Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №27 за 2018 рік

16 S. · 31 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 27 (975), 5—11 липня 2018 ГАРЯЧА ТЕМА ВІД ІРИНИ ФАРІОН Презентація

Нещодавно відома українська письменниця Галина Пагутяк презентувала нову книжку “Сентиментальні мандрівки Галичиною”: бачити свою Вітчизну з усіма її красотами і втратами, сказати правду про нинішнє і майбутнє, пам’ятаючи минуле. На фото: Галина Пагутяк (у центрі) у Львівському етнографічному музеї Галина ПАГУТЯК, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка СУСПІЛЬСТВО
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Ми воліємо перемогу

кованих жертв? Це ж яка користь місцевій владі, які відкати! Може, посполитим щось перепаде у вигляді робочих місць. Правда, почався скандал, процес призупинили. Але десь у Дрогобичі на місці бійні будують ресторан, розважальний комплекс, а на місці Саліни планують зробити санаторій, бо там вода цілюща, а місцеві мародери розбирають катівні на цеглу, бо нема роботи. Та й у 50-ті роки там був уже санаторій. Скільки ж робочих місць з’явилося б! Тому й історичну пам’ять намагаються зам’яти, принизити, бо вигода переважує біль. Чи було знято хоча б один документальний фільм про Саліну, про розстріли в Броницькому лісі і Раві-Руській? І чи показав би його Перший національний? Дивіться Шустера і Шоу холостяків. І День Перемоги на “Інтері”. І мрійте про “жорстких менеджерів” на кшталт Сталіна і Чаушеску. Місто Соколів поблизу Стрия було знищено за 5 років у Другу світову війну. Невже не можна було поставити за 26 років бодай каменя з пам’ятним написом на пустирі? Хай би водії проїжджали і читали. Бодай щось, бо тема трагедії Соколіва абсолютно не досліджена. Погугліть — я кажу правду. Нікому це не потрібно. Ні порядним стрийчанам, ні районній владі. Мешканці сусіднього села Великі Дідушичі знайшли на цвинтарі фігуру Мадонни, яка колись стояла в центрі Соколіва, і поставили край дороги. Одна рука в неї відбита. Оце все, що залишилось від міста з 500-літньою історією. Ні словечка... Хто зна, як воно буде далі. Де мовчить історична пам’ять, там починають промовляти доноси і розстрільні списки. порушують наші фундаментальні людські права. Вибачте, що ми також, як і всі люди на планеті, заслуговуємо право на життя, чисте довкілля, гідну оплату праці, освіту, ЗМІ і обслуговування державною мовою у своїй країні. Вибачте, що ми не меншини, бо тоді б ви кричали на цілий світ про порушення наших прав і захистили б нас. Хоча б не заважайте нам відстоювати свої права у власній державі. Вибачте, що не здатні донести до вас правду про історію України, про наших героїв, нашу тисячолітню культуру, бо годі пройти через сито політкоректності й толерантності. Вибачте за недоречний патріотизм, ми не знали, що любити Україну — це злочин і націоналізм. Вибачте за нашу історію, написану чужинцями, сфальшовану прислужниками Московської імперії. Вибачте за нашу владу, яка слабка і ница, і не готова відстоювати національні інтереси. Вибачте, що ми не достойні називатись європейцями після Голодомору, який ви не помічали, сталінських, хрущовських і брежнєвських репресій, лінгвоциду української мови. Зате ви здатні повірити, що ми найбільші у світі антисеміти, гомофоби, расисти і фашисти. Вибачте, що ми не хочемо у себе неомарксизму після майже столітнього панування комуністичної ідеології і мільйонів знищених комуністичним режимом українців. Ми починаємо розуміти, що тієї Європи, про яку мріяли, уже немає. Є бюрократична, корумпована і лицемірна. Вибачте, що погано боремось з корупцією, але ж капітали наших корупціонерів працюють на вашу економіку, бо знаходяться у вас. Вибачте, що ми не завжди дотримуємось ваших вказівок, що ми не всі слухняні й не покірні, і що вважаємо деякі з цих вказівок абсурдними і смішними. Врешті, вибачте, що ми воліємо перемогу, а не мир будь-якою ціною, бо ми нація воїнів, а не рабів, і більше не хочемо бути буферною зоною і колонією ні для кого. Вибачте, що вас втомлюємо і не даємо насолоджуватися комфортним життям повною мірою.
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

Доки мовчить історична пам’ять

Військові злочини мусять бути покарані і не забуті, щоб уникнути їх повторення. До них не можна приліпити штамп локальної історії, бо вони належать історії глобальній. Це — урок, який треба вивчити, аксіома, яку треба прийняти як метод. Злочини окупаційної влади на Донбасі мають той самий почерк, що і злочини енкаведистів у червні 1941 року, коли в Галичині було замордовано десятки тисяч українців і поляків: членів “Просвіти”, вчителів, лікарів, адвокатів, науковців, священиків. Усього лише за кілька днів. Як і тепер, тіла закопували, вкидали в шахти, топили, щоб приховати злочини. Суспільство не вивчило уроку. Ті самі методи розправи і та сама наївність, що сусіди не донесуть, що окупанти виявлять гуманність. Минуло понад двадцять років Незалежності України, і досі не проведено ексгумації в урочищі Саліна, не встановлено меншої частини імен людей, яких вбивали просто дерев’яними молотами для трамбування солі і вкидали в соляні шахти на околиці Добромиля. Пам’ять — це не лише каплиці та молебні чи впорядкування масових поховань. Це — дослідницька робота задля створення в майбутньому Міжнародного трибуналу над злочинами комуністичного режиму. Золото партії фінансує досі лівацькі фонди по всьому світу, терористичні угруповання, тоталітарні режими, використовується для підкупу європейських політиків та чиновників з міжнародних організацій. Підлість і ницість наших сучасників щодо мільйонів невинно загублених жертв вражає, як і кількість тих, хто за гроші фальсифікує історію. Не менше вражає і байдужість, бо масова культура країни-окупанта відбила мізки не лише старшому поколінню, ай народженим у незалежній Україні. Активістів громадських рухів піддають обструкції або просто оминають. Ну й що, що хтось хоче побудувати на львівській Цитаделі житлові будинки, вигортаючи бульдозером останки тисяч не ідентифі- ДО 80-РІЧЧЯ ЛЕСЯ ТАНЮКА З НОВОЇ КНИЖКИ М. СЛАБОШПИЦЬКОГО 10-11 ЯКІ ГРОШІ “ХОДИЛИ” В УНР?
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

Вибачте нас, українців…

Вибачте нас, українців, за те, що кожного дня вбивають наших синів і братів на війні, і це заважає вашому бізнесу. Вибачте, що країна, яка захопила наші землі, збила ваш літак і забрала життя мирних громадян. За те, що вам доводиться відмивати від крові гроші і обійматися з кремлівським монстром. Що у вас уже болить язик висловлювати занепокоєння і ховати очі щоразу, коли брутально
2 “Треба шанувати і берегти світло науки”. Події, факти, коментарі · S. 2Originalseite ↗

«Добродію» Садовий, не будуйте паркінг перед Львівським національним університетом!!!

ЗАЯВА Всеукраїнського Форуму «Українська альтернатива», Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка та Політичної Партії «ПАТРІОТ» щодо рішення про нарахування багатомільйонної премії правлінню НАК «Нафтогаз України» Триває зухвалий морально-психологічний тиск львівської влади на професорсько-викладацький і студентський колектив найстарішого в Україні Львівського національного університету імені Івана Франка з метою реалізації інвестиційного проекту щодо реконструкції площі перед центральним входом до головного корпусу Університету, обмеженої вул. Університетською, вул. Листопадового Чину, пам’ятником Іванові Франку та вул. Січових Стрільців з будівництвом підземного майданчика для паркування автомашин, розробленого Державним інститутом проектування міст. Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Безперечно, кожний мешканець, кожний працівник Університету, кожний гість хоче, щоби не було стихійних автостоянок на вулицях, газонах, тротуарах центральної частини міста, щоби були сприятливі умови для пішоходів та учасників дорожнього руху. Однак під заворожуючим гаслом створення малого транспортного кільця для “впорядкування руху автотранспорту і ліквідації дисгармонійних елементів в історичному середовищі” очільники міста будь-що хочуть побудувати паркінг перед Університетом. Авторитетна комісія Вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка 12 лютого 2018 р. надіслала висновки голові міста А. І. Садовому з глибоким професійним обґрунтуванням шкідливості будівництва паркінгу перед головним корпусом Університету. Ректор Університету, професор В. П. Мельник 16 лютого цього року надіслав у відділ громадського партнерства управління “Секретаріат ради” Львівської міської ради “Пропозиції та зауваження до проекту детального плану території у районі вул. Січових Стрільців, вул. Університетської, вул. Листопадового Чину”, в яких конкретно, переконливо, виважено розкрив низку загроз для головної будівлі Університету, прилеглих будинків і парку імені Івана Франка. Однак очільники міської влади, проектанти будівництва паркінгу перед Університетом у своїх розлогих відповідях-викрутасах малюють рожеве майбутнє Університету після будівництва паркінгу. Директор Державного інституту проектування міст “Містопроект” І. М. Квик визнає особливу складність будівництва паркінгу, будуть значні незручності, але цей процес, мовляв, виконуватиметься у три стадії; проект на кожній стадії буде підлягати державній експертизі. І. М. Квик розписав, як дуже професійно реалізовуватиме цей інвест-проект будівельна компанія. Мовляв, навіщо хвилюватися, турбувати громадський спокій міста, адже “ми зацікавлені у напрацюванні оптимального планування рішення щодо поліпшення транспортної ситуації в цьому районі та формуванні громадського простору перед головним корпусом Університету”. Обіцянок-цяцянок сотні, аби лише побудувати паркінг, а далі — хоч трава не рости! Розгорнув маніпулятивну інформаційну кампанію в інтернеті щодо необхідності побудови паркінгу лише перед Університетом начальник управління архітектури та урбаністики Департаменту містобудування Львівської міської ради Ю. М. Чаплінський. Є ж прекрасні місця також у центрі і недалеко від центру міста, але він цього чомусь не бачить. А може, він заворожений. Адже міський голова “добродій” А. І. Садовий систематично повторює, як заклинання, що розташування паркінгу саме перед Університетом — ідеальне місце. Чому шановний Андрій Іванович не бере до уваги обґрунтовані “Висновки Вченої ради Університету” стосовно загроз будівлі Університету, яка й тепер у критичному стані? Невже у міській раді не розуміють, не відчувають, що площа перед Університетом, на якій пам’ятник Іванові Франкові, є сакральною. Тут відбувалися багатотисячні мітинги у 1988—1989—1990 роках, які були потужною силою у боротьбі за відновлення незалежності України. Не руйнуймо цей світлий, чистий Майдан української національної гідності, який, на мій погляд, є також підґрунтям і Вашого, Андрію Івановичу, сходження на пост голови міста Львова. Добре, що Ви зі своїми підручними хочете створити мале транспортне кільце, але площа перед Університетом не ідеальне місце для будівництва паркінгу, адже гідрогеологічні умови для цього не сприятливі. Тим паче, паркінг перед Університетом на 350 автомобілів жодним чином не вирішує проблему паркування у центральній частині міста, де щодня паркуються тисячі автомобілів. Ділянка, де мав би бути паркінг, — це глибока улоговина, яка дуже погано провітрюється. Тут ступінь забруднення набагато вищий, ніж поза її межами. Передбачено також зрізати 54 дерева із 68, які ростуть у партерній частині парку. Паркінг буде додатковим, достатньо потужним, притягальним для автотранспорту об’єктом, функціонування якого призведе до суттєвого погіршення екологічного стану атмосфери у парку та біля Університету також через вихлопні гази. Вельмишановні читачі! Високодостойні випускники факультету журналістики та інших факультетів рідного нам Львівського національного університету імені Івана Франка, мешканці Львова — ми всі відповідальні за Долю Університету, за Долю нашого міста. Допоможімо зрозуміти очільникам Львова, депутатам усіх рівнів, політикам, громадським діячам, що треба шанувати і берегти світло науки — Львівський національний університет імені Івана Франка, а не створювати негативні, загрозливі умови для його функціонування. 28 лютого 2018 року Стокгольмський арбітраж задовольнив вимоги НАК “Нафтогаз України” щодо компенсації за недопоставлені “Газпромом” обсяги газу для транзиту. За рішенням арбітражу, НАК “Нафтогаз України” домігся компенсації у сумі 4,56 млрд доларів США. За результатами двох арбітражних проваджень “Газпром” має сплатити на його користь 2,56 млрд доларів США. Навіть не дочекавшись виконання рішення суду та реального повернення Нафтогазу присудженого боргу, Наглядова рада Компанії проголосувала за виплату бонусів правлінню Компанії у зв’язку з перемогою у Стокгольмському арбітражі над російським “Газпромом”. Затверджений розмір бонусів становить 1 % від суми виграшу (в даному випадку — від 4,56 млрд доларів США). За відкритою інформацією з цієї суми вже виплачено 20 млн доларів США 8 особам, серед яких — Андрій Коболєв, Сергій Перелома, Юрій Вітренко, Ярослав Теклюк і Костянтин Пожидаєв. Решта — 25,6 млн доларів США будуть виплачені після фактичного виконання “Газпромом” рішення Стокгольмського арбітражу про необхідність виплати НАК “Нафтогаз України” 2,56 млрд доларів США. Всеукраїнський Форум “Українська альтернатива”, Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Шевченка та Політична Партія “ПАТРІОТ” заявляють — неприпустимо преміювати керівників державної компанії на суму майже 46 млн доларів США у той час, коли всі можливі ресурси мають бути направлені на протидію агресії; держава очікує від МВФ черговий транш кредиту; більшість громадян виживає на найнижчу заробітну плату в Європі, сплачуючи надвисокі тарифи за споживання газу та комунальні послуги; велика кількість населення не може дозволити собі придбати базовий набір медикаментів, котрі необхідні для лікування; чималий відсоток пенсіонерів отримують пенсії, які не дозволяють їм повноцінно навіть харчуватися, не кажучи вже про задоволення таких культурно-духовних потреб, як різке зниження видавництва накладів українських видань аж до 0.3 книги на одного українця! Вважаємо, що ці гроші витягнуто з кишень українських платників податків, тому що кілька десятків мільйонів доларів Україна заплатила за послуги міжнародним юридичним компаніям, які представляли інтереси НАК “Нафтогаз України” у Стокгольмі. Ухвалення рішення про виплату керівництву компанії абсурдно високих премій є блюзнірством щодо українців. Попри певні кроки з боку уряду з метою врегулювання цієї проблеми, на сьогодні українське суспільство не отримало чіткої відповіді на питання стосовно подальшої долі коштів, отриманих членами правління НАК “Нафтогаз України” як преміальних. Саме тому ми вимагаємо від: 1. Наглядової Ради НАК “Нафтогаз України” — скасувати рішення про нарахування премій членам правління Компанії та повернути вказані кошти на її рахунки. 2. Кабінету Міністрів України — ухвалити рішення про скликання позачергових загальних зборів для вирішення питання про дострокове припинення повноважень членів чинної Наглядової Ради НАК “Нафтогаз України” та затвердження її нового складу на засадах публічності і прозорості. 3. Верховної Ради України — дати політично-правову оцінку діям керівних органів державного підприємства НАК “Нафтогаз України”. 4. Генеральної прокуратури України та Національного антикорупційного бюро України — всебічного вивчення законності виплати зазначених премій керівництву компанії НАК “Нафтогаз України” та ухвалення рішення відповідно до вимог Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України. М. Я. ГОЛОМША, голова Політичної Партії “ПАТРІОТ”; Г. Г. ФІЛІПЧУК, співголова, Виконавчий директор Всеукраїнського Форуму “Українська альтернатива”; П. М. МОВЧАН, співголова Всеукраїнського Форуму “Українська альтернатива”, Голова Всеукраїнського Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка голови надходили десятки листів від українців Польщі та науковців з України. Важливу роль відіграли листи Генерального консульства РП у Луцьку та колишнього Надзвичайного і Повноважного Посла України в Республіці Польща, письменника Дмитра Павличка. Згодом пам’ятну дошку генералові УНР М. Безручку встановлено також у м. Замостя.
2 “Треба шанувати і берегти світло науки”. Події, факти, коментарі · S. 2Originalseite ↗

Імені генерала УНР Марка Безручка

Сергій ПОРОВЧУК, Рівне Генерал М. Безручко (1893— 1944) є символом доброї польсько-української співпраці й тому органи міського самоврядування Вроцлава вирішили назвати його іменем одну з вроцлавських вулиць до 100-річчя незалежності Польщі. 1920 року, ще будучи полковником, Марко Безручко командував 6-ю Січовою стрілецькою дивізією, яка разом із польською армією взяла Київ. М. Безручко також очолював героїчну оборону Замостя у боротьбі проти Червоної армії і брав участь у розгромі Армії Будьонного під час битви під Комаровом. З 23 червня цього року одне з перехресть Вроцлава офіційно носить ім’я генерала УНР Марка Безручка, похованого на православному цвинтарі у Варшаві. Участь в урочистостях взяли віце-президент Вроцлава Адам Ґрель та посол України в Польщі Андрій Дещиця, Ян Маліцкі, керівник Польсько-Українського форуму партнерства при МЗС Республіки Польща, представники міських рад Львова та Києва. — Це дуже важлива подія, коли вшановуємо ім’я спільних героїв, один з них — Марко Безручко. Такі події свідчать про те, що разом ми сильні, — сказав Андрій Дещиця. Нині в столиці Нижньої Сілезії є вже вулиця Тараса Шевченка та вулиця Українська. * * * Ще в кінці серпня 2016 року на перейменованому першому в Україні проспекті Генерала УНР Марка Безручка відкрили пам’ятну таблицю славному генералу. Написи на пам’ятці — польською та українською мовами. Відкривали її рівненський міський голова Володимир Хомко, секретар міської ради Сергій Паладійчук, Консул Генерального Консульства Республіки Польща в місті Луцьк Кшиштоф Савіцький. Передумовою виникнення проспекту Генерала УНР М. Безручка в Рівному була конференція, присвячена 95-річчю спільної битви під Рівним військ УНР та Польщі проти більшовиків. Науковці, учасники конференції звернулися до влади міста з пропозицією увічнити ім’я генерала Марка Безручка. Упродовж кількох місяців на адресу міського
Гаряча тема · “Експертні висновки таврують два напрями нашого з вами буття: родинний і національний”. · S. 3Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

кримінації за національністю”: “За часів президентства Віктора Януковича посилився вплив на зовнішню і внутрішню політику з боку Росії”. Це названо “кращим перефразуванням”. Від характерного і дуже потрібного текстового уривку “Тим часом керівництво Росії, розуміючи, що воно втрачає контроль над Україною, відважилося на відкриту агресію” зосталася ось така редукція: “Тим часом керівництво Росії відважилося на відкриту агресію”, позаяк попередній уривок — це “дискримінаційна мова, не коректна мова. Хибні твердження. Дискримінація за національністю”. Показовою характеристикою цього висновку “антидискримінаційної експертизи” від аспірантки Остапенко є кількість допущених граматичних помилок: мова завше виказує свого мовця. Мабуть, тяжко недовчилася ця згендеризована істота, коли пише про “вклад жінок” (замість внесок), захоплюючий спосіб (замість захопливий), рекомендовано прибрати (замість забрати, вилучити), привести перелік (замість навести перелік), так як (замість оскільки, бо, тому що), підростаюче покоління (замість юнь, молодь). Про правописні помилки рівня початкової школи і не йдеться: аспірантка не знає, як писати не з прикметниками у відповідній позиції і ставити розділові знаки у простому реченні. Воістину прекрасна опора для міністраплагіятора, денаціоналізатора, захисниці нац. і сексменшин Л. Гриневич і головної гендеристки доцента Харківського національного педуніверситету ім. Г. Сковороди О. Малахової — радниці Гриневич із гендерної політики. Отже, експертні висновки таврують два напрями нашого з вами буття: родинний і національний. Саме ці два напрями є апотеозом нашого природного існування і дають людині найбільшу силу, щастя і насолоду. Руйнівний фонд Белля, що за своєю суттю є ПРОТИІДЕОЛОГІЧНИЙ, ПРОТИМІЛІТАРНИЙ і МОСКВОФІЛЬ- СЬКИЙ, у спілці з Міносвіти здійснюють план роззброєння українців під час ВІЙ- НИ і запроваджують космополітичну ідеологію, деморалізують традиційні родинні взаємини та убивають національну сутність нашої держави. В українців через їхніх дітей слід забрати дві базові опори: традиційну родину, де батько — воїн, мати — виховниця світогляду, а також засадничу національну ознаку: Україна для українців. Чому ці потвори це роблять? Тому що вони побачили колосальну силу українців під час Майдану і ВІЙНИ. Вони розуміють, що в центрі Европи рано чи пізно постане потужна національна україноцентрична Держава..., і цей процес треба спиняти на рівні наступних поколінь. Себто творити з них позастатевих виродків, безнаціональних сотворінь з релятивною мораллю. Отже, те, що не зробив Табачник з Януковичем, успішно разом із ліволіберальним шмельцом з-за кордону творить львів’янка Гриневич. Свої відгуки про антидискримінаційну експертизу пишіть на адресу [контакт приховано]. Помножмо їх на нуль. ——————————— 1 Див. більше про це: Мова освіти — це мова влади: https://blogs.pravda.com.ua/ authors/farion/5b01c1b774b81/. 2 Див. більше про це: Зливання національного складника освіти у післямайданний час: https://blogs.pravda.com.ua/aut- hors/farion/587def865db52/. 3 Див. більше про це: Відкритий лист міністрові освіти Л. Гриневич про денаціоналізацію освіти та науки: https://blogs.prav- da.com.ua/authors/farion/5a9478ac25e51/. та зареєстрована петиція https://www.peti- tions247.net/203462. 4 Див.: https://www.facebook.com/pho- to.php?fbid=10216615784137142&set=pcb.1 0216615865539177&type=3&theater 5 Див: https://drive.google.com/fi- le/d/1iAvnIPEhKFZMW0sp9AdlQ93E- bh6b8821/view
Гаряча тема · “Експертні висновки таврують два напрями нашого з вами буття: родинний і національний”. · S. 3Originalseite ↗

Дискримінація українців в «антидискримінаційній експертизі» підручників від Міносвіти і науки

Ірина ФАРІОН, доктор філології, професор НУ “Львівська політехніка” Основним інструментом знищення України в тилу під час війни стало Міністерство освіти і науки на чолі з Л. Гриневич. Назву лише його показові дії: 1) знищення Української Національної Держави через ухвалення освітніх законів (закон Про вищу освіту, ст. 46: право під час ЗНО тестуватися мовами нацменшин; закон Про освіту, ст. 7, що зберігає школи з навчанням мовами нацменшин, і проєкт закону Про середню освіту, ст. 5, що запроваджує навчання мовами нацменшини від першого до випускного класу, а в п. 8 цієї статті передбачає “відкриття окремих класів з навчанням відповідною мовою поряд із державною мовою”1. 2) Зміна навчальних планів та програму середній школі, найпоказовіші з яких полягають у вже здійсненому злитті Історії України зі Всесвітньою історією та вилучення з 5-го класу Історії України взагалі (те ж стосується злиття природничих дисциплін: математики, геометрії, фізики, хімії, біології, астрономії та ін.)2. 3) Диктаторське порушення прав науковців із вимогою публікуватися винятково у глобалістській антинаціональній мережі Скопус чи Веб оф сайнс, стажуватися своїм коштом за кордоном та своїм коштом складати іспит Б 2 зі знання мов ЄС при повному нехтуванні навчального процесу державною мовою у вишах України3. 4). Створення так званої “антидискримінаційної експертизи”4 на підручники середньої школи, під прицілом якої винятково ДВІ царини нашого життя: національна та стАтева. Саме вони виявилися під забороною. Приклад дії цього останнього диктаторського припису Міносвіти я і розгляну на окремому “Висновку антидискримінаційної експертизи на електронну версію проекту підручника “Вступ до історії” для 5 класу закладів загальної середньої освіти”, який здійснила “експертка з антидискримінації в освіті”, аспірантка кафедри педагогіки й менеджменту освіти КВНЗ “Херсонська академія неперервної освіти” Л. В. Остапенко. Проте передусім нагадаю, що Міносвіти уклало угоду з німецьким ліволіберальним фондом Белля — антиідеологічного, антимілітарного, антиродинного, лівацького марксистського спрямування, що вирішив разом із Л. Гриневич та П. Хобзеєм повчити українців, як через школи знищувати національний світогляд українських дітей і готувати з них інгредієнти для глобалістського місива. Цей фонд відомий своїм москвофільством, а для самого Белля улюбленим сувеніром була московська матрьошка. У часи совка Белль не вилазив зі свого улюбленого місця перебування — СРСР. Нині він повернувся в Україну через конкретні інституції при Міносвіти, зокрема Інститут модернізації змісту освіти, НА педагогічних наук України, Інститут педагогіки НА ПН України, бо саме під їхнім грифом вийшли “Інструктивно-методичні матеріяли з антидискримінаційної експертизи підручників для 1-го класу” так званої “нової школи” (колектив авторів Дрожжина, Дубовик, Єрко, Забуга, Малахова, Марущенко, Михайловська, Салахова, Селіваненко). Відповідно до цієї експертизи: а) хлопчик не має поводитися як лицар, а дівчинка як панночка, бо це “несучасні поведінкові стандарти”; б) дівчинка з лялькою; хлопчик, що допомагає нести вудочки; чоловік, що прагне офіцерської служби чи чоловік, що ремонтує майданчики, — це “погані гендерні стереотипи”; в) мама, що миє дівчинку чи нарізає капусту, і тато, що робить полички в гаражі, — це “хибні гендерні стереотипи”; г) найсвятіші номени “мама”, “тато”, “батьки” — це “дискримінація за сімейним станом”, тому тепер можна вживати лише субстантиви рідні і близькі; ґ) гасло “здоров’я дитини — багатство родини” виявилося “дискримінацією щодо інвалідів”; д) люди на тлі пейзажів — це “гендерне навантаження”, якого слід уникати… і врешті вершина “експертизи” — це, як завше, мовне питання: “мова наша — солов’їна” — це “дискримінація за етнічною ознакою”, бо, як знають експерти, носії інших мов не називають їх солов’їними… І цей перелік, панове, не має меж… Водночас за цим експериментом над нашими дітьми стоїть і політична партизанка, себто ГО — Громадська організація “Крона. Гендерний інформаційно-аналітичний центр”, а також спільнота (чи ліпше — секта за бабло) EdCamp Ukraine. Ідеологом цього хворого гендеризму є Олена Малахова, радниця міністерки освіти доцент Харківського національного педуніверситету ім. Г. Сковороди. Отож про “антидискримінаційну експертизу” в окремо взятому “Вступі до історії” для 5 класу5. Що досліджує експертка, аспірантка з Херсонської академії неперервної освіти Л. В. Остапенко? Її цікавить співвідношення чоловічих та жіночих образів, випадки вживання фемінітивів, порушення паритетности обох статей, переважання андроцентризму і винятковий термінний винахід у соціолінгвістиці “дискримінаційна мова” (вибачте, всі терміни взято з експертизи!). Експертка має суттєві зауваження до малюнків, де зображені чоловіки та жінки за притаманною для них працею: чоловіки працюють технічними знаряддями, жінки готують їсти та жнуть серпами — це обізвано “гендерною стереотипізацією та сегрегацією” та рекомендовано “прибрати” (хоч, прибрати, звісно, можна хіба в хаті чи гаражі, наприклад). Зображення корінного племени сивої давнини експертка потрактувала як “прояв сексизму”. Під наступним прицілом тов. Остапенко опинилося слово “батьки”, яке вона потрактувала як “дискримінацію за сімейним станом” і запропонувала вжити субстантиви “рідні та близькі”: умова завдання “підготувати разом із батьками коротку розповідь про події, які відображені на фотографії” перетворилася у таке знеродинення: “Підготувати разом із рідними та близькими коротку розповідь про події, які відображені на фотографії”. Відтак нищівного удару від Остапенко зазнали українські прислів’я: “Без здоров’я немає багат% ства”, “Нема щастя без здоров’я”, які вилучено. В уривкові “Важливе значення для виховання та здоров’я мали колискові пісні, уміння правильно дихати, а також купання, рухливі ігри…” експертка вилучила наш національний феномен і нашу національну фольклорну неповторність “колискові пісні”….без жодного обґрунтування! Проте свій найбільший гнів ставлениця Міносвіти скерувала на національний складник у розвиткові нашої держави. Пропонований текстовий уривок: “Однак всі ці труднощі не привід скоритися долі. За гідне місце у світі потрібно боротися, як колись боролись за незалежність. Своєю працею ми мусимо робити кращою нашу державу”, — потрактовано як “Вислів надто емоційний. Має націоналістичне забарвлення”. І запропоновано ось таке глобалістське твориво: “Як свідчить історичне минуле, чимало труднощів вже позаду. Сьогодні, Україна це європейська країна. І саме від нас залежить майбутнє нашої держави” (розділові знаки зберігаю, бо лише ця обдарована експертка розуміє, чому стоїть кома після слова сьогодні і нема тире перед часткою це). До надто емоційних висловів із націоналістичним забарвленням долучено і цей уривок, що стосується мовної проблематики: “Із якою метою відбувалося знищення української мови та культури за радянських часів?”. Відтак запропоновано “перефразувати більш нейтрально”: “Які причини репресій української мови та культури за радянських часів?”. Проте вершиною антиукраїнського ідеологічного регулювання політичної мови (Орвел, панове, зі своїм романом “1984” відпочиває) стало таврування уривка про взаємини між Росією та Україною часів Януковича. Пропонований уривок названо “дискримінаційною мовою, не коректною мовою. Хибними твердженнями. Дискримінацією за національністю” (правопис частки не з прикметником збережено!): “Найбільшого розмаху зловживання набули за часів президентства Віктора Януковича, за якого не тільки розграбовували країну, а й нехтували її національними інтересами на користь Росії. Україна стрімко втрачала свою самостійність, звужувалася сфера вживання української мови. Українському народу нав’язувалася ідея спільного життя з Росією”. Цю розлогу тезу експертка скоротила ось до такої “коректної мови” без “дис-
Суспільство “Книжка як ніколи на часі”. · S. 4Originalseite ↗

Нація нізвідки: непримарна небезпека Белей Любомир. “Русинський” сепаратизм: націєтворення in vitro. — К.: Темпора, 2017. — 392 с. іл.

Світлана БРЕСЛАВСЬКА На жаль, його ґрунтовна праця “Русинський” сепаратизм: націєтворення in vitro”, що була представлена видавництвом “Темпора” на львівському Форумі 2017 року, так і не була гідно запрезентована в усіх містах України, хоча, безсумнівно, на це заслуговує. З огляду на те, як активізувалися останнім часом відцентрові сили в Україні і зокрема на Закарпатті, книжка як ніколи на часі. Видання — науково-популярне, до певної міри навіть публіцистичне, доступне для сприйняття кожного, хто прагне зрозуміти справжній стан речей та заглибитись у першоджерела “неорусинства”. Можемо вважати книжку Любомира Белея гідною науково-обґрунтованою відповіддю так званому “професорові з Канади”, а насправді — ідеологові “русинського” сепаратизму Полу-Роберту Маґочі і всім, хто за настановою цього “професора” через теорію про “окрему націю” мріє втілити в життя автономію Закарпаття, роздмухати вогонь розбрату на наших західних теренах. Любомир Белей — науковець, який роками досліджував історію української літературної мови, українську та слов’янську ономастику (розділ мовознавства про сукупність власних імен), старослов’янську мову, культуру української діаспори в країнах Центральної Європи та Балканського півострова. Як бачимо, коло дослідницьких зацікавлень автора не тільки дозволяє, а й зобов’язує з глибоким знанням справи говорити про згадану в назві книжки проблему. Видання має три основні розділи: 1) Історичні передумови; 2) сучасне неорусинство: сепаратизм, міноритарна політика та бізнес; 3) технології неорусинського націєтворення in vitro. Четвертий розділ — не менш важливий для розкриття теми — Додатки: мапи, документи. Що стояло біля витоків цього суспільного явища — “політичного русинства”? Хоч як дивно, — імперські амбіції двох тоталітарних систем — угорської та російської. Прагнучи до панування, і Угорщина, і Росія намагалися всіляко зашкодити об’єднанню української нації, а тому ідея етнічної окремішності населення, що споконвіків мешкало на берегах Ужа-Тиси-Латориці, на західних схилах Карпатських гір, стала на диво живучою, бо систематично підживлюється колишніми окупантами. Саме угорські офіційні кола, руками місцевих науковців-запроданців просували переконання, що на Закарпатті немає жодних українців, що мешкають тут так звані “карпатороси”, інтелігенція яких цілком змадяризована. “Перебуваючи в полоні шовіністичних великодержавних міфів — російських та угорських — закарпатська інтелігенція, переважно москвофільська за переконаннями, не розуміла ідей українського національного відродження, а тому панічно боялася приходу здемонізованого українства, в якому вбачала польсько-австрійські інтриги або соціалістичні посягання, а головне — загрозу для свого розміреного, у свій спосіб ситого, старосвітського трибу життя” (йдеться про ХІХ—першу половину ХХ ст.) [с. 27—28]. Щоб проілюструвати непростий процес формування свідомості українського населення на західних теренах, Любомир Белей аналізує діяльність, публікації та ідейні позиції умовної “Русинської трійці” — Євменія Сабова, Гіадора Стрипського та Августина Волошина, які під впливом угорського великодержавного шовінізму починали переконаними “карпато-росами”, чи “карпато-русинами”, а врешті сформували відверто москвофільську, мадярофільську і проукраїнську течії. Загалом тогочасні історики й філологи, виконуючи замовлення офіційного Будапешта, важко здобували аргументи на користь “особливої угорської руснацької мови”, оскільки мимоволі знаходили підтвердження тісної спорідненості закарпатського діалекту української мови з діалектами тої ж Галичини. Аналізуючи історичні джерела, автор доходить висновку, що “за походженням неорусинство є реакцією імперських (російських, угорських) сил на українське національне відродження; чітко простежується безпосередня залежність між активністю неорусинського руху та успіхами національного самоствердження українців. Сплески активності неорусинства збігаються в часі з періодами активізації процесів українського національного відродження та державотворення” [с. 74—75]. Що ж таке неорусинство сьогодні? Прослідковуючи події від 1989 року в Україні загалом та на Закарпатті зокрема, можна чітко зрозуміти, для чого відроджений і кому вигідний цей проект, хто був і залишається основними гравцями брудної гри, яку роль відіграє в цій історії місцевий феодал В. Балога, який за прикладом донбаських олігархів намагається шантажувати Київ “русинською автономією”. Прикметно, що на кожному етапі еволюціонування “політичного русинства” його фінансово й медійно підтримували реваншистські сили Росії, Угорщини, Чехії (фонд “Русский мир”, Інститут країн СНД К. Затуліна, чеська партія “Світанок прямої демократії” та її голова і засновник Т. Окамура, угорська партія “Йоббік” та ін.), завдяки чому т. зв. “русинська проблема” не зникає з українського та європейського медіапростору. Не другорядну роль у лобіюванні “русинського” питання відіграє вже згадуваний нами “канадський історик” П.-Р. Маґочі. Як вправний маніпулятор, цей науковець “коштом меценатів” (питання, звідки ростуть меценатські ноги, мало б зацікавити Службу безпеки України!) видає і розповсюджує навіть в Україні пустопорожню “Ілюстровану історію України” (в-во “Критика”), і все заради того, аби за чотирма сотнями сторінок приховати два розділи з історії Закарпаття 1938—1939 рр., де чітко акцентується, що населення цього краю ніколи не було українським, розмовляло і навчалося русинською, чи навіть російською мовою. Дистанціювавшись від екстремістських декларацій І Світового конгресу підкарпатських русинів, лідери якого вимушені були відійти на маргінес, П.-Р. Маґочі і його прихильники вміло позиціонуються “як прибічники поміркованих, демократичних поглядів та закликають до розбудови т. зв. русинської культури, яка на практиці ґрунтується на відвертих фальсифікаціях та маніпуляціях фактами, безпідставному запереченні української природи питомих явищ культури закарпатців, за чим чітко прозирає політичний інтерес — дезінтеграція українського етнічного простору, а може, й української держави” [с. 100]. У творенні “народу нізвідки” не зупиняє Маґочі ні той факт, “що в другій половині ХІХ ст. етнонім русин був досить популярний і в Галичині”, ні думка видатного діяча словацького відродження Людовіта Штура, який вважав мадярську назву “руснак” для мешканців Закарпаття образливою і відверто виступав проти її використання в угорській пресі. Особливо обурливими є маніпуляції лідерів неорусинства в демографічних питаннях, які з нечуваним нахабством записують до лав “русинів” “цілу низку корінних закарпатців, зокрема й пряшівців, — Олексу Мишанича, Василя Німчука, Юрія Балегу, Юрія Бачі, Івана Ваната, Йосипа та Надію Вархолів, Кирила Галаса, Василя Добоша, Омеляна Довганича, Василя Лавера, Михайла Мольнара, Мирослава Сополигу, Михайла Тиводара, Павла Чучку, Миколу Штеця та багатьох інших, які не лише записані українцями, а й присвятили своє життя вивченню української культури” [с. 209]. У досягненні своєї мети псевдонауковці не ґребують жодними методами. Для П.-Р. Маґочі і його соратника В. Падяка (скандал навколо видавництва якого нещодавно розгорівся в Ужгороді) “не важливо, як ідентифікував свою національну належність конкретний закарпатський письменник, чи позначалася національна самосвідомість останнього на творчості, ігноруючи факти, вони відпрацьовують жорстку методологічну засаду неорусинської доктрини: серед закарпатців міжвоєнної доби українців не було” [c. 219]. Особливе місце в книжці Л. Белея відведене питанню створення так званої “русинської” мови. Заперечуючи існування й функціонування на українських теренах різноманітних діалектів і говірок, П.-Р. Маґочі та його прибічники (ймовірно, з геополітичних міркувань — щоб нічого українського не залишилось на західних тренах Карпат), скерували свої зусилля на доведенні факту існування самобутньої мови — “русинської”. Оскільки таке завдання не має нічого спільного з лінгвістикою та не лежить у науковій площині, для його розв’язання ідеологи неорусинства послідовно використовують технологічні прийоми, що лише імітують наукові методи. Із цією метою вони намагаються маніпулятивно довести відрубність граматики, фонетики та лексики найзахідніших українських говорів або ж місцевої літературно-мовної традиції тощо” [c. 222]. Різноманітні русинські активісти протягом ХІХ—ХХ ст. намагалися не лише видавати твори неіснуючою мовою, а й створили безліч різноманітних граматик, які по суті своїй заперечують одна одну. Чітко і лаконічно прослідковує професор Л. Белей мовотворчі потуги “лінгвістів” від русинства: від вживання російських літер для передачі звуків і прагнення максимально наблизити “русинський” правопис до норм словацької літературної мови, до пропозицій перейти на латинську абетку. Підсумовуючи правописну діяльність неорусинів, автор влучно цитує закарпатського гумориста Марка Бараболю, “який ще в ХХ ст. висміяв тутешняцькі мовні преференції: Дайте нам язик у школы Всякый — хоч и хінський, Хоч мадярський, хоч кацапський, Лем не украинський” [с .239] Особливе здивування та обурення викликає те, що знаряддям сепаратизму на Закарпатті виступає церква. І не стільки православна церква Московського патріархату, яка панує ледь не в кожному селі, скільки Мукачівська греко-католицька єпархія, яка попри цілковиту канонічно-обрядову єдність функціонує самостійно від Української грекокатолицької церкви. Ще 1888 року план папи Лева ХІІІ приєднати Мукачівську та Пряшівську єпархії до Галицької митрополії викликав хвилю обурення офіційного Будапешта. Саме так! Примас Угорщини, кардинал Я. Сімор назвав його “великою образою національних почувань мадярів” [с. 27]. Знову ж таки бачимо, в чиїх інтересах діють “русинські” сепаратисти, бо саме Мукачівська єпархія викликає в них особливе зацікавлення. Оскільки офіційний Ватикан, який 1993 року тимчасово надав Мукачівській греко-католицькій єпархії статус sui iuris, ніде не називає цю єпархію русинською, “щоб виправити цей “дрібний недогляд”, неорусини вдаються до свідомого улюбленого прийому маніпуляцій та заявляють, що Мукачівська греко-католицька єпархія має офіційний статус єпархії Русинської католицької церкви” [с. 281]. Узявши на озброєння мовне питання, від 90-х років минулого століття керівництво єпархії не втомлюється повторювати, “що старослов’янська мова є рідною для місцевих закарпатців, тоді як використання в богослужіннях української мови, на їхню думку, неспроможне забезпечити належної їх урочистості та суперечить місцевим традиціям. Дійшло до абсурду, але в кафедральному храмі Ужгорода понад 25 років діє громада, яку напівофіційно називають українською лише тому, що вірні цієї громади домоглися, аби в неділі та святкові дні відправлялася одна літургія українською мовою. Неприязне ставлення до української мови в Мукачівській греко-католицькій єпархії є таке велике, що, як зізнаються окремі священики, їх скеровували на певні парафії лише у разі відмови від ведення богослужінь українською мовою” [с. 290]. Знаючи, який вплив має церква на Закарпатті, деякі діячі Мукачівької греко-католицької єпархії, підтримувані високопоставленими ватиканськими ієрархами словацького або угорського походження, у своїх “релігійних” виданнях намагаються посіяти неприязнь закарпатців до своїх братів по вірі з України, а особливо — до галичан, проповідують відмінність, окремішність закарпатського етносу від загальноукраїнського. Лише з подіями 2013—2014 років, — зазначає Л. Белей, — відбулося помітне послаблення неорусинського У травні цього року Ужгород прощався з видатним українським мовознавцем, доктором філологічних наук, професором, директором та засновником Науково-дослідного інституту україністики імені Михайла Мольнара, автором наукових праць, присвячених питанням мови, укладачем старослов’янсько-українського словника — Любомиром Омеляновичем Белеєм.
Суспільство · “Не можна змішувати Добро зі Злом, українське з антиукраїнським”. · S. 5Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

вектора в діяльності єпархії, і є надія, що її сучасне керівництво врешті зробить правильний вибір. Як висновок, подамо три цитати з книжки Любомира Белея, оскільки зрозуміліше підкреслити описувану нами проблему просто неможливо: “Неорусинство — це не маргінальна закарпатська проблема, а місцевий різновид вкрай небезпечної антиукраїнської політики, спрямованої на дезінтеграцію українського етнокультурного простору та цілісності української держави. Основна мета неорусинської доктрини — заперечити українськість історичного Закарпаття і тим самим суттєво — на 200—300 кілометрів — обрізати найзахідніші українські етнічні терени” [с. 305]. “Антиукраїнська спрямованість неорусинства відповідала і відповідає геополітичним інтересам Росії, Угорщини, Словаччини, Польщі та Румунії, які не були і не є зацікавлені у сильній позиції України в Центральній Європі та прагнуть асимілювати місцеве українське населення” [с. 306]. “Сучасне неорусинство у різних державах має свої особливості. В Україні — це СЕПАРАТИЗМ та відокремлення найзахідніших областей, у Словаччині, Угорщині, Польщі, Сербії, Хорватії та Румунії — це міноритарна політика, спрямована на розщеплення місцевої української спільноти та обрубування її зв’язків з Україною…” [с. 307]. Від себе ж додамо, що війна на Донбасі почалася ще 2004 року із “Сєвєродонецького з’їзду депутатів усіх рівнів”, який висунув сепаратистські заяви на автономію сходу України, навіть проголосував за створення такого собі Пі- СУАРу (Південно-Східної Української Автономної Республіки). Ми про це забули?! Зараз маємо війну, тисячі смертей і кров! Якщо думаємо, що теорія П.-Р. Маґочі про існування “русинської нації” — це блеф, то глибоко помиляємось! З цієї псевдоісторичної теорії витікає мрія деяких місцевих феодалів про автономію Закарпаття, підтримувана Московією і її неприхованою прихильницею — Угорщиною! Все це набагато серйозніше, ніж здається на перший погляд! І загравання деяких посадовців з “русинськими” лідерами й організаціями може вилитися в нову геополітичну проблему. Отож книжка “Русинський” сепаратизм: націєтворення in vit- ro” Любомира Белея надзвичайно актуальна і необхідна для прочитання і масовому читачеві, політикам, громадським діячам, і фахівцям Служби безпеки. Закарпатське питання має бути важливим для кожного українця. Лариса МОРОЗ, доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Дуже слушно пише В. Ференц (Слово Просвіти, ч. 15 за 2018 р.) про проблему хамства, яке “псує молоде покоління українців”. Та шановний автор захищає від хамства державу і владу. Це, ясна річ, необхідно (незалежно від того, що деякі персони на пошану не заслуговують, адже вони раніше чи пізніше зміняться, а
Суспільство · “Не можна змішувати Добро зі Злом, українське з антиукраїнським”. · S. 5Originalseite ↗

Чи важко визначити, що таке українофобія? Ще раз про наше кволе прощання із тоталітарним минулим

Процес декомунізації в Україні, за незрозумілою й іноді дивною логікою, має свої парадокси та прогалини. Одним із таких парадоксів, який при уважнішому погляді можна назвати й антиукраїнським ексцесом, вважаємо збереження меморіальної дошки-барельєфа відомому комуністичному діячеві Володимирові Затонському (1888— 1938) на чільній стіні Київського національного університету ім. Т. Шевченка (за адресою: бульвар Т. Шевченка, 14). Чи це лише недогляд Інституту національної пам’яті, чи залишок внутрішньої “політики пам’яті” адміністрації головного українського університету? Олег БАГАН, керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова; Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор НУ “Львівська політехніка”; Ігор ГИРИЧ, доктор історичних наук, завідувач відділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАНУ Подамо коротку довідку про В. Затонського. Народився в с. Лисець Дунаєвецького району Хмельницької області. Від 1905 р. брав участь у революційному російському соціалістичному русі (належав до партії меншовиків). 1917 року перейшов до большевиків і відразу увійшов до Київського комітету РСДРП(б) (травень), а вже в кінці того ж року очолив партійний революційний комітет міста, тобто у вирішальний період становлення молодої української держави став її чільним і відкритим ворогом. Керував збройним повстанням у Києві проти УНР, був одним з організаторів “Всеукраїнського з’їзду рад селянських, робітничих і солдатських депутатів” 17—19 грудня 1917 р., цієї фальшивої інституційної креатури, яка легалізувала пробольшевицьку фіктивну “УНР”. З особистих спогадів В. Затонського відомо, що він завзято боровся проти політики Центральної Ради, готував большевицький переворот у Києві, входив до керівного складу КП(б)У як відверто антиукраїнської політичної організації. У січні 1918 р. В. Затонський відвідав Петроград і особисто познайомився з В. Леніним, завоював його довір’я, близько місяця виконував обов’язки секретаря “вождя світового пролетаріату”. У лютому 1918 р. очолив сформовану в Петрограді делегацію фіктивної большевицької “УНР” для мирних переговорів у Бресті-Литовському, поряд із делегацією правдивої УНР. У квітні 1918 р. очолював центральний виконавчий комітет комуністичної “УНР”, керував большевицьким підпіллям України. Так В. Затонський опинився у самому епіцентрі кривавої боротьби з українською державою. Протягом 1919—1920 рр. здебільшого перебував на фронті, виконував обов’язки члена РВР 12-ї армії Західного фронту РККА, а це означає, що за його наказами без суду і слідства здійснено сотні й тисячі вбивств українських йдеться тут про принципове явище). А як у нас із повагою влади до громадян, із повагою між нами самими, з повагою до людей, що нас оточують, до рідних батьків? Що пропагує наше телебачення, зокрема через рекламу, якої стало вже аж надто багато, і вона лізе в очі й вуха, зрештою, у підсвідомість? Спочатку була (і донині є) ніби безневинна реклама печива “Oreo”, про споживання якого малий хлопчик розповідає таткові, а далі, скориставшись довірливістю дорослого, — вихоплює з його руки смачний продукт. мешканців різних верств, оскільки саме в ці страшні роки в Україні палахкотів “червоний терор”. 1920 року, під час наступу большевиків в Західну Україну, саме В. Затонського призначили головою “Галицького революційного комітету”, який підготували в “Центральному комітеті комуністичної партії Галичини” — ще однієї маріонеткової і маскувальної структури російського імперського большевизму. Цікавий факт: власне, В. Затонський з особливою зневагою і ненавистю ініціював закриття українського за суттю Кам’янець- Подільського університету у вересні 1920 р., в якому тоді працювали професорами видатні українські вчені, такі як В. Біднов, Л. Білецький, М. Драй-Хмара, М. Дорошенко, І. Огієнко, С. Русова, Є. Тимченко та ін. Про це збереглися його власні письмові свідчення. Гіркою іронією потім стало те, що якраз ім’я В. Затонського було присвоєно Кам’янець-Подільському педагогічному інститутові у 1968 р. У 1920—1921 рр. В. Затонський був членом Революційної військової ради Київського військового округу, де, очевидно, цей комуністичний діяч зміг сповна виявити жорстокість своєї натури, бо, як свідчать документи, вже невдовзі його нагородили орденом Червоного Прапора за участь у бойових діях як комісара бригади під час придушення антибольшевицького Кронштадського повстання. Від 1922 р. В. Затонський очолював Всеукраїнську кооперативну спілку, в справах якої, за його власними словами, цілком “не орієнтувався”. Того ж року він був у складі уповноваженої делегації від УСРР, яка підписала договір про утворення СРСР. Протягом 1922—1924 рр. В. Затонський виконував обов’язки Не надто чемно. Не надто гарний зразок для дітей. Але зроблено з усмішкою — і сприйнято з усмішкою. Тож можна далі розвивати ідею. Ось дівчинка, що сидить за столом разом із дорослою жінкою (найімовірніше, матір’ю), вириває щось із її руки, зі злістю (!): “Пе-ре-хочеться!” І далі — вже спокійніше, тоном переможця: “Кетчуп для дітей...” Інша дівчинка, також малолітня, із гнівом каже батькові (очевидно, бо показано затемнену кімнату, де вони дивляться телевізор, з якого чути регіт клоуна): “А по народного комісара освіти УСРР і саме з його іменем пов’язують посилення русифікації в освіті, роботу на уніфікацію освітніх систем УСРР і РСФРР. Паралельно він виконував функції таємного цензора щодо всієї українськомовної літератури, що свідчило про особливу довіру компартії до його особи. У грудні 1924 р. став секретарем ЦК КП(б)У. У травні 1926 р. — редактором газети “Комуніст”. У 1927—1933 рр. — народний комісар Робітничо-селянської інспекції та голова Центральної контрольної комісії ЦК КП(б)У. 1933 року він знову очолив Народний комісаріат освіти УСРР, яким керував до 1938 р. Саме тоді він став провідним борцем із “націонал-ухильництвом” М. Скрипника, тобто навіть у ці страшні роки, коли большевизм торжествував у своїй перемозі і перманентному терорі проти українського народу, В. Затонський поводився як особливий ненависник усього українського. 1932 року В. Затонський був відповідальним за виконання хлібозаготівель у Київській обл., тому його участь в організації голодомору в Україні очевидна. Окремою сторінкою в біографії В. Затонського є його завзята діяльність у справі ліквідації українського традиційного правопису та стимулюванні процесів попі?!” — адже він вмочив кусник хліба у ту саму тарілку, що й вона. А той кетчуп “Чумак” — “для дітей”, і тепер “нові правила”... Дорослі в усіх цих (та інших подібних) картинах дуже розгублені й слухняні... З одного боку, зрозуміло, що тут пародіюються виховні методи батьків. А з іншого — така “демократичність” уже трохи насторожує. Знаю, що хтось обов’язково скаже: “І що тут такого? Це ж жарти!”. Та що виросте зрештою з таких жартів?! (Маю на увазі не лише дітей, що знімаються у такій рекламі, а й тих, які її обов’язково бачитимуть, і неодноразово). І дедалі настійніше стукає у широкої русифікації країни. Від весни 1933 року розпочалася безприкладна атака на “скрипниківський” правопис, а вже наприкінці 1933 року вийшло його перше совєтизоване і деукраїнізоване видання. Передували цьому постанови Наркому освіти УРСР саме на чолі з В. Затонським із дуже промовистими мілітарними назвами: “Резолюція Комісії НКО в справі перевірки роботи на мовному фронті”, “Резолюція Комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в питаннях термінології”, “Резолюція Комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті в справі граматичній”. В одній із доповідей 1934 року нарком освіти В. Затонський тріумфально свідчив, що знищено 1649 (!!!) українських науковців-“націоналістів”, здебільшого фахівців з української мови та історії. В. Затонський був репресований (розстріляний) комуністами у липні 1938 р. Однак це не була жертва людини, яка стала на позицію особистої та національної гідності. Це було показове вбивство вірного сина компартії в тому безмежному круговороті смертей десятків і сотень тисяч людей, які влаштовував сталінський режим тільки для того, аби зміцнити абсолютну владу нового “вождя світового пролетаріату”. Гадаємо, наведених фактів достатньо, аби зрозуміти, що Володимир Затонський належить до числа виняткових, знакових українофобів. Ми не думаємо, що сучасна українська молодь може взяти щось добре в свою душу, щодня вклоняючись цьому невеличкому ідолові з пащі комуністичного Молоха (барельєф В. Затонському розміщений на стіні університету так, що люди, підіймаючись сходами до дверей входу, ніби мусять вклонитися йому). Тому закликаємо адміністрацію Київського національного університету ім. Т. Шевченка прибрати зі стіни гуманітарного корпусу університету меморіальну дошку людині, яка топтала й руйнувала Україну та її душу. Водночас закликаємо керівників всіх університетів України бути принциповими й уважними в темі, яку політику пам’яті ведуть очолювані ними інституції. Не можна змішувати Добро зі Злом, українське з антиукраїнським, казати на чорне, що воно є білим, і навпаки. Така ідеологічна “каша” може стати тільки отрутою для нашого майбутнього, отрутою безпам’ятства, цинізму та брехні. голову думка про необхідність моральної цензури... Пам’ятаю, що діти у селі обов’язково зверталися до батьків на “Ви”. У місті такої звички, на жаль, не було за моєї пам’яті. Та все ж нас учили шанувати — не тільки батьків, а й усіх старших людей, і нерідних теж. Хоча й не могли цитувати відповідних повчань зі Святого Письма — “Шануй батька свого і матір свою”. А там же ті повчання були не випадкові... Адже без цієї — основоположної! — поваги — яка повага до всіх і до всього іншого може сформуватися? Принижуючи іншого — принижуєш себе. Так і житимеш у комплексі неповноцінності. Від реклами до хама ЧИТАЧ ПРОДОВЖУЄ РОЗМОВУ
6 Столиця · “Столиця України вперто зберігає десяток вулиць імені Маркса та найближчих соратників Лєніна-Сталіна, включно з їхньою “Іскрою”. · S. 6Originalseite ↗

(Без)надійно хворе назовництво

Сергій ВАКУЛИШИН, києвознавець Державний герб СССР нахабно підноситься над рідною столицею — на срібному щиті “Родіни-матєрі”, на бронзовому “Ордені дружби народів” недолугої скульптури Хрещатого парку, на головному павільйоні Експоцентру України (чотирма екземплярами — на всі сторони світу!), при всіх п’яти входах до лівобережного парку “Побєда” (на зображеннях одноіменного сталінського ордена). Ще один, із сором’язливо відламаним чи то серпочком, чи то молоточком урочисто прикрашає фронтон головного корпусу Національного економічного університету. Мабуть, тишком-нишком (адже проєктувала помпезну споруду архітектор Тишкіна) керівництво цього вишу й досі перебуває під совєтським наркозом, працюючи в колишньому “Нархозі” імені Коротченка. Бронзова підмосковна терористка Космодем’янська прикрашає сквер на вулиці Богдана Хмельницького. Навпроти Богунського ліцею висить анотаційна дошка з похвальбою енкаведешному провокаторові Кудрі. Якщо “височайше” вирішено “не чіпати” вуличні назви на честь комуністів, що загинули від рук німецьких окупантів, то хоча б демонтувати брехливі анотаційні дошки належало міській владі — задля передачі до фондів міського музею. Саме таку рекомендацію було озвучено на круглому столі в Інституті історії НАНУ (липень 2015) за участю профільного представника КМДА. Втім, ознакою усіх команд столичних очільників можна вважати млявість у вирішенні гуманітарних питань. Судіть самі: 1993 року Жилянській вулиці офіційно повернуто її історичну назву, але й досі навпроти Театру оперети висить анотаційна дошка на честь Б. Жаданівського! Проблема меморіяльної дошки Максимільяну Волошину — поза оперетковим репертуаром. Річ у тім, що за правління Бандюковичів цей знак було встановлено на фасаді головного корпусу Національного педагогічного університету, на противагу встановленій раніше таблиці на честь Євгена Коновальця. Невже в цьому виші немає знавців елементарної математики? Адже “в цьому будинку”, спорудженому 1906 року, фізично не міг народитися Волошин (1877)!.. До того ж, як про це свого часу повідомляв Сергій Білокінь, майбутній російський поет і кримський маляр народився насправді на Тарасівській... * * * Попередній текст — то увертюра. Починаю виклад. В один з останніх днів минулого року я розгорнув черговий атлас “Київ”, виданий моєю улюбленою “Картографією”. Передусім переглянув перелік нових вуличних назв. Адже протягом двох з половиною років (з другої половини 2015-го до кінця 2017-го) було перейменовано 163 одиниці. Одразу відкинув сім “мертвих”, без поштових адресувань (про це — згодом), тож насправді маємо 156 “діючих” одиниць. З них на “традиційне” місто припало трохи понад 100, а на колишні села — півсотні. Дивує неадекватність старих і нових назв центральних вулиць Жулян та Бортничів. Аж ніяк не сумніваюся в тому, що дібрано гідних достойників сучасної України. Проте замінити ім’я “вождя світового пролетаріяту” мали б назви вселюдського рівня. Так само центральну магістраль Нової Дарниці — “імені Ілліча” не перейменовано на честь Михайла Старицького, який тут, у колишньому дачному раю, прожив свої останні роки і створив надзвичайно глибоку поезію “Як урочисто тут гуде сосновий бір”. Виступаючи на круглому столі з проблем декомунізації столиці, проведеному 1998 року в Будинку вчителя Науковим товариством ім. М. Міхновського, я запропонував починати від Св. Софії. Спершу — ліквідувати совєтське назовництво в радіусі кілометра, потім — двох кілометрів і так далі. Тепер, з двадцятирічної відстані, констатую виконання двокілометрового рубежу. Далі — незрозуміла пауза. Адже столиця України вперто зберігає десяток вулиць імені Маркса та найближчих соратників Лєніна-Сталіна, включно з їхньою “Іскрою”, 18 проспектів імені генералів-маршалів генералісімуса Сталіна, включно з кривавим Жуковим, 11 вулиць імені провокаторів НКВД та керманичів червоних партизанів тощо. Разом — майже півсотні! Дозволю собі маленький відступ з приводу міфічної Раїси Окіпної. Наш незрівнянний мистецтвознавець Микола Кагарлицький повідав мені цю особливу таємницю. Забажала ініціятивна група київської Опери встановити на своєму фасаді меморіяльну дошку цій “примадонні” (за сумісництвом — спільниці офіцера НКВД Івана Кудрі). Звернулися до відомчих архівів і з’ясували, що не працювала в театрі така співачка! ...Перша вулична декомунізація відбулася в листопаді 1941 року. По-перше, повернули історичні назви. Відтепер: Артема — Львівська, Борохова — Мала Васильківська, Володарського — Златоустівська, Воровського — Бульварно-Кудрявська, Ворошилова — Велика Підвальна, Горовиця — Велика Житомирська, Ґорького — Кузнечна, Двадцять П’ятого Жовтня — Інститутська, Енґельса — Лютера, Жертв Революції — Трьохсвятительська, Мельникова — Дорогожицька, Ратманського — Введенська, Свердлова — Прорізна, Ульянових — Лабораторна, Фрунзе — Кирилівська, Червоноармійська — Велика Васильківська, Чудновського — Терещенківська, Шолом Алейхема — Костянтинівська. По-друге, виконали реверанс у бік “німців-визволителів”. Відтак: Кірова — Тодта, Лібкнехта — Весселя, Люксембург — Німецька, Орджонікідзе — Бісмарка, Січневого Повстання — Шоберта, Хрещатик — Айхгорна, Чекістів — Ґотська. Три вулиці перейменовано в українському дусі (Толстого — Шевченка, Урицького — Залізняка, Чкалова — Антоновича), ще три дістали нейтральні назви (Комінтерна — Вокзальна, Леніна — Театральна, бульвар Шевченка — Ровенська)... Вуличні найменування на честь всесоюзно роздмуханих (реальних та міфічних) “героїв ВОВ” уперше з’явилися лише 1953 року: солдат Матросов, підпільниця Громова, абстрактні “панфіловці”, ідеолог Щербаков. Удвічі більше — 1955 року: в центральній частині міста генерал Ватутін, письменник Гайдар, офіцер Гастелло, на окраїнах — підпільники Дубінін, Космодем’янська, Кошевий, Чайкіна, абстрактні “молодогвардійці”. Третій транш уповільнив цей процес: протягом 60-х років увічнено генерала Карбишева, чеського письменника Фучика та юного підпільника Котика. Відомий феномен тоталітаризму — прижиттєві найменування. Ось які перегони влаштували комуністи в Києві. Індустріальному інститутові присвоєно ім’я Павла Постишева — за 4 роки до розстрілу комуністичного керманича. Вул. ім. Владіміра Леніна найменовано за 5 років до смерті вождя. Стадіонові “Динамо” присвоєно ім’я Всеволода Балицького — за 5 років до розстрілу чільного енкаведиста. Інститутові народного господарства надано ім’я Євгенії Бош — за 5 років до смерті кривавої комуністки. Установі “військової культури” — Будинкові Червоної армії та Фльоти надано імя Йони Якіра — за 6 років до розстрілу кривавого командира. Площу на честь Калініна названо за 11 років до смерті комуністичного керманича. Вулицю на честь живого генсека виконкому Комуністичного інтернаціоналу Георгія Димитрова найменовано за 11 років до його смерті. Вулицю на честь Лева Троцького найменовано за 15 років до вбивства колишнього вождя. Ім’ям Християна Раковського вулицю та Політехнічний інститут названо за 18 років до розстрілу комуністичного керманича. Адміністративний район найменовано Сталінським за 27 років до смерті вождя. “Республіканський стадіон ім. Микити Хрущова” одержав це ім’я за 30 років до смерті комуністичного керманича. Адміністративний район найменовано Петровським за 34 роки до смерті колишнього “всеукраїнського старости” Григорія Петровського. Вулицю на честь Климента Ворошилова названо за 41 рік до смерті “червоного маршала”. Адміністративні райони імені Лазаря Кагановича та Вячеслава Молотова найменовано майже за 60 років до смерті Сталінових поплічників. За часів СССР “іменних” підприємств та установ (фабрик, заводів, академічних інститутів, навчальних закладів, мистецьких організацій, культурних установ, лікарень, стадіонів, мостів, трамвайних парків тощо) було в Києві близько 120. Партійно-профспілкові функціонери “освячували” 23% установ, Ленін і Сталін — 9%, пролетарські ватажки — 8%, військові керманичі — 17%, вчені та інженери — 18%, митці і письменники — 15%, діячі досовєтської доби — 13%. Деякі підприємства сталінської епохи мали довжелезні назви, подібні до вигадливих математичних формул. Наприклад, повну назву Державного заводу сільськогосподарських машин “Червоний Плугатар” ім. 10-річчя 45-ї Волинської дивізії — використали колись під час гри-вікторини старшокласників святошинських шкіл. Тоді було проведено бліц-конкурс володарів феноменальної пам’яті. Ведучий повторив наведену назву двічі й запропонував охочим відтворити її зі сцени. З чотирьох юнаків впорався лише один. Одним з яскравих прикладів совєтського ідеологічного кліше другої половини ХХ сторіччя стала назва “Дружба Народів”. Її мали: колишня дарницька вулиця імені 3-го Інтернаціоналу завдовжки 4 км (1955), парк з “фестивальною алеєю” — понад Наводницьким (на місці майбутнього парку імені Вучетича; проект 1957 року), колишня звіринецька Автострада завдовжки 4 км (1959), парк в урочищі Чорторий площею 225 гектарів (1972), фонтан на Хрещатику з 1500-ма цівками води (1981), майдан у житловому районі Оболонь (1984), станція метрополітену (1992). * * * Буквально до останнього часу директори, начебто вже й не червоні, ігнорували декомунізаційні пропозиції, не санкціоновані “нагорі”. Наприклад, місцевий осередок Національної спілки краєзнавців звернувся до директора серійного заводу “Антонов” М. Подгребельного з пропозицією демонтажу пам’ятника Лєнінові біля заводської прохідної: “Натомість цьому скверу, на нашу думку, пасуватимуть погруддя визначних керівників вашого славетного підприємства (наприклад, Шелеста, Степанченка)”. За вказаною зворотною адресою відповіді чекали п’ять років. Не дочекалися навіть формальної відписки. Швидко відреагували на президентський закон і на місці колишнього вождя встановили розкішний квітковий вазон. Подібно вчинило й Управління “Південно-Західної залізниці”. Ані реакції, ані відписки не мало моє особисте звернення (вересень 2014 року): “Необхідність перейменування окремих станцій Київського залізничного вузла відчувалася давно. За нинішніх політичних умов вона стала нагальною. Насамперед потребує заміни одіозне ім’я залізничної станції, історична назва якої — Київ-2. Як відомо, 1947 року, коли Україною правив московський намісник Каганович, цю станцію було перейменовано на Київ-Московський. Вона лежить в історичній місцевості Деміївка. Тож цілком логічним видається надання цій залізничній станції рідної назви — Деміївка (за аналогією зі станцією Дарниця). Необхідно також повернути історичну назву — Виґурівщина — станції Київ-Дніпровський, якої її було волюнтаристично позбавлено 1972 року. Дарниця, Виґурівщина, Деміївка — це старовинні місцеві топоніми, гідні збереження й увічнення в назвах залізничних станцій столиці України”. Аж через три роки випадково, у випуску новин по радіо, почув про часткове втілення моєї пропозиції. Проте інші звернення, що спираються на елементарний здоровий глузд, не підтримано. Зокрема клопотання місцевого осередку Національної спілки краєзнавців про відновлення історичної назви Київського лісництва, а саме — Берковецьке лісництво: “Ця старовинна назва, по-перше, працюватиме на солідний імідж згаданої установи і, по-друге, краще орієнтуватиме туристів: адже контора цього лісництва міститься в селищі Берковець, а всі 12 столичних лісництв є територіально київськими”. Генеральний директор комунального об’єднання “Київзеленбуд” М. Назаренко відповів, що вже виготовлено нову паспортну документацію, а на її перероб лення немає грошей. Стосовно ж перейменування парку “Совки”, що прилягає до Жмеринської вулиці, то відповідь взагалі не надійшла. До 1975 року цей гай входив до володінь радгоспу “Совки”, і тимчасова (робоча) назва закріпилася за старовинним урочищем. Як відомо, 1999 року земельні угіддя радгоспу “Совки” приєднано до агрофірми “Пуща-Водиця”, і підстава для теперішньої дивної назви геть зникла. Краєзнавці запропонували уніфікувати реєстр “Зеленбуду-2” з історичною топонімією і надалі йменувати цей парк “Урочищем Скарбовий Ліс”. Ще за каденції Л. Черновецького святошинські краєзнавці клопотали про відновлення історичних назв Брест-Литовського проспекту, Романівського шляху, Старо-Житомирської дороги; про перейменування вулиць Живописної — на Миколи Харіто (композитора поч. ХХ ст., автора популярного романсу “Хризантеми”, який деякий час мешкав у районі сучасної автостанції “Дачна”), “обрубка” Львівської вулиці, біля ставу — на Похилевича (класика історичного краєзнавства ХІХ ст. Родинний хутір Лаврентія Похилевича — Похилів лежав неподалік), Депутатської — на Маноцкова (легендарного конструктора першого в світі махольота. Олександр Маноцков працював начальником групи проектування планерів у КБ О. К. Антонова, жив в Авіамістечку. Трагічно загинув у Святошині, тут його і поховано), Комісара Рикова — на Олеся Бердника (письменника-фантаста, правозахисника, який, мешкаючи 1974 р. на Микільській Борщагівці, склав проект Духовних Об’єднаних націй. Це перейменування мало би подвійну символіку: поперше — перетин з “театральною” вулицею Г. Юри, адже замолоду Бердник був актором київського театру, по-друге — перетин з “космічною” вулицею, оскільки дія найрезонанснішого роману письменника розгортається у космосі), Старокиївську — на Володимира Щербини (багаторічного керівника Комісії історії Києва ВУАН, першого дослідника історії Шулявки. Це варто зробити через те, що шулявська вулиця не може носити ім’я Старого Міста, або ж Старого Києва, віддаленого від неї трьома кілометрами), Пугачова — на Януша Корчака (польського лікаря, педагогавихователя сиріт і геніального письменника світової слави. Одну з книжок він створював у Києві під час Першої світової війни, працюючи у шпиталі. Влітку 2012 р. виповниться 70 років з часу загибелі Я. Корчака в нацистському концтаборі. Це перейменування було би вельми символічним, оскільки на вказаній вулиці 1945 року перебували діти, врятовані з кількох таборів смерті). Мій давній приятель був присутній на засіданні Комісії з найменувань, коли там розглядали — й одну за одною відхиляли — ці пропозиції. Переповідаючи хід обговорення, він назвав його балаганом. А як інакше характеризувати безглузді репліки на кшталт: Брест- Литовський уже є (відрізочок Житомирського шосе біля Катеринівки); “шлях” чи “дорога” не може бути в межах міста; Харіто (грецьке прізвище) — це не благозвучно; ми не знаємо, хто такий цей Маноцков, та й депутати ще не перевелися; невідповідність Старокиївської зауважували ще в минулому сторіччі; Корчак жив не на Лук’янівці, а на Володимирській... Утім, найбільшого ляпаса київській громаді ця комісія (чи хтось поза її спиною) дала у звязку з клопотанням про перейменування таких вулиць: 1. Імені сталінського поплічника Щербакова — на проспект Ігора Сікорського, який 100 років тому (влітку 1911 р.) здіймався в небо з льотних майданчиків, що лежали саме в районі цієї магістралі. Восени 2012 р. виповниться 40 років з дня смерті авіаконструктора світової слави;
“Перейменування — закономірне явище і нехай воно відбиває характерні риси Українського Відродження”. Столиця 7 · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

2. Блюхера — на Валерія Марченка (ця вулиця саме навпроти будинку, де мешкав відомий правозахисник). “Не варто перейменовувати Танкову вулицю, оскільки ця назва є історичною і потребує збереження. Саме цим шляхом регулярно сунула броньована техніка (на танковий полігон, у бік Синього озера) у 30-ті—40-ві роки минулого сторіччя. Крім того, невдала спроба найменування цього маловідомого узвозу “вулицею Сікорського” — це відвертий глум над пам’яттю славетного киянина”, — йшлося в листі, підписаному головою Національної спілки краєзнавців України П. Троньком. Усі пропозиції стосовно 11-ти згаданих столичних вулиць мали розглядати одночасно. Але... про Сікорського “забули”! Я поважаю американську націю. Проте у відповідь на їхні вимоги прописати нове Посольство США “на вулиці Сікорського” потрібно було ввічливо й аргументовано відмовити. * * * Мене виховали неправильно, — я не люблю футбол. Після того, що вчинили невдовзі після останньої революції “динамовці” (колишні енкаведешники-каґебешники? Але втому відомстві колишніх не буває), ніколи вже не полюблю. Вуличний обшир навпроти корпусу гуманітарних інститутів Академії наук, де точилися криваві сутички, було позначено композиціями з шин, державних прапорів і квітів. Ланцюжок таких імпровізованих пам’ятних знаків підходив до паркового пагорбу, що супроводжує далі вулицю Грушевського. Кращого місця для меморіялу пам’яті героїв Революції гідності, ніж оце підніжжя пагорбу, годі було шукати. Першими це збагнули оті самі ветерани-“динамовці”. Ще не розвіявся дим від барикад, а вже хутко-хутко (вночі?) вони перенесли сюди із задвірків свого стадіону “священні атрибути”: пам’ятний знак хрестоматійному “матчу смерті” та не дуже вдалий пам’ятник В. Лобановському. Попри поспішність, монтажні роботи виконано якісно, навіть обладнано нічне підсвічування... І наплювати (і тим, хто погоджував нове місце, і тим, хто платив чималі гроші) на істину, встановлену науковцями нашого сторіччя, про повну “туфтовість” легенди про футбольний матч 1942 року! Ім’я прославленого тренера носить відтепер найбільша київська вулиця. У згаданій Комісії з найменувань давно точилися дебати, як перейменувати той Червонозоряний. Найкращий — втрачений — шанс містило співуче ім’я Володимира Івасюка: тут вам і соборна Україна, і символічне перетинання мальовничих гір... Отож колишніх не буває? Щодо тексту на камені про наміри встановити пам’ятник Вінграновському, — його краще прибрати. Логічне місце “кіношному” Вінграновському — в садибі Кіностудії, поруч із Довженком та Параджановим. А замість Григорія Івановича має бути, скaжімо, монумент Сергієві Нігояну. * * * На тому науковому форумі, про який згадую на початку, я запропонував розмежувати різні завдання для двох окремих комісій. Комісія з найменувань творчо і прискіпливо має вирішувати долю пропозицій, що надходять. Комісія з пам’ятних знаків у суто формальному режимі має відстежувати відповідність наданих еcкізів і текстів офіційним вимогам. Утім, практика останнього десятиріччя свідчить про кепський стан у царині пропам’ятних об’єктів. 1992 року, з нагоди 100-річчя київського трамваю, в нижній частині Володимирського узвозу було встановлено відповідний знак — пречудовий як скульптурний твір, як архітектурно-просторовий об’єкт. Головне, він точно локалізував місце колишньої трамвайної колії... Нещодавно, втративши надію на закінчення реконструкції району Поштової площі, керівництво “Пастрансу” вкопало цей витвір біля входу до своєї управи. Маємо: локалізація — брехлива, архітектурний простір — знищено, краєзнавчий потенціял — нівельовано. А де ж принципова позиція Комісії КМДА? Пам’ятники діячам, встановлені в ямах, — новітній винахід... Не знати чий. Бачив два: Петку Воєводі на вул. Федорова та Шандору Петефі на Бульварно-Кудрявській... Є ще такий нонсенс, як пам’ятник на схилі (перед фасадом Природничого музею). Але ж Борис Патон народився у професорському будинку Політехнічного інституту, біля якого, за тодішніми законами СССР, мусить стояти бюст президента нашої Академії наук. Була б моя воля, вчинив геть пореволюційному з художніми об’єктами Центрального парку. Бюстові Глінки місце перед входом до Інституту музики, а не біля естради для джазових гастролерів. Скульптурі Заньковецької, часто затуленої кабінками продавців кави, було б затишніше біля входу до власного музею. У рік 150-річного ювілею Бориса Грінченка меморіяльна таблиця на Гоголівській опинилася на фасаді новітного бізнес-центру. Чому офіційна Комісія не зажадала переробити текст задля розуміння того, що лише “на цьому місці...”? * * * Але повернімося до результатів хвацького виконання закону про вуличну декомунізацію. Ой, скажіть же, добрі люди, чи були членами КПСС Суворов і Кутузов? Порядок дій мав бути такий: спершу виконуємо президентський закон, а по тому, обтерши спітніле чоло, вишукуємо прихованих антиукраїнців... Хай йому грець, тому Суворову, ніяк із Києвом не пов’язаному. На противагу йому печерська вулиця Кутузова нагадувала про київський період життя військового діяча саме на Печерську. Вчинили навпаки. Вичистили зі столичної мапи царських фельдмаршалів — і дбайливо залишили площу імені московської Красної Прєсні, вулицю імені військово-морського наркома Подвойського, площу імені совєтської “Вєлікой отєчествєнной”! Вулиці імені ленінсько-сталінських соратників Курнатовського та Кржижановського теж не чіпали. Незрозумілою є київська доля ленінської гвардії: Луначарський, Шліхтер — погані й вулиці перейменовано, а Кржижановський, Семашко — гідні й вулиці не перейменовано. Схоже на те, що задля статистичної звітності “декомунізовано” Перспективну вулицю (зі справді гарною перспективою з печерських валів), Січневий провулок (з двома будинками, які варто було “переписати” на вулицю Мазепи) та проспект Возз’єднання з аж ніяк не комуністичним сенсом у назві. Унаслідок бурхливої діяльності, а чи вправному гібридному шкідництву маємо тепер маленьку клумбу імені геніяльного Пантелеймона Куліша та два крихітні окремі провулки з єдиною назвою “вул. Шевельова”. Якщо згадати, що в попередні роки постали завулки імені славетних педагогів Софії Русової та Григорія Ващенка — без жодної школи чи дошкільного закладу, то бачимо картину безрадісну. Її доповнюють сім “мертвих”, без поштових адресувань новоспечених “одиниць”. Щойно я згадав про наругу над пам’яттю П. Куліша. В подібний спосіб “виконано план” з допомогою проїздів в Октябрському селищі (колишньої “вул. Леніна”) та в центрі міста (“пров. Ґорького”), а також колишньої Інтернаціональної площі. З перейменуванням інших площ — імені Дзержинського, Ленінградської та Московської — можна частково погодитися через те, що вони, як транспортні вузли, мають орієнтувальний сенс. Мапу Києва очищено від імені сталінського академіка Шліхтера. Нова назва — Віфлеємська. Знайомий науковець, коли почув про цю пропозицію, вигукнув: “А чи зможуть пересічні кияни правильно її вимовляти?” Я зі свого боку зобов’язав би всіх причетних до найменувань купувати і вивчати картографічні видання (бо хто ж тепер ходить пішки?), щоб знати предмет власної діяльності... Припустимо, що не завжди чепурна промзона уздовж частини цієї самої Віфлеємської скоро зникне, — така-бо тепер загальна тенденція. Але ж уся ця вулиця має лише один забудований бік: іншим пролягає гамірна магістральна залізниця! * * * Брак комплексного, виваженого підходу до міського назовництва призвів до багатьох недоречностей і курйозів. Наприклад, у Голосієві щойно найменовано вулицю імені академіка Тронька, яка не має (й не матиме через особливий статус території) жодної забудови ані зліва, ані справа. Поруч пролягає безіменний і досі проїзд з величезними садибами урядової лікарні, Головної астрономічної обсерваторії, майбутньої дитячої лікарні. Печерська вулиця Задніпровського — мертва, оскільки її будинки, як і раніше, пронумеровано за вулицею, від якої штучно “відрізано” вулицю Задніпровського. Вулиця Олеся Гончара впирається в урочище Гончарі. “Легкість виняткова”, з якою нову вулицю в урочищі Пронівщина було названо Кадетським Гаєм, потягнула за собою інше глупство: щойно розпланований парк (релікт згаданого урочища — колишнього лісу) має назву Кадетського Гаю, — за кілька кілометрів від одноіменної історичної місцини (район Міністерства оборони). Довжина деяких “одиниць” несумісна з їхнім статусом. Наприклад, Ромоданівська вулиця має довжину сто метрів, а Коломийський провулок — сімсот. Видубицький монастир прописано за адресою “Видубицька, 40”. Інших садиб на цій вулиці немає! Щоправда, й вулиці немає. Куций заїзд із Набережного шосе — то залишок кілометрової вулиці, яку давно поглинув Ботанічний сад. Чи знають про це все чепурні хлопчики й дівчатка з відповідного підрозділу КМДА, яким орудує Мирослав Бишанов? Не можуть не знати, адже компетентність — то найперша чеснота держслужбовця. Чи намагаються розчистити авгієві стайні? Аж ніяк. Які ж питання вони готують на розгляд Комісії з найменувань? Якось на повному серйозі обговорювали варіянти назв неіснуючої вулиці, яку (колись) мають прокласти на місці дарницького болота. Балаган — він і є балаган. Ухвалили єдино правильне рішення: неіснуючу вулицю у твані найменувати на честь яскравого поета, культуролога, літературознавця, критика... До 110-річчя Євгена Маланюка. На іншому засіданні, теж дуже серйозному, добирали назву для неіснуючої станції метрополітену. За деякими припущеннями, вона лежатиме в районі хімфармзаводу. Проекту ще немає, термін будівництва не визначено! Одного разу столична комісія нахабно порушила існуючу міську межу і найменувала... обласну вулицю в Коцюбинському. * * * З вікон автобуса дві пенсіонерки старшого віку угледіли текст на рекламному щиті. На ньому — адресу: — А вы знаете, кто такой Евген Сверстюк? Какой-то националист, критик какой-то. Зато постарался на ниве русофобии!.. И чем они отличаются от коммуняк? Те тоже пришли — и сразу стали переименовывать улицы и сносить памятники... Тим, хто ухвалював рішення щодо увічнення світлої памяті Є. Сверстюка, можна закинути хіба те, що це зроблено менше ніж за десять років по відході Великого Українця. Тривалий час це було столичною нормою. Нотуючи ці міркування, пресвідчився — і вельми здивувався — у відсутності вулиць з іменами чималого грона достойників київської історії: архітекторів Йогана-Ґотфріда Шеделя, Павла Альошина, інженерів Аманда Струве, Вікторина Боброва, Костянтина Калініна, політиків Миколи Міхновського, Євгена Онацького, літераторів Михайля Семенка, Євгена Плужника, художників Василя Седляра, Георгія Малакова, театральних діячів Віктора Добровольського, Стефана Турчака, Анатолія Солов’яненка, природознавців Івана Сікорського, Степана Рудницького, Якова Фіялкова. Біля входу до Національної бібліотеки для дітей — портретна композиція від Гомера до Гайдара. Коли ж кияни матимуть вулиці Гомера, Шекспіра, Дікенза (це — для прикладу; можна залучити імена славетних європейських музикантів, митців)? А також: Болгарський узвіз, Віденський сквер, Вільнюський проспект, Паризький бульвар, Римську вулицю, Стамбульський провулок? Тут таки мені можуть зауважити: де набрати “вільних” вулиць, адже у старій забудові їх майже не залишилося, а нові прокладають не так швидко. Насправді резерву для майбутніх увічнень — більше ніж здається на перший погляд. По-перше, вічно розірвані вулиці: Куренівська, Львівська, Молдавська, Барбюса, колишня Горбачова, Плеханова, колишня Котовського, Сергія Лебедєва, провулок біля Деміївського мосту. “Промислова вулиця” довкола ТЕЦ-5 — то три відокремлені одиниці. По-друге, вулиці по різні боки головних магістралей: Гарматна, Тростянецька, Червоноткацька, Попудренка, Героїв Севастополя, бульвар Ґавела, Харківське шосе, проспект Григоренка. Зауважу, що історична Гарматна — то її північна частина, історична Тростянецька пролягає біля Нової Дарниці, а Харківське шосе доречно залишити з південного боку залізниці. Мляві спроби чинити так були у першій половині 80-х років. По-третє, вулиці, що різко повертають під прямим кутом: Ентузіястів, Трублаїні. Центральну магістраль Бортничів щойно перейменовано як одну одиницю, хоча фактично це різні вулиці. * * * “Перейменування — не шапка навиворіт, не фарс чи спекуляція. Перейменування — закономірне явище, пов’язане з соціяльно-політичними процесами, і нехай воно відбиває характерні риси Українського Відродження”. Такими словами Т. Сікачина закінчила свою статтю, опубліковану “Літературною Україною” ще наприкінці 1991 року. Йшлося в ній про конференцію “Відродження історичних назв міст і сіл та їх вулиць і площ”, скликану Спілкою краєзнавців, Українською ономастичною комісією та Фондом культури. “Вирішення питань найменувань має сприяти відновленню історично сформованої топонімії Києва, відповідати принципам Міжнародної хартії охорони культурної спадщини”. Так вимагав третій пункт “Положення про порядок найменування... у Києві” 1992 року. На “круглому столі” в Інституті історії я наголосив на необхідності рішучої топонімізації назв зупинок громадського транспорту! Обґрунтування: плекання самобутньої топонімічної палітри, а не тиражування дикунських “Ашанів”. Зокрема, я пропоную для Києва: “овочева фабрика” на Нивках — “Веселий Майдан” (загадкове урочище початку ХХ ст.); “Горбунова” (за назвою “мертвої”, без жодної садиби вулиці) на краю Дарниці — “Черепашки” (колишнє лісове урочище з ХІХ ст.); “школа” на вул. Зодчих (Окружній Дорозі) — “Тетерукова Долина” (назва колишнього сільського кутка з ХІХ ст.). Прецікаві ретропропозиції бачимо, наприклад, на плані міста 1930 року: Щедрінська вулиця (Караваєві Дачі), Серебрянський провулок (Куренівка), Дюківський узвіз (Лук’янівка). Тут таки — марґінальна назва магістралі: Берест-Литовське шосе (вже не Берестейське, ще не Брест-Литовське). Один з фрагментів цього плану — то є готова вікторина. Хто тепер упізнає місцину з такими вулицями: Батиївська, Пролетарська, Прозорівська, Бульйонська, Бочковського, Заливчого, Зарудного? Відповідь — т. зв. Нове Строєніє біля Миколаївського костелу.
“За окремими нотатками можна уявити весь огром діяльності славного відродженого Товариства…” · 8 Щоденник · S. 8Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

мкнуло”, щоб не переплутала… Додав духу Йосип Йосипович (Кронжко, мій найвідданіший друг). Переодягнувся у вишиванку, лап по кишенях: “Йой! Забув! Слова забув…” Ми в регіт: треба було бачити його розпачене лице! А слова свої, знаю, давно вивчив напам’ять. Першою на сцену виходжу я. Лунко вдарили оплески вже після Лесиного епіграфа:“Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона…” Далі — момент комедійний: закінчую говорити епіграф, а на сцену виходить жінка з букетом. Я настільки вже “з Олесем”, що не розумію, чого вона хоче з мене. Я ж промовляти маю! А Оксана Григорівна (це була вона, запрошена мною вчителька з Мостиського району) теж розгубилася. Потім розказувала: “Я простягаю Вам квіти, а Ви… не берете! Я ціпенію і з того всього бовкаю: — Добрий вечір! І Ви мені пошепки: — Добрий вечір… Я тоді ще раз: —Прошу! — і простягаю квіти. Ви взяли — а мені гора з плечей. Вечір пройшов на славу! Як завжди, на сабантуй зібралися у Йосипа Йосиповича. Горимо ентузіазмом! Слава “кобільникам”! Слава “Просвіті”!
“За окремими нотатками можна уявити весь огром діяльності славного відродженого Товариства…” · 8 Щоденник · S. 8Originalseite ↗

Білі ружі — ювілейній «Просвіті»… У ювілейний рік “Просвіти” пропоную свої окремі нотатки кінця 80-х з історії створення осередків Товариства на наших теренах. Може, цікаво буде згадати не лише мені... Автор

Любов ПРОЦЬ, селище Дубляни, Львівщина Відколи себе пам’ятаю, світлолиця дерев’яна хата наша потопала у барвистому квітковому морі: півонії, лілії, троянди чи, по-нашому, ружі… Квіти, надто – білі троянди, любили бабця Катерина, мама… Ми із Оленкою-сестрою також не були байдужі до цієї дивокраси: з ранньої весни гуртом сіяли-садили-пересаджували розмаїті насінинки-цибулинки. Та й чоловіків Процівського роду, які найбільше дружили з косою, вилами, граблями, квіти чарували не менше, ніж нас, бо не просто милували око — злагіднювали душу, знімали втому, втишували тривоги… Гадаю, саме квіти налаштовували душу на особливий лад — умиротворення, спокою, лагоди… Біля них мило було посидіти з книжкою, помріяти, погомоніти… Здавалося, якийсь особливий дух витав і в самій хаті, де заглядали в душу й пахли їй “квіти” інші — духовні — книги. Читали від малого до великого. Мама, Марія Михайлівна, український філолог, не раз жартувала: “Нема в тім нічого дивного: колись тут була читальня — сходилися поважні сільські ґазди читати, “політикувати”, поговорити про своє життя-буття…” Спричинив таку атмосферу в оселі мій дідусь Михайло — один із найактивніших дублянцівпросвітян, що мав лише чотири “кляси” освіти за плечима, та був нам, трьом онукам, за наймудрішого і найавторитетнішого вихователя. І неспроста. Послухаймо місцевого історика-літописця Богдана Андрійовича Виханського. Варто навести розлогу цитату з його нещодавно перевиданої книги “Дубляни” (Дрогобич, ТРЕК-ЛТД, 2017), яка “проливає світло” не лише на прецікаву постать мого дідуся-філософа, а й на складну просвітянську працю у тодішніх суспільних обставинах: “Шовіністичний польський уряд робить все, щоб припинити діяльність “Просвіти”, організоване ним товариство “Стшельци” нападає на читальні, вибиває вікна, зриває і топче портрети Шевченка і Франка, зриває святкування національних свят. З другого боку, як у повітовій філії, так і на місцях у читальнях, верх починають брати соціалісти і сельробівці (легальний орган КПЗУ). Самбірську філію, очолювану з 1935 року адвокатом-соціалістом Іваном Рогуцьким, Централя “Просвіти” у Львові 23 червня 1937 року розпускає. Замість неї свідомі самбіряни на чолі з суддею Іваном Козбуром створюють Колегію Мужів Довір’я, яка пробує налагодити роботу. Молоді музиканти з Самбора, Володимир та Осип Пришляки, на велосипедах об’їжджають всі наші села, збирають читальняних хористів, проводять з ними репетиції, готують виступи до національних свят. Повітова Колегія посилає своїх представників до сільських читалень, переобирає їхнє керівництво, яке пробує ще щось зробити. У 1937 році представник Колегії Володимир Татомир побував і в Дублянах. Погодилися працювати в таких екстремальних умовах: голова читальні — Михайло Проць (дідусь Любові Проць), він же віддав кімнату під неї; заступник голови — Василь Бережницький, секретар — Лука Юрків, скарбник — Андрій Гарасим, бібліотекар — Ілько Гарасим, господар — Михайло Лівач. Та довго працювати не вдалося, бо того ж року польський уряд розпустив товариство “Просвіта” у Львові…” З того часу зберігаємо безцінну сімейну реліквію — печатку “Просвіти”. Наприкінці 80-х, на зорі національного відродження, активною просвітянкою (згодом — одинадцятим головою Самбірської “Просвіти”) стаю і я, продовжуючи добру дідусеву справу і щиро закликаючи: Наш час прийшов: у капілярах днів Бунтує громом слово чорноброве! Тож поки обрій нам не посмутнів — До ліктя лікоть, молоді братове! (Із посвяти “Самбірському Товариству ім. Володимира Кобільника”). З тих пам’ятних днів збереглися мої окремі нотатки, за якими можна уявити весь огром діяльності славного відродженого Товариства… 25 жовтня 1988 року, вівторок 23 жовтня, у неділю, випровадила мене Алла Андріївна [голова Самбірської районної профспілки освітян] до Львова на конкурс читців поезії (я повин на була читати власні вірші. Дочиталася, зразу скажу, до першого місця!). Їхала і думала, як неґречно “вкусила” мене вона тоді, у серпні, на пленарному засіданні учителів району, коли я виступила від імені “кобільників” з ідеєю створення осередку Товариства української мови. О, як тремтіли ноги і душа, поки йшла переповненим залом Будинку офіцерів, де ми засідали! Голова проясніла за трибуною уже після перших слів. Боже, яка тиша вдарила мені у вуха! (А до мене — звичні перешіптування колег…) Голос, що спочатку “хитався”, мов стебелина на вітрі, після перших слів зазвучав упевнено і чітко. Президія, бачила краєм ока, то опускала голови вниз, то переглядалася, то йорзала на кріслах. Ще б пак! Яка “крамола” лилася з уст моїх: українська мова упосліджена в рідній Україні, страшна русифікація, пора ставати в обороні материнського слова, поповнити лави Товариства української мови імені Тараса Шевченка! У Самборі вже діє такий осередок при Товаристві В. Кобільника, треба створювати їх у кожному селі, у кожній школі! Глибока пауза — і … шквал оплесків! На своє місце летіла на крилах, не бачачи нікого і нічого. Президія “опритомніла” — і “дула всіх її гармат” дружно втупилися у мене. Почалося, чого й чекали: обурення та звинувачення. Ледь я не “ворог народу”. Завідувач докоряв, що російську мову не треба зневажати, бо вона єднає народи, що варто мені її досконало вивчити… Алла Андріївна кипіла: “Люба Іванівна каже, що на сході не люблять української мови… Я теж зі сходу, з Полтавщини (!) Ні, ми любимо українську мову!” Удруге, звичайно, мене до слова не допустили, хоч і дерла руку, тому довелося горлопанити з місця (і знову — у глибокій тиші): “За російську не переживайте так — не пропаде! Я, до речі, з “червоними” дипломами закінчила й українське, і російське відділення Дрогобицького педагогічного!” (Збрехала, прости Господи: відзнака — тільки за українську, але чого не ляпнеш, коли цинічно топлять!) Після пленарного, боязко оглядаючись, чи не дивиться хто з “президії”, багато колег підходило, тиснуло руку, вітало… А мені так гірко було: жоден із них уголос не підтримав, коли мене “властьімущі” гуртом терзали… Мої “кобільники”-друзі нетерпляче вичікували надворі, бо ж — не педагоги, зась їм до “чесної компанії”, та з реакції тих, що виходили, все зрозуміли в одну мить, і щиро вітали з вдалим виступом. Ах, знали б вони, яка я насправді боягузка-трясогузка!.. 27 жовтня 1988 року, четвер Сьогодні у “темному куті” мене поінформували, що на шкільних закритих партійних зборах “згадував” мене “Іосіфовіч” (наш директор школи, непримиренний борець з Господом Богом). Його і далі пече мій виступ у Самборі. Присутній Петриця (секретар райкому партії) теж добре “погладив”: ліпше б ту енергію на користь школи віддала… Ах, як дошкуляє їм наше Товариство! Воно стало тим камінцем, що заскочив у мешт бюрократу, і як його звідти не вишпортують — вперто не дається. А це вже починає дратувати. 30 жовтня 1988 року, неділя Їздила в Борислав до Гнатюка. Сумно: мама Івана Федоровича хворіє… Заразу них. Усе ж назад привезла “повну торбу” оптимізму і підтримки. Згадався Володимир Івасюк: “Крило стає крилом у леті!” Ая люблю скиглити… Ганьба мені! 18 листопада 1988 року, п’ятниця Вчора була розширена рада Товариства. Перша частина — звіт про виконану роботу і плани на майбутнє; частина друга — поетичні читання. У неділю в Самборі організовували екологічний мітинг. Власті заборонили, але, про всяк випадок, нагнали купу міліції — і “своєї”, і зі Старого Самбора. Ага! Про мій препоганий настрій із самого ранку: пропонувала двом нашим учителькам підписати заяву про надання українській мові статусу державної — відсахнулися, як від чуми. Отакі ми, чухраїнці… Як не позаздриш Прибалтиці! 21 листопада 1988 року, понеділок Продовжую збирати підписи під заявою про надання українській мові статусу державної. “Зібрала” чимало гіркоти: коли пропонувала декому, то спершу підозріло дивилися на папір, потім — на мене… Страх. Коли вже його позбудемося? Дочитувала “Людоловів” Зінаїди Тулуб. Пригадую одне порівняння з твору. Коли куля влучила Сагайдачному у руку, то видер її, “мов кліща”. Страх теж кліщем учепився за душу, а коли вирвемо? Смішить напучування декого з дальшої рідні: “Важай’си! Не пхайся в політику!” Не знаю до пуття, що воно таке, але я ПИ- ШУ, і неправда болить мені, і не можу не кричати про це. Словом, за всіма даними я-таки “в політиці”. А як інакше?.. 6 грудня 1988 року, вівторок Про недільний вечір Олександра Олеся, який готувало Товариство. Якщо лаконічно: висока плата за всі “чорні” ночі й дні! То був мій маленький тріумф і наша велика перемога! Виступала зі словом про Олеся. Перед виходом, як ведеться, стояла за кулісами і тремтіла: щоб не “пере- 7 січня 1989 року, субота, Різдво Благословенні будьте, прекрасні миті того високого піднесення, яке відчула сьогодні! Вертеп, який організувало наше Товариство, збудоражив увесь Самбір! Перше новорічно-різдвяне дійство відбулося біля пам’ятника Тарасові у парку. Ще не було видно вертепу — а коляда уже йшла попереду, обпікала високим чистим вогнем розхвильовану душу. Потім з’явилася велична процесія: Данило Галицький (Йосип Йосипович), Січовий Стрілець (Василь…), Степан Шагала, Іван Сайка, Володя Горницький… “Жид” збирав коляду на пам’ятники Сагайдачному в Кульчицях, Лесеві Курбасу у Самборі, інші шляхетні цілі… Від громового “Слава Україні!” ще й зараз проймає дрож… Минулого четверга Славко (Ярослав Припін, перший голова Самбірського громадсько-культурного Товариства ім. В. Кобільника) вибіг за мною із запитанням, чи не поїду до Києва на з’їзд Товариства української мови 27—28-го. Хочу, звичайно! Виступала на секційному з мови. “Наф талінно-солодка” інспекторка представила мене як голову літературного товариства “Дністер”, а не як члена ради “Просвіти”, проте я говорила про все: далі — про мову, знов — про Товариство. Петро Іванович Белз із самісінького ранку розшукував мене: чи не кину пропозицію збирати кошти на пам’ятник Сагайдачному, а підписи — за державний статус української мови? Звичайно! Глибоко вразило тоді інше: вже після виступу колега, що сиділа поперед мене, обернулася і: “Запитайте, чому уроки української мови у 9—10-х класах заміняють “тракторною справою”? Як то так? (не так їй болить така заміна, як свіжа копійка, яку може втратити. Заробітчанка!) Я їй: “От Ви і запитайте!” А вона: “Та Вам вже заодно!” Тобто: як будуть бити за сказане “до того”, то що вже Вам зробиться, якщо ще один раз ударять… Отакі ми. 7 лютого 1989 року, вівторок Смакую недільними враженнями від вечора пам’яті Василя Симоненка. Мама: “Усе було дивовижно гарно і дуже зворушливо!” Правда. Сцену прикрасили з великим смаком: у центрі на стіні — килим, на ньому — прекрасний портрет Василя: молодий гарний Поет. Внизу — столик, накритий вишитим українським рушником, глечик з колоссям і двома білими гвоздиками. На сцені — накриті гуцульськими килимами лавки для хору та окремих учасників концерту. На авансцені —
“Кого знала, з ким працювали разом — натхненно, одержимо — на ниві українського просвітництва…” · 9 Постать · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

столик із підсвічником. Три свічки. Виходить Йосип Йосипович весь у чорному і запалює їх, а потім читає “З щоденника”. Володимир Орестович Горницький, навпаки, — у вишитій сорочці і білому костюмі: “Контрастом до Йосипа маю бути!” — казав. Про сценарій і говорити нічого: супер! …Подумати тільки: 28 літ — і таке глибочезне усвідомлення своєї причетності до долі України, рідного народу! Я проллюся крапелькою крові На твоє священне знамено, з якого так хотіли зробити “червоне”, про що розповідав на вечорі друг Василя зі Львова Богдан Горинь, появу якого на сцені зустріли шаленими оплесками. Вчора зателефонувала до Петра Івановича Белза. Підняла слухавку його задихана дружина. “Чому такі захекані?” — питаю. Сміється: “Бігала — збирала враження про вчорашній вечір!” “І які вони?” — нетерпеливлюся. — “Прекрасні!” Інакше і бути не могло! 12 лютого 1989 року, неділя Пережила велике розчарування, безмірний жаль і безмежний гнів: Ростислав Братунь не пройшов у народні депутати — провалили, чорт би їх забрав, у другому турі виборів! Перемогли чинуші: ректор медінституту і директор заводу. Очікувано. Ех, слабенько ми народ просвіщали… 19 лютого 1989 року, неділя У четвер їздила на раду Товариства. Славко розповідав про Установчу конференцію Товариства української мови імені Тараса Шевченка у Києві. Львівська делегація була найчисельнішою. “Левенята” заздалегідь запаслися “допоміжними матеріалами”: табличками “Львів підтримує”, “Львів — проти”. “Львівські” ряди у Будинку кінематографа можна було розпізнати відразу: прикрашали їх емблеми граду Лева. На сцені — великий портрет Шевченка, девізом — його слова про “братолюбіє та єдиномисліє”. Олесь Гончар звернувся словами Юліуса Фучека: “Люди!Будьмо пильні!” Сильно і натхненно виступав Іван Драч… Дуже часто, якщо залу щось не було до вподоби, скандували “Ганьба!” Добряче дісталося на горіхи Кравчуку, Єльченку… Станіслав Тельнюк став із Кравчуком на словесну прю, зал уже й не сідав, а підтримував стоячи. Виступ Мокренка мене теж шокував: “Яке право має СП виступати від імені народу?” Невіглас. У виступі Орлик жодного разу не прозвучало “народ”, “нація”, — казала — “населення”… Фе! Представники Західної України прибули на конференцію у вишиванках, кияни, з інших теренів України — із жовто-голубими стрічками у волоссі (дівчата), тризубцями на грудях… Зі сходу благали: “Рятуйте нас!” Зал плакав, коли сивочолий дідусь із Запоріжжя вручав “кошовому” Товариства — Дмитрові Павличку — вузлик із землею з могили Івана Сірка. Приклякнувши, поцілувалися. Ніби зал поцілувався! У нашій делегації були і Богдан Горинь, й Ігор Калинець. Канадська студентка: “Дякуємо вам за те, що ви витримали!” Справді: як Народу вдалося вистояти? Тільки з Божою допомогою… 24 лютого 1989 року, п’ятниця Взагалі-то вже субота, бо дзиґар відбив другу ночі. Була в Бориславі в Івана Федоровича. Говорили про всяку всячину, яка мене, та “всячина”, так розхвилювала, що серед ночі хочу записати про неї, щоб не забути. Гнатюка глибоко обурив лист академіків у “Літературній Україні” від 23 лютого. Організовує відповіді їм. Де були вони, премудрі, коли творилися такі безчинства з українською мовою і культурою? Тільки тепер спромоглися на голос? Чи не вони пхали до ями нас, а зараз галасують, великі патріоти? Просив Товариство конче написати в “ЛУ”!
“Кого знала, з ким працювали разом — натхненно, одержимо — на ниві українського просвітництва…” · 9 Постать · S. 9Originalseite ↗

У творця немає інструкцій До 80-річчя Л. Танюка

20 квітня 1989 року, четвер Боюся затерти свіжість учорашніх вражень... Їздила зі Славком на окружні передвиборні збори у Дрогобич. Воювали за Романа Іваничука, та, на жаль, зазнали поразки… Насправді ж це була добре продумана “вистава”, у якій змушені були взяти участь. Киплю від обурення і витираю сльози злості. Виступала як довірена особа Романа Іваничука. Недобра на себе, бо говорила залагідно, а тій банді (без лапок!) треба було слова-каміння жбурляти на голови! 9 листопада 1989 року, четвер У неділю велично відкривали перенесений із привокзального парку у центр Самбора пам’ятник Тарасові Шевченку. Дуже прикро і мені, і Йосипові Йосиповичу, і всім друзям нашим, що не зміг бути Іван Федорович… А гостей наїхало! Ще й зараз мені здається, що це був прекрасний сон, і дуже не хотілося, щоб він закінчувався. Та ба!.. Усе на світі має початок і кінець. Пережовую приємні враження: так близько бачити Павличка, розмовляти з Романом Іваничуком, Святославом Максимчуком, Юрієм Огульчанським… А ще — сестри Байко, Григорій Васильович Дем’ян, Василь Кобець, хлопці з Товариства української мови і НРУ з Чернівців, Дрогобича, Трускавця, навіть шахтар з Донбасу, зі страйкового комітету… “Дударик” зі Львова, хор Товариства дебютував з “Боже великий, єдиний…”. Море людей, квіти, калина… Була ведучою у парі з Йосипом Йосиповичем. …Іван Федорович цікавився, як пройшли збори у Кружиках [рідному селі Йосипа Йосиповича], де створювали перший на Самбірщині осередок Товариства української мови. “Цікаво, — кажу. — Люди зійшлися. Сипалося багато запитань, на які учасники нашого культурного “вертепу” давали аргументовані відповіді. Особливо розвеселив Микола Іванович [Стеців, член ради Товариства]. Хтось із присутніх запитав його про руську православну церкву, а він у відповідь так щиро і наївно: “Я про неї мало знаю, бо вона мені не подобається!” Регочемо. Розповідаю про ще одну, придуману Славком, “кумедію”. Ото стояли вони собі удвох із Юрком [Юрій Хорт — член ради Товариства ім. В.Кобільника] біля вікна і Славко мені пошепки: — Ми з Юрком тільки що розправилися з мухою і дійшли висновку: створювати осередки по селах так, як це є зараз, — справа дуже марудна і довга. Є другий, ефективніший спосіб: налапаємо мух, їдемо по селах, у кожному селі прибиваємо синьо-жовтий прапор на сільраді, вбиваємо муху на очах сходу і кажемо: — Так буде з кожним, хто спробує виступати проти створення осередку Товариства української мови! Насміялися і тоді, і з Гнатюком, який зронив, сміючись: “Я — радикал, а ви стаєте крайніми радикалами!” …Леготом дихають у душу ті незабутні роки, по вінця наповнені подіями, іменами, враженнями… Львівська обласна рада першого демократичного скликання, депутатом якої обрали у 90-му, поїздки до Києва (пікетування Верховної Ради, поклін Василеві Стусу, Олексі Тихому і Юрію Литвину на Байковому…), масова й активна участь наших просвітян в обох Майданах… Уже нема на світі білому ні дідуся з бабусею, ні батьків, ні Івана Федоровича… Невпинна вода часу забрала з собою не десятки — сотні життів тих, кого знала, з ким працювали разом — натхненно, одержимо — на ниві українського просвітництва… Як і колись, біля нашої хати розкошують квіти, зваблюючи золоті бджолині рої пахощами та різнобарв’ям. Поміж них — улюблені білі ружі — як велемовні свідки тих далеких незабутніх днів, коли “Просвіта” у моїх рідних Дублянах тільки-тільки зароджувалася… Павло МОВЧАН Як відомо, у творця немає інструкцій: він сам собі інструкція і канон. І його ми розпізнаємо з перших хвилин знайомства, бо він ні на кого не схожий, він уже (!) цікавий і звертає на себе увагу, хоча ще й не почули, а лишень побачили. Побачили і зрозуміли: особистість… До того ж ім’я не як у всіх: Іван, Василь, Степан, Микола… А він — Лесь! Хто ж він? Цікавлюся у Віктора Зарецького, з яким заприязнився на літніх канікулах (бо був студентом Літінституту) у рідній Великій Вільшанці, де в щойно збудованому сільклубі він розмальовував “задник”… — Режисер Танюк… Режисер театру… Меткі, підсвічені терново очі Леся могли належати непересічній людині і, зрозуміло, режисерові, який, як мені здалося, міг бути сам собі театром, адже він фокусував на собі увагу своєю поставою, своїми жестами, своєю незалежністю, скупими рухами і, зрозуміло, голосом… Голос, як кажуть, не поставлений, а випрацюваний, вольовий для озвучування сенсів, смислів, до яких долучалася і іронія, і гумор, і пересмішкуватість… Випали з пам’яті імена інших відвідувачів виставки живописних робіт Віктора Зарецького в “домашній” галереї по вул. Рєпіна, а позосталося лише трійко: Лесь Танюк, Іван Дзюба і Алла Горська — дружина Віктора Зарецького, який виявився моїм земляком — з Василькова… І позосталися в пам’яті окремі слова, вперше мною почуті: “кетеем”, “скабізми” і “заплінтусники”… Вони не потребують розшифровок… Веселий, дотепний, жвавий, рухливий, як ртуть, і домінантний у товаристві, що вказувало на природне лідерство… Тому і режисер! Це вже згодом, коли наші шляхи перетнулися в Москві, де Лесь Танюк знайшов собі притулок у Центральному дитячому театрі, той театр став і його помешканням, де йому не дозволяли навіть загріти окропу кип’ятильником… я зрозумів, що театр — це його стихія… І вже тоді збагнув, яка це постать, яку витіснили, вичавили з мистецького життя України… А згодом там же в театрі познайомився з його синьоокою тихенькою, шляхетною мамою і з магнетичної вроди і глибокого розуму Неллі Корнієнко — дружиною Леся Танюка… Можна лише уявити, яке то було життя в приміщенні театру в самому центрі Москви на Театральній площі, де до найближчої їдальні потрібно було йти не менше п’ятнадцять хвилин… Але побут для нього був на другому плані. Головне — творчість… Головне — реалізація його задумів… І вже тоді Лесь писав, перекладав, читав, студіював, малював… Працював із театральною трупою… Його любили, його обожнювали, ним захоплювалися… Серед його прихильниць була якась мастита дама… здається, звалася Артищенко Валентина, котра приносила йому на вечерю канапки з ковбасою і сиром, якими він ділився зі своїми візитерами… Він був наділений об’ємною пам’яттю і тому знав неймовірно багато. Задовго до комп’ютерної доби з її пошуковою системою Лесь Танюк “виймав” з пам’яті море інформації, яка стосувалася різних подій, різних персон, різних жанрів і різних історичних часів і героїв. І все це “підперчувалося” особливим танюківським гумором… Особливо мені подобався “Інтернаціонал” у виконанні Танюка: “Шме… шме… шме… ми шмело в бой пойдьом…” Пам’ять його була не фрагментарною, епізодичною, а системно-хронологічною… І він її, пам’ять, не напружував, а постійно тренував, збагачував, вдаючись до різних вправ і методів… Якось мені випало разом із ним відпочивати в Криму в санаторії “Чорноморський”. Рано-вранці запливши назустріч сонцю, я побачив Леся, який плив на спині і щось собі бубонів під ніс… Порівнявшись з ним, привітався і запитав: “Поезія?” На що Лесь відповів: “Хронологія… Прокручую в пам’яті назад рік за роком… Ось тепер я вже в 1971 році…” І намагаючись відтворити всю послідовність подій за весь рік, починаючи з 1 січня…. Фантастична річ! Мої життєві події позлипалися, позросталися, перемішалися, приросли одна до одної, ав Танюка все розташовувалось лінійно по горизонталі день за днем… Що там Пруст з його втраченим часом?! Тому не був подивований, коли Л. Танюк почав реалізовувати грандіозний проект: видання в 60 томах власних творів, починаючи, ясна річ, зі своїх ще інститутських щоденників… Пригадується, що в цій ранковій розмові Лесь аргументував необхідність перегортання “книги життя” назад. — Якщо ти будеш це робити, ти тренуватимеш не лише пам’ять, а й витіснятимеш зі свідомості “сміття”, тобто брудну інформацію, ці фальшиві згустки брехні і бруду… Таким чином ти будеш очищати свою інформаційну систему від мертвих стереотипів… Скажу відверто: цього мені зробити не вдалося… Проте, як на мене, досвід роботи з пам’яттю Леся Танюка — унікальний… 2006 року в Комітеті культури ВР України по вул. Банковій, у його великому кабінеті, я як його перший заступник сказав, прочитавши його шостий том: — Лесь! Колись новітню історію України вивчатимуть за твоїми творами… Адже там стільки свідчень, стільки фактів, стільки аргументації, що складається панорамне бачення духовного, політичного, соціального життя України. На що він з доброю усмішкою відказав, що для цього йому потрібно прожити хоча б сто років… Я і подосі зберігаю стійке враження, що Лесь десь поряд, що він на своїй верхотурі по вул. Старонаводницькій, 8-а, своїм гострим розумом розтинає новочасні політичні вузли, що його мандрівка в часі ще триває і він десь доходить до якого-небудь 53 року, що це плавання без обріїв і берегів у позачассі дає йому можливість зосередитись на головному, що і складає сутність людського життя: рухатися від одного пункту до другого за дороговказом душі і серця, компасна стрілка яких завжди зорієнтована на надпотужний магніт його покоління: на Україну, на її культуру, на її історичну правду, на її мову, на її духовну велич, на її майбуття… Якщо людина спроможна змінювати себе і надовколишній світ силою своєї думки, то позбутися негативних впливів можна лише одним способом: наверненням до правди, до правди факту, до правди помислів і відповідних вчинків. В інформаційну добу правдива інформація формує нове середовище, а відтак нову особистість. Це добре усвідомлював Лесь Танюк, так само, як і те, що цілеспрямований брудний інформаційний селевий потік деформує людську психіку і спричиняється до незворотних суспільних деформацій… Тому його заклик: “до джерел!”, до першовитоків, до добра, до істини, до серцевинної сутності людини залишається і залишатиметься актуальним завжди… Далі буде.
Першодрук · “Борис Возницький більше зробив для України, аніж усі наші патріотичні партії разом узяті”. · S. 10Originalseite ↗

Загадка з багатьма невідомими

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Він був найбагатший в Україні Продовження. Поч. у ч. 26 за 2018 р. Уявляю, як було Возницькому працювати з українськими функціонерами. Може, я помиляюся, але з наляканими радянськими чиновниками йому велося набагато легше, аніж із нашою домежно скорумпованою й мародерною братією. Бо страшнішого монстра, аніж український чиновник, як на мене, немає сьогодні в світі. Як потвердження цьому може бути відбудова в радянські часи Олеського замку, що відроджувався начебто важко й задовго (однак, порівнюючи темпи робіт із іншими замками вже в незалежній Україні) йшла таки швидше. Борис Григорович, як великий дипломат, знаходив спільну мову на всіх рівнях. В одному інтерв’ю він розповідав: у комуністичні часи він виробив собі правило нікого нічого не питати і не радитися про задумане. “Бо якщо спитаєш, то ніхто тобі не дозволить. Я спитаю: “Можна мені їхати за іконами?” — що, обком партії мені скаже, що можна? Таки їду собі. “Можна замок робити?” Теж скажуть: “Нащо той замок?” Я собі роблю замок. Усяке було. “А чого ви приїхали?” Може начальство вийти, міліція. А я їм виймаю з кишені слова Володимира Ілліча: “Искусство принадлежит народу”. Комусь іншому виймаю з кишені слова Гітлера з “Майн Кампф”: для того, щоб знищити народ, треба знищити його минуле. І все… Так ми і їздили по тих об’єктах”. Треба бути Возницьким, щоб у тих умовах почати творити музеї, відбудовувати замки, збирати колекцію артефактів, котру в кінцевому підсумку ніхто в країні не міг оцінити за її вартістю — називалися суми від 40 до 60 мільярдів (!) доларів. Де, в якій країні така людина не була б проголошена національним героєм? Щоправда, у нас таки присвоїли йому звання Героя України. Але що воно важить, якщо в нас Герої України і Юхим Зв’ягільський, і Володимир Литвин, і ще багато не тільки суперодіозних індивідів, а навіть банальних корупціонерів і бандитів. Борис Возницький — всього-на-всього праведник, святий чоловік у цьому брудному й мафіозному світі, в якому нам випало виживати з думкою, що втримаємо Україну, захистимо її в нерівній боротьбі з квазіукраїнською владою. Я не пишу тут монографію про цього видатного мистецтвознавця й першорядного культурного діяча і творця історикокультурного простору. Я пишу тільки про те, якою раптом мені відкрилася ця людина. Людина, яка мовби заблукала сюди з інших часів. Наприклад, із ХІХ століття із середовища романтичних ідеалістів і подвижників, що об’єдналися в “Громаді”. Чи тих, хто молодшими приєднався до “громадівців” і на вищий щабель підніс їхній прапор (Василь Симиренко, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Петро Стебницький…). Сьогодні в нас таких людей немає. Вони чи не народилися, чи перевелися. Сьогодні час політичних зрадників, хижих кар’єристів, проноз усяких мастей, егоїстичних отаманчуків і професійних патріотів, які свято переконані, що їм саме за патріотизм треба платити великі гроші. Посеред усього цього наброду Борис Григорович справді видавався білою вороною. На моє глибоке переконання, він більше зробив для України, аніж усі наші патріотичні партії разом узяті. Назву далі тільки один сюжет із його багатогранної біографії. Відкриття і збереження Іоанна Георгія Пінзеля. Ще один подвиг життя Бориса Возницького. Він почав писати книжку про свою “пінзеліану”. Є там чимало гірких епізодів. “Я зібрав третину робіт Пінзеля. Дві третини пішло на дрова. Був випадок, що приїжджаю, і бачу, як студенти ріжуть на дрова фігуру Пінзеля. Я витягнув пилку з тієї фігури і забрав її. І потім вона вже у нас стояла в експозиції — одбиті руки, лиця немає…” Ще вражаючий епізод. “Тут був один представник ЮНЕСКО, він запитав: “Як ви оцінюєте цю фігуру?” Як йому відповісти, як я оцінюю цю недорізану фігуру? Я кажу: “Двісті тисяч доларів”. А коли він йшов, то сказав: “Не подумайте, що я прицінююся, мені просто було цікаво, чи знаєте ви ціну цим речам. Я двічі вів аукціон у Лондоні. Оту фігуру, яку почали різати, давайте в Лондон, починайте з восьми мільйонів доларів, дванадцять мільйонів отримаєте”. Всі, кому Возницький говорив про реальну ціну скульптур Пінзеля на міжнародних аукціонах, відмовлялися вірити. Вони виховані так, що надійні гроші — це завперш нафта, газ, зерно, золото. А до усвідомлення вартості мистецтва їм ще треба довго доростати. Їм ніяк не вкладеться в голови, чому це — і чи це таки правда? — полотна Ван Гога, Мане, Деґа, Пікассо, Сальвадора Далі коштують стільки, що за них треба б продати річки нафти. Возницький їздив по містах і селах Західної України. Справувався з замками, збирав недонищені артефакти. Жахався кількості знищеного. У тому ж сюжеті з Пінзелем наводить подробицю: “Так от таких тринадцять фігур пішло на дрова там — ми не встигли. Було вісімнадцять фігур, п’ять з них ми вихопили — без голови, без рук, а тринадцять було порізано. Це було страшне нищення”. Отака доля творчої спадщини українського Мікеланджело в варварській Україні, яка ніяк не може збагнути, чому вона безнадійно бідна і темна. Понад десяток років один із журналістів описав епізод, котрий засвідчує не тільки високий професіоналізм Возницького, а і його виняткову професійну інтуїцію. “Мені довелося переконатися, наскільки дивовижним є дар Бориса Возницького розпізнавати у нібито буденній речі старовинну унікальну реліквію. Мова про триметрову фігуру із зображенням розп’яття Ісуса Христа, що десятиліттями стояла у кутку Млинівської Свято-Покровської церкви. Фігура потрапила сюди з колишнього млинівського костелу, розваленого у шістдесятих роках минулого століття. А вже на початку нинішнього століття на прохання парафіян католицького храму святого Яна Непомуки хрест передали до Дубна. І ось коли він побував у своєму рідному місті і побачив різьблену фігуру, Борис Возницький на радощах одразу заявив: “Так це ж робота з колекції учнів Пінзеля!” Так, знаменитого українського скульптора другої половини XVIII століття, три статуї котрого й досі прикрашають фасад собору святого Юра у Львові”. Після експертизи слова Возницького підтвердилися: фігура — з кола майстрів Пінзеля. Зарубіжні колекціонери відразу ж оцінили її в астрономічну суму. А це ж — іще не сам Пінзель! Були спроби продати фігуру за кордон. Але Возницький зробив усе, щоб вона залишилася в Україні. Тут треба нагадати, як наше Мінкультури й “держдіячі” а ля зловіснопам’ятний Табачник (він був гуманітарним віце-прем’єром) легітимізували розкрадання мистецьких творів в Україні. Тоді вийшов спеціальний указ Кабінету Міністрів про розвиток туризму. Наміри урядовців начебто й добрі, однак недаремно мовиться, що добрими намірами вимощена дорога до пекла. П’ятим пунктом цього документа музеям дозволялося продаж (!) нераритетних речей. Це відкривало широчезний простір для розкрадання мистецьких творів. Зберуться кілька чиновників, складуть відповідний акт — і облюбований ними шедевр — уже “нераритетний”. Його офіційно за копійки продають кому завгодно, а доплату готівкою розтасовують у свої бездонні кишені. І вже не треба було красти нелегально, як украли в Одесі картину Караваджо. Як неоднораз обкрадали львівські музеї. Вже відпала потреба вбивати людей для заволодіння артефактами. (1992 року застрелили двох працівників Возницького, обом їм було по 37 років…) Отоді набрав розмаху легальний, підкріплений згадуваним указом грабунок музеїв. Є ще що красти в Україні. І ось високодостойникам для їхніх особистих колекцій запопадливі чинодрали вручають твори світового мистецтва й національні шедеври. Ситуація страшніша аніж навіть у найвідсталіших африканських країнах. Те, що належить Українській державі й українському народу, вмить стає особистою власністю сановної персони, що вийшла з банальних нуворишів, яким пояснили: твори мистецтва — це не просто гроші, а великі гроші. Тому про їхні апетити зайве й говорити. Возницький з усіх сил противився продажу музейних експонатів. Не боявся на всіх рівнях повторювати, що цей указ Кабміну завдає великої шкоди державі і поглиблює гуманітарну катастрофу, в якій опинилася Україна. В його адміністративних володіннях не було знайдено для продажу жодного “нераритетного” твору. Протистояння з чиновниками-мародерами часом було особливо напруженим. От, скажімо, такий епізод. Звичайно ж, без Возницького просто не моглося бути відродження знаменитого палацу Розумовського. Він став душею і мозком тієї справи. В одному інтерв’ю обмовився про таку подробицю, шукаючи, як і чим наповнити палац: “Треба було зрозуміти Розумовського — як би він що зробив. В одному місці я прочитав, що Розумовський, щоб показати, що він із села, у парадних залах тримав речі народного мистецтва. Які речі? Кобеняк і сопілку. Що таке кобеняк — не маю поняття. На Чернігівщині довідався, що то така шуба з капюшоном, щоби, коли пасеш корів, і дощ падає, холодно, тобі тепло було. Знайшов я такого кобеняка в Чернігові. Ми зробили це десь півроку тому, і люди стоять туди в черзі по три години. Музей уже заробив мільйон…” Але — увага! — державний чиновник не дозволить вам скористатися заробленими грошима. Він не буде сам собою, якщо не обдере вас, мов липку. На цій темі зупиняється Возницький. “У мене були гроші на спецрахунку — це ті гроші, які ми заробили. Є державний закон — ці гроші ніхто не має права зачіпати. Ними розпоряджаюся я — я можу купити на них якусь картину, щось інше. Ці гроші забрали… А в мене стоїть транспорт — треба шістсот гривень на техогляд… І таких проблем зараз багато, і ми не знаємо, як їх вирішувати…” Кореспондент запитує, які підстави були в чиновників для цього мародерства. Відповідь: “Казначейство забрало. Тепер нам виділяють по чотириста-п’ятсот гривень. Дуже складне становище. І незрозуміло, як воно буде далі. Всі говорять про економіку. А економіка починається з культури”. До речі, сказане це було ще понад десяток років тому, але наші владці (вже кількох призовів) того досі не затямили. Може, тому, що культурна влада в українському варіанті — то хрестоматійний оксюморон. Життєва мудрість, неймовірна терплячість й унікальна самопосвята допомогли Возницькому вистояти і в комуністичні часи, і вже в незалежній Україні, коли, за його неодноразовим зізнанням, велося йому в його справу-ванні анітрохи не легше (Олеський замок у ті часи він відновив — у це сьогодні важко повірити! — за п’ять років. А ось Золочівський вже за української влади забрав чверть століття. А Підгорецький — то ще сумніша тема і статистика). До речі, Борис Григорович стверджує: “Підгорецький замок не має собі рівних у всій Центральній Європі. “Це є чудо-палац-замок. Ми хочемо відродити парк початку XVII століття перед Підгорецьким замком, про який ходили легенди”. Людям, далеким од цієї справи, все видається не таким складним. Хочете відродити — відроджуйте. Найміть бригади спеціалістів, визначте їм, як кажуть, “план до двору” — і вперед. Але тут є дуже багато “але”. “Для того, щоб дослідити ці парки, треба мати археологів, які розуміються на цьому. Відкопали якийсь корінчик — і що? Якого дерева це корінь, яке дерево тут росло? На цьому місці треба посадити таке ж дерево! Де доріжка, де підземні труби під фонтани? Я звернувся до міністра культури Польщі, і за тиждень з Польщі прибуває ціла група археологів, які, як партнери, будуть нам допомагати досліджувати цей парк”. Возницький знав, що звертатися до нашого міністерства культури — безрезультатно: навіть формальної відповіді роками чекатимеш. А якщо вже зайдеться про практичні дії, то наш чиновник без будь-якої дипломатії його запитає: “А що я особисто з цього матиму?!” В одному з храмів Борис Григорович виявив найбільші в світі картини XVII століття “Битва під Віднем”, “Битва під Парканами” (вісім х вісім метрів). І все це — окремими шматками. Де це реставрувати, як, за які кошти? У нас — це повна безнадія. Знову ж таки звернувся до поляків. Королівський замок у Варшаві одержує 250 тисяч євро на реставрацію старовинних картин. За кілька років знахідки Возницького були відреставровані. Поляки також мають право час до часу експонувати їх. У нас навіть далекі від усіх цих справ люди добре знають, що поляки значно активніше цікавляться залишеними в Україні пам’ятками, ніж українці, яким усе це належить. Свого часу це з великою гіркотою відкрив і Борис Григорович. Але він одразу ж зрозумів: війни за право спадщини — патова ситуація. Треба шукати розумний компроміс. Він запропонував: назвімо це “спільна спадщина” і спільно про неї дбаймо. Виявилося, що це абсолютно прийнятна пропозиція. Зрештою, про все це треба писати окрему книжку. Вона буде корисна не тільки для музейників, які стикаються з такими проблемами, а й для всіх культурних діячів та політиків, що мають учитися діяти конструктивно й у кожній ситуації знаходити розумний вихід. Борис Григорович такої книжки не написав, як і не написав мемуарів (а їм — ціни не було б!), бо цілковито був поглинутий практичними справами і науковими дослідженнями. Лишив нам тільки окремі коментарі і зізнання, що пояснюють, звідки взялося в нього відчуття місійності своєї діяльності. Ось один із таких важливих моментів, котрий проливає світло на народження величного задуму. Уривок із його нотаток про свою діяльність: “I коли я вчився в Лєнінграді, то мене трохи чорти брали: їдеш — палаци, Пєтродворєц, Павловськ, а у нас в Україні нічого немає. Я вчився на мистецтвознавчому, то у нас тільки у 63-му році почали читати курс “Искусство народов СССР”. А так — тільки Росія і Європа. Мені це було образливо. І я, коли вже все закінчив, вирішив, що буду піднімати якось українське мистецтво. Мені пощастило, я бував багато за кордоном — я працюю
Читацьке віче · “Такі люди зустрічаються один раз хто зна на скільки років”. · S. 11Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

директором вже п’ятдесят років, і був включений у міжнародну раду музеїв. Я побачив світ, побачив, що і як робиться, і вирішив, що і в нас треба щось робити. І я поїхав. 1960-ті, 70-ті, частина 80-х років — це найактивніша частина мого життя, ми тоді зібрали більше тридцяти тисяч речей, які оцінені зараз десь у сімнадцять мільярдів євро. Але справа не в оцінці, гроші — то так собі. Але те, що ми привезли, — то є, а те, чого ми не привезли, майже знищене. Я порахував, у тридцятих роках в Україні зникло п’ятнадцять тисяч церков. А в кожній церкві був іконостас, а іконостас — це тридцять ікон, — і це все зникло. Півмільйона ікон пропало: спалили, викинули — не знаю. Зі Львівської області виїхали поляки — залишили п’ятсот католицьких костелів, і майже все в костелах лишилося так, як воно було. Потім, у 46-му році, закрилися церкви. В нас було закрито вісімсот церков”. Отак і йшов він по життю, багатьма не зрозумілий чоловік, який ніколи не дбав про себе. Бо жив тільки тим, що стало його особистою релігією. Очевидно, те, що він не мав вільного часу ні на себе, ні на сім’ю, спричинило розвал сім’ї, і він жив одинцем. Я тут лише побіжно згадав головні його діяння. Без вражаючих статистичних подробиць, без сотень конкретних епізодів. Щоб про все те вичерпно розповісти, треба писати або монографію, або його наукову біографію. Усний пунктир її пристрасно виголосив у приміщенні Львівської організації Спілки письменників Роман Лубківський, коли у переддень української незалежності націонал-радикали, виганяючи всіх “учорашніх”, очищаючи коридори влади від партократів, дійшли до Возницького: “Співпрацював із обкомом партії, був членом КПРС — у відставку!” Чимало тоді в усі боки летіло безневинних трісок. До честі письменників, вони вилили холодний душ на голови радикалів: “Не туди б’єш, Іване!” Возницький лишився на своєму посту. А через два з лишком десятиліття відомий наш політик і засновник фонду “Рідна країна” Микола Томенко наголосив: “Зараз неможливо збагнути, як Возницький зміг відновити та повернути людям Олеський замок за радянської доби. Так само своєрідним подвигом є реалізація його наступного проекту — відновлення Золочівського замку, який приймає сьогодні десятки тисяч відвідувачів з усього світу. Для більшості проектів, які втілював Возницький, вдавалося знайти кошти, бо йому вірили, були впевнені, що саме він — це та людина, яка знає як пропагувати та рятувати українську культуру. Саме Борис Григорович створив перший прецедент за часів незалежності, коли Україна отримала право представити в Луврі першу виставку робіт Пінзеля. Останній є всесвітньо відомим скульптором, що жив та творив в Україні. Його руці в українському бароко і рококо належить більше 60-ти творів. Возницький надзвичайно опікувався цією виставкою, бо то була важлива подія і для його життя, і для всієї України. У мій останній приїзд до Львова Возницький показував хід реставрації багатьох робіт Пінзеля, які незабаром відбудуть до Парижа. Там відбудеться унікальна презентація цього геніального майстра, який свої останні та найвідоміші роботи створив в Україні. Виставка Пінзеля в Луврі відкриється 21 листопада 2012 року і триватиме аж до кінця лютого 2013-го. Якщо проаналізувати історію відновлення та реставрації історико-архітектурних пам’яток в Україні, то важко знайти хоча б одну, де не обійшлося без консультації Бориса Возницького. Він допомагав своєю порадою в період відродження палацу Кирила Розумовського в Батурині. Також він консультував роботи з відновлення резиденції Богдана Хмельницького у Чигирині. Фактично, без його участі не обходився жоден відомий проект відродження українських пам’яток…” Не раз мені тоді доводилося чути, що Борис Возницький — найбагатша людина в Україні. Він зібрав мистецьку колекцію, що своєю вартістю перевищує запаси золотовалютного фонду держави. Ніякі ахметови, коломойські, пінчуки, ярославські не могли б із цим зрівнятися. Але в усій цій історії є доволі істотна подробиця: все, що він зібрав, він віддав державі, зробив це національним набутком і національною гордістю. Возницький був безсрібняком, праведником у грішному вкраїнському світі. У нього ніколи ніщо не могло прилипнути до рук. Та вечеря стала нашим відкриттям Бориса Возницького. Доти ми (може, за винятком львів’ян) сприймали його не як живого чоловіка з характером, а такого собі чоловіка-ідею, з застебнутою на всі ґудзики душею. Під час тієї поїздки до Рівного ми попрохали Возницького про побачення з Олеським замком. І він особисто провів нам двогодинну екскурсію. Я лікті собі гриз, що в мене тоді не було диктофона. Возницький приголомшив нас ерудицією. Аж там до мене дійшло, кого ми маємо в його особі. А далі він зробив нам ще одну екскурсію. Повів нас у колишній католицький монастир Ордена капуцинів, де зберігаються десятки тисяч дорогоцінних артефактів. Хтось із нас узяв до рук старовинне розп’яття і запитав Бориса Григоровича, скільки воно може коштувати. Він відповів, що за нього міг би купити віллу на Флориді. Приголомшене мовчання було реакцією на його слова. Через місяць і тиждень після його 86-річчя, 23 травня 2012 року, Возницького не стало. Близько дев’ятої години на дорозі між селами Куровичі та Печенія Золочівського району сталося автокатастрофа. Борис Григорович поспішав у село Поморяни, де він опікувався відродженням старовинного замку. Герой України, заслужений працівник культури України, заслужений діяч польської культури, доктор “Honoris causa” Краківської вищої педагогічної школи, Варшавської Академії мистецтв, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, премії ім. Я. Кохановського… (Досить цих перерахувань — він більший за всі його нагороди і звання) стоїть у мене в пам’яті в скромненькому костюмчику (явно “не по чину”) й захоплено показує все те багатство, яке він зібрав у колишньому католицькому монастирі. Хіба ж можна його забути?! Такі люди зустрічаються один раз хто зна на скільки років. Далі буде.
Читацьке віче · “Такі люди зустрічаються один раз хто зна на скільки років”. · S. 11Originalseite ↗

Конкурс на Симоненківську премію 2018 року

Конкурсна комісія з присудження Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка повідомляє, що з 1 липня 2018 року розпочато прийом творчих робіт на здобуття премії. Прийом робіт на конкурс триватиме до 15 жовтня 2018 року. Премія встановлена Черкаською обласною радою, Черкаською обласною державною адміністрацією за підтримки Національної спілки письменників України, Черкаської обласної організації НСПУ, Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка та Ліги українських меценатів з метою вшанування пам’яті поета-гуманіста Василя Симоненка, широкої популяризації його імені й творчості, підтримки молодих талантів, заохочення професійних і непрофесійних літераторів до творчих пошуків у галузі літератури, до написання високохудожніх літературних творів громадянського звучання, спрямованих на побудову незалежної демократичної України. Премія присуджується у двох номінаціях: а) за кращу першу поетичну збірку (поетичний дебют), зміст якої відповідає вказаному тематичному спрямуванню; б) за кращий художній твір (поезія, проза, драматургія), зміст якого відповідає вказаному тематичному спрямуванню. До участі в конкурсі допускаються твори чи прирівняні до них публікації в літературних часописах, надруковані протягом останніх 3-х років, не відзначені іншими преміями, які здобули високу оцінку літературної критики, громадськості, широкого кола читачів. Мова творів — українська. Право висунення творів на здобуття премії мають колективи творчих спілок і товариств, мистецьких, навчально-наукових, культурно-просвітницьких установ і закладів (при цьому додається відповідний протокол). Кожна з організацій може представити на здобуття премії один або кілька творів одного автора. Посмертно премія не присуджується. Згідно з положенням, конкурсна комісія проводить відбір поданих робіт для участі в конкурсі і визначає лауреата, якому вручається диплом, нагрудний знак і грошова винагорода, розмір якої становить 15 тисяч гривень у кожній номінації. Список робіт, допущених до участі в конкурсі, публікується в пресі. З 15 жовтня до 30 листопада влаштовується їхнє громадське обговорення. Підбиття підсумків конкурсу завершується до 1 грудня. Оголошення імені лауреата до 15 грудня 2018 року. Вручення премії — в Черкасах. Усі необхідні пропозиції й матеріали подавати чи надсилати за адресою: Черкаська обласна організація Національної спілки письменників України, вул. Байди-Вишневецького, 17, оф. 109, м. Черкаси, 18000. Тел. (0472) 37-73-54. Запрошуємо до участі в конкурсі. В. ПОЛІЩУК, голова конкурсної комісії
Читацьке віче · “Такі люди зустрічаються один раз хто зна на скільки років”. · S. 11Originalseite ↗

Живописець Наддніпрянського степу

Андрій БУДКЕВИЧ, м. Дніпро Олександр Самійленко — митець із Січеславщини, тут триває його буття, народився у містечку Часів Яр, що на Луганщині. В 70-х роках він робив спробу стати студентом художнього училища, не вдалося. І тоді: “Їхав автобусом стоячи, перетинали міст через Самару, такий жаль охопив мене, такий неуспіх,.. вирішив — більше вступати не буду…” — згадує художник. У молоді роки, коли обираєш життєвий шлях, Олександр виявляв велику зацікавленість до різних жанрів і напрямів живопису. Знайомився і заглиблювався у творчість А. Петрицького, В. Кричевського, Г. Собачко-Шостак, М. Примаченко, К. Білокур, пізнавав українське писанкарство. В ширшому значенні — студіював історію Січеславського краю, України та історію мистецтв. Надзвичайно був вражений, вперше побачивши в оригіналі картини П. Гогена. Олександр Андрійович — людина рідкісної скромності, шляхетний душею, наділений глибинною добротою, властивою нашим землякам. Коли спілкувався з ним, він постійно намагався більше розповідати про митців-приятелів, відомих художників Січеславщини Володимира Падуна, Валерія Гречаного (обидва відійшли у засвіти), Євгена Деркача. А познайомились ми торік у грудні. Це той живописець, якому властивий яскравий малярський персоналізм. На початку 70-х років минулого століття, у тодішньому Дніпропетровську сформувався невеликий колектив художників-однодумців, а саме — В. Падун, В. Гречаний, Є. Деркач, О. Самійленко. Перші двоє навчалися у художньому училищі, але знайомі тоді не були. Валерій Гречаний потім навчався в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва, секрети малярського фаху відкривав для себе в майстерні знаменитої Тетяни Яблонської. Цей творчий гурт назвемо Огрінською групою живописців. Олександр Самійленко ділиться спомином: “Опісля того, як я познайомився з Гречаним і Падуном, ходив до Володимира Падуна в майстерню, він тоді працював художником-оформлювачем залізничного вокзалу. Падун був справжнім козаком. Їздили частенько на пленери. Якось восени, десь 1972-го, вибралися ми втрьох в село Одинківку, писали етюди, робили замальовки. Малювали винятково з натури, а ось сліпо копіювати види довкілля не годиться… Падун тоді використовував переважно пастельні тони, а ми з Гречаним писали відкритими, яскравими кольорами… На початку 80-х наша четвірка представила картини краєвидної тематики на виставку. На роботах були зображені степ, Самара, хатки… Картини не прийняли, подібне траплялося не раз. Скульптор Жирадков виніс словесний “вирок”: “Що це ви принесли?” Діяло в місті над Дніпром ще одне об’єднання художників, товариство “Степ”, засновник Володимир Лобода. Митці, що входили до товариства , теж ніяк не вписувалися в “сучасність”: Володимир і Людмила Лободи, С. Ковика-Алієв. О. Нем’ятий, А. Сологуб, В. Бублик. Митці-“степовики” і Огрінська четвірка підтримували добрі, приятельські стосунки, але спільних виставок не було… Серед живописців Дніпра Олександр Самійленко виокремив Ілька Зубка і Тимофія Строганова, — чудові митці, зауважив він. У краєвидах авторства Самійленка — і захмарене небо, і розлогий степ, і байраки та пагорби, тополі, верби, усе це містить у собі оте вічне начало, те, що не проминає, як і вічний Мамай… “Початок 90-х років, я йшов ніби й сам і водночас не сам, бо був колектив, ми радилися, допомагали один одному, працювали дуже багато. У Євгена Деркача з’явився “Запорожець”, поїхали ми в село Ягідне. Як роздивилися — подумали, оце рай на землі, скрізь зелень буяє, поміж пагорбами хатки-мазанки розкидані, тиша навкруги… Неодноразово поверталися до цього села, зріднилися з ним, створили багато етюдів. Куди рухаюся тепер? Хочу створити серію робіт, ну, не чистий наїв, а такі роботи, щоб вбачалася в них первозданність, народність, закоріненість в українську сутність. Матеріал лежить, чекає на опрацювання…” — так завершив розповідь художник. Не так давно відбулося дві великі персональні виставки картин живописця Самійленка: “Краєвиди Присамар’я” в Музеї українського живопису та у приватній галереї “Fund Art” — “Огрінський шлях”. Обидві виставки мали позитивний резонанс у мистецьких колах міста. Картини художника, виконані в авторській техніці, знайшли нових прихильників і були відзначені давніми поціновувачами творчості Олександра Андрійовича.
“Мамина молитва і пісні Марусі Чурай — ці святині, ці святі жінки завжди зі мною”. З блокнота письменника 12 · S. 12Originalseite ↗

Сповідь Маминій Вишні

Ярема ГОЯН, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України Закінчення. Поч. у ч. 22, 23, 24 за 2018 р. І так само, як і мама, являється донечці Раїсі перед зором у сяйливому ореолі за найдальшими рядами великого концертного залу чи сільського клубу, коли вона людям у пісні виспівує душу, освячується-сповідається, водночас відчуває, що із-за куліс дивиться на неї Маруся Чурай. Ім’я славетної полтавки вперше почула від Анатолія Пашкевича, бо ніколи нічого не знала про створені Марусею Чурай пісні й дивовижну співачку-полтавку, хоча ще з дитинства любила співати і “В кінці греблі шумлять верби” і “Чого вода каламутна” та інші пісні, але й не здогадувалася, чиї вони. Згодом одержала й пісні про легендарну дівчину і співала як солістка Полтавської філармонії разом з ансамблем “Чураївна”, а істинну сутність Марусі Чурай відкрила поетеса Ліна Костенко: “Ми з мамою, читаючи її роман у віршах, і плакали, і сміялися, і журилися, і раділи. Життя Марусі Чурай здалося нам таким же простим, земним, як і наше. Ми навіть побували утому місці, на околиці Полтави, де вона народилась і де ми жили, бачили криницю, з якої Маруся Чурай брала воду. Багато що в її житті не відрізнялось від мого, від сотень полтавок. Але в коханні вона щастя не мала, тому й залишила нам сумні, невеселі, часом трагічні пісні... Мамина молитва і пісні Марусі Чурай — ці святині, ці святі жінки завжди зі мною”. А щодо того, яким повинен бути пісенний репертуар співачки, то її вирішив так, наприклад, провчити один компартійний чиновник, твердо заявивши, що вона не має права співати пісню “Синові” Василя Симоненка і Анатолія Пашкевича. Жінка здивувалась з такої заборони на пісню, в якій немає нічого такого злого, щоб її не можна було виносити на люди, адже Василь Симоненко, якби написав тільки вірш “Синові”, то він залишився б назавжди в людській пам’яті, а пісня вже облетіла всю планету. І почула у відповідь: “А пам’ятаєте оці слова: “І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі...” Чому це наші солдати падають на чужому полі? Хіба вони загарбники?” Заболіли серце і душа Раїси Кириченко, і вона крізь сльозу стражденно мовила, що пам’ятає, дуже добре пам’ятає, як багато солдатів, синів України, полягло в Європі, і ні один її дядько не повернувся з війни, невідомо де й поховані, і не самі вони туди пішли: “Я їм зраджу, якщо не буду співати пісню “Синові”. Ця пісня повинна жити!” І не вилучила Раїса Кириченко пісню “Виростеш ти, сину” зі свого репертуару ні тоді, коли співала сама, ні у щасливі сімнадцять років, співаючи разом із Черкаським народним хором, як берегла і пісенну перлину “Мамина вишня”, що полетіла в світ із її голосу. І зринула зі сну-дитинства білою лебідкою у веселковому товаристві “Мамина вишня” Дмитра Луценка і Анатолія Пашкевича, мов заквітчана намистом у саду, і мама щаслива й сумна під щебет вишні проводжала сина за село, і разом зустрічали, коли він за веснами, що відпливали в голубу даль, вертався додому, і все здавалося синові, що мама-вишня поспішає стежиною в саду йому назустріч, і пісня любові з дитинства, як молитва, лунає і кличе до отчої хати, але вже не радує літо душу молоду, бо “плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду”. Згорнула білі лебедині крила пам’яті й любові “Мамина вишня”, і враз у цій небесно-веселковій тиші, яка молитовно освітила нас, Анатолій Пашкевич рішучим поривом знімає свій концертний піджак особливого покрою, як для диригентахормейстера, і таким же красивим рухом, як плином артистичної руки перед хором, горне мені на плечі й братньо обнімає. Думаю, що, мабуть, гаряче дорогому гостеві, хоча і в досить просторому кабінеті, бо в природі володіє літо, але чую слова: “Носіть на здоров’я! Це вам на спомин моя пісня, яку ви любите співати!” Сподіваюся, що це жарти в щасливу годину сонячного і гарячого полудня серед розпашілого літа, і в такій самій жартівливій тональності стараюся зняти з плечей піджак і зі щирою подякою повернути славному композиторові, творцеві хорів і їхньому головному хормейстеру. Але вчинити це мені не вдається, бо стиха лунає застережливе слово, що це подарунок од серця, а подарунки, як і пісні, виспівані душею, не повертають. Підкорився я Анатолію Пашкевичу і стояв посеред залитого сонцем кабінету “Веселки” у його концертному піджаку, накинутому на плечі, і перед очима враз майнула татова рука перед хором села Залуччя над Черемошем у клубі, збудованому ще “Просвітою” Народному Домі, і чую, як розкрилено злітає в нелегкі повоєнні літа сильна духом нації “Верховино, світку ти наш!” Миколи Устияновича, побратима Маркіяна Шашкевича. А гість пригорнув до грудей сигнальні примірники книжки “Мамина вишня”, обняв по-братньому і попрямував до дверей з просвітянином Миколою Цимбалюком, такий же веселий, молодий, високий духом, які годину тому заходив, тільки тепер уже лише в самій чудесній білій сорочці. Ми усією веселковою родиною проводжали дорогого Анатолія Пашкевича до освітленого сонцем парадного входу нашого дому і зеленого саду, як і його окрилену пісню. Пішов Лицар України у світ борнею творити її духовну мистецьку скарбницю... Пам’ятно спливав і світився крізь роки цей день сокровенний, як красива татова постать хормейстера перед сільською самодіяльною капелою просвітян у святості співу, як мамина пісня і мамина вишня під вікном рідної хати. День веселковий ходив разом зі мною, а з шафи, тільки відчиню дверцята, гляне на мене концертний піджак Анатолія Пашкевича, як подарована пісня, й пролунає голос його лагідний, як вишневе цвітіння обніме ласкаво-душевно: “Носіть на здоров’я! Це вам на спомин моя пісня, яку ви любите співати!” Гортаю сторінки випущеної у світ свого часу книжки “Мамина вишня” (1994) і зупиняю погляд на оповіданні-новелі “Цвіт маминої вишні” — спомин Анатолія Пашкевича про поїздку автобусом у рідне село Баранівку відвідати хворого батька-інваліда. І в тяжких споминах про пережите сплинуло в уяві Анатолія Пашкевича видиво — базар серед села після війни, де відбувалося багато ніби театральних дійств з мізансценами, а серед них — епізод, який не можна забути, бо то найглибше вкарбувалися в пам’ять фронтовики: “Сиділи безногі й безрукі, у гімнастерках, на грудях — бойові ордени і медалі, а біля них — пілотки, а в пілотці — мідяки... А далі стояли, налягаючи на милиці, оті, що могли щось продати: шинель, шапку... Одного разу піді йшов я до чорнявого, як циган, молодого каліки, що тримав у єдиній руці шапку, й запитав: — Дядечку, хто ж купить її у вас, літо ж тепер? — От, — каже, — ти й купи, а коли вдарять морози, тоді й згадаєш дядечка. — Було б за що, може, й купив би, — відповів я, зітхнувши. Фронтовик уважно подивився на мене, всміхнувся лагідно і запитав: — А як тебе звуть? — Только, — кажу, а в нього, бачу сльози на очах, і ніби сам до себе стиха мовить: “І мій уже такий був би...” — На, Только-бараболько, цю шапку і грій взимку вуха, — сказав раптом фронтовик і натягнув мені шапку на голову, — носи на здоров’я! Щоразу, коли я брав цю шапку до рук, в очі впадала маленька, кругленька, діаметром з кулю акуратна латочка. Спасибі вам, дядечку-фронтовик, за шапку, що зігрівала мені не тільки вуха, а й душу...” Читав новелу і згадував трикутники-вісники від тата з того жахливого воєнного пекла, яке він з боями пройшов і, на божественне щастя, не згорів у ньому й не пропав, а вернувся додому. І ми з мамою вимолили і зустріли, і, щасливі, побачили його, і весело загорталися в пропалену місцями шинелю, і дивувалися-захоплювалися двома скрипками в рюкзаку, і тішилися предивними пахощами каніфолі в хаті, і чарувалися першою мелодією пісні, яка злинула зі струн скрипки, зіграна великими і ніжними татовими руками, і гордилися орденами і медалями, здобутими у битвах з ворогом, нагородами, що тепер, через роки, родинно тужать у шухляді і за татом, і братньо моляться за полеглими на фронті, і вимолюють мир. Медалі вимолюють мир, як і всі брати і сестри — українці, мир, який мій тато видобув із тяжких боїв і приніс до хати, як скрипку, на якій грав чудово, і пісню, щоби вона привільно лунала. Та ворожий миру великодержавний, імперський всеросійський агресор-шовініст, як і триста років тому, показав свій істинний оскал — двадцять першого століття в соборну Україну ввірвалася з Москви війна на зброї так званих бойовиків. Ось і дала історія в нових часах відповідь компартійному чинуші на його тодішнє риторичне не так запитання, як політичне обвинувачення, що, мовляв, немає чого виспівувати, “якщо впадеш ти на чужому полі”, бо російські солдати не загарбники. І побачив тепер увесь світ политу кров’ю правду про загарбників, якими прийшли тепер на українську землю — в Крим і на Донбас — московські солдати... І до скалічених фронтовиків із новели Анатолія Пашкевича, яких ламало в мирну годину лихо і відправляло в небуття, додалися жертви українських воїнів розпаленої Москвою війни на Донбасі, щоб скорити воскреслу Україну, але зустріла звитяжну волю українців-лицарів. Синів України, витязів у боях, безпощадних до ворога, який переступив святу межу і вліз на заповітну віками отчу землю, і світлих душею українцівфронтовиків, сповнених глибинним морем святого милосердя, щоб однією рукою, самому бути зраненим і обездоленим, натягнути хлопчикові на голову шапку, в якій зашита дірочка від кулі, і промовити-побажати “Носи на здоров’я”, подарувати, щоби гріла і вуха, і душу... І я цієї тривожної хвилі в тяжких роздумах про розгорнуту Кремлем війну на сході України вибираю серед фронтових нагород тата і піднімаю одну медаль — “За відвагу”, одержану за визволення української землі, івона могла би багато розповісти, а найбільше — про передані через віки мужність і відвагу українців, які стоять на відвойованих рубежах і визволять рідну землю, дійдуть до державних кордонів України. Озивалося через роки мовлене серед соборного літа благовісне побажання Анатолія Пашкевича “Носіть за здоров’я!”, а до слів, святих, як і пісня, горнувся батьківський заповіт-моління фронтовика, якому війна забрала синочка, а він тепер на базарі оддавав останнє єдине добро — поранену шапку із зашитою дірочкою від кулі, дарував незнайомому хлопчикові, дарував од серця, і як батько, поклав на голову, і виповів рідно, як батько: “Носи на здоров’я!”. І це нагадування концертного піджака постійно жило в душі й чекало дня, щоб разом із піснями вийти на люди і продовжувати жити. І такий день настав — свято після пережитих літ у моїй біографії. Зібралася родина, прийшли друзі і побратими-видавці з університетської молодості, завітали мої веселчани, яких я зустрічав на воротях, як казковий дід у червоних чоботях, і вручав веселково оздоблені й надруковані запрошення. Святкового вечора серед гостей я радий був бачити Володимира Семистягу, члена Головної Ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. У мирні часи, коли не було війни, яку розв’язала путінська Росія на сході України, ми із “Веселки” їхали з книжками-подарунками дітям у Донецьк ів Луганськ, де Володимир очолював обласне об’єднання “Просвіти”, і в школах приймав нас разом з учителями і дітьми, як рідних. — Та московська агресія на сході України завдала болючого удару просвітянським об’єднанням, — схвильовано виступав Володимир Семистяга перед делегатами Х з’їзду ВУТ “Просвіта”. — Було заарештовано понад 20 просвітянських активістів, які зазнали тортур, знищено їхнє майно. Я, голова обласного об’єднання “Просвіта”, провів два місяці в казематах спецслужб так званої ЛНР. Московські бойовики розгромили українсько-канадський центр “Відродження” в Луганську з його 200-тисячною унікальною бібліотекою україністики та 30-тисячну бібліотеку обласного об’єднання. Знищено архіви, оргтехніку, наукові доробки з історії місцевого просвітянського руху, матеріали просвітянського журналу “Бахмутський шлях”. Та активісти “Просвіти” не схилилися, розповідав нам Володимир Семистяга, створили нелегальну організацію “Луганці-Шевченківці”, які здійснюють боротьбу з ворогом, називав їхні імена, серед яких були і делегати з’їзду, про що ширше публікується в газеті “Слово Просвіти” (7—13 грудня 2017 р.). Дорого нам, що понад 20 активістів луганської “Просвіти” стали бійцями спецбатальйону “Луганськ-І”. Після демобілізації Валентина Ткалича обрали членом Громадської ради при облуправлінні поліції. Віктор Зоря, який 2014 року зірвав прапор загарбників з будівлі міськради Красного Луча (нині Хрустальне) і виніс на собі державний український прапор, також відслужив три роки в батальйоні “Луганськ-І”. На жаль, у боях проти московських загарбників загинуло немало активістів і симпатиків “Просвіти” — серед них Народний Герой України Тимур Юлдашев, Олександр Пантелєєв, Геннадій Фоменко, Віктор Погорілий, Микола Решетняк... Вічна пам’ять і слава героям! Слухав просвітянина Володимира Семистягу, який вийшов із полону, як і з любов’ю згаданий Анатолієм Пашкевичем фронтовик, що подарував йому, хлопчині, солдатську шапку із зашитою дірочкою від кулі. Глибоко в душі озвалася “Мамина вишня”, і луганському просвітянину Володимирові я з виспіваною любов’ю і пам’яттю про наші національні свята “Просвіти” і “Веселки” в Луганську передавав під овації всього залу концертний піджак Анатолія Пашкевича. Передавав і називав славного творця пісень, які полюбив народ і душею прийняла Україна, пісенним кошовим “Просвіти” з його величним хоралом честі українській мамі та її синам-лицарям у битвах за воскреслу національну державу на планеті — Соборну Україну. Братньою веселчанською родиною вручили реліквію славного композитора побратимові, обняли його зі словом любові і святого побажання, щоб концертна окраса з плеча Анатолія Пашкевича озивалася думою із села Шевченкового і безсмертною українською піснею, оживала-жила в музеї до 150-річчя славної “Просвіти” перед ясним зором людей. Променіла з душ наших у родинному українському просвітянському колі піснямолитва, пісня-сповідь, пісня-причастя — “Мамина вишня”, і ми в цій урочистості серед літа воскреслої Соборної України, складали правічній Маминій Вишні, як рідній Матері, божественну Сповідь!
“Окупанти і досі не змирилися з існуванням української незалежної держави”. · 13 Про-читання · S. 13Originalseite ↗

Книга людської мудрості Наталія Осипчук «Осінь. До запитання», м. Хмельницький (видавець Стасюк Л. С.).

Надія КИБИЧ У часи національного піднесення, яким виявився 2014 рік, народ звертається до своїх національних витоків. З’являється багато культурно-мистецьких витворів, як і цей роман, який справді вартий уваги. Головний персонаж роману — Назар — постане перед читачем, пройшовши всі кола комуністичного пекла, не втративши при цьому людської гідності. Авторка вдало вертає нас у його минуле. Хто він такий, Назар Ластівка? Ластівка — це та птаха, що навесні завжди повертається до своєї стріхи (не міняє рідний край на заморське чужинське тепло). Назар — не таке уже й розповсюджене у вісімдесяті ім’я. Родовідні корені Назара такі ж, як і в сотень мешканців Західної України, де розгортається дія роману. Бабуся і дідусь Назара по батьковій лінії — гуцули, одвічні мешканці Карпат. У часи Другої світової, коли народно-визвольні змагання сягнули небувалої висоти, бабуся Зоряна і дідусь Степан стали бійцями УПА. Бабуся воювала у сотні “Гомона”. (Онук її не застав живою, а знав із розповідей діда, що вона була травознаєм, лікувала травами). У них народився син Василь, який у подальшому став лікарем військового шпиталю. Та кадебістська машина не давала йому ні спокійно працювати, ні кар’єрно зростати через минуле його батьків. Дід жив у Карпатах (у гірському селі) і лікував людей травами. Саме до діда Степана віддали батьки на виховання і загартування Назарія маленьким хлопчиком. І не помилилися: Назар навчився у діда, якими травами і як лікувати людей. А ще дід розповів онукові про закони і таємниці гір, возив до Довбушевої церкви, розповідав про опришків. Як колишній повстанець, навчив онука безшумно ходити і швидко ховатися, що йому в студентські роки знадобилося. З роками Назар підріс вступив до медінституту, щоб вивчитися на лікаря. У студентські роки проявився його поетичний таланті він потрапляє до студії обдарованої студентської молоді “Сузір’я”, яку веде професор Василенко. Це був час, коли всі співали “Червону руту” і говорили про Володимира Івасюка. Роман збудований на життєвому пласті 80-х років ХХ ст., коли після хрущовської відлиги почалися арешти й переслідування молоді “за національний ухил”. У той страшний час кадебісти проникали в усі сфери людського життя під виглядом колег (як це показано в романі на прикладі псевдолікаря, наставника, професора Грищенка і, як червона чума, роз’їдала людські душі своїми брудними катівськими і залякувальними методами. Отут і вигулькнула зловіща чорна тінь Грищенка у найкритичніші моменти хірурга, щоб скомпрометувати його. Люди жили в страху, в невизначеності. Хіба про таке мріяли вояки УПА? Таке життя принесли нам наші “асвабадітєлі” від усього людського. Але життя є життя, і молодість брала гору. Назар учився, кохав Софію — це його перша любов, по-дитячому щира й наївна. Донька професора Василенка, Оля (друга його любов) помирає молодою. Будучи у слідчому ізоляторі, Назар усвідомив хід репресивної комуністичної машини. Його відрахували з інституту. В Афганістані його життя не раз висіло на волосині. Врятував друг. Емігруючи з України, Назар не занепав духом, хоча туга за отчим краєм ятрила душу. Там проявилася його організаторські здібності і він видає альманах “Українці у світовому просторі”, живе в Німеччині у громадянському шлюбі з Габі, яка розуміє його і все йому пробачає, бо любить. Альманах оголосив конкурс, у якому перемогла Дарина, і він їде на зустріч із нею, залишивши вдома записку для Габі. Роман прочитується на одному подиху. Правда, подих затримується від переживання, коли з Назаром трапляються критичні ситуації (у час війни в Афганістані, під час втечі від переслідувань у студентські роки). Персонажів у романі мало, але всі вони несуть філософське навантаження. Читаючи роман, немов гортаємо книгу людської мудрості. Так на прикладі однієї сім’ї Ластівок показано живучість, завдяки родині, історичної пам’яті. А поки жива історична пам’ять, ми будемо незнищенні як нація мудра, витривала, талановита, що має право на місце під сонцем. Назар дожив до часів Незалежності і повернувся в Україну, на землю своїх батьків, де він виріс, змужнів, щоб знову прислужитися їй. Словесна канва роману, де “один пишемо, а десять в умі” — відповідає сучасному стилю — відтворити світ і місце людини в ньому, а ще її роль у покращенні цього світу, що залишили нам у спадок наші пращури.
“Окупанти і досі не змирилися з існуванням української незалежної держави”. · 13 Про-читання · S. 13Originalseite ↗

Різні світи — одна доля Штельмах Валентина. Два життя — дві долі. — Київ, 2017. — 64 с.

Микола ТКАЧ, письменник, етнолог, кандидат історичних наук, професор Книга Валентини Штельмах “Два життя — дві долі” — своєрідне віддзеркалення долі українців, які тривалий час, не маючи власної держави, ставали паріями (за висловом Ів. Франка), рабами або в’язнями держав і народів, що їх неволили. Як сказано в анотації до книжки, це розповіді про двох жінок-українок: Лідію Кириченко (в дівоцтві) та Надію Леськів (у дівоцтві), які народилися 1924 року з різницею лише в один місяць і п’ять днів, у різних землях України, що перебували під різними окупаційними режимами — перша на Херсонщини, а друга — на Тернопіллі. Світоглядне спрямування їхніх родин, як і їх самих, було полярним. Батьки Лідії і вона сама щиро сповідували комуністичний світогляд і в його річищі бачили майбутнє рідного народу й рідної землі. Тому доволі “скоро стали представниками ідеологічного фронту нової влади, яка прийшла на українські землі”, а після більшовицького перевороту були активними організаторами й прибічниками впровадження комуністичних ідей у життя на теренах Радянської України. Очевидно, що, перебуваючи в полоні комуністичних ідей, вони не зауважували ні Голодомору 33-го, ні знищення української інтелектуальної еліти 1937 року. Ліда з початком німецькосовєцької війни, щиро захоплена більшовицькими агітками на кшталт “Родина-Мать зовет!”, записується добровольцем на фронт. Але швидко потрап ляє в полон поблизу Харкова. І звідси починається її драматичний шлях на межі життя і смерті. Донька радянських чиновників, а отже, далека від існуючої більшовицької дійсності, Лідія обурювалася і не розуміла, чому багато її односельців, однокласників та знайомих батьків раптом перейшли на бік німецької влади. Мабуть, доти вона не бачила трагедії у тому, що багатьох її односельців і знайомих за чиїмось доносом чи й просто за планом “боротьби з класовим ворогом” виганяли з рідних осель просто на вулицю, інших відправляли в новостворені ГУ- ЛАГи, до Півночі та Сибіру, багато хто, не чекаючи арешту, сам тікав на неозорі простори Московії. Кілька років тому я завершив роботу над своїм родоводом. Ая родом з Чернігівщини. Дослідження показало, що 36 родин мого роду в спорідненості до третього ступеня, тобто — до троюрідних, репресувала більшовицька влада. Двох братів мого діда по матері — розстріляно. Хтось загинув у таборах, хтось опинився в Білорусі, три родини викинули з рідних осель як куркулів. З розповіді матері знаю, що коли почалася війна, багато односельців відверто говорили, що не хочуть іти захищати того “носатого”, тобто Сталіна. Очевидно, і Лідині односельці сподівалися, що німецька окупаційна влада буде краща за більшовицьку. І багатьох з них можна було зрозуміти. Зрозуміти не значить виправдати. Але, на жаль чи на щастя, сподівання виявилися марними. Батьки ж Надії, заможні господарі, щиро люблячі Україну, ніяк не вписувалися в комуністичну схему. І хоч, зазнаючи наругу та переслідування з боку польської окупаційної влади, батько відійшов із життя 1937-го, а мати — 1939 року, нова окупаційна влада за статки покійних батьків нарекла Надію та її сестру Ярославу “дітьми куркулів”. А це значило, що їм загрожувала депортація до Сибіру. І тому 16-річна Надія вступає до руху опору і темної травневої ночі 1942 року разом з побратимами дає урочисту клятву на вірність Україні і стає зв’язковою загонів УПА. А коли потрапила до рук НКВС, дотримала слова, пройшовши всі сталінські катівні. Більшовицький суд засудив молоду дівчину до 10-ти років ув’язнення. Вона потрапила до Норильська, де стала учасницею відомого повстання. На щастя, у тому страшному кривавому побоїщі залишилася жива. І коли через десять років повернулася на рідне Тернопілля до містечка Борщів, доля зводить її з високодуховним і мужнім чоловіком, який не побоявся взяти Надію за дружину. Адже за нею і після відбуття покарання тривав постійний потаємний нагляд та періодичні виклики до відділу КДБ. Вона народжує двох синів. Їм як дітям політично неблагонадійної було непросто. І один із них нині відомий в Україні та за її межами хоровий диригент, керівник заслуженного народного ансамблю “Дарничанка” й народного хору “Княжа вольниця” с. Білогородка на Київщині, професор Київського національного університету культури і мистецтв, заслужений працівник культури, володар багатьох нагород і відзнак, член журі численних музичних фестивалів та конкурсів, член редакційної ради культурно-мистецького видання на честь своєї славетної землячки — “Соломія” — Петро Олександрович Андрійчук. Бог дарував йому оптимізм, творчу працелюбність та працездатність, мабуть, за трьох. Він ніде й ніколи не скаржиться на долю і я, працюючи з ним поряд ось уже 20 років, нічого не знав про долю його батьків і зокрема — матері. Слід зауважити, що й населення Західної України (про що оповідаться у книзі) спочатку радо зустрічало нових “визволителів”, наївно сподіваючись на братню допомогу. Однак “більшовики почали на приєднаних українських землях планове знищення інтелектуального потенціалу української нації... нищення української культури, постійні утиски української мови, фізичне знищення українців, насильницьку русифікацію...”. І тут спадають на думку слова Лесі Українки, що хто кого визволить — у полон візьме. Як зазначає далі авторка книжки, “система тотальної брехні, антихристиянської моралі увірвалася в будні західноукраїнського люду. Сталінський сатанинський комуністичний лад усі життєві поняття перевернув догори ногами, усі благородні почуття й шляхетні прагнення знеславив, а все низьке й хамське зробив нормою поведінки. Людям не давали бути самими собою, мати свій погляд, підхід до життя. Сліпа сатанинська людиноненависницька державна машина кришила долі українців, як м’ясорубка. Достатньо було одного доносу про несхвальне ставлення до московської більшовицької влади, щоб приректи людину на страту чи тривале ув’язнення, яке часто після багатьох років страждань у катівнях НКВС закінчувалося смертю”. Словом, все те, що вже було апробовано й зроблено на східних та центральних українських землях трохи раніше. Однак драматизм доль обох цих жінок майже ідентичний. З тою лише різницею, що перша зазнала неймовірних випробувань рабської виснажливої праці в Німеччині та катівнях нацистського Освенціму, а друга — в катівнях совєцького ГУЛАГу, де була й учасницею повстання в’язнів у Норильську. Однаковим і знаменним у їхніх долях є Господній промисел. Адже і та, і та кілька разів опинялися на межі смерті і якимось неймовірним дивом уникали її. Особливо характерний цей промисел Всевишнього для Лідії. Коли, згідно з розповіддю, охоронець в Освенцімі відсторонив її вже на порозі газової камери. Авторка зазначає в анотації, що у земному житті шляхи цих стражденних і мужніх жінок ніколи не перетиналися. Але уявімо собі, що їхні долі раптом склалися по-іншому: Лідія не потрапила у полон і повернулася переможницею з війни, а Надія не потрапила до рук НКВС і продовжила боротьбу в лавах УПА. І тоді по війні Лідія, наснажена перемогою над німцями та одержима комуністичними ідеями, разом із загонами НКВС приїхала б на Західну Україну допомагати будувати “комуністичний рай” та боротися з “ненависним бандерівським підпіллям”. Запитаєте, а до чого це я веду? А до того, що ворог і нині діє за принципом “разделяй и властвуй”, що нас і нині ділять на східняків і західняків, націоналістів і комуняк, що саме на цих принципах Московія окупувала Кримі нав’язала нам бійню на сході, що нас закликають будувати демократичну державу, але не національну, мовляв “какая разніца”, бо вчорашні окупанти і досі не змирилися з існуванням української незалежної держави і за першої ж нагоди для одних із нас приготують Освенціми, а для інших — ГУЛАГи. Тож і доля у нас у всіх — одна, хоч світоглядами ми, можливо, й різнимося.
Цікаво знати · “Гетьман Павло Скоропадський у квітні 1918 року відновив як основну грошову одиницю Української держави карбованець”. · S. 14Originalseite ↗

Українські грошові знаки доби визвольних змагань

Національний музей-заповідник українського гончарства репрезентував найбільш повну в Полтавському регіоні колекцію перших українських грошових знаків доби визвольних змагань (1917—1919) з власного фондового зібрання. Світлана КОНЮШЕНКО, завідувач Наукового відділу виставок Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Фото Тараса ПОШИВАЙЛА Ця мистецька подія — унікальна, адже виставка відкрилася століття потому, як з’явилися її експонати. У новітній історії України переломним став 1917 рік. Після Лютневої революції в Росії та утворення в березні Центральної Ради, яку очолив Михайло Грушевський, відразу ніхто не говорив про запровадження національної валюти. Нова влада ставила перед собою завдання досягти лише права на автономію України в складі федеративної держави. Власні гроші для України в умовах федерації та єдиного економічного простору не передбачалися. Однак упродовж літа-осені різка зміна політичної ситуації змусила українську владу терміново вирішувати питання незалежності та суверенітету республіки. Серед нагальних питань постала проблема забезпечення ринку необхідною кількістю грошей. Центральна Рада розпочала активний рух щодо запровадження власних грошових знаків та створення національної фінансової системи. Михайло Грушевський оголосив конкурс на кращі ескізи українських паперових грошей. У ньому взяли участь відомі художники, зокрема Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Антон Середа, Григорій Золотов, Олександр Красовський, Борис Романовський. Оцінкою і прийняттям (чи відхиленням) проекту певного державного знака займалася окрема комісія, створена при Міністерстві фінансів. За умови ухвалення проекту його автор отримував високий гонорар, а саме: за проект грошового знака — від 2 до 5 тис. карбованців, за проект поштової марки — від 700 до 1000 карбованців. 29 вересня 1917 року Український уряд ухвалив Декларацію “Про децентралізацію українських фінансів, створення спеціального бюджету та Національного банку”. Ще до проголошення в IV Універсалі (22.01.1918) самостійності УНР Центральна Рада встигла провести низку важливих соціальних та економічних реформ, спрямованих на захист суверенітету України. 19 грудня Центральна Рада ухвалила “Тимчасовий закон про випуск державних кредитових білетів УНР”. Спершу грошова одиниця УНР отримала назву “карбованець”, вартість якого дорівнювала 17,424 долі щирого золота (1 доля = 0,044 г золота). Ухвалою Центральної Ради було видрукувано перший грошовий знак Української Народної Республіки — купюру вартістю в 100 карбованців, який надійшов у обіг 5 січня 1918 року. Автор оформлення грошового знака — видатний український художник-графік Георгій Нарбут, який для оформлення купюри використав орнаменти українського бароко XVII—XVIII століть, декоративні шрифти, зображення тризуба (родового знаку князя Володимира Великого) та куші (самострілу, герба Київського магістрату XVI—XVIII століть). Напис “100 карбованців” було подано українською мовою та мовами трьох найчисельніших національних меншин, що мешкали на території України, — російською, польською та ідиш, за що в народі їх називали “єврейськими грошима”. Також були поширені назви “яєчня” — за те, що аверс було надруковано жовтою та жовтогарячою фарбами; “кульженки” — за прізвищем власника друкарні, де їх виготовляли. Використання високоякісного, але звичайного паперу, робило їх вразливими до фальшування. Перші банкноти не мали захисних водяних знаків. З огляду на те, що за Четвертий універсал УНР проголошував “самостійною, ні від кого не залежною державою”, Центральна Рада 1 березня 1918 року ухвалила Закон “Про грошову одиницю, биття монети та друк державних кредитових білетів”, яким було запроваджено нову грошову одиницю — гривню, що поділялася на 100 шагів і дорівнювала 1/2 карбованця. Запроваджувалися банкноти номіналом 2, 10, 100, 500 гривень. Ескіз 2-гривневої банкноти виконав Василь Кричевський, ініціали якого “В. К.” є на лицьовому боці. Посередині банкноти зображений деревоподібний орнамент темно-зеленого кольору, від стовбура якого відходять в обидва боки по п’ять криволінійних гілочок; на нижніх з них висять стилізовані трикутні плоди. Це схематичне зображення священного древа — популярного мотиву в українській народній творчості, який часто зустрічається в народних вишивках. У правому ромбі — тризуб, трактований надзвичайно цікаво: якщо уважно в нього вдивитися, то перед очима ясно постане схематизований птах — нижній подовжений кінець герба в цьому випадку є дзьобом, верхній — хвостом, бічні частини — крилами. Це — сокіл, що символізує могутність і силу. Над іншими банкнотами працював Георгій Нарбут. Вони, як і попередні 100 карбованців, вирізнялися вишуканим оформленням. Під час роботи над створенням 10 гривень художник задіяв орнаменти українських книжкових гравюр XVII століття; для 100 гривень використав зображення розкішного вінка з квітів і плодів. Посередині банкноти — тризуб. З боків — дві фігури: ліворуч — селянка з серпом і снопом у національному одязі; праворуч — робітник у фартуху поверх селянського українського одягу, що тримає молот, обвитий лавром. Знак у 100 гривень розміщено в незвичайній сітці у вигляді рамки; реверс прикрашають 2 колонки, над ними — квіти; у центрі банкноти — лавровий вінок, усередині якого — тризуб. 500 гривень прикрашає алегорія “Молода Україна” у вигляді опроміненої дівочої голови у вінку. Зростання дефіциту державного бюджету, інфляція, потреба в розмінних номіналах спонукали Центральну Раду ухвалити 30 березня 1918 року рішення про додаткову емісію грошових знаків. Передбачалося випустити банкноти в таких номіналах: 5, 10, 25 та 50 карбованців. 6 квітня 2018 року емісію було реалізовано лише частково — в обіг надійшли банкноти номіналом 25 та 50 карбованців, проекти яких розробив художник Олександр Красовський. На аверсі розміщено дві символічні фігури: праворуч — селянин, який тримає в лівій руці лопату, ліворуч — селянка зі снопом пшениці в одній руці і серпом в іншій. Навколо них — рослинний орнамент. На реверсі у центрі — профілі чоловіка й жінки. Чоловік символізує козацьку Україну, жінка — відроджену нову державу — УНР. Завдяки своєму оформленню в народі вони отримали назву “лопатки” та “берізки”. Обидві банкноти мали однаковий малюнок і відрізнялися лише номіналом та кольором. Купюри номіналом 10 карбованців з’явилися в обігу впродовж 1918 року, але вже поза існуванням Центральної Ради. Затримка з виготовленням гривень, труднощі з дрібними банкнотами та вилучення з обігу розмінних монет спонукали Народне міністерство фінансів УНР до ухвалення 18 квітня 1918 року Закону “Про запровадження розмінних марок в Україні”. Розмінні марки-шаги, на відміну від поштових, мали зубкування по периметру, на реверсі — зображення державного герба Тризуба та напис під ним у чотири ряди: “Ходить на рівні з дзвінкою монетою”. Мали номінали: 10, 20, 30, 40 та 50 шагів. На марках були зображені такі сюжети: 10 шагів — Тризуб на тлі стилізованого зображення Сонця, від якого розходяться промені над Землею; 20 шагів — селянин із косою, зображення Тризуба; 30 шагів — алегорія “Молода Україна”; 40 шагів — Тризуб в обрамленні рослинного орнаменту, внизу праворуч — два схрещені поштові ріжки; 50 шагів — номінал марки “50 шагів”, обрамлений рослинним орнаментом у вигляді вінка з двома схрещеними поштовими ріжками у верхній його частині. Малюнки для перших двох марок виконав Антон Середа, трьох інших — Георгій Нарбут. Марки-шаги з’явилися в обігу 18 липня 1918 року. 5 серпня 1918 року з’явилися 3,6 відсоткові облігації внутрішньої позики, що називалися “Білетами Державної Скарбниці” номіналом 50, 100, 200 та 1000 грн. Такі білети друкували з 8 купонами (по 4 з кожного боку банкноти). Художник — Георгій Нарбут. Спочатку планували використовувати білети як облігації для внутрішньої позики, проте через брак грошей у серпні 1918 року уряд дозволив використовувати їх як гроші. Гетьман Павло Скоропадський, прийшовши до влади в Україні у квітні 1918 року, відновив як основну грошову одиницю Української Держави карбованець. Було виготовлено ескізи купюр у 10, 25, 50, 100, 250 та 1000 карбованців. З цих купюр Георгієві Нарбутові, який очолив утворену при гетьманові “Експедицію з заготовлення державних паперів”, належав ескіз лише 100-карбованцевого знака, де він використав портрет Богдана Хмельницького, індустріальні мотиви (композицію з ремісничих інструментів) та створений ним самим проект герба Української Держави зі сполученням символів “Тризуб” та “Козак з мушкетом”. Один із найкращих грошових знаків — банкнота 1000 карбованців, виконана у стилі українського бароко. На звороті — дві жіночі постаті, між ними — тризуб і цифра “1000”. Одна з жінок тримає гетьманську булаву, інша — ріг достатку. З боків, у квадраті, — цифра “1000”. Від булави пішла назва банкнот — “гетьманки”. Ескіз створив Григорій Золотов. У серпні-вересні 1918 року в Україну почали надходити перші партії грошей, надрукованих у Німеччині. Випуск гривень у обіг Київською конторою Державного банку розпочався тільки 17 жовтня 1918 року. Надруковано було зразу 6 номіналів: по 2, 10, 100, 500, 1000 і 2000 гривень (1000 і 2000 гривень уряд змушений був замовити через тогорічну інфляцію). Причому, тільки на двох останніх була офіційна назва України за часів гетьманату — “Українська Держава”. На перших чотирьох вона називалася “Українська Народна Республіка”. Білети у 1000 і 2000 гривень виконав Іван Мозалевський. На 1000 гривнях зображено давній герб Києва. У центрі — лавровий вінок, узятий з панегірика “Вперше на жалостний погреб зацного лицаря Петра Конашевича%Сагайдачного 1622 г.”. Крім того, продовжували друкувати й знаки Державної скарбниці у 25 і 50 карбованців без змін в оформленні. У жовтні 1919 року в обіг надійшла банкнота в 25 карбованців. Виготовили її за ескізом Антона Приходька, хоча певний час вважали, що автором малюнка був Олександр Красовський. З лицьового боку вгорі — дата “1919”. У центрі “25 карбованців” — “Козак з мушкетом”, а ще вище — “Тризуб” і текст “Знак Державної Скарбниці”. Зворотний бік схожий на 25 карбованців, випущених у Києві Центральною Радою. Середину займає овал із зображенням жіночої й чоловічої голів, угорі над ними — “25 карбованців”. Разом з українською валютою — карбованцями та гривнями — в обігові були й російські рублі (царських і радянських емісій). Пересування іноземних військ територією України спричинило появу там купюр різних державних належностей, емітентів, назв, дат виготовлення. Залежно від перебігу історичних подій, у різних регіонах у грошовому обігу були: банкноти австро-угорського банку — крони; грошові знаки британського банку — англійські фунти; державні касові білети та банкноти Німеччини — марки; грошові одиниці національного банку та державні знаки Королівства Греції — драхми; білети польського банку та польської крайової позичкової каси — злоті та марки; білети головного банку Румунії — бони і леї; банкноти французького національного уряду — франки; білети Міністерства фінансів Чехословаччини — крони. Загалом, упродовж 1917—1920 років на території України в обігові були 47 видів паперових грошових знаків. Нині в експозиції виставки перших українських грошових знаків доби визвольних змагань — унікальні історичні й мистецькі артефакти, провісники економічної незалежності Української Народної Республіки, свідки історії становлення Української Державності початку ХХ століття.
Арт-калейдоскоп · “Представлені на виставках роботи дозволяють відтворити найрізноманітніші думки та емоційний стан”. · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

рять. Деякі художники побачили на виставці картини своїх батьків і це нагадало їм дитинство. Сподіваюсь, що ця виставка буде цікава не лише киянам, а й гостям столиці”, — зазначила, відкриваючи виставку, мистецтвознавець Ірина Алексєєва. Виставка “Адреса: Київ” — поетична розповідь про час, що змінив життя, про вміння зупинити мить, про митців, які діляться власними роздумами. А в день відкриття нової експозиції деякими таємницями своєї творчості поділилися сучасні київські художники Ніна Марценюк, Олена Агамян, Олександр Павлов, Олександр Міловзоров. *** У Центрі української культури та мистецтва працює відразу три виставки. Авторська серія робіт Тетяни Петенко “Лети, моя душа” виконана в техніці сухої пастелі та присвячена квітковій красі, торжеству життя. Також відвідувачі мають змогу помилуватися серією її робіт “Мої фантастичні риби”, створеною на натуральному шовку в техніці батику. Тетяна Петенко — художниця і педагог. Свого часу отримала ІІ премію на одному з престижних всесоюзних конкурсів із розробки ювелірних прикрас. А її дизайнерська розробка приладу для ювелірної промисловості експонувалася на ВДНГ України. Пані Тетяна — учасниця багатьох виставок, конкурсів, інших творчих заходів. Її роботи є в приватних колекціях у Франції, Австрії, Німеччині, Канаді, Ізраїлі, США, Білорусі, Казахстані, Молдові, Росії. Мисткиня заснувала арт-студію, в якій за власною методикою успішно навчає дітей секретів малювання. Із задоволенням проводить майстер-класи і для дорослих. Працює в різних техніках, використовуючи різноманітні матеріали. Особливу увагу відвідувачів привертають квіткові композиції Тетяни Петенко “Троянди з мушлею”, “Цвіте вишня”, “Мальви”, “Бузок”, “Троянди в червоній вазі”. Спогади про дитинство надихнули художницю на створення робіт “Ведмедик”, “Зайчик у рожевому капелюшку”, “Котик”, “Мрії про пурпурове вітрило”, “Казкове рандеву”.
Арт-калейдоскоп · “Представлені на виставках роботи дозволяють відтворити найрізноманітніші думки та емоційний стан”. · S. 15Originalseite ↗

Барви літньої палітри

На початку літа музеї та виставкові зали столиці запросили на відкриття художніх виставок: Муніципальна галерея мистецтв Деснянського району — на виставку Миколи Шевчука “У нашім раї на землі…”, Музей сучасного мистецтва України — на вернісаж “Адреса: Київ”, Центр української культури та мистецтва представив нові проекти, серед яких персональна виставка творів Тетяни Петенко “Тиха радість”, серія робіт від Наталії Трикіші “Клаптикові історії” та колективна виставка викладачів і студентів Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука “Арт-паралелі”. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надані музеями Микола Шевчук народився у селищі Смига Дубенського району Рівненської області. Закінчив Кременецьке педагогічне училище та Львівський політехнічний інститут (відділення архітектури), член НСХУ. Митець більше двадцяти років викладає у Теребовлянському вищому училищі культури. Він лауреат обласної мистецької премії ім. Михайла Бойчука та Міжнародного осіннього салону “Високий замок” у Львові. 2010 року отримав міжнародну премію за твори на різдвяну тематику. Микола Шевчук — художник, який здатен створити тонкий ліричний пейзаж і відтворити загадкову історично-міфологічну, зашифровано-орнаментальну візію і майже документальний портрет героя сучасної війни на Донбасі. Деякі картини вимагають дешифровки для глядача і таким чином кожен, хто споглядає цей живопис, бере участь у співтворчості. Можливо, уява глядача розтлумачить сюжет інакше, ніж це пропонує автор. Але саме Картина Миколи Шевчука “За Україну, за її волю! Володимир Питак” ця обставина робить художника неоднозначним і виводить за межі літературного сюжету. Пан Микола — автор першого тривимірного пам’ятника “Небесній Сотні”. “Говорити про Миколу Шевчука лише як про митця — замало. Це український патріот високої проби, художник, якого цікавить історія і сучасне життя України. Останні чотири роки він постійно возить волонтерську допомогу нашим оборонцям. Микола Степанович народився в тих краях, де зароджувалася УПА. Для нього важливо, як розвиватиметься Україна. Він проводить прекрасні пленери. У нього чудові пейзажі, зображення храмів, галерея портретів від часів Київської Русі до сьогодення. Впевнений, що цей митець йтиме далі і ніколи не зупиниться у своєму розвитку”, — розповів народний художник України, лауреат Шевченківської премії Валерій Франчук. Виставка “У нашім раї на землі...” вже експонувалася у Теребовлі, Тернополі, Рівному, Острозі, а ініціатором проведення київської виставки став Валерій Франчук. Своїм головним завданням Микола Шевчук вважає патріотичне виховання українців, насамперед молоді. Тому одне з провідних місць у його творчості належить історії українського народу. Один із диптихів художника присвячений “Лісовій пісні” Лесі Українки. Тут він представив символічні образи Лукаша і Мавки. Триптих “Родюча нива” створений після вивчення трипільської культури. На полотні вмонтована справжня трипільська кераміка. Тут же символ руху — на кінці закручена змія. На полотні “Вечірнє послання” зобра- Робота з серії “Мої фантастичні риби” жено рибу, перший християнський символ. Поштовхом до створення багатьох полотен стали творчість Тараса Шевченка і війна на сході України. До організації та проведення виставки активно долучилися Анатолій Горовий та Ірина Тимошенко. Микола Шевчук планує і надалі працювати над проектом “У нашім раї на землі…”, доповнюючи його новими полотнами. *** Музей сучасного мистецтва України запросив на виставку “Адреса: Київ”. Тема цього міста безмежна. Київ оспіваний поетами та прозаїками, його малюють і фотографують. Для когось це місто дитинства, а хтось захоплюється його славетною історією. У кожного Київ свій. А на виставці можна побачити столицю очима митців Олени Яблонської, Олександра Павлова, Ганни Файнеман, Ернеста Коткова, Олександра Найдена, Олексія Орябинського, Зої Орлової, Віктора Кизика, Якима Левича, Олега Животкова, Юрія Соломка, Любові Рапопорт. Якщо уважно вдивитися у твори цих авторів, то можна побачити хвилювання і радість, смуток і ніжність, захоплення і розчулення… Можна відчути ритм, у якому працювали митці. Саме так, зі справжніми почуттями та живими емоціями, з особливим ритмом пишуться картини. А глядачам потрібно прийти і зануритися у цей енергетичний простір, відчути місто, його мешканців, настрій і натхнення, насолодитися образотворчим літописом Києва. “Сьогодні ми представляємо твори митців різних поколінь. Декого вже, на жаль, немає серед нас, а інші активно тво- Учасники виставки “Адреса: Київ” Відкриття проекту “Арт-паралелі” Другий проект Центру — серія робіт Наталії Трикіші “Клаптикові історії”. Тут експонують близько 40 панно в техніках печворку, квілтінгу та арт-квілту, створених за картинами відомих художників. Також майстриня черпає сюжети з фотографій та вінтажних листівок. Це перша персональна виставка талановитої мисткині, яка вдало експериментує, створюючи унікальні роботи. Цим видом рукоділля Наталя займається близько 4 років. Бере активну участь у колективних тематичних виставках. Приміром, у VІІ святі новорічної іграшки, яке відбулося торік у грудні в Центрі української культури та мистецтва. Багатьом відома техніка печворку (шиття з клаптиків тканини). А квілтінг — поняття ширше, адже тут використовуються спеціальні техніки стібків, які надають тканині цікавішої фактури. Для техніки арт-квілту притаманне застосування окрім стібків вишивки і батику (розпису по тканині). Серед представлених робіт — “Прогулянка Венецією”, “Італійський пейзаж”, “Гірський пейзаж”, цикл творів за картинами зарубіжних художників. Також Центр української культури та мистецтва нещодавно презентував виставковий проект “Арт-паралелі”. Нова експозиція представляє графіку, живопис та фотографії авторів різних поколінь — викладачів і студентів Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука. Демонструючи цілком відмінні мистецькі уподобання, автори беруть за основу найважливіші першоелементи, з яких виникають асоціації, емоції, народжуються роздуми та враження. Проект “Арт-паралелі” виник із прагнення об’єднати в одному виставковому просторі різні за характером втілення формальні рішення у царині абстракції. У роботах студентів І курсу кафедри монументального живопису Валерії Радченко, Дарини Святун, Віти Комірної, Анастасії Васильєвої, Вікторії Глущенко, Анастасії Калініченко та Ангеліни Шамайло нефігуративне мистецтво з’являється у вигляді композицій-вправ, у кожній із яких використано один з елементів, що відтворює певний настрій або стан. У геометризованих мотивах робіт Лілії Журавель-Змєєвої відчутне тяжіння до узагальненості форм монументального мистецтва і разом із тим присутній своєрідний спогад про культуру минулого. Катерина Гончар з яскравих поліхромних силуетів створює площинно-просторові композиції, наділені водночас властивостями живопису та рельєфу. Відтворений через фактури та складні сполучення кольорів звичний світ невпізнанно змінюється у світлинах Ірини Міщенко. У графічному циклі “Гага Його” Марини Ващенко виникає чудернацьке поєднання фольклорних мотивів і вигадливо-вишуканої пластики фантастичних істот. Виставка “Арт-паралелі” — спроба простежити, як закони композиції та формотворення, увага до фактури поверхні проявляються у творчості різних за темпераментом і мистецьким досвідом авторів, дозволяючи відтворити найрізноманітніші думки та емоційний стан.
Вперше в «СП» · “На те і жнива, щоб нові проростали жита, На те і прозріння, щоб в нас прокидалось сумління”. 16 · S. 16Originalseite ↗

Валентина КРАСНИК. Валентина КРАСНИК. На острівці своїх надій

Валентина Красник родом із села Сираї на Чернігівщині. Після факультету журналістики Поліграфічного інституту ім. Івана Федорова працювала у видавництвах, зокрема в “Молоді”, де у 1980-х роках зібралася блискуча компанія поетів-редакторів: Любов Голота, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Іван Малкович. У подібному зірковому оточенні легко загубитися. Чи навпаки — піддатися спокусі й опинитися в “обоймі”. Валентина ж зуміла зберегти власний голос. Друкувалася в знаменитому альманасі “Вітрила”, в журналах “Ранок” і “Дніпро”, газетах “Молода гвардія”, “Голос України”. Не скористалася нагодою видати власну книжку віршів, хоч за тих часів і тих обставин це не було проблемою. Здається, їй завжди був ближчий старовинний — усний, живий — спосіб віршування. Вона любить виступати перед скромною аудиторією школярів чи пенсіонерів, де співає під гітару пісні на свої тексти. Останніми роками, набравши номер її мобільного телефону, ви часто натрапите на Валентину не в Києві, а в Сираях, на батьківському обійсті, де вона копає картоплю чи маринує опеньки. А вірші залишаються для Валентини так само природною справою, як восени топити грубку чи збирати гриби в сираївських березових гаях. Віталій ЖЕЖЕРА Диптих оновлення І В торішньому місті шукаю торішні слова, Що в літі минулім я так безтурботно губила. Сьогоднішня думка натягнута, мов тятива; Їй конче слова ті потрібні, мов стріли. Я їх розміняла на світські розмови нудні, На дотеп дешевий в догоду хмільним ерудитам. Слова розлетілись, мов листя осіннє, по світу, Тепер розгрібай і шукай ті потрібні, одні. ІІ Крізь листя торішнє нова проростає трава… Оновлюйся, земле, і квітни під теплим промінням. На те і жнива, щоб нові проростали жита, На те і прозріння, щоб в нас прокидалось сумління. Крізь листя торішнє нова проростає трава… На вітті дерев набубнявіли бруньки зухвало. Сьогоднішній думці сьогоднішні треба слова, Нове пробивається там, де торішнє відпало. Зимова елегія Прийшов зі снігом, з ним же і пішов У ту весну, що нас не дочекалась. Потоком сірим білий сніг зійшов, Щоб я твоїх слідів не дошукалась, Щоб не гукала днів отих і снів, Що закрутили серце в круговерті. Та білий сад, як білий-білий сніг, Мене вертає в спомини потерті. У тих снігах, в морозяному дні Примерзла пам’ять — танути не хоче, Що хоч бери й шукай твої сліди В цій білині, що на гілках тріпоче. *** Коли мені скрутно, І нінащо випити кави, Коли я бреду навмання О вечірній порі І вітер навпроти І вечір похмурий, сльотавий, Похнюпились навіть Блискучі міські ліхтарі, Не квапся шукати Для серця якоїсь забави, Ще більше — не квапся У ситих просить співчуття, Забава — лукава, Залишиться присмак гіркавий, А ситі не годні тебе зрозуміть до пуття. Не варто лякатись в житті тимчасової скрути, Це майже те саме, що взимку страшних завірюх. Знайди в собі сили безрадісні дні перебути, Вони неодмінно, завжди, загартовують дух. Ця скрута мине, і прибуде приємність за нею, Утіш себе тим, що комусь в цьому світі ще гірш. Це ще не біда, як нема ні гроша за душею. Страшніш набагато, Коли в ній святого нема ні на гріш. Моїй коханій дітлашні Дитяточка мої — медово-полинові, Народжені з любові і сльози. Дитяточка мої — життя мого обнова, Яку кладу на вічні терези Моїх набутків — праведних і грішних. Моїх шукань — нікчемних і величних. І проступає істина проста: Найважливіше, що змогла зробити, Це вас на світ цей білий спородити, А решта — це марнотна суєта. *** Немов незрячий, що даремно Благає в Господа прозріння, Жива душа нестямно, ревно І сліпо прагне розуміння. На острівці своїх надій, Аби в житті вціліти їй, Благає в Господа прощення Усіх гріхів своїх земних. Кому відомо що про них? Хіба можливо прозирнути, В який пекельний біль закуте Це дивне, трепетне створіння, Що називається Душа. Ненача зіронька вечірня, Немов малесенький світок Вона у всесвіт вируша, щоб випромінювать натхнення. Душа — невидимий листок Між вічністю і сьогоденням. *** Сльоза сльозі різниця. Здавалося б, дрібниця, А щось таке відбудеться. Вовіки не забудеться, І буде снами снитися, із пам’яті проситися На волю в забуття, А ти немов проклята, в своїх думках затята Отой маленький дріб’язок Плекаєш, як дитя. Плекаєш і гойдаєш, З душі не відпускаєш, Вигойдуєш, розгойдуєш, У відчутті грози. Нехай було б маленьким І відлягло б серденько, Аби ж це все вмістилося у вимірі сльози. *** Весна, мов хвиля білопінна накотила, Засолов’їнились гаї й посоловіли. Стоять сади, немов хмільні, в ряснім цвітінні, І травень царствує в нічному безгомінні. Оплодотворена земля зерном і сонцем, Блаженно спить, мов немовля у колисанці, Їй сняться квіти і жита, їй сниться літо, Блаженно тиша проліта над сонним світом. Будьмо разом! П ЕРЕДПЛАТА—2018 П ЕРЕДПЛАТА—2018 Нині триває передплата на 2018 рік Нині триває передплата на 2018 рік
Вперше в «СП» · “На те і жнива, щоб нові проростали жита, На те і прозріння, щоб в нас прокидалось сумління”. 16 · S. 16Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН на періодичні видання за друкованим на періодичні видання за друкованим
Вперше в «СП» · “На те і жнива, щоб нові проростали жита, На те і прозріння, щоб в нас прокидалось сумління”. 16 · S. 16Originalseite ↗

АНОНС

Головний редактор Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Вперше в «СП» · “На те і жнива, щоб нові проростали жита, На те і прозріння, щоб в нас прокидалось сумління”. 16 · S. 16Originalseite ↗

Каталогом видань України «Преса поштою». Каталогом видань України «Преса поштою». Наш поштовий індекс — 30617.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55 Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, вул. Сім’ї Сосніних, 3. Загальний наклад у липні — 12 800
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn