Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
МИКОЛА ДМИТРЕНКО
ЮРІЙ МОСЕНКІС
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Нинішній серпень завершився (окрім людських трагедій і нестерпного болю) також знаковим дійством ушанування життєтворчості Дмитра Загула (135-річчя!). Яскрава, наділена своєрідним талантом постать в українській літературі, що своїм поетично-філософським баченням формувала символічними образами, естетичними й морально-етичними ідеалами нашу національну світобудову. Духовні струни його слова, попри всю часто вишукану метафоричність, завжди дуже чутливо торкалися найзаповітніших мрій, що нуртували сподіваннями, прагненнями такого рідного для нього, на жаль, розділеного імперіями та зайдами Народу. Коли ж для тебе заграють дзвони, народе? Коли замовкнуть твої прокльони. Дискурси символізму, погляд на поезію як на верховинне мистецтво, тогочасні модерністські смаки і течії, безнастанний пошук “свого неба” (за Володимиром Кобилянським) не позбавили Поета ні на йоту “чуття єдиної родини”, етичного обов’язку місії служіння своєму великому роду, щоби “принести щастя, принести волю”, свободу, кращу долю народу. Святошне дійство – представлення і нагородження лавреатів Літературної премії імені Дмитра Загула 2025 року. Глибока й прекрасна українськістю доповідь професора Володимира Антофійчука. Лавреати: Павло Мовчан – видатний український Поет, громадсько-політичний діяч, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Як сказав про нього доповідач (голова комісії): “Вершинний зразок символічної поетики, де земне й небесне, історичне й вічне зливаються в єдину духовну картину світу”. Відомий український скульптор, автор пам’ятника та меморіальної дошки Дмитрові Загулу – Володимир Гамаль. Творча група кафедри декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича: завідувачка кафедри Мирослава Жаворонкова, викладач Олександр Толошняк, студенти третього курсу Владислава Боднар, Олександр Вацик, Юлія Гунько, що виконали серію із вісімнадцяти картин за мотивами поезій Дмитра Загула; Ярослава Мельничук (посмертно), доцент кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, член Національної спілки письменників України. Почесними грамотами та подяками ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка нагороджені директор Мілієвського ліцею ім. Дмитра Загула Олександр Кузик та знані педагоги цього закладу за активну націєтворчу працю і патріотичне виховання молоді. Здавалося, що в цей День Загул своєю душею, серцем і талантом об’єднував усі платонівські Музи. Поезія, Музика, Живопис, Грація, Історія, Наука… Відчувалося, що сьогодні він посеред нас, тут, в рідному Мілієво, якому цьогоріч виповнюється 580 (!). Поет-філософ, поет-лірик нібито животворив на своїй “малій батьківщині” (за оцінками тодішніх відомих українських літературознавців) “вічною тугою людського серця” (Якубський Б. “Дмитро Загул”. К., 1931). Тугою за рідним краєм, за Україною, обрамленою волею і соборною долею. Бо в ті часи драматичних подій національно-визвольних змагань, коли П. Тичина озвучує загальнонаціональний біль про “сторозтерзаний Київ”, а М. Семенко пише: “З перерізаним горлом і захололим осміхом губ / Я стояв І куди рушити не знав…”, Загул творить своєю ранимою уявою Мистця “Вороногривого коня” (1919), що Махнув розхристаним хвостом. На землю впала чорна тінь, Лежить земля хрестом. Хрестом – З опльованим Христом. Проте мотиви біблійності, символічності його Вірша не погашали, не віддаляли життєво пекучі реальності, навпаки, лише посилювали ту емоційно-почуттєву напругу душі і серця Поета. Як зазначав тогочасний літературний критик О. Білецький, у молодого Загула “є, крім поезії та кохання, ще одне глибоке почуття: це – любов до рідної землі, туга за рідним краєм… Коли бринить журбою окрилений спів”. Насправді, його “чисте мистецтво” символіста наскрізно було просякнуте любов’ю, непогамовною закоханістю в свої “верховини”, в прабатьківську рідну землю, пронісши цю високу емоцію крізь бурі, негоди й людожерні сталінські табори. Бо, як писав Поет, Як деколи здрімається, то сниться Підгір’я, І думонька вертається на рідне подвір’я. Очевидно, що саме ця на перший взір скромна поетична реакція на світлотінь “малої батьківщини” і була тією стрижневою чеснотою високості сили його душі, напуваючись снагою й живильною енергією рідної землі. Як на серце насунеться сум, Я чую твій рокіт, Твій вільний спів (Черемош).
Продовження на стор. 2
ПЕРЕДПЛАТА—2025
Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22).
Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. Будьмо, друзі, разом!
Національна еліта · “Він вибудовував власне поетичне “Я”, опираючись на високі зразки загальнолюдськості, народності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
го (для освіченості) в чернівецьку гімназію, як й Івану Франку, що навчив його “чути” себе Українцем. Його “учнярство”, як засвідчують сучасники, було ширшим за молодих наддніпрянських поетів, маючи неабияку поетичну ерудицію, добротно знаючи всесвітню історію, античну та європейську літературу, філософію…”. Побратим по духу В. Кобилянський писав про нього: “Розгортаєш книжку, і зараз переконуєшся, що стоїш перед серйозно закресленою індивідуальною одиницею, що творить, а не пише вірші по чужих зразках”. Конкордизм у ліричному, трагічному й епічному. Колись великий француз Ж. Расін, характеризуючи еволюцію літературних процесів, писав: “Драма увінчує лірику та епос”. Нині згадуються ці слова стосовно і Д. Загула, який на межі свого сорокаліття таки заговорив великим драматизмом свого Слова, застовбивши в історії українського символізму належне першорядне місце. У розвідці Б. Якубського (1931 р.) сказано, що “Він не належить ні наддніпрянській, ні галицько'буковинській літературі, а взагалі – українській літературі”. Його символізм, як і наповнений тривогами й ілюзорними сподіваннями реалізм, зрощували в ньому духову творчу психологію, коли всередині безупинно боролися “небо і земля…”. Небо його вабить, але й земля йому солодка. Так описував творчість талановитого буковинця Я. Савченко. Солод рідної землі, людинолюбство, синівська відданість Україні – все те найдорожче, заради чого Д. Загул жив і творив, дивлячись у заобрій, де відшукував світле небо Волі для свого Народу, йдучи на плаху 1944-го за обстоювання цих чеснот і високих цілей. Але ні московські сибіри, ні колимські табори неспроможні були вбити дух цього Просвітника Правди, Справедливості і Свободи, який упродовж життя одержимо й жертовно служив Людині, своєму Роду, Народу, Україні. Сьогодні зі щемом ми знову й знову слухаємо музику його власного Серця. Відшукаю і освічу Кожну стежку чоловічу, Відшукаю кожну душу, З грязі виведу на сушу, І направлю блудні ноги На дороги, на розлоги. Дай, Боже, сили і снаги не зійти Україні з “дороги” Перемоги, Миру і Добра. Славімо шукача і співця “Українського Неба” – Дмитра Загула! Слава Україні!
Георгій ФІЛІПЧУК Фото з відкритих джерел
Національна еліта · “Він вибудовував власне поетичне “Я”, опираючись на високі зразки загальнолюдськості, народності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Шукач Українського Неба», с. 1
Закінчення. Поч. на стор. 1
Такими звуками, тонами, лініями, чуттями і цінностями передавав свої душевні поривання Дмитро Загул. Адже навіть серед надзвичай буденних й особистісних почувань усталеними речами для нього в поезії, літературних розвідках завжди були непересічні й високі ідеали волі, свободи, єдності українства. Справді, коли той же побратим по перу і цеху українських символістів П. Тичина в 1919 році (рік видання Загулової збірки “Мара”) вигукує: “Росіє, росіє, росіє моя!”, то Д. Загул зовсім в іншому світоглядному й політичному вимірі дає нищівну (альтернативну) оцінку тим трагічним подіям та її винуватцям, зазначаючи, що “…запроданець Київ.., / Заквітчаний червоними квітками.., / Вітає гучно ворогів”. Уже тоді він добре усвідомлював сутність московщини, що була для України “давнішнім ворогом, північним вороном”. Науково, доступно й професійно цю сторінку в життєписі Поета висвітлює у вступній статті до прекрасного видання (Д. Загул. Тонкострунна арфа: Поезії. – Вижниця: Черемош, 2025), а також презентуючи лавреатів премії ім. Д. Загула вже згадуваний мною професор Чернівецького університету імені Юрія Федьковича Володимир Антофійчук. У той розкуйовджений періоду Києві протягом трьох років влада мінялася аж дванадцять разів. Але найбільшою катастрофою став прихід армії вбивць і мародерів-злочинців під командуванням шовініста муравйова, який влаштував криваві оргії, нищачи пам’ятники української культури, вбиваючи і принижуючи національні почуття народу. Хизуючись, цей великодержавний московський вандал руйнував артилерією будинки, собори, церкви, визначні історичні пам’ятки, які не мали жодного військового значення, нещадно розстрілюючи всіх, хто розмовляв українською мовою чи проявляв симпатії до Центральної Ради. Вандалізм до всього того, що для Д. Загула як активного творця культури було національною святинею. Усе це нагадує людиновбивчу “каліграфію” нинішніх путлєро-рашистів. Бо коли в Мілієво на Буковині вшановували славного Поета, то Київ укотре зазнав жахливого бомбардування, з масовим вбивством дітей і мирних людей. Нічого нового під сонцем. Конаюча московська гідра продовжує ненаситне кровожерство дикунів. Однак не тільки зажура супроводжувала його поетичні злети, а радше непогамовна віра в молоді українські серця, а тому й закликав суспільство: “Не давайте пропадати молодим серцям!” Ці юні, наповнені ще не втраченими надіями серця, він зрощував лірикою, епосом і героїкою. “Вихований” традиціями та ідеалами Шевченкового слова, формуючи себе в ніші уваги і творчості духовного оновлення таких відомих діячів української культури як С. Смаль-Стоцький, О. Кобилянська, Б. Лепкий, О. Попович, О. Маковей, С. Яричевський, отримавши добротну освіту в українсько-німецькій гімназії та на філософському факультеті Чернівецького університету, опанувавши таїни античної (грецької, латинської), європейської культур та мов, штудіюючи праці Ніцше і Шопенгауера, Драгоманова і Канта, він вибудовував, передаючи “іншим”, власне поетичне “Я”, опираючись на високі зразки загальнолюдськості, народності. Про такий світоглядний обрій Загула свідчать його талановиті переклади: “Слово о полку Ігоревім”, “Мазепа” Байрона, твори Вергілія, Горація, Шиллера. Переклавши 13 німецьких поетів, варто виокремити, що перший переклад Шиллера (“Пісня про дзвін”) відбувся на 12-му році поетового життя. “Фавст” Гете, що вийшов у Відні 1918 року, як і “Книга пісень” Гейне (1919) стали кращими перекладами українською мовою. А есеї та наукові статті (“Фавст в історії всесвітньої літератури” (1918), “Поезія як мистецтво”(1919), “Сучасна українська лірика” (1919), “Поетика” (1923), “Рима в Кобзарі” (1924), “Зріст і сила творчости П. Тичини” (1925) та інші вже тоді були корисними для вищої української школи, що так і не зуміла вивільнитися з московсько-більшовицьких лабет. Зі слів згадуваного критика Якубського “кожна його стаття була актуальна, збуджувала думку, і цього не забуде Загулу українська література”. Його Поезія слугувала своєрідним етичним і естетичним реперним знаком, який ніби промовляв: “Не наближатись до ідеалу краси поет не сміє”. Тому й притаманною для цієї Поезії є така “вишукана комбінація барв, тонів, слів, ліній, рухів. Її бачать ті, хто читає його мистецькі твори”. Низка Загулових поезій стали народними піснями (“Із буйнесеньким вітром в погоні”. “Ти приходиш до мене щоночі” та ін.). М. Зеров, підкреслюючи “дар легкого музичного вірша, його мелодійних рядків”, говорив про ці чари, коли одпочиває вухо після незграбної версифікації деяких інших “поетів” українських. У той буремний 1918-ий він скаже про Загула: “В автора є іскра Божа”, і в ньому міститься таке, що дає надію на розвій (“Книгарь”, 1918, ч. 7). Проте Загул, будучи “найвиразнішим проводиром нашої поезії”, “енергійним новатором перекладної поетичної діяльности”, одним із “піонерів” естетичних шукань у нашій літературі, знавцем античної, європейської поезії та філософії, науковиим дослідником, істориком літератури, найбільше поціновував Слово Тараса Шевченка, стверджуючи й переконуючи інших, що “Шевченкові ніхто дорівнюватиме не може”. “Рима Шевченкова, – писав він, – доцільна, невимушена, невишукана”, а його римі може позаздрити кожен із наших сучасних майстрів. Направду саме він у ті важкі для українства часи один із перших заговорив про високу художність Шевченкового слова. Тоді 1924 року його 10-сторінкова стаття залишалася майже єдиною в нашій бідній літературно-теоретичній царині, яка безперестану піддавалася гонінням, цензурі і репресіям, якщо не став служити “молоху”. Хоча й варто визнати, що той сумбурний і складний час, коли доконаним фактом стала деукраїнізація України “радянської”, не міг не вплинути на його власну ідейно-естетичну еволюцію, коли ним зроджувалися і такі віршорядки: Треба пірвати ті вінки З білих лілій і білих бегоній, Хай розвиваються наші квітки Втіхи, безумно червоної! Тоді в поезію Д. Загула також стрімко увірвалися “жовтневий вихор” і барви революції, а його третя збірка “Наш день” (Харків, 1925) засвідчила до певної міри навіть про “народження” поета-романтика революції. А коли 1927 року вийшла підсумкова збірка поезій Д. Загула “Мотиви” з “Автобіографією” та творами першої половини десятиліття, то в окремих доробках він навіть проявляє себе апологетом нової доби, декларуючи як критик: “Справжньої нової лірики не буде в нас до того часу, доки революція не ввійде в нашу кров і кість”. Однак, на щастя, Загул не став її глашатаєм і поводирем, а всілякими способами, очолюючи організацію “Західна Україна” (1926–1933) та редагуючи її альманах, намагався в умовах сталінської політики знекорінення, здійснюваного під проводом кагановича, впроваджувати цінності українськості в Україні, добиватися реалізації відвічної мети українського народу – “Бути разом!”. Оцю музику “власного серця” він творив, відшукуючи її благословенну тональність у життєтворчості Шевченка, Франка, Федьковича, Стефаника… Упродовж життя він шукав “своє небо”, вслухаючись у Шевченкове Слово (“Ми слухали твої глаголи…”), пам’ятаючи його пересторогу, що “народ без власної характерної (національної) риси, як кисіль, позбавлений смаку”. Здається, що ні на мить його не покидала думка і стремління досягнути єдності розділеного українства. Закоханий в лірику свого славного земляка Юрія Федьковича, він свято сповідував його сокровенну національну мрію: Єднай нашу Буковину З Червоною Русев. Най Черемош запінений, І Чорний, і Білий, Із братію із руською Нас більше не ділить. (До мого брата Олекси Чернявського…) Цьому він вчився без угаву, без спину. Тому й навчився найтяжчій науці — “бути вдячним”, передовсім своєму вчителю В. Завадюку, що допоміг спровадити йо-
Суспільство · “Кожен удар ворога робить нас сильнішими, а кожне вбивство перетворює жертву на прапор боротьби”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
якого правоохоронці схопили на Хмельниччині. Як повідомляв “Фокус”, нападник відкрив вогонь вісім разів і зник із місця події. За словами львівського журналіста Миколи Савельєва, злочинець стріляв, ймовірно, з пістолета Макарова з глушником. За кілька днів до вбивства чоловік у куртці та шоломі служби доставки “Глово” регулярно з’являвся біля сусіднього будинку, незважаючи на спеку. Народний депутат Микола Княжицький висловив припущення, що у справі може бути російський слід. За його словами, вбивство Парубія – це спроба Москви не лише залякати, а й фізично знищити українських політичних лідерів. “Андрій Парубій був символом нашої боротьби, людиною, що стояла на Майдані пліч-о-пліч з українцями, яка втілювала віру в свободу, в силу духу нашої нації. Його вбивство – це не лише фізичний акт терору, це спроба вбити надію, зламати хребет державі, яка зросла на крові і жертовності. Але історія знає: Україну неможливо залякати. Зранена Україна вистоїть. Бо кожен удар ворога робить нас сильнішими, а кожне вбивство перетворює жертву на прапор боротьби. путін і його режим не уникнуть кари. За кожен постріл, за кожне вбивство, за кожну зруйновану долю вони відповідатимуть перед Міжнародним трибуналом. Це не пафос, це неминучість. Справедливість може бути відкладена, але вона не скасовується. Обов’язком кожного українського офіцера і сержанта є розкриття цього злочину. Це не просто кримінальне провадження – це справа честі. Обов’язком спецслужб і побратимів є відплата. Не помста заради помсти, а справедлива відплата, яка очистить землю від катів. Парубій віддав своє життя за ідею свободи, за Україну. Наш обов’язок – зробити так, щоб ця смерть не була марною. Щоб кожен українець знав: ми боремось не лише за кордони, ми боремось за право жити вільними. Це постріл у демократію. Це постріл в Україну. Але це також сигнал усьому світу: ми не здамося. Ми піднімемося навіть після найбільшого болю. І з кожною жертвою, з кожним новим героєм – ми наближаємо день, коли ворог стане на коліна перед правдою”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці Микола Голомша.
Олесь Соловей, триптих “Соборність духу”, 2024—2025 рр.
Суспільство · “Кожен удар ворога робить нас сильнішими, а кожне вбивство перетворює жертву на прапор боротьби”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
Устигли! 1 вересня дехто з нас пірне в навчання. Хтось – уперше! А сьогодні, 31 серпня, годину ми мандрували по виставці “Мистецтво тисячоліть. Україна у пошуках витоків”, присвяченій великому археологу, першовідкривачу Трипільської цивілізації Вікентію Хвойці. Ходили, роздивлялися, впізнавали роботи прекрасних художників, наших друзів – Олександра Мельника, Олеся Солов’я, Олександри Гордієць, Віри Баринової-Кулеби, Василя Корчинського. Виставка багатюща різноманіттям форм, жанрів, імен, стилів, адрес. А об’єднує її закоріненість в українську символіку, в найглибиннішу національну традицію. Вийшли просвітлені, заряджені й окрилені. І навіть якщо хлопчик і дівчинка чогось не до кінця зрозуміли, то найголовніше запам’ятали. Те, наприклад, що недалеко від Будинку художника – на Кирилівській горі – Вікентій Хвойка відкрив культуру, якій понад 20 тисяч років. Зайшовши в підземний київський портал, сам був вражений його давністю і силою. Провівши масштабні розкопки, знайшовши чимало свідчень, він зробив висновок, що тут тисячі років тому жили люди високої культури землеробства. Наші з вами прапра-... Сильні, мудрі, завзяті, творчі, вони навіть на бивнях мамонта щось різьбили. Пек-
Олександра Гордієць біля афіші, основою якої стала її картина “Колір Землі”, 2008 р.
ли хліб, будували житло. Розмовляли з сонцем, вітром, водою. Любили цю землю і плекали жито як життя. Тож ми – нащадки автохтонів, осілого хліборобського народу, що жив тут із давніх-прадавніх часів. Тут – наші витоки, правда, сила і непереможність. ...Думаю, що засіяні сьогодні зернинки радості зійдуть у дитячих серцях щирою любов’ю до рідного світу. Дай Боже!
Олександр Мельник біля своєї картини. Триптих “Русь” (“Зерна”, “Мати”, “Плач”), 1982 р.
ників України Галина Козак, авторка роману “Дівчина на білому коні”, в якому розповідається про національно-визвольну боротьбу ОУН-УПА на Бережанщині та події на денисівському хуторі Веснівка; завідувач відділу Музею національно-визвольних змагань Тернопільської області Ігор Скобляк, а також завідувач навчально-методичного кабінету мистецьких навчальних закладів Тернопільського обласного методичного центру народної творчості Зиновій Гірняк. Мистецьку програму прикрасили виступи Тернопільського військового оркестру 44 окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола під керівництвом т. в. о. військового диригента штаб-сержанта Василя Кизима. Більшість учасників цього колективу пройшли через справжнє горнило війни у новітній історії України. Це нащадки героїв минувшини, які сьогодні своїм мистецтвом підтримують бойовий дух побратимів. Доповнив програму учнівський дует у складі Дмитра Білого та Вікторії Гавришок під акомпанемент гітари Михайла Білого. Закінчилось дійство, приурочене вшануванню події 82-річної давнини, словом Богдана Савака, чия ініціатива стала основою цих урочистостей, адже він завжди прагнув зберігати і передавати наступним поколінням пам’ять про героїчну історію нашого народу. На завершення пролунав гімн УПА “Зродились ми великої години”.
Суспільство · “Кожен удар ворога робить нас сильнішими, а кожне вбивство перетворює жертву на прапор боротьби”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ 1 вересня у Львові відбулися прощальні заходи з убитим 30 серпня колишнім головою Верховної Ради України, народним депутатом від “Європейської солідарності” Андрієм Парубієм. Його похорон відбувся 2 вересня на Личаківському кладовищі. Парастас відслужили в Соборі Святого Юра у Львові, куди прийшли сотні містян, аби віддати шану політику. 1 вересня в столиці на Майдані Незалежності відбулося окреме прощання. Надвечір там зібралося понад пів тисячі людей з квітами та лампадками. “Прийшла сюди, бо у Львові бути не зможу. Він пішов занадто рано, не дочекавшись перемоги”, – поділилася одна з присутніх, передає “Суспільне”. Серед тих, хто прийшов вшанувати пам’ять політика, були його однопартійці. Петро Порошенко нагадав, що Парубій був комендантом Майдану та символом боротьби за Україну, порівнявши його життєвий шлях із долею Степана Бандери. “Для мене Андрій асоціюється з Майданом. Він був комендантом та командиром Майдану. Його життя перегукується з біографією Степана Бандери. Те, що їх обох знайшла російська куля, теж невипадково”, – розповів Порошенко. Нагадаємо, 30 серпня у Львові на вулиці Сергія Єфремова Парубій загинув від пострілів невідомого нападника. В ніч проти 1 вересня президент Володимир Зеленський повідомив про затримання ймовірного вбивці – 52-річного львів’янина,
Суспільство · “Кожен удар ворога робить нас сильнішими, а кожне вбивство перетворює жертву на прапор боротьби”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Ольга ГАВРИШОК, ведуча програми, зберігачка фондів Денисівського краєзнавчого музею
У Денисівському краєзнавчому музеї відкрито виставку, присвячену 82-й річниці ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН. А на денисівському хуторі Веснівка відбулися чергові урочистості, які щорічно відбуваються тут, починаючи з 2013 року. Ці святкування започатковані в непрості часи, коли в Україні урядувала партія регіонів, тобто “януковці”. Однак тоді директор Денисівського краєзнавчого музею Богдан Савак, попри політичну ситуацію, отримавши дозвіл від заступника голови Тернопільської обласної ради Олега Боберського та голови Козівської районної ради Петра Репели, організував перше вшанування, приурочене 70-річчю Третього Збору. Чому при Незалежній Україні про цей збір уперше згадали аж у 2013 році? А тому, що раніше вся інформація про І (проведений 1929 року у Відні), ІІ (проведений 1941 року в Кракові) та ІІІ (що відбувся 21-25 серпня 1943 року вже на рідній землі) була засекречена. Про ці збори за панування в Україні московської імперії ніхто не згадував, а той, хто щось і знав, – тримав уста на замку. Це було смертельно небезпечно, бо тоді й стіни мали вуха. У той час у медіапросторі ширилася лише брехня про те, що всі українці, крім “буржуазних націоналістів”, з обіймами та квітами вітали “червоних визволителів”. Вшанування річниці Третього Збору розпочалося спільним виконанням Гімну України, хвилиною мовчання під супровід Тернопільського військового оркестру 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола, спільною молитвою та панахидою за Героїв, які віддали своє життя – як колись, так і нині – за волю і долю України. Від імені вдячних нащадків до підніжжя пам’ятника делегатам збору були покладені квіти. Зі словами привітань виступили заступник голови Тернопільської обласної військової адміністрації Павло Журба та голова Купчинецької територіальної громади Ігор Країнський. Про події 82-річної давнини на хуторі Веснівка розповів директор Денисівського краєзнавчого музею, почесний член Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка та Національної спілки краєзнавців України Богдан Савак. Виступили також депутат Тернопільської обласної ради, заступник голови обласної організації Національної спілки краєзнавців України Михайло Тимошик; педагогиня, членкиня Львівської обласної організації Національної спілки письмен-
“Просвіта” сьогодні · “Віримо, що саме Освіта стане тією найнадійнішою зброєю, яка слугуватиме оберегом нашої Ідентичності і Державності”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
дії – риси, які формували цього великого Майстра. Безперечно, він розумів під “педагогічною культурою” техніку і технологію взаємодії майстра і об’єкта його праці... Багатогранність, різноманітність, відточеність, зразковий стан інструментів творчості, уміння володіти ними так само тонко, як прекрасний музикант володіє скрипкою. Хоча усвідомлював, що метод, навіть найдосконаліший, ніколи не стане замінником сутності освіти, її змісту і духу. Сьогодні згадую незабутнього Івана Драча, який зі щемом вибудовував Слово про цього вершинного Навчителя – Василя Сухомлинського. Плекає педагог майбутність долі – Яких за десять, за п’ятнадцять літ Несе в собі всі долі ясночолі… Це вчителі, найкращі наші люди, Плекають нас для всіх крутих доріг. Але сьогодні мало сказати та словесно обстоювати аксіоматичну затребуваність, що “Людині потрібна людяність”. Молодій людині необхідна дія, потрібен чин для наслідування (Роби як я!), достойний навчитель, власна національна система виховання української Нації. Оскільки гідного Українця, а не погонича до ідеалу нових “єгипетських казанів”, зможе зростити тільки особистий приклад Учителя, наділеного високою педагогічною культурою. Виконувати це надважливе завдання здатна щоденна, сумлінна, чесна і творча праця Вчителя, підтверджуючи слова Я. Коменського, що справа вчителя, скромна зовні, є однією з величезних справ в історії. Україна вірить Тобі, Вчителю! Тож натхнення, успіхів, злетів і щасливих доріг вам, дорогі Українські Педагоги! Слава Україні!
Лідія Охріменко з таборятами приходить, першими на українських теренах знищує українського вчителя і священника. Тому кожен із нас на своєму місці має бути господарем в Україні”. З трепетом присутні послухали пісню на слова Кобзаря. Фінальним акордом прозвучали пісні на слова Віктора Крупки та Юрія Ясінського. Зустріч завершили спільним фото. Також у ці дні Наталію Хом’як, членкиню Ради Житомирського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заступницю директора з навчальної роботи Житомирського фахового коледжу культури і мистецтв ім. І. Огієнка, нагородили подякою голови Верховної Ради України за значний особистий внесок у соціально-економічний і культурно-освітній розвиток держави, значні досягнення в професійній діяльності, активну громадську діяльність, сумлінну працю та високий професіоналізм. У Житомирському обласному краєзнавчому музеї відбулося вручення Всеукраїнської премії ім. Івана Огієнка, про що розлого опубліковано у “Слові Просвіти”.
“Просвіта” сьогодні · “Віримо, що саме Освіта стане тією найнадійнішою зброєю, яка слугуватиме оберегом нашої Ідентичності і Державності”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
1 вересня. Згадується в цю пору зовсім інша атмосфера, наповнена радощами, надіями, квітами… Але нині – війна. Сотні тисяч, мільйони покалічених доль. Величезні, непоправимі втрати найціннішого – людей. Що далі? Яка будучина тих, кого ми завжди називали обнадійливим скарбом Нації? Природньо, що сьогодні звучать настанови і побажання учням і студентам креативності, патріотичності, критичності сприйняття світу… Однак не покидає думка, що все ж нашою найгрізнішою проблемою залишається світоглядний (цивілізаційний!) вибір “Дороги”. У який бік (на загальнонаціональному, навіть на вселенському рівні, адже близько 10 мільйонів співвітчизників-українців – поза межами України) рухатиметься Освіта. Не дай, Боже, допустити, щоби навіть в окремих закладах, місцинах і головах раптом зажеврів помисел – учергове намагатися “дружити”, формувати ментальну рівновагу свідомості на кшталт “какая разніца”, знову “вірячи” кату. Бо тоді на українську Націю очікуватиме той жах особистісної трагедії, який описаний у “Синіх етюдах” М. Хвильовим (“Шляхетне гніздо”), де змальовано стражденну українську людину, “ощасливлену” московитами і яка перебуває в гнітючому й мерзенному психологічному стані, коли “щасливий, що не вбили, нещасний, що живий”. Нинішня місія освіти, “нової” української школи – унеможливити таку трагіку сприйняття українцями світу, таку геноцидну реальність буття. Для цього необхідно сформувати відповідну педагогічну культуру, яка, опираючись на давнє педа-
Павло Мовчан вручив подяку Наталії Хом’як
Людмила ЗАЛІЩУК, просвітянка
У серпні за участі просвітян Житомирщини відбулися різнопланові події. Уперше в Житомирі відбувся захід “Книжкова площа – 2025”, основною ідеєю якого була популяризація книги та читання. Житомирці активно обмінювалися книжками, слухали доповідачів і брали автографи в улюблених письменників. Долучився до заходу Геннадій Махорін, заступник голови Житомирського просвітянського осередку, к. і. н., доцент Поліського національного університету, який представляв свої книги на краєзнавчу тематику. Лідія Охріменко, просвітянка, завідувачка філіалу №1 КЗ “Міські публічні бібліотеки” Житомирської міської ради, взяла участь у панельній дискусії та відповідала за обмін дитячої літератури. Під час обміну охочі мали змогу взяти книги письменників-просвітян Житомирщини. До Дня Державного Прапора та Дня Незалежності України просвітяни організували та провели два тематичних заходи. Перший – це робота з молодим поколінням, читайликами “Табору книголюбів” філії №1 КЗ “Міські публічні бібліотеки” Житомирської міської ради. Святковий захід “Україна – це ти! Україна – це я! Незалежна і гогічне правило (правдивість у словах і ділах), мусить бути присутня скрізь – в освітньому, культурно-мистецькому, науковому, інформаційному середовищах. “Геть москву!” – наріжний етичний принцип сучасної української школи. Культ культури, передовсім національної, необхідно сприймати як методологію сучасної освіти, слугуючи не тільки історичній правді, інтелектуалізації та гуманізації Особистості, але й ставатиме запобіжником, пересторогою, захистом від експансії зла у майбутньому, будучи нині помічним для Перемоги, зміцнюючи Дух Народу – нашої незборимої сили. Бо на своєму історичному шляху Український народ втрачав багато, часто найдорожче – землю, території, ресурси, конституцію, незалежність і навіть державність. Однак, попри все, здатен був повертати. Чому?! Бо він не втрачав своєї національної Душі. Тому й нинішня загарбницька війна проти України ведеться не стільки за території, а передовсім за знищення української Ідентичності, національної Пам’яті, Культури, української Мови, особистої Гідності, Державності. Адже лише упокоривши ці верховинні чесноти Нації, московити змогли б виконати свій віковічний чорний замисел, зреалізувавши на свою користь гамлетівське питання – “Бути чи не бути?!”. Не вийде, враже. Віримо, що саме Освіта стане тією найнадійнішою зброєю, яка слугуватиме оберегом нашої Ідентичності і Державності. Для цього зміст, філософія освіти має опиратися на найкращі національні, загальнолюдські здобутки і скарби, високу педагогічну культуру. Ідеали Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, І. Мазепи і М. Міхновського, як і К. Ушинського, Г. Ващенка, Софії Русової та багатьох інших велетів педагогічної думки мають стати основою для поки що умовно “нової української школи”. Добре, що напередодні Першовересня (19 серпня 2025 року) прийнята, нарешті, Постанова Верховної Ради, якою установлено Премії ВР України імені Пилипа Орлика, Бориса Грінченка, Василя Сухомлинського; Стипендії ВР України імені Івана Огієнка, Григорія Сковороди… Справедливо, оскільки в Україні в ті непрості часи, коли ще домінувала “сталінська педагогіка”, одним із першопрохідців “педагогічної культури” був саме В. Сухомлинський. Саме тоді великий Учитель уперше вводить це поняття в обіг освітньої політики, її теорії і практики. Цей натхненний просвітник освітян у педагогічній культурі виокремлював найвищу якість того, хто покликаний творити Особистість. У статті “Суспільство і вчитель” він скаже: “Справжнім педагогом може вважатися тільки той, хто в кожному своєму вихованцеві бачить Людину… Раніше ніж думати про знання, треба збудити в учня людську гідність”. Поза гідністю неможлива моральна внутрішня охайність, стремління самовдосконалюватися, благоговіти, обожнювати Життя. Оце тонке відчуття людської натури, знання її психології, високий такт і повага до вихованця як суб’єкта процесу взаємо-
“Просвіта” сьогодні · “Віримо, що саме Освіта стане тією найнадійнішою зброєю, яка слугуватиме оберегом нашої Ідентичності і Державності”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
вільна держава моя” організувала Лідія Охріменко. Серед запрошених гостей – представники влади, адміністрація книгозбірні, просвітяни. Анастасія Голуб і Ганна Тукмакова, студентки кафедри сценічного мистецтва Житомирського державного університету ім. І. Франка, і юні таборята підготували прекрасні та натхненні виступи. З вітальним словом до присутніх звернулись Святослав Васильчук, голова обласного осередку “Просвіта” ім. Т. Шевченка, та письменниця, просвітянка Марія Зіновчук. Літературно-мистецька зустріч “Сила у слові” зібрала просвітян, письменників, журналістів, громадських активістів Житомира та митців з Києва. Захід відбувся в Поліському національному університеті. – З набуттям державності ми намагаємося домогтися, щоб українська мова набула державного розуміння і нею займалися саме державні інституції. Як голова товариства я подорожую і спілкуюся з вчителями, пропонуючи їм створити осередки “Просвіти”. А вони мені: “Навіщо? Ми маємо державу і вона повинна цим опікуватися”. Але, на превеликий жаль, держа-
Учасники зустрічі “Сила у слові”
вою нині керують ті, кому наші духовні цінності та мова не потрібні в кращому разі, а в гіршому – вони ставляться до цього вороже. Тому ми, громадськість, повинні об’єднуватися і направляти, штовхати владу в потрібному для суспільства напрямку. За таким принципом громадськість діє в усьому світі, – зазначив Святослав Васильчук. Гість із Києва Максим Одарюк представив себе як митець, поет, прозаїк і драматург. Пан Максим презентував нову книжку поезій “Амбівалентність”, написану спільно з маріупольською поетесою Ольгою Ляшко, яка нині проживає в Тернополі. Єднає авторів те, що з 2022 року вони повністю перейшли на українську мову. Для житомирців Максим Одарюк зачитав поезію про Голодомор і тематичні, про слово. Тему зустрічі продовжили власними поезіями просвітянки Марія Зіновчук, Антоніна Колосовська, Євгенія Юрченко. Пані Євгенія провела вікторину “Вільна країна”. Найактивніші отримали подарунки. Розмова набула вільного мікрофону, розмірковували про важливість мати життєву позицію, виховання молоді, чистоту української мови, особливої уваги надали проблемі засилля нецензурної лексики та шляхам вирішення цього явища. Ліричним доповненням зустрічі стали виступи барда Юрія Іванця: “Слово – наша зброя, шанс перемогти і викоренити це зло з нашого життя і простору. Ми багато років жили в неволі, де проростало більше полови, ніж зерна. Зараз ще часто чуєш “язик”. І через роки від відновлення Незалежності України розумієш, що вчителі і священники недопрацювали. А москаль, коли
“Просвіта” сьогодні · “Геть москву з України” має стати вагомою частиною формули української перемоги над ворогом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Днями Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка провело черговий круглий стіл із циклу “Проблеми національної безпеки України” на тему “Червоні і чорні доріжки у світовій політиці”. Слово мали Павло Мовчан, Георгій Філіпчук, Іван Заєць, Сергій Присухін, Юрій Нагулко, Валерій Франчук, Микола Голомша, Петро Ющенко, Петро Чернега та інші відомі діячі. Під час заходу до учасників звернулася онлайн представниця української громади в Нью-Джерсі (США) щодо захисту Українського культурного центру, якому загрожує знищення. Про цю ситуацію – в матеріалі, який надав голова Київської “Просвіти”, народний артист України Кирило Стеценко. Учасники зібрання також привітали присутніх на засіданні нових лавреатів премії імені Івана Огієнка. Сергій Присухін, Іван Заєць та Микола Васьків цю почесну відзнаку отримали в Житомирі, а Дмитру Чистяку Павло Мовчан вручив премію під час круглого столу (на фото).
Учасники круглого столу, обговоривши ґрунтовні і вельми актуальні доповіді голови “Просвіти” Павла Мовчана, членів Головної ради “Просвіти” Івана Зайця та Миколи Голомші, що присвячені викликам національній безпеці України та низці тенденцій у світовій геополітиці, зазначають: 1. Війна Росії проти України (з 2014 року) є глобальним викликом міжнародній системі безпеки, що склалася після Другої світової війни. Не дарма представник США по Україні Кіт Келлоґ зауважив, що з 1945 року такої жорстокої і руйнівної війни Европа ще не знала. 2. Червоні доріжки недолуго-недалекої “дипломатії” виглядають жалюгідними на тлі чорних доріжок московитської аґресії проти цивілізованого світу. 3. Українська Нація платить високу ціну за свободу, демократію, цивілізоване майбутнє для Европи і світу у цілому. 4. Українська держава як інструмент самореалізації української Нації має право на справедливий і праведний мир через перемогу над захланним і отруєним імперським шовінізмом аґресором. 5. Українська держава не відмовиться від свого стратегічного шляху до ЄС і НАТО як єдино можливих безпекових та економічно вартісних запобіжників від повторної аґресії Московської федерації проти України. 6. Забезпечення вступу України до Європейського Союзу та НАТО є ключовим стратегічним завданням, спрямованим на захист національних інтересів і посилення обороноздатності держави відповідно до встановлених критеріїв. Реалізація цього завдання є визначальним чинником гарантування безпеки як України, так і всієї Європи, зокрема у контексті відновлення територіальної цілісності та досягнення справедливого миру. Для його успішного розв’язання необхідним є подальше посилення дипломатичних, міжпарламентських і міждержавних зусиль. 7. У зв’язку з невиконанням умов Будапештського меморандуму 1994 року, який передбачав гарантії територіальної цілісності та недоторканності України, проте був фактично проігнорований російською стороною, що з 2014 року здійснює пряму агресію проти України шляхом окупації Автономної Республіки Крим та частини Донбасу, а в 2022 році здійснила повномасштабне вторгнення, – актуалізується питання відновлення статусу України як держави, що володіє ядерною зброєю. Такий захід розглядається як важливий інструмент стратегічного стримування та забезпечення балансу сил у зв’язку з тривалою російською загрозою. Для реалізації цього завдання необхідним є ухвалення відповідного закону Верховною Радою України та отримання згоди з боку міжнародних інституцій. 8. Враховуючи той факт, що російський тоталітаризм становить загрозу не лише для України, а й для глобальної безпеки, а також беручи до уваги трансформацію парадигм сучасного світового порядку та необхідність створення нових ефективних міжнародних інституцій у зв’язку з неспроможністю ООН належним чином захистити Україну від масштабної російської агресії, виникає питання формування аль-
Українського культурного центру та Меморіального комплексу святого Андрія. Заборони будь-яких змін зонування, що дозволять некультурне, недуховне або комерційне використання території, історично присвяченої українській церкві та громаді. Скасування будь-яких рішень або ініціатив, спрямованих на демонтаж, знесення або перепрофілювання Українського культурного центру без ретельного обговорення з громадою. Публічного розкриття всіх юридичних, фінансових та містобудівних планів, пов’язаних із цією власністю, з гарантуванням повної прозорості та підзвітності. Проведення обов’язкових відкритих консультацій та слухань за участю парафіян, членів української громади, культурних організацій та духовенства перед ухваленням будь-яких рішень. Розробки стратегічного плану збереження всього комплексу з визнанням його об’єктом охоронюваної культурної та духовної спадщини українців у США.
План дій 1. Знайти альтернативні рішення замість продажу та перепрофілювання: Провести незалежний фінансовий аудит потреб та викликів комплексу. Розглянути моделі спільного управління з участю громади. Знайти та залучити альтернативні джерела фінансування (гранти, пожертви, меценатство) Розробити ініціативи з громадським залученням, які підтримують місію центру (оренда приміщень для подій, культурні програми, партнерства).
“Просвіта” сьогодні · “Геть москву з України” має стати вагомою частиною формули української перемоги над ворогом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
тернативного воєнного альянсу. 9. У зв’язку з воєнним станом вирішення окреслених питань потребує застосування оперативних заходів відповідними державними інституціями з метою забезпечення остаточної перемоги над ворогом та гарантування безпеки України.
Учасники круглого столу вважають доцільним запропонувати Верховному головнокомандувачу, голові РНБО, Президентові України Володимирові Зеленському: 1. Оновити Стратегію національної безпеки з урахуванням нових геополітичних та технічно-воєнних реалій. 2. Націлити Верховну Раду України і уряд на посилення вітчизняного оборонно-воєнного комплексу і зняти усі бюрократичні перепони на шляху його розвитку. 3. Доручити МЗС неухильно дотримуватися курсу на співпрацю з урядами держав-партнерів у рамках ООН, ЄС, НАТО та інших міжнародних утворень і організацій, спрямовувати левову частку
2. Ініціювати переговори за участі громади: Svitanok NYC Inc готова виступити посередником для конструктивного діалогу між церковною владою, організаціями громади, культурними лідерами та представниками діаспори. Організувати серію відкритих круглих столів, публічних форумів та робочих груп для вироблення спільних рішень. 3. Створити спільну стратегію довгострокового розвитку: Заснувати Консультативну раду з охорони спадщини при Українській Православній Церкві США. Розробити стратегічний план сталого розвитку та збереження всього комплексу, погоджений громадою.
Чому це важливо Український православний митрополичий центр, також відомий як Меморіальний комплекс святого Андрія, є найбільшим українським релігійним і культурним центром у США. З 1950 року він служить духовним і культурним серцем Української Православної Церкви США (УПЦ–США) та ширшої діаспори. Український культурний центр, збудований у 1980 році, втілює пам’ять про знищені церкви, бібліотеки та архіви в Україні. Він є символом стійкості, місцем зібрань, святкувань, культурних заходів та збереження української ідентичності. Тут діє українська школа, що є надзвичайно важливою для збереження та поширення української культури, особливо в умовах війни Росії проти України. Кількість учнів зросла з початком війни, і багато зусиль на посилення міжнародних санкцій проти країни-аґресорки, особливо у сферах енергоносіїв та фінансів, поглибити роботу над формуванням Міжнародного трибуналу за воєнні злочини країниаґресорки проти людяности. 4. Корупцію в держапараті прирівняти до державної зради. 5. Остаточно заборонити московську церкву в Україні. 6. Програма деколонізації України в усіх сферах суспільного життя. “Геть москву з України” має стати вагомою частиною формули української перемоги над ворогом. 7. Посилити відповідальність за порушення Закону про державну мову держапаратом та депутатами усіх рівнів.
Зі свого боку ВУТ “Просвіта” імени Тараса Шевченка завше готове до конструктивної співпраці на благо українського майбутнього у межах своїх можливостей та компетенцій.
Від імени і за дорученням Головної Ради “Просвіти” – Павло МОВЧАН дітей-біженців та сімей покладаються на Український культурний центр для підтримки свого життя. Меморіальне кладовище з понад 8 000 могил українських священників, вояків та культурних діячів є місцем паломництва та пам’яті для поколінь українських американців і найбільшим українським кладовищем у Північній Америці. Плани з продажу, зміни зонування або знесення частин комплексу загрожують духовній та культурній цілісності цього священного місця, збудованого й утримуваного завдяки жертвам українських іммігрантів та їхніх нащадків.
Чому Svitanok NYC Inc веде цю ініціативу Svitanok NYC Inc – це організація, що обстоює інтереси України та української діаспори в США. Ми віримо, що збереження Українського культурного центру та всього Меморіального комплексу святого Андрія є моральним обов’язком перед нашими предками, майбутніми поколіннями та Богом.
Ми готові: Надати експертну підтримку, ресурси та фасилітацію для переговорів. Розробити сталий план збереження цього об’єкта. Забезпечити, щоб голос української громади був почутий.
Ініціатор петиції: Svitanok NYC Inc. Олександр ТАРАН, президент
*Текст петиції надано її ініціа7 торами
“Просвіта” сьогодні · “Геть москву з України” має стати вагомою частиною формули української перемоги над ворогом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Петиція*
Зупинити продаж, зміну зонування та знесення Українського Культурного Центру у Меморіальному Комплексі святого Андрія в Нью-Джерсі — захистити єдність української духовної та культурної спадщини в США! Ми, нижчепідписані члени української громади, діаспори та небайдужі громадяни (далі – “Українська громада”), висловлюємо свій рішучий протест і глибоке занепокоєння з приводу наміру продажу, зміни зонування та потенційного знесення Українського культурного центру при Меморіальному комплексі святого Андрія, що знаходиться в Сомерсеті, Нью-Джерсі. Цей комплекс є не лише священним духовним осередком для українців, а й культурним та історичним центром національної пам’яті. Він зберігає матеріальні та духовні скарби нашого народу. Український культурний центр був збудований завдяки невтомним зусиллям і щедрим пожертвам української громади США та діаспори. Він постав як живий меморіал церквам, бібліотекам та архівам, знищеним в Україні, і має на меті зберігати християнську та культурну спадщину українського народу. Центр пов’язаний з однією з найвідоміших українських церков у Північній Америці й з 1980-х років є (і досі залишається) основою українського життя в США. У приміщенні Українського культурного центру діє українська школа, що відіграє вирішальну роль у збереженні української культури,
особливо тепер, коли багато українців змушені були залишити рідну землю через війну Росії проти України. Кількість учнів школи суттєво зросла, і українська громада, включаючи багатьох дітей-біженців, залежить від діяльності Центру. Протягом десятиліть цей центр допомагав українцям, і продовжує це робити сьогодні – в один із найкритичніших моментів історії України. Тому Українська громада – як справжні жертводавці та моральні спадкоємці цього місця – повинна мати вирішальний голос і брати активну участь у будь-яких обговореннях та рішеннях щодо майбутнього цього унікального та важливого об’єкта спадщини. На фасаді Культурного Центру розміщена меморіальна дошка з написом: “З ініціативи Блаженнішого Митрополита Мстислава і завдяки жертвенности вірних Української православної церкви у США та діяспорі, побудовано цей дім української культури і посвячено 16 серпня року божого 1987 на звеличання тисячоліття Хрещення Руси-України. Здвигнутий в пам’ять зруйнованих храмів та спалених книгозбірень і архівів в Україні, він зберігатиме в своїх стінах християнстві скарби українського народу”. Знищення або переосмислення цього місця стане зрадою цієї місії.
Ми вимагаємо: Негайного призупинення будь-яких дій, пов’язаних із запропонованим продажем, зміною зонування або знесенням
Події, факти, коментарі · “Обмеження російськомовної друкованої продукції в Україні – необхідний крок для перемоги в гібридній війні”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
повторити вторгнення. Усунемо передумови для цього вже зараз!” – наголошує Ігор Снятинчук.
Жителі Києва приблизно порівну розділились в оцінці діяльності фракцій “Європейська солідарність” та “Голос” у Верховній Раді, але ці оцінки найвищі в рейтингу оцінок діяльності всіх фракцій і груп українського парламенту, свідчать результати опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) в столиці з 25 липня по 3 серпня. Зокрема, 47% киян вважають діяльність фракції “Євросолідарність” корисною для країни і 44% некорисною. Діяльність фракції “Голос” вважають корисною і некорисною 41% і 45% жителів української столиці відповідно. Водночас діяльність фракції партії “Слуга народу” 69% опитаних вважають некорисною для України, тоді як корисною – 26%, “Батьківщини” – 77% і 15% відповідно, груп на основі забороненої “Опозиційної платформи – За життя” – 85% і 6% відповідно.
На засіданні постійної комісії Київської міської ради з питань культури, туризму та суспільних комунікацій було підтримано проєкт рішення щодо перейменування одного з парків столиці на честь режисера Сергія Параджанова. Про це повідомляє РБК- Україна із посиланням на пресслужбу Київської міської ради. Перейменувати на честь видатного режисера Сергія Параджанова планують парк “Юність” у Солом’янському районі міста.
Родина відомого письменника-шістдесятника Валерія Шевчука придбала ноутбуки для дітей десятьох загиблих і зниклих безвісти українських військовослужбовців. Це відбулося 20 серпня, удень народження письменника, у видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГА”, повідомляє кореспондент Укрінформу.
Згідно з розпорядженням начальника Чернігівської ОВА від 8 серпня 2025 року, маєток Долинського внесли до переліку об’єктів культурної спадщини Чернігівської області. Про це повідомляє спільнота “Я люблю Сіверщину” у Фейсбуці. Цей статус гарантує історичній будівлі державний захист, офіційне визнання історичної цінності та нові можливості для збереження.
У віці 90 років помер легендарний український аніматор, народний художник України Рад-на Сахалтуєв, який намалював, зокрема, персонажів культового мультфільму “Острів скарбів”. Тривалий час працював у журналі “Перець”.
Підготував Ігор ЗОЦ
Події, факти, коментарі · “Обмеження російськомовної друкованої продукції в Україні – необхідний крок для перемоги в гібридній війні”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Масований удар, якого росія завдала по Києву та Україні 28 серпня, став другим за масштабом за весь час повномасштабного вторгнення і продемонстрував справжні наміри та цілі РФ. Це констатують аналітики Інституту вивчення війни (ISW), повідомляє видання “Новое время”. Фахівці Інституту вивчення війни у своїй інфографіці нагадують, що атака 28 серпня стала також найбільшою після зустрічі Дональда Трампа і путіна на
Алясці 15 серпня. 28 серпня росія застосувала 629 повітряних цілей, з них було збито або подавлено 589. Антирекорд атак по Україні було встановлено 9 липня – 741 повітряна ціль. Це підтверджує попередні оцінки ISW про те, що росія використала підготовку до саміту на Алясці для накопичення безпілотників та ракет, здійснюючи менше ударів меншою кількістю повітряних цілей, щоб в очах адміністрації США постати нібито “добросовісною” стороною переговорів. В ISW прогнозують, що росія, ймовірно, посилить удари по Україні найближчими тижнями, щоб скористатися запасами ракет та безпілотників, які вона накопичила за тижні до саміту на Алясці. Москва, схоже, відновлює свою ширшу кампанію ударів по інфраструктурі України перед приходом осені та зими, щоб підірвати волю України до боротьби проти російської агресії, нагадують в ISW. Там також попереджають про ризик дедалі більших жертв серед цивільного населення, оскільки росія нарощує та масштабує свої атаки, зокрема за кількістю цілей та типом боєприпасів в масованих ударах. “СП” нагадує, що під час варварської атаки рашистів на Київ 28 серпня загинуло 25 людей, ще 53 було поранено.
“Скільки ще “червоних доріжок” має простелити президент США Дональд Трамп перед міжнародним злочинцем владіміром путіним і скільки ракетних атак по цивільному українському населенню має ще здійснити головний терорист світу, щоби в Міжнародному кримінальному суді нарешті з’явилася справа про російський державний тероризм і сприяння цьому тероризму з боку американського президента?” – запитує на своїй сторінці у Фейсбуці публіцист і громадський діяч Володимир Стецюк.
“На саміті в Китаї знову пролунали знайомі формулювання: і путін, і Сі Цзіньпін назвали війну росії проти України “українською кризою”. Це не випадковість, а свідомий політичний сигнал. Чи користується Сі кремлівськими наративами, чи має власну картину подій? Сі чудово знає, що відбувається. Китай має власну розвідку,
дипломатію, глобальні економічні інтереси. Він має достовірну інформацію про агресію росії, але обирає слово “криза”. Це формулювання знімає з росії статус агресора й створює ілюзію, ніби відповідальність поділена між обома сторонами”, – написав на своїй сторінці у Фейсбуці політик і громадський діяч Микола Голомша.
“Ті, хто керують наразі країною, думають не про перемогу у війні проти росії, а в першу чергу про перемогу на виборах, які вони вже собі змалювали у голові”, – сказав генерал-майор Сергій Кривонос в етері телеканалу “Київ 24”. “Більш шкідливого рішення, що стосується підняття рівня обороноздатності та утримання можливої частини населення України, яка могла б бути мобілізована і поповнила лави наших Збройних Сил на фронті, немає”, – так пан Кривонос прокоментував дозвіл уряду на виїзд 18–22- річних хлопців закордон.
У столиці України на Берковецькому кладовищі для вшанування пам’яті загиблих захисників відкрили другий Меморіальний монумент – козацький хрест, що символізує стійкість, вірність принципам та незламність. Про це повідомив мер Києва
Віталій Кличко, пише видання “Ділова столиця”. Міський голова зазначив, що на Берковецькому кладовищі поховано близько 1000 українських воїнів, монументи встановили на знак пам’яті та вшанування подвигу наших захисників.
Під час відкриття Національного військового меморіального кладовища (НВМК) у Київській області між селами Гатне і Мархалівка 29 серпня відбувся протест проти рішення будувати в цьому місці меморіальне кладовище. Про це повідомив телеканал “Еспресо”. За словами активістів, поховання у вибраному місці загрожує екологічною катастрофою: будівництво ведуть на земельній ділянці з високим рівнем ґрунтових вод. Через це могили можуть підтоплюватися, що становить загрозу для 12 сіл Київської області.
Українці в серпні збільшили купівлю доларів і євро в банках. Однак попит на готівкову валюту значно нижчий, ніж на початку року. Про це свідчать дані Національного банку України (НБУ), пише Олександр Білоус, РБК- Україна.
Новий навчальний рік у Польщі стартував зі значних змін в освітній системі, які ініціювало Міністерство національної освіти. Вони вплинули як на зміст навчальних програм, так і на організаційні аспекти, зокрема на дисципліну та фізичний розвиток учнів. Одним із ключових нововведень стало надання українській мові офіційного статусу другої іноземної мови для учнів 7–8 класів. Це рішення спрямоване на підтримку культурної ідентичності молодих українців, а також на сприяння міжкультурному діалогу в школі, повідомляє Inkorr.
“Українці мало довіряють медіа загалом. Але відносно більше довіри – до Telegram-каналів (29%) і Youtube-каналів (24%). Міжнародним і українським онлайн-медіа скоріше довіряють або довіряють 16%. Найбільше українці не довіряють єдиному телемарафону (39% не довіряють або скоріше не довіряють, 24% вагаються, 19% важко відповісти)”, – йдеться в дослідженні, проведеному соціологічною групою “Рейтинг”. Про це повідомляє видання “ОстроВ”.
У Києві на Софійській площі відкрили виставку “Воїни світла”, присвячену Дню пам’яті захисників і захисниць України. Про це повідомляється у “Вечірньому Києві”.
На стендах розміщено понад 300 портретів військових, які загинули, боронячи Україну. Ініціаторкою та організаторкою проєкту є Віра Литвиненко, мама загиблого бійця з позивним “Вектор”, голова ГО “Родини загиблих захисників України “Серце нАЗОВні””. Це вже четвертий рік поспіль, коли біля Софії Київської представлено світлини героїв – бійців ОЗСП “Азов”, 3-ї окремої штурмової бригади, 12-ї бригади НГУ, а також добровольців, які загинули в Іловайському котлі.
23-річний Тарас Хмара, син українського політика та дисидента Степана Хмари, добровільно пішов захищати Україну на фронт. Про його мобілізацію повідомила голова ГО “Всеукраїнський жіночий рух “За вільну Україну”” Раїса Шматко.
В Україні понад 500 шкіл, розташованих у сільській місцевості, опинилися під загрозою закриття через зменшення кількості учнів. Відповідно до нових вимог, ці навчальні заклади можуть припинити свою роботу вже з 1 вересня 2025 року. Про це розповідає видання AgroReview. Основною причиною ймовірного закриття є суттєве скорочення кількості дітей у сільських громадах. Деякі школи мають усього кілька учнів у класах, що не дозволяє забезпечити якісний освітній процес та раціональне використання бюджетних коштів. Влада розглядає питання оптимізації мережі закладів освіти, щоб спрямувати ресурси на модернізацію та підвищення якості навчання для більшої кількості дітей.
Майже 40% респондентів ніколи не перевіряють достовірність інформації, ще 18% роблять це завжди. Такими є підсумки опитування, яке провела соціологічна група “Рейтинг” на замовлення громадської організації “Львівський медіафорум” та In- ternational Media Support. Про це повідомив кореспондент “Детектора медіа”. Частіше перевіряють достовірність інформації жителі Заходу, молодь (18-29 років), респонденти з вищою освітою, а також військові та ветерани.
27 серпня, у 169-ту річницю від дня народження Івана Франка, у Дрогобичі відбулася ІX урочиста церемонія нагородження лавреата Міжнародної премії імені Івана Франка. Про це розповідається на сайті Міжнародного фонду Івана Франка. Переможцем став українсько-американський філолог, кандидат філологічних наук, доктор філософії, повний професор кафедри сучасних мов і культур університету “Пейс” (Нью- Йорк) Андрій Даниленко. Премія, за визначенням 12 членів міжнародного журі з Австрії, Словаччини та України, присуджена за монографію “Від Біблії до Шекспіра. Пантелеймон Куліш і формування української літературної мови”.
Петиція про обмеження друку, розповсюдження та просування російськомовної друкованої та електронної книжкової продукції в Україні набрала необхідні 25 тисяч голосів. Про це пише “Апостроф” з посиланням на сайт Кабінету Міністрів. Петицію зареєстровано на сайті уряду 28 травня. Її автор – письменник і військовий Ігор Снятинчук. “Петиція є закликом до поширення національної ідеї та захисту від культурної експансії збоку Російської Федерації... Обмеження російськомовної друкованої продукції в Україні – необхідний крок для перемоги в гібридній війні та шлях до того, щоб нинішня ситуація не повторилася в майбутньому. Не дозволимо
Пошта “СП” · “Українська культура здатна гуртувати, зцілювати, підтримувати і надихати”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Леся КОРОЛИК-БОЙКО
24 серпня Папський парк у місті Ряшеві (Польща) перетворився на простір єдності, культури та міжнародної солідарності. Саме там відбувся міжкультурний фестиваль DIM FEST – яскравий і глибокий за змістом захід, який став майданчиком для діалогу, підтримки та збереження української ідентичності за кордоном. Організований Фундацією “Український Дім у Ряшеві” під керівництвом її президентки Анастасії Плахтій, членкинь Фундації Ірини Герасимової та Христини Дякун, фестиваль зібрав українську громаду, поляків та гостей з інших країн, аби разом відзначити Незалежність України та висловити солідарність у непростий час повномасштабної війни росії з Україною. Захід відбувся за підтримки Посольства України в Польщі, Генерального консульства України в Любліні та мера Ряшева – Кондрата Фіолка. Фестиваль розпочався спільною молитвою за мир в Україні тау світі, яку провели священники Римо-католицької церкви та УГКЦ. Пластуни символічно запалили три свічки, а всі присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять загиблих Героїв. Урочисту частину відкрили гімни Польщі та України у виконанні Анастасії Плахтій. З вітальними словами виступили Генеральний консул України в Польщі, міський голова Ряшева, а також голова Львівської районної ради Андрій Сулим, який вручив подяку пані Плахтій за її внесок у збереження та популяризацію української культури за межами Батьківщини. Важливою частиною фестивалю стала панельна дискусія на тему “Ряшів для всіх: можливості, виклики та потреби міста”, що була організована за підтримки Регіонального осередку міжнародних дебатів. Її модератором виступив Марцін Пйотровскі – журналіст, соціолог, координатор Регіонального осередку міжнародних дебатів, президент Асоціації Folkowisko, директор одного з провідних фестивалів Європи – Folkowisko, організатор численних соціальних кампаній. До обговорення долучилися представники влади, освіти, медицини та громадських організацій. Серед них – директор відділу у справах громадян та іноземців
Підкарпатського воєводства управління у Ряшеві Томаш Блажей, президент Медичного центру MEDYK, лікар, кардіолог, науковий стипендіат у Гамбурзі та Філадельфії, ініціатор багатьох соціальних та освітніх ініціатив у сфері охорони здоров’я – Станіслав Мазур, директорка Центру полоністики Жешувського університету – д-р Малґожата Куліковська та Анастасія Плахтій. Теми порушувалися глибокі: інтеграція, доступ до послуг, подолання бар’єрів та роль культури у згуртуванні громад. Другу частину фестивалю прикрасив святковий концерт, у якому поєдналися таланти Польщі, України та Італії. Серед учасників – діти з української суботньої школи “Віночок”, вокальний гурт “Дударики”, вихованці садочка “Маленький посол”, громадська діячка та волонтерка Діана Капля з донькою Аріаною, гурт автентичної пісні “Берегиня”. Виступили також амбасадорка української культури і мистецтва, почесна амбасадорка Івано- Франківська, Посол Миру, Посол української пісні у світі, гостя з Італії Леся Королик, культурний і громадський діяч, соліст Львівської філармонії Орест Цимбала та Анастасія Плахтій. Особливим моментом став флешмоб із прапорами, який символічно об’єднав українців на польській землі в любові до України. Фінальним акордом фестивалю стало вогняне шоу від Театру вогню “Insomnia” – 12 хвилин емоцій, мистецтва та світла. Упродовж дня в парку діяли інтерактивні зони: зона здоров’я від медичного центру MEDYK – з безкоштовними обстеженнями, навчанням першій медичній допомозі та можливістю підписати декларацію; громадська зона, де були представлені міжкультурні організації та пластуни; кулінарна зона – з українською, польською, французькою та індійською кухнею; дитячо-розважальна зона – з анімаціями, іграми, майстер-класами для дітей і активні підтримувачі проєкту – Зоя Логвиненко, менеджерка у зв’язках з громадськістю, редакторка ЦБС Голосіївського району міста Києва; Інна Лобановська – завідувачка відділу формування інформаційних ресурсів Державної науково-педагогічної бібліотеки ім. В. О. Сухомлинського; Любов Васильєва – керівниця хору “Просвіта” були нагороджені медалями “Волонтер України” ГО “Національна Рада жінок України” за багаторічну віддану роботу на благо суспільства. Фінальний виступ Вікторії Рижової, директорки спеціалізованої школи I-III ступенів №232, був пронизаний любов’ю до України. Добрим словом згадали випускника 2008 року спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №138 Шевченківського району міста Києва Максима Сухенка, який захищав Батьківщину у складі “Миротворця” і загинув під Іловайськом, виходячи “зеленим коридором” у серпні 2014 року. Вперше в Україні прозвучали для широкого загалу пронизливі до глибин душі пісні “Сонях” і “Маки” авторства крамадорослих, які провели членкині ГО “Федерація жінок за мир у всьому світі” Реґіна Гаріфулліна і Наталія Машир, Карітас та інші організації; ярмарок ремесел – з можливістю підтримати українських майстрів. Особливої атмосфери фестивалю надала харизматична й професійна модераторка Оксана Король. Її виважений стиль ведення, щирість та розуміння цінності таких заходів зробили кожен момент ще глибшим та змістовнішим. Фестиваль DIM FEST засвідчив: українська культура – жива, сильна і гідна бути почутою. Вона здатна гуртувати, зцілювати, підтримувати і надихати. Саме з таких ініціатив будується сучасне європейське громадянське суспільство. Де б ми не були – ми всі з Україною в серці і впевнено крокуємо світом, залишаючи світло, музику та сенси, бо Україна – це ти і я. Україна – свята земля і свята її Незалежність.
торчанки Зінаїди Дударчик. Пісня надійшла із Ірландії. Музику написала донька пані Зінаїди Олена Підопригора. Майстер-класи від Наталії Володіної-Панченко, викладачки Київської дитячої школи мистецтв №2 ім. М. І. Вериківського, і Надії Сердюк, викладачки школи мистецтв ім. М. Д. Леонтовича, запам’ятаються присутнім. З пані Надією створювали ангеликів, з пані Наталією перетворювали набої на прекрасні твори мистецтва. Захід організували і провели разом із партнерами “Центр духовного розвитку та творчої ініціативи “Гармонія” Київського обласного центру гуманної педагогіки та “КНП” Центр комунікацій” VCENTRI HUB Голосіїв. Мистецька виставка “Пам’ятати, щоб жити!” додала глибини фестивальній події. Унікальні ляльки Надії Сердюк та її вихованців із троєщинської школи мистецтв, роботи майстринь представила бібліотека для дітей ім. Наталії Забіли Голосіївського району міста Києва, авторську скульптуру малих форм із “легкого” пластиліну представила авторка цих рядків, пластилінові картини зі звичайного ліпили учні Ірини Джуваго, координаторки проєкту, вчительки мистецтв ліцею №38.
Пошта “СП” · “Українська культура здатна гуртувати, зцілювати, підтримувати і надихати”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Наталія ВЕСЕЛИЦЬКА, старша наукова співробітниця літературно-меморіального музею Максима Рильського
22 серпня в Центрі комунікацій VCENTRI HUB Голосіїв відбувся захід “Вдячна пам’ять землі”, присвячений одночасно трьом важливим датам у житті українського суспільства: Дню державного прапора – 23 серпня, Дню Незалежності – 24 серпня та Дню пам’яті Захисників України – 29 серпня. Перед учасниками заходу постало досить складне завдання: засобами мистецтва конвертувати енергію болю в енергію перемоги. Гімн України, духовний гімн, повстанські пісні у виконанні хору “Просвіта” під орудою Любові Васильєвої надихнули гостей. Прозвучали пісні, присвячені ЗСУ та Україні, у виконанні вчительки початкових класів гімназії №260 Голосіївського району міста Києва Тетяни Фіалковської та Андріани Огазович, педагога-організатора спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №232 Оболонського району міста Києва. Символами заходу стали три квітки: сонях – мак – троянда. Сонях – символізував скорботу, яка мала перетворитись на життя, бо він є символом України. Мак
– пам’ять землі, яка мала перетворитись на світлу радість. Троянда символізує вічне життя на землі, яке не має перерватись. Звучали вірші в авторському виконанні авторки проєкту Наталії Веселицької, Наталії Ковальської, Тетяни Ковальчук – учасниць “Клубу вихідного дня” НМЛУ, Тетяни Фіалковської, вчительки початкових класів гімназії №260 Голосіївського району міста Києва, учениць школи №232 Оболонського району міста Києва. Схвилювали людей виступи-розповіді Наталії Веселицької, Наталії Ковальської і Ольги Гладик про Донеччину – Краматорськ, Горлівку, Слов’янськ. Донеччина сьогодні дуже болить… Багаторічний голова художнього напрямку фестивалю – художник-графік Юрій Дрюченко,
Письменники і час · “Щоб до нашого з вами порогу Повернуло вкраїнськеє щастя!” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Тарас ГОЛОТА, Дмитро КОЛЯДЕНКО, Юрій МОСЕНКІС
Тримаючи в руках свіжу збірку поезій Любові Голоти “Паперовий янгол” (Київ: Український пріоритет, 2024), не втрачаєш відчуття пульсу України – природи, історії, сьогодення та майбуття. Авторка витончено відчуває Всесвіт – подібно Піфагорові переливаючи вселенські ритми в музично-поетичні (а точніше – музо-поетичні) звуки. Ініціальний вірш збірки – майже Дантові рими та майже Гомерова гра звуками: У вікні відбиток – то Селена Зеленаве світло посила І на стінах пише невтолено Дівчинки моєї імена. Я їх бачу. Та нічна сирена Розгойда забуті письмена – Прочита їх моречко Червлене Й на пісках збудована стіна… В іншій поезії до Дантових рим додано й Дантові ритми – з “Комедії”, за витонченість визнаної божественною: Горіть, горіть, мої календарі! Розточуйтесь, як попіл за водою. Щоденники й часописи на дні лежать ослизлою гранітною грядою… Роки покірні, тупотіть ордою, помани виглядаючи й дарів: не літуйте й не празникуйте днів, які бредуть старечою ходою! Примітною є звукова модель поезії давньоіранської вогнепоклонницької “Авести”, насичена язичницькими мотивами: Хлюпну щедро за обрій до краплини винце – там не сонце заходить, там сходить Райце, щоб котитися степом без початку й кінця, щоб дорога баска привітала гінця…
В Закарпатті під час літературно-мистецького фестивалю “Чендей-фест 2025”, який популяризує творчість класика української літератури другої половини ХХ століття, прозаїка, кіносценариста, громадського діяча Івана Чендея, нагородили переможців VII Всеукраїнського конкурсу малої прози імені Івана Чендея. Цьогоріч конкурс проходив у трьох номінаціях – “Мала проза”, “Чендеєзнавство”, “Сценарії короткометражних фільмів”. За словами Івана Трещака, голови Міжнародного благодійного фонду Івана Чендея, на скриньку конкурсу надійшло 200 творів у всіх номінаціях з різних куточків України та з 15 країн світу. Оповідання і новели конкурсантів були на найрізноманітніші теми, які болять авторам. Як влучно зауважила членкиня журі, літературознавиця Світлана Кирилюк, цього року було багато творів, які варті уваги, у більшості творів проявляється нова чутливість, так званий метамодернізм, на тлі різних обставин у творах завжди на передній план виходять почуття людини, внутрішня драма героїв. Під час урочистого заходу відома акторка кіно і телебачення Римма Зюбіна зачитала уривки з творів переможців. Конкурс проводиться анонімно, тому нагородження на садибі письменника 21 серпня та селищі Чинадієві 22 серпня було хвилюючим як для лавреатів, так і для членів журі. Отже, переможцями конкурсу 2025 року стали: Номінація “Мала проза” Гран прі виграла Галина Євтушик з оповіданням “Мольфарка” (Чемерівці, Хмельницька обл.). ІІ місце Ольга Тільна (Харків) за оповідання “Не плачте наді мною”, Дмитро Лазуткін (Київ) за оповідання “Бо. Той, хто вижив”. ІІІ місце Ігор Антонюк (Івано-Франківськ) за оповідання “Гермес” Юлія Кухарчук (Київ) за оповідання “Сині слони”
Авестійська ритміка з елементами панторими (і знову з сонячною символікою!) в Любові Голоти не поодинока: …вОрони чи ворОни крила у них червоні – напівпригасле сонце скликає січневий грай: там, де дощі залізні, там, де плачі безслізні крячуть: – не помирай!
Лунають Шевченкові ритми, ідеї, образи: …Немає віри і молитви і навіть спокою нема тій попілинці, що на вітрі собою спогад перейма… Не менше вражає здатність поетеси відчувати сакральну ритміку героїчної епіки Лесі Українки: О пекельні муки материнські, о свободо й мово українські, – сіль і попіл на моїх губах..; – Народ, який здолає ворога й пігмеїв.
Чий дух – Шевченко. Слово – Каменяр. Поетка – природопоклонниця, видобуті нею звуки персоніфікують культ Усесвіту: Зустріти сонце, помолитись небу, вдихнути вітер й думати життя..; В небі порожнім безкрило ячить. – Степе, мій степе, хто кого вчить?
Спостерігаємо витончене відчуття архаїчно-фольклорних природних ритмів часу: Бо вік і вічність – то і є Вітчизна. З нащада світу й до нащаду ще. Для Любові мова природи – мегаметафора людського буття, і вона сучасною
Ярославною замовляє-заклинає: На перехрестях лелеки контужені стоять на одній нозі – Бог повелів їм ловити гадів – піймані ще не всі… Отче небесний, матір Природо, вгамуйте людське безладдя, гляньте: над нами воздвиглись герої – хай западеться гаддя..; Словом тебе замовляю. Словом ти підперезаний. Слово тобі говорить, аби ти з недуги воскрес! (назва – “Замовляння”!) Серпневий культ світового дерева нагадує давньоєгипетське свято підняття священного стовпа джед та християнське свято Воздвиження: У серпні – кожна королева! Див яблукастих не злічить! Дарунок Світового Древа – Учись любити і радіть! Водночас деякі рядки філософської лірики нагадують книгу Еклезіяст (із давньоєгипетськими та шумерськими паралелями): неначе лезо на точилі, немовби жорна кам’яні, сталеві лопасті й давила перетирають ночі й дні. Збірка багата на такі “звукові формули”, як шемрава темрява; стерти смерті знак з руки; Посвистач свище; У голосі квола, у колосі – гола; волопас пасе; мовчи мано моя минай моя мана. Місцями римування відтворює цільнослівні суголосся епіки княжої України-Руси: горОдище – родить ще, степ – росте. Україна відкрила світові Любов Голоту – Любов Голота відкрила Україні безмежний Усесвіт. “Твій позивний – Любов!”
Моє слово – моя Незалежність
Інна ГОНЧАР
Розмалюю словами дороги Назбираю у кожну клітинку Найяскравіші барви любові, Щоби потім в найменшу шпаринку Їх побачить, зізнавшись у слові.
Обійму щось своє на світанні, Задивившись душею у небо, І, впіймавши себе на ваганні, Зрозумію, що більше не треба!
Розмалюю словами дороги І мені це, нарешті, удасться, Щоб до нашого з вами порогу Повернуло вкраїнськеє щастя!
Аби знаки усі на узбіччі, Мов провісники, були відкриті І світили над темною ніччю Найяскравішим жовтоблакиттям! 15.06.2025
Мости Ми усі прокладаєм мости Від душі, що на струнах любові Починає у тиші цвісти, Розкошуючи щастям в розмові.
Ми усі прокладаєм стежки, Хто які і кому як вдається: Хтось гаптує яскраві рядки, А у когось на клоччя все рветься. Ми усі прокладаєм шляхи, Заплітаючи в кожен надію, Щоб селилися в гніздах птахи І радів врожаям, той, хто сіє!
Ми усі – той маленький місток До великої нашої мрії, Ми міцніші стаємо щокрок, Бо по-іншому просто не вмієм!
Ми усі проростаєм із тих, Хто вертався до свого порогу, Прокладаючи вперто мости І карбуючи мить Перемоги. 1.07.2025
Четверте літо У надвечір’ї соняхи гойдались, Жовтоблакиттям вимріявши тон… Шукали місяць, небу усміхались І шепотіли з вітром в унісон.
Ще у пелюстках тихо гомоніли, Лишивши в травах літепла пісні, Аж поки хмари нишком не присіли На сонні квіти спомином про дні.
Минає літо, знов воно минає, Квітує сонях, дощик п’є до дна… Біда, що серпень знову поминає Четверте літо вкрала ця війна… 1.08.2025
Обійми України Світанковий спів пташиний, Українське рідне небо – Це простори України Пригортаю я до себе.
Кожен дотик цього ранку І мелодію світання – День новий стоїть на ґанку, Вбравши віру й сподівання.
Дивовесно барвінкова, Я твою вдихнула силу, Мов вишивану обнову – Силу роду загадкову!
Я з усіх отих співанок Від пташиного світання Обняла вкраїнський ранок, Наче вперше – не востаннє! 11.05.2024
Інна Гончар проживає у м. Новодністровськ Чернівецької обл. Членкиня НСЖУ (2008 р.), НСПУ (2023 р.), лавреатка обласної (тепер уже міжнародної) премії імені Ольги Кобилянської в номінації “Поезія” (2006 р.), міської (м. Новодністровськ) літературно-мистецької премії ім. Івана Нагірняка (2021 р.) та обласної (м. Чернівці) імені Дмитра Загула (2024 р.).
Письменники і час · “Щоб до нашого з вами порогу Повернуло вкраїнськеє щастя!” · с. 8сторінка оригіналу ↗ Аліна Мілсент (Київ) за оповідання “Голод – 22”
Спеціальні відзнаки журі: Сергій Антоненко (Київ) – “За майстерність у зображенні фундаментальних родинних цінностей в оповіданні „Дід””. Вячеслав Дудар (Кропивницький) – “За влучність художних деталей в оповіданні „Замурзик””. Катерина Холод (Ірпінь, Київська обл.) – “За майстерне забраження конфлікту віртуального і реального світів у оповіданні „Сніданок з Буддою””. Анна Підлісна (Остін, Техас, США) – “За майстерне метафоричне відтворення буденності в оповіданні „В садку””.
Номінація “Чендеєзнавство” Гран прі Казимир Бурнат (Kazimier Burnat, Польща) за переклади оповідань Івана Чендея “Тестамент” та “Чайки летять на Схід” польською мовою.
Лавреати та члени журі конкурсу
Номінація “Сценарії короткометражних фільмів ігрового кіно” Гран прі Микола Бурмек-Дюрі (Виноградів, Закарпатська обл.) зі сценарієм “Наш Сальвадор”. ІІ місце Микита Рижих (Тромсьо, Норвегія ) зі сценарієм “Моя війна”. ІІІ місце Оксана Артеменко (Київ) зі сценарієм “Я не боюсь”.
Спецвідзнаки журі конкурсу: Василь Горбатюк (Хмельницький) зі сценарієм “На заробіток” отримав відзнаку “За правдиве переживання української долі. Услід за Чендеєм та нашими пращурами” Костянтин Солов’єнко (Клуж-Напока, Румунія) зі сценарієм “Продавець війни” – “За авторську фантазію, що загрожує реальності”.
Інформацію надано журі конкурсу
Про-читання · “Дякую Небу за сонце і зорі, Місяць ясний, таємниць повноту”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Мирослава ВОВК, докторка педагогічних наук, професорка, член-кореспондент НАПН України, м. Київ
У новій збірці відомого українського письменника і вченого Миколи Дмитренка вміщено твори патріотичної, пейзажної, філософської, інтимної, любовної тематики. Автор “сіє квіти добра у чорнозем любові” – любові до України, до матері, жінки, дівчини, до всього світу. Глибокі й щирі патріотичні почуття, твердь козацького духу ліричного героя вживаються з теплими родинними взаєминами, гармоніюють із красою природи, чарами кохання, філософськими медитаціями та гумористично-іронічними нотками. У книжці сім своєрідних тематично сформованих розділів, зміст яких багатоманітний, адже автор володіє неабияким даром перевтілення, художнього осмислення й світовідтворення. Його творам властива образна формульність, широкий діапазон засобів зображення. Перший розділ “Задивлюсь у твої небеса, Україно” присвячено переважно воєнній тематиці, боротьбі українців проти москалів-окупантів. Наступні розділи: “До рідного припасти джерела”, “За дорогами – тривоги”, “Відлітають у вирій думки мої літні”. Чимало уваги приділено любовній ліриці (розділ “Люблю твій усміх загадковий”). Цикл “Іноді крила янгола шелестять” вміщує оригінальні зразки іронічно-філософського плану, побудовані на ядрі-концепті “іноді” (окрему збірку “Іноді” видано 2020 року). Завершальний розділ – “Мікровірші”. Ліричний герой збірки – національно свідомий, патріотичний сучасник, чиї розум і серце не знають спокою. Він – воїн світла, бореться з окупантами-московитами, виявляє зразки героїзму й стійкості духу, страждає, але зберігає оптимізм, віру в Перемогу й українську людину. Чи не кожного українця стосуються слова: “А серце… Серце рубцювате – багатогранник звилювань”, адже на долю нашу випали страшні випробування, “життя під обстрілом ракет”, “ракети роздирають небеса, шахедів зграя знов летить на Київ”, “Гримить, фурчить, гуде і вибуха, земля бунтується, і на дорогах вирви…”. У мілітарній ліриці поет зображує осінь по-своєму, не відповідно до пори року, стану природи, а як стан війни: Ця осінь аж ніяк не золота: Руда, іржава, слізни і кривава… Далі образ-уточнення: А осінь плаче, скавулить, рида: Мов листя, полягло вже побратимів… На завершення утверджується стійкість духу, непохитність віри: Ця осінь аж ніяк не золота, Але у мене лиш одна дорога:
Туди, де бій, де справедлива мста, Де славна Українська Перемога! (“До Перемоги!”) Цикл Дмитренкових віршів про війну – помітний здобуток сучасної української воєнної лірики. Автор коротко, художньо сильно зображує стан війни: Згорнули в траншею… Могилиться степ. Там смерть тріумфує – косить. Пузаті ворони Викракують реп… А мати Вкраїна Голосить… (“Згорнули в траншею…”) За цією констатацією – трагічна доля України, яка бореться. Патріотам-воїнам додає сил віра в Перемогу, надія на мирне й щасливе життя в колі сім’ї, зустрічі з коханими. Упродовж декількох років у соціальній мережі Фейсбук активно поширюються – сотні тисяч переглядів! – рядки Миколи Дмитренка (часом приписувані Ліні Костенко), що їх на бронежилеті написав один із воїнів: Кохай, кохай, бо час тебе не жде, Він забирає дні твої і ночі. Допоки тіло спрагле, молоде, Кохай! У старості кохають очі… (“На пляжі”) Великої ролі поет надає мові, рідному українському слову, яке творить і оберігає націю, є однією з фундаментальних ознак держави. У словах “вогонь, а не труха”, “слова – не попіл, не полова”, то ж про мову треба дбати, “як про небо, /Бо в небо йдуть усі слова…”. Ліричний герой-творець щиро зізнається, що “скільки слів у нього стане” переллє їх у щастя, притулиться до “ясного слова чистої простоти” як до найдорожчого в житті скарбу, в якому “любов і дім, і подзвін жита, /Криниця пам’яті і віри джерело…, совісті молитва…”. Його слова мають крила, “в душі їх розмах, наче в небесах”, “крилатим вистачить небес…”. Це поетичне слово, що “зріє в душі-глибині”, набуває ознак високої цінності, адже його “час на алмаз огранив”. Отож: “Іноді рану гоїть час, іноді – лікар, а слово – завжди!”. Логічний висновок-імператив автора про роль кожної людини у мовному державотворенні та власному самоздійсненні: Ти українською не гребуй, Вона – держави страж і знак, Твоє духовне вільне небо, Безсмертний долі зодіак! (“Держави страж і знак”) У віршах перших двох розділів із пафосом, але не публіцистично, а художньо переконливо зображено різні пласти сьогоденних реалій: порушено проблеми національної пам’яті (“Українська дорога”), інтернаціональних подій (“Упав літак”), Помаранчевої революції та Революції гідності (“За нашу Україну”, “На Майдані – барикади”), значення малої батьківщини для формування людини-патріота великої Батьківщини, сакральне ставлення до землі, родоводу, нації, що втілено в мотиви-концепти: земля, мати, хата, рідне село, рідний край, Україна (“Я – українець”, “Синівська молитва”, “Пісня про маму”, “Рушники”, “Валили хлів старий із братом”, “Рідне”, “Пісня про рідне село”, “Пісня про Зятківці”, “І знов село – душа моя, розрада”, “Поділля”, “Народна пісня”). Відвідавши зо два десятки країн (у професійних науково-письменницько-журналістських справах і як турист), Микола Дмитренко створив чимало знакових поетичних зразків, з-поміж яких виокремлюються вірші про Голландію (“Небо Голландії…”) та про Францію. Опублікований у Франції та Україні цикл із п’яти віршів про Париж – помітний творчий здобуток (“Поет і голубка”, “Черево Парижа”, “Мона Ліза”, “Над Сеною”, “Люксембурзький сад”). Це твори з цікавими спостереженнями, власним переживанням побаченого, несподіваними порівняннями, узагальненнями: Десь там, угорі, може, й світяться зорі, Прем’єри шикують – у них райський грот. А в череві цім… Де народ – там і горе…
Мов кріт у норі – український народ! (“Черево Парижа”) Поезіям із розділу “Відлітають у вирій думки мої літні” властиві філософськопейзажні мотиви, де природні явища, трасформації тотожні або близькі до почуттів ліричного героя. У цих творах, як і в природі, нема одноманіття: роздуми про минуле й майбутнє, швидкоплинність життя (“Не тужи, не сумуй” – до тексту відомий композитор Олексій Керекеша написав мелодію, пісня неодноразово звучала по Українському радіо, є в авдіо-альбомі “Два світи”, США), щастя й сум (“Шумлять дощі тихенькі, жалісливі”), висловлення туги за літом (“Згасає зелень”, “Відлітають в ирій ластівки”, “Б’ють дощі у жовті барабани”, “Цвіте осінній сум”). Втілено образні паралелі між змінами пір року та змінами душевного стану ліричного героя: осінні перетворення природи асоціюються зі зрілістю любові, надіями (“Осінь хмуриться туманом”, “Гасить багаття осіннє…”). Образно-мотивно та мовно-інтонаційно різноманітний розділ інтимної любовної лірики “Люблю твій усміх загадковий”. Тут зображено багатоаспектні вияви кохання-любові: висловлення надії на взаємне почуття, на побачення з коханою (“Не приїду. Не побачу. Не пробачу”, “Про зустріч нашу шлях співав мені”), страждання від незрозумілості й неповноти в стосунках (“Твоєї мовчазної згоди”), необхідність єдності душевного й тілесного між закоханими (“Люблю твій усміх загадковий”, “Насниться”, “Твоїх очей глибокий смуток”). Концепційне навантаження має в поета лексема-концепт щастя – воно визначається миттєвістю зустрічі з коханою (“Задивлюсь у твої небеса”, “Не благай жагучими устами”, “На пляжі”), вираженням почуттів у листах (“Старі листи любові” – також пісня, можна “загуглити”), відродженням любові (“Здається, все минуло, відлетіло”, “Горнуться білі дзвіночки конвалій”), навіть відчуттям ревнощів (“Влітку…”), інтригою любові (“Ти мене у себе не закохуй”, “Синичка стукнула в вікно”, “Захоплюсь дівчатами, як грою”), ірреальною формою існування кохання (“Вигадав тебе”), мріями про майбутнє спільне життя (“До тебе, моя люба, поспішаю”), таємницею серця жінки (“Гойдається сріблясте павутиння”, “Згорають мої дні, немов багаття дике”). Іноді здається, що автор і ліричний герой – ідентичні, але не забуваймо про специфіку художнього образу, не приписуймо поетові того чи того, бо так можна його перехвалити, недооцінити чи й образити. На мій погляд, в іронічній формі ліричний герой (чи самоіронічній – автор?) влучно про це висловився: Мабуть, ідеальна я людина: Не курю, не п’ю і не грішу. Тільки не беріть мене на кпини, Бо я часом трішечки брешу. (“Захоплюсь дівчатами, як грою”) Глибокі, зворушливі, мелодійно-ніжні поезії змужнілого ліричного героя з настояними на життєвому досвіді образаамипочуттями (“Не благай жагучими устами”, “Пісня для коханої”, “Надія”, “Горнуться білі дзвіночки конвалій”, “Щербина місяця над нами”, “Розчісує вітер задимлені коси”, “Тихий плюскіт води”). Входиш у багатий поетичний світ Миколи Дмитренка і не бажаєш виходити: магія майстерного словообразу тримає в полоні. Свою авторську оригінальну літературно-художню сутність він означив так: “Я – поет нетрадиційно традиційний…”. “Нетрадиційність” стосується поетового способу світовідтворення. Особливо це помітно на циклі іронічно-філософських верлібрів “Іноді”, де це слово-концепт вивершує не банальну думку, якусь певну рису чи ознаку відкриття, доступного не всім: Іноді Птахи схожі на людей: То співають, то каркають. Іноді Птахи, як і люди, мостять гнізда,
Іноді залишають їх. Іноді Птахи не схожі на людей: Люди на зиму Не летять до вирію. Та й літають вони Іноді. Про екзистенційно неминуче й невідоме сказано лаконічно просто: “Іноді в річці, іноді в морі, іноді в ложці води, іноді вві сні, іноді безвісти… Завжди – іноді”. Збірку завершує розділ віршів-мініатюр на два-три рядки, в яких сфокусовано певну думку-спостереження: “Десь на дні колодязя /Помирає день”, “Втомила душу чужина, / Що в Україні поселилась”, “В ріку життя усі ми ставим вершу, / А рибка золота – лише одна…”. Індивідуально-авторська мовна палітра вирізняється експресивністю, оригінальністю застосування художньо-естетичних прийомів. Фольклорно стилізовані окремі епітети, порівняння (“дорога тверда, мов коліно Яги”, “згорає літо, мов свіча”), повторення синонімічних слів (“зажили – зажирували”, “прибитий рабством-горем”, “кінець сліпим плачам-квилінням”), фразеологічні сполучення (“доволі вже топтати ряст”). Специфіка стилістичної манери поета визначається створенням оказіональних художньо-виражальних засобів, які засвідчують неповторність авторського світосприйняття. Експресивно насичені індивідуальні порівняння (“українська дорого – полатана свито”, “українська людино – сльозо кришталева”, “душа – мальва”, “жінка – таємна вічна кара із власного ребра”, “вітер – мандрівний турист”, “гавань тихенька, мов сорому сон”). Метафоричні конструкції глибоко емоційні, неповторні за відчуттями, з антропоморфними характеристиками, властивими ментальній моделі світопояснення, наприклад: “нехай згорає на устах сльоза”, “цвіте осінній сум”, “ніч закутується в шаль”, “жур ятрить відльотом ластів’ячим”, “(осінь) плаче золотом дистви”, “майбутнє половою зим замело”, “чорнозем любові”, “чорний крик пожовклої сльози”, “в мене кольнули вій їжачки”, “твоя любов льодопекуча”, “туман долин”, “очей ставки”, “зозуль годинник”, “рілля надій”, “криниць кришталь”, “пелюстки голих слів”, “в’яжуться ночі та дні у намисто”, “згортаю в листочки лялечки літ”, “відлітають у вирій думки мої літні”, “чорнобривців тихий сум”. У текстах чимало словосполучень оксюморонного плану, які підсилюють враження цілісного поетичного світосприйняття автора (“конай, мій рабе лютий-любий”, “лицемірний крутень-друг”, гола блискавиця-доля”). Майстерність автора втілена у неологізмах, що свідчить про неординарне поетичне вміння словотворення крізь призму психологізму, реалістично-романтичного ставлення до світу (“смаколизники сідниць”, “було їй (душі) і зимно та ще й клято-люто, тернисто-колючо”, “я тобі начародію”, “а серцю п’янко так, трояндоквітно”, “ліси папоротьквітні”, “усмішка тепла, окосяйна”). Окремі неологічні фразеологізми набувають статусу крилатих висловів (“кохання – то безсмертя ніжний трепет”, “у старості кохають очі”). Ліричний герой збірки – добросердечна позитивна людина, яка зреалізувала себе в земному й духовному житті, у небесах “брала активну участь”, “бувала на сьомому небі”, а тепер залишилась “під небом одним”. Його “душа за вічністю голосить, /А серце б’ється за земне…”. Саме тому автор устами ліричного героя висловлює щиру вдячність: Дякую Небу за сонце і зорі, Місяць ясний, таємниць повноту… Землю поклало під ноги в покорі, Долю в дарунок дало золоту. (“Дякую Небу…”) Книжка оригінально оформлена художніми роботами письменниці, науковиці Юлії Шутенко – доньки автора. Збірка лірики “Квіти добра” Миколи Дмитренка – помітне явище в сучасній українській поезії.
Витоки · “Публікації посилили інтерес дослідників та громадськості до мешканців Карпат, які зберегли дивовижну єдність з природою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук
Серед численних інших версій виникнення Києва – східні гуннська, протоболгарська, хозарська, південна грецька, північні скандинавська та навіть фінська. Коротко розглянемо аргументи цих версій.
Кий – гуннський князь? Гіпотеза про близькість імені Кия до назви князя (очевидно, вождя) в єнісейських мовах (праєнісейське *khiji) може бути розглянута в контексті версії про єнісейський компонент мови та племені гуннів. Зважаючи на спілку слов’ян і гуннів проти готів, можна припускати якусь участь гуннів у розвої слов’ян після повалення готського ярма. (Слов’янські слова мед, страва та квас у мові гуннів загальновідомі). Визволення могло спричинити не тільки процвітання й розселення слов’ян, а й заснування Києва (за участі гуннів-союзників? назва з вдячності за допомогу? гуннський анклав/прошарок у місті?). Михайло Відейко (усне повідомлення) гадає, що розділення слов’ян міг спричинити розпад імперії гуннів, а Геннадій Казакевич (усне повідомлення) припускає роль обох процесів – і повалення готського ярма, і руйнування імперії гуннів. Доволі спокусливо пов’язати розселення слов’ян із “великим переселенням народів”. Гуннами вважали братів-засновників Києва ще у XVIII столітті. Версія нагадує художній образ Аттили як Кия, однак вона так само маловірогідна, як і популярне у XVIII столітті виведення назви Києва з “сарматського” слова
kivi “гори” (насправді це фінське слово “камінь”).
Протоболгарська версія: Кувер-Куврат? Протоболгарами називають тюрків, що наприкінці VII століття прийшли до Болгарії, заснували державу на чолі з ханом Аспарухом і швидко ослов’янилися. Слідом за Володимиром Даниленком Михайло Брайчевський розглядає відомого з візантійських джерел (“Чудеса Димитрія Солунського”) ватажка нападників на Фессалоніки Кувера (в інших списках Куврата) як прототип Кия. Михайло Брайчевський (“Утвердження християнства на Русі”) наполягає на тому, що “Чудеса Димитрія Солунського” “прямо свідчать про слов’янське походження персонажа”. Однак болгарський хан-кочівник навряд чми був засновником Києва – як і гуннський вождь Аттила (“бич божий”), якого також іноді художньо ототожнюють із Києм. Однак у версії про Кувера-Куврата може бути певний натяк на зерно істини: його ім’я підозріло нагадує розглянуте вище слово коварь “коваль”.
Хозарська версія: Ахмад ібн Куя Арабські джерела (аль Масуді) згадують візира (прем’єр-міністра) Хозарії 940- х років Ахмада ібн Кую, що був начальником царської гвардії та суддею всіх мусульман хозарської столиці. За припущенням відомого українського сходознавця академіка Омеляна Пріцака, від імені його батька Куї (про якого взагалі нічого не відомо!) походить арабська назва Києва Куяба. Більше того, згаданий батько візира начебто був ніким іншим як засновником Києва! За версією академіка, хорезмієць Куя
(дослідник припускає успадкування посади візира його сином Ахмадом) як засновник київської фортеці слугував прототипом літописного Кия. Авторитет Омеляна Пріцака як дослідника скандинавських та східних джерел інформації про ранню Русь не змушує нас вважати цю версію скільки-небудь аргументованою. Адже Київ існував задовго до нікому не відомого Куї (перша нині встановлена дата для дерев’яної будівлі Подолу – 887 рік). Прийняття такої версії суперечить свідченням мовознавства, міфології, археології, історії.
Від Кіанейських островів до Киянки Упродовж тривалих досліджень висловлено й інші версії генези назви Києва. Якщо можливість зв’язку імені Кия з назвою давнього міста Кіос у Малій Азії (сучасна Туреччина) і особливо з назвою Кюанейських островів при виході з Босфору в Чорне море (яку порівнюють із киянами) слід вивчати, то зв’язок імені князя з назвою грецького острова Хіос, фінським kivi “гора” або турецьким kaya “скеля” маловірогідний з мовознавчого погляду. Однак слід звернути увагу на фінське kuja “прохід”, родовий відмінок kujan (котре вважають запозиченням германського слова зі значенням “будівля, стійло”), яке може бути вихідним для назви річки Киянка (що передувала назві Києва?). Кіанейські острови (давньогрецькою мовою Кюанеай несой) – два невеличкі скелясті острови при виході з Мармурово7 го моря (тракійського Босфору) до Чорно7 го моря. Вони становили небезпеку для мореплавців і породили легенду про рухо7 мі скелі, що вдарялись одна об одну й пе7
решкоджали входу кораблів до Чорного моря. Цей образ відомий із давньогрецько7 го міфу про плавання аргонавтів. Пов’язу7 вати назву цих скель із іменем Києва не7 має жодних підстав.
Київ – “місто човнів”? Стародавні скандинави називали Київ Кьонугардр, що тлумачать або як “місто човнів” (від кьона “човен”), або як Киян7 город. Підкреслюють, що літописна форма Кыяне (засвідчена, можливо, й давньоскандинавським Koenugardr “Киян-город”) не може походити від Кыєвъ. Є гіпотеза, що першою резиденцією Кия була Замкова гора на березі річки Киянки. Уживану візантійським імператором Костянтином Багрянородним у середині Х століття унікальну назву Києва Самватас розуміють або на основі давньоскандинавських слів сам “разом” і батр “човен” (“човни разом” – “місце зібрання човнів”), або як слов’янське сом7водь “місце стікання вод разом”, тобто “місце впадіння однієї річки в іншу”. Утім, для назви Самватас пропонували й низку інших пояснень – і від вірменського імені Смбат (зокрема, так звали вірменського царя 890–914 рр.), і від субота – у контексті неаргументованої версії про заснування Києва хозарами (на території Києва майже немає знахідок належної хозарам салтово-маяцької археологічної культури; утім, цю культуру пов’язували і з аланами, і з тюрками-булгарами). Таким чином, розглянуті версії, попри свою оригінальність, не мають належної наукової аргументації й не дають нової інформації для сучасного розуміння виникнення Києва.
Витоки · “Публікації посилили інтерес дослідників та громадськості до мешканців Карпат, які зберегли дивовижну єдність з природою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Марія ПОРОХ, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта” Фото надано авторкою
Нещодавно у світлиці Косівської центральної міської бібліотеки у дружньому колі зібралися ті, кому небайдуже слово: письменники, журналісти, художники, музейники, науковці, члени Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка та РО “Просвіта”, косівського осередку “Союзу українок”, бібліотекарі Косівської ЦМБ, які приймали поважних гостей: Ярославу Ткачук, Романа Горака, Олександра Масляника, Миколу Васильчука, Андріану Ємчук, Петра Гавуку, що здійснили літературне турне Коломия – Верховина – Косів зі своїм творчим доробком. Відкрив зустріч Василь Шкурган – голова Косівського осередку Національної спілки письменників України, представивши Ярославу Ткачук – генеральну директорку Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, ініціаторку цього заходу. Продовжуючи захід, пані Ярослава представила гостей, серед яких Андріана Ємчук, полоністка з Баффало; Микола Васильчук, коломийський краєзнавець, кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту Карпатського національного університету; Олександр Масляник, заслужений журналіст України зі Львова; Роман Горак, письменник, дослідник творчості Івана Франка, член НСПУ, лавреат Національної премії імені Т. Шевченка; Петро Гавука, журналіст і редактор, – однодумці, які підтримали й допомогли реалізувати її задум. Цікавою і захопливою була розповідь директорки про історію Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, який в 2026 році відзначатиме своє сторіччя, про фундаторів і організаторів музею та першого директора Володимира Кобринського. Одним із напрямків роботи установи є видавнича діяльність. Саме презентація творчого доробку музею кінця 2024 – першого півріччя 2025 років не тільки коломийській аудиторії, але й верховинцям та косів’янам, є одним із заходів, приурочених прийдешньому 100-річчю музею. Насиченим багатьма фактами був виступ Я. Ткачук про багатогранну особистість, Софрона Витвицького (1819–1879)
– українського етнографа, письменника, громадсько-політичного діяча, який викликав загальну пильну увагу і жваве зацікавлення слухачів. Зокрема, було зазначено значимість праці “Історичний нарис про гуцулів”, яка побачила світ 1863 року і є фактичною першою окремою книжкою про гуцулів, етнографічну частину якої вперше в українському перекладі видано у 1993 році. Серед музейних видань, які побачили світ у цей час, важливе місце посідає перший повний переклад цього дослідження. Видання приурочено 160-річчю публікації праці С. Витвицького польською мовою, 205-річчю від дня народження автора та 30-річчю виходу її першого українського перекладу. “Софронові Витвицькому вдалося створити першу, видану окремою книжкою, працю про Гуцульщину, яка відкрила гуцулів з погляду географічного та історичного, релігієзнавчого та краєзнавчого. Його публікації у періодиці, а особливо книга “Історичний нарис про гуцулів”, посилили інтерес дослідників та громадськості до мешканців Карпат, які зберегли архаїчне світобачення і дивовижну єдність зі світом природи”, – зазначають у передмові М. Васильчук та Я. Ткачук. Микола Васильчук розповів про свою працю над книгою і висловив щиру подяку всім причетним до її видання, зокрема Андріані Ємчук, полоністці з Баффало,
яка здійснила переклад монографії, Ярославі Ткачук, науковій редакторці, Богдану Ткачуку, редактору, Олександрові Маслянику, літературному редакторові. Відрадно, що презентація праці Софрона Витвицького відбулася також на виставці гуцульського мистця сучасності, косівського різьбяра Миколи Стринадюка у Національному музеї в Коломиї. Не залишилась поза увагою розповідь Петра Гавуки про історію українського фольклору, його перших збирачів, найкращі фольклорні видання, їх вагомий внесок у поповнення фольклорної скрині в нашому краї. Усна народна творчість – нетлінний скарб із безмірної діалектологічної скрині Гуцульщини, яка дала змогу зазирнути в таємничі гуцульські світи. Дещицю із тієї скрині взяли троє залюблених у рідний край дослідників – Петро Гавука, автор низки статей, співавтор лексикону “Гуцульська говірка”, Ярослава Ткачук, багатолітня очільниця найбільшого в краї музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття, авторка ґрунтовних досліджень, Олександр Масляник, співавтор “Словника говірки Закарпатської Гуцульщини”. Зібравши кілька тисяч гуцульських прислів’їв, приказок, влучних висловів і повір’їв з усіх закутин великої Гуцульщини – Буковини і Закарпаття, Верховинщини, Косівщини і Надвірнянщини, Мараморощини і Сучавщини, створили знакову книгу “Що кому смакує – най здоров пакує!”, яка знайомить з особливостями гуцульського діалекту. Олександр Масляник розповів про етнологічно-етнографічний, культурологічний та історико-краєзнавчий журнал “Гуцульщина і Покуття”, який знайомить читачів із малодослідженими сторінками з історії минулого та сьогодення карпатського краю, гармонійно поєднуючи інформацію про два визначні історико-етнографічні регіони. Засновником видання є Національний музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Йосафата Кобринського, а його шеф-редакторкою – Ярослава Ткачук, членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужена працівниця культури України. Останні три номери музейного журналу “Гуцульщина і Покуття” містять публікації понад 50 науковців – як музейних працівників, так і незалежних пошуковців з різних регіонів України. Готується 33 випуск журналу. О. Масляник принагідно запросив усіх охочих долучатися до когорти авторів журналу й надсилати матеріали для публікації. Презентація видань відбулася в атмосфері невимушеного спілкування між її учасниками. Усі, хто брав слово, – директорка музею Ярослава Ткачук, заступник генерального директора з науково-методичної роботи музею Микола Васильчук, перекладачка Андріана Ємчук, письменники Роман Горак, Василь Шкурган, директор Національного природного парку “Гуцульщина” Юрій Стефурак, членкиня Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка Світлана Крицкалюк, голова косівського осередку “Союзу українок” Уляна Сорохан – високо оцінили творчий доробок музею, дякували за працю, зичили наснаги та ентузіазму, нових творчих здобутків на видавничій ниві для піднесення національного духу українців та перемоги в жорстокій війні. Ярослава Ткачук подякувала учасникам зустрічі за увагу і подарувала нові книги, які поповнять фонди бібліотеки. Уляна Книш, провідний бібліограф Косівської центральної міської бібліотеки, секретарка Клубу інтелігенції ім. І. Пелипейка, подякувавши авторам за зустріч, відзначила, що подаровані видання стануть цікавими для читачів, адже розраховані на тих, котрі цікавляться духовним, історичним і культурним розвитком краю.
Спільне фото учасників заходу. Сидять: Василь Шкурган (в центрі), зліва направо: Ніна Васильченко@Каверіна, Олександр Масляник, Микола Близнюк, Роман Горак
Цікаво знати · “Закликаю наукову спільноту і зацікавлених читачів довіряти лише перевіреним архівним документам і не сприймати на віру припущення”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Уже понад два століття українці свято шанують Тараса Григоровича Шевченка як пророка нації. Але що відбувається з його пам’яттю у XXI столітті? У час, коли суспіль% ство бореться за правду, деякі “дослідники” з країни%агресора тихцем насаджують фейкові факти про родовід Кобзаря. Найбільш цинічним із них є твердження, нібито рідний брат Шевченка, Йосип, одружився з... власною троюрідною сестрою! Тобто, за такою логікою, в родині Тараса Шевченка відбувся інцест.
Євген МАТВІЄНКО
Звідки ця маячня? У новітніх виданнях, як-от у “Шевченківській енциклопедії” (2015, т. 6, стор. 871–872), з’являється твердження, що найкращий товариш Кобзаря Варфоломій Шевченко – троюрідний небіж (племінник) і свояк поета. Його сестра Мотрона вийшла заміж за брата Тараса – Йосипа. В деяких інших шевченкознавчих джерелах стверджується, що Варфоломій Шевченко був троюрідним братом Тараса Шевченка. Тобто його брат Йосип нібито одружився зі своєю троюрідною сестрою (!), порушуючи церковні канони, які суворо забороняли шлюби до сьомого коліна. І цього під час обов’язкових шлюбних обшуків ніхто не побачив? Ніхто не перевірив? Що ж, перевіримо ми. Звернімося до джерел, а не до фантазій. У жодному документі XIX століття, в жодному листі Тараса, у жодному свідченні його сучасників немає жодного слова про те, що Варфоломій був його кровним родичем. Сам Варфоломій ніколи не називав себе родичем Тараса Григоровича Шевченка, навіть у своїх авторських “Споминах про Тараса Григоровича Шевченка”, опублікованих у львівському журналі “Правда” №1–2 за 1876 рік. Варфоломій, який був найближчим другом Тараса і до кінця життя доглядав могилу Шевченка в Каневі, напевне пишався б, якби мав з ним спільне коріння – і це знали б принаймні родичі й друзі Кобзаря. У своїх спогадах він пише: “Здається, в 1844 р. Тарас знову приїхав у Кирилівку і прямо до мене; мене не було вдома. Розпитавшись, де я, Тарас прийшов до мене в головну контору маєтностей Енгельгард7 та. Увійшовши у хату, де я сидів, Тарас обняв мене, поцілував і сказав: “Оце тобі родич”. У той час ми справді поріднилися, бо його брат Осип оженився з моєю сестрою”. Отже, свояцтво, а не кровна спорідненість. Із мемуарів Михайла Старицького про відвідини батьківщини Кобзаря, опублікованих у київській газеті “Заря” 26 лютого 1882 року, довідуємося таке. За словами вдови Пелагеї Шевченко (дружини Микити Григоровича Шевченка), поет під час останніх приїздів у рідне село дуже сумував, тужив: “не було йому з ким словом обмінятись. Він проводив більше часу в Корсуні – у свого родича, теж Шевченка, якого любив, як рідного брата, хоча той був далеким його родичем – братом дружини Йосипа Шевченка, рідного брата поета”. Навіть родичі знали, що вони були лише свояками. Усі твердження про “троюрідство” з’явилися лише у XXI столітті. Їх джерелом є російськомовна книжка уродженки Курської області, кандидатки фізико-математичних наук Ольги Ройциної – “Эта самая любовь...” (2009) – “документальна” повість про родину Шевченків-Велигорських-Андреєвих. Пані Ройцина, як вона сама зазначає, є дружиною Анатолія Мефодійовича Левицького,
правнука Варфоломія Шевченка. Джерелом інформації про спорідненість Тараса і Варфоломія, за її словами, став не архів, не документи, а припущення дядька її чоловіка (Володимира Самуїловича Левитського), викладені в листі від 1 листопада 1967 року. На сторінках 17–18 своєї книги Ройцина “відкриває правду”: мовляв, батьки Тараса і Варфоломія були двоюрідними братами, тому вони – троюрідні. І це все подається як очевидний факт.
Першим повівся на це “відкриття” дослідник Микола Лисенко у книзі “Коріння Шевченкового роду” (2012). Замість архівних джерел він чомусь взяв за основу реконструкції родоводу Варфоломія Шевченка генеалогічне дерево з книги Ольги Ройциної. Так саме ця псевдонаукова маячня, не підкріплена жодними архівними джерелами, стала основою для вигадки про “троюрідного брата/небожа” Тараса Шевченка. І розпочалася ланцюгова реакція: “Шевченківська енциклопедія”, Вікіпедія, а далі – переписування “на віру” десятками авторів без жодної перевірки… “Чому?” – запитаєте ви. Можливо, тому, що видання росіянки “благословив” своєю передмовою лавреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, комуніст Борис Олійник?..
Архіви не брешуть Запис у метричній книзі с. Кирилівка за 1821 рік підтверджує: Варфоломій Шевченко народився 10 червня 1821 року. Це дата за юліанським календарем, отже, за григоріанським – 22 червня. Не 11-го за григоріанським і тим більше не 30 травня за юліанським календарем, як зазначено в тій же “Шевченківській енциклопедії”. Батько – Григорій Онистратенко. Матір – Мотрона. Йосип, рідний брат Тараса Григоровича, одружився 28 вересня 1841 року в с. Кирилівка на Матроні Григорівні Шевченко, яка була рідною сестрою Варфоломія. Олександр Кониський у своїй книзі “Тарас Шевченко- Грушівський: Хроніка його життя” зазначає: “Тарасів брат Йосип був одружений із сестрою Варфоломія Шевченка – Мотрею”. “Дослідники” XXI століття стверджують, що Йосип одружився з донькою свого троюрідного брата. Але в XIX столітті діяли суворі церковні канони. Перед кожним шлюбом проводився шлюбний обшук – із допитом свідків, перевіркою метричних записів, аби впевнитися, що молодята не є родичами до сьомого коліна, не мають спільних хрещених батьків тощо. Другий том “Уложення цивільного права Російської імперії” чітко визначав поняття тілесної та духовної спорідненості. Тілесна – це кровна (по батькові / матері) і свояцтво (через шлюб). Духовна – через хрещення або усиновлення. За інцест у 4-му ступені кровної спорідненості чи 2-му ступені свояцтва карали висилкою до монастиря (на 4–8 місяців) або навіть засланням до Сибіру на 3 роки і 4 місяці. Для дворян і духовенства дозволяли шлюби в 5–7 ступенях, але лише з дозволу єпархіального начальства. Тож жоден священник не наважився б вінчати троюрідних родичів, особливо Григорій Іванович Кошиць, який добре знав і шанував родину Шевченків, бо був кумом Тарасового діда Івана. Та й громада не прийняла б такого – люди були глибоко віруючими. Запис про шлюб від 28.09.1841 р. зберігається в метричній книзі села Кирилівка за 1841 рік. У ньому зазначено, що наречений – кріпак Павла Васильовича Енгельгардта, селянин із села Моринці Йосип Шевченко (після смерті батьків виховувався у родині свого діда – Якима Бойка, батька матері Катерини). Наречена – Матрона Григорівна Шевченко з села Кирилівка. Свідками на весіллі з боку нареченого були: Павло Якимович Бойко (рідний дядько Йосипа, брат його матері Катерини), Микита Григорович Шевченко (рідний брат Йосипа) та Роман Дядченко (хрещений батько Йосипа). Наречена, Матрона Григорівна, народилася 10.11.1823 року вс. Кирилівка. Батько Григорій Оністратенко-Шевченко, матір Матрона. Єдиний спосіб дійсно з’ясувати родовід – це архівні документи. Ми взяли найдавніший доступний – сповідний розпис с. Кирилівка за 1787 рік, де зафіксовано родину Євстрата Шевченка, яка на той час складалася з таких осіб:
Євстратій Шевченко, госпо' дар двору, вік 50 років (приблизно 1737 р.н.); його дружина Олена, вік 33 роки (1754 р.н.); син Євс' трата Яків, вік 25 років (1762 р.н.); дружина Якова Тетяна, вік 21 рік (1766 р.н.); дочка Євстра' та Агрипина, вік 16 років (1771 р.н..); син Євстрата Павло, вік 13 років (1774 р.н.); син Євстра' та Іван, вік 11 років (1776 р.н.); дочка Євстрата Марія, вік 10 років (1777 р.н.); син Євстрата Григорій, вік 8 років (1779 р.н.); дочка Євстрата Матрона, вік 7 років, (1780 р.н.); син Євстрата Власій, вік 6 років (1781 р.н.); син Євстрата Григорій, вік 4 роки (1783 р.н.); син Євстрата Яків, вік 2 роки (1785 р.н.); дочка Євстрата Олена, вік 1 рік (1786 р.н.). Як бачимо, на час складання реєстру Євстратові Шевченку було 50 років, а Григорію – лише 4 роки (приблизно 1783 рік народження). Ми вважаємо, що саме цей Григорій був батьком Варфоломія. Цей факт підтверджується даними Ревізьких казок за 1795, 1811 та 1816 роки, де зазначено, що старший син на ім’я Григорій має по батькові не Євстратійович, як усі діти Євстрата, а Петрович. Згідно з цими ж документами, матір Григорія Петровича – Олена Яківна – проживала у його дворі й була записана як мати, тоді як інші діти Євстрата були вказані як його брати й сестри. Це дозволяє зробити висновок, що Григорій Петрович був сином Олени Яківни від її першого чоловіка Петра, а Євстрат був йому вітчимом. У сповідному розписі по батькові Євстрата не вказано, проте там згадується прадід Кобзаря Андрій Швець (60 років, приблизно 1727 року народження), разом із дружиною Єфросинією
Запис про шлюб Федота Шевченка і Килини Євстратенко від 24.01.1826 р.
(48 років) та дітьми: Іваном, Іриною, Кіндратом, Мариною й Олексієм. У цьому ж документі вказано, що Іван Шевченко (30 років), дід Тараса Шевченка, вже мешкає окремо зі своєю сім’єю. У Ревізькій казці села Кирилівка за 1795 рік Євстрат уже не згадується, а його дружина Олена записана вдовою. Отже, враховуючи різницю у віці між Євстратом (1737 р.н.) та Андрієм Шевцем (1727 р.н.) – лише 10 років – можна з упевненістю стверджувати, що вони не були батьком і сином. Таким чином, міф про кровні зв’язки між Тарасом і Варфоломієм Шевченками у третьому та навіть
Портрет Варфоломія Шевченка четвертому ступенях спорідненості розвінчано. Варфоломій ніяк не міг бути троюрідним племінником Тараса. Він був шурином-свояком, тобто братом дружини брата. Понад те, у метричній книзі знайдено запис про шлюб у селі Кирилівка 24 січня 1826 року Федота Олексійовича Шевченка (його батько – Олексій Андрійович Шевченко, рідний брат Івана Андрійовича, діда Тараса) з Килиною Павлівною Євстратенко. Вона народилася, згідно з метричною книгою с. Кирилівки, 11 червня 1807 року. Її батьком був Павло Євстратійович Шевченко (також Євстратенко або Оністратенко), рідний брат Григорія Євстратійовича Шевченка – батька Варфоломія Григоровича Шевченка. Отже, навіть у 1826 році ці особи не перебували в родинних стосунках до сьомого коліна, що дозволило здійснити шлюб за церковними канонами. Цікаво й те, що хрещеним батьком Федота Олексійовича Шевченка 4 березня 1805 року був Григорій Іванович Шевченко – батько Тараса. Цікаво, що вигадки в “офіційній” біографії Варфоломія Шевченка цим не обмежуються. Його весілля нібито відбулося в 1838 році, хоча насправді шлюб було укладено 9 квітня 1844 року. Крім того, поширюється інформація, нібито Варфоломій у ранньому віці залишився сиротою, а згодом був усиновлений якимось купцем. Насправді ж його батько – Григорій Євстратійович Шевченко – помер 16 січня 1851 року, а мати – Матрона Кирилівна – прожила ще довше й померла 19 березня 1853 року. Виходить, що нам намагаються нав’язати абсурдну теорію про те, що 31-річного чоловіка, який уже мав дружину і дітей, нібито “усиновив” сторонній купець? Можливо, ці фальсифікації покликані надати образу Варфоломія додаткової драматичності та важливості? Але навіщо? Невже “троюрідний брат” чи “небіж”-сирота краще звучить, ніж просто “свояк”? Чи інцест у Шевченковій родині робив її ближчою до “братнього” російського народу? А, можливо, це була свідома атака “русского міра” на Шевченкову родину? Як бачимо, навіть у XXI столітті з’являються вигадки, що не мають нічого спільного з історичною реальністю, але набувають поширення через різні видання. Закликаю наукову спільноту і зацікавлених читачів довіряти лише перевіреним архівним документам і не сприймати на віру припущення, не підкріплені джерелами. Тільки архіви не залишають місця для фальсифікацій.
Запис про народження Матрони Шевченко з метричної книги с. Кирилівки за 1823 рік
Запис про народження 10.06.1821 р. Варфоломія Григоровича Шевченка
Запис про шлюб Йосипа і Матрони Шевченків, 28.09.1841 р..
Незабутні · “Чи не найбільшою інтригою у кандидатській роботі В. Губарця є віднайдені ним у бібліотечних фондах і архівах рідкісні публікації діаспорної преси”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Тарас ГОЛОВКО
Є серед нас люди, які завжди і в усьому випромінюють тепло, з першого погляду світяться непідкупною щирістю та доброзичливістю. Таким же теплом, щирістю і добром позначене зроблене ними. Вдивляючись у їхній життєвий доробок, усвідомлюєш, що на подібне здатні особистості з “божою іскрою”, люди душевної краси і вродженої мудрості. Його кар’єра без перебільшення успішно розвивалась, бо за досить короткий проміжок часу він здобув вищу філологічну освіту, навчаючись у столичному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики, а згодом у Школі журналістики і масових комунікацій в Університеті Канзасу (США) за рахунок освітніх грантів, виділених урядом цієї країни. А далі, після здобуття вищої освіти, була, крім повсякденної праці у різнопрофільних комерційних структурах і міжнародних громадських організаціях, ще й наукова діяльність, результатом якої став захист дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук, що мала назву “Українська етнічна преса США та Канади (1945–1994 рр.): особливості висвітлення україно-американських взаємин”. Інтерес до друкованих засобів масової інформації української діаспори Північної Америки у Василя Губарця-молодшого можливо виник ще в 90-х, під час навчання в Університеті Канзасу, коли з’явилась реальна можливість ознайомитися з безцінними першоджерелами, збереженими у бібліотечних фондах США і Канади за два останніх століття. Поступово приходило розуміння того, якої особливої ваги і значення мають друковані матеріали української діаспорної періодики для вітчизняної гуманітарної науки, штучно збідненої за часів радянщини, навмисне сфальсифікованої в угоду правлячому режиму. Фактично у публікаціях на сторінках газет і журналів різного спрямування відкривалась прихована правда про так звану соціалістичну дійсність в імперії зла, викривались злочини, вчинені спадкоємцями Леніна-Сталіна у повоєнний період і в наступні десятиліття в УРСР. Вибір доктора філологічних наук, професора Михайла Веркальця, наукового керівника дисертації, яку Василь Губарець захищав на факультеті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, ймовірно, був невипадковим. Адже в науковому доробку відомого літературознавця, письменника і критика було понад 400 наукових, публіцистичних та художніх творів. Викладаючи тривалий час в Інституті журналістики КНУ, Михайло Веркалець у своїй науковій діяльності досліджував не лише українську філологію, орієнталістику, релігієзнавство, а й цікавився проблематикою ЗМІ. Беручись за написання дисертації, Василю Губарцю важливо було визначити дослідницьку ексклюзивність і новизну в подачі наукового матеріалу, оскільки північноамериканську українську етнічну пресу вивчали й до нього. Вітчизняні і зарубіжні дослідники у своїх журналістикознавчих працях висвітлювали власне бачення історичних, політологічних, культурологічних та етнологічних процесів, що відбувалися у поневоленій Україні і на демократичному Заході у другій половині минулого століття. Вчитуючись сьогодні в кандидатську дисертацію, загальний обсяг якої становить понад двісті сторінок і більш як дві сотні використаних джерел, можна з упевненістю твердити, що поставленої мети Василю Губарцю вдалося досягти: у його розвідці справді викладено унікальні факти, скрупульозно зібрані у фондах Національної бібліотеки ім. В. Вернадського, Бібліотеки української діаспори у
Києві, електронних бібліотек Президентів США та Конгресу Сполучених Штатів Америки. Перш ніж вдатися до безпосереднього аналізу публікацій, що з’являлися друком у періодиці української діаспори США і Канади впродовж 1945-1994 років, дисертант зробив ретроспективний огляд найвагоміших праць відомих письменників, публіцистів і науковців, насамперед тих, які опинилися далеко за межами Батьківщини. Навіть сьогодні на тридцять четвертому році незалежності широкий читацький загал мало знає про Аркадія Животка, Михайла Боровика, Михайла Марунчака, Юлія Бачинського, Любомира Винара, Симона Наріжного, Романа Рахманного, Петра Кравчука та щез десяток українців-інтелектуалів, які окрім того, що випустили у світ фундаментальні праці про українську діаспору північноамериканського континенту, не забувши згадати про її багатогранний літопис, ще й намагалися достукатись до правлячої еліти США і Канади, котра впливала на долю світу, уособлювала силу, що протистояла найжорстокішій тоталітарній державі в історії людства, збудованій на брехні, крові і кістках мільйонів. Чільне місце у дисертаційній роботі займають друковані засоби масової інформації, що належали українським політичним партіям, змушених після поразки у визвольних змаганнях на терені України перенести свою діяльність спочатку до країн Східної і Західної Європи, а згодом – за океан. В дисертації згадуються бандерівці, мельниківці, “двійкарі”, гетьманці, представники інших політичних об’єднань, кожне з яких мало друковані органи, де публікувались різні за змістом і жанром журналістські матеріали, здебільшого антирадянської спрямованості. Вочевидь, Василю Губарцю важливо було в дисертації показати, що саме в українському націоналістичному середовищі США і Канади визрівали найрадикальніші ідеї, реалізація яких мала на меті демонтувати тоталітарний режим в СРСР і позбавити Україну колоніального статусу. Як ілюстрації автор дисертації використовує чимало цитат зі статей одного з лідерів ОУН (б) Ярослава Стецька, який увійшов в історію національно-визвольного руху ХХ століття не тільки тим, що в умовах німецької окупації проголосив від імені Організації українських націоналістів Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року у Львові. Вагомим внеском у справу визволення України з-під колоніального ярма слід вважати його очільництво в Антибільшовицькому Бльоці Народів – координаційного осередку революційно-визвольних організацій народів, поневолених більшовицькою Росією. Під керівництвом Я. Стецька АБН по закінченні Другої світової війни і в наступні роки регулярно влаштовував антибільшовицькі демонстрації, організовував пресові конференції, надсилав меморандуми до керівних політиків, випускав періодичні й неперіодичні видання різними мовами, зокрема англійською, німецькою і французькою. В дисертації аналізуються публікації, присвячені проведенню у 1970 році важливої ваги заходу – антикомуністичної конференції на Тайвані, одним із організаторів якої був Антибільшовицький Бльок Народів. Василь Губарець доходить висновку, спираючись на висвітлення пресою ОУН (б) цього представницького антикомуністичного міжнародного форуму, що співпраця з Тайванем слугувала прикладом того, як український націоналістичний рух намагався знайти міжнародних партнерів і використати будь-які
Василь Губарець@молодший можливості задля поширення своєї ідеології та боротьби за незалежність України на глобальному рівні. Варто назвати бодай кілька друкованих видань української північноамериканської діаспори, які найчастіше виринають на сторінках дисертації, а до того ж стають предметом детального аналізу майбутнього кандидата філологічних наук. Це насамперед газети “Українські робітничі вісті” і “Життя і слово”, які вважаються одними із перших друкованих українських етнічних ЗМІ, що виникли на початку ХХ століття у Канаді. Так само великим авторитетом серед україномовних громадян країни кленового листа, на думку дисертанта, є американська щоденна газета “Свобода” з її англомовним додатком The Ukrainian We- ekly. Якщо йдеться про США, то українська діаспора спромоглась за рахунок власних коштів упродовж минулого століття випускати такі періодичні друковані видання як “Народна воля”, “Форум”, “Нова зоря”, “Шлях”, “Сівач”, “Національна трибуна”, “Українські вісті”, “Смолоскип” та багато інших. Василь Губарець вважає, що всі ці друковані ЗМІ в країні, де проживало близько мільйона емігрантів-українців, завжди об’єднувало одне – беззастережна підтримка етнічної батьківщини – України і її національно свідомих громадян у прагненні здобути державну незалежність через вихід зі складу СРСР, відмови від однопартійної системи, встановлення демократії західного зразка, впровадження ринкової, а не планової економіки. Чи не найбільшою інтригою у кандидатській роботі Василя Губарця є віднайдені ним у бібліотечних фондах і архівах рідкісні публікації діаспорної преси з критикою різних президентів США. Чому, власне, претендент на здобуття наукового ступеня у процесі написання кандидатської дисертації цим зацікавився? Тому, що саме від очільників Білого Дому завжди залежало формування зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки як світової надпотуги, здатної впливати на міжнародну ситуацію у світі, вирішувати подальшу долю країн з відповідними наслідками, підтримувати глобально баланс сил на різних континентах земної кулі. По суті, молодий дослідник виносить аргументований і сміливий вердикт очільникам Білого Дому, тим самим формуючи ґенезу україно-американських взаємин, що складалися впродовж 50-90-х років ХХ століття. У дисертації левову частку своїх досліджень пошуковець присвятив правозахисному руху в УРСР, який впродовж 60-х, 70- х і 80-х років повсякчасно був у центрі уваги преси української діаспори США і Канади. Після підписання Гельсінської угоди в серпні 1975 року президентом Джеральдом Фордом і генсеком Леонідом Брежнєвим відстоювання прав і свобод громадян у радянській Україні вийшло на зовсім інший рівень і будь-яке їхнє порушення державними інституціями оприлюднювалося на сторінках друкованих ЗМІ, які належали українським громадам США і Канади, змушувало політичний істеблішмент цих країн вносити корективи у зовнішню політику і міждержавні стосунки із СРСР. Це стараннями виключно американських виборців українського походження, як на цьому робить акцент Василь Губарець, в американському Конгресі регулярно почали відзначатися Тижні Поневолених Націй, завдяки яким широкі кола громадськості дізнавались про історію, культуру і традиції України, спротив різних верств населення колоніальному режиму. У дослідницькій роботі згадуються гучні політичні справи, сфальсифіковані радянськими судами проти таких правозахисників і дисидентів, як Левко Лук’яненко, Валентин Мороз, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Петро Григоренко, Микола Руденко, Іван Дзюба, Олекса Тихий, Іван Кандиба, Іван Світличний, Микола Горбаль, Юрій Шухевич, подружжя Ірина й Ігор Калинці та інші. На підтримку невинно засуджених в’язнів сумління виступив Лев Добрянський, визначний лідер української діаспори, політик і економіст, очільник Українського Народного Союзу і багаторічний президент Українського Конгресового Комітету Америки, співредактор журналу “Юкрейніан Куотерлі”, професор Джорджтаунського університету, а пізніше Надзвичайний і Повноважний Посол США на Багамських Островах. Другим за вагомістю впливу не лише на діаспорне середовище, а й на громадськість всієї країни, за висновками дослідника, був Іван Кедрин- Рудницький. Входячи до складу редакційної колегії газети “Свобода”, а також як активний дописувач до інших північноамериканських українських періодичних видань, цей публіцист відзначався гострим пером і сміливістю ставити американським урядовцям дуже незручні питання. Василь Губарець віднайшов у бібліотечних архівах його статті, опубліковані в українській етнічній пресі США, зокрема цитується фрагмент зі статті “Політична ситуація і наше становище” на шпальтах часопису “Тризуб” (тижневик, заснований Симоном Петлюрою у 20-х роках минулого століття), в якій звучить нищівна критика на адресу тодішньої американської адміністрації. Парадоксальна річ, написане Іваном Кедрин-Рудницьким понад пів століття тому, дуже чітко екстраполюється на нинішню зовнішню політику США в особі Джо Байдена і Дональда Трампа, які так само підлещувались і продовжують підлещуватися до правонаступниці СРСР – нинішньої Росії, намагаючись угамувати божевільного путіна, призвідника російсько-української війни, територіальними поступками за рахунок України. Ідеологічне протистояння між СРСР і Заходом, що тривало десятиліттями, постійно втягувало у цю інтелектуальну борню журналістів української діаспори і слуг пера з радянської України, змушуючи останніх регулярно огризатися на сторінках партійних рупорів. В дисертації Василь Губарець ілюструє цю конфронтацію на прикладі того, як відреагували радянські друковані органи і в Москві, і в Києві на відзначення у США річниці проголошення незалежності Української Народної Республіки в січні 1963 року. Своє вірнопідданство послідовно виявили поет Любомир Дмитерко (відомий тим, що активно підтримав виключення зі Спілки письменників Івана Дзюбу за книгу “Інтернаціоналізм чи русифікація?”), статтю якого із запереченням самої ідеї української дер-
Пошта “СП” · “Під час війни їх далекоглядна мудрість підтримує стійкість духу українців, не даючи впасти у зневіру”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
жавності опублікувала газета “Известия” (нині заборонена у Євросоюзі за маніпулювання і грубе спотворення фактів), а також гуморист Федір Маківчук (до речі, лауреат республіканської премії одіозного Ярослава Галана), який набрехав читачам газети “Радянська Україна”, буцімто маніфестації українців у місті Олбані (штат Нью-Йорк) з нагоди проголошення річниці незалежності УНР фінансувала американська поліція. 24 серпня 1991 року тодішньою Верховною Радою УРСР було ухвалено Акт проголошення незалежності України і створення самостійної української держави. Можна уявити як епохальна подія викликала справжній тріумф і щиру радість у середовищі української діаспори Сполучених Штатів Америки і Канади – країн, де не одне покоління українців-емігрантів мріяло про цей знаменний день в історії їхньої етнічної Батьківщини. Зміст публікацій на шпальтах україномовних і англомовних північноамериканських часописів докорінно змінився. На уламках колишнього СРСР постала молода українська держава, майбутнім якої почала перейматися інтелектуальна еліта діаспори, вибудовуючи грандіозні плани. На порядку денному у міждержавних стосунках між США і Україною постало лише два питання – ядерне роззброєння й економічна допомога. Багатьом буде цікаво дізнатися про те, що у таких діаспорних виданнях як “Юкрейніен Куотерлі”, “Форум”, “Вісник ООЧСУ (Організації оборони чотирьох свобід України”), де з’являлись друком різні за жанром публікації, можна прослідкувати зародження гострого національного конфлікту, за визначенням дисертанта, між США і Україною на початку 90-х стосовно володіння останньою ядерним потенціалом. Василь Губарець викладає аргументи сторін, які тоді озвучувались під час міждержавних україно-американських переговорів головою Верховної Ради УРСР Леонідом Кравчуком, прем’єр-міністром Леонідом Кучмою, міністром оборони Костянтином Морозовим, широко цитованих на сторінках української етнічної преси Штатів і Канади. Їхніми опонентами, по суті, були президенти США, спочатку Джордж Буш-старший, а після нього Білл Клінтон разом з віце-президентом Елом Гором, які, буквально, “викручували руки” згадуваним українським високопосадовцям, відмовлялися з ними зустрічатись, як тільки відчували незговірливість членів офіційної української делегації і жорстке відстоювання власних національних інтересів, висловлювали різного роду погрози. Сьогодні всі чудово знають, чим все закінчилось і до яких фатальних наслідків це призвело. У 2007 році Василь Губарець успішно захистив дисертацію, здобувши науковий ступінь у галузі філології. Треба визнати, що наукове звання кандидата філологічних наук позитивно позначалося на його подальшій кар’єрі. Впевненість у собі, переконаність і відданість справі, якій служиш, стала визначальною рисою цієї особистості. Завжди охоче відгукуючись на запрошення Києво- Могилянської академії, проводив науково-практичні майстер-класи із студентами, виступав перед викладачами з лекційним матеріалом про журналістський досвід роботи з питань PR, комунікацій та корпоративної соціальної відповідальності, як у міжнародних, так і в національних організаціях. У пам’яті спливають мистецькі заходи і проєкти, реалізовані за безпосередньої участі Василя Губарця як відповідального PR-менеджера, що не лише викликали схвальний відгук у громадськості, а й без перебільшення збагатили національну культуру новими духовними цінностями. У квітні 2014 року у Львові вперше в історії цього міста відбувся фестиваль “Японська весна”, ініційований Українсько-Японським культурним центром і спонсорства компанії JTI Ukraine, де Василь Губарець обіймав посаду менеджера з питань зовнішніх зв’язків та зв’язків з громадськістю. Інший вагомий проєкт у рамках програми корпоративної філантропії компанії JTI Ukraine, яка задумувалась і здійснювалась завдяки креативній активності Василя Губарця, зокрема його причетність до проведення у Києві мистецької виставки “Спецфонд 1937-1939 з колекції НХМУ” і випуск у 2016 році чотирьохсотсторінкового каталогу репродукцій картин з однойменною назвою. Вперше після десятиліть замовчування і навмисного приховування в УРСР із спеціального секретного фонду (“спецфонду”), створеного при Державному українському музеї (нині Національний художній музей України), на двадцять п’ятому році незалежності на широкий глядацький загал були винесені живописні полотна художників, які в 30-х роках минулого століття вважалися “ворогами народу”. Свою громадянську позицію і політичні уподобання Василь Губарець не раз демонстрував публічно, коли гостро виступав у пресі проти новоявлених колабораціоністів з Донбасу в особі двічі судимого екс-президента Януковича і його поплічників з партії регіонів, які прагнули розділити Україну за національною і мовною ознакою, надати російській мові статусу другої державної, відмовитися від європейської інтеграції і відновити не лише економічну, а й політичну залежність від Москви, нав’язати диктаторські форми правління в українській державі. 17 січня 2025 року… В Національному музеї літератури України людно, бо тут має відбутися презентація книги “Сива райдуга” поета, Шевченківського лавреата Дмитра Кременя. Серед запрошених на цей захід був і Василь Губарець – голова корпоративних комунікацій фармацевтичної компанії “Дарниця”. Хто міг подумати, перш за все автор цих рядків, що востаннє бачить і спілкується з Василем у цьому житті, який, на перший погляд, зовні виглядав трохи безтурботним, водночас демонстрував зібраність і уважність до того, що відбувалось навколо у музейній залі. Згадуючи сьогодні ту січневу подію, вже вкотре починаєш усвідомлювати, як багато було зроблено Василем Губарцем у гуманітарній сфері і як багато він ще міг зробити, якби не стрімка невідворотність долі, схожої на яскраву зірку, що спалахнувши, своїм сяйвом-добром освітила навколишній простір і повільно, невблаганно згасла. Тільки зараз стає відомим, що у вільний від основної роботи час він займався літературною творчістю. Напевне, вроджена скромність і набута вимогливість спиняли його оприлюднити написане, чекаючи, коли створене остаточно викристалізується і втілиться в удосконалених формах. Вірш, яким хочеться закінчити цей спомин про Василя Губарця, котрий пішов у вічність за кілька місяців до свого 50-річного рубежу, розкриває сенс його земного існування, сприймається посвятою для тих, хто ніколи його не забуде:
Коли небо плаче дощем, Коли хмари спускаються низько, Оживає у серці щем І печаль підступає близько.
Я сумую лише за одним – За коханням моїм іскристим. І за днями, що повз пливли, І за поглядом променистим.
Я сумую за дотиком рук, Я за подихом легким сумую. Серце кігтями крає крук, Чи таку ще зустріну красу я?
Мені холодно, бо – зима, Бо вітри виють злі й шалені, Бо ідеш ти кудись сама, Відпливаєш кудись без мене.
Повернись, принеси тепло, Посміхнись – все навколо засяє, А з тобою і літо прийшло б. Повертайся скоріш, благаю. (“Повернись, принеси тепло”)
Пошта “СП” · “Під час війни їх далекоглядна мудрість підтримує стійкість духу українців, не даючи впасти у зневіру”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ В галереї “Мистецька світлиця” (в приміщенні Київської лікарні № 8 на Мінському масиві) триває персональна виставка творів художниці Олени Голуб “Кроки до Відродження”, яку було відкрито до Дня Незалежності України. Кураторка виставки, засновниця галереї, заслужена працівниця культури України, відома мистецтвознавиця Валентина Єфремова вважає, що цей мистецький проєкт покликаний надихнути, підтримати внутрішню силу кожного та підкреслити роль мистецтва у процесі зцілення. Особливо важливою для організаторів стала позитивна глядацька реакція тих воїнів, які перебувають у лікарні на реабілітації. Адже художниці вдалось, не оминаючи реалій війни, піднятися над жахами у зверненні до світлих сторін буття. Композиції відомої медіа-художниці резонують з часом випробувань, що випали на долю нашої країни, відгукуються у серцях тих, хто долає труднощі з вірою у краще майбутнє. На відкритті виставки син художниці Андрій Яковенко демонстрував відеозвернення Олени Голуб, в якому мисткиня пояснює назву: “Відродження – у нашому серці, те, що сприятиме майбутньому: Віра, Надія, Любов. Віра в перемогу, Надія, що “запануємо ми, браття” і Любов до наших ближніх, яка допоможе нам вистояти і перемогти. Слава України!” Присутні миттєво підхопили “Героям Слава!”. Так у єдиному почутті було здолано значну географічну відстань і несприятливі обставини. Олена Голуб розповіла по телефону: “Виставка в Києві стала для мене значною подією. Адже мені досі доводиться тимчасово, до закінчення війни, перебувати в Каліфорнії. Всі мої думки про батьківщину – у творах, які можу здійснити на комп’ютері у цифровому форматі. Я стежу за подіями в Інтернеті, отримую на електронну пошту фотографії дітей, онуків, знайомих вулиць тощо, й створюю колажів ритмі своїх переживань і роздумів. Справжні почуття знаходять дорогу до тих, хто їх також поділяє. Наші загиблі воїни і безневинні жертви заслуговують на безсмертя, яке є доти, поки житимуть люди, що їх пам’ятають. Ми любитимемо захищене ними, дароване життя, взявши собі частку їхніх поглядів, пісень, що співали, віршів, які творили, розповімо дітям, а ті – далі, щоб не втрачалась єдність. Свої роботи вважаю потрібними в цьому ланцюжку. На виставці “Кроки до відродження” я демонструю роботи, вперше надруковані на полотні (після меншого розміру на папері), розміром 70х50 см, у цьому унікальність їхнього “матеріального” втілення. У серіях “Простір” і “Перемога світла” за основу я обирала щоденникові малюнки найжахливіших перших днів війни. Свої переживання трансформувала, як пережиту травму, у своєрідні абстрактні композиції. В назвах збережено дати зображень тих днів.
Робота Олени Голуб, присвячена пам’яті Максима Кривцова
У серії “Кроки до Відродження” я поєднала у колажі власний живопис і фрагмент картини Лариси Пішої, цитую відомі графіті британця Бенксі, які він створив на стінах зруйнованих рашистами будинках міст України. Піднесений настрій віри у перемогу демонструє фото, на якому я несу пальмову гілку (зроблене моєю дочкою). Так поєдную особисте ставлення з усвідомлення того, що справедливу боротьбу українців підтримують люди й митці інших країн. Назва серії “Неоконструкції” має конотацію до авангардного напрямку сторічної давнини. Колись конструктивісти створювали свої утопічні уявлення про будівництво майбутнього у вигляді чітких геометричних композицій. Свої неоконструкції я створюю з найрізноманітніших гнучких форм, що несуть життєдайність і також спрямовані у майбутнє. Чималу роль відіграють у серії зображення внучки Лєї (“Захист”) і правнучки Мії (“Лист для тата”) як розширення власного “Я” у наступних поколіннях. Їм, власне, й будувати архітектоніку країни. Серію “Київ через вікі” я почала давно (вона дещо перегукується з серією “Меморіальні портрети” 2007 року). Нині вирішила доповнити роботами 2025 року, змінивши зображальні засоби. Відчула нову актуальність у зверненні до наших великих мислителів. Під час війни їх далекоглядна мудрість підтримує стійкість духу українців, не даючи впасти у зневіру. Невмирущість великих життєдайних ідей підкреслила тим, що відомі пам’ятники змалювала неушкодженими часом, в уявному футуристичному середовищі, на старих, розмальованих графіті постаментах, в оточенні невідомих літаючих пристроїв”.
Підготувала Анна ЛОБАНОВСЬКА, мистецтвознавиця Фотографії надані Оленою Голуб
Відкриття виставки у галереї “Мистецька світлиця”: зліва направо — Андрій Яковенко, син художниці, онука Олени Голуб Лєя, засновниця галереї, мистецтвознавиця Валентина Єфремова
Театр · “Родинні конфлікти, драми, зрада і любов – вічні, адже супроводжують людство з початку його існування”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ У Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки протягом останніх трьох років регулярно з’являються постановки за творами українських класи% ків. Нині в афіші театру представлена творчість Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Миколи Куліша, Олександра Довженка. Нещодавно Іван Уривський поста% вив виставу “Земля” за однойменною повістю Ольги Кобилянської, а Микола Бабин – виставу “Зоря. Початок” за п’єсою Михайла Старицького “Талан”.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
Що є земля для кожного з нас? Народження, перші кроки, дотик матері, захищеність, любов, відкриття нових світів, становлення роду. Раптом в один момент, за одвічним законом історії людства, з’являється той, хто хоче відібрати землю. А з нею – життя і його сенс… Земля – це пристрасть, через яку розпочинаються війни, але ж вона й живить людський рід, визначає людську самість. Ми – ніщо без своєї землі, бо ми і є саме оцей прадідний Ґрунт. З’єднане одним геном, сказане одним звуком – слово земля українською та zeme литовською – інспірувало поєднання двох проєктів. Виставу “Zeme” українського режисера Івана Уривського, поставлену на початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну у Національному Каунаському драматичному театрі, та прем’єру “Землі” Івана на Батьківщині — у Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки, як діалог двох країн, двох культур, пов’язаних одним устремлінням до Свободи. Ольга Кобилянська, “ікона українського модернізму”, свідомо зробила назвою свого найголовнішого твору коротке й водночас безмежне слово земля, ніби передбачивши вселенську трагедію – Першу світову війну. Ця історія могла статися будь-де і будь з ким, адже натура людини не надто змінилася від часів її сотворіння. І ми, що живемо у третьому тисячолітті, розуміємо, що в кожному з нас закладені зерна добра і водночас – зла та ненависті. Проте, які паростки вони дадуть – залежить від нашого вибору. – Маю певний список творів, які хотів поставити ще з університетських часів. Серед них – повість Ольги Кобилянської “Земля”, – сказав режисер-постановник, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Іван Уривський. – Досить довго йшов до цієї постановки. Текст складний, до того ж це проза. Думав, наскільки ця історія театральна. Спершу поставили п’єсу в Литві. Я запропонував директору Каунаського театру кілька текстів, і ми разом обрали саме “Землю”. Це дуже хороша література, я люблю творчість Кобилянської. У литовській версії ми адаптували текст, бо вистава йде литовською мовою. А в українській версії взяли все те, що написала Ольга Кобилянська. Ми нічого не дописували, це оригінальний текст. Вистави схожі, але вони різні. Тому що різні мови, відрізняються деякі сцени. Звісно, для нас, українців, ця історія зрозуміліша. Завжди є історія, яку ми розповідаємо. Що з цього вийшло – висновок робити глядачеві. Комусь сподобається, комусь ні. Це вже емоції різних людей. Звісно,
я маю і власну думку. Це мої внутрішні відчуття. Повість була написана понад 100 років тому. Зараз інший час, але він багато в чому подібний. Можна знайти чимало паралелей. У центрі історії сім’я, а це завжди актуально. Хотів перевести сюжет дещо в іншу площину. Свого часу директор Каунаського театру мене запитав: “Чому у вас всі тексти про село?” Справді, у нас багато таких текстів. А мені хотілося зробити більш універсальну історію. Так, там звучить тема села, але щось подібне могло б відбутися будь-де. Це багатошарова історія, яка дає багато метафор та емоцій. Історія однієї сім’ї як мікромодель Всесвіту. Родинні конфлікти, драми, зрада і любов – вічні, адже супроводжують людство з початку його існування. Слово “земля” приховує безліч сенсів, і наша вистава – лише одна з можливих інтерпретацій”. Мав можливість поспілкува7 тися з акторами, задіяними у вис7 таві. Олександр Рудинський, заслужений артист України, виконавець ролі Сави: – Така роль – це справжній подарунок долі, щастя її зіграти. Принаймні мені так здається, сьогодні я це відчув на власній шкірі. Звісно, кожна роль складна. Під час показу вистави була повітряна тривога. Мені вона чимось навіть пішла на користь. За цей час пішов якийсь нерв. Другу частину вже було грати легше. Прекрасно, що у виставі симбіоз акторів Театру Івана Франка і Театру Лесі Українки. Деякі актори стали для мене відкриттям. Анатолій Ященко – мій викладач, вчив мене професії, а тепер я вперше зміг вийти разом із ним на сцену. Граємо батька й сина. Олександра Єна, народна артистка України, виконавиця ролі Матері: – Мені сподобався процес роботи над виставою, граю свою роль з великим задоволенням. Сподіваюся, що ця вистава сподобається і глядачам. У виставі йде мова про війну і землю. Минуло понад 100 років, але ми зовсім не змінилися. Анатолій Ященко, народний
“Зоря. Початок”
артист України, виконавець ролі Батька: – Цікаво було працювати з Іваном Уривським, з молодими акторами. Тим паче, що двоє зних мої учні. Це наш перший спільний досвід роботи на сцені. Серед тем, які порушуються у виставі, мене особливо зачепила тема любові, якої часто не вистачає дітям від їхніх батьків. Андрій Коваленко, виконавець ролі Михайла: – Спершу ми прочитали інсценування і повість Ольги Кобилянської. Після цього Іван Уривський сказав, що у мене буде одне з найскладніших завдань – зробити Михайла “живим”. Тому що у повісті Ольги Кобилянської він надто ідеалізований. Треба було знайти у ньому життя і, головне, показати, з чого починає і чим закінчує персонаж. Його смерть не випадкова. У повісті Ольги Кобилянської є діалектизми. Нам треба було знайти значення деяких слів. Приміром, на початку батько говорить: “Я журюся, Саво”. Для нас це слово означає “сумую”, а в творі – “тривожуся”. А загалом ми намагалися осучаснити цю історію, аби вони була поза часом. Щоб вона була актуальною сьогодні. У цьому нам допомагають костюми та декорації.
*** Першу українську п’єсу “Талан” про життя акторів та українську інтелігенцію Михайло Старицький написав для Марії Заньковецької, сам поставив і зіграв уній епізодичну роль. Це історія про світ театру і про його зворотний бік: про акторську славу й залаштункові інтриги, покликання і марнославство, підступність і заздрість... І про талант, що дає сили й наснагу жити. За 130 років свого існування одна з найкращих п’єс драматурга почала сприйматися крізь призму стереотипів. Режисер нової постановки, реалізованої у межах проєкту “Пошук”, розриває ці стереотипні пута, вдивляючись у класичний твір очима сучасних українців. Наївній, затурканій героїні, звиклій підкорятися і “руки ламати”, він дає шанс вибору: залишитися жертвою чи, нарешті, кинути виклик несправедливості? – Все почалося з того, що я зателефонував очільнику театру Лесі Українки Кирилу Кашлікову, – пригадав режисер-постановник вистави “Зоря. Початок” Микола Бабин. – На той час у Театрі корифеїв (м. Кропивницький) я працював над проєктом “На хуторі Надія”. Сказав Кирилу Григоровичу, що хочу як режисер взяти участь у проєкті Театру Лесі Українки “Пошук”. Розповів про свій режисерський досвід. Він зв’язав мене з завідувачем літературно-драматичної частини театру Борисом Куріциним, який опікується проєктом “Пошук”. Саме Борис Олександрович запропонував мені для постановки п’єсу Михайла Старицького “Талан”. До цього я не знав тексту взагалі. Спершу мене насторожило те, що головна героїня багато страждає, а в кінці помирає. Наступного дня перечитав п’єсу ще раз, враження від прочитаного вже були дещо інші. Після цього я склав для себе канву, написав інсценування. Скоротив персонажів – у Старицького їх більше двадцяти, а в мене вісім. Від початку роботи над виставою вже знав, що головна героїня не буде помирати. Вона має прогнати всю ворожу культуру і вороже налаштованих людей з театру. Це допомогла зробити пісня, з якої починався український театр “Віють вітри, віють буйні”. Цю пісню під час свого дебюту на професійній сцені співала Марія Заньковецька, якій Старицький присвятив п’єсу “Талан”. І у нас головна героїня не Лучицька, як у п’єсі, а таки Заньковецька. Ми прагнули зробити такий світ, таку історію, де Заньковецька не є страдницею. Адже насправді вона була суперзіркою, на яку рівнялися і з якою хотіли грати вистави. Їй заздрили. У підборі акторів мені ніхто не допомагав (такими є умови проєкту “Пошук”). Я почав ходити на репетиції інших вистав, вивчав сайт театру. Допомогло те, що частину трупи театру я вже знав. Хтось погоджувався брати участь у моїй виставі, хтось відмовлявся. Потрібно було зацікавити акторів. Коли визначилися з виконавцями, почалися репетиції. Я свідомо змінив назву “Талан” на “Зоря. Початок”, тому що наша героїня зірка. Якоюсь мірою це феміністична історія. Сьогодні маємо багато актрис – аналогів Марії Заньковецької. Героїня уособлює собою Україну, яка перемагає ворога. А так як це
“Земля”
вистава про театр і головна героїня театральна актриса, показуємо, що в Україні український театр перемагає театр російський. В українському просторі був великий сегмент російського театру. Ми виганяємо його українською піснею, з якої почався український театр. Проганяємо все російське з України. І тому – початок. Початок України ми побачили і в Театрі Лесі Українки у 2022 році, коли почалася Велика війна. Про дійових осіб. Є такий персонаж Андрій Антипов (актор Петро Зузяк). Я його зліпив з двох героїв. Це прототип Суворіна, який не любив український театр, але коли побачив Заньковецьку в ролі Наймички, то був у захопленні. А ще є у п’єсі Юркович – характерний хитренький журналіст. Я об’єднав цих персонажів і зробив більш об’ємного Антипова. З одного боку він любить Заньковецьку, а з іншого це малорос, який не бачить себе в Україні. На жаль, таких у нас багато і сьогодні. Вважаю, що вийшов досить цікавий образ людини, яка хоче поїхати до Росії і там побудувати своє життя. Слабохарактерний Марко Жалівницький (Валерій Гайфулін або Віталій Метерчук) теж кохає Заньковецьку, але не може наважитися освідчитись їй у любові. Водному зі своїх листів Старицький писав, що прототипом для цього образу став корифей українського театру Марко Кропивницький. Юрія Котенка (Михайло Аугуст) я б назвав прототипом Карабаса Барабаса. Він усіх обманює, молодим актрисам дає ролі “через ліжко”. Він використовує Заньковецьку. Хоче заробити на ній гроші, але не поважає її талант, заздрить. І четвертий чоловік, який її кохає, але залежить від своєї мами, – Антон Квітка (Юрій Кухаренко). Ми тут побачимо віддалену аналогію з Чеховим, у якого були незрозумілі стосунки із Заньковецькою. Квітка слабохарактерний, не може розірвати з мамою ментальні зв’язки. Всі чотири чоловіки хочуть чогось від головної героїні. Серед жіночих образів антагоністка Марії Катерина Квятковська (Софія Гущик), яка страшенно заздрить її успіху, славі. Вона плете інтриги, щоб забрати головні ролі собі. Таке саме і зараз можна побачити практично в кожному театрі. Інша актриса цього театру, помічниця Заньковецької Маринка (Дар’я Овчаренко), яка любить Марка Жалівницького. В
Арт#калейдоскоп · “Це не реконструкція історії. Це реконструкція зламу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
якийсь момент вона теж починає конфлікти з Заньковецькою. Тому що головну героїню любить її коханий і це, відповідно, стає на заваді їхніх стосунків. Ще є мама – Олена Квітка (Любов Солодова), яка теж заздрить Заньковецькій, бо та забрала увагу сина на себе. Також їй не подобається те, що Марія українська артистка. У п’єсі мама говорить російською мовою, але ми вирішили максимально обмежити російську в нашій виставі. Вона говорить у виставі українською, але в неї на грудях гергіївський хрест. І відповідно є головна героїня, яка потребує уваги, підтримки друзів, однак не має звідки їх взяти. Вона альтруїстка, працює для людей, а її просто використовують. Відповідно, Марія нещасна у цьому театрі. Бо тут її не люблять, не визнають, а лише використовують. В особистому плані вона теж не щаслива, бо Антон не може дати того, що їй треба. А щаслива вона лише з українським театром. Я довірився художниці Стефанії Цап, яку особисто запросив до участі в проєкті. Вона сказала, що все має бути яскравим, з подразливим світлом. Мета – залучити до театру іншу публіку. Залучити того глядача, який розуміє, що життя зараз динамічніше, ніж було 15-20 років тому. А костюми задля економії взяли з підбору. Герої пишуть на дошках крейдою ремарки з п’єси. Давно хотів використати цей прийом. Хотілося перевести театральну дію в нову мову. Давалося акторам це непросто, бо вони не звикли до нових форм і прийомів. Для мене важливо, коли героїня української п’єси йде на тлі цих ремарок – “страждає”, “плаче”, мов Король Лір. Вона не йде через тужливу музику, а це чисто акторська робота Гелени Сергутіної. Вона дуже добре впоралася зі своїм завданням, вважаю її чудовою акторкою. Героїня українського сюжету йде на тлі цих ремарок. Ця героїня в українській культурі страждає, плаче, ламає руки, вмирає. Мені була дуже важливою ця мізансцена. Хореографиню Ірину Клименко я зміг переконати, що матеріал насправді дуже цікавий. Я пропонував музику, і ми шукали разом. При цьому враховували, що це мікросцена і тут не можуть бути якісь пафосні рухи.
Арт#калейдоскоп · “Це не реконструкція історії. Це реконструкція зламу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА
Це вистава-сповідь. Її дія розгортається не в конкретному місці й не в конкретному часі, а в пам’яті. Перед нами – людина, поет, що колись зробив хибний вибір. І тепер, у тиші власної свідомості намагається пригадати: з чого все почалося? Коли саме він зрадив себе? Це історія про поета, що став голосом держави, якої боявся. Побудував блискучу кар’єру в тоталітарному суспільстві. А ще це історія любові, яка не сталася. Любові, що народилася в революційну весну і була затоптана кіньми революції. Любові, що не витримала амбіції та запалення егоцентризму, не змогла побороти страх. У виставі не подають біографію, але не приховують: роздуми про головного героя спровоковані роздумами про життя Павла Тичини. Людини великого дару й великої внутрішньої травми. Творці вистави працюють із текстом Куліша, мов із матеріалом пам’яті: монтують спалахи, образи, ідеї, звуки, як це, можливо, робив би сам Курбас. У сценічному просторі оживає не лише сюжет, а й естетика українського авангарду 1920-х – як візія, як втрачена можливість, як луна. Це не реконструкція історії. Це реконструкція зламу. – Сьогодні визнають геній текстів Миколи Куліша. Проте змістовно більшість із них потребують серйозної інтерпретації та переоцінки, – зазначив режисерпостановник вистави Дмитро Весельський. – Якщо оцінювати конфлікт, драматургічні колізії, парадокс, художню напругу – все це в Куліша на найвищому рівні. Але все-таки його п’єси – продукт непростого часу, в якому вони народжувалися. Ці твори, ймовірно, написані великою мірою під тиском самоцензури і цензури зовнішньої. Аби ці тексти могли бути поставленими, вони мусили бути саме такими. Складно зрозуміти рівень щирості автора. Деякі фрагменти його п’єс звучать, як комуністична агітка. З великою вірогідністю ці фрагменти – вимушений крок. Але, тим не менше, це є. Звичайно, розумний читач або глядач відчує і побачить, що на відміну від тупих пропагандистських текстів текст Куліша складний. Попри те, що він іноді оспівував радянську владу, його твори були заборонені. Більшовицький устрій відчував у них загрозу. Сьогодні ж перед режисером, який береться за Куліша, – виклик: зрозуміти, які слова не з нашої доби, не нашого часу, мають звучати сьогодні, щоб не викликати шаленого внутрішнього опору. Тексти класика потребують змістової надбудови, зміни ракурсів. В Українському малому драматичному театрі, де я працюю художнім керівником, поставив п’єсу Куліша “Маклена Ґраса”. Прем’єра відбулася у 2018 році. Спершу вистава складно знаходила свою аудиторію, але після повномасштабного вторгнення стала користуватися великим глядацьким попитом. Глядач зріс у своїй цікавості до української драматургії, української культури, і наша вистава потрапила на гребінь цієї хвилі цікавості. “Маклена Ґраса” – дуже добре написаний текст, в ньому є багато того, що цікавить суспільство. В ньому можна шукати і знаходити відповіді на складні, хвилюючі питання про історичні помилки нашої держави. Власне, цього ще більше в “Патетичній сонаті”.
блення Миколи Стринадюка, що володіє понад двома сотнями авторських творів, – усіх їх зараз можна побачити на виставці в музеї.
Ця п’єса вже давно була в моїй режисерській торбинці. Прочитав текст на третьому курсі навчання в університеті. Він тоді мене заінтригував. Навіть колись обговорював можливість поставити його у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Цій ідеї симпатизував тодішній художній керівник театру Едуард Митницький. Але він не наважився на такий крок, і я думаю, що це було правильно. Тоді я був недосвідченим режисером і навряд чи зміг би подужати такий непростий і глибокий текст. А сьогодні текст “Патетичної сонати” здається мені особливо резонуючим. Тому що він не в останню чергу говорить про наш історичний шанс побудувати державу на початку ХХ століття. Не можна сказати, що ми не скористалися цим шансом. Можливо, доречніше вважати, що у нас цей шанс украли. Це дуже цікава історична доба – 20-ті роки, період революцій і національних змагань. Цей текст, як на мене, при ретельному погляді є сатирою на популізм, на боротьбу ідеологій. Насправді Куліш нікого тут не шкодує. Він дуже гостро висміює всі сторони політичного конфлікту того часу. На горіхи дістається всім: націоналістам, комуністам, імперцям і тим, хто боїться зайняти будь-яку з позицій. І це робить текст досить об’єктивним. Куліш не дає простих відповідей. Навпаки, він дуже добре змальовує складність ситуації, в якій були люди в той історичний період. Радію, що у мене була можливість реалізувати цей задум саме в Молодому театрі. Звісно, якби в цей же час мене запросили до іншого театру, то, можливо, я запропонував би цю п’єсу. Тому що вона в мені вже дозріла. Але саме для трупи Молодого театру грати Куліша – правильна річ. Бо Куліш – це улюблений автор патрона Молодого театру Леся Курбаса. Це не перший мій досвід співпраці з Молодим театром. До того, як я став художнім керівником Українського малого драматичного театру, поставив тут у 2016 році виставу “Поступитися місцем”. Вона кілька років йшла в репертуарі. Колектив я знав. Можна сказати, що ми завжди товаришували театрами.
Працювати було дуже цікаво. Ми не тільки зверталися до цієї п’єси, а ще намагалися інтуїтивно дослідити, зрозуміти й відтворити деякі принципи театральних пошуків Курбаса. Зокрема, одного з курбасівських періодів. Намагалися цим способом творити театр. Звичайно, це не спроба музейної реконструкції. При дослідженні тексту намагалися не ігнорувати сьогодення. Це не просто відтворення естетики того часу. Ми прагнули бути актуальними, говорити гостро, враховуючи досвід, якого не було, коли писалася ця п’єса. Гіркий сімдесятирічний досвід існування Радянського Союзу. Дуже задоволений співпрацею з хореографкою та авторкою пластичного рішення Ніною Змерзлою. Паралельно зі мною вона провела своє дослідження роботи з тілом, роботи з ритмом. Ми приділяли цьому багато уваги. Також неймовірно задоволений співпрацею з художником цієї вистави Борисом Орловим, який створював простір і допомагав відбутися саме такому театру. Репетиції були цікавими через спроби синхронізувати в єдиний художній потік роботу з простором з Борисом Орловим і пластику з Ніною Змерзлою. Це співпраця і взаємодія простору, руху та тексту. Репетиційний процес тривав довго. Стартував ще до нового року, а потім переривався і ускладнювався різними чинниками. Я продовжував працювати в Малому театрі. Тому ми не могли дозволити собі репетиції з ранку до вечора. Актори теж були задіяні в інших постановках. Зізнаюсь: я ніколи не працював з подібною формою. І взагалі – велика сцена для мене рідкість. Я прийшов без готових рецептів, але з певними задумами. Дуже вдячний колективу Молодого театру. Вони з великою цікавістю підключилися до процесу пошуку. Не все нам вдавалося одразу. Заходили в певні глухі кути. Пробували робити деякі речі, а вони не вдавалися. І ми мусили від них відмовлятися. Іноді це стає травматичним досвідом для акторів – і вони перегорають. А тут ми спільними зусиллями, навіть наступаючи на якісь граблі, переборювали всі труднощі і йшли далі. Ентузіазм акторів не зникав. Навпаки, вони тільки запалювалися. Я задоволений цією співпрацею, готовністю команди йти у невідоме. У нас був екстремальний випуск вистави, особливо в останній період. Незадовго до цього у театрі відбулася попередня прем’єра, і у нас було надзвичайно мало часу для роботи на основній сцені. Тому випускали виставу в шаленому ритмі. Це стосується звуку, світла, з’єднання всього в єдине полотно. Оцінюю виставу як перспективну, але таку, якій ще треба відбутися. Вдячний нашим глядачам, які були першопрохідниками цієї дороги і так нас підтримали. За цей період я засумував за рідним театром. У найближчій перспективі з радістю повернуся до роботи зі своєю командою. Але за нагоди залюбки попрацюю з іншими театрами, в тому числі з Молодим.
Київський національний академічний Молодий театр нещодавно звернувся до творчості одного з найвидатні% ших українських драматургів ХХ століття Миколи Куліша. На великій сцені театру відбулася прем’єра його “Пате% тичної сонати”.
Арт#калейдоскоп · “Це не реконструкція історії. Це реконструкція зламу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Оксана ЯСІНСЬКА, завідувачка Музею писанкового розпису Світлина надана музеєм
Під такою назвою в Музеї писанкового розпису урочисто відкрито ювілейну виставку талановитої писанкарки, майстрині народної творчості Прикарпаття, випускниці Косівського училища декоративно-прикладного мистецтва ім. В. Касіяна Віри Борис-Татарчук з Косова. На виставці представлено понад чотири сотні унікальних мініатюрних авторських творів пані Віри, її чоловіка – світлої пам`яті Сергія Бориса (1972–2018), відомого писанкаря, випускника вже згаданого мистецького навчального закладу, та доньки Анастасії, випускниці Косівського державного інституту декоративного мистецтва, що активно продовжує і творчо розвиває традиції писанкарства. У кожній з представлених писанок, написаних на курячих, гусячих та страусиних яйцях, передано неповторне бачення традиційних гуцульських і покутських символів-оберегів, трипільських мотивів, майстерно інтерпретованих у складних композиціях, що захоплюють довершеністю та філігранністю, вирізняються авторським почерком, створеним подружжям за час тридцятилітньої творчої діяльності. Вишукані писанкові розписи обдарованої родини прикрашають чимало приватних збірок, зокрема відомого різьбяра, яскравого представника косівської мистецької школи художнього різь-
16 Презентація · “Жити за їхніми заповітами мусимо, щоб перемогти в російсько-українській війні за незалежність України. Війні за нашу ідентичність”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Олександр Алфьоров, Галина Дацюк, Марія Яремчук. У центрі — Наталія Осьмак
Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ розповідає про свій шлях до Батька, якого не знала і до якого не мала жодних почуттів, аж поки не дізналася, ким він був насправді. Поки не пізнала його через листи, через його трагічну долю. І нарешті полюбила відданим серцем доньки. Лінія оповіді – і про особисту історію, і водночас розкриття постаті Кирила Осьмака як державника, видатного діяча національного-визвольного руху, члена ради УНР, діяча ОУН, українського вченого-енциклопедиста. Дорога пані Наталі до Батька почалася понад 30 років тому назад. За цей час вона опрацювала сотні аркушів особових справ, архівних документів, простудіювала масу літератури, сотні раз перечитала батькові листи з тюрми. Так крок за кроком він ставав видимим для неї і для України. Адже від 1944 р., коли його вчетверте і востаннє заарештували під час чекістської облави, – аж до відновлення Незалежності України, – ім’я Осьмака замовчувалося. Майже пів століття. За “участь
“Наша мета – Українська Самостійна держава на українських етнографічних землях. Будемо боротись за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя”. Ці слова належать Кирилу Осьмаку, президентові Української Головної Визвольної Ради. Допрем’єрний показ фільму “неВідомі українці. Кирило Осьмак” про цю легендарну особистість відбувся у книгарні “Сенс” в рамках проєкту “Друзі історії”. Із захопленням подивилася його на запрошення пані Наталії Осьмак, доньки Кирила Осьмака, громадської діячки, подвижниці з увічнення Батькового імені. Фільм режисерки Марії Яремчук – не просто блискуча фахова робота, він творився серцем. А такі фільми мають притягальну силу довіри. Головна героїня кадру – Наталя Кирилівна Осьмак – щиро у контрреволюційній банді” Особлива слідча комісія винесла йому вирок – 25 років тюрми. За 4 роки катувань і слідства він не зламався і не визнав жодного обвинувачення. Його викликали 230 разів на допити, на яких визнано, що “Кирило Осьмак є ідейним українським націоналістом, готовим піти на смерть, ніж погодитися на дії проти ОУН, тому становить особливу небезпеку і звільненню або скороченню терміну на половину не підлягає...”. Виснажений фізично і морально, нескорений президент УГВР (підпільного парламенту воюючої країни) Кирило Осьмак загинув у Володимирській тюрмі 1960 р. Перепохований донькою Наталею Кирилівною в Києві 2004 р. на Байковому кладовищі, під козацьким хрестом. Фільм відкриває правду про злочини росії проти України, бо в усіх справах національність українець звучало як вирок. Водночас фільм засвідчує самопосвяту ідеї визволення України таких незламних борців як Кирило Осьмак. Жити за їхніми заповітами
Слово має журналістка Галина Дацюк мусимо, щоб перемогти в російсько-українській війні за незалежність України. Війні за нашу ідентичність. Вітаю, пані Маріє, – це успіх. Дякую, дорога пані Наталю, за вашу величезну роботу в підготовці фільму, за дивовижну розповідь – емоційну, щиру і фахову. 50 хвилин минає, як одна мить і залишає в серці, хоч і гіркоту, алей радість від приналежності до нації нескорених. Ви справжня і гідна донька Президента. Щастя жити в одночассі з вами. Такі фільми про нас важливі і для міжнародної спільноти. Тож приємно було почути, що 1 вересня “неВідомі українці. Кирило Осьмак” покажуть у Німеччині. Рада була зустріти на допрем’єрному показі творчого побратима, а нині очільника Українського інституту національної пам’яті Олександра Алфьорова. Подарувала щойно видану книжку Миколи Процюка “Воскресіння через пів століття” про начальника штабу УПА-Південь Василя Процюка-Кропиву. Задумали презентацію – трохи згодом, але обов’язково. Імена Героїв, полеглих за волю України, які воскресають через пів століття забуття, – і Кирила Осьмака, і Василя Процюка, і Романа Шухевича, – свідчать, що Україна завжди боролася. В умовах війни вона формувала і вишколювала свою армію, вигравала битви, формувала парламент, обирала президентів. Ця історична правда була цикутою для ворогів, тому вони стирали її з пам’яті, вибиваючи найдостойніших. Сьогодні москва продовжує свої криваві танці... Тому нам такі фільми потрібні, як набої.
Майбутній Президент УГВР Кирило Осьмак з матір’ю. 1912 р.
16 Презентація · “Жити за їхніми заповітами мусимо, щоб перемогти в російсько-українській війні за незалежність України. Війні за нашу ідентичність”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Переглянути і завантажити всі цьогорічні номери газети “Слово Просвіти” в pdf-форматі можна у Вікісховищі за посиланням: https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Slovo_Prosvity,_2025 Перейти до pdf-архіву попередніх років можна, скориставшись спеціальним навігаційним шаблоном, що розміщений над файлами в категорії Вікісховища. Потрапити в архів “СП” на Вікісховищі можна також зі сторінки “Слова Просвіти” у Вікіпедії. Посилання на нього розміщене в інформаційному шаблоні в правій частині сторінки.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Презентація · “Жити за їхніми заповітами мусимо, щоб перемогти в російсько-українській війні за незалежність України. Війні за нашу ідентичність”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ