розпочався з офіційного відкриття. Пошанували своєю присутністю й вітальним словом гостей і фундаторів свята народні депутати України Олег Кулініч, Юрій Бублик, громадський діяч Анатолій Житник, директор Департаменту культури і туризму Полтавської облдержадміністрації Валентина Вождаєнко, директор Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І—ІІІ ступенів “Колегіум мистецтв у Опішному” ім. В. Кричевського Людмила Овчаренко та інші. Усіх присутніх привітав зі святом генеральний директор Національного музею-заповідника українського гончарства Олесь Пошивайло. Одночасно стартував і Х Міжнародний мистецький ярмарок “Гончарний Всесвіт в Україні-2018” народних умільців із дев’яти областей України. Приємно вразив гостей свята й Фольклорний фестиваль “Гончарське перевесло”. Весь день зі сцени лунали пісні, що чергувалися з запальними танцями у виконанні професійних колективів із п’яти регіонів нашої країни: Полтавщини, Харківщини, Черкащини, Сумщини й Чернігівщини. Яскраві костюми, дзвінкі голоси зачаровували й змушували затриматися біля майданчика й насолодитися українським фольклором. Дзвін молота й яскраве полум’я щохвилини приваблювали тих, хто хотів узяти участь у ковальських майстер-класах. Саме на Фестивалі гончарства відбулася підсумкова конкурсна виставка VIII націо нального ковальського фестивалю “ВакулаФЕСТ— XXI”, який відбувався у рамках Х Тижня Національного Гончарського Здвиження в Опішному “Здвиг—2018” з 25 до 30 червня. Цього сезону ковалі мали виготовити декоративну скульптуру на тему “Декоративний
“ПРОСВІТІ” — 150!
ПИСЬМЕННИК І ПРОВІНЦІЯ
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Гончарством, ковальством, боді-артом, милозвучним співом і запальними танцями, розвагами й смаколиками кожен охочий мав змогу насититися впродовж Національного фестивалю гончарства в Опішному. Організатори цьогорічного свята доклали максимум зусиль, аби вразити гостей масштабом і розмаїттям заходів.
ліхтар “Полум’яна рута”. Фантазія митців перевершила будь-які сподівання організаторів. Безсумнівним чемпіоном став Леонід Довгошей (Київ) і його декоративний ліхтар “Світло дружби”. Постійні черги біля павільйонів майстер-класів з гончарювання (робота за гончарним кругом), виготовлення свищика, барині тощо. Приємно, що гончарювали не лише діти, а й дорослі. Для дозвілля дітлахів діяли одразу кілька розважальних локацій. Одна з них — “Маленькі долоньки”. Тут найменші гості ставали справжнісінькими митцями: виготовляли глиняні вироби й самі їх розмальовували. Опановували гончарні орнаменти на папері, вчилися правильно підбирати кольори. Були й інтелектуальні розваги, де дітлахи міркували над унікальним завданням, як скласти глиняні пазли. А для непосидючих діяла зона зі жвавими етноіграми. Найактивніші учасники дитячих розваг отримали призи від спонсорів свята. Організатори цьогорічного фестивалю вирішили випробувати на майстерність гончарів-професіоналів. За умовами конкурсу їм потрібно було виготовити миску та глечик на швидкість. Із цим завданням усі легко впоралися. Та все ж найспритнішим виявився Іван Окара (Опішне). Та підступні організатори ускладнили завдання гончарям. Тепер потрібно було виготовити горщик із закритими очима. Це завдання напрочуд повеселило глядачів і майстрів. Найкращим гончарем “наосліп” став Микола Варвинський (Опішне). Переможці конкурсів гончарів отримали дипломи від Департаменту культури і туризму Полтавської облдержадміністрації. До уваги справжніх поціновувачів прекрасного на території Центру розвитку духовної культури Національного музею-заповідника українського гончарства, де й відбувався фестиваль, діяли виставкові зали. Для огляду представлено виставки: “Національна виставка творів кераміки Цвітненського гончарного осередку з фондових колекцій музеїв України”; “Діалоги з глиною” — виставка кераміки художника-кераміста, викладача гончарства середньої американської школи Наталі Кормелюк (Роквіль, Меріленд, США); виставка кераміки з нагоди ювілею гончаря Миколи Варвинського (Опішне) та виставка кераміки з нагоди ювілею художника-кераміста Олександра Мірошниченка (Київ). З підсумковим словом звернулася до учасників і гостей свята куратор фестивалю гончарства в Опішному Жанна Чечель: “Оглядаючись на кілька днів назад, аналізуючи всі конкурси й святкування, які відбулися в рамках Національного фестивалю гончарства—2018, можна з упевненістю сказати — свято вдалося!”
ЗАГАДКА З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ
ВАСИЛЬ БАРКА З ЛУБЕН
2 Подія, факти, коментарі “Російська Федерація, вчинивши акт агресії проти України, порушила норми міжнародного права”. · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
грозам нинішнього часу порядок денний для міжнародної конференції з напрацювання положень колективної безпеки.
За цих умов Політична Партія “ПАТРІОТ” закликає керівництво української держави:
— звернутися до кожної країни-підписанта Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за офіційними роз’ясненнями їхніх позицій згідно з Меморандумом з метою визначення чіткої позиції кожної країни-підписанта стосовно зобов’язань щодо України і щодо бачення перспектив припинення розширення виробництва і недопущення застосування ядерної зброї у світі. — виступити з пропозицією про скликання міжнародної конференції під егідою ООН щодо створення ефективного міжнародного механізму гарантій і безпеки України у зв’язку з приєднанням її до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та проблеми створення нової архітектури міжнародної колективної безпеки. — підготувати проект договору про забезпечення міжнародних гарантій безпеки і суверенітету України, який змінить вказаний Меморандум. — запропонувати розглянути на цій конференції зазначений проект Договору про забезпечення міжнародних гарантій безпеки і суверенітету України та прийняти його. Закріплені у цьому Договорі положення внести на затвердження Ради Безпеки ООН.
ду імені Короля Данила” науковець Роман Грицьків, письменник Василь Портяк, провідні науковці НМІУ: Леся Онишко, Олександр Іщук, Оксана Тараненко та керівники провідних музеїв Києва, громадськість. Виставка працюватиме до початку осені.
Організатори виставки (зліва направо): Леся Онишко, директор “Мистецького фонду імені Короля Данила” науковець Роман Грицьків та Олександр Іщук біля стендів
2 Подія, факти, коментарі “Російська Федерація, вчинивши акт агресії проти України, порушила норми міжнародного права”. · S. 2Originalseite ↗ Після жорстоких і кривавих викликів ХХ століття перед людством постало питання збереження миру на планеті як гарантії існування світової цивілізації. Задля цього було створено відповідні міжнародні інституції, передусім ООН, та розроблено механізми підтримання миру за допомогою дипломатичних, економічних, військових зусиль і можливостей світової громади тощо. Одним із таких механізмів став багатосторонній міжнародний акт, розроблений 50 років тому Комітетом з роззброєння ООН, — Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 року і відкритий для підписання в Москві, Вашингтоні та Лондоні 1 липня 1968 року. Про актуальність цього документа свідчить той факт, що 1995 року понад 170 країн світу, що є учасниками Договору, домовились продовжити його дію на невизначений термін і без жодних додаткових умов. Незважаючи на зазначене та підвищення ядерної загрози на планеті, ця знаменна дата залишилась поза увагою світової спільноти. У минулому столітті наша держава зробила потужний внесок у справу загальносвітового миру, приєднавшись 16 листопада 1994 року до даного Договору і добровільно відмовившись від ядерної зброї. Україна свідомо зробила свій вибір на користь знищення успадкованого нею третього у світі за потужністю ракетно-ядерного потенціалу, але, натомість, очікувала надання їй міжнародних гарантій безпеки за відмову від створення власних сил ядерного стримування. Україна отримала підтвердження зобов’язань провідних держав світу, постійних членів Ради Безпеки ООН Російської Федерації, Великої Британії, Сполучених Штатів Америки “утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України”, і що жодна їхня зброя ніколи не використовуватиметься ними проти України. Ці запевнення зазначені держави представили у вигляді Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який був підписаний цими країнами у Будапешті 5 грудня 1994 року (пізніше до них доєдналися Китай і Франція). Молода незалежна держава Україна сприйняла цей Меморандум як документ-гарантію, але з часом стало зрозуміло, що підписання Будапештського меморандуму не сприяло створенню ефективного міжнародного механізму гарантій і безпеки для України. Переговірні партнери України, які мали стати гарантами її безпеки, не надали Будапештському меморандуму форму юридично обов’язкового міжнародноправового акта й не передбачили створення ефективного механізму застосування примусових заходів щодо порушників суверенітету й територіальної цілісності України, зокрема, і в тому випадку, коли серед порушників буде держава-гарант. Натомість Меморандум складено з положень, у яких йдеться не про гарантії, а лише про підтвердження його підписантами діяти відповідно до вже наявних норм Статуту ООН. Вади Будапештського меморандуму остаточно й масштабно проявились 2014 року, коли Російська Федерація розпочала агресію проти України, незаконно окупувала Крим та частину Донецької і Луганської областей. Безпекові негаразди України, пов’язані з порушенням Росією Будапештського меморандуму, недостатньою ефективністю міжнародних заходів, вжитих щодо зупинення протиправних дій держави-агресора призвели до того, що Україна — держава, яка подала яскравий приклад ядерного роззброєння іна підставі цього мала б оперативно отримати від міжнародного співтовариства дієвий захист, уже п’ятий рік поспіль потерпає від агресії постійного члена Ради Безпеки ООН, втрачаючи тисячі своїх захисників. Саме зараз, на вістрі чергового ядерного загострення у світі, зокрема ядерних програм Ірану та Північної Кореї, це створює негативний прецедент щодо довіри до спроможності міжнародних безпекових інститутів, а тому вимагає критичного перегляду стратегії та створення ефективного міжнародного механізму гарантій безпеки України.
Політична Партія “ПАТРІОТ” ЗАЯВЛЯЄ:
Російська Федерація, вчинивши акт агресії проти України, порушила норми міжнародного права, які закріплені в Статуті ООН та міжнародному Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї. Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї виявився нездатним гарантувати територіальну цілісність та безпеку України. Міжнародне співтовариство має повернутися до розгляду Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, трансформувати його в юридично обов’язковий договір із чітким механізмом реалізації його положень, як платформи для творення нової колективної безпеки у світі. Україна у протистоянні російській агресії набула безпрецедентного досвіду, якого немає у жодної країни світу, і може запропонувати адекватний викликам, ризикам і за-та виступили з патріотичними промовами Віце-прем’єр з гуманітарних питань В’ячеслав Кириленко, доктор церковно-історичних наук з Київської православної богословської академії УПЦ Київського Патріархату Протоієрей Віталій Клос, директор “Мистецького фон-
2 Подія, факти, коментарі “Російська Федерація, вчинивши акт агресії проти України, порушила норми міжнародного права”. · S. 2Originalseite ↗ 3 липня у Національному музеї історії України відкрилася виставка “Борці за Українську Державу”, яка представляє раритети, що розкривають історію Української Повстанської Армії під незвичним кутом. Виставка приурочена до 111-річчя від дня народження Романа Шухевича.
Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Візуально виставка оформлена у стилі повстанських криївок. Тематично складається з шести блоків, присвячених керівництву УПА, її організаційній структурі, пропагандистській діяльності, особливостям побуту підпільників, закордонним рейдам УПА, підсумкам діяльності українського визвольного руху 1940—50-х рр. Відвідувачі мають змогу побачити на цій виставці унікальний прапор українських націоналістів, захоплений радянськими партизанами Кам’янець- Подільського з’єднання у 1940-х рр., який дивом зберігся у фондах музею за радянської влади, де був віднайдений 2015 року, печатку, виготовлену художником-повстанцем Нілом Хасевичем, зброю повстанців, жовто-блакитні нарукавні пов’язки ОУН, оригінальні повстанські листівки та пропагандистські видання 1940—50-х рр., серед яких є відозви до поневолених народів СРСР, які друкували іншими мовами, бідон-сейф, в якому зберігався повстанський архів, віднайдений 2015 року, бофони (розрахункові гроші) УПА. На виставкових стендах широко представлені особисті речі упівців-в’язнів ГУЛАГу: листи, щоденники, світлини, документи, рушники, вишиті на засланні, багато оригіналів різноманітних світлин з повстанцями, сучасні пам’ятні медалі й монети, присвячені УПА, та багато іншого. На відкритті виставки Микола Процюк (син Василя Процюка (“Кропиви”) — начальника штабу УПА-Південь)
представив нагороди свого батька — два Золоті хрести бойової заслуги першого класу та найвищі військові нагороди Української Повстанської Армії. Як зазначила під час відкриття генеральний директор Національного музею історії України Тетяна Сосновська: “Виставка знайомить з обставинами створення УПА, етапами її боротьби проти гітлерівського і сталінського тоталітарних режимів. Тут можна дізнатися про повсякденне життя українського повстанця, котрому насправді доводилося воювати з ворогами у надзвичайно важких умовах, виявляючи при цьому героїзм і самопожертву”. У відкритті надзвичайно цікавої виставки взяли участь
“І наука, і спорт, і релігія — найполітичніші категорії”. · 3 Гаряча тема · S. 3Originalseite ↗ Президентові МАУ, завідувачеві катедри славістики Віденського університету п. Міхаелю Мозеру, голові оргкомітету конгресу, віце-президентові НАН України, академікові НАН України п. Сергію Пирожкову
Щодо робочої мови РОСІЙСЬКОЇ на IХ Міжнародному конгресі україністів (МАУ)
У зв’язку з проведенням IХ Міжнародного конгресу україністів у Києві 25–27 червня 2018 року прошу дати пояснення: а) на якій підставі робочими мовами Конгресу визначено, крім української, російську й англійську? б) з якої рації учасники Конгресу в поданих статтях до збірника доповідей мають подавати анотації російською мовою, що я, звісно, як учасниця конгресу категорично відмовляюся робити; в) прошу вказати прізвища тих членів оргкомітету (їх аж 33!!!), що внесли пропозицію робочої мови конгресу — російську. Міжнародний конгрес україністів, як загальновідомо, ЄДИ- НА україноцентрична і українознавча установа в цілому світі, що покликана не лише напрацьовувати стратегію розвитку українознавчої науки, а й визначати політичне становище українців у світі, перетворюючи їх врешті-решт із об’єкта на суб’єкт світової політики. У час безпрецедентної і згубної глобалізації та лівої лібералізації світу найважливіше завдання для українців як тривалий час бездержавної і постгеноцидної нації — інтегруватися у світовий контекст, не втративши свого питомого національного обличчя та високо піднявши свої наукові здобутки у царині україністики. То чи можна зреалізовувати ці здобутки іншими мовами, крім української, якщо винятково саме ця мова є ОСНОВОЮ всіх українознавчих студій? Чи можна бути полоністом, не знаючи польської, чи галлістом, не вивчивши французької, чи германістом без знань англійської чи німецької? Що ж це за україніст, що доповідає на конгресі англійською чи російською, а не українською мовою? Ви, заводячи до мов конгресу мову ВО- РОГА — російську, не просто розмиваєте основне призначення україністів заходити в нашу науку та культуру через МОВУ, а й у час московсько-української війни легалізуєте в науковому середовищі основну антиукраїнську зброю — ЯЗИК МОСКОВСЬКИЙ. Циркулювання цієї мови окупанта в Українській Державі в науковому середовищі — це гірше за танки на вулицях Києва, Донецька чи Львова, бо це окупація СВІ- ДОМОСТИ! Саме багатостолітня війна з національно свідомими українцями і призвела до теперішньої кризи українського державотворення й унеможливила багатофункційний розвиток україноцентричної науки. Негативна та убивча роль у цьому російської мови незаперечна: саме ця мова стала основним знаряддям денаціоналізації українців і творення зних людей залежних, вторинних і гібридних. Сьогодні — це мова війни, поразки і провінційности з коренем у віджилому совку. Заголовною на сайті Міжнародної асоціації україністів є блискуча думка: “У кожного народу стільки неба над головою — скільки землі під ногами”. Нагадаю, що ця українська земля говорить винятково українськими говорами, на основі яких за надскладних політичних обставин сформувалася літературна українська мова як визначальний і незамінний інструмент пізнання української етнонації. Саме через це ця мова і сьогодні, у час неминучої етнічної, національно-визвольної московсько-української війни (2014–2018…), під основним обстрілом ворога і внутрішнього, і зовнішнього. То ви теж вирішили постріляти мовою окупанта на конгресі МАУ? На кого працюєте, панове-професори й академіки (маю на увазі всіх 33-х членів оргкомітету)? 13 липня 2018 року
Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор НУ “Львівська політехніка”, народний депутат України VII скликання
“І наука, і спорт, і релігія — найполітичніші категорії”. · 3 Гаряча тема · S. 3Originalseite ↗ Кілька базових тез від президента МАУ, що засвідчують абсолютну шкідливість для українознавчих студій мати очільників такого розбалансованого і гібридного способу мислення: 1. “... попри те, що я на кожному кроці підтримую українськомовність в Україні, все ж таки проти того, щоб зняти англійську й російську з кола робочих мов на Міжнародних конгресах україністики”. А відтак президент покликається на можливі Міжнародні конгреси вчителів-україністів, де могла б звучати лише українська…. Дивна логіка у пана. Для високої науки лише українська на конгресі зась, а для школи — можливо. Чом не оновлена ідея української (себто малоросійської) для “хатнього вжитку”, себто нижчої ланки освітнього процесу! Запитую: то чому СА- МЕ РОСІЙСЬКА має бути мовою викладів на конгресі, а не, наприклад, будь-яка задля, за логікою президента, великої радости українців від того, що про них у світі знають. Чи від того, коли на конгресі україністів перестане звучати мова окупанта, про українців менше знатимуть у світі й цікавитимуться їхньою мовою? Дайош всі язики на конгресі! Думаю, тоді тій радості не буде спину: “І всі мови / Слав’янського люду — / Всі знаєте. А своєї / Дастьбі… Колись будем / І по-своєму глаголать, / Як німець покаже / Та до того й історію / Нашу нам розкаже….”. 2. Каже президент, що “було б неслушно вимагати від закордонних істориків, літературознавців, культурологів, тощо (а частково це навіть стосується мовознавців) активного володіння українською мовою”. Справді! Світ тільки те й робить, що постійно вимагає від українців перестати бути собою, а українцеві, бачте, зась вимагати знання МОВИ багатомільйонної нації, що століттями перебуває у перманентній війні зі східними та західними сусідами, які основне вістря боротьби з українцями на їхній же землі спрямовували саме на українську мову. Бо саме вона і є першим і останнім бастіоном захисту держави (Я. Бодуен де Куртене). Вони це знають добре. Що ж це, за логікою президента, за така нетолерантність і невдячність українців, що вони посміли вимагати знання мови нації, яку науковці-україністи чогось таки взялися досліджувати!!! У стійло, малороси! Вчіть англійську і російську! І радійте, що вами хоч хтось цікавиться! “Добре, брате, / Що ж ти такеє?/ Нехай скаже / Німець. Ми не знаєм”. 3. Каже мені поменторському президент: “Ви глибоко помиляєтеся, коли стверджуєте, що Міжнародна асоціація україністів повинна “визначати політичне становище українців у світі, перетворюючи їх врешті-решт із об’єкта в суб’єкт світової політики”, тощо. Міжнародна асоціація україністів є суто науковою, не політичною організацією”. То відповідаю: і наука, і спорт, і релігія — найполітичніші категорії, про що неспростовно доводить історія і, зокрема, теперішні події з ФІФА та проблема української церковної автокефалії. Натомість інтелектуальний потенціял нації — це насправді її основний капіталі основна сила у світі. Мабуть, президентові невідомі слова видатного українського подвижника і фінансиста української культури та науки Евгена Чикаленка, який кожну культурно-наукову справу міряв запитанням, що це дає для нашої самостійности і зростання нашої нації? Яка ж потреба тоді збиратися україністам з усього світу, як не задля посилення Української Держави, що за пріоритет має свою науку! І чи можна її, цю науку, посилювати в час війни з Москвою московською мовою? Відповіді на це запитання від президента я більше не потребую. “Просвітити, кажуть, хочуть / Материні очі / Современними огнями. / Повести за віком, / За німцями, недоріку, / Сліпую каліку”. 4. І вже геть сміховинним є докір мені від президента: “… нам відомо, що Ви нещодавно захистили свою докторську дисертацію. Тоді ми не чули з Вашого боку жодних протестів, коли напевно додали російськомовне резюме”. Коли ви вже такі просвітлені щодо діяльности професора і нардепа Фаріон, то мали б знати, що я цю проблему озвучую щонайменше при всіх публічних нагодах від 2012 року, і зокрема на наукових слуханнях у ВР 2013 року. І звісно, спеціялізованій раді з захисту дисертацій я також робила зауваження щодо використання мови окупанта в резюме авторефератів. Тільки у тих радах — і спеціялізованих, і місцевих, і верховних — засідають люди з вашим мисленням, пане президенте, і їх корчить від моїх націоналістичних вимог і від того, що ця Фаріон своїми вимогами і протестами таки випереджає час на років надцять… Тому, дякую, пане президенте, що таки дослухалися до однієї з моїх вимог і таки забрали-сте анотацію мовою окупанта: “Ми швидко дійшли висновку, що вже не будемо вимагати російськомовних резюме”. Отже, панове! Анотацій московською вже не буде, а московська на конгресі україністів яко путінський мур з подання президента МАУ — БУДЄТ! І нема на то ради, а тільки негайна зміна влади на всіх рівнях… Змінимо свідомість — змінимо ВСЕ! “Борітеся — поборете!”.
Ірина ФАРІОН, доктор філології, професор НУ “Львівська політехніка”
“І наука, і спорт, і релігія — найполітичніші категорії”. · 3 Гаряча тема · S. 3Originalseite ↗ Шановна пані колего! Дякую за Вашого відкритого листа від 13/14 липня 2018 р. Відповідаю Вам особисто, без будь-яких обговорень із колегами й спеціальних дослідів щодо історії режиму робочих мов на Міжнародних конгресах україністів. Заздалегідь зазначу, що, скільки я пригадую, на численних нарадах ми з колегами ніколи не обговорювали питання робочих мов, натомість просто продовжували давно всталені традиції. Тоді, розуміється, можна подумати, чи не варто змінити традиційний режим. І тоді, попри те, що я на кожному кроці підтримую українськомовність в Україні, все-таки проти того, щоб зняти англійську й російську з кола робочих мов на Міжнародних конгресах україністики. Можливо, це було б доречно, якби йшлося про Міжнародний конгрес вчителів української мови, бо тоді активне володіння українською мовою насправді є невід’ємною складовою професійного профілю учасників. Що ж до україністів у ширшому розумінні, то я переконаний, що вони насправді не можуть бути такими, якщо не читають українською мовою. Проте було б неслушно вимагати від закордонних істориків, літературознавців, культурологів, тощо (а частково це навіть стосується мовознавців) активного володіння українською мовою. Справа в тому, що ми можемо лише радіти, коли в різних країнах поза Україною славісти й фахівці з Центрально-Східної й Східної Європи цікавляться Україною, звертають на Україну й її культуру належну увагу. Не можна від них очікувати, щоб вони зненацька оволоділи українською. Швидше треба значно більше думати про те, що саме Україна може робити, щоб підтримувати українознавчі студії поза Україною. Як науковець, Ви, напевно, усвідомлюєте теперішній стан викладання української мови за кордоном. Багато хто з нас, україністів із-поза України, вивчає чи вивчив українську мову майже самостійно. Нарешті, я особисто усвідомлюю пересічний стан володіння англійською мовою в Україні, так що виразно проти змін режиму робочих мов на Міжнародних конгресах україністів. Тепер коротко відповім на друге питання: та рація, про яку Ви згадуєте, також є даниною традиціям. До речі, нам відомо, що Ви нещодавно захистили свою докторську дисертацію. Тоді ми не чули з Вашого боку жодних протестів, коли, напевно, додали російськомовне резюме. Так чи так, можу Вас повідомити, що за кілька днів до 13/14 липня в цій справі зверталися до мене інші колеги. Я підтримав ідею відмовитися від режиму двох іншомовних резюме й обговорив цю справу з київськими колегами. Ми швидко дійшли висновку, що вже не будемо вимагати російськомовних резюме. Від себе додам, що дуже сподіваюся, що всі англомовні резюме будуть на відповідному рівні. Що стосується Вашого третього питання (хто голосував, як), я, на жаль, не можу відповісти, адже на наших нарадах не працює техніка Верховної Ради. Дозвольте додати, що Ви глибоко помиляєтеся, коли стверджуєте, що Міжнародна асоціація україністів повинна “визначати політичне становище українців у світі, перетворюючи їх врешті-решт із об’єкта в суб’єкт світової політики”, тощо. Міжнародна асоціація україністів є суто науковою, не політичною організацією. Це не означає, що ми не усвідомлюємо своєї загальної політичної відповідальності, яка полягає в сприянні україністиці на міжнародній арені.
Міхаель МОЗЕР, президент Міжнародної асоціації україністів, професор Віденського університету (Австрія), професор Католицького університету імені Петра Пазманя, Будапешт (Угорщина), професор Українського вільного університету, Мюнхен (Німеччина)
Інформаційний простір · “Громада, коли вона об’єднана й патріотична, може досягнути більшого й вагомішого”. · S. 4Originalseite ↗ Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Українців і прибалтів до уваги не взяли По завершенні Другої світової війни знахабніла після падіння Берліна Москва на добрій частині земної кулі грубо нав’язувала свої порядки. Як наслідок, у політичних і державницьких колах провідних столиць цивілізованого світу спочатку обережно, а потім на повен голос заговорили про права уярмлених мракобісною комуно-більшовицькою системою народів Східної Європи. Мільйонам розкиданих по всіх закутках світу утікачів із рідних земель, десяткам мільйонів тих, хто вдома опинився під брудним чоботом знову відроджуваної Російської імперії, слід було донести слово правди, подати голос надії, вселити віру в існування справедливості її набуття. Від осені 1948 року два найбільші й найавторитетніші у світі радіомовники — штатівський “Голос Америки” та британська Бі- Бі-Сі, за фінансової підтримки своїх урядів, одну за одною відкривають у своїх головних офісах новинні редакції мовами тих національностей, які розселені довкола східної брами Європи. Невзабарі з Вашингтона і Лондона виділяють радіочастоти і спрямовують передачі цими мовами на Чехію, Польщу, Румунію, Югославію, Болгарію, Угорщину. Одночасно створюють потужні редакції російською мовою — на Росію. Серед тих народів, про яких нібито забули, чи яких поставили в незрозумілу й невизначену в часі чергу, опинилися… українці. У незначному кількісно гурті естонців, литовців, латишів та білорусів. Ситуація не піддавалася здоровому глузду. Найвищі чиновники світу намагалися вирішити найболючіші питання цілого Сходу Європи, в якому Україні з предковіку і за територією, і за населенням належить одне з перших місць, але яку вони продовжували не помічати. Було схоже на те, що відповідальні за долю поярмлених народів не добачали тієї велетенської ціни, яку заплатив український народ і в Першій, і в Другій світовій війні. Більше того, провідні політики світу все ще не усвідомлювали ролі, яка волею історії призначалася саме Україні в забезпеченні існування осібної Європи — вільної на початку від не прогнозованого дикунства кочівників, згодом від тоталітаризму і коричневої чуми російського комунізму. Неможливо втриматися від закономірного запитання: чи не подібна історична спіраль закрутилася довкола нас і нині, на початку третього тисячоліття? Та повернімося в кінець 40-х років минулого століття. Адвокатів України серед чужинців ні в Європі, ні в Америці тоді не знайшлося. За тих умов захисниками її вирішили стати кращі сини і дочки, завдяки яким формувалося непотворне обличчя української еміграції. Слід віддати належне репрезентантам українства в світі в особах представників їхніх громадських організацій у Канаді, США, Великобританії: звернення, комунікати, резолюції, прохання, починаючи від 1947 року, справно надсилали у відповідні інстанції. Однак конкретного результату не було.
Масовий стихійний рух організували німецькі “Українські Вісті” Ставало очевидним: увагу світової спільноти до несправедливо зневажених світовим радіо українців слід було привертати по-іншому: голосно, потужно, із залученням ширших мас. Першою відважилася розпочати це складне діло редакція газета “Українські Вісті”. Заснована в Ульмі 1945 року, під проводом першого редактора — видатного публіциста, політика і державника Івана Багряного, вона швидко стала не лише авторитетним джерелом інформації, ай чинником об’єднання світового українства. Секрет її багаторічного успіху (упродовж 55-літнього існування в Німеччині а з 1978-го — у американському Детройті — побачило світ 3398 чисел) вдало означив академік Іван Дзюба: “Послідовна орієнтація на консолідацію всіх конструктивних сил української еміграції, тверда воля до такої консолідації — при непохитності власних принципів і гострій полеміці до всього, що еміграцію роз’єднувало, деморалізувало або звертало на узбіччя й консервувало ізжите, а водночас постійному пошуку згоди”. На початку лютого 1949 року редакція розпочала добре сплановану, і як згодом з’ясувалося, результативну акцію, яку можна умовно назвати “Рух за українське радіо”. Початком цієї акції слід вважати підписану криптонімом В. Г. статтю “Що гальмує українські радіопересилання з Америки”, опубліковану в числі від 6 лютого. Серед причин несподівано було названо головну: кволість і безхребетність української громади на еміграції в захисті інтересів своєї вимушено покинутої Батьківщини. До цього були додані дві інші, менш значущі, — байдужість світу до розв’язання задавненого “українського питання” та незнання його суті. Порушену тему підсилили згодом ще дві аналітичні статті, що за своїм змістом не втратили актуальності й нині: “Від Гітлера — на Схід, від Сталіна – на Захід. Передачі “російського американського радіо” (число від 20 березня) та “Американська “російська політика” і німецький приклад як пересторога” (число від 24 березня). Паралельно готували текст звернення до українців усього світу, яке мало викликати масовий стихійний рух за домагання радіопересилань зі світових столиць світу українською мовою (опубліковане на сторінках преси та окремими листівками). Публікація в числі від 7 квітня під заголовком “В ім’я справедливости” викликала справжній бум серед українців на всіх теренах їхнього проживання. Сам текст звернення, яке адресувалося керівництву радіостанцій “Голос Америки” та “Бі- Бі-Сі”, було набрано англійською мовою. Його вирізували, копіювали, переписували сотні й тисячі читачів—українців, ставили під ними підписи цілими родинами та скеровували в поштових конвертах за вказаними адресами. Проявляючи журналістську солідарність, починання ульмівських “Українських Вістей” підтримали редакції українських газет в інших країнах світу. Вони передруковували звернення та закликали своїх читачів до активної дії. Важко сказати, чи й був ще коли такий епізод однозгідності й одностайності земляків-емігрантів різних політичних поглядів, віку, місця походження на підтримку справи загальнонаціонального значення.
Стихійний рух системно стимулювали інші публікації в “Українських Вістях”. Для прикладу: “Домагаймося “Голосу Америки” українською мовою!” (10 квітня), “Українське радіомовлення – важливий чинник популяризації нашої визвольної боротьби” (21 квітня).
Акцію підсилюють українці Британії Звернемо увагу на те, як розвивався цей рух у Великій Британії, попри на нестандартну ситуацію у цій справі, яка там склалася. Лондонська газета “Українська Думка” була серед небагатьох газет української еміграції, яка не помістила на своїх шпальтах англомовного тексту звернення до радіостанцій із метою поширення його за призначенням. Про причину довідуємося в невеликому матеріалі “Хочемо авдицій рідною мовою”, опублікованому 29 травня 1949 року під рубрикою “Думка читача”. Замітка безіменна, підписана просто — “шахтарі з гостелю Овкейд”. Ось її текст: “В “Українських Вістях” знаходився заклик до українського громадянства домагатися радіопередач в українській мові. Залучений був текст заяв англійською мовою — до “Голосу Америки” та “Бі-Бі-Сі”. З прикрістю зауважуємо, що на сторінках “Української Думки” не появилося нічого подібного, щоб закликало українське громадянство на терені В. Британії взяти масову участь в тім домаганню. Усім нам дуже боляче, що до сьогоднішнього дня не маємо змоги чути авдицій рідною мовою і тому повинністю кожного з нас є долучити свій підпис до осягнення бажаної мети. Повідомляємо, що українці гірничого гостелю в Овкейд вислали дві такі заяви. Маємо надію, що “У.Д.” помістить нашу статтю, щоб тим прикладом пішли всі осередки в Англії”. Ось яку відповідь на це звернення помістила редакція газети: “Містимо цей лист мимо того, що він не підписаний; припускаємо, що сталося це через недогляд авторів. На майбутнє міститимемо листи лише тоді, коли вони повністю підписані. Українська преса Німеччини, йдучи за бажаннями загалу, підняла акцію масових звернень до “Голосу Америки” і “Бі-Бі-Сі” за українськими радіомовленнями. І ми вважаємо цю ініціятиву корисною річчю. Але поскільки йдеться про Бі-Бі-Сі, ця метода не відповідна, і тому ми її не можемо наслідувати. Українські кола в Лондоні поробили в цій справі низку заходів. Ми своєчасно повідомимо читачів про це”. Така відповідь газети видається чесною, хоча, з відстані сьогоднішнього дня, — не зовсім умотивованою. Як стає зрозуміло із дещо заплутаного пояснення, редакція не відважилася вмістити текст цього звернення через те, що радіостанція Бі-Бі-Сі була в Лондоні і фінансувалася британським урядом. Публікація цього тексту, на її думку, і потрапляє під визначення “метода невідповідна”, бо могла оцінитися британським урядом як публічний заклик нещодавно офіційно прийнятих кількох великих груп українців до незгоди з його рішеннями. Видається на загал, що в цій делікатній справі редакція вирішила себе просто перестрахувати. Хоча, слід віддати їй належне: саму тему вона не залишила поза увагою. Свідчення такому — публікація в цьому ж числі редакційної колонки під навою “Боротьба за українські радіопередачі”. Коротко охарактеризувавши тривалу в часі історію нехтування “Голосом Америки” звернень українців, редакція перейшла до аналізу ситуації із радіостанцією країни свого перебування — “Бі-
Бі-Сі”. Ось витяг із цієї публікації: “Ще більш цікавить справа таких же передач на терені Великої Британії, де, як відомо, від довшого часу Бі-Бі-Сі теж передає програми на всіх мовах для всіх народів поза залізною завісою, за винятком української і балтійських. Всі індивідуальні й організовані спроби українців у ВБ і за кордоном за ведення українських радіопередач залишилися без уваги. Кілька разів СУБ вносив до Бі-Бі-Сі меморіяли, писали туди і наші робітники. Недавно таку акцію провела німецька українська преса”. Міркування редакції були переконливими: у той час, як інші народи по той бік залізної стіни і їхні еміграційні скупчення на чужині слухали своїми мовами вільне слово, ні український народ, ні загал українців на чужині цієї змоги не мають. Більше того, українці щодня мусили слухати брехливі агітки з берегів Дніпра, що пересилалися на хвилях всуціль змосковленого київського радіо “для українців за кордоном” і не мати змоги відповісти на цю агітку з Лондона чи Вашингтона вільними голосами демократичного світу. “Забираючи це слово, — наголошується в редакційному виступі, — хочемо вірити, що вирішальні чинники в Лондоні і Вашингтоні зрозуміють, що не можна повести успішної ідеологічної боротьби з большевизмом без включення в її фронт українського партнера. І саме в той час, коли ця боротьба проти наступаючого звідусіль червоного імперіалізму ведеться на всіх фронтах (а одним із них є боротьба в етері, що саме останньо розгорілася), в ній не може забракнути зброї в українській мові. Не можна-бо ставити України поза рамцями зорганізованого фронту інших народів, а навпаки, треба включати її в перші лави цієї боротьби”. Публікація закінчується закликом до конкретної дії: “Нам треба переконати відповідні чинники Заходу, що українські радіопередачі тільки б зміцнили велику справу духовної мобілізації поярмлених народів і що саме українське слово на хвилях етеру було б найміцнішою відповіддю на більшовицьку брехню. Бо жоден інший народ не має стільки розказати, як саме український”. Про твердість наміру лондонської “Української Думки” не стояти осторонь цієї загальноукраїнської акції свідчить і той факт, що в цьому ж числі, для підсилення своєї позиції, вміщується передрук на тему “радійних” домагань українців із американської газети “Свобода”.
Далі буде.
Нині ми опинилися в дикунській ситуації: пройшовши через три Майдани, і переживаючи нині болі втрат від нової російської спроби зробити нас малоросами, вкотре намагаємося збудувати справедливу державу, хочемо очистити спаплюжену віру батьків, осмислити гіркі уроки історії, виховати дітей патріотами своєї Батьківщини, стати в своєму домі господарями, а не наймитами відомої групи грошовитих здирників-олігархів. Та ба! Чи не всі впливові засоби, які могли б формувати духовний стрижень умисно підкошеної генетично нації, опинилися, немов за чиєюсь невидимою вказівкою, в руках не патріотів, не державників, не порядних людей. Більше того, ворогів української України. Маю на увазі наше радіо і телебачення — українське за статусом, антиукраїнське за змістом. Саме таким упродовж останніх років, методично й цілеспрямовано, їх роблять ті, у чиїх руках не лише грошові потоки (часто сумнівного походження), а й редакційна політика, контроль над тими ще не до кінця продажними журналістами, кого вони наймають виконувати свою волю. Протести, заклики, голоси совісті кращих представників громадськості, звернення до владної верхівки, навіть підпали одіозних телеканалів — поки що нічого не допомагає… Чи всі засоби ми випробували, щоб позбутися явних і прихованих ворогів українства, які перетворили радіохвилі і телеканали, як також і низку вже роздержавлених газет на справжні фабрики брехні, маніпуляцій і зневаги до наших національних святощів? Досвід української діаспори, який ми вперто не хочемо пізнавати, переконує, що громада, коли вона об’єднана й патріотична, може досягнути більшого й вагомішого.
5 «Просвіті» — 150! “Патріоти ведуть важку боротьбу за впровадження української мови”. · S. 5Originalseite ↗ Борис БОРОВЕЦЬ, письменник, член НСПУ, світлини фотостудії “Позитив”
5 липня 2018 року в Рівненській обласній науковій універсальній бібліотеці відбулася презентація книги “Просвітянське століття Рівненщини”, в якій взяли участь представники духовенства, владних і самоврядних структур області, громадськості, ветерани й молоді просвітяни. Символічно, що видання про столітній ювілей “Просвіти” Рівненщини побачило світ у рік 150-ліття Всеукраїнського товариства “Просвіта”. Книгу представили її упорядники – голова Рівненського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка Іван Вєтров та просвітянка і письменниця Зоя Дідич. Обсяг видання — 950 сторінок, тут уміщено більше ста авторських матеріалів, тільки “Іменний покажчик” згаданих у книжці персоналій, поданий наприкінці, щоб читачеві зручно було їх шукати, становить понад 2700 імен. А додаймо сюди ще сотні рідкісних світлин із Державного архіву області, обласного краєзнавчого музею, приватних сімейних архівів, що зафіксували просвітянську діяльність у роки її зародження, розвитку і заборон… І нам стане зрозуміло, яку титанічну працю звершили упорядники книги, який пам’ятник вони звели своїм попередникам і сучасникам. Великий внесок у роботу над книгою зробили члени редакційної колегії Олександр Булига, Руслана Давидюк, Іван Демянюк, Валентина Доброчинська, Андрій Жив’юк, Мирослава Косарєва, Ігор Марчук, Микола Федоришин. Про це говорили єпархіальний секретар Рівненської єпархії УПЦ КП Сергій Лучанін, який передав найщиріші вітання від
Наталія МАТОЛІНЕЦЬ, член НСПУ, м. Львів
Пам’ять — найтонша та водночас найміцніша нитка, котра зв’язує із минулим. Пам’ять — це те, чого нас віртуозно намагалися позбавити протягом десятиліть, коли храми перетворювали на склади, а видатні імена посипали попелом забуття. Сьогодні питання нашого коріння не просто актуальні, вони вирішальні у ставленні до свого минулого й майбутнього. Рідні імена повертаються в рідні краї — і це тішить. Так сталося і з Ольгою Дучимінською (1883—1988), пошанування якої, в межах Всеукраїнського літературного конкурсу патріотичної поезії імені Катерини Мандрик-Куйбіди, нещодавно відбулося у селі Миколаїв на Львівщині, де письменниця народилася наприкінці ХІХ століття. “Гордість нації” — таку відзнаку посмертно присудило Ользі Дучимінській журі премії. Ця відзнака — не просто пафосні слова й нагода провести ювілейний захід у маленькому селі для красивої “картинки”. Це спроба доторкнутись до пам’яті, яка виймає з минулого забуті імена. Маленькі люди проти великої тоталітарної машини — нерівне протистояння, з котрого важко, а почасти й неможливо було вийти переможцем. У таке протистояння вплелася й доля письменниці й політв’язня Ольги Дучимінської. Письменниця й перекладачка, літературний критик і народ-архієпископа Рівненського і Острозького УПЦ КП, виконувача обов’язків Екзарха Європи владики Іларіона, перший заступник голови обласної ради Сергій Свисталюк і голова постійної комісії з гуманітарних питань, ректор інституту післядипломної педагогічної освіти Алла Черній, заступник начальника обласного управління культури Світлана Хом’як, науковці, ветерани просвітянського руху. Як зазначається в анотації до книжки, це — “ювілейне видання до 100-річчя Рівненської “Просвіти”, що охоплює три періоди розвитку найпотужнішої української культурно-освітньої організації від часів польської (1917—1939 рр.), німецької (1942—1943 рр.) окупації та третього відродження “Просвіти” — з 29 вересня 1988 року, коли на рівненському комбінаті “Азот” було створено “Товариство шанувальників української мови і культури ім. Т. Г. Шевченка”. Це — книга-спомин живих учасників великих діянь у дні державотворення, з їх власним баченням та оцінкою подій і явищ буремного часу, а також тих подвижників, хто вже відійшов у засвіти, залишивши для нащадків безцінні матеріали про суворий досвід минулих літ, коли кожен проходив свій, визначений Богом, шлях”. Видання відповідно структуроване, зокрема, починається воно розділом із вітальними посланнями Рівненській “Просвіті” з нагоди її сторіччя архієпископа Рівненського і Острозького УПЦ КП, виконувача обов’язків екзарха Європи владики Іларіона, голови Всеукраїнського об’єднання товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка Павла Мовчана та його заступника академіка Георгія Філіпчука, уродженця Рівненщини, директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, академіка НАНУ, Шевченківського лауреата Миколи Жулинського та теперішнього голови Рівненської “Просвіти” Івана Вєтрова. Другий розділ видання, який озаглавлений “До джерел”, містить статті Руслани Давидюк і
Андрія Жив’юка “Рівненська повітова “Просвіта”: під знаком УНР (1917—1929)”, Гурія Бухала “Просвіта” сіяла світло”. Сторінки Рівненської “Просвіти”. 1917—1928, 1942—1944 рр.”, Надії Стоколос “Участь осередків “Просвіти” Волині в українізації православної церкви у 20—30 рр. ХХ ст.”, Ігоря Марчука і Наталії Марчук “Просвіта” на Рівненщині у часи німецької окупації”, Степана Шевчука “Просвіта” як чинник утвердження духовності”. Завершує розділ об’ємна добірка фотосвітлин “З архівних фондів Рівненщини”. Наступні майже сімсот сторінок книжки висвітлюють діяльність “Просвіти” на Рівненщині у різні історичні періоди, а також сучасну діяльність районних просвітянських осередків. Завершує видання розділ про роботу Рівненського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка у 2013—2017 роках, відколи очолив його Іван Вєтров. Для тих читачів, яким буде недостатньо інформації, вміщеної у курсу, голова журі, заслужений діяч мистецтв України письменник Олесь Дяк. Приїхали не лише миколаївці, а й ті, хто вже давно перебрався звідси. Підтримали захід доктор історичних наук, письменник Петро Шкраб’юк та дослідник життя і творчості О. Дучимінської лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка Роман Горак. Говорили, згадували, планували. До слова, місцева громада хоче офіційно відкрити музей Ольги Дучимінської: нащадки письменниці обіцяють додати автентичних матеріалів, вже є чимало експонатів. Є і приміщення, де на одній зі стін уже експонується і диплом “Гордість нації”, який одразу ж після вручення передали до майбутнього музею. Чим стане цей новий музей? Чи зможе він оживити пам’ять про видатну українку Ольгу Дучимінську та її діяльність? Про життя, сповнене випробувань, а ще — великої любові до рідного, глибокого занурення в традиції й історію… Це — все ще відкрите питання. Але те, що такі імена потрібно відновлювати в людській пам’яті і промовляти вголос — факт незаперечний. Хай це буде чи гучний титул “Гордість нації”, чи просто спогад. Хай це буде маленький музей у маленькому селі. Хай це буде щось більше, щось за межами промов, пошанувань й урочистостей — ниточка пам’яті, яка тягнеться углиб, яка резонує й нагадує, скільки цих неймовірних людей було і є в історії нашого народу. Це має бути!
фоліанті в майже на тисячу сторінок, його упорядники подають також список “Додаткових джерел про діяльність товариства “Просвіта” на Рівненщині та Волині”. Як уже згадувалося вище, є тут досить розлогий “Іменний покажчик”, чимало унікальних світлин, а також надрукований подячний перелік усіх, хто долучився фінансово до видання книжки. Окремо слід відмітити й те, що вийшла вона в гарному поліграфічному виконанні (видавництво “Коло”, м. Дрогобич). Окрасою імпрези стали виступи ансамблю “Посестри”, родини просвітян Міськових та кобзаря Назара Волощука, який, зокрема, на прохання присутніх проспівав пісню про Тараса Бульбу-Боровця. У виконанні всіх учасників свята прозвучав гімн “Просвіти”. Пишучи ці нотатки з презентації книжки “Просвітянське століття Рівненщини”, хочу підкреслити й те, що пройшла вона не в самозамилуванні пройденим шляхом. Чи не кожен промовець наголошував на проблемах, котрі й сьогодні стоять перед просвітянами, державними структурами, загалом перед суспільністю в утвердженні української мови, збереженні традицій і звичаїв народу, нашої української ідентичності, вносив конкретні пропозиції. Як підсумок, учасники презентації схвалили звернення до парламентарів із вимогою невідкладно розглянути і ухвалити новий мовний закон. Згодом подібні презентації цього просвітянського видання відбудуться і в районах. Очільники обласної “Просвіти” пообіцяли, що книжка до 1 вересня буде роздана в усі бібліотеки області.
5 «Просвіті» — 150! “Патріоти ведуть важку боротьбу за впровадження української мови”. · S. 5Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
на вчителька, дослідниця фольклору та одна з найяскравіших просвітянських діячок на Галичині у першій половині ХХ століття. Сучасниця Івана Франка й подруга Ольги Кобилянської Ольга Дучимінська вчителювала, творила й публікувалася у тогочасних численних часописах, цікавилася жіночим рухом, вивчала культуру бойків і гуцулів. Яскраве життя й невсипуще бажання прислужити рідному народові, а особливо жіноцтву — такими словами можна було б схарактеризувати шлях письменниці. Звичайно, така активна діяльність і громадянська позиція не залишилися без уваги. У 66-річному віці Ольга Дучимінська втрапила в поле зору радянської влади — і 1951 року її заслали в Сибір за (зверніть увагу на звинувачення!) — участь у замаху на життя Ярослава Галана. Вирок — 25 років і загроза карцеру за писання віршів. Попри це, письменниця дочекалася перегляду справи і вийшла на волю 1958 року. Справжньої ж волі не дочекалася вже ніколи. Попри заборону на повернення додому, нелегально приїхала на Львівщину, де і прожила до 105 років, зазнаючи постійних утисків з боку влади… Сьогодні в рідному селі Ольги Дучимінської Миколаєві — близько 200 мешканців. Школа — закрита. Село маліє — і воно таке не одне... Утім, саме 10 червня тутешня спільнота зібралася у місцевому народному домі “Просвіти” на пошанування своєї краянки з нагоди її 135-річчя від дня народження. Організували це свято департамент з питань культури Львівської облдержадміністрації, Пустомитівська центральна районна бібліотека, громада села Миколаєва в особі її голови Івана Савчака та особисто засновник кон-
5 «Просвіті» — 150! “Патріоти ведуть важку боротьбу за впровадження української мови”. · S. 5Originalseite ↗ Олександр ПОМЕНСЬКИЙ
8—9 квітня 1918 р. гайдамаки 24-го запасного полку вибили більшовиків з Маріуполя і встановили над містом жовто-блакитний прапор. Маріуполь став першим містом на сході України, який сам звільнився від червоної чуми. Наприкінці квітня у Маріуполі був вже український комендант, спочатку полковник Крем’янський, потім полковник Литвиненко. Саме Литвиненко підписав 3 травня 1918 року наказ, дуже актуальний і зараз: з 1 червня 1918-го все діловодство в Маріуполі повинно проваджуватися українською мовою. І ніхто тоді не писнув щодо “насільствєнной” українізації! Уродженка Маріуполя відома письменниця Людмила Коваленко, яка працювала у повітовому суді (на місці одного з будинків “зі шпилями”) перекладачкою, згадувала, як зі скрипом, але все-таки маріупольські чиновники переходили в діловодстві на українську. Минуло рівно сто років, і ми знову стоїмо перед тими же завданнями: патріоти ведуть важку боротьбу за впровадження української мови в українському Маріуполі.
“У 70-х роках Сергій Білокінь оприлюднив те, про що говорили пошепки навіть у дуже вузькому колі”. Національна еліта · S. 6Originalseite ↗ Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
Мало кому з повоєнних дітей пощастило, народившись у столиці, мешкати у Ботанічному саду. Але доля прихилилася саме таким чином — до мене й тодішнього мого сусіда, Сергія Білоконя. ...Майже два століття тому незабудовані крутосхили та яри, якими збігали до Либеді дощові води, стали володінням Університету, і цей шматок землі було перетворено на Ботанічний сад, згодом названий на честь академіка О. Фоміна. Впорядкували, проте, лише частину, де й спорудили теплиці, лабораторні та службові корпуси. У цій частині, що звалася “науковою”, мий жили. Ніжні магнолії, неначе в Едемських кущах, росли поруч із суворими буками, а привезені з Мадагаскару й Цейлону пальми пнулися до світла у високих шклярнях, або оранжереях, де спека й вологість були чи не більші, ніж на екваторі. Влітку діжки з цими невільниками виносили на свіже повітря, утворюючи зних фантастичні куртини, і тендітні гілочки араукарій перепліталися з гнучкими пагонами лаврів, а сніжно-білі квіти камелій прозирали крізь гущавину жорстколистого самшиту. А коли засніжений Сад завмирав у потайливій зимовій летаргії, зелені екзоти буяли за чистими шибками, як свідки тимчасовості холодної пори року. З настанням весни не тільки вони оживали на волі. У квітні садівник Юхим Макарович Рубаховський ретельно вичищав басейн, влаштований стараннями самого академіка Олександра Фоміна. Примхливо вигнутий попід столітнім кавказьким буком, цей басейн, як природне озеро, наповнювався струмочком, що збігав поміж кущами ожини. Старий садівник виносив із теплиць і випускав до басейну досі небачених риб. Казковий вигляд мали поміж смарагдових водяних рослин червоні китайські карасі та золоті в’язі, вивезені, мабуть, з Богемії, де вони свого часу бавились у водограях якогось замку. (Ця шляхетна традиція була розвинута в Саду за директорства Сергійового батька — Івана Петровича Білоконя; саме тоді тут уперше в історії України розквітнула королівна лотосів — південноамериканська водяна “лілея” Вікторія Регія). До Саду горнулася певна частка суціль “невиїзної” старої профе сури, для якої відвідини не те що Амазонії, а навіть Праги чи Будапешта були важливою подією. Їхня широка ерудиція вихованців гімназій поєднувалася з гіркотою непотрібності та невлаштованості, що загострювало й без того колючі риси характерів. Може, саме тому цих людей начальство вважало “важкими”. Либонь, через вантаж спогадів і знань? Ось у якому нетиповому довкіллі ми зростали. За межами Саду світ був помітно інший, що давало можливість для порівнянь, і не тільки стосовно екологічного стану чи краси ландшафтів. І сьогодні, коли дуби з ясенами помахами свого гілля вітають нас крізь чавунне плетиво старого паркану, ми з Сергієм трохи заздримо їхній упевненості в подоланні часу. Разом із вдячністю за прожиті поруч роки це додає розсудливості у сприйнятті прийдешнього. У 70-х роках Сергій Білокінь оприлюднив те, про що говорили пошепки навіть у дуже вузькому колі. Тоді ці публікації були чи не єдиними. Тепер, коли за україністику не переслідують, його праці в лідерах. Лауреат Шевченківської премії (2002 року — за книгу “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР”), доктор історичних наук, професор Сергій Білокінь вважає, що й сьогодні найлютішою суспільною проблемою є історична амнезія. Коли родина відомого ботаніка Івана Петровича Білоконя оселилась у так званому Латинському кварталі, біля будиночка Грушевських, Сергій був першокласником. В історії нема випадковостей. Михайло Грушевський згодом став, як пише Сергій Білокінь, “головним сюжетом” його інтересів. І зовсім не тому, що з вікна майбутнього історика можна було зазирнути до колишнього кабінету першого Президента України.
Не так давно, у тих самих 70-х, щоб стати заслуженим, не кажучи вже про народного, художник мав зобразити Леніна хоча б раз. Від історика ж, аби подолати бодай перший науковий щабель, вимагалося зрадити правді, і то не раз. На історичному факультеті, де навчався Сергій, вступ до партії (комуніс тичної, вибору тоді не було) та захист дисертації фактично були пристосуванством. Саме там Тараса Шевченка нарекли революціонером-демократом, а з Івана Франка ліпили мало не марксиста. Взагалі ж україністику якщо не маскували під щось, то заганяли в жорсткі радянські лабети. Та молодий Білокінь ще у 60-х роках виявляв свій непокірний характер, відмовляючись від офіційних співавторів і відхиляючи поради скоротити або взагалі викреслити ті чи ті спогади, викинути небажані прізвища. Саме тоді мистецтвознавець старої школи, репресований Стефан Таранущенко, який так і не зміг пристосуватися до радянської дійсності, написав йому на згадку свій етичний заповіт: наукова правда вища за професорські авторитети. Дисиденство? По суті так, але до “посадки” не дійшло, хоча за того періоду “сісти” було нескладно. У Києві панував партідеолог Маланчук, якого деякі вчені й митці вважали прогресивним: не лаяв за форму, аби зміст відповідав “генеральній лінії”, і тоді можна їхати на конференцію аж до Будапешта включно. У ті глухі роки, не порозумівшись в Україні з офіційною історичною наукою, Сергій став аспірантом МДУ. Дивно, але тоді в “білокам’яній” вимір свободи помітно переважав тутешні, практично нульові показники. У своєму авторефераті Сергій жодного разу не згадав більшовицьких вождів і Брежнєва, а з науковим керівником розмовляв про Центральну Раду, Винниченка й Голодомор. “За всіх обставин, — згадує колишній дисертант, — я прагнув берегти культурну спадщину”. При цьому неможливо кривити душею. Власне, це і допомогло не зламатися. Завдяки Сергію Білоконю та його однодумцям сьогодні в нашій уяві постає далекий від офіційної версії величний образ української історії, культури, мистецтва минулого століття. Успішні радянські люди, як об’єкт дослідження, ніколи його не цікавили, адже й без цього могли чудово реалізуватися. Він просто обминав їх, і вони віддячували йому тим самим. “Мені не подобаються люди,
яких ви формуєте”, — сказав колись Екзюпері якомусь нацистському начальникові. В обох випадках антипатія була взаємною. Історію складають не тільки її періоди, а й люди, що стоять на історичних щаблях. Коли молодий учений почав досліджувати родину Нарбутів, його цікавило все — родовід, інтереси, переконання, коло друзів. Відтоді Георгій Нарбут постав в історичному контексті не тільки яскравим художником класичного, а й власного стилю, якому перші українські уряди доручали малювати гривню (навіть сучасне накреслення тризуба як “малого герба” належить йому). Шляхетна родина Нарбутів була центром культурного й мистецького тяжіння. Вона усвідом лювала генетичний зв’язок з Україною, не уявляла свого життя в еміграції, воліючи пропасти, але на рідній землі. Що й сталося дуже швидко… Історію воскрешали й писали усупереч радянській, фальсифікованій, спрямованій не на відновлення й примноження, а головним чином на забуття культурних, національних цінностей. Поглиблено вивчаючи долі, складаючи життєписи помітних постатей української еліти, не можна не звернути увагу на те, що їхні шляхи уриваються в 1918— 20 або 1928—37 роках. Переважно — не через голод і хвороби. Їх нищили хвилі масових репресій, смертельніші від будь-якого найстрашнішого цунамі. Геноцид, здійснюваний владою: люди зникали за певною ознакою — інтелігентність. Учителі, священики, письменники, композитори, художники... Це й стало предметом його досліджень.
Нарешті, за Незалежності напіввідкрили архіви. Дослідник знайомиться з вражаючими документами поневірянь і загибелі світлих особистостей за умов більшовизму, тяжких доль їхніх родин і нащадків. Сергій занурився в матеріали, що засвідчували системний тероризм з боку влади. Але при цьому віддавав перевагу мемуарному елементу, живим свідкам. Бо з архівами зможуть працювати й ті, хто сьогодні ще не народився, а незафіксовані спогади підуть у безвість. Вдалося зберегти сотні свідчень і листів творців національної культури. І це в час, коли державні архіви збирали нагородні грамоти бригадирів і ланкових, але відвертались від усього, чим жив історик. Люди, про яких він збирав відомості по крихтах, чиї імена відновлював в історичному контексті, були інші, не “радянські”. Якось його приголомшило фото гімназистів з Глухова, колишньої гетьманської столиці. Серед них були й родичі Георгія Нарбута. Але всі обличчя на тому фото — особливі, бо належать виразним представникам знищеної у XX столітті людської породи... Згодом, у “Масовому терорі”, він вмістить поруч дві світлини: дворянського депутатського зібрання кінця XIX ст. і “гомо совєтікус” — екскурсантів музейного містечка біля Успенського собору. Взагалі ж доля аристократії як окремий напрям досліджень трагедії української національної еліти — тема його майбутніх праць. Не довіряючи заяложеному від тривалого вжитку постулатові “рукописи не горять”, він буквально простежує все, що стосується епістолярної спадщини. Його книжки містять бага-
С. І. Білокінь біля портрета свого батька. 2016 р. Фото автора
“Статтям С. Білоконя притаманний особливий почерк, їх не сплутати зі статтями інших авторів”. 7 Національна еліта · S. 7Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
то тисяч тих зойків душі й серця, яким пощастило продертися крізь офіційні тенета. Сьогодні чекають на свого читача свідчення часів, до яких можна зазирнути лише зав дяки таким ученим, як Сергій Білокінь. При цьому слід поквапитися з уже згаданої причини. До часів глибокої “перебудови” Сергій Білокінь мав тавро “невиїзного” — зрозуміло, з причини політичної ненадійності. З першої поїздки на Захід 1990 року він привіз величезну валізу книжок і ксерокопій текстів, раніше цілком недосяжних для нашого читача. Потім привезені ним системно підібрані книжки й часописи вимірювались, їй-право, погонними метрами, архіви ж — кубічними. (І це тоді, коли наша культурна спадщина — від старовинних меблів до ікон — рухалась у протилежному напрямку. На жаль, відбувалось це до останніх днів, за будь-якої влади, згідно з гаслом “все на продаж”). Так повернулись на батьківщину архіви етнографа Ю. Шумовського, композитора Ю. Ольховського, пам’ятні речі великого митця В. Кричев ського, унікальні збірки з переповнених книжками пивниць українських емігрантів, які давно приросли до американської землі, але мріяли, що колись бодай набутки їхні знадобляться незалежній Україні. Серед них і такі раритети, як “Требник” Петра Могили, “Збірки пісень” Михайла Максимовича, видання М. Ореста (Зерова), Ю. Клена, І. Качуровського, О. Оглоблина, В. Барки. З Німеччини, Канади поверталася, колись гнана більшовиками, недобита духовність, спливали в пам’яті імена, не остаточно випалені довгими роками штучної амнезії. 2 липня 2018 р. я не без хвилювання прийшов до Музею книги і друкарства України в давній архітектурній пам’ятці, будинку монастирської друкарні, що діяла від XVII до початку XX ст., на ювілейну виставку Сергія Білоконя. Привітав його з 70-річчям не лише від себе особисто, а як представник Національних спілок — письменників, кінематографістів, журналістів. Це — тисячі творчих особистостей зі своїми складними долями. А долі людей є втіленням історії. Власне, в них і реалізується історія. І коли люди змагаються за кращу долю, вони прагнуть змінити хід історії на свою користь. Здається, цілком природно. Але історія, зокрема нашої країни, доводить, що це неможливо зробити за чийсь рахунок. Розуміння цього феномену є провідною рисою творчості Сергія Білоконя.
У зв’язку з моїм 70-річчям надійшло багато привітань, на які я не в силі усім відповісти. У старі часи траплялися подяки через газети. Хочу висловити почуття щирої й глибокої вдячності усім, хто мені написав. У Музеї книги в Лаврі виставка триватиме до 31 липня. Вихідний – вівторок. Вхід вільний. Сергій Білокінь
“Статтям С. Білоконя притаманний особливий почерк, їх не сплутати зі статтями інших авторів”. 7 Національна еліта · S. 7Originalseite ↗ Марія ГРИНЬКО, Дмитро ПАЛІЙ, фото Богдана ПОШИВАЙЛА
Ще з юних років Сергій Білокінь виявив нахил до дослідницької роботи. Тому навчання на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер Київський національний університет ім. Т. Шевченка) та аспірантура на філологічному факультеті Московського державного університету ім. М. Ломоносова узгоджувалися з його покликанням, що й підтвердила подальша діяльність. У свої молоді роки він — учасник руху шістдесятників, наймолодший член (ще зі шкільної лави) Клубу творчої молоді (КТМ), брав участь у більшості його вечорів. У грудні 1963 року виступив із політичними творами на вечорі поезії КТМ. Був знайомий з А. Горською та І. Світличним, про яких згодом написав спогади, а також І. Дзюбою, Є. Сверстюком, Г. Севрук, Л. Семикіною та ін. Читав і розповсюджував самвидавну літературу. 1968 року дослідження С. Білоконя “Віхи життя й творчості засновника української радянської графіки Г. І. Нарбута” відзначене медаллю Всесоюзного конкурсу “За кращу наукову студентську роботу”. У 1971— 1974 роках працював в Історико-культурному заповіднику “Києво-Печерська Лавра” (тепер Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник) та Державному музеї книги і друкарства УРСР (тепер Музей книги і друкарства України), у 1974—1977 роках — навчання в аспірантурі й захист кандидатської дисертації “Предмет і завдання літературознавчого джерелознавства”, 1978—1981 роки — робота в рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (тепер Національна бібліотека України ім. В. Вернадського). Від 1989 року працює в Інституті історії АН УРСР (тепер Інститут історії України НАНУ). Від 2006 року обіймає посаду головного наукового співробітника відділу історії України 2-ї пол. ХХ ст., керівник Центру культурологічних студій інституту. Від 6 жовтня 1990 року (дня заснування) — голова Київського наукового товариства ім. Петра Могили. Досліджує історію української аристократії, культури, музейництва, церкви, більшовицьких репресій, втрат культурної спадщини за радянської влади. Від 1984 року проводив зустрічі, присвячені українським художникам М. Бойчукові, Г. Нарбуту, поетові, літературознавцеві і перекладачеві М. Зерову, відкриваючи невідомі сторінки культурної спадщини України. Академік НАНУ Іван Дзюба про дослідницький талант С. Білоконя писав: “Джерелознавча пристрасть, смак до історичних подробиць, яких він немало врятував із забуття і перед якими відчуває особисту відповідальність, інтуїтивне відчуття “напрямків”, де треба шукати живій документальні свідчення про давнє й недавнє минуле, наукова скрупульозність поєднуються в нього з виробленим світоглядом, добре опрацьованою методологією, широтою інтересів та витонченим художнім смаком”. 2002 року С. Білокінь став лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка за науково-публіцистичну книгу “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР: 1917— 1941 рр.”. Від 2001 року — член-кореспондент, а від 2006-го — дійсний член Української Вільної Академії наук у США (УВАН). 2007-го отримав звання “Заслужений діяч науки і техніки України” та був обраний почесним академіком АН ВШ України по відділенню історії, філософії та права. 2008 року С. Білоконю присвоєно звання “Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців”. 1 вересня 2012 року виступив з інавгураційною лекцією “Клуб творчої молоді “Сучасник” (1960—1965)” перед студентами Національного університету “Києво-Могилянська Академія” та отримав звання почесного професора. Від 2012 року — член Музейно-експертної ради Всеукраїнської асоціації музеїв і заповідників. Автор сотень публікацій з історії України, книгознавства, культурної історії Києва, життя і діяльності яскравих діячів української культури. В умовах незалежної України досліджує історію більшовицьких репресій, втрат культурної спадщини. С. І. Білокінь є упорядником, науковим редактором і автором передмови до першого тому 2-го уточненого видання створеної в українському еміграційному середовищі “Української Малої Енциклопедії” Євгена Онацького, перша публікація якої відбулася в Буенос-Айресі 1959 року. Більша частина виставки — книжкові видання авторства С. Білоконя, статті, надруковані в енциклопедіях, періодич-
Портрет С. Білоконя. Художник Павлусенко М. 1997
них, наукових і мистецтвознавчих виданнях. Експонуються також матеріали з приватної колекції. Часто це книжки з помітками “Для службового користування” або “Не підлягає публікуванню”, серед них російська військова інструкція для таємного листування, радянська засекречена статистика, видані у Москві 1960 і 1961 роках списки книжок для вилучення з бібліотек і торговельної мережі та ін., а також твори художників-шістдесятників. Доповнюють виставку близькі до тематики досліджень Сергія Білоконя графічні композиції Володимира Юрчишина та екслібриси Георгія Сергєєва. У вітринах розміщені також висловлювання, що допомагають глибше зрозуміти громадське значення досліджень Сергія
Вітрини з виставки
Білоконя, зокрема Івана Дзюби: “Сергій Білокінь здобув заслужений авторитет джерелознавця, бібліографа, книгознавця, історика, мистецтвознавця, літературознавця. У кожній із цих царин він зробив немало, а подекуди його внесок просто унікальний: скажімо, в українське джерелознавство, у Нарбутіану, у вивчення культурного життя, культурної історії Києва, маловідомих сторінок українського мистецтва і мистецтвознавства, окремих яскравих діячів української культури (М. Бойчук, Ф. Ернст, М. Зеров, В. Модзалевський, С. Таранушенко та ін.)”; Ігоря Гирича: “Його статтям притаманний особливий почерк, їх не сплутати зі статтями інших авторів. Творчий стиль його публікацій за мовою, структурою й композицією близький до праць класиків української культурологічної історіографії. Білоконеві студії завжди супроводяться розлогими примітками джерелознавчого характеру… У цих примітках дослідник вводить читача в курс наявної літератури з питання, використовує відому йому джерельну базу, і то не лише офіційних, державних архівосховищ, а й приватно-колекційну, надаючи перевагу наративним джерелам суб’єктивістського характеру: мемуарам, спогадам, листам, матеріалам газетної хроніки”. Відкриття виставки відбулося 2 липня і перетворилося на значну подію. У просторому залі велелюдно, було багато охочих виголосити на адресу ювіляра подячне слово. Промовців супроводжували пісні у виконанні Тараса Компаніченка і Сергія Василюка. Про свої враження від прочитаних книжок Сергія Білоконя та їх джерельну правдивість говорили академік НАНУ Микола Сулима, колишній політв’язень Василь Овсієнко, відомий історик Ігор Гирич, колишній генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Сергій Кролевець, зав. Історико-меморіального музею М. С. Грушевського Світлана Панькова, краєзнавець Олексій Панасюк, заст. голови Ради Будинку вчених Інна Майко, громадська діячка Наталя Осьмак. Привітання висловлювалися і “без мікрофона”. Письменник Андрій Топачевський розказав присутнім, як 1972 року за наказом влади знищили роман Івана Білика “Меч Арея” і показав збережений Леонідом Череватенком зшиток зі ста пронумерованих штемпелем титульних аркушів, вирваних із книжок, які виконавці такої акції посилали на переробку як макулатуру. Подібними зшитками видавництво “Радянський письменник” звітувало про виконану “місію”. Такі своєрідні вістини до визнаного діяча сучасної історичної науки завершилися екскурсією Сергія Білоконя по експозиції його ювілейної виставки.
“Правда історії: джерела”. Під такою назвою в Музеї книги і друкарства України експонується виставка, присвячена 70-річчю відомого в Україні та поза її межами історика, джерелознавця, бібліографа, колекціонера-книгознавця, доктора історичних наук, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Сергія Івановича Білоконя.
Пряма мова · “Районний осередок товариства “Просвіта” я орга> нізував у Кагарлику наперекір номенклатурним чи> новникам тодішньої місцевої влади”. · S. 8Originalseite ↗ Cеред липня письменнику, журналісту й педагогу Павлові Малєєву виповнюється 75. Ювілейна дата покликала до розмови про долю (наро= дився в Новомиргороді на Кіровоградщині, здобувши середню освіту, працював на різних роботах у колгоспі, на підприємстві зв’язку, закінчив педінститут імені О. Пушкіна, вчителював, працював у районній пресі трьох областей, братався з видатними й виказував непокору ідеологіч= ним недругам, нині шукає себе на обочині, як сам мовить, суспільного прогресу, тішиться внуками), про творчість (видав низку поетичних, про= зових, публіцистичних, мемуарних книжок, мучиться невпорядкованістю книговидавничої справи в країні, досі працює в пресі, творить і сподіва= ється). Сподівається і сповідається.
Павло Малєєв
— Як живеться і що проситься з+під пе+ ра письменника Павла Малєєва? — Живеться, як і всім пересічним гроZ мадянам родинної землі: залежно від підZ вищення цін на харчі, не кажучи вже про ліки та комунальні послуги. Зашкалює варварство п’ятої колони, яка розкошує за статки нашої земліZгодувальниці й ненаZ видить українське: мову, звичаї, історію; їй підспівує наша, уже доморощена, братія за шмат відомої ковбаси… А тут — війна, нав’язана “старшим братом”, яка безZ жально знищує нашу молоду надію, цвіт нації. Про це й писав (три книжки лежать у “шухляді”), а тепер уже — врядиZгоди, бо воно нікому не потрібне (і за що його виZ давати!), хіба що якісь публіцистичноZесеZ їстичні замальовки, вірш на злобу дня… — У літературному середовищі Вас, Павле Терентійовичу, знають як приятеля незабутнього Григора Тютюнника. Така атестація не повинна Вас ображати, бо оригінальна Ваша поезія+проза, як, наприк+ лад, “Степова балада” чи “Дума про ма+ тір”, або повість “Далекий недільний ра+ нок”, побачили світ під кінець минулого сто+ ліття, коли наклади видань уже значно впа+ ли, а от Ваші спогади про Тютюнника публі+ кували ще на початку 1980+х рр. багато ра+ зів у різних багатотисячних газетах+жур+ налах+книжках… Як Ви зійшлися із Григо+ ром? Яким побачили його вперше? Чи щось досі знали про нього і його творчість? — Усе це є у перших двох розділах книжки “Там, де Роська мала сиву Рось доганя…”. …Ще в армії, коли наш батальйон дисZ локувався в Москві, мій товаришZполтаZ вець приніс у казарму чергове число роZ манZгазети (в кінці 1963Zго чи на початку 1964 року): “Раджу почитати новий роман мого земляка Григорія Тютюнника”, — сказав, передаючи мені цей примірник. То був знаменитий “Вир” у російському пеZ рекладі. Згодом знайшли цей твір українZ ською. Після нього проштудіювали інші прозові й поетичні твори воїнаZфронтовиZ ка, удостоєного 1963 року Державної преZ мії імені Т. Г. Шевченка за тойZтаки “Вир”. А коли потрапили на очі перші ноZ вели вже Григора Тютюнника, то вони чоZ мусь асоціювалися з іменем автора “Виру” аж поки не з’явилися “Батьківські пороZ ги”, внісши ясність у творчість двох братів: Григорія і Григора… Відтоді все Григорове, що друкували у періодиці й окремими книжками, читали, обговорювали і визнаZ чали найвищою пробою… Тому, готуючи разом із відомим новелістом Миколою Кравчуком у червні 1977 року омріяну теZ тіївську зустріч з Григором Михайловичем, очікував на неї, як на своєрідне свято дуZ ші… — З Тютюнником, Кравчуком, Стогній+ чуком Ви тоді мандрували містечком, були в районній бібліотеці під час виступу пись+ менника, він жив у Вашій квартирі не один день. А момент проводів на провінційному аеродромі, яким починається Ваш спогад “З долонею біля серця” — то ж не перша Ваша зустріч? — У рекомендації для мого вступу до Спілки письменників Анатолій Шевченко 1992 року писав: “Оповідання й новели Павла Малєєва я читав років 15 тому. Із авZ тором познайомив мене ще Григір ТютюнZ ник, відрекомендувавши так: “Ось тобі вроджений письменник, а до видавництва свої писання нести не наважується. Каже: нехай я на них подивлюся з відстані часу; а того не розуміє, що ця відстань — мить, промайне, як життя…” Це знайомство відбулося вже після першого візиту Григора Михайловича до Тетієва, коли я гостював у нього. А той, перший, його візит стався у червні. Із диZ ректором районної бібліотечної системи Галиною Мідзяновською ми приїхали до Києва тетіївським автобусом, який достаZ вив туди місцевих школяриків на телестуZ дію для запису їхніх виступів. Поки там тривало те дійство, ми з директоркою тим же автобусом добралися до вулиці РаєвZ ського, щоб, згідно з попередньою домовZ леністю, запросити Тютюнника їхати з наZ ми до Тетієва на зустріч із читачами… На наш дзвінок двері квартири 57 розчинилиZ ся, і перед нами постав стрункий чорнявий красень. Ми відрекомендувались. “А я вже чекаю вас, навіть борщ зварив, полтавZ ський…” Майже всю дорогу до Тетієва ми з письменником розмовляли. Склалося враZ ження, що знаю цю людину давно, як рідZ ну, і ніколи з нею не розлучався. На подаZ рованій мені згодом світлині Григір теж зізнався: “Рідному душею…” — Ким Ви себе вважаєте: поетом, про+ заїком, публіцистом, мемуаристом?.. У якому жанрі Вам найкраще пишеться?
Січень 1978 року. Павло Малєєв і Григір Тютюнник
— Пристрасть до віршування притаZ манна кожній людині з дитинства, як БоZ жий дар… Вона проявляється спонтанно врядиZгоди, а ось поетиZпрофесіонали — постійні щодо обраного письменницького жанру, і не просто віршування, а саме — поезії. До останніх себе не рівняю, про що сказано й у моїх есеях… Понад півстоліття перебуваючи в товаристві Спілки журнаZ лістів, заробляв собі на хліб публіцистиZ кою, працюючи у районних газетах… НаZ віть Ви, Василю, колись зауважили: “Я чиZ тав його нариси — просторі, барвисті, заZ пахущі…”. Робота над нарисами і привела до художньої прози… До речі, саме як проZ заїка мене й прийняли до письменницької Спілки 1995 року. Цьому сприяли й відгуZ ки на мої твори Віктора Баранова у журнаZ лі “Київ”, Леоніда Куценка у “Дзвоні”, Володимира Моренця у “Вітчизні”… — Письменники починали рух за Неза+ лежність. А тепер лають її, бо за радян+ ської влади їм і книжки видавали справніше, і гонорар солідний за свої твори одержували, і якісь пільги були (за виступи в трудових ко+ лективах платили, відпочити на морі мож+ на було пільгово). Не хотіли б повернутися у ті часи? — У ті часи я відкривав на сторінках районних і київських часописів заборонеZ ні досі імена бандуриста Василя Литвина (нашого земляка) і його дружиниZпоетеси Антоніни, а згодом нариси про них увійZ шли до книжки про школу кобзарського мистецтва “Нова легенда Стрітівки”, заZ початковував теми про героїв Букринської епопеї і їхнього втілювача у скульптурі ВаZ лентина Зноби, які стали авторами моноZ логів у книжці “Висоти слави і скорботи”, продовжував тютюнниківську тему, яку, до початку видання організованих Анатолієм Шевченком спогадів “Вічна загадка любоZ ві”, не кожен тоді наZ смілювався чіпати, далі пітнів над посібниками “Література рідного краю” для шкільництва Новомиргородщини й Кагарличчини… Все це — зрідка за кошт спонZ сорів, яких треба було ще знайти й переконати щодо потреби таких витрат, або й за власZ ний… Уже значно пізніZ ше протоптану стежку чимало досі мовчазних колег “оновлювали” і “відкривають”… Отже, озвучені Вами пільги, на жаль, мене обминали та й нині обминають… Навіть статус чорноZ бильської зони з КагарZ лика зняли і відсуджену добавку до пенсії… — Чи треба письмен+ нику йти в політику? Ви ж були в політиці? І в компартії, і в “Просві+ ті”… — Діти війни переZ бували в політиці з диZ тинства: жовтенята, піZ онери, комсомольці,
Василь Бондар народився 1954 року в Теліжинцях Тетіївського району на Київщині. Після закінчення факуль% тету журналістики Київського держ% університету ім. Т. Шевченка працю% вав у кіровоградських газетах “Моло% дий комунар”, “Вечірня газета”, ко% респондентом%організатором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників, головним ре% дактором Центрально%Українського видавництва, у 1995—2015 рр. — го% лова Кіровоградської обласної орга% нізації НСПУ, нині головний редактор літературного часопису “Вежа”. Зас% лужений журналіст України (2007). Автор книг прози “Одвідини” (1994), “Смарагдові китиці у воді” (2001), “Камінь від хандри” (2013), “Візит ввічливості” (2016), та праці з літературознавства “У пошуках слова значущого” (2008); автор%упорядник художньо%документальних книг “Голо% си із 33%го” (1993), “Ми, переможені Чорнобилем” (1996), “Сповіді з%за ґрат” (1997), “0ST — тавро неволі” (2000), “Рух. Початок” (2014), “Пись% менництво: важкий хрест чи лавровий вінець?” (2010), 6%томного видання “Реабілітовані історією. Кіровоград% ська область” (2004—2013), 2%томної хрестоматії творів письменників При% інгулля “Блакитні вежі” (2011), упо% рядник антологій. Твори перекладено англійською і румунською мовами. Лауреат літературних премій імені Євгена Маланюка, імені Дмитра Нит% ченка та ім. М. Стельмаха, краєзнав% чої премії ім. В. Ястребова.
члени партії. Босий, напівголодний, я у 50Zх роках минулого століття гордо носив червоний галстук і втирав сльози, жаліючи “бідних” американських дітей, про яких пристрасно розповідала наша вчителька на виховних годинах… У райгазетах творчі трудівники, щоб працювати, мусили налеZ жати до партійних лав. Моє покоління буZ ло закомплексоване ідеєю світлого майZ бутнього. І я, як і наші літературні класиZ ки, пописував віршики на кшталт: “Нам в комунізмі жити, нам його будувати!”… А в початкових класах мене ще й “переслідуZ вали” за те, що водив до церкви рідну сліZ пу бабусю Дарію Захарівну, яка своїми казZ ками та бувальщинами перша прищепила мені потяг до Слова, навчила молитися Богу, навчила добра, справедливості… РаZ йонний осередок товариства “Просвіти” я організовував у Кагарлику наперекір ноZ менклатурним чиновникам тодішньої місZ цевої влади і очолював до десятка років під егідою столичного обласного голови — віZ домої письменниці Раїси Іванченко. Тепер плачу внески лише до двох національних організацій: Спілки журналістів і Спілки письменників. — Ви на музику Михайла Вербицького адаптували до сучасних вимог і реалій текст нашого державного славня. Як Ви пи+ сали “Молитву” і чи виконували її?
Пряма мова · “Щоб незалежна Україна по>справжньому щасливою була ”. · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
— Тоді, ще на початку нашої НезалежZ ності, в пресі було опубліковано запроZ шення й умови конкурсу щодо створення нового тексту. Я й написав переспів на слова Павла Чубинського, дотримуючись його лексики, стилю… І надіслав до конZ курсної комісії. Розцвітайся України і слава і доля! Всіх нас, браття&українці, об’єднала воля. Люд і край свій збагатити — годинонька гожа: Нумо, друзі, до роботи! Поможи нам, Боже.
Наша вдача — тиха, мирна, трудова, терпляча, Та не зайве пам’ятати, що в ній — кров козача. Щезніть біди&воріженьки, як роса на сонці: Будем, будем раювати у своїй сторонці.
Величаємо в родині цвіт з усього світу: Хлібом&сіллю, словом, співом, щедрістю, привітом. Хай Дніпро, моря і гори, і земля радіють, Що у нашій Україні добрі зерна спіють.
Душу й тіло ми положим За честь і свободу — Славних лицарів нащадки Січового роду. Підсумків конкурсу не було. Журі виріZ шило, що осучаснювати славень не варто. А світлої пам’яті названий батько багатьох письменників Володимир П’янов сказав мені: “Ваша книжка “Хліб на столі” — суZ то українська”. Саме вона відкривалася “Молитвою” (За Павлом Чубинським). Хто читав, то, може, й підспівував… — У Тетієві Ви мешкали п’ять (чи біль+ ше?) років, але слід він залишив у Вашому серці помітний. Навіть по творах це видно: “Там, де Роська мала сиву Рось доганя” — так починається пісня “Надійний причал” і таку назву має одна з книжок; а герой одно+ го з етюдів Степан Семенович — натураль+ но ж Павлюк; і господар саду “щеп та щеп” теж із зеленого хутірця на Тетіївщині… Бу+ ваєте у тих краях? — Поліграфію книжки про Тетіїв мені допомогли здійснити спонсориZтетіївці П. О. Марисик, І. В. Павленко, О. В. БалаZ гура; у газеті “Тетіївська земля” друкуваZ ли перші вірші моєї внучки; приємно поZ гомоніти там зі сватами: чи в райцентрі, чи в Теліжинцях (навпроти батьківської оселі сватів, на другому березі Роськи, — хата І. Ф. Драча: я перепливав до нього на човні, щоб дати рукопис своєї книжки “Там, де Роська мала сиву Рось доганя”, яку Іван Федорович, прочитавши вночі, схвалив до друку); і з сином знаходимо час, щоб посидіти на березі Росішки (впаZ дає в Роську) з вудками, позгадувати, помZ ріяти… Не забуваю колег з уже згадуваної райгазети… — Друга половина 60+х: навчання в Кіро+ воградському педінституті імені О. Пушкі+ на (нині — університет імені В. Винничен+ ка). Ви, автор багатьох мемуарно+публі+ цистичних видань, якось промовчуєте про своє студентське минуле: то ж був кінець хрущовської відлиги й початок брежнєвських заморозків… А в обласному центрі сходили зірки Смоленчука, Базилевського, Юр’єва, Гончаренка, Погрібного, Народового… — Не так вже й багато тих книжок… Між іншим, до інституту мене не хотіли заZ раховувати: школу я закінчив 1960Zго, з арZ мії повернувся 1965Zго, на другий день піZ шов працювати в редакцію новомиргородZ ської райгазети, так що на момент подачі документів мав, згідно з тодішніми умоваZ ми, виробничий стаж, роки армійської служби — все, що потрібно для того, щоб навіть поза конкурсом стати студентом. Одягнув придбаний чи то в Свердловську, чи то в Тамбові “дембельський” костюм і подався до обласного центру. До кінцевого строку подачі документів залишалося два дні, проте голова приймальної комісії катеZ горично відмовив у їх прийнятті, мовляв, і без вас уже “абітури” вистачає… Тому доZ велося звернутися до сектору преси обкому партії… Голова приймальної комісії тоді обурився: “Хіба не можна було на місці доZ мовитися?”. Застеріг: “Побачимо, як ви ісZ пити складатимете…”. Отже, з самого поZ чатку був під наглядом декана… А на першому курсі загальноZнаукоZ вого факультету (орієнтував на перевеZ дення, після другого курсу, або на філZ фак, або на журналістику) навчався в одZ ній групі з відомою поетесою ВалентиZ ною Козак. Валерій Гончаренко, з яким не раз мандрували селами у пошуках журналістських тем, був уже на висоті: на перервах, завжди ораторствував у отоZ ченні поціновувачів поезії. Він уже мав видану збірку “Червоний волосожар”… На лекції з української радянської літеZ
ратури наш улюблений професор МикоZ ла Кузьмович Смоленчук приходив із веZ ликим портфелем, де було багато новиZ нок прози й поезії різних авторів. Якось дістав він із того портфеля синій примірZ ник української “романZгазети” з “СобоZ ром” Олеся Гончара. Після лекції ми біZ гали по кіосках, щоб теж придбати те число часопису. А згодом — відоме цькуZ вання Олеся Терентійовича, а Миколі Кузьмовичу перепало на горіхи за попуZ ляризацію того, неугодного комусь “на горі”, роману… В. Базилевський очолюZ вав тоді в Кіровограді корпункт ДніпроZ петровського видавництва, з Юр’євим і Народовим іноді зустрічалися в редакції “Молодого комунара”, де я друкував доZ бірки віршів “Акварелі”, а В. О. ПогрібZ ний (редактор цього популярного в обZ ласті часопису) запрошував сюди на роZ боту: навіть тижденьZдва стажувався… Але після другого курсу, навчаючись заZ очно, працював то в школі, то в зоотехніZ кумі, то в редакції рідної райгазети, згоZ дом подався у мандри, торуючи дорогу ближче до Києва… — Ви редагували міську газету у Ржи& щеві, рідному містечку Ліни Костенко. Пробували якось через легенди й бувальщини цього давнього придніпровського поселення, його людей доторкнутися до творчості, до долі геніальної української поетеси остан& нього століття? — Історична частина Ржищева розтаZ шована по обидва береги річки Леглич, яка впадає у Дніпро тут же таки — в центрі. Місцевий поет і художник Борис ДегтяZ рьов показував мені ескізи із зображенням садиби Костенків, та й саму садибу, майже на березі річечки, із залишками дворових будівель. Тут минуло дитинство Ліни ВаZ силівни, про яке вона згадувала:
Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич. Було в ній каміння — як сто бегемотячих спин. А той цибатий, на клуні, звався лелечич… А те запахуще — любидра, канупер і кмин… Присвятила своїй колисці наша видатZ на поетеса й інші твори, наприклад, про околицю містечка і сусіднє село: Майбутні злочинці іще в личинці. Колишньому глоду вже не до плоду, А десь в Березівці чи Чучинці чукикає баба майбутнє народу… Або ось таке ніжноZпоетичне: В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, може, три. А я чекаю пароплава із&за трипільської гори… А ще — про початок творчості: Мій перший вірш написаний в окопі на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні… Лилась пожежі вулканічна лава. Горіла хата, ніч здавалась днем. І задихалась наша переправа — через Дніпро — водою і вогнем… Гула земля. Сусідський плакав хлопчик. Хрестилась баба, і кінчався хліб. Двигтів отой вузесенький окопчик, де дві сім’ї тулились кілька діб… У школах, коледжах, музеях, бібліотеках поселення, на вустах його мешканців — ім’я славної землячки завжди на чільному місці. Тож майже сторінка першого числа газети, яку я тут “ставив на ноги” й редагуZ вав, була заповнена її творами, і то був лиZ ше початок. Місцеві композитори, якZот заслужений діяч мистецтв України Микола Дейнега, писали музику на її вірші: ті пісні популяризував вокальний ансамбль місцеZ вого педагогічного коледжу “ДніпряночZ ка”… Обдарована, тоді ще студентка, теж місцевого будівельного коледжу, корінна ржищівчанка Валентина Тріщун приносила до редакції чимало своїх творів і серед них — присвята Ліні Василівні: Спасибі Вам, що є Ви в цьому світі, Що люди Вами мріють і живуть, На Ваших віршах виростають діти, З Ваших рядків джерельну воду п’ють. …………………………………………… Спасибі Вам, що я пишу вже трошки, Спасибі, бо тепер учусь у Вас Складать слова в мережані торочки Та бачить світу профіль і анфас. “Бегемотячі спини”, навпроти колишZ ньої садиби Костенків, і нині виглядають з води обабіч пішохідного містка. Ми з талаZ новитим ржищівським музикантом ВолоZ димиром Пасекою і створили гімн міста, який по сьогодні співають стоячи на всіх урочистостях…
Та, на превеликий жаль, як стверджує у своїх наукових дослідженнях, зокрема, в газеті “День”, відомий у Кропивницькому Володимир Панченко: “У Ржищеві Ліна Василівна не буває… Того, далекого, її Ржищева — вже немає. Він давно у заплаZ вах пам’яті”… — Своєму рідному району, Новомирго+ родському, Ви подарували підручник “Літе+ ратура рідного краю”. Всі борги віддали? — То був давно омріяний подарунок, бо нову тему й учителям, і учням освоюваZ ти на голому місці важко. Чи допомагає він тепер колегам і школярам?.. А ось щоZ до боргів, то ми маємо неоплатні борги пеZ ред рідним краєм, перед батьками, дітьми, родичами, учителями, колегами… Другу частину цього звертання Ви поZ чали, без вступу, цитуванням початку моєї “Думи про батька”: Якої, тату, музики Ви прагнули, Якої дослухалися струни? Терзався я, вдивляючись незбагнено, Як віко не пристало до труни, Бо рвалася душа ще з Вами жити, Бо не хотіли йти у вічну тлінь… Це, дорогий Василю, Ви спрямовуєте мову на те, щоб хоч іще один мій твір у цьому інтерв’ю прозвучав повністю? Та ще й про Батька… Що ж: О, як плекали Ви у полі жито, Як дбали, щоб не вичахла черінь! Не знали, тату, радості, покою: Як та бджола при праці віч&на&віч… Ви світ утаємничений з собою Забрали у оту довічну ніч. А сонце так пекло і так палало, Що мліли навіть хвильки на воді. Без Вас у світі вже чогось не стало: Спливло, як линуть роки молоді. І молоді, й середні, й підстаречі, Мов коні, пролетіли за мости, А Вам так і не стачило, до речі, Часу сорочку празникову одягти: То мори, то бої, то відбудова… В застій… Та хіба був для Вас застій?! Комусь — нова епоха, ера нова, А Ви все пупа рвали: Боже мій! Начальство, знай, кишені набивало Та дачі зводило на Вашому горбі, І раз у раз жалілось: “Мало… Мало…”, Як Вам — хвилинки вільної собі… Ну от і все. Звучить останнє слово. Востаннє рідний степ Вам шле привіт. Ніколи не побачимося знову, Хіба, як також прийдем на той світ… Якої ж, тату, музики Ви прагнули? Якої доторкалися струни? Лишилась з Вами загадка незбагнена… І віко не пристало до труни… — Чим у житті іще, окрім написання репортажів і літературних творів, окрім вчителювання, Вам подобається займати+ ся? — Кортить побільше спілкуватися з дітьми й онуками; останнім часом працюю на півставки в редакції міської газети; іноZ ді вирвусь із вудкою до ближнього ставка; дуже рідко — на якісь зібрання до Спілки; а ще — п’ять соток городу орендую тимчаZ сово у міськради; а то — роздуми… Кілька років тому відвідав часопис “Слово Просвіти”. Головний редактор Любов Голота поділилась міркуваннями, що в планах редакції виношується тема про життя професійного письменника на периферії: в райцентрі, в селі… Й досі не покидає думка, що тема — складна, хоч і повчальна: часто на місцях такі одинаки (і для влади, і для оточуючих) білі ворони. Люди — дивні, незручні, бо не відповідаZ ють місцевим критеріям… Як уточнив мій молодший колега: “На білу ворону — чорZ ний рот”. — Яке Ваше життєве кредо? Що по+ радите нащадкам? — Щоб незалежна Україна поZсправZ жньому щасливою була.
Спілкувався Василь БОНДАР
Тетіїв на Київщині, червень 1977 року. Микола Кравчук, Григір Тютюнник і Павло Малєєв (зліва направо)
Першодрук · “У колекції нараховано усемеро більше експонатів, аніж їх має обласний краєзнавчий музей”. · S. 10Originalseite ↗ Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Закінчення. Поч. у ч. 26—28 за 2018 р.
Знову й знову аналізую цей феномен, його невтоленну пристрать, умови існування в соціумі і його там репутацію. Суцільні парадокси й загадки. Хоч як дивно, але, виявляється, чи не весь Кіровоград знав, що Ільїн — мільйонер. Його бомжацький маскарад нікого не вводив в оману. Хоча багато хто, бачачи, як він риється в сміттєвих ямах, вважав, що електрик або звичайний Плюшкін, або навіть індивід із психічними порушеннями. Звідки було людям знати, що Ільїн умудрявся й там знаходити цінні експонати для своєї колекції. Звичайно, це бувало рідко, але ж — бувало. Мені казали кіровоградські колекціонери, що він був надарований просто-таки собачою інтуїцією, а ще з математичною точністю прораховував імовірність “улову” там чи там. У нього не було вузької спеціалізації: його цікавило все. І збирав він усе: кам’яні наконечники списів чи сокири хто зна яких часів, старовинний посуд, унікальні атрибути побуту минулих століть (кухлики, чашки, ложки, ножі оригінальних виробів, що були тоді, висловлюючись сучасною мовою, брендами й стали характерними зразками мистецько-вжиткового стилю своєї доби. Якщо котрусь із таких речей жадібний до всього Ільїн не підібрав, значить, вона зовсім безвартісна — точно знали його колеги. У багатьох розповідях фігурувало завперш це — офіційне, ніким не заборонене збирання артефактів. Тобто благородне рятування історичних і мистецьких раритетів, що буквально валяються під ногами в темних і байдужих людей. Але, як зрозумів уже читач, це одна грань поведінки Ільїна. А таких граней у нього було чимало. І про них знали тільки одиниці. Задумаймося над таким фактом. У колекції Ільїна нараховано усемеро більше експонатів, аніж їх має обласний краєзнавчий музей. Цифра справді вражає. Особливо ж якщо враховувати можливості для здобуття артефактів чималою державною інституцією з цілим штатом працівників і навіть певними коштами для цієї потреби, й окремо взятої людини з її скромними заробітками. Як писав у газеті “Украина — центр” Віталій Постолатий, величезна кількість речей потрапила до Ільїна саме з музеїв та бібліотек. Державних. Наш персонаж умудрявся домовитися з директором музею (за певну суму, ясна річ), щоб узяти на якийсь час ту чи ту картину. Наймав художника й замовляв її копію. Копія ішла в музей, оригінал осідав в Ільїна. Так було неоднораз пророблено й з іконами. Набачивши досвідченим оком старовинний екземпляр, він забирав його на певний час, а потім повертав церкві копію. Часто і священик, і парафіяни були навіть дуже задоволені — яскравіша за оригінал копія видавалася їм красивішою. Зрештою, в нашому продажному суспільстві немає жодних проблем, щоб проробляти і не такі комбінації. За всі роки нашої незалежності ми сто разів у цьому допевнилися. Як писав уже згадуваний Володимир Босько, Ільїн упродовж багатьох років був консультантом і експертом обласного музею. “У ті часи визначити, де закінчувались музейні збірки і починалася колекція Ільїна, було неможливо.
Ільїн був переконаний, що не існує людей чесних і непідкупних”. Він був великим спокусником і міняйлом. Він пропонував Боську замінити цінні ікони й картини в музеї на ті, котрі він принесе (звичайно, зовсім іншого рівня цінності). А за це Володимир Босько одержить кругленьку суму. “За Ільїним виходило, що майже всі музейні експонати з’явилися з його благословення або були ним подаровані. Фонди краєзнавчого музею Олександр Борисович знав як мало хто з його працівників. Слухаючи розповіді Олександра Борисовича, мимоволі спадало на думку, що історія краєзнавчого музею в післявоєнний час — то історія його тихого розкрадання Ільїним з участю та за потурання музейних працівників. А ми інколи дивуємося, чому наші музеї такі бідні, чому у фондах майже немає цінних експонатів”. І ще зі спогадів того ж автора: “Отже, одним з основних, хоча йне єдиним джерелом походження скарбів Ільїна був краєзнавчий музей та наше місто загалом. У пошуках скарбів Олександр Борисович обійшов його уздовж і впоперек неодноразово. Все, що було у місці цікавого та коштовного, як правило, осідало в Ільїна. У багатьох мешканців міста він щось викупив, виміняв або вициганив…” Цікаво, що, не маючи в собі жодного натяку на український сентимент, він особливо жадібно збирав видання з української історії — знав, що все те — оскільки воно з відомих причин існує в обмеженій кількості — велика фінансова цінність. Микола Смоленчук згадував: для написання історичного твору йому потрібен був Грушевський. А де його знайти в радянські часи? Тільки в Ільїна, який дозволяв письменнику користуватися книгою, не виходячи зі свого двору, відвівши для нього робоче місце під грушею. До себе в дім він ніколи нікого не допускав. І це ще була велика милість та довіра. Тільки лічені одиниці могли стати ногою в дворі Олександра Борисовича. Тих, кого він допускав аж до порога, називали “допорожники”, а кого до груші — “підгрушники”. Зате в музеї, бібліотеки й до інших колекціонерів заходив як до себе додому. Чіпким поглядом упивався в необхідну йому річ, і, здається, не було в світі такої сили, котра зупинила б його — рано чи пізно та річ опинялася в нього. Я вивчав усі публікації про цю історію, але для мене все ще лишалося тоді — як і донині — багато незрозумілого. Розпитував свого доброго приятеля Володимира Панченка, що був на той час депутатом Верховної Ради. Тоді, коли по смерті Ільїна несподівано випливла колекція, з усіх боків її почали тягти на себе різні сили (племінники, що заявили про те, що вони — законні спадкоємці небіжчика, комерційні структури і, схоже, кримінальні “команди”), Панченко був одним із перших (і небагатьох), хто зайняв рішучу позицію: колекцію треба негайно взяти під державну охорону, атрибутувати всі її експонати, а вже надалі з’ясовувати всі юридичні колізії. Розгорнулося справжнє полювання на скарби Ільїна. Журналістам, що писали про цю історію, погрожували фізичною розправою. Великий тиск із різних боків відчували всі ті, хто відстоював легальний, абсолютно прозорий спосіб розв’язання колізій. Усе це Володимир мені докладно розповідав, називаючи імена групи людей (на жаль, я їх тоді не записав), котрі допомогли зберегти колекцію від брутального розкрадання. А у відповідь на запитання про цінність Ільїнових артефактів, методу його збирання коштів і взагалі про складний психологічний феномен Ільїна відсилав до Олександра Чуднова. Цей чоловік буквально приголомшив мене своєю ерудицією в усіх питаннях, з якими я до нього звертався. Краєзнавець, книгознавець, мистецтвознавець, літературознавець, історик — і це ще не всі іпостасі Олександра Чуднова. Гадаю, про нього багато може сказати такий факт. Коли всі раритети Ільїна були вивезені в обласну наукову бібліотеку ім. Д. Чижевського, де їх докладно описували, Чуднов був біля книжок цілодобово. Працював удень із колегами, які проводили атрибутацію, а вночі там же вкладався на стільцях спати. Чуднов добре розумів надзвичайну цінність цих книжок, а також знав, скільки довгих брудних рук зусібіч тягнуться до них. (Не знаю подробиць, як це сталося, — знаю лише, що Чуднова згодом таки вижили з бібліотеки, де він офіційно працював і своєю безкомпромісною позицією декому заважав. Книжкова колекція Ільїна втратила свого непідкупного сторожа). Чуднов розповідав і розповідав мені про експонати. Ось, наприклад, срібний кубок Равича, ціна якого складає щонайменше 30 000 доларів. Ось низка книговидань ще часів Івана Грозного. Ось кілька дуже давніх видань Тори. Ось унікальні мікроскульптури зі срібла і бронзи. Ось живопис, який ще треба атрибутувати. Ось тисячі ікон, серед яких немає творів сучасних богомазів — усе поважна старовина. Усе це оцінюється поки що доволі приблизно, як мовиться, тільки на око — і сума виростає до розмірів астрономічних. Мало не легендарний скарб гетьмана Полуботка. Зрозуміло, чому так наполегливо тягнуться сюди руки загребущі. Чуднов мріяв: от би описати історію кожного експоната і шлях його в будинок на вулиці Урожайній, де власник колекції знущався з цих речей, як фашисти у концтаборах із людей. Коли Чуднов показував мені понищені вологою аж до гниття інкунабули, в нього вихопилася фраза: “Є бібліофіли, але є, на жаль, і бібліоманіяки”. Мені видалося, що це дуже точний діагноз хвороби загадкового чоловіка на ім’я Олександр Ільїн. Ще цікава й характерна подробиця тактики нашого колекціонера, про яку розповів Чуднов: “Ільїна характеризували як людину-пітона. Він вибирав жертву, про яку щось знає, що вона щось мала, а потім кружляв навколо, а якщо іноді він не міг дістатися ближче, то просто чекав… А коли людина вмирала, він хапав…” Дехто намагається виступити в ролі адвокатів небіжчика. Скажімо, голова правління міського клубу колекціонерів Євген Савченко говорить: “Ільїна знаю давно. Багато чого в нього навчився. Майстер прекрасний — будь-яку річ із будь-якого матеріалу міг довести до пуття… Між іншим, у нього була на реставрації і пара моїх книжок “Міфи класичної давнини” 1861 року видання Штоля та Євангеліє XVIII століття. Де вони? У кого їх нині вимагати? Реставрував він речі й інших людей… Завжди вражала ерудиція Ільїна. Він був ходячою енциклопедією. Гадаю, заткнув би за пояс будь-кого з наших доцентів-докторів у питаннях історії, релігії, мистецтва. Нині говорять про кримінальний присмак його колекції. Однак, знаючи його, в це не повірю. В старі часи на колекціонерів епізодично влаштовували полювання. Виловлювали. Приписували скуповування й продаж благородних металів, що було монополією держави. Хоча колекціонери платили за виріб значно більше, ніж скупка і музеї. Як пояснити походження клейм на книгах, посуді? Деякі з музейних реліквій могли лишитись без господарів у роки війни. А щодо книг, то де книги з шести старих єлисаветградських бібліотек і дев’яти книгосховищ, бібліотек гімназій та училищ, церков, дворянських домів і маєтків? Спочатку все це експропріювали, далі списували й знищували. В обласній бібліотеці не те щоб старих книжок, але навіть часів сталінщини, відлиги, застою знайти важко. Багато потрапляло Ільїну зі списаного, з макулатури. Не думаю, що хоч одна з вивезених від нього книжок була в розшуку. Отож чи рятував він книги, чи гробив — питання суперечливе. Багато лишилося. В бібліотеці є зал рідкісної книги. Це рештки колишньої розкоші, звезені з усієї області… Я бував у домі Ільїна. Умов для зберігання колекції там не було. А в музеї? Колишні директори і працівники цей музей розкрадали, як могли…” Є тут і дещо слушне. Особливо ж — про крадійство з музеїв і бібліотек їхніми працівниками. Безумовно, важливо, що ця колекція є і стала набутком держави. Однак мене особливо прикро вражають такі факти. Ільїн був помічником настоятеля Києво-Печерської лаври. Збереглося кілька гуртових світлин духовенства, де є і наш персонаж. Олександр Чуднов навіть має ніким ще не спростовану гіпотезу про те, що всі ті роки, а їх — п’ятнадцять! — які не відображені в його трудовій книжці жодним записом і про які він нікому нічого не пояснював, — то час його перебування в якійсь ролі, скажімо, в Києво-Печерській лаврі. І ось такий парадокс, на який звернув увагу директор обласного музею П. Босий: Ільїн був віруючим, але оббирав церкви, спритно, мов шулер, підміняючи цінні старовинні ікони свіжими їхніми копіями. Старовинні ікони, як уже мовилося, опинялися в його колекції, де їх безперешкодно точив шашіль і де врешті-решт вони навіть могли загинути. Володимир Босько знаходить аналогію “трудам і дням” кіровоградського збирача скарбів: “Були в історії людства не менш пристрасні і нерідко ще більш епатажні бібліофіли. Наприклад, англієць Річард Гебер, який жив наприкінці XVIII—на початку XIX століть, зібрав від 150 до 500 тисяч томів книг. Якщо десь тривав продаж раритетів, серед покупців виділялася дивна постать Гебера в зношеному і засмальцьованому сюртуці. Цей книжковий черв’як не надавав жодного значення одягу, їжі — нічому, крім книг. Каталог його зібрання склав дві тисячі сторінок. Після його смерті всі книги з історії скупив француз Антуан Білар. Його зібрання з 600 тисяч томів у п’яти великих будинках більше нагадувало склад. Стіни зі штабелів книг, що впиралися в стелю, створювали дивний лабіринт, у якому витали мудрість, знання і фантазія, вилиті на папір. Звичайно ж, систематизувати це книжкове нагромадження, а тим більше читати, було вже ніколи і просто неможливо. Добувати, скуповувати, звозити і складувати — такою була доля французабібліомана. Мабуть, книги відплатили за неповагу до своєї суті. Білар надірвався вагою добутого ним чергового фоліанта. Чи не щось подібне сталося з Олександром Ільїним. Він, як згадують чимало людей, вирізнявся добрим здоров’ям, попри те, що вів суворий спартанський спосіб життя. Коли він так раптово помер, то навіть виникла підозра, що племінники, бажаючи заволодіти колекцією, просто його отруїли. Слідство навіть зажадало ексгумації похованого, і вона була проведена. Племінники не втомлювалися судитися з державою, щоб заволодіти колекцією. Їхній мотив — вони законні спадкоємці Ільїна, бо ці скарби їхня спільна власність — вони збирали їх разом із дядьком. Усі суди відхилили претензії агресивних племінників, які почали в ЗМІ писати, що їх обікрадено, і тепер вони помруть з голоду.
Раритети зберігаються та експонуються в Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї
Столиця · “Маємо можливість доторкнутися до глибин нашої історії, подивитися на Київ так, як його бачили в ХІХ—на початку ХХ століття”. · S. 11Originalseite ↗ Якийсь іронічний журналіст їм відповів, що в одному з підвалів Ільїна знайдено (виявляється він і це десь узяв!) величезну кількість банок гуманітарної тушонки, що її одержував СРСР ще 1945 року по ленд-лізу. Термін придатності її — 50 років. На час подій він ще не вийшов. Племінники одержали змогу легко порятуватися від голодної смерті. Дяка за те американцям. Виявляється, Ільїн був не тільки амбітним, а ще й дуже чванькуватим чоловіком. Кілька людей згадують, що він хвалився: заповів свою колекцію Ермітажу. Правда це чи не правда, але дуже показово те, що йшлося, звичайно ж, не про Україну, живучи в якій, Ільїн себе з нею не ототожнював. Він майже презирливо ставився до неї. Збереглися свідчення, як він глузував з української мови. А українська історія була для нього цікава лише як дуже дефіцитні тексти в колекціонерському світі. Він уособлював тих індивідів, які категорично не прийняли Україну в нових політичних реаліях. Коментуючи плани Ільїна вивезти колекцію до Санкт-Петербурга, Володимир Босько нагадав такий факт: “Історія з Ільїним та його скарбами нагадує скандально відому справу львівського колекціонера Островерхова. Той заповів свою збірку музею образотворчих мистецтв ім. Пушкіна у Москві. Але львів’яни через суд довели, що колекція Островерхова зібрана у Львові і складається переважно з речей або викрадених зі львівських музеїв, або ж видурених у мешканців міста. До того ж Островерхов, як з’ясувалось, співпрацював з НКВС і писав доноси на власників приватних колекцій та цінних речей з метою прибрати їх до своїх рук. Я зовсім не ототожнюю Ільїна з Островерховим, але схожість між ними була…” За понад два десятиріччя втихло відлуння кіровоградської сенсації. Навіть серед літераторів зустрічаю тих, які не знають про цю історію. Час поглинає події, людей, імена, заповнюючи простір, який вони займали, новими резонансними подіями, людьми й іменами. Інформаційний шквал не дає змоги вільно продихнути. Життя будь'якої новини сьогодні скоротилося в десятки разів. Ми біжимо за подіями; вже, здається, навіть починаємо наздоганяти їх, але нас переганяють нові події, які швидко з’являються попереду нас, і ми, так і не наздогнавши те, за чим гналися, вже біжимо за іншим. А через нас велетенською хвилею перелітає відлуння ще новіших подій. Ми маємо дедалі менше часу, щоб зупинитися й оглянутися на' зад. Подеколи просто незмога не тільки осмислити, а бодай пам’ятати, що, як і чому там було. Але треба робити над собою зусилля, щоб оглянутися і побачи' ти там те, що не перестає бути повчальним у будь'якому часовому контексті. …Ми з Василем Бондарем виходимо з краєзнавчого музею, де є постійно діюча експозиція “Кунсткамера Олександра Ільїна”. Мовчимо. Бо про цей феномен ми з ним сто разів переговорили. Але чимало запитань — головно етичного характеру — й досі висять у повітрі. А щодо відповідей на запитання, які стали перед нами в цій історії, незаперечне одне: відповідаючи на них, ми говоримо не тільки про Ільїна — ми говоримо і про себе. Ось чому ця історія не втрачає своєї актуальності.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України спільно з Вишгородським історико-культурним заповідником відкрили унікальну виставку “Київські мотиви. Адреси і адресати”, виставивши оригінальні поштові листівки ХІХ — першої третини ХХ ст.
Гості, які завітають на виставку, побачать рідкісні листівки з фондів найбільшого в Європі архіву документів особистого походження Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Вишгородського історико-культурного заповідника, приватних зібрань колекціонера, медальєра, мецената Дмитра Піркла та наукового співробітника Вишгородського історико-культурного заповідника Василя Михальчука. Завдяки видовим поштовим карткам і циклу гравюр українського графіка, народного художника України Миколи Стратілата втрачені, але не забуті перлини Києва і Київщини допоможуть уявити столичні пейзажі кінця ХІХ—початку ХХ ст., зануритися в атмосферу тогочасного буття, побачити, якими були легендарна Десятинна церква та Історичне Межигір’я. Фрагментом є експозиція старовинних самоварів та одягу кінця ХІХ—початку ХХ ст., що “олюднює” традиції побуті мешканців Київського Полісся. Вагомим доповненням виставки є й оригінали старовинних географічних мап, на яких позначено зокрема й Вишгород. Окрасою проекту стали унікальні експонати кінця ХІХ—початку ХХ століття Музею історії моди Марини Іванової. — Маленька поштова листівка наштовхнула нас на створення унікального проекту “Київські мотиви. Адреси і адресати”. Цю унікальність ми шукали разом із Вишгородським історико-культурним заповідником, колекціонерами Дмитром Пірклом і Василем Михальчуком, фундатором Музею історії моди Мариною Івановою. Хотіли показати Київ, вулицями якого ходили Павло Альошин, Іван Їжакевич, Микола Лисенко, ще безліч людей, які вже вписані в історію нашої культури. Представлена лише частина нашого архіву, документи з фондів відомого києвознавця Олександра Назаревського. На зображеннях в експозиції бачимо будівлі, які, на жаль, не всі збереглися. Але вони можуть нас наштовхнути на певні відкриття, — наголосила, відкриваючи виставку, директор ЦДАМЛМ України Олена Чижова. — Сьогоднішнім відкриттям цей проект не обмежується. Попереду нас чекають лекторії, демонстрація фільмів, виступи відомих літераторів, діячів культури. Сподіваюсь, що кожен відкриває для себе унікальність поштової листівки в контексті збереження історії України, Києва, своєї малої батьківщини. Скажімо, історичне Межигір’я, яке ми бачимо на 26 листівках, наданих колекціонером Дмитром Пірклом. Ці листівки вже брали участь у міжмузейному проекті, який відбувся наприкінці минулого року у Національному музеї ім. Тараса Шевченка. Спільно з іншими музейними установами здійснили два проекти “Забуте Межигір’я”, які розповіли про Спасо-Преображенський козацький монастир і Межигірську фаянсову фабрику. До речі, днями виповнилося 220 років від видання Указу про створення цієї фабрики, — підкреслила кандидат історичних наук, директор Вишгородського історико-культурного заповідника Влада Литовченко. — Такі події відбуваються не щодня. І не щодня наші колекції промовляють. Символічно, що ця подія відбувається в серці столиці — Софії Київській. Частина експонатів виставки розповідає про Межигірський монастир, що
Відкриття виставки був знищений у 1934—35 роках. Дуже вболіваю за те, аби більше людей дізналося про цей монастир, більше українців долучилося до відновлення нашої історичної пам’яті, — зазначив колекціонер Дмитро Піркл. — Видавництво “Мистецтво” завжди звертало особливу увагу на київську тематику. Нова книжка “Київ столітньої давнини” (наш спільний проект з відомим київським краєзнавцем Дмитром Малаковим) — унікальне видання, яке ми презентуємо і на підготовку якого пішло кілька років. Тут представлені листівки, що зберігаються в Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці ім. В. Г. Заболотного, приватних колекціях. У книзі постає Київ, яким він був наприкінці ХІХ—початку ХХ століття. Листівки — міні-раритети, які показують життя людей того часу, пам’ятки архітектури, що не збереглися. Ми повинні досліджувати наш Київ, частіше проводити різноманітні виставки, — підкреслила редактор видавництва “Мистецтво” Ніна Прибєга. — Ми з Вами присутні на унікальній події в житті нашого рідного міста. Виставка поєднала музейний і архівний проекти. Сьогодні маємо можливість доторкнутися до глибин нашої історії, подивитися на Київ очима не сучасників, а так, як його бачили в ХІХ—на початку ХХ століття. Також можемо відчути пульс позаминулого століття, — зазначила доктор історичних наук, професор Марина Палієнко. Про представлені на виставці експонати Музею історії моди розповіла директор цього закладу Марина Іванова. Досвідом колекціонування поштових листівок поділився народний художник України, лауреат Шевченківської премії Леонід Андрієвський. А наприкінці гостей чекав сюрприз від відомого українського скрипаля, композитора, голови Київської міської “Просвіти” Кирила Стеценка. — Сьогодні для мене подвійна честь тут виступати. По-перше, я представляю Київську “Просвіту”. А ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка відзначає цьогоріч 150-річчя від дня заснування. По-друге, мій дід Кирило Стеценко у 90-ті роки позаминулого сторіччя розпочинав тут свій творчий шлях. Він тоді формувався як особистість, і як композитор. У цьому музеї-архіві зберігаються документи багатьох митців, зокрема й нашої родини, — зізнався пан Кирило. Розпочав свій виступ К. Стеценко з “Електронної думи”, яку присвятив усім мертвим, і живим, і ненарожденним героям. І не лише героям-бійцям, а й тим героям, які утверджують Україну на ниві культури. Далі виконав композицію “Пісня без слів”. Цю мелодію 3 липня 1911 року створив його дід, і це був його єдиний твір для скрипки. А завершився маленький концерт “Великим славнем”, що складався з дев’ятої симфонії Бетховена, що нині є гімном Європи, Гімну “Ще не вмерла Україна”, та мелодій “Многая літа” і “За Україну, за її волю”. На теренах України перші поштові листівки з’явилися 1872 року і не були ілюстрованими. Кінець ХІХ ст.—1920 рр. — “золота доба” поштової листівки. В моді — видові, сюжетні, портретні, художні поштові листівки. Їх друкують десятками мільйонів примірників. Основне місце продажу листівок — залізничні вокзали. Розвиток залізничного транспортного сполучення сприяв поширенню листівок. З’явилися спеціальні серії поштових карток, на яких позначали мапу подорожі або розміщували на одній листівці 5-7 фотографій міст, що розташовані на певній ділянці залізниці. Одна з найбільш ранніх, уже масових серій видових листівок позначена поштовим штемпелем “Київ, 23 березня 1896”. З 1895 до 1917 року вийшло друком близько п’яти тисяч різновидів київських листівок. Це було пов’язано зі зростанням кількості мешканців і гостей столиці.
Читацьке віче · “Саме вчителі)словесники найбільш причетні до національно)патріотичного виховання”. · S. 12Originalseite ↗ Валентина ПАНЧЕНКО
Українець Василь Костянтинович Очерет (Барка — псевдонім, мав ще інший — Іван Вершина) народився 16 липня 1908 р. в с. Солониця Лубенського повіту на Полтавщині в козачій родині. Сім’я постійно бідувала. Батько повернувся після японської війни покалічений, теслював, з трьома синами доглядав чужі сади. Очерети переїхали у відкритий степ біля хутора Миколаївки, куди Василь ходив до трикласної початкової школи. З 1917 р. навчався в духовному училищі (бурсі) в Лубнах, де “вхопив” початки латини, російської граматики, арифметики. Провчився там два роки і повернувся до трудової школи під духовну опіку нині призабутого, а тоді авторитетного мовознавця Іллі Микитовича Кириченка, який прихилив його до української поезії; відкрив середньовічного поета-монаха Костянтина Пузину, а незабаром Т. Шевченка та Г. Сковороду. Підлітки, Василь і його середульший брат Іван, на рік старший, були парафіянами Братської церкви (Різдва Івана Предтечі), а з 1991 року — церква Різдва Пресвятої Богородиці). У 20-х роках був час втрати віри; так сталося з Василем, але брат Іван зберіг її — став священиком. Старший брат Олександр — інженером”. Після закінчення семирічки Василь навчався в Лубенському педагогічному технікумі. З 1927 року вчителює на Донбасі в с. Нижньому Артемівської округи. Та недовго. 1928 року через конфлікт з керівництвом Василь Барка виїздить до Краснодара, де вступає до педінституту на філологічний факультет. Закінчив, зарахували в аспірантуру, почав писати вірші… Перші вірші послав Павлові Тичині, який надрукував їх у “Червоному шляху” і порадив готувати збірку поезій. Це був 1929 рік. Барка видає книгу поезій “Шляхи”. Поета звинувачують у виявах “класово-ворожого” світогляду. Через два роки, теж у Харкові, виходить друга книжка — “Цехи”, вона “правильна”, поезія написана після спостережень на заводі “Красноліт”. Василь Барка одружується з дівчиноюадигейкою — студенткою філологічного факультету. Студент Барка аспірантську підготовку завершував під керівництвом авторитетних науковців у Москві — на відділі західноєвропейських літератур Московського педагогічного інституту. Там обрав тему кандидатської дисертації — про стиль “Божественної комедії” Данте. Захист відбувся 13 березня 1940 р. Вчений згадує: “Коли я глянув на зал, то побачив сиві бороди і золоті окуляри. Весь академічний світ гуманітарного напрямку був присутній”. Барка пам’ятає до найдрібніших деталей цей щасливий день захисту дисертації, імена своїх учителів, зберігає науко-
Олексій НЕЖИВИЙ, професор, письменник
Звісно, що причини сучасного нелегкого становища вищих навчальних закладів, які тимчасово евакуйовані з Луганська, відомі всім: воєнна агресія сусідньої держави, її геополітичні інтереси, а також зрадницька поведінка частини населення. Саме того населення, яке в більшості своїй не потребує ніяких високих почуттів, а головними духовними цінностями вважає масові видовища й розваги. Однак коріння цієї проблеми сягає значно глибше, тобто тих недалеких часів, коли керівники області патріотизм пояснювали коротко і ясно: “В луганских собственная гордость”. Одним із результатів такої гордості й стало виникнення 1993 року класичного університету, який невдовзі став називатися Східноукраїнський національний університет імені В. Даля, однак для мешканців Луганська, а особливо водіїв маршрутних автобусів так і залишався “машінститут”, бо створений був на базі колишнього Луганського машинобудівного інституту. Отже, як бачимо, майбутніх тепловозобудівників, металургів, економістів стали готувати в класичному університеті, де незабаром ті ж керівники області, вони ж “отцы Луганска” захищатимуть кандидатські, а потім і докторські дисертації з економічних наук.
вий пієтет до грандіозної поеми Данте. Адже його власні твори такі, як “Свідок для сонця шестикрилих”, “Океан”, схожі за формою на “Божественну комедію”. 1933 року в його родині народився син Юрій, який пішов у батька. Василь радів, що його син завідувач кафедри французької мови Адигейського педінституту — Юрій Васильович Очерет, читав його дисертацію в Державній бібліотеці імені В. І. Леніна в Москві. Був доктором філологічних наук, професором, академіком, автором дев’яти книжок, з 2008 року консультантом АГУ. Настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Іоанн і віряни 25. 09. 2013 р. запросили Юрія Васильовича на освячення олтаря в Лубни. Але запізнилися. Дружина повідомила, що Юрій недавно помер. Хтозна, що було першим духовним відродженням релігійних почуттів у поетичних образах і формах В. Очерета. Можливо, клінічна смерть, коли малим упав із кручі і лікар визнав його мертвим. Можливо, тоді, коли він, важкопоранений солдат Червоної Армії, опритомнів і почув голос: “Це могло бути воно”. Так сприйняв він свою другу смерть. Можливо, це усвідомлення незбагненної сили Бога прийшло до нього, військовополоненого, на роботах у Німеччині, у Берліні 1943—1945 років, який тоді бомбардували. Ніколи не ховався у бомбосховищах, але одного разу, коли він спав, якась невидима сила почала розхитувати ліжко. Він тричі піднімався, вмикав світло, зазирав під ліжко — чи не злодій забрався туди, але зрозуміти причину цього містичного явища не міг. І тоді Василь Барка спустився у підвал. Незабаром авіаційна бомба пронизала стелю якраз над ліжком. Свої філософські роздуми на релігійні теми “Вершник неба” В. Барка видав 1972 року. Я, автор цієї кореспонденції вважаю, що його духовне покликання закладено в Лубнах у молоді роки в духовному училищі, у Братській школі, Братській церкві, під час спілкування з наставником єпископом Полтавським Олександром Ярещенком, який з 1922 року був призначений управляючим Лубенської єпархії, а із 1923 року архієпископом Харківським. Він був організатором автокефальної церкви в Україні, заснував 50 парафій. Цього освіченого і авторитетного “ієрарха” УАЦП з 1926 до 1930 року вислали, а 1937 року віддав життя за свою віру. Саме його поет Барка пам’ятає все життя. Поезія Барки — віддзеркалення його глибокої християнської релігійності та етики, мова його серця. Тому й основні прикмети його характеру — незвичайна доброта і скромність, гуманність і побожність, толерантність і пошанування думки іншої людини, визнання вчення Біблії. Його поезії, віршовані романи нелегкі для читацького сприйняття. Їхній зміст наповнений містичними елементами, релігійною символікою, потребує підготовки для рівноправного діалогу з поетом. Ще детальніші спогади В. Барки про війну. Війна переорала його життєву долю, вирвала з обіймів рідної землі, викинула на чужину. Згадує: “Я вірив в ідеальний образ комунізму… Я був дуже хворий перед війною. Одужав і міг відпрошуватися від фронту. Але вважав, що це мій обов’язок, бо гітлеризм несе нищення народові… Спершу ми були в народному ополченні… А потім німці так швидко рушили на Кавказ, що нас вивели із казарм народного ополчення і приєднали до Червоноармійської частини, що обороняла підступи до Кавказу. В 1942 році тяжкопоранений; 1943 року відправлений у Німеччину і був у таборі для переміщених осіб в Авсбурзі: намагався перебратися до Франції. Полон, голодні дні і ночі, знущання фашистів, важкі роботи в Німеччині”. Допоміг йому поет і видавець Богдан Кравців, теж українець. Барка у Німеччині друкує ліричні збірки “Апостоли”, “Білий світ”. 1950 року письменник переїздить до США і там видає напоєні духовністю біблійних притч книги “Трояндовий роман”, “Псалом глибинного поля”; книгу “Океан” у двох томах, збірку “Царство”, роман “Рай”, вибрані поезії “Лірник”; пізніше пише п’єси, перекладає українською мовою “Одкровення св. Йоанна Богослова”, “Короля Ліра”, “Божественну комедію”. Барка — автор критичних есе, двох збірок статей та ін. Свідченням перед людьми України, перед Богом, перед його совістю є роман “Жовтий князь”. В Україні цей роман з’явився аж 1991 року, к в-ві “Дніпро”. Я його часто перечитую. Задумуюсь — як
Барка зумів так відтворити реальні події і явища голодомору 1933-го. Один земляк описав долю близької йому людини і передав письменникові на його розсуд. Барка дав цій родині прізвище Катранників, але все, що судилося уявою письменника пережити цій родині, він бачив на власні очі. В цьому році Василь відвідав родину свого брата на Полтавщині, був вражений жахіттям — як божевільні люди від голоду поїдають рідних і чужих, як мовчать хати, з яких доноситься трупний сморід, як гниють на станціях і біля елеваторів під дощем гори зерна. Подробиці роману автор збирав четверть віку: від час самого лихоліття і до початку оформлення тексту — 1958 року. Ніби все було містичним: “…Дзвін летів, як блискавка: світнув, обкинутий сонцем, із громовим гуркотом ударився об цеглу біля дзвіниці. Відкинувся догори і трохи вбік від місця, де впав, теряючи клин міді, нерівно відколотий. Нечутно, але з страшною луною духовною, відгукнувся той звук навколо…” Усе своє довге життя Василь Барка прожив у самотині — в білому чернецтві, яке прийняв усвідомлено в надії “відновити образ Христа Спасителя в українській літературі”, та присвятив свої труди духовні письменництву. Вершиною його творчої Голгофи є 25-томник творів. Статті про Василя Барку надруковані в українській, російській, американській літературних енциклопедіях. Лауреат Всеамериканського конкурсу малої преси (про природу поезії), лауреат міжнародної премії Фундації Антоновичів (США). Помер Василь Барка в Глен Спей поблизу Нью-Йорка 11 квітня 2003 року в 95 років. Український інститут національної пам’яті у листопаді 2016 р. вніс його ім’я до проекту “Незламні”, як людини, що пройшла через страшні 1932—1933 рр. та змогла реалізувати себе. А 2018 р. у Києві перейменовано вулицю О. Горовиця на честь Василя Барки. Земля тобі пухом, християнине Василю!
Читацьке віче · “Саме вчителі)словесники найбільш причетні до національно)патріотичного виховання”. · S. 12Originalseite ↗ А відсутність гуманітарних спеціальностей теж вирішили із притаманною “гордостью и решительностью”, бо до складу недавнього машинобудівного інституту “ввели” Луганський державний педагогічний інститут імені Т. Г. Шевченка, що готував педагогічні кадри з 1921 року. Ось так старійшина або, образно кажучи, батько вищої освіти в Луганську, за чиновницьким хотінням і велінням став сином, а потім, як виявилось, і пасинком машинобудівного інституту. Так тривало аж до вересня 1998 року. Варто зазначити, що стосунки сина із “названим батьком” були непростими. Так, брак кадрів для гуманітарних спеціальностей у молодому університеті теж вирішували “революційно”, масово зараховуючи на роботу вихідців із педагогічного. Авторові цих рядків найбільш близька українська філологія, а тому можу сказати, що на кафедрі української мови і літератури СНУ імені В. Даля працювали лише колишні викладачі або випускники педагогічного інституту. У кінці минулого й на початку нинішнього століття, коли кількість випускників у ЛНУ ім. Тараса Шевченка (у квітні 2008 року став класичним університетом) спеціальності “українська мова і література” сягнула 250-ти (денне й заочне відділення), то в сусідньому СНУ імені В. Даля їх не набиралося й двох десятків. Після трагічних подій весни й літа 2014 року кафедри української філології СНУ імені В. Даля опинилися в Сіверськодонецьку й розмістилися в колишньому структурному підрозділі — технологічному інституті. Однак зауважимо, що значна частина їх викладачів залишилася в Луганську, і вже, маючи досвід “переходу”, без жодних труднощів знову “перейшла” й почала викладати на спеціальності “російська мова і література” в руслі ідеології так званої ЛНР. У Сіверськодонецьку, де переважно у ВНЗ готували хіміків-технологів і програмістів, вирішили об’єднати аж три кафедри й створили одну — української філології і журналістики, а дефіцит кадрів із науковими ступенями вирішили поповнити за рахунок того ж таки ЛНУ ім. Т. Шевченка, адже в місті Старобільську (там тепер факультет української філології) та прилеглих сільських районах кількість потенційних абітурієнтів значно менша ніж у Сіверськодонецьку, Лисичанську, Рубіжному. До того ж, ніхто із штатних викладачів кафедри української мови ЛНУ ім. Т. Шевченка не залишився працювати в Луганську (один доктор наук, професор, інші —
кандидати наук, доценти), тобто дотримується академічної доброчесності, хоча через невелику кількість студентів змушений працювати на частину ставки. Яке майбутнє української філології на Луганщині? Те, що необхідно готувати таких фахівців, особливо вчителів української мови і літератури, не викликає сумніву, як і той факт, що потреба в них особливо зросте після нашого повернення на територію, що тимчасово непідконтрольна Україні. Саме вчителі-словесники найбільш причетні до національно-патріотичного виховання. Чи є для цього необхідні умови в Сіверськодонецьку? Однозначно скажемо — немає. Щоб переконатися у цьому, варто хоча б познайомитися з бібліотечним фондом СНУ імені В. Даля, а особливо передплатою періодичних видань фахового спрямування за останні десять років. Їх тут не знайдеш. Не випадково й лаборанти на кафедрі української філології і журналістики навіть не мають спеціальної освіти, а єдина доктор наук уже четвертий рік періодично приїздить із Луганська… Об’єднавчий процес не буде легким, однак об’єктивні передумови для цього давно назріли, задовго до вимушеної евакуації з Луганська.
13 Читацьке віче “Переконані, що на мапі Луганської області, в її топоніміці з’явиться ім’я Л. Г. Лук’яненка”. · S. 13Originalseite ↗ Володимир СЕМИСТЯГА, голова Луганського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Ще за кілька днів перед чорною звісткою просвітянський актив обговорював заходи на честь майбутнього 90-ліття Почесного члена Луганського обласного об’єднання ГО ВУТ “Просвіта” Левка Лук’яненка. З днем народження, який співпадає з Днем Незалежності України, Левка Григоровича ми традиційно вітали щороку. А він завжди нагадував, якою дорогою ціною здобута Незалежність. Благословляв і закликав “рабів отих німих”, яких у Донбасі чимало, підвестися з колін і стати частиною активного українства. І це були не порожні слова. За ним завжди стояли конкретні справи. Мало хто знає, що частину свого життя Левко Григорович присвятив Луганщині, про що луганці ніколи не забудуть. Очолюючи українську амбасаду в Канаді, він, спільними зусиллями з друзями України в Торонто, активно сприяв, аби в Луганську 22 січня 1993 р. було відкрито перший у державі Українсько-канадський центр “Відродження” з 200-тисячною бібліотекою. За час існування Центру тут виховали багатотисячне ядро патріотів, які сприяли українізації краю. Та й сам Л. Г. Лук’яненко неодноразово відвідував центр, виступав перед громадськістю Луганська та подарував місцевим просвітянам частину власної бібліотеки. Пам’ятними для луганців стали організований ним та за його участі мото-велопробіг “Соборна Україна—2002”, науково-практичні конференції, організовані ним та за його участі в Луганському національному університеті ім. Т. Шевченка, зустрічі з викладачами і студентами цього вишу 8 листопада 2002 р., 12 травня і 13—14 вересня 2005 р., у 2008, 2009 рр., де розглядалися проблеми бачення національної ідеї та національної волі тощо. Іншу частину власної бібліотеки Левко Григорович подарував також учнівськопедагогічному колективу Луганської СШ № 59, де неодноразово бував і спілкувався з колективом. А під час його виступів по обласному радіо та телебаченню в прямих ефірах не було відбою від охочих поставити запитання та вступити в дискусію, до яких він ставився толерантно і надавав переконливі вичерпні відповіді.
З початком російської агресії в Донбасі Левко Григорович не стояв осторонь. До військових частин передавали книжкові бібліотечки, продовольчі набори, гроші, які розподіляли через просвітян Луганщини. Остання поїздка на Луганщину Л. Г. Лук’яненка відбулася 2016 р. Блискучі виступи під час зустрічей та спілкування у Сіверськодонецьку, Лисичанську, Рубіжному з трудовими, учнівськими, студентськими колективами, службовцями обласної військово-цивільної адміністрації, сіверськодонецької міської ради, військовослужбовцями, творчою інтелігенцією надихали на переконливу віру в торжество української національної ідеї, перемогу України над агресором та повернення в її лоно тимчасово окупованих ворогом територій. Патріотизм, віра в згуртованість і незнищенність нації, об’єктивність розпаду “великой России”, які базувалися на знанні історії та історичних процесів звучали під час його виступів по радіо та телебаченню, які транслювали на всю територію області та надихали луганців на перемогу над агресивним ворогом.
Вже ніколи не буде Левко Григоровичу Луганську, не відвідає тих місць, де зустрічався з луганцями. Це може здійснити його дружина Надія Іванівна (родом з Івано-Франківщини), яка в повоєнні часи мешкала в Кам’яному Броді Луганська. Але ми віримо в незнищенність його духу та його уроки і настанови для майбутніх поколінь. Переконані і в тому, що на мапі Луганської області, в її топоніміці з’явиться ім’я Л. Г. Лук’яненка. Миру і спокою Вам, великий український подвижнику!
зацького полку. У різні часи в храмі молилися гетьман Іван Мазепа, останній кошовий Петро Калнишевський, письменники Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Павло Грабовський. Перші богослужіння у Свято-Воскресенському храмі, повернутому українцям, відбулися 1996 року. Микола Срібняк (єпископ Мефодій) у своїх листах розповідає про повернення слобожанських українців до рідної (української) мови, до української віри і висловлює подяку за підтримку: листи, подарунки, часописи. Михайло Борейко постійно надсилає книжки, видані Рівненською “Просвітою” та іншу просвітницьку літературу. За незламну і тверду позицію на тернистому шляху розбудови Української держави та Української церкви рішенням міського осередку товариства “Просвіта” Миколі Срібняку, колишньому Голові земляцтва українців Східного Сибіру м. Іркутськ, нині керуючого Сумською єпархією, архієпископу Сумському і Охтирському присвоєно звання почесного члена Рівненської “Просвіти”. Завершуючи післямову до збірки поезій Павла Грабовського “Пролісок”, член ради Рівненського міського товариства “Просвіта”, науковець Лілія Овдійчук пише: “Нині, у ХХІ столітті, збірка торує шлях до читачів, до нащадків, аби згадати й пошанувати поета і тих, які наважилися кинути виклик двоголовому орлу і наблизили волю для України”. Це про таких патріотів України, як Микола Срібняк (архієпископ Сумський і Охтирський – Мефодій) та Михайло Борейко.
13 Читацьке віче “Переконані, що на мапі Луганської області, в її топоніміці з’явиться ім’я Л. Г. Лук’яненка”. · S. 13Originalseite ↗ Євгенія ГЛАДУНОВА, член ради громадського об’єд нання “Рівненське міське товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка”
За сприяння Рівненського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка та з ініціативи відомого просвітянина Михайла Борейка у Рівному побачила світ збірка поезії Павла Грабовського “Пролісок”, видрукувана з благословення та підтримки архієпископа Сумського й Охтирського Мефодія. Завершуючи передмову до збірки Павла Грабовського, архієпископ зазначає: “Павло Грабовський став для українців символом незламності і невмирущості українського духу, апостолом правди і втіленням любові до батьківщини. Назву кілька імен з-поміж мільйонів патріотів, тих, хто жертовно служив і служить Україні. Це Святійший Патріарх Філарет, миротворець Андріан, світлої пам’яті Павло Дорожинський, світлої пам’яті Ярослав та Тетяна Романишини, світлої пам’яті Володимир Сохнацький, пані Ірина Ващук, пані Наталя Ємець з родиною, Олег Медуниця, Михайло Борейко…” Зупинимося на останньому прізвищі і відтворимо деякі події єднання доль двох українських патріотів відродження нації незалежної України, символізуючи єдність Сходу і Заходу: Михайло Борейко і Микола Срібняк (нині архієпископ Сумський і Охтирський Мефодій). Знайомство розпочалося у березні 1991 року через публікацію у газетах “Літературна Україна” та “Аргументы и Факты” звернення рівненських просвітян до президента Росії Б. Єльцина щодо захисту прав українців у Росії. Від українського земляцтва “Клекіт” — українців Іркутської області, що в Східному Сибіру — надійшов листвідповідь за підписом Миколи Срібняка з подякою за те, що в Україні пам’ятають про своїх братів у Росії і турбуються про них. На той час, як зазначив Микола Срібняк, офіційно в Сибіру проживало 100 тисяч українців, зокрема в Іркутському гарнізоні було більше 2 тисяч сімей військових родом з України. Звернення рівненських просвітян сколихнуло українців і спонукало до активних дій. Українське земляцтво стояло на стійких позиціях, хоча і розуміло, що система ще не змінилась остаточно, але твердо вірили: це питання найближчого часу. До цього спонукали й історичні події. В Іркутську збереглася добра пам’ять про українського козацького ватажка Дем’яна Многогрішного. Шанували іркути Святителя Інокентія Іркутського, першого архієрея, просвітителя народів Сибіру, який заклав десятки храмів, шкіл для навчання простих людей. В Іркутськ був спроваджений на заслання народний месник Устим Кармелюк. Там же відбував покарання за любов до України видатний поет Павло Грабовський, уродженець Сумщини. Таких сподвижників, відомих і маловідомих, було безліч. Попри гоніння, українці дотримувалися своїх звичаїв, традицій і віри. Мали свої неофіційні земляцтва, які створювали у місцях проживання найбільшої кількості українців. У час розпаду СРСР інтелігенція Іркутська заявила про створення першого українського національно-культурного товариства “Клекіт” і 1989 року зареєструвала Статут. Ініціатором цієї події став Микола Срібняк. Земляцтво взялося за занедбані українські справи: почали видавати газету “Сибірський українець”, запрацювали українські відділи у бібліотеках, організовували українські концерти, вшанування пам’яті Тараса Шевченка, видатних українців, налагоджували зв’язки між земляцтвами у Сибіру і на Далекому Сході. Проводили спільні конференції, фестивалі, укладали програми, висловлювали пропозиції і рекомендації щодо розвитку українських земляцтв. У цей період і зав’язалася тісна співпраця товариства “Клекіт” і Рівненської “Просвіти” через безпосередні взаємини Миколи Срібняка і Михайла Борейка. Просвітяни допомагали земляцтву художньою, науково-популярною літературою, підручниками, порадами та рекомендаціями із власного досвіду та досвіду українських науковців, патріотів і просвітян. У першу річницю незалежності України у Києві проводили Всесоюзний форум українців, на якому зустрілися делегати від Іркутська і Рівного: Микола Срібняк і Михайло Борейко — два патріоти, сподвижники національної ідеї.
Після зустрічі обмін листами став активнішим, предметнішим взаємно необхідним, відігравав значну роль у діяльності Рівненської та Іркутської організацій. На цей час припадає створення ОУР (об’єднання українців Росії), конференція, присвячена 110-річчю переселення українців на Далекий Схід, де було обговорено ситуацію в Україні та необхідність підтримки демократичних процесів на Батьківщині. Після цього в Україну переїхало багато українських активістів, серед них і Микола Срібняк. Життєві обставини Миколи Срібняка в Україні спрямовують його на служіння Богові та Українській Церкві. Він починає свій пастирський шлях у Московсько-Богородській єпархії УПЦ КП. Згодом його перевели в Київ, пізніше — у Дніпропетровськ. Нині Микола Срібняк — архієпископ Сумський і Охтирський Мефодій. Зв’язки архієпископа Мефодія і рівненського просвітянина Михайла Борейка знайшли своє продовження у листуванні. Преосвященний Мефодій повідомляв у листах про свою діяльність на ниві відродження українського православ’я на Сході України. Гуртуючи українську громаду Сумщини, сприяв розбудові і відкриттю православних храмів Київського патріархату (нині їх більше сотні), виданню часопису “Православний християнин”, відбудові у м. Суми Свято-Воскресенського храму, що був в особливій пошані серед українського козацтва. І донині тут зберігаються знамена Слобідського ко-
Народний звичай “Дай, Боже, силку і на другу нивку!” · S. 14Originalseite ↗ Жнива — уроча подія в житті хлібороба, вінець невтомної праці його рук і серця. Тільки-но поклав зернину в материнські груди землі, огорнув її теплом ниви і теплом власної душі, як відразу ж починаєш жадібно чекати цього апофеозу селянської праці. У хлібороба завжди невпрогорт усіляких щоденних клопотів і турбот, але серце його ніколи не забуває про хлібну ниву — як зійшло зерно, чи кущиться і як, чи вистачить сходам снаги витримати зиму. І навесні, і в літі він невтомно пильнуватиме за своїм житечком, викроюватиме зі свого сконденсованого часу хвильку, аби навідати його, спостерегти, як воно викидає колос, наливається, дозріває, половіє, чи не зловтішаються над ним вороги його. А коли зазолотиться нива дозріваючим колосом, рахуватиме кожну днину і кожну годину, аби не поспішити, але й не забаритись зі збором урожаю. Зривав колосок, розтирав на долоні, рахував зерня і клав до рота, на зуб, мовби знімав пробу з дорогоцінного металу. Благально зводив очі до неба й просив у Творця погожої днини, аби успішно впорати хлібну ниву. Вельми важливо було все зробити в пору: зажати, вижати, згромадити в копи чи полукіпки, відсвяткувати обжинки.
До написання цієї статті спонукали мене розмови з літніми людьми про жнива. Спогадуючи про минуле, про нелегкі жниварські будні, з особливим пієтетом розповідали вони про ті чи ті традиції, обряди, наспівували пісні. І з тих споминів поставали цілі картини й окремі образки з поетики жнивної ниви, де воєдино переплітались свято і будні, окриленість душі і нелегка праця із серпом у руках. Нині в українського хлібороба інші можливості, змінилися й погляди, та все ж незле зазирнути в скарбницю народної пам’яті. Шанобливо Олександра КОНДРАТОВИЧ
Зажинки — то справжнє священнодійство. Ось як розповідає про цей ритуал Марія Андріївна Химчик, 1934 р. н., мешканка села Нуйно Камінь-Каширського району, що на Волині: “У нас завжди зажинав батько і тільки в щасливий день — у середу або в п’ятницю. Прийшовши на місце, скидав шапку, молився “’Тчинаш” і починав жєти. Ризне раз — встане і подивиться вгору, на небо, другий раз ризне — знов подивиться вгору, третий раз — так само подивиться. Як вийде жменя, кладе вздовж загона. Далі жне як завжди. Але як нажне другу жменю, кладе поперек першої, щоб вийшов хрест. Після цього ще нажне снип чи два — і вже поле зажєте”. Присутня при цьому родина мовчки спостерігала за діями батька, проте, як молився, молилися пошепки всі. Затим усі бралися до роботи, кожен на своєму загоні. Або відкладали на деякий час працю, щоб жито поспіло [2, 147—148]. І от нарешті житнє поле покликало не до споглядання, а до роботи. Родина врочисто в повному складі вирушала на жнива. Жінки в білих лляних сорочках з двома чи трьома вузенькими смужками перетику на рукавах і в таких же спідницях з такими самими скромними смужками на пілочках. У деяких селах цей комплект одягу звався біляк. Голови пов’язували білими хустинами “на ковпак”, тобто середній кінець згорнутої навпіл по діагоналі хустини збирали на потилиці й перев’язували зверху двома передніми, або “під кінець”. У такому випадку передні кінці перев’язували під середнім. Так само в білі полотняні строї вдягалися й чоловіки. На полі найперше розкладали триніжку — пристосування з трьох міцно зв’язаних зверху жердок, до яких підвішували дитячу колисочку. Мати старанно огортала пристрій великим полотняним простирадлом — пиньохою. Вона мала захистити дитя від сонця та непроханих гостей — мух і ґедзів. Погодувавши дитятко, господиня вкладала його спати. За няньку залишався хтось зі старшеньких дітей, нерідко чотирьох-п’яти років. Решта ховала в холодку під тією ж пиньохою обід, хлібний квас, заправлений цибулею або її зеленим пір’ям, воду, готувала необхідне жнивне начиння. І наступала найголовніша мить — початок жнив. Господар знімав картуза, молився “Отче наш” або й просто хрестився, просив у Бога погожої днини та помочі в нелегкій праці і зажинав ниву. Молилися пошепки й інші женці та просили в Творця спору в роботі, витривалості, надто спині. Починаючи працю, кінчиком серпа торкалися землі, так щоб утворився хрест, тобто хрестили і свій загін, і ниву загалом. А вже по тому починали жати. В більшості випадків перші дві жмені нажатого жита також клали навхрест, у формі хреста, цим самим закликаючи Бога до помочі. Водночас це було і застережним знаком проти будь-яких напастей і випробувань. Просили помочі в Бога й женці. “Що женчики гадали, як ниву зажинали?” — питає жниварська пісня. І отримує очікувану відповідь: “Ми гадали гадойку: “Дай, Боже, погодойку!” А з “погодойкою” — й силочку на всю нивочку”. Навколишній світ видавався привітним, багатим та щедрим, надихав на працю, зобов’язував господарів уміло поєднувати жниварську роботу з домашніми клопотами, спонукав до поетизації, оспівування, здавалось би, буденних речей, як-от у пісні “Широкий загін маю”, яку женці не забували заспівати під час коротенького перепочинку: Широкий загін маю, Не дожнуся до краю. Ой жнися, загонойку, Я піду додомойку. Я піду додомойку, Видою коровайку. Коровиця — бриниця, Золотая дойниця, Золотиї обручі, Я видою й уночі [1, 110]. Здавалось би, пастельно прозорий зміст, без будь-яких загадок. Аж ні. Не відразу й збагнеш його глибину. Перед жницею, можливо, й одинокою, в одночассі постає дві нагальні проблеми: дожати широкий загін та видоїти корову, вим’я якої бринить від молока. У такий час і коровиця-бриниця видається незвичайною, для якої підходить лише “золотая дойниця”, оперезана золотими обручами, і хоч нагальна необхідність її подоїти кличе “додомойку”, однак і золота нива не відпускає. Тому й доведеться подоїти рідну годувальницю “уночі”. Вживання епітетів золотий, золота, золоте, золоті свідчить про значення жнив у житті хліборобської родини. Їхні серця сповнені радості від того, що дочекалися жнив, успішно збирають урожай та вірять у щасливе прийдешнє. Тому так природно звучать тут і пестливі слова: літечко, житечко, загонойку, нивка, силка, татойко, додомойку, господинька іт. ін. Жали старанно, спритно, але не надриваючись, аби вистачило сили на всі жнива. При цьому пильнували, щоб у сніп не потрапляли бур’яни, насіння яких при обмолоті могло втрапити до зерна і в майбутньому прорости на ниві ще в більшій кількості. Особливо діставалось куколю, який не лише засмічував посіви, а й постійно перебував у полі зору дітей, які, прагнучи заволодіти його квітками, толочили житні посіви. Жнучи, снопів не в’язали, вижате складали на перевесло. Надвечір кожен жнець сам в’язав свої снопи або це робив батько чи старший брат. Найчастіше ж бралися до цього всі. Потім зносили снопи в одне місце й громадили. На Поліссі снопи здебільшого складали в стропці по десять снопів у кожному: до найбільшого тулили навхрест спочатку чотири, потім між ними розміщували ще чотири. Десятий сніп мав слугувати за шапку. Солому на ньому загинали по боках на рівні перевесла і таким розгорнутим надягали на решту (дев’ять). Така конструкція легко продувалася вітром та сприяла просушуванню соломи й зерна. Якщо родина поспішала, складала снопи в полукіпки по 30 снопів у кожному. Важливо було вчасно впорати ниву та при цьому конче дотриматися всіх прикмет, вимог звичаю та пересторог. Справжнім апофеозом жнивної праці були обжинки. На завершення збирання, женці залишали кілька невижатих стебел на бороду. Для цього брали з собою стрічку, найчастіше червоного кольору. Зав’язати бороду доручали найкращій, найвправнішій жниці. Або найстаршій. Зв’язавши зверху колоски, жінка пальцями або кінчиком серпа розпушувала внизу землю, витереблювала з колосків жито, висівала й заробляла його в ґрунт та промовляла: “Вже жито засіяно, — піднімала догори голову й додавала: — Роди, Боже, житечко, і на друге літечко!”. У цьому випадку лексема друге відігравала роль не порядкового числівника зі значенням другого за порядком, а займенника зі значенням “наступний”, а за ним — знову “наступний” і так до безкінечності. Коли в’язалась борода, не зайняті в цьому дійстві дівчата, лежачи, терлися спинами об землю та просили: “Дай, Боже, силку і на другу нивку!” Як розповідала Ганна Степанівна Бідун, 1919 р. н. (с. Ворокомле), у їхній родині дещо поіншому справляли обжинки. Вони також залишали невижатими кілька житніх стебел та зав’язували їх докупи пітяжкою1. Якщо ж її забули, то використовували житнє стебло. Після цього хрестилися, ставали навколішки, очищали під зав’яззю землю від бур’янів і пальцями розпушували. Тоді бережно брали в долоні колоски й розминали, щоб висипалося зерно в підготовлений ґрунт. “Це робилося для того, щоб воно не виходило ні із землі, ні із комори. А зв’язані стебла звалися обжинками. Бо їх зусібіч обжали” [2, 151]. Цей чин зав’язування й прикрашання житніх стебел (бороди, обжинків) та засівання був колись своєрідною жертвою полю та його духам і мав посприяти майбутньому врожаєві. Видавалось, земля, люди, навколишній світ жили одним — думою про успішне жнивування та його вдале завершення. Водночас серце християнина не покидала вдячність Творцеві за цю данність та глибока пошаноба до хліба. Вочевидь, саме тому в багатьох селах до цього часу не пекли картоплі, яка на Полісі завжди вважалась другим хлібом. Так чинили на власному полі. То був ніби родинний ритуал. Женці, яких наймав пан чи багатій, чи ті, що зібралися на толоку, закінчивши роботу, ще й плели з найдоріднішого колосся вінок. Прикрашали його стрічкою, різними квітами і обов’язково калиною та на завершення підносили господареві. Женчики в білій одежі рухалися веселим гуртом, займаючи вширш усю вулицю, та співали: Ой весело, господару, весело, Що ми тобі віночка несемо. А ще буде, господару, веселій, Як положимо на столі [1, 119]. Попереду в тім вінку йшла найгарніша дівчина. Вважалося, що краса юнки позитивно вплине на майбутній урожай. Незрідка поруч із дівчиною йшов гарний юнак з невеликим снопком у руках. У деяких місцевостях цю пару пойменовували княгиня і князь. Пригадаємо, що саме так на весіллях величають молоду та молодого. На цю ватагу вістунів про успішне завершення жнив господарі чекали з нетерпінням. “За вінок пан платив великі гроші”, — діляться спогадами учасниці обжинків. Зачувши наближення женців, він разом із дружиною виходив їм назустріч. Знявши з голови вінок, дівчина з поклоном та всілякими побажаннями господареві й господині, усім домочадцям, найвагомішим з яких було в щасті й здоров’ї дочекатися нового багатого врожаю, підносила його голові родини. Той з вдячністю й поклоном приймав його, платив гроші та запрошував на гостину. Вінок клали на стіл або вішали на покутню стіну. Потім його після освячення в храмі винесуть у клуню та всіляко оберігатимуть, аби не поїли миші. Зерно з вінка буде використане для нового засіву. Пригощання завершувалося танцями та співом. Якщо в родині існувала традиція плести вінок, женці також у поклоні підносили вінок батькові, і він теж винагороджував своїх женчиків грішми, хай і не так щедро. Але за будь-якого звичаю, з такої нагоди готувалась святочна вечеря. Снопок жита в селянській хаті ставили на діжку під образами. Він також потім буде винесений до стодоли, аби бути внесеним назад на своє почесне місце на діжі перед Святою Колядою. Жито і життя — слова одно' го кореня. За звучанням і за зна' ченням. Випечений з житнього борошна хліб завжди вважався
Палітра · “Жнива — то наче знакова межа між двома літочисленнями: минулим і прийдешнім”. · S. 15Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
символом життя. Наявність хліба в домі гарантувала безпеку існу' вання полісянинові та його роди' ні. Тому з таким пошануванням та любов’ю він мовить про цей такий простий і водночас дорого' цінний продукт: “Хліб та вода — та й нема голода!” Хліб прирів' нювали до золота, а подекуди й ставили вище цього дорогоцін' ного металу. У жниварській пісні “У нашого господара женці жнуть” спочатку мовиться, що вони “Із самого золота вінка в’ють”, а далі йде уточнення: “То не з золота — то з жита” [1, 118]. У своїй хліборобській праці та звичаях наші краяни залишалися сонцепоклонниками. Як подяку Всевишньому та щедрому полю іза хороший урожай, і за добру погожу днину женці плели з найкращого житнього колосся вінки — символи сонця. Водночас вінок був і запорукою майбутнього дорідного врожаю. Недарма ж Просилося житичко дівочок: “Ізвийте з мене віночок, Чирвоною китайкою вб’яжіте, На хорошу дівойку наложіте”. [1, 116]. У цих словах відбито давні вірування наших предків. Червона китайка символізує вогонь з його очищувальною дією, а зерно вінка, знятого з голови “хорошої дівойки”, яким буде засіяне поле, має забезпечити такий самий хороший (!) урожай, як та дівойка. У селі Нуйні цього ж району вінок із житніх колосків як символ завершення жнив плели в кожній хаті. Якщо родина впоралася з цією роботою до Маковія, то в такому випадку його разом з іншим зелом у цей день і освячували в храмі. А коли жнива затягувалися аж до Спаса, то вже тоді освячували ритуальний вінок, причому виплітаючи його, женці співали: “Сива Борода, Святий Спас, / Дожали житичка в Божий час”. Жнива — то вінець хліборобської праці. Думкою про вчасний збір урожаю були перейняті всі в родині і в громаді. Клопочучись про власну ниву, селянин позирав і на сусідську — чи не пасе задніх, чи не стане посміховиськом для інших. Ця ідея змагальності закладалась ще на початку року, під час Різдвяних свят, коли кожна сім’я намагалася якомога раніше сісти за колядний чи новорічний стіл та раніше повечеряти, аби так само раніше від інших впорати і свою ниву. Бо ж, як мовиться тут, не в дурня гроші і не в лежня хліб. І кожному праглося, щоб саме йому заспівали його рідні: Ой наш татойко — господар: Він упору житичко позбирав. А чужії батьки ліниви — Ой то стоїть житичко на ниви [1, 118]. Життя ставило свої вимоги, а жнива — свої. І з ними потрібно було рахуватися. Молодь також повинна була їх дотримуватися. І хоч нелегка й виснажлива праця не залишала часу на любощі, вони все одно жили в серці. Під час жнивування, надто коли збирався гурт дівчат та юнаків, яких найняли для цього, або в час толоки лунали жарти, кпини: “Подожни мене, Грицю, / Дам тобі паляницю”; “Зроби перевесельце, / Моє щироє серце” — “Зроблю ще й другоє, серце моє любоє” [1, 113]. Сільські діти, підрісши, теж брали участь у жнивах. Їхні співанки — то звертання-благання про допомогу до старших, загона: Жнися, загоне, жнися, На мене не дивися, Бо я женчик малейкий, В мене серпок тупейкий. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Бо я женчик благейкий, До мне треба другейкий [1, 110]. З метою заохочення малих жниварів до роботи, змагальності з такими ж неповнолітніми братами та сестрами оспівувалися принади, які чекають їх після дожинання: Далий, далий, до межі Лежать пироги в діжі. Хто навперш дожнеться, За пирога озьметься, А хто навпосля дожнеться, Той за головку зьметься [1, 112]. Розповідь про жнива була б неповною без хоча б лапідарної згадки про пісні, присвячені їм. А свій початок вони беруть аж із колядок та щедрівок. Кожен гос' подар, наслухаючи їх, з трепетом у серці чекав виконання найзапо' вітнішої з них — “Пан’ господару, вийди-но надвір”. То — колядка-славень на честь народження Бо' годитяти, водночас це й поба' жання-пророкування на прий' дешній казковий урожай. Радуйся! Ой радуйся, земле, — Син Божий народився! — співають колядники. В унісон зними співає й душа господаря. Перед його зором постає феєрична картина: “жито густоє, колосистоє”, і він кує “серпи все золотейкі” та наймає “женців все молодейкі”, а з ними й волів — “сивих соколів”. І мовби за помахом чарівної палички на його ниві виростають “стоги на штири2 роги”, а не якісь там копочки. Ана завершення за свою щиру віру в Бога-Творця, невтомну працю він отримає “з колосочка — жита мисочку”, а із снопочка — жита бочечку”[1, 52]. Жниварські й обжинкові пісні здебільшого коротенькі — кілька дворядкових строф. Їхня тематики — сердечне прохання до Всевишнього та сил природи послати хорошу погоду, сприятливі умови для праці, сам процес збирання, його завершення; майоризація господаря та господині і самих женчиків, які ні хвильки “не гуляли, но жали, / Сто кіп житичка нажали”, “пожали горойки й долинки / Та й зробили господару обжинки”. У жниварських піснях оспівується дівоча врода, почуття закоханих, їхня вірність один одному, проте, нерідко, звучать в них і скарги парубків на сільських красунь, які “зводять їх з розуму”. В окремих селах до цього циклу зараховуються й сюжетні пісні, в яких лише окремою фразою чи словом заторкується жнивна тема. Нарешті жнивна епопея дійшла до свого завершення: хлібна нива впорана, відсвятковано обжинки, женці випростали спини, протерли й заховали серпи. Господар з синами звозить додому й обмолочує збіжжя, ховає зерно в комору. Та нові клопоти й проблеми не дають можливості навіть протерти піт з лоба. Бо жнива — то наче знакова межа між двома літочисленнями: минулим і прийдешнім. І всі подумки молитимуть Бога, аби воно було кращим від того, що відійшло. Тож неоднораз озветься в душі: “Роди, Боже, житечко і на друге літечко!”
Література: 1. Калиновий квіт Полісся / Пісенні скарби краю. Народні пісні, що побутують у Камінь- Каширському районі на Волині, зібрала, розшифрувала тексти й мелодії та впорядкувала О. П. Кондратович. — Луцьк: Вол. книга, 2007. — 248 с. 2. Кондратович О. Народний календар Волинського Полісся від свята до свята. Луцьк: Волинська обл. друкарня, 2009. — 200 с.
—————————— 1 Пітяжка (говірк.) — стрічка. 2 Штири (діал.) — чотири.
ідея проведення персональної виставки, що має назву “Автопортрет жіночності”. Основна ідея виставки — відображення ніжного, жіночого та водночас сильного образу в поєднанні з сучасним мистецтвом і класикою. Центральний образ експозиції — дівчина як богиня власного життя. У своїх роботах мисткиня зображає баланс, гармонію, спокій та силу, що притаманні жіночій половині людства. Картини пронизані світлом і теплом, а щось невловиме та незриме змушує захоплюватися вишуканими образами, відтвореними художницею. Офіційним спонсором виставки виступив керуючий партнер юридичної компанії K&K LAW COMPANI Андрій Кравець. Картина “Прикраси” створена після поїздки художниці до Ефіопії. К. Рудакова давно мріяла познайомитися з культурою народів, які ще живуть у племінному ладі. Як з’ясувалося, ефіопки так само люблять прикраси, як і українки. Також цій країні мисткиня присвятила свою роботу “Вишивка”. Триптих “Народження. Спокуса. Жертва” створений за біблійними мотивами. Інша серія, що складається з полотен “Ранок”, “День”, “Вечір”, “Ніч” розповідає про періоди становлення жінки. У планах художниці проведення ще однієї виставки, на якій вона продовжить жіночу тему.
Палітра · “Жнива — то наче знакова межа між двома літочисленнями: минулим і прийдешнім”. · S. 15Originalseite ↗ Арт-простір “Lera Litvinova galleri” представив виставку члена НСХУ Катерини Рудакової “Автопортрет жіночності”. Цей виставковий центр відомий своїми проектами не лише в Україні, а й у Німеччині, Бельгії, США… Один із пріоритетів центру — популяризація творчості молодих українських митців.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
Художниця народилася в Білорусі. Дитинство минуло в Дніпропетровську (нині Дніпро). У цьому місті почала здобувати мистецьку освіту, а продовжила навчання у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури України в Києві. Катерина не лише захоплюється з раннього дитинства малюванням, а ще й дуже любить театр. Як можна поєднати ці два види мистецтва? Тут допомогла доля, яка звела художницю з Національним академічним драматичним театром імені І. Франка. І ось уже протягом 15 років вона
Романа ЧЕРЕМШНСЬКА, директор Етнографічно-меморіального музею Володимира Гнатюка
Юліан Іванович Панькевич — український живописець, графік, мистецтвознавець — народився 4 липня 1863 року в селі Устя-Зелене Монастириського району на Тернопільщині. Початкову освіту здобув у місцевій школі. 1884 року закінчив Бережанську гімназію. Навчався малярства у Школі красних мистецтв у Кракові, коли її директором був великий польський майстер пензля Ян Матейко (1839—1893), його вчили кращі професори — Ізидор Яблонський, Леопольд Лефлер, Владислав Луцкевич, Флоріан Цинко. 1896 року Юліан Панькевич намалював композицію “Трійця” для церкви с. Іване біля Заліщиків. З 1898 року працював у Львові у Товаристві для розвою руської штуки і мав можливість у Науковому товаристві імені Шевченка зустрічатися з Іваном Франком та своїм земляком Володимиром Гнатюком. Завдяки Франкові Панькевич мав змогу зарекомендувати себе перед українською громадськістю Галичини добрим ілюстратором: 1903 року вийшла у світ антологія української лірики від часу смерті Тараса Шевченка “Акорди”, упорядником і редактором якої був Іван Франко, а видав її в “Українсько-руській видавничій спілці” у Львові наш земляк-велеснівець Володимир Гнатюк. Цінуючи Юліана Панькедекоратор провідної драматичної сцени країни. Брала участь в оформленні вистав “Соло для годинника з передзвоном”, “Ех мушкетери, мушкетери”, “Шякунтала”, “Наталка Полтавка” та багатьох інших. Також художниця активно співпрацює з Київським драматичним театром “Браво”. Тут вона виступила сценографом вистав “Памела, або як прикінчити стареньку”, “Поль Гоген”, “Відьма на ім’я Мавка”, “Він, дружина, коханка” і цей перелік можна продовжувати. К. Рудакова часто бере участь у пленерах і вважає їх корисними для розвитку творчої особистості, а спілкування протягом двох тижнів із митцями з інших країн — завжди відкриття. Приміром, під час одного з таких пленерів відкрила для себе Румунію з її неповторними краєвидами. Познайомилася з цікавими художниками з Білорусі, Литви, Непалу. А ще встигає викладати на кафедрі режисури й акторського мистецтва театру ляльок Київського національного університету ім. Івана Карпенка-Карого. З галереєю “Lera Litvinova galleri” художниця познайомилася у соціальних мережах. Під час спілкування з представниками арт-центру виникла
Палітра · “Жнива — то наче знакова межа між двома літочисленнями: минулим і прийдешнім”. · S. 15Originalseite ↗ Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen
вича як художника, зокрема, його здібності як рисувальника та замилування ним народними традиціями, Іван Франко саме йому доручив ілюстрування та художнє оформлення цієї унікальної збірки-книги. Портрет Тараса Шевченка 1904 року — один із кращих творів Юліана Панькевича. Тоді ж він намалював перший зі своїх портретів Івана Франка. Це єдиний портрет письменника, виконаний художником з натури. Володимир Гнатюк запросив свого земляка до ілюстрування своїх збірок. 1918 року у Львові вийшла з друку невеличка книжечка велеснівця “Баронський син в Америці. Вибір народних казок. З образками Юл. Панькевича”. До десяти казок надруковано сорок ілюстрацій, двадцять заставок і кінцівок, виконаних Юліаном Панькевичем. Приблизно тоді ж він виконав замовлення Гнатюка — ілюстрації до збірки “Народні легенди”. Це — титульна сторінка, 50 ілюстрацій до легенд та 14 маленьких кінцівок. І в попередній збірці, і в цій, шрифт титульної сторінки виконаний у вигляді кириличної в’язі. Тоді ж на замовлення Володимира Гнатюка Юліан Панькевич створює 40 ілюстрацій із заставками до збірки народних голосінь, укладеної вченим, а також ілюстрації до народних загадок — обкладинка, 22 ілюстрації — 16 пейзажів та 6 заставок і кінцівок. Це все й досі чекає на опублікування. Перебуваючи деякий час у селі Пуків на Бережанщині, художник намалював портрет відомого борця, уродженця цього села — Петра Шеремети — одного з організаторів групи, що вела боротьбу в Західній Україні проти польської шляхти в 20-30 роках. Є відомості, що восени 1933 року Юліан Панькевич опинився у Харкові, і що Наркомос УРСР направив його працювати старшим науковим співробітником Харківського історичного музею ім. Т. Шевченка. Тут літнього дня 1935 року за загадкових обставин раптово обірвалося життя славного митця Юліана Панькевича.
Кінозал · “Кожен має свої передчуття чогось особливого”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Чекаємо роуд-муві “Рокада” Повнометражний дебют режисера Андрія Іванюка. Зйомки — у Миколаївській області на полігоні Широкий лан. Автор сценарію і режисер фільму відслужив на Донбасі, на собі відчув і побачив наслідки гібридної війни. Фільм “Рокада” — погляд учасника на стосунки між людьми, які не вичерпуються протокольною логікою. Це живі спогади, особистe ставлeння до подій, рeчeй і вчинків, що притаманні війні. Головні герої фільму — два товариші по службі з позивними “Барада” і “Ріжісьор”. “Барада” — корінний мешканець Донбасу, кремeзний чоловік років 45-ти, сім’янин, звичайний робітник. Його роль у фільмі втілить лауреат Шевченківської премії народний артист України Богдан Бенюк. “Ріжісьор” — 26-річний юнак, нeодружeний, родом із Західної України, з родини інтелігенції. Його грає Анатолій Максим’юк. Інші ролі: Максим Донець, Катерина Степанкова, Володимир Осадчий, Сергій Солопай, Альбіна Сотникова та Алла Мартинюк. Продюсери фільму — Володимир Філіппов, Алла Овсяннікова; оператор-постановник — Андрій Котляр; художникпостановник — Володимир Романов; виконавчий продюсер — Дмитро Кожема.
Для найменших козаків Уже не довго чекати нову дитячу казку “Пекельна хоругва, або Козацьке Різдво”, яку створює компанія “2016” за підтримки Держкіно за сценарієм відомого казкаря Сашка Лірника. На знімальному майданчику працювали виконавці головних ролей: Костянтин Лінартович, Григорій Бакланов, Леся Самаєва, Олександр
Пожарський, Володимир Задніпровський, Діана Розовлян, Арам Арзуманян, Сталіна Логошняк, Олександр Логінов. Казка насичена цікавими персонажами, перевтіленнями, чарівницями та відьмами, українським народним гумором і козацькою героїкою, закорінена в український фольклор та народну міфологію. Режисер — Михайло Костров, продюсер — Євгеній Д’яченко.
“Тільки Диво” Стрічку “Тільки Диво” створює компанія “Kazka Production” за підтримки Державного агентства України з питань кіно, а також Міністерства культури України. Левову частку зафільмували у Буковелі, де звели величезну декорацію — казкове містечко “Ніколас Сіті”. Глядачі дізнаються історію юнака Северина та його сестри Аніки, які, задля порятунку хворого батька, долають низку випробувань і потрапляють у вир пригод. Події фільму розгортаються у переддень свята Миколая. Головні герої не лише долатимуть труднощі, а й знайдуть справжнє кохання та дружбу. Глядач побачить відомих українських акторів: Сергія Озіряного, Петра Миронова, Євгена Нищука, Анжеліку Савченко, а також молодих акторів-дебютантів — виконавців головних ролей: Гео ргія Ярмоленка, Марію Герасименко, Марію Тараненко.
“Передчуття” В’ячеслава Криштофовича Проект драми “Передчуття” став одним із переможців Х конкурсного відбору Держкіно. Режисер фільму — В’ячеслав Криштофович, автор сценарію — Анатолій Крим, продюсер — Андрій Єрмак. Повільне життя провінційного приморського містечка раптом порушує скандал, який розгортається навколо чоловіка, котрий пішов із життя: над містом зависає відчуття тривоги та неспокою. А тим часом на рейді з’являються військові кораблі. “Кожен має свої передчуття чогось особливого, але тільки з часом усвідомлюєш, які з них справді були передбачуваними, а які просто надуманими. Фільм саме про це”, — говорить про стрічку продюсер Андрій Єрмак. Лауреат Другої національної кінопремії “Золота Дзиґа” за внесок у розвиток українського кінематографа В’ячеслав Криштофович бачить у фільмі універсальну історію про життя, любов і зраду, таланті посередність. Головні ролі: Станіслав Боклан, Лариса Руснак, Ксенія Ніколаєва, Олександр Токарчук, Ірина Бенюк, Сергій Пащенко та Євгенія Муц.
“Захар Беркут” зірковий На Закарпатті у Синевирській Поляні розпочалися зйомки повнометражного історичного фільму “Захар Беркут” режисера Ахтема Сеітаблаєва. Завершити знімальний процес планують наприкінці серпня, а прем’єра стрічки відбудеться 2019 року. Фільм “Захар Беркут” за мотивами однойменної повісті Івана Франка створюватиме велика міжнародна акторська команда з України, США, Казахстану, Великобританії та Монголії. Зокрема на широкому екрані глядачі побачать: Андрія Ісаєнка (“Кіборги”), Олега Волощенка (“Сторожова Застава”), Роберта Патріка (“Термінатор 2: Судний день”, “Міцний горішок 2”, “Останній кіногерой”), Цегміді Церенболда (“Військо Мин Бала”), Томмі Фленагана (“Хоробре серце”, “Гладіатор”, “Місто гріхів”), Поппі Дрейтон (“Абатство Даунтон”, “Русалонька”), Аяна Утепбергена (“Військо Мин Бала”), Алекса МакНіколла, Віктора Жданова, Єржана Нурімбета, Елісон Дуді й багатьох інших відомих акторів. Партнер та консультант фільму — Міжнародний Фонд Івана Франка.
Підготувала Ольга ЖМУДОВСЬКА
Будьмо разом! П ЕРЕДПЛАТА—2018 П ЕРЕДПЛАТА—2018 Нині триває передплата на 2018 рік Нині триває передплата на 2018 рік
Кінозал · “Кожен має свої передчуття чогось особливого”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
на періодичні видання за друкованим на періодичні видання за друкованим
Кінозал · “Кожен має свої передчуття чогось особливого”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Головний редактор
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Ярема ГОЯН,
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
Кінозал · “Кожен має свої передчуття чогось особливого”. 16 · S. 16Originalseite ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК
Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор
279-39-55
Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, вул. Сім’ї Сосніних, 3.
Загальний наклад у липні — 12 800