Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Малюнок художника Олексія Кустовського. Із сайту “Радіо Свобода”
НЕОНІЛА ДИБ’ЯК
ГАННА ОСАДКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор катедри української мови Національного університету “Львівська політехніка”
До проблем мовної соціології Теперішня національно-визвольна московсько-українська війна своїм ралом зайшла глибоко в серце та землю і видобула з них основні сенси – мову в її діялектному, родинному та націєтвірному сенсі. Саме вона, конкретно в нашій історії, робить нас унікальними, саме на це спрямоване понад 360-літнє вістря московської “денацифікації”, саме цього і досі не розуміє певна частина населення України – від окупантських зайд, що осіли на наших теренах від половини ХVII століття, до місцевих яничарів, манкуртів, перевертнів. У “Декларації прав національностей України” від 1 листопада 1991 року повторено з Закону УРСР “Про мови в Українській РСР” (1989 р.) безглузду мантру “мова, прийнятна для сторін” та угодовство з мовою-окупантом, що перекочувало і в чинний мовний закон від 2019 року: “Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою. В регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевости” (ст. 3) (Мовні питання в Україні 1917–2000. Документи і матеріали. Сімферополь: Доля, 2003, с. 197). Саме з цієї пострадянської декларації запущено в інформаційний простір і суспільну свідомість абсолютно хибну тезу про проживання на території України “понад 100 національностей” (Мовні питання, с. 196). Натомість аналіз національного складу населення України, відповідно до перепису 1989 року, засвідчує, що в Україні проживало 51 млн. 452 тисячі 34 особи, серед яких 72,73% українців (37 млн. 419 тисяч 53 особи), 22,07% росіян (11 млн. 355 тисяч 582 особи) як безсумнівних окупантів чи їхніх нащадків. Представники інших національностей не сягають в Україні навіть одного відсотка! Найбільше серед них євреїв – 0,95%, відтак білорусів 0,86%, молдован 0,63%, болгар 0,45%, поляків 0,43%, угорців 0,32%, румунів 0,26%, греків 0,19%, татар 0,17%, вірмен 0,11% та ін. (Чорний С. Національний склад населення України в ХХ сторіччі. Довідник. К.: Картографія, 2001, с. 81–82). Себто окремі етноси в Україні, крім росіян як окупантів, на ту пору становили всього 0,8%. Україна – держава моноетнічної нації, де немає жодних підстав виокремлювати таку національну меншість, як росіяни, – бо це не “національна меншість”, а вбивці-окупанти. Від половини ХVII століття цей етнос послідовно і системно воює з Україною, апогеєм чого стала теперішня широкомасштабна війна, яку в нас через рабів при владі спершу називали АТО (антитерористична операція), а Путін зве її “воєнная опєрация”. Війна 2014 року розгорілася саме там, де через століття окупації викорінено українську мову, бо змінено етноструктуру краю шляхом Голодомору, репресій, виселення українців і заселення московитів. Допоки в законодавчому мовному політико-правовому полі України російській мові будуть приписувати інше виокремляння, крім як мова-окупант, доти українці перебуватимуть у статусі колоніяльного утворення і постійної війни! Доти вони будуть для москви притягальним магнітом своєї імперської політики з москвоязичним фундаментом. Що менше в Україні московської мови, то слабша москва, бо це кощієва голка їхньої сили, то ближча українська перемога. Перепис 2001 року підтвердив найчисельнішу етнічну спільноту – українців: понад 37,5 млн., тоді як упродовж тринадцяти міжпереписних років кількість росіян скоротилася на понад 3 млн. (від 11 млн. 355 тисяч 582 осіб у 1989 році до 8 млн. 334 тисяч 141 особи у 2001 році).
Продовження на стор. 4—5
8–11
ІВАН ПРОСЯНИК
ГАЛИНА ДАЦЮК
Суспільство · “Торжествували не тільки фізичний геноцид та національний етноцид, але й сталінська авторитарна, антигуманна педагогіка”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ 3 листопада в агентстві “Укрінформ” обговорили завдання Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців. У заході взяли участь відомі вчені, правозахисники, громадські діячі.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Розпочався скорботний Місяць Національної пам’яті. Озвучено соціологічні дані групи “Рейтинг” – 85 відсотків українців визнають, що Голодомор 1932–1933 років був геноцидом українського народу. Страшні лихоліття штучно спланованого московськими лєніністамисталіністами масштабного мору українців 1921–23, 1932–33, 1946–47 років. Урок трагедії, гідності та віри в нездоланність Народу, що зумів вистояти. На пам’ять приходять правдиві слова людини великої совісті, дослідника Голодомору-Геноциду в Україні Джеймса Мейса про вічне правило життя — щоби знати куди йти, необхідно пам’ятати звідки йдемо. Ми пам’ятаємо. Передусім те, що найраніше голод прийшов до наших українських дітей. В архівах ЦДАВО України (Ф. 1. Оп. 7. Спр. 145. Арк. 148 зв.) зберігається лист учнів Печірської школи Брацлавського району до ВУЦВК про голодування від 1 листопада 1931 р.: “…в шлунку болить від того сміття, яке зараз їмо, бо у нас забрали не тільки хліб до зерна, а й картоплю, квасолю і все, що можна їсти, з картоплі роблять горілку, а ми їсти не маємо що. За взуття вже мовчимо, але просимо не губити нас голодом. Ми надіємося, що Радянська Влада не дасть нам загинути і не буде годувати кулями замість хліба, як годували наших батьків царі”. Але що царі, що московські псярі, монархісти чи більшовики-комуністи, сталіністи чи путіністи – всі вони були і є однаковими. Нелюди від сатани. Вони на видноті, оці вічні вороги, що витолочують нашу землю, продовжують етноцидами, лінгвоцидами, геноцидами вбивати українськість. Нічого людського ніколи не проявлялося нів кремлівських опричників, ні в мерзенних душах доморощених холуїв і запроданців. Коли в селі Безбородьки біля Шевченкового Канева, стверджують архівні документи, померло від голоду майже все село (понад 500 осіб), то “мітла” екзекуторів продовжувала вилучати все їстівне з метою доведення залишків людей до голодної смерті. А коли все забрали, то ще жива жінка-матір спитала у голови сільради: “Що ж тепер нам їсти?!” На що він відповів: “Їжте землю”. Одним із перших ще 1933 р. про події Голодомору написав Улас Самчук у романі “Марія”, присвятивши його Матерям, що загинули голодною смертю в Україні 1932–1933 рр. Цей перший художній твір у 1934-му видали у Львові, але потрапити в Україну він зміг лише після відновлення Незалежности. Майже 70 років тому (1953 року) “батько Конвенції про геноцид”, доктор Рафаель Лемкін сказав, що саме “винищення української нації” – це і є “класичний приклад геноциду”. Однак лише 2006 року Верховна Рада офіційно визнала Голодомор 1932–33 років Геноцидом Українського народу. Його публічне заперечення вважалось протиправним, хоча, на жаль, покарання не передбачалося.
Важливо, що Апеляційний суд м. Києва 13 січня 2010 року констатував факт геноциду в Україні та визнав організаторами вчинення тяжкого злочину Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря, Хатаєвича... 19 держав визнали Голодомор Геноцидом українців (Австралія, Грузія, Еквадор, Естонія, Канада, Колумбія, Латвія, Литва, Мексика, Парагвай, Перу, Польща, США, Угорщина, Португалія, Ватикан, Бразилія, Чехія), а ще 8 країн засудили Голодомор як акт винищення людства, вшанували пам’ять мільйонів знищених голодом українців. У жовтні Міністр закордонних справ України звернувся до парламентів визнати штучний радянський Голодомор 1932–1933 років геноцидом, що важливо сьогодні, коли росія знову вчиняє геноцид українців. Як нагадування всім – знакове видання 2014 року книги “Геноцид в Україні 1932–33 рр.” за матеріалами розслідування СБУ кримінальної справи № 475. У цьому документальному збірнику зазначено, що “з врахуванням кумулятивних втрат внаслідок голодомору в Україні втрачено 10 063 000 осіб”. І хоча серед істориків та політиків, націй і держав немає єдиної думки щодо того, чи можна вважати Голодомор Геноцидом відповідно до Конвенції ООН 1948 р. про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, і якою, насправді, була кількість жертв, не зводячи її до усталеної “совєтської норми” – 3,9 млн, однак варто сподіватися на торжество Шевченкової віри, що таки “буде правда меж людьми”. Щоби лукаві люди пам’ятали слова згадуваного вже Джеймса Мейса: “Ваші мертві вибрали мене...” То чи “зроблять моральний вибір” ті мільйони українців – жертви Голодомору-Геноциду щодо тих “наших” і не наших фарисеїв-дослідників та політиканів, які ретиво не воліють знати про мільйони убієнних, вважаючи, нібито їх і не було на цьому білому світі. Ця диявольська послуга – непокаране вселенське зло, що продовжує агонізувати новими війнами-геноцидами, які знову і знову приходитимуть на нашу землю. І вкотре людство буде змушене робити вибір – засудити, захистити, сказати правду, здолати зло, чи хитрити, дурити і лукавством жити. Адже Геноцид ввірвався не тільки в Україну, він уже прийшов на поріг Європи та Світу. Нині Європейський Союз і 43 світові держави опублікували спільну заяву на підтримку України щодо засудження росії за новий злочин проти людяності. Століття тому російський більшовицький терор, розпочавши смертоносну ходу планетою, не був осуджений. Зараз настав час істини й просвітління, а не час “збереження обличчя” для путінської росії. Ілюзій вже немає, а є тільки трагедії, глум, війна, нещастя. Нинішня політика росії щодо України нагадує роки нацистського сталінізму, коли в українців відбирали землю та культуру, хліб і життя, позбавляли ідентичності. І при цьому московитами виригувалася злива брехні. По-іншому і бути не може. Адже головним експортом росії завжди була навіть не оманлива політика, а пропаганда. Тому, Світе, не чекай “добра” від молоха-московита, якому уготована єдина дорога в пекло. Бо “Нема дерева злого, щоб родило плід добрий”, — сказано в Святому Письмі. Дерево русні “плодоносить” тільки трагедії. Нас вбивали лише тому, що ми українці. Вони помирали скрізь, повсюдно. “У 1926 р., – пише Роберт Конквест у “Жнивах скорботи”, – на Північному Кавказі проживало 3 млн 107 тис. українців, із них на Кубані – 1 млн 412276. Освіта там була українською. У Краснодарі працював український педагогічний університет, у станиці Полтавській – педагогічний технікум”. Однак штучний голод, репресії зруйнували український світ. Свідок пережитого голоду писав: “тут, на Кубані, такий голод, що мертвих вже ніде ховати”. Однак найстрашніше, що відбувалося, то це було свідоме дитиновбивство. Доля дітей приголомшує цією нечуваною катастрофою, яка знищила навіть свідомість, коли діти вже сприймали страхіття як самозрозумілу даність. А російські більшовики, НКВС війну та звірства проти дітей називали, звісно, не злочином-геноцидом, а “історичною потребою”. Чим жорстокіше й звиродніліше проявлялися ці якості у ставленні до дітей, тим відданішими комуністичній справі вважалися ці нелюди. Малі діти складали до 20 відсотків померлих. Найбільше їх помирало від голоду в страшних муках. Решта живих перетворювали на основі “класового підходу” в загони павликоморозовців, яких привчали доносити на своїх батьків, родичів, друзів, “боротися з куркулями”. Кат українського народу постишев вихвалявся в газеті “правда”, що вже півмільйона дітей навчені “успішно” боротися з “куркулями” та злодіями зерна. А інший злочинець більшовицької зграї мікоян на “святкуванні” 20-річчя репресивного органу “чк” захоплююче пропагував “подвиги” таких дітей (піонерів щєглових), які доносять НКВС на ворогів народу. Повсюди торжествували не тільки фізичний геноцид та національний етноцид, але й сталінська авторитарна, антигуманна педагогіка. З одного боку – голодні, помираючі, безпритульні діти, з іншого – зрадливі, без роду й племені, “вірні” лєніно-сталінці. Такою була модель перемагаючого соціалізму. Класичний приклад радянського геноциду, спрямований на винищення українського народу, зокрема і засобами жорстокої русифікації. Голодомор передбачав ліквідацію українського селянства, яке було оберегом національної ідентичності, української культури, мови, традиції, віри. Намагаючись виправдати Голодомор тяжкими наслідками колективізації та розкуркулення, косіор, опричник сталіна, назвав у 1933 р. головною небезпекою для радянської влади “український націоналізм”, озвучивши сатанинську мету більшовизму – український селянин має бути кинутим у жертву для створення радянського народу. Проте навіть масштабного виморення голодом було замало, а тому геноцид-голодомор передбачав інші зловісні напрями. Молох потребував найжахливішого злочину проти людяності – спланованого дитиновбивства. Голод, нестача ресурсів, смерть, а “кришталево чисті” російські марксисти нещадно грабують награбоване. У “Слові Просвіти” вже висвітлювалися факти, як на тлі тотального дефіциту відбувалося грандіозне більшовицьке розкрадання. Бо ще сто років тому (1921 року) “Нью-Йорк Таймс” опублікувала дані, що в банки світу надійшло від Леніна 75 млн швейцарських франків; Дзержинського – 80 млн; Троцького – 90 млн; Урицького – 85 млн. 1922 року на рахунках Зінов’єва виявили 400 млн доларів, а після вбивства Троцького в банках на його рахунках було знайдено 800 мільйонів доларів. Краденого золота було стільки, що в США та європейських країнах не вистачало потужностей для його переплавки. Тільки за 8 місяців 1921 року до США імпортували понад 700 тонн дорогоцінного металу. Ця вакханалія, в якій брали участь іноземні розвідки, багатії Хаммери, продовжувалася безперервно. Американський історик Р. Спенсер зазначав, що це було найбільш грандіозне пограбування в історії людства. Це і є відповіддю на те, а хто ж тоді зрощував російський нацизм для здійснення ним геноцидної політики.
В архівах (ЦДАВО України, ф. 4008, оп. 1, спр. 1, арк. 15) зберігається звернення Громадського комітету рятунку України в Чехословаччині від 30 жовтня 1933 р. до Президента США Ф. Рузвельта про допомогу. “Пане Президенте! Український народ на радянщині вимирає з голоду. Цей голод не є випадковим явищем, або стихійним лихом, чи природним нещастям. Він був спричинений системою большевицької диктатури та протиукраїнської політики…”. Однак світ мовчав, загравав, укладав дипломатичні стосунки із жорстокою тиранією. Він не зреагував навіть тоді, коли 7 квітня 1935 року (нібито за неможливістю вирішити проблему безпритульності і злочинності) набув сили сталінський указ про дозвіл страчувати дітей віком з 12 років, вважаючи, що в них уже сформована “класова свідомість”. Вбивали голодних дітей не тільки за крадіжки, розбій, хуліганство. Р. Конквест наводить промовистий приклад, коли 76 дітей Лебединського дитячого центру було розстріляно за те, що вони захворіли, наївшись неякісної конини. Померти голодною смертю, загинути в таборах, бути розстріляним – дороги, які уготував українським дітям сталінський режим. Траплялося так, що на початок 1934-го в сільських школах не було кого навчати. У 1940/41 н. р. в перший клас в багатьох селах не було набрано жодної дитини. Демограф-дисидент М. Максудов стверджував ще в 70-х роках, “не менше трьох мільйонів дітей вмерли від голоду, які народилися між 1932–34 роками”. До цього додавалася дитяча смертність в таборах та від хвороб – не менше 1 мільйона. Тому сьогодні дуже непереконливим та невиразним є блукання багатьох “українських” та зарубіжних дослідників між цифрами смерті – 3,5–3,9 млн жертв. Що це? Замовлення, хвороба обмосковлення, внутрішнє переконання, закладене кремлівськими наративами, чи повне несприйняття, невизнання (згідно руськомірських лекал) Голодомору-Геноциду українців. Бо якщо опиратися на перепис 1926 р. (31,2 млн), то чисельність українців в 1939 мала б становити не 27,5 млн чоловік, а принаймні 38 млн. Дефіцит – 10,5 млн! (Р. Конквест). Варто зазначити, що навіть американські комуністи, зустрічаючись з М. Скрипником, називали 8 мільйонів померлих від голоду українців, а шеф репресивного дпу балицький – 8-9 млн. Однак “прижилася” в сталінському кабінеті саме цифра 3,3-3,5 млн померлих від голоду в Україні, яку вже чомусь дуже полюбляють “наші” академічні досліджувачі (оббріхувачі). Але за будь-яких обставин намагання мінімізувати масштаби трагедії та сфальсифікувати її причинність означає ставати на хибний шлях національного буття, коли безпам’ятство чи свідоме ігнорування правдою, всепрощення й толерація до вчинених злочинів знову й знову народжуватимуть нові біди. Бо в цьому світі здатні виживати, прогресувати тільки ті народи, які опираються на правдивість – про “себе”, про “іншого”. Пригадується, що за Конфуцієм благородна і гідна людина (як і народ) піклується передусім про 9 головних етичних основ. На першому місці – “бачити ясно”. Тому, коли нація торкається такого чутливого нерва, як геноцид-голодомор, то від неї та її очільників вимагається найважнішого – “Зроби свідомість і правду своїм початком, а тоді йди творити обов’язки”. Оскільки будь-який чин та наміри стають гріховними, якщо знехтувано істиною. Усвідомлюю, що дуже непросто змінювати настрахану голодною смертю та репресіями свідомість. Адже великий голод народжував не менш “велику брехню”. І хоча щодо української нації було вчинено жахливий злочин, “Большая Советская Энциклопедия” цинічно тлумачить – геноцид є ніщо інше, як “породження імперіалізму, що загниває”. Тому треба поборювати остаточно не тільки сталінсько-путінський погляд на
На часі · “Сьогодні геноцидна війна москалів продовжується. Урешті-решт вона ніколи й не припинялася”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
українську історію, але й вимітати з усіх закутків “своїх” тлумачів нашого минулого й майбутнього. Бо очевидно, що й доморощених “рахівників”, яким спущено план не переходити встановлену межу, є предостатньо в українському середовищі. Вони запопадливо воліють і надалі витанцьовувати ту роль у смертоносному “танго” Голодомору, яку вже виконували їхні попередники, заробивши лише на вічні прокльони народу. Адже пам’ятаймо, що разом із московськими зайдами геноцид провадили і “свої” – місцеві начальники, “активісти”, прислужники, реалізуючи вбивчу генеральну лінію більшовицької партії, яку виголосив Сталін ще на четвертій нараді ЦК РКП (б) з відповідальними працівниками національних республік 1923 р.: “Партія, яка стоїть при владі, потребує того, щоб мати на окраїнах марксистськи надійні кадри з місцевих людей, зв’язаних разом з тим з широкими масами населення”. (Й.Сталін. Статті й промови про Україну. 1936. К., Партвидав ЦК ВКП(б)У. – С. 194). І таких кадрів, вихованих сталінізмом, було чимало в часи Голодомору, які, як пси-цербери, глумилися над своїми ж людьми. Сьогодні геноцидна війна москалів продовжується. Урешті-решт вона ніколи й не припинялася. Нині вона набрала особливо страхітливого характеру. І не тільки завдяки застосуванню найбільш варварських засобів убивства, але й оскаженілими залякуваннями цілого світу, що українська Нація, Держава мають бути знищені. На цьому тлі заяв путінсько-мєдвєдєвської клоаки, навіть сталінські сатрапи виглядають “гуманніше”, бо всіляко прикривали людиновбивство фарисейськими гаслами. А нинішні кремлівські нелюди хизуються своїм вандалізмом, лякаючи світ. Причому війна торкнулася всього українства, навіть закордонного. Президент Світового конгресу українців Павло Ґрод стверджує, що на росії нині здійснюється етноцид проти українців методом зомбування, ізоляції. Українці росії, і без того занадто денаціоналізовані й духовно витолочені імперськістю, змушені припинити своє членство в СКУ через загрозу кримінальної відповідальності за зв’язки з так званими “небажаними організаціями”. Там ліквідовано українську школу, книгу, церкву, національно-культурні інститути. А на окупованих територіях із бібліотек і навчальних закладів спішно вилучають “нацистську” літературу, “навчаючи” за руськомірськими стандартами. Україномовна література заборонена, починаючи з дитячих книжок, які, за їхньою рашистською версією, “спотворюють” історію України й нав’язують “нацистські цінності”. Усе це росіяни-нацисти називають денацифікацією, хоча по факту саме такі нацисти, як московити, вели подібні війни з книжками, людьми, ідеями, культурою. Нічого нового під сонцем. Їхні попередники (царі-псарі, сталіністи-шовіністи) чинили за такими ж лекалами, вміщуючи в них фізичне, духовне, інтелектуальне, моральне нищення українства. 110 років тому М. Грушевський у праці “Про українську мову і українську школу” напише ніби про сьогодення: “Шкіл мало, а вчать непонятно, мовою руською, мовчи, не розсуждай, що прикажуть – сповняй”. Не дивно, адже завжди “російська політика, наставлена на територіяльне поширення та на панування над іншими народами, – писав український просвітник І. Лисяк- Рудницький, – вона вирощувала гіпертрофований бюрократично-військово-поліційний апарат. Цей апарат, що ним многонаціональна імперія держиться вкупі, немов залізним обручем, заглушує в самому російському громадянстві всі паростки свободи”. Справді, її там замуровано, вона вмерла навіть на ліберальних скрижалях “харошіх руськіх”. Сьогодні оберегом Свободи є Україна. Про ці звитяги незабаром напишуть історики совісті. Хоча, як говорила Ліна Костенко, “Історії ж бо пишуть на столі. / Ми ж пишем кров’ю на своїй землі”. “Пишемо” жертовно і мужньо. Заради світла Правди і Свободи!
ти і перемоги, зведення з фронту, оповіді свідків та бійців спротиву, спостереження про життя у блокадному місті, вигнання окупантів з Чернігівської області та її поступове повернення до нормального життя – про все це можна прочитати в книжці. Немало автор наводить й історичних паралелей, адже для абсолютної більшості українських патріотів, які, як і Василь Чепурний, стояли біля витоків відновлення державної незалежності України, Широка війна з росією була лише питанням часу. Замість епілогу автор подає пророчий вірш поета-дисидента, члена УНА-УНСО Анатолія Лупиноса, написаний 1990 року:
Ми випрягли волів, перевернули плуга, Сідлаємо коней та гостримо списи. Відкинули жалі, згадали всі наруги, Прости нас, Господи, помилуй і спаси.
На скресі двох світів стаємо до двобою, На скресі двох епох гряде шляхетний світ. Віч-на-віч Нація з безликою юрбою. Навколо ворогів – суцільний живопліт.
Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі, Спекотних Азій тлін судомить рамена. Чекає бій. Все інше буде... після. Життя триває. Точиться війна. На переконання автора “Ста днів Широкої війни”, 24 лютого 2022 року – початок розпаду росії і народження Великої України, якої “Слава стане поміж народами”. Як і автор, вірю, що саме так і буде!
раїнський народ і українська держава сьогодні змушені, слідом за Чечнею, випробувати на собі всі жахи “русского міра”. Нинішнє визнання Ічкерії стало поворотним рішенням, яке спонукає світову спільноту звернути увагу на інші поневолені народи росії, визнати внесок Ічкерії у боротьбі проти росії. Зараз, окрім уряду ЧР-Ічкерії, в екзилі діють Башкирський національний політичний центр, Ерзянський національний з’їзд, Конгрес ойрат-калмицького народу, який наприкінці жовтня проголосив декларацію “Про державну незалежність Республіки Калмикія”, та інші організації, що є легітимними органами влади народів, поневолених росією. І їм конче необхідна підтримка України та інших країн, що ведуть боротьбу проти росії. 23 жовтня Уряд Татарстану у вигнанні також звернувся до України з клопотанням про визнання незалежності республіки. Безсумнівно, подібні звернення від організацій, які невдовзі стануть перехідними урядами уламків російської федерації, надходитимуть і надалі. Власне, визнання Ічкерії тимчасово окупованою територією вже стало точкою відліку демонтажу рф. Майбутнього у росії більше немає.
Матеріали підготував Євген БУКЕТ
На часі · “Сьогодні геноцидна війна москалів продовжується. Урешті-решт вона ніколи й не припинялася”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Таку назву має нова книжка чернігівського публіциста та громадського діяча Василя Чепурного. Упродовж перших ста днів від 24 лютого він перебував на рідній Чернігівщині – в час окупації та звільнення області. За найменшої можливості вів щоденник та робив нотатки в соціальних мережах, які вже влітку літературно опрацював і вирішив видати. Записи упорядковані хронологічно від першого до сотого ранку Широкої війни. Власне, термін “Широка війна” – запропонований автором для тієї частини російсько-українського конфлікту, що розпочався після повномасштабного вторгнення росії в Україну. Хоча Василь Федорович не шкодує й інших означень для цієї новітньої війни – вітчизняна, всенародна, Велика... Зізнаюся, що мені, як читачеві, не вистачало, окрім нумерації від першого до сотого дня, ще й календарної дати. Постійно доводилося згадувати-рахувати, який то був день та місяць. Але це єдине зауваження, що хотілося б висловити авторові. В усьому іншому наші серця билися в унісон. Ми однаково відчували-співпереживали-змальовували в пам’яті події, що назавжди змінили Україну та всіх українців. Дуже цікавим у книжці є опис подій, що відбувалися на Чернігівщині, які значно доповнюють ту інформацію, що побутувала в ЗМІ. Хоча автор називає назагал далеко не всі імена Героїв, що зрозуміло, адже війна триває. Переконаний, що з часом ці записи стануть цінним мемуарним джерелом для дослідників війни. Автор як знаний громадський діяч, почесний голова чернігівської обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка та заступник голови обласної організації Народного Руху України, який упродовж багатьох років був у авангарді націєтворчих процесів на Сіверщині, подає власне обґрунтування неминучої Перемоги України. Власне кажучи, вірою в нашу Перемогу просякнутий кожен рядок книжки, а кожен щоденниковий запис наприкінці підкріплений ще й біблійно-філософськими образами й аналогіями, які підсвідомо відчував і відчуває кожен, хто вболіває за рідну землю. Виписати це на папері може лише людина непересічного таланту, якою безумовно є Василь Чепурний. Уважний читач помітить, що окремі дні війни, описані в книжці, мають ще й доповнення-узагальнення з підзаголовками “Хроніки Широкої війни”. Це записи з фейсбук-сторінки автора, яких щодня чекали його друзі, як промінчик надії з обложеного Чернігова. Перші повідомлення про початок вторгнення, перші втра-
На часі · “Сьогодні геноцидна війна москалів продовжується. Урешті-решт вона ніколи й не припинялася”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ “Окупація ЧР-Ічкерія військами російської федерації триває 8427 днів” – такий лічильник можна побачити на сайті інформаційного агентства “Чечен-прес”, яке водночас є сайтом уряду Чеченської Республіки Ічкерія в екзилі. Чеченська Республіка (з 1993 – Чеченська Республіка Ічкерія) була проголошена 8 червня 1991 року та існувала, як незалежна держава, до 20 березня 2000-го, коли під час другої чеченської війни російські війська окупували її територію. Чеченські війни стали трагічним прологом до нинішніх подій в Україні. На долю невеликого народу Північного Кавказу випали всі жахи “гарячої війни”: килимові авіабомбардування, артобстріли, навіть з використанням касетних бомб, масові руйнування та жертви… Крім того, росія в 1990-ті повністю виграла інформаційну війну проти Ічкерії, через що жодна держава-член ООН не визнала тоді її незалежності. 2000 року чеченці перейшли до партизанської війни, яка з різною інтенсивністю триває досі. А на окупованій території республіки відбувається постійний терор проти цивільного населення, зґвалтування, тортури в фільтраційних таборах, мародерство... 11 червня 2000 року указом путіна головою окупаційної адміністрації Чечні був призначений колаборант ахмат кадиров – батько нинішнього “глави Чечні”. А керівництво ЧР-Ічкерії перейшло в підпілля, а згодом змушене було покинути територію республіки. Фактично тотальний спротив чеченців був подавлений не завдяки військовим перемогам росії, а завдяки зраді свого народу кадировими. Тому дії кадировців і в Чечні, і в Україні є не джихадом (“священною війною”), як заявляє їх лідер, а дорогою в пекло. В середовищі мусульман кадирівців вважають куфром, тобто невірними-відступниками. У світі досить багато емігрантів-чеченців, які змушені були залишити свою країну після другої чеченської війни. Саме вони сформували в березні 2014 року добровольчий батальйон імені Джохара Дудаєва, який вступив у війну проти росії на стороні України. Згодом було сформовано ще один чеченський батальйон – імені Шейха Мансура. Останній Президент Ічкерії Доку Умаров у 2007 році склав повноваження і став першим аміром самопроголошеного Імарату Кавказ. Після цього найвищою посадовою особою Республіки став прем’єрміністр Ахмед Закаєв. Рішення українського парламенту стало для чеченського народу справді непересічною подією. Адже воно є початком відновлення історичної справедливості. Ук-
Український шлях · “Спостерігаємо відрадний процес розколонізації українців на рівні фізичного спротиву московським окупантам”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Мова – зброя, а не пісня солов’я», с. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
Себто питома вага росіян в етнонаціональній структурі України зменшилася на 5%, що пов’язано передусім зі зміною етнічної ідентифікації, а не з виїздом з України. На 383 тисячі (себто на 78,7%) скоротилася єврейська етнічна спільнота, зумовлена її еміграцією до різних країн. Себто євреї за ознакою чисельности серед усіх етнічних спільнот перемістилися з третього на чотирнадцяте місце (Етнонаціональна структура українського суспільства. Довідник. К.: Наукова думка, 2004, с. 7). Відомо, що серед першорядних функцій української нації є функція основного носія державної мови. Згідно з переписом 2001 року, мову своєї національности вважають рідною 85,2% українців, себто українську мову вважають рідною 67,5% населення України. Натомість 14,8% (5,5 млн.) українців рідною мовою назвали російську, що і є промовистим коефіцієнтом змосковщення українців (Етнонаціональна структура, с. 10; Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008, с. 5). Напередодні великої війни соціологічне опитування від КМІС, “Рейтингу”, СОЦІС, Центру ім. Разумкова засвідчило, що 90,6% населення України вважає себе українцями, 6,3% – росіянами, 2,7% – представники інших національностей. Себто відбуваються позитивні тенденції в площині національної самоідентифікації та нарощення українськомовних можливостей, що неминуче викликає панічний спротив з протилежного табору прихильників московізації України. Звідси і подальші колоніяльні ініціятиви з розв’язання мовного питання, звідси і розпалена війна, аби врятувати рештки язика в Україні як основної прив’язки до москви. Як каже латинське прислів’я, “Що ліки не лікують – лікує залізо. Що залізо не лікує – лікує вогонь”. Залізо й огонь лічать і очищують, перетоплюють душі. Світова війна розколисала уми, потрясла до основ психіку, огонь революції зробив своє, перевернув догори ногами все, і полуда з очей починає спадати. Хто скорше прозрів – той скорше і зцілився. Серед огня і бурі й наша національна психіка перетопиться, викристалізується і перестане бути чимсь половинним, гнучким і без форми… Україна вже народилася” (Євшан Микола. Вибране. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2020, с. 618–619). Це сказано майже 100 років тому в час Першої світової війни, яку нації знайшли в собі сили відповідно назвати. Автор слів — непопуляризований в нашому збоченому ліберально-матеріялістичному суспільстві ідеаліст, вояк і мислитель, літературний критик (а отже, ідеологічний аналітик доби і способу мислення українців) Микола Євшан (1889–1919). Його міркування сповна накладаються на теперішні обставини великої війни, яку й досі в світі, а почасти і в Україні називають безбарвним словом “конфлікт”, попри її очевидні глобалістські виміри.
Остання мовна соціологія від групи “Рейтинг”, проведена 17–18 серпня 2022 року в час великої війни, засвідчила (крім тимчасово окупованих), що 76% опитаних вважають українську мову рідною (за переписом на 2001 рік — 67,5%), 19% – російську. Водночас 30% російськомовних назвали своєю рідною мовою українську. Зростає кількість тих, хто частіше розмовляє українською мовою вдома: 51% зазначили, що розмовляють вдома українською (у квітні 2022 року – 48%), третина – двома мовами, 13% — російською. Більше половини жителів півдня та сходу двомовні, близько чверти – російськомовні. Використання російської у побуті зменшилося приблизно вдвічі. Отже, війна вплинула на процеси природного вибору рідної української мови, але вони ще складніші, ніж деокупація територій, бо мова – це матеріялізація способу мислення та картини світу. На жаль, досі не відбулося засадничих змін у свідомості людей з трактування мови як засобу комунікації на мову як основу націєта державотворення. Варто негайно повертати до наукового та публічного дискурсу праці націоналістів-інтелектуалів, зокрема Лева Ребета, що трактують мову та націю як взаємозумовлені залежності: “…змагання за поширення своєї мови – це змагання за поширення володінь кожного народу, а денаціоналізація полягає передусім у накиненні другому народові своєї мови. Рідна мова як інструмент думання неповторна, і людина користується в своєму внутрішньому житті тільки однією мовою, навіть коли знає більше мов” (Лев Ребет. Теорія нації. Львів, 1997, с. 138).
Дещо з історичного контексту Чому ми збереглися як окремий етнос, попри понад 350-літній період втрати державности через окупацію Московією? Бо саме мова була тим кордоном, що відмежовувала нас від ворога й об’єднувала всередині. Богдан Хмельницький на перемовини до Московії їздив з перекладачем, і це найпевніший доказ нашої різности з московитами: “...московити мали чималий клопіт як із розмовною, так і з літературною мовою тогочасних білорусів та українців. Вони часто неправильно їх розуміли; у них було мало кваліфікованих перекладачів; вони навіть не могли “очистити” макаронічний текст, переписуючи його задля внесення до важливих офіційних документів” (Кінан Едвард. Російські історичні міфи. К.: Критика, 2001, с. 56). Разом із посольством до Москви в особах генерального судді Самійла Богдановича (Зарудного) та переяславського полковника Павла Тетері відправлено військового перекладача Якова Івановича. Що стосується договірних умов, які виходили від Москви, то вони викладені в жалуваній грамоті Богданові Хмельницькому і Війську Запорозькому в 11-ти статтях та в царських указах (від 27 березня 1654 р.) – і писані в Москві московською мовою і перекладені “белорусскимъ письмомъ” (тобто українською мовою – І. Ф.) (Яковлів Андрій. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. // Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження). К.: Смолоскип, 2003, с. 108, 114). У мовно-політичному питанні державницького характеру зауважимо на одному з надважливих пунктів Гадяцької угоди від 6 вересня 1658 року про ототожнення Руси не лише з грецькою вірою, “а мовою руського народу, що не збігається з державними кордонами, однак становить об’єктивну етнічну реальність” (Фаріон Ірина. Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у ХIV–ХVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива. Львів: Вид-во Львівської політехніки, 2015, с. 319). Джерело цієї визначальної соціолінгвальної тези сягає часів саме гетьмана Богдана Хмельницького, зокрема маловивченої ситуації з укладенням Раднотського миру 1656 року, що передбачав зміну конфігурації політичних сил Центрально-Східної Европи за участи шведсько-трансильванських та українських перемовин. Військо Запорозьке в особі Богдана Хмельницького готове було приєднатися до Раднотської коаліції (і це після так званої Переяславської ради) та підписати угоду зі шведським королем лише після того, як за гетьманом визнають “права на всю стару Україну або Роксоланію, де була грецька віра і мова ще існує – до Вісли, щоб вони могли затримати те, що здобули своєю шаблею” (Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, височайше учрежденною при Кіевскомъ Военномъ, Подольскомъ и Волынскомъ генерал-губернаторе. Постановленія дворянскихъ провинціальныхъ сеймовъ, въ Югозападной Россіи. К., 1908. Ч. III. Т. VI, с. 201-207). Відтак наступний гетьман Іван Виговський, а згодом Дмитро Дорошенко у своїх угодах чи універсалах послідовно використали це напрацювання дипломатії Богдана Хмельницького: межі мови – це межі України. Це, власне, та думка, якою тепер послуговується Путін, “захищаючи” “рускоязичноє насєлєніє” як належність своїй державі.
Вперше цю думку висловила його колишня дружина на початку третього тисячоліття на одному з філологічних форумів: “Россия заканчивается там, где заканчивается русский язык. Эти слова супруги одного из экс-президентов России (йдеться про 2011 р. – І. Ф.) наглядно иллюстрируют, насколько принципиально для россиян продвижение “великого и могучего” в общественную жизнь и образовательное пространство других стран”. Проте згодом Путін перевершив свою колишню дружину в визначеннях меж імперії. 2016-го року на врученні премії Російського географічного товариства він запитав у дев’ятирічного хлопчика, де закінчується Росія. Той відповів, що на Беринговій протоці – натомість Путін підказав, що ніде. Розв’язана ним війна проти України стала початком здійснення божевільної імперської амбіції, починаючи від анексії Криму та окупації частини Донецької та Луганської областей 2014 року. Позаяк ні в середині України, ні на міжнародному рівні він не отримав належної відсічі, 24 лютого 2022 року сталося його повномасштабне вторгнення. Як казав свого часу тиражований класик, московський ведмідь наступатиме доти, поки европейські звірі не дадуть йому відсічі. Передумова нападу – захист “рускоязичного насєлєнія”, про що він і заявив 12 жовтня 2016 року: “Наголошу, що ми були змушені захищати російськомовне населення на Донбасі, змушені були відреагувати на прагнення людей, що живуть в Криму, повернутися до складу РФ”.
Війна і мова 2022 року Абсолютним шоком для путінської армії став героїчний опір Путіну Південно-Східної України, що на мовному рівні не пройшла ще періоду російськомовної деокупації і де українська мова належно не поширилася і не запанувала. Себто спостерігаємо відрадний процес розколонізації українців на рівні фізичного спротиву московським окупантам, але ще з його мовою на устах або почасти з суржиком, який, сподіваюся, стане реверсним переходом до української мови, а не навпаки, як це було в часи імперії зла СССР: від суржика до московської мови. Війна таки зрушила колоніяльну російськомовну інерцію (какая разніца чи не на часі), про-
Український шлях · “Наше завдання сьогодні — не дати знову, як це було після Майдану 2014 року, ослабити мовне питання”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
те подальше роз’язичення українців аж ніяк не є доконаним фактом, а навпаки, і далі зостається дуже вдалим майданчиком для путінсько-холуйських та угодовсько-боягузливих маніпуляцій в середині самої України. Саме звідси 10 березня 2022 р. серед умов ймовірного перемир’я з Україною Росія незмінно висувала мовне питання як друге після основної вимоги не вступу України до НАТО та закріплення тих вимог в Конституції України: 1. Відмова від руху до НАТО. Нейтральний статус України. Одним із гарантів якого готова стати Росія, яка напала на нашу країну. 2. Російська мова – друга державна. Скасування всіх законів, що її обмежують. 3. Визнання Україною Криму російським. 4. Визнання Україною незалежності днр та лнр в адміністративних межах областей (включно з нині контрольованими Україною територіями). 5. “Денацифікація”. Заборона діяльности ультранаціоналістичних, нацистських та неонацистських партій та громадських організацій, скасування чинних законів про героїзацію нацистів та неонацистів. 6. “Демілітаризація” України. Повна відмова від наступального озброєння, під яке, коли захотіти, можна підвести будь-які види озброєнь. Не менш промовистим щодо державної значущости мовного питання було перехоплене Центром протидії дезінформації при РНБО повідомлення мовно-освітніх планів Росії в Україні від 15 березня 2022 року, що і є програмою “денацифікації освіти”: 1. знищення навчальної літератури, що спотворює історію або пропагує нацизм та русофобію; 2. відновлення обов’язкового викладання російської мови та літератури у школах; 3. проведення курсів підготовки шкільних викладачів гуманітарних дисциплін зі звільненням тих, хто відмовляється їх проходити; 4. багаторазове збільшення квот прийому російськими вишами абітурієнтів з України; 5. надання російській мові статусу державної. Себто написано рашистський освітній план знищення держави Україна (“денацифікація освіти”), освітня система якої й досі була надто далека від національного змісту і призначення. Як відомо, саме влада угодовця П. Порошенка, що загнав Україну в мінський зашморг, призвела до показової денаціоналізації освіти через вилучення міністром освіти С. Квітом (2014–2016) обов’язковости української мови та історії України у вишах (наказ № 1392 від 25 листопада 2014 р.) та заведення цензури на національний зміст підручників під прикриттям антидискримінаційної експертизи. Відтак міністр освіти і науки Л. Гриневич (2016–2019) продовжила справу “денаціфікації” нашої освіти через злиття у шкільній програмі української літератури зі світовою, історії України зі світовою історією та вилучення української літератури із ЗНО для вступу на технічні спеціальності. Це вже призвело до бомбової вирви в головах молодих людей без національної історичної та мовної свідомости, які найдоступніше закласти саме через художні твори. Відтак мовне питання було незмінно присутнє в переговорному процесі. Зокрема, 16 березня 2022 року глава МЗС Росії Сергій Лавров заявив, що “одне з основних питань переговорів – статус російської мови та російськомовних ЗМІ в Україні, гарантії прав національних меншин, зокрема російських”. 17 березня 2022 року Путін провів телефонну розмову з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом та розповів йому, чого російська сторона наразі вимагає від України у перемовинах. Серед вимог, крім “нейтралітету” України і відмови від євроатлантичного курсу, – “захист російської мови” та “денацифікацію”. Проте жорстоке тривання війни і щоразу жахливіші звірства ворога, на щастя, внеможливили для нашої влади будь-які перемовини з Путіним. Натомість не зникла реальність московської мови ні в нашому інформаційному просторі, ні в довколишньому середовищі. І то більше: зі щілин поневолених мізків сочиться отруйна думка про “хароших рускіх”, рупором яких стає Арєстовіч, відтак з новою силою набувають процеси англіїзації замість українізації, про що йшлося в моєму матеріялі “Англіїзація, аби не українізація” (“Слово Просвіти”, 36–38, 13–31 жовтня 2022, с. 10). Невже ці невідступні і системні вимоги Путіна щодо російської мови як основи знищення України не переконують значної частини українського суспільства, що мова ворога – це самочинна прописка ворожої держави-терориста на території України замість українців з їхньою мовою? Невже й досі наші сентиментально-поразницькі співи про мову “калинову” й “солов’їну” зі смертельною мантрою мовної толерантности сидітимуть в головах, пригнутих під московськими ракетами? Натомість Петро Яцик – засновник щорічного українськомовного маратону 9 листопада, каже: “До чого ж ви там наївні – вірите, що хтось зневажить свій інтерес для того, щоб вам було добре! Світ жорстокий, він рахується головно з силою, а причина всіх подій у ньому, починаючи з воєн і революцій і закінчуючи державними візитами та гуманітарною допомогою, – це інтереси, інтереси, інтереси” (Слабошпицький М. Петро Яцик. Українець, який відмовився бути бідним. К.: Ярославів Вал, 2018, с. 222). Наявність російськомовних – це основний мотив Путіна напасти на Україну, щоб їх, як бачимо в Харкові, Маріюполі, Миколаєві та ін., убивши, “захистити”: звична модель сатанинської сили переназивати світ, аби позірно сховати своє чорне нутро. Теперішнє поглинення Росією Білорусі починалося саме з мовного чинника, відколи від 1995 року російська мова в Білорусі стала другою державною, абсолютно витіснивши білоруську мову і через те згорнувши саму державу Білорусь. Наше завдання сьогодні, в час цієї героїчної і жертовної національно-визвольної війни, — не дати знову, як це було після Майдану 2014 року, ослабити мовне питання, звівши його до згубної московсько-української мовної шизофренії “єдина країна – єдіная страна”. Апелювання до російськомовних військовиків таке ж, як апелювання до ментальної вади, яку вже саме Міністерство оборони України закликає позбуватися, бо тоді неможливо відрізнити українського армійця від московського диверсанта чи просто ворога. Гірко читати в інструкціях від ЗСУ, що слід зважати на акцент підозрілої особи, замість того, аби керівництво ЗСУ дало чітку вказівку виконувати Закон України про Збройні Сили: “Мовою Збройних Сил України є державна мова. Мовою статутів, документації, діловодства, команд, навчання, виховних заходів, іншого статутного спілкування та службової діяльности у Збройних Силах України є державна мова” (ст. 13). Чи може хтось уявити, аби в лавах Української Повстанської Армії воїни говорили межи собою польською мовою, попри те, що Галичина була під польською окупацією і домінуванням польської мови від кінця ХIV сторіччя до 1939 року – понад 500 років? Слушно стверджує Петро Яцик, що, опинившись у Канаді від 1945 року, спрагло вивчає англійську, німецьку та еспанську мови, але вкладає максимальну кількість грошей в розвиток української мови в Україні: “Багато менших за нас народів зберегли і розвивають свої мови, а в нас п’ятдесятимільйонний народ у більшості говорить накиненою нам чужою мовою. Це не звучить природно: іззовні це звучить так, якби пси нявкали” (Слабошпицький, с. 236).
Мовні курси Мова – це чинник національної безпеки, що в час війни набуває виняткового ідентифікаційного значення. Маємо вживати негайних системних заходів з розширення функціювання української мови, не чекаючи закінчення війни, а роблячи кожен свою справу. Тому я зініціювала курси української мови для тимчасово переміщених осіб у Львові і зареєструвала відповідну петицію на сайті Львівської міської ради, на що не отримала жодної реакції від Львівської мерії. Якщо цю ініціятиву не вдалося зреалізувати через виконавчий орган влади, то ми успішно її втілили на катедрі української мови Національного університету “Львівська політехніка”. Усього за півтора дня анкету охочих вивчати українську мову в віддаленому режимі (zoom) впродовж березня-квітня 2022 року заповнили 1065 учасників з усієї України і світу! Народ часом сам пише мовний порядок денний, наполегливо підштовхуючи боягузливо-ліберальну владу створювати належні умови для опанування мови великого Тараса Шевченка, який сказав про російську дуже показово: “Говорить умію, та не хочу”. Серед мотивацій запису на курси: позбутися суржику (русизмів), поліпшити знання, навчитися краще розмовляти, збагатити мову, почати думати українською (перестати думати російською, забути російську), правильність написання (правописні зміни), здобути мовну стійкість, цікавить все, вільно розмовляти, щоб дитина розмовляла та ін. Натомість очільник Львова А. Садовий у відповідь на слушний заклик львів’ян до тимчасових переселенців не користуватися мовою ворога та переходити на українську, не соромлячись говорити навіть з помилками, відреагував в типовому угодовсько-лицемірному стилі: “Дозвольте людям, що повернулися з пекла, відчути себе у безпеці”. Проте чи можуть відчувати себе в безпеці львів’яни, якщо довкруж лунає мова ворога? І як відрізнити московських диверсантів від “російськомовних” переселенців? Для усвідомлення глибини нашої мовної кризи від Заходу до Сходу нагадаю, що очільник Львова ще 25 лютого, а згодом 2 березня 2014 року виступив з колаборантською ініціятивою “львов гаваріт па рускі” начебто на знак солідарности з Донецькою та Луганською областями та Кримом, таким способом протиставивши ці терени всій країні і визначивши для них і досі окупаційний статус, і, зрештою, неминучим стало повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року. Його підтримали своєю заявою такі люди, як Юрій Шухевич, Ігор Калинець, Іван Вакарчук, Мирослав Маринович та менш дрібні угодовці разом із “Видавництвом Старого Лева”… Після завершення катедральних курсів я створила свій авторський курс з культури мови, що працює безперервно від квітня 2022 року щопонеділка 18.00– 19.30. Запровадження курсів (чи клубів) української мови має виняткове значення не лише з погляду входження українців у природний українськомовний простір, але в контексті питань безпеки, де через відсутність мовного бар’єру між так званим “російськомовним українцем” (що є політичним оксюмороном) та московитом легко може критися ворог та окупант. Саме мовний чинник сьогодні – це найпевніший спосіб виявити ворожі диверсійно-розвідувальні групи, вкрай загрозливі в умовах війни по всій країні. Вважаю за повчальну потребу засвоїти досвід нашого партнера Польщі, що, приймаючи на своїй території значну частину біженців з України, вже запровадила безкоштовний віддалений курс для дітей та дорослих, а уряд Польщі пообіцяв надати підтримку органам місцевого самоврядування, що прийматимуть до своїх шкіл дітей-біженців, в частині опанування польської мови. Питання мови – це питання влади, а не мінливої чи ситуативної комунікації. Отже, не бажаючи вчити українську мову, російськомовні “українці”, що опинилися як біженці за кордоном, змушені будуть навчитися мов країн, до яких приїхали. Бо ці країни мають свою мовну душу, а не чужу! Промовисте щодо цього міркування пасіонарного ідеаліста Миколи Євшана, що через товщу ста років шле нам привіт від Першої світової війни, урок якої (як і Другої світової) і досі не засвоєно: “Ясна річ, аби створити українську культуру, не треба їхати ані до Москви, ані до Берліна, ані до Америки: то значить можна їхати, але перш усього треба міцно притулити вуха до рідної землі: розуміти її мову. Хто тої мови не розуміє і не годен зловити душею тих звуків, якими промовляє українська природа, українська земля – той чужинець, хоч би сто раз називав себе українцем. Перед такими чужинцями, що на рівні з політичними “гешефтмахерами” топчуть землицю, аби зробити кар’єру, найбільше треба стерегтися, вони зароюють живе джерело національної культури, затирають лінії національного обличчя та убивають в корені його первісний характер” (Євшан, с. 641). Не буде перемоги України без перемоги української мови!
Ірина ФАРІОН
Історія «Просвіти» · “Друзі були активними членами “гуртка молоді” – старшої групи народовців. В цей період Одеська громада мала значний вплив на молодь міста”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Василь ВЕЛЬМОЖКО, краєзнавець, м. Одеса
Старшим був Трохим, який народився 4 серпня 1861 року, Василь – 8 травня 1862 року, обидва росли в багатодітних сім’ях. В обох родинах не вистачало коштів на навчання в гімназії, тому діти вступили до приходської школи, а потім до двокласного міського училища. За успіхи у навчанні обоє приносили додому похвальні листи та подяки. Саме під час навчання в училищі починається формування особистості у юнаків. Доля звела їх з людиною, яка сприяла певному формуванню світогляду та наукових уподобань. Це був колишній народоволець Василь Лукич Мартинович, виключений з четвертого курсу університету за політичні погляди, котрий протягом 1875–1876 рр. був завідувачем Бердянської двокласного міського училища. Навчаючись в училищі, хлопці беруть активну участь у культурно-літературному гуртку, організованому В. Мартиновичем разом зі вчителем В. Чорнобаєвим. Гурток мав чітко виражений демократичний характер, що пробуджував інтерес до рідної мови, української пісні: гуртківці читають твори Г. Квітки-Основ’яненка, “Чорну раду” П. Куліша, “Кобзаря” Тараса Шевченка та ін. Талановиті педагоги, помітивши неабиякі здібності учнів, взяли обох під свою опіку, допомагаючи готуватися до подальшого навчання. Як згадував пізніше В. Кравченко: “Мартинович побачив мене, може найбільш обдертого свого школяра, продав своє найдорожче майно – рушницю й зодягнув мене”. Саме вони — Мартинович та Чорнобаєв – підготували та дали змогу вступити юнакам до Феодосійського вчительського інституту у 1877 р. З обома своїми наставниками Трохим Зіньківський та Василь Кравченко підтримували зв’язки до самої їхньої смерті. У серпні 1877 р. друзі разом відбувають із Бердянська до Феодосії, а звідти до Карасубазара (нині м. Білогірськ), де тоді, через російсько-турецьку війну, був тимчасово розташований Феодосійський учительський інститут. Умови життя та навчання в інституті були складні. Та доля склалась так, що через прогресуючу хворобу очей Трохим змушений був залишити інститут і їхати на лікування до Харкова. Гроші на лікування зібрали директор та викладачі інституту. Відомий офтальмолог Л. Гіршман успішно прооперував Зіньківського. Майже два роки він мешкає у Харкові, працюючи помічником пекаря, згодом робітником у друкарні. Життєві труднощі та незгоди не спиняли допитливого Василя Кравченка у його прагненні до знань. Він навчався з великим інтересом, багато читав, посилено займався самоосвітою, готуючись до майбутньої освітянської діяльності. Але в 1880 р. поліція заарештовує вчителя Василя Мартиновича і під час обшуку знаходить листи від його учня – Василя Кравченка. Ці листи стають причиною обшуку і в квартирі випускника Феодосійського учительського інституту. У той час, коли В. Кравченко проводив свою останню контрольну лекцію в школі, поліція знайшла його листи до Мартиновича. Тож
Трохим Аврамович Зіньківський
В. Кравченка позбавили права займатися педагогічною діяльністю, замість диплома видали посвідку про навчання в інституті. 2 червня Василя Кравченка “за підозрою у приналежності до Феодосійської групи народовців – для виправлення”, було направлено рядовим у 60-й резервний піхотний батальйон. У липні 1879 р. Трохим Зіньківський, назбиравши трохи грошей, повертається до Бердянська і у вересні успішно складає іспити при Бердянській гімназії, за програмою для осіб, які виявили бажання вступити до війська, і здобуває право вступу добровольцем на військову службу. Згодом він пароплавом вирушає до Керчі, а звідти – до Сімферополя, де його в жовтні зараховано на військову службу в той самий 60-й піхотний резервний батальйон. Друзі знову були разом і в серпні наступного року вони вступають до Одеського юнкерського піхотного училища. На той час училище своїм авторитетом не поступалося місцевому університету. Саме в цьому закладі в той час викладав історію випускник Київського університету, відомий громадський діяч Півдня України, вчений, близький товариш М. Драгоманова Леонід Смоленський. Йому було заборонено працювати в установах народної освіти за приналежність до Української Одеської громади. Однак ця заборона не поширювалася на військові учбові заклади. За спогадами багатьох випускників цього славетного училища на лекції Л. А. Смоленського збиралося практично все училище, “лекцій тих жоден, навіть гірший юнкер, не пропускав. Усі офіцери й викладачі, на чолі з самим начальником юнкерського училища, полковником Сидоренком, були присутні на тих лекціях”. “Кожна національність, в т. ч. українці, можуть добитися рівноправ’я шляхом підвищення свого культурного рівня і необхідно кожній свідомій людині проводити таку роботу серед населення”, – вчив своїх учнів Леоніл Анастасійович. Значно пізніше Василь Кравченко стверджував, що Л. Смоленський надихнув його до наукової роботи, наголошував, що “з цього ж моменту можна рахувати початок моєї науково-культурної діяльності на благо українського народу”. Під впливом свого вчителя друзі з 1880 р. брали участь у роботі з підготовки Українського словника, проводячи вибірки зі старих українських видань окремих слів та оригінальних речень. По мірі накопичення потрібного матеріалу Л. А. Смоленський передавав його М. Комарову, який був тоді редактором майбутнього російсько-українського словника. Друзі були активними членами “гуртка молоді” – старшої групи народовців. В цей період Одеська громада мала значний вплив на молодь міста. Василь Кравченко згадував, що головою гуртка старшої групи народовців був його колишній товариш і земляк – бердянець Антон Хоєцький, який вчився в Одеському університеті. Сам В. Кравченко був “зв’язковим”. Його завдання полягало в передачі та зберіганні літератури. “Забираючи свіже привезену з Петербургу літературу (“Народна воля”, “Земля і воля”), – згадував згодом Василь Григорович, – частину передавав Зіньківському, а частина була в мене. У нас двох було 70 чоловік юнкерів-читачів”. Гуртківці діяли за всіма правилами суворої конспірації – читачі один про одного нічого не знали, що стало їм у пригоді після 1 березня 1881 р., коли після замаху на Олександра II та відповідних контрзаходів збоку одеської влади – ув’язнення Л. Смоленського, з юнкерів-громадівців ніхто не постраждав. У серпні 1882 року друзі закінчили училище, отримали офіцерське звання підпрапорщика й відправились до місця своєї служби. Друзі потрапили до 126- го піхотного Рильського полку, батальйон Трохима дислокувався в Черкасах, а Василя – у Житомирі. Обох офіцерів призначили на нестройові посади. У період з квітня 1884 по лютий 1885 рр., коли частина Рильського полку стояла в місті Умані, Василь Кравченко зустрівся з Трохимом Зінківським і вони, безпосередньо спілкуючись з Михайлом Комаровим (який працював тоді нотаріусом в Умані), ще наполегливіше та самовідданіше провадили пошуки потрібного для словника матеріалу. Надалі життєві шляхи друзів розійшлися, але вони продовжували служити у війську та підтримувати зв’язки з Б. Грінченком, М. Комаровим, М. Лисенком та іншими українськими діячами. У березні 1883 р. Трохим Зіньківський знайомиться з Ганною Тимофіївною Сервичківською, майбутньою дружиною, яка згодом народить йому доньку Ангеліну. Ганна намагалася ввійти у духовний світ свого коханого. Він мріє про вступ до Одеського університету, але для цього потрібен гімназійний атестат. Тому в квітні – червні 1886 р. при Другій Київській класичній гімназії блискуче витримує іспити. У Києві Трохим мешкає у М. Комарова, де знайомиться з О. Кониським, М. Лисенком, М. Старицьким, П. Житецьким, В. Горленком, О. Пчілкою, Ф. Лебединцевим, з деякими київськими видавцями та книгарями. Після іспитів знову повертається до військової служби. У липні-серпні наступного року успішно складає екзамени до Військово-юридичної академії в Петербурзі. Перебуваючи у Петербурзі впродовж 1887–1889 років, Т. Зіньківський налагоджує контакти з вихідцями з України, які цікавилися Україною, її літературою, фольклором; знайомиться з Д. Мордовцевим, О. Пипіним, Л. Беренштамом та іншими громадсько-культурними діячами; згуртовує довкола себе невеликий гурт студентів-українців. Він допомагає укладати збірник українських пісень з нотами для учителів народних шкіл, закликає збирати матеріали для популярної історії України, яку мріяв написати. Перебуваючи в північній столиці видає власним коштом збірку оповідань “Малюнки справжнього життя”. Перекладає українською мовою байки Езопа, твори Плутарха, Вергілія, сам пише байки. Зіньківський виношує ідею заснувати український тижневик, але отримує відмову. Згодом пише оповідання “Сон”, перекладає твори Мольєра, збирає матеріал для граматики української мови. Збирає матеріали для історії української літератури, дійшовши при цьому висновку, що українська література починається не з І. Котляревського, а має давнішу традицію. Наступного року закінчує навчання у Військово-юридичної академії за першим розрядом у званні штабс-капітана. У червні 1890 р. штабс-капітан Зіньківський повертається до Києва. Незважаючи на затяжну хворобу легень, продовжує літературну працю, записує фольклор, створює одне з найкращих оповідань “Моншер-козаче”. Виснажений хворобою, Трохим Аврамович подає рапорт про звільнення з військової служби за станом здоров’я. У рапорті зазначає, що має на утриманні дружину та дочку. Оскільки досі він замовчував цей факт, при звільненні був покараний – його позбавили пенсії. Стан здоров’я Зіньківського різко погіршується, він практично не виходить з дому, не може навіть розмовляти. Підтримує його лише О. Кониський. Дружина та її родичі, люди заможні, не виявили належної уваги і допомоги, а родина в Бердянську не знала, що він хворіє. 25 квітня 1891 р. Т. А. Зіньківський їде до Б. Грінченка, сподіваючись на покращення стану здоров’я. Але в дорозі він застудився і ще більше ослаб. Його сподівання на одужання не виправдались. 30 травня, вже тяжко хворий він вирушає до Бердянська, сподіваючись, що у ріднім краї, йому допоможе морський клімат та родинне оточення.
Василь Григорович Кравченко
Батько та родичі щиро піклувалися, аби порятувати Трохима від смерті. Останні дні Зіньківського минали то в маренні, то в лихоманці, то в нападах страшного кашлю. 20 червня о 5-й годині вечора Трохима Аврамовича Зіньківського не стало. 10 червня його поховали з військовими почестями на Бердянському кладовищі, поруч з могилою матері. Василя Кравченка призначили завідувачем полкової бібліотеки, що сприяло спілкуванню з солдатами, молодий офіцер проводив цікаву та важливу роботу по збиранню народознавчого матеріалу. З уст однополчан він записує оповіді, бувальщини, замовляння, казки, обряди та т. ін., частина яких згодом увійшла до 1 та 2 томів етнографічних матеріалів, опублікованих Борисом Грінченком. Саме в цей час зав’язуються сталі й дружні стосунки В. Кравченка з Борисом Грінченком. Впродовж багатьох років вони регулярно листуються, а протягом 1891–1900 рр. досить плідно співпрацюють, а розвідки та наукові дослідження В. Кравченка були вміщені в усі томи “Етнографічних матеріалів”, які вийшли за редакцією Б. Грінченка у 1895–1901 рр. У 1899 р. Василь Кравченко дебютує в журналі “Київська старовина” підбіркою записів “З народних оповідей про проклятих дітей”. Дебют був успішним, і відтоді Василь Григорович починає самостійно укладати та видавати збірки етнографічних матеріалів. Тривалий час свою пошукову діяльність офіцерові доводилось суміщати з військовою службою, яка забезпечувала йому прожиття, надавала кошти на організацію власних експедицій, опрацювання зібраних матеріалів. Військова кар’єра успішно продовжувалася, Василь Григорович отримував нові звання, посади та навіть був нагороджений орденом Святого Станіслава третього ступеня, до 1888 року став полковим скарбником та отримав звання поручника. Незважаючи на досить вдалу військову кар’єру, в червні 1892 р. він відмовляється від посади Полкового скарбника та в серпні переходить на посаду наглядача прикордонної акцизної охорони на австрійському кордоні. Трохи згодом В. Г. Кравченко виходить у відставку і 30 жовтня 1892 р. його було зараховано в запас. 6 квітня 1893 р. він отримує цивільний чин титулярного радника і призначення на посаду молодшого помічника наглядача акцизних податків.
Далі буде.
З нагоди Дня української мови та писемності хочу поділитися історіями двох друзів, уродженців українського міста Бердянська, що стоїть на березі Азовського моря. Наприкінці ХІХ ст. вони закінчили Одеське юнкерське піхотне училище, але стали відомі як видатні українські письменники та дослідники усної народної творчості, культури та побуту рідного народу. Це Трохим Аврамович Зіньківський та Василь Григорович Кравченко, які були однолітками й товаришували з раннього дитинства. “Батьки наші жили двір з двором, а через те й ми здружилися у такі літа, як кажуть, сам себе починаєш пам’ятать”, – згадував В. Г. Кравченко.
Музи не мовчать · “В Україні завжди було багато відданих їй синів та дочок, які, не чекаючи винагороди, готові своє віддати — заради перемоги”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вання. А коли роз’їдання свіжини закінчилося, люди із ситим задоволенням підводяться, розбрідаються у своїх справах, і лише хтось один, зупинившись, задивився: “Гарно… і я тут є!” – мовив здивовано і розчулено тицьнув у руку художнику недогризену кістку. Отакий він – залишковий принцип фінансування культури і літератури, який став, далебі, культом для українських чиновників і політиків. Але, Боже, як це несуттєво зараз, коли його батьківщину топче ворог, жорстокий, підступний, безжальний. І слово “окупація” набуло реального, макабричного і трагічного вираження – коли почалися фільтрації, грабежі, ґвалтування, арешти, коли люди зникають невідомо як і куди. Одного ранку його сім’я прокинулася від тупоту в під’їзді, від гучного гупання у сусідські двері і добірних росіянських матюків. Там жила молода сім’я – колишній боєць АТО, його дружина і п’ятирічна донька. Чоловіка рідко доводилося бачити, працював в охоронній фірмі, а сусідку Юлю часто зустрічав, то на східцях, то в дворі гуляли з малою. Милувався привітною, веселоокою жінкою і дівчинкою, схожою на маму зеленими оченятами і кругленькими усміхненими устами; після зустрічі з ними йому щоразу гарно працювалося і написані вірші були світлими, піднесеними та оптимістичними. Він якось подумав, що якби був художником, то з Юлиного образу написав би портрет своєї Музи. А тоді крізь вічко у дверях він, заціпенівши, бачив, як вивели з оселі сусіда, побитого, із закривавленим обличчям. І вже на майданчику один із рашистів прикладом повалив його долі, а інші троє потягли його сходами вниз. Сусідка вирвалася з дверей за чоловіком, але декілька чужинців силоміць затягли її у квартиру. Вона ще довго кричала, а він затикав вуха пальцями, кусав губи і плакав від безсилля. За якийсь час, коли у під’їзді запанувала тиша, вони із сусідами зайшли у відчинені двері погромленої квартири. Серед розкиданих речей у вітальні на підлозі в калюжі крові лежали його муза з донькою – розтерзані, бездиханні. Їхні оголені, понівечені тіла неприродно біліли на тлі брудного розгардіяшу і здавалися поламаними і викинутими на сміття манекенами. Йому стало зле, потемніло в очах, дружині довелося поїти його заспокійливими пігулками і сердечними краплями. Тоді вперше за своє некоротке життя він висловив претензію самому Богу, бо хіба можна так з дітьми? Хай із дорослими, які несуть на собі карб гріхів до четвертого, до сьомого коліна, але ж діти! Беззахисні, милі істоти, творіння господнє, втілення радості, щастя й любові! “Будьте, як діти…” – у Новому Заповіті. То за що їх, Господи! Чому дозволяєш? У тебе теж така стратегічна доцільність? З того часу варто йому заплющити до сну очі, як з темряви випливають вони, ґвалтовані і мертві, – його муза Юля з маленькою донею. І на їхні холодні тіла десь із морочної порожнечі падають і падають аркуші з довгими списками російських письменників, з них чимало дитячих, про підтримку кривавої спецоперації в Україні. Ах, що казати про ту націю, яка з покоління в покоління зомбує себе політичним шовінізмом, етнічним нарцисизмом і загарбницьким злодійством?.. І війну з Україною, зокрема гібридну, вона веде не з 2022, не з 2014 року, а століттями з перемінним успіхом. А за декілька днів місцевий колаборант з двома камуфльованими зайдами всіх мешканців будинку беззаперечно “запросив” на мітинг. Він іти не хотів, але спробуй не піди… Кілька сотень містян стояли під дулами автоматів, під прицілами об’єктивів телекамер, хто похмуро опустивши очі, хто налякано, хто не приховуючи ненависті чи їдкого скепсису на обличчі, і жодного радісного. Єлейно усміхнені – у невеликого гурту колаборантів, спереду, біля наспіх зробленого помосту. За якусь годину зволікань мітинг почався, і вони після виступів російських військовиків і пропагандистів захоплено взялися вітати земляків із визволенням і приєднанням до вєлікой і могучей Расєї. І в цьому гурті ворожих прислужників – він, його колега, мудрий лірик і до сього дня патріотично налаштований українець, який для росії ніколи не шкодував ні іронії, ні сарказму. Він переминався з ноги на ногу, совісно “пік раків”, сірим монотонним голосом проповідував у мікрофон про високу місію старшого брата, намагаючись не дивитися в людську гущу, на телекамеру, якою орудував жвавий чоловічок з неприхованою зловтіхою у погляді. “Яким чином змусили, чим шантажували колегу, аби той вчинив таку наругу над собою, такий та євреїв в особливий спосіб єднають теми Голодомору й Голокосту – одні з найстрашніших трагедій ХХ ст. Два народи особливо постраждали від тоталітарних режимів у ХХ ст., а українці нині – і в ХХІ сторіччі. На очах усього світу триває геноцид нашого народу у виконанні лютого ворога – новітніх нацистів і фашистів з ненависної московії, жорстокого звіра, що століттями п’є вкраїнську кров й винищує націю у центрі Європи. Від Голокосту до Геноциду – віддаль невелика. Книга Богдана Ткачука закликає нас пам’ятати про жахіття геноциду українців та катастрофу європейського єврейства, саме вона, пам’ять, дає можливість непомильно трактувати минувшину й сучасність, визначити майбутнє України. Безсумнівно, вона стане в нагоді історикам, краєзнавцям, дослідникам минулого Коломиї, оскільки містить великий масив документальних фактів.
моральний самозлам?” – він має неодмінно запитати. А вже до нього, націлившись вирлами, пробирався між людьми один із “визволених”, колишній депутат міськради. “Рад, что і ви здєсь. Может, виступіте?” – ледь не з обіймами звернувся до нього, але він не відповів, вдав, що поспішає до когось у юрбі. “Жаль. Єщо поговорім!” – почув услід. Він тоді раптом відчув поруч серед зігнаних на російське торжество українців їх – Валер’яна Підмогильного, Валер’яна Поліщука, Миколу Хвильового, Михайля Семенка, Євгена Плужника, інших із “відродження”, розстріляного. Вони стояли незворушною колоною, пильно і співчутливо вдивлялися у людський гурт, наче запитували, наче попереджали… Вони мають право запитувати їх, сучасних письменників, які взявши від долі чин, отримали статуси духовного і морального втілень, якими потрібно дорожити більше, ніж фізичним єством. Він споглядав злочинний шабаш нахабних орків, розгарячілих від словесної бравади віщунівпропагандистів, запобігливо метушливих місцевих адептів “рускаво міра”, і слова Лесі Українки заклинанням звучали в його душі: “Слово, чому ти не твердая криця… чом ти не гострий безжалісний меч… ти моя щира гартована мова…”. О, він готовий усе віддати тому магу-алхіміку, який зумів би слова його книжок перетворити у набої для наших бійців. І шкода, що його за віком не візьмуть до Збройних Сил, і він не стане плечем до плеча з тими хлопцями і дівчатами, які з початком війни вимкнули свої комп’ютери, поклали у шухляди ручки і папір і, одягнувши камуфляж, поміняли цивільний затишок на холодні бліндажі. Але він таки воюватиме… Увечері того дня, нашвидкуруч зібравши у валізу пожитки, віддавши перевізнику свої заощадження, він із сім’єю залишив поганьблене ворогами місто і за декілька днів опинився у зеленому поліському містечку, принишклому і настороженому від воєнних осмут і частих повітряних тривог. Він засів за робочий стіл. Бо слово, так-так, теж зброя, не матеріальна, але вона вражатиме критично важливу духовну інфраструктуру ворога, сьогодні, завтра і в майбутньому. І будуть його вірші балістичними ракетами, які не збиваються і безпомильно вражають ціль. Він зуміє зробити їх такими – він український поет.
Придбати видання можна у книгарні Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Й. Кобринського.
Музи не мовчать · “В Україні завжди було багато відданих їй синів та дочок, які, не чекаючи винагороди, готові своє віддати — заради перемоги”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Неоніла ДИБ’ЯК, м. Рівне
Того лютневого дня він пережив шок, потрясіння, екзистенційний вибух у свідомості. …Незадовго до того на зустрічі зі студентами він упевнено говорив, що, розпочинаючи епоху Водолія, яка, на твердження астрологів, засвідчує повагу до моралі та права, характеризується інтелектуальними пошуками, семимильною ходою технічного прогресу та культурно-мистецьким розмаїттям, людство ступило на ще одну, вищу, сходинку у своєму гуманістично-гуманітарному розвитку. І запевнив аудиторію, що в наш час не можуть повторитися ганебні історичні явища, як то, наприклад, жертвоприношення Молоху чи індіанським богам, інквізиція, фашизм, міжетнічні чи релігійні війни, диктатура пролетаріату чи політичний садизм червоних кхмерів тощо. Що людство виросло зі своїх помилок, які пережило і осудило ще в минулому буремному столітті. Він не вірив застереженням різних інформаційних джерел, гадав – то все маніпулятивні інформаційно-лінгвістичні ігри. І тому, коли побачив їх у своєму місті, – остовпів. Вони рухалися центральною вулицею, сповнюючи простір металевим брязкотом траків, гулом і ядучим чадом міченої свастикою бронетехніки; з безпечно відчинених люків на застиглих на тротуарах людей суворо і зверхньо дивилися, не випускаючи з рук автоматів, чужі бійці – вузькими, розкосими, холодними очима. “Орда, – подумалося йому, – хіба раз було…” Ні-ні, він тоді не злякався, радше, здивувався прикрому непорозумінню. Роззирнувся навколо: містяни – хто спішно залишав центр, хто збирався в гурти, розгублено перемовляючись: як же так, де наші, що з гарнізоном? Виявляється, місцевий військовий гарнізон місто залишив ще на світанку. У кримському стилі. Мабуть, у тому була стратегічна доцільність. Але почуватися принесеним їй у жертву, несподівано, без попередження, було важко.
Леся ПИСКОР, вчений секретар Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Й. Кобринського
Побачила світ книга знаного журналіста, публіциста і редактора Богдана Ткачука “Безодня гріха. Від Голокосту до Геноциду” (Львів: Растр-7, 2022. – 116 с.). Йдеться про Голокост – чорну сторінку з трагічної історії єврейської громади Коломиї періоду Другої Світової війни та Геноцид українців початку третього тисячоліття. Автор подає документальні свідчення очевидців тих подій. Нині ці інтерв’ю є безцінними, оскільки вже нема серед живих коломиян, які годинами розповідали-свідчили автору про всі жахіття єврейського гетто. Ще одне цьогорічне видання Національного музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Й. Кобринського приверне увагу краєзнавців і дослідників історії Коломийщини.
“Це, очевидно, не надовго”, – гадалося, держава ж має якось подбати про своїх громадян. А колони ворожої техніки з невеликими перервами все повзли і повзли містом, запруджували центр, затим бічні вулички, оточували ворухкими металевими кругами офіційні установи. Падали під ворожі колеса й гусениці українські штандарти: прапори, гасла, вивіски, натомість закріплювалися російські триколори, і хижа птиця з тих полотнищ націлювалася чіпким поглядом і гострим дзьобом у кожного українця. Отоді йому стало моторошно. Пригадалося, як у переломні 90-ті вони, громадські активісти, просвітяни, раділи кожному синьо-жовтому символу, кожній українській вивісці у їхньому південно-східному місті – вони свідчили про звільнення з-під московської кабали, очищення від полуди зросійщення. І що там та соціальна розбалансованість зі згубним креном у бік олігархізації, корупції та мафіозного політиканства… Головне, що Україна незалежна! Вірив, що соціально-політична невлаштованість швидко минеться, подолається розумними головами і чесними руками. І не важить, що за новою державною політикою він, відомий, відзначений і нагороджений, маючи в доробку стос добірних поетичних та публіцистичних книжок, перестав отримувати гонорари, втратив передбачені совком пільги і вигоди, адже здобули головне – вимріяну, вистраждану, виборену в століттях незалежну Україну! А держава – юна і недосвідчена, вона і хоче, щоб утверджували її мову, культуру, літературу, але не хоче платити тим, хто “лупає сю скалу”. Благо, в Україні завжди було багато відданих їй синів та дочок, які, не чекаючи винагороди, готові своє віддати: і матеріальні ресурси, і життя – заради перемоги. Але саме тоді у його міркування закралася, мабуть, як відгук на прочитане про різноманітні світові кризи, недобра думка про людство, і в уяві постала картина: у печері гурт неандертальців заюшено споживає впольованого мамонта, а один, дивак за покликанням, вуглиною від трапезного багаття поспішає намалювати на стіні печери, зафіксувати для майбутніх поколінь образи своїх вдоволених одноплемінників на святі вдалого полю-
Музи не мовчать · “В Україні завжди було багато відданих їй синів та дочок, які, не чекаючи винагороди, готові своє віддати — заради перемоги”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Богдан Ткачук – знаний український журналіст, публіцист, редактор. Вів цикл актуальних телепрограм на Закарпатському обласному телебаченні в Ужгороді. Повернувшись в рідну Коломию, працював редактором газети “Робітниче слово” заводу “Коломиясільмаш”. З моменту відновлення Української Державності перейшов працювати в першу демократичну газету “Вісник Коломиї”. Був власним кореспондентом чернівецької обласної газети “Час”. Нині очолює редакційно-видавничий відділ Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського. Автор ґрунтовних краєзнавчих досліджень, актуальної публіцистики, упорядник і редактор музейних видань – книг, збірників, альманахів, путівників, журналу та ін. Науковий редактор і рецензент нового видання, доктор політичних наук, професор Іван Монолатій у передмові зазначив: “…назавжди відійти від негативних етнічних стереотипів, мітів та ідеологем і шаблонних висновків про трагізм років нацистської окупації, взаємну ворожість чи приязнь людей, які населяли Коломию й Коломийщину, допоможуть свідчення безпосередніх очевидців тих подій, які тривалий час збирав, а відтак опублікував коломийський журналіст і краєзнавець Богдан Ткачук. Тож вартісна інформація, спогади євреїв і спогади про євреїв, упорядковані в цій книжечці, акумулюють у собі потрійне завдання: щодо вже померлих/загиблих; щодо родичів жертв Голокосту; а у випадку оприлюднення Ткачукових міркувань-спостережень – і щодо всіх його читачів, зокрема й представників сучасної української політичної нації”. Загальновідомо, що українців
Книжка в газеті · “Цей час, що біжить, як солдат: Швидко, пригнувшись – під кулями”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Неперевершена Не перестаємо захоплюватися впродовж усього життя довершеністю витворів природи: від звичайного вербового листка до вишуканої форми будь-якого суцвіття... І видихаємо зі своїх грудей: яка краса, яка довершеність... Ну хоч би ось цю краплину дощову на сповитій до зими бруньці... Немає тут надміру, асиметрії, карколомних поєднань: все співмірно і врівноважено, все доцільно і довершено... І ми лише стверджуємо: природ-но... І такі принципи – природності – лежать в основі культури. Адже надмір приголомшує на коротку мить, на певний часовий відрізок, на довжину одного-двох поколінь... Надмір метафоричності, гіперболізованості, диспропорційності... одним словом, всього того, що зветься модерністю. Природність подиху, голосу, без допінгування, крику до зриву, природного тембру голосу, без механічного підсилення власної інтонації, без... без... без... Не буду робити повного переліку тих некритичних надуживань, які властиві сьогоднішнім поезії, живопису, скульптурі, кінематографу... Перечитавши протягом свого творчого життя тисячі текстів, відвідавши десятки, а то й сотні експозицій світових музеїв, переглянувши тисячі фільмів і альбомів художників, зрозумів на фініші життя, що довершеним є лише те, що відповідає Сковородинському принципу природовідповідності. Не буду цитувати зумисно текстів із книги, як на мене, неперевершеної Ганни Осадко. Я закликаю всіх читачів “Слова Просвіти” прочитати від першого вірша-сповіді до останнього з надрукованих у сьогоднішньому числі. Щоб ми пораділи разом, що серед нас є поетка небуденного виміру, не просто талановита, а обрана Господом нині, аби надиктоване з неба ширилося на всіх українських просторах. Довершене поетичне слово, яке, я певен, перехлюпнеться згодом за географічні межі України. Мені ж залишається побажати поетці зберегти гостроту того слуху, до якого долинають ці високі небесно-земні змісти... Павло МОВЧАН
*** Мамо і тату, в нас уже тиждень війна. Першого ранку я плакала, Та наступного дня вже здавала кров і плела маскувальні сітки. Третього дня бракнуло тканини, То ми із сестрою розпотрошили вашу шафу: всі ті прекрасні шалики, які ти, мамо, вдягала весною, постільну білизну, що купила для внучки, татові майки й сорочки із льону.
А потім тканини бракнуло ще раз – Сітка у нас широка, аби захистити нею всю Україну – То кума відчинила свою крамницю з тканинами – І ми різали на тонесенькі смужечки Софт і котон, ситець й бавовну: Чорну, зелену, пастельну, коричневу, охру.
Врешті у магазині лишилися тільки із квітами та в горошок. У всіх магазинах, мамо і тату, у всіх магазинах по Україні.
Тож коли переможемо, наші жінки Одягатимуть сукні лише яскраві, лише заквітчані, загорошені).
Що іще? – питаєте. Як би оце сказати, щоб ви не так хвилювались? Сашка пішов на війну. Так, не вміє стріляти. Так, не служив. Але він швидко вчиться. Сонька координує волонтерів. Як на роботу – з 9 і до 7. Втомлюється страшенно. Не прокидається навіть під час сирени. Хлопці підвозять, вантажать, допомагають. А, ще одне – не дивуйтесь, у вашій квартирі тепер живуть люди із Києва. Жінки і діти. Вони хороші, мамо і тату. Але ж ви це бачите і без мене.
Тату, твій Путивль наші відбили. І Кубер твій відбили. В Сумах і Конотопі було дуже спекотно. Бомбардування і танки. Харків уже кілька днів під градами. У мене там друзі. В Чернігові страшно. Крилаті ракети влучають у школи. Київ стоїть на смерть. Не на свою, а їхню.
Ви не хвилюйтеся, мамо і тату. Знову сирена. Ні, не тікаю. Куди тікати? Зараз на цій планетці ніде не безпечно. Ні, не страшно. У нас після дев’ятої тепер треба вимкнути світло По всіх будинках, щоб не бути яскравою мішенню. Але і це марниця, вони ж не прицільно стріляють, а валять ракетами абияк, Дуже здалеку, Їм навіть страшно поглянути в очі жертвам.
І єдина свічка зараз у моїй хаті – Біля вашого портрета, Сиджу, розмовляю із вами, і навіть думаю (вибачте, мамо і тату) – Як добре, що вас вже немає, Що ви померли у мирі.
Рак-самітник Привези мені мушель, – просила у чоловіка, – пару штук, небагато, щоб я просто собі нагадала, Що море і що весна – це буває насправді.
Він привіз – підібрав на порожньому теплому пляжі,
кинув у кишеньку наплічника, кілька годин літаком – і ось вони, твої червоненькі казкові квіточки, тішся, Ганю.
Торкалася мушель – і посміхалася: у піврічну зиму за пластиковим вікном, в обличчя кандидатів у президенти на численних білбордах, у слова їхні порожні, як оті мертві мушлі…
…а тоді… тоді з однієї вигулькнула тоненька клешня. А потім друга. І очі вигулькнули.
То рак-самітник заховався у мушлю нічийну на далекому, як світле майбутнє, пляжі – та й так прилетів нелегалом у мій кінець лютого.
Тинявся столом неприкаяно, Тягнучи на спині важке маскування – Ще самотніший, ніж зазвичай, Один-єдиний на цілу мою засніжену країну…
А я спершу гуглила, чим його годувати – Та знаходила лише кулінарні рецепти, що готувати із нього,
Тоді запропонувала йому котячий корм, Зробила басейник із підсоленою водою,
А врешті просто дивилася відсторонено, Як він, геть втомившись тягати мушлю, Просто собі виліз назовні – Маленький і безборонний – Без жодної броні Без жодного захисту Без жодного моря у периметрі сотень кілометрів – Просто помилка Просто так сталося Просто ніхто не винен
Ми дивились одне на одного – раки-самітники яких хтось знічев’я кинув у кишеньку наплічника і привіз на абсурдну планетку Зе у піврічну зиму на об’їзній – живіть собі, якщо зможете, а не зможете – так сі стало.
Сім мільярдів раків-самітників, що тупцяють шукаючи сенсу шукаючи себе шукаючи одне одного на кухонному столі із зеленою цератою біля мисочки із підсоленою водою у маленькій зйомній квартирці...
Про любов і черв’яків Що ти знаєш про світ, дівчинко-недоучко, що тікала з уроків на ранкові радянські сеанси, гардемарини стрибали на конях, як невловимі месники, ланфрен-ланфра та інші романтичні примочки, книги бібліотечні, які брала із жалості із найвищих полиць, із нерозрізаними сторінками, нуднючі, як і всі твої вчителі, окрім того, одного, історії, в якого була закохана.
Осінь зміняла літо, у тебе росли груди, ти вигадувала любові та плакала насправжки,
серце своє ділила на мацьопі шматочки, ніби різдвяну проскурку, аби для всіх вистачило, для кожної найбезіменнішої істоти.
Хто ти, Що думала так багато, Дивувалася, навіщо люди люблять балакати, Дощових черв’яків через дорогу переносила У човнику худесеньких рук, Аби їх не розчавили машини: “Бо у черв’яків – аж п’ять сердець І лише мінімальний натяк на мозок”, Як то, напевно, правильно, міркувала, – Так мало думати і так багато любити.
Уявляла собі, дурненька, Як оті черв’яки із п’ятьма палкими серцями, Буцімто Данко, Освітлюють шлях через замерзлий на грудку ґрунт Усіляким дрібнішим істотам, Мокрицям з гнойовиками, Підтримують їх морально, Кажуть: “Любов – понад усе, Любов – як Весна, Вона – тут і зараз, Просто зараз вона з іншого боку планети, ота весна…”
Дiм Дім, що був спочатку каменем і глиною, а зовсім спочатку – землею первісною, дім, який пережив усіх своїх мешканців – спочатку галасливих й червонощоких, а за мить – захололих і на столі, одному для усієї родини (Нині там мрець, А завтра там хліб щоденний), І кожен спочатку під стіл, А потім на стіл, І кожен – у дім, А потім на дим кожен, На курище пам’яті, На курні шляхи снів полинових У дерев’яній лодії осені…
Нікого, Навіть миші утекли звідси, Нікого, Чорне гніздо бузька на слупі – як голі ясна останньої баби останнього бога із цього дому.
Війна в режимі онлайн Цей час, що біжить, як солдат: Швидко, пригнувшись – під кулями, Час, важкий, буцім наплічник – І нічого не викинеш, бо все важливе: Набої і кровоспинне, Спиною біжать мурашки, І не зупиниш спогадів уночі про дитинство – своє і синове, про козаків і розбійників через вічне тире, двір твій дитячий вже геть посивів – пух із тополі, пух, вінні,
Книжка в газеті · “Це війна в режимі онлайн, Цей комп’ютер не вимикають на ніч, Чат із Господом Богом”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
пух, бух, бах, бабах… Знову накрило, гатять і гатять, мать…
Це війна в режимі онлайн, Цей комп’ютер не вимикають на ніч, Чат із Господом Богом, Бігом, бігом! Стрічка новин, як і стрічка Мебіуса, Пливе в безкінечність, А життя тут таке кінечне, Кіношне якесь: Щойно живий – фото на згадку – усмішка, Лайки, коменти, друже, тримайся, веселий смайл – За півгодини у стрічці новин на фб – Вже немає в живих того, того і того немає… Вільний портал до раю! Як комп’ютерна гра в режимі онлайн – Голоси З поля бою… Так швидко тепер умирають…
А сусідка чекала свого чоловіка з тамтої давно війни ще два роки, Аж заким прийшла похоронка… Ще два роки із ним балакала перед сном – подумки, Ще писала листи – паперові та довгі, Надсилала світлини себе та сина… Два роки фори, випрошені у смерті…
А тобі залишиться Стерти Його акаунт Із соціальних мереж, Стерти Його телефон – Голос його, Що червоною цівочкою стікав у слухавку, Тікав через вільний небесний канал, як він умирав у соняхах і балакав з тобою, жінко…
Лічилка про війну Як у дитячій лічилці – Раз, два… два з четвертиною, два з половиною, два з волосиною, волосина обривається, три починається…
і треш-треш, стираєш сухою ганчіркою зі шкільної дошки пам’яті те біле слово “війна” – посивіле слово, а воно знову і знов проступає, у двері гупає кулаками, “мамо!” – ковтає гірке повітря ротиком немовляти, Кляте… Увесь світ підвішений на отій волосинці, Усі сни коло неї, тонкої, крутяться…
Руки опускаються, чекання новин розтягується і важчає, як в коридорі перед іспитом – “Чи пронесе?”
…а тим часом бабуся несе У руцях порепаних пакетики із насінням – Кріп і петрушка, буряк і морква, чорнобривці та матіола… “бо земелька не може чекати, – каже до мене, – бо пахне вже весною… бо засівати ниву треба навіть у час війни…”
Лабораторна робота Вони, на оцій планетці, хочуть жити вічно, але дуже бояться старіти. Культ досконалого тіла – жодної зморшки, жодної зайвої волосини. Вони тут насправді – як у великому сиротинці. Нічийні діти, Що придумали (ніби казочку на добраніч) – про Батька й Сина,
Сотворили за власним образом і подобою: на золотому троні, з білою бородою, Кепськими настроями, примхами, суто людськими рисами і приколами. І тепер я змушений опікуватися всією цією не золотою ордою, Усіма племенами, всіма народами, усіма їхніми школами.
Я тепер – ніби дерево. Ніби дуб, обвішаний стьожками зі словами. Кольорові, як люди, всі їх прохання, всі їх вимоги – між двері пальці. Вони, на оцій планетці, вірять у Тата, а ночами туляться біля мами,
Вони, що всі розуми поїли, знищили до коліна неандертальців,
А потім іще придумали, ніби “наступники пітекантропів” – лайливе слово. Вони, на оцій планетці, взагалі люблять лаятися і воювати. Уся їхня історія – давня й сучасна – це суцільні зради, бої та змови. Уся їхня мова – багата і мелодійна – у мертвих книгах. У вжитку – мати.
Вони не знають, що їм робити зі своїми життями. Спарюватися і жерти – Це їм найкраще вдається. У них сонце – як золото. Їхня планета зелена. Вони існують, аби приносити (я їх про це не просив!) Богові жертви, Та часом вони закохуюся – і на кілька секунд стають схожі на мене.
Що вам іще розказати про цю манюню якусь там планету від Сонця? Про її флору та фауну, про складний клімат, про місяць її та зорі? Розумієте, вони потребують лікаря, санітара і охоронця. Ну, від них щоб охороняти... Санаторійна зона. Вони хворі.
Я, коли це зрозумів, довго плакав на спільній кухні. Смішні васали! Я змив пробірку із ними в туалеті общаги. Та спохопився останньої миті. Того року була велика повінь. Про це навіть в Біблії написали. Я ж – не вони! Я ж не можу так просто їх всіх убити.
Товчуться, як павуки у банці. Сплять, їдять, паруються і вірять у Бога. Убивають за оту свою віру ближнього і чужого. Від мого, блін, імені! Що мені з ними робити, пане професоре? Ця планетка така убога, Тулиться своїми губами білковими до космічного білого вимені…
Так, я згоден, експеримент не вдався. Щось пішло не так, щось пішло околяса. Я вже думав про це. Помилка в розрахунках? Перегоріли процесори? Маленька планетка, створена для любові – повна крові та м’яса. Я ночами не сплю. Мені так їх всіх шкода, пане професоре…
Синовi Він косить вперше – мій дорослий син. Його коса – як сотні гільйотин стина кульбабам голови пухнасті – безжально і усміхнено, як Бог. (“А тут ми, мам, посіємо горох”.) Бо травень, бо настояні на щасті і день, і ніч. Бо жаби й солов’ї – Співають! Бо любов – як буква ї – така наївна і така прозора! Бо літо, бо – гей-гей ще – літ і зим! Бо косить син, і ангел косить з ним, і береже, і подумки говорить,
як я говорю: “Травень промине. Живи щ-о-м-и-т-т-ю, щоб не було “не”: (не долюбив, не зважився, не втримав), Живи – як дихай – глибоко. Живи, Як у бою підносять прапори – На себе сподіваючись й на диво”.
Він косить – вжить, він косить травень – вжить, Життя біжить, немов ріка біжить, І дні в стіжок складуться, ніби трави. Скуштуй усі, всі упізнай в лице, Бо цей мине, і цей мине. І це Солодке літо промине ласкаве,
Як я урешті – тихо, навпрошки Піду за обрій, та твої стежки – Немов нитки безмежні в гобелені… …Він косить вперше: дзвякання коси, Зітхання саду, бджілок голоси, І світ, і ріки трав – такі зелені.
pogranychchya.com Ця безмежна країна із електронною поштою pogranychchya.com Ця генетична мішанка, ці сусіди, що воріженьки або дотичні, Ця народна розвага – щовіку щороку білити дерева вапном, Бо, по-перше, це гарно, а по-друге, так склалося історично.
Бо весна і війна, як завжди, паралельно, бо треба картоплю садити, Рискаль і вила – інструменти народні, та граблі – у центрі цієї сансари, У цієї країни по цілому світу розкидані (вирвані із корінням) діти Із генетичною пам’яттю регулярно приймати (краще би завдавати) удари,
Із пограничною впертістю інтелігентного ходіння в народ, Із локальною амнезією, з незакритим гештальтом досі, Цю безмежну країну сотні раз рятували диханням рот в рот Ті, що люблять. І вона ще не вмерла, як співають дзвінкоголосі.
І мені болить – пам’ять і поперек — від історичної фізкультури (підвелися-упали) упродовж століть (з колін на коліна), Бо pogranychchya.com – це завжди велика спокуса і авантюра – Покористатися з неї безмежної і звалити до якогось Берліна.
Бо тим, що не люблять – насправді однаково. А нам тут жити і поживати. Бо дорога кожна травинка її, кожне слово і кожна її дорога. Бо застрягає клубок у горлі – підкресли потрібне – з каміння, а, може, вати, Бо воли ревуть – і ніяк не вгамуються. І чайка квилить небога.
Як мама Усіх дітей вже розібрали. Ти Одна в садочку дивишся у шибку, На гойдалку – як апельсина скибку Поміж снігів. Але туди піти
Тобі не можна, бо веліли ждати, Бо ніч, бо ще дурненька і теде, Та десь вона між кучугури йде Іде сюди, аби тебе забрати.
Куняє злобна нянька на стільці, Сніжинок з неба сиплють пластівці, Із літерами кубики в руці – Складаєш “маму”.
Садок порожній – стелиться луна, Ані хрущів, ані дітей нема, І мрієш, щоб дзвіночок пролунав, І про піжаму.
Така мала мачиночка, така Сама-саміська – злякана, тонка, Складаєш букви – труситься рука, Холонуть жили.
І ждеш оте надбрамне “дзень-дзелень”, Розгублена, як ноти із пісень, Як лахи з секонду, які в останній день Так й не купили.
Ти ловиш оком (серцем) кожен крок: Вона спішить – найкраща між жінок, Вона мина пісочниці грибок, Вона вже близько,
І темна тінь у отворі дверей, І ти біжиш: “Нарешті! Еге-гей!”, І тулишся до рідних цих плечей, Немов котисько.
– Маленька, вибач! Ти злякалась, так? – Сміється, і горить помади мак, – – Як чуєшся? Не бійся! – а відтак Вже скоро вдома.
Вона тобі взуває чобітки, Веде між коридори – як віки, Повіки вже важкі, мов дві руки – Зима і втома.
Ти засинаєш в санках, вжить і вжить, І попри тебе світ увесь біжить, І стежка між снігами – наче нить… Позаду брама,
Попереду ялинка і свята, І та, яка везе тебе, ота Яка на ранок знову привіта – Це смерть – як мама.
Тримайся... І коли чорні дні – наче ночі: глухі, тісні, І знести – ані вгору, ні вниз – почуттів несила, “Ти найстарша тепер, – каже тихо татусь у сні, – Як немає опори – тримайся за землю, мила”.
І коли видається – не бути уже весні, Бо могилою ковдри увесь білий світ накрило, “Ще розквітне твій сад, – тихо каже матуся в сні, – Як немає коріння – тримайся за крону, мила”.
І пливеш – а чи тонеш? – у сліз золотім човні, Та підхоплюють подих вітрила (а може, крила), “Ти тепер не сама, – тихо каже Господь у сні, – Як немає батьків, то тримайся за діток, мила.
Продовження на стор. 10
Книжка в газеті · “Великий вихід із окупації. Чорні валки людей, домашніх тварин, машин, Тільки вінець вже терновий, бо вже немає ні вірусу, ні корони”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Ганна ОСАДКО. Лічилка про війну», с. 8
Закінчення. Початок на стор. 8—9
Мухи дрозофіли Вони з’являлись на кухні щоранку, Завжди бадьорі, невсипущі та невмирущі, Як голоси ведучих із радіо “Ера”, Дивились на нас зі стелі Зверхньо, буцімто безіменні прадавні божки із неба, “тре щось із ними робити”, – зітхала я, “угу, треба”, – підтверджував ти, Наганяючи їх рукою.
Якогось ранку їх знову побільшало, І ти, не втерпівши, притягнув пилосос: Тепле повітря ковтало їх, аж прицмокуючи – Цілу генерацію, мегаполіс, поселення Мух дрозофіл – Ковть!
“Уявляєш, а в них щойно був армагеддон”, – Констатувала я, цмудлячи каву. “Мабуть”, – погодився ти.
Наступного ранку на стелі з’явились нові. – Бляха, – зітхнула я. – Муха, – підтвердив ти. – Певно, лишилося вчора двійко, то і розмножилися… Ніби Ноєві діти опісля потопу… Слу, як ти думаєш, а у них, дрозофіл, як оце відбувається? По любові? – Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Ніби амеби в туфельках, тільки з крилами! Суто інстинкти, мила...
А вночі, коли ми спали, натомлені після любощів, За вікном пролітала тарілка, І жінка (мабуть-таки жінка, бо допитлива) у сяючому скафандрі, Дивлячись на нас (моя розхристана голова – на твоїй руці, Впечатані складки пожмаканої постелі) –
запитала у свого чоловіка – звісно, телепатично: – Слу, як ти думаєш, а у них, у людей, як оце відбувається? По любові? – Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Як дрозофіли, тільки трішечки довше живуть… Суто інстинкти, мила!
…а тоді дістав пилосос зоряний – І без жодних докорів совісті – Нас, і будинок, і місто – Ковть!
Господар повертається Яка ж дурепа! Ткала і порола, Порола, ткала і порола знов… Задавнена, задавлена любов Текла між пальці ниткою спроквола,
І знову коло. Вже двадцяте коло… Не довершиться, Господи, ніколи Це полотно – безмежне, нескінченне – Триклятий саван. Не йому. Для мене.
Бо – божевілля, як меди, тягуче, Бо – голос серед ночі точить, мучить: “Твоє чекання – то гірка облуда. Повернення не буде. Бо не буде”.
Бо спогади непевні та солоні: Змагання з бігу… Переможцю – приз. На старт, увага, руш! Біжать, як коні. Я – замість кубка. Переміг Улісс.
Він… не мене хотів. Хотів Єлену. Її усі хотіли. Золота! Палала Троя – села і міста – На честь сестрички. Та дісталась та – Інакша. Тиха, як трава зелена,
Як качечка, як пір’ячко… Весілля, Офіра тіла (серця і руки). …А він пішов – як в магазин за сіллю. …А він блукав – віки, віки, віки…
Його боги в свою рулетку грали (На нього – Всесвіт, а на мене – сто Безсонь жалючих виставили жала: Порола-ткала, знов порола-ткала, Не Поліфен – ніхто. Це я – Ніхто).
Вода і небо. Дика хитавиця. А перед очі – нескінченний ліс Чужих кобіт, яких кохав Улісс… А поміж них – Цірцея білолиця – Сім літ провів в полоні чорних брів… Ах, так, звичайно, волею богів…
…Ти з нею ще… А я тихцем покличу, Зітхну крізь сон – кому? Тобі? Собі. Про втому, перестояну в журбі, Бо не говорю. Бо слова – як птиці,
Немає віри їм… Немає віри… Рука і серце – то моя офіра,
Та не твоя. Натягнеш лук, стрілою Прохромиш женихів… Який шашлик Із ворогів, що в дім твій увійшли Та мали наглість милуватись мною!
Господар повертається! Вітає Його собака, нянька, вірна челядь, Земля, трава, господа…Там ще та є… Ну, як її… Ну, з нею нам постелять…
Стара олива проросла крізь тіло, Коріння лізе, сплутується ніч, Немов клубок… За іменем поклич, Впізнай мене у шарварку облич, І ранок – білий. І волосся – біле…
А ще – життя пройшло, як не було, А ще – сухе, аж кришиться, зело, Що вчора квітло – як любові знак… …………………………………… Проклята вірність галицьких Ітак…
Місто Місто химерне, де міми, жонглери, черниці; губи – солодкі чорниці і чорна жага, фенікс волосся – і пальці плетуть плетениці, кучері, довгі спідниці, перон, пилюга… …день, наче кіт, на пістрявій перині засне… Місто блаженне, в якому щасливі та не. Місто, що місить життя, наче тісто на булки, місто – як вирок, на голову сніг, як цидулка: похапцем літери курячі вгору і вниз, місто – бруківка, немов одруківка, карниз; голуб, що падає долу, а тінь голубина – вгору ширяє. Це місто – у небо драбина, напнута линва між “до” та “що буде по тому”; зграї драконів, цвіт груші, уперше – додому, не відпускаючи – чуєш! – твоєї руки… Місто – це звуки: голубка, трамвай, каблуки, Місто – як мітка чи родимка – щонайрідніше… Цоки і цоки. Зозулька в дзиґарику. Тиша. Втишено, вчаєно… Липовий чай. Охолонь. Місто, де руки зрослися листками долонь, гілля сплелося, коріння клубком повелося, сни, як синиці, щебечуть у кроні волосся, щастя притишене, як немовлятко, росте пагоном сонця: – Кохання моє золоте.
Це дихання відчути... Це дихання відчути, а тоді Пливти листочком жовтим по воді, Що гоїть, гой-я, гоїть і колише, Несе на хвилях у дрімотну тишу, Де спить, сховавшись в мушельку, душа – Шааааа...
Де шепіт, де шовковиця шовкова, Де ні про що (про все) тече розмова, І річка, і слова течуть, і ми, Як ідоли, пливемо до зими... А врешті – і зима колись зникома. Кома.
А після коми – повінь! І вода Шалено крутить – сильна, молода! І заливає душу, потім тіло, Сміється: ну, кортіло ж бо, кортіло? Аж раптом – ти. А за усім відтак – Так!
І оксамити, і шарлати неба Розчулено притуляться до тебе: – Не треба... Літо – як щедроти духу. І пух летить – і все нам буде пухом: Земля, вода і золоті вогні – Ні...
Цій осені синіють крила. Вітер Хустиною слова і сльози витер, Останній крок, і перший сніг, і – каррр! То ворон із горіха, мов Ікар, Злетів між хуртовинних веремій. Мій.
*** Свою першу дорожню валізу я купила у 44 з хвостиком. Нині купила. Зимного, голого, дощового дня. Такого осіннього, що майже зимового. У якийсь енний день війни. Досі була не потрібна. Все моє поміщалось в наплічнику, іще не тривожному. Легковажному, як і я. Важче завжди носив чоловік – легко носив, як і жив легко. Усміхнено носив. Більше не буде ніколи. Амінь. …Сестра помагала: – Оцю бери, Анько, валізу! Тільки оцю! Так вона схожа на тебе, ну просто ти, Анько! І таку ти точно ніколи не згубиш. …Ось вона тут. Серед квартири порожньої. Серед життя порожнього. Яскраво-червона. Дивного такого відтінку, Щось середнє між вишнею та кров’ю густою. – Фабричний Китай, – казала базарниця. – Із мегаміцного пластику. Хоч кидай його, хоч стрибай по ньому – все витримає. Чотири подвійних колеса, що обертаються навсібіч. Хоч по сходах, хоч по камінню – витягне. Ручка міцна висувна і замок кодовий. Так вона схожа на мене. Ну просто я викапана… Стою серед квартири порожньої. Серед життя порожнього. На роздоріжжі Божому. – І куди мені далі? – питаю.
Календар війни Почалось, як завжди, на світанку. Найперші зірвалися з ліжка Харків й Донбас. Потім вибухи в Києві й Сумах. Потім Одеса-мама – долетіли ракети й до неї. Острів Зміїний з його кораблем. Гостомель, Охтирка, де Бог воює за нас. 24 лютого – колись це був День народження лотереї.
Пруть на Київ. ЧАЕС захопили. Воєнний стан, довгі черги, воєнкомат. Містами розлізлися броне- (не ті, що -носці, а ті, що уже -транспортери). Україна палає. Україна гатить у ворога і голосно б’є у світу набат. 25 лютого – колись це був День народження револьвера.
Великий вихід із окупації. Чорні валки людей, домашніх тварин, машин, Тільки вінець вже терновий, бо вже немає ні вірусу, ні корони. Малин, Путивль, Волноваха і Київ. По трасах – криваві сліди від шин. 1 березня – колись це був день цивільної оборони.
Ці розстріляні волонтери, що везли автівкою корм для тварин у Бучі, Ці солдати, такі ще юні та світлі, що співають побіля багаття. І гинуть біля. Цей розбомблений пологовий в Маріуполі. Ці сльози – струмки пекучі. 6 березня – колись була Прощена. Відсьогодні це непрощенна Неділя.
День і ніч у підвалах, у сховищах, у довгих захланних горлянках метро, Під лементи плакальниці-сирени, під останні подихи теплотраси – Скільки сьогодні прийме біженців з України святий Петро? 9 березня – у минулому і повіки віків уже – днюха Шевченка Тараса.
Жінки і діти тікають на захід, покинувши пуповину, закопану в садку, У розбитому вщент селі. Але гляньте – вертаються! – за покликом серця і сонця – Хлопці – ті, що й не мусили, та не могли інакше – в українську сансару важку. 14 березня – день українського добровольця й Божого охоронця.
Вже не плачуть, а просто мовчать, зціпивши зуби Маріуполь, Херсон, Ірпінь, Телефонна остання розмова із Харковом – як перед смертю причастя, Чорним круком регоче над світом Чорнобаївки хижа і лиховісна тінь.
Книжка в газеті · “Рицарі йшли воювати за Гроб Господній, А наші хлопці – за Божу Колиску”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
20 березня – у минулому день весняного рівнодення, день щастя.
Бабця підігріває над свічкою воду, а внук заворожено дивиться крізь фіранку: Коли падають фосфорні бомби – то з’являються спалахи фарби срібної, Гарно, як ліхтарики на ялинці! Але надто мізерні шанси дожити хоча б до ранку. 21 березня – колись дуже давно – день поезії, нікому вже не потрібної.
Вся Україна – як великий котел, де булькає доля, де весь світ тримається за коріння, Де хлопці й дівчатка вмирають усоте за день, де за ніч сивіють комбриги, Де ти вперше стріляєш у ворога – й не відчуваєш докору жоднісічкого сумління. 2 квітня – у минулих життях – дай, Боже, пам’яті… Це був день дитячої книги.
*** Таке тужаве відчуття кінця: Бо пізній серпень – як любов оця, (тулив до серця – ніжну та вільшану), Бо ці ґрунти прогіркли без води І капища вкраїнські – городи – Димлять у небо, богові на шану.
Ця тиша надвечірня геть ламка, Цей дим облудний – де твоя рука? Де дім старенький, у якому тінь я? А цвіркуни цвіркочуть – аж кричать Між тих гірких (багато їх) багать За день до смерті, як до воскресіння.
Так буцім світ закінчиться – і все, Так буцім нас усіх не пронесе, Такий той серпень-серпик… Чи ж полину…? Бо вже й сама прогіркла, як полин, Світ клином не зійшовся (з клена клин), А ще сопілка з клена (чи з калини).
І сад важкий ще – яблука в саду, Ще сік пульсує, чуючи біду: Мороз, війну і що там ще потому? …а цвіркуни, як оглашенні, мов, Полин прогірклий чи моя любов, Що хоче знову замість крапки – кому...
Кому казати – чашу відведи? Гіркі дими, і голі городи, І все мина, хоч як не ворожити… Кого просити, щоб усе збулось? Щоб молоде життя поміж колось, А колоски із жита, аби жити?
*** Світ за вікном: об’їзна і сніги, Що засипають її безголово. Вітер, заправка, ніщо навкруги, Хлопець на ровері з ранцем від Glovo –
Наче один із царів – щось комусь Через сніги – невідомо для кого. Фури, загорнуті в хустки бабусь, Мацають фарами довгу дорогу.
Жменя зірок – як насіяний мак, Темних будинків холодні лещата. Котре життя кожен вчиться отак – Вдячно приймати, любити, прощати.
Білих банальностей білі слова, Знаки, як сови, товчуть головою В шибку: “Допоки ти будеш жива, Та і опісля – я буду з тобою”.
*** Пізній серпень, і ніч, і не варто казати що-небудь, І пливе молоком над рікою зірок вишиття, Ти – маленький горобчик – стоїш біля хати – і в небо Пильно дивишся, повен по горло водою Життя. Хто б вони не були – їх немає уже, тільки світло. Де би їх не носило стежками буденних доріг – Всі зустрінуться Тут. Їх змете, наче листя вітром, На оце Місце Сили, на твій цей не твій поріг. Хай так буде: хатинка-дитинка-пухнаста киця, І черешні солодкі – ген там, при отій межі, І на чорній горі геть засохла сосна-черниця, І Сарматського моря крихкі, як любов, коржі. Бо не має ні часу, ні віку, ні слів – нічого, Все, що було і буде – той хлопчик і той поріг, І зірок нетутешніх Чумацька стара дорога, Посивіла від солі, пречиста, як перший сніг. Будуть трави, і травень, і ящірка шмигне шпарко Між каміння нагріте, кудись в глибину століть, І ще яблінка буде – дикунка, смішна школярка,
Що стоїть над рікою. Що досі отам стоїть.
*** Так, роботка не цукор… Дивні такі, недосконалі такі істоти. Шумовиння емоцій! – і ненавидять, і кохають – незмінно палко. Чуєш? Знову планетку руйнують. За моєї пам’яті, мабуть, всоте. Бачиш – граються. Ігри – розуму, рольові, в доньки-матері чи стрілялки.
Я не знаю, може їм просто нудно садити город – капусту, буряк і квіти? Дивитись на хмари, розглядаючи в них овечок і крокодилів пухнастих? Ну ти й вигадав, Боже, службу – стерегти їх над урвищем. Це ж вічні нечемні діти! Вони ж сплять і бачать – як би встругнути якусь дурницю, як би болючіше впасти.
Та ні, я не скаржуся, що ти. Я вже звик. Тільки крила болять понад вечір дуже. Он мішки під очима – ні хвилиночки спокою з ними, товчуться і галасують, Іграшки відбирають, пхають пальці у війн розетку – а потім ревуть і тужать, Брешуть не червоніючи, мелють якусь дичину, згадують тебе всує.
Знаєш, моя би воля – ото дав би по дупі та розвів їх по різних кутках планети, Хай би постояли хоч до обіду, а ще краще до вечора, доки їх не заберуть мами, Але ж ти зробив для них Землю круглою – теплою, некутастою, як ранета, Із таким океаном прозорим! Із такими щедрими, як твоя рука, полями!
Тут із зернинки мацьопої – просто запхай у землю! – ростуть в небеса секвої, Світить сонячна лампочка день у день, з лійки водичка тече по колу… Хай би люди навчились нарешті – я ж багато не прошу! – тільки Любові Живої, Хай би звалили з цієї вічно старшої групи садочка в молодшу школу.
*** Наснився дім – уже чужий. Ми дві – Я і сестра. І двері навстіж. Кроки – Туди, углиб. Зарубки на лиштві, Де Ані-Олі три-чотири роки.
Де білий пес? Де книги, як птахи? З усіх рослин – лише гірке алоє. Бабуся де? Дідусь? І де батьки? На цілий світ – нас двоє. Тільки двоє.
Тримаючись за руки, ми йдемо По коридору, через всі кімнати, По тому сну, неначе по кіно, Гукаючи намарно мама-тато.
Де всі? Гримить Катрусин кінозал, Стікає кроків порване намисто, Бо це життя – лише вокзал. Вокзал. А всі – чотири горбики за містом.
*** В укрнеті – смурняк і вітер. У фейсбуках – про щедрий вечір, Про дипломи і про дієти, про тривожний рюкзак, до речі, У Йордані світлини голі, сварки, ратиці, бурячанка, Ще два дні – приберем ялинку. Ще три дні – і ворожі танки.
Бог дивується – що їм треба? М’яко спати і смачно їсти? Ну чого ви гризетесь, діти? Ви ж усі із одного тіста. Де тікає життя трамваєм – у депо, там де сніг-сновида, Де з усіх почуттів до людства залишилась лише огида.
*** Анька – вона завжди була слабачкою і ботанкою, Ще на “воєнці” у школі, як вчили про хлори-іприти, Сиділа на своєю другою партою, як у танку, Зітхала: “Це надто нелегко насправді – хотіти жити
У часи, коли розсипаються – світ і будинок – на скельця калейдоскопу, Коли гатять по голові, коли сирена виє до сказу… “Я так не хочу, – казала, – всі ці дурні протигази, всі ці окопи, Всі ці пов’язки імобілізуючі… Я краще того… одразу…
Бо життя в бомбосховищі після ядерної війни – це темно і людно, Закінчується вода та їжа, треба кидати льоси – кому не жити, Бо цей бункер пливе по світу порожньому – покинуте Ноєм судно, Бо назовні – нічого. Не прилетить біла голубка. Не розцвітуть квіти.
Ну вийдеш ти потім ізвідти – бліда, постаріла – у світ холодний і хижий, Доведеться якось виживати, шукати їсти, латати одіж подерту, Городець розбити, посадити картоплю, за тим – збудувати хижу. Та ну його в баню, – казала Анька. – Краще від першої ж бомби померти”.
А коли усе почалося – вона сиділа на ліжку – така доросла, така нечула. Спочатку чекала кінця, потім – дзвінка від нього, потім – Господнього знаку. Бахнуло у сусідів – аж весь світ розколовся – і Анька той знак почула. Бачиш, тягне на спині двох чужих немовляті нічийну руду собаку?
*** Моє місто ще тихе, та вже нашорошене, Як та киця, що проїхала тисячу кілометрів – Із Харкова у Тернопіль, Вислизнула з-під обстрілів та руйнації, Без переноски, Просто в салоні автівки, Яка мчала розмаханими дорогами України. Киця ще зовсім мала, та багато вже бачила. Її передав моїй доні господар – Запилений втомлений дядько, Який одразу в гуманітарному штабі завантажив машину по саме горло – Ліками та консервами, амуніцією й надіями, – І поїхав назад, у Харків. Бо що ж. Бо чекають. Сказав Соні: “Ну красуне, тримай мою кицю. Якщо виживу – повернуся. І фотки її надсилай”. Моє місто ще тихе, та вже переповнене. Довга ланка людей незнайомих, Що передають із рук в руки, Дотульно і обережно, Наче коштовний китайський посуд, Наче тонку порцеляну із рисовим зерням Найдорожче – Дітей і стареньких – Далі і далі, Із пункту А у пункт Б, Зустріти, нагодувати, ліжко чи два на ніч – І далі, далі. Дихати забуваєш, таке все крихке і непевне У цьому світі, Де за три тижні всі стали солдатами, Навіть якщо досі без зброї. У місті, де хлопці так мені схожі на середньовічних рицарів. Бо ж ті і ті мусять самі роздобути коня і списа (броніки, каски, берці та турнікети), Аби мати честь іти на подвиги. З тією лише різницею, Що рицарі йшли воювати за Гроб Господній, А наші хлопці – за Божу Колиску, За нас усіх, Ради того, щоб киця поїхала в мирний Харків, І вервичка найдорожчої теплої порцеляни – Крихкої, та сильної Ціла та неушкоджена – Всіх тих людей найдорожчих – Повернулась Додому. У мир і весну повернулась. м. Тернопіль
Погляд · “До Неба лунала “Здравиця-сохранниця” нашим Князям Духу – нашим воїнам”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
жою, – вступила до кола поетеса Ладослава Даценко. – Рідні Боги мені скоріш як побратими й посестри по духові, а не мстиві й заздрісні зайди. Я вірю, що вони надихнули мене 25 лютого написати цього вірша. “Чи мало крові пив із нас віки? І їв, і жер, й не вивчив “паляниця”. Каміння по тобі! І під боки! Хай Правда виколе твої брудні зіниці! Тебе питаю: “Вчив ти 2 по 2? По що рвонув до нас, в моє подвірко! Недолюд! Звір! Це ж на тобі війна! Убожець духом! Буде в смерти гірко!” – У нас є три шляхи, – розмірковує сіверянин, – візантійське православіє, але під прямою ставропігією вселенського патріарха. Та навіть тоді над нами, як майже півтисячоліття, висітиме чорною скелею російська ортодоксальна церква. Мені часто ставлять запитання: “Чи мало прийняття православія позитивний вплив на розвиток Русі?” Уявіть собі, християнська Европа на той час була всуціль неписьменною. Навіть королі не вміли ні писати, ні читати. Ми клеймили: “Сей меч сковав коваль Людота”. Ми значили: “Се прясельце Любавине”. А бешкетникпуцьвірінок видряпав на хорах Софії Київської “Кузя – порося”. У нас раніш Сорбони були свої філософські школи. Візантійське православіє принесло темінь, що була закладена в його основу. Важко уявити, але патріарх Ізавр власноруч спалив книгозбірню (більше 200 тисяч звитків еллінських авторів), що була друга в світі за багатством книг після Олександрійської, яку християни теж перетворили на попіл. Бачачи, що Київ міцніє, Константинополь почав нацьковувати князя на князя. А коли при Смолятовичу він і зовсім вийшов з-під цареградського контролю, нацькував перевертня-мордвина Андрія Боголюбського на першопрестольний град. Недолюд, столицю пограбувавши, вщент зруйнував її, відкривши ворота Золотій Орді. Ганьба, але дружинники замість хапатися за мечі, хапалися за хрести: “Грядеша божа кара, ібо ми язичники ще й досі!” І згодом правослаавіє не раз грало злі жарти з нашим народом. Задзвонили всі дзвони й козаки, що з гетьманом Сагайдачним облягли Москву, познімали шапки, осінили свої нерозумні лоби знаменням покори й… забралися геть. Возніс батюшка Галаган хреста, і жоден козак не вистрілив у напасників, що били по Січі картеччю, бо то православні. Рідновіри люто ненавидять князя Володимира, що прийняв християнство. А дарма. Каган Руси-України був блискучим стратегом. І, приймаючи християнство з посагом – багрянородною принцесою, мітив для своїх синів константинопольський трон. Але Візантія Бориса й Гліба підступно вбила. І навіть в “Повісті врем’яних літ” вишкребла ім’я їхньої матері Анни. Мовляв, народив князь Володимир двох синів. Як античні боги – зі стегна чи з глини на гончарному крузі? Проте, ослаблюючи Русь, Константинополь підписав собі смертний вирок. Київ упав, але й Візантію завалив. Візантія сам-на-сам невдовзі опинилася перед хрестоносцями, що зруйнували християнську східну імперію. Є ще один шлях. Греко-католицизм. Але дивлячись, як папа Франциск під час лютої війни в Україні спонукав подніпрянку мало не цілуватися із заволжською бабою, щось не хочеться мені до Ватикану прихилятися. Проте це замовчується на всіх рівнях. Наша держава була охрещена задовго до Володимирового херсонеського походу. Ще в V столітті у Криму діяла Руська єпархія. Її заснували сподвижники просвітителя Арія. З природньою і зрозумілою всім Трійцею: Бог Отець, Бог Син й Божа Матінка. Відголоски цієї тріади дійшли козацької доби в образі Покрови. Руське християнство не опиралося на державні структури, лежало на античних надбаннях, даючи розвиок особистості. Проте й Риму, й Константинополю ця течія була шпичаком у відомому місці. Відновити аріанство вже ніхто не в змозі. Залишається повернення до джерел. Ще від часів Мізинської людини праукраїнець підносив своє чоло до Неба, просячи в нього заступництва. Зживався з Ним молитвами й обрядами, зі століття у століття удосконлюючись духовно. Відомий мовознавець ХІХ ст. Олександр Потебня довів, що “витоки малоросійського язика сягають 40 тисяч років углиб цивілізації, давши початок всим індоєвропейським говорам”. Оте багатюще інтелектуальне надбання нашого народу все ж дійшло сьогодення в пісенному фольклорі: щедрівках, сіяльницях, веснянках, гаївках, в богатирському та козацькому епосі. Є з чого черпати. Саме цією неповторністю ми є і будемо бажані та цікаві світові. Як цікаві своїми неповторними віруваннями японці, юдеї, китайці. Безперечно: “Бог єдин! Але Він многойменен і многолик! І тисяча тисяч імен во славу Йому!” – наголошують “Вісті ізначальні”. – Справді, ми сьогодні віримо не в Бога, а лише в його концепцію, – підсумував розмову головний редактор часопису “Український світ” Олександр Шокало. – В Бога беззахисного, безвольного, прощаючого будь-яке зло. Але ж чи може бути пошана й надія на нього, коли він не зміг захистити своїх вірних у страшному 33-му році? Ну хай і рабів, але ж Людей. Ось перед нами сад, що посадив Творець, і кожен вільний вибирати плід. І раптом, ну нізвідкіль, коли до Неба лунала “Здравиця-сохранниця” нашим Князям Духу – нашим воїнам, з блакитного неба сійнув дощик. І заграла ледь примітна веселка. Знак? Безперечно!
Погляд · “До Неба лунала “Здравиця-сохранниця” нашим Князям Духу – нашим воїнам”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Іван ПРОСЯНИК
Князем Духу може бути звичайнісінька людина. А рабом Духу – князь. В юності на роменському Засуллі, де була в мене дівчина, зустрів старого-престарого діда, який щеплював грушу. Дід живий ще й досі в моїй пам’яті. І живці його прийнялися, радуючи щоосені медвяними плодами. Бо він жив для майбутнього. Наші діяння сьогоднішні визначають наше завтрашнє. Напівписьменні Катря Білокур, Марія Приймаченко, Тетяна Пата і нєсть їм числа – Княгині Духу, бо вони в найтяжчі часи совіцького гніту промальовували неповторне Обличчя майбутньої Держави. А отой діяч, що “між крапельками” (вкрадена характеристика з Молотова), отой “крапельник” довів до зубожіння найпотужнішу європейську державу. Віддавши ворогові задарма не лише ядерну зброю, хто він за духом? Якось запитав благочинного, людину з вищою духовною освітою: чи ж він має моральне право, зі святого місця – амвону, агітувати за злодія на найвищу посаду в державі? “А що робити, мені наказали?!” Тобто Києву – з Москви, а ці вже на місцях розпорядилися. Князі Духу?! Приватизація Бога будь-якою нацією – тяжкий моральний злочин людини. Які можуть бути виправдання, коли наближені до Творця його слуги кроплять “святою водою” панцирники, щоб вбивати таких же православних? Бога закликають у співучасники злочину. Однозначно: “Церква, що служить чужій державі, – церква Сатани!” Проте народ, який вірить у самого себе, завжди має свої власні високоморальні, героїчні міти, що надихають покоління вистояти проти будь-якої навали, творячи безсмертя нації. Японія, Ізраїль – найяскравіше тому підтвердження. “Вісті ізначальні” – джерело, що дійшло до нас в усній формі, – промовисто речуть: “Очі Рідного Неба найлагідніші! Руки Рідного Неба найласкавіші! Вуста Рідного Неба найправдивіші! Але коли ти похитишся на чужії ласки, схилишся перед чужими істинами, підеш чужим шляхом – то й прийдеш до осяйної Небесної вершини чужим і впослідженим!” Християнство виникло в рабовласницькому суспільстві, поділивши людство на перший і другий ґатунки. Але ж будь-яка мисляча особистість, якою рухає Творчість, – б о г о п о д і б н а. Це підкреслював ще перший митрополит-русич часів княжої держави Ілларіон. Людство ось вже дві тисячі років неправильно розуміє саму сутність Бога. У дитинстві, наслухавшись від бабусі Онисі незчисленних мітів та кощун, я захопився сверблячкою стати богом хоч би для братів менших. З татовими бджолами пригода мало не закінчилася лихом. А ось мурахи виявилися не такими лиходійними. Я врятував їх “протомісто” від пожежі, розквасивши носа старшому сусідові, що “бавився” сірниками. Обгородив мурашник жердинами від цікавих корів. Поцупив для них із комори ворочок цукру. Але ніхто на вершині їх “мегаполісу” жертовників не воздвигав, і “фіміамів” з живиці на мою честь не возкурював. Творець, котрий силою думки стискає без молекулярний простір до такої щільности, що він вибухає галактиками в мільйони сонць (і саме такий вибух спостерігають науковці в сузір’ї Лебедя), не буде укладати домовленість з родоначальником якогось племені загубленої у Всесвіті планети. Як не буде лікар-гінеколог під час пологів гратив в “дурня” з двірником. Ну не буде! Та, врешті, навіщо отій Невимірній, Незбагненній людиною космічній Потузі наше мурашине “алелуя”? Не Творець галактик веде нас по життю. Кожного з нас, зчитуючи загальні для Всесвіту Закони Живої Мислячої матерії, вже мільйони років веде по землі власний Рід. Є свята людей: Савки, Варвари, Миколи, Мокрини, Катерини. А є свята Богів: Сонцестояння, Різдво, Велик День, Купайло, Світовид. Чи були на Землі Будда, Христос, Аллах, Кетсалкоатль?.. А безживне каміння – сонцестояння, секунда в секунду, ось уже мільярди років повторюється й повторюється. Що Сонце – божество вищого порядку, довів у своїх роботах ще в ХІХ столітті німецький астроном Кеплер. Переконаний – Земля теж! Саме до сонцестоянь прив’язував свій сільськогосподарський календар протоукраїнець-бористеніст, ще в ранньому неоліті, засіваючи свою нивку зерном. Вже тоді він звертався до Горішніх Сил щедро полити молоде збіжжя рясними дощами, відточуючи звукоряд радуницьмолитов, віднаходячи погідні Ключі, що відмикають Силові Поля Небес. Цим самим вони забезпечували щедрі врожаї, множачи ще дотрипільську людність. Археологи підтверджують: протоміста Праукраїни мали 500-гектарні площі. А село від села були на віддалі всього двох-трьох кілометрів. Космогонічне свято Світовида-Всехранителя, тобто РОДа- Всезахисника, ім’я якого раніше навіть серед волхвів було під суворою забороною, з правіків вшановувалося 22 вересня і відзначалося особливою таємничістю, урочистістю й тонкою магічністю. Сонце згасає. Його життєдайня сила маліє, збурюються лихі, темні енергетичні сили. Тому кожна вісь, городище збиралися в цей день, щоб накласти на все живе: і рослину, і тварину, і людину Небесний захист. В ту мить, як лишень сходило Сонце, в космос, по всих наших землях зобохбіч Данаперу-Дніпра, творився могучий посил молитвирадуниці, вмикалася Teosfеra (сфера Бога), сила Захисту. Осіни силою животворящою Землі Твої священнії! Дай нам Любові свічі зажженнії! Дай нам Віри чаші вишнії! Дай нам Правди мечі двожалії і в жили дужі – стодужу темінь дев’ятдесятую превозмогти з благословенням Твоїм. Темінь дев’ятдесятая – це ті дев’яносто чорноенергетичні дні згасаючого сонця, що гнітюче діють на все живе, тому просимо: Укріпи Віру нашу во врем’я лютеє Ночі! Засвіти Зорю провідную посвіточем невгасимим! Викуй Орла златого на ниви вольнії! Вбогатири дух наш, благословляючи! Але не це головне в древньому обряді. На воду випускалася молода крижачка, як вособлення Богині Коляди, що має 22 грудня народити божественне Немовлятко-Сонце. До цього дня вона затайновується в Дніпрових плавнях від лихих сил Ародникових, що жахтять замкнути Землю-Матінку на 777 крижані ключі-роки. Перед нами постає у всій своїй красі прадавній космогонічний міт Першотворення. І коли по озерному дзеркалі Красного хутора, що на околиці сучасної Дарниці, раптом пустивши довгі вуса хвиль, появляється невідомо звідки качечка, мене, людину ХХІ століття, раптом проймає благоговійний трем. Однозначно – відкрилася язицька матриця. Спрацювала генарма пам’яті, закодована в наших генах з правіків. І просимо ми для всієї Руси- України зовсім небагато: “…аби стріти твій День, Світовиде Всехранителю наш, во єдности, во мудрости, во благополучії, во здравії! “І во мирі!” – залунало зівсебіч. Але вершиною свята була величальна Перунові – Богові військової аристократії. Проте, хоч відзначається цей день 20 липня (колись до першопрестольного граду з’їжджалися дружини зі всієї Русі, щоб себе показати й Князя Небесного й земного потішити) в час військового лихоліття молитви до Володаря блискавок лунали щоденно. “Вбогатири князі нашії! Вбогатири вої нашії! Вбогатири бояни нашії! Во велич Твою всенебесную, во Славу Твою всеземную! Умнож раті нашії! Воскреси удалі нашії! Одтвори своїми ключами огненними животокинебеснії в серця нашії! Даби не срам було перед Дідами нашими, перед Богами нашими святославовичами величатися!” І потужно, співзвучно древньому гімнові роктала бандура в руках молодого кобзаря-чернігівця Любомира, що з молодшим братам Святославом та батьком-військовиком приїхали на свято. І здіймалися до Небес бойові топірці. – Невже ви вірите у відродження родославства (так прадавню релігійну течію називають нині), – запитую в тонкого знавця старовинних обрядів, фольклориста-сіверянина Івана Вербича, – адже минуло стільки століть її винищення. – А чого ж ми зібралися тут! – залунало з усіх боків. – Тут я відчуваю себе розкріпаченою, вільною, а не рабою бо-
Нашого цвіту... · “Оксана Бризгун-Соколик – єдина українка, котра одержала нагороду “Person’s Day Award”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Валентина ШЕМЧУК, членкиня НСЖУ та Союзу українок Америки, лавреатка премії ім. Панаса Мирного, м. Скрентон, Пенсильванія (США)
Оксані судилося бути донькою сподвижника Симона Петлюри. Її батько Константин Бризгун у 1917–1918 рр. був лікарем Богданівського полку, 1939- го допомагав будувати молоду державу в Карпатській Україні. Оксанин дядько – хорунжий Армії УНР Михайло Бризгун – поліг за Україну 1920-го року. 1919 року Симон Петлюра зорганізував Місію Українського Червоного Хреста з евакуації полонених українців – вояків царської армії – з табору в німецькому Нойгаммері. Лікарі Константин і Людмила Бризгуни поїхали з Місією. Члени Місії замешкали поблизу в місті Заґан. Тут у родині Бризгунів народилася донька Олександра, пізніше дитяча письменниця Леся Бризгун-Шанта. Коли Місія з полоненими була на шляху в Україну, Леся захворіла, і батьки мусили віддати 4-місячну дитину до шпиталю у Відні. Місія відбула, в Україну прийшов більшовизм – родина Бриз-гунів вирішила перечекати неспокій в Чехословаччині, звідки з огляду на політичні обставини додому повернутися не змогли. Молодша донька Людмили і Константина Бриз-гунів Оксана народилася в 1927 році в Гуменному – у Східній Словаччині, що була частиною Закарпаття. Пані Оксана тішиться, що народилася на українській землі. Тато працював військовим лікарем. Щоб відкрити приватну канцелярію, мусив нострифікувати. У Братиславі, в Університеті Коменського, здобув чехословацький диплом та покликав сюди родину на початку 30-х років. У цьому місті осіло багато емігрантів – переважно колишніх січових стрільців та вояків і членів УГА, котрі одружилися зі словачками та німкенями, бо українських дівчат тут не могли зустріти. Тато Оксани був одним із засновників та багато років очолював Ужгородську філію “Просвіти”, був також головою Допомогового комітету студентам – у Братиславі студіювало багато молоді із Закарпаття. На переконання “просвітян” Людмила Бризгун навчала дітей, серед котрих були і її доньки, у недільній “Українській Школі”. Після уроків збиралися на пластові сходини, учні створили гурток “Котенята”. Оксана та її старша сестра стали активними пластунками. Діти поміж собою говорили українською мовою, вбиралися в народні строї, влаштовували День Матері, Свято Тараса Шевченка, Ялинку: читали вірші, ставили п’єси, співали колядки, танцювали, мандрували в “Малі Карпати”, на узбіччі яких лежала Братислава. Провідницею кілька років була Людмила Бризгун. Їй присвоїли пластове псевдо “Сова”. Батьки пластунів на ознаку вдячності подарували провідниці кришталеву сову, яка донині нагадує Оксані про братиславське пластування. Константин Бризгун очолював Пластприят. Оксана та її сестра Леся бачили, як удома на циклостилі тато зі своїм помічником студентом медицини Віталієм Петрівським друкували власний пластовий журналик “М’яв”. Один примірник Константин Бризгун привіз до Канади, Оксана передала це число до Пластового Музею в Клівленді (США). Коли наприкінці Другої світової війни фронт наблизився до Братислави, родина Бризгунів змушена була рушити на захід у вільний світ. Спершу прибули до Німеччини, пізніше оселилися в таборі для переміщених осіб у Реґенсбурзі. Оксана знову стала пластувати. Скінчила матурою гімназію, студіювала музику в Мюнхені. Дівчина поглиблювала знання і любов до української пісні, національних звичаїв, народної вишивки. Шлях родини проліг за океан – із німецького Бремена до канадського Галіфакса. У Торонто Оксана Бризгун здобула вищу освіту на педагогічному відділі музичного факультету Університету (відділ фортепіано зі співу та гри на фортепіано) – диплом ARCT у Консерваторії. Довгі роки навчала музики у своїй приватній студії і в престижній школі St. Michael’s Choir School. Тричі обрана головою Асоціації Онтарійських Реєстрованих Учителів Музики – ORMTA. Була активною у Пласті, головою Мистецької ради комітету українців Канади, довголітньою членкинею Ліґи українських католицьких жінок Канади, відділу при церкві Святого Миколая в Торонто. Фаховість і талант Оксани Соколик гідно пошановані – вона отримала перемогу в ХІІІ Літературному конкурсі СФУЖО імені Марусі Бек. 1955-го Оксана Бризгун вийшла заміж за Ярослава Соколика – як генеральний секретар Світового Конгресу Українців він щиро прислужився тому, аби Україну було визнано у світі, і Канада стала другою державою у світі та першою державою за океаном, що визнала Незалежність України. Коли 1980 року СКУ та СФУЖО – палкі поборники Незалежної України – проголосили “Світову Декаду Української Родини”, яка закінчилась 1990 року, незадовго до Міжнародного року сім’ї ООН 1994-го, то Комісію Декади Української Родини очолила представниця СФУЖО Оксана Бризгун-Соколик. Пані Оксана завжди відстоювала високі моральні цінності християнської родини, плекаючи її український дух та борючись проти асиміляції в англомовному світі. 1992 року Оксана Бризгун- Соколик стала головою Світової федерації Українських Жіночих Організацій. 1997 року пані Оксану було вдруге переобрано на цю високу посаду. Визначна подія в історії світового українського жіноцтва – Перша спільна міжнародна конференція “Українка й Демократія”, організована 1993 року в Києві Оксаною Бризгун- Соколик разом із головою Союзу українок України Атеною Пашко. Пані Оксана щиро відгукнулася на запрошення Ліги українських меценатів – організаторки щорічного конкурсу з української мови, названого після відходу в засвіти його ініціатора Петра Яцика ім’ям великого доброчинця, і СФУЖО стала однією із спонсорів нагород переможцям змагання юних знавців рідної мови. Оксана Бризгун-Соколик щиро опікувалася виходом у світ книжок українською мовою. Коли вона була у СФУЖО виховною референткою, однойменна комісія випустила у світ книжечку “Українські народні звичаї в сучасному побуті” про свята й обряди, традиційні рушники. Під час головування пані Оксани СФУЖО видала кілька книжок: отця Роже Аллю “Анна Ярославна – Королева Франції” (переклад з французької – д-р Марія Струтинська); “Нескорена Берегиня” – долі жінок – совєтських в’язнів; Антоніни Демчини “Зі Сходу на Захід” – біографія остарбайтерки; “50-ліття СФУЖО 1948–1998”; збірник “Українські музеї, галереї, збірки в західній діаспорі” – інформативний довідник, а також “Говорить четверте покоління. Голод 1933 моїми очима” та “Чорний біль Чорнобиля” – праці, відзначені нагородами ХХІV і ХХV Літературних конкурсів СФУЖО імені Марусі Бек для дітей та молоді. Як голова СФУЖО і друга заступниця президента СКУ Оксана Бризгун-Соколик побувала в усіх країнах, де працюють складові організації СФУЖО, допомогла зорганізуватися жінкам в Естонії, Польщі, Чехії, Швеції. Пані Оксана як голова СФУ- ЖО і заступниця голови Української Всесвітньої Координаційної Ради ввійшла до складу організаційних комітетів з підготовки ІІ і ІІІ Всесвітніх форумів українців у Києві та з відзначення річниці Голодомору 1932–1933 рр. в Україні. На честь свого золотого подружнього ювілею Оксана і Ярослав Соколики фінансово підтримали видання книги свідчень очевидців Голодомору “Свіча Пам’яті”. Оксана Бризгун-Соколик – єдина українка, котра за поданням СФУЖО 2007 року серед представниць сімох націй за працю в суспільстві Канади одержала нагороду “Person’s Day Award” Канадської жіночої організації Women’s Intercul- tural Network, у якій співпрацюють над жіночими проблемами представниці різних національностей і віросповідань. Фільм “Традиції і перехід”, у якому нагороджені оповідають про своє життя і проблеми після приїзду до Канади, School Board Онтаріо прийняв для презентації у вищих класах як приклад старших успішних жінок для дітей. Звертаючись до учасників урочистостей з нагоди нагородження, пані Оксана торкнулася питання торгівлі жінками, яке СФУЖО понад 10 років тому порушила на Форумах ООН у Нью- Йорку та Києві, а також згадала про трагедії українського народу – Великий Голодомор і Чорнобильську катастрофу. Почесна голова СФУЖО Оксана Бризгун-Соколик і сьогодні віддано служить Україні. В її палкому українському серці є місце глибокої шани мужності лицарів Майдану та подвигові найкращих синів і доньок України, які нині героїчно захищають рідну землю від російських окупантів. Пані Оксана Бризгун-Соколик відома благодійністю для українських солдатів і їхніх родин. На Святі Героїнь 2016 року Комітету українок Канади, відділ
Оксана Бризгун-Соколик під час промови на пленарній сесії Генеральної федерації жіночих клубів. Сент-Пол, США
Торонто, до 125-ліття першого поселення українців у Канаді пані Оксана присвятила доповідь долям своїх попередниць – українських жінок-піонерок, матерів, їхній жертовності в тому, щоб пережити невимовні труднощі тяжких початків у Канаді, зберегти родину, віру і культуру та працювати на розквіт Канади. Оксана Бризгун-Соколик вклонилася великим українцям козацької доби в державному Музеї гетьманства в Києві – у дарунок президент історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль вручив пані Оксані книгу про діячів УНР. Віддала шану письменникові й публіцисту Уласові Самчуку в Національному університеті “Острозька академія” – тут здійснено публікацію творів Уласа Самчука, що дає надію на перевидання в Україні повної його збірки. Пані Оксана і її дружина світлої пам’яті Ярослав Соколик як близькі знайомі родини Уласа і Тані Самчуків стали виконавцями їхнього заповіту – розпорядниця спадщини Уласа Самчука Оксана Бризгун-Соколик отримала нагороду за ініціативу проведення і фінансування Всеукраїнських конкурсів для студентської та учнівської молоді, наприклад, “Рідна мова в контексті творчості Уласа Самчука (герменевтичний аспект)”. За віддану працю та вагомий особистий внесок у відродження України Указом Президента України Оксану Бризгун-Соколик нагороджено орденом княгині Ольги. Почесна членкиня Організації українських жінок у Великій Британії та Союзу українок Америки, Оксана Бризгун-Соколик за свою багатогранну працю була удостоєна медалей Святого Володимира СКУ, Верховної Ради України, Golden Jubilee Medal Королеви Єлизавети ІІ, НУ “Острозька академія”. Ім’я Оксани Бризгун-Соколик вміщено в книгах “Who is Who of Canadian Women” (1997), “The World Who’s Who of Women” Cambridge, Eng- land та “Canadian Who is Who” (2001). Серед видатних жінок діаспори з нагоди 70-ліття СФУЖО почесна голова організації Оксана Бризгун-Соколик нагороджена відзнакою “Берегиня українського роду”. Щоденною жертовною відданістю пані Оксана служить Україні, її свободі та єдності, розвою руху українського жіноцтва у світі та світового українства.
Фото надані Оксаною Бризгун-Соколик
Оксана Бризгун-Соколик (у центрі) на відкритті VIII Конґресу СФУЖО з Джон Ауґустін – міністеркою Канади (зліва) та Іриною Голубєвою – головою Національної ради жінок України. Торонто, Канада
Про-читання · “Це втоптана стежка до серця читача, який емоційно та чуттєво проймається всім написаним”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Броніслав СОХАЦЬКИЙ, педагог, доктор філософії, член літературної спілки “Огневежа” (Хмельниччина)
Під такою промовистою назвою – “Портрет з осені” – і пішла у широкий світ збірка поезій Петра Шкраб’юка – знаного в Україні поета, есеїста, літературознавця, редактора, автора тринадцяти поетичних книжок, лавреата багатьох премій, відомого громадського діяча. В його доробку стрижневими розмислами є любов та її роль у бутті українства. Під цим поняттям Петро Васильович розуміє одне з основоположних почуттів, яке накопичує в собі позитивну духовну енергію – енергію радості, захоплення; робить людину життєрадісною, лагідною, возвеличує залюблених над звичними буднями життя, є надійною умовою створення щасливої, надійної, міцної сім’ї, сприяє захисту Вітчизни. Тому він у вступі-мініатюрі ставить її на чільне місце: “Тут все: любов, думки палкі. / І час новий на тлі віків”, – наголошується ним. Цьому високому, світлому благові лірик присвятив низку віршів: “Вибір”, “Гармонія”, “Загадка”, “Не рабський вірш”, “Причастя”, “Церква”, “Скрижалі”, “Особисте”, “Танець”, “Услід за Сосюрою” та інші. З аналізу цих поезій випливають такі типи любові: любов до Бога, батьківська любов, любов дітей до батьків, любов до Батьківщини та природи. До найвищої форми любові поет відносить любов людей до Всевишнього. Їхнє життя з ним є справою небуденною; воно “подячне і натхненне”. Власне, йому народ і повинен дякувати за все: “За ніч, що розмисли несе, / за місяць, що під оболоком, / за квіт буття, що вріс глибоко, / – в усьому велич і хосен”, – підкреслюється у вірші “Гармонія”. Він переконаний в тому, що запорукою досконалення нашого суспільства є неминуче домінування в ньому християнської любові. Завдяки їй життя його членів наповнюється метою, ціллю, сенсом. Життя дитини починається з материнської любові, з її неповторного, незабутнього тепла, ласки, ніжності. Про це поет бентежно повідає: “Колиски скрип і мамин спів свідомість нашу освітили”. Він щиро признається, що сам дуже любить
Альона РАДЕЦЬКА, м. Хмельницький
Любов і шана до України наповнювали душу Лідії Ярохно з дитинства. Як зізнається поетеса, українське слово, як магніт, притягувало її, ще маленьку, до книжки і забирало години на пізнання нових істин. Лише тепер вона розуміє, чому це так було потрібно. – Багато років я працюю вчителькою української мови і літератури в місті Старокостянтинові на Хмельниччині, – розповідає Лідія Іванівна. – Своїм дітям передаю те, чого навчилася за життя і засвоїла на уроках рідної мови у своїх учителів. Це ті цінності, котрими хочеться ділитися, адже у них – світло, добро, любов і повага один до одного. Цю війну, котру сьогодні розв’язала московія, ми поборемо. Обов’язково. “Бо в серці маєм те, що не малюків – “цю провесінь діточу”, називаючи їх ангелятами. Вони є для батьків “подарунком любові”. Любов, полонячи душі молоді, породжує у них гостре відчуття райдужного настрою, додає їм сили, енергії зносити, перемагати всілякі життєві негаразди. Ставши його бранцями, вони творять “буття оранжерею”, а ім’я закоханої дівчини для юнака – “цвіте в його душі”. Любов до неньки-України, як глибоко мислить письменник, мала величезне значення в боротьбі народу за незалежність, свободу, за рідну віру, культуру. Для нього взірцями такої любові були славні лицарі волі – козаки, звитяжні воїни УПА, герої Небесної Сотні. Їхні подвиги нині щоденно повторюють безстрашні захисники й захисниці у смертельних боях з терористами-фашистами, нелюдами-окупантами, з путінською Московією. Остання (вже вкотре!) рясно сіє в Україні смерть, каліцтва, руїни, ламає людські долі, ширить страх: “Північна лють, наїзд, обман… / Злоби густий, їдкий туман / висить донині над землею / І точить кров із свіжих ран”, – з великим болем пише гуманіст в об’ємному циклі рубаїв “Говорять синьо-жовті стяги”. Він твердо вірить: “Війна помре, поля засіють – / І все знов буде, як нове”. Авжеж, митець має рацію сказати і таке: аж ніяк не можна не любити нерукотворну, неосяжну красу природи, дану нам Творцем. Як вправний художник, він змальовує її прекрасними словами-фарбами: соловейко в кущах без запинки виспівує свої мелодії; роса сріблом виблискує на стеблинках трав; бабине літо дарує нам своє тепло; осінь позолотила стежки, дороги; лелечий клин додому спішить з чужих країв. На думку поета-природолюба, не випадає людям бути байдужими до вроди довкілля. Спілкування з ним він справедливо називає “краплинами щастя” і шляхетно запрошує їх “потішити свої очі”. Для нього воно є милим ще й тому, що підказує нові ідеї: “Самі приходять в гості теми, / Коли жовтіють хризантеми”, – читаємо у вірші “Зміни”. Закликаючи людей тішитися всім прекрасним, що має природа, Петро Васильович радить шанувати її фауну і флору. Між суспільством та нею мають панувати не меркантильні, а цивілізовані відносини. Опоетизовуючи названі типи любові, письменник не ігнорує, не відсуває на периферію увагу до інших людських чеснот – доброти, совісті, віри, надії, розуму, емпатії. Сукупно вони і є духовною міццю, здатною протистояти заздрощам, гніву, ненависті, байдужості, жорстокості, жадібності. Не обминає автор збірки і такі важливі теми, як смерть і безсмертя. Суть першої зводиться до того, що над кожним індивідом тяжіє Божий закон – закон смерті. Про нього у Біблії так і сказано: “Буває, дорога людині здається простою, та кінець її – стежка до смерти”. Вірить поет у воскресіння мертвих й потойбічне існування ділів (“Безсмертя”, “Я – син народу”, “Дотик вічності”, “Колобіг”), куди увійшло більше шістдесяти віршів, переважно патріотичної тематики. Кожен із них – це втоптана стежка до серця читача, який емоційно та чуттєво проймається всім написаним. Тут, справді, біль і сльози, материнська любов і співчуття, ранимість душі і віра у краще “завтра”. Тут – непохитність, чоловіча витримка та стійкість, незламність і відчуття боротьби. Лідія Іванівна воює з окупантами своїм гострим словом, яке проймає до глибини душі. Це добре помітно у вірші “Сучасним Атлантам”: Б’ють кремлівські куранти, Окупанти, десанти, моксель-диверсанти – Лавиною. Та звелися Антанти, наші мужні Атланти Й тримають небо над Україною. А далі відчувається жага і сила слова: Проти них – “Іскандери”, Проти них – людожери, І ракети крилаті, і “Гради”, І “Рапіри”, й вампіри, і мародери, І кадирівські шкуродери, А за ними – лиш Правда… Ця поезія є прикладом того, якою може бути любов жінки до своєї землі, до її людей, а особливо до наших захисників, які сьогодні віддають найцінніше – своє життя – за свободу і незалежність України. Упродовж усього життя поруч із Лідією Іванівною – Тарас Шевченко. Його вважає своїм натхненником та найкращим порадником. Йому присвячує свої вірші.
душі. В “Загадці” він про це говорить: “І дотепер мені загадка – / Душа… Вона (чи знаєш ти?) / між небом і землею кладка, / аби у вічність перейти”. Єдине її (людини) безсмертя – на Небі. Особам старшого віку, “коли вже все позаду”, Петро Васильович щиросердно пропонує не замуровуватися у пасивний стан, пам’ятаючи: горітимеш в житті впівсили, то й відповідно житимеш у півжиття. Спокій йому ще не сниться. І доказом цього є написані ним за кілька останніх урожайних років злободенні, змістовні, об’ємні роботи – збірка “Усе на світі таїна”, світоглядно-прозова есеїстика “Над Простором і Часом”, “Буття у двох світах”, “Попід Золоті Ворота” (удвох виданнях) та ін. Перебуваючи в солідних літах, поет ще має велику наснагу, яку йому за чесну, самовіддану працю дарує сам Бог: “…Отак живу – і залюбки. / Всевишньому я вдячний красно, / що і мої живі рядки / засіялись думками рясно”, – сповідально мовиться ним у вірші “Я тут, де вже не був давно”. На його думку, не можна називати старість повним занепадом фізичних й розумових потенцій, “спокійним тилом”; вона також у багатьох творчих, соціально активних особистостей має “злет стрімкий широких крил”, життєву, професійну мудрість, відчуття громадянського обов’язку. Окрасою збірки є також і те, що її автором, дотично до теми дослідження, цілеспрямовано використано усну народну мудрість – прислів’я. Резюмуючи, відзначимо: розмислам Петра Васильовича про роль любові в житті властивий доволі широкий діапазон охоплення нею її буття. “Портрет з осені” – мудрий, доброзичливий, великодушний порадник читачам різного віку. Книга вражає віталізмом, пантеїзмом, багатющим словесним арсеналом, наснажена християнським життєтворчим гуманізмом.
Про-читання · “Це втоптана стежка до серця читача, який емоційно та чуттєво проймається всім написаним”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
вмирає”, як писала Леся Українка. І це правда! Лідія Ярохно – поетеса, членкиня Національних спілок письменників і журналістів України, авторка збірок “Серце на долоні” (2012) та “На вістрі болю” (2016), лавреатка обласної літературної премії імені Володимира Булаєнка (2018), голова Старокостянтинівського міського осередку ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Нещодавно побачила світ ще одна поетична збірка авторки – “На терезах вічності”. В анотації слушно зазначено: “…У книзі переважають твори, пройняті глибоким болем і тривогою за долю України, що веде війну зі знахабнілим рашистським загарбником. На кону – воля і честь рідної землі, але шальки терезів вічності схиляються на бік всепереможної Правди, адже у всі віки добро перемагає зло…”. Продовження цих слів знаходимо і в передмові “Натхненна словом Кобзаря” Віталія Міхалевського, доцента Хмельницького національного університету, члена НСПУ та НСЖУ: “…Лідія Ярохно належить саме до тих, кому не байдужа доля Батьківщини-матері, рідної української мови. Саме за це, а точніше, “за неправильне трактування національного питання”, її, ученицю Хмельницького педучилища, у далекі сімдесяті виключили з комсомолу, що на довгі роки позбавило Лідію можливості брати активну участь в українському літературному житті. І все ж вона залишилася незламною у своїх переконаннях. Учасниця Майдану, волонтерка, активна просвітянка з багатолітнім стажем, вона завжди тримає руку й серце на пульсі доби…”. Нова збірка складається з чотирьох роз-
Особливо трепетно звучить її поезія “Стоїть Кобзар”, де поет є уособленням непокори і всепереможності. Тоді, коли всі люди під час повітряної тривоги поспішають у бомбосховища, він непорушно стоїть на вулиці, “чоло в задумі віковій піднявши”. Кобзар, у якого “мішки з піском в підніжжі замість квітів”, добре знає, що “…пощезне гидь несита – // І будуть, врешті, люди на землі!”, як-то він і пророкував водному зі своїх віршів. Не менш болючим сьогодні є питання віри. І його не оминає Лідія Ярохно. Її вірш “Московській церкві”, як і багато інших, має лаконічне попереднє пояснення, чому саме це зачепило її серце й змусило висловитися. Ось що вона пише: “В умовах російсько-української війни згоріло немало церков московського патріархату, незважаючи на те, що пропагували русскій мір і підтримували рашистську агресію”. Тому вірш – не про милосердя чи пощаду, а про можливість покаятися, поки не пізно: …Тебе всю дим покрив замість покрови, Горять ікони, плавляться хрести. Хоч перед смертю рци покутне слово, Однак навряд чи Бог тобі простить. Поетичній творчості Лідії Ярохно притаманне перефразування окремих історій, екранних сюжетів, новин, розмов, фольклору тощо. Саме тому з’являються підписи під її творами, які допомагають краще зрозуміти, про що саме хотіла розповісти авторка, які пріоритети розкладала і на що та на кого спрямоване її слово. Так народилися вірші “Наша група крові – свобода”, “Сучасним Атлантам”, “Я вибрав небеса”, “У райському хорі”, “Відповідь воїна-добровольця”, “Я син – свого народу”, “Безпринципним медійникам”, “Українській пісні”, “Доля”, “Легенда про скривавлену сорочку” та ін. Вірші авторки – це гама емоцій та почуттів, якими наповнена її душа, у віру та надію сповившись. Це поезія, яка надихає та кличе до Перемоги.
Ярохно Лідія. На терезах вічності. Поезії /Лідія Ярохно. – Хмельницький: ФОП Цюпак А. А., 2022. – 72 с.
Театр · “Це історія про людей, котрі живуть в епоху глобальних змін”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
стала композиція естонського композитора Арво Пярта, він – космічний. Музика Пярта стала містком, що з’єднала ці дві реальності – буденність і піднесеність. До речі, ви знали, що у часи, коли колонізація Ірландії лише розпочиналася, фермери цієї країни, крім своєї рідної мови, вільно володіли грецькою, французькою, егейською, але не знали англійської? Рівень освіченості цих людей просто вражає. Мене запитують, чому тема Ірландії так мене захопила, адже два роки тому я поставив “Каліку з острова Інішмаан” Мартіна Макдонаха, а до війни репетирував “Паромника” Джеза Баттероурта про події у Північній Ірландії… Навіть не знаю… Мені щоразу здається, що п’єси знаходять мене самі. Як би там не було, але наразі вже маємо обриси ірландського триптиху. Я надзвичайно вдячний Брайану Фрілу за можливість доторкнутися до великої драматургії, а також акторам, які попри складні умови відважилися відправитися у нелегку і професійно насичену театральну подорож. Усе, що ми хотіли сказати, ми сказали. Маю надію, що це буде почуто і сприйнято глядачем.
Театр · “Це історія про людей, котрі живуть в епоху глобальних змін”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ “Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову”, – ці пророчі слова Ліни Костенко могли б стати епіграфом до п’єси Брайана Фріла. Адже її герої – ірландці – 800 років були невільниками Британської імперії… Вісім століть колонізований народ боровся за свою свободу та незалежність… Лише 2005-го усіх державних службовців країни зобов’язали використовувати ірландську в діловому листуванні, а на карти, атласи та дорожні знаки повернулися споконвічні географічні назви. Але п’єса Брайана Фріла не про те, як чудово все закінчилося. Вона – про початок і довгий, систематичний процес нищення, вбивання мови, самосвідомості, самоідентичності нації… До маленького консервативного селища, що міцно тримається свого коріння, прибувають солдати-колоністи, “чудові колоніальні службовці”. “Ми не надто грубо вдерлися у ваше життя?”, – їхнє завдання насаджувати англійську – “перекладати стару архаїчну мову, за яку ви тут так вперто тримаєтесь, на хорошу королівську англійську” – та “адаптувати” ірландські назви сіл і містечок під свої імперські потреби. І начебто, що з того, що Бун на Хауен стане Бернфутом, а Друмь Дуф – Друмдофом? Проте дуже швидко виявиться, що “створення нової карти” з пропагандистської на загальнолюдську перекладається як “щось схоже на виселення”, а інспектування території – “довбана воєнна операція”… Так поступово складнощі перекладу поставлять героїв перед нелегким моральним вибором: зректися – буквально, свого власного імені, або ж зрозуміти, що “кожне ім’я – прекрасна формула з власним корінням”, що “чужа серцевина залишиться завжди герметичною” і чужинцям її повік не розкодувати… – Для мене це історія про людей, котрі живуть в епоху глобальних змін, – розповів режи-
– Сьогодні ми зробили те, що повинні були зробити, – наголосив режисер-постановник концерту, актор “Берегині” Валентин ВЕЛИКОРОД. – А в день нашої Перемоги обов’язково дамо другий – переможний концерт. Хочу подякувати воїнам, які боронять наші святі терени. Мої серце і душа з тими, хто сьогодні зі зброєю в руках відвойовує кожну п’ядь рідної землі. Це є величний подвиг, який ми не могли не оспівати. Вдячний кожному, хто є частинкою нашого театру, долучився до великої справи і створив цей концерт. Дякую кожному солістові, всім, хто був на сцені і за сценою. А ідейною натхненницею цього концерту стала директорка – художня керівниця нашого театру Ільїна Генсіцька-Семенцова.
сер-постановник вистави, народний артист України Кирило КАШЛІКОВ. – Історія про те, як ці зміни впливають на долю кожної конкретної людини та на життя суспільства загалом. Про вибір, про людську гідність та про кохання. А також про межу, переступивши яку, ти втрачаєш себе… Ідея поставити “Переклади” виникла два роки тому. Тоді художній керівник Київського академічного драматичного театру на Подолі Віталій Малахов запросив мене на постановку і запропонував п’єсу Брайана Фріла. Зізнаюся, тоді я навіть не знав про існування такого автора. Тепер вважаю його одним з найкращих драматургів, і дуже вдячний Віталію Юхимовичу за можливість познайомитися з його творчістю. Ми встигли розпочати підготовчу роботу над постановкою, але невдовзі Віталій Малахов пішов з життя, і втілити цю роботу у Театрі на Подолі мені так і не вдалося. А потім почалася війна... І лише тоді я збагнув, наскільки злободенною для нас виявилися “Переклади”, якою мірою події, про які йдеться у п’єсі, перегукуються з нашими теперішніми реаліями. Все, що болить сьогодні українцям, в цій п’єсі є. І те, що вистава народилася саме зараз, а не два роки тому, – доля, вище провидіння. Усе, що відбувається у нашому житті, починаючи з 24 лютого, – відбувається на тлі Великої війни. Навіть гра акторів в театрі – не просто гра, а енергія боротьби. Усім задіяним у виставі тема, піднята у “Перекладах”, болить. Всі вони – на “внутрішньому фронті”: і Манус (Андрій Коваленко), і Оуен (Владислав Мелешко), і Сара (Ірина Бучко), і Мейре (Аліса Тункевич або Ольга Узун), Йолланд (Ілля Ісаєнко або Кирило Парастаєв), Х’ю (Олександр Кобзар), Джиммі (Сергій Детюк), Доулті (Захар Кермощук або Євген Овчаров), Бріджит (Діна Андрійчук і Дар’я Хвостенко), Капітан Ленсей (Віктор Семирозуменко), кожен, хто грає місцевих жителів… Я створив загальне рішення цієї вистави, задав тему для кожного персонажа, а далі практично кожен актор сам вибудовував свою роль. Сценографію та костюми до вистави створила Олена Дробна. Костюми, світло, музика, пластика створюють багатошаровість цього простору, необхідний об’єм. З авторами відеопроєкції, що лягла в основу сценографії, ми познайомилися під час роботи над виставою “Загадкове нічне вбивство собаки”. Мені імпонує їхнє бачення співвідношення відео з умовностями театру. Головною музичною темою вистави
Що далі? Сподіваюся згодом повернутися до репетицій “Паромника”. Але у цій п’єсі підіймається надто болюча для всіх нас тема. Тому, напевне, продовжимо роботу, щойно відчуємо у собі сили доторкнутися до цієї рани. Поки що активно триває процес відновлення кращих вистав з нашого довоєнного репертуару. Художній керівник нашого театру Михайло Резнікович почав роботу над інсценізацією твору Ольги Кобилянської “В неділю рано зілля копала”. Молодий режисер Олександр Степанцов працює над виставою “Свої” за п’єсою Івана Буковчана “Перш, ніж проспіває півень”. Паралельно репетируються самостійні роботи акторів. Окрім того, у нашому театрі працюють херсонські колеги, тимчасово позбавлені рідного театру через війну. Починаючи з квітня, ми надаємо свій сценічний майданчик акторам з інших театрів, які сьогодні цього потребують. 4-5 листопада у Нью-Джерсі в рамках фестивалю VOICES ми зіграли виставу за п’єсою Лесі Українки “На полі крові”, а 26 листопада у Лондоні покажемо виставу “Фальшива нота” за драмою Дід’є Карона. Ми користуємося кожною нагодою сказати світові, що ми живі, що ми творимо, боремося, що все буде Україна. Фото із сайту театру солістів – Ганни Мудрої, яка проникливо читала вірші, Катерини Березницької, Галини Татуревич, Анатолія Пахомова, Анжеліки Скавронської. Гармонійно вписався у концерт номер “Летіла куля” у виконанні Павла Ласкавчука та Анастасії Потурнак. Всі представлені у концерті твори звучали по-новому. На жаль, сьогодні ми не маємо можливості зробити у повному обсязі все те, що б хотіли. Але, що можемо, те намагаємося робити якнайкраще. Маємо на меті продовжити цей проєкт, удосконалити його. – Ця програма народилась невипадково, – зазначила директорка – художня керівниця театру Ільїна ГЕНСІЦЬКА. – Були, звичайно, побоювання, що вона носить доволі стриманий, місцями драматичний характер, а не розважальний, як зазвичай сприймаються концертні програми. Проте ми ризикнули, і мені здається, що не помилилися. В українському фольклорі багато творів, які перегукуються із сьогоденням. І глядачі сьогодні своєю реакцією підтвердили це. Концертна програма “Відроджені” увійде в наш репертуар і посяде гідне місце. Валентин Великород поставив її таким чином, що вона може бути легко трансформована, і її частини органічно вплітатимуться в наші майбутні виступи.
Фото Олександра БЄЛЄНЬКОГО
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Новим проєктом Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки стала вистава “Переклади” за п’єсою Брайана Фріла. І хоча події твору відбуваються в Ірландії, він суголосний із сучасною Україною.
Театр · “Це історія про людей, котрі живуть в епоху глобальних змін”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Київський академічний театр українського фольклору “Берегиня” представив нову концертну програму “Відроджені”. Сьогодні цей театр спрямовує свої зусилля на відродження нашої історії, пісень, імен, всього того, що повертає нам себе справжніх, істинних. У концерті артисти зібрали ті пісні, які відгукуються на сьогоднішній біль, страх і водночас плекають гордість за свою націю.
У програмі ми задіяли три часові простори, три часові межі: мир – у минулому, тепер – війна, коли страшно. І третя часова межа – майбутнє. Сподіваємося, що настане мир, ми знову зможемо мандрувати Україною, світом. Говоритимемо про те, які в нас чудові пісні, які в нас чудові люди. Також будемо говорити про те, що ми вистояли. І нам допомогли це зробити наш незламний дух, наша пам’ять. Згадуватиме про тих героїчних постатей, які у минулому нам допомагали виборювати незалежність. А в майбутньому уславлюватимемо тих воїнів, які захищають нас сьогодні. Дуже хочеться, аби в їхніх нащадків вже не було приводів брати до рук зброю. Один з центральних образів концерту – дівчина з автоматом у руках. Це не випадковий образ. Адже багато дівчат відправили на фронт своїх братів, хлопців чи батьків. Страшно і боляче, що багато хто з цих дівчат не дочекався своїх близьких із війни. Не хочеться думати, що ще хтось може не дочекатися... Проте такі реалії страшної війни... Наші дівчата теж беруть зброю і йдуть воювати, і сьогодні їх у ЗСУ – десятки тисяч. Під час війни в Україні збільшилася народжуваність, не зменшилася кількість шлюбів. Це унікальне явище, яке дає нам віру в те, що ми будемо жити, будемо співати. І це має надихати нас на Перемогу, яку, сподіваюся, ми здобудемо якомога швидше. У Театру “Берегиня” особисті рахунки з путіним. Він не просто заважає нам працювати, не просто зірвав прем’єру. Він вбиває те найрідніше, що ми несемо народові, що ми намагаємося зберегти. Саме наш біль і вилився в концертну виставу “Відроджені”.
Радий, що кожен з нас зберігає в серці такі поняття як висока моральність, духовність, любов. Це моя перша режисерська робота в Театрі “Берегиня”. У роботі над концертом допомогла заслужена діячка мистецтв України Світлана Дядюн – прекрасна балетмейстер-постановниця. А сцену бою ставив режисер з Білої Церкви Вадим Коломієць. З такими людьми легко працювати. Вони фактично читають думки, які ти хочеш втілити в життя, і роблять це легко й красиво. За останні роки наша трупа значно зросла у творчому плані. Артисти відчувають сцену. А професійно не зростати з таким художнім керівником, як Ільїна Генсіцька, просто неможливо. Вірю, що в Театру “Берегиня” є велике майбутнє, якщо кожен із нас збереже людяність у собі і вистоїть у тяжкому протистоянні. Як режисер не вважаю концерт лише своєю роботою, це праця всієї “Берегині”. Велика заслуга Ірини Бонковської, Юрія Мілевського, наших освітлювачів, звукорежисерів. І звісно, ж
16 Подія року · “Не треба нас жаліти. Ми гідні того, щоб нас поважали”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка
Ця виставка виводить людей на світлий бік. Вона як прелюдія нашої Перемоги і провидиця майбутнього. Кожного, хто ступив у ці дні на Ковчег у “Хлібні”, цей унікальний Задум обдарував хлібом духа і сили. Проєкт складається з дев’яти персональних експозицій, кожна з яких презентує творчість українських митців: Віри Кулеби-Баринової, Олексія Потапенка, Інни Пантелемонової, Олександра Мельника, Миколи Жулінського, Мар’яна Луніва, Ігоря Романка, Надії Мартиненко та Андрія Котлярчука. Кожен із них – унікальний митець з особистою історією. Зібравши їх у спільному Ковчезі, кураторка виставки Леся Кочергіна увиразнила їхні роботи в особливий спосіб. Тут немає випадковостей. Тут кожна експозиція доповнює і розкриває іншу. А разом картини створюють цілісний образ України – прадавньої, новітньої і майбутньої. Виставка продемонструвала, що Україна, за яку сьогодні йде Велика війна, – країна унікальної давньої культури, в основі якої – жага до життя (вітальність), любов до світу (кордоцентричність), намагання пізнати його і творити у свободі. Для українців потреба творити – щоденна, як молитва. Ми сто разів захопимося, поки обійдемо зали, стільки ж порадіємо, замилуємося, заплачемо, прориваючись емоційно крізь тисячоліття до сьогодення. І випливемо на берег, щоб сісти і тисячу разів подумати про прекрасну нашу землю та чудових людей, яким Бог її вділив і які готові віддати за неї життя, щоб не дісталась одвічному ворогу. Хоча ми добре знаємо, як люблять українці це життя! Цю виставку неможливо пробігти, її потрібно прожити. Сісти перед кожною картиною і витягти зі щільників пам’яті те, що на серці. І зчитати, насамперед, себе. Віднайти напівзабуті імена, події, знаки, символи, які від народження складають сенси буття. І тільки тоді, коли зануришся углиб справдешності, перед тим сто разів спитавши себе, хто ти і наскільки в тобі живе жага пізнавати, і уклавши мінімум відповідей, – лиш тоді зможеш розгледіти себе у Ковчезі. Ти неодмінно знайдеш цю маленьку цятку у високому небі Чумацького шляху, заселеному Україною. Ти відчуєш себе на цій твердій породі Святої Софії, у “Хлібні”, що спекла тобі хліб святочний, небуденний, який зветься Україною. І лиш розкодувавши себе, можна приступити до картин і зрозуміти, наскільки вони суголосні твоєму світу і часу. Віра Іванівна Кулеба-Баринова маленькою дівчинкою – два з половиною рочки – пережила страхіття Другої світової війни, коли мама кинула їх із братиками в яму, аби захистити від окупанта. На її дитячих очах загинула годувальниця-корова. Віра все життя пам’ятала ці страшні картини і вірила, що більше війна на її землю не прийде. Бо українці люблять мир і землю. Бо для них поняття материнства – святе. Бо їм хочеться засівати поле і плекати хліб. Бо скільки б не біг українець, міряючи землю, він бігтиме далі, а під кінець ще й шапку кине: “А отут я огірочки посію…” Про це її триптих “Земля. Незабутнє”. Але лютий ворог приніс у наш дім Велику війну. І творчість Віри Іванівни зазвучала з новою силою. – Я кинулася до Шевченка,
бо Кобзар рятував і в голодній хаті, його знали напам’ять, як Отченаш. Бо наше колесо котиться від Шевченка. І я приступила до “Наймички”. Малювала на сировому полотні. Останню роботу не могла витримати, коли наймичка Ганна, висохла, стражденна, на передсмертному ліжку дочекалася сина і нарешті признається, що його мати. Навіть воли у мене ревуть від такого потрясіння. Олександр Мельник писав “Щасливу”, коли почалася Велика війна. За вікном бахкали ворожі ракети, під Києвом ішли бої. А художник малював прекрасну жінку, як Богоматір, як Україну. Так він відчув її, ставши за мольберт як Воїн світла, впевнений, що самосвідомість народу треба будувати на історичній пам’яті. У цій виставці закодовані історії кожного художника, злами, відродження, пізнання себе і творення себе. Долі різні, по-своєму непрості, як доля України. Яку вони обрали для життя і творчості. Чиєю долею і болем вони живуть. За яку воюють. Чиє майбутнє творять. А щасливого майбутнього гідний лише той, хто щодня бореться за свободу. У “Ковчезі” закладено багато сенсів – українських і загальнолюдських. Цю виставку має побачити світ. Тоді лише він зрозуміє, що означає Україна на планеті Земля. І неважливо, що відповіді на всі запитання світ не одержить, але байдужим до землі, яка має Ковчег з таким унікальним скарбом, вже не залишиться. Вірю, що Ковчег під дев’ятьма вітрилами мандруватиме світом, як Чумацьким шляхом, під яскравою зіркою Україна. Не треба нас жаліти. Ми гідні того, щоб нас поважали. P. S. Мистецький проєкт здійснено за підтримки Благодійного фонду “Зірка”. Засновниця Фонду Зоряна Пелех наголосила, що Україна сьогодні – не лише кров і руїни, а й життя в усіх його виявах. Повнокровне мистецьке життя продемонструвала унікальна виставка “Ковчег”, що стала знаковою культурною подією всеукраїнського масштабу. Тридцять відсотків коштів від продажу картин буде направлено на відбудову житла для людей, що втратили свої домівки. Бо у кожної українки і кожного українця має бути свій ковчег – святий і надійний.
У галереї “Хлібня” на території Національного заповідника “Софія Київська” завершилася благодійна мистецька виставка “Ковчег”.
З художницею В. Кулебою-Бариновою біля її триптиха “До мами”
На світлині (зліва направо): Мар’ян Лунів, Ігор Осташ, Віра Кулеба-Баринова, Леся Кочергіна, Олександр Мельник, Інна Пантелемонова, Микола Жулінський
П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 22 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
16 Подія року · “Не треба нас жаліти. Ми гідні того, щоб нас поважали”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 66 ннаа 11 ммііссяяццьь 28 грн 14 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 79 грн 42 коп. ннаа ппііввррооккуу 152 грн 84 коп. ннаа 1111 ммііссяяцціівв 276 грн 54 коп.
16 Подія року · “Не треба нас жаліти. Ми гідні того, щоб нас поважали”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Відповідальна за випуск
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ
16 Подія року · “Не треба нас жаліти. Ми гідні того, щоб нас поважали”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.