Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №48 за 2024 рік

16 с. · 30 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Людина, яка “творила” Народ

Наскільки Сковорода є затребуваним для українства, особливо в часи воєнного лихоліття? Які цінності його спадщини та життєтворчості є важливими і необхідними для сучасної національної освіти, для вирішення найвідповідальнішого завдання – зрощення Української нації? Чи подолано національне вузькоглядство на роль і значимість сковородинознавства в соціокультурному просторі, відповідаючи суголосно й адекватно на виклики жорстокої доби? Нарешті, що є нагальним, доконечним у сковородинівському погляді на світ у сенсі духовного розвитку суспільства, націє-державотворення та формування соборноцілісного образу України? Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Цих та інших запитань було достатньо під час поїздки разом з Миколою Жулинським до Харкова, де в Національному педагогічному університеті імені Г. Сковороди проводилася Всеукраїнська наукова конференція з міжнародною участю, присвячена великому Любомудру Григорію Сковороді та відомому сучасному досліднику його життєтворчості професору Л. Ушкалову. Київ – Харків – Сковородинівка… До¬ рога до Людини, яка “творила” Народ, роблячи невидимий світ “видимим”. Справді, він учив бачити світ заобрійно, душею і серцем. Про таку містичність фі¬ лософії погляду констатували чимало зна¬ них дослідників, учених, відомих діячів і просвітників. У свій час М. Грушевський зазначив, що в “Наталці Полтавці” сам І. Котляревський бачив світ “оком сковоро¬ динця”, а С. Єфремов стверджував про творче впровадження ним “типу сковоро¬ динця”. Існує думка, яку висловлював О. Ру¬ сов, що нібито це непізнанне й глибинне роз’яснення філософічності Г. Сковороди персонажами “Наталки Полтавки” стало однією із заслуг Котляревського, що пос¬ тав у Полтаві пам’ятником 1903 року… Проте очевидним для нас є передусім те, що Сковорода — не регіональна, не слобожанська, не лише національна, а загальнолюдська, універсальна величина філософа-мудролюба, в якій знаходимо надзвичайно широкий світоглядний діапазон – від глибокої національної самобутності до ціннісного розмаїття людськості. Не дивно, що рішенням ЮНЕСКО він визнаний нині серед 5-ти найбільш великих Мудреців світу для всіх епох і народів, поруч із Сократом, Конфуцієм, Спінозою, Ганді… У пам’яті спливає збережене для сучасників, як безцінний дар, високої емоції “прочитання” Сковороди Іваном Миколайчуком 1972 року, що, на превелике щастя, знаходиться зараз в архівах Укркінохроніки. У ньому – “гнана Правда”, Свобода, Щастя, “сродна праця”, пізнання “себе” і свого Народу, ловіння дорогоцінного часу, бо все швидко старіє, перетворюючи лише за “одне літо молодого козла на кошлатого цапа”, творіння того, для чого народжений, ударяючи кресалом, щоби викресати вогонь для себе, не бігаючи по чужих хатах… Ці сковородинські етичні заповіти, цінності, добрі нагадування прийдешнім поколінням озвучував тоді видатний Митець своїм незрадливим голосом і якоюсь фантастично незбагненною чуттєвістю. Завжди вірую – хто хоче, воліє “пізнавати” Сковороду, нехай вслухається в Миколайчука, зачарується його мелодикою правдивости, вірности, впевнености, загляне в його глибокі сині очі, які світяться зорею надії в соборноцілісність українства. Здається, що своїм пломеніючим словом про “сковородинство” він викарбовував клич нащадкам, щоби ті не тільки берегли свою національну пам’ять, але вчились, гордились, шанували, наслідували й перемагали віковічне для нас вселенське зло — молоха-московита. Такі емпатії оселились у нашому єстві, прибуваючи 25 листопада до славного (прифронтового) міста Харків, яке на цей раз зустріло нас ракетним “прильотом” С-400, поруйнувавши в центрі міста 41 будинок, зокрема й університетську будівлю, в якій проходила сковородинівська конференція та “круглий стіл”. Але диво. Серед розбитих вікон і уламків з вітражів визначних українських постатей знову єдино вцілілим залишався Сковорода. І тоді знову запала в душу та почуттєвість 2022, 2023, літа 2024 років, коли судилось ходити серед суцільних руїн (від рашистських “іскандерів”) центральних корпусів Університету та дотла знищеної центральної будівлі музею Перворозума в Сковородинівці, вражених жорстокістю москвинів-людоїдів. Адже нині в Харкові зруйновані університети та близько 135 шкіл, сказав ректор Сковородинівського університету Юрій Бойчук, стоячи біля вщент знищеної (колись прекрасної) будівлі українсько-німецької гімназії. І все ж, усупереч усьому велична університетська скульптура Григорія Сковороди, музейний пам’ятник-погруддя, куди прицільно були спрямовані смертоносні ракети від кремлівських злочинцівпутіноїдів, сонцеликий вітраж народного Філософа в “ректорському” корпусі, залишились тоді і сьогодні неушкодженими, продовжуючи (як ікона Божої Матері) свою животворність. А коли, незважаючи ні на що, з розбитої поруч друкарні видавництва “Майдан” професорка Наталія Левченко разом зі своєю внучкою Олесею Литвиненко (батько-Герой якої, викладач університету, загинув на війні з московитами за Україну), раптом принесли у зал засідань Продовження на стор. 2 ПЕТРО АНДРІЙЧУК ПЕРЕДПЛАТА—2025 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу медіа України" на 2025 рік (стор. 22). Вартість є такою: 1 міс. — 65 грн. 3 міс. — 195 грн. 6 міс. — 390 грн. 12 міс. —780 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Наші великі предки, зокрема й Сковорода, заповідали нам, аби чуже сонце не притягувало нас до себе, аби навчитись шанувати “Своє”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Людина, яка “творила” Народ», с. 1

Людина, яка “творила” Народ

Закінчення. Початок на стор. 1 Ученої ради абсолютно живі, не обпалені ні вогнем, ні вибухом щойно надруковані книги Сковороди, то вже важко було не повірити в існування якоїсь незбагненної сакральної містики. Очевидно, ця магічна сила і віра в нез" нищенність українства нині зрощується на небі тими ж студентами й викладачами, які відлетіли у вирій журавлями й непогас" ним променем, захищаючи від людожера рідну Землю, свій Рід, святу Державу-Ук" раїну. Ще недавно цих славних сковороди" нівців, ангелів світла, які відлетіли в засві" ти, було п’ятеро, яким поставлено при вході до Університету Козацький Хрест з викарбуваними іменами Героїв. Нині – вже сорок. Такою дорогою і страшною є ціна любові до свого Роду і Народу. Мабуть, там воєдино з’єднуються вони зі Словом і Чином свого духовного Навчи" теля – Григорія Сковороди, бо вони, як і він, із глибоким поклонінням ставилися до Істини, Правди, України – найвищої місії свого людського життя. Очевидно великим Учителем є тому, що “він жив так, як учив, а вчив так, як жив”, – писав про нього знаковий харків" ський (всеукраїнський!) інтелектуал Дмит" ро Багалій. У свій час він першим на сто" ліття смерті Сковороди (1894 р.) зумів ви" дати твори цього найбільшого українсько" го Мислителя. Відчутно, що в ці тривожні часи нашої борні з віковічним ворогом (московією) цей “найбільший після перших отців Церкви християнський філософ світу” (за В. Бар" кою), що постає для нас не лише Волелю" бом, а й Волеборцем, був “видимо"неви" димо” присутнім також у ці години серед нас, ніби закликаючи українців не бути “людьми потомленими”, а борцями, тво" рячи Серцем власну Свободу, видаючи дзвоном Слово свого вірша “Dе Libertate”: Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане герою! Об’єднавши внутрішню й народну Свободу, визнавши її цінність найвищим суспільним благом, він передав цей найдо" рожчий скарб людського Буття нам, укра" їнцям, яких любив так сильно, як Діоген спартанців. При цьому залишивши зі сво" го “Букваря миру” ще й надважливу запо" відь для часів нинішніх: “Нічого не збудува" ти Словом, якщо не зруйнувати те саме Ді" лом”. Тому Слова і Діла мусять бути правед" ними. Сьогодні особливо чутливо, рефре" ном вони звучать з київського пагорбу пам’яті жертвам Геноциду"Голодомору і до Сковородинівської Харківщини. І єдино істинним антидотом для цієї екзистенційної реальності є ствердження і реалізація священного заповіту українства – “Геть москву!” з усіх життєсфер Нації і Держави, з усіх ніш людського Буття. Особливо натхненно цей затребуваний вираз часу прозвучав у лаконічному, дуже щемливому виступі харківської учениці Олесі Литвиненко на університетському круглому столі: “Місце Григорія Сковороди в національному пантеоні істо" ричних героїв України”. Тема – “Українська молодь про Сково" роду”. З висот бачення свого по" коління доводила значущість його ідеалів для будучини Нації, оскільки він є для всіх нас (за її переконанням) національним духовним космосом. До великої честі Дочка Воїна, викладача університету, що віддав життя за Україну у війні з рашистським звіром, активно долучилась (як перекладач англійською) до ви" дання праці Григорія Сковороди “Байки Харківські”. Зі знанням справи вона говорила про освіту, культуру, Державу"Україну, якою молодь хотіла б її бачити іза яку загинув її Батько, завер" шуючи стверджуючим словом, що ми — Українці, а не хохли, а тому “геть від москви” і “геть москву”. Оцей нібито новий педаго" гічний, політичний, світогляд" ний принцип “геть москву!” сьогодні мусить стверджуватися повсюдно й безупинно, щоби добротно зрощувалася й удоско" налювалася верховинна цін" ність національної освіти – ук" раїнознавство, щоби не лише школи й уні" верситети, а вся Нація стали дихати на повні груди істинною правдою, остаточно вивільнившись від ординства. Бо в освіті, культурі, як і в суспільстві, важливими є не декор привабливої фрази, а сутність. А вона нині в часи боротьби за свою державність, ідентичність, суверен" ність мусить бути такою, про яку свого ча" су оповідав Антоненко-Давидович, коли праведність “наливала мозок і жили, і пру" жила м’язи до чогось великого, надзвичайно" го, героїчного…”. Адже наші великі предки, зокрема й Сковорода, заповідали нам, аби чуже сон" це не притягувало нас до себе, аби навчи" тись шанувати “Своє”, не позичене, щоби Україна для кожного була в серці, зі Свя" тою Софією, з Володимировим Тризубом, щоби зроджувалася рідна земля та її люди не з чужої історії, науки, віри, а з власного чуття, сили і волі. Сковорода – будитель національної думки, ніби спонукає па" м’ятати важливу засаду Святого Письма: “не наливати нового вина в старі міхи”. Саме цей етичний сковородинівський дух “гнаної Правди” був стрижневим, ви" будовуючи (під канонадою рашистських обстрілів) якісно іншу атмосферу харків" ських академічних читань “від бароко до постмодерну”. Нічим не прикриті почуття та думки народжувалися не лише трагікою воєнно" го часу, але й професійним і громадян" ським обов’язком уберегти національну Освіту і Культуру в націєтворчому, украї" нознавчому вимірі, щоби постати вільним Народом, засіваючи огнистим насінням Правди і Свободи шкільні класи й сту" дентські авдиторії, немовби “перекладаю" чи” на сучасний лад слова з поеми Лесі Ук" раїнки “На руїнах”: “Хто раб? Хто подола" ний? Тільки той, хто самохіть несе ярмо неволі”. Тут натхненно лунало (не метафорою) і спалахуюче Шевченкове “Розкуйтеся…”, яке супроводжує в ці тривожні дні негод і сум’ять усі наші освітні засіви, перемагаю" чи “звірячий світ” рузькомірства. Штиль високих заповітів будителів на" ції і моральна охайність сково" родинівського чину зобов’язу" вали кожного, шукаючи відпо" відей на зболені проблеми сьо" годення, до одержимої “сродної праці” – особистісної і спільної, перегортаючи при цьому сто" рінки нашої історії, знаходячи чимало аналогів тих векторів національного “думання”, що пробивали світло в темних ту" нелях. Згадується такий же похму" рий пізній листопад 1935 року, коли Д. Донцов у передмові до 1"го видання “Дві літератури на" шої доби” повчально напише нібито для часів нинішніх: “Мусимо викорчувати, ви" полоти, вичистити від сміття, звалити стару рудеру, щоби здвигнути своє. Хто цьо" го не робить, на старих підвалинах ставляє новий поверх — хоч і не є “руїнник”, але – звичайний полатайко, що зашиває старі ді" ри, щоби вони подерлися знов”. Стає очевидним, що московство з їх" ньою вєлікой культурой, магучім язіком та фарисейською ідеологією імпер" ськості вже не одягнути ні в які при" стойні строї, не “олюднити” будь"я" кими способами варварство, а тільки конче необхідно позбутися цього чу" жинського, зловорожого мотлоху. Бо особливо небезпечно, коли су" часні доморощені “полатайки” на тлі трагедій, коли русня вбиває дітей, мирних людей, українських військо" вополонених, намагаються й донині в різних формах прищеплювати толе" рантність до московщини, починаючи з рашистського “язіка” і завершуючи “харошіми рузькіми”. Лише остаточне вивільнення національного культур" но"освітнього, наукового, інформа" ційного, політичного простору від злотворного москвофільства унемож" ливить цинічну “місію” московитів “асвабаждать”, оскільки русофони завжди служили москалю приманкою для “защіти”, тобто для загарбання чужого. Нічого дивного, адже війни московити розпочинають завжди там, де пройшов денаціоналізаторський плуг, виоравши українську душу, де лише поодиноко стало чутно Шев" ченкове “Свою Україну любіть…”, чи Сосюрине “Любіть Україну всім сер" цем своїм і всіми своїми ділами”. Тож не зрадь собі, своєму народу, рідній землі. Здається, що ще Сково" родою було закладено основи цінніс" ного виміру української Нації, які значно пізніше М.Хвильовий акуму" лював у закличному гаслі “Геть від москви!”. Бо він (Сковорода), маючи талант Божого дару, міг би здобути, впавши в духовне підданство імперії, блискучу кар’єру, однак не став служ" кою, запопадливим глашатаєм цар" ського двору, твердо заявивши, що “не покине Батьківщини. Мені моя со" пілка і вівця дорожчі царського вінця”. Сотворене ним слово завжди ото" тожнювалося з ділом, адже учив як жив. У цьому здавалось би простому означенні його життєтворчості міс" титься глибинність його філософіч" ної і педагогічної мудрості, пропону" ючи “творити” Народ не за правилом “роби, як я сказав”, а за нормою “ро" би, як Я!”. Бо лише особистим прик" ладом для наслідування можна вихо" вувати людей, особливо, коли цей народ “потомлений” фіглярством, брехнею, не" справедливістю. Понад 110 років потому (1913) А. Тов" качевський (громадський діяч, літератур" ний критик, публіцист, фундатор журналу “Українська хата”), закоханий мудрочин" ством свого слобожанського земляка, дуже образно напише: “Природа створила Ско" вороду тільки заради того, щоб пересвідчи" тись у здатності народжувати не тільки фіглярів, а й богів”. А вже мій земляк О. Хиждеу задовго до цього (1835) скаже про нього як нового “Сократа”, що стоїть “самотньою горою в степу”. Невловимий, непізнаний, зате ду" ховно близький рідному Народу. Завжди з великою шаною і повагою згадую в контексті пізнання сковородин" ської вершинної “народності” Ганну Яр" міш (хранительку Музею в Сковородинівці впродовж чотирьох десятиліть), яка, стоя" чи на згарищі знищеного рашистським “іскандером” музею, впевнено заявила: “Нехай ніхто не каже, що знищено музей Сковороди. Адже дух Сковороди незнищен" ний. Він серед нас. Усе решта відновиться”. Справді, він для народу, бо з народу. Саме Народ сотворив таку природньо стійку еко"етичну нішу сковородино" знавства, коли часто “пізнавали” Мудро" люба не читаючи, бо за життя не надруко" вано жодного його слова, переписуючи, слухаючи, співаючи, передаючи думами й дорогами усної народної творчости всю незбагненну красоту його Думки, Мрії, Надії та велику науку його “Серця”. Ко" лись В. Сухомлинський у своїй “Педагогіці серця” правдиво зазначив: “Поняття Батьківщини (України) осягається не тіль" ки і не стільки розумом, скільки серцем”. 3 грудня – День Сковородинського Ангела. Шануємо велета національного Духу для Слави України! Георгій ФІЛІПЧУК
Події, факти, коментарі · “За ці два десятиліття українці довели свою вірність демократії та європейським цінностям і продовжують відстоювати ідеали свободи”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нам, а персональне майно і ма" шини евакуювали фурами”. Газета “Сільські вісті” (№46, 12.11.) у статті “Середняки” під рубрикою “Кому війна, а кому...” пише про захмарні зарплати чи" новників центральних органів влади. Так середній розмір зар" плати, нарахованої керівництву Нацкомісії з енергетики та кому" нальних послуг (НКРЕКП), збільшився за місяць на 64,8 ти" сячі гривень. Так у серпні керів" ництву НКРЕКП пересічно на" рахували 223,6 тисячі гривень, а вже у вересні – 288,4 тисячі, що є найвищим показником серед ор" ганів центральної влади. Друге місце за нарахованими середніми зарплатами у вересні посіли ке" рівники Національного агентства з питань запобігання корупції – 254,2 тисячі гривень. За серпень вони отримали по 186,7 тисячі гривень... Народ це все бачить, проте заспокоює себе давньою приказкою: “І чорт ба" гато грошей має, а в болоті сидить”, " заз" начає газета. Якщо демографіч" на ситуація залишить" ся незмінною, то укра" їнська нація може зникнути вже через 180 років. У нашій державі спостерігається тен" денція до збільшення смертності. Таку заяву зробила заслужена лі" карка України Ольга Богомолець в ефірі “Вечір. Live”. Медики" ня зауважила, що вкраїні зараз присутнє Першого (студентська “Револю" ція на граніті” у жовтні 1990 року та масштабні мітинги й демонс" трації Народного Руху України 1989, 1990 і 1991 років) стали від" новлення державної незалежнос" ті України і розпад СРСР. Третій Майдан (або Революція Гідності) як перший переможний бій у ро" сійсько"українській війні, успіш" не повстання за незалежність ут" вердив назавжди шлях “Геть від Москви!”. Було представлено тематичну книжкову виставку й продемонс" тровано документальне відео, що виготовлене за підтримки Укра" їнського культурного фонду і присвячене Студентській рево" люції на граніті та Помаранчевій. Присутні вшанували пам’ять тих, хто став на захист демокра" тичних цінностей, прав людини, національних інтересів та україн" ського, європейського вибору України. Серед імен Героїв, пам’ять про яких ми повинні берегти, згадали Героїв Небесної Сотні з Полтавщини: Іго" ря Сердюка та Андрія Черненка, а також Юліа" на Матвійчука, який був одним із лідерів полтав" ського Майдану та заги" нув 2023 року, боронячи нашу країну від росіян. Полтавський офіс УІНП шалене, катастрофічне збільшен" ня смертності та зменшення на" роджуваності. За таких умов, ка" же Богомолець, українці можуть зникнути, навіть не враховуючи втрати у війні та еміграцію. “Це шість поколінь по 30 ро" ків – нуль українців залишається. Тобто, звичайно, території зали" шаться, хтось на них буде сіяти зерно, хтось буде, але це будуть вже не українці”, – додала пані Богомолець. “Бомби рашистів жорстокіші за фашистські”, – під таким заго" ловком “Сільські вісті” (№46, 12.11.) пишуть про те як Харків методично стирають з лиця землі. “Нинішні руйнування Харкова, зважаючи, що площа міста від ча" сів Другої світової зросла в рази, набагато більші, ніж колись: не порівняти з діяннями німців та НКВД із гестапо. Однак ніхто не називає Харків нині найбільш зруйнованим містом Європи і ніхто не влаштовує Нюрнберга”, – зазначає журналіст Леонід Лог" виненко. На фото Леоніда Логвиненка – Харків під постійними обстріла" ми За результатами опитування, проведеного Єврокомісією, 87% європейців підтримують продов" ження надання гуманітарної до" помоги Україні в умовах війни з росією. Про це повідомляє Укра" їнська служба “Польського ра" діо”, передає Інше ТВ. Згідно з тим самим опитуван" ням 71% респондентів висловлю" ють підтримку економічним сан" кціям проти російського уряду, компаній та осіб, а 68% європей" ців згодні на надання фінансової допомоги Україні. Більшість опитаних також підтримують надання Україні статусу кандидата на вступ до Єв" ропейського Союзу, а 58% висту" пають за фінансування ЄС заку" півлі та постачання вій" ськового обладнання для України. Війна в Україні є найважливішою проб" лемою на рівні ЄС для 31% респондентів. Інші важливі виклики для Євросоюзу — це імміг" рація (28%) і міжнарод" на ситуація (22%). Також 76% європей" ців вважають, що повно" масштабне вторгнення росії в Україну стано" вить серйозну загрозу для безпеки ЄС, пові" домляє Інше ТВ. Підготував Ігор ЗОЦ міки країни на воєнні рейки для найповнішого забезпечення ЗСУ всім необхідним озброєнням власного виробництва. Тому опертя саме на власні сили нині стає особливо актуаль" ним для завершення війни пораз" кою нашого ворога. Нинішній владі потрібно не" гайно прибрати всю ворожу аген" туру, зі всіх щаблів. Необхідна безкомпромісна війна з корупціо" нерами задля збереження вкрай обмежених нині фінансових ре" сурсів. Тільки так ми зможемо до" сягти перемоги. Про це і говори" лось на Майдані Незалежності під час зустрічі учасників обох ре" волюцій, організованої громад" ським рухом “Українська Патріо" тична Альтернатива” з нагоди Дня Гідності та Свободи. Розмова продовжилась в Українському до" мі, де проходила зустріч Прези" дента Віктора Ющенка з молод" дю. Учасниками “Розмови поко" лінь” стали народжені в рік По" маранчевої революції українці. Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК Акція “Української Патріотичної Альтернативи” на Майдані Незалежності в День Гідності та Свободи
Події, факти, коментарі · “За ці два десятиліття українці довели свою вірність демократії та європейським цінностям і продовжують відстоювати ідеали свободи”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Огляд медіа та соціальних мереж

Газета “Сільські вісті” (№47, 19.11.) друкує заклик юриста, ко" лишнього заступника голови ЦВК Андрія Магери доносити до іноземців, що гіпотетична пере" мога росії створить великі проб" леми у світі. “Захоплення Украї" ни – це не лише загарбання при" родніх і матеріальних ресурсів, ай отримання величезного люд" ського потенціалу. Українських чоловіків вони утилізовувати" муть, бо ніколи їм не довіряти" муть. Найкращий спосіб утиліза" ції – мобілізація до лав зс рф і відправлення їх воювати на війну проти Польщі, Румунії або Лит" ви. Причину знайдуть”, – цитує газета пана Магеру. За результатами опитування, у побуті 58% українців розмовля" ють винятково українською і ли" ше 9% – тільки російською. Як повідомляє видання NV, про це свідчать результати опитування, проведеного соціологічною гру" пою “Рейтинг” на замовлення Центру аналізу та соціологічні дослідження Міжнародного рес" публіканського інституту. Автор газети “Шлях перемо" ги” (№22, 15.11.) Ігор Лосєв в своїй статті під назвою “Ситуація вельми критична...” нагадує, що багато хто передчував, що зняття з посади головнокомандувача ЗСУ генерала Залужного матиме дуже кепські наслідки. За слова" ми автора “це передчували всі, крім пана Зеленського та його шефа ОП Єрмака”. “Найгірші очікування, на жаль виправдали" ся. Кацапи почали активно нас" тупати, наш фронт почав падати в багатьох місцях. З нашої армії Зеленський та його люди усунули найкращих українських генера" лів. Зеленський прибрав тих, хто вже з кращого боку проявив себе в боротьбі з московською нава" лою: Кривоноса, Олещука, Шап" талу, Наєва, Марченка і багатьох інших. Навіщо Зеленському тре" ба усувати кращих і підвищувати гірших? Адже за Залужного наше військо таких невдач, як за Сир" ського, не зазнавало”, – зазначає Ігор Лосєв. Він приходить до вис" новку, що “дедалі більше очевид" ним стає, що нинішня наша вла" да не здатна успішно керувати боротьбою української нації про" ти фашистсько"чекістської росії. Тут також потрібні зміни...” Письменниця Тамара Горіха Зерня на своїй сторінці у Фейсбу" ці розмірковує про моральність чинної влади: “Засідання ВР ска" соване через загрозу ударів по урядовому кварталу, але ми про це дізнаємося від “поінформованих джерел”. Читай – від кількох опо" зиційних депутатів, які про це на" писали. Слуги як завжди мовчать. Так само, як вони тихо і спокійно виїхали самі і вивезли родини з Києва іще у січні 22"го. Доки Зе" ленський забезпечував димове прикриття у вигляді дня єднання, політична, чиновницька, силова верхівка його ставлеників прово" дила масову особисту евакуацію. У регіонах теж знали, Миколаїв, Херсон, Маріуполь спорожніли задовго до. Це фонди Херсон" ського художнього музею не було кому вивезти, все лишили росія" політики національної пам’яті як державної, зокрема відновлення історичної правди про Голодо" мор"геноцид; сплеск української національної свідомості, відрод" ження української мови і культу" ри; розвиток громадянського сус" пільства й різних свобод – слова, економічних, політичних, грома" дянських”, – наголосив Олег Пустовгар. Він висвітлив Полтав" ський вимір Помаранчевої револю" ції, хроніку подій. Розповів про те, як 20 років тому проросійська влада на Полтавщині стала на бік Януковича, і про мирну боротьбу з нею, про самоорганізацію, ліде" рів, символи, атрибутику. Представник Інституту нац" пам’яті відзначав, що серед особ" ливих подій і дат на шляху укра" їнської нації вирішальну роль ві" діграли три Майдани. Наслідком
Події, факти, коментарі · “За ці два десятиліття українці довели свою вірність демократії та європейським цінностям і продовжують відстоювати ідеали свободи”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Про свободу та гідність

У День Гідності та Свободи Україна відзначила 20"ту річни" цю знаменної події в історії неза" лежної України – Помаранчевої революції – та 11"ту Євромайда" ну. За ці два десятиліття українці довели свою вірність демократії та європейським цінностям і продовжують відстоювати ідеали свободи під час повномасштабної війни з Росією. Помаранчева революція як перший успішний громадян" ський протест проти злочинної спроби втручання московських спецслужб у президентські вибо" ри в Україні шляхом їх фальшу" вання убезпечила тоді українців від узурпації влади московською маріонеткою. Революція Гідності стала новим етапом нашої бо" ротьби. Нині наш одвічний ворог розв’язав проти України вже пов" номасштабну війну, яка триває понад 1000 днів. Намагання росії повністю забло" кувати нам фі" нансову, дипло" матичну, вій" ськову допомогу відбувається в багатьох держа" вах світу. Тому вкрай необхід" ною для нашої перемоги є на" гальна потреба об’єднання всьо" го українського суспільства. Це може відбутися лише шляхом створення Уряду Національної до" віри та переве" дення всієї еконо"
Події, факти, коментарі · “За ці два десятиліття українці довели свою вірність демократії та європейським цінностям і продовжують відстоювати ідеали свободи”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

“Нас не подолати!”

Тематичні зустрічі – історичні екскурси, презентації книжкових виставок і покази документальних відео відбулися в Центральній бібліотеці Полтавської міської територіальної громади. Просвітницькі заходи присвятили знаковим подіям новітньої історії – всім трьом Майданам за незалежність. Передусім Помаранчевому, адже цьогоріч – 20-річчя “Помаранчевої революції”. Спікером став Олег Пустовгар – представник Українського інституту національної пам’яті (УІНП) в Полтавській області та активний учасник рухівських мітингів 1991 року, Помаранчевих подій та Революції Гідності. Учасниками зустрічей були здобувачі освіти Полтавського університету економіки і торгівлі та учні шкіл облцентру. Під час патріотичної години “Нас не подолати!” О. Пустовгар висловив думки щодо передумов Майданів та розповів про пере" жите на власному досвіді. Як без" посередній учасник розповів про революції – Помаранчеву 2004" го та Гідності 2013"го років, у яких міцніла українська націо" нальна свідомість і незалежність. “Цьогоріч відзначаємо 20" річчя Другого Майдану або “По" маранчевої революції”. Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 ро" ку на користь путінського ставле" ника Януковича. Під помаранче" вими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у бо" лото “совка” і російських впли" вів. Помаранчеві протести стар" тували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року, тобто дня оголошен" ня результатів переголосу" вання. За даними соціоло" гів, понад 6,6 млн грома" дян взяли участь у Пома" ранчевій революції. Ре" зультатами її і правління Віктора Ющенка стали ут" вердження України як са" мостійної держави, вагомі кроки до ЄС і НАТО; ста" новлення “середнього класу”; започаткування
Пряма мова · “Головне – здобути Перемогу, а в такий доленосний для нас день нам, звісно, буде що заспівати”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

закладах вищого рівня. Тобі як музикантові патріотичного спрямування, членові Істо8 ричного клубу “Холодний Яр”, якою б хоті8 лося бачити роль держави у цьому питанні? – Дуже складне запитання. Загалом ми, діячі національно"патріотичного ви" ховання маємо чесно визнати, що довже" лезні черги у військкомати у перші тижні війни, а також масовий перехід на україн" ську мову практично всіх наших медійних діячів – це таки стихійне явище, щось ме" тафізичне, що нарешті сталося з українця" ми, як тільки розпочалося повномасштаб" не вторгнення, а не наслідок патріотично" го виховання. Так, воно потрібне, і ниніш" ні військовослужбовці значно більше про" являють інтересу до нашої історії. Але ви" рішальним фактором є й те, хто тепер у ке" рівництві держави. Допоки у Верховній Раді не буде бодай 226 народних депутатів, які щиро служитимуть Україні, ми зали" шатимемось легковажним “Титаніком”. Страшно? От знаєте, і мені страшно, і значно більше, ніж на фронті. Поки війна ще далеко, але думати треба наперед. – На жаль, під час війни ми майже не чуємо в ефірах вартісних пісень, написаних для підняття бойового духу українських бій8 ців і загалом духу українців, які б співалися всією Україною або вояками ЗСУ. У чому, на твій погляд, причина? Чи не в тому, що не8 має належного запиту з боку держави, су8 спільства і чи не тому на багатьох музич8 них платформах часто відповідають на та8 кі пропозиції, мовляв, це не актуально або сьогодні це ніхто слухати не буде? – Як на мене, це досить спірна оцінка. Хай навіть заради тренду і хайпу, але по" части й щиро, пишуться досить сильні патріотичні пісні, здавалося б тими, хто раніше в подібному не був помічений. А загалом, я мушу повторитись: армія – це зріз суспільства, а отже надихатися може різним контентом, аби це йшло на ко" ристь, аби це наближало нашу Перемогу. – Яку пісню мріє заспівати лідер тепер уже бойового гурту “Тінь Сонця” Сергій Ва8 силюк на День Перемоги? – Сергій Василюк залишається роман" тиком, але наразі мріє насамперед про змі" ну ситуації на фронті на нашу користь. Бо, як я вже неодноразово говорив, одними піснями країну не врятуєш. – Та все ж, як свідчить наша історія, і без пісень, які завжди супроводжували укра8 їнських вояків у борні за свободу і вели їх до бойової звитяги, також не обходилось. Тож якщо, скажімо, одна з ваших відомих пісень “Козаки” стала свого часу музичною візи8 тівкою Національної збірної України з фут8 болу на Євро82016 і під неї виходив на ринг непереможний український професійний боксер Олександр Усик, який став абсолют8 ним чемпіоном світу, то чому б не продов8 жити цю славну музичну традицію рок8гур8 ту “Тінь Сонця” і в українському війську? – Головне – здобути Перемогу, а в та" кий доленосний для нас день нам, звісно, буде що заспівати. Розмовляв Володимир СТЕЦЮК, м. Краків Фото автора та з архіву Сергія ВАСИЛЮКА
Пряма мова · “Головне – здобути Перемогу, а в такий доленосний для нас день нам, звісно, буде що заспівати”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Музикант, який воює “Щоби не стати легковажними пасажирами “Титаніка”

Протягом останніх двох років тримає оборону на Бахмутському напрямку. По" чинав піхотинцем, потім – пройшов курс мінометників і став командиром міномет" ного розрахунку, а подальший свій бойо" вий шлях пов’язав з аеророзвідкою. Взвод безпілотних систем у складі того ж баталь" йону став головним осередком і міцною родинною основою його фронтового жит" тя. Каже, що цей його вибір не випадко" вий, адже за безпілотними системами – майбутнє. Як людина медійна і як музикант у зви" чайному житті, Сергій Василюк, звісно, бере участь у багатьох благодійних концер" тах на підтримку свого підрозділу та інших підрозділів ЗСУ. Нещодавно на підтримку підрозділу безпілотних систем Сергій Ва" силюк провів осінній тур “ЄС " 2024” міс" тами Євросоюзу, для чого йому довелося використати свою законну відпустку. По завершенні туру в Кракові вдалося погово" рити з музикантом і про війну, і про пісні воєнного часу, і про його поїздку мирною Європою, і про те, що він співав на євро" пейських сценах і що зазвичай полюбля" ють слухати його фронтові побратими, і яку саме пісню хотів би заспівати у складі рок"гурту “Тінь сонця” у День Перемоги. Після завершального концерту осін" нього туру “ЄС –24” у Кракові Сергія Ва" силюка оточили українські і польські ша" нувальники з численними запитаннями і бажаннями зробити пам’ятне фото або от" римати автограф. Серед охочих поспілку" ватися з воїном і музикантом був і дирек" тор Воєводської Публічної Бібліотеки у місті Кракові Єжи Вознякевич, відомий як великий шанувальник української культу" ри, за сприяння і підтримки якого в очо" люваному ним закладі пройшло чимало українських культурних заходів і благодій" них акцій на підтримку України та україн" ців. Хтось повідомив Сергієві Василюку, що у пана Єжи того дня був День наро" дження, і музикант відразу ж узяв свою вже відкладену гітару й спеціально для іме" нинника заспівав дуже мелодійну пісню одного з відомих польських авторів, яку вмить підхопили присутні. – Ось у такій атмосфері й проходили всі мої концерти в ході осіннього туру “ЄС – 24”, – почав відповідати і на мої запи" тання Сергій Василюк. – Отже, які твої враження від поїздки мирною Європою, що найбільше запам’ята8 лося? – Найперше хочу подякувати організа" торам кожного міста, де відбулися мої кон" церти на підтримку мого бойового підроз" ділу. Без цих зустрічей та благодійних по" жертв нам було б наразі украй скрутно, зва" жаючи ще й на те, що нас перекинули на одну з найгарячіших ділянок фронту. Від" разу скажу, що не в усіх європейських міс" тах мені вдалося бути більше доби, тому десь вражень більше, а десь їх по"мінімуму. Відкрив для себе Гайдельберг, Трір, Кліс" сон, дещо по"новому Мюнхен: виступ на Маріенплатц – це взагалі фантастика! Ну і звісно ж, Прага. Окрім її архітектурного шарму вразило неймовірно доброзичливе ставлення пражан до мене як звичайного українського солдата. Дуже часто доводи" лось чути від пражан наше традиційне “Слава Україні!” Та й самих українців у Празі дуже багато – тепло зустрічали, бра" талися і так само гаряче донатили. На жаль, через деякі бюрократичні моменти в Укра" їні я не отримав можливості відвідати Іта" лію, ще трохи не вистачило часу на відвіди" ни кількох міст у Німеччині та Польщі. – Осінній тур “ЄС – 24” – це твоя особиста ініціатива чи над цим працювала якась команда? – Так сталося, що цього літа мене за" просили на День Незалежності до Ірландії. Це було для мене досить неочікувано і на" віть дещо некомфортно, адже я настільки прикипів душею до фронтового братер" ства, що зриватися і кудись їхати не було особливого бажання. Але я усе ж таки си" туацію переосмислив і поїхав. Усе про" йшло дуже добре. Ірландці приймали дуже гостинно. Завдяки їх донатам зібрали чи" малі кошти. Відтак і виникла згодом ідея щодо організації більш тривалого туру Єв" ропою. Але, на жаль, оформити відряд" ження для реалізації задуманого мені не вдалося. Тому скоротили тривалість вже визначеного туру до меж моєї офіційної двотижневої відпустки, в рамках якої я й відвідав лише частину європейських міст з накресленого раніше маршруту: Буда" пешт, Антверпен, Берлін, Мюнхен, Пра" гу, Мангайм, Париж, Нант, Нюрнберг і Краків. Але підсумком туру задоволений – на зібрані кошти маємо змогу придба" ти автівки, антени та дрони – найнеоб" хідніше, чого наразі потребуємо. Так що будемо й надалі бити москалів. – З якими відчуттями повертаєшся додому? – Певно, з відчуттям досить непога" но виконаної роботи. Звісно, деякі попу" лярні гурти збирають значно більше коштів, але я радий і тому, що мені вда" лося здійснити. На жаль, свій гурт “Тінь Сонця” ми наразі зібрати не можемо. Наш барабанщик Пилип Хорук тепер у війську, звукорежисер Євген Корольов теж у війську, обидва мають поранення, але тримаються. – Якими є сьогодні фронтові будні, зокрема побут і дозвілля, якщо воно є на8 разі у військових, які стосунки у бійців рядо8 вого складу і старших командирів і які зага8 лом настрої сьогодні панують на фронті? – У мене немає досвіду спілкування з дуже високим військовим начальством, а що ж до нашого підрозділу – перебувати в колі бойових побратимів і командирів ме" ні досить комфортно. Маємо можливість відпочити після бойової роботи. Вмотиво" ваність висока, хоч і втома часом бере своє. Чимало бійців прагнуть опанувати все нове й нове обладнання до військового озброєння. Моєму безпосередньому ко" мандуванню рівня взводу, батальйону та навіть бригади я дуже вдячний за можли" вість знімати особисту напругу і піднімати разом з тим бойовий дух особового складу нашого підрозділу та інших дружніх під" розділів, періодично влаштовуючи кон" церти на фронті. Часто буває й так, що піс" ля бойових, ледь відпочивши, маю летіти кудись із “Культурним десантом”. А іноді можу вільно прогулятися кварталами вже рідного для мене міста на Донеччині до знайомих побратимів. – Тобі довелося воювати на різних на8 прямках, у різних підрозділах — починав піхо8 тинцем, потім мінометником, тепер в ае8 ророзвідці, бачив загальне піднесення від пе8 ремог і відчував гіркоту від поразок. Сьогодні маємо дуже складну ситуацію на фронті, коли майже впродовж року нашим військам доводиться відступати, втрачаючи тери8 торії і маючи значні втрати серед особового складу. Вище командування схильне поясню8 вати фронтові невдачі нестачею озброєння, боєприпасів та особового складу, незадовіль8 ним ходом мобілізації і низьким рівнем підго8 товки мобілізованих. У той же час чимало авторитетних експертів вказують на вкрай незадовільний рівень загального управління військами. Ти бачиш ситуацію, так би мовити, зсередини – принаймні на сво8 єму солдатському рівні, у чому, на твій погляд, причина досить прикрих разю8 чих змін на фронті? – Складне запитання, хоча зага" лом усім чудово зрозуміло, що в ЗСУ не все ідеально. З того, що я маю повне моральне право озвучити: це факти загибелі або поранень, несу" місних із несенням подальшої служ" би. При чому це стосується дуже ба" гатьох ефективних і вмотивованих бійців. Власне – потрібні люди, пот" рібні ротації, відпустки, мотивація суспільства іти в ЗСУ з одного боку, але й можливість демобілізації ви" снажених бійців. Украй проблемним стало те, що війна затягнулася в часі і що наш ворог став діяти значно ефективніше, ніж у лютому"березні 2022 року. Відсут" ність достатнього забезпечення війська бойовими машинами, снарядами, а також дронами й усім, що з ними пов’язано, – це, напевно загальна проблема. – Кілька слів про твоє нове амплуа і про потребу в дронах на фронті та їхню хроніч8 ну нестачу. – Просто наведу приклад. Якщо твій бліндаж горить і немає змоги врятувати обладнання – це відразу втрата майна орі" єнтовно на пів мільйона гривень. І це ще за умов, що хоча б самі дрони вдалося ева" куювати. Вартість засобів радіоелектрон" ної боротьби вимірюється сотнями тисяч, нічний дрон – 150"200 тисяч, денні – 70" 80, антени трохи дешевше, але потрібні ще щогли, генератори, портативні зарядні станції тощо. Все це коштує дуже дорого. Тому донати на підтримку – це постійна потреба. – Чимало відомих митців, поетів, музи8 кантів і взагалі творчих людей сьогодні піш8 ло захищати Батьківщину. Про кого з них знаєш, чи доводилось зустрічатися з кимось на фронтових дорогах? – Я би почав з поета Юрія Руфа. Воіс" тину Золотий Лев України. Не міг не піти на війну, загинув ще 1 квітня 2022 року. Щодо тих, з ким перетинався. Зі мною в піхоті служив Віталій Кириченко (гурт “Нумер 482”), на медичному стабілізацій" ному пункті були свого часу “Антитіла”. Знаю, що точно на фронті Олекса Ярош з “Карни”, Віталій Калініченко з “Вере" мія”, чудовий актор Яків Ткаченко… Бо" юсь когось забути, але всі молодці! – Ти часто виступаєш перед своїми од8 нополчанами і бійцями дружніх підрозділів. Які пісні цікавлять наших захисників сьогод8 ні найбільше і чим взагалі цікавляться укра8 їнські бійці у спілкуванні з тобою? На скіль8 ки вони обізнані щодо наших попередніх виз8 вольних змагань, чи є в них відчуття спадко8 ємного зв’язку з героїчними попередниками – учасниками визвольного руху, які в двадця8 тих і 408х роках минулого сторіччя вели са8 мовіддану й жертовну борню за вільну Укра8 їну у складі повстанських загонів та УПА, про яких ти співаєш у своїх піснях? – Армія – це зріз суспільства. Спеціа" лістів з історії досить мало, але головне, що ми стаємо все міцніше на ментально українські рейки. Звісно, коли виступав для 17"ї танкової, згадував про Костя Пес" тушка, в 93"й – розповідав про Холодний Яр, у 24"й артилерійській – про Романа Дашкевича. Подобаються воякам і пісні з репертуару гурту “Тінь Сонця” (зазвичай не обходиться без пісень “Меч Арея”, “Додому”, “Козаки”, “Громом і вогнем”, “Мчать козаки”, “Ніколи не плач”), а та" кож народні шлягери – “Червона рута”, “Два кольори”, “Лента за лентою”. Дуже часто концерти завершуються бойовим славнем “Зродились ми великої години”. – Сьогодні доводиться чути чимало до8 корів на адресу держави щодо недостатньої уваги, яку мали б приділяти військово 8пат8 ріотичному вихованню в школах і освітніх Фронтмен відомого українського рок-гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк вже майже три роки на фронті. Спочатку в березні – квітні 2022-го довелось постояти на блокпостах у Києві на Борщагівці. Потім у складі 130-го батальйону 241-ї бригади Сил Територіальної оборони перебазувався на Харківщину, де майже рік перебував на другій лінії оборони в Північній Салтівці.
Український шлях · “Правда перемагає завдяки таким людям, як Дмитро Мазур та інші герої, які відстояли її ціною власного життя”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Героїзм і трагедія минувшини та сьогодення Вшанування Героїв Базару

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, краєзнавець 23 листопада Спілка офіцерів України влаштувала традиційне щорічне вшанування пам’яті Ге" роїв Базару. Почесний голова СОУ, капітан першого рангу Єв" ген Лупаков провів урочистий по" минальний захід в селі Базар Ко" ростенського району на Жито" мирщині. У 1921 році Армія УНР, інтер" нована в Польщі, зробила остан" ню відчайдушну спробу підняти повстання і визволити Україну від московських загарбників. Рейд трьох відважних груп назва" ли Другим зимовим походом. Але час був обраний невдало. Шанси на повстання були раніше, коли більшовицька влада тільки почи" нала збирати продподаток. Вже випав сніг, вдарили морози. Ук" раїнські козаки були погано об" мундировані і озброєні. У бою біля села Малі Миньки група козаків, у яких закінчилися набої, потрапила в полон. Їх пригнали в містечко Базар. Тут кримінальний злочинець Котов" ський, який у більшовиків став командиром дивізії, запропону" вав полоненим перейти на служ" бу в червону армію. Серед 359 по" лонених козаків не знайшлося жодного зрадника. Червоні оку" панти розстріляли їх усіх. У 1941 році ОУН провела в Ба" зарі, а також у Києві й інших міс" тах перше вшанування полеглих героїв. Німецькі окупанти відпо" віли масовими репресіями. Було розстріляно 721 націоналіста. До ідеї вшанування загиблих героїв повернулися в 1990 році, коли СРСР вже розпадався. Бага" толітній політв’язень комуніс" тичного режиму Дмитро Мазур, який жив у розташованому поб" лизу селі Гута"Логанівська і знав про трагедію в Базарі, запропону" вав встановити хрест на могилі героїв. Він і Володимир Олексі" єнко із Малина виготовили дубо" вий хрест. Було домовлено з головою Базарської сільради про прове" дення мітингу і встановлення хреста. Але коли автобус з пред" ставниками Народного Руху Ук" раїни наближався до Базару, шлях перепинили кадебісти з мі" ліцією і комсомольсько"компар" тійним активом. Український прапор порвали, рухівців побили. Але перед тим, на пропозицію Мазура, хрест заховали в кущах. Його встановили пізніше. У 2000 році було відкрито Ме" моріал пам’яті Героїв Базару з іменами полеглих козаків. Він зведений коштом українців Ве" ликої Британії. Ініціатором спо" рудження пам’ятника виступило Об’єднання колишніх україн" ських вояків у Великій Британії (голова Святомир Фостун). Також внесли кошти і стали співфундаторами пам’ятни" ка ще дві організації: Авто" кефальна церква у Великій Британії та Фундація імені Симона Петлюри. Автор проєкту Меморіа" лу – житомирський архітек" тор Олександр Романович Борис. У жовтні 2022 року на території Меморіалу були перепоховані з братської могили біля села Звіздаль останки 46 козаків Армії УНР – учасників Другого зимового походу, що поляг" ли в бою. На цьогорічному вшану" ванні о. Володимир, настоя" тель каплички Свято"Пок" ровської парафії села Базар Православної церкви Украї" ни, відслужив панахиду за загиблими воїнами. Воло" димир Олексієнко поділився спогадами про встановлення хреста, який і зараз стоїть на ме" моріалі. Член Головного проводу Кон" гресу українських націоналістів Ігор Рудницький зазначив, що якби не Революція Гідності, то українські чоловіки вже готува" лися б до походу на Європу у складі російської армії на віднов" лення меж країн Варшавського договору. Росіяни погнали б їх у перших рядах. Передусім саме для цього Росія прагне завоювати Україну. Зі словами пошани до Героїв Базару виступили заступник го" лови Народицької сільської ради Олександр Прокопенко, заступ" ниця начальника управління культури Житомирської обласної військової адміністрації Наталя Журбей, вдова Героя Небесної Сотні Тамара Швець та інші. З піснями виступили Володи" мир Гонський і Світлана Ніконо" рова. Базарський староста Олек" сандр Будько влаштував часту" вання кулешем і чаєм. Потім учасники вшанування здійснили поїздку на кладовище Гути"Логанівської, де о. Василь, настоятель Свято"Покровського храму в місті Малині, освятив пам’ятник на могилі Дмитра Ма" зура. “Ми відходимо, як тіні…” Дмитро Мазур народився 5 листопада 1939 року в сім’ї сіль" ських учителів. Закінчив філоло" гічний факультет Житомирсько" го педінституту з перервою на службу в радянській армії. Мазур проводив просвітницьку роботу серед студентів, внаслідок чого ним зацікавився КДБ. По закін" ченні інституту Дмитро Мазур працював учителем української мови і літератури в селі Рясне Ємільчинського району на Жи" томирщині. Навесні 1968 року в Житоми" рі відбулася зустріч письменника Олеся Гончара зі студентами пе" дінституту і громадськістю. Ма" зур виступив із промовою, в якій говорив про проблеми націо" нальної духовності, порушені Гончаром у романі “Собор”. Про" мова збурила зал і викликала роз" голос у місті. Розпочалися “чис" тки” серед викладачів Житомир" ського педінституту. Під тиском КДБ Мазур мусив залишити ро" боту в школі. Але молодому педа" гогу вдалося влаштуватися на по" саду вчителя німецької мови в се" лі Білка Коростенського району. А на ленінському уроці в 1971 ро" ці Дмитро Дмитрович розповів учням про голод 1933 року, реп" ресії, про бідування колгоспни" ків. І вчителя Мазура звільнили як “профе" сійно непридатного”. Він жив у батьків і працював у рідному селі. Тому Малин" ський районний суд присудив йому один рік примусових робіт за “дармоїдство”. Ма" зур оскаржив рішення суду у касаційному порядку, вимагаючи роботи за фахом. Але ще до ухвали касацій" ного суду Мазура вик" ликали в Малинський суд, де за п’ять хвилин засудили на рік ув’яз" нення. Хоча, за зако" ном, 1 рік примусових робіт мали замінити на 4 місяці ув’язнен" ня. Строк відбував у таборі загального ре" жиму в селі Перехрес" тівка Роменського ра" йону на Сумщині. Після звільнення Дмитро Мазур працю" вав у Малині на експерименталь" ному заводі, а згодом, після трав" ми, – у колгоспі свого села. Д. Мазур співпрацював з Ук" раїнською Гельсінською групою. Під час обшуку в червні 1980 ро" ку у нього вилучили заяви на за" хист Івана Дзюби, протест проти виключення О. Солженіцина зі Спілки письменників, текст “За" мість останнього слова” Василя Овсієнка. 30 червня Дмитро Ма" зур був заарештований КДБ і зви" нувачений у проведенні антира" дянської пропаганди і агітації. Йому інкримінували також вис" ловлювання про окупацію Афга" ністану і про неминучий розпад СРСР. У грудні 1980 року Житомир" ський обласний суд засудив його до 6 років таборів суворого режи" му і 5 років заслання. Про всяк випадок в останній день суду Ма" зуру дали з їжею препарат, що гальмує психіку. Мазур відбував термін у таборі в Мордовії. На побаченнях з матір’ю Дмитро Мазур передавав пись" мову й усну інформацію про ста" новище політв’язнів, зокрема про литовців. 1983 року його во" зили в Житомир на бесіди в КДБ. За листи до очільника СРСР Гор" бачова з попередженням про заг" розу Чорнобильської катастро" фи, за наполяганням Житомир" ського КДБ, був кинутий до штрафного ізолятора і пробув на карцерному режимі останні 9 мі" сяців строку – без постелі, на піс" ній гарячій страві раз на дві доби. Наприкінці липня 1986 року хворим і знесиленим етапований на заслання в село Нова Брянь Заіграєвського району Буря" тії. Поселили в гуртожитку з секретарем комсомольської організації Кузьміним, який погрожував Мазуру вбив" ством. Комсомолець завдав Дмитру Мазуру тяжку че" репно"мозкову травму, зла" мав перенісся. Після опера" ції та 10"денного лікування Мазура повернули в ту саму кімнату. Комсомольський активіст витягнув його на балкон і погрожував скину" ти вниз. Восени 1986 року Мазур утік із заслання і 2 місяці пе" реховувався в рідному краю. Заарештований у 1987 році в Коростишеві. Засуджений на рік ув’язнення, яке відбу" вав у Бурятії. Мазура утри" мували у відділенні для ту" беркульозних. Після закін" чення строку був етапова" ний в Заіграєвський район Бурятії. Не мав ні грошей, ні одя" гу, ні житла. Туберкульоз прогре" сував. Мазур знову наважився на втечу. Його заарештували в Марі" уполі й знову засудили на рік та" борів. Помістили в те саме туб" відділення, і Мазур захворів ще й хворобою Боткіна. У вересні 1988 року щойно звільнений Василь Овсієнко від імені Українського комітету за" хисту політв’язнів послав зі Льво" ва телеграму Горбачову на захист життя Мазура. Після цього Дмит" ра Мазура ізолювали від інших хворих, а 8 грудня 1988 року по" милували. Він повернувся до батьків, яких незабаром після цього поховав. Дмитро Мазур вступив в Ук" раїнську Гельсінську Спілку та Українську республіканську пар" тію, а в 1997 році – в Народний Рух України. Реабілітований у 1991 році. Жив у рідному селі, са" мотній, виступав із публіцистич" ними статтями. Указом Президента України Віктора Ющенка від 18 листопада 2009 року “за визначний особис" тий внесок у відстоювання націо" нальної ідеї, становлення і розви" ток Української незалежної дер" жави та політичну і громадську діяльність” Дмитро Мазур наго" роджений орденом “За муж" ність” І ступеня, а також грамо" тою Верховної Ради України. 30 березня 2022 року Дмитро Мазур помер у Гуті"Логанівській. Пам’ятник на його могилі ви" готовлено і встановлено завдяки зусиллям Малинського міського голови Олександра Ситайла, го" лови Горинського старостин" ського округу Станіслава Горулі та підприємця Дмитра Бондарчу" ка. На тильній стороні пам’ятни" ка рядки із поезії Василя Стуса: Так ми відходимо, як тіні, і мов колосся з-під косив однім єднаєм голосінні свої самотні голоси. Нові герої ростуть там, де шанують героїв минулого Нинішній молоді важко пові" рити, що за розмови про Голодо" мор 1933 року, який нині вчать у школі, за вільно висловлену влас" ну думку, відмінну від офіційної, людей запроторювали до в’язни" ці, ламали їм життя. Але правда перемагає. Але пе" ремагає завдяки таким людям, як Дмитро Мазур та інші герої, які відстояли цю правду ціною влас" ного життя. Проте Москва знову напала на нас, щоб занурити Україну в пітьму неправди і лицемірства. Ми мусимо захищати право на" шого народу вибирати своїх ке" рівників і визначати, за якими за" конами нам жити. Знову, як і в 1921 році, та й раніше, і пізніше, гинуть наші герої. Гута"Логанівська – невелике село. Але на сільському кладови" щі вже з’явилися дві могили геро" їв, які загинули в сучасній війні проти російських загарбників. Син водія київської групи, яка прибула на вшанування в Базар, нещодавно теж загинув за волю України. Нові герої виростають там, де шанують героїв минулого. У 2010 році в місті Богуслав на Київщині відбулось урочисте освячення пам’ятного знаку, присвяченого учасникам Другого зимового по" ходу — Івану Білецькому та Овер" ку Бондаренку, страченим у База" рі. В селі Юріївка Приморського району Запорізької області на бу" дівлі школи встановлено інфор" маційну дошку на честь ще одно" го Героя Базару – Сави Хрустяка. Люди бережуть пам’ять про своїх земляків"героїв. Ірпінський край на Київщині теж може пишатися своїм героєм. Наш земляк отаман Орлик (Фе" дір Артеменко) врятував від роз" грому Подільську групу україн" ських козаків, яка брала участь у Другому зимовому поході. Він допоміг козакам групи відбити напад червоних і провів групу лі" совими стежками до кордону. Але йти за кордон відмовився. Орлик сказав: “У себе в краю помру зі зброєю в руках”. Він справді від" дав життя за волю України. Я, працюючи директором Ір" пінського історико"краєзнавчого музею, присвятив отаману Орли" ку одну із вітрин експозиції. Піс" ля мого звільнення начальниця відділу культури Євгенія Анто" нюк зі своїм заступником Віталі" єм Коваленком викинули цю віт" рину разом з іншими із експози" ції і заявили, що я знищував му" зей, а от тепер він розвивається. Тобто поповнювати музей мате" ріалами про героїв, які боролися проти Росії за свободу України, – це знищувати музей, а викидати їх – це розвиток? То хто у нас керує культурою? І в чиїх інтересах працює влада Ірпеня, яка терпить таке керів" ництво культурою? Думаю, що на виборах ірпінці дадуть належну оцінку і владі, і тим партіям, які такий погром музею схвалювали вголос або мовчки.
Про-читання · “Все буде, браття й сестри, Україна – Донбаський край і Крим одіб’єм ми”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Ярослав Чорногуз – музикант і гранослов

Володимир БУРБАН, головний редактор журналу “Українська культура” у 1986–1991 рр. У роду Чорногузів поетичне, пісенне начало – в генах. Козацькі предки любили і слово, і пісню, а понад те – свободу й вольності. Олег Чорногуз, знаний майстер сатирично"гумористичного жанру, витво" рив низку творів (без аналогів в україн" ській літературі), написаних у своєрідній, іронічній, часом саркастичній манері. Лю" бив пожартувати “на ходу”. У народі й до" сі ходять перекази про блискучий чорногу" зівський гумор. От, скажімо, на київському бессараб" ському ринку якась молодичка, упізнавши письменника, припрошує: – Олеже Федоровичу, купіть у мене са" ло, такого сала ви ще не їли! На що покупець відповів: – Ой, жінко, я вже стільки того сала переїв, що мені соромно свиням в очі ди" витися. Українському читачеві до вподоби прийшлися твори письменника, загаль" ний тираж яких сягнув мільйон примірни" ків. Син Ярослав до свого 60"річчя (наро" дився 20 липня 1963 року у Вінниці) видав тритомник “Вибрані поезії” на тисячу з лишнім сторінок, явивши справжній пое" тичний клондайк, особливо в призабутому нині жанрі сонета. “Ви зважилися на творчий подвиг, Ярославе!” – відгукнулася славнозвісна Ліна Костенко, а слово її золотого варте. Поетеса, Шевченківська лавреатка Любов Голота констатувала: “Корона сонетів Ярослава Чорногуза – це вища математика поезії”. А високий поціновувач літератури, академік Микола Жулинський ствердив: “Корону створено справді на дуже високо" му художньому рівні”. Творчість Ярослава Чорногуза – духов" не надбання нашого часу, а його поезії – Не печаль брови ясної (український романс) Не печаль брови ясної Ти, красуне чарівна. За холодною зимою Сонцесяйна йде весна. Не тривож сердечну рану, Не роз`ятрюй самоти. Ще веселка за туманом Буде квіткою цвісти. Не суши свого личенька – Гіркне туга, як полин. І до свого козаченька Веселенькі думи шли. Він повернеться ізнову – Промениться місяць"ріг! – Бережи з коня підкову – Твого щастя оберіг! Не печаль брови ясної Ти, красуне чарівна. За холодною зимою Сонцесяйна йде весна. Ще свої розгорне крила, Луг постелить запашний. І жагучий Бог Ярило Візьме вас на свій рушник. 13.10.7526 р. (Від Трипілля) (13.12.2018 р.) А кохання цвіте (пісня) День весни новий лікує рани Лагідніє небо голубе. А кохання все цвіте, не в’яне, Дай же, люба, обійму тебе. Приспів: Березень дарує первоцвіти, Розливає щастя навкруги. Серцю як, скажи, не пломеніти Від вогню весняної жаги?! Ти пробач мене за горя сльози, Я цілую їх тремкий кришталь. Хай травневі чарівливі грози Змиють біль, і розпач, і печаль. Приспів: Березень дарує первоцвіти, Розливає щастя навкруги. для найширшого кола чита" чів. Говорити ж про поезію прозою – безнадійна і не" вдячна справа. Можна, і то частково, висловити свої почуття від прочитаного, від цієї молитви душі, що прагне істини й співпере" живання. Давно зауважено, що життя справжнього пое" та пролягає через Голгофу страждань, мук, сумнівів, поразок і нечастих перемог. Вірші Ярослава Чорногуза щирі, не переобтяжені пое" тичними красивостями, позбавлені словоребусів, словесного фіглярства. Ллються, як пісня, ніби промовляючи: я – весь му" зика, весь у музиці. Тому ба" гато поетових віршів покладено на ноти, одна лиш “Сивина” має п’ять музичних версій. На Чорногузові тексти музикували О. Білаш, В. Кирейко, Л. Нечипорук та ще десятки інших композиторів. Понад 100 його пісень і декламацій поезій розміщені на інтернет"каналі в Ютубі. Власне, Ярослав і сам музикант. Здобув музичну освіту, закінчив Інститут мис" тецтв НПУ ім. М. Драгоманова, став соліс" том"бандуристом Національної заслуже" ної капели бандуристів України імені Г. Майбороди, заслуженим артистом естрад" ного мистецтва України. Про бандуру сказав так: “Життя без тебе – день без сонця”. За корону сонетів “Світло кохання” отримав Всеукраїнську літературну пре" мію імені М. Коцюбинського, у номінації “За добірку сонетів” у першому томі вже згаданого тритомника “Вибрані поезії” – Всеукраїнську літературну премію в галузі сонетотворення ім. Ярослава Дорошенка Івано"Франківської міської ради. Він також лавреат Міжнародної літера" турно"мистецької премії імені Григорія Сковороди, в галузі музики – лавреат пре" мії “За збереження кобзарського мистец" тва” імені Миколи Нечипоренка Жито" мирської обласної держадміністрації. У цьому році, як естрадний викона" вець, отримав Гран"прі, головний приз фестивалю “Пісенний вернісаж"2024”, був переможцем поетичного конкурсу у номі" нації “Осягнення любові” Західноукраїн" ської мистецької спілки. Ярослав Олегович – член Національ" них спілок письменників, журналістів, кобзарів, Асоціації естрадних діячів Украї" ни, кавалер Всесвітнього ордена “Культур" на дипломатія”. Я не виступаю в ролі випадкового свід" ка. Мені пощастило на часті зустрічі з Ярославом. Коли він закінчив факультет журналіс" тики Національного універ" ситету ім. Т. Г. Шевченка, батько Олег Федорович по" просив мене взяти “шефство” над молодим та імпульсивним юнаком. Що й було зроблено. В журналі “Українська куль" тура”, який я тоді очолював, він завідував відділом бібліо" тек, музеїв і музики. Його публікації у часописі, а згодом і багатьох інших виданнях, бу" ли помічені й прихильно зус" трінуті читачем. Свої твори Я. Чорногуз да" тує за нашим прадавнім літо" численням – від Трипілля. Любить батькове село на Він" ниччині – Янів, клопочеться про створення тут музею О. Ф. Чорногуза. Оскільки в Україні таланти родять гро" нами, то як тут не сказати про третю птаху з гнізда Чорногузів – Ярину, доньку Яро" слава. Навдивовижу обдарована особис" тість! Бачимо її в кількох іпостасях – мор" ської піхотинки і парамедика, розвідниці ЗСУ, учасниці війни з рашизмом, володар" ки медалей “За військову службу Україні”, “За врятоване життя”. За версією журналу “Фокус” має 29"те місце в сотні найвпли" вовіших жінок України. У ній пробився могутній поетичний паросток Чорногузів: цьогоріч Ярина Ярославівна стала лавре" аткою Національної премії України імені Т. Шевченка за книгу поезій “[dasein: обо" рона присутності]”. Тож на небосхилі української словес" ності засяяло нове яскраве сузір’я – Тріада Чорногузів – батька, сина й онуки.
Про-читання · “Все буде, браття й сестри, Україна – Донбаський край і Крим одіб’єм ми”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Щоб пробудити всіх людей і запалити Україною

Серцю як, скажи, не пломеніти Від вогню весняної жаги?! Глянь, сміються котики вербові, Вітер ніжні пестощі несе. Ти – моє життя, моя любове, Ти для мене на цім світі – все. Приспів: Березень дарує первоцвіти, Розливає щастя навкруги. Серцю як, скажи, не пломеніти Від вогню весняної жаги?! *** Морської німфи врода осяйна – Не знав куди очей своїх подіти, Граційно у шезлонг лягла вона – Суперниця богині Афродіти. Була на личку трішечки сумна, А вигин шиї гнучкістю магнітив... Поглянь на мене, музо чарівна, Я над тобою розсипав би квіти. Але дивились очі ніжні в даль, Гойдались там замріяні причали, Закрила сонце хмарка, як вуаль... Мої лиш груди хвилями здіймались І берег пестили, свій виливали жаль І диво"ніжки тихо цілували. 28$30 липня 7517 р. (від Трипілля) (2009 р.) м. Феодосія Геній доброти А я уже пробачив їх усіх – Тих, хто мене словами розіп’яли. Їх теж колись розіпнуть, як на сміх, За судження гидкі й недосконалі. І не простять – отак, як і вони! Бо не судіть – не будете судимі! Опиняться в обіймах Сатани – Залишаться ізгоями дурними. А я пробачу. Бо у тебе вчусь, Бо як би тяжко ми не посварились. Ти забуваєш зле усе чомусь. І де береш на це духовні сили?! Й ми ще сильніше любимося знов – Попри огуду й заздрісні всі пики. Бо править нами рідкісна любов – Як океан, як Всесвіт цей – велика. У нім царюєш, люба жінко, – ти. Кому я поклоняюсь на колінах. Ось хто насправді – геній доброти, Вона в тобі – божественна й нетлінна! 15 жовтня 7531 р. (Від Трипілля) (2023 р.) Вкраїнські діти Вкраїнські діти, Ваші смерті Рвуть душу. Кляті москалі, Бездушні нелюди, зітерти Я б вас хотів з лиця землі. О наше героїчне військо, Удар по них вогнем жахним, Щоб мучився упир кремлівський, Розверзлось пекло все під ним. Щоб він волав нелюдським криком, І смерті вимолить не міг. А Сатана в шаленстві дикім Тортур завдав йому страшних. І щоб здихав отак повільно Днів стільки, скільки йде війна. А Україна вільна, сильна Знов зацвіла, як та весна! 11 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2022 р.) Марш морської піхоти Гелікоптер піднявся, наче сокіл, А поруч і розвідувальний дрон. Уже наводять он гармати хлопці – Більш не берем кацапів у полон. Горить земля в рашистів під ногами, Морська піхота вирушила в бій. Співає вітер їм бадьорі гами І сонце сяє в висі голубій. Приспів: Засмаглі орли і орлиці, Шугають, як блискавки, вниз. Від жаху тремтить блідолиций Москаль – ґвалтівник"горлоріз. На море глянь, ракетами ціляє Десантний корабель наш орків знов. Ворожий флот, його бандитські зграї – Горять і пачками ідуть на дно. І прапор наш – на острові Зміїнім, І Кримський міст розбомблений димить. Все буде, браття й сестри, Україна – Донбаський край і Крим одіб’єм ми. Приспів: А Збройним Силам нашим слава, Хай живе вона у віках. А Московитська зла держава Нехай розсиплеться у прах! 20 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022 р.) Пропозиція президенту України і ЗСУ Ракетами ударте по Москві, Хай розлетяться грьобані куранти. Стіну кремлівську – всю в людській крові – Боєголовками ви протараньте. Хай на шматки розіб’є мавзолей, Де прах потворний упиря страшного... До влади він привів поріддя зле, Що чорта все шанує, наче Бога. Ударте так, щоб аж здригнулась твердь, Хай москалі біжать, як навіжені. Щоб всю Московію догнала смерть – Косила злих, залишила блаженних. Лиш лобне місце – Путіну лишіть, Мєдвєдєва в’яжіть до Цар"гармати. Як ЗСУ просратись вміють дати – Дізнається мокшанський хай ведмідь. Хай перед смертю накладе в штани, Як те властиво орківській сволоті. І все жахливе кодло сатани Навік потоне у гнилім болоті*. 8 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022 р.) _________ *Москва — болотне місце. З тритомника Ярослава Чорногуза “Вибрані поезії” (Київ, “Український пріоритет”, 2023)
Про-читання · “Закарбоване на сторінках книги Слово, адресоване сучасникам і наступним поколінням, не залишить читача байдужим”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Кожен ранок – як битва. Кожен подих – як сповідь Михайло Жайворон. У всі дзвони. Поезія / Київ: Друкарський двір Олега Федорова, 2024. – 132 с.

Євгенія ЮРЧЕНКО Прочитала нову книгу відомого україн" ського письменника, поета, редактора та ви" давця Михайла Жай" ворона. “У всі дзвони” – таку промовисту назву має довершене літературно"художнє видання, яке нещо" давно вийшло з друку в Києві. Близько року ми" нуло від з’яви на світ літературно"інклю" зивного двотомника Михайла Жайворона “Чорнобильський ву" зол: розпад атома”, т. 1, і “Чорнобильський вузол: розпад імперії”, т. 2, виданого Фун" дацією української книги в Угорщині “UNABOOK” у межах Міжнародного про" єкту “Feel Europe українською”. І знову радість для вдумливого читача, якому не" байдуже вишукане поетичне Слово. Михайло Жайворон є також автором збірок поезій “Усе на світі – від Любові” (2006), “Via Dolorosa” (2017), “Біла книга пророцтв” (2019), “Гніздо висоти” (2021), роману “Бумеранг гріха” (2013), повісті “Одне із семи чудес” (2002), збірника “Енергетична Мекка України” (2002), по" сібників “Влада слова” (2004), “Формула успіху” (2009), “По вірі буде вам” (2012), “Камо грядеши?” (2019) та інших книг. Крім того, упорядкував двомовний альма" нах української поезії спротиву “Поетична вАрта” (Будапешт, 2024). Лавреат низки міжнародних та всеукраїнських літератур" них премій і відзнак, зокрема премії імені Івана Огієнка в номінації “Література” (2021). Зауважу, що письменник за час повно" масштабних воєнних дій ні на день не ви" їздив із України, і поезія цього періоду є віддзеркаленням пережитого і переосмис" леного болю за Батьківщину, полеглих во" їнів і невинно вбитих. Це емоційний згус" ток переживань поета й оголений нерв су" часного суспільства, пульсуючий біль на" шого часу. Це закарбоване на сторінках книги Слово, адресоване сучасникам і наступним поколінням, не залишить чита" ча байдужим. До збірки увійшли вірші, написані у війну і про війну, якою вона є насправді. З блокадними містами, “вовчим виттям си" рен”, гострим болем невинних людських жертв. Поезія відображає всю гаму ниніш" ніх переживань і страждань українців, у яких “кожен ранок як битва” й “кожен по" дих як сповідь”. Всупереч часу написання і тематиці переважної більшості віршів, це – поезія найвищої проби, філігранне ме" реживо метафор, які озиваються в серцях читачів і спонукають до роздумів, творчос" ті і співтворчості. Деякі тексти з цієї книги вже стали піснями, адже поезія Михайла Жайворона милозвучна: автор дбає про чистоту мови, не спотворюючи питому ук" раїнську лексику. Його поезія – вишукана філософська лірика. Незалежно від того, про що пише Поет, – про війну, життя, кохання, приро" ду, він майстерно вимальовує сюжет, філіг" ранно відшліфовує кожен рядок, як шлі" фують коштовне каміння, і додає йому особливого метафоричного обрамлення. Власне, це високохудожній поетичний лі" топис нашого сьогодення: Заплакане сонце встає над Азовом, І бронзове небо гуде, наче дзвін. І душу виймає без жодного слова Обвуглене місто суцільних руїн. Це Слово – для найвибагливіших поці" новувачів сучасної поезії, і не тільки для літературних гурманів, а й для широкої чи" тацької авдиторії. Хто хоч раз почув чи прочитав поезію Михайла Жайворона, по" вертатиметься до неї знову і знову як до ці" лющого джерела натхнення, роздумів, ду" ховного зцілення. Читач знайде тут рядки, що посилюють віру у себе, у свій народ, відчує життєву необхідність боротьби за свою свободу і волю народу. Витікаю з джерел, із глибин часових, Не спиняючи плин віковічної мрії. Бути з Богом “на ти”, з ворогами “на ви” – Аж по колах луна зі Святої Софії. Поезія Михайла Жайворона – добір" ний зразок силабо"тонічного віршування. Поет пише професійно, без хиб і збоїв рит" мів і рим, уникає надмірної кількості діа" лектизмів. Напевно, саме тому він є одним із найбільш цитованих українських поетів у підручнику “Українська мова” для 11 класу / Н. Б. Голуб, О. М. Горошкіна, В. І. Новосьолова. – К.: “Педагогічна думка”, 2019 / поруч із іменами Олеся Гончара, Дмитра Павличка, Василя Шкляра, Ми" рослава Дочинця, Ганни Чубач, Лі" ни Костенко та інших. Книга “У всі дзвони” наповне" на патріотичною поезією, без зай" вого пафосу, дидактичності та ім" перативності, вона українська по духу, де словам тісно, а думкам просторо, їй характерний непов" торний стиль, цілісність тексту і густа образність. Та народ мій воскрес на хрестах перехресть, І червону калину підняв до зеніту. І не знає ще світ заклопотаний весь, Що встає із руїн перша армія світу. Творчість Михайла Жайворона не позбавлена біблійних мотивів, присутності божественного начала у всьому живому. Він передовсім поет"філософ, поезія якого тяжіє до натурфілософії у гармонійній єдності із метафізикою буття, побудованій на ціліс" ності природи, фундаментальних принци" пах реальності й пізнання, відносин люди" ни і світу: Мій берег тут… І сонця пектораль. І вигин горизонту, мов підкова. Жовтіє листя де-не-де, на жаль, – Та це лише прелюдія до Слова. Поет відчуває сьогодення, його душа, “осколками роздерта”, болить болем Ук" раїни, стогоном Землі, бо війна несе із со" бою також техногенні лиха, зранену еко" систему, а не лише тотальне винищення міст і сіл. І письменник як свідок фіксує це доступними йому засобами, прямо чи опо" середковано через слово"образи, персоні" фікацію, метафоризацію предметів і явищ, алітерацію, де навіть камінь, як і людина, відчуває той біль від війни: І кожен камінь зболено кричить, Сама душа осколками роздерта. …Блокадне місто жде своїх мужчин, І дивиться в приціл сльози планета. У книзі “У всі дзвони” знайдуться вір" ші"присвяти пам’яті Героя України, вій" ськового ЗСУ Олександра Мацієвського, якого беззбройного росіяни розстріляли після слів “Слава Україні!”, а також тала" новитим митцям Анатолію Журавському (письменник), Миколі Максименку (на" родний художник України), Василю Фе" щенку (скульптор, народний художник України). Є тут і вірш синові Максиму, який жив у Маріуполі, а коли опинився в окупації, втративши зв’язок із рідними, ледве вибрався звідти: Скажи хоча б слово! Крізь даль озовись! Мовчить телефон, обриваючи нерви. Горить Маріуполь і плавиться вись, Яку розкололи, але не зітерли! Серед велелюддя літературних героїв книги “У всі дзвони” часто зустрічаємо і самого автора в образі птаха, горіха, крапе" лини, ріки. Поезія Михайла Жайворона норари митцям, виготовлення та встанов" лення монумента, будівельні матеріали й просвітницьку діяльність. “Сучасна народна російсько"україн" ська війна за незалежність України має не лише збройний вимір боротьби проти оку" пації українських земель, за відновлення законних українських кордонів. Це також війна за саме виживання української дер" жавності, української нації. Це війна за ук" раїнську ідентичність – за нашу історію, національну пам’ять, мову, культуру. Укра" їнська перемога у цій війні – це проведен" ня кордону з російським імперіалізмом у свідомості кожного українця. Шлях увіч" нення пам’яті видатних українців – це шлях до Української перемоги у “війні пам’ятей”, яку протягом століть ведуть цікава своєю неординарністю представ" лення читачеві літературного героя через один із ключових прийомів поетичного словотворення – метафору. Осінь пише за вікном свою картину, тож: Стоять дерева, змоклі всі до нитки, Закутані туманами в парчу. І я, мов крапелина, бозна-звідки Не падаю, – о, Господи! – лечу. У нашій тривожній реальності й швид" коплинному часопросторі автор немало уваги приділяє категоріям часу, символам роду, родини, Батьківщини. Переважають архетипи шляху, ріки, дому. І все ж він не відходить від свого переконання людино" центричності, любовецентричності, яка притаманна його письму ще із часів пер" шої збірки поезій “Усе на світі – від Любо" ві” (2006): Відкриваю себе найтаємнішим кодом любові, Де мій храм і мій Бог, для якого ніхто не чужий. Книга “У всі дзвони” композиційно складається із двох розділів – “Між без" сонням і снами” та “На роздоріжжі двох світів”, що, безумовно, є виправданим те" матикою поезії. У першому розділі перева" жає громадянська, патріотична, філософ" ська поезія. У другому розділі переплетено філософію життя і любови. Любови як ос" нови, як джерела натхнення і жаги до жит" тя, боротьби задля світла і добра. Любов у цій поезії і жертовна, і цілюща, вірші Ми" хайла Жайворона не схожі на інтимну лі" рику інших поетів, це унікальне явище в українській літературі: Твого серця петля – на гачечку весни Десь чіпляється вже за краї небокраю. Щоб змогла ти своє макраме доплести, Зі своїх завірюх я нитки розпускаю. Не чужа цій поезії й пристрасть, але ж як майстерно написано! Зразки цієї лірики можна інтерпретувати по"різному, але вони торкаються найтонших струн людської ду" ші. Автор вірить у долю, він переконаний, що вона ніколи не проходить мимо, і пише він так переконливо, що вірить і читач: Мимо проходять і люди, і час. Доля – ніколи! Таких життєствердних цитат, своєрід" них афоризмів, мудрих життєвих висловів є багато в моїх нотатках на полях книги “У всі дзвони”. Сподіваюся, що вони зали" шаться і на полях часу, а не лише на папері. Думаю, що нитками метафоричних макраме Слово письменника буде вплете" не не тільки в українську, а й у світову літе" ратуру, а українські дзвони будуть почути" ми. Їх гучне відлуння здолає кордони і му" ри, і Світ стане добрішим. А нині, поки “дивиться в приціл сльози планета”, пое" зія Михайла Жайворона допомагає відно" вити внутрішні духовні ресурси, спонукає до роздумів, дарує справжню насолоду й читацький катарсис, зігріває і наповнює душу світлом. московити проти українського народу, нав’язуючи злочинні ідеї “руского міра” про “єдіний народ”, начебто штучність ук" раїнської державності та відсутність укра" їнців як окремої нації. Тож просвітниць" кий громадський проєкт від культуроло" гічного видання “Рідний край. Газета Га" дяцького земства” щодо всеукраїнського Національного збору коштів на встанов" лення пам’ятника Олені Пчілці у місті Га" дяч Полтавської області є таким, що заслу" говує уваги і всебічної підтримки”, – зау" важив представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар. Полтавський офіс УІНП (за матеріалами сайтів Інституту нацпам’яті та видання “Рідний край. Газета Гадяцького земства”)
Про-читання · “Закарбоване на сторінках книги Слово, адресоване сучасникам і наступним поколінням, не залишить читача байдужим”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Збір на пам’ятник Олені Пчілці

“Ольга Драгоманова"Косач видавала ча" сописи і газети українською мовою, яку Ро" сійська імперія забороняла. Вона власним коштом друкувала пресу в роки Української народної республіки, коли державність і на" ціональна свідомість були дуже крихкими. Це проєкт не просто про вшанування пам’яті, а й про створення живого простору, де постать Олени Пчілки постане поза сте" реотипами комуністичної пропаганди і ста" не осередком для формування спільнот”, – зазначають ініціатори проєкту. Просвіт" ницький проєкт зі збору коштів має на меті вшанувати внесок Олени Пчілки у справу українського національного відродження. “Цей проєкт – про нашу національну свідомість, про зрілість і про вибір. Пам’ятаєте, як на початку повномасштаб" ного вторгнення ми зробили свідомий ви" бір на користь української держави? І тоді ми перемогли. Тепер настав час зробити ще один вибір: взяти повну відповідаль" ність, працювати наполегливо, віддавати час, сили, ресурси, аби зберегти свою кра" їну і свою культуру. Редакційна політика від Олени Пчілки – це справжня зброя. Це Проєкт ініціювала редакція медіа “Рідний край. Газета Гадяцького земства”, яку свого часу редагувала Олена Пчілка, за підтримки відділу культури і туризму Гадяцької міської ради Полтавської області. щит, який захищає саме наше існування і меч, що руйнує міфи колоніальної політи" ки, нав’язаної росією”, – говориться у ві" дозві редакції видання “Рідний край. Газе" та Гадяцького земства”. Першими свої внески зробили захис" ники України від росіян — воїни ЗСУ. На жаль, у Гадячі, де народилася Олена Пчіл" ка, досі немає пам’ятника на її честь. Вста" новити пам’ятник планують поруч із бу" дівлею редакції, де працювала письменни" ця і публіцистка. Збір на 2,5 мільйона гри" вень триватиме 100 днів. Протягом цього часу медіа"ініціатори публікуватимуть подкасти, відео та статті, аби підкреслити значення творчої спадщини Олени Пчіл" ки. Зібрані кошти витратять на створення концепції скульптури, конкурс ескізів, го"
Подія року · “Музична спільнота завжди була попереду, була просвітителькою, збудницею і провідницею українських ідей”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Хто співає – той щасливий!”

16–17 листопада в Києві відбувся Х Всеукраїнський фестиваль-конкурс колективів народного хорового співу імені Порфирія Демуцького, одна з найяскравіших пісенних подій року. Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ 16 листопада в залі Національного заслуженого академічного українського народного хору України імені Григорія Верьовки творчі досягнення демонстрували хорові колективи з різних куточків України, які оцінювало поважне журі. У його складі: Юрій Курач, генеральний директор – художній керівник Національної заслуженої капели бандуристів України; Наталя Петій- Потапчук, директорка – художня керівниця та головна диригентка Заслуженого академічного Закарпатського народного хору; Ігор Курилів, народний артист України, директор-розпорядник Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Г. Верьовки; Ганна Карась, професорка Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, докторка мистецтвознавства та інші поважні представники української культури. “Мала високу честь працювати у складі журі Х Всеукраїнського фестивалю-конкурсу колективів народного хорового співу імені Порфирія Демуцького поряд із провідними майстрами хорової справи, – сказала Ганна Карась. – Тішить серце думка про те, що, незважаючи на війну і складнощі, хоровий спів живе завдяки ентузіазму аматорів і диригентів. Велика вдячність голові Національної всеукраїнської музичної спілки Петру Андрійчуку за організацію фестивалю-конкурсу, за запрошення, за радість зустрічі з колегами і майстрами хорової справи, за чудову нагоду ще раз переконатися, що українська народна пісня – наш справжній скарб, а мистецтво хорового співу має майбутнє”. Нагородження переможців Х Всеукраїнського фестивалю-конкурсу відбувалися 17 листопада в Національній філармонії України в Колонній залі М. В. Лисенка. Напередодні дійства в Києві видалася гучна ніч ворожих прильотів і тотальних тривог. Проте вранці, щойно сонце піднялось над Володимировою горою, ніхто з учасників і організаторів не сумнівався – пісню не спинити! Рівно о 10:00 на сцену піднялася команда поважного журі, вийшла ведуча Світлана Корецька – і почалася урочиста яскрава церемонія нагородження переможців. Вступним акордом гала-концерту стала пісня у виконанні заслуженого народного хору “Дарничанка”, яким понад 30 років керує П. О. Андрійчук. Прозвучала пісня “Єднаймося, люба родино” (муз. В Газінського, сл. М. Каменюка). “Дарничанка” – володарка Гран-прі фестивалю 2004 р., першого, вже історичного. Тепер виконання стало потужним настроєм до справжнього єднання української родини у величному святі пісні. “Хто співає, той щасливий”, – казав видатний український диригент Порфирій Демуцький. “Поки Україна співає народну пісню, її не подолати”, – звучало, як мотто кожного виступу колективів, які приїхали з Київщини, Тернопільщини, Січеславщини, Одещини, Миколаївщини, Полтавщини, Житомирщини, Вінниччини, Кропивниччини. Незважаючи на небезпечну ніч і обстріли Києва, хори в той недільний ранок звучали піднесено, як чисті піснеспіви Божественної літургії. За що їм вдячність і честь. Усі колективи отримали дипломи. Журі працювало чесно й об’єктивно. Підіймаючись на сцену для вручення нагороди, учасники журі наголошували, що Х конкурс колективів хорового народного співу – це радше фестиваль, на якому переважала не змагальність, а єднання в пісні, радість поділитися новим творчим набутком. Організатором і натхненником конкурсу-фестивалю незмінно вже багато років є Петро Олександрович Андрійчук, заслужений діяч мистецтв України, художній керівник та диригент Заслуженого народного ансамблю пісні і танцю України “Дарничанка”. Для Петра Олександровича українська народна пісня – це всесвіт. А центр всесвіту – Борщів на Тернопіллі, “звідти всі мої меридіани”. І витоки його любові до пісні – з Борщева, міста, що виплекало унікальну “борщівську сорочку” і народило чимало талановитих свідомих людей, які завше прагнули мистецтва, уміли піднесено молитися і натхненно співати. Світобудова пісні, яка назавше полонила серце музиканта Андрійчука, – з вулиці Медової. І його завзяття, прагнення служити громаді та Україні – теж з живоносного джерела, що досі б’є з-під землі на батьківському обійсті. Тут і витоки товариства “Просвіта”, заснованого ще 1891-го. До початку Першої світової тут у Народному домі бував із виставами театр “Руська бесіда” Леся Курбаса. Приїздив Іван Франко, який відпочивав у сусідньому селі Рудки. У липні 1919 р. тут був штаб уряду ЗУНР. Ці знання про рідне містечко стали для Петра Олександровича карбами на серці. Тож завше з ним як наснага, щоб примножувати всесвіт культури. Він не втомлюється повторювати, що українська музична спільнота завжди була попереду, була просвітителькою, збудницею і провідницею українських ідей. І сьогодні в найскрутніший для української історії час, ця сторінка обов’язково буде окремішньою в підручниках історії. Бо культура – завжди на часі. І в час війни теж. “Ми писатимемо: “2022 – 20…”. Хочеться, щоб друга дата була найближчою. Музиканти віддаються сьогодні сповна, як на сцені, так і на передовій, де вирішується доля України кров’ю. Вони в тилу, лікарнях, реабілітаційних центрах, вони в центрах для переселенців і на зборах коштів, бо кожен концерт сьогодні – благодійний, – наголошує Петро Олександрович. – І як не захоплюватися митцями, які приїхали на фестиваль з тих країв, де щодня чути вибухи, – Сумщини, Одещини, Дніпропетровщини, Миколаївщини. Де працюють коледжі, хори, функціонують музичні школи, пишуться пісні, проводяться конкурси. Уся мистецька Україна сьогодні віддається сповна, працюючи на Перемогу”. На гала-концерті розумієш, що люди хочуть співати. Що на- Журі фестивалю-конкурсу на церемонії нагородження Хор імені Олексія Юзефовича м. Біла Церква (Київська область). Керівниця Аліна Годза. ІІ місце – Народний аматор¬ ський хор медичних працівників “Галичина” Чортківського ЦКП ім. Катерини Рубчакової (Терно¬ пільська область). Керівник Іван Кікис. Народний аматорський хор “Червона калина” ім. Володимира Денисенка ЦКіМ Бориспільської міської ради (Київська область). Керівниця Вікторія Савченко. ІІІ місце – Народний аматор¬ ський хоровий колектив “Барви України” ЦКіМ Бориспільської міської ради (Київська область). Керівниця Євгенія Бурчак. Народний аматорський хоровий колектив “Співуче Полісся” ім. Мар’яна Гисяка с. Гаврилівка Бучанського р-ну (Київська область). Керівник Володимир Гайдичук. Народний аматорський хор “Калина” КЗ Центрального Соколівського СБК Соколівської сільської ради (Кіровоградська область). Керівник Григорій Палій. Однорідні хори. І місце – Жі¬ ноча група народного хорового колективу “Зоряниця” Микола¬ ївського МПК “Молодіжний” (Миколаївська область). Керівни¬ ця Вікторія Максимчук. За репертуаром пісень, які прозвучали на Х конкурсі-фестивалі, можна захищати докторську дисертацію. Можна створити унікальний збірник народних пісень. Можна записати і транслювати ці записи щодня для підняття духу. Але навіть лише раз прослухавши ці пісні, ти заряджаєшся такою енергією, радістю, гордістю за свою талановиту країну, настільки збагачуєшся чарівністю мелодій і сенсів, що вони звучатимуть у тобі ще довго-довго. А поки слухаєш, бачиш перед собою мапу України з її предивною красою, багатством ландшафтів, мереживом річок, рівнин і вершин. Тут і милі історії із зітханнями-залицяннями, і заповідані істини-настанови. У народних піснях – уладнаний світ українського буття. І високі поривання до волі. І лицарська відвага у боротьбі за волю. І міць та завзяття, з якими йшли на бій за рідну землю запорозькі козаки. Як ідуть тепер новітні герої. Бо “наша слава не москалем писана”. Чимало хористів, музикантів з різних колективів сьогодні воює в лавах Збройних Сил України, чимало загинуло в боях. Рівно два роки тому загинув у російськоукраїнській війні соліст хору “Дарничанка”. воїн Олександр Чорний. Пам’ять його та всіх загиблих Героїв вшанували хвилиною тиші. Після кожного виступу зміцнювалася впевненість, що конкурс-фестиваль хорового народ-ша народна пісня йде до Всевишнього, як молитва. Що краса багатоголосся і різноманіття оранжування – невичерпні, як наші пісенні скарби. І на головному фестивалі-конкурсі України ці скарби й таланти народного співу були продемонстровані на найвищому виконавському рівні. Гран¬прі конкурсу-фестивалю одержав Український народний хор “Червона калина” Дніпро¬ петровського фахового мистець¬ ко-художнього коледжу культури (Дніпропетровська область). Ке¬ рівник Павло Роздайбіда. І місце серед великих мішаних хорів (від 25 осіб) посіла Хорова група народного ансамблю пісні і танцю “Колос” Національного університету біоресурсів і приро¬ докористування (м. Київ). Керів¬ ники Тарас Кушнір, Юрій Карнаух. ІІ місце – Хорова група заслу¬ женого самодіяльного ансамблю пісні і танцю України “Лтава” ім. Валентина Міщенка Полтавсько¬ го ЦКД (Полтавська область). Керівник Олексій Рубан, хормей¬ стерка Зінаїда Педан. Народний аматорський хор “Вінок Поділля” ім. Віталія Іжевського КЗ “Центр культури, мистецтва та естетичного виховання Іллінецької міської ради” (Вінницька область). Керівник Геннадій Сергеєв. Народний хор “Явір” ПАТ “Київський картонно-паперовий комбінат” м. Обухів (Київська область). Керівниця Тетяна Богданович. ІІІ місце – Народний аматор¬ ський xоровий колектив “Розко¬ панчаночка” Богуславського БККЗ “Будинок культури” (Ки¬ ївська область). Керівник Олексій Михайлов. І місце серед малих мішаних хорів (12¬24 осіб). Хорова група народного аматорського ансам¬ блю пісні і танцю “Криничень¬ ка” Андрушівського МБК (Жи¬ томирська область). Керівник Іван Красовський. Народний хор “Червона калина” ПК відділу культури Чорноморської міської ради (Одеська область). Керівниця Яна Наумова. Володарка Гран-прі фестивалю-конкурсу 2004 р. — неперевершена “Дарничанка” Світлина на згадку з гала-концерту в Національній філармонії України
Письменники і час · “Коли Україну не розкрадуть і не розпродадуть – вона буде!” · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ного співу імені П. Демуцького не повинен перериватися. Щоб жити – треба співати. Бо народна пісня має магічну силу, яка діє на ворога, як зброя масового ураження. А для нас, українців, пісня – це сила і правда життя. У народній пісні – все! Ось картина з плесом білих лілей, по яких “Пливе човен”, а понад річкою “Ой з-за гори туман налягає” (у записі П. Демуцького). А далі сніги клубочаться і вже звучить космогонічна колядка “Ой як же було ізпрежди віка”. “І скриплять нові ворітечка” (обр. П. Демуцького), І “Стоїть гора”, І “Ой над ставом гуска..”, “Зашуми, Дніпро”, “Гей у лісі, лісі”, “Як була я маленька”, (обр. А. Авдієвського).І “Ой виорю нивку” (люблю її у виконанні незабутньої Ніни Матвієнко), “Сивий коню” (обр. Леопольда Ященка), бо як же козацькому роду без вірного товариша! “Гей соколи”, “Ой чия то хата біла” (обр. П. Демуцького), “Чорноморець”, “Ой там за кручею” (муз. І. Сльоти), “Плач чайки”, “Вербова дощечка”, “На йорданській річці” (обр. К. Стеценка), “А ще сонце не заходило”, “Ой коли б той вечір”, “Сік землі”. Чимало пісень у репертуарі хорів про матір: “Виглядає сина мати”, “Любий, брате, маму бережи”, “Чи ти, ненько, чула” (обр. П. Демуцького). “На городі верба рясна” (записана П. Демуцьким), “Запорізька Січ”, “Ой, роде, наш красний”, “Не стій, дубе, не гуди”, “Бандуристе, орле сизий”, “Через поле широкеє” (стародавній укр. кант ХVІ), “Заповіт” (сл. Т. Шевченка). Організатори Х конкурсу-фестивалю: Національна всеукраїнська музична спілка, Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки, Асоціація НВМС “Всеукраїнське хорове товариство імені Миколи Леонтовича”. За підтримки: Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, Національної музичної академії України. За партнерства Національної філармонії України. Інформаційний спонсор – тижневик ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка “Слово Просвіти”. Країну, у якій пісні стають янголами-охоронцями, не подолати. Люди країни, які під час війни творять могутню пісенну фієсту, – справжні лицарі духу і творці. А хто творить – вічний. Земля наша мила, промовляють наші пісні. Ми не хочемо бачити, як на неї падають ракети, кажуть наші пісні. Світла наша доле, засійся щастям і любов’ю, моляться наші народні пісні з вірою, що так і буде. Кожен куплет нашого пісенного скарбу – сьогодні дорогим захисникам і захисницям, які тримають небо і землю, поки звучить пісня. Дякуємо невтомному і безмежно талановитому Петру Олександровичу Андрійчуку, очільнику Національної всеукраїнської музичної спілки, який плекає Фестиваль, як найдбайливіший господар Пісенного Саду України. Десятий всеукраїнський фестиваль-конкурс колективів народного хорового співу імені Порфирія Демуцького завершився найвищими оцінками, найщирішими емоціями, блискучими виступами та щирим бажанням жити, творити і перемагати. Слава Збройним Силам України, завдяки яким живуть наші пісні і ми з ними. земля, вогонь, повітря, ефір), часу, простору, голосу, слова, пам’яті, людини. Остання є нерухомою рухливістю (дерево в зростанні) та рухливою нерухомістю (життя як чумакування) і співвідносна з ідеєю творення – себе, нації, власного голосу та світу. Модератором заходу був академік, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Микола Жулинський. Він зауважив, що надзвичайна особливість цієї презентації полягає втому, що ми говоримо разом з об’єктом дослідження Павлом Мовчаном та дослідницею Надією Гаврилюк. “Якщо говорити про поезію Павла Мовчана, то вона унікальна і не проста, щоб її осягнути. А Надії Гаврилюк вдалося відчути та розпізнати автора як поета і відобразити це у своїй монографії”, – зазначив академік. Надзвичайно глибоким та цікавим був виступ авторки Надії Гаврилюк. Вона розповіла, що це третя її монографія – літературних портретів. Перша – про Віру Вовк, друга про Світлану Короненко і третя про Павла Мовчана. Як зазначила авторка, передусім вона хотіла показати творчу особливість, індивідуальність та неповторність поета Павла Мовчана. Його творчість філософська. “Це поезія, де емоція підпорядкована думці, а вони обидві підпорядковані мові, яка у пана Павла особлива і глибока, вона сягає глибинних пластів. Він використовує слова, що в побутовій мові вже дуже рідко зустрічаються. Це не просто данина минулому часу, а вкорінення в національну пам’ять”, – зауважила авторка. На завершення, пані Надія подякувала Світлані Короненко за чудове видання її монографії. Павло Мовчан подякував Надії Гаврилюк за високу оцінку його поетичної творчості та наголосив, що все, про що він пише, – з глибин його життя, починаючи від дитинства. І надзвичайно важливим є те, що пані Надія змогла осягнути всі смисли та метафори, що приховані у поезіях. У обговоренні монографії взяли участь науковці, письменники, художники, журналісти, актори. З цікавістю гості події слухали: Людмилу Тарнашинську, Валерія Франчука, Георгія Філіпчука, Кирила Стеценка, Миколу Васьківа, Юрія Коваліва, Сергія Присухіна, Анатолія Гнатюка. За інформацією Національного музею літератури України
Письменники і час · “Коли Україну не розкрадуть і не розпродадуть – вона буде!” · с. 9сторінка оригіналу ↗

Що поет приховав

Днями в Національному музеї літератури України відбулася презентація монографії Надії Гаврилюк “Бачить далі, аніж зір: поезія Павла Мовчана”, що вийшла у видавництві “Ярославів Вал”. Монографію присвячено аналізу поезії Павла Мовчана. Творчість масштабного українського поета, попри розрізнені розвідки, присвячені його віршовим текстам, важко надається до синтетичного прочитання. Втім, такий підхід диктують твори автора, в яких світ постає всеохопною єдністю та взаємоперетіканням глибини (пам’яті, серця, сумління, істини) та висоти. Дослідження побудоване довкола філософських понять, визначальних для Павла Мовчана: стихій (вода, Лариса МОРОЗ, д. ф. н., професорка, головна наукова співробітниця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Персональна справа Івана Чендея № 18257. Том І. Історія роману “Птахи полишають гнізда…” / Автор ідеї проєкту, упоряд., вст. ст. та наук. ред., комент., добір ілюстр. матеріалу <…> С. Кіраля; підгот. до друку документів справи та окремих комент. <…> В. Подриги. Київ-Ужгород: ТОВ “РІК-У”, 2024. Т. І. 736 с. Іван Чендей у колі сучасників. Збірник спогадів, статей, есе, художніх творів, бібліографічних джерел / уклад.: О. Д. Гаврош, С. С. Кіраль, І. В. Когутич, М. І. Трещак, О. В. Шмайда. Ужгород: ТОВ “РІК-У”, 2020. 532 с. [перше вид. – 2017 р.]. Кіраль Сидір. Іван Чендей та київські критики: епістолярні діалоги: монографія. Київ: Ужгород: ТОВ “РІК-У”, 2021. 423 с. Доля видатного українського письменника Івана Чендея (1922–2005) була доволі складною (без арештів, але не обійшлося без жорстоких цькувань за правду, за любов до рідного краю), та менш відомою, аніж долі його однодумців-шістдесятників. То був шлях від довіри й надії (у зв’язку з приходом у 1939 р. до його рідного Закарпаття України – хай і совєцької) до майже цілковитого заперечення. В одному з листів 1992 року І. Чендей звертався до колишнього партпрацівника з проханням “розшукати оті горезвісні персональні справи, які нині мають немале значення для пізнання певного періоду в нашому житті” та дослідити й прокоментувати їх як “документи ганьби і задокументованого неподобства”. У “Щоденнику” того само-
Письменники і час · “Коли Україну не розкрадуть і не розпродадуть – вона буде!” · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Наукове чендеєзнавство розвивається

го року він аналізував те нове, “що до нас в Закарпаття прийшло з визволенням і возз’єднанням”, із прикрістю відзначав численні ознаки “й такого, що не сприймалося, а то й заперечувалося розумом, здоровим глуздом, поняттям, де слово про чесність і справедливість, інколи елементарну людську порядність”. І узагальнював: “Література, на жаль, була під пильним оком добре плачених наглядачів. <…> Тут я був у протистоянні. Моя душа ждала правди. А за правду гнали і карали…”. Ретельний пошукувач архівних матеріалів (серед яких і численні протоколи, доноси, звіти партійних чиновників тощо – те, після чого хотілося помити руки) автор-упорядник книги доктор філології професор Сидір Кіраль ставить запитання: чи потребують (тобто чи варті) усі ті папери (які, до речі, охоплюють 1967–1968 роки) історіографічного коментування. І відповідає із сарказмом: “На моє переконання, не потребують, адже найкращим коментатором на цей раз виступає і сам ЧАС, і самі ж документи. Зрештою, нехай кожен читач поміркує над абсурдністю звинувачень та провінційністю цькування І. Чендея. Зізнаюся, що перше читання персональної справи письменника в Державному архіві Закарпатської області, без перебільшення, приголомшило” (підкреслення авторське. – Л. М.). Сумлінний дослідник та щирий шанувальник творчости й особистости митця, С. Кіраль, для повноти розуміння, подає і фрагменти його щоденників, листування, спостережень літературознавців, зокрема і свою ґрунтовну наукову статтю. Суттєвим інформаційним доповненням є значна бібліографія та цікаві ілюстративні матеріали, пов’язані з романом І. Чендея “Птахи полишають гнізда…”. До зазначеного додаю: С. Кіраль працює над томом ІІ. А починалося все – тобто, узагальнення бібліографічних матеріалів (з чого зазвичай починається будь-яке серйозне літературознавче дослідження) у книзі “Іван Чендей у колі сучасників”. Та вона, ясна річ, містить не лише бібліографію. Ідея цього проєкту (перше видання – 2017 р.) належить українському письменникові Олександру Гаврошу, переконаному: “Художня місія Івана Чендея полягала у літературній фіксації рідного краю в непростих умовах радянського тоталітаризму”. Автор вступного слова “І світ земний, і світ духовний… Сумуючи за спілкуванням із Іваном Чендеєм” – академік М. Жулинський. Розділ “Іван Чендей про сучасників” – статті письменника з української преси про митців пензля й слова, про науковців – дає уявлення про його професійне мислення та громадянську позицію. Його ж самого – людину скромну, але особистість видатну, його, без перебільшення страдницьку долю яскравіше розкривають спогади сучасників. Вражає, зокрема, те, що написав Д. Павличко про один зі своїх листів – про “всюдисущі органи МГБ”: “Вони все читали, що писали письменники один до одного. Вони “записали” Івана Чендея до моїх друзів, до перших небайдужих читачів книжки “Правда кличе”. Коли Івана Чендея 1969 р. виключили з партії, я знав, що для нього це був смертельний удар. За повість “Іван” та оповідання “Березневий сніг”, геніальні твори вже сформованого не просто антисталініста, а протестанта, що стає на боротьбу проти великодержавного московського шовінізму і проти здичавілого, позбавленого будь-якої духовності, хваленого повсюдно партією будівника комунізму”. Спеціально варто відзначити (навздогін, адже рік видання 2021-й) монографію Сидора Кіраля “Іван Чендей та київські критики: епістолярні діалоги”. Адже листи письменників вияскравлюють і творчі пошуки, і власне особистість митців, і навіть їхню епоху не менш виразно, аніж написані ними новели, романи тощо. І наш дослідник у листах та, за його словом, “особливо” унікальному “Щоденнику” І. Чендея виявляє “…гірку правду, болісні роздуми про людей, роль літератури у формуванні духовного національного світу українців, про Україну та її мову, філософські розмисли про призначення митця, зокрема його пасіонарної ролі в долі народу, про виховання майбутньої творчої еліти, спогади про дитинство і юність, про різного роду аморальних типів та пристосуванців із партійним квитком у кишені”. С. Кіраль подає глибокий аналіз листування письменника з Віктором Костюченком (1957– 2002 рр.), Костем Волинським (1964–1997 рр.), Іваном Дзюбою (1969–2002 рр.) та Леонідом Коваленком (1971–1982 рр.), а також, у додатках, низку рецензій на його твори. Висновки, читачу, робитимеш сам, поринаючи в ті глибини. І як тут не навести хоча б один вигук І. Чендея: “…Коли Україну не розкрадуть і не розпродадуть – вона буде!..”.
На перехрестях історії · “Найбільш толерованим було змалювання “дружби” російського та інших народів, уярмлених росіянами”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Професор Ігор Набитович: “Історична проза була для української еміґрації засобом збереження національної ідентичности”

Ігор Набитович – доктор філологічних наук, професор. За фахом – філолог, математик і фізик. В останні роки опублікував дві біографічні трилогії, присвячені знаменитим українсько-польсько-австрійським мистецьким і письменницьким родинам: “Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська” (2018) та “Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький” (2023). Перекладає з польської та білоруської мов. Останній його переклад – мемуари білоруської шляхтянки-лікарки XVIII століття (написані в Стамбулі), яка жила не тільки в Україні, а й мандрувала всією Європою (Саломея Русєцька де Пільштин. “Відлуння світу. Історія подорожей та пригод мого життя” (2018)). Наша розмова – про його багаторічні студії історичної прози української еміґрації. — Пане Ігорю, інтерв’ю з вами хотілось розпочати з тривіального питання: що спонукало взятися за написання монографії “Gloria et sacrum. Історична проза україн8 ської еміґрації” і чому ця літера8 турна розвідка українською мовою побачила світ не в Україні, а в Польщі – у видавництві Універси8 тету Марії Кюрі8Склодовської? – Історична проза мене ціка" вила з юначих літ. В імперії, на окраїні якої я народився, істо" рична проза була тим вікном, яке відкривало світ історії України. Історичні романи Романа Івани" чука*, Романа Федоріва*, Павла Загребельного*, Семена Скля" ренка, Івана Білика* були серед моїх улюблених лектур. Продов" женням цього захоплення стала історична епіка української еміґ" рації, яка відкрилася для читача в Україні, коли імперські мури впали. Її дослідження було темою моєю маґістерської праці, захи" щеної три десятиліття тому в Ук" раїнському Вільному Університе" ті в Мюнхені. Два десятки літ я читаю лекції з історії української літератури, теорії літератури, ук" раїнської культури студентам Університету Марії Кюрі"Скло" довської. Оскільки професор му" сить видавати наукові книжки, там де викладає, тому ця моно" графія надрукована в Любліні. – У чому особливість історич8 ної епіки нашої еміґрації? І якщо по8 рівнювати історичну прозу, створе8 ну поза Україною, й тією, що проду8 кувалася у підрадянській Україні, на вашу думку, чи вони, до певної міри, доповнювали одна одну у висвітлен8 ні минулих історичних подій? – Прикметною рисою істо" ричної прози української еміґра" ції ХХ століття є те, що у ній до" мінували дві теми, на які у поне" воленій росіянами Україні було накладено заборону. Перша з них – оповіді, пов’язані із незалеж" ністю України, про її політичну, культурну, наукову самодостат" ність, про історію існування власної провідної верстви. У цьо" му письменстві не могло бути змальовано будь"яких проявів ідеологічної, збройної, культур" ної боротьби між українцями та російськими окупантами, існу" вання власної провідної верстви, а загалом – будь"яких спроб та ідей побудови соборної й вільної Української держави, боротьби за незалежність, представлення ук" раїнських історичних традицій – від Середньовіччя, Ренесансу й аж до Модернізму. Саме такі головні мотиви іс" торичної прози Юрія Липи (по" вість “Козаки в Московії”), Ми" коли Лазорського (романи “Геть" ман Кирило Розумовський”, “Патріот”, “Степова квітка”), Панаса Феденка (“Несмертельна слава”, “Amor Patria (Любов до Батьківщини)”, “Гомоніла Украї" на” (“Вітер зі степу”)), Юліяна Радзикевича (“Полковник Дани" ло Нечай”, “Полум’я”, “Лупулові скарби”), Леоніда Полтави (ро" ман “1709”), Святомира Фостуна (“Нас розсудить Бог”) та інших. Друга тема – зображення й художнє освоєння образів, тем, мотивів, алюзій Святого Письма, мистецьке відображення виявів сакрального в людській екзис" тенції. Перервана російським поне" воленням в Україні традиція ху" дожнього представлення біблій" них тем знайшла мистецьке вті" лення в історичних романах На" талени Королевої (насамперед у романі “Quid est Veritas?” (“Що є Істина?”), головним героєм яко" го є Понтій Пилат, та в низці но" вел і оповідань) і в романі Леоні" да Мосендза “Останні пророк”, де головним героєм є Єгоханан, себто Іван Хреститель. Мені ці два твори бачаться двома високи" ми мистецькими вершинами ук" раїнській прозі, що бралася за ос" воєння біблійних тем та образів. І їх, безсумнівно, можна вважати здобутками й европейської істо" ричної епіки – від Волтера Скот" та, Віктора Гюґо, Ґюстава Фльо" бера, Проспера Меріме почина" ючи, й до найкращих творів цьо" го жанру в світовій прозі сучас" ности. Поруч із темою боротьби за незалежність України, в історич" ній прозі опрацьовувалися й інші теми. На еміґрації створено було оповіді про видатні історичні постаті Европи (біографічні по" вісті Івана Кошелівця “Жанна д’Арк”, Юрія Тиса “На світанку (Біографічна повість з життя Марка Вовчка)”, Юрія Косача “Сеньйор Ніколо” (про Миколу Гоголя), романізовані життєопи" си В. Домонтовича (Віктора Пет" рова) Франциска Ассізького, Франсуа Війона, Йоганна Воль" фґанґа фон Ґете, Вінсента ван Ґоґа, Райнера Марії Рільке. Внут" рішньорелігійне протистояння та полемічні дискусії XVII сторіччя зображено в повісті Остапа Пав" ліва"Білозерського “Диявол по" гноблений”. Поруч із цим – істо" ричні детективи Семена Ордів" ського (Григора Лужницького) “Багряний хрест”, “Чорна ігуме" ня”, “Срібний череп”, “Сім золо" тих чаш”, “Замок Янгола Смер" ти”. Частина цих творів і донині не перевидана в незалежній Укра" їні, зокрема П. Феденка, Ю. Рад" зикевича, В. Чапленка, О. Павлі" ва"Білозерського. І щодо назви моєї книжки. Два латинські терміни у її назві – “Gloria et sacrum” (“Слава і свя" щенне”) – власне й означають ці дві головні для нашої еміґрації теми в українській історичній епіці. Символіка назви цієї книжки (сакрального та слави) означена і в оформлені її обкла" динки. Її основою є знаменита картина Миколи Івасюка “В’їзд Богдана Хмельницького до Киє" ва 1649 року” (1912 рік). Хмель" ницький тут є уособленням glo" ria, духовенство – sacrum. Очевидно, що історична про" за в Україні в деяких аспектах суттєво доповнювала еміґрацій" ну. Прикладом цього можуть бути романи про часи князя Ярослава Осьмомисла – Святомира Фосту" на “Над Галичем гримить” та Ро" мана Федоріва “Отчий світиль" ник”. – Отже, заборона цих тем на8 роджувала певні відмінності між українською історичною прозою, що творилася в Україні в ХХ сто8 літті, й тією, що написана на еміґрації? – Історична проза, яка твори" лася в Україні під російською окупацією під колоніяльним іде" ологічним пресом і за тотальної комуністичної партійної цензури над змістом художніх творів, ідея власної незалежної держави, на" ціональна ідентичність були ти" ми забороненими теренами, на які мистець не мав права входи" ти. Найбільш толерованим було змалювання “дружби” росій" ського та інших народів, уярмле" них росіянами, які упродовж сво" єї історії прагнули лише “навіки з’єднатися” й розчинитися в єди" ному російському імперському морі, добровільно стати його не" відлучним складником. При цьо" му московит (а з XVIII століття – “русскій”) мав виступати втілен" ням вищої культури, проводи" рем, помічником та натхненни" ком боротьби “менших братів” (насправді ж – поневолених на" родів) у соціяльному (а отже, й у національному) протистоянні із власними й сусідніми загарбни" ками. До того ж “русскіх” ніколи не можна було змальовувати по" неволювачами – тільки позитив" ними образами. Поруч із тим у цій історичній прозі заборонене було представ" лення будь"яких ментальних чи етнопсихологічних відмінностей між українцями та московитами. Із тієї ж причини було забороне" но працю Миколи Костомарова “Дві руські народності” (1861), що в ній уперше було показано повну відмінність між етнопси" хологією цих двох народів. Тому ж, наприклад, пізніше було забо" ронено й драматичну поему Лесі Українки “Бояриня”. – Пригадуються з недалекого минулого переслідування з боку за8 ангажованих літературних кри8 тиків, на кшталт Миколи Шамо8 ти*, яких зазнавали свого часу Іван Білик* за історичний роман “Меч Арея”, Сергій Плачинда і Юрій Колісниченко за повість “Неопалима купина”, Роман Іва8 ничук* за роман “Мальви”, Ліна Костенко* за роман у віршах “Ма8 руся Чурай”. Все, як завжди, впи8 ралось в авторське трактування української історії – на противагу офіційній російській комуністич8 ній ідеології та історіографії. Ці8 каво, як оцінювали історичну прозу української еміґрації і ту, що ство8 рювалась в радянській Україні, та8 кі літературознавці як Володимир Державин, Юрій Шевельов*, Лео8 нід Білецький, Ігор Качуровський*, Григорій Костюк чи Петро Одар8 ченко? – Це може здаватися дещо дивним, але еміґраційне літера" турознавство, яке було, сказати б, з політико"естетичної перспек" тиви, не надто однорідним, істо" ричною прозою майже не займа" лося. Лише принагідно про неї йшлося тоді (наприклад у Юрія Бойка"Блохина), коли треба було продемонструвати, як в комуніс" тичній російській імперії або ця проза переслідується, або як вона творить і підтримує імперські мі" ти. Власне через лакуну у таких студіях я й узявся за цю тему. – Особливим прикладом ідео8 логічного протистояння і протис8 тавлення у Вашій книжці є історія двох українських історичних рома8 нів, які, хоч і мали однакову назву, присвячені тим же історичним подіям – війнам Богдана Хмель8 ницького, але у них – зовсім інше ідеологічне спрямування: в одному – прагнення осягнути правду істо8 рії з національної перспективи, в іншому – намагання її сфальсифі8 кувати за імперськими лекалами. – Ідеологічне протистояння може проявлятися на різних рів" нях cуспільного буття. У совєт" ських реаліях мистецтво та літе" ратура зокрема були одним із найважливіших “фронтів” такої боротьби. Коли український кі" норежисер і хореограф Василь Авраменко зняв у 1920–1930"х роках у США постановки “На" талки Полтавки” та “Запорожця за Дунаєм”, в підсовєтській Ук" раїні як симетричну ідеологічну відповідь було знято Іваном Ка" валерідзе два фільми з такою ж назвою. Після того, як у Римі у 1975 році Костянтин Біда видав “Ключ Разум?нія” Йоаникія Ґа" лятовського, той самий твір за короткий час було перевидано і в Україні. Мова та термінологія зокрема може стати одним із важливих виявів цієї ідеологічної боротьби. Прикладом цього є спроба затаї" ти злочини перед людством ро" сійськими карателями: знищен" ня цвіту польської культурної, військової інтеліґенції в Катині. Щоб приховати це людиновбивс" тво, у Совєтському cоюзі вигада" ли феномен Хатині: історію од" ного з кількох сотень білоруських сіл, спалених нацистами за дії ро" сійських партизанів. Зрозумілим був вибір саме цієї назви: Katyn’ та Khatyn’ для західноєвропей" ського вуха звучить майже одна" ково. Таким чином злочини ро" сійського комунізму приписали німецькому націонал"соціялізму. Роман Панаса Феденка “Го" моніла Україна” був опублікова" ний в окупованій німцями Празі в 1942 році. Твір має підназву “Ві" тер зі степу”. Саме під таким за" головком його передруковано че" рез пів століття вже в незалежній Україні. Свій роман “Гомоніла Украї" на” Петро Панч* писав у 1938–1954 роках, і є всі підстави твердити, що в остаточному варі" янті – це симетрична ідеологічна відповідь на роман Панаса Фе" денка. Одним із підтверджень то" го, що Панчів твір був ідеологіч" ним замовленням є те, що його перша частина “Запорожці” була опублікована вже в 1945 році в журналі “Українська література”, а у 1946 вона вийшла окремою книгою. А повний твір з’явився вже під назвою “Гомоніла Украї" на”; один із розділів"дум у ньому названо, знову ж, подібно як у П. Феденка, “Вітер з України”. Як" що ж нагадати що знамените ви" давництво Юрія Тищенка, яке видало “Гомоніла Україна” П. Феденка у Празі, було зліквідова" не в 1943 році німецькими оку" пантами й на його складі зали" шилася частина накладу цього роману, а також і майже ввесь наклад Феденкового роману “Гетьманів кум”, а в 1945 році ці книги потрапили до рук росій" ських окупантів, то стає зрозумі" лим один із шляхів, яким (оче" видно через МҐБ) цей твір пись"
На перехрестях історії · “Історична проза, залишаючись частиною суспільної пам’яті, конструює меморіяльний дискурс”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

менника"еміґранта потрапив до П. Панча. Остаточний варіянт Панчевого твору доопрацьову" вався як ідеологічне замовлення – на противагу творові Панаса Феденка. З огляду на різні та ідеологіч" ні завдання характерними є різні історіософські перспективи кож" ного із романів “Гомоніла Украї" на”. Протиставленням до анти" колоніяльної, націєцентричної візії Хмельницьким майбутнього України у Панаса Феденка є про" імперська, ґрунтована на класо" вій основі, антинаціональна візія Хмельницьким історичної пер" спективи московського пануван" ня над своїм народом у Панча. Кожен із романів “Гомоніла Ук" раїна” несе в собі й дві яскраво виражені різні історіософські концепції майбутнього України: перспективу побудови вільної са" мостійної соборної України у Па" наса Феденка й колоніального її статусу у Петра Панча. У цьому ж історіософському контексті слід бачити й своєрідне протиставлення назв роману Ле" оніда Полтави “1709” та поеми Алєксандра Пушкіна “Полтава” – як творів"антаґоністів. Якщо остання назва стає символічним локусом, особливим місцем ім" перської слави, то перша – тем" поральним символом, кайросом – межовим моментом в історії, часом остаточної втрати незалеж" ности України, але й відліком на" дії на те, що жертви у цій бороть" бі з окупантом не були марними. Саме ця надія таланіє у заключ" них частинах твору, жевріє під попелом мотивів утраченої сво" боди. – Тема зрадництва правлячої еліти українського народу минулих століть та тої її невеличкої час8 тини, яка залишалася вірною Ук8 раїні, навряд чи могла бути відоб8 ражена в літературі, де панував метод соціалістичного реалізму та російські імперські докторини. В той же час цю тему ґрунтовно висвітлено у “Гетьмані Кирилі Ро8 зумовському” та “Патріоті” Ми8 коли Лазорського (Коркішка). Те, що в них описано, Ви називаєте ху8 дожньою симфонією кайросу – особливого “зоряного часу”, за грецькими уявленнями. Чи нема в цьому протиріччя – між занепа8 дом і означенням цього періоду іс8 торії як “зоряного”? – Для мене роман “Гетьман Кирило Розумовський” став ко" лись одкровенням. Це одна з найкращих історичних епопей в українській прозі. У центрі рома" ну"епопеї – доба та постать Ки" рила Розумовського, останнього гетьмана Гетьманщини"України. Давні греки розрізняли по" няття хроносу (“формального ча" су”) і кайросу (“справжнього ча" су”). На відміну від хроносу – ча" су звичайного, кайрос – це зоря" ний час, час повноти людського існування, особлива мить на тем" поральному, скажімо так, векторі (бо це відтинок, спрямований лише в певному напрямку), коли відбувається вторгнення вічного у минуще, його потрясіння й пе" ретворення. Кайрос – це час, що змінює звичайний перебіг подій, коли Історія та Вічність вимагає від людства вибору й дій. “Гетьман Кирило Розумов" ський” та “Патріот” Лазорського демонструють дві не різні форми постави перед історичними вик" ликами – в умовах руйнації прав Гетьманщини"України: гетьман Розумовський безсилий у про" тистоянні з імперією; після лікві" дації гетьманату він приймає опе" ретковий фельдмаршальський жезл імперії московитів і втікає на відпочинок у Европу. Маршал Франції Григор Орлик у “Патріо" ті” (як і гетьмани Іван Мазепа та Пилип Орлик, інші мазепинці) – герої фавстівського світовідчу" вання, душі яких окрилені праг" ненням боротьби, геройського чину й марудної щоденної праці – задля визволення свого народу й відновлення Української дер" жави. У цьому часі кайросу XVIII ві" ку, переконує Лазорський у рома" ні “Гетьман Кирило Розумов" ський”, виокреслюється кілька важливих історіософських пер" спектив. Ця історична епопея має й характерні жанрові ознаки політичного роману. Вона дає повномасштабну картину посту" пового й невблаган" ного нищення Мос" ковією старожитніх прав Гетьманщини, демонтаж і ліквідацію усіх її інституцій. І, одночасно, залишає надію на відродження української держав" ности: від руху “авто" номістів” до пошуку нових форм боротьби за неї у майбутньому. Найважливішою у творі є візія постання майбутньої незалеж" ної України, яка наро" диться на руїнах Ро" сійської імперії лише внаслідок ненастан" ної боротьби й труду багатьох поколінь. Ще одна з них – це ідея про те, що війни поляків з українцями завалили Польщу, а внутрішні війни в Ук" раїні призвели її до повної втрати неза" лежности. – Ви розглядаєте історичну епіку еміґ8 рації як важливу час8 тину колективної пам’яті україн8 ської спільноти поза межами Ук8 раїни? – Колективна пам’ять фор" мує ідентичність спільноти, а іс" торична проза, залишаючись час" тиною суспільної пам’яті, конс" труює її символічні прояви, ска" зати б, меморіяльний дискурс. У ХІХ – на початку ХХ століття та" ку ролю у творенні колективної пам’яти поляків відіграла “Три" логія” Генрика Сєнкевіча. До слова, постать гетьмана Богдана Хмельницького у польському письменстві ХІХ сторіччя має свою особливу традицію. Симет" рично, як противага “Трилогії”, в українській епіці в ХІХ та ХХ сто" літтях з’явилася ціла серія творів про війни Хмельницького, спро" вокована цією епопеєю. Це й ук" раїнські національні наративи (оповіді) – від трилогії Михайла Старицького, написаної росій" ською мовою (“Перед бурею”, “Буря”, “Біля пристані”), до еміґраційного “Дня гніву” Юрія Косача й до криптонаціональної концепції у “Я, Богдан” Павла Загребельного*. Побіч із ними – відверто ідеологічні проросійські імперські наративи Івана Ле* та Натана Рибака. У такому просто" рі ідеологічних протистоянь усі три сторони “конфлікту нарати" вів” про війни Хмельницького витворюють власну перспективу колективної пам’яти. На проти" вагу Сєнкевичевій концепції ве" личі Речі Посполитої у часи ко" зацьких воєн, в історичній прозі поневоленої росіянами України формувався конструкт “бороть" би українських селян із поль" ською шляхтою”, а у творчому полі еміґрації – “визвольної вій" ни українців проти Речі Поспо" литої”, війни за Українську дер" жаву. – Зі всіх романістів, які писа8 ли твори на історичну тематику на еміґрації, мабуть, Юрій Косач є винятком, бо його збірка новел “Лиха доля в Маракайбо” побачила світ у видавництві “Молодь” в 1976 році. Так само у видавництві “Веселка” він теж видавався, де публікувались твори для юного чи8 тача. Але у колишній УРСР ніколи не друкували його історичні рома8 ни, присвячені національно8виз8 вольному руху XVII століття. Як ви гадаєте, чому? – Юрій Косач – одна із на" йяскравіших постатей україн" ської літератури ХХ століття. Ли" ше сьогодні академік НАН Украї" ни Ростислав Радишевський під" готував десяток томів його прози, поезії, есеїстки, літературознав" чих і політологічних студій, які готує до друку одне з українських видавництв. Але, водночас, як особистість Косач украй контро" версійний – через його зв’язки з лівими еміґраційними середови" щами та підсовєтською Украї" ною. Його ім’я використовували в поневоленій Україні, щоб пока" зати, як вони цінують небожа Ле" сі Українки, але на історичних романи про національно"виз" вольну боротьбу, про українські шляхетські роди було накладено табу – з імперських політичних міркувань. – Ви наголошуєте на тому, що в останні десятиліття спостері8 гається поступове зближення іс8 торії та письменства. Найповні8 ше ці ідеї відображені в досліджен8 нях професора Стенфордського університету Гейдена Вайта. У чому виявляється така конвер8 генція? – Гейден Вайт, автор знаме" нитого дослідження “Метаісто" рія”, проголосив необхідність по" єднання теорії історіографії та те" орії літератури в ширшу рефлек" сію про розуміння дійсности і культури, яке полягає в ідеї вико" ристання дослідницьких катего" рій, запозичених з інших гумані" тарних дисциплін. Вайт"історик, залюблений у літературу Модер" нізму (у творчість Джеймса Джойса, Томаса Стернса Еліота, Марселя Пруста, Езри Паунда, Вірджинії Вулф) намагався засто" сувати постулати теорії літерату" ри для дослідження історії. Одні" єю із головних ідей у його кон" цепції є те, що історіографія є певним видом літературної твор" чости; історичне ж дослідження – особливим літературним тво" ром. Його модель"матриця студій історії ґрунтується на чотирьох тропах: метафорі, метонімії, си" некдосі та іронії. Виходячи з кон" цепції Джамбаттисти Віко історія світу стає у нього різними епоха" ми, які відповідають різним художнім тро" пам: перехід від мета" фори до метонімії – доба богів; від метоні" мії до синекдохи – це епоха героїв; від си" некдохи до іронії – до" ба людей. На моє бачення, сьогодні історія та іс" торична проза зчаста між собою перепліта" ються. Їх полюси наб" лижаються усе ближче – історичні описи ста" ють усе художнішими, історична епіка – все науковішою, все більш ґрунтованою на всебіч" них наукових історич" них студіях. – Чи буде ваше до8 слідження перевидане в Україні? – Обов’язково. Хо" ча вже й нинішній ва" ріянт є доступний для дослідників. Я допи" сую ще кілька її розді" лів, щоб якнайповніше охопити представлен" ня тієї історичної про" зи української еміґрації, яку не вдалося охопити у вже опубліко" ваному дослідженні. У такому до" повненому варіянті вона за якийсь час, сподіваюсь, з’явиться в Україні. – Про сьогоднішню війну вже пишуть і ще напишуть багато творів. Вона резонуватиме в на8 шому письменстві ще багато деся8 тиліть. Колись це будуть й істо8 ричні романи… – Звичайно, ця війна, як і по" передні, буде надовго невичерп" ним джерелом родинних і загаль" нонаціональних історій, які по" тенційно могли б стати історич" ними оповіданнями чи романа" ми. Для мене тут є важливий осо" бистий вимір. Я пам’ятаю історії мого дідуся, який більш ніж сто" ліття тому був вояком Україн" ської Галицької Армії. Про цю війну у нас вже є історична проза. Нині його правнук, мій син Свя" тослав – вояк ЗСУ. І знову, як то" ді, війна за Українську державу. Сподіваюся, що колись про дос" від цієї війни з московитами мій син розповість моїм онукам… І, може, колись його досвід і пере" живання стануть основою для чиєїсь історичної прози. – У “Gloria et sacrum” Ви на8 магаєтеся обґрунтувати і знайти ту межу, яка розділяє історію (іс8 торіографію) як науку та істо8 ричний роман в освоєнні минулого. – Між мистецтвом та наукою, між художньою літературою (на" самперед, історичною прозою) та історією, існує корелятивний зв’язок: перше освоює світ через мистецькі образи, через художнє його освоєння, друга шукає ло" гічного пояснення закономір" ностей минулого. Історична проза, як частина національної літератури, є невід" лучною складовою культурного буття модерних націй. Одним із її завдань є формування культурної пам’яті великих груп, які творять національні простори, структуру" ють минуле й зберігають його повноту й неповторність. Істо" рична проза народжується на ме" жі двох оповідних стратеґій: істо" ріографії, завданням якої є від" творення “справжнього минуло" го”, та красного письменства, як особливого засобу освоєння світу. Автор історичного роману, на відміну від історика, не може претендувати на всеохопне уяв" лення про дії окремих осіб, наро" дів, вплив природних факторів на рух історичних подій. Письмен" ник шукає свою перспективу: він прагне у художній формі, через зображення подій минулого, ре" конструйовані людські вчинки й помисли, вигадані ним (зокрема й у межах сучасних йому науко" вих уявлень), створити свій ху" дожній взірець певної епохи. – Мене до певної міри вразило закінчення “Вступу” до цієї вашої книжки. Воно якось по8особливому прокладає місток до нової, ниніш8 ньої хвилі української еміґрації. – Я завершував написання ці" єї книжки вже після початку пов" номасштабної війни. Про трагіч" ну незвичність того часу й обста" вин, моїх переживань я й написав у “Вступі”. Якщо можна, я це просто зацитую: “…Над цією книжкою я працював багато літ – у Лондоні, Мюнхені, Любліні. Однак її завершення припало на тривожні зимові тижні відчуття невблаганного наближення Апо" каліпсису, а далі й тоді, коли роз" почався Армаґедон. Ночі і дні то" го кайросу в Україні заповнені були сиренами повітряних три" вог, загравами розстріляних і зни" щених міст, очікуваннями все но" вих руйнувань і смертей, залиті сльозами, наповнені розлуками й розпукою. Сотні тисяч, мільйони переселенців полишали мою рід" ну землю, утікаючи від бомбарду" вань, від обстрілів і розстрілів лютим, безпощадним завойовни" ком. Тривожними холодними світанками за вікнами моєї біблі" отеки у чистому й прозорому вес" няному небі над моїм містечком пролітали зграї крилатих ракет – бомбардувати поблизькі міста й летовища. Двигтіла земля… Але Україна мужньо борони" лася від одвічного й довічного во" рога. Завершення ж цієї книжки у те жахливе безврем’я люте було моїм намаганням здійснити сло" ва Вільяма Вордсворта: „I would enshrine the spirit of the past / for future restoration…” („Я б дух ми" нулого хотів закарбувати / Для вже майбутньої віднови…”)…”. Спілкувався Тарас ГОЛОВКО ______ *Письменники і літературні критики – лавреати Національ" ної премії України імені Тараса Шевченка, які згадуються в пуб" лікації.
Шевченкіана · “Як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де1небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Розмова з Тарасом Шевченком Про Михайла та Марію Максимовичів

Цього року виповнилося 220 літ з дня народження Михайла Максимовича (у вересні) та 190 років з дня народження його дружини Марії Максимович (у листопаді) – друзів Тараса Шевченка. Розмова з поетом про них, звісно, уявна, як ніколи, буде доречною. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка – Дорогий Тарасе Григоровичу, Ви познайомилися з Михайлом Максимовичем1 усередині 1840-х років, а разом з його молодою дружиною вперше зустрілися у Страсний тиждень 18 березня 1858 року, коли дорогою із заслання в Петербург гостювали у Михайла Щепкіна в Москві… – О першій годині поїхали ми з Ми" хайлом Семеновичем у місто. Заїхали до Максимовича… Господині його не застали вдома. Вона була в церкві. Говіє. Незаба" ром явилася вона, і похмура обитель уче" ного просвітліла. Яке миле, прекрасне створіння. Але що в ній найчарівніше – це чистий, незайманий тип моєї землячки. Вона програла для нас на фортепіано кіль" ка наших пісень. Так чисто, безманірно, як жодна велика артистка грати не вміє. І де він, старий антикварій, викопав таке сві" же, чисте добро?2 І сумно, і заздрісно… – Який Ви щирий, Кобзарю! У сім’ї 54- річного Максимовича, який був на десять років старший від Вас, але мав молоду, вродливу, чисту й душевну дружину, Ви, згорьований і змарнілий у засланні, з особливою гіркотою, до глибини живої, праведної душі відчули, які справжні земні радощі обійшли її стороною… Ось чому несподіваний пронизливий сум і тепла щемлива заздрість огорнули Вас після знайомства із сім’єю Максимовичів, за словами Вашого великого поетичного нащадка Івана Драча, з “привабливою для Шевченка парою”. – Я написав їй напам’ять свій “Весня" ний вечір”, а вона подарувала мені для но" сіння на шиї київський образок. Наївний і прекрасний подарунок… Сем’я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх, Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих. – Ох, не випадково, Поете, записано са" ме цей вірш, створений у петербурзькому ка" зематі… Марія була живим, але й недосяж" ним уособленням Ваших мрій про дружину. Родом з української землі, красуня, мила, добра, розумна, серцем відчувала українську пісню, чарівна співачка. Мала добру освіту, грала на фортепіано, бо ж вийшла з дворян" ського роду, поміщицької сім’ї. Але ж із не" багатої – безприданниця… Згадаймо, як наприкінці 1859 року Ви відповіли Варфоломію Шевченкові на його пораду шукати собі дружини, ближчої за духовним й інтелектуальним рівнем, ніж проста сільська дівчина… – Твоя порада добра. Спасибі тобі. Та тілько забув ось що, а ти це добре знаєш: я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєд" нать з собачою панською кров’ю? Та й що та панночка едукована робитиме в моїй мужицькій хаті? З нудьги пропаде та й ме" ні укоротить недовгого віку. Так"то, брате мій, друже мій єдиний! – Тепле захоплення молодою жінкою лише посилилося під час наступної зустрічі через три дні… – Вечір провів у своєї милої землячки Марії Максимович. І, незважаючи на Страсну п’ятницю, вона, мила, весь вечір співала для мене наші рідні задушевні піс" ні. І співала так сердечно, прекрасно, що я уявив себе на берегах широкого Дніпра. Чудові пісні! Чарівна співачка! – Знову-таки, скільки в цих словах притишеної туги за домашнім вогнищем і жіночим теплом. А ще більше – за Україною, за Дніпром… – Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє. Стоїть старий, похилився, Мов козак той зажурився. Що без долі, без родини Та без вірної дружини, І дружини і надії В самотині посивіє! – Через кілька днів, на Благовіщення Пресвятої Богородиці, 25 березня Михайло Максимович організував обід на Вашу честь з участю Михайла Щепкіна, Григорія Ґалаґана, всіх гостей називати не буду, щоб не відволікати від головного… – Вельмишановний Михайло Олек" сандрович Максимович задав мені обід, у кінці якого амфітріон3 прочитав на честь мою власні вірші: На святе Благовіщення Тебе привітаю, Що ти, друже мій, вернувся З далекого краю! Ой, як, друже, за тобою Тужила Вкраїна – Усе тебе споминала, Як та мати сина… – Знаю, що Ви, Тарасе Григоровичу, слу" хали глибоко розчулені. Та й інші гості були схвильовані, а Щепкін ридма ридав. Сам Максимович ледве стримував сльози… – Хвалить Бога!.. Вже й ти з нами Наш любий Кобзарю! Бувай здоров – нам – на радість А собі – на славу. Перебув ти тяжке лихо І лиху недолю, – Заспівай же нових пісень Про людськую волю; Заспівай нам таких пісень, Щоб мати-Вкраїна Веселилась, що на славу Тебе породила! – Наступного дня зранку Ви виїхали залізною дорогою в Петербург, але турботливий Максимович через Ґалаґана надіслав передачу… – Він передав мені лист Макси" мовича з його віршем, прочитаним ним на обіді 25 березня, і мого в Москві віднайденого “Єретика”, тобто “Яна Гуса”4, якого я вважав без вороття втраченим… – Невдовзі після Вашого, Тарасе Григоровичу, від’їзду з Москви, у трав" ні 1858 року, Михайло і Марія Макси" мовичі поїхали в Україну, додому на Михайлову гору. Утім, у жовтні Мак" симович повернувся в Москву, де зво" рушливо страждав без юної дружини: “Марусенька на Вкраїні, / А я собі на чужині; / Ой вона там удовою, / А я ту" та сиротою”. Усередині листопада 1858-го Михайло Олександрович попросив у листі до Вас передати вірші “Садок вишневий коло хати…”, “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”), “Заворожи мені, волхве…” і “Муза” для публікації в новоствореній Іваном Аксаковим газеті “Парус”. Очевидно, що Максимович, який знав про Ваші людські симпатії до сина Сергія Аксакова, не сумнівався – Шевченко не відмовить. Але сталося не так, як гадалося. Ви категорично відмовили редактору-видавцеві “Паруса”, який хоч і захоплювався Україною та поезією її Кобзаря, проте не визнавав українців самостійною нацією. – Спасибі вам, мій щирий, мій єдиний земляче, за ваш шанобливий лист, кото" рий я читаю, дивуюсь і не надивуюсь: чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, або що? “Парус” у своєму універсалі пере" лічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів. Не доводиться мені да" вать під парус свої вірші і того ради, що па" рус сей надуває заступник того вельмож" ного князя, любителя березової каші5. Мо" же, воно так і треба московській натурі. Та нам"то се дуже не вподобалося. Отак"то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум. – Отаке-то злеє лихо, Ви, Кобзарю, нещадно затаврували в листі до свого друга. Хвала Вам! Як відомо, Михайло Максимович, відповідаючи, виправдовувався, висловив свою незгоду з Аксаковим і Черкаським, але в цьому конкретному епізоді бачимо справжню самотність українського Кобзаря навіть у колі найближчих московських українців, адже у своїй перейнятості Україною Ви не визнавали компромісів чи напівтонів. Про московську натуру сильно й точно сказано! До речі, у Ваших поетичних творах це слово зустрічається, здається, лише тричі. Зокрема, у поемі “Сон” (Комедія) стосовно царя Миколи I – “медвежа натура”, котра під тиском обставин і народу може щезнути: “Де ж ділася / Медвежа натура? / Мов кошеня, такий чудний. / Я аж засміявся”. А ще в “Холодному Ярі” йдеться про “овечу натуру” тих дурних, які бездумно підставляють шию “за отечество”, не знаючи насправді за що… Утім, Ви не сплітали ганьбу Максимовичу, а навпаки, у тому ж листі, тобто 22 лис- Т. Шевченко. Портрет Михайла Максимовича. 1859 р. топада, подякували його дружині за ласкаве привітання й попросили передати Марії Василівні “оцей мій листочок з невеличкими віршами”. То був істинно великий вірш “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”). Та ще прецікавий лист… – Вельми і вельми шанобная і любая моя пані Мар’є Васильєвно! Спасибі вам, моє серце єдинеє за ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер на Михайловій горі похожаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовля" єте, та й мене, сірому одинокого, на чужи" ні не забуваєте. Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє. – А далі йдеться, Тарасе Григоровичу, про те, що не зафіксовано навіть у Щоденнику… – Якби ще ви згадали про те, що я про" сив вас в Москві, та заходилися гарненько коло сего святого діла, то це було б так. А ви, мабуть, уже і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві! а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині… – Боже милий, як то тяжко було Вам у гнилому Петербурзі, пане Тарасе! Як і на засланні десять літ тому, “нема пристанища, госпомди!”. Скільки надії і, водночас, пророчих і гірких передбачень у цих словах! – На те літо, як Бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій горі, а ви там де"не" будь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й побере" мось. Бачите, як просто і гарно… – Вам, 44-річному, легко було просити Марію Василівну, бо ж вона таки знала, що Ви насправді можете зустріти, полюбити набагато молодшу від себе дівчину й повести її за собою в щастя-долю… – Зробіть же так, моє серце єдинеє, а я вам тепер шлю замість парчового очіпка мій невеличкий “Сон”, а літом привезу ве" личезну поему, як зробите по моєму про" шенію, а як же ні, то й ні… Не забудьте ж, моя голубко сизая, великої просьби і мене, искреннего вашого Т. Шевченка. – Марія Василівна тепло відповіла Вам у грудні 1858-го, дякувала за гарний, дуже гарний “Сон”, за Вашу пам’ять про неї, запевняла, що часто про Вас думає, та ще про те, як би їй для любимого і гарного українця найти моторну і добру дівчину, гарну квіточку… Що ще? – Мовляв, Ви до нас приїж" джайте і тоді побачите самі, яка Вам дівчина приглянеться, у нас всі гарні… Вітала з Різдвом Христовим і Новим роком, ба" жала, щоб у ньому всі прагнен" ня збулися, просила не забувати люблячої землячки Марусі Максимович… – Не промину нагадати, пане Тарасе, як Ви, ще перебуваючи в Нижньому Новгороді, гарно подякували на початку 1858-го Михайлові Максимовичу за новорічні подарунки, передані через Михайла Щепкіна, а саме: його книги й особливо “Слово о полку Ігоревім”. – Вибач мені, мій голубе си" зий, ради великого Бога, що я тобі так оце нашвидку пишу, єй" богу, нічого в голову не лізе, кроме нашого великого чудот" ворця Михайла Семеновича… Цілую тебе, моє серце, за твої подарунки, поздоровляю з Но" вим годом і молю Господа мило" сердого послать тобі долголетие і здоров’я, на славу нашої пре" славної України…
Шевченкіана · “В околицях Михайлової гори залишили Ви про себе найживіші й найсердечніші спогади. А на правому боці Дніпра Ви стали постаттю міфічною”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

– Наприкінці 1857 року Максимович у своєму листі написав Вам: “Кланяється тобі і моя жінка Маруся!” Ви відразу відгукнулися, ніби передбачаючи своє майбутнє захоплення нею… – Поцілуй за мене свою хорошую, доб" рую пані, а мою щиру землячку… – Та ми вже дійшли в нашій розмові до року 1859-го, коли 25 березня Ви почали свого наступного листа до Марії Василівни розповіддю про те, як побували у дружини Пантелеймона Куліша Олександри Михайлівни, а вона показала Вам лист до неї з Михайлової гори… – Спасибі вам, моє серденько, що ви мене згадуєте і не забуваєте моєї просьби. Спасибі вам ще раз і ще раз! Як Бог помо" же мені до мая місяця кончить мої діла з цензурою6, то насиплю повну кишеню грошей та й чкурну через Москву прямо на Михайлову гору. Добре, дуже б добре було, якби"то воно так сталося, як гадається. Та вже нехай як буде, так і буде, а я хоч без грошей придибаю"таки до вас сим літом, та як Бог та ви поможете, то, може, й одру" жуся. Якби"то так сталося, дуже добре бу" ло б! Аж страх обісіло вже мені бурлакува" ти… Передайте моїй будущій молодій кня" гині оцю невеличку і не весільну пісеньку: Якби мені черевики, То пішла б я на музики… Горенько моє! Черевиків немає, А музика грає, грає, Жалюм завдає! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Дівчаточка на музиках У червоних черевиках – Я світом нужум… Без розкоші, без любові Знову свої чорні брови – У наймах зношу!.. – Господи єдиний! Яка справді не весільна, та що там – гірка пісня, з горем та нудьгою… Написана ще на засланні в другій половині 1848 року… Розумію, що вірш не лише геніально пов’язаний, а й випливає з народної пісенної творчості, але нащо ставити-повторювати на папері ці сумні рядки у прохальному листі про можливе майбутнє одруження? Достеменно, як Перебендя, заспіває весільної, а на журбу зверне… – От вам і друга невеличка: Якби мені, мамо, намисто, То пішла б я завтра на місто; А на місті, мамо, на місті Грає, мамо, музика троїста, А дівчата з парубками Лицяються… Мамо! Мамо! Безталанна я! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Не дай мені вік дівувати, Коси мої плести, заплітати, Бровенята дома зносити, В самотині віку дожити. А поки я заробляю, Чорні брови полиняють. Безталанна я! Поздоровляю вас з святим Великод" нем! – От учистили, аж пальці знать! Хіба налякать невідому дівчину хотіли… – А на сей раз скажіть їй, що я лисий і сивоусий, то вона, сердешна, і так зляка" ється. Як буде ласка написать до мене, то напишіть усе гарненько і дрібненько… – Чую серцем, що в дівочій боязні “в самотині віку дожити” сховано Ваш особистий страх “одуріть в самотині”… Через півтора місяця Ви знову звернулися до Марії Василівни. відповідаючи на невідомий нам її лист… – Воістину Христос воскресе! Мій любий, мій єдиний друже! Спаси" бі Вам, моє серденько, за ваше щиреє, лас" кавеє письмо. В той самий день, як я полу" чив його, заходився клопотать о паспорті7, та й досі ще не знаю, чи дадуть мені його, чи ні. Перше в столицю не пускали, а те" пер з ції смердячої столиці не випуска" ють… – Ось тут, дозвольте, пане Тарасе, нагадати деякі Ваші характеристики імперського Петербурга: “на багнищі город мріє”; “сновигаю по оцьому чортовому болоті”; “прокляте болото”… А життя в ньому – “гнию в петербургскому болоті”… – Я не знаю, що мені робить і що по" чать. Утікти хіба нищечком до вас та, одру" жившися, у вас і заховаться. Здається, що я так і зроблю. До 15 мая ждатиму паспорта, а там, що буде, то нехай те й буде… – Вам було дозволено виїхати в Україну 24 травня. Але ж одночасно наказано встановити над Шевченком в Україні суворий поліційний нагляд. Куди вже заховатися там? Але ж яка віра в спасенність одруження! – А поки що буде, посилаю вам свій портрет8, тілько, будьте ласкаві, не пока" зуйте портрет дівчатам, а то вони зляка" ються, подумають, що я гайдамацький батько, та ні одна й заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть тихенько, щоб рушника дбала та щоб на своєму огороді гарбузів не сажала. Так що ж, позичить, як на своєму не посадить. О! бо" дай такої сусіди одцурались! Оставайтеся здорові, мій лю" бий, мій єдиний друже! В маї або в іюні побачимось, а поки що де набачите, що гарбузи посажені, то так з коренем і виривайте. – Якби не знаття, чим усе це насправді закінчилося, то хотілося б повірити у щасливе завершення цієї хвилюючої історії… Насправді Ви, Тарасе Григоровичу, виїхали з Петербурга в Україну 25 травня 1859 року, а в село Прохорівку на хутір Михайлова гора припливли на човні-дубівці з селянами 13 червня. Гостювали в Максимовичів понад тиждень, намалювавши прекрасні портрети Михайла Олександровича (19 червня) та Марії Василівни (22 червня). Ваш біограф Михайло Чалий, посилаючись на самого Максимовича, відзначав, що Ви приходили до них лише ночувати, а весь час проводили в полі та інших місцях, де малювали, розмовляли з селянами… Певно, що про дівчат й одруження не йшлося, поготів, що 26 червня, залишивши в Максимовичів свою валізу та деякі речі, виїхали з Михайлової гори до Кирилівки, куди прибули вже наступного дня, а 28 червня вже з’явилися в Корсуні у Варфоломія Шевченка… Чимало часу віддали вибору невеликої земельної ділянки в Межиріцькому маєтку поміщика Парчевського, поближче до Дніпра, біля села Пекарів. У цих пошуках був прецікавий момент… – Максимович у Прохоровці уступає мені таке саме добро, як і у Парчевського, тілько що не коло Дніпра, от моє лихо! Видно Дніпро, та здалека, а мені його тре" ба коло порога… – А вимріяну дівчину – майбутню дружину, Ви, Тарасе Григоровичу, мабуть, сподівалися таки побачити на Михайловій горі, куди поверталися 13 липня. Та недалеко від будинку Максимовичів Вас заарештували9 й відправили в Мошни під особливий нагляд, а затим у Черкаси і 22 липня – знову повернули в Мошни. Звідси надіслали записку Максимовичам… – Я опинився аж у Мошнах, а чого я тут опинився, про те скажу вам, як поба" чимось, а на сей раз вручителю сего вручи" те мои вещи і гроші, і сорочку, як пошита, і бриль. Може, я ще заїду до вас, як верта" тимусь у Петербург, а може й ні, я ще сам добре не знаю. Оставайтеся здорові! Нехай вам Бог помагає на все добре. На той рік, може, буду вашим сусідом, а поки що не забувайте щирого вашого Т. Шевченка. – Через три дні в записці з Мошнів арештант повідомив, що “на Михайловій горі, не знаю, чи швидко нам доведеться бачитися”. Насправді, Тарасе Григоровичу, Ви взагалі не побачилися з друзями вже ніколи… Та, ще не знаючи про це, 9 жовтня 1959 року написали їм листа… – Мої любії, мої єдині друзі, чи ви ще й досі, на Михайловій горі гуляючи, диви" тесь на задніпрянські гори? Благо вам, мої єдині друзі! Я вже другий місяць як гнию в петербургскому болоті та тілько сьогодня урвав швидкий час, щоб написати вам хоч тілько те, що я живий і здоровий… На те літо, як Бог поможе, побачимось, то розкажу вам дрібненько все, що робили з мене в Києві, а тепер ніколи… Бувайте здорові та веселі, поклоніться низенько од мене… задніпрянським горам. Не забувайте щирого вашого друга Т. Шевченка. – Цікаво, що в той самий час, 6 жовтня, Михайло та Марія Максимовичі написали і Вам. Загляньмо хоча б коротко до їхнього листа… – Через Івана Соколова10 шлемо до Т. Шевченко. Портрет Марії Максимович. 1859 р. Вас наші вітання з Михайлової гори, а з тим посилаю Вам вишиту для Вас україн" ську сорочку… і обіцяний Вам 3"й том лі" топису Величкового… Від усієї душі ба" жаємо Вам здоров’я, світлого духу і ху" дожнього, творчого натхнення… В око" лицях Михайлової гори залишили Ви про себе найживіші й найсердечніші спогади. А на правому боці Дніпра Ви стали по" статтю міфічною, про яку ходять леген" ди… – Особливо теплою була дописка Марії Василівни… – Бажаю і я Вам усього найкращого і прошу Вас не забувати про нас; я дуже шкодую, що не бачила Вас більше, але сподіваюся побачити Вас наступного літа. Бажаю Вам від усієї душі здоров’я й успіху у ваших заняттях. Віддана Вам Маруся. – У вересні 1859 року дружина Куліша писала Марії Максимович про Вас: “Я думала, що він женитця на Україні. Аж, видно, нікого не уподобав”. Але насправді хіба в цьому причина? Що могла зробити кардинального Марія Василівна для самотнього Генія в тих обставинах? Адже Ви й самі, великий Кобзарю, смиренно пророчили: “А як же ні, то й ні”. На початку 1860 року Ви, Тарасе Григоровичу, попросили Андрія Козачковського переслати три примірники щойно виданого “Кобзаря” Максимовичам, за що Михайло Олександрович подякував Вам у листі від 25 березня. Востаннє Максимовичі написали Вам з Михайлової гори 14 грудня 1860 року… – Ви зовсім забули за нас, коханий земляче Тарас Григор’євич! Ви не відгукну" лися навіть і на мій березневий листик, яким оповістив я Вас про народження у мене сина Олекси. Що за немилість така? – Тоді Максимовичі не знали те, що відомо нині. У другій половині 1860-го розгорілася й драматично швидко згасла Ваша животрепетна надія в гіркій безнадії на влаштування сімейного життя з Ликерою Полусмак11. На початку листопада написано відчайдушний вірш “Якби з ким сісти хліба з’їсти…” з болісним воланням, що “треба одружитись, хоча б на чортовій сестрі!”. Але, але… Певно, невимовна печаль охопила розтерзану душу, коли, Кобзарю, читали… – Ми з Марусею моєю тужимо всякий раз, коли згадуємо Вас, а це трапляється нерідко… – Не приховую – сльози давлять душу… Дякую Вам особливо трепетно за цю розмову… _______________________ 1 Максимович Михайло Олек" сандрович (1804–1873) – україн" ський учений"природознавець, іс" торик, літературознавець, мовоз" навець, фольклорист, філософ, журналіст, письменник, перший ректор Університету св. Володими" ра в Києві. 2 Максимович (Товбич) Марія Василівна (1834–1882) – дружина Михайла Максимовича з 1853 ро" ку. Різниця у віці з чоловіком ста" новила 30 років. 3 Амфітріон – у грецькій міфо" логії цар міста Тирінфа, онук Пер" сея, уславився своєю гостинністю. Його ім’я, використане Ж."Б. Мо" льєром у комедії “Амфітріон”, ста" ло уособленням гостинного госпо" даря. Персонажів Мольєра реаліс" тично грав Щепкін, а Шевченко згадував “амфітріона” в повістях “Музикант” і “Художник”. 4 Ішлося про список поеми “Єретик” (227 рядків), чистовий автограф якої було вилучено в Шевченка під час арешту 1847 ро" ку; знайдений істориком і бібліо" філом Петром Бартенєвим. У листі до Максимовича від 5 квітня 1858 року поет писав: “Подякуй за мене Бартенєву і попроси його, чи не достане він де"небудь другу половину…” Утім, другої половини поеми так і не роз" шукано. 5 Ішлося про те, що Іван Аксаков захи" щав князя Володимира Черкаського, який пропонував зберегти за сільськими старос" тами право тілесного покарання селян. 6 Тарас Шевченко почав клопотатися про дозвіл надрукувати свої поезії, видані до заслання, відразу після повернення до Петербурга. Наприкінці 1858 року він по" дав їх до Петербурзького цензурного комі" тету, утім лише через рік, 28 листопада 1859 року, було дозволено знову надруку" вати твори з багатьма вилученнями. 7 Прохання видати документ на проїзд до Київської, Чернігівської та Полтавської губерній терміном на п’ять місяців Шев" ченко подав до ради Академії мистецтв 5 травня 1859 року. 8 Ця світлина нині невідома. 9 Тараса Шевченка звинуватили в бого" хульстві й крамольництві у “богословсько" му спорі”, який було спровоковано, зі службовцем межиріцького маєтку Козлов" ським. Прагнучи вислужитися перед на" чальством, справник Черкаського повіту Київської губернії Василь Табачников ви" сунув і звинувачення у підбурюванні селян та антиурядових висловлюваннях. 10 Соколов Іван Іванович (1823–1910) – художник, академік з 1857 року, знайо" мий Тараса Шевченка. 11 Докладно див.: Мельниченко В. Та" рас Шевченко: “Одружіть Ликерю з Тара" сом…” // Слово Просвіти. 2020. 25 червня – 1 липня.
Театр · “Лялькар дуже прив’язаний до ляльки, вона не може жити окремо від актора”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Від класики до сучасності

Едуард ОВЧАРЕНКО Не виключено, що люди не самі у Всесвіті, є в ньому як друзі, що прагнуть допомогти людям, так і вороги, що мають зовсім ін" ші плани, – вважають творці вис" тави. Подарували друзі Діду й Ба" бі, що мріяли про синочка, чудо" ву дитину – Івасика"Телесика. Але й ворогам Івасик виявився дуже потрібним, адже в ньому зо" середжено силу Всесвіту… – У нас є дві версії цієї виста" ви: одна – театру, а друга – сту" дентів Національного університе" ту театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка"Карого, які здо" бувають спеціальність актора" лялькаря, – розповідає режисер" постановник, заслужений діяч мистецтв України Руслан Неупо" коєв. – Спершу я задумував вис" таву саме як студентську роботу. Однією з причин такого вибору стало те, що в п’єсі багато персо" нажів, а в мене на курсі дванад" цять студентів. Мали можливість усіх їх задіяти. До того ж було ба" жання поставити саме українську класику. А потім вирішили зроби" ти і спільний проєкт із театром. Під час роботи над постанов" кою стали аналізувати сенси, зак" ладені в цій п’єсі. А з повномас" штабним вторгненням сучасні сенси наклалися на класику Олександра Олеся. Хто має право жити на цій землі – люди чи реп" тилоїди? І тут ми можемо провес" ти паралелі, хто сьогодні люди, а хто ті самі рептилоїди. Звичайно, у виставі про це не говориться прямим текстом, але до думок спонукає. Як я вже сказав, у нас було два репетиційних процеси – з теат" ром і зі студентами. Але зі студен" тами теж репетирували в театрі, оскільки тут перебуває матеріаль" на частина. Фактично це дві вис" тави з абсолютно різною хорео" графією, приділяли їй особливу увагу. Зі студентами"лялькарями працювали студенти кафедри пластичного виховання, що нав" чаються за програмою “Режисура балету”, викладачі Іван Заєць та Юлія Денисова, художній керів" ник курсу – Ксенія Іваненко, а в театральній версії – хореограф" постановниця Світлана Кар" лицька. Тут багато трюків. А ще вокал. Танцювати і співати одно" часно складно, але актори театру ляльок вміють це робити. І це не перша наша вистава, де ми роби" мо трюки, танцюємо і співаємо одночасно. Також вже не вперше працює" мо у творчому тандемі з головною художницею театру Вірою Задо" рожньою, яка є художницею" постановницею цієї вистави. До цього у нас були спільні роботи “Мюнхаузен” (гран"прі на фес" тивалях у Польщі та Казахстані), “Лікар Айболить” та “Був собі пес” (відзначена за кращий ак" “Місто за шпалерами” торський ансамбль і кращі кос" тюми на фестивалі в Ужгороді, який проходив онлайн). Тобто це вже четверта вистава в цьому те" атрі, а ще разом створювали спектаклі у Чернівцях, Львові, Хмельницькому та Одесі. Віра Миколаївна дуже добре відчуває колір, має прогресивні ідеї. Мені з нею комфортно працювати, завжди знаходимо спільну мову. Хоча, звісно, у процесі роботи виникають і дискусії. Як і для кожної вистави, для цієї ми створили оригінальне сце" нографічне рішення. Тут певний сценографічний експеримент – динамічний планшет, по якому ходять ляльки. З динамічним планшетом працювати непросто, ми його в деяких моментах тран" сформували з планшета в ширму. Також об’єднали планшетну ляль" ку з лялькою системи “мапет”. То" му у нашої планшетної ляльки з’являється міміка на обличчі. Спеціально для кожної виста" ви пишемо оригінальну музику. Працюємо в тандемі з компози" тором Євгеном Столяром. Наша творча співпраця триває давно, ще відтоді, коли я працював у Чернівцях. Наші спільні вистави у цьому театрі – “Мюнхаузен”, “Захмарна леді” (гран"прі на фестивалі в Ужгороді та приз ди" тячого журі, також перемога в но" мінації за найкращу виставу для дітей молодшого шкільного віку та режисерську роботу Всеукра" їнського фестивалю “Прем’єри сезону”, що проводить Україн" ський центр Світової спілки дія" чів мистецтва театру ляльок ГО УНІМА–Україна) та “Був собі “Місто за шпалерами” пес”. Це сучасна музика, як на мене, дуже якісна. Ідею з чорними чоловічками використав ще у виставі “Був со" бі пес”. Люди в чорному водять планшетних ляльок. Це ідея з чорного кабінету. Є таке поняття в театрі ляльок: видно лише ля" льок і не видно людей. У виставі “Був собі пес” вони в зірочках, а тут це інопланетяни, в яких у спе" ціальному освітленні світяться контури. Якщо в театральній вер" сії “Івасика"Телесика” вони чор" ні, то в студентській – синього кольору. Вважаю такий прийом цікавим і хотів би ще експери" ментувати. Дар’я Григор’єва (виконавиця ролі Відьми), Альбіна Гальчин" ська (Оленка, дочка Відьми) та Євген Сіматов (Коваль і Домо" вик) грають і в студентській, і в театральній версіях. Ріта Барано" ва (Баба) – провідна артистка те" атру, теж моя учениця, тільки з попереднього випуску. Сергій Гамзенко, який грав Діда, зараз на фронті, нещодавно в цій ролі дебютував Данило Трофименко. Він також грав у студентській виставі, але іншого персонажа. Вважаю цей дебют вдалим. Влад Франчук (Куций і Водяний) – учень з мого курсу в Естрадно" цирковій академії. Ілля Само" шост (Куций і Лісовик) – випуск" ник Університету Карпенка"Ка" рого, вважаю його теж своїм уч" нем, бо я у нього викладав. Також випускниця нашого університету, а нині провідна акторка театру Юлія Олексієнко, яка грає Іваси" ка"Телесика, дуже люблю працю" вати з цією актрисою. Все це для мене близька і рідна компанія. Сьогодні кафедра мистецтва театру ляльок тісно переплітаєть" ся з Театром ляльок на лівому бе" резі Дніпра. Деякі роботи йдуть паралельно. Театр любить нашу кафедру, а випускники люблять цей театр і радо йдуть сюди пра" цювати. Тут випускники почува" ються комфортно, і дирекція те" атру також намагається створити комфортні умови роботи, до прикладу, нещодавно зробили ре" монт глядацької зали, а перед тим відкрили малу сцену для глядача, що в приміщенні неподалік стан" ції метро “Лівобережна”. Думаю, що театр буде й далі розвиватися, сюди приходитимуть нові глядачі. У виставі я б трохи відкоригував світло, а до акторських робіт принципових заува" жень немає. Задоволе" ний роботою цього те" атру і вважаю його од" ним із найкращих теат" рів ляльок України. Якщо мене ще за" просять щось постави" ти в театрі, то я маю що запропонувати. Колись у нас із Вірою Задорож" ньою була вистава “Лі" лея” за Лесею Україн" кою, зараз ми працюємо над но" вою, як на мене, дуже цікавою і несподіваною версією. Наразі хочу зосередитися на своєму новому першому курсі, який набрали в університеті. На кафедрі ми відкрили черговий се" зон навчального театру. Тож біль" ша частина мого творчого життя проходить в університеті. А ре" зультат роботи в цьому навчаль" ному закладі близький до кон" кретної роботи в театрі. *** Жанр вистави “Місто за шпа" лерами” визначили як “наукова пригода”. Як зазначила авторка Наталка Блок, вона написала цей твір ра" зом зі своїми молодшими сина" ми. А поштовхом до створення п’єси стала лабораторія Націо" нальної спілки театральних діячів України. За її словами, це вистава не для найменших дітлахів, а для наймолодших підлітків. Вона пи" ше переважно для дорослого гля" дача, а такі п’єси, як “Місто за шпалерами”, сильно відрізня" ються психологією сприйняття, темами, мовою і ще низкою чин" ників. Також у неї є кілька текстів для підлітків. А про саму виставу ми попросили розповісти режи" сера"постановника Гліба Тюпіна. – Це моя четверта вистава, – розповідає Гліб. – Починав у Ми" колаївському театрі ляльок, де здійснив дві постановки. За п’ять днів до початку повномасштабної війни тут відбулася прем’єра вис" тави “Цирк братика Кролика” за казками американського пись" менника дядечка Римуса. А друга була “Гуси"лебеді” за п’єсою ки" ївської акторки"лялькарки Ніни Гусарової, написана за мотивами української народної казки. Свою дипломну виставу “Кара" кулі Каракуля” за п’єсою київ" ської драматургині Лани Ра я поставив вже на сцені Київського академічного театру ляльок на лі" вому березі Дніпра. Це була пер" ша постановка п’єси в Україні. Ще коли навчався на третьо" му курсі університету, побував на читці п’єси “Місто за шпалера" ми”. Вона мені здалася дуже ці" кавою. Драматургиня Наталка Блок добре відома своїми дорос" лими виставами в “Дикому теат" рі”. А тепер зробила дитячу п’єсу. Зв’язався з нею, запропонував взяти цю п’єсу до роботи. Вона нині за кордоном, тому зміг по" спілкуватися лише за допомогою електронної пошти. Наталка доз" волила постановку, тож ми взя" лися до роботи. У п’єсі порушується тема “Івасик1Телесик” братських стосунків. Ця тема до" сить рідко звучить у драматургії. У мене теж є брати, і було важли" во провести цю лінію, коли один брат допомагає іншому впорати" ся з проблемою. Коли обійняв посаду режисера"постановника театру, то це була друга вистава, яку хотів поставити після “Кара" куль Каракуля”. Художниця"постановниця Катерина Секрет в один час зі мною прийшла до театру на поса" ду художника"бутафора. Також інколи їй доручають робити сце" нографію вистав. Обговорили з нею, якою має бути постановка. Мені спала на думку ідея лабора" торії, у п’єсі цього немає. Мише" ня Тихон у нас науковець, воно вигадує машину, аби врятувати свою маму. Спочатку читали п’єсу. Потім наші цехи виготовили декорації, зробили ляльки. Почався репети" ційний процес. У драматичному театрі актор шукає, як у ньому ре" зонує роль, а в нашому театрі ак" тор дивиться на обличчя ляльки і уявляє, як би спілкувалася ця ма" ленька істота. Він шукає мову ці" єї маски, як вона рухається. І вже від цього формується його роль. Загалом лялькар дуже прив’яза" ний до ляльки, вона не може жи" ти окремо від актора. Моєю ідею також було вико" ристати комп’ютерну графіку. Було важливо показати процес формування думок Тихона. Саме так мишеня бачить цей світ – графіками, лініями, формулами. А музику для вистави спеціально написав завідувач музичної час" тини Київського академічного театру на Подолі Тимур Полян" ський. На цю виставу у нас два скла" ди виконавців. Серед них – майс" три сцени, які стояли біля вито" ків театру, – Вікторія Загородня та Оксана Горбатенко. Також є молоді актори, які нещодавно прийшли до театру, і ми одразу задіяли їх у цій роботі. Це Євген Сіматов (Таргасик"Юрасик) та Ілля Самошост у ролі Льоші. Процес від створення декора" цій до прем’єри тривав приблиз" но три місяці. (Паралельно режи" сер Руслан Неупокоєв ставив “Івасика"Телесика”). Активні ре" петиції тривали приблизно мі" сяць. Прем’єра відбулася на по" чатку червня. Як я згадував, це лише моя четверта вистава, і вже бачу в ній багато шкільних помилок. Але я не з тих режисерів, які перероб" ляють свої вистави. Хочу, щоб во" на була такою, якою її відчував під час підготовки. Це був цінний досвід. У Київському муніципальному академічному театрі ляльок почали частіше звертатися до української драматургії. Цьогоріч тут поставили вистави “Івасик- Телесик” (за твором Олександра Олеся, написаним за мотивами української народної казки) та “Місто за шпалерами” (за п’єсою сучасної української драматургині Наталки Блок).
Пошта “СП” · “Зустріч із Олесем Солов’єм стала не лише нагодою поговорити з художником, а й справжнім відкриттям для нас”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

до переосмислення, захоплення, відчуття тут і тепер. Безліч майстрів, які викликають інтерес і захоплення своєю геніальністю. – Що би ви порадили молодому поколінню, аби вижити в наш складний, абсурдний час? – Часи не обирають. Думка по існуван" ня “золотого віку” – то лише ілюзія. Бага" то хто з митців творив всупереч – і тому вистояв. Маємо зберегти наш внутрішній світ, вистоять, а для цього треба бути силь" ним. А сила – у тих цінностях, які ви пле" каєте в собі. Маємо наповнювати себе гли" бинними і духовними смислами. Мисте" цтво саме і покликано формувати справ" жні смисли. Маємо цінувати те, що ми ма" ємо…Щоб не було синдрому відкладеного дня, відкладеного щастя. Любіть цей світ і цінуйте. Радіймо малому – сходу сонця, зорям…Я вірю в те, що для України від" криються перспективи в майбутньому. Життя – це подорож – цінуймо це… І незалежно від воєн, конфліктів, бережімо внутрішній світ і вічні сенси. Маємо з гід" ністю прожити це життя. – Як ви гадаєте, що ми маємо найперше зробити, виборовши перемогу? – Наших митців попереду чекає праця задля відродження України, справжньої Української України, надважливе питання сьогодні нашої ідентичності, нашої самос" ті, ця боротьба, що триває є боротьбою за самоствердження, маємо витримати, аби відродити неймовірну, креативну Україну. Народ, який виборює своє життя, стоїть під час такої страшної навали – він особ" ливий, тому що це горнило Духу. Світло душі художника Олеся Солов’я у самобутніх образах на картинах, прек" расних краєвидах України грітиме наші серця у ці похмурі дні. Ми безмежно вдяч" ні за щиру розмову, шляхетність натури творця цих образів нашої нетлінної і без" смертної України. Підготувала Ірина ГОЛОВАЙ, викладачка Коледжу частина одного великого німецького, бо говорять однією мовою, слухають тих са" мих композиторів, читають ті самі книжки. “Так само і був готовий аншлюс Украї" ни, і коли це мало статися, було лише пи" танням часу і техніки”, – порівнює він. “Чому Путін думав, що ми будемо зу" стрічати його з квітами? Бо він собі мірку" вав, що ми є представниками його культу" ри, бо вони вкидали сюди стільки грошей, щоб люди думали, що з росіянами одне й те саме, що немає ніяких українців. Їм зда" валося, що це буде працювати”, – каже Микола Княжицький. У пресслужбі додають, що сьогодні ук" раїнська культура знов переживає рене" санс, відгородившись від російських впли" вів: активні заходи на її захист дозволили зірвати грандіозну спецоперацію із пере" творення українців на росіян. Серед них – закон про забезпечення функціонування української мови як державної, заборона на ввезення російських книжок та під" тримка українського книговидавництва, заборона фільмів, які пропагують країну агресора та були вироблені після того, як Росія почала окупацію і агресію, створен" ня Українського культурного фонду, Інс" титуту книги тощо.
Пошта “СП” · “Зустріч із Олесем Солов’єм стала не лише нагодою поговорити з художником, а й справжнім відкриттям для нас”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Віддзеркалення людської Душі

Похмурий день... Безсонні тривожні ночі... Неспокій і хаос нашого воєнного життя. І раптом – промінчик прекрасного, спілкування з високим мистецтвом і з Митцем. Митцем, який несе Дух Вічного, Українського, Справжнього... “Віддзеркалення людської Душі” – таку назву має експозиція картин члена Національної спілки художників України, кандидата мистецтвознавства, доцента Національної академії образотворчого мисте" цтва і архітектури Олеся Солов’я. Олесь Соловей – багатогранний худож" ник, живописець, монументаліст, учасник розпису українських храмів, зокрема цер" кви Миколи Притиска на Подолі. Працює на кафедрі живопису і композиції факуль" тету образотворчого мистецтва та рестав" рації Національної академії образотворчо" го мистецтва і архітектури. Є послідовни" ком і учнем народного художника Украї" ни, майстра монументального живопису, професора Національної академії образот" ворчого мистецтва і архітектури, лавреата Національної премії імені Тараса Шевчен" ка Миколи Стороженка. Серед досягнень митця – премія імені М. Бойчука (2009), Срібна медаль Академії мистецтв України (2007), відзнака Сріб" ною медаллю Національної академії обра" зотворчого мистецтва і архітектури (2017). Представлені на виставці у Коледжі картини створені в мирний час на пленері. На цих картинах Душа України – природа, краєвиди, замки, український безмежний простір. Хотинська фортеця, Поділля, Кременець… Відчувається любов худож" ника до всього рідного. Роботи експозиції натхненні, світлі, одухотворені, щирі, як і сам автор. Відкриття виставки у ВСП “Оптико" механічному фаховому коледжі КНУ іме" ні Тараса Шевченка” не залишило байду" жим жодного з присутніх. Ось враження наших студентів. Катерина Поліщук, студентка групи ЖК-12: “Зустріч з художником Олесем Солов’єм, який завітав до нашого коледжу, була справжнім святом мистецтва та натхнення. Коли він презентував свої картини, це не була звичайна виставка, бо кожна робота була наповнена емоціями та історіями, які можна було відчути. Олесь Васильович запам’ятовується та вирізняється серед інших своїм глибоким розумінням мистецтва, і його картини стали яскравим прикладом того, як через кольори та деталі можна передавати складні емоції та думки. Ми, студенти"журналісти, мали змогу не лише насолодитися цими картинами, а й поставити запитання самому митцю. Спілкування з паном Олесем було природним і надзвичайно інтелектуальним. Він не просто відповідав на питання, а проводив справжні лекції про мистецтво та його вплив на внутрішній світ кожної людини. Розповідь Олеся про те, як він знаходить натхнення в такі важкі часи, були такими живими, наділеними творчим піднесення та музою. Він вміє надихати людей. Особливо цікаво було дізнатися про його творчі експерименти та процес ство" рення картин. Кожна його робота, за сло" вами самого митця, – це результат бага" тьох внутрішніх пошуків та поринання в різні епохи і культури. Зустріч із Олесем Солов’єм стала не лише нагодою погово" рити з художником, а й справжнім від" криттям для нас. Ми вдячні за цю можли" вість спілкування з людиною, яка живе і дихає мистецтвом”. Віка Мирченко, студентка групи ЖК-12: “Зустріч із художником залишила в мені глибокі емоції, адже щирість і відкритість Олеся Солов’я справили на мене величезне враження. Він не лише демонстрував свої роботи, але й щиро ділився своїми думками про мистецтво, натхнення та процес творчості. Спілкуючись з ним, я відчувала, що кожна його картина – це не просто зображення, а частина його душі. Він розповідав про свої переживання та емоції. Його щирість у словах і жестах створювала атмосферу довіри, що дозволило нам по"іншому поглянути на мистецтво. Загалом, ця зустріч стала для мене не лише можливістю дізнатися більше про художника та його роботи, але й уроком щирості та сміливості у вираженні своїх почуттів. Вона залишила в моєму серці теплі спогади і бажання продовжувати досліджувати світ мистецтва”. Карина Павленко, студентка групи ЖК- 12: “Зустріч із художником Олесем Солов’єм відкрила багато нового. Особливо запам’яталася думка Художника про те, що мистецтво – це мова, яка не потребує слів. Він вірить, що через колір, текстуру і композицію можна передати те, що не передасть жодна мова світу. Цей підхід відчувається в його роботах: вони живі, сповнені емоцій і нерідко викликають цілий спектр почуттів – від захоплення до тихого суму. Ця зустріч залишила після себе теплі емоції і багато роздумів”. Єва Воробйова, студентка групи ЖК-12: “Презентація виставки картин – це було захопливе й натхненне спілкування. Ми дивилися на роботи Олеся Солов’я, ставили запитання, а він охоче відповідав та ділився історіями зі свого творчого життя. Такі зустрічі завжди пробуджують у мені ще більшу цікавість до мистецтва та розширюють моє уявлення про світ творчості. Я вдячна нашому коледжу за те, що адміністрація організовує такі заходи й дарує нам можливість спілкуватися з талановитими людьми, які мотивують рухатися вперед і розвиватися навіть у такий складний час”. Олесь Васильович радо відповів на за" питання юних журналістів. – Що для вас є щастя? – Щастя особисто для мене – це зай" матися “сродною” працею, як писав Гри" горій Сковорода. – Якби ви могли подорожувати в часі, з яким митцем і художником мріяли б зустрітися? – Досить складне запитання, бо безмір стилів, художників, історичних відтинків, у яких мені б хотілося побувати. Але завдяки читанням смислів, можливості відчуття певних сенсів, стилів я мандрую в часі. Ті твори художників, які мене захоплююсь, цікавлять, я розумію, що спілкуюся з ними наживо. Не залежно від того, що вони фі" зично відсутні – смисли, ідеї, філософія, які закладені в їхніх картинах, спонукають ських ідеологічних проєктів”, – зазнача" ють автори стрічки. Вони додають, що через популярну культуру – серіали, музику та телешоу – Росія формує образ “спільного культурно" го простору”, поступово витісняючи укра" їнські цінності. Під прикриттям популяр" ного контенту українцям нав’язувалися чужі стандарти та ідентичність. У той час, як українські артисти витіс" нялись з радіо і ТБ, російські гастролери займали сцени, ефіри та фестивалі. Це бу" ла не просто культурна конкуренція – це було систематичне знищення української культурної самоідентичності. “Російська культурна політика на укра" їнському напрямі була повністю інтегрова" на в загальну стратегію ліквідації україн" ської державності. Постріли ідеологічної зброї вражали не тіло, а мозок українців”, – стверджує автор фільму Олег Манчура. Шоубізнес став лише однією колоною російської інформаційної армії, її десан" том, а вже за ним поїхали танки. Автор фільму порівнює російську полі" тику з практиками Гітлера щодо аншлюсу Австрії. Спочатку відомство Геббельса ак" тивно працювало над тим, аби переконати австрійців, що вони не окремий народ, а
Пошта “СП” · “Зустріч із Олесем Солов’єм стала не лише нагодою поговорити з художником, а й справжнім відкриттям для нас”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Передплата за програмою “Зимова єПідтримка”

З грудня 2024 року українці отримають можливість використати 1000 гривень державної допомоги за програмою “Зимова єПідтримка” для передплати вітчизняних газет і журналів. Укрпошта спільно з Національною спілкою журналістів України вітають урядове рішення щодо включення преси до переліку послуг програми та закликають громадян підтримати українські друковані медіа. “Передплатити улюблені друковані видання через Укрпошту за програмою “Зимова єПідтримка” – це просто, зруч" но і корисно. Ви отримуєте доступ до ак" туальних новин і культурних подій, вод" ночас підтримуючи українське слово. Ами доставимо ваші газети чи журнали ту" ди, де ви є – у великі міста, маленькі се" ла, безпечні райони чи навіть на лінію фронту. Адже Укрпошта завжди поруч, у кожному населеному пункті нашої краї" ни”, – зазначає генеральний директор Укрпошти Ігор Смілянський. “Включення преси до програми єПідтримки – це стратегічно важливе рі" шення, яке допоможе зберегти і розши" рити читацьку аудиторію друкованих ме" діа. В умовах війни газети та журнали ви" конують особливу місію з інформування суспільства, тому механізм підтримки через стимулювання читацького попиту є надзвичайно актуальним”, – наголо" шує голова НСЖУ Сергій Томіленко. Оформити передплату можна в будь" якому відділенні Укрпошти, повідомив" ши оператора про бажання використати кошти єПідтримки. Доступні варіанти передплати – від одного місяця до року, з початком доставки від січня 2025 року. Важливо, що послуга доступна по всій території України, включно з прифрон" товими територіями. Укрпошта та НСЖУ закликають ре" дакції активно інформувати читачів про нові можливості передплати та проводи" ти роз’яснювальну роботу щодо механіз" му використання коштів єПідтримки. Редакція закликає підтримати акцію передплатою на тижневик “Слово Просвіти”!
Пошта “СП” · “Зустріч із Олесем Солов’єм стала не лише нагодою поговорити з художником, а й справжнім відкриттям для нас”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Як колонізували українців

24 листопада відбулась прем’єра філь" му"дослідження “Моя прекрасна колоні" зація” про те, як серіали та шоубіз пере" творювали українців на росіян. Про це по" відомили у пресслужбі телеканалу Еспресо. “Як за допомогою попси, телешоу та се" ріалів Росія “виховувала” українську ауди" торію та готувала війну, яким чином україн" ська культура все ж вистояла та чи справді ці зміни невідворотні – про це у докумен" тальному фільмі"дослідженні “Моя пре" красна колонізація”. Тепер фільм доступ" ний на Ютубканалі Миколи Княжицько" го”, – йдеться у повідомленні пресслужби. “У середині 90"х – на початку 2000"х Україна вибухає талантами, які дуже від" різняються від всесоюзних. Вони не боять" ся експериментувати, вони вільні, і вони співають українською: формується влас" ний культурний суверенітет. Але імперія вступає у боротьбу за вплив, застосовуючи цілий арсенал ідеологічних інструментів: серіали з меншовартісними українськими героями, витіснення україномовних пі" сень з ТБ і радіо як неформату, спокуси грошима та пряме фінансування проросій"
16 Театр · “Ми окрема нація зі своєю культурою, пам’яттю, поезією, зі своїми піснями, танцями, костюмами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Філософський всесвіт Василя Стефаника

Едуард ОВЧАРЕНКО У публікації використані матеріали, надані пресслужбою Театру Лесі Українки Фото із сайту театру Ровесник Лесі Українки, син заможних батьків, краківський студент, прогресивний письменник, адепт модної на Заході літературно-мистецької течії Василь Стефаник мав усі шанси прославити українське слово у світі і навіть – як стверджували сучасники – здобути Нобелівську премію з літератури, проте… З досі нез’ясованих причин у розквіті кар’єри Стефаник впадає у глибоку депресію і впродовж 15 років не пише жодного рядка. Чи були причиною мовчання наполегливі рекомендації влади писати на злободенні – корисні режиму теми? І чому письменник, який пожив по світових столицях, так переймався долею селян? Чому їхні переживання вважав суголосними своїм власним? Чому розглядав своїх героїв у моменти розпачу й безвиході? Чи нев такі хвилини оголюється глибинна суть людини, її нічим не неприкрашене і нічим не захищене єство? Історії Василя Стефаника про віддалені за часом події та далеких у часі людей і нині заворожують та хвилюють. Розхитуючи загальноприйняті норми моралі, балансують на межі потворності й краси, сліз і сміху, добра і зла, життя і смерті. Можливо, саме сьогодні – в час випробувань, в самому епіцентрі історичного зламу – філософія Стефаника та його герої знайдуть відгук і резонанс у глядацькій залі. Створений ним всесвіт дасть змогу осягнути таких нехитрих зовні, але безмежно складних за своїм духовним світом людей... Режисер-постановник Євген Храмцов не вперше ставить вистави за творами українських письменників. Його попередні постановки “Україна в огні” та “Украдене щастя” вже знайшли резонанс серед київської театральної публіки. – Невипадково вже втретє поспіль звертаюся у своїх постановках до української класики, – розповідає Євген. – Мені здається, що ми трохи завинили перед нею. Наші північні сусіди досі думають, що ми один народ. Аби їм заперечити, хотілося знайти свою ідентичність через українську класику – драматургію, музику, культуру загалом. Пригадую, як навчався на третьому курсі Університету імені Карпенка-Карого в майстерні Богдана Михайловича Бенюка. Ми ставили новели Стефаника. Я брав участь у новелах “Осінь” і “Злодій”. Тоді я ближче познайомився з творчістю цього письменника. Дехто називає Стефаника українським Шекспіром, тільки в прозі. І ця проза цікава для сценічного втілення. Вважаю, що у творах Стефаника справді вирують шекспірівські пристрасті. Гріх той же самий. Як він сприймає образ “Кам’яного хреста”, “Синьої книжечки”? Через своїх героїв, через новели намагався вирішити питання, що його хвилювали. І мене це теж почало турбувати. Ці питання, конфлікти знайшли в мені відгук. Тому звернувся до його творчості. Задум поставити виставу за творами Стефаника виник минулого літа. Потім спробував розкласти ці думки “по поличках”, а вже після цього підійшов з цією пропозицією до директора – художнього керівника нашого театру Кирила Кашлікова. Він сказав: “Робіть, я не проти”. Перечитав багато новел Стефаника, приблизно половина зних здалися мені більш театральними, зрозумів, як їх можна поставити в театрі. З них обирав ті новели, тема яких мене найбільше зацікавила. А потім дивився, хто з акторів Театру Лесі Українки міг би зіграти в цих новелах. Таким чином залишилися твори, що увійшли до вистави. З художником почали працювати ще взимку, а репетиційний процес розпочався влітку. Сам підбирав акторів. Надзвичайно всім вдячний, вони великі молодці. Звичайно, є ще куди рости і єщо там копати, бо це Стефаник. Такі ролі можна грати 30-50 разів, усю свою кар’єру і весь час знаходити щось нове. Хотілося б відзначити Олексія Поліщука (виконавець ролі Василя), Юрія Кухаренка та Віктора Семиразуменка (роль Проця у різних складах), Владислава Мелешка (Антін), Олега Замятіна (Іван), Марію Гончарову та Анну Снігур-Храмцову (Марія), Ольгу Нагірняк (Катерина), Анастасію Пісковець (Настя), Володимира Мішукова (Брат) та Валерію Саакян (Сестра). Сценограф вистави Пилип Нірод. Це наш перший досвід спільної роботи, з Пилипом дуже цікаво працювати. Тут у нас гра з тінями. Деякі описові речі з прози важко перенести до театру. Сьогодні глядачі у театрі дуже люблять візуальність і гарну картинку. Потрібно було підкреслити видовище, але щоб воно гармоніювало зі змістом і щоб це було красиво та естетично. Це ми намагалися зробити саме тінями. Перед нами стояло завдання розбити сценічний простір на чотири новели. У кожній з них є свій простір і своє світло, за межі яких хотілось би не виходити. У костюмах ми нічого не вигадували. Просто звичайні історичні костюми. Створити їх нам допомогли світлини тих часів. Історичні костюми – це неймовірна культура. Особливо подобаються костюми, які носили в західному регіоні Україні. Звісно, кожна область має свої особливості, але в інших регіонах було дуже багато чого знищено. У виставі велике значення мають пісні. По-перше, пісня – це наша історія. Пісні співали при народженні дитини, на весіллі, на похоронах. Це найбільший прояв лиха та біди, або щастя та радості. Пісня – це наше все. Театр – це емоційна історія і тут без пісні не обійтися. Вже думаю над своєю майбутньою виставою, можливо, це буде комедія, я ще на визначився. Але напевно знову звернуся до української літератури. Щоб ніхто знову не подумав, що ми є росіянами єдиним народом, нам у найближчі 10-20 років потрібно переважно ставити саме українські твори. Ми, українці, відрізняємося від поляків, литовців, білорусів. Але досі маємо комплекс меншовартості, якого необхідно позбуватися. Ми окрема нація зі своєю культурою, пам’яттю, поезією, зі своїми піснями, танцями, костюмами. Це потрібно пам’ятати і ні в кого нічого не позичати. Від початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки стали частіше звертатися до української класики. Новою такою роботою стала вистава “Стефаник. Новели” (за творами видатного письменника).
16 Театр · “Ми окрема нація зі своєю культурою, пам’яттю, поезією, зі своїми піснями, танцями, костюмами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Театр · “Ми окрема нація зі своєю культурою, пам’яттю, поезією, зі своїми піснями, танцями, костюмами”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин