Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №45 за 2023 рік

16 с. · 28 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 45 (1230), 9—15 листопада 2023 Кирило Стеценко: “Наша правда підкріплена силою тисячоліття” ВІКТОР ТЮТЮН

У Переяславі на Київщині з благодійною програмою для скрипки соло “Дух України” виступив скрипаль-віртуоз, композитор, культуролог, педагог і керівник столичної “Просвіти”, народний артист України Кирило Стеценко. Презентувавши свій авторський музичний проєкт минулого року, пан Кирило мав уже десятки виступів в Україні і за кордоном, на яких збирає кошти для потреб Збройних Сил України. Зокрема, він підтримує спільний проєкт Видавництва Марка Мельника та АрміяInform із безоплатного поширення книги “30 війн із zаклятим сусідом” серед українських військовослужбовців. – Мій музичний проєкт має назву “Дух України” і він призначений як для України, так і для інших країн світу. Якщо сформулювати його суспільну мету, то це утвердження української культурної ідентичності через музику, бо музика має свою неповторну мову, це мова української душі, якою вона розмовляє з Богом. Я так думаю, що і для українців, і для закордонної публіки важливо розуміти, в чому ж оця самобутність української душі. А музика — це найкращий інструмент, який показує цю самобутність, — розповідає Кирило Стеценко. — А крім того це, безумовно, піднесення бойового духу, духу Перемоги. Бо всі ці композиції концентрують український дух і спрямовують його на реалізацію великої мети. У Храмі святого рівноапостольного князя Володимира Великого в Переяславі митець виконав духовно піднесені твори “Інтегральний славень”, “Три українські танці”, “Дума одвічна”, “Колискова для Квітки”, “Вавилон від Івана (Буковинська рапсодія)”, “Щедрик”, “Ой, діду” та “Серце Бога”. Слухачі підспівували та дякували гучними оплесками. Присутніх вітали міський голова Переяслава В’ячеслав Саулко, ректор Університету Григорія Сковороди Віталій Коцур, а також начальник відділу культури і туризму Переяславської міської ради Валентин Шуткевич. Кирило Стеценко повідомив, що його син зараз захищає Україну на фронті, тож йому перерахує частину коштів, зібраних на концерті. А інша частина буде переказана Видавництву Марка Мельника на друк книги “30 війн із zаклятим сусідом”, перші примірники якої вже вирушили до підрозділів Сил оборони України. Також примірник видання був переданий до бібліотеки Університету Григорія Сковороди в Переяславі, директорка якої Ольга Шкира чи не найбільше вболівала за успішне проведення концерту Кирила Стеценка в рідному місті. – Я як голова Київської “Просвіти” бачу, що мій проєкт “Дух України” і проєкт “10 тисяч книг для ЗСУ” Видавництва Марка Мельника мають однакову мету. І в цьому є великий сенс для об’єднання наших зусиль, тому Київська “Просвіта” через проєкт “Дух України” приєднується до кампанії збору благодійних коштів на друк книги “30 війн із zаклятим сусідом”. Вірю, що їх спочатку буде 10 тисяч, а потім і 100 тисяч. Бо ці книжки – стратегічна ментальна зброя. Те, наскільки добре людина, яка воює, зрозуміє сенс цієї війни для України, настільки вона стане сильнішою. Вона за цим побачить усю глибину віків, побачить українську правду і твердість духу, вона зможе спертися на боротьбу наших дідів і прадідів, – наголошує Кирило Стеценко. – Як людина, яка займається мистецтвом, яка працює в сфері духовній, я переконаний, що війни виграють тільки тверді духом і ті, хто воюють за правду. Вони завжди перемагають тих, хто воює заради якихось матеріальних вигод або дрібних тимчасових інтересів. І наша правда – підкріплена силою тисячоліття. Євген БУКЕТ Фото автора і Миколи Богатиря ВОЛОДИМИР КРИНИЦЬКИЙ ОЛЬГА ГАВРИЛЮК
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ПЕРЕДПЛАТА—2024

Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) вже можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість передплати зросла вдвічі через незалежні від редакції причини. Проте ми віримо, що і це випробування ринком під час кривавої російсько-української війни згуртує нас. Будьмо, друзі, разом із українським "Словом Просвіти"!
Разом — до Перемоги! · “У цього Голіафа і пращі свої є, і їх чимало, і голів у нього аж 140 мільйонів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тощо. Залужний констатує, що замало було і є причин для ведення ефективного наступу ЗСУ за поточних обставин, коли ворог очухався і змінив тактику та способи ведення війни. Він констатує це з прикрістю й сумом, а не звинувачує чи тролить. Тому роздмухані і тріумфально анонсовані недорікуватою пропагандою чинної української влади очікувані сподівання на грандіозний успіх літньої наступальної кампанії обернулись великим розчаруванням. Не можна жити і керувати державою у стилі шоу-бізнесу, з якого вийшли сьогоднішні українські державні очільники. Особливо згубно це робити під час геноцидної війни ворога на винищення української державності і української ідентичності як такої. Це не шоу, це смертельна війна за існування народу. Правді краще дивитися в обличчя, суворій правді, насамперед, бо саме вона дає змогу конструктивно планувати і діяти. Саме це й робить Залужний, коли говорить, що наш наступальний план не був успішним, але це не провал, а необхідність перелаштуватись відповідно до нових реалій війни, зробити правильні висновки і йти своєю дорогою до нашої перемоги. Головком знайшов мужність і мудрість сказати неприємну й сувору правду. Тільки такий підхід має перспективи для виправлення власних помилок, які він теж не став приховувати. Залужний взяв на себе сміливість назвати чесну, реальну кількість убитих окупантів – 150 тисяч, що відрізняється від числа, яке оприлюднює ОП. 150 тисяч – число вбитих московитів на війні, яке називають фактично всі західні воєнні спеціалісти. Нам нема чого соромитись і щось перебільшувати чи применшувати. За оцінками західних джерел, число полеглих бійців за нашу свободу, тобто наші втрати, – 70 тисяч. Страшна кількість, але вона понад вдвічі менша за кількість покараних смертю окупантів з імперії зла, і при тому варто зазначити, що наші втрати початкової стадії масштабної війни були значними доти, поки почала надходити допомога зброєю і боєприпасами від наших партнерів, а також зник ефект провальної підготовки до масштабної навали. Ці жорстокі провали на совісті політичної влади і тих виборців, що її обрали, байдуже, подобається їм така правда чи ні. Визнання своїх помилок – важливий чинник, що торує наш шлях до перемоги і уникнення таких помилок у майбутньому. Залужний наголошує, що для нього було неприємною несподіванкою те, що ця величезна кількість втрат живої сили окупантів будь-яку іншу сучасну державу призвела б до поразки у війні, але з Московією цього не сталось. Не хочу бути неправильно зрозумілим, але для мене такий факт не став несподіванкою, оскільки за моєю оцінкою, якої я дотримувався і дотримуюсь зараз, втрати живої сили такого рівня не здатні призвести Москву до капітуляції, бо ми маємо справу з навіженою ментальністю орди, де втрати живої сили мають значущість лише тоді, коли вони набувають чисел на порядок вище, тобто мільйони. Це споконвічні ординські традиції “гарматного м’яса”. Звісно, йдеться про мільйони не лише вбитих, а всіх безповоротних втрат – полонених, без вісті зниклих, важкопоранених, інва-
Разом — до Перемоги! · “У цього Голіафа і пращі свої є, і їх чимало, і голів у нього аж 140 мільйонів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Усе не так песимістично

Я зробив кількатижневу павзу, не продукував свої огляди подій нашої визвольної війни проти московських окупантів саме через очікування, що верховне командування має дати розгорнутий аналіз свого бачення ходу війни на цьому етапі, оскільки ще кілька місяців тому стало зрозуміло, що війна переходить у якісно новий вимір, який потребує нових підходів, новітніх стратегії й тактики її ведення. Віктор СКОРИК, оглядач “СП” Я не очікував такого аналізу від політичного керівництва, і в цьому я не помилився. Чинна українська влада захоплена переважно своїм пропагандизмом, самопіаром та шоу-ефектами, а Зеленський занурився в нарцистичну роль месії. Я очікував стратегічного аналізу саме від головних фахівців військової справи, тобто верховного командування, і такий аналіз відбувся. Минулого тижня видання The Economist опублікувало одразу три аналітичні матеріали, присвячені цій війні, два зних – дайджест та розгорнутий аналіз за підписом Валерія Залужного, а третій матеріал є редакційним переказом інтерв’ю, яке Залужний дав цьому виданню. Зазначу: третій матеріал, мабуть, саме тому, що це переказ, а не власне інтерв’ю, мені найменше хочеться препарувати, оскільки тут забагато оціночних суджень самої редакції і, як на мене, суджень не дуже фахових, газетярських, із довільним і очевидно не дуже точним перекладом сказаного Залужним; власне прямої мови генерала там мало, редакція трактує сказане на свій смак та розуміння. А саме інтерв’ю не опубліковано, принаймні поки що. Тому особливу цінність з цих трьох публікацій має саме аналітична стаття в розгорнутому вигляді, яка, без сумніву, є колективним доробком Генерального штабу ЗСУ на чолі з Головнокомандувачем. Лейтмотивом цієї статті є пошук методів і способів уникнення загрози вповзання цієї війни в позиційний статус, на кшталт “окопної” Першої світової війни, оскільки становище позиційної війни в перспективі є вигідним Москві та несе загрози для України. Моя преамбула: війна – це боротьба технологій і ресурсів. Якщо одна зі сторін має значно вищі воєнні технології, аніж наявні у противника, або має значно переважаючі ресурси, вона перемагає у війні. Якщо технології та ресурси рівні, то настає паритет, глухий кут її перебігу, війна стає затяжною, виснажливою і закінчується перемогою однією зі сторін лише тоді, коли у неї з’являються або нові технології, або додаткові ресурси, наприклад союзники зі своїми ресурсами. Перевага в технологіях має більшу цінність, аніж перевага у ресурсах, але за умови ведення маневреної війни і відповідної їй стратегії і тактики; неправильна тактика і стратегія, помилки та зволікання призводять до суттєвого нівелювання технологічних переваг, і в подальшому підвищують роль ресурсів. Це три основні чинники успішності чи неуспішності війни: 1) наявні і широко впроваджені технології; 2) грамотна тактика і стратегія ведення війни; 3) ресурси. Залужний у своїй статті чесно визнає, що можливості маневреної війни на сьогоднішньому етапі значною мірою втрачені, що на цей час склався паритет сил: у нас, завдяки допомозі наших партнерів, збільшилась кількість високотехнологічних інструментів ведення війни, але ресурсна перевага на боці нашого противника. Хоча ця перевага окупанта значно зменшилась за минулі 20 місяців війни в результаті ефективних дій нашого війська, але якщо війна повністю увійде в позиційну затяжну фазу, то Москва з часом має можливість свою ресурсну перевагу відновити і збільшити. Адже війна йде на нашій території, отже, Україна зазнає руйнацій і збитків, до яких долучаються ракетні та дронові удари по будь-якій точці нашої території, натомість ми не маємо технологій і можливості завдати таких ударів по території ворога за браком ракет великої дальності, а також тому, що цей монстр має площу 17 млн кв. км. Біблейський варіант перемоги Давида над Голіафом тут не релевантний. Одним асиметричним ударом з пращі в голову Голіафу-московитянину його не оглушити, щоб потім відтяти голову, – це лише міф. У цього Голіафа і пращі свої є, і їх чимало, і голів у нього аж 140 мільйонів. Тому наш шлях до перемоги – це досягнення технологічних переваг над ворогом власними інтелектуальними силами і за допомогою технологічних здобутків наших партнерів, це також вибір правильних стратегій і тактик ведення двобою з цим Колосом, це наша гнучкість, маневреність, динамічність і усвідомлена стійкість та єдність. Саме це мають на увазі наші партнери, коли говорять: “допомога Україні, скільки потрібно”, тобто стільки, скільки потрібно, щоб Україна могла вийти на всі свої легітимні державні кордони; стільки, наскільки послідовно і неухильно українці готові битися за допомогою наших партнерів, щоб досягти цієї мети. І коли наші партнери говорять, що вони все зроблять, аби Україна не програла, це не означає, що вони не хочуть нашої перемоги, бо визволення всіх наших легітимних територій – це і є наша досяжна перемога. Так, увійти в нацистську Москву і встановити там свій прапор Перемоги, як колись у нацистському Берліні, – цього не буде, принаймні поки що. Але вихід на свої кордони повністю легітимізує наш вступ у НАТО. І жодних домовленостей і перемовин з імперією зла – ані до того, ані після того. Не всі війни закінчуються за столом переговорів, як нав’язливо бубонять із різних вуст оракули у кабінетах та на диванах; це твердження не тільки брехня, а й пастка для нас; пастка, яка фабрикується з “благих” намірів (аби здихатись цієї війни), а ще більш підступна пастка від злих москвинських намірів – аби уникнути подальших санкцій і репарацій на користь України і повернути собі, “святій і невинній”, статус повноправного члена світового правопорядку; ілюзія про ПРБ – “прєкрасную росію будущєго” – має бути назавжди на смітнику історії. Залужний у своїй статті називає 5 напрямків роботи для нас і наших партнерів, щоб уникнути занурення в болото позиційної війни. Усі ці напрямки в тій чи іншій мірі та формі я викладав у своїх оглядах. Ось вони скорочено, приблизно в тому форматі, як їх сформулював Головнокомандувач ЗСУ, як резюме своєї аналітичної праці – основні висновки: “Перехід війни до позиційної форми призводить до її затягування та несе великі ризики як для ЗС України, так і для держави в цілому. До того ж, це є вигідним противнику, що всіляко намагається відновлювати та нарощувати свою воєнну могутність. Для виходу з позиційної форми на нинішньому етапі ведення війни насамперед необхідно: завоювання переваги у повітрі; подолання глибокоешелонованої системи мінно-вибухових загороджень; підвищення ефективності контрбатарейної та радіоелектронної боротьби; створення та підготовка необхідних резервів. Слід узяти до уваги те, що суттєву роль у виході з позиційної форми ведення війни відіграє повсюдне використання у військовій справі інформаційних технологій та раціональна організація логістичного забезпечення. Необхідність уникнення переходу від позиційної форми до маневреної зумовлює потребу в пошуку нових та нетривіальних підходів до подолання військового паритету з противником”. Щодо зволікання з необхідною і вчасної допомогою від наших партнерів. Так, це є. Але розкрутити суспільну думку західних спільнот на користь допомоги Україні та зрушити інерцію “благосних” десятиліть недорікуватого пацифізму – це не швидка і організаційно складна справа. Конструктивний пацифізм – це бачити реальний світ і зробити його таким, щоб потенційний агресор знав, що він отримає жорстку і рішучу відповідь, якщо реалізує свої агресивні наміри. Хочеш миру – будь готовим до війни. Десятиліття сну розуму західної суспільної думки в теплій ванні “кінця історії” відкрили дорогу в пекло нового перерозподілу світу. У результаті зараз світ, без перебільшення, стоїть над прірвою глобальної війни, Третьої світової, війни, яка для України триває вже 10 років: 8 років у гібридному форматі і 20 місяців повномасштабного геноцидного штибу. Все так, Захід проспав, десь недорікувато, десь лукаво, а десь егоїстично. Вибачте за банальність, але історія вчить того, що нічого не вчить, точніше – мало чого вчить. Але зрушення є. На допомогу нам все-таки відгукнулись, тому що побачили неймовірне диво – героїчний і ефективний опір українського народу нацистській Московії при колосальній перевазі окупантів у воєнній потузі. Відгукнулись і стали допомагати. Ось звідки народилась формула: допомога Україні стільки, скільки потрібно. Тому, хто б’ється за свою свободу, йде допомога. Залужний у цьому контексті констатує факти саме як військовий фахівець і чітко це артикулює. Вчасна чи запізніла і ефективна або ж малодієва допомога – це сума об’єктивних чинників разом із суб’єктивними, за переваги об’єктивних. За минулі 20 місяців війни Україні надійшло військової допомоги (саме військової, тобто зброя і боєприпаси) приблизно на суму 100-120 млрд доларів США. Для розуміння масштабів: військовий річний бюджет держав НАТО складає 1,2 трлн доларів, тобто близько 10% цього бюджету було направлено на допомогу Україні. Це гроші платників податків у цих державах, тому без їхнього схвалення і підтримки нічого б не було. Велике значення мало визначення пріоритетності: що вкрай необхідно саме зараз, а що потім – у рамках бюджету допомоги, який визначили парламенти. Скажімо, 30 літаків F-16 загальною вартістю в 1 мільярд доларів, до яких ще треба додати вартість відповідних боєприпасів, зброї, інфраструктури їхнього обслуговування і витрати на це, окрім великих грошей, ще чимало часу на навчання пілотів та інженерно-технічного персоналу – чи надіслати совєцькі літаки з країн колишнього Варшавського договору? Або надіслати не високотехнологічні та з невеликою дальністю, але дешеві сотні тисяч снарядів, чи надати перевагу лише сотням одиницям високоточних, з великою дальністю, – це в той час, коли співвідношення артилерійського вогню було 1:10 і навіть 1:20 не на нашу користь
На часі · “Мова є нашою спільно битою дорогою, спрямова" ною до верховин моральних, духовних, естетичних, громадянських і державницьких цінностей”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

лідів, померлих від хвороб, випадків смертей на війні, не пов’язаних безпосередньо з веденням бойових дій, тощо. До речі, оцінка ОП – 300 тисяч втрат – і є близькою до дійсного числа всіх безповоротних втрат, яких зазнав ворог. Сподіватися на виснаження цього ресурсу поки що марно, тому більш важливо орієнтуватися на збройне виснаження ворога – знищення його важкої техніки, іншими словами, фактично роззброїти його. Ось що ще важливо в історії з текстами Залужного. Напередодні їх оприлюднення у виданні Ti- me з’явилась стаття такого собі журналіста Шустера. Прочитавши її, я зрозумів, що матеріал для чогось написано, що є якийсь прихований меседж. Бо, по суті, ця стаття була черговим панегіриком з єдиним адресатом – Зеленським, навколо якого погані бояри, а цар, звісно, хороший, і тільки він, лише один вірить у перемогу, а бояри йому не хочуть говорити правду-матінку, що “всьо пропало”, і лише крадуть, кляті, “як наче завтра не буде”. Він наодинці вірить у перемогу, і більше ніхто, одним словом – він месія. І щоб змінити все одразу на краще, плануються зміни – знімуть якогось цілком рандомного міністра (цей жанр, у якому грає месія, – це обов’язковий ритуал, витратний матеріал, культова жертва для ефектності і, звичайно ж, “ефективності”), а також когось із дуже високопоставлених військовокомандувачів. І ще мене там покоробило повідомлення того Шустера, що в ОП наполягали на тому, щоб головним наступальним ударом була призначена Горлівка. Від такого безглуздя (якщо це правда) я закляк. Серйозно? Ось так взяти ів лоб звільнити велике місто, розміром з пів Харкова, у вуличних боях, поруч із Донецьком?! І яка стратегічна мета такого дійства? Хіба що великий піар на “великих перемогах” за будь-яку ціну. Але покоробило – це ще не все. Мене дуже стривожило те, чого я боявся. Скидається на те, що ОП і Зеленський втручаються у планування воєнних операцій. Знаючи їхню вдачу і їхній “професіоналізм”, тим більше у військовій царині, мене огорнув жах і водночас радість, що очевидно Генштаб все-таки наполіг на своєму баченні (хоча я, щиро кажучи, не дуже згодний з їхнім вибором головного напрямку, але це питання цілком притомної дискусії). У мене вже тоді закрались передчуття, що цей текст написано неспроста. І вже скоро, після того, як з’явились тексти Залужного, моє тривожне передчуття посилилось, бо цей текст сміливий, правдивий, має зміст, що різко дисонує з ура-патокою і театральністю “суворого вождя” і всієї пропагандистської машини. І-от реакція. Одразу після публікації Залужного Зеленський зняв з посади командувача ССО Хоренка, зняв грубо і непристойно. Вождь. Без особистого повідомлення свого рішення, без узгодження з Головнокомандувачем, без пояснень причин тощо. Тепер, так би мовити, все стало на свої місця, всі пазли мого поганого передчуття зійшлись: очевидно, що Зеленському і ОП зі своїх джерел стало відомо, що готуються ці публікації і їхній зміст. Тому екстрено була організована стаття Шустера про месію Зеленського і все інше, що я написав, і вмонтована в текст погроза якомусь високому генералу. Але попри погрози текст все одно був надрукований. Принципово. Тому після нетривалої павзи (під час якої текст Залужного незграбно намагались дезавуювати спочатку Жовква з ОП, потім і сам Зеленський) був знятий з посади Хоренко. Чому він? На більшого і вищого не вистачило сил: хтось дуже впливовий, дізнавшись про ймовірні плани, не порадив цього робити. Тому когось треба було зняти, аби зробити вигляд сильного і, звичайно ж, мудрого, з гримом – гарне лице при поганій грі. Підвернувся Хоренко. Багато чого хотів би ще написати: про поточні тенденції на фронті, про риси нової тактики, яка проглядає останнім часом у діях ЗСУ. Але обмежений певними рамками. Тому як підсумок хочу зауважити, що все не так печально і песимістично, як декому здається, ретранслюється, тож не піддавайтеся цим думкам. Не все генерал Залужний може оприлюднювати і повідомляти. Небезпека позиційної війни справді є, вона наявна. Тому Залужний не обіцяє великих і глибоких проривів. Але він їх і не заперечує. Тобто якщо вони будуть, то хай це буде приємною і радісною несподіванкою. А якщо й ні, то все одно наше військо крок за кроком, метр за метром буде звільняти рідну землю від нацистської пошесті. Наш головний капітал – люди. Головний капітал українського війська – військові, навчені, підготовлені та досвідчені. Втрати техніки болючі й вартісні, але втрати досвідчених воїнів – найбільша вартість і найбільша втрата. Залізо відновиться, а людська втрата непоправна і найбільш болюча – і в гуманістичному, цивілізаційному вимірі, і в раціональному, хоча це, може, звучить цинічно. Але це війна, де досвід воїнів набагато вартісніший, ніж будь-яке залізо. Головним ресурсом орди є “побєда”, задля якої життя ординців – це звичний витратний ресурс. Для нас – добре навчений і досвідчений воїн, який добре оволодів майстерністю бою і вміє вправно працювати на високотехнологічній техніці, може знищити багато техніки противника і пустити на фарш безліч його “гарматного м’яса”. Тому мене дуже порадувало те, що Залужний особливо підкреслює необхідність кваліфікованої підготовки особового складу і приділяє найбільшу увагу саме людському чиннику, який є головним у веденні високотехнологічної війни. Останнім часом мене радує, що командування зробило правильні висновки і диверсифікувало напрямки можливих ударів по ворогу, відмовилось від атак, щоб не битися у стінку тут і зараз, бо така “наполегливість” не має сенсу. Чергування напрямків, маневровість і гнучкість планів та дій – це все ознаки добрих дій і майбутніх гарних новин. Резерви у нашого війська чималі, і вони з часом зростають, більшає кількість добре навчених і оснащених військовою технікою підрозділів. Я прогнозую гарні новини. Зробімо це разом, кожний на своєму місці. Терпіння і стійкість, всьому свій час. Дякую Збройним Силам України! Ми не просто віримо в перемогу, ми її робимо своїми руками, знаємо та розуміємо, як це робити. Попри всі труднощі ми подолаємо свій шлях до Перемоги.
На часі · “Мова є нашою спільно битою дорогою, спрямова" ною до верховин моральних, духовних, естетичних, громадянських і державницьких цінностей”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Вогонь української душі

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України “Time”, Шустер, “The Ecomo- nist”, світовий політичний роздрай на тлі “найтехнологічнішого” воєнного “гуманізму”. Цю сучасну, єдино реальну історію не можна ні осягнути, ні описати за допомогою людських знань, солідаризуючись із Попперівським умовиводом, що “історія не має сенсу”. Оскільки те, що розуміється під історією, є “історією міжнародних злодіянь і колективних убивств та деяких намагань їх припинення”. Це – історія завоювань, злочинів та іншого насильства, вчиненого вождями та деспотами, з яких книжки (підручники історії), журналістика, освіта і зомбована віра “насєлєнія” зробили “героїв”. Приміряючись до сьогодення, варто зазначити, що якби Світ, Європа, Україна тісніше “дружили” з історичною правдою й консолідовано чинили супротив агресивній московщині, добре усвідомивши її згубну “місію” та небезпеку, яку вона несе людству, то можна було б уберегти народи від кривавих катаклізмів людиновбивств, нещасть, загроз і глобальних потрясінь. Але, мабуть, на все свій час. Згадується частка сказаного біблейським пророком Екклезi- ястом (перекладене українською в лондонському виданні понад 60-літньої давності (1962) розлогого Огієнківського доробку (1529 сторінок) з позолоченим українським заголовком “Біблія”): “…час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру!”. Справді, “для всього свій час, і година своя кожній справі під небом”. Так доступно, досконало володіючи рідною мовою як духовним інструментом, Іван Огієнко доводив українству ці вічні істини Святого Письма. Ніби продовжуючи цим етичним чином, оскільки працював над цим перекладом, починаючи з буремного 1917-го, велику справу видатного національного “філософа мови” Олександра Потебні, який за сто років до появи Огієнківської Біблії у праці “Думка і мова” (1862) висловить для всіх нас дороговказне: “Мова є справою Божою і ніщо не може бути рівним з нею. Немає нічого рівного Мові, окрім самого Духу”. Сьогодні, коли продовжується ця екзистенційна війна з клятим московитом, всіма душевними фібрами, чуттєвими нервами, доконечно оголеними цим страшним апокаліпсисом, сприймається значущість цього Божого дару, поза яким не існує жодного сущого народу. Тому Мова – це не лише найвищий Ідеал та правічний код української Нації, вона є нашою спільно битою дорогою, спрямованою до верховин моральних, духовних, естетичних, громадянських і державницьких цінностей, творячи силу незборимого, перемагаючого вселенське зло Народу. Ця чеснота мусить нині скрізь і повсякчас додаватися до сказаного нещодавно в журналі “The Ecomonist” генералом Валерієм Залужним. Бо перемагати московського ординця треба не тільки мілітарно, а й світоглядно, духовно, інформаційно і врештірешт – педагогічно. Це не просто поклик часу, а мірило виживання української ідентичності й державності, якщо зважити, що московитське “всьо ідьот по плану” насправді означає не окупацію чотирьох українських областей та Криму, а повне знищення України як держави. Очевидно, безглуздий вигляд має “дискусія” про затребуваність в українському національному просторі хоча б якихось “цінностей” рузькомірства разом з його “магучім язіком”. Однак, на жаль, національне середовище продовжує бути (нехай і частково) під орудою впливу москаля, який час від часу силується вдавати з себе найдемократичнішого “лібераста”. Але справа не в московських вошах, а в “наших” гнидах, які, як завжди, без потреби скрізь “по-московській так і ріжуть”, на всіх етерах, де тільки видається нагода щось та “цвенькати”. На мить уявляю, а що буде чинитися, не дай Боже, на майбутніх кровавих “виборах”, де привид “зросійщеної України” в образі різноликих “арештованців-шарніїв” зухвало (надіючись на повну безкарність) “проповідуватиме” пропутінське місиво. Бо якщо метою є ввійти в полюбовний клінч з москво-ватою заради сідалища на владних щаблях, то ці проєкти варто розглядати не з точки зору випадковостей недоумкуватості окремих нарцисофілів, а лише в контексті проблеми національної безпеки. Адже війна чітко окреслила водорозділ в Слові і Чині. Той, хто не живе кличем “Геть москву!”, той обстоює вороже гасло “дайош москву”. Не розібравшись остаточно з цим виміром, Нація не усвідомить своєї дороги до храму – звідки і куди йдемо. Тому саме на таких умовно “тилових” життєсферах, як освіта, культура, наука, мистецтво, інформація, на “передніх” рядах інтелігенції лежить велика й відповідальна моральна ноша за україноцентричний світоглядний вибір. “Бо коли не сіється, то і не сходиться”. Головне – не вгашати Духа. Були всякі часи, подекуди безнадійні, коли намертво замуровувалися наші Слово і Віра. Але завжди, навіть під попелищем, горів вогонь нетлінної української Душі. Він розбурхував не лише приспану свідомість, а й слугував найгострішим мечем у борні з нашим віковічним недругом – московією. А ще варто завжди пам’ятати тих Воїнів, Будителів, Просвітників, що своєю звитягою й жертовністю віддано служили сокровенному ідеалу – Україні. Тому й згадав на цьоготижневій загальноукраїнській конференції на базі академічного інституту педагогіки імені Івана Зязюна, що відбувалася разом з ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка (приуроченій Українській Мові) за участю відомих Павла Мовчана, Миколи Жулинського, Володимира Антофійчука про свого знаного й незнаного земляка – Степана Смаль-Стоцького. Бо це він також закладав своїм провісництвом і просвітництвом віру розділеного й національно та політично витолоченого українства в кращу будучину. Адже 1876 року, коли московським самодержцем і сатрапом олександром ІІ був виданий україножерний “емський указ”, 17-річний юнак засновує українське товариство і формує бібліотеку з творів українських письменників; у Віденському університеті захищає дисертацію про словозміни української мови, пише знамениту “Граматику” української мови і обирається головою філологічної секції НТШ; стає одним із найкращих знавців творчості Т. Шевченка, а його лекції про Шевченкові “Великий Льох”, “Сон”, “Кавказ”, “Юродивий” захоплено слухались годинами. А ще він фундатор (серед 12 достойних учених українських мужів) Української Академії Наук 1918 року, організатор двох Українських наукових з’їздів за кордоном, директор Музею визвольної боротьби України в Празі, найактивніший член українських товариств: “Українська школа”, “Руська Бесіда”, “Запорожже”, “Просвіта”, НТШ, голова Центральної управи Січових Стрільців (1917). Під занавіс життя створив разом із академіками М. Возняком, Ф. Колессою, письменником Б. Лепким “Українську Могилянсько-Мазепинську Академію”, віддаючи шану видатним національним державо-духотворцям. У страшний період Голодомору-геноциду українців у своїй праці “Т. Шевченко – співець самостійної України” він озвучить урок, який навічно мають засвоїти сучасники – “Злука України з московщиною мусить розвалитися!”. Він її вважав найбільшою недолею, найбільшим нещастям, джерелом її фізичного, духовного, матеріального, культурного і морального занепаду, вважав це карою божою, відкидаючи всяке спільне “отєчєство”. А щоби для України добути волю і правду, то просвітитель радив єдину дорогу: “До батька Тараса сходімося геть усі на пораду, що нам діять з новими панами. Він скаже нам як найкраще, бо не тільки найглибше передумав, алей ніколи не відрікся від своїх думок, хоч витерпів страшні муки”. Шевченко пропонує єдиний “лік” для царів, катів, великих звірів-пілатів: “Царів (московських), кровавих шинкарів, / У пута кутії окуй, / В склепу глибокім замуруй!”. І тоді “правда оживе”. Минуло 85 років, коли відійшов у засвіти цей великий Навчитель, а його Слово не втратило й донині енергію високої емоційної відваги, бо він обдаровував народ не лише професійними знаннями, розумом, а передусім громадянською мудрістю, зрощеною Шевченковим Заповітом, – “Свою Україну любіть!”
Спецпроєкт “СП” · “Вони уособлювали дію з наміром свідомого позбавлення українців хліба, продовольства, житла і життя”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Станіслав Косіор: “Голодування не навчило ще багатьох колгоспників уму-розуму”

Фраза “Голодування не навчило…” належить генсеку ЦК КП(б)У Станіславу Косіору, який десять років політично правив в Україні (1928–1938). Постійний член політбюро ЦК КП(б)У та ВКП(б), заступник голови Раднаркому СРСР у роки масового терору 1938–1939 рр., відтак особисто причетний до Голодомору-геноциду в Україні. Виховання голодом – аморальна і цинічна форма фізичних тортур, безпрецедентна в історії людства карально-репресивна акція. Її застосували до українських хліборобів, серед яких колгоспники становили близько 20 млн осіб. Вони зазнали тяжких фізичних ушкоджень, психічних розладів, моральної травми від втрат рідних. Василь МАРОЧКО, доктор історичних наук, професор Політика розкуркулення і примусова колективізація, організаційно й ідеологічно підтримувані Косіором, економічно пограбували і соціально уярмили українських селян. Сталінський прихвостень, ображений на їхню непоступливість, вирішив покарати навмисно створеним голодом. Українці, які становили абсолютну більшість сільського населення, стали заручниками ідейного збоченця і запопадливого кар’єриста. Восени 1931 р. він офіційно пообіцяв Сталіну “заготовити” 510 млн пудів українського зерна (трохи більше 8 млн т). План, на його переконання, був “безумовно реальним і здійсненним без будь-яких особливих жертв з боку колгоспного селянства і нашого українського села взагалі”. Хлібофуражний баланс допускав можливе вилучення третини валового збору зерна, а перевищення у рази загрожувало соціально-економічним і агротехнічним колапсом. Навесні 1932 р. в Україні не засіяли 3,5 млн га, а більше третини районів охопив масовий голод. Висока ціна службової безвідповідальності. Поля заросли чагарниками, сільські кладовища покрилися безіменними братськими могилами, а околиці звалищами дохлої худоби. Справді “коні не винні” (як у новелі М. Коцюбинського): у подвірному селянському користуванні 1928 р. знаходилося 5,4 млн, а через п’ять років лишилося 429 тис. коней. У колгоспах перебувало трохи більше двох мільйонів, а відтак половина поголів’я загинула. Для Косіора ідеологічне гасло “боротьба за хліб – боротьба за соціалізм” виявилося бойовим девізом. Хлібозаготівлі з їх “червоними валками” виглядали романтично, але вони уособлювали дію з наміром свідомого позбавлення українців хліба, продовольства, житла і життя. Сумнозвісний “план до двору” означав для їхніх родин смертний вирок. Більшовицька преса рясніла войовничою риторикою, ключовим терміном якої стали “хлібозаготівлі”. Дивна етимологія замаскованого злочину: заготівлі хліба для держави шляхом його масового вилучення у колгоспників, “одноосібників”. Ніхто не дбав про життя селян, про їх забезпечення. Польові гризуни займалися справжніми заготівлями зерна на зиму, щоб вижити, а про колгоспників ніхто не піклувався. Забраний у них хліб вважався державною власністю заготконтори “Союзхліб”, а проти “розкрадачів громадської власності” застосовували “закон про п’ять колосків” від 7 серпня 1932 р. За його дотриманням стежила “розстрільна комісія” при ЦК КП(б)У. Вона ухвалювала судові рішення про розстріл “саботажників” і “ухильників” хлібозаготівлі. До її складу входили голова ДПУ УСРР С. Реденс і Косіор. Абсурдною виглядала фраза “вища форма соціального захисту”, тобто розстріл хліборобів за спробу вижити, тобто приховати власний хліб, за зібрані два десятки колосків на колгоспному полі. Лисий агроном Косіор, який одягав високого кашкета воєнізованої форми, виявив “значні товарні лишки минулорічного хліба”, тому сподівався перевиконати показники 1930/31 р. – 462 млн пудів. Недовиконання проголошених зобов’язань пояснював “масовим приховуванням” зерна, “небаченим і нечуваним” його розкраданням у колгоспах. Отже, найвища посадова особа в Україні вважала хліборобів злодіями за їхню спробу вижити, зберегти власний хліб від запопадливих уповноважених партії і уряду. У розпал жнив Косіор відрядив членів політбюро для організації хлібозаготівлі, спрямував 1,5 тис. уповноважених ординців з метою виявлення прихованого у ямах хліба. У кількох з них здавали нерви: “Добре Косіору промови виголошувати. Я промови сам вмію виголошувати. А пішов би він та хліб взяв, хай попробує”. Боячись сталінського гніву, він наполегливо вимагав від обкомів партії “викриття схованок” хліба, підкреслював активну роботу буксирних бригад, які знали “куди бити, де хліб знайти, як ніхто”. Переляканий Косіор не наважився попросити Кагановича про зменшення хлібозаготівельного плану на 170 млн пудів. Намагання вислужитись і прислужитись штовхало Косіора на абсурдні і злочинні дії. У лютому 1932 р., коли в Україні почали говорити про ознаки штучного голоду, Косіор доручив обкомам відвантаження зерна для невідкладної насіннєвої і продовольчої допомоги Західному Сибіру, Уралу і Поволжю. Він відмовив українським колгоспам, у яких “становище з урожаєм цілком нормальне і де є усі можливості мобілізувати насіння на місці”. Добування “насіння на місцях” шляхом взаємодопомоги між колгоспами – означало братський розподіл смерті. Україна втратила тоді славу “житниці Європи”, але українські більшовики продовжували нею маніпулювати. Експорт радянського хліба за п’ять років зменшився у три рази, а заготівлі неухильно зростали. Дивна і абсурдна логіка, яка виправдовує тезу про навмисно створений голод. Щомісяця Косіор відвідував кремлівський кабінет Сталіна, отримував від нього вказівки і партійні директиви. Він боявся сталінського гніву через невиконання обіцяного плану. Масовий голод у “житниці Європи”, який став відомим на Заході, – поганий подарунок вождю до 15-х роковин жовтневого перевороту. Український генсек дозовано брехав, приховував реальні масштаби трагедії, говорив про сприятливі метеорологічні умови для сівби на півдні, але зізнався про масову загибель худоби. Своєї провини не визнав, але вжив необхідних заходів: “довелося винних посадити і засудити так, щоб про це знало все населення”. 26 квітня 1932 р. він зізнався Сталіну про “окремі випадки і навіть окремі села голодуючі”, але “усякі розмови про “голод” на Україні треба категорично відкинути”. Коні гинули від виснаження під час “перевезення хліба, буряків” восени 1931 р., а навесні 1932 р. настала черга людей. Голод охопив третину районів України, викликав голодні бунти, інші форми опору селян. Більшовики 15 років будували соціалізм, системним проявом якого виявився масовий голод хліборобів. Сталінські принципи соціалізму зазнали функціональної дискредитації в очах народу. Колгоспники масово залишали колгоспи, повертали худобу, рушили за хлібом до інших республік, а у селах визрівали умови для соціального вибуху. 26 квітня Сталін телеграфував Косіору: “Якщо виходити із матеріалів, скидається на те, що в деяких пунктах УСРР радянська влада перестала існувати. Невже це правда? Де органи ДПУ, що вони роблять?”. Захист державних органів влади від суспільства виявився основною функцією ДПУ. Голод не дуже хвилював вождя, позаяк він боявся повернення “петлюрівщини” і військ Пілсудського. Партійно-радянська номенклатура в Україні вагалася з вичерпним інформуванням Кремля про загрозливу ситуацію. Села обезлюдніли, селяни розбрелися у пошуках хліба, переповідали правду про голод. Сталіну доповідали про “голодні скиглення” українських колгоспників. 10 червня 1932 р. голова Раднаркому УСРР Влас Чубар і “всеукраїнський староста” Григорій Петровський повідомили Сталіна про масштаби і причини масового голодування селян. Слабодухий Косіор ховався за їхніми спинами, не наважився взяти на себе відповідальність за провал “хлібозаготівельного фронту”. Невипадково кремлівський володар скаржився: “Найбільш кепське в цій справі – мовчання Косіора”. 23 червня він просив у Кагановича “скосити” план, надати допомогу для обробітку буряків, але політбюро ЦК ВКП(б) вирішило: “додаткового завозу хліба на Україну не здійснювати”. Позбавити хліба – залюбки, а забезпечити ним колгоспників, виснажених недоїданням і відвертим голодуванням, – зась. Усі знали про основну причину голодування, але продовжували свідому політику терору голодом. Змовники втратили історичний шанс порятунку мільйонів українських хліборобів, відмовили їм у праві жити. 2 липня 1932 р. Сталін назвав бюрократичне маневрування Косіора “гнилою дипломатією” і “злочинно-легковажним ставленням до справи”, який разом з іншими “загублять зовсім Україну”. Ключове слово “загублять” стосувалося зменшення обсягів хлібозаготівлі і наростання соціального невдоволення. Сталін не переймався долею померлих від голоду селян, навіть дозував смертність, ніби випускав пару з вибухонебезпечного котла. Більше помре – меншим буде опір. На початку липня 1932 р. усе стало зрозумілим: “жнива розпачу” неминуче завершаться “жнивами скорботи” з мільйонами жертв. 7 липня партійна конференція КП(б)У, якою керували посланці Сталіна – Молотов і Каганович, зламала опір республіканської партійної номенклатури, зобов’язала їх виконувати річний план хлібозаготівлі. Ідеологічний заклик – “боротьба за хліб” – набув ознак військової операції. 22 серпня, коли “жнива розпачу” стали реальністю, влада заборонила видачу хліба для організації так званого громадського харчування працюючих у полі колгоспників. Хочеш їсти – бери хліб з дому. Косіор особисто очолив вилучення хліба в Одеській області, стягував натуральний штраф за невиконання плану до двору, заборонив постачання сіл промтоварами, заохочував “судові репресії стосовно приховувачів хліба”, встановив контроль за млинами. 18 листопада політбюро ЦК КП(б)У заборонило створення натуральних фондів у колгоспах, зобов’язало повернути “незаконно виданий хліб” для харчування колгоспників, ініціював пошук прихованого хліба. Спільно з ДПУ розробив “оперативний план” по виявленню “ідеологів та організаторів куркульського саботажу”, пропонували “завдавати миттєві і рішучі удари знахабнілим куркульським елементам”. Ось вам і докази свідомого і системного позбавлення селян хліба. Заборона громадського харчування, тобто разових обідів для працюючих у полі колгоспників, повна соціальна ізоляція сіл (режим “чорних дощок”), заклики до “рішучої розправи” над “куркулями” і “петлюрівцями”, арешти “поплічників і покровителів куркульського саботажу”, ухвалення судових і позасудових рішень про розстріли – далеко неповний перелік діянь Косіора в Україні. Усі ці “заходи” засвідчували історичний факт війни держави проти селян з використанням зброї масового винищення – штучного голоду. Відверте економічне пограбування українських хліборобів маскували ідеологічною фразеологією (“петлюрівці”, “куркульські елементи”, “шкідники”, “саботажники”), щоб виправдати кримінальні злочини, надати ознак історичної необхідності і тактичної доцільності. Подібним більшовицьким арсеналом послуговується сьогодні Путін, щедро роздаючи політичні клейма про “нацистів” в Україні. Системне і грабіжницьке позбавлення селян хліба назвали “хлібозаготівлями”, ніби дбали про добробут і життя людей. Хочеш вижити, відкласти голодну смерть на кілька місяців – віднеси у торгсин весільну каблучку. В обмін на 1,5 тис. збутових промислових підприємству роки першої п’ятирічки – понад 10 млн погублених українців. У березні 1933 р., коли Голодомор досяг смертоносного апогею, Косіор зізнався Сталіну, що “минулого року замовчували”, а тепер “навпаки – всіляко намагаються виділити найбільш важкі випадки, зібрати і узагальнити цифри”. Полохлива і непослідовна людина: ще в лютому вимагав від місцевих органів “негайних заходів до локалізації” наслідків масового голодування, унеможливити випадки “симуляції і провокації”, категорично заборонив “відправлення будьяких офіційних комісій та здійснення офіційного обліку” померлих, хворих на “ґрунті голоду” тощо. Дивує легковажність, з якою він називає жертв голоду у 103 районах, масову смертність, ніби вона сталася від стихійного лиха. На запитання, “чому голодують у Київській області”, відповів доволі цинічно: “зібралипроїли на громадському харчуванні, хто скільки хотів, а також розікрали”. Якщо “наїлися”, то чому помирали від голоду. У грудні 1932 р. дозволив соціальну ізоляцію сіл, позбавляти колгоспи натуральних фондів, громадського харчування, вилучення насіння і розданого на трудодні хліба, заборонив з січня 1933 р. поїздки за хлібом. Зазвичай кримінальні злочинці замовчують обставини і мотиви вбивства, не називають місце злочину. Косіор теж намагався мовчати, але перед Сталіним. Політичний педоцентризм цього карлика, який зухвало розмірковував над виховною здатністю голоду, вражає зухвалістю посадовою особи, яка знала про особисту безкарність за скоєний злочин. Сталін не вибачив “гнилої дипломатії” Косіору у 1932 р., але його судили як “польського шпигуна” у 1939 р. Стратили, не дуже переймаючись політичними обставинами “шпигунства”. У 1956 р. С. В. Косіора реабілітували. Посадовець, який учинив злочин Голодомору-геноциду, був виправданий радянською фемідою. Нацисти, засуджені у Нюрберзі, не підлягали реабілітації і героїзації, а сталінські посіпаки “очистились” в умовах “хрущовської відлиги”. 13 січня 2010 р. Апеляційний суд м. Києва визнав Косіора винним в організації Голодомору-геноциду 1932–1933 рр. в Україні.
Суспільство · “Не ми підняли озброєну руку – ми здіймаємо перст для молитви за наших захисників”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Українська помісна церква: храм на княжій горі

Не все на світі – війна та завоювання путіним України. Криваво закінчується і конає остання імперія. Бомби і ракети “визволителів” руйнують і культові споруди московського патріархату, що маскується у нас невидимкою. Повнота життя залишається глибокою. В її безмежжі люди працюють, кохають, плекають хліб і мистецтва, дбають про духовний розвиток. Цього року мені пощастило слухати, читати, молитися разом з отцем Віталієм (Клосом) у Вишгородському храмі святомучеників Бориса та Гліба на Київщині. Настоятель храму – відомий вчений-богослов, доктор богослов’я, знаний історик церкви, діяльний помічник предстоятеля Православної церкви України його святості митрополита Епіфанія, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії. Першою думкою журналіста був намір зробити розлоге інтерв’ю. Однак довколацерковні події в Україні, становлення помісної церкви безпосередньо у княжому Вишгороді, де природно говорити про витоки християнства на наших землях, розширили формат спілкування. Віктор Тютюн: – Вперше слу! хав 24 червня 2023 року ваш виступ у Вишгородському клубі ін! телігенції. Тоді ви підкреслили тяглість історичного шляху Русі до християнства, складові цих процесів, включно з політични! ми. Ця тема завжди злободенна. Отець Віталій: – Так, шлях на! шого народу до християнства тривав понад тисячу років. Почи! наючи з дня П’ятидесятниці або сходження Святого Духа на апос! толів, коли відбувся Апостоль! ський Собор. Серед присутніх юдеїв були і вихідці зі скіфії, які згадуються в книзі Діянь святих апостолів. Апостол народів Пав! ло теж неодноразово у своїх посланнях згадує про скіфів. Тож прийняття віри Христової наши! ми предками сягає ще часів апос! тольських. Про місію святого апостола Андрія Першопоклика! ного згадує наш літопис. Однак сучасні дослідники стверджують, що в нас проповідували і апосто! ли Матфій, Филип і Павло. Можна посилатися на свідчення давніх християнських письменників перших століть та святих отців, як приклад, доречно згадати Тертуліана та святителя Івана Золотоустого, які говорять про терени сучасної України, називаючи їх по-різному, але всі стверджують, що вони прийняли християнство. Також відомо навіть про цілі єпархії, особливо на теренах сучасного півдня України, єпископи яких брали участь у діяннях Вселенських та помісних Соборів, де вирішувались важливі питання християнського віровчення та канонічного впорядкування церковного життя. Напевно, сьогодні всі освічені люди знають про проповідь святих братів Кирила і Мефодія та про Хрещення великого Київського князя Оскольда і його підступне вбивство у 882 році. Ми в Київській православній богословській академії провели не одну конференцію, присвячену Хрещенню нашої країни, де вивчали багато питань і аспектів цієї знакової події. Найбільше обговорювали постать рівноапостольного князя Володимира Великого та запровадження християнства як офіційної релігії в Київській державі. В. Т.: – Сьогодні ви не лише вчений гість у Вишгороді. Вас призначено настоятелем храму Святих Бориса і Гліба, який по! вернуто українській релігійній громаді. Мало хто знає, що всі наші церкви захоплені москов! ськими попами ще в XVII ст. о. Віталій: – Справді, у 1686 році відбулася анексія Київської митрополії царем Московії та йо! го церковниками, підступно та з підкупами. Українське духовенство ще впродовж сотні років бо! ролося проти московської цер! ковної політики. Все почалося з нібито собору, на якому обрали митрополитом Київським і всієї Русі єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського. На цьому зібранні не було не тільки жодного єпископа, щоб він був легітимним, а навіть ігумени Київських монастирів, зокрема ігумен Києво-Печерської лаври, відмовились брати в ньому участь. А новообраний митрополит до кінця своїх днів не визнавав себе митрополитом, бо навіть заповідаючи, як його мають одягати при похованні, наказав облачити себе в єпископську, а не митрополичу мантію. Є окреме дослідження цього питання, яке опубліковане в одному зі збірників конференції “Православ’я в Україні”. 2018 року, коли тривала підготовка до надання Томосу про автокефалію Української Церкви, з’явилося багато досліджень із обґрунтуванням незаконності такого акту Москви. В. Т.: – Судові рішення є з цього приводу. Однак московські ставленики у рясах не визнають українських законів, брехнею та наклепами засипають людей, котрі душею прагнуть бути в по! місній церкві. І з червня, коли вірні Православної церкви Украї! ни проголосували на стадіоні у Вишгороді стати законними мо! лільниками у храмі Бориса та Глі! ба, я спостерігаю, як поплічники гундяєва намагаються догодити йому: не сприймають державної мови, паскудять стіни історичної пам’ятки царськими парсунами і власними пиками. У цій війні, якщо дотримуватися очевидного, частина попів – на боці ворога. Що б ви сказали не тільки прихожанам, а й ширшій аудиторії? о. Віталій: – Бажано, щоб усі ми пам’ятали про важливість мо! литви та постійної боротьби. Ко! жен християнин є воїном Хрис! товим. І подібно до того, як три! ває боротьба добра зі злом на схо! ді та півдні України, так само постійно триває боротьба всере! дині кожної людини. І від нас теж дуже багато залежить, хто пере! може в цій боротьбі. Знаємо, що територія храму на честь святих страстотерпців Бориса і Гліба у м. Вишгороді є особливою. Тут любили бувати Великі київські князі, тут знаходився жіночий монастир, у який було передано чудотворну ікону Пресвятої Богородиці Вишгородську, автором якої вважається сам апостол Лука. Особливо варто пам’ятати про те, що тут поховані наші перші канонізовані святі страстотерпці Борис і Гліб. В. Т.: – Цей храм постає на Ольжиній горі, підноситься над Славутою… Він сягає небес, опи! раючись на святу і грішну землю нашу. Коли я тут побував уперше у 1965 році юнаком-комсомоль! цем, то найменше думав про спа! сіння душі. Інші будівничі Київ! ської ГЕС навряд, щоб тут моли! лися про достроковий запуск тур! бін. Вони переважно з’їхалися до Вишгорода з попередніх будов, аби підкоряти Дніпро і навко! лишні простори. Затопили десят! ки сіл разом з церквами. о. Віталій: – Понад дві тисячі років віра підтримує і надихає кожну особу-християнина. Віра наша не передбачає насилля. Во! на підживлює душу. Спасіння ду! ші прагне кожна людина. Саме в храмі ми можемо не лише соборно молитися, але й приймати Святі Христові Тайни і через це єднатися із самим Господом нашим Ісусом Христом. У храмі людина знаходить спокій і радість, а в тяжкі години життя втішення, але найголовніше, це те, що в Божому домі людина відкриває своє серце для Царства Божого. Храм розвиватиметься, як і наша Помісна церква. В. Т.: – А якщо зараз, під час війни, проголосити православне християнство державною релігі! єю? Вчинити, як поляки? о. Віталій: – Ми вибороли Не! залежність у складніших історич! них обставинах. Нам сталінські ігрища з вірою чужі. Духовний світ людини чистіший і багатший від політичних прийомів. В. Т.: – Розумію. Ви – лавреат Міжнародної премії Фундації ро! дини Воскобійників у жанрах біографічної монографії та мемуа! ристики (2011). Автор понад 100 наукових публікацій, зокрема мо! нографій “Історія Михайлівського Золотоверхого монастиря” (2007), “Свято-Михайлівський Золото! верхий монастир від заснування до сьогодення” (2008), у співав! торстві з митрополитом Димитрі! єм Рудюком “Києво-Михайлів! ський Золотоверхий монастир” (2013) та інших. Вважаю такі дослідження цінним внеском не лише для підготовки священнослужителів, а й тією літературою, котра стане потрібною більшості освічених людей, вихованню справжньої культурної еліти нашого суспільства. о. Віталій: – Це і є широке просвітництво. Ніби випадково ми спілкуємося, готуючись від! значити славну річницю створен! ня Всеукраїнського об’єднання “Просвіта”. Доречно згадати мудру ініціативу доктора ветери! нарних наук, професора Олега Мельника та її архіпастирське благословення, коли разом із хо! ром, викладачами та керівниц! твом КПБА (кафедри анатомії, гістології і патоморфології тва! рин ім. академіка В. Г. Касьянен! ка Національного університету біоресурсів і природокористуван! ня України) долучився до кругло! го столу “Патріотизм і духовність в сучасній Україні”. В. Т.: – Повсюди звучить рідне слово та міцніє віра. На задвірках місце московській церкві, в якій цар і Сталін, визнавалися головні! шими від Бога, а попи муштрува! ли своїх прихожан (“пасомих” – прим. В. Т.) як рабів, але не вірних православному християнству. Принцип історизму не залишає московській церкві жодних канонічних прав. Вона позбавлена всесвітнім православ’ям права втручатися в церковне життя в Україні. Це рішення важливе, особливо, якщо взяти її пряму залежність від влади, примусову християнізацію, управління урядом релігійними справами, сваволю держави відносно віруючих людей. ООН визнала росію агресором, Євросоюз готує міжнародний суд над путіним, світ здригається від злочинів рашистів на українській землі. Очманілий від ненависті ординський вождь заслуговував лише проклять від наших матерів, але не молитов “за здравіє”. Кожен з нас мусить ще раз подумати: хто ближній і кого любити? Не ми підняли озброєну руку – ми здіймаємо перст для молитви за наших захисників. Спілкувався Віктор ТЮТЮН
Суспільство · “Не ми підняли озброєну руку – ми здіймаємо перст для молитви за наших захисників”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Звернення Всесвітнього конгресу дослідників Голодомору-геноциду українців до української влади, українського народу, урядів і парламентів країн світу, міжнародної громадськості

Учасники Всесвітнього конгресу дослідників Голодомору-геноциду українців вшановують пам’ять 10,5 млн українців, знищених комуністичним тоталітарним режимом у 1932–1933 роках. Кремль вчинив масові вбивства українців з метою ліквідації національно-визвольного руху, знищення української нації та недопущення відновлення Української держави. Довготривале приховування особливо тяжкого злочину проти українців, поширення російських наративів в Україні та світі, незасудження злочинів комуністичного тоталітарного режиму призвело до чергової російської війни проти України та геноциду українців. Заявивши про “денацифікацію” та знищення Української держави, путін віддав наказ російсько-окупаційній армії знищувати український народ, інфраструктуру, міста та села України, вчиняти воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид. Дослідники та науковці закликають до відкриття історичної правди, надання всебічної правової та історичної оцінки злочинам тоталітаризму, засуджують маніпуляції історичною пам’яттю, громадською думкою та звертаються до українського суспільства і міжнародної спільноти – об’єднати зусилля заради перемоги над диктаторським рашистським режимом. 13 жовтня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи за результатами термінових дебатів на тему “Подальша ескалація агресії російської федерації проти України” ухвалила Резолюцію, якою визнала путінський режим терористичним та запропонувала створити Міжнародний трибунал для переслідування злочину агресії росії проти України. 21 листопада 2022 р. Парламентська асамблея НАТО також визнала рф державою-терористом. 15 грудня 2022 року Європарламент ухвалив Резолюцію до 90-х роковин Голодомору, якою визнав Голодомор геноцидом Українського народу. 13 жовтня 2023 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила історичну резолюцію, якою російського президента путіна визнано диктатором, а його режим – диктаторським. Сучасні наукові дослідження та проведені судові експертизи встановили, що в 1932–1933 роках комуністичний режим знищив 10,5 млн українців, з них – 4 мільйони дітей. Українське суспільство та міжнародна спільнота повинні пам’ятати і про 3,5 млн українців, знищених під час масового штучного голоду в 1921–1923 роках та 1,5 млн українців – під час масового штучного голоду в 1946–1947 роках. Учасники Всесвітнього конгресу дослідників Голодомору-геноциду українців ухвалили рішення: - Звернутися до Президента України та Верховної Ради України щодо прийняття Закону про кримінальну відповідальність за заперечення злочину Голодомору-геноциду українців 1932–1933 років. - Звернутися до Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з вимогою виконати Резолюцію 1481 Парламентської асамблеї Ради Європи “Необхідність міжнародного засудження злочинів тоталітарних комуністичних режимів” від 25 січня 2006 року, у якій закликано надати нову оцінку історії комунізму, чітко відмежуватись від злочинів тоталітарних комуністичних режимів та однозначно їх засудити. - Звернутися до Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з вимогою щодо виконання Резолюції Європарламенту від 15 грудня 2022 р., у якій Європарламент закликав країни Євросоюзу, державні і приватні установи, все громадянське суспільство активно засуджувати та спростовувати усі спроби спотворення історичних фактів чи маніпулювання громадською думкою в Європі через фальшиві історичні наративи, які сфабриковані та поширюються для підтримки ідеології та виживання злочинних режимів. Закликано рішуче засудити всі форми тоталітаризму, злочини комуністичного тоталітарного режиму та надати нову історичну і правову оцінку. - Звернутися до Міністерства закордонних справ з пропозицією розробити спільно з громадськістю програму, мета якої – повне знищення російських наративів та інформування світової спільноти про злочин геноциду українців, вчинений кремлем, та його наслідки. Учасники Всесвітнього конгресу закликають українське суспільство та міжнародну спільноту вшанувати пам’ять українців, яких знищив комуністичний тоталітарний режим під час Голодомору-геноциду 1932–1933 років та масових штучних голодів 1921–1923, 1946–1947 роках. Організаційний комітет Всесвітнього конгресу дослідників Голодомору-геноциду українців Київ, 7 листопада 2023 року
Мова єдина · “Ми, українці, маємо великі, дорогоцінні скарби, є що захищати і за що боротися”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

XXIV конкурс Яцика стартував у Миколаєві

27 жовтня, в День української писемності та мови, розпочався ХХІV Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика, засновниками якого є міністерство освіти і науки України та Ліга українських меценатів. З цієї нагоди Свята рідної мови відбулися по всіх обласних центрах України. Церемонія відкриття відбулася у Миколаєві і зорганізована була зусиллями Миколаївського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (директор Василь Шуляр). Звісно, відкриття було дистанційним і в записі, але такі реалії країни, в якій триває повномасштабна російсько-українська війна. Нагадаю, у школах на Миколаївщині – нині все ще заочна форма навчання, оскільки зберігається загроза обстрілів з боку російської армії. Зі стартом XXIV конкурсу учасників мовного марафону, педагогів та батьків привітав заступник міністра освіти і науки України Андрій Сташків, який зазначив, що попри те, що конкурс проходить в умовах повномасштабного російського вторгнення в Україну, це – чесне і відкрите змагання, у якому беруть участь українські школярі і студенти не лише України, а й української діаспори. “Конкурс знавців української мови імені Петра Яцика – це прекрасна українська традиція, яка показує усьому світові: ми, українці, ставимося до своєї мови шанобливо, уважно вивчаємо її, поширюємо, дбаємо про її красу й силу, адже мова – це та небачена сила, яка об’єднує усіх нас”, – наголосив у своєму виступі голова журі конкурсу, директор Інституту української мови Національної академії наук України Павло Гриценко. І зазначив: “Лише з таким ставленням до мови – як до найвищого дару долі – ми маємо підходити в щоденному мовокористуванні, дбати про те, аби залишки тоталітаризму, русифікації нашого мовомислення і мовокористування відійшли зовсім у минуле. Мова – це та сила, яка об’єднує нас усіх – від учнів до воїнів і генералів, мова – то осердя нації, хребет нації, і коли діти вивчають мову, вони долучаються до процесу утвердження українськості, до процесу зміцнення України як держави, а воїни наші, батьки цих дітей, дідусі цих дітей, там, на фронті, сьогодні боронять кожен сантиметр нашої землі. Ось так ми об’єднані і об’єднує воєдино мова! Причетність до мови – це велике святодійство, причетність до мови – це можливість увійти у широкі інтелектуальні, емоційні, культурні простори, які виформувані традиціями нашого народу, які виформувані інтелектом нашого народу упродовж століть. Невипадково ворог, прийшовши на нашу землю, ставить за мету знищити нашу мову, він знає: є мова, є народ – є держава. І доти, доки ми будемо з вами говорити українською мовою, співати українських пісень, мислити категоріями українськості єдиної України, ми непереможні. З українською мовою, вірою в українське начало України і утвердження української України, українськомовного простору, ми з вами непереможні, і обов’язково Перемога буде за нами”. Світлана Короненко!Слабо! шпицька, виконавча директорка Ліги українських меценатів, від імені президента Ліги Володими! ра Загорія також привітала кон! курсантів, вчителів, батьків з та! кою суспільно важливою подією, як відкриття XXIV конкурсу імені Петра Яцика, зазначивши, що меценати, як завжди, готові під! тримати цей унікальний націєствердний проєкт. Нагадала та! кож про меценатів з української діаспори, зокрема, про членкинь Союзу українок Австралії, які є меценатами конкурсу від самого його початку і нині знову готові підтримати фінансово перемож! ців цього унікального турніру. Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь сказав: “Цей конкурс вкотре довів, що він є одним з найголовніших у системі нашої гуманітарної підготовки, нашої оборони, ключовим у питаннях національної безпеки і оборони, тому що захищати українську мову, розвивати її, утверджувати і популяризувати – значить, зміцнювати наш мовний фронт. Я радо вітаю вас із тим, що ми справді зміцнюємося і переходимо у своєрідний мовний контрнаступ. Я – уродженець Миколаєва, і я гордий, що моє місто-герой витримало російську навалу так само, як Харків, як Одеса, Київ, Буча, Ірпінь, Гостомель. Водночас це і містастрадники, які пережили величезні втрати, ракетні обстріли. Велика кількість людей опинилися за межами своїх містечок, сіл і селищ, дехто перебуває за кордоном, але всі ми об’єднані спільною метою єднатися, боротися і перемагати, тому я сподіваюся, що цьогорічний конкурс об’єднає значно більшу кількість учасників, ми будемо мати достойних переможців, і вони будуть не тільки з числа здобувачів загальної середньої освіти, але й фахової передвищої освіти, університетської молоді, а також всіх українців, хто зараз тимчасово перебуває за кордоном… Як уповноважений нещодавно я взяв участь у Міжнародній генеральній асамблеї європейської Федерації національних мовних інституцій. Весь світ аплодує тому, як ми боремося, і кожен іспанець, португалець чи поляк знають точно, що для нас означає українська мова, тому працюймо, вивчаймо українську мову і перемагаймо! У святковій програмі взяли також участь переможець Всеукраїнського конкурсу “Учитель року-2022”, фронт-мен рок-гурту “Друже музико”, учитель Одеського ліцею № 9 Максим Трубніков та його учні. Вони виконали пісню “Будь з нами, будь українцем!”. Привітання з Австралії Вітаємо організаторів і учасників ХХІV конкурсу ім. Петра Яцика, дирекцію Ліги українських меценатів, президента вельмишановного пана Володимира Загорія, голову журі конкурсу вельмишановного пана Павла Гриценка, виконавчу директорку вельмишановну пані Світлану Короненко-Слабошпицьку, Міністерство освіти і науки України! Вельмишановнi організатори і учасники ХХIV Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика, учителі, викладачі і батьки! Від імені Союзу Українок Австралії, сердечно вітаємо Вас з цим надзвичайним відкриттям ХХIV Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика, саме у Миколаєві, у цей такий складний і небезпечний час війни, постійного бомбардування та ракетних обстрілів. Україна бореться, відважно і хоробро бореться, за Незалежність і цілість своєї держави, за свою унікальну українську мову, культуру та за наш славний український народ! Так, ми, українці, маємо великі, дорогоцінні скарби, є що захищати і за що боротися. Хай наш прадавній москальський ворог завжди знає і пам’ятає, що Україна була, є, і завжди буде, бо “Українському Козацькому Роду – Нема Переводу”! Конкурс ім. Петра Яцика дуже потрібний і необхідний для збереження і утвердження української мови, особливо зараз! Бо мова це є все – наша пісня, наша дума і наша зброя, душа і скарб народу! Тож настав час, щоби вся Україна гордо і відважно заговорила своєю рідною українською мовою! Дорогі юні учасники конкурсу! Ви приступаєте до участі в цьому мовному змаганні з української мови, у ХХІV конкурсі ім. Петра Яцика. Ми радіємо і вітаємо вас! Ми бажаємо вам успіху та великих досягнень і злетів у вашому житті, навчанні та в майбутньому! Завжди пам’ятайте, що українська мова – це невід’ємна частина української культури. Українська мова є одна з наймилозвучніших, найліричніших та найбільш красивих давніх мов світу! Пишайтесь нею, любіть i прославляйте її! Несіть і передавайте її майбутнім українським поколінням. Ми завжди з вами! У цей день української мови і мовного змагання слід згадати великого українця – патріота і громадського діяча, що від самих початків і до останніх днів життя був рушієм і подвижником Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика – Михайла Федотовича Слабошпицького, схиляємо наші голови перед його світлою пам’яттю. Ми віримо, що він сьогодні і завжди поруч з нами, в Україні і в Австралії, заохочує і підтримує нас вчити і любити свою рідну мову і рідний край. Слава Україні! Слава українській Мові! Союз Українок Австралії: Любомира Квасниця!Кей, голова; Валентина Домазар, культур! но-освітня референтка *** Урочисті свята рідної мови з нагоди відкриття ХХІV Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика відбулися в багатьох містах і селах України. Ось як відбувалося, зокрема, відкриття конкурсу на Сумщині, яка також під постійною загрозою обстрілів, – в освітньому ліцеї села Косівщина поблизу Сум. У святково вбраній і прикрашеній залі зібралися учні й освітяни не тільки Косівщини, а й гості з інших шкіл області, представники громадських організацій, шанувальники рідної мови, учасники Міжнародного конкурсу імені П. Яцика. З вітальними словами до присутніх звернулися заступниця голови Сумської ОДА – начальника ОВА Олена Бойко, директорка Департаменту освіти і науки Сумської ОДА Вікторія Гробова, які наголосили на величезному значенні рідного слова. Адже мова не тільки і не стільки засіб спілкування, а потужний індикатор національної ідентичності, маркер нашої самобутності і неповторності, надійна духовна зброя у сьогоднішній боротьбі проти російських загарбників. І саме Леся Українка писала: “Слово – моя ти єдиная зброє, // Ми не повинні загинуть обоє…”. Олена Бойко вручила почесні грамоти голови Сумської ОДА вчителям української мови та літератури за особливо вагомий вклад у виховання юного покоління, популяризацію Міжнародного конкурсу знавців української мови ім. П. Яцика. Серед відзначених – Ольга Гайдар (Охтирська ЗОШ І-ІІІ ступенів імені Б. Д. Антоненка-Давидовича), Тетяна Дунь (Білопільський ліцей № 2 імені С. М. Гордієнка), Вікторія Щебетенко (директор Косівщинського ліцею імені Лесі Українки), Ірина Міхєєва (Верхньосироватський ліцей), Оксана Корнієнко (Краснопільський ліцей № 2). Про початок ХХІV Міжнародного конкурсу імені П. Яцика розповів уповноважений представник Ліги українських меценатів у Сумській області, заслужений журналіст, письменник Олександр Вертіль, який опікується мовним марафоном у рідному краю впродовж більш як півтора десятиліття. За його словами, за ці роки у конкурсі взяли участь тисячі учнів і студентів, стаючи переможцями, призерами, а головне – безпосередньо причетними до масштабного духовного дійства, широко знаного не тільки в Україні, а й у Європі та на різних континентах. І сьогодні до конкурсу долучаються вже діти перших учасників, які зберігають у вдячній пам’яті той час. Олександр Вертіль згадав вдячним словом незабутніх Петра Яцика та Михайла Слабошпицького, які започаткували і підтримували конкурс упродовж багатьох років, додаючи йому нових барв і відтінків. І хоч обоє пішли за вічну межу, пам’ять про їхнє подвижництво залишається в серцях і душах сьогоднішніх українців. У нинішніх лавах активістів – добре знані президент Ліги українських меценатів Володимир Загорій, директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко, виконавча директорка БФ “Ліга українських меценатів”, ведуча, літописець і співорганізаторка конкурсу, відома поетеса Світлана Короненко – від пані Світлани Олександр передав учасникам свята особисті теплі вітання і найкращі побажання. А ще – десятки, сотні і тисячі добровільних активістів, для яких популяризація конкурсу стала духовною потребою і справою честі. Для присутніх учасники художньої самодіяльності підготували розмаїту програму з пісень, танців, віршів. Тож Сумщина активно включилися до чергового мовного марафону, таким чином роблячи свій вагомий духовний внесок у майбутню перемогу над російськими загарбниками, утвердження миру на рідній землі. Прес-служба Ліги українських меценатів На відкритті в освітньому ліцеї села Косівщина поблизу Сум Учителі української мови, нагороджені почесними грамотами голови Сумської ОДА Виступ учителя Одеського ліцею № 9 Максима Трубнікова та його учнів
Музи не мовчать · “Небо не спить, йому не зустрітись у снах із тобою – барвистих чи сірих, з субтитрами, звуком чи без”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Іще одне вкрадене літо…”

Володимир Криницький (нар. 1977 р.) перекладає прозу й поезію зі скандинавських і слов’янських мов. Автор наукових, науковопопулярних та літературних публікацій у періодиці. Публікувався у виданнях Боснії і Герцеговини, Польщі, Сербії, Словенії, Хорватії. За освітою історик. Не менше, ніж історію, любить вивчати іноземні мови й перекладати українською твори зарубіжних письменників. З перших днів Великої війни – у лавах Національної гвардії України. Володимир КРИНИЦЬКИЙ .R Я мрія, яка не літає. Я лебідь, який не літує. Я щастя, якого замало. Я совість, якої занадто. Я свято, яке не на нашій. Я море, яке не безмежне. Я гори, які не до неба. Я небо, яке не до краю. Я той, кому боляче жити. Я тут, бо не можна мовчати. Я з ними, бо як же інакше. Я проти, бо ті хто не з нами. Я мрія, яка не літає. Я лебідь, який не літує. ДРУГА РОТА Голос за кадром Я знаю багато їхніх секретів. Слухаю терпляче скарги й новини з дому. Часом розповідають те, що й першому-ліпшому, іноді таке, чого не скажуть більше нікому. Я їм капелан і суха жилетка, мулла й психотерапевт чотири-в-одному. Не знаю, чому так повелося, але є як є. Спершу приходять ніби по якусь таблетку, далі слово за слово, запитання-відповідь, я про своє, він про своє... І випливає нагору все болюче, що кусало й душу ятрило. А, може, й не все, тільки те, що дуже боліло. А що не дуже – заховали глибше, взяли якісь ліки й пішли. До наступного разу. Коли прорве щось інше. Бо десь довели. І знову я психотерапевт і мулла, сухий капелан і мокра жилетка. Мені за всіх вас болить, я всіх вас чую. Іншалла, комусь допоможе моя таблетка. Господи Боже, благослови тих, кого принесуть на ношах. А я, якщо зможу, врятую. Смутку Спасибі тобі, мій смутку, Спасибі за те, що ти є. За те, що завжди зі мною, Удень не даєш спокою, Заснути вночі не даєш. Облич не даєш забути, Жартів, кпинів, розмов. Про друзів живих і загиблих, Про хлопців безвісти зниклих Нагадуєш знов і знов. Спасибі тобі, мій смутку, Що тлієш десь у мені, Нишком ридаєш глухо, Шепочеш тихо на вухо Дати і позивні. Находиш собі зненацька: “А що, друже мій, забув?” Та де там забув... Ти ж знаєш – Такого не забувають, Хоч би й цілий вік минув. Спасибі тобі, мій смутку... Сон про небо Небо ніяк і ніколи не сниться... (Небо не спить, йому не зустрітись у снах із тобою – барвистих чи сірих, з субтитрами, звуком чи без). Коли ж повернеться душа знов до тіла, прокинуся я і день заясниться, то погляд найперший спрямую до неба в тісному квартирнім вікні. Чому ж воно, чорне, а чи золотисте, ніколи не сниться мені?.. Якби Якби мені не боліло, Якби не кровили рани, Я міг би бути нормальним, Ходив би по ресторанах, Радів би життю разом з вами. Не рвав би душу і серце, Не бив би лобом у стіну. Я міг би бути нормальним. Якби воно не боліло, Якби не глибокі рани. А рани щемлять і ниють, І щось усередині душить. А я б’ю лобом у стіну. І рву собі серце й душу. Старався бути нормальним, Старався життю радіти. От тільки якби не рани... Якби ж воно не боліло... Темний Іще одне вкрадене літо. Іще одна втрачена осінь. Просякнута потом сорочка. Кров’ю черлена шапка. День через день чорнороті. Ворог чи друг – чорнорукі. І ми, і вони – чорнодуші, Дивимося у провалля. Його порожні очниці Нам пісню співають останню. Ми більше не сума доданків. Ми радше відсутні пожильці. Ми менше за спущені шини, Частіше іржемо, як дурні. Виносимо нас з поля бою, Щоб поле засіяти нами. Щоб нами згасити пожежу, Щоб ними прорив загатити, Підперти собою де рветься, Зв’язати життям де попало. Ти думав раніше, що будеш Дитиною матінки Смерти? Твір на тему “Як я провів літо” У червні я бігав, пригинався, падав, прикривав шию руками, копав, стріляв, заряджав магазини, копав, стріляв. У липні я переїхав до іншого села, бігав, пригинався, падав, прикривав шию руками, копав, стріляв, заряджав магазини, копав, стріляв. У серпні я не переїжджав до іншого села, просто переніс свої речі до іншої посадки, бігав, пригинався, падав, прикривав шию руками, копав, стріляв, заряджав магазини, копав, стріляв. Літо було спекотне й дощове, не можу сказати, що було нудно, радше одноманітно. Але я мав зовсім інші плани. І це літо в нас украли. Молитва тихо моляться за нас дерева складають руки гілок перебиті схиляються перед хрестами стовпів побожно шепочуть молитви свої безголосо біла гора затуляє нам небо сірий вапняк заміняє землю кров червона не дорожча за воду пляшка води дорожча за гроші боже великий зглянься над ними тихо шепочуть каліки дерева боже мій боже зглянься над нами глухо повторює хтось позад мене бог мовчазний і настільки великий що з наших окопів його аж не видно бог нас не бачить за чорним димом богові байдуже *** пам’ятаєш той фільм про війну у в’єтнамі де один солдат поклав два десятки ворогів і вдало дістався до своїх я його часто згадую довгими шаленими днями у донбаських руїнах в окопах іна дорогах польових як же він називався та нехай неважливо тут все не так *** прийшла й заходилася писати рівним почерком дощу на сірих аркушах багатоповерхівок пахтіти дубовим листям і яблуками червоніти сором’язливо айстрами золотіти березами шелестіти під ногами сипнути останню жменю каштанів в заплакані очі калюж усього кілька тижнів а вже майже й не згадаєш який на смак був серпень який на дотик був той липень чи був узагалі колись якийсь червень і думаєш іноді що вона й не відходила а весь час була тут без початку й кінця ти її просто не помічав цю вічну осінь забігавшись у клопотах щоденних Пробачте, дерева Поки ніхто не бачить, обіймаю дерева. Гладжу їхню шорстку кору, витираю пальцями їхні сльози. Ковтаю свої сльози, поки ніхто не бачить. Пробачте мені, дерева, шепочу деревам. Пробачте, дуби, шепочу, пробачте, акації, а особливо сосни, пробачте, шепочу. І ти пробач, маленька тополько, ти ні в чому не винна, ти просто росла в нас на дорозі. Заводжу бензопилку. Пробачте нам усім, дерева, шепочу. Нам треба будувати бліндажі. Так, ніби наші життя цінніші за ваші... Шкода, що я не можу стати вашим бліндажем. Прокидаюся серед ночі в бліндажі. Сосни плачуть. Миколаїв, 13 жовтня Мені всього одинадцять років. Було. Я вже загинув на війні. Я просто спав у своєму ліжку, коли в наш будинок поцілила російська ракета. Так я опинився під бетонними завалами. Було темно, важко дихати, дуже боліли поламані руки, ноги, ребра. Потім стало іще темніше, і я відімкнувся. Коли я почув голоси й стукіт, не думав, що це ангели, або святий Петро, або ельфи. Це все казочки для маленьких. То взагалі були рятувальники. Вони дістали мене з-під завалів. Я не розумів, що вони кажуть, не міг поворухнутися, нічого не бачив. І навіть ці слова замість мене написав хтось інший. Бо я уже не можу. Я помер у лікарні від ран. А мені всього одинадцять років. Було. *** Гуркоче трактор – мені здається, що танк чи навіть кілька. Десь хряснули двері, а чується вибух міни. Війнуло звідкись димом – накрило спогадами про друзів, що полягли під артобстрілом. Підлітки кидають петарди – я здригаюся, як від автоматних пострілів. “Континентальний клімат” – не термін з підручника географії для 6 класу, а спекотні дні й холоднезні ночі на полях Донбасу. Свята з салютами – окрема тема для розмови з психотерапевтом, а ліків од такого святкування не купиш за жодним рецептом. Для більшості запах глиці – це настрій Різдва й Нового року… А мені – це прошита кулями “таблетка”, чиєсь тихе “нехай святиться”, залпи “градів” і свист уламків у Мощуні. І так хвилина до хвилини година за годиною день при дні... Питаю пошепки у всесвіту: “Це колись закінчиться”? Мій двійник у камуфляжі рішуче відрубує: “Ні”. *** О сьомій нуль дві з літака десь над мозиром вилетіла російська ракета. Російська ракета впала біля гостомельського аеродрому й влучила прямо в моє життя. Я в цей час був у ванній і не встояв на ногах – упав, ударився лобом об стіну (потім ще два тижні ходив із синцем). Моє життя щемить, болить, пече, розірване уламками російської ракети, яка вилетіла з літака десь над мозиром о сьомій нуль дві. Поряд тріпотить, пульсує, б’ється життя моєї коханої. Я збираю своє життя докупи й вискакую надвір покликати на допомогу. А там – Гостомель, Маріуполь, Харків, Буча. А там тріпочуть, пульсують і б’ються сотні тисяч інших поранених життів. Моє життя болить. Наші життя болять. Але вони наші. І досі життя. Романтика Як синичка у теплий квітневий день, кулі цінькають біля вуха. Кубиками льоду в келиху дзенькають уламки. Стодвадцяточка чуттєво стогне й лягає за спину. Чарівним феєрверком падає з неба російський фосфор і запалює свічки будинків на столі з романтичною вечерею. “Запам’ятайте, солдати: зброя – мов жінка, її треба тримати лагідно, але міцно”. Тебе може вбити тюльпан, гвоздика, гіацинт, волошка... Війна дуже романтична.
Поети і час · “Це – кардіограма нашої битви. Високе і низьке, справжнє і вимисел, тимчасове і вічне – про все скажуть час і люди”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

строгих і досконалих рядків поетеси, чиї життя і творчість, крім всього тут сказаного, ще й виражають почуття, настрої і рішучість до перемоги української глибинки. Наталка Фурса мешкає в полтавському селі багато років і вміє вирощувати плоди і квіти, а найбільше їй дано родюче Слово – чесне, досконале, красиве, з тих, що тримають на силі рід і Україну, дають надію на перемогу. Наталка Фурса *** Я на вівтар любові однесла всі слова – великі і маленькі, і вечорові шепоти й ніжні скрики, молитви – палкі і покірні, з душі обдерті, як м’ясо з кістки, бунтівливі, та завжди вірні, і солодкі, як скрип колиски… І лишилось єдине слово, що не годне на ролю жертви – хоч з ненавистю, хоч з любов’ю, – ну хіба що на герць зі смертю. Та немає ціни такої… І немає такого болю… Чи живою, чи неживою, Боже, я вибираю ВОЛЮ. 24 лютого 2022 року наша плоть до суті не прикута / і без душі – найбільша із пустот), / у першій книзі – про добро і звіра, / про звіра у наступній і добро, / зло гине з тілом? відліта у вирій? / не знають люди й ставлять на зеро. 03.05.2022”. Його “Я – той, хто скам’янів” увірвався в нашу свідомість тонкими переливами, зітканими зі сновидінь і грубої реальності, неймовірними для української поезії регістрами, які увібрали в себе народну міфологію, пісенну традицію, модерністські та постмодерністські пошуки. Його поетичні мініатюри чимось схожі на животворні містерії, де автор словом творить певний містичний обряд звільнення людської душі від скверни озлоблення і внутрішнього дикунства: “Не зовіть, не піду по воді. / Аки посуху – це не для мене. / Вдарив “Град”. Почалася гангрена. / Відтяли. Не піду по воді. / Не ділитиму хліб я і рибу. / І ні краплі води – на вино, / мертвих губ не зволожить воно, / од живих не відверне загибель. / А-от в пекло – хоч зараз. Піду. / Воскрешати й виводити вбитих, / щоб дожати могли і дожити / і над яслами звести звізду. 06.08.2018”. Хочу зауважити, що автор навіть не ставить за мету когось у чомусь переконати, це глибоко особисті, навіть інтимні переживання, якими він ділиться з читачем. Надто великі потрясіння пережито, надто грандіозні душевні катаклізми позаду, аби нав’язувати їх іншим. Ця обережність і делікатність у творенні текстів вражає чи не найбільше. Автор веде діалог насамперед із собою. А біблійні мотиви виникають як концентрований вияв вищої напруги, адже рядок за рядком перед нами розгортається трагедія біблійних масштабів. Трагедія України і безмежна напруга боротьби. “Син іде. Іде війна” – так закінчує Сергій Чирков свою збірку. З надією, що “тать загине від меча”, і з-за обрію повернуться омріяні журавлики до своїх гнізд, а з людських душ назавжди вийдуть війна і втома.
Поети і час · “Це – кардіограма нашої битви. Високе і низьке, справжнє і вимисел, тимчасове і вічне – про все скажуть час і люди”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Жінка і Гора Наталка Фурса. Вернигора. Львів: Видавництво Старого Лева, 2023

Любов ГОЛОТА “Моя “Вернигора” завершилася – а війна триває; вона не обмежилася Україною й розпалюється в світі з новою силою. І жодна лірика не годна її зупинити…” Цей запис Наталки Фурси виплив у фейсбучному щоденнику 25 жовтня цього року, хоча міг з’явитися значно раніше, адже поетеса вже встигла зробити кілька презентацій у Миргороді, Полтаві, Києві, Львові, Кракові, і всюди її слухали з увагою і розумінням, бо ці вірші звучать як одкровення Душі і Слова, в урочий час і саме тої миті, коли на кін поставлено Життя людини, нації, держави. На війні Наталка Фурса перебуває з 2014 року – як творча особистість, відчуваючи кожну подію і кожну втрату в контексті власної біографії та подій, що потрясли світ. Власне, сьогодні так почуваються українці, – рідна земля стала вулканом, після виверження якого вже нічого не буде колишнім і звичним. Каміння, попіл, вогонь і магма зруйнованої обітованої – це смерті і кров, діти й воїни, зруйновані міста й окремі домівки, самовіддана любов воїнів і ница зрада безбатченків перетворюють наші душі на суцільний біль. Однак не втомлюємося одне у другого питати: що є життя? Що є людина? Що є Бог? І, нарешті, – хто є я, Господи?! Саме в такі історично пограничні часи українські рапсоди створювали свої думи і пісні, а поетам відкривалися голоси, здатні на суголосність часові, життю, людям і самому Богові. Війна пробуджує в українців потяг до пісні і слова. Не обійшло нас це і нині. З’явилися сотні, якщо не тисячі авторів, які висловлюють свій біль і гнів, хто як може. Від “байрактарівських” пісень, коломийок і римовок, іноді приправлених соленим слівцем, від патетики і велимов’я, яке іноді межує з новітньою кон’юнктурою (на жаль!) – до голосінь і сирітських пісень, до славнів полеглим героям, у яких переплітаються історичні визвольні події та сучасні бої не на життя, а на смерть. Чи є вони поезією? На це відповість час, а поки визнаємо, що це – кар- Наталя ДЗЮБЕНКО§МЕЙС З великою радістю я сприйняла висунення поезій Сергія Чиркова на здобуття Національної Шевченківської премії. Це обнадійливий знак, що в літературі починають цінувати самобутність, оригінальність, своєрідність стилю і концептуальність письма. У рамках творчої парадигми Сергія Чиркова ми впевнено можемо говорити про творення нового світу, який прийнято називати внутрішнім, тим не менше, він активно взаємодіє із зовнішнім, безповоротно міняючи його. І тут йдеться не лише про літературу, яка з появою кожного оригінального стилю активно трансформується. Йдеться про набагато більший простір зчеплень із жахливою реальністю, спотвореною війною дійсністю, яку людська свідомість не в змозі сприйняти, а інформаційний простір – переварити. Лінійні пояснення, аналізи, проекції телевізійних аналітиків, гомін соцмереж тут безсилі, оскільки не враховують емоційного перевантаження кожного окремого суб’єкта, що часто призводить до повної дезорієнтації у просторі й часі. І тут уже починається територія культури, особливо літератури, і поезії, яка спирається насамперед на ірраціональні принципи світобачення і звернена здебільш до емоційної людської складової. Хоча те, що прийнято називати ліричним героєм, у поезії Сергія Чиркова, принаймні у його збірці “Я – той, хто скам’янів”, майже не проглядається. “Я” як художній прийом чи означення органічної авторської присутності в текстах звучить переважно на початку збірки: “не зміг. я – той, хто скам’янів. / куди я з Києва? на кого? / не можна все лишать на Бога / перед лицем останніх днів. / хай з мене витешуть цеглину, / яка на голову впаде, / хай – кулю, що за рогом жде. / вони прийшли – і підуть в глину / німу і мертву. назавжди. / хай буде так. а я – цеглина. / кров змиють і вмурують в стіну. / там роздіограма нашої битви. Високе і низьке, справжнє і вимисел, тимчасове і вічне – про все скажуть час і люди. Одначе розуміємо, що це той гумус, на якому родить Слово. Справжнє, глибоко узагальнююче і індивідуальне. Те, що з глибини серця. Уже сьогодні серед зливи мережових публікацій ми можемо безпомилково виокремити ті рядки, які і справді заявляють не лише самобутність та окремішність авторів, але й високу літературну вартість написаного. Якщо ж вірші одягаються в книжкові одежі і ми маємо змогу перечитати їх раз і вдруге, і знову повертатися до них, то беремо на себе сміливість говорити про це видання як подію в літературі, а не лише в біографії автора. Література, попри всі її бідування сьогодні, залишається маркером суспільства на його здатність сприймати цивілізаційні виклики. Скажу одразу: книжка Наталки Фурси “Вернигора” виокремлюється в списку номінантів на здобуття Національної Шевченківської премії. Це чи не перше поетичне видання про війну – як поєдинок творчої особистості зі злом вселенським, де кожен вірш дуже точно передає амплітуду можливостей митця. Іноді здається, що у Наталки Фурси вони необмежені: від любові до співчуття – до зненависті і безстрашної готовності віддати себе в жертовному бою. Її вірші можна цитувати безкінечно, підтверджуючи, що кожне почуття: жах, біль, лють, страх, ненависть поруч із любов’ю, ніжністю і красою, які завжди дають переможну надію. Хотіла б привернути особливу увагу читача до того, що Наталка Фурса бездоганно володіє всім спектром поетичної палітри, її вірші – це твори міцної професійної культури, вона не дозволяє собі ні декларативного пафосу, ні розхитаності розміру чи неточності рим. У цих поезіях багато змістів, різноманітність образів, які настільки ґрунтовно вписані в контекст обставин, подій, ландшафтів, природних змін, душевних настроїв і людської натури, що, попри несамовитість війни, у них прочитується те вічне, що робить людину людиною, а часи – епохою. Поетична книжка “Вернигора” має строгий внутрішній сюжет, чіткий, енергійний темпоритм, десятки одухотворених персоналій, які кожен читач віднаходить у собі. Чому “Вернигора”? Тому що це завершальний і головний образ дев’ятої книжки поезій Наталки Фурси. Це і вулкан війни, який треба здолати і обернути на Гору Добра, це наша найвища гора Говерла, це і ті міфічні Вернигора, Крутивода, Вирвидуб, які завжди здіймають над Україною Сонце, хрест вінчальний і переможний стяг. Це, власне, творча гора, яку зводить і долає поетеса Наталка Фурса. Це та гора, яка є уособленням жінки в самому Бутті: народити, виростити, захистити, відроджувати із зернятка поле, із сльози – ріку, із серця – життя. Книжка Наталки Фурси “Вернигора” – це особлива книжка в сучасній літературі про Жінку і Війну. І, думаю, це не варто розшифровувати до титла і коми, адже зрозуміло, що Перемога дуже залежна від української жінки, від її внутрішньої сили, від здатності стати пліч-о-пліч з бійцями, врятувати поранених, оплакати мертвих, зберегти чи відновити дім, опікуватися дітками і батьками. Усе це прочитуємо між
Поети і час · “Це – кардіограма нашої битви. Високе і низьке, справжнє і вимисел, тимчасове і вічне – про все скажуть час і люди”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Син іде. Іде війна…” “Син іде. Іде війна…”

беруться що й куди. 10.03.2022”. Згодом авторське “я” майже зникає, стирається, набирає ролі безстороннього спостерігача, зливається з автором, і через підтекст, контекст, алюзію, метафору творить образ того, хто скам’янів від жаху, побачивши “те, що сталося з українськими Бучею, Гостомелем, Ірпенем та Маріуполем”. І “що страшніше за біблійні сірчаний дощ і вогонь. І це була не божа кара, а сатанинська наруга над безневинними. Це були нечувані катування заради насолоди, звірячі вбивства заради людської крові. Орди московитів залишили по собі на наших землях великі тисячі скалічених тіл. І ще більше – скам’янілих людських душ. Довічних соляних стовпів” (з анотації до збірки Сергія Чиркова). У 1922 році у статті про англійську поезію Роберт Грейс стверджував, що поет і його поезія – це сплав несумісних сил, які виконують певні психотерапевтичні завдання. Я в принципі проти того, аби відводити поезії якусь, навіть найшляхетнішу, та все ж утилітарну роль. Однак після прочитання цих болісних, рваних текстів не можу не погодитися, що автор все-таки працює з протилежними, навіть ворожими енергіями, де філігранна, унікальна художня метафорика органічно поєднується з прозаїчними побутовими дрібничками, які, мов скалки битого скла, розсипані по текстах і підсвічують трагедійні розриви і розломи життєвої матерії: “Чим міряти – кров’ю? Сльозою? / Чи попелом спалених хат? / Хто мститиме – ненависть, зброя? / Наосліп а чи невпопад? / Орда неповторна і дика, / не знає межі і мети. / До стінки поставити Хімки, / заклеївши скотчем роти? / Звенигород древній спалити / й переґвалтувати дітей? / Бомбити, бомбити, бомбити, / що не по феншую росте? / За око – візьмемо два ока, / за руку відірвемо дві. / Гаразд. / Але знати б допоки / купатись у вражій крові… 21-22.04.2022”. Про Сергія Чиркова-поета варто говорити багато і вдумливо. Це унікальне явище в нашій літературі. У нього майже немає прохідних текстів. Це справжні шедеври, на перший погляд, начебто прості й прозорі, але їхній зміст потребує заглиблення і серйозного розкодування. Бо це поезії не на злобу дня, як може комусь видатися. У тому то й сила справжньої поезії, що вона працює з іншими вищими енергіями, аніж просте побутописання, з енергіями добра і зла, світла і темряви, з категоріями вічності: “ніхто не вижив. дві розумні книги / щасливо обгоріли корінцем – / вогонь до-чорна опалив лице, / коли з полиці на полицю плигав, / без імені тепер, без позолот – / лишилась суть, нічого, окрім суті / (а
Слово многоцінне · “Добра у світі більше, інакше не існувало б життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Народжений у вишитій хрестиком сорочці Клічак В. Сорочка Геракла: вірші, поеми-цикли, переклади / В. Клічак ; передм. І. Стеф’юк, В. Базилевського. – Київ: Український письменник, 2021. – 408 с.

Ігор ПАВЛЮК, лавреат премії імені Василя Симоненка, доктор наук із соціальних комунікацій Хоч би скільки я читав книгу поета, мушу знати, звідки він родом, бо таки мудро сказав всесвітньовідомий німець Й. В. Ґете: щоб пізнати поета, потрібно побувати на його батьківщині... Тому, знаючи Василя Клічака як столичну особистість, поцікавився його корінням, бо такі харизматичні люди завжди корінні, і навіть крила їхні – продовження їхнього глибокого кореня. Інтуїтивно вгадав: Василь – горянин із Коломийщини. Там ціле гніздо геніїв!.. Навіть недавно у тих місцях мені вручали Премію імені ще одного відомого поета, народженого тут, – Дмитра Креміня. Жартував, що в тих краях, як і на моїй рідній Волині, багато Павлюків, а після мого приїзду буде ще більше... Що гори – то перевернуті волинські озерні долини – і навпаки. Тому парадоксально люди гір мені духовно-душевно близькі і зрозумілі від першого потиску руки. Василя Клічака знаю давно, а моя душа знає його душу ще давніше. Вони давно випили на брудершафт, доки ми приглядалися один до одного. Зовні стриманий, розумний, толковий, як у нас кажуть, пан Василь, із яким не раз перетиналися наші гуманітарні шляхи, виявився ще й шляхетним, свідчення чого його латентні вчинки, а не лише барокові метафори, що серед творчого люду особливо цінний егрегор. Поети, вихідці із колоритних, екзотичних місцин, люблять прив’язувати назви своїх книг до топосних атрибутів; “Космацький узір”, “Поліська сага” тощо. А Василь Клічак пішов далі, глибше, ширше – в асоціацію з античністю, але не за енеїдно-травестійним стилем Івана Котляревського, а радше за Стефаниківським камінно-хрестовим, підтверджуючи давно підмічений мною психоделічний парадокс: веселі у житті письменники, як правило, драматичні, а то й трагічні у своїх текстах – і навпаки... Так із тонкогуморним, позитивним Василем, який у творчості серйозний, глибокий, бо хіба перекотипольний чи пінопластовий поет задасть тон своїй книжці іменем сина бога Зевса та людської жінки Алкмени – Геракла, який всесвітньовідомий своїми подвигами, серед яких – звільнення Прометея. А в “Сорочці Геракла” – глибочезний міф-символ-код, який розшифрує у знаковій книзі Василя Клічака кожен вдумливо-чутливий землянин, зокрема зоряна українська душа: Геракл випадково одягнув сорочку, випрану в отруєній його ж стрілою кентавровій крові, від чого та пурпурова сорочка почала нестерпно пекти його тіло, а зняти її він не міг, тому вирішив самоспалитися у вогнищі, що не дали йому зробити боги Олімпу, забравши його до себе... Артезіанська міфологетика поета апріорі нагадує архетипні паралелі між Украї- Вікторія САЄНКО, студентка Київського університету імені Бориса Грінченка У кінопросторі Українського дому відбулась прем’єра документального фільму Сергія Буковського “Іван і Марта”. Чи все-таки “Марта та Іван”, як жартома пропонував сам Дзюба під час знімання? Постать Івана Дзюби змальована вустами його найближчої людини – дружини Марти. Чоловік одразу запримітив Марту, а вона з іронією згадує: “А чому ви вважаєте, що знайомство з Іваном – це приємна тема?”. У стрічці переплітаються кадри, зафільмовані в різних місцях з 2018 року. Найбільш затишними є моменти, де пані Марта разом із Сергієм Буковським зіскановує фото з архівів, пригадуючи найпам’ятніші події спільного подружнього життя. Розповідає, що хотіла жити у Львові, проте разом із чоловіком погодилась переїхати в Київ, хоч і почувалася, “як на висилці”. Згадується у картині й прем’єра фільму Параджанова у кінотеатрі “Україна”. “Хрущовська відлига” підштовхнула до дійною та росією в “Оргії” Лесі Українки, де мовиться про Грецію і Рим. Як правило, українські поети люблять використовувати античний образ легендарного Антея (сина бога моря Посейдона і богині землі Геї, який був непереможним доти, доки торкався матері-Землі, від якої брав силу). А тут – Геракл з його пекучокривавою сорочкою – як символом долі справжнього українського поета. Моцно. *** Назви розділів книги також знаково-оригінальні для вітчизняного поетичного дискурсу: “Тут, за рікою”, “Душа не знала ампутацій”, “Живемо в глобальному селі”, поема-цикл “Стефаник”, поема-цикл “Космос Марка Черемшини”... Тут же переклади: із польської (Чеслав Мілош, Казімєж Вєжинський, Ян Лєхонь, Владислав Бронєвський), із російської (Іван Бунін, Борис Пастернак, Роберт Рождественський, Булат Окуджава)... Назви віршів книги свідчать про калейдоскопічну розмаїтість (оркестровість) тонів, запахів, кольорів, тем, змістів Клічакових віршів, топосні маркери (Мар’янка, Рудники, Джурів, Париж, Снятин, Іловайськ, Соснівка, Конопельки, Варшава...) при одержимому дотриманні класичної форми, зокрема улюбленої автором балади: тут і “Балада про мисливця”, “Балада про весілля”, “Балада про вчителя”, “Стежки перехресні”, “Кузня”, “У тіні лісу. Триптих”, “Кров”, “Міст”, “Переселенці”, “У схові”, “Почерез мене убрід”... і “Сповідь” – бо в органічного поета вся його творчість сповідь – перед собою, перед предками, перед нащадками, перед Всевишнім у його розумінні-відчутті, кардіограма болючих трансформацій його внутрішньої та зовнішньої боротьби, як-от вірші “На Петра”, “Перша Літургія” – явна формула християнського світогляду поета, який бачить його духовне коріння, неофітськи-джерельний першопочаток: Була тоді у всіх тверда надія. Живою – віра. Добродійність – щедра. І непідробна щирість в кожній дії. Покора – справжня. Й віра у безсмертя. У книзі багато присвят (Пам’яті матері, Мирославі Приході, Пам’яті Павла Муравського, Дружині, Павлові Мовчану, Моїй учительці О. В. Слобідник, Пам’яті Василя Куфлюка, Романові Петрукові (братові і скульптору), Марті Онуфрейчук, друзям-однокласникам із Джурова, Пам’яті Володимира Забаштанського...), що свідчить про товариськість, людинолюбність автора, ангажованість його у курінь, як сказали би запорізькі козаки. *** Як і кожний невипадковий у культурно-інформаційному просторі нації поет, Василь Клічак пише про кохання, батьківщину, Всесвіт, “братів наших менших” – тварин, яких Василь сердечно любить, бо навіть на фотографії на обкладинці книги, що зі смаком ілюстрована троюрідним братом автора Романом Петруком, Василь із улюбленим його собакою... Для мене це також вагомий штрих до діагностування людини і поета поета-людини Василя Йосиповича Клічака. Душевно утеплює, одомашнює книгу і близьке Василеві товариство її редактора – відомого поета Василя Герасим’юка, передмова знаменитого літературознавця і поета Володимира Базилевського зі словами “Клічак реанімує втрачений час із ретельністю і зацікавленням реставратора старих картин”, знаної літераторки з науковим ступенем Іванни Стеф’юк, яка, зокрема, зазначає: “Покутяни та й горяни, прочитавши цю книгу, засвітяться серцем: бо тут рідні Рудники та Джурів, і куток Заріка, і гомінлива річка Рибниця. Читачі з інших країв пригадають ріки свого дитинства, пригадають ті трави, запахи та звуки, які здатні скинути “вікові налаштування” і зробити всіх знову двадцятилітніми, коли увесь світ – складний, але дуже цікавий, а людську вдачу ще сприймаєш довірливо”. Вибір Василем віршів вищеназваних поетів для перекладів також із проекцією до історіософії, етнокультури, античності, витоків християнства: “Біля могили Вергілія”, “Джордано Бруно”, “Втеча в Єгипет” (з Івана Буніна), “Гетсиманський сад”, “Магдалина” (з Бориса Пастернака), “Пісня про кінець світу” Чеслава Мілоша, “Герострат” Яна Лєхоня... Кращі вірші, рядки, образи Василя Клічака – ритмізована натурфілософія тіла-душі-духу – як особистісної пульсуючої мікромоделі Універсуму, як, приміром, соціально-загальнолюдське: А людство знов чманіє від біди. Само себе не в змозі зрозуміти. У пам’яті відшукуєш сліди із початкІв життєвої орбіти. Цілий рвано-ранний – про сучасну війну – “Стала виразніша мова, чіткіші ознаки” із рядками: Стала виразніша мова, чіткіші ознаки. Знято із ворога маску, немов з вовкулаки. Справжнім означенням названо старшого брата. Болем і горем означена дружба проклята. Свята всім хочеться. – Де воно? – Мазур питає. У Краматорську. Слов’янську. Донбаському краї. “Свято” жахливе. Не свято – Воєнна стихія. Б’ють, убивають. І трупами нашими сіють. Або ж наскрізьномотивне – про сорочку Геракла, що, як ріка ще одного відомого древнього грека – Геракліта, плине і змінюється: Отака вона, кров кентавра, отака та сорочка Геракла, приросла йому геть до шкіри. В ній сердега покинув світ. А задушлива та сорочина все полює на грішні душі й забира без розбору їх. А тому є одне сподівання. Сподівання лише на Бога, на цілющу і добру силу, що врятує нас від провалля. А сорочку оту здмухне, наче стружку порухом майстра, у якого нема зайвих рухів... А Василева книга доводить нам, що все-таки можна двічі увійти в одну й ту саму річку, – якщо ти, як Антей, припадаєш серцем до рідної землі, не забуваєш предків, віриш у сучасників і надієшся на нащадків. Народжений у вишитій хрестиком українській сорочці Василь Клічак між Гераклом, Гераклітом та Антеєм запросив нас у подорож до міфологічних основ європейської культури через свої вірші і переклади. Читайте, але не вдягайте “Сорочку Геракла”... більшу частину бібліотеку. Нині ім’я Івана Дзюби уособлює цілий рух шістдесятників – справедливих, щирих та готових до бою. Через сорок років українці знову змушені звільнятися не тільки від фізичного, а й від духовного рабства імперії. А це можливо завдяки погляду в минуле та пізнанню досвіду славетних співгромадян. Історія Івана та Марти – як приклад мудрості, підтримки та взаєморозуміння наперекір буремним подіям. І свідчення, що навіть випадкові зустрічі – непередбачувані.
Слово многоцінне · “Добра у світі більше, інакше не існувало б життя”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Добро завжди перемагає

українську інтелігенцію, яка почала впевненіше висловлювати свій протест. Марта Володимирівна розповідає, що тоді Іван Дзюба не вагався. У нього не було страху та подвійних стандартів. Та й Параджанов задав настільки емоційний тон своїм виступом, що весь зал був немов наелектризований. Сцени з фільму Параджанова “Тіні забутих предків” та розповіді Марти поєднує святкове “маланкування”, яке йде повз той самий кінотеатр “Україна”. Нагадування про циклічність історії та важливість засвоєння уроків людством задля власного розвитку. Праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” поширювалась у самвидаві й фактично стала прозрінням для багатьох. Твір спантеличив і владу, тому був визнаний антирадянським. Під час третього обшуку квартири, які, на диво, проводилися надзвичайно коректно, Івана Дзюбу заарештували. Через півтора року у слідчому ізоляторі КДБ він напише покаянного листа та визнає “глибоко помилкове розуміння ряду національних проблем”. Дружина його не відмовляла, оскільки була впевнена, що чоловік з туберкульозом не переживе табір. Іван Дзюба вірив, що добра у світі більше і воно завжди перемагає, інакше не існувало б життя. Він не готував себе до революційної боротьби та став головним шістдесятником не зі своєї волі. Марта Володимирівна вела власну боротьбу: за спокійне та тихе сімейне життя. Івана Михайловича не стало в символічну дату – 22 лютого 2022 року. Представники “шістдесятників” відходять у вічність, майже не залишаючи за собою пам’яті в архівах. Тому Марта Володимирівна проводить значну роботу над листами. За два роки (1962–1963) свого перебування на лікуванні в санаторії Іван Дзюба надіслав 163 листи своїй дружині. У них він говорить про свої плани, літературу та себе в ній. Наразі бібліотека Вернадського організовує фонд, куди сім’я передасть
Доля на тлі історії · “Якщо нас коли"небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишатися собою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Стефанія Шабатура: національна гордість України До 85-ліття з дня народження

Марія СЕНЬКІВ, м. Львів Саме шістдесятники як потужна інтелектуальна еліта висококультурних та багатогранно освічених особистостей, яких по праву вважаємо високоморальними авторитетами та сумлінням нації, виражали національний рух Опору. Протиставляючись радянській тоталітарній репресивній системі, шістдесятники не мовчали, вони захищали й відроджували духовні та національно-культурні цінності, що сприяло піднесенню свідомості українців, пробудженню їхньої національної гідності та ідентичності, а рівно ж поверненню історичної пам’яті. Це був моральний спротив горстки небайдужих, які своєю подиву гідною мужністю й незламною поставою подавали промовистий приклад для багатьох українців, позбавляючи їх страху, який не давав, за висловом геніального Василя Стуса, “прямостояння”. Стефанія Шабатура (1938–2014) – видатна мисткиня, яскрава представниця когорти шістдесятників, дисидентка, багатолітній політв’язень радянських концтаборів, правозахисниця, членкиня УГГ, громадська діячка, депутат Львівської міської ради першого демократичного скликання (1990–1994 рр.), голова Марійського товариства “Милосердя”. Її подвижницьке життя немов віддзеркалює страдницький шлях України. Мальовниче село Іванє-Золоте на Тернопіллі – мала батьківщина художниці. Її батько – Михайло Шабатура (1913–1943) – нащадок давнього козацького роду (загинув на фронті 1943-го під Харковом), а мати-галичанка – Ганна – з відомого роду Семаників – будівничих храмів та майстрів по каменю. Свого часу вона брала активну участь у “Просвіті”, згодом підтримувала повстанський національно-визвольний рух. Ганна Шабатура (1914–2004) – знана художниця та майстриня, прекрасно вишивала, до того ж відтворювала давні зразки вишивок, створювала силянки, гердани, писанки, окрім того чудово співала, її пам’ять закарбувала цілий пласт народно-обрядових пісень. (Представники всесвітньо відомого Українського народного хору ім. Г. Верьовки з її голосу записали унікальні зразки фольклору: колядки, щедрівки, гаївки тощо. Любов до народної пісні перейняла від матері Стефанія Шабатура, яка знала чимало народних пісень). За свою самобутню творчість Ганна Шабатура була нагороджена премією К. Білокур, а у 2004 р. вийшов Альбом її творів у серії “Українське наївне малярство” (Київ: “Родовід”), упорядницею якого була Стефанія Шабатура. У роки дитинства С. Шабатура стала свідком совєтського терору та жахливих у своїй нелюдськості масових репресій українців у Галичині з боку репресивних органів НКВС, героїчної національно-визвольної боротьби УПА, рівно ж і післявоєнних репресій та вивозів галичан у Сибір, колективізації селян, зрештою й голоду 1946-1947 років… Невдовзі довідалася й про Заліщицьку трагедію 1941 року, організовану енкаведистами… Саме від матері, яка мала вагомий вплив на формування світогляду доньки, Стефанія успадкувала художній хист та перейняла національне виховання, як і християнсько-моральні цінності. (Промовистий той факт, що в останньому своєму інтерв’ю С. Шабатура підкреслила: “З дитинства у мене віра: Бог і Україна! З Богом та Україною я жила все життя”. Слова мисткині як своєрідне кредо стало визначальним у її житті, сповненому жертовності та самопосвяти у служінні Богу, Церкві та Україні). У період войовничого атеїзму безбожницького радянського режиму Стефанію захопив дивовижний світ ікон – відтоді вона таємно займалася іконописанням, яке продовжила, попри ризик та наслідки, у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша, де розпочала здобувати художню професійну освіту. Утім, Стефанію все-таки позбавили стипендії, коли стало відомо, що святкувала Великдень і брала участь у богослужінні. У студентські роки (у грудні 1962-го) С. Шабатура стала співзасновницею львівського Клубу творчої молоді “Пролісок”, у якому ініціювала проведення першого літературного вечора присвяченого пам’яті Лесі Українки, а також низки мистецьких виставок. Окрім того, була причетна до Шевченківських вечорів, які на той час радянська влада забороняла. У середині 1960-х рр. разом із однодумцями С. Шабатура долучилася до відродження у Львові національних традицій – Різдвяної Коляди та вертепів, в одному з яких брав участь Василь Стус, з яким у мисткині склалися напрочуд дружні стосунки. Свого часу В. Стус наголошував, що Стефанія – “єдиний мужчина з-поміж львів’ян”. Такі великі поети, як Василь Стус та Ігор Калинець, присвячували їй свою поезію. Символічним є те, що на могилі мисткині викарбувані на пам’ятнику рядки з поезії її побратима, поета-мученика Василя Стуса, який назвав її “рідною сестрою”… Свої мистецькі студії продовжила у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва, які завершила блискуче. А дипломну роботу – гобелен “Попід Бескид зелененький ходить Довбуш молоденький” – захистила з неймовірним успіхом, що дало підстави у 1967 р. стати членом Спілки художників, де і познайомилася зі знаною художницею Ярославою Музикою. Власне, попри педагогічну діяльність у alma mater – Львівському художньому училищі ім. І. Труша – мисткиня з потужною силою виявила свій творчий потенціал у тогочасному культурологічному просторі, при цьому прекрасно володіла різними техніками. Яскраво виражена самобутня творчість Стефанії Шабатури – різножанрова – становить неповторне явище у національній культурі. Та саме монументальні гобелени і орнаментальні килими мисткиня розвинула у найкращих традиціях високого мистецтва. Тому з її ім’ям пов’язано становлення і подальший розвиток Львівської школи гобелена. Серед найвідоміших творів С. Шабатури того періоду – “Довбуш” (1967), “Іван Котляревський” (1969), “Давид Гурамішвілі” (1969), “Леся Українка” (1971), “Кассандра” (1971) тощо. (Варто зазначити, що нещодавно вийшла марка України, в основі якої твір С. Шабатури “Кассандра”). Її мистецькі твори, що вражають монументальністю, внутрішньою динамікою, експресією, інтелектуальною осмисленістю, стали окрасою багатьох виставок, зокрема обласних, республіканських, всесоюзних та міжнародних, що засвідчувало яскравий, непересічний талант та високопрофесійну майстерність художниці – завдяки цьому й здобула загальне визнання, перебуваючи на вершині творчого злету. Утім, це визнання було особливим, адже в тоталітарній системі соцреалізму С. Шабатура не створила жодного кон’юнктурного твору, який би возвеличував радянський устрій та комуністичну ідеологію. У тогочасних умовах радянського тоталітаризму, де будь-який національний прояв відразу ж отримував тавро “український буржуазний націоналізм”, позиція Стефанії Шабатури як митця була принциповою і безкомпромісною. Вона завжди обирала свободу як Божий дар. Її внутрішня свобода зумовлювала відчуття її творчої свободи. Як відомо, під час закритих політичних судових розправ над В. Чорноволом та В. Морозом Стефанія Шабатура з однодумцями рішучо виступала на їхній захист. До того ж поширювала самвидав – джерело історичної правдивості, висловлювання думок, позицій… Це не пройшло повз прискіпливу увагу “всюдисущого” КДБ. Невдовзі за її мужню та відкриту громадянську позицію вона змушена була звільнитися з педагогічної роботи, а її творчість ставала дедалі вистражданою: твори мисткині знімали з виставок, забороняли, таврували “ізмами”. Відомий факт, як у літературно-меморіальному музеї І. Котляревського у Полтаві музейні працівники зуміли порятувати (і в цьому їх вагома заслуга!) гобелен “Іван Котляревський” С. Шабатури, на той час вже ув’язненої художниці, ім’я і творчість якої у радянський період було забороненим. Та попри те, що комуністичний режим цілеспрямовано ламав її творчі крила, вона не втрачала своєї творчої окриленості й продовжувала творити! Адже для неї, як художниці, творчість – це наче подих життя, лет душі. Безперечно, творчість Стефанії Шабатури – це уособлення геніальності, високого мистецтва, а також – нескореного духу! Головний удар у боротьбі з вільнодумством москва спрямувала на українських дисидентів – творчу інтелігенцію, – яка становила реальну загрозу у підриві устрою СРСР та його ідеології. Під час арешту С. Шабатури вилучили і її гобелени: “Леся Українка” та “Кассандра”. Це був початок протистояння Митця і Системи у жорнах радянського тоталітаризму. Ув’язнили не тільки художницю, але і її твори, у яких вбачали домінуючу українськість національних мотивів, затаврувавши “націоналізмом”. При цьому, існувала реальна загроза подальшого знищення цих творів. Ув’язнену мисткиню слідчі намагалися зламати психологічно та морально, змушували її до покаяння, використовуючи всі методи впливу: шантаж, тиск, залякування, але все це не зламало ні її духу, ні волі – Стефанія Шабатура виявилася надто стійкою: духовно і морально. Під час виснажливого слідства довідалася, що її ім’я “стараннями” КДБ було викреслено з видання “Словник художників”. Та найбільшим ударом для неї було те, що її ж колеги за вказівкою КДБ незаконно, тобто ще до рішення суду(!) виключили її з Львівської обласної організації Спілки художників. Такої зради від колег не очікувала. На закритому судовому процесі мисткиню засудили на 8 років: 5 років концтаборів суворого режиму і 3 роки заслання, зарахувавши її до категорії “особливо небезпечних державних злочинців”. (“Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне…”) Засудили художницю за те, що була національно-свідомою українкою, розмовляла рідною мовою, відроджувала національно-християнські традиції (за участь у вертепах та співанні колядок), носила народний стрій, за мистецькі твори на українську тематику, зокрема на творчість Лесі Українки, мала принципову громадянську позицію, за власні думки, погляди та переконання, утому числі релігійні, за розповсюдження самвидаву, що літера у прізвищі нагадує тризуб… Та найбільшим звинуваченням було те, що не була байдужою до того, що відбувалося в Україні з її культурою, мовою, як і те, що не мовчала, а мужньо протестувала, коли судили її однодумців. Зрештою, судили її й за те, що відмовилася ставати гвинтиком радянської тоталітарної системи, а залишалася собою, людиною, відстоюючи своє творче “я”, людську і національну гідність. Як не згадати вислів поета Василя Стуса: “Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишатися собою”. Вона завжди залишалася людиною. С. Шабатура відбувала ув’язнення в Мордовському концтаборі, який входив до складової карально-репресивної системи радянського устрою, де за влучним висловом відомого історика-політв’язня Валентина Мороза перебував “український розум, українська поезія, українське мистецтво”. У тих нелюдських концтабірних умовах ув’язнена художниця разом з іншими в’язнями-сумління брала участь у протестах, страйках, голодовках, виборюючи свої права та статус політв’язня, а водночас протестуючи проти нестерпних умов, свавілля та кричущих фактів знущань щодо політв’язнів з боку табірної адміністрації. Утім, ув’язненій мисткині заборонили творити. Це право вона виборювала упродовж трьох років (а це третина терміну її ув’язнення), відбувши 115 діб карцеру, коли морози надворі сягали –400С, 6 місяців камери-одиночки та 9,5 місяця перебування у ПКТ (приміщення камерного типу). Коли вже домоглася свого законного права, то творила з неймовірним натхненням. Та невдовзі отримала акт про знищення “путьом сожженія” табірною адміністрацією майже всього свого творчого доробку, якому теж виносився вирок, а це майже 300 творів мисткині, створених в ув’язненні: екслібриси, портрети побратимів, ескізи гобеленів, монотипії… Вдалося …Свою Голготу Стефанія Шабатура розпочала у віці Христа – у 33 роки. І це сходження було свідомим вибором її сумління. Власне, хресний шлях мисткині розпочався 12 січня 1972 р., коли її було заарештовано репресивними органами КДБ. (У період Незалежності України 12 січня вшановується як День українських політв’язнів.) Тоді ж по всій Україні (найбільше у Києві та Львові) розпочалася нова хвиля масштабних арештів шістдесятників – Василя Стуса, Івана Геля, В’ячеслава Чорновола, о. Василя Романюка, Івана Світличного, Ірини та Ігоря Калинців, Євгена Сверстюка, Михайла Осадчого, Юрія Шухевича та інших представників інтелігенції, які становили серцевину українського тогочасного суспільства.
Незабутні “Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

зберегти і передати на волю акварельний цикл “Квіти” та окремі вишивки. (У період Незалежності України побратим Стефанії Ігор Калинець – поет зі світовим ім’ям та громадський діяч – зініціював видання: Календар на 2009 рік “Квіти Стефанії Шабатури”, в основі якого збережені її твори з ув’язнення). Власне, ув’язнення С. Шабатуру ще більше загартувало. Щоправда, витримати і цей важкий удар людиноненависницької системи, що завдав невимовного болю, ув’язненій мисткині вдалося завдяки вірі. Саме віра додавала їй духовної сили пережити і вистояти! З вірою Стефанія завжди впевнено йшла у прийдешнє, при цьому пам’ятала, що “віра без діл мертва”. Під час заслання С. Шабатура вступила в Українську Гельсінську групу, знаючи, що на той час більшість її членів опинилися за ґратами… (УГГ – перша українська громадська організація, яка діяла відкрито, була заснована 9.11.1976 р.). Варто зазначити, що саме українські правозахисники-дисиденти наголошували на тому, що неможливо говорити про права людини, якщо порушуються права цілої нації. Тому для радянського тоталітарного режиму члени УГГ стали найнебезпечнішими внутрішніми ворогами, яких цей режим цілеспрямовано знищував, зокрема М. Мельника, О. Тихого, Ю. Литвина, В. Марченка, В. Стуса… Після звільнення з багаторічного ув’язнення С. Шабатура, як і всі колишні політв’язні, пройшла всі кола “пекла”, пов’язані з проблемами прописки та працевлаштування... Тож з неабиякими труднощами обдарованій художниці довелося влаштуватися двірником, бо їй як члену УГГ без відома КДБ неможливо було отримати іншого місця праці. Наприкінці 1980-х рр. Стефанія Шабатура як суспільно-громадська діячка разом із побратимами безпосередньо долучилася до епохальних подій національної історії: відродження УГКЦ та Української Державності. Тому її життя стало невід’ємною частиною цієї історії, яку творять сильні духом, цілісні та цілеспрямовані особистості. Власне, упродовж свого насиченого знаковими подіями життя вона виборювала Свободу – внутрішню, творчу, як і свободу для УГКЦ – Церкви-страдниці – та України. Тому якнайкраще знала ціну свободи, за яку заплатила надто високу ціну своїм страдницьким життям. С. Шабатура брала активну участь у тодішніх мітингах та вічах, які влада жорстоко розганяла; організовувала з однодумцями молебні за участю підпільних греко-католицьких священників, зокрема панахиди пам’яті Т. Шевченка, жертв репресій НКВС, пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи, молебні до 70-ї річниці Злуки тощо. Стефанія Шабатура разом із посестрою Іриною Калинець знайшли відповідне приміщення в с. Рудно для духовної семінарії, яка виходила з підпілля, а також брала участь у панахидах на зруйнованих у радянський період могилах воїнів УСС, УПА та замордованих жертв НКВС. У грудні 1988 р. С. Шабатура та Ірина Калинець долучилися до відновлення Марійського товариства “Милосердя”, яке згодом Стефанія очолювала упродовж 20 років, втіливши чимало благодійних проєктів для загальної справи, згуртовуючи якомога більше людей на добро і благо Церкви та суспільства. Сповнена Євангельським духом любові до ближнього, С. Шабатура завжди бачила потреби людей, та коли могла допомогти, то відчувала велику радість. Під її патронатом Марійське товариство стало центром національної культури, християнського виховання молоді, де функціонували понад 20 гуртків, а ще – повсякчасно надавалася допомога потребуючим – таким було її щоденне служіння для Церкви. Безперечно, вона стала душею цього товариства. Окрім того, С. Шабатура безпосередньо причетна до організації з’їзду Марійських дружин УГКЦ та організації “Карітас”. Завдяки її зусиллям виходила єдина на Львівщині християнська газета “Діти Марії”, яку поширювали по всій Україні. Свого часу С. Шабатура з однодумцями була причетна до спорудження у Львові пам’ятника великому Митрополиту А. Шептицькому. У 1990–1994 рр. мисткиню обрали депутатом Львівської міськради першого демократичного скликання. Передусім за її участю, як і депутатів цього скликання на чолі з В. Шпіцером, відбулося повернення Свято-Юрського собору УГКЦ, рівно ж і чимало храмів на Львівщині повернулося в лоно УГКЦ, запрошено до Львова очільника УГКЦ кардинала М.-І. Любачівського; передано будинок на пр. Свободи, 20, науково-мистецькій фундації ім. Митрополита А. Шептицького “Національний музей у Львові”; здійснено перейменування вулиць Львова (близько 700!) та надання їм імен видатних українських постатей; демонтовано чимало радянських ідолів та постаментів, зокрема пам’ятник “вождю пролєтаріата” у центрі Львова, а також низки монументів з комуністичною ідеологією, очищене місто від комуністичних атрибутів та символіки; відбулося встановлення прекрасного пам’ятника Кобзарю, а також знаному історику та державному діячу М. Грушевському та “Просвіті”; закладено камінь на встановлення пам’ятника жертвам комуністичних репресій. А 3.04.1990 р. Стефанія Шабатура разом із двома депутатами міськради була удостоєна честі підняти національний Прапор, який тоді ще не був затверджений як Державний прапор України, над львівською Ратушею. Тоді ж хор “Вірли” під керівництвом Марії Процев’ят заспівав Гімн “Ще не вмерла України”. За заслуги перед Церквою, Україною та національною культурою Стефанія Шабатура нагороджена орденами Княгині Ольги ІІІ ст. (1999) і ІІ ст. (2009), відзнаками “За вірність” ім. В. Стуса (2001), “За мужність” (2006) та ін. На пошанування світлої пам’яті С. Шабатури у світ вийшли видання про життя і творчість художниці: “Стефанія Шабатура: вибрана палітра кольорів з мозаїки життя і творчості” (2016) та Альбом “Стефанія Шабатура: нескорений дух творчості” (2017), видані у Київському видавництві “Смолоскип”, а також “Стефанія Шабатура: життя, окрилене стремлінням духу / Спомини. Вибрані статті” (Львів: “Місіонер”, 2021). До того ж у Львові на проспекті Свободи встановлена меморіальна таблиця на фасаді будинку, де мешкала мисткиня. Вона надзвичайно любила Україну, любила усім своїм благородним серцем. “Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога”. Саме за покликом серця ознаменоване її життя і творчість, що становить цілісний феномен. Зрештою, її серце завжди було осяяне любов’ю, а Бог – це і є Любов.
Незабутні “Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Пам’яті Сергія Архипчука

Дуже сумна новина. Помер заслужений діяч мистецтв України, режисер та постановник відомого полтавського фестивалю мистецтв “Мазепа-фест”, також режисер першого фестивалю “Червона Рута” Сергій Архипчук. Надзвичайно світла, патріотична людина, митець з великої літери, людина іскрометного гумору, енциклопедичних знань. Дякую Богу, що мав щастя знати і спілкуватися. Познайомився із Сергієм Архипчуком у 2003 році. Разом із музикознавцем Олександром Явтушенком тоді я відповідав за інформаційний супровід і популяризацію фестивалю “Мазепа-фест”. Так, нас “познайомив” “Мазепа-Фест” – етно-рок-фестиваль у Полтаві, заснований головою Полтавського обласного об’єднання товариства “Просвіта” Миколою Кульчинським якраз 2003 року. Історія “Мазепа-фесту” – це історія культурного життя Полтави і це часточка великого бурхливого життя Архипчука. На початку і всередині “нульових” полтавська молодь називала його “голосом Мазепа-фесту”... Місцем проведення “Мазепа-фесту”, цього музичного цунамі над Полтавою протягом десяти років поспіль було Співоче поле ім. Марусі Чурай у парку “Перемога”. Програма перших фестивалів включала винятково виступи колективів українського року. Хедлайнери – “Плач Єремії”, “Гайдамаки”, “Кому вниз”, “Вася Клаб”, “Очеретяний кіт”, “Мотор’ролла” та ін. У наступні роки додавалися кінопокази, концерти хорової музики, вистави (скажімо, за твором Марії Матіос “Солодка Даруся” та інші події). Незмінним учасником “Мазепа-фестів” був гурт “Хорея козацька”. Сергій Архипчук народився 18 листопада 1960 року на хуторі Ганнівка (зараз село) Костопільського району Рівненської області. У 1979 році закінчив акторський факультет Дніпропетровського державного театрального училища, у 1984-му – Державний інститут театрального мистецтва в Москві. Працював як режисер у різних театрах, таких як “Заграва”, Театр опери та балету в Донецьку, Дніпропетровський театр ім. Тараса Шевченка, Закарпатський обласний театр драми та комедії. Він став відомим як режисер першого фестивалю “Червона Рута” в Чернівцях 1989 року, а також фестивалю “Тарас Бульба”. Сергій Архипчук організовував також різні мистецькі та пам’ятні заходи, наприклад, вечір пам’яті Володимира Івасюка (Львів, 1989), “Володимир Івасюк. Повернення” (Київ, 1998), “Задивляюсь у твої зіниці” Василя Симоненка (Львів, 1988), агітаційно-мандрівний проєкт “Політичний вертеп” (2013) та інші. Сергій Архипчук також займався благодійністю Сергій Архипчук на полтавському фестивалі “Мазепа"фест” на підтримку захисників України “Артдесант” та “Люті укри” (2014–2017), заснував Київський театр поезії “Мушля” та був художнім керівником школи телеведучих TV-lab. Архипчук отримав Вагнерівську стипендію (Байройт, ФРН, 1997 р.). Світла пам’ять пану Сергію! Велика втрата для української культури. Пам’ятаємо... Олег ПУСТОВГАР, представник УІНП в Полтавській області Центральне правління ВУТ “Просвіта” щиро співчуває всім, хто знав покійного мит! ця, просвітянина Сергія Архипчука. альний будинок-музей Д. Яворницького є унікальним, оскільки це – перший музей історика в Україні; єдиний меморіальний будинок-музей у Дніпропетровській області; єдиний в Україні музей історика козацтва Д. І. Яворницького; єдина відтворена міська садиба в м. Дніпрі; будівля музею є пам’яткою історії національного значення (одна з п’яти, які існують ум. Дніпрі); унікальний музей з відкритою експозицією (ані етикеток, ані вітрин, ані обмежень пересування відвідувачів); осередок культури міста з більш ніж столітньою історією. Експозиція меморіального музею проіснувала 33 роки. 24 лютого 2022 року, з початком повномасштабної російської війни, вона була демонтована та евакуйована із Садиби Дмитра Яворницького. Меморіальна колекція речей Д. І. Яворницького входить до унікального музейного фонду України. Сподіваємось і віримо, що скоро експозиція буде відтворена! Інформує Січеславська “Просвіта”
Незабутні “Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Ювілей унікального музею

3 листопада виповнилося 35 років з дня відкриття Меморіального будинкумузею Д. Яворницького. Академік Дмитро Яворницький у 1905 році став одним із фундаторів катеринославського товариства “Просвіта”. Ще у 1940 році після смерті вченого його дім передала державі дружина Д. Яворницького спеціально для створення меморіального музею. Влада довгий час зволікала з відкриттям музею історика, який вважався “буржуазним націоналістом”. З 1964 по 1974 роки існувала кімната-музей “Кабінет академіка Д. Яворницького”, де про вченого розповідали як про “русского и советского украиноведа и казаковеда”. З 1974 року будинок був у аварійному становищі, в ньому зберігалась частина бібліотеки, присвячена “старим більшовикам”. У 1988 році після капітального ремонту було відкрито Меморіальний будинок-музей Д. І. Яворницького. На хвилі руху до незалежності він одразу став одним із осередків національного відродження. У 1991 році будинку повернули його меморіальну територію-садибу, віддану колись психоневрологічному диспансеру, який був поруч. Для нашого міста та України Меморі-
Шевченкіана · “Ілюстрації витворили такий енергетично"духовний згусток, який не залишав можливостей заснути, помолившись”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Гірка історія Шевченкіани художника Петра Носка Сім історичних мініатюр

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Сорок Носкових ілюстрацій до “Кобзаря” 1927 року Саме про це моя розповідь, а факти біографії художника викладаю стисло. Носко Петро Васильович (1885–1976) народився в селі Бубнівщина, тепер Прилуцького району Чернігівської області. В “Автобіографії” засвідчив: “З ранніх років у мене було тяготіння до малювання”. У 1903–1909 роках навчався в Київському художньому училищі, в чому юнаку посприяла родина де Бальменів, у родоводі якої був Шевченків приятель Яків де Бальмен. Художнє училище Носко закінчив із рекомендацією в Академію мистецтв у Петербурзі, в якій продовжував навчання в 1909–1916 роках, затим повернувся до Києва. Тринадцять років неперервного навчання зробили Петра Носка висококваліфікованим спеціалістом. Після революції 1917 року викладав у середній художній школі, працював у газеті “Радянське село” (заснована в червні 1924 року як орган губкому КП(б)У). Входив до Товариства діячів українського пластичного мистецтва, заснованого навесні 1918 року (разом з Фотієм Красицьким, Василем Кричевським, Олександром Мурашком та ін.), брав участь у виставках. Як окремо відзначено в “Автобіографії”, “працював для фарфорових заводів малюнки нового побуту”. У 1925–1926 роках виконував роботу для Київського та Дніпропетровського музеїв революції. В той час захопився ілюструванням Шевченкових творів: “Ілюстрував всього “Кобзаря” у 1927 році”. Читач бачить перед собою титульну сторінку книги, про яку йдеться. Неважко здогадатися, що заявлена “Повна збірка творів (Поезії)” передбачала принаймні ще один том із прозовими творами Тараса Шевченка. Справді, він побачив світ у тому ж році: “Повна збірка творів: Повісти” 10-тисячним накладом зі вступною статтею літературознавця Фелікса Якубовського і обкладинкою графіка Антона Середи, як і у збірці поезій Кобзаря. Втім офіційно й гласно це видання не приєднали до попереднього, бо “Кобзар” 1927 року потрапив в опалу й був викреслений з історії. В чому причина цього злодіяння в царині книговидавництва? У “Шевченківській енциклопедії” в двох різних статтях два різні автори дали різні відповіді. Перша: видання “було знищене під гаслом боротьби з націоналізмом”. Друга версія: збірку “вилучили з бібліотек і повністю знищили через звинувачення на адресу художника у “шпигунстві””. Розберемося в цьому, пам’ятаючи, що в центрі несприятливих історичних обставин опинився Петро Носко: у “Кобзарі” 1927 року було вміщено 40 ілюстрацій художника1 (техніка олії, білила, туші, акварелі) до 30 творів Тараса Шевченка. Погодьтеся, художник явив істинно приголомшливий огром зацікавлень творчістю Шевченка та художніх осмислень його поетичних образів! Але найголовніше, по мені, те, що майстер екстраполював своїми творами Шевченкове неприйняття Російської імперії на радянську дійсність, і це не могло бути не помічено… Будь-який шанувальник Кобзаря, мабуть, здригнувся б од постаті козака, який із могили заклятої “Встає сивий, похилий; встає сам уночі…” – так називалася ілюстрація до балади “За байраком байрак…” із циклу “В казематі”: “Провалився козак, / Стрепенувся байрак, / А могила застогнала”. Вражає скорботною монументальністю твір-ілюстрація до ліро-епічного віршового оповідання “Хустина” (“Везуть труну дубовую, китайкою криту”), що присвячена темі козацького прощання з побратимом. Його кохана, яка “дарувала шиту шовком хустину”, на картині відсутня, всі “преславнії компанійці” йдуть за труною спинами до глядача… До речі, більш як третина Носкових ілюстрацій була так чи інакше пов’язана з темою смерті в Шевченкових поезіях, і це не могло сподобатися наглядачам за радянським оптимізмом у мистецтві… Найбільше ілюстрацій – п’ять – Носко присвятив поемі “Гайдамаки”. Скажімо, в творі “…А серед базару стоїть Гонта з Залізняком” (до розділу “Бенкет у Лисянці”) відображено, як проводирі гайдамацького повстання споглядають виконання свого заклику: “Ляхам кари! Кари ляхам, щоб каялись!” Особливо зловісна, натуралістично вражаюча ілюстрація “Убийте пса! А собачат своєю заріжу”, яка зображує вбивство Гонтою своїх малих синів-католиків, якраз оцей найстрашніший момент: “Махнув ножем — / І дітей немає!”. Петро Носко художньо втілив сюжети з поеми “Гайдамаки”, названі Пантелеймоном Кулішем “кривавою бійнею, від якої мимоволі відвертаєшся”. Можливо, художник про позицію Куліша не знав, але нам відомо, що Шевченко не став переробляти твір, як той радив, а Носко був істинно суголосний із Кобзарем… Малюнки митця дихають такою невигубною силою козацького духу й нещадністю до ворогів України, що чатові від ідеології скулилися, дивлячись на них. А про Носкових українських козаків хочеться сказати вичерпними словами Бориса Олійника: “…В основі своїй вони найточніше віддзеркалюють характерні риси саме українського народу, його віру і світоглядні та моральні-етичні принципи”. Особливо відзначу три рисунки Петра Носка до поеми “Катерина”. Вони конгеніальні Шевченковому тексту і викликають істинне глибоке співчуття до батька й матері покритки й історичну відразу до московитського москаля-недолюдка, яким він постає в поемі: “Москалі – чужі люде…” Ідеологічним москалям доволі було, зціпивши зуби, закрити очі на те, що у вже згаданому другому томі видання в “Сяйві” Шевченкові російськомовні повісті було представлено в перекладі українською мовою, але пускати у світ ілюстрації по-шевченківськи нищівні за духом для “старшого брата” в Москві… Петро Носко не маніфестував опозиційні до влади погляди чи настрої (не забудемо й про те, що він один ростив трирічну доньку і не міг ризикувати нею)2, проте дослідження біографії й Шевченкіани художника переконало мене в тому, що він, очевидячки не ставши дійовим противником системи, був явно несистемним українським Майстром у радянській ідеологічній дійсності. Саме це звіриним нюхом і відчували гепеушники – Петро Носко був ідеальним кандидатом на роль “націоналіста” чи “шпигуна”. Тетяна Носко-Оборонів прямолінійно писала, що батько “був небажаний в часи комунізму”, його називали “петлюрівською мордою”… Яка причина знищення 50!тисячного тиражу “Кобзаря”? У кінцевому підсумку ілюстрації Петра Носка поряд із Шевченковими поезіями витворили такий енергетично-духовний згусток, який не залишав можливостей заснути, помолившись, бо думи прокляті рвались “душу запалити, серце розірвати”… Виходило, що член Асоціації художників Червоної України (створена у 1926 році) Петро Носко був явно недостатньо чер- Петро Носко воний для соціалістичного розуміння та трактування творів українського Кобзаря. Тим паче, що буквально на носі була 10-та річниця Жовтневої революції – збірку Шевченкових поезій і випускали саме перед ювілеєм у вересні 1927-го… То був гарячковий час зачищання й видалення всіх ідеологічних нісенітниць і негараздів. Адже в Москві сяяла всіма кольорами соціалістичного оптимізму ювілейна виставка мистецтва народів СРСР, а тут в українському “Сяйві”… Не відреагувати, значить, не бачити далі власного носа й, чого доброго, можна лишитися з носом! Але насправді Петро Носко міг бути зі своїми ілюстраціями лише, сказати б, ідеологічним подразником, який використали для мотивації знищення книги, не розкриваючи гласно справжньої причини. Нею, можливо, стала нецензурована публікація вірша “Чигрине, Чигрине…” (1844), в якому гостро й болісно випиналися Шевченкові рядки: “За що скородили списами / Московські ребра??...” Нагадаю, що вже в Шевченковому “Кобзарі”, виданому 1867 року в Петербурзі, у поетовому тексті вчинили грубезну підміну і замість “московські ребра” з’явилися… “татарські ребра”, і саме вони, за влучними словами Івана Дзюби та Миколи Жулинського, “на радість ідеологічним фальсифікаторам “поселилися” в наступних масових і навіть багатотомних зібраннях творів Т. Шевченка”. Це було зроблено, “аби не образити Москву, “старшого брата””. Погляньмо на ситуацію з “московськими ребрами”, що склалася в середині 1920-х років. Як відомо, замість них було вшито “татарські ребра” у підготовленому молодим Ієремією Айзенштоком (1900–1980) виданні “Тарас Шевченко. Поезії. “Кобзар”” (1925), що виходило незмінно до 1931 року п’ять разів. У той же час, окрім “Кобзаря” 1927 року, про який ідеться, Шевченкові рядки збереглися у двотомнику його поетичних творів, виданих Сергієм Єфремовим (1876–1939) і Михайлом Новицьким (1892–1964) того ж 1927 року. У такій непевній, але напруженій атмосфері “московські ребра” таки могли стати і першопричиною, і додатковим поштовхом до знищення книги, в якій “ображалася Москва”, поготів у поєднанні з іншими факторами, скажімо, неприйняттям ідеологічно шкідливих малюнків художника. Якби справді йшлося про звинувачення Петра Носка в шпигунстві, то лише цього було б достатньо для десяти років ув’язнення без права листування, що дорівнювало розстрілу. Звісно, це лише наукове припущення в умовах відсутності безперечних історичних документів і доконаних фактів. Окрім одного – книгу було знищено. Тому дана ситуація доконче вимагає скрупульозного вивчення архівних документів спеціальних служб, а ми прослідкуємо подальшу долю національного художника. За часів війни й соціалістичного реалізму Після негучного, але грандіозного скандалу з ілюструванням “Кобзаря” 1927 року Петро Носко знаходився під контролем органів, але з того часу він брав участь у республіканських виставках, а з 1940-го – у всесоюзних, зумів закінчити у 1933 році архітектурне відділення Київського будівельного інституту3, в якому надалі займався викладацькою роботою. Продовжував працювати в Київській художній середній школі, в червні 1940 року відзначений “за відмінну підготовку учнів”. На початку війни числився в агітвідділі при Спілці художників України. Щодо періоду захоплення Києва німцями Тетяна Носко-Оборонів, яка в юному віці була вивезена фашистами в Німеччину, писала: “Під час німецької окупації мій шестидесятирічний батько мешкав у Києві. Аби вижити і прогодувати сім’ю, малював картини, ходив по селах, міняючи речі на хліб”4. Але відома й зовсім інша версія, за якою 1943 року п’ятдесятивосьмирічного Носка було примусово вивезено німцями як фахівця високої кваліфікації. Все б нічого, але в результаті плутанини в енциклопедичних виданнях сповіщено лише те, що після відсидок 1930-х років у Лук’янівській в’язниці, художник… “1944 повернувся до Києва”. Звідки? У моє завдання не входило вияснення цієї важливої подробиці Носкового життя, проте вирішив усе-таки зазирнути в архівні документи, а саме: “Автобіографія” художника та “Біографічний нарис про творчість Носка П. В.” його дочки Тетяни Носко-Оборонів, датований 18 лютого 1994 року. В цьому мені радо допомогли працівники Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України на чолі з Оленою Чижовою, в якому створено фонд №1204 Носка Петра Васильовича з документів, переданих його дочкою у 1993–1996 роках. Вважаю за доцільне оприлюднити лапідарні рядки з “Автобіографії” Петра Носка: “Пізно евакуювався5. Коштів не було. Під Пирятином попав в німецьке оточення. Згодом повернувся до Києва. Вчив колишніх своїх учнів в художній школі, де я викладав до війни. Коли німці виганяли населення з Києва в 1943 р., мене також було вигнано, а пізніше вивезли, як фахівця. 22 жовтня 1943 р. мені удалося втекти зі станції Попельня в Житомирську область в с. Ходоров (від Попільні до села Ходорків – трохи більше 20 км. – В. М.). Там я залишався і чекав Червоної Армії. 25 грудня 1943 р. прийшла Червона Армія в Ходорков, а 1 січня 1944 р. я уже був у м. Києві, де розпочав працю як викладач художньої школи та замалював руїни Києва для управління архітектури”. Серед його тогочасних творів мене вразила акварель “Київ. Університет”, на якій зображено червону будівлю Київського університету. Петро Васильович подивився на нього з особливою теплотою та любов’ю – поруйнований і пограбований фашистами університет постав у своїй масштабній і незламно-гордовитій поважності… Останнім рядком в “Автобіографії”, написаній, очевидно, невдовзі після війни, митець поставив: “За своє життя намалював для музеїв СССР більше як 100 картин”. Петро Носко ще три десятиліття працював у галузі станкового живопису. В 1965 році було відзначено його 80-річчя з поздоровленнями від Міністерства культури та Спілки художників України. То насправді немаловажна подія, адже було відомо, що дочка Петра Васильовича проживала за кордоном і, за її словами, батька “переслідували, бо я не верталася додому”6. Щодо його творчого набутку, ідеологічно прийнятного в радянські часи, то заглянемо в довідник “Українські радянські художники”, виданий 1972 року, тобто У 1927 році київське видавництво “Сяйво” випустило у світ 50-тисячним накладом книгу “Тарас Шевченко. Повна збірка творів (Кобзар)”. Численні малюнки до Шевченкових творів представив у ній український художник Петро Носко. Здавалося, це було виявом успішної українізації й оповіщенням про зоряний час 42-річного митця. Проте невдовзі практично весь наклад видання було вилучено з бібліотек і книгарень та знищено…
Шевченкіана · “Автентичні ілюстрації збережено не в Парижі, а у… фондах Національного музею Тараса Шевченка, тобто в Києві”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

незадовго до смерті митця: “Основні твори: “Розгром поміщицького маєтку в 1905 р.” (1926); “Т. Г. Шевченко серед кріпаків” (1927); “Взяття Овруча партизанами” (1945); “Окопна правда” (1948); “Продаж кріпаків” (1964) та ін.”. Як бачимо, у скудному переліку Шевченкіана Петра Носка ледь позначена, втім і у відповідному томі зарубіжної “Енциклопедії українознавства” (1966), де йдеться про Петра Носка, хоча й відзначено його “ілюстрації до “Кобзаря” Т. Шевченка”, проте не названо жодної з них… Тому відкриємо “Шевченківський словник” (1977), підписаний до друку через кілька місяців опісля його смерті. В цьому спеціалізованому виданні зафіксовано, крім уже згаданих, картини: “Т. Г. Шевченко в казематі” (про цей твір ішлося під назвою “Згадайте, братія моя…”); “Т. Г. Шевченко в редакції журналу “Современник”” (1939); “Тарас-пастух” (1948). Про нелегке життя художника особливо пронизливо свідчить несподіваний чорнильний запис на олівцевому чорновому тексті його автобіографії, що зберігається в архіві: “Зараз 1971 р. 24/V. Я хворий, дуже тяжко на душі. Не можу добратися до майстерні, щоб хоч оком побачити свою картину”7. Через три роки Петро Васильович написав дочці: “Таню! Я вже дуже старий, малювати вже не можу і тому, що малярство було моїм життям, нема чого жити”8. Член Спілки художників України Петро Носко, який був навіть нагороджений Грамотою Верховної Ради УРСР, помер на 91-му році життя 22 травня 1976-го в день 115-ї річниці з часу перепоховання Тараса Шевченка в Україні. Реабілітований як жертва політичних репресій у 1999 році. Знакове видання ілюстрацій Петра Носка Шевченків “Кобзар”, виданий у 1927- му, не зринав у духовному просторі протягом понад півсотні років. Книга не була врахована навіть українським літературознавцем і бібліографом Павлом Богацьким (1883–1962) у докладному бібліографічному покажчику “”Кобзар” Т. Шевченка за сто років: 1840–1940”, опублікованому 1942 року (Львів – Краків). Коли в Канаді діаспорні українці намислили відтворити дорогоцінне видання з ілюстраціями Петра Носка до 100-річчя з дня його народження, виявилося, що найбільшою проблемою стало відшукання хоча б одного примірника тієї згуби. Український літературознавець і громадський діяч у Канаді Ярослав-Богдан Рудницький (1910–1995) писав: “Хоч це видання появилося накладом 50 тисяч примірників, то сьогодні воно належить до рідкісної Шевченкіяни, зокрема поза українською Батьківщиною. Немає його ані в Конгресовій бібліотеці в Вашінгтоні, ані в Нью-йоркській книгозбірні, ані в Британському музею, ні в інших великих книгосховищах Заходу. Після довгих клопітних заходів дочки П. В. Носка – Тетяни Носко-Оборонів — вдалося зльокалізувати один-одним примірник цього видання в Бібліотеці ім. С. Петлюри в Парижі”. Відомий вчений і редактор видання також пояснив у невеличкій передмові до нього, що з уваги на доступність Шевченкових текстів у Вільному світі, а, з іншого боку, враховуючи рідкісність чи взагалі невідомість Носкових ілюстрацій поза Україною, вирішено було видати лише самі ілюстрації9. Дочка художника підписала примірник унікального видання, що побачило світ за сприяння Української Могилянсько-Мазепинської Академії наук, першому Президентові України: “Президентові Вільної і Незалежної України Достойному Леоніду Макаровичу Кравчукові дарує Кобзар – Ілюстрації мого св. п. батька Петра Васильовича Носка з великою пошаною дочка маляра киянка Тетяна Носко-Оборонів. Київ. 23.8.1992 р.”. Видавці Носкових ілюстрацій до Шевченкових творів абсолютно заслужено відзначили Бібліотеку імені С. Петлюри в Парижі як істинне джерело примірника, знайденого саме ними й саме за межами України й використаного у важливій і благородній справі. Кумедний міф про “єдиний у світі примірник” Проте насправді той примірник ніколи не був “один-одним” чи, кажучи по-шевченківськи, “один-однісінький”, а на початку цього століття, коли стало зовсім ясно, що в Україні збереглося чимало примірників славнозвісного видання, бездумне повторення цього твердження стало, на жаль, емоційно розхожим штампом навіть у, здавалося, профільних публікаціях. Але спочатку відзначу вкрай важливу подію. У 2003 році за ініціативою Тетяни Носко-Оборонів із того примірника було здійснено в Україні Видавничим домом “Альтернативи” факсимільне видання “Кобзаря” 1927 року накладом 2200 примірників10. У Післямові до нього дочка художника звично, щиро й вірно зафіксувала, що “всього один примірник цього видання ми знайшли у Бібліотеці ім. С. Петлюри у Парижі”. Затим у статті, що розповідала про відвідання нею того року Києва, було слухняно й уже легковажно-беззастережно повторено: “…Лише один примірник того часу вдалося знайти у бібліотеці імені Симона Петлюри”. Або ще того ж року в одній із газет: “Єдиний у світі примірник знищеного видання було віднайдено у Бібліотеці ім. С. Петлюри в Парижі…”. Чи значно пізніше у книгознавчій статті: “На сьогодні відомий один-єдиний примірник, що зберігається у бібліотеці Симона Петлюри у Парижі. Він і став зразком для факсимільного відтворення видання цієї збірки…”. До речі, в списку літератури до цієї статті названо “Видання творів Тараса Шевченка у фондах Шевченківського національного заповідника” (2004). У цьому каталозі під №165 числиться і “Повна збірка творів. Поезії (Кобзар)”, про яку йдеться, що поступила від українського колекціонера Тараса Максим’юка ще у 1989 році. Щоправда, вказано на дефект: “Втрачена видавнича обкладинка, титул”. Із дефектом (“передмова Ф. Якубовського, портрети вирізано”) зберігається примірник 1927 року і у фондах Одеської національної наукової бібліотеки. Проте фахово точно зафіксовані дефекти не перекреслюють наявність в Україні примірників із повновагими Шевченковими поетичними текстами й художніми ілюстраціями Петра Носка. Шуканий примірник є також у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника, Наукової бібліотеки імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка… Щодо видатних, унікальних архівних і музейних фондів, то неодмінно назву Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України та фонд Музею “Кобзаря” Т. Г. Шевченка в Черкасах, в яких “Повна збірка творів: Поезії (Кобзар)” 1927 року зберігається в цілості і без дефектів. А тепер уявіть у даному контексті щиру безглуздість заголовних фраз із публікацій про цей “Кобзар”: “Якби його не видали вдруге, то ми ніколи не побачили б і першого видання”… Невже не зрозуміло, що неграмотно, наївно та навіть образливо для працівників-подвижників українських бібліотек, музеїв, наукових установ, усіх патріотичних українців докучно-пафосно торочити про нібито “один-єдиний” примірник у Парижі. Заодно зачеплю висновок із двох різних енциклопедичних статей, в яких в один голос заявлено, що “самобутні ілюстрації Носка… удалося зберегти завдяки зусиллям його дочки, яка жила у Франції…” Скажете, що це повтор, але ні – тут ідеться вже не про “дочірній подвиг”, а про збереження мистецьких творів у всеукраїнському масштабі. Тож і будемо нарешті щодо цього науково точними, а саме: автентичні ілюстрації Петра Носка збережено не в Парижі, а у… фондах Національного музею Тараса Шевченка, тобто в Києві, зусиллями музейників, які живуть в Україні, й, звісно, вже згаданими їхніми колегами в інших українських музеях, архівах, бібліотеках. Отже, шануймо їх! Як Шевченків “Кобзар” з ілюстраціями Петра Носка відбув два терміни ув’язнення Не промину згадати неймовірну, воістину шевченківську долю примірника видання, що зберігається у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї. Про нього розповіла в інтернеті співробітниця музею Світлана Ковальчук: “Невеличкий, аж почорнілий томик привезла із заслання Євгенія Будник-Кекіш і вже в роки незалежності України передала реліквію на збереження до музейної скарбниці”. Йдеться саме про пошарпану неволею і горем Збірку творів Тараса Шевченка, видану 1927 року з ілюстраціями Петра Носка! Тернопільчанка Євгенія Будник-Кекіш (1924 року народження) брала участь у визвольних змаганнях ОУН і була молодою ув’язнена на десять років у Воркуті, де їй і подарував книжку “мученик Степан Налигач” родом із Кам’янця-Подільського, котрий вже відбув у таборах такий строк: “Дає мені “Кобзар”! – описала вона. – О, Господи! Ти мій! Який величний дарунок! Взяла з великою вдячністю тремтячими руками “Кобзар”, поцілувала його, а на очі навернулися сльози. Тепер я не самітна. В свобідний час читала, вивчала напам’ять, співала пісні на слова Шевченка. Тривожило мене тільки одно – де заховати “Кобзар ” від надзору… Не раз загортала свій скарб в якусь ганчірку, запихала в рукав бушлата і зав’язувала, аби не випав… Він, мій “Кобзар”, допоміг пройти всю колючу ниву, з ним я вижила. А він, сердешний, перебув два терміни ув’язнення, тобто 20 років…”. Титульна сторінка “Кобзаря” 1927 року Такі потрясаючі зізнання, виплеснуті з глибини серця стражденної і мужньої жінки, залишаються в пам’яті неперевершеним доказом історично-непереборної сили Шевченкової поезії, що допомагала його полум’яним шанувальникам топтати неволю й виживати у нелюдських умовах… І не біда, що Євгенія Будник-Кекіш не згадала ілюстрації Петра Носка, немає сумніву, що художник стояв пліч-о-пліч із поетом, а, може, в її очах і розчинився в його сліпучій всеприсутності… До речі, в подарованому примірнику книги не вціліли кілька ілюстрацій Носка… Думається мені, що до його малюнків особливо пильно й віддано припадали очима в гулагівському моторошному смерканні… Художник живе серед нас… В енциклопедичному довіднику нинішнього століття “Художники України” (2006), окрім уже названих, додано ще три картини Носка: “Шевченко-кріпак” (1948); “До Червоної Армії” (1965); “В партизани збираються” (1970–1971). А також лапідарно визнано: “Ілюстрації до “Кобзаря” (1927)”. Але серед них офіційно згадувалася фактично лише картина “Т. Г. Шевченко в казематі”. Очевидно, що перелік творів і у ХХІ столітті залишався звично-лімітованим. Ось чому важливо, що в сучасній шеститомній “Шевченківській енциклопедії” вміщено ряд ілюстрацій Петра Носка з “Кобзаря” 1927 року, а саме до творів: “Згадайте, братія моя…”; “Меж скалами, неначе злодій…”; “Сова”; “Неофіти”; “Варнак”; “А. О. Козачковському”; “Сон – Гори мої високії”; “Утоплена”; “Чернець”; “Якби тобі довелося…” До речі, в “Шевченківській енциклопедії” справедливо зазначено: до факсимільного видання “Кобзаря” 1927 року в 2003-му, “в Україні були відомі лише окремі, присвячені Шевченкові, твори Носка, що вписувалися в ідеологічні рамки епохи”. Проте зауважу, що не відбулося принципових, якісних змін і впродовж останніх двох десятиліть: малодоступний тираж енциклопедії мало що змінив у масовому сприйнятті творчості художника в Україні. Певно, що до 140-ї річниці з дня народження Петра Носка у 2025 році нарешті необхідно видати достойним для України тиражем повний альбом творів художника з аналітичною передмовою і науковими коментарями. Скажімо, вміщена в “Шевченківській енциклопедії” лише одна кольорова репродукція полотна “Тарас Шевченко шукає залізні стовпи”, написаного з істинною любов’ю до малого романтика, розкриває не лише шевченкознавчий пошук-удачу художника, а й неабиякий талант яскравого колориста, майстра прекрасного малюнка і щирого образу. Очевидно, настав час організації й проведення повномасштабної персональної виставки Майстра, яку він заслужив своїм довгим творчим і страдницьким життям, і ця експозиція має назавжди залишитися в інтернеті. Нарешті наша пам’ять про Петра Носка чекає, якщо не повновагої біографічної книги про нього, то хоча б аналітичного дослідження про місце митця в історії українського мистецтва, зокрема періоду соціалістичного реалізму 1930–1970 років… Художник живе серед нас не лише лапідарною інформацією про його творчість в енциклопедичних і довідкових виданнях, але й неодмінною можливістю познайомитися з кожним його твором, у тому числі вивільненим із ідеологічного полону, та з істинно вивіреними й розлогими науковими і художніми публікаціями. __________________ 1 Інформація в деяких публікаціях про те, що Носко створив 42 ілюстрації, не відповідає дійсності. Певно, що до його рисунків було включено портрет Тараса Шевченка пензля Івана Крамського та автопортрет самого Кобзаря, які відкривають книгу. 2 Дочка Тетяна Носко-Оборонів свідчила через майже сім десятиліть: “А виховав мене так, що я сьогодні горда, яка я є, і так само віддаю своє життя і всю свою енергію українській справі так, як в свій час мій батько”. 3 З утворенням інституту 1930 року до нього ввійшов архітектурний факультет Київського художнього інституту. 4 Тарас Шевченко. Повні збірка творів. Поезії (Кобзар). Київ: Видавничий дім “Альтернативи”, 2003. С. 367. 5 На початку 1942 року в окупованому Києві Петро Носко входив од “робітників мистецтва” до складу комісії українських громадських і культурних діячів при відділі суспільної опіки Київської міської управи, що свідчить, між іншим, про внутрішнє довголітнє неприйняття художником радянської влади. Він сам звертався за матеріальною допомогою, яка була мізерною, до згаданої комісії. 6 Державний архів-музей літератури і мистецтва України. Фонд 1204, оп. 1, од. зб. 26, арк. 17. 7 Там само, од. зб. 10, арк. 6. 8 Там само, од. зб. 26, арк. 23. 9 П. В. Носко – ілюстратор “Кобзаря” Тараса Шевченка. Оттава, 1985. С. 5–6. Важливо зауважити, що в цьому виданні порядок розміщення ілюстрацій Петра Носка було порушено в порівнянні з виданням “Кобзаря” 1927 року, де вони вміщені у хронології написання Шевченкових творів. 10 Десять років тому Олена Леонтович тепло й докладно розповіла про цей “дочірній подвиг” у статті “Знищений і відроджений “Кобзар””: “Шевченків “Кобзар” мов птах Фенікс, постав із небуття. Це було на повну міро свято! Подвиг Тетяни Носко-Оборонів, дочки художника, виповнено уповні” (Слово Просвіти. 2014. 5–11 червня).
Гостя “СП” · “Тут немає крапки, коли ти все зрозумів і все умієш. Це завжди щось нове, щось невідоме”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Ольга ГАВРИЛЮК: “Українська мова дає сенс рухатися далі в мистецтві”

У Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки нещодавно звернулися до української класики. Режисерка Ольга Гаврилюк поставила виставу “Для домашнього огнища” за повістю Івана Франка. Сьогодні пані Ольга – гостя “СП”. – Розкажіть, будь ласка, про передісторію постановки. – У перші місяці повномасштабної війни у нас з’явився проєкт-читання “Ми з України”. Ми обирали українську драматургію та прозу, щотижня читали та грали в театрі у присутності глядача. У пошуках матеріалу я натрапила на твір “Для домашнього огнища”. Це повість, але сам Франко позиціонував її як роман. Мене зацікавила і сама історія, і те, як саме Франко її розгорнув. Теми, що підняв Іван Якович, зараз для нас дуже актуальні. Вони пов’язані з війною, життям людей під час війни, з їхнім болем, з прийняттям доленосних рішень. Я запропонувала керівництву театру не просто прочитати цей твір, а зробити з нього повноцінну виставу. Мною була написана інсценівка, і за пів року ми створили виставу. – Зазвичай зараз на постановку вистави йде менше часу. – У мирний час ми могли б працювати і повільніше. Але зараз розуміємо, що якщо не зробимо цього сьогодні, то завтра вже може й не бути. Це дуже об’ємний і серйозний твір. Була проведена велика робота з художником, композитором, акторами. У виставі досить багато дійових осіб, подій, місць дії. Там дуже серйозні теми, які треба було розкрити, осмислити і зіграти. За таким твором швидко виставу не зробиш, це справжня світова література. Вона потребує до себе серйозного ставлення. Репетиційний процес проходив творчо. Для нас сьогодні кожна година, кожна хвилина мають значення. Ми дуже уважно ставилися одне до одного, до самого матеріалу, до того, що ми робимо, що граємо. Відповідальність за те, що ми робимо і як робимо, була постійною. – Кілька слів про виконавців головних ролей. – Ольга Гришина (Анеля) раніше працювала в нашому театрі, але відтоді минуло десь дванадцять років. Багато хто її знає як кінодіву. А я її пам’ятаю як хорошу драматичну актрису. Ім’я головної героїні Анеля у перекладі означає Ангел. Саме така в Ольги зовнішність. Але водночас вона має дуже сильний, потужний характер і волю. У цій ролі вона виявила драматичний, навіть трагічний дар, пов’язала, здавалося б, несумісні речі. Кирило Парастаєв (Антін) нещодавно працює в нашому театрі. Думаю, що це дуже важлива для нього роль. Тут він зробив багато кроків на шляху до акторської майстерності. Це роль на рівні Отелло, на рівні інших серйозних акторських робіт. І саме робота над такими ролями творить з актора професіонала і митця. На шляху до ролі Антіна Кирило зробив, як мені здається, серйозні успіхи. Загалом ми прагнули, аби рівень акторської майстерності відповідав рівню літератури. Усі задіяні у виставі актори дуже творчо ставилися до репетиційного процесу. У ролі Юлії – Ірина Новак і Любов Тищенко, Редліха – Станіслав Бобко і Олексій Поліщук, Гірша – Євген Овчаров і Володимир Осадчий, Шимонової – Олександра Єна і Олена Стефанська та багато інших. До кожного характеру ми підходили особисто і виявляли ті фарби та змісти, які б найбільш повноцінно та точно відображали людське життя у певних умах та обставинах. Сценографія (сценографія та костюми Костянтина Кравця), як на мене, сучасна, на рівні європейського театру. У самому творі багато різних місць, де відбуваються події. Нам вдалося все це поєднати в єдиному просторі. Завдяки музиці і сценографії прагнули передати відчуття атмосфери Львова кінця ХІХ століття. А костюми намагалися зробити так, аби вони відповідали характерам героїв Франка. Прем’єра – це тільки початок. Нам дуже приємно, що глядач тепло сприйняв виставу. Ми відчули зворотній зв’язок, зацікавленість. Це кримінальна драма. Тут є інтрига, яка існує з самого початку і майже до кінця не розкривається сама суть історії. Але глядач не лише спостерігає за подіями. Тут є внутрішня боротьба героїв зі своїми пристрастями, стереотипами, боротьба за кохання і за своє “домашнє огнище”… Це дуже складна історія з відсутністю буквальної оцінки, що є добре і що є погано. Як часто буває в нашому житті – “добрими намірами вимощена дорога до пекла”… Ми повністю зберегли автентичність франкового тексту. Він складний, але саме цим і цікавий. Думаю, і для глядача також. – Чому ви обрали шлях режисера? – Я не обирала професію, це доля. Клянуся. (Усміхається). Мабуть, це єдина професія, яка мені настільки цікава. Вона сублімує всі професії, які тільки можна уявити. У цій професії немає дна, ти не зможеш в ній зупинитися. Тут немає крапки, коли ти все зрозумів і все умієш. Це завжди щось нове, щось невідоме. Завжди є куди рухатися, є що відкривати для себе, глядача, світу, мистецтва. У ній весь Всесвіт! Завжди з приємністю згадую роки навчання – найкращі роки життя. Вони дали мені широке сприйняття світу. Я навчалася на режисурі музичного театру, режисурі драми. Познайомилася з майстрами мистецтва, які відкрили для мене театр, музику, живопис. Дуже вдячна всім, кого зустріла на своєму життєвому шляху. Пам’ятаю кожного вчителя, кожен урок засвоєний мною. Кожен з них існує у всіх моїх виставах. По-перше, це був, безумовно, мій майстер Михайло Резнікович. Мені щастило в житті, інституті і поза ним – на педагогів. Їх було дуже багато. – А як ви потрапили до Театру Лесі Українки? – Це теж доля. Тодішній очільник Михайло Резнікович запропонував працювати в театрі, за що йому дуже вдячна. Це мій дім, це моя доля, це моє серце, це моя любов. Вважаю це подарунком долі. З вистави “Олександр Вертинський. Бал Господній” все для мене почалося в цьому театрі. Вистава пройшла більше 500 разів. Після такого старту можна було рухатися далі. Вважаю, що це була вдала робота, і я можу пишатися нею. – Минуло не одне десятиліття від написання “Варшавської мелодії”. Змінюються часи, епохи, а п’єса залишається популярною. Чому? — Тут порушуються вічні питання, які всіх нас хвилюють. Незважаючи на трагічні події, які відбуваються у житті, залишаються мрії, залишається стрижень, завдяки якому ми існуємо в цьому світі. Залишається кохання, любов у широкому розумінні цього слова, такі актуальні питання, як людина і світ, людина і суспільство, взаємодія між людьми, шлях людини до своїх мрій, реалізація людини. Це ті питання, які постають перед нами протягом життя. Ми все одно прагнемо цього, йдемо до цього. Ми хочемо щастя, і в кожного воно своє. – Багатьом глядачам запам’яталася ваша вистава “Лавка”. – На жаль, вона зараз не йде, бо від нас у цьому році пішла головна героїня Ольга Когут. Я вважаю її видатною актрисою і неповторною особистістю. Ця вистава для мене дуже дорога. Теми, які пов’язані з коханням, долею жінки, самотністю людини, завжди мене хвилюють. Ми завжди самотні, навіть якщо перебуваємо в соціумі і маємо сім’ю. У цій виставі це було щиро зіграно. Вона назавжди залишиться в моєму серці і, як мені здається, у серці нашого театру. – Досить незвичною є ще одна ваша режисерська робота – “Що трапилося в зоопарку”. – Актори зробили самостійну роботу. Я її побачила, вона мене зацікавила. Захотілося, аби цю виставу побачив глядач. Прагнули показати, як людина доходить до відчаю у своєму прагненні реалізації в житті. До такого відчаю, що вже й життя здається неможливим. Усі ми зараз трохи у відчаї, тому вистава не залишає людей байдужими. Іноді буває страшно жити. І коли глядачі приходять до театру, то розуміють, що непоодинокі в цьому. Згадані вистави поставлені на камерних сценах нашого театру (сцені Під дахом і Новій сцені). Я люблю камерну сцену, але й велику також. На камерній можна говорити не гучним голосом, бачити очі кожного глядача. Якщо велика сцена – це розмова з Господом Богом, з простором, глобальними речами, то камерна – розмова від душі до душі. Це дуже відповідально, бо ти не можеш збрехати навіть помахом вій. Глядач бачить кожен твій мікрорух, кожну думку, кожен сумнів і невпевненість в твоїх очах. Це велика школа для актора і режисера. Це коли ти не маєш права на помилку. Велика сцена теж не пробачає. Але ще більш неупереджено. Це як у живопису – є графіка, малюнок, а є великі форми, написані олією. Це різні жанри, інше пристосування до глядача, простору. Але, безперечно, одне й інше – це мистецтво театру. – Чи не важко було повернутися до творчості після початку повномасштабного вторгнення? – Ні, це було потребою. Це було єдине, що нас рятувало, що нас надихало, що давало нам сили і дає сьогодні сенс життя. Що рятує нас від того жахіття і допомагає витягувати глядача з безодні, в якій ми опинилися. Спершу ми звернулися до найменшого глядача. Мали залучити дітей до світу мистецтва і дати надію, що ми будемо жити і творити. І навіть у будь-якій темряві є світло. Було дивно й незвично чути дитячі голоси. Ми йне здогадувалися, що навесні минулого року в Києві, коли щодня лунали повітряні тривоги і гинули люди, у столиці було так багато дітей. А ви знаєте, що створювати вистави для дітей більш відповідально, ніж для дорослих? Діти не будуть просто так сидіти і дивитися виставу, бо їхні батьки заплатили гроші. Вони можуть галасувати або просто встати й піти, якщо це їм не цікаво. Діти – це лакмусовий папірець, з якого розуміємо, чи правильний у нас напрямок. – Однією з перших вистав для дорослого глядача з початку повномасштабної війни стала драма Лесі Українки “На полі крові”. – Дуже люблю цю виставу, уній найбільш точно я проявила своє світосприйняття. (Усміхається). Цей твір знала давно, починала з нього своє творче життя. Леся Українка захопила мене тими темами, які в ньому порушувала. Це біблійна притча про зустріч Іуди з Прочанином та історія зради. Болюча тема. На жаль, завжди актуальна, особливо зараз… Актор, який грав Іуду, пішов на війну, тому ми поки призупинили її показ. Чекаємо на його повернення і знову обов’язково гратимемо цю виставу. До речі, встигли її показати і у США. – Чи складно було театру переходити на українську мову? – Звичайно, досить непросто. Але це акторська професія і всі ми володіємо українською мовою. Це було наше спільне бажання, ми зрозуміли, шо не можемо інакше. Не тільки в театрі, ай у житті перейшли на рідну мову. Вона нас надихає, дає нам силу, сенс рухатися далі в мистецтві. – Минулого року новим очільником театру став Кирило Кашліков. Що можете про нього сказати? – Я ним пишаюся. Сьогодні ця людина багато робить для українського мистецтва. А я робитиму все, що можу, аби йому допомогти. Усі постановки, які зараз з’являються в нашому театрі, достовірні, чесні. Самовіддано працюють актори, режисери, всі цехи нашого театру. Маємо багато міжнародних проєктів. Здається, ми ніколи не випускали так багато прем’єр, скільки у нас вийшло за останній період. І глядач нам за це вдячний. – Ставили антрепризні вистави? – Так, багато. Зараз йде декілька вистав з Олексієм Вертинським та Артемом Ємцовим. Я настільки люблю театр, що якщо є цікава пропозиція з цікавими акторами, з цікавими особистостями, то майже ніколи не відмовляю. Я живу театром, для мене він реальніший, ніж повсякденне життя. Дуже люблю будь-які прояви театру. – А чи пробували себе як акторка? – Звичайно. Трохи грала і в театрі, і в кіно. А ще була режисеркою фільмів. Пробувала себе скрізь – малювала, писала вірші, драматичні твори, навіть музику. Але театр – це кохання на все життя. Це такий вид мистецтва, який об’єднує все, і не тільки мистецтво, а й науку. Тут може знадобитися все, що я вмію. І музичне мистецтво, і живопис, і фізика, і хімія… – Чи займається мистецтвом хтось із ваших близьких? – Мій батько, Віктор Гаврилюк, був актором. Моїй доньці Марії 20 років, вона пише музику. Зокрема у виставі “Для домашнього огнища” повністю її композиторська робота. Також вона написала музику до вистави “На полі крові”, деяких інших постановок. Як актриса і скрипалька грає зараз у трьох виставах. Вона дуже талановита дитина. Це сучасна універсальна молодь, яка може співати, танцювати, грати, писати музику, малювати. – Вже думаєте, яка вистава буде наступною? – Так, звісно. Це буде несподіване прочитання класики на великій сцені нашого театру. Сподіваюся, що прем’єра відбудеться вже в цьому театральному сезоні. – Що б ви хотіли сказати на завершення нашої розмови? – Хочу подякувати Богові, Україні, нашим захисникам, керівництву нашого театру за те, що можемо займатися мистецтвом у широкому сенсі слова. Я вдячна всім, хто причетний до створення вистав. Хочу запросити до нашого театру всіх глядачів. Театр надихає, підтримує, дає сили жити і творити щось прекрасне! Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото фрагмента вистави “Для домашнього огнища” із сайту театру
Арт%калейдоскоп · “Невідомо, коли почалася ця війна. Але у нас є шанс, що вона скінчиться, і ми нарешті переможемо”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

не думала, що вона стосуватиметься такої великої кількості жінок, як сьогодні. Раніше вона була не на часі. Сподіваюся, що врешті тепер вона буде поставлена”. Олександр Вітер, драматург: “П’єса “Смак сонця” почала виникати в перші дні повномасштабного вторгнення росії. Постало питання, чи варто писати, коли ракети летять над головою. І як писати про війну – просто наслідувати телевізор, Інтернет, передавати те, що є в реальному житті? Мабуть, це вже нецікаво. Почав писати цей твір як п’єсу про війну очима тварин, які не розуміють, що відбувається, але теж переживають. Вже у квітні вона була поставлена в Дрогобичі, мала великий успіх. А перша читка відбулася в Стамбулі. У Чернігові її поставили у приміщенні кінотеатру, знищеного згодом російською ракетою. Цю п’єсу почали активно ставити дитячі театри. Спосіб бачення війни очима тварин виявився для дітей найбільш оптимальним. У Центрі Курбаса цю виставу презентував театр “кАРТопля”. Діти, які були в залі, сміялися і плакали. Це було щиро. Напевно, для цього й існує театр”. А драматург Володимир Сердюк зізнався, що за три місяці написав аж чотири п’єси. Вже півтора року на фронті його брат, воював і племінник, який був поранений. Володимир пише ці твори, аби їх морально підтримати. Присутні на презентації мали можливість переглянути відео з уривками згаданих п’єс, які були поставлені в українських та зарубіжних театрах. Актор та режисер Andy Iva виконав уривок зі своє п’єси “Боятися немає сенсу”. А студенти Інституту сценічного та музичного мистецтва Київського міжнародного університету здійснили акторську читку творів Неди Нежданої, Олега Миколайчука та Анни Багряної. Вже через два дні у Центрі Курбаса відбулося авторське сценічне читання останньої п’єси книги “Багнет” Алекса Боровенського про минулі покоління захисників нашої землі та зустріч із Інною Гончаровою, авторкою п’єси “Трубач”, – про героїчну оборону Азовсталі та наших полонених воїнів. У фіналі Артфесту “Неназвана війна” показали виставу за п’єсою Неди Нежданої “Оtvetka@ua”, присвячену Василю Сліпаку, Герою України, славетному оперному співаку з позивним “Міф”, у виконанні актриси Анастасії Лесів, театру “Чайка” Київського міжнародного університету, режисер Ілля Ткаченко.
Арт%калейдоскоп · “Невідомо, коли почалася ця війна. Але у нас є шанс, що вона скінчиться, і ми нарешті переможемо”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Драматургія війни

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із соціальних мереж Книжка виникла з інтернет-збірки п’єс “На часі” і сценічних читань “ДрамПост”. Антологія показує війну з погляду військових і цивільних, волонтерів і біженців, на фронті і в окупації, під обстрілами і в еміграції, чоловіків і жінок, тварин, міфічних істот і навіть цілих міст. У структурі виникла своя внутрішня мета-драматургія – від особливої мистецької ініціації у війну, вивільнення від страхів до переживання її різних станів, зазирання у потойбіччя, роботи з пам’яттю і вірою в Перемогу. “Неназвана війна” складається з 20 п’єс, об’єднаних у 6 розділів-тріад: “Напередодні”, “Вторгнення”, “Жіночі голоси”, “Живі створіння”, “Діалоги з Хароном”, “Місто Марії” – з Прологом та Епілогом. А обрамленням її стали статті упорядників Олега Миколайчука і Надії Мірошниченко про створення цієї книги та авторки концепції Олени Бондаревої про самі тексти. Антологія поєднує різні реальності: документальну, містичну, віртуальну, міфологічну тощо. Всі твори книги драматургів із фаховим досвідом, які належать до різних стилів і поколінь від 20+ до 60+. Це Andy Iva, Ольга Анненко, Анна Багряна, Ігор Білиць, Алекс Боровенський, Олександр Вітер, Інна Гончарова (вірші Петра Миронова), Олег Драч, Ніна Захоженко, Артем Лебедєв, Олег Миколайчук, Олег Михайлов, Неда Неждана, Володимир Сердюк, Марина Смілянець, Світлана Спасиба, Дмитро Терновий, Катерина Чепура. Дизайн книги – від художниці-сценографині Ольги Новікової на основі світлин працівників-фронтовиків Центру Леся Курбаса Євгена Копйова, Олега Серебрякова і Володимира Данилевського, а також волонтера Олексія Орлова. Літературна редакторка книги – Наталя Блохіна. Пропонуємо основне з виступів учасників презентації. Неда Неждана, драматургиня: “Для авторів книги війна розпочалася не 24 лютого 2022 року. Кажуть: “шістсот такий-то день десятирічної війни, яка триває століттями”. Власне, такий підхід закладений у концепцію видання. Це вже наша третя книжка про війну, і думаю, не остання. А загалом з 2014 року ми видали 12 різноманітних антологій. У нашій антології є різні форми, але найголовніше – це антологія “літературного військового”. У Пролозі війна показана очима актора і режисера, який потрапив на фронт. Далі представлені її різні етапи: час напередодні, саме вторгнення, окупація, вимушена еміграція очима не лише людей, а й тварин, квітів, цілих знищених міст. В Епілозі йдеться про оборону української землі у минулому. Приходимо до висновку, що невідомо, коли почалася ця війна. Але у нас є шанс, що вона скінчиться, і ми нарешті переможемо. У наших попередніх антологіях були і документальні п’єси, проте ми зрозуміли, що чистий “док” діє тільки на початкових етапах, по свіжих слідах. І дуже рідко переживає роки. У новій книзі є док+фентезі, док+історія, док+анімалістика. Різні форми п’єс, немає якогось єдиного стилю. Всіх авторів об’єднує те, що ми по один бік фронту. Коли почалося вторгнення, то спершу виникло відчуття, що драматургія і театр непотрібні. Але невдовзі колеги з Польщі запропонували читати п’єси, щоб збирати кошти для поранених. Так зрозуміли, що, навіть сидячи у підвалах, ми – драматурги – маємо зброю. Спочатку читали тексти, які виходили в попередніх антологіях, потім з’явилися нові. У Чернівцях спільно з Центром Івана Миколайчука ми почали робити проєкт ДрамПост, в рамках якого відбувалися читання актуальних п’єс, обговорення, експрес-форуми. Потім поширили цю ідею в інші міста і країни. Крім України сценічні читання відбувалися у Франції, Австралії, Польщі, США, Австрії, Великій Британії, Румунії, Ірландії, Норвегії та інших країнах завдяки підтримці мережі Євродрама, проєктам “Світові читання сучасної української драми” Джона Фрідмана і “Україна. Війна. Тексти” від ProEnglish Theatre. Зрозуміли, що на таких заходах не лише збирають кошти, а це ще й інформаційна зброя. Через драматургію можна впливати на свідомість людей. В антології представлена моя п’єса “Кицька на спогад про темінь”. Вона була написана раніше і є історією окупованого Донбасу. Я поєднала в ній історію волонтерки Ірини Довгань з фантазією про порятунок трьох кошенят. П’єса була поставлена в Лондоні, в Фінбороу театрі, де мала значний успіх, гастролі до Німеччини і США, а ще увійшла в трійку фіналістів престижної театральної премії Оффай. Також вона йде в Херсонському театрі. Друга п’єса – “Закрите небо”, присвячена Маріуполю й Київщині, про жінок різного віку, які опинилися в дивному підвалі. Їхні історії взяті з реальних хронік. Ця п’єса про те, як люди перетворюються з жертви на героя. Вона вже мала кілька сценічних версій в Україні, Австрії, Франції, Великій Британії, Гонконгу”. Олег Миколайчук, драматург: “Усі наші антології видавалися за рахунок спонсорів і грантів, певні кошти виділяла і Київська міська державна адміністрація. Знаходити гроші було непросто, але ми працювали, вірили в успіх – і він приходив. Хоча за належного фінансування могли б зробити у два-три рази більше. Пам’ятаю, як одного вечора зібралися втрьох: я, Неда Неждана і Ярослав Верещак. Тоді у нас з’явився задум створення антологій. Першою була антологія біографічної драми про великих українців “Таїна буття”. Наступна – “Майдан. До і після”. Тут були п’єси про передчуття буремних подій історії, Революцію Гідності і про саму війну, яка почалася. Згодом ми зрозуміли, що виникають нові події й проблеми, а драматурги не можуть не творити і не бути суголосними часу. Була підготовлена інша антологія “Лабіринт із криги та вогню”. Вона вийшла завдяки вже покійному керівнику видавництва “Смолоскип” Йосипу Зінкевичу. Це був 2018 рік. Після 24 лютого 2022 року з’явилося багато нових п’єс. Почали готувати наступну антологію, хоча грошей, звісно, не було. А допоміг нам коштами уродженець Івано-Франківщини Михайло Бойчук, який нині мешкає у Чикаго, де працює водієм. Крім цього він грає у Чиказькому народному театрі “Гомін”. Михайло вже допомагав нам у виданні кількох книг. Моя п’єса у новій збірці – “Позивні з того життя”. Вона документальна. Я не був на війні, але там воював мій близький друг Віталій Краснюк, який, на жаль, загинув на Чернігівщині. Саме про нього ця п’єса. Віталій спочатку був на Майдані, потім пішов в АТО, практично весь час воював. Перший рік він трохи розповідав, а потім сказав: “Про війну будемо говорити після війни”. Не склалося. Назву для цієї п’єси придумала упорядниця Олена Бондарева”. Катерина Чепура, режисерка: “Для мене це новий досвід. Моє прізвище вперше записано в книжці. Я не драматург, я авторка сценічних планів та ідей. Коли я здобувала освіту, тоді вважалося, що української драматургії не існує або вона погана. А в нинішніх студентів просто очі розбігаються від кількості нових творів, дуже добре, що ви все це видаєте. Щоб видати цю антологію, була здійснена величезна робота. Тема п’єси “Вона+Війна” Світлани Спасиби за моєю ідеєю – жінки на війні. Вона поєднує сучасне і минуле, писалася спеціально для конкретного театру, і вже була поставлена. Ми йшли від зворотного – оцінювали свої можливості, і від цього йшов драматургічний матеріал. Тобто п’єса дописувалася у процесі репетицій. Якщо її візьме до постановки інший театр, то це вже буде зовсім інша історія”. Ольга Новікова, дизайнерка: “Ця книжка є продовженням Арт-тижня “Лютий лютий 2014- 2023”, який відбувався у лютому в Центрі Курбаса. У рамках цього проєкту тоді відкрилася виставка “Ми обираємо Березіль” – світлин наших співробітників, які зараз захищають Україну. У новому виданні використала фотографії з неї. Це була дуже цікава робота. Хочеться, аби ці п’єси були не лише для читачів, а й для глядачів, щоб їх грали в театрах”. Анна Багряна, драматургиня: “Свою п’єсу “Принц і жінка” я написала п’ять чи шість років тому. Хотіла показати долю жінки на різних етапах її життя. Спочатку це дівчина, яка мріє про принца на білому коні. Вона зустрічає чоловіка. Показані їхні стосунки протягом тривалого часу. Потім жінка починає скаржитися, що вже немає вогню в їхніх стосунках. Чоловік іде на війну, і вона залишається сама. У неї лишається маленька надія, як у тих жінок, чиї чоловіки зникли безвісти. Коли писала цю п’єсу, то ще У Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса відбулася презентація книжки “Неназвана війна”. Це антологія актуальних українських п’єс, що є спільним проєктом драматургічного відділу Центру Курбаса та видавництва “Світ знань”.
16 Театр · “Не намарне, хоча б на кілька днів, повертаються з пекла війни під київські зорі актори і поети”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

На маленькій планеті у великому місті…

рену сценічними засобами. Ці поривання людини за межі болю й любові підносили під купол стелі дух. Блискуча сценографія і режисура народного артиста України Олексія Кужельного. “Я вас люблю, як сіль свою Сиваш…” – знак оклику від побаченого і почутого. Голос, що скликав Майдани, сьогодні “у синьому небі висіяв ліс”... І на серці... Сплав авторського слова, талановитого його прочитання, експресії, пластики (Олексій Скляренко), музики (Тетяна Шамшетдінова) не залишає жодного сумніву, що це одна з найдостойніших моновистав Театру. І ми долучилися до цього дива. Дякуючи актору Євгену Нищуку, пригадала, як він просто з Майдану, у лютому 2014-го, після трагічної ночі, прийшов у студію на Радіо Культура. На Майдані тривало протистояння, вже з першими жертвами. Проте “люди не зі страху” приходили на прямий ефір, щоб засвідчити Україну. Сьогодні – те ж свідчення рядками Миколи Вінграновського: Я вірю в Бога – в Україну. Вона мій Бог і поводир. В свободу вірю, вірю в мир. І хоч загину – до загину. Вистава йшла напередодні дня народження Миколи Вінграновського (7 листопада) і напередодні 95-ліття ще одного поета і філософа Євгена Сверстюка. Їм обом, шістдесятникам, притаманна “готика духу і кісток”, як сказав Василь Стус. Подумалося, що “готика духу і кісток” – це і про Євгена Нищука, з новітньої когорти романтиків і лицарів. Дякую, наш воїне, що невтомно озвучуєш вічне: На маленькій планеті у великому місті Сходить вечір на синє, на сизе й сумне. На сивавих дощах в сполотнілому листі Як далеко-давно ти любила мене… Над великим містом, Володимировою Горою, Ярославовим Валом висіялося зоряне небо. Подумалося: народжуючи під цим небом поетів з “прекрасним звіром у серці”, Господь має плани і на народ – “із плоті і крові”, і на його державу. І від цієї думки тепліло перед брамою ночі, і вкладався до сну звір на серці. От не намарне, хоча б на кілька днів, повертаються з пекла війни під київські зорі актори і поети… Галина ДАЦЮК, журналістка Народжений у майданному 2013-му “Прекрасний звір у серці…” (за поезією Миколи Вінграновського) прожив своє перше десятиліття. Об’їздив українські театри – Львів, Херсон, Одесу, зустрівся з тисячами глядачів, одержав нагороди. Разом із людьми переоплакав, перепрокричав, перезміг, перевстояв час. Набрався новітніх відтінків. Підвищив больовий поріг. Розігрівся подіями до температури магми. Проте основи слова і метафори, закладені поетом у “Звірові…”, залишилися непорушними, як заповіти. І 31 жовтня в Київському театрі “Сузір’я” це заповідане слово знову переплавлялося зі сцени – у війну і тишу. І зал то видихав, то затаював крик разом зі звіром у серці. Є кілька версій про те, як народилося ім’я моновистави. За однією, режисер і сценограф Олексій Кужельний підкинув угору аркуші з поезією Миколи Вінграновського, і один із них засвітився рядком про прекрасного звіра – найвідповіднішим. Із перших хвилин вистави ми стаємо свідками народження людини – просто на сцені, зі сповитої “лялечки”. Чуємо крик, бачимо пробудження і поривання до життя, яке явилося людині у слові і буде ним – від початку до кінця. Бо народилося серце поета. “Не кваптеся, беріть мене потроху”. А руки мої дайте літакам… Легені – вітру… А чоло – блакиті… Віддайте губи хвилям і волам. А ноги – квітам, щоб ходили квіти. У 60-х поет Вінграновський утече з тягучого кола ситості та угодовства, у якому “нема святинь”, а “птиць жують із хріном”. Утече з в’язкої солодкавості – “з вареннями з малин, суниць, ожин, з лимонів, клюкв, смородин, абрикосів, із райських яблук, аличі, брусниць, айви, кизилу, сливи, полуниць, з вишень японських, горобин московських…”. Втече хоча б у слові – крізь “вашу рабську кров безкровну… ножами серце обкладу”… І ці ножі – протесту і любові – палитимуть поета… “Космос, людство, земля, народ, доба, Україна – ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой”, – напише Іван Дзюба у передмові “Чарівник слова” до збірки “З обійнятих тобою днів” (1993). У 2023-му ми чуємо ліричного героя з голосу, коронованого титулом “Голос Майдану”, що поза конкуренцією з голосами міністра і навіть артиста. Хоча, ні, ми все ж прийшли на актора, народного артиста України Євгена Нищука. На голос прямостояння, правдивий у лютневі ночі 2014-го і правдивий сьогодні. Для цього голосу й творилася моновистава. Саме цей актор мав моральне право озвучити космос України, який вона відвойовує нині у скаженого “непрекрасного” звіра. І Євген відвойовує – з перших днів Великої війни. Заради зустрічі з глядачами актор-воїн приїхав з фронту лише на кілька днів, щоб і тут, у Києві, не вгасала Україна. Чим далі у вічність, тим в юність далі, Тим вище Тарас над тобою стає, І повний минулих надій і печалі, Сьогодні він серце тобі віддає. Серце залу билося в унісон словам, слова впиралися в небесну сферу, відтво-
16 Театр · “Не намарне, хоча б на кілька днів, повертаються з пекла війни під київські зорі актори і поети”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. На наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Павловський Віталій Андрійович — 1000 грн. 2. Мосенкіс Юрій Леонідович — 200 грн. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Театр · “Не намарне, хоча б на кілька днів, повертаються з пекла війни під київські зорі актори і поети”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин