Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ!
Балаклія. Звільнений Тарас Шевченко: “Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!”
ливих інструментів для консолідації суспільства, виживання та підтримки кожного заради всеєдиної перемоги. Думаю, що творців цієї Стратегії (Концепції) об’єднає бажання передбачити все – від зовнішньої до глибоко внутрішньої політики. Неухильно добиваючись перемоги, наше суспільство має виробити план дій, в центрі яких – кожна родина, людина і дитина. Люди не мають бути кинутими напризволяще, бюрократія має бути спрощеною, а ВРУ має подбати про упорядкування норм, законів, які передбачать захист прав кожної людини, особливо у відшкодуванні збитків, відновленні житла тощо. Дорога українська Родино, маємо боротися разом і до переможного кінця! Тільки так перемога наша буде ближчою і неминучою. Так, підтримка наших партнерів є спасенною, але ми як громадяни держави маємо робити все, що від нас залежить. Кожен, без винятку, українець має відчути потребу і Боже Благословення на цю благородну роботу. Слава Україні!
вильного виконання цього завдання у великій мірі залежатиме те, чи Україна вже в найближчій майбутності стане рішаючим і самостійним чинником у світі, на Сході Европи в першу чергу. Чи Україна виконає своє історичне завдання? Безумовно – так! В це ми незломно віримо! І всі знаки на небі і на землі це ясно заповідають і на це виразно вказують! І немає ні одного українського націоналіста, який не вірив би в те, що кільканадцять літ тому, при нагоді смерті Леніна пророкував Дмитро Донцов: “Історія запише колись у своїх анналах, що коли Ленін помер у Москві, то могилою ленінізму була Україна”. Могилою для ленінізму, а не могилою внаслідок ленінізму, як цього хотіли б московські більшовики! А знак, що сяє над світом, є непомильним дороговказом до Великого Завтра України!”
ЛЕСЯ НИЗОВА
ОЛЕСЕВІ СТЕЖКИ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Микола ГОЛОМША
Зараз терміново потрібне розумне узгодження дій влади і громадян в Україні. Усі дії українців мають бути спрямовані на перемогу ЗСУ. Необхідно вповні дослідити потреби наших Збройних Сил для перемоги: зброя, боєприпаси, тепла амуніція, металокерамічні бронежилети, харчі тощо – слід робити все, що ми самі можемо – виготовляти, шити... Облік і контроль всього, що потребує воююча країна. Наше населення скеровує свою життєдіяльність на забезпечення прожиття й захисту. Україна, вся її економіка має бути всуціль переведена на воєнні рейки. І, звісно ж, відновлення деокупованих, постраждалих територій.
Решта питань суспільно-політичного життя, національної оборони, біженців, сімей загиблих воїнів і цивільних, полонених і вимушено переселених росіянами, насамперед дітей (сиріт, дітей із вадами), як на нашій території, так і за межами країни, мають бути розписані, як по нотах, системно. Тобто деструкція, нав’язана війною рашистів, має бути подолана логістикою дій кожного громадянина України – від малого до великого (як в межах країни, так і поза її межами), щоби кожен знав, що робити або як діяти. Саме виходячи з цього, нам потрібна Концепція (Стратегія) Національної безпеки – подана Президентом і затверджена Верховною Радою України. Можна знайти іншу назву чи механізм подачі та затвердження, головне – результат: максимально залучити всі ресурси до дії та передбачити всі ймовірні процеси. Ось тут об’єднаймо конструктивні заходи як влади, так і суспільства, розподіл сил і засобів для оптимального результату. Кількість робочих місць, оплата праці, тобто застосунок усіх мож-прекрасна у своїй символічній глибині і простоті і правдивості візія поета! (Евген Маланюк). Візія нашої ери, візія передусім нашої доби! Хрест і меч – символ церкви і нації! Хрест – що є мечем, меч – що є хрестом! Хрест меча – ось гармонія і синтеза християнізму й націоналізму! Під цим знаком й Україна йде назустріч своєму Завтра. Іде назустріч своїй історичній долі, своєму історичному післанництву (місії). Це історичне післанництво України – це і є на сумежі Заходу і Сходу, на пограниччі двох світів – творити нове життя. По дорозі до здійснення свого історичного післанництва Україна мусить виконати, між іншим, одне важке й далекосягле своїми наслідками завдання: знищити більшовизм. І немає найменшого сумніву, що це якраз і передусім завдання України, а не чиє інше. Від пра-
ОЛЕКСАНДР БАЛАБКО
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Юрій МИХАЛЬЧИШИН
Так назвав свою вкрай популярну в середовищі українського підпілля брошуру 1936 року член ОУН Дмитро Штикало, цитуючи вірш поета-націоналіста та бойового офіцера армії УНР Євгена Маланюка 1925 року. Уривок з цієї брошури, колись власноруч переписаний в архіві з оригіналу, пропоную читати нині. “Уся наша сучасна українська дійсність тверда і вимагає твердих людей. Живемо в епосі, що її символом є – меч. Живемо в час напруженого людського одиничного й збірного зусилля, у час запеклої боротьби світів, народів, держав. “Над світом сяє хрест меча” – ось
ВІРШІ ЮЛІЇ ІВЧЕНКО
8–11
Суспільство “Війна за життя Нації”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
них і громадянських норм, визнаєш вра2 жаючу глибинність сковородинських вар2 тостей загальнолюдськості, людиноцен2 тричності. Своїми світлими думками прав2 дивості, духовності й справедливості зі2 ткав воєдино скарби античності, україн2 ської народності, людськості й християн2 ськості. У широкому контексті педагогіч2 ного виміру, коли мова йде про виховання Людини і Народу, ідеали Сковороди вихо2 дять далеко за межі “національного”, ста2 ючи мірилом універсального етичного принципу відповідальності людства “за все живе”. Його світобачення опиралося на силомудрість сприймати світ так, “щоб не2 видиме було видимим”, даруючи “правду острому зору”. Пізнаючи вічні істини, ук2 раїнський просвітник і філософ окреслю2 вав для свого Народу неозору перспективу завдань духовного, культурного, політич2 ного, соціального, державотворчого жит2 тя. Через віки ця високість світоуявленос2 ті Сковороди закликає українство зрощу2 вати Душу Свободи заради збереження і зміцнення цінностей національної пам’ять, національної ідентичності, висо2 кої духовності, української державності, боронячи Волю й Незалежність від пося2 гань номадів і зайд. Ця чеснота містилася в його почуттях і діях. Бо “чи можна бути вільним, – запитував він, – без діла, без чи2 ну, без користи Людству?”. Знаковий вірш Г. Сковороди “De libertate (Про свободу)” висвітлює значимість для людини, народу цінностей свободолюбства. Саме її (Сво2 боду) він підносить на найвищий щабель вартостей: “Що є свобода? Добро в ній яке є? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівнивши все злото, Проти свободи воно лиш болото...”. Тому вогонь свободи для свого уярмленого народу в творчості Сковороди ніколи не згасав. Його він усі2 ляко підтримував, зважаючи, що свобода – найдорожчий скарб. Згадка про Богдана, як і заголовок вірша, засвідчують найвище поціновування Сковородою “вольності”. Очевидно, мав рацію академік Сергій Єф2 ремов, що народний філософ не спинявся на особистій моралі щодо свободи, а бачив її громадянський і національний вимір, “сопрагаючи сродную собі частную дол2 жность (обов’язок) з общею (загальною)”. Сьогодні Україна воює не лише за сво2 боду й суверенність власної Держави, за землю та волю, море та долю. Фронт про2 лягає і через сковородинські цінності, які сформували культурний, психоменталь2 ний образ української Людини. Україн2 ський Народ цього разу остаточно здолає ту неправду, коли моzковці впродовж сто2 літь намагалися поцупити (що для них властиво) це Ім’я, називаючи його не інак2 ше як “вєлікій русскій”. Але аксіомою є ли2 ше те, що справжній ренесанс, відроджен2 ня істинного Сковороди відбудеться тіль2 ки в Соборній, Суверенній Державі2Укра2 їна. Лише тоді уможливиться реалізація ідеї великого природного дару – писати національну історію та культуру Душею рідного Народу, навічно позбавивши чу2 жинців2моzковитів такого злодіяння сто2 совно України. Вірмо, що вогонь зруйнованого Музею Сковороди на Харківщині не зранить ук2 раїнської душі та віри, а спопелить нена2 висне всім нам “руzькомірство”. А обпале2 ний ордою Сковорода через століття все гучніше нагадуватиме нам, закликаючи і зобов’язуючи нас, Українців, говорити Правдою зі своїм Народом. Бо де Правда, там і Бог. Там Свобода і Перемога. І тоді затріумфує Шевченкова мрія – “Врага не буде, супостата”.
Суспільство “Війна за життя Нації”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
24 лютого. Страшне зимове передсвітання “запропонувало” українцям вирішувати гамлетівську проблему життя та смерті. Шекспірівський лейтмотив вічності огортав почуття кожного сущого в Україні. “Бути чи не бути”. Моzковська орда армадами танків, артилерії, літаків, вогнем ракет, бомб і снарядів зловісно ричала – “не бути”. Здатися, змиритися, упокоритися. І водночас у цьому божевіллі, як у паралельному світі, чувся могутній клекіт пробудження української Нації, ніби вітаючи ранішнє, вже закривавлене сонце. Вона в тривожних передчуттях мовчазно й суворо ствердила – “бути!”, жертовно віддаючи (борючись!) ненаситному молоху перші жертви своїх найкращих синів і доньок. Так у моєму сприйнятті розпочалась повномасштабна війна захланної дикої руzні проти України. Оце закличне націо2 нальне “Я”, спресоване в миттєвому, наче блискавка, “БУТИ”, і визначало не лише хід війни, а й майбутнє цього нездоланно2 го Народу, який витягував з піхов свій най2 грізніший меч – силу Духу, яку неспро2 можна замінити найсучасніша зброя. Без цього був би неможливий героїчний спро2 тив Збройних Сил України, блискучі вій2 ськові операції з визволення окупованих територій України, непогамована віра в Перемогу. Однак ця сила потребує безупинного зрощення, захисту й невтомної праці. Ро2 дини, школи, церкви, держави. А ще – са2 мотворення “себе” як Людини, Громадя2 нина, Українця. Тому й звертаємося не ли2 ше до Шевченка, Франка, але й до нашого Перворозуму – Сковороди. Бо вибудував2 ши своєрідну філософію і педагогіку вихо2 вання рідного народу, національний Про2 світник сотворив науку бути із самого жит2 тя, коли розум і почуття торкаються най2 головнішого сенсу буття – ростити, зміц2 нювати дух людини, думку і серце. Життєві ідеали у ставленні до світу як промислу Божого завжди були для нього полем бит2 ви. Задовольняючись тим, що є, дякуючи Всеблаженному, він “потрібне зробив лег2 ким, а важке непотрібним”, не перестаючи щирим словом, благородним чином, вір2 ним серцем доводити важливість для себе та ближніх досягати цієї високої Мети. Нині, коли йде війна не лише за укра2 їнську “землю і море”, а й за людську ду2 шу, сковородинські ідеї особливо актуалі2 зуються. Якою буде вона, Українська Ду2 ша, якими вартостями напуватиметься, чиїми ідеалами живитиметься? Бо що тоді означають слова приспіву до нашого Слав2 ня: “Душу й тіло ми положим за нашу сво2 боду…”? Здатність боротися й перемагати, коли зрощена Душа! Дуже добре, що, нарешті, загальнови2 знаною стає і проблема “книга для ЗСУ” на світоглядному рівні. Хоча “Просвіта”, ук2 раїнська інтелігенція ще 20142го року за2 початкували для національно2патріотич2 ного виховання унікальну серію “Бібліоте2 ка Воїна”, яка, сподіваємось, буде все2та2 ки невдовзі належно підтримана на дер2 жавному рівні. Бо книги, стверджував Сковорода, що “із розуму народилися”, в яких закладена мудрість віків, ідеї, ідеали славетних українців, мусять бути спрямо2 вані для найпосутнішого завдання – вихо2 вання Нації. 12 вересня. Нація, яка ось уже понад 200 днів воює, працює, творить, навчається. У кожного свій фронт, своя війна і єдиний ворог – ненависна моzковія. А всі разом потребують ідеалів, великих ідей, прикладів благородного чину. Поза ними неможливо здолати це нечуване варвар2 ство ХХІ століття, спрямоване проти української Ідентичності, Державності, Людяності. Проти Буття Української Нації, Національної Пам’яті, Історії, Духовних святощів, що творилися Народом, його “провідною верствою”. У цьому передньому ряду – український Любомудр Григорій Сковорода, 3002-річчя якого незабаром відзначатиме, попри все, Україна та весь культурний, інтелектуальний, гуманний світ. Але Сковорода перебуває в позачассі, йому негоже виділяти “регламент” для віншування, він “не годиться” для ювілейних дат, бо мусить нуртувати серед нас, в нашому єстві безперервно. Адже Його ідеї, помисли, етичні цінності, життєві істини стали символом національної духовності, просвітництва, народності, свободолюбності. Відомий дослідник української культури І. Мірчук зазначав, що в цій унікальній особистості сконцентрувалися “всі виідеалізовані риси українського народу”. Страшно чутливо вони перегукуються з нинішньою реальністю. Абсолютна несу2 місність, непоєднаність сковородинського світобачення з імперською, людинонена2 висницькою ідеологією та практикою ра2 шистської ерефії з її вєлікой культурой, коли відбувається своєрідний змаг не ми2 нулого із “сучасним”, а добра і зла, світла і темряви, совісті й дикунства. Сковорода залишається для нас, Українців, Воїном Духу, Честі, Свободи. Водночас недруги2 моzковити впродовж трьох століть намага2 ються його вкрасти, привласнити, загар2
бати, як і нашу Україну. А коли стається не по2їхньому, то українськість воліють ни2 щити. Тому моzковія продовжує війну з Україною, сковородинськими ідеалами вільного Народу. Війна проти і ЗА ЖИТТЯ НАЦІЇ. Зараз особливо гострим є усвідомлен2 ня, що життя (особисте, народу, держави) не є готовою, подарованою річчю, вічною даністю. Його потрібно постійно захища2 ти, будувати, творити, адже незбагненний і надскладний життєвий шлях не є прос2 тим походом за істиною. Сковорода вчив, що визначальним знаменником має бути не істина буття, а Буття в Істині. Інколи по2доброму заздриш багатьом європей2 ським націям, які, на відміну від українців, вибороли раніше свободу, зуміли не лише народжувати, але й зреалізовувати в націо2 нальному середовищі значущі ідеї, інте2 лектуальні, духовні, культурні цінності, оскільки маючи свою державність, були політично й духовно вільними та неупоко2 реними. “Бо усе те зле і лихе, – писав П. Куліш у “Зазивному листі до української інтелігенції”, – сталось через політичну темряву, політика не питала дороги в нау2 ки, а наука не опиралась на єдину філософію, достойну свого імені…, бо страшенний роз2 плодився на Вкраїні тиск чужомовного, нам ворожого панства…”. Саме в такій протиприродній, антина2 ціональній суспільній ніші зростав Г. Ско2 ворода, життєтворчість якого не завжди вкладається у створені сучасниками полі2 тичні, світоглядні кліше. Будителів народ2 ного духу, Націєтворців часто намагаються “прив’язати” до власного світобачення, “осучаснюючи” їх думки та діяння навіть у не існуючих сферах. Виникають супереч2 ності нетотожностей, конфлікти інтересів, дискусії, пошуки “правд”. Але тодішня ре2 альність, ідеали, світобачення, принципи та вчинки видатних особистостей тих часів не завжди можуть збігатися із затребува2 ними нині суспільними вартостями. Вони притаманні не тільки взаєминам з “інши2 ми”, а характеризують конфліктну (перед2 усім світоглядну) ситуацію у “рідному” се2 редовищі. Погляди, оцінки ролі й місця в історії народу, держави багатьох особис2 тостей в Україні нерідко є полярними, прямо протилежними й антагоністични2 ми. Такий вигляд має матриця буття люд2 ства, народів. Світ, зокрема український, зітканий із багатьох таких суперечливих складників, коли навіть найвищий ідеал вміщує риси, що викликають критику, за2 перечення і навіть осуд. Але завжди слід знаходити й поціновувати ті сторони, які мають неперехідні якості, слугують інте2 лектуальними, моральними, духовними, громадянськими прикладами для насліду2 вання, об’єднують Націю. Учення Григорія Сковороди, що фор2 мувалося життям, українською народніс2 тю, переконаннями, вірою, етикою, міс2 тить саме таку значимість. Він заклав на2 ріжний камінь у національну філософію ви2 ховання душі, возвеличуючи Свободу Лю2 дини, стверджуючи життєрадість. Саме прагнення щасливого стану людини на2 роджувало сковородинські ідеали, торка2
ючись найчутливіших струн сенсів буття, ототожнюючись з найголовнішою метою – ростити, зміцнювати її Дух, Думку й Серце. Філософія Сковороди спрямовує людину до опанування вічної й благород2 ної мети – живити дух. У цій провідній думці закладені сут2 ність сучасного цивілізаційного буття, пе2 регук із світоглядними ідеями західної і східної інтелектуальної думки, непересіч2 ними цінностями християнського вчення. Ці високі ідеали досліджувалися, оспівува2 лися, возвеличувалися багатьма нашими філософами і поетами, просвітителями і духовними наставниками. Від Д. Багалія, І. Огієнка, Д. Чижевського, М. Лисенка, К. Стеценка, І. Мірчука, П. Тичини, В. Си2 моненка, В. Стуса, Д. Донцова, М. Вінгра2 новського, І. Драча, М. Поповича, І. Дзюби, Л. Ушкалова і до нині сущих сучасників – Л. Костенко, Д. Павличка, М. Жулинського, П. Мовчана, О. Шокала, В. Шевчука, Н. Дзю2 бенко1Мейс, Г. Васяновича, С. Йосипенка, В. Франчука, Л. Кадирової, Є. Станковича і В. Сильвестрова та багатьох інших звучать найрізноманітніші рефрени думок і почут2 тів, слів і кольорів, музики про славного Любомудра. Бо Він був, за визначенням В. Барки, “найбільшим після перших отців Церкви християнським філософом”. Безко2 рисним, не пожадливим. Як писав Павло Мовчан у вірші “Слово Григорія Сковоро2 ди”, що Він, “втративши усі земні висоти, прославив лиш життєву довжину”. Справді, великий Навчитель, не маючи матеріальних статків і не прагнучи їх, щед2 ро обдарував свій народ цінностями духу і мудростями істин як справжній син укра2 їнської землі. Будучи величним мораль2 ною красою і силою свого народу, благо2 родством помислів і діянь, він залишаєть2 ся гідним етичним прикладом в цьому гло2 бальному, жорстокому і варварському сві2 ті, попсутому фетишом користі, наживи, влади, нетерпимості, людиноненависті. Розмірковуючи над смислом його мораль2
Читацьке віче · “В українців інша генетика, і нереально всіх зазомбувати”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
щенко, землевласник, цукропро2 мисловець, передав Києву своє обійстя, де розмістилася картин2 на галерея, нині один з музеїв столиці. Михайло Платонович Дегтярьов, купець першої гільдії і голова Ради старійшин Київсько2 го купецького зібрання, гласний, тобто депутат, міської думи. Він виділив 5 мільйонів рублів, вели2 чезну суму, на спорудження Діг2 тярівського комплексу добро2 чинних закладів. Нині це один із комплексів ЗСУ. Нікола Артемо2 вич Терещенко, відомий цукро2 промисловець, постійно фінан2 сував дитячі заклади, лікарні. А знаменитий Євген Харламович Чикаленко! Визначний громад2 ський діяч, меценат, землевлас2 ник, видавець, публіцист, ініціа2 тор скликання Центральної Ради. Він стільки зробив для україн2 ської справи, особливо в царині культури. Зокрема, створив і фі2 нансував знамениту свого часу газету “Рада”, займався книгови2 данням. Але прикро, що помер в еміграції у цілковитій бідності. – Що для вас значить звання Почесного громадянина Києва? – Додає енергії і снаги. пере2 бування в цій почесній когорті. Належу до Товариства Почесних громадян столиці, ми періодично збираємося, обговорюємо на2 гальні проблеми міста, напрацьо2 вуємо рекомендації для влади. То2 рік вдалося запобігти спробам де2 яких політиків зазіхнути на статус столиці. Наші пропозиції були враховані парламентом при ухва2 лення відповідних законів про Київ. Активно працюють у нашо2 му Товаристві такі відомі люди, як Іван Марчук, Микола Поліщук, Сергій Комісаренко, Тарас Пет2 риненко, Олександр Слободян, Ада Роговцева, Віталій Цимба2 люк, Юрій Рибчинський. Працю2 ємо для Києва, для киян.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО сам попросив “проглянути”, мені в очі (ще й сорока днів не минуло по смерті Івана Низового) сказав: “Я б таких розстрілював!” Отже, повертаючись до на2 слідків, так би мовити, плодів життєдіяльності посадовців, які лише, на жаль, перед Богом нес2 тимуть повну відповідальність, то, на мою скромну думку, вони сут2 тєві. Ми кажемо про страшні нас2 лідки пропаганди в росії – там ма2 ємо біомасу. Слава Всевишньому, в українців інша генетика, і нере2 ально всіх зазомбувати. Але й тих, кого обробили ці “перевзувальни2 ки”, нам на голову достатньо. Може, це мій поодинокий го2 лос, але ж не тільки я маю добру пам’ять, а й інші мої земляки та2 кож усе пам’ятають, і знають кожного “героя”, що десятиліт2 тями зросійщував мою Луганщи2 ну. І в кожному вже під час пов2 номасштабного вторгнення тим2 часово окупованому селі, містеч2 ку чи місті українці знають і за2 пам’ятають земляків2виродків. Знаю, друзі, скажете, що сьо2 годні, навіть під час цієї страшної війни, де тільки не сидять пере2 вертні, а я чіпаю колишніх. Але маємо їх враховувати, щоби після Перемоги вони не потрапили на будь2які впливові посади. Наївна? Може... Вірю в Україну, вірю в ЗСУ, ві2 рю в Перемогу! А колись щодо когось і закон бумеранга спрацює...
Читацьке віче · “В українців інша генетика, і нереально всіх зазомбувати”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ – У французького письменника Екзюпері є цікава фраза: “Ми всі – родом з дитинства”. Що для вас значило дитинство? – Все. Яке б не було, а воно наймиліше. Кажуть, моє дитин2 ство було важке, трагічне. Але во2 но було таким у всіх моїх сусідів, родичів, друзів. Як і всім, мені хо2 тілося їсти, а в хаті не було чого. Але щоранку сходило сонце, а бі2 ля хати цвіли мальви. День почи2 нався рано, коли мати поралася по господарству, а я мусив вига2 няти пасти гусей. – Чуття земляцтва. Що це для вас? – Завжди відчував потяг до рідного села, де народився, де минули дитячі, шкільні роки. Постійно відвідував батьків, до2 помагав, поховав їх у рідному се2 лі. Тут уже майже нікого нема з моїх родичів. Але земляки завжди радо зустрічають, а я намагаюсь допомогти школі, будинку куль2 тури, бібліотеці. – У вас насичена трудова біо4 графія: від робітника залізничного транспорту до наукових сфер і су4 часних технологій. – За 57 років трудової діяль2 ності жодного разу не писав заяву на звільнення, натомість мене переводили на ту чи іншу посаду. Маю велику кількість відзнак. Поважав колектив, мене поважа2 ли. Тому у мене багато друзів се2 ред колег, і ця дружба – на все життя. – Ви депутат Верховної Ради України трьох скликань. Не обме4 жували своє депутатство кабі4 нетними справами, а були в гущі життя, серед виборців. – Усі роки депутатства були цікавими, насиченими подіями, зустрічами з відомими людьми. Хоч я був активним членом опо2 зиційної політсили, проте мав добрі стосунки з колегами з різ2 них партій. Побував у більшості регіонів країни, майже в усіх на2 селених пунктах свого округу, і не
СЛІДАМИ НАШИХ ВИСТУПІВ
Леся НИЗОВА
Настрій спонукав дещо напи2 сати про тих, хто “перевзувся” з 2014 року. Тобто змінив не свої погляди, принципи, переконан2 ня, а з мотивів власного добробу2 ту, безпеки, вигоди, холодного розрахунку тощо змінив свою по2 ведінку на загал. Я свідома того, що їм начхати на те, що я їх люто зневажаю, понад те, вони й не знають про це, бо на відстані, бо не читають, звісно, усіх і все в ме2 режі тощо. Але вони точно зна2 ють, що їхні колишні (багаторіч2 ні!) вчинки не будуть публічно за2 суджені, тим паче з 2014 року во2 ни “мудро”, повторюсь, змінили свою поведінку, поосідали на під2 контрольній Україні території, виконують закони України, виго2 лошують “Слава Україні!” тощо. Скажете, і чого я оце невдоволе2 на, мовляв, може, прозріли люди,
з порожніми руками. Подарував більш як 300 комп’ютерів, багато іншої оргтехніки, обладнання для шкіл, лікарень, закладів куль2 тури. Зустрічі з людьми надихали. За роки депутатства жодного разу не був у відпустці, не їздив за кор2 дон на відпочинок. – Ви зустрічалися й зараз спіл4 куєтеся з багатьма цікавими, не4 пересічними особистостями – по4 літиками, письменниками, мит4 цями. – Так. Наприклад, з яскравою особистістю – режисером, сцена2 ристом, актором Валерієм Степа2 нян2Григоренком. Теплі стосун2 ки у нас були з поетом Василем Лукичем Юхимовичем, живою енциклопедією. Довгі роки спів2 працювали з Левком Григорови2 чем Лук’яненком. Дискутували з Володимиром Савичем Муля2 вою. Назву ще таких цікавих лю2 дей, як Анатолій Попович, Петро Андрійчук, Євген Голибард. Окремо скажу про дружбу і співпрацю з видатним політи2 ком, громадським діячем Мико2 лою Плав’юком, останнім з пре2 зидентів Української Народної Республіки в екзилі. Маю його двотомник з дарчим на2 писом. – Які видання тво4 рять сьогодні україн4 ський національний ін4 формаційний простір? – Відзначу таку пат2 ріотичну газету, як “Слово Просвіти”. Та2 кож газети “Світ2інфо” та “Струна”, які ви, пане Петре, видаєте в рідному мені Чернігові. Але загалом наш інформаційний простір ще треба українізувати, він засмічений рашистською пропагандою. – У вас багата домашня бібліо4 тека. Які ваші літературні уподо4 бання? – Читаю багато. Михайла Слабошпицького, Ліну Костен2 ко, Михайла Коцюбинського, Євгена Чикаленка. Однак у моїй бібліотеці чимало російськомов2 них видань, які хочу збути бодай на макулатуру. – Своїй родині, насамперед, вірній супутниці життя Любові Василівні, педагогові за фахом, ви присвятили чимало сторінок у книжці “Еківоки”. Це дружина на4 дихнула вас на цю книгу?
– Любов Василівна, моя Лю2 башенька – головна людина в моєму житті. Ми разом 53 роки. Дякую Богові за такий дарунок долі. Наші сини Юрій і Роман за2 хищають Україну від оскаженіло2 го агресора, обоє – добровольці. – Меценатство має давні традиції в Україні. Ви до нього причетні також, підтримкою та4 лановитого, національного. Дуже цікавим є ваш проєкт – створений і очолюваний вами “Фонд інвести4 цій у майбутнє”. – Мене завжди цікавили лю2 ди, які займаються благодійни2 цтвом. Наприклад, Іван Іванович Фундуклей, громадський діяч, краєзнавець, київський цивіль2 ний губернатор. Він подарував місту свій будинок і садибу, нада2 вав кошти на утримання жіночої гімназії. Федір Артемович Тере2
керівників районів і сіл, посади редакторів і ведучих місцевої те2 левізії, преси... І що? Усе сплив2 ло, як листя за водою? А сьогодні виголошують святе “Слава Укра2 їні!” і, мабуть, нарешті зрозуміли велич Степана Бандери, якого ще до 2014 року називали фашистом, і всіх, хто говорив українською в Луганську, хто відстоював рідну мову й незалежність України, її правдиву історію, називали “бан2 дерівцями” і “націоналістами”, вкладаючи в ці слова свою нена2 висть, при цьому навіть не розу2 міючи, що це найвище визнання для українців2патріотів?! Чи розуміють перевертні на2 слідки своєї діяльності з русифіка2 ції в Луганську, на Луганщині зага2 лом? Чи згадують вони, зокрема колишні депутати Луганської міської та обласної рад, як голосу2 вали за двомовність або за введен2 ня так званої регіональної – росій2 ської – мови? Чи як заганяли уч2 нівську молодь на “визначену” ви2 борчу дільницю – “Тільки за Яну2 ковича!”? А Колєсніченка – люто2 го українофоба – хто запрошував для промивання мізків студентам луганських вишів? А хто там зачи2 тував з телеекранів методичку “Партії регіонів”, приміром, 2004 року? Безліч всього. Безліч. Ніколи не забуду, як мій ко2 лишній начальник (до речі, ось уже вісім років працює на оку2 панта в Луганську), прочитавши 20112го книгу мого батька, яку ж
Віталій Терентійович Корж – політичний і громадський діяч. Народився в селі Дроздівка на Чернігівщині у простій селянській родині. І хоча вже понад пів століття мешкає в Києві, ніколи не поривав зв’язків з рідним селом, допомагає землякам, є активним членом Чернігівського земляцтва в Києві, заслужений економіст України, кандидат економічних наук, Почесний громадянин Києва. За плечима – наполеглива праця на залізничному транспорті, в економіці, науковому середовищі, бізнесі інтернет-технологій. Віталій Терентійович – депутат Верховної Ради України трьох скликань (2005–2012 роки), бере активну участь у доброчинній роботі. Автор численних публікацій у періодиці, кількох книг публіцистики. У 2019 році видав у Чернігові книгу прози “Еківоки” – оповідання, новели, етюд, за яку автор відзначений обласною премією ім. М. Коцюбинського.
Читацьке віче · “В українців інша генетика, і нереально всіх зазомбувати”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
стали на проукраїнський шлях. Може, може... Поділю їх на дві групи. Перша – ті, що усвідомили свої помил2 ки, свою дрімучість, відчувають сором і, можливо (дай2то Бог) роблять для України добрі спра2 ви. Друга група – нутро те саме. Просто хтось не зміг домовитися з окупантами про збереження своїх посад, хтось, уже перебува2 ючи на пенсії, розумів, що оку2 пантам до лампи публічний ста2 тус так званих місцевих “зірок”, ана підконтрольній території, тим паче у столиці, ще можна спробу2 вати попіаритись, звісно, змінив2 ши трохи риторику, а хтось виїхав з небезпечного через обстріли місця. Я народилася і до 20142го прожила в Луганську. Об’їздила всю Луганщину, у деяких селах перебувала місяцями, проходячи практику як філолог. Тому розду2 ми пишу на конкретному при2 кладі, бо бачила, чула, відчувала, знаю, усе пам’ятаю. Отже, стосовно колишніх ба2 гаторічних “співців” і прихиль2 ників усього проросійського. Скажете, зараз це не актуально, бо актуально лише знешкоджува2 ти, виявляти, належним чином реагувати на сьогоднішніх явних манкуртів. Так, бо під час повно2 масштабної війни зрадництво має іншу ціну. А як стають зрад2 никами? Причини, мабуть, різні. У вищих чиновників вони одні, у службовців середньої ланки – ін2 ші, у пересічних громадян, певне, ще інакші. Але цілком можливі однакові причини: “гроші не пахнуть”, аби було що пити2їсти, “ми один народ” і вся та маячня, яку вже не вибити. Але повернусь до 20142го. Як2 що говорити про наслідки пове2 дінки колишніх прихильників росії з числа пересічних, то вони, скоріше за все, не були надто за2 грозливими, зокрема, для Луган2 щини – це крикуни, мітингу2 вальники, бабусі2дідусі (де вони, після 20142го, і що роблять, неві2 домо). Інша справа – наслідки дій тих чи інших посадовців, дея2 кі з яких, повторюсь, прожива2 ють сьогодні серед нас на підкон2 трольній Україні території. Вони й впливали на отих пересічних. Десятки років зомбували лу2 ганців антиукраїнськими нарати2 вами, поливали брудом усе укра2 їнське, цькували проукраїнських письменників, журналістів, сту2 дентів, писали на них до відпо2 відних органів доноси, щоденно виконуючи спочатку накази КПРС, а надалі “Партії регіонів”, використовуючи для цього свої посади керівників управлінь, під2 приємств, установ, шкіл і ВНЗ,
Спадщина · “Хорішки, далекі мої Хорішки на березі Псла! Ніколи вони не забудуться, як перші радощі життя і перші його гіркоти”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Захар ЗІНЕНКО, позаштатний кореспондент “Козельщинських вістей”, краєзнавець2початківець, учень 112А класу Козельщинського ліцею (Полтавська обл.)
Перші сумні та радісні роки Мати хлопчика померла рано, а батько знайшов нову дружину. Але не так сталося, як гадалося, не любила вона Олеся. Коли при2 їздили до нього дід із бабою, про2 сив слізно хлопчина, аби вони його забрали. “Вранці на подвір’ї серед зеленої трави розкрились синенькі квіточки петрового батога… Для мене – це найкращі квіти українського літа! Чому я їх так люблю? Нагадують мені сухівський степ, дитинство? Але ж так було мало радостей… Тільки ж, видно, не за самі радощі пережите люблять? За далеччю літ — образ святий бабусі. Вона йде шляхом, “на степ”. Рідна усмішка на устах, і чорні покручені ревматизмом ноги – по гарячій степовій пилюці… Іде, а поруч – сині зірочки й зірочки. 03.08.1993” (Щоденники Олеся Гончара). У перший клас малий Гончар пішов до рідної Сухівської робіт2 ничо2селянської школи. Дідова хатина стояла під крутою горою. Її старий Гаврило побудував у 1892 році. У хаті разом із дружи2 ною Єфросинією Пилипенко во2 ни виростили трьох дітей – Яко2 ва, Тетяну й Устину. Середня доч2 ка у п’ятнадцять років поїхала на заробітки в Катеринослав, ни2 нішнє Дніпро, де на заводі зустрі2 лася з Терентієм Біличенком. Од2 ружилися вони перед Першою світовою війною, незабаром у них народилася дочка Шура – старша сестра письменника. “Село Суха Балка – те місце, де пройшли його сумні і радісні роки”, – згадує дружина пись2 менника Валентина Данилівна. Саме тут Олесь зрозумів справжнє єство життя, пізнав у юні роки перше кохання та пер2 шу розлуку. Та від потрясінь захи2 щало його трепетне виховання люблячих бабусі та дідуся, які забрали хлопця до себе після смерті матері. Вони посіяли у ду2 ші Сашка зерна поваги та любові до людей, скромності, простоти. Бабуся була набожною, лагідною та чесною жінкою. На стіні у її ха2 ті Олесь Терентійович уперше по2 бачив образ Козельщинської Бо2 городиці, Мадонни, що в майбутньому дала йому орлині крила письмен2 ництва. “Бабуся – найрідніша людина, яка була для ме2 не як образ самого наро2 ду”, – писав пізніше Олесь Терентійович. “Ранок великодній. У веснянім світанні чую, як десь із великої далечі бринять у повітрі ті вели2 кодні співи, що їх було чути в дитинстві… Здавалось: були ми малими, здається, в тре2 тьому класі Сухівської чотирирічки, як приїхав з Бреусівки мордатий представник і разом з учителем стали нас запи2 сувати в гурток войовни2 чих юних безвірників, сказати б, тодішніх хун2 вейбінів… Яке було збу2 рення душ! Яке охопило всіх піднесення, скорше – нездорове… Злам у житті, перехід в якийсь ін2 ший стан… І збудження, і бравування дитяче, і ост2
рах. Бо що дома скажуть? Лаяти2 муть? Битимуть? Коли прийшов і розповів бабусі, вони… заплака2 ли. Лайки, як в інших, не було, домагань – “біжи випишись!” – не було… тільки ці тихі сльози – сльози тривоги й любові… Кінчався піст, про церкву су2 хівську забудь і думати, і якось бабуся просять: – Сашуню, піди в Улинівку поговій, причастись… Там тебе ніхто не знає, не донесе… І так благально звернулись, так, видно, це їм боліло, що я в першу ж неділю пішов у те сусід2 нє незнайоме село, куди раніше ніколи сам не ходив, – пішов і причастивсь… Бабусина наука, бабусина правда виявилась сильнішою за весь хунвейбінівський прото2 кол… І пригадую, що як повертався з Улинівки, то було легко й світло на душі. І те, що сталося, ніби ще зблизило нас із бабусею, і досяг2 ли вони свого без тиску, без лай2 ки, без грозьби… І лишилось то нашою душевною тайною на все життя. Свята, подібні великоднім, потрібні людям. Це те, що очи2 щає душу. Навіть хліба краще ростуть, коли чують поетичні мелодії. 18.04.1982” (Щоденники Олеся Гончара). Жилося сутужно сім’ї дідуся, і Олеся до себе забрав дядько у се2 ло Хорішки того ж, на той час Бригадирівського району. Яків Гаврилович Гончар працював у
Батьки Олеся Гончара: Тетяна та Терентій Біличенки з дочкою Шурою. Це єдине фото батьків, що було в Олеся Терентійовича районі на керівних посадах се2 редньої ланки. З 1929 року був начальником олійниці, а кварти2 рував із племінником у сім’ї ро2 бітника Федора Найдьона. До школи Олесь ходив з 1931 по 1932 роки разом зі своїм новим другом – Сашком Найдьоном. Час зверхньо поглядає на нас: стоїть ще й досі та олійниця біля старого річища Псла. Хату Най2 дьонів спалили фашисти, а ось старезні акації, неначе спомин про минуле, квітнуть кожної вес2 ни, радуючи око. Друг Олеся, Олександр Федо2 рович Найдьон, багато років очо2 лював колгосп “Перемога” у рід2 нім селі. Пам’ять його зберігала образ маленького не по роках (від постійного недоїдання) хлопчи2 ка, світловолосого й енергійного. Удвох вони спали у просі на печі, довгими зимовими вечорами го2 тували уроки при світлі гасової лампи, майже щодня бігали в ліс. А взимку з особливою насоло2 дою, зрозумілою тільки хлопчакам, гнули баби (молоду кригу) на ставку між тополь, де й провали2 лися благополучно, а по2 тім, мокрі, кілька годин ловили дрижаки, цокаю2 чи зубами, в собачій будці під акацією (вкупі з воло2 хатим і теплим Сірком): чекали, коли підуть з до2 му дорослі й можна буде проскочити на теплу піч – відігрітися на черені у просі… Словом, жили звичайним життям сіль2 ських дітей. Олесь Терентійович зберіг найкращі спомини про життя у Хорішках. Так, 19 травня 1986 року письменник написав лист2 відповідь учениці 10 кла2 су Хорішківської серед2 ньої школи Лілії Мошен2 ській: “Дякую вам за лис2 та, за слова щирості й теплоти. Хорішки, далекі мої Хорішки на березі Псла! Ніколи вони не за2 будуться, як перші радощі життя і перші його гіркоти.
Там знав дружбу, там уперше про2 кинулася любов до літератури, любов на все життя. Посилаю вам на згадку книжечку поезій і про2 шу передати моє вітання школі, вчителям, друзям та хорішків2 ським тополям, якщо вони є…” Друге півріччя 1932233 нав2 чального року закінчував хлопець у рідній бреусівській школі. Рані2
Публікація листа Олеся Терентійовича у газеті “Радянське село”, 1986
ше, під час існування Козель2 щинського краєзнавчого музею, у ньому навіть зберігалася світли2 на з написом “Олесь Гончар – ви2 пускник семирічної школи”. На жаль, у 19902ті роки минулого століття музей закрили, експози2 ції не зберегли, але це зовсім ін2 ша історія… Стоптані неодноразово кіло2 метри споришевої стежки, що зміїлася, немовби пронизуючи неосяжні степи; золотаве колосся пшениці та даленіючі бані Ко2 зельщинського та Бреусівського соборів – це те, що запало у сер2 це юного Олеся назавжди. “Трійця! Зелене свято мого дитинства… Як тоді в нас гарно було… Вся наша Суха – в клечан2 ні. В хаті м’ята, любисток пах2 нуть, долівка встелена зеленим, вона теж у пахощах… А тепер –
Малий Сашко Гончар – студент Харківського університету, 1938
Чорнобиль. 03.06.1986” (Щоден2 ники Олеся Гончара). Через усі життєві бурі проніс Гончар світлий образ Святої Бо2 гоматері. І траплялися йому люди добрі, щирі і мудрі, як дядько Максим – сільрадівський вико2 навець, котрий у скажену заме2 тіль урятував малого Олеся що заблукав у степу, вертаючись зі школи…
Районна газета – “поставила на крило” Прийшов 19332й, страшний рік, коли один за одним помира2 ли однокласники Олеся, а в ньо2 го від голоду попухли ноги, пот2 ріскалися і штанці, просяклі сук2 ровицею, прилипали до ніг. А хлопчик уже й не відчував болю… Через багато років Олесь Те2 рентійович писатиме лист синові свого друга, колеги Олеся Юрен2 ка – Юрію: “Семирічку я закін2 чував у Бреусівці, того ж Козель2 щинського району. Це була го2 лодна весна 1933 року. Половина нашого класу вимерла з голоду і ми, що вціліли, приходили на уроки уже зі спухлими но2 гами. Батько Ваш, саме тоді працював у Козель2 щині секретарем райгазе2 ти. Він підтримував мене у моїх школярських спро2 бах і коли дізнався, в якій скруті я перебуваю – од2 разу, після 72го класу пок2 ликав мене на роботу в ре2 дакцію, забравши туди із Хорішок також і Василя Тараненка”. У замітці “Не проспати роси” (газета “Радянське село” за 2 жовтня 1980 ро2 ку) уже відомий письмен2 ник Олесь Юренко напи2 сав: “На провесні 1933 ро2 ку я повернувся з Дніпрод2 зержинська в Козельщину й почав працювати в райгазеті “Роз2 горнутим фронтом” секретарем редакції. Тоді й прийшов до нас Олесь Гончар, випускник Бреусів2 ської семирічки”. Після того, як Юренко пок2 ликав хлопця до Козельщини, його життя неначе почалося з но2 вої, чистої сторінки. У 193321934 році редакція ра2 йонки розташовувалася у примі2 щенні колишньої монастирської свічкарні за кілька кроків від хра2 му. В одній половині – редакція, а в іншій – друкарня. Найвище місце, звідки над селами підій2 мався дивовижної краси собор Різдва Пресвятої Богородиці. Без сумніву, Олесь із розповідей ста2 рожилів знав історію монастиря, його чудотворної ікони Козель2 щинської Божої Матері. А під час свого навчання у Харківському
Благословенна полтавська земля… Співає в пам’яті голосами хліборобів мальовничий Козельщинський край на березі Псла. Безмежні поля й степи. І серед цього безмежжя де-не-де притулилося село. Неначе хтось граючись розгубив серед непорушної першоматерії сільські забудови. І буяє життя в селі, і не завжди воно просте й мальоване – стернями і тернами інколи супроводжує. Та водночас вирощує хліб, народжує геніїв, береже наші традиції та охороняє спогади. Колючі стерні й терни Полтавщини звідав не один босоногий геній. Серед цих “пасльонових дітей” і шанований у всьому світі, а надто своїми земляками, Олесь Терентійович Гончар. Хоч і народився митець у далекій Ломівці, що на Дніпропетровщині, проте Козельщинський край і вся Полтавщина вважають його саме за свого славного сина.
Гончар у колективі редакції районної газети “Розгорнутим фронтом”
Спадщина · “Хтось написав донос, що ти націоналіст і на уроках кажеш ворожі радянському ладу речі”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
технікумі, мабуть, дізнався і про трагічну долю останньої тоді ігу2 мені Олімпіади II, котру енкаве2 дисти заарештували і катували у полтавській тюрмі – вирізали зі шкіри хрести, паси і п’ятикутні зірки, вимагаючи зізнання, що чудо, яке сталося на храмове свя2 то у 1929 році (ікона Божої Мате2 рі на воротах перед собором пла2 кала кривавими слізьми, це бачи2 ли тисячі парафіян, що йшли хресним ходом), було рукотвор2 ним. Ігуменю, яка мужньо витри2 мала тортури й не зронила жод2 ного слова неправди, розстріля2 ли. Її силі можна тільки дивува2 тися. Вона пронесла віру та лю2 бов до Бога через усі кабінети НКВС, застінки й тисячі допи2 тів2катувань… Храм сплюндрували комуніс2 ти: влаштували там спочатку клуб, а потім – склад отрутохімі2 катів і добрив... Але Олесь підво2 див голову і чув музику його дзво2 нів, як Микола і Єлька у “Собо2 рі” через 35 років. Пізно ввечері, коли лягав спа2 ти (у редакції – на купах газет), за вікном бачив у світлі місяця ве2 личні бані храму… Старожили згадували, як Олесь Гончар лю2 бив собор, захоплювався його ве2 личчю і красою. Не можна запе2 речувати, що козельщинський і рідний бреусівський собори, що леліяли дух майбутнього пись2 менника, жили у пам’яті Олеся Терентійовича під час його робо2 ти над романом “Собор”.
Не тільки повага, а й заздрощі Після роботи у редакції газети “Розгорнутим фронтом” Олесь Гончар іде навчатися у Харків2 ський технікум журналістики, а потім знову повернеться в рідні місця в 1937 році. Мріяв учитися в Харківському університеті, але треба було підготуватися до іспи2 тів (особливо – з математики, яку тоді складали і філологи, як нині журналісти…), а в цей час – і за2 робляти на хліб. То де ж, як не вдома? Друг юності Олесь Юрен2 ко, який, до речі, з 19382го року працював директором Мануйлів2 ського літературно2меморіально2 го музею Максима Горького, до2 поміг улаштуватися учителем ук2 раїнської мови та літератури у Мануйлівській школі Козель2 щинського району. Олесь був ра2 дий: і від дому близько, і до того ж, поруч, у Пісках дядя Яків пра2 цював головою сільради. Учителював Олесь Гончар у Мануйлівській школі всього три місяці, про які в жодній біографії – ані слова. Гончар жив у маленькій кім2 натці при школі, спаленій гітле2 рівцями у війну. Цікава вона була тим, що в різний час там оселя2
Друг та порадник Олесь Юренко на Кременчуцькій дамбі лись славетні письменники, нап2 риклад, Остап Вишня — у 19262 му. Цей відомий гуморист устиг за літо написати купу оповідань, зберігши справжні імена мануй2 лівчан – з ними його подружили Псьол і вудочки, а ще більше – веселі посиденьки з побрехенька2 ми на гатках над річкою. Кажуть, регіт, що стояв там вечорами і ранками, навіть геть розганяв верховодок!
Новий учитель Гончар ціка2 вився фольклором, любив блука2 ти лісом, гуляв по саду (величез2 ний здичавілий князівський сад з кількома мальовничими ставка2 ми й досі огинає село підковою), не цурався молоді – приходив на вечорниці, де і співав, і читав вір2 ші. Дівчата були закохані в струн2 кого красивого хлопця – надто вигідно відрізнявся він від місцевих. А паруб2 ки, подейкують, за це зби2 ралися дати Олесеві “ме2 меля” (провчити гарнень2 ко). Тільки ж не було до чого присікатися – був чемним, спокійним, увіч2 ливим і скромним. Талановитий учитель викликав до себе не тіль2 ки повагу й любов, але й заздрощі, та, може, ко2 мусь навіть стояв на доро2 зі. У дощовитий день піз2 ньої осені Олеся покликав його друг (готував до іспи2 ту з математики) – дирек2 тор школи Гарькавенко і звелів хутко збиратися: “Хтось написав донос, що ти націоналіст і на уроках кажеш ворожі радянсько2 му ладу речі. Підводу я вже випросив у сільраді, через десять хвилин тебе повезуть на станцію в Гале2 щину, бо з Козельщини по тебе вже виїхали енкаведисти”. Це село раніше весь час виявляло дивовижно потужні таланти з на2 писання доносів і анонімок... Отож Олесь Гончар не затри2 мався у селі. Довелося спішно ви2 їжджати... Пізніше, у 1942 році, Олесь Гончар добровільно пішов на фронт. Потрапив у німецький по2 лон, та зміг утекти й повернутися до лав Червоної Армії. На війні з ним стався доволі цікавий випа2 док. У приміщення, де перебував Гончар, влучив снаряд, але шафа, що вдало впала, захистила моло2 дого солдата. Пізніше сам Олесь пояснить цей чудесний поряту2 нок молитвами бабусі, яка була для нього найближчою ріднею. Тут же, в окопах, Сашко всту2 пив до комуністичної партії… То2 ді він іще не знав, що через май2 же пів століття у його свідомості відбудеться велика переоцінка цінностей і під час Революції на граніті 1990 року в Києві Гончар покладе свій партквиток на стіл через ставлення комуністів до студентів, які голодували на хо2 лоді. До речі, участь у Революції брала й онука письменника – Олеся. Після цього вчинку письмен2 ника та громадського діяча багато його прибічників також вийшли з2під кабали радянської партії…
Автобіографія – у кожному творі Прославив свій край Гончар. Отримував численні премії та на2 городи за твори, черпаючи зі сво2 єї пам’яті, зі спогадів. Наприк2 лад, твір “Далекі вогнища” – це розповідь про буденне життя ре2 дакції газети “Вісті”, а в дійснос2 ті – козельщинської газети “Роз2 горнутим фронтом”. І так у кож2 ній його книзі десь та й проско2 чить згадка про рідну домівку, не2 забутній Козельщинський край. Приїде Олесь і на відкриття нової будівлі музею імені Горько2 го, 19682го року. Невеселий стояв на трибуні, що височіла посеред майдану, уквітчана сосновими гілками, прапорами і величезним портретом Горького. То був для Гончара важкий час: вийшов у світ “Собор”, його жорстоко роз2 критикували й заборонили. Зник роман із полиць... Але тільки не на Полтавщині. У книгарні Козельщини працю2 вали розумні й освічені люди, то2 му всі заборонені книги вони не знищували, а поширювали серед населення. Тож у Мануйлівці не2 далечко від трибуни, під вишня2
Лист Гончара учениці Хорішківської школи Лілії Мошенській. Фото з архіву автора ми, примостився імпровізований прилавок, до якого відразу ж зас2 пішили люди; молоді – бігцем, намагаючись втиснутися в чергу, що вже привертала увагу з трибу2 ни своїм “хвостом”. Там продава2 ли новий роман Олеся Гончара “Собор”! Шепталися в черзі: “За2 боронений…” – і купували по кілька примірників. Ззаду луна2 ло: “По одному в руки!!!” Як же був здивований Олесь Терентійович, коли після урочис2 тої частини біля трибуни побачив той же довжелезний “хвіст”: лю2 ди просили підписати на згадку “Собор”. “Де ви взяли?” – після паузи спромігся письменник. – “Де взяли, там уже немає”, – від2 повідали студенти, весело дивля2 чись в очі похмурим райкомів2
цям, що з’явилися поруч... Довго писав Олесь Терентійович, жод2 ному не відмовив. Настрій у ньо2 го був піднесений, радісний, бо ж люди не мовчки стояли: розпиту2 вали про роман, дякували, – бо уже читали! Це була справжня оцінка твору – висока і вдячна, ота народна рецензія, вище якої для Гончара не було. Поволі роз2 танули всі попередні образи та відчуття несправедливості; тут, на майдані в Мануйлівці, письмен2 ник почув очікувану правду: “Дя2 куємо, прекрасний роман Ви на2 писали, дуже нам потрібний”.
Світоч рідного краю “Сьогодні дізнався, що в Сухій померла тьотя Вустя. Ще в квітні померла, коли я лежав у лікарні, тому мені й не казали. Це була найближча моя сухівська рідня. Рідна сестра (молодша) моєї мами. Співала у півчій до останніх літ, славилась на всю округу. Така була життєлюбка, така трудівниця… Тепер мені нема кому й писати в Суху”, – писав Олесь Гончар у своєму щоденнику 1 серпня 1990 року. Здавалося б, порвалася остання ниточка, що поєднувала письменника з місцями його дитинства та юності… І ось, у 1993 році Олесь Терентійович мав святкувати своє 752літ2 тя. Рада Кременчуцької “Просвіти” вирішила, що треба, аби письмен2 ник приїхав на рідні землі – у Полтавську об2 ласть. Тому й надіслали письменникові лист2 запрошення. Гончар ра2 до відгукнувся та сказав, що обов’язково приїде у “столицю свого дитинс2 тва”. Просив тільки не влаштовувати помпез2 них урочистостей – щоб
Гончар і Юренко у Мануйлівці, 1968
було тихо і скромно. Зізнався, що відмовився від усіх пропозицій, яких було сотні, про влаштуван2 ня ювілею (зокрема й урядових): “Не можу я святкувати пишно, коли в Україні такі важкі часи для людей настали…” А до нас пообі2 цяв приїхати, бо ж це – додому… Зустріч призначили на тра2 вень. Готувався Кременчук, готу2 валися Бреусівка, Суха, Козель2 щина, Хорішки і Мануйлівка… Олесь Гончар запросив до поїз2 дки своїх друзів… Але не судило2 ся – ні у травні, ні у липні, ані у вересні. Олесь Терентійович не побачив рідну Полтавщину. На2 томість прийшла хвороба… ...Минуло вже 27 років із дня смерті Гончара. По правді вели2 кого сина Полтавщини. Не заві2
тав письменник у Козельщину, не побачив оригінальну та пра2 давню Мадонну, яку описував у творах. Твори цього письменника не втрачають актуальності й досі. Його роздуми, афоризми та цита2 ти перекликаються з сьогоден2 ням. А скільки ще могло б бути чудових творів? Ех, часе2часе…
P. S. Перед публікацією в тижневику “Слово Просвіти” автор надіслав цей матеріал онуці письменника Лесі. Та ж роздрукувала його та дала почитати берегині пам’яті про Олеся Гончара, дружині Валентині Данилівні. Нещодавно Леся відповіла: “Захаре, Валентина Данилівна двічі прочитала матеріал, дуже розчулена і рада, що ви так гарно все склали і розгорнули. Що че2 рез призму Козельщини розкри2 ли ще одну грань непростого життя письменника, від самих витоків і до останніх років. Вдум2 ливо, аналітично і лірично. Дуже їй сподобалася історія, як у 682му році “Собор” розходився поміж людей і як люди реагували, тут ваш літературний хист особливо проявлений, а Данилівна аж сльозу пустила. Хвилюється, щоб більше людей прочитали текст. Передає вітання і подяку, я до неї приєднуюсь!”
Література 1. ТК Візит, Син Полтавщи2 ни, 1997 р. 2. В. Д. Гончар. Я повен любо2 ві – Київ: Сакцент Плюс. 2008 р. – 448 с. 3. Олесь Гончар. Щоденники – Київ: Веселка, 2007 р. 4. Упорядник Л.О. Гончар. Олесь Гончар: зберегти світло в душі – Київ: Веселка, 2011 рік. – 223 с. 5. Фотоархів автора, відкриті інтернет2джерела. 6. Спогади сучасників Гонча2 ра, родини про нього.
Фото з відкритих джерел
Олесь Гончар з тьотею Вустею на могилі бабусі. Суха, 1981
Ексклюзив · “Соломія була єдиною жінкою, що царювала тоді на оперній сцені поміж чотирма чоловіками – Баттістіні, Карузо, Тітта Руффо, Шаляпіним”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ У чернівецькому ВД “Букрек” видрукувана нова книжка письменника і журналіста Олександра Балабка “Кімоно для Баттерфляй”. Видання присвячене всесвітньо відомій оперній співачці, родом з України, Соломії Крушельницькій і з’явилося напередодні 150-ї річниці від дня її народження. Читається – від першої до останньої сторінки – так само захопливо, як і писалося автором. Але щоб створити таку книжку, автору потрібно було опрацювати тисячі документів, пройти – пролетіти – проїхати тисячі кілометрів доріг, побувати в архівах, глядацьких залах і на сценах, де виступала співачка, заглянути за лаштунки емоційного життя творчої спільноти, що оточувала приму і, найголовніше, поселити Соломію у власному серці. Книжка поліфонічна. Навіть у паперовому виданні вона звучить вічними мелодіями оперних арій і голосами найвидатніших виконавців, серед яких — неповторний голос Соломії. Ексклюзивне інтерв’ю про те, як творилося “Кімоно…”, Олександр Балабко люб’язно дав Галині Дацюк для тижневика “Слово Просвіти”.
– Олександре, минулої осені в Національній опері ми слухали “Мадам Баттерфляй”, і ти сказав, що вона цікава тобі, насамперед, тому, що працюєш над книжкою про Соломію Крушельницьку, для якої роль в опері Пуччині стала однією з визначальних і, власне, врятувала оперу. Подумалося: це ж скільки праці треба докласти, аби написати книжку про таку унікальну особистість! І-от книжка надрукована, з чим щиро вітаю і бажаю, щоб вона витримала не одне перевидання! А що стало прелюдією до “Кімоно…” і чому ти присвятив роман музикознавцю Михайлу Головащенку? – Та зустріч з тобою в опері мене вкот2 ре переконала, що нічого у цьому світі не трапляється випадково. Адже саме тобі су2 дилося стати редакторкою цього мого пер2 шого класичного роману. А воно й логічно, бо знайомі ще зі студентської юності, ти не раз була ведучою моїх творчих вечорів. А скільки я мав прямих ефірів на “Радіо Культура” поруч із тобою! Тож після такої прелюдії про редакторку тепер – про присвяту. 1977 року я, випускник нашого фа2 культету журналістики Шевченкового уні2 верситету, прийшов на роботу до редакції газети “Культура і життя”, де завідувачем відділу музики працював Михайло Голова2 щенко. Тієї пори він якраз із болем, кров’ю і нервами боровся за видання дво2 томника спогадів про Соломію та її листів. Ми всією редакцією вболівали за нього. Бо тодішня радянська цензура пильно стежи2 ла за тим, аби не було і натяків на прояви “українського буржуазного націоналізму”. Приміром, у передмові до першого тому наполягали вилучити такий рядок: “Украї2 на дала світові трьох геніальних жінок – Лесю Українку, Ольгу Кобилянську і Со2 ломію Крушельницьку”. Чому? Мовляв, про всяк випадок, бо Україна “дала”, а Ро2 сія – ні! Хіба що Софію Ковалевську мож2 на згадати. До речі, за сприяння Михайла Павлика Крушельницька захопилася біо2 графією цієї вченої. Та й загалом у цьому двотомнику співачка мала постати соціа2 лістично, навіть комуністично орієнтова2
ною, яка дуже любила співати у росій2 ських операх. Але, все ж, авторові вдалося багато чого відстояти, і дотепер цей двотом2 ник є дороговказом для дослідників. Став він і для мене, маю його з дарчим написом світлої пам’яті Михайла Іва2 новича... Ось із ним у руках я й відпра2 вився 20182го у подорож Соломіїними стежками – від Білої, Львова до Рима, Неаполя, Віареджо, а наступного року – до Мілана, Брешії, Бергамо... – Ім’я Соломії Крушельницької ніби й на слуху, ніби й відоме, але все одно залишається втаємниченим. Твоя книжка – це своєрідне деталізоване оновлення її творчого життя. Що для тебе було найголовніше: запропонувати авторський образ співачки чи не відступати від задокументованих фактів? Чи багато домислено? – Головне – і те, й інше. Гадаю, що авторський образ таки виокремлено, а документальні факти з творчої біогра2 фії розширено, деталізовано, домисле2 но. Скажімо, як їй випала роль Мадам Баттерфляй? У двотомнику Голова2 щенка про те, що їй колись подарува2 ли кімоно, у якому вона для потіхи у концерті виконала арію гейші з популяр2 ної тоді веселої оперети, згадується двічі – в інтерв’ю з нею і в спогадах. Це вже схоже на правду. Але хто і де подарував кімоно, про яку оперету йдеться? І ось тут я почи2 наю вивіряти, уявляти. Переніс героїню до Парижа, де у салоні відомих кутюр’є Вор2 тів Соломія замовляє сценічне вбрання (це не вигадка), і там зустрічається із підсоб2 ним модельєром Полем Пуаре, захопле2 ним японістикою, і який після успіху у Гранд2опера підносить їй весільне кімоно (а це вже вигадано автором). І в такому ключі – й інші розділи роману. Син Фран2 ка Тарас писав, що Крушельницька влаш2 тувала екскурсію для Івана Франка й Ми2 хайла Грушевського у Римі. Дехто це ста2 вить під сумнів, а в мене – цілий розділ про те, як ці два видатні мужі благословля2 ють Соломію на роль Баттерфляй, і як Франко наснажується скульптурою “Мой2 сей” Мікеланджело... А ще ж у романі чимало бічних тем –
Прийняття у консерваторії Санта Чечілія, 29 січня 1929 р.
Карузо, Тосканіні, Верді... Про життя Ве2 ликого Старого оповів у розділі, де дружи2 на диригента Манчінеллі Луїза проводить для Соломії екскурсію Генуєю, куди на зи2 му переїжджав Верді з дружиною. Цей епі2 зод вигадано, а ось факти з життя Верді – правдиві. Так само, як і факти з життя двох монарших родин – італійської й росій2 ської, які захоплювалися Крушельниць2 кою. Між іншим, Пуччині присвятив опе2 ру “Мадам Баттерфляй” улюблениці іта2 лійців, королеві Єлені, колишній принце2 сі Чорногорії, яка заради кохання, як і Чіо2 Чіо2сан, відмовилася від віри предків... А король2коротун із непривабливою зовніш2 ністю Вітторіо Еммануеле ІІІ не мав попу2 лярності в народу. В Єлену колись був за2 коханий Карл Густав Маннергейм, а росій2 ський двір мав намір сватати її за спадко2 ємця Миколу. – Якими архівами ти користувався, де збирав документи, свідчення? Особлива увага – епістолярна спадщина. Чи багато листів Соломії і до Соломії збереглося? Хто їх допомагав перекладати, бо це часто документи французькою, італійською. – Про двотомник Головащенка я гово2 рив. За свої кошти, з великими трудноща2 ми він домагався отримання і перекладу тих листів, що їх надсилали з усього світу. А ще мені стали в пригоді видання остан2 ніх років працівниць Музично2меморіаль2 ного музею Соломії Крушельницької у Львові. Головна зберігачка його фондів Ірина Криворучка, яка була читачкою пер2 ших розділів роману (я їй надсилав для “експертизи”), стала берегинею і всього тексту. Завершивши його наприкінці ми2 нулого року, я після 24 лютого у нашому київському районі, що між Вишгородом і Гостомелем, не знав, що з нами буде, тож переслав текст до Львова. Раптом що, то пані Ірина розпорядилася б... Багато листів не ввійшли до двотомни2 ка Головащенка, зберігаються у музеї. А вже в часи незалежності було знайдено листування Соломії з Марією Вояков2 ською, майбутньою дружиною Михайла Грушевського. Наявної епістолярної спад2 щини Крушельницької мені було досить, бо вона, на жаль, завершується до успіху в “Мадам Баттерфляй”. А ось у листах Пуч2 чині, Верді, Тосканіні, що їх відшукав у різних інтернетних джерелах і кількома мовами, знаходив те, що стосується Соло2 мії. Навіть у щоденнику останнього росій2 ського царя, перед яким Соломія співала пісні забороненою українською. Перекладав сам, а потім відправляв на рецензію знавцям, приміром, італійської. Як от Олегові Батьку, молодому екскурсо2 воду, що проводить екскурсії цією мовою у Львові, науковцям з України, які живуть в Італії. Багато документального матеріалу мені передали у муніципальній бібліотеці міста Віареджо, де 30 років жила Соломія з чоловіком Чезаре Річчоні, колишнім ме2 ром міста. Тут встановлено меморіальну дошку на честь Крушельницької на фасаді її колишньої вілли “Саломея”, названо ву2 лицю її ім’ям... Цій зустрічі у статусі “повпреда Украї2 ни” я завдячую Посольству України в Іта2 лії, тодішній секретарці з гуманітарних пи2 тань Аллі Вольській. Передав віцемерові чудовий альбом “Соломія Крушельниць2 ка. Міста і слава”, виданий у Львові Гали2 ною Тихобаєвою та Іриною Криворучкою. А у Мілані мені сприяло українське кон2 сульство, тоді очолюване Романом Горяй2 новим. У Неаполі ж зустрічався з тодішнім консулом Віктором Гамоцьким. І, звісно, допомагали наші українці, які гуртуються навколо греко2католицьких храмів і різних громадських товариств. Мені навіть по2 щастило з’їздити з ними з Рима на загаль2 ноукраїнський фестиваль у Падуї! І, уявіть, там зустрів запрошених артистів з Полтави і працівників музею2садиби Миколи Гого2 ля, з якими давно знайомий. – Якщо коротко презентувати Соломію Крушельницьку, то хто вона для світової оперної культури кінця ХІХ – початку ХХ століть? Що виділяє її з-поміж інших? – Насамперед вона – велика актриса. Не просто співачка з унікальними вокаль2 ними даними. Василь Вовкун, гендирек2 тор і художній керівник Львівської опери, де у Дзеркальній залі 24 вересня, о 162й го2 дині, почнеться презентація мого роману, у передмові до нього наводить слова іта2 лійського критика Кортопассі про те, що Соломія була єдиною жінкою, що царюва2 ла тоді на оперній сцені поміж чотирма чо2 ловіками – Баттістіні, Карузо, Тітта Руф2 фо, Шаляпіним. Однак критик пише, що вона була набагато яскравішою як особис2 тість.
О. Балабко в музеї міланського “Ла Скала” між погруддями Крушельницької й Карузо
Ексклюзив · “Я б уявив її якоюсь яскравою планетою, яка гуртувала навколо себе усе найкраще і найпрогресивніше”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Я б уявив її якоюсь яскравою планетою, яка гуртувала навколо себе усе найкраще і найпрогресивніше. Це і захоплення Вагне2 ром, якого не всі сприймали; і опікування родиною; і спонсорування української справи на батьківщині; й бажання не від2 ставати від сучасної моди; і бажання кер2 мувати автомобілем... Невипадково її ку2 миркою була геніальна драматична актри2 са Елеонора Дузе. Ніхто так не міг перевті2 люватися, як Крушельницька. Чіо2Чіо2сану першій дії лише 15 років! Це вік ігор, як зауважує американський консул Шарплес. І ось глядач з неймовірним приголом2 шенням спершу бачить у розкішному бу2 динку, оточеному квітучим садом, ніжне, юне створіння, а наприкінці опери – вже сповнену рішучості жінку, яка між безчес2 тям і смертю обрала смерть. – З твоєї книжки Соломія постає особистістю, що багато працює над собою і багато роздумує над призначенням жінки, над самоідентифікацією, переймається долею України, станом її культури, освіти, мови. Вона справді почувалася українкою? Як їй вдавалося, живучи і працюючи в імперіях? – Вдавалося дуже тяжко. У Варшав2 ській опері заздрісники й недоброзичливці дорікали їй тим, що постійно акцентує, якого роду, що, мовляв, не завдячує поля2 кам, а за нагоди співає українською; що підписалася під відозвою на захист студен2
Вілла Джакомо Пуччині тів, які покинули навчання в Львівському університеті, протестуючи проти дискри2 мінації українців... У Петербурзі насмілюється вкотре за2 співати українською у присутності цар2 ської родини (до цього вона це робила у підросійських польських Скерневицях). Уже в першому розділі роману Крушель2 ницька під час бесіди із кутюр’є Жаном Філіппом Вортом каже, що їй надто любо там, де співає рідною мовою. І модельєр її палко підтримує, адже Ворти хоч і услави2 лися в Парижі, але ніколи не цураються свого британського походження! До всьо2 го вона стає таємним кур’єром з передачі коштів на допомогу письменникам Гали2 чини і підросійської України, немаєтній молоді для навчання від Йосипа Білин2 ського, безнадійно закоханого в неї, уче2 ного2фармацевта, який став довіреною особою хедива, правителя Єгипта. А ще ж треба згадати її силу силенну концертів у Галичині й на Поділлі з україн2 ським репертуаром. У романі вона навіть на шляху до Аргентини на сцені пароплава співає сцени із “Запорожця за Дунаєм” ра2 зом із прихильним до українства непере2 вершеним польським басом Адамом Діду2 ром. Їх зачаровано слухає сам Артуро Тос2 каніні... Розділ “Земляки у Болоньї” – ви2 гаданий, але я опираюся на достовірні факти: Соломія оглядає Філармонічну академію, де справді навчалися українці Бортнянський і Березовський. А останній – разом із Моцартом і, ви2 являється, прапрадідом Пуччині, Джако2 мо Пуччині2старшим. Джакомо2молод2 шого і Соломію я переношу до базиліки Сан2Мартіно, де кілька поколінь предків композитора працювали органістами. І Крушельницька, з’ясувавши з маестро ці несподівані історичні паралелі, каже, що неодмінно повідомить про це Миколу Ли2 сенка. Відтак у них заходить мова про “Та2 раса Бульбу” і образ гетьмана Мазепи у світовій культурі...
– Який період життя співачки був найщасливіший? – На мою думку, саме той, що відтворе2 но у романі. Від тріумфу у паризькій Опе2 ра Гарньє 1902 року в “Лоенгріні”, успіху в “Мадам Баттерфляй” у Гранд Театро Бре2 шії 19042го, співпраці з Артуро Тосканіні в операх різних композиторів, насамперед Пуччині, Штрауса і Каталані, до здобутків у Аргентині, що її співачка називала своєю третьою батьківщиною. Тобто цей період приблизно у 15 років увібрав оті 100 мете2 ликів, сто вистав “Мадам Баттерфляй”, які Соломія Крушельницька виконувала на трьох континентах. А у лютому 1916 року Соломія у Лісабоні, в залі “Колізей” вос2 таннє одягне своє кімоно. І провідний ча2 сопис “O Pais” напише: “Крушельницька принадна і виглядає як свіжа троянда, а її голос, як і раніше, чистий, навіть можна сказати, кришталево2чистий... Як вона співала і як вміло, до деталей, відтворила свою роль! В останній дії вона була сама досконалість. Сара Бернар чи Дузе не змогли б її перевершити”. – Соломії освідчувалися, писали листи. Соломія закохувалася, проте завше намагалася уникати пліток, обходити любовні гострі трикутники. Що відомо про цей бік життя співачки і наскільки він важливий був у її житті? – Я цієї теми торкаюся дуже делікатно. Ще у далекій юності, розірвавши заручини із студентом семінарії, який став глузувати над її захопленням Шопеном, натомість пропонуючи “порання у шопі”, вона обрала інший шлях. Вільної, незалежної від волі чо2 ловіка жінки, відданої лише мистецтву. Але ж її оперні героїні зде2 більшого гинуть, коха2 ючи. Тому кожен парт2 нер вимагав відповід2 ного почуття. Хтось сказав, що аби грати кохання, слід хоча б трохи бути закоханим. А Соломія безза2 стережно віддавала себе кожній ролі, переживаючи на сцені ці шматочки кохання... Натомість у світі бо2 геми чи не кожна прима була чиєюсь ко2 ханкою. У романі не один приклад цього. І здебільшого в усіх – трагічні долі. Перша виконавиця ролі Баттерфляй Розіна Стор2 кіо мала дитину2інваліда від одруженого Тосканіні. Хлопчика передали у сироти2 нець, де він через 15 років помер, а Розіна завершила своє життя всіма забутою у злиднях. Опиратися тій усталеній залаш2 тунковій традиції Крушельницькій було дуже важко. Але ж вона не кам’яна! Роз2 дивляючись знімки, я помітив, що тенор Джованні Дзенателло, її перший Пінкер2 тон, зовні дуже схожий на Василя Стефа2 ника. Тож перекидаю місток до Кракова, до кав’ярні, де після того, як юнаки після
Віареджо, проспект Джозуе Кардуччі вистави возили містом карету із Соломією, зустрілися Соломія й Василь, студент2ме2 дик. Він називав її Солохою, Солошкою, чарівницею, а вона йому, зашарівшись, – щось про своє горло, про режим... “А чи треба було так чинити?” – розмірковує Крушельницька, вдивляючись в обличчя Дзенателло й бачачи в ньому Василя... – Ти написав, що, “чергове виверження Везувію дивним чином сприяло заміжжю головної героїні”. Справді? Її шлюб – це почуття чи розрахунок? – З контексту роману випливає, що це радше захист. Від того, про що я оповів ви2 ще, а ще від переслідувань обожнювачів, один із яких, флорентійський художник Манфредо Манфредіні, постійно з’являвся за кулісами у різних містах. То з револьве2 ром біля скроні, то з її портретом в оголено2 му вигляді... А адвокат Чезаре Річчоні допо2 міг уникнути Соломії стягнення коштів за скасування гастролей у Неаполі й Палермо через виверження Везувію. Звісно, кон2 тракт передбачав форс2мажор, однак усе одно слід було пройти судові процедури. Так і познайомилися. Чезаре, виявляється, був давнім другом Джакомо Пуччині. Ставши її імпресаріо й секретарем, Річчоні відтоді завжди був поруч. Як і під час того жахливого випадку в міланському готелі, коли палкий і безнадійно хворий Манфредіні мав спотворити обличчя Со2 ломії мідним купоросом, а сам – застрели2 тися. Те, що саме Річчоні врятував її, я ви2 гадав, а ось про замах Манфредіні написа2 ли тоді всі італійські газети. Мені вдалося навіть почитати їх: нині дуже багато дже2 рел оцифровано, тож просто треба не ліну2 ватися денно і нощно шукати потрібне в Інтернеті. Коли роман уже був готовий, я натрапив на ще одне свідчення того, як мистецтво Соломії впливало на подальші долі людей: одкровення Бруно Баріллі у газетній колонці, вирізка з якої – на сайті італійської бібліотеки. (Про це в наступно2 му числі “СП”). Отже, Річчоні був поруч аж до укладен2 ня їхнього шлюбу в Буенос2Айресі, що від2 булося у бюро цивільних справ. Усі арген2 тинські газети замайоріли заголовками
Торе@дель@Лаго на озері Массачукколі про те, що зазвичай Париж і Лондон були осередками весіль зірок, а тепер до них до2 лучилася і їхня столиця. “Крушельницька віддала перевагу флердоранжу над квітами іншої країни!”. Але жодних квітів на ве2 сільному вбранні з фатою, ні вінчання у храмі, звісно, не передбачалося, бо Соло2 мія була насамперед чесною перед самою собою і, звісно, перед родиною й тими, хто її оточує... – Такі яскраві особистості, як Соломія, – це завжди якісь знаки, містика, що допомагають автору. Чи траплялося щось подібне з тобою, коли працював над книжкою? – Траплялося! І не раз! Уже на початку подорожі, у книгозбірні Віареджо несподі2 вано побачив такий знайомий розгонис2 тий почерк Головащенка на радянському конверті “АВИА”, підписаному італій2 ською та українською! Датовано 21 червня 1997 року: то Михайло Іванович звертався до мера надіслати матеріали про Соломію. Цим листом мене благословляв Михайло Іванович... У післямові я описую, як на2 бундючений Мілан, де “Мадам Баттер2 фляй” зазнала фіаско, не пускав мене до Брешії, яка зазнала тріумфу опери із Соло2 мією. А потім уже сама Крушельницька напередодні свого дня народження не пус2 кала мене із Брешії до Мілана... Я повсякчас відчував, що звідкись, з високості, вона поглядає на мене і допома2 гає, схвалює... Але найяскравіший приклад цього стався після того, як я вже отримав із “Букреку” кілька примірників роману (вдячний його очільниці Дарині Макси2 мець, яка від 2011 року патронує видання моїх книжок, Інні Криворук — за доскіп2 ливе коригування, а надто – авторці обкла2 динки і оформлення у модному на початку ХХ століття стилі ар нуво Анні Андреєвій). Після оголошення у Фейсбуку про ви2 хід книжки став отримувати багато замов2 лень на неї. І ось – повідомлення від пані Олесі Шпачинської, яка родом уявляєш звідки? Із Білявинців, що у Бучацькому районі, де народилася Соломія! Жінка благає, аби я їй надіслав примірник, бо вже через кілька днів збирається назад до Італії: мовляв, їхатиме й читатиме роман про обожнювану землячку. І ось поманд2 рувала перша книжка з автографом не ку2 ди2небудь, а на батьківщину Крушель2 ницької, а потім до, як вона казала, її дру2 гої батьківщини – Італії... Це я знову про те, з чого почав: про не2 випадковість випадків. Знову за велінням Господнім Соломія наказала мені саме так чинити. Мій роман завершується таким рядком: “Не відпускала мене Крушель2 ницька із Брешії, не відпускає і дотепер, в Україні”. P. S. “Кімоно для Баттерфляй” – деся4 та книжка письменника і журналіста О. Балабка. Попередні його художньо1доку4 ментальні розповіді про Михайла Коцюбин4 ського, Марію Башкирцеву, Миколу Гоголя, Володимира Винниченка, Сержа Лифаря стали неабияким літературним явищем. І от новий роман – про Соломію Кру1 шельницьку. На 320 сторінках розгортаєть1 ся політ неповторного Метелика родом з України. Так пильно і ніжно, як письменник Олександр Балабко, ще ніхто й ніколи не від1 стежував цей політ...
Фото Олега Батька і Олександра Балабка
Книжка в газеті Музи не мовчать · с. 8сторінка оригіналу ↗ Ніч до...
для С. З. ну добре, хочеш бути свідком високого злету, то будь, аби не прийшлося падати звідти, де тонко і зразу рветься, аби не схотілось високим зіркам переплавитися на лють… повіки закрий і слухай, як кожна клітина тіла мого озоветься… лежи горілиць, допоки зозулі дикі нам смарагдовий час відкують, допоки у коридорі брудні від шляху спочинуть побиті берці.
десь майстер чекає на Маргариту, а десь Бернард пише Естер… відрізки свободи, відмінки совісті – все це далеко відносне… це синя пташечка щастя накидає на нас прозорий серпанок-флер і там, де вокзали гуркочуть не хочу міняти відстані на відносини… ти краще згадуй, як у дитинстві замурзанім ділили один еклер, чи мовчки рахуй хвилини, що ведуть невпинно до жовтої осені.
хай сьогодні ще буде вогко вустам і, без шкідливої метушні, поділимо навпіл мудрі книжки, морозиво і перестиглий гранат. чуєш, як соки гонить зелений горіх, як у вишнях ворожать хрущі, як пахне кава з корицею, як за вікном прислухається мудрий сад? – Не сумуй… – скажеш вже ранком, коли на щоці сльоза заблищить… – Я тобі напишу, а може, скину улюблені гладіолуси у приват…
міцно тримай за руку смагляву, де шрами на струнах вен, мені для тебе ніколи не стане шкода й останньої краплі крові… спека царює у заримованім місті, як в мові царюють сполуки фонем, і шалик у блакитний горошок ще довго триматиме запах твій полиновий… візьми шматочок повітря, бритву і хустку, де батьковий чорнозем, мій світ загущений, як мед у щільниках і дотики тіл калинові…
бо ми із тобою не Майстер і Маргарита і, навіть, не Бернард і Естер. у нас є ніч, щоб у синьої птахи зловити кілька сріблястих пір’їнок і відтепер у серці одному на двох на удачу повісить щасливу підкову.
*** Ти можеш мене лаяти і говорити, що не потрібно… Любов – вогонь! Але вогні палають і не тримаються меж, мають ознаки смерті і сексу. Я покидала всіх чоловіків, які не давали стискати клавіші живих римованих зон. Флюїди мої дозрілі благали від неба сміливості й обрамлень зойками текстів, коли вже втрачаю останні сили. Ця війна – блаженна… Не скорився ні Харків, ні Вінниця, ні Київ крильцями бджілки. Ти не кажи, ти не мовчи, що кожна зона тіла землі цієї, як в жінки дорослої патогенна! А я лежу на траві, закриваю твій пневмоторакс слів, наче відьма Алтена, а потім – на нас падають необірвані дикі вишні та дубове листя із нічної зелені. Й тремчу, мов осика, коли на вушко лунає: – Мила…
І як я до тебе прийшла? І як мене хлопчики, пропустили? Ти ж сам шепотів, що дерева зливаються з небом. – На, поїж. Тут небагато: сало від мами, просолений огірок і жовтий пакунок з мовчанням. От бачиш, уже зносила і кроси тактичні і вербам русалчині светри… Та й білий халатик, що вище колін і заколисує мертвих у морозяно-літні ранки ретро… Кохання зносила,
І, як би ти не тримав мене у собі, мов кармінне серце… Як би ти не благав, щоб я до перших півнів не ходила… Я от дивлюся в пелюстку озерця-люстерця, а бачу там не розкаяння, а ворога-крокодила! Який не знає, як Зою п’ятирічну відходжувала з розбомбленого Краматорська, як потім вона зачахла, а я читала казки їй про Василинку і чахлика невмирущого:
– Треба дістати чарівне яйце і джавеліном достати голку їдучо-плюючу, за перемогу вітчизни віддати останні сили…
Зоя вижила, а тітка лишилася під завалами з сином. І синь буває у нас і червоно-бордова, землисто-винна… Я лиш прошу: не відбирай у мене мальви-мови. І хай помру… Мама? Донька? Кохана? Хочу витягти цілі кості брата Романа, роменом зцілити його самоту і образу, стати сестричкою, а ти кажеш:
– І що? Усе відразу?
– Так. Ось доп’ю останнє “Мартіні”, Піду складати Вкраїні останній екзамен… Ти приніс мені волошкове поле і щастя ожинове… Здається, що сама ще дитина і хочеться вже на “нуль” і туди, де мама… Якщо виживемо, то най вдочеримо Зою? Зойкає сойка. Сирени не чути за сойкою...
*** Виходячи на балкон шостого поверху, він випалював сигарету, думаючи про своє… Стогнали усі жінки та плакали стрижені сови, коли його серце стрибало м’ячиком і супились чорні брови, та пальці дражливо стукали, неначе кістки кастаньєт. – Анно! Ти мене зовсім не знаєш, хоча до сліз бездоганна… Іди до перського саду, а не на цей холодний балкон! Анно, тобі ніхто і ніколи не сміє читати дурні догани! Ці шпалери – червона цегла, ця ванна не має крану, і все, що в цій квартирі, не схоже на східний сон…
Твоя шкіра прозора, під нею блукає південне сонце... Ти не маєш мені нічого казати та урешті – скажи!
Як на срібному блюді риба скидається, мов у ополонці, як ти встала з колін і кинула виклик усім промовцям і гостриш уміло слово, немов осетинські ножі!
Хоч написав про тебе погано і злісно усе придумав, а ти горнешся, як до кота, вибачаючи плинні провини. Не треба дивитись! Твій погляд – токійський трунок! Ти – моя сіль на рану розсипана Божим дивом, що ляже останнім віршем на стомлені палітури…
Анно! Сьогодні у тебе на сукні квіти, яких іще не існує, – Розмірковував їй на вушко, відпиваючи свій коньяк. – Анно, ми ще живемо, а кажеш, що сублімуємо, мов останні бійці, у спогадах втрати важкі рахуємо, загнані відчаєм по кутках, вивішуєм білий стяг.
2022-ий От чому саме він говорить і ти все слухаєш? Про невчасну війну, що, напевно, усіх достала, про те, що навіть дерева мають рідну мову рухів і коли є потреба, то корінням її віддано захищають, про те, що наші закони кроїли під московські лекала в цей двадцять другий, що щедрий брехнею у білих мухах…
От чому саме він збирається на фронт із усмішкою ельфа? От чому саме він такий спокійний і мовить: – А, може, пташко, будемо разом? Тобі так личить ця біла хустинка з червоним хрестом на чорно-білому селфі, та там не завадить військова каска й найміцнішим гранітовим вазам!
Вражено споглядаю, як він зосереджено дивиться на людей, наче складає з них пазли, як упевнено чистить берці, як пригадує клички: Грома, Лева, Адстека.
– Пам’ятаєш? – говорить. – Ми два дні поспіль лежали на ліжку, дивилися фільм “Корона”... Ти втекла від свого хворого на усю голову чоловіка, і ми цілувалися, як в дитинстві. Тільки крутіше… Як дорослі люди, що похапцем здирають із себе одяг і зойкають совами, щоб завтра відшукати найтепліші спогади у паперовому почерку листя. І те жартівливе: “Боже, бережи королеву!” – розсипалося сміхом дзвінким, мов пурпурове намисто… Як ця фраза зараз доречна... Знов нас чекає гарматна війна із рудими бровами…
Чому саме йому струшуєш війку з щоки, голубиш носа кирпатого, чому він тобі щось шепоче на вухо і ти це слухняно виконуєш? у нього, інколи, в горлі, засіяні пшеницею лани зазнають напастей і тоді ти готова для нього стати справжнім Каспійським морем! Хай поплаває… Хай полежить… Хай помовчить… Хай об любов погріє долоні. Завтра вже – камуфляж, автомат, вологі окопи й татушка тигра на смаглявім зап’ясті.
Ти підеш?– питає. Відповідаю: – Піду. В Руки його пошерхлі, в губи його солоні наворожую захистом першу Вертепну звізду. та цілую у майже зимові скроні.
Що ми знаємо про війну? Що у неї жіноче обличчя? Наплічник стоїть готовий й розлітаються гніді коні...
Книжка в газеті Музи не мовчать · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Там, до речі, не страшно зовсім, коли стає звичним, коли коралові королеви тягнуть на плечах поранених чоловіків, коли знімають домашні корони…
Танки Я знаю, як ідуть танки по сірих асфальтах, як згромаджуються їх тіла у фермерській кукурудзі, як потім через продавлений асфальт виростають чорні жоржини у грізній напрузі, як солов’ї припиняють співати та свідомість повільно грузить вчителя, який мирно блукає між шкільними партами.
Я знаю, як фермер не лає ті танки за те, що подавили його бажаний врожай. Я бачила, як баби у квітчастих хустках хрестять їх металеві спини. І усе, що нас не вбиває, то робить сильнішими, а може, готує місце у раЮ усім тим, хто ведуть ці танки і мають в кишені лиш світлини родин і торбу провізії, хоч ми їх звикли звати Володьками, Сєрьожками, Ярами...
Чим там балують тих, хто веде ці танки? Мівіна, тушонка, згущене молоко... Гроші мізерні. Так – від десяти тисяч до дірки у серці… А на тому – крапка… Ті танки колись підіймають свої ляди відтінків і на них палять дешеві сигарети Strong танкісти, що жартують, поки ще далеко до фронту і деревій збирають у дніпровських посадках, подумки цілують ніжно дружин, ходячи по весняних площах мімімішними парами.
Для чоловіків у танках ще не знайшли дантистів, щоб лікували зубний біль, який вони причавлюють салом! Для жінок у танках ще не вигадали спіднє, хоч у нас повно Андре Танів та інших прославлених модельєрів! Я знаю, коли розривається танк, то матері починають плакати грудьми кривавими… А ти тут сидиш і говориш, що кордони Харкова у найспокійнішій атмосфері: прокидаються після Новорічних свят і пахнуть борщем і смачними узварами.
Пам’ятаєш, як ми гралися танками у дитинстві? І наші – перемагають! І німцям – капут! Зараз уже не здається та забавка наївним бавленням сестри та брата. Щось бринить, щось стогне, щось гукає із розстріляних Крут… І, може, тому маленькі дівчатка прикрашають танки на прощання живими маками, святими оберегами, що тче Господь на тризибі небесно-золотавим прядивом?
Я знаю, як ідуть танки по сірих асфальтам, як згромаджуються їх тіла у фермерській кукурудзі, як потім через продавлений асфальт виростають чорні жоржини у грізній напрузі, як солов’ї припиняють співати та свідомість повільно грузить вчителя, який мирно блукає між шкільними партами.
*** Коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя, малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси. Спідниця її циганська увесь рубін серця позичить, синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.
Бо Київ тобі не Севілья, де ридає струною гітара, каштани в зимових вуалях снять на Софіївській площі. Кохання й ненависть зачинили сліпці у єдиній брамі, хіба, ж ти побачиш як гнівом самотність її голосить?
Тобі ж і не видно, як латунні ножі летять у неї? Зелений ліхтарик сіпнеться десять раз лілею в ноутбуці. Можливо, за інших обставин перетворилась у фею та пестила тіло гаряче та голубила мужні руки...
Лишився єдиний танець – мережити рими віршів, якщо вже й шовкове мовчання просвічують на ренген... І ти сам себе заспокоюй, що чорний лебідь облишив оту, про яку шепочуть, що не буває білява Кармен.
Коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя, малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси. Спідниця її циганська увесь рубін серця позичить, синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.
Віра А завтра, наче вже мала бути страшна війна... Віра мчить вітром до найближчого супермаркету, згрібає до кошика сіль, сірники, гречку і пляшку вина. (це про всяк випадок, щоб вгамувати дурнувату паніку...) Віра ж завжди відчувалася, наче лілея мрій неземна, зараз стоїть спантеличена звістками та заплакана.
Хутко диханням набирає номер найближчого сусіди. (він винен їй великі гроші, що можуть згодиться…) Той обіцяє, що неодмінно поверне все сонячним літом… Вірі враз хочеться стати керамічною вазою і розбитися! Та права не має, бо туляться голубами дрібненькі діти, старенькі батьки та казкові вірші жар-птицями.
Столиця бачить судоми її дорослих, рішень, як раз навпроти Стрітення, де лютий вистьобує люто народ… А щури, покидають нагріті крісельця-ліжка: політичні владарі, іноземні посли, публічні люди… Сьогодні ще й День визнання гріхів, а Віра – грішна! Позувала художнику, відкривши оголені груди…
– Стрітення! – каже бабуся, що прямує до церквиці. – Може, й ти, дитино, підеш, бо цвітеш переляком… У нас, доню, славне військо: Віктори, Дениси, Гриці… Москалям іще покажуть, які пиріжки у нас із маком! І до Божої ікони сходить Вірин жовтий відчай... У свічках блищить надія… У молитвах – добрі знаки…
Віра йде по Братиславській, а дівчатко декламує (тут у спальному районі!) Лесю Українку стильно!
Голос – мідна блискавиця, попадає в серце кулею: – Хто не жив посеред бурі – той ціни не знає силі! Віра промінець зловила і від паніки відтала, бо її земля вкраїнська вільно пишалась Ярилом…
*** – Мам, як ви там? Заклеїли соняхи вікон липучим скотчем? матрац постелили у погріб, де вже проростає картопля? у нас тут у Києві, будинки вдягають на голови гнізда сорочі та свист іскандерів ізвужує до ниток жіночу хоробрість.
– Мам, це, – кажуть, у нас іще мир в порівнянні із Харковом, що в Маріуполі медички уже не збирають одірвані ноги і руки, лише благають відходить від мертвих звуками кольору хакі, лише виють вовчицями в закушену руку: “Будьте прокляті, суки!”
ця дівчина в телефоні, б’є словом, неначе розірвана міна, масштаб катастрофи не зрозумілий, тим хто не чув, як скрегочуть будинки! ця дівчина в телефоні цілить у ворога метким джавеліном, і на худесеньких скронях цяточки сажі ридають прогірклим.
і завтра собі не пробачим, якщо не кричатимем світу: – Хелп! і все ж бо колись повертається, як повертаються смертями поставлені ворогом мітки… ночі стають присмажені, як кинутий чорний у квіточку креп, – Мам, мені вчора не стало гірко від твої міцної горілки…
*** ну… добре, добре… давай не будемо про погане, ламати собі життя, не здійснювать плани. я можу помилятися, але не буває, щоб все по-плану – знайомство, квіти, літні зірки і зразу в муарову ванну.
ну, добре… хтось причетний до Біблії, хтось до Корану, хоча, богам не має діла, якому саме, ми розкриваємо карі рани. ти говориш, що дніпровські жінки якісь невблаганні панни, скажи – чому все життя лише в них відшукував найкращу пару?
це так банально звучить, що я степова вовчиця… про це вже писали, співали пісні, казали казки в обличчя… чому ж тобі так погано, сонечку, спиться без степових найсильніших у світі вовчиць? може тому, що Маруся до гробу безтямно кохає Гриця? може, її кохання сильніше за найжорстокіших вбивць?
що тобі зараз сниться, хлопчику з Івано- Франківська? сонце, чи карпатський ліс, чи перемоги нашого славного війська? якби між нами не було шовкових шляхів і з плеча рубонутих відрізків, я тобі прикрашала б файною панною європейський Івано-Франківськ.
а в цей час на плечі – чи убивчий Кай, чи мій каштановий Київ… хтось згорілу стерню стоптав, а хтось журавлів запустив у вирій… невтомно на тебе й на помаранчеві зорі вовчицею віддано вию, бо ти прийняв мене з усіма словами й вітрами скіфських степів.
і хто там ще зараз скаже, що Україна в нас не дуже єдина? коли вічно доймають з війни останні вбивчі новини і мальви наших душ малюються в жовто-синє, не те, що тобою марю, а миттю втрачаю сни і снігом січневим стигну… ці стигми – такі болючі, неначе дикун від матері відіймає дитину.
Там – у Полтаві чи на Волині теж українські по вулицях ходять люди, вони нізащо під нас не підкладатимуть ляльку лютневу вуду… хай там не як… а я тебе завжди чекати буду пір’їнкою на плечі твоїх втомлених осокорів.
може, тому, що Маруся до смерті безтямно кохає Гриця? може, її святе кохання сильніше за найжорстокіших вбивць? може, тому, що батько-Київ співа “Океаном Ельзи”: – Обійми мене… обійми мене... обійми… бо усім не потрібно болю, бо усі не варті війни! бо Кий і Либідь... і всі ми...
*** війна ішла і ти чогось і ти не йшов до мене і не йшов од мене о тоскний присмак недосамоти німотна тінь печалі і натхнення печалі як натхнення а оце б в село до мами там де сад і вечір де дим з городу дихає в лице і не пускає в серце порожнечу отам де липа пахне й шелестить де рушники і лебеді на стінах де з рим моїх летять тобі листи немов останні зграї журавлині повернешся і грійся і мовчи лиш я ні-ні та й озовуся стиха війна-прочанка прийде уночі і чорних змій повипускає з міха
*** Мовчить телефон, а в горлі б’ється горобчик туги. Куди ж тебе, голубе, перекидають по асфальтових смугах? Був ти мені і братом, був ти мені і другом, а став чоловіком...
Продовження на стор. 10
Книжка в газеті Музи не мовчать · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
такий мудрий, такий дерев’яний, як старенька канапа у вашім параднім. де тобі знати, що втеча від тебе – то лелече збереження її молекул, втеча від тебе – це, мабуть, не лише Бог, а й люди витягують її із пекла... тобі он за горілкою у вени, а завтра за пивом, далі з печінкою до аптеки!
Як говорить каміння Ми всі звикаємо до війни, як чоловіки звикають до міцності алкоголю. Я знаю дівчинку Олю з хрестом червоним на грудях і калиною на устах. Їй не соромно різати солдатські штанини до тіла срібла оскалу голого, щоб, хоч комусь із котиків2солов’їв не рани шипшин колючих, а Божий осяяв знак, щоб у якоїсь дружини чи матері шелестом упалого листя серце не закололо! Та як би вона хутко не повзла Розалією в’юнкою... Смерть – на те вона й смерть, коли вже доста напоїть! І Оля стає – не медик, а майже розіп’ятий птах, і різко затягує турнікета до кісточки жилок. ЗНОВУ – БАБАХ! – ВОЗДУХ! А ОЛІ У СКРОНЯХ ЛУНАЄ: “Бєлиє рози… Бєлиє рози… Бєзопасни шипи!!!” Орлиний Орест шепоче на вушко: – Олю, давай ми будемо уже на ти? Оля різко йому відповідає: – Йди ти під три чорти! В госпіталі польовому Оля встигає писати трагічний, до сліз роман. У снах їй мариться батьківський сад і ріднесенький братик, мов квіти2братки – Роман... З яким вона передивилася усі дитячі фільми й вірить наївно що той десь – тут? Чи там? Ніжність приходить до неї хвилями, закушує губи, виймає з соснових ванн… Оля знає, що Роман іде в камуфляжній футблочці без броніка грудьми на таран! Але вона – парамедик… У неї не має права їхати дах! – Це – каже Оля – рівнина впала з крутої, таточку, Зміїної балки? Це, може, вовчиця прийшла шукать вовченят у моїх зелених очах, чи вже забило баки? Ось, я маленька така, а ти мені даєш пензлика і я покриваю лаком ляльку у ванній. Оля сама по2ра2не2на…. А потім до неї чалапає ліс на одній лапі… Перелесник із “Лісової пісні”, ласо гойдає кістлявими пальцями, обвітрену орками Мавку. Оля приходить до тями, затягує турнікет, а потім чує знайомий голос: – Хлопці! Термічну ковдру! Андрію, розріж їй светра на грудях! – Бляха! Просто, Оля з дитинства ангел 2 невдаха. (Такі бувають у цьому лісі)... Де було мокро? Де було сухо? – Реве Джавелін у бідного Баха? Оля закочує очі… Хтось б’є каменем у “ Сосну кохання”! – Понесли пацани! Що там тієї Олі… Камінь лягає і мовчки холодом думає: – У цих дубових планетах є нЕлюди, а є люди… І середина його загорається, і душа, як пожежа палає! – Хай би лягла піді мною. Хай би собі лежала, Бігли б під нами струмочки, хай би спокійно спала! Сни бувають казково2ніжні, неначе мама, сонце буває одне і то, коли кармінно світить, ночі бувають печальні – їм туго вигнуто брови, слова не відразу приходять, бо їм бракує мови.
*** Києве2братику, пахнеш асфальтом розпеченим, Чаєм китайським і літом із теплими зливами. Все потопає в масній монохромності вечора, Мляві вогні достигають терновими сливами. Сни, біографії, втрачені спогади, профілі, Рими і руки, – так сильно усе перемішано… Все продається, ти правий, звичайно, що “профі” ми Всіх цих гаражних розпродажів, зважених рішень і… Заслані воїни, втомлені зброєю. Господи, Скільки там слів в барабані для мене залишилось? Сонце злизало з провулків закохані постаті, Сором замкне їх в готельчики, хай собі виживуть. Горді вуста ці і ніжні прикрашені скули ці: Вибухне макове серце криваво і голосно. Бачили ангельські крила на шостому поверсі? Схоже, підробка, – казали сусіди на вулиці.
Мамі А я не вірю, що мені треба зникнути, саме, зараз. І хай болить спина, розбита брова, укушений палець. Ти повзеш за ним, сильнішим, повторюєш: – Я – ігуана! Бачили б мене зараз батьки: полинові коліна та сиві трави… Не повірили б: перемога – це не красиві новинки з ТБ2екрану, де Костя – про силу! Орест – відвертається… Оля мріє по лавандову ванну. Це там, де прильоти, це там, до тебе грає сліпенький скрипаль, А ти розумієш, якщо не ти – завтра його уже і не буде. Рятує американська система MARCH! Підіймає тебе до морелей, як підіймають пташок легенькі крила, як стікають останні хвилини, як моря розбурхують пінне мрево, коли крепатура не може знайти ні клітини, ні дихання дерева. Як у тебе не калаш, а все одно на руки покладено вправно “сучку”, суниця у крові, а кров озвучує терикони помаранчевих круч. Тобі б до Риму! Тобі б до Ніцци – купити джинси! Тобі б до Парижу, або до Італії! Але це зараз невчасно і примітивно... – Мам, може, тому у нас під парканом ще сіяють вечірні мальви? А я повзу далі у вічність, скрегочу зубами. І хочу до мами, Боже, як хочу до мами!!! Вся моя кров, може, і завтра, навіть, навіки вистигне, як вистигають холодні квартири, як вистигає пляшка з роздавленим алкоголем, як розвертаються спинами некохані й голі. Рожевий дражниться каремат... – Ай! В піднебессі висплюся, коли не треба ні сил, не болить... Дурні думки не лізуть у голову і не стогнеш… Очі, хіба, відкрию. Побачу домашній твій вогник ярий. – Мам, у навушниках співає Скрябін пісню про тебе. Розбите коліно… І я затихаю садом, де ти насадила вербени і наївної Мальви…
Книжка в газеті Музи не мовчать · с. 10сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Як говорить каміння Вірші Юлії ІВЧЕНКО», с. 8
Закінчення. Початок на стор. 8—9
А за вікном вишнева крадеться весна і ліки пахнуть горіхами, я няньчу їх, сповиваю... Перекладаю з іноземних мов медичні анотації, щоб зрозуміти, які помічні пігулки для стареньких степів, а що врятує небесних героїв української нації? Треба ж себе чимсь зайняти, коли у тебе жоржиново2чорний бій, чи наступна ротація?
Мені зі світлин посміхається донька і син, лебедиця2мама та легінь2тато… Так сумно стає, наче я сама випила всі ті ліки гіркі, полиново2палатні… Сиджу сама. Розкладаю у прозорі пакетики кольоровість антибіотиків седативну, а серця колін відчувають твого Білого кота, що слухняно вдивляється у військові новини.
Тишу ранку лякає гул рашистського літака, якого я відганяю Великодньою свічкою! Чорні туфлі злякалися у кутку: непотрібні, запилені… Я тепер не вдягаю суконь! Я тепер не фарбую личка!
Яка ж погана дружина… Не дістала ліхтарик на шолом і шолом не дістала… Взагалі, ці чорні ринки тактичних товарів, що торгують гуманітаркою – дістали! Дід мій колись казав, повернувшись із московитсьської катівні: – Кому – війна, кому – “мать родна”! Оце ось в руках сироп від кашлю, а пахне від нього, мов від трояндового вина, яке ми з тобою пили на вигадане навмисно юнацьке чи ще дитяче весілля…
Ти правильно думаєш: – Всі ми жінки – конотопські відьми! Тільки кожна з нас зараз варить своє для перемоги магічне зілля! Була ж я тобі коханою Мавкою, а стану щебетом бойової пташки...
От прийшли варвари в Україну… Треба ж таке? Помирилися Кайдаші… Обнялися Мотря з Мелашкою…
Дядько Байда – Треба, маленька, по2перше, зібратися крилечками, аж так, щоб не билися в скронях метелики страху й не їхав дах, щоб напоготові: наплічник натівський, бо вже – ба2бах! Щоб не витягувать з тіл свого чорно2червлених страху мурах. У тебе за вухом, сестро, – червона черешня! У мене – прив’ялої рани мак, У тебе – гуркоче, у мене – палає віри оксамитовий птах!
І скільки б ми не сиділи і не пили жасминовий2зоряний чай, усе, що раніше в науці парамедиків навчали – повний віддачай, Тільки, практика – з шипшини осколків ГАЛАКТИКА!
І ти кажеш мені спокійно: – Видихни і рахуй до п’яти, потім уже твої дії знесуть лють холодів: Маркам, Максимам, Оксенам, Сергійкам і дядькові Байді... Він сьогодні помер…
І, може, я винна? Заснула на мить і бачився син, як дорослий горіх, і донечка2мавка, що в мальви квітчала свій радісно2перлинковий сміх, але лікарі сказали, що дядько Байда – мертвий жилець… Білі його півонії торкають за палець і хай війні цій – бісовий грець!
Тактичні речі, навчання при місяці сонному і біло2чужий, медицинський халат, а хочеться, хоч на одиничку. Може, тоді вижеве яблунево2татовий розкошів сад?
Я забуваю римування Богів, чую повітряне тисняву тривоги, дітям дорослим – борги. отак і віддам. Виживу, чи помру але – ВИТЯГНУ! ВИТЯГНУ! ВИТЯГНУ!
– Треба, маленька, по2перше зібраній крилечками, аж так, щоб не билися в скронях метелики страху й не їхав дах, щоб на напоготові: наплічник натівський, бо вже – ба2бах! Щоб не витягувать з тіл свого чорно2червлених страху мурах. У тебе за вухом – червона черешня! У мене – прив’ялої рани мак, у тебе – гримить, у мене палає віри оксамитовий птах! Як там сказав один чоловік? – Ми всі – на війні! Ми всі на війні. Раші узвари варим! Тільки не пити. Отруїшся... Бач, як їм смакує МАРІУПОЛЬСЬКИЙ сік?
*** втеча – це благословення, бо ти, як ця руйнівна війна... що ти там знаєш про сивий Луганськ, про убивчий Донецьк? сторінки історії недописані, коли рідний брат брата вбивав… ой та, врешті, заляж під телек, бо який із тебе великий боєць? там – смійся… там – мовчи. там – згадуй куди від тебе пішла вона.
що ти знаєш? промовчи їй… скажи їй у цій руйнівній війні, роз2ка2а2жи…? ти бачив, як ворожі сапери прочісують цвіту польового стебла? як спливають хвилини в операційній у хронічно2хворі ножі? як хірургиня, яка не впоралась із смертю – спиртом совість летально стреблює? як здригалась вона, коли писала? як ти вербицям віршів її перерубував ребра?
ти знаєш, як русяві мавки бояться гуляти по тих плідних лісах? як піхота кожного дня вичерпує дощ із сердець спітнілих у зимі окопів? як там замовкають дерева, а потім гради їх перетворюють у сизий прах, як перепілки вилітають із нагрітих гнізд, а перепели їх святою водою кроплять? як там, взагалі? як там завжди? як там мама цілує дитині гарячий лобик?
ти знаєш, як там невимовно2люто карається нашою вірою зрада? як там пошепки плаче Лада у жінок у військовій формі, що зразковіше неї. як солдат виживає від кулі, бо в нього на грудях книжка давньоісландських пісень – “Семундова Едда”? як там коріння із мого краю впивається в землю і стогне немислимо темно? як там дишуть ворожі схеми… а для тебе усе це – політичне варення!
Книжка в газеті Музи не мовчать · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Спека у цій набридливій спеці, у цій недоречній військово2хворобливій бурі розтають перехожі, наче морозиво місцевості Рампхур. задушно і липко тілу. здається, що дерева стоять, як німі, що даремно побудовано великих міст мегаполісні алтарі, на яких ти хочеш ковток повітря та дотик морської води, наче ніколи тут не зростало мереживо холодин… у квартирах починають працювати рятівні кондиціонери, зримо дотичні до нашої сучасної ери, дітей випускають на вулицю, наче диких тигрів із клітки, в їх розумних головах гуляє багатоголоссям гривастий вітер… палять лиш ті, у яких нікотин не витіснити із кров’яних тілець, писати уже не спроможні ті, у яких слова витікають із мрійливих сердець… йдуть із стресових вишколів на лебединий пух і ротацію “Госпітальєри”! бабця Зоя, яка працює двірником на центральній, київській вулиці, кидає у бік мікрофона замученого журналіста оголену фразу: – Та ми уже звиклі! а потом ще довго суницею мружиться цій набридливій спеці, ще мідно зморшками вуглиться від сонця, яке не проступає через пелену муару затемнених хмар, від задихання пов’ялих квітів, що випромінюють молочний пар. бюрократка шкодує печатку, щоб хлопці отримали броню і шоломи, а липень нагадує: – попіл і грім… жінка у сукні квіткового капучино перебирає ногами у невидимих босоніжках, які не одягала невідомо скільки проклятих місяців розчарованої Білосніжки, бо кілька годин залишається до зустрічі бажаної з тим, який не устиг погладити її волосся серед найхолодніших зим…. – О Боже, яка спека!– говорить старий чоловік, якого притиснуло серце на мистецькому “Арсеналі”… вона до нього підбігає, наче лісова рись, як на війні, де до дідька медалі, змочує перший ліпший бинт, який на всякий нагальний випадок. тулиться у наплічнику, кладе руку на спітнілий лоб та міряє тиск, хвилини спогадів перелічуючи… уся така провансна – білявка2лілія на несумісних зупинках долі. у неї більше чим у будь2якого пересічного чоловіка солдатської волі – жовто2синя стрічка на тоненькому зап’ясті – скільки там тих ліній долі нарахувано циганкою, що принесуть те жіноче щастя? – У діда б’ється, чи не б’ється серце нашого шаленого межичасся? юрба, як розплавлена ртуть, втікає до метушливих проблем, легше у ній знайти холодну байдужість, чим співчутливий трем. спитайте, чи жінка устигла погортати книжку, глянути у кохані променисті очі? – Триста сорок дев’ятий ! Викликаю Сизу Голубку… нехай напишуть про це зоряні зодчі… завтра засвічені ліхтарі! – зараз стривожені уже столичні площі... хоча, зараз ми разом усі – розсипане намисто в одній закрученій м’ясорубці: чи та, котра обдерла пальці, плетучі маскувальні сітки, чи: – Триста сорок дев’ятий! Викликаю Сизу Голубку!
*** Милий, я пам’ятаю кожну зморщечку, кожну рису, всі твої бездоганні слова, які підслуховує грішний світ, Але одна, я знаю, як цілунки твої пахнуть пилком ірисів, І я постійно шукала, хоч десь той загублений цвіт! Моря хмільного сіль, вітряну спеку золотавих долонь. Хіба ж забудеш оті ще дівочі несмілі зітхання? Як же безмежно ми падали в таємні казки безсонь, Потайки кроки скрадалися крізь перші весняні плавні… Наші карти побило життя безжально піковим тузом: додало три сивинки, приборкали пристрасті дикі. Бо ж пристойно в чужому колі сховатись за горизонт, але ж ми безтямно пірнали у глибшу, у нашу, таємну ріку! Хтось погляне і мовить: – Ну й добре, і слава Богу! Хтось порядно осудить: (Смішний пуританський звичай)… Сніжно2біла лебідка на край світу нестиме вишеньку допомоги, чорна2чорна ніколи не знатиме, як2то сріблиться відчай… Хай ті люди і ґречні, та шерхіт їх все одно за спиною. Хай собі заливаються позаочі хоч і сорок раз сіроокі сороки… Милий, дай мені руку і завжди іди зі мною! До останнього подиху, до відчайного впертого кроку! Милий, ти розумій, що я – це серденько, а не врода... Я віддаватиме тобі все і завжди, і до останку, можу, кохати на відстані, не благаючи нагороди… З кожним днем самій собі підвищуватиме зоряну планку! Як там було і, як там, життя у долю пелюстя своє заплітало... От прокляте виття війни! А воно нас і зшило, і поєднало! Ти ніколи мене не зраниш і не образиш, ніколи не впустиш вітер гарячий до голови… Кожна квітка шукає землі – не вази. Милий, а в мене у серці – аж квітки три! І в Україні – катівня ница й сльозина тала....
Крим Ти лише собі уяви: прокидаєшся, а поряд з тобою лежить смаглявий Крим. Звичайні буденні радощі: він заварює тобі кизиловий чай, ти ідеш приймати душ. Він шепоче тобі на вушко Чорним морем тисячі бірюзово2малахітових рим, переконуючи забути мегаполісну метушню, бо тут недоречна офісна мова та чорна туш. Повітрям густим, аж солодко2медовим, яке, хоч нарізай шматками на булку, пестить кожну клітину тіла так ніжно, що, виходячи з піни, ти почуваєшся Афродітою… Стрункі кипариси на алеях мистецьких парків простягають в небо духмяні руки, поки ти підбираєш достиглий інжир із землі та відчуваєш на смак усе його коротке літо. Затишна печаль вузеньких вуличок, де на сонцях2верандах гріються коти з мигдальними очима Ведмідь2гора Аюдаг, що п’є солону воду, або виловлює ситих форелей із сріблястими хвостами, плов і самса, що подає молода татарка, у якої в крові – нектари троянд із зерням перчини, легка завіса променадів на набережних, де звичайні жінки перетворюються на фрейлін і дам, змінюючи легкий одяг на сукні у фалдах і віялами чоловічі погляди приваблюють безупинно. Гудок пароплава, голі п’яти, що ловлять хвилю за хвилею, м’ятно2лаймове мохіто, квітка мигдалю, яку ти нахиляєш із високого дерева лише вдихнути її дивну душу, галькові пляжі, які сміливо досліджують, цікаві до всього маленькі діти...
– Все це я, розумієш? – говорить до мене Крим і бризкає сонцем в обличчя, наче достиглими грушами. Ти лише собі уяви: прокидаєшся, а поряд з тобою лежить смаглявий Крим. Звичайні буденні радощі: він заварює тобі кизиловий чай, ти ідеш приймати душ. Він шепоче тобі на вушко Чорним морем тисячі бірюзово2малахітових рим, переконуючи забути мегаполісну метушню, бо тут недоречна офісна мова та чорна туш.
Брату Як тобі, Ромко, братику мій рідний, на “нулі” живеться? Сьогодні взнала і здалося, що серце покотилося у сивесеньку ковилу. Те, що нас обох народили батьки з червоно2пекучим перцем, я зрозуміла раніше й без уламків “Смерчів” не в цю вагітну жахом, останню війну. Мамка із татком насипали нам до крові українських спецій і винограду вину. Знаю, що там прислали тобі найкрутіші берці і бронь в зеленку. Шоломи, як завжди за мною. По шоломах – я вже український вінок. Нас колись у шістнадцять похрестили потай в Маломихайлівській церкві. Вовча он стогне і здається, що біля ріки плодяться вовки і ридає найстаріший вовк. І сокирки сокочуть іще, а “Урагани” вбивають не лише гнізда лелечі. А пам’ятаєш, як ти мені наплічник тягав із школи до рідної хати? А пам’ятаєш, як ми підпалили матрац у татковому, новому гаражі? А пам’ятаєш, як ти розчісував щіткою мої п’ятирічні, клеєм заплутані патли? Як на веліках збивали коліна й тікали від бабці Ані, аж за Божу межу? А потім – вечір стояв матіоловий і вусатий. Враз все змінилось: образи, прощення, дати... І я молюся, коли відчуваю, що ще живу. Ти там з калюжі болотної п’єш долонями шерхлими жаб’ячу воду, а я знаю, що треба наплічник із дегідратором і, хоча б – турнікетів лють. Ті, що колись казали про нас, що ми – ні собі, ні – нормальним людям, нишком вдома сидять і чай із малинкою пошепки солодко п’ють. Ромко, красному роду – нема переводу! Ти протримайся, а я тебе і в катівні нуля знайду, бо я сестра2катеринка твоя. І люблю! Люблю!
*** У ту чорно2ружану ніч дерева ставали контужені, У той полохливий світанок у неї ще стало мужності оперувати самій, бо всі лікарі спакували речі і гайда із Харкова в тепліші місця… І місяць блукав, мов знайда, світив сяєвом жовтим в обличчя і падали дички2груші й осколки по небу ридали… Хвилин2мачинок лишалося мало... Який вона анестезіолог, щоб солдатське застукало серце?
І їй не було вже страшно. В цім пеклі звикаєш жити: із білового простирадла мотати ляльок у згорілому житі. А, може, якась мотанка і врятує її фронтового мужа? От, з тиждень уже, як у розвідці і туга у горлі душить сльозами, які у річки витікають, а тільки усе – шито2крито… Не прийнято вити тут, якщо і вогняні дощі задушать, якщо й калинові ранки на кутні сміються в люстерце…
А він повернувся о п’ятій, як на п’яті причаївся сон цей: вона у шифоновій блузці ловить для нього промінчики сонця, зовсім не мерзнуть руки й метелики осінь бабину бавлять... Він стояв і дивився на синці під очима й вологі коси2заплави. Хотілося враз дарувати усі кров’яні тільця й клітини чоловічих емоцій, в руках був, хіба, лише, кролик: сірий заблуда з під2під розбомблених дощок соснових та трісок гітари, що втратила ниточку мови.
О, як вона хатку йому будувала! Бо все на нулі – наповнено глибинними сенсами… – Скоріше б уже ротація! – думала. – Відвезла б кудись у далекий тил… І цілувала кроля2приблуду й тоскно за вушком гладила рукою в тоненькім персні, водила очима, по новій касетній, розірваній бомбі, що падала аж за плесами! Лишала кроля, повзла, шепочучи Сірому: – Я скоро. Не бійсь й нікуди мені не йди!
*** що хотів ти мені сказати, о, мій місячний Едельвейсе? що не перша я, що не друга, не десята й для тебе дитинна? вже спокійна така сьогодні. поряд пес мій, що зветься Лессі. вже стоптала чотири стежини й босі ноги в крові протестів і мене зачекалася річка, бо я стала вже рибка з калини.
то забава до сліз чоловіча – ті вудилища з гачками для щастя, ти прийдеш, там де сойка плаче, на чоло бережищів вусатих, зашумиш полиновим вітром і на мене злаштуєш снасті! будеш вірша свого писати, годувати тим віршем – станеш і промовиш: – для тебе, Насте! золоту косу волосінь залоскоче та й зруйнується моя хатка...
ти хотів, щоб торкнулася вірша, що груди звузив безжально! ти хотів, щоб мені заболіла та провина з пелюсток троянди! щоб плоди у садку моїм мерли, щоб сніги залітали до спальні, щоби тріскались сосни в дзеркалах і пісні не співались кохальні, щоб не снилися сни безсмертні про смутну любов безпорадну...
та, хіба ж, Едельвейсе, не знаєш, що у світі брехнею правлять, та цінують поетів по смерті, коли зломлено віть останню? стали вірші мені ті у скронях, наче зрубані голови втяті у палі, бо мережиться морок звіром лиш від думки – не вдихнути мигдалю, що ростив ти в книжках магічних у мерехтінні свічі з сандалу.
все життя твоє обернули, мов на вкрадене мли попелище ті римовані стрічки слова, та гітара, що змовкнуть не зможе! я тебе зовсім не гукала, сонних сов викохувала на горищах. я хотіла злетіти в небо! та я мріяла бути небом! вище, вище, все, вище й вище... Боже, як же я ризикнула жити, там, де не зійдуть рахманні рожі?
ну пішли вже зі мною, Лессі, пес мій вірний, що злиже тугу. що ж хотів ти мені сказати, о, мій місячний Едельвейсе, що не перша я, що не друга? та визнання мені й не треба, хіба, білу ромашку з неба хай не перша і хай не друга...
Музи не мовчать · “Саме так означуються людські страждання під час російсько@української війни, яка випробовує укра@ їнців, спонукає їх бути собою у власній свободі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Юрій КОВАЛІВ Юлія Івченко, за її слова2 ми, почала активно вір2 шувати з минулого ро2 ку. Особливо привертають увагу її поезії, написані після 24 лютого, сприймаються як своєрідний лі2 ричний щоденник авторкині, па2 ралельний до прозового “Що2 денника долі, або час вечірніх су2 конь”, який веде паралельно. В них проглядають реалії росій2 сько2української війни, безпосе2 редньо пережиті її учасницею – волонтеркою й парамедиком, означені шорсткою предметною конкретикою, іноді пом’якшені жіночим ставленням до них. Уважна до кожної деталі й події зображення, важливої в буденних клопотах військового, визначаль2 ної в побудові сюжетних ситуа2 цій, коли, шорстка предметна конкретика, навіть гасла набува2 ють особливо сенсу (“зараз ми разом усі – розсипане намисто водній закрученій м’ясорубці: / чи та, котра обдерла пальці, плетучи маскувальні сітки, / чи: / – Трис2 та сорок дев’ятий! Викликаю Си2 зу Голубку!”. Тут відсутня патетика й декла2 ративна риторика, натомість па2 нує зосереджена оповідь про людське самоствердження на ме2 жі життя і смерті. Такий спосіб екзистенціювання мотивує від2 повідну ідіолектну поетику, коли метафора невимушено переплі2 тається із зовні неквапним, пере2 повненим внутрішньою напру2 гою наративом, коли силабо то2 ніка, не витримуючи драматизму переживань, мимоволі трансфор2 мується в гнучку тонічну систему з необмеженими міжіктовими ін2 тервалами, перетікає в імпуль2 сивні річища говірного вірша, ва2 ріативна ритмомелодика якого суголосна природному людсько2 му мовленню. Таку тенденцію можна спос2 терегти на прикладі одного вірша, наприклад, “Милий, я пам’ятаю кожну зморщечку, кожну рису…”, мабуть, написаному на початку російсько2української війни. Лі2 рична героїня, пригадуючи спіль2 не щасливе життя, усвідомлює неминучість розлуки з коханим (“можу кохати на відстані, не бла2 гаючи нагороди…”), сприймає потребу випробувань без зайвих сентиментів, зумовлену “прокля2 тим виттям війни”, яке “нас і зшило, і поєднало!”. Очевидно, тому вона – “серденько, а не вро2 да”, зважується на спільну вій2 ськову долю, сподівається отри2 мати диплом військової медсес2 три, сертифікат військової психо2 логії: “Піду здавати Вкраїні ос2 танній екзамен…”. Поезія “Мов2 чить телефон, а в горлі б’ється го2 робчик туги” репрезентує вже госпітальєрку, котра розпрощала2 ся зі своїм минулим (“Чорні туфлі злякалися у кутку: непотрібні, за2 пилені…”), заклопотану перекла2
дом “з іноземних мов медичної анотації, / щоб розуміти, які по2 мічні пігулки” для “небесних / ге2 роїв української нації?”, стриво2 жену тим, що не встигає за нових обставин бути уважною до свого чоловіка (“Яка ж погана дружи2 на… Не дістала ліхтарик на шо2 лом і шолом не дістала…”), схиль2 ну самоідентифікуватися в сенсі пробудженої етногенетичної пам’яті: “Всі ми жінки – коно2 топські відьми! Тільки кожна з нас зараз варить своє / для пере2 моги магічне зілля!”. Військова ініціація ліричної героїні (alter ego Юлії Івченко) передана через ін2 тонаційні можливості говірного вірша. Різноскладові верси, за2 звичай скріплені римою, сягають значних обсягів поширених ре2 чень, викликають асоціації із вза2 ємонаґвинченими верлібровими блоками, розрахованими на арти2 куляційний вдих і видих. До таких версифікаційних вольностей поетка зверталася й перед 24 лютим, як у вірші “він був, як кратер – нічні зміни: кон2 веєр, конвеєр, конвеєр…” та в ін2 ших творах. Тому нелегко іденти2 фікувати ідіостиль Юлії Івченко, в якому перетасовані реалістичні, власне неореалістичні елементи з романтичними, імажиністськими, необароковими, стримано експре2 сіоністськими, іноді імпресіоніс2 тичними, без надання переваги жодному з них. Очевидно, вона, не ставлячи собі за мету деканіза2 цію віршових форм, промовляючи своїм природним голосом, тяжіє до синтетичних стильових струк2 тур, сконцентрованих на мімезисі воєнної дійсності, на потребі її ба2 чити такою, якою вона є, тому тре2 ба дотримуватися критерію прав2 ди навіть в очікуванні вистражда2 ної перемоги, бо то “не прикраси новинок з ТБ екрану”. Воєнні реалії в ліриці Юлії Ів2 ченко, яка, за власним зізнанням, “саму війну відчула на рівні підсві2 домості”, розкриті із середини, без будь2якого зовнішнього спогля2 дання, часто невимушено скрис2 талізовані в органічних тропах: “Ці ринки тактичних товарів ро2 жеві, мов рожі, як рашистська стерв’ятня хімічних отрут… / Знов диверсійна група… Ніж… Поріза2 на пелюстка пальця засмоктує перли вітами / наших прихованих “Котиків” [за волонтерським сленґом – волонтери]...”. Вона живе цими реаліями: “Дівчинка Лілія – парамедик, у серці – туга, в казармі – плюшевий ведмедик, що змінює, / як воно все було до цього... Рана на нозі, синці, так2 тичні речі. / І вона обрізала вже ті довго рощені мамою коси2колос2 ся, / віддала за шолом, неначе крам”. Скупо, але посутньо зари2 сований психологічний портрет госпітальєрки, показує, як вона, ввійшовши в історію російсько2 української війни, здійснюючи її, стає нею: “Я більш не пишу вірші про війну кривавого виклику, / бо ми і так знаємо що форма у нас з ноток “піксель” [нова форма ЗСУ – Ю. К.], / ще довго лягатиме пал2 ко на плечі вогкими струмками2 ріками / й червоними маками, / паролями2мавками...”. Тут що2 найменший пафос – недоречний, коли йдеться про волю виживання за екстремальних умов, про вояць2 ку взаємопідтримку (“Ти там з ка2 люжі болотної п’єш долонями шерхлими жаб’ячу воду, / а я знаю, що треба наплічник із дегідрато2 ром і, хоча б – турнікетів лють”), про потребу діяти на межі життя й смерті: “Ми тепер усі по мінах чайковських чаями заварюємося,
чи дельфінами по крові людській чаїнно літаємо / і ніхто не знає ко2 ли насправді вмираємо”. Парамедик постійно відчуває відповідальність за іншого, вод2 ночас переймається сумнівами, чи адекватно діє, прискіпливо ве2 рифікує свої фахові обов’язки че2 рез рецепцію інших: “що ти зна2 єш? промовчи їй… скажи їй у цій руйнівній війні, роз2ка2а2жи…? / ти бачив, як ворожі сапери прочі2 сують цвіту польовому стебла? / як спливають хвилини в опера2 ційній у хронічно2хворі ножі? / як хірургиня, яка не впоралась із смертю, — спиртом совість ле2 тально / стреблює?”. Цей мотив трапляється в кількох віршах. Ав2 торкиня має право констатувати: “Ми всі звикаємо до війни, як чоловіки звикають до міцності алкоголю”. Схожі на неї персона2 жі її поезій – типові для нашого суворого сьогодення. Вони не вважають себе героями навіть в передостанню й останню мить свого життя. Дядько Байда, за ді2 агнозом лікарів – вже “мертвий жилець”, підбадьорює інших (“Треба, маленька, по2перше, зібратися крилечками, аж так, / щоб не билися в скронях метели2 ки страху й не їхав дах”), тому, наснажена його вітальною енер2 гією, лірична героїня перекона2 на: “Я забуваю римування Богів, чую повітряне тисняву тривоги, дітям дорослим – борги. / отак і віддам. Виживу, чи помру але – / ВИТЯГНУ! ВИТЯГНУ! ВИТЯГ2 НУ!”. Оля – не просто “медик, а, майже, розп’ятий птах, і різко за2 тягує турнікета до кісточки жи2 лок”. Вона, щойно рятуючи бій2 ців, сама не уникла ворожої кулі: “– Хлопці! Термічну ковдру! Анд2 рію, розріж їй светра на грудях! / – Бляха!”. Її образ інтерферова2 ний з авторським, на що вказує натяк на брата поетки, в них спільні долі: “В госпіталі польо2 вому Оля встигає писати трагіч2 ний, до сліз роман. / У снах їй ма2 риться батьківська сад і рідне2 сенький братик: мов квіти2брат2 ки / – Роман...”. Коли Оля при2 речена вижити, то Христинка “до тебе ще й досі іде / ангелятком з дороги війни не збилася. / Бла2 китні очі – дорогоцінні перли… / Ти живий ходиш, а вона – помер2 ла!”. І це не докір, а усвідомлення неминучого під час війни, важ2 кий досвід якої не минає й дітей, як п’ятирічну Зою “з розбомбле2 ного Краматорська”, якій пара2 медик “читала казки […] про Ва2 силинку і чахлика невмирущого: / – Треба дістати пропаще яйце і джавеліном достати голку їдучо2 плюючу, / за перемогу вітчизни віддати останні сили…”, проте дівчинка до неї не дожила, “по2 мерла, а тітка лишилася під зава2 лами з сином”. Суворий досвід пережила маленька Анна: “У зе2 леноочки — немає мамки і вбито гіллястого татка… / Лиш, мляві – вербоньки2муки... / Ми їдемо ра2 зом учотирьох: водій, дитинка і ті, що хочуть важить на двох. / Цікаво, чи на них / дивиться віт2 ряний Бог?”. Герої поезій Юлії Івченко не2 віддільні від їх прототипів, як часто згадуваний молодший брат Роман, також військовий. Поетка трактує його поза посвятами, а в сенсі одного з дійових осіб без показного геройства, радше за обставинами фронтової ситуації (“Роман іде в камуфляжній фут2 болочці без броніка грудьми на таран!”), вбачає в ньому родинну міць, формовану з дитинства, випробувану під час війни: “Ром2
ко, красному роду – нема перево2 ду! Ти протримайся, а я тебе і в катівні нуля знайду, / бо я сестра2 катеринка твоя”. Воєнна конкретика викликає в Юлії Івченко асоціації з ма2 тір’ю, дозволяє долати вимушену дистанцію, гостро відчувати кровну спорідненість, тримаючи в руках якщо “не калаш, а все од2 но на руки покладено вправно “сучку”” [слово військового сленґу, означає АКС274У, тобто автомат Калашникова, складний, зразка 1974 р., вкорочений; інші назви – “ксюха” (стосується й протитанкової гармати), “обру2 бок”, “недопалок” – Ю. К.]: “Побачу домашній твій вогник ярий. / – Мам, у навушниках спі2 ває Скрябін пісню про тебе [піс2 ня Кузьми Скрябіна “Я завжди мріяв написати пісню про ма2 му…” — Ю. К.]. / Розбите колі2 но… І я затихаю садом, де ти на2 садила вербени і наївної Маль2 ви…”. Авторкиня, пишучи назву квітки з великої літери, має на увазі символічний знак оселі й України, а вербена за народним уявленням, не лише атрибутує любов, доброту й удачу, а й вва2 жається потужним оберегом, здатним відвертати зло. Поетич2 ний словник, крім військових й медичних лексем і сленґу, запов2 нений фольклорними, міфоло2 гічними, літературними поси2 ланнями й ремінісценціями, що засвідчують постійне звертання Юлії Івченко до етногетичних джерел, які стимулюють пасіо2 нарний дух сучасних українських воїнів, їх культурний рівень, вроджену здатність до сприйнят2 тя екстремальних ситуацій крізь призму тонкого гумору: “У тебе за вухом – червона черешня! У мене – прив’ялої рани мак, / у те2 бе – гримить, у мене палає віри оксамитовий птах! / Як там ска2 зав один чоловік? / – Ми всі – на війні! Ми всі на війні. Раші узва2 ри варим! / Тільки не пити. Отру2 єшся... Бач, як їм смакує МАРІУ2 ПОЛЬСЬКИЙ сік?”. Плин конкретних воєнних буднів зумовлює наративну фор2 му зображення, коли структури говірного вірша знаходять себе у віршах під прозу. Часопростір сюжетних ліній розгортається або в певному парамедичному локусі, або в урбаністичному чи польовому (степовому) топосі, іноді сюжетна лінія складається з низки динамічних світлин, коли після ротаційних “госпітальєрів” й двірнички Зої з київської вули2 ці з виснаженого журналіста ви2 никає бюрократка, котра “шко2 дує печатку, щоб хлопці отримали броню і шоломи” та інші коло2 ритні персонажі й фрагменти буднів воєнної дійсності. Лірика Юлії Івченко тяжіє до діалогізму, тому часто у віршах трапляються репліки з гіпнотич2 ним навіюванням волі до життя (“– привіт, – говорила, – ти мене пам’ятаєш? я – друг із твого під2 розділу. / клала свою теплу рука між серцем й грудьми, де кінча2 ється пелюстковий пульс: / – ди2 хай тепер, як я … повільно. живо2 том… із мого директивного доз2 волу... / і до нього приходив ан2 гел, чи Божий дух”), динамічне спілкування (“Орлиний Орест шепоче на вушко: / – Олю, давай ми будемo, уже на ти? / Оля різко йому відповідає: / – Йди ти під три чорти!”), спростування пев2 них висловлень, пошуки збіж2 ностей горизонтів розуміння. Іноді вірші викликають вра2 ження внутрішнього діалогу, ко2
ли лірична героїня подумки роз2 мовляє із собою, медитує над бу2 денними явищами й філософіч2 ними проблемами людського буття: “краща картина – багато картин які малює твоя уява: / ки2 нута ним сорочка… голодний со2 бака…килиму мокрий гравій… / залиш собі срібний перстень… сама загадаю / всі бажання твої… посидь… помовч… подихай… / бачиш – я граю... / ці руді гладіо2 луси на вікні, яким розрізали ве2 ни, / гладеньким оксамитом сер2 пня горнуться ніжно до мене”. Незважаючи на війну, життя триває, набуває загостреного від2 чуття його смислової наповненос2 ті тут2і2тепер, тому що потім може й не бути, як у вірші “Юність і вій2 на”: “безіменна взаємна ця гра, імена не розгадані досі. / він – ба2 жання її, а вона – теплий дотик горохів і жита. / з полинового по2 ля гудуть реп’яхи поцілунку у ко2 сах, / і печаті його долонь…”. Лі2 рична героїня відверта в естетиці лібідозних поривів на межі еросу й танатосу: “Ти можеш мене лаяти і говорити, що не потрібно… Лю2 бов – вогонь! / Але вогні палають і не тримаються меж, мають озна2 ки смерті і сексу”, бо вона репре2 зентує найвищі креативні закони природи, всупереч руйнівним ві2 янням війни, її запереченням: “Ця війна – блаженна… Не ско2 рився ні Харків, ні Вінниця, ні Київ крильцями бджілки. / Ти не кажи, ти не мовчи, що кожна зона тіла землі цієї, як в жінки дорослої патогенна!”. Схожий алгоритм спрацьовує й у вірші “Медсестра”, але з ін2 шою сюжетною лінією акварель2 ного ноктюрну, яку заповнює за2 гадкова метонімія в несподіваних просторових проєкціях (“тіло ли2 монне встояне із кислинкою / хо2 дить і ходить між місяцем і зупин2 ками”), здається, відсторонених, а насправді інтерферованих з “бла2 китною жінкою”: вона “побіля опівночі студить свій жовтий чай”. Виразна колористика має подвійний символічний сенс, вка2 зуючи на божественний доскона2 лий світ та його світло й водночас безпосередньо стосується націо2 нальних логограм, носієм яких є особа, зазначена у назві твору. Вона вся – згусток суперечли2 вих переживань – то “зізнання стирає з мобільного”, то “ставши на лапки цілує когось мов спіль2 ника”, здатна одивнювати себе й довкілля, бути по2жіночому грай2 ливою в розмаїтті еротичних фантазувань, фіксованих в пруж2 ній розгорнутій метафорі: “гра2 ється сарною ланню кішкою / думку до думки стулить — на лю2 ди вишкірить / у венах їй рими пульсують бігають мишками / з усмішок теплих в холодні льохи мовчань”. Її схвильованість пере2 дана порціями строф з дактиліч2 ними стопами, в яких щоразу три верси з дактилічними суміжними римами завершені твердою чоло2 вічою (окситонною) римою, яка міцно пов’язує строфи між со2 бою. Така віршова форма відтво2 рює динаміку дихання (глибокий вдих – видих) схвильованої лі2 ричної героїні, яка дозволила со2 бі душевне інтермецо, не втрача2 ючи відчуття суворої конкретики реалій в масштабних вимірах: “рани і нерви в порожні позлітки стереблює / смертю й життям і зірками й сонцями й небами”. Саме так означуються людські страждання під час російсько2ук2 раїнської війни, яка випробовує українців, спонукає їх бути собою у власній свободі.
Гість редакції · “Нам не вистачає популяризації оперного мистецтва, зокрема, на телебаченні”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
якісь деталі, але сприймають все душею і серцем. – Дехто з акторів Національ4 ної опери продовжував гастролю4 вати Росією після анексії Криму та початку бойових дій на Донба4 сі. Чи не пропонували виступити й вам? – Телефонували з Большого, інших театрів. Я запитував: “А ви знаєте, що зараз відбувається між нашими країнами?” На що мені відповідали: “Не будемо розмов2 ляти на цю тему”. Продовжую розмову: “Я міг би приїхати, якби не було того, про що ви не хочете говорити”. “А як же ваші коле2 ги?” “Я відповідаю тільки за се2 бе”. Хотілося висловитися гос2 тріше, але все одно навряд чи ме2 не там би зрозуміли. – Наскільки важливо для опер4 ного співака мати талант драма4 тичного актора? – Мені важко давати самому собі оцінку. Думаю, що дуже ці2 каво, коли співак намагається збагатити свою роль драматич2 ною грою. Це додає їй багато2 гранності. На жаль, не всім це вдається. До того ж є певні фізич2 ні і фізіологічні особливості спі2 ву, який важко поєднувати з дра2 матичною грою. Ми не можемо у повній мірі відтворити образ, як це робить драматичний актор. У них це головний засіб передачі інформації для глядача. Проте й для оперних співаків це корисно. – Чи могли б відзначити когось із режисерів, з якими доводилося працювати? – Кожен режисер – це окре2 мий Всесвіт. Важко когось окре2 мо виділити. У нашому театрі є талановиті люди, які наполегли2 во працюють, мають великий ба2 гаж знань і творчі можливості. Раніше до нас приїздили іта2 лійські режисери, які ставили свої вистави. У них інше бачення, зовсім інший світ. Або ті поста2 новки, у яких я брав участь за кордоном. Це теж інший досвід. На жаль, зараз немає можливості їздити. Чекаємо Перемоги! – А якщо говорити про колег по сцені? – Насамперед хотів би відзна2 чити Людмилу Монастирську, з якою часто співаємо разом. Це непересічна особистість, добре знана в оперному світі. Щасли2 вий, що маю можливість працю2 вати поруч з нею. Багато теплих слів міг би сказати і про інших колег, які прийшли до оперного театру, маючи великий творчий шлях. Це допомагає їм виконува2 ти на сцені складні партії. – Що б ви хотіли сказати на завершення розмови? – Всі ми живемо однією наді2 єю – найшвидше перемогти і по2 вернутися до мирного життя. З цим щодня засинає і прокидається кожна свідома людина в Україні.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
Гість редакції · “Нам не вистачає популяризації оперного мистецтва, зокрема, на телебаченні”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Чимало українських акторів з перших днів війни стали воїнами ЗСУ або добровольцями територіальної оборони. Серед них – соліст Національної опери України, заслужений артист України Олександр МЕЛЬНИЧУК. Сьогодні пан Олександр – гість “СП”.
– Як для вас почалася війна? – У перші дні війни наша родина виїхала з Києва до Бу2 чанського району. Нам здавало2 ся, що там буде безпечніше, од2 нак ми опинилися безпосеред2 ньо на лінії фронту. Саме тоді прийшло рішення захищати рідну землю разом із професій2 ними військовими. Зізнаюсь: у мене просто не було можливості прийняти ін2 ше рішення. Лінія розмежуван2 ня проходила за 500 метрів від будинку брата моєї дружини. Нашим завданням був пошук членів ДРГ, а також перебуван2 ня на постах, чергування. Чи було страшно? Так, звісно, як кожній нормальній людині. Я не мав жодної військової підготовки. А найстрашнішою була думка про те, що російських військових не вдасться зупинити. На початку повномасштабно2 го вторгнення ми ситуативно ви2 рішували якісь завдання, які нам давали професійні військові. Зброї бракувало. У нас був ящик гранат, автомата ж мав не кож2 ний. Захищали ту громаду, в якій перебували. Ми бачили ворога, стежили за ним через тепловізор. Росіяни намагалися пройти за нашими будинками, неподалік у саду стояла наша артилерія, і во2 ни хотіли нас звідти вибити. А ми намагалися їм перешкодити. Командир батальйону пропо2 нував мені офіційно приєднатися до ЗСУ і підписати контракт. Але отриманий досвід негативно по2 значився на стані мого здоров’я, тому я відмовився і пішов у тер2 оборону. Після трьохмісячної пе2 рерви повернувся в рідний театр, у якому працюю 17 років. Але як2 що ситуація навколо Києва за2 гостриться, повернуся в лави за2 хисників України. – Яким був ваш шлях у мис4 тецтво? – Спершу я працював на за2 воді. А мій товариш навчався в музичному училищі. Ми разом співали. Знайомі відчували мій потенціал і пропонували, аби я зайнявся співом професійно. Після робочої зміни я брав уроки у викладача Євгена Нагорного, який вірив у мене, вкладав душу. Він був висококваліфікованим фахівцем, доброю і щирою люди2 ною. Мені дуже пощастило, що я зустрів його на своєму життєвому шляху. Тоді я отримував освіту інже2 нера2технолога, але університету так і не закінчив, приїхав до Киє2 ва, де вступив на підготовчий курс Національної музичної ака2 демії України до видатного співа2 ка Миколи Кондратюка. На жаль, його не стало через три ро2 ки, але за цей час він мені встиг дати надзвичайно багато. Отож, тим, чого досяг тепер, насампе2 ред завдячую двом своїм педаго2 гам. – А як доля звела з Національ4 ною оперою України? – На другому курсі (загалом третій рік навчання) мене запро2 сили стажером до головного оперного театру країни. Напев2
но, побачили в мені перспективу. Коли я виконував перші ролі, то неабияк хвилювався. Примі2 ром, у “Травіаті” є роль Комісіо2 нера, який приносить Альфреду листа. Лише дві2три фрази і пере2 дача самого листа. Грав невелику роль у “Севільському цирульни2 ку”. Коли хтось вам скаже, що зовсім не хвилюється, то це не про творчість, а якісь фізичні вправи. – Вже не перший рік ви викону4 єте головну партію в опері “Ріго4 летто”. – Це була перша вистава, в якій я зіграв від початку війни. Це найскладніша роль не лише для мене, а й для будь2якого ба2 ритона як в Україні, так і за кор2 доном. Вона поєднує багато емо2 ційних речей, це роль на надриві. Після цієї опери я два дні намага2 юся відновитися. В моєму герої поєднуються, з одного боку, щирій теплі почуття, з іншого – най2 огидніші, які тільки можуть бути в людині. І таке контрастне пе2 ревтілення інколи відбувається надзвичайно швидко. Ця партія складна не лише емоційно, а й фізично. Не кожен співак нава2 жується спробувати її в своєму репертуарі. Радий, що доріс до того рівня, який дозволяє мені це зробити. Рівняюся на видатних майстрів, які виконували цю пар2 тію до мене. Я ввівся на цю роль приблизно чотири роки то2 му, продовжую над нею пра2 цювати, постійно знаходжу якісь цікаві моменти. На те, що мій персонаж змінився, вплинули як особисті пере2 живання, так і події, що ни2 ні відбуваються в Україні. Порушена в опері проб2 лема батьків і дітей близька мені, бо я постійно отримую досвід як батько. Це допома2 гає мені наповнювати сцени новим змістом. Не буду при2 ховувати, що це моя най2 улюбленіша роль. – У яких виставах сьогод4 ні ще граєте? – Граю роль Скарпіа в опері “Флорія Тоска” – дуже цікавий персонаж. Мені по2 добаються такі характерні ролі, де багато суперечливих і насичених емоцій. Не мож2 на одну й ту ж роль двічі зі2 грати однаково. Мабуть, са2
ме тому глядач кілька разів при2 ходить на одну й ту ж виставу, на одного й того ж актора, бо кож2 ного разу це буде по2різному. В опері “Набукко” граю На2 букко. Спершу ми бачимо в ньо2 му гординю, несприйняття чужих думок, але потім відбувається пе2 ревтілення, герой багато чого пе2 реосмислює. Людина змінюється і стає зовсім іншою. В “Кармен” у мене роль торе2 адора Ескамільо. Вона більш од2 нозначна, в ній немає глибини. Міг би порівняти цей образ із цирковим конем. Але треба нама2 гатися шукати глибину і в таких ролях, які спершу здаються од2 нозначними. – Згадані вистави виконують4 ся італійською та французькою. Ачи знаєте ви ці мови? – Намагаюся розуміти кожну фразу, що виконую на сцені. Хоча мов, на жаль, не знаю. Принагід2 но згадалися три вистави, які ви2 конував в Італії. Мабуть, це було моє найбільше випробовування – коли співав італійською для італійців. Сподобалося ставлення публіки, так само, як і колег по сцені. Я був один з України, на2 магався гідно представити свою державу. На репетиціях був ви2 датний диригент, колишній очільник Ла Скала Рікардо Мутті. Тоді я хвилювався, мабуть, ще більше, ніж під час своїх перших виступів. – Вже не перший рік у бага4 тьох країнах ведуться дискусії – виконувати опери мовою оригіналу чи в перекладі. Яка ваша позиція? – Більшість виконавців ска2 жуть, що мовою оригіналу, так, як твір колись був написаний ви2 датним композитором і лібретис2 том. Хоча, звісно, коли глядач слухає зарубіжну оперу в пере2 кладі рідною мовою, то вона йо2 му зрозуміліша для сприйняття. З іншого боку хотілося, аби в нашому театрі було більше опер2 них вистав українських компози2 торів. Насамперед маю на увазі опери “Тарас Бульба” і “Богдан Хмельницький”. Сьогодні вони дуже актуальні.
– А вам самому доводилося брати участь в операх українських композиторів? – Під час концерту, присвяче2 ного Дню Незалежності України, у нашому театрі виконувалася картина “Січ” з опери “Тарас Бульба” Миколи Лисенка. Коли співаєш, то мурашки бігають по тілу. Дуже люблю українську му2 зику. Напевно, це від діда, який народився на заході України, був людиною зі щирою українською душею. Цікавим був досвід в Оперній студії Національної музичної академії України, де грав роль Султана в “Запорожці за Дунаєм” Семена Гулака2Артемовського. А ще виконував партію Гетьмана в “Боярині” Віталія Кирейка. На репетиції приходив автор. Дуже цікавий досвід грати в операх су2 часних композиторів, це поши2 рено на заході. Думаю, що було б дуже добре, аби й наші глядачі мали можливість частіше слухати сучасних українських компози2 торів. – А що можете сказати про твори російських композиторів? – Маємо багато видатних ро2 біт зарубіжних і вітчизняних ком2 позиторів. Цього цілком достат2 ньо, аби дати нашій публіці те, що вона прагне почути. Зараз точно не на часі російська музи2 ка, як і все російське. Можливо, через роки якісь вистави і повер2 нуться. Маю на увазі оперу “Князь Ігор”, це наша історія, яку у нас вкрав північний сусід. – Ви згадали про гастролі до Італії. В яких країнах ще вдалося побувати? – Був з театром на гастролях в Японії, Бельгії, Голландії, з кон2 цертами у США. Сподобалося працювати в Голландії. У багатьох європейських кра2 їнах публіка підготовлена, має великі традиції. Італійці під час вистави дивляться на ноти і сте2 жать за співаком. У своєму куль2 турному етносі століттями виховуються німці. Щодо України, то нам не вистачає популяризації оперного мистецтва, зокре2 ма, на телебаченні. Осо2 бисто я багатьох людей вперше привів до оперного театру, вони були вражені. Якби люди отримували більше інформації про те, що ми робимо, то багато хто з них зацікавився б оперним мистецтвом. – А що можете сказати про українську публіку? – З українським слуха2 чем у мене більш інтимне, особисте спілкування. На заході тебе розглядають з професійного боку, наче під збільшувальним склом. А в нас на перший план ви2 ходить емоційна складова. Люди приходять за новими враженнями. Можливо, во2 ни не заглиблюються в
Український родовід · “Хата – то цілий світ, наповнений символами: долівка зв’язувала з Матір’ю@Землею, стіни захищали від ворога, дах – від негоди”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
колисочку та й повішу на дубочку. Буде листя з дуба опадати та донечку забав-ляти, буде дощик іти, дитину купати, буде сонечко сіяти, через листя заглядати і донечку цілувати, будуть пташки прилітати, дитиноньку годувати. А піч у нас в старій хаті краси2 ва, ще дідом розмальована! Пиш2 ний сніп у колосках, а колоски – у стрічках, а стрічки – у квітах, а квіти – у бджілках, а бджілки – у намистах. Малому Павлику, а йо2 му було років чотири, вночі щось не спалося, чи сон який може приснився. Вовтузився він, і як покотиться з печі та на припічок! Цілий метр летів, а тоді з припіч2 ка ще й на земляну холодну долів2 ку, знов метр. Перелякана дитина голосить на всю хату, та не чують. – Я хотів, щоб мене пожаліли, погладили по голівці, а ніхто не встає, всі сплять. Тоді я перестав плакати та сам собі раду дав – скочив на ноги та швиденько знов заліз на піч. Божич2Хранитель пильно стежив за мною. Мама сиділа на ліжку біля тепленької грубки, го2 дуючи мене2немовлятко. На якусь хвильку мама відійшла зі мною, як в ту ж мить за спиною почула страшенний гуркіт – зава2 лилася наша груба, аж на ліжко цегла полетіла. Це й підштовхну2 ло нашу родину в недобудовану хату. Стара піч відслужила нам тричі: гріла всіх нас, спали на пе2 чі, пекли хліб. Топилася тоді піч востаннє у старій хаті, вигрібала мама жар у горщик і промовляла: – Ласкаво просимо, дідусю, на нове житло! У новій хаті висипала цей жару грубу. Тоді хатнє божество До2 мовик, який жив на горищі старої хати перейшов у нову і продов2 жив опікуватися нашим родин2 ним вогнищем. А по чотирьох кутах господи садили вербу, бо вона найбільша з2поміж всіх дерев людині захис2 ниця, а ще від тридцяти трьох хворіб допомагає. Першим занесли до нової ха2 ти застелений стіл, поклали хлі2 бину й побажали: – Хай буде щедрим ваш стіл! Верхній ярус – зв’язок з не2 бом. Сволок – охоронець оселі, – лінія, котру не сміють переступи2 ти злі духи. Стіни, двері, вікна – середній ярус – проміжок між не2 бесною сферою та підземним сві2 том. Вікна і двері наділені магіч2 ними властивостями оберегів. Нижній ярус – підлога, підпіччя, призьба – поєднані з Матір’ю2 Землею, межа світу наземного й підземного. Підлога у світлиці ще не фарбована. Дошки пахнуть сосновою живицею. Дітлашня бі2 гає підлогою, перевертається, ра2 діє. Через вікно старої хати в но2 ву! З радісним лементом перетя2 гуємо солом’яні матраци, рядна, подушки. Якби все одно, то лази2 ли б у вікно, а так дверей шукає2 мо. Постелили на підлогу, а вже згодом батько зробив помост, яку старій хаті, щоб було де спати.
Український родовід · “Хата – то цілий світ, наповнений символами: долівка зв’язувала з Матір’ю@Землею, стіни захищали від ворога, дах – від негоди”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Ніна УДОВЕНКО
Гіркі й солодкі Спогади, спогади, спогади. Гіркі й солодкі, близькі й далекі. Стара хата була така низенька, під соломою. Гніздилися якісь птахи, але не соловейки, бо соло2 вей ніколи в житті під стріхою не зробить гнізда. Малому Колі просто цікаво: – Тільки засунув руку під со2 лому – тріп2тріп – є! Нема2нема – заворушився, полетів собі та й усе, таке м’якеньке, в пушку. Хата була ще материна. А дітей повно, як насіння в маківці, та чекали ще й на поповнення. – Олю, нащо тобі стільки ді2 тей? – питали люди. Мати усміхалася: – Там, де шестеро, там і семе2 ро. Де одинець – господарству кі2 нець, де сім – щастя всім. Вирос2 те – знайде свою Долю! В цьому домі як у Раї. А гос2 подар як виноград, господиня як калина, а діточки як квіточки, – констатує колядка. Сім нот у музиці, сім кольорів живопису, з семи днів складаєть2 ся тиждень, на сім періодів ділив2 ся рік, а число сім служило вираз2 ником найбільшої повноти міри: та й було в баби сім котів, та й ви2 орала сім ланів, та й засіяла коно2 пель, та й знадився журавель. Сім свят є на честь Сонця. Сім днів триває народне весілля. Семи2 чинність проявляється у періо2 дичній системі Менделєєва. Сьо2 ме небо – це не тільки вершина блаженства, а й місце перебуван2 ня Богів. Знати рідню до сьомого коліна – це поєднуватися з ними кревно і духовно. Таємниця свя2 щенної сімки як магічної сили світотворення лежить у злитті триєдності та чотирикратності. Завдяки цьому життєва повнота Світу відтворюється всебічно і глибинно. Після Другої світової війни 1939–1945 років пройшло лиш дванадцять мирних років. В хаті земляна долівка, змащена глиною. Коли підмі2 тали, здіймався пил, аж до чхання. В одній з кімнаток піл – підвищення збите з дощок, там спали менші діти. Всі, і хлопчики й дівчатка, ходили у довгих сорочках2платтячках по кісточки, так тепліше. Діти дуже хворіли, часто по двоє: одні видужують – інші двоє хворіють, і то нескінченно. Як прийде батько з роботи, то од2 разу питає: – А чи слухалися діти? Як тітка Настя розкаже хто не слухався – батько брав різку і діти миттю ховалися під піл, як миші в нірку, бо лозина за всіма аж висвистувала. Батько трохи побахкає лозиною, та ки2 дає її. Тоді діти хвилин через п’ять вилазять із схованки, переламу2 ють різку, та йдуть їсти хліб од Зайця, якого батько зустрічав по дорозі додому. І ось настав той день, коли небесний птах, Вісник Гайстер – символ давньої богині Вечірньої і Вранішньої Зорі, при2 ніс сьоме малятко матусі та без2 межно щасливому Батькові Ми2 колі. І буде дужою наша Сім “Я” і завтра і нині на здоров’я всій ро2 дині! “Вже тисячі років на світі я живу. Спочатку – деревом висо2 ким голосним, удруге – птахом із крилом ясним, відтак – струмком бурхливим і гарячим, відлунням я була чутким в лісах незрячих, аж врешті обізвалася дитям – кохан2 ням, болем, щастям і життям”. Так уже трапилося, що тато пере2 вернув мене догори ніжками в чималезному коконі пелюшок, аж матінка з ляку визойкнула: – Ой, дитя ж випаде!
Знак Небес Але то був Знак Небес: пере2 вернулося згодом усе моє життя. Як татко ніс мене додому, то промовляв ніби такі слова: – Справлю я ті колисочку та й повішу на дубочку. Сонце зійде – обігріє, роса впаде та й скупає, листок впаде та й накриє, вітрець стане – заколише, птах прилетить – заспіває: – Спи, дитиночка кохана, баю, люлі, бай, а ти, місяцю, до рана в колисоньку сяй. По дорозі розтріпалося все пелюшкання, розкрилися і змерз2 ли мої бідні ніжки і почалося, почалося... Пізніше мені ска2 жуть, що я “народилася в сороч2 ці”, а це значить, що буду щас2 ливою. В моїй доленосній чарів2 ній сорочці сорок божественних енергій. Це українська вишиван2 ка, закодована сакральними узо2 рами2письменами. Число магіч2 них візерунків2квіток – це два2 надцять енергій космічного простору. Йшов 1957 рік, саме той рік, коли окупанти2московити поста2 новляють, що українців мають убивати самі ж українці і посила2 ють агента КДБ вчинити замах за кордоном на одного з провідни2 ків ОУН в еміграції, що й було виконано. Йшов саме той рік, коли урод2 женець Житомира Сергій Коро2 льов – засновник космонавтики, запускає на навколоземну орбіту перший в історії штучний супутник Землі. З потужної подачі Сергія у двадцять перше століття, через три покоління, виводитимуть на орбіту тисячі супутників, над Аф2 рикою будуть літати повітряні ку2 лі для роздачі інтернету, а у від2 критий космос надважкими ра2 кетами запускатимуть електрока2 ри. Компанії мільярдерів облаш2 тують комерційні космічні екс2
курсії за ціною квитка двісті п’ят2 десят тисяч доларів, і ці багатора2 зові космоплани увійдуть у верх2 ній шар мезосфери зі швидкістю втричі більшою за швидкість зву2 ку. Вартість виведення космічних апаратів в космос становитиме від ста до двохсот мільйонів дола2 рів. Вчені ламатимуть голови над колонізацією інших планет. Пе2 реселятимуть частину людства з Землі на який2небудь супутник Юпітера, і головна мета – пере2 творити людство в міжпланетний вид. Йшов саме той рік, коли ми у ритмі з першим супутником, що накручує оберти, з прискореною швидкістю гарцюємо у напівроз2 валеній хаті, та від безкінечного грюкання дверима перелякана хата аж здригається. Наша хата небом крита, землею підбита, віт2 ром загороджена. Під низенькою стріхою багато осиних гнізд. Хо2 ваються у соломі малесенькі го2
робчики. Ой, летіла птиця – пе2 репелиця, не під небесами – жи2 тами, вівсами, гречками медвис2 тими, пшеницями чистими. Хва2 лилася птиця – перепелиця: – Стиглий колосе, ясна зірко, діточок я вивела аж семірко! Наспівалася пташка до зими, вимушена під стріхою зимувати. Зимою як закрутить снігом – так замітає, що одна стріха стирчить. Вранці двері відчинити не мож2 на, на двір не вийдеш! Стоять двері на дорозі, усім заважають: хто йде, той штовхне, а з дороги ніхто не прийме. Батько смикає2 смикає потроху, поки відчинить ті двері. Хоч одвірка ламай, а з ха2 ти виходь. Якось вилазили і ту2 нель робити від дверей, аж до са2 мої криниці метрів із тридцять. Треба ж до води дістатися! Це та2 ке щастя – не йти в школу, ото ді2 ти раділи! Поруч вже зводилася нова ха2 та. Як наставало різке потеплін2 ня, танув сніг і вода стікала звер2 ху від нової хати та підтоплювала стареньку нашу хатинку. Ломами, сокирою батько з хлопцями дов2 бали канаву, щоб стікала вода. Наша Хата, вже вся перехилена, доживала останнє, на очах розва2 лювалася. Коли йшов дощ, намо2 кала солом’яна стріха, протікала стеля і капала на наші бідні голів2 ки розхлюпана на горищі кисло2 та. Хата – то цілий світ, наповне2 ний символами: долівка зв’язува2 ла з Матір’ю2Землею, стіни захи2 щали від ворога, дах – від негоди, а сволок – від нечистої сили. Як і всі, хворіла я часто. Раз, як був мені рік, відлежала цілі2 сінький місяць в лікарні. Мамі не дозволяли залишитися з дитиною і лиш Божич2Охоронець мене пильнував. Сестричка Тамара щодень забігала провідати мене малу. Зазирне у віконце та бачить,
що я вже зіп’ялася на ніжки, три2 маюсь за поручні ліжка та гірко плачу. Піднесли дитину до вікна та сказали, що в мене тяжке запа2 лення легень. – Сонечко ясне, Сонечко крас2 не! Ти по небу ходиш, усе з неба бачиш. А в тебе Веселка така кра2 сива!
Сім кольорів Вгорі веселка золота жита на ріст благословила. Засміялася, ожила, дивним кольором чарува2 ла, ще й Сім кольорів мені дарува2 ла, щоб я видужала! Та яких сім? Сімсот сімдесят сім! Трапилося диво, бо так хотіла моя сестричка Тамара і ось я вже дома з мамою із ніжних уст неньки чую пісню тиху колискову та вслухаюся в ла2 гідну мову: – А-а, люлечки! Шовковії вервечки, золотії бильця, срібні коло-кільця, мальована колисочко, засни, мала дитиночко! Справлю я ті
Під грубою гаряче, а на лавці тіс2 но, на лежанці пече, на підлозі – смішно. Дуже важко було батькам діс2 тавати будівельні матеріали, хоча вони й не дорогі. Доводилося че2 рез знайомих домовлятися з пра2 цівниками складів. Натрапляли йна брехунів. Якийсь Карпенко гроші взяв, пообіцяв привезти дошки. Більше як півроку моро2 чив голову. Батько кілька разів ходив до нього додому, та все марно, бо той ховався. 1955 року розпочали будівництво, закінчи2 ли – 1958. Нова хата вийшла на славу: Боги рідні не гроші карбу2 вали, а помічників та добрих дру2 зів дарували. Будувалася хата то2 локою – всією округою! Сходи2 лося багато людей – і родичі і су2 сіди. Глину копали у дворі, міси2 ли конем з піском та соломою. Тоді з цієї заміси ліпили вальки2 кулі розміром з м’яча і закидали їх в опалубку між дошками. Коли глина висихала, дошки розбира2 ли й залишалися товсті глиняні стіни. Чим товщі стіни, тим буди2 нок міцніший і тепліший. Коли робота була закінчена, всіх при2 гощали. Призьба, підмащена черво2 ною глиною, символізує очищу2 вальну силу вогню, утворює кру2 гом хати замкнене коло, що не впускає злих сил у нашу нову ха2 ту. Як приходять під вечір сусіди погомоніти і про те і про се, і про Якова і про всякого, сидять довго на застеленій домотканою доріж2 кою призьбі. Біля хати в сараї стоїть мли2 нок з кам’яними жорнами. – Вийди, вийди, Сонечко, на дідове полечко, на бабине зіллячко, на наше подвір’ячко! Двері відчинила, вийшла з ха2 ти – морем розлилося сонця по2 вен двір: – Я на вигляд золоте, як яб2 лучко молоде, щирим золотом горю, глянь на мене – засліплю!
Веселко золота Ось квітка полум’ям палає і ясне сонечко блищить, чарівна пташечка співає, – все в дивосвіт прийшло, щоб жить. А веселка в небесах у барвистих кольорах! – Добридень, Веселко золота! Вже біжу на берег свій Сонеч2 ко вітати, і метелика і бджілку ра2 до зустрічати! – Яснеє Сонечко! Дай мені радості тебе бачити, дай мені щастя тебе вітати з мого краю, бо ти світло над світом, а я дитиноч2 ка твоя. Збігаю з гори, і зразу виростає Криниця, немов з якоїсь казки. Від самого дна криниці аж до верху дерев’яні нестругані колоди й вода тече через край до самої Стугни. – Добридень, Криничко! У тебе є три джерелі: одне водяне, друге медове, а третє молочне – нашій рудій корові помочне. Не треба нам ані водяного, ні медового. Дай молочного нашій корові у роги, в ноги, в молочні жили, у вим’я, у литки!
Стежками історії · “Це місце освячене самими Богами, Сонцем, Місяцем і Зірками”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
кризі, потихеньку пробираюся далі, аби лише не послизнутися, перехоплюю руками найзручніші брусочки, далі, далі. На тебе, криничко моя, одна надія, бо но2 ги не мої – вони ковзають, мов чужі – мене не слухають. Йду по2 вільно, бо це тільки літом можна тут швиденько пробігти, щоб ніх2 то не бачив. Як помітять – буде мені лихо. А Віра з цікавістю сте2 жить за мною, не зупиняє й не за2 важає і нічого не розуміє – наві2 що це? Я повинна її переконати, що пройду! Я не впаду, – там за спиною безмежна глибочінь. І коли я вже відчула себе геро2 єм – хтось лещатами стиснув мою руку й ноги ковзнули по льоду. Якась небачена сила кину2 ла мене на сніг – батькове лице було таке перелякане, що й мені стало страшно. Повертаючись додому, він побачив весь той мій театр. Як же я його не помітила? Саме через батька я й програла, а тепер він веде мене на розправу. Лише у хаті відпустив руку та вси2 пав пару разів ременя, як годило2 ся. І я метнулася під ліжко, за2 бившись в найдальший куток, і залилася сльозами від того, що була пригнічена моя воля, моя гордість, мені дуже соромно, що я програла. Виховання в батька було су2 воре: він вже як розсердиться, особливо хлопці його діймали, тоді знімав із штанів ремінь, і як тільки штани з нього не спадали?! А поки він той ремінь знімав, то кімната вже була порожня. Одно2 го разу Вітя, а йому було років чо2 тирнадцять, вискочив з хати у сніг босим. Батько за ним навко2 ло хати, Вітя до криниці – батько за ним, але так і не догнав. Через якийсь час тато заспокоювався, і тоді можна вертатися додому, що Вітя й зробив. Батько ніколи не пив горілку, але коли бував роз2 лючений, то емоції з нього аж випліскувалися і в цей момент він міг жбурнути на підлогу будь2 що. Потім довго сидів мовчки, ніби запитував самого себе: – Навіщо я це роблю? Він усе своє життя працював на заводі, де виготовляли холо2 дильники, але його малої зар2 платні не вистачало на родину з десяти душ. Найстаршому брату Миколі було одинадцять років, коли народилася я. Коля й Вітя, Галинка й Тамара, Павло й Сашко, Ніна та… в мене пари немає. А я дуже мріяла про молодшу сес2 тричку і знала, що саме чорно2бі2 лі красені, вісники весни, при2 несли в нашу хату моїх старших братів і сестер, тому вибігала на берег і гукала: – Бузьку, бузьку, принеси Ган2 нуську! Де лелека водиться, там щастя родиться. Лелека – символ про2 довження РОДу.
Стежками історії · “Це місце освячене самими Богами, Сонцем, Місяцем і Зірками”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ – Добридень, мій Бережок! Наповнюєш землю травичкою! Сонечко мене цілує й диво2 квіточку дарує! Намалюю фарба2 ми цілий світ, веселкові кольори розлетяться скрізь! Коли трохи підросла, трапи2 лася зі мною ще одна пригода. Бувало, вигадаю якусь нісенітни2 цю, або щось пообіцяю, тоді му2 шу виконувати. Так і цього разу: – Зараз залізу на криницю, – кажу до своєї двоюрідної сестри Віри. – Не залізеш, бо слизько. – А ось і залізу! Щоб я та сво2 єї криниці злякалася? Це ж моя криниця, у мене під хатою, а ти з Боярки! Влітку частенько, щоб ніхто не бачив, пробігала по цямрині тієї глибоченної криниці, чіпко вхопившись за брусочки де2 рев’яної стінки, мов мавпеня, пе2 рестрибуючи з одного місця на інше. Над криницею маленький дерев’яний дашок, зробле2 ний батьком, а в глибині вже дерев’яні колоди замінені на бетонні кільця. Щороку колодязь хлору2 ють якісь дядьки з міста, то вже й воду пити не можна, всі на них сердяться. Тоді довколишні люди ставлять у криницю високу драбину, і сміливець, випивши чарку, лізе у фуфайці та гумових чо2 ботях у холодну глибочінь. Нагрібає мулу у відро, а чо2 ловіки тягнуть раз2по2раз його нагору. Криниця очи2 щається, знову починає бити чисте джерело. Я завжди кру2 чуся там, біля тих людей, все мені цікаво. Здавалося, від2 бувається якесь святе дійс2 тво, а я – частинка його. За2 зираю в криницю заздрісно: – Чому дядьку можна ліз2 ти в криницю, а мені зась?
Моя Криниця То моя вода, Моя Криниця бі2 ля мого ж городу і всі люди схо2 дяться до нас. Навколишні кри2 ниці пересихають літом, а наша ніколи. П’єш ту воду й не нап’єшся, така вона добра – хо2 четься ще. Як зустрінуться сусіди біля криниці, то їх уже й водою не розіллєш. А на Зелений Тиждень, коли пробуджується Матінка2 Земля, буяє зелень, сходить жито, з’являються у нас криничні ру2 салки, які разом з Богинею Мо2 кошею, освячують животворну воду. Саме цим русалкам, в на2 мисті з квітів водяних лілей, – криниченькам, – жінки розвішу2 ють полотно, стрічки, рушники. Це місце освячене самими Бога2 ми, Сонцем, Місяцем і Зірками. Влітку бігала по краю того бездоння, а зимою хіба не зможу, не вистачить сміливості? Ні, я мушу переконати сестру, що не боюся, що не брехуха якась і я не можу зрадити тебе, моя улюблена криничко! Але не розуміла я, що-то була вже зачарована криниця: чаклуни обкували її товстою слизькою кригою, в глибину по2 садили чудовисько з довгим під2 ступним та холодним язиком, що очікувало на жертву. А бач, здале2 ку – як казковий палац: із цямри2 ни звисають прозорі довжелезні бурульки до самого низу, веле2 тенські й дуже смачні. Ми їх від2 ламували й довго хрумтіли, мов солодкими цукерками2льодяни2 ками, що їх у нас продавали цига2 ни. Сонце блищить, а мороз трі2 щить. Криниця, немов казкова де2 рев’яна хатинка, манить, заворо2 жує. Однією ногою я вже ступила у той чарівний світ, міцно трима2 ючись обома руками за поперечні бруски стіни. Ось і друга нога на
Хорунжий Армії УНР, началь2 ник штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанський отаман, ху2 дожник і скульптор народився 5 вересня на хуторі поблизу Рунів2 щини. До 1402-річчя від дня на2 родження славного земляка на його малій батьківщині з ініціа2 тиви очільника громади Євгена Бови, місцевих депутатів та Пол2 тавського офісу Українського інституту національної пам’яті започаткували історико2культу2 рологічний фестиваль “А ми тую стрілецькую славу збережемо”. У межах фестивалю відбулася урочиста церемонія відкриття пам’ятного знаку видатному бор2 цю за незалежність України у XX столітті. Знак освятили священ2 ники ПЦУ. Виступали: дослідник життєвого шляху Михайла Гав2 рилка, президент історичного клубу “Холодний Яр” Роман Ко2 валь, голова Новоселівської сіль2 ської ради Євген Бова, регіональ2 ний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пус2 товгар, представники Департа2 менту культури і туризму облдер2 жадміністрації, обласного краєз2 навчого музею, територіального центру комплектування та соці2 альної підтримки, депутатка обл2 ради Ірина Степаненко, заслуже2 ний юрист України Юрій Кулі2 шенко. “Понад сто років ім’я видат1 ного митця1воїна залишалося неві1 домим. Але ситуація змінилася: про Михайла Гаврилка написані книги, знято фільм “Стеком і шаблею”, опубліковано десятки статей, йо1 го іменем називають вулиці та школи, ставлять меморіальні дош1 ки, створюють музеї… Поверта1 ється із забуття ім’я цього шля1 хетного чоловіка, геніального мит1 ця, вояка і творця українського війська. Тепер його вшановано на малій батьківщині. Якби Гаврилко нині опинився в Україні, то порадів би величезним зрушенням у психо1 логії народу, став би свідком того, що мільйони українців зрозуміли, що росіян “бить треба”, бо всі во1 ни заперечують право українців на своє національне державне бут1 тя”, – зазначив Роман Коваль. Олег Пустовгар наголосив: “Всі ми – і воїни ЗСУ, і небайдужі патріоти в тилу, які їх всіляко під2 тримують, і воїни культурного, іс2 торичного фронту – перебуваємо у самісінькому горнилі історії. Досі триває наша столітня народна вій2 на за незалежність. Україна – пра2 вонаступник УНР. Сто років тому заклали початок ключових держав2 них інститутів – парламенту, уря2 ду, Збройних сил, дипломатії, ака2 демії наук. І нині, як і тоді, україн2 ці протистоять тому самому воро2 гу – російському імперіалізму. Знан2 ня про життєві шляхи таких по1 статей дає глибше розуміння сучас2 них подій. Михайло Гаврилко – це зріз епохи боротьби з червоною і бі2 лою росією понад 100 років тому. Тоді і зараз ціла когорта митців, письменників, інтелектуалів стала на захист незалежності”.
Вела фестиваль завідувачка відділу культури Новоселівської громади, бандуристка Юлія Заг2 реба. Звучали пісні українських січових стрільців “Червона кали2 на”, “За Україну, за її волю!”, піс2 ні Української революції 1917–1921 рр. та ін. Учасники урочистостей дізналися більше про життєвий та творчий шлях Михайла Гаврилка, переглянули тематичні виставки закладів осві2 ти громади, виставку картин ав2 торитетного місцевого художни2 ка Івана Юхна, мали змогу прид2 бати книги Романа Коваля. Чимало цікавинок можна бу2 ло придбати й на благодійному ярмарку виробів декоративно2 прикладного мистецтва в парко2 вій зоні села Рунівщина. Там зіб2 рали майже 5 тисяч гривень на підтримку ЗСУ. Молодь громади, гуртківці закладів культури, вій2 ськово2патріотичному клубу “Штурм 2”, активісти скаутської організації “Пласт” виготовили сувеніри для ярмарку й допома2 гали їх продати. Гості фестивалю не лише насолоджувалися мис2 тецтвом, а й пригощалися різно2 манітними смаколиками. Вмить розлетілися понад 200 порцій ку2 лешу. Усі охочі могли взяти участь у майстер2класах, а малеча розва2 жалася на гірках та батутах. Яск2 раві концертні номери подарува2 ли глядачам найкращі колективи Новоселів2 ської, Полтавської, Мачухівської, Тереш2 ківської, Щербанів2 ської та Чорнухин2 ської громад. Напередодні фес2 тивалю у бібліотеці Новоселівської грома2 ди для дітей та молоді було організовано пе2 регляд документаль2 ного фільму “Михайло Гаврилко. Стеком і шаблею”.
Полтавський офіс УІНП (за матеріалами пресслужби виконкому Новоселівської сільської ради) Світлини Олександри Шилової- Маркіної
У Новоселівській громаді Полтавського району відзначили 140-річчя від дня народження скульптора і хорунжого Армії УНР Михайла Гаврилка. У мальовничому селі Рунівщина зібралися мешканці та гості громади, громадські діячі, освітяни, творча інтелігенція, діти та молодь для вшанування пам’яті видатного земляка.
16 Наші обереги · “Нам є чим здивувати світ і є чим поділитися зі світом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
червону, то це означає, що у нареченої є тато й мама. Якщо синю, то це означає, що дівчина сирота. І в такому випадку перед весіллям молода з дружками йшли на цвинтар вшановувати пам’ять рідних. У цьому глибокий смисл вдячності за життя і пам’ять, яку треба берегти з Роду в Рід. Весільні рушники – як крила, що нестимуть щасливу долю. На щастя у них обов’язково закладають Дерева Життя і угорі “насінини” – на продовження роду. Узори на весільних сорочках теж слугують оберегами для молодих, тут знаки любові, сили, розквіту Роду. Особливе місце в підготовці до весілля мала скриня, яку дівчина готувала заздалегідь, наповнюючи приданим. Ткала, вишивала і складала, готувала одяг собі і нареченому, часом не показувала милому, а просто чекала урочистого моменту. Автентичні весільні експонати з фонду, зібрані з Київщини, Рівненщини, Полтавщини, Івано-Франківщини, Буковини, Чернігівщини, можна розглядати годинами, фотографувати, навіть відмальовувати. На Перемогу працює сила наших Знаків. – І тому ця виставка потрібна саме зараз, – підсумувала пані Оксана. – Потрібна, як ковток свіжого повітря, як погляд у майбутнє, яке ми маємо будувати, кріпко й чітко стоячи на засадах наших давніх традицій. Нам є чим здивувати світ і є чим поділитися зі світом. Виставка “Кохайтеся, чорнобриві…” триватиме до 9 жовтня. Відвідати її – все одно що джерельної води напитися.
На фото: молодята Ярина та Святослав, освячені весільним об рядом; мистецтвознавиця Оксана Гордієць; експонати виставки
16 Наші обереги · “Нам є чим здивувати світ і є чим поділитися зі світом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Таку назву має дивовижної краси і сили виставка з фондової колекції Національного музею народної архітектури і побуту України, яка триває в галереї “Хлібня” Національного заповідника “Софія Київська” і присвячена Українському Весіллю з відтворенням усіх складових цього дав нього українського обряду. Розповісти про те, як виник задум, як творилася виставка, ми попросили провідну наукову співробітницю фондів Національного музею народної архітектури і побуту України пані Оксану Гордієць, яка до клала зусиль і серця, аби виставка відбулася.
Галина ДАЦЮК, журналістка
– Про таку весільну виставку ми мріяли давно, – каже пані Оксана. – Бо весілля – це надважлива подія в житті людини. Це, мабуть, найвеличніше свято родини, свято народження нової родини, свято роду і громади. Сумнівалися, правда, чи сьогодні, коли йде війна і гинуть люди, на часі говорити про весілля. І зрозуміли, що на часі. Бо кохання – це почуття вічне і війна йому не перешкода. І “чорнобриві кохаються”. І з моменту повномасштабної війни багато молодих людей поєднали свої долі. Але в умовах війни недосяжною мрією для них залишилося справжнє українське весілля. І ми вирішили дещо виправити і запросити військові подружжя на наше свято. В окремій залі розмістили їхні фотографії, поставили весільний коровай. Від імені Музею звернулися з листом до Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного з проханням дати коротеньку відпустку молодим військовим парам. І уявіть собі, при нинішній ситуації, величезному об’ємі турбот, навантаженні, які від нього вимагаються, Залужний підписав наказ. І запрошені захисники та захисниці приїхали на відкриття виставки, а водночас на українське весілля, яке ми для них влаштували. Вони мріяли про таке свято, але, коли Росія вдерлася в Україну, пішли на фронт захищати рідну землю. Деякі подружжя розписували – в перерві між боями – бойові командири, в польових умовах, без гільця й короваю. – Ці чудові люди надихали нас, – продовжує пані Оксана, – коли ми створювали виставку. Ми переконані в нашій Перемозі. Життя триває і триватиме далі. І воно має бути повноводним і повнокровним. Оці закохані поєднані пари мали можливість ще раз пережити хвилюючий момент пошлюблення, вже освячений традицією. На відкритті виставки у нас співали чудові народні колективи, які провели весільними локаціями гостей у супроводі обряду і української пісні, яка супроводжувала, звичайно ж, кожне українське весілля. Дівчатам розплітали косу, молодих благословляли, їм спекли коровай, їх одягли у справжні весільні строї. Правда, дехто з молодих були у військових строях, бо прибули просто з передової, і після весілля знову відправилися на фронт. Весільний обряд – це зорганізоване дійство з багатьма символами, в яких закладені глибокі смисли, лад, сила. Протягом багатьох століть структура весільного обряду незмінна. Нічого зайвого і випадкового. Кожен узор на вишитих сорочках поставлено неабияк, а має щось означати і “працювати”. Кожній дії – певна послідовність і час. Тут все наповнене глибокими смислами. І рушники, і стрічки, і посуд, і страви, і віночки, і картини. Їх треба лише уміти читати. От, наприклад, стрічки молодої. Якщо побачите приєднану до вінка складену
16 Наші обереги · “Нам є чим здивувати світ і є чим поділитися зі світом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Переглянути і завантажити всі цьогорічні номери газети “Слово Просвіти” в pdf-форматі можна у Вікісховищі за посиланням: https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Slovo_Prosvity,_2022 Перейти до pdf-архіву попередніх років можна, скориставшись спеціальним навігаційним шаблоном, що розміщений над файлами в категорії Вікісховища. Потрапити в архів “СП” на Вікісховищі можна також зі сторінки “Слова Просвіти” у Вікіпедії. Посилання на нього розміщене в інформаційному шаблоні в правій частині сторінки.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
279-39-55
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Наші обереги · “Нам є чим здивувати світ і є чим поділитися зі світом”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Відповідальна за випуск
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Микола ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ