Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №22 за 2023 рік

16 с. · 35 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 22 (1209), 1—7 червня 2023 СЕРГІЙ ЛАЩЕНКО

Переможці конкурсу творчості дітей і юнацтва Київщини, присвяченого Дню матері. Про підсумки читайте статтю заступниці голови правління Київської "Просвіти" Ольги Ходацької на стор. 10 МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Слово Пророка як оберіг

Продовжуємо розповідати, як українці вшановували пам’ять Тараса Шевченка з нагоди 162-х роковин його перепоховання. У Львові 22 травня участь у заходах, організованих обласним об’єднанням ВУТ “Просвіта”, взяли керівники, викладачі та студенти вишів, учителі та учні шкіл міста, просвітяни, народні депутати, депутати Львівської обласної та міської ради, представники громадських організацій, жителі та гості міста. Присутніх привітав очільник просвітян Львівщини Ярослав Пітко, який зазначив, що перепоховання Тараса Шевченка в Україні стало великим поштовхом у пробудженні національної свідомості, а могила на Чернечій горі – “місцем пам’яті” для українців. Він також наголосив на визначальній ролі Пророка у творенні новітньої української нації, поверненні її до своїх історичних коренів, рідної мови, актуальності Шевченкового слова. Музичні твори Шевченка “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий” виконував зведений хор та оркестр Львівської національної академії імені Миколи Лисенка (ректор Ігор Пилатюк). Поезії Кобзаря та пісенні твори виконували студенти факультету Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, Львівського національного університету “Львівська політехніка”, Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. З. Ґжицького, Педагогічного фахового коледжу Львівського національного університету імені Івана Франка, переможці конкурсу читців просвітницьких колективів Буського району. Вела захід Оксана Шиян. Площу біля пам’ятника Тарасові Шевченку обрамили великоднім рушником “Оберіг”, вишитим просвітянами Буського району. Прес-служба ЛОО ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

ВОЛОДИМИР МЕЛЬНИЧЕНКО

до наших читачів, передплатників, просвітян Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом, можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ “Сенс Банк”, р/р UA 30300346000002600 2016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулася: Фещенко Олена Василівна — 1000 грн. 12–13 ЗЗввееррннеенннняя
Разом — до Перемоги! · “Шапками ми ворога не закидаємо, тільки розумом, силою волелюбного духу і майстерністю”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

В очікуванні літньої кампанії ЗСУ

Спрацював “будильник” – потужні вибухи за вікном мого помешкання в ніч проти 30 травня. Тож час писати черговий огляд про події війни за минулий тиждень. Віктор СКОРИК, оглядач “СП” А був цей тиждень важкий для міст і сіл України, насамперед для столиці. Ворог вирішив вчинити тотальний терор Києва як “цен# тру прийняття рішень” за його термінологією. Тим самим змуси# ти Київ і його жителів злякатися та піти на поступки, тобто на “мир” на умовах імперської Мос# кви, які, по суті, є умовами капі# туляції. Імперська Москва за змістом і ґенезою є тоталітарною державою, як би вона не прихо# вувала під овечими шкурами “су# веренної демократії” свою вовчу суть. Тому вона судить по собі, тобто вважає, що варто лише сто# лицю нашої держави, “центр прийняття рішень”, залякати, змучити тотальним безперерв# ним терором, примусити “устать-от войны”, – і тоді все буде так, як того вимагає Кремль. Україна давно вже позбави# лась тоталітарних пут, вона добре пам’ятає свій соціогенетичний дух вільності і свободи і за минулі 32 роки своєї новітньої держав# ності далеко просунулася на шляху демократії. А тому ані Ки# їв, ані вся Україна не схилять свою голову перед ордою. В Ук# раїні центром прийняття рішень є весь український народ, не тіль# ки столиця, тим більше немає монополії на прийняття рішень будь#якими “вождями” та партія# ми. Навпаки, саме народ диктує прийняття рішень виборному державному керівництву, навіть якщо цей вибір був неправиль# ним. Саме Український народ є сувереном своєї держави, і його вибір однозначний: повна Пере# мога у цій війні за свою свободу і своє існування. Це підтвердить будь#яке соціологічне досліджен# ня і сама соціальна атмосфера у нашій країні. Кияни, як і весь український народ, гідно тримають стрій у цій війні і непорушно протистоять терористичній навалі. Жодної паніки, всі працюють, роблять свою справу і цілком слушно покладаються на майстерність і силу нашої ППО. Саме ППО в обставинах терористичної такти# ки ворога вийшла на передній план, особливо в останні тижні і найбільше – цього тижня. Сто# лична ППО за допомогою захід# них партнерів зуміла наростити м’язи і завдяки своєму креатив# ному фаховому інтелекту досягти майстерності гарантованого зни# щення всіх цілей, абсолютного ре# зультату, чим неабияк здивувала навіть виробників західних сис# тем ППО, що не передбачали са# ме абсолютної ефективності своїх виробів. Але український інте# лект і священне прагнення Пере# моги і Свободи, додані до інте# лекту західних інженерів, дали абсолютний результат. Усі цілі, вся тотальна навала з їхніми хит# рощами та вундерваффе – абсо# лютно все це знищується у вільно# му київському небі, будь#яка мно# жина ворожої зграї множиться на нуль. Такий результат надихає і показує перспективу подібної ефективності в майбутньому для всієї території України, для її місті стратегічних об’єктів повсюди. Тобто шлях створення інтеграль# ної системи протиповітряної і протиракетної оборони України був вибраний правильно, і його перші елементи дають разючий ефект. Ці ракетні та дронові атаки мали і мають на меті не тільки те# рор міст України, а й є намаган# ням ворога зірвати неминучу літ# ню визвольну ходу ЗСУ, зменши# ти її потенціал, виснажити ППО та логістичні можливості. Відво# лікання ППО від фронтів – це ще одна мета ворога. Зараз багато чого залежить від постачання но# вих систем ППО та боєприпасів нашими партнерами та майстер# ної заощадливості операторів ук# раїнської ППО. Підготовка до літньої кампа# нії йде повним ходом, хоча, мож# ливо, це очевидно не для всіх. Йде потужна контрбатарейна бо# ротьба, зачистка від артилерій# ської потуги фронтової та приф# ронтової локалізації, а також ближніх тилів та дальніх логіс# тичних вузлів у далекому окупа# ційному тилу ворога, чому по# тужно посприяло, зокрема, пос# тачання ракет Storm Shadow. Про успіхи такої запеклої контрбата# рейної війни красномовно свід# чать цифри останнього тижня: щодоби знищується по кілька де# сятків ворожих артилерійських систем – від 20 до 50 одиниць. Це неймовірний результат! І це озна# чає, що йде цілеспрямоване мак# симальне знищення артилерії – найважливішого елемента саме в умовах оборони, до якої незаба# ром буде змушена перейти на фронтах окупаційна орда у ході визвольного наступу Українсько# го Війська. Підготовка широких насту# пальних акцій – це масштабний комплекс дій і протидій. Що більше чинників буде враховано, то оптимальніше буде наповнен# ня потрібними засобами. Що більш вдалим і креативним буде синтез всіх цих чинників, то біль# ша ймовірність успіху. Наявність концентрації всіх сил і чинників, а також врахування потенціалу величного чинника на ім’я Зне# нацька – все це визначає терміни наступального ходу. До того ж, це може бути (і навіть має бути!) не одномоментна і одновекторна акція, а низка різних за напрям# ками, силами і призначенням наступальних (і відступальних) акцій. Правильний вибір термінів – це основа успішного наступу. В іншому випадку це авантюра, прикладом якої є так звана “СВО” Москви, тобто початок повномасштабного вторгнення орди на терени України. Там все було “прєкрасно”. Вони врахували, здавалось би, все перед початком. За допомогою оперативних дезінформаційних дій, за допомогою власної агентури на всіх щаблях української влади вони ввели верховну владу України в оману, використали її інфантильне прагнення до миру шляхом сепаратних узгоджень і прихованих поступок противнику, які свідчили, на думку української влади, про їхнє щире прагнення “домовитися посередині” і бути якщо не дружніми, то чемними сусідами. Вони врахували, як їм здава# лось, фактично повну неготов# ність, слабку озброєність, мало# чисельність і неефективність ЗСУ. Помилились! Вони розраховували на “яло# вість” західного світу, відповідно, на очікувану політику занепоко# єнь, попереджень та економічних і дипломатичних санкцій – “для блезиру”, а отже, фактично пов# ної відсутності допомоги Україні. Помилились. Вони розраховували і навіть мали повне переконання, що ук# раїнського народу не існує, що він “одіннарод” з ордою, а тому, щоб його повернути до свого “ло# на”, потрібно лише “однією лі# вою” демілітаризувати Україну – розтрощити за кілька днів “слаб# ке і нікчемне” українське вій# сько, знищити нечисельних “на# циків”. Тому були впевнені, що “одіннарод” з радістю зустріне “своїх освободітєлєй” ледь не хлібом#сіллю та низьким покло# ном. І зробили ще одну вирі# шальну помилку – з призначен# ням дати початку повномасштаб# ної війни, оскільки розраховува# ли закінчити її тріумфально за кілька днів, максимум за два тиж# ні, бліцкригом. Помилились в усьому. Тому ця колосальна авантюра була і є приреченою на ганебний і пов# ний провал, а головним чинни# ком всіх провалів ординської на# вали є Український Народ. Ось саме цей головний чинник орда не врахувала. Не помітила існу# вання волелюбного і сильного народу, який за 32 роки своєї но# вітньої державності встиг набути непереборного смаку волі й де# мократії. Український дух вільності – це терра інкогніта для орди, яка про все судить по собі. Саме Український Народ став потужною складовою частиною ЗСУ, організувався у сили Тери# торіальної Оборони, яка зробила неоціненний внесок у найважчі та найнебезпечніші для нашої держави перші дні ординської навали. Саме жертовний Героїзм ук# раїнців шокував ворога і зачару# вав весь світ волі і демократії, який завзято, з часом все більше і більше, почав допомагати україн# цям у їхній шляхетній боротьбі добра проти зла. Саме український народ без паніки, без скиглень робить свою справу на фронтах і в тилу, вер# шить свою майбутню Перемогу у цій війні із мороком неволі. Ми вже маємо перемогу духу і волі українського народу, який неми# нуче, за допомогою наших парт# нерів, приведе до загальної Пере# моги. Добре, що вони ТАК помили# лися! Добре, що ми ТАКИЙ на# род! А тому свій наступ готуємо з розумом, розважливо і вчасно. Лише чіткий розрахунок чинників і сил, помножений на креатив у хо# ді виконання наступальних визвольних дій, є запорукою успіху. Жодних авантюр! Нетерплячка та нефаховість – погані порадни# ки, особливо на війні, де вирішу# ється питання життя чи смерті. Зараз в Україну повним пото# ком йдуть зброя, боєприпаси та інші засоби для повного забезпе# чення ЗСУ у майбутніх насту# пальних операціях. Робиться це без несамовитого популізму, не# гласно, в режимі секретності. І саме ці приготування ЗСУ особ# ливо непокоять та дратують на# шого ворога, саме тому він вклю# чив режим максимального ракет# ного терору по всій території Ук# раїни, викидаючи фактично всі свої запаси цього смертоносного шмаття та залучивши до цієї брудної справи всю свою агенту# ру на території України, а також мерзотників#заробітчан, що на# дають платні, вартістю у 30 сріб# няків, послуги ворогу, та вико# ристовуючи нестримне бажання горе#“патріотів”, що хайпують на фото й відео військового облад# нання та локацій, ідіотично тим допомагаючи ворогу. Хайп – це самовбивча дія. На допомогу Україні йдуть сотні тисяч снарядів та ракет, більше сотні танків, сотні БМП, БТР, артилерійські системи від# мінної якості, літаки та безліч ін# женерного оснащення – все це безупинно заходить до ЗСУ. Без цього поповнення йти в наступ рано. Але незабаром цей процес набуде завершеності. Терпіння й віра в наше Військо – це те, що потрібно нам всім. Минулого тижня сталась ще одна знакова подія негативного штибу: Москва оголосила про початок переміщення своїх ядер# них боєприпасів до “союзної” їй Білорусі, яка є фактичним сателі# том Москви. Але лихо не без доб# ра: у цієї події є не тільки нега# тивний смак, а й, як це не дивно на перший погляд, шанс для нас, яким необхідно скористатися, за розумної і наполегливої політич# ної та дипломатичної роботи. Пе# редача ядерних боєприпасів Бі# лорусі Москвою є остаточним цвяхом у труну Будапештського меморандуму та Договору про не розповсюдження ядерних боє# припасів. Цей крок Москви пов# ністю скасував Меморандум, те# пер не тільки цинічно зґвалтовані гарантії Україні, які надавались їй цим документом гарантами, втому числі Москвою, а й відте# пер, всупереч положенням і нас# лідкам того меморандуму, в Біло# русь, яка теж долучилась тоді до того акту, повертають ядерну зброю. Саме це дає нам і можли# вість, і потребу на повних юри# дичних підставах вимагати від ін# ших гарантів (наших головних західних партнерів) повернення також в Україну ядерної зброї та стратегічних літаків та ракет, які були знищені, або передані до ін# ших ядерних держав згідно з тим недолугим меморандумом, який призвів зараз до таких драматич# них наслідків, насамперед для України, а також для всієї світо# вої геополітичної та військової архітектоніки. Ба більше, передача Москвою своєму сателіту ядерної зброї ска# сувала ще більш глобальний До# говір – про нерозповсюдження ядерної зброї у світі. Це бруталь# не порушення цього Договору можна і треба сміливо і негайно ставити на розгляд в ООН і її Ра# ди Безпеки. Є ще один вихід – гарантії США та Великої Британії, під# тверджені парламентами цих дер# жав як закон, про безумовне за# стосування ядерної зброї у відпо# відь на ядерну атаку орди на Ук# раїну. Ще один варіант: негайний вступ України до НАТО. Тим, хто затято опирається нашому всту# пу, – а це Угорщина і, можливо, Греція – пригрозити виключен# ням з цієї організації, думаю, цього достатньо буде, щоб швид# ко привести їх до тями. Але ці можливості потребу# ють стратегічного бачення чин# ної української влади, а також не хайпової, популістської та сері# ально#сценічної роботи, а вдум# ливої, грамотно вивіреної, напо# ристої і творчої діяльності. Тіль# ки так можна подолати цей кри# чуще потрібний нам шлях. За нас це не зробить ніхто. Максимально швидке і пози# тивне вирішення цього питання надасть нам, окрім всього іншо# го, нагальну можливість і засоби боротьби з ракетним терором те# риторії України. а також дозво# лить посунути логістичні можли# вості Московії далеко вглиб її власної території, що фактично унеможливить будь#які притомні сподівання на її успіх у цій війні, триматиме в страху все “насєлє# ніє” орди і швидко забезпечить його “усталость от войны”. Стратегічні літаки та ракети зможуть дістати на тисячі кіло# метрів вглиб орди, і звісно, при# пинять безкарні запуски ракет в Україну зі своєї території. Безкар# ність та зухвалість зникне як яви# ще, що стане вагомою складовою нашої Перемоги. Щодо поточної ситуації на фронтах війни: зараз скрізь без змін і значущих просувань у той чи інший бік. Йде напружена, ін# тенсивна робота: для одних – підготовка до наступу, для інших – оборона окупованих територій. Критичним і пріоритетним для успішного подальшого існу# вання України після війни є обов’язкове повернення Криму. Бо інакше він весь час стирчати# ме, як кинджал, націлений у спи# ну Україну, що загрожує будь# якої миті підступно уп’ястись у тіло нашої держави. Чорномор# ський Флот Московії має бути вигнаний з Криму, а його діяль# ність у Чорному морі – заблоко# вана різними методами, чисель# ними та ефективними морськи# ми безпілотниками, авіацією та потенціалом далекобійних ракет# них систем. Шапками ми ворога не заки# даємо, тільки розумом, силою во# лелюбного духу і майстерністю. Шапки та їхнє кидання залиши# мо ворогу – це їхня зброя. Наша зброя – любов до Укра# їни, концентрація всіх своїх сил у єднанні з допомогою наших со# юзників – світу свободи і демо# кратії. Віримо в себе. Віримо в ЗСУ. Знаємо – переможемо! Слава Україні!
Суспільство · “Журналісти, як ніхто, знають, що війна ведеться не лише за територію, а й за людські душі”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

кацій Навчально#наукового інс# титуту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юрій Бондар. Військовий журналіст пол# ковник Сергій Кузьмін та завіду# вач кафедри військової журналіс# тики ВІКНУ полковник Олексій Позняков поділилися досвідом співпраці військових і цивільних журналістів під час російсько#ук# раїнської війни. Редактор Іванківської район# ної газети “Трибуна праці” на Ки# ївщині Павло Смовж, екс#редак# тор газети “Донеччина” Ігор Зоц, професор кафедри соціальних ко# мунікацій Навчально#наукового інституту журналістики Київсько# го національного університету імені Тараса Шевченка Олександр Чекмишев і літредакторка “Слова Просвіти” Галина Дацюк розпові# ли про власний досвід на війні та свої нариси, що увійшли до книги. Звісно, презентоване видання не претендує на вичерпність – надто широкою є журналістська палітра воюючої України. Тим не менше, в цій книзі зібрано великий масив конкретних фактів, що стануть у пригоді майбутнім дослідникам ро# сійсько#української війни та, можливо, тим, хто буде визначати міру покарання воєнним злочинцям на три# буналі. Тому під кожною публікацією зафіксовано час її підготовки. Завданням усіх українських журналістів сьогодні є фіксація злочинів країни#агресора, перемога над дезінформацією і фей# ками ворожих пропагандис# тів. Адже журналісти, як ніхто, знають, що війна ве# деться не лише за терито# рію, а й за людські душі. І Перемога неодмінно чекає на нас на обох цих фронтах! відтінки: бравади, самоствер# дження – серед молоді, зігнати злість на комусь, “розрядитись” серед старших... Все це стосується не лише “вулиці”, а й сфери культури, “художніх”, а насправді хуліган# ських, витівок у різних гуморис# тичних шоу#видовищах... Лайки ніколи нема там, де па# нує злагода, тиша, спокій, благо# дать, розважливість, уроча атмо# сфера... Лайка – зла й агресивна, галаслива... Чи треба говорити, як у таких випадках падає моральна планка суспільства! Мало б піднімати її й духівництво, яке в часі Незалеж# ності виросло кількісно в рази, маємо тисячі новозбудованих храмів... У проповідях варто на# голошувати гостріше на пробле# мах лихослів’я, адже воно – гріх! Звісно, в даному випадку зго# дяться й авторитетні приклади! Скажімо, для композитора, ке# рівника відомої “Ватри” Ігоря Бі# лозіра найбільшим “матюком” вважався “куртка на ваті”, для оперного співака, народного ар# тиста України Стефана П’ятнич# ка – “курча ляга”, двадцятирічна дружба з директором театру “Не журись!” Остапом Федоришином не дала мені в цій царині анічогі# сінько взагалі... Я не можу собі уявити сквер# ни з вуст третього президента Ук# раїни Віктора Ющенка. Проте легко згадую “крилатий” вислів з трибуни парламенту “Да пашлі ви всє...” колишнього одіозного прем’єра Азарова... На кого рівнятися – питання риторичне!
Суспільство · “Журналісти, як ніхто, знають, що війна ведеться не лише за територію, а й за людські душі”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Журналісти на передовій

В “Укрінформі” презентували книгу “Україна: журналісти на передовій”. Ви$ дання присвячене майстрам слова, які стали до оборони нашої держави як на інформаційному фронті, так і на полі бою. Особливістю книги є те, що журналіс$ ти виступають у ній у двох іпостасях – як автори і як герої оповідей. Євген БУКЕТ Фото Дмитра ЮРЧЕНКА Книга містить понад 60 нари# сів, об’єднаних у шести розділах, перший з них – “На передньому краю” – оповідає про військових журналістів, які служать у Зброй# них Силах України. – В Україні немає такої ре# дакції, засобу масової інформа# ції, якого б не торкнулася ця без# глузда, кровопролитна війна, – сказав, представляючи видання, голова Київської організації НСЖУ Михайло Сорока. – Бага# то наших колег воювали в гібрид# ній війні 2014–2022 років і про# довжують воювати зараз… Інші журналісти щоденно, щоночі ве# дуть літопис цих трагічних подій. І згодом ці події будуть вивчати# ся, в тому числі по цій книзі. Під однією палітуркою зібра# ні матеріали різних жанрів: ре# портажі, інтерв’ю, нариси, огля# ди, а також фотографії та доку# менти. Це живі свідчення оче# видців з місця подій і враження безпосередніх учасників бойових дій, досвід волонтерської роботи та інформаційного спротиву. У книзі також відгуки про ін# ші видання, що описують перебіг широкомасштабного вторгнення і вірші журналістів#поетів, напи# Ілько КОЛОДІЙ Вийшов під вечір на балкон і чую з вікна сусідньої багатопо# верхівки густу лайку. Це навіть не назвеш класичною українською лайкою на кшталт “шляк би то все трафив”. Це конкретне росій# ське матюччя з пом’янутими ма# терями, жінками легкої поведін# ки і... “поверхами”, кількісно на# багато більшими, аніж у будинку, де той розлючений вульгарний чолов’яга мешкає... Перепив чи недопив – загадувати годі. Можливо, й не звернув би увагу на цей вечірній інцидент, якби впродовж дня не чув чогось подібного від хлопців, які стояли біля продуктової крамниці і не зважали на випадкових перехо# жих, від дівчаток#підлітків, які пили соки за столиком біля кафе і голосно розсипали навколо себе унікальні “перли”. Тут не торкаюсь питання культури власне мови, переміша# ної всіляким “кльовим” та “кру# тим” жаргоном... Я лише про вульгарні матюки. Особливо во# ни ріжуть вухо в години, коли зі школи після уроків повертаються старшокласники... Останнім часом, особливо з повномасштабним вторгненням московського агресора в Україну, тема “відразливої лексики” загос# трилася. Всім сподобався напря# мок російського воєнного кораб# ля, що йому вказав український прикордонник Роман Грибов. Так сподобався, що деякі телевізійні канали довший час виставляли це специфічне гасло у верхній частині екрану, пошта випустила марку... сані після 24 лютого 2022 року. Видання стало своє# рідним продовженням книжки, що побачила світ на початку 2022 ро# ку – “Журналісти на війні”, упорядником якої є Ми# хайло Сорока. Там містяться роз# повіді про події російсько#україн# ської війни, починаючи з 2014 ро# ку. Михайло Михайлович, який був ведучим презентації книги “Україна: журналісти на передо# вій” анонсував початок роботи над “третім томом”, який, пере# конаний, опише вже нашу Пере# могу. Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томі# ленко у своєму виступі зазначив, що вже 59 українських журналіс# тів загинули на війні, в тому чис# лі 14 – під час виконання профе# сійних обов’язків. Один із розді# лів книги називається “Пам’ять”. У ньому нариси#спомини про за# гиблих колег і друзів – Миколу Кравченка, Олександра Кузенко# ва, Олексія Чубашева, Максима Левіна, Ірину Цвілу, Павла Лі, Дмитра Шиповського та Дмитра Лабуткіна. Присутні вшанували полеглих хвилиною мовчання… Сергій Томіленко наголосив, що вихід цієї книжки – літопису української журналістики, героїз# му та мужності українських жур# налістів – є важливою подією. – Власне, це той документ, який підтверджує, що абсолютна більшість українських медіа та українських журналістів сьогодні на передовій захисту України. Хто в окопах захищає… Хто у сво# їх редакціях, хто волонтерить, – зазначив він. Голова НСЖУ також нагадав, що від початку широкомасштаб# ної війни більше третини україн# ських засобів масової інформації, головним чином локальних, при# зупинили свою роботу або зовсім закрилися. Але, незважаючи ні на що, журналісти й далі виконують свій професійний обов’язок. Про те, як у воєнний час від# бувався збір матеріалів та підго# товка до друку, розповіли співу# порядники книжки – заступниця голови Київської організації НСЖУ Алла Малієнко та завіду# вач кафедри соціальних комуні#
Суспільство · “Журналісти, як ніхто, знають, що війна ведеться не лише за територію, а й за людські душі”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Лайливе слово, як воно кричить...

А ось патріотичний сувенір “Русский военный корабль, иди нах*й!”. Робота створена україн# ським скульптором, яка надихну# лась ідеєю вже згадуваної відомої української марки – символом спротиву українського народу ра# шистському нашестю. Річ радять вішати на стіну чи при бажанні ставити на підставку на столі... Мало цього, сувенір – для людей, котрі шукають чогось креативного, з родзинкою, гумо# ром, що притаманний українцям навіть у складні часи... Чудовий подарунок, переконує нас анота# ція, для справжніх патріотів і за# хисників України... Що тут заперечити? Ще, гля# ди, засумніваються у твоєму пат# ріотизмі... Одне слово, фраза про кора# бель стала мемом, знаним ледь не кожній дитині. Активізація ненормативної лексики швидко шириться в на# роді. І, скажемо так, не лише в найнижчих його соціальних про# шарках. Вона, так би мовити, – в тренді й піднімається кар’єрною драбиною, все вище й вище. Якось насмілився зробити за# уваження відставному полковни# кові і отримав у відповідь гнівну тираду з негайним відрядженням на фронт, де нормальна психіка не витримує жорстокого реалізму і знаходить рятівний емоційний ви# хід у цих таки “гарячих” словесах. Я пробував заперечити пол# ковникові, як видається, аргу# ментами, на перший погляд, за# лізними, адже український воїн не повинен уподібнюватися до напівдикого російського окупан# та, який без матюків не може зв’язати докупи й двох слів... Але не так все просто. На боці полковника виявився сам... мі# ністр оборони Резніков! 10 квітня цього року він роз# повів інтернет#виданню “Україн# ська правда” про атмосферу в ка# бінеті начальника Генерального штабу Залужного в перші години вторгнення. Там є й таке: “Ну, правда, багато матюків, звісно, було включено в команди. Коли йшла команда “Стріляй!”, то вона звучала трохи іншими словами”. Що ж ми тоді хочемо від пол# ковників, а тим паче від вояків з нижчими званнями і без них?.. Хоча, заради справедливості, маємо зазначити, що україн# ський вояк різниться від рашист# ських покидьків. Він “загинає” на полі бою, але не в особистій розмові телефоном з матір’ю, дружиною, дітьми... А з числен# них перехоплених нашими спец# службами розмов тих ординських особин зі своїми рідними вуха в’януть уже з перших слів... Свого часу народна депутатка Ольга Богомолець, вважаючи, що українцям апріорі не властива брутальна лайка, навіть пробува# ла боротися з матюками законо# давчо – подала до Верховної Ради законопроєкт “Про протидію ли# хослів’ю”. Закон мав стосуватися насамперед публічних осіб, дбати про “ґречність” публічного прос# тору та засобів масової інформа# ції. У ньому, зазначала авторка, пропонувалося дати визначення поняття лихослів’я, алфавітного порядку тих слів, що їх не нале# жить уживати в публічному прос# торі публічним особам. Та, видно, народні обранці вважали проблему дріб’язковою, й на тому спинилося. А дарма! Ми методично зви# каємо до нецензурної лексики. Вона заполонила і радіо# і телеві# зійний простір, журнали, газети, художні твори... Вона у мові полі# тологів, різного роду аналітиків, експертів... Вона, якоюсь мірою, стає навіть модною. Колись, в радянські часи, в публічному просторі це було не# можливо – існувала жорстка цен# зура в особі “стражів державних таємниць і непристойностей”... У демократичному суспільстві її відмінено, проте ніхто не відмі# няв самоцензури – на неприпус# тимі вчинки, лайку, матюки, ли# хослів’я... Так, у нас передбачено пока# рання за непристойну лайку в громадських місцях: 173 стаття КУпАП. Та, видається, ніхто на неї не звертає уваги. З іншого бо# ку, всілякі заборони, як правило, не надто ефективні. Потрібно піднімати загальний рівень культури. Потрібна нетер# пимість до лайки у громадських місцях, виховання вдома, у шко# лах, вищих навчальних закладах... Залежно від ситуації, обста# вин, місця кожна лайка має свої
Шевченкіана · “Хто не шанує рідний край, той серцем немощний каліка”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“За що скородили списами московські ребра?..”

Валентина КОВАЛЕНКО, керівниця Шевченківського національного заповідника в Каневі, письменниця Повернення Шевченка як символу національно#культурно# го відродження в український ду# ховний простір триває неспинно. Геній Тараса сторожким своїм зо# ром пильнував і початок 1990#х, і барикади 2014#го в Революцію Гідності, і зараз на передовій ро# сійсько#української війни шикує під синьо#жовтий прапор все більше просвітлених, національ# но дозрілих борців за свобідну від навали “рускаго міра” нашу дер# жаву. Аж саме тепер антимосков# ські поетові акценти, що неви# травно цензуруванням з його творчості норовило витерти ім# Микола ЧОРНИЙ, кандидат біологічних наук, провідний науковий співробіт# ник Шевченківського національ# ного заповідника Ще за життя полонила серце й душу Тараса Шевченка надзвичай# ної краси природа Канівських гір. Як геній і пророк він інтуїтивно відчував те, що в наші дні стало на# уково доведеним фактом: за кон# центрацією природних, історичних і культурних артефактів Канівщина не має собі рівних у всій Україні. Це розуміли великі українські державники. Ще в 1918 р., йдучи за відомою на той час міжнарод# ною практикою охорони природи – створення великих за площею охоронюваних природних тери# торій, Симон Петлюра та пись# менник Василь Королів#Старий виношували ідею: „Взявши за центр могилу Тараса Шевченка, в радіусі п’яти верстов вивласнити всі землі і води”. Тобто під опіку держави планувалося взяти вели# чезну територію навколо могили Тараса Шевченка, де б зберігалася природа та історичні пам’ятки. У 1923 р. ця ідея була частково реа# лізована українськими вченими, передусім В. В. Різниченком, шляхом створення природного заповідника, до складу якого до 1925 р. входила і Чернеча гора. До речі, 30 липня цього року Канів# ському природному заповіднику виповнюється 100 років. Але московський тоталітар# ний режим умів не тільки по#єзу# їтськи „обґрунтовано” скидати хрест із могили Шевченка, а й системно руйнувати українську природу, що була джерелом нас# наги життя і творчості поета. Особливо прискорились про# цеси руйнації після будівництва в Каневі гідроелектростанції, пе# ретворивши місто і околиці із за# тишного туристичного раю у ве# ликий промисловий центр, де вже не було місця природі. Далі були проєкти ГАЕС, Закордоне# нерго, зернового терміналу, алю# перське кодло, набули особливо# го значення. “Московщина” для поета бу# ла не просто “чужим краєм”, а саме краєм ворожим, утіленням зловісної тоталітарної сили, яка невиправно прагнула нових заво# ювань через гноблення цілого ук# раїнського народу, через наругу над його історією, мовою, духов# ністю. Кровить українцям і досі Шевченкова “Катерина” (1838–1839), зваблена “москали# ком”, російським офіцером#ім# перцем, через наругу якого довір# лива збезчещена сирота “понад Дніпром плаче”. Саме в цій поемі вперше згадується ворожа ґвал# тівниця#москва. І через два де# сятки років у вірші “Титарівна# Немирівна” (1860) Шевченко не знизить емоційної температури у ставленні до країни#сусідки: обізве позашлюбну дитину від москаля “московщеням”. Зло# дійська сутність москви болюче проступає і в поезії “До Ос# нов’яненка” (1839), і в “Розритій могилі”, і у “Великому льосі” та інших “антимосковських” тво# рах. Зганьблені жінки стали у Шевченка символом стражден# ної України – приниженої, поне# воленої московщиною. За антиімперські, антиросій# ські поезії Кобзаря було запрото# рено в 1847 році на ціле десяти# річчя в солдатчину: спочатку на Південний Урал (Оренбург, Орськ), а згодом – аж у казахські степи. А прологом до ув’язнення поета шевченкознавці таки нази# вають “Чигрине, Чигрине” – єдиний україномовний вірш, на# писаний 19 лютого 1844 року у тій же таки москві, коли вперше йому випала нагода побачити і відчути це місто – сите, самовдо# волене й чуже. Натомість перед очима поета під час першої пої# здки в Україну влітку 1843 року Чигирин постав у руїнах, занед# баний – той Чигирин, що був славною гетьманською столи# цею, символом її героїчного ми# нулого! Оцей трагізм асоціювався у Шевченка з долею усієї Украї# ни, свідомо обездержавленою, сплюндрованою москвою; зведе# них катицею його земляків в істо# ричне безпам’ятство, духовне ка# ліцтво та безвольність. Тож пристальніше наслухає# мо сигнали пророчого поетового Слова, переконуємося у його щирцевій правді, наближаємося до нашого духовного порятунку, скородячи “списами московські ребра”. А Тарас наш радіє, бо ж зродилася омріяна ним і україн# ська нація, і слава України, здатні нарешті поставити на кончині ві# ковічного ворога знак оклику священної Перемоги! За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?? Засівали, І рудою поливали... І шаблями скородили. Що ж на ниві уродилось??!
Шевченкіана · “Хто не шанує рідний край, той серцем немощний каліка”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Мітингували і книги дарували

Погожого ранку 22 травня ми, просвітяни Сум, зібрались біля пам’ятника батьку нації, щоб від# дати йому шану, висловити вдяч# ність, наголосити на його акту# альності й нині, в годину війни, зізнатись йому в безмежній лю# бові... Були спільні світлини, покла# дання квітів, невеликий мітинг “Все частіше звертаюсь до тебе, наш батьку Тарасе!”. Виступили О. Г. Шевченко – голова облас# ного товариства “Просвіта”, просвітянин, представник самоо# борони Ю. М. Тищук та інші. Емоційно говорили про жит# тєвий подвиг Кобзаря, про без# прикладний випадок, коли крі# пак став ідейним натхненником цілої нації, про його іпостасі. У світлиці “Просвіти” розпо# відали про роль полум’яного, гнівного пророчого слова Шев# ченка#поета. Вручили просвітянам член# ські квитки. Я теж отримала свій квиток і щиро подякувала своїй громадській родині за теплий прийом, доброзичливість, духов# ну близькість і спільне бажання служити Україні. З дарчими написами знаних краєзнавців, авторів книги на 1000 сторінок В. О. Артюха та Г. М. Іванущенка, десятки просвітян одержали двотом# ники “Товариство “Просвіта” на Сумщині”, у яких, як заува# жив голова товариства О. Г. Шевченко, – сподвижницька праця за 100 років, кров, піт, драматичні і трагічні долі лю# дей, завдяки яким на карті Світу є Україна. Адже “Прос# віта” – єдина в Україні патріо# тична громадська організація, яка бореться за Україну на сво# єму просвітницькому фронті вже понад півтора століття, хо# ча ще жодного разу не була підтримувана владою і майже ніколи не фінансувалась та не мала штату. Понад те, лише в Сумах за свою історію різна влада (російська царська, ро# сійська радянська та німецька) щонайменше тричі знищували “Просвіту”, але вона щоразу від# роджувалася з попелу. На зустрічі свою нову поетич# ну збірку, унікальну тим, що кож# не слово, кожного вірша почина# ється на ту ж саму букву, чим за# свідчено безмежні можливості і багатство української мови, пре# зентувала гідна послідовниця Шевченкового слова, поетеса Людмила Ромен – просвітянка з понад тридцятирічним стажем та багаторічна представниця прав# ління товариства, відома настав# ниця творчої молоді, яка понад 10 років проводила щорічні кон# курси юних літераторів – школя# рів Сум та області, започаткова# них “Просвітою” під назвою “Я гордий тим, що українець зроду”. За підсумками конкурсів вона са# ма створила 10 літературних збір# ників з найкращих дитячих тво# рів під назвою “Диво, диво кали# нове” та “Роде наш красний”, та# ким чином підтримавши близько 700 юних обдарувань, які вперше в житті побачили свої твори на# друкованими. Ганна ПЕТРЕНКО Світлини О. Капітоненка та Г. Петренко
Шевченкіана · “Хто не шанує рідний край, той серцем немощний каліка”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Шевченківський заповідник: як подолати нові виклики

мінієвого заводу. Радянські тра# диції успішно продовжують і ни# нішні „великі українські держав# ники”, видаючи дозволи на бу# дівництво поблизу Тарасової го# ри асфальтного заводу, піщаного кар’єру, гігантської сонячної електростанції. Із відкриттям ринку землі під дачі в три повер# хи розпайовані ділянки в заплаві Дніпра безпосередньо навпроти оглядового майданчика. Щороку, щомісяця, щодня з’являються все нові і нові проєкти руйнації природи, і Шевченківському на# ціональному заповіднику дово# диться боротися із цим засиллям невігластва і лицемірства. Назавжди покласти цьому край можна лише системно, реа# лізувавши великий комплексний проєкт – створити національний природний парк „Середньодніп# ровський”, до якого увійшли б „і Дніпро, і кручі...”, зокрема, такі унікальні об’єкти: # Трахтемирів – саме на нього дивився Шевченко з Переяслава, створюючи свій „Заповіт”; # Дніпро (від Трахтемирова дор. Рось) – тільки нижче Канева він залишився таким, яким був і 200 років тому; # все лівобережжя навпроти Тарасової Гори; # стара частина Канева; # Михайлова гора у Прохорів# ці, де розташована садиба Ми# хайла Максимовича – першого ректора Університету Святого Володимира і великого друга Шевченка; # унікальна лівобережна зап# лава Дніпра; # гирло річки Рось – саме тут, по Росі і в середній течії Дніпра, жили поляни, яких багато нау# ковців називали росами – руса# ми, і від яких пішла назва Київ# ська Русь; # урочище „Перуни” у гирлі Росі – останнє пристанище язич# ницьких богів; # Ірдинські болота, де в лиху годину знаходив собі прихисток сам Чорний Ворон; # всесвітньо відомі „Канівські геологічні дислокації”, які про# понується внести до Списку ЮНЕСКО комплексно, разом із Канівським природним заповід# ником і Шевченківським націо# нальним заповідником. Зрештою, настав час хоча б у якийсь спосіб взяти під державну опіку „Межиріцьке поселення мисливців на мамутів”, датоване XVI тисячоліттям від наших днів. Весь світ заздрить нам, що маємо такий археологічний артефакт, ана сьогодні пам’ятка не має на# віть... юридичного власника. Так, це великий і складний проєкт. Але ж і Тарас Шевченко – великий українець, і вшану# вання його мусить реалізовува# тись достойними проєктами, які б демонстрували реалізацію його ідей і пророцтв. Бо ж, як писав поет: “Хто не шанує рідний край, той серцем немощний ка# ліка”. Особливо актуально це в час війни з ордою – сповідуван# ня європейських цінностей і від# кидання всього дикого і руйнів# ного. Добре було б, аби ця пропози# ція була в переліку заходів з від# значення 100#річчя створення за# повідника на Тарасовій Горі, а ще краще – окреме доручення Пре# зидента України з цього питання. Є попередньо напрацьовані ма# теріали, тож залишилось реалізу# вати проєкт, який назавжди збе# реже природу навколо Тарасової Гори не тільки для нас, а й для тих, хто буде після. Це вигідно всім – природі, державі, людям.
«Просвіта» сьогодні · “Зворушило слово, виголошене Віктором Гошили$ ком, який звернувся не лише як секретар міськ$ ради, а як батько загиблого військовослужбовця”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ганщини пані Олена розповіла, що у 2015 році за ініціативою ГВО “Громадянський корпус” в Луганській області почали про# водити святкові програми “Слава Героїням”, щоб показати роль жі# нок#захисниць. На жаль, серед тих, хто виходив тоді на Старо# більську сцену, є загиблі... Минулого місяця започатко# ваний пані Оленою в Києві між# народний проєкт: “Фортеці. Жінки. Перемоги” висвітлює подвиги героїнь сьогодення, об’єднуючи Прикарпаття, Лу# ганщину та Київщину, Україну та Польщу. “Христос Воскрес! Вос# кресне і Україна, коли є такі жін# ки#фортеці, які нарівні з чолові# ками тримають і відвойовують Незалежність та свободу Украї# ни”, – впевнено серед інших на# дихаючих в Перемогу слів сказа# ванки, зустрівшись із представ# никами Університету імені Аль# фреда Нобеля. Під час зустрічі він розповів про заходи контролю за дотри# манням державної мови та прин# ципи діяльності свого відомства, яке діє незалежно від інших дер# ла наша гостя. З інформаційною довідкою про українців, які брали участь у Другій світовій війні, виступив вчитель історії Долинського лі# цею № 1 Віктор Марчак. Підсумки конференції підбив почесний громадянин Долинщи# ни, почесний голова Долинської РО ВУТ “Просвіта”, ініціатор і організатор заходу Степан Ян# ковський. Він висвітлив основну ідею конференції: консолідувати українців різних регіонів – Сходу і Заходу, Півночі і Півдня, і щоб провідним гаслом у кожного було “Бог і Україна – понад усе!”. А та# кож акцентував найбільше зосе# реджувати свою діяльність на ви# ховання підростаючого поколін# ня на вічних моральних ціннос# тях, ростити громадських діячів, політиків, лідерів нації, велетів духу… Серед почесних гостей кон# ференції були: народний депутат України ІІІ скликання, колишній очільник Долинської районної державної адміністрації Василь Кощинець, колишній голова Сє# вєродонецької районної ради Во# лодимир Прокопенко. Дякуємо учасникам конфе# ренції: просвітянам, педагогіч# ним працівникам та учням закла# дів освіти Долинщини, громад# ським активістам Долинської ТГ. Дякуємо за участь та підтрим# ку начальнику управління освіти Долинської міської ради Ігорю Сайку, керівнику відділу культу# ри Долинської міської ради Іван# ні Мельникович, працівникам Долинського краєзнавчого музею “Бойківщина” Тетяні та Омеляну Антоновичам. Правління Долинської район: ної організації ВУТ “Просвіта” Івано:Франківської області жавних органів та посадових осіб. Ректор університету Сергій Холод наголосив, що для нього українська мова та поширення любові до неї у стінах навчально# го закладу – це не лише націо# нальна відповідальність, а й під# хід до розвитку високої мовної культури, самовираження та гар# монійного розуміння нашої ба# гатошарової культурної спадщи# ни. Голова Січеславської “Про# світи” Сергій Тютюнник поді# лився досвідом організації без# коштовних курсів української мови, вказавши, що попит на ці курси перевищує можливості, які наразі може забезпечити громад# ська організація. До речі, на сайті Уповноваже# ного із захисту державної мови Січеславська “Просвіта” є пер# шою в переліку організацій краю, що опікуються неакадемічною мовною освітою. Січеславська “Просвіта”
«Просвіта» сьогодні · “Зворушило слово, виголошене Віктором Гошили$ ком, який звернувся не лише як секретар міськ$ ради, а як батько загиблого військовослужбовця”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Герої не вмирають

23 травня в музеї “Бойківщи# на” відбулася конференція, присвячена Дню Героїв “Герої не вмирають!”, організована Долин# ською РО ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка. Ведучий конфе# ренції – заступник голови До# линської РО ВУТ “Просвіта”, на# чальник відділу освіти, молоді та спорту Вигодської селищної ради Віталій Олійник – звернувся до присутніх зі вступним словом: – У цей день маємо нагоду ще раз згадати та вклонитися подви# гу українських лицарів княжої доби, козаків, січових стрільців, холодноярців, вояків УПА, Дру# гої світової війни, Героїв Небес# ної Сотні та сучасної російсько# української війни, перейнятись гордістю за покоління наших предків, які упродовж століть бо# ролись за незалежність України, та схилити голови перед пам’ят# тю про тих, хто без вагань віддав за неї свої життя, чий героїчний чин став прикладом для майбут# ніх поколінь. Захищаючи Україну зараз, ми пам’ятаємо, що наша міцність і сила духу базуються на міцності й силі багатьох україн# ців, які не здавалися, які мріяли та діяли заради того, щоб Україна жила. Захід спільною молитвою від# крили священники о. Ігор Ліп# чанський, о. Роман Винник, пас# тори Павло Бандура і Роман Ре# вак. Після хвилини мовчання Діа# на Пирин із с. Шевченкове при# святила віршовані рядки всім на# шим Захисникам, а найперше – своєму татові, який вже більше року захищає нашу державу Ук# раїну на передовій. Поезія дуже зворушила присутніх. Доповідь “Герої не вмира# ють!” виголосила членкиня прав# ління “Просвіти”, заступниця директора з навчально#виховної роботи Долинського ліцею № 7 Уляна Дмитрів. Вона висвітлила свято нескореної української на# ції та наголосила, що злочини московії не зламали духу і праг# нення свідомого українства до волі. Перелічивши героїчних бор# ців, яких зростила Долинщина, зазначила: “Ми в боргу перед усі# ма Героями України за наші по# милки, промахи, байдужість в умовах становлення нашої дер# жави. Тому найкраще вшануван# ня Героїв – це реалізувати їхні ідеї, мету, за яку вони поклали своє життя…” Закликала вчитись на героїчних і трагічних уроках нашої історії, обстоювати своє, бо це є і віра, і любов, що не дає забувати окрушини минулого, включно з творцями і героями минулого століття і теперішніх часів. Зворушило всіх слово, виго# лошене секретарем Долинської міської ради Віктором Гошили# ком, який у своїй промові звер# нувся не лише як секретар місь# кої ради, а як батько загиблого військовослужбовця. Він зазна# чив, що через війну зі споконвіч# ним сусідом#ворогом Україна втрачає найкращих своїх синів і дочок. У його словах ми відчува# ли не тільки біль від втрати най# дорожчої у світі Людини – сина Олександра Гошилика, а біль кожного українського серця, бо “…у нас іде війна. На жаль, ця війна – надовго. Але ми повинні всі об’єднатися і, чим можемо, працювати на Перемогу!”. Голова Долинської РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, заступник керівника виконавчо# го апарату Калуської районної ради Зеновій Мандрик торкнувся ролі “Просвіти” у становленні, утвердженні та розвитку Україн# ської держави. Він наголосив, що “…саме “Просвіта” виховала цілу плеяду борців за Незалежність України. Жоден район підневіль# ної України не мав стільки поста# тей та підпільних організацій, як Долинський, котрі сіяли зерна вольності та свободи”. Наразі Долинська “Просвіта” відіграє головну роль у волонтер# во”, “Реве та стогне Дніпр широ# кий”, “Думка”, “Іван Підкова” та інші. З вітальним словом до учасників читань звернулися директорка об# ласної книгозбірні для дітей Вален# тина Черноус і голова обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”, член НСПУ Віталій Міхалевський, які вкотре підкреслили особливе зна# чення творчості Шевченка для всіх прийдешніх поколінь. Пророче й нетлінне Тарасове слово живе і вічне, його потрібно плекати і берегти, як частинку своєї ідентичності та національної ціліс# ності. Організатори заходу щиро вдяч# ні всім учасникам Шевченківських читань, особливо юним ведучим, ученицям дитячої школи розвитку “Diamond Kids” Катрі Ситніковій та Анастасії Дубенюк, поету Віталію Міхалевському, учням Хмельниць# кого колегіуму імені Володимира Козубняка. Хмельницька обласна бібліотека для дітей ім. Т. Г. Шевченка ській діяльності завдяки ініціати# ві заступника голови Долинської РО “Просвіта” Ігоря Лисейка, який був одним із співдоповіда# чів конференції. Ще на початку війни він заснував волонтерську сотню “Просвіти”, в яку згурту# вав людей великого серця, що са# мовіддано працюють на перемо# гу. Ефективність її діяльності ба# чимо з того, що за цей час вдало# ся відправити нашим хлопцям на передову 32 тис. кв. м сітки, сотні окопних свічок, військову амуні# цію, продукти харчування. – Сьогодні Україна – країна піксель. Ми об’єднані у бажанні перемоги над ворогом. І наші ба# жання проявляються у наших вчинках. Творимо новітню істо# рію нашої країни разом із ЗСУ. Молимося за наших воїнів і до# помагаємо ЗСУ, – підсумував наш невтомний волонтер. Керівниця громадської во# лонтерської організації “Грома# дянський корпус” в Луганській області, кавалер Ордена княгині Ольги Олена Стеценко у своїй промові возвеличила героїчних, незламних, мужніх й хоробрих жінок, які нарівні з чоловіками виборюють свободу і незалеж# ність України. Вона пригадала, коли першу жінку#офіцерку укра# їнського війська Олену Степанів запитали: “Чи повинна жінка во# ювати?”, та відповіла: “Ні, але хто ж зупинить українську жінку!..”. Вимушена переселенка з Лу#
«Просвіта» сьогодні · “Зворушило слово, виголошене Віктором Гошили$ ком, який звернувся не лише як секретар міськ$ ради, а як батько загиблого військовослужбовця”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Ювілейні читання

У пам’ятний день роковин пе# репоховання Пророка нашої нації у Хмельницькій обласній бібліо# теці для дітей, яка носить його ім’я, відбулися Шевченківські чи# тання. Цьогоріч вони стали юві# лейними. За 15 років проведення в читан# нях взяли участь близько тисячі юних хмельничан. Сьогодні поетич# ний меседж поколінь трепетно і дзвінко звучав із вуст нащадків ве# ликого українця, які у непрості часи для нашої країни цитують Тараса Шевченка як незламного борця за волю і правду нашого народу. У читаннях взяли участь читачі обласної бібліотеки для дітей та міської централізованої бібліотеч# ної системи Хмельницької терито# ріальної громади. У межах заходу звучали твори поета “Заповіт”, “Садок вишневий коло хати”, “Село”, “Мені однако#
«Просвіта» сьогодні · “Зворушило слово, виголошене Віктором Гошили$ ком, який звернувся не лише як секретар міськ$ ради, а як батько загиблого військовослужбовця”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Важлива зустріч

Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь завітав до Дніпра на День виши#
Героям слава! · “Їхні імена ще попрацюють на благо України і тих держав, звідки вони родом”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Наші друзі та фактор ідентичності

Сергій ЛАЩЕНКО Коли прочитав у “Вечірньому Києві” статтю “Абхаз, який заги# нув за Україну”, то, окрім зви# чайного в таких випадках звору# шення, відчув і деяке замішання. Адже ми часом дивимося на абха# зів та осетинів як на проімперські народи, позиція яких посприяла тому, що Росія окупувала частину Грузії. А грузини здавна були на# шими братами. Через Грузин# ський легіон пройшли понад 1500 осіб, за Україну вже загинули по# над три десятки грузинів. Тому згадану статтю киянки Ольги Скотнікової про молодого абхаза Астамура Гумбу я читав надзви# чайно уважно. Отже, були абхази, які воювали за Україну? Виявляється, були, та ще й які… Астамур був надзви# чайно світлою людиною, обрав фах міжнародника, цікавився конфліктологі# єю, тобто шляхами розв’язання міжнаціо# нальних проблем. Мож# ливо, якби Україна була багатою і впливовою кра# їною, то не було б йому потреби брати до рук зброю. Але, на жаль, існу# ючи в тіні великого і агре# сивного сусіда, українці за тридцять років неза# лежності так і не спро# моглися створити сильну армію або стати членами НАТО. Довелося знову гинути добровольцям, гинути найкращим. Без# сумнівно, Астамура Гумбу можна віднести до найкращих. Він мав дуже поганий зір: #6, та ще й астигматизм, такого не взя# ли б до війська. Але хлопчина з відомого абхазького роду Гумба мав глибоке кавказьке переко# нання, що чоловік має захищати свій дім, свою Вітчизну. До того ж, його прадід по материнській лінії був з Гуляйполя. А там ко# жен другий – як не козак, то мах# новець. Не дивно, що Астамур взяв до рук зброю. Вважаю, що смерть цього світлого юнака мала б навчити нас уважніше придивлятися до родоводу кожного воїна. Припус# тимо, розвалиться Росія. Грузини візьмуться повертати свої терито# рії станом на 1991 рік. Позиція світового співтовариства також сприятиме цьому. А якою має бу# ти позиція українства? Думаю, що прогрузинською. А що міг би робити Астамур Гумба, настіль# ними книгами якого була не ли# ше книга “Абхази” авторства Інал#Іпа, але й “Витязь у тигро# вій шкурі” Шота Руставелі? Ско# ріш за все, він став би людиною грузинсько#абхазького діалогу. А враховуючи його зацікавлення конфліктологією, йому б ціни не було! На жаль, Астамур, який за тридцять років так і не отримав українського громадянства (уя# віть собі короткозорість влади) лежатиме в сирій українській землі, а працювати за темою до# ведеться іншим. Хіба що батьки героя як люди освічені та соці# ально активні допоможуть освя# тити багато добрих справ іменем Астамура Гумби. Про кадирівців тепер всі зна# ють, а от про загиблого за нашу свободу чеченця Ісу Мунаєва зга# дає далеко не кожен. Хоч він був бригадним генералом, Міністром внутрішніх справ Ічкерії, вій# ськовим комендантом Грозного у 1999–2000 роках. Мав багато по# ранень, довго лікувався за кордо# ном. На момент окупації Росією Донбасу в 2014 році Іса вже мав громадянство Данії, але пішов воювати і загинув за Україну. Він був командиром миротворчого батальйону ім. Джохара Дудаєва. Звичайно, це велика втрата – і для нас, і для чеченського народу. Але водночас це чималенька вага на шальках терезів, коли йдеться про українсько#чеченські стосун# ки. Адже активна участь кадирів# ців у війні не додала їм позитиву. Хоча українці, звісно, не забули, хто такий Джохар Дудаєв. Коте Лашхія (“Спартак”) Грузія також воювала з Росі# єю, починаючи з 1992 року. І гру# зинських воїнів найбільше серед загиблих іноземців – 34, на дру# гому місці американці – 22, на третьому білоруси – 20. Але вра# ховуючи те, що США досить ве# лика країна, а Білорусь і Грузія набагато менші, українці повинні справедливо оцінити внесок цих народів. Тим паче, що для білору# сів наша війна – це не лише вели# ка імовірність загинути, а й ство# рити проблеми рідним… Тож повторюю: національний фак# тор, мовна і культурна ідентич# ність добровольців має певне, а часом навіть дуже важливе зна# чення. Грузинів і білорусів за нас во# ює багато. Значно менша участь узбеків. Це й зрозуміло: Узбекис# тан – далека від нас країна і не є зразково демократичною. Однак участь (а тим паче загибель) ет# нічних узбеків, які воювали на нашому боці, колись може стати приводом творити якісь спільні українсько#узбецькі інформацій# ні сенси. Нам же треба нарощува# ти свій влив в Середній Азії? Зви# чайно. Навіщо ж без спротиву віддавати цей регіон впливам Ро# сії? Якщо ми мріємо про неза# лежність Татарстану, то про бага# томільйонний Узбекистан тим паче не треба забувати. Тож зга# даймо імена Тимура Юлдашева, Рустема Хамраєва, Валентина Шермірзаєва… Ці хлопці віддали свої молоді життя за Україну. А у них же були родини, діти – у Юл# дашева аж п’ятеро! Рустем Хам# раєв взагалі був першим загиб# лим добровольцем російсько#ук# раїнської війни! Військовослуж# бовці, працівники СБУ гинули й до нього, а ось з добровольців – він перший. До речі, його дід ко# лись воював за Україну, але це бу# ло ще в 1943 році. Втратив ногу, але залишився живим. А ось Рус# тем героїчно загинув, стримуючи наступ російських окупантів під Луганськом. Якось мені довелося спілкуватись із чистокровним уз# беком, який відпустив козацькі вуса і оселедець, носив вишиван# ку. Колоритний такий… Вчив ук# раїнську мову, читав твори Шев# ченка. Через участь в російсько# українській війні дорога в Узбе# кистан для нього була закрита. А воюючи на Донбасі, він ще й здо# ров’я втратив. На момент нашого спілкування він не мав ні україн# ського громадянства, ні статусу біженця. Тож поневірявся без ро# боти, жив у фронто# вих побратимів. На# голошую на цьому спеціально, адже у воюючій країні (а ук# раїнці є воюючою на# цією!) ставлення до друзів повинно бути більш шанобливим. А тепер про мож# ливі конфігурації громадських і полі# тичних структур. Во# юючи за Україну, у 2015 році загинув грузин Константіне (Коте) Лашхія з по# зивним “Спартак”. До речі, Коте наро# дився в Сухумі, тобто в тому ж місті, де до 1992 року жив аб# хаз Астамур Гумба. Думаю, що вони, якби зустрілися до 2015 ро# ку, – точно знайшли б спільну мову! Як і грузин з українським корінням Каха Гоголь, який при# їхав до України через 15 днів піс# ля початку повномасштабного вторгнення. Але оскільки хлопці загинули, то частину роботи по зближенню грузинського, аб# хазького, українського народів можуть виконати їхні родичі. Зазначу, що Коте Лашхія в 1992 році (на той момент хлоп# чику було лише 6 років) врятува# ли наші унсовці. Якби не вони, то Коте, як і його мама, могли б ста# ти жертвою кремлівських “етніч# них чисток”. Треба сказати, що грузини завжди пам’ятають доб# ро. І коли Росія напала на Украї# ну в 2014 році, Константіне по# їхав віддавати свій борг україн# цям. Думаю, не треба довго пояс# нювати, чому в населених пун# Астамур Гумба ктах Донбасу, відразу після їх визволення, по# винні з’явитися вулиці, названі іменами добро# вольців з Кавказу. Та хіба лише Кавказу? Хіба не заслуговує на пам’ять білорус Павло Суслов з позивним “Во# лат” (Велетень)? Або ер# зянин Олексій Вещевай# лов з символічним по# зивним “Ледяй” (Жнець)… До речі, “Ле# дяй” також народився у Білорусі, хоч завжди пам’ятав про своє ерзян# ське коріння. Таким же “роздвоєним” був і біло# рус Микола Ілін. Після прощання у Києві його тіло кремували на Байковому кладовищі, щоб розвіяти прах над трьома країнами: Україною, за яку воював, Білоруссю, де на# родився, та Естонією, громадя# нином якої був. Таким був запо# віт Миколи Іліна. Я згадав вихідців із колишніх радянських республік. Українські проблеми таким людям зрозумі# ліші. А ось що змусило шведів їхати в Україну? Може, те, що шведи прагнули, але не змогли допомогти нам у 1708 році? Пет# ро І тоді виявився сильнішим. Але в ХХІ столітті за нас воював Лео Шьохолм (“Вікінг”). Був вій# ськовим інструктором полку особливого призначення “Азов”. Загинув першим зі шведів ще в січні 2015 року. Сорокарічний швед Леннарт Йоханссон взагалі вільно володів українською мо# вою! І воїном був хоч куди: слу# жив у Норландському драгун# ському полку, створеному для спецоперацій в Арктиці. В складі Королівських Збройних Сил Швеції воював у Афганістані. Після звільнення зі Збройних Сил Швеції підписав контракт з Французьким легіоном. Служив в Гвіані, воював в Сирії… Але вже з серпня 2022 року воював на Херсонщині. Був важ# ко поранений, але знову став устрій. Прагнув стати розвідником – 6 лютого 2023 року підписав контракт з ГУР МО України. За# гинув Леннарт під Вугледаром. Хіба можна забувати про таких хлопців? Агов, сценаристи! Пи# шіть хоч в шухляду, але рано чи пізно повинні бути й фільми про шведів. Принаймні тоді, коли Ук# раїна стане багатшою. Досить освіченим був і 28#річ# Олексій Вещевайлов (“Ледяй”) ний Едвард Патріньяні, колиш# ній офіцер військово#повітряних сил Швеції. Авіації йому було ма# ло – мав “запасний” фах еконо# міста. А ще філософа. Займався питанням набору шведських доб# ровольців. Загинув, влип# ні 2022 року, рятуючи на полі бою американця українського поход# ження Люка Луцишина. Той до війни був поліцейським у США. А у нас, як і Едвард, служив у бригаді особливого призначення ЗСУ імені Івана Богуна. Українсько#єврейські відно# сини традиційно вважаються непростими. Але час працює на нас. Варто частіше згадувати Дмитра Фіалку (Ізраїль) 1983 ро# ку народження. Він був репатрі# антом з українських євреїв. Теж мав бойовий досвід. Служив у бригаді Нахаль в Ізраїлі. Про# йшов другу Ліванську війну. Теж символічна фігура, оскільки йдеться про людей, генетично і культурно пов’язаних з Украї# ною. Дмитро Фіалка загинув під Бахмутом… Погодьтеся, що навколо кож# ної такої особистості може ви# ростати щось добре, конструк# тивне, скероване в майбутнє. Як, скажімо, навколо імені поляка Януша Шеремети (позивний “Козак”). Польський громадя# нин народився у 1981 році в місті Динів Прикарпатського воєвод# ства. Очевидно, Януш мав укра# їнське коріння, хоч вважав себе поляком. Але з якого дива він щез дитинства почав цікавитися життям України та українським козацтвом? З якого дива прийняв православ’я, опанував мистецтво козацької шаблі та верхової їзди? Український сентимент міг з’явитися внаслідок виховання. Але хто його виховував? Динів це українська етнічна територія пів# денно#східної Польщі. Найімо# вірніше, Януш походив від змі# шаного шлюбу. Останні роки він жив у Вели# кій Британії, але вже з березня минулого року воював на нашому боці. Загинув 4 грудня 2022 під Бахмутом. Запам’ятаємо його слова, сказані перед відправкою на фронт: “Я повністю і свідомо хочу воювати. Я поляк, у мене ба# гато спільного з Україною. Я за# кохався у цю землю, я пережив тут прекрасні миттєвості, я не можу залишатися байдужим до цієї трагедії…” Ставлення до цих людей по# винно бути дещо іншим, аніж до звичайних українських воїнів. Їх# ні імена ще попрацюють на благо України і тих держав, звідки вони родом.
Добрі новини · “Скуштуєте смачні традиційні страви українців та допоможете захисникам України”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Українська “Веселка” над Мангеттеном

У мангеттенському районі Іст-Віллидж навіть у будній день можна побачити чергу до українського ресторану “Веселка” на розі 2$ї авеню і Східної 9$ї вулиці. Уже 69 ро$ ків поспіль “Веселка” пригощає відвідувачів українськими національними стравами. Це найбільший ресторан української кухні у штаті Нью-Йорк. Журнал “Esquire” вніс “Веселку” до переліку “100 ресторанів, які Америці не можна втратити”. Валентина ШЕМЧУК, заслужена працівниця культури України, членкиня Союзу українок Америки, м. Нью#Йорк Фото Віталія ДЕСЯТНИЧЕНКА Ресторан здобув нагороди, зокрема, від відомого журналу Ti# me Out, міського путівника аме# риканського медіагіганта AOL City Guide, журналу New York Magazine, тижневика New York Press, Нью#Йоркського альянсу гостинності (New York City Hos# pitality Alliance), популярного ін# тернет#ресурсу для туристів Tri# pAdvisor та ресторанного гіду Za# gat. Біля “Веселки” в багатонаціо# нальному Нью#Йорку ви почує# те, що перехожі перемовляються про українські страви, такі смач# ні, як домашні. Переважає в рес# торані, звичайно, українська кух# ня – борщ, вареники, голубці, деруни, але сьогодні гостям щед# ро пропонують традиційні схід# ноєвропейські страви та амери# канські смаколики – гамбургери, смажену картоплю, панкейки, сендвічі, брауні. “Веселка” також відома солодкою випічкою та мо# розивом. Із початком злочинної війни росії проти України синьо#жовті барви ресторану “Веселка” в цен# трі Мангеттена збирають значно більше відвідувачів і серед укра# їнців, і серед американців. Понад тисяча нью#йоркців та туристів щодня приходять до “Веселки”, аби допомогти цьому українсько# му бізнесові в його пожертві за# роблених коштів для оборонців України від ворога. Після 24 лютого 2022 року власник ресторану “Веселка” Джейсон Бір# чард, чия мама – україн# ка, хвилюється через вій# ну в Україні та активно допомагає українським захисникам. Ресторан від# дає виторг від продажу борщу Благодійному фон# дові “Разом для України”, який доправляє ліки, аму# ніцію, технічне обладнан# ня для Збройних Сил Ук# раїни. Цій доброчинній організації “Веселка” по# жертвувала 250 тисяч до# ларів від продажу борщу лише за 6 місяців. До річ# ниці війни росії проти Ук# раїни ресторан склав ук# раїнське меню: кошти від замовлень страв і напоїв відсилають на допомогу захисникам України. Як член дорадчої ради Укра# їнського фонду проживання (Uk# rainian Habitat Fund) Джейсон Бірчард організував у “Веселці” перший збір коштів, на які для захисників України винайняли помешкання на той час, доки ук# раїнські герої перебувають у США з метою протезування та проходять комплексну реабіліта# цію у співпраці з благодійною ор# ганізацією “Kind Deeds”. На під# тримку України Джейсон Бірчард співпрацює з “Центром допомо# ги Україні у США” (Help Ukraine Center USA). Ресторан робить по# жертви на акціях в Українському музеї, під час яких збирають кош# ти на необхідне для військових ЗСУ. Працівники ресторану до# помогли парафіянам Церкви свя# того Юра зібрати, спакувати та відправити спільно з організаці# єю “Разом для України” 500 па# чок найнеобхіднішого для укра# їнських захисників, у пересилці в Україну допомогла корпорація “Міст”. Уже більше року працівники ресторану роблять власні пожер# тви на підтримку захисників Ук# раїни – на купівлю автомобілів, спорядження, ліків. Від 2014 ро# ку, коли російські окупанти вдер# лися на Донбас, власник рестора# ну теж надсилав вагому фінансо# ву допомогу в Україну та постій# но долучався до збору медика# ментів для українських воїнів. Гості з України у “Веселці” Джейсон Бірчард відомий своєю людяністю: до нього кожен може звернутися з проханням підтрим# ки доброго починання або допо# моги комусь особисто, і він не відмовить. “Веселка” підтримує проведення Українського фести# валю Церкви святого Юра, здій# снення екологічних, мистецьких проєктів, за що ресторан неодно# разово отримував почесні відзна# ки. Найстаріший в українському кварталі Іст#Віллидж ресторан “Веселка” – сімейний бізнес. Уже третє покоління родини пле# кає палку любов до України. Власник “Веселки” Джейсон – син українки Марти Дармохвал і американця Тома Бірчарда – успадкував ресторан від батька. Володимир Дармохвал, опи# нившись після Другої світової війни в таборі для переміщених осіб міста Байройта в Німеччині, змушений був провести там два роки. Боячись переслідування радянської влади, він, як і тисячі українських емігрантів, подався за океан – став активним учасни# ком життя українців у США, на# лежав до “Пласту” – до загону “Червона калина”. Відкривши 1954 року на Мангеттені “Весел# ку”, Володимир Дармохвал зро# бив її рестораном, у якому укра# їнська громада могла проводити свої зібрання. Цю традицію тестя і діда продовжили Том і Джейсон. Триповерхова бу# дівля в центрі Нью# Йорка, у якій і нині працює “Веселка”, споруджена 1914 року. У цьому приміщенні ресторан починався із цукерні, яку Володи# мир Дармохвал відкрив 1954 року і де також продавали цигарки, ук# раїнські газети й лоте# рейні квитки. Пізніше тут стали запрошувати не лише на десерти і каву, а й на традиційні українські страви. За# раз “Веселка” розмі# щується на площі, в 10 разів більшій за почат# кову. Великої популяр# ності “Веселка” набула за управління Тома Бірчарда. До речі, Том є одним із двох президентів Українського фонду про# живання. Тепер, коли “Ве# селкою” керує Джейсон Бірчард – онук Володимира Дармохвала, українська на# ціональна кухня стала най# знаменитішим у світі укра# їнським рестораном. Сьо# годні тут подають ті самі ук# раїнські національні стра# ви, якими частував гостей дід Джейсона. Том та Джей# сон Бірчарди, як і заснов# ник “Веселки” Володимир Дармохвал, стали активни# ми учасниками життя укра# їнців у США та вже майже сім десятиліть віддано збе# рігають національну само# бутність “Веселки” та укра# їнський дух цього осередку згуртування українців у Нью#Йорку. У ресторані працюють пере# важно українці, а також амери# канці, поляки та представники інших національностей. І хоча тут часто говорять українською, але найбільше відвідувачів у “Ве# селці” – американці. Як колись приходили батьки, нині прихо# дять їхні діти: на обід – удень, на вечерю – родинами, пізно – піс# ля роботи. Люблять завітати в ресторан студенти Нью#Йорк# ського університету, їхній кампус є поруч: колись вони частіше бу# вали тут на ланч, а нині уподоба# ли приходити ввечері. Найбільші прибутки “Весел# ці” приносять українські борщ і вареники. Тому кухарі щодня ліп# лять уручну 3 тисячі вареників, які належать до найкультовіших страв Нью#Йорку за даними рес# торанного вебсайту Eater, а також до переліку найважливіших страв в історії міста, як зауважує сайт Thrillist. У “Веселці” щотижня варять 500 літрів борщу! Серед завсідників “Веселки” – американські зірки: актори, ре# жисери, музиканти, телеведучі, художники. Часом ресторан стає і кіномайданчиком. Тому у “Ве# селці, вже легендарному місці на Мангеттені, за смачною трапе# зою ви неодмінно зустрінете зна# менитого співрозмовника. Не# щодавно авторці цієї статті випа# ло прийти до “Веселки” на за# прошення благодійної організа# ції “Kind Deeds” та зустріти тут зв’язків. Режисерка з гумором споглядає за рідним селищем Вільро на півночі Франції, за страхами, які в закритий світ ма# ленького поселення несе глобалі# зація, і за скелетами в родинній шафі, від яких не втекти. “Ширампарі: спадок річки” режисерки Лучії Флорес – фільм# спостереження за життям родини з перуанського народу ашанінка. “Оаза” – дебютний фільм ка# надської режисерки Жюстін Мартін – закарбовує в часі крих# ку близькість братів#двійнят, які полишають безпечну оазу, ймо# Валентина Шемчук та Джейсон Бірчард Ніка Макдонелла – відомого американського письменника, сценариста, журналіста. Про що би не говорили в ці дні відвідувачі “Веселки”, вони неодмінно зосередяться на зло# чинності війни росії проти Украї# ни та на героїчному захисті укра# їнцями своєї рідної землі від ро# сійських окупантів. Нік натиснув на айфоні “переклад” і прочитав англійською мій вірш “Щоби свободою рідну знов освятить Україну!”, присвячений росій# ським бранкам – військовій ме# дикині Анні Олсен, волонтеркам Людмилі Гусейновій та Ірині Довгань. На очі американця вмить набігли сльози – кожна людина доброї волі вражена муж# ністю і непохитністю найкращих синів і доньок України в їхній бо# ротьбі проти ворога. Національні кольори культо# вого українського ресторану “Ве# селка” люб’язно запрошують на гостину. Приходьте! Скуштуєте смачні традиційні страви україн# ців та допоможете захисникам України. Зустрінете тут цікавих співрозмовників. Послухаєте ук# раїнців, які є посланниками бать# ківської землі, щоб розповісти вам про Україну та її кращих до# ньок і синів, які боронять рідну землю. “Веселка” простяглася мостом допомоги від Америки до України. І хай промені свободи відсвічуються в духові відваги ве# селкою Перемоги України! вірно, останнього літа дитинс# тва… У “Вівчарі” Маттіаса Жуло та Люсьєна Ру спостерігаємо, як на ірландському західному узбереж# жі чоловік прагне передати ре# месло вівчарства своєму онукові. Закриватиме “Docudays UA” світова прем’єра нового фільму Сергія Буковського “Іван і Мар# та” – про життя та творчість ви# датного письменника#шістдесят# ника Івана Дзюби і його дружини Марти. Після закриття фестивалю на всіх прихильників чекатимуть три глядацькі дні: 9–11 червня повторно покажуть стрічки#пе# реможниці конкурсних програм і фестивальні хіти. Усі кінопокази відбувати# муться в кінотеатрах “Жовтень” і KINO42. Матеріали надано прес-службою фестивалю
Добрі новини · “Скуштуєте смачні традиційні страви українців та допоможете захисникам України”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Docudays UA” запрошує

Центральна тема 20#го юві# лейного фестивалю “Docudays UA” – “Образ майбутнього”. Її представить головний фести# вальний ролик, створений ху# дожником Микитою Лиськовим за мотивами анімації “Вигаданий пейзаж”. Аудіосупровід написав український музикант Антон Байбаков. Ювілейний фестиваль пред# ставить низку спеціальних кіно# сеансів: урочистий показ до від# криття, кураторські співпраці, особливі тематичні фільми, кі# нопрем’єра, а на завершення – три глядацькі дні. Відкриває фестиваль стрічка “Ми не згаснемо” Аліси Кова# ленко. Це ніжний портрет моло# дого покоління з прифронтових містечок. Похмура реальність не здатна зламати планів героїв і ге# роїнь, які продовжують боротися й сміливо йти назустріч мріям. З#поміж особливих подій фестивалю – спільний із Краків# ським кінофестивалем показ фільму “Жодних слонів в кімна# ті” Клари Клейнінґер. Це тема вдячності та солідарності з кра# ківськими друзями, які торік під# тримали нас, надавши свій кіно# майданчик для конкурсної прог# рами DOCU/УКРАЇНА. Нині ми раді приймати стрічку з цьогоріч# ного конкурсу Краківського кі# нофестивалю. На глядачів чекатиме показ “Назовні” – стрічки режисерки Ольги Журби про життя підлітка Роми, випускника центру реабі# літації для дітей, позбавлених батьківського піклування. Відбудеться показ фільму “Коли весна прийшла в Бучу” Міли Тешаєвої та Маркуса Ленца. Фільм про щемкий і тривалий процес відновлення Київщини після деокупації. Ще одна спеціальна подія – фільм “Лариса Кадочникова. Війна” Дмитра Томашпольсько# го. Стрічка зосереджена на змі# нах, які навесні 2022 р. відбували# ся з Києвом і людьми зі сфери мистецтва та культури. До 20#го ювілею влаштовуєть# ся кінопоказ про “Docudays UA”. Фільм “П’ятниця, субота, неді# ля” Катерини Горностай зафіксу# вав роботу фестивальної команди над кіновікендом “Надзвичай# ний стан”, що в листопаді 2022 року відбувся в Києві. Цьогорічна добірка програми DOCU/ЮНІСТЬ, координатор# кою якої є Дар’я Левченко, зану# рює в теплі історії дорослішання. Фільм Морґан Дзюрла#Петі “Надлишок нас врятує” – це тра# гікомедія про природу сімейних
Нова книга поета · “Мої вірші – не про війну. Мої вірші про те, що вона забирає, а що – дає, чим наповнює душу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

куди я з Києва? на кого? не можна все лишать на Бога перед лицем останніх днів. Не може ліричний герой, навіть якщо вищі сили відмовлять у порятунку, залишити ДІМ, де перебуває лик Божий і на який обрушилася катастрофа. Без дому (без хати) його власне існування немислиме. Він готовий скам’яніти (і душевно, в певному сенсі, вже скам’янів) біля стін свого житла. Він готовий обернутися на камінь, що впаде на голову ворога, або на кулю, яка його вразить. Але готовий стати і тим каменем, який покладуть, змивши кров, у фундамент ймовірно вже нового дому: вони прийшли – і підуть в глину німу і мертву. назавжди. хай буде так. а я – цеглина. кров змиють і вмурують в стіну. там розберуться що й куди. Перша частина книги (поетично освоєний перший рік повномасштабної війни), яка починається цими рядками, завершується – поки що омріяною! – переможною урочистістю, подобою повоєнного застілля (“помити руки, здобрити картопля, розкласти хліб на молодій траві”; 18- 19.06.22). Завершується поверненням ДОДОМУ, у той світ, який відстояли. Істотно, що ліричний герой Чиркова – людина далеко не міська за походженням (адже й сам поет народився в селі Новолимарівка Біловодського району Луганської області), це корінний мешканець сільської провінції. Тому образ його домашнього, інтимного простору набуває фольклорно-пісенних прикмет селянського побуту. Я переконаний: багато що з лірики поета настільки у цьому сенсі мелодійне й людяне, що саме готове стати фольклором. Все, що складає побут будинку, його господарство, добре знайоме поетові з дитинства, набуває нерідко епіко-публіцистичних характеристик, притаманних українським думам. Приміром, сокира: Сокира – родом із села, не їй по головах ходити, та як насунуть вражі діти – ходитиме без втоми й зла. (“Край світу – наче край стола”; 16.02.22) Або ось такі проникливі рядки, що повертають читача, за інтонаціями та змістом, до зачину: не тремти, моя хато, не кину, бачиш: борщ закипа на плиті, він доспіє лише за годину, поїмо… потім – пізно іти… не тремти, вибухає далеко, б’ють не хвилі у стіну – вітри, заспокойся, розбудиш лелеку, я про нього тобі говорив, вимкнем світло, ніч сумніви згоїть, доведе до звізди чи біди. моя хато, я буду з тобою, ну куди я без тебе куди… (20.04.22) ДІМ (у книзі – ХАТА) – наскрізний образ, освячений присутністю Бога. Як і, звісно, присутністю СІМ’Ї: матері, коханої дружини, дітей. Назву ще кілька, особливо мені близьких віршів: “дощі, сніги і пригорщами манна” (07.03.22), “Ні утекти. Ні закричати” (13-14.04.22). Останній із згаданих щойно віршів завершується цитатою з української класики (“Садок вишневий коло хати…”), включаючи в сучасні біди саму історію багатостраждальної України, пережиту Тарасом
Нова книга поета · “Мої вірші – не про війну. Мої вірші про те, що вона забирає, а що – дає, чим наповнює душу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

З війни – додому Нотатки про книгу віршів Сергія Чиркова “Я – той, хто скам’янів”

Віктор ФИЛИМОНОВ, кінознавець, м. Карміель, Ізраїль Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував. Тропар Великодня А от у пекло – хоч зараз. Піду. Воскрешати й виводити вбитих, щоб дожати могли і дожити і над яслами звести звізду. Сергій Чирков. “Не зовіть, не піду по воді” Одне з найсильніших (а може, й найсильніше) вражень останніх місяців – книга віршів українського поета Сергія Чиркова “Я – той, хто скам’янів” (Вінниця, 2023). З автором я товаришував ще зі студентських років під склепінням скромної альма-матер – Ворошиловградського педінституту. А це, страшно уявити, минуле століття. Точніше, друга його половина. З легкої руки Сергія Миколайовича я, нещасний “шкраб”, випробувавши на міцність нервову систему на педагогічній ниві, на початку 1970-х опинився в редакції обласної молодіжки. Протримався років із десять. Поки не поперли – через ідейні розбіжності. Сергій покинув цю установу, як і сам Ворошиловград, десь 1977-го, відбувши до Києва. Востаннє ми з ним бачилися наживо, дай Бог пам’яті, або наприкінці 1990-х, або на початку нульових. І сталося це у Луганську, на квартирі моєї нині покійної сестри, куди я подеколи (до 2014-го) прибував погостювати вже з російської сільської глибинки. І от уявіть, як відлунюють і яким змістом наповнюються для мене оці кілька рядків зі згаданої книги Сергієвих віршів, написаних на початку 2019 року. З книги, на голоси якої я нині й роблю спробу відгукнутися: і поїзд щоб їхав з Луганська на Харків, і куля в вікні не шукала мене. (“лину – парасольку, а паркам – припарки…”; 31.01–02.02.2019) Ще з тих часів я так чи інакше, можливо, не надто послідовно, стежив за творчістю земляка. Зберігаються у моїй бібліотеці й кілька його ранніх збірок. Наскільки мені відомо, Сергієві довелося пережити перелом у творчому та й у повсякденному, напевне, бутті. Втім, які мені. Сталося це після загибелі нашого спільного товариша, українського поета та журналіста Петра Шевченка (Петра Біливоди). З цього моменту, за Сергієвим зізнанням, він остаточно та безповоротно перейшов у творчості на українську мову. І став, на мою думку, набагато ближчим до Петра. Не лише у колишніх дружніх зв’язках, які трагічно обірвалися, а й своєю поезією. Ліричними інтонаціями, мелодійністю, що породжується глибинами української мови. Та особливо – світооб’ємністю, яка притаманна поетичним пошукам Шевченка-Біливоди. За моїми відчуттями, помітний злет, набуття, так би мовити, якоїсь суворої мужності, поєднаної з трепетною чутливістю поетичного слова, відбулося в нім з моменту варварського вторгнення “братів-слов’ян” в Україну. Зміна була різкою і переконливою – як духовно-моральний опір безсоромній агресії. І от перед нами очевидний плід цього протистояння – унікальна у своєму сенсі книга “Я – той, хто скам’янів”. Не певен, що у сучасній українській поезії є на нині щось точніше, сильніше і з тією ж глибоко особистою проникливістю пережите – як поточна подія, як факт реальної національної історії. Відверто кажучи, створене Сергієм як поетом набуло в моїх очах значущості і вагомості подвигу, а сам він – навіть якоїсь величі героя дійства. І ось що маю на увазі. Обидва ми – люди зовсім не молоді, обтяжені, так би мовити, родинами. З природними для віку турботами та клопотами, слабостями й болячками. Він пише у передмові, фіксуючи початок подій зими-весни минулого року: “Я – той, кому зброї не дали. Почуваюся зайвим. Зрештою заспокоївся: дійде до справи – віку не питатимуть. Сімдесят два мені чи двадцять сім. Стріляв колись непогано, запалити й кинути пляшку з бензином зможу. Нагледів місце на барикаді неподалік. У трьох хвилинах від дому”. Я пробував уявити себе на його місці, “у трьох хвилинах від дому” і перед лицем катастрофи – не виходить. Не виходить утому сенсі, що не певен, що здужав би. Тим паче – пережив би відхід сина на війну – у 2014-2015-х. І, нарешті, чи виніс би у собі сюжет цієї його книги, якби обставини насправді так склалися. Про свої поезії він говорить так (і з цим не можна не погодитися): “Мої вірші – не про війну. Мої вірші про те, що вона забирає, а що – дає, чим наповнює душу. Вони про те, що відчуває конкретна людина у конкретних обставинах. Мої вірші – не потреба, а звільнення. Від побаченого і почутого. Від пережитого. Від болю і внутрішнього безсилля. Аби не переповнило, не розірвало. Це, певною мірою, щоденник”. Так, це поетичний щоденник, писаний у тяжкі години, дні, місяці 2022-го. Щоденник, у якому час робить оберт і з 22-го повертається у 14-15-ті роки, до витоків того, що відбувається нині в Україні. Аби почати потім нове сходження. Перша частина книги “Лютий лютий” – реставрація того, що відбувалося з ліричним героєм і в ньому з 24 лютого по грудень 2022-го. Друга – “Серпи серпня” – вірші, написані з 2014 по 2019 роки, але перетасовані за логікою ліричного переживання подій. *** Хочу наголосити: це саме КНИГА. Не збірка, яка фіксує такий собі черговий етап творчого зростання поета. Це книга в тому сенсі, в якому Книгою називають Писання. Іншими словами: такий текст, де в концептуально-органічній єдності явлено думку і почуття, пережиті день і вік, міф та історія – в стражданні, надії, вірі та любові. Я абсолютно не маю наміру ставити сотворене Сергієм Чирковим нарівні з Книгою книг, з Біблією тобто. Я лише вказую на художньо-культурний, сюжетно-жанровий родовід того, що запропонував для загального огляду поет. Вказую на родовід, який за визначенням має на увазі неминучість органічного злиття в ліричному переживанні глибоко особистого, інтимного із загальним, якщо хочете – із вселенським. До того ж, поданого як одвічний, почерпнутий із того таки Писання сюжет випробовування людини на людяність у катастрофічному сходженні на пред’явлену йому історією “голгофу”. Біблійні образи, мотиви, сам шлях євангельських випробувань Спасителя справді пронизують наскрізний сюжет книги, перегукуючись із щоденниковими подробицями часу, відрефлексованими поетом. Назва книги віршів і авторська преамбула відсилають до історії старозавітного Лота, його дочок і його дружини, котра, як відомо, закам’яніла, стала соляним стовпом. Але події міфу обертаються тут своєю протилежність. Скам’яніти душею ліричному герою судилося не внаслідок кари Божої за непослух, як було із Содомом та Гоморрою за неправедне життя, а під тягарем страшних злочинів агресора, скоєних у ДОМІ та на БАТЬКІВЩИНІ ліричного героя. І таких злочинів, які, за всіма й людськими мірками, заслуговують на найсуворішу кару небес. Тут вже, хочеш не хочеш, а запитуєш себе, як це робить, власне, ліричний герой віршів: невже той, хай не суворий старозавітний, хай більш м’який і справедливий Бог Нового завіту змовчить? Сумніви терзають навіть за цілком відстороненого погляду на те, що чиниться в Україні. А про тих, хто, як ліричний герой автора, перебуває всередині катастрофи, й говорити не доводиться. Саме тому, напевне, разом із словами відчаю (“Боже всевишній, пошли свого сина, нелюдь нехай захлинеться свинцем…”; 22-23.03.2022) виривається з його скам’янілої після Гостомеля, Ірпеня та Бучі душі гірка, страшна, бо крізь криваві сльози, іронія, коли Син людський на палаючій землі звертається до Отця небесного: вогонь тут не лиже – до кістки з’їдає, а гар – задихається й вирій. Візьми їх, мій Отче, до себе, до раю, як є – без одежі і шкіри! (“ходив Ірпенем, у Гостомелі плакав…”; 09.04.2022) Який рай, де він, коли на нього сміє претендувати й досі жодним чином не покараний злочинець з по лікті закривавленими руками?! Схоже, Отче поетичного апокрифа Чиркова зіходить. І що?.. плине річка в рай із України, неширока, та не має дна, Бог приходить, дивиться із кручі на той плин червоний, наче мак, щось його у ці хвилини мучить, щось у світі коїться не так… (“шабля розтинає, куля – множить…”; 02.04.2022) Тяжкою ношею на душі зневажених ворожою силою людей лягає зволікання чи – невже таке можливо?! – безсилля Боже. Вслухайтесь у відлуння, що осіло в ліричному героєві ще з 2014-го під час однієї із зустрічей на дорозі випробувань: Глянула угору, аби узріти Бога чи хмарину, яка напоїть висохлі городи. Нікого в небі. Мир і дощ нескоро... Натерпляться й городи, й Україна. (“дорога – попіл…”; 29-30.06.2017) У небі НІКОГО! І ось тоді з неминучістю розпачу насправді являє себе апокрифічний Син божий – у цій безнадійній надії на вищу кару злочинцям і порятунок жертвам. Який він, цей бог? А він – бог-каліка, що пройшов крізь вогонь вторгнення, знеможений бог: не зовіть, не піду по воді. Аки посуху – це не для мене. Вдарив “Град”. Почалася гангрена. Відтяли. Не піду по воді. Не ділитиму хліб я і рибу. Ані краплі води – на вино, мертвих губ не зволожить воно, од живих не відверне загибель. А от в пекло – хоч зараз. Піду. Воскрешати й виводити вбитих, щоб дожати могли і дожити і над яслами звести звізду. (06.08.2018) Тяжкі сумніви ліричний герой долає переконаністю, що приходить, здається, невідомо звідки, у безумовнiй присутності Бога у приватному житлі – його власному й кожного з одноплемінників. Разом з житлом (і в нім) зіходить бог-каліка у пекло, щоби смертю смерть подолати заради майбутнього Життя. Тобто ДІМ українського поета, який він готовий відстояти ціною життя, за образною логікою книги, і є Богом. *** Вірш “не зміг. я – той, хто скам’янів” (10.03.22) є символічним зачином книги. У його рядках сходяться і лірика як інтимно пережите, і публіцистика загальнонаціонального гніву і ненавистi до ворога (“вражих дітей”, бандитів-московитів), і позачасова епіка міфу, поточного часу й цим часом перетворена: не зміг. я – той, хто скам’янів.
Нова книга поета · “Публіцистичний пафос віршів Чиркова — не що інше, як перетворена документальність, обумовленість реальним фактом”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Шевченком. Вірш, поряд із образом ХА- ТИ, вводить у простір біблійних страждань жертовний образ МАТЕРІ. Ні утекти. Ні закричати. Колодязь від снаряду вгиб. – Це кров моя, – сказала мати, вронивши у калюжу хліб. Хатина – біла, вишня – біла, а неня спатоньки лягла. Скоринка вразь почервоніла, напившись крові і тепла, розм’якла. Розділили з братом. – Це тіло, дітоньки, моє… “Сім’я вечеря коло хати, вечірня зіронька встає”. (13-14.04.22) Або візьмімо “Сонет про бiлу хату” (16.10.19), з другої частини книги – вірш з дуже точним образом міжсвіту, в розломі якого опинилася Україна, яка прагне і шукає незалежності: “живемо на околиці лiта між споганеним Кримом і Римом, наші вікна виходять на зиму, наші яблуні градом побиті”. Або – звідти ж – кіт на колінах полум’я дике небо і душу наскрізь пропіка хата – каліка і в хаті – каліка тихо злітає пір’їна легка (…) кіт хоче їсти і треться об ногу хата без даху жилець без руки (06.10.18) ХАТА у Чиркова, що, як і сама Україна, пробивається крізь вогонь і смерть, трагедійно вбудовується у наелектризований хронотоп світової культури. Вже другий у цьому зібранні вірш (“сирена. Київ. Одіссей давно вернувся на Ітаку”) переміщує нас у простір грецької антики, у світ Гомера. Одіссей, який повернувся додому, не може сховатися від загрози смертельних пісень сирен, які, тим часом, прориваються в мозок і душу ліричного героя в… Києві! Сирена у такій амбівалентній інтерпретації – один із наскрізних образів книги – та музика, якою живе нині поет-киянин Сергій Чирков (“хай виє, байдуже, не вовк. не загризе, не заморочить…”, 23.05 - 24.06.22; “Побачити і вмерти? Хай без мене квітує рафінований Париж, йому – Едіт Піаф, мені – сирена…”, 04.04.22). З’являється у цьому просторі і прекрасна Олена з Менелаєм із тієї ж таки гомерівської міфології. Проте Олена тут – інобуття не кохання, а Свободи, яку зовсім не стародавні греки, а сучасні українці відстоюють перед підмісячним, так би мовити, світом. *** Багато що з процитованого або згаданого тут відверто й акцентовано публіцистичне. Навіть те, що може бути віднесене до інтимної лірики. Зовсім “чистої” лірики порівняно небагато, що цілком зрозуміло ів чому є своя органіка. Оскільки вся книга не що інше, як опір, протест, протистояння, виклик ворогові, звернений, без сумніву, до зору та слуху сучасного людства. Усвідомлюючи справжнє місце і роль України у світі, переживаючи реакцію на біди, що її спіткали, ліричний герой посилає ТУДИ, у великий СВІТ з реальної ВІЙ- НИ, відчайдушний поклик: “закрийте небо – можете ж! – закрийте отим щитом, що з дерева Гофер”. Це важливий наскрізний мотив-поклик книги – спроба домогтися безумовного (без будь-яких застережень!) порозуміння із західним світом, взагалі зі світом, частиною якого усією органікою своєї плоті та її суворою трепетністю є Україна, і який не надто активно долає “мюнхенський” синдром минулого ще століття. Спроба діалогу зі світом, що на подив повільно приходить до усвідомлення очевидного: катастрофа, що розростається на теренах однієї з найбільших європейських країн, стосується його безпосередньо. Публіцистичний пафос віршів Чиркова — не що інше, як перетворена документальність, обумовленість реальним фактом. Мається на увазі документальна фіксація спостережень ліричного героя за межами свого, приватного будинку – у будинку-країні. Кінематографічно виразне і водночас готове до узагальнення спостереження самого факту. Таке, приміром: каміння, цегла, обгорілі брили, виблискує на сонці бите скло… будинку наче й вчора не було, а чоловік – старанно вибиває килим, висить полиця з Гегелем і Кантом на чеснім слові й трохи на стіні – а він затис дощечку в п’ятірні і трусить килим, наче творить свято для неї, для єдиної, яка підлогу мила, а воно влетіло, і чоловік стоїть і вибиває килимі жде, коли додому погука, курить пилюка навпіл з чорним димом, вже й голова не сива, а руда, упав балкон, вона не вигляда, і він старанно вибиває килим. (29-30.04.22) Пригадалося, яке враження справила свого часу на видатного режисера Андрія Тарковського смислова багатозначність документа. Фіксація такого, наприклад, факту: людина, роздягнувшись перед розстрілом, шукає сухе місце, куди можна було б скласти одяг. Моторошна ексцентрика реальності! Як і тут, у віршах Чиркова. Зруйновано будинок, загинула кохана, а чоловік старанно виконує звичну домашню роботу: вибиває килим. А ось ще один важливий, я б сказав, наскрізний у сюжеті мотив: який “Гегель”? який “Кант”? Знову і знову постає питання, а що за книги ми читатимемо і які вірші писатимемо після чергової у світовій історії безсоромної наруги над тим, що зветься людяністю; над тим, що зветься культурою – художньою насамперед? Про це є також тут (24.05.22): коли з обличчя змиєм сажу, складемо цеглу, як була, коли усе-усе розкажем, всадивши світ окрай стола, коли загиблих воскресимо і рани зцілимо живим, відростимо згорілі крила і заведемо Рим у Крим, коли увійде тиша в дім і нарече цей дім своїм – які читатимемо книги під невиття сирен і “МіГів”? (24.05.22) У книзі Чиркова відлунюють образи світової культури, образи української літературної класики. Скажімо, у проникливих віршах “очі не сірі й нітрохи не сині” (22-23.03.22), що викликають асоціацію з новелою Михайла Коцюбинського “Коні не винні”. Або мотиви Тараса Шевченка (“і не народжених, і мертвих, і живих”; 23.11-06.12.22) – перегук, окрім іншого, з поемою “І мертвим, і живим, і ненарожденним” (“Послання землякам”). Але у жодному рядку – ні нотки звертання до російської, хоча б словесності, з якою Чирков, смію запевнити, знайомий доволі-таки непогано. Голос її етично не прийнятний у наративі воюючої України... Чистої лірики, як я вже зауважував, мало. Але з’явившись, вона набуває особливої проникливості і пронизливості – на моє відчуття, принаймні. Ось найтонше ліричне переживання, зафіксоване у Києві менш ніж за місяць після вторгнення: замкнімо двері, вікна зачорнімо, свічу – на столик, не сюди, лівіше, хай тишу вогник поміж нас колише, і хай що хоч над головами грима, чай з чебрецем, горнята з порцеляни, давай-но я посуну орхідею, поглянь які метелики над нею, й ніхто не знає, що висить над нами. дай руку, люба, то скандалить туча. чому ж у наше? – в світі безліч вікон. а як і влучить – влучить – не розлучить, осядуть на іконах наші лики. (12-13.03.22) Вражаючий факт неймовірної дикості того, що відбувається у 21-му столітті, навантаженому, здавалося б, переконливим досвідом минулих війн і який, начебто, має проти них щеплення. А тут, в одному з київських жител, відбувається реальне повернення до катастрофи світової війни, яку Україна вже переживала. Із тими ж зачорненими провалами вікон, відгородженим від загрозливої реальності життям і, водночас – беззахисною кожною своєю миттю. Як таке могло повторитися?! Змогло. Такими є сучасні реалії сьогодення. І в цій реальності – постає острівець приватного, інтимного існування! Такий незахищений, такий тендітний, що, здається, йому не вижити, не вберегти тихої єдності дому, сім’ї. Ось яким бачиться поетові фінальне сходження близьких душ: “осядуть на іконах наші лики”. У стійкості окремних доль, у їхній живій нерозлучності – велика сила опору. Ну неможливі ТАКІ вірші у сучасній Росії, неможливі ТАКІ книги, бо не освячені ТАКИМ досвідом. І чи будуть колись можливими? Ліричних переживань як природної ілюзії тимчасового укриття від біди у першій частині мало. Особисте стало переживанням спільного опору біді, влилося у всенародну течію і виплеснулося загальною ж ненавистю до ворога. Тому такі дорогі для автора залишки недовгого настороженого душевного затишшя (08.05.22): як воно – проснутись не від вию – від торкання, що давно не спить і плекає передсвітню мить пурхнути метеликом на шию? як воно – здригнутись не від хвилі, що іде провулком вогняним, а злетівши тілом неземним у світи, де з крилами й безкрилі? як воно упасти не від рани, й не упасти – поруч прилягти, і щоб млосно усміхалась ти: “Божечко, який сьогодні ранок…” (08.05.22) І це – “Божечко, який сьогодні ранок” – такий самий фінальний злет-сходження душ, що стали ликами ікон у раніше процитованих рядках! У другій частині книги суто лірики ще менше. Надто сильне потрясіння від всезагального, несподіваного і неможливого, як спочатку, думалося, лиха, звершеного і піднесеного в дар підступними сусідами. Проте – є. За п’ять років до повномасштабного вторгнення надія на тишу, на те, що вляжеться “лихо”, відгукується пронизливим болем – якщо повернутися на початок першої частини книги і поглянути крізь оптику “24.02.” на події недавнього минулого: “і стане в хаті тихо-тихо, і згорнеться трикляте лихо, і котятком вляжеться до ніг”. **** Очевидна фольклорність книги – свідчення не лише її вкоріненості у ґрунті народної культури України, а й приклад створення феноменального культурного “оксюморону” – АВТОРСЬКОГО ФОЛЬК- ЛОРУ у тяжкі для батьківщини часи. Не сумніваюся, до таких речей слід зарахувати “Різдво. Зарізати свиню…” (22-23.03.22). Приголомшливий образ того, як у людині, яка з дитинства не переносить виду крові і відкидає й натяк на знищення живого, війна пробуджує не те щоб пристрасну жагу крові ворожої, а змушує подолати в собі природне неприйняття насильства. Не менш сильний образ, народжений з наявної, за суттю, реальності. З документа, так би мовити. Але й з фольклору, з української літературної класики й авторського фольклору, який набув форми та змісту. До таких належать вірші про вишневе деревце, знищене вогнем разом із хатою та родиною в ній. ні листя, ні квіту, ні ягоди потім, вона не кричала – аби не лякати родину, яка догоряла у хаті з обрушеним дахом, обірваним дротом, до смерті звугліла, до болю зчорніла і все-таки – біла від квітня і квіту, від хмарки в зеніті й весільної миті, яка підхопила обох нас на крила, не буде нічого, цурпалки – як руки, хапалася вишня за сиву дорогу, що бігла від пекла за чорним порогом, подалі від хати, в якій догоряла родина, яка про ті муки не знала. (16-17.04.22) Із цими віршами перегукується публіцистика “Прощеного вірша” (“я злодійської їхньої крові не хочу”, 25-26.02.22). Мотив і образ пролитої крові – крові приватної людини та крові країни, крові безневинних і тих, хто бореться, крові, зрештою, ворожої – один із наскрізних у Чиркова. Чиїм злочинним промислом тисячі й сотні тисяч занурені в цю криваву “ріку”? Комусь відповідь на це питання досі видається “неоднозначною”. Чудові у своїй всеохоплюючій фольклорності – авторській! – і ось такі рядки з другої частини книги: В жовтий яр по жовту глину виряджав я доню й сина. Я і сам її носив від роси і до роси. Наносили цілу гору, стала гора – на пів двору, жовта-жовта, як вогонь з-під Господніх з-під долонь. В синій яр по синю глину виряджав я доню й сина. Я і сам її носив від роси і до роси. Наносили – цілу гору, стала гора на пів двору, синя-синя, мов ріка із Господнього ставка. “Ти здурів? – питають люди, – як двором ходити будеш, моркву зносить, буряки?” Добрим людям невтямки: жовта глина – для толоки, синя глина – для толоки. Зберемось на шостий день – та й наліпимо людей. Жовта глина, синя глина – та й постане Україна. (31.07.17) З жовтої та синьої глини відтворюється, повстає з попелу війни Дім України – іза біблійною логікою, і за фольклорною. I за логікою історії. *** Друга частина книги, як вже зазначалося, – це сходження до тих днів, місяців, років, з яких виросла подія частини першої – варварська навала у всій її божевільній повноті. Сходження, але водночас і піднесення до духовного подолання факту навали, піднесення до Дому як символу національного єднання в індивідуальному опорі кожного ворожій силі. Всі завершальні вірші другої частини книги – про це. По суті, відбувається одночасне повернення на початок першої частини – до комплексу Лота, перетвореного силою духу ліричного героя книги. Скам’яніла душа наливається живою гарячою кров’ю повернення до життя – вічного повернення. Скоряючись логіці цього сюжету, звертаюся до рядків, що книжку завершують (“Син іде з війни додому”; 19-21.02.17), народжених до повномасштабного вторгнення. Це улюблена мною річ! Вона вразила і глибоко проникла в душу! Образною побудовою та змістом, ритмікою. Тут читач знову має справу з органічною взаємодією публіцистичної напруженості, фольклорної простоти та світооб’ємності з пронизливою ліричністю переживання. Вірші ці, наскільки мені відомо, мають глибоко особистий, автобіографічний характер. У них із провидницькою силою передбачена важка (ніби відтворена на кінострічці зйомка рапідом!) уповільненість та епічна нескінченність повернення додому, нескінченного шляху Сина з пекла війни з його смертельним нависанням. Повернення до божества Дому, до родини. До Батька. Аби тільки переступити поріг! Переказати, наскільки сильно й виразно це виписане, неможливо, оскільки тут – справжнє. І виникло воно з особистого досвіду страждання та любові: Син іде з війни додому – третій день і п’яту втому, сьомий місяць, третій рік, не стуляючи повік. Вже здолав поріг і сльози, що зустріли на порозі. Вже у хату увійшов, із губи злизнувши кров. Він от-от зачинить двері і спитає про вечерю. Зробить крок, іще один. Йде з війни додому син. Вже знімає балаклаву, сивину, безсоння, славу. Вже усмішка крає рот. Він повернеться. От-от… Син іде. З війни. Додому. Битий градом, митий громом. Боже, як йому дійти з тих світів у ці світи? Третій рік іде невпинно. Чим тобі зарадить, сину? Протяг стіни розтина. Син іде. Іде війна. (19-21.02.2017)
Подія · “Робота з обдарованими дітьми нині вийшла за ме$ жі Гостомеля та Київщини. Ми співпрацюємо з на$ шими партнерами з Канади, Хорватії, Угорщини”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

раїнців”. Ось кілька відгуків про захід і конкурс: “Щиро вдячна всім, хто своєю участю в такому чудовому конкурсі та фінальному концерті-нагородженні переможців подарував приємні миті насолоди поезією, музикою, піснею, поділився теплом і щирістю душі!” (Тетяна Кондратенко). “Наснаги, натхнення на довгі роки служіння українській нації! Всім нам Переможного Миру!” (народна артистка України Галина Яблонська). “Щиро вітаю всіх діток, які взяли участь у чудовому конкурсі “Світ починається з Мами”. Діти талановиті, у всіх роботах відчуваються справжні щирі почуття любові до рідних матусь і до рідної держави. Гран-прі і дипломи отримали, звичайно, не всі, а ті, хто проявив більшу майстерність і фантазію для створення композицій, а це означає, що потрібно більше працювати. Бо талант – це важливо, але це половина того, що потрібно для успіху! Решта – це наполеглива і невтомна праця, тоді успіх прийде неодмінно” (народний художник України Валерій Франчук). “Щиро вітаю переможців кон# курсу! Щиро вітаю і дякую органі# заторам, членам журі і всім при# четним до цього конкурсу! Це було неймовірно! Цей конкурс має жити довго-довго!” (кінорежисер Дмит# ро Ломачук). “Вітаю і радію за творчих дітей, які у строю і в синергії з Україною, у просторі Божого світла! Нехай їх Бог веде і надалі до нових висот і творчих народжень” (композитор, бард Ігор Якубовський). “Щиро радію успіхам моєї доні Даринки, яка допомагала мені і всім, хто долучився до виготовлення сухих борщів для наших захисників і захисниць і написала вірш “Мамин борщ”, який так високо оцінений журі. Гордий, що ми тут! Дякую за свято!” (Геннадій Педченко, тато володарки Гран#Прі). “Щиро вітаю переможців, організаторів та шановних суддів! Нових творчих успіхів усім!” (голова правління Київської “Про# світи”, народний артист України Кирило Стеценко). “Цей конкурс співзвучний із заходом “Четвертої Хвилі” – марафон “Діти Канади – діти України”. Подія відбудеться 4 червня 2023 р. у приміщенні Українського Національного Об’єднання. Ми представимо переможців конкурсу, а також розмістимо фотографії їхніх робіт. Долучайтесь! Можна викупити роботи за помірну ціну як пам’ять про талановиту особистість з України. Для них це буде неймовірною підтримкою з далекої Канади. Вони навіть не мріяли про таке. Ваші донати будуть розподілені між допомогою дітям “Небесної сотні” та конкурсом “Світ починається з Мами” (Хелен Поліщук, Торонто, Канада). Залишається подякувати орга: нізаторам конкурсу: Коаліція “Гостомельщина – простори мрій”, Асоціація орга# нів місцевого самоврядування “Київська агломерація”, Постій# на комісія з питань освіти, нау# ки, культури, духовності та релі# гії Київської обласної ради, Ко# мітет з питань культури, міжна# родних зв’язків та туризму гро# мадської ради при КМДА, Між# народний благодійний фонд “Твоя доброта”, Благодійний фонд “Право на гідне життя”, Всеукраїнська інноваційна освіт# ня платформа “Сходи в Майбут# нє”, Міжнародний благодійний фонд “Хай світ пізнає Україну”, Київське міське та обласне об’єднання “Просвіта” імені Т. Шевченка, Київський фахо# вий коледж прикладних наук. Організатором конкурсу на міжнародному рівні є Міжнарод# на організація українських громад (IOUC FОURTH WAVE/МОУГ) “Четверта хвиля” в Торонто (Ка# нада). Меценатами конкурсу стали: корпорація “ЮРІЯ#ФАРМ”, ви# давництво “САМІТ#КНИГА”, а основними доброчинцями – М. Гуменюк, О. Мойсеєнко, О. Динник, Л. Сова, Ю. Жиліна, О. Кочетков, І. Д. Деркач, С. Ляшко, І. Чернишова, Т. Куда# ренко, Т. Фуртель, А. Чопчик, М. Чураєв. На світлинах: миттєвості конкурсу
Подія · “Робота з обдарованими дітьми нині вийшла за ме$ жі Гостомеля та Київщини. Ми співпрацюємо з на$ шими партнерами з Канади, Хорватії, Угорщини”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Світ починається з Мами!

“Світ починається з Мами” – саме так називався конкурс творчості дітей і юнацтва Київщини, присвячений Дню матері, що завершився великою культурно-мистецькою імпрезою в Київському фаховому коледжі прикладних наук. Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови правління Київської “Просвіти” Голова оргкомітету конкурсу – Іван Степурін, член Громадської ради при КМДА, голова правлін# ня Міжнародного благодійного фонду “Твоя Доброта”, директор видавництва “САМІТ#КНИГА”. Заступник з організаційних пи# тань – Ігор Найда, лідер Всеукра# їнської інноваційної освітньої платформи “Сходи в Майбутнє”, який захопив усіх небайдужих до справи виховання, творчого роз# витку та відновлення ментально# го здоров’я дітей війни Київщи# ни. А розпочалося все з Гостомеля – містечка, яке першим зустріло# ся з московським ворогом 24 лю# того 2022 року, що планував легко і швидко пройти до Києва. Але ми вистояли, відрізавши ворогові дорогу до столиці! Окупація… розпач… сльози… втрати… Діти бачили всі жахіття війни і про# тистояння, вони мужньо це пере# жили, виливаючи свої емоції на папір, у витвори декоративно# ужиткового мистецтва, адже об’єднали їх творчі проєкти: “Ді# ти – Війна – Україна”, “Стіль# ник” тощо. Робота з обдаровани# ми дітьми нині вийшла за межі містечка та Київщини. Сьогодні ми співпрацюємо з нашими парт# нерами з Канади, Хорватії, Угор# щини. Номінацію “Живопис” очолю: вав народний художник України, графік, скульптор, живописець, член спілки дизайнерів України Валерій Франчук. Роботи талано: витих дітей оцінювали відомі в Україні і за кордоном творчі осо: бистості: Хелен Поліщук (Торон: то), Олена Диба (Хорватія), Гали: на Єрко, Володимир Коскін, Ок: сана Фурлет, Віталій Хома, Анас: тасія Чемікос (Канада). Гран#Прі за врівноважене композиційне вирішення твору, гармонійне поєднання кольорів і майстерність виконання отрима# ли: Соломія Королько, Буча, за роботу “Моя мама – чарівниця” (наставник – Оксана Фурлет), Віра Мурзич, Славутич, “Най# краща мама” (наставник – Ма# рина Насенок), Анастасія Кири# ченко, Біла Церква, “Усе моє – все зветься Україна” (наставник – Ірина Шевченко). Дипломами І ступеня наго# роджено: Поліну Завальніцьку, Варвару Оришкевич, Мілану Та# тарчук, Анну Чорнобай. Друге місце посіли: Анна Шамаєва, Ва# силіса Пилкіна, Катерина Калі# ніченко, Ірина Несчотна. На тре# тьому місці: Аріна Федорчук, Анастасія Буловенко, Вікторія Волочай. Нагороди дітям вручали Інна Шубко – депутатка облради, ди# ректорка Навчально#виховного комплексу “Вишгородська ра# йонна гімназія “Інтелект” – за# гальноосвітня школа І ступеня” та Людмила Смисловська – за# ступниця директора Комуналь# ного закладу Київської облради “Обласна бібліотека для дітей”. Номінацію “Поетично:прозове (авторське) слово” очолила Ольга Ходацька – письменниця, педа: гогиня, доктор філософії. Творчі роботи дітей оцінювало журі, до складу якого увійшли: Євген Бу: кет – член правління Національ: ної спілки краєзнавців України, голова правління Київського об: ласного відділення “Просвіта” ВУТ “Просвіта”; Тетяна Кондра: тенко – журналістка, авторка проєкту “Всеукраїнський форум “Дитячим дотиком пера” – Укра: їну об’єднують діти”; Анатолій Качан – письменник і культур: ний діяч; Світлана Кас’яненко – дитяча письменниця, громадська діячка; Михайло Ільїн – голова правління Міжнародної громад: ської організації “Федерація всесвітнього миру”, головний ре: дактор Всеукраїнської газети “Справи сімейні”; Тетяна Негрій – народна артистка України; Дмитро Ломачук – український кінорежисер; Ігор Якубовський – композитор і поет. Співорганізаторами конкурсу є ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевчен# ка (голова Центрального прав# ління Павло Мовчан) і Київська “Просвіта” (голова правління Кирило Стеценко). Гран#Прі отримали: Аліна Симоненко, Миронівка (настав# ник – Ірина Кожем’яченко), Вік# торія Стельмах, Фастів (настав# ник – Ольга Кудрявцева), Дарина Педченко, Миронівка (настав# ник – Дмитро Кривов’яз). Дипломами І ступеня наго# роджено Олену Вдовиченко (на# ставник – Ірина Запорізька) і Со# фію Сидоренко (наставник – Ірина Запорізька). ІІ місце в номінації “Поетич# но#прозове (авторське) слово” посіли: Анастасія Педешко (на# ставник – Ірина Кожем’яченко), Анна Балабан (наставник – Дмитро Кривов’яз), Олександра Рогальчук (наставник – Тамара Кірмач). Дипломами ІІІ ступеня наго# роджено: Івана Пухтаєвича (на# ставник – Тетяна Шубіна), Ганну Дрозд (наставник – Людмила Комісаренко), Маргариту Сив# ченко (наставник – Тетяна Да# кал). Головою журі в номінації “Де# коративно:ужиткове мистецтво” була Наталія Полтавець – член# киня Національної спілки худож# ників України. До складу журі ввійшли: Галина Забашта, Олек# сандра Кирилова, Леонід Нагір# няк, Тамара Недошовенко – про# відні фахівці Київської державної академії декоративно#приклад# ного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Гран#Прі отримали: Маргари# та Панухник, Гостомель (настав# ник – Василина Панухник), Оле# на Сальська, Рокитне (наставник – Оксана Коваленко), Вероніка Мірошникова, Біла Церква (нас# тавник – Валентина Коробко). І місце посіли: Євгеній Розу# менко (наставник – Наталія Ше# вель), Галина Яременко (настав# ник – Галина Дядюра), Валерія Богданович (наставник – Ната# лія Василишина). Дипломами ІІ ступеня наго# роджено: Софію Павленко (на# ставник – Вікторія Павленко), Олександра Ляшка (наставник – Катерина Ляшко), Анну Дудчик (наставник – Ірина Дудчик) та Мар’яну Бєлоус (наставник – Людмила Ткаченко). ІІІ місце посіли: Вероніка Чорна (наставник – Ірина Шви# денко), Зоя Казак (наставник – Оксана Фурлет), Сусанна Сміла (наставник – Альона Гулей), Ва# лерія Худенко (наставник – Вік# торія Дегтяр). Під час свята лунали пісні у виконанні Тетяни Негрій, Світ# лани Кас’яненко, Ігоря Якубов# ського, Людмили Бакало. У своєму виступі Ігор Найда наголосив на важливості уваги до культурно#мистецької творчості дітей та молоді задля покращення ментального здоров’я, добробуту в родинах, що особливо цінно в період війни. Лідер Всеукраїн# ської інноваційної освітньої платформи “Сходи в Майбутнє” акцентував на розвитку особис# тості юних талантів, усвідомленні ними цінності національних тра# дицій, що дозволить змінювати світ на краще і формуватиме фун# дамент вільної України. Кожна дитина отримала в по# дарунок книжку від видавництва “САМІТ#КНИГА”, презентовану видавцем Іваном Степуріним. Спеціальні подарунки на# чальник відділу культури, молоді і спорту Гостомельської ОТГ Ка# терина Павленко вручила дітям цієї громади, а депутатка Київ# ської облради Галина Єрко пода# рувала учасникам фарби. Долу# чилася до нагородження діток цінними подарунками і Олена Назаренко від БФ ВВС “Для ук#
Такі вони, просвітяни · “Справжні творчі прозріння допомагають нам осмислити нашу історію, міцно стати на наріжний камінь національної ідентичності”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Розмисли про пережите на вітрах історії

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ Чому, скажімо, ні “Урядовий кур’єр”, ні “Голос України” не наважилися оприлюднити роз# мисли темпераментного дослід# ника і публіциста про сиводавню дійсність українського народу – про періоди Мезинської археоло# гічної культури, трипільської ци# вілізації, про духовні багатства українського роду?.. Вадим Пепа прагне “зазирнути” навіть у гли# бини тисячоліття до нашої ери, пізнати доісторичне минуле на# шої Вітчизни, а це вже насторо# жує. Мовляв, Вадим Пепа – письменник, а не професійний історик, який повинен користу# ватися суто науковими методами, адже традиційна історія як науко# ва дисципліна опирається на пи# семні джерела. Але в розмислах автора таких книг, як “Скажи мені, соколе” (1987), “Ключі од вирію” (1990), “Україна в дзеркалі тисячоліть” (2006), “Пам’ять української ду# ші” (2012), “Перед очима істини” (2015), “Майстер#клас з імперато# ром” (2017), “Віч#на#віч з вічніс# тю” (2019), “Володар грому” (2020) – називаю лише ті книги, з якими я ознайомився, – знаходи# мо не тільки багато звернень#по# силань на історичні писемні дже# рела, починаючи з візантійського історика і письменника Прокопія Кесарійського, візантійського ім# ператора Костянтина Багрянород# ного і не кажучи вже про свідчен# ня римських, арабських та інших візантійських істориків, а особли# во давньоруських літописців. До всіх цих історичних свід# чень Вадим Пепа підходить із критичною міркою, намагаючись виробити новий підхід до пізнан# ня, до осмислення передусім до# історичного минулого україн# ського народу, звернувшись без# посередньо до першоджерел – до голосів пращурів, до первозван# ної української духовності, якщо є передусім народнопоетична творчість. Письменник вважає, що “народнопоетичне, а з ним – календарно#обрядове – є святим письмом українського народу”, бо це “мова з народних уст”, яка проймає цілі тисячоліття і її від# Ніна КОВАЛЕЦЬ, провідна методистка Чернівецької обласної бібліотеки для дітей Чернівецька область від по# чатку повномасштабної росій# ської агресії прийняла майже 90 тисяч вимушених переселенців, серед них понад 29 тисяч – діти. Саме для них наша комунальна установа “Чернівецька обласна бібліотека для дітей” виявилась майданчиком моральної під# тримки та культурного розвитку. Юні читайлики приходили і при# ходять до нас за книгами, дехто навіть звідси дистанційно навча# луння долинає до нас від первіс# них родів, а згодом і племен укра# їнського етносу. Вадим Пепа вважає, що “в ду# ховному світі людства немає ні# чого настільки прихованого, щоб його сутність не можна було роз# крити”, тому він так сміливо, з певною дозою інтуїтивної прозір# ливості намагається все це пере# осмислити завдяки “перечитан# ню” предковічної міфопоетики українського роду. Письменник вірить, що ніщо в природі, світі, всесвіті не зникає безслідно. Він переконаний, що існують закони духовного самозбереження, які колись таки будуть відкриті, тому й письменник#дослідник заглиб# люється в невичерпні криниці народної пам’яті, запрошує до# слухатися до голосів колядок і щедрівок, гаївок, купальських пі# сень… Вадим Пепа переконаний, що передусім колядки й щедрів# ки – це рідномовні сигнали від трипільської культури, від праук# раїнських правіків і це словоспів звучало з давніх#давен на одвіч# них етнічних українських землях і звучить сьогодні. Невідомо, до якого часового горизонту ведуть українські ко# лядки і щедрівки. Та є тверджен# ня видатного мовознавця Олек# сандра Потебні, який народно# поетичний шедевр “А ми просо сіяли” відносить до другого тися# чоліття до нашої ери. Усі вияви народної творчості, все, що ви# творене руками наших предків, що вимовлене, виспіване, вима# льоване, вишите, мережане, гап# товане, вирізьблене, виліплене десь у глибинах віків і тисячоліть допомагає пізнанню нашої істо# ричної долі. Саме завдяки цим народнопоетичним, символіч# ним і матеріальним свідченням й пізнається духовна історія наро# ду, відстежується його розвиток ється, а наші працівники намага# ються допомагати їм, заодно сприяючи якісному дозвіллю. Уже звичними стали у нас за# ходи, пов’язані з історією та культурою Буковини, зустрічі з письменниками, перегляди ви# ставок, майстер#класи з цікавими мистецькими техніками, зреш# тою, в бібліотеці можна навіть спробувати себе в ролі акторів гуртка “Коли оживають ляльки”. Порівняно новою формою роботи бібліотеки став проєкт “Читаємо з чотирилапими”. Йо# го завданням є не тільки поліп# шення психоемоційного стану ді# тей, але й заохочення їх до читан# від найдавніших часів до су# часності. Так, читаючи книгу “Во# лодар грому”, якось відразу натрапив на пророчі слова: “На превелике горе, наші кордони зі східної сторони зухвало розтрощені кремлів# ськими окупантами, повале# ні, розірвані гусеницями танків… А ті ж кордони затвер# джені непорушними, здава# лося б, міжнародними уго# дами. На територію, просяк# нуту до самої магми гарячою козацькою кров’ю, нестямні агресори безпардонно пося# гають, як на свою власність. …Хіба ж не сатанин# ський замір – позбавити україн# ський народ і його мову пам’яті за понад двадцять тисячоліть існування етносу?”. Ці слова, написані напере# додні вторгнення рашистської орди в Україну, ще раз засвідчу# ють прагнення Вадима Пепи прозирати вмайбутнє через ма# гічний кристал минулого. Книга “Володар грому” – це ще одна оригінальна спроба поглибити пізнання витоків і буття старо# давнього українського етносу, його міфології, світобачення. Сміливий висновок про триєди# не слов’янське божество – Кий, Щек і Хорив та Ранкову Зорю – Либідь – автор обґрунтовує ори# гінальною авторською інтерпре# тацією, яка спирається також на праслов’янську міфологію і фольклор давніх слов’ян – пред# ків українців. Саме тому письменник так уважно пізнає першоджерела, за# зиваючи відкинути спекулятивне прочитання російськими, а пізні# ше радянськими істориками по# дій в галузі історії, археології й лі# тератури. Наука історія часом нагадує ясенне поле, де один артефакт, чи навіть літера перевершають з ніг на голову зміст цілого поняття. Промовистий приклад у цій кни# зі, де елліни називали наших пра# целюбних предків “скави”, тобто ті, хто працює на землі. Недобро# совісні літописці, вважає Вадим Пепа, вставили до цього слова букву “л”. І вийшло “склави”, що по#грецькому означає “раби”. Примітно, що і зараз москов# ські історики, а по суті імперські пропагандисти широко викорис# товують практику підтасовування фактів, продовжують вдаватися до всіляких маніпуляцій, щоб за# темнити й викривити історію, вибити з#під ніг наших сучасни# ків основу нашого етносу. До речі, у статті “Тільки прав# да зостанеться”, опублікованій в газеті “Слово Просвіти”, чітко висловлена позиція письменни# ка, власне історичне кредо: “Монгольської закваски ра# шисти силуються позбавити во# лелюбний народ предковічної пам’яті. На моє переконання, ук# раїнський етнос із першими сло# вами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній куль# турі. Її вікування – понад ХХІІ–XIV тисячоліття до нової ери. Матеріальні й духовні здо# бутки попередниці успадкувала Трипільська археологічна культу# ра”. Йти дорогою правди найваж# че, але цією дорогою Вадим Пепа ступає впевнено, що засвідчують дев’ять книг історичної темати# ки. Про це також свідчить книга “Володар грому”, де конкретно доводиться, що українські пред# ки справіку удостоювалися різ# них найменувань від еллінів, від римських, візантійських, араб# ських авторів… І за тими пись# менними свідченнями виразно проступають такі правдиві назви не когось іншого, а саме наших пращурів. Заслуговує на увагу твер# дження про “слов’янську групу”, як про поняття узагальнююче. Оригінальні, “вирощені” на на# роднопоетичних, фольклорних джерелах, які беруть початок у Мізинській археологічній куль# турі, промивають нове світло на вже усталені канони історичної науки. Полемічною, але плідною ви# дається думка про приниження образу князя Кия, який наші предки, за твердженням автора, шанували як бога#громовержця. Своя, правда, спірна думка в ав# тора і про гунів, про їхню роль і взаємодію із сусідами. Акцент Вадима Пепи на імені Кия, якого він бачить у пантеоні слов’янсь# ких божеств уже під іменем Перу# на, досить сміливий, але вже іс# торикам вирішувати про його на# уковість та історичну достовір# ність. А книга “Володар грому” бу# дить думку, апелює до нашого серця і генної пам’яті. І хоча ав# тор не “патентований” історик, його думки, а часом справжні творчі прозріння допомагають нам осмислити нашу історію, міцно стати на наріжний камінь національної ідентичності. ний фонд “СпівДія заради дітей” за підтримки ЮНІСЕФ та міжна# родної неурядової організації Sa# ve the children. Зокрема, ця орга# нізація подарувала учасникам та# бору рюкзачки з психологічно# розвантажувальними іграми. На# віть тепер ці структури продовжу# ють співпрацювати з нашою біб# ліотекою в наданні психосоціаль# ної підтримки дітям ВПО. Як сказано, ми допомагаємо нашим юним гостям пізнавати Буковину, її історію та культуру. Так, на зустрічі з письменницею Христею Венгринюк були пред# ставлені кілька дитячих книг ви# давництва “Чорні вівці”. Одно# часно відбувалися й читання цих видань. Авторка подарувала ді# тям#переселенцям книги “Леген# ди Чернівців від Чорної Вівці”, а від спонсорів заходу – Бремен# ської судноплавної компанії CANDLER Schiffahrt GmbH – книголюби отримали в подарунок набори для творчості, а їхні нав# чальні заклади – міні#теплички. Вважаємо, що сучасні кни# гозбірні мають бути гнучкими у своїй діяльності і вміти швидко переорієнтовуватися відповідно до викликів часу. Нові форми ро# боти, залучення нових партнерів, спеціально облаштований прос# тір для дітей є підтвердженням того, що цієї тенденції дотриму# ється і наша установа. Саме розмислами слід вважати статті та есеї, які в останні три десятиліття були опубліковані Вадимом Пепою переважно в газетах “Слово Просвіти”, “Укра$ їна молода”, “Літературна Україна”… Здається, інші провідні видання в публікаціях йому відмовляли.
Такі вони, просвітяни · “Справжні творчі прозріння допомагають нам осмислити нашу історію, міцно стати на наріжний камінь національної ідентичності”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Для читайликів1переселенців

ня, залучення до цього собак#ка# ністерапевтів, сприяння розвит# ку волонтерства та навчання на# виків гуманного і відповідально# го ставлення до тварин. Загалом каністерапія – це метод соціаль# ної та медичної реабілітації з ви# користанням спеціально відібра# них та навчених собак. В Україні цей напрям лише набирає попу# лярності, тоді як у Європі, зокре# ма Литві та Польщі, він давно успішно функціонує. Маленькі читайлики з Буко# вини разом із нашими гостями з Херсона, Харкова, Києва, Сум, Маріуполя, Запоріжжя, Микола# єва, Чернігова та інших куточків України так само знайомляться з чотирилапими друзями, читають їм і собі книжки. У погожі дні ці зустрічі зазвичай проводяться в Еко#альтанці, розташованій у дворику бібліотеки. Роботу з кожною новою групою читачів розпочинає тренерка з каністера# пії Антоніна Гошовська, знайом# лячи дітей зі своєю собакою Алі# сою. Зазначу: в нашій бібліотеці відбулась і презентація книжки А. Гошовської “Історія Аліси, або Золото, знайдене на дорозі”. Во# на про безпритульну собаку, яку справді знайшли на одній із ву# лиць Чернівців з поламаною піс# ля ДТП лапою, вилікували, а тва# рина показала неабиякі здібності каністерапевта. До занять долу# чається також тренерка Євгенія Ткачук із собакою Кордом (обоє переїхали до Чернівців із Маріу# поля). Це незабутні зустрічі, на яких не обходиться без ігор та обіймів із новими друзями. Окремо скажу про табори в бібліотеці, які стали традиційни# ми. Досі такими у нас були захо# ди, що проводилися влітку, а те# пер проводять і взимку. Так, під час національно#патріотичного тижня в зимовому таборі було проведено патріотичну годину “Фортеця кіборгів – дух незлам# ності”, присвячену Дню пам’яті кіборгів; творчу майстерню “Теп# ло долонь, любов сердець”; май# стер#клас із виготовлення окоп# них свічок “Світло надії”; учас# ники плели навіть маскувальний костюм для ЗСУ, а в рамках істо# ричного екскурсу “Сила єдності” разом зі офіцером Управління патрульної поліції в Чернівецькій області, капітаном поліції, Ан# ною Хареною гуртківці виготов# ляли патріотичні світловідбивачі у вигляді прапора України й обе# реги для воїнів ЗСУ. Важливо, що до роботи зимо# вого табору долучився Благодій#
Національна еліта · “Кого тільки не викликає його уява з глибин історії на діалог, на “поселення” в його суверенному художньому світі…” · с. 12сторінка оригіналу ↗

Іван Драч: “Не одхиляймося од свічада…” Спомини, факти й роздуми до п’ятих роковин з часу смерті Івана Драча

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Нас подружив Богдан Ступка Не скажу, що з Іваном Драчем мене безпосередньо й спеціально познайомив Богдан Ступка, та сталося це завдяки йому. Через два десятиліття після нашого зна# йомства Іван Федорович залишить доро# гий для мене спомин у невеликому нарисі “Чоловік з Медвина” (2016): “Вразила ме# не його книжка про Богдана Ступку. “Щасливий великий актор, – думалось мені ще за життя видатного лицедія, – що має такого біографа…” Богдан Сильвес# трович звірявся в таких інтимних справах з ім’ярек, як перед рідним братом… Особли# ва дружба зв’язала Ступку і Мельничен# ка”. Тож особиста дружба кожного з Богда# ном Сильвестровичем швидко й нас по# дружила… Та ще був один могутній фактор збли# ження й твердого спільного стояння на землі: Драч очевидячки просто симпатизу# вав вихідцеві з Медвина, славнозвісного своєю антибільшовицькою Медвинською республікою, жорстоко порубаною черво# ною кіннотою Будьонного… Іван Федорович любив переказувати таке: – Коли Семена Будьонного кіношни# ки допитувались, чи він пам’ятає… – Помню, помню… Изрубили, изруби# ли… – Мій Тетіїв він теж “изрубил”. Я пам’ятаю… На фантастично молодій за змістом, духом та енергетикою книзі “Солом’яний вогонь”, виданій до 80#річчя Івана Федо# ровича, він написав мені: “Людині з Мед# вина з любов’ю! 01.11.16”. В історичному контексті медвинці залишалися для Драча символом українськості, сказати б, люд# ської якості. Він говорив, що “людина з Медвина, шабльованого Будьонним, нез# нищима”… За словами самого Івана Федоровича, ми спізналися ще ближче, коли він їздив на моє запрошення разом із внуком Іва# ном до Москви, де мені випало керувати Національним культурним центром Ук# раїни у 2001–2015 роках, і на засіданнях Шевченківського комітету… До складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, очолюваного Бо# рисом Олійником, ми входили шість ро# ків (2010–2016). За цей час лавреатами стали: Дмитро Богомазов, Роман Горак, Мирослав Дочинець, Лідія Забіляста, Анатолій Криволап, Левко Лук’яненко, Петро Мідянка, Петро Панчук, Петро Печорний, Раду Поклітару, Анжеліка Швачка, Василь Шкляр та інші видатні митці України. Члени Комітету мали пов# не право заявити: “Нам не соромно за на# ших обранців”. Нагадаю, що сам Іван Драч отримав Шевченківську премію у 1976 році за збір# ку “Корінь і крона”, до якої входив і при# забутий нині вірш “Тарасова верба над Ти# хим океаном”. Ішлося про “свіжу вербову палку” (Шевченко), яку він у жовтні 1850 року підняв у Гур’єву#містечку й посадив у Новопетровському укріпленні, з поетово# го тепла “вона дійсно ростки пустила, я ну її поливати, а вона рости…” Свого часу Андрій Малишко писав у вірші “Тарасова гілка” про те, як у 1963 році “гілку верби від Тараса з неволі везли на Вкраїну…” Іван Драч опоетизував історичну вербу по#своєму: Є в сквері кущ над Тихим океаном, І там над ним схиляється доба Туманом сивим, то дівочим станом, А то далекосхідним ураганом. Той скромний кущ – Тарасова верба. Де форт Петровський? Пагони вербові З посадженого твого деревця Пішли у світ маршрутами любові І над вітри, і над шляхи тернові Пустили й тут цупкого корінця… У цій статті торкнуся лише тих епізодів мого нечастого спілкування з незабутнім Іваном Драчем, у яких виявилося його ставлення до Тараса Шевченка й історич# ної проблематики, з ним пов’язаної… Микола Жулинський: “Кого тільки не викликає його уява з глибин історії на діалог…” Іван Драч украй вимогливо цінував документальну базу творів на Шевченків# ську тематику, хоча, на мій погляд, це бу# ло взагалі його стилем в історичній проб# лематиці. Пам’ятаю, що поет позитивно сприйняв історичний фактаж моєї книги “”На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)” (2008), і через кілька років по#доброму торкнувся її у згаданому нарисі: “Коли я перекладав “Історію Русів”, мені так би була знадобилася його розвідка про Бо# дянського, та тоді вона ще не з’явилася на світ, а зараз я поглинаю її з особливою відданістю”. Втім, Іван Федорович закін# чив свій блискучий переклад “Історії Ру# сів” у доленосному для України 1991 році, тобто більш як за півтора десятиліття до виходу книги, і він уже був обізнаний з іс# торичними подіями, змальованими в “Іс# торії Русів”, у подробицях і в стратегічній суті, що вилилося в геніальній максимі: ““Історія Русів” – це первісна частина ра# кети, яка запустила нас з вами в косміч# ний безмір історії народів і держав”. До# сить нагадати, що передмову до Драчево# го перекладу написав знаний історик, письменник і літературознавець Валерій Шевчук. Але Драчу справді було цікаво позна# йомитися з новою книгою про славіста, іс# торика, вихідця з української Варви Осипа Бодянського, який і видав уперше “Істо# рію Русів” у 1846 році, заявивши, що роз# глядає це як “священний обов’язок справ# жнього сина свого народу і Батьківщини”. Поготів, що йшлося про його дружбу з Та# расом Шевченком, котрий у 1854#му, зок# Іван Драч, Володимир Мельниченко і Юрій Барабаш рема, дякував професору за передачу йому на заслання “Історії Русів”, інших літопи# сів і праць: “Спасибі тобі ще раз за літопи# си, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мила душа, читаючи їх! Спасибі тобі!” Ще в перший приїзд у Культурний центр України Іван Федорович зацікавив# ся моєю книгою “Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”” (2005), і попросив показати йому будинок, у яко# му з вересня 1916 року до березня 1917#го квартирував політичний засланець Гру# шевський… Вже після повернення до Киє# ва, працюючи над текстом про молодого Грушевського, який на початку 1892 року опублікував у Львові рецензію на працю історика й етнографа, першої в Російській імперії жінки – доктора історії Олексан# дри Єфименко (1848–1918) “Малоросій# ське дворянство та його доля”, згадав, що у Драча є … вірш “Історик”, в якому він пише про неї – вчену, котра народилася в Архангельській губернії, а 1877 року пере# їхала з чоловіком, теж відомим істориком, в Україну й присвятила себе українознав# чим студіям, створенню шкільного підруч# ника з історії України, дослідженню твор# чості Григорія Сковороди і Миколи Гого# ля… Зателефонував Івану Федоровичу й попросив дозволу процитувати його пое# зію: Твердою олійною фарбою Вела історичний контур Як освоїла Коліївщину Як Гоголя чітко значила Як вилюбила Сковороду . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Коли думаю про історика, Думаю Про Олександру Єфименко… Який дивовижний приклад поетової зацікавленості українською історією, ска# зати б, особливої зануреності навіть в її іс# торіографію, яке неймовірне поетично# прозове осмислення творчості конкретно# го автора й звідси – щира повага до ньо# го… До речі, тоді в телефонній розмові Іван Федорович нагадав, що Олександра Яків# на захоплювалася Тарасом Шевченком і навіть у Петербурзі під час семінарів з істо# рії України, які вела на Вищих Бестужев# ських курсах у 1907 році, розповідала сво# їм слухачам про його творчість. Погодьтеся, що ця, здавалось би, не# значна конкретна історія з якоюсь особли# вою силою й переконливістю підтверджує стратегічний висновок видатного літера# турознавця Миколи Жулинського щодо творчості Івана Драча: “Спрага пізнання національної історії така невтолима, така пекуча, що не дає спокою буквально “ні вдень, ні в ночі” – події, постаті, навіть речі “викликаються” запитально з минулого, громадяться, ви# магають оприлюднення на папері… Кого тільки не викликає його уява з глибин іс# торії на діалог, на “поселення” в його суве# ренному художньому світі…” Здається, у другій половині 2017 року Іван Федорович якось заговорив, що хотів би спеціально зустрітися зі мною з приво# ду перебування Михайла Грушевського на Арбаті, розпитати докладніше про його, так би мовити, московські стежки – мені тоді подумалося, що він, можливо, працює над сценарієм про видатного вченого й державного діяча. Зустріч пропонував у нього вдома, проте не судилося… Вперше побував у Івана Драча вдома разом із Ми# колою Жулинським 1 червня 2018 року. Того місяця, 19 червня, Іван Федорович ві# дійшов у Вічність… Вірність історичній правді дозволила великому поету нагадати, що документи мають “властивість нам дещо розтлумачу# вати”: “Твердіше дивімося в дзеркало. Твердіше в тому розумінні, що не одхиляй# мося од свічада, коли воно твердить нам неприємні речі. Але і не цураймося його, коли справедливі твердження нам приєм# ні”… Ерудованість Івана Драча в галузі літе# ратури й історії, що пульсує в його публі# цистичних статтях і виступах, чекає, на мій погляд, окремого дослідження (див.: Драч І. Статті, доповіді, виступи, інтерв’ю. – Київ, 1997. – 392 с.). Нагадаю лише його слово “До Шевченка”, виголошене на Шевченківському вечорі в палаці “Украї# на” 9 березня переломного 1991 року, в якому виснувано: “Шевченко даний нам на виріст” і нам ще треба “дорости до ро# зуміння його державницького духу, націо# нальної ідеї, твердого усвідомлення віль# ної України, яке б перейшло у кров щоден# ного буття”. Саме незримий, але постійний духов# ний зв’язок з історією “матері нашої Укра# їни безталанної”, найперше через дорос# тання до Шевченка, дозволив Івану Драчу, ні – направив голову Народного Руху Ук# раїни звернутися до нації на його Першо# му з’їзді (1989) з огненними – по#шевчен# ківськи – словами: Хіба проблемам, зібраним на хуторі, Твердіти й досі, провінційно скніть?! “Надірвешся, – казали мені мудрі, – Це справа не років, хіба століть…” Та вже тисячоліття нами котять. Та вічність чорна б’є без каяття. Що ж нами вродить? Нами й заскородять! Нема народу – то пощо життя? Іван Драч у поетичних рядках краще за сухі наукові формулювання вияскравлю# вав суть історичних подій, надавав їм емо# ційного, духовного забарвлення, набли# жав і наближає до людських душ, і все це – не завдаючи шкоди науковому смислу. Іван Драч: “Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха…” Синдром “шапки та кожуха”, вкоріне# ний у радянських часах, яскраво викрив на початку брежнєвського застою Дмитро Павличко у вірші “Низькопоклонники” (1965): Вони зі скелі Прометея Зняли і одягли в кожух,
Національна еліта · “Іван Федорович жорстко навчав: аби нарешті дорости до Шевченка, “треба спромагатись хоча б на те, щоб час від часу його читати”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

В смушеву шапку отамана, Ще й підв’язали очкуром, Щоб стала правдою омана, А кривда – ласкою й добром. Втім, через три десятиліття, на світанку нової доби здавалося, що віддерти цю вдя# ганку від образу національного Кобзаря не вдається, і тоді Драч, якому наближалися шістдесяті роковини, кинув історичний виклик старим ідеологічним штампам і звернувся не лише до молодих і затятих, але й до всіх цивілізованих українців у вір# ші “Виклик” (1995): Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха. Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім: Йому було перед смертю всього лише сорок сім. Говорив з Іваном Федоровичем про ці рядки двічі, перший раз – мимохідь нев# довзі після публікації вірша, вдруге – через півтора десятиліття. Висную коротко: шапка і кожух не винні. Поезія видатного Шевченкового спадкоємця стосувалася не шапки, яку надів Тарас Григорович, а тих державних очільників й ідеологів уже не# залежної України, які так і не спромоглися в новітні часи побачити під нею незмінно# го духовного консолідатора українства та будівничого держави, автора творів, які стали невід’ємним єством духовності ук# раїнського народу: “А то підробили діда і шкутильгаєте з дідом. / Ліниву свою недо# лугість за ним пускаєте слідом”. Насправді великий поет закликав, щоб усі ми нареш# ті відкрили очі на велике й очевидне, від# крили серце для живого, поготів молодого, присутнього, справжнього. “Вдивіться і вслухайтеся в Шевченка! Відкрийте його для себе!” – волав Іван Драч. Мені приємно, що на ці роздуми, опуб# ліковані в книзі “Подробиці Шевченково# го життя” (2021), відгукнувся знаний укра# їнський історіософ і політолог, доктор іс# торичних наук, академік Академії політич# них наук Василь Ткаченко, який насампе# ред висміяв теревені навколо нагальної не# обхідності замінити образ Шевченка як ні# бито “гаранта українського провінційного консерватизму” з тим, щоб надати йому привабливості брендом “предтечі україн# ської модерності”: “Як їм пояснити, що великий Кобзар не потребує їхнього втру# чання…” Але науковець усе#таки пояснив: “Давайте виходити з того, що Тарас Шевченко жив і творив у середовищі сере# дини ХІХ століття – з його ментальністю, звичаями та уявленнями про ідентичність особи і народу… Тож, судячи з усього, слід не “виломлювати” поета із історичних ра# мок його буття, а виходити із конкретики того часу, коли етнічний фактор був вик# ликом імперській Росії, а індивідуальність людини в її етнічному втіленні відігравала щонайважливішу роль, навіть демонстра# тивного виклику… Образ Шевченка в ко# жусі та шапці був своєрідним викликом імперській Росії, де служивий люд був “застебнутий на усі ґудзики”, відповідно до артикулу. Міг у таке міське вбрання одягнутися й поет, але, судячи з усього, хо# тів насамперед запам’ятатися друзям і на# щадкам саме в образі українського етно# фора. Це була його місія, і цьому не було іншої ради”. Звернули увагу на те, як учений актив# но й мотивовано трактує Шевченків ви# клик? А Драч був заодно з Шевченком, от# же зрозумілою стає справжня суть назви поетової поезії “Виклик”… То був історичний виклик, адресати якого названі поетом в сатиричному вірші “Доярам. Липовим шевченкознавцям” (1995): Корову треба годувати жомом, Корові пійла треба, як-не-як… Вам ця гіньйоль, вам, доярам відомим! Ваш поперек зігнутий не закляк? Не репнули пучки ригористичні? Дійницями до смерті запаслись? Вам ці слова, жорстокі, макабричні, Крутись-вертись, а в тебе вцілю, слизь! Нагадаю, що “макабричний” – це той, який викликає почуття страху, жаху (страшний, жахливий, моторошний). Та# кий рідкісно#грізний прикметник підібрав Іван Федорович для “липових шевченко# знавців”! Додам лише, що між “ошапкованим” радянським і “модерністським” сучасним образом Шевченка у трактуванні невмиру# щих і всюдисущих “шевченкоїдів” (блис# куча дефініція Сергія Гальченка) багато спільного. Найголовніше – це насильне виривання його з царини наукового шев# ченкознавства і безцеремонне переміщен# ня у сферу сповідуваної ними ідеології чи певного віровчення. У цьому прокрустово# му ложі й відбувається штучне підганяння фактів, явищ, без перебільшення, подібно до того, як міфічний старогрецький роз# бійник відрубував або витягував ноги жер# твам, що не відповідали довжині його ліж# ка. Хіба не про це писав Іван Драч у вже згаданому вірші “Доярам”… Дояр корову вибира по зросту, Як завелика – ноги повтина. Нема дилеми, хоч у воду з мосту, Шевченкознавство – от де цілина! Але ж, якщо Кобзар однаково дорогий нам у своїх людських і творчих виявах, то ми не повинні допускати, щоб новітні без# відповідальні дояри#невігласи на власний розсуд препарували його зі скальпелем в руках… Це саме те, що й вимагав Іван Драч… Іван Драч: “Він впав чолом дніпрово чорнобров…” В останню ніч на 26 лютого 1861 року Тарас Шевченко довго сидів у ліжку, впер# шися в нього руками – біль у грудях не да# вав йому лягти. Він то запалював, то гасив свічку, але до людей, що були внизу, не озивався. Цей момент із свічками поетич# но піднесено Драчем у симфонії “Смерть Шевченка” (1961): Дві у шафі, що життя досвітять, Ну, а там – світити вже йому В завірюшних, грозяних століттях, Серцем розпанахувати тьму. О п’ятій годині ранку Тарас Шевченко попросив зробити йому чай і випив склян# ку з вершками… Сказавши, що “зійде вниз”, тобто з антресолей у майстерню, він став спускатися вузькими гвинтовими сходами, але раптом охнув і впав: “о пів на шосту нашого дорогого, рідного поета не стало!..” Так описав смертну мить Олек# сандр Лазаревський, який організував до# гляд за хворим, у спогадах “Останній день життя Т. Г. Шевченка”… У Драча є сонет “Сходи у майстерні Шевченка в Академії мистецтв”: Спіральні сходи. Ними в смерть зійшов Він з антресолей з свічкою в десниці. Здались йому шляхом у сто верстов Ці крутосходи, стругані з ялиці. Він впав чолом, дніпрово чорнобров, Чолом в безсмертя в крижаній столиці. Застигла динамітом буйна кров, Застигли думи сиві, як зигзиці… У Шевченка “Зозуля кувала, / Прав# доньку казала” зустрічається, скажімо, у поемі “Сова” (1844), а зигзиця – лише разу переспіві “Плачу Ярославни” (1860): “Полечу, – каже, – зигзицею, / Тією чай# кою#вдовицею…” Не лише кожна строфа, навіть кожне поетичне слово Драча несуть неабияке смислове навантаження, зумовлене глибо# ким знанням високої творчості Шевченка та звичайних подробиць його життя… Не забудьмо, що симфонію “Смерть Шевченка”, яку Драч вважав початком своєї творчої біографії, він створив у 25# річному віці, втім, цей твір, як точно від# значено в коментарях українського кри# тика і літературознавця Володимира Брюггена до публікації в збірнику вибра# них творів “Анатомія блискавки” (2002), “і сьогодні дивує міцністю й довершеніс# тю своєї феєричної будови, де блискавич# ні осяяння єднаються з виваженим істо# ричним розумінням, парадоксальність мислення – з високим художнім смаком”. До теми смерті й поховання Шевченка по# ет повернувся після свого 60#ліття у творі “Гора” (1997) – “документальна драма# колаж у двох частинах, відтворена за лис# тами, спогадами та віршами, доносами та розпорядженнями, які стосувалися Т. Г. Шевченка і його похорону на Черне# чій горі”. Відтоді минуло понад чверть століття, але в пам’ятний, святий день перепохо# вання Тараса Шевченка на Чернечій горі зринає неодмінно в моїй пам’яті дивовиж# на Драчева “Гора”. Навіть у “Шевченків# ській енциклопедії” спеціально наголоше# но, що, за його ж ремаркою, в цьому творі поетові належать лише розділові знаки, монтаж і контрапункт: “Але саме в контра# пункті постає на повну силу трагізм укра# їнської ситуації, долі й незбагненності ге# нія, його переходу від поневірянь, прини# жень, нездійсненних мрій про “хату і кім# нату” – у вічність”. Історико#поетична по# ліфонія цього твору, здається, не має рів# них в українській поезії… У першій частині твору “Хата або страсті Тарасові за Варфоломієм Шевчен# ком” Іван Драч опублікував скрупульозно підібрані документи про стосунки Тараса Григоровича з троюрідним небіжем і сво# яком Варфоломієм Григоровичем, у якого була, за словами Івана Федоровича, “по# міркована голова” і він “вчив Тараса, як жити, ще до арешту”, втім “поет не пос# лухав”. А також – про черговий арешт Шевченка в липні 1859 року за “страшне богохульство” й відправку його в Київ, де генерал#губернатор Іларіон Васильчиков не надав справі особливого значення. Втім у докладній доповіді начальнику Третього відділу власної його імператор# ської величності канцелярії Василю Дол# горукову висловився проти постійного поселення Тараса Шевченка “в тутешньо# му краї”, що й визначило безперспектив# ність усіх подальших спроб поета осели# тися в Україні. Так само ретельно Драч зібрав доку# менти про поетові намагання придбати землю на Батьківщині, побудувати хату й оженитися… Вони свідчать, зокрема, про те, що двадцятирічна наймичка Ликера Полусмак стала останньою животрепет# ною Шевченковою надією у його гіркій безнадії на сім’ю та щастя. Пронизливою й особливо болісною… Перша частина драми#колажа “Гора” закінчується Драчевою ремаркою: “Хата на горі розвалюється. Падають крокви. Дошки з гуркотом летять до низу. Бряж# чить шкло”… Друга частина – “Гора або страсті Тарасові за Грицьком Честахів# ським”. Авторська ремарка вже самою назвою “Грицько Честахівський – буйна голова” виразно протиставляє її “помірко# ваній голові” Варфоломія Шевченка. Ук# раїнський художник Григорій Честахів# ський (1820–1893) познайомився з Тара# сом Шевченком у 1844 році в Академії мистецтв і особливо зблизився після по# вернення поета із заслання в Петербург у 1858#му. Не залишив видатного сліду в творчій царині. Проте Григорій Микола# йович увійшов назавжди в історію України людиною, яка свято виконала заповіт Кобзаря – перевезти його прах в Україну. Мабуть, у цьому й був основний Божий за# мисел існування Григорія Честахівського на землі. Шевченко подарував Честахівському “Кобзар” 1860 року: “Козакові Грицеві Честаховському. Кобзар Тарас”. Григорій Честахівський узяв участь в описі кімнати та майна Тараса Шевченка після його по# хорону, з чого Іван Драч і починав доку# ментувати другу частину свого рідкісного твору. Наведу поетову ремарку до неї, вона трохи більша, ніж у першій частині, й свід# чить про природний хист Драча – потен# ційного науковця: “Дивне прізвище для степового херсонського чоловіка, одчай# душі козацької. Може десь генеалогія веде аж до “Матки Боскої Ченстаховської”! Але ж затятий який! Коли б не він, не мали б ми Шевченкової гори в такому варіанті”. Річ у тому, що в Києві вирішували пи# тання, де саме поховати Шевченка, і Вар# фоломій Шевченко був тієї думки, що на Щекавиці, навіть наказав там копати мо# гилу… Аж ось у Київ прибув із поетовою труною Честахівський. І все змінилося! За словами Михайла Чалого, Честахівський заявив, що він був у Шевченка в його ос# танні години і нібито спитав, де його по# ховати, а поет відповів: “У Каневі”. Пізні# ше Олександр Лазаревський засвідчив, що Честахівського не було при смерті Шевченка, але найголовніше, що позиція Григорія Миколайовича відповідала Шевченковому поетичному заповіту. Сам Олександр Лазаревський зазначав: “Пристрасно бажаючи виконати цей за# повіт, Г. М. Честахівський і говорив про нібито передсмертну волю поета”. Вирі# шено було поховати Шевченка на горі поблизу Канева, у тих місцях, якими ко# лись милувався поет і де мріяв оселитися. За чітким свідченням Лазаревського, “та# ке рішення майже цілком належить Чес# тахівському…” Іван Драч від себе про все це не писав, але лапідарно зафіксував: “Честахівський настояв на своєму”. Далі вмістив листи Честахівського про перевезення праху Шевченка на територію України й похо# вання його в Каневі (травень#липень 1861 року) та інші документи, що свідчили про “шкідливі повчання селян чиновником Честахівським”. Іван Федорович особливо цінував історично#викривальні докумен# ти, сказати б, імперського рівня. Пам’ятаю, з яким особливим творчим ін# тересом він гортав копії документів, здобу# тих мною в Центральному історичному ар# хіві Москви: “Справа Канцелярії москов# ського військового генерал#губернатора по секретній частині про рядового Орен# бурзького батальйону Шевченка”. Два# надцять повідомлень, відношень військо# вих генерал#губернаторів імперії про рядо# вого Шевченка, який повертався після заслання в Петербург через Москву, з не# змінною супроводжувальною тривогою повторювали поліцейську вимогу про те, щоб “він не повертав на зло свій талант”… Мені запам’яталося, що Драч схвально поставився до передачі згаданої архівної справи для публікації. Вона вперше поба# чила світ у 2018 році, вже після смерті пое# та… Неповторна Драчева “Гора” стала вер# шиною його поваги до історичного доку# менту, передусім у шевченкознавстві. На мій погляд, Іван Драч досі не оцінений як шевченкознавець, котрий свої здогадки, знахідки, висновки наукового характеру виявляв не лише в художніх, поетичних, метафоричних образах, а й у рідкісному самостійному викладі вивчених ним істо# ричних документів і публіцистичних вис# тупах та статтях… Іван Федорович жорстко навчав: аби нарешті дорости до Шевченка, “треба спромагатись хоча б на те, щоб час від ча# су його читати”… І – “не одхиляймося од свічада…”
Театр · “Театр української традиції “Дзеркало” впевнено прямує шляхом української ідеї “Бог і Україна – понад усе”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ранюк дав мені прочитати свою п’єсу, – продовжила головна ре# жисерка театру Маріамна Капіту# ла. – Зізнаюся: спершу я була трохи шокована від самого тек# сту, вважаю його авантюрним, провокативним. Також мене вра# зила сюжетна лінія, зокрема фі# нал, де фюрер та його водій Кем# пке міняються місцями. За автор# ським задумом, Єва Браун і водій виживають, хоча в реальній істо# рії вона загинула разом із фюре# ром. Мені сподобався цей хід, ці# каво спостерігати таку зміну. Володимир Петранюк – автор ідеї постановки, а я репетирувала з акторами, відпрацьовувала пев# ні історії, вигадані Володимиром Івановичем. Багато часу пішло на те, щоб зробити пластичні етюди – сцени так званих вигаданих гостей, які з’являються в бункері. Ідея Петра# нюка полягає в тому, що ці гості будуть черевиками. Також чимало роботи над вокальними номерами. У виставі використовуємо зонги, аби актор на якусь мить відходив від свого образу і міг посміятися над ним. Оскільки вокал викону# ється наживо, на репетиціях всім довелося активно потрудитися. Задоволена результатом, яко# го нам вдалося досягти після пер# ших показів вистави. Думаю, що з часом вона накопичуватиме но# ві елементи, набуватиме легкості у виконанні, засяє яскравими барвами. – Вже працюємо над новими проєктами, – завершив розмову Володимир Петранюк. – У нас# тупному сезоні плануємо випус# тити виставу, присвячену Квітці Цісик. П’єсу в жанрі сторітелінг я написав у співпраці з режисеркою Юлією Лагур#Дамберг. Це моно# вистава, в якій роль легендарної Квітки зіграє актриса Анна Кова# ленко, відома глядачу як Мотря з вистави “Мазепа. Love story”, а ставить дійство Дмитро Сторчоус – наш досвідчений майстер в ак# торстві та режисурі, незмінний Герасим Калитка зі “Ста тисяч”. …Театр української традиції “Дзеркало” впевнено прямує шляхом української ідеї “Бог і Україна – понад усе”. У цьому гаслі закладено надзавдання всієї творчості нашого театру. Слава Україні! Героям Слава! вони бачили спотворену реаль# ність. Ми вирішили відтворити цей ефект і на сценічному майдан# чику. І світло, і костюми, і своєрід# ний підхід до акторської гри доз# волили нам відтворити дві реаль# ності – одного й іншого братів. Це сон, що є втечею від реальності. На сцені Олексій Сова (Юра) зі своїм гуртом “LuftPauza” та Станіслав Щербак (Артем). Це мої колишні студенти, минуло# річні випускники. Вони разом грали в дипломних виставах. Олексій – автор пісень і музи# ки. Коли я прочитала п’єсу, то од# разу згадала про їхній гурт. Мари# на написала у своєму творі, що це має бути гурт, який лише розпо# чинає свій творчий шлях. Поду# мала, що це може бути мій сту# дент. Він обдарований хлопчина і має чудові пісні. А Станіслав ви# конував головну роль у диплом# ній виставі “Кар’єра Артуро Уі”, яку до війни вдалося зіграти де# сять разів. З цим курсом ми вже працю# вали в Центрі Козловського. Кілька років вони грали тут вис# таву “Додому”. Можна сказати, що це їхній “дім” і вони були щасливі сюди повернутися. А я рада була дати їм можливість вийти на сценічний майданчик. Хлопці досить часто грають для військових. Грати для них непросто, це своєрідне випробу# вання для актора. Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото з відкритих джерел
Театр · “Театр української традиції “Дзеркало” впевнено прямує шляхом української ідеї “Бог і Україна – понад усе”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Силове поле сатири

Театр української традиції “Дзеркало” представив но$ ву виставу “Мій бідний фюрер” за п’єсою художнього ке$ рівника театру Володимира Петранюка. працював онлайн. “Мій бідний фюрер” вже тоді з’явився в на# ших планах. У нашому репертуарі є виста# ва “Блокпост Україна” за твора# ми Бориса Гуменюка, який нині на фронті. Тепер настала черга комедії. Я переписав п’єсу “Мій бідний фюрер” наново. Здійснив постановку разом зі своєю поміч# ницею Маріамною Капітулою. Це вже інша вистава. На перший погляд, вона може здатися вуль# гарною та брутальною. Намагав# ся донести думку, що ні в Україні, ні в будь#якій іншій державі світу не повинно бути фюрерів, як#от фіделів кастро, уго чавесів, ким чен инів, путіних, лукашенків… Мені здається, що ми досягли своєї мети. Вистава спонукає гля# дача дивитися на світ із надією та радістю через сміх, який звільняє з лабетів відчаю, депресії. Найви# ща справедливість є: ми перема# гаємо кремлівського фюрера! І зараз на сцені ми б’ємо по крем# лю “хаймерсами” сміху та “стуг# нами” сатири. Актриса Ольга Оноприюк – наша Мавка з “Лісової пісні”. Тут вона грає брутальну Єву Браун. Але є в ній і біблійна Єва, яка обирає життя, а не загибель. Оля – надзвичайно талановита і ха# ризматична. У цій роботі актриса співає і танцює, гіпнотизує гля# дача відвертим епатажем та зво# рушує несподіваним ліризмом. Молодий актор Арлен Юсу# пов – із Криму, за національніс# тю кримський татарин, його дім на окупованій росією території. Арлен закінчив Харківський уні# верситет мистецтв, він цікавий актор. Грає ад’ютанта Кемпке, та# кого собі Швейка, який разом із Євою Браун відмовляється від диктатора і йде в майбутнє. Роль німця, ад’ютанта Гітлера, не була для актора легким втіленням. Тим ціннішим є чудовий резуль# тат. Під час вистави я сам сміюся, коли на сцені з’являється цей “кримський швейк”, і щоразу ду# маю: “Крим наш!” Михась Романов – мій давній колега, який працював зі мною в Театрі “Дзеркало” понад 30 років тому. Він уже тоді грав роль фю# рера. Ця роль складна, забирає багато енергії. Тоді під час однієї з вистав він навіть знепритомнів. У ті роки Михась ішов по зовніш# ній лінії, а тепер – по внутрішній. Адольф Гітлер, якого створив ак# тор, нагадує багатьох диктаторів водночас. Іноді це лякає. Але крізь маску монстра проглядає комічна мармиза Чарлі Чапліна, який ніби каже: “Смійтеся, люди! Смійтеся, щоби не плакати!” Головна режисерка Маріамна Капітула врівноважувала мій дос# від своєю молодою безпосеред# ністю, моє “ретро” – своїм но# вим баченням. Разом ми створи# ли фантастичний світ містичної утопії, приправлений гострим перцем буфонади. Сценографія – Валентини Кузьмічової, з якою співпрацює# мо вже 16 років. Валя вигадала для цієї історії декорації, що зоб# ражують руїни духу, льох най# нижчого людського падіння – та# ке собі згарище “межигір’я”. У нас було обмаль коштів, аби пов# ністю втілити всі її пропозиції, але навіть в обрізаній версії ви# йшло цікаво – як по костюмах, так і в декораціях. Музику написав лідер гурту “Вій” Дмитро Добрий#Вечір, справжня легенда українського року. Дмитро співпрацює з нами не вперше. Його неповторна авангардна музика лунала у вис# таві “Вій”. Тепер композитор створив на мої тексти пісні в сти# лі театру кабаре. І це вийшло блискуче! Життя вистави тільки почи# нається. Вірю, що вона впевнено рухатиметься вперед. Плануємо показати її нашим бійцям на пе# редовій, у шпиталі. – Спочатку Володимир Пет# мені запав у душу “Позивний “Елвіс”, зацікавило її бачення війни. Я подумала, що це прек# расний матеріал, аби достукатися до людей, щоб вони не забували, завдяки кому продовжують жити та працювати, і що замовчувати тему війни не можна. Виставу “Позивний “Елвіс” ми планували поставити ще до повномасштабного вторгнення в Мистецькому центрі ім. Івана Козловського. А коли почалася Велика війна, я з донькою опи# нилася у Франції. Переклали п’єсу французькою. Працювали з виконавцями онлайн. У Центрі Василя Сліпака зробили читку з французькими та українськими акторами для наших і закордон# них глядачів. Після повернення в Україну зробили відкриту читку в Національному академічному те# атрі імені Лесі України, а потім показали повноцінну виставу в Центрі Козловського. Під час підготовки вистави ще до початку війни останнього монологу в ній не було. Коли я була у Франції, то запропонувала Марині його дописати. Виявля# ється, вона теж про це думала, і коли дописала цей монолог, то для мене стало зрозуміло: п’єса завершена. Фіналом є не смерть головного героя, а те, що нам усім з цим робити. Після смерті Юрка його брат Артем змінив своє бачення, краще усвідомив те, що відбувається навколо. Українські актори читали цей монолог, а французи дивилися он# лайн. Через перебої з інтернетом
Театр · “Театр української традиції “Дзеркало” впевнено прямує шляхом української ідеї “Бог і Україна – понад усе”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Вистава й рок1концерт

– Ця постановка має давню історію, – розповів заслужений діяч мистецтв України, лавреат премії імені Богдана Хмельниць: кого Володимир Петранюк. – Вистава з’явилася в репертуарі “Дзеркала” далекого 1991 року і була спрямована проти тоталі: тарного режиму та його наслід: ків. Еротична чорна комедія на: лежала до жанру міжвоєнного ка: баре і гострою сатирою била по нових лідерах східноєвропей: ських країн, якщо вони тяжіли до комуністичного спадку. Коли минуло понад 30 років і світова мапа змінилася, Театр ук# раїнської традиції “Дзеркало” знову звернувся до цієї п’єси і відновив виставу. Адже комуно# фашистська хвороба, на жаль, продовжує вражати людство. Наївна та вульгарна, на пер# ший погляд, історія про те, що его# їстична пані, яка є коханкою по# творного ката, обирає придуркува# того ад’ютанта і шофера диктато# ра. Зрештою фюрер залишається сам, а пара скалічених фашист# ським режимом людей – чоловік і жінка – виявляються символічни# ми Адамом і Євою, що мають по# долати гріхи суспільства та народи# ти нових людей, з яких відродиться спільнота майбутнього на землі. Але шлях відродження нелег# кий. Ці двоє не спустилися з не# ба. Навпаки, вони виходять із пекла, яким є останній бункер фюрера. Вони самі є потворни# ми, але всупереч пекельним ко# Це рок#концерт як спосіб реф# лексувати про набутий досвід. Вистава – про реальність, якої не хочеш бачити, заплющуєш очі, за# микаєш серце й опиняєшся у сво# єму замкненому світі, не готовому до будь#якої катастрофи. Вистава – про причетність і байдужість у ситуації, коли пророцтво припи# рає до стінки, про втрачені шанси, кохання, любов і честь. У паралельних реальностях опиняються двоє братів, колиш# ніх музикантів. Один із них уже три роки в лавах Національної гвардії України, інший – у тилу. Брати ще не до кінця усвідомлю# ють, що так, як “вчора”, вже не буде ніколи. Вистава про те, як найближчі люди можуть бути чу# жими. Вони платять свою ціну, аби почути один одного і зберег# ти справді вартісне. – “Молитву за Елвіса” я на# писала за пів року до повномас# штабної війни, – згадує Марина Смілянець. – Аби якось поверну# тися до нормального психічного стану, я почала писати нову п’єсу. Це не “документальна” історія, а життєва, бо таких сімейних драм, як в “Елвісі”, у реальному житті ставалось чимало. Незважаючи на трагедію, закладену в основу п’єси, мені хотілося, аби ця істо# рія була світла і давала надію. Першими цю п’єсу поставили в Миколаївському національно# му академічному українському театрі драми та музичної комедії (режисер Сергій Чверкалюк). Потім прем’єра відбулася в Націо# нальному академічному драма# лам герої по#своєму чудові – зна# ходять одне одного. Це дає надію на те, що ми теж одужаємо, здо# лаємо “фюрера” і відродимо Ук# раїну для наших дітей. На початку 1990#х рр. вистава “Мій бідний фюрер” стала поді# єю в театральному житті столиці України. Театр “Дзеркало” об’їз# див з цією виставою міста й міс# течка – від Сибіру до європей# ських столиць. В останній рік іс# нування СРСР акторів навіть по# чав переслідувати КДБ – за зоб# раження комуністичних ватажків, яких глядач вгадував за портрета# ми нацистського пантеону, що був частиною оповіді на сцені. Але тоді, у 1991 році, москов# ський монстр не помер, а лише заліг у летаргічний сон, з якого нині пробудився і нищить нашу землю, народ… Тому Театр укра# їнської традиції “Дзеркало” вий# няв зі своєї “зброярні” стару вір# ну зброю сатири, аби долати де# пресію та безнадію, розправляти спини й бити ворога – в душах, головах і серцях… Театр “Дзеркало” з 2014 року їздив на фронт з виставами для наших воїнів. А коли почалося повномасштабне вторгнення, де# які актори рушили до військко# матів. Мене через вік до війська не взяли, тож ми з дружиною пішли до тероборони. Робили “коктейлі Молотова”, очікували під мостами ворожі танки… Після минулорічних Вели# кодніх свят наш театр знову за# тичному театрі імені Лесі Україн# ки (режисер Дмитро Морозов), далі – в Народному драматично# му театрі ім. Григорія Агєєва в Чернівцях і в Києві, на Камерній сцені Арт#центру ім. І. Козлов# ського (режисерка Олена Щур# ська). Пані Олена взяла до поста# новки цю п’єсу першою, ще до 24 лютого 2022 року. Однак війна внесла корективи. Прем’єру до# велося перенести, але першу пре# зентацію#читку Олена зробила в Парижі. Завдяки їй “Елвіса” пе# рекладено французькою мовою. Всі вистави за п’єсою “Мо# литва за Елвіса” абсолютно різні, адже багато чого залежить від ак# торської природи та музики. Ос# кільки в п’єсі йдеться про двох братів#музикантів, у яких був власний рок#гурт, то там є ремар# ка такого змісту: “Тут мають бути пісні, які напише талановитий гурт, коли хтось візьметься за постановку цієї вистави. Всі ак# тори, які зараз грають виставу за цією п’єсою, зазвичай ще й музи# канти. І в кожній постановці справді є талановитий гурт, який або спеціально написав пісні до вистави, або ж у них були пісні, які туди гармонійно влилися. Тож кожна вистава – це ще й особли# вий авторський рок#концерт. Я проти якогось “мораліза# торства” в текстах, але в цій істо# рії є певний посил, аби глядач прокинувся та зрозумів, що не# можливо бути осторонь, коли твоя країна в небезпеці… Мені було важливо дати цей меседж. Але після 24 лютого здавалось, що текст швидко втратить акту# альність, адже ми всі раптом про# кинулись і все усвідомили. Од# нак, на жаль, це була хибна дум# ка, бо коли якесь місто довго жи# ве спокійним життям, то деякі громадяни інколи забувають, що в країні триває війна і гинуть лю# ди. А ми не маємо права забувати і розслаблятись, поки війна не за# вершена. До Перемоги ми всі на своєму фронті, і після Перемоги роботи буде не менше… Про виставу в Центрі Козлов# ського ми попросили розповісти її режисерку Олену Щурську. – Від початку війни я не при# пиняла творчості. Працювала зі студентами, намагалася відволік# ти своїх вихованців, і це був своє# рідний спротив тим подіям, що відбуваються. Коли драматургиня Марина Смілянець надіслала свої п’єси, Мистецько-концертний центр ім. Івана Козловського пропонує альтернативну рок-реальність у прем’єрній ви$ ставі-перформансі “Позивний “Елвіс” за п’єсою “Молит$ ва за Елвіса” драматургині Марини Смілянець.
Театр · “Будь-яка вистава шліфується протягом десяти перших показів. Актори глибше занурюються в матеріал, стають частиною своїх персонажів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

де свого часу дебютувала в ролі Сільви Вареску в опереті Імре Кальмана “Сільва”. Потім були інші ролі, але Сільва залишилася для мене номер один, бо в ній спів, акторська майстерність і та# нець переплелися в одне ціле. До театру “Маскам Рад” я потрапила на моновиставу Петра Миронова “Маестро Азнаур” за п’єсою Тетяни Альохіної. Позна# йомилася з керівницею цього те# атру Інною Гончаровою. Відтоді він увійшов у моє життя. Тут па# нує творча атмосфера. Актор мо# же грати саме те, що йому подо# бається. У перші місяці війни я з мо# лодшою дочкою була в Польщі. Там брала участь у благодійних концертах. Коли повернулася до Києва, то стала викладати вокал дітям, а ще співаю у концертах, виручені від яких кошти йдуть на була про Владислава. Обоє соліс# тів нині працюють у Київській опері (Київському академічному театрі опери і балету для дітей та юнацтва). Образ нашої вистави – звана вечеря, і вирішення всіх сцен проходить через страви. Карміч# не число сім – сім страв, сім две# рей до кімнат і сім жертв. У пар# титурі Бартока прописано три жертви, а моїм рішенням було зробити сім. Сценографічно стіл має важ# ливе значення, тому що він розді# ляє сцену на дві частини. Якщо дивитися із зали, то права части# на – герцога, і він її максимально береже від Юдіт. І страви чита# ються зліва направо. Синя Борода намагається максимально відтягнути той мо# мент, коли вона перейде особис# тісні кордони. А Юдіт інколи ро# бить це досить нахабно. Ми на# магалися показати це сценічним рішенням. Вона хоче кудись йти, він її стримує, не пускає. Хоча місцями й провокує. У виставі важливе світло. Ма# ємо центральний синхронізова# ний прилад. Коли відкривається якась із кімнат, спрацьовує світ# ловий ефект, що має символічне значення. Сам Барток був прис# кіпливий у своїй партитурі, де# тально описав світлову партитуру конкретними кольорами. Думаю, що світлове рішення було для нього надзвичайно важливим. Ми брали цей матеріал і намага# лися його максимально адаптува# ти до сучасності. Костюмовані образи жертв вирішені у фасоні нічної сук# ні.Така силуетна сукня є в кожної з дівчат, аби підкреслити, що во# ни відносяться до однієї сфери. Зумисно робимо поділ героїв на допомогу ЗСУ. Повер# нулася і до улюбленого театру. Минулого року ви# повнилося 150 років від дня народження та 70 років від дня смерті Со# ломії Крушельницької. Я запропонувала Інні Гончаровій придумати щось цікаве. Думала, що у виставі буде три дійо# вих особи, серед яких хтось з відомих компо# зиторів. А Інна несподі# вано написала про двох сестер. Дуже вдячна їй за цю роль. Коли я навчалася у Національній музичній академії України, то ме# не зацікавила постать української оперної спі# вачки Оксана Петрусен# ко. На жаль, життя цієї співачки трагічно обір# валося, коли вона ще була зовсім молодою… Хочеться доторкнутися до та# кої постаті, як Соломія Крушель# ницька, яка залишила свій слід в історії української культури. Її доля зрозуміла мені як співачці, адже співаки долають подібний шлях. Коли я готувалася до ролі, то перечитала багато літератури про Соломію, слухала записи її голо# су. Для неї було співати як дихати. Мені близькі такі відчуття. Зізна# юся, що дуже хвилювалася перед першим показом. Підготовка вистави лежала насамперед на акторові. Хоча в самій п’єсі були закладені режисерські побажан# ня, але Інна як режисерка завжди дає свободу для творчості. Пра# цювати з нею легко і в задоволен# ня: я бачу, куди далі розвиватися. Фото Олександра БЄЛЄНЬКОГО три сфери. Живі, які реально іс# нують. Їх тільки двоє – герцог і Юдіт. Друга сфера напівживих – це офіціантки, які періодично з’являються у виставі і обслугову# ють так звану вечерю. Третя – ко# лишні дружини, які живуть все# редині самого герцога. У якусь мить Юдіт також переходить у цю сферу, але не до кінця. Всі ці деталі ми намагалися ві# добразити в костюмах. Зокрема, Юдіт приходить до герцога у сук# ні такого ж фасону, який буде в інших дівчат. Хоча в іншій кольо# ровій гаммі, з відтінком блакит# ного неба. Але це натяк на прихо# ваний аб’юзний компонент в са# мій героїні. Проте дуже красивий і завуальований. Символічну роль відіграє плащ. Він дуже важкий, великий, масивний. У цьому пла# щі Юдіт з’являється на початку, і потім його накидають на неї вже ближче до розв’язки. Прагнули підкреслити, що він їй тисне. Образ Герцога – традиційний, у чорному. Костюм максимально мінімізовано для того, щоб загос# трити його егоцентризм. Багато працювали над плас# тичними моментами. Цими пи# таннями я займався особисто. Важливою є мова тіла під час кожного епізоду життя в обстави# нах вистави. Готували проєкт разом із мис# тецькою фундацією ART.RA# ZOM. Його фундаторка Марина Рижова допомогла в підборі акт# рис, безпосередньо сприяла реа# лізації цього проєкту. Показ вистави було здійснено в рамках Фестивалю#премії “ГРА”, де ми потрапили до лонг# листа. Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр · “Будь-яка вистава шліфується протягом десяти перших показів. Актори глибше занурюються в матеріал, стають частиною своїх персонажів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Соломія та її сестра

– Під час війни рятує твор# чість, – зізналась Інна Гончарова. – За час повномасштабного втор# гнення я написала багато п’єс: “Трубач”, “Таємниця крилатого лицаря”, “Вокзал на трьох”, “So# lo Mi(y)a”; допрацювала інсцені# зацію “Безумства й веселощі” за п’єсою Шекспіра “Дванадцята ніч”, за творами Конан#Дойла про Шерлока Холмса п’єсу “Бла# кить гранату”. А ще створила кі# носценарії “Трубач” і “Київ – місто людей”. Загалом мій інтерес до істо# ричних постатей не випадковий. Моя перша освіта – історичний факультет Київського універси# тету імені Тараса Шевченка і ас# пірантура. Серед історичних пос# татей цікавлять насамперед до# тичні до культури, творчості. На# писала вже про Агату Крісті, Ан# туана де Сент#Екзюпері, Петра Чайковського, Антоніо Вівальді, Астора П’яцоллу, Аду Лавлейс. Цього разу вперше звернулась до української творчої постаті. Написати п’єсу про Соломію Крушельницьку мені запропону# вала акторка нашого театру Оле# на Раєвська. Вона раніше працю# вала в оперних театрах України та за кордоном. А коли у драматич# ній виставі грає справжня оперна співачка, то не можна не вико# ристати її вокальні можливості, особливо у виставах, у яких ідеть# ся про оперу і головна героїня – оперна діва. У наших театрах ставлять ба# гато музичних вистав про митців. Зазвичай драматургія цих поста# новок проста, це швидше сцена# рії, а не п’єси. Я ж намагалася не просто переповісти біографію, а зробити так, щоб вона стала ціка# вою для глядача. Хотілось поди# витися, як Соломії Крушель# ницькій вдалося стати оперною дівою світового рівня. За сюжетом головна героїня Юдіт ставить собі за мету завою# вати таємничого герцога, якого називають Синя Борода. Вона не зважає на чутки навколо його постаті, тому приймає пропози# цію відвідати звану вечерю в зам# ку чоловіка. Пізнавши усі справи, які сим# волізують таємні кімнати душі Синьої Бороди, Юдіт розуміє, що далі існувати попереднім життям вона вже не зможе. Колишні три# гери#дружини герцога весь час натякають дівчині про справжній намір її партнера, але зрозуміла це вона занадто пізно. – Попередню оперу я поста# вив три роки тому, – пригадує ав# тор проєкту, режисер#постанов# ник Олександр Співаковський. – За цей час було багато різних проєктів, а чергове звернення до оперного жанру – вперше. Мені подобається писати п’єси на конкретних акторів. Від# разу уявляєш, як вони втілювати# муть у життя цей матеріал: їхні рухи, погляди, можливості. Дуже комфортно працювати з Оленою Раєвською (виконавиця ролі Соломії). Вона відповідаль# на, пунктуальна, організована. Вважаю її не тільки талановитою вокалісткою, а й чудовою драма# тичною акторкою. Образ сестри Соломії Кру# шельницької Ганни я писала для себе. Мені здається, що саме зав# дяки цьому образу вдалося більш випукло показати образ самої Соломії, як через дзеркало. Обидві мали сопрано. Ганна була набагато молодшою за сестру. Як відомо, пік слави Соломії припа# дав на кінець ХІХ – початок ХХ ст. Європа в той час не збиралася воювати, були лише локальні конфлікти. А коли Ганна почала досягати успіху, розпочалася Перша світова війна. Виникли проблеми з показами вистав, гас# тролями, а ще – хвороба. І вона багато чого не змогла досягти, хо# ча й мала неабиякий талант. Як стверджують деякі музикознавці, Ганна була навіть талановитішою за свою старшу сестру Соломію. Упродовж вистави сестри дивляться одна на одну. Між ни# ми – любов і ненависть. Крім ро# динних стосунків, у них була конкуренція творчих людей. Коли я була школяркою, то вперше побачила фільм про Со# ломію Крушельницьку “Повернення Баттер# фляй”. Тоді він мені дуже сподобався, бо не було з чим порівнювати. А коли почала працювати над п’єсою, то вирішила знову переглянути цю стрічку. Цього разу була дещо роз# чарованою: дія фільму розвивається надто по# вільно. Фільм показував, насамперед, стосунки Со# ломії з чоловіками. Я ж хотіла написати п’єсу саме про її творчість. Будь#яка вистава шлі# фується протягом десяти перших показів. Актори глибше занурюються в матеріал, стають частиною своїх персонажів. Не випадково цього разу гля# дацьку залу розділили на дві час# тини, аби краще відчувати гляда# чів. Складається враження, що присутні в залі вирішують самі, чи була ця розмова насправді. А можливо, вона відбувалася лише у свідомості кожної з героїнь? – Це моя четверта роль у теат# рі “Маскам Рад”, у якому граю вже не перший рік, – продовжи# ла виконавиця ролі Соломії Кру# шельницької Олена Раєвська. – Зараз у роботі ще дві нові поста# новки. Хоча раніше я була опер# ною співачкою, але завжди ціка# вив драматичний театр. Перший сценічний досвід не тільки як співачки, а й актриси з’явився у Київській національній опереті, Театр “Маскам Рад” запросив на прем’єру нової вистави “Solo Mi(y)a”, присвяченої видатній україн$ ській співачці Соломії Крушельницькій. Авторка і режисерка — Інна Гончарова. Перший показ відбув$ ся у Підвалі культури (м. Київ).
Театр · “Будь-яка вистава шліфується протягом десяти перших показів. Актори глибше занурюються в матеріал, стають частиною своїх персонажів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Загадка Синьої Бороди

Паралельно з академічними музичними театрами мо$ лоді режисери прагнуть продемонструвати власний не$ традиційний погляд на відомі оперні твори. Олександр Співаковський у співпраці з Незалежною мистецькою формацією ART.RAZOM презентував соціальну оперу удвох частинах “Замок герцога Синя Борода” за твором угорського композитора Бели Бартока. Показ відбувся на сцені Національного центру імені Олександра Довженка. Вже давно я хотів взятися за цей матеріал, виношував, довго ця тема відкладалася. Не було мож# ливостей – фінансових, техніч# них. Але коли ти живеш в умовах, що кожен день може стати остан# нім, то з’являється потужний сти# мул долати перешкоди. Тож по# становку спровокувала війна. Я автор перекладу. Для мене принципово важливо робити проєкт в Україні саме україн# ською мовою. В опері зацікавила соціальна тематика. Ми намагалися йти з цим до глядача. Тема аб’юзу в стосунках досить багатошарова. Це не тільки міжособистісні сто# сунки близьких людей, ця проб# лема набагато ширша. Про це ми говорили в першій частині з пси# хологинею Веронікою Нагайчен# ко. Є аб’юз, який трапляється на роботі, він може бути скрізь нав# коло нас. І треба вчитися вибудо# вувати особистісні кордони. А ге# рої вистави активно порушують ці кордони. Зрештою нічим хоро# шим це не закінчується для обох. Це вже другий показ вистави. Перший відбувся в рамках мого аспірантського проєкту в червні минулого року. Підготовка до другого показу тривала приблиз# но півтора місяці. До участі в по# становці доєдналася диригентка Наталія Стець, яка спеціально приїхала до Києва, аби взятися за цю роботу через інтерес саме до опери Бартока. Співпрацювали з Національ# ним ансамблем солістів “Київ# ська камерата”. З цього колекти# ву потрібно було обрати саме тих музикантів, які б підійшли для проєкту. Все склалося. Вдячні ке# рівникові “Київської камерати” Дмитру Таванцю та Наталії Стець, які все зорганізували. Надзвичайно цікавою була співпраця з виконавцями. Спер# шу у мене була домовленість з ін# шою солісткою. Але коли поча# лося повномасштабне вторгнен# ня, то ми опинилися в різних міс# цях. Однак потрібно було працю# вати над проєктом. Тож вдруге сконтактували з Марією Анто# невською, яка співала в “Медіу# мі”, і вирішили ще раз попрацю# вати разом, тепер над Юдіт. Ви# являється, вона давно хотіла ви# конати цю партію, але не мала можливості. З Владиславом Фоміних ми знайомі досить давно завдяки мистецькій формації ART.RA# ZOM. Він як соліст брав участь у багатьох проєктах цієї формації. Там ми й познайомилися, пото# варишували. І коли постало пи# тання пошуку баса, перша думка
16 Презентація · “Саме життя підказує юним поетам різні теми для роздумів. А це – краса і байдужість, мирне небо і тривога війни, радість надій і весняний цвіт”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

У саду творчості юних мрійників

У Львівській обласній бібліотеці для дітей днями відбулася презентація збірника творчості молодих літераторів “Мрійники в саду Поезії”. Свято приурочене до 35-річчя літстудії “Джерельце”. Кожен сад пробуджується навесні під лагідними проміннями сонця, брунькує, зацвітає і тішить нас дивовижною красою і думками про майбутні плоди. А якщо це поетичний сад, де юні літератори з божою іскрою в серці прагнуть розповісти віршами про себе, своє ставлення до світу, змалювати словом той стан душі, коли хочеться дивуватись, мріяти, літати… Усе це про наших юних поетів з літературної студії “Джерельце”, що діє вже 35 років при Львівській обласній бібліотеці для дітей. Нині, оглядаючись на пройдений шлях, можна сказати, що кілька молодих літературних поколінь сформувалось за цей час. Чимало вихованців “Джерельця” видали свої збірки віршів, стали знаними літераторами в мистецьких колах, їхні твори відзначаються на конкурсах і фестивалях. Вони поповнюють ряди НСПУ. Згадаймо тільки декого з них, а це – Уляна Дудок, Мар’яна Тарнавська, Володимир Биньо, Наталя Матолінець, Ірина Мулярчук, Ірина Бандурович, Микола Рудик, Оля Вовк… У цьому збірнику будуть представлені твори кращих джерельчан, які відвідували студію упродовж останніх п’яти років. Вже склалася у нас добра традиція – за кожні п’ять років видавати збірники творчості студійців. Тож цей випуск – сьомий. У ньому – від найменших, які тільки ще вчаться бути “чарівниками поезії” і до тих, які успішно друкуються в газеті “Галицьке юнацтво” і перемагають у різних літературних конкурсах. Так, в літературному обласному конкурсі МАН “Весняний легіт – 2022” переміг, отримавши перше місце, Олег Білецький, учень 11 класу ЛУГГ ім. О. Степанів, член літстудії “Джерельце”, а в Києві отримав третє місце. Поезія Олега цікава несподіваними образами, його вабить таємничість, містика, загадковість світу. Тож він зізнається, що “містом тихо, як древній привид, блукаю”. І що він бачить і відчуває: Волога розбита бруківка. Дивлюся на камінь, А бачу витвори, створені між віками. А дощ розказує те, що не скажеш словами… А й справді, поезія на грані відчуттів, коли за словами вірша відчувається другий план, щось недомовлене, але дуже важливе. І це є у ритмах слів, у подиху між рядками, бо поезія – це завше – несподіванка, щось неочікуване, але дуже важливе саме в цей момент. Пишучи про історію, поет дивується, куди так спішить життя, бо часу не скажеш, як “Підготуватись до пророцтв страшних. Оглянутись навколо, згадати стежки, яких давно немає за тими асфальтними схилами”. Тож, сновидіння, фатум, ілюзії, ніч, демони з пекла і ангели з неба, дракони, ліси, тумани – улюблені образи Олега Білецького. Цілком інші вірші одинадцятикласниці Оленки Гнатів, переможниці Всеукраїнського конкурсу “Білий голуб”. Вони прозорі, емоційні, щирі, наповнені почуттями, тугою і любов’ю. Вона пише: Я пам’ятаю жовтокрилу осінь, Коли зустрілись ми з тобою, Вона пов’язала нас обох Одною стрічкою любові. Джерельчани відчувають подих тривожного часу. Так, у Іллі Скобала у вірші “Рідна наша мати” є такі рядки: Тепер усі ми патріоти, Готові все робити доти, Доки б’ються наші серденька За тебе, рідна наша ненько. Діти чекають нашої перемоги у цій страшній війні, мріють про мирне життя без тривог і смертей близьких. Юні літератори із задоволенням приходять на заняття в студію, де читають свої нові твори, обговорюють їх, спілкуються із своїми однодумцями, беруть участь у різних святах в бібліотеках та школах міста. Джерельчани такі різні, але їх єднає любов до художнього слова. Вони з великою цікавістю слухають вірші Богдана Ігоря Антонича чи Лесі Українки, твори наших львівських відомих чи молодих поетів, вихованців “Джерельця”. Саме життя підказує юним поетам різні теми для роздумів. А це – добро і зло, правда і кривда, радість і туга, краса і байдужість, мирне небо і тривога війни, радість надій і весняний цвіт. Творчо зростаючи, розвиваючи свої здібності, працюючи над своїм словничком мови, учні, наче молоді деревця в саду Поезії, розквітають і тішать інших. Той, хто мріє досягти великої мети і стати справжнім поетом, розуміє, що це складний і довгий шлях в літературу, але він дає велику радість – пізнання себе і світу, сказати щось сокровенне і значиме, яке тільки ти зможеш. Кожен, хто пише, хоче бути почутим. Тож читаймо, насолоджуймося словом, розуміймо один одного. Поезія живе в дитячих серцях. І вони відчувають її, хоча до кінця збагнути ще не можуть, бо за музикою слів, яка народжується в серці, за певним настроєм народжується щось недомовлене, щось незбагненне. Бо існує магія слова, і вона захоплює, зачаровує. Дійсність і уява, фантазії і мрії – все переплітається і стає віршем. Ось як про своє натхнення, творчий порив пишуть джерельчани. Олена Осадча вважає, що для кожного поезія – це щось своє, кожен розуміє її порізному. Світ творчості не має ні конкретного значення, ні якихось рамок. А натхнення – слово неоднозначне, незбагненне, те, що надає крила, з якими можна злетіти у безмежний світ творчості. Божена Шмотолоха каже: “Коли я пишу, моя душа стає вразливою і на папір я виливаю всі емоції, які заховались у глибині душі, і тоді я оживаю, мені хочеться жити і прямувати до чогось піднебесного”. Для Надії Стахів поезія – це вітер, який несе пелюстки з розквітлих дерев своїм подихом. Вітер такий же неспокійний, як і поезія. Настільки ж вибагливий, грайливий, свіжий, як вона. Оленка Гнатів зізнається, що колись навіть гадки не мала, що згодом полюбить писати вірші і це стане її захопленням на все життя. Вона мріє зробити світ трохи кращим і хоче, щоб нею пишались рідні і любили такою, якою вона є. Поезія – це ніжність зоряних днів у дитячій фантазії. Юні поети – це мрійники в саду Поезії. Їхнє слово тепле і щире, як весняний вітерець, що огортає перший цвіт весняного саду. Увійдімо у цей сад і порадіймо, що він брунькує, що він чистий і ранимий та хоче нашої уваги. Марія ЛЮДКЕВИЧ, членкиня НСПУ, керівниця літстудії “Джерельце”, лавреатка Державної премії України ім. Лесі Українки, редакторка газети “Галицьке юнацтво”
16 Презентація · “Саме життя підказує юним поетам різні теми для роздумів. А це – краса і байдужість, мирне небо і тривога війни, радість надій і весняний цвіт”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Розпочато передплату на періодичні видання на ІІ півріччя 2023 року

З 28 квітня поточного року — за електронною версією Каталогу видань України "Преса поштою" Передплату можна оформити за "Каталогом видань України "Преса поштою": на сайті ДП "Преса" www.presa.ua на сайті АТ "Укрпошта" www.ukrposhta.ua у відділеннях поштового зв'язку в операційних залах поштамтів у пунктах приймання передплати Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Презентація · “Саме життя підказує юним поетам різні теми для роздумів. А це – краса і байдужість, мирне небо і тривога війни, радість надій і весняний цвіт”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальний за випуск Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин