Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Олександра Литвиненка
МУЗЕЇ ЯК ПОВНОТА ЖИТТЯ
ТАМАРА СЕВЕРНЮК ЗАПРОШУЄ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
від Бога душі тих, що вміли стоять за мову, віру і народ?..
ІІ
— Йдемо стрічати! Прапори виносьте, дівчат ведіть і хліб на рушнику! На сцені — опозиція і гості, і ряжена в терновому вінку. — Базар люду насходилось та й панства не трохи… Москва таки дошукалась Великого Льоху? Чи вже самі розкопали?! Ідемо в нікуди… Базар люду насходилось — стороннії люди ще й два Йвани — так назвала синів лиха мати: один мав би, як той Гонта, катів катувати, а другого зачинали… катів рятувати! Ні, не зорі, а ворони злили трунок в чаші: удержавлені близнята і обоє — наші… Обом доля намастила губи й п’яти салом — і єдналися, й братались! Ще й універсалом підперлися у лиху годину, щоб сміялась і ридала уся Україна! — Що ця стара тут шепоче?! — Шевченка читає! Наплутала, на свій манір слова підбирає… — Женіть звідси свідомитів — годі вже, дістали! Усе, знай, “ганьба-слава” двадцять літ кричали та вештались по мітингах, вбогі маргінали! — Їхній Кобзар у кожусі, а наш — на паркетах, у салонах петербурзьких! Он САМ з Кремля із указом до нас прилітає!.. — медальки кидає тічці тій, що по московській увесь народ лає?! Ярчуки та недоріки, хоч по Москвах вчились… — А немного ль “вышываних” сюда просочилось — петлюровцев, бандеровцев, недобитков Руха?! Эй, охрана! Уведите глупую старуху!
— Де хористи? Хай співають — про Дніпро і кручі… — “Заповіт”? Нам не веліли сумним людей мучить! — Тоді уріж веселої: “І задком, І передком Перед паном Хведірком”!
ІІІ
…Він приведе не воїнство небесне: із чорних копанок, з підземних мертвих вод, з степів запроданих востануть і воскреснуть ті, що не знають, що вони народ. Донецьким кряжем і Великим Лугом, і Криворіжжям — ні сторін, ні меж! — за Кобзарем ітимуть як за плугом ті, що не знають в гніві обереж. Важка хода глибокий шлях розбудить. Прихилить небо душ прозрілих гулі щит гранітний підросте до пругу земель розірваних. Замісять ноги попіл і намул і мертвий переліг зазеленіє… Народ воскреслий сам собі месія: судить неправедних і волею засіять на добрі жнива веде їх Слово. Народ воскреслий стане як гора від Ворскли, Псла і Кам’яного Бугу, Лугані, від Самари і Дніпра — за Кобзарем ітимуть як за плугом…
А з ними разом — гострі рала й борони Господь нам шле і час дає на те, щоб небеса і землі переорані ми обернули в збіжжя золоте. Із попелу воскреснуть віщі книги і, розточивши небуття вериги, озветься голос і розділить час на тьму і правду в кожному із нас: У КИЇВ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ТАРАС!
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ “Тілько сльози за Украйну… А слова — немає…” Т. Г. Шевченко
І
Ми виклика-ли й ви-кликали їх: підземний сопух і сарматський сміх стоять у Києві і Лавра хилить плечі: придибали сюди для злих утіх неоковирні діти порожнечі — ненатлі, злісні, розумом щербаті, широкі спини, а серця горбаті, глевкі душею, з світом норовисті, тугі на слово та на руку бистрі! Знетямивсь люд і… проклина Майдан — не впала манна! Прецінь, мудра Анна залізному господарю “осанна!” провістувала за лихий талан тлумити в Україні Україну: святу кротити землю і державу, у нужнику сховавшись золотім на фоліантах князя Ярослава…
З нутровища пітьми, із перепалу, з торговища біди, катрупства і потали ми виклика-ли й ви-кликали їх… Так, наче пальма коваля Мерцалова Залізним листям замете наш гріх: зреклися не кайданів, а майданів! Помазаник із гвинтокрила гляне — Москвою делегована охрана вохристим оком на хрести змигне: чи янгол помаранчевий на банях ще не сурмить у небеса вогнем?! Чи Крути сплять в Аскольдовій Могилі?! Чи не прокинулись в печерах над Дніпром духовні ратники?! Чи не верта молитвений пором
МИХАЙЛО АНДРУСЯК — СПЕЦІАЛЬНО ДЛЯ “СП”
ПРОСВІТЯНСЬКІ ПРІОРИТЕТИ
12-13
“Чого від них чекати? Обговорять? Поговорять? Роз’їдуться?” Погляд 2 · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
з УНП, тобто відтворення в якійсь формі колишнього Руху, а й про готовність стати центром об’єднання демократичних сил. Уже добрих півроку, одразу після виборів, працюють у цьому ж руслі і в партії Українська платформа “Собор”. Хоча дехто з аналітиків називає це сумним фінішем Української республіканської партії. Згадаймо, що це взагалі була перша із зареєстрованих політичних партій незалежної України, утворена на основі Української Гельсінської Групи борцями за незалежну демократичну Україну. Далі цю партію спіткали чвари, розколи. Останній, коли партія вже називалася УРП “Собор”, став особливо болісним. Кілька років бродила ідея об’єднання в “Українську правицю” тріумвірату УНП—НРУ—УРП “Собор”, яка теж завершилася нічим. І ось “Собор” було “злито” з “Українською платформою”. Але що далі? Після розколу УРП “Собор” частина партії, яка підтримала Левка Лук’яненка, створила і зареєструвала Українську республіканську партію Лук’яненка. Згодом прізвище зі своєї назви партія прибрала. Але недавно знову виринула в інформаційному просторі: патріарх нашого націонал-демократичного руху Левко Лук’яненко оголосив про відхід з політики і склав повноваження голови партії. А сама ця мікроскопічна партія раптом теж заявила, що прагне стати центром об’єднання демократичних сил. Ще один “центр” вималювався в особі того ж Бондарчука. Програвши бій із партією “Наша Україна”, він теж проголосив якийсь об’єднавчий проект з умовною назвою “Праві” (наголос на першому складі). Важко сказати, що дадуть ці та подібні проекти, якими нині заряснів наш політикум. Реальнішим є план згуртування позапарламентських опозиційних сил довкола Юрія Луценка, який не буде осторонь справжніх об’єднавчих процесів, про що заявив недавно.
Спроба післямови Власне, післямову, вирішальне слово мали б сказати самі партійці, виборці, громадяни. Їм уже давно набридли більш як 20-річні чвари й розколи у нашому демократичному таборі. Бо марно апелювати до партійних вождів і вождиків місцевого розливу. Вони воліли б, щоб і далі існували ці понад 200 партій і партійок, щоб столичні партвожді постійно крутилися в політикумі, щоб і далі тяглися фінансові крапельниці до партійних кас від тих чи інших бізнесових структур, перетворюючи й самі партії в бізнесполітпроекти. На рівні областей місцевих партфункціонерів ідалі влаштовує, щоб у кожному обласному центрі було з десяток партійних офісів. Але до чого тут інтереси простих партійців, виборців, громадян, інтереси країни, яка застрягла між тоталітарним минулим і демократичним майбутнім. Не в останню чергу через отаку слабкість національної демократії. Тому вирішальне слово за громадою. Яким би мало бути це слово? Найрадикальніший варіант — негайний ультиматум партійців до всіх партфункціонерів: не просто вкотре “почати”, а якнайшвидше завершити об’єднання десятків дрібних партій у декілька потужних. Відмовки вождів відомі. Наприклад, киватимуть на недосконалість законодавства, яке, мовляв, не дозволяє простого об’єднання, злиття партій. (Хоча давно можна було внести ці кілька поправок у закон). Ще називатимуть інші “проблеми”: як бути з партійним майном, яку назву дати новій партії: наприклад, УНП(НРУ) чи НРУ(УНП)? Ультиматум рядових партійців повинен мати конкретну форму: в разі невиконання абсолютно резонних, наболілих вимог про об’єднання партійці мають заявити про вихід із таких партій. Це саме стосується і членів громадських організацій, суспільно активних людей, які складають основу партій. То чи не час їм на повен голос заговорити зі своїми партфункціонерами? …У ці дні заплановано проведення з’їздів кількох демократичних партій. Після погрому на парламентських виборах минуло вже понад півроку, час і підсумки підбити. Досить чвар і розпорошення! Тому тема об’єднання, напевно, звучатиме на цих з’їздах. Чого від них чекати? Обговорять? Поговорять? Роз’їдуться?
“Чого від них чекати? Обговорять? Поговорять? Роз’їдуться?” Погляд 2 · с. 2сторінка оригіналу ↗ Петро АНТОНЕНКО Фото автора
Парламентська опозиція Почнімо з парламентської опозиції, яка на недавніх виборах отримала підтримку більшості виборців країни, якщо говорити про пропорційну складову виборів, а саме вона, а не куплена-продана мажоритарка, відбиває істинні настрої електорату. Є певна смислова колізія з терміном “Об’єднана опозиція”. “Об’єднаною” ця опозиційна колона назвалася у виборчу кампанію, аби підкреслити свою вагомість і запросити інші демократичні партії вливатися в неї. Згідно з оновленим виборчим законом, ліквідували блоки партій. Тож треба було йти на вибори від певної партії. Обрали найпотужнішу — “Батьківщину”. Інші партії просто задекларували свою участь у цьому об’єднанні, підписавши меморандум і угоду про спільну участь у виборах і роботу в парламенті. Це: “Батьківщина” ( лідер — Ю.Тимошенко), “Фронт змін” (А. Яценюк), “Громадянська позиція” (А. Гриценко), “За Україну” (В. Кириленко), Народний рух України (Б. Тарасюк), партія “Реформи і Порядок” (С. Соболєв), “Народна Самооборона” (партія Ю. Луценка). Отже, саме від цих семи партій виборці чекали об’єднання в єдину політичну силу. Таку вимогу поставила перед партіями й ув’язнена лідер опозиції Юлія Тимошенко. Цього вимагав і гіркий п’ятирічний досвід чвар за помаранчевої влади. Але вірогідність об’єднання тих семи партій в одну нульова! Деякі з них і далі волітимуть залишатися в статусі “самостійних”, цебто диванних і віртуальних, деякі підуть (чи задекларують, що підуть) на об’єднання в інших конфігураціях, яких вимальовується немало. Марно виборцям апелювати і до передвиборних декларацій та обіцянок. На попередніх парламентських виборах, на які йшли і блоки партій, балотувався виборчий Блок “НУ—НС” (“Наша Україна—Народна Самооборона”). Не зайве нагадати ці 9 партій: це Народний Союз “Наша Україна”, “Вперед, Україно!”, Народний рух України, Українська народна партія, Українська республіканська партія “Собор” , Партія Християнсько-Демократичний Союз, Європейська партія України, Громадянська партія “ПОРА”, Партія захисників Віт чизни. Вони не просто пообіцяли об’єднання після виборів в одну. Була офіційна ухвала — спершу з’їздами всіх 9-ти партій, потім об’єднавчим з’їздом усіх партій блоку. Та про обіцянку об’єднатися забули відразу після виборів.
Потоптаний “Союз патріотичних сил” У парламент пройшли нові політичні сили, багато старих національно-демократичних сил спіткало фіаско. Уже у виборчу кампанію було очевидно, що демократичне поле не вичерпується трьома колонами, що йшли в Раду, партіями “Батьківщина” (з представництвом згаданих інших), “Свобода” і УДАР. Була потреба в потужній виборчій колоні, яка представляла б мільйони виборців. У пресі не раз наголошувалося на цьому. Скажімо, політична сила, створена на базі партій “Наша Україна”, Українська народна партія, за участю КУН (Конгресу українських націоналістів). Очікувалося, що більша і структурованіша частина колишнього Народного руху — УНП і партія Майдану “Наша Україна” мали б пройти в парламент. Натомість — повний провал, менше півтора відсотка голосів. У “Нашій Україні” трапився розкол на кшталт розколу Руху 1999 року, тільки в фарсовому варіанті. Партія після поразки Ющенка на президентських виборах швидко деградувала, нічим не завершилося і її задеклароване восени 2010 року оновлення. А вже цього року настав фінал з обопільним поливанням брудом. Розкол пішов по лінії: Віктор Ющенко, почесний голова партії, Сергій Бондарчук, юридично голова партії, голова її Політради, якого у керівництво “НУ” восени 2010-го привів Ющенко. Дійшло до того, що Бондарчук разом із представниками обласних організацій “Нашої України” провів з’їзд “НУ”, на якому ухвалили рішення… про “розпуск партії”. Натомість Політрада, більшість у якій за Ющенком, призначила на другу половину травня партійний з’їзд. Що далі? Судитися щодо того, існує партія чи розпущена? Інша ситуація в УНП. Тут начебто завершується процес об’єднання з Народним рухом України. Правда, уже не вперше. У НРУ вже встигли на з’їзді замінити Тарасюка на справжнього рухівця Куйбіду. В УНП шукають заміну Костенку. Але річ не в персоналіях, а в тому, що при об’єднанні неминуче виникне запитання: а чому, власне, доводиться об’єднувати розколотий Рух? Що було на початку 1999 року — “весна оновлення”, як заявили ті, хто пішов проти Чорновола, чи “приватизація партії”, як заявив він сам? Хоч би як там було, а навіть більша частина колишнього Руху, що оформилася в УНП, за ці 14 років програла всі 7(!) загальнонаціональних виборів — 4 парламентських і 3 президентських. Або гучно програвали, або не йшли на вибори зовсім, чи в кращому разі, окремі представники партії “пролазили” в Раду на хребті якихось виборчих блоків. Чи ж буде зроблено такий чесний аналіз? Його так і не зробили 2009-го, на 20-річчя Руху і 10-річчя його розколу. Як же рухатися далі?
Конфігурації об’єднання Між тим, попри нездатність об’єднати бодай дві партії, заяв і прожектів об’єднання вистачає. В УНП один із її нинішніх лідерів Валерій Асадчев, очевидно ж, від імені партії, недавно кинув заклик до такого об’єднання демократичних партій. В НРУ теж повели мову не лише про об’єднання
Наш демократичний політикум час від часу охоплює (принаймні так здається) невтримний потяг до об’єднання. Саме це слово наполегливо повторюють як заклинання, як мантру. Причини та безпосередні приводи для об’єднання найблагородніші: об’єднаймося на вибори в парламент, на президентські вибори, на вибори мера Василькова, Жмеринки, Глухова і т. ін. Нарешті, просто об’єднаймося, бо в єдності сила. Абсолютно правильні слова! Але варто пильніше придивитися до чергових об’єднавчих потуг, задекларованих на цю весну і літо, на суб’єктів цього процесу, де вже вималювалися професійні багаторічні “об’єднувачі”.
“Підготовка до 200-річного ювілею Шевченка має стати переломним моментом в оцінці його значення у визвольній боротьбі нашого народу”. Суспільство 3 · с. 3сторінка оригіналу ↗ Легка життєва дорога ніколи не випадала борцям-українцям. І чим більше той борець старався за долю свого народу, тим важче складалася його доля. Тому не дивно, що й доля людини та поета Шевченка була такою гіркою: із 47 років життя 24 був кріпаком, понад 10 його тримали під арештом, тож для більш-менш вільного життя й праці йому дісталось десь понад десять років. Та й у тих куцих роках йому більше щастило як маляреві, — треба-бо знати, що Шевченко був видатним малярем, який стояв на рівні кращих малярів Європи, проте поетом він був набагато видатнішим, отже, своєю поезією затіняв себе як маляра. Однак велич Тараса Шевченка насамперед у тому, що за той короткий час він зробив для України більше, ніж зробили для неї сотні інших діячів чи й десятки різних організацій та установ. Усе це давно визнано в Україні та й у світі, йому звели пам’ятники, його іменем назвали університети, бібліотеки та музеї, площі, вулиці, парки, сквери, об’єкти та установи; мільйони людей в Україні та світі, які мали змогу бодай почути про нього, по-справжньому полюбили й поважають його, — тому рівно через рік цілком заслужено відзначатимуть двісті років від народження геніального Тараса Шевченка. Однак усе це не суперечить тому, що ми й сьогодні повністю не сприйняли та не зрозуміли велич цієї людини. Ще не вся Україна знає та усвідомлює роль, місце і значення Шевченка для нашої сучасності та майбутнього!
Юрій БАЧА, професор української літератури, м. Пряшів, Словаччина
Без життя й творчості Тараса Шевченка навряд чи дійшло б до визнання української мови, української літератури, українського народу як окремого, самостійного народу з багатою історією і великою культурою. А без визнання мови, літератури й народу не визнали б Україну як державу українського народу; рівно ж визнання права того народу на життя та й розвиток на рівні з іншими народами не було б! Отже, не було б ні сучасної, ні майбутньої України! Український народ, хоча вже в ІХ столітті він мав свою Київську Русь — державу не тільки європейського, а й світового типу, рівня та значення, хоч і пізніше не раз засвідчив здатність зорганізувати своє державницьке життя, давно перед Шевченком і довго після нього не був гарантований від знищення та зникнення як суб’єкту історії Європи та світу насамперед тому, що на його існування та право мати свою самостійну, вільну й незалежну демократичну державу весь час зазіхали два найближчих і найпотужніших сусіди — Росія та Польща. Отже, якщо ми, згідно з правдою, говоримо про довготривалу боротьбу нашого народу за своє вільне й повноправне державницьке життя і визначаємо в цій всенародній боротьбі окремі періоди чи етапи — успішні чи менш успішні (успіхи чи й поразки), і визначаємо в них заслуги окремих осіб чи колективів, які до такого стану чи результатів боротьби доводили, то, на моє глибоке переконання, ми ще повністю не усвідомили і не визначили принципову, навіть основоположну державницьку роль, місце і значення Шевченка та його позицію у цій всенародній боротьбі. Із цієї точки зору наш Тарас був не тільки поетом та малярем світового рівня, він був геніальним, універсальним представником свого українського народу на домашньому та міжнародному рівні. Український народ сторіччями не мав своїх захисників у європейському чи світовому товаристві. Хто й коли хотів — той Україну чи її народ визнавав, навіть хвалив її у порівнянні з іншими державами, хто не хотів — не визнавав її і безкарно паплюжив. Як правило, саме наші найближчі сусіди не дотримувалися угод і договорів із Україною, а найкращих синів України — борців за права народу — наші недоброзичливці й вороги називали зрадниками, піддаючи їх анафемі. Не лише російські царі та їхні міністри валуєви не визнавали українського народу, його мови, культури (з якої чимало поприписували собі) та вчили українців, як їм розуміти свою історію, а й сучасні царі-путіни та — ніби! — українські міністри табачники продовжують у тій самій політиці не визнавати Україну, український народ, його мову і культуру, навчають нас, як нам розуміти свою історію, кого вводити в історію, а кого виводити, кого вважати героями та будувати їм пам’ятники (Катерині, Сталінові), а кого не визнавати бійцем за волю українського народу й за самостійність і незалежність України. Саме підготовка до історичного за своїм значенням 200-річного ювілею від народження Шевченка має стати переломним моментом передусім в оцінці його значення у визвольній боротьбі України та українського народу. Геніальний Тарас Шевченко добре знав і чудово розумів історію України. Тому був безпощадним критиком усіх державних і національних недоліків України й українського народу. Водночас він був далекоглядним провісником майбутньої долі свого народу та його держави. Шевченко так глибоко, всебічно розумів тенденції розвитку усього суспільства, так логічно аналізував причини такого рівня життя народу та його бездержавного стану, що, фактично, з того глибокого розуміння та аналізу випливали також завдання — по-сучасному кажучи, — для “всієї вертикалі влади”, для народу і суспільства, для глави неіснуючої тоді української держави, для голови неіснуючої тоді Верховної Ради та такого ж неіснуючого тоді голови Уряду України, але й для багатьох міністрів (закордонних справ, культури, освіти, торгівлі, господарства та охорони навколишнього середовища) та інших босів сучасної еліти. Та й то ще не весь обшир інтересів Тараса. Шевченко постійно та неймовірно щиро і глибоко захищав ще й матерів, вдів, сиріт, покриток, всіх отих рабів німих, довкола та на захист яких ставив своє невмируще СЛОВО! Хіба не Шевченко давав історичну оцінку і цілим періодам історії України, і діяльності окремих керівників тих періодів боротьби? Хіба не він писав про “варшавське сміття, грязь Москви”.., про тих, хто пруться на чужину шукати доброго добра.., про тих, хто знають всі мови слов’янського (нині світового) люду — крім своєї? Хіба не він — пробачте за недоречно м’яке слово! — натякав, що “колись будем і по-своєму глаголить, як німець покаже та до того й історію нашу нам розкаже…”? Хіба не він вказував на багатьох із нас, на “славних прадідів великих правнуків поганих…”? Хіба то не його характеристика тодішньої української еліти: “Моголи! Моголи! Золотого Тамерлана онучата голі”? Хіба то не він бачив як “куций німець картопельку садить”? Хіба не він вірив у часи, коли “врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі”? То де той час? Коли почнемо виконувати ті завдання, поставлені перед нами Тарасом? Хіба то не він писав про “лани широкополі, і Дніпро, і кручі”, і вірив, що “оживуть степи, озера…”? — а між тим висихає Дніпро, засмічуються і зникають сотні рік і річок, озер і ставків… — хіба за такого стану наших українських справ у задекларованій, проте ще досі не реалізованій, вільній демократичній державі можна твердити, що ми повністю сприйняли й зрозуміли всього Шевченка?.. І хіба у такій ситуації маємо право твердити, що поширюємо та поглиблюємо шевченківські традиції? То в чому і де те поліпшення, поширення, поглиблення, розуміння, те сприйняття та реалізація його геніальних спостережень та передбачень?.. Прикладів такого нашого недо-по-розуміння значення життя й творчості Тараса Шевченка для мертвих, і живих, і ненарождених в Україні і не в Україні сущих українців (які торкаються і найвищого Олімпу, всієї “вертикалі влади”, і решта “еліти”, але й отих, рабів німих), можна б наводити без кінця і краю. Однак розумним й кількох натяків вистачить для уяви, як можна (та й слід!) розуміти потребу творити атмосферу справжнього пошанування, осмислення, переосмислення та прискореного наближення духовного всесвіту Тараса! Водночас треба припускати, що, може, все те не аж таке трагічне, як з відстані, звіддаля, бачимо й розуміємо наші українські справи чи бодай окремі аспекти її сучасного стану. Зрозуміло, ми можемо помилятися. Проте так само не виключено, що справжня ситуація наших справ ще складніша, і без нашого активного втручання у її вирішення вона буде мінятися — якщо у позитивний бік — то дуже повільно, а коли, не дай Боже, у негативному напрямку, — то й дуже небезпечно. У сучасному українському суспільстві, без сумніву, переважають люди, свідомі величі та неперевершеного значення життя й творчості Шевченка для подальшого життя українського народу та, зокрема, для впорядкування його державницького життя, однак частина суспільства починає набувати переконання, що активний вплив Шевченка за двісті років ніби вичерпався, і тому нам потрібно нового Вашингтона… і навіть аргументують тим, що й сам Шевченко задумувався над тим, “чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?” Як на мене, насамперед нам треба вчитись так, як треба, і навчитись творчо використовувати ту спадщину всього українського народу (та й усе краще зі спадщини інших народів), яку ми маємо, яку передали нам у спадок наші численні мудрі й чесні, відважні й витривалі в боротьбі попередники. Безперечно, нам потрібні тисячі й тисячі мудрих, чесних, розумних, розважливих та витривалих працівників, навіть борців! — для кожної галузі нашого життя. Нам потрібна справжня свідомість. Коли Шевченко зрозумів, що на золотому престолі кабан годований сидить, то він так і сказав про кабана годованого. Коли він побачив царицю “мов опеньок засушений”, то він так і оцінив цю першу леді імперії! Але й народові сказав своє: “О люди! люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися Вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки!” Отже, нам треба ставати собою, усвідомлювати персональну відповідальність кожного за все, що діється з нашим народом та в нашій державі. Урочисті чергові чи позачергові з’їзди чи пленуми, пустопорожні збори, мітинги, марші прихильників одного угруповання на одній вулиці чи площі з нагоди його ювілею, і подібні дріб’язкові маніфестації, протести чи демонстрації на кілька годин або на день пізніше на тій самій чи на сусідній вулиці або площі з нагоди цього ж ювілею, рівно ж прийняття недодуманих, поверхових резолюцій, маніфестів, заяв чи прокламацій, про які вже завтра не згадають навіть організатори таких “заходів” — жодних позитивних результатів не принесуть, і навіть за наявності новоявлених Прометеїв — при сучасному нерозумінні основної потреби об’єднати всіх незадоволених і виступати спільно всім народом — не принесли б! А для любителів мітингів чи урочистих засідань, з’їздів чи пленумів можна б запропонувати хіба позачергове — не урочисте, а суто робоче! — засідання Верховної Ради за умови, що всі її депутати забудуть, інтереси якої партії захищають у тій же Верховній Раді, і щиро сприймуть Шевченкове розуміння завдань та перспективи України і, — виходячи з його розуміння завдань і потреб українського народу, — випрацюють програму виведення України з кризи і програму розвитку Шевченкової України та українського народу. А оскільки депутати сучасної ВР України такої трансформації своєї позиції та свого ставлення до рідного народу не здатні здійснити, то в такій ситуації потрібне — як мінімум велелюдне всенародне віче для виявлення народного розуміння стану й потреб України, а не мітинги, організовані претендентами на імунітет, на парламентські пільги чи на владу над народом! Тож використаймо не тільки цьогорічні шевченківські свята, а й кожен будень для повного зрозуміння значення життя й творчості Тараса Шевченка для нашого сьогодення та завтра. Нарощуймо в собі усвідомлення потреби активної праці кожного громадянина-українця для остаточної перемоги справді безсмертних ідей Тараса та для остаточної і повної реалізації самостійної — вільної і незалежної України — держави українського народу та всіх громадян України! До цього закликав нас — і мертвих, і живих, і ще не ненароджених тоді в Україні і не в Україні сущих, а отже, всіх нас. Бачите, Тарас уже тоді знав, що коли ми не будемо вчитися так як треба, то наша недоля розтягнеться надовго, а ми нерозумінням наших завдань та обов’язків перед народом допрацювалися до того, що кожен третій українець, мільйони українського люду! — опинилися поза Україною і тиняються світами!.. Тарас Шевченко дає нам величезну нагоду: рівно через рік по-справжньому, з глибоким розумінням його заповіту — активно та дієво відзначити двохсотріччя від його народження.
Мова єдина · “Рідна мова — то перш за все мова рідного роду кожного з нас, мова наших батьків, дідів, прадідів — саме нашого роду, що йде з глибини віків”. А. Погрібний · с. 4сторінка оригіналу ↗ Іван ЮЩУК, професор Київського міжнародного університету, заслужений діяч науки і техніки України
Під час зустрічі в Криму 7 серпня 2012 року з представниками української інтелігенції Президент України, як повідомила його тодішня радник Ганна Герман, пообіцяв, що день переголосування мовного закону із змінами стане “днем об’єднання українського народу” і це станеться вже у вересні того ж-таки року. Тим часом маємо травень 2013 року, але поки що ніяких змін до нашвидкуруч склепаного закону “Про засади державної мовної політики” навіть не запропоновано. Принаймні про це нічого невідомо. Як кажуть росіяни, “с глаз долой — из сердца вон”. Тим часом діє записане в пункті 1 статті 3 цього закону чи не унікальне в світовому законодавстві концептуальне положення: “Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною, і вибирати мову спілкування, а також визнавати себе двомовним чи багатомовним і змінювати свої мовні уподобання”. Не будемо розглядати його політичного спрямування. Спробуємо лише з’ясувати, наскільки це положення справді гуманне і як його застосування може забезпечити права людини. Мова існує у двох нероздільних взаємозалежних психічних процесах: як набір мовних засобів, який ми тримаємо в пам’яті, і як мовлення, яке виявляється в творенні та сприйманні речень і тексту. Мовні засоби збагачуються й удосконалюються завдяки мовленню. Мовлення, зі свого боку, є матеріальним виявом рівня і якості мовних засобів індивіда, а відтак, і рівня його розумового розвитку. Ще Сократ казав: “Заговори, щоб я тебе побачив”. Мовні засоби — це фонетика (набір звуків), лексика (набір слів) і граматика (набір правил і засобів поєднання слів у речення). Фонетика, з одного боку, формує в пам’яті ідеальні образи слів, а з другого — є зовнішньою оболонкою мови, тобто матеріально оформляє слова у висловлювання. Завдяки чітко визначеним звукам ми передаємо інформацію іншим людям і сприймаємо її. У кожній мові своя неповторна система звуків і по-своєму вони вимовляються. Щоб у цьому переконатися, досить зіставити українську й справді російську вимову подібних слів. Українська мова в устах українців за звучанням набагато ближча до іспанської чи італійської, ніж до російської, у якій вимова угро-фінська, хоч слова в ній слов’янські, не кажучи вже про мелодику мовлення. Адже немовля ще до шести місяців починає розрізняти в людському голосі інтонацію, висоту, силу й тембр, які цілком різні в людей різних національностей. Ця властивість становить основу для подальшого сприймання й засвоєння дитиною звуків рідної мови. При цьому складові елементи вимови передаються майже незмінними з покоління в покоління протягом багатьох століть. Людині, яка хоче поміняти свої мовні уподобання, щоб не спотворювати чужої мови, треба докорінно перебудовувати зв’язки між нейронами мозку, які відають роботою мовних органів. Ніби й технічна це справа, але небажаний акцент при цьому завжди дає про себе знати й нерідко спотворює природне звучання слів, утруднюючи спілкування. Граматика своїми умовними засобами узагальнено відтворює зв’язки, які існують і можуть існувати в реальності між речами та явищами, а також позначає деякі найзагальніші властивості буття, такі, як час, множинність, залежність між речами і явищами тощо. І знову ж, у різних мовах граматичні закони різні. Візьмемо відображення часу: в російській мові є тільки три часи дієслова, в українській — чотири, у сербській — шість, у французькій — десять, в англійській — дванадцять. В українській, сербській, французькій мовах є три прості форми наказового способу: друга особа однини, перша й друга особи множини, а в російській та англійській — тільки дві: друга особа однини і друга множини. Останнє свідчить, що названі мови цим народам були привнесені ззовні завойовниками, які в розмові з тубільним населенням не могли вживати наказового способу в першій особі множини, що означало б закликати до спільних дій. В одних мовах є відмінки, в інших нема, їхні функції виконують інші засоби. А в тих мовах, де вони є, їхні значення далеко не збігаються. Тому при зміні мовних уподобань сплутування граматичних значень неминуче, а отже, й спотворення чужої мови теж. Найтісніше з глибинними психічними процесами людини пов’язана лексика. Наш мозок (за різними оцінками, від десяти до ста мільярдів нейронів і з безліччю зв’язків між ними) фіксує й зберігає всі подразнення, які надходять від реального світу. А вони йдуть навально й хаотично. І ось тут слова є тими якірцями, навколо яких сортуються й групуються наші враження. Інакше кажучи, лексика членує, причому по-різному в різних мовах, всесвіт, який існує в нашій уяві, на окремі більші й менші, по-різному залежні між собою частини й присвоює їм назви, які ми використовуємо в спілкуванні як певні символи. За кожним словом закріплено певний, у кожній мові дещо інший узагальнений образ, який викликається словом. Без того слова були б позбавлені смислу. І саме в лексиці існують найбільш разючі відмінності між мовами. Для прикладу візьмемо хоч би слово рука. В українській мові це “кінцівка людини від плечового суглоба до кінчиків пальців”; в англійській такого поняття нема: є hand “кисть” і arm “від кисті до плеча”. В українській мові палець і на руці, і на нозі — в англійській на руці finger, на нозі toe. У сербській мові — чотири прсти і п’ятий — палац (мається на увазі великий палець) — як бачимо, звичайний для нас вислів знаю, як свої п’ять пальців тут був би недоречний, але вислів один як палець цілком вмотивований. На перший погляд видається, ніби вода в усіх мовах “вода”. Тим часом у сербській слово вода в контексті може означати ще й “піт”, “сльози”, “слина”; в англійській water — це ще й “акварель”, “мочити”, “поливати”, “зрошувати” тощо, не кажучи вже про різні значення цього слова у фразеологізмах. Цілком справедливий висновок мовознавця: “Ідентичність значень у різних мовах — це скоріше виняток, ніж норма. Повний збіг значення стосується лише власних назв — особових і географічних, наукових і технічних термінів, назв місяців і днів, а також числівників” (Кочерган М. П. Основи зіставного мовознавства. — К.: ВЦ “Академія”, 2006. — С. 305). Але й це, додам, не завжди. На основі лексики формується свідомість людини і її мовна картина світу. Як стверджують психологи, новонароджене немовля світ сприймає цілісно, неподільно. Коли ж у його мовленні з’являються перші слова, у суцільній картині світосприймання починають виникати розрізнені острівці свідомості, закріплені окремими образами: мама, тата, на, дай, гам. До кінця першого року в мозку дитини утворюється до дванадцяти таких слів-острівців. Коли набирається певна критична маса їх, дитина раптом (у півтора-два роки) усвідомлює своє “я”, тобто завдяки мові виокремлює себе з навколишнього світу. Із часом за нормальних умов, якщо дитина постійно чує рідну мову й активно пізнає навколишній світ, кількість слів у її свідомості неухильно зростає — від 1000 в три роки до 4000 і більше в сім. При цьому в дитячій свідомості постійно відбувається корекція значень кожного слова і його зв’язків з іншими словами в узгодженні з оточенням, яке дедалі — завдяки збільшенню кола спілкування, через засоби масової інформації, літературу, виховання в дитсадку — розширюється до всенаціонального. І на цій основі відповідно розвивається й мислення дитини. Активний словник дорослої людини в середньому нараховує, як стверджують психологи, 6—8 тисяч слів і приблизно стільки, а може, й більше пасивний. Цей словник у процесі спілкування (слухання, читання рідною мовою) поповнюється не тільки окремими словами, а й їхніми переносними значеннями, яких є більше, аніж слів, тобто за нормальних умов словниковий запас людини виявляється чи не вдвічі більший, ніж кількість засвоєних нею лексем. Такий словник забезпечує їй адекватне сприйняття дійсності, а відтак і створення власної мовної картини світу, суголосної і співмірної з мовними картинами світу людей близького й далекого оточення, людей тої самої національної культури й менталітету, а отже, й взаєморозуміння в суспільстві, адекватний обмін думками, чого не може забезпечити чужа, привнесена й відповідно збіднена мова. Людина розумна й соціальна формується завдяки колективній, у сучасних умовах загальнонаціональній мові. Соціальність, розумність і мова, як вважав ще Арістотель, є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж інших істот. Вважати розбіжності між мовами лише випадковістю виховання навряд чи виправдано. Ці розбіжності зумовлені певними психічними і навіть фізіологічними особливостями природних носіїв тої чи іншої мови. Адже чомусь привнесені ззовні чужі мови їхні нові користувачі засвоюють не цілком ідеально, а зі значними відхиленнями і втратами. Легко впізнати українця, білоруса, грузина, який розмовляє російською мовою, відрізняється мова американського негра від мови американського англосакса — і не тільки акцентом, а й усім своїм ладом. У цьому разі дають себе знати не лише розбіжності у набутих навичках, а й особливості, успадковані на генетичному рівні. Доведено, що існують вроджені програми соціальної поведінки людей; отже, з такою самою ймовірністю можна припускати й наявність у людини вродженої етнічної мовної програми. “На початкову порожнечу, яку судилося заповнити ембріонові в материнському лоні, подається генетично програма, яка містить уже прожиті предками життя” (Расторгуев С. П. Информационная война. — М.: Радио и связь, 1999. — С. 28). Новонароджена дитина, як дійшли висновку вчені, до двох років зберігає в собі генетичну пам’ять, записану всіма її історичними предками, отже, й схильність до певної мови як основного носія духу народу. Чи можна легковажно цим нехтувати? Усе це, як і інші, не названі тут особливості, властиві мовам, пов’язане з менталітетом носіїв певної мови, з їхнім світосприйманням і, врешті-решт, з особливостями мислення. Чи легко повноцінно перемкнутися з одного способу бачення світу на інший, з національного способу мислення на чужий? Тут збіднення в мисленні неминуче. Мовної картини світу взагалі, яка б підходила людині будь-якої національності, не існує — це абстракція. “Реально існують і можуть аналізуватися тільки мовні картини світу конкретних національних мов — національні мовні картини світу” (Корнилов О. А. Языковые картины мира как производные национальных менталитетов. — 2-е изд. — М.: ЧеРо, 2003. — С. 113). Мовні картини світу формуються на основі національних мов. Образ світу співвідноситься з особливостями національної культури й психології, оскільки “в основі світобачення і світорозуміння кожного народу лежить своя система предметних значень, соціальних стереотипів, когнітивних схем. Тому свідомість людини завжди етнічно зумовлена, бачення світу одним народом не можна одним “перекодуванням” перекласти на мову культури іншого народу” (Леонтьев А. А. Языковое сознание и образ мира // Язык и сознание: парадоксальная реальность. — М., 1993. — С. 20). І мови народів, і мовні картини світу окремих людей — неповторні й цінні тому, що національні, тобто побудовані на колективному багатовіковому досвіді великої національної спільноти. Безнаціональних мов, як і безнаціональних культур, не існує. Мудро свого часу сказав великий філософ Григорій Сковорода: “Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус? Будь ним… Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму лиці, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не перемішано з чужим по роду”. Відомо, що буквальний, тобто дослівний переклад будь-якого тексту з однієї мови на іншу спотворює оригінал. Так само при вульгарній зміні мовних уподобань, при заміні рідної мови іншою нібито рідною руйнується раніше вибудувана й великою мірою генетично зумовлена в свідомості індивіда мовна картина світу — звичайно, якщо вона є і якщо належним чином впорядкована. Одна справа — знати кілька мов і за потреби користуватися ними, інша — зректися своєї, виплеканої багатьма попередніми поколіннями відповідно до навколишніх умов існування і в злагоді з ними. Слова, взяті напрокат з чужої мови, виявляються обчухраними, позбавленими багатьох переносних значень і побічних асоціацій. Для українця близьке: Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть… І зовсім відчужено сприймається дослівний переклад: Вишнёвый садик пред избою, майские жуки над вишнями гудут. Втрачається психологічний й емоційний зв’язок з навколишньою дійсністю, різко звужується база для естетичного переживання й асоціативного мислення. Таким чином, пункт 1 статті 3 закону “Про засади державної мовної політики” з повною підставою слід оцінювати так само, як би й публічне заохочення до вживання наркотиків. Гуманно? На позір ніби й так: турбота ж про задоволення прав людини. Але насправді це положення спрямоване на отуплення, дебілізацію людської особистості, а відтак і всього суспільства, на розклад, руйнування його, на розвал. І це ж не тільки ця одна стаття така в цьому законі, а більшість їх. Тож чи довго ще будуть діяти в Україні антилюдські, антиукраїнські норми названого закону, чи довго ще чекати нам його поліпшення, як обіцяв Президент? Чи, може, це все спеціально так і заплановано з певною метою?
5 Читацьке віче · “Низький уклін і слава страдникам, які не шкодували життя, поклали його на вівтар служіння своєму народу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Іван КОРШИНСЬКИЙ, голова Закарпатської крайової організації політв’язнів і репресованих ВТПВіР
Хустщина має свою особливу українську історію. І свою боротьбу за неї. Тут виколисана Карпатська Україна, тут кров’ю січовиків благословлена дорога боротьби новим поколінням. І відтак сотні найсвідоміших юнаків і дівчат у різний спосіб повстали проти сталінського режиму, принесеного сюди на багнетах визволителів. І були цим режимом жорстоко замордовані чи репресовані. Серед них і наш побратим Юрій Деяк. Його батько, Михайло Деяк, працелюб, шанований у селі господар, не міг змиритися з порядками, які насаджувала на теренах Закарпаття скоростигла совєцька влада. Його так і не здурили в колгосп, мав чудове обійстя в затисянському гірському селі Велятині Хустського округу. Своя худоба, свій реманент, насіння. І в березні 1949 року, як і всі попередні весни, справний ґазда готувався до веснування. Однак плани злісного “куркуля” зруйнували органи: несподівано арештували й виголосили вирок на 10 років виправно-трудових таборів, 5 років позбавлення прав, та ще й наголо конфіскували все майно. Дружина з двома синами, 15-річним Юрком та 12-річним Михайлом, опинилася фактично на вулиці. Юрко не міг стерпіти таку наругу — вступив до лав національновизвольного руху. А 30 травня 1949 року, через два місяці після арешту батька, його схопили органи МДБ. Він тоді навчався в дев’ятому класі середньої школи. У наспіх спеченому вироку йдеться: “В целях вооруженной борьбы против советской власти в мае месяце 1949 года он вступил в Велятинскую организацию “ОУН”. Організацію було викрито, а юного оунівця особливою нарадою засуджено. У вироку вказано, що він звинувачувався “в совершении преступлений, предусмотренных ст.ст. 54-1 “а”, 54-11, 16-54-8 УК УССР”. А далі суд “приговорил Деяка Юрия Михайловича в совокупности совершенных ним преступлений на основании ст. 54-1 “а” УК УССР и в соответствии со ст. 2 Указа Президиу-
Наталія БАРАНОВСЬКА
Кому доводилося бувати в Українському національному музеї Чикаго, безумовно, були вражені, як його колектив на тих невеликих площах, що є в їхньому розпорядженні, створив шедевр музейного мистецтва. І не в останню чергу завдяки експонатам, представленим в експозиції. Так-от, коли запитуєш про джерела надходження унікальних речей, представлених тут, мова заходить про мецената Музею — добродія Юрія Лукіяна Сас- Подлуського, якому 1 червня 2013 року виповниться 90. Лікаррадіолог, професор, пан Юрій вільно володіє п’ятьма мовами. У його біографії — чимало сторінок, пов’язаних із долею країни, світовою історією. Рід Подлуських має князівське коріння, дитинство його пройшло в Перемишлі. Його хресним батьком був професор Олександр Колесса. Талановитий мовознавець і літературознавець, поет, ініціатор багатьох суспільногромадських починань в Україні і за її межами, педагог, організатор української вищої школи в еміграції, професор Львівського, а згодом Карлового університету в Празі, перший ректор Укра-
Іван Коршинський та Юрій Деяк на могилі побратима ма Верховного Совета СССР от 26 мая 1947 г. “Об отмене смертной казни” заключить в исправительнотрудовые лагеря сроком на 25 (двадцать пять) лет без поражения в правах в силу недостижения совершеннолетия осужденным в момент совершения преступления и без конфискации имущества за отсутствием такового у осужденного. Приговор в отношении осужденного Деяк Юрия Михайловича в части ст. 16-54-8 УК УССР является окончательным и обжалованию не подлежит…” Так, тоді йому виповнилося 16 років, і розстріляти неповнолітнього — якось не гуманно. Та й конфісковувати вже не було що, бо решту родини Деяків пустили старцювати. Після арешту чоловіка і сина Юрка жінка залишилася з молодшим синочком. Вона ходила вулицями, проклинаючи тих, хто причетний до її горя. Поки її теж не прибрали. А тринадцятирічного хлопчину насильно відправили на Донбас, у так зване ФЗО. Звідти доля закинула його в Сибір, де він і пустив коріння, вертаючись у рідне Закарпаття лише в гірких спогадах. Так було вирвано з прадідівського кореня і розпорошено по дикому світу тверду християнську сім’ю. А яка ж доля спіткала “злочинця”, котрого від смерті врятував “гуманний” сталінський указ, що волів замість трупів збільшити армію рабів? Після винесеного йому вироку пішли пересильні пункти, етапи, на яких довелося пізнати на власній шкурі знущання кримінального елементу, який паразитував на політичних в’язнях. Затим — табори з каторжними умовами. Юрко відбував покарання у Мордовських таборах, на торфорозробках, у вугільних шахтах, на лісоповалах і в цехах деревообробки. Про пережите не любить згадувати. Краще вирвати його з пам’яті, з серця, хоча це й не так просто. Звільнили його з ГУЛАГу 8 липня 1954 року. Повернувшись додому, відновився в Королівській середній школі, де навчався у вечірній час. Удень працював на Хустській взуттєвій фабриці, але пильне око КДБ і тут не дрімало. Після поновлених переслідувань змушений був покинути Закарпаття, і з 1957 до 1970 року працював на шахті тресту “Свердловвугілля” Ворошиловградської області, переважно на підземних роботах за списком № 1. Тобто в забоях, довбаючи вугільні пласти, дихаючи їхнім пилом.
І все ж 1970 року йому пощастило повернутись у рідний край. Якраз тоді й одружився, в щасливого подружжя народилися дві доньки. Влаштувався на роботу в Закарпатському ртутному комбінаті у селищі Вишкові. Тут одразу оцінили досвід практика з інженерним підходом до справи. Призначили його механіком підземного рудника, відтак начальником постачання, заступником директора підприємства. Юрій Михайлович подав ідею налагодити виробництво продукції з титанових порошків, що вивело комбінат у флагмани галузі Союзу. Він автор низки винаходів із порошкової металургії, автор десятків раціоналізаторських пропозицій і впроваджень. Доробок провінційного інженера з дипломом технікуму схвалювали академіки, вивчали провідні фахівці. Та здоров’я, підірване таборами й шахтами, давало про себе знати. І 1999-го Ю. М. Деяк перейшов у “Закарпаттеплокомуненерго”, де очолював Вишківську дільницю теплових мереж аж до добровільного відходу на “заслужений відпочинок”. Та хіба такі люди вміють відпочивати? Прикметний факт: загальний стаж Юрія Михайловича (з урахуванням пільг) складає 80 років. Символічний ужинок до 80-річчя. Із першими повівами свободи Юрій Деяк активно влився в рух демократичних перетворень. Суспільне поприще стало другою стихією докладання зусиль, служіння людям. У громадській роботі зміг сповна реалізувати себе. Був організатором і учасником багатьох патріотичних заходів, кожним словом і вчинком пропагував національну ідею, українську державність. Держава теж це оцінила, відзначила його 2007 року орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Сьогодні Юрій Михайлович — голова Хустського міськрайонного осередку Закарпатської крайової організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, а також перший заступник голови крайової організації ВТПВіР. Працюючи в Товаристві, опікується своїми побратимами, організовує їм та вдовам померлих матеріальну допомогу, ініціює доброчинні заходи і є активним учасником усіх обласних та республіканських конференцій політв’язнів і репресованих. Це — безстрашна і рішуча людина, яка все своє свідоме життя відстоювала правду. Цих рис не позбувся Юрій Михайлович і в зрілому віці. Громадськість краю пам’ятає, як у день відкриття пам’ятника жертвам політичних репресій він не дозволив меру Ужгорода С. Ратушняку осквернити це дійство. Причому не словом, а красномовним учинком лицаря. Як давній борець, людина честі. На жаль, час руйнує не тільки метал, а й людей, викуваних із криці. Такий закон опору матеріалів. Стан здоров’я похитнувся, особливо після смерті дружини Любові Кирилівни. Переніс два інфаркти, та все ж вистояв, зібрався вже вкотре на силах. І знову його енергійне, збадьорююче слово звучить у поріділому гурті побратимів, знову знаходить спосіб вислухати, обнадіяти, допомогти. При кожній нагоді вміє зібрати людей і порадувати чимось приємним. І словами, і подарунками. На це знаходить і час, і сили, і терпіння. Його підтягнуту постать упізнають здаля, дослухаються до його врівноваженої, шляхетної бесіди. Молоді дивуються з інженерної системності в стилі його роботи, з самодисципліни, з потреби і готовності працювати наперекір усьому. Це і є, напевно, той містичний еліксир, що дарує щастя активного довголіття. Такий відтинок живої нашої історії. З патріота, вірного побратима, здібного учня, взірцевого сім’янина треба було зробити “ворога народу”, понівечити життя йому та його родині. І носив він це тавро цілих 40 років, рівно півжиття! Реабілітований Юрій Михайлович тією ж радянською владою аж 1989 року. Помітили нарешті недогляд. Спасибі, що не розстріляли дітвака. Низький уклін і слава цим страдникам, які не шкодували життя, поклали його на вівтар служіння своєму народу, здобуття незалежності України, та й нині жертовно віддають рештки сил на її розбудову.
5 Читацьке віче · “Низький уклін і слава страдникам, які не шкодували життя, поклали його на вівтар служіння своєму народу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
їнського Вільного Університету, член численних наукових, культурологічних і громадсько-політичних товариств та інституцій, дипломат і депутат австрійського парламенту. Серед його родичів — єпископ Іоан Ступницький, полковник УНР Борис Палій-Неїло, генерал польської армії Іван Ромер… Після закінчення у Мюнхені медичного універстету, на початку 50-х років др. Юрій із дружиною і маленьким сином виїхали до Америки. У 60-ті роки доктор Сас- Подлуський як член нумізматичних товариств Америки та Європи брав участь у багатьох виставках, демонструючи Українські військові нагороди та відзнаки. В основу його української фалеристичної колекції лягла збірка відзнак Українських Січових Стрільців, яка належала родичу пана Сас-Подлуського, підхорунжому УСС Мирославу Талпашу. 5 грудня 1965 року пан Юрій зробив спеціальну презентацію Ордена Залізного Хреста в Вашингтоні та подарував Американському національному музею (United States National Museum)
Залізний Хрест “За зимовий похід і бої” з мініатюрою та грамотою. Ідея цієї події полягала в започаткуванні колекції української фалеристики у цій авторитетній установі. 2003 року родина Подлуських подарувала унікальну колекцію української фалеристики, зброї та одностроїв Українському націо нальному музею у Чикаго. Пан Юрій — відома особистість на найзначніших аукціонах світу. Витрачаючи власні кошти, він викуповує українські історичні пам’ятки, щоб потім подарувати їх музею. Завдячуючи йому, у фондах музею з’явились унікальні експонати — йдеться про особисті речі Василя Вишиваного (при народженні Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінген) та митрополита Андрея Шептицького, колекція медалей і нагород чорнобильцям, старих поштівок тощо. На початку 2013 р. пан Юрій зробив музею ще один дивовижний подарунок — рояль, який належав його двоюрідній сестрі — видатній піаністці ХХ століття, львів’янці Любці Колессі, яка отримала блискучу музичну освіту у Віденській академії музики, розпочавши концертну діяльність у п’ятнадцятирічному віці. Своє перше визнання піаністка здобула в Австрії ще 1918 року, ставши володарем високої нагороди, встановленої для кращих випускників Академії фірмою “Безендорфер” — концертного роялю, який тепер чаруватиме відвідувачів музею. Він — почесний президент американського нумізматичного товариства, Військовий Значковий УВК, Генеральний Осавул відділу нумізматики і козацької геральдики Генеральної Управи Українського Вільного Козацтва, член і лідер різних лікарських товариств. Далеко від України живе і творить добро на її честь людина, яка заслуговує на вдячність і відзнаку своєї Батьківщини. Та чи буде Україна вдячною своєму патріотові?
Доктор Юрій Сас-Подлуський зі своєю унікальною колекцією, переданоюУкраїнському національному музеєві в Чикаго (2010)
«Просвіті»—145 · “Заставнівщина пишається тим, що саме на її землі вперше пролунав заклик до згуртування просвітителів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ські школи, літературу, спорт і пісню. Після смерті Юрія Федьковича на зміну прийшло багато прихильників і справжніх українців, зацікавлених розвитком культури і рідної української мови: Сидір Воробкевич, Євген Гакман, Омелян Попович, Євгенія Ярошинська, Ольга Кобилянська, Степан Смаль-Стоцький, художники — Юстин Пігуляк і Микола Івасюк. Про заснування “Руської Бесіди” з’явилися повідомлення у Львівському “Слові” за 6 і 10
лютого 1869 року та в Gazeta Na- rodowa, а Сидір Воробкевич із цієї нагоди склав пісню “Чом красна Буковина звенить від гучних нут”. У березні 1869 року ухвалили статут товариства. Із цього часу русини (українці) почали об’єднуватися навколо “Руської Бесіди”, яка перебрала на себе справу захисту українців. 1 грудня товариство звертається до цісаря з протестом проти ухвали Буковинського сейму, який прийняв рішення про знищення української мови. Потім звертається до шкільної Ради з проханням: релігію в школах вивчати українською. Далі “Руська Бесіда” вимагає заснування української гімназії в Чернівцях, Кіцмані, а у Вижниці — чотирикласної школи. Товариство “Руська Бесіда” було фундатором заснування кафедри української мови при Чернівецькому університеті. І справді, зерно, кинуте у плідну землю, зародило ниву сторицею. Проіснувало товариство з короткими перервами до 1940 року й відіграло значну роль у національному відродженні українців Буковини. Заставнівщина має повне право пишатися тим, що саме на її землі вперше пролунав заклик до згуртування українців-просвітителів. У Заставнівському районі до 1990 року діяло товариство української мови ім. Тараса Шевчен-
«Просвіті»—145 · “Заставнівщина пишається тим, що саме на її землі вперше пролунав заклик до згуртування просвітителів”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Світлана МАСЛОВСЬКА, голова Заставнівського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка, Чернівецька область
Суспільні прагнення українців Буковини вперше проявилися в революційні 1848—1869 роки. Під час виборів до австрійського рейхстагу, які тодішня влада оголосила під тиском революційних подій, із восьми депутатів від Буковини обрано п’ятьох українців. На засіданнях парламенту вони разом із депутатами від Галичини відстоювали не тільки соціальноекономічні вимоги, а й виступали на захист української мови, добивалися розширення національних прав українців. Протягом 50-х років XIX століття проявів українського руху в краї майже не спостерігалося. Та деякі позитивні зрушення були. Зокрема збільшується кількість священиків із числа українців як наслідок політики єпископа Євгена Гакмана, зросла кількість народних шкіл, активізується вивчення української мови в освітніх закладах, посилюється проникнення національних ідей із Галичини та Наддніпрянської України. Наприкінці 60-х років українська громадськість Буковини достатньо визріла, щоб перейти до нового стану в своєму розвитку — створення культурно-освітніх і політичних товариств, навколо яких можна було б гуртуватися і займатися просвітницькою та організаторською роботою. Одне з перших — “Руська Бесіда”, яка виникла 1869 року. А якщо точніше… 1 листопада 1868 року в с. Товтри (Заставнівський район Чернівецької обл.), у будинку М. Драчинського було весілля. Молодий богослов Євсій Андрійчук одружувався з донькою панотця Астазією. Під час обіду в присутності майже 200 священиків настоятель Чернівецького кафедрального собору Феоктист Дронь із благословення владики Євгена Гакмана звернувся з промовою до гостей про створення культурно-просвітницького товариства “Руська Бесіда”. Наступного дня Ф. Дронь починає об’їжджати навколишні села, долучаючи до товариства нових прихильників. Уже в січні 1869 року до “Руської Бесіди” вступили 150 осіб. Перший виділ товариства був такий: о. Василь Продан — голова, Сахнович — його заступник, члени виділу — гімназійний учитель Іван Бра-ник, о. Ізидор Мартинович, о. Сидір Воробкевич, секретарем обрали Ф. Дроня. Мета товариства — піднесення просвіти й добробуту буковинських русинів через україн-
Науково-практична конференція, присвячена 150-річчю Івана Бажанського ка, яке офіційним не вважалося, бо переслідувалося радянською владою. А 15 грудня 1991 року відбулося засідання ініціативної групи (в кількості 47 осіб), яка винесла на порядок денний питання про створення районного осередку Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Заслухали вчителя історії Вікнянської ЗОШ, дослідника й літературознавця Миколу Гнепа, який розповів про основні напрями роботи товариства, ознайомив із його Статутом. Збори вирішили створити районний осередок. За пропозицією Василя Пендюра головою обрали Іллю Гайдея, його заступником — Володимира Зюлковського. Діяльність осередку активізувалася у співпраці з Народним рухом України. У січні 1993 року Чернівецьке обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка підтвердило створення осередку в Заставнівському районі. На той час Заставнівська “Просвіта” активно співпрацює з “Організацією репресованих та політв’язнів України”, а також із партією “Конгрес українських націоналістів”. Із 2001-го до лютого 2012 року “Просвіту” Заставнівського району очолює заслужений працівник освіти України, заслужений учитель Молдови Раїса Ільчук. З її ініціативи відбуваються зустрічі творчої інтелігенції, форуми, виховні заходи, круглі столи у школах району щодо відродження імен борців за волю України Р. Шухевича, С. Бандери, з питань популяризації творчості Тараса Шевченка, пропаганди української мови тощо. Тоді з ініціативи “Просвіти” у с. Товтри (батьківщина “Руської Бесіди”) відновили та облаштували могили перших просвітян Буковини (організатор — учителька Г. Князь), у с. Добринівці віднайшли місце поховання й відкрили пам’ятник 200 бандуристам, які загинули під час Другої світової війни та пам’ятний хрест — воїнам УПА. У багатьох школах району створили куточки “Просвіти”. Нині вони збереглися у селах Товтри, Веренчанка, Чуньків. Активні просвітяни того часу — Микола Гнеп (покійний), Ілля Гайдей, Василь Джуран, Орися Марусик, Ганна Князь та інші. У березні 2012 року відбулася звітно-виборна конференція районного товариства “Просвіта”, головою якого обрали Світлану Масловську. У квітні 2012 року Заставнівська “Просвіта” організувала презентацію унікального видання — книги історика-дослідника Миколи Черешнюка “Історія сіл Заставнівського району”. У захо-
Вшанування пам’яті Миколи Івасюка
Свято української пісні ді взяли участь представники обласного товариства “Просвіта”, науковці Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, письменники краю, влада району, міста, бібліотекарі, вчителі історії шкіл району, учні, громадськість Заставнівщини. У червні 2012 р. з ініціативи районної “Просвіти” відбулася зустріч творчої інтелігенції Буковини та Заставнівщини з питань утиску української мови та проблем популяризації української народної та сучасної пісні. Зібрання (обласне та районне об’єднання ВУТ “Просвіта”, науковці ЧНУ,
відомі артисти, письменники краю, викладачі Заставнівської музичної школи, працівники освіти, культури, бібліотечної системи району, учні шкіл, громадськість району) ухвалило й адресувало на Банкову звернення до Президента України щодо створення нового державного свята (10 червня, у день навідин до Заставни (10.06.1912 р.) відомого музикознавця Гната Хоткевича) — День української пісні, яке б сприяло об’єднанню всіх регіонів нашої країни. На жаль, “Просвіта” району відповіді з Києва досі не отримала… У січні 2013 року Заставнівська “Просвіта” організувала вшанування пам’яті відомого художника світового масштабу (автора відомого полотна “В’їзд Богдана Хмельницького в Київ”),
«Просвіті»—145 · “Світло пам’яті про славного земляка неодмінно прокладатиме дорогу до нових зустрічей, пізнання, нових відкриттів”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ченківських днів, вшануванні пам’яті поета із с. Чуньків Йосипа Храпка, нагородженні та присвоєнні звання Народний фольклорному колективу с. Веренчанка “Кумоньки”, у виховному заході Товтрівської ЗОШ “Вчимося бути справжніми українцями” (вчителька В. Буджак). Голова товариства разом із директором ЦБС Л. Стасюк організували круглий стіл до Міжнародного дня поезії, де вирішили створити літературну студію й видати Заставнівський альманах із віршами 20 поетів району. Цього ж місяця “Просвіта” ініціювала презентацію книги Зої Гончарової “Хрещатику—100” (видання про діяльність Кострижівського цукрокомбінату “Хрещатик”, якому 2012 року виповнилося 100 літ. У зібранні за уродженця м. Заставна Миколи Івасюка (1865—1937 рр.) та разом із Чернівецькою обласною спілкою художників України та Заставнівською художньою школою заснували обласну мистецьку премію його імені. Перший лауреат — відомий на теренах району та області художник Йосип Ференц. У зібранні взяли участь обласна та районна “Просвіта”, обласна спілка художників, науковці ЧНУ, письменники краю, влада району, міста, працівники культури, освіти, вчителі музичної, художньої шкіл, вихованці різних навчальних закладів району, громадськість. Наприкінці січня 2013 року районна “Просвіта” взяла участь в опитуванні мешканців району “Що ви знаєте про героїв Крут?” Просвітяни району пропонували
Круглий стіл із вшанування митрополита Євгена Гакмана сприяння райбібліотеки та дирекції комбінату взяли участь заводчани, влада району, представники обласного комітету профспілки працівників промисловості, письменники, освітяни, працівники культури, громадськість. У квітні з ініціативи “Просвіти” у Заставні відбувся круглий стіл із вшанування засновника Чернівецького національного університету нашого славетного земляка, митрополита Євгена Гакмана (1793—1873 рр.) У травні просвітяни візьмуть участь у заході з нагоди вручення обласної літературної премії ім. І. Бажанського (20 травня — 80 років із дня його смерті), у серпні, разом із мешканцями с. Васловівці, вшанують пам’ять митрополита Є. Гакмана, у листопаді — вручать обласну мистецьку премію ім. М. Івасюка колишньому директору Заставнівської художньої школи В. Гринюку та стануть організаторами й учасниками інших культурно-мистецьких заходів району.
ініціювати й отримали підтримку громадськості вважати 29 січня справжнім Днем захисника Вітчизни-України (замість радянського свята — 23 лютого) та підносити цю дату на вищий рівень як символ патріотизму української молоді. У лютому 2013 року на базі Вищого професійного училища №24 відбулася науково-практична конференція (організатори — обласна та районна “Просвіта”, викладачі та учні ВПУ-24), присвячена 150-річчю з дня народження відомого педагога, письменника, публіциста, просвітянина, першого фотоаматора Буковини Івана Бажанського. У зібранні взяли участь просвітяни області, району, науковці ЧНУ, письменники та журналісти Буковини, Заставнівщини, вчителі й учні мистецьких і загальноосвітніх шкіл, працівники культури, райбібліотеки, громадськість району. У березні Заставнівська “Просвіта” взяла участь у фестивалі “Чисті роси”, в організації Шев-
Світлана МАСЛОВСЬКА, голова Заставнівського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Чернівецька область Фото Олександра ОСТАПОВИЧА
Цьому зібранню передувало поминальне богослужіння у Свято-Преображенському монастирі, спорудженому у Васловівцях два роки тому на подвір’ї колишнього помешкання Євгенія Гакмана. Просвітяни, які взяли участь у літургії, мали змогу не лише причаститися щирим, мудрим, духовним словом Владики Чернівецького та Буковинського Данила (УПЦ Київського Патріархату) та понад 50 священиків, котрі прибули сюди, а й узяти участь у конференції священнослужителів, приуроченій пам’яті великого єпископа. Відрадно, що всечесні отці на чолі з владикою Данилом зголосилися стати учасниками розширеного просвітянського круглого столу, долучилися і представники УПЦ Московського Патріархату. Серед запрошених — відповідальний секретар обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Марія Пелех, члени правління “Просвіти”: політолог Ігор Буркут, заслужений артист України Іван Дерда, науковці Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, державного медичного університету, фахівці обласного краєзнавчого музею, творча інтелігенція Буковини, влада району та села, краєзнавці, працівники культури, бібліотекарі, вчителі та учні шкіл району, журналісти обласних і Заставнівського районного видань, громадськість. Засідання розпочалося з перегляду документального художньо-публіцистичного фільму про життя Євгенія Гакмана (автор — Світлана Новицька, драматург, режисер, журналіст Чернівецького телеканалу ТВА). Кожен із промовців намагався не лише констатувати біографічні дані людини, яка жила не для себе та своїх благ, а й поєднати із сучасністю та гідним місцем Євгенія Гакмана серед найвідоміших українців. Владика Данило, вшановуючи надзвичайно обдарованого, боголюбивого та людинолюбивого чоловіка, зобов’язався зробити все для того, аби привести його до сану святого. Звернувся до зібрання з проханням виділити у м. Заставна сотку землі для будівництва каплиці імені митрополита Гакмана. Як сказала ведуча зібрання М. М’якота, хлопчина із бідної родини був скромним і ніколи не цурався свого соціального стану. Всиновлений учителем Чернівецького клерикального училища Ігнатієм Гакманом, мав неабиякі здібності до науки… Ведучу доповнюють науковці, журналісти, краєзнавці: навчання у Віденському університеті дали не лише знання богословських наук, а й здібності до володіння вісьмома мовами. Та найголовніше його досягнення — присвята свого життя служінню Українській Православній Церкві та землякам на рідній землі. Завдяки йому в Чернівцях споруджено два цегельних заводи, які постачали матеріал на будівництво не лише храмів (досі в Чернівцях були тільки дерев’яні), а й шкіл, духовних семінарій, де обов’язково мала вивчатися українська мова, які богослужіння рідною мовою в буковинських церквах. 1869 року зініціював створення та благословив на добрі справи просвітницьку організацію “Руська Бесіда”, займався доброчинністю. Переконав імператора Австро- Угорщини зводити університет європейського зразка саме в Чернівцях (нині — окраса Буковини й України), але не дожив до його відкриття… Зібрання вирує духом пам’яті, духом незнищенності християнської віри й українців. Але що за круглий стіл без діалогу, дискусій і протистоянь. Ієромонах Нікіта, референт Чернівецько-Буковинської консисторії УПЦ Московського Патріархату, доводив, що, мовляв, митрополит не був політичним діячем, як і націоналістом. У протилежному його переконувала почесний голова Чернівецького відділу Союзу українок О. Попелюк. Вагоме слово про митрополита як патріота України мовили просвітяни М. Пелех, І. Дерда (окрім цього, виконав духовну пісню про Почаївську Богоматір “Кант XI століття”), В. Джуран, С. Масловська; науковці В. Білоус, І. Буркут, В. Ботушанський, І. Возний, І. Луцан, представники влади Л. Гольцов, М. Леваніна та інші, ставлячи перед собою мету — вшановувати цю людину щороку та знайти місце перепоховання митрополита. Адже, за вказівкою спецслужб, 1976 року труну з нетлінним тілом Євгенія Гакмана винесли з його дітища — Кафедрального Свято- Духівського собору (там був похований 1873 р.) і закопали… біля огорожі кладовища, без надгробка і пізнавальних знаків. Свідкам наказали мовчати про це цинічне знущання над видатним сином українства Буковини… Краєзнавець, колишній оперативний співробітник УМВС у Чернівецькій області О. Столяр повідомив, що нині на 90 % уточнене місце перепоховання митрополита, але для потвердження цього просить долучитися всіх, хто прагне належного пошанування великого українця Євгенія Гакмана. Світло пам’яті про славного земляка неодмінно прокладатиме дорогу до нових зустрічей, нового пізнання, нових відкриттів.
Буковинська Заставнівщина… Чудовий, благодатний край, омитий давнім Дністром, багата, щедра земля, яка подарувала світові чимало величних постатей, мудрістю і талантом яких пишаємося ми і пишатимуться прийдешні покоління. Нині мовимо про великого сина України, церковного та політичного діяча, православного єпископа, першого крайового маршалка Буковинського сейму, першого мит& рополита Буковини і Далмації, просвітянина та надзви& чайно залюблену у рідний край людину, нашого славного земляка Євгенія Гакмана. Саме з нагоди 220&річчя від дня народження та 140&річчя з дня смерті (помер 12 квітня 1873 р.) Заставнівське районне об’єднання ВУТ “Просві& та” організувало круглий стіл на батьківщині митрополита у маленькому селі Васловівці.
Презентація книги Миколи Черешнюка “Історія сіл Заставнівського району”
Абетка відомих імен · “Україна — прекрасна. Вона така різна і єдина, що радієш, коли бачиш цю єдність”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
рез специфічні канали. Було очевидно — від людей ховали правду. Тому багато з тих, хто свідомо чи несвідомо був у комсомолі чи партії, не обов’язково не люблять Україну. Система блокування правдивої інформації і нині діє. Хоча багато чого вже зрозуміло. Міфи про злочинців у Карпатських лісах творили і творять сьогодні люди, які є ворогами для України. І тоді, і тепер ніхто не хоче говорити правду про Голодомор. Це тільки моя мама могла розказати, як вони лежали з сестричкою опухлі від голоду, а в хату зайшов її дядько Сергій (який пізніше загинув на війні) з голодними очима і став спиною до чугунця, де варилася дрібнюсінька картопля. Цю картопельку змішували з бруньками липи, лободою, варили і по скляночці на день споживали. Поки господарі ледь ходили по хаті, він почав витягати з киплячої води картоплинки і разом зі своєю обвареною шкірою з’їдати. Україна пройшла страшний шлях, тому коли осмислював його як людина, яка має стосунок до історичної науки, визначив кілька моментів, які важко зрозуміти з точки зору здорового глузду. Чому Троцький віддав наказ про знищення 10 тисяч офіцерів царської армії, які перейшли на службу до радянської, українського походження? Чому 1930 року нанесли найжорстокіший удар по українському селянству, яке заганяли у колгоспи? У селянина забрали коней, плуги, борони і він не зміг далі існувати одноосібно… Чому був Голодомор, потім — жахливий удар по інтелігенції? Проаналізуймо втрати України в Другій світовій війні. Путін нещодавно заявляв, що Росія і без України виграла б війну. Як пояснити це пам’яті мого діда Павла, дядька Сергія, які загинули, другого дядька Григорія, який був двічі прострелений, чи іншого дідуся Павла, який повернувся з контузією і помер трохи більше як за 10 років після війни? Далі — так зване ФЗО. Я знаю про долі молодих хлопців і дівчат, яких рекрутували на нові виробничі бази, силоміць забирали з середовища, де вони жили. Хлопці переважно сиділи у в’язницях… Це ті удари по Україні, які тривають досі. На жаль, у нашого народу ніколи не було легкої долі й досі немає. Серед багатьох інших чинників є той, який називається цілеспрямованою політикою сусідньої держави щодо всього українського. Коли говорять про “старшого брата”, — я все розумію, у сім’ї може бути старший брат, авторитет, захисник меншого, але щоб присвою-
Абетка відомих імен · “Україна — прекрасна. Вона така різна і єдина, що радієш, коли бачиш цю єдність”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Серед народних депутатів України, на жаль, дуже мало тих, хто вболіває за Україну до глибини своєї душі, а ще менше таких, хто вболіває за неї до глибини власної кишені. Рідкісним винятком із цього правила є Володимир Дмитрович Бондаренко. Окрім тих численних суто депутатських обов’язків, які Володимир Дмитрович уже багато років поспіль виконує без зайвого галасу, дуже притаманного чималій кількості політиків сьогодення, вистачає у Бондаренка ще й різних громад& ських ініціатив, які він сумлінно втілює в життя. Благодійництво Володимира Бондаренка пошире& не на різні суспільні сфери: медицину, культуру, спорт, опіку над знедоленими, сиротами. Під час Помаранчевої революції на його життя було вчинено замах. Подія підштовхнула до побудови церкви на місці, де це трапилося. 2005&го храм Святого Дмитра Солунського УПЦ КП освятили. Біля храму Бондаренко створив музей&скансен, де представлено 9 перевезених із різних куточків України старовинних хат із повним відтворенням побуту селян. У цьому музеї постійно відбуваються народні свята. Скансен “Українське село” біля с. Бузова став місцем від& починку киян і гостей міста, а також осередком для проведення різноманітних тренінгів, семіна& рів, екскурсій. Отже, спілкуємося з народним депутатом України Володимиром Бондаренком.
— Володимире Дмитровичу, Ви — відомий політик, державний діяч, меценат. Виокреміть із літопису Вашого роду ту струну, ту течію, які сформували Вашу вдачу й громадянську позицію. — Коли читаю окремі сучасні терміни, наприклад, “дільнична виборча комісія” (скорочено — ДВК), я згадую документи, де бачив записи “сослать на ДВК”. Там ДВК тлумачилося як “Дальний Восток” — енкаведистський напис, який стосувався більшої частини мого роду. І коли в 1960-х роках Микита Сергійович Хрущов дозволив повернутися в Україну тим, хто туди потрапив, то і зараз на Херсонщині в Білозерському районі живе частина мого роду. Частина залишилася на Далекому Сході, частина — в Красноярську. Нещодавно я отримав унікальні документи періоду Івана Мазепи про те, як мій рід розвивався, які козаки в ньому були. Також маю сповідний розпис 1915 року, в якому значиться мій дід Павло 1906 року народження, його сестричка-близнючка Теодора та інші родичі. Я знаю імена своїх прадідусів, прабабусь. Це були люди, які жили на цій землі, виховували дітей, тяжко працювали. Я ще пам’ятаю в 1950-ті роки один із млинів, який колись належав моєму прадідові. Я й сьогодні можу показати шкільну їдальню в рідному селі Охіньки Прилуцького району на Чернігівщині — це хата одного з моїх прадідів. Якось, приїхавши туди, я сказав директору Миколі Полікарповичу, що готовий фінансувати нормальне утримання школи без жодних претензій на повернення будівлі, просто тому, що це хата мого прадіда. А таких об’єктів, що належали моїм предкам, на території села 12. Коли радянська влада заслала одних на ДВК, інших заморила голодом, то ті, хто залишилися, користувалися тим майном як суспільним. Тривалий час нам про це не розповідали і я не знав багато чого. Дізнавався, як і мої однолітки, про все значно пізніше. Я не знав, що грав у футбол на специфічному полі, обнесеному ровом, який насправді був голодоморним цвинтарем, хоча на ньому не було ні горбочків, ні хрестів. І там зариті без відспівування тисячі людей… Це все формувало і формує мене — характер, погляди на життя. Якось замовив у бібліотеці Київського університету, де навчався на історичному факультеті, деякі твори доби УНР, діячів того періоду. Після цього мене кілька разів запрошували на бесіду в спеціальні органи, дізнавалися, чому я цим цікавлюся. Пізніше багато інформації отримував чевати собі таке велике імення на тлі подій, що відбувалися, — потрібно мати велике нахабство. — Відчуваєте себе більше чернігівцем чи киянином? Що перемогло, коли засновували етнографічний комплекс “Українське село”? — Якщо говорити про те, хто я — чернігівець, полтавець чи киянин, — я українець. І абсолютно чітко, цілеспрямовано робив цей комплекс так, аби об’єднати шість основних етнографічних регіонів (Карпати, Полісся, Поділля, Слобожанщину, Середню Наддніпрянщину, південь України). Я пишаюся, що Чернігівщина була колись настільки великою, що доходила до північних морів, а Москва була лише маленьким селом за межами цієї розвиненої території. Тому я сьогодні належу до Чернігівського земляцтва. Проте в душі довго переконував себе, що я полтавський козак, тому що Прилуцький і Ніжинський полки штучно приєднали до Чернігівщини, аби підсилити економічні можливості цієї області. Але більшу частину життя я киянин, і чимало, мені здається, позитивного зробив для міста. У нас є сімейна традиція, яку започаткувала моя донька Ольга. Вона розвідує зі своїм чоловіком і сином цікаві місця, а потім дає нам орієнтир. Так ми об’їздили майже всю Україну: театри, культурно-виховні центри. Всюди є цікаві місця. Україна — прекрасна. Вона така різна і єдина, що радієш, коли бачиш цю єдність, незважаючи на те, що нас постійно намагаються розшматувати. — Як народилася ідея “Українського села”? Чим керувалися? Чому обрали місцем розташування скансена село Бузова Києво-Святошинського району? Яка перспектива Вашого музею-скансена та подібних комплексів у сучасній Україні? — Мене питають, чому не в Києві? А скажіть, що за Леоніда Михайловича можна було зробити в Києві? Чи можна в нього випросити шматок землі? Він віддавав землю під що завгодно: перепрофілювати 300 гектарів запроектованої промзони під житлову забудову, знищити два проекти депо на Лівому березі… У Бузовій була захаращена територія, фактично смітник із сусідніх дач, із Миколаївки. Я почав із того, що довів до відома сільської ради, що вивозитиму сміття і створю тут щось для відпочинку. Загалом із тієї території вивезено 214 вантажівок тільки великогабаритних і хімічних відходів. Спочатку звели церкву, потім — хати, а сьогодні все вже “в плечі тисне”. Є плани на майбутнє. Це поміщицька субкультура, яка була в кожному селі: маєток, допоміжні будівлі поміщицької садиби (псарня, конюшня). Ще збереглися поодинокі будиночки середньо-і дрібнопомісних дворян. Їхній побут, меблі, система організації життя зовсім інші. Багато з них були дослідниками, письменниками, музикантами. Я знайшов кілька таких покинутих будівель, але тільки домовлюся про перенесення — влада змінюється. Уже чотири “комплекти” змінилося, а “віз і нині там”. Це один напрям. Інший — козацька фортеця. Це зовсім інша організація життя, набір приміщень тощо. Або музей техніки, або побут українського селянина 1960-х років… У мене планів безліч, але території бракує. Сьогодні люди тягнуться до етностилю в одязі, в декорі. А в мене інше завдання — ми системно показуємо побут із тодішнім виробництвом: олійниця, кузня, хлібопекарня, гуральництво, бондарство, писанкарство, ткацтво тощо. У перспективі в нас буде 21 професія відтворена в робочому варіанті. Це те, що треба розвивати. І переважна більшість цих професій знаходить сьогодні соціальне замовлення. Проте є й такі, які необхідно просто зберегти, наприклад, колісник, який гнув ободи. Сьогодні я хочу, щоб такі скансени були в туристичній системі України. Ми стали членами “туристичної марки”. Це колекційний знак об’єктів Східної Європи й дуже ефективний спосіб розповсюдження інформації про скансен. Такі центри повинні бути в різних регіонах і, можливо, об’єднані в кільцеву систему, щоб можна було, присвятивши цьому певний час, об’їхати всю Україну або якийсь регіон. Я радий, що скансени виникають, вони не є конкурентами, а навпаки, підсилюють справу. — На Вашу думку, які сьогодні найглобальніші проблеми українського села? Як опозиція може вплинути на їхнє вирішення? — Сучасне українське село практично на 100 % залежить від форм господарювання. В основі сільського життя була праця, використання плодів цієї праці, справедливий їхній розподіл. Сьогодні цей баланс порушено. Лише спорадично деякі господарів Україні демонструють феноменальні речі. Так, на Херсонщині я був у одному господарстві, до якого хоче приєднатися вся область. Жінка, яка його очолює, нічого не вкрала, не переписала родичам, — у неї все працює, село процвітає. Діти, які закінчують виші, повертаються до рідного села, бо там є робота. Одних тільки культмаспрацівників у них 18, понад 30 спортивних тренерів. Таких господарств в Україні, на жаль, небагато. Українське село мусить відродитися, а відродити його може тільки фермерство (колись його називали куркульством). Фермер — потужний сільський господар, який має не малий шматочок землі, а достатню кількість, може мати найманих працівників, які готові працювати. Село повинно трансформуватися, як у всьому цивілізованому світі, а не знищуватися, як у нас. Чинники нищення села — алкоголізація, знищення робочих місць, — працювали багато років, а сьогодні до них додалися ще й ті, які ніколи не діяли. Електронні засоби комунікації призвели до нищення села як депонента української мови, звичаїв і т. ін. Це глобалізація. — Для кожної свідомої людини, особливо молодої, питання майбутнього української держави має виняткове значення. У Вас солідний стаж у державному управлінні. Як оцінюєте, з огляду на сьогоднішні реалії, українську перспективу? — Фактор оцінки — тенденції, які є в Україні. Після проведення виборів партійне керівництво підбивало підсумки. Перше місце дали одному з центральних районів, а нашому, Святошинському, — останнє. Я звертаюся до цих “діячів”, запитую, як ви так рахуєте? Наш район набрав на 8,3 % голосів за нашу політичну силу більше, ніж інший, а від найгіршого ми відірвалися майже на 20 %. А мені відповідають, що у них у системі підбиття підсумків є, наприклад, кількість згадок у пресі, кількість зарахованих у партію людей. Кажу, хлопці, я вам відкрию один секрет — інтегрованим покажчиком якості роботи під час виборів є кількість набраних голосів. Інтегрованим покажчиком IQ суспільства є кількість лауреатів всесвітньо визнаних премій, на кшталт Нобелівської, на кількість населення країни. Покажчик якості життя — його тривалість. Якщо японці живуть 87 років, то у них якість життя краща, ніж у нас, бо в Україні живуть набагато менше. Тож сьогодні індикатором ставлення громадян до своєї країни є кількість охочих покинути межі нашої держави. Це було завжди, Україна “перевиробляла” народ на своїй землі, але сьогодні тенденція до виїзду, на мій погляд, жахлива. Такі тенденції необхідно змінювати.
Спілкувався Євген БУКЕТ
Музеї 18 травня — Міжнародний день музеїв · с. 9сторінка оригіналу ↗ Сьогодні вже звичним стало для рівненців і меш& канців області проводити у травневі дні (а цьогоріч це буде 26 травня) фольклорно&етнографічне свято “Музейні гостини”, на яке приїздять народні умільці з Рівненщини та сусідніх областей. Цього дня май& дан перед Рівненським обласним краєзнавчим му& зеєм перетворюється на багатобарвний ярмарок, де можна придбати чи просто помилуватися витво& рами народних умільців, узяти участь у конкурсах, досхочу потанцювати чи поспівати разом із фольк& лорними колективами краю.
Олександр БУЛИГА, директор Рівненського обласного краєзнавчого музею
Уперше на території музею на" родні умільці зібралися навесні 1992 року. Тоді невелика група на" родних майстрів представила власні вироби для нечисленних гостей. Вирішили зробити цей за" хід традиційним, приурочити його проведення до Міжнародного дня музеїв. На “Музейних гостинах” пред" ставлені давні види декоративно" ужиткового мистецтва: різьблення, вишивка, лозоплетіння, соломо" плетіння, писанкарство, а також і відносно молоді — мереживопле" тіння, художня обробка шкіри, ху" дожня кераміка тощо. Серед учас" ників найбільше різьбярів і виши" вальниць, адже у нашому краї збе" реглися старовинні традиції опра" цювання деревини й орнаменту" вання тканих виробів. Кожен із різьбярів, розвиваючи давні традиції, володіє неповтор" ним індивідуальним стилем. Тонка виразність у поєднанні зі спокій" ною ліричною манерою виконання властиві виробам досвідченого, ві" домого далеко за межами області В. Позніка (м. Сарни); проникнен" ням у глибину української міфології вирізняються фантастичні панно П. Онищука (м. Корець); відточеністю форм вражає мініатюрна пластика Л. Тимощука (м. Рівне); багатим оздобленням — декоративні вази В. Беркети (с. М. Стидин Косто" пільського району); винахідливістю та фантазією — сувеніри М. Коро" тюка (м. Рівне). Віками формувались особли" вості вишивки нашого регіону. Ос" новні її художні властивості — сму" гастість орнаментальних компози" цій, чіткість і лаконізм малюнка знайшли подальший розвиток у ви" робах кращих сучасних рівнен" ських вишивальниць: О. Рябунець, М. Шевчук, Н. Гіроль, Г. Симено" вич, В. Галапач, В. Велігурської, І. Дмитришиної та інших. Головна ри" са їхньої творчості — вміле поєд" нання традицій із вимогами нового часу. Спираючись на певні естетич" ні вподобання, майстрині вносять у загальну скарбницю і своє, непов" торне. Вироби кожної відзначають" ся індивідуальною манерою деко" рування і досконалим володінням різноманітних вишивальних технік. Традиції поліського ткацтва береж" но плекають відомі в Україні У. Кот та Н. Рабчевська (с. Крупове Дуб" ровицького р"ну). Один із поширених видів деко" ративно"ужиткового мистецтва — художній розпис по дереву. Успіш" но працює в цьому напрямку О. Літвин (с. Лісопіль Костопільського р"ну), який створив неповторний стиль у оздобленні дерев’яних скриньок, свічників, мальованок. Багатством орнаментального де" корування відзначаються вироби Л. Пікіної (м. Рівне), С. Никончук (м. Костопіль) та інших. Не оминають свята і майстри
“Музейні гостини” 2012 року лозоплетіння. Серед них — В. Мар" ченко, який віртуозно володіє тех" нікою плетення з тонкої лози — ро" кити. Велику популярність мають вироби з соломи М. Огородника (м. Здолбунів), П. Гаврилюка, О. Анд" рєєвої (м. Рівне). Дбайливо зберігають і розви" вають традиції волинського писан" карства, гончарства, сучасної ке" раміки, художньої обробки шкіри, витинанки, народної іграшки тощо. Підтримують “Музейні гостини”
і відомі колективи, які беруть участь у святі. Це оркестр 13"го ар" мійського корпусу, фольклорні гур" ти “Барвінок” із Рівного, “Молодич" ки” з с. Здовбиця Здолбунівського р"ну, фольклорні ансамблі — “Го" рина”, “Джерело”, “Волиняни” РДГУ; дитячі фольклорні ансамблі — “Веснянка” Рівненського Палацу дітей та молоді, “Уляночка” рівнен" ської музичної школи № 2, хор “Ве" рес”. У святі беруть участь і худож" ники. До майстрів Рівненщини що" року долучаються їхні колеги з ін" ших областей України. Цікаві під час “Музейних гос" тин” і своєрідні майстер"класи, де майстри пропонують спробувати власні сили в будь"якому виді на" родного мистецтва. Власні доробки представляють і члени національно"культурних то" вариств Рівненщини. Їхні колекти" ви часті гості музейного свята. Зокрема це театр танцю “Арабеск” при Російському культурному цен" трі, виконавиця Тетяна Мацюк (то" вариство “Білорусь”), хор Рівнен" ської єврейської громади, пред" ставники польського культурного товариства. Постійний учасник свята протягом останніх років — клуб історичної реконструкції і ро" льового моделювання “Варта гри" фона”. Учасники цього об’єднання демонструють відтворене серед" ньовічне вбрання, проводять пока" зові лицарські бої. Багато років поспіль зі своєю продукцією на свято приходять місцеві популяризатори україн" ської книги. Це Євген Шморгун (видавництво “Азалія”), Сергій Лейчук (Рівненські підручники й на" очні посібники), фотомайстер і ви" давець Олександр Харват. Зі своїм “крамом” учащають і приватні зби" рачі історичних пам’яток. Це Олек"
Виступ Станіслава Лозовського сандр Литвинчук (“Антикваріат старого міста”) і Вадим Понома" ренко (“Акваріус”). Постійними учасниками свята стали члени то" вариства шанувальників кактусів. До “Музейних гостин” долучаються і так звані розповсюджувачі творів народного мистецтва. Ми називає" мо їх популяризаторами сучасних умільців, тому й не перешкоджає" мо їхній участі у святі. На “Музейних гостинах” сту" денти курсу “Образотворче та де" коративно"ужиткове мистецтво” Рівненського державного гумані" тарного університету переймають досвід народних умільців і надалі створюють високопрофесійні зраз"
ки текстильного мистецтва на ос" нові традиційного жіночого одягу волинського й поліського краю, працюючи на ткацькому верстаті й вертикальній рамі. Нам приємно, що заходи куль" турного спрямування під назвою “Музейні гостини” відбуваються сьогодні і в інших музейних закла" дах. Ми задоволені, що наш бренд використовують під час проведен" ня подібних дійств у історико"куль" турному заповіднику м. Дубна та музейному комплексі с. Липки Го" щанського району (Рівненщина), Нетішинському краєзнавчому му" зеї (Хмельниччина), Національно" му заповіднику Вишгород (Київщи" на), у музейних закладах Кіровог" радщини й Вінниччини. Фольклор" но"етнографічні свята “Замкові гостини” (історико"культурний за" повідник м. Острог), “Музейне подвір’я” (Радивилівський історич" ний музей) також продовжують справу, започатковану рівненськи"
На святі всією сім’єю ми музейними працівни" ками наприкінці минуло" го століття. Ми завжди запрошу" ємо на наше травневе свято якомога більше учасників і гостей. Му" зейники волинського краю приїздять до нас щороку, й тому з успіхом наслідують і впроваджу" ють у себе наші напра" цювання. Постійні гості у нас наші колеги з різних музеїв Волинського краю. Ми раді, коли на наше запрошення відгукуються колеги з інших регіо" нів. Дуже важливою була для нас висока оцінка заходу директором Дніпропетровського історичного му" зею ім. Дмитра Яворницького Н. Ка" пустіною, яка відвідала наше свято 2003 року. 2008 року на наш захід завітав увесь колектив Хмельниць" кого художнього музею на чолі з директором Л. Задорожною. Під" тримка і зацікавленість наших ко" лег, їхні поради допомагають нам у майбутньому робити “Музейні гос" тини” цікавішими й оригінальніши" ми. Щороку збільшується кількість учасників свята, які представляють різні напрями народного мистец" тва, розширюється географія його представників. Гостями свята у різ" ні роки були німці, американці, французи. Нині очікуємо на приїзд групи науковців із Середньої Азії. Збільшення кількості учасників змусило нас вийти за межі музей" ного подвір’я та “освоювати” му" зейний парк і прилеглу до музею територію. У день свята вулиця Драгоманова (вздовж музею вона пішохідна) стає виставковою пло" щею, яку заповнюють народні майстри. Фольклорні колективи, оркестри, окремі колективи висту" пають перед музейним входом. У районі відкритого майданчика, де демонструються пам’ятки техніки ХVII—XX ст., розміщуються місцеві підприємці, які пропонують різно" манітні кулінарні вироби для гостей та учасників свята. Облаштування експозицій учасників розпочина" ється о восьмій годині, урочисте відкриття традиційно об одинадця" тій. Свято триває до сімнадцятої. За період проведення “Музей" них гостин” Рівненський обласний краєзнавчий музей сформував ко" лекцію предметів сучасного деко"
Галина Данильчук з подарунками від майстрів для музейної експозиції ративно"ужиткового мистецтва. Окремі експонати цієї колекції де" монструвалися на різноманітних виставках у самому музеї і в Києві під час проведення творчих звітів Рівненської області. Вони відбува" лися в Палаці “Україна” та на ІІ Все" українському фестивалі “Музей у сучасному поліетнічному світі”, де були представлені на міні"виставці “Музейні гостини—2008”. “Музейні гостини” народились із успіхом функціонують завдяки наполегливій праці співробітників Рівненського обласного краєзнав" чого музею. Це натхненник свята — заслужений працівник культури України, завідувач відділу етногра" фії Алла Українець, ведуча свята завідувач відділу виставок Галина Данильчук, організатор виступів фольклорних колективів колишня довголітня завідувач відділу науко" во"освітньої роботи Лілія Толстуха, координатор роботи зі спонсора" ми та колегами, які надають облад" нання, провідний науковий співро" бітник Володимир Мушировський, наукові працівники усіх відділів му" зею. Торік, відзначаючи 20"річчя “Музейних гостин”, на свято при" була найбільша кількість майстрів — більше трьохсот, їхні роботи та виступи фольклорних колективів побачили майже 11 000 глядачів. Свято 2012 р. було наймасовішим. Його учасники представляли влас" ні доробки не лише на прилеглій до музею території, а й почали освою" вати сусідні майданчики. Цьогоріч плануємо поза межами музейної території зробити їх кілька. Книжки пропонуватимуть біля обласної бібліотеки, ігри з дітьми проводи" тимуть біля озера Лебединка, сма" коликами ласуватимуть біля торго" вельного комплексу “Злата плаза”. Готуючись до чергових “Музей" них гостин”, працівники нашого музею осмислюють проведення торішніх свят і думають над тим, чим і як здивувати цьогорічних від" відувачів. Сьогодні, озираючись на проведену роботу, з упевненістю можна стверджувати: “Музейні гостини” заслужено стали не тільки одним із головних щорічних захо" дів нашого закладу, а й подією в житті міста та області. Запозичен" ня нашого досвіду щодо проведен" ня такого масового заходу засвід" чує: здійснена робота зі згуртуван" ня представників різних напрямів народного мистецтва, використан" ня елементів ярмарку, доповнена фольклорним колоритом, здобула визнання. “Музейні гостини” — важлива ланка не лише проведен" ня дозвілля населення, а й збере" ження та розвитку народних звича" їв і традицій.
17 травня о 16 годині в Українському фонді культури відбудеться вечір Тамари Севернюк. Поетичний автограф 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗ Чорний вітер
Стою в житах… А там, за житнім полем, Кудись біжить дорога в далечінь. І чорний вітер, ще не охололий, Окрай дороги виживляє тінь.
Так, начеб справді він за кимось стежить… З косою, що незрима на плечі, Заходить сонце за земне безмежжя, Про щось — між себе — шепчуться кущі.
Смиренно-тихе їхнє шепотіння, А чорний вітер нашорошив слух… Стою в житах, в гарячім палахтінні, І не зважаю на смерковий пруг.
А вітер, вітер все когось шукає, Його коса невидима дрижить, А тінь невловна всесвіт обіймає, А та дорога все кудись біжить…
Гора Чернеча…
Почнеться май — душа холоне, Пече вогнем печать золи. …І одпрягли на мості коней, І на руках його везли
Уздовж Дніпра. Уздовж Скорботи. В його — нарешті — вольні дні. О воля, воля… Де ти? Що ти? Вінок терновий на труні.
Свинцевий гріб. Сльоза таїнна. І німота — як сон цупкий, Та гомоніла Україна: А пам’ять шаблі? А — віки?
А степ? А кручі? Добра сила? Горбів у світі тьмуща тьма. Але висока ця Могила І цій Горі — сестри нема,
І дух кобзарський ще не вимер, І не погасла слова суть, І висоти найвищий вимір — Ті душі, що її несуть.
При великому…
Бійся слова, що мовлене всує, І не вішай живого на крюк. Златоустик ізнов галасує Про любов — біль Тарасових мук,
Біль його перехресних принижень, І ярів, де Украйна лежить… Бійся слова, що гаслами дише При задумі тяжкій — верховіть. Галас… Гасла… — споріднені звуки, І від них вже знайома луна… Так здіймались скулачені руки До любові… Пручалась вона.
Бо вже знала: в парчеві порізи, В чорним хрестиком вишиті дні Златоустик єлейно пролізе, Або й в’їде на білім коні.
Ми з коріння — Шевченкові діти, Ми всотали у кров — боротьбу, Щоб не вмерло в крові заповітне… Перетнімо ж провини тужбу
Добросердям роботи. Не криком! Не биттям в порожнісіньку грудь. При великому будьмо великими, Пам’ятаючи страдницьку путь.
Злам
Зламався шлях. Шепоче злам: “Спіши…” Стійка печаль — ні риски, ні півслова. Немає Вас… і голодно душі, Снується біль, як ниточка сурова.
Бенкетний дім зростає на очах, Та що печалі, хто у нім домує?! Немає Вас… І тонко тьмить свіча, І ще тонкіш бузковий пах димує.
Біжать стежки від шляху вусібіч, Куди-яка… Ніхто їх не займає, А понад злам — одна одній навстріч Моя і Ваша —
Хоч і нас — немає.
Безпритулля…
Спадає стемнення завіса, Співає Тихонов й Аліса, І тиха вόда греблі рве, І безпритулля вік збігає, Що він забрав — ніхто не знає, А я читаю Талалая, Що теж не знати-де живе.
Закинув шлях за білу хмарку, Відклав перо… Відсунув чарку… І вимкнув світло… — Не гаси! — Ніхто не встиг спинити руку, Щоб відвести цю чорну муку… Тепер ідуть туди без стуку Всі безпритульні голоси…
Співає Гмиря й Кириченко, Козловський і Мірошниченко… Такий короткий вік і час… А ми, немов прибиті мором, Усе говоримо… говорим… І не пече нам душі сором, Як мертві дивляться На нас.
* * *
Ці лукаві плачі в непристойностях гри, Ці топтання брудні по святинях пречистих, Надосадили душу, хоч впадь та й умри, Аж тоді вчуєш спів, що у висях не вистиг.
Ця пустеля блукань, підмальований шлях, Ці розгублені дні, мов розсипані вишні, Запеклись на потрісканих правди устах, Аж здригнулися з жаху дороги колишні.
Озирнуся на мить. Дотулюся до них… Там, на смертному тлі, поряд Авель і Каїн. А з полотен життя стільки барв осяйних!.. Приголублю святе… За гріховне — покаюсь…
Пригублю пелюстки насторожених мальв. Із лукавих плачів сльози вивільню щирі… І вони освятять золоту пектораль, І займуться шляхи благостиною в мирі.
Вівтарі
Не вірю в підлість. Злоби не приємлю. Хоч мук від них спізнали ми сповна. Та скільки нас? Я думаю про землю — Як тяжко нині вражена вона…
Хто чим захоче, тим об неї вдарить, Спадають трави з висхлого лиця. Історіє! Що ж у тобі владарить, Що ні початку несть, ані кінця?
Вже стільки слав посаджено на палі, А слів, а слів — аж серце осліпля! Історіє, а далі що? А далі? На чий вівтар впаде моя земля?
Недобрий дух слабка душа вдихає — Летить недобрий пил земних доріг. Громи стихають. Кров не висихає… Це добре знають терті вівтарі.
* * *
Опертись на камінь, незрушний, як доля, Один серед степу, поміж ковили. Вдихнути відбуле і видихнуть: воля! Вклонившись дорогам, якими пройшли.
Ми там спотикались об різне каміння, Об жах оніміння на мертвій траві. Єднались і ранились в згубах боріння, Та стигм не лічили — прозрінням живі…
Прозрінням і поступом в недовідоме, Щоб, врешті, збагнути, пізнавши світи, Що в самовигнанні із отчого дому Єдиний рятунок — вернутись туди.
І легко зітхнути: солодка неволя — Вертатись й вертати своєму своє. Опертись на камінь, незрушний, як доля, Який всепрощенням тобі постає…
* * *
День проминув, як минають сніги й листопади, В храмі надій шерехтять гострі сколи скорбот. Тихе моління зривається з серця: не падай В мул перебіжних, заляканих вирами вод.
Вири — це гарт, це очищення духу від смути, Втомлені крила на хвилях полегші спочнуть, Мул не минає… Чіпкі його спрутові пута, Не загубись. Не згуби свою істинну путь.
Ти не зав’язнеш в “нічому”, в “ніде” ів “ніколи” І не зречешся ні битих, ні вбитих доріг. Станемо разом в очищене вирами коло, Переступивши і лет, і падіння поріг.
День проминув, як минають свята і напасті, Сяйво по тому зійшло голубе-голубе… Слово чекало й діждалось святого причастя, Серце людське — через нього — почуло себе…
Освідчення…
1. Вітчизна! — Це слово, як дума старої дзвіниці, Як чари Куїнджі над тьмарищем довгих ночей. Ти дивишся зорям самотнім у темні зіниці, А зорі самотні шукають привітних очей.
Вітчизна! — Ти пам’ять голгоф, і хреста, і зернини, Задимлених нив, де зросли бур’яни забуття. І куля, яку посилала людина людині, І зірочка та, що вінчала і смерть, і життя.
Вітчизна! Ти кара і мука моя, і неволя, Незрушна печаль… Але ти сумноту полиши… Вітчизно моя! Моє щастя, і втіха, і доля, Дивись в мої очі — там світло Твоєї душі.
2. Ти в серці лишилась такою, якою була. Чужий мені вишкіл озлоби безбожницьких сил. Мій щит — а не меч — твоя велич, рождена з тепла, І з люто плюндрованих чистих високих могил.
Їм квіти травневі, як душу нетління, несу, Безчестя твоїх заколотників – ложних синів — Тебе не зганьбило… Лиш гірко помножило сум, Чим далі від честі — тим ближчає праведний гнів.
Я родом з твого найвірнішого із поколінь, Зів’януть чужинці… Минеться хвала і хула. Ти в серці лишилась для гордості — не для хвалінь, Найбільш — для любові, з якою і вмру, як жила.
Ворота
Не всі заспраглі ще перевелись, Не всіх данайців і дарів бояться. Слова мої помножаться колись І ненаситні злидні спопеляться.
Уста неложні душу збережуть Від руйнувань і сорому, і зблуду. І вища мудрість вкаже віщу путь До тих воріт, де жебраків не буде.
* * *
А я все йду, а я все йду до тебе, Хоч із могό крайсвіття не дійти. Твоє чоло торкне цілунок неба І ти збагнеш принаду висоти.
Не ту, де сон, в якім ніщо не сниться, Чи лиш громів кинжальний перетлум, А ту, де вільна вічності служниця Єднає межі душ людських і дум.
Але пощо мені оті єднання, Коли з тобою ми, немов чужі, На тій межі, що може не остання, Але яка не має сторожі?!
До тебе йду без тебе… та з тобою, Моє крайсвіття осипає без. Нащо сторожа, де царюють двоє, Хай і порізно… та з велінь небес.
О. О. М.
Десь край лісу Ваш дім… Ну а мій в автопеклі носиться. З Вами — тиша висот… А зі мною лиш автогроми. Вам і в тиші не чути, як серце до серця проситься. Так не чують тепла зачакловані стежі зими.
Сніг нашіптує блюз. Дивовижно близька мелодія. Ви далеко… То й що? Віддаляє не відстань, не час… Може, вперше в житті так насправді щаслива сьогодні я, Може, вперше в житті все так осторонь світу і нас.
Я шукала себе понад межі, табу і умовності, Дух то падав, то знов підіймавсь на пробите крило. Я шукала й знайшла… і живу в нерозгаданій повності Поза тим, що було, і що бути ніяк не могло.
Десь край лісу Ваш дім… Висота… І мене Ви не знаєте, Ви далекий… То й що? Велемовна незнань тишина. Вільноплини чуттів… І забутість поранень… Осяяння… І щаслива, щаслива, щаслива моя однина…
* * *
І справді — що в світі нового? Все вертає на круги своя. Але стежечка кожна й дорога Починаються з власного “Я”.
І нема на землі їм подоби, І для кожного з нас — не знайти. Всі ми наймити часу до гробу, Та ні хвилечки не осягти.
Хай ті хвилі-хвилини лиш тіні, І здається, що вловні вони, Та у шпарах камінь — їх коріння, А в корінні — зерно таїни.
Кожен прагне дістатись до нього, І дарма, що одвіку… Дарма… І насправді — нічого нового… Є дорога… Подоби нема…
“Хто мудрий, той від зла втече, хто сіє зло — сконає під мечем”. Фірдоусі Абулькасим Мансур · З блокнота письменника · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Михайло АНДРУСЯК, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, м. Коломия вав до товарняка кілька років тому, щоби не пособляли бандитам. Так ні ж — аж із далекого Сибіру продовжують допомагати. Бо влаштували собі лісові вовки лігво в їхній господі. Вогнем треба було, вогнем… З димом до біса мусилося пустити все кубло ще тоді… А зараз — пізно… Похмуро зиркає майор на пропалені халяви новісіньких чобіт, озирається на закіптюжених солдатів, що тісняться у кузові вантажівки. Тільки зуби виблискують на весняному сонці. Смішно їм, бач, падлюки… Бандитів проворонили, а зуби скалять, мов сука до ґрісу. Хіхоньки-хахоньки їм усе… Почекайте, посмієтеся ви у мене, на кутні засмієтеся. Тюхтії, мішки з половою, опудала городні… По кільканадцять разів поспіль примушував себе прокручувати у розгарячілій голові подробиці невдалої операції. Все передбачив заздалегідь, нічого не забув. Вночі понад тридцять досвідчених бійців безшумно охопили покинуту господарку в тісне кільце — здавалося, муха не пролетить. Достеменно знав, що схрон облаштовано під стодолою, навіть відав, у якому місці вхід. Вирішили брати їх серед дня, при сонячному світлі, щоб нічого непередбаченого не сталося, бо надто добре вивчив майор звички Кобзаря. Майже сім років полює на нього, ще від літа сорок п’ятого. Скільки разів сходилися чоло до чола, але крім глуму, нічого не зазнав. Ні схопити його, ні застрелити… Наче заворожений Кобзар. Іноді намагався заспокоїти себе думкою, що повстанця немає і ніколи не було, проте ні-ні, та й лягали на стіл начальника районного МҐБ перехоплені агентурою оунівські “косили у ранимій душі старенького пломінь життя. Третя, що долетіла зовсім недавно аж з-під Чорногори, про геройську смерть його мазунчика Василька, його співучого жайвороночка, задмухала останню іскорку. Відійшов у кращі світи спокійно й достойно, як і жив. Все це, зі слізьми радості й горя, оповіла мама. Збідована й згорьована, висушена лихоліттям, його ненька-чаєчка здавалася крихіткою у спорожнілій, колись гомінкій і гостинній, хаті. Пригорнув лагідно рідну душу до широких грудей і заридав… Як ще ніколи в житті… Праці для Михайла, доброго фахівця, знавця кількох іноземних мов, бувалого в бувальцях фронтовика, ні в рідному районі, ні поза ним не знайшлося. Заслужені гарячою власною кров’ю бойові нагороди виявилися нікому непотрібними цяцьками-брязкальцями та ще… предметом неприхованої заздрості кабінетночиновницької братії. Зрозумівши, що нічого не виходить в областях-районах, вирішив осісти у рідному селі. Виручив приятель дитинства Малярчук, що бухгалтерував у новоствореному колгоспі. Влаштував Михайла водієм вантажівки… Мов лиховісні тіні війни, що відгриміла, дорогу зненацька перетнули озброєні люди. Натиснув на гальмо, аж машину кинуло в густу стіну високої кукурудзи. Звідти зеленими червонопогонними арідниками вистрибували розкустрані солдати. Досвідченим оком розвідника Михайло нарахував чотирнадцять автоматників. П’ятнадцятий, старший лейтенант, шалено розмахував пістолетом поруч із кабіною і мунікати” з кучерявим підписом провідника Кобзаря. В такі хвилини майор Красніков звірів, ладен був замордувати весь світ. Потайними щурами просиділи емґебісти всеньку ніч у засідці, але ні в стодолі, ні побіля неї не проявлялося жодних ознак людської присутності. З надійного сховку Краснікову добре було видно все, що коїлося довкіл. З першими ранковими півнями село поступово оживало. Чулося, як селяни тарабанили відрами, порали худобу. Зрідка гавкали пси, непомильно відчуваючи в селі чужих. Вранішню тишу розрізав скрегіт замка в дверях сільради, зайшовся нестримним кашлем її голова. Поодинці і групками селяни поспішали до єдиної на кілька сіл церкви. Майор промацував кожного пильним поглядом запалених від безсоння і напруги очей. Протяжно рипнули двері сільради і звідти одна за одною висунулися три старезні жінки в довгих кожухах і сірих хустках, кожна з ціпком у руці. Шамраючи щось своє, баби повагом попленталися центральною вулицею… Сонце зачепилося за верхівку височезної тополі, відчутно припікало потилиці під червоними кашкетами, солдатам дошкуляв голод, а покинуте дворище продовжувало німувати. Раптова здогадка боляче вколола в тім’я, підкинула майора на ноги. Вихором перелетів через дорогу, влетів до приміщення сільради. Мов хто жменю холодних мурашок сипнув за комір. Просто перед ним лупав з-за столу безтямними очима змотузований голова сільради із кляпом у роті. Не спам’ятався, як опинився на обійсті перед стодолою. Закричав щось дике і безтямно стріляв у блакить весняного неба з пістолета, аж сусід-щось безладно викрикував. Розгледівши Михайлову офіцерську форму, дещо присмирнів і зумів витиснути з розпашілих грудей: “Впєрьод!.. Там бандіт!.. Нада даґнать!..” А тоді владно гаркнув на солдатів, які зусібіч обступили вантажівку: “К машінє, ідіоти!” Поки солдати штурмували кузов “полуторки”, допоки вантажівка вичмихала заднім ходом із кукурудзи, Михайло вловив розвідницьким чуттям присутність того, за ким полюють погоновані “мисливці”. Зрозумів, що втікач замаскувався в заростях біля недалекого ставка. В ту ж мить прибережні верболози обізвалися короткою, лункою автоматною чергою. Солдати посипалися в кузов, наче стиглі кукурудзяні качани в порожній шпихлір. Лютезна лайка поранених червонопогонців глушила відгомін пострілів понад ставом. Тим часом переслідуваний вихопився з густого хабаззя на трав’янисту стежку і замелькав підошвами чобіт вздовж потічка, що довжелезною звивистою стрічкою краяв пасовисько Зброди навпіл — ліворуч віконське, праворуч — вербівське. Михайло відразу впізнав у втікачеві бувалого вояка — біг напригінці, невеличкими зигзагами, швидко, але непохапливо. Проте в ситуацію хлопець потрапив вельми скрутну. За ним женеться піввзводу, а тепер солдати ще й на колесах. Наздогнати його для переслідувачів — дитяча забава. Ще й післяполудневе сонце, яскраве, воно засліплюватиме втікачеві очі, коли той заляже, аби відстрілюватись… Вояцькі роздуми знагла обірвав підкріплений твердим штурханом пістолетного дула в бік ські кури перелякано закудкудакали. Очманілі солдати з розбезпеченими автоматами обступили розкустраного командира, а той, мов зірваний із ланцюга пес, скажено гасав трав’янистим подвір’ям, шалено розмахував зброєю, його перекошений рот вергав на голови підлеглих дошкульне матюччя. Небавом озлоблені довгим нічним вичікуванням і командирською чорною лайкою солдати знайшли в стодолі дерев’яну ляду, що закривала вхід до бункера. Ніхто з червонопогонників не відважувався опуститися в страшне своєю мовчазністю підземелля. Тому закидали люк гранатами. Коли курява від вибухів трохи осіла, в бункер з розбезпеченим автоматом і ліхтарем поліз сержант Дубінін. Солдати з наготовленою зброєю оточили зяючий темрявою вхід. Майора Краснікова з’їдала нетерплячка, поки Дубінін по-ведмежому вовтузився в схроні. Чекав його появи, здається, вічність і тому здригнувся всім тілом, коли почув прокурений сержантів голос за спиною. Той увійшов до стодоли, сяючи округлим рябим поличчям, гордо тицьнув майорові в руку якийсь папірець. — Таваріщ майор, у бандітов запасной виход в сєльсавєтє. В бункєрє нікаво нєт. Но я нашол партрєт іхнєва прєдвадітєля, етава… Кобзаря. Вот відітє, напісано — Кобзар… Тєпєрєча он у нас в руках. Надо размножіть і тада ми єво точно паймаєм, ґада… Від люті кров шуганула Краснікову в кулаки. З розмаху втелющив Дубініна кулачищем у підборіддя, аж щось у ньому квакнуло. Довго й безладно топтав розпростерте вгодоване сержантове тіло чоботами, місив бідолаокрик старшого лейтенанта: “Жмі! Впєрьод… тваю мать! Бистрєй!” Розгадав таки офіцер нехитрий водіїв задум, коли той безпричинно вертів кермом вліво-вправо, від чого солдати не могли прицільно стріляти, кулі то збивали гілки на кущах, то косили височенькі лопухи пообіч стежки. Рвучко сіпнув до себе ручку коробки передач, люто, мов на гашетку кулемета, натиснув ногою на акселератор, аж вантажівка здибилась. Здавалося, одним стрибом досягне “полуторка” з емгебистами недалекого втікача, який заліг за невеличким горбком із налаштованим для стрільби автоматом, розчавить його, мов хробака… Солдати щось дико горланять, постукують кольбами по кузову, підганяють водія… Михайло, кусаючи пересохлі губи, аж кров виступила, подумки опирався — оголосив емгебистам війну. Права нога його впевнено й твердо тисне на гальмо, а дужі руки різко вивертають кермо вліво, аж машина брикнула правими колесами. Далі все відбувалось, як на війні. Михайло вихопив у старшого лейтенанта, що ніяк не міг прийти до тями від зіткнення з лобовим склом, пістолет. Коротко вдарив офіцера ліктем правиці у скроню, від чого той зім’як на сидінні. Сам вихопився з кабіни і перекотився в недалекий виямок, ловлячи на мушку солдатів, які гнилими падалицями гупали з дерев’яного кузова простісінько під перехресний вогонь автомата й пістолета. Протяжна луна вкрила Зброди від ксьондзівського ставу аж до урочища ху до цілковитого безсилля. Нажахані солдати порозбігалися подвір’ям, мов кури від кібця. Кожен потайки радів, що не на ньому зганяє свою нестримну злість роз’юшений начальник МҐБ… Виїжджали з принишклого враз села, залишивши по собі гаряче попелище від добротної колись господарки та… конфіскованих по всьому селу книжок “Кобзарів”. Обсмалені, і від того ще зліші, солдати похмуро похитувались на дерев’яних лавках у кузові студебекера. Майора Краснікова в кабіні обсіли тривожні думи… “Кобзар, Кобзар… Що за народ такий?.. Кобзар… Скількох вбиваємо, арештовуємо, вивозимо… Вагонів не вистачає… А вони? Звідки терпіння? Де черпають сили? Кобзар… У хатах голодно, холодно, але в кожній — “Кобзар”. Розвелося їх… на мою голову. Знову перепаде від обласного начальства, гори воно все вогнем…”. Машина натужніше заревіла, долаючи крутий підйом, і знагла обірвала невеселі роздуми. Коротко, але дошкульно кольнуло в грудях. Майор повільно розстібав ґудзики на задимленому кітелі. Рука наткнулася на папірець у кишені. Вихопив, мов жарину з-за пазухи. Суворий поетів погляд з-під високого чола пропік наскрізь. Майор, шаленіючи, почав шматувати тремтячими пальцями портретик на дрібнесенькі клаптики. “Ось вам… Ось… Кобзар!.. Кобзар?.. Кобзар?! Чи довго ще мені з тобою воловодитись?” Із ближніх кущів коротко затататакало… То приніс відповідь Кобзарів несхибний скоростріл…
Кам’янки. Михайлові здалося, що він знову на фронті і довкіл гримить канонада. Коли в пістолеті забракло набоїв, охопив зором побоїще. Курява мляво осідала на вантажівку. Довкола машини безладно валялися тіла в брудно-зелених уніформах. Не було жодного поруху, навіть вітерець не дмухне. Сонце продовжувало сліпити очі, тиша оглушила. Тому громом прозвучало звідкілясь збоку, наче під вухом: “Здоров, брате!” Крутнувся праворуч і поруч побачив осяйну братову усмішку. Микола усміхався широко й білозубо, як умів усміхатися тільки він. Брати міцно обнялися, аж щось затріщало в кістках… Дорогою Михайло мимоволі обмацував поглядом доладну братову постать у старшинському однострої, зауважував рани на обличчі і шиї. Вони його пекли більше, ніж свої. А той все віджартовувався. “Оце залишили на згадку німці”, — тицяв пальцем у рваний шрам на правій щоці. “А оце, ось, — гладив кривавий рубчик на міцній шиї брат, — це вже оці, “дорогі визволителі…”. Вкритий рясною сивиною чуб молодшого брата свідчив про нелегке повстанське життя. Пройшов Буковину, Карпати, Придністров’я… Чотовий, сотенний… А зараз командує боївкою… Розмовам не було б кінця-краю, якби їх, обвішаних трофейною зброєю, не перестріли в чагарях озброєні повстанські стійкові… На постої боївки її провідник Богун, розпашілий і незвично розчулений, познайомив друзів із новим бійцем, псевдо котрого оголосив після деякої заминки… “Брат”.
“Хто мудрий, той від зла втече, хто сіє зло — сконає під мечем”. Фірдоусі Абулькасим Мансур · З блокнота письменника · с. 11сторінка оригіналу ↗ Запах буйноцвіття з придорожніх садів наповнював кабіну гуркітливого студебекера, паморочив розгарячілу голову, проте майор Красніков сидів побіля розімлілого від літепла весняної днини молодого водія, мов грозова хмара. Причин для доброго настрою не було жодних. Знову, вкотре уже, випустив ледь не із самих рук заядлого “бандита” Кобзаря. Вже й лік утратив своїм невдачам у поєдинку з отим затятим бандерівцем. Щоразу, здавалося, залишається лише схопити загнаного у безвихідь Кобзаря, а він випорхує, мов безтілесний, з-під самісінького носа. Ось і цього разу… Вірні люди доповіли, що цей верховода перебуває лише з двома охоронцями у хаті-пустці посеред села навпроти сільради. Господарів усією родиною майор особисто запакову-
“Хто мудрий, той від зла втече, хто сіє зло — сконає під мечем”. Фірдоусі Абулькасим Мансур · З блокнота письменника · с. 11сторінка оригіналу ↗ Автомобіль жваво котився в’їждженою польовою дорогою, що кривуляла вділ поміж золотожнивних піль. Здиблена колесами змія дорожньої куряви намагалася застрибнути до дерев’яного кузова, але натомість вляглася гарячим тілом на розімлілий придорожній спориш. Михайлові кермувалося легко. Перша ж бо поїздка по рідній землі. А наїздився він чужими дорогами — не кожному й присниться. Десять нелегких років водила його доля чужинами. В сороковому призвали до Червоної армії, аж на Урал завезли. Завершив же війну у самому Берліні. Перелітним птахом рвався після перемоги в рідні краї, проте доля розпорядилась інакше. П’ять років ще дослужував у Німеччині. Повернувся бравим капітаном, груди в орденах-медалях, бо ніколи не ховався за чиїсь спини. Не такого він роду-племені. Густо дірявив у запеклих боях його молоде тіло німецький розплавлений свинець, але, хвала Богові, додому повернувся живий і дужий, нівроку. Багатьох друзів-товаришів у селі не дорахувався, знищили нелюди. Велику й дружну їхню родину переполовинено. Гинули в борні з окупантом: коричневим і червоним. Батько, його мудрий і розважливий дєдьо, лише три дні не дочекався сина. Зустрів свого первістка свіжою могилкою на сільському кладовищі. Чорні звістки про загибель синів-повстанців одна за одною га-
«Просвіта» “Книжки мають впливати на суспільство”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Василь Йосипович Клічак — людина надзвичайно чутлива до слова. На& родного. Літературного. Це засвідчують і його високохудожні збірки поезій (“Дощовий годинник”, “Пелена”), і невтомна праця на посаді директора Ви& давничого центру “Просвіта”. І в своїй літературній творчості, й у видавничих буднях В. Клічак не буває байдужим, глухим до нерва життя, до голосу зем& лі української. Усе це дає гідні результати. Про& дукція, яку видає ВЦ “Просвіта”, є пе& реможцем книжкових і літературних конкурсів, форумів, володарем гран& прі та інших найвищих відзнак. Автори ВЦ — лауреати найпрестижніших пре& мій, зокрема й Шевченківської. А сам В. Клічак — лауреат премій імені Д. Нитченка, Т. Мельничука, О. Гірни& ка, М. Черемшини та І. Огієнка. А ще мій співрозмовник — член Централь& ного правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, доцент кафедри видавни& чої справи та редагування Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, заслужений журналіст України.
— Василю Йосиповичу, Ви — незмінний керівник Видавничого центру ВУТ “Просвіта” з моменту його створення. Незабаром Вашій колисці просвітянської книжки виповниться 20 років. Яким був цей шлях видавництва? — Нелегким, тернистим, цікавим і неповторним. Якщо охарактеризувати його з наукових позицій, то Видавничий центр “Просвіта” — це соціально-комунікаційний інститут. Наші видання реалізують статутні завдання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, тобто намагаються впливати на формування суспільної думки, на відстоювання та утвердження державної української мови, поширення знань з української історії, освіти, культури, утвердження національної ідеї, національної ідентичності. Адже Товариство “Просвіта”, яке в особі своїх членів (і не тільки тих суб’єктів, які формально належать до цієї громадської організації, а й тих, хто просто симпатизує цьому товариству), поділяє його погляди й завдання, а таких є набагато більше у суспільстві, аніж самих просвітян, відповідно до ознак масового спілкування, є духовно-інтелектуальною єдністю тих, хто спілкується. — Із-поміж літератури, що побачила світ у Вашому видавничому центрі, є якісь особливі для Вас книжки. Розкажіть про них. — У багатьох книжках є часточка моєї душі. Кажу це щиро. Думаю, що й їхні автори це потвердять. Серед наших досягнень книжки, удостоєні найвищої нагороди — Шевченківської премії. Це збірка поезій “Слуга півонії” Миколи Воробйова, публіцистичні книги незабутнього Анатолія Погрібного. Національної премії імені Лесі Українки удостоєний дитячий письменник Євген Білоусов за книжку “Тарасове перо”. Всеукраїнською премією імені Івана Огієнка відзначений поет Віктор Грабовський за книжку “Любов сама врівноважує долю. Кароль Войтила у молитві й поезії”. На Всеукраїнських книжкових форумах, рейтингових акціях відзначені наші видання “Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко” (В. Радишевський, В. Свербигуз), книжка поезій “Папороть” (В. Герасим’юк). Схвальну оцінку в пресі дістали такі видання: М. Наєнко “Художня література України. Від міфів до модерної реальності”; М. Жулинський “Він знав, “як много важить слово” (статті про І. Франка)”; “Крути. Січень 1918 року” (упорядник Я. Гаврилюк). Ошатно видано перший том антології французької любовної лірики “Сад божественних поезій” у перекладах Всеволода Ткаченка. Особливої уваги заслуговує “Декамерон” Джованні Боккаччо у перекладі Миколи Лукаша (підготував до друку Леонід Череватенко). Це видання відрізняється від того радянського (1964, “Дніпро”), адже подається нередагований текст геніального перекладача, знайдений в архівах. Окремо хочу визернити з нашого доробку “Словник української мови” на 165 тисяч слів, що побачив світ минулого року. Це академічне видання. Ми працювали над ним спільно з Інститутом української мови НАН України сім років. Керівники проекту В. Німчук, П. Гриценко, П. Мовчан, В. Клічак. Науковий редактор В. Жайворонок. Сьогодні це найкращий словник тлумачного типу. У передмові зазначається: “Цей однотомний тлумачний словник є довідником з лексики та фразеології сучасної української мови, який поєднує наукову точність з чіткою, зручною для користувача формою викладу. Він відбиває ті зміни, які відбулися в лексичному складі української мови на порозі нового тисячоліття, зокрема включає мовні одиниці, які ввійшли в українську літературну мову протягом останнього часу”. — З чим іде до читача Видавничий центр “Просвіта” цього і наступного року? — Наступний рік — особливий. Ювілейний. 200-річчя Тараса Шевченка. Майже щороку ми випускали “Кобзар”. У різних видавничих форматах, різному макетуванні, художньому оформленні. Загальна кількість — до мільйона примірників. Звичайно, плануємо якимось виданням пошанувати Тараса Григоровича. Працюємо далі над згаданим вище Словником, вносимо деякі виправлення, побажання лексикографів, небайдужих читачів. Плануємо його перевидати. — Якими принципами керується в роботі Видавничий центр? Які критерії у видавничій діяльності важать для Вас найбільше? — Принцип має бути насамперед високопрофесійний. Усвідомлюю надто велику відповідальність, яку беремо на себе, випускаючи те чи те видання. Адже книжки мають впливати на суспільство. Цього прагнемо. Одними гаслами, постійним нагадуванням про наші історичні поразки, невдачі ми читача не прихилимо до себе. Основним пріоритетом у своїй видавничій діяльності вважаємо те, що кожна книжка має збагачувати людську душу добрим, художньо вивершеним текстом, дарувати кожній людині віру у власні сили, у силу рідного слова, яке здатне своєю енергією збадьорити кожного та об’єднати всю націю. Хто просто читає українську книжку, той уже не цурається нашого слова, а воно віддячить йому сторицею.
Вів розмову Юрій ПРИГОРНИЦЬКИЙ на Стежині Грінченка біля ріки Білої. По обидва боки Стежини пишно розквітло різ" нотрав’я. Тому на галявині під Білою Скелею, де розташувався святковий табір, віднайшли й лікарські рослини (кульбабу, лопух, кропи" ву, подорожник тощо), розповіли про їхнє використання. Сплели віночки з розквітлих квітів і назвали їх. А скільки загадок і прис" лів’їв згадали з народного джерела, що їх зібрав Борис Грінченко! Наприклад, “Зоря" зірниця, красна дівиця, по небу гуляла, пла" кала"ридала, місяць бачив — не підняв, сон" це встало і забрало” (роса). “Загородив дід хлівець для п’ятьох овець” (рукавиця); “Коли сонечко пригріє, то й трава зазеленіє”, “Сон" це встане, то й ранок настане”, “Без води ні каші, ні борщу не звариш”… Та вже час і до забав: кожен колектив приготував і навчив своїх однолітків старо" винних українських дитячих ігор, забавлянок — алчевці запропонували Великодню гру “Найспритніший”, Великодню пісню"гру “Де" рево — клен"дерево”; врубівці поділилися грою “Горю, горю"дуб”, а олексіївці всіх захо" пили українською народною грою “Король”. Учасники свята отримали нагороди та подарунки від колективу музею Б. Д. Грін" ченка, обласного об’єднання “Просвіта” й української книгарні “Східна Брама” в Луган" ську (директор"упорядник книгарні, просві" тянин Дмитро Снєгирьов). Найвищу нагоро" ду Центрального Правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” — медаль “Будівни" чий України” — вручили активній просвітян" ці, подвижниці українського слова в Лутугин" ському районі Ніні Григорівні Перевертнюк. Етнографічним святом “Стежина Грін" ченка” для дітей розпочалася низка заходів у рік Грінченка на Луганщині. Творче ставлен" ня юних українців Луганщини та їхніх учите" лів"наставників до підготовки й участі в цьо" му святковому дійстві засвідчило, що стежи" ною Грінченка захочуть пройти і в наступні роки нові шанувальники його творчості. А значить, започаткованому святу — жити. Сподіватимемося, що добре насіння Грін" ченкового вчення даватиме гарні плоди.
Прес-центр Луганського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
«Просвіта» “Книжки мають впливати на суспільство”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ 7 травня у музеї Бориса Грінченка, що в с. Олексіївка на Луганщині, пра& цівники закладу і Луганська обласна “Просвіта” провели фольклорне дитяче свято “Стежиною Грінченка”, присвячене 103&й річниці пам’яті видатного ді& яча української культури (серце великого сина України перестало битися 6 травня 1910 року на далекій італійській землі, де він лікувався, змучений стражданнями, тяжкою працею і хворобою).
Завітали до Олексіївки учні й учителі Ал" чевської гімназії імені Христини Алчевської, Білівської гімназії імені Миколи Руденка та Врубівської загальноосвітньої школи Луту" гинського району (тут свого часу вчителював Богдан Пастух — почесний голова обласного просвітянського об’єднання, дослідник життя і творчості Бориса Грінченка, а потім і лауреат Грінченківської премії) й Олексіївської гімназії імені Б. Д. Грінченка Перевальського району. До пам’ятника Грінченкові, який зустрів усіх на подвір’ї музею і початкової школи, лягли квіти дитячої пошани, а Дмитро Рома" шов, онук Богдана Пастуха (Врубівська шко" ла) прочитав вірш"настанову “Ім’я Грінченка бережіть!”, написаний його дідусем. Приві" тав своїми поетичними рядками учасників свята і вчитель Алчевської гімназії, знаний на Луганщині просвітянин Юрій Іванович Пав" ленко. Більшість школярів прибули сюди впер" ше, але вже підготовлені до сприйняття екс" курсійної розповіді завідувача музею пані Надії Павленко про невтомного працелюба і його безцінну спадщину. Вдала експозиція головної зали музею привабила цікавими зібраннями сімейних світлин, виданих книг Бориса Грінченка за його життя, художніми картинами, де вчитель Грінченко у колі дітей, їхніх батьків"селян. Окрема експозиційна частина присвячена його громадській робо" ті, коли він очолював Київську, Чернігівську “Просвіту”, товариським стосункам із М. Ко" цюбинським, Лесею Українкою, І. Франком. Аж ось усі присутні потрапили в імітова" ний клас, де стоять парти, класна дошка, учительський стіл, і мали можливість позна" йомитися із підручниками, що складав Б. Д. Грінченко українською мовою для своїх уч" нів, написати хоча б кілька слів у зошитах ручками з перами, якими користувалися школярі наприкінці ХІХ—на початку ХХ сто" ліття. Тут відбувся і творчий поетично"пісен" ний звіт учнів, присвячений пам’яті Вартово" го слова. Гімназія імені Христини Алчевської надала слово своїм юним поетам: Юрій Ар" сенюк прочитав власний твір “Хитрі козаки”,
Владислав Коренюгін — “Як Грінченко пров" чив пана”; музей отримав від алчевців іще й п’єси на поетичні казки Б. Грінченка, написа" ні під керівництвом їхнього вчителя"настав" ника Ю.І. Павленка. Співочий гурт учнів Вру" бівської школи виконав пісню “Ой у лузі чер" вона калина”. Пісенним перегуком був вис" туп дівчаток Білівської гімназії ім. Миколи Ру" денка Каріни Коваленко та Аліни Джупінас, які заспівали українську народну пісню “Ді" воча коса”. Один із Грінченкових “Весняних сонетів” прочитала учениця цієї гімназії Ка" терина Гуцева, Алевтина Глущенко з Олексі" ївської гімназії імені Б. Д. Грінченка прочита" ла його твір “Марусі Вітровій”, а вокальний ансамбль виконав українську народну пісню “В кінці греблі шумлять верби”, яку викорис" тав письменник у своїй поемі “Зрада”. Далі свято тривало на свіжому повітрі —
«Просвіта» · “Захистить рідну мову — це важче, ніж бить себе в груди”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Сергій ГОРИЦВІТ, м. Одеса
Ім’я громадського діяча, проза" їка, поета, публіциста, лікаря, авто" ра української геополітичної кон" цепції, одного з визначних ідеоло" гів українського націоналізму Юрія Липи мали б пам’ятати і шанувати насамперед в Одесі. Тут 5 травня 1900 року він народився, тут нав" чався у гімназії № 4, а потім у Ново" російському університеті. Він став гідним послідовником свого батька Івана Липи — видатного україн"
ського письменника й борця за са" мостійність України. У 17 років Юрій став редактором часопису “Вісник Одеси”, пише свої перші брошури: “Союз визволення України”, “Коро" лівство Київське за проектом Біс" марка”, “Гетьман Іван Мазепа”, які побачили світ у заснованому бать" ком видавництві “Народний стяг”. Тоді ж, з огляду на загрозу більшо" вицького перевороту в Одесі, всту" пає до лав Гайдамацької дивізії, а пізніше — до куреня морської піхо" ти Збройних сил УНР, бере участь у січневих боях на вулицях міста. Та згадали добрим словом і вшанували Юрія Липу не очільники міста, а лише просвітяни та свобо" дівці. Вони прийшли в день його народження до будинку на вулиці
Пастера і поклали квіти до меморі" альної дошки на честь Івана і Юрія Лип. Голова одеської обласної ор" ганізації ВО “Свобода” Андрій Ма" ляс розповів про життєвий шлях і боротьбу Юрія Липи за волю Украї" ни. Він зазначив: “Свого часу Юрій Липа написав, що “Вільна Україна постане не після звільнення Києва, а після знищення Москви як столи" ці російської наддержави”. І сьо" годні, коли бачимо вакханалію та істерію навколо святкування пере" моги неіснуючої ворожої держави, маємо зробити так, щоб очистити від “Москви” голови людей. Щоб українці врешті прокинулись й уша" новували власних героїв, які жод" ного стосунку до тих осіб, які нав’язує сучасна лжееліта, не ма" ють. Праці ж провідника одеських націоналістів Юрія Липи мають бу" ти дороговказом і політичним орі" єнтиром для українців”. Про величезну творчу спадщи" ну Юрія Липи розповів голова об" ласної організації товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Олек" сандр Степанченко. Доробок Юрія Липи — книги, статті, рецензії, пе" реклади. Збірки його поезій спов" нені духом боротьби за українську ідею, а в літературознавчих есе він накреслив глобальні завдання роз" витку української культури, яка у майбутньому має стати перлиною світової цивілізації. Та найбільш цінними для наступних поколінь є його філософські твори, зокрема “всеукраїнська трилогія”: “Призна" чення України”, “Чорноморська доктрина” та “Розподіл Росії”. У цих працях Юрій Липа заявив про себе як теоретик сучасної україн" ської геополітики. Участь у заході взяв і народний депутат України, уповноважений представник парламентської фрак" ції ВО “Свобода” на Одещині Павло Кириленко. Із притаманною йому політичною гостротою він сказав: “Наше завдання зробити так, щоб Одесу асоціювали не з Мішками Япончиками чи якоюсь “червоною”
наволоччю, а з людьми"борцями за нашу свободу — Юрієм Липою, Іва" ном Луценком, Семеном Заболот" ним. Коли в світі Одесу асоціювати" муть із цими іменами, у державі бу" де соціальна й національна спра" ведливість, а українці стануть за" можними господарями своєї землі, тоді сміливо зможемо сказати, що свою місію ми виконали”. Учасники акції з обуренням го" ворили про намагання міськради і її голови Олексія Костусєва перет" ворити Одесу на анклав “Русскава міра”. Місто рясніє імперською символікою Новоросії, червоними “стягами Победы”, зображеннями останнього російського імперато" ра на білбордах із закликом бозна у чому покаятися перед убієнним “царем"батюшкой”. Під егідою Партії регіонів, “Родіни” та “Дозо" ра” на противагу “Свободі” ство" рюються “антифашистские фрон" ты”, все українське нищать і прини" жують. На догоду місцевим украї" нофобам мерія, прагнучи очистити топоніміку Одеси від “націоналіс" тів"бандерівців”, перейменувала вулицю Івана і Юрія Лип. Свого ча" су спаплюжили і меморіальну дош" ку, встановлену на будинку по ву" лиці Пастера, де жили Липи. Оно" вили її свободівці. На щастя, не всі в Одесі страж" дають на національне історичне безпам’ятство. Спадкоємцями Юрія Липи вважають себе активісти “Студентської Свободи”. Вони ви" садили в центрі міста алею з десяти дубів на честь справжніх героїв Ук" раїни: Юрія Липи, Степана Банде" ри, Романа Шухевича, Євгенія Ко" новальця, Симона Петлюри, Павла Скоропадського, Миколи Міхнов" ського, Олени Теліги, Олега Ольжи" ча та Максима Чайки. За словами голови “Студентської Свободи” Олександра Сюдака, дуб вибрали не випадково, адже він — символ вічності, сили й незламності духу. Згодом дубова алея стане не лише окрасою Одеси, а й пам’ятним міс" цем для українських патріотів.
«Просвіта» · “Захистить рідну мову — це важче, ніж бить себе в груди”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Анна КУШНІР, м. Миколаїв
Перед Великоднем 2 травня у смт Березанка Миколаївської облас" ті зібралися 10 активістів"просвітян, аби відновити діяльність районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тара" са Шевченка. Десять років тому просвітяни активно діяли на Бере" занщині — ініціювали й урочисто від" значили 80"річчя створення Бере" занського району, провели крає" знавчу наукову конференцію, органі" зовували й кілька років проводили шахові турніри, випускали власний часопис “Берег” (загалом побачило світ 7 випусків накладом 50 примір" ників кожен). Через від’їзд керівника товариства до Одеси і брак фінансу" вання діяльність припинилася. Цьогоріч активісти"просвітяни взяли в оренду зручне приміщення в центрі смт Березанка для офісу “Просвіти”, в якому організували бібліотечку товариства, передпла" тили низку патріотичних видань. На зборах, які відновили діяльність ра" йонного просвітянського осередку, був присутній голова правління Ми" колаївської обласної “Просвіти” Ігор Марцінковський, який розповів присутнім про історію просвітниць" кого руху на Миколаївщині та сучас" ний стан справ в обласному просві"
слово завжди підкріплювалося вчинком, активною життєвою по" зицією. Поет помер не лише внас" лідок важкої невиліковної хвороби. Йому боліли суспільні негаразди — байдужість багатьох владців до розквіту національної культури, ут" вердження державності україн" ської мови, закриття книгарень, бібліотек, зубожіння чесних і по" рядних людей, які не вміють і не дозволяють собі наживатися за ра" хунок інших… Яскравими, цікавими були вис" тупи письменників Василя Кобця, Леоніда Куцого, заступника на" чальника обласного управління культури й туризму Сергія Гарбу" линського. Ніна Гнатюк, Тетяна Яковенко, Валентина Сторожук, Петро Осадчук, вдова поета Галина Бор"
тянському товаристві, а також пода" рував бібліотеці районного осеред" ку книжки, компакт"диски. На зборах обрали керівництво районної “Просвіти”: Олена Нікітіна (голова), Анна Кушнір (заступник голови з інформації та розповсюд" ження просвітницької літератури), Микола Гладир (заступник голови, редактор часопису “Берег”), до складу Ради увійшли Олексій Си" дорчук, депутат районної ради, Іван Ірза, Ярослав Рогатинський, Олег Гамуга, Іван Данилко, дирек" тор районного краєзнавчого му" зею. Присутні затвердили план ро" боти об’єднання на 2013 рік, серед головних заходів якого популяри" зація діяльності товариства у селах Березанщини, вшанування пам’яті Кобзаря у травні, просвітницькі лекції з ширшого вживання дер" жавної української мови, встанов" лення в центрі смт Березанка бюс" та Тараса Шевченка до 200"річного ювілею від дня його народження, відновлення діяльності місцевого просвітянського часопису, перед" плата видань “Слово Просвіти” і “Українського півдня”, організація поетичного вечора з Василем Куй" бідою, присвяченого його матері, поетесі Катерині Мандрик. На фото: активісти-просвітяни смт Березанка.
тняк зустрілися також із робітни" ками, хліборобами, учнівською та студентською молоддю, інтелі" генцією у Крижопільському райо" ні. Відбулися творчі зустрічі у ра" йонному Будинку культури, Кри" жопільській ЗОШ № 2, де україн" ську мову й літературу викладає член НСПУ Наталя Струтинська, ус. Жабокрич, де минуло дитинс" тво А. Бортняка. Приємно, що пам’ять про свого земляка свято бережуть на Крижо" пільщині. У закладах освіти і куль" тури є музейні куточки, стенди, присвячені життю і творчості пое" та. Його вірші — на устах молоді. Про це говорили під час зустрічей заступник голови Крижопільської РДА Іван Каденюк, директор Кри" жопільської ЗОШ № 2 Валентина Чабанюк, сільський голова Жабок" рич Ніна Вербовецька, учителька української мови і літератури міс" цевої школи Ніна Кошова та інші подоляни. А скільки прекрасних віршів свого земляка прочитали юні дек" ламатори Ліля Огородник, Яна Па" ламарчук, Владислав Сорокопуд, Владислав Малий. Віриш, що вони всім серцем сприйняли рядки з вір" ша “Одинадцята заповідь” і будуть вірні їм упродовж усього життя: Для світу тимчасових перехожих, для піднебесних грішників земних існує десять заповідей Божих. Додаймо одинадцяту із них.
Її у фразу лаконічну втисну, щоб простоти тієї ж досягти: “Люби народ свій і свою Вітчизну!” Хіба вона не варта десяти?
«Просвіта» · “Захистить рідну мову — це важче, ніж бить себе в груди”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Тарас КОВАЛЬСЬКИЙ, м. Вінниця
У вірші “Заповіт своїм дітям” Анатолій Бортняк написав: Перед тим, як у пітьму безкраю відійти, де привиди німі, рідну мову вам заповідаю — Інше все надбаєте самі. Це, по суті, спадщина єдина. Нею вам освячувать уста. В ній добро, і віра, й Батьківщина. Решта все — життєва суєта.
Чимало прекрасних, життє" ствердних, пророчих настанов намі нашим дітям у цьому вірші відомо" го українського поета з Вінниці, який був першим головою облас" ного товариства української мови імені Тараса Шевченка (нині — “Просвіта”). Його перу належать понад 30 збірок віршів, створених упродовж півстоліття активної творчої праці. І в кожній книжці найсокровенніші, найсердечніші рядки — про рідну матір, про рідну мову, про Україну, вірним сином і високоталановитим співцем якої був Анатолій Бортняк. 27 квітня цього року виповнило" ся б 75 років незабутньому майс" трові слова. Чотири роки немає цього українця, високого на зріст іза духом, поруч із нами. Та на устах, у серцях небайдужих земляків живе його слово, озивається його світла, тривожна і роботяща душа. Із метою увічнення пам’яті виз" начного майстра слова і підтримки творців художнього слова Вінниць" ке міжнародне земляцтво заснува" ло всеукраїнську літературну пре" мію ім. А. Бортняка. Її лауреатами вже стали відомі поети Петро Осадчук, Тетяна Яковенко і Ганна Чубач. А нинішнього року цю від" знаку отримала Валентина Сторо" жук за збірку віршів “Голос трави”, у якій поетеса продовжує творчу естафету свого мудрого наставни" ка. У її вірші “Рідна мова” читаємо: Коли нею говорять, для мови то шана із шан. Захистить рідну мову – це важче, ніж бить себе в груди. Стань нам, мово вкраїнська, за той легендарний Євшан, Що у душах байдужих любов до Вкраїни розбудить. Кожне слово, як Пісня, до сотень сердець промовля. То брехня, що безсила вона, старомодна, убога. Бо допоки нас носить стражденна вкраїнська земля, то тримають на ній тільки мова та віра у Бога.
З ініціативи Вінницького міжна" родного земляцтва та за підтримки обласного управління культури у місті над Бугом відбулося літера" турно"мистецьке свято “Бортняко" ва весна”. В обласній науковій біб" ліотеці ім. К. Тімірязєва — ювілей" ний творчий вечір поета, у підго" товку і проведення якого чимало сил і таланту вклали його ведучі — поетеса Тетяна Яковенко і літера" турознавець Анатолій Подолинний. Заступник голови Вінницького міжнародного земляцтва поетеса Ніна Гнатюк вручила диплом лауре"
Валентина Сторожук, лауреат премії ім. А. Бортняка ата Всеукраїнської літературної премії ім. А. Бортняка Валентині Сторожук і передала найщиріші ві" тання їй від мецената премії — Олександра Шпака, президента ліги нафтопромисловців України, пер" шого заступника голови Вінницько" го міжнародного земляцтва у Києві. Щирим і зворушливим був вис" туп Петра Осадчука, друга сту" дентської юності в Одеському уні" верситеті. Він відзначив, що Бор" тняк був не лише надзвичайно та" лановитим поетом, який сповна розкрився у різних жанрах — лірич" них віршах і поемах, баладах і пе" респівах, епіграмах і пародіях, ре" цензіях і літературно"критичних есеях, радіонарисах, наукових статтях про культуру мови. Наш земляк був цільною нату" рою, високої честі і моралі: його
14 Арт-калейдоскоп “Воістину можемо пишатися тим, що серед нас є ті, хто здатен творити красу і нести її до людей” · с. 14сторінка оригіналу ↗ Іванна ЩЕРБИНА, завідувачка бібліотеки ім. М. Реріха, м. Київ
Що ми знаємо про себе? Хто ми, якого роду, звідки прийшли і куди підемо, що робимо на цій землі, і хто тут був до нас? Коли ставимо собі такі питання, — машина часу вертає нас углиб віків, аж до того періоду, який зветься Трипільською цивілізацією. Це словосполучення чув кожен із нас, ми горді, що трипільці — наші предки, і водночас хочемо до кінця осмислити, зрозуміти, а що ж такого особливого було в них, що минула вже не одна епоха, а ми все йдемо за голосом прапам’яті, за голосом крові, щоб відчути, пізнати чи просто доторкнутися до однієї з найзагадковіших таємниць нашої історії. На теренах сучасної України, в межах декількох її областей, що знаходяться між Карпатами і Дніпром, 5—3 тисячі років до нашої ери сформувалося, викристалізувалося та функціонувало суспільство, яке стояло на найвищому щаблі цивілізації своєї епохи. Трипільці — перші традиційні хлібороби, працювали, винаходили, але найбільше переймалися життям духовним, жили у гармонії з Усесвітом. Це те, що ми знаємо. А що було далі, куди вони зникли, залишивши нам для розгаду величезний пласт своєї культури? Щоб трохи відкрити цю завісу, КВПУ швейного та перукарського мистецтва (вул. Єреванська, 12 а) спільно з бібліотекою ім. М. Реріха (вул. Єреванська, 12) зорганізували святкову зустріч-презентацію “Далеке та близьке Трипілля” приурочену до 120-річчя відкриття Трипільської цивілізації. Для того, щоб якнайглибше розкрити перед учнями училища, відвідувачами бібліотеки та багатьма поважними гостями свята зміст того, що зветься Трипільською культурою — святковому заходу передувала велика підготовча робота. Актова зала училища перетворилась на дійство. Глядачам продемонстрували колекції одягу “Льон”, “Мавки”, “Вишиванка” та представлений відеопроект “Від минулого до сучасного”; у супроводі ілюстрації слайдів “Трипілля. Сторінками популярних та наукових видань” показана історія рідного краю очима молоді. Про мистецьку грань Трипілля розповіли народний майстер України з реконструкції трипільської кераміки Людмила Смолякова та заслужений майстер народної творчості Ганна Ушеренко. Художнє слово про символізм і значення цивілізації трипільців для кожного з нас через поетичні рядки висловила дитяча письменниця
Марія Морозенко, а композитор Ігор Якубовський через музику нагадав, що скільки б тисячоліть не минало, люди — завжди люди, радіють сонцю, природі, життю… Справжня окраса свята — демонстрація колекції одягу “Трипілля”, створена авторським творчим колективом викладачів училища під керівництвом директора Наталії Аркадіївни Горбатюк. Присутні були зачаровані показом, вишуканістю й елегантністю, сучасністю й водночас дотриманням усіх історичних канонів, мистецькою роботою звичайного училища, результати якого достойні найвищих модних подіумів нашої держави. І вже менше питань, ми ніби побачили нашу землю тисячі років тому назад, і воістину можемо пишатися своєю історією, своєю землею, і тим, що серед нас є ті, хто здатен творити красу і нести її до людей, є достойні нащадки давніх, загадкових трипільців.
14 Арт-калейдоскоп “Воістину можемо пишатися тим, що серед нас є ті, хто здатен творити красу і нести її до людей” · с. 14сторінка оригіналу ↗ У Національній спілці композиторів України відбулася презентація книги Софії Грици “Леся Дичко в житті і творчості”. Ця акція одразу стала подією в мистецькому житті України. Бо представлена робота — дует непересічних талантів. Це той щасливий випадок, точніше — закономірність, коли у монографії поєдналася творча робота двох видатних мисткинь сучасності: про видатну українську композиторку Лесю Дичко книгу написала видатний учений, доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, провідний науковий співробітник ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України, автор багатьох відомих праць із музичної фольклористики С. Й. Грица.
Галина СТЕПАНЧЕНКО, заслужений діяч мистецтв, доктор філософії з мистецтва
Цих двох жінок поєднує давня творча дружба, і книжка стала підсумком їхнього багаторічного спілкування. Уся творчість Лесі Дичко пройшла в своєму формуванні й становленні на очах Софії Грици. Можливо, тому видання таке глибоке, цікаве. І хоча воно презентується як наукове, читаєш його з захопленням ще й завдяки мові — колоритній, багатій, справжній українській літературній мові. Гортаєш сторінки монографії і перед тобою сторінки насиченого подіями життя Лесі Дичко. Ось назви розділів: “Поклик служити мистецтву”, “Роки дитинства і юності”, “Навчання у консерваторії та аспірантурі”, “Рапсодія “Думка”, “Творче сходження. Перші поїздки за кордон”, “Пастелі”, “Енгармонійне”, “Червона калина”, “Кантати “Сонячне коло”, “Здрастуй, день на всій землі”, “Від імпресіонізму ранніх творів до експресіонізму зрілих”, “И нарекоша имя Киев”, “Шляхи до слухача”, “Життєві будні”, “Синестезійне сприйняття світу”. Трактування хору як оркестру”, “Індія — Лакшмі”, “Подорож за океан”, “Літургії”, “Краю мій рідний” для мішаного хору”, “На шляху до інтеграції української музики у світовий простір”, “Фрески”, “Золотослов”, “Ювілейний рік — 70”, “У плині часу”. Ця велика бібліографічна робота (список творів Лесі Дичко, наукових статей про Лесю Дичко) — цінний науковий додаток. Велика кількість фотоілюстрацій у книжці — своєрідна фотоколекція нашого сучасного музичного життя (відзначу тут роботи фотохудожника В. Ларіна). Авторці вдалося не просто написати книжку про шляхи творчості Лесі Дичко, а створити справжню панораму музичного життя України другої половини ХХ—початку ХХІ століття. Сторінки біографії Лесі Василівни розгортаються крізь особисте сприйняття автором її як людини і музиканта. Позитивна риса цієї копіткої роботи — поєднання всіх творчих, біографічних моментів у житті пані Дичко з тими соціокультурними подіями, які відбувалися на той час у суспільному просторі не лише України. Тут наведено численні відгуки й думки відомих музикознавців про творчість Лесі Дичко. Авторка згадує про перше дослідження її творчості Миколою Гордійчуком, який помітив і відзначив талант молодої української композиторки, особливо у царині хорової музики. Влучно наведені в монографії слова відомого польського композитора Ромуальда Твардовського під час фестивалю “Золотоверхий Київ”, де він назвав Дичко королевою української хорової музики, перед якою, як лицар, схиляє коліно. Софія Грица змогла вдало поєднати жанр біографічної повісті з точністю і глибиною аналітичних розвідок про стиль композиторки, аналіз музичних творів із роздумами про сенс життя в інтерв’ю з композиторкою. Леся Дичко композитор, музичний діяч, педагог — багатогранність особистості розкривається на цих сторінках у численних фактах біографії, творчих подіях, концертах, лекціях, поїздках на фестивалі й конкурси за кордон. А ще тут цікаві людські зустрічі, спілкування, з яких народжувалися творчі проекти і українські, і міжнародні. Величезна робота Лесі Дичко як секретаря Національної спілки композиторів України висвітлена в книзі С. Й. Грици повноцінно й різнобічно. Вона змушує читача визнати ту велику роль, яку відіграє її героїня своєю активною життєвою позицією в культурному просторі України. Її нагороди: народна артистка України, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, член-кореспондент НАМУ, кавалер багатьох орденів — усі ці відзнаки підкреслюють неординарність особистості Лесі Дичко, знаної представниці духовної еліти сучасної України. Книга “Леся Дичко в житті і творчості” Софії Грици — знакове явище в музичному, науковому, культурно-освітньому просторі України.
14 Арт-калейдоскоп “Воістину можемо пишатися тим, що серед нас є ті, хто здатен творити красу і нести її до людей” · с. 14сторінка оригіналу ↗ Ігор ГАЛУЩАК, Львів
Навчаючись і мешкаючи з 1946 року у Львові, Іван Гречко був активним учасником культурно-національного та духовнорелігійного життя міста. Зокрема від 60-х років минулого століття він тісно співпрацював із катакомбною УГКЦ, католицькими клубами Польщі, Українським патріаршим світовим об’єднанням, спричинившись до відновлення у 1980-х роках українського католицького академічного товариства “Обнова”, брав активну участь у випуску незалежного журналу “Віра батьків”, був членом-засновником Клубу української греко-католицької інтелігенції (1991 р.), співголовою оргкомітету з повернення до осідку у Львові предстоятеля УГКЦ кардинала Мирослава-Івана (Любачівського). А налагодження Іваном Гречком зв’язків із Товариством “Свята Софія” у Римі, організаціями української діаспори Європи, США, Канади спричинило до надходження до Львова численних друкованих видань, що дало можливість створити відділ діаспорної літератури у Львівській обласній універсальній науковій бібліотеці. Із 1987 року Іван Гречко — співорганізатор та учасник численних виставок українського народного мистецтва практично в усіх музеях міста. Його збірка народного мистецтва, зокрема унікальна колекція гуцульських і покутських ікон на склі наповнила ці вернісажі особливим змістом.
Із нагоди 757-ліття давнього Львова у міській Ратуші відбулися урочисті збори. Цього року за вагомий особистий внесок у розвиток культурного, духовного та громадського життя Львова почесне звання “Львів’янин року” надали Івану Михайловичу Гречку, відомому галицькому колекціонеру, меценату, громадському діячеві, співорганізаторові Інституту колекціонерства українських пам’яток при Науковому товаристві ім. Тараса Шевченка.
Піклуючись про збереження мистецьких збірок львівських колекціонерів, 2003 року Іван Михайлович став співорганізатором і співзасновником Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. У січні 2013 року меценат-патріот безкоштовно передав свою унікальну збірку творів мистецтва, стародруків та інших раритетів Українському Католицькому Університетові, заклавши основи у створення у Львові нового музею — скарбниці українського народного, сакрального та професійного мистецтва. “Дякую, що оцінили цей мій маленький внесок у просвітницький розвиток Львова. Буду служити, буду старатися в цьому керунку працювати. Бажаю довгого віку на славу Україні, на славу Львова”, — зазначив під час церемонії Іван Гречко.
Музика · “За легкістю виконання та його зовнішньою красою стоїть величезна та важка праця учасників”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
виця, один або кілька творів ком" позиторів періоду від романтизму до сучасності, загальна тривалість виступу — 25—30 хвилин. Тож програма в II турі набагато вільні" ша і це дало можливість оцінити конкурсантів із різних сторін і про" аналізувати вміння втілювати особливості різних стилів та епох. До третього туру потрапило лише 6 учасників: Юнь Тоні Сиці, Олек" сандр Малофеєв, Лу Сін Ю, Марія Клименко, Чень Сюехун, Євген Моторенко. За вимогами конкурсу вони отримали можливість вико" нати концерт для фортепіано з ор" кестром (I або II"III частини). Про" звучали концерти Чайковського, Шопена та Гріга. Одним із голов" них завдань виконавців у грі з ор" кестром було не тільки проде" монструвати свої технічні вміння і майстерність, а також проявити вміння грати у дуеті з таким колек" тивом і слухати його партію. Результати Молодшої групи: перше місце присудили Чень Сюе" хуну (Китай), друге місце поділили між собою Тоні Сиці з Канади та на" ша співвітчизниця Марія Клименко. Чень Сюехун окрім першої премії був відзначений призом журі “За краще виконання твору українсько" го композитора”. Його виконання “Елегії” М. Лисенка відзначилось лі" ризмом, глибиною та проникливіс" тю звучання, а також поєднало в собі технічну майстерність і неймо" вірну музичну обдарованість. Атмосфера конкурсу була над" звичайно доброзичлива і тепла. На думку глядачів, рівень виконання, продемонстрований учасниками, вищий, аніж у попередні роки. У за" лі були і професійні музиканти, і прихильники класичної музики, які вдячні конкурсантам за ту естетич" ну насолоду, яку їм подарували ве" ликі маленькі музиканти. Професія музиканта потребує постійного самовдосконалення. Адже, як висловився голова журі, заслужений артист України, про" фесор по класу фортепіано Націо" нальної музичної академії України ім. П. І. Чайковського Валерій Коз" лов: “За легкістю виконання та йо" го зовнішньою красою стоїть вели" чезна та важка праця учасників”. Тому ми бажаємо не тільки пере" можцям, а й усім учасникам не" впинного розвитку та постійного розширення творчих горизонтів.
Севіндж ІДРІСОВА, Неллі САМІКОВА, Любов ТОМЧУК, Олена БОНДАРЕВА, Ігор КУДЕЛІН, студенти НМАУ ім. П. І. Чайковського
Музика · “За легкістю виконання та його зовнішньою красою стоїть величезна та важка праця учасників”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Започаткований 1995 року Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця став своєрідним цен& тром музичного й культурно& просвітницького життя Украї& ни. Нещодавно, із 17 до 25 квіт& ня, він удесяте відбувся в нашій столиці. Від класичних музич& них творів, які виконали юні му& зиканти, отримали справжню насолоду не тільки члени журі, а й звичайні шанувальники кла& сичного мистецтва.
Головна мета конкурсу — вия" вити маленьких обдарованих піа" ністів, надати їм можливість проя" вити свої здібності й таланти у мис" тецтві виконання фортепіанної му" зики. Цього року майстерність де" монстрували 83 молодих виконавці з 12 країн світу. Конкурсні прослуховування від" булись у двох групах: “Горовиць" Дебют” та Молодша група. Група “Горовиць"Дебют” увійшла до кон" курсу 2000 року, в ній беруть участь юні конкурсанти віком до 14 років. Ця група — однотурний конкурс і складається з 4 номінацій (з різни" цею у репертуарних вимогах). Конкурсні змагання розпочали" ся 18 квітня з прослуховувань учас" ників групи “Горовиць"Дебют” у но" мінації “D”. Головна умова для них — обов’язкове виконання частини кон" церту для фортепіано з оркестром у супроводі другого фортепіано. 25 яскравих і талановитих дітей з Австралії, Білорусі, Великої Бри" танії, Грузії, Канади, Туреччини, Ук" раїни та Японії продемонстрували свою майстерність. Протягом дня конкурсанти виконали концерти Баха, Гайдна, Моцарта, Бетховена, Мендельсона, Гріга, Берковича, Полуніна, Сен"Санса та Роулі. Незважаючи на юний вік (від 6 до 14 років), учасники показали ви" сокий рівень професійності. Виз" начити переможців було неймовір" но складно, адже всі учасники — сильні суперники. Результати: надзвичайно тала" новита піаністка з Японії Окуі Шио (I місце); Ілля Фіалко (II місце); Алі" на Заїка (II місце); Дмитро Кравець (III місце); Марія Мацієвська (IV місце). Окрім переможців, інші учасни" ки продемонстрували гідний між" народного конкурсу рівень гри. Це Марія"Луїза Плєшакова, яка зача" рувала своєю артистичністю і дитя" чою безпосередністю; Артур Бус" ков досяг небувалої легкості в кон" церті Моцарта; Тетяна Донець за" хоплювала незвично гарними тем" бральними фарбами у творі; Євге" нія Цуруль чітко і вдало зіграла кон" церт Баха.
СЛОВО ПРОЩАННЯ
М. П. Мащенко народився 1929 р. на щедрій українськими та" лантами Луганщині, в селі Мілуват" ка. Через чотири роки після закін" чення 1953"го Харківського теат" рального інституту він пов’язує своє життя з Київською кіностудією художніх фільмів, пройшовши шлях від асистента до генерального ди" ректора. У його творчому кінодо" робку понад 20 фільмів, із яких кі" нокритика й глядач особливо від"
Наступного дня відбулися прослуховування групи “Горовиць" Дебют” у номінації “А”. Конкурсан" ти мали можливість вибору репер" туару за власним бажанням. Програма насичена і різнома" нітна. Члени журі та слухачі мали змогу прослухати твори Гайдна, Баха, Мендельсона, Рахманінова, Моцарта, Чайковського та інших видатних композиторів. Перше місце в цій номінації присудили одразу трьом учасни" кам: Максиму Бурдальову (Украї" на), Роману Федюрко (Україна) та Окуі Шио (Японія). Друге місце між собою розділили чотири конкур" санти: Федір Орлов (Росія), Уляна Пінаєва (Україна), Лі Шуан Герн (Австралія) та Максим Шарпарь (Україна). Особливо яскраве вра" ження справило проникливе вико" нання Ноктюрна Шопена Макси" мом Бурдальовим; неперевершене артистичне виконання “Польоту Джмеля” Лі Шуан Герном, який по" казав віртуозну гру. Олександр Панченко в “Іскорках” Мошковсько" го яскраво передав образ твору за допомогою легкості, іскристості пасажів та чіткої артикуляції вико" нання. Роман Федюрко відзначився природним розумінням музики. Уляна Пінаєва у кожній п’єсі добре відображала стиль різних епох. У прослуховуваннях у номінації “С”, які відбулися 20 квітня, обов’язковим було виконання со" нати (I чи II—III частин) або варіацій і віртуозного твору. Загалом у цій номінації висту" пили 12 учасників. Піаністи викона" ли програму, яка складалася з тво" рів різних епох, загальна трива" лість виступу збільшилася до 25
значають найвідоміші стрічки: “Як гартувалася сталь” (про Миколу Островського), “Комісари” (став культовим ще за совєтських часів), “Овод” (за романом англійської письменниці Етель Ліліан Войнич), “Шлях до Софії” (за романом бол" гарського письменника Стефана Дичева, 5 серій) і вже в незалежній Україні — “Богдан"Зиновій Хмель" ницький”. Після останнього, знято" го 2008 р., Микола Мащенко по"
хвилин, і це потребувало від вико" навців витривалості, організова" ності та вміння швидко налаштову" ватися на наступний твір. Переможцями у номінації “С” стали: Ілля Фіалко (I місце); Олек" сандра Кацалап, Валерія Меркуло" ва, Лі Шуан Герн (II місце); Джорді Кемпбел (III місце). 21—22 квітня відбулися останні прослуховування конкурсу у номі" нації “В”, які стали яскравим завер" шенням конкурсу в групі “Горо" виць"Дебют”. Обов’язкове завдання для учасників — зіграти віртуозний етюд. Загалом програма була віль" на, тривалість — не менше 15 хви" лин. Завдяки обов’язковому вико" нанню етюду ми вкотре перекона" лися у рівні технічної майстерності конкурсантів, адже зіграти такий твір досить складно. Результати у цій номінації: Бог" дан Волошин (I місце); Лі Шуан Герн (II місце); Окуі Шио (III місце); Марія"Луїза Плєшакова (IV місце); Окуі Шио вразила глядачів якісним виконанням різностильових творів, у яких виявила зовнішню артистич" ність і внутрішні переживання. Од" на зі сторін таланту Марії"Луїзи Плєшакової — вміння яскраво та якісно виконати всі твори. Євгенія Цуруль відзначилася майстерністю ведення мелодії та глибоким від" чуттям музики. Особливо треба відзначити “Вокаліз” Рахманінова та сцену Еврідіки з опери “Орфей” Глюка у виконанні Дмитра Цигано" ва, а також “Жайворонок” Глінки" Балакірєва у виконанні Ю Хайлунь. Уляна Пінаєва викликала захват ви" конанням твору Марченко “Полю" вання на моль”.
Під час прослуховувань групи “Горовиць"Дебют” поряд із профе" сійним журі працювало студент" ське. Це можливість для тих, хто ще навчається, спробувати про" аналізувати виступи піаністів. Що" денно поряд з офіційними резуль" татами учасники могли побачити висновки студентського журі. Час" то думки журі збігалися, але не завжди. Хвилювання разом з ма" ленькими учасниками, але й вели" ка відповідальність за рішення — це те, з чим зіткнулося студентське журі. Але разом з цим це ще й мож" ливість відзначити різних учасни" ків, подарувати юним талантам стимул розвиватися й надалі, ос" кільки кожен з учасників конкурсу є талановитим і має творчий потен" ціал. На думку Євгена Фоміна та його колег, дитина, побачивши своє ім’я серед переможців, мати" ме натхнення й надалі займатися музикою, незважаючи на те, яке журі присудило їй те чи те місце. Паралельно з прослуховуван" ням номінацій групи “Горовиць"Де" бют” відбувався I тур конкурсу Мо" лодшої групи. У цій групі конкур" санти мали підготуватися до висту" пів у трьох турах. У першому обов’язковими були виконання прелюдії та фуги Баха, сонати ві" денських класиків у повному обся" зі, віртуозний етюд, твір україн" ського автора. Загалом звучання програми мало тривати не менше 25 хвилин. У першому турі брали участь 12 виконавців із Китаю, України, Швейцарії, Великобританії та Ка" нади. У другий тур пройшло 9 учасників. На цьому етапі вони ви" конували твір із репертуару Горо"
Музика · “За легкістю виконання та його зовнішньою красою стоїть величезна та важка праця учасників”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Усе наше життя зіткане здебільшого з миттєвостей, з яких складається його сценарій. Ще кілька тижнів тому він брав участь у роботі VI (XII) з’їзду НСКУ, його одноголосно обрали до президії форуму, з ним можна було ще поспілкуватися в кулуарах і почути його розважливі думки й оцінки щодо стану на& ціонального кіно. І раптом: “Україна, національне мистецтво втратили одного з останніх титанів україн& ського кінематографа — Миколу Павловича Мащенка”. Він помер на Страсному тижні, 2 травня. Тала& новитий український кінорежисер, сценарист, письменник, колишній голова Національної спілки кіне& матографістів України, член Національної спілки письменників України, генеральний директор Київ& ської кіностудії ім. О. Довженка (1989—2004), академік Національної академії мистецтв України відій& шов, навічно закарбувавши свій слід в українській культурі.
прощався з великим кінематогра" фом. До цього його спонукали не творчі, а, найвірогідніше, важкі фі" нансові проблеми не лише кіносту" дії, а й усього українського кінема" тографа і політика держави щодо виробництва національного куль" турного продукту. Ім’я Миколи Мащенка відоме й українському читачеві. Його перу належать такі книги, як “Зоря для матері” (1983), “Мамо, рідна, єди" на…” (1991), “Ви бачили, як плаче птаха…” (2003), “Василь Земляк в усмішках Миколи Мащенка” (2006) та інші. А театрали мали змогу оці" нити багатогранність таланту Ми" коли Павловича як драматурга ще й за спектаклем “Будинок, де все шкереберть” (автор А. Портес), який дебютував на сцені Націо" нального театру російської драми ім. Лесі Українки 1995 року. Більш ніж піввікова праця на культурно"мистецькій ниві гідно пошанована. Ще 1982 р. М. П. Ма" щенко став лауреатом Державної премії України ім. Тараса Шевчен" ка. Серед низки заслужених наго" род — орден “За заслуги” всіх трьох ступенів (що неформально прирівнюється до звання Героя Ук" раїни), орден князя Ярослава Муд" рого IV і V ступенів та інші. Ім’я Ма" щенка знане й шановане далеко за межами України. Йому присвоєні звання Почесного громадянина міст Софія, Вершець, Лома. …Титан українського кінемато" графа Микола Павлович Мащенко відійшов у вічність на Страсному тижні, напередодні Христового Воскресіння, у 80"ті роковини страшної трагедії України — Голо" домору 1932—33 рр. У ті страшні для українців роки від голодної смерті його врятувала матуся, яка пекла млинці з лободи. Врятувала, щоб подарувати світові й Україні Велике життя Громадянина і Митця. Вічна йому пам’ять!
Всеукраїнське товариство “Просвіта”
Подія року · “Сім’я — найбільша суспільна цінність”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ня, розвиток української культури й духовності отримали найактивніші просвітянки, які беруть участь у кожному заході — солістки хору “Просвіта” Оболонського району міста Києва Ніна Позня та Галина Бубало, солістки народного ансамблю “Петрушаночка” Наталія Михолишина, Надія Черниш, Марія Терещук, Ольга Балагура та Юлія Мунтяну, мама дванадцятирічної юної просвітянки, лауреата Всеукраїнських і міжнародних фестивалів Анастасії Калинової. Дмитро Ломачук вручив Міжнародну премію ім. Валентина Михайлюка — поета, композитора, виконавця — поетесі та співачці з Чернігівщини Світлані Касьяненко, значну частину творчості якої присвячено матерям, бабусям, усьому жіноцтву. Концертна частина розпочалася з виступу академічного аматорського колективу — хору “Просвіта” Оболонського районного у м. Києві об’єднання “Просвіти”. Художній керівник — відмінник освіти України Раїса Марченко. Як ведеться в традиціях нашого народу, свято почалося з молитви до Божої матері. Хор виконав твір “Під твою милість” Дмитра Бортнянського і низку пісень, присвячених матерям. Усіх зачарував чудовий виступ народного ансамблю “Петрушаночка” з села Петрушки на Київщині (художній керівник Ірина Сівакова). Світлана Касьянова прочитала ліричні вірші, присвячені своїм бабусі та матері, а також виконала власну пісню. Доцент транспортного університету, поет Володимир Ткачук подарував слухачам чудові слова, присвячені своїй матері. Насамкінець Тетяна Негрій зачарувала всіх зворушливою піснею, побажала святкового настрою та всіляких гараздів у переддень ще одного чудового свята — Дня родини.
Подія року · “Сім’я — найбільша суспільна цінність”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ День Матері — міжнародне свято, яке стосується кожного, хоч ким би він був, хоч де б працював і мешкав. В Україні, як і в більшості країн, його відзначають у другу неділю травня. Серед української діаспори свято матері започаткували 1920 року в Північній Америці, потім воно неофіційно поширилося на Західну Україну, де відтоді стало традиційним і улюбленим. Офіційно в нашій державі цей день почали відзначати згідно з Указом президента від 10 травня 1999 року. Цього року президент Віктор Янукович напередодні свята підписав указ про присвоєння почесного звання “Мати-героїня” понад 5000 матерям, що народили й виховали п’ятеро та більше дітей.
Надія КИР’ЯН Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
Всеукраїнське товариство “Прос віта” ім. Тараса Шевченка привітало жінок зі святом і ухвалою Центрального правління нагородило просвітянських активісток Почесними грамотами і “Кобзарями”. 13 травня у Київському будинку вчителя відбувся захід, де вручили нагороди і подарували святковий концерт. Ведуча, заслужена артистка України Тетяна Негрій запросила на сцену для вручення нагород відповідального секретаря ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Миколу Нестерчука, заслуженого працівника культури України Дмитра Ломачука й завідувача відділу просвітянської роботи, члена Національної спілки письменників України Петра Шульгу. “День матері — найсвітліше свято, — сказав Микола Трохимович. — Бо мати для кожного — це святе, як і наша земля, як Україна, як батьківщина. У народній традиції вшановують триєдиний образ — Божої матері, рідної неньки й матері-України. Мати — це історія, це любов, це культура, це духовність. Що мати прищепить з дитячих років, те людина пронесе через усе життя, такою буде й держава, такою буде й нація”. Почесні грамоти за внесок у справу українського відроджен-
Тетяна Негрій та народний ансамбль “Петрушаночка” Петро Шульга та Микола Нестерчук вітають Галину Бубало
Подія року · “Сім’я — найбільша суспільна цінність”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ 15—22 травня українці відзначають Національний Тиждень подружжя. Це міжнародний рух, створений із метою поширення авторитету сім’ї в суспільстві та утвердження цінності родини та шлюбу як найважливішого суспільного інституту. Уперше Тиждень подружжя відбувся у Великобританії 1997 року. 2011 року до міжнародного руху долучилась Україна. Минулого року Тиждень подружжя відбувся у 20 містах України. У 200 регіональних і національних заходах узяли участь близько 20 000 українців. “Сім’я — найбільша суспільна цінність, а подружнє щастя варте того, аби закохані працювали над його зміцненням”, — переконана Олена Шабуніна, комунікаційний директор Тижня подружжя в Україні. Тиждень подружжя за традицією розпочинається в Міжнародний день сім’ї. У програмі — багато яскравих сімейних заходів, присвячених розвитку інституту сім’ї та шлюбу в Україні: паради щасливих сімей, арки кохання, оновлення весільних обітниць, сімейні фестивалі, семінари та тренінги для подружніх пар, конкурси тощо. “Згідно з даними європейської статистики розлучень, Україна — лідер серед європейських країн. На 1000 її мешканців припадає 5,3 розлучення. Змінити невтішну статистику можна, об’єднавши зусилля громадських організацій, церкви, журналістів, місцевої влади і просто всіх небайдужих. Міцні родини в Україні — це справа кожного”, — сказала Олена Шабуніна.
Команда Всеукраїнського Тижня подружжя
П Е РЕ Д П ЛАТА—2013 П Е РЕ Д П ЛАТА—2 0 1 3 Вартість передплати Вартість передплати (з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами):
Подія року · “Сім’я — найбільша суспільна цінність”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор Любов ГОЛОТА
Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Відділ соціальної тематики Петро АНТОНЕНКО 279-49-47
Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН 278-63-69 Кореспондент Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Інтернет-редактор Олександр ЛИТВИНЕНКО 279-39-55 Черговий редактор Євген БУКЕТ
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.
Наклад у травні — 21 200
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617