Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №07 за 2022 рік

16 с. · 30 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 7 (1163), 24 лютого — 2 березня 2022 В ціль!

Вихідні в Січеславській “Просвіті” завжди насичені: просвітянські лекції, КіноКлуб, Пласт, Марш Єдності. Але одна подія особливо сколихнула актив нашої організації – військовий вишкіл нашого членства, до того ж окремими групами на різних локаціях. Ми завжди повторювали, що люди мають робити те, що приносить найбільше користі Україні і суспільству: лікарі мають лікувати, а не навчати, просвітяни – навчати, а не гасити пожежі, військові – воювати, а не займатися політикою, тощо. Але! Коли настає час “Х”, ми – просвітяни Січеслава – готові взяти до рук зброю і захищати рідну землю! На певний час, за потреби, готові узяти до рук рушницю, а не книгу чи перо, щоби здобути українську перемогу. Хоча щиро вважаємо, що меч духовний знищує ворога теж ефективно й бездоганно! Тож ми готові, приєднуйтеся до нас – у нас зброя і духовна, і стрілецька! Духовно-стрілецька! В ціль! Сергій Тютюнник
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Маски скинуто, Путін оголосив війну Україні. Чи імперії?

Віктор МОРОЗ принципі нічого несподіваного не трапилося. Війна була неминучою. І не тому, що Україна цього хотіла. Війни домагався режим Путіна, шукаючи для цього переконливу нагоду. Не знайшов. Тому придумав сам визнанням ЛДНР як самостійних держав. Не дуже оригінально, повторюючи сценарій Абхазії, Криму, Південної Осетії. Але як уже умів, по наїждженому – легше. Його сміхотворна пафосна промова 21 лютого з вигаданими фактами обстрілу території ЛДНР, з історичними екскурсами, в яких він намагався довести штучність нашої держави, як і існування українців, могла все ж вплинути лише на затурканих і заляканих членів російського Радбезу. Надзвичайно красномовний сюжет, який чомусь потрапив в інформаційне поле з діалогом на засіданні Радбезу між Путіним і головою зовнішньої розвідки Наришкіним. Бідний розвідник від хвилювання, що перехопило подих, почав заїкатися і з переляку не міг відповісти, чи він підтримує визнання ЛДНР. Це було навіть не смішно. Але ця ситуація свідчить про атмосферу тотального переляку, котра існує нині в Росії. Очевидці стверджують, що навіть за режиму Брежнєва такого не було. На підтвердження цього наводять ще один факт. Проти введення радянських військ у Чехословаччину на відкритий протест на вулицю вийшло 8 чоловік. Нині на протест проти вторгнення в Україну вийшло 6 сміливців, яких негайно було скручено й відправлено в буцегарню. На ранок 22 лютого була відома лише перша реакція світових лідерів щодо визнання ЛДНР Кремлем. Реакція, зрозуміло, негативна. Переважно – стурбованість. Ще президент США наклав санкції на лідерів і організаторів визнання ЛДНР. Тобто практично на всіх начальників ЖЕКів Донецька і Луганська. Звичайно, це звучить переконливо. Навіть не лише для жеківських працівників… Сподіватимемося, що справжня реакція принаймні США, Англії, Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Румунії, Туреччини ще попереду. І хочеться вірити, що ця реакція буде адекватною ситуації. Однозначно, це буде серйозна перевірка світових лідерів на їхню адекватність і вірність цивілізаційним цінностям і принципам. Як і дотриманню міжнародних правил і норм. Надзвичайно подібна ситуація склалася в Мюнхені в 1938 році, коли Гітлер умовою миру Європі виставив частину Чехословацької території – Судети, на якій проживали в тому числі німці. Прем’єр-міністр Великої Британії Невілл Чемберлен та прем’єр-міністр Франції Едуар Даладьє чомусь вирішили, що вони мають право визначати долю чужих територій і народів. Відомо, що Чемберлен, тільки зійшовши з трапа літака, промовив, на його думку, історичну фразу: “Я привіз вам мир!” Світова війна, як відомо, розпочалася через рік, а Гітлер за рахунок Чехословаччини, яку він згодом захопив уже нікого не питаючи, за цей час ледь не вдвічі зміцнив свої бронетанкові війська і з новою силою розтрощив Західну Європу. Це – історична хрестоматія. Сьогодні її знають усі, хто стає до державного керма. Якщо навіть спочатку не знають, то їм підкажуть помічники. Але при всьому масштабі допомоги колективного Заходу Україні під час останнього загострення подій на Сході України при наданні досить сучасного і якісного озброєння стримування і ефективної оборони ми добре розуміємо, що в бюджет США на допомогу Україні було виділено $300 мільйонів, а на вірогідний захист Тайваню від зазіхань Китаю – $7 мільярдів. Гроші, як відомо, особливо для прагматичних американців, мають реальне значення важливості події. При тому, що саме в Європі нині відбувається глобальне протистояння демократії і автократії. І Україна прийняла на себе головний удар російської автократії Путіна, що останнім часом все більше нагадує тоталітарний режим. Все це добре розуміють наші сусіди по східних кресах Європи. І тому виявляють найактивнішу підтримку Україні, розуміючи, що саме нашим хлопцям доводиться – і ще значно більше доведеться! – захищати не лише свою землю. Але і їхню теж, бо наступними будуть вони. Російська імперія, генетично маючи традиції Орди, не зупиниться на досягнутому. Так було впродовж всієї її історії. Так, ми можемо пишатися, що саме ця історія вибрала нас, українців, як головного захисника свободи і демократії. В той час, коли Європа в черговий раз заснула, втомлена від ситого й спокійного життя й поглядає на Росію як на донора своїх багатств, котрий, щоправда, трохи загрався, а США все частіше поглядають у бік Китаю, чекаючи на тому фланзі загострення протистояння, Україні доведеться прийняти головний удар на себе. Отже, Росія визнала ЛДНР. По суті це нічого не змінює. Просто легалізовує те, що й раніше було там, – російські війська й зброю. Звичайно, нині їх буде більше. І зброї, і військ. Але, як стверджує безкінечно мудре українське прислів’я, – “Немає лиха без добра”. Так, тепер маски скинуто й весь світ бачить, на що здатне чинне російське керівництво. Це слабка втіха для українців? Слабенька. Але ми знатимемо, що плановане широкомасштабне вторгнення по всьому українсько-білоруськоросійському кордону набрало нині форму локальної операції на Донбасі. Це не означає, що все інше виключено. Але весь пафос Путіна поки спрямований на “захист мордованих укрофашистами” нещасних жителів Донбасу. Ці жителі справді таки нещасні, але це вже їхня проблема на кшталт того, що бачили очі, що купували… Наскільки ефективно Україна нині може організувати оборону своїх рубежів, маючи вже непогану зброю і добре вишколених війною вояків, – найголовніше нині питання. Так, ми можемо гарно читати патріотичні вірші і бігати з прапорами на Майданах, але разом із тим добре пам’ятаємо ганебно організовані операції щодо захисту своєї землі, проведені в Криму, Іловайську, Дебальцевому. Можна не сумніватися, що регулярні війська Росії, введені 22 лютого на Донбас, у межах цієї території не зупиняться. Тим більше, що там все частіше лунають голоси визнати ЛДНР у межах їхніх попередніх територіальних кордонів. Тобто спроби захопити Маріуполь, Слов’янськ тощо будуть однозначно зроблені. І вони припиняться лише в одному випадку: коли українські вояки зможуть дати ефективну й переконливу відповідь. Тільки отримавши в морду смертельний удар, зупиняться війська знавіснілої імперії. Ніяка вже дипломатія, ніякі умовляння, ніякі прохання їх не зупинять. Як не зупинять Путіна до його омріяної історичної вершини збирача земель російських аргументи і докази. Тільки груба сила зупинить подальше вторгнення російських військ на територію України. Але якщо наші не дуже далекоглядні пращури колись породили цю імперію, то нам і виправляти їхні помилки. І в цьому наша історична місія. Як рівно 8 років тому 22 лютого проросійський президент Віктор Янукович тікав до Росії, так, сподіватимемося, незабаром і росіяни повернуться додому, піджавши хвоста. Хіба в цьому хтось сумнівається?
Події, факти, коментарі 2 · “Будемо битися і боротися. · Ніхто не тікає і не панікує. · Просто тепер ворога і ми, і весь світ знає в лице”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Хижаку не потрібна причина

Віктор ГРАБОВСЬКИЙ, письменник Либонь, так і мало статися, що Міжнародному дню рідної мови довелося продовжити урочий День Героїв Небесної Сотні. Адже з ласки Божої обов’язково стається саме вимріяне нами упродовж віків! Хоча й не перевелися серед патріотів ті, котрі чомусь не знають ані нашої історії, ані державної мови... Бандитизм у політиці, рейдерство в підприємництві, махінації в судочинстві – ось якою бачимо Україну по всіх змаганнях за громадянську гідність. А що тоді казати про культуру, мову, науку, освіту, якщо я вам, дорогий друже, не Рабінович?! Малограмотні українськомовні титри в різного ґатунку росомовних фільмах виробництва наших телеканалів – яскраве свідчення становища національної культури, як і духовного стану суспільства взагалі. На порозі – падлюча, загарбницька, шовіністична війна, в якій безперервно згоряють найпродуктивніші сили України, але мажори – “воїни доріг”, а героїчні витязі, захисники Батьківщини – з усіх телеекранів – лишень військові, що їх за несплату проїзду можна просто викинути з маршрутки... Замість “усе найкраще – мужньому солдатові, всі сили – для фронту” – наша держава демонструє цілковитий безлад у головах і зачерствілих серцях урядовців. Адже ніщо так не ганьбить Україну, як бурштиново-газові побоїща на її теренах. І це в час війни! То хіба світ може повірити, що громадянська гідність українській державі дорожча, ніж голодні кишені олігарррхів, які лише на бідах людських і наживаються?! Надто ганебна ця традиція тягнеться знаємо звідки... Але хіба не прийшла звитяжна пора нарешті геть обрубати мафіозні мацаки, що спеленали країну, аби назавше викорінити злочинне хабарництво?! Що стосується підлої загарбницької війни лжебратів наших, то, як стверджував ще тов. Маркс, політика Росії незмінна. Російські методи і тактика мінялися й змінилися, але головна мета російської політики – підкорювати і керувати світом – є та й буде незмінною. Московський панславізм – лиш одна з форм загарбництва. До речі, головнокомандувач їхній дав неабиякого маху, не оголосивши дату інвазії 15 лютого, що вважається законною у нас і в них як День ушанування учасників бойових дій на територіях інших держав. Оце ж і є найстрашніша рашистська хвороба, від котрої ніяк не можемо вилікуватися! Червива традиція хижацького рабовласництва. ЛИСТИ З МЕРЕЖІ Марія Бурмака: Ми не знаємо, яким буде наступний ранок. Скажу одне. Україна мала болючу історію. Буквально вчора меморіз нам показував той жах, що довелось пережити в 2014 р. Вже 8 років триває війна і обстріли, але насправді ж багато хто волів це не помічати. Хто їздив на Схід, той бачив розбомблені будинки і жах війни, я серед таких, я бачила і знаю. Що може бути страшніше, аніж те, що українці вже переживають протягом останніх 8-ми років, починаючи з подій Революції Гідності? Може бути різне. Будемо битися і боротися. Ніхто не тікає і не панікує. Просто тепер ворога і ми, і весь світ знає в лице. Тримаймося разом, друзі. Вадим Василенко: Географію розростання ракових пухлину вигляді “республік”, легалізованих Кремлем, у своїй промові російський упир теж окреслив – це українське Причорномор’я включно з Очаковом, який нібито “брали” солдати російського різника Суворова. За повалення пам’ятника Суворову він у цій промові ще й полаяв полтавців. Але Суворов і Варшаву “брав”, до слова. А тепер головний рупор Кремля возніс оду Сталіну й Берії (не в пропагандистському фільмі, а в “офіційному мовленні”). Російські м’ясники тепер цілком “легально” збираються повторити “діла великих”. Та українська земля їх поглине, як поглинала таких же, відколи Борисфен впадає в Понт Евксинський. Андрій Іллєнко: Бачу так. Метою Путіна було схилити Україну до виконання мінських угод. Тиснув, нагнітав, лякав, війська стягував. Але українці не злякались і капітулювати не стали. Коли це стало ясно, треба було якось відповзати і для внутрішньої авдиторії показати “велику перемогу”. Тому Путін вирішив визнати “днр” і “лнр”. З погляду реальності та українського законодавства нічого не змінилося – лінія фронту та сама, частина наших територій далі окупована, російські війська і так там з 2014 року. Що ж змінилося? Зашморг мінських угод нарешті знятий, а кремлівський цирк про “нас там нет” і “Росія – не сторона конфлікту” далі тривати не може вже за жодних обставин. З останнього випливає те, що Росія офіційно і без жодних “але” бере на себе ще один міжнародний злочин після анексії Криму – створення та “визнання” псевдореспублік на Донбасі. Чи буде спроба російського наступу з метою виходу на адмікордони областей? Москва використовуватиме цю погрозу як постійний фактор тиску і дестабілізації. Вони створюватимуть постійну зону напруги, але так було всі ці 8 років, нічого принципово нового. Коли імперія остаточно загрузне під вагою власних протиріч – тоді повернемо і Крим, і Донбас. Юрій Ковалів: 21 лютого минуло 80 років, як гестапівці розстріляли поетку Олену Телігу й Спілку письменників в Бабиному яру. За час Другої світової війни тут від німецької кулі загинув 621 націоналіст. Не забуваймо про це, особливо коли московський рашизм (нащадки більшовиків, тотожних нацистам, кадебісти) веде з Україною війну, оголошену Державною думою 1 березня 2014 р., а нині – новий масштабний наступ. Злютованість нації в таку мить – передусім. Поширюються провокації на її розкол. Пам’ятаймо слова Олени Теліги: “Кожний вистріл всередині нації є найліпшою музикою для серця ворога”. Слава Україні!
Події, факти, коментарі 2 · “Будемо битися і боротися. · Ніхто не тікає і не панікує. · Просто тепер ворога і ми, і весь світ знає в лице”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Піаром Україну не порятуємо

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка Широкомасштабна агресія Російської Федерації нависла над нашою Україною. Антиукраїнська інформаційно-психологічна війна набирає потужнішої зловорожості. Щосекунди, щохвилини, годинами, добами кожного з нас закручує інформаційний буревій. Надзвичайно складно в цьому бурхливому морі виокремити правдиві повідомлення, які б зміцнювали наш українсько-національний духу боротьбі зі зловісним московським агресором. У цьому процесі найбільшої шкоди завдають зневіра, паніка, непорозуміння, роз’єднаність національнодемократичних, опозиційних і провладних сил. Вісім років тому в ці лютневі дні засяяли впевненістю, мужністю, вірою у справедливість серця Героїв Небесної Сотні. Їхні світлі душі разом із душами 14-ти тисяч українців, що за 8 років полягли на полі брані із захланними московітами, сепаратистами-зрадниками та загинули від путінських головорізів, молитовно звертаються до кожного жителя української землі не впадати у відчай, а розсудливо, разом з допомогою близьких і далеких зарубіжних доброчинців захистити дану нам Богом Україну від несамовитих російських агресорів. Не потрібно піаритись на якихось одноденних днях єднання, варто чесно сповідувати, леліяти, зміцнювати національну, духовну соборність, освячену кров’ю борців усіх поколінь за Українську Ідею Державотворення. Найбільш остогидле фарисейство – висмоктувати із популістської гнилизни гасло єднання і водночас переслідувати бойових генералів, воїнів, волонтерів, національно свідомих опозиціонерів, політичних діячів-державників, не дбати, не сприяти зростанню матеріального ­добробуту ­обдурених 73% виборців та інших громадян. Президентові Зеленському замало емоційно виступати, створювати “відосики” замість того, щоби найповніше забезпечити фінансово і новітнім озброєнням Українську Армію, а не закопувати кошти в дороги під час російсько-української війни та корупційної вакханалії. Президент мав би, нарешті, називати Росію агресором, а не ховатися за фрази “та сторона”, “північний сусід”, “стріляють на сході” тощо. Нині найголовніше завдання духовної і географічної соборності українців – допомогти Україні вистояти перед зловісним путінсько-московським тиском, не дозволити Президенту впасти на коліна перед кремлівським узурпатором, розвіяти прагнення Зеленського заглядати в хижі очі Путіна, бо там суцільне антилюдське прагнення знищити, підпорядкувати Україну Московії-Росії. Будьмо пильними, надзвичайно пильними, бо Україна наповнена московськими диверсійними вбивцями, терористами, інформаційними маніпуляторами, які спираються на російську п’яту колону та підспівувачів з “Опозиційної платформи – За життя”. Кожний громадянин України – немовля, дитинча, підліток, юнка і юнак, хлопець і дівчина, ґазда і ґаздиня, бабуся і дідусь – хоче миру, але не завдяки здачі української землі московським загарбникам, втраті хоча б краплини Незалежності, Волі, Свободи, Соборності. Допоможімо національно-духовною єдністю нинішньому Президентові України, іншим керівникам Держави набратися сили, мужності, мудрості, щоби разом з Українською Героїчною Армією, усім народом, усіма політичними партіями і громадськими організаціями та іноземними друзями захистити Україну від широкомасштабної агресії московських загарбників, щоби наша Україна Вільною, Суверенною розвивалася у європейському і світовому сузір’ї цивілізованих країн.
Події, факти, коментарі 2 · “Будемо битися і боротися. · Ніхто не тікає і не панікує. · Просто тепер ворога і ми, і весь світ знає в лице”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Нападнику, стій!

Вадим КРИЩЕНКО Я – ліричний поет Негучного пісенного складу, Та коли в рідний край Злісно рветься нападників рать, Заряджаю слова – Хай летять мого гніву снаряди І скарають отих, Хто нам долі воліє зламать. Хочу чимсь підсобить Нашим воїнам – мужнім солдатам, Що геройськи стоять В бліндажах перестрільних узвиш. Гей, нападнику, стій! Повертайсь до тамбовської хати, Бо бабахне і вб’є На снаряд перетворений вірш. Нам не треба війни, Нам не треба смертей та руїни, Сліз з дитячих очей І жінок в чорній хустці журби. Гей, нападнику, стій! В цьому нападі сам ти загинеш, А від дутих гординь Зостанеться лиш пляма ганьби. До Дня рідної мови (з циклу “Прикрі ронделі”) Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ Москву дратує українська мова, адже народ без мови не народ: у ній народу генетичний код, у ній його життя першооснова. Рятує міць прабатьківського слова від лихоліть, принижень і знегод. Москву дратує українська мова, адже народ без мови не народ. Барвиста, життєдайна, пречудова вона надійний щит від хижих орд; дзвінка, неначе плин весняних вод, душевна й ніжна, наче колискова, Москву дратує українська мова.
“Що б не сталося, ми побачимо врешті перемогу добра і правди. Інакше світ би вже давно зник”. 3 Лист читача до друку · с. 3сторінка оригіналу ↗

Петля з власного мотузка

Віктор ТЮТЮН, м. Херсон Історії ще немає. Події відбуваються, наче затяжний дощ. Однак саме слово “історія”, випущене, мов поштовий голуб Павлом Клімкіним, осідає на губах усіх балакунів у телевізорах, забираючи з нього суть, витісняючи липке “дивіться”. Майже вісім років триває кривава частина історії України, знову спричинена московськими загарбниками. Кремлівські гноми пропонують світові варіанти свого панування у формі імперії чингизидів, царської, совєтів, або хоч якоїсь, але “вєлікой”. З мемуарів Лі Кван Ю мені відкрилося кілька висновків. Згадаю найважливіший: дипломатична школа минулого непридатна для XXI століття. Для постколоніального світу вона ще й шкідлива, бо не вирішує проблему, а заганяє хворобу всередину. Коротенький приклад. Коли стали очевидними потреби деколонізації Індії та наступної й неминучої незалежності мусульманського Пакистану, основним завданням світові лідери вважали уникнути можливого кровопролитного конфлікту між цими країнами. Сутички тривають до сьогодні. Але це не війна. Вчорашня дипломатія умиротворення змінилася політикою санкцій та локальних військових операцій. Можна точно визначити дату народження цієї міжнародної стратегії. Вона почалася з “Петлі Примакова”. У березні 1999 року прем’єр-міністр РФ Євгеній Примаков, дізнавшись, що НАТО атакуватиме Бєлград, наказав розвернути літак над Атлантикою і повернувся на Москву. Назавтра почалося сходження муніципального клерка Путіна (хоч і зі Смольного) до кремлівських палат. Старий чекіст нутром відчув імперського фанатика. 1 березня 2014 року я написав: “...треба не обирати “вождів”, а виступати на Крим! Спостерігаю паніку серед знайомих. Їх не заспокоюють мої слова: відбувається легалізація неформального російського панування в Криму, якому ви потурали 20 років з гаком. Окупанти на цьому не зупиняться – їм потрібна історіческая родіна, кажу. Знов хвилюються, мовляв, а ми? А ви, як сиділи, так і сидіть”. Тоді на допис відгукнулися аж вісім осіб. Оце вже ІСТОРІЯ. Її затяжний епізод. І керівництво країни його жує – не ковтає, бо вдавиться. Зеленський не бачить загроз від Путіна, тому зволікає з рішеннями, потрібними державі, котра реформується, воюючи. Є крилатий вислів: зволікання – найгірший спосіб зради. Ми маємо справу з таким випадком. Наша історія складеться літ через триста. Тоді козак вийде з неволі, адже в народних думах він ще в кайданах. І ми їх не розбиваємо щоденним зусиллям. Кремлівське Пуйло знов заявляє про “адінарод”, “наші зємлі” і “корєнних рускіх” в Україні і не одержує аперкот в щелепу. Знаєте, що агресори робили 8 років тому? Вимагали, щоб “партньори” в Європі та світі не озброювали “мятєжніков” (добробатів) проти “апалченцев” (терористичних угрупувань). І нас вмовляли іншими словами, але близько за змістом до путінських “нравіцца – нє нравіцца”. Погана прикмета – кримінальні “частушкі”. Пацан із пітерського підворіття, розвідник, офіцер із дивним прізвиськом “Окурок” і під кремлівськими зорями залишився босяком. У 2011 році він пообіцяв “ловіть і мочіть в сортірє”, як він висловився, “тєрорістов”, хоча йшлося про захисників законних прав чеченського народу. Через деякий час Путін кинувся вибачатися за емоційний спалах. Кілька вузликів на пам’ять. У 2003 році ерефія зазіхнула на острів Тузла. Вони доводили, що острів – не острів, а коса, що примикає до Таманського півострова. З цього Пуйло почав ліквідацію України, однак обпікся. Тоді народний депутат Борис Тарасюк попередив світ, що такі дії загрожують європейській безпеці. Що ж таке – європейська безпека? Це – мир і добробут народів, які населяють континент від Уральських гір до Англійської протоки (Ла Манш, у французів). Три нації бралися гарантувати процвітання на цих землях в новій історії: римляни, німці та “рускіє”. Нинішні італійці принесли світові дороги й римське право. Німці розвинули класичну філософію та прикладне людиноненависництво. З “рускіми” у мене термінологічна й сутнісна проблема. Немає такого народу! Пошкреби будь-якого “руского” і другим шаром побачиш українця, мордвина, татарина, чуваша... Ні Вольтер, ні Бісмарк, ні Енгельс, ні Черчилль не змогли встановити походження і передбачити майбутнє “рускіх”. Канцлер Горчаков писав у циркулярній депеші всім європейським урядам: “Сохранение мира в Европе является условием наших внутренних преобразований”. Хоча жодних прогресивних змін до кращого життя в “тюрмі народів” не планувалося. З однієї простої причини: у них не було “своїх”, не було єдинокровного народу. Верхівка – татарського, німецького, французького походження, а знизу – мовчазні племена “від молдаванина до фіна”. Наскрізь брехлива депеша Горчакова і для путіноїдів залишається формулою обману цивілізованого світу. (Згадайте нещодавній “ультиматум про гарантії безпеки” для РФ). Уся їхня історія підтверджує, що будь-яка згадка про мир приховує загарбницькі наміри. Показова з огляду на це чергова байка від Пуйла про державу Ізраїль. На його бачення, там “єсть бєлєнькіє”, “ну, і... другіє”, одні розмовляють на ідиш, інші на івриті, але ставляться до всіх однаково шанобливо – моралізує чекіст, навіюючи слухачеві думку про “адінарод”. Так, “бандерлогами” не називають! Лише відкинувши оману, розуміємо, що йдеться про релігійну спільність, а не національну ідентичність. Вперше за весь час правління “Окурок” вжив словосполучення “історічєская росія”. Плутано пояснюючи, що це таке, бовкнув, ніби весь світ не знав, що “СССР – ето росія”. Таким чином він спростував усілякі претензії на гегемонію в Європі, правонаступництво від Союзу та підтвердив історичну відмінність від України. У нас лише один президент міг сказати народові правду. Це Ющенко. Його вистачило тільки на вступну частину критичної оцінки стосунків нації з ордою. Кравчук уникав неминучої війни. Кучма сам здивувався і злякався, прочитавши заголовок своєї книги “Україна – не Росія”, але саме з цієї формули почалося нове освоєння вітчизняного історичного спадку. Янукович був московським прихвоснем. Порошенко – діловаром. Де береться, звідки виникає наша верховна влада? Я часто писав, що наш “відділ кадрів” на Москві. (Саме цю тезу не коментують ніколи!). Цікаво прослідкувати це явище в часі. Колективна безпека в сучасному вигляді з’явилася у відповідь на... Велику Французьку революцію, яка під демократичними гаслами народила тирана. Коли Наполеона Бонапарта ув’язнили й отруїли, сильні того світу провели у 1815 році Віденський конгрес. Раді перемозі та кончині самозваного “імператора” вони хотіли ліквідувати Францію, розділивши її поміж тріумфаторів. (Любі друзі, ця ідея вам нікого й нічого не нагадує? Щоб алюзії пожвавішали, скажу: до такої думки схиляв божих помазаників російський цар Олександр І, який боявся бунтів, повстань і революцій – тобто Майданів – більше від інших вінценосних). Історична пам’ять – не красиві слова, а жива реальність. Ось тому Пуйло використовує і транслює світові боротьбу українців за демократію як бунт і прояв державного тероризму. Шпигун Олександра І під псевдо “Жозефіна” Шарль Моріс Талейран на згаданому Конгресі представляв... Францію. (Асоціації посилюються!) Саме він врятував державу для французів, висунувши принцип “ монархічної легітимності” єдиним правом на владу, а територіальні претензії зробив “яблуком розбрату” для переможців. Вже наступний Конгрес 1848 року фактично скасував цей принцип, проголосивши основою державотворення “право націй на самовизначення”. Саме тоді (після “Весни народів”) російський (!) канцлер Горчаков запропонував створити щось на зразок Ліги націй. Сусідам завжди цікаво, що у вас варили? Це стосується державних кухонь також. Особливо політичних. Для цього з доісторичних часів існує шпигунство. Щоб закріпити інформацію, використовують дипломатів, двой багатосторонні угоди, понад два століття працюють міжнародні організації. Половина українців взагалі не розуміє, що таке міжнародна політика? В совєцький час населенню дозволялося організовано мітингувати лише за мир. В Незалежній Україні ця проблема утаємничилася ще глибше. Ніхто й ніколи не говорив “пересічним”, що українська проблематика з’явилася на міжнародній сцені ще на початку ХХ століття. Вчитайтеся в абзац з Вікіпедії: “До завдань Ліги Націй входила оборона прав національних меншин, гарантованих міжнародними договорами, які підписали країни, що окупували українські землі. Еміграційні уряди УНР і ЗУНР, українські парламентарі неодноразово зверталися до Ліги Націй зі скаргами на порушення прав і свобод на окупованих українських землях місцевими урядами Польської республіки, Королівства Румунія і СРСР”. Серед інструментів умиротворення порушників міжнародного права немає покарань адекватних злочинові. Єдиний приклад – практика Міжнародного Трибуналу ООН в Гаазі. Зрідка виконуються Постанови й Резолюції ООН чи її Ради безпеки. Слабкістю скористалися реваншисти в Заліссі. За принципом “Дєржитє вора!”, вони безчинствують у світі. Під муркотіння Путіна на вушко Меркель, Саркозі й Берлусконі, спокусливих пропозицій румунам, полякам, угорцям, військові анексували Крим і створили ворожий плацдарм на Сході нашої країни. Посланці світових лідерів висловили “глибоку стурбованість” і роздавали на Майдані пиріжки та булочки. Тоді слово взяла українська молодь. Юні футбольні фанати у Харкові сказали: “Путін – ...уйло!” – і це почули, зрозуміли люди й комп’ютери в усьому світі. Під ковпаком заліських спецслужб українські можновладці руйнували економіку держави і її Збройні Сили, поширювати думку про “тимчасовість проєкту Україна”, потурали корупції та беззаконню, перешкоджали вивченню справжньої історії та розвитку мови й культури. Україну знищували удавкою зі сталінських ниток. Та петля виявилася на шиї самого вбивці. Так поволі ступає історія, що “старий світ” колоніалізму трухлявіє і падає. Монарші права перейшли народам. Їх намагаються перехопити тирани-самозванці. Однак їм чужа доля нації та народу, тому вони здатні тільки на “розворот Примакова” – у минуле. Ми бачимо його агонію. Сумна історія: літописці не пам’ятають веселих. У цій зазначать, що ерефія покінчила життя самогубством. Наслідки цієї війни вплинуть на міжнародні оцінки ролі України та українців у Європі та світі. В середині країни виростатиме національна політична еліта, зміняться електоральні настрої. Населення з набутою хворобою “рускоязична шелепа” заговорить з галицьким акцентом і, освоюючи культурний простір, вивчить літературну мову. Минуле цікаве. У ньому сховані ключі від майбутнього. Історичний час насичений особистостями, на долі яких викарбувано ціннісну високу пробу і людцями, на яких проби ніде ставити. Північні ординці не нападуть ширшим фронтом. “Русскую вєсну” ніхто не воскресить. Ще має бути символічний дзвінок їхнього Рібентроппа. Ще в пакетах документів військовим командиром з легендою навчань немає конверта з картами і цілями на українській території. Триватиме “безконтактний бій” і “гібридна війна” з “Воєнної доктрини РФ”. Єдине, чого досягне Пуйло, – не омріяної “Ялти-45”, а справедливої Гааги-22. P. S. Фігуральний вислів “рано чи пізно” в історії має лише одне значення: це станеться! Вірю, що світ згадає вигук прем’єр-міністра Австралії Стівена Харпера, адресований Путіну ще в листопаді 2014 року: “Забирайтеся з України!” Повториться й оцінка “Путін-вбивця!” У ці дні з обнадійливою інтонацією цитують виступ на Раді Безпеки ООН посла КНР на підтримку територіальної цілісності України. І поряд згадують про Тайвань. А даремно! Тут зовсім інша ситуація, не пов’язана з наслідками колоніалізму чи післявоєнного переділу світу клубом переможців. До них, до речі, увійшов і Китай, але не континентальний, а острівний Тайвань. Розкол нації стався внаслідок ідеологічного конфлікту націонал-комуністів (КПК) та національної партії (Гоміньдан). Коли знайдеться основа для замирення, народ об’єднається. Якщо... Якщо Китай не спокушатиметься імперським прикладом ерефії захоплення територій силою, хоч і “м’якою”. Україна з усіх драматичних обставин російської агресії – воєнних, правових, соціально-економічних, культурних – зробить необхідні для життя держави висновки. Не має бути серед загроз національній безпеці “п’ятої колони”, олігархічного пулу, правової сваволі силовиків та чиновників і корупції. Міжнародна безпека також потребує невідкладних змін. Їй загрожує тиранія, релігійний фанатизм, неподолані економіко-соціальні наслідки колоніалізму. Як змінилися принципи “законних монархій” чи прав національних меншин і народів, диктат переможців, так стануть визначальними загальнолюдські цінності, притаманні історичним націям. Культура народів продовжить їх оберігати і в майбутньому. Що б не сталося, ми побачимо врешті перемогу добра і правди. Інакше світ би вже давно зник. Але ми чекаємо нового дня і світлого теплого сонця.
4 “Він залишив нам духовну зброю – своє слово”. Події, факти, коментарі · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ським режимом Януковича учасників Революції Гідності вперше названо Небесною Сотнею. – Щодня читаємо тривожні новини, що Росія готується до нового витка агресії проти України, щодня агресори накопичують свої війська і техніку поблизу наших кордонів. Тож берегти і плекати пам’ять про Майдан, про Героїв Небесної Сотні особливо актуально. Важливо усвідомлювати ключову сутність Майдану. Це було повстання за державну незалежність! Мета Росії – знищити нашу державу. Якби майданівці не усунули проросійський режим Януковича, Україна вже давно б опинилася у сфері впливу нашого споконвічного ворога – Москви! Перетворилася на таку собі Малоросію, як зараз Білорусь. Путін не змирився зі своєю поразкою ні після помаранчевих подій, ні після подій Майдану, коли Росія вдалася до окупації Криму і частини Донбасу. Російсько-українська війна – це логічне продовження боротьби за незалежність, – підсумував Пустовгар. Полтавський офіс УІНП
4 “Він залишив нам духовну зброю – своє слово”. Події, факти, коментарі · с. 4сторінка оригіналу ↗

Воїни світла

– Кожен із нас завжди сподівається на краще. Надія супроводжує, напевно, всюди, але що ми готові зробити для того, щоб вона не залишилася марною? Далеко не кожній людині випадає честь сприяти втіленню кращих сподівань. 20 лютого 2014 року стало переломною датою цієї надії на краще. Герої гинули за честь, за волю, за право бути українською нацією. За цю самопожертву їх канонізували – долучили до сонму Небесного воїнства, аби вони захищали країну від лиха, пильнували й оберігали її з небес. А за безмежну любов до рідної землі українці в усій державі та за її межами сьогодні в скорботі низько схиляють голови перед пам’яттю про Небесну Сотню – людей різного віку, яких було вбито в цивілізованому ХХІ столітті. І ми не маємо права забути їх подвиг! – сказала у вступному слові культорганізаторка ПНПУ Наталія Златопольська. Учасники зібрання переглянули короткометражний документальний фільм із циклу “Поборники незалежності” виробництва ТРК “Лтава” про Героїв Небесної Сотні з Полтавщини – Андрія Черненка та Ігоря Сердюка, які загинули під час протистояння на столичному Майдані. Олег Пустовгар представив книгу УІНП “Майдан від першої особи. Регіональний вимір. Випуск 3, частина 2”. Збірник спогадів підготовлено в межах проєкту УІНП “Майдан: усна історія”. До третього випуску увійшли інтерв’ю діячів з регіонів, зокрема з Полтавщини, аби реконструювати події місцевих майданів. Адже під час Революції столиця перебувала в центрі суспільної уваги, а протестні рухи в областях – на її периферії. Тож Едуард ОВЧАРЕНКО “Правда Майдану” – документальний фільм режисерів Андрія Солоневича та Дмитра Ломачука про Майдан у Києві. Продюсери картини – Анна Левковська та Тетяна Негрій, сценарист – Євген Васильченко, оператор – Олексій Александров. Стрічку знімали для тих, хто переконаний у правді кремлівських міфів, і саме для того, щоб розвіяти ці міфи, і був створений фільм. Автори прагнули показати світу те, що дійсно відбувалося на Майдані в Києві. Він став відповіддю пропагандистським роботам кремлівських журналістів, більшість із яких дискредитували Майдан і викривляли інформацію про тогочасні події в Україні. Звичайні активісти та громадські діячі самостійно їх розвіювали, пояснюючи і розповідаючи про минулі події кожен на власному прикладі. Першим завданням творців фільму було розповсюдити цю стрічку саме для глядачів зі Сходу та Півдня України, щоб люди мали змогу побачити справді те, що відбувалося на Майдані. – Фільм був готовий до показу ще 15 лютого 2014 року, – згадує режисер-постановник, лавреат Народної Шевченківської премії Дмитро Ломачук. – Але коли почали монтувати, то виявилося, що не вистачає деяких фрагментів. 18 лютого я сказав оператору: “Юро, пішли ще познімаємо”. Усі пам’ятають, яка того дня була напруга. А для нас це дуже цінно, бо такі кадри не повторюються і їх не зіграєш. Ми пішли на вулицю Інститутську, і тут все почалося. Оператор запитує: “А що знімати?” Кажу: “Юро, знімай усе, що бачиш. Тільки не висовуйся з-за бетонної стіни, бо стріляють”. Ті кадри подій на Інститутській, що пройшли весь світ, – на 80 відсотків наші зйомки. Ми ці кадри одразу розміщували в Інтернеті, їх блокували. Розміщували повторно – і знову блокували. 25 лютого завершили фільм, а 1 березня відбулася його презентація в Центральному будинку офіцерів ЗСУ. Тоді ця будівля ще смерділа димом. Тут лікували учасників Революції Гідності. Після цього ми з дружиною прорвалися на радіо і пів дня вели програму про події на Майдані. “Воїни світла – герої Майдану” – під такою назвою в Полтавському національному педагогічному університеті (ПНПУ) ім. В. Г. Короленка відбувся історико-краєзнавчий культосвітній захід. З нагоди Дня Героїв Небесної Сотні студентський і викладацький загал через ZOOM долучився до тематичної зустрічі, яку модерував Олег Пустовгар – регіональний представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області. укладачі спробували заповнити цю прогалину, формуючи уявлення про Майдан як загальноукраїнське явище. Випуск складається з 25 розділів – за кількістю регіонів України. Розділи подаються за назвами областей, розташованими в алфавітному порядку. Створюючи видання, залучали різних оповідачів, які могли з різних позицій представити своє бачення Майдану. Як активний учасник Революції Гідності та упорядник розділу про події Майдану на Полтавщині, Олег Пустовгар поділився своїми спогадами про ті буремні часи та представив хроніку подій Революції Гідності на Полтавщині. Зауважив, що цінність спогадів, опублікованих у книзі, в тому, що вони робилися “по гарячих слідах”. Вони досить чіткі, емоційно забарвлені. Модератор зустрічі розповів про уродженку села Рокита на Полтавщині, поетесу, громадсько-політичну діячку, авторку чотирьох поетичних збірок, засновницю і директорку видавництва “Духовна Вісь” Тетяну Домашенко, яка написала вірш “Небесна Сотня воїнів Майдану”. У ньому вбитих проросій-
4 “Він залишив нам духовну зброю – своє слово”. Події, факти, коментарі · с. 4сторінка оригіналу ↗

Пам’яті Івана Дзюби

Юрій ЩЕРБАК 22 лютого вранці мені подзвонила Марта Дзюба і сказала, що вночі помер її чоловік – Іван Михайлович Дзюба… Ще один удар у серце. Час смертей, що розпочався для мене в 2020 році, триває – і немає тому зупину. Іван Дзюба назавжди вкарбований в історію сучасної України – як мислитель, як один з творців української цивілізації, як чи не перший дисидент-шістдесятник нашої країни, як вчений-енциклопедист, тонкий дослідник української (і не лише) літератури. Дитя русифікованої донецької землі, він став одним із провозвісників нового українського Відродження 1960–1990-х років – духовного, національного, політичного. Його книга “Інтернаціоналізм чи русифікація” увійшла до числа найважливіших політичних документів ХХ століття, засвідчила появу в Україні молодого інтелектуально-демократичного покоління борців за незалежність та національну гідність. Задовго до виникнення польської “Солідарності” Іван Дзюба винайшов небачену досі зброю для боротьби з комунізмом: він порівняв, співставив облудні гасла та обіцянки ленінізму-сталінізму з кривавою геноцидною практикою Імперії зла. Цей доскіпливий, об’єктивний, немовби навіть доброзичливий аналіз молодого ідеаліста (бо вірив спочатку словам Леніна!), завдав нищівного удару по червоній ідеології, мав далекосяжні наслідки як для українського суспільства, пришвидшивши його прозріння, так і для цілої комуністичної системи. Я познайомився з Іваном Михайловичем в 1960 році; ми потоваришували, я малював ілюстрації до його блискучих статей в “Літературній Україні”, в яких він безжально трощив хуторянські твори українських соцреалістів. Іван Дзюба став не лише моїм приятелем, але й Вчителем. Він відіграв значну роль у моїй політично-національній освіті, приносячи регулярно заборонені книжки та копії самвидавських статей. Серед них – книжку публіцистики вихідця з України, видатного єврейського політика Володимира (Зеєва) Жаботинського. Пам’ятаю, як здивувалися в 1993 році лідери Ізраїлю – прем’єр-міністр Іцхак Рабін та тодішній міністр закордонних справ (майбутній президент) Шимон Перес, коли я сказав, що став українським націоналістом також і завдяки творам Жаботинського. І. М. Дзюба пройшов через страждання в’язня КГБ. Боляче було чути голоси деяких кабінетних “радикалів”, які засуджували хвору на туберкульоз людину за його вимушене покаяння, яке врятувало йому життя. Ці несамовиті “борці за свободу”, тримаючись осторонь трагедії, підштовхували Івана Михайловича до самоспалення. На щастя, Дзюба вижив, витримав, не зламався і подарував нам безцінні твори, що складають сьогодні золотий фонд української літератури. Іван Дзюба – хоч би які посади обіймав, які нагороди отримував, – залишався праведником-інтелігентом, людиною, байдужою до низьких земних утіх. Іван Михайлович Дзюба пішов з життя у ніч, коли була перегорнута сторінка української та світової історії. У ніч, коли божевільний диктатор Росії Путін оголосив війну Україні, заперечивши саме право на наше існування. Але знаю: Дзюба, тілесно зболений, старий і немічний, не помер. Пам’ятаю його молодим і натхненним, іронічним і спов­неним сил. Він залишив нам духовну зброю – своє слово. І це слово любові до України подолає ніч кремлівського карлика.
4 “Він залишив нам духовну зброю – своє слово”. Події, факти, коментарі · с. 4сторінка оригіналу ↗

Кіноспогад про Майдан

У Національному музеї літератури України відбувся вечір, присвячений пам’яті Героїв Небесної Сотні. Під час заходу показали стрічку “Правда Майдану”. Коли робили останні зйомки, на Інститутській вже лежали квіти і вінки. На обгорілому дереві побачили чорних, закіптюжених горобців. Чоловік поруч сказав, що це душі Небесної Сотні. Символічне порівняння. Це був перший в Україні документальний фільм про ті події. А все, що створювали потім, на мою думку, робили під Дмитро Ломачук впливом тих, хто керував державою. А ми показували все те, що було насправді. Мене інколи запитують: “А чому тут немає інтерв’ю, коментарів партійних діячів, тодішніх лідерів опозиції?” Бо багатьом із них народ не вірить. Ми дали інтерв’ю тих людей, які були на місці, говорили те, що відчували. Нічого не вирізали з їхніх розмов. Відтоді минуло вісім років. Але повноцінного музею Майдану досі не створено. Не покарано тих, хто стріляв, хто все це затіяв. Сподіваюсь, ми дочекаємося того часу, коли заслужене покарання отримають люди, причетні до трагедії на Майдані. Пізніше фільм дещо скоротив, бо важко довго дивитися кадри про ті події. Щороку першого грудня і в лютому виставляю його у Facebook. Але через кілька днів він зникає. Можливо, стрічка і сьогодні комусь не подобається і хтось її блокує. Продовжуємо показувати фільм. Не чекаємо запрошень, ідемо в школи, до студентів, їздимо по селах. Багато хто впізнає на кадрах себе. Наше як кінематографістів завдання зберегти все це. Разом із головою ВУТ “Просвіта” Павлом Мовчаном я займаюся створенням фільмів історичного спрямування. Вже зробили близько 100 таких стрічок. Важко робити фільми, коли не маєш архіву. Звісно, можна зробити реконструкцію. Але коли бачиш на екрані чорно-білий архів, то йому більше віриш… Про багаторічну співпрацю з ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка розповіла заступниця директора Національного музею літератури з науково-освітньої роботи Раїса Сеннікова. Вона висловила впевненість, що ця співпраця триватиме й далі. Своїми спогадами про події Майдану поділилися заслужена артистка України Тетяна Негрій, голова Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” Володимир Семистяга, членкиня Національної ради жінок України Тамара Бігун, президент Академії державного управління при президенті України Василь Куйбіда, верховний отаман Міжнародної асоціації козацтва Михайло Шитий, поетеса, авторка крилатого образу “Небесна Сотня” Тетяна Домашенко. Захід відбувся в Міжнародний день рідної мови. Виступаючі наголосили на значенні рідної мови в житті народу, а Герої Небесної Сотні віддавали своє життя і за право спілкуватися українською. На завершення вечора Тетяна Негрій виконала кілька ліричних і патріотичних пісень.
“Слово народжує рішучий спротив української Нації московитам-ординцям, місце котрих на лавках “нового Нюрнбергу”. · 5 Суспільство · с. 5сторінка оригіналу ↗

Україна – в Рідному Слові

У повітрі запахло великою війною. Хоча ні, вона триває вже 8 ро- Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України ещодавно, відповідаючи на суспільну затребуваність тривожного сьогодення, вийшла книга з промовистою назвою – “Я – українець! Я – українка! Ми – українці!”, корисна для шкіл, бібліотек, університетів, академічних інституцій. Майстри слова науково-популярного видання висловлюються про найдорожче: рідний народ та українську мову. Автори (укладачі) – науковці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Богдан Мельничук та Ольга Меленчук, про яких також можна писати життєтвір, повноправно прирівнюючи їх до того визнаного ряду інтелігенції, що боронить та зрощує рідне слово. Пів століття знаю пана Богдана, великого майстра вишуканої української мови, невтомного просвітянина з часів народження на Буковині наприкінці 1980-х років Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Пам’ятаю його палкі, здобрені шляхетною літературною вимовою, виступи та промови на різних святошних (і не дуже) оказіях. Він був (і є) активним ініціатором й поборником українознавчих процесів, що здійснювалися тоді на тектонічному зламі радянщини, яка за понад чотири десятиліття встигла витолочити русифікацією національно-культурне поле, особливо в Чернівцях. Словом, порадою, справою всіляко сприяв у часи національного відродження процесам переходу дошкільних закладів, шкіл, освітніх установ на українську мову навчання, підтримуючи своїми україноцентричними публікаціями журнали “Ластівка”, “Буковинський журнал”, газети “Буковина”, “Час”, “Молодий буковинець”, “Буковинське Віче”… Знаковими для краю та всієї української літератури в 90-х роках стало видання другої частини хрестоматії “Письменники Буковини другої половини ХХ століття”, головними упорядниками якої були Б. Мельничук та професор кафедри української літератури М. Юрійчук, репрезентувавши 30 майстрів українського художнього слова. Цей доробок продовжив важкий шлях становлення українського письменства на Буковині, зважаючи на те, що після першого хрестоматійного видання, залишивши поза рамками збірника чимало видатних (заборонених!) постатей, друга частина з’явилася лише через сорок років. Надзвичайно популярна в культурноосвітньому середовищі, праця водночас була своєрідним нагадуванням про етичний борг сучасників (творців, митців та владців) щодо необхідності ґрунтовних наукових розвідок та публічного висвітлення життєтворчості видатних постатей літературного, національнокультурного процесу ХІХ століття. Адже саме письменники й просвітники того періоду розгнітили ледь жевріючий вогонь живого Рідного Слова, розбудивши денаціоналізоване українство Буковини. О. Маковей у життєписі про Ю. Федьковича згадує оцінку тих часів, описану громадським діячем Є. Пігуляком: “Не було на Буковині української нації. Німецький дух здавив всяке народне житє в краю. Ми засуджені на моральну смерть. По цивільних урядах панує німота, а на полі церковнім – румунізатори. Свідомих дітей завмираючого українського народу можна було почислити на пальцях одної руки”. А в газеті “Буковина” зазначалося, що в цілій Буковині ледве знайдеться 10 учителів, котрі уміють правильно по руски писати. Щоправда, існували й інші причини, про які свого часу писав В. Сімович: “Прокинулися до життя буковинські українці ще з кінцем шістдесятих років ХІХ століття. Але розбіжність у поглядах на національну справу, брак віри у власні сили та москвофільство не давали тому життю розвинутися”. І ось посеред цього витолоченого й знекоріненого національного поля на весь голос тоді зазвучав Сидір Воробкевич, закликаючи українців у знаменному творі “Рідна мова” до згуртування навколо материнського рідного Слова, що відкриє нам нашу “минувшість”, правду й будучину. Дзвоном розлетівся цей духовний заповіт, який і сьогодні чутно в кожному українському серці: “Мово рідна, слово рідне, / Хто ся вас стидає, / Хто горнеться до чужого, / Того Бог карає; / Свої його цураються, / В хату не пускають, / А чужії, як заразу, / Чуму обминають”. Тому в цьому репрезентаційному виданні серед когорти славних українських просвітників саме Ю. Федькович і С. Воробкевич достойно вплетені у вінок загальноукраїнської літературної родини. Оскільки завдяки своїй безбережній вірі, таланту, жертовній праці задля свого народу ці найславніші у нашім буковинськім письменстві стали гідним прикладом для інших на віки, щоби вчитися як потрібно працювати для свого краю і для свого народу (за О. Маковеєм). Іван Франко, оцінюючи збірку С. Воробкевича “Над Прутом” (1901 р.), напише про нього, що він “один з перших жайворонків нової весни нашого народного відродження”. По обидві сторони від них розміщені друки визначних світочів українського народу, спраглого свободи й справедливості, відображаючи його ідеали, почуття, помисли: Сакович, Мазепа, Сковорода, Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Шевченко, Франко, Леся Українка, Грінченко, Галицько-Волинський літопис… Не перелічити імен славетних українців, котрі своїми Словом, Чином, Вірою в нездоланність і силу Народу створили справжнє Євангеліє виховання духу української Нації. Рефреном звучать слова великих синів землі нашої про найдорожчі національні цінності – єдність, рідномовність, єдиновірність, гідність, історичну пам’ять, українську державність. Богдані пані Ольга, укладаючи цю книгу, витворили блискучу світоглядну вступну прелюдію, показавши себе справжніми науковцями-інтелігентами, чутливо відгукуючись на сучасні реалії, тривоги та злети свого народу. Закладені в книзі посили (“Слово 1-е часу войни” А. Радивиловського, окресливши (за Цицероном) значущість для громадянина рідної Батьківщини: “Над отчизну нічого сладшого, нічого мильшого бити не має”; “Дума” І. Мазепи, котрий звертався до провідників народу задля порозуміння: “Жалься, Боже, України, / Що не вкупі має сини!”; Шевченкове “розкуйтеся, братайтеся!”), є дуже суголосними сьогоденним викликам. Ця високоетична й патріотична праця, адекватно реагуючи на ординську агресію Московії проти України, пронизана цінністю єдності, тяглістю українськості від славних часів держави Київської Русі до вершинних національних постатей, до творців і борців в образі О. Ольжича, В. Симоненка, В. Стуса, О. Тихого, включно з сучасними просвітянами А. Погрібним, О. Пономарівом, І. Ющуком та багатьма іншими. Оця безупинна стихія передачі від покоління до покоління української ідеї пронизує роки, історичні епохи, набуваючи доступності, стаючи резонансною та запам’ятовуючою, збереженою як дорогоцінний спадок для нащадків. Саме в цьому сенсі описується значима подія початку травня 1913 року, коли І. Франко виступав в Українському народному домі Чернівців, читаючи (дві години) в переповненій залі свого знаменитого “Мойсея”. Свідчення-спомин, які належать перу колишнього студента Чернівецького університету, педагога й письменника В. Сімовича, передають атмосферу незбагненної магії впливу Франкового слова на молодь, інтелігенцію, простих людей, його притягальної сили, народжуваної духом Борця за Україну, оборонця Народу та його Рідної Мови. І ця найвища цінність ідеалів Шевченкового, Франкового слова вшановувалася всіма наступними поколіннями українців, була завжди визначальною в найвідповідальніші часи національних змагань. Написане спонукало мене згадати, що навесні 1917 року один із засновників Української Центральної ради, поет Микола Вороний (розстріляний 1938 року комуністичним режимом за вироком трійки при УНКВС по Одеській області) оприлюднить проникливий вірш “За Україну”, в якому ця ніким і нічим незборима ідея служіння Україні зазвучала пристрасним, закличним словом: “За Україну, за її долю, / За честь і волю, за народ”. Сьогодні дещо видозмінений оригінальний текст під назвою “О Україно, люба ненько” звучить повсюдно: За Україну, за її волю, / За честь, за славу, за народ! Вдумуючись у силу талановито-благородного Слова, сотвореного українцем, народженим у Центральній Україні, сучасником і побратимом Франка, усвідомлюєш, чому воно стало надзвичайно популярним по обидва боки Дніпра, серед військових з’єднань галичан та наддніпрянців. А нині, доводячи свою відвагу і відданість Батьківщині, підрозділи Збройних Сил України несуть це звитяжне гасло на військових знаменах: “За Україну! За її волю!”. Здається, що й народжувалося воно під впливом соборницької ідеї, сповідуваної великими Будителями Нації. Бо коли вникати в сутність спілкування Франка і Вороного, що вийшло далеко за межі приватного, набуваючи суспільно значущого характеру, то зрозумілою стає роль поета в доленосні часи буття рідного народу. Бо, вільно обираючи предмет творчості (“хто Поезію – царицю / Посміє кинуть у в’язницю?”), поет-громадянин ніколи не вправі ставати збайдужілим до злободенності часу, долі, надій і мрій свого народу. Відповідаючи великому Каменяру віршем “Іванові Франкові” (як відповідь на його “Вступ” до поеми “Лісова ідилія”, присвяченої М. Вороному), він, звертаючись до Франка не інакше, як “мій учителю і друже”, виголошує власне кредо: “Моя девіза: йти за віком / І бути цілим чоловіком!”. Оце знаменне правило, як обов’язок та поклик совісті, вміщене в життєвому дороговказі поета “іти за віком”, зберігаючи свою цілість, гармонію, гідність, є стрижневим принципом поведінкової норми кожної творчої особистості, наділеної здатністю виховувати Націю – Словом, Чином, Прагненням. Однак ніхто з поетів, зазначають згадувані науковці, не осягнув так найтонших глибин національної душі українця, свободолюбність нації, як Тарас Шевченко. Саме в його Кобзарі зазвучали на повний голос національна ідея, сила української мови, спрага правди й справедливості. Заклик добувати “І славу, і волю” охопив усі уярмлені українські землі, дібрався до найпотаємніших закутків приневоленої національної душі. Народ, розділений чужинським гнітом, саме завдяки Шевченковому Слову народжував нову українську ідею державності (В своїй хаті своя й правда), яка торкнулася всіх верств населення. Ю. Федькович, пізнавши творчість Шевченка лише 1862 року, під впливом його ідей навіть змінить римо-католицьку віру на православну, стане світоглядно переписувати власні твори (“Мазепа”, “Богдан Хмельницький”). Цей “австроруський Шевченко” (за Драгомановим) на весь голос заявив, що “нема в нас сонця, як Тарас”, а в листі до Д. Танячкевича зазначить: “Караскайтеся, браття, чужоземщини та набувайте рідного духа, – найчистіш він в Україні віє...”. Згодом інший бунтівник національного духу Д. Загул скаже про ідеали Шевченка так: “І слово праведне твоє, / Стоїть одвіку на сторожі”. Шевченковим Словом він безперестану, до останнього подиху боронив українську волю від поневолювачів, загинувши 1944 року в сибірських концтаборах. Видання “Я – українець! Я – українка! Ми – українці!” є книгою совісті, зітканої любов’ю до рідної Мови, України, уквітчаної золотими переливами Слова великих Українців. Вона закохує в Рідне Слово, українськість, народжує рішучий спротив української Нації московитамординцям, місце котрих на лавках “нового Нюрнбергу”. У Міжнародний день рідної мови, вшановуючи гідних Просвітників нашого Роду, вкотре згадуємо Буковинського Соловія – Юрія Федьковича, який, як сказав професор Смаль-Стоцький, перший поклав до великого відродження нашого народу могучу, сильну, віковічну підвалину – Рідне слово. Саме воно надихало Федьковича святою вірою і силою, спонукало закарбувати вічне: “Я люблю мою Русь-Україну; / Я вірую в єї будучину…”. І житиме Україна віч­но в Українському Слові! ків. Орда визнала “незалежність л/днр” – окупованих українських територій. Урешті-решт агресія проти України продовжується з часів, коли забовванів обрис Московії. Це екзистенційне зло, немов привид, переслідує українство впродовж тисячоліття. Маємо поборювати його мілітарно, економічно, соціально, інформаційно, духов­но, сповідуючи ціннісну парадигму української ідеї з її аксіоматичним сприйняттям світу, що “Нема на світі України, / Немає другого Дніпра”. Ця місія – для кожного з нас.
Національна еліта · “Їхня весільна подорож пролягла до Праги, куди Русови 1875 р. поїхали видавати “Кобзар” Тараса Шевченка”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Я маю нещастя любити Малоросію як місце моєї батьківщини…” До 175-річчя від дня народження Олександра Русова

Галина ДАЦЮК, журналістка З оприявленням нових архівних документів, праць, щоденників, листів, спогадів усвідомлюєш, що жодна культурно-освітня і громадсько-політична подія в Україні кінця ХІХ — початку ХХ ст. ст. не обходилась без участі подружжя Русових. Олександр – видатний статистик, історик, етнограф, фольклорист. Софія – педагогиня, просвітниця, громадська діячка, членкиня уряду УНР. Обоє – державники, чиїм девізом життя був: “Обов’язок понад усе!” Олександр Русов народився в Києві 7 лютого 1847 р. і став четвертою дитиною в сім’ї ординатора Київського військового шпиталю Олександра Захаровича Русова і Олени Антонівни фон- Фогель. Батьки познайомилися і одружилися на Кавказі, де Русов був військовим лікарем. У 6 років хлопчик осиротів, бо батько заразився в Київському шпиталі від пацієнтів холерою і помер у 44- річному віці. Пізніше Сашко пригадував, що від баби-костромчанки він почув пісні і дуже рано почав відрізняти їх від інших – українських. Чутливий до слова, видатний філолог Олександр Русов стане одним з яскравих борців за українську мову, за її право звучати в школах, книжках, театрі, науці. Русов був лагідної вдачі, скромною, водночас цілеспрямованою і дієвою людиною. Із срібною медаллю він закінчив ІІ Київську гімназію. Вступив на історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира. Як одного з найкращих студентів, його було звільнено від плати за навчання. Одержував стипендію св. Кирила і Мефодія. 1868 року Русов захистив кандидатську дисертацію і став учителем латинської та грецької мову Києво-Подільській прогімназії, де викладав до 1872 р. Допитливість, працелюбність і здібності Русова помітили, і його було обрано на посаду секретаря педагогічної ради гімназії. А вже 1871 р. Олександра Русова як перспективного вчителя було відряджено до Австро-Угорщини та Німеччини за досвідом викладання у європейських гімназіях. Свою подорож він здійснив разом з Михайлом Драгомановим. Про це Русов згадає у “Споминах про Михайла Драгоманова”, надрукованих у журналі “Україна”, 1926 р. На жаль, він не закінчить їх, але навіть уривок цікавий для нас невигаданими деталями очевидця бурхливого освітнього процесу в Києві другої половини позаминулого століття. 19 листопада 1871 р. Рада Київської духовної академії, де Русов захистив дисертацію, схвалила його програму лекцій з курсу слов’янознавства, а 24 листопада 1871 р. Київський митрополит Арсеній затвердив О. Русова у званні приват-доцента Академії і допустив читати лекції. З відкриттям вакансії в І Київській гімназії Русова призначають вчителем грецької мови. Він здобуває тут незаперечний авторитет і повагу як освічений і діяльний педагог з феноменальною пам’яттю, і його знову відправляють у закордонне відрядження. Вже 1873 р. Олександра Русова оберуть секретарем педагогічної ради, а Указом Сенату від 31 жовтня 1873 р. затвердять в чині колезького асесора зі старшинством. Це підвищувало його статус і надавало особисте дворянство. Якщо простежити події в житті молодого Русова за ці роки, проаналізувати його наукове і педагогічне зростання, то складеться враження, що найбільшого значення він надавав кар’єрі. Однак, це хибна думка. Найголовніші принципи, які рухали цією людиною, – повага до особистості, почуття справедливості і свободи. Тим то 28 січня 1874 р. Русов, не думаючи про посаду, сміливо вступився за студента, ввійшовши в конфлікт з керівництвом гімназії, за що був звільнений з посади вчителя. Саме в цей час тими ж київськими вулицями ходила юна Софійка Ліндфорс, дворянка, француженка по материнській лінії і шведка – за батьком. Залишивши у 9 років (1865 р.) рідну Олешню на Чернігівщині, Софійка вступила до Фундуклеївської гімназії, закінчила її з золотою медаллю і стала перед дилемою: чому присвятити своє життя – музиці чи педагогіці? Вибрала просвітництво, заявивши, що не повинна егоїстично будувати своє життя, продовжую чи музичну кар’єру, хоч би як не любила музику. Народ потребу вав освіти, “очі дітей мене захоплювали”. І 1871 р. Софійка Ліндфорс разом з сестрою Марією відкривають у Києві перший приватний дитячий садок, який відвідуватимуть діти Лисенка, і де буде поставлена перша українська дитяча п’єса “Коза-дереза”. На той час Олександр Русов був не лише успішним викладачем І Київської гімназії, а також одним з керівників Старої Київської громади. Саме у Старій Громаді, у Лисенків, Софія вперше побачила Русова. “Головним завданням української культурної праці, – на думку Гната Житецького, – була народна освіта. Звільнений від кріпацтва темний неписьменний люд мав якнайскорше стати письменним”. Цій справі Русови присвятили свою енергію і любов. Олександр Русов стає одним із ініціаторів створення та керівників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Водночас статистик захопився етнографічними студіями, багатством української пісні, народного мистецтва, одягу, орнаментики. Певний часу у родині Русових жив кобзар Остап Вересай, спеціально привезений до Києва Чубинським. Русов записав від нього багато пісень. За реферат “Остап Вересай, один із останніх кобзарів малоруських” він був нагороджений Російським географічним товариством великою срібною медаллю. Разом з М. Лисенком, М. Старицьким, П. Чубинським Русов відроджував український театр. Сам мав пречудовий голос і слух, і, стверджують, що за цей божественний голос його називали Сашко-ангел. На українському ґрунті розгорталися взаємини Софії та Олександра, який залучив юну дворянку до старогромадівської праці. Влітку 1873 р. сестри Софія і Марія Ліндфорс на пропозицію Русова укладуть збірник пісень, прислів’їв, дум, записаних в с. Олешні. Восени вони відзвітують про свою роботу на засіданні Південно-Західного відділення Російського географічного товариства. А на зборах від 18 листопада 1873 р. Русов виступить з доповіддю про пожертву Відділу поміщицями С. і М. Ліндфорс 6-ти аркушів з 23-ма малюнками узорів, які використовуються в Олешні та Олександрівці Чернігівської області на рушниках, хустках, сорочках. 1874 р. Олександр Русов переїжджає до Петербурга, продовжуючи займатися слов’янознавством. Працює в Імператорській публічній бібліотеці, активно підтримує зв’язки з українськими діячами та Географічним товариством. Софійка, як наречена, їде з ним. Тут вони знаходять спільну справу і створюють сім’ю, повінчавшись у храмі св. Симеона. Шлюб був непишним, але яскравим. Як пише у “Споминах” Русова, салопниці перешіптувалися, що, скоріш за все, вінчаються “убєгом”, тобто, як втікачі, бо наречена навіть без вельона. Проте їхній шлюб, почуття, повага, відданість одне одному були міцними усі 40 років подружнього життя. Він називав її Ноночка, вона – Ол. Ол. У 18 років вона стала Русовою. Хоча імперська жандармерія, а згодом більшовицькі органи безпеки, не раз нагадуватимуть, що вона “Ліндфорс, із дворян…”, ніби дорікаючи цим статусом. Найбільшим весільним подарунком Русовим стала рапсодія на “Золоті ключі” Лисенка. А весільна подорож пролягла до Праги, куди Русови 1875 р. поїхали видавати “Кобзар” Тараса Шевченка. “Зиму 1874-1875 рр. учителював я у Петербурзі у дівочих гімназії та інституті, а думками своїми жив у Київі. Там земляки заходилися тоді і коло географії, і коло статистики, і коло фольклору рідного краю. Молодий живий настрій думок, розворушений реформами 60-х років, не був ще приголомшений реформами 80-х рр.”. Ще 1873 р. Олександр Русов їздив у Кирилівку, щоб домовитися з братами Тараса Шевченка про придбання права на видання творів Кобзаря. Тепер право у братів – Осипа і Микити – було викуплено, в тому числі, на видання не друкованих раніше творів, що “лежали на схованці у вірних людей”. Підготовлений до друку “Кобзар” на приватне прохання Ф. Вовка був ретельно перечитаний “за невелику плату (руб. 50-70)” цензором Пузиревськом, який “поробив нотатки на кожному творі Шевченка – чи можна його подавати до цензури, чи й зовсім не слід, щоб не викликати й не цензурних, а другого сорта наслідків”. Прийняли мудре конспіративне рішення: друкувати твори Шевченка у двох томах – один для цензури, інший позацензурний, тобто, слово в слово, як писав поет, без жодної купюри. “Упоравшися з ділами своїми, у маї 1875 р. поїхав я з жінкою у Прагу”. Тут О. Русов звернувся до найкращого і найнадійнішого видавця Едварда Грегра, що мав найбільшу типографію і очолював прогресивну газету “Narodni Listy”, “мав при типографії й словолитню (slevaru), значить, міг сам і літери до українського тексту зробити”. Русов попросив, щоб Грегр назвав видання своїм, аби не наражати на підозру росіянина, що “втікши од домашньої цензури, видає заграницею щось нецензурне”. Спочатку видали 5 тисяч “цензурного” “Кобзаря”. Ще будучи в Петербурзі, Олександр звернувся до багатьох людей, які знали Шевченка, з проханням написати про нього спогади. Але багато відмовилися, бо вважали, що “не візьмуть на себе право критикувати твори великого поета”, а якісь дрібні смішні історії з життя Кобзаря не варті уваги. “Найлюб’язніше до мого прохання однісся Тургенєв… Коли накінець він прислав свої спомини про Шевченка, ми дуже зраділи…” Коли перший – “цензурний” – том накладом 5 тисяч примірників був готовий, Грегр звернувся в Головне управління у справах друкування за дозволом продавати “Кобзар” в Росії і “одвоював пропуск І тому через границю”. Весь же наклад ІІ тому – “нецензурного” “Кобзаря” – був залишений для продажу в Чехії. Щоб зацікавити читачів празьким виданням Шевченка, Софія Русова переклала французькою багато його віршів, скорочено – великі поеми, французькою написала біографію поета, примітки і передала до редакції “Revue des deux mondes”. Тургенєв допоміг знайти співробітника, що знав російську, і той зробив публікацію про Шевченка за матеріалами Софії Русової, “через що французи почали знайомитися з українським поетом”. У “Споминах про празьке видання “Кобзаря”” Олександр Русов пояснює, чому він обрав саме Прагу, а не Львів чи Париж, наприклад. “Я хотів хоч один семестр послухати лекції звісного празького лінгвіста словака Гаттали”, який викладав порівняльну граматику слов’янських мов. Крім того, “що ще важніше, мені доручено було у родини П. І. Шафарика розшукати кінець поеми Шевченка “Іван Гус”… Надія на те, що у сина П. І. Шафарика найдеться оригінал цього Шевченкового посланія до його батька, примусили мене зостатися у Празі”. Мене завжди охоплює живий, не пафосний трепет, коли натрапляю на подібні сполучні лінії Русових, що ведуть вглибину України, аж до Шевченка, аж до Ша- У 1991 р. в часописі “Україна” (ч. 3) я надрукувала статтю про Софію Русову “І ясним світом освітить розум…”, проілюструвавши публікацію уривком з її праці “Націоналізація дошкільного виховання”. До того ця стаття ніколи не друкувалася в Україні, як, зрештою, вся спадщина Софії Русової, затаврованої званням “буржуазної націоналістки”. Затим ми видрукували уривки її “Українського дитячого садка”, “Букваря” (1906 р.), “Національної школи”. Відкривалося незнане досі явище під іменем Ліндфорси-Русови.
Національна еліта · “Робота Русових “для громади” вражає своїм подвижництвом і жертовністю”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

фарика. Чи не знакове подружжя! Русови таки зустрілися з сином Шафарика і його дружиною, родом з Ананіївського повіту, що пригостила їх борщем та кашею. На жаль, син вже передав поему “Єретик”, хоча й “без одного листочка”, землякам Шевченка у Петербург, які збиралися ще в 60-х рр. видавати “Кобзаря”. Проте “…і книги мають свою долю: ще 30 літ зберігалася у секретному архіві ІІІ відділення ця поема, поки її там не знайшов д. Щоголів”. До весни 1876 р. Русови повністю закінчили друк “Кобзаря”. Але тут родину спіткало велике горе: померла щойно народжена їхня донечка Людмила. У тузі за первісткою перечитували вони щойно видрукувані Шевченкові твори і знайшли коректорські недогляди, у яких зустрічалося, наприклад, “розувати” замість “розкувати”. Проте в типографії Олександра Русова переконали, що “поет може навмисне робити помилки, аби б те слово, яке він вживає, звучало не так, як у других”. Згадуючи піднесену, хоча й дуже складну сторінку, пов’язану з празьким виданням Шевченка, Русов щиро ділиться своїми міркуваннями: “Хай вже зостанеться так, як оддруковано: колись будуть же і в нас граматичні правила правопису, тоді хтось і виправить як слід текст “Кобзаря””. “Тепер вже не пропадуть ті перли слова українського, які понад Уралом, і понад Аралом, і на Вкраїні, і в Петербурзі, і по других містах виливав поет… Тепер вже, чи так чи сяк, ці слова підуть поміж люди; і цього вже досить, а правопис – діло другорядне”. Переживав Русов, чи добре справився з роботою і “чи не втелющив я у “Кобзаря” чого-небудь не Шевченкового, як перед тим зробили це львов’яни, вставивши у “Кобзаря” складену Чубинським пісню “Ще не вмерла України…””. Проте, провідавши по дорозі в Київ Драгоманова, Русов знайшов з його боку велику підтримку. Драгоманов сказав, що українського правопису ще нема, він “не стоїть на ґрунті наукової фонетики” і потрібно негайно робити реформу. Оцінюючи подвижницьку працю Русових над виданням празького “Кобзаря”, думаєш, що тут діяло небесне сприяння. Забарись ще трохи з виданням, в Україну не потрапив би жоден його примірник. Повернувшись з Праги до Києва, Русови вповні відчули на собі тиск лютого Емського указу, підписаного Олександром ІІ 18 травня 1876 р. Але слово Шевченка — 5 тисяч примірників — вже пішло між люди. Я так детально розповідаю про перебування Русових у Празі, бо, по-перше, зберігся докладний спомин Русова, написаний до 30-ліття празького видання і надрукований в часописі “Україна” 1907 р., а, по-друге, робота Русових “для громади” і справді вражає своїм подвижництвом і жертовністю. У Києві Олександр Русов, як істинний вчений, прагне розвивати свої наукові здібності, планує захистити наукову працю про героя чеського національно-визвольного руху Яна Жижку. Однак вже почалися репресії проти українських діячів, і Русови змушені були виїхати з міста і цілковито зайнятися статистичною діяльністю. У Чернігівській земській управі Русова було затверджено на посаду статистика. І тут він робить революційний прорив у, здавалося б, “прісній” статистичній науці. Замість поширеного “московського типу” обстежень Русов розробляє і впроваджує новий – “чернігівський тип” земських статистичних досліджень, вплівши сюди історизм. Паралельно збирає і досліджує фольклор, збирає слова до Словника української мови, стає помітним діячем у земському русі, який був спрямований на демократичні реформі в Російській імперії. І, звісно, не перестає дбати про народну освіту. Разом із дружиною Софією Олександр Русов стає співзасновником Чернігівської громадської бібліотеки. Її установчі збори відбулися 15 березня 1877 р. – 145 років тому. Тож є привід ще раз нагадати про це чернігівцям, які вперто не визнають великої ролі Русових у просвітництві краю і чути не хочуть про перейменування Чернігівської бібліотеки імені В. Короленка в публічну бібліотеку імені Софії та Олександра Русових. За це перейменування марно вже котрий рік воює з несвідомими земляками професор Микола Тимошик. Саме подібні противники українського поступу проголосували 18 січня 1878 р. за закриття статистичного відділення. Край позбавили дослідження, родину Русових – заробітку. І Русови вирішують йти в народ, щоб розділити з ним труднощі, краще зрозуміти селян, і купують 12 десятин землі біля с. Шаповалівка Борзенського повіту. Щоправда, Ліндфорси пропонували Русовим зайняти земельну ділянку і вести господарство в Олешні, але ж – ні, тут їх знали як панів. А подружжя прагнуло “злитися зі своїм народом”, почати з нуля, без навичок і хисту. Про хутір “Робінзон”, так вони назвуть господарство, Русови напишуть спомини. Про те, як тяжко було доїти корову і пекти хліб, копати город, сіяти, орати, жати, косити, молотити. Прибутків вони не нажили, ресурси для існування вичерпалися, і постала реальна проблема, як прогодувати сім’ю. У стосунках цієї родини імпонує те, що нестатки, випробовування, втрати, а згодом арешти і тюрми ніколи не ставали приводом для чвар, звинувачень одне одного. Натомість – стійка витримка, підтримка одне одного і, що важливо, сприйняття будьякої ситуації з гумором. До речі, ота вишукана іронія передалися через покоління нащадкам Русових. Це відзначаю у листах, публікаціях, розмовах при зустрічах – шляхетний талант іронізувати, сміятися, “щоб не плакать”. І раптом поталанило. Ніжинське земство запропонувало Русову здійснити статистичне обстеження повіту, що він блискуче виконав у листопаді – грудні 1879 р., упорядкувавши і видавши матеріали, – ще один привід пошанувати людину, яка так щиро прислужилася малій батьківщині своєї дружини – Чернігівщині. За працю “Нежинский уезд. Статистико-экономическое описание уезда” Російське географічне товариство нагородило автора золотою медаллю. У Києві педагогічної роботи Русову не давали. Натомість 1882-1889 рр. запропонували очолити статистичні обстеження в Херсонській губернії. Як результат – створення “південної” школи земських статистиків і шеститомне видання досліджень. Поруч з дослідженням економічного стану, вивчалися побут, історія, етнографія кожної місцевості. За “чернігівською” методою Русова працювали його послідовники в Одесі, Єлисаветграді. Статистика, завдяки Русову, поверталася обличчям до соціальних і правових проблем народу. Водночас він активно працював у Громадах. Херсонський гурток Русова видав “Збірник драматичних творів І. Карпенка-Карого”. Така проукраїнська активність була небезпечною в очах влади, і влітку 1889 р. Русови були виселені за межі Херсонської губернії як “шкідливі українофіли”. П’ять років О. Русов працював як статистик у Харкові – 1889–1894 рр., де переписав усе нерухоме майно міста. Активізував роботу місцевої Громади, багато працював у Харківській громадській бібліотеці. Однак 1 травня 1893 р. Русова заарештували “за приналежність до злочинного українофільського гуртка”, а 7 травня 1893 р. усунули з посади статистика. У Полтаві йому відмовили в роботі як “політично неблагонадійному”. Проте друзям вдалося умовити губернатора і влаштувати Русова у земській управі в Чернігові. Вдруге повернувшись у Чернігів на посаду статистика, Русов узагальнив матеріали, зібрані його попередниками у 60-70 рр., створивши і видавши двотомну фундаментальну працю “Описание Черниговской губернии. 1894-1899 рр.”. Працював над проєктами початкової школи, в архівній комісії, українській Громаді, громадській бібліотеці, брав участь в аматорському музичнодраматичному гуртку. Домагався запровадження української мови у школах, які були зовсім чужі для сільської дитини. Знову намагався влаштуватися у Полтаві і знову одержав відмову. 1899 р. Русов провів літо на обстеженнях Новгородської, Костромської, Ярославської губерній. І дочекався дозволу обійняти посаду завідувача статисти-ко-економічного бюро у Полтаві. Здійснив перепис нерухомого майна не лише у місті, а й по всій губернії. Але тут почалися селянські повстання, що стало приводом для міністра внутрішніх справ Плеве дати вказівку на звільнення Русова і висилку його за межі України. Русов вирушив до Петербурга, де отримав дозвіл на проживання від того ж міністра Плеве, який радий був перемістити неблагонадійного малоросійського бунтаря поближче до свого пильного ока, подалі від України. У Петербурзі Олександр Русов очолив статистичний відділ страхової компанії “Надежда”, працював в українській Громаді, товаристві ім. Т. Г. Шевченка, благодійному товаристві видання загальнокорисних та дешевих книг. Саме це товариство вимагало зняття обмежень на використання української мови. Комісія на чолі з Шахматовим, до якої входив Русов, переклала і видала “Євангеліє” українською мовою (1906–1911 рр.). Софія у цей час видає “Український буквар” під редакцією Потебні. Він простий і зворушливий, любов до дитини гріє з кожної сторінки і через 115 літ після видання “Букваря” (1906 р.). Русов, тим часом, готує разом з іншими діячами проєкт “Про мови”, порушуючи водночас питання про автономію України, працює разом з М. Грушевським над Проєктом державного устрою України у Федеративній Російській державі. Мало говорити про Русова як науковця і фольклориста, він був державником. Але годі думати, що Русови не плекали мрію про повернення в Україну. І як тільки в Києві відкрився Комерційний інститут на чолі з директором М. Довнар-Запольським, і той запропонував Русову посаду викладача, Русови виїхали з Петербурга. У Києві в Комерційному інституті Русов працював до кінця життя лише як позаштатний викладач, оскільки всі клопотання друзів взяти його в штат на посаду професора, керівництво відкидало через “неблагонадійність”. Колишній студент Русова Базилевський напише до 100-ліття від дня народження свого викладача чудові спомини. Статтю надрукує газета “Неділя”, 1948 р., копію її мені передасть онука Олександра Русова Ніна Михалевич. Базилевський пригадає, що свій предмет Русов читав спокійно, але як тільки заводив розмову про українську справу, то весь преображався, запалювався, хвилювався. Багатьох він наповнив українським духом. Серед юнаків, які приймуть бій проти російського ворога під Крутами і гарячу смерть, були й колишні вихованці Русова. 1997 року громадськість Києва відзначить 150-літній ювілей Олександра Русова, про який я розповім у листі його онуці Ніні Михалевич. “Дякую, що згадали мого діда, – напише пані Ніна, – він був благородною і доброю Людиною”. Вона згадуватиме обійстя Русових під Вінницею, яке вони придбають, продавши хутір “Робінзон” на Чернігівщині. Згадуватиме онука черешню, що росла у дворі баби Нонни і діда Олександра. “Коли ягоди падали на білу скатертину, то розмальовували її бордовими кружечками”… Надпотужна громадська робота, наукова праця, постійне стеження, переслідування, звільнення підривали здоров’я чутливого і вразливого Русова. За 20 років йому довелося витримати 13 обшуків у квартирах в Києві, Єлисаветграді, Одесі, Херсоні, Полтаві, Харкові, Чернігові, на власному хуторі, а також допити в жандармських управліннях. Він називав жандармів “крамолошукачами”. Йому інкримінували любов до української пісні, знайомство від юності з Лисенком, Карпенком-Карим, заклики до бунтів, те, що в його листах постійно зустрічаються слова “український”. “Хіба це не сепаратизм”? В останні роки життя Русов тяжко хворів астмою. Однак, коли з початком Першої світової війни Комерційний інститут евакуюють в Саратов, разом зі своїми студентами Русов збереться у дорогу. Його відмовляли колеги і дружина Софія. Але не могла ця благородна людина полишити своїх вихованців. Ризикуючи життям, він виїхав з Києва. Під час нападу астми Русов помер, бо студенти не могли знайти йому кисневої подушки. “Ніколи й ніде не бачила такого брудного міста”, – згадуватиме Русова страшну російську чужину, що забрала її чоловіка. Він любив рідний Київ, де народився і колись висловлював бажання бути похованим “в алюмінієвому рідному льосі на Байковому”. Його заповіт було виконано й поховано з почестями на Байковому, коло батька та сестри Катерини Лісициної. Проте вже в 1941 році, прийшовши з похідними групами ОУН у Київ, син Юрій не знайшов пам’ятника батькові з написом: “Раз добром нагріте серце, ввік не прохолоне”. “Червоні вандали знищили його”, – з обуренням напише син. Але незнищенною залишилася величезна спадщина Олександра Русова, фундатора української статистики, ерудита, вченого, книжника, громадського діяча, державника, просвітянина. 240 праць, спомини про діячів української культури, щоденники, записки, томи статистичних досліджень, упорядковані й видані книжки. І празький “Кобзар” – як “золотий ключ” весільної подорожі подружжя Русових. “Я маю нещастя любити Малоросію як місце моєї батьківщини, в силу чого в очах вищої поліцейської влади вважаюся “шкідливим” українцем”, – гірко зізнавався Олександр Русов. Ми маємо щастя мати такого українця, який, не будучи українцем за походженням, став ним до останньої краплини крові.
“Тут завше молитва “Борімось... Поборем?..” · 8 З майбутньої книги · с. 8сторінка оригіналу ↗

Богдан ТОМЕНЧУК: З нами Бог, Україна і Час...

І бійтеся гніву народу мого... Небеса надсилали долю Й дивувалися, що живі... Ми писали слова про волю, Та все вилами по кровІ... Ні могили про це, ні крипти – Черепи одні й черепки. Й нерозбірливі манускрипти, Переписані від руки... Не до істини – лиш до титли Вигризали граніт різці, Тільки й мали – від свічки світла І синицю в чужій руці... І рілля виглядала крепом, І тасьма жалів на чолі, І кудись очужілим небом Розліталися журавлі... Як писати – бігмЕ чи бІгме – Коли заповідь – не божись?.. І криваві щезали стигми... Сонце колесом... Але ж вісь – То чужого пророка палиця... Зеленіє соборна мідь... Плуг, здається, ось-ось розвалиться, Понад мощами нам скрипить... Позлітались ворОни й вОрони, Там, де ще не зійшла любов, Бо оралося, та не зорано... Меч у руки нам?.. Сієм знов... *** Цвинтарі, цвинтарі. І чорнезні хрести... Сни такі, що ні правди, ні тями... Мене судді судили... Я мав довести Безневинність отих, під хрестами... Я старався, я рився у когось в душі, Бо в самого ні гривень, ні центів – Ніби ґрати, нависли понурі дощі, Суд від мене чекав аргументів ... Я в архівах шукав – де ж вона, ота суть?.. Мій Великдень, Різдво і Покрова? Щось питає мене кимось куплений суд – Я ж не вмію сказати ні слова... І піднявся суддя, щоб читати вердикт, У світів вимагаючи тиші, І озвались до мене чорнезні хрести, І кивнули мені найчорніші... І здалось, що на порвані дрОти тюрми Впало сонце дитям голомозим: Вирок буде... Його оголосимо ми... Але свідками виступлять сльози – (Ні, не наші. Бо ми лиш хрести, Може, навіть дарма перетліли) – Сльози тих, що нас мали нести Понад їхні розтерзані сили... Ні проклять, ані пафосних фраз... Смерть, як ніч? В небі місяць – косою? Ніби в тім’я, затято вистукував час По краплині – сльоза за сльозою... І горіло довкола – вогнів і вогнів.. То світало, неначе востаннє... І молився до неба розгніваний гнів, Голосним булО Боже мовчання... І тремтів боязливо продажний закон, Судді знали, що їм та воздасться... І торкнувся мене, Хто придумав цей сон: Чоловіче, пора... Прокидайся... *** І заплакав останній звіздар, Прочитавши забуті санскрити... Ми оті, що скурили „Кобзар“, Бо в сільпо не було що курити... То кінець чи початок доріг? Зорі там чи похилені свічі?.. Хто відпустить нам скоєний гріх, Бо терпіння у Бога невічні... Проминання гнучка ковила, Як воно, проминати Вітчизні? Ще не п’яні йдемо з-за стола... Тверезіючі... Скликані... Грізні... *** То питання, хлопці, не до мене. Хоч мені іще не все одно... Чом хоснІв розплодились знамена, Там, де мало бути знаменО Те, котре справдешнє і єдине, Вище від обставин і рамен? Україно... Чуєш, Україно, Треба щЕ розстріляних імен? Блиски ілюзорних перламутрів, Небо, як свічки на вівтарі... Де вони, обітованно мудрі, Завтрашні твої проводирі? Ісаї 20:22 Ти кликав живих – озивалися мертві, Котрі вже покинули гірші світи... Так порожньо в ними намоленій церкві, Оплакане військо – хрести і хрести... Тут завше молитва „Борімось... Поборем?..“ Тут митарі вічні і вічний оброк, Тут світ, у котрому собори й побори, І вічна неправда – щопоступ, щокрок... Явися над нами Творителем чуда, Між наших торговищ, соборів, могил, Хай мудрість розсудливих буде почута І силою стане намолених сил... Помилуй від Книги з новими хрестами... Бо стільки походів і знову похід... Вогні і мечі... Ми йдемО зі щитами, На вОдах кривавий лишаючи слід... Тримай і від себе нас не відокремлюй. Пропала Почайна, та є ще Дніпро... Ми будем любити жінок і цю землю. Вони нам народять дітей і добро... *** Що за доля така, у котрій ні Вітчизни, ні битви... Що за бог, як зникає зі світу любов? В повен ріст постаєш, ніби істина з тої молитви, Де Вітчизну нарешті здобудеш, або... *** Не скіфи ви. І ви не азіати. Ви – сім’я злого духа на землі. Котра й коли вас породила мати, Зачавши в злобі, виносивши в злі? Жорстокий жереб предків мого роду. Ознаки лиха на чужих гербах, Не скіфи ви, а кочові заброди І п’яні танцюристи на гробах. Плюєте всім і Господові в очі, Світи ридають – небеса мовчать… …Благословіть, пороги наші отчі, І сонце наше, як свята печать, У нашім небі і на манускриптах. Цілуєм руки наших матерів – Пора мечів. А з неба – голос скрипки. Скрипаль з пречистим хрестиком зорі На грудях ранку. Чуєш чисті ноти? То голос честі піднімає нас. Не скіфи ви, а світова босота І наші вічні письмена образ, Щербата креш освяченої злості. Гуляй, іржавий гайдамацький ніж, – В крові й пилюці наших роздоріж… Не скіфи ви. І ви не азіати. Ви – сім’я злого духа на землі. Котра й коли вас породила мати, Зачавши в злобі, виносивши в злі? “Сезон ненаписаних віршів” Ще не булО – а щезла би! – Москви. Ще ви не стали ордами Батия, А ми по-княжому уже ішли на ви, І вчили жити світ і Візантію... Жінки носили долю під грудьми, Ходили наші доньки в королевах. Бо ми уже тоді булИ людьми, Коли ви ще сиділи на деревах... Такі ви є... Топчи... Вбивай... Дави... Із лона ми... А ви – з якоїсь вирви. Князівське наше: „ІдемО на ви...“ Вам розтлумачим: „А чи не пішли б ви?“ *** Все, що нажив, – клади на бочку. І вже ні може, ні ачей. І наче вишиту сорочку, Знімаєш небо із плечей. Дощами прану-перепрАну, Але втомилися й дощі. І оголило небо рану На мускулистому плечі. Такі часи.Комусь так треба. Тебе пече – нехай пече. Але кому віддати небо, Пошите на твоє плече?.. *** „Не плач... Не бійся... Не проси...“ – Озвався той, хто одесную... На двох нас пригорща роси – Ми так веснуєм. „Ридайте. Бійтеся. Просіть“, Але ніщо вам не поможе. Ні срібняків зелена мідь, Ні... Словом, відвернися, Боже. Зі мною будь, та не дивись. І сили дай моїй правиці. Я весь немов Небесна вись. Ти тут був... Ти вмирав за ці прОкляті п’яді... Твоїм потом кривавим до корІнь просякали поля. Навіть бруствером був... І зарубки робив на прикладі. І приймала тіла, як роз ‘ятрена вирва, земля... Ці нізвідки прийшли... Кажуть жінку віддати для дяді... А самому податись давно вже відомо куди, Почалися торги, і Вітчизна, як бонус, на ляді, Холоди... Холоди... Через душу такі холоди... То не їхня війна... І Вітчизна, напевне, не їхня. Їхня тільки земля... Та ще запах тугих гаманців, Може, правда таки, що згоріла у Бога робітня, І цей місяць – сльоза, що застигла йому на щоці...
“Ми не щезнем на жодній сторінці І засвітимо свій Вифлиєм...” · 9 З майбутньої книги · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Тремтіть, убивці. „Не зрадь. Не схиби. Покарай...“ – І засвітися триєдино За рід і розіп’ятий край, – Не лиш за Сина. За все. За всіх. За кривду й біль. За хрест на кожнім перехресті. Спасибі, Хто Любов і Сіль, – Іду, як мста, на голос честі... Зростуть собори до небес, Пребуде правди в них і світла. Я єсьм народ.І я воскрес... Виходьте, хто вважає бидлом... *** *** “Я єсть народ...” П. Тичина Так, у мене корона з корон. А не тільки вінки тернові. Чорногора мені як трон У бескидах моєї любові. Коронований слід керви, І чола порубцьовані скелі. Я такий, як мої молитви, Недоплакані в темряві келій... Язиками плІток і вогнів Мою душу нагу розпікали, Ця корона належить мені, І цих гір кам’яні п’єдестали... ПризнаЮсь онімілим громам В цих світів невідтерпнім екзилі, Що коронно ввижається вам Вічне сонце моїх небосхилів І його недоторкана мідь, Стліла правда забутого схрону... Лиш попробуйте, виждавши мить, З мене, гордого, зняти корону... *** Ну що, народе мій... Лиш вИгода й хосен? Видовища й такий чужинський хліб глевкий? Бо хто терпен колись, той нині не спасен, Там, де ржавіє меч, про щось горять свічки... Ти вкотре не зумів, на злагоду не встиг. Румовища надій – склади у букварі. І шапку мнеш в руках – стоїш ні в сих, ні в тих Там, де рахують куш твої поводирі... *** Пане Степане, від роду Бандеро, Що Україна – то є, то не є? Там по росіях чи знов – есесерах? – Наша свобода гниє? Не гниє? Вічні мерзоти поглинули тіло, Певно, примерзла до нього душа, Пане Симоне, від болю аж біло, Де в того болю чи край, чи межа? Несторе, Орлику... Перші із джобсів, В мудрі реєстри не вписані ми... Пане Чупринко, а що то за хлопці – Кості біліють в снігах Колими? Першопокликаний, чуєш, Андрію, З лагідних тиш нерозритих могил – Хто там виходить, аж небо зоріє? Ангели, кажеш? Лишень що без крил? Тіні Івана, БогдАна, Максима? Йван той, що Гонта чи з роду Мазеп? Стали докірливо перед очима – Гори розправили плечі, а степ – Кожне стебло навертається списом Схочеш – не схилиш. Хоч як не хилИ... Так чорноброво і так білобрисо Тиша у тиші питає :“Коли?“ Спроба молитви... Наш Господи, Твоя звізда, Де Син ітиме понад води... Але видніється орда, Чорніша за вселенські орди... То наше, Господи, плече Як міра гідності і честі... Прости, що будемо з мечем При другім Синовім пришесті... Ти кажеш, Боже, не убий... А як при нашому трафунку? Охорони любов і біль Хрестом, перстом і поцілунком... *** Тіні наших облич, світло наших імен. І жилавіють руки, як дерево роду... Тупіт диких племен, вже й забув Борисфен Скільки крові влилось в його вроду... Вздовж забутих доріг зеленіє моріг, Полини так виблискують срібно, І обрізи з-під стріх, й непокараний гріх, І шаблі, котрі зраду на дрібно... За літами літа й неосвячена мста, А по чім вона вчора, освята? І хоругва така золота-золота, Але кимось на шмаття розтята... Від меча і пера, кожен з нас, як гора... Чуєш, предку, відкопуй клейноди... Нагадайте, пра-пра, що таки не пора... Бо пора уже стати супроти... Про мову і не тільки... *** Ніби напившись кривавого зілля, Виючи пісню надривно сумну, Жінка, убрана, немов на весілля, Замість колиски колише труну... Що ж ти,мій муже,зайняв усе ложе? В церкві ж поклявся, що все нам на двох. Де ж ти там бродиш, Небесна Сторожо, Так, що без нього не зміг бути Бог? Взяв рядовим до Небесного Війська, Наше дитя виростає в мені, Небо, як шмаття, висить над обійстям, Син твій у лоні, а ти – у труні... Що мені з того, що людям так треба? Горе пливе небесами провин... Виросте син твій подібним на тебе Під колискову печаль домовин... ...Чуєш чи ні, пересичений світе, – Проситься з лона на руки мій син. Доки ти будеш всі лиха душити Кров’ю і болем моїх пуповин? *** Народе княжої статури, Ти в тому царстві псячих мурґ За поруйнований Батурин Їм звів до неба Петербург... І думи забрели думками В непокаянні молитви: Якби зостались козаками, То що б зосталось од Москви? .. Ти їм віддав своє імено, А що на завтра ще віддаш? Твою свободу і знамена Сховав Сибір, як Ермітаж, Ти їм привів за руку Бога, Вони ж припнули вас обох, Як псів до п’яного порога, Ну, хай вже ти... Що винен Бог? Тих тридцять гривеників срібла, Той переяславський майдан... Де коні ті, і де ті сідла? І де наївний твій Богдан? Де всі, що нібито гетьмани? Хто під столом, хто при столі? Бо межи ляхом і османом Собі обрали м*скалів?.. А мали жито на знаменах, Від крові небо голубе Тримали твердо на раменах, Чому ж не вибрали себе? Жебрак із чашею покути... І в ній щербатий гріш за гріх... Але в оцю пору осмути Оружно виглядаєш їх... Оту не вивітрену часом Їх кочову азійську суть... Вони і нам не стануть „спасом“ Й себе від кари не спасуть... Котрі ми в тім розстрільнім списку? Влаштуєм в хаті день ґазди... Пасує на московськім писку Тавро кремлівської звізди... Воли не ті, не ті в них ясла... Не той обітовАний рай... То буде інший Переяслав... Нам доста першого за край... ... В садку вишневім коло хати Матуся, в туску аж німа... Не хоче мати воювати... Та в сина вибору нема... *** Знаю, нерви, що ви не з заліза... Кілометри безсонь і ночей... І душа, як тривожна валіза, Ні продуктів у ній, ні речей... Тільки написи із епітафій, Ті, що з давнього болю за все... Бездоріжжям святих біографій Знов її осмутніло несе... Від Голготи і аж до Говерли, Від Говерли до менших голгот... То не просто лиш люди померли, То вмирав, не відбувшись, народ... Знову визиски, зиски і утиск... Серп і молот? Де наші мечі? Не шукай свого права відбутись Тільки там, де безмежжя чужі... Людолови... Все ті ж людолови... Гинь потрібна їм наша яса... Серп і молот орлом двоголовим Понад долями знов нависа... Перекреслюй отримані візи... Не пора, брате мій, не пора... Та душа, що тривожна валіза, Має стати, немов кобура... І озватись повстанським наганом, І за бруствером, і з-під хреста, Ми постанем тоді, як повстанем, Навіть Той, Хто Любов – наша мста... Ми не щезнем на жодній сторінці І засвітимо свій Вифлиєм... Бог простить нас, мої українці, Що за те, аби жити – уб’Єм... Полотнище, у хрестик розшите, Володимир, Степан і Тарас... Ми уб’Ємо, бо хочемо жити... З нами Бог, Україна і Час... Певно, в Господа ти трохи раб, трохи збуй, трохи батяр, Випікав отой хліб, котрим Син Його всіх годував. Тебе тлумили всі – прапори роздирали на шмаття, Навіть ті, кого сотню сотенну разів рятував. Користали вони, ти відтак їм ставав попри мешти, Сотворивши для них, – не для себе – тутешні раї, Тебе тлумили всі, і здавалось, окрали до решти. То здавалось лишень, бо до решти окрали свої. Ще стоїш, ще живий, ще їм гори твої на потіху, Прісноводний Дніпро половіє від вилитих сліз, Маєш кривду і біль, та ще згадку про спалену стріху, Маєш слово і честь, та забув, де подівся обріз, Розгулялись вітри, відвернулися всі візантії, Ти щитом і мечем позначав колись Їхні врата, Де ж ті браття тепер, що у Гімні такі молодії? Не пропала роса, вона очі тобі виїда... Знову чухаєш лоб. Порожніє в душі і в коморах.. В цих захланних світах за прилавками люди й віки. Знаєш, лихо у тім, що вмирали в чужинських просторах Твої курбаси, стуси і маланюки. То вмирали вони, а в твою перелякану душу Заповзали страхи, ніби тіні від їхніх хрестів. Хочеш жити тепер? То страхи ці, як висохлу грушу, З-попід неба тряси над прилавком продажних світів. Ці торгують тепер і собою, й тобою і часом. Куди оком не кинь – не Христос, а самі торгаші. Придивись, хто стоїть за одвічним шинквасом, А по здачу ідуть до твоєї душі... Ти лиш руки возносиш: „Маріє Покрово, Манни з неба подай і звільни від мерзот“. Та не чути тебе...Бо тобі подароване Слово Домерзає, невчуте, в глибинах чужинських мерзлот... То в твоїх небесах зорі, ніби розмінні монети? І ти знову стоїш в цих світів на останній межі... Бог, Він вибрав тебе – посилав тобі з неба Поетів. Ти не слухав Його? Що ж, послухай тепер торгашів...
Сучасники · “Кожен крок на довгому і тернистому життєвому шляху ювіляра був зроблений ним за покликом любові до України”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

“Я Україною просяк!”

Ярослава РІЗНИКОВА, лавреатка літературних премій ім. Г. Сковороди та І. Франка, членкиня НСЖУ Він має за плечима неординарне життя, багате складними подіями та поворотами, позначене не лише низкою творчих здобутків, а й освітлене участю у боротьбі проти тоталітарного режиму, палкою любов’ю до України, послідовним відстоюванням права українського народу на власну культуру, власну мову, що “була списана, призначена на злам”. За свої погляди письменник був двічі ув’язнений, відбув два терміни в радянських концтаборах за звинуваченнями у антирадянській діяльності, а згодом – в українському націоналізмі. Надзвичайно влучним видалось колись мені порівняння цього високого, кремезного, сивочолого чоловіка з українською мовою, якою він захоплюється й займається все своє життя – м’якою і незламною, співучою і щедрою, глибокою і багатогранною. Він – це Різників Олекса Сергійович – мій неординарний батько, який у 1958 році, маючи від роду всього 21 рік, разом зі своїм товаришем Володимиром Борсуківським написав “Обращение к народу”, що містило цілком зрілі гасла: “Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря! Долой атеистическую пропаганду! Дайте свободу народу! Долой фашистскую диктатуру партии!”. За це їх було арештовано вже 1 жовтня наступного року. Що сформувало його таким? Що змусило так повести себе, зробити цей ключовий у його долі крок? Здавалося б, життя його не відрізнялось від життів всіх інших, хто був народжений в страшному 1937 році в м. Єнакієве на Донеччині. Босоноге дитинство, терикони, війна, яка почалася тривожними гудками заводів і шахт, зафіксувалась в дитячій пам’яті літаками і бомбардуваннями і першими в житті румунськими цукерками, а завершилась щастям від повернення батька після німецького полону і радянського концтабору аж у 1946 р. Голод 1947 р., коли розпарена макуха вважалася делікатесом. Переїзд до родичів у Первомайськ (Богопіль) Миколаївської області. Російськомовна школа, піонерія, перші вірші – звичайно ж, російськомовній про Сталіна. Можливо, поштовхом стало розуміння двосенсовості й роздвоєності радянського життя? Адже батьки, прищеплюючи сину любов до Бога, чітко наказували нікому не розказувати про це... Повсюдне оспівування величі Сталіна, а вдома – сухі слова мами, що вождь – великий негідник... Чудова українська мова під час виступів талановитих українських артистів Кіровоградського українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького, де у 1958 році він працював електроосвітлювачем, а поза сценою – розмови російською... А, можливо, причина – гострий розум, вміння чітко аналізувати події та синтезувати нові нестандартні сенси? Критика культу особи Сталіна, окупація Угорщини, бідність і заляканість народу, стан суспільства, у якому, як казав Василь Стус, “звичайне людське прагнення – прожити свій вік в межах елементарної порядності – вимагає надлюдської мужності й надлюдського героїзму”, спонукали саме до таких роздумів. А, можливо, це справжній талант, що прагнув свого виявлення й реалізації? Досить складно відповідати на ці запитання, адже особистість – це завжди протиріччя та поєднання зовнішніх обставин з нелегкою внутрішньою боротьбою, що загострюється в критичних для людини ситуаціях. Цікаво, що сам поет намагався розібратись в своєму душевному мікро- (а чи макро-?) космі на сторінках своєї містерії “Бран”, що вийшла в 2005 році. У ній він відтворив переживання й першого арешту, й страшну атмосферу одиночної камери, куди потрапив вже вдруге 1 жовтня 1971 року. Тут цілісна людська особистість під пресом похмурої в’язничної тиші ніби роз- Олекса Різників з донькою Ярославою. Фестиваль “Зелена хвиля 2020” проблем. Знайомство з Святославом Караванським, Ніною Строкатою, Галиною Могильницькою, з прекрасними викладачами філфаку Миколою Павлюком, Федором Ткачем, Василем Фащенком, братами Данилками, Андрієм Незвідським. Творча літстудія – Володимир Яворівський, Анатолій Колісниченко, Олекса Шеренговий, Микола Суховецький. Чудовий гурток польської мови, де він був старостою. Робота в газетах і постійне віршоТворення. Йому пророкували гарну наукову кар’єру – у відзиві М. Павлюка на дипломну роботу студента О. Різникова “Складівниця української мови” від 1968 року є промовиста фраза: “Автор роботи самостійно розробив принципи будови словника, практично опрацював існуючі погляди на поняття “склад” і місце його у фонетичній будові мови... як нам здається, перше такого роду дослідження взагалі у нашому мовознавстві”. Йому пророкували широкий письменницький шлях – у 1969 році у видавництві “Маяк” мала вийти книжка віршів “Вибухає весна”. Але її випуск все затримували, аж поки 11 жовтня 1971 року поета заарештували знову. Його подільницею стає славна Ніна Строката-Караванська. 19 травня 1972 року суд відміряв їй 4 роки, а йому – 5 з половиною, себто майже в чотири рази більше, ніж за російськомовну антирадянську листівку! Серед закидів – “він носить вуса”, “співає українські пісні”, “колядує”, “не з тими спілкується”, “пише і розповідає неправильні вірші”, “читає самвидав”. З гіркотою тато так сформулював суть всіх звинувачень: “Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя”… І знову Мова підтримувала і допомагала. У таборі ВС-389/36 в с. Кучино Пермської області, куди було направлено засудженого, він продовжив свої мовознавчі студії, не знаючи, що вони будуть оприлюднені лише... через понад 20 років. А оскільки в О. Різникові щасливо поєдналось наукове концептуальне мислення з даром лінгвіста й не менш талановитого поета, то в таборі він починає опрацьовувати сонетні форми, причому свідомо відмовляючись від чотирьох чи п’яти рим, характерних для класичного сонета, а базуючись всього на двох: На моїм гралі дві струни, Бо решту вітром позривало. В ось в руках держу цурпалок.. Покинуть? Боже борони!.. “В камері в мене два дерев’яних ліжка, ходити можу лише взад і вперед. Слідство бачило у моєму житті лише чорне і біле...”, падається на безліч сутностей, що ведуть напружений діалог між собою. Уважному читачеві стає зрозумілим, що для поета бран, полон – це не лише ув’язнення. Бран – це й пута, накладені на людську душу вихованням, пануючою ідеологією, страхом перед насиллям, що лише сама людина може розірвати, щоб стати вільною. Саме під час першого ув’язнення в результаті подібного болісного внутрішнього діалогу арештант Різників скинув внутрішні пута й пережив своєрідний національний катарсис. Він метався по камері і картав себе за те, що так пізно зрозумів, що він українець!!! “Чому я пишу додому листи російською, якщо ми все життя говоримо вдома українською? Чому я підписуюся “ваш син Алєксей”? Я ж маю бути Олекса! Скільки разів мені казав друг і сусід Микола Вінграновський: “Пиши своєю мовою! Чому ти граєшся?”. Друге народження відбулось! Першим, кому він розказав про своє переродження, став подільник Володя Барсуківський, коли 1 січня 1960 року їх звели в одній камері одеської тюрми. Тут вони уже удвох прийняли рішення перейти на українську мову. Згодом О. Різників писав: “Я зовсім не думав – та й не міг думати в той час – на яку небезпеку наражаю я себе і своїх близьких, а з іншого – не знав, що це є перші кроки на путь спасенну. І зовсім не думав я – та й не міг думати в той час, – що Мова обере мене своїм служителем, своїм адептом, своїм жерцем. Не знав я ще тоді – що Мова простягне мені руку, і врятує мене від зневіри, від трясовини, в яку я тоді поринав. Бо Мова – всепроникаюча духовна субстанція, у якій існує матерія й сама людина”. Отримавши півтора роки ув’язнення, сидів тато в таборі ЖХ-385/11, с. Явас у Мордовії. Дружив із Сергієм Бабичем, поетом Сашком Григоренком, Василем Процюком, бачився з кардиналом Української Греко-католицької церкви Йосипом Сліпим, який відсидів 18 років у радянських таборах. Спілкувався з українськими повстанцями-25-літниками, які по-доброму сміялися над таким дрібним терміном його ув’язнення. Від них він навчився польської мови і… незламності духу. До звільнення 1 квітня 1961-го, навіть в тих жахливих умовах він знаходив можливість займатись йогою, вчити мови, постійно писати вірші – і вже жодного російською. А Мова вже не відпускала і вела. З 1962 року – заочне відділення філологічного університету, де він сформувався як дослідник з власним баченням мовознавчих – так пояснив він свій нестандартний підхід у передмові до книги, що побачила світу 2002 році. Під назвою “Двострунне грало” було поєднано 160 сонетів, писаних за гратами. Там, звичайно народжувались вірші, сповнені душевного болю – “Вигасання голосу”, “Відчай”, або й такі: Розігнався був, щоб головою в стінку, Та вчасно згадав, що заборонено стукати Посеред горобиної ночі... Але саме там народились й вірші-передчуття зовсім іншої тональності: Уже світає, донечко, світа... Упав на серце солов’їний спів... Або: Очунюєм, як мрець із небуття. Свідомість проясняється помалу... Чи: Нова релігія вітрила підійма. Хоч і вітрильника самого ще нема – Та море є, попутній вітер віє! І там же, за ґратами, енергія інтелекту і духу Олекси Різникова проросли оптимістичними віршами – “Багатокрилість” та “Озон”, що для нього стали програмними. І сталося справжнє диво – ці та ще п’ять віршів були опубліковані у 1977 році в Мюнхені в книзі “Поезія з-за колючих дротів”. Їх, як і десятки поезій інших в’язнів, у пам’яті вивіз юнак з Дніпропетровщини політв’язнень Ар’є Вудка, єврей за національністю. Наближаючи розпад СРСР, О. Різників разом з іншими побратимами-в’язнями сумління брав активну участь в організації Народного Руху, Товариства української мови, згодом “Просвіти”. Навесні 1990 року виходить нарешті його довгоочікувана перша книга поезій “Озон”. Восени він бере участь у Всесвітньому форумі поезії “Золотий гомін” у Києві, а у грудні його приймають до Спілки письменників України. У 1997 році О. Різників увійшов до керівництва Всеукраїнського “Меморіалу” ім. В. Стуса, певний час був головою Одеської обласної організації “Просвіта”. Він плідно працює – одна за одною починають з’являтись книги “Терновий вогонь” (1993), “Наодинці з Богом” (1998), “З людей” (2000), “Їдло 33-го: словник голодомору” (2003), епічна поема “Ілейко з бога Турейко” (2004, 2012), “Окупація” та “Сміх на гаку” (2005), “Промінь з Одеси” (2000), “Маюнелла” (2018) та понад сотні публікацій в пресі. Вражає й його філологічний доробок – це десятки статей, унікальні “Складівниця Української мови” (1999, 2003); “Спадщина тисячоліть” (2000), що витримала вже шість доповнених перевидань; “Одноримки. Словник омонімів” (2001). До цього часу він продовжує працювати над неповторним “Кореневим словником української мови” у якому зібрано понад 5400 кореневих основ, на базі яких упродовж багатьох тисячоліть витворювалася українська мова. Капітальна книга “Словогрона Духу” (2015) стала початком оприлюднення цього словника. Нині пан Олекса очолює Одеське відділення Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих та є головним редактором Всеукраїнського журналу “ЗО- НА”. У свої 85 він продовжує активно працювати з молоддю і є літературним консультантом обласної організації НСПУ. Його діяльність високо відзначена державними нагородами – він повний кавалер ордена “За заслуги”. Колись Є. Сверстюк в автобіографічному інтерв’ю Василю Овсієнку зазначив, що “…Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву”. Безсумнівно, що кожен крок на довгому і тернистому життєвому шляху ювіляра був зроблений ним за покликом любові до України. Кожен вірш і кожна його книга були насичені світлом, що розсіювало велику темряву байдужості й безнаціональності, та висвітлювало багатство українського Слова. Міцного здоров’я, натхнення і нових звершень поету на літературній і мовознавчій нивах! З роси і води! 24 лютого Олекса Різників – талановитий поет, прозаїк, педагог, громадський діяч, в’язень сумління, видатний вчений-мовознавець, фахівець з порівняльного та історичного мовознавства – святкує свій 85-літній ювілей.
Сучасники · “Нагальною і актуальною є потреба відновлення історичної Правди, народних традицій, Правди Божої на нашій землі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

З роси й води та Божого благословення

24 лютого виповнюється 85 років від дня народження видатного українського вченого-мовознавця, поета, публіциста, громадського діяча, члена Національної спілки письменників України, кавалера державних орденів та багатьох Почесних літературних премій, колишнього дисидента і багаторічного політв’язня СРСР Олексія Сергійовича Різникова. Олекса Різників з художником Андрієм Антонюком Олекса Різників – видатний вчениймовознавець, унікальний фахівець з порівняльного та історичного мовознавства, першокласний український поет і прозаїк. Він автор біля 40 наукових праць, збірок поезій, прози, публіцистики; член Національної спілки письменників України, лавреат багатьох престижних літературних премій, громадський діяч, правозахисник, діяльний патріот України, член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, головний редактор всеукраїнського журналу “ЗОНА” цього Товариства. Відзначений кількома державними нагородами, є повним Кавалером ордена “За заслуги”. Нагальною і актуальною є потреба відновлення історичної Правди, народних традицій, Правди Божої на нашій землі, серед народу нашого, серед народів Європи і світу. Саме цьому присвячена наукова та літературна діяльність О. С. Різникова та цілої плеяди його соратників, однодумців. Більшість наукових мовознавчих досліджень О. С. Різникова стосуються саме історичних першооснов української мови та культури, а отже – історичної Правди, відновлення знання про наші етнічні, цивілізаційні корені. Він працює на передньому плані цієї боротьби за Правду історії, мовознавства. Це й справді унікальна серед наших сучасників людина, наділена Богом-Творцем різнобічними талантами. Творець першого в світі і в нашій Скіфо-Русино-Українській мові та світовому мовознавстві “Кореневого словника Української мови” над яким працює майже 40 років, починаючи від часів перебування в неволі в Мордовських та Пермських концтаборах СССР. Віднайшов і систематизував понад 5400 кореневих основ на базі яких упродовж багатьох тисячоліть витворювалася з Божою поміччю наша Сколотська (Скіфо)-Русино-Українська (словено-роуська) мова. Видатний фахівець з порівняльного історичного мовознавства Олекса Різників збагатив українську лінгвістичну науку рядом оригінальних мовознавчих відкриттів у його працях: “Складівниця Української мови” Одеса, 1967 р.; “Словник омонімів”, Київ, 1999 рік; “Стислий кореневий словник”; “Спадщина тисячоліть” Одеса, 2001 рік, а також Харків 2002 року вид. ІПН, “Просвіта”; “Чим українська мова багатша за інші” Тернопіль, 2011 рік; “Словогрона духу”, Одеса, 2015 р., “Сімекс-принт”, випуск 2; “Українська мова – спадщина тисячоліть”, Київ, 2017 рік, в яких дослідив і виокремив 33 лінгвістичних особливостей – переваг (багатинок), що ними багатша наша українська мова у порівнянні з усіма мовами світу, а найперше – мовами Арійської Індо-Європейської мовної групи. У кореневому словнику української мови, над яким працює понад 40 років, він вирізнив понад 5 400 словогрон-коренів української мови з прадавніх часів. І працює над тим, щоби згрупувати й систематизувати їх за семантичним значенням похідних словем. Такий метод дослідження є відкриттям в світовій лінгвістичній науці. (До речі, в китайській мові таких кореневих гнізд нараховується біля 1300). Вищеназвані праці Олекси Різникова знайшли широкий розголос в науковому середовищі і громадськості України, уривки з них друкували газети і журнали, подавалися в програмах Центрального Українського радіо та ряду обласних програм радіо і телебачення. Зокрема, у нас в Харкові його “Спадщину тисячоліть” ми презентували ще 2002 року і досі пам’ятаємо цю презентацію, а Харківське радіо і телебачення неодноразово повторювало записи цих презентацій та виступи Олекси Різникова. Ці новаційні праці О. С. Різникова набувають особливого значення та актуальності у зв’язку з заходами уряду та громадськості по утвердженню в країні Державного Статусу української мови. Величезну роботу проводить О. С. Різників в дослідженні історичних та соціальних процесів, пов’язаних з дисидентським та національно-визвольним рухом в Україні, зокрема, на Одещині. Одеські організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих і Меморіалу імені В. Стуса вже видали 7 томів Енциклопедичного альманаху “Одеська Хвиля”, де широко представлено персональні долі репресованих на Одещині людей, їхні спогади і документи. Всі їх збирав, готував, вичитував і друкував Олекса Різників. Він має значний доробок з 40 опублікованих праць – вірші, проза, публіцистика, мовознавчі роботи в тому числі понад 20 збірок поезій, споминів, есеїв, розвідок, літературних перлин. При своєму поважному віці О. С. Різників вів і веде активну громадську роботу в Одеських товариствах “Просвіта”, Товаристві політв’язнів і репресованих, Меморіалі імені Василя Стуса та інших. Веде регулярно просвітницьку роботу на радіо і ТБ, серед Української Громадськості по пропаганді та Утвердженню Державного Статусу української мови. З 1998 р. по 2008 р. працював керівником літературної студії “Гарт” при Одеському міському О. Різників зі студентами, 2018 р. палаці Дитячої і юнацької творчості, що на Приморському бульварі. Шість його вихованців літстудійців нині є членами Національної спілки письменників України (Ніна Кур’ята, Дмитро Дроздовський, Ганна Костенко, Ірина Тома, Олександра Григор’єва, Олександр Птащенко, Олександр Чайківський). З 2009 року – головний редактор і головна “тяглова сила” журналу-щорічника “Зона” ВУТ політичних в’язнів і репресованих в СРСР. Серед багатьох здібностей і талантів Бог дарував йому унікальну поетичну пам’ять, колосальну працездатність, талант толерантного спілкування з людьми та інші чесноти. Знає і прекрасно співає безліч українських пісень. Олекса Різників має також щасливу вдачу швидко сприймати новації, різні мистецтва, ремесла. Бог і справді любить Своїх Обранців і щедро дарує їм Свою Благодать, творчі здібності й таланти. (для ілюстрації додаємо на 3-х аркушах короткі спомини одного із співтабірників Різникова О. С. “Пам’ять серця. Академія ГУЛАГу”, “Божі обранці долі” з книги “Українська мова – спадщина тисячоліть”, ст. 188-195). Українська громада віншує свого видатного діяча з нагоди його 85-річчя. З роси й води йому та Божого благословення! За дорученням наради керівників органі/ зацій – членів Харківської громади на захист Конституції та прав людини/громадянина, що об’єднує 22 організації загальноукраїн/ ського статусу та 85 – місцевого, співкоор/ динатори: голова Харківського ОО ВУТ політичних в’язнів і репресованих, директор Інституту політичних наук (м. Харків) А. К. Здоровий; голова Харківського обласного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів, кандидат медичних наук, доцент, заслужений лікар України С. А. Усенко; голова ХОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, головуючий співкоординатор І. А. Туренко; голова Харківського ОО Національної спілки письменників України А. П. Стожук; доктор історичних наук, кандидат філологічних наук, професор І. С. Швець; доктор фізико-математичних наук, професор, академік Національної Академії наук України, член обласної ради Харківської “Просвіти” М. Ф. Харченко; доктор політичних наук, професор Харківського національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди, член Ради Харківської “Просвіти”, депутат Харківської обласної ради Г. М. Куц; заступник голови Ради старійшин Українського козацького товариства, генерал-хорунжий І. В. Корнійчук (Оксен Семидуб)
Сучасники · “Нагальною і актуальною є потреба відновлення історичної Правди, народних традицій, Правди Божої на нашій землі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Звитяжний дух поезії Володимира Олійника

Ольга ЯВОРСЬКА, членкиня НСПУ Нинішній неспокійний час потребує патріотичної поезії, бо вона безнастанно підтримує волелюбний дух, закликає до боротьби за зміцнення рідної держави, виховує справжніх патріотів, незламних захисників України. Саме такою книгою є нова збірка поезій “Нескорений народ” подільського поета Володимира Олійника: Ми не прийшли сюди – ми вічно тут були. Ми – русичі із київського древа. Праотче все – від берегів Сули, До Херсонеса і до міста Лева. Його творам притаманне високе духовне спрямування, непідробна щирість, яка здатна перероджувати людську душу. Володимир Олійник живе у світі Шевченкового подвигу, звіряє, як Степан Бандера “свої думи зі словом пророчим”, занурюється в історію, де його надихають Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун та Богдан Хмельницький, захоплюється високим талантом незабутньої Катерини Білокур: Магічна сила творчості. Вона… Напівголодна, у холодній хаті, Де замерзає у відрі вода, Де треба щораз хукати на пальці, Де нігті часом злазять на ногах… В такому пеклі малювати квіти Могла людина, а чи божевільна, Чи геніальна… Його душа переймається долею рідної пісні, що засвідчує про нерозривність українського серця з українським народом, сприяє розвитку духу патріотизму й людяності. Хвилює душу й інтимна лірика поета, бо він знаходить найніжніші слова, які підтверджують його здатність глибоко переживати найвищі почуття, перебуваючи на вершині високого духовного пориву: Повернись! Повернись! Все стерпи – всі наруги і муки. Уцілій, мій єдиний, про це щиро Бога молю. Упаду, як та пташка, в кохані, міцні твої руки. Я не вірю у смерть. Я – молюся. Я – вірю. Люблю… Поезія Володимира Олійника спалахує тривогою й глибоким співчуттям та великою шаною до тих матерів, які втратили синів на війні: “…Ти ж у мене єдиний! Боже, дай мені сил…” Матері припадають, мов пташки, до могил… Вірші Володимира Олійника вражають своєю оголеною правдою, він голосно заявляє про трагізм і тривогу нашого часу, відчувається, що поет живе болем рідного народу: Рана в тілі народу мого ножова, Він від рани й переступу стогне… Автор заглиблюється в нашу минувшину, його турбує доля Вітчизни, вірші привертають увагу проникненням у світ історичних героїв, поетів-класиків, а також захоплюють філософською наснаженістю і насамперед теплими присвятами тим, хто офірував себе, свою творчість боротьбі за правду. На сторінках книги чимало віршів-присвят, пов’язаних з іменами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Касіяна, Олеся Гончара, Миколи Гоголя, Івана Кубицького, Василя Шкляра, Марії Лисайчук та інших відомих особистостей. У Володимира Олійника чудова мова. Він бездоганно володіє нею. Поет споглядає світ духовними очима, інколи дуже тонко передаючи свої відчуття: У глибинах Твого болю Жовта квітка Зацвітає… (“Україні”) Автор глибоко переживає трагічність Голодомору: Ще стогони живуть у димарях Напіврозвалених халупок уцілілих Під стріхами сніпочків перетлілих… Знедолений, невимерлий народе, Ще вбивці твого тінь проклята бродить, І кроки їй рахує Хтось згори, І пада дзвін на цифрі “33”. У збірці знаходимо й так звані “постмайданні вірші”: поет не зміг у своїй творчості оминути події, які відбуваються на східних рубежах нашої держави. Побажаймо поетові-патріоту й надалі сміливо долати вершини творчості, надихаючи читачів до відчайдушного спротиву ворогам у боротьбі за власну Гідність, цілісність та соборність України.
Шевченкіана · “Серце плаче, просить Святої правди на землі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тарас Шевченко: “Довелось запить з московської чаші московську отруту!”

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Нагадаю, що Кобзар закликав українців, і то кожне покоління, прочитати знову історію своєї країни… Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. Для новітнього прочитання-осмислення історії України відразу кличте на допомогу самого Поета – Державотворця та Пророка Тараса Шевченка, і він обов’язково найперше приверне вашу увагу до слова, котре минути ніяк не можна… Слово “Москва” поет вжив у поезіях усього п’ять разів, а ще сім – “Москви”, “Москві”, “Москву”, п’ять разів зустрічаємо слова “московські”, “московської”, “московському”. Небагато, але досить для того, аби Шевченко залишив українцям віщі знаки щодо Москви. Як їх правильно читати й розуміти? Питання для кращих умів нації. Тим більше, що в нашому пізнанні й осягненні Шевченка була, є і завжди буде, говорячи точними словами Івана Дзюби, “велика спокуса шукати ідейну або емоційну домінанту незводимого ні до яких домінант Шевченка”. Нагадаю лише, що всі Шевченкові інвективи на адресу Москви містяться в його поетичних творах, написаних у 1844–1845 роках, тобто після першого відвідання міста й написання там у лютому 1844 року “Чигрине, Чигрине...” з його “московськими ребрами”, а за кілька місяців, у липні, уже в Петербурзі, — поеми “Сон” (Комедія), та після другого проїзду через Москву в Україну навесні 1845 року й створення там містерії “Великий льох”, поеми “Кавказ”, твору “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”. Згадані поетичні шедеври, що стали осердними у творчості Кобзаря, він вніс до рукописної збірки “Три літа”, яку відкриває “Чигрине, Чигрине...”, а завершує “Заповіт” (25 грудня 1845).... Утім у “Заповіті”, як відомо, Москву не згадано, і перш ніж по-новому прочитати його, абстрагуючись від звичної радянської традиції, розгляньмо докладно доленосний для України вірш “Чигрине, Чигрине…” Саме в Москві у Шевченковій свідомості спалахнули гіркі запитання, на які ми й досі не відповіли вповні: За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра??... Як же довго українському народу не давали почути саме ці слова свого пророка! Царські чиновники III відділу, тільки-но вірш потрапив до їхніх рук, відкреслили цитовані рядки, позначивши – “нотабене”. Далі – більше. У Шевченковому “Кобзарі”, виданому 1867 року, у поетовому тексті було зроблено грубезну підміну – замість “московські ребра” з’явилися... “татарські ребра”1. Робить честь тогорічному виданню “Поезій Тараса Шевченка” у Львові те, що цього в ньому не сталося. Проте навіть Михайло Грушевський, виступаючи 1896 року на Шевченковому святі у Львові, вимушений був цитувати саме підправлений текст... Безжалісне спотворення Шевченкової поезії стало справді “модним” за радянських часів, і “татарські ребра”, за словами Івана Дзюби і Миколи Жулинського, “на радість ідеологічним фальсифікаторам “поселилися” в наступних масових і навіть багатотомних зібраннях творів Т. Шевченка”. Це робилося, “аби не образити Москву”. До того ж, і слово “ляхами” замінили на “панами”. Саме Москва, яка через три десятиліття після наполеонівського нашестя постала перед очима Шевченка воскреслою як Фенікс із попелу, нагадала про бідний, занедбаний повітовий Чигирин. Адже він був гідний іншої, високої долі – Чигирин пам’ятав себе за Богдана Хмельницького сотенним містом, а потім – гетьманською резиденцією, фактично столицею України! Чигрине, Чигрине, Все на світі гине, І святая твоя слава, Як пилина, лине За вітрами холодними, В хмарі пропадає, Над землею летять літа, Дніпро висихає, Розсипаються могили, Високі могили – Твоя слава... Поет зупинився на мить, згадавши, як болісно милувався “старим красенем Кремлем”, котрий віками здавався велично-непорушним й уже тим принижував Чигирин, який стояв убогою руїною колишньої козацької слави: …і про тебе, Старче малосилий, Ніхто й слова не промовить, Ніхто й не покаже, Де ти стояв? Чого стояв? І на сміх не скаже!! Здається, у цілому світі не було ще вип- Т. Шевченко. Автопортрет. 1845 р. леснуто в одній поезії стільки гіркого національно-патріотичного болю. Шевченко ніколи не вивищував свій народ над іншими, але його страждання вважав історично несправедливими, надлюдськими. Невгамовні душевні муки ставали ще пекельнішими в імперській Москві. Так, так! Якраз присутність поета в Москві надала “Чигрине, Чигрине...” рідкісної пронизливості й скорботи за національною справою. До вірша “Осія. Глава XIV. Подражаніє” (25 грудня 1859 року) залишалося ще більш як півтора десятиліття, але саме в “Чигрине, Чигрине…”, саме в московській атмосфері було кинуто Шевченком зерно майбутньої найзастрашливішої застороги: “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане знаку на землі…” В атмосфері бундючно-ситого, самодостатньо-байдужого й заворожливо-красивого міста поет особливо гостро й болюче, ніби вперше, пережив той очевидний факт, що саме Москва (в тандемі з Варшавою) є провинницею бездержавності України, насаджування в українцях історичного безпам’ятства, яке паралізує волю до боротьби за незалежність: Що ж на ниві уродилось???! Уродила рута... рута... Волі нашої отрута. Вірш, народжений у Москві, досі пече національну свідомість Шевченковою жертовною любов’ю до України: Чигрине, Чигрине, Мій друже єдиний, Проспав єси степи, ліси, І всю Україну. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Помолившись, і я б заснув... Так думи прокляті Рвуться душу запалити, Серце розірвати. Характерно, що в “Чигрине, Чигрине…” поет висловив грізне сподівання на те, що його слово таки послужить пригнобленій Україні, а з його сліз, посіяних на виораному ним перелозі, виростуть... Та послухайте самі... Не рвіть, думи, не паліте, Може, верну знову Мою правду безталанну, Моє тихе слово. Може, викую я з його До старого плуга Новий леміш і чересло. І в тяжкі упруги... Може, зорю переліг той, А на перелозі... Я посію мої сльози, Мої щирі сльози. Може, зійдуть, і виростуть Ножі обоюдні, Розпанахають погане, Гниле серце, трудне... І вицідять сукровату, І наллють живої Козацької тії крові, Чистої, святої!!! Зверніть увагу, наскільки точно передали політичний зміст вірша в ІІІ відділі власної його імператорської величності канцелярії в квітні 1847 року: “…Он [Шевченко] говорит: “Для чего боролись мы с ляхами, для чего резались с татарами, для чего из пушек коробили ребра московские, засевали поля и кровью поливали, и саблями боронили? Что ж на ниве уродилось? Трава, трава, воли нашей утрата!” Далее, описывая запустение Украины, он выражает надежду, что “подрастут гетьманы и может быть взойдут (на ниве) и вырастут ножи обоюдоострые””. Цікаво коментує в наш час Іван Дзюба: “Дивні трансформації уявних об’єктів думки, що не мають жодного логічного зв’язку: тихий голос, з якого викують леміш; сльози, з яких виростуть ножі; ножі, що розкрають погане серце і ввіллють доброї козацької крові (до речі, ножі можуть пустити кров, а влити — як?). Але є в цих “довільних” фантастичних перетвореннях вища поетична переконливість: вони позначають моменти переходу духовної енергії поета-пророка в якість буття його народу”2. Справді читачеві здається, що разом із Шевченковим його “серце плаче, просить / Святої правди на землі”. Захоплений енергетикою поетової Правди, він своїм схвильованим серцем дійсно починає відчувати найголовніше, – вицідивши сукровицю з ураженого серця, наллємо в нього живої, чистої, святої козацької крові. На мій погляд, у поетових рядках незримо присутні козаки війська гетьмана Петра Сагайдачного, які восени 1618 року могли здобути Москву штурмом, але відступили від неї. Ішлося про сильну, справді державну й благородну козацьку кров. Якщо вдуматися, то відроджувальне для нації переливання крові – ще попереду... Кажучи словами Миколи Жулинського, “Чигрине, Чигрине...” має “національно-рятівничий сенс”. І не менше! В останній строфі “Чигрине, Чигрине...” молодий поет висловив притлумлену, але невигубну надію, що була вилучена, з огляду на цензуру, в петербурзькому “Кобзарі” 1867 року та невідворотно проросла через півтора століття в Державному гімні України: Спи, Чигрине, нехай гинуть У ворога діти, Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі. Затим навічно зафіксував: “19 февраля 1844. Москва”. “Чигрине, Чигрине…” незаперечно свідчить, що Москва викликала в Шевченка тяжкі емоції та рефлексії, але вона й висталила його поетичний голос і почуття національної гідності та людської незалежності. Тепер про московську тему в концептуальній містерії “Великий льох”, створеній за два місяці до Шевченкового “Заповіту”
Шевченкіана · “Встане Україна. І розвіє тьму неволі”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

– 21 жовтня 1845 року. У цьому творі гріховною була вже сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, який “їхав в Переяслов / Москві присягати!...”. Тяжким гріхом, який не пускає в рай, названо те, що дівчина …Цареві московському Коня напоїла В Батурині, як він їхав В Москву із Полтави. Я була ще недолітком, Як Батурин славний Москва вночі запалила... Узагалі присутність Москви-Московщини буквально пронизує містерію “Великий льох”. Найстрашніше відчувається це в другій частині поеми, де всі три ворони, здається, зосереджені на знищенні українського духу. Московщина виникає уже на початку їхнього зловісного каркання: “Ну, а в твоїй Московщині / Є чим поживиться?” Мене вразило прочитання цієї частини (“Три ворони”) письменницею, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Галиною Пагутяк: “Вони каркають суржиком про розваги, тілесні розкоші, викривляються наче блазні над людськими чеснотами й простотою. Дійсно, краще живі ворони, ніж мертві орли. Кожна ворона намагається показати якнайвигідніше власну розбещеність, безсоромно роззявляє дзьоба, викаркуючи банальні житейські мудрощі. Історії трьох слов’янських народів у їхньому трактуванні – це брудні потоки захланності, ницості та жорстокості. Українська ворона уважно прислухається до порад московської та польської ворон. Усі три, зачувши мертвечину, злетілися на учту – поганьблення святинь України... На те, що ми нині з гіркотою звемо нашою незалежністю, теж чигають ворони, заглядаючи у Великий Льох”. Пам’ятаєте моторошне зізнання 1-ї, української, ворони? І я люта, а все/таки Того не зумію, Що москалі в Україні З козаками діють. Ото указ надрюкують: “По милості Божій, І ви наші, і все наше, І гоже, й негоже!” Місяць по тому тема російської колонізації, піднесена до воєнного поневолення, нещадно прозвучала в Шевченковому “Кавказі”. А у “Великому льосі” далі читаємо про москалів: Тепер уже заходились Древности шукати У могилах... бо нічого Уже в хаті взяти; Все забрали любісінько. Та лихий їх знає, Чого вони з тим поганим Льохом поспішають. Зробивши, таким чином, Шевченкову зарубку в душі, вдумаймось у висновки видатних шевченкознавців Івана Дзюби і Миколи Жулинського щодо “Великого льоху” Тараса Шевченка: “Три українські душі караються за невільно вчинені гріхи-злочини і не відають, коли ж буде прощення їхніх гріхів, бо після цих трагічних для України подій (переяславська угода, поразка гетьмана Мазепи під Полтавою, знищення Батурина, зруйнування Катериною II Запорозької Січі) розпочалася Велика Руїна. Все забрала Москва в свої руки (“І ви наші, і все наше, / І гоже й негоже!”), сплюндрувала квітучий край, з числа вельможних байстрят “дворянства страшну силу / У мундирах розплодила” і добирається тепер до найбільшої української святині — Великого льоху. Та не судилося Москві дошукатися “Великого ж того льоху”, хоч малий льох у Суботові таки розкопала. Не побачили москалі в могилі тих скарбів, за якими полювали по Україні, не заспівали лірники хвали на честь гетьмана Хмельницького, не справдилося пророцтво мстивих ворон, не дістали прощення грішні душі. Великий льох – це глибока національна таїна української душі й останній притулок надії, віри, правди. Тому українська ворона застерігає москалів од розкопування Богданового льоху, бо народиться новий Іван Гонта, що “...розпустить правду й волю по всій Україні”. Водночас вона передбачає: народиться й другий Іван-близнюк, який творитиме не добро, а зло в Україні: Один буде, як той Гонта, Катів катувати! Другий буде... оце вже наш! Катам помагати. Зловісне пророцтво української ворони, яке так трагічно здійснювалося в Україні XX ст., віриться, вичерпалося, символічна церков-домовина, в якій була похована душа поневоленого народу, його правда, честь і гідність, розпалась-розвалилася, і справдилося Шевченкове пророцтво – встала Україна, розвіяла тьму неволі, засвітила світ правди. Та не втішаймо себе ілюзіями, що наше духовне невільництво скінчилося, що агресивне яничарство впокорилося, витравилося з душ багатьох із нас, що більше не народиться лютий близнюк Івана Гонти. Ще довгі роки ми будемо переборювати, за словами Івана Франка, “своє духовне відчуження від рідної нації”3. Саме тут обов’язково хочу привернути увагу читача й до надзвичайно цікавих роздумів Юрія Барабаша, який відзначив, що раніше поза увагою радянських дослідників — як офіціозних, налаштованих на пропаганду, так і тих, які прагнули здійснити неупереджений, науковий аналіз, – залишався промовистий, зрештою вирішальний, сенсотворний факт: обох братів, до того ж близнят, названо одним іменем – Іванами. “Навряд чи це можна витлумачити інакше, ніж знак трагічного розщеплення єдиного національного організму, симптом хронічної хвороби “української людини” (М. Шлемкевич), усієї нації — хвороби роздвоєння, що криє в собі величезну руйнівну силу. Тому й “регочеться” божевільним сміхом “навісна мати” близнят – майбутніх ворогів, тому й “сміється і ридає / Уся Україна”, – їх гнітить передчуття того, що очікуваний шлях до “правди й волі”, яким поведе націю Іван-Месія, шлях до національного воскресіння, проляже через Голгофу, через криваві випробування й потрясіння, і то зумовлені не тільки діями зовнішніх ворожих сил, а й – не меншою мірою – трагедією ворожнечі між братами. Розбрат у поемі ще не оприявнився, не набув чітких ознак і конкретних форм, адже близнята щойно народилися, та він потенційно невідворотний, фатальний, наперед визначений екзистенційною природою України, її долею. В цьому Шевченковому провіщенні закладено містичне зерно, і ця містика не суперечить історичній правді, бо вона є містикою самої історії, історії України”4. На думку Івана Дзюби та Миколи Жулинського, національна трагедія, як вона постає в містерії “Великий льох”, полягає в тому, що сотворений гріх доти не буде спокутано, доки не буде вичерпане до дна терпіння народу й він, доведений до відчаю жорстокістю, насильством і руйнуванням святинь, вибухне праведним гнівом і Фрагмент автографу вірша “Чигрине, Чигрине…”. 1844 р. помстою. Кожен, хто вільно чи невільно прилучився до великого гріха — втрати народом своєї волі, — несе в Шевченка покару смертю. Наголошу, що Шевченкові інвективи на адресу Москви невід’ємні від його незламної віри у відродження нації, духовні, ментальні скарби якої надійно сховано у Великому льосі, і насправді вони недосяжні для Москви: Так малий льох в Суботові Москва розкопала! Великого ж того льоху Ще й не дошукалась. І не дошукається! За Шевченком, історична правота належить не Москві з підвладною їй Малоросією, а вільній — саме вільній! — Україні. Тому нічого не значить, що сміялись з України стороннії, чужі люде, які не знають історичної правди: Не смійтеся, чужі люде! Церков/домовина Розвалиться... і з/під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!.. Іван Дзюба блискуче висновує: “Якщо взяти сукупність Шевченкових настроїв та ідей цієї нової (в його творчості) пори, то бачимо, що йдеться вже не про шукання волі в чистому полі, чи в козацьких виправах на Чорне море, або в порахунках із ляхами, в гайдамаччині, взагалі не про минулу волю, а про історичну перспективу: про виборювання волі на тій землі, де вона заповідалася, про творення суспільства справедливості, про гідне місце України в слов’янському світі”5. У цьому контексті повернімося до Шевченкового “Заповіту”, нерозривно пов’язаного (не могло бути інакше!) з Москвою… Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Які кайдани заповідав порвати національний Пророк? Очевидно, що багато хто визнає це питання риторичним. Адже, мовляв, усе давно й усім відомо! І все-таки, все-таки… Певно, що йшлося про кайдани царизму й кріпосництва, соціально-класового поневолення. Безперечно! Утім якраз усе це й пов’язане з Москвою. Погляньмо на “Заповіт”, спираючись на підказку, яку Тарас Григорович залишив у поемі “Кавказ”, написаній у листопаді 1845 року за п’ять тижнів до його появи, де названо тих, які навчалися “Кайдани кувати, / Як і носить!..”. А через п’ять рядків поет виплеснув те, що спонукало його написати поему (інвективу!), – загибель улітку 1845 року його друга, офіцера, художника, письменника Якова де Бальмена в російському загарбницькому поході проти волелюбних горців на чолі з імамом Шамілем: І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту! Чи не найсильніший вияв того, що для Шевченка саме Москва стала символом імперського гноблення українців, уособленням російської наруги над українською історією та духовністю. Але й це ще не все. За десять днів до “Заповіту” (14 грудня 1845) Шевченко пише доленосне послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні…”, в якому прямо вказує на те, від кого його землякам історично передано кайдани: Так от як кров свою лили Батьки за Момскву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! У поемі “Чернець”, яку Шевченко переписав у Москві в березні 1858 року з “Малої книжки” до “Більшої книжки” зі значними переробками, усе це зосереджено в одному рядку: “Кайдани брязкають… Москва…” Це може здатися містичним, але “Заповіт” Шевченко написав одразу після того, як сказав своєму народові про ворожу Москву все найголовніше на віки наперед, аж до ненарожденних українців. Надалі поет ніколи не зачіпав її так нещадно-болюче та обвинувально-вбивчо. Тож, очевидно, вірив і сподівався, що його кінцеву волю уже висловлено й обов’язково буде виконано: “Кайдани порвіте…” Московські кайдани! Завжди дуже добре пам’ятав про це Михайло Грушевський. А точніше – беріг у своєму національному генотипі. Це його слова – “генетичне преємство…” Понад сто років тому в історично нових умовах саме Михайло Грушевський сформулював імператив Нової України: “Перше, що я вважаю пережитим і віджитим… се наша орієнтація на Московщину, на Росію…” Він різко заявив, що вважає визволення від “песього обов’язку” перед Москвою надзвичайно важливим і цінним. Але насправді тоді цього не сталося… У другій половині ХХ століття по-шевченківськи сильно й переконливо сказав про це Василь Стус: Боже, не літості – лютості, Боже, не ласки, а мсти, дай розірвати нам пута ці, ретязі ці рознести. (Ретязі — кайдани. У цьому розумінні Тарас Григорович і вживав це слово в поезії “Колись-то ще, во время оно…” (1860). “Літость — жалощі, співчуття” — так у “Словнику застарілих та маловживаних слів”.) Щодо сучасної війни Московщини проти України національний класик Дмитро Павличко гранично жорстко висловився в історичних реаліях сьогодення: Нас живих і мертвих бити буде Братньо так – смертельно, з/за плеча, Доки ти не встромиш їй у груди Кованого, братнього меча. Національний пророк змінив історичну долю України, проте Шевченкові довелося значно довше від пророка Мойсея виводити свій народ із “єгипетського полону” в царство волі й національної гідності. Він і тепер очолює наш, український, похід, адже, згадаймо, заявив у “Заповіті”, що “полину / До самого Бога” лише після того, “Як понесе з України / У синєє море / Кров ворожу…”. Тарас Шевченко заклав у “Заповіт” значно більше пророчого сенсу, ніж ми досі вважали… ———————— 1 Кобзарь Тараса Шевченка. СПб., 1867. С. 667. 2 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., 2008. С. 644. 3 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Тарас Шевченко. Повне зібрання творів : у 12 т. Т. 1. К., 2003. С. 55–56. 4 Шевченківська енциклопедія : в 6 т. Т. 1. К., 2012. С. 603. 5 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. С. 655.
Репортаж на тему · “Переклади Павла Мовчана відкривають для української авдиторії світ давньої літературної традиції”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Генеральний секретар ТЮРКСОЙ нагородив Павла Мовчана медаллю Насімі

Нещодавно в Україні з візитом перебував генеральний секретар міжнародної організації тюркської культури ТЮРКСОЙ (Анкара) пан Дюсен Касеїнов. Під час його візиту проведені заходи у Дніпрі та Києві. Зокрема, в Національній спілці письменників України було презентовано художній альбом “Reading Nizami Ganjavi”, виданий ТЮРКСОЙ та присвячений 880-річчю видатного азербайджанського поета та мислителя Нізамі Гянджеві. В рамках цього заходу також відбулася урочиста церемонія вручення нагород. Серед лавреатів – відомий український поет, перекладач, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан. ТЮРКСОЙ присудила йому ювілейну медаль Імадеддіна Насімі. іжнародна організація тюркської культури ТЮРКСОЙ, яку називають “ЮНЕСКО тюркського світу”, заснована в 1993 році в результаті підписання угоди міністрів культури Азербайджану, Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, Туркменістану та Турецької Республіки. Напрями та програму роботи ТЮРКСОЙ визначає Постійна рада міністрів культури тюркомовних країн. Рішення, прийняті Постійною радою, втілює в життя Генеральний секретаріат ТЮР- КСОЙ. Посаду Генерального секретаря ТЮРКСОЙ з 29 травня 2008 року обіймає колишній міністр культури Республіки Казахстан Дюсен Касеїнов. Серед цілей і напрямів діяльності організації – розвиток і збереження культури, мови, мистецтв тюркських народів, їхня презентація у світі. Україна також посідає важливе місце в діяльності ТЮРКСОЙ. Саме тому українській авдиторії на високому рівні був презентований художній альбом “Reading Nizami Ganjavi”, що презентує картини і мініатюри, написані художниками тюркського світу, які надихнулися творами великого азербайджанського поета і мислителя. Організаторами заходу виступили міжнародна організація тюркської культури ТЮРКСОЙ, Національна спілка письменників України, Бакинський міжнародний центр мультикультуралізму та Посольство Азербайджану в Україні. Презентацію відкрив голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський, який зазначив, що радий приймати у стінах спілки письменників таку високошановану делегацію на чолі з генеральним секретарем ТЮРКСОЙ Дюсеном Касеїновим та сприяти розвитку українсько-тюркських літературних проєктів. Генеральний секретар ТЮРКСОЙ Дюсен Касеїнов привітав гостей заходу та розповів про вже реалізовані заходи в Україні, зазначивши, що українська авдиторія його дуже порадувала своїм інтересом до тюркських культур, зокрема азербайджанської. “Арт-альбом під назвою “Reading Nizami Ganjavi”, виданий англійською мовою, презентує твори митців тюркського світу, які надихнулися творчістю великого Нізамі. Ця книга буде важливим внеском у процес всебічної презентації українському суспільству великого азербайджанського генія та його впливу творчості на різні види мистецтв. Я радий, що незважаючи на те, що рік Нізамі Ґянджеві закінчився, заходи, спрямовані на популяризацію його творчості, вшанування його пам’яті, продовжуються”, – зазначив Дюсен Касеїнов, звертаючись до гостей українською мовою. Також генсек ТЮРК- СОЙ детально розповів про проєкти, що були реалізовані організацією тюркської культури у рік Нізамі (2021). Ведуча заходу, кураторка українсько-тюркських проектів, представниця в Україні Бакинського міжнародного центру мультикультуралізму Марина Гончарук представила широку інформацію про переклади та дослідження Нізамі в Україні, а також озвучила яскраву цитату видатного українського вченого (який також був професором Бакинського державного університету) Льва Лопатинського, який, всебічно вивчивши поему “Іскандер-наме”, написав у своїх замітках у 1900 році: “Такого колориту і згустку думок, як натрапив я у поемі Нізамі, достеменно не зустрінете в жодного великого поета-мислителя цивілізованої Європи. Так міг висловитись тільки посланець Абсолюта на цю грішну землю. Це єднання Землі і Космосу, скомбіноване вищим Розумом, це Пророк, подарований вибраному народові, народові високого інтелекту, особливої зовнішньої краси, рішучому у виборі свого майбутнього, що не терпить будь-якої кривди і насилля. У цього народу – райдужні перспективи. Читаючи неземне творіння Нізамі, я чітко бачив перед собою мужніх і вродливих витязів, мирних у часи супокою і розгніваних, як тигри, у поєдинку з ворогом”. Марина Гончарук також зазначила, що серед перекладачів Нізамі є такі класики української літератури як Леонід Первомайський, Василь Барка, Василь Мисик, Микола Мірошниченко та інші. А серед українських дослідників Нізамі – видатні Агатангел Кримський, Лев Лопатинський, Микола Гулак. У рамках заходу також відбулася урочиста церемонія вручення нагород від міжнародної організації тюркської культури ТЮРКСОЙ. Відомому українському поету, перекладачеві, лавреату Національної премії України імені Тараса Шевченка, голові Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павлу Мовчану було присуджено медаль Імадеддіна Насімі. На жаль, пандемія вносить свої корективи, тому Павло Михайлович не зміг бути присутнім на церемонії, медаль було передано через голову НСПУ. Оголошуючи про вручення медалі, Дюсен Касеїнов наголосив на вагомому внеску Павла Мовчана в розвиток українсько-тюркської співпраці, зокрема, у сфері літератури. Варто зазначити, що переклади Павла Мовчана поезій видатного генія азербайджанського народу Імадеддіна Насімі, 650-річчя від року народження якого широко відзначалося в Азербайджані та світі у 2019 році, відкривають для української авдиторії світ давньої літературної традиції, наповненої суфізмом і містицизмом. Сам загальнонаціональний лідер азербайджанського народу Гейдар Алієв був вражений талантом Павла Мовчана та відзначив його з поміж усіх інших перекладачів азербайджанської літератури. Саме Гейдар Алієв посприяв організації поїздки Павла Мовчана на могилу Насімі в Алеппо. “Мені пощастило спілкуватися з багатьма видатними особистостями Азербайджану – і державними діячами, і діячами культури. Безумовно, Гейдар Алієв був людиною-епохою, неймовірно освіченим і ерудованим. Я пам’ятаю, як в 1985 році в Баку проходили літературні читання, і після того як я виконав переклади Насімі українською мовою, Гейдар Алієв підійшов і особисто подякував мені за переклади віршів. Після цього відбулася окрема наша зустріч, і він запитав про що я мрію, я сказав, що хотів би відвідати могилу Насімі в Алеппо. Але я в ті радянські часи був невиїзний. Проте незабаром відбулася поїздка в Алеппо…” – говорив раніше у своїх інтерв’ю Павло Михайлович. Також представнику в Україні Бакинського міжнародного центру мультикультуралізму, куратору українсько-тюркських проєктів Гончарук Марині було вручено медаль Нізамі Гянджеві міжнародної організації тюркської культури ТЮРКСОЙ, голові Національної спілки письменників України Михайлу Сидоржевському Дюсен Касеїнов вручив пам’ятні сувеніри та нагороду за сприяння у розвитку українськотюркської співпраці у сфері літератури, Надзвичайному та Повноважному послу Азербайджану в Україні Ельмірі Ахундовій було вручено медаль Нізамі Гянджеві. Також було вручено грамоти Світлані Короненко, Тетяні Арсеєнко, Олегу Коцареву, Ользі Мавріній, Ферхаду Туранли, Тетяні Добко, Гурбану Аббасову, Наталії Королько, Дар’ї Пономаренко, Емілії Мамішовій. На заході були присутні генеральний секретар ГУАМ Алтай Ефендієв, Надзвичайний і Повноважний посол Азербайджану Ельміра Ахундова, представник Азербайджану в міжнародній організації тюркської культури ТЮРКСОЙ Ельчин Гафарли, поетеса, перекладач, викладач кафедри тюркології КНУ ім. Тараса Шевченка Тудора Арнаут, письменники, діячі культури, студенти Київського національного університету імені Тараса Шевченка та студенти Київського національного університету культури та мистецтв. Кор. “СП”
Арт-калейдоскоп “Ми люди, поки робимо людські вчинки”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

місцевий цвинтар, а також до краєзнавчого музею. Коли ми з дружиною завітали до Бориспільського історичного музею, то були вражені, як майстерно зроблена експозиція. Виникла думка, що було б добре представити тут свої роботи. З директоркою музею ми одразу порозумілися і орієнтовно визначили час майбутньої виставки. Спочатку була одна концепція, потім вирішив її змінити. Адже наближалася річниця Революції Гідності, тому не міг її оминути. Біля кожної з картин, присвячених подіям Євромайдану, є світлини тих буремних подій, учасником яких був і я. Хотів би згодом представити в цьому музеї виставку робіт своїх учнів. До речі, в YouTube я розмістив 400 авторських уроків змалювання, з якими може ознайомитися кожен охочий. На виставці “Біль і радість моя, Україно!” є поліптих “Хрестовий Майдан”, написаний у техніці репортажного живопису, полотна на історичну тематику, пейзажі, натюрморти, портрети Леоніда Кравчука, Віктора Ющенка, Любомира Гузара, Івана Драча, Володимира Губи. Виставка картин Андрія Кула/ гіна в Бориспільському історично/ му музеї триватиме до 4 березня. таві те, що я можу бути на театральних підмостках разом зі своєю дружиною Наталією Калантай, яка виконує роль Катіци, моєї онуки. Наразі в нашому театрі триває робота над виставою “Візит” за п’єсою Фрідріха Дюрренматта “Візит старої дами”. Вважаю за честь брати участь у цій виставі, яку інсценує молодий талановитий режисер Давид Петросян. Також репетирую у виставі “Никодим Дизма”, над якою працює режисер Дмитро Чирипюк. Тут порушується актуальна тема, коли випадкова людина доривається до влади, не маючи морального права керувати чи перебувати на державницьких посадах. Минулого року я брав участь у створенні повнометражного фільму “Божевільні”. Події відбуваються у сімдесятих роках минулого століття. Стрічка розповідає про людей, які намагалися чинити спротив режиму і яких карали, застосовуючи навіть психіатричні лікарні. У мене тут цікава та повчальна роль. Над стрічкою працювала потужна команда: режисер Денис Тарасов, партнери – Ірма Вітовська, Остап Ступка, Віктор Жданов, багато інших досвідчених та молодих акторів. Очікуємо на прем’єру найближчим часом”. Фото із сайту театру Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Арт-калейдоскоп “Ми люди, поки робимо людські вчинки”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Різнобарвна палітра Андрія Кулагіна

Андрій Кулагін – художник із широким творчим діапазоном: графік і живописець, автор вишуканих акварельних композицій, реалізує свої ідеї в жанрі пейзажу та натюрморту, портрету та історичної картини. Ним написані портрети Папи Римського Івана Павла ІІ та Бенедикта ХVІ, Богдана Ступки, Леоніда Кравчука, багатьох інших відомих особистостей. Зокрема, портрет Івана Павла ІІ його пензля перебуває в галереї Ватиканської бібліотеки серед зображень інших понтифіків. Незважаючи на те, що художник є прихильником реалістичної школи живопису, він також успішно експериментує з формою та кольором в інших напрямках, наприклад, сюрреалізмі. Результатом таких творчих пошуків стала його персональна виставка у Центрі сучасного мистецтва Жоржа Помпіду в Парижі. Андрій Кулагін – єдиний на пострадянському просторі художник, удостоєний Золотої медалі Ватикану за внесок у розвиток мистецтва. Картини живописця знаходяться у приватних колекціях та галереях України, Австрії, Австралії, Великої Британії, Ватикану, Німеччини, Бельгії, Італії, Лівії, Нідерландів, Польщі, США, Словаччини, Франції, Росії. П’єса “Радован ІІІ” – скорботна комедія про зраду самого себе класика сербської літератури Душана Ковачевича написана 1973 року в жанрі театру абсурду або “чорної комедії”. Головний герой Радован ІІІ, як він себе позиціонує, багато років тому в пошуках кращої долі покинув Рідний Край. Тепер він з великою родиною мешкає в панельній вежі спального району великого мегаполісу. Як будь-яка людина, у якої життя не складається, Радован шукає причину і вигадує собі “зовнішнього ворога” в особі колишніх земляків – Вілотичів. Колись ще в Рідному Краю вони зростали разом, товаришували, приходили на допомогу один одному, Радован навіть мріяв через дочку Георгіну породичатися з Вілотичами, влаштувати гучне весілля. Але життя непередбачуване. Марко Вілотич збезчестив Георгіну, покинув її вагітну і подався по світах. І Радован розпочинає справжню війну. Саме вони, Вілотичі, заважають його достойному існуванню. Це вони перетворили його життя на пекло, забравши сенс буття, позбавили гідності, прирекли рідну кров – дочку Георгіну – на безчестя. Його душа вимагає помсти. Усіх своїх рідних він затягує до непримиренного, жорсткого конфлікту з Вілотичами. Фантазія Радована народжує друга й однодумця – Джорджа. Лише він спроможний врятувати і допомогти йому. Насправді Джордж є героєм одного з багатьох телесеріалів про “справжнього героя”, “лицаря – борця зі злом”, “спасителя всіх гноблених і гнаних”, під час чергового перегляду якого стається очікуване об’єднання родини. Тут настає час Довершеності… Старенький телевізор перетворюється на символ перемоги добра над злом. Але це лише фантазія. Чи справдиться вона? Чи прийде в дім спокій? Чи возз’єднаються Георгіна з Марком? Чи відбудеться пишне весілля, про яке роками мріяв батько?.. Ось що розповіли про нову виставу задіяні в ній актори. Про творчість митця розповіла на відкритті виставки директорка Бориспільського історичного музею Наталія Йова. Вона зазначила, що у художника власний погляд на українську історію, яку він добре знає. Оскільки виставка відкрилася напередодні Дня пам’яті Героїв Небесної Сотні, частина експозиції присвячена подіям Революції Гідності, учасником якої був митець. Пані Наталя висловила впевненість, що це лише початок творчої співпраці музею з художником Андрієм Кулагіним, а попереду – багато спільних проєктів. Своїми враженнями від виставки поділилася виконувачка обов’язків начальника управління культури Бориспільської міської ради Ольга Борисенко. Від імені міського голови, керівництва міста вона вручила художнику подяку за особистий внесок у розвиток образотворчого мистецтва України та з нагоди відкриття персональної виставки “Біль і радість моя, Україно!”, а також подарувала сувенірну продукцію з гербом Борисполя. Місцева мисткиня, керівниця дитячої художньої студії Олена Гур’єва згадала, що ще кілька років тому в YouTube побачила майстер-класи Андрія Кулагіна з малювання. Вже тоді виникло бажання познайомитися з художником особисто. З представлених робіт видно, що це сильна, вольова людина з упевненою рукою художника, вільно використовує різні техніки. Олена пообіцяла прийти на виставку зі своїми вихованцями, для яких експозиція матиме велике пізнавальне значення. – Коли я приїжджаю до якогось міста, то одразу прагну ознайомитися з його історією, – зізнався Андрій Кулагін. – Йду на акторську роботу, дуже допомагає всім виконавцям. Тема сербського гумору маловідома українським глядачам. Потрібно було знайти спосіб, аби перенести його на сценічний майданчик. Я досі не можу вповні оцінити свою роботу. Постійно ставлю запитання: наскільки правильно, вдало створив образ свого героя. Ми зовсім не хотіли переносити сюжет п’єси на нашу дійсність. Але в будь-якому разі театр суголосний з сучасністю, з тим, що відбувається тут і зараз. Тому, можливо, глядач і проведе для себе якісь паралелі з сьогоденням. Також ми не прагнули показати персонажів хорошими чи поганими. Це життєва ситуація, коли мозком людей володіє телевізор чи бажання бути кимось, не маючи для цього ні освіти, ні знань. “Чому ви такі нелюди? – запитує один з головних героїв. – Бути нелюдом – це ж так складно!” Люди відвертаються від цивілізації і все частіше звертаються до тваринних інстинктів. Їм притаманна ненажерливість, жага до влади. Все більше нівелюються звичайне спілкування і людяність. Ми люди, поки робимо людські вчинки. А коли керуватимемося лише природними інстинктами, то нічим не відрізнятимемось від тварин. Про все це йдеться в нашій виставі. Зізнаюся, що найприємніше у цій вис- У Бориспільському державному історичному музеї відкрили виставку Андрія Кулагіна “Біль і радість моя, Україно!”, на якій митець представив свої робити, створені в різних техніках і жанрах.
Арт-калейдоскоп “Ми люди, поки робимо людські вчинки”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Знайомтесь: театр абсурду

Новим творчим експериментом Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка стала вистава “Радован ІІІ”, яку на Камерній сцені імені Сергія Данченка поставив народний артист України Юрій Одинокий. Володимир Ніколаєнко, народний артист України, виконавець ролі Кельнера: “Режисер Юрій Одинокий брав мене у свої різні роботи – “Скандальна історія місіс Мун”, “Гімн демократичної молоді”, “Дами і гусари”, “Три товариші”. Врешті ми прийшли до “Радована ІІІ”. Він довіряє мені як акторові, це імпонує. Сподіваюся, що наша творча співпраця триватиме й далі. Нова вистава – це комедія абсурду. У мене вже є досвід роботи з подібним матеріалом. Маю на увазі виставу “Носороги”, яку ставив Андрій Приходько. Ти начебто робиш все як у житті, а обставини складаються так, що все перевертається з ніг на голову. У цьому, як мені здається, і полягає театр абсурду. Становище, в якому зараз опинилося наше суспільство, теж до певної міри можна назвати абсурдним. Ми не знаємо, що чекати від північного сусіда. Вже вісім років можливе таке жахливе явище, як повномасштабна війна. Так само і в “Радовані”. Георгіна вже п’ятий рік носить під серцем дитину. Це абсурд, адже всі чекають відповідного моменту, коли вона могла б народити, а цей момент все не настає. Персонажі наче між собою ворогують, але коли вмикають телевізор, то і Вілотичі, і Радовановичі починають дивитися серіал про героя, який може у мріях всіх врятувати. Вони забувають про те, що всі проблеми – в головах людей. Якщо ти хочеш миру, то живи полюдськи, у злагоді із сусідами, піклуйся про свою родину, дбай про суспільство. А якщо хочеш війни, то без будь-якої причини зробиш щось таке, аби не жити в мирі. Мій персонаж – кельнер. Це підступний тип, хабарник. Він ладен здерти з людини останню шкуру. Одружується з Георгіною лише заради того, щоб отримати квартиру. Це людина низької соціальної поведінки і соціального статусу. Але такі люди є і їх треба грати. Відбулося лише кілька показів вистави. Вона продовжує змінюватися. Думаю, що далі будемо роботи акцент у виставі на молодих людях, на справжньому коханні. Саме воно може врятувати суспільство. Паралельно з роботою в театрі продовжую зніматися в кіно. Минулого року в серіалі “Скажені сусіди” зіграв роль лікаря. Після цього зателефонували і сказали, що, оскільки цей герой сподобався глядачеві, образ хочуть розширити. У наступних серіях мій герой любитиме ні тільки гроші та віскі, а ще й жінок. Сподіваюсь, що ці серії стрічки будуть більш насичені коханням”. Сергій Калантай, заслужений артист України, виконавець ролі Станіслава: “Для мене Юрій Одинокий – монументальний режисер. Коли дивишся його вистави “Три товариші” чи “Ідіот”, немов поринаєш в однойменні романи, перегортаєш їх сторінку за сторінкою. Це не звичайна театральна драматургія, це літературні твори, покладені на театр Юрієм Дмитровичем. У роботі над новою виставою йому допомагав не лише режисерський, а й акторський талант. На наших репетиціях ми, актори, отримували велику насолоду, коли Юрій Дмитрович показував нам мізансцени, які переживав сам. Звісно, ми не повторювали його малюнок, кожен робив свій. Але те як режисер грамотно ставить завдання, наповнює змістом
З поетичного блокнота · “Бо Україна в нас одна · На берегах святих і вічних...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Михайло ПАСІЧНИК: Всю нечисть побороти й далі жить!

*** Західноєвропейські лідери сподіваються, що Путін не нападе на їх країни... Ми – Європа! А ви не знали? Жаль мені вас, ви ніби в сні: На Європу уже напали, Бо напали на нас у ній... *** Безглуздя це не має І логіки простої: Агресор вимагає Безпеки для розбою. Туманить людство вперто Хатєлками своїми... А де ж безпека жертві – Чи то пак Україні?! *** Збагніть, моральні паралітики: Війна – ніяка не політика! Війна – це злочин перед людством, Де б не творилось це паскудство... А він все клянеться... Так в Росії, видно, вже ведеться – Списувати дії на балду: Путін – як пацан, котрий клянеться, Що не був в сусідському саду... Чорне білим називати звично Для неадекватних недорік, “Нас там нет”, – звучить не так цинічно, Як брутально й підло восьмий рік... *** Усовіщати їх негоже, Про мир із ними і не мрій, Бо захистить країну може Лише стіна й бійниці в ній... *** Чекає Блінкен на розмову, Він політ-важко-ваговик, А що чекати від Лаврова? Те, що й від Путіна... Лиш пшик. Стримати спрута! “Любіть Вкраїну і во врем'я люте!” – Той лютий час настав її любить... Ми прагнемо відторгнення від спрута, А спрут щодня нам вторгненням грозить... Світ має цього спрута конче стримать, Збагнути світу вже давно пора, Що має спрут цей варварську доктрину: Сусід – брат на словах, на ділі – раб... Немає страху... Армагедон новітній зовсім близько: Трясуть трипільські родові краї Китайський вірус, армія російська, Колаборанти скурвлені - свої... Беруть бридкі недОлюди в цім участь, Котрим потрібно кисень перекрить... Немає страху. Є тверда рішучість Всю нечисть побороти й далі жить! Єдність Шевченко нею жив і снив, Нам єдність теж болить у грудях, – Дніпра із берегом одним Нема на світі і не буде. Дух вольності нас всіх єдна – І видатних, і пересічних, – Бо Україна в нас одна На берегах святих і вічних... *** Поширена у давнину, Ця фраза вже давно знецінена, – Я не приємлю традиційного Поняття “виграти війну”. Слова ці геть не на порі, Рішуче варто їх відкинути, – Перемогти або загинути! Бо програють лише у грі... *** Хто усім пояснить, де ми є? Що там далі, нижче дна? Мінне поле епідемії Переходимо щодня. Звідусіль одні загрози – Як не жах пройма, то страх, І холонуть у морози Теплі маски на губах... Такі вони, вовки... Просить вовк гарантії безпеки, При струмку ягня спірвавши в спеку... Країна “Горе от ума”... Така вона – еРеФ-Расєя... Країна “горе от ума”... Про велич – горла рвуть пігмеї, Котрої – бачать всі! – нема... Усе пряме – на перекоси! Усе їй десь не так лежить... Весь світ їй каже: заспокойся! Вона ж гарматами гарчить... Світлом жовто-синім... Є на світі сто земель, Сто ознак країни: Білий Дім, червоний кремль, Жовтий дах Пекіна... Над собою має стяг (Так і має бути...), – Сірим-сірий Бундестаг, Кнесет шестикутний. Всі країни мають свій Прапор як святиню, Ну, а ми пульсуєм в світ Світлом жовто-синім... Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 2 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” (з доставкою і поштовими витратами):
З поетичного блокнота · “Бо Україна в нас одна · На берегах святих і вічних...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
З поетичного блокнота · “Бо Україна в нас одна · На берегах святих і вічних...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 66

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
З поетичного блокнота · “Бо Україна в нас одна · На берегах святих і вічних...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел./факс) на 1 місяць 28 грн 14 коп. на півроку 152 грн 84 коп.
З поетичного блокнота · “Бо Україна в нас одна · На берегах святих і вічних...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці 79 грн 42 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
З поетичного блокнота · “Бо Україна в нас одна · На берегах святих і вічних...” 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 11 місяців 276 грн 54 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин