Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ!
Марія МЕЛЬНИК, смт. Муровані Курилівці Вінницької обл.
Дорога редакціє, берегине незалежності України! Щотижня чекаю Вашу газету, бо “Слово Просвіти” зігріває надією на зміцнення самостійності нашої держави. Живемо ніби під Дамокловим мечем: в лютій ненависті до українства проросійські, прорадянські сили, яким ми дозволили обвести себе навколо пальця, душать наше материнське слово, перелицьовують історію на свою користь, з корінням виривають нашу пам’ять про славних дідів і прадідів. З екранів телевізора і по радіо тільки й чуєш двомовні діалоги, як у Штепселя й Тарапуньки. То були улюблені гумористи, ми ними захоплювалися, а в сучасних двомовних передачах лише підступність, камінь за пазухою, фарисейство і лицемірство, бажання упокорити нас. Чому не зриваємо полуди з очей і не роздивимося, що втрачаємо українську мову, а разом із нею втратимо незалежність, окремішність, загубимо самі себе, зникнемо, як обри, що згадуються у “Повісті временних літ”. Тож рятуймо свою мову — наш останній оберіг, разом із нею і свою державу! Маємо ж дар Божий — українське слово, що грає всіма барвами веселки. Прислухаймося, яке лагідне й гостре, влучне й дотепне, погрозливе й спасенне воно. Народжувалося в устах наших пращурів, передавалось із покоління в покоління як естафета, як святий заповіт, із ним — мрії, пошуки щастя, честь і совість народу. Цей найцінніший духовний спадок торкнеться нашого серця тільки через отче і материнське слово. Та чи бережемо цей скарб? Часто з досадою і болем спостерігаємо: не встигла вийти молода людина за околицю, їй уже “по-руськи какось здобнєй”, і хизується скаліченою, спотвореною російсько-українською.
27 березня 2012 року Донецький апеляційний адміністративний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу Донецької міської ради на постанову Ворошиловського районного суду міста Донецька від 30 січня 2012 року. Визнано позовні вимоги батьків до Донецької міської ради про скасування її ліквідаційного рішення. Коротко і зрозуміло це звучить так: українській школі №111 бути! 26 судових засідань у Ворошиловському райсуді та 2 — в апеляційно-адміністративному пройшли батьки, аби відстояти права дітей навчатися державною українською мовою. 29 березня відбудеться засідання апеляційно-адміністративного суду щодо Макіївських українських шкіл. Розповідь про всі перипетії судового протистояння читайте у наступному числі “Слова Просвіти” в інтерв’ю помічника-консультанта народного депутата України П. М. Мовчана, заступника голови ДОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Марії Василівни Олійник.
Пам’ятник Кобзареві в Конотопі. Фото Зої Шалівської. Її допис читайте на стор. 3
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ Тоді цурається свого імені, даного при хрещенні: себе і знайомих називають не Наталкою, Дмитром, Олексієм, а Наташею, Дімою, Альошею. І прізвища зросійщують, наче вони родом і не з України: Гончар, Гринь, Дуб, Лебідь стають Гончаровим, Гриньовим, Дубовим, Лєбєдєвим. Коли почалося це відступництво? Десь у XVI—XVII століттях, коли під ярмом гнобителів усе українське топталося, принижувалося, паплюжилося, коли нещасному рабу хотілося скинути осоружну лямку, що до крові намуляла шию, хотілося вибитись із нужди за будь-яку ціну, навіть відмовившись від свого роду. Чи міг принижений і зневажений відстоювати честь і гідність? У переважній більшості — ні. На безхліб’ї одна думка — утамувати голод. Земне тяжіння сильніше, ніж стремління в небо — звідси тягнувся ланцюжок яничарства. Найстрашніше, коли діти зрікаються матері. Чи не тому Сталін організував голодомор? Знав, що пошуки шматка хліба — то вічне заковування високих помислів у ланцюги: хіба голодний думатиме про красу та багатство рідної мови? Коли під час війни танки рівняли села з землею, то ще довго після війни збайдужілі люди терпіли нестатки, злидні, повторюючи: “Аби тільки не було війни…” Репресивний сталінський режим не лише був незаслуженою карою для невинних селян у 20—30- ті роки XХ ст. — він пригнічував розвиток нашої національної культури: українців засилали в Сибір, де вони масово гинули, а росіян посилали в Україну на керівні посади. Чи могли такі очільники піклуватися про нашу культуру? Радянська влада й армійську службу використовувала для русифікації: українські хлопці служили по всій Росії, а російські по всій Україні.
І наші бійці поверталися додому, шпарко розмовляючи російською, а росіяни братньою не промовляли і слова, одружувалися із нашими дівчатами й залишалися в Україні. Русифікаторську політику проводили приховано, завуальовано, але ефективно. Був час, коли викладанню російської мови на відміну від української надавали пільги: зарплатню учителям збільшували на 15 %, школи краще забезпечували методичними й навчальними посібниками, ігровим матеріалом, технічними засобами. Неважко здогадатися, що такі пільги мали велике значення для престижу російської мови, для зросійщення народів, що були у складі Радянського Союзу. У ті роки були ще передумови для популяризації російської мови: сільська молодь України намагалася вирватися з колгоспу у місто — з непосильної брудної праці за будь-яку ціну на фабрики і заводи або хоч залишитись на військовій службі, а там російська мова була домінуючою, тож заради оплачуваної роботи, державного житла українці забували рідну мову. Так з’являлись Івани-Забудьки та Михайли-Незгадайли, байдужі сироти, у яких завжди була хата скраю. В тій обшарпаній хаті на узбіччі залишаємося ми, бідні, безробітні, не захищені на своїй, окупованій зайдами державі; убогі, бо втрачаємо найцінніший спадок предків, останній свій оберіг — мову. А повз гордо крокують у щасливе майбутнє народи Європи, пишаються національною мовою, рідним словом, культурою. А ми? Ніби почули перші слова тільки з чужого репродуктора, ніби нас зозуля підкинула в сусіднє гніздо. Може, й так.
Закінчення на стор. 3
УКРАЇНСЬКИЙ ПРОМЕТЕЇЗМ
МОЛОДЕ КІНО
14–15
Актуально · “Політика на винищення творців мистецтва стала ганьбою України”. · s. 2strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
нень щодо нападів на приміщення Харківського обласного об’єднання “Просвіти”. У своїй відповіді прокурор Харківської області Г. Тюрін повідомив наступне: “З метою всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин події прокуратурою області у справі видані письмові вказівки, у тому числі щодо перевірки слідчим шляхом доказів про підпал документації та книжок Харківського обласного об’єднання Всеукраїнського Товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Хід досудового слідства контролюється прокуратурою області”.
Вулиці назвуть іменами видатних письменників Голова “Просвіти” звернувся з листом до Київської міської державної адміністрації з пропозицією присвоїти одній з вулиць столиці ім’я видатного письменника, публіциста, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Бориса Антоненка-Давидовича (1899— 1984). І ось Комісія з питань присвоєння найменувань і пам’ятних знаків ухвалила позитивне рішення. Як повідомив голова комісії Київради з питань культури і духовності Олександр Бригинець, навесні в Києві нова вулиця буде названа на честь Бориса Антоненка-Давидовича. Ще дві нові вулиці отримають імена інших видатних письменників — Миколи Вінграновського та Миколи Хвильового. Київрада не дуже охоче ухвалює рішення про перейменування існуючих вулиць, зазначив О. Бригинець, але цього разу йдеться про присвоєння назв новим вулицям. Усі вони в Дарницькому районі столиці. “Ці постаті, безумовно, заслуговують на увічнення, вони живуть у нашій пам’яті, а тепер житимуть у назвах вулиць. Я радий, що особисто мав можливість долучитися до увічнення українських класиків, — зазначив О. Бригинець. — Думаю, до Дня міста Київрада прийме це рішення, й у столиці стане ще більше вулиць, назви яких пов’язані з історією та культурою нашого міста”.
також звільнити творчі Спілки як об’єкти культури від сплати за землю. Чим здивувати світ, коли Україна не має вдосталь своєї нафти і газу, не виробляє конкурентоспроможної техніки? Окрім зброї, що експортується в малорозвинені країни, Україна може про себе заявити в світі гастролями відомих хорових і танцювальних колективів, яких чиновники викидають із репетиційних приміщень, солов’їними голосами наших співаків та музикантів, непотрібних Україні, проте бажаних світові, а також творчістю українських художників, які є золотими руками нації, шанованих на міжнародних виставках. Вони підкорюють світ! Шановні керівники держави! Відбувається геноцид культури. Не обскубуйте курку, яка несе золоті яйця! Просимо звернути увагу на проблеми розвитку мистецтва і становище художників у нашій країні та підтримати культуру, яка була, є, буде невід’ємною ознакою високорозвиненої Європейської держави.
В. І. ГУРІН, академік НАМУ, професор, народний художник України; В. І. РИЖИХ, академік НАМУ, народний художник України, лауреат міжнародних премій; В. М. ПРЯД- КА, академік НАМУ, народний художник України, лауреат Національної державної премії ім. Т. Шевченка; В. К. ШОСТЯ, член&кореспондент НАМУ, народний художник України; В. І. ПАСІВЕНКО, народний художник України, лауреат Національної державної премії України ім. Т. Шевченка; М. А. СТОРО- ЖЕНКО,академік НАМУ, народний художник України, лауреат Національної державної премії України ім. Т. Шевченка; А. І. МЕЛЬ- НИК, генеральний директор НХМУ, народний художник України; В. І. БАРИНОВА- КУЛЕБА, член&кор. НАНУ, професор, народний художник України; Т. В. КАРА-ВАСИ- ЛЬЄВА, член&кореспондент НАМУ, доктор мистецтвознавства, лауреат Національної державної премії України ім. Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України та ін. Усього 47 підписів.
Актуально · “Політика на винищення творців мистецтва стала ганьбою України”. · s. 2strona oryginału ↗ Зміни в національних заповідниках У депутатському зверненні на ім’я Прем’єр-міністра України Миколи Азарова голова “Просвіти” просив пояснити причини заміни керівництва одразу кількох національних заповідників та інших відомих закладів культури. У відповіді на звернення Прем’єр-міністр М. Азаров повідомляє: “За інформацією Мінкультури у Міністерстві заслухано звіт про діяльність Національного заповідника “Софія Київська” стосовно забезпечення охорони та популяризації пам’яток національної культурної спадщини, розташованих на його території, за результатами якого діяльність директора заповідника визнана незадовільною. Зокрема в інтер’єрі Софійського собору та на мозаїках Михайлівського Золотоверхого собору проводилися роботи без відповідних дозволів Мінкультури. Згідно з наказом Мінкультури від 24.01.2012 р., з Куковальською Н. М. розірвано контракт, її звільнено з посади. Генеральним директором Національного музею народної архітектури та побуту України Федакою П. М. допущено низку порушень у господарській діяльності (перевірка Держфінінспекції за 2011 рік), які він не усунув в установлений строк, у зв’язку з чим прийнято рішення про його звільнення (наказ Мінкультури від 27.01.2012 р.). Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Клименко Н. М. і генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Громова М. Е. звільнені з посад за згодою сторін відповідно до поданих ними заяв (накази Мінкультури від 07.02.2012 р. і 30.01.2012 р.)”
Про Меморіал жертвам Голодоморів У зверненні голови “Просвіти” П. Мовчана до Прем’єр-міністра України М. Азарова було висловлено пропозицію про виділення коштів на будівництво другої черги Національного музею “Меморіал
Президенту України Януковичу В. Ф. Прем’єр-міністру України Азарову М. Я. Голові Верховної Ради України Литвину В. М. Голові Київської міської ради Попову О. П.
пам’яті жертв Голодоморів в Україні”. У своїй відповіді на запит Прем’єр-міністр повідомляє, що на 2012 рік Держбюджетом передбачено виділення 2 мільярдів гривень за програмою “Державні капітальні видатки, що розподіляються Кабінетом Міністрів України”. Питання про спрямування коштів на будівництво другої черги музею буде розглянуто після визначення напрямів використання відповідних коштів Держбюджету.
Резиденція Богдана Хмельницького Ще один запит народного депутата П. Мовчана до глави Уряду стосувався проведення ремонтних робіт в історико-культурному комплексі “Резиденція Богдана Хмельницького”. За дорученням уряду Міністерство фінансів розглянуло відповідний запит і повідомило наступне. В обсягах міжбюджетних трансфертів Черкаській області на галузь “Культура” на 2012 рік передбачено 207,2 млн гривень. Додатковим фінансовим ресурсом для місцевих бюджетів є нерозподілений резерв коштів, який для Черкащини на цей рік встановлений у сумі 16,5 млн
Голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан як народний депутат України постійно подає депутатські запити, звернення до уряду, інших державних структур щодо тих чи інших проблем, особливо гуманітарної сфери. Друкуємо відповіді органів влади на його звернення.
гривень. Також із Держбюджету передбачено кошти для вирівнювання фінансової забезпеченості областей, ця сума для Черкащини становить на цей рік 31,9 млн гривень. Право розподіляти ці кошти між місцевими бюджетами надано обласним державним адміністраціям. Отже, питання виділення коштів історико-культурному комплексу “Резиденція Богдана Хмельницького” вирішуватиметься Черкаською обласною державною адміністрацією.
На захист державної мови У депутатському зверненні до міністра культури М. Кулиняка голова “Просвіти” пропонував Міністерству ініціювати зняття з розгляду Верховної Ради України законопроекту С. Ківалова та В. Колесніченка “Про засади державної мовної політики” (№ 9073 від 26.08.2011). У відповіді Міністерство зазначає, що воно не має повноважень ініціювати зняття з розгляду законопроектів. (Хоч могло б виступити із заявою щодо позиції Міністерства стосовно цього одіозного антиукраїнського законопроекту — Ред.). Водночас Міністерство, сказано у відповіді на запит, “займає об’єктивно виважену позицію щодо вказаного питання, яка ґрунтується на положенні статті 10 Конституції України та актах, ухвалених в Україні на розвиток наведеного конституційного положення щодо функціонування мов в Україні. Хочемо щиро подякувати Вам за небайдужість до мовних питань у державі, які наразі є дуже актуальними для суспільства. Викладені у Вашому листі зауваги є слушними, тож Міністерство неодмінно врахує їх у подальшій роботі. Дуже цінуємо нашу співпрацю і сподіваємося, що вона й надалі активно триватиме”.
Уряд розглядає пропозиції “Просвіти” У зверненні до Прем’єр-міністра України Миколи Азарова голова “Просвіти” вніс на розгляд Уряду такі пропозиції: Створити у структурі Кабінету Міністрів України Управління з питань мовної політики. Розробити та внести на розгляд Верховної Ради України: а) проект Концепції мовної політики України; б) проект загальнодержавної Програми розвитку, функціонування та дослідження української мови на 2012—2020 роки. Затвердити підготовлений Національною академією наук, Міністерством освіти і науки, Міністерством оборони проект міжгалузевої науково-технічної програми “Інформація. Мова. Інтелект”. Передбачити у Держбюджеті кошти на фінансування державних програм зі створення національної словникової бази, видання багатотомних енциклопедичних видань і створення їхніх електронних варіантів. У відповіді на звернення Прем’єр-міністр М. Азаров повідомив, що відповідним міністерствам і відомствам дано доручення розглянути ці пропозиції і поінформувати про це Кабмін.
Підтримано Харківську “Просвіту” Народний депутат П. Мовчан надіслав низку депутатських звер-
Актуально · “Політика на винищення творців мистецтва стала ганьбою України”. · s. 2strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
довані за кошти художників. Соціальний статус творчого працівника визначено Законом України “Про Національні творчі спілки України”. За жодних умов творчі працівники не можуть бути прирівняні до підприємців. Художник — творець національних художніх цінностей. Доробок митців досить вагомий: це десятки пам’ятників, які утверджують національну українську ідею в художніх образах, відтворюють пам’ятки національної культури, серед них Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Богородиці Пирогощі, десятки новітніх храмів, а також сотні Всеукраїнських і міжнародних виставок, що створюють духовне середовище сучасних міст і формують позитивний образ України в світі… Культура: і мистецтво — найвища дипломатія у міжнародних державних відносинах. Незважаючи на це, чиновники фінансово тиснуть на митців, ніби не розуміють, що культура це не бізнес і потребує захисту держави. Позбавлення художників робочого місця, це, по суті, — заборона праці, на відміну від чиновника, який за своє робоче місце з власної кишені не платить. Вважаємо це антидержавним злочином, за який доведеться відповідати не тільки перед історією, а й перед Законами України за руїну духовної культури. Давно зрозумілі методи рейдерського захоплення приміщень. Перша стадія — виставити власнику непомірні тарифи за комунальні послуги і довести його до банкрутства. Прирівняти творчих працівників до підприємців та бізнесменів, застосувавши до них фінансовий прес. Художники, позбавлені місця роботи і будь-якої державної підтримки, не здатні сплачувати комунальні послуги за комерційними цінами. За три місяці художників через суд, як боржників, повикидають з їхніх майстерень, а приміщення захоплять рейдери. Сьогодні ця політика суперечить ідеї Київської міської ради про відкриття в столиці 100 мистецьких галерей. Панове, не поспішайте цього робити! Завтра в них нічого буде показувати. Такого не знає жодна країна Європи, де існують подібні творчі об’єднання та професійні гільдії. Існування спілок — братств — цехів музикантів, кобзарів, ковалів, гончарів, малярів — мають глибинну, різнобічну традицію. Підтримка творчих організацій митців є політикою кожної держави в гуманітарній сфері. На противагу здоровому глузду політика на винищення творців мистецтва стала ганьбою України. На наш погляд, конфлікт може бути вирішено, тільки виконуючи чинну Постанову Кабінету Міністрів № 1539, яку Національна комісія з регулювання ринку комунальних послуг не має права відміняти. У зв’язку з вищезазначеним, члени Національної спілки художників України заявляють свій протест і готові до протестних акцій у центрі Києва. Ми вимагаємо визнати Національну спілку художників України, підрозділи Спілки, виставкові зали та творчі майстерні об’єктами культури, якими вони є насправді, та встановити оплату комунальних послуг за тепло і енергію, визначену для населення. А
Актуально · “Політика на винищення творців мистецтва стала ганьбою України”. · s. 2strona oryginału ↗ Доводимо до Вашого відома, що Постановою Національної комісії з регулювання ринку комунальних послуг № 116 від 30.09.2011 року художники, як споживачі комунальних послуг, були віднесені до категорії “Інші споживачі”, що мають сплачувати 980 грн. за одну Гкал. спожитого тепла. Це стало порушенням Постанови Кабінету Міністрів №1539 “Про підтримку діяльності творчих спілок та книговидавничої справи”, відповідно до якої творчі спілки сплачували за комунальні послуги за тарифами, визначеними для населення. Членам Національної спілки художників України незаконно підвищено тарифи на комунальні послуги за творчі майстерні, що безпідставно були прирівняні до підприємств, фінансовий оборот яких складає сотні тисяч, а то й мільйони гривень. Усупереч Закону України “Про Національні творчі спілки”, який визначає статус творчого працівника, Національна комісія з регулювання ринку комунальних послуг прирівняла художників до підприємців та бізнесменів. Кількість Гкал, порушуючи нормативи, визначається за бажанням теплонадавача від 2,5 до 5 Гкал. Не важко підрахувати, що залежно від площі, за тепло треба сплатити від 3000 до 6000 грн, що неприпустимо багато. Така ціна непідйомна для художника. Ми вважаємо, це засіб тотального тиску на митців. Таким чином, застосовуючи фінансові репресії щодо художників, реалізовується політика на знищення матеріальної бази Національної спілки художників України. Творчі майстерні — власність НСХУ (Національної спілки художників України) і збу-
Читацьке віче · “На повний голос заговорімо тільки своєю рідною українською — нас почує і зрозуміє демократична Росія”. · s. 3strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
бєзразлічєн… Кієв — мать городов русскіх… Росія, Україна, Бєлорусь — єдіний руській мір”. Тобто Київ, уся Україна — частина Росії. І молитись у храмах українці повинні чужою нам мовою. Якийсь парадокс: Патріарх Кіріл їде в Україну, як у свою вотчину, — без запрошення, без погодження, зневажає служителів УПЦ Київського патріархату. У представників нашої влади і Церкви наче більма на очах — не бачать небувалої навали орди з усіх боків. Посланець із Кремля з хрестом у руках і з мечем під ризами глаголить, як пророк: резонно, з апломбом, із погрозами. А наші очільники ніби вуха воском заліпили — не чують у його словах лукавства, лжі, підступності. Хіба не про таких сказав Христос: стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині — хижі вовки (Матв.7,15). Московські священики тримають українських вірян у невіданні, не боячись гріха, приховують правду: не буде української мови в церкві — не буде й незалежної України. Як замовчують і те, що Москва виборювала незалежність своєї Церкви від Константинопольського патріархату, хоч останній не визнавав незалежності Московського патріархату протягом 141 року. Ці факти свідчать, що сьогодні Україна повинна мати свою автокефальну Церкву. Тепер усе в руках українського народу. Тож встаньмо з колін, вичавімо з себе все рабське, плебейське, холуйське! Тримаймося за свій останній оберіг. На повний голос заговорімо тільки своєю рідною українською — нас почує і зрозуміє демократична Росія.
Марія МЕЛЬНИК
Читацьке віче · “На повний голос заговорімо тільки своєю рідною українською — нас почує і зрозуміє демократична Росія”. · s. 3strona oryginału ↗ Ciąg dalszy artykułu «За останній оберіг», s. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
…Ідемо на цвинтар до дорогих могил і звертаємося не рідним словом, а зрадницьким зозулиним. І молимося не українською, а мовою Росії. То чи почують нас душі предків? Чи не перевернуться в могилі? Чи зрозуміють нас наші діти й онуки? Що скажемо, коли запитають: “А що ви зробили, щоб зберегти державність нашої мови? Ви хіба не думали про нас?..” Як відповісти? Знову будете лукавити, шукати хитрого слова, та діти відчують вашу зніяковілість. Вони промовчать, але ви прочитаєте в їхніх очах свою ганьбу і гіркий докір. Як жити з цим? А вмирати? І залишати своїх нащадків, не захищених від кривавих воєн в Афганістані, у Середній Азії, на Північному Кавказі. Тоді проклянете день і час, коли спокусилися гаманцем, підло промовчавши, не виступивши за державність рідної мови, відсиджуючись у хаті скраю. Сьогодні з екранів телебачення російськомовна повінь затопила наше суспільство, а чужа нам влада чужій мові відкрила зелену вулицю. І це ще не все. Москва мобілізує всі засоби, щоб не випустити нашу країну зі своєї сфери: вона міцно тримає у своїх руках Українську Православну Церкву (УПЦ), не дозволяє у наших храмах проводити відправу українською мовою, а лише старослов’янською (чи російською). Як це сталося? Коли наша церква потрапила під владу Москви? Ось дещо з історії. За часів Петра І Україна стала власністю
Росії — УПЦ теж втратила свою окремішність: підкорялася Синоду Російської Православної Церкви, який був підвладним самодержцям Росії. 1917—1918 рр. Помісний собор РПЦ відновив титул патріарха, під скіпетром якого залишилась Українська Православна Церква. 1991 року Україна стала незалежною, то й Церква повинна бути незалежною від Росії, як у всьому світі: кожен народ проводить богослужіння мовою титульної нації. Та пролунало імперське, агресивне: “Яку автокефалію? Незалежність українській церкві?!” І заворушилось недемократичне на генному рівні, зашипіло тоталітарне: “Не пущать!..” У травні 1992 р. прибічники Кремля з митрополитом Никодимом (Руснаком) потайки, навіть не повідомивши митрополита УПЦ Київського патріархату, скликали проросійських служителів у Харкові на архієрейський собор, де обрали Предстоятеля Української Православної Церкви митрополита Володимира (Сабодана) під скіпетром Московського патріархату. Те обрання було прямим порушенням Статуту, бо митрополит Володимир не був українським архієреєм. Відтоді Христова церква в Україні роз’єднана на дві конфесії — Київський і Московський патріархати, що несе велику загрозу не тільки духовній незалежності українського народу, а й національній безпеці України. І щодня посилюється зазіхання на нашу самостійність із боку північного сусіда. Глава Православної Церкви Росії Кіріл Гундяєв розгорнув активну діяльність, пропагуючи свій проект “Руській мір”, суть якого зрозуміла з його слів: “Мнє Кієв нє
Читацьке віче · “На повний голос заговорімо тільки своєю рідною українською — нас почує і зрозуміє демократична Росія”. · s. 3strona oryginału ↗ Рита ДОВГАНЬ, Київ
Архітектурна творчість — одна з найнеобхідніших сфер людської діяльності. Їй споконвіку приділяють велику увагу в усіх цивілізованих державах. І в Україні з 1996 р., згідно з Указом Президента №1017/96, за кращі роботи вручаються Диплом, Почесний знак лауреата Державної премії України в галузі архітектури та грошова винагорода. Цій події передує копітка робота затвердженого Президентом Комітету з авторитетних фахівців, якій визначають найкращі роботи та їхніх авторів. Рішення про присудження лауреатства приймають члени Комітету таємним голосуванням. Першого липня, у День архітектора, в урочистій обстановці Президент вітає лауреатів і вручає їм належні відзнаки. Всього з 1988 р. до 2010 р. лауреатами стали 514 осіб, які нагороджені за створення 89 об’єктів. Так було. А нині? Уже 2010 р. Президент не знайшов часу нагородити й привітати зі званням лауреата українських архітекторів, від яких залежить комфорт і краса життя кожної людини. Президент міг би доручити цю почесну місію комусь зі своїх наближених радників, помічників. Не сталося й цього! А йшлося про митців, які відродили Одеський Спасо- Преображенський собор, створили чудовий архітектурний ансамбль санаторно-готельного комплексу в Трускавці… 2011 року до Дня архітектора Указу взагалі не було. Запізнилися… на п’ять місяців! І весь цей час якісь клерки з Адміністрації Президента, не фахівці в архітектурі, знов і знов переглядали проекти, обрані поважним Комітетом, утвердженим Президентом. Самі собі не довіряють?
А відзначені архітектори здійснили воістину подвижницький труд: реконструкцію та реставрацію Одеської національної опери, відомої в цілому світі (архітектор В. К. Хромченков, Н. А. Штербуль та ін.); архітектуру храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові (Р. С. Жук, З. В. Підлісний, С. Р. Владика, О. В. Фрединя); відродження об’єктів мистецько-історичної спадщини в м. Києві — Михайлівського Золотоверхого монастиря, церкви Різдва Христового та бань Миколаївського собору Покровського монастиря (Ю. Г. Лосицький, Г. А. Донець, О. В. Мирошниченко). Відзначив Комітет і реконструкцію спорткомплексу “Металіст” у Харкові (А. Л. Абуєва, О. Р. Іванов та ін.) та архітектуру індивідуальних житлових будинків у Києві та області (В. А. Морський, В. В. Загривенко). Отже, Указ Президента про відзначення лауреатів 2011р. вийшов аж 29 листопада. Припустимо, і це не біда. Але фігурували в ньому… лише два об’єкти! Церква у Львові і… стадіон у Харкові. Львову пощастило: проектуванням церкви керував канадський архітектор і про ту роботу багато писали канадські журналісти, робили й офіційні запити про стан справ. Коли б не вони, то лауреатство одержали б лише автори харківського стадіону?! Складається враження, що й на цій ділянці культурного життя нашої країни владні чиновники дозволяють собі ігнорувати усталені традиції і затверджені тою ж владою положення і їм усе одно: буде чи не буде стояти Оперний театр в Одесі й Шевченківський храм у Києві на Подолі, аби було де грати у футбол! Хай живе футбол. Але позбавляти талановитих архітекторів почесного звання лауреатів Державної премії, визначеного для них не кимось, а Комітетом із Державної премії — негоже, не по-державному.
Читацьке віче · “На повний голос заговорімо тільки своєю рідною українською — нас почує і зрозуміє демократична Росія”. · s. 3strona oryginału ↗ Зоя ШАЛІВСЬКА, м. Конотоп Сумської обл.
Початок 50-х. Навчалась я в початкових класах сільської школи на Миколаївщині. Перше знайомство з віршами Кобзаря: запам’ятовую їх легко. Одного разу в нашому домі з’явився гість, парторг радгоспу. Його син, Володимир, навчався зі мною в одному класі. Той балакучий гість розповідав різні пригоди, згадував Дрогобич, де раніше працював. Тоді я вперше почула від нього слово “бандерівець”: “А у ніх в домах портрети Шевченка, такіє націоналісти”. Наприкінці 60-х, навчаючись в університеті в Харкові, часто ходила до пам’ятника Кобзарю, була вражена його красою та величчю. Незабаром дізналася про переслідування студентів, які прийшли до пам’ятника 22 травня. Було незрозуміло й дивно… Уперше побувала на могилі Тараса Шевченка у 80-х роках, коли брала участь у роботі семінару на заводі медпрепаратів у Черкасах. Гостинні господарі організували нам екскурсію до Канева та подарували кожному “Кобзар”. Від поїздки залишилися незабутні враження. У 90-х у Санкт-Петербурзі навчався мій син. Хотіла, щоб не забував своє національне коріння, тож шукала українське товариство. Зателефонувала Тетяні Лебединській. Багато добрих слів чула про цю невтомну жінку, кандидата філософських наук, члена Національної спілки письменників України, яка гуртує українців у Петербурзі. Вона відразу запитала, чи давно в місті, що встигла відвідати. Я захоплено ділилася враженнями. “А чи бачили наш пам’ятник Кобзареві, а на Смоленському кладовищі були? — запитала пані Тетяна. — Отак ви всі, скрізь устигаєте побувати, а про Шевченківські місця забуваєте…” Стало соромно. Поїхала до пам’ятника, потім на Смоленське. На камені, на місці поховання поета, горіла кимось запалена свічка. Поклала букет білих троянд. Смеркало, падав густий, лапатий сніг. Було дуже сумно… Кілька років тому початок березня довелося провести на лікарняному ліжку. Ледь жебоніло радіо, розповідали про Шевченка. Прислухалась, підвівшись, і моя сусідка, сухенька, маленька бабуся, що мала далеко за 80. “А я багато його віршів знала, так хотіла вчитись, але до школи ходити не довелось, бо дитинство моє розтоптав більшовицький чобіт”. І вона зі сльозами на очах розповідала про розкуркулення і заслання батьків і старшого брата до Сибіру, поневіряння в наймах, важке каліцтво, Голодомор. Трохи заспокоївшись, бабуся Ганна цілий вечір читала нам “Катерину”. Я була вражена… Звичайно, і у читачів є якісь спогади, пов’язані з ім’ям Тараса Шевченка. Поділіться.
Члени Комітету премії ім. І. Огієнка
Читацьке віче · “На повний голос заговорімо тільки своєю рідною українською — нас почує і зрозуміє демократична Росія”. · s. 3strona oryginału ↗ Комітет у справах премії ім. І. Огієнка, заснованої Всеукраїнським товариством Івана Огієнка, Житомирськими обласними державною адміністрацією та радою, Національною спілкою письменників України, Фондом сприяння розвитку мистецтв, Всеукраїнським товариством “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, своєю ухвалою від 23 березня визначив лауреатів премії за 2012 рік. Ними стали: у галузі літератури: Михтодь ВОЛИНЕЦЬ, поет,
прозаїк, правозахисник, м. Ворзель Київської області; Віктор ГРАБОВСЬКИЙ, поет, м. Біла Церква. У галузі науки: Сергій СТЕЛЬНИКОВИЧ, старший викладач кафедри редагування та основ журналістики Житомирського державного університету ім. Івана Франка, м. Житомир. У галузі освіти: Микола ПОКРОПИВНИЙ, директор Житомирського коледжу культури і мистецтв ім. Івана Огієнка, заслужений працівник культури України, м. Житомир. У галузі громадської, політичної та духовної діяльності: Святослав ВАСИЛЬЧУК, журналіст, м. Житомир; Юрій ДОРОШЕНКО, заслужений журналіст України, релігієзнавець, м. Київ. Голова Комітету Павло МОВЧАН, заступник голови Комітету Віктор БАЛЮРКО, відповідальний секретар Юрій ГРАДОВСЬКИЙ
Пам’ять · “Чим більше часу минає від дня скорботної дати, тим краще усвідомлюємо неперевершену духовну велич і подвижництво В. Чорновола”. · s. 4strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
серцем, непогамовним революційним духом, такі, як В’ячеслав Чорновіл, Степан Бандера, Тарас Шевченко, Іван Франко, Богдан Хмельницький народжуються нечасто, живуть мало, але встигають зробити дуже багато. Великі справи їхнього короткого яскравого життя стають дороговказом для сучасників і наступних поколінь. Тому, поминаючи В’ячеслава Чорновола у день його загибелі, в рік 75-річчя з дня народження, говоримо: “Повернися, Чорноволе! Надихни всіх ослаблих духом і зневірених на великі звершення й остаточну велику перемогу!” P.S. Кримінальна справа за фактом загибелі В. Чорновола перебуває у провадженні Бориспільського міськрайонного суду. Колишньому водієві злощасного КА- МАЗу В. Куделі як підсудному, що визнає свою вину, інкримінується скоєння злочину, передбаченого частиною 3 статті 286 КК України “Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами”. Хоча друзі загиблого стверджують, що він став жертвою не випадкової дорожньо-транспортної пригоди, а добре спланованого терористичного акту.
Висловлюємо глибокі і щирі співчуття рідним і близьким покійного.
Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка нення з роботи й ув’язнення. 1969—1972 рр. брала участь у виданні підпільного журналу “Український вісник”. Із 1980-х років поезія Атени Пашко друкувалася за кордоном. З її книжок — найвідоміші збірки поезій “На перехрестях” (Мюнхен, “Сучасність”, 1989), “На вістрі свічки” (Балтимор-Торонто, “Смолоскип”, 1991), “Лезо моєї стежки” (Київ, “Смолоскип”, 2007). Атена Пашко — Голова Союзу Українок (з 1991 р.), багатолітній член Політради і Проводу Народного руху України (з 1991 р.), Президент Міжнародного благодійного фонду В’ячеслава Чорновола (з 1999 р.), який вивчає, популяризує й увічнює пам’ять славетного Героя України, зокрема виданням 10-томника його “Творів”. Вона була прекрасною, ніжною і турботливою дочкою і матір’ю, надійним другом і товаришкою, для неї, як і для В’ячеслава Чорновола, Україна була понад усе. Висловлюємо своє глибоке співчуття у цьому безмірному горі родині й близьким. Спи спокійно, наша подруго, наша сестро! Вічна Тобі пам’ять! Україна схиляє перед Тобою свої жалобні прапори.
Лесь Танюк, Неллі Корнієнко, Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Євген Сверстюк, Лідія Григорович, Іван Стойко, Надія та Осип Зінкевичі, Михайло Горинь, Валентина Чорновіл, Марія Гель, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Ганна Садовська, Микола Плахотнюк, Люба і Мирослав Мариновичі, Таміла і Микола Матусевичі, Василь Овсієнко, Оксана і Зорян Попадюки, Ростислава Федак, Орислава Хомик, Ольга Возниця, Зоряна Білик, Ірина Лозинська, Оксана Танюк, Ростислав Семків, Олесь Зарецький
* * * Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, редакція “Слова Просвіти”, всі просвітяни України глибоко сумують разом із друзями, близькими і рідними Атени Василівни Пашко, відомої громадської діячки, правозахисниці, поетеси. Ім’я цієї жінки-патріотки, її громадсько-політична діяльність назавжди залишиться на скрижалях історії незалежної України. Любов і мир Вам, пані Атено, і вічна пам’ять.
Пам’ять · “Чим більше часу минає від дня скорботної дати, тим краще усвідомлюємо неперевершену духовну велич і подвижництво В. Чорновола”. · s. 4strona oryginału ↗ Анатолій КОВАЛЬЧУК, голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка
25 березня поминали В’ячеслава Чорновола, славного сина України, завзятого й непохитного борця за її волю, голову Народного руху України, народного депутата трьох скликань, Героя України, полум’яного публіциста й мислителя. Вшанування Великого Українця відбулися на Черкащині — його малій Батьківщині, на Байковому кладовищі Києва, а також у нас, на Бориспільщині, коло пам’ятного хреста на місці його трагічної смерті 1999 року. Цього весняного дня багато українців пригадують найяскравіші події з життя В. Чорновола. Його свідомий вибір шляхетної, великої мети — тернистий шлях відкритої і підпільної боротьби за незалежність України; важкі жорна комуністичної репресивної системи, жорстоке покарання трьома термінами ув’язнення й відлучення на довгі 15 років від громадсько-політичного життя, позбавлення можливості позацензурного читання й писання; на 53-му році життя — тріумфальний злет до вершин української політики і всенародного визнання; на жаль, лише 9 років участі у творенні омріяної України. І весь цей останній період життя — постійне перебування на вістрі подій. Сотні глибоко аргументованих промов у Верховній Раді, полум’яних виступів на багатотисячних мітингах, на з’їздах і конференціях, книги, статті, інтерв’ю, численні поїздки Україною й зустрічі з мільйонами людей. Шалений темп виснажливої праці без відпочинку й жалю до себе дається взнаки — у результаті три інфаркти, два з них перенесені на ногах. Далі — несподівана і загадкова загибель, велелюдний похорон, якого ще не бачив Київ… Під час тієї скорботної події її учасники, що за покликом серця з’їхалися до Києва з усіх областей, із сумом констатували: “За тобою, Чорноволе, вся Вкраїна плаче!” Чим більше часу минає від дня скорботної дати, тим краще усвідомлюємо неперевершену духовну велич і подвижництво, героїзм і мужність, постійну готовність до самопожертви, відсутність страху перед поневіряннями задля святої України — риси, які впродовж багатьох років за всіх обставин демонстрував В. Чорновіл у важкій, багатогранній боротьбі за свободу Вітчизни. Це була людина високоморальна, гуманна, чиста, правильна, романтична, доброзичлива, але безкомпромісна, коли йшлося про інтереси Батьківщини. Для України й світу він був і назавжди залишиться найяскравішим символом буремної епохи революційних подій кінця 1980—початку 1990-х років. На прикладі короткого подвижницького життя В. Чорновола та аналізу тодішньої і нинішньої ситуацій бачимо, що, на жаль, в Україні справдився класичний принцип політики: революції задумують романтики, здійснюють — фанатики, а їхніми плодами найчастіше користуються негідники. В’ячеслав Чорновіл, якби він досі був серед нас, не мирився б із тими кривдами, яких зазнає український народ на рідній землі, і разом з іншими чесними політиками гуртував би здорові сили до протистояння знахабнілим представникам пекельної темряви. Люди з гарячим патріотичним
Пам’ять · “Чим більше часу минає від дня скорботної дати, тим краще усвідомлюємо неперевершену духовну велич і подвижництво В. Чорновола”. · s. 4strona oryginału ↗ 12 березня 2012 року відійшла у вічність відома поетеса, громадська діячка, учасниця українського правозахисного руху, дружина й соратниця В’ячеслава Чорновола Атена Василівна Пашко. Самовіддана жінка, вона прожила складне і мужнє життя. Народжена в патріотичній родині, вона вже у 7-му класі писала повстанські вірші, передавала їх до УПА (на кілька з них створено пісні), у 12-річному віці носила секретні матеріали з рідного села Пруси (тепер Бистриця на Дрогобиччині) до сусіднього Бикова. Переїхавши в 60-х роках до Львова, мала широке коло спілкування з українською інтелігенцією з-поміж шістдесятників. За виступи на оборону репресованих діячів української культури неодноразово зазнавала утисків і мала заборону на друк своїх творів, пережила обшуки, звіль-
Пам’ять · “Чим більше часу минає від дня скорботної дати, тим краще усвідомлюємо неперевершену духовну велич і подвижництво В. Чорновола”. · s. 4strona oryginału ↗ Тетяна БІДЗІЛЯ, м. Бережани Тернопільської обл.
Цього року Тернопілля гідно вшановує 120-ту річницю від дня народження визначного українського церковного діяча, Патріарха УГКЦ, кардинала Йосифа Сліпого. Чимало важливих змістовних заходів пройшло й на Бережанщині. Протягом лютого-березня у краєзнавчому музеї була виставка сакрального мистецтва та церковної атрибутики, портрети видатних душпастирів, зокрема й Патріарха. Тут також демонструвався фільм про Й. Сліпого, у презентації якого брали участь отець-декан Михайло Бугай, отець-настоятель Церкви Пресвятої Трійці Іван Хрептак, отець Василь Онищук. Декаду пам’яті Патріарха Й. Сліпого проводили Музей сакрального мистецтва та історії церкви, що в підпорядкуванні Державного історико-архітектурного заповідника в м. Бережани, та Церква Пресвятої Трійці. На базі місцевого агротехнічного інституту було проведено науково-пізнавальну конференцію “Патріарх Йосиф Сліпий — символ нескореного духу”, на якій виступали священики, науковці, музейники, педагоги, молодь. Присутні мали можливість оглянути виставки праць Йосифа Сліпого та книг про його життєвий подвиг. Велике зацікавлення викликають експозиції залу Й. Сліпого в Музеї сакрального мистецтва та історії церкви. Тут є унікальні експонати, які зібрав племінник Богдана Лепкого, меценат д-р Роман Смик (Чикаго, США) і передав у Бережани.
Пам’ять · “Чим більше часу минає від дня скорботної дати, тим краще усвідомлюємо неперевершену духовну велич і подвижництво В. Чорновола”. · s. 4strona oryginału ↗ 27 березня 2012 року відійшов у засвіти заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, премій ім. Г. Сковороди, “Незалежність”, “Золоте перо”, відомий письменник і кінодраматург, почесний член “Просвіти” Микола Архипович ШУДРЯ. За його сценаріями знято понад 120 кінострічок — художніх і документальних, зокрема “Відкрий себе” і “Тарас”. Літературознавчі розвідки й есе, повісті й романи, нариси й переклади М. А. Шудрі присвячені українському світові духовності й культури, наснажені любов’ю й увагою до визначних постатей О. Довженка, Г. Сковороди, Л.
Курбаса, Ю. Яновського, Г. Тютюнника та ін. Народжений на Полтавщині 5 січня 1935 року, Микола Архипович прожив 77 літ, у дитинстві позначених війною і лихоліттям, обдарованих яскравою студентською юністю, вщерть наповнених наполегливою дослідницькою і літературною працею. До останніх днів працював над рукописами, підготував до друку сковородинівську фотокнигу “Наш першорозум”, упорядкував і видав листування Бориса Мозолевського. Вічна пам’ять і небесний спочинок Вам, Друже! Нехай пухом стелиться рідна українська земля.
Пам’ять · “Чому безпечно розмовляти українською в усіх країнах світу, за винятком України?” · s. 5strona oryginału ↗ Віктор ТУПІЛКО, фундатор музею “Смолоскип”
27 березня цього року виповнилося 100 років від дня народження Народного Героя Олекси Гірника. У ніч на 21 січня 1978 року, вдень Злуки, Олекса піднявся на Чернечу гору в Каневі. З собою мав дві каністри з бензином і запальничку. Був 15-градусний мороз, багато снігу. Охорона музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, та й Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав — тому вибрав нічний час. Чотири рази обійшов (залишилися сліди на снігу) могилу Т. Шевченка. Спустився до схилу гори, звідкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок. Підійшов до самого краю гори і облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички — все тіло спалахнуло факелом. Упав на спину. Вранці тіло знайшли. Повідомили в міліцію. Олекса довго і важко йшов до цього кроку — акту самоспалення. Він розумів, що “оборону тримають тільки ті, хто залишився живим”. Він бачив тотальне нищення українського народу й усього українського, усвідомлював, що здатних тримати оборону залишилося мало, тому “кожний жовнір” мав велику ціну. Але він також бачив, що більшість уже припинила оборону. Постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений голодомором народ був виснажений і значною мірою знищений. Залишалися діти тих, хто дивом врятувався, діти зрадників і тих, хто погодився бути такими, як зайди, — неукраїнцями. Вони розуміли: вижити зможуть, якщо будуть, “як усі”, як сіра маса. Та Олекса бачив, що навіть у цій обплутаній брехнею “масі” живуть настрої протесту. Щоб розбурхати людську свідомість, іншого засобу, ніж стати “смолоскипом” для свого народу, Олекса не бачив. 6 січня 1978 року в останньому прощальному листі до дружини він написав: “Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець”. Хоч радянська влада зробила все, щоб замовчати чи
Микола ПШЕНИЧНИЙ
Здається, це було так недавно! Дякуючи колишньому випускникові Дубенського медичного училища, лауреатові Літературної премії імені Лесі Українки, видавцеві-просвітянину Євгенові Шморгуну, 20 років тому вперше в Україні побачили світ масовим накладом твори нескореної Олени Теліги під вельми промовистою назвою на обкладинці: “Найгостріше слово — Україна!” Аж ось дубенці (спільно із львів’янами) знову подарували нам неабиякий раритет. У бібліотечці альманаху “Український вісник” імені В’ячеслава Чорновола вийшла книжка Наталі Лісової та Інни Павлюк “Я — вогонь! Я — вихор!” з підзаголовком: “Світлій пам’яті Олени та Михайла Теліг присвячується”. Передувала цьому видатна творча подія, коли у Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької кілька місяців тому глядачі побачили неперевершену п’єсу “Олена Теліга. Або-або”, враженнями про яку ділиться з нами лауреат Дубенської Міжнародної літературно-мистецької премії імені Авеніра Коломийця, видавець, кандидат технічних наук, просвітянин Ярослав Гелетій: — Коли йшов дивитися виставу невідомих мені авторів Наталі Лісової та Інни Павлюк, упереджено думав, що побачу чергову сучасну політичну п’єсу з патріотичною риторикою, шаблонними лозунгами-закликами любити матінку-Україну, жити заради неї “і в той же час зусиллями ура-патріотів своєю нездатністю об’єднатись в єдину національно-патріотичну силу фактично донищувати Україну”. Після вистави моя думка кардинально зміоббрехати подвиг Олекси Гірника, правда про нього і його чин живуть і діють. У Донецьку, в головному офісі Всеукраїнської громадської організації інвалідів “Чорнобиль- Допомога” 5 листопада 2008 року, через 30 років після загибелі О. Гірника і в день сорокаріччя самоспалення Василя Макуха було урочисто відкрито громадський музей “Смолоскип”. Це перший і єдиний такий музей у світі. З його експозицій дізнаємося, що себе заради рідного народу спалило троє українців. У часи царату, в Петропавлівській в’язниці на знак протесту облила себе гасом і спалилася Марія Вітрова. Після цього були багатотисячні демонстрації в Києві, Петербурзі й Москві. Враховуючи, що Марія була “народовольницею”, радянська влада трактувала її вчинок на свою користь і навіть вулицю в Києві назвали на її честь. 1968 року на знак протесту проти вводу військ у Чехословаччину й проти москалізації України на Хрещатику спалив себе Василь Макух. Про нього будь-які свідчення або згадки було знищено. Подвиг Василя повторив чех Ян Палах. Була спроба публічного самоспалення Миколи Береславського, та цьому завадили, а потім Береславського ув’язнили. Є факт самоспалення бійця УПА, який провів 20 років у криївці на
Місце спалення Олекси Гірника на Тарасовій горі мушені самоспаленням?”; “Чому будівлю музею неодноразово підпалювали в нібито українській державі?”; “Чому безпечно розмовляти українською в усіх країнах світу, за винятком України?”; “Чому донецький Владика Сергій говорить про свій намір вчинити акт самоспалення на знак протесту проти знищення української церкви, бо в нього вже не залишилося інших засобів боронитися?” Запитань багато. Відповідь одна — Олекса Гірник віддав життя недарма. Свій жертовний вчинок він перетворив на потужну зброю опору й освітив шлях українському народу до волі й долі. 31 березня у читальній залі музею відбудеться науково-практична конференція на честь Олекси Гірника “Прометей України”. Слава Герою!
Тернопільщині. Коли його оточили військові, він не здався, а спалив себе живцем. Його ім’я — Юрій Михайдовський. Навряд чи ми б колись дізналися про цих та інших великих достойників, якби не подвиг Олекси Гірника. Тіло загиблого оглядав Михайло Іщенко — канівський лікар, який усе подальше життя присвятив вивченню шляху Героя, зібрав багато фактів і матеріалів про Олексу і згодом їх оприлюднив. Завдяки цьому правда про нього стала нашим набутком. Це був поштовх для дослідницької роботи ВГОІ “Чорнобиль-Допомога” і створення музею. Вчинок Олекси Гірника і його попередників спонукає людей задуматися над своєю долею. Виникають питання: “Що ж це за “братерські” обійми, що звільнятися від них люди ви-
Пам’ять · “Чому безпечно розмовляти українською в усіх країнах світу, за винятком України?” · s. 5strona oryginału ↗ Ігор ЗВАРИЧ
За традицією у кінці березня відзначають день пам’яті поета-політв’язня, лауреата Шевченківської премії Тараса Мельничука. У Коломийській міській бібліотеці для дітей № 2, яка носить його ім’я, відбулася зустріч з Миколою Близнюком, поетом зі Старих Кут Косівського району. Близький друг Т. Мельничука поділився спогадами про неповторного майстра поетичного слова, зауважив, що Тарас Юрійович був добрим навчителем у літературній справі, знав рідну і світову літератури, український фольклор, гаряче любив Гуцульщину, був патріотом карпатського краю, переживав за його долю і долю України. Він і підказав написати поеми про плем’я карпів “Сонцевіри” та “Олекса Довбуш”, над якими автор працював двадцять років. Гість прочитав уривки з цих творів, а також присвяту Мельничуку, вірші для дітей, поділився творчими задумами. Ведуча вечора пам’яті завідувачка бібліотеки Любов Бакай разом з працівниками й учнями окреслила поетичними рядками творчий світ уродженця Уторопів, якого називали Князем роси за однойменною збіркою, надала слово членам НСПУ Василеві Шкургану з Косова, Романові Киселюку з Делятина, поетам Василеві Рябому, Іванові Війтенку, голові Конгресу української інтелігенції Коломийщини Ользі Руданець, голові Коломийської “Просвіти” Василеві Глаголюку та іншим шанувальникам таланту Мельничука. А на столику горіли три свічки пам’яті колишнім політв’язням — Тарасові Мельничуку, лауреатам премії імені Т. Мельничука Дмитрові Гриньківу і Степанові Сапеляку, які відійшли цього року в засвіти, та їхнє слово продовжує жити.
Пам’ять · “Чому безпечно розмовляти українською в усіх країнах світу, за винятком України?” · s. 5strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
нилася, насамперед щодо Олени Теліги… Здійснення постановки п’єси саме у Львові можна вважати запізнілим вибаченням львівської громади за безпідставну брутальну обструкцію, яку влаштували тодішні ура-патріоти Олені Телізі, Уласу Самчуку та їхнім друзям улітку 1941 року у Львові… Вирішальну роль у забезпеченні успіху спектаклю відіграла артистка Наталя Лісова, яка подарувала нам до 105-літнього ювілею незламну й мужню Олену Телігу, познайомила й зацікавила глядача її творчістю, дала поштовх для кращого розуміння величі таких постатей у нашій історії. Від душі бажаю Наталі Лісовій зіграти ще не одну таку роль, а нашим письменникам і драматургам не витрачати свій талант на написання пустопорожніх одноденок для різних шоу, щоб задовольнити примхи нинішніх скоробагатьків, не зраджувати патріотичних ідеалів Олени Теліги, чия велич зобов’язує нащадків будувати нашу незалежну державу за їхніми заповітами: зберігати духовність, традиції, культуру, мову, славетну історію… То добре, що є у Дубні вулиця її імені. Прекрасно, що ми знаємо про перебування в нашому місті цієї чи не найпатріотичнішої поетеси влітку 1941 року, коли на всю Україну, в окупованому німецькими фашистами Києві, не знайшлося жодного чоловіка, щоб очолити Спілку письменників, і це зробила, кидаючи виклик усім ворогам, саме вона. Чудово, що колись у чеських Подєбрадах так неждано переплелася-поєдналася її доля з родиною Фещенків-Чопівських, теж безпосередньо причетних до землі дубенської. Але було б ще краще (я у цьому абсолютно впевнений), якби цю виставу побачили наші земляки, наприклад, хоча б і зі сцени Дубенського будинку культури. А чому б і ні! Адже тоді не тільки глибше б довідалися про цю героїню, а й задумалися над такими її словами: “Ми, письменники, повинні діяти не тільки словом, але і власною відвагою. Бо що, як не власна відвага, надає слову божественної сили, яка піднімає дух народу і запалює життя… Нам не може бути однаково. Не може бути однаково, якою мовою говоримо, які книжки читаємо, які пісні співаємо… А коли все одно, то хто ми є? Не народ, а невиразна юрба та сіра вічно принижена маса…” Пригадаймо її таку актуальну до сьогодні публіцистично-вибухову статтю про тодішніх (і, на превеликий жаль, теперішніх теж) “партачів життя”: “…це ж вони є ті, що все дивились та мовчали та мовчки чухали чуби… готові кожної хвилини на боці все одно якого переможця, помагаючи йому в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього…” Вона, як ніхто інший, — наша сучасниця. Так, вона мала право (і вибір!), гордо піднявши голову, піти на смерть від гітлерівської кулі 70 років тому. Її в цьому беззастережно підтримав чоловік і соратник-однодумець Михайло Теліга. Лише дуже боляче, що там, де покоїться їхній прах, немає жодного монумента! Місяць тому сімдесяті роковини розстрілів у Бабиному Яру членів ОУН вшанували науковою конференцією-реквіємом. Проте — не на державному рівні. Позаяк там, де покояться більше півтисячі справжніх патріотів України — досі височить лише скромний дерев’яний хрест. І туди нинішні очільники Незалежної України (відомо чому!) не приходять… Своїм життям-подвигом Олена Теліга спорудила монумент нерукотворний: “Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі. // В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться — // Лише по спеці гряне жданий грім // І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця”. Або: “Не піймаєш: я — вогонь, я — вихор! // А вони спинятися не звикли! // Але раптом… усміхнуся тихо, // І в очах моїх заграє виклик”. Або: “Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив. // Та там, де треба, я тверда й сувора: // О краю мій, моїх ясних привітів // Не діставав від мене жодний ворог”. Одне слово, так вона і жила: або-або… Ніколи не забуду, як більше двох десятиліть тому лютневого морозного дня ми, кілька десятків її однодумців, на Театральній площі міста Рівного відкривали меморіальну дошку Олені Телізі й Уласові Самчуку (на будинку, в якому розташовувалися редакція і друкарня газети “Волинь”, з якою вона тісно співпрацювала). Воістину глибоко символічний той пам’ятний знак, наче блискавицею, розколений по діагоналі навпіл. Блискавиця поціляє лише у високі дерева. Хто плазує — той ніколи не впаде…
Постать · “З ім’ям “Просвіти” станемо, братове, Супроти всякої неправди і недолі, Щоби святились наші віра й мова...” · s. 6strona oryginału ↗ Тимофій БОРДУЛЯК: — Народився Михайло Шалата 3 квітня 1937 року в селянській родині. Рідне село — Бертешів, що на Львівщині. Батько Йосип Шалата (1915—1998) і мати Ганна (1909—1987) заледве стягнулися на скромну хату на краю села, під лісом, званим “Підгуща”. Дитинство минуло у неспокійний час війни й партизанської боротьби УПА за свободу і незалежність України. Михайло був свідком кривавих московських облав на українських патріотів, арештів і вивезення односельців у Сибір. До школи пішов у сусіднє село Репехів відразу до другого класу. 1947 року відкрили школу в Бертешові, тож учився вже в рідному селі. 1957 року М. Шалата вступив до Львівського педагогічного інституту на філологічний факультет, на якому здобували ще й другу спеціальність — музику та співи. На початку 1960 року Львівський і Дрогобицький педагогічні інститути об’єднали в один — Дрогобицький державний педагогічний інститут (від 1998-го — університет) ім. Івана Франка. Переїхавши в Дрогобич, залишився в цьому Франковому місті до сьогодні. 1964 р. з газети “Колгоспник Дрогобиччини”, де був кореспондентом, переходить працювати на кафедру української літератури педінституту. Тут активно досліджував творчу індивідуальність Маркіяна Шашкевича і вже 1969 року в Києві у видавництві Академії наук України (“Наукова думка”) виходить його монографія “Маркіян Шашкевич. Життя, творчість і громадська діяльність”. У книзі подано детальний життєпис і глибокий аналіз творчості визначного поета передшевченківської доби на тлі культурно-політичного процесу слов’янських народів початку ХІХ століття. Як дослідник, М. Шалата використав багато нових документальних джерел, які дозволили йому зробити цікаві порівняння і висновки, висловити чимало свіжих, оригінальних думок. Редактором книжки був відомий літературознавець Теофіль Комаринець. Монографія викликала схвальні відгуки ів нас, і за кордоном. Наступного року М. Шалата на цю тему захистив кандидатську дисертацію. Дослідженням творчості М. Шашкевича він займається до сьогодні. Він став одним із найвідоміших шашкевичезнавців України. Разом із Дмитром Павличком і Романом Лубківським брав участь у науковій конференції, присвяченій М. Шашкевичу в Українському католицькому університеті Риму. Брав участь у подібних конференціях і зборах у Києві, Львові, Острозькій академії, Дрогобичі, Бродах, Підлиссі, Нестаничах та інших містах. На церкві Преображення Господнього в Дрогобичі урочисто встановлена дошка на відзначення 200-річчя М. Шашкевича з текстом М. Шалати. Постійно займається науковою діяльністю. Крім монографії “Маркіян Шашкевич” видав ще монографічні праці “Юрій Федькович” та “Юрій Дрогобич і його доба”. За редакцією Михайла Йосиповича було підготовлене перше львівське видання “Русалки Дністрової” (сьоме). Він підготував уже й восьме видання “Русалки Дністрової”, зроблене згідно з сучасним правописом, яке незабаром буде видано в Дрогобичі. А торік підготував і видав книжку “Будителі. Руська трійця та її послідовники” про М. Шашкевича, І. Вагилевича, М. Устияновича, А. Могильницького, Я. Головацького та О. Духновича. Незважаючи на активну громадську діяльність, М. Шалата знаходить час на плідну творчу працю. Видає нарис про Дрогобич “Місто в підгір’ї Карпат”, поетичну збірку “Із плину літ”, куди увійшли поезії, наснажені палкою любов’ю до всього рідного, до української мови, до визначних людей України.
Євген ПШЕНИЧНИЙ, доцент Дрогобицького державного педуніверситету ім. Івана Франка: — Михайло Шалата відомий не тільки як сумлінний, академічний науковець. Він ще й талановитий поет, автор дев’яти поетичних збірок. Його “Зоря поезії” “зблисла” у Волошинському Коктебелі далекого 1964 року, коли він проходив там педагогічну практику. Хоч Михайло Шалата писав і друкував свої вірші ще з кінця 50-х років, перша збірка його поезій “Зоряне переджнив’я” побачила світ саме 1964 р. в Сімферополі. Удруге освідчитися читачам стало можливим 1999 року. Саме тоді вийшла поетична збірка “Грабина”, яка відкривається віршем “До України”, датованим 1951 роком. Згодом, одна за одною, виходять поетичні книги Михайла Шалати, кожна з яких стає подією в українському літературному всесвіті. Колись Богдан Лепкий назвав поезію одинокою розрадою. Поетичне слово Михайла Шалати глибокоморальне. Воно народжується у бентежній поетовій душі і приходить до читача як лік, як розрада в нелегкому і тривожному сьогоденні. Слова із вірша “Одсоловіє, перейду в траву…” є підтвердженням цього:
Відомо ще з часів неандертальця, Що мусить бути щось в душі святе. Для мене це — для вічного блукальця: Якщо траву, що на мені зросте, Хтось прикладе до врізаного пальця.
Здається, того, що зробив і робить наш шановний Ювіляр у науці та красному письменстві, вистачило б не на одну людину. Та це ще не все — Михайло Шалата активний громадський і культурно-просвітницький діяч. Жодна серйозна подія на Дрогобиччині, Львівщині, а то й у масштабах усієї України не обходиться без його участі. Він був депутатом Дрогобицької міської Ради першого демократичного скликання, головою організаційного Комітету будівництва у Дрогобичі пам’ятника Тарасові Шевченкові. До речі, саме завдяки йому на Франковій землі постала фігура молодого Кобзаря різця видатного українського скульптора-дисидента киянина Івана Гончара. Він виступав на відкритті цього пам’ятника, яке відбулося за участю численних українських делегацій з-за кордону 21 вересня 1991 р. Коли 1993 р. у Дрогобичі за участю Івана Драча було створено Дрогобицьку філію Товариства зв’язків з українцями за межами України (Товариства “Україна- Світ”), пана Михайла обрали незмінним першим заступником голови філії, членом Президії Львівського обласного відділення цієї громадської організації. Дрогобицька філія Товариства завдяки зусиллям Тимофія Бордуляка та Михайла Шалати зав’язала тісні контакти з українською діаспорою Башкортостану та організувала підготовку для цієї підросійської республіки вчителів української мови на базі Дрогобицького педуніверситету. А ще — під егідою Наукового товариства ім. Шевченка М. Шалата підготував і видав четвертий том збірника “Дрогобиччина — земля Івана Франка” (три попередні побачили світ за океаном), а тепер активно працює над п’ятим томом цього унікального і складного проекту. Ювіляр був делегатом ІІІ та ІV Всесвітніх Форумів українців у Києві, виступав там з доповідями, брав активну участь у підготовці підсумкових документів. І наведене тут — лише дещиця з тієї величезної громадської роботи, яку проводив і проводить цей вдумливий і порядний чоловік.
* * * Цифра 75 мала б схиляти людину до покори і спокою. Але не Михайла Шалату! Сьогодення для нього — це час “бурі і натиску”: професор готує до перевидання власну монографію про Маркіяна Шашкевича, розставляє останні акценти у капітальному, зібраному й упорядкованому ним 5-му томі збірника “Дрогобиччина — земля Івана Франка”, завершує редагування першого тому “Літопису життя і творчості Івана Франка”, що його склав Мирослав Мороз, пише історію Дрогобицької української гімназії, вичитує гранки чергового томика своїх поезій, щоденно займається просвітницькою роботою… Часом видається, що М. Шалата живе в іншому часовому вимірі, що доба у нього має щонайменше 48 годин. Та коли придивишся до цього чоловіка, побачиш його добрі, однак стомлені й зажурені очі, то зрозумієш, що живе він у тому ж часовому поясі, що й ми, лише стиснув його до краю, віддавши більшу частину науці, літературі, студентам, молодим поетам, собі ж залишивши маленьку дещицю. Зовсім маленьку. Михайло Йосипович Шалата — щаслива людина. Він живе з людьми і для людей. У цьому він вбачає сенс свого життя. Хіба може щось бути кращим?
Михайло ШАЛАТА
ГІМН “ПРОСВІТИ”
Від слова Маркіяна і Тараса, Коли обох вже не було на світі, У княжім Львові за велінням часу На світ благословилося “Просвіті”.
Дякуєм Тобі, Ісусе Христе, Що вберіг нас від духовної руїни. Нині Просвітянське Товариство – Перше у сторожі України.
З ім’ям “Просвіти” станемо, братове, Супроти всякої неправди і недолі, Щоби святились наші віра й мова, Як цвіт у лузі, як пшениця в полі.
До світла, до науки, до культури Веде “Просвіта” і зове у лави: “Єднаймося — й засяє небо хмуре Від сонця Української Держави!”
ТАКІ, ЯК ВІРА БРОДА…
Із тисячі спокусливих доріг, Простелених перед очима Броди, Їй вибрати Всевишній допоміг Єдину — Української Свободи.
Такі, як Брода, у часи презлі Листівки у криївках друкували Й відважно виростали із землі Супроти більшовицької навали.
Коротше, до героїки УПА Такі сторінку додали величну. Такі сьогодні до ганебного стовпа Прив’язують брехню комуністичну.
В ім’я святої істини щодня Такі в борні, на подвиги готові. Спиняють зло, як на бігу коня, Не даючи тріумфувати злові.
В таких турботи відбивається печать – Не про своє, а про добро загальне. Такі говорять і коли мовчать, Та все про рідне, про національне.
Таких ніколи і нікому в світі Із праведної не звести дороги. Такі останній гріш дають “Просвіті” На передплату “Шляху Перемоги”.
Такі, як просвітянка Віра Брода, – Це вічний щирий для Вкраїни труд. В житті таких минають нагороди, Та житимуть такі й коли помруть.
МОВО РІДНА, СЛОВО РІДНЕ
Народи — наче квіти розмаїті, Їх мови творять китицю чудову. Й нема образи більшої на світі, Як та — коли образять рідну мову.
“Малі та бідні мови…”? Лиш заброди Так думають — уголос чи про себе. Та ж рідна мова кожного народу Відповідає всім його потребам!
Вона — як мати: хай не виняткова, Але і наймиліша, й найдорожча. Найбільша честь — своє родиме слово Нести, як стяг, на найлюдніші площі.
Та ж рідне слово завждоньки на варті Народної і пам’яті, і слави. Без мови рідної — чого ми варті? Суха билина — вітру для забави.
Та ж мова — то життя, душа народу! І хай людці затямлять злоязикі: Всі мови світу рівні від природи, Й нема малих — усі вони в е л и к і !
“Благословенна рідна моя мово, Бентежна радосте, тривожний болю, Моє ти щастя, доле веселкова, Святися вічно!” – я щодень глаголю.
Михайло ШАЛАТА — професор Дрогобицького педагогічного університету, член Національної спілки письменників України, Почесний голова Дрогобицької “Просвіти”, перший заступник голови Дрогобицької філії і член Президії Львівської обласної організації Товариства зв’язків з українцями за межами України, видатний поет, літературознавець, педагог, державний і громадський діяч, автор, упорядник і редактор багатьох книжок. Як працьовита бджола, протягом усього життя несе він у щільник української культури свій доробок — виховує молоде покоління студентів в українському патріотичному дусі, бере активну участь у літературному процесі, активно виступає як організатор наукових конференцій, письменницьких зустрічей, ювілейних вечорів тощо. За заслуги перед Україною нагороджений орденом “За заслуги ІІІ ступеня”, а ще — “За трудову доблесть”, “Будівничий України”. Віншуючи ювіляра, про життя і творчість Михайла Шалати розповідають нашим читачам його друзі, колеги.
Читацьке віче · “Людина, з якої витравили національну і соціальну сутність, приречена”. · s. 7strona oryginału ↗ Іван ЗАХАРЧЕНКО, с. Ситняки Макарівського р-ну Київської обл.
Осмислюючи наше сьогодення, можна сказати, що народ замість омріяної свободи отримав підступну тиранію, загримовану під демократію. Незалежні люди, яких доля вивела з одного лабіринту блукань і відразу ж загнала в другий, де вони стали “бидлом”, “біомасою”, вже двадцять літ смиренно несуть свій важкий хрест, жуючи кинуту їм жуйку: “Маємо те, що маємо…”, бо на щось краще годі й сподіватись. Того, що мали, ніхто нам уже не поверне. Моторошно. Україна, немов “Титанік”, надто несподівано пішла на дно. Владні злодійські клани, за підтримки темних сил перетворили могутню і багату державу на руїну. Одурманений люд із рабським імунітетом не міг спинити злочинне лиходійство, кероване гегемонами, що хочуть правити світом. Тому не озвалися, не забили на сполох, як і в часи Великого Мору, рятівні дзвони совісті й тривоги… Чуєш мляві диспути про національну ідею і в пам’яті мимоволі зринає один із потрошителів України, що прорік: “Національна ідея не спрацювала…” А хто за неї боровся? Не утвердивши національної ідеї, ми втратили інстинкт самозбереження і бойовий дух, бо ще ніколи, здається, наша людність не була такою покривдженою і беззахисною. Десь там загуркоче, — а нас уже судомить і трясе. Хвилі глобалізації і космополітизму, що сунуть землею, поневолюють і ламають хребти, підім’яли і нас. Шкода, що ми глухі, не вловлюємо земних бентег, не боронимо своїх прав, не дбаємо про себе. Зате це роблять інші. Заповзято, настирно. Національну ідею хочуть підмінити глобалізмом, який насаджують апологети світового панування. Хоча світ проти засилля капіталу, та їх жодна сила не зупинить. Долар, надійна й випробувана зброя, усіх поставить на коліна. Тому для них економічна криза, що
Валентина СЕМЕНЯК, член Національної спілки журналістів України, м. Тернопіль
Чого тільки люди не понавигадують! Ось і минулого тижня світ відзначав чергову штучну дату, день… імунітету. Світ — воно зрозуміло, але коли й наші приміряють на себе ту саму мантію, перепрошую, кампанію… То тоді, повірте, вже не до сміху. Впродовж дня по “брехунцю” (державне проводове радіо) тільки й мови було про те, що треба робити, аби підвищити імунітет, себто зміцнити й оздоровити нашу з вами імунну систему. Які лишень не називали препарати, рецепти, овочі та фрукти… А хтось із представників донецької влади (каюсь, не запам’ятала) навіть закувулканить планету, а бідних робить ще біднішими, не є лихом. “Криза — не безвихідь, а стимул до побудови нових взаємин, де з’являються такі можливості, про які ми й не підозрюємо... Це не кінець, а початок нового світу…” Оцей пасаж узято із програмного документа глобалістів: “Мировой кризис: причины, пути преодоления”, автором якого є доктор філософських наук, професор Міхаіл Лайтман. Професорські тези, книжку якого купив на книжковому ярмарку в Києві, не так зацікавили, як приголомшили! “Глобалізація — це розкриття нового рівня зв’язку між нами”, за умови “створити світовий уряд чи світовий банк як загальний регулятор…” і створити таке суспільство “як єдине тіло, єдиний організм”, де б особистість мала “тільки необхідність для існування, а все інше — громадська власність…” Претензійні думки, але не нові для нас. До речі: хто ж таки стане будівничим “нового світу?” Певен, що оті четверо найбагатших людей планети, статки яких тотожні бюджетам 60-ти країн. Тут і комунізмом пахне. Адже “казан” хочуть зробити спільним… Крізь таке пекло, де перебували більше 70-ти років, ми вже пройшли і надто дорого заплатили за експеримент над нашими тілами і душами. Стратегія змінити світ, а людину перетворити на безвільну й покірну істоту, визріла давно. Озвучив її директор ЦРУ Ален Даллес після закінчення Другої світової війни як доктрину підривної діяльності. Його тези — не словесна маячня, а надійна і страшна зброя, якою калічать людство, нівечать його дух і пам’ять. Зазнаючи духовних і моральних утрат, люди не здогадуються, що їх “оболванивают”, “мозок і свідомість” засмічують, а щоденні “хаос и фальшиві цінності”, мов корозія, роз’їдають, псують узвичаєні норми суспільного буття. Зазнавши таких змін, людина відчуває себе у безвиході. Думаючи про спасіння, шукає духовних орієнтирів, а їх немає. Стоїть морок, а його творець невидимий. Усе так майстерно зворохоблено, заплутано, що скрізь бачиш лихо та безпорадність. “З літератури і мистецтва ми поступово витравимо їхню соціальну суть, відучимо художників, відіб’ємо у них охоту займатися зображенням, дослідженням тих процесів, що відбуваються в глибині народних мас. Ми прославлятимемо, підтримуватимемо і розумітимемо так званих художників, які насаджуватимуть і втовкмачуватимуть у людську свідомість культ сексу, насилля, садизму, зради — словом, усілякої аморальності. В управлінні державою ми створимо хаос і безлад”. “Зради” і “садизму” нині вистачає. Люди, особливо нагорі, не соромляться торгувати совістю. Така їхня природа, не тільки через обставини, а й заради власної шкури легко ламаються і хамелеонять. Коли ж на них постійно впливати, стають безвольними, податливими: надломленими і зомбованими легше управляти. А “так звані художники”, що мимоволі скорилися і служать зловісній магії, — вони не можуть бути носіями духовних цінностей. Прагнучи слави і користі, пропагують “культ сексу й насилля”, чим допомагають руйнувати людські душі. Моральне очищення і піднесення без моральної стійкості неможливе. Людина, з якої витравили національну і соціальну сутність, приречена. Вона, не оновлюючи свій розум, чахне, не розвивається. Живемо у дикому світі, де людина людині стає ворогом. Усе влаштовано так, аби підірвати її фізичне й духовне здоров’я, щоб їй постійно допікали суєта й колотнеча, які заполонили всі відомчі сфери і виснажують, забирають у людини останнє, поки вирішить якусь особисту справу чи захоче знайти краплину правди. Повсюдно — згори й донизу — злісні хабарники та корупціонери. Як пережити оці чорні будні поневолення? Україна — не Ірак і не Афганістан, де ллється кров і гинуть люди. У нас — мир! А який хаос і безлад у країні? А скільки болю і бентег у людських серцях? Здається, уже чути подих апокаліпсиса. Більшість людей нерозсудливі, тож сприймають спотворену дійсність такою, бо інакшою, їм здається, вона не може бути, вони не відають, звідки йде дух зла і тління. Морально неповноцінні стають байдужими, бездіяльними істотами, котрі уже не здатні жити своїм розумом. Під диктатом владного хамства вони нічого не прагнуть, не протестують, але беруть, коли їм дають кіло гречки чи пляшку олії, чим ганьблять своє життя. Найболючіша рана — молоде покоління, яке зазнає духовного мору. Скільки юнаків і дівчат, не думаючи про спасіння, ще зі шкільної парти одурманюють себе алкоголем, наркотою — і гинуть! Люди, яких перетворили на “циніків, пошляків, космополітів”, — без майбутнього. Їм, коли не розкрити очі на сіячів лиха і зла, не звестися, не вберегти себе від ударів жахливої долі. Дороги заполонив гнітючий морок, соціальна несправедливість і духовна убогість. Інтуїтивно відчуваєш трагізм нашого існування. Щоб вижити, нам бракує живих сил і великого розуму. Через владне безчестя ми заклякли у стані відчаю і приреченості. Не хилімося! Над нами витає дух національного єднання, що кличе боротися, не коритися лютим демонам, чинити опір запеклим провокаторам та україножерам. Підіймімо стяг національної ідеї з волелюбним гласом Івана Франка: “Дух, що тіло рве до бою!” Коли відчуємо цей дух — переможемо! Якщо ні — нас поглине морок забуття.
Читацьке віче · “Людина, з якої витравили національну і соціальну сутність, приречена”. · s. 7strona oryginału ↗ Ciąg dalszy artykułu «Відкритий лист», s. 2
Голові Львівської обласної ради О. ПАНКЕВИЧУ Голові Львівської обласної державної адміністрації М. КОСТЮКУ
Шановні Голови! Відомо, що через занепад книговидання і книгорозповсюдження занепадає і мова нації. Соромно, що це відбувається не тільки на сході, а й на заході України, що, наприклад, у Львові більшість нових книг не потрапляє у бібліотеки, а на прилавках розпаношилася російськомовна книга, до того ж… видана не в Україні. Ви можете взяти на себе додатковий тягар і змінити ситуацію хоча б у 3-х областях, де можна здобути голоси більшості депутатів. Якщо вдасться те, що пропоную, — то і у всій Україні. Отже, пропоную створити Систему книгорозповсюдження (українськомовного), скорочено — СКР(У), без особливих на те затрат із бюджету. Зрештою, сприяти книговиданню і комплектуванню бібліотек — це прямий обов’язок ОДА і РДА (про міські ради може бути мова пізніше). Для цього необхідно: I. ОДА розробити відповідне положення, а обласній раді ухвалити рішення про його затвердження і створення СКР(У). II. Управлінню з питань телебачення, радіомовлення і поліграфії, управлінню культури ОДА: 1) зібрати і надалі поповнювати інформацію, на добровільній основі, про видавництва, друкарні, гуртівні, книжкові крамниці (адреси, зокрема електронні, телефони, напрями спеціалізації); 2) зібрати вичерпну інформацію про існуючі бібліотеки (особливо державні, комунальні й сільські, шкільні), їхнє фінансування та можливості й потреби щодо придбання книг; 3) постійно збирати інформацію, надавану добровільно, про квартальні й річні плани, а також нові книги видавництв, їхніх авторів і вартість (для цього достатньо звернутися з листами і через ЗМІ до керівників видавництв); цю інформацію вчасно поширювати і доводити до відома бібліотек, гуртівень і книгарень; кооперуватися в цій справі з іншими областями та містами; 4) зобов’язати керівництво і відділи (управління) культури РДА та міських рад збирати і надавати інформацію згідно з пп. 1, 2, 3. III. Сприяти збільшенню коштів на придбання друкованих видань, оформленню замовлень. Книги, які закуповуватимуть за бюджетні кошти, відбирати комісією або на конкурсній основі. IV. Виконавши пункти I і II, звернутися з пропозицією про створення спільної СКР(У) до керівників ОР і ОДА областей: Івано-Франківської, Тернопільської, Чернівецької, Закарпатської, Волинської, Рівненської, Хмельницької, Житомирської та інших, провести відповідну нараду. Підрозділи СКР(У) повинні бути в кожному районі, місті й на обласному рівні — аж до рівня державного, тоді можна буде подолати СКРУТУ з українським книговиданням, книгорозповсюдженням і державною мовою.
Василь ЩЕГЛЮК, письменник, просвітянин, один із засновників Львівської асоціації видавців та книгорозповсюджувачів
Читацьке віче · “Людина, з якої витравили національну і соціальну сутність, приречена”. · s. 7strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
пив для школярів області… справжні яблука, і преса хутко розпіарила цей мало не подвиг-вчинок по всій Україні. Тільки незрозуміло, з якого дива 2 кг цих фруктів (а саме стільки за попередніми підрахунками припало на кожного школяра) зможуть підвищити імунітет, хіба що “оскому” набити від довгого їхнього невживання. Але головне зовсім не це. На жаль, того дня не знайшлося жодної людини, хоча б від медицини, котра б заявила, від чого насправді сьогодні в українців (ідеться про народ) послаблений або просто виснажений імунітет. Нестача вітамінів, про які так люблять сьогодні говорити всі, — тільки квіточки цієї “міни упоцію”, який побачить світ 2012 року. А Валерій Коновалюк — один із співавторів цього законопроекту. Не маю наміру зараз обговорювати зміст майбутнього закону України “Про поліцію”. Торкнуся лише запропонованої зміни назви. Мені не подобається слово міліція. Але так само не подобається і слово поліція. Я вважаю, що заміняти одне іншомовне слово — міліція (від латинського військо) на інше — поліція (від грецького уп1 равління державою) не варто. Адже в Україні ця установа мала ковільненої дії”, а першопричина слабкої імунної системи закладена в стресових ситуаціях, із яких наша країна ніяк не виборсається. Науковці вже довели, що найбільше стресів звичайна людина отримує якраз на побутовому рівні. Навіть тоді, коли відкриває холодильник, а там порожньо — івона думає, чим нагодувати дитину, ось уже й виникає стресова ситуація. Зверніть увагу! Питання не в тому, якими фруктами чи овочами нагодувати дитину, а просто — чим її взагалі нагодувати. Оце і є справжній стрес, який відкладається на підсвідомому рівні. А скільки таких стресів у простого українця впродовж дня? Приміром, де знайти роботу?
лись іншу назву. 18 травня 1918 року була створена Державна Варта як Департамент Міністерства внутрішніх справ Української Держави (Гетьманату). Вона діяла відповідно до функціонального призначення колишнього Департаменту поліції Російської імперії. Сьогодні в Україні має бути Державна Варта, а не міліція чи поліція. І відзначати День Державної Варти треба 18 травня, а не 20 грудня, згідно з Указом Президента України “Про День міліції” від 17 листопада 1992 року.
Знову не виплатили зарплату! Які космічні ціни! Захворіла мати, де знайти гроші на лікування? Цей список можна продовжувати. Але будь-яке явище завжди треба розглядати з глибинних позицій. І якщо ви цікавитеся семантикою слів, що нас оточують, то маєте знати про первісне значення слова імунітет. А воно у перекладі з латини означає не брак вітамінів, а звільнення, свобода. Отже, 1 березня у нас із вами був чудовий шанс для… звільнення, але від кого чи від чого? Адже, як не крути, а там, нагорі, у можновладців проблем з імунітетом, виявляється, ніколи не було, нема й не буде. І весь секрет у тому ж таки слові “імунітет”, бо має воно ще одне значення. Цитую дослівно: “Виключне право не підлягати деяким загальним законам, що надається особам, які посідають особливе становище… в державі” (див. “Словник іншомовних слів”, видавництво “Головна редакція УРЕ”, 1985 рік, Київ). Сподіваюся, тепер зрозуміло, чому “значна частина” нашого населення правдами й неправдами прагне потрапити в депутатське крісло? Саме воно, оте утаємничене й загадкове крісло має здатність… виробляти недоторканний імунітет… від власного народу.
Читацьке віче · “Людина, з якої витравили національну і соціальну сутність, приречена”. · s. 7strona oryginału ↗ Ігор САЄНКО, м. Луганськ
Нещодавно у Російській Федерації міліцію перейменували на поліцію. І ось наприкінці грудня 2011 року, під час зустрічі з правоохоронцями Донецької області з нагоди Дня міліції, народний депутат України Валерій Коновалюк повідомив, що в Україні готується проект Закону України “Про полі-
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · s. 8strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
технічних прийомів, завдяки яким безпомильно вгадується той чи той поет. Поетика його мовби розмита і живилася багатьма голосами. Передусім французьких і російських символістів. Це, власне, можна сказати й про інших неокласиків, але з суттєвою поправкою: долаючи впливи, вони твердішим кроком ішли до своєї самості. Полеміст і проникливий літературний критик, Павло Филипович напрочуд гостро відчував ауру відштовхування того чи того поета і завжди доказово аргументував свої міркування уривками з чужих текстів. Не розводився тільки про відштовхування власні, а може, й неясно їх усвідомлював, що незрідка трапляється з людьми ґрунтовної освіти. А людиною він був начитаною, добре знав західноєвропейську літературу, перекладав французьких і латинських поетів. Як і всі неокласики, починав із російських віршів, друкувався (з 19-ти років!) у мос-
І хтось пливе і хоче Спіймать моє стерно. Голодне око ночі Заглянуло в вікно.
* * *
Як страшно!.. Людське серце До краю обідніло. П. Тичина
Коли летять, як сиві зграї, Такі скупі і сірі дні, Коли сама земля вмирає, І в небі не горять огні, —
Коли кругом старці й каліки, І обідніло серце вкрай, Забудь і ти, забудь навіки Мій біль і горе, і одчай.
І те, що всі мої надії, Любов і пристрасть, і хвали Лиш тягарем чужої мрії Для тебе, ніжної, були.
Минеться все, уже минає. Змінився я, і ти не та. Над нами вічність пролітає, Шляхи безкраї заміта.
І я уже не маю сили Тебе забути, відійти. Я чую тільки голос милий, Я бачу світ, бо в світі — ти.
* * *
Синіє сніг, і стеляться розмови, Мов ніжні тіні ясних вечорів. Дивлюсь на Вас і бачу темні брови, І легко нам, і знаєте давно Ви, Які слова сказати я хотів.
Звичайна ніч, і вулиці, якими Ходили ми і вчора, і торік, Збігаються, немов банальні рими, І пролилась над нами і над ними Знайома тиша срібносяйних рік.
І ми йдемо, випадком і недбало Вітаючи і небо, й ліхтарі, І нам здається, що простору мало Чудному серцю, котре забажало Якоїсь невідомої зорі.
Але мовчать і місяць, і будови, Панує ніч, і стежим ми самі, Як в нас палають заклики любові,
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · s. 8strona oryginału ↗ Упорядник і автор літературно4критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Тепер я скрізь, де світло і любов. П. Филипович оезія Павла Филиповича не вирізняється ні яскравою образністю, ні оригінальністю
* * *
Заклинаю вітер і хмари, Заклинаю, земле, тебе! І бринять найміцніші чари — Заклинаю сонце сліпе.
Пролетіли огненні бджоли Між зелених полів людських. Заклинаю вас, тихі доли, Не пускайте до себе їх!
А глухі снігові градини, Смілий вітре, хоч ти розвій, — Хай живуть і квіти й рослини У країні бідній моїй!
Ясний світе, степе без краю, Срібна пісне роси й трави, Вас кохаю, вас заклинаю, Хочу бути таким, як ви!
* * *
Коли затихнуть двері, Коли заснуть стільці, І ляжеш без вечері, І втома на лиці, —
Я знаю, знаю, знаю: Я знову не один — Неначе рухи гаю, Зростає шум хвилин.
Чиїсь таємні тіні Годинник виклика, В невпинному стремлінні Біжить віків ріка.
ковських і петербурзьких журналах і навіть перша його українська збірка “Земля і вітер” вийшла під подвійним прізвищем Филипович-Зорев. Ще в студентські літа написав значну за обсягом роботу про Баратинського, поета, який започаткував ту лінію російської поезії, що сягнула свого піку у творах Тютчева. Це певною мірою промовляє і про нього самого. Про його схильність до споглядання, роздумливості, урівноваженої емоції, негучної інтонації. Між неокласиків Филипович-поет обділений увагою чи не
* * *
Дивився з вежі На темний бір, Там слід ведмежий І вовчий зір.
Там бродять тури У далині, А дуб похмурий Ковтає дні.
Дививсь і зброю Стиснув хутчій, Соколів двоє Враз на плечі.
Бичача шия, Мов камінь, крик, Не Візантія — До степу звик.
Залізна шкіра, Серце тверде — На роги звіра Не попаде.
О Мономаше! Ти не навчай, Що щастя наше Покора й рай.
Зійдуть на попіл Бліді ченці,
Як таємничо стеляться розмови Між білих вулиць сонної зими.
Я ждав: промине тоска, Ти крила душі розправиш, І ніжна біла рука Торкнулася білих клавиш.
Та тихий тужливий спів Пронісся в темній кімнаті, І поки він вечорів, Спинить його не могла ти.
І стала сама смутніш Від тіней в твоїй оселі, Здавалось, що ти стоїш Одна у німій пустелі
І бачиш, як день згаса, І небо зникає синє, І ніжна твоя краса Навіки, навіки гине…
Володимир Мономах найбільше. Чому так сталося, прояснив В. Державин, автор найглибшої статті, йому присвяченої: “Філософська лірика ніколи не правила за загальноповажаний жанр в українському письменстві”. У своєму часі Филипович виявився чужим духовно “спролетаризованим шарам читацтва”. Їм були ближчі, за словами критика, “безглузді екстраваганції” на зразок М. Семенка і В. Поліщука” і “поет епохи”, “літературно нікчемний і ментально примітивний В. Сосюра — ідеальний речник малограмотного літературного “висуванства”.
Київ
* * *
За всіх крайнощів цих сентенцій, акцент Державина неспростовний: філософська лірика досі перебуває на периферії зацікавленості. Це, можливо, найпереконливіший доказ аномальності еволюційного шляху українського письменства, спричиненого аномаліями історії. У полемічному спротиві Державин назвав Филиповича великим поетом-мислителем, хоча цілком міг обійтися без цього ризикованого епітета. І те ніскільки б не відбилося на репутації поета вже хоча б тому, що мислителі на знеживлених поетичних ґрунтах явище поодиноке. Для Держави-
А спис і сокіл В твоїй руці!
Гримить відвага На всі віки — Той крик варяга, Той стиск руки! 1923
Не до тебе пливли скандинавські герої, Бойовими човнами розкинувши стан. Ні вінками Атен, ні руїнами Трої Не прославив тебе чужоземний Боян.
Хто повірить словам, що Андрій Первозванний На високих горах твою славу прорік? В темну безвість віків одійшли каравани Ватажків степових та азійських владик.
Що владарів колишніх потлілі клейноди! І на схід, і на південь твій раб мандрував — Чуєш, там, вдалині, велетенські заводи Іншу долю кують, інше сяєво слав!
На майданах твоїх рік за роком конає, Поміліла ріка, вал зрівнявся — осів, Але пісня летить у поля у безкраї, Наче ластівка з теплих країв.
1922
Не вино, не сон і не отруту… В темній чаші — спокій і вода. Ти неславив затінки і скруту. Подивись: проходить череда.
Жовтий промінь сяє на оборі, Півником червоним у вікні. Руки загорілі і не скорі Подали напитися мені.
Я напився і сказав: спасибі! За селом яри і далечінь, І вітряк вклонився чорній скибі, Тій роботі впертих поколінь.
Срібні верби, не згадайте лихом Злидарів і мрійників-невдах. Курявою і гудінням тихим Стелеться повечорілий шлях.
1924
ХХ століття Українські поети · s. 9strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
на найпослідовніші ідеологи і духовні паладини київського неокласицизму — Зеров і Филипович. Саме їх він назвав борцями проти “плужанського” та “гартов’янського” примітивізму і навіть “проти провінційної залежності від Москви”. І це, зауважимо, при тому, що Павло Филипович намагався триматися від політики осторонь. Державин перший із критиків відзначив сувору стриманість поета, глибоку концентрацію у нього “образно-символістського мислення”, рафіновану взаємодію синтаксису й ритму, своєрідність епітетів і порівнянь, свіжість його любовної лірики, яку оцінював як виклик шаблону й банальності. Що це так, досить заглибитися у вірші “Синіє сніг, і стеляться розмови”, “Я ждав: промине тоска”. Проникливо зауважено й подвійний вплив Филиповича на
* * *
Нехай знаходить золоті піщини В просторі синім мрійний рахівник — Сховалось сонце у земній долині, Невже і ти до неї ще не звик?
Вона широка, тепла і вагітна, Упали роси і росте трава. Спить на стеблині кузка непомітна, Одпочивають в шелестах слова.
Тож і тобі не треба нарікати І викликати сторожа: впусти! Нащо писать: сестра, дружина, мати? Ти п’єш цілунок темний і густий.
1924
* * *
Минула ніч тривожно і безславно. І скрізь степи, і всюди вороги. Коли ж ти вийдеш, ніжна Ярославно, На темний вал одчаю і жаги?
Невпинний вітер мече гострі стріли, Високе сонце п’яну спеку ллє. А я не бачу, де ті руки милі, Що захистить могли б життя моє.
Лише Кончак дочку свою вродливу Причарувати бранця намовля, І чорну пристрасть, вільну і зрадливу, В чужих піснях вже почуваю я.
1922
* * *
Це призначив тоскний, невблаганний У пожовклій книзі листопад. Зникли квіти і колишні панни, Що приходять у порожній сад.
Треба жити вкупі і трудніше, Сонний чад дітей і димарів… А над ними тільки вітер свище, Сизий вечір і осінній гнів.
Ти була такою молодою — Зупиніть невпинний лет часу! Де та мудрість мрійного спокою? Я повік її не піднесу.
За холодним вітром листопаду — Тротуари, листя, візники… Мов дитина, невимовно радий, Доторкнусь до теплої руки.
Подивися, наче сиві птиці, Полетіли хмари в далечінь, Місто кличе білі блискавиці, В п’янім серці радість і теплінь.
1924
Ольжича — світоглядний і стилістичний. Зеров у листі до Тичини зауважив, що він, Филипович, пише від голови, а не від серця. Це справедливо тільки щодо частини віршів. Під хисткою рівновагою поезії Филиповича, а надто інтимної, чутливе вухо вловить і психологічну напругу, і затаєну тугу за ідеалом, і ту бентежність, що не вельми узгоджувалася з канонами неокласицизму. Не вписувалася в його естетику і метрика віршів, написаних дольником. А таких віршів у Филиповича чимало, надто у першій книжці. Це переконливо довели дослідники його творчості. До неокласицизму Филипович рухався, не цураючись символізму. Ті його вірші мають свій чар.
Він тікав, і дививсь, і знову Зупинявся між тихих трав.
* * *
Небо осіннє, мов квітка, марніє, Сохне стерня, затихають лани. Птиці у вирій вертають, Маріє, Вільним трикутником височини.
В хмарах росте і темніє фортеця, Вітер спиняє невпинний свій крок, Вранці прокинешся — не засміється Сонце — на сонці вже перший льодок.
От і тебе поневолить спочинок. Де ті думки — золоті кораблі? Серце твоє — мов маленький будинок На неосяжній холодній землі.
1923
* * *
Затверднула земля, і сонце примерзає, Несуться сани, і летить сніжок. І ми помітили: мов гострий полозок, І думка десь блискучий слід лишає.
Як все змагається нерадісну любов Перемогти — накреслити на кризі! Над обрієм схилились хмари сизі, Короткозорий грудень надійшов.
1922
* * *
Мов сірі дні, умруть бажання кволі, Не стане слів, і я скажу: прощай! А ти лети і ластівкою в полі Над колосками срібними кружляй.
Яр проминеш і озеро побачиш, Об ясні води ти крилом черкни; Мене нема, а ти не ждеш, не плачеш, Стріваєш сонце, спогади і сни.
Уся земля, мов килим, під тобою, З усіх джерел дзвенять мої пісні. Дорогою прослались голубою Тобі рясні і неосяжні дні.
Лети ж, лети — в повітрі золотому Минулі весни повернулись знов. І тільки ти не повертай додому: Тепер я скрізь, де світло і любов.
1922
* * *
Вітри і розталь У плинь! Як жити просто, Стерно покинь!
Земля, і камінь, І спів,
відстані в часі сприймаються як виклик кривавій епосі. “Хай живуть і квіти й рослини у країні бідній моїй! Ясний степе, степе без краю, срібна пісне роси й трави, вас кохаю, вас заклинаю, хочу бути таким, як ви”. Твердив про “непорушну згоду поля, людини, дня”, але ту згоду порушила хамова сила. Закликав учитися “прекрасного спокою”, а спокій обертався на збурення й катастрофи. Маланюк казав про перевагу ремесла у поезії Филиповича, але поезія опирається цьому твердженню. Так, поетичний хист Филиповича у зіставленні з іншими неокласиками поступається їм у самостійності, аж до прямого перегукування, скажімо, з Рильським, але й притягує погідною шляхетністю, непрямо означеним перебігом душевних станів, витонченістю імпресій, виявом особистісного.
Загубив золоту підкову І на обрії десь упав. І, мов душі, давно померлі, Підіймались тумани там, Де вечірні тіні простерли Перед небом убогий крам.
Крізь символічні тумани прорізувалися контури міста, “проклятого Богом”.
Тіні людей і камінь — Важко моїм очам. Бачу блакитні плями — Неба дешевий крам. А серед вулиць купи — Всіх заведе одчай. Хтось проміняє, купить, Хтось обідніє вкрай. Вийшов і я, бо мушу, Вийшов та крикнув сам: “Хто проміняє душу? Душу свою віддам”.
У першій збірці Филипович ще міг оприлюднити вірші, що з
В ланах, як лані, Ватаги снів.
А небо синє Ураз Знаходить в скрині Сріблистий час.
* * *
* * *
Не тане день У синю плинь, Бджола гуде — На землю глянь!
Зелений лан, Прогнавши тінь, Забрав у бран Всю далечінь,
З усіх рослин Веселий дзвін, А сивий млин, Сліпий чабан,
Сидить і жде — І над усім Розлився день, Мов океан.
* * *
1922
* * *
Там крізь минулого тумани Мистецтва ще горять сузір’я, Там квітами із порцеляни Вквітчалось тихе Межигір’я.
* * *
1925
* * *
Закликав червень чарівну теплінь У тихий сад і у поля безкраї, І синя квітка не дзвенить: дінь-дінь, Коли бджола її крилом торкає.
Лиш ніжний келих нахиляє їй І тягнеться, як пролетить метелик, І кожна мушка — радісний носій Дарунку квітів ясних і веселих.
Навчись і ти, коли прийде твій день, Віддать усім прозорий мед любові,
Розквітли зорі Із рік, І криють гори Камінний вік. 1923
Здивуй увагою своєю Той черепок, що зник і виник! — Там в стінах темного музею Колишніх задумів спочинок.
“Тепер я скрізь, де світло і любов”, — сказано поетом. Світлом і любов’ю перейняте краще з написаного ним. Як натура глибока й прозірлива, Филипович раніше від інших усвідомив приреченість своєї інтелігентної музи в епоху канібалів і звелів їй мовчати ще до настання крутих розправ. В останні роки життя він майже повністю відійшов від поезії і з головою занурився у наукову та викладацьку діяльність. Його поетичні переклади — можливо, ще й спроба заповнити свою власну поетичну нішу, яка, по суті, була заповнена лише частково. Колоритна постать доби українського відродження, Павло Филипович рельєфно вписаний часом до того гурту високоосвічених поетів, які за нормальних обставин могли б змінити ландшафт української поезії і вивести її на якісно інший рівень.
Приваблюючи фарбами пісень Мандрівників далеких, випадкових.
І непомітно передай вікам Оті пилини сховані насіння. Смерть не мине, і ти загинеш сам, Та безліч раз зійдуть твої творіння.
1922
І ти взяла моє надбання — Безжурний подих, сяйво слів; Перегоріла радість рання, І день притих і занімів За косогорами розстання — Тривога, стума, тоскний гнів.
Безладним подувом задуми Ласкаве викличу ім’я, А мрію не знайдем одну ми, До тебе не прилину я, Вартує жаль, темніють думи, Мов квітів зірвана сім’я.
Не перша ти і не остання — Самотнє серце не таїть, Чому ж, згадавши це кохання, Воно не може заніміть? Для чого знов росте змагання Невпинно і несамохіть?
Дотик блідої руки, Хвиля теплині на мить. — Десь пролітають віки І хуртовина шумить.
Пошепт, і стиски, і сміх, Запит, і знову снага. — Інших коханок моїх Десь уже ніч одяга.
Біла постава гнучка, Губи червоні в вогні: — Губи чиїсь і рука Там, в далині, в далині…
Єдина воля володіє світом, Веде в майбутнє нас єдиний шлях. Ми умремо з єдиним заповітом В непереможних і міцних серцях.
Врятує вроду і себе людина, Життя зросте над попелом руїн, — Велика мрія, мудра і єдина, Недаром дзвонить у всесвітній дзвін.
Віки летять, а в неозорім морі Єдине сонце для землі горить, І всі колись з’єднаються в просторі — Людина, звір, і квітка, і блакить.
Абетка відомих імен · По всій Україні відбуваються традиційні березневі Тижні дитячої книжки. · s. 10strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
— Зірко Захарівно, почнімо з приємного… — У нашій дитячій літературі приємна подія — присудження Шевченківської премії Володимиру Рутківському за трилогію “Джури” (“Джури козака Швайки”, “Джури-характерники”, “Джури і підводний човен”). Ще під час обговорення я зазначала, що ця премія потрібна мені, моїм колегам. Свого часу існувала номінація за дитячу літературу, в ній було відзначено Євгена Гуцала, Миколу Вінграновського, але потім її чомусь відмінили… Уже років п’ятнадцять дитяча література активно розвивається, у цій галузі плідно працюють і досвідчені письменники, і молодь. Але за багато років це перша така премія. Для нас вона — орієнтир, взірець. Для дитини треба писати легко, прозоро, але водночас у творах має бути глибина, патріотизм, моральність, дуже важливі речі, які дитина в себе всотує без зусиль, наче вдихає повітря, повчання мають бути ненав’язливі. За В. Рутківського дуже рада. Трилогія блискуча, а також чудові його “Потерчата”, “Сині води”, інші твори. Прекрасний письменник, навдивовижу гарна людина. — Чи належно поціновані здобутки нашої дитячої літератури, чи їх знають? — Звісно, ні. Нещодавно прочитала в однієї журналістки: “Нарешті у нас з’являється література для дітей”. Гадаю, ця людина запізнилася зі своїм відкриттям на тисячу років. Початком такої літератури можна вважати “Повчання дітям” Володимира Мономаха. У цій галузі працювали князі, видатні просвітителі, маємо величезну фольклорну спадщину. Багато здобутків у ХІХ столітті. Прекрасні твори Марка Вовчка, її “Маруся” — класика у французькій літературі, а в нас її не купиш (один раз видали, розкупили — і нема). Вірші Лесі Українки, Тараса Шевченка для наймолодших також уже видавали бозна-коли, давно шукаю таку книжечку. Веселчанський тритомник “Дивосвіт “Веселки” (2005 р.) тільки за ХХ століття подає близько 400 авторів, які писали для дітей. Це цікава, розмаїта, багата література. Хоч на неї тисли радянськими стереотипами, канонами, у цей час створені “Земля світлячків” Віктора Близнеця, прекрасна поезія й проза Івана Світличного, Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала та ін. Літературу творили і в діаспорі (Катерина Перелісна, Оксана Лятуринська, Ольга Гаєцька та ін.). Наприклад, мені подобається поезія Анатолія Качана. Вона глибока, цікава, позитивно впливає на дитячу душу. Прекрасна лірика, захоплююча мариністика, якої в нашій літературі обмаль; ігрова поезія — веселі вірші з фразеологізмами, прикметниками, словами-двійниками тощо. Або проза Лесі Ворониної, у неї українська тональність звучить тонко, ненав’язливо, наприклад, “Таємне товариство боягузів”. Її героїня бабуся Соломія, яка шиє, вишиває, плете панчохи й рукавички, — раптом стає супергероєм, і для всіх це була несподіванка. Приємно, коли атрибути нашої традиційної культури подано привабливо. Дуже подобається мені Галина Малик, її “Вуйко Йой” — цей твір несе дитині багато важливої інформації.
див засідання, присвячене пізнавальній літературі, ужитковим жанрам, які можна використовувати в школі, для навчання. Яскравий приклад подібних творів — “Диво калинове” й “Чари барвінкові” Дмитра Білоуса, його вірші про мову. Абетки теж із цієї серії. Є пізнавальна проза: розповіді про Україну, історичні місця, міста, річки, церкви тощо. Із цим не все просто. Мені одне видавництво запропонувало написати про фортеці. Я відмовилася. Хоч раніше багато подорожувала, нині все змінилося. Нещодавно побувала в Луцьку в музеях. Колись там ріс бур’ян, усе було запущене, а тепер це красивий доглянутий комплекс. Щоб уявити сучасну картину, треба знову вирушати в мандри, а це гроші на дорогу, на готелі. Гонорар за книжку не перекриє навіть витрат. Це величезна робота, яка потребує багато часу. Я колись дізналася, що одне з французьких видавництв авторці, яка збиралася писати про Індію, надало відрядження на півроку з цією метою. Для нас це фантастика. У Європі (та й не тільки) є українські сліди: у Відні, Парижі (аеропорт Орлі на честь Пилипа Орлика, барельєф у латинському кварталі в костелі із зображенням битви під Жовтими Водами) тощо. Ми мали б описувати Україну в світі, відкривати дитині свою державу, а на все потрібні кошти, яких у автора часто немає, і, на жаль, ніхто такі проекти не фінансує. — Раніше при Спілці письменників України було Бюро пропаганди, тоді автори ходили у школи із презентаціями, бесідами про літературу, мали за це якусь грошову винагороду. За кордоном письменників, які живуть за рахунок власних творів, також обмаль. Але влада створює для них можливості читати лекції, проводити бесіди з дітьми. За це вони мають достойний заробіток, що дозволяє, активно попрацювавши кілька місяців на рік, решту часу присвятити творчості. — Тепер платних зустрічей ніхто не організовує, письменник усе робить за власний кошт. Якщо Міністерство освіти вважає, що дітям потрібне спілкування з письменниками, треба було б подумати, яким чином це має відбуватися. Але, на жаль, навіть тоді, коли твори включають у шкільні хрестоматії, авторові нічого не платять. Це ганебна ситуація, такого ніде в світі немає. Бюро пропаганди при НСПУ варто було б для себе ці куточки, заради того й писала. Мені дуже приємно, коли на книжковому ярмарку підходять батьки й кажуть: “Купивши Вашу “Таємницю козацької шаблі”, поїхали в Кам’янець-Подільський…” У “Таємниці козацької шаблі” є й про Берестецьку битву, поле нашої поразки. Немає людини, у якої в житті не було б якихось особистих поразок. Дитина має бути готовою до цього. Головне питання в тому, як ставитися до поразки. Треба вчитися не опускати рук, сприймати невдачі як перший крок до майбутньої перемоги. Мене вразила пісня, написана після Берестецької битви: “Кину
Зірка МЕНЗАТЮК — журналістка, письменниця, авторка багатьох популярних казок, зокрема збірок “Казочки-куцохвостики”, “Київські казки”, “Таємниця козацької шаблі”, “Як до жабок говорити”, “Макове князювання”, книжок-нарисів для дітей “Наші церкви: історія, дива, легенди”, оповідань про народні мистецтва “Катрусині скарби”, есе “Український квітник”, драми-казки “Дочка троянди” та ін. Лауреат літературних премій ім. Лесі Українки та ім. Наталі Забіли. Наша розмова — про літературу для дітей, про творчість і письменницьке життя-буття.
Абетка відомих імен · По всій Україні відбуваються традиційні березневі Тижні дитячої книжки. · s. 10strona oryginału ↗ Дивовижний Ігор Калинець та багато інших… Я назвала лише кількох авторів, які намагаються донести дитині щось важливе. Вони працюють тихо, не привертаючи до себе уваги, не створюючи піару, галасу. Часом їх не помічаємо й не оцінюємо, що неправильно. До того ж, у нас мало видають навіть класику, а твори сучасних письменників друкують мізерними накладами (300—500 примірників — книжка ніби є, а хто її бачив?) Та й розрекламовані твори не всі рівноцінні — часом читаєш, читаєш, хочеш зрозуміти, що зробило цей твір популярним, і нічого не знаходиш, окрім дешевого вихваляння. Я поважаю тих письменників, які бачать не себе в дитячій літературі, а малят, які на цій літературі виростатимуть. В Ісуса Христа є дуже жорсткі, суворі слова, коли він поставив дитину перед апостолом і сказав: “Хто спокусить одного з малих цих, тому краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопити його в морській глибині”. Дитячий письменник має тримати цей вислів перед собою, щоб не завдати шкоди дитині. Не спокушати її відьмацтвом, яке заворожує. Наприклад, чарівна паличка, якою махнув — і всі проблеми розв’язано. Дитині важливо вказувати на якусь іншу дорогу до успіху, перемоги. Коли я відвідала Італію, то була вражена естетизмом, який присутній у всьому. Відчувається, як людина намагається облагородити природу, краєвиди. У нас же також це було. І важко працюючи у полі, жнучи серпом жито-пшеницю, люди хотіли, щоб під хатою росли мальви, чорнобривці, барвінок, і на комині квіточки малювали. Це природна, ненав’язлива, винятково українська потреба естетики, краси. Хочеться, щоб вона лишалася і саме через такі твори доходила до дітей. — У народну педагогіку було вкладено глибокий зміст. — Ми маємо від неї відштовхуватися й далі розвивати. Нещодавно у Будинку письменників Анатолій Качан прововідродити, у школах передбачити відповідні фонди. — Які секрети Вашої творчої лабораторії? — Кожна моя книжка про те, що дуже люблю. Наприклад, “Таємниця козацької шаблі” — мандрівні пригоди. Ми все життя влітку з чоловіком, дочкою ходили в походи. Постійно траплялися якісь придибенції. Ці враження — основа “Таємниці…” Мої герої мандрують замками України: Дубно, форт Тараканівський тощо. Намагаються врятувати козацьку шаблю, що потрапила до рук людей, які хочуть використати її на власну користь. Наші замки — надзвичайно благодатна тема: там завжди якісь таємниці, підземні ходи, заховані скарби. Це те, що діти люблять, але за всім цим — справжня історія, місток до того, щоб дитина зацікавилася Україною, щоб відчувала гордість за нашу країну. Нині школярі часто вихваляються перед однолітками: той поїхав в Іспанію, той — у Єгипет, ще хтось відпочивав на Канарських островах чи в Анталії. Хочу, щоб діти знали, що й у нас є надзвичайно цікаві куточки, які мало кому відомі. Щоліта я обираю якийсь маршрут: наприклад, Шацькі озера на Волині, Придунайські озера, Вилково або ще щось. Це дивовижно. — Куди б наші читачі за Вами поїхали? — Коли писала книжку, мандрувала в Кам’янець-Подільський, у Хотин, в Олеський замок на Львівщині, де народився король. Там збереглися і королівські покої, і ліжко, в якому той спав. А поруч — прекрасний Підгорецький замок, правда, занедбаний. Необхідно, щоб діти відкривали пером, лину орлом, конем поверну… Зима прийшла, хліба нема, тож нам не хвала, весна прийшла…” — і знову надії оживають, незважаючи на важке становище. Для воїна це була звична річ: один раз я переміг, другий раз мене перемогли. Треба боротися далі. Моя героїня намагається врятувати шаблю, вже майже нема шансів, але головне — не втрачати надію. — Дуже швидко розійшовся наклад “Українського квітника”. Ні Ви, ні видавці навіть не сподівалися… — Я дуже люблю квіти. На дачі все засаджено квітами, у моєї мами було багато рослин. Вона їх поливала, не лінувалася відрами носити воду… Коли все цвіте — краса неймовірна! Я вивіряла себе: шукала описи квіток у Шевченка, в Лесі Українки… Неодноразово ходила в музей дивитися картини Катерини Білокур. Писала з любов’ю. Так само “Катрусині скарби” — оповідання про народне мистецтво. Дуже люблю вишивку. Чому я написала цю книжку? Для доньки, яка підростала й не хотіла вишивати. Як таке може бути? Моя баба вишивала, моя мама вишивала, я вишивала, а на мені це вміння обірветься? — Навчили? — Так. Віддала її в гурток художньої вишивки. Вела ці класи й тепер веде Тетяна Островська, прекрасна вишивальниця, яка виховала багатьох майстринь, що створюють шедеври. Її сорочки, рушники — це дивовижне мистецтво. Тоді я зрозуміла: дуже важливо пояснити дитині, що вишивка, витинанка, писанка — це цікаво. І написала ці розповіді. — Чим порадуєте читачів найближчим часом? — Щойно закінчила й віддала до друку повість “Ангел Золоте Волосся”. Про реалії сучасного життя. Моя героїня — дитина з бідної сім’ї, що в колі “крутих” однолітків почувається обділеною. Мені хотілося, щоб ця дівчинка повела за собою читачів до розуміння справжніх цінностей. Як їх відшукати? Чому Ангел Золоте Волосся? Про це дізнається той, хто прочитає книжку. — Що побажаєте нашим читачам? — Не відступатися від справжніх цінностей, хоч це й нелегко.
Спілкувалася Надія КИР’ЯН
Арт-калейдоскоп “Великий або дволикий. Середини тут нема”. · s. 11strona oryginału ↗ Микола ПШЕНИЧНИЙ, м. Дубно Рівненської обл.
Такого прекрасного, незвичного, нестандартного, воістину творчого заходу місто Дубно ще не проводило. У центральному скверику, біля нового фонтана й лавочки для закоханих півтори години звучала поезія. Та ще яка! Ліни Костенко. Бо цього сонячного березневого дня був її День народження. Коли Ліні Василівні на найвищому державному рівні присвоїли високе й горде звання лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка за неповторну “Марусю Чурай”, дубенці теж щиро привітали улюблену поетесу, адже в цьому талановитому романі у віршах ідеться і про наш край. Згадаймо хоча б один із монологів Івана Іскри: “Вночі я втік. Лишатись було згубно. // Зубами якось руки розв’язав. // А тих усіх, три тисячі, під Дубном // Ярема-князь добити наказав…” Народилася Ліна Василівна 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині в учительській сім’ї. Батько зазнав репресій сталінського режиму. Закінчила з відзнакою Літературний інститут імені О. М. Горького у Москві. Авторка збірок “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961), “Над берегами вічної ріки” (1977), “Неповторність” (1980), “Маруся Чурай” (1979, 1982), “Скіфська баба” (сербохорватською мовою,
1981), “Сад нетанучих скульптур” (1987), “Бузиновий цар” (1987), “Вибране” (1989)… Останніми роками побачили світ такі книжки, як “Берестечко”, “Річка Геракліта”, роман “Записки українського самашедшого”. …Натхненно звучали поезії Л. Костенко у виконанні школярів, гімназистів, студентів, які представляли всі навчальні заклади міста. Відкриваючи ці Костенківські читання, заступник мера Олександр Карп’юк наголосив на тому, що Ліна Василівна неодноразово бувала в Дубні, зокрема і під час велелюдних урочистостей, присвячених 900-річчю літописного града над рікою Іквою. Нею багато написано, багато прожито, багато пережито. Особливо під час так званої “духовної еміграції” (1961—1977), коли брала якнайактивнішу участь в акціях протесту, голодуваннях, виступах на захист політв’язнів. 1963 року за повелінням КДБ розсипано набір збірки “Зоряний інтеграл”. Перед цим вийшов друком її кіносценарій “Перевірте свої годинники”, почалися зйомки фільму, який протягом 1966—1967 років зазнавав нищівної несправедливої критики на пленумах Спілки кінематографістів України, після чого поетеса відмовилася від авторства кастрованого до невпізнання сценарію. 1972-го знищено набір книжки “Княжа гора”. Справжнє визнання прийшло вже в незалежній Україні. Хоча ще 1990 року в США відбувся Всесвітній конгрес “Ліна Костенко — поет і мислитель”. За італійськомовний том “Інкрустації” нагороджена Міжнародною літературною премією імені Ф. Петрарки. 1999 року отримала Диплом почесного доктора Національного університету “Києво- Могилянська академія”. Перший лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги. 2001-го Національна спілка письменників України висунула її кандидатуру на Нобелів-
Фото Ксенії Гладишевої ську премію в галузі літератури. Є ще один вельми цікавий зв’язок творчості поетеси із Дубенщиною. 1989 року в центральному мінському письменницькому видавництві “Мастацкая літаратура” шеститисячним накладом побачив світ “гістарычны раман у вершах” Ліни Костенко “Маруся Чурай” у прекрасному перекладі посестри по духу і перу з міста Бєлаазьорськ Брестської області Ніни Матяш, яка саме за це була удостоєна почесного звання лауреата Дубенської Міжнародної літературно-мистецької премії імені Авеніра Коломийця. Як дорогоцінну реліквію, маю вдома на книжковій полиці цей ошатний томик із дарчим написом: “Міколе Пшанічнаму з каляднымі зычэньнямі дабра, сьвятла, вышыні душэунай і духоунай, песьні. Ніна Мацяш. 6.01.90”. А нижче — незабутній автограф Ліни Костенко вельми специфічним і неповторним (“Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”) почерком, узятий у неї на якомусь київському письменницькому з’їзді, де мені теж довелося бути делегатом від “марнотратителів пера й чорнила” Рівненської області. Із нагоди цього справжнього Свята поезії у Дубні вийшов кольоровий буклет, прикрашений світлинами нашої видатної сучасниці, фоторепродукціями її книжок, біографічними даними, а ще — афоризмами з творів Ліни Костенко. Наприклад: “В Червону книгу запишіть поетів, поети теж зникають на землі!”, “Великий або дволикий. Середини тут нема”, “В безсмертя також повні очі сліз”, “Страшні слова, коли вони мовчать”, “Мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч”, “Душа пройшла всі стадії печалі. Тепер уже сміятися пора”, “Віддай людині крихітку себе. За це душа поповнюється світлом”, “На старих фотографіях всі молоді”… Вона — теж. Завжди!
Арт-калейдоскоп “Великий або дволикий. Середини тут нема”. · s. 11strona oryginału ↗ Так французькі глядачі висловлювалися про артистів після перегляду гастрольного спектаклю “Жізель” Одеського академічного театру опери та балету й додавали: “Оце і є справжня балетна трупа!” А ще вони у захваті так гучно тупотіли ногами, що ця звичка французів спочатку шокувала наших артистів.
Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Калейдоскоп народної культури і життя складається з плетива релігії, побуту, прадавніх вірувань. А селянське мистецтво яскраво віддзеркалює процес перетікання духовного в звичаєве і навпаки, яке в народі майже непомітне. Та ще з радянського часу так повелося, що народне мистецтво — вторинне, “нікому не потрібне”, яке аж ніяк не можна порівнювати з академічними творами, і яке часто сприймається на рівні іронії. Та чи так це насправді? Новий проект “Sacrum/Profa- num” переконливо заперечує цю думку. Він уперше у вітчизняній виставковій практиці торкається теми взаємовпливів духовного і звичаєвого, сакрального і профанного (спрощено-примітивного), священного й повсякденного, якими наповнені твори народного мистецтва. Основу експозиції виставкового проекту становлять ікони й народні картини зі збірки Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара”, започаткованої на межі 50—60-х років ХХ століття, твори з фондів Національного музею українського народного декоративного мистецтва і Національного музею народної архітектури та побуту України. — Ми назвали виставку латинськими термінами “Sac- rum/Profanum”, бо це дуже важливі й актуальні поняття європейської філософії, які стосуються сакрального й побутового в культурі та релігії. Не випадково ця виставка — шана збирачам творів народного мистецтва та місцю, в якому перебуваємо. Ми піднімаємо українську народну культуру, українське народне малярство на європейський рівень, — розповів куратор проекту Валерій Сахарук. Перед очима — справжнє розмаїття сюжетів, тем, образів. Виставлені ікони і портрети людей, сільські пейзажі переважно кінця ХІХ—початку ХХ століття. Твори Панаса Ярмоленка, Юрія Бірюкова, Івана Лисенка та інших. Оце сакральне й побутове поєднане у творах дивовижним чином. Так, у ликах із народних ікон (“Богородиця Печерська”, “Богородиця з немовлям”, “Богородиця Провідниця”, “Богородиця з дитям”) можна побачити звичайних людей — маму з дитиною, а в портретах простих селян, зокрема у картинах “Сільська родина”, “Мати і дочка” Панаса Ярмоленка, — святих. Цікаво й те, що ця експозиція вибудувана за правилами експонування професійних картин. Зазвичай ми звикли до картин в інтер’єрі. А на цій виставці можна уперше споглядати наївне народне малярство як абсолютно самодостатню річ, без жодних декорів. Картини високохудожні, але й сама удосконалена форма їхньої подачі виховує шанувальників мистецтва. Таке враження, наче перебуваєш у справжній галереї, де зустрілися дух старовини й сучасності. За словами директора НЦНК “Музей Івана Гончара” Петра Гончара, наступні виставки доводитимуть актуальність народного мистецтва та народної культури: “Це високе мистецтво, яке на межі “вчора—завтра”. У народному малярстві більше формальних ознак, ніж в академічному, і тільки професійні художники, вивчаючи народне мистецтво, почали знаходити свої форми. Я щороку знаходжу дедалі нові прояви цієї культури. У роботах — духовна чистота, висока культура, любов до життя, щирість подачі… Ми пройнялися і збагатилися тонкими аспектами цих творів”.
Сергій ГОРИЦВІТ, Одеса
Гастрольне турне тривало майже два місяці. За цей час українські танцюристи у тридцяти французьких містах дали сорок шість вистав “Жізель” Адольфа Адана. Разом із молодими одеськими солістами виступали четверо киян із Національного театру опери та балету ім. Т. Шевченка. Партію Мірти виконували Аліна Хилько і Тетяна Афанютіна, а партію Ганса одесит Дмитро Шарай. Підсумовуючи гастролі, головний балетмейстер театру заслужений артист РФ Юрій Васюченко зазначив, що зарубіжна публіка приймала колектив із великим захопленням. На одну з перших вистав було запрошено експертів із балету, аби вони оцінили майстерність наших танцюристів. І парижанам, і представникам лондонського Королівського оперного театру “Ковент Гарден” дуже сподобалася постановка та виконавська манера українського балету з Одеси. Загалом, наш балет дуже популярний у французів. Тож є сподівання, що наступного року українські танцюристи знову радуватимуть французів. На думку Юрія Васюченка, Одеський театр має оновити спектаклі, які обов’язково повинні бути в репертуарі. Це “Лебедине озеро”, “Спляча красуня”, “Баядерка”, “Корсар”, “Дон Кіхот”, а вже потім братися за нові постановки. Водночас слід подбати про високий творчий і технічний рівень артистів балету. Театр має намір залучити до постановки таких відомих балетмейстерів, як Май Мурдмаа з Естонії, Георгій Ковтун із Санкт-Петербурга, Раду Поклітару, який створив театр “Київ модерн-балет”. Зараз Одеський оперний веде перемовини про гастролі в Китаї, які мають відбутися у грудні—січні. Там покажуть “Лебедине озеро” і “Лускунчика”. А найближчими днями на рідній сцені пройде гала-концерт “Феєрія балету”, створена силами молодих солістів і хореографів театру. Це своєрідний “карт-бланш” для театральної молоді, де кожен має шанс уповні показати, на що здатний.
Українці в світі · “Наш футбол безнаціональний, а тому й приречений не сягнути нормального європейського рівня”. · s. 12strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
два м’ячі, якими розпочав свою статистику взяття воріт в “Україні”. Ось як про нього тоді писали: “Лєньо, обернений плечима до воріт “Гасманеї” (висококласної єврейської команди. — М. С.), на “шістнадцятці” дістає приземну подачу від Гошовського. Притримує м’яч лівою ногою, зводить тілом доправа, оборонець “Гасманеї” Бірнбах скочив в правий бік; негайний зворот тілом Скоценя на 360 ступенів, і як рубне він правою ногою в долішній правий ріг воріт. Воротар “Гасмонеї” Блят навіть не ворухнувся. Так народилася найбільша зірка українського футболу”. Чи не від тих часів він постійно чув довкола себе: “Тшимай Лєньо!”, “Бльокуй Скоценя!” У нього було кілька сторожів водночас, його збивали з ніг, зупиняли всіма дозволеними й недозволеними прийомами, а він забивав і забивав… Його не раз намагалися переманити до польських команд. Особливо наполегливими були емісари з польської “Погоні”. “Не можу, — відповідав він, — я — українець”. — “У нас грають і українці!” — “Ні, моє місце — тільки в “Україні”. 1939 року збірна Львова, яку просто не мислили без Скоценя, виграла Чашу (кубок) президента Польщі. Скоцень — найкращий форвард Польщі. Багато віддали б уболівальники польської збірної, аби побачити Лєньо в її кольорах. Не побачили. Скоцень — українець. Він грає тільки за “Україну” й за збірну свого міста. Йому — заледве двадцять літ. У такому віці в кожного океан планів і надій. Він знає, що футбол — його доля і що гратиме він довго. І що все в житті залежить од нього самого. Та життя завжди сповнене несподіванок. 1939 рік. Червона армія на вулицях Львова. Розпочалася не просто пора перемін. Розпочалася нова сторінка Львова, Галичини і, звичайно ж, його біографії. У листопаді 1939 року — подія у житті Львова. Збірна міста грає проти збірної
Києва, тобто київського “Динамо”. В останньому чемпіонаті СРСР “Динамо” забило найбільше м’ячів і посіло четверте місце. Незважаючи на два фірмових голи Скоценя, львів’яни програли. З гіркою іронією згадує він той матч. За збірну Львова виступало вісім поляків, два євреї та один українець. Так вирішили нові владці, які почали тут диктувати все. Їм дуже хотілося виставити команду суперінтернаціональну, де українці будуть представлені тільки символічно. Одразу ж після матчу Скоценеві енергійно запропонували: переходь до “Динамо”. Він вагався. За якийсь час його вводять до української спортивної делегації, що їде до Москви. Там Лєньо здивовано дізнався: його вже вписано до складу московського “Динамо”. Його вітають, а він зовсім не радий з того. Не хоче виступати за цю команду. Вона, як і Москва, йому чужа. Але його буквально призначили гравцем московського “Динамо”. Мусив підкоритися. “Вони грали, мережили часто непотрібні комбінації, возилися з м’ячем. Я не
Українці в світі · “Наш футбол безнаціональний, а тому й приречений не сягнути нормального європейського рівня”. · s. 12strona oryginału ↗ Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Приїжджаючи до Торонто, я щоразу неодмінно зустрічався з ним. Це стало в нас ніби обов’язковим ритуалом. Ми заприятелювали ще відтоді, коли я писав тут книжку “Українець, який відмовився бути бідним”. Скоцень віз мене до якоїсь кав’ярні, де ми могли просидіти й півдня. Я розпитував його, він розповідав. Мені відкривалася цікава людська й спортивна доля. Я хотів написати про нього. Він уявлявся мені (й нині уявляється) яскравою антитезою нинішнім спортсменам-космополітам. Скоцень завжди й повсюдно пам’ятав, що він українець. Коли при ньому хтось назвав його патріотом, він протестував: “Це надто голосно про мене, наче про якогось героя… Я просто українець. І завжди ним лишався”. Я кілька разів писав в українських часописах про його футбольну одіссею. Він не приховував своєї радості з того приводу. Йому, звичайно ж, хотілося нагадати про себе саме в Україні. Він мав усі підстави сказати, що без нього історія київського “Динамо” неповна. Якось ми розглядали знімок київського “Динамо” 1940 року. Він вказав мені на анонімне коліно збоку. “А це — я”. Коліно лишилося від того, хто стояв крайнім. Скоцень дістав зі свого альбому знімок, який був спотворений у книжці. На ньому крайнім стояв кремеза з його ще молодим обличчям. Це ще одна виразна подробиця з того, як у нас редагували історію. Як викидали з неї активних дійових осіб. Мене заохочували писати про нього колишні львів’яни, які зберегли яскраві спогади про форварда львівської “України” Лєньо Скоценя. Я зустрічав їх то в Торонто, то в Оттаві, то в Нью-Йорку, Вашинґтоні, Варшаві… Коли останніми роками спостерігав бездарну гру київського “Динамо”, коли чув, як висловлюються буцімто українські футболісти зі столичного клубу, що вперто відгетьковують од себе українське слово, мені знову й знову хотілося розповісти їм Скоценеву історію. Може, на її тлі дехто з них відчув би себе нікчемою, і це могло б стати поштовхом до національного прозріння. А слідом за таким бажанням неодмінно з’являлася скептична думка: наш футбол безнаціональний, а тому й приречений не сягнути нормального європейського рівня, бо ж до майстерності й жадання високого гонорару мають додатися ще й національні амбіції, як це бачимо чи не в кожного футбольного гранда. Такими були наші розмови зі Скоценем. Він теж пророкував Суркісовій команді роль безперспективного статиста на будь-якому турнірі. Як показав час, Скоцень не помилявся. Але це — не той випадок, коли він радів би з того, що не помиляється. Сьогодні Скоценя з нами немає. Однак його обличчя постає переді мною, коли я думаю про Торонто. Воно досі не уявляється мені без нього.
* * * Змалку Лєньо (лінивець, лінтюх — так його звала мама) став на Левандівці (околиця Львова) знаменитістю. Ніхто з його ровесників — чи й навіть старших хлопців — не зміг зрівнятися з ним на футбольному полі. Він був найменшим в українській збірній Левандівки, яка вела затяті поєдинки з польською збірною Левандівки за пальму першості. На голову нижчий за всіх Лєньо часто приносив своїй команді перемоги вирішальними голами. Шістнадцятирічним уже грав за дорослу команду “Тризуба”, що виступала в першості Галичини. Згодом запросили до “України” — найкращої команди не тільки у Львові, а й у всьому краї. Перша його гра — з тернопільськими “Кресами”. Перші гайнував часу, входив в акції та індивідуальним проривом здобував ворота, частогусто в безнадійних ситуаціях виривав гру”, — написав пізніше в спогадах. А в Києві міркували, як повернути Скоценя в Україну: перспективний! Якогось дня Лєньо отримав листа з дому — повідомляли: йому прийшла повістка до Червоної армії. Його справу вирішував НКВС України. “Ви більше до Москви не поїдете. Ви нам тут потрібні. В “Динамо”. А перед тим для годиться на деякий час призначили тренером армійської команди — щоб не такою прозорою була зміна клубу. І ось — “Динамо”, що виступає в Москві проти ЦБЧА — головного претендента на звання чемпіона СРСР. Кияни вирвали перемогу. Долю матчу вирішив єдиний гол. Його провів Скоцень. Розпочинався сезон 1941-го. У перших чотирьох матчах на виїзді Скоцень забив шість м’ячів. Такого бомбардира в київському “Динамо” ще не було. Спартакіада народів СРСР. Фінал у змаганнях із футболу. Зустріч у столиці України з тбіліським “Динамо”, за яке виступає неперевершений Борис Пайчадзе. Два постріли Скоценя — два м’ячі в сітці воріт футболістів Грузії. Третій — під завісу — з подачі Скоценя провів Павло Віньковатов. Це було в середині червня. Київ чекав 22-го числа, на яке призначалося відкриття новозбудованого Центрального стадіону й матч “Динамо” — ЦБЧА. Того дня Київ уже на світанку бомбили німецькі літаки. А наступного — Скоценя заарештували: все “Динамо” говорило російською і тільки він один — українською. Націоналіст! Його ще перед цим застерігали приятелі: з ними зустрічалися “особи в цивільному” й розпитували, чи веде Скоцень провокаційні розмови. Радили або раптом зникнути з київських обріїв, або ж притримувати язика. Але куди йому було зникати? Футболісти столичного клубу постійно на такій видноті й такі популярні в усій країні, що ніде їм не заховатися. А щодо язика, то він ніколи не був пустомолотом. Навпаки — мовчун безнадійний. А тоді, коли місто наповнили сум’яття й паніка, ввечері, коли Скоцень після важкого дня земляних робіт повернувся зі стадіону, де спортсмени рили бомбосховище, й вечеряв зі своєю молодою дружиною, троє у відповідній формі забрали його з-за столу й поконвоювали у відомому напрямку. Ясна річ, у володіння НКВС. Допит. Ультимативна вимога: зізнайся сам у своїй шпигунській діяльності. Мовляв, ми й самі все добре знаємо. У нас удосталь відповідних свідчень. Ми хочемо від тебе щиросердого зізнання. Він знетямлений і зрозпачений. Намагається щось пояснити. Йому ніхто не вірить і ніхто його не слухає. Невже він зникне слідом за тими багатьма, кого він знав особисто й кого вже не бачить, а тільки чув про них мовлене здебільшого пошепки: “Посадили…” Та певно, Лєньо, як мовиться, у сорочці народжений. Мабуть, той, хто вирішував його долю, був його фанатом. Інакше пояснити те, що сталося, просто важко. Скоценя відпустили з наказом зникнути з Києва геть, і не потрапляти на очі. Що він і зробив. Знову Львів. Але тут уже інший окупант. І сьогодні в те важко повірити, але так було насправді: війна — війною, а футбол — футболом. Життя завжди й повсюдно вимагає свого: і у війну закохуються та справляють весілля, одружуються, народжуються діти. І в війну засівають поле та збирають урожай. То тільки в художній літературі й у кіно завжди все відображено трагічно-однолінійно й схематично. Є далека периферія війни, котра вельми відрізняється від тих місць, де йдуть кровопролитні бої і смерть справляє свою страшну косовицю. Тут усе — інше. Спортивне товариство “Україна” організовувало матчі з командами різних німецьких військових частин. Звичайно ж, футбольна дружина Скоценя легко громила цих суперників. Далі був цілий чемпіонат усіх футбольних команд Західної України. Переможець одержував кубок Українського Центрального комітету. Переможцем став Скоценів колектив. Потім — другий сезон. Скоценева “Україна” — поза конкуренцією. Але фронт сунеться до Львова. Німці відступають. Разом із ними повзуть валки втікачів, які не хочуть бути в радянському “раю”. Серед них — і Скоцені. Вони зупинилися в словацькому прикордонному місті Жіліна. І недаремно мовиться: слава йде попереду славетного чоловіка. Невдовзі ті, кого це цікавить, знали: тут, серед утікачів, є футбольний маестро, який грав у грізних московському та київському “Динамо”. І ось уже він має пропозицію пограти за місцеву команду “Жіліна”, що виступає у вищій словацькій лізі. Скоценів дебют у “Жіліні” — три м’ячі. Другий матч — іще три. І так у кожній зустрічі. Скоценя вже просили стати тренером команди, котра з його участю вийшла в одноосібні лідери чемпіонату. Дебютував у “Жіліні” і як тренер. Але війна знову нагадала про себе. Треба полишати й гостинне словацьке містечко, де він став чи не найпопулярнішою особою. І ось він уже в Німеччині, в таборі так званих переміщених осіб. Тут зорганізував футбольну команду “Україна”, що перемагала багатократних чемпіонів Німеччини “Байєр” і “Фенікс”, не кажучи вже про “Ульм”. Уже тоді його запрошували до французької команди “Ресінг”, але виїхати до Франції не зважився. Тримався гурту земляків у таборі.
Цікаво знати · “Цей мовчазний чужинець, який тільки міг повторювати репортерам, що він — не росіянин і не поляк, він — українець”. · s. 13strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
бажання успіхів на новому місці проживання в Канаді…” Так, він їхав до Канади, де на той час уже встигли непогано влаштуватися його родичі. “Ніцца” організовує спеціальний — прощальний — матч Олександра Скоценя. Він востаннє виходить на поле у Франції. Глядачі прощаються з кумиром. Стадіон влаштовує йому овацію. За кілька днів по тому він із дружиною і сином рушає в далеку дорогу. У Канаді він знову захищає кольори команди з назвою “Україна”. Скоцень водночас гравець і тренер. Його молодий колектив з Едмонтона вже змусив говорити про себе. А про Лєньо тутешні англійські газети написали так: “Його гра — чудова й гаряча, як вогняна петарда, дає всі підстави вірити, що Скоцень був гравцем французької репрезентаційної дружини…” (“Едмонтон Бюлетень”). “Скоцень показав не гру, а мистецтво. Європейський футбольний ас поклав на рахунок “України” два голи…” (“Едмонтон Джорнал”). Але вже в наступному матчі йому скалічили ногу, і він мусив довго лікуватися. Тільки-но Скоцень вийшов після перерви на поле і, ніби жартуючи, провів три м’ячі, як знову сталося лихо. Захисник із команди суперників зумисне зламав йому ногу. Ще виходив на футбольне поле, навіть забивав м’ячі, однак нога боліла й боліла. І він відчув: не той уже Скоцень. Сказав собі “ні” й уже не вийшов на гру. Тільки він знав, як боляче йому було прощатися з футболом. А перед тим його нагороджували знаменитим у Канаді кубком Голланда. Це вельми престижна нагорода, що вручається за високі спортивні досягнення й джентльменську поведінку в спорті і в житті. Всі знали Скоценя, але той факт став сенсацією, оскільки вперше за всю історію канадського спорту кубок Голланда вручали саме українцеві. “До лаврів, які цей визначний спортсмен збирав на стадіонах Європи, додався ще один, особливо почесний”, — рядки з газети після тої врочистої події. Тепер він лишався тільки тренером і спортивним журналістом. А також людиною, що нагадувала собою львів’янам, які живуть у Канаді, молодість, оскільки вони добре пам’ятали львівські стадіони тридцятих років і кремезну постать їхнього кумира. “Так, Лєньо був один такий у нас”,— сказав мені президент Українського інституту Америки Володимир Баранецький, що в довоєнному Львові не пропускав жодного матчу з участю Скоценя й донині пам’ятає його. Мені розповіли, що Едуард Стрельцов із московського “Торпедо” вельми нагадував Скоценя і масивною фактурою, і незвичною в такому випадку елеганцією фінтів і силою ударів. Двадцять років тому в Торонто вийшла книга “З футболом у світ”. Спомини Олександра Скоценя. Вона стала бестселером. Її читають не тільки його ровесники, а й їхні діти та внуки, що чули від старших історію Лєньо з Левандівки. Цю книжку йому допомогли написати українські журналісти з Торонто. Добре, що Скоцень мав цілий архів зі знімками й газетними публікаціями, де різномовні автори писали про його яскраве футбольне мистецтво. Шкода, що в “святці” київського “Динамо” ще досі не внесено цього неймовірного форварда. Його поховали в канадській землі. Буваючи в Торонто, я йшов на його могилу. На цвинтарі святого Володимира в Торонто знайшли останній притулок тисячі дітей України, яким на долю випала еміграція. Нині відходять останні з того покоління. Лишається дедалі менше тих, хто пам’ятає Скоценя на футбольному полі. Як на інший народ і на іншу ситуацію, Скоцень фігурував би в національному спортивному Пантеоні. Слава Богу, що йому забажалося створити цю спортивну автобіографію. У ній ми прочитуємо не тільки про його футбольні тріумфи, а й про те, як ішов на свої спортивні вершини Лєньо з Левандівки, і про те, яку ціну завжди треба сплатити за видатні успіхи. І, ясна річ, не тільки в футболі.
ху (зокрема й друковані 1942 року у Рівному), радянського часу. І, звичайно ж, господарка виставки гривня — і колишня, і теперішня. Прикметно, що грошова експозиція органічно доповнюється купчими, що розповідають про вартість грошей у певний період. А також різними договорами, зобов’язаннями, розписками, пов’язаними з грішми, людськими характерами та долями. Так, водному з нотаріальних документів від 1905 року мешканець Чеської Яновки Франц Копецький зобов’язує ще ненароджених нащадків виплатити позичальнику його борг у 35 рублів, аби на родоводі не затавровувався гріх. Причому, виплатити не пізніше, ніж через сто років… Загалом виставка цікава, змістовна, насичена.
Цікаво знати · “Цей мовчазний чужинець, який тільки міг повторювати репортерам, що він — не росіянин і не поляк, він — українець”. · s. 13strona oryginału ↗ 1948 року (Скоценю — тридцять) підписав контракт із бельгійським клубом “Олімпік”. Очевидно, саме він став першим українським футбольним кондотьєром. Його зірку в “Олімпіку” відразу ж помітили. Після кількох ігор за “Олімпік” запропонували перейти до французької “Ніцци”. Лєньо й у Франції з перших матчів на висоті. Починається його найвищий спортивний злет. Матч у Парижі з місцевою командою “Стаде Ред Стар”, що ходила тоді у грандах французького футболу. Майже до кінця зустрічі парижани вели в рахунку. Нарешті м’яч потрапляє до Скоценя, який усе ще не може вписатися в команду. Блискавичний дриблінг, гарматний удар. Гол! Лєньо врятував дорогоцінне очко на полі суперника. Наступний матч — із не менш сильною “Тулузою”. Преса пише, що чужинцеві навряд чи пощастить розпечатати ворота “Тулузи”, оскільки вона має в захисті залізний тандем: Фортунеллі—Ібріра. “Ніцца” перемагає: 3:2. Два м’ячі влетіли “Тулузі” після гарматних ударів “дев’ятки” гостей — Скоценя. Французька преса назвала його зіркою тижня, найнесподіванішим відкриттям на стадіоні в Тулузі. Позаду — матчі з командами “Лілль”, “Бордо”, “Марсель”, “Ресінг-Париж”, попереду зустріч із лідером чемпіонату країни “Реймсом”. Один із заголовків у газетах напередодні зустрічі: “Завтра проти Жонке Скоцень гратиме матч свого життя”. Жонке — найкращий футболіст Франції. Він буде сторожем найкращого бомбардира чемпіонату країни, цього мовчазного чужинця, який тільки може повторювати репортерам, що він — не росіянин і не поляк, він — українець”. Матч закінчився внічию. Але Жонке програв Скоценю — Лєньо провів “Реймсу” два м’ячі. “Чи дасть собі раду Скоцень із Жонке?” — запитували автори статей. Дав. Як давав раду із Васевичем із “Погоні”, Грінбергом з “Краковії”, Чернишовим із московського “Динамо”, Лясковським із ЦБЧА, що вважалися найкращими “сторожами”. Його феєричний дриблінг і гарматний удар із обох ніг — тріумф футбольного мистецтва, яким захоплюються вболівальники на різних стадіонах. Про нього, не шкодуючи суперлативів, широко писала преса. Центрфорвард “Ніцци” був справді нестримним. Ніхто не міг повірити, що йому вже за тридцять. Друга зустріч із “Реймсом”. Цього разу на Кубок Франції. Тепер напередодні матчу газети пишуть так: “Жонке боротиметься не проти Скоценя, а за свою славу”. Два гарматних постріли Лєньо вирішують долю матчу. Його вкотре вже несуть зі стадіону на руках через усю Ніццу. Це — найвищий тріумф Лєньо. Того сезону у Франції не було популярнішого за нього футболіста, як не було й результативнішого бомбардира. Успішне турне по стадіонах Європи. І ціла колекція фірмових голів Олександра Скоценя. Його переманюють до паризьких команд. Він згоден на перехід. Але “Ніцца” прагне втримати його за будь-яку ціну. Скоценю піднято суму гонорару за кожен матч. У новий сезон “Ніцца” вступає значно омолодженою. Половина гравців — учорашні юніори. Без Лєньо їм нема на що сподіватися. Він успішно розпочинає лік голам нового сезону. Ось уже й остання зустріч, у якій він забиває чотири м’ячі. В інтерв’ю після гри заявляє журналістам, що залишає футбол і від’їздить до Канади. Популярний футбольний тижневик публікує на цілу сторінку фото Лєньо і такий текст: “Це вже офіційно підтвердилося: Скоцень покидає Ніццу… Він завершує свою прекрасну футбольну кар’єру… Своїм мистецтвом і здібностями він давав можливість усім жителям Ніцци і всім футболістам мати велику насолоду. А для своїх противників — центральних захисників — Скоцень, за словами Жонке, завжди був прямо пострахом. Від імені всіх читачів спортивної преси, від імені всіх спортивних журналістів дякуємо Олександрові Скоценеві й передаємо по-
Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.
У Млинівському краєзнавчому музеї відкрилася виставка, яка стала результатом десятилітніх старань місцевих нумізматів-аматорів. Тут представлені гроші різних віків і народів, якими користувалися або які колекціонували місцеві мешканці, є монети зі скарбів, знайдених на території Млинівського району. — Зараз важко визначити, коли до музею потрапив перший грошовий експонат. Можливо, на самому початку його заснування — 1976 року, — зазначив директор Млинівського районного краєзнавчого музею Катерина Тимощук, — але що не рік, то музейний фонд поповнювався новими цікавинками. Хтось привозив грошові знаки з-за кордону, хтось віддавав для колекції із власних збережень. Але найбільше експонатів з’явилося після експедицій, які організовували працівники музею. Таким чином з-поміж інших цікавих реліктів до нас потрапляли й монети, банкноти, облігації, і їх назбиралося стільки, що навіть усі не вмістилися на стендах у виставковій залі. Але головне — не кількість, а оригінальні витвори, рідкісні примірники, різноманітні історії, пов’язані з обігом грошей. Отже, завдяки виставці вдалося реконструювати минуле рідного краю, України, репрезентувати розвиток соціально-економічних, політичних, торговельних зв’язків, відобразити реальну вартість грошей у той чи той період. Головним експонатом виставки логічно мали б стати монети, які виготовляли безпосередньо на тутешніх теренах — у селі Чекно. Тут у XII столітті був монетний двір князя Ярослава Ізяславовича, де й чеканили мідні кругляки, від цього й походить назва села. Утім, жодна з тих грошових одиниць до наших днів не дійшла, про них відомо лише з історико-архівних джерел. Натомість гроші, якими користувалися наші попередники у XVII—XVI- IІ століттях, уже є в експозиції. Найбільше представлено грошових знаків Української Народної Республіки, Речі Посполитої, Російської імперії, ІІІ Рей-
Директор комунального закладу “Млинівський районний краєзнавчий музей” Катерина Тимощук представляє купюри, датовані різними віками
Цікаво знати · “Цей мовчазний чужинець, який тільки міг повторювати репортерам, що він — не росіянин і не поляк, він — українець”. · s. 13strona oryginału ↗ Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.
Цікава постать українського письменника, режисера та культурного діяча 20— 30-х років минулого століття Авеніра Коломийця. Останнім часом із-за кордону в Україну дедалі частіше повертаються сторінки творчої спадщини “волинського Франка”, як його називали побратими по перу. Так, наприкінці минулого року син Авеніра Коломийця Ждан прислав із Австралії, де мешкає, книги батька “Антологія поезій”, “Літературні твори”, “Шевченкова ера” та збірку матеріалів про життя і діяльність письменника й режисера. Ці книги були видані до 106-ї річниці з дня народження і 65-ї річниці з дня смерті письменника. Ждан Коломиєць надіслав їх у Рівненську державну обласну бібліотеку, аби ці видання перебували в Україні, на рідній письменнику Волині. І ось — новий подарунок з Австралії. Це видання літературно-мистецького й наукового збірника “Керма” за 1946 рік, редактором і видавцем якого був Авенір Коломиєць. Збірник почали готувати ще під час воєнних дій в Україні, у місті Дубні, але друком він вийшов у Зальцбурзі (Австрія) накладом 500 примірників. У журналі чимало цікавих публікацій самого письменника, а також низка творів інших українських митців. Авенір майже повністю підготував до виходу в світ друге число журналу, але побачити його так і не довелося. Тривалий час “Керма” перебували у власності Ждана Коломийця, а нині він поділився ними з краєм, де народився, ріс і працював його батько. Аби ще більше спізналася тут, в Україні, творча душа “вимушеного емігранта”, для якого Україна була понад усе.
Кінозал · “Про яскравих особистостей, захоплених справою свого життя, реалізованих та успішних”. · s. 14strona oryginału ↗ Лариса БРЮХОВЕЦЬКА, головний редактор журналу “Кіно-Театр”, керівник центру кінематографічних студій Національного університету “Києво- Могилянська академія”
Ітиметься про молодих, які, за поодиноким винятком, працюють як незалежні режисери. Таке явище, як незалежне кіно, нове для України. Виникло воно, можна сказати, на хвилі Помаранчевої революції. Тоді вийшло аж три повнометражні картини одної тематики — “Помаранчеве небо” Олександра Кирієнка, “Прорвемось!” Івана Кравчишина і “Оранж лав” Алана Бадоєва. Та розгорнути старт у довгу дистанцію вдалося не всім — Кирієнко зняв ще кілька фільмів із російськими акторами, які були в прокаті (“Інді”, “Страх ілюзій”), Кравчишин переробив свій фільм і запропонував на МКФ у Карлових Варах, щодо Бадоєва, то ЗМІ повідомляли про його роботу над кліпами. Була ще “Штольня” з претензією на “перший в Україні фільм жахів” і з потужним піаром, було ще щось, але згадати, що саме, важко. Молоді, які утвердили свою майстерність на початку 2000-х (Ганна Яровенко з чудовою “Кіноманією”, Вікторія Мельникова з філософською трилогією про музику в житті людини), після економічної кризи осені 2008-го працюють на телеканалах і, здається, перестали думати про кіно. Тарас Ткаченко, що в дипломній роботі виявив рідкісний талант комедіографа, зняв ігровий повнометражний “Право на Надію”, тепер працює в кіно документальному (фільм “Святослав Гординський”, студія “Кінематографіст”). Зі свого боку Державна служба кіно 2007 року обнадіяла глядачів, що за державний кошт найближчим часом буде знято шість повнометражних дебютів, але до економічної кризи встигли зняти тільки двоє — Марина Кондратьєва та Валерій Ямбурський, проте обидва фільми виявилися невдалими. Сергія Лозницю, що також входив до цієї шістки, язик не повертається називати українським режисером — живе в Німеччині, зняв російсько-німецько-українську копродукцію “Щастя моє” російською мовою, з російськими акторами і про російську дійсність.
“Оранж лав”
Багатообіцяючий дебют Валентина Васяновича (режисер мав престижну нагороду в Клемон- Феррані за короткометражку “Проти сонця”), який стартував тоді ж, фінішу ніяк не дістанеться. А Тарас Томенко, що надовго зупинився на стадії сценарію, здається, зійшов із дистанції. Тому сьогодні картину українського молодого кіно формують стрічки короткого метра. Короткий формат, з одного боку, має переваги: він недорогий і дає певну ілюзію кінематографічної діяльності (ледь не щодня в Києві відбуваються фестивалі короткометражних фільмів), але з другого — звужує сферу впливу і можливість виходу до широкого глядача. Знявши короткий метр, який дивиться коло друзів, молоді виставляють його на якомусь із сайтів, у кращому разі посилають на МКФ — і цим задовольняються. Схоже, що вони остаточно перейдуть у віртуальну сферу. Але якщо кінематограф інших країн живе повноцінним життям (прокат, масштабні фестивалі, ринок DVD), то в нас тішаться життям віртуальним. Дуже хотілося б, щоб молоді з таким становищем не мирилися. Фільми, про які йтиметься, створені незалежними режисерами, і лише один є дебютом за державний кошт. Цікаво те, що молоді перестали сподіватися на ласку держави, їм вдається самостійно знаходити кошти або в своїй країні, або за кордоном. Окремі українські стрічки стали помітними, скажімо, “Кров” Ірини Правило за твором Нодара Думбадзе, знята у Грузії, куди авторка вклала половину власних коштів, а також “Крос” Марини Вроди (спільне українсько-фран-
“Kairos”
цузьке виробництво), який 2011 року здобув “Золоту пальмову гілку” в номінації короткометражного кіно. Та оскільки про обидва вже чимало писали, зупинимося на менш відомих чотирьох документальних і одній ігровій картині. Інтимність як стиль молодих чи не найяскравіше виявилася у стрічці Максима Васяновича “Мама померла в суботу на кухні” (2009). Півстоліття тому у фільмі “Як у дзеркалі” Інгмар Бергман висловив сумнів, чи має право митець втручатися у сферу таємниці іншої людини так, як це робить герой фільму Давид. За цей час міра відвертості зросла дуже помітно. Та згадався той сумнів у зв’язку з фільмом Максима Васяновича. Молодий документаліст занурився у приватне і світське життя свого батька, аби якомога скрупульозніше, до найменших дрібниць, його зафіксувати. Безперечно, спостерігати за близькою людиною легше: звично бути з нею вдома, у концертних буднях, у спілкуванні з колегами. Отже, щось на межі з “реаліті-шоу”. Максим фіксував тривалий час, очевидно, батько не заперечував, хоча, мабуть, не зовсім затишно жити під пильним поглядом кінооб’єктива. З показаного ненав’язливо виринає думка про творчу кар’єру цієї людини, яка могла б скластися, адже батько мріяв стати диригентом великого симфонічного оркестру і навіть дістав запрошення навчатися в консерваторії, але не судилося — він не зміг покинути на якийсь час родину, малих дітей — тож і залишився в обласній філармонії, де й працював усе життя. Був людиною веселою й енергійною, за це його шанували і любили. Фільм цікавий насамперед як портрет. Звичайно, він тільки виграв би, якби менше було проходів, які відволікають від образу, розріджують кінематографічний час. Загалом же режисер переміг у двобої з неабияким обсягом ма-
“Крос”
теріалу, надавши йому цілісності. Відбувається кінематографічне диво: фільм викликає роздуми про сенс людського життя і проблему самореалізації обдарованої людини. На відміну від Бергмана, перед українським документалістом етичної проблеми не виникало — сьогодні йому важливіше було досягнути правдивості. Досвід Максима цінний: обравши шлях незалежного кінематографіста, він шукав гроші й таки зумів переконати зарубіжних інвесторів. Фільм добре оцінили професійні глядачі, це підтверджує гран-прі престижного КФ документального кіно із захисту прав людини (Київ, 2010). Але вже третій рік режисер шукає можливості зняти наступний фільм — хто його профінансує, поки невідомо. На спостереженні інтимних подробиць і на позиції невтручання у дійсність базує свій документальний фільм “Поліна” і Роман Бондарчук — випускник майстерні Юрія Іллєнка. Сім років тому за свою дипломну роботу “Таксист”, де показано сучасне життя і не дуже привабливий світ сучасної людини, здобув приз на “Кінотаврі”. “Поліна” — фільм для міжнародного проекту, оплаченого Францією і Латвією, в якому зібрано портрети молодих людей, що виросли у часи державної незалежності в країнах СНД. Початок стрічки — мотив материнства через оголену натуру — фото жінки, яка чекає дитину. Ще не підкріплена умотивованість початкових кадрів, може бути під питанням, але, зрештою, переконуєш себе, що це цікаво як прийом. Потім бачимо новонароджену, і нарешті дівчинку-підлітка, яка навчається грати на саксофоні, робить успіхи і виступає в концертах. Це Поліна, яка живе в Херсоні й уславилася тим, що дуже добре грає на різних інструментах. Режисер відходить від трафаретів портретного жанру.
“Мама померла в суботу на кухні”
Відчувається його фах, та оскільки кошти на ігровий фільм знайти в Україні дуже важко, то Роман Бондарчук виявляє свою творчу фантазію в документі. Він легко почувається в стихії “життя зненацька” — так вибудував свого ігрового “Таксиста”, це бачимо і в “Поліні”. Фільми схожі за стилістикою, тому важко провести межу між документом і творчою фантазією, між героєм вигаданим і реальним. Випускниця майстерні Валентина Марченка Інна Павлічук у документальному фільмі “Кai- ros” (Національна кінематека, 2008) історію двох відомих людей — лікаря Ольги Богомолець і фотографа Ігоря Гайдая — розгортає значно впевненіше, адже йдеться про яскравих особистостей, захоплених справою свого життя, реалізованих та успішних. Тому атмосфери натяків чи чогось недомовленого тут немає. Ольга Вадимівна Богомолець — спадкоємиця славетного лікарського роду — розповідає про свою родину, про навчання в медичному інституті, раннє заміжжя і народження дитини всупереч волі чоловіка, з яким невдовзі розлучилася. Нині її старший син уже дорослий. А найменшій “квіточці” усього три роки. В Ольги четверо дітей. Камера Юрія Мещерякова спостерігає за щасливою мамою з дітьми. Ольга Богомолець — творець власної долі і як фахівець, і як співачка, і як колекціонер, і як громадський діяч. Завдяки їй ми бачимо у фільмі приклад вражаючого протистояння гуманістичної місії, діяльного добра, яке зцілює і фізичні недуги, і людські душі, псевдозначущості красування амбітних і галасливих політиків. Якщо б Інна Павлічук обмежилася тільки портретним жанром, фільм також був би вдалим — завдяки його героям. Але він став до певної міри кінопортретом нашої дійсності. Епізод, знятий на телебаченні перед початком прямого ефіру, в якому бере участь Богомолець, і самої передачі, стислий, у тканині фільму є однією з багатьох ліній. Зате він влучно розкриває суть тих, для кого позірна мішура затінила сенс професії політика — робити добро для своєї держави, її громадян. Так само вражає епізод, знятий у жіночій в’язниці, де Богомолець виступала з концертом, аби морально підтримати жінок. Час життя обох героїв дуже продуктивний — Ігор Гайдай не тільки фотографує людей, а й ділиться цікавими думками, творчими принципами, теоретичними засадами мистецтва фотографії.
Кінозал · “Тільки рабська свідомість байдуже сприймає те, що їй нав’язують наші кіно1 й телеекрани”. · s. 15strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
“Гайдамака”
Війну включено в інтимний стан молодої людини як спосіб порятунку від такого собі неврозу. Однак думки про смерть і реальність самої смерті — це різні речі, й письменник це влучно розкриває. Бажаний момент настає досить швидко — письменник глибоко і правдиво передає стан Олеся перед лицем смерті. Ось такий твір з глибокою екзистенційною проблемою. Преамбула ця для нагадування: передати на екрані внутрішній стан надзвичайно складно. Є два шляхи — або вдатися до внутрішнього монологу, який звучить за кадром, але має супроводжувати якусь реальну дію. Або шукати візуальних відповідників для вираження психології героя, а це завдання карколомне і дає дуже мало шансів на успіх. Дебютант обрав третій шлях — перевів внутрішню колізію в зовнішню дію. Олесь ще з одним хлопцем приходить до загону гайдамаків, і командир посилає їх копати могили для загиблих. Це завдання не віщує нічого доброго, і справді, в село, де герої стрічки сподівалися дістати вечерю і нічліг, їх не пустили. Вночі у покинутому, занедбаному будинку на них напали більшовики, ватажків розстріляли, інших повели в губчека. Олесь натер ноги, йти далі не міг, і оскільки свідомо шукав не порятунку, а загибелі, то кинув червоноармійцям: “Убивайте, душогуби!” Проте їздовий виявився милосердним і поклав худенького хлопчину на воза поверх прикритих трупів. Допит Олеся в губчека взято з оповідання і він стає ключовим у фільмі — уже немає закомплексовано-аморфного хлопця, він переконаний і непоступливий, морально перемагає комісара, який намагався на нього вплинути світоглядно. Комісар наказує його розстріляти, а перед тим психічно тероризує. Змінюється акцент — драматизм уже не тільки в тому, що Олеся мають розстріляти, а й у тому, що залучають до розстрілу того іншого хлопця (цього в оповіданні не було), який без зайвих сумнівів перейшов від гайдамаків до більшовиків. Той бере гвинтівку і стріляє в Олеся. Але постріл був холостим, Олесь залишається жити. На цьому фільм завершується. Отже, маємо колізію актуальну: про українців, які готові стріляти один водного на радість ворогам. Молоді режисери нині практично не звертаються до літературних творів. На попередній прем’єрі фільму в кіноклубі НаУКМА Роман Сінчук сказав, що не хотів братися за цей сценарій — йому не сподобався герой, що ниє, але йому запропонували, тож вирішив використати шанс. У процесі зйомок стало цікаво, і вся група захопилася роботою. Самостійно вибудувана колізія, свобода акторів, а також те, що, відійшовши від першоджерела, режисер, на щастя, не спотворив його, дають підстави вважати дебют успішним і обнадійливим. Іван Канівець (випускник майстерні Василя Вітра) займається історичною документаліс-
“Тризуб Нептуна”
тикою. Його фільм “Тризуб Нептуна” — дивовижний зразок просвітницького кіно. Дивовижний, тому що, по-перше, зняв його незалежний режисер. Подруге, зняла молода людина, яка хоче пізнавати історію своєї країни. Маємо пізнавальну історію, що спирається на документальні спогади очевидця про українізацію чорноморського флоту в Севастополі 1917—1918 років і про те, як влада УНР не скористалася з цієї українізації. Канівець обрав тему про створення українського флоту, адже тема Севастополя ак-
“Кров”
туальна для України й сьогодні. Те, що відбулося в Севастополі, має нас цікавити. Радянські історики добре попрацювали, щоб ніхто нічого про це не знав. У цій екранній розповіді вдало застосовано комп’ютерну графіку, є багато невідомої кінохроніки, яку Канівцю вдалося здобути в закордонних кіноархівах. Фільм зігрітий особистим ставленням до зображуваного, хоча воно відверто і не виявлене. Залишається загадкою, як, ніким не підтриманий фінансово, молодий режисер зумів зняти цю стрічку. Нині він працює над картиною “Українська революція” — документальною екранізацією спогадів Всеволода Петріва. Але для завершення цієї роботи потребує фінансової підтримки. Як відомо, світ не без добрих людей, тож не виключено, що читачі “Слова Просвіти” підтримають патріотичні, благородні наміри Івана Канівця. Отже, є фільми, є рух, є національна ідентичність. Кіно, хоч би як ігнорувала його влада, існує. Усупереч усьому. Адже тільки рабська свідомість байдуже сприймає те, що їй нав’язують, ана наших кіно-й телеекранах це чуже і неякісне. Але є чимало глядачів, зголоднілих за українським кіно. І якщо вони захочуть переглянути згадані фільми, то можуть звертатися до автора статті, аби дізнатися координати молодих режисерів.
перевірки документів відповідає поліціянтові: “Паспорт у друга… Я з України”. (Треба сказати, що “любов” російського кінематографа до перонажа “повія-українка” незбагненними(?) шляхами перекочувала тепер і до західноєвропейського). Далі вона разом з партнером тікає на авто й гине від кулі. Поліціянт же байдуже розповідає колегам: жінка була чи з Росії, чи з Румунії… Австрійці, зображені у фільмі “Реванш”, живуть у центрі власного Всесвіту — провінційно-сімейних проблем: старий чоловік не йде в лікарню через відданість коровам та дровам, молодші намагаються налагодити особисте життя. Для них єдиний “посол” України — повія Тамара. Такі фільми нагадують про те, що українська мова — цінність. Нею можна розмовляти, а можна тільки знати, що вона взагалі є (цей вислів чув від поета Василя Довжика). А ще багатьом громадянам України за кордоном доводиться бути “вітринами” чи “вітрилами” цієї землі. Щодо іноземців, то вони не дуже шанують одноманітно-тьмяні “вітрини” чи чужі “вітрила”, а якщо й хочуть дізнаватися більше, то насамперед про себе…
Кінозал · “Тільки рабська свідомість байдуже сприймає те, що їй нав’язують наші кіно1 й телеекрани”. · s. 15strona oryginału ↗ Сьогодні фотографування — буденна річ, адже цифрова техніка легка і доступна у користуванні. Але при тому творчість майстрів фотографії цінується високо. Гайдай здобув популярність як майстер, що увічнює звичайних українців. Дві сюжетні лінії. Герої далекі один від одного, працюють у різних сферах, але за законом композиції у фіналі вони перетинаються: Ігор Гайдай у своєму ательє фотографує родину Богомольців. У доторку до пекучих проблем проявився соціальний темперамент режисера, виражений кінематографічною мовою, мовою документа й художнього узагальнення. Тридцятихвилинний фільм “Гайдамака” Романа Сінчука (випускника майстерні Ярослава Ланчака) щойно побачив світ в об’єднанні “Дебют” на кіностудії ім. О. Довженка. Це екранізація оповідання Валер’яна Підмогильного за сценарієм, який написав Леонід Череватенко. В оповіданні розкривається внутрішній світ юнака, звичайного гімназиста, який переживає болісне розчарування — і в собі, і в людях, які, як йому здається, його ігнорують. Такі гострі психічні напруження знайомі багатьом. Олесь — так звати хлопця — страждає комплексом неповноцінності, не вийшло з нього красеня, худий і незграбний. Він не бачить виходу з цього душевного стану і врешті вирішує покінчити з життям. І для цього є нагода — піти в діючу армію, в гайдамаки з переконанням, що там уб’ють.
Тарас КОВАЛЬСЬКИЙ, Київ
Отож фільм “Ромовий щоденник” (2011 р., режисер Брюс Робінсон). Це екранізація однойменного автобіографічного твору Хантера С. Томпсона, автора новел та передвиборних статей-оповідань часів президентів Кеннеді та Ніксона у США. Фільм — про Пуерто-Ріко 1960 року. Острівна держава — під боком у США: звідти понаїжджала сила туристів, військових, господарників та газетярів. Місцеві мешканці — “масовка”, якій вказують на її місце брутальним словом чи зброєю. “Це шизофренічна країна: дві мови…”, — говорить колега головному героєві. А той (у виконанні Джонні Деппа) переконується в навколишніх волаючих протиріччях, так схожих на його внутрішній стан “ромового щоденника” (постійного оп’яніння). Наступний фільм — “Нащадки” (2011 р., режисер Алєксандер Пейн). Актор Джордж Клуні наприкінці фільму зізнається: ми, велика родина, нащадки гавайської принцеси, “навіть гавайської не знаємо”, говоримо англійською і ризикуємо продати родинний спадок — останню недоторкану ділянку землі на Гавайських островах. До цих роздумів і зізнань героя фільму підштовхнула повільна смерть дружини, яка після травми впала у коматозний стан і була відключена від систем підтримання життя (згідно з її ж заповітом). Але трапляються фільми, де про Україну говориться прямо. Пишучи ці спостереження, я випадково переглянув кінострічку австрійського режисера Готца Шпільмана “Реванш” (2008 р.). Сценарій крутиться навколо повії Тамари (акторка Ірина Потапенко), яка спілкується винятково російською та німецькою. Ця молода жінка у вирішальний момент
Незважаючи на поширене переконання, що “кіно — вигадка, яка не впливає безпосередньо на навколишнє життя”, інколи хочеться посперечатися. Надто тоді, коли особливо чітко проступають чужі паралелі. Ось нещодавно у Київському будинку кіно переглянув два фільми з Великобританії та США: як вони нагадали про Україну! До речі, подібні кінопокази відбуваються в Київському будинку кіно щонеділі. Їхній організатор і незмінний коментатор — директор програм Міжнародного кінофестивалю “Крок”, кінознавець, секретар Спілки кінематографістів України Алік Шпилюк. Російською мовою (зауважте: не англійською чи французькою) він ненав’язливо і зі знанням справи веде глядачів шляхами кіномистецтва.
Повія Тамара (актриса Ірина Потапенко) з фільму “Реванш”
Цікаво знати · “За кордоном будівництво з використанням глини набуває не просто широкого застосування, а є своєрідною модою”. · s. 16strona oryginału ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА Д
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Кореспондент
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Микола ЦИМБАЛЮК
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
1 2 0 1 3
нями завітала у “Клуб прикладної екології”. Він працює у будівлі, зведеній за індустріальною технологією, проте завдяки праці ентузіастів Андрія та Вікторії Бобровицьких, створено шоурум, який може слугувати прикладом. Господарі з друзями власноруч виготовили тюки, меблі, дерев’яні стіни покривали лляною олією тощо. Нині тут регулярно проходять семінари з екобудівництва та проводиться робота у кількох напрямах: будівництво житла з природних матеріалів, екоадаптація готового житла, автономні джерела енергії, створення екопоселень. — У нас історично було розвинене будівництво із саману. Наприклад, після війни в умовах повної розрухи житла будували саме з цього матеріалу. Нині в Україні може бути мінімум десять-дванадцять технологій, які трішки відрізняються одна від одної, але дають змогу створювати повноцінні будинки. Можна будувати з глини, землі, соломи, очерету. Лише видів будівництва з глини п’ять, — розповідає Андрій. На перешкоді такого будівництва в місті стоять компанії, які виготовляють сучасні будматеріали, та звичайні упереджені громадяни. Побутує думка: якщо хата з саману, то це бідна хата. Насправді Україна найкраще пам’ятає ці традиції і могла б бути прикладом для наслідування за кордоном. — Я завжди ставився до міста як до території, де складно жити, — продовжує Андрій. — На семінарах з екобудівництва я розповідаю, як будуватися з нуля з природних матеріалів. Але більшість слухачів казали: “У мене вже є будинок, я не збираюся будувати новий. Як жити в тих умовах, в яких перебуваю зараз?” Завдяки цьому в діяльності нашого клубу з’явився новий напрям на адаптацію звичайного житла, не змінюючи його координат. І з’ясувалося, що пристосування набагато потрібніше людям. Це викликало серйозний інтерес.
Метал, скло, бетон, цегла — звичні матеріали в приватному, серійному, соціально-культурному будівництві. Якщо пересічному українцю у місті запропонувати житло з глини, соломи, очерету чи інших природних матеріалів, то… Хтось лише іронічно усміхнеться і сприйме це як таке собі дивацтво, хтось згадає казку про трьох поросят як переконання, що така хатинка розвалиться від пориву вітру. А дарма. За кордоном, зокрема у Франції, Канаді, Німеччині, будівництво з використанням глини набуває не просто широкого застосування, а є своєрідною модою. Створюються цілі екопоселення, які мають неабиякі переваги. Здавалося б, для нас природні матеріали традиційні, зважаючи на досвід предків, проте українці не поспішають їх використовувати. Треба сподіватися, що приказка “нове — це давно забуте старе” все-таки спрацює…
Часто, коли йдеться про екологічне будівництво, люди цікавляться фен-шуй, вивчають ведичні організації простору, екзотичні елементи дизайну, не звертаючи уваги на важливі практичні моменти. — Буває, приїздиш на будмайданчик, а тобі кажуть: “Ви компас із собою взяли, щоб за зірками будувати?” — розповідає господар Клубу. — Іноді замовники, начитавшись “розумних” книжок, чомусь вважають, що їхній будинок має стояти “саме на цьому місці”. Раніше, обираючи місце для будинку, враховували особливості ландшафту тощо. А нині це все часто відірване від реальності, і люди думають, що за рахунок побутового “шаманізму” зможуть комфортно жити в будинку, який стоїть на якомусь незрозумілому місці. І доводиться їх переконувати.
Нерідко до Клубу звертаються ресторатори для відтворення давнього народного стилю на зразок того, який ентузіасти створили у Клубі. — Якось поруч із клубом ми зачищали територію від кущів і подумали, що з цього матеріалу також щось можна виготовити. І сплели тин. Так само деякі меблі ми виготовляли зі звичайних палок. Якщо виїхати за місто, то хату можна побудувати на 30 % з місцевих матеріалів, а це вже суттєва економія. У Клубі відбуваються культурні заходи, вечорниці, майстер-класи, які формують інтерес до національної культури, історії, традицій. У перспективі засновники Клубу планують створити подібний екоцентр за містом, де можна буде повністю реалізуватися, займатися землеробством, вивчати давні ремесла, створювати будинки за різноманітними технологіями.
2 квітня ц. р. Музей літератури в Києві (вул. Богдана Хмельницького, 11) запрошує шанувальників веселого слова на традиційне свято “Усмішка квітня”. У святі беруть участь ВУТ “Просвіта”, творчі об’єднання гумористів та дитячих письменників Київської організації НСПУ, редакція журналу “Перець”, а також юні гумористи столичних шкіл. Початок свята — о 13.00 годині.
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301213 Наклад у березні — 20 400
Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Цікаво знати · “За кордоном будівництво з використанням глини набуває не просто широкого застосування, а є своєрідною модою”. · s. 16strona oryginału ↗ Tekst uszkodzony przy rozpoznawaniu — przeczytaj stronę oryginału
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф – р е д а к т о р
Го л о в н и й р е д а к т о р
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)