Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №06 за 2026 рік

16 с. · 33 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 6 (1335), 12 —18 лютого 2026 Поезія мудрості «Серця»

Георгій ФІЛІПЧУК Такою є «самоволя неба», коли безперервні сирени тривог, холод й неосвітлений простір лише підсилюють бажання жити, а не вегетувати. Природня реакція людей на світ, які воліють бачити його не здичавілим, «олюдненим». Саме такі враження і почування від співпережитого, побаченого та відчутого впродовж тижня на презентаціях літературно-мистецьких творів номінантів на Шевченківську премію-2026: Василь Іванина – історичні романи (двокнижжя) про родину Розумовських «Поціловані Богом»; Юрій Щербак – книга підсумків і пророцтв «Мертва пам’ять. Голоси і крики»; Ігор Мацієвський – мистецький проєкт «Народжені у вогні» (серія художніх робіт українського скла). Подією в житті столиці, що викликала чималий інтерес громадськості, була також дискусія в кризовому центрі Українського дому книжки академіка Миколи Жулинського «Під знаком двох сонць. Провісник Юрій Щербак». Однак п’ятничний вечір завершувався не менш знаковим мистецьким явищем – «ШЕВЧЕНКОЛОМ» у Будинку-музеї Тараса Шевченка на Козиному болоті в Києві (давня історична назва біля Хрещатицького майдану), обрамленим творчою зустріччю з поетом Павлом Мовчаном. Водночас цією подією «Просвіта» імені Тараса Шевченка розпочинає і свою традиційну ходу, приурочену Шевченківським Дням. Навдивовиж тепла своєю суголосністю атмосфера. Поет чутливо, лірично-натхненно читає такі свіжі й рівночасно давні вірші. Відчутно, що вони продовжують жити в ньому повсякденно, не перестаючи, а Його Слово ніби зіткане оголеними нервами. І навіть тоді, коли воно стає менш дзвінким, затамованим душевною емоцією, то наділене такою силою життєдайності, що спонукає до руху кожну частку присутньої живої і неживої матерії. Глибоко філософічна, по-громадянськи мужня й ніжна поезія. Колись Іван Дзюба ще на порозі Павлового «злету» скаже, що він є непростим, нелегким для читання Поетом. Насправді, навіть добре вдивляючись, його трудно «розпізнати», оскільки він не звик «виходити на біс», бо вічно прагне вловити всі миті часу, йому ніколи. Його вабить уже наступний бар’єр, новий образ, подія, захопленість чином і він кристалізує їх у публічному слові, новонародженій книжці, ідеї і римі. Це той, хто дивиться за обрій Буття свого Роду і Народу. Дуже сутужно, лише формально читаючи та гортаючи поетичні пласти, наблизитись до світознання і світопочування Мовчана, добратись до його глибинних «материків», відшукати «цілющу сіль», відчути биття душевної «серцевини» цього вершника Слова. Мабуть, пізнати – це довіритися, відчути суголосність тональності і мелодики серця, бо тільки воно (за Сковородою) є істинним людським «Я», осередком любові, духовної матриці і правди. А ще, вникаючи в надзвичай вишукану архітектоніку його думки і мови, треба бути ментально розкутим, розкріпаченим. Бо лише Шевченкове «розкуйтеся» є тим правдивим ключем до пізнання і «стрітення» з Мовчановим словом, часами утаємниченим, але завжди надихаючим і нуртуючим непереборною силою «благоговіння перед життям». Він творить попри все, навіть з невигоєними ранами не згасає його жага прагнути верховин життя, «чути себе українцем», особливо тоді, коли злії сили чинять зло твоєму Народу, душать голос його Пам’яті, витолочують гідність особистого і національного «Я». У широкому діапазоні творчих розвідок, сотворених не тільки любов’ю і красою, але й драматичними сюжетами Нації та власними родовими болями голодоморів, етноцидів, геноцидів і війн, Поет звертається до всіх живих, «хто вмер і хто загинув!», щоби голосом «з висоти хвалу природі міг воздати ти». Але цей голос (чутний чи згнічений) мусить бути, застерігає Павло Мовчан, завжди «твій» – не зраджений, не куплений, не знекорінений. Бути «собою» і бути гідним! …Та голос горошинкою з стручка вилущується: – Світоньку, яка Це мука – бути не собою! Оця тяглість поетично-етичного образу і поведінкової норми українства, буття якого торувалось і на дорогах волі, а ще більше на бездержавних, огранованих несвободою, пронизує його музотвори. І на пам’ять спливає через епохи зболене слово Богдана Лепкого, «який гіркий з чужої ниви хліб», коли ти на своїй-несвоїй землі, перегукуючись у позачассі з «неметафорою» Мовчанового «Я». Тому й стали для нього такими близькими обереги людських діянь – вірити, бути, чути, творити, любити й боротися. У «Роздумах» Поет відчуває сокровенні чесноти, щоби «свою тінь на землі обганяти», коли під вигином неба душа прямостійна навшпиньки стає, аби хмари сягнуть, і вітру степлілого хвиля олійна лягає на плечі, щоб постать зігнуть. На новому колі , на тім узвороті Не можу збагнути нічого про час: Це грудочка цукру чи солі у роті… Такими незбагненними, незвіданими, часами світлими, а нині все більше темними, солонуватими та терпкими є принади і реалії життя. Павло животворить у ньому ось уже друге півстоліття в тому ряду національних просвітників, які жертовно й віддано повелися з тим даром Божим, що зветься талантом, творячи для України (і світу) високість поетичних дарунків, заклавши в них душею і серцем сенси, краси помислів, благочинність доріг, злети чуттєвих спалахів народжених Муз. Не перебільшую, але все це рукотворне багатство вирощується Мистцем, для якого чин громадянина, сина свого Роду і Народу, України є найверховиннішою цінністю. Громадське і творче тло для Мовчана є зовсім не святошною усталеною матрицею, а буденною, кропіткою й нервовою справою, щоденним плебісцитом, який безкомпромісно вимірює безперестану не стільки те, чим ти «був», а те, «ким є зараз», формуючи й кристалізуючи себе як Поета, Просвітника, Державника, Людину. Учора в цій затишній Шевченковій садибі-музеї знову, як багато десятків років тому, відчував силу й реактивність Павлового Слова, що пронизувало душевним протуберанцем кожного в залі, наповнюючи навіть збайдужілі «порожнечі» у затихлому середмісті Києва, що постійно «очікує» набридлого виття сирен. Війна, любов і трагедії, жорстокість сучасного світу додавали гротеску тим поетичним образам, що емоційно вибудовувалися в правдиві картини реалій сьогодення. І тоді Його емоційний голос ставав дзвоноподібним, озвучуючи для себе та інших, як Божу заповідь, вічну істину, що «поїхньому таки не буде». У ті миті відчувалася тверда хода Поета, а «ширина кроку – (вимірювала) – снагу ходи». Він закладав упевненість поступу, коли все, здавалося, якось звично вміщувалося у свої природні ніші, славлячи життя. Бо на подвір’ї цього «теплого» музею «навіть сніг (за Мовчаном) випав для того, щоб відмінить одне, аби утвердить інше». Оце ствердження Поета й Громадянина аж ніяк не прирівнюється до фантастичної ілюзії, романтичної ідеї чи ліричного самообману, компенсуючи нестачу аргументів, або їх зайвість. Ні. Він славить поетикою правдивість, яка є одним із великих скарбів його по­ ВІРА БОДНАРУК ВАЛЕРІЙ ФРАНЧУК ОЛЬГА ХОДАЦЬКА 16

ПЕРЕДПЛАТА — 2026

Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" І півріччя 2026 року (стор. 50). Вартість є такою: 1 міс. — 74 грн. 3 міс. — 222 грн. 4 міс. — 296 грн. Будьмо, друзі, разом! етичної Музи, що слугує не «мистецтву заради мистецтва», а заради любові до Людини, Природи, Світу. Для Мовчана висока Поезія є мудрістю «Серця», яку вдумливо творчо «перекладає» на сучасну українську мову, поставивши в основу Шевченків заклик-заповіт до «…живих і ненарожденних», несучи Тарасову Правду сущим українцям на материзні та поза її межами, викарбувану його Словом: «Любітеся, брати мої, Украйну любіте…». Саме на Мовчановій непереборній і вікопомній чесноті Українськості зрощується його вселюдськість і бажаність «олюднювати» цей жорстокий і безмірно несправедливий світ. Бо мудро сказано ним, що: міць усього сущого: пташки не руш, не затискай комахи, не смич пір’їну, не чіпай гнізда, не каламуть води, не, не не, не… І в цьому «Не…» чутно стукіт його серця в любові до Життя, Людини, Землі своєї рідної, України.
«Україна як молода європейська держава · в романах Юрія Щербака перемагає · московського неоколонізатора». Суспільство · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

рі-антиутопії «Мертва пам’ять. Голоси і крики. Книга підсумків пророцтв», а також ШІ – штучний інтелект, здатний вийти з-під контролю і знищити населення планети, якщо вчасно не вжити застережних заходів. Підсумовуючи все висловлене промовцями на презентації, Валерій Чалий зробив оптимістичний висновок: Україна як молода європейська держава в романах Юрія Щербака перемагає віковічного ворога московського неоколонізатора, який, навіть після смерті путіна, на жаль, все одно зазіхатиме на споконвічні українські землі. В країні, в якій з 1996 по 2012 рік за офіційною статистикою було засуджено 18 мільйонів громадян за кримінальні злочини, заперечує будь-яку перспективу домовитися з агресивним північним сусідом теперішньому і майбутньому поколінням українців. Лише потужна українська армія за підтримки союзників створює реальні передумови для існування у майбутньому української нації. За інформацією офіційного веб-сайту Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка На світлині: учасники презентації
«Україна як молода європейська держава · в романах Юрія Щербака перемагає · московського неоколонізатора». Суспільство · с. 2сторінка оригіналу ↗

Разом iз провісником

Цими днями в Українському кризовому медіа-центрі відбулась презентація книги «Під знаком двох сонць. Провісник Юрій Щербак» літературного критика, публіциста, письменника, директора Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, академіка НАН України, лавреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Миколи Жулинського. Модератором літературної імпрези виступив політик, дипломат, громадський і державний діяч Валерій Чалий. Його співведучими були автор презентованої книги, а також директор видавництва «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», поет, видавець, Шевченківський лавреат Іван Малкович. Особливістю цього заходу стало те, що під час проведення презентації медіа-центр забезпечив телеміст з Юрієм Щербаком, який на цей час перебуває у Польщі. У своєму вступному слові Валерій Чалий оглянув творчий шлях в літературу Юрія Щербака, його знакові твори, які з’явилися друком в останні роки, висловив власні враження, що виникли у нього після прочитання книги «Під знаком двох сонць. Провісник Юрій Щербак». Далі перед присутніми учасниками зібрання виступив в онлайн-режимі Юрій Щербак, який, перш за все, подякував Миколі Жулинському за його працю над книгою. За його словами, це перше літературно-критичне дослідження його прози, поезії, драматургії, де ґрунтовно розглядаються романи, повісті, лірика, п’єси, створені упродовж кількох минулих десятиліть. Крім того, випуск цієї літературознавчої розвідки став можливим завдяки участі очільника Польсько-української фундації «Конкордія» Анатолія Сєрикова, вітчизняним і зарубіжним спонсорам, зокрема одного з керівників компанії «Оболонь» Сергія Блощаневича. Юрій Щербак висловив вдячність видавництву «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» в особі його директора Івана Малковича, в якому побачив світ політичний трилер-антиутопія «Мертва пам’ять. Голоси і крики. Книга підсумків пророцтв». Цим же видавництвом згадувана книга була висунута на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2026 року у номінації «Проза». Надзвичайно теплі слова на адресу Юрія Щербака висловив на презентації Микола Жулинський, який високо оцінив вагомий внесок письменника у модерну українську літературу, поставив в один ряд три його романи «Час смертохристів: Міражі 2077 року», «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року», «Час тирана. Прозріння 2084 року» з прозовими творами таких всесвітньовідомих письменників, як Олдос Гакслі та Джордж Орвелл. На думку Івана Малковича, романи-утопії Юрія Щербака застерігають широкі кола громадськості від викликів, що чекають людство попереду. Це і тотальний цифровий тоталітаризм, про який пише письменник у трилекоментують та схвалюють наші дописи. Важливим результатом цієї праці єте, що при появі коментаря ватника, малороса чи чергового бота національно свідомі читачі активно дискутують і вказують на засадничі помилки світогляду цих випадкових користувачів сторінки. Цінним є і те, що чимало читачів «Рух “За мову”» українізували свої акаунти. Для тих, хто це ще робитиме, опублікований порядок дій. Читачі сторінки тепло відгукуються про цю титанічну роботу. Людмила Коткова: Дякую за поширення! Для мене честь бути частиною спільної боротьби за наше слово. Тримаймо стрій! Дякую за Вашу працю, шановний блогеру сторінки «Рух “За мову”», за Ваші щоденні дописи, які є міцними цеглинками у фундамент нашої нації. Продовжуймо «лупати цю скалу». Разом до перемоги! Надія Крет: Чудова сторінка, неймовірно корисна, пізнавальна, адже мова має вагоме значення для свого народу, вона є його основою. Дуже дякую за цікаву і повчальну інформацію. Читаю з великим задоволенням. Mariya Bordun: Хай Бог благословить вашу цікаву і дуже потрібну працю для України і українців. Nataliya Nesterenko-Rakoyid: Дякую, завжди з цікавістю читаю і дивлюся ваші пости. Слава Україні! Elena Emelynenko, Ніна Тропініна: Дякую, дуже повчально і цікаво. Що більше пізнаю, то більше пишаюся Україною. Минулого року готувала до дня рідної мови свято “Подорож у часі’’, дуже багато фактів використала з вашого матеріалу про українську мову. Дякую за цікавинки! Кому не байдужа доля нашої мови й України, відвідуйте найбільший мовний ресурс у Facebook — https://www. facebook.com/ZaMovuUa
«Україна як молода європейська держава · в романах Юрія Щербака перемагає · московського неоколонізатора». Суспільство · с. 2сторінка оригіналу ↗

" З У к р а ї н о ю в С е р ц і "

Віра БОДНАРУК, голова Товариства Української Мови (ТУМ - США) 7-го лютого в Норт Порті, Флорида, успішно відбувся другий річний фестиваль під назвою "З Україною в Серці". Він був організований українськими громадськими організаціями на чолі з Українським Релігійним і Культурним Осередком імені святого Андрія. Головою організаційного комітету була Юлія Даниловець з командою 100 осіб волонтерів. Мета фестивалю – зібрати фонди на поміч воїнам ЗСУ, для дитячого дому "Арк", для мілітарної клініки в Києві та для "Міста Доброти". Присутніми були поранені воїни України на лікуванні в США. Також було інформування про вивезених українських дітей до Росії та бомбардування української території. Відвідувачі мали нагоду не тільки приємно провести свій час, але рівно ж скласти свій дар на потреби народу України – чи то даток на вибраний проєкт, чи взяти участь у лотереї, де розігрувалися цікаві предмети: боксерська рукавиця Віталія Кличка, український прапор з підписом Олександра Усика, український прапор з підписом Валерія Залужного та різні військові відзнаки. На Фестивалі, який тривав від 11 до 17 години, було багато розваг для дітей і дорослих. Після привітань від членів Міської Ради Норт Порту, українських священників та Дарії Томашоскої від Осередку імені святого Андрія розпочалася мистецька частина. Не бракувало тут і смачної української кухні. У приємній атмосфері присутні щедро підтримували намічені проєкти для підтримки України. Щира подяка організаторам фестивалю! Світлина Христини Чайковської
«Україна як молода європейська держава · в романах Юрія Щербака перемагає · московського неоколонізатора». Суспільство · с. 2сторінка оригіналу ↗

“Рух за Мову”

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, засновник сторінки «Рух “За мову”» Найкращий спосіб відзначити Міжнародний день рідної мови (англ. International Mother Language Day) — це повідомити про те, що 21 лютого 2016 року була створена сторінка «Рух “За мову”» у Facebook https://www. facebook.com/ZaMovuUa. За 10 років вона має тепер 298 тисяч читачів, які мають можливість ознайомитись із 20 000 дописів. Понад 21 мільйон переглядів дописів за 28 днів — найкраща статистика сторінки від соціальної мережі. Користувачів мережі приваблюють різноманітний і цікавий зміст дописів на мовну тематику, коментарі свідчать про те, що становище української мовив Україні залишається незадовільним і державна мова ще не запанувала у свідомості всіх громадян. Хоча, здавалося б, що воєнна агресія, щоденні бомбардування помешкань цивільного населення мали б сприяти безумовному забуттю мови агресора і окупанта. Щоденні матеріали сторінки «Рух “За мову”» — поради мовознавців, цитати українських інтелектуалів, вірші поетів про мову, афоризми видатних особистостей про значення мови, мотиватори, закликають людей до вдосконалення знань про нашу мову, а висвітлення суспільно важливих подій — до критичного мислення. Сторінка наповнюється дописами про фразеологізми, українські відповідники запозиченим словам, порівняльними таблицями “неправильно— правильно”, “антисуржик”, збірками правильних наголосів та милозвучних українських слів. Поширення відео та дописів мовознавців із закликами коментувати – теж є важливим і необхідним змістом. Є рекордні дописи та відео, які набрали понад мільйон переглядів. Досягненню таких показників сприяє небайдужість читачів, які поширюють,
«Рядки українських поетес з’явилися у французькому столичному метро в межах культурного сезону «Le Voyage en Ukraine». · 3 Події. Факти. Коментарі · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

посадові оклади в галузі становлять від 5 691 грн до 7 356 грн, а в більшості публічних бібліотек працівники фактично отримують мінімальну заробітну плату незалежно від посади та освіти. Про це повідомляє сайт «Читомо». Після спаду у 2022 році український книжковий ринок демонструє стабільне зростання: кількість нових суб’єктів господарювання у сфері видавництва збільшилася з 43 у 2022-му до 117 у 2025 році. Ключовим центром активності залишається Київ, де станом на лютий 2026 року зосереджено 218 видавців. Як пише Delo.ua, про це повідомляє YC Мarket. У канадському місті Торонто стартувала фотовиставка «Листівки з України». Експозиція присвячена руйнуванням українських культурних пам’яток унаслідок війни, розв’язаної Росією. На виставці представлені світлини, які показують масштаби пошкоджень історичних будівель, храмів, музеїв та інших об’єктів культурної спадщини України. Організатори прагнуть привернути увагу міжнародної спільноти до втрат української культури та необхідності її збереження.Про це у Фейсбуці написав генеральний консул України в Торонто Олег Ніколенко. Після оновлення у минулому році торговельної угоди між Україною та ЄС безмитна квота на український мед зросла до 35 тисяч тонн. Якщо порівнювати з 2021 роком, квота збільшилась майже у шість разів. Про це розповів керівник компанії «Мед України» Едуард Кричфалушій, повідомляє Комерсант Український.Керівник зауважив, що для українських виробників меду це стало часом зростання можливостей в торгівлі. Натомість українським споживачам тепер не солодко, адже подекуди ціна на український мед в торговельних мережах України зараз вища, аніж на полицях магазинів в Німеччині. Казахстан у проєкті нової конституції планує змінити формулювання, яке визначає статус російської мови. Про це повідомляє РБК- Україна з посиланням на заяву Центра протидії дезінформації. Зокрема, речення, в якому йдеться, що російська використовується "нарівні" з казахською мовою, планують замінити на "поруч із казахською". Попри те, що зміни носять формальний характер, вони відображають політику казахської влади щодо зменшення впливу Росії на життя країни. "Казахська де-факто поступово стає основною мовою в країні. У держуправлінні, освіті та публічній сфері все більше використовують казахську, а не російську", - йдеться у заяві ЦПД. Президент Литви Гітанас Науседа позбавив державної нагороди соратника колишнього президента України В. Януковича – ексміністра освіти Дмитра Табачника. Про це пише LRT, передає "Європейська правда". Глава литовської держави підписав указ, який зобов'язує колишнього міністра освіти України повернути орден Великого князя Гедиміна II ступеня. Табачник був нагороджений орденом у 1996 році за внесок у розвиток транскордонних відносин між Литвою та Україною. На той час політик був главою адміністрації президента України Л. Кучми. Підготував Ігор ЗОЦ
«Рядки українських поетес з’явилися у французькому столичному метро в межах культурного сезону «Le Voyage en Ukraine». · 3 Події. Факти. Коментарі · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Президент Чехії Петр Павел вважає наївним очікувати, що домовитися про мирну угоду між Україною і Росією можна в короткостроковій перспективі. Як передає РБК – Україна, про це глава чеської держави заявив в інтерв'ю Odkryto. У відповідь на запитання про мирні переговори щодо України Павел підкреслив, що діалог не йде даремно. "Ймовірно, все залежить від того, яків нас очікування. Якщо хтось очікував, що вдасться досягти згоди між Україною, європейськими державами, Сполученими Штатами і Росією в якомусь короткому часовому горизонті, то це, безумовно, було наївно", – сказав президент Чехії. Ексголовком ЗСУ, нині посол України у Великій Британії Валерій Залужний заявив, що контрнаступ у 2023 році, який він розробив разом із партнерами по НАТО, провалився через те, що Володимир Зеленський та українські чиновники не надали необхідних ресурсів. Про це він розповів в інтерв'ю Associated Press. Залужний пояснив: план полягав у тому, аби сконцентрувати достатньо сил в "єдиному кулаку" для повернення тимчасово окупованих територій Запорізької області, де розташована ЗАЕС. А після – посунути росіян на південь до Азовського моря."Це відкрило б коридор землі, який російська армія використовувала для постачання Криму, що вона незаконно анексувала в 2014 році. Успіх вимагав великого, зосередженого нарощування та тактичного сюрпризу", – додав колишній головнокомандувач. Натомість, як зазначає Залужний, українські сили були розкидані по широкій території, що і розбавило їхню ударну силу. Водночас AP акцентує: цю інформацію агентству підтвердили два анонімні західні чиновники, які працюють у сфері оборони. Верховна Рада в цілому підтримала законопроєкт №14144 про запровадження загальнонаціональної хвилини мовчання щодня о 9:00, щоб вшанувати пам'ять українців, загиблих внаслідок збройної агресії Росії. За проголосували 260 нардепів, утримались і проти – 0, а не голосували – 45, йдеться у прямій трансляції із засідання 11 лютого», повідомляє «Українська правда». Законопроєкт ініціювала громадська організація "Вшануй", заснована полеглою парамедикинею Іриною Цибух ("Чекою"), а також Катериною Даценко. Народна депутатка Ірина Геращенко також заявила, що в законопроєкті враховано поправку про те, що кожного року в третю суботу листопада має бути загальноукраїнська хвилина мовчання пам'яті жертв Голодомору, що важливо для історичної пам'яті. Рядки українських поетес з'явилися у французькому столичному метро в межах культурного сезону "Le Voyage en Ukraine". Ініціатива Українського інституту покликана познайомити французьку аудиторію з багатоголосою традицією жіночої поезії — від класики до сучасності. Про це з посиланням на Український інститут у Франції, повідомляє «Рубрика». Зазначається, що до 11 березня пасажири паризького метро матимуть змогу у перекладі французькою мовою ознайомитися з фрагментами поезій Лесі Українки, Ліни Костенко, Оксани Забужко, Люби Якимчук, Елли Євтушенко, Катерини Калитко, Ірини Цілик та Ярини Чорногуз. «Радіо Свобода» повідомляє, що в НАТО відкинули звинувачення Зеленського у «майже блекауті» через неоплачений пакет американської зброї. «Жодних затримок (у постачанні – І.З.) немає. І прямого зв’язку між фінансуванням і постачанням також немає. Ми постійно шукаємо фінансування від союзників і партнерів, але США не призупиняють постачання через брак коштів», – зауважив посадовець НАТО, глибоко залучений до процесу. За словами політолога Валерія Димова, за цей рік, рік каденції Трампа, терористичні удари росії по Україні збільшилися у рази, а місцями і на порядки. «Трамп, який, цитую: "розуміє путіна" і "сам би так робив, щоб залишатися за столом", своїм "розумінням" тільки мотивував путіна бити по школах і дитячих лікарнях, нищити нашу енергосистему, занурювати українців у темряву і холод (про єрмаків-міндічівгалущенок і інших слуг "московських вошей"(с) – це окрема тема) з метою швидше примусити нас до "угоди" з ворогом на його умовах, примусити нас до капітуляції, до приниження. Трамп свідомо не дає нам можливості перемогти, щоб ми погодились на поразку. Він не дає нам "козирів", щоб ми не були у його переговорах з путіним "за столом", щоб ми були для них "у меню". Їхня "угода", їхній "мир" означатиме для України війну – війну без зброї, без грошей, без гарантій», – написав на своїй сторінці в Фейсбук пан Димов. Народний депутат України, лідер партії "Європейська солідарність" Петро Порошенко в інтерв’ю виданню Politico заявив, що розраховувати на позитивний результат перемовин з російською стороною не варто і розмовляти з ним треба лише з позиції сили."Трамп думає, що путін торгується з ним і намагається отримати кращі умови миру. Це неправда. Путін не торгується. У нього абсолютно інше розуміння: путін хоче відновити радянський союз, путін хоче відновити російську імперію. У мене немає в цьому жодних сумнівів. путін мріє про своє місце в історії. І неважливо, якою ціною втрачених життів – російських життів і, звісно, українських", – сказав Порошенко у інтерв’ю, яке цитує сайт політсили. Рівень міжнародної допомоги українським біженцям продовжує знижуватися. Фінансовий план підтримки на 2026 рік, підготовлений Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, передбачає суттєве скорочення обсягів фінансування порівняно з попередніми роками. Про це зазначено на офіційному вебсайті організації, повідомляє «Комерсант Український». Згідно з оприлюдненими даними, потреби на допомогу українцям у 2026 році оцінено у 614 млн доларів США, що на 23,6% менше, ніж було закладено у плані на 2025 рік (803,6 млн доларів). Колишній посадовець Герман Галущенко, який очолював міністерства енергетики й юстиції, підозрюється у корупційній схемі з виведення з енергосектору понад 112 мільйонів доларів. Із цих грошей на нього "припало" близько 9 мільйонів. Про це йшлося під час засідання Вищого антикорупційного суду, на якому Галущенку обрали запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на 60 днів з альтернативою застави у 200 мільйонів гривень (орієнтовно 6,4 млн доларів). Видання ZN, UA пише, що за словами народного депутата Ярослава Железняка, із 112 млн доларів, виведених із державної компанії "Енергоатом", із 31 грудня 2020 року по 1 травня 2025 року Галущенко отримав 9 млн 34 тисячі 590 доларів, тобто, близько 150 тисяч доларів щомісяця. "Із матеріалів суду ми дізнаємося, що Галущенко "сидів на зарплаті". Гроші за вплив на енергетику йому надходили навіть після зміни посади. Якщо це називати зарплатою, то він мав 150 000 у місяць. Директор Національного військового меморіального кладовища Ярослав Пронюткін за 2024 рік рік добудував дачу під Києвом, купив дружині автомобіль та отримав разом з дружиною по 1 тисячі гривень державної допомоги. Про це свідчать дані електронної декларації директора, передають «Українські Новини». При цьому дружина директора ніде не працювала станом на 2024 рік. Заробітна плата директора за 2024 рік становила майже 1 млн гривень. Разом з дружиною він отримав по 1 тис. зимової державної підтримки. За колишнього керівника ДПС України генерал-лейтенанта Сергія Дейнека внесено заставу у розмірі 10 мільйонів гривень. Про це повідомила прес-служба Вищого антикорупційного суду у коментарі виданню «Українська правда».У суді уточнили, що кошти було перераховано 2 лютого іншою особою, а не самим підозрюваним. Нагадаємо, що суд визначив саме таку суму застави як запобіжний захід для Сергія Дейнека, який раніше очолював Держприкордонслужбу. Слідчі вважають, що під час його керівництва прикордонники могли сприяти незаконному переміщенню цигарок через держкордон, що завдало державі значних збитків. Розслідуванням займаються НАБУ та САП, які встановлюють усіх можливих учасників незаконної схеми. Кількість правопорушень неповнолітніх проти основ національної безпеки України за останні три роки зросла в понад 43 рази. Про це у фейсбуці повідомив голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова Ярослав Юрчишин з посиланням на відповідь Офісу генпрокурора. Нардеп звернувся до правоохоронних органів, щоб дізнатися, скільки злочинів вчиняють через вербування в телеграмі. Однак детальної статистики щодо цього месенджера в прокуратури немає. Водночас Юрчишин отримав дані щодо кількості зареєстрованих правопорушень проти основ нацбезпеки, вчиненими неповнолітніми або за їх участі: • 2022 рік – три злочини; • 2023 рік – два злочини; • 2024 рік – 31 злочин; • 2025 рік – 130 злочинів. Як свідчить повна статистика, яку нардеп оприлюднив у своєму вотсап-каналі, 68 правопорушень було зареєстровано за фактом диверсій, 53 — за фактом перешкоджання законній діяльності ЗСУ та ще два — за фактом несанкціонованого поширення інформації про переміщення зброї та військових формувань. На думку пана Юрчишина, так відбувається з двох причин. Перша – російські спецслужби використовують підлітків, які шукають заробітку, як вразливу категорію, якою можна легко маніпулювати. Друга – відсутність контролю над телеграмом. Телеканал 24 повідомляє, що значна частина українських учнів зараз здобуває освіту за кордоном. Станом на початок цього навчального року за межами нашої держави перебувають близько 2 мільйони українських школярів. Майже 400 тисяч з них навчаються за українськими програмами в українських школах онлайн, повідомила народна депутатка Юлія Гришина. Діти не хочуть втрачати зв'язок з рідною країною, попри те, що здобувають і міжнародну освіту. Українські бібліотекарі зареєстрували петицію до президента та Кабінету міністрів із вимогою переглянути оплату праці, повернути надбавки та надати шкільним бібліотекарям статус педагогічних працівників. Працівники книгозбірень наголошують, що станом на 1 січня 2026 року
«Для Володимира Мельниченка Шевченко — це святий · національний прапор, який повинен бути дорогий всім · прихильникам націоналізму гуманного і етичного...» Письменники і час · с. 4сторінка оригіналу ↗

Осяяний Шевченком

А я таки мережать буду Тихенько білії листи. Тарас Шевченко А таки буде! Не сумніваюся. Дуже удатний до роботи цей невтомний трудівник, учений-подвижник Володимир Мельниченко. Треба ще пошукати такого трудолюбного вченого, який (не повірите!) половину своїх книг і статей, (а він є автором понад 50 книг і 900 статей – що скажете?) створив у пенсійні роки. Навіть із ліхтарем Діогена такого не знайдеш. «Хто може зрівнятися з…» Отут годилося б назвати бодай книги, витворені ним у так званий московський період, коли він очолював Культурний центр України на Арбаті. Про статті, інтерв’ю, доповіді на конференціях та інших культурних і наукових заходах годі й говорити. Цифра буде вражаюча – десь наближається до тисячі. Може обійтися переліком звань, посад, нагород?... Також вийде довжелезний список. Хіба що найважливіше: доктор історичних наук, академік Національної академії педагогічних наук України, заслужений діяч науки і техніки України, член Національної спілки письменників України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка… Отут ми пригальмуємо з переліком, почувши ім’я українського генія. Шевченко, передусім Шевченко – це та духовна свіча, яка осяює його творчу і життєву стезю, своїм вічним палахкотінням – світлом істини розвиднює кожен день ученого, який так зосереджено і системно осмислює і просвітлює «труди і дні» Шевченка, його Слово і Долю. Володимир Мельниченко нині живе і трудиться, і, дай Боже, буде й надалі наповнювати свої дні і роки науково-дослідницьким «перечитуванням»- співпереживанням життєвої і творчої долі виразника і хранителя національного духу українського народу. Отож, віримо, що «осяяний Шевченком» учений-шевченкознавець буде й далі «мережати білії листи», тихенько, без гучних (війна – не до святкувань) ювілейних торжествувань, відзначить своє 80-річчя, переконаний, за робочим столом, радо «занурючись» у свої «духовні криниці», однією – і найголовнішою!, бо вона невичерпна, є Тарас Шевченко. Так, для Володимира Мельниченка «Шевченко – се той «святий національний прапор», «який повинен бути дорогий всім прихильникам націоналізму гуманного і етичного…». Ні, не випадково учений згадав ці слова – ними він оглавив перший розділ своєї книги статей та інтерв’ю ХХІ століття «Ці духовні криниці» (2019), сказані Михайлом Грушевським у 1914 році з нагоди століття з дня народження одного із найкращих «умів української нації» Тараса Шевченка. Саме в ті заборонні часи Михайло Грушевський оголосив Шевченка «одним із найвизначніших символів української спільності», закликаючи розділені частини української землі зібратися у великий собор і стати «вже одноцільним національним тілом, оживленим одним серцем, одною мислю, одною кров’ю і одним мозком». Це намагання читачам шевченкознавчих роздумів й оцінок Михайла Грушевського про вкрай необхідну духовну консолідацію українського народу, пекучу потребу національного самоствердження, національної єдності в умовах подальшого пригнічення і придушення поривань українського народу, до свободи і незалежності було викликано тривожним усвідомленням В. Мельниченком наростання агресивного військового поглинання путінською Росією українських земель. Тому для В. Мельниченка важливим було закцентувати цими публікаціями на актуальності висловлених Михайлом Грушевським ідеологічних і політичних тез і висновків. Проживаючи в центрі путінського авторитарного режиму, вчений зримо переконувався в неминучості прямого російсько-українського зіткнення. Підтвердження цьому він бачив не тільки в першому українсько-російському конфлікті навколо острова Тузла в 2003 р., в захопленні й анексії Криму навесні 2014 р. та воєнній агресії на Донбасі, а в перетворенні самої Росії і суспільства в нову суспільно-політичну форму - тоталітаризм-рашизм. Його тривожило передусім те, що російське суспільство абсолютною більшістю голосів вітало ці агресивні акції проти України, виявляючи своєрідну версію садо-мазохічного єднання мас і влади. А це свідчило про те, що в суспільній свідомості сформувався образ ворога і цей ворог – Україна, і російський солдат готовий підпорядковуватися будь-яким наказам, навіть злочинним. Мине декілька років після нашої розмови і Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Буча, Маріуполь, село Ягідне та ряд інших українських міст, містечок і сіл, стануть символами жорстокості, страшних звірств, що викликають жах і гнів, злочинів російських окупантів. На очах Володимира Мельниченка Росія перетворилася на ідеологічних засадах «рускаго міра» в тоталітарну систему. По суті, відбувався політичний переворот, для якого був підготовлений відповідний ґрунт. Я переконався, що В. Мельниченко – не лише високопрофесійний вчений-історик, ґрунтовний літературознавець, але й досвідчений політолог-аналітик, який відслідковує усі – політичні, соціально-економічні, культурно-інформаційні події – події та процеси в Росії. Він звернув мою увагу на переродження комунобільшовизму, який базувався на ідеології леонізмусталінізму, в нову форму автократії – путінський рашизм. Згодом, я вичитаю в книзі Лариси Якубової «Рашизм. Зір з безодні» чітке узагальнення. «Отже, усе це – фашизм, нацизм, комунобільшовизм, рашизм – явища однієї родової групи, ім’я якої тоталітаризм»1 Для появи та утвердження тоталітаризму в Росії соціальний ґрунт був підготовлений попередніми режимами, особливо комунобільшовицьким, який Мельниченко-історик пізнавав, досліджуючи ще раніше біографії та діяння чільних діячів цього режиму. Про це свідчила цілеспрямована реанімація імперських настроїв, особливо після окупації Криму, посилена мілітаризація країни, поширення рашистського шовіністичного чаду. Оскільки путінський режим підпорядкував собі медія, російські пропагандисти схвалювали авторитарні методи володарювання, проголошуючи сильну владу ідеальною формою правління, та вели системну інформаційну війну проти України. Так, упродовж 1992–2007 рр. в Російській федерації було засуджено кожного десятого росіянина – понад 15 млн. осіб. Кожний шостий росіянин мав кримінальне минуле – 18,2 %2. Отже, путінський режим мав достатньо тих, хто готовий був убивати українців – жінок, дітей, взагалі літніх людей, демонстративно виказуючи тотальну жорстокість і звірства. Тож хіба не ці переважно ув’язненні за кримінальні правопорушення або ті, що відсиділи певні терміни в тюрмах та виправних колоніях, чинили жорстокі злочини в Україні, часто хизуючись званням «гвардієць» - приналежністю до елітних військових частин? Тому В. Мельниченко у своїх дослідженнях постійно акцентував на потребі повертатися до історичних явищ в Москві. 31 жовтня 2013 року. Зліва направо: Сергій Гальченко, онід Кучма, який надавав завжди, як очільник Уряду України, як Президент України особливого значення діяльності першої державної культурної установи за кордоном. І справді, завдяки подвижницькій діяльності і подій, пов’язаних із агресивною політикою Московії-Росії щодо України, попри те, що Україна принесла їй ученість і культуру. Далеко не випадково автор статей про Грушевського оглавлює розділи кожної статті ідейно-світоглядними максимами, які були чітко зорієнтовані на сучасний стан російсько-українських взаємин: «Вважаю віджитою нашу орієнтацію на Московщину», «Аби лише не з Москвою», «Українці мусять стати нацією», «Москва впаде, Україна встане…». Володимира Мельниченка, який обійняв посаду Генерального директора першого культурно-інформаційного центру України за кордоном через два роки після його створення, Культурний центр став найпотужнішим і найдосвідченішим культурологічним суб’єктом України за кордоном. Згодом В. Мельниченко наголосить: «На мій погляд, створення Культурного центру України в Москві було геніальною ідеєю – він став останньою могутньою спробою незалежної цивілізованої, європейської України показати Росії єдину можливість мирного, культурного співіснування абсолютно різних держав». Головне, на чому хотів наголосити Володимир Мельниченко, публікуючи свої розмисли про сприйняття М. Грушевським Шевченка і його творчості, це на вкрай необхідній духовній і суспільно-політичній єдності українського народу та потребі патріотичної злютованості нації перед загрозою масштабної інтервенції Росії в Україну. Незабутні багатогодинні екскурсії по Москві, що їх проводив директор Центру, його розповіді про перебування в російській столиці не лише цих трьох великих українців, яким він присвятив окремі монографії: «Михайло Грушевський: «Я оснувався в Москві, Арбат, 55» (2005), «Тарас Шевченко в Москві» (2009), «Микола Гоголь у Москві» (2016), але й Осипа Бодянського, Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна та багатьох киян – «найвидатніших діячів у Москві». Нагадаймо, Володимир Мельниченко статтю «Михайло Грушевський: «Шевченко не розділяє, а єднає», які і дві наступні «Михайло Грушевський: «Шевченка признає пророком вся Україна» і «Михайло Грушевський: «Обвинувачення Шевченка в малюванні карикатур…», опублікував у 2016 році. Що ж, на перший погляд, це зрозуміло. 2016 рік – 150-річчя з дня народження Михайла Грушевського. Ювілей. Знаковий. Адже Грушевського ще за життя називали «Шевченком ХХ століття», а 2016 рік – це і 200-річчя з дня народження українського генія. Серед тих, хто з Києва до Москви переніс ученість і культуру, були переважно випускники Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький, майбутній «проводир усієї київської вченості в Москві» Єпифаній Славинецький, вихованець і викладач Києво-Могилянської академії Стефан Яворський, який був ректором Слов’яно-греколатинської академії і 1700 року місцеблюстителем Патріаршого престолу з титулом екзарха… Та прицільна науково-дослідницька увага до постаті Михайла Грушевського з’явилася в історика Володимира Мельниченка значно раніше. Не стану гадати, саме коли, в якому році, бо Мельниченко-історик ще задовго до свого перебування в Москві був знайомий з його працями. Та коли він вияснив, (вичитав у листі М. Грушевського до Сергія Єфремова: «Я оснувався в Москві, Арбат, 55»), що Михайло Грушевський як політичний засланець Російської імперії продовжував після Казані відбувати заслання в Москві, Мельниченко повністю занурився «в атмосферу неповторних і знакових історичних подій за участю наших національних геніїв» - Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, Миколу Гоголя та інших видатних українців, які, за його словами, «збудили Москву од віковічного дрімання». Володимир Мельниченко щедро «засипав» мене іменами і київських професорів, які працювали в тодішній Московії, і українських священників, які «українізовували» російських церковників та їхню паству, українських книгодрукарів та продавців привезених із України книг, окремих українських співаків, регентів церковних хорів та вчителів партесної музики… А скільки велося розмов про барокову літературу, малярство та архітектуру. Так, всього впродовж 1701-1763 років, зазначав Володимир Юхимович, прибули із України до Москви до 95 професорів, із яких 18 були ректорами і 23 – префектами. Зберігаю в пам’яті неодноразові відвідини Культурного центру України. Мені приємно сьогодні згадати про те, що постанову Кабінету Міністрів України «Про створення Культурного центру України у м. Москві» судилося й готувати мені як віце-прем’єрміністрові України з гуманітарних питань. Постанова була прийнята 14 травня 1993 року. Підписав її тодішній прем’єр-міністр України Ле­ Усі ці названі й не названі, відомі та досі невідомі українці, яких запрошували і заманювали до Московії, передусім до Москви, до Петербурга, своєю вченістю, освіченістю і культурою, українською духовною присутністю взагалі фактично відігравали роль єв­ Відкриття погруддя Тараса Шевченка в Національному культурному центрі України Микола Жулинський, Володимир Єльченко, Володимир Мельниченко
Український шлях 5 · «Постать Ніла Хасевича – приклад того, як у важких і небезпечних умовах можна реалізувати талант». · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вертається до України. Співпрацює з часописами «Шлях» та «Волинське слово». Працював учителем у школі, співав у церковному хорі, малював ікони. Поряд із творчістю, Ніл Хасевич займається громадською та політичною діяльністю. Особисто знав Степана Бандеру та інших керівників українського національного руху. Входив до центрального і крайового проводів ОУН, а згодом стає членом Української Головної Визвольної Ради. Та насувалася Друга світова. Ніл Хасевич вступає до ОУН. Так починається його нове, непросте, життя. Життя в криївках. Але не автомат був зброєю Хасевича – а різець, долото і дощечки. Бо найголовнішою його метою була боротьба за незалежність України. І він творив (під псевдонімами Бей-Зот, Левко, Джміль): створював візуальний образ УПА, розробляв ескізи прапорів, гербів, різних нагород, печаток та штемпелів для підрозділів. Керував підпільною друкарнею, випускав різні агітаційні матеріали (листівки, брошури тощо). Навчав цього мистецтва побратимів. Своєрідний альтруїст. У 1948 році УГВР нагородила Хасевича «Срібним Хрестом Заслуги» та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах». І хоч війна закінчилася, доробок митця збільшувався й надалі – 150 дереворитів, зібраних в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункрах УПА» і виданих за кордоном. Та сталося непоправне: роботи з останнього альбому Ніла Хасевича, які гостро критикували радянський спосіб життя, потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів. Це був політичний ляпас для москви. Була негайно створена комісія для розшуку автора. Правда, карателям не зразу вдалося натрапити на слід. Розшуки тривали. Зрештою, 4 березня 1952 року підрозділи МВД оточили повстанський схрон, який знаходився біля села Сухівці Рівненського району. У криївці перебував Хасевич та ще двоє вояків УПА. Вони відмовилися здатися в полон, покінчивши життя самогубством. Тіла героїв вивезли в невідомому напрямку… Так у віці 47 років загинув головний художник УПА. На місці злочину встановлено пам’ятний знак. Пам’ятник Нілу Хасевичу споруджено в місті Рівне. На 120-ту річницю від дня народження у Львівському історичному музеї була відкрита виставка «Ніл Хасевич – відомий і невідомий», на якій демонструвалися понад 100 графічних робіт з фондової колекції музею. «Постать Ніла Хасевича – приклад того, як у надзвичайно важких і небезпечних умовах можна реалізувати талант та бути максимально корисним своїй спільноті, суспільству й державі, про яку тоді всі тільки мріяли», – сказав директор музею Роман Чмелик. Музей підготував й документальний фільм про життя і творчість митця світового рівня.
Український шлях 5 · «Постать Ніла Хасевича – приклад того, як у важких і небезпечних умовах можна реалізувати талант». · с. 5сторінка оригіналу ↗

Т ворч іс т ь у криївц і

«Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все» (Н. Хасевич). Мирослава ОЛІЙНИК (БУЧКІВСЬКА), член НСЖУ І хоча минулий рік – за нами, та шлейф ювілеїв видатних осіб і подій ще тягнеться і в році нинішньому. Тож хочу розповісти про людину, про яку ми, українці, маємо знати. 120 років тому, 25 листопада 1905 року в селі Дюксин, що на Волині (нині Рівненська область), народився український художник, графік, активний громадський і політичний діяч, член ОУН Ніл Хасевич. Його батьки: Антон Іванович Хасевич та Феодотія Олексіївна. Крім Ніла, мали ще двох синів – Анатолія і Федора, які стали українськими священниками. Їхня доля була трагічною: Анатолія закатували поляки в селі Дерев’яне біля містечка Клевань, Федір загинув на засланні в Сибіру, вже після війни. Ніл також навчався в духовній семінарії в Житомирі, бо мав добрий голос. Також мав хист до малювання і свої перші уроки з малювання отримав в іконописній майстерні під час навчання в семінарії. Ніл, коли йому було 14 років, переніс важку фізичну та психологічну травму: повертаючись з Рівного додому, на залізничному переїзді він з мамою потрапив під поїзд… Мама загинула, а Ніл втратив ногу. Маючи талант і до різьбярства, сам виготовив собі протез із дерева. І наполегливо йшов до мети – здобути освіту. Тому почав навчатися в Рівненській гімназії, в майстерні Василя Леня. Швидко опанувавши знання, в 1925 році здав екстерном екзамени і отримав атестат. Його мрією було далі навчатися – як от, у Варшавській академії красних мистецтв (Skoła Sztuk Pięknych). Вступив на графічний факультет, навчався у професора Владислава Скочиляса. Живопис освоював у професорів Мілоша та Мечислава Катарбінських, а гобеленове ткацтво – у професора Чайковського. Звісно, Ніл Хасевич був здібним та ропейців, здійснивши вкрай важливу і, звісно, належно не оцінену самою Росією трансформацію тодішньої Москви в впливовий культурний, релігійний, освітній і політичний центр. Як узагальнив Володимир Мельниченко, після захоплення в 1453 році турками Константинополя – цього світового центру православ’я «Москва два століття фактично залишилася без культурно-освітнього орієнтиру та ідейної опіки». І саме в XVII столітті «київська вченість, культура й освіта буквально врятувала Москву від духовного занепаду…». Про що тільки ми не вели розмови, як правило, поза Культурним центром, годинами пішки долаючи шевченківські стежки в Москві. Якось Володимир Мельниченко згадав свідчення самого Шевченка: «… пішов собі знову блукать по закарлючистих вулицях московських…» і показав своє чергове відкриття – місце, де стояла церква Тихона Амафунтського, в якій 27– 28 квітня 1861 року знаходилася домовина з тілом Шевченка дорогою в Україну. Осяянність Шевченком окрилила Володимира Мельниченка на комплексний науково-дослідницький проєкт – створення праць «Шевченківська Москва: Авторська енциклопедіяхроноскоп» (2009), «Тарас Шевченко в 2 Там же. – С. 308. дбайливим учнем, тому неодноразово отримував нагороди. Крім того, його звільнили від оплат за навчання (від батька не отримував жодної допомоги). І так, у чужому місті, давав собі раду талановитий український юнак. Щоб досконало опанувати графічне мистецтво кириличного письма, він «від руки», гусячим пером, переписав Пересопницьке Євангеліє (482-сторінковий фоліант). Вправлявся й у деревориті (гравюри на дереві) та лінориті (гравюри на лінолеумі). Ніл Хасевич проявляв себе позитивно не тільки в навчанні, а й був активним членом українського мистецького життя у Польщі. Він вливається в гурток українських митців і студентів академії, які створили товариство «Спокій». Був його секретарем. Товариством опікувалися митрополит УГКЦ Андрей Шептицький і сенатор польського Сейму від української громади Волині Степан Скрипник (майбутній митрополит УАПЦ Мстислав). Ніл поринав у малювання. Створив картину «Прання», за яку отримав Почесну нагороду «Ватикан». А за портрет гетьмана Івана Мазепи – Почесний диплом Варшавської Академії. Загалом, мистецькі роботи Хасевича експонувалися на 35 міжнародних виставках: у Варшаві, Празі, Берліні, Римі, Нью- Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі, Львові, Луцьку, Рівному. 1937 року отримує третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. Великим підсумком творчої праці став випуск у 1939 році першого альбому «Книжкові знаки Ніла Хосевича». А в Філадельфії виходить художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Власне, ці книжкові знаки, яких налічується понад двісті, вирізнялися його особливим авторським почерком. Високої оцінки заслуговує створення «Української абетки», де кожна літера була оформлена унікальною шрифтовою композицією і асоціювалася з українськими традиційними символами праці. Після навчання в Польщі митець по­ Москві» (2009) та карти перебування поета та художника в Москві, 500-сторінкової книжки «Москва у творчій долі Тараса Шевченка». Поривався Володимир Юхимович відкрити в Москві безпосередньо на Арбаті пам’ятник Шевченкові - імперська бюрократія не дозволила. Тоді він намагається реалізувати свою ідею про парний пам’ятник двом великим українцям – Тарасу Шевченку і Михайлу Щепкіну і цей задум не судилося здійснити. Тоді наполегливий Мельниченко вирішує відкрити пам’ятник українському генію у Москві, на Арбаті, але в рідному – українському – Домі. Неможливо назвати усі діяння і творіння Володимира Мельниченка, як генерального директора Культурного центру в Москві, як вченого – історика, літературознавця, культуролога. Осяяння Шевченком триває. Живе і працює вчений в лагідній самотині й, як це можливо, в часи воєнного лихоліття, в тиші, відчуваючи, як сходить і наповнює його внутрішній світ благодать Шевченкового Слова і окрилює на постійні розмови-діалоги з тим, чий націєтворчий дух осяває його життя і творчість… 1 Лариса Якубова. Рашизм. Звір з безодні. К., Академперіодика. 2023. – С. 32. Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України Закінчення. Початок на стор. 4. Осяяний Шевченком
Український шлях 5 · «Постать Ніла Хасевича – приклад того, як у важких і небезпечних умовах можна реалізувати талант». · с. 5сторінка оригіналу ↗

Р і д к і с н и й ф е н о м е н

Наталія ФЕДОРЧЕНКО, провідний бібліограф КЗ "Публічна бібліотека" Богуславської міської ради Пам'ять, Слово, Україна – "три кити" в творчості Володимира Мельниченка. Володимир Юхимович Мельниченко – знаний учений, шевченкознавець, доктор історичних наук, академік Національної академії педагогічних наук України, почесний академік Національної академії мистецтв України, заслужений діяч науки України, член національної спілки письменників України й водночас – яскравий публіцист, письменник, мистецтвознавець, один із найкращих популяризаторів історичних знань, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка, лавреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди "За серію фундаментальних праць у галузі Шевченкознавства та Грушевськознавства". Це свідчить про високу читабельність його наукових праць. Рідкісний історичний феномен автора полягає в тому, що половину своїх книг і статей Володимир Юхимович створив у пенсійні роки, які стали воістину золотим віком його творчості. Життя Мельниченка – це історія стійкості. У часи, коли правда могла коштувати кар’єри, він обрав шлях викриття, ніби воїн, що бореться з тінями минулого. Життєвий і творчий шлях відомого історика - яскраве свідчення того, як слід прославляти Україну. Його спадщина резонує сьогодні, у 2026 році, коли Україна продовжує переосмислювати свою історію. Наш земляк є автором понад 50 книг і 800 наукових праць. За оцінкою академіка П. Толочка, висловленою ще на початку цього століття: "він один є цілий науково-дослідний інститут". А академік М. Жулинський підсумував, що "Володимир Мельниченко виконує титанічну працю на стратегічних магістралях сучасного шевченкознавства". Володимир Юхимович став зачинателем нового жанру, а саме: "розмова з Тарасом Шевченком". Духовними криницями Володимира Мельниченка є поетичні твори Т. Шевченка та наукові праці М. Грушевського. Надзвичайно важливі та цікаві книги написані вченим останнім часом: "Мої духовні криниці" (2019), "Подробиці Шевченкового життя" (2021), "Осінені Шевченком" (2025). На Десятих Міжнародних Шевченківських читаннях у Каневі (вересень 2024) Володимир Мельниченко представив стратегічно важливу доповідь "Створення нової біографії Тараса Шевченка має стати національною ідеєю у шевченкознавстві". Однією з характерних ознак наукових праць Володимира Мельниченка є наявність у них нової інформації, видобутої ним із глибин архівно-бібліотечних сховищ, а також із нових сучасних видань. Відомий вчений володіє багатьма засобами пошуку цієї інформації, в результаті чого й з'являються такі глибокі аналітичні дослідження. Учений і письменник є одним із найкращих популяризаторів шевченкознавства, займає окрему і дуже важливу нішу в науковій публіцистиці. Він постійно друкується у Всеукраїнському тижневику "Слово просвіти", "Українській літературній газеті", Всеукраїнській газеті "Освіта і суспільство" та науково-популярному журналі "Світогляд." Тож, творчість Володимира Мельниченка - видатний приклад активної участі знаних учених України у супротиві російським агресорам на гуманітарному фронті. Між іншим, для бібліотеки нашого сивочолого Богуслава та бібліотек громади шановний земляк подарував більше 400 примірників книг. Це – унікальні твори, важливі і захоплюючі розповіді для кожного українця. Книги насичені ілюстрованими і архівними світлинами. Цими днями Володимир Юхимович відзначає свій ювілей. Бібліотечна Богуславщина щиро і сердечно вітає доброго друга нашої бібліотеки! Нехай літа не стануть тягарем, нехай душі не вигасне криниця! Хай повниться до краю день за днем, добра і щастя золота криниця! З роси й води, шанований земляче! Бажаємо здійснення творчих планів та вдалої реалізації задумів!
Слово многоцінне 6 · «Нема жодного суттєвого факту, · події, явища, процесу в минулому Росії та її · теперішнім, які не були би сфальсифіковані». · с. 6сторінка оригіналу ↗

Постання української мови, українського народу і п е р ш о ї у к р а ї н с ь к о ї н а ц і о н а л ь н о ї д е р ж а в и

Дмитро ЧОБІТ Продовження. Початок у ч.ч. 2–5 за 2026 р. Хоча в статті журналу «Советская этнография» 1947 року В. Мавродін відмовився від терміна «давньоруський народ» і застосував замість нього «русский народ», а українців назвав «народністю», така явно імперська та відверто шовіністична теза зазнала критики, що змусило його повернутися до терміна «єдиний давньоруський народ» у наступних працях, зокрема, монографіях «Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности»95 та «Происхождение русского народа»96. У книзі «Утворення давньоруської держави» В. Мавродін стверджував: «Від Карпатських гір і Західної Двіни до верхів’їв Оки і Волги, від Ільменя до Чорного моря і Дунаю жили «русские племена» напередодні утворення Київської держави»97. Цей вислів В. Мавродіна не має нічого спільного з історичною дійсністю, але подібні тези пронизують усю його роботу. Варто звернути увагу й на той факт, що ленінградський професор називав різноетнічні народи на величезних просторах Східної Європи «русскими племенами» і «русским народом». Тобто мався на увазі саме російський народ; українцям і білорусам відводилась другорядна роль. Концепція домінуючої ролі росіян (русскіх) в історії Київської держави припала до вподоби комуністичним ідеологам «єдиної і неділимої Росії». Як наслідок вона була схвалена ЦК КПРС й офіційно проголошена в «Тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією», надрукованих у газеті «Правда» за 10 січня 1954 р. У радянські часи цей документ мав силу закону і був обов’язковим для всіх дослідників. У тезах було записано: «Русский, украинский и белорусский народы ведут свое происхождение от единого корня – древнерусской народности, создавшей древнерусское государство – Киевскую Русь». У такий директивний спосіб концепцію Шахматова – Мавродіна щодо єдиної давньоруської народності та єдиної давньоруської мови перетворено на офіційну державну доктрину; будь-яке її заперечення чи критика не допускалися. Вважалося, що спільна давньоруська народність сформувалася в період Київської держави – Русі, а після її розпаду в XIII–XIV ст. вона стала основою для постання трьох східнослов’янських народів: російського, українського і білоруського. Походження із «спільної колиски» передбачало їх наступне «злиття» в «общерусском единстве» та єдиній державі. Цілком очевидно, що мета полягала в запереченні самобутності українців і білорусів та звеличенні росіян (русскіх). Водночас українців і білорусів зображали якимось «неправильними» росіянами. У цьому суть терміна «давньоруська народність». «Тези ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією» внесли ще одну директиву в історичну науку – новий термін «возз’єднання» замість «приєднання» України до Росії. Основа нової догми полягала в пропаганді так званої «дружби народів» і твердження, що «возз’єднання» увічнило споконвічну мрію українців об’єднатися з росіянами, стало великим благом для України, потужним поштовхом її економічного і культурного розквіту. Будь-яке повернення до попереднього терміна чи критика нового не допускалися і жорстоко переслідувалися. Прикладом може служити випадок з Михайлом Брайчевським. У статті «Приєднання чи возз’єднання» він підважив і зруйнував компартійний канон академічним словником російської мови, який тлумачить слово «воссоединение» таким чином: «Вновь соединять разделёленные части целого (народа, колектива и т.п.), снова собирать воедино распавшееся целое». Тобто йшлося про возз’єднання одного народу, а не народів. Україна і Росія до 1654 року ніколи не були об’єднані. Своєю принциповою і справедливою позицією М. Брайчевський викрив брехливість нових постулатів в історичній науці. Внаслідок цього Михайло Юліанович був увільнений з Інституту історії АН УРСР98. Розправа над чесним і сумлінним істориком М. Брайчевським яскраво засвідчувала, в яких умовах перебували українські історична і мовознавча науки в колоніальний період. Варто звернути увагу на ще одну суттєву обставину. Оскільки термін «возз’єднання України з Росією» («воссоединение Украины с Россией») суперечив дійсним історичним обставинам і навіть правилам російської мови, напередодні широкомасштабного вторгнення в Україну президент Росії Путін влітку 2021 р. вигадав нову антинаукову нісенітницю про те, що нібито «росіяни і українці – один народ». Так за допомогою чергової брехні росіяни намагалися виправдати агресію та обґрунтувати потребу відновлення єдності «одного народу» та Російської імперії. Отже, після публікації «Тез ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією» низку принципових термінів, у тому числі про так звану давньоруську народність було зведено до статусу беззаперечних і обов’язкових канонів. Досить точну і влучну оцінку доктрині так званої давньоруської народності дав академік НАН України Григорій Півторак: «У концепції В. Мавродіна тодішні ідеологи знайшли чудове ідеологічне обґрунтування національної політики радянського керівництва, яка, хоч і була прикрита демагогічною фразеологією, по суті продовжувала великодержавницьку національну політику царської Росії. Адже визнання справжнього процесу формування російської народності з XII ст. у межах Володимиро-Суздальського князівства робили проблематичними претензії Росії не тільки на територіальну, алей на культурну спадщину Київської Русі, а включення України до складу Російської імперії мало вигляд не справедливого повернення Москві давніх російських земель, а загарбання земель сусіднього народу. Інша річ, коли наполягати на існуванні окремої давньоруської народності, яка нібито створила Київську Русь і стала етнічною основою пізніших росіян, українців та білорусів. У такому разі появу цих трьох народів можна розглядати як прикрий історичний зиґзаґ, як негативне явище, зумовлене злою волею монголо-татар, литовців та поляків, які зруйнували спільну східнослов’янську державу Русь і єдиний давньоруський народ. Тож будь-яке об’єднання росіян, українців та білорусів в єдиній державі має сприйматися ними як відновлення історичної справедливості. Отак нібито суто наукова концепція давньоруської спільноти стала служити політичній справі реставрації Російської імперії хоч би в межах території східнослов’янських народів»99. До речі, антинаукову тезу В. Мавродіна про те, що в часи Київської держави – Русі жителі Прикарпаття, Волині, Києва, Новгорода, Ладоги та Білого озера розмовляли однією мовою («русским языком»), а тому усі вони насправді є не українцями, а «русскімі», у ході російсько-української війни не раз вживали російські політики, державні діячі та пропагандисти, включно з Путіним. Використовуючи доктрину про «єдиний давньоруський народ» і «єдину давньоруську мову», російські шовіністи стверджували, що «украинцы – это русские, только они не понимают, что они русские». Для того, аби вони це зрозуміли, особливо впертих російські рашисти пропонували розстріляти, а решту відправити в Сибір на «перевиховання». Такі зухвалі людиноненависницькі погрози рашистів відверто звучали з екранів телебачення у ході російсько-української війни. Таким чином, концепція Шахматова – Мавродіна про так звані «єдину давньоруську мову» і «єдиний давньоруський народ» не тільки обґрунтовувала великоросійську імперську експансію, а й стала ідеологічною основою для виправдання російської агресії й загарбницької колоніальної війни проти суверенної України та самобутнього українського народу. Завдяки цій імперській доктрині Росія привласнила історико-культурну спадщину Київської держави – Русі, приписала собі її історичне минуле, до якого вона насправді непричетна. На превеликий жаль, внаслідок системної й багаторічної пропаганди в російські імперські міфи повірили не тільки українські історики, мовознавці та археологи, а й західні вчені та політики. Неіснуюче історичне явище давньоруський народ є одною з найбільших вигадок російського великодержавного імперіалізму, головне призначення якої полягало в привласненні Московією давньої історико-культурної спадщини Русі-України. Цим ідеологічним обманом і історичним міфом десятиліттями дурили голови школярам і студентам усього Радянського Союзу, виховуючи у них викривлене та спотворене уявлення про так звану «велич» Росії та її нібито не менш «велике» і «героїчне» минуле. Заперечуючи цю доктрину, зазначимо, що єдина народність передбачає однорідність у мові, характері, способі господарювання і харчування, звичаях і традиціях; їх не було не тільки між слов’янським населенням Наддніпрянщини та угро-фінами далеких північних країв, але й навіть на самій Півночі: на Чудському озері жила чудь, на Неві – водь, на Ладозі – іжора, на Білому озері – весь, у межиріччі Оки і Середньої Волги – мурома, ерзя, мещера. І хоча всі вони належали до угрофінської сім’ї народів, але розмовляли вони різними мовами. Тобто однорідності не було навіть на всьому просторі від Північно-Східної Балтики до Середньої Волги та Білого моря. Незважаючи на переконливі історичні факти, які заперечують і спростовують нісенітниці про так звану «давньоруську народність» і норманську доктрину походження Русі та її державності, в Україні продовжують нав’язувати російські імперські доктрини учням і студентам. Такі дії українських науковців викликали обурення громадськості, в пресі пролунала гостра критика на адресу Інституту історії України НАН України, з «благословення» співробітників якого «улюблений кремлівський міф потрапив 2022 року до навчальних програм з історії для закладів загальної середньої освіти, – писала журналіст Ірина Костенко і наголосила: – І тепер українські школярі витоки української державності вивчають не за висновками фахових істориків, а за ідеологемами «русского міра»100. Під впливом хибних постулатів недостовірні наративи щодо так званої «єдиної давньоруської народності» і норманської «теорії» походження Русі та її державності заполонили не лише шкільні підручники, а й посібники з історії української державності вищих учбових закладів і науково-популярні видання. Так, у досить цікавій та інформативно насиченій книзі «Антиукраїнець» відомий економіст, професор Олександр Савченко повторює академічні вигадки: «Український народ має два джерела свого походження: норманське і слов’янське», а далі стверджує: «Саме нормани формували першу еліту Русі, яка довший час визначала і формувала природу першої української держави»101. На превеликий жаль, подібні імперські тези подекуди поширюються в українських виданнях і в наші дні, але вони домінували в колоніальному минулому України та не допускали ні критики, ні заперечень. Цю імперськоколоніальну традицію вже давно слід викинути на смітник історії. За умов радянської дійсності критику концепції єдиної давньоруської народності та єдиної давньоруської мови здійснювали лише історики та мовознавці української діаспори в США, Канаді, Великої Британії, Німеччині; вони руйнували російські імперсько-шовіністичні міфи та утверджували правду про справжнє минуле українського народу й постання його мови. Але суть такого обману й інших імперських міфів добре розуміли та їх викривали самі ж російські історики. З цього приводу неможливо оминути Юрія Афанасьєва. 5. Юрій Афанасьєв про московитські фальсифікації історії Русі Юрій Миколайович Афанасьєв (1934–2015) став знаковою постаттю новітньої історії Росії. Доктор історичних наук, професор, академік Російської академії природничих наук, ректор Московського історико-архівного інституту (1986–1991), ректор Російського державного гуманітарного університету (1991–2006). Обирався народним депутатом СРСР (1989) і депутатом Верховної Ради Росії (1991). Ю. Афанасьєву належить нищівна, але правдива оцінка історії Росії як держави, яку він назвав наскрізь сфальсифікованою. У зв’язку з цим наведемо його оцінки історії Русі, оскільки вони відображають реальний стан справ і сприятимуть кращому усвідомленню суті нашого дослідження. Квінтесенцією є такі слова Ю. Афанасьева: «Вся сучасна Росія в усій своїй феноменологічній цілісності й соціокультурній системності, разом з усією нашою історією, включаючи протоісторію, є брехня, міф, фальсифікація, марево, фантом. Нема ні одного суттєвого факту, події, явища, процесу в минулому Росії та в її теперішнім, які не були би сфальсифіковані, або не являли б собою міф»102. Надалі подаємо вислови Ю. Афанасьева про так звану Київську Русь мовою оригіналу, аби їх краще зрозуміли прихильники «руского міра» в Україні та за її межами. «Написано по этой теме много книг, учебников и монографий, полно толстенных изданий, тысячи диссертаций. Писали их не кто-нибудь, а выдающиеся наши академики – русские и советские. Проблема, однако, в том, что Киевской Руси как эмпирической реальности никогда в истории не существовало. Даже у Нестора в его «Повести временных лет» ни о какой Киевской Руси не упоминается. Само словосочетание «Киевская Русь» впервые появилось только в ХIХ веке. Однако писали,
«Кожен народ має власні мову і самобутність, які відрізняють його від інших народів». 7 Слово многоцінне · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

говорили, обсуждали и воспринимали происходившее в тех приднепровских краях так, словно это все происходило в Киевской Руси, именно как в исторической реальности. Когда в самое последнее время из-за сугубо конъюнктурных соображений (в связи с аннексией Крыма и агрессией России против Украины) стали недопустимыми украинские слова в названии нашей «русской колыбели», в нашей «национальной духовной купели», «Киевскую Русь» наши власти предержащие вычеркнули из употребления и заменили на «Древнерусское государство» – также никогда не существовавшее в исторической реальности. Так одна историческая ложь тянет за собою другую, одна фальшивка накладывается на ранее существовавшую. Чтобы придуманное «Древнерусское государство» кто-то населял, придумали и исконно нашего прародителя – «древнерусского человека». Его опять-таки в реальной исторической действительности никогда не было, но, судя по официальной государственной историографии, он каким-то странным образом однажды вдруг разом снялся всем наличным составом из своих днепровских просторов и расселился на всем необъятном евразийском пространстве от Днепра и Дуная до Сахалина, Чукотки и Аляски и-от Ледовитого океана до Памира. Вот такие чудеса. Но и эта ложь про наши днепровские истоки, наши исторические начала начал – как отклик властей на «сакральный зов почвы и крови» – не есть самоценная, самодостаточная, не есть самая большая и всеохватывающая ложь в отечественной истории. Ту неослабевающую, прямо-таки магическую, двухтысячелетнюю упертость русской власти (досоветской, советской и постсоветской) в отстаивании лживой, насквозь мифологизированной версии о Киевской Руси как нашей духовной купели и начале начал национально-государственной русскости можно объяснить только одним: русская власть держится всеми способами за очевидную и давно уже раскрытую ложь о наших началах, за идола наших истоков, чтобы скрыть, упрятать подальше с глаз долой самую большую, можно даже сказать нашу Великую русскую ложь. На самом деле Россия (как государство, как тип и модель власти, как цивилизационная определенность) представляет собой прямое, непосредственное и сущностное продолжение монгольской Орды, продолжение улуса Джучи – он же Белая, он же Золотая Орда, он же страна Московия. Отсюда, в частности, весь ворох напластований из лжи, мифов, призраков о Куликовской битве как начале освобождения Руси от придуманного Н.М. Карамзиным татаро-монгольского ига, о самом «иге» и о Сергии Радонежском, благословившем якобы Дмитрия Донского на «священную битву» за освобождение Руси, о «богоносцах» Ослябе и Пересвете, о супостатах Мамае и Тохтамыше. Сплошная ложь, миф. То же можно сказать о любом значительном событии, явлении, процессе в нашей истории: о революции, о Великой Победе, о «вставании с колен» с Путиным, о «Русском мире». В конце концов, и сама перестройка — предмет нашей беседы — такая же ложь, миф и призрак: ничто из бывшего нашей российской сущностью ни во что не перестроилось. Это и есть вторая причина, почему трудно говорить о перестройке и о том, что из нее получилось. Из нее получилось только еще одна, очередная ложь»103. Як бачимо, слова Ю. Афанасьєва цілком і повністю стосуються великоросійської імперської доктрини про так звану давньоруську народність, якої насправді ніколи не було. 6. Заперечення щодо спотворень давньої історії українського народу Окрім версій про так звані «протодержави-чіфдоми» і «дружинні держави», що нібито існували на українських землях напередодні виникнення у другій половині ІХ ст. держави на Русі, в українській історіографії існують також інші концепції, які створюють перепони у справі дослідження давньої української державності. До таких насамперед слід віднести твердження про так звану «єдину давньоруську народність» та новітні модифікації цього імперського терміна. Так, у колективній монографії «Етнічна історія Давньої України» підготовленої провідними науковцями Інституту археології НАН України, один із розділів називається «Давньоруська етнокультурна спільність у ХІ–ХІІІ ст.». Йдеться про «єдину давньоруську народність». Там читаємо: «У ІХ–ХІ ст. була сильна держава, була і єдина давньоруська народність; у ХІІ ст. почався розпад держави, отже, почався розкладі єдиної народності»104. Твердження про «єдину давньоруську народність» не ґрунтується на фактах і науково доведених висновках, суперечить історичній дійсності, а тому є не тільки недостовірним, а й абсурдним. Доведемо правдивість нашого твердження повторенням загальновідомих фактів. 1. Межиріччя Дністра й Середнього Дніпра, у тому числі Київського Придніпров’я, – це прабатьківщина слов’ян. Праслов’яни тут проживали щонайменше з часів чорноліської археологічної культури, тобто з пізньобронзового – ранньозалізного часу XI–VII ст. до н. е. Отже, Середнє Придніпров’я – це історична земля слов’ян та їх прямих і генетичних нащадків – українців, яких іноземні автори першої половини І тис. н.е. називали русами, росами, антами, росомонами, склавінами, слов’янами. 2. У цей же час – І тис. до. н. е. і першій половині І тис. н. е. простори від Східної Балтики до Середньої Волги і Північно-Льодовитого океану населяли аборигени Європи – угро-фінські народи, які там проживали не менше 10 тисяч років. Станом на кінець ІХ ст. етнічна ситуація у цих краях не змінилася, бо для цього не було жодних поважних причин. 3. У 882 році воєнна експедиція варяга Helhi (літописного Олега) несподівано напала на Київ і вбила місцевих князів Аскольда та Діра. Так Helhi (Олег) збройною силою захопив Київ і став у ньому правити. 4. У «Повісті минулих літ» записано, що, вирушаючи в похід на Київ з далекої фінської півночі, Олег «узяв багато своїх воїв – варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів»105. Варягами літопис називав германських вихідців із Скандинавії, літописна чудь – це збірна назва угрофінських народів, меря, весь – також балто-фінські народи; словени і кривичі – це представники західних слов’ян, які у VII–VIII ст. емігрували з Полаб’я та лехітських земель і поселилися у Східній Балтиці посеред балто-фінів. Як бачимо, у війську Олега (Helhi) навіть не було східних слов’ян. То була різноетнічна група, яка розмовляла германськими, фінськими і західнослов’янськими мовами. А тепер просте запитання: «Яким чином на основі цього різноманітного етнічного та ще й військового конгломерату шведів, фінів і західних слов’ян, загін яких у 882 р. захопив Київ, вже у ІХ ст., тобто за якихось 18 років, у Середньому Придніпров’ї могла утворитися «єдина давньоруська народність»? Хто здатний дати відповідь на це просте запитання? Ясної й чіткої відповіді годі дочекатися. Пояснюємо чому. Постання і становлення народу є довгим і складним етнічним процесом, який тривав протягом століть і навіть тисячоліть. Тому «єдина давньоруська народність» не могла раптово постати у ІХ ст. після захоплення у 882 р. варягами Києва, та ще й військом, сформованим із багатьох етносів. До того ж варяги і угро-фіни проживали на віддалі понад тисячу кілометрів від слов’ян межиріччя Дністра і Середнього Дніпра. Усі ці етноси у ІХ ст. розмовляли абсолютно різними мовами, належними до трьох мовних сімей: слов’янської (балтійські словени і придніпровські руси), германської (варяги) та угрофінської (чудь, меря, весь). 18 років для творення з цього різноетнічного конгломерату так званої «єдиної давньоруської народності» явно замало. Основною ознакою будь-якої народності, в тому числі так званої «єдиної давньоруської», є мова. Якщо повірити, що єдина давньоруська народність сформувалася вже у ІХ ст., то значить, тоді ж її мусила об’єднати єдина мова. Невже всього за 18 років на величезних просторах від слов’янського Приніпров’я на півдні до віддалених на півтори тисячі кілометрів угро-фінських Ладозького, Онезького і Білого озер могла сформуватися єдина мова? Не могла ця «єдина давньоруська народність» сформуватися і в наступні Х–ХІ ст. Сто років – це життя трьохчотирьох поколінь. Як за цей короткий час люди на величезних просторах за якихось сто років могли забути рідні мови і прийняти одну чужу для свого повсякденного життя і комунікації? Друга частина того ж речення академічної монографії заперечує сказане у першій. Якщо «у ХІІ ст. почався розпад держави, отже почався розклад і єдиної народності», то виходить, що вона проіснувала всього одне століття! Як на цьому тлі виглядають твердження про так звані «єдину давньоруську народність» і «єдину давньоруську мову»? Запитання риторичне, бо відповідь очевидна – це повна нісенітниця, яка не має нічого спільного з наукою, бо не відповідає історичній дійсності. І ще такий контраргумент. Для того, щоб на якійсь території утворилася етнічна спільність, потрібна єдність її самосвідомості, а цього неможливо досягнути без єдиної мови, однакових способів господарювання, звичаїв і традицій. Єдина самосвідомість не може виникнути в середовищі різних етнічних груп, кожна з яких має свої батьківські мови, звичаї й традиції. А саме так справа виглядала у ІХ–ХІ століттях: на всій території межиріччя Дністра й Середнього Дніпра панувала українська мова, яка за висновками мовознавчої науки виокремилася безпосередньо із праслов’янської та існувала як самостійна щонайменше з V–VI ст. н. е.; у цей же час від Північно-Східної Балтики до Середньої Волги та Уралу проживали десятки угро-фінських народів із спорідненими, але власними мовами. Об’єднати їх в «єдину давньоруську народність» із спільною самосвідомістю і єдиною мовою за сто чи навіть двісті років було неможливо і нереально. Теза про так звану «єдину давньоруську народність» насамперед означає, що ця «народність» мусила бути об’єднана між собою чимось спільним. Про які спільні інтереси можна говорити, коли люди проживали у віддалених, зовсім різних природних і кліматичних умовах, вели цілком різний спосіб господарювання, мали різні історію, культуру, звичаї, традиції та розмовляли абсолютно різними мовами? Що їх могло об’єднати аби вони забули своє рідне, втратили власну самобутність і стали «єдиною давньоруською народністю»? Руси-українці Наддніпрянщини, Полісся, Волині, Поділля й Прикарпаття жодних причин об’єднуватися в один народ з угро-фінами Балтики і Середнього Поволжжя не мали. Це очевидно і абсолютно! Кожен народ має власні мову і самобутність, які його відрізняють його від інших народів. З цього приводу наведемо чудові слова видатного українського державного діяча і вченого Лонґина Цегельського, написані ще у 1901 році: «Почуття національної окремішності базується на двох підставах: на спільній історії (традиції) та на спільності інтересів (економічних, культурних, політичних). Кожен народ – це одиниця історична та економічна. Це означає, що відносно інших народів, у нього спільна історична доля та спільні господарські інтереси. Оця спільність історичної долі й господарських інтересів є витвором і наслідком географічної основи кожного народу. Це означає, що народи (нації) є природним витвором географічного укладу країн (гір, низин, рік, морів, пустель, клімату, рослинності іт. д.)»106. Міфи про так звані «єдину давньоруську народність» і «єдину давньоруську мову» зародилися ще в царські колоніальні часи і знайшли продовження в радянський період. У 1954 р. цю концепцію як єдиновірну схвалив ЦК КПРС в тезах про «300-річчя возз’єднання України з Росією». З того часу цей радянсько-комуністичний міф пропагувався як історична істина, хоча всі мислячі історики розуміли, що-то не так. Однак, як бачимо і в часи незалежності України окремі українські історики та археологи продовжували пропагувати імперські міфи зіткані з суцільних протиріч та неправди. В угро-фінських краях справді відбулося обрусіння тамтешніх чуді, весі, воді, мері, муроми, мещери, ерзі та інших народностей. Цей процес не відбувся миттєво, а тривав століттями, але до цієї справи населення межиріччя Дністра і Середнього Дніпра не мало і не могло мати жодного стосунку. Водночас руси-українці не мали жодної потреби відмовлятися від своєї давньої материнської мови, звичаїв, традицій і приймати германські чи фінські. Сліди германських і угро-фінських мов, пов’язаних із варягами, в українській мові практично відсутні. Це вказує на те, що у Придніпров’ї не русини-українці разом із північними пришельцями творили якусь ефемерну «єдину давньоруську народність», а свідчить про зовсім інше – прибулі варяги та їх нащадки, в тому числі князівського роду, прийняли звичаї, традиції та мову місцевого населення, асимілювалися й стали українцями. Про жодну етнічну єдність та «єдиний давньоруський народ» мови не може бути. Мовне об’єднання мешканців земель Середнього Придніпров’я з населенням Північно-Східної Балтики, у своїй більшості угро-фінським, на українських землях було неможливим з багатьох причин, насамперед тому, що у цьому не було жодної суспільної чи господарської потреби. Про наукову неспроможність версії про формування у ІХ–ХІ ст. «єдиної давньоруської народності» свідчать слова відомого мовознавця, історика і дослідника літописів, академіка Олексія Шахматова, який сам чудово порівняв слов’янський Південь і угро-фінську Північ: «Вікова культура Південної Росії (офіційно прийнята в царські часи назва території України. – Д. Ч., В. А.), яка походила з часів перших грецьких колоній, близькість до Візантії, сусідство з хазарами і залежність від цього народу, народу з розвинутою цивілізаційністю, – усе це давало південному життю інший уклад, чим життю лісистої й болотистої півночі. Південні племена, серед яких селилися варяги, мали міста і волосні управління, між тим як північні риболови і звіролови продовжували жити племінним побутом, об’єднані спільністю мови, звичаями і спільними заняттями. Роль варягів на півночі зводилася до збирання данини з покорених ними словен і фінів; про це пам’ятає наш літопис: «і данину давали варягам: від мужа по білці й вивериці». Поселившись серед Закінчення на стор. 13
«Він залишився чинним вартовим · найвищих національних Імператив. · І залишається ним нині і повсякчас». Національна еліта 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗

С т е п а н Х м а р а я к с о н ц е У к р а ї н и

Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка зорганізувало подію державної значущості – перший круглий стіл «Імперативи Степана Хмари», чим започаткувало майбутні щорічні зібрання, присвячені пасіонарній особистості, Герою України, державотворцю, який життя поклав за те, щоб Україна як держава існувала в інтересах етнічного народу, в чиїх руках мають бути земля, гори, ліси, море, армія і панувати – єдина державна українська мова. Зібравши своїм іменем гурток подвижників українського чину, Степан Ількович був сьогодні посеред них. І слухав, трохи нахиливши голову, бо він так завше слухав, – роздумуючи і моментально реагуючи на кожне слово. Він на все мав власну думку, і його думка завше палала Божественною енергією, здатною впоїти кожного Україною. Для нього всі люди на землі ділилися на дві категорії: ті, що працюють для України, і ті, що не здатні зробити для неї нічого. Проте він ніколи не втрачав надії, що кожного притомного можна переконати на користь України. Тому готовий був простити навіть образи і подякувати кожному за пожертву на справу, навіть за найменшу. Йому ж сьогодні дякували як Людині великій. І, здається, що за все життя він не почув про себе стільки достойних слів поваги і захоплення, як сьогодні. Ну бо за життя хотілося послухати Степана Ільковича. І ми слухали, а почули лише нині. Подолавши часові та енергетичні проміжки, Імперативи Степана Хмари проступили заповідальними основами Правди. «Пізнайте Правду – і Вона визволить вас», – повторював за апостолом Павлом Степан Ількович. Правдою для нього була Україна. Він жив для неї, терпів за неї, працював для неї. Передбачав, як провидець, її майбутнє. Як інтелектуал, підводив під кожну думку обґрунтування. Бо Степан Хмара був справдешнім начитаним, загартованим карцерами і тюрмами інтелектуалом. Він належить до національної еліти відповідно до визначення однією з італійських соціологічних шкіл ХХ століття: «Еліта – це, по-перше, інтелект, по-друге, творчість, будь-яка, а третій складник – моральні чесноти». Такого штибу еліта не залежить від влади чи грошей. Навіть будучи витісненим з політики за прямостояння, Хмара не втратив головного – він залишився чинним вартовим найвищих національних Імператив. І залишається ним нині і повсякчас. І очевидним стає, що заповіти і вимоги, сформульовані Степаном Хмарою, стосуються всіх нинішніх засторог і майбуття України. І нічого придумувати не треба – дійте за національним Апостолом Хмарою! З кожним днем ця постать підсилюється. Так було із вченням Хрис­ Іван Заєць, Сергій Файфура, Петро Чернега та. Спочатку Апостоли проповідують Його, а згодом всі, ніби забувають… Минає два століття, перш, ніж починається відродження, осмислення, проповідування Христової віри. Такі сьогодні ми складаємо по камінчику соборний портрет Степана Хмари, оживляючи його заповітами, згідно з якими маємо діяти. Остання прижиттєва публікація Степана Хмари у «Слові Просвіти» – «Вісь зла – вісь добра» – про лінію Великої війни, яку веде «вісь добра» з одвічним рашистським злом. Степан Ількович ще задовго до сьогодення вважав, що нині йде ІІІ світова і називав її ознаки. Такі люди – сіль України. Проте у нас люблять мертвих. Хоча йдеться не лише про любов, а найперше про те, щоб бути здатними розгледіти серед своїх – Великих і повірити їм. І піти за їхнім світлом. Степан Ількович був першим, хто забив у дзвін відродження Української Греко-Католицької Церкви і пробивав дозволи у «височайших» кабінетах москви, яка ту Церкву – страдницю й заборонила. «Не біймося!» – повторював він за Владикою Гузаром. І не боявся нікого настільки, що з найвищої трибуни Верховної Ради, будучи запрошеним як колишній депутат-старійшина, пан Степан виголосив полум’яну промову такої сили і відваги, що після його виступу вхід до ВР колишнім депутатам «влада ліквідаторів» заборонила… Він був Хрещеним батьком наших десантно-штурмових військ. Саме Степан Ількович у 1992 році, дізнавшись, що є наказ про розформування десантно-штурмової бригади, зустрівся з міністром оборони України Костянтином Морозовим і переконав його (уявляєте це заХмарне пропікання!) в жодному разі не підписувати наказ. Бо десантно-штурмові війська – це хребет ЗСУ. Прислухалися. Коли влада проголосувала за без’ядерний статус України, він кри­ Павло Мовчан Спільна світлина учасників круглого столу ком кричав не робити цього, бо то злочин проти власного народу. Він їздив до того місця, де підривали пускову установку, ніби хотів стати щитом проти безчинства. Проте що могла вдіяти проти могутньої смертоносної сили навіть така могутня людина, як Степан Хмара. А залишись та сила в України, сто раз би подумало болотне зло, перш, ніж вишкірити свої танки проти Києва лютого ранку 22-го року. У лікарні Степан Ількович написав: «Чого нема в Конституції, що мало б бути…». Кожна держава має ідеологію, писав він, а в нас національна ідеологія не затверджена на рівні Закону, на жаль. В умовах, коли світ «захоплюють транснаціональні корпорації та великі магнати», Україна стає вразливою і безборонною. Він обстоював землю не лише як категорію географічну, а як живу субстанцію, торгувати якою не можна. Він категорично був проти здачі Криму. «Якщо здамо, то його дуже важко буде повернути». Він пасіонарно обстоював з побратимами ст. 10 Конституції України про українську мову як єдину державну. Його любили шахтарі Донеччини і студенти, з якими він голодував на Майдані 1990-го. А він любив людей, умів їх цінувати, шанував і підтримував побратимів. Коли Степана Ільковича звільнили з Лук’янівської тюрми, він пішов визволяти Анатолія Лупиноса. І забрав його зі слідчого ізолятора, і завів у готель, і вони проговорили з другом цілу ніч. Звісно ж, про те, якою має бути щойно проголошена незалежна держава. Він належить до опорних постатей нації. І сяйвом над його головою була Україна. А все, що він казав, були не просто слова, а краплини крові і сили, відданих Україні. Слово про велета Духу Степана Хмару сказали колишні народні депутати України Михайло Ратушний, Георгій Філіпчук, Іван Заєць, Віктор Жердицький, художник Юрій Нагулко, доктор історичних наук Петро Чернега, доктор економічних наук Олександр Ковалів, кандидат філософських наук Сергій Присухін, відома художниця, заслужена діячка мистецтв України Марина Соченко, режисер Сергій Файфура, журналіст Назар Мухачов, старша слідча з особливо важливих справ Генпрокуратури України у 2003–2010 роках Галина Климович. (А я трохи законспектувала). Провели круглий стіл дружина Степана Хмари, громадська діячка Роксолана Хмара та Голова Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, народний депутат України багатьох скликань, побратим Степана Ільковича Павло Михайлович Мовчан, який і зорганізував цю величну і значущу Подію. …Дякую дорогій пані Роксолані за несподівано надане мені слово. У мене зі Степаном Ільковичем – особиста історія. Він був моїм найсвітлішим сусідом. Наші будинки – поруч і п’ють воду з одного артезіанського колодязя. Часто вранці, коли бігла на Радіо Культура, я зустрічала його світлу енергійну постать з чотирма п’ятилітровими бутлями в руках – по два у кожній, у свої 80+! У підсумку 20 літрів! Вони вигравали блакитними боками під вранішнім сонцем, як живодайні джерела. І щоразу мені здавалося, що ці живоноси заряджають мене енергією життя для України. Це був якийсь священний ритуал. – Слава Україні! – вітаюся. – Героям слава! – у відповідь. Я й тепер, ідучи з Княжого Затону на Срібнокільську, чую ці заповідані слова, над якими б'ють джерела могутнього українського чину Степана Хмари. Герою Слава! Світлини Руслана Кошовенка та Володимира Кошовенка Слово має Роксолана Хмара
Пошта «СП» 9 · «Завдяки нашій неймовірній українській незламності вже скоро скресне крига в багатостраждальній країні». · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нили наймасштабнішу технологічну катастрофу, і знову змусили страждати мільйони людей. У бабусі, крім мене, є ще одна онука Ольга – донька Святослава Федорова, офтальмолога зі світовим ім'ям. Але вона живе в москві, спілкування нема. Бабуся народилася у січні, і матусю мою народила у січні – перед своїм днем народження. У січні сталінці розстріляли кулею в потилицю її героїчного чоловіка. Посічені чужинцями долі українців. Вічна пам'ять! Вже ХХІ століття. А чужинці все ще молода мисткиня, але наша галерея, поряд із відомими і знаними іменами, завжди рада підтримати молоді таланти. Ми зв'язалися телефоном із паном Андрієм. От що він сказав: «У стінах Муніципальної галереї міста Києва знакова подія. Зроблений ще один важливий крок у поверненні до життя призабутого, свідомо замовчуваного за роки радянщини виду народного мистецтва – Миколаївського розпису. Віддаю належну шану тим мисткиням Січеславського краю, котрі причетні до ренесансу Миколаївки. Радію з успіхів і здобутків молодої, але здібної майстрині Діни Соломоненко. Її роботи пишуться з іскрою в душі, зі знанням законів орнаментальної композиції. Твори авторки наповнені мотивами українських народних пісень, пронизані поетичністю, їм притаманний геометризм. Вірю, що кожен з присутніх отримає насолоду від знайомства з роботами талановитої творчині. Яка ж чудова назва виставки – “Миколаївський розпис: Соло Діни Соломоненко”! Слава Україні! Слава ЗСУ! Завдяки нашим воякам українське мистецтво живе!” Щоб підтримати свою вихованку, до столиці завітала викладачка-наставниця Діни Соломоненко Марина Михайлівна Головко, котра відзначила її серйозне дослідження Миколаївського розпису як одного з найстаріших та унікальних зразків народного мистецтва поряд із Петриківськими стилізаціями і Самчиківським розписом, що вважається визначним культурним явищем для всього світу. Є надія, що такі молоді мисткині, як Діна Соломоненко, створять нові неповторні шедеври, що дадуть розвиток і забезпечать збереження важливої гілки наших унікального народного мистецтва розпису. Про це свідчать створвуть Україну. Чотири роки вже триває той лютий день... Тому бабусин правнук Данилко, мій син, з самого початку Великої війни пішов добровольцем виборювати нашу незалежність. Молю Бога, щоб оберігав його молоде тіло, а головне – вразливу душу. І завдяки нашій неймовірній українській незламності вже скоро-скоро скресне крига в багатостраждальній країні, і житимуть веселі діти в квітневій і травневій Україні! На світлині: Оля Самолевська з бабусею Євгенією рені Діаною великі композиції на тканині, що стали стержневою основою її персональної виставки. У цих геометрично-рослинних розробках – знаки, тотеми Кам'яної Могили, які були оберегами-символами для скіфських і трипільських жінок. У цих сонцеколах, ромбо-квадратах закодований наш Чумацький Шлях української першооснови. Тому Миколаївський розпис – це пам'ять закладена в тисячолітніх праукраїнських коренях розвитку. І водночас – можливість формувати сучасний простір наповнений новим сенсом майбуття України. Маємо впевненість і надію, що ця її виставка, приурочена до захисту диплому, ще раз нам свідчить про серйозний підхід до свого життєвого і мистецького старту. А вишенькою на торті став виконаний нею танцювальний номер котрий стверджує вічну тезу, що коли людина талановита – вона талановита в усьому. Творчість Діни Соломоненко яскравою зірочкою спалахнула на сучасному мистецькому видноколі унікальними зразками Миколаївського розпису.
Пошта «СП» 9 · «Завдяки нашій неймовірній українській незламності вже скоро скресне крига в багатостраждальній країні». · с. 9сторінка оригіналу ↗

С і ч е н ь – л ю т и й

Ольга САМОЛЕВСЬКА Від бабусі Жені – маминої мами – мені залишилися прислів'я, які вона любила. Деякі я теж повторюю: «Погана іскра поле спалить і сама згине». «Кожна хата своєю бідою напхата». «Хоч вовну м'яти, аби руки не складати». Тільки в труні моя тиха бабуся склала свої натруджені руки. А за два десятиліття до того, наприкінці 1941 року, вона вивозила в евакуацію cвою молодшу доню Надійку і малесеньку онуку Інночку на руках. Їхня беззахисна зграйка, як і промерзла спільнота усього поїзду, дуже заважали фашистському пілотові, котрий вислідив поїзд і, мабуть, пишався тим, що вдалося влучно скинути бомбу. Він весело полетів подалі від вирви, кривавого снігу, криків та стогону. Ударною хвилею Інночку викинуло в кучугуру, і це її врятувало. Надя і бабуся добралися до сумнозвісної Мордовії дуже пораненими, але вижили. Тому стала можливою наша зустріч у цьому житті і наша єдина спільна фотографія. Пам'ятаю темну кімнату «Держфото“, яка раптом відрізала від мене сонячний день. Чужий дядечко посадив нас під ліхтарі, а сам бігав від нас до маленької хатинки на трьох ніжках, чимось схожої на оселю Баби Яги. Дядечко повертав мою голову так, як я не хотіла, потім біг до хатинки і накривався чорною ганчіркою, кричав, щоб я не рухалася, і знову підбігав повертати мою вперту голову... … А невдовзі вибухнув той жахливий спекотний день мого четвертого літа, коли до нас на дачу раптом явилася заплакана тітонька Муся, мамина сестра, і стала зривати всі квіти вздовж доріжок. Я знаю, що коли я зриваю голівку айстри, мама лає мене. А тут тітонька Муся творить в саду щось апокаліптичне, а мама не звертає ніякої уваги, одягає дорожню сукню, розчісує косу і так гірко плаче, що цілий світ для мене перестав бути захищеним. Я розревілася, відштовхую кашу, яку намагається залити в мене тітонька Тася, татова сестра. Вона раптом говорить: «Не плач, Олечко, я буду твоєю бабусею!» Від цієї фрази мене аж знудило – я уявила, що тітонька Тася забере у бабусі її одяг, окуляри, і все це натягне на себе, як Вовк із «Червоної Шапочки»... …Моя бабуся Євгенія Зиновіївна Іванченко була заможного роду, з Житомирщини. Та коли прийшли більшовики-ленінці – забрали в родини все, а найстрашніше – вбили її маму Меланію прямо в хаті. Молодші діти, затамувавши подих, сиділи під столом і через густі китиці скатертини беззвучно дивилися, як ленінці ріжуть мамі пальці, щоб зняти обручки... Чужинці в Україні, початок ХХ століття. Бабусиного чоловіка, маминого батька Антона Івановича Рихальського, сталіністи розстріляли „за антирадянську пропаганду“. Бабусин син Іван пішов на фронт і двадцятирічним загинув за державу, яка забрала батька і все родинне майно. На все життя бабуся залишилася удовицею, але ніколи не знімала своєї золотої обручки. Коли Євгенія виходила заміж, ця обручка була товстенькою, як бочечка. В кінці бабусиного життя обручка стала тонесенькою і тріснула... ...Крім мене в нашому роду ще були Ольги, і коли я їздила до старожилів Чорнобиля, то згадувала чомусь саме двох Ольг – одну розкуркулили ленінці і назавжди вивезли з сім'єю на схід. Другу Ольгу гітлерівці погнали як остарбайтерку на захід. А от мене вже нікуди не женуть, але чужинці на моїй рідній землі спричи­
Пошта «СП» 9 · «Завдяки нашій неймовірній українській незламності вже скоро скресне крига в багатостраждальній країні». · с. 9сторінка оригіналу ↗

Соло Діни Соломоненко

Валерій ФРАНЧУК, лавреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, народний художник України Світлини надані автором Одинадцятий сезон культурно-мистецької діяльності Муніципальна галерея мистецтв Деснянського району м. Києва розпочала вернісажем молодої, але вельми перспективної мисткині із м. Самар, Дніпропетровської області Діни Андріївни Соломоненко. Здавалося б, не до культурних масових заходів у темний час, коли вся Українська земля перебуває в жорстокій агресії з боку московитської дикої орди. Оскільки їм не по зубах здолати наше військо на фронті, в чесному бою, ворог мертвою хваткою вчепився в нашу душу, він всю свою ненависть направив на знищення міст, сіл і мирних людей. Та не буде, лютий враже, по-твоєму. Це підтверджує своєю персональною виставкою Діна. Вона привезла різножанрову творчість-працю – від реалістичних композицій до чудових стилізованих авангардних втілень. Тому її творчий доробок і викликає щире захоплення у людей. котрі прийшли на відкриття її привітати. Діна Соломоненко – народна майстриня, член Національної спілки майстрів народної творчості України. Працює у сфері українського народного декоративного розпису, живопису та авторських стилізацій. Навчається на четвертому курсі Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара за спеціальністю “022 Дизайн”. Навчальний процес поєднує з активною виставковою діяльністю: учасниця міжнародних і всеукраїнських мистецьких проектів, прикладних авторських ініціатив з освітньою справою. Лавреатка Міжнародних мистецьких фестивалів у Франції, Великобританії, Болгарії, на яких твори Діни були відзначені дипломами. Переможниця конкурсу Дніпро Creative Startups у межах міжнародного культурно-освітнього проєкту Erasmus+, її твори знаходяться у фондах Самарського міського краєзнавчого музею імені Петра Калнишевського тощо. Хочеться відзначити суттєвий момент – кандидатуру Діни Соломоненко рекомендував на розгляд експертної комісії муніципальної галереї мистецтв історик мистецтва Андрій Вікторович Будкевич, котрий, до слова, протягом багатьох років пропонує оригінальних майстрів зі всієї України для представлення їхньої творчості в столиці. За це йому від мене особиста подяка. Діна Соломоненко ще зовсім
«Не можна допустити, щоби · український педагог не знав рідної мови, · історії, мистецтва і культури свого Народу». Національна еліта · с. 10сторінка оригіналу ↗

«Народ, що не має своєї школи, попасає задніх!»

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України 170 років! Данина шани і поваги великій українській Просвітниці Софії Русовій, будівничій національної освіти, соратниці визначних діячів українського відродження: В. Антонович, М. Старицький, П. Чубинський, Олена Пчілка, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Грушевський… Щира вдячність тим першим «піонерам»-сучасникам, які після тривалого періоду забуття кількома поколіннями славного імені Софії Русової, розпочали (на початку 90-их) чутливу розповідь про цю велику Жінку українського духу. Згадуються ґрунтовні розвідки Галини Дацюк в журналах «Україна» та «Початкова школа»; роман «Борвій» Юрія Хорунжого… Сама ж Софія Русова високоетично, з особливим благоговінням ставилася до тих, хто творив і міцнив силу духовного життя України, закладав у її підмурівок основи незборимої волі і віри. Усі її найсокровенніші мрії й надії були звернуті до Шевченка, якого вважала «найкращим народним поетом». До тих, хто талановито, віддано й жертовно «перекладав» Шевченкову Музу для рідного Народу. Серед таких у передньому ряду знаходився М. Лисенко, якого Русова у своїй праці «Микола Лисенко» називала «нашим великим Артистом і Громадянином». Поміж її педагогічних праць ця стаття заслуговує на особливу увагу, оскільки в ній сформовано ті ціннісні посили, яких нині так потребує «нова українська школа». Хоча цей термін також з’явився завдяки саме Софії Русовій в часи українських національно-визвольних змагань. Адже зміст, мета, завдання, філософія цієї школи, освітньої політики були закладені нею в роботі «Нова школа», надрукованій 1917 року в журналі «Українська школа». Самого Лисенка вона величала тим, що «він утворив у нас на Вкраїні той чарівний романс, ті музикальні поеми, в яких правдиво відбилась уся поезія нашого великого Кобзаря, і те, що зоставив він нам є коштовна національна скарбниця, мистецький скарб». Композитор стає знаковою постаттю для нової педагогіки, яку впроваджує Русова, оскільки символізує впровадження в зміст освіти двох стрижневих цінностей – українознавство і шевченкознавство. Такі підходи в ті смутні для українства роки міг зреалізовувати лише мистець і педагог, що був (як Шевченко) «до нестями закоханий у свою Україну, якої другої чи рівної їй для нього не було на світі». Педагогічні принципи народності, культуровідповідності, україноцентричності, якими була просякнута вся життєтворчість Лисенка, Русова виокремлювала як пріоритетні чинники розвитку національної школи. Народні українські мелодії, народна пісня в Лисенкових творах були тією серцевиною творчості композитора, що уможливлювали «вимальовувати» Україну та життя народу так як «гарно вимальована в Кобзарі Шевченка». У перших найкращих творах Лисенка «не виявилися ні вплив німецьких композиторів Шуберта, Шумана, ні чужа поезія, ані російська, ані німецька». Маючи найвищу музичну школу в Лейпцігу, «його творчі сили прямують до найкращого народного поета Шевченка». І вона з великою увагою розставляє акценти, які характеризували талановитого композитора, в серці якого занадто голосно звучали мелодії народних пісень, рідні вияви життя рідного народу, картини рідного краю. Чому мелодії Лисенка стають такими близькими й доступними розумінню широких мас, як і повні правдивого змісту слова Шевченка з його вишневими садами і Дніпром, Берестецьким полем, солов’їним співом і стогоном полонян? Очевидно, стверджує Русова, що вони напоєні силою «своєї народності, своїми рідними музикальними формами». Хоча, насправді, ця умовна простота народних форм у музиці Лисенка («Гус», «Минають дні»…) набирає складних гармоній світового характеру. Трансформуючи його творчість на освіту, вона бажає, «щоб скоріш настав той час, коли навчителі співу візьмуться за дослід Лисенківських творів і даватимуть їх учням для розвитку, для виразу різноманітних сердечних рухів – від найніжніших до найвеличніших». Вона наводить слова одного з кращих виконавців Лисенкової музики О. Русова, що недалекий той час, коли артисти і артистки для навчання експресії будуть вчитися на «Плачу Ярослави». Цими далеко не пастельними мазками в поціновуванні творчості визначного композитора і педагога Софія Русова огранювала ядро його значущої просвітницької місії, завдання справжнього національного Мистця: «він працює не для свого власного захоплення, а виявляє найважніші національні риси свого народу, з’єднує музикальну творчість, етнографію і його психологічну вдачу». Вона зазначає, що цінність такої праці особливо важлива, бо трудився він у страшні для народу часи, коли злочинно чинилися всілякі перешкоди на шляху розвитку мистецьких творчих сил українського народу, переслідувалися його «передні ряди», руйнувалася історична пам’ять, культура, ідентичність. Адже Лисенко «пережив» часи найгірших заборон на все українське. Незадовго до його відходу А. Кримський 1911 року скаже про ці роки так: «…сьогодні минає п’ятдесят літ, відколи помер Тарас. Думалося, що по всій Україні, та й по всенькій Росії, велично одсвяткують пам’ять преславного поета. Аж виходить – ні! на Вкраїні – заборонено; там святкувати Шевченка – ще й досі злочинне діло, можна буде хіба десь у куточку, тишком-нишком, пошанувати свого пророка, – тільки не прилюдно!..» Микола Віталійович, пише Русова, все життя своє страждав від загальних утисків, але така була вдача, що в цього «славетного громадянина світилася гаряча віра в могутні сили українського народу», яку не знищити переслідуваннями, бо «пройнятий був активним коханням до рідного краю – Україна була тією Музою, яка направляла його творчість». Українськість помножена талантом зростили національного цього велета, що творив, оберігав ідеали Нації. І велика педагогиня вибудовувала свої теорію і практику, опираючись саме на цю безцінну спадщину. Адже він своїми високоетичними й естетичними творами виховував «почуття безмірної краси національної музики і віру в неї, що народ, який утворив такі думи, таку пісню, ввійде сміло і вільно в сім’ю культурних народів усього світу і принесе їх мистецтву свою незалежну творчу думку». Лисенко слугував найбільш яскравим і промовистим прикладом для теоретичної і практичної діяльності Русової, який своє ціннісною парадигмою творчості ніби методологічно, ідеологічно, дидактично доводив якою має бути нова українська школа. У статті «Націоналізація школи» (1917 р.), будучи суголосною з ідеями Лисенка, вона стверджує, що тільки рідна школа може виховати громадянську свідомість, почуття своєї людської гідності». Бо чужою освітою, що домінувала раніше, можна виховувати тільки рабів, які зрікалися всього рідного. А тому, опираючись на ключові принципи класичної європейської і національної педагогіки, вибудовувала освітній процес передусім на основі освітнього україноцентризму, народолюбства, підкріплюючи їх аксіомою, що думка про єдність і силу, любов до Батьківщини і патріотизм перетворяться в пустопорожню й безплідну ілюзію, якщо молодь не знатиме своєї Історії, Мови, Літератури, Культури, великих творінь національних Просвітників. Бо «любов до рідної країни – се перший найкращий крок до широкої вселюдської гуманности. Хай навкруги будуть рідні речі, щоб учень у них кохався, привчався любити все рідне, присвячував йому всі сили свого духа й тіла… А на стіні нашої майбутньої рідної школи висить портрет великого Апостола правди й науки – Тараса Шевченка». (Нова школа. – 1917) Тому за жодних обставин не можна допустити, щоби український педагог ґрунтовно не знав поезії, літератури, рідної мови, історії, мистецтва, психології і культури свого Народу. Педагог мусить вірити в ті цінності, знання, які сам пропагує й обстоює, будучи правдивим у словах і ділах. Найпосутніше, що треба брати з кращих зразків античної, європейської, національної педагогічних культур, то це принцип формування такої якісної характеристики суб’єктів освітнього процесу, як непогамовна спрага знань. І розпочинати цю надважливу справу потрібно не з школи, а значно раніше. Софія Русова запевняла, що «усі нахили дитини, її здоров’я, її характер – усе це розвивається, бере напрям і зміцняється у перші роки життя». Тому найкращими навчителями, солідаризуючись із Гербартом, є передусім батько і матір, бо «рідна мати дитини – природна вихователька своїх дітей». Неодмінна вимога – поєднати родинну психологію, систему сімейного виховання з дидактичною, соціально-педагогічною атмосферою ранніх освітніх інституцій. Найважливіше при цьому переході не заподіяти шкоди на емоційно-почуттєвому, психологічному рівні, передовсім якомога оптимальніше зберегти ріднокультурну, рідномовну нішу. Русова вважає, що в цей період становлення особистості «мусить лунати її рідне слово, рідна музика й поезія». З великим болем Русова зізнавалася, що «сучасна українська школа не дає дітям освіти, суперечить вимогам педагогічної науки і життя, одриває дитину від родини, не відповідає національному духовному складові українського народу, який зневірився в цій школі…». Отож вона пропонує виробити нові підвалини доброї правдивої школи, нові відносини вчителів, учнів, батьків, модель патріотичного становлення і шляхів самостійної чесної праці. Головна мета такої школи (за Русовою) – збудити, виявити творчі сили, викликати духову діяльність. Але для цього треба пізнати і знати душевний склад молодої людини, усвідомити неповторність людської індивідуальності, нагадуючи: «Як нема в садку двох кущів однаковісеньких, так нема двох дітей з однаковими почуттями, думками, здібностями». А ще найпотрібнішим для «початкової науки» виховання є природознавство, як джерело найпотрібнішого наукового знання, як дисципліна розуму, як найкращий моральний, естетичний чинник. Екскурсії, робота в музеях, коло садка, ручна праця є такими ж важливими, як і читання, математика, наукові дисципліни. Надзвичайно важливими дисциплінами вважала музику, спів, малювання, художні заняття, вивчаючи й пропагуючи свою рідну культуру та мистецтво, а також високохудожні твори світової класики. Проте стратегічним посилом нової школи Русової була передусім пріоритетність української (рідної) мови. У її працях імперативно визначено, що «На Вкраїні рідна мова – українська…». Але навчання мови, доводила вона, складається не тільки із слухання літературних творів, навчання грамоти, уміння викладати свої думки у розмові і письмом, але й тоді, коли дитина малює, різьбить, ліпить, творить. Вона не метафорично стверджує, що «без малюнка, без глини неможна тепер і уявити собі яку-небудь нормальну школу». Оскільки дитині потрібна уява, образ, творчість, мотиваційність. Нова українська школа має виховувати пошану до рідного через розмаїття живої і неживої природи, що є довкола, пов’язувати минувшину, сучасне і майбутнє в єдине ціле. Софія Русова зазначала: «кохаючи свою національну культуру, дитина поважатиме і другі нації, знаходити у вселюдській культурі ті скарби, які можуть органічно пристати до її душі». Педагогічна спадщина Русової зберігає донині свої актуалітети, особливо якщо брати до уваги ключові компетентності сучасної школи: а) культурна компетентність, що передбачає залучення до різних видів мистецької творчості (образотворче, музичне та інші види мистецтв) шляхом розкриття і розвитку природних здібностей, творчого вираження особистості; б) вільне володіння державною мовою, що передбачає уміння усно і письмово висловлювати свої думки, почуття, чітко та аргументовано пояснювати факти, а також любов до читання, відчуття краси слова, усвідомлення ролі мови для ефективного спілкування та культурного самовираження, готовність вживати українську мову як рідну в різних життєвих ситуаціях. У них опосередковано й прямо містяться відповіді на стрижневі задавнені питання – «звідки беруться високорозвинуті нації?». Очевидно, з духовного простору, ріднокультурності, рідномов’я, особистої і національної гідності, творчості й креативності, з високих прикладів життєтворчості славетних Українців. Однак при цьому слід зважити, що «кожний вихователь, збуджуючи людські почуття, має діло з різними особами, має добирати до кожного дитячого типу відповідні засоби, методи, бо дітвора різноманітна, наче левада, вкрита усякими квітами». У зв’язку з цим перед сучасною педагогікою постають водночас і два важливі завдання, які є певними викликами для національної освіти. Варто визнати й відповідно діяти, що молода людина (дошкільник, учень, студент) потребують, щоб її уважно глянули в очі, пізнали й оцінили своєрідність її психологічної індивідуальності, яка за висловом Русової «виткана з особистих і фізичних, і духовних рис, та заразом вбирає в себе і усі культурно-етнографічні ознаки свого оточення». Отже, слід вибудовувати таку стратегію освітньої політики, яка б враховувала інтереси та потреби особистісного, етнонаціонального, загальнонаціонального (українського) характеру індивідууму, зміцнюючи й розвиваючи національну, громадянську, українську ідентичність. Справа полягає не лише в утвердженні «індивідуалістичної педагогіки», зважаючи на психоіндивідуальну натуру особистості, алей необхідно зважати на сув’язь різноманітних соціокультурних, національно-історичних, природних чинників, в яких відбувається процес становлення людини.
«Національне виховання є ґрунту справі зміцнення моральних силі оновлення, відродження душі народу». Суспільство · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

За будь-яких обставин соціально-політичного, культурно-історичного характеру освітні системи завжди були більш стійкими й продуктивними в контексті «виховання нації», коли опиралися на принцип триєдності особистісного, національного, загальнолюдського. Саме такі педагогічні імперативи містяться в працях Софії Русової. Вона зазначає, що «справу виховання бажано поставити якнайближче до природніх нахилів дитини і до вимог життя, в якому дитина перебуває, в зв’язку з світоглядом того народу, з психологією тієї нації, з яких походить дитина. Національне виховання є ґрунт у справі зміцнення моральних сил і оновлення, відродження душі народу». Для прикладу вона опирається на історичний досвід та педагогіку таких міцних націй, як Німеччина, Англія, Японія, що найкраще впровадили в освіту свої значущі національні скарби, а «національній психології дали вільний розвиток». На жаль, такі ідеї, світоглядні рішення, підходи до організації освітнього процесу, які впродовж тривалого часу бездержавності вироблялися суспільно-педагогічною думкою на рівні кращих мислителів, педагогів, просвітителів, письменників, митців і філософів (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, Б. Грінченко, І. Огієнко, Г. Ващенко, С. Русова та ін.), далеко не завжди ставали (навіть у період Незалежности) основою методології і педагогічної дії. Хоча саме в їх працях знаходимо ту світоглядну правдивість, яка є серцевиною національного виховання, коли в молодої людини не відбирається найголовніше право на індивідуальність – «чути себе українцем», «кохатися в народних скарбницях» своєї національної культури. Бо той же Шевченко, як великий Навчитель української нації, «бундючному чужому протиставив величне й потужне своє». Саме своє, рідне, природовідповідне найбільш чутливо впливає на дитину. І тоді освіта, школа буде здатна виконувати головну місію – «збудити усі сили, збудити охоту до самонавчання», оскільки відбувається почуттєве зрощення, формується стан високої емоції, шана і любов до материзни. Для сучасної української школи, яка попри все функціонує, розвивається навіть в умовах жахливої воєнної агресії росії, нагальною стає реалізація завдань, які опираються на підґрунтя національних вартостей. Тоді освіта (за Русовою) ставатиме: 1) індивідуальною і вільною; 2) пристосованою до природи особистості; 3) національною; 4) відповідною соціально-культурним вимогам часу. Культурна складова повинна бути найважнішим елементом у змісті й філософії освіти. І коли так наполегливо впродовж тривалого часу звучать настійливі пропозиції щодо більш активного впровадження українознавства, зокрема шевченкознавства, в навчально-виховний процес, то це передусім заклик до ефективності духовного, інтелектуального, психоемоційного, громадянського розвитку людини. Приклад світобачення Софії Русової є одним із промовистих підходів, коли дискусія вкотре торкається ролі культурно-мистецької освіти у вихованні громадянина, нації, зміцненні української державності. Видатна Просвітниця жила, творила і боролася у важкі, часами безпросвітні для українства часи. Проте вистояла. Згадаймо хоча б частину змісту «сєкрєтного доноса» про боротьбу з українським рухом полтавського губернатора багговута імперському міністру маклакову напередодні першої світової війни (1914), в якому містилися суто драконівські, геноцидні вимоги щодо українського вчительства. Там категорично пропонувалося залучати на посади вчителів якомога більше «великоросів»; на посади інспекторів та директорів - виключно «великоросів»; учителів, які мають схильність до української справи, усувати; доводити, що ніколи українського народу не було, а «україна» означає околицю Польщі та росії. Пропонувалося скласти «правдиву» історію малоросійського народу; доводити про необхідність великоросійської мови як загальнодержавної та літературної, і що малоросійська, як простонародна, не має майбутнього; викорінювати (всілякими способами) вживання назви «україна», «українська» і не допускати на посади людей, рювана структура («Поема однієї… / Поема одного…») створює ритмічний ланцюг і підкреслює інтенсивність внутрішніх переживань: Поема однієї ночі, Поема одного смутку, Поема однієї появи…» Твори Поповчук здобули визнання у вітчизняних та зарубіжних виданнях, які колись навіть у віддаленому минулому мали контакти з українським елементом; на посади ректорів ставити виключно великоросів, видаляючи інших… Цим зловонним чорносотенним запахом україноненависництва була насичена вся освітня політика як царату, так і більшовицько-радянського «сталінобаду», яку ретиво успадкували нинішні путіноїди. У такій антигуманній ніші «педагогічного» ординства перебували мільйонні маси українства, за таких умов формувалася і педагогічна сталінська «культура». Однак не завдяки, а всупереч творилася передова українська педагогічна думка, яка ставала вагомим складником загальнолюдськості, гуманізму, справедливості й історичної правди. І так має бути нині, коли в екзистенційній війні Україна виборює свою Свободу й Суверенність. У вінку національної культурноосвітньої спадщини і національного відродження України почесне місце посідає Софія Русова. І хай проголошений НАПН України «Рік Софії Русової» стане добрим засівом на шляху «повернення» на Батьківщину багатьох видатних будителів і просвітителів Української Душі. Щоби в Україні ствердився й запанував націотворчий заповіт визначної Педагогині: «Бути гарним педагогом – це бути справжнім реформатором майбутнього життя України, бути апостолом Правди і Науки». формуючи впізнаваний, самобутній голос. Цей голос не забути: поезія — не лише слова на папері, а досвід, який проходить крізь серце. Анна доводить: сучасна українська поезія може поєднувати інтимність, філософію та суспільну значущість, залишаючись зрозумілою й близькою читачеві. Це живий доказ того, що слово може нести правду й надію навіть у найтемніші часи.
«Національне виховання є ґрунту справі зміцнення моральних силі оновлення, відродження душі народу». Суспільство · с. 11сторінка оригіналу ↗

Голос сучасності

Остап САВЧУК, заслужений діяч мистецтв України, Почесний голова ЧО ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка Молода українська поетеса Анна Поповчук впевнено творить свій літературний світ, у якому органічно поєднуються особисте й суспільне, інтимні переживання та гостре відчуття сучасності — про серце, душу і нашу Україну водночас. Дивує, як легко її слова торкаються серця і змушують стишитися, щоб відчути кожен рядок. Нова добірка, опублікована у вітчизняних та зарубіжних виданнях, засвідчує, як органічно формується її унікальний поетичний голос. Як казала наша видатна краянка — письменниця з Буковини Ольга Кобилянська: «золотої нитки не згубіть…». Так і Анна Поповчук дбайливо передає цю невидиму нитку у своїх віршах, вплітаючи її у сучасний контекст. Ця нитка відчутно оживає у рядках, створюючи зв’язок із сьогоденням. Інтимна лірика Анни ніжна, прониклива і делікатна. У віршах «Літнє танго», «Ніжність», «Половинка» та «Первінь» розкриваються тонкі нюанси любові, взаємності та духовного єднання. Лірична героїня відкрита, вразлива, здатна до глибокого почуття — і це відчувається у кожному рядку, ніжно і водночас драматично. Неможливо не затриматися на цих рядках. У «Літньому танго» постає образ гармонії двох закоханих на тлі природи, де любов ніби виходить за межі земного: «Ти тільки глянь, коханий, подивись: Під нами – небо, а над нами – зорі. Єдвабно манять запашні гаї, Зелені луки ложе постелили Нам зі смарагду трав». У «Половинці» звучить мотив втрати й самотності, але водночас — вірності та внутрішньої відкритості: Потураючи бажанням, самоті чи ваготі Я без Тебе – птаха вранена, половинка у житті». Тексти Анни насичені філософськими роздумами та проникливим спостереженням за світом. Особливо вражає, як авторка одночасно говорить про широкий світ і про глибини душі. Вірші «Пошук правди», «Містки», «Минуле» створюють відчуття діалогу з читачем, спонукають замислитися про час, пам’ять і сенс життя. Особливо відчутна воєнна тематика. У вірші «Любов на тлі війни» особисте й загальнонаціональне зливаються в єдине ціле: Свіча збігає прозорим воском, що помутнішає вже за мить. І знов у грудях за всіх щемить…». Ці рядки дають відчути і біль, і надію водночас, так талановито Анна поєднує емоції, історію та сучасність, роблячи свої твори внутрішньо близькими читачеві. Майстерність Анни Поповчук проявляється в багатстві метафор, живих образах і музичності текстів. Її слова не лише читаються — вони звучать, торкаються слуху й внутрішнього ритму читача. У вірші «Ніжність» особливо помітне злиття музики, почуттів і поетичного бачення світу: Платівку з Гері Муром я поставлю… Легенький стиск – і ось уже твоя Та дівчинка, що всеньким світом править, У своїх віршах, Ніби нічия». Вірш з епіграфом «Душа моя, мій милий, мандрівна!..» підкреслює, що справжнє натхнення приходить поза межами свідомого контролю, народжуючи щиру й безкомпромісну поетичну правду: Писати вірші уві сні – Ото найвища й буде правда». У цьому вірші поетичний ритм настільки природний, що текст ніби рухається в унісон з авторкою. Важливим твором є «Поема однієї ночі» — концентрований монолог почуттів. Повто­
"Україну любив. І це не націоналізм, · а синівська щирість до матері, · прагнення захистити її". Про-читання 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗

«Вогненна віра в перемогу Правди дасть нам силу…»

Микола ШОТ, м. Тернопіль «Ми, що нас хвилі розбурханого світовою завірюхою житейського моря викинули на береги чужих і далеких країв, не забуваймо, що і її, України, святу Правду гонили та переслідували. Віра, вогненна віра в перемогу Правди дасть нам силу перетривати», – так ще далекого 1949 року писав Василь Дідюк. І він перетривав. Аж цілих 49 років. За океаном був відомим українцем, журналістом, гумористом-сатириком і громадсько-політичним діячем, а на рідній землі його ім’я можна було згадувати хіба в їдких памфлетах, що друкувала комуністична західноукраїнська преса, «розвінчуючи» так званий український буржуазний націоналізм. Завжди позитивний, усміхнений Василь Дідюк, світлина з книжки «На народній ниві» Активна громадська діяльність Після закінчення війни йому, як і тисячам подібних, залишався вибір: куля, сибірські гулаги або закордоння. Він вибрав третє. І 1945 року опинився в німецькому місті Ґослар, у таборі так званих «діпі» – переміщених осіб. Українці свій табір назвали іменем Тараса Шевченка. Тут Василь Дідюк показам неабиякий організаторський хист: доклався до створення курсів українознавства, навчання у «Рідній школі», самодіяльного хору та ще редагував газету «Таборове життя». Громада згодом обрала його головою табору. Вчителювати йому не дозволила жодна влада Певна річ, що буржуєм Василь Дідюк не був. Він народився лютневого дня 1915 року в звичайній українській родині у селі Криволука, що нині Чортківського району на Тернопільщині. Україну ж любив. І це не націоналізм, а синівська щирість до матері, прагнення захистити її, вибороти державну незалежність. Але такий порив і природне бажання жодним поневолювачам не подобалися. Молодість Василя була сповнена драматизму 1930-40-х років. Сільський хлопчина мав велику тягу до знань. Малим він швидко навчився читати, початкову освіту здобув у школі рідної Криволуки. Пізніше вступив і закінчив Чортківську гімназію, а заодно зумів завершити учительський семінар і здобути фах педагога. Та польські зайди не дали працювати йому вчителем, нести дітям світло знань. Але через три роки він залишає український табір у Німеччині та оселяється в канадській провінції Онтаріо. Тут займався шкільництвом: вчителював, був директором навчального закладу, інспектором шкіл при Комітеті українців Канади. Не розлучався і з пером, був співредактором газети бандерівського напрямку «Гомін України», відтак – «Свободи». Про мікрофон також не забував, зокрема, свого часу керував у північній Канаді редакцією щонедільної програми «Український голос». Займався також політичною діяльністю. Посідав посаду генерального секретаря Ліги визволення України, очолював Світовий український визвольний фронт. А ще Василь Дідюк був президентом Світової федерації українських журналістів. Роботу знайшов за перших совітів. Сім місяців вчителював. Але в молоденькому вчителеві побачили небезпечного націоналіста. Довелося переховуватися. У тим часом родину прийшла трагедія. Молодший Василів брат Михайло був членом ОУН, його затримали радянські репресивні органи, й після тяжких тортур в енкаведистській катівні він помер. «Вибачте, але я не гість» Уперше він повернувся в рідну Украї­ Небавом українська земля відчула гепання німецьких нацистів. Вони теж узялися наводити свій порядок. 14 місяців Василь просидить у гестапівському ув’язненні. Коли ж дивом йому вдасться втекти під час перевезення до концентраційного табору в Дахау, він подасться у загони, в яких люди не прагнули продатися за сочевичну юшку ні сталіністам, ні фашистам, а були вірні лише одній ідеї – здобути незалежність Україні. Василь Дідюк почав воювати у складі Української повстанської армії. Був політвиховником, відтак редагував газету «Упівські вісті», інші націоналістичні видання, що виходили за потреби і можливостей. ну 1991 року. Я ж з ним познайомився, коли Василь Дідюк приїхав на батьківщину вдруге. Тоді за тривалою розмовою дізнався чимало з його життєпису. Пан Василь любив спілкуватися, захопливо розповідати. Він був привітним, запальним, ерудованим, відвертим, не любив фальші. Коли торкалися теми любові до України, здавалося, що він просто палає. Згадував щось з власної долі, розповідав про українських героїв, історичні постаті. Прагнув, аби їх, вимушених політичних емігрантів, прийняли у велику українську родину. Коли на Всесвітньому форумі українців його назвали гостем, він одразу ж та Богдана-Романа Хаварівського. 1993 р. Фото з архіву автора заперечив: «Вибачте, але я не гість… приїхав додому й вертатимуся додому. Нехай я, так склалася доля, маю дві домівки. Але Україна – таки перша», – відповів. Пригадую те словоздивування – «Гість?!». Воно навіть означило моє інтерв’ю з паном Василем у тернопільській газеті «Західна Україна» у вересні 1992 року. Якщо вже згадав те інтерв’ю, то витягну кілька цитат з нього. Бо це перший подих Української доби, коли народові хотілося, аби столітні мрії, збулися враз. Коли жадали позбутися комуністичного минулого назавжди. Коли хотіли вибратися нарешті з «гарячих» обіймів «старшого брата». Проте в усьому цьому діяли владні гальма. Як відомо, 21-24 серпня 1992 року в Києві відбувся перший Всесвітній форум українців. Василь Дідюк був його делегатом. Я попросив його поділитися враженнями від цього масштабного заходу. І почув: «Сам факт скликання такого форуму є цілком позитивним. Мені дуже заімпонували брати зі східної діаспори – Казахстану, Зеленого Клину, Сахаліну, Сибіру... Я був просто шокований їхніми виступами. Вони розмовляють рідною мовою, організовуються, вони думають, просять не залишити їх на поталу. «Ми хочемо жити», – так і заявляють. Не виглядало поважно, що Президент України назвав деякі виступи західних діаспорян критикою, а то й втручанням у внутрішні справи. Так, критика звучала. Але вона не була голою чи досадною. То було радше бажання донести до своїх співвітчизників те, що нас болить. То було навіть прохання вислухати нас, адже ми також боролися за Україну. Я вже не кажу про те, що своєю кров’ю прагнули захистити незалежність України, будучи молодими. Ми збиралися тисячами не один раз у найгірший дощ чи сніг і в Оттаві, і у Вашингтоні, і в Нью-Йорку, Лондоні. Парижі, де хочете, і перед совітськими амбасадами вимагали волі Україні та її народові. Ми йшли до наших урядів і просили звернути увагу на життя в нашій історичній Батьківщині. Якби цього не робили, то чи визнала б одразу після референдуму Україну, скажімо, та ж Канада? Ми ж навели Леонідові Кравчуку маленькі образки з нинішнього життя незалежної України. Хіба це держава, дивувалися ми, коли вона не має власних кордонів, армії, грошової одиниці. Ми просили пояснити, що це таке СНД, невже оновлений Совітський Союз, які досі багато хто в наших країнах мовить? Навіщо було створювати так званий спільний українсько-російський флот? Або ось, здавалося б, дрібниці. Минув рік, як синьо-жовтий прапор було внесено до сесійної зали Верховної Ради України. Але ж над ним і досі є серп і молот. То ж яка ваша мета? Невже так важко принаймні зішкрябати ці комуністичні символи? Повірте, нас подібне дуже й дуже болить. «Де ж та незалежна Україна?», – волають наші серця. І справді, де вона? Рішучих дій, словом, не видно. Тому нині міркую; а що я, стара людина, зможу зробити для України, тут, в Україні, чим допомогти? І замість відповіді лише розводжу руками. Отже, з-за океану зможу більше помочі надати своїй Батьківщині. Нам дорога Україна. І тепер зібрані кошти витрачатимемо на конкретну справу. Скажімо, придбали за два з половиною мільйони доларів амбасаду для Української незалежної держави. Напевне, ще не один подібний подарунок рідна земля прийме від нас. Нехай лише розквітає вона!». Публіцистичне полум’я й щирий сміх Незважаючи на свій немолодий вік, Василь Дідюк приїжджатиме в Україну ще кілька разів. Мої особисті зустрічі з ним виливатимуться у чергові інтерв’ю в тернопільській пресі, телеетері. Про мандри рідною землею він повідомлятиме і в українській пресі, що видавалася за океаном. Мені ж подарує двотомник вибраних власних журналістських праць «На народній ниві» та книжку «Смійтеся на здоров’я». Він добре розумів силу слова. Писав: «Кожна культурна людина знає, до якої землі й нації та чому вона належить. Мусимо знати це й ми, українці. Інакше будуть нас уважати за некультурний народ, щоб згідно з цим і трактувати». Тому ще на початку 1960-х років Василь Дідюк активно долучається до видання брошур просвітницької серії «Українознавчі студії». «Україна – мій рідний край», «Чому я є українець» – ці та інші книжки розповідають правдиву історію України. Чесно кажучи, на початку 1990-х років я й сам почерпнув з книг Василя Дідюка чимало невідомої мені інформації про великих українців Івана Мазепу, Павла Чубинського, Михайла Грушевського, Симона Петлюру, Августина Волошина, Дмитра Вітовського, Степана Бандеру, Миколу Міхновського, Романа Шухевича, Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого, про Героїв Крут і Базару. Пан Василь був переконаний, що його «скромні» книги є «спробою єднання всіх українців, людей доброї волі». Гадаю, він мав рацію. У Державному архіві Тернопільської області ще за його життя створили особистий фонд Василя Дідюка, куди він передав понад дві тисячі книг і різної періодики з власної бібліотеки. Земне життя Василя Дідюка тривало понад 88 років – до 7 вересня 2003 року. Разом з дружиною Ліною Ваврик, яка походила зі Львова, похований на українському цвинтарі Святого Володимира в місті Оквілл (Канада). На його пам’ятнику, крім інформації, що він – учасник визвольних змагань ОУН-УПА, суспільно-громадський діяч, викарбувані ще два слова «сівач» і «вишиваний». Пояснення поняттю «сівач» можна знайти на обкладинці його книжки «На народній ниві», де зображено сівача, що лівою рукою тримає посуд із зерном, а правою його розсіює. І, як пише один з рецензентів книги, цим сівачем є Василь Дідюк, який «не зерном, а словом засіває» українство. Щодо слова «вишиваний» скидається на те, що це, мабуть, упівське псевдо пана Василя. Якщо ж мовити ширше, то «вишиваний» рівнозначний поняттю «український». Адже, як писав Василь Дідюк: «Кожний з нас, що народився й виріс на українській землі, серед українського народу та в українській родині, є з усім цим нерозривно пов’язаний та носить фізично, духовно і всією своєю національною вдачею українську національну печать». Пам’ятаймо про це і на рідній землі, і скрізь, де дзвенить українське життя! Таким дружнім шаржем Василь Дідюк оформив обкладинку своєї книжки «Смійтеся на здоров’я» Василь Дідюк (другий праворуч) у колі тернопільських колег (зліва направо) – Миколи Шота, Володимира Негребецького, Юрія Цвика, Тетяни Тарасенко
13 Суспільство · «На перше місце виступив екзистенційний характер: чітко проявилися вісь зла і вісь добра». · с. 13сторінка оригіналу ↗

Постання української мови, українського народу і першої української національної держави Кольори, що зберегли українську душу

Закінчення. Початок на стор. 6-7. них, варяги являли собою насильників і грабіжників: «а іже бяху у них, то ті насилля діяху Словенам, Кривичам і Мерянам». Залишаючись на поверхні чужого для них племінного побуту, варяги не змішувалися з місцевим населенням і не входили у його життя. Зовсім іншу роль грали варяги на півдні: міське і волосне життя передбачає виділення із загальної маси населення таких елементів, які при племінному укладі не можуть з’явитися з достатньою визначеністю: воїни і купці; одні необхідні для захисту від зовнішніх ворогів, другі для внутрішніх і зовнішніх торгових відносин… У Києві, Турові та інших південних містах варяги з’являються не в якості збирачів данини і насильників, а в якості дружинників і торговців, які захоплюють у свої руки владу»107. Далі буде. _____________ 95 Мавродин В. В. Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности. М., 1971. 96 Він же. Происхождение русского народа. Ленинград, 1978. 97 Мавродин В. В. Образование древнерусского государства. 2-е издание. СПб,: Из-во С.-Петербургского университета, 2008. С.93. 98 Кухарчук Ю. Просвітник українського народу. // Брайчевський М. Вибране. Т. І. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі. Історична думка в Київській Русі / Упорядник Юрій Кухарчук. К.: Вид-цтво імені Олени Теліги, 2009. С. 16–17; Костенко І. Першим спростував кремлівську пропаганду. Михайло Брайчевський досліджував 1500 років української державності // Україна молода. 2025. 17 вер. С. 6. 99 Півторак Г. П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. С. 57. 100 Костенко І. Першим спростував кремлівську пропаганду. Михайло Брайчевський досліджував 1500 років української державності // Україна молода. 2025. 17 вер. С. 6. 101 Савченко О. Антиукраїнець, або Воля до боротьби, поразки чи зради. К. : А-БА-БА-ГА- ЛА-МА-ГА, 2019. С. 13–14, 15. 102 Сочнев Алексей. Интервью с Юрием Афанасьевым. 21 июня 2015 г. // Афанасьєв Юрий. https://kobza.com.ua/ polemika/5075-sovetskij-sotsium-byl-k-1985- godu-raschelovechen-i-raskul-turen.html; http:// lenta.ru/articles/2015/06/03/afanasiev/ 103 Сочнев Алексей. Интервью с Юрием Афанасьевым. 21 июня 2015 г. // Афанасьєв Юрий. https://kobza.com.ua/ polemika/5075-sovetskij-sotsium-byl-k-1985- godu-raschelovechen-i-raskul-turen.html; http:// lenta.ru/articles/2015/06/03/afanasiev/ 104 Етнічна історія Давньої України. Колективна монографія / П. П. Толочко (керівник), Д. Н. Козак, О. П. Моця, В. Ю. Мурзін, В. В. Остроущенко, С. П. Сегеда. К., 2000. С. 230. 105 Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. С. 13. 106 Цегельський Л. Русь-Україна і Московщина-Росія. Історико-політична розвідка. Львів: Апріорі, 2007. С. 20. 107 Шахматов А.А. История русского летописания. Т.І. Повесть временных лет и древнейшие русские летописные своды. Книга 2. Раннее русское летописание ХІ–ХІІ вв. СПб.: Наука, 2003. С. 217. Дмитро ЧОБІТ Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ 2 лютого Благодійний фонд «Берегиня миру» влаштував у публічній бібліотеці міста Буча на Київщині вечір пам’яті «Кольори, що зберегли українську душу». Захід був присвячений пам’яті художниці-модельєрки, почесної громадянки Бучі, мисткині, лавреатки премії ім. В. Стуса (2001), членкині Союзу українок Любові Панченко. Небога Любові Панченко Ірина Левченко зазначила, що в радянські часи українську національну культуру відсовували і замовчували. У цей час Любов Панченко творила українське національне мистецтво. Вона розробляла одяг в українському національному стилі. Розроблені нею узори вишивок публікував журнал «Радянська жінка». Але потроху її усували з публічного простору. Про художницю поділився спогадами її двоюрідний небіж Віктор Овсієнко. Його батько отримав у 1953 році квартиру в Києві. Коли Любов Панченко вступила до Київського художнього училища, яке було розташоване в Лаврі, то жила у своїх родичів Овсієнків. Спала на розкладачці в кухні, бо місця було мало. Ночами малювала. Віктор Миколайович згадує, що вставав рано, а вона вже малювала. Любов Панченко одягалася в українське національне вбрання, яке шила на кухні вручну, без швейної машинки. Якось Віктор вийшов з тіткою Любою на Хрещатик. До них збігся чималий гурт іноземців з фотоапаратами. Вони були в захваті від красуні в українському одязі. Художниця Любов разом із чоловіком-художником Олексою Олійником збудувала житло в Бучі. Мисткиня розмалювала його півниками, корівками, соняшниками. Тоді Буча ще не була так забудована, як зараз, іще здалеку, з поїзда, було видно незвичайний будинок. У будинку був портрет Тараса Шевченка. А на підлозі тераси на другому поверсі – розсипане сіно, стояли вила і граблі. Олекса Олійник утримував пасіку. Любов Панченко вирощувала городину, але віддавала перевагу квітам. У 1974 році Віктор Овсієнко одружився. Тітка Люба прийшла на весілля в українському національному одязі. На зауваження, що на таку урочисту подію треба приходити в урочистому одязі, як усі, художниця відповіла: «То англійський стиль, а ми українці». Любов Панченко дуже поважали в українській діаспорі, особливо в Канаді. Віктор Овсієнко закликав заснувати художній конкурс імені Любові Панченко і зробити його регулярним, щорічним. Про своє знайомство з творчістю Любові Панченко розповіла директорка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська. Свого часу Любов Михайлівна передала свої роботи в цей музей. Нині у відкритому доступі в музеї експонується лише один твір Панченко. Інші заховані. Війна. Олена Лодзинська згадує, що коли вона прийшла працювати в Музей шістдесятництва, то тодішній директор Микола Плахотнюк похвалився, що тут зберігається колекція робіт Любові Панченко. Він звернув увагу молодої співробітниці на картину Панченко «Єретик». У Єретику можна впізнати дисидента Івана Світличного, який на той час уже був заарештований. Так Любов Панченко відгукнулася на репресії проти української інтелігенції. Художниця всім говорила, що політикою не цікавиться, просто обстоює своє, рідне, українське. Коли з Бучі вигнали російських окупантів, то волонтери вивезли Любов Панченко в Київ, у лікарню. Але вона вже була виснажена голодом і холодом. Їй виповнилося 84 роки. Було оголошено збір коштів, щоб помістити Любов Панченко в пансіонат. Дуже швидко зібрали 300 тисяч з лишком. На жаль, мисткиня померла 30 квітня 2022 року. Гроші витратили на видання альбому репродукцій робіт художниці та на пам’ятник на її могилі на Яблунському кладовищі в Бучі. 12 квітня 2023 року в Бучі вулицю Димитрова перейменовано на вулицю Любові Панченко. Кандидат історичних наук, художник і завідувач кафедри графіки та дизайну Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Бойчука Олександр Босий у своєму виступі дав високу оцінку творчості Любові Панченко. Ця академія виросла з художнього училища, яке свого часу закінчила Любов Панченко. Нині в академії працює викладачем Петро Печорний, останній із однокашників Любові Панченко. Олександр Георгійович розповів, що Любов Панченко купувала рушники і міняла їх у бабусь на старі, часто протерті до дірок рушники. Але старі рушники були з давніми орнаментами. Ці архаїчні знаки передавалися від майстрині до майстрині упродовж століть і навіть тисячоліть. Бабусі не могли пояснити їх значення. Говорили, що вишивають так, як їхні матері та бабусі. Любов Панченко розумілася на вишитих узорах, вона прекрасно знала поліську, карпатську, подільську та інші українські орнаментики. Олександр Босий заявив, що вже розроблено вказівники для Бучі з орнаментами Панченко. Творчість Любові Панченко має стати брендом Бучі. Петриківка, наприклад, вся вкрита петриківськими розписами. Нещодавно петриківці ще раз потрапили до Книги рекордів: вони розмалювали петриківкою 10 автобусів, які сполучають їхнє село з обласним центром. Варто розмалювати Бучу орнаментами Любові Панченко. Депутатка Бучанської міської ради Ольга Продан розповіла, що з групою шанувальників мистецтва відвідала Любов Михайлівну 2 лютого 2022 року. Привітали мисткиню з днем народження. Відвідувачів вразило те, що навіть покривало на ліжку художниці було вишите. Під час розмови господиня сказала, що на горищі в неї є ще роботи. Там були течки з ранніми роботами художниці. Було дуже багато ескізів. Під час вечора експонувалася виставка оригінальних робіт художниці Панченко, а також виставка дитячих малюнків за мотивами творчості видатної бучанки. Кожний учасник заходу отримав по три наліпки, щоб позначити три малюнки, які йому найбільше сподобалися. Перше місце зайняла робота 15-річної Анастасії Крицької. 9 малюнків, відзначені найбільшою кількістю наліпок, утворять колаж «Бучанська весна», який є схематичним планом Бучанської громади. Коли в Бучі нарешті з’явиться музей, колаж передадуть як експонат до музею.. Бучанська агенція регіонального розвитку подарувала юним художникам призи (фарби, чашки, печиво). Директорка Агенції Наталя Юхимович пообіцяла підтримку громадських організацій, українського мистецтва і наших захисників. Керівниця Благодійного фонду «Берегиня миру» Юлія Шкурупій зауважила, що творчість Любові Панченко є джерелом натхнення, і пообіцяла зробити окремий захід, присвячений цьому мистецькому спадку. Вечір завершився невеликим концертом ансамблю «Перлина Бучі» Бучанського будинку культури.
13 Суспільство · «На перше місце виступив екзистенційний характер: чітко проявилися вісь зла і вісь добра». · с. 13сторінка оригіналу ↗

Символ правди і волі

Перебуваючи в ближньому колі тих, хто знав і мав честь працювати, спілкуватися, бути поряд із Степаном Ільковичем Хмарою, поділюся бодай коротко кількома враженнями від зустрічі в «Просвіті» з нагоди других роковин відходу державника в засвіти. Так, у своєму виступі Павло Мовчан говорив не лише про неймовірну долю Степана Хмари, історію добрих стосунків, що тривали чимало літ, а й про його просвітницьку місію. Зокрема, Степан Ількович охоче відгукувався на запрошення долучитися своїм мудрим словом до круглих столів «Просвіти». Він не тільки виступав, але й писав статті... Пригадалося, як під час одного такого заходу, в серпні 2023 року він обмовився про свою статтю для сайту Конгресу США, яку розмістили ще 2022 року. — А чому Америка читає, а українці — ні ? Давайте надрукуємо в «Слові Просвіти», негайно, в найближчий випуск! — відреагував Павло Мовчан. Таку №32—33 (10—23 серпня 2023) вийшла стаття Степана Хмари «Війна російської імперії проти України — Третя світова війна». «Ознаки цієї війни дають усі підстави вважати її світовою. У клубку війни перемололися головні проблеми нинішнього світу. На перше місце виступив екзистенційний характер: чітко проявилися вісь зла і вісь добра з їхніми ціннісними характеристиками. По одну сторону опинилися дві неототалітарні імперії — російська і Китайська з їхніми антилюдськими диктаторськими системами державного устрою, і правлячий диктаторський режим в Ірані, а по другу — країни з демократичними принципами державного устрою...», — процитував уривок зі статті пан Мовчан і запропонував гуртом присутніх видати книгу спогадів про легендарного політика. Удова Степана Хмари — Роксолана нагадала, що її чоловік «не зважав ні на чини, ні на лиця, для нього визначальним було чи живе ця людина заради України, робить щось корисне для своєї країни чи ні». «Працюючи в парламенті він намагався схилити вбік України навіть тих, з ким, здавалося, і говорити марно було», — зазначила Роксолана Хмара. Вона зазначила: Степан Хмара дуже сподівався, що українська навчиться бачити великих і чути». «Символом правди і волі» назвала пані Роксолана покійного. Віталій Мельничук, колишній народний депутат і перший демократично обраний міський голова Житомира, розповів як Степан Ількович активно долучався до створення десантно - штурмових військ. «Він їх хрещений батько», — сказав пан Мельничук. За словами Івана Зайця Степан Хмара належить до опорних носіїв нації. «Він намагався посилювати Україну в будь-який спосіб, штовхав на добрі справи», — наголосив пан Заєць. Академік НАПН Георгій Філіпчуку своєму виступі зазначив, що Степан Ількович є для нього Будівничим рідномов’я. «А його відомий виступ з парламентської трибуни щодо закону про землю спресував наші проблеми», — сказав Георгій Філіпчук. (Нагадаємо, 5 грудня 2019 року з трибуни Верховної Ради Степан Хмара назвав чинну владу «шпаною ліквідаторів», якій чужі поняття патріотизму, сумління та віри й закликав українців зібратися під парламентом і викинути геть цю владу» (ред.). Будемо сподіватися, що добрі наміри побратимів легендарного державника щодо вшанування його пам’яті будуть реалізовані в цей особливий для країни рік — 30-річчя ухвалення Конституції України і 35-річчя відновлення Незалежності України. Ігор ЗОЦ
«Кажуть, що речі зберігають · характер майстра. Якщо це так, · то звірятка Ніни – точне її віддзеркалення». Пошта «СП» 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

поміченим, був найкращим свідченням того, як глибоко вона жила своєю справою. З роками прийшла й творча впевненість. Ніна ніколи не копіювала чужого: «Я завжди роблю щось своє. Беру з природи й стилізую під себе». На художніх радах вона соромилася подавати свої роботи поруч із визнаними майстрами. Але всі її вироби затверджували одразу, і це стало переломним моментом. Коли ж її роботи потребували для виставок або показів, а готових виробів бракувало, Ніна рятувалася нічною тишею цеху. При тьмяному світлі ламп вона сідала за робоче місце й ліпила цілі сімейки баранців – від найбільшого до найменшого. Вони народжувалися швидко, впевнено, ніби самі просилися з-під рук. На заводі випалювати можна було скільки завгодно, поливи були доступні, завод жив цілодобово, і це давало відчуття повної свободи. Ті баранці, виставлені рядком, були, як результат нічної концентрації, любові до форми й радості від праці, яку Ніна сьогодні згадує як один із найцінніших і найщасливіших періодів свого життя. Ідея поїхати з Опішного Ніну не полишала ще довго. Вона думала про подальше навчання, про Львів, про нові горизонти, які, здавалося, чекали попереду. Та життя внесло свої корективи. Саме в Опішному вона зустріла свого майбутнього чоловіка, і це знайомство поступово змінило всі плани. Вибір став не лише професійним, а й особистим. Переїзд відклався, а згодом і зовсім зник із думок. Так Опішне, куди вона приїхала майже випадково, стало не тимчасовою зупинкою, а місцем, де склалася її доля – творча й родинна. Після роботи на заводі Ніна перейшла до домашньої майстерні. Чоловік зробив гончарний круг, знайшов піч івона знову була господинею свого часу. Були ярмарки, Андріївський узвіз, Пирогове, Сорочинський ярмарок, поїздки містами України. Були й труднощі: знецінені гроші, непрості люди. Новий етап відкрився з роботою в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Тут Ніна не лише творила, а й надихала інших. Працюючи в музеї, Ніна не обмежувалася тільки майстернею. Їй було важливо, щоб гончарство перестало бути чимось відстороненим, «експонатним», і стало живим досвідом для ради, директорки столичної Публічної бібліотеки імені Лесі Українки для дорослих Ольги Романюк, її вразив образ головної героїні. «Це людина неймовірної волі. Сумніву не було, що ця книжка має бути видана», – зауважила вона. Документальним свідченням описаних у книжці подій є листи Магди до брата Густава, який мешкав у Гамбурзі. У них жінка розповідала не тільки про кожного. Саме тоді в неї з’явилася, на перший погляд, проста, але дуже символічна ідея – залучити до глини весь колектив. «Я хотіла, щоб усі працівники музею зліпили по квітнику, щоб кожен доторкнувся до глини», – згадує вона. У ті «творчі» дні музей наповнився сміхом, несподіваними відкриттями й щирим захопленням: хтось уперше відчував вагу матеріалу в руках, хтось дивувався, як глина реагує на дотик. Ніна терпляче допомагала кожному, підказувала, підтримувала, і прості квітники стали не просто виробами, а знаком спільності й причетності до давнього ремесла. Пізніше була робота з дітьми в Колегіумі мистецтв, спроби навчати в системі, яка не завжди дозволяла творчу свободу. Зрештою Ніна повернулася туди, де їй добре – до музею. І працює тут донині: створює унікальні речі для крамнички, проводить майстер-класи. Та насправді вона робить дещо більше, ніж просто ліпить із глини. Вона повертає людям відчуття дива – того тихого, домашнього, яке не кричить, а лагідно усміхається. Ніна Дубинка – першокласна гончарка. Її мініатюрні роботи, створені на гончарному крузі, не мають аналогів. Вони впізнавані з першого погляду й мають своє коло прихильників. Милі звірятка мають власний характер і настрій. Вони ніби живуть своїм життям, але водночас несуть у собі щось дуже знайоме – тепло рук, спокій і добру іронію. Кажуть, що речі зберігають характер майстра. Якщо це так, то звірятка Ніни – точне її віддзеркалення. У колективі її люблять за щирість і світлий погляд на життя. Вона не вміє сердитися надовго й завжди знаходить, за що подякувати дню. Її глина не знає різкості, лише м’якість, терпіння й любов до форми. Історія Ніни Дубинки – це історія людини, яка не зрадила собі. Вона не гналася за званнями й не підлаштовувалася під обставини, а просто чесно робила свою справу. І, можливо, саме тому в її руках глина стає живою. З неї народжуються не просто фігурки, а маленькі казкові істоти, які мовчки нагадують нам: світ може бути добрішим, якщо дивитися на нього з усмішкою. Добре, що в Україні є такі мистці: тихі, справжні, які тримають культуру не гучними словами, а щоденною працею рук і душі. життя її родини на Вінниччині, а й детально описувала картину подій в усій Україні. «Ці листи є пекучою правдою про те, що творилося у нашій нескореній державі під час розкуркулення, колективізації, голоду 1932–1933 років і потім з початком Другої світової війни», – зазначив Сергій Сай-Боднар. Він розповів, що впродовж десяти років по крупинках збирав інформацію про свою прабабусю. Найімовірніше, вона загинула у гулагівських таборах у Челябинській області (рф). «Історія Магди до сьогоднішнього дня, на жаль, не завершена. І не завершена через імперію зла, яка не дає з’ясувати, яка ж насправді доля спіткала Магду Хоманн, що потрапила в радянські концтабори, ну і, напевно, там знайшла вічний спокій. Я дуже сподіваюся, що зло буде знищено, а історію Магди автор допише. Щиро вражений глибиною слова автора, його щирою любов’ю до людей, які живуть довкола, і до своєї прабабусі, якої він не знав, і доля якої його захопила. Вітаю автора з виходом його видання у світ», – зазначив керівник КП «Київінформ», секретар видавничої ради Євген Лопушинський. Книга «Магда» вийшла накладом 300 примірників, її буде передано до бібліотек Києва. За інформацією вітчизняних медіа
«Кажуть, що речі зберігають · характер майстра. Якщо це так, · то звірятка Ніни – точне її віддзеркалення». Пошта «СП» 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Глина, що усміхається

Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства Її глиняні звірятка завжди усміхаються. Маленькі, кучеряві, трохи наївні й дуже теплі, вони ніби зійшли зі сторінок доброї казки. Здається, що ось-ось заговорять або тихенько засміються, коли на них ніхто не дивиться. У цих фігурках є щось живе й дуже особисте – вони дивовижно схожі на свою авторку. Гончарка Ніна Дубинка і сама така ж відкрита, світла, з постійною усмішкою, яка не зникає навіть тоді, коли життя випробовує на міцність. Можливо, саме тому її кераміка має особливу силу – вона несе відчуття радості й спокою. Народилася Ніна на Полтавщині, у Лубенському районі – на землі, дез покоління в покоління передається любов до ручної праці та краси. Її мама й бабуся були творчими людьми, вишивали, вкладали у візерунки тепло рук і серця. Мама була людиною надзвичайного світла. «Вона завжди шукала щось хороше, з усмішкою підходила до будь-якої проблеми, ніколи не показувала суму й не вміла ображатися», – згадує Ніна. Саме від мами майстриня успадкувала головне – вміння йти по життю легко й з добром. Хоча в родині панувала любов до вишивки, сама Ніна з дитинства тягнулася до малювання. Малювала всюди: на уроках, у вільні хвилини й навіть тоді, коли часу зовсім не було. «Я думала, що по життю буду малювати», – говорить мисткиня. Тому й навчалася на художникаоформлювача в місті Полтава, а після повернення до рідного села працювала за спеціальністю, оформлювала плакати з лозунгами. Та одноманітність швидко набридла, і доля зробила несподіваний поворот. Випадкове газетне оголошення про набір до заводу «Художній керамік» привело Ніну до Опішного – серця українського гончарства. Спершу вона не планувала там залишатися, здала документи й хотіла їх забрати. Але екскурсія заводом, знайомство з процесом і «живою» глиною змінили все. «Я побачила готову продукцію – таку красиву, блискучу, що аж очі світилися», – згадує майстриня. Опішне дало їй те, чого не могли дати інститути: свободу експерименту, доступ до матеріалу, печей, випалу. Вона жила роботою – приходила в цех вечорами, малювала ночами, тренувалася до знемоги. Поступово Ніна почала відчувати внутрішню потребу більшої свободи, не творчої навіть, а життєвої. «Я зрозуміла – якщо будеш малювальницею, то весь час будеш залежною від того, що хтось тобі має зробити виріб», – пригадує вона. Малюючи готові форми, вона дедалі частіше ловила себе на думці, що хоче пройти шлях від початку до кінця самостійно. Так у її житті з’явився гончарний круг. Спершу глина здалася їй «грязною», важкою, зовсім не схожою на чисті аркуші й фарби. Вона не приваблювала й не слухалася рук. Але Ніна вперто сідала за круг знову й знову, працювала повільно, терпляче, навчаючись відчувати матеріал. День за днем глина почала відповідати взаємністю, із безформної маси народжувалися перші впевнені вироби – знак того, що знайдений шлях уже не відпустить. Перший баранчик маленький, за зразком гончаря Михайла Китриша, вийшов напрочуд вдалим. А далі були норми, шалені темпи, нічні роботи й захоплення колег. «Я могла зробити три норми блискавично. Роги, хвостики – все летіло», – усміхається Ніна. Її вчили майстри, підтримували колеги, особливо Петро Омеляненко, який наголошував: «Не поспішай, працюй чисто! Швидкість прийде сама!» Творчість так захоплювала Ніну, що вона часом зовсім випадала з реальності. Старі гончарні круги були гучні, важкі, вони гуділи на весь цех, але, заглибившись у роботу, вона цього просто не помічала. Ніна наробляла заготовок, відкладала їх і вже бралася за інше, не звертаючи уваги, що круг усе ще крутиться й шумить. Майстри з сусідніх місць не раз сміялися й кричали їй через цех: «Вимкни його та сиди роби далі!» А вона лише здригалася, усміхалася й вимикала круг, щоб за мить знову повністю розчинитися в глині. Цей гул, що залишався не­
«Кажуть, що речі зберігають · характер майстра. Якщо це так, · то звірятка Ніни – точне її віддзеркалення». Пошта «СП» 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Ус л і д з а М а г д о ю

Нещодавно у Києві відбулася презентація художньо-документальної повісті заслуженого журналіста України Сергія Сай-Боднара «Магда». «Магда» — художньо-документальна повість про невигадану історію справжнього кохання німкені та українця, які ніколи б не зустрілись, якби не війна. Ця столітня історія, сповнена почуттів у часи випробувань колективізацією, голодоморами, ГУЛАГівськими таборами, жорстокими умовами життя під час світових війн XX століття, так і не дала відповідей на всі запитання про українську німкеню Магду Хоманн. Родичі-дослідники в сучасні часи і досі багато чого не знають, бо в Україну прийшла нова війна і країна, яка сто років тому знищувала справжнє кохання між німкенею та українцем, зараз намагається знищити все українське. Книга вийшла за підтримки КМДА в межах міської цільової програми «Столична культура: 2025–2027 роки». Рукопис став переможцем конкурсу, оголошеного видавничою радою при Департаменті суспільних комунікацій КМДА. За словами директорки департаменту Мирослави Смірнової, відбір був дуже ретельним, і «Магда» обрана не тільки за її художню цінність, а й актуальність. Автор повісті Сергій Сай-Боднар розповідає історію своєї прабабусі Магди Хоманн, яка народилась у Німеччині. Після завершення Першої світової війни вона закохалась у військовополоненого українця Олексія Кучинського і всупереч батьківській волі поїхала з ним на Поділля. Сім’ї довелося пережити колективізацію, Голодомор, сталінські репресії. Магда рано залишилася без чоловіка. Синів-близнюків відправила в радянську армію, а у 1944 році її відправили в табори ГУЛА­ Гу, де сліди жінки загубилися. «Невигадані герої книги проходили надскладні виклики, це люди, які боролися за своє кохання, які пережили ту велику любов і прийняли рішення йти за нею... Магда поїхала за своїм чоловіком у невідомість. Складні виклики випали на її долю і на її життя. Книга "Магда" складна, але водночас дуже правильна. Саме тому ми продовжуємо розвивати видавничу справу, підтримувати авторів і видавати справді якісну українську літературу, яка буде доступна безкоштовно у наших бібліотеках», – зазначила Мирослава Смірнова. За словами членкині видавничої
«Якщо цей приклад ставлення до життя допоміг мені, то він може надихнути й інших». Театр 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

невеличкі тексти про окупацію. Подробиці згодом». Ігор Матіїв, режисер-постановник: «Хочу звертатися до творчості Оксани Гриценко ще і ще. Адже її журналістська точність та критичність спостереження поєднується з великою любов’ю та щирим співчуттям. І, звісно, гумор, який нам так потрібний у цей час випробувань. Коли я читав цей твір, у мене був один з найважчих періодів життя. Я був розчарований в людях, у своїй професії та озлоблений на весь світ, як герої цієї п’єси. А характер героїні, її ставлення до складних обставини та неприємних людей, її «позитивне налаштування», що дозволяє не здаватися за жодних умов, дозволив поглянути на свою ситуацію в позитивній оптиці. Це у свою чергу дозволило віднайти свою місію і, як би це пафосно не звучало, воскресило мою віру в майбутнє. Я подумав, якщо цей приклад ставлення до життя (зауважу, історія Галі абсолютно реальна), допоміг мені, то він може надихнути й інших. Адже нас, на жаль, так багато «побитих, зневірених і майже пропащих». Тетяна Печенкіна, виконавиця ролі Галі: «Ігор Матіїв – цікавий та імпульсивний режисер. Йому подобається творчість Оксани Гриценко. На мій погляд, він її тонко розуміє. Вже зробив дві постановки за її п’єсами. У нашій виставі два склади. З кожним із акторів він працює по-різному. В іншому складі Галю грає Катерина Рубашкіна. Вона дуже цікава, але в неї вийшов зовсім інший образ. Ігор вміє творчо використовувати потенціал кожного актора. Саме він мені запропонував цю роль. Коли прочитала п’єсу, то перші думки були, що вона надзвичайно актуальна. Звісно, сьогодні людям хочеться якось відволіктися в театрі. Але такі вистави теж треба робити. Вони підіймають дух. Принаймні ми прагнули це зробити. У моєї героїні йде монолог. Проте насправді це діалог з глядачем, діалог зі Всесвітом. Процес створення вистави був довгий. Виникали об’єктивні складнощі. Та попри все ми змогли вийти на фінішну пряму і довести справу до кінця. Моя героїня має велику силу волі. Її прототип Галина Гончарук – надзвичайна жінка. А з іншого боку – це жінка звичайна. Серед моїх подруг таких багато. Вони переборюють всі труднощі війни. Дуже люблю Галю. Хочу додати до цього образу трішки гумору. Виставі поки не вистачає легкості. Думаю, що вона з’явиться під час наступних показів. Що стосується героя, роль якого виконує мій колега. Я його ні в якому разі не виправдовую, але намагаюся зрозуміти логіку вчинків цього персонажу. Вистава тільки починає своє життя. Сподіваюся, що вона подобатиметься глядачеві». Мирослав Павліченко, виконавець ролі Слави: «Я вже мав досвід роботи з режисером Ігорем Матіївим. Свого часу грав у поставленій ним виставі «Мати», яка йшла спочатку на камерній сцені театру, а потім її перенесли на основну сцену. На жаль, зараз вона не йде. А робота над виставою «Несе вода Галю» розпочалася приблизно чотири місяці тому. Роль Слави мав виконувати інший актор, але не склалося. За місяць до прем’єри мені запропонували взяти участь у цьому проєкті. У виставі два акторських склади. Я граю разом з актрисою надзвичайно високого професійного рівня Тетяною Печенкіною. Ми старші за віком від акторів іншого складу і досвід у нас більший. Зізнаюся, що графік роботи був напруженим, адже репетиції доводилося поєднувати зі зйомками у серіалі. Сам матеріал дуже сподобався. Він складний, але виписаний Оксаною Гриценко дуже грамотно і талановито. Вона піднімає дуже важливий пласт. Звичайно, двом акторам досить непросто утримувати увагу глядачів більше ніж годину. Але, слава Богу, вистава відбувалася. Тепер щодо своєї ролі. На жаль, у нас є багато людей, які заради грошей можуть зрадити свою Батьківщину. У них навіть не виникає сумнівів. На відміну від них мій персонаж вагається. Мабуть у нього таки лишилися якісь крихти совісті. Думаю, що після пережитих потрясінь у Слави не вникне навіть думки щодо співпраці з ворогом, адже у людини відбулася трансформація. Вважаю, що вистава «Несе вода Галю» на сьогодні одна з кращих режисерських робіт Ігоря Матіїва. Він давав нам завдання, розкривав больові точки. Саме за його словами мій персонаж має право на виправдання, на трансформацію. Виконувати ролі негативних персонажів завжди складно. Звісно, там єщо виправдовувати, є що підіймати. Але глядач буде все рівно на боці позитивної героїні, на боці Галі. А моїм завданням залишається допомагати партнерці». Світлини Едуарда МЕЖУЛА
«Якщо цей приклад ставлення до життя допоміг мені, то він може надихнути й інших». Театр 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗

Г а л я , я к а н а д и х а є

Київський академічний драматичний театр на Подолі останнім часом став частіше звертатися до сучасної української драматургії. Нещодавно режисер Ігор Матіїв поставив у Залі Ігоря Славинського виставу «Несе вода Галю» за п’єсою сучасної української драматургині Оксани Гриценко. Отож, слово людям, які безпосередньо пов’язані з цим проєктом. Едуард ОВЧАРЕНКО Оксана Гриценко, авторка п’єси: «З режисером Ігорем Матіївим ми познайомилися в лабораторії Національної спілки театральних діячів України ще до повномасштабного вторгнення, у 2021 році, поспілкувалися. Пізніше я написала п’єсу «Молочайник» і надіслала її на «Митницю» та інші конкурси. Ігор дізнався про цей текст і зміг його прочитати. Улітку 2023 він зателефонував і сказав, що ця п’єса йому дуже подобається, і запропонував її до постановки художньому керівнику театру Богдану Бенюку. Ніколи не думала, що її поставлять у Театрі на Подолі. Для мене це була приємна несподіванка. Сама постановка дуже сподобалася. Здається це хороша інтерпретація тексту. Сподобалася мала сцена, мінімалістична сценографія, гра акторок. До цього виставу поставили в Одеському театрі юного глядача. Потім були постановки у театрах Львова, Дніпра, Кропивницького, Мукачева та інших міст. А київську виставу вважаю однією з найкращих. Порушена у п’єсі тема актуальна й нині. Це історія окупації. Вона залишається дуже болючою. (До слова, моє рідне селище на Херсонщині на сьогодні теж під окупацією). Тут розповідається, як село потрапляє в окупацію, а люди адаптуються до нової реальності. З одного боку п’єса реалістична, але єв ній і міфологія, містика, а це люблять театри. Виставу за цим твором показують як на великих, так і на камерних сценах. А чому п’єса зацікавила того чи іншого режисера, краще запитати у них самих. Тепер щодо п’єси «Несе вода Галю». Це історія про жінку, яка під час підриву Каховської ГЕС врятувала себе і свого частково паралізованого чоловіка. Вона зібрала пліт, склала туди речі, поклала чоловіка і вони кілька днів пливли по Дніпру. Ця реальна історія, про яку я дізналася від знайомої режисерки. Була в захваті. Потім отримала контакти цієї жінки. У той час я була на резиденції у Швеції. Поспілкувалася з пані Галиною. Вона мене дуже вразила своїм оптимізмом і позитивом, яким заряджає всіх довкола. У мене був не найкращий настрій. Але після розмови з нею я одразу повеселішала і зрозуміла, що хочу про це написати. Над формою працювала довго. У результаті у мене вийшло два герої – Галина і пацієнт, якого вона рятує, вивозить на автівці «швидкої допомоги». У реальності Галина працювала диспетчером на швидкій допомозі у Херсоні. Загалом вийшов текст про людей, які зараз живуть у Херсоні і працюють рятувальниками, медиками. Попри всі труднощі вони продовжують там жити і рятувати життя інших. Подавала цю п’єсу на конкурси «Драма UA» та «Липневий мед». Там вона увійшла до довгих списків. Завдяки цьому Ігор Матіїв і запитав мене про текст. А коли прочитав, то знову ж-таки запропонував до постановки художньому керівнику театру і його затвердили. Я була дуже щаслива. Ніколи не чекала, що цей текст зможе так швидко отримати майданчик для постановки. На сьогодні це перша прем’єра за цим твором. Побувала на одній з останніх репетицій перед прем’єрою, коли вже були костюми, декорації. Висловила деякі думки, зауваження щодо тексту. Звісно, була на самій прем’єрі. Через деякий час хочу прийти і подивитися, як вистава розвивається. Бачила цю виставу у двох акторських складах. Мова йде про одне й те ж, а начебто дві різні постановки. В акторів різних складів велика різниця у віці, інший темперамент, інша взаємодія. У виставі мені багато що подобається. Зокрема, декорації, ідея постановки, як все це сформовано. А акторам, як мені здається, ще треба отримати трохи більше впевненості. Бо прототип героїні заряджає неймовірною впевненістю. І саме у критичних обставинах вона поводиться надзвичайно спокійно. Думаю, що ця впевненість виросте і у виконавців. Сама ж вистава ставитиме все ближчою до тієї ідеальної картинки, яка є в режисера, авторки і всієї команди. Обговорюю з Ігорем Матіївим деякі нові ідеї. Сподіваюся, що наша співпраця продовжиться. А зараз я пишу
Освіта · «Книжка називається «Світло повертається». · Тут стільки цікавого про події та людей, · про мудрість і силу, про любов і дітей». 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

брова. На ньому був зображений його батько, який працює комунальником. – Що ви там розглядаєте, хлопчики, – поцікавилася вчителька і підійшла до них. – Це ж тато Богдана! Подивіться! Він супергерой! – з якоюсь непідробною гордістю майже викрикував Пилип. Цієї ж миті всі діти підбігли до хлопців, щоб роздивитися малюнок. Вони із захопленням говорили про Богданового тата як відважного героя. Хлопчикові було дуже приємно. Аж тепер він скромно, але все-таки з великим хвилюванням, розповів, як його батькокомунальник рятує людей від холоду, як під час лютих морозів скручує пошкоджені ворогом дроти електроліній, щоб тепло і світло було в кожному домі. А ще він зачитав слова художника під малюнком: «Я не знаю, чи існують супергерої у світі. Але я точно знаю, що вони є в Україні. Це наші енергетики і працівники усіх комунальних служб. Вони – наші Прометеї, які попри жахливі ворожі обстріли, у люті морози, на межі людських надможливостей, несуть світло і тепло у наші домівки. Хочу подякувати кожному і кожній. Ви – наші супергерої! Щодня дякую вам». Вчителька так заслухалася розповіддю завжди скромного Богдана, що ледь не пропустила найголовнішого –
Освіта · «Книжка називається «Світло повертається». · Тут стільки цікавого про події та людей, · про мудрість і силу, про любов і дітей». 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Мій тато – супергерой

Ольга ХОДАЦЬКА Урок позакласного читання в третьому класі був присвячений людям різних професій. Діти із захопленням розповідали про те, чим займаються їхні батьки, серед яких були лікарі, продавці, військові, менеджери, вчителі, бібліотекарі, пекарі та люди інших спеціальностей. Петрусь, червонощокий хлопчик із яскравою усмішкою, що не сходила з обличчя, переповів цікавий епізод, як його мама, яка працює у відділі м’ясних виробів великого супермаркету, одного разу сказала якійсь покупчині, що не розуміє її мови, тому що та говорила мовою ворога. У класі відразу посипалось багато запитань: – І що? Жінка образилась чи сварилась? – Та ні, – гордо каже хлопчик, – вона почала розмовляти українською, і мама їй подякувала за це. Ми ж живемо в Україні і повинні цінувати свою мову, правда ж?! – Молодець, Петрику! – похвалила його вчителька. – А мамі передай вітання і моє щире «дякую». Було ще багато цікавих дитячих розповідей про професії, тому що кожен хотів розказати про рід занять своїх батьків і прочитати щось. Вчителька помітила, що Богдан, скромний хлопчик, що сидів за останньою партою, сором’язливо ховає погляд, не бере участі в обговоренні і, ніяковіючи, мовчить. Вона одразу зрозуміла чому, тому що знала майже все про кожну сім’ю своїх вихованців. Але не акцентувала на цьому уваги. – Діти, ось погляньте на цю книжку! Пані Надія підняла її так, щоб усі побачили. – Ого-о-о! Яка товста! – загуло у класі, мов у вулику. – Це скільки потрібно часу, щоб її прочитати? – стурбовано вигукнув Івась. – А яка гарна обкладинка із сонечком, – усміхаючись, сказала Марічка. – А хто ж написав цю книжку? Як вона називається, – посипались ще запитання… – Які цікаві всі ваші запитання! Ви просто молодці! Недаремно вас називають «чомучками», – лагідно усміхаючись, сказала вчителька. – Слухайте! Ця книжка називається «Світло повертається»! Правда, гарно звучить і оптимістично! А написала її відома київська письменниця і журналістка Галина Дацюк. Тут стільки цікавого про події та людей, про мудрість і силу, про любов і дітей… – А про професії там теж є оповідання? – обізвався Пилипко, що сидів з Богданом за останньою партою. – Є! Я якраз розгорнула на 51-ій сторінці – «Мій друг комунальник» називається. Готові слухати? – Так! – хором погодились діти. Пані Надія почала читати оповідання, тримаючи в полі зору кожного учня. Хлопчику, якому подобалися працівники комунальних служб і який дуже хотів стати одним із них, – продовжувала вчителька, – «недавно подарували яскравий жовтий жилет зі срібними смугами, що світяться у темряві. Він залюбки одягає його, коли ходить на прогулянку. Правда, якось під час повітряної тривоги, яка застала його з сестричкою на дитячому майданчику, хлопчик попросив зняти подарунок, оскільки «він світиться, то можуть влучити»… Хух… видихнула його старша подруга. Ну, так, він знає, що йде війна, і немиті росіянці вбивають людей. І його тато воює з ними до Перемоги. А тут він покликаний плекати рідне місто. З Комунальними Силами України! Коли з’являється світло після вимушених вимкнень, хлопчик скандує: «Слава Богу! Слава Україні!» Разом із киянами хлопчик переживає відсутність води, тепла і світла. І подорослому розуміє, як багато важать у нинішньому повсякденні люди його професії…» У класі – пожвавлення після почутого. Діти обмінювалися думками, про щось гомоніли. Погляд пані Надії затримався на Богданові, який уже випрямив спинку і щось показував товаришу по парті, гордо тицяючи пальчиком на листок із малюнком відомого київського художника Володимира Ре­ Урок позакласного читання Малюнок київського художника Володимира Реброва вдячного слова комунальникам і гучних дитячих оплески, які наповнили клас світлом і теплом їхніх сердець! Урок читання закінчився, а діти ще довго гомоніли між собою. Вогник радості, який з’явився у їхніх серцях, – це надовго!
Освіта · «Книжка називається «Світло повертається». · Тут стільки цікавого про події та людей, · про мудрість і силу, про любов і дітей». 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Звернення до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик "Слово Просвіти" — один з небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного "сприяння" нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об'єктивним українським словом, можемо допомогти "Слову Просвіти". АТ КБ "Приватбанк" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) відкрито рахунок: № UA 263052990000026004036804116; отримувач ГО Всеукраїнське товариство "Просвіта" ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 2 6 0 0 6
Освіта · «Книжка називається «Світло повертається». · Тут стільки цікавого про події та людей, · про мудрість і силу, про любов і дітей». 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин