Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 22 листопада — День Свободи. Свято, яке ми маємо відзначити. Відзначимо? І що саме святкуватимемо? Здобуту, завойовану Свободу, чи її фантом?
Петро АНТОНЕНКО
Ідеться не про те, що відбудеться (чи не відбудеться) наступного понеділка на Майдані. Можливо, сюди за звичкою, за інерцією прийдуть “польові командири Майдану”. А чого ж: понеділок — несесій! ний день у парламенті, тож може прийти і один із заступників спікера, і майже непо! мітні в поріділій парламентській опозиції ще кілька депутатів. А в колишнього мі! ністра взагалі вдосталь часу: він нині без! робітний, до того ж, напевно, буде в Киє! ві, адже на підписці про невиїзд через по! рушену проти нього новою владою кримі! нальну справу. Мабуть до командирів при! єднаються і залишки їхнього колишнього війська. А може, раптом прийде і той, чиє прізвище тоді, 6 років тому, тут, на МАЙ! ДАНІ, і на тисячах майданів тисячеголосо скандували ми, виборці, громадяни. Зая! вив же він нещодавно, на реанімаційному з’їзді його партії “Наша Україна”, що, попри все, основним набутком останніх років є завойована співвітчизниками cво! бода. Втім, недавній, на місцевих виборах, погром напівживої партії Майдану її по! чесний голова назвав цілком прийнятним результатом. А що, може, це справді так? І для нас подібне, як і нинішня свобода, уже стало прийнятним? А може, на Майдан у цей день вийде й нинішній президент? Цілком серйозно. Заявив же він недавно, що завжди поділяв і поділяє ідеали Майдану. Отакої! А ми, нерозумні, затято стояли шість років тому супроти цього політика. Він же, виявля! ється, теж “за”, тільки — уточнив, що по! літики, які йшли у владу під гаслами Май! дану, зрадили ці гасла й ідеали. Ну, що ж, варто повертатися до цих ідеалів. І для цього співставимо їх із реаль! ністю. Ідеали, ідеї, гасла Майдану — всі вони в нашій Конституції України. Йдеть! ся не про ті розділи, які стали об’єктом політичного тасування то 2004!го, то щойно, 2010!го, зокрема, положення про те, кому й скільки відміряти влади. Йдеть! ся про першу частину нашої Конституції, яку цілком справедливо визнано однією з найкращих у Європі та світі, в якій саме йдеться про основні свободи громадян України. Єдине застереження. Якщо ідеал десь не збігатиметься з реаліями, не поспі! шаймо звинувачувати в цьому лише ни! нішню владу. Реалії ці формувалися всі по! передні роки, зокрема й після Майдану. Отже, Конституція, ідеали і реалії. “Стаття 3. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю …Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. “Стаття 29. Кожна людина має
16 листопада під стінами Верховної Ради України зібралося більше тридцяти тисяч пікетувальників: дрібні підприємці та робітники бюджетної сфери з різних регіонів нашої держави з’їхалися, аби висловити своє невдоволення змінами в Податковому й Трудовому законодавстві. Не врахували високопосадові автори цих “непопулярних” законопроектів, що люди вже не такі боязкі, як були до помаранчевої право на свободу та особисту недоторкан! ність”. Протягом останніх майже двох десяти! літь не розкрито жодного резонансного злочину, зокрема вбивства відомих усій країні людей. Не кажучи вже про вбивс! тва, інші злочини проти тисяч “пересіч! них” громадян… “Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне ви! раження своїх поглядів і переконань”. Ми маємо суспільство небувалої сво! боди СЛОВОГОВОРІННЯ. Публікації в пресі, Інтернеті про “поліпшення життя вже сьогодні” і про “Україну для людей” у Межигір’ї, Кончі!Заспі чи Безрадичах. Розслідування про те, що фінансові пото! ки країни значною мірою контролюють “політики” на кшталт добре відомих пра! воохоронним органам кримінальних ав! торитетів. Розповідь про прихватизацію заводів, у порівнянні з якими рожева мрія славнозвісного отця Федора з роману “12 стільців” про “свічний заводик” — дитяче лепетання. Спокійне “інвестування” дер! жавних коштів у власний, приватний біз! нес. І що ж далі? А нічого. При таких пуб! лічних звинуваченнях на адресу президен! та, прем’єра, міністра, депутата, мера ро! ків сто тому люди або йшли на покаяння, або викликали на дуель. Нині ж можна не робити ні того, ні іншого. Журналіст “по! писує”, народ “почитує”. А якщо хтось вже надто розписався, його відправляють у кращі світи. Безкарно, бо жодне вбивс! тво журналіста у нас не розкрите. Рахунок відкрито зі смерті Вадима Бойка, продов! жено іменами Ґії Ґонґадзе, Бориса Де! рев’янка, Сергія Александрова. Щодо двох останніх: невже хтось вірить у вер! дикт слідства і суду щодо їх вбивства? “Стаття 39. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збо! ри, мітинги, походи і демонстрації…” Суд забороняє абсолютно мирний мі! тинг, демонстрацію, пікет під унікальним приводом: їх учасники “потенційно” мо! жуть вчинити порушення громадського порядку. Тобто людей заздалегідь визна! ють винними. Цього вочевидь замало, бо влада готується протягти через парламент новий закон про мирні зібрання грома! дян, яким пропонуються такі положення, що Конституцію краще не відкривати. “Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується”. На розгляд парламенту вноситься но! вий проект Трудового кодексу України, який, окрім як кодексом кріпацтва, назва! ти важко. “Стаття 47. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взя! ти в оренду”. Близько двох мільйонів громадян кра! їни мешкають у гуртожитках, цих незаґра! тованих концтаборах, потворній і ганеб! ній для ХХІ століття формі існування. Мильною булькою виявилися розрекла! мовані попередньою владою “програми доступного житла”, нічого “не світить” мешканцям “таборожитків” та іншим без! домним і за нової влади. “Стаття 48. Кожен має право на дос! татній життєвий рівень для себе і своєї революції. І здатні не тільки пікетуванням відстоювати свої інтереси, а й змінювати владу в цілому. Особливо, якщо остання й надалі, так явно служитиме інтересам великого капіталу.
Олесь ДМИТРЕНКО Фото автора сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло”. “Стаття 49. Кожен має пра! во на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування”. А реальність? Вона добре відома десят! кам мільйонів співгромадян, переважній більшості населення. І нарешті — “Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом”. Тут хочеться процитувати героя колись по! пулярної кінокомедії: “Хай живе наш найсправедливіший, найгуманніший суд”. Вам стало сумно від такої картини? Марно. “Щастя — в його пошуку”, казали колись. А пошук Свободи, мабуть, най! краще починати в собі. Вона в нас самих, скільки завоюємо, здобудемо, стільки й матимемо. На жаль, несвобода, рабство — теж в нас самих. Проте пригадаймо ті миттєвості Сво! боди, той МАЙДАН, той початок Пома! ранчевої революції — 22 листопада 2004 року. Попри все — це непроминуще.
х х х Залишається нагадати Указ Президен( та України Ющенка, виданий до першої річ( ниці Помаранчевої революції, 19 листопада 2005(го року: “З метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Ук( раїнського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей, та на підтрим( ку ініціатив громадськості постановляю: установити в Україні День Свободи, який відзначати щорічно 22 листопада”.
День свободи “Стоять тут за все і проти всього”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
рік церкви громаді вірних, блок! намети залишилися. Це так звана “похідна церква” — церква Мос! ковії. Стоять намети в порушення всіх норм і правил: це територія заповідника, куди взагалі заборо! нений в’їзд, а сюди регулярно під’їздять учасники блокування. Намети вже й горіли від встанов! леного тут на зиму пічного опа! лення, і забруднюють територію, і численним туристам не можна навіть нормально сфотографува! ти давній храм. Та неподобство триває. Блокувальники заявили, що стоятимуть доти, доки храм не віддадуть Московському Пат! ріархату. Це при тому, що ця кон! фесія має в місті понад 10 храмів, зокрема найдавніші історичні пам’ятки міста й України. Нато! мість у Київського Патріархату до передання Катерининської цер! кви було лише два храми. Схоже, це рекордне стояння проситься вже в книгу рекордів Гіннеса. За потурання влади звичайно. Як попередньої, так і теперішньої.
ВІВТАР ПІД ПАРЛАМЕНТОМ А це вже картина під Верхов! ною Радою України. Не перший рік і тут стоїть “похідна церква” Московського Патріархату. Сто! ять тут за все і проти всього. Зараз — проти ідентифікаційних кодів громадян, проти Податкового кодексу. Словом, ідуть у ногу з життям. Якщо треба — протесту! ватимуть проти акцій, спрямова! них на захист національних інте! ресів. Принаймні, в особливих симпатіях до Української держа! ви ці “стояльники” не помічені.
“ХОЧЕШ ДВОМОВНОСТІ — ВИВЧИ ЯПОНСЬКУ” Пікет із цим гаслом я сфото! графував у понеділок біля будин! ку комітетів Верховної Ради, по! руч із парламентом. Молодь прийшла сюди, бо парламентарі мали обговорювати мовні зако!
нопроекти. Тож для глашатаїв двомовності хлопці та дівчата зап! ропонували свій варіант. Доволі непоганий, враховуючи давню і самобутню японську культуру.
“ОТРУЙНУ РЕКЛАМУ ТЮТЮНУ Й АЛКОГОЛЮ — ПІД ЗАБОРОНУ” Така вимога пікетувальників біля приміщення, де відбувалося засідання Погоджувальної ради парламенту. Численні громадські організації, науковці, медики ви! магають від Верховної Ради ухва! лити законопроект про цілковиту заборону реклами алкоголю і тю! тюнових виробів у мас!медіа, на носіях зовнішньої реклами. Зда! валося б, життєво необхідний крок, ураховуючи і нашу демо! графію, і стан здоров’я населен! ня. Та потужне алкогольне і тю! тюнове лобі в парламенті чинить спротив. То, може, до депутатів якось достукаються хоч ці пікети з наведеним вище та іншим гас! лами — “Допоможіть оздоровити націю”, “Зупиніть рекламу раку легенів”. Тож хочеш чогось добитися — не мовчи!
День свободи “Стоять тут за все і проти всього”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ ПІДПРИЄМЦІ ГАТЯТЬ У ВІДРА ЧЕРЕЗ “ПОКРАЩАННЯ ЖИТТЯ” Всеукраїнська безстрокова акція протесту підприємців про! ходить під стінами Верховної Ра! ди. У ній беруть участь підприєм! ці столиці та багатьох областей України. Учасники акції протес! тують проти намірів парламенту ухвалити новий Податковий ко!
декс, поданий правлячою біль! шістю. Чимало його положень ніщо інше, як нові побори й утиски підприємців, загалом ма! лого й середнього бізнесу, який у розвинених країнах становить основу економіки. Підприємці вимагають відкликання кодексу в нинішньому варіанті й усунення із законопроекту найодіозніших норм. Вони нагадали владі, що сплачують значну частину подат! ків до державного та місцевих бюджетів, створюють нові робочі місця. Але навіть зараз, ще до при! йняття цього кодексу, в країні йде неприкритий тиск на малий і се! редній бізнес. Чимало підприєм! ців, підприємницьких структур змушені призупинити свій біз! нес. Невже це і є оте задекларова! не новою владою “покращання життя вже сьогодні”.
МОСКОВСЬКУ ЦЕРКВУ — В КНИГУ РЕКОРДІВ ГІННЕСА Схоже, всі рекорди стояння побили радикали!віряни Черні! гівської єпархії Московського Патріархату. Листопад 2010!го.
Катерининська церква, шедевр українського зодчества кінця ХVІІ століття. П’ятий рік під нею стоять намети протестувальни! ків. Нагадаймо коротко історію цього протистояння, про яке на! ша газета свого часу писала. Ще у квітні 2006!го було видано розпо! рядження голови обласної дер! жавної адміністрації про пере! дання громаді вірних Київського
Патріархату Катерининськї цер! кви. Громада багато років добива! лася цього рішення, адже храм, споруджений свого часу козака! ми, завжди вважався україн! ським. Нарешті влада знайшла можливість перемістити з церкви Музей народного мистецтва, що був у ній розташований, і переда! ти храм під богослужіння. Але буквально напередодні передання храму, таємно, вночі його заблокували наметами ра! дикали від церкви. Понад два ро! ки вони не пускали в приміщен! ня храму навіть його законних господарів — дирекцію Націо! нального заповідника “Чернігів стародавній”. Заповідник не встиг вивезти звідси частину екс! понатів музею. У результаті доро! гоцінні реліквії (десь на мільйон гривень) зіпсувалися від вологи. Адже дві зими в храмі через бло! кування не можна було увімкну! ти опалення. Яке, до речі, теж розмерзлося. Тож ще в мільйон обійшовся ремонт опалення та загалом храму після цього блоку! вання. Але й після передання позато!
День свободи “Стоять тут за все і проти всього”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ В Укрінформі відбулася прес! конференція “Роль релігійних громад в управлінні об’єктами всесвітньої спадщини”. Пробле! ма неоднозначна. Зрозуміло, що в храмах повинна лунати молит! ва, їх треба передавати церкві. Але що робити, коли в сотнях культових об’єктів розташовано музеї, галереї, та й самі ці спору! ди часто є видатними пам’ятками не лише релігії, а й нашої історії та культури. Доводиться говори! ти про співіснування в стінах мо! настирів, лавр церковних і світ! ських структур. А це непросто. Характерний приклад — Киє! во!Печерська лавра, де водночас функціонують Національний іс! торико!культурний заповідник і монастир УПЦ Московського Патріархату. Гостру дискусію викликала наболіла нині тема — про долю кількох музеїв, які планують ви! селити з Лаври, притому начебто негайно. Навіщо? Куди? На це заступник міністра культури і ту! ризму Тимофій Кохан чітко зая! вив: “Жоден музей не буде висе! лений з Лаври, поки для нього не знайдуть і не обладнають інше приміщення”. Але тривога зали! шилася. Бо він же мусив знати, що підходящих будівель для пере! селення цих кількох музеїв у місті поки що нема. Та й узагалі, з якою метою виселяють ці музеї — було поставлене запитання від нашої газети. Гендиректор заповідника Марина Громова заявила, що це потрібно для розгортання справ! жнього музею власне Києво!Пе! черської лаври, адже в заповідни! ку десятки тисяч експонатів пере! бувають у запасниках. Але нато! мість архімандрит Лаври отець Варсонофій заявив, що один із храмів, у якому нині теж заплано! вано до виселення музей, буде пе! редано церкві. Тож під музей чи під храми підуть ці приміщення? Іншою гострою темою стала ситуація довкола Десятинної церкви Києва. Її залишки нині об’єкт дослідження археологів. Але ходять уперті чутки, що після завершення досліджень цю тери! торію передають Московському Патріархату, який планує спору! дити на місці видатної пам’ятки нашої історії, першої кам’яної церкви Київської Русі свій храм. На це заступник міністра запев! нив, що поки не будуть заверше! ні дослідження, жодного будів! ництва не буде. “А після того, як завершаться?”, — запитали жур! налісти. Чи визначилися вже дер! жавні структури, що буде на місці Десятинної? Чи то рештки її фун! кціонуватимуть як музейний об’єкт? Чи тут спробують відтво! рити Десятинну церкву, за анало! гією з Успенським собором Лав! ри та Михайлівським Золотовер! хим? Чи отой третій варіант, який так стурбував громадськість? На це Т. Кохан відповів: вчені, відпо! відні владні структури з цим пи! танням ще не визначилися. Що ж, і на тому спасибі. От тільки чи не вигулькнуть із цієї “невизначеності” якісь цілком визначені варіанти — і щодо приміщень музеїв, і щодо Деся! тинної церкви?
Сторінку підготував Петро АНТОНЕНКО Фото автора
Погляд · “Замість нарікати по кутках на постійну загрозу мові — треба цією мовою говорити і дати пожертву на українську справу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано!Франківськ
Поняття захисту мови далеке від точного означення справ! жнього правозахисного процесу, суть якого у відновленні просто! го і зрозумілого, логічного по! рядку застосування мов. Цей по! рядок є незмінною ознакою сильної і вільної у світових сто! сунках держави. Справа для справжніх, системних державни! ків, які готові затамувати особис! ті емоції покривдженої націо! нальної гідності заради сухої, але жаданої і невідворотної справед! ливості й порядку. Така позиція діаметрально протилежна пози! ції вузькополітичній із наміром здобути владу, контроль над еко! номікою і долями бідних грома! дян. В Україні домінують саме такі “політики”, тому одні захи! щають мову, а не права громадян, а інші жонглюють правами лю! дини, “пришиваючи” їх до ро! сійськомовних заради брудної політики. Одні дратують інших, не даючи українцям зосередити! ся на більшому, ніж написання звернень на захист державної мо! ви, яких ніколи не читає стабіль! но байдужа влада. Ми вже так звикли захищати українську мо! ву і так відточили стереотипні і непомічні способи реагування, що тексти звернень і протестів ніби написані під копірку і під! писує їх та сама обойма поваж! них і стурбованих інтелігентів. Ось нещодавно міністр освіти і науки Табачник в односторон! ньому порядку вивів уряд із чис! ла співзасновників мовного кон! курсу імені П. Яцика. По радіо “Ера” резонно пролунав стурбо! ваний голос співзасновників від української громади і було вис! ловлено жаль, що міністр фак! тично вчинив протиправну дію, в односторонньому порядку пору! шивши угоду про конкурс, заре! єстровану в Мін’юсті України. Вочевидь міністр вважає пробле! му якісного вивчення української мови, на рівні з російською, пи! танням вирішеним і гарантова! ним державою. І справді, знання громадянами української мови повинно бути конституційною турботою держави. Питання ро! сійської мови варто залишити громадянам, які нею послугову! ються, а не політикам. Як не па! радоксально, але володіння ук! раїнською мовою мізерно впли! ває на захист мовних прав етніч! них українців. В Україні, особли! во серед молодої чиновницької і ділової еліти, практично всі іде! ально володіють українською мовою, а навчити державної мо! ви можна за декілька місяців будь!якого чиновника аж до пос! тового даїшника. Дехто гово! рить, що для того, аби громадяни і влада державну мову не тільки знали, а й користувалися нею в публічному житті, потрібна дер! жавна воля. Державна воля — це ніби якась шуба з панського пле! ча від того, хто на вершині влади. А якщо при владі виявилися осо! би переважно російськомовні у житті? Їм так зручніше і їх по! доброму ніколи не допросишся заявами, протестами і звернен! нями шанувати 10!ту статтю Конституції чи поважати право на етнічну самобутність більшос! ті населення — українців. Воче!
видь потрібні не милості владо! можців, а реальний, точно за Конституцією, правовий самоза! хист етнічної самобутності укра! їнців. Якщо за двадцять років не! залежності нікого не переконала постійна відсутність політичної волі до українського, то нехай і надалі продовжують підписувати заяви протесту і складати тексти звернень до розуму, честі й гід! ності влади, політична воля якої завжди буде такою, бо їм це не болить. Я свою порцію текстів звернень і пропозицій уже напи! сав і повторюватися не буду. По! ра нам забути і викинути з влас! ного лексикону явно неточний термін “захист української мови” і зосередитися на грамотній і добре фінансованій правозахис! ній діяльності в широкому спек! трі!комплексі прав етнічних ук! раїнців на власну самобутність. Ми ідеалістично сподіваємося на підтримку держави, досі не маю! чи правозахисної організації ет! нічних українців, у той час як в Україні вже давно працюють по! дібні організації меншин із під! тримкою нашої, а то й чужих держав. В Україні успішно пра! цює добре фінансована правоза! хисна організація “Русскоязыч! ная Украина”, діяльність якої охоплює набагато ширший спектр питань, ніж збереження і розвиток самобутності росій! ської етнічної меншини. А в полі правового діалогу з державою від етнічних українців виступає по! рожнє місце, бо чиновник із від! сутньою політичною волею і без сентименту до українського в ра! хунок не береться. З самого по! чатку наша еліта вважала зайвим мати етнічну правозахисну орга! нізацію, адже держава проголо! шена наша, українська. Заради омріяної державності ми готові були тимчасово пожертвувати чи почекати із відновленням істо! ричної справедливості, відмов! ляючи собі в твердості підтримки народного руху культурно!націо! нального відродження. Можли! во, зримі загрози незалежності-таки були і була виправданою ви! няткова толерантність і терпи! мість українців. Минуло досить часу, а нашої толерантності ніхто не зрозумів і не зробив шляхет! ного кроку назустріч. Тепер на! віть нашим новим учителям то! лерантності з Європи нашої то! лерантності замало і ніхто не го! ворить, що й українці мають пра! во на толерантність до себе і виз! нання української як мови дер! жави. Публічна двомовність — не здобуток нашого суспільства, а звичайна нетолерантність і не! лояльність громадян до власної країни, що поволі стає нормою всупереч нормі писаної Консти! туції. Час минув і ми, українці, бачимо, що помилялися у споді! ваннях. Жертвуючи турботою про себе заради розбудови дер! жави, українці втратили і пер! шість у її розбудові, і самі опини! лися перед загрозою власній ідентичності. Вочевидь правиль! ною була протилежна стратегія, івона неодноразово висловлюва! лася, але її не могли почути ті по! літики з націонал!демократів, які втягнулися в чужі політичні ігри і в чужі спокуси. Але все му! сить повернутися на своє, бо ма! ло самоназватися націонал!де! мократом, не маючи опори від сильної власною самобутністю великої української громади. Не може бути успішною політика від переважної більшості населення, яке захищає свою мову як націо! нальна меншина. Ми не підемо далі, поки не відновимо україн! ський етнос, а вже потім держава зміниться на краще сама собою і без обіцяних політиками реформі проривів. Політика повинна служити відновленню етнічної самобутності українців — у цьо! му сенс проголошення незалеж! ності України, інакше вона не має права на підтримку українців і всіх порядних громадян Украї! ни. Без відновлення повноцінної в комплексі самобутності етніч! них українців не буде і свободи громадян іншого етнічного по! ходження, адже конституційно цей процес відбувається в гармо! нії і без конкуренції мов чи етно! сів. Це шлях до стабільної і силь! ної держави, здатної захистити всі інтереси суспільства. Якщо продовжувати політичним спо! собом, з одного боку, “захищати українську мову”, а з іншого — “домагатися прав російської”, ми можемо породити власне Ко! сово. Про це вже після цих вибо! рів почали говорити аналітики. Якщо вчасно перейти від плакат! ного захисту мови і політичних гасел за другу державну до реаль! ного конституційного гаранту! вання етнічної самобутності, йдучи назустріч реальним потре! бам громадян, можна відновити єдність суспільства і збудувати сильну державу. Молодь це розу! міє, бо хоче жити не гірше за єв! ропейців. Молодь уже готова до справедливого порядку застосу! вання мов у контексті пошану! вання самобутності етносів, але міцно вкорінені в політику бідній супер!багаті “совки” різних мастей можуть усе зіпсувати ще до приходу молодої зміни. Тим паче, що більшість із них діють не своїм розумом, а за допомоги “стратегічних інвесторів” і керу! ються модернізованим курсом програми ВКПб. Вони затівають неприпустиму для будь!якої
Фото Олеся Дмитренка вільної держави дискусію, плута! ючи права людини з правами на самобутність і правами грома! дян. Ці демагоги, не один рік фактично безкарно розпалюючи ворожнечу між громадянами, які мають одну Конституцію, але чо! мусь говорять двома різними мо! вами. А з позиції Конституції формальний захист будь!якої мови, не обумовлений потреба! ми збереження етнічної самобут! ності, можна вважати державним злочином, бо це означає взаємну мовну конкуренцію і конкурен! цію всіх мов меншин проти мови держави, фактичне руйнування гуманітарних основ державної влади. Мовну ситуацію в Україні штучно ускладнено до краю, бо слово логіки і просвіти це поко! ління вже не почує. Тут не плака! ти за долею української мови треба, а реально працювати, від! новлюючи справедливість у кож! ному випадку порушення мов! них і самобутніх прав етнічних українців, а також права грома! дянина на державну мову. В цьо! му сенсі справжнього організо! ваного захисту української мови досі ще ніхто не починав. Були делікатні звертання до збірного образу Кота Василя, який усе слухає і їсть… Була просвіта ук! раїнців щодо національної свідо! мості й притомності, було від! родження традицій, але правово! го захисту ще не було. Котові Ва! силеві все одно, бо його політич! на воля — ковбаса, і русифікує він усе ніби й не зі зла, а користі заради, за гроші чужих людей. Уже не раз говорилося, що зро! сійщення України вигідне не ли! ше Росії — це вигідна всім чужо! земцям технологія знищення конкурентоспроможності нашо! го суспільства і держави, зручний і дешевий спосіб забезпечення своїх інтересів на теренах Украї! ни. Практично всі грантодаваль! ні і грантоїдні міжнародні струк! тури в Україні працюють на про! паганду так званої толерантності українців і під маркою боротьби з ксенофобією. Вони не те, щоб допомогти відродженню нашої етнічної самобутності — відляку! ють і відволікають етнічних укра! їнців від життєво важливої етніч! ної правозахисної діяльності у царині конституційного права на самобутність. Правозахисні ук! раїнські організації здебільшого є філіалами стандартних світових уніфікуючих структур і саме тому впритул не бачать порушень прав людини в численних порушен! нях прав українців на етнічну са! мобутність. Висновок однин — право на етнічну самобутність, утому числі й мовну може захис! тити і гарантувати собі за правом чисельної більшості лише сама українська етнічна громада і тільки за гроші, зібрані з особис! тих пожертв кожного незамож! ного українця. Всі громадські структури, які мають статутні завдання піклуватися про укра! їнську мовну, культурну, релігій! ну та іншу самобутність, повинні одержати юридичний статус пра! возахисних організацій, мати групу фахових правників і одер! жати добре фінансування діяль! ності, тісно контактуючи з прос! тими людьми. Пора нарешті усім зрозуміти, що справжня громад! ська правозахисна діяльність, а сучасна громадська діяльність інакшою не буває, не робиться безкоштовно. Це дуже потрібна і вартісна, реальна робота кон! кретних і дуже кваліфікованих людей!інтелектуалів, які заслу! говують на найвищу в суспільстві оплату праці від своєї нації. Гро! мадський діяч — функціонер, правник, який відважиться пра! цювати в українській правоза! хисній організації, повинен одержувати платню вищу, ніж на ринку правових послуг і мати це забезпечення постійно, знати про те, що і його родина теж буде захищена. Український чесний журналіст, публіцист, аналітик повинен мати достойний гоно! рар за інтелектуальний труд. Як! що народ хоче вижити і дати доб! ру перспективу молодим, він по! винен шанувати не політиків, а громадських діячів, фахових пра! возахисників, адже вони фактич! но жертвують кар’єрою у регіо! нах, де не в пошані українська мова. З часом, коли міцно вста! новиться практика і мода на су! дові справи захисту прав само! бутності етнічних українців, цей вид правових послуг може стати цікавим і для адвокатських кон! тор. Професійна сучасна громад! ська діяльність в різних сферах життя суспільства обов’язково за! цікавить молодь, адже це школа, яку мусить пройти кожен полі! тик!державник. Водночас україн! ці вирішать проблему зайнятості сотень молодих безробітних із дипломом правника. Просто зби! рати підписи за українську мову вже не треба. Краще презентувати проект конкретної акції чи прог! рами з метою і планом дій, кошто! рисом витрат і розрахунком необ! хідних для цього пожертв грома! дян. Підпис без пожертви нічого не вартий, а пожертва добра, коли є особиста причетність до справи. Наші попередники жертвували більше, дехто й власним життям. Замість нарікати по кутках на пос! тійну загрозу мові — треба цією мовою говорити і дати пожертву на українську справу, довіривши за! хист власних прав професіоналам, яких серед українців достатньо.
Гаряча тема · “Блудні сини забажали, щоб хтось для них віднайшов країну “Русинію”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Володимир ПІПАШ, кандидат історичних наук, голова Закарпатського облоб’єднання “Просвіта” ім. Т. Шевченка Сепаратистський рух на Закарпатті, як вважають дослідники, був організований наприкінці 80-х рр. ХХ ст. за вказівкою ЦК КПРС для боротьби з українським національно-визвольним рухом. Із самих початків його головним знаряддям було т. зв. політичне русинство. Як пише академік О. Мишанич, обком Компартії та управління КДБ спробували утворити у Закарпатті “інтерфронт” у вигляді Товариства карпатських русинів, реанімувавши для цього довоєнні русинські ідеї про начебто неналежність закарпатських українців до українського народу. Серед невеликої частини закарпатців, передусім похилого віку, ідеологія русинства прийнялася. Причиною була незавершеність через особливості історикокультурного розвитку процесу українського націотворення в Закарпатті, рудиментарні спогади про діяльність русинських організацій у 20—30-і рр. ХХ ст. серед мешканців Мукачівщини та Свалявщини — тобто там, де ці організації свого часу виявляли підвищену активність. Зацікавилися політичним русинством й інші сили. Це реваншисти Угорщини (що мріяли про відновлення “Великої Угорщини”), Чехословаччини, а також організації англомовних нащадків трудової еміграції ХIХ — початку ХХ ст. із Закарпаття, Пряшівщини та польської Лемківщини у США, у яких виникло ностальгійне прагнення “віднайти” свою батьківщину, позаяк пам’ятали, що їхні предки називалися русинами. Тож блудні сини забажали, щоб хтось для них віднайшов країну “Русинію”. Два “крила” — проукраїнське і соборницьке та мадяронське і сепаратистське — проявляються ів Мукачівській Греко-Католицькій єпархії. Перше очолив помічний єпископ І. Маргітич, друге — єпископ-ординарій І. Семедій, який виступив проти входження єпархії в УГКЦ, наполягаючи на її безпосередньому підпорядкуванні Риму. Керівництво Закарпатської єпархії Православної Церкви Московського Патріархату перебувало на москвофільських позиціях. Союзником політрусинів стає Товариство угорської культури Закарпаття, перетворюючись на знаряддя сепаратистського руху. Від початків політичне русинство не було цільним рухом. Відповідно до орієнтації на ті чи інші зарубіжні центри, можна виокремити чотири його течії: москвофільську, мадяронську, підкарпаторусинську (тутешняцьку) та чехофільську (після розпаду Чехословаччини її прихильники приєдналися до “тутешняків”). Перша орієнтувалася на Росію, друга — на Угорщину, “тутешняцька” — на американських русинів, чиє замовлення на утворення окремого “народу” взявся виконувати П. Р. Магочі. Між течіями та організаціями, які утворилися, почалися чвари, зокрема через лідерство та закордонну фінансову допомогу. Особливу активність, за підтримки тодішньої владної номенклатури, яка прагнула автономного статусу для Закарпаття, сепаратисти виявили восени 1991 р. на сесії обласної ради. Добиваючись автономії для Закарпаття (Підкарпатської Русі), ухваливши рішення про проведення 1 грудня 1991 р. ще й обласного референдуму, за що голосували провладні депутати, діяльність сепаратистів на той час постала вагомою загрозою цілісності молодої Української держави. Однак їхні наміри були зірвані супротивом національно-демократичної громадськості.
Після цієї невдачі обласна влада відходить від відвертої підтримки політичного русинства, адже зі зміцненням української державності таке стає ризикованим. Утім, таємна підтримка сепаратистів деякими політикобізнесовими угрупованнями продовжувалася. 1991 р. в словацькому місті Межилаборці було скликано “Перший світовий конгрес русинів”, 1993 р. у Криниці (Польща) — другий, 1995 р. у Руському Керестурі в Югославії — третій, 1997 р. у Будапешті — четвертий. Зібрання фінансували уряди країн-організаторів. П’ятий проходив із 24 по 27 червня 1999 року в Ужгороді. Із 1995 р. на Верецькому перевалі, за дозволом обласної влади, Товариство угорської культури Закарпаття почало відновлювати монумент, який був встановлений 1896 року тут, на тодішньому державному кордоні Угорщини, на честь тисячоліття “завоювання предками угорців нової батьківщини”. Після протестів громадськості у Києві зрозуміли, що спорудження такого пам’ятника на колишньому, а не на сучасному кордоні Угорщини, несе загрозу національно-державним інтересам України, тож розпорядженням Кабінету Міністрів будівництво було призупинене. У другій половині 90-х рр. під проводом “прем’єр-міністра правітєльства Підкарпатської Русі” Івана Туряниці (тутешняцький напрям), батюшки Дімітрія Сидора (москвофільський напрям) діяльність сепаратистів дедалі більше набирає одіозно-комедійного характеру. Спроба одинадцяти русинських організацій об’єднатися в єдину структуру під назвою “Сойм підкарпатських русинів” у лютому 2000 року виявилася невдалою — невдовзі низка організацій, розсварившись, призупинила у ньому членство. Під час Всеукраїнського перепису 2001 року, попри значні агітаційні зусилля, витрачені русинськими організаціями на те, щоб чимнайбільше закарпатців записувалися русинами, такими себе назвали лише 10 100 осіб, що становило менше 1 % мешканців області (українцями — понад мільйон). Нове піднесення активності сепаратизму відбулося 2005 року. Його можна пов’язати з ініціативами тодішнього голови облдержадміністрації та керівника найпотужнішого в області політикобізнесового угруповання В. Балоги, націленими на консолідацію та пожвавлення сепаратистського руху. Як пише один із активістів русинства В. Падяк, ним було вирішено “навести порядок” у русинстві, тобто здійснити об’єднання всіх організацій (окрім “Сойму”, який 2005 року очолив аж занадто одіозний настоятель Ужгородського кафедрального собору УПЦ МП батюшка Д. Сидор) в одну, безпосередньо підпорядковану В. Балозі структуру.
Тож у червні 2005 року В. Балога скликав нараду русинського активу в Мукачеві, у якій взяло участь близько двох десятків активістів. На ній він запропонував замість багатьох організацій утворити одну — “Народну раду русинів Закарпаття” (НРРЗ). Вказав, що головою її прагне бачити Є. Жупана, заступником — Л. Лецовича. Також поставив умову: в організації не буде Д. Сидора. Позаяк із цим погодилися, то в жовтні 2005 р. у Мукачеві відбулася установча конференція НРРЗ, яка почала отримувати від В. Балоги значну фінансову підтримку. Є. Жупан за списком “Нашої України” став депутатом Закарпатської обласної ради, а Л. Лецович — Мукачівської міської ради. По-друге, необхідно було укласти союзні стосунки із сепаратистськи налаштованими лідерами угорських організацій. За сприяння влади, дві угорські партії — Партія угорців (КМКС) та Демократична партія угорців України потрапили до обласної ради, де утворили коаліцію із підконтрольною В. Балозі “Нашою Україною” та фракцією Партії регіонів, на яку В. Балога на той час зберігав достатній вплив. Таким чином був утворений єдиний сепаратистський табір, у який об’єдналися, ввійшовши у НРРЗ, дві з трьох політрусинських течій — мадяронська і тутешняцька (москвофіл Д. Сидор із своїм “Соймом” окремо продовжив діяльність, зорієнтовану на Москву) та угорські партії і організації. Табір спирався на владну коаліцію в Закарпатській обласній раді, міг реалізовувати свою мету через обласну та низку районних державних адміністрацій. Реалізація спільного плану дій передбачала вільне пропагування русинських ідей через ЗМІ, установи освіти тощо, прийняття сепаратистських політичних рішень через представницькі органи влади (визнання національності “русин”, відповідного гімну, прапору тощо), виконання вимог угорських реваншистів. Почали виходити нові русинські газети, створено інтернет-сайти. Чимало публікацій містили і містять відверті антиконституційні заклики, на які не було і немає жодної реакції відповідних органів, у низці інтернетвидань (приміром: prestupnikioni.na- rod.ru) присутня ксенофобія та розпалювання ненависті, погрози до всіх незгідних із політрусинськими радикалами. Обласною радою було ухвалено і рішення про фінансування за рахунок обласного бюджету газети “Підкарпатський русин”. Чому так відбувалося, пояснює у своїй брошурі “Возроджіня русинського ошколованя на Підкарпатській Руси (2003—2008). — У.: Выдавательство В. Падяка, 2008. — 36 с.” В. Падяк: “помежи адміністративні еліты десь ся найде читавоє число етнічных русинів: од завідувачкы діточого садика и директора сілской школы І-ІІ ступіня до губернатора области, од сілского головы до лідера політичной партії, до депутата місного парламента (Закарпатськой обласной рады), ба ищи вецце — до голови місного парламента ци депутата парламента Україны (Верховной Рады)! Ци, як то є из кар’єров п. Віктора Балогы — аж до головы Секретаріата Президента Україны!!!.. місний політикум и влада… выказувут солідарність русинському ошколованю, што ся возрождає”. 26 липня 2007 р. управління освіти та науки ОДА надіслало в відділи освіти міст і районів лист, у якому, на прохання “Общества им. А. Духновича”, “просить сприяти впровадженню у загальноосвітніх навчальних закладах факультативних занять з вивчення рідного краю (русиністики)”.. За підтримки влади на Мукачівському замку було встановлено стелу із Турулом, який навіть в Угорщині вважається символом угорського реваншизму. На приміщеннях органів місцевого самоврядування, інших установах населених пунктів, у яких мешкає певний відсоток угорців, поруч із українським, всупереч законодавству, були вивішені й угорські національно-державні прапори. На протести української громадськості влада не реагувала. Було відновлено і будівництво угорського пам’ятника на Верецькому перевалі. Однак тут стався прокол, бо після протестів громадськості, масових акцій, організованих на перевалі ВО “Свобода”, рішень Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад про неприпустимість будівництва зневажливого для українців і реваншистського пам’ятника, реалізувати плани про його відкриття за участі керівників України й Угорщини стало неможливим. Невдача була викликана і тим, що на Верецькому перевалі були розкопані останки карпатських січовиків, розстріляних 1939 р., про це писала газета “Слово Просвіти”. Тож влада, щоб не втратити реноме, в авральному порядку будує тут і монумент на честь борців за Україну. 7 березня 2007 року Закарпатська обласна рада, в якій була підконтрольна В. Балозі коаліційна більшість, перевищивши свої повноваження, приймає рішення про визнання на території області національності “русин”. Подія отримала широкий резонанс в Україні, позаяк чітко засвідчила, що в області вдруге за останнє двадцятиріччя розігрується “карта” політичного русинства. Посипалися нові протести. Депутати Рахівської районної Ради визнали нечинним зазначене рішення на території району. Надалі через обласну раду здійснювалися спроби прийняття як офіційних обласних, русинського (за кольорами тотожного російському, але “перевернутого”) прапора та русинського гімну. Останнє було аж занадто скандальним, і в СБУ розцінено як замах на цілісність України. Тож голова обласної ради М. Кічковський змушений був “апаратною грою” відмінити це рішення. Певний розлад у плани сепаратистів уніс і батюшка Д. Сидор, який продовжив свою зорієнтовану на Росію діяльність, звідки він отримує і політичну, і фінансову допомогу. Його дії були аж занадто відверті та незграбні, тож дискредитували русинський рух загалом. Проведений ним 25 жовтня 2008 року Другий європейський конгрес підкарпатських русинів проголосив “Акт проголошення русинської державності” та створення “республіки “Подкарпатська Русь”, утворив її уряд. Також було прийнято ультиматум до Закарпатської обласної ради з вимогою проголосити автономію Закарпаття до 1 грудня 2008 року, інакше “сидоріанці” це зроблять самостійно. 1 грудня 2008 року, в Мінську, Д. Сидор таки проголосив незалежність “республіки Подкарпатська Русь”. Служба безпеки України була змушена порушити проти нього кримінальну справу в зв’язку з “зазіханнями на територіальну цілісність України”. Дії Сидора викликали роздратування у сепаратистів, позаяк той чи то “по-простацьки”, чи то
Суспільство · “Шанують людей і народи високої гідності, які спроможні не тільки брати, а й ділитися власними скарбами”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ня і українсько-російського питання, й ролі інтелектуально-духового рівня в розвитку СРСР, наголосивши, що поразки СРСР у війні з гітлеризмом є закономірними, бо середній рівень культури партійно-радянської еліти є нижчим за рівень народних мас. Знаменно, що в основу українознавства працівники ННДІУ МОН поклали всебічність та синтез пізнання, в процесі якого досліджуються окремі сфери життя і розвитку Природи, Людини, етносу, нації і закономірності їхньої еволюції. Цей шлях дає добрі плоди і в системі материнської школи, піонерами якої були освітяни Миколаївщини, УГЛ та Сквирського ліцею (В. Цимбалюк, К. Плівачук), закладів педагогів “Партнер-клубу” (президент Г. Сазоненко), в гімназіях Львова (директор Г. Лопушанська) і Сімферополя (директор Н. Руденко), Києва (директор Л. Паращенко) та багато інших. Там стало нормою розвивати українознавство як методологію і як окремий предмет, реалізувати його силами всіх педагогів і ресурсами всіх предметів виховання і навчання. Беручи до уваги теоретичні й практичні здобутки наших педагогів, зокрема Чернівецької області (М. Бауер, Т. Мінченко), відділом освіти (керівник Л. Касян), мови (керівник А. Пономаренко), культури (керівник В. Коротя-Ковальська), підготовані програми для всіх ланок освіти. Шляхом системного дослідження та висвітлення феномена українознавства пішли й педагоги-вчені ВНЗ Кривого Рогу, де професор А. Козлов і доцент С. Ковпік розробили й ведуть курс “Вступ до українознавства”, з грифом МОН видано програму та методрозробки до курсу університетів Чернігова (А. Мельник), Харкова, Запоріжжя (про що можна дізнатися зі статті професора А. Козлова в журналі “Українознавство” (2010, №3). Вагомим напрямом нашої роботи в плані розробки та здійснення планів стратегії гуманітарної політики сучасної України є українська освіта закордоном. Разом із Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти (директор — професор О. Удод), Міжнародною асоціацією “Україна і світове українство” (віце-президент Т. Кононенко) та зарубіжною Українською школою (директор Л. Іванова) ННДІУ розроблено Концепцію і масштабну програму нашої праці з тисячами українських дітей (та і їхніх батьків) у різних країнах. Про це ви можете дізнатися з журналу “Українознавство” (2010 р., №3). Настав час консолідації суспільства на засадах справедливого способу життя, верховенства Конституційних законів, традицій народної культури, моралі, етики та естетики. А в цьому ключі — реформи науки, освіти і виховання. З огляду на це в ННДІУ (філія в Криму, директор В. В. Лукашенко) розроблено сертифікаційну програму зі Стандарту української мови та українознавства, оволодівати яким можуть люди українського й іноетнічного походження, чиновники всіх сфер. Українська мова, українознавство — найпотужніші джерела єднання і поступу народу. Без них немислиме піднесення гуманітарної сфери, як і піднесення українознавства немислиме без фундаментально спланованої стратегічної політики та гігантської праці інтелігенції.
Суспільство · “Шанують людей і народи високої гідності, які спроможні не тільки брати, а й ділитися власними скарбами”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ “по-провокаторськи” відверто виказав те, чого прагнуть і вони, однак діють більш прихованими методами. Серед русинів розгорнулася нова хвиля чвар, яка перекинулася на сторінки їхніх видань. Наразі в органах юстиції зареєстровано наступні русинські організації: “Русинське науково-освітнє товариство” (керівник Макара М. П. — нещодавно помер), “Общество Карпатських Русинов”, (Жупан Є. Є.), “Закарпатське обласне “Общество подкарпатских русинов” (Лецович Л. В.), “Закарпатське обласне об’єднання громадян “Крайове товариство подкарпатских русинов” (Бабинець М. М.), “Союз русинських письменників Закарпаття” (Град М. І.), “Закарпатське обласне науково-культурологічне товариство ім. О. Духновича” (Алмашій М. І.), “Закарпатське обласне Підкарпаторусинське товариство” (Сидор Д. Д.), “Асоціація “Сойм підкарпатських русинів” (Сидор Д. Д.), “Обласна спілка громадських організацій “Народна рада Русинов Закарпаття” (Жупан Є. Є.). Таким чином спроба пожвавити регіональний сепаратизм у Закарпатті у 2005—2010 рр. була доволі невдалою. Причини криються у відсутності реальної основи, відсутності соціальної бази політичного русинства у Закарпатті, тож його ідеї по суті мертвонароджені. Зіграло роль несприйняття їх у суспільстві, протести громадськості проти їхніх дій та чвари серед самих сепаратистів. Найбільше на цьому етапі “виграли” угорські реваншисти (споруджені реваншистські пам’ятники тощо), хоча це негативно вплинуло на стосунки української та угорської громад в області. Спроби пожвавлювати сепаратистський рух, вочевидь, триватимуть і надалі. Як із боку внутрішніх сил, так і з-за кордону. Новий голова Закарпатської облдержадміністрації О. Ледида вже мав таємні зустрічі з очільниками Світової ради русинів, де йшлося про налагодження співпраці, ут. ч. у сферах освіти, культури та спорту. Облдержадміністрація і надала підтримку їхнім ініціативам. Мати вплив на русинство, вірогідніше за все, прагнутиме і лідер партії Єдиний Центр В. Балога. Зокрема Є. Жупан та деякі інші активісти політичних русинів потрапили за списком ЄЦу до обласної ради. Не виключено, що “розіграти” цю карту вже вкотре спробує і екс-голова Ужгорода С. Ратушняк. Підтримати вимоги русинів нещодавно пообіцяв народний депутат України від КПУ О. Голуб. Не забуває і не забуде про важливість русинського руху в Закарпатті для її стратегічних інтересів і Росія. Це стосується і спонсора русинства канадського мільйонера С. Чепи та ідеологічного вождя русинів із Гарварда П. Р. Магочі. А як свідчать декларація проведеного 5 листопада в Будапешті ІХ засідання Угорської постійної наради з проблем закордонних співвітчизників — наголошуємо — під егідою угорського уряду: “Стратегічною метою національної політики є досягнення угорцями в Карпатському басейні різних форм автономії, позаяк це є гарантією збереження розірваної межами угорської нації”.
Петро КОНОНЕНКО доктор філологічних наук, академік
Закінчення. Початок у ч. 44 за 2010 р. У стандарті освіти та в шкільних навчальних планах є “світова історія”, “світова культура”, “світова література” й здебільшого відсутнє українознавство. Відсутнє воно і в навчальних планах ВНЗ, хоча є “народознавство” тих країн, мову яких вивчають студенти. Отож є Англія, Росія, Китай, Франція і нема України, бо у ВНЗ не вивчають курс наукової української мови, а нині МОН ліквідувало іспит з української мови для аспірантів і водночас ухвалено рішення про право складання вступних іспитів російською мовою. Для чого вивчати українську? У численних школах і ВНЗ панує мова іншої держави. Яких же випускників сподіваються виховати ті заклади? Як має почуватися клієнт, який приходить до вчителя, юриста, медика, урядовця, священика, що не володіє і не хоче знати мову народу? І чи буде такий випускник ВНЗ спроможний володіти історією, літературою, мистецтвом, інформативним простором України, а згодом і керувати їх розвитком, дбати про розширення та поглиблення гуманітарного простору і в Україні, і в зарубіжних країнах? А йдеться не просто про мову та культуру, а про світогляд, ідеали, державно-політичні інтереси, зрештою — спосіб життя громадян республіки, їхню спроможність розвивати суспільство демократії і свободи, верховенства права і реального гуманізму та патріотизму, — а щодо навчальних закладів — реального професіоналізму універсальних інтересів життєдіяльності. Шанують людей і народи високої гідності, які спроможні не тільки брати, а й ділитися власними скарбами. Як наголосила канцлер ФРН А. Меркель, Європа переконується, що різного штибу теорійки мультикультури як панацеї від регресу зазнали краху. Бо замість розквіту настає процес уніфікації, зниження рівня, а то й деградації культури. Замість оволодіння багатьма — байдуже ігнорування навіть однієї. Створюються регіони, а то й резервації культурного вакууму, духовної порожнечі. Тому інтелігенція має прогнати з очей і душ “сон золотий” винародовлення шляхом культивації потоків “масової” розважально-неморальної культури й вдатися до плекання не сексопатології та проповіді успіху будь-якою ціною, а культури людяної й високомистецької, твореної “аристократами духу”. Оскільки це має стати загальнонародною справою, а носієм щонайвищих ідеалів еліта, то виховання дошкільнят потрібно починати з батьків; школярів — із учителів; громадян — із державних чиновників, а студентів — із професорів. А патріотів мають плекати всі й усією системою навчальних предметів. Логічно, що на чільну позицію в процесі творення гуманітарного простору, як ми зазначали ще 1992 року, мають вийти ВНЗ, а в їх навчально-виховних планах — посісти кафедри (у науково-дослідних інститутах центри) українознавства. Маємо визнати, що особливо шанованими вчителями-вихователями є мама і тато, згодом педагоги, професори, академіки. Але маємо визнати й те, що найбільш ефективним Учителем є природний та історичний досвід. Не випадково Україні нав’язують єдиний російсько-український підручник з історії, і російські місіонери на кшталт Сергія Маркова та їхні підспівувачі — здрібнілі мікромалороси на кшталт Бузини й надалі планують знищувати найперше правдивого Учителя, бо Правда — творець високодостойної і людини, і нації. Нам нав’язують: ми були в одній державі, отже, ми один народ. А коли так, то навіщо нам різні держави, мови, культури… Напишімо спільний підручник колективом, у якому буде більшість російських представників, бо нас же, мовляв, більше… Але що каже марковимбузинам Учитель-історія? Подвижники науки й освіти, зокрема академіки В. Баран, С. Єрмоленко, Я. Калакура, М. Дробноход, В. Крисаченко, С. Наливайко, Г. Філіпчук, Л. Токар, В. Сніжко, В. Борисенко, їхні побратими Т. Кононенко, В. Коротя-Ковальська, А. Пономаренко, Ю. Фігурний, О. Ярошинський, Л. Горенко, Г. Ільїна, В. Нечепа, Л. Касян та інші стверджують: Україна — багатотисячолітній Світ зі своєю природою, історією, мовою, культурою, міжнародною роллю і місією. Вона мала державність, коли наших сусідів ще не було навіть у проекті. Що були українці і в одних державних системах із росіянами, то зовсім не означає, що вони були єдиним народом, як не були народом племена, які входили до складу імперій А. Македонського і Карла Великого, Юлія Цезаря й Наполеона… Тепер ті племена стали націями — державами, і хоч як прагнув “об’єднати” їх Гітлер — вони пішли в історію своїм шляхом. Учням середніх шкіл необхідно давати науково-популярні нариси з історії, найперше — свого народу, бо вони мають дивитися на світ із позицій свого реального Терену і досвіду, своїх інтересів та ідеалів. Інша справа — історія (як і географія, мова, культура, філософія, політика) у ВНЗ: там має формуватися компаративістичний метод і науково-аналітичний світогляд, бо там мають формуватися кадри не рівня спеціалістів профтехучилищ, а найвищого рівня професіоналізму, патріотизму, світогляду, філософії, логіки, етики, естетики і моралі, принципів життєтворення. Школа надає людинознавчі орієнтири, підводить до вибору шляху, елементарного самопізнання й кореляції власних здібностей з обов’язками перед суспільством. Даймо право дитині стати не професором з усіх навчальних предметів, перевтомленим наймитом затехнологізованого навчання, а нормальною людиною. Дещо інша справа зі студентами спеціалізованих ВНЗ. Кожен випускник має обов’язково стати й професором у обраній, згідно з обдарованням сфері, бо дилетантство — гріх. Але водночас він має сформуватися як культурний громадянин-патріот. І тут стає очевидним: для цього володіння секретами професії вкрай важливо, але замало. Потрібна ще наука життя, любові, науково-культурного підходу до найголовніших проблем та творчого сильного, дієвого характеру. Навіть за диктатури КПРС у ВНЗ на суспільно-гуманітарні предмети відводилося 37 % навчального плану. Тепер — 7 %. Концепція українознавства бере за основу визначення: світ єдиний і цілісний, аналогічна природою трансцендентна визначеність і людини, нації, держави, мови, культури, Буття і свідомості. Як вічних, взаємозалежних систем. Оволодіти ними можна лише за комплексного підходу. Бо анатомічний знімок ще не образ людини. Отож той, хто вивчає анатомію вивчає лише модель, а не живий організм-систему. Подібно до цього і світове українство — єдиний, цілісний Світ. Хто зводить українознавство до крає-, країно-, народочи етнознавства, той вивчає анатомічний каркас, не проникаючи в його космологічні й духовні таємниці. З “формули” України і українства відчужується жива кров і душа. Сума знань ототожнюється з людино-, націєсистемами як із механічною сумою їх лише зовні зафіксованих складників. Ось чому інтегральною постає проблема підготовки кадрів дослідників, мислителів-синтезаторів, вчених, художників, спроможних і пізнавати, і відчувати й відтворювати й творити Світ у його цілісності через призму пізнання генетичної суб’єктності, природної, соціально-культурної, мовної, етнопсихічної та вольової ментальності. З огляду на це, українознавство живий, цілісний образ України та українського світу й вивчає в цілісній єдності концентрів: Україна — етнос, природа, мова, культура, нація і держава, українство у міжнародних відносинах, віра, ментальність, доля, історична місія. Усе у безмежжі часу і простору, в причинно-наслідкових зв’язках, у досвіді, наслідках і перспективах. Свого часу код всебічно-універсального пізнання й самопізнання відкрив світові український геній Володимир Вернадський: почавши з кристалографії і змалювавши еволюційну картину творення суші і моря, гір і степів, етапів розвитку людини на українському Терені, він вдався до вивчення біосфери, атмосфери, стратосфери й завершив узагальненою теорією ноосфери, давши картину — пророцтво еволюції Людини й Природи у їх матеріальній і цивілізаційно-культурній та духовній сутностях, взаємовпливах Природи та Інтелекту, — й завдяки цьому, до речі, надав наукове трактуван-
Актуальне інтерв’ю · “Мені хочеться вірити, що в нашій країні написане слово ще комусь потрібне, що воно надасть можливість змінити ситуацію на краще”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
трасті, енергії думання, то стаття для мене не цікава. А енергія думання насправді містить не лише раціо, щось розумове. Енергія — поняття, яке породжує серце, дух. Я б хотів, щоб за літературною критикою закріпився “академічний статус”, бо тоді в літературознавство увійшло б щось ірраціональне, щось із філософії серця. А наше літературознавство потребує кардинального оновлення. У нас часом літературознавство набуває форми мутанта: автори прагнуть прикрасити свої тексти термінологічними поняттями, взятими “заживо” з французького чи англо-саксонського літературознавства. Безперечно, ці поняття мають функціонувати, але в нас мало хто думає над тим, щоб формувати простір для адаптації цих термінів і понять українською мовою. Тому деякі літературно-критичні статті взагалі неможливо читати. Зізнаюся, що свого часу я також цим грішив. Це пов’язано з тим, що коли перед тобою прочинено двері світової науки, то ти не завжди можеш адекватно себе поводити в нових умовах. Хочеться схопити все і якнайбільше. А це хибний шлях: потрібно завжди все переосмислювати й адаптувати під свою традицію, це, зрештою, свідчитиме й про потуги української мови. У Франції кілька років тому було проведено цікаве соціолінгвістичне дослідження: як динаміка мови корелює з динамікою технологічного розвитку країни, в якій функціонує ця мова. Висновки неймовірно цікаві: було проаналізовано розвиток російської та англійської мови у США. В Росії динамічний розвиток мовної системи: майже 20 %, а в англійській — 200 %. Тому цифри говорять самі за себе. Звичайно, нові поняття мають з’являтися, але вони повинні бути не варваризмами, а концептами, сприйнятими й осмисленими в суспільстві. — Як Ви гадаєте, критик, має бути злим? Гострим? — Гострота не завжди дорівнює злості. Раніше, як мені самому здається, я був значно “злішим”, якщо таке слово доречне. Але в наших умовах бути злим критиком — це ще одна ознака утопічності. Так, я не приймаю багатьох речей, я не приймаю багатьох тенденцій у розвитку УКРСУЧЛІТу в 2001— 2008 рр. Тепер ситуація трохи змінилася на краще. Мене завжди дратує гіпертрофоване обожнення когось у літературі, творення культів. Критик має доносити інформацію про книжку, автора, літературний процес виважено, переконливо, спокійно. Лише це може убезпечити нас від одіозності й гіпертрофованого культу, ідолопоклонництва. Мені може не подобатися стиль, якість письма, інтенції у творчості Ірени Карпи чи Сергія Жадана. Але коли ці молоді люди вийшли в Німеччині на мітинг проти Януковича — я не можу цього не вітати. — Ви сказали, що в нас існують культи в літературі? А чи могли б Ви навести приклади? — В нас є культ Оксани Забужко, прекрасної поетки й суперечливого прозаїка. Наша
Актуальне інтерв’ю · “Мені хочеться вірити, що в нашій країні написане слово ще комусь потрібне, що воно надасть можливість змінити ситуацію на краще”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ — Пане Дмитре, насамперед дозвольте привітати Вас зі здобуттям престижної премії ім. О. Білецького. Чи важлива для Вас ця премія? Чи можна сказати, що Ви тепер “офіційний” представник літературно-критичного процесу в Україні? — Ім’я Олександра Білецького багато важить для мене. Це людина колосального інтелекту, дивовижного літературознавчого гарту; погляд Білецького на літературний процес — завжди панорамний, системний. Сьогодні, мені здається, таких літературознавців уже немає. Це були останні з могікан, люди великого розуму й серця. У 30-і роки в ХХ столітті радянська система знищила тих, хто мав відродити Україну; були знищені й митці, і літературознавці. Історія української літературної критики — надзвичайно трагічна. З одного боку, справжній інтелект було вирізано, з іншого, тривалий часу нас було “офіційне” літературознавство — партійне, заідеологізоване, ялове. Писали про образ Леніна в українській та світовій літературі. Ось це літературознавство, “з Леніним у серці”, — показник колосального занепаду літературної критики. Й сьогодні ми не можемо оговтатися від цього потрясіння. Історія української літератури — річ трагічна. Розумію, що нам завжди приємніше говорити про здобутки, перемоги, сторінки світлі. Але в цьому трагедійному досвіді немає нічого поганого: він змушує нас весь час повертатися до минулого й відкривати забуті сторінки. Ми так мало знаємо про літературну критику початку ХХ століття, як, зрештою, і про літературу. Нещодавно з’явилася монографія Ігоря Павлюка про журналістику початку ХХ ст. на західноукраїнських теренах. Перекладено з англійської монографію Ірен Макарик про рецепцію В. Шекспіра в театрі Леся Курбаса. Ці праці відкривають не знану досі Україну. Ось що вкрай важливо робити — повертатися до себе через історію. Інакше ми будемо нацією викинутих у космос, вакуум. А природа не любить вакууму. Тож ми одразу станемо нацією-жертвою. Ми сьогодні — жертви минулого, яке обертається в пострадянських кодах чуми, оточені прокремлівськими інформаційними ресурсами, орієнтованими на плекання старих міфів. Я не вважаю себе “офіційним” представником. Будь-який офіціоз — це завжди смерть для індивідуальності. Коли ти “офіційний” — ти лише мертва порожня маска. Ти мусиш виконувати певну роль, грати за певними правилами, яких від тебе вимагають. Сьогодні більшість грає за правилами. Взагалі в українців є якийсь колосально жахливий синдром: заздрість і гіпертрофований егоїзм. Це затьмарює найкращі починання. Ми не вміємо шанувати одне одного, чути й розуміти одне одного, поважаючи Іншого, поважаючи прагнення іншого не погоджуватися з твоєю думкою. Якщо ти не маєш відчуття заздрощів, якщо ти бажаєш іншому справді добра, то, мені здається, в нашій культурі на тебе одразу накладають тавро: або ти жид, або москаль. А ми мали б навчитися просто шанувати одне одного. Шанувати себе й інших у культурі, в медійному просторі. Тоді буде сформовано спільний інтелектуальний простір розуміння й підтримки. Коли я кілька тижнів тому летів до Єревана на черговий перекладацький і видавничий форум, то в літаку було багато вірменів. Так-от, ця нація — нація взаємопідтримки. Вірмени говорять однією мовою й думають як громадяни своєї держави, а не раби, не виразники чужих інтересів. Звичайно, премія ім. О. Білецького — це світлий вогник у моєму теперішньому житті. Ситуація в Україні дає мало підстав для оптимізму. Це ситуація сюр-абсурду. Але ця премія накладає ще більше відповідальності, вона змушує працювати і працювати далі, як писав І. Франко. — Багато Ваших статей — це відповідь на сучасний соціокультурний і політичний абсурд. Чи має літературний критик йти у площину політики? — І так, і ні. Все залежить від умов. Сьогодні не писати про політично-історичні проблеми, не розглядати літературу через призму “політичного абсурдизму” — це зрада національних інтересів. Хоча за інших умов це було б абсолютно неправильно, хибно, заангажовано. Можливо, багато хто зі мною не погодиться, але я повторю слова Маланюка: “Коли у нації вождя нема, тоді вожді її поети”. У нас сьогодні немає вождя. Віктор Ющенко не став очільником України, а спричинився до того, що до влади прийшла ПР. Це найбільший СЮР. Але трагічний, бо ми знову відкинуті на десятиліття назад. Мені хочеться вірити, що в нашій країні написане слово ще комусь потрібне, що воно надасть можливість змінити ситуацію на краще. Можливо, це романтичні погляди. Але хочу ще в свої літа трішки побути романтиком, аніж циніком. Хоча теперішня ситуація штовхає людину до варварства, до цинічності, подвійності (й потрійності). З людиною відбуваються страшні метаморфози. А все тому, що людина не відчуває свого зв’язку з історією, із землею. Тому вона прагне підлаштуватися під вигіднішу ситуацію, забуваючи, що всі ми — громадяни своєї держави, які мають дбати не лише за себе, а й за нашу історію. Сьогодні є багато підстав для протестів і незгоди. Нинішня державна політика — це політика брехні. У теперішньому уряді дуже мало людей, які реально можуть щось змінити на краще. Можливо, що цей історичний етап потрібний: маємо пережити періоди занепаду, щоб відродитися. Але в нас ці періоди відродження й смерті дуже часті. А від цього може зірвати голову. Нація “без голови” — страшне явище. Ніколи політичний ангажемент не має домінувати для літературного критика. Хіба що для публіциста. Критика літературного процесу — це критика художніх систем, це аналіз еволюції літературних феноменів, це виявлення складових сучасного гуманітарного простору, який формується у книжках. Політика може існувати, але як щось другорядне. Просто от що цікаво: політична доба накладає відбиток на стиль думання, на поведінку, зокрема й авторів, зокрема й на взаємодію читача й
На початку листопада журі під головуванням академіка В. Дончика визначило лауреата премії імені Олександра Білецького за 2010 рік. Переможцем став Дмитро Дроздовський, перекладач, літературознавець, заступник головного редактора журналу “Всесвіт”, співробітник прес-центру Національного університету “Києво-Могилянська академія”, один із провідних літературних критиків нашої країни, член НСЖУ (висунутий на здобуття премії редакцією журналу “Всесвіт” і культурологічним тижневиком “Слово Просвіти”). Цієї відзнаки Дмитро удостоєний за літературознавчі публікації 2010 року. Пропонуємо читачам інтерв’ю з Дмитром Дроздовським у контексті здобутої престижної премії. Дмитро став наймолодшим лауреатом премії ім. О. Білецького за всю історію її існування.
письменника. Коли ця комунікація стає неприродною, штучною, цинічною, екзальтованою, то це має знайти свій відгук і в роботі критика. — Для Вас критика — це наука, різновид академічного літературознавства, чи щось інше? — Критика для мене — це саме життя літературного процесу так, як воно є. В нашій традиції літературна критика не є складовою академічного літературознавства. Хоча на цьогорічному світовому конгресі з компаративістики в Сеулі йшлося саме про те, що літературна критика має набути академічного статусу. Критика — це стратегія розвитку простору літератури. Вона має бути живою, мобільною, оперативною, але також і якісною. Критика має поєднувати два центри: пристрасть серця й інтелектуальну рефлексію. Традиційне академічне літературознавство — це завжди інтелектуальна рефлексія, об’єктивована й відсторонена від “Я”. Я не люблю критиків розуму. Розумова інстанція мертва без інстанції душі. Якщо у статті немає прис-
Актуальне інтерв’ю · “У нас усе заповнює кітч, вульгарність, інтелектуальна порожнеча”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ РЕПЛІКА критика ще не доросла до об’єктивного, відстороненого сприйняття текстів цієї авторки поза контекстом авторської суб’єктивності. Ми, критики, часто залежні від статусу автора. Це хибний шлях. І “священних корів” потрібно критикувати. Спокійно, тверезо, виважено. Я проти того історичного культу, який існує навколо Оксани Забужко. Безперечно, вона цікава авторка, я шаную її як дивовижну поетку, але її прозовий стиль — це монструозні екзерсиси, орієнтовані на епатаж, на культ жорстокості. Часом вона порушує дуже багато етичних принципів — і в житті, і в творчості. Тому як людський авторитет для мене вона не існує. Але як поетка вона справді дуже сильна. На жаль, про це мало пишуть. — А як щодо культу Ліни Костенко? Вас інколи називають одним із найпотужніших творців цього “культу”? — Ліна Костенко якщо і створила культ, то своїм життям, своєю громадянською позицією. Насправді вона не потребує культів. І я досить критично ставлюся до її творчості. Мене цікавить ключ до її нового прочитання, позбавленого зашореності. Я спробував у такому дусі написати післямову до вибраного Ліни Василівни “Річка Геракліта”, що незабаром з’явиться у видавництві “Либідь”. З іншого боку, якщо існують відверті цинічні тенденції до творення антикульту Ліни Костенко, не підкріплені справжнім вдумливим прочитанням, то обов’язок критика — забезпечити рівновагу, врівноважити шальки терезів. У нас є “плеяди” тих, хто працює на шельмування творчості Ліни Костенко, на обпльовування високої поезії. На жаль, до цього доклалася й Оксана Забужко, зокрема у своєму останньому романі “Музей покинутих секретів” — у цьому насправді сильному епічному романі, який хибує на ідеологічну заангажованість та нотки цинізму. Невже ми ніколи не переборемо культ ненависті одне до одного в літературі? Але ми маємо критикувати одне одного розумно, естетично, виважено, а не тримати сокиру за спиною, щоб знести голову опоненту. — Але ж саме Вам випало вивести Ліну Костенко на сцену під час презентації “Берестечка” в березні цього року. Багато хто розгледів у цьому знак: молоде і старше покоління поєдналося. Ви — та людина, яка здатна об’єднати різні історії, різні покоління. — Той вихід — цілковитий збіг. Хіба що всі збіги заплановано в небесній книзі буття (сміється. — Ред.). Я вдячний долі і людям, які познайомили мене свого часу з Ліною Василівною. Таких, як Ліна Костенко, у нас більше немає. Це останні з могікан за рівнем розуміння, людської чистоти, високої моральної етичності й естетизму. Мені справді б дуже хотілося бути силою, здатною об’єднати, а не розколювати. Свого часу я писав багато гострої критики на український постмодерний УКРСУЧЛІТ. Сьогодні я трішки переглянув свої позиції: так, потрібно знати ці тенденції, критично (виважено-критично) до них ставитися. Але найвизначніша робота не в критиканстві, а в конструктиві. Потрібно утверджувати справжню літературу, якої в нас так мало. Потрібно робити все задля того, щоб українська література була представлена за кордоном. Світова література не знає про Л. Костенко, М. Вінграновського, Г. Тютюнника, В. Стуса, М. Матіос… Є лише поодинокі перекладацькі спалахи, але саме від української критики залежить представлення найкращих здобутків своєї літератури у світі. Ми ж або бездумно PR-имо культові імена, сприяємо бездумному ідолопоклонництву, або ж пишемо в такому дрібному калібрі, що наші писання Європа й Америка просто не помітить. У нас немає дисципліни думання, немає критичної дисципліни. Європа — це простір критичного розуму, що виростає з потужної традиції та культури етичної відповідальності. Потрібно працювати, не розділяючи, а об’єднуючи. — Що сьогодні може вивести українську літературу на якісно інший рівень? — Розвиток літератури — природний процес, який має свої закони. Колись радянські мудрагелі хотіли скерувати літературу в певне русло. Що ж, і річки за Союзу повертали в протилежний бік. Мені б дуже хотілося, щоб у нас з’являлося якнайбільше історичних романів, можливо, які б стосувалися тем альтернативної історії. “Шестиднев” Петра Кралюка в цьому плані для мене є вкрай цікавою спробою оживити часи Василя- Костянтина Острозького. Історія знову має стати метанаративом. Але це не повинні бути сухі, обважнілі, затягнуті романи у стилі Нечуя-Левицького. Сьогодні вкрай потрібно дерзати. Мені взагалі здається, що літературу на якісно інший рівень може вивести передовсім авангард, модерн. Але в нас авангард — це порожнє блюзнірство, література цинізму й брутальності, коли немає нормальних, “людських стосунків” між текстом і читачем. Проте саме авангардна література має стати рушієм естетичних зрушень. Але це авангард, який глибоко знає свою культуру. Дмитро Донцов міг критикувати російську літературу, знаючи її достеменно (дозволю собі розлогу цитату, яку я дуже люблю в Донцова): “Назагал тип, пануючий у російській літературі, се тип безвольної л ю д и н и, а має він там невичерпаний запас нюансів. “Російські класики, — пише наш сучасник, російський професор Ященко, — в суті, речі не класики, бо нездатні виховати сильних, енергійних, морально здорових людей. Що характеризує героїв нашої літератури? Моральна слабість і бажання виправдати сю слабість хибами самого життя… Мрії про будучність і повна нездібність здійснити сі мрії в теперішності, нездібність до акції, до творчої борні. Чацкій Грібоєдова, що втікає перед огидою життя… Рудін та інші Гамлети Тургєнєва, Обломов і Райський Гончарова — безплідні балакуни і нероби, епілептики Достоєвського, звихнені істоти Чехова, “лішніє люді” — ось типи російської літератури… Се людина без власної волі, що без принуки ззовні кроку не зробить. …да как-то устроен русский человек (писав Гоголь в “Мертвих душах”. — Д. Д.), как-то не может без понукателя… <…> …русский человек — какойто пропащий человек. <…> Хочешь все сделать — и ничего не можешь. Все думаешь — с завтрашнего дня начнешь новую жизнь, с завтрашнего дня сядешь на диету, — ничуть не бывало: к вечеру того же дня так объешься, что только хлопаешь плазами и язык не ворочается, как сова, сидишь, глядя на всех…”. Можливо, Донцов видається занадто категоричним, але його погляд аж ніяк не можна назвати неаргументованим. Ось, що в моєму розумінні є авангардним. Це крок уперед, це ламання банального, це виламування з традиції провінційності. Але авангард буде цікавим лише тоді, коли він виростає з традиції, коли він, полемізуючи з традицією, стоїть на її основі. Ігор Костецький був близьким саме до такого розуміння авангарду. В його концепції Шекспір — письменник авангардного типу, бо він ішов супроти традиції, він не боявся дерзань і великих кроків уперед. — Наскільки світовій культурі потрібна культура українська? — Я б не ставив питання так. Європу, наприклад, цікавить усе, що є самобутнім. Це тільки Росія прагне підім’яти все під себе, не розуміючи, що сучасна стратегія російської культури — це шлях смерті. Європа нині сама переживає кризу духовності, але в Європі функціонує як висока культура, так і масова. У нас усе заповнює кітч, вульгарність, інтелектуальна порожнеча. Цього року в Борисполі натрапив на дивовижний рекламний щит біля терміналу “Б”: “Радо вітаємо в Україні. Унітази на будь-який смак”. Ось це те, чим Україна зустрічає зовнішній світ. Твори Андруховича певною мірою увійшли в німецький, польський інтелектуальний простір. І це добре. Важливо, щоб ми тут, на материковій Україні, випрацювали притомне бачення сучасного літературного процесу. Повага до себе допоможе іноземцям краще нас сприйняти. Кожен твір у принципі мав би отримувати численні рецензії в періодиці: головне, щоб матеріали були аргументовані. І не потрібно ані ганити, ані хвалити, а лише явити сутність явища й розташувати його в колі певних тенденцій. У нас завжди на книжку або накидаються, готові розірвати, або захвалюють. Міри немає. Мене вразила цьогорічна реакція на заяви Юрія Андруховича. Він висловився про те, щоб Крим і Південь відійшли Росії. Це викликало чималий резонанс і негативне ставлення до пана Юрія. Але всі матеріали, які з’являлися, можна було чітко поділити на “за” і “проти”. І в жодному не було спокійного, виваженого аналізу ситуації, в контексті якої з’явилася ця фраза. Зрештою, і Андрухович може помилятися, чому ж це полемічне висловлювання підносити на такий рівень, ніби його вимовив Президент України? Андрухович більше часу проводить у Німеччині, Австрії й Польщі, ніж у Криму. Але будь-яке критичне висловлювання потрібно аналізувати, шукати раціональне зерно, а не бездумно приймати або відкидати. Ми часто керуємося миттєвими емоціями й браком інформації, незнанням ситуації. Наш Крим владний Київ уже давно “здав” Росії. Й про це треба було писати десять років тому, а не сьогодні. — На Вашу думку, літературна критика в Росії потужніша від української? — У Росії є свої потужні інтелектуальні острівки. Мені імпонує, як сучасну російську соціокультурну ситуацію діагностує Віктор Єрофєєв у програмі “Апокриф”. У нас програми такого рівня немає. Але в Росії рівень духовного варварства ще більший. Що можна очікувати від країни, де пляшка молока коштує дорожче, ніж пляшка горілки? Мені особисто здається, що українській критиці й літературознавству варто було б багато чого повчитися в іспанських колег. Ми й досі часом боїмося понять “нація”, “націоналізм”, “народництво”. Іспанська література початку ХХ століття виросла з “націоналізму”. Але ці поняття там стали модерними. Сьогодні теми національної ідентичності, націоналізмів центральні в іспаномовній літературі (також у латиноамериканській літературах). — А коли в України з’явиться свій лауреат Нобелівської премії з літератури? — Коли Україна почне поважати себе. Якщо для нинішнього Інституту національної пам’яті голод 1933-го не був геноцидом, то про які Нобелі можна говорити? І це тоді, коли оприлюднено матеріали британського журналіста Ґарета Джонса. Нам варто повчитися в грузинів і вірменів щодо поваги до себе й своєї історії. Вірмени на кожному кроці говорять про свій геноцид, їм також дуже важко балансувати у просторі між Росією та Туреччиною. Але це гідна країна, яка поважає свою мову й свою історію. Нобель буде тоді, коли Україна почне шанувати себе й допомагати представляти у світі найякіснішу літературну продукцію. У нас Ліна Костенко, Валерій Шевчук — імена, безперечно, гідні Нобеля. Але ж це не Ле Клезіо й не Варгас Льйоса. Наша держава не робить стільки для просування творчості цих авторів, скільки Перу й Іспанія зробили для Льйоси. Світовий успіх літератури залежить від рівня поваги нації до себе. Теперішня влада — це наші працівники, ми привели їх до влади, аби вони працювали задля блага України, задля нашого блага як народу України. А не вони мають кидати нам кістку, аби псяча нація була спокійна й сита. Ще років двадцять у нас не буде кардинальних змін. І за цей час ми можемо наздогнати за рівнем розвитку літератури або Польщу й Францію, або Гондурас і Ямайку.
Спілкувалася Ганна ТРЕГУБ
Микола ЦИВІРКО
Скажіть на милість, яким чином стрекотливі дівчатка з навколотеатральних структур добувають номер вашого мобільного телефону і час від часу досить наполегливо запрошують вас відвідати елітну виставу з вартістю квитків від 1300 гривень? У цей день телефонних пропозицій було аж дві. Зважаючи на теорію ймовірності, факт, гідний Книги рекордів Гіннеса. Не встиг пояснити стрекотусі з “Колізею”, що я не олігарх, із яким вона мене, здається, сплутала, як пролунав другий дзвінок. Цього разу свою турботливість щодо мене і моїх діточок-онучат виявляв не хто-небудь, а столичний департамент культури. А втім, службове посвідчення телефоном, тим паче, мобільним, пред’явити не можливо. Тому довелося повірити дівчиську, яке тараторило без упину, на слово. Та саме слово… Зворушило мене не те, що на новорічну ялинку всього за 150 гривень за участі “провідних акторів театру імені Івана Франка” запрошують… на початку листопада. Тобто за два місяці. Це, мовляв, тому, що квитки дуже швидко розходяться. Смертовбивство, не інакше, за кожний квиточок! Ну, та гаразд. Усе це я уточнюю, запитую, перепитую українською мовою, а на іншому кінці уявного дроту легко і невимушено відповідають мені мовою північно-східного сусіда. Як кажуть, впритул і бровою не повівши. Раніше, во врем’я оно, в такому разі хоча б вибачилася мамзелька: нє хачю, дєскать, кавєркать чюдєсний украінскій язик. А тут цвенькає без перебою. Банальна як для нинішніх часів ситуація, чи не правда? І кожен, хто в такій ситуації побував, погодиться, що далеко не завжди подібний діалог досягає межі, коли, відкинувши делікатність і тактовність, перебиваєш настирливе і незворушне цвірінькання і запитуєш: “А що, в департаменті культури столиці України українською мовою вже не послуговуються?”. Ви думаєте, культур-дєвочка знітилася, осіклася, замовкла розгублено?.. Еге! Не на тих нарвалися. “Ну, пачєму жє. Проста, панімаєтє, каґда я абращяюсь на украінском, то міня начінают руґать. А ваащє-та я па абразаванію (увага, шановні читачі, у кого слабке серце, прошу далі не читати!) украінскій філолог”. А “ваащєта” мою героїню, як я зрозумів, давно вже ніхто не “руґаєт”. Бо не “абращяєцца”. Та і я її не лаяв, а лише так, поцікавився. Часописи, що мають репутацію жовтих і спеціалізуються на суцільній чорноті, практикують рубрику “Дожилися!”, сенс якої дуже простий: усе у нас погано, все у нас не так. Не полюбляю ні жовтизни, ні чорнухи. Але ж дожилися — як тут інакше сказати. І дивуватися вже сил немає. Тож припиню свої “ахи” та “охи”. Але ось що насамкінець побажаю вам, любі друзі: щоб від таких “українських філологів” не утворилися в майбутньому, мов клони, такі самі “українські вчителі”, “українські лікарі”, “українські пілоти” тощо. Бо на “йолочку” можна не піти — і квит. Хай ходять ті, що “руґают”. А як уберегти себе і своїх нащадків від неправедних, отруйних зерен-знань, які, наприклад, сіятимуть у наші голови адепти російсько-малоруської псевдоісторії? А чи не лякає вас перспектива лягти під скальпель у руках неука? Не приведи, Господи!
Мова єдина · “Захистимо українську мову — захистимо майбутнє України!” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Як ми вже повідомляли нашим читачам, День української писемності та мови члени Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка відзначали різноманітними акціями в кожному обласному центрі та багатьох райцентрах, містечках, селах. Подаємо тут інформацію та фото, що надійшли до редакції.
існуючого режиму, проти виборчих фальсифікацій, політичного злодійства, нищення духовності нації. На майдан перед будинком Івано-Франківської ОДА, обласної ради та обласної виборчої комісії біля наметів зібралися сотні свободівців і просвітян, вони тримали лозунги: “Ні виборчим фальсифікаціям та політичному злодійству!”, “Захистимо українську мову — захистимо майбутнє України!”, “Україна не колонія!”, “Ганьба провладним хруням!” тощо. Очільники “Свободи” Олег Тягнибок, Олександр Сич, Василь Попович, представники з Коломиї, Косова наводили десятки фактів фальсифікацій волевиявлення людей. — Сьогодні мало б бути свято української мови, а ми змушені захищати своє право вибору і державну мову від намагань режиму її знищити, — наголосив голова обласного об’єднання “Просвіти” Степан Волковецький. — Нинішня влада вкрала в народу все — його матеріальні, соціальні блага, а тепер намагається відібрати і свободу вибору, вбити його дух. І в цьому їй допомагають, як їх назвали в дорадянські часи, провладні хруні. Їхнє зрадництво і плазування перед коритом, яке веде до здачі націонулися голова облоб’єднання “Просвіти” Остап Савчук, професор Віктор Косяченко, інші промовці. На базі гімназії №1 провели круглий стіл на тему “Мова — складова духовної аури нації”. У засіданні взяли участь гімназисти, вчителі шкіл міста, науковці, письменники. Цікавими були виступи кандидата історичних наук, політолога Ігоря Буркута,
щення ОДА і зустрітися з представниками влади, аби передати їм вимоги, сталася сутичка протестантів із беркутівцями. Двоє
У Бурштинському енергетичному коледжі Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу в приміщенні актової зали відбувся форум інтелігенції міста Бурштина “Захистимо українську мову та правдиву історію України”. На це дійство зібралися представники інтелігенції освітніх, культурних, медичних закладів, духовенства, ветерани національно-визвольних змагань, студенти, педагоги та працівники енергоколеджу. До нас завітали львівський письменник, наш земляк із Рогатинського району Роман Коритко, голова районного КУНу Василь Крук, які подарували енергоколеджу книжки з власних бібліотек. В актовій залі було організовано тематичну книжкову виставку. Привітали учасників зібрання декан УГКЦ Василь Завірач, кандидат філософських наук, доцент, директор енергоколеджу Олександр Джура. Голова районного об’єднання “Просвіти”, заслужений працівник культури, генеральний дирекпрофесорів ЧНУ ім. Юрія Федьковича Богдана Мельничука та Ніни Гуйванюк, редактора газети “Буковинське Віче” Віри Китайгородської. Ведучі круглого столу вміло спрямовували дискусію на обговорення ролі “Просвіти” в умовах політичного тиску на українську мову як державну та реакцію товариства на утиски влади. Учасники круглого столу розробили рекомендації щодо утвердження української мови в усіх сферах. Дев’ять учнів гімназії №1 поповнили лави “Молодої Просвіти”, їм вручили посвідчення. За підтримки “Просвіти” також відбувся бардівський фестиваль героїчної та сучасної пісні. Участь узяли не лише чернівецькі барди, а й гості зі Львова та Києва. Почесним гостем свята був Дмитро Стус, який прочитав улюблені вірші батька — Василя Стуса.
Власкор “СП”
осіб були травмовані. Влада не бажає чути народ.
Прес-служба НКЗУ
На центральній площі Чернігова члени міської організації “Молодої Просвіти” провели акцію на захист державності української мови. Пройшла вона в театралізованій формі, юнаки й дівчата протестували проти спроб влади запровадити “другу офіційну мову”, проти зросійщення державного та суспільного життя, нашого медіа-простору.
Мова єдина · “Захистимо українську мову — захистимо майбутнє України!” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Чернівецьке облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка провело низку заходів, присвячених проблемі захисту української мови. Зібралися біля пам’ятника літописцям Руси-України, тут же відбувся мітинг. Серед учасників — представники громадськості міста, міська та обласна адміністрації, науковці, інтелігенція. До них звернальних інтересів, має бути засуджено й відкинуто. У політику потрібно повернути чесність, моральність, патріотизм. Промовець навів приклад фальшування на виборах у Долинському районі, на одному з округів якого він балотувався в кандидати. А його прізвище чомусь було внесено в бюлетень зовсім іншого виборчого округу, де за нього й голосували… А представник ВО “Батьківщина” Василь Бойчук закликав до єдності у Народному комітеті захисту України. У прийнятому протестантами зверненні до Президента, Верховної Ради, ЦВК і Генпрокурора поставлено вимогу визнати вибори в Івано-Франківській області недійсними та провести повторні. За виявленими фактами порушити кримінальну справу проти голови ОВК, розглянути питання про доцільність перебування на посаді обласного прокурора, начальника УМВС, голови Івано-Франківського окружного адмінсуду… При спробі зайти в примі-
Текст і фото Петра АНТОНЕНКА
Мова єдина · “Захистимо українську мову — захистимо майбутнє України!” · с. 8сторінка оригіналу ↗ 9 листопада Запорізька “Просвіта” організувала мітинг-пікет перед будинком обласної ради, присвячений Дню української писемності й мови. Мітинг підтримали також ВО “Свобода”, КУН, МГО “Небо”, козацькі організації. Учасники мітингу тримали плакати: “Державній мові — державний захист”, “Мови народу бояться окупанти”, “Людина байдужа до рідної мови — дикун”, “Вони будують нову країну без тебе — без українців”. У заході взяли участь близько ста запоріжців. На мітингу було ухвалено резолюцію про необхідність державного захисту української мови, активізації патріотичних сил Запоріжжя в боротьбі проти послідовників імперських окупантів. Завершився мітинг-пікет спільним виконанням Державного Гімну України, пісень “Реве та стогне Дніпр широкий” та “Червона калина”.
Олег ТКАЧЕНКО, голова Запорізького облоб’єднання “Просвіти”
ІВАНО-ФРАНКІВСЬК
До цього свята в області, окрім виходу в ефір 15-хвилинного просвітянського вісника “Дзвони Просвіти” на обласному радіо й тематичного випуску обласного тижневика “Галицька Просвіта”, в обласному Народному домі “Просвіта” відбулися святкові урочистості. Просвітянський магазин “Українська книгарня” організував тематичну виставку друкованої продукції. Місцеве видавництво “Просвіта” підготувало до друку брошуру вчителя-просвітянина з Верховинщини Михайла Кочергана “Загадкова Гуцульщина”. По закінченні урочистостей було організовано концерт силами колективів художньої самодіяльності й окремих виконавців обласного Народного дому “Просвіта”, осередком “Молодої Просвіти” Галицької академії та переможців обласного конкурсу патріотичної пісні. Дві акції в День української писемності й мови — на захист свого вибору і мови злились у спільний протест проти влади й
Мова єдина · “Захистимо українську мову — захистимо майбутнє України!” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
тор державного заповідника “Давній Галич” Олександр Береговський акцентував увагу на питаннях утвердження та захисту української мови, розвитку національної культури, відродження історичної пам’яті, формування у підростаючого покоління почуття власної та національної гідності. Олександр Богданович закликав студентів навчального закладу до створення первинного осередку “Молода Просвіта” і на згадку подарував книжки на історичну тематику. На святі виступили голова районного братства ОУН-УПА Микола Яцків, представник Рогатинського району Ярослав Сидор, викладач історії енергоколеджу Тарас Чолій та інші. Завершила дійство яскрава концертна програма.
Мар’ян ГРІНЕР, завідувач інформаційно-видавничого відділу Бурштинського енергетичного коледжу ІФНТУНГ, керівник гуртка “Літературне краєзнавство”
Ч ЧЕЕРРН НІІГГІІВВ
Мова єдина “Той, хто читає книгу, бесідує з Богом”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Іванішин підтримали ініціативу отамана Ананьївської козацької паланки Олександра Плотянського. Ця акція націлена на збереження для майбутніх поколінь напівзабутої історичної спадщини козацької Ананьївщини, на об’єднання українського козацтва. У подальших планах ананьївських козаків — благоустрій та очищення джерел, відновлення молодіжного козацького руху в навчальних закладах Ананьївського району.
Володимир СЄДОВ, м. Ананьїв Одеської області
КИЇВ
Цього року в День української писемності й мови відбувся ХI Міжнародний конкурс знавців української мови на Львівщині, малій батьківщині П. Яцика та в Дніпропетровську. Небайдужим до формування
Міська “Просвіта” спільно з міським управлінням освіти та науки провели круглий стіл: “Той, хто читає книгу, бесідує з Богом”, книжкову виставку “Якби ти знав, як много важить слово”. На ній представлені матеріали про Нестора Літописця, книжки про долю української мови; Всеукраїнський культурологічний тижневик “Слово Просвіти” зі статтями, які стверджують, що проект закону “Про мови в Україні”, представлений у Верховну Раду регіоналами, комуністами та литвинівцями, не що інше, як право на деградацію та яничарство. Відвідувачам Народного дому запропонували перегляд унікального відеофільму,
Мова єдина “Той, хто читає книгу, бесідує з Богом”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Зоя ДІДЕНКО, голова правління Хмельницького міського об’єднання “Просвіти”
У час, коли дамоклів меч завис над українською мовою, свідому державницьку позицію зайняла Хмельницька міська рада. Постійною депутатською комісією з гуманітарних питань розроблена і затверджена 38-ю сесією Хмельницької міської ради “Програма розвитку та популяризації української мови на 2010—2012 роки”. Слушні пропозиції до цієї Програми внесли управління освіти, культури, департамент архітектури й містобудування, депутати міської ради, правління “Просвіти”. Виконання багатьох заходів Програми покладено на Товариство “Просвіта”, послідовна діяльність якого щодо утвердження державної мови відома добре і давно. У рамках цієї Програми представники освіти й “Просвіти” міста Хмельницького мають намір започаткувати новий проект “Українолюбство”. Отож вказівок не чекаємо, винних не шукаємо, в поті чола працюємо на благо рідної мови і держави.
Мова єдина “Той, хто читає книгу, бесідує з Богом”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
української свідомості підростаючого покоління, утвердження статусу української мови, популяризації української класичної та народної музики є колектив Київської дитячої школи мистецтв №8. За ініціативи директора школи В. Федченка, заступника директора з навчально-виховної роботи О. Лаврик відбувся вечір, присвячений Дню україн-
Мова єдина “Той, хто читає книгу, бесідує з Богом”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Миколаївська обласна організація ВО “Свобода” у парку ім. Т. Шевченка провела акцію “Поговори зі мною українською!”. За годину до акції на місці подій з’явився автобус бійців підрозділу “Беркут” і 15 співробітників міліції, які за дивних обставин чи то акцією зацікавилися, чи просто прогулювалися парком. Акцію розпочали інформацією про утиски та репресії, які пережила українська мова впродовж останніх століть. Заступник голови Миколаївської “Свободи” Наталя Грудиніна закликала боротися за українську мову та відстоювати конституційні й національні права українців на півдні та сході України. Участь у заході взяли письменники Миколаївщини: Віра Марущак, Олексій Яковенко, Юрій Олійников. Учні миколаївських шкіл декламувати власні вірші та твори українських класиків. Члени партії виступили з промовами та читали вірші про Україну. Закінчили акцію покладанням квітів до пам’ятника Великому Кобзареві та виконанням Державного Гімну.
Прес-служба Всеукраїнського об’єднання “Свобода”
АНАНЬЇВ ОДЕСЬКОЇ ОБЛ.
Козаки Ананьївської районної паланки Українського чорноморського козацького війська (отаман Олександр Плотянський) та козаки місцевої організації Одеської січі (отаман Олександр Горін) відновили на 2 дільницях с. Ананьїв та у селі Коханівка Ананьївського району 14 старовинних козацьких могил — кам’яних хрестів і надмогильних пам’ятників, датованих 1848— 1880 роками. За ініціативи отамана Ананьївської козацької паланки Українського чорноморського козацького війська Олександра Плотянського козацькі кам’яні хрести й пам’ятники, де поховані козаки, відчистили, вирубали чагарники, а деякі з хрестів, які викопали, відреставрували. А потім ананьївські козаки провели панахиду. Курінні Олександр Зубов, Сергій Продан, Валентин Продан, хорунжий Микола Молдованов, осавул Борис Драїм, козаки місцевої організації Одеської січі отаман Олександр Горін, ройовий Валерій Бородін, хорунжий Володимир
Мова єдина “Той, хто читає книгу, бесідує з Богом”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Надія Наумова
Тетяна МОСІЙЧУК, відповідальний секретар Хмельницького міськоб’єднання “Просвіти”
Під такою назвою саме на Покрову відбулася презентація нового (вже 45-го) видання Хмельницького міського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Участь у цьому важливому заході взяли гості з Києва: Надія Наумова, завідувачка відділу Національного музею Тараса Шевченка й Микола Стратілат, народний художник України, автор тексту й упорядник цього видання. Була відзначена оригінальність друку: велика папка синього кольору зі срібним тисненням тексту, імітація старовинного паперу, на якому видрукувані офорти Тараса Шевченка, а також окремою книжкою монографія Миколи Стратілата з докладним описом манери гравірування Тараса Шевченка й тематики його робіт. Присутні на презентації відзначили важливість виходу в світ цього видання на ознаменування 150-річчя присвоєння Тарасу Шевченку звання академіка гравюри. Із новим виданням “Просвіти” можна ознайомитися в читальні Народного дому міста Хмельницького.
Мова єдина “Той, хто читає книгу, бесідує з Богом”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ У Житомирі просвітяни організували пікетування обласної державної адміністрації. В акції взяли участь понад 300 студентів і викладачів Житомирського державного університету ім. І. Франка. Під час заходу роздали 5 000 листівок на захист української мови.
який хмельницьким просвітянам подарував Іван Драч, із записом І Міжнародного конкурсу знавців української мови, на якому ще виступали Петро Яцик і Павло Загребельний. Першими учасниками заходів стали учні 11 класу ЗОШ №31, 5 класу гімназії №1 імені Володимира Красицького, 8 класу ЗОШ №25 імені Івана Огієнка, викладачі, ліцеїсти та учні професійнотехнічних навчальних закладів міста.
Тетяна МОСІЙЧУК, відповідальний секретар Хмельницького міськоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка ської писемності й мови. Художня рада школи, на чолі з досвідченими викладачами, організатором і ведучою концерту Т. Стешиною, творчо підійшли до втілення ідеї популяризації творів українських композиторів. Концерт розпочався виступом викладачів школи. Слухачів полонила “Мелодія” видатного сучасного композитора Мирослава Скорика. Прозвучали фортепіанні п’єси: “Пастораль” В. Косенка у виконанні Марії Юкало (викладач-методист Л. Золкіна), “Прелюдія” Л. Шукайло, яку озвучив Євген Колесников (викладач С. Бокій), пісню “Ой місяцю, місяченьку” В. Заремби натхненно виконала випускниця школи Ірина Атаманюк (викладач Т. Димань). Присутніх зацікавила авторська п’єса “Зачарований ліс” у проникливому виконанні Марії Нужної (викладачі О. Залевська та О. Чубко). Нікого не залишив байдужим талановитий виступ фольклорного ансамблю “Зоряночка” та учениці сольного співу Яни Олексенко з українською народною піснею “Ой роде наш красний” (викладач-методист С. Жекова). Концерт прикрасило попурі на тему українських народних пісень ансамблю ударних інструментів, виступ скрипалів, хореографічного ансамблю “Криниченька”, вірші українських поетів тощо. Свято української писемності і мови пройшло з любов’ю і шаною до рідного слова, до джерел української музичної культури. Воно є прикладом поваги до її витоків і практичного втілення вжиття концепції українізації музичного виховання.
Тетяна ДИМАНЬ, викладач ДШМ №8, член Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів
Книжковий світ “Освіченою людиною маніпулювати непросто”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Упродовж шести днів — із 11 до 16 листопада — в експоцентрі “Спортивний” проходив ХІІІ Київський міжнародний книжковий ярмарок “Медвін: Книжковий світ-2010”. Він давно вже став явищем, без якого неможливо уявити культурне життя України. Звісно, іза масштабами, і за значущістю “Книжковий світ” поступається традиційному Львівському форуму, однак не за креативністю і доброю, світлою енергетикою, якою уже з першої хвилини проймався кожен учасник цього барвистого, захоплюючого дійства. І дарма один з його натхненників, незмінний директор видавництва “Зелений Пес” Віталій Капранов переймався магічною цифрою “ХІІІ”, прикидаючи можливість відліку за китайським календарем, — цьогорічний ярмарок “Медвін: Книжковий світ—2010” став доказом, що читання, попри суворі реалії українського буття і ще суворіші прогнози його майбутнього, для значної частини українства все ще залишається способом життя.
Марія КУЧЕРЕНКО
Треба віддати належне органі! заторам виставки, зокрема керів! нику проекту “Книжковий світ” Валерію Овсієнку: атмосфера цьогорічного ярмарку була вкрай невимушеною, теплою, демокра! тичною — жодних стереотипів. Окрім, звісно, відкриття — тра! диційного офіціозу, та тут уже ні! де не дінешся — мусиш пережи! ти. До того ж церемонія відкрит! тя відбувалася в рамках аж двох подій — відзначення 60!річчя Єв! ропейської конвенції з прав лю! дини та 15!річчя членства Украї! ни в Раді Європи. Окрім пись! менників і видавців — головних дійових осіб цього демократич! ного заходу, — були присутні й офіційні особи — члени постій! ної делегації Парламентської асамблеї Ради Європи, представ! ник Генерального секретаря Ради Європи, дипломати і політичні діячі різних часів. Прикметно, що місце “тусовки” такого висо! кого зібрання було надто демок! ратичне — звичайна Літературна кав’ярня, вщент — так, що яблу! ку ніде впасти — набита людом. Однак за час тривалої промоції першого президента України, який на ярмарку презентував свою книжку з промовистою наз! вою — “Одна Україна, єдиний народ”, публіка, згадавши про за! пас свого здорового гумору, шви! денько, мов жива ртуть, почала просочуватися у двері кав’ярні. Навіть абсолютно справедливе нагадування Бориса Тарасюка про те, що “…ми є українцями і наша країна називається Украї! ною”, як і заклик “зробити все, аби наша держава була могут! ньою провідною країною на єв! ропейському континенті, в якій поважаються права і свободи лю! дини, панує демократія і верхо! венство права” — явно вже не ма! ли емоційного впливу на “кри! тичну масу”. Та менше з тим… Виставки, книжкові презентації, зустрічі з письменниками, дискусії, теат! ральні вистави, демонстрації фільмів, численні майстер!класи на будь!який смак, кумедні тра! вестії, що супроводжували протя! гом всіх шести днів книжковий ярмарок, — усе це затягувало, як вир, до повної втрати відчуття ча! су. Уздовж усього майданчика “У Пегаса” прикріплено гасло — “Уся влада письменникам!”; дів! чата!комсомолки у червоних хус! тинках із гучномовцями заклика! ють на імпровізований мітинг на захист письменників; булгаків! ський Шаріков із забинтованою головою і своєю незмінною бала! лайкою — “эх! гуляй, Рассея! — схоже, почувається господарем політичної ситуації — усе це жива ілюстрація до книжки Станіслава
Цалика та Пилипа Селігея “Та! ємниці письменницьких шух! ляд” із серії “Невідома Україна”, а може, якоюсь мірою й натяк на останні політичні рефлексії. На цьому ж майданчику розігрува! лися й інші, не менш оригінальні сцени — такі, як презентація книжки її ж героями. “Стрьомною частиною” книж! кової виставки назвав Віталій Капранов програму “Книжка і влада” на прес!конференції у прес!центрі медіа!холдингу “Глав! ред”. І він мав рацію. Заступник голови партії “Сильна Україна” Костянтин Бондаренко розтлу! мачив присутнім усю “стрьом! ність” цієї програми у жартівли! во!іронічний спосіб: “Політики пишуть книги у трьох випадках: перший випадок — якщо їх відві! дує муза; другий — якщо вони щось хочуть згадати; третій — як! що вони хочуть подумати про майбутнє. У першому випадку, тобто коли політиків починає відвідувати муза, це означає, що вони у політиці залишаться не надовго, позаяк випадкові там; у другому — якщо вони думають про минуле, це означає, що у них вже мало що є сказати в майбут! ньому, тож вони пишуть своєрід!
ний “пам’ятник” собі; у третьому — політики залишаються в полі! тиці всерйоз і надовго”. Навряд чи останнє стосувалося політи! ків, які презентували власні книжки на цій виставці. І відома приказка “написаного сокирою не вирубаєш” тут не діє, бо слова давно нівелювалися в реальному українському політикумі. Про! мовистим є і той факт, що книж! ку Сергія Тігіпка “Украина: гражданский проект”, у якій викладено погляди на сильну владу, видано, мабуть, вже відпо! відно до віянь часу, “другою дер! жавною” мовою. На цьому книжковому яр! марку можна було годинами, до гудіння в ногах, ходити від стен! да до стенда, милуючись шале! ним розмаїттям книжкової про! дукції — від любовно виданої ук! раїнської етніки з кетягами кали!
ни та фрагментами стародавніх гаптувань, у яскравих епатажних суперобкладинках бестселерів до надзвичайної краси важких фо! ліантів із золотим тисненням на шкірі. А ще ж скільки цікавих проектів за шість днів! Так, проект “Книжка як книжка” передбачав довжелезну низку презентацій та автограф! сесій. Лише 13 листопада відбуло! ся 17 презентацій і 30 автограф! сесій. Бувало, письменники пред! ставляли читачам по кілька і біль! ше книжок воднораз. Як!от Ма! рія Матіос (видавництво “Пірамі! да”) чи Ірен Роздобудько (видав! ництво “Фоліо”), Валерій Гужва (“Ярославів Вал”) а чи Галина Та! расюк (“Українська літературна газета”). Деякі письменники, зокрема Олександр Ірванець, Андрій Курков а чи Іван Андру! сяк, не привезли нових книжок, однак прийшли просто поспілку! ватися зі своїми читачами та ко! легами, провели автограф!сесію. Одним із найяскравіших захо! дів ярмарку став вечір іронічної поезії, який в основному зібрав молодь (і чому кажуть, що наша молодь нічого не читає?). Охочих послухати цей поетичний епатаж було стільки, що більшості дове!
лося стояти, ще й постійно підхо! дили нові слухачі. А як інакше, ко! ли вечір об’єднав такі легендарні особистості, як Сергій Пантюк, Юрко Позаяк, Артем Полежака, брати Капранови, Пістончик… Однак на зустрічах відомих пись! менників старшого покоління з читачами було не густо. Івану Дра! чу взагалі довелося презентувати свою поетичну книжку “Сонце моє” аудиторії з кількох осіб. Третій день виставки напов! нився дитячим гласом, бо був присвячений дітям. Своїми ма! ленькими читачами піклувалися журнали “Малятко” та “Пізнай! ко”. Дітвора з величезним захоп! ленням віддавалася творчості на майстер!класах, де можна було навчитися зробити подарунок ма! мі або виліпити іграшку з пласти! ліну, ознайомитися з мистецтвом каліграфії. А “Театр для всіх” —
спільний проект Дитячого ігрово! го майданчика “Равлик” та куль! турно!освітнього центру “Май! стер!Клас” — показав дітворі майже філософську “Казку про “Я” (режисер — Ольга Гаврилюк) про справжню людську доброту. А скільки радості подарувала дітям студія мультфільмів “Червоний пес”, створивши разом із ними крихітний анімаційний фільм! Виставка!ярмарок “Медвін: Книжковий світ!2010” вирував усі шість днів, не зменшуючи ін! терес до себе, і брати Капранови упродовж усього часу здавалися всюдисущими. Їхній запас енергії просто!таки приголомшував: тільки!но роздавали автографи біля стенда, а ось уже читання власної п’єси влаштували, якою щиро розвеселили публіку, а то — глянь — один із них, якщо не по! миляюся, Віталій Капранов, уже біля Літературної кав’ярні в прог! рамі “Книжка та кухня” асистує Ользі Сумській, авторці розкіш! ного видання власних рецептів, представленого на ярмарку. До речі, акторка охоче готувала, щоб довести — усі рецепти в книзі — рецепти з власного досвіду. “Пог! ляньте, — казала вона, — все справжнє, всі пательні з моєї власної кухні”. Та хіба тільки во! на частувала своїми стравами — не втрималася від такої приєм! ності й львівська поетеса, голов! ний редактор “Видавництва Ста! рого Лева” Мар’яна Савка — просто!таки у присутності відві! дувачів ярмарку — знову ж таки з одним із братів Капранових — зварила запашний борщ з гриба! ми. А ще секретами кулінарної майстерності ділилися відома за телевізійною передачею “Картата потата” Даша Малахова, най! сильніший чоловік України Ва! силь Вірастюк, з яким і поспілку! ватися було саме задоволення. Книжковий ярмарок у всій своїй повноті засвідчив: попри найновіші науково!інформаційні розробки, любов до книжки не згасає, й, можливо, ніколи не згасне — вона завжди буде потріб! на — якщо не в інформаційному, то в естетичному сенсі. Однак ор! ганізатори “Книжкового світу” не могли не приділити уваги й Ін! тернету, хоча й не думали проти! ставляти йому книжку як таку. Однак скажіть, як дізнатися, вар! та та чи та книжка вашої уваги — не будеш же ти годинами вистою! вати у книжковій крамниці, озна! йомлюючись із сюжетом, а ось удома, за чашечкою кави, чому не продивитися тексти на безкош! товному сайті, хоча б на сайті
“Друг читача”? А ще — встанови! ти контакт з автором, поспілкува! тися в невимушеній атмосфері з такими, як сам “буквоїдами”, за! лишивши враження від прочита! ного. Ми не конкуренти, а спіль! ники — доводив на прес!конфе! ренції Віталій Капранов, й книж! кові сайти — пречудовий спосіб популяризації нової книгопро! дукції. У рамках книжкового ярмар! ку відбулися і “Дні фантастики в Києві”. Було проведено багато творчих зустрічей, зокрема з та! кими відомими письменниками, як Андрій Валентинов та Г. Л. Олді, Володимир Арєнєв, Марія Галіна, Анджей Сапковський, Сергій Дяченко (до речі, Сергій та Марина нині мешкають у Москві — працюють там над фільмом “Біла гвардія”). Також було представлено роботу літ! об’єднання “Кобзар”, проведено конкурс “Зоряна фортеця”, всі охочі могли подивитися фільм! фентезі “Вікно в Париж”. “Дні фантастики в Києві завершилися нагородженням цілої низки письменників і виставою аніме! групи Fighting Dreamers “Трем! тливі пелюстки сакури”. Вельми цікавою видалася програма “Книжка і кіно”, без неї не можна було уявити ярма! рок, адже кіно без тексту не існує (хіба що, на жаль, забуте поетич! не кіно, яке трималося на обра! зах і не потребувало слів). Режи! сер Михайло Іллєнко зробив до! сить!таки чималу, розраховану на два дні, підбірку короткомет! ражних фільмів із фестивалю “Відкрита ніч”. Немалу аудито! рію зібрали вистави, що відбува! лися на сцені Літературної кав’ярні — “Ромео і Жасмін” Олександра Гавриша, “Кримі! нальна класика” Театру “Чорний квадрат”, що нею завершився третій день “Книжкового світу”. 14 листопада ХІІІ Київський міжнародний книжковий ярма! рок “Медвін: Книжковий світ! 2010” завершив роботу. Гадаю, для численних книгоманів він став справжнім святом, яке дало змогу, відсунувши щоденні проблеми, пов’язані з потребою виживання, на другий план, поринути — хоч і не надовго — у паралельний світ книжки. Організатори цього про! екту, зокрема його керівник Вале! рій Овсієнко, дуже вдало поєдна! ли книжковий ярмарок з кіно, те! атром, Інтернетом, зробивши все можливе, аби читання стало укра! їнським способом життя. А як ві! домо, освіченою людиною мані! пулювати непросто.
У світі перекладів · “Той, хто вдивляється у зірку, хова під землею сонце”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
місто тебе згадає, спадком не оминувши.
Про око себе лиш вичитувать — нудно. Щo клопітні — складати поденний лік і дослухатись до спаду? Таж голубине горище видзвонює нотою “ні”, голосу не скорившись і не піддавшись ладу.
З французької поезії Ів Бонфуа (1923 р. н.). Народився ум. Турі. Навчався вищої математики в університетах Пуатьє та Парижа, а потому (з 1943 р.) цілком присвятив себе поетичній творчості, дослідженню історії мистецтв і художньому перекладу (з В. Шекспіра, В. Б. Єйтса, Дж. Кітса). Поезія позначена також впливами Ш. Бодлера, А. Рембо, С. Малларме, Ж. де Нерваля. У 1943—1947 рр. належав до групи сюрреалістів на чолі з А. Бретоном і К. Дотремоном, але згодом відійшов від них, відкинувши абстракцію концептуальної поезії, і спозиціонувавши себе “поетом місця й присутності”, прямого контакту із реальністю світового начала, що розкривається в сакральному слові. Поетична техніка міфотворення первобутньої реальності близька до творчості Ф. Жаккотте й А. Дю Буше. У 1981— 1993 рр. очолював кафедру Порівняльних студій поетичної функції у Колеж де Франс. Лауреат премії Французької академії (1981), Гонкурівської премії (1987), Премій Дж. Леопарді (2000), Ф. Кафки (2007) тощо. Слово вечірнє У краю прижовтневім кожнісінький плід Розривається в травах, а кожне пташа Переходить на вереск не-сущий, камінний, увись До горбастого схилу, що прудко збігає до нас.
Слово вечірнє моє, За-осінніми ґронами зимно тобі, Та душею вино палахкоче, знаходжу Лише у твоїй першомові я справжнє тепло.
І нехай корабель поосінній, сяйний І причалить. Засвітимо враз у єдине Моєму блукальцеві яр-глибини
Ясу присмеркову зі слова ясою. — Із кожного тіла живого імла упаде І в смерті для тебе, моя багрянице-лампадо.
Знадоба надії І — світ. Невже й лампада при кінці Отак по знадобі надії, і лягла Рука на дзеркало, туманне жаром Того чекальця, що умерти не зумів?
Але таки направду невгасуща Пала за нього, хай і небеса. Тобі — при мерзлій шибі душ чаїних крик, Сновидцю ранків, іншої ріки човенце.
Зі швейцарської поезії Анна Пер’є (1922 р.н.). Народилась ум. Лозанні. Студіювала філологію, а згодом вповні присвятила себе літературі. Автор численних збірок поезії, серед яких — “Маленька лука” (1960), “Час помер” (1967), “Дорога кочівника” (1986), а також видань вибраного (1982, 1988). За збірку “Втрачені листи” (1971) відзначена Рамберівською премією. Вшанована премією Королівської академії французької мови та літератури (Бельгія). У поетиці відчувається вплив Емілі Дікінсон і хоку, використовуються здебільшого літоти, що сприяє афористичності і створює ефект поліфонії. Водночас поєднання естетичних засад екзистенціалізму із герметизмом у трактуванні єдності світу, істоти та слова ставить поетесу у ряд найбільших сучасних франкомовних письменників. * Одна журбота Знати дні розкриються Лілеями в часі Любові у серці людянім І далі розквітати Садами з руж І на шляхах у подорожнього Краса як і раніш пахтітиме А в мене ж під отими квітами Землею очі запорошені * Мить на самому вершечку часів Межи кармінного квіту спів Серденько легко відкалата От і вся простота
Переклади з французької, польської та російської Дмитра ЧИСТЯКА
У світі перекладів · “Той, хто вдивляється у зірку, хова під землею сонце”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Дмитро Чистяк народився в Києві 22 серпня 1987 року. Закінчив західне відділення Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Аспірант кафедри французької філології цього ж ВНЗ. Автор поетичних, прозових творів, літературознавчих і мовознавчих досліджень, літературно-критичних статей, перекладач із бельгійської, канадської, марокканської, польської, французької та швейцарської літератур. Автор книжки поезій і перекладів “Перші проталини” (К.: ВПЦ “Київський університет”, 2006; Всеукраїнські премії “Рукомесло” та “Творчість молоді — скарб нації”), перекладу, передмови та коментування “П’єс” М. Метерлінка (К.: “Пульсари”, 2007; Премія НАН України для молодих вчених) та повісті “Людське питання” Ф. Емманюеля (К.: “Пульсари”, 2009). Готує до друку збірку поезій “Надсадний сад” (рукопис відзначено Міжнародною україно-німецькою премією ім. О. Гончара та Дипломом конкурсу “Гранослов-2008”, стипендією КМДА, ІІІ премією Всеукраїнського фестивалю “Просто так”). Новела “Бездітна” відзначена міста Крайнем (Бельгія, 2009). Переможець Міжнародного конкурсу франкомовних новелістів (Діжон, 2008). За окремі добірки перекладів ушанований преміями Е. Неліґана (2006), Г. де Сен-Дені Ґарно (2008) й А. Ґранбуа (2009). Друкувався у бельгійських, російських, румунських, французьких, швейцарських виданнях, зокрема у журналах “Всесвіт”, “Київ”, “Українській літературній газеті”, “Слові Просвіти”, альманаху “ЛітАкцент” та ін. Член Національної спілки письменників України та Асоціації перекладачів країн СНД і Балтії.
З бельгійської поезії Філіп Лекьош (1954 р. н.). Cучасний франкомовний поет. Викладач психопатології в університеті м. Лувен-Ля-Нев. Автор низки поетичних збірок, серед яких “Якщо я живу” (1988), вшанована премією Еміля Поляка Королівської академії французької мови та літератури. Поетичне слово Філіпа Лекьоша апелює до пошуку трансцендентного начала завдяки перевершенню сущого світу поезією, коханням та медитативним єднанням із надсвідомим. *** Янгол який причастив мене словом явивсь
І навіть не янгол не мужі не твар а довга вві сні дихавиця засліплення видним
“Кажи!” — закричав мовчить “Кажи!”
Знову тиша
Застигло усе в безгомінні і я із усім
Тож узяв ягня він і вдарив ударив ним у горло мені ударив “Кажи” — кричу ударив я схопився на ноги ударив
І став я мовчанням І став я брамою Бога
З вірменської поезії Каріне Халатова (1953 р. н.). Вірменська поетеса, перекладачка, журналістка. Здобула освіту у Московському державному університеті ім. М. В. Ломоносова. Перекладачка вірменської документальної та художньої прози російською мовою. Авторка численних публікацій, присвячених вірменській культурі та літературі, зокрема малодослідженим аспектам часів сталінського лихоліття. Збірка “чернеток” і “білеток” “Гранатове кабаре” (2009) схоплює життя у митях, коли в емоційних образках проступає його недовідома сутність. Передчуття Мрії колись випереджали дні, почуття, події. З недописаного вірша Іти до храму за намовою духу та пам’яті, Наближатись до храму назирцем, тишком і манівцем, Льодовою стежкою рахувати кроки Непроталенною, між візерунків морозних, Чіплятися за гілля, та в паморозі бруньки, Доступитись до храму нарешті, руку простягти Нестямними очима намацати клямку на дверях, І наступити усліпу на свіч палахкотіння при порозі.
З канадської поезії Ален Ґранбуа (1900–1975). Народився в с. Сен-Казимір (Квебек). Упродовж 1924— 1939 рр. мешкав у Парижі, де заприязнився із французькими сюрреалістами, від 1939 р. жив у Квебеку, де працював журналістом на радіо, редагував літературні часописи “Французька Америка”, “Зв’язок”, “Свобода”, “Новий канадський часопис”. Лауреат численних премій, серед яких премія імені Атанаса-Давіда (1941, 1947, 1969). Отримав медаль Франко-канадської Академії за письменницький доробок (1968). Для літератури Квебеку поезія Алена Ґранбуа позначила перехід від класичної традиції до сюрреалістичної метамови з провідним мотивом пошуку незнайденого життєвого ідеалу. У платті цім… У платті цім на валуні ти мов крилечко біле Зі жменьки крапля котиться немов ще свіжа рана
А ти смієшся горілиць мов самітнe дитя Тендітні босі ніжки а під ними надсада валуна І руки вколо тебе розльотом блискавиць І це колін кружальце острівцем мого дитинства Ще й перса молоді німі здіймають співи Для марної розради І вигини тілесні усі ведуть до трему таїни І чистоти незнаного що кров його вартує О ти скидаєшся уже на втрату мрій
О ти скидаєшся на мертву наречену О ти мертвотна мить у вічнім плині Дозволь мені лиш очі прихистить Дозволь мені лише накласти руки На ясноту повіки Дозволь тебе повік не зріть Не зріть як у гущавині тінистій Поволі розведе і розчахне Важезну браму забуття
З поезії Нагорного Карабаху Ґрант Алексанян (1961 р. н.). Народився в м. Арцаху, вищу технічну освіту здобув у Єревані. Автор десяти збірок поезії, які друкувалися російською, англійською, німецькою та іншими мовами. Головний редактор літературно-художнього часопису “Гехaрм”. Лауреат премії ім. Д. Варужана. *** Навшпиньках скрадається ніч із ножами, глибоко засадженими у спину, — Яка ж вона обачна, ніч на відході, скільки млості сяє в її темнім осерді!
Ноче моя загасуща, жодного ножа я не вийму зі спини твоєї, а тільки закрию темні повіки тобі, коли розгорнешся бездиханно на просторах, що їх я з любові леліяв.
*** Перебігає небом перволіток-дзвонар. У скляних будинках причащаються шльондри й пророки. Фіалковий кущ п’є шумливе море пам’яті. Той, хто вдивляється у зірку, хова під землею сонце. Вишукані противенства з любові вбираються в захват, адже… Перебігає небом перволіток-дзвонар.
З польської поезії Станіслав Ришард Добровольський (1907–1985). Польський поет, прозаїк, перекладач, громадський діяч. Після навчання польської філології й права у Варшавському університеті (1929), заснував літературне угруповання “Квадрига”. Під час німецької окупації брав участь у партизанських частинах. По війні — генеральний секретар Спілки польських літераторів (1945–1946), завідувач відділу Міністерства культури і мистецтв,
багаторічний голова Товариства охорони авторських прав Польщі. Довоєнна творчість позначена романтичною тенденцією (“Прощання з Фермопілами”, 1929), а також символістськими замальовками (“Ворожіння”, 1934), під час війни пише низку патріотичних пісень і балад, а потому здебільшого звертається до інтимної лірики із фольклорною домінантою (“Будинок та інші вірші”, 1964; “Досвід”, 1974).
Давній мотив Пролетіли, пролетіли лебедики білі понад очеретом, над ставом.
Тут нас, мила, небавом — тут нас, мила, небавом не стане, нас не стане.
Пролетіли лебедики білі — двоє місяців, птахів кривавих, понад нами й під нами.
Вигравали-іржали десь коні — летуни легкокрилі червоні — на пашні біля брами.
Ах, якби ж ми за ними злетіли, таж і стиснули ревним остроги, захлинулись од лету-дороги…
Пролетіли, пролетіли лебедики білі, пролетіли лебедики білі.
З узбецької поезії Вадим Муратханов (1974 р.н.) — узбецький російськомовний поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Закінчив факультет іноземної філології Ташкентського університету. Завідує відділом поезії журналу “Новая Юность”, відповідальний секретар журналу “Інтерпоезія”. Автор поетичних збірок “До смерку” (2002), “Неслухняна музика” (2004), “Портрети” (2005), “Гілкується літо” (2007). З 2006 року мешкає у Московській області. Поезія Вадима Муратова живиться Космосом дитячої уяви в її проекції на дорослий світ і бере чисту ноту первинного поетичного контакту із сущим. *** Про те, що ліхтар кишеньковий не ремонтується вік, і про кисіль, не доїдений у не прийшлому завтра, про те, що зелений солдатик не віднайдеться в траві — треба ж попереджати, не можна-бо так-от, раптом.
Не поспішай, не бійся — видивом очі закрий — пил дворової сієсти щомиті все ж неминучий. Щойно остання тріщинка ляже на мур з-під руки,
Читацьке віче · “Поїде Юля представляти Україну чи ні, залежить від того, чи вдасться відшукати на це кошти”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ся з відомими тренерами, отри! мувати стипендію 2000 фунтів на місяць і виступати за Англію на всесвітніх чемпіонатах. Тоді ще 10!річна дівчинка відповіла: “Як же я буду грати за Англію?! Я ук! раїнка”. Чемпіонка щодня зранку ро! бить зарядку і бігає. Це їй допо! магає підтримувати спортивний дух. Їй дуже подобається малю! вати і писати. Нещодавно завер! шила пригодницький роман “Няйня” (так Юлю називає її молодша сестричка), в якому по! дії розгортаються у фантастичній країні, що розташована під зем! лею. Вчить 3!річну сестричку Оленку грати в шахи. На запитання, чи хоче Юля бути відомою, вона відповідає: “Хотілося, аби знали, що є така дівчинка Юля Осьмак, яка грає в шахи. Але щоб це не стало на за! ваді у спілкуванні з друзями”. Наступного року Всесвітній чемпіонат із шахів відбувати! меться у Ріо!де!Жанейро, а перед ним — чемпіонат Європи в Дубаї. Поїде Юля представляти Україну чи ні, залежить від того, чи вдас! ться відшукати на це кошти. Ма! ємо надію, що знайдуться спон! сори, які потурбуються про фі! нансування цих поїздок, а юна шахістка, не переймаючись проб! лемами коштів, зможе спокійно підготуватися до змагань.
Читацьке віче · “Поїде Юля представляти Україну чи ні, залежить від того, чи вдасться відшукати на це кошти”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Анастасія КОХАН
Серед дівчат у своїй віковій категорії — 12 років — вона стала найкращою у світі! На іншому чемпіонаті світу з шахів у Грузії 2006 року Юля була другою. А першими та третіми були індус! ки, яких на такі змагання приїж! джає найбільше — із власними тренерами і психологами, які підтримують їх і готують до кож! ної гри. Цього року, наприклад, їхнім психологом був йог. Юля з усім впоралася само! тужки, а моральну підтримку от! римувала від люблячої мами, яка приїхала разом із нею. До речі, ні держава, ні шахова федерація не оплатили дорогу й перебування в Греції, тому тренера з Юлею не було, не кажучи вже про психо! лога. На поїздку родина витрати! ла понад 1500 євро — велика сума для пересічної родини, однак у державному форматі, тим біль! ше, міжнародному (адже Юля підвищує престиж України у сві! ті) це взагалі не гроші. Унікальна дівчинка виборола титул власними силами. Як же вона впоралася? “Перед кожною грою я сідала за комп’ютер, зна! ходила там своїх суперниць, вив! чала їхні попередні партії і потім разом із мамою вибирала, який дебют із ними грати”, — каже Юля. Мама Ольга була чемпіон!
кою з шашок, тому на запитання “як же мама допомагала вибрати, який дебют грати?” Юля гово! рить — інтуїтивно. Тепер вона отримає звання майстра FIDE (Світова шахова федерація), адже набрала необ! хідний рейтинг і перемогла в партіях проти суперниць із ви! щими титулами. Звання майстра спорту з шахів в Україні поки що не отримала, оскільки цю проце! дуру в нас завжди “затягують”. За весь турнір у Юлі лише дві нічиїх, де вона починала з виг! рашними позиціями, а потім пропускала деякі моменти. У пе!
редостанній грі індуска Іванна Марія Фуртадо відчула, що почи! нає програвати і запропонувала Юлі нічию, але швидко переду! мала, і збита з пантелику Юля зробила помилку і програла пар! тію — перший і єдиний її про! граш на турнірі. В останній переможній партії Юля буквально “задавила” росі! янку Олександру Горяшкіну, спростувавши вислів “білі почи! нають і виграють”. Граючи чор! ними дебют “слов’янський за! хист”, із перших ходів, знаючи, що повинна виграти, Юля зму! сила суперницю припуститися кам, а не просто стирати їх із ли! ця землі. Звісно, над кожною зруйнованою хатою кургану не насипеш, але над тими, що сто! ять на примітних місцях, риту! альні насипи звести неважко. Ана вершині встановити камінь із відповідним написом. Такі “по! ховані оселі” мають бути у кож! ному українському селі, яке за! знало чи зазнає руйнації. Жод! них “капіталовкладень” це не вимагає — було б бажання. — Можна сказати, що створенню заповідника сприяло два фактори: прагнення упорядкувати територію та увічнити пам’ять про стародавнє поселення? — Це лише головні причини, які дивовижно збіглися. Назву ще одну. Упродовж кількох років ме! ні вдалося зібрати раритети різ! них часів — зернотерки, крем’яні вироби, кераміка, сільськогоспо! дарське знаряддя, зброю, домаш! нє начиння тощо. Майже півти! сячі експонатів — цього досить для початку музейної експозиції. За підтримки місцевої влади придбали хату біля заповідника, яку обладнаємо під музей, впо! рядкувавши подвір’я.
Спілкувався Микола ХМАРА
Коментар “СП”. Бабинський досвід вартий розповсюдження. А тому звертаємося до наших чита( чів із проханням розповісти про увічнення історичної пам’яті у тих куточках нашої країни, де за( початковані десятки інших архео( логічних культур, зокрема, ма( р’янівської, чорноліської, сабати( нівської, лебедівської, зарубинець( кої, зубрицької, липицької, черня( хівської і т. ін. Чекаємо на пові( домлення із сіл і містечок, які дали назви багатьом археологічним культурам. Що ми знаємо про землю, на якій живемо?
На знімку: реконструйоване святилище II тис до д.е. та лапі! дарій (ліворуч).
Саме так! Остання партія 12-річної українки Юлії Осьмак на Світовому молодіжному чемпіонаті з шахів у Греції принесла їй титул чемпіонки світу, попри те, що грала чорними.
помилки і нещадно “розгроми! ла” Горяшкіну. “У мене була хороша партія з китаянкою. І з в’єтнамкою ви! йшов красивий виграш”, — оці! нює свої ігри шахістка. На церемонії нагородження Юля підняла український пра! пор. Впоравшись зі своїм хвилю! ванням, дівчинка насолоджува! лася перемогою: вона — чемпі! онка світу. У дитинстві першим супер! ником і тренером був її дідусь Володимир Михайлович. Коли вона почала вигравати (у п’яти! річному віці), її віддали до про! фесійного тренера. Улюбленого тренера Леоніда Леонідовича Бо! родіна Юля надзвичайно пова! жає. Якось на шаховому турнірі в Лондоні її помітили тамтешні тренери. Вони запропонували Юлі пожити в Англії, позаймати!
Читацьке віче · “Поїде Юля представляти Україну чи ні, залежить від того, чи вдасться відшукати на це кошти”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Леонід БЕЗУГЛИЙ, м. Верхньодніпровськ Фото автора
Років 30 тому молодий викла! дач Верхньодніпровської музич! ної школи Володимир Прищепа зібрав талановитих робітників, службовців і місцеву інтеліген! цію у самодіяльному колективі, якому самі ж його учасники дали назву “Діброва”. Співали верхньодніпровці найбільше укра! їнські народні пісні. Та співали так, що досить швидко почали запрошувати їх не лише на огля! ди самодіяльної творчості, а й нар і з н о м а н і т н і святкові заходи: до Дніпропет! ровська, сусідніх міст, до столиці. О т р и м а в з а п р о ш е н н я творчий колек! тив відсвяткува! ти 510!річчя ук! раїнського козацтва у Севасто! полі, в гості до моряків Військо! во!Морських сил України. На концерт прийшли сотні місцевих мешканців, переважно росій! ськомовна частина населення міста. Коли заспівали “Поза лу! гом зелененьким брала вдова льон дрібненький”, пісню підхо! пили хлопці з ансамблю Військо! во!Морських сил України. Разом заспівали так, що, здавалося, весь Севастополь утонув у оплес! ках… Пісня зробила те, чого не змогли зробити десятки політи! ків та ідеологів. Торік при міській організації товариства “Просвіта” ветерани колективу утворили гурт “Го! мін”. Прийшли сюди люди різ! них професій. Скажімо, Ольга Акименко працювала медсес! трою у місцевому санаторії
“Славутич”, Іван Білан — на культурно!освітній ниві, Віктор Галушка — газоелектрозварни! ком на місцевому підприємстві, а від Тетяни Марченко багато років залежав затишок у їдальні того ж таки санаторію. Не ви! падково, що тільки у санаторії “Славутич” протягом неповних двох років гурт “Гомін” дав 20 концертів. Поряд із народними “Ой чий то кінь стоїть”, “Доб! рий вечір, дівчино”, “Цвіте те!
рен” і десятками інших звучать пісні про рідний край, зокрема на слова і музику місцевого лі! каря!кардіолога Валентини Кротової. …Ще не встигають стихнути звуки останньої пісні концертної програми, а присутні вже запиту! ють: “Коли ви ще приїдете?” Во! ни, звичайно ж, приїдуть знову. Приїдуть, аби своїм чудовим на! родним співом допомогти Люди! ні стати хоч над частиною її проблем, повірити у себе і з наді! єю подивитися на життя!
На знімку (зліва направо): си( дять — Ольга Акименко, керівник гурту “Гомін” Володимир Прище( па, Галина Щевченко; стоять — Валентина Сабардак, Іван Білан, Тетяна Марченко та Віктор Га( лушка.
Читацьке віче · “Поїде Юля представляти Україну чи ні, залежить від того, чи вдасться відшукати на це кошти”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ У числі 42 за 2010 р. “Слово Просвіти” розповідало про міні-заповідник у селі Бабиному на Херсонщині. Ця інформація нас зацікавила, і ми вирішили поспілкуватися з ініціатором створення заповідника, членом НСПУ, лауреатом премії ім. Івана Франка К. І. СУШКОМ.
— Костянтине Івановичу, яка мета створення заповідного куточка, адже відомо, що на території села близько 4 000 років тому існувало унікальне поселення? — Це лише одна зі спону! кальних причин. Насамперед я прагнув розчистити і впорядку! вати територію, завалену сміт! тям, зарослу дерезою й акацією. Боляче було дивитися, як квітуче село перетворюється на гігант! ський смітник, тож двогектарна доглянута ділянка — такий собі плацдарм для загального впоряд! кування нашої землі. Адже не ли! ше моє рідне село, тисячі сіл за! валені сміттям, тож очищення наших душ треба починати з очищення рідної землі. — Влада пішла Вам назустріч? — Так, ще три роки роки тому сільрада виділила двогектарну ді! лянку для облаштування заповід! ного куточка, а минулого літа Ба! бине відвідало районне керів! ництво і пообіцяло підтримку. Побували в нас і завідувач відділу доби енеоліту!бронзи Інституту археології НАН України, доктор історичних наук, професор В. Отрощенко та доктор історич! них наук Ю. Литвиненко, який, до речі, захистив докторську ди! сертацію за матеріалами культу! ри “Бабине!3”. Обидва схвально відгукнулися про наш міні!запо! відник, а під час розвідки на уз! бережжі водосховища ще й знай! шли кам’яну стелу доби ранньої бронзи та чудову залізну сокиру, ймовірно, XVIII століття. — А хіба розбудова заповідника не завершена? — Ні. Ще треба ліквідувати залишки акацієвої порослі, дода! ти ґрунту до курганів, аби вираз! ніше їх сформувати, привезти знайдені кам’яні витвори вагою з центнер і більше. Звісно, само! тужки з такою роботою не впора! тися, потрібна техніка. До речі, формування курган! них насипів на місці зруйнова! них хат — своєрідний ритуал по! ховання людських осель. Адже хата — це основа нашого буття, у хатах люди народжувалися, жи! ли, вмирали, тож варто віддавати належну шану нашим прихист!
Свята справа · “Одарив вас Бог ґрунтами — це пропасти може, знай”. Григорій Сковорода · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
три кілометри, закривав сонце, проникав у всі щілини, осідав у квартирах. З’явилася нова хвороба — пилова пневмонія. Через сильне помутніння води в Азовському морі стався мор риби. Український чорнозем осідав у річках і навіть в океанах та на льодовиках — за тисячі кілометрів від місця видування. — Не даремно, мабуть, Миколо Михайловичу, мовиться в народі: поле від вітру не загородиш… — Не загородиш. Про те, яких збитків завдали чорні бурі родючості полів, можна судити на прикладі Присивашшя. За даними професора В. В. Докучаєва (він проводив ґрунтове обстеження наприкінці ХІХ століття) у ковиловому степу поблизу Новоолексіївки потужність ґрунту становила 66 сантиметрів, а гумусу було 6,025 відсотка. Тепер ці показники менші втричі! Неважко підрахувати, скільки загубили родючого чорнозему, якщо оперувати такими науковими даними: при видуванні ґрунту лише на 1 міліметр з полів Генічеського району безповоротно втрачається 1,3 мільйона тонн землі, в якій міститься 38,1 тис. т гумусу, 1,3 тис. т мінерального азоту, 6,4 тис. т рухомого фосфору, 27 тис. т рухомого калію. Захищали посіви і ґрунт від руйнування під час пилових бур тільки полезахисні лісові смуги.
ІДЕМО СВОЄЮ ДОРОГОЮ Після 1969 р., коли у січні-лютому багатоденна пилова буря на півдні та південному сході України вигребла до 10—15 сантиметрів верхнього шару ґрунту, у таких значних масштабах вітроерозійне пекло не повторювалося. Траплялися місцеві катаклізми. “Вчора несло пилюгу аж до неба, поламало верби і порвало дроти” — писав 21 червня 1975 року в листі до редактора видавництва “Молодь” Надії Марченко письменник Григір Тютюнник (того літа прозаїк відпочивав у рідному селі Шилівці на Полтавщині). Либонь, ні тоді ні пізніше пилюга, зіткана з мільярдів піднятих у небо ґрунтових піщинок, не досягала Хрещатика, бо якихось кардинальних заходів на захист годувальниці так і не вжили. Що в підсумку маємо — про це розповів степовик Микола Милосердов. А ось ще один висновок — авторитетних київських вчених: “Зруйновано навіть ту недосконалу і малоефективну систему контролю за станом та використанням земель, яка функціонувала в недалекому минулому, — пишуть у газеті “Дзеркало тижня” член-кореспондент Української академії аграрних наук, професор Сергій Булигін і доктор географічних наук Володимир Бураков. — Треба визнати, що ХХ століття було втраченим для організації захисту, охорони і розвитку ґрунтово-земельних ресурсів України. У найближчі 10— 20 років ґрунтам і землям, малим річкам, які ще залишилися та іншим водним об’єктам, урочищам, схожим на природні, буде завдано такої шкоди, яка остаточно відсуне в минуле спогад про родючість благодатних українських земель і прекрасну природу країни, перетворить на утопію мрії про майбутню велику аграрну державу”. Чи не про те ще “перший розум наш” Григорій Сковорода попереджав у ХVІІІ столітті: “Одарив вас Бог ґрунтами — це пропасти може, знай”? (“Сад божественних пісень”, Пісня 24). Але що нам попередження, застереження?! Ми йдемо своєю дорогою, навіть не задумуючись над тим, що земля — процитую поетичні й не дуже поетичні слова, почуті від голови фермерського господарства “Тополине” з Хмельниччини Василя Марущака — “це організм, котрий здатний відчувати радість весняного пробудження і тепло щедрого літа, багатство золотої осені і спокій зимової тиші, котрий страждає від байдужого, а тим паче хижацького до нього ставлення”. Байдуже, хижацьке — по-іншому таке ставлення до землі не назвеш. Видушуємо з неї останні соки. Труїмо пестицидами. Рвемо, ріжемо, шматуємо гострими лезами плугів… Чи пороблено щось нам? Адже Земля все відчуває! Однак відродження українських чорноземів можливе. Ще можливе. Такої думки дотримуються ґрунтознавці, біогеографи, екологи. Ще можна бодай частково повернути первісну структуру ґрунтів, їхню здатність до самовідновлення. За умов біологізації рільництва. За відмови від отрутохімікатів та штучних добрив. За усвідомлення ґрунту як живої істоти, живої системи.
Свята справа · “Одарив вас Бог ґрунтами — це пропасти може, знай”. Григорій Сковорода · с. 13сторінка оригіналу ↗ Микола ПУГОВИЦЯ, лауреат літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького
КОЖНА РІЧКА СВОЇМ ГОРЕМ НАПХАНА Україна, а ще Португалія та Греція мають у Європі найменші запаси питної води на душу населення. Повірити в те важко: нехай потрапили до сумного списку середземноморські країни з їхнім спекотливим кліматом, а наша? Глянеш на мапу — вся помережана голубими жилками. Чого варті оспівані народом Дніпро, Дунай, Дністер, Донець, Десна… Величні назви багатьох річок у перекладі на слов’янські мови означають: чиста, світла, прозора вода. “…Борисфен — найбільша ріка і найбагатша поживними продуктами не лише між скіфськими ріками, а й між усіма взагалі, опріч єгипетського Нілу… А проте з усіх інших рік Борисфен найкрасивіший, він постачає і розкішні пасовиська для худоби, прехорошу й у великій кількості рибу, вода його на смак дуже добра і чиста…” — це свідчення залишив давньогрецький історик Геродот (490—424 рр. дон.е.) після мандрів нижнім Придніпров’ям. “Дуже добру і чисту” воду тисячоліттями несли Дніпро, Дунай, Дністер, Донець, Десна, несли їхні менші посестри. Такою їм і сьогодні б напувати Україну: з огляду геологічної структури пластів та природних умов, кажуть учені, країна не повинна складати компанію найбіднішим на воду. Проте басейни майже всіх річок (понад 80 відсотків населення для задоволення питних і побутових потреб користується водою з відкритих водоймищ) належать до забруднених і дуже забруднених. Найбільше це стосується сивого Славути, з якого п’ють воду близько 35 мільйонів осіб. Того самого легендарного Славути, про якого Тарас Шевченко писав: “Здається — кращого немає// Нічого в Бога, як Дніпро”. Не ліпший стан сьогодні Дунаю, Дністра, Дінця… Чи не зла іронія, коли згадати варіації визначень назв цих билинних річок — “чисті, світлі…”? Санітарні служби всебічно дослідили півсотню водних об’єктів держави і не виявили жодного водотоку або водоймища, які повністю задовольняли б гігієнічні вимоги. Навіть підземні води масово мінералізовані, забруднені пестицидами, рідкими стоками. Здебільшого не відповідають нормативам бюветні — потребують очищення та додаткової підготовки. Погіршується якість артезіанських вод, за даними Головної державної санітарної служби України, наявність у них азотовмісних сполук, заліза, марганцю, показники жорсткості та загальної мінералізації у низці випадків перевищують допустимі рівні більш як удесятеро. Такі ось коктейлі! Кожна річка своїм горем напхана, але всі вони мають спільного ворога — плуга. Саме орачі доклали чи не найбільше зусиль до їхнього знищення. Розорювали квітучі заплави, вивертали глиби землі на схилах полів уздовж русел — і текли у ті русла брудні потоки. Замулювалось дно, втрачало здатність до дренажу… Аж проситься сюди цитата з книги “Безумство орача” американського фермера Едварда Фолкнера: “Знаменитий німецький фабрикант Крупп своїми гарматними снарядами за всю історію світових воєн не приніс людству стільки шкоди, скільки воно отримало від діяльності однієї фабрики з виробництва плугів для обертової оранки землі”. Ще якихось півстоліття тому навіть річки південного Степу були повноводними і прозорими, хизувалися багатою флорою і фауною. Бо степовики не порушували давньої народної традиції — не розорювати заплав. Дотримувався “прісноводний” режим поверхневих ґрунтових вод, родюча земля не вигрібалася під час злив і танення снігів, не загачувала русел. “Ой із устя до Дніпра вершини // Сімсот річок і чотири — // Усі в Дніпр упали…” — співалося. На повні груди дихали річки. Поки не прийшли в заплави “перетворювачі” природи з плугами. Екологічне варварство призвело до того, що про життєдайні артерії півдня скоро можна буде сказати, перефразувавши Миколу Гоголя: “Мало яка річка-степовичка добіжить до Дніпра”. Ой-йой скільки їх уже тепер “звили б кубельце” на сторінках Голубої книги, якби така існувала за аналогією до Червоної. “І не знаю, чого тут блукаю, не збагну, що сюди привело. Де та річка? — хлоп’ят питаю. Хлопці кажуть: “Її не було” — писав Василь Цілий.
Божевілля триває: за один лише рік з полів України вимивається та видувається близько 600 мільйонів тонн ґрунту, в тому числі понад 20 мільйонів тонн (!) гумусу — основи родючості. Він і настеляє нові перини на дні річок, він і зводить їх зі світу: разом із мулом осідають залишки отрутохімікатів, хімічних добрив. А ми думаємо-гадаємо, чому інтенсивно цвітуть водосховища, чому конають водойми від синьо-зелених водоростей. Це результат роботи того самого плуга, прямий наслідок змиву з полів гумусу і добрив, які стимулюють розвиток небажаної рослинності.
БЕЗУМСТВО ОРАЧА ПО!УКРАЇНСЬКОМУ Напівмертві річки вже не виконують природного призначення — напувати землю. На півдні деякі доволі часто пересихають. Оскільки зменшується рівень ґрунтових вод, пересихає й земля, вироджуються ґрунти. Сотню разів був правий відомий учений-агроном Олександр Ізмаїльський, який ще на початку минулого століття у книзі “Як висох наш степ” застерігав, що не клімат винен у деградації чорноземів, а помилки агротехніки, знищення водоохоронних рослин, нехтування малими річками та й узагалі водами місцевого стоку. Правоту світоча аграрної науки потверджують сумні факти і з недалекого минулого, і сьогоднішнього життя. На моє прохання їх осмислює доктор сільськогосподарських наук Микола Милосердов, який ще зі студентської лави почав вивчати, досліджувати український Степ, писав дисертації не в затишних міністерських кабінетах на Хрещатику чи не менш затишних кабмінівських на Грушевського або академічних на Суворова, а в далекій херсонській глибинці, в селі Гайове Генічеського району, де впродовж багатьох десятиліть (до виходу на пенсію) очолював Присиваську агролісомеліоративну дослідну станцію і де мешкає донині. Здається, кожну грудочку таврійської землі зігріли його долоні. — Почну з того, — каже вчений, — що бачить кожен, хто влітку подорожує Україною. Це вогняні смерчі. У мене досі перед очима картина понад десятирічної давнини, коли страшна пошесть тільки-но атакувала Степ. Широким полем скошеної озимої пшениці на великій швидкості двиготять паралельно один до одного два колісних трактори. Довгим тросом вони тягнуть палаючі скати, підпалюючи стерню й валки соломи. Хліб тоді уродив на славу: густа пшениця сягала півтора метра заввишки, житниця — двох метрів. Аби швидше зібрати врожай, залишали високу стерню — під час спалювання вона й давала вогняний вал. По всій Таврії тоді горіли поля… Тактику випаленої землі і в наступні літа повсюдно застосовували у Криму, Херсонській, Запорізькій, інших областях. Гарячі вихори підхоплювали полум’я, вогнем знищувалися старі скирти соломи, полезахисні лісові смуги довоєнної і повоєнної посадки, зелені насадження уздовж автомобільних і залізничних магістралей. У вогні гинули зайці, перепели, куріпки. Дим накривав їдкою пеленою села, затуляв сонце, забруднював атмосферу. На автомагістралі Москва—Сімферополь через сильну задимленість траплялись аварії, припинявся рух. Випалені поля, вкриті попелом, довгий час стояли без обробітку, розжарювалися під пекучим сонцем, пересихали; останні запаси доступної вологи випаровувалися, родючий шар ґрунту перетворювався на камінь. — Чим викликані такі дії орача? — Одні пояснювали, що солома не потрібна, бо годувати нема кого, інші вважали, що вогонь спалює бур’яни, грибкові захворювання, комах-шкідників, мишей. І лише один — колишній голова колгоспу Микола Мальцев — відповів з розумінням: “Спалювання стерні — божевілля, адже ґрунт — це живий організм і, спалюючи поживні залишки, ми знищуємо всю мікрофлору, що населяє його. Стерня, як повсть на цілині, захищає поверхню ріллі від вітру. Підносити до неї сірника — все одно, що торкатися гарячою праскою голого тіла”. Сказав коротко, зрозуміло й дохідливо. Тепер на законодавчому рівні заборонено спалювати стерню, та хто тих законів дотримується? А згадаймо, як чинили наші предки при освоєнні цілинних степів півдня? Наприкінці ХІХ століття керуючий маєтками Подільської та Бессарабської губерній Іван Овсинський понад десять років обробляв ґрунт ножовими культиваторами завглибшки п’ять сантиметрів — при цьому стерня зберігалася, підвищувалися водний і поживний режими, зростала врожайність. Іван Овсинський 1899 року видав книжку “Нова система землеробства”, в якій стверджував, що глибока відвальна оранка плугом призвела до посилення посушливості регіону. Наприкінці ХІХ — початку ХХ століття на півдні України ґрунт обробляли букером, який мав п’ять безполицевих лемешів, розпушували його до глибини чотирнадцяти сантиметрів. На букері монтували сівалку, насіння висівали на вологе ложе. Зберігалися стерня, волога — от і врожаїлася нива. Саме завдяки такому обробітку Росія перед Першою світовою війною посіла перше місце в світі з виробництва зерна. — Букерний обробіток ґрунту, — вів далі вчений, — застосовували, доки країну не охопила суцільна колективізація сільського господарства. Тоді його заборонили як шкідливий, і на всій території СРСР почали запроваджувати глибоку полицеву оранку плугом, що згодом спричинило розпилювання та висушування поверхневого шару ґрунту, виникнення вітрової ерозії. Чорні бурі в повоєнний період траплялися щороку. Особливо тривалими вони були навесні 1960 р. і взимку 1969 р. Під час пилових бур посіви засікались і заносились дрібноземом, ґрунт видувався на глибину загортання насіння, на зябу і чорних парах — на глибину обробітку. Якщо 1960 року чорна буря спостерігалася від Дону до Дніпра, то 1969-го — від Волги до Карпат. Дрібноземом засипало дороги, села, канали; припиняли рух усіх видів транспорту, роботу на заводах, навчання у школах. Подрібнений до пилу ґрунт піднімався заввишки
Учені б’ють на сполох: у найближчі десятиліття ґрунтам і землям, малим річкам, які ще залишилися, іншим водоймам, урочищам, схожим на природні, буде завдано такої шкоди, яка остаточно відсуне в минуле спогад про родючість благодатних українських чорноземів і прекрасну природу України, перетворить на утопію мрії про могутню велику аграрну державу.
Культура · “Провокація заради провокації, епатаж заради епатажу нічого не дають”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Леся КОВЕРЗНЄВА
Арт!ярмарок не лише змінив дислокацію (попередні чотири заходи проходили в Українсько! му домі), а й стилістично спробу! вав наблизитися до свого первіс! ного змісту. Адже споконвічно ярмарок асоціюється з вулицею. Цього разу ART!KYIV сontempo! rary поєднав мистецтво галерей і вулиць. Street!art Project, який зібрав у Києві зірок світового стріт!арту, розташовано у тому крилі “Мистецького Арсеналу”, до якого ремонт ще не дійшов. Такі несподівані декорації як! найкраще пасували “вуличному” проекту. За словами арт!дирек! тора комплексу й одного з кура! торів ярмарку Олександра Со! ловйова, у цьому році ART!KYIV contemporary вперше став “зо! ною лабораторії й експерименту в чистому вигляді”.
КОНЦЕПЦІЯ СУЧАСНОГО МУЗЕЮ За три останні місяці нова ди! ректорка “Мистецького Арсена! лу” Наталя Заболотна відвідала й особисто запросила директорів і кураторів найвідоміших музеїв світу до Києва. Мабуть, пані За! болотна була переконливою, ад! же на ART!KYIV приїхало 20 найвідоміших кураторів. Серед них — куратор Музею Гуггенхайма Валері Хіллінгс (Нью!Йорк), директор Музею прикладного мистецтва Пітер Нойвер (Відень), співзасновник Московської бієнале Йосип Бак! штейн, директор відділу новітніх течій Російського музею Олек! сандр Боровський (Санкт!Петер! бург), куратор Бусанської бієнале! 2010 Ману Д. Парк (Сеул) та інші. Іноземці були в захваті від масштабів “Мистецького Арсе! налу” та його архітектури. Вони всі закликали Наталю Заболотну нічого не робити з “цими цег! линками”. “Такі простори — велика роз! кіш! — заявив директор Музею прикладного мистецтва Пітер Нойвер. — Головне тут не ремонт будівлі. Треба дуже обережно ор! ганізовувати цей простір, щоб не вбити натхнення зсередини”. Круглий стіл “Музей у сучас! ному контексті”, який зібрав гостей, “оголив” не лише проб! лему сучасного музею загалом, ай суто український її аспект — коли музеї, яких у нас і так неба! гато (лише 500 — стільки ж, скільки в маленькій Голландії!), лишаються без даху. Директорка Національного музею українського народного декоративного мистецтва Адріа! на Вялець закликала Наталю За! болотну пустити бездомні лавр! ські музеї на другий поверх “Ар! сеналу”, і цим виконати угоду про співпрацю, підписану два роки тому з попереднім директо! ром “Мистецького Арсеналу”. Згідно з якою Музей народного декоративного мистецтва мав от! римати 7,5 тисячі квадратних метрів на другому поверсі ком! плексу. Натомість “музей на 30 две! рей” не дуже вписується у концеп! цію Наталі Заболотної. Нова ди! ректорка перейнялася своєю місі! єю збудувати “музей на противагу усім музеям”. Цей музей музеїв із його особливою історичною ау! рою та унікальними експозицій! ними можливостями має, на її думку, постійно приваблювати людей, які цінують мистецтво, своїми новими експозиціями. У своєму бажанні збудувати музей XXI—XXIII століття Ната! ля Заболотна, на жаль, забуває, що для того, аби розуміти сучас! не мистецтво, треба знати народ! не. Бо нічого не починається з чистої сторінки. Примітивісти, народні ікони, навіть дитячі ма! люнки складні для розуміння більшості сучасних глядачів. Не зрозумівши це, як зрозуміти та по!справжньому полюбити су! часне мистецтво?! Адже вчитися читати ми починаємо з літер. Потім уже вибір тексту залежить лише від нас. У мистецтві все по! чинається з орнаменту. Саме в ньому закладено генетичний код нації, її сила. Не стилізація під калинки, не псевдонародна суве! нірна творчість, з якою у бага! тьох асоціюється “українське на! родне мистецтво”, а справжній давній орнамент, різний у кож! ного народу, може нам най! більше розповісти про нас самих. Без знання свого гене! тичного коду не можна ані створювати, ані зчитувати інформацію. Ми ще не усві! домили, не проковтнули і не перетравили те, наше. А ру! хатися далі можна лише то! ді, коли розумієш — хто ти. Ганна Собачка!Шостак, Марія Примаченко, Кате! рина Білокур — примітивізм та авангард настільки близь! кі за своєю суттю, що навіть не кожний професіонал мо! же відразу відчути в чому різниця. Невже їм немає місця у музеї XXI—XXIII століття?! Відомий мистецтвознавець Борис Возницький перекона! ний: “Ніхто з європейців не знає, що таке Україна. Та й Україна не знає, що вона таке є”. Тому в “Мистецькому Арсеналі” треба представити всю 20 000 історію України. Він вважає, що музеї, які виганяють із приміщень у Лаврі, могли б спокійно розміс! титися тут. Адже загальна площа дозволяє це зробити: на 53 тися! чах квадратних метрах місця вис! тачить усім. Несподівано колег підтримав і куратор фестивалю сучасного мистецтва Маніфеста Віктор Мі! зіано: “Найкращі сучасні твори мистецтва дуже складні. Середні або невеликі площі — ось ідеаль!
ний формат для сучасної вистав! ки. Присутність історії створює абсолютно інший режим показу сучасного мистецтва”. А Дороті Айсмерс запропону! вала “Мистецькому Арсеналу” ще оригінальніший підхід — за! лучати до себе людей, які прихо! дять до Лаври. “Тільки діалог із Лаврою, співпраця з лаврськими монахами може відтворити дух цього місця”, — переконана екс! директор Музею мистецтва Лео! польд!Хьош. І підтвердила своє припущення словами філософа Жака Дерріди: “Можна думати тільки у форматі свого регіону”. Концепцію “Мистецького Арсеналу” ще не сформовано, але більш за все його директорка боїться, щоб він не став містеч! ковим. “Я хочу, щоб це був не му! зей!“консервна банка”, а інте! рактивний музей”, — каже вона. Мабуть, цей страх провінційнос! ті і штовхає нову команду “Мис! тецького Арсеналу” на глобальні кроки. Під час ярмарку були анонсовані плани на майбутнє. У квітні 2011!го відбудеться тиж! день мистецтва Космічна Одіс! сея, а на грудень 2012!го запла! новане міжнародне бієнале Ан! тиармагедон або Парад планет. Мабуть, “Мистецький Арсенал” має захопити Всесвіт. І жодного хуторянства!
ОМАНА ЗОРУ Звісно, естетичне задоволен! ня — одиниця, яку важко пора! хувати. Тим більше, коли серед учас! ників цьогорічного ART!KYIV — трендові галереї Києва, Санкт! Петербурга, Москви, Берліна, Парижа, Одеси, Харкова, Льво! ва. Утім, на їхніх майданчиках, які стали значно більшими в по! рівнянні з Українським домом,
глядачам майже не вдалося поба! чити щось нове, небачене на по! передніх арт!ярмарках. Навіть якось незручно за поважні гале! реї. Місця стало більше, а змісту так само небагато. Олександр Ройтбурд, Олег Тістол, Ілля Чіч! кан, Влада Ралко, Арсен Савадов —розкручені автори визирали звідусіль, а галеристи навіть не намагалися відшукати нових арт! героїв. Показувати тих самих ху! дожників у різних місцях уже давно не моветон. Хоча більше це схоже на вузькоспеціалізоване міжгалерейне змагання. “У вас є Чічкан? І в нас він є! А Ройтбурд? І ми можемо похвалитися!”. Га! леристів можна зрозуміти — у су! сідньому залі ці самі автори представлені у зібраннях із при! ватних колекцій. Отже, чому ди!
вуватись — який попит, така й пропозиція. Були, звісно, на цьогорічно! му ART!KYIV і цікаві роботи, але вони якось зливалися з загаль! ною масою, губилися, бо знайомі образи мавпо!пальм вистрибува! ли вперед. Тим, хто не міг взяти іменем і сюжетами, довелося брати розмі! рами. Прихильникам гігантома! нії в “Арсеналі” було де розгор! нутися. Чого лише вартий п’яти! метровий пінопластовий Клич! ко! У цьому контексті мистецтво стріт!арту, навіть оформлене у музейну раму, було більш щирим і свіжим…
STREET!ART PROJECT Мабуть, це саме “Арсенал” надихнув куратора Олександра Соловйова на створення спеці! ального проекту — території стріт!арту. Зіркою цього проекту став патріарх вуличного мистец! тва Гаральд Негелі — знаменитий “спреєр із Цюріха”, вуличні робо! ти якого в 70!і порушували спокій консервативної Європи. Тоді йо! го переслідували за малюнки на стінах. “Два роки я малював у темряві. Малювання стало для мене виявленням свободи. Адже свобода найважливіша за все. На! віть за кохання!”, — зізнався Не! гелі. Але такий пошук свободи за! вів художника у своєрідну пастку — його упіймали й посадили на дев’ять місяців до в’язниці. Щоправда, Гаральд Негелі, який також займається живопи! сом та графікою, — це біла ворона серед графітників. Його роботи нагадують наскельні розписи первісної людини та класичний авангард. Його людські фігурки глибоко символічні, вони несуть певне послання, думку, стиль. Во! ни наскрізь гуманістич! ні. І зовсім не асоцію! ються з комерцією. Також серед учас! ників вуличної експо! зиції — автор унікаль! них проектів у жанрі ві! зуальних концертів і електронної поезії, ху! дожник перформансу Rochus Aust (Німеччи! на), світові зірки стріт! арту Zevs (Франція), Incubus project і Spy (Росія), лідери україн! ського молодого мис! тецтва Жанна Кадиро! ва, Гамлет Зіньков! ський, Анатолій Бєлов, Володи! мир Ковальов, Микита Кадан і “Група предметів”. Киянин Гомер побудував дві цегляні стіни і запропонував від! відувачам розмалювати їх балон! чиками. До речі, цей “атракціон” користувався шаленою популяр! ністю. Мабуть, кожен мріє відчу! ти себе вуличним хуліганом.
ПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ Відкриття арт!ярмарку відбу! валося гучно, з розмахом. Серед багаточисленних шанувальників актуального мистецтва можна бу! ло помітити Вікторію Тігіпко, Івана Драча, Савіка Шустера, Іго! ря Воронова, Олега Ляшка, Сер! гія Льовочкіна, Миколу Вересня, Олександру Кужель. В інші дні людей було значно менше. Дехто з відвідувачів відверто висловлю! вав своє неприйняття сучасного актуального мистецтва, інші про щось обурено перешіптувалися. Задоволених — небагато. Не до! росли?! Можливо, київська публі! ка не може усвідомити актуаль! них тенденцій світового мистец! тва? Чи все ж — голий король?! З одного боку, виховання та природне бажання докопатися до істини не дають змоги відразу від! кинути все неприйнятне, з іншого — починаєш замислюватися, що ж входить у поняття сучасне мис! тецтво. І чи обов’язково сучасне мистецтво має бути саме таким? Чому не представлені інші худож! ники, щось середнє між традицій! ним і провокативним? Чи має су! часне мистецтво обов’язково нес! ти в собі провокацію? І хіба ху! дожник не є актуальний, якщо не! має відвертої провокації? Ніколи не схилялася до думки тих, хто вважає, що мистецтво має бути моральним. Ні. Воно не має бути моральним, моралізатор! ським, втім невже воно обов’яз! ково має бути аморальним? Принципово аморальним, інакше — це не актуальне мистецтво? Самі лише питання. Звісно відповіді, як і інтерпретації кожен має знайти сам. Сучасне життя і сучасне мистецтво, як один із йо! го проявів, неможливо споживати за готовими рецептами. Здається, сама історія мистец! тва вже давно показала, що прово! кація заради провокації, епатаж заради епатажу нічого не дають. Навряд чи такі прояви мистецтва будуть цікаві іншим поколінням, хіба що як парадокс несмаку. Втім і тут немає ніякої однозначності. Адже всім відома істина про час, який розставить усе на свої місця. Більшість художників кінця XIX — початку XX століття по! мерли невизнаними і лише після смерті їхня творчість була оціне! на. Із сучасними митцями зовсім інша ситуація. Вони отримують визнання у значно коротший термін. Чи надає це їхнім творам глибину і чи говорить про те, що вони кращі за попередників? Ні, я не пропоную завішувати ART!KYIV сontemporary салон! ним мистецтвом. Просто оця жанрова одноманітність (чистота жанру, за яку так виступає Наталя Заболотна) — це те саме салонне академічне мистецтво XIX століт! тя, реакційне та агресивне щодо відступників, тільки навпаки. А в глядача завжди має бути вибір. Тому не треба повторювати по! милок історії і забувати, що біль! шість цікавих мистецьких течій за! лишилися поза межами Салону.
Культура · “Сучасне українське іконографічне малярство переживає час відродження”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Національному заповіднику “Софія Київська” відбувся Всеукраїнський симпозіум “Українське сакральне мистецтво”, в рамках якого відкрилася виставка “Іпостасі”, на якій експоновано іконопис і твори на релігійну тематику українських митців кінця XX — початку XXI століть. Ці заходи вже втретє проводять з ініціативи Центру дослідження сакрального мистецтва при Національному університеті “Києво-Могилянська академія”, що вже три роки поспіль функціонує при Культурно-мистецькому центрі НаУКМА.
Ганна ТРЕГУБ, Національний університет “Ки! єво!Могилянська академія”
Центр досліджень української сакральної культури було створе! но при Національному універси! теті “Києво!Могилянська акаде! мія” наполегливими стараннями знаного українського іконографа, учня М. Стороженка, К. Марко! вича та В. Овсійчука Дмитра Гор! діци. Першою у вересні 2008 року при НаУКМА відкрилася іконо! писна студія, де всі охочі, неза! лежно від віку та освіти, можуть навчитися технікам створення ікон, фресок і мозаїк. 20 січня 2009 року відбувся перший Все! український симпозіум “Україн! ське сакральне мистецтво”, і, за словами Д. Гордіци, саме з цієї дати починається історія центру. Цей мистецько!науковий осере!
док — чи не єдиний в Україні центр, що, пройнявшись духом Академії та Братського монасти! ря, в якому, за традицією, була своя невеличка іконописна май! стерня, переймається сучасною, так би мовити, постмодерною до! лею української іконографії, екс! понує та збирає разом під час що! річних виставок!симпозіумів у Києві твори митців, що належать до двох найбільших українських іконописних шкіл — київської та львівської, репрезентованих пос! татями М. Стороженка та В. Ов! сійчука. Наш час сумного постмодерну — це доба плутаних орієнтирів, профанації та знецінення загаль! нолюдських цінностей. Природ! ною реакцією на згадані процеси в духовному житті Європи та світу стало повернення до традиції, по! шук у ній сталих основ, аби при! пинити цивілізаційне самозни! щення, духовне звиродніння. Активізація уваги україн! ських художників і громадськос! ті до сакрального мистецтва, зок! рема, іконопису — це природна реакція постгеноцидного суспільс! тва, як писав Дж. Мейс, яке, попри все, бажає жити, розвива! ти в собі найкращі сторони люд! ського, активно репрезентувати через мистецькі твори велич і красу національного духу. Всеук! раїнський симпозіум “Україн! ське сакральне мистецтво”, що вже втретє проводиться у вистав! кових залах Національного запо! відника “Софія Київська”, — це ще одна спроба зібрати україн! ських іконописців, що представ! ляють різні традиції та школи, науковців, небайдужих поціно! вувачів прекрасного, аби прова! дити конструктивний діалог про майбутнє такої унікальної галузі образотворчого мистецтва, як сакральне малярство. Сучасне українське іконогра! фічне малярство переживає час відродження. Нині українське іконографічне мистецтво прагне вирішити такі проблеми: відсут! ність спільного бачення тих нормі канонів, за якими мають ство! рюватися ікони, фрески та мозаї! ки серед представників найго! ловніших шкіл ук! раїнського іконо! пису, а також не розробленість чіт! ких освітніх прог! рам, за якими має відбуватися підго! товка іконографа в державних художніх академіях. Проте розв’язання цих не! простих проблем мо! же стати унікаль! ною підставою для справжнього екуме! нізму, тобто мирно! го діалогу між різ! ними митцями, напрямами, школа! ми, художниками та церквою. Україна має пов! не право пишатися своїми націо! нальними графічними традиція! ми, що нерідко набували вияву саме у витворах сакрального мис! тецтва. Сучасні київська та львів! ська школи іконопису — це два різних за стилем погляди на те, як можна графічно втілити Слово і Дух, Буття і Благу звістку. Школа М. Стороженка спирається на зразки української народної іко! ни доби козацького бароко й за! хідноєвропейську гравюру. Вели! чезну увагу представники цього осередку приділяють бароковій символіці та емоційній насиче! ності створюваного образу: в очах ликів святих можна побачити і лагідний усміх, і глибоку зажуру, а інколи — тонкі нотки іронії. Школа В. Овсійчука спира! ється на зразки галицького іко! нопису кінця XV — початку XVІІ століть, намагається дотримува! тися стильових рамок так звано! го неовізантієнізму, певної емо! ційної скутості, але глибоко сим! волічної колористики. Якщо спробувати проаналізу! вати таке питання — на ознайом! ленні з якими мистецькими тво! рами формується уявлення про європейську культуру? — то йти! меться саме про речі, які мають безпосередній стосунок до сак! рального мистецтва. Це можуть бути й іконографічні зображення (малюнки, мозаїки, рельєфи встановлених релігійним кано! ном осіб і подій), і роботи на ре! лігійну тематику, що передають переживання митця від роздумів на тему Бога, буття та вічності. Варто зазначити, що європей! ська культура набувала своїх чіт! ких рис у релігійному, християн! ському середовищі. Мистецтво у будь!яких його вимірах — це процес оприявлення ідеї в мате! ріальній формі. Парадоксаль! ність полягає в тому, що для сьо! годнішнього секуляризованого світу класичні зразки високого європейського мистецтва містять у собі ідеї християнства та його сюжети! Джотто, Дуччіо, Фра Анджеліко, П’єро делла Фран! ческа, Андреа Мотена, Сандро Ботічеллі, Рогір Ван дер Вейден, Ван Ейк, Дюрер, Рубенс — цей перелік можна безкінечно до! повнювати — переважна біль! шість творів цих митців була створена саме на релігійну тема! тику. Цікава деталь: навіть у СРСР, де з будь!якими виявами релігійної віри боролися, нікому ніколи не спадало на думку при! нижувати художню цінність “Благовіщення” чи “П’єти”, створеної рукою всесвітньо виз! наного художника, спалити “Трійцю” Рубльова тощо!
В історії світової та україн! ської культур ікона сприймаєть! ся не лише як культовий, бого! словський об’єкт, “бачення світу небесного, описане пензлем”, а також як історичний документ високої значимості. Це твори ве! личезної глибини, в яких можуть міститися духовні скарби, що по! декуди важко відшукати в інших мистецьких артефактах. Створе! на за канонічними приписами ікона від своїх історичних почат! ків, що губляться в катакомбах Риму та печерах Близького Схо! ду, впродовж століть несла обра! зи, що вбирали духовний світ і дух різних епох, відбивала рівень культури, суспільні ідеали та норми моралі суспільств, де їх було створено. Як не дивно, найбільші досяг! нення і зрушення в європейських техніках і канонах малярства про! тягом століть відбувалися й най! чіткіше відбивалися саме в іко! нографічних зображеннях. На! самперед йшлося про натураліс! тичність зображення людини. Те саме відбувалося і в українській іконописній традиції: з ікон і фресок на людину поглянули сповнені життя та емоцій Хрис! тос, Діва Марія, Іван Хреститель, Миколай Мирликійський. Сьогоднішні українські іко! нописці прагнуть усіма доступ! ними засобами сучасного обра! зотворчого мистецтва показати велич і вічність істин про про! щення та любов, достукатися до душ своїх сучасників, нагадати їм про вічні цінності й істини. Їхня праця — це щоденне запитуван! ня: а чи не збідніла ця земля на таланти? Забутий, обкрадений геній, що наражається на постій! ні перепони та нерозуміння — це найбільша трагедія будь!якого народу. Аби з гідністю посісти своє місце, будь!яка держава має опікуватися своїми Джотто та Мікеланджело — хто, як не вони, нестиме в цей світ божественне світло прекрасного?
КОМЕНТАРІ ОРГАНІЗАТОРІВ ЗАХОДУ Дмитро ГОРДІЦА, координатор центру дослідження сакральної культури Національного університе( ту “Києво(Могилянська академія”: — Виставка “Іпостасі” відбу! вається в рамках проекту всеук! раїнського симпозіуму “Україн! ське сакральне мистецтво”. Цей захід відбувається вже втретє, і цього року тут експонуються тво! ри найкращих митців сакрально! го мистецтва з усієї України. На цьогорічній виставці представле! но твори таких знаних майстрів! іконописців, як Роман Василик,
Кость Маркович, Зиновій Фінта, Володимир Недайбож. Також на наших проектах свої твори екс! понують випускники кафедри живопису та храмової культури Національної академії образот! ворчого мистецтва та архітектури й кафедри сакрального мистец! тва Львівської національної ака! демії мистецтв. У рамках цього заходу відбувся круглий стіл на тему “Іпостасі української іко! ни”, під час якого своїми думка! ми щодо сучасного стану україн! ського іконопису поділилися ху! дожники!практики та мистец! твознавці з усієї України. Іконопис — це не просто вид мистецтва. Ця сфера заслуговує на таку саму увагу, як робота мо! дельєрів чи скульпторів. У мину! лі роки експозиція була мас! штабнішою, проте, аби сказати про себе, не потрібно робити ве! личезних експозицій. Про робо! ту автора достатньо свідчити од! ним!двома творами. Хочеться, щоб і надалі іконописці з різних куточків України хоча б раз на рік мали можливість зібратися разом, аби поспілкуватися один з одним та поціновувачами своєї творчості, експонувати свої ро! боти широкій громадськості.
Роман ВАСИЛИК, професор, завідувач кафедри сакрального мистецтва Львівської національ( ної академії мистецтв, народний художник України: — Ця акція — продовження започаткованої два роки тому іні! ціативи. Україна велика, полікон! фесійна країна, і конче потрібно спілкуватися, віднаходити спільну мову між представниками різних конфесій. Це можливо зробити мовою ікон. Вона унікальна, бо не потребує слів. Вона говорить об! разом, кольором, лінією. Вона дає можливість говорити всім тим між собою, хто має інтерес. Україна багато років не мала своєї державності, але мала свою культуру. Значна кількість уні! кальних витворів мистецтва має стосунок до релігії. Коли йдеться про українську архітектуру, йдеться зокрема і про храми. Ми не та європейська нація, яка має багато замків, палаців. Єдине, чим можемо тішитися, — пре! красною сакральною архітекту! рою. Українське образотворче мистецтво ХІІ—ХVІ століть ре! презентовано фресками, мозаїка! ми, іконописом, серед яких ча! сом трапляються унікальні речі! Ця виставка — свідоцтво то! го, що в Україні нині починаєть! ся непростий процес відновлен! ня активного життя у царині сак! рального мистецтва.
Подія року · “Фестиваль з’явився з метою створити для української мови абетку”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
типографії “Рутенія” відбувся перший в Україні конкурс оригінальних українських шрифтів. Член журі конкурсу Ярослав Пець зазначив: “Ми сьогодні часто одягаємося в секонд-хенді. Подумайте, у що ми одягаємо свою мову? У чужу букву, чужу літеру. Це свято каліграфії і типографії має показати: наша буква є і буде”. У програмі “Рутенії” проводилися лекції та майстер-класи українських і запрошених майстрів, відкритий пленерний практикум “Вулична каліграфія” і перегляд тематичних фільмів.
Подія року · “Фестиваль з’явився з метою створити для української мови абетку”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Наталія АНТОНЮК Фото Олеся ДМИТРЕНКА
В останні теплі дні осені в конгрес-холі Київського державного інституту декоративноприкладного мистецтва й дизайну імені Михайла Бойчука відбувся Другий всеукраїнський фестиваль каліграфії і типографії “Рутенія”. Фестиваль відчинив двері для каліграфів, шрифтарів, типографів, видавців, людей творчих професій, працівників рекламного бізнесу, студентів художніх закладів і всіх, хто в книжках цінує не тільки зміст, а й вишукану форму. “Фестиваль з’явився з метою створити для української мови абетку. Тому наш девіз — “Буква — знак нації”. У нас є держава, герб, прапор, булава, Конституція. Але шрифту нашого нема”, — зазначив організатор фестивалю “Рутенія”, художник-графік, професор Василь Чебаник.
На виставці експонувалися роботи майстрів із Харкова, Києва, Санкт-Петербурга та інших міст. Ось кавун із абеткою, ось велика азбука, одягнена в капелюх, а ось вишукана і проста, писана і друкована кирилиця, японські ієрогліфи. “Шрифт — засіб для візуального зображення мови. Коли ми його побачимо в рекламі, в заголовках газет і книжок, він увійде в наше життя. Це потрібно робити”, — сказав Василь Чебаник. У рамках Другого всеукраїнського фестивалю каліграфії та
Подія року · “Фестиваль з’явився з метою створити для української мови абетку”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ 1 0 0 4 6
Подія року · “Фестиваль з’явився з метою створити для української мови абетку”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп. ннаа рріікк 50 грн 34 коп.
Подія року · “Фестиваль з’явився з метою створити для української мови абетку”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Подія року · “Фестиваль з’явився з метою створити для української мови абетку”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ культури
Леся КОВЕРЗНЄВА 279-49-47 Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Черговий редактор
Леся КОВЕРЗНЄВА
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10>Б, м. Київ, 01001
E>mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301246 Наклад у листопаді — 28 000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн.
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016