Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №06 за 2025 рік

16 с. · 31 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Першовідкривач Трипільської Культури Вікентію Хвойці – 175!

Автентичніше й романтичніше – Честославу, як його називали в юності. Загадковий своїм зануренням у нашу сиву давнину, непізнаний сповна навіть знаними вченими мужами, зате той, хто сотворив диво на землі того Народу, національну, історичну Пам’ять якого віками витолочували зайди та ще й ті “свої”, що порушували одвічні Заповіти. Першовідкривач Трипільської Культури! Бути вдячними Йому саме за цей життєтвір і є нашим найбільшим етичним національним обов’язком. Бо це не просто віднайдені замулені віками тисячоліть цінності матеріальної і духовної культури українського Народу, а є його наверненням до власних джерел, історичної пам’яті, нагадуючи передусім собі та іншим “що ми?.. Чиї сини?” Справді, цьому Верховинцю закопаної Правди, народженому в далекому чеському селі у Богемії, вдалося, очевидно з волі Творця, “невидиме” зробити “видимим”, побачити те, що незачепленим і забутим пластом нуртувало під ногами, в серцях і душах багатьох поколінь. Своїми незбагненними відкриттями, не менш значущими, аніж розкопки Трої чи клинописи Хамураппі, Він подарував світові практично нову цивілізацію – Трипільську культуру, а нам, сучасним українцям, ще й історичну правітчизну, приспану часом і долею, яку зобов’язані не так, як раніш, пізнавати, знати, якою варто гордитися. Мабуть, із таким натхненням, як нині це роблять музейники і педагоги зі Ржищева – скарбниці Трипільської культури, спеціально прибулих на виставку; як опікується Трипіллям знана дослідниця й майстриня Людмила Смолякова; учні та студенти з освітніх закладів Києва та Київщини, які своєю творчістю та розвідками “перекладають” нині трипільську загадку на мову сучасної реальності. У виставковій залі зустрівся також зі своїми давніми знайомими – викладачами луганських університетів, що нині знаходяться під окупацією рашистів… Оце велелюддя справило на мене таке ж сильне враження, як і публічна й креативна дискусія, що відбувалася в цьому ж залі, як і цікаві новизною експонати. Дуже важливо, що, незважаючи на свідомий спротив окремих “академістів-трипільців”, які протягом тривалого періоду намагаються “відірвати” цей значимий культурний скарб від національного тіла українців, епоха Трипілля таки стає, нарешті, невіддільним складником Буття нашої Нації. Вона присутня сьогодні духом і творчістю, наукою і просвітництвом у багатьох університетах, школах, гімназіях, ліцеях, професійних і культурних закладах. Пригадую змістовні експозиції, присвяченій Трипільській культурі в національному університеті “Острозька академія”, КПІ ім. Ігоря Сікорського, Університеті Григорія Сковороди в Переяславі. Наступного року – 130-ті роковини (1896), коли на наукових орбітах появився цей могутній протуберанець особливої для нас енергії – “Трипілля”. У ті колоніальні часи передні ряди українського суспільства вже усвідомили значимість цього дива, яке виходило далеко поза межі археологічної науки. Немислимий своєю минувшиною шеститисячолітній скарб, що чаївся в скрині “забуття” людства, саме завдяки великому Хвойці знову освітив нас не лише таїною Історії, але й нагадав усім українцям про нашу одвічну національну тяглість, гідність і культурність Народу, що є спадкоємцем унікального цивілізаційного дару. Автохтонна, висока й загадкова культура, яку створили тодішні пращури слов’ян, перші землероби на цій землі, нагадує нам знову й знову про те, а звідки йдуть витоки українства та б’ють наші джерела, продовжуючи дивувати й зачаровувати сучасників, людей різних поколінь, професій, станів, уподобань. Презентовані унікальні артефакти трипільської епохи в Національному музеї історії України вкотре зачепили за живе кожного, хто відвідав відкриття ювілейної виставки, приуроченої 175-річчю видатного першопрохідця, археолога від Бога, педагога і просвітника, людини багатобарвної у своїх захопленнях – від агрономії до вчителя живопису, але одержимого найголовнішою чеснотою пошуку Правди. В “Енциклопедії українознавства” В. Кубійовича (1949 р.), перевиданій НАН України (1995 р.), зазначено про Хвойку як відкривача Трипільської культури, соратника й сучасника багатьох визначних діячів вітчизняної науки (В. Антонович, М. Грушевський, М. Біляшівський, Д. Щербаківський, Ф. Ернст, Ф. Вовк, Б. Ханенко, М. Терещенко, М. Макаренко, Ю. Сіцінський та ін.). Продовження на стор. 3 ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22). Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 10 міс. — 650 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Бачити світло в темряві, вірити в мир і сподіватися на краще майбутнє”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ка рада та Шосткинська міська рада (Сумська область); Вишгородська міська рада (Київська область); Кропивницька міська рада (Кіровоградська область); Самарська (Новомосковська) міська рада та Синельниківська міська рада (Дніпропетровська область); Запорізька міська рада. Порушення фіксували як з боку представників органів місцевого самоврядування, так і громадськості. Дослідження охопило громади Київської, Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Сумської, Харківської та Чернігівської областей. Топ-чиновники Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку (НКЦПФР), включно з головою Русланом Магомедовим, під час повномасштабної війни виїжджали у закордонні відрядження на неіснуючі конференції. Про це йдеться у розслідуванні “Української правди”. За даними журналістів, голова НКЦПФР оформив відрядження до Кракова з метою відвідати міжнародний захід з фінансів та економіки, організований програмою Sarip. Однак відомості про цю програму виявилися неправдивими, натомість її можна знайти на шахрайських сайтах в Індії. Керівник офісу НКЦПФР Михайло Янчук також використовував цю схему, відряджаючись до Фінляндії на дві конференції, які, ймовірно, не існували. Таким чином, вони мали можливість відпочити за кордоном із своїми родинами, – повідомляє видання. В українському видавництві мальованих історій UA Comix вийшов друком новий мальопис про політичного, військового та громадського діяча Романа Шухевича “Шух. Історія ле% генди”. Про це Читомо повідомила головна редакторка видавництва UA Comix Руслана Коропецька. За словами Коропецької, ідея створити мальопис з’явилася у співзасновника видавництва “Локальна історія” Віталія Ляски та засновника видавництва “UA Comix” Богдана Кордоби ще наприкінці 2023 року. Реалізували проєкт у 2025 – у співпраці редакцій UA Co- mix та “Локальна історія” за ініціативи й фінансування культового ресторану “Криївка”. У Києві відбулася презентація збірки різдвяних антивоєнних оповідань під назвою “Різдво тривог і надій”. Книгу можна буде знайти в муніципальних бібліотеках. Про це виданню “Київщина 24/7” повідомили в Київській міській раді. Директорка Департаменту суспільних комунікацій КМДА Мирослава Смірнова наголосила, що збірка відображає глибокі переживання сучасних українців, пов’язані з окупацією, втратами, мобілізацією та блекаутами. Водночас, за її словами, книга навчає бачити світло в темряві, вірити в мир і сподіватися на краще майбутнє. Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство · “Бачити світло в темряві, вірити в мир і сподіватися на краще майбутнє”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Посол України у Великій Британії Валерій Залужний зробив заяву в річницю свого звільнення з посади головнокомандувача ЗСУ. 8 лютого він оприлюднив допис у своєму Telegram, у якому, зокрема, подякував родині і друзям за підтримку. “Рівно рік. Дякую сім’ї і друзям, що підтримали. Дякую Збройним Силам України, що загартували. Я не змінився і не зламався. Це моє найголовніше досягнення цього важкого року. І так, я згоден, наступний буде ще важчим. Але… нам все-таки не соромно”, – написав він. “Україна, стікаючи кров’ю, дивом воює з віссю зла”, – сказав Валерій Залужний під час візиту до Українського Католицького університету. “Ми бачимо нову війну, і вона зараз тестується в Україні. Це війна на виснаження. Коли роботи з неба нищать нашу енергетику, потім ракети б’ють по школах, університетах, лікарнях, аби залякати людей. Потім у Верховній Раді розкриваються декілька “консерв” і кажуть: “Все пропало”. Тоді у TikTok з’являються відео, де показують, що ТЦК і військові – хабарники, а замість мобілізації з’явилася “бусифікація”. Далі – втрати на фронті. Усе вкупі призводить до того, що хтось скаже: “Досить, ми згодні на все””, – цитує висловлювання Надзвичайного і Повноважного посла України у Великій Британії і Північній Ірландії Валерія Залужного офіційна сторінка УКУ у Фейсбуці. “Генераложерка”, – під таким заголовком Володимир Цибулько в газеті “Україна молода” (№4,29.01.) з’ясовує, на чий млин ллє воду нардепка Мар’яна Безугла. За словами пана Цибулька, “місія Безуглої є просто квінтесенцією підлості Банкової по відношенню до свого війська”. “Спочатку Безугла зжирає головкома Залужного, але слова захоплення призначенням Сирського досить швидко розсіялися, і почалося наступне, це вже із The Sydney Mor- ning Herald (Австралія): “М’ясний генерал, “совок”, Бахмутський м’ясник...”, – зазначає автор. “Словами про м’ясника Безугла помаркувала все державне керівництво у ставленні до власного війська як до інституції, що заважає нинішньому політикуму досягати своїх цілей... І це вбивчий висновок щодо влади. Вона чужа для українського війська і для народу”, – підсумовує пан Цибулько. Народний депутат України попереднього скликання Борислав Береза на своїй сторінці у Фейсбуці написав: “Спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук заявив, що 37 народних обранців, які поїхали на молитовний сніданок у США, поїхали туди, бо Україні треба перезавантажити відносини зі Сполученими Штатами. Фактично цією заявою Стефанчук назвав Зеленського брехуном, який заявив, що близько половини Ради перебувають на молитовному сніданку, та невігласом, який не розуміє, наскільки важлива міжпарламентська дипломатія. Браво! Це досягнення”. Народний депутат України Володимир Ар’єв на своїй сторінці у Фейсбуці, зокрема, написав: “Кримінальні справи проти командирів стали масовим явищем. Я в ці дні спілкувався з військовими і склав для себе картину того, що відбувається. Більшість справ надумані і стосуються вигаданих слідчими (заброньованими від мобілізації на 100%) порушень в господарських справах. Не держзрада, а придовбуються до ком в господарчих документах. Є справи відомі, є тихі. Останніх багато. В усіх випадках – вказівники ведуть в офіс президента. Команда кошмарити звідти. Бачу дві причини таких дій: 1) дискредитація ЗСУ, довіра до яких значно вище, ніж довіра до політичного керівництва; 2) продемонструвати потенційному кандидату в президенти з лав військових, що система Зеленського буде впиратись і владу не віддасть. Насправді, віддасть свого часу, нікуди не дінеться. Але для цього зараз треба згуртуватись навколо всіх військових і не дозволити медіа-псарні ОП дискредитувати військове командування. Україна має довести комсомолу партії регіонів, що вона не росія чи Білорусь. І не допустити грузинського сценарію цементування влади, яка відчула вседозволеність”. Професорка Лідія Смола на своїй сторінці у Фейсбуці прокоментувала позицію глави держави в розмові з іноземним журналістом: “Послухала інтерв’ю Зеленського британському журналісту Пірсу Моргану. Журналіст наприкінці розмови запропонував донести фінальний меседж для президента Трампа. Жодного слова про Перемогу. Жодного слова про героїзм ЗСУ. Жодного слова про те, що ми змінили стратегію війни і руйнуємо енергетичну інфраструктуру росії. Жодного слова про геноцид українців на окупованих територіях. Жодного слова про концтабори для військовополонених. Жодного слова про те, що російсько-українська війна – це війна, де реально вирішується доля демократії у світі. Як би цю війну не називали. І ця екзистенційна бінарність засвідчує, що жодного буферу вже не буде. Жодного слова про власну відповідальність перед народом України...” За три роки після початку повномасштабного вторгнення білоруси майже не змінили свого ставлення до війни Росії проти України. Про це заявив посол з особливих доручень щодо Білорусі МЗС України, посол України у Білорусі у 2017–2023 роках Ігор Кизим в інтерв’ю Укрінформу. Зокрема, Росію у війні проти України не підтримує 40% опитаних, повністю або частково підтримує 32% респондентів, а 28%, тобто майже третина, обрали варіант “складно відповісти”. Однак слід узяти до уваги, що після початку війни найбільш активні і проукраїнські білоруси змушені були виїхати з країни. Я думаю, якщо провести опитування саме серед них, то російську агресію засудили б 90%”, – цитує дипломата Укрінформ. “Поки влада язиком плеще... Фермери з України почали купувати та орендувати землю в Польщі”, – пишуть “Сільські вісті” (№3, 23.01.) Наших співвітчизників – аграріїв сусідня країна приваблює тим, чим Україна поки що привабити нездатна. Українці, які інвестують у землю в Польщі, отримують кілька переваг: доступ до європейського ринку; розвинену інфраструктуру для агробізнесу; стабільні законодавчі умови. 24% органів місцевого самоврядування порушують мовне законодавство під час пленарних засідань в Україні. Про це на своїй сторінці у Фейсбуці повідомив Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь. Він зазначив, що цей результат показав моніторинг 50 місцевих рад з 10 областей України. “Спостерігається тенденція: чим нижчий рівень органу місцевого самоврядування, тим більше порушень мовного законодавства”, – пише Кремінь. Моніторинг виявив ознаки порушень у 12 місцевих радах, де зафіксовано використання недержавної мови. Серед них: Білгород-Дністровська міська рада та Болградська міська рада (Одеська область); Новгород-Сіверська міська рада (Чернігівська область); Зміївська міська рада та Донецька селищна рада (Харківська область); Кролевецька місь- Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук подарував Валерію Залужному свою книгу “Україна стоїть! Україна бореться! Україна молиться!”. Львів, 8 лютого ц.р.
Суспільство · “Бачити світло в темряві, вірити в мир і сподіватися на краще майбутнє”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Мудрий виборець не хоче чути правди

Сергій МАРЧЕНКО, блогер Прочитав думку, що ми перемогли просто тому, що досі живі. Що ближче до домовленостей Трампа з Путіним про долю України без України, то більше нас будуть хитати до цієї куколдовської ідеї, що Бог з ним, з Маріуполем, Бог з ними, родючими землями Херсонщини та Запоріжжя, з Донбасом, з розореними могилами ЗСУ в окупації – головне, що ми поки що живі й це потужна і незламна перемога! Але це все солодкий обман. Втрата мільйонів людей, територій, виходу до моря, економіки, інфраструктури, найбільшої в Європі Запорізької АЕС, Азовсталі – це поразка. Болюча, дошкульна, нищівна поразка. Не може бути перемогою свині, що в червні свиня ще жива. Бо на Різдво свиню заріжуть в кожному разі. Як би свиня не розказувала, що вона має час на підготовку і потужно укріплюється в хліві, її витягнуть за вуха і заріжуть. Мало хто замислюється, наскільки мало в нас шансів вижити, якщо не вбити московську імперію. Історики, науковці, філософи, кращі публіцисти криком кричать, що ця війна – екзистенційна. Вона не за гроші, аза право на існування. Або вони, або ми. Але мудрий виборець не хоче чути правди. Він хоче, щоб не було ТЦК і не літали шахеди. Він хоче миру за будь-яку ціну. Виглядає так, що політики налаштовані мудрого виборця задовольнити. Бо ж скоро вибори й треба потужно обратися на ще один термін. Тому зараз вам будуть з усіх боків продавати переможеньку, що ми поки що живі та потужно натикали Путіну дуль з кущів. А те, що настане Різдво і свиню заріжуть, – про це зараз не думає ніхто. Із сайту телеканалу “Еспресо”
Суспільство · “Нині “культ національної культури” мусить стати для всіх аксіоматичним правилом”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Першовідкривач Трипільської Культури

Закінчення. Поч. на стор. 1 Безперечно, що сутнісно вплинув на його професійні, світоглядні підходи основоположник української археологічної науки Володимир Антонович, визначна постать українського національного відродження, що першим почав читати лекції з археології в Київському Університеті, детально дослідивши карти поселень тодішніх Київської та Волинської губерній. А ось як його описує в своїй знаменитій 8-томовій “Українській Малій Енциклопедії” (Кн. 16 – Буенос-Айрес, 1967) Євген Онацький (народжений в Глухові) – відомий науковець, енциклопедист, професор Вищого Східного інституту в Неаполі та Римського університету, дійсний член Української вільної академії наук, Наукового товариства імені Шевченка й Українського історичного товариства, член Української Центральної Ради, учасник української революції 1917–1921 років, провідний діяч ОУН, борець за незалежність України у XX ст. В його Енциклопедії зазначено, що “Хвойка – визначний археолог”, який виявив стоянку палеолітичної людини віком близько 25 тисяч років, довівши, за висловом українського вченого-археолога ХХ століття Я. Пастернака, що “наш Київ куди скорше заслуговує на назву вічного міста, ніж Рим”. А друге, зазначає Онацький, вже світового рівня відкриття біля Києва, яке дістало назву Трипільська Культура – культура найдавніших предків українського народу, поля поховань антів – предків українських літописних племен. У цих лаконічних ствердженнях про Хвойку відомого в професійних середовищах енциклопедиста міститься наша справжня історія, національна пам’ять і гідність, безперервна життєдайна тяглість нашого Роду і Народу. І як було нестерпно прикро й образливо, коли окремі “наші археологічні академіки” ще донедавна їхали зі своїми фальшивими опусами до московитів, запопадливо підтанцьовуючи “бариню" судариню” про богопротивне “єдінородство” та спільну історію. А в цей час значущі знання й цінності не тільки національного, але й світового виміру, зокрема й відкриття В. Хвойки, покоїлись на архівних полицях, узбіч шкільних класів, студентських авдиторій, наукових лабораторій, приглушені в суспільному культурно-інформаційному просторі, затромбовані брехнею і напівправдою. Тому нині “культ національної культури” в музейному, науково-освітньому, інформаційному просторі мусить стати для всіх аксіоматичним правилом, унеможливлюючи найменший шанс кова – українська мисткиня, яка реконструює кераміку Трипілля і популяризує її в Україні та світі; Віктор фон Ерцен-Глєрон – письменник, перекладач, дослідник історії України; Зінаїда Васіна – українська театральна художниця, графікиня, художницяетнографиня, науковиця (дослідження пов’язані з етномистецтвом та історією українського костюма), членкиня Національної спілки художників України; Алла Істоміна – видавчиня, директорка підприємства “Видавничий дім “АДЕФ- Україна””, кандидат історичних наук; Василь Хитрук – дослідник-етноісторик, доктор філодля проникнення історичної брехні рузькомірського молоху в національну свідомість українця, щоби, не дай Бог, не розчинитись у баговинні ненависного московства. Честослав (Вікентій) Хвойка з його вершин% ними науковими здо% бутками продовжує бути надійним Оберегом на% шої історичної пам’яті, ідентичности, держав% ности. 8 лютого – День Уродин цього великого Українця, чеха по крові і славного сина Землі української по Духу. Він – у достойному ряду разом зі своїми великими одноплемінниками (П. Орлик, Й. Главка), що жертовно служили Україні та її культурі. Вшануймо і ми Вікентія Хвойку у своїх помислах і молитві з такою ж повагою, як колись логічних наук. Модерувала Анжеліка Корнієнко – каліграф, керівниця проєкту “Рутенія. Графіка української мови”. Вона зазначила, що Тарас Шевченко привітував славного Шафарика – “доброго брата і сина сонця правди”. Георгій ФІЛІПЧУК Фото з Фейсбук"сторінки Національного музею історії України цей захід став чудовою можливістю нагадати про спадщину наших предків та її значення для сучасності. “Дякуємо всім, хто долучився! Культура – це не просто сторінка минулого, а джерело мудрості, гармонії та духовної єдності. Наші предки залишили нам у спадок цінності, що актуальні й сьогодні: взаємоповага, любов до землі, культура спільноти та розвиток духовності!” – сказала пані Корнієнко. Виставка реконструкцій кераміки Трипільської цивілізації триватиме до кінця лютого. “Запрошуємо вас разом досліджувати цю унікальну спадщину, розкривати її та надихатися давньою мудрістю!” – повідомляється на Фейсбук"сторінці Публічної бібліотеки імені Лесі Українки м. Києва.
Суспільство · “Нині “культ національної культури” мусить стати для всіх аксіоматичним правилом”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Світ перевертається?

Микола ГОЛОМША, політик, заслужений юрист України Не стомився і не втомлюсь повторювати на тотальну риторику кремля, ретрансльовану вже різними каналами декількох країн світу про “закінчення конфлікту” між росфашистами і Україною. Пояснюю для таких посадовців, які повторюють це росфашистське іпсо. Яким “конфліктом” ви називаєте вторгнення росії в Україну? Чи, може, були хоча б якісь натяки на це з боку України? Тому Генасамблея ООН, яка побачила перед лицем всього світу вторгнення, підтвердила це і заявила про неспровоковану агресію росії проти України. Про які домовленості йдеться? Якщо є всього одна вимога для рф – вивести свої війська з суверенних територій України і вибратись взагалі з чужої країни? Хто має право втручатись у внутрішні справи суверенної держави – України і вказувати їй, чи вступати у НАТО, чи ні? Радити, скільки війська має бути всередині країни? Радити поступатися територіальною цілісністю країни? Це що, світ перевертається в бажаннях колаборантів, залежних від кремля – йти на поступки агресору, всупереч тверезому глузду і Міжнародному праву? Це така нова світова політика? Чи готові “подсказатєлі” поступитись своїми територіями? Український народ глибоко засуджує таку політику і таких політиканів, якими “великими” вони не були б. Ми прагнемо демократії, стабільності, Верховенства права і миру через силу закону. І сьогодні є всі права і навіть зобов’язання перед Україною у світового Гегемона, країни номер один у світі – США і ООН, яка б мала реабілітуватись за явно колаборантські дії випадкового очільника, який зрадив право, покликання ООН – утверджувати світопорядок, захищати суверенні права держав-учасниць ООН і присікати агресію у відповідності до 7 розділу Статуту ООН. Натомість він двічі відправлявся в рф – путіністську державу-терориста, яка незаконно посідає у членстві Радбезу. Утому числі, відправлявся навіть на псевдосаміт, під час якого ручкався і обіймався з арештованим світовим і воєнним злочинцем, терористом номер один у світі Путіним. Ручкався на кістках більше сотні тисяч убитих і закатованих руками його армії-убивці українців. Чи потрібні світу такі чиновники? Президенти? Чи потрібна світу меркантильна політика, яка ставить власні амбіції і меркантильну сутність вище від Верховенства права і безпеки та світопорядку. Думаю, такі горе-політики увійдуть в ганебну історію світу, їхні імена будуть прокляті у віках. Хай Буде з нами Бог і правда, ми переможемо!
Суспільство · “Нині “культ національної культури” мусить стати для всіх аксіоматичним правилом”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Відчули дух епохи

Днями в Публічній бібліотеці імені Лесі Українки м. Києва відбулась подія, присвячена 175- річчю від дня народження Вікентія Хвойки – видатного археолога, який відкрив світові Трипільську цивілізацію. Захід розпочався виступом вокально-хореографічного колективу “Зернятко” під керівництвом Раїси Заклецької “Як трипільці зустрічали весну”. Було представлено виставку реконструкцій кераміки Трипільської культури, що дозволила відчути дух тієї епохи. Також прозвучали доповіді дослідників історії Трипілля. Зокрема поділилися цікавими фактами та знаннями про унікальність стародавньої культури: Людмила Смоля-
Гостя “СП” · “В’ячеслав Максимович був моїм найбільшим Учителем – у журналістиці, політиці, житті. Він був справжнім”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Олена Бондаренко: “Життя – найфантастичніша з історій”

Галина ДАЦЮК, журналістка – Пані Олено, якось ви сказали: “У моєму житті було багато фантастичних історій”. Почнімо з найпершої. Ви народилися в сибірському Тайшеті. Чому так сталося? – Моя мама, звичайна дівчина, на повну голову віддана “ідеалам комунізму”, опинилась у ролі… зрадниці “Молодої гвардії”. Що це означало в радянській тоталітарній державі – цілком зрозуміло. Тодішня двозначна фраза “була б справа, а люди знайдуться” знаходила своє буквальне підтвердження “справами”, за якими – мільйони безневинних жертв. Незадовго до того, як Друга світова перетнула межі Радянського Союзу, мамин тато отримав роботу в місті Краснодоні. Краще за маму про це ніхто не скаже, то я, з вашого дозволу, цитую з її спогадів: “Мене з 10 років ніхто нікуди “за ручку” не водив. Тож, коли приїхали до Краснодона – а вже почався новий навчальний рік – я взяла свій щоденник з річними оцінками (на той час вони виставлялися в щоденнику) і пішла до найкращої школи – ім. Горького, просто до директора. Він спитав, де я живу, і сказав, що мені треба до 2-ї школи, бо вона ближче до нашого дому. Я була самовпевнена відмінниця, тож відповіла: “Дуже добре, з такими оцінками мене з радістю приймуть”. Тоді директор узяв мій Оленці п’ять років. З мамою Ольгою щоденник, переглянув – і одразу зарахував до 8-го класу. На мою велику біду…” Так моя мама опинилася в школі, де навчалися майбутні герої фадєєвської “Молодої гвардії”. Стала однією з найкращих учениць. Подружилася з дівчинкою на ім’я Тоня Мащенко. А невдовзі війна прийшла під самісінькі вікна. Батька, що з дитинства слабував на серце, мобілізували на “трудовий фронт” – копати шанці. Мама з донькою повернулися до рідної Оріхівки. Перед тим Оля написала листа хлопцеві, з яким дружила. Проклинала гітлерівців, говорила про віру в Сталіна й перемогу, присягалася в коханні… 9 січня 1943 року до Оріхівки приїхали поліцаї й забрали Ольгу до Краснодона: під час арештів у Тоні Мащенко виявили лист, який дівчина не встигла передати адресатові. Допити нічого не дали – Ольга зі свого села справді нічого не чула про якусь організацію. Тим часом моя бабуся, за порадою “втаємничених”, принесла поліцейському начальству дві “турецькі” шалі (все, що лишилося з посагу після обміну на хліб у голод) і бутель самогону. Недолугу “писательку” виштурхали межи плечі. 2 березня, на Ольжине сімнадцятиріччя, до Оріхівки дістався СМЕРШ. Судили, дали “десятку” – як більшості, кому вдалося врятуватися з поліції. А за кілька років Сталін доручив своєму наближеному літераторові Фадєєву написати книгу про юних краснодонців – таку, щоб виховувала не одне покоління фанатично відданих. І, звичайно ж, якщо є герої, мають бути і зрадники. Роль “зрадниці” написали для моєї мами: вік, місце навчання, наявність терміну – все цілком відповідало. Етапували до Москви – у Лефортово. Днями й ночами били, катували, не давали спати. Вимога одна: “Підпиши зізнання”. І “доказ” один: “Пісатєль кніжку пішет, там будєт сказано, что ти прєдатєльніца!” Не підписувала. Після одного з допитів розбила голову об стіну камери. Відволодали. Міф потребував її живої. Ользі було 20 років, і в неї була відкрита форма туберкульозу. А в камері з’явилася “доброзичливиця”: “Підпиши, дівчинко, поїдеш на зону, потрапиш у больнічку, підлікують, а тут згниєш”. Вона підписала. Сподівалася, що розстріляють, воліла, щоб муки нарешті скінчилися. Засудили “лише” до 15 років. Замовники знали правду. На зоні в Казахстані її справді трохи підлікували. До того ж – сонечко, пісок тепленький. І нові подруги – західнячки. Переважно зв’язкові УПА, мами, сестри, наречені вояків. Так моя майбутня мама дізналася правду про нашу велику, героїчну і криваву історію. Так стала справжньою українкою. 16 травня 1954 року Степлаг охопило одне з найбільших у ГУЛАГу повстань, відоме як Кенгірське. Воно тривало 42 дні, під час яких мої батьки – Ольга Лядська-Бондаренко і Ференц Варконі, лікар, угорець німецького походження, повінчалися. Свідками були один із організаторів повстання, воїн УПА Володимир Караташ і його майбутня дружина Нуся (Ганна) Людкевич. З подружжям Караташів мама товаришувала до останніх днів пана Володимира. Він називав маму “близнючкою”: обоє народилися 2 березня 1926 року. Під час повстання з деталей рентгенівського апарату батько та його друзі змайстрували рацію. Переповідають, що їхнє: “SOS! Нас убивають!” чули в багатьох країнах Європи. Проте, як писав Олександр Олесь, “Європа мовчала”. Коли на повсталих рушили танки, українські дівчата, намагаючись захистити чоловіків, узялися під руки і вийшли їм назустріч. Але танки не зупинилися… Моя мама дивом вижила. Організаторів розстріляли. Найактивніших етапували до різних таборів. Маму – до Озерлагу, між Тайшетом і Братськом. Там я й народилась. А потім по мене, дев’ятимісячну, що вмирала від недокрів’я, приїхали бабуся й дідусь. Було ще безліч інших фантастичних історій. Як мене забирали до дитбудинку, а мама оголосила сухе голодування й домоглася, щоб мене віддали її батькам. Як бабуся й дідусь везли мене потягом через увесь Союз, а начальник потяга повідомляв від станції до станції, що везуть немовля, і жінки виносили молоко. Як мені переливали бабусину кров. Як одного вересневого дня до хати зайшла незнайома змарніла жінка, й бабуся умовляла мене обійняти маму, ая ховалася за бабусину спідницю: “То не мама, то тьотя цуза!” І як… Але, мабуть, досить. Лише цієї історії вистачить не на одну книгу… Хочу лише подякувати вам, пані Галино, – адже ви серед перших оприлюднили нашу родинну історію в пресі, а потім написали про мою маму у своїй унікальній книзі “Одна з нас”. Ще – історикам Лесі Бондарук, Володимиру В’ятровичу, Олександрові Зінченку, Вахтангові Кіпіані, журналістці Ользі Унгурян і багатьом-багатьом людям, які відроджують нашу правдиву історію. Ви всі так багато зробили для відновлення чесного імені моєї мами. 13 травня 1956 року застрелився голова Спілки радянських письменників Олександр Фадєєв. 31 серпня 1956 року моя мама була звільнена зі зняттям судимості. 16 березня 1990 року Лядська Ольга Олександрівна була повністю реабілітована за відсутністю складу злочину. – Ви розповідали, що усвідомили себе як українку в дитинстві, у маленькому селі Оріхівка. А це Луганщина, навіть не слобідська, а донбаська її частина... – Ще одне свідчення, що Донбас – це Україна. То було унікальне середовище. Україною було все довкола. Дерева, квіти, комахи, птахи, звірі називалися українською. Все говорило і співало українською. Хіба що Мішин, сільський п’яниця й колишній енкаведист, часом горлав на увесь куток, що “броня крєпка, і танкі наші бистри”. Вперше я почула російську, чи радше говірку, яку її носії вважали російською, у шестирічному віці, коли потрапила до лікарні в містечку – не плутати змістом – Краснодоні. Я була дуже начитаною дитиною, тож вирішила продемонструвати ровесникам свої знання: “А вгадайте, чому собака хекає?”. Вони аж за животи схопилися: “Хєкаєт, хєкаєт! Вот умора!” А я стою, кліпаю, не можу зрозуміти, чому їм так смішно. У нашій хаті дуже любили книгу. Довгими зимовими вечорами сідали довкола гасової лампи, кожне зі своїм. Бабуся читає свою улюблену Шевченкову “Наймичку”. А я впівока пильную, коли бабуся дістанеться зізнання Ганни, що вона справжня Маркова мати. Нарешті бабуся шепоче: Ведуча мітингу на підтримку Незалежності. Луганськ, 1990 р. 1978 р. Луганськ, Поезія, Кохання... Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати… Сльози дрібним горошком котяться з її очей, а я й собі хлипаю, та так моєму серцю тужно й водночас солодко. А це вже ми з моїм дідом Саньком співаємо, аж у вухах лящить: “А попід горо-о-ю, яром долино-о-о-ю козаки йдуть!” Часом дідусь та його друзі, Антон Карбан та Олекса Якименко – “Теплий Ольошка”, – співали, але то вже тихо, душею: “Думи мої, думи мої, лихо мені з вами…” Коли мама, тяжко працюючи в малярці на тепловозобудівному “Заводі ОР”, отримала однокімнатку в хрущовці, довелося мені переїхати з рідного села до чужого, непривітного Луганська. Стало там моїй Україні тісно й задушно: у школі навіть вчителька української мови говорила так, ніби йшла бочком, під стіночкою. Багато було учнів, “звільнених” від української. До прикладу, в дитини хворі суглоби, тому її від української звільняли. А від фізкультури – ні. Просвіток – обласна молодіжка, українськомовна. Я її передплачувала і “ковтала” за мить. Свої перші вірші туди надіслала. Кілька російською – ніде правди діти, недолугих. Більше українською. Аж отримую листа: запрошують зустрітися в редакції. Підпис: “Іван Низовий, голова обласного літературного об’єднання імені Володимира Сосюри”. Так я вперше побачила справжнього поета, почула вишукану, барвисту мову. Низовий сказав, щоби писала тільки рідною. І став моїм другом, братом аж до свого останнього земного кроку. І повернулася до мене у зросійщеному Луганську моя Україна. Микита Чернявський, Іван Савич – старші мої вчителі. Микола Мірошниченко, Петро Біливода, Сергій Чирков, Василь Старун – поети української надпотуги, яких дала наша Луганська земля. З тих країв і світлої пам’яті Олександр Білокобильський, прекрасний журналіст, ваш, пані Галино, чоловік. І Таня Стус, нині відома письменниця, а колись, після мого від’їзду до Києва – редакторка рухівської газети “Луганські вісті”. Юрій Єненко, великий просвітник, заступник представника Президента з гуманітарних питань у перші часи Незалежності, призначений на пропозицію В’ячеслава Чорновола. Сашко Дудник, очільник Луганської козацької паланки, талановитий художник, автор герба Луганська. Віра Аннусова, нау- 13 лютого відзначає своє 70-ліття пані Олена Бондаренко, державна та громадська діячка, народна депутатка України ІІІ, IV, V, VI скликань, заступниця голови Народного Руху України (1994–2001), головна редакторка газети Час/Time (1997–1998), журналістка, письменниця. Сьогодні пані Олена – гостя “Слова Просвіти”. Мала за щастя почути просто-таки фантастичну історію її яскравого багатогранного життя і щедро ділюся з вами. Багато що знала, але ще більше відкрила.
Гостя “СП” · “Найбільше потребуємо національної єдності. Перемагають нації, згуртовані у п’ястук, у моноліт. Програють охоплені розбратом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ковиця, збирачка матеріалів про Голодомор на Луганщині. Лариса Заливна, полум’яна, непохитна правозахисниця. Когось уже немає серед нас. Декотрих не можу назвати, щоб не зашкодити, бо нині вони на нашій – не своїй, захопленій ворогом землі. Але всі вони завжди в моєму серці. Святі люди, що тримали над Луганщиною Українське Небо. – Ви згадали про Рух. Саме ви очолюва% ли Луганську рухівську спільноту. Як це бу% ло – за вашим висловом, “у зросійщеному, непривітному Луганську”? – Відчуття, що все не так з нами усіма, з країною, накопичувалося роками. Десь у п’ятнадцять дізналася від мами правду про страшну несправедливість, вчинену з нею, про Кенгірське повстання і мого батька. Трохи раніше – від бабусі – про страшний Голодомор та наших рідних, померлих від голоду, розкуркулених, висланих до Сибіру московською владою. Іван Низовий близько товаришував із Григорієм Чубаєм, навчався з ним разом у московському літінституті (чимало наших митців “пересиджували” там, утікши з пазурів КҐБ, що найбільше лютувало в Україні та республіках Балтії). Привіз Іван якось рукописний текст Чубаєвого “Вертепу”. Згодом у журналі “Донбас” вийшла рецензія Григорія на мою книжечку – досі бережу її. Ще Іван приносив переписані власноруч вірші Стуса, “Ніч Івана Богуна” Вінграновського, Сосюриного “Мазепу”. Вже пізніше, в редакції багатотиражки на Луганській швейній фабриці (до речі, газета називалася “Патріот Батьківщини”) познайомилася з Василем Покладом – інтелектуалом, надзвичайно порядною людиною. Він зробив у моєму житті кілька важливих речей. Наполіг, що треба вимагати реабілітації моєї мами. Познайомив із Юрієм Козовським, викладачем педінституту, майбутнім першим головою Луганського Руху, автором перших на Луганщині правдивих публікацій про “Молоду гвардію” й “локомотивом” перегляду маминої справи. Перед поїздкою на Установчий з’їзд Руху мене попередили на роботі, що звільнять. Зателефонувала Василеві. Він просто сказав: “Можеш вийти на площу? Виходь”. На з’їзд прибули як гості. Повернувшись, узялися з однодумцями створювати Рух. Потім були Ланцюг Злуки однією з центральних вулиць – Оборонною, встановлення Хреста пам’яті жертв Голодомору на Луганщині, випуск рухівської газети, співпраця з шахтарським рухом… До речі, завдяки цій співпраці колективи шахт ім. Менжинського та “Карбоніт” висунули В’ячеслава Чорновола кандидатом у президенти України… Під час кампанії з Референдуму і президентських виборів очолювала обласний рухівський штаб – як голова крайового Руху та довірена особа кандидата у президенти В’ячеслава Чорновола. Прекрасні, незабутні часи. От уявіть: ніч після Референдуму. Ми принишкли біля приймача у маленькій кімнатці на 16-му поверсі готелю “Луганськ”, орендованій на час кампанії. Чекаємо на перші результати. Світає. І в цілковитій тиші – урочистий жіночий голос: “Доброго ранку, Незалежна Україно!” А за вікном, крізь вранішні сутінки, порожнісінькою вулицею Оборонною летить мотоцикл з коляскою (в нас кажуть “люлькою”), а в тій люльці наш голова міського Руху Валерій Мусійчук розмахує велетенським синьо-жовтим Прапором і щось кричить, напевно, “Слава Україні!”. А сльози безупинно линуть з наших очей, і щастя таке – здається, серце вистрибне з грудей і полине над світом. За півтора року потому пан В’ячеслав запросив до Києва – очолити відділ політичного аналізу в Секретаріаті НРУ. А ще за рік об" рали мене заступницею голови Ру" ху. Відповідала за агітаційний, ви" давничий і медійний напрями. – Важко було, пані Олено? – Перший час гнобили мене добряче. Тут рухівські метри, “маститі політики”, а тут я – cхіднячка, провінціалка-“вискочка”, та ще й – о Боже! – жінка. Все, що могла, – клято працювати і вчитися. У старших колег, у “школі Чорновола”. З перших днів дуже підтримував голова Секретаріату Руху Михайло Бойчишин. Мешкали майже поруч: Михайло з Любомирою – на Обсерваторній, а я в гуртожитку в Несторівському провулку. Працювали до пізньої години, нерідко діставалися трамваєм, а то й пішки, багато говорили. Михайло захоплено розповідав про ідею Балто-Чорноморського нафтового колектора, яка мала би унезалежнити Україну від постачання нафти з росії. Гадаю, лобіювання цього проєкту й могло стати головною причиною викрадення Бойчишина. Справа досі не розкрита. Відчувала підтримку крайових організацій – сама ж бо прийшла з того середовища. Від журналістики не відмовилася, це любов усього життя. Та й як без журналістики поряд із Чорноволом – журналістом і публіцистом Божою милістю. Пропозицію Шефа очолити редакцію газети “Час/Ti- me” сприйняла майже з переляком: величезна довіра і не менша відповідальність. Серед найбільших скарбів моєї пам’яті – часи “Часу”, колеги й колежанки, автори та дописувачі – талановиті, мислячі, патріотичні люди. І творча дружба з Галиною Дацюк, Олею Унгурян, Олександрою Парахонею, Вікторією Андрєєвою, Сергієм Набокою. – Ви говорили про “школу Чорновола”… – В’ячеслав Максимович був моїм найбільшим Учителем – у журналістиці, політиці, житті. Він був справжнім. Це не можна відтренувати, зіграти, це єство людини. Його шляхетність, природність, невимушеність у спілкуванні з будь-яким співрозмовником. Дехто, маючи перед собою лише приклад бундючних компартійних бонз, часом закидав йому “простоту” і “доступність”, на що він жартома відказував: “Я такий як є, пізно мене перевиховувати!”. В силу своїх обов’язків мені доводилося разом із паном В’ячеславом чимало подорожувати Україною – від Донецька до Ужгорода. Скрізь він за мить “обростав” натовпом. Часом надибували дорогою мацюпуську кнайпочку, одну на кількасот кілометрів. От узяли по каві, щойно сьорбнути наміривсь, як тут-таки: “О, Чорновіл! А скажіть, пане Чорноволе… а поясніть… а порадьте…”. Гадаєте, він бодай комусь відмовив? Ставлячись до всіх людей як до рівних собі, пан В’ячеслав, людина високої гідності, всіляко уникав панібратства: дуже Часи “Часу”. Головна редакторка газети “Час/Time” мало кому говорив “ти” й себе по плечу плескати не дозволяв. Часом мене питають, якою, на мою думку, була роль Чорновола в житті України. А яка роль України в його житті? Адже він сам був Україною. Видирав із ворожих пазурів її свободу як власну, – голодуючи насмерть, наражаючись на небезпеку втратити, у прямому сенсі, життя. Любов Чорновола до України була живою, дієвою, він будив її, штурхав, говорив до неї з усіх можливих трибун і майданів, невгамовно будував її скрізь – у парламенті, в Русі, в собі, у кожній людині, що йому траплялася. Часто згадується: Чорновіл читає напам’ять вступ до Сосюриного “Мазепи”. Точніше, проказує. Але так, як не зміг би жоден актор. Бо то вже ніби й не Сосюра, то він сам – дитя України, чиє ім’я, за дивним збігом, означає “найбільша слава” – цілим серцем промовляє: “Я йшов кривавими житами, І знов піду, де гул і мла, Лиш одного я хочу, мамо, Щоб ти щасливою була”. Боже… говорю це і знову, наче там, на його хресній дорозі, збираю й збираю у жменьку ту розсипану пшеницю, те криваве жито, й очі за слізьми світу не бачать… – Протягом чотирнадцяти років ви були депутаткою Верховної Ради. Які події стали доленосними? Що вважаєте своїми успіхами, досягненнями? – Здобуття Незалежності. Ухвалення Конституції. Вибори Президента України – перші, 1991-го, в команді Чорновола, і 2004-го, на яких була довіреною особою Віктора Ющенка у виборчому окрузі номер 97 на Київщині. Помаранчева Революція. Революція Гідності. Найщасливіші події в особистому житті – народження донечки та онука. Найтрагічніші – убивство В’ячеслава Чорновола. 2014 рік, початок війни, втрата рідної домівки. Втрата поспіль трьох дорогих мені людей – мами, чоловіка, батька моєї донечки. Лютий 2022- го, що триває досі, й 2019-й, з якого почалася найстрашніша біда мого народу… Досягненнями вважаю все, що вдалося зробити протягом чотирнадцяти років у парламенті й шести років у складі Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи. Все, що вдалося зробити в окрузі, де працювала за дорученням фракції: Бердичівський, Чуднівський райони, місто Бердичів – Житомирщина, яка стала рідною. Щиро пишаюся, коли говорять, що мене знали в усіх селах. Люди з тих сіл досі телефонують, вітають зі святами, й це дуже зворушливо. Упродовж багатьох років очолювала підкомітет з рівних можливостей у Комітеті з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. Щастя – продовжувати справу, біля витоків якої стояли Софія Русова, Олена Пчілка, Леся Українка, Ольга Кобилянська. Шлях, яким ішли, долаючи спротив влади, та й чималої частини суспільства, тисячі українських жінок. Заради того, що нині називаємо європейськими цінностями: рівних прав і можливостей для всіх. Були ухвалені закони про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; про запобігання та протидію домашньому насильству і насильству в сім’ї. У червні 2011 року з моєї ініціативи в ПАРЄ відбулися слухання “Становище жінок в Україні”. Того ж року Україна підписала Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами, відому як “Стамбульська конвенція”. У 2022 році вона була ратифікована. Вдячна українським депутаткам і депутатам з МФО “Рівні можливості”, насамперед Ірині Геращенко, Марії Іоновій, Олені Кондратюк, за їхню наполегливу працю. Мені випала честь працювати і спілкуватися з людьми, яких нині називають велетами нації: В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Слава Стецько. Легендарні особистості Лесь Танюк, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Генріх Алтунян. Михайло Косів, що з ним та його родиною мене пов’язують понад тридцять років дружби. А чи не фантастичною є історія про те, як ми, завдяки рідній душі – пані Любові Голоті – знайшлися і зріднилися зі “Словом Просвіти”? Не уявляю свого життя без цього професійного, інтелігентного видання, яке творять справжні патріоти і патріотки України. На його шпальтах побачили світ мої ексклюзивні цикли публіцистики “Свої. Хто підпирав українське небо над Луганщиною” та “Люди з Міста Марії”; прозові твори, статті, вірші. Колись пані Люба казала, що хотіла би надрукувати мою розмову з мамою. Не встигла я… Обіцяю, принесу мамині спогади. – У часи страшної війни не можемо обій% ти цю тему… Частина України окупована во% рогом, також і ваша рідна Луганщина… – Рідна… У 1994 році я, за рішенням Центрального Проводу Руху, балотувалася до Верховної Ради України в Луганську. Головною метою було роз’яснення наших ідей та позиції. На той час я вже працювала в Києві, у Секретаріаті НРУ. Перед від’їздом зайшла попрощатися до одного із заступників голови. Він якийсь час дивився на мене, як на екзотичну чи безнадійно хвору істоту, а тоді прорік: “Навіщо воно тобі? Це ж програна територія…” Продовження на стор. 6 На Міжнародному форумі національних і національно5демократичних сил. Серед присутніх – В. Гавел, В. Ландсберґіс, Л. Валенса, В. Чорновіл. Лохітелек, 1996 р.
Очевидець і літописець · “Життя склалося з безлічі подій і зустрічей, втраті відкриттів, любові й кохання, дружби і довіри, творчості й творення рідного Українського Світу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Олена Бондаренко: “Життя – найфантастичніша з історій”», с. 4

Олена Бондаренко: “Життя – найфантастичніша з історій”

Закінчення. Початок на стор. 4—5 Гадаю, переважно таким і було ставлення української влади до Донбасу. Тамтешні проросійські феодали диктували Києву свої “поняття”, а з Києва на них запопадливо приставали. Ця політика сприяла ментальній російській анексії Донбасу, а згодом – і територіальній. З Донецька, Макіївки, Горлівки, Єнакієвого, Луганська, Алчевська, Кадіївки та інших промислових міст Донбасу починалася московська інформаційно-психологічна операція, що десятиліттями формувала і підживлювала толерантність до вторгнення. Всі ці “спасібо дєду за побєду”, “бєссмєртниє полкі”, “пєсні воєнних лєт”, ці безкінечні “воєнниє” фільми, це життя суціль у реальності, завмерлій на позначці 1941, – не що інше, як підготовка до нового етапу війни, що її веде москва проти України поспіль понад 300 років. Замолоду кілька разів довелося їздити до москви, у клініку офтальмолога Федорова. Пам’ятаю непривітність, незатишність – словом, чужа країна. От це відчуття наростало з кожним приїздом до Луганська, аж поки не перетворилося на тривожне передчуття небезпеки. У лексиці земляків запанувало слово “ненавиджу”. Щодо конкретних владців і загалом київської влади, щодо історичних постатей чи подій, нарешті, щодо української мови, якою, скаржилися, “змушують писати звіти”. Відчуваю провину: я теж певний час сподівалася, що вдасться “поступово адаптувати”. А така позиція сприймалася там як слабкість. Бо в Донбасі розуміють лише силу. За “програну територію” не боролись. Її віддали на відкуп монстру, а він у тепличних умовах нарощував м’язи. Доки не виповз і пустив ворога до хати. Недавнє потрясіння: полонені окупанти, чистісінька українська мова: “Я з Горлівки, вчитель історії, а я з Лисичанська, викладач коледжу”. Що ж ви, землячки, сучі діти, натворили? Що ж ми натворили?.. Луганськ майже перестав снитися. Останній раз наснився Шевченко. Невеличке погруддя, що його колись подарував мені Іван Низовий на день народження, воно в моїй луганській оселі зосталося. Наче мармуровий Шевченко дивиться на мене, а по щоках його, білих-білих, сльози пливом пливуть. А от село моє досі сниться. Кольори, пахощі, а найбільше – звуки. Двері риплять. Хатні, сінешні, ті, що в кухнянці – Із найдорожчими Ольгами – мамою та донечкою. 2020 р. кожні інакше. Шпак на абрикосі кота передражнює. Бджола на сояшнику зумкає. Зненацька од вітру шум прокотиться садом. Хтось дирчиком продеренчить серед ночі. Моє коріння, мій світ, усе, без чого ані жити, ні вмерти по-людськи. Й ота московська гидь топче мій світ, моє коріння. Вбиває наших стареньких – генокод наш, діток – наш генофонд. Тепер ми, незлобиві, лагідні, дістали зі своїх заповіданих скринь найнеобхідніші зараз слова: лють і ненависть. Нехай палають вони священним полум’ям, аж доки згорить і спопеліє московська орда. – Чого, на вашу думку, потребуємо сьо% годні найбільше? – Найбільше потребуємо національної єдності. Перемагають нації, згуртовані у п’ястук, у моноліт. Програють охоплені розбратом. Найперші поплічники ворога – розбрат і зневіра. Росія атакує нас не лише на полі бою. Вона безперестану застосовує вих Міжнародного легіону на початку 2022 року, має військовий досвід, був в Афганістані на початку 2000-х, де служив у повітряно-десантних військах США. Інший доброволець з Америки поділився своєю історією: “Мій позивний “Вальдо”, на честь книжкового персонажа у смугастій кофті, якого треба знайти на картинці. От так і я, ховаюсь десь на Луганщині і чекаю на росіян”. “А в мене позивний “Сассі” – на честь персонажа популярного серіалу. Я маю військовий досвід, гарну фізичну форму. Я добре виконую свою роботу”, – говорить третій доброволець. Ці хлопці – американці, але в їхньому підрозділі є побратими з різних країн, всі вони знайшли спільну мову і пліч-о- Герої фільму – добровольці5військовослужбовці Міжнародного легіо5 ну ГУР МО, підрозділу Ronin Team технології негативного впливу на нашу свідомість, культивує панічні настрої, зневіру. Маємо протиставити єдність і силу духу. Так, росія – ворог видимий, неприхований. Але чи все гаразд усередині нашого суспільства? Погроми генералітету, нацьковування цивільних на військових, місцевих – на переселенців, ухилянтів – на ТЦК, гіпотетичних виборців – на проукраїнську опозицію; монополізація інформаційного простору; відкидання самої ідеї Уряду національної єдності чи, радше, національного порятунку. Хто це чинить? Хто ігнорує священний обов’язок влади – цементувати націю, вести до єдиної можливої мети й єдиної запоруки самого існування України – до Перемоги? Українське суспільство в найтяжчі часи об’єднувалося й перемагало. Маємо, мусимо об’єднатися й перемогти. – Яке воно – обличчя Перемоги? – Найправдивіше і найстрашніше, як пліч виконують завдання на фронті російсько-української війни. Крім кадрів з добровольцями, режисери пропонують глядачам подивитись на історичні події в контексті боротьби України з росією, на паради російської техніки в Москві, яка у 2014 році перетнула кордони України, та кадри деокупованих міст з масовими захороненнями закатованих українських громадян, воєнні пейзажі соняшникових полів десь на Харківщині чи Луганщині. На противагу цьому творці фільму показують нам США, меморіал пам’яті героям Другої світової війни, думки пересічних американців про війну загалом і в Україні зокрема. Усе це приправлено часткою військового жаргону та гумору, тому фільм сприймається легко, але змушує поміркувати про побачене вже після сеансу. Режисер Володимир Тихий зазначив, що першочергово цей фільм знімався для американської авдиторії, але у процесі команда зрозуміла: це важлива історія, яку має побачити і український глядач: “Наш фільм – це не просто історія про війну, це історія про людей, які попри різницю в культурах і мовах обрали боротися за справедливість і свободу. Історії іноземців, що приїхали до України, відображають не лише їхню відвагу, а й глибоку солідарність, яка є ключовою для на мене, про Перемогу сказав свого часу Микола Вінграновський: …Де той поріг? Нема порога. Де родовід? Не доведу. Цілує тихо Перемога Губами білими вдову… А горе горя ще народить, В порожній вигляне рукав… Стоїть народ мій і народи Із похоронкою в руках. Вірш про іншу Перемогу, давнішу. Але в ньому велике пророцтво про Перемогу майбутню. Де за фасадом сліпучого щастя – невимовний біль, безсонні роздуми, велика праця. Після Перемоги нам доведеться не лише відбудовувати зруйноване московськими нелюдами. Щоб іти далі, нам доведеться прожити й осмислити горе, багато працювати над собою, зробити висновки зі страшного історичного досвіду. Щоб вижити як нація й жити повноцінним життям, на яке заслужили своїм безпрецедентним Опором, своїми невигойними втратами, – треба буде позбутися інфантилізму, споживацтва, припинити вірити наперсточникам і фіґлярам від політики, порожнім обгорткам. Нам треба буде подорослішати. Часу на це небагато. Треба вже, зараз. “А ви працюйте і не сваріться”, – дуже актуальна мудра порада моєї улюбленої Софії Русової. – Дякую, пані Олено. Знаю, що це лише частина фантастичних історій, що випали на вашу долю. Сподіваюся, вони будуть оприлюднені у книгах ваших спогадів і спогадів вашої матусі. – Мабуть, пані Галино, найфантастичніша з моїх життєвих історій – саме життя. Наче величезна мозаїка, воно склалося з безлічі подій і зустрічей, втрат і відкриттів, любові й кохання, дружби і довіри, творчості й творення рідного Українського Світу. Спілкувалася Галина ДАЦЮК Редакція тижневика “Слово Просвіти” щиро вітає нашу славну авторку з днем на" родження! Шановна пані Олено, бажаємо вам наснаги, оптимізму, здійснення усіх за" думів і ще багато творчих літ у щасливій вільній Україні! розуміння глобальної боротьби за мир”. “Стрічка виходить у широкий прокат на екранах кінотеатрів майже по всій Україні. Для нас це велика честь і водночас виклик. Але ми віримо, що фільм знайде відгук у серцях глядачів та глядачок, які прийдуть його дивитися”, – поділилася виконавча продюсерка фільму Богданна Семен. Фільм має надихнути і українців на мобілізацію для захисту рідної землі. Увесь прибуток від продажу квитків команда “Вавилон’13”, яка створила цей цікавий фільм, передасть на потреби Міжнародного легіону ГУР. Їхня велика мета – зібрати кошти на 100 FPV-дронів для різних підрозділів. Тож кожен квиток – це донат і не лише підтримка українського кіно, а й реальне збільшення донатів для підтримки оборони України. P. S. Свіжа сумна новина: на війні за Україну загинув 18-річний доброволець із Британії Джеймс Вілтон. Це було перше і останнє бойове завдання Джеймса, він став наймолодшим британцем, який заги" нув, захищаючи Україну. Вілтон приїхав до України наприкінці квітня 2024 року – через кілька місяців після закінчення коледжу. Він приєднався до Інтернаціонального легіону та пройшов базову програму підготовки. “Я ніколи не переживу цього. Я не хотів, щоб він їхав, але він був налаштований на це. Він хотів допомогти Україні”, – сказав батько воїна Грем. Навіки Слава Герою-добровольцю! Підготував Георгій ЛУК'ЯНЧУК
Очевидець і літописець · “Життя склалося з безлічі подій і зустрічей, втраті відкриттів, любові й кохання, дружби і довіри, творчості й творення рідного Українського Світу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Довге літо війни

Днями на екрани українських кінотеатрів вийшов фільм “Одного літав Україні” – про іноземних добровольців, які боронять Україну у війні з росією. Незважаючи на те, що це серйозна і складна тема з кадрами, на які неможливо дивитись без сліз, але у фільмі режисера Володимира Тихого та продюсера Андрія Котляра все подано в легкій формі, з гумором та оптимізмом. Цю стрічку варто побачити кожному українцю. Фільм від кінооб’єднання “Вавилон’13” розповідає про історії добровольців – військовослужбовців Міжнародного легіону, підрозділу Ronin Team. Кадри з інтерв’ю з героями фільму чергуються з кадрами їхньої підготовки на полігоні, відпочинку та “роботи” в найгарячіших точках фронту. Хлопці діляться своїми історіями: хтось не мав до 2022–2023 років військового досвіду, хтось уже служив, у когось уся родина військовослужбовці. Але усіх їх об’єднує одне: бажання відновити справедливість, допомогти українцям у жорстокій війні з підступним агресором. “Українці не хочуть багато, вони хочуть повернути своє. І все”, – говорить доброволець із позивним “Вальдо”. Керівник команди Ronin Team Мюрей розповів, що доєднався до військо-
«Просвіта» сьогодні · “Вони хочуть достукатись до молодих сердець і довести, що наша Україна, її мова, звичаї, традиції – це найкраще, що є у нас”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Творче життя Клубу небайдужих

Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта” Фото авторки Трагедія нинішньої України – десятирічне військове вторгнення російського агресора. Безжальна повномасштабна війна, що вибрала шлях грабежу, насильства, нищення України, забрала тисячі життів мирних жителів і воїнів, які стали на захист нашої Батьківщини і “на щиті” навічно повернулися в рідну українську землю, – триває на всіх фронтах. Ворог нищить усе: житлові будинки, інфраструктуру міст, лікарні, школи, музеї, театри… Погрожує хімічною, біологічною і атомною зброєю… Агресор хоче стерти з лиця землі Україну, українську націю, мову, культуру, які в наш час стали могутньою зброєю, бо наші пісні, книжки, картини, фільми – це наші боєприпаси. Тому українські письменники, журналісти, господарники, інтелігенція, просвітяни разом зі своїм волелюбним народом воюють на культурному фронті, несуть правду про історію України, сьогодення та надії на майбутнє, і кожен робить все, щоб Україна здобула Перемогу над оскаженілим терористом і душогубом – росією. Так працює Клуб інтелігенції, який діє при Косівській центральній міській бібліотеці. Створений 18 років тому, він названий на честь знаного на Косівщині педагога, краєзнавця Ігоря Пелипейка, який залишив значну наукову спадщину про рідний гуцульський край. Клуб об’єднав талановитих людей, які пишуть і творять, є народними майстрами, небайдужі до Гуцульщини та України, своїх коренів та історії, до краєзнавства, літератури, виховання молоді. За фахом тут – освітяни, медики, митці, науковці, письменники, журналісти, художники і бібліотечні працівники. Рушійною силою Клубу є його голова Зеновій Библюк – лікар, краєзнавець, якому 15 лютого 2024 року сповнилося 90 славних літ, та координаторка Клубу Аделя Григорук – науковиця і письменниця, літературний критик і краєзнавиця, членкиня НСПУ, НСЖУ та НСКУ, заслужена працівниця освіти України. Саме їх – громадських активістів, патріотів, яким небайдужа доля свого міста й України, завжди можна побачити на заходах – Шевченківських вечорах, читаннях, круглих столах, на виставках мистців, відкриттях пам’ятників і пропам’ятних плит, зустрічах та презентаціях книг. Вони завжди були і залишаються активними учасниками відродження всього українського в районі та державі загалом. Їх болить усе, вони хочуть достукатись до молодих сердець і довести, що наша Україна, її мова, звичаї, традиції, вбрання – це найкраще, що є у нас. Засідання Клубу та заходи проводяться згідно з попередньо складеним планом, під постійним керівництвом координаторки Клубу Аделі Григорук. Вона є модераторкою більшості заходів, заходи також модерують Оксана Шкрібляк – режисерка Косівського районного Будинку культури, Василь Шкурган – письменник, голова Косівського осередку НСПУ, Галина Кікоть, Уляна Книш, Оксана Пасічняк, Ірина Балагурак – бібліотекарки. На заходи запрошуються керівники організацій області, району, міста та художні колективи і виконавці: народний аматорський фольклорний колектив “Осіннє золото” під керівництвом Зоряни Романів, народний аматорський жіночий ансамбль бандуристок “Сонячна струна” Кутської селищної ради під керівництвом Світлани Лазован; камерний ансамбль скрипалів Косівської школи мистецтв під керівництвом Дмитра Обушака та концертмейстерки Ельвіни Звіздарик, учительський колектив Косівського ліцею імені М. Павлика, тріо та дует дівчаток Шешорської школи, учні Косівського ліцею ім. І. А. Пелипейка, майстер розмовного жанру, студент Іванко Пророчук. Засідання Клубу проводять традиційно останньої середи кожного місяця. За час існування Клубу зроблено чимало справ, інформацію про них неможливо висвітлити повністю в межах статті, але я як авторка більшості дописів коротко зупинюсь на проведеній Клубом роботі. Засідання і заходи, що проводились, присвячені: письменникам-класикам, сучасним письменникам, людям мистецтва, краєзнавцям, журналістам, педагогам. Багатьом із них присвятила свої статті, а деяким і книги письменниця Аделя Григорук. Члени Клубу інтелігенції разом із районною організацією “Просвіти” Косівщини беруть участь у відзначенні національних, пам’ятних дат відомих постатей національно-визвольної боротьби, зокрема, Миколи Арсенича, Мирослава Симчича та ін. Разом із працівниками Косівської центральної міської бібліотеки, відділу культури та дозвілля проводяться заходи національного та культурного спрямування, зокрема вшанування пам’яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, Михайла Павлика, Тараса Мельничука, Марка Черемшини, Василя Стуса, Марії Влад, Степана Пушика, Дмитра Павличка; відзначення Всесвітнього дня поезії, Міжнародного дня рідної мови, Всесвітнього дня письменника, Дня Соборності, Дня Державного прапора, Дня Конституції тощо. Не забуваємо про наших земляків – лавреатів Національної премії імені Тараса Шевченка Ганну Василащук, Віру Вовк, Василя Герасим’юка, Романа Іваничука, Василя Лукашка, Тараса Мельничука, Дмитра Павличка, Федора Погребенника, Марію Стеф’юк, Володимира Шевчука. З Косівським осередком НТШ Клуб інтелігенції проводить спільні наукові конференції. Клуб провів чимало творчих зустрічей та презентацій книг, які пробуджують цікавість читачів до художнього слова. У 2022–2024 роках відбулися творчі зустрічі та презентації книг з: Мирославом Лазаруком – поетом, головним редактором часопису “Буковинський журнал”, заслуженим діячем мистецтв України, презентація книги “Тилинка й литаври”; Василем Хитруком – ученим, письменником, перекладачем, членом Національної спілки письменників України, презентація книги “Древнє королівство Гуцулія”; Юрієм Стефураком – директором, Марією Пасайлюк – заступницею директора з наукової роботи Національного природного парку “Гуцульщина”, презентація досягнень НПП “Гуцульщина” з нагоди його 20-річчя Відбулась творча зустріч з Аделею Григорук – письменницею, членкинею НСПУ, НСЖУ та НСКУ, заслуженим працівником освіти України і презентація її творчого доробку; Ярославом Ткачівським – поетом і прозаїком, заслуженим працівником культури України, заступником голови НСПУ – презентація книг; Марією Лазарович – філологинею, дослідницею фольклору, презентація книги “Великодні гаївки та ігри”; Віктором Гавриленком – кандидатом біологічних наук, старшим науковим співробітником в НПП “Гуцульщина”, презентація книги “Асканія-Нова: поєднання краси таврійських степів і людського генія”; Ганною Біленчук – коломийською авторкою, презентація книги “Реверанс душі”; Миколою Близнюком – письменником, членом НСПУ, лавреатом багатьох літературних премій – презентація творчого доробку; творчою родиною – Юрієм Порохом – майстром художньої обробки шкіри, Наталією Юровою – художницею та Марією Порох – членкинею Клубу інтелігенції та РО “Просвіта”, презентація їх творчого доробку. Творчі зустрічі з Василем Гостюком – поетом-піснярем, відмінником освіти України, членом НСПУ, презентація книги “На вітражах життя”; Любою Чупринчук-Костюк – авторкою пісень, композиторкою, презентація творчого доробку; мистецьким тандемом – Євдокією Пшик-Радиш – викладачкою математики КУПДМ та Мирославом Радишем – заслуженим художником України, презентація їхньої книги “Пісні, які співали вс. Острові Галицького району”; Любою-Параскевією Стринадюк – письменницею, перекладачкою, презентація книги “У нас гуцулів. Сім книжок”; Вікторією Яремин – завідувачкою Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини, дослідницею та розробницею інноваційних музейних проєктів. З Лідією Маречко – майстринею художнього текстилю, колишньою науковою співробітницею музею – презентували її книгу “Автентичне вбрання та мода передмістя Косова 1920–1950-х років”; Катериною Доманською – сучасною українською авторкою з міста Дніпра, презентація книги “Хіба ж можна засипати море?” Олександром Масляником – письменником, публіцистом, головним редактором журналів “Гуцульщина і Покуття” та “Ґражда”, заслуженим журналістом України та Романом Гораком – письменником, прозаїком, дослідником творчості Івана Франка, членом НСПУ, лавреатом Національної премії імені Т. Шевченка, заслуженим працівником культури України, презентація їх нього творчого доробку; Євгеном Бараном – головою Івано-Франківської обласної організації НСПУ та Анатолієм Кичинським – поетом із Херсонщини, лавреатом Національної премії України ім. Т. Шевченка, презентація їхнього творчого доробку; Василем Шкурганом – письменником, головою Косівського осередку НСПУ, презентація творчого доробку Богданом Томенчуком – поетом, лавреатом премії ім. В. Стефаника, директором Івано-Франківського регіонального Центру оцінювання якості освіти, презентація книги “Вишийте, мамо, бронежилет”; Олегом Криштопою – журналістом, письменником, лекції “Боротись не можна домовитись”; Зеновієм Библюком – лікарем, краєзнавцем, громадським діячем, презентація творчого доробку; Іваном Малковичем – українським поетом і видавцем, власником і директором видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, членом НСПУ, лавреатом Національної премії України ім. Т. Шевченка, презентація його книг та видавництва; Анатолієм Кичинським – поетом-ліриком із Херсонщини, художником, лавреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка, презентація книги “Жива і скошена тече в мені трава”; Степаном Процюком – відомим прозаїком, поетом, есеїстом, презентація творчого доробку; Іванною Стеф’юк – письменницею, літературознавицею, етнографинею, членкинею НСПУ, презентація книг “Про вас”, “Місце сили, “Дідова правда”; Василем Герасим’юком – українським поетом, лавреатом Національної премії України імені Т. Шевченка, презентація творчого доробку; Михайлом Сидоржевським – головою НСПУ, головним редактором “Української літературної газети”, презентація творчого доробку. Члени Клубу інтелігенції брали участь у міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях, присвячених видатним діячам культури, у ІІ Всеукраїнському зльоті юних дослідників-краєзнавців; в інтерактивному шоу “Про те, як знімався “Довбуш”. Вшановували пам’ять наших Героїв. Організовували літературно-музичні академії, персональні виставки. Виставка “Народне мистецтво як бренд” презентувала крафтову продукцію, яку виготовляють на Косівщині сучасні мистці. “Краєобрази Косова” – виставка листівок колекціонера Мирослава Близнюка – була присвячена Дню міста та 600-літтю першої писемної згадки про Косів. “35 років йдемо однією дорогою” – назва виставки випускників Косівського технікуму художніх народних промислів (зараз Косівський інститут та фаховий коледж прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ) та викладачів. Про мистецьке життя Косівщини пишуть і наші журналісти Аліса Мудрицька, Ігор Сусак, Василь Глібчук, Лілія Заячук, літератори Аделя Григорук, Василь Шкурган, дописувачі Марія Порох, Надія Пасічняк, Галина Кікоть, Уляна Книш, Любов Кабин. Про життя Клубу і його роботу можна прочитати на сторінках районних, обласних, столичних газет і журналів, а також у зарубіжних виданнях. Дякуємо нашим захисникам за можливість збиратися у дружньому колі, спілкуватися від душі, прославляючи Україну та найкращу в світі українську мову.
Добрі новини · “Існує той спільний знаменник, який єднає і великих істориків, і всіх нас, сущих українців, на цій священній, Богом даній, Землі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Закоханий в Музу Історії

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Фото з відкритих джерел Київ – Чернівці. Неймовірно чутлива дорога до Храму! Щиро, щемливо, сподіваюсь, щасливо! Таке сприйняття тієї незбагненно душевної атмосфери, сотвореної Ювілеєм Юрія Макара! У величній Червоній залі Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича зібралося звідусіль розмаїття достойних людей – від молодих до маститих, владних і громадських мужів, вишуканих жінок і благородних чоловіків. Людина високої етичної, громадянської, інтелектуальної проби; Педагог, який олюднює світ, навчаючи студентську молодь “бути вдячними”; Хранитель найвеличнішої музи – Історії; Супротивник “московського монгольства”. Він завжди був і є серед тих, хто сповідує давню традицію Чернівецького Університету: “Ми один Народ, одна наша Мати, одна наша Мова”, хто свято виконує закличне і високе Шевченкове Слово: “Свою Україну любіть!” Усі болі і радощі Він переживав разом зі своїм Народом, починаючи з далекого 9 вересня 1944 року (сумнозвісна Люблінська угода), коли внаслідок комуністичної етночистки змушений у злиденних мандрах ходити “босими ногами” по землі уярмленої Великої України. Не здався, не загубився, не розчинився серед “інших”, зберігши національне “Я”, людську гідність і велике чуття свого Роду і Народу. А привідчинивши ворота його життєтворчості, знаходимо значно глибші ціннісні пласти, які стали справжнім опертям світобачення і поведінкової норми цього знаного і знакового Вченого- Педагога, Просвітника, безупинного пошуковувача правди через науку, який усвідомив, що тільки правда творитиме вільну Людину й свободу Нації. Таким стрижнем, що забезпечував тяглість української ідеї, були діяння великих національних пасіонаріїв, що ніколи не зникали з орбіти буття, попри всі катаклізми і трагедії. Здається, що вони завжди нагадували про себе, ці нікуди не зниклі велети духу, які були вкорінені на цій скривдженій, але святій землі: Ю. Федькович, О. Кобилянська, С. Воробкевич, С. Смаль° Стоцький, О. Попович, Є. Гакман, Д. Загул, В. Сімович, О. Маковей, І. Карбулицький, Д. Квітковський, П. Войновський… Тому до честі Юрія Макара він зумів зберегти цю національну цноту поваги до Себе, свого Роду і Народу. У найважчі часи, коли в злощасний 1970-ий рік студенти історичного та філологічного факультетів Університету 22 квітня (100-літні уродини ката українського народу ульянова-лєніна), розклеївши листівки по вулиці Університетській та Стасюка (студмістечко) з вимогою захисту української мови, виз- Анастасія СЛИНЬКО, журналістка Чи ви, читачу, можете уявити собі дощ, що, ніби якийсь модник, ходить “у синьому капелюсі із прозорою сережкою у вусі?” Та це щось за межами сприйняття, подумаєте ви. Адже дощ – це просто вода з неба. А от і ні. Недарма відома письменниця Галина Кирпа такий дощ у капелюсі, та ще й у чоботях з високими підборами бачила. Інакше як би цей дощ потрапив до її чудової книжки для дітей “І це називається літо!”, яка вийшла друком у “Видавництві Старого Лева” 2024 року і набула розголосу як серед батьківського загалу, так і серед громадських поціновувачів. Нещодавно популярний у сучасному письменницькому середовищі проєкт БараБука, що професійно досліджує простір української дитячої літератури, відзначив саме цю книжку в номінації “Поетична книжка року”. Принагідно згадаю, що 2014 року в ТОП-6 найкращих видань для дітей від БараБуки увійшла книжка-білінгва “Скільки? / How many?” (видавництво “Братське”) письменниці Галини Кирпи та художниці Ольги Гаврилової. А що вже казати про малюнки, якими кожен вірш у книжці “І це називається літо!” щедро проілюстрований художницею нання національного герба і прапора, власної державності, – зазнали нищівних репресій, він зберіг (як новопризначений куратор курсу в 1971 р.) свою гідність, ідентичність, українськість. Тому не лише його професійні компетентності, вчені звання та заслуги є його чеснотами, а передусім людяність й українськість зробили його певним моральним еталоном, який вартий наслідування. Те, що колись давно (1886 року) професор Смаль°Стоцький (унікальний шевченкознавець) озвучив на ювілейному заході С. Воробкевича: “Ми один Народ, одна наша Мати, одна наша Мова”, стали дороговказом для Юрія Макара, заслуживши право бути українським інтелігентом. Словом і Чином він, насправді, виконував і виконує заклик великого ідеолога української державности В. Липинського, який стверджував, що народ не може бути всеохопно національно свідомим, але “передній ряд” мусить завжди бути таким. Оцим пасіонарним переднім очільником в ніші української освіти і науки є професор Макар. Тому сьогодні, тримаючи слово перед високодостойною інтелігенцією, очевидно виправданим було моє ототожнювання цього знакового вченого мужа з іншим пасіонарієм українства Миколою Аркасом, який у свій час зазначив, що його святою місією і дітищем були три святошні справи: “Історія України-Руси”, опера “Катерина” (за Шевченком) і миколаївська “Просвіта”. А вже пізніше Юрій Макар, мабуть, відчувши запах волі і дух цієї південної козацької, української землі, зазнаючи поневірянь репресовано-переселених унаслідок комуністичних польсько-совєтських репресій 1944–1945 років, він (ніким не погамований) став стверджувати свої власні цінності, замкнені на соборності, українськості і свободолюбності. Проте найсильнішим його навчанням, як він стверджував сам, була “моя свідома українська родина. Вдома висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка… Це вплинуло на мене. Хочу, щоби люди не забували історію”. Він був одним із тих учених-педагогів, хто сповідував і реалізовував добру ідею М. Драгоманова (“Чудацькі думки про українську національну справу”), який ще в кінці ХІХ століття пропонував українській молоді “діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург, Москву, через російське письменство, як робиться це досі”. Тому й розривав залізну завісу “совєтів” своїми лекціями та науковими розвідками, ставши ініціатором 1977 року першої в Україні міжнародної угоди з університетом міста Саскатун (Канада). Своєрідна бомба для тодішнього радянського режиму, адже такі угоди з політичних причин практично не допускалися, щоб не псувати “дух радянської людини”. Тож для нього визначальними в життєтворчості, будучи (27 років!) деканом істфаку, академіком чотирьох академій, “почесним” багатьох університетів, набувши особливої значущості, стали три інші верховинні чесноти (за Аркасом), якими живе й донині. Істина, а не метафора. Найперше. Закоханість Музою Історії. Друге. Синівська вірність “малій Батьківщині”: “Буковино, “ти зелена. На три части поділена”. По-третє. Боже, нам єдність подай: “Нашого ж цвіту по всьому світу”. Хоча найголовніше, що існує передусім той спільний знаменник, який єднає і цих великих істориків, і всіх нас, сущих українців, на цій священній, Богом даній, Землі. Це – віковічне Шевченкове Слово: “Свою Україну любіть!” А тому вручені скромні академічні і громадські нагороди (подяка за служіння українській справі) від НАПН України та ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка – данина шани високодостойному вченому, громадянину і патріоту! Серед них – найвища відзнака Ювіляру – “Кобзар”, дарований “Просвітою”, що є Книгою Книг, Євангелією для живих і ненарожденних Українців! Хай живе Академія (Університет)! Хай живуть професори! Хай завжди процвітають! Честь Юрію Макару! Слава Україні! ся перегортати останню сторінку. І подумалось. А чому б письменниці, відомій читачам десятками книжок поезій і прози, зокрема дитячих, та й не створити ще книжки про осінь, зиму та весну? На взірець “І це називається літо!”? Було б ціле чотирьохкнижжя, яке б читали не лише нинішні діти, а і їхні спадкоємці. Бо справжнє – поза часом. А написане Галиною Кирпою – справжнє. Якщо ж сумніваєтеся – вигляньте у вікно, коли йтиме дощ. І побачите його синій капелюх і прозору сережку у вусі. Отак-от! Неодмінно побачите!
Добрі новини · “Існує той спільний знаменник, який єднає і великих істориків, і всіх нас, сущих українців, на цій священній, Богом даній, Землі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Квітчасте літо Галини Кирпи

Наталією Олійник, – це потужний заряд позитивної енергії і захопливих емоцій. Книжку приємно тримати в руках, гортати, розглядаючи хруща під парасолею з вишневого листка, дударика, що грає на дудочці з ліщини, крука, який “на білий-білий світ іще не надивився”, зозульку та інших персонажів, яким вільно живеться на розворотах видання на тлі зображень високого неба, “кольорового вітру”, “квітчастого літа у квітчастім платті”. До речі, про літо. Всі події в книжці відбуваються саме цієї пори року. Про що свідчить і її назва – “І це називається літо!” Художніми засобами письменниці вдається в декількох рядках показати, що йдеться саме про літо: Був день такий, як, може, два: великий і красивий. Росли суниці і трава, не падали ще сливи. (“Диво-день”) Бо ж тільки влітку бувають найдовшими дні, і тоді сливи ще міцно тримаються на гілках, наливаючись соками. Або вірш “У кульбабок – іменини”, де у святкуванні кульбабок беруть участь коники, джмелі та бабки. Звісно ж, всі ці персонажі разом із кульбабками породжені тільки літом. І маленькі читачі, запам’ятавши текст і намилувавшись малюнками, долучать до свого уявлення про світ ще один рядок. Дорослим читачам допоможуть пригадати щасливу пору дитинства, а малечі – розвинути уяву ось такі замальовки: І небо-жайвір дзвонить кольорами та й падає у став на саме дно. З красивими квітчастими вітрами веде сьогодні Літо свій танок. (“Квітчастий вірш”) Дощ улітку – явище приємне й бажане. Хто з нас, якщо батьки дозволяли, не бігав під зливою або не бродив босоніж по калюжах? Відчувається, що й авторці знайоме це задоволення. У книжці дощ – один із головних персонажів. Він навіть лагідно іменується “дощеням”. Дощеня училось говорити, промовляло: крапи.. крапи… крап. Слухали його пташки і квіти, й равлики садові на стежках. (“Дощеня”) Завершується книжка віршем “Літо у вирій летить”. А нам, читачам, зачарованим магією поезії та малюнків, не хочеть-
Добрі новини “Досконалості немає меж”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ці” Миколи Рудакова. Лариса Недін – активна громадська діячка, волонтерка, учасниця багатьох громадських товариств в Україні та за кордоном, тому привітали ювілярку представниці організації “Поступ жінок-мироносиць” Леся Королик і Зоя Ружин, голова Національної Ради жінок України Людмила Порохняк-Гановська (вручивши медаль “За відданість та любов до України”), діячки з Міжнародного фонду імені Павла Глазового. Особливою приємністю стало нагородження Лариси Недін Орденом Святої Рівноапостольної княгині Ольги із благословення Митрополита Київського та всієї України Епіфанія, за сприяння голови Спілки жінок міста Києва Лідії Москаленко. Музичні подарунки на вірші Лариси Недін представив композитор-бард Ігор Якубовський, а з вітальними піснями звернулися до ювілярки Світлана Касьяненко та народний артист України Анатолій Демчук. Як зауважив відомий письменник Олександр Балабко, “такого ювілею в цих стінах, здається, ще не було…”. А й справді – дивовижний розмай згуртувала у стінах Національного музею літератури України Лариса Миколаївна Недін, єднаючи різні покоління, розмаїті сфери культурного життя своїм неповторним талантом, широчінню своєї невтомної світлої душі. Нехай же ще літа за літами стане нашій неймовірній ювілярці сил і добра на всіх шляхах гуртувати дивовижне товариство на славу нашої єдиної на світі України. З роси й води! єва, але вже як складеться. Поетичне слово Ліни Костенко не відпускає – в повсякденному житті ми тепер часто використовуємо тексти з “Марусі...”. – Моє знайомство з творчістю Ліни Костенко розпочалося ще зі школи, – продовжує розмову виконавиця ролі Марусі Чурай Валерія Новак. – Я родом з Вінниці. У нашому театрі багато років йшла вистава “Маруся Чурай”. Ця історія зайшла мені дуже давно. Коли Людмила Колосович запропонувала цю роль, я одразу загорілася. Твір “Маруся Чурай” глибинний. Це історія не тільки про кохання Марусі та Гриця. Там є політична тема, загальнолюдські теми і цінності. Вже сам матеріал дає зачіпки для роботи, тут так багато підтекстів. Як і кожен актор, я шукала характер, образ. Але повністю відокремитися від героїні не могла, додала щось своє. Людмила Колосович – чудова режисерка, допомагала мені увійти в образ. Загалом грати виставу непросто. Потрібно пройти певні етапи, знайти цей образ, обжити його, зробити своїм. Бо ж дещо ми беремо від себе, а щось суперечить нашому характеру. У моновиставі є свої плюси і мінуси. Важко, бо треба всю виставу самій тримати увагу глядача і немає можливості передихнути. Коли граєш з хорошими партнерами – це надзвичайна насолода. Але буває, що інший актор не дає зачіпок, тоді важко. У принципі це непроста професія, як і будь-яка інша. Як казав мій педагог Григорій Шумейко (на жаль, нещодавно помер): “Досконалості немає меж”. Театр тим і цікавий, що одну й ту саму виставу можна дивитися кілька разів, і щоразу вона буде іншою.
Добрі новини “Досконалості немає меж”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Славний ювілей народної улюблениці

Дмитро ЧИСТЯК, за участі пресслужби Національного музею літератури України 1 лютого неймовірний 60-літній ювілей – у неповторної Лариси Миколаївни Недін! І справді ж таки – неповторної, невтомної, рясно талановитої – у розмаїтих царинах, у багатоманітних творчих іпостасях. Легенда Українського Радіо, наставниця молоді, доцент КНУТКіТ імені І. К. Карпенка-Карого, голова творчого об’єднання дитячих письменників Київської організації Національної спілки письменників України, знана письменниця для дітей і дорослих, виконавиця романсів і авторських пісень, зірка театру й кіно – заслужена артистка України Лариса Недін уже давно стала істинно народною для багатьох-багатьох шанувальників її талантів. А її активна робота літа за літами у Національній спілці письменників України, Національній спілці театральних діячів України, Асоціації діячів естрадного мистецтва України, у журі багатьох конкурсів і фестивалів заслужила щире захоплення і приязнь численних колег. А в найновішій збірці “Статті. Доповіді. Листи. Інтерв’ю” (Київ: Ліра – К, 2024), присвяченій світлій пам’яті свого наставника Леоніда Артемовича Олійника, Лариса Недін постає перед нами у рясноті своїх наукових, педагогічних, театральних і літературних орієнтирів, розкриваючи таємниці продюсерської діяльності, акторського хисту, зокрема в радіомистецтві, знайомлячи з незгасними зірками української сцени, продовжуючи славні традиції педагогів-попередників і знайомлячи з новими талановитими постатями. Неймовірні враження здобули щасливці-учасники ювілейного вечора “Подорож крізь роки” Лариси Недін 4 лютого у Національному музеї літератури України. Знімки та портрети, афіші з театральних вистав, листи від близьких та рідних людей, грамоти та подяки – справжній літопис творчого життя склали велику творчу виставку, а віншувати пані Ларису зібралось чимало друзів, колег, земляків, учнів та студентів, однодумців та шанувальників її творчості. Після привітань від дружньої громади Національного музею літератури України несподіванкою для багатьох став чин пані Лариси – полковник Чорноморського козацького війська, тому до привітання долучився гетьман Анатолій Петько від “Асоціації козацьких товариств “Січ””, нагородивши ювілярку орденом “Покрови пресвятої Богородиці”. Від Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого вітав помічник ректора Олександр Пахарчук, вручивши Пам’ятний знак Університету. До вітання долучився народний артист України Олег Замятін, представивши студентів майстерні, а в їхньому виконанні звучали патріотичні поезії та сатиричні твори. Від Національної спілки письменників України долучились до привітань Тетяна Фольварочна, Олександр Балабко, Леонід Петровський, Анатолій Качан та Дмитро Чистяк. Наголосивши на високому таланті ювілярки, вручили їй Грамоту від НСПУ та подарунки. Висловили свою повагу і щиру дитячу любов до письменниці вихованці театру “Академія добра” під керівництвом Вікторії Логвин, які підготували привітання з казок та пісень за творами ювілярки. Лариса Недін зіграла чимало ролей у театрах Чернівців, Києва, Нью-Йорка, знялась у знакових художніх фільмах, у “Радіотеатрі” створила низку моновистав та грала в численних радіопостановках, тож про спільну театральну творчість та роботу розповів народний артист України, художній керівник Київської академічної майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” Олексій Кужельний. Багато поколінь українців виросли на голосі пані Лариси, адже вона понад 20 років була ведучою популярних радіопередач: “Від суботи до суботи”, “А ми до вас в ранковий час”, “І знову зустріч”, “Вечірній клуб актриси Лариси” та інших, тож до вітань долучились колеги-радіоведучі Ніна Шаварська, заслужена журналістка України Віра Доленко, народний артист України Володимир Ніколаєнко, журналістки Тетяна Кондратенко і Манана Абашидзе. Особливе вітання – вручення знаку народної пошани “Слава жінок” від Міжнародної доброчинної фундації “Українська хата” та засновника фестивалів “Майбутнє України – діти” і “Гребінчині вечорни-
Добрі новини “Досконалості немає меж”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Згадали Марусю Чурай

У Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса відбувся показ моновистави “Маруся Чурай” за поетичною драмою Ліни Костенко. Його присвятили 400-річчю від дня народження легендарної української поетеси і співачки. Едуард ОВЧАРЕНКО – Виставу “Маруся Чурай” я ставила в Маріуполі 2021 року до 30-річчя Незалежності України, – пригадує режисерка-постановниця, заслужена артистка України Людмила Колосович. – То була вистава з великою кількістю людей, з масовими сценами. Мені дуже подобається цей твір і взагалі творчість Ліни Костенко. “Маруся Чурай”, написана в 1979 році, актуальна і надзвичайно сучасна. А в моновиставі я робила акценти насамперед на сценах, пов’язаних із боротьбою українського народу за свою свободу і незалежність. Вже понад 350 років ми воюємо за нашу Україну, і ця боротьба триває. З акторкою Валерією Новак ми не маємо стосунку до жодної державної установи. Це Театр Людмили Колосович. Над виставою почали працювати в листопаді. Спершу вдома, по відеозв’язку. Була робота з текстами. А коли розібрали текст, то треба було десь зустрічатися. Звернулися за допомогою до Центру Курбаса. Вдячні керівництву Центру, що нам дозволили тут попрацювати. Мистецький проєкт очолив знаний драматург Олег Миколайчук. Ми дуже хотіли зробити цю виставу попри всі перешкоди. Потім була перерва. Я поїхала за кордон, а Валерія сама напрацьовувала матеріал. 23 січня після мого повернення ми зіграли прем’єру. Кілька слів про акторку. Валерія Новак – моя студентка. Навчалася у Львівському національному університеті імені Івана Франка, де я випустила акторський курс. Одинадцять років вона не виходила на сцену як драматична артистка і це її дебют. Вона впоралася з усіма тими завданнями, які я перед нею ставила. Молодець! У героїні два костюми. Один – сучасна свита, а другий – автентичний, у нього особлива енергетика. Сценічне оформлення зробила Ольга Новікова – професійна художниця, яка працює в Центрі Курбаса. Їй подобався сам процес наших репетицій. Вона сиділа на репетиціях і малювала картини, а потім запропонувала використати їх у виставі. Мене вони зачарували. Здається вийшла жива книжка – зображення сцен з життя Марусі Чурай. Ольга продовжує малювати, зокрема, хоче ще написати сцену з вертепу. Як і завжди, музику добирала я сама. Використала пісні Марусі Чурай “Засвіт встали козаченьки”, “На городі верба рясна” та ін. Загалом, її авторству приписують 16 пісенних творів, які вважаються народними. Про Марусю написано багато творів. Я вірю, що така дівчина справді жила в Україні, писала пісні, які давали наснагу козацькому війську. Ліна Костенко знала про нашу прем’єру. Я листуюся з пані Ліною та Оксаною Пахльовською. Вони давали дозвіл на постановку в Маріуполі і окремо в Києві. За що їм дуже вдячна. Робота над виставою триває. Під час другого показу з’явилися нові незначні перешкоди, які ми з Валерією обговоримо. Але тим і відрізняється театр від кіно, що кожного разу це нова вистава. Не всі запам’ятали зі школи твір Ліни Костенко, а після нашого показу закохуються в цю історію. Тож ми ведемо ще й просвітницьку роботу. Звісно, хотілося б показати “Марусю Чурай” і за межами Ки-
Пишуться вірші · “поспіх стомленого серця поспіх днів та ночей поспіх життя і суєтність вечорів” · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

либонь його писав поет з цього міста невідомий поет з невідомого міста останній пророк невідомих сумлінь вчора я прочитав декілька віршів з листа вчора я прокинувся після життя у сні вчора я визнав написання цього листа *** Борису Гуменюку у пророків давно нічого немає пророки зчищають глину з автоматів пророки одягаються в чорну тінь в земельну тінь Господа вони зупиняються біля кожного валу вони творять істину з істин денних вони лягають у сни як діти вони воскресають із попелу вони стають живими і мертвими стають у своїй подобі у своїй силі у пам’яті холодним покровом люті серед них немає ніяких ікон або рушників ніяких молитов чи свічок тільки світання серед них тільки земля і заповіт Алітерація алітерація поєднання чужих імен звичайний відхід від розуміння “похідної” в літературі короткі речення грузнуть в німоті чужих голосних і приголосних в чужих мовних зворотах присутності нас залишилось декілька душ нам залишилось читати вголос останні рядки призабутих віршів про смерть та любов про жінку і плоть читаємо слухаємо дихання вітру навколо вуха падаємо в глиб чужих метафор закопуємось в густину мовчання дикі та забуті всім світом люди прокляті волхви степу останні вовки з чорного лісу пропащі душі минущини і сучасности Гаснуть свічки гаснуть свічки та народжуються чужі діти гаснуть лямпи на вулицях та народжується світло Мені щастило мені щастило мені просто щастило кохав тричі одну і ту ж кохав тричі вперше побачивши вдруге побачивши втретє побачивши щастило мені на кохання щастило тричі судилось мені мовити до неї одкровенністю судилось мені жити з нею жити без неї судилось мені тимчасове кохання-то примарне бажання справжнє кохання-то вічна самотність пам’яти я кохав тричі одну й ту саму жінку вперше побачивши вдруге побачивши втретє побачивши ту саму жінку мені просто щастило щастило кохати тричі щастило бути з нею просто так як відчуття самотности Останній телефонний дзвінок перший чи останній телефонний дзвінок знаю останній ніколи не буде приємним а перший не стане для мене сподіваним в часі коли хочеться зустріти смерть зустріти спокійно і тихо десь у стінах власного дому такого далекого але все ж рідного дому хочеться прокинутись опісля смерти хочеться розплющити очі і побачити як розквітає шипшина біля вікна перший чи останній телефонний дзвінок добридень нашій останній розмові добридень вашим очам і вустам добридень моїй та вашій смерти добридень добридень добридень спокійно відказала смерть останній телефонний дзвінок остання розмова з осінньою тінню саме отією тінню за перехрестям спокійно подивіться на свою тінь пізнайте одкровення пізнайте себе як ніколи й нікого пізнайте тінь шипшини біля вікна останній телефонний дзвінок перший телефонний дзвінок голос за перехрестям голос із тінню за перехрестям Червоний вечір тут був мій сад мій вечір який повернувся до тебе пребагато вечорів повернулось чимало простору зосталось в небі залишився поспіх стомлених ніг поспіх стомленого серця поспіх днів та ночей поспіх життя і суєтність вечорів повернення дійсности чи спомину треба накінець визнати визначальну власність долі перед людською смертю потрібно прийняти свою тимчасовість треба скінчити день із втомою треба повернутись до вечора-бо тут мій саді тут мій вечір червоний вечір
Пишуться вірші · “поспіх стомленого серця поспіх днів та ночей поспіх життя і суєтність вечорів” · с. 10сторінка оригіналу ↗

Кора снігу

Станіслав НОВИЦЬКИЙ *** я заплутався у молодій лозі в садку з прочиненими дверима осени в садку з холодними губами яблук такими як твої губи в моєму серці тепер біля мене остаточність голосних літер остаточність жовтого кольору квітки безтілесність хмар (безтілесність яблук) тепер біля мене ніхто не схожий на тебе не торкаються твої руки не плачуть твої дощі не дихає твоя любов не приходить весна крізь прочинені двері осени біля мене зозуля на рушнику з вишитим дзьобом 2023–2024 *** споріднюємось кров’ю земля для нас обох стає домом без дверей і вікон за якими рано чи пізно з’явиться сонце пам’ятаю що наші з тобою сльози такі чужі для землі під нашими колінами земля рідніша за обличчя коханої жінки але не рідніша за Бога Боже спаси мене од згарищ на вічному полі смерті-бо що має жити на цій землі крім нас хто так спочиває у зіницях зозулі Боже пробач мені за все що можна пробачити людині але не пробачити смерті не пробачити молодої сльози… Весна 2024 року Чужий сон з яких доріг прийдеш до мого вікна з яких невідворотних причин повернення стрічатиму голос твій крізь шибку зими-бо тілесна близькість така примітивна тілесна близькість від чогось темного від чогось бездуховного і кволого тілесне серце людське настільки кровне налите чорною кров’ю брехні налите білою кров’ю відданости чимось світлим чимось звичним і темним вікно у якому тінь пам’яти хміль та вино вікно за яким оголені стіни розлуки вікно за вікном у дерев’яній схованці де літо наповнюючи теплом стіни щезає залишається увійти в стан суцільного чекання залишається стати вікном стати очима або останнім курганом в степу Я кохав жінку із сірими очима я міг би покохати будь-яку іншу жінку міг би зійти на пси і жити без неї служив пам’яті та великій людській силі яку часом називають самотністю я кохав жінку із сірими очима я любив усе що любила вона я торкався губами усіх частин її матерії люблячи кожну клітину цієї жінки але щось сталося з нашим коханням прийшло усвідомлення самої самотності осінні листки стали надто сухими і пам’ять стала вразливою до любови залишились білі хмари в небеснім колі залишились маленькі світлини в альбомі залишились поцілунки та нічні вулиці залишились доторки доторки доторки зосталась ніжність трохи розгубленості перед життям та не залишилось ненависті злости і чогось ще вразливого тепер я у цьому світі самотність я міг би покохати іншу жінку *** яблука в порожнечі світань яблука в долонях трави яблука на підвіконні стомлено стукотять-таки слух-таки рух-таки стук побіля криниці намалював на корі дерева лелеку хай летить до землі напитись води-бо що тут яблука стукотять на підвіконні сорочка у воді як непохитний човен присутності білого кольору 2023 Лист до невідомого вчора хтось невідомий запрошував відвідати ще більш невідомого вчора остання арфа у місті на березі невідомого моря вщухла залишивши тільки одноманітне шипіння вчора люди затуляли вуха сухим листям будили осінь на вулицях міста невідомого міста невідомі люди вчора читали газети навпроти аптеки купували пігулки з присмаком цукерок годували бродячих псів світу і всесвіту вчора жінка з невідомого міста підняла на трамвайній зупинці лист вона прочитала його уві сні і принесла його до мене вчора мене звинуватили у написанні анонімного листа якогось лірика
Пошта “СП” · “Сучасні кобзарі піднімають бойовий дух українських захисників та надихають їх на боротьбу за свободу і незалежність нашої Батьківщини”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Спадок, який єднає покоління

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ Цьогоріч кобзарі вшанували пам’ять свого цехмайстра концертами: 7 лютого в Національному музеї літератури України і наступного дня – у бібліотеці імені Максима Рильського в місті Ірпені, де жив Микола Будник. Братчик Кобзарського цеху Віталій Кобзар, який оберігає будинок, в якому жив панотець і був ведучим концертів, наголосив, що кобзарство є спадком, що єднає покоління. Нинішній панотець Київського кобзарського цеху Микола Товкайло поділився спогадами про Миколу Будника. Два Миколи познайомилися в 1977 році за досить драматичних обставин. Художник Микола Тригуб попросив їх і ще декого перенести картини з приватної квартири в медінститут, де мала бути його виставка. Але, коли хлопці перенесли картини, то їм сказали: “Виставки не буде. Партком заборонив”. Микола Тригуб перебував у протистоянні, тобто його творчість не відповідала ідеологічній регламентації радянського суспільства і була антиподом офіційно канонізованому мистецтву. Та ще й у повсякденному житті розмовляв українською мовою. Все це й спричинило заборону його виставок. Довелося нести картини назад. Потім Микола Товкайло і Микола Будник спілкувалися в експедиціях Інституту археології, переймали кобзарську традицію у Георгія Кириловича Ткаченка. А Георгій Кирилович перейняв її у старих кобзарів у Харкові. У нього обидва Миколи навчилися виготовляти бандури. У 1980 році виготовили перші бандури, які називають старосвітськими, або народними на відміну від концертної, хроматичної бандури, яка з’явилася в 1950-х роках. А старосвітська бандура відома щонайменше із ХV1 століття. Креслення надав Георгій Ткаченко. В 1982 році Товкайло і Будник оселилися в Києві, на околиці Голосіївського лісу. В лісі було багато повалених бурею дерев, зокрема кленів і яворів. Миколи брали цю деревину і робили бандури. Згодом Будник перебрався на Печерськ у Києві. У нього збиралися різні люди – художники, філософи та люди, які прагнули навчитися кобзарському мистецтву. А коли Микола Будник переїхав в Ірпінь, то його оселя тут стала центром відродження традиційного кобзарства та українських народних звичаїв. Цікаво те, що кобзарство і наші народні звичаї відроджувала молодь – студенти, навіть старшокласники. Микола Будник – людина різнобічних обдарувань. Він – художник, хоча йому бракувало фахової освіти, поет і майстер кобзарських інструментів. Будник повернув до життя вересаївську старосвітську бандуру. Таку, як та, на якій грав ще кобзар Остап Вересай. Водночас він володів унікальним педагогічним талантом. Його учні згадують, що відчували якусь ауру Будника, яка притягувала до нього. Він сам робив музичні інструменти і учні брали з нього приклад, робили, як він. Микола Будник учив їх самостійно мислити. Так було створено Київський кобзарський цех, який за життя Будника називали Київсько-Ірпінським. Нині окрім Київського діють Харківський і Львівський кобзарські цехи. Микола Будник часто дарував виготовлені ним музичні інструменти. Але учень повинен виготовити кобзу чи бандуру власноручно. Кінорежисер Олесь Санін згадує, що побачив виступ Миколи Будника на Майдані і після цього познайомився з ним. Санін повідомив, що Київський кобзарський цех підписав меморандум про співробітництво з керівництвом історико-культурного заповідника “Києво-Печерська лавра”. Тепер кобзарі музикуватимуть на території лаври, братимуть участь у заходах. Буде відновлено одну вежу, де була кобзарська церква. Тут буде резиденція сучасних кобзарів. Едуард Драч виступив із кобзою, виготовленою Будником, Костянтин Чеченя виступив із гуслами, виготовленими Миколою Будником. Ждан Безвербний розповів, що якось побачив у Тараса Компаніченка бандуру і зацікавився цим музичним інструментом. Компаніченко спрямував його до щоб все це можна було показати, він побудував ще одну хату! Гостинний і щедрий. Згадую один епізод. Давно чула про домашній музей Бориса Івановича. Стояли ще теплі дні жовтня. Дзвоню діду Борису (він сам себе так любив називати) і говорю, що так хочеться нарешті відвідати і побачити на власні очі дивовижний музей… Дід радо зустрів мене на вокзалі в Лебедині і приємно подивував: повіз своєю машиною на гостину – у Лебединський ліс. На гостину до осені. Це було таке свято для мене. Накрив щедрий “стіл”. На скатертині було повно усіляких наїдків. А головне – медовуха. Міцна та пахуча. (Часто привозив свою медовуху на застілля). Жартую: “Медовуха “Борисівка” – ваш бренд. Можна запускати у виробництво, матимете попит неабиякий”. Пожартували. Під спів пташок наговорились ми тоді про все: і про справи у Спілці, про колег, перепитав про усіх, про справи “Просвіти”. Така тепла, щира розмова була. Не відчувалося різниці ні у віці, ні у регаліях. Щи- Будника. Так розпочався шлях Безвербного до Кобзарського цеху. Священник Сергій Мірошниченко зазначив, що панотець Микола Будник змінював життя тих, хто з ним спілкувався. Мірошниченко ще в юності вперше побачив Будника в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї. Ірпінський курінь Козацького товариства Київщини влаштував там зустріч із кобзарем Миколою Будником. Після цієї зустрічі Сергій почав відвідувати оселю Будника і згодом закінчив духовну семінарію та став священником. Не всім пощастило спілкуватися з Миколою Будником за його життя. Львівський кобзар Тарас Дороцький згадує, що вперше почув Миколу Будника по радіо, коли панотець розповідав про “Слово о полку Ігореві”. Львівські кобзарі Лайош Молнар і Тарас Дороцький – незрячі. Цехмайстер Львівського кобзарського цеху Ярослав Крисько сказав, що купив на Майдані СД-диски із записами виступів Миколи Будника і Тараса Компаніченка і був ними зачарований. Роман Лисенко сказав, що йому було місяць, коли не стало Миколи Будника. Роман зробив собі бандуру під керівництвом учня Будника Юрія Кочержинського. На концерті виступив також Дмитро Радченко із Харкова, який зараз навчається в 11 класі в Києві. Андрій Ляшук із Рівного повідомив, що знайомий із багатьма учнями Будника. Років два тому рий, простий, з гумором і жартами, і друг, і батько, і цікавий співрозмовник. На моє запитання про Євгена Васильченка запропонував зараз же і поїхати, провідати, хоча був у нього тиждень тому. Отак знялись і поїхали до сатирика, гумориста Васильченка у Будилку. Побувала я тоді і в оселі Євгена Дмитровича. Показав Євген Васильченко свої картини, “робочий стіл” – швейну машинку, на якій шиє “бурки” для односельців – заробіток на видання книг. Донька пригостила нас яблуками. Погомоніли на подвір’ї, згадали колег. Був дуже радий з нашого приїзду. Сфотографувались на пам’ять. Попереду ще чекав Музей… Чималий двір, простора велика хата, обвита виноградом. Сонячна, тепла післяобідня пора. От вже й у і хаті Бориса Івановича. Познайомилась із донькою Наталею. З гордістю розповів про внучку, яка має гарний голос, співає, виступає. Портрет дружини над ліжком. Сум в очах при згадці… Круті дерев’яні сходи ведуть на другий поверх – без дверей, На передньому плані зліва направо: Микола Товкайло і Віталій Кобзар Ляшука запросили на захід, присвячений Миколі Буднику, у село Великий Житин на Рівненщині. Захід організувала місцева вчителька. Там Андрій Ляшук розповів про кобзарство і кобзарські музичні інструменти. Концерт завершив учень Будника, нині народний артист України Тарас Компаніченко, який, зокрема, ознайомив слухачів із розвідками з історії пісень кобзарського репертуару. Після виступів в ірпінській бібліотеці кобзарі влаштували концерт для поранених воїнів у місцевому шпиталі. Кобзарська традиція збережена і поширюється. Наприкінці минулого року українську “Програму з охорони кобзарсько-лірницької традиції” внесено до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Сучасні кобзарі, як і їхні предки, піднімають бойовий дух українських захисників та надихають їх на боротьбу за свободу і незалежність нашої Батьківщини. простора світлиця. Тут музей і творчий кабінет. Посередині кімнати – письмовий стіл, друкарська машинка із заправленим папером – недописаний листок. Стоси книг на столі, папки, папери… Розповідав про письменників, які побували у нього, про плани… А від побачених експонатів – очі розбігаються!.. Захоплено повідав, як збирав, зберігав, ховав у темні часи радянщини. Надбав для дітей та онуків пам’ять народу! І для нас усіх, кому не байдужа наша спадщина, історія, культура! Додому повезла приємні враження, гору інформації ще й літрову баночку запашного меду. І треба сказати, що мед Бориса Івановича швидко розходився між працівниками обласної бібліотеки. Він привозив на своєму авто під бібліотеку бідони з медом, а там уже черга… І так щороку – мед брали лише у Ткаченка. Любив він пасіку, і бджоли любили його… Була ще одна зустріч у Лебедині. На жаль, із сумної пригоди – потрапила я до Лебединської лікарні у кінці серпня 2019 року. Звісно, зателефонувала діду Борису. І знову тепла людська участь, дружня підтримка. Ухопив ув обійми так, як він це завжди робив (козарлюга ж !), аж у спині хруснуло. Сипав жартами. Борис Іванович навідався зі своїми дарами – медом, яблуками, виноградом. І як же письменник без книги?! Щоб (не нудно було лежати) – подарував книгу “З ким воюємо, брате?!” – про сьогоднішні події в Україні на тлі російсько-української війни. Прочитала, на цю тему вела розмови з сусідками по палаті. І залишила її у відділенні – там потрібніша вона людям, ніж мені у власній бібліотеці… Сумщина збідніла, понесла непоправну втрату. Сумуємо... Київський кобзарський цех регулярно вшановує пам’ять свого першого панотця Миколи Будника. 3 лютого нинішнього року Миколі Петровичу виповнилося б 72 роки. На жаль, він помер 16 січня 2001 року. Борис Ткаченко, Людмила Ромен, Євген Васильченко. 2009 р.
Пошта “СП” · “Сучасні кобзарі піднімають бойовий дух українських захисників та надихають їх на боротьбу за свободу і незалежність нашої Батьківщини”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

За ким Сибір плакав

Людмила РОМЕН, Сумська обл. Легендарний козарлюга, патріот, українець, невтомний просвітянин, перший голова Лебединської “Просвіти”, громадський діяч, борець за справедливість. Широкої, доброї душі чоловік. По ньому нещадно пройшлася каральна машина КДБ, але не зламала, мужньо вистояв і багато зробив для України. Його називали лебединським бунтівником, а комуністи погрожували: “За тобою Сибір давно плаче”. Це про Бориса Івановича Ткаченка, якого не стало 7 червня 2024 року. Народився Борис Іванович 18 грудня 1937 р. на хуторі Масюки, на Полтавщині. Після смерті матері (1938 р.) батько змушений був відвезти сім’ю до своїх батьків у Лебедин. Відтак із цим містом пов’язане все життя письменника. Удостоєний звання Почесного громадянина міста Лебедин. Тут жив і творив, боровся і працював неординарний мислитель і дослідник, свідок злочинів тоталітаризму, носій Духу України – справжньої, волелюбної, чесної і героїчної. Він автор першої в Україні документальної книги про Голодомор “Під чорним тавром. Документи, факти, спогади”, яка висувалася на Шевченківську премію, публіцист, журналіст, історик, етнограф, агроном, природолюб і гуморист, Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців України, Почесний член Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. За подвижницьку працю в ім’я утвердження української державності та історичної правди заслужено удостоєний багатьох звань, державних нагород, відзнак і медалей: кавалер ордена “За заслуги” II і III ступенів, ордена Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня, медалі “За жертовну любов до Батьківщини”. Член НСПУ, НСКУ, користувався великою шаною та любов’ю, був натхненником і наставником для багатьох із нас. Борис Ткаченко – лавреат премій імені Василя Стуса, Миколи , премії обласної ради в галузі літератури та мистецтва у номінації “За кращі літературні та публіцистичні твори”. Автор численних публіцистичних нарисів у місцевих, обласних газетах та Всеукраїнських журналах. Борис Іванович – автор книг-свідчень злочинів тоталітарного комуністичного режиму: “Совість”, “Поле без гербіцидів, душа без погонича”, “Лебедія”, “Погром”, “Важка стежка до Бога”, “Лебедія у пазурах червоного антихриста: у 2 кн.”, “Під чорним тавром. Документи, факти, спогади”, “З ким воюємо, брате?!” – про сьогоднішні події в Україні на тлі російсько-української війни, “Сповідь у храмі совісті” (2019) – розповідь про своє життя та інших, десятки проблемних нарисів, історичних оповідань, що засвідчили велику любов та пошану до землі і людини на ній. Борис Іванович створив домашній музей старожитностей – це цілий сакральний скарб душі-духу народу, якого ще треба пошукати в Україні! Зібрав і зберіг скільки реліктових речей: вишиванки, шаблі, ікони, скриня, начиння домашнього вжитку, предмети, малюнки тощо. І для цього,
Доля на тлі історії · 19 березня минає 130 років від дня народження Максима Рильського. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Ще молитесь, далекий брате…” Творчість Максима Рильського в оцінці Євгена Маланюка

Наталія ЄРЖИКІВСЬКА, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Ще сто років тому Євген Маланюк стверджував: “…працею М. Рильського і його помічників буде підведено міцного культурного фундаменту” під майбутнє української поезії. Творчу і духовну культуру, як цілісної особистості Рильського-митця Євген Маланюк (відомий український поет у вигнанні, есеїст, літературний критик, сотник Армії УНР, чиє ім’я повернули Україні лише після Незалежності) помітив одразу по прочитанню збірки “Синя далечінь” (1922), ще перебуваючи у польських таборах інтернованих вояків Армії Української Народної Республіки. Зі сторінок таборового часопису “Веселка” (Каліш, 1923. № 4–5–6) своєрідною рецензією “Дарунок Києва”, привітав появу в Україні нових книжок П. Филиповича “Земля і вітер”, Т. Осьмачки “Круча”, М. Рильського “Синя далечінь”. Є. Маланюк тяжів до київської групи поетів неокласиків, яку зараховував до культури “Київської Александрії”, стежачи за творчістю М. Зерова, М. Драй-Хмари, Юрія Клена (О. Бургардта), М. Рильського, П. Филиповича. У згаданому вище номері “Веселки” вміщений і вірш Є. Маланюка під назвою “Максимові Рильському”, який починається такими рядками: Ще молитесь, далекий брате, Серед звенигородських піль. Ще не стомились карбувати, В коштовних ямбах вічний біль… Через кордони, що розділили їх, подавав руку дружби і творчого побратимства, називаючи Рильського “братом”, який “несе хрест свій там, ген-ген, / серед похмуро-рідних прерій”, де “навколо – хащі й печеніги…”, натякаючи на владу в Україні північних окупантів. Звертаючись до автора поезії “В високій келії…” у ввічливій формі “Ви”, із захопленням констатував: Ви – еллін, схимник і Гоген! Ви – алхімік мудрих слів. Цим самим висловлював до нього і його доробку свою прихильність. Аналізуючи збірку П. Филиповича “Земля” (1922), Є. Маланюк іменував її автора першим братом Рильського і першим помічником, котрий, є “робітником в майстерні власних слів...”. Згадавши поіменно, починаючи від Тараса Шевченка, визначних української письменників, наголошував, що після І. Франка й Лесі Українки в українській поезії довго не було майстра і от з’явились неокласики: “Взявши циркуль і стилос, вони несуть свій подвиг,… як належить цеховим святого ремесла, ченцям Ордену Муз, робітникам в майстерні власних слів і Українцям”. Відчитуючи смисли щойно процитованого фрагменту, впадає в очі поєднання двох багатозначно-символічних предметів: циркуля і стилоса. Перший, як інструмент розуму і логіки та виміру відстані на карті життя, яка розділяла поетів-неокласиків та поетів-емігрантів. Другий – як символ українського незламного слова, поставленого “на сторожі нації”, як єдиний засіб комунікативного дистанційного єднання митців у тогочасних обставинах. Завершує Маланюк огляд нових книжок Рильського, Филиповича й Осьмачки на мінорній ноті: “Чолом Вам з сумної далечини еміграції! Сумної, бо “синьою” ця далечина увижається лише звідтіль, де серед руїн і крові, під чорним вітром історії горять лампади Вашої творчості, дорогі поети!..” Таке шанобливе (“Чолом Вам”) вітання, і нагадування про недавні українські визвольні змагання, схоже на відкритий лист, заохочення розпочати плідне творче спілкування і побратимство. Треба сказати, що відтоді підтримка між митцями взаємних стосунків “особливою художньою мовою” дійсно розпочалося з поетичного “естетичного спілкування”, з адресування рецензій, поетичних натяків, цитат і ремінісценцій. Що, і з огляду на суспільно-політичні події й репресії в “совєтській” Україні, їхні комунікативні зв’язки набували різних форм мовних і художніх репрезентацій та діалогів… Причиною чого було Максим Рильський. 1928 р. життя в протилежно відмінних світах: Маланюка – автора “Перстеня Полікрата” в цивілізаційних країнах Заходу, а творця “Троянд і винограду” Рильського – в азіатсько-московському Сході, де нівечилися будь-які індивідуальні та національні прояви. Наступні оцінки Маланюком творчості Рильського з позицій “поета-епохи” (В. Державін) носія і хранителя національної ідеї, були далеко неоднозначними. Наприклад, зміст поеми “Посланіє”, опублікованої в “Літературно-науковому віснику” (Львів, 1926. Кн. 12). Текст вибудований на розчаруванні і доріканні (з вибаченням) творчому побратиму Рильському за “сонячно-епікуреїстичну” філософію, прагнення в “тиші з вудками” втекти від дійсності, не торкатися в творчості подій своєї доби – “Епохи здійснених утопій, / І пороху спопелілих вір”. Проводячи паралелі між цивілізаційними чинниками Європи і Азії, між Сходом і Заходом, вірою і атеїзмом, поет-емігрант картає українців за бездіяльність і байдужість, акцентуючи: “як в нації вождя нема/ тоді вожді її – поети”. На мій погляд, Маланюк занадто емоційно сприйняв окремі рядки Рильського, натомість обійшов увагою достатньо промовисті тексти у збірці “Крізь бурю і сніг” (1925), скажімо: “Закопано, а з-під землі чоло…”. Або вірш “Знов той же Сфінкс, ізнову жде одгадок...”. Відомо ж бо, що образ давньоєгипетського страховиська (лев з головою тварини чи людини), був особливою формою втілення ідеї надлюдського єства фараона, що мав надмірну владу над безголосим людом. Тож, власне в образах Сфінкса, Дедала, сяючих смолоскипів, від яких “іще чорніша мла”, йдеться про кремлівську тоталітарну владу. Між іншим, реакція на “Посланіє”, в радянській пресі резонувала достатньо довго, даючи зайвий привід до знецінення М. Рильського. Ймовірно, його вірш “Епоху, де б душею відпочить… (1927), адресувався не лише критикам-наддріпрянцям, а також Є. Маланюку, який радив поетові висвітлювати свою добу бодай у “гнівних інвективах”. Ці поради були слушними якби не всевивяще око ЧК. Нещадна радянська критика з початку 1920-х рр. і як наслідок – арешт М. Рильського 19 березня, у день народження поета, де під час слідства чекісти висували звинувачення за те, що не дав різкої відповіді авторові “Посланія”. Доказом морального і психологічного тиску на митця під час слідства і піврічного ув’язнення в Лук’янівській тюрмі стала книга “Знак терезів” (1932). Та опріч декларативних гасел про “обов’язки поета і громадянина”, в ній відчитуються, направду, неоднозначні смисли, що надаються до зіставлення віршованих рядків Маланюка і Рильського. Як бачимо, перегуки (свідомі й підсвідомі) в обох письменників помітні на типологічному, образному і метафоричному рівнях, в звертанні до універсальних тем. Прискіплива увага Маланюка до творчості Рильського невипадкова, бо, як достеменно підмітив В. Державін, вони “обидва є поети надзвичайно просторового діапазону, в основному поети-лірики, проте з тематикою майже всеохопною”, “сприятливі в поезії своїй до численних зовнішніх та імпульсів – як українських, так і чужемовних” (“Наше життя”, 1947. № 4 від 02.02.). У міжвоєнний період, живучи у Празі, а за тим – у Варшаві, Є. Маланюк, популяризуючи українську літературу, не раз писав про автора “Синьої даличини” в чеських і польських часописах, представляв його поетичний і перекладацький набуток польським поетам-скамандритам, і художникам слова, які гуртувались навколо журналу “Kame- na”. Універсальність літературно-критичного підходу до аналізу більш ніж сорокарічного набутку, за словами М. Зерова, po- eta maximus, представив Є. Маланюк у статті “Думки про М. Рильського” (“Київ”, 1954. № 4), віссю якої є Кантівські тези “”культури” і бездоганного поетичного смаку, як певної системи вроджених, засвоєних і усвідомлених родинних і суспільних вартостей (обізнаності, освіченості, виховання). В статті застосовані різні підходи до розуміння не тільки психології творчості поета, літературних уподобань, впливів, перегуків тощо, а й запропонова- Євген Маланюк. 1928 р. но теми, які варті уваги дослідників літератури. Стосовно фактів біографії Рильського, що мали вплив на процес його творчого формування та літературно-мистецькі смаки, Маланюк насамперед веде мову про його батька Тадея Розиславовича і матір Меланію Федорівну, їхні родинне коло, де поєднувались польські й українські мовні, народнопісенні, побутові й культурні традиції. Ще навчаючись в Подєбрадській Українській господарській академії познайомився і заприятелював з гімназійним товаришем Максима – Михайлом Мухіним, тоді – студентом Карлового університету і літературного критика. З його розповідей багато чого дізнався про родину та вподобання батьків і дітей. Так само багато інформації почерпнув із листування та особистих зустрічей з Юрієм Кленом (Освальдом Бургардтом), який 1931 р. виїхав з Радянської України і мешкав у Німеччині. На думку автора “Земної Мадонни”, поняття “українець польської культури”, яким себе ідентифікував Тадей Рильський є дуже істотною обставиною, щоб вдатися до міркувань про наявну культуру “окраїнної” “польськості” Правобережної України і впливів її на формування його сина. Сусіди з Романівки, де знаходився маєток Рильських, батькове київське старогромадівське оточення, “хлопоманство” і перекази про “балагульство”, зацікавленість українською історією, етнографію, музикою і театром, очевидно закарбувалося в пам’яті з дитинства і юності. Адже відголоски розповідей про “балагульство” присутні в розлого-епічній поемі “Марина” (1933), щоправда, як зауважує Маланюк, зображеного поетом, на жаль, “без необхідної дози об’єктивізму”. Крім того ті давні розмови пояснюють і вибір для перекладу з творів польського барда Адама Міцкевича, не що інше, а саме поеми “Пан Тадеуш”. Автор “Книги спостережень” пише про чималий (від 1917-го і до 1954 р. включно) внесок Рильського в український літературний і культурний процес, в розвиток української мови, поетичної й перекладацької. Роздумував і про те, які драматичні випробування випали на Долю поета-лірика, і що довелося пережити в “страшну, цинічно-підлу” радянську епоху, коли лише на йоту відступивши від “виробничих” завдань, тут же влада вдавалася до моральних тортур у вигляді публічного бичування – в пресі і на зборах, де “буржуазний інтелігент М. Рильський” повинен був каятися в “національних помилках” в своїй літературній праці, вимушено називати всує й ім’я ненависного сталінським опричникам “поета Маланюка” (“Літературна газета”, 1947. № 50 від 11. ХІІ). Як висновок, варто наголосити, що сталінська доба культивувала безжально вбивчу стилістику в полеміці письменників зі своїми опонентами, постійно провокуючи і маніпулюючи, щоб розпалювати між ними взаємне несприйняття і відторгнення, принижування один одного. Та попри всі перешкоди, на відміну від інших українських письменників, підкреслював Маланюк, про що Рильський не писав би, навіть заклики, гімни труду, оди вождям – його рядки завжди залишаються “технічно”-мистецької вартості, що є “безсумнівним навіть для найупередженішого літературознавця”. У текстах Рильського можна завжди знайти сюжети, з витонченими інтимними переживаннями, настроєві, колоритні пейзажі, “в яких живе справжня поезія, або щонайменше лежить печать безсумнівної культури”. Очитаність і бездоганний мистецький смак наявні і віршах ґрунтованих на “вічних образах” світової культури: образи відомих письменників і митців, літературних персонажів, європейських й екзотичних країн тощо. Так само, відчутна вона і у виборі для перекладів поетичних текстів французьких і слов’янських літераторів. Це виразні здобутки Рильського і його побратимів-неокласиків, – зазначає Маланюк, – бо вони “розширюють горизонти української поезії”, сприяють “входу її у широкий світ, і, одночасно, в конструктивне входження її в систему західноєвропейської поезії”. Про ліричний струмінь поетичного голосу, мистецько-окрилену стилістику, що творить легкість і прозорість віршів, писав Є. Маланюка в прощальній епітафії “Над могилою Максима Рильського” (“Український бюлетень”, Нью-Йорк, 1964. № 7/37). Нагадав у ній і про те, що життя поета не раз “висіло на волоску, який кожної хвилини міг обірватися”. Вірші ж, не подиктованих натхненням, а приневоленням, уважав даниною жахливому часу; вони ж бо для нащадків будуть тільки “літературні курйози, досить шибеницького стилю”. А Рильський був і залишиться “архимайстром” української поезії, “виразно видатним національним діячем”, “один з найбільш справжніх, органічних поетів” ХХ століття. І якщо шукати з кимось зі світових письменників аналогій, то вони “могли б бути лише з Рільке”.
Письменники і час · “Книжка має велике значення для глибшого розуміння нашого недавнього минулого”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

За що нападали на прозаїка

Олександр ГАВРОШ, м. Ужгород У Закарпатській обласній науковій універсальній бібліотеці імені Федора Потушняка представили унікальну книжку “Персональна справа Івана Чендея. Том 1. Історія роману “Птахи полишають гнізда…”, яка 2024 року побачила світ в ужгородському видавництві “РІК-У”. Київський літературознавець, доктор філологічних наук Сидір Кіраль чотири роки працював над цим документальним збірником обсягом у 730 сторінок. Видання містить як саму персональну справу, добуту із партійних архівів, так і тогочасні відгуки на найвідоміший роман Івана Чендея, а також згадки про нього в листуванні та в щоденниках закарпатського прозаїка. Професор Кіраль написав ґрунтовну передмову на 80 сторінок, а також численні коментарі, робота над якими була копіткою і тривалою. Деколи доводилося перегорнути масу джерел, аби з’ясувати конкретну особу чи подію. Стрімкий злет перед примусовою посадкою Персональна справа комуніста – доволі рідкісна річ. Її заводили вищі партійні інстанції у випадку вагомого проступку підлеглого. Не дивно, що таку справу із закарпатських письменників мав лише Іван Чендей, який вирізнявся принциповим і непокірним характером. Завдяки цьому маємо унікальні документи з доби, про яку нині знаємо не вельми докладно через відсутність відкритих першоджерел. Наприклад, оперативні дані КДБ були знищені на початку 1990-х років. Натомість персональна справа Івана Чендея залишилася збереженою у двох томах. Перший том присвячений оголошенню йому догани в 1967 році, другий – про виключення з членів КПУ в 1969 році. Оскільки обидві справи чітко прив’язані до конкретних книжок, то Сидір Кіраль обрав цікаву концепцію розгляду історій роману “Птахи полишають гнізда…” та збірника “Березневий сніг” крізь призму переслідування по партійній лінії. Іван Чендей став членом Комуністичної партії України в 1951 році, будучи журналістом “Закарпатської правди” та літератором-початківцем. Здібний прозаїк швидко зростав. Його новели і повість “Терен цвіте” викликали резонанс серед читачів і отримали високу оцінку критики. У 1954–1959 роках Іван Чендей уже очолює Закарпатську організацію Спілки письменників України. За час його керівництва спілчан стає удвічі більше, і до їхніх лав прийняли таких майстрів старшого покоління, як Олександр Маркуш, Лука Дем’ян, Юлій Боршош-Кум’ятський. (Закиди про особисте несприйняття Юрія Станинця є абсурдними, оскільки той був діючим священником, що автоматично ставило його поза членством в радянській спілці письменників). У 1960–1962 роках Іван Чендей вчиться на Вищих літературних курсах в Москві, де має можливість пізнати культурну та мистецьку еліту тодішньої совєтської імперії. Уже в той час він інтенсивно працює над своїм першим романом “Птахи полишають гнізда…”, в якому прагнув показати конфлікт старого і нового світу на Закарпатті. У 1965 році книжка побачила світ у видавництві “Радянський письменник”, яке й висунуло її на здобуття Шевченківської премії. Поміж тим роман перекладають російською і видають кількома виданнями в Москві. З’являються численні рецензії, найглибшою з яких був відгук Г. Корабельникова “Король Лір Верховини”. Майже всі в унісон говорять про роман як про явище в українській літературі. Адже доти про Закарпаття побачили світ лише романи чеських авторів, угорських, російського (Матвій Тевельов “Верховино, світки ти наш…”) та київського (Семен Скляренко “Карпати”). У 1959 році вийшла “Повінь” Федора Потушняка. Тож “Птахи полишають гнізда…” стали тільки другим романом місцевого автора, написаним до того ж на сучасну гостру тему. Тому цікавість до нього була висока. Розправа з бунтарем Однак гучний успіх 43-річного автора викликав заздрість і несприйняття в деяких його колег, які вирішили влаштувати йому обструкцію. Користуючись тим, що Іван Чендей нерегулярно відвідував партійні збори та інші ідеологічні заходи, вони вправно обіграли ситуацію. І 19 квітня 1967 року влаштували партійні збори спілчан, на яких несподівано винесли на поря- Персональна справа Івана Чендея. Том 1. Історія роману “Птахи полишають гнізда...” док денний питання про поведінку Івана Чендея. (Керував партійним осередком тоді Василь Вовчок). Показово, що на це зведення особистих рахунків запросили лише тих комуністів, які не любили письменника, натомість тих, що його шанували, не покликали. (Серед останніх – такі авторитети, як Петро Лінтур, Семен Панько, Фелікс Кривін, Юрій Мейгеш, Ласло Балла, Йосип Жупан, Василь Поп, Павло Цибульський). Таким чином, були присутні лише семеро партійців (половина від загальної кількості), які взялися паплюжити невгодного спілчанина. Частині з них Чендей насолив тим, що був проти їхнього вступу до спілки письменників, ще кілька бачили в ньому конкурента на очільника спілки. Закриті партійні збори, які вів Володимир Ладижець, тривали п’ять годин без перерви. Від сигаретного диму не було чим дихати. І хоча відповідальний секретар спілки Петро Угляренко пропонував виключити Івана Чендея з партії, прийняли м’якше рішення: винести партійну догану із занесенням в облікову картку. Певна річ, що й такий присуд виглядав скандальним. Адже письменник мав уже помітну популярність, а тут ні з того, ні з сього – сувора догана. Мотивували свою дію письменники-комуністи тим, що Чендей без погодження виступив на з’їзді письменників України, відірвався від колективу, зазнався, захищає Івана Дзюбу, ліси та дерев’яні церкви, й подібні причіпки ображених заздрісників. Ще й спробували це прикрити ідеологічною складовою. Так, за твердженням того ж П. Угляренка, Іван Чендей написав “антирадянський роман”. Напад на “Птахи полишають гнізда...” був не невипадковим. Ще 20 березня 1966 року на тлі хору позитивних відгуків у Москві, Києві, Львові та в Ужгороді в російському дубляжі “Закарпатської правди” з’явилася негативна рецензія місцевого критика Юрія Балеги, який назвав роман лише повістю і розкритикував автора за вихваляння старого світу. Юрій Балега брав і найактивнішу участь у згаданих партійних зборах, висловлював найсуворіші претензії письменнику. Причина була особиста: свого часу Іван Чендей виступив проти його вступу до спілки, оскільки той не мав ще виданої книжки, про що викладач УжНУ навіть написав скаргу до обкому. Як би там не було, прихильникам розправи над “гоноровим” індивідуалістом вдалося здійснити задумане. Без сумніву, не без благословення згори, адже на зборах виступили секретар міського комітету КПУ К. Куценко та завідувач ідеологічним відділом обкому В. Лендєл. Боротьба за істину Іван Чендей з доганою не погодився і подав апеляцію. Міський комітет після детального листа-пояснення письмен-змоги бачити і вести інтелектуальні бесіди з письменником. Завдяки архівним записам, які дбайливо зберігаються у нашому закладі, Михайло Івасюк мовив до присутніх з телеекрану про свою роль у літературі і любов до читача. Передача “Лицар слова” авторства відомої української журналістки і першої директорки Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка Парасковії Нечаєвої, яку створено на Чернівецькому державному телебаченні у 1992 році, вже давно посіла особливе місце в золотому фонді українського телебачення. Поетичне слово М. Івасюка звучало у виконанні переможниць ХХ конкурсу юних читців поезії віршів-присвят Володимиру Івасюку – сестричок Анни та Софії Рощук, учениць Чернівецького ліцею № 7. Композиція з поезій “За стіною” і “Колискова” вкотре підтвердила, що сучасні діти відчувають глибокий зміст поезії М. Г. Івасюка. Струни королеви музичних інструмен- Сидір Кіраль виступає на презентації книжки ника на сорок сторінок залишив догану в силі, але зняв занесення її в облікову картку. Тоді апеляція послідувала в ще вищі інстанції. Справу розглядав Закарпатський обком і Київ. Позитивну характеристику Івану Чендею написали Фелікс Кривін, Семен Панько, Василь Поп, Микола Климпотюк, але це ніяк не вплинуло на рішення. Догана таки залишилася. Коли навесні 1968 року закінчився розгляд справи, Іван Чендей знову очолював Закарпатську організацію Спілки письменників. (У січні в нього трагічно загинув старший син). Усе це свідчить, що виключення з партії закарпатського прозаїка наступного року виникло не на порожньому місці. Партійні органи мали зуб на норовливого автора, який мав свою думку і почувався доволі вільно завдяки підтримці у творчих колах Москви і Києва. Однак у повітрі вже відчувалися суспільні зміни. У Чехословаччині розпочалася Празька весна, яка в серпні закінчиться окупацією радянськими військами, а в самому СРСР на зміну Хрущовській відлизі прийде розправа з неугодними, і показовою жертвою “закручування гайок” стане саме Іван Чендей. Однак це вже перипетії другого тому персональної справи, який Сидір Кіраль обіцяє представити наступного року. Презентована книжка має велике значення не тільки для того, аби краще збагнути літературний процес на Закарпатті в часи тоталітаризму, але й для глибшого розуміння нашого недавнього минулого. В поіменному покажчику першого тому згадується понад 800 прізвищ – ціла плеяда діячів краю та України, про багатьох із яких нині майже забуто. Із вдячним словом Сидорові Кіралю за пророблену роботу виступили міський голова Ужгорода Богдан Андріїв, донька письменника Марія Трещак-Чендей, голова Міжнародного благодійного фонду імені Івана Чендея Іван Трещак, який спонсорував видання. тів-скрипки зачепили і струни людських сердець. “Елегія” Мирослава Скорика у виконанні студентки третього курсу Чернівецького обласного фахового коледжу імені Сидора Воробкевича Ольги Комаревич (клас викладача Ольги Мартинюк) та концертмейстера Богдани Кудояр вплелися в тонке мереживо спогадів. Улюблена пісня Михайла Івасюка “Заграй ми цигане старий” у виконанні народного артиста України Івана Дерди вкотре зворушила усіх, хто завітав цієї днини до колишньої оселі Івасюків. А прониклива українська пісня “Чуєш, брате мій” на слова Богдана Лепкого прозвучала заключним акордом у Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка на пошануванні видатної постаті ХХ століття Михайла Івасюка. Олена ЛОГІНОВА, наукова співробітниця Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка
Письменники і час · “Книжка має велике значення для глибшого розуміння нашого недавнього минулого”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Знайомство зблизька

У рамках проєкту Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка “Знайомство зблизька з відомими учнями Михайла Івасюка” відбулася зустріч з отцем Ігорем Пелехатим. Він навчався в Чернівецькому національному університеті у 1981–1986 рр., здобувши спеціальність “філолог-викладач”. У 1990–1995 рр. студіював богословську освіту в Івано-Франківському теологічно-катехитичному духовному інституті, який закінчив з відзнакою як магістр. Член Національної спілки журналістів України та Спілки краєзнавців України. Нині – парох церкви Найсвятішого Серця Христа Чоловіколюбця і Блаж. Свмч. Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка УГКЦ в Івано-Франківську. Під час зустрічі Ігор Іванович щиросердно згадував роки навчання, спілкування з Михайлом Григоровичем Івасюком та Анатолієм Миколайовичем Добрянським. Отець Ігор зберігає в домашній скарбниці книги з автографом свого викладача та світлини, які йому вдалося сфотографувати у студентські роки. До спогадів свого найкращого друга долучився і одногрупник Василь Гаврилян, який також має сокровенні спогади про свого викладача. Володимир Антофійчук, професор кафедри української мови філологічного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича, учень, колега Михайла Івасюка і куратор групи, в якій навчалися Ігор Пелехатий і Василь Гаврилян, пригадав цікаві моменти зі студентського життя своїх колишніх студентів і приятелів. Згадували щирим словом письменника, громадського діяча, патріота і люблячого батька в. о. директора Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка Наталія Мороз, отець Валерій Сиротюк, академік Георгій Філіпчук, донька Оксана Івасюк. Чимало наших співвітчизників не мали
Незабутні · “Виставки мають ту добру сторону, що дають можливість митцеві краще зорієнтуватися, де він стоїть”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Яків Гніздовський: “Коли б мене хто спитав, що по-мойому найважливіше у мистецтві, я б сказав, що витривалість”

Мальовниче село Пилипче на півдні Борщівщини – родинне гніздо, з якого в різні періоди ХХ століття змахнули крильми у великий світ мистецтва два Гніздовських, два Якови – Якович та Іванович. Першому судилося стати всесвітньовідомим генієм графіки, дереворізу, другому – талановитим українським живописцем. Якови того ж народилися в один день з різницею у 30 років. 27 січня, згідно з Українським мистецьким календарем, Якову Яковичу виповнилося 110 років. Культурно-мистецька та освітянська спільноти краю гідно пом’янули того дня славетного земляка, провівши низку заходів. У Пилипченській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів з 1992 року діє меморіальний музей Я. Я. Гніздовського, організатором і дбайливим хранителем якого є багаторічний очільник Іван Пенькало. Тут відбувся традиційний конкурс малюнка, була проведена екскурсія. У Борщівському обласному краєзнавчому музеї відбулося відкриття виставки Якова Гніздовського – 28 авторських робіт з музейної колекції, які на початку дев’яностих люб’язно подарувала дружина Стефанія Гніздовська. Саме вони стали першими експонатами і започаткували збір матеріалів про художника. З-поміж інших привертає увагу робота “Кущ” (1944 р), яка свого часу зробила Якова Гніздовського відомим і стала вирішальною у його долі, як наголосила модераторка виставки, вчений секретар музею Леся Грабик. Мислену мандрівку шляхами Якова Гніздовського з України в далеке заграниччя здійснив очільник музею, невтомний трудівник на ниві краєзнавства краю Михайло Сохацький. Унікальну публікацію невідомої епістолярної спадщини генія в районім тижневику 90-х ХХ ст. “За вільний край” передав до фондів музею автор цих рядків, який готував її до друку. Із тих кількох листів до свого близького родича та побратима по духу художник постає передовсім як людина, вчитель молодих пензлярів, критик-мистецтвознавець. Очільник мистецького об’єднання “Потік”, що діє при музеєві багато років, найяскравіший художник Борщівщини Василь Стецько акцентував увагу присутніх, серед яких були художники, вчителі образотворчого мистецтва – на дивовижній техніці дереворізу. Цікавими спогадами про перебування в музеї дружини Якова Яковича Гніздовського Стефанії під час подорожі в Україну та передачу українським музеям творчої спадщини свого чоловіка поділилася колишня працівниця Борщівського музею громадська активістка Галина Свідінська. Присутні ще раз доторкнулися до невмирущого спадку геніального Митця, коріння якого, частка його праху тут, в Борщівській землі. 27 січня виповнилося 80 років Якову Івановичу Гніздовському, який народився в Пилипчому, вдався талантом у свого дядька і теж віддав себе малярству, хоча й в іншому жанрі та іншій тематиці. Дякуємо йому за надані для публікації листи Якова Яковича Гніздовського. Міркую, що вони варті публікації на сторінках шанованого “Слова Просвіти”. У них – невідомий геній. 10 січня 1977 р. Дорогий Якове (Івановичу). Надіюся, що ти мені простиш мою довгу мовчанку. Прозірки твоїх картин, 36 їх, прийшли ще у вересні. Я тоді не був вдома, Стефа переслала мені кілька прозірок, а решту я побачив після мойого повороту. Я мав велику приємність їх оглянути, але тоді я мав так багато різних справ, що з листом до тебе затягнув аж до сьогодні. Сьогодні я знов оглядав твої прозірки, і вони видались мені ще більш цікаві, ніж тоді, коли я їх вперше бачив. Темний і згущений кольорит твоїх картин знаменито відповідає монументальному підходові твого малярства. Може, найвиразніше це можна бачити у сцені за столом, на якому стоїть отворений лист. Картина добре умотивована психологічно, а формальні засоби і згущені кольори ще підсилюють враження. Також портрети мають монументальний підхід. Догадуємося, що оден зних є твій автопортрет, може, той, в зеленавій тонації, з килимом на тлі. Жінка з дитиною, – чи це твоя дружина? Також гарний портрет жінки на тлі композиції із вазою. Сильне враження роблять також твої краєвиди, передовсім оден в темно-синій тонації з відбитками дерев у воді, на якій є два червоні акценти. Також друга група дерев у зелено-жовтих тонах, що відбиваються у воді, потрактована широкими мазками, є дуже вдала картина. Також зимовий краєвид з групою дітей на совганці (?). Виглядає дуже цікаво, нам приємно було їх оглядати. В листопаді ми вислали тобі полученою поштою нову книжку про дереворити, напиши, як дістанеш, а в грудні вислали тобі в тубі з картону 20 різної величини пензлів, – може, пригодяться. У новому 1977 році прийми і ти, і твоя рідня наші найкращі побажання – Стефа, Яків і Марі-Марта. 21 березня 1977 р. Не можу тобі описати, яку радість приніс нам твій лист. Останній раз, як мені твій тато переслав твою знимку, ти був ще хлопчиком і таким ти мені залишишся у моїй пам’яті. Прозірки твоїх картин, а тепер твій лист мені показав, що відтоді минуло багато років, і це вже не хлопчак, а дорослий мужчина і серйозний художник. Ти не дивуйся, що тато потребує аж зовнішнього підтвердження про свого сина. Батьки бажають дітям найкраще, але не все знають, що є найкраще. Для того, що не працює у нашій, як порцеляна, тендітній професії, важко зрозуміти, де в мистецтві є успіх, а де невдача. Зовсім протилежно від інших професій, де формальні студії гарантують повне знання, у мистецтві формальні студії є другорядною справою. Багато великих митців взагалі не мали формального образовання, а які мали можливість його здобути, то часто мусіли витрачувати чимало енергії, щоб все це забути і бути собою. Навіть т. зв. талант є дуже релятивною (відносною. – Ред.) справою, діти, чи не всі є мистецьки обдаровані і всі вони чарівно малюють, немовби Бог керував їx рукою. З часом життя, немов через сито їх пересіває і остається небагато, а потім ще дальше іде селекція. І коли б мене хто питав, що по-мойому найважливіше у мистецтві, я б сказав, що витривалість. Я б її навіть поставив перед самим талантом. Найважніше: хто видержить, бо це нелегка професія. І коли хтось хоче вибрати легку дорогу, побачить в кінці, що він вибрав якраз найважчу. Добре, Якове, ми ограничимо наші посилки до мистецтва. Ми вже давніше вислали тобі у тубці 20 пензлів, як треба, ще вишлемо. Час до часу постараємось вислати якусь художню книгу (мої олійні картини вийдуть не скорше, як за рік). Пиши, що тобі з того переслати. Наша дочка є тепер на першому році студій, вона студіює моду і думає колись в тій ділянці працювати, або робити ілюстрації до журналів, або проектувати костюми. Дружина має з хатою повні руки роботи, а я, як звичайно, кілька місяців малюю і так дальше. Ще раз дякую за доброго листа, здорови дружину і донечку. Твої: Яків, Стефа і Марі-Марта. 12.7.1977 р. Дорогий Яків, пересилаємо привіт з гарної Італії. Були у Фльоренції, у Сієні, у Пізі, Орвієтто, Ассізі і у Римі. Всюди тут гарно, на кожному кроці багато старовини, а музеї пребагаті, передовсім у Фльоренції. Ми дістали твого листа з фотографією твоєї скульптури перед виїздом. Слідуючого тижня ми повертаємося додому. Вишлемо пензлі, може, й деякі фарби. Здоровимо тебе і твоїх – Стефа, Яків і Марі- Марта. 17 жовтня 1977 р. Дорогий наш Якове. Листа з 9, а потім з 20 вересня ми одержали. Нас дуже засмутила вістка, що ти маєш клопіт з очима. Ми не писали про це до Пилипча, ми знаємо, що родичі могли б турбуватися. З тих же причин я не писав також про мій клопіт. Два роки тому я перейшов аж три складні операції правого ока (відділення ретіни). І хоч я мав дуже добру опіку у мабуть найкращому центрі для ретіни у Бостоні, але кожна операція лишає свій слід, і мій зір у правому оці далеко не такий, як був перед тим. Я потішаю себе, і в тому є дещо правди, що в більшості одне око, як і одна рука, права, а в декого ліва, виконує головну функцію, а друге є тільки допоміжне. Я працюю, як і перед тим, вірю, що й у тебе усе покращає, тим більше, що твій молодий організм переборе недомагання твого зору дуже скоро. До Пилипча я вже давно не писав. Ще в серпні ми вислали до твоїх родичів, до Дмитра й Гані, малі пакунки. Тоді ми вислали до тебе також декілька пензлів і може з 10 туб олійних фарб. Як одержиш, напиши точно, кілько одержав чого. Ми всі тут бажаємо тобі скорого і повного видужання і повороту до рідних і до мистецтва. Привіт для дружини і для Тоні. Ваші Стефа, Яків, Марі-Марта. 15 червня 1981 р. Дорогий Якове! Довго ми не мали вістки від тебе, і тому твій лист, який ми одержали, нас дуже врадував. Радіємо також, що ти починаєш виставляти свої картини, Виставки, може, і не так важні для митця, він може і без них творити, але виставки мають ту добру сторону, що дають можливість митцеві краще зорієнтуватися, де він стоїть. З часом виставки приносять і клопіт, я це тепер особисто гостро відчуваю. Вони рабують час, якого в мене не так уже багато. А я ще хотів би багато зробити. Дай мені знати, як перейшла твоя перша ширша виставка, також усе радий одержати, чи то фото, чи то прозірку нових робіт, а дружина просить, щоб ти переслав твою і твоєї сім’ї знимку. Пересилаю дві маленькі фотографії. Дружина у галереї у Нью-Орлеансі, яка постійно виставляє мої графічні роботи. У зв’язку з виставками мене часто просять показати техніку дереворіза. Це було, мабуть, на виставці у Торонті, де я відбивав мій дереворіз “Капуста”. Не маю під рукою малої знимки Марі-Марти (вона тепер у Франції). Перешлю її фото у слідуючому листі. Вже давненько я дістав листа від тата, але ще досі не відписав. В нас так мало часу, що нам часом неможливо провадити нормальну переписку, для нас важніше час до часу дещо переслати те, що вони можуть потребувати. Напиши одверто, що ми могли б тобі переслати. “Київська Псалтир” ще не прийшла. Ти не витрачуйся, тут є ваші книгарні і ми тут все можемо купити. Не згадав нічого про твій зір, надіємося, що все гаразд. Здоровимо вас усіх дуже гарно і бажаємо багато добра. Ваші – Стефа, Яків і Марі-Марта. 27 вересня 1981 р. Дорогий наш Якове! Дякуємо за листа і за ваші знимки. Вони стоять тепер передо мною і я немов би говорив з вами. Чи ти малював їх портрети? Як Сезан. Він малював свою дружину так часто, а малював довго, що її вважають найбільшою мученицею в історії. Тоня має великі очі, мусить багато бачити. Не можемо вгадати, скільки їй років. Вона ще в такому віці, що не мусить їх затаювати. Марі-Марта закінчила вже 22 роки. Цього року закінчила школу для ілюстрацій моди (тут це велика ділянка) і буде робити ілюстрації для газет з тої ділянки. Наразі не працює, дещо помагає мені і вчить японську мову. Як бачите на знимці, вона мусить носити окуляри (ще з дитинства). Крім Марі-Марти вкладаю ще знимку, зроблену під час моєї праці над картиною “Кокурудза”, знимка зроблена у моменті, коли я не так малюю, як гризу яблуко. Поза тим вкладаю кілька моїх екслібрисів, включно з моїм власним і нашої дочки. Невдовзі появиться стаття з репродукціями моїх книжкових знаків. Я зробив їх небагато, біля сорок. В окремій тубі пересилаємо тобі пастелі (24 кольори), ножики до витинання лінолеуму, це є одна ручка, у яку вкладаються, як пера, різної величини ножики. Десять т.зв. Мадіс Маркер, я не думаю, що їх кольори тривалі, але до нотаток вони дуже вигідні. Крім того, у тубі буде 18 різної величини пензлів. Може, вони на якийсь час тобі послужать. Як хочеш якихось спеціальних, напиши, і ми постараємось вислати. Ми дуже радіємо, що ти вже покінчив працю для дому культури і що зможеш тепер малювати для себе і підготовлятись до виставки. Радіємо також, що твою картину влучено у виставку. Як буде каталог цієї виставки, будемо раді його одержати. Наразі прощаємо Вашу Трійцю, бажаємо Вам багато добра і здоров’я, а тобі, Якове, додатково багато успіхів у твоїй мистецькій праці. Ваші: Стефа, Яків і Марі- Марта”. (Збережена орфографія автора) Підготував Степан ТАТАРСЬКИЙ, член НСЖУ, Борщівщина Тернопільської обл.
Цікаво знати · “Кахлі завжди відрізнялися розмаїтим орнаментом: геометричні візерунки, квіткові мотиви, зображення тварин, міфологічних істот”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Стара кахлярня в центрі Львова

Андрій МИХАЙЛИК Фото автора – Я тебе познайомлю з надзвичайною жінкою, вона з кераміки робить справжні дива, – сказав колега. Ми поверталися автівкою додому після нетривалих вакацій у горах. Тож хіба можна “просто так” оминути Львів! Місто зустрічало сірою, вогкою, правдиво-“львівшькою” погодою. Але це лишень відтіняло звичну теплоту спілкування з його мешканцями. Такої незатишної днини кортить знайти місце під дахом і коротати час за неспішною бесідою якщо не побіля вогнища, то просто у теплі. Напевне, саме тому Місто Лева віддавна славиться як знаний центр кахлярства. Львівські кахлі – не просто вжиткова оздоба хатнього вогнища, а мистецькі витвори, що увібрали в себе багатовікові традиції та майстерність. Перші згадки про них датуються XVI століттям. Протягом століть майстри міста розробляли і вдосконалювали техніку виготовлення кахлів, творили справжні шедеври, які прикрашали палаци, костели та житлові будинки. Колись у місті було чимало цегелень та кахлярень. Місцева глина особлива, вироби з неї міцні та довговічні. Але до наших днів збереглася лишень колишня фабрика Берла Нойвонера та Філіпа Вальдмана. Понад сто років тому ця “Крайова фабрика кахлевих печей”, поєднавши майстерність львівських творців з австрійським досвідом, була лідеркою галузі. Нині це знане підприємство “Львівська кахлярня”. Родом з трипільської культури “Трипільці розписували ангобами по черепку. Фарбами на основі рідкої глини. Тобто глиною по глині. Тисячі років це багатство лежало в землі і збереглося”. Розповідає очільниця “Львівської кахлярні”, народна художниця України Оксана Чепурна. Невимушено, не відриваючись від розписування кахлі. Традиційно, тими ж таки ангобними фарбами. Їх, як і в давнину, виготовляють з тонко подрібненої глини, куди, щоб отримати бажаний колір, можуть додавати різні мінеральні пігменти. Львівські кахлі завжди відрізнялися розмаїтим орнаментом: геометричні візерунки, квіткові мотиви, зображення тварин, міфологічних істот. А пані Оксана зарядила ручний розпис кахлів потугою правічних традицій трипільської культури. “На Кропивниччині є річка Ятрань, яка підмиває, руйнує береги, вимиває гончарні вироби трипільців. Нині, коли війна, вони своїми розписами мовби промовляють до нас: “Вставайте, піднімайтеся на боротьбу! Ми землероби, тому нам ця земля така дорога, тому її так любимо. Ми хочемо орати землю, сіяти зерно”. Творчість іде від душі, моє родове коріння у цій землі”. Ангоби наносять на невипалену кераміку, створюючи декоративний шар. Міцний та стійкий до високих температур. А після випалу – ще й неповторний на вигляд. “Глина має бути волога, інакше ангоб відлетить, – наголошує пані Оксана. – Тепер ніхто з художників не хоче робити ангобами. Треба мати навики, це складно, марудно. Можна купити готову поливу – червону, синю, зелену, хляпнути “п’ят-но” і сказати, що це “чудо мистецтва”. Але хтось має зберігати оте коріння, традиції, ту історію виводити в люди. Ось я і виводжу. Трипільським ангобом, глиною по глині, складаю таку історію”. З-під рожка, яким пані Оксана наносить на кахлі барву, виростає, оживає малюнок. “Мушу дивитися, як реагує молодь, як реагує світ, як реагують мистецтвознавці, – веде лінію розповіді. – Якщо сприймають, якщо це їм цікаво, можна продовжувати. А я розумію, що це цікаво, бачу. Навіть сучасна молодь приходить і цікавиться. Кераміка буде готова аж після випалу, але ж сам матеріал просто божественний! Ним треба добре володіти. Тоді можеш творити чудеса”. Мисткиня творить у техніці фляндрівки. Цю традиційну українську техніку декорування керамічних виробів я вперше побачив в Холодному Яру, познайомившись із відомим майстром головківської кераміки світлої пам’яті Яковом Брюховецьким. “Україна мала виробничопромислову базу, школи гончарства – зі своїми традиціями, історією, а тепер? Опішні майже нема, Косова майже немає, Васильків пропадає… Фарфорові заводи? Їх нема. А кераміка – це ж наша історія! Колись, за Союзу, раз на рік фахівці галузі з’їжджалися з усіх республік на художню раду. Пригадую, тоді у Прибалтиці представили сучасні форми мистецтва, у цьому вони йшли вперед, але вони не мали історичної кераміки! А ми її маємо. Бо мали трипільців, які нам дали кераміку. То чому ж тепер не використовувати це надбання у творчості? Досі не можу збагнути, як трипільська кераміка дійшла до нас, не зогнила десь в землі, не зруйнувалася. Думаю, що це невипадково. Щоб не втратити традиції. Бо це була б трагедія. Не гроші, не майно – ідентичність дає нам і любов до землі, і славу серед інших народів. Ми повинні це все берегти”. Фронт – Мусила працювати, розмальовувати, мусила заробляти гроші, щоб викупити завод. Мені ніхто нічого не дав. Я наперед порахувала, що мені буде потрібно. Але треба було заробити. Тому заробляла, розписувала каміни, робила проєкти, хапалася за будь-яку роботу. Вона дала мені досвід. А тепер, коли маю досвід, коли маємо підприємство, взяти і це все зупинити – це неможливо. Тому мушу кріпитися, працювати, щоб не втратити того, що досягла. – Завод могли знищити? – І сьогодні хочуть. Ми сидимо в судах. Бо в нас таке місце – парк, а далі центр. Колись це була околиця, а тепер – центр. Ми досягли того, що зберегли пам’ятку архітектури. Її охоронний статус хотіли скасувати. Ми розуміли: якщо скасують статус пам’ятки архітектури, то скасують і нас як підприємство. А буде пам’ятка – то й ми будемо. Матимемо можливість боротися і захищати. – Тобто у вас тут свій фронт? – Паралельний. Мистецтво – то на хвилинку… На жаль, дещиця. Головне – то боротьба. У 2005 році нас хотіли знести. Але ми відстояли це підприємство, пам’ятку архітектури, зберегли виробництво львівської кераміки. Сюди збираємо старі кахлі, маємо приміщення, де вже початок майбутнього музею. Одна його частина буде експозицією старих кахлів, а друга – музеєм Оксани Чепурної, її творчості. Не можу навіть подумки припустити, що все це зникне, як зникли інші кахлярні. Всесвіт Пані Оксана, полишивши розпис, енергійно переходить до стелажа з готовими роботами. Унікальними навіть тому, що ці рукотворні образи апріорі не можуть мати повторень. “Є серія робіт “Мікровсесвіт”, це все виставочні роботи. А ось, гляньте, – мисткиня зупиняється перед величезною таріллю. – Мене дуже зацікавили символи, які ми знайшли на дні трипільської урни для праху. Тіло із землі прийшло і в землю пішло, але душа возноситься на небо. І оці трипільські “лапки” означають, що життя триває. Символ буття: життя, смерть, продовження. В цьому немає смутку: живи, працюй, досягай чого можеш за цей короткий час, бо твоя ідея і душа піде, а де вона піде, знає тільки Бог. Якщо в тілі є душа, людина має продовження. Може бути людина красива, а коли душі в неї немає, вона порожня. А може бути людина негарна, нещасна, скалічена, але душа в неї така, що нею людина оволодіє світом, людьми. В цьому і є трипільська символіка. Ми всі підемо в ту землю, але як проживемо життя, яку душу пустимо у Всесвіт – залежить тільки від нас”. Стали біля керамічного панно. “Це заклик, – пояснює господиня, – це засіяне поле, старе і нове покоління, це життя, це перемога і жінка. У трипільців жінка дуже шанована. Очевидно, був певний матріархат, жінка вона вершила продовження роду: сонце, яке світить, земля, яка вирощує, і розкішна жінка, мати дітей, мати майбутнього. А цю роботу я назвала “Звірі трипілля”. Зібрала докупи символи, які розшифрували науковці. Пишаюся історією цих символів. Ми, українці, занадто скромні. Нам нарешті треба змінити ставлення до себе і сказати: “Ні! Ми не ніхто. Ми народ, на своїй землі, ми вміємо творити, любити, працювати”. Ось знак перемоги. Історія рухається. Ти йдеш різними дорогами, кривими, сякими-такими, але перемагаєш. Ти прийшов для боротьби, пройшов важкий шлях, але неодмінно переможеш. Якщо, звісно, ставиш перемогу за ціль. Ще є робота, яку я люблю. Називається “Пам’ять”. В центрі – минуле, Трипілля і до Трипілля… Століття і тисячоліття минають, а ти пам’ятай хто ти і що ти, звідки походиш і якої землі донька чи син. В основі хрест. Тіло смертне, ми помираємо. В основі залишається хрест, який означає, що є початок і є кінець. Ти помираєш, але життя триває. Стрілка говорить про те, що світ і майбутнє буде й надалі. Основне: кожен сущий має пам’ятати про історію, про батьків, про рід, про країну, про землю. Інакше це не життя, це просто існування. Я вже немолода, тому не прагну творити щось модернове. Вважаю, що повинна скоренько, бо часу мало, використати все, що належить до історії, до мистецтва нашого народу і до духовності, до Бога. Бо це найбільше надбання людини. Мені на заводі довелося непросто. Я дуже довго, багато років боролася, щоб зберегти пам’ятку архітектури, зберегти історію кахлярства. За часів Австро- Угорщини тільки у Львові й у Відні було фахове кахлярство. То хіба ж можна тепер отак варварськи понищити цей історичний набуток?” Із сайту “Грінченко"інформ” НГУ; одній військовій частині ГУР України; одній гірськоштурмовій бригаді; двом окремим бригадам; двом окремим батальйонам ЗСУ; шістьом будинкам офіцерів; 14-м шпиталям, лікарням, військово-медичним клінічним та реабілітаційним центам, медичним об’єднанням; п’ятьом військовим навчальним закладам України; п’ятьом волонтерським і громадським організаціям та окремо чотирьом волонтерам для воїнів у зоні бойових дій. У межах Акції книги також отримали: 150 навчальний центр Командування сил ТРО ЗСУ, Наукова бібліотека Маріупольського державного університету, відділення роботи з ветеранами при територіальному центрі соціального обслуговування (НСП “Турбота”), КУ “Центральна міська публічна бібліотека Маріупольської Ради” з філіями. За інформацією МКСК
Цікаво знати · “Кахлі завжди відрізнялися розмаїтим орнаментом: геометричні візерунки, квіткові мотиви, зображення тварин, міфологічних істот”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Бібліотека для воїна

За результатами ініційованої Міністерством культури та стратегічних комунікацій України Всеукраїнської акції “Бібліотека українського воїна” у 2024 році для бібліотек військових частин ЗСУ зібрали 5293 книги, повідомили на сайті МКСК. До акції долучилися 978 учасників, а саме: 299 бібліотек, 34 заклади та установи, 26 громадських організацій та видавців і 619 фізичних осіб. Серед зібраних книг – 2876 примірників вітчизняної і 980 – зарубіжної художньої літератури, 507 видань з історії Української держави, 129 видань з історії Збройних Сил України; 295 видань з історії культури, 96 довідкових видань і 410 примірників на іншу тематику. Літературу передали 16-м військовим частинам ЗСУ; трьом військовим частинам
16 Спадщина · “Це квінтесенція всієї української хореографічної культури. Гопак танцює весь світ”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Гопак – танець героїчної нації

Мирон ФЕДОРІВ Фото з мережі Поговоримо про сакральний танець язичницьких жерців (волхвів), який був взя- Олег Шупляк “Гопак” тий на озброєння козаками-характерниками. До виконання цього бойового танцю в перші десятиріччя існування Запорозької Січі бралися винятково представники особливої касти козаків. Вже згодом до танцю в козачому колі запрошувались інші козаки, що славились на Січі бойовою вдачею. На Січі цей танець існував у XVI–XVIII ст. як бойовий танець мужніх лицарів. І, напевно, через те, що товариші підтримували танцюючих вигуками “Гоп!” та “Гей!”, колись сакральний танець волхвів у середовищі козаків отримав назву “гопак”. Суто візуально цей танець сприймався як діалог мужніх воїнів, де кожний із виступаючих проявляв свій характер, а за допомогою складних бойових прийомів підтверджував свою силу та обізнаність у володінні бойовими навичками. Гопак і тоді, і нині має героїчний характер. За словами мистецтвознавців, розмір мелодії до танцю гопак – 2/4. Виконується в дуеті або групами в швидкому темпі з використанням віртуозних карколомних стрибків, а ще з рухами навприсядки та обертами з використанням козацьких шабель. Згодом, після знищення підступними московитами Січі, гопак почали виконувати і дівчата в парі з хлопцями. З плином часу, у ХІХ та ХХ століттях, суто український народний танець гопак виконувався групами, в яких були і хлопці, і дівчата. І в часи Гетьманщини, і в наступні роки гопак залишався в українському культурному просторі як танець спритних, героїчних та шляхетних краян. Бурхливий і темпераментний танок наснажує на утвердження всього українського на території України- Русі. Саме з гопаком пов’язували зображення українців як таких і автор першої української опери “Запорожець за Дунаєм”, відомий український композитор і співак Семен Гулак-Артемовський, і автор опери “Енеїда”, всесвітньовідомий український композитор Микола Лисенко. Гопак набув рис танцю, який можна продемонструвати на сцені, завдяки наполегливій і кропіткій праці відомого українського хореографа-постановника Павла Вірського (1905–1975), який, незважаючи на утиски всього українського, 1937 року заснував ансамбль народного танцю УРСР. Павло Павлович у роки воєнних лихоліть та хрущовської відлиги розвинув виконавський рівень колективу до абсолюту. Донині живі в пам’яті народній його постановки танців “Запорожці” та “Чумацькі радощі”, “Повзунець” та “Ляльки”, “Рукодільниці” та “Шевчики”. На основі класики та українського фольклору Павло Вірський виконав постановку легендарного гопака. Глядачі не лише в Україні, а і в країнах Європи та Америки з оваціями та піднесеним настроєм реагують на гопак у виконанні знаменитого хореографічного колективу. Це вже своєрідна візитівка ансамблю Вірського. В Енциклопедії українознавства описано деякі фрагменти українського хореографічного дива: “Учасники переміщуються парами по колу, а хлопці змагаються у спритності. Дівчата танцюють ліричну частину. У фіналі гопак знову бурхливий та темпераментний. До специфічних рис гопака належить шпагат, що виконується зі стрибком, коли ноги та руки відвернуті в паралельні боки. Також є фігура “павучок”, коли танцюрист, сидячи навколішки, спирається на руки, та, ніби відкидаючи ноги вперед, переміщується сценою”. Багато інших незабутніх фрагментів гопака можна вгледіти на концерті знаного ансамблю. Нині свої аншлагові концерти вже Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського завершує саме легендарним українським танцем. Очільник знаменитого колективу, народний артист України, Герой України, лавреат Національної премії ім. Т. Шевченка Мирослав Вантух наголошує: “Гопак – це квінтесенція всієї української хореографічної культури. Його танцює весь світ”. У 78 країнах світу, де виступав ансамбль танцю Вірського, переповнені зали сприймали гопак вигуками “Браво!”. Мирослав Вантух наполягає на тому, що Ілля Рєпін “Гопак”, 1927 р. для опанування гопака необхідно мінімум 15 років щоденної наполегливої праці над вдосконаленням майстерності виконання не таких вже й простих елементів хореографічного дива. Завдяки гопаку українці 2013 року підкорили шоу талантів в Австралії, а 2015 року українські хореографи разом із побратимами з Перемишля встановили світовий рекорд з виконання гопака. Абсолютна чемпіонка світу з художньої гімнастики 2007 року, українська гімнастка Ганна Бессонова виконала гопак на Олімпіаді–2008. Гопак на висоті 4500 метрів затанцювали українські парашутисти до Дня незалежності України 2021 року на Дніпропетровщині. Гопак танцюють на урочистих концертах на великій сцені та майданах України. І навіть на передовій українські кінооператори та журналісти помічали виконання елементів гопака мужніми воїнами Збройних Сил України. Після здобуття Україною Незалежності традиції бойового гопака активно відроджуються в багатьох регіонах. Український спортсмен і фанат своєї справи Володимир Пилат вже понад 30 років впроваджує в повсякденне життя українських патріотів систему бойового гопака, яку він дослідив, переосмислив і надав для опанування своїм послідовникам. Ним створена і активно розвивається центральна школа бойового гопака. Є міжнародна школа бойового гопака, також існують регіональні школи. Народні депутати України 25 травня 2017 року ухвалили “Закон про національні види спорту”, згідно з яким гопак визнається українським видом спорту. Віримо, що відновлення національно-культурних традицій і патріотичне виховання учасників занять у школах бойового гопака принесуть свої плоди в наступні роки відновлення України як могутньої європейської держави.
16 Спадщина · “Це квінтесенція всієї української хореографічної культури. Гопак танцює весь світ”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Спадщина · “Це квінтесенція всієї української хореографічної культури. Гопак танцює весь світ”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин