Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ Ірина ОЛІЙНИК Фото автора Чорнобиль-Київ
Меморіальний комплекс “Зірка Полин”, який виріс посеред 25-ї Чорнобильської весни в зоні відчуження, має вигляд оази серед пустелі, яскравого вибуху поміж тьмяних фарб, повністю руйнуючи усталений стереотип самого поняття “меморіал”. “Зірка Полин” — це не інформаційно-дидактична, мертва й застигла експозиційна площина, а пульсуючий, вічно живий світ асоціацій, роздумів, мрій, ностальгії. Ось чому ви не знайдете тут екскурсовода, бо рухатиметеся за допомогою власної інтуїції, керуючись емоційним компасом. Заблукати тут важко, оскільки “Зірка Полин” — це музей і парк водній площині, автором якого є народний художник України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка Анатолій Гайдамака. Та краще все ж таки розпочати з метафоричного музейного буття, обрамленого силою-силенною лелек серед ядерних спалахів. Наступною особливістю музею є те, що ви не знайдете в ньому жодного інформаційного матеріалу про аварію 1986 року та її наслідки. “…народжені у віці хіросім”, ми й так багато знаємо про неї і в кожного з нас є свій власний Чорнобиль. До того ж ми усвідомили, за Ж.-П. Сартром, що “минуле” й “майбутнє” є ілюзією, оскільки постійно повертається в “тепер”. Тому, перетнувши символічну рамку дозиметричного контролю, маємо можливість у замкнутому метафоричному просторі, який матеріалізується в конкретних речах, погортати сторінки власної пам’яті, оскільки загальновідомо, що все у світі існує лише в тій мірі, в якій ти його сприймаєш. Опинившись у дзеркально сяючому просторі на крихкій прозорій естакаді, ти поринаєш у світ образів-символів, які акумулюються в єдину яскраву площину “спалахів пам’яті”, сформовану на підсвідомому рівні. Духовний простір матеріалізується тут шляхом накладання абстрактного й емоційного рівнів на предметний. В експозиції відсутні стенди, вітрини та чіткі композиційні схеми, проте відверто зримим є передчуття вибуху енергетичної системи в просторі й часі, до якого ви долучаєтеся, ставши самі частиною експозиції, перебираючи на себе закодовані емоції, та віддаючи свої власні. Увесь простір побудовано за колажним принципом згідно з конкретною естетичною програмою на Ґрунті самобутньої естетики оптимізму з легким серпанком світлого суму. Ця суміш життєлюбства з прихованим болем і гіркотою по вінця переповнена пластикою, музикою, яскравими фарбами, увібрала в себе всі види мистецтв. Вона вливається в полотна, де на різних рівнях переплелися лаконізм глибокого підтексту та умовність візерунків абстрактного мислення, обрамлені в декоративну символіку українства, з глибоким зануренням у знакову систему світових культур на рівні підсвідомості. Кожен має можливість тут відкрити око власної душі, пропустивши через себе зоряний простір, яблуневий шал, рушниковий потік, погойдати свої спогади в колисці, помріяти, посумувати, навіть поплакати. Ця символіка не є мертвим історичним начинням, а живою правдою реального дійства з ефектом 3D- шоу: віртуально-рукотворного та космічно-незбагненного, насиченого неземними енергіями, які стають джерелом варіацій-роздумів. У цій площині повністю відсутня енергія відчаю та скорботи, натомість під відео та аудіоряд триває процес очищення й моделювання свідомості. Саме в такий спосіб створюється ефект відчуття позачасових реалій, формується ідея ілюзорності земного буття й часу. А сам час у цьому просторі представлений так, що реальність у ньому має навіть різний темпоритм: котяться яблука — одна швидкість, колиски летять — інша, майорять рушники, розсипаються фотокартки, летять птахи — це вже інший ритм. Не лише час, а й сам простір символів не має конкретних координат і точок відліку: реалії світу показані, то з найближчого ракурсу, то з космосу, а то знаходимо їх під нашими ногами. Місце ж самої людини в ньому теж не є чітко визначеним: вона не жива, але й не мертва, речі наче є, але вони або в небі, або під землею. Єдина підказка до дії — це поетичні тексти, емоційні сплески, які мають на меті допомогти людині матеріалізуватися, відшукати саму себе, зібрати до купи в цьому безмірі й переосмислити власне життя. На території Меморіального парку ви не знайдете традиційних пафосних монументів. Метафора, вийшовши за межі Музею, розгортається далі на території комплексу. Дзвони на символічних твелах із реактора, як шана тим, хто назавжди залишився в Чорнобильській весні, і тим, хто й сьогодні тут через 25 років. Саме Третій Ангел, який “…засурмив і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин” (об. Св. Івана Богослова 8 (10,11), велично височить над Меморіальним парком. Парк — апогей Чорнобильського простору, вертикаллю якого є: земля — небо, а горизонталлю — дорога без кінця, як зв’язок між минулим і сучасним. На “Хресній дорозі” — 180 дороговказів населених пунктів, одні з яких реально вже не існують, залишаючись лише на картах пам’яті та в спогадах, інші існують лише умовно. Далі — Поштова площа, посеред якої дерево, що є уособленням Світового Дерева, тобто зменшена копія світобудови, яка традиційно асоціювалась із величезним деревом, верхівка якого сягала неба, а корені пекла. Верхівка дерева — наче голова людини, бо за іншими міфологічними уявленнями, всесвіт подібний до будови людського тіла. Голова — верхівка, ноги — корені, тіло — стовбур. Саме тут, на гілках цього Дерева життя, кожен, хто втратив 1986 року рідні домівки, може залишити свої ключі від них. Тут є можливість укинути листа в минуле до поштової скриньки під деревом або отримати там звісточку від когось із колишнього життя. Це символічне місце зустрічей і спогадів. Від Поштової площі дорога веде до композиції “В одному човні”. Перед нами постає катер — реальний учасник ліквідації наслідків аварії. Тепер він перетворився на підсвічник, де можна поставити свічку й помолитися біля нього за тих, хто відплив уже в інші світи. Різними мовами з вітрил лунає застереження: “Ми всі в одному човні!” Доказом того є події в Японії. Пам’ятний знак Хіросіма-Фукусіма, що є свідченням єднання в протистоянні небезпеці всієї земної цивілізації. Саме в цей день розпочинає своє життя Чорнобильський сад. Щойно висаджені на відкритому просторі квіти й дерева вселяють надію на те, що тут звучатиме музика гілок, напнуть свої білі вітрила вишні й сакури, все потоне в квітах. Символічним є те, що меморіальний комплекс відкривається на Світлому тижні, в час, коли світло Христового Воскресіння осяює Землю, в час єднання живих і мертвих. Він виринає в безмежно трагічному просторі як Великодня писанка в яскравому вибуху лелек серед ядерних спалахів.
ЖИВУ В МОСКВІ, АЛЕ Я УКРАЇНЕЦЬ!
УСМІХНЕНИЙ САТИРИК ОЛЕГ ЧОРНОГУЗ
НЕЗАБУТНІЙ ВІКТОР ЗАРЕЦЬКИЙ
ЯНГОЛИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ
Гаряча тема · “Роз’єднані й розсварені українці вкотре стоять на порозі…” · s. 2strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
— Те, що відбувається, що чинить клір Московського Патріархату, підпадає під заборони, що прописані в Європейській конвенції про збереження архітектурної спадщини. Москва нищила українську культуру, мову, нашу духовність в усі часи — від Петра до більшовиків, а про Путіна годі й говорити. Але ж є вже міжнародні правові норми, і під ними — підпис України. Держава наша, хто б не був при владі, мусить їх дотримуватись. Наруга над Михайлівською — це ще й грубе порушення статей 22, 23, 24, 25, 26, 29 Закону України “Про охорону культурної спадщини”. Варто порівняти вигляд церкви 1845 р. (її змалював тоді
Гаряча тема · “Роз’єднані й розсварені українці вкотре стоять на порозі…” · s. 2strona oryginału ↗ Микола ЦИМБАЛЮК
З ХРЕСТОМ І ХИТРІСТЮ
Рік 2009. Київщина. Переяслав-Хмельницький. За часів Київської Русі — головний південно-східний форпост держави. Нині — районний центр, місто-музей. Влітку, на території Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав”, у самому “серці” княжого граду, біля злиття річок Альти й Трубежа, поруч із Михайлівською церквою (колишній собор), зненацька виросло шатро (чи великий намет). Якісь люди час від часу стали проводити там богослужіння. Згоди, не те що письмової, — усної, з боку адміністрації заповідника ніхто їм на те не давав. 2010-го, після тривалої облоги, святі та божі без бою переносять свій стан до Михайлівської церкви. Щоби хоч якось узаконити свавілля, заручаються дозволом Міністерства культури. Благо, свої люди при владі. За якийсь час, остаточно оволодівши ситуацією, вірні Московського Патріархату на чолі з ієромонахом Анатолієм (як згодом з’ясувалося), не отримавши гідного спротиву ні з боку міської влади, ні з боку адміністрації музею, ні з боку переяславської громади — нащадків славних пращурів, повели далі переможний наступ. Із церкви викинули геть музей українського народного одягу Середнього Придніпров’я. А це — понад тисячу експонатів! Далі — більше. Окупували приміщення надбрамної дзвіниці і трапезної з келією. Відбили замок із дверей підземелля, що розташоване під законсервованим фундаментом будівлі ХІ ст., й навісили свій. Тим самим остаточно витіснили співробітників музею, перекривши їм будь-який доступ до місця роботи. Окрилені успіхом і з мовчазної згоди “батьків” міста, оголосили про створення там свого монастиря. Почали з освоєння навколишньої території, перебудови і добудови існуючої з 1743 р. культової споруди — Михайлівського собору.
НЕНАСИТНІСТЬ Але апетит, як кажуть французи, приходить під час їжі. Чи поглинання, когось чи чогось. Для кліриків Московського Патріархату ним стала спочатку Михайлівська церква, але на прицілі стоїть уже й Свято-Вознесенський собор. З останнім, щоправда, така собі “невеличка” проблема: з 1996 року, згідно з існуючими документами, зокрема, договору оренди, він належить УПЦ Київського Патріархату. Ось уже п’ятнадцятий рік у дзвіниці регулярно, як і належить, відбуваються богослужіння релігійної громади. У самому соборі поки що не правиться — миряни терпеливо чекають вирішення подальшої долі розміщеного там музею-діорами “Битва за Дніпро в районі Переяслава і створення Букринського плацдарму восени 1943 р.”. Однак московські отці, чи то пак УПЦ Московського Патріархату, нещодавно провели оглядини споруд — Свято-Вознесенського собору, його дзвіниці й прилеглого до нього колегіуму, де зараз розташовується музей Григорія Сковороди. Придивлялись і радилися. А 2 квітня ц. р. на сайті УПЦ МП виставлено записи із засідання Священного Синоду церкви. У журналі № 8 і №9 зазначено, що заслухано інформацію “Його Блаженства, Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України” і ухвалено “благословити відкриття Свято-Вознесенського чоловічого монастиря в м. Переяславі-Хмельницькому Київської обл.”. І те ж саме “…чоловічого монастиря Архистратига Михаїла”.
ГРОМАДА І ВЛАДА Стривожені парафіяни вдарили у дзвін, запідозривши злі наміри святих отців. Від одного з парафіян на ім’я депутата Переяслав-Хмельницької міськради Миколи Корпанюка надійшла заява. Він негайно виніс це питання на розгляд найближчої сесії. Втім, із певних причин його так і не поставили в порядок денний — із 38 депутатів “за” проголосувало лише 10 (представники правих у меншості). Заради справедливості варто зазначити, що свідома частина української громади і раніше не була байдужою до життя в місті. Так, ще торік, переяславці, обурені захопленням та руйнуванням чорноризниками Михайлівської церкви як історико-архітектурної пам’ятки, засипали листами-протестами, заявами різні владні інстанції. Партійні осередки, громадські організації, трудовий колектив НІЕЗ “Переяслав” зверталися до міського голови Олександра Шкіри, Київської облради, Міністерства культури тощо. 25 травня 2010 року відбулося велелюдне міське віче. У відповідь — німота, ніби усім високопосадовцям заціпило. Нещодавно депутати разом із громадським активом зібрали “круглий стіл” і прес-конференцію. Яке майбутнє чекає заповідник? Як діяти громаді? Яких культурних і соціально-економічних втрат зазнає місто? Про все це тримали раду переяслівці. Незважаючи на недугу, взяв участь у ній і колишній генеральний директор національного заповідника, відомий науковець, Герой України Михайло Сікорський.
ПОЗИЦІЯ НЕБАЙДУЖИХ Ось лише кілька уривків із численних виступів: Микола Корпанюк, доктор філологічних наук, професор, депутат міськради:
— Те, що відбувається в Переяславі, — не випадковість. За цим свавіллям бовваніє образ Московського Патріарха Кіріла. Москва будь-що прагне реанімувати ідею “Третього Риму”, тобто перейняти зотлілу велич колишньої Римської імперії. І утвердити та розширити свою — Російську. Це не просто марення щодо світового панування, це — конкретна політика. Як це робиться, ми бачимо на власні очі у нашому місті. І на свою церкву вони покладають неабиякі надії духовного впокорення народів, насамперед — українського. Бо без України, як вони говорять, не може бути великого “русского міра”. Звідси і намагання відродити міф російськоукраїнської дружби. Але засоби — хрестом і розбоєм — видають їх з головою… О. Михайло Трускавецький, настоятель Свято-Вознесенської парафії УПЦ КП: — Музейна спадщина міста — безцінна матеріальна й духовна культура. Церква — душа народу. Чим душу його наповнюватимуть — любов’ю, прагненням до прекрасного, шаною до свого народу, держави — таким буде наше майбутнє. Абсурдно було б сподіватися, що українська душа, зорієнтована на сьогоднішні російські цінності, збережеться як неповторне Боже творіння. УПЦ Київського Патріархату проти ворожнечі між братами-українцями, бо розуміємо — події з Михайлівською церквою і не тільки, то не від Бога. Прозріймо, дорогі брати і сестри!.. Валентина Нікітіна, молодший науковий співробітник меморіального музею Г. Сковороди: — Я понад сорок років свого життя віддала музейній справі. Сьогодні мені боляче дивитися, що відбувається, як наша багатолітня справа зводиться нанівець. Повірте — наші артефакти, експозиції справді безцінні. А що буде з музеєм Сковороди, якщо вони доберуться і до Свято-Вознесенського, мені важко навіть уявити. А там же унікальна (до тисячі томів) збірка стародруків… — Микола Товкайло, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАН України:
Тарас Шевченко), і які халабуди понабудовували ті, що її захопили, і все стане зрозуміло. Так можуть чинити лише окупанти… Тарас Нагайко, кандидат історичних наук, голова громадської організації “Переяславський скарб”: — Якось зайшли ми зі студентами, щоб оглянути давньоруський фундамент біля церкви. Підіткнувши рясу, притьмом вискакує настоятель і давай нас лаяти і виганяти. Тут же зателефонував по мобілці, за кілька хвилин підлетіла іномарка, вискочили дебелі, стрижені хлопці… Добре, що одного із них я знав. А то непереливки було б і мені, і дітям. І все
Вознесенський собор у Переяславі це на території державного заповідника, а не приватної фірми. За якийсь рік ми втратили уже два музеї. На черзі ще три. Хто за це відповідатиме?.. Наталія Заїка, голова Переяслав-Хмельницької міськрайонної організації “Просвіта”: — Складається враження, що в нас нема Української держави, що каліфам при владі наша культура чужа й ненависна. Що творять із нами, чи то в селі, чи то в місті, можна назвати одним словом — варварство. Але хай знають: голови ми не схилимо. Забракне власних сил, звернемося до демократичних сил України. Історико-культурна спадщина Переяслава — то цінність усього народу…
БОГ ДАСТЬ ТЕ, ЩО МИ САМІ ЗРОБИМО Сьогодні все дужче й рельєфніше проступає ота агресивна сутність і мета політиканів від релігії на тлі “русского міра”. Це бачить всякий, хто має незашорені очі. Коментуючи перший візит Патріарха Кіріла в Україну, відомий російський політик і правозахисник Валерія Новодворська відверто сказала, що це була спроба політичного розколу на релігійному ґрунті. “Це був суто політичний жест, інспірований зовсім не християнами, а Луб’янкою і Кремлем”. Звісно, переважна більшість пересічних мирян скептично ставляться до подібних заяв. Але ось найсвіжіші факти. Нещодавно прихильники Московського Патріархату, що зібралися були в Києві, звернулися до В. Януковича, Кабміну і Верховної Ради з проханням надати їхній (московській) церкві статус головної. А ще — відмовитися від інтеграції в “чужу та ворожу структуру” — Євросоюз. Це не перший приклад відвертого втручання УПЦ МП у світські справи. У Києві, приміром, стверджують, що вони мають зараз дві влади — міськдержадміністрацію і московську церкву. Остання навіть вивищується, домінує. Інакше чим пояснити свавілля і непідсудність святих і божих, які творять розбій у столиці? Тільки останнім часом ними в порушення всіх містобудівних норм і правил поставлено церкву в парку “Юність” на Борщагівці, біля мосту Патона тощо. Уже виставлені шатра біля фундаменту Десятинної церкви (що в центрі “княжого” граду) і в Маріїнському парку біля українського парламенту. Коло ось-ось замкнеться, і результати облоги не важко передбачити. Заколисані ідеологічною колискою “русского міра”, приспані мантрами “єдіной і нєдєлімой”, роз’єднані й розсварені українці вкотре стоять на порозі… Хресного знамення і молитви “Хай мине мене чаша сія” надто замало. Безперечно, за словами великого українського патріота Євгена Чикаленка: “Буде те, що Бог дасть. Але Бог дасть те, що ми самі зробимо!”.
P. S. У ніч на 26 квітня Патріарх УПЦ МП Кіріл і Блаженніший Митрополит цієї ж церкви Володимир відслужили панахиду за загиблими ліквідаторами наслідків аварії на ЧАЕС. Того ж дня ввечері в Переяславі-Хмельницькому зібралось українське народне віче “Не допустимо духовного Чорнобиля!”. Учасники — представники демократичних партій, депутати міськради, працівники Національного заповідника протестували проти знищення Національного заповідника “Переяслав” і передачі історико-культурних пам’яток — стародавніх церков і соборів в руки УПЦ Московського Патріархату. Вічевики вимагають повернути українському народові захоплене і засудили очільників Київської обласної і Переяслав-Хмельницької міської влади, які не тільки умили руки, ай усіляко сприяють антидержавним, протизаконним діям святих та божих.
Михайлівська церква в Переяславі. 1845 р. Акварель Т. Шевченка
Свята справа · “Після Чорнобиля, а тепер Фукусіми, час полишити ілюзії про “мирний атом”. · s. 3strona oryginału ↗ Петро АНТОНЕНКО Фото автора
Володимир УДОВИЧЕНКО, міський голова Славутича, доктор технічних наук: — Славутич почали будувати тому, що тодішнє місто будівельників і працівників атомної станції — Прип’ять — назавжди стало мертвим містом. І після рішення влади СРСР продовжувати експлуатацію ЧАЕС і водночас ліквідовувати наслідки аварії, спеціально для обслуговування станції й створили нове місто. На території Чернігівської області, яка виявилася менше забрудненою внаслідок аварії. А адміністративно Славутич було включено до Київської області. Вже восени 1986+го почалося його будівни+ цтво, а 1988+го було вручено перші ордери новоселам. Щодо Прип’яті, колись чудо+ вого, квітучого, нині мертвого міс+ та, до нього варто ставитися як до символу поразки, і не лише Украї+ ни, а й людства загалом. І Фукусі+ ма в Японії це підтверджує. А Сла+ вутич мав би стати і став символом відродження: як зразок місцевого самоврядування, приклад вдалої економічної моделі самого міста і пов’язаного з ним доволі бідного регіону — Чернігівщини. Розвиток міста допомагає відроджувати на+ ше занедбане українське село. Во+ но в тяжкій ситуації, особливо ра+ йони, що постраждали від аварії. А це, нагадаю, 100 тисяч квадратних кілометрів, в основному, в Україні, Білорусі, Росії, 5 тисяч населених пунктів, 5 мільйонів мешканців. Ми обрали для Славутича модель міста з високими соціальними стандартами, розвинутою інфрас+ труктурою. На прикладі цього тех+ нополісу прагнули показати, як саме має відроджуватися постраж+ далий регіон. Досить ефективно реалізували проект вільної еконо+ мічної зони, створили привабливі умови для підприємництва. І якщо в багатьох подібних невеликих містах чекають лише дотацій, пре+ ференцій від держави, то в нас власні прибутки від економічної діяльності вже вдвічі перевищили такі преференції. Сподіваємося, років за 10—20 цей бідний край бу+ де зовсім іншим. Звісно, за під+ тримки держави. Вдалий приклад є: щойно завершена реконструк+ ція автотраси від Чернігова до Чорнобиля, із заїздом у Славутич, що дуже важливо для наших місць. Причому це міжнародна траса, нею їдуть із Білорусі, Прибалтики. А філософію підходу до енер+ гетики треба кардинально зміни+ ти. Так, нам дуже потрібна елек+ троенергія. Та на першому місці безпека. Якщо поки що не може+ мо її гарантувати, треба, крім ядер+ ної, залучати інші види енергії. Ще один суттєвий момент: чим енергоефективнішим буде виробництво, тим меншою буде потреба в електроенергії. Славу+ тич став одним із чотирьох міст країни, які заснували Асоціацію енергоефективних міст, ми долу+ чилися й до такої європейської асоціації. А закриття ЧАЕС спо+ нукало нас саме до ефективного використання енергії. Для прик+ ладу всього дві цифри: до закрит+ тя станції місто споживало 41 мільйон кубометрів газу, за мину+ лий рік лише 22 мільйони. Світ тісний. Маємо об’єднува+ ти зусилля. Але чомусь зник Між+ народний Чорнобильський центр. Невже зник інтерес до надзвичай+ но важливих досліджень? Тому за+ раз, може, разом з Японією, варто відновити роботу центру. Після Чорнобиля, а тепер Фу+
кусіми, час полишити ілюзії про “мирний атом”. І витрати на без+ пеку атомних станцій, а особливо на ліквідацію наслідків аварій, цілком співмірні з інвестиціями, які б дозволили повністю пере+ йти до неядерної енергетики. Олег ІЗЮМЕНКО (Швеція), координатор міжнародного екологічного руху 350.org.: — Кілька тижнів тому я уваж+ но слідкував за черговими міжна+ родними перемовинами щодо клімату Землі, які проходили в Бангкоку. І, на жаль, зробив не+ втішний висновок: ситуація з ви+ кидами в атмосферу і далі загро+ жує людству. Нещодавно опри+ люднено прогноз змін клімату і в Україні, він теж тривожний. За+ грожують вашій країні і нові по+ токи біженців із країн, де внаслі+ док змін клімату люди не зможуть себе прогодувати. А уряди бага+ тьох таких країн демонструють нездатність забезпечити нор+ мальне життя громадянам. Де ж надія на краще? Вважає+ мо, це залучення найширших верств населення до руху за збе+ реження клімату, тиск на своїх політичних лідерів із вимогою ре+ ально подбати про збереження клімату. Наш екологічний рух збільшився в останні два роки і в Україні завдяки ентузіастам, гро+
мадянам, які розуміють: так далі розвивати економіку не можна! А щоб згуртувати людей на захист клімату планети, ми проводимо Всесвітні дні дій. Наступний зап+ ланований на 24 вересня. У цей день під назвою “Планета в русі” в Україні й світі відбудуться мар+ ші, мітинги, забіги на роликах, скейтах, рух на різних видах транспорту, що не потребує орга+ нічного палива. Микола СЯБЕР, радник ВАТ “Центренерго” вказав на дуже серйозну проблему — шкідливі викиди не лише атомних, а здава+ лося б, ще більш “мирних” теп+ лових електростанцій, які, влас+ не, й становлять основу енерге+ тики України. Дещо тут робиться з модернізації виробництва, кон+ тролю за якістю пального для станцій, насамперед вугілля. Але роботи непочатий край. Інша проблема — нагромадження ве+ личезної кількості відходів ТЕЦ у вигляді шлаків, попелу. Зараз це лише нове забруднення довкілля, хоч у світі ці відходи вже вико+ ристовують для шляхових робіт, виробництва будматеріалів. Час би це активніше робити й нам. Ігор ЧЕРКАШИН, почесний президент Асоціації “Фонд енергоефективних інвестицій”: — У всіх на вустах два слова —
“Екологія, енергоефективність”, та мало хто щось робить. Ось у державі ухвалено екологічну стра+ тегію. Що ми там бачимо? Що до 2025 року ми повинні в країні збільшити долю відновлюваної енергетики на 50 відсотків до ба+ зового рівня. Красиво звучить? Прекрасно, якщо не знати, що наш нинішній базовий рівень… менше одного відсотка. Отже, більш як за 10 років ми досягнемо долі відновлювальної енергетики “аж” у півтора відсотка, в той час, як у Європі вже зараз виходять на рівень 7—10 і більше відсотків. То про яку заміну атомної енергети+ ки іншими видами ми можемо го+ ворити? Або другий постулат: по+ ліпшити енергоефективність ук+ раїнської економіки на 25 відсот+ ків. Знов+таки до базового рівня. Це при тому, що цей рівень (щодо рівня ВВП) у нас втричі нижчий, ніж в Європі. Тому треба розроби+ ти чіткий план і заміни ядерної енергетики, і високої енергое+ фективності й вимагати від влади його виконання. Треба під цей план робити відповідні інвестиції. Натомість у нас розпорошуються державні кошти. Ухвалюється екологічна доктрина, за якою екологічного майбутнього у краї+ ни нема, альтернативи традицій+ ним спалюваним енергоносіям нема, реальної енергоефектив+ ності нема. Проте, як мантри, бу+ демо повторювати гасла про аль+ тернативну енергетику, викорис+ тання зарубіжного досвіду. Давай+ те спершу розберемося, куди і як нам іти? Олександр НІКИТЕНКО, заступник начальника управління Академії медичних наук України: — Після Чорнобиля ми маємо ще один тривожний дзвінок з Японії, який свідчить про загрозу, яку її несе атом. І ми маємо абсо+ лютно чіткі наукові дані щодо цього. Але треба ставити питання ширше: удару по здоров’ю людей завдають багато чинників, зокре+ ма викиди теплових станцій, про+ мислових підприємств, транспор+ тних потоків, особливо у містах. Або стан питної води, яка давно не вкладається в нормативи. Має+ мо цілий комплекс несприятли+ вих факторів, притаманних Укра+ їні і всій планеті. І саме на них треба звернути серйозну увагу. І, очевидно, що треба об’єднувати й зусилля всіх, причетних до еколо+ гії, здоров’я людини. Поодинці ми нічого не зробимо. Талят Мусаліб оглу АЛІЄВ, Надзвичайний і Повноважний Посол, колишній Посол Азербайджану в Україні, доктор філософії, кан+ дидат політичних наук: — Коли 1986 року трапилася Чорнобильська катастрофа, лю+ ди не розуміли, наскільки небез+ печний цей невидимий ворог, “мирний атом”, наскільки з цим атомом треба чітко, обережно працювати. І ось після трагедії на Фукусімі в Японії люди таки ж побачили, що незалежно від того, в якому куточку Земної кулі це відбувається, воно може завдати величезної шкоди всьому світові. Тому світова співдружність сьо+ годні повинна абсолютно перег+ лянути свою політику і зробити все, щоб більше не трапився ні Чорнобиль, ні Фукусіма. А нау+ ковця і політикам України теж варто переглянути підхід щодо своїх атомних станцій, враховую+ чи, що вони були побудовані в радянський період, а це найстарі+ ші проекти, які показали свою ненадійність. Одночасно варто подивитися взагалі, чи так уже важливо розвивати ці станції за+ раз, будувати нові реактори? У світі, зокрема в Європі, шириться рух протесту людей не лише про+ ти будівництва нових станцій, а й проти продовження роботи існу+ ючих. І маючи інші види енерге+ тики, можна зупинити ці станції. Драгомір ДЖАМБАРЗКІ, рад+ ник Посольства Республіки Болга+ рії в Україні: — Екологія — це той пріори+ тет, який не підлягає сумніву. Я за фахом фізик, до того, як перейти на дипломатичну службу, працю+ вав у промисловості. Був при+ хильником мирного атома. Але після того, що нещодавно трапи+ лося в Японії, маю дуже великі сумніви щодо ядерної енергети+ ки. А в нашій країні теж є плани будувати атомну станцію. На жаль, альтернативна енергетика, за якою майбутнє, поки що доро+ га, ми купуємо таку електроенер+ гію за досить високою ціною. Ядерна енергія поки що дешев+ ша. Однак цілком підтримую думку, що саме альтернативна енергетика — наше майбутнє. І треба, не шкодуючи коштів, спрямовувати сюди інвестиції. Саме за цим майбутнє.
У столичній агенції “Укрінформ” Українська конфедерація журналістів провела “круглий стіл”, присвячений 25-річчю Чорнобильської катастрофи. В заході під назвою “Проблеми екології — тривога світу” взяли участь науковці, представники громадських екологічних організацій, державних структур. Йшлося і про трагічні наслідки аварії, і про те, чи стало це, як і події в Японії, уроком для людства, чи спонукало до абсолютно нового екологічного мислення? Чи не надто похапливо людство береться за освоєння новітніх технологій, не дослідивши належно можливих ризиків для планети? Чим і як швидко ми зможемо замінити ядерну енергетику? Ось основні моменти обговорення.
Свята справа · “Після Чорнобиля, а тепер Фукусіми, час полишити ілюзії про “мирний атом”. · s. 3strona oryginału ↗ Президент України Віктор Янукович запевняє, що держава докладе всіх зусиль до покращення життя ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС. Про це Глава держави заявив у зверненні до Дня Чорнобильської трагедії.
“Згадаємо пожежників, міліціонерів, військових, авіаторів, енергетиків… Вони врятували світ від значно масштабнішої катастрофи і ми вдячні їм за це”. “До 26 квітня 1986 року світ мав ілюзію власної безпеки. Після цієї дати ніхто і ніде не може бути впевненим у безпечному завтрашньому дні. І події на японській АЕС “Фукусіма-1” лише підтвердили цю гірку правду життя”, — нагадав Президент. “Ми заплатили за спокій планети життями і здоров’ям тисяч співвітчизників. Ми витратили на ліквідацію наслідків катастрофи десятки мільярдів бюджетних гривень. Ми вивели діючі потужності Чорнобильської АЕС з експлуатації і цим виявили світу добру волю”. Президент зазначив, що Чорнобиль став викликом планетарного масштабу, і гідну відповідь на цей виклик може дати лише об’єднана світова спільнота. Він також нагадав, що нещодавно у Києві відбулася міжнародна донорська конференція, учасники якої сформували Чорнобильський фонд розміром близько 550 млн євро, який піде насамперед на будівництво нового укриття над зруйнованим енергоблоком ЧАЕС. “Окрім того, ми маємо домовленості з партнерами про додаткове фінансування всіх запланованих заходів. Надані Україні гарантії дозволяють збудувати безпечне укриття над четвертим реактором до 2015 року”. 26 квітня в Україні відбулися меморіальні заходи, приурочені до 25-х роковин аварії на Чорнобильській АЕС. У заходах взяли участь Президент України Віктор Янукович та Президент Росії Дмитро Медведєв. Глави держав заклали перший камінь у фундамент майбутнього пам’ятника ліквідаторам наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, а також оглянули експозицію музейного комплексу меморіалу. Автор експозиції музею художник Анатолій Гайдамака розповів Главам держав про задум її створення та хід практичної реалізації.
По-сусідськи · “В країні повинна домінувати одна державна мова, тому що крепами держави слугує розум і мова суспільства”. · s. 4strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
Фотоколаж Олеся Дмитренка вимогливу роботу” і керівних ор+ ганів ФНКАУР, і про грубе зне+ важання в Російській Федерації правами українців — освітніх, культурних, а відтак і про знева+ жання політичних прав. Особли+ во рельєфною та очевидною стає дискримінація українців у Росій+ ській Федерації порівняно з тим, що завжди мали і мають росіяни в Україні. У нормальній європей+ ській країні того позивача, заяву якого розглядав аж таки сам (!!!) Верховний суд РФ, мабуть, зап+ росили б куди слід і розумно по+ яснили б справжню ситуацію з реалізацією прав українців у РФ і росіян в Україні. Щоб людина усвідомила свою ксенофобську хворобу повною мірою. Не ста+ лося. Більш того, МЗС і посольс+ тво України в РФ “засюсюкало” цю справу прямо+таки з пієтетом героя Жванецького: “Лиш би не було війни!”. Вважаю непотрібним нагаду+ вати весь перелік проблем укра+ їнців у Російській Федерації. Усе це добре знають і там і сям. Одні плетуть інсинуації, другі сюсюка+ ють. Це свідчить лише про низь+ ку цивілізаційну культуру т. з. елі+ ти, нерозуміння рушійних сил розвитку суспільства і виробни+ чих сил, а відтак приреченості народів Росії і України на застарі+ лі вади: “хотіли як краще, а ви+ йшло як завжди” — низький рі+ вень життя. Культура відстала. Згадую слова директора німець+ кої школи з Тюрінгії фрау фон Берг у відповідь на слова канцле+ ра ФРГ Ангели Меркель про краху Німеччині політики полікуль+ турності: “Я не проти того, щоб діти мігрантів вивчали свою мову. Але в країні повинна домінувати одна державна мова, тому що крепами держави слугує розум і мова суспільства”. Українці в Ро+ сії знають і розуміють цей давній постулат. На жаль, цього не розу+ міють росіяни в Україні, люди да+ леко не європейської культури. Дві діаспори — два різних світо+ гляди. І річ тут не у протилежних курсах: “помаранчевих” — на за+ хід, а “голубих” — на схід. Пот+ рібно думати про те, що мільйо+ нам людей і в Україні, і в Росії не відомі стандарти Європи — сво+ бода слова, справедливий суд, вчасне і якісне лікування, високі соціальні стандарти. Один росія+ нин, що переселився разом із дружиною+німкенею в Німеччи+ ну, в чарівне місто Горліц, був уже хворий на рак. Перед госпіталіза+ цією він просив свою дружину і дітей перевезти його тіло на бать+ ківщину й там поховати. Однак у лікарні росіянин прожив ще три+ валий час і вражений ставленням до нього персоналу і всіх людей та рівнем лікування, він попро+ сив свою сім’ю: “Залишіть мене в землі цих добрих людей!”. “Нигде нет столько святых, сколько на Руси”, — твердить ро+ сіянка похилого віку на радіо “Свобода”. Перепрошую росіян+ ку за нерозуміння цієї статисти+ ки, але хотів би знати: а що, по+ казник числа святих у Російській Федерації свідчить про особливі права всіх росіян у Росії і за її ме+ жами сущих? Таких прав не існує. На мій погляд, велике число свя+ тих у тій “Святій Русі” може свід+ чити лише про велике число грішників і велику потребу спо+ кути, покаяння решти громадян тієї віртуальної “Святої Русі”. Та+ кий закон полярності.
По-сусідськи · “В країні повинна домінувати одна державна мова, тому що крепами держави слугує розум і мова суспільства”. · s. 4strona oryginału ↗ Оксентій ОНОПЕНКО, м. Москва
Шляхетний страждає від своїх вад, а не від вади визнання. Конфуцій.
Патріот бажає, щоб мета роду людського спершу була досягнута тією нацією, до якої належить він сам. Українська нація щаслива іменами праведників: святих от+ ців Києво+Печерської Лаври і князя Ярослава Мудрого, Яна Вишатича і Нестора Літописця, Юрія Котермака+Дрогобича і Петра Могили, Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, Івана Франка і Лесі Українки, Миколи Куліша і Агатангела Кримського, Олек+ сандра Довженка і Олеся Гонча+ ра, Василя Симоненка і Василя Стуса … Українці вживають чи не най+ краще означення свого патріо+ тизму: “щирий українець” — правдивий, нелукавий, відвертий, вірний, чистий, сердечний, при+ вітний, гостинний. Про Україну і щирість українців в історії дуже багато яскравих свідчень. Років двадцять тому мені самому дове+ лося почути в телевізійній пере+ дачі німецької ARD слова одного з німецьких політичних оглядачів про Україну: “Коли я приїжджаю з Москви в Київ, я почуваюся тут як в Європі”. З ним погодився його співрозмовник. “Вони хазяйновиті і їм влас+ тива щирість. Як їхня мова, вони прості й відкриті. Іноді вони лас+ каво простодушні. Ймовірно, свою щирість вони виявляють то+ му, що прагнуть такого ж став+ лення у відповідь. Така риса цих людей характеризується гарним словом “лагідність”, за якою, здається, приховується хитрість, або хитруватість. Вони гордовиті самі по собі, але їхня гордість земна. Вони не цураються у собі чогось провінційного. І не забу+ вають: щоб мати майбутнє, необ+ хідно знати минуле. Для них все це зрозуміло, так само як і для ін+ ших, як тільки вони починають спілкуватися”. Читач одразу скаже: “Це про українців написано!”. І так, і ні. Це було сказано про мешканців Саксонії. Я люблю бувати серед людей цієї землі. Ось і влітку минулого року я жив в Оберлаузіці, що зай+ має частину західної Сілезії і схід+ ної Саксонії між кордонами Польщі і Чехії. Тут, де беруть по+ чаток струмки Шпреє, знахо+ диться містечко Еберсбах. По всій Німеччині від землі Баден+ Вюртемберг до землі Сілезії існує більше двадцяти містечок і селищ із такою назвою, з них — до де+ сятка в Саксонії. Еберсбах біля Любау, в якому раніше прожива+ ло 13 тисяч, а нині проживає 8 тисяч мешканців (багато з них переїхали на роботу в західні зем+ лі), розкинувся на схилах і в до+ линах між чотирьох гір, покритих тисовими лісами — Хайнберх, Гутберг, Шлехтеберг та Котмар. Шпреє витікає з густого лісу на схилах Котмара. Десь тут та в роз+ палинах Судет, здається, ще й сьогодні живе дух легендарного Рюбецаля. А в свята над усіма бу+ дівлями містечка майорять жов+ то+сині історичні прапори цієї землі. Містечко Еберсбах лежить упритул до кордону з Чехією. З чеського боку з ним межує міс+ течко Жирков, менш заможне і тому менш охайне. Німці ходять у Жирков, щоб там посмакувати чеськими стравами, пивом, або купити цигарки, бо там усе це де+ шевше. У свої приїзди в Еберсбах я мешкаю в історичному маєтку фрау Гензель і пана Гензеля, що на Георгсвальдерштрассе. Фрау Гензель більше сорока років пра+ цювала вчителькою молодших класів і вже давно на пенсії. Але залишається невтомною активіст+ кою місцевої громади, співає в хорі й не пропускає жодної репе+ тиції. Пан Гензель підтримує в доброму стані велике господар+ ство. Мені подобається проводи+ ти вечори в колі цих щирих лю+ дей та їхніх сусідів. Бувало, наше спілкування, іноді з піснями, триває допізна. Для мешканців Оберлаузіца притаманне делікатне ставлення до інших народів. Так склалося, що ці землі століттями були аре+ ною війн: феодальних, релігій+ них, міждержавних. Минуле для місцевого населення — не тільки в підручниках історії, а й чинник для повсякдення. І тому пан Ген+ зель якось сказав: “Я вважаю, що на чеській землі, до чехів я зо+ бов’язаний звертатися чеською мовою. Я знаю, що їм це приємно і мені — теж. Така поведінка слу+ гує запорукою добрих відносин”. Його поведінка і слова були ска+ зані щиро. Якось у післяполудневу пору я сидів на відкритій терасі гос+ тинного дому, що знаходиться на горі Хайнберг. Двоповерхова бу+ дівля з рестораном та з кімнатами для проживання гостей на пер+ шому поверсі — улюблене місце для проведення тут сімейних, службових урочистостей не тіль+ ки мешканців Еберсбаха, а й усієї округи, сусідніх чехів та, навіть, поляків. Усякому прибутку, при+ ватному чи общинному, тут спри+ яють усі мешканці. Тому що все йде на користь містечка — гарно+ го, чистого, затишного. І може, ще й тому люди тут завжди при+ вітні й охочі допомогти кожному. Сонце вже опускалося над го+
рою Шлехтеберг, коли до мого столу підійшов статечний чоловік старшого віку і, запитавши дозво+ лу, підсів навпроти. Виявилося, релігійна община з сусіднього Нойгерсдорфа зібралася в ресто+ рані, щоб провести на відпочинок свого старосту. Слово за слово, наша розмова від погоди переки+ нулася на тогочасну політику. — Гляньте, — сказав він, по+ рухом руки показавши на низькі стовпчики по кордонній межі, що пролягла схилом гори, на якому в ті дні лежали пузаті валки сіна, а під однією зі старих лип лі+ ниво помахували хвостами четве+ ро породистих коней — за сто ро+ ків тому тут був кордон з Австрі+ єю. А нині — з Чехією. Все б нічо+ го, якби після відкриття кордонів ми не мали клопоту з циганами. — Я знаю, мені розповідали, — сказав я, на що зразу відреагу+ вав мій співрозмовник. — Чому розповідали? Ви що не тутешній? — Ні. Я з Москви. — Ви? З Москви? Та не може цього бути! — сполошився чоло+ вік ще й тому, що хвилинами ра+ ніше він критично охарактеризу+ вав розгул марнотратства росіян. — Я живу нині в Москві, але сам я українець. — О, Україна, Білорусь — кра+ їни європейські. І народи теж — європейські. — А як Ви це визначаєте? — запитав я. — Знаєте, з простоти спілку+ вання. Ви — цілком вільна у суд+ женнях людина і, водночас, ви залишаєтеся чутливим і шануєте гідність та свободу іншої людини. Я відчуваю щирість розмови і не+ демонстративну повагу до спів+ розмовника. Для європейців усе це природно. Сонце вже сховалося за горою і я, подякувавши моєму співроз+ мовнику за спілкування, попро+ щався. Не хотілося турбувати тривалою відсутністю моїх дбай+ ливих господарів. Щодо Москви. В Москві я живу вже більше сорока років. У радянські роки Москва, здається, була більш європейським містом. Відчуття європейськості виника+
ло тоді завдяки присутності тут, хоч би на екранах телебачення, представників Прибалтики, Біло+ русі, Молдови, України, країн т. з. соціалістичної демократії. У ті ро+ ки важко було уявити той рівень ксенофобії, що нині побутує в Москві. І то не тільки в побуті, а й у пресі, на телебаченні, навіть у державних установах (інородців, зокрема українців, на посади в державні установи не беруть, а на державну службу — й поготів). Незважаючи на гучні міжна+ родні події, присутність тут пред+ ставництв іноземних фірм та оз+ наки розкоші в рекламі, в крам+ ницях чи на людях, Москва не стала більш європейським міс+ том, про що, піднімаючи тости, лестячи господарям говорять гос+ ті міста, мовляв, “Как похорошел город!”. Де вже там? Нині Мос+ ква — місто марнотратства і мар+ нослів’я. А ще сьогодні Москва стає містом східних народів: при+ биральники в дворах і в торгових комплексах, на будовах, у тран+ спорті, на вулицях загалом — ви+ хідці звідти. В Україні чули про останні події навколо Бібліотеки україн+ ської літератури та про судові справи щодо ліквідації україн+ ських самодіяльних організацій — Федеральної національно+ культурної автономії українців Росії та Об’єднання українців Росії. Судили за чесну констата+ цію становища українців у Росій+ ській Федерації на радіо “Свобо+ да”, а ще — за вшанування жертв Голодомору в рамках заходів, які проводилися зокрема й з ініціа+ тиви Посольства України в РФ. Нічого протиправного. Чесно кажучи, діяльність керівних ор+ ганів українців Росії заслуговує на критику швидше за бездіяль+ ність, а не за “політичний крен” у їхніх словах чи діях. Не маючи хоч би якої матеріальної бази, га+ зет, радіо, телебачення або фі+ нансових можливостей, органи правління, низові громади ОУР чи ФНКАУР не мали можливос+ тей для здійснення своїх статут+ них прав та обов’язків, не те що позастатутних. Тому можна було говорити про “не наступальну, не
Мова єдина · “Запровадження принципу вільного вибору мови навчання провокує конфліктність на мовній основі”. · s. 5strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
кціонувало лише 204 школи, у яких кількість учнів становила 34,6 тис., а це 5,7 % загальної кількості учнів. Наприкінці 1980-х років школи з українською мовою навчання були тільки в сільській місцевості. Робота, проведена з розширення сфер застосування української мови як державної в багатонаціональному регіоні після прийняття 1989 року “Закону про мови УРСР” дає змогу простежити досягнення позитивних результатів, зокрема в освітній системі. Наведемо останні результати: за даними управління освіти Донецької області, в 2008—2009 навчальному році на території області працювало 1106 навчальних закладів середньої освіти із загальною кількістю учнів 34 4191. З українською мовою навчання — 741 навчальний заклад (67 %), де навчалося 138 802 учні (40,3 % загальної кількості учнів Донецької області). У 2009—2010 навчальному році на території області працюють 1099 навчальних закладів середньої освіти із загальною кількістю учнів — 340 667 осіб. З українською мовою навчання — 750 навчальних закладів (68,2 %), у яких навчається 147 570 осіб (43,3 % загальної кількості дітей шкільного віку, що на 3 відсоткові пункти більше, аніж у 2008—2009 навчальних роках). Використання мов в освіті — це надійний показник реального суспільного статусу мов та їхніх перспектив у майбутньому. Варто наголосити, що українська мова серед українськомовного і російськомовного населення з часом стає престижнішою. У суспільній свідомості поступово підвищується показник її комунікативних якостей і естетичної цінності, спинився процес зниження “лояльності” щодо української мови — посилюється мовно-національна свідомість українців, а також представників інших етносів. Цікаво, наскільки зміцняться позиції української мови, якщо, згідно із законопроектом, “в усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечуватиметься вивчення державної і російської мов”. Чи обсяг вивчення російської мови визначатиметься місцевими радами, відповідно до законодавства про освіту і з урахуванням поширеності цієї мови “на відповідній території”, тим більше, що “володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури” (ст. 7 законопроекту)? Тут варто було б авторам законопроекту, хоча б побіжно, подивитися на загальнослов’янську карту і звернути увагу на питання — як позначився перехід на рідну мову в інформаційно-силовому вимірі словенців (словенська мова — Республіка Словенія), словаків (словацька мова — Республіка Словаччина) та ін. Адже сучасний світ, освоєння його просторів неможливе без знання інших мов. Тому говорити про те, що українська мова не може повноцінно забезпечити інформаційно-наукові потреби, зовсім некоректно. Не коректно також поділяти українців за якимись ознаками і говорити про “чистих українців”, “напівукраїнців” чи “недоукраїнців”. Українець той, хто любить свою Вітчизну. І є державна мова для повнокровного життя, а отже, треба знати її. Надання російській мові в Україні статусу офіційної на практиці означатиме запровадження ще однієї державної мови. А це зумовить значне звуження сфер функціонування української мови, заміну її в багатьох сферах комунікації російською. Це означатиме узаконення на державному рівні тотальної русифікації. Усе це не відповідає ідеям становлення й розвитку Української держави. Саме тому не можна приймати державні документи, які зруйнують те позитивне, що закладене у Законі про мови. Громадськість України обстоює права української мови і право народу на власний статус у вимірі світової цивілізації.
Мова єдина · “Запровадження принципу вільного вибору мови навчання провокує конфліктність на мовній основі”. · s. 5strona oryginału ↗ Анатолій ЗАГНІТКО, професор Донецького національного університету Ірина КУДРЕЙКО, аспірант м. Донецьк
У сучасній Україні з’явилася тенденція переосмислювати багато усталених речей, надавати їм іншого виміру. До таких належить і прагнення багатьох переглянути засадничо-правничі принципи мовного будівництва, статусу української мови та ін. Підтвердженням цього може бути проект закону України “Про мови в Україні”, який підготували народні депутати Олександр Єфремов, Петро Симоненко і Сергій Гриневецький і зареєстрували у Верховній Раді України 7 вересня 2010 року. Він стосується багатьох сфер життя українського суспільства, своїми засадничими принципами втручається у сферу державної політики і тим самим посягає на основи конституційного ладу держави. Законопроект не пройшов повз увагу громадськості й науковців. Найґрунтовнішу експертизу зробили професор, доктор філологічних наук Володимир Панченко та професор, доктор юридичних наук, один із авторів Декларації про державний суверенітет Володимир Василенко; вона становить основу ухвали Вченої ради Національного університету “Києво-Могилянська академія” щодо законопроекту “Про мови в Україні” (див.: “Український тиждень”. — №40. — 2010 р., “Слово Просвіти”, ч. 16, 2011 р.). Свого часу Мартін Ґайдеґґер сформулював сакраментальну тезу про мову як оселю духу. Мова — найсуттєвіша і визначальна частина особистості, нації, народу. Вона постає вирішальним та основним чинником ідентифікації особистості. Українська мова — це дух народу, його совість, чинник його поступу. Між мовою і суспільством існує взаємозв’язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, а й загибель мови призводить до зникнення суспільства, яке не вберегло свою мову. Перестаючи бути засобом спілкування, мислення, мова гине. Утвердження державного статусу української мови в усіх сферах життя України, розширення її функціонального навантаження в різних виявах громадянського суспільства — одне з основних завдань сьогодення. Поступово воно почало набувати чітких меж і виявів, попри гальмування цього процесу певними силами. На сучасному етапі розвитку незалежної України державною, згідно зі ст. 10 Конституції України, є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя; сприяє розвитку української нації, її традицій і культури. Ця мова є складником конституційного ладу України, словом — її державність гарантує цілісність Української держави, нейтралізацію відцентрових тенденцій. Відповідно до розділу ХІІІ Основного Закону, зміни статусу державної мови чи надання іншим мовам статусу, вищого за той, який їм наданий розділом І Конституції, передбачають, своєю чергою, внесення змін до Конституції України. Розділ І належить до тих розділів Конституції, внесення змін до яких має розглядатися на всеукраїнському референдумі після проходження відповідної процедури у Верховній Раді. Рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 містить положення, відповідно до якого дається визначення державної мови. Вона ототожнюється з офіційною мовою, і на цьому зроблено особливий акцент. У розділі ІІ законопроекту “Про мовив Україні”, винесеного 7 вересня 2010 року на розгляд Верховної Ради, російській мові надається статус офіційної. Відповідно до згаданого рішення Конституційного Суду, це означає, що їй надається статус державної. Вирішальною в цьому питанні є частина 3 ст. 8 законопроекту, у якій зазначається, що “заходи, спрямовані на використання регіональних мов, або мов меншин”, можуть застосовуватися за умови, якщо кількість носіїв регіональної мови, що проживають на території її поширення, становить 10 % і більше чисельності її населення”. Визначена кількість носіїв регіональної мови — 10 % і більше — є довільною (такого критерію немає в міжнародних правових актах) і покликана забезпечити статус, рівнозначний статусу державної мови, лише для російської, оскільки “носіями регіональної мови”, згідно з частиною 5 ст. 8, слід вважати не тих, для кого вона є рідною, а тих, хто її “переважно вживає”. Щоправда, останнє досить важко встановити, бо в жодному з переписів населення цього питання не було, а здійснення опитування в сучасних умовах не передбачено, та й таке опитування не завжди зорієнтоване на поліпшення мовної ситуації. Не думаю, що в розбудові будь-якої з національних мов (іспанської, французької та ін., не кажучи про іврит у сучасному Ізраїлі) керувалися принципом опитування — визначальним поставало створення власної держави, в основі якої — мова, її дух, її носії. З огляду на цілу низку причин в Україні сформувався прошарок людей українського походження, які не тільки послуговуються російською мовою в усіх сферах суспільного життя, а й вважають російську мову рідною. Цьому сприяв колишній дозвіл не вивчати в школі українську мову, домінування в низці регіонів російськомовного викладання у вищій школі, використання російської мови в структурі комуністично-партійного й адміністративно-господарського, управлінського апарату, що успадковано було й в Українській державі. Не можна сказати, що усі ці керівники різних рівнів збайдужіли до свого рідного, національного, але традиція суттєво формувала їхні стереотипи — не поставати іншим із-поміж своїх. На сьогодні ці російськомовні українці становлять неоднорідну масу. Одні з них прихильно ставляться до української мови і готові повернутися в її лоно, хоча й відчувають дискомфорт, бо не володіють вільно українською мовою. Інші збайдужіли до мовних проблем під тиском соціально-дискомфортних обставині не задумуються над цим питанням. Ще інші сприймають усе українське агресивно й мотивують це тим, що самі перебувають в іншому мовному полі, не відчуваючи ніяких потреб повертатися в українське. Ця група постає найактивнішою у пропаганді власних ідей і вимірів мовного співжиття, проповідуючи тезу двомовності і в окремих регіонах, і в усій Україні загалом. Сповідування ними тези двомовності передбачає збереження нинішнього статусу активного функціонування російської мови й пасивно локальний вжиток української як вияв етнографізму чи данини культурі української нації. Двомовність, яку так підтримують деякі мешканці України, не сприяє розвитку української мови як мови повного територіального поширення. Більше того, будь-яке розширення українського інколи трактується як зазіхання на те, що “історично склалося”. Це в сусідній Росії і президент, і прем’єр-міністр не соромляться на повний голос заявляти, що вони російські націоналісти, ав Україні — борони, Боже! Тим часом держава неможлива без патріотизму, без усвідомлення мовно-територіальної цілісності, яку забезпечить саме українська мова. У ст. 7 законопроекту “Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність” про українсько-російську двомовність сказано як про “важливе надбання Українського народу”. Водночас не зав-
Фото Олеся Дмитренка важено драматичних обставин ХVІІ— ХХ ст., коли носії української мови зазнавали жорстоких репресій і за царату, і за радянської імперії, які, власне, і зумовили такий розвій двомовності. Не питаючи народу, його робили двомовним, бо іншого способу отримання освіти, кар’єрного зростання просто не було. У цій статті також наголошується: “Російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України”. Так, справді, в Україні є відсоток мовців, які вважають рідною російську мову, але він становить 29,6 % всього населення України. За даними Всеукраїнського перепису 2001 року, це аж ніяк не більшість громадян України. Щодо кількості тих, хто “повсякденно користується” російською, то перепис не зафіксував таких даних, оскільки питання про мову, яку громадянин “переважно вживає”, не ставилося. Ст. 21 законопроекту “Мовна освіта” цілковито руйнує освітню практику, що усталилася в Україні після прийняття 1989 року “Закону про мови в Українській РСР”. Запровадження принципу вільного вибору мови навчання провокує конфліктність на мовній основі, серйозно ускладнює організацію навчального процесу,
потребує бюджетних коштів для збільшення числа педагогічних кадрів і матеріальної бази і, що найгірше, надає українській мові статусу вторинної. Більше того, не окресленою постає теза про достатню кількість студентів для навчання цією мовою. Очевидно, йдеться про навчання російською мовою, а не мовами національних меншин, на захист мов яких і спрямована Європейська Хартія. 1. Ст. 21 сучасного законопроекту “Мовна освіта” повертає нас у недалеке минуле: 1958 рік, коли було видано “Закон про укріплення зв’язку школи з життям”, що надав батькам право обирати мову навчання для своїх дітей. Цей закон набув гіпертрофованого вияву саме в Україні, де було запропоновано добровільне вивчення або невивчення рідної мови. Хоча інші предмети були обов’язковими. Так і школи переводилися в статус російськомовних — для цього необхідно було кілька заяв батьків. Порівняймо, якщо в 1960—1961 навчальному році на території Донецької області функціонувало 877 шкіл з українською мовою навчання з кількістю учнів — 124,5 тис., що дорівнювало 20,4 % загальної кількості учнів, то в 1978—1979 навчальному році фун-
Гаряча тема · “Розікравши все, що вдалося, хапуги добралися й до основного багатства України — наших земель”. · s. 6strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
села. За його межами землі відда+ ні в розпорядження районної влади. Якої саме, адже у нас за Конституцією дві місцеві влади: представницька — тобто ради, органи місцевого самоврядуван+ ня, і виконавча, місцеві державні адміністрації. Право управління сільськими землями надано ра+ йонним адміністраціям, але до+ недавна ці питання, насамперед, щодо виділення земель, мали бу+ ти узгоджені з районними рада+ ми. І ось у вересні 2008+го, тобто за попередньої “народної” влади, парламент, без всякого галасу, при мовчанні громадськості й де+ мократичних партій, вносить ду+ же важливу поправку в законо+ давство — вилучає відповідний пункт із Земельного кодексу Ук+ раїни. Відтак районні ради, органи місцевого самоврядування, як і сільради, було відсторонено від зе+ мельних питань. Це був ще один крок до грабунку земель держави. Як би ми не критикували ради, депутатський корпус, але досі зе+ мельні питання мали вирішува+ тися більш+менш гласно, при+ наймні, в радах, на сесіях можна було порушити питання, що це затіває районна адміністрація? Тепер же все робиться келійно, в тихих кабінетах, за хабарі. Як бу+ ло допущено отаке в “демокра+ тичній, правовій державі”, як це узгоджується з балачками про єв+ ропейську модель держави з міц+ ним самоврядуванням? Що ж до лісосмуг, то ці нічий+ ні землі, за винятком тих, що на+ лежать шляховикам, також при+ брали до рук районні держадмі+ ністрації. І вже конкретно про нашу лісосмугу, про ці 18 гектарів лісу між Куликівкою і Ковчиним. Вузька смуга вздовж асфальту справді у власності шляховиків, причому, це не районний і не об+ ласний “Автодор”, які лише об+ слуговують дороги, а це Служба автомобільних доріг України. Все інше в цих лісосмугах — у розпо+ рядженні районної державної ад+ міністрації. Тож сподіваємося, невдовзі стане відомо, хто й що тут хоче вирізати? …На цю тему я розмовляв із багатьма земляками. Люди обу+ рені нахабним вирубуванням лі+ сосмуг. Дехто ставить питання кардинально: а як це, коли й чо+
му ці смуги, як і загалом сільські землі, було забрано у селян, сіль+ ських громад? Землі, які сотні ро+ ків поливали своїм потом люди цих сіл. Справді, чи не час поверну+ ти ці землі селянам? І лісосмуги найперше. Адже це вже не просто гола земля, це десятки гектарів лісу. Люди резонно запитують: чому ж не передати ці насаджен+ ня сільрадам, сільським грома+ дам? Адже мешканці саме цих сіл висаджували дерева, десятки ро+ ків доглядали їх. У селах колись навіть існували дорожні бригади. І якщо вже частина лісу визріла для лісозаготівлі, чому його по+ винні вирубувати зальотні хапу+ ги? Чому ж не заготовляти цю де+ ревину самій сільській громаді? Сільський голова Ковчина роз+ повідав мені, що в селі величезна потреба в деревині. Обгородити кладовища, відремонтувати шко+ лу, дитсадок, виділити на горожу ветерану чи солдатській вдові. А мій однокласник Петро в Авдіївці розповідає, що коли кинувся ку+ пити дощок для якогось ремонту, то йому загилили по 700 гривень за кубометр осики і по 1200 гри+ вень за кубометр сосни. “І це за дерева, які ми з тобою колись са+ мі ж садили!”, — справедливо обурюється мій товариш. Ми з Петром, як і інші учні Ковчинської школи, понад 40 ро+ ків тому теж садили ці дерева по дорозі на Куликівку. Так само, як іна шляху між Ковчиним і моїм се+ лом Авдіївкою. Мій батько свого часу був бригадиром дорожньої бригади в Авдіївці. Він разом із колгоспниками обсаджував і до+ рогу на Ковчин, і на те ж село Гор+ бове. А тут земляки передали, що під вирубування намічено вже й 7 кілометрів саме цього шляху між Авдіївкою і Горбовим. Невже впа+ дуть під пилкою живоглотів, за по+ турання так званої нашої народної влади, дерева мого батька, мої і моїх односельців, однокласників? А неподалік, на залізничній станції Муравейка, денно й нощ+ но гудуть пилорами. В деяких ра+ йонах їх уже десятки. Скоро, ка+ жуть, область випиляють так, що від Чернігова буде видно Новго+ род+Сіверський. Може, щоб із кабінету губернаторів було легше керувати підлеглими “органами народовладдя”?
Гаряча тема · “Розікравши все, що вдалося, хапуги добралися й до основного багатства України — наших земель”. · s. 6strona oryginału ↗ Прокуратура Чернігівської області зараз займається скандальною історією з вирубуванням чернігівським підприємцем 200 з лишком дерев біля села Горбове Куликівського району. Обласне управління екології, яке передало матеріали в прокуратуру, встановило факт незаконного вирубування, визначило, що збиток державі становить понад 600 тисяч гривень. Але ця історія дрібничка в порівнянні з тим, що й далі затівається в цьому ж районі (як і в багатьох інших районах і областях). Цього разу під знищення намічено вже близько 10 тисяч (!) дерев лісосмуги, що прилягає до сусіднього з Горбовим села Ковчин.
Петро АНТОНЕНКО Фото автора
Від райцентру Куликівка до Ковчина, одного з найбільших старовинних сіл району, 8 кіло+ метрів. Зокрема близько 6 кіло+ метрів польової дороги між насе+ леними пунктами. Межа проля+ гає ближче до райцентру, а майже 5 кілометрів дороги — на терито+ рії Ковчинської сільради. Нещодавно мешканці Ковчи+ на забили тривогу. Вздовж усієї дороги практично кожне дерево лісосмуги було позначене заруб+ ками на корі — так мітять дерева під вирубування. Що відбувати+ меться на ковчинських землях, не знає ніхто, включаючи й сільську раду. На недавній сесії райради сільський голова Михайло Морозі один із депутатів офіційно звер+ нулися із запитом до голови рай+ держадміністрації — пояснити, що до чого? Той пообіцяв відпо+ вісти. Очевидно, саме райадмініс+ трація і знає, що й до чого. У неві+ данні був районний еколог, який не давав дозволу на вирубування лісосмуги. До речі, щойно цю по+ саду взагалі скоротили: очевидно, з нагоди 25+річчя Чорнобильської аварії і щоб легше було грабувати природу. Нічого невідомо в ра+ йонному шляховому відділі, який міг би законно вести вирубування вздовж дороги. Повний туман. Якщо це не справжнісінька лі+ созаготівля в лісосмугах, то є ли+ ше дві законні причини вирубу+ вань. Перша — так звані вирубу+ вання санітарного догляду. Це те, що постійно треба проводити в лісосмугах і лісах. І те, що давно не проводиться з фінансових причин. На деякі наші ліси і лі+ сосмуги вже страшно дивитися: вони безладно заросли, захараще+ ні старими, сухими, гнилими де+ ревами, які засмічують ліс, пада+ ють, а в пришляхових смугах ще й небезпечні для руху, ліній елек+ тропередач та зв’язку. Та якраз до санітарних очищень уздовж наз+ ваної дороги руки й не дійшли. А оскільки під вирубування поміче+ ні ВСІ дерева, і на одне старе, су+ хе припадає по 10—20 молодих, міцних, очевидно, що це не виру+ бування санітарного догляду. Друга причина пов’язана з безпекою руху. У шляховиків є норма: потрібно вирубувати де+ рева, які ростуть ближче певної відстані від дороги. Для сільських доріг вона становить 12 метрів від осьової лінії, для автотрас трохи більше. Правило введене через різке збільшення кількості тран+ спорту, щоб у разі аварії автівки не врізалися в дерева. 30—40 ро+ ків тому, коли робили пришляхо+ ві смуги, було набагато менше транспорту, і дерева часто садили буквально за два+три метри від асфальту. Шляхові служби зараз поступово звільняють узбіччя від цих дерев. По дорозі на Ковчин справді є дерева понад самим ас+ фальтом. Але тут помічені під ви+ рубування всі дерева, хоч багато зних ростуть за 15—20, а то й біль+ ше метрів від осьової лінії? Лісос+ муга тут дуже широка. Значить, це й не з причин безпеки руху. Це нахабна лісозаготівля. Що ж хочуть винищити? Тут росте з десяток порід дерев, зок+ рема й такі цінні, як дуб, сосна, береза, липа. Деревам не більш як 40—50 років. Для таких порід, як дуб, сосна, це взагалі молодий вік. Між тим, йдеться про їх пов+ не вирізування, після чого дорога стане лисою на довгі десятиліття. Як можливе таке дикунство? Перша причина загальна. Ук+ раїна, вирвавшись начебто ж із комуно+радянської імперії, бага+ то в чому досі живе за її законами. Зокрема за дикунським правилом “Після нас хоч потоп”. Розікрав+ ши все, що вдалося, хапуги доб+ ралися й до основного багатства України — наших земель, того, що на них росте, насамперед лі+ сів. І аж надто поширилася ця живоглотська “філософія” остан+ нім часом. Є й цілком конкретні причи+ ни тотального лісорубства. Вони в нашому дивному законодавстві. Плодиться воно в парламенті, до+ повнюється указами президента, постановами уряду. Повний без+ лад, причому, комусь дуже вигід+ ний, і в земельних питаннях. Це цілком стосується і лісосмуг. Де+ які необхідні роз’яснення. Лісосмуги почали масово на+ саджувати в перші повоєнні деся+ тиліття. Для захисту полів, сніго+ затримання, розмноження тварині птахів. Польові лісосмуги є трьох типів: пришляхові, по межах те+ риторій сільрад (земель колишніх колгоспів) і ті, що розмежовували поля колгоспу. 1999 року в Україні почалася широкомасштабна зе+ мельна реформа, подолання нас+ лідків колишньої дикунської ко+ лективізації. Відбувалося транс+ формування колгоспів, розпаю+ вання колективної власності, на+ самперед землі. Селяни отримува+ ли спершу земельний пай, який потім приватизували. Цей процес практично завершено. Так+от, тоді дивним чином під розпаювання не потрапили лі+ сосмуги. Одна з причин — попід лісосмугами, а то й посеред них, як правило, пролягають польові дороги. Смуги й дороги не вклю+ чали в земельні ділянки, які призначалися селянам під розпа+ ювання. А пришляхові смуги до+ ріг між селами так і залишилися у віданні шляхових служб. На де+ яких дорогах, як і тут, на ковчин+ ській, паралельно зі смугою шля+ ховиків, колгоспи також садили дерева. Минуло кілька десяти+ літь, і це вже не просто голе узбіч+ чя, а справжній ліс. І немалий. Якщо 6 кілометрів помножити в середньому навіть на 15 метрів, це виходить 9 гектарів лісу лише по один бік дороги. Стільки ж по другий. Тобто, між Куликівкою і Ковчиним росте 18 гектарів лісу! Нічийого! Чому саме? Під час проведення земельної реформи, ухвалення Земельного і Лісового кодексів України ці ні+ чиї лісосмуги було вирішено оформити, як землі Лісового фонду держави. Але потім вияви+ лося, що чимало цих смуг не ці+ кавлять лісівників як джерело за+ готівлі деревини. А від догляду за ними лише клопіт. Тому зараз лі+ сівники дуже неохоче беруть на себе ці лісосмуги. До того ж, по сьогодні (а пройшли роки!) не розроблено правовий механізм передачі цієї землі від колишніх колгоспів лісівникам. До речі, щодо отого вирубу+ вання лісосмуги в селі Горбове, там узагалі повна казуїстика. Прокуратура заявила, що не так просто порушити проти хапуг кримінальну справу, бо, мовляв, знищена лісосмуга не значилася й не значиться у жодних земель+ них документах. І таке справді можливе: за 30—40 років виріс ці+
лий ліс, а він ніде не зафіксова+ ний, не числиться. То, може, у нас ще багато чого в державі не числиться? Свого часу законом відсторо+ нили від цих земель і сільські ради. Це взагалі ганьба наших україн+ ських реалій, нашого законодав+ ства. Є чітко визначена базова ад+ міністративна одиниця держав+ ного адміністративно+територі+ ального устрою — сільська рада. Є чітко означена її територія, до якої входять і село (чи села), і всі його землі, зокрема й лісосмуги. Але нині сільські ради розпоряд+ жаються землями лише в межах
Першодрук · Щойно у видавництві “Ярославів Вал” роман Юрія Щербака вийшов окремою книжкою. Запитуйте в книгарнях! · s. 7strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
тий-граді представницьку міжнародну конференцію, на якій будуть висунуті історичні мирні ініціативи. — Колумбія на знак протесту проти ворожої політики Венесуели вийшла з оборонного альянсу Південної Америки і має намір приєднатися до співдружності Піднебесної Імперії. Новини Вашингтона: — Президент Конфедерації Ендрю Ван Лі у зв’язку з загостренням міжнародної ситуації вранці вилетів до Західного узбережжя, округ Санта Барбара, космічна база Ванденберг, із метою перевірки стану бойової готовності системи ПРО… Кримінальна хроніка. І одразу ж серед мерехтливого і нескінченного списку злочинів і злочинців, погляд Гайдука магнітно зачепився за повідомлення поліції округу Колумбія: — Сьогодні о першій годині пополудні у квартирі на Спрінгфілд знайшли труп українського бізнесмена Віктора Безпалого… Як у страшному сні автоматично натиснув кнопку ТV-зображення: побачив, як коронери вивозять на візку зі знайомого під’їзду труп у чорному пластиковому мішку, побачив маску жаху на обличчі Ніни — дружини Безпалого, його переляканих дітей — Мар’яну і Джорджа — це тривало лише одну мить — і на екрані з’явилася ляльковата репортерка з риб’ячими очима, яка явно зчитувала текст з електронного суфлера: — Вбитий Без…Без…палій, — із наголосом на останньому складі (репортерка ледве подолала незнайоме прізвище), — можливо, був причетний до торгівлі зброєю. Поліція підозрює у вбивстві містера Гайдука — керівника українсько-американської компанії. Містер Гайдук — в екрані статично завис його офіційний фотопортрет, взятий із сайта Бюро — чорне волосся з першими ознаками сивини на скронях, коротка зачіска, темні, глибоко посаджені очі, сплющений боксерський ніс, міцно стиснуті губи і важкий, підозріливий погляд: типовий італійський мафіозі, — подумав Гайдук. — Або давньоримський центуріон. — Містер Гайдук, — продовжувала всезнаюча репортерка, — зник сьогодні зі свого помешкання на Канал-Роуд. Сусіди бачили, як він від’їжджав на таксі, що належить пакистанській компанії, яку підозрюють у зв’язках з екстремістським мусульманським рухом “Аль-Карім”… Ось куди мене занесло, подумав Гайдук. Може, і справді податися до Ісламабаду? Репортерка торохкотіла, не зупиняючись: — Поліції стало відомо, що між Гайдуком і вбитим існував давній конфлікт. У компанії панувала атмосфера ворожнечі і взаємних звинувачень… Білявий хлопець, що їх супроводжував, делікатно торкнувся його плеча. — Треба їхати. Не звертайте на це уваги. Ми захистимо вас. Це справа Вогняної Сари та її людей. Гайдук повільно, як після тяжкого нокдауну, посувався у напрямку лімузина. Відчув нудотну слабкість. Тільки б не почати блювати. Знав: це — всеохоплюючий страх. Якщо його не подолати, загинеш. Він глянув на Божену: ні чорні великі окуляри, ні чорна, як у шиїтів хустка, що затуляла половину обличчя, не могли приховати того сумного факту, що племінниця Марти Джеферсон була жорстоко побита: на спухлому носі — біла скотчева наліпка з марльовими валиками для фіксації ніжних кісток, із-під окулярів виповзали синці, на нижній губі — тріщина, намащена маззю, на шиї — сині странгуляційні смуги. Незважаючи на те, що Божена була вдягнена в довгий балахон із темно-сірої джинсової тканини, який дуже скидався на тюремне вбрання і приховував усі особливості її фігури і рухів, неважко було помітити, що дівчина ледве пересувається, по-старечому повільно сідаючи до лімузина. Гайдук запропонував їй сісти ззаду, але вона відмовилася. Автомобіль рушив у напрямку канадського кордону, який вони мали перетнути в районі Огденсберга, десь посередині між Кінгстоном і Оттавою.
Першодрук · Щойно у видавництві “Ярославів Вал” роман Юрія Щербака вийшов окремою книжкою. Запитуйте в книгарнях! · s. 7strona oryginału ↗ Закінчення. Початок у ч. 13, 14 за 2011 р.
6. Зліва від Гайдука мерехтіли індикатори пульта управління. Він намацав ледве підсвічену кнопку приладу GPS і глянув на екран, намагаючись зрозуміти маршрут їхньої втечі. Замість того, щоб їхати до Балтимора і вискочити на 95-е шосе, що вело до Нью-Йорка, лімузин, пробившись через “белтвей”, забитий старими смердючими китайськими автівками, що використовували суміш спирту й олії й тяглися зі швидкістю до 20 миль на годину, посувався на північний захід у напрямку Пітсбурга. Гайдук спочатку було подумав, що через Клівленд вони поїдуть до Детройта, знищеного війною і повстаннями, щоб підводним тунелем, прокладеним під річкою Детройт, дістатися до Канади, до чистенького, наче з іншої — щасливої планети — мирного містечка Віндзор. Чомусь був переконаний, що тунель не постраждав під час війни, бо міст через Детройт був знищений бразильською крилатою ракетою три роки тому й досі не був відновлений. Інформація про тунель була засекречена. Однак через дві години повільного просування на північний захід вони різко збочили праворуч, на північний схід: карта їх гіпотетичного маршруту, що виникла на екрані, свідчила: не виключено, що вони можуть доїхати до Гантінгтона, “взяти” 81-е шосе і дістатися до Сиракюз, а далі — Канада була поряд. Але це була лише гіпотеза. Їхали сільськими, розбитими путівцями, на яких навіть їхній комфортабельний лімузин, що рухався з допомогою суперсучасних водно-водневих двигунів, вистрибував на вибоїнах шосе і хитався. Затемнене скло лімузина не давало уявлення про світ, що їх оточував, — бо через броньовані шибки смарагдові весняні поля Пенсільванії, червоні фермерські будиночки й зерносховища, подібні до батарей протиракетної оборони, білі протестантські церкви, підчепурені до Easter — свята Воскресіння Христового, яке відзначили нещодавно — 11 квітня, — все це було позбавлене барв — тільки тіні, як під час сонячного затемнення. Божена, яка слова не вимовила від початку поїздки, лягла на переднє сидіння спиною до Гайдука й заснула. У темряві Гайдук так і не побачив її обличчя, помітивши тільки, що вона запнула голову хусткою, як це роблять мусульманки. Поїздка до Києва з цією похмурою істотою, яка відрізнялася від комунікативних американок своєю мовчазністю і непривітністю, видалася Гайдуку ще однією ознакою — не найстрашнішою, щоправда, але малоприємною, — тої катастрофи, що сталася з ним. Катастрофи, передчуття якої переслідувало його останнім часом. Щось зламалося в налагодженому механізмі Бюро та ВІРУ. Він тихо дістав із міні-бару кришталевий графин, який засвітився, як маленька різдвяна ялинка, налив у склянку темну рідину, спробував. Це був бурбон “Джім Бім” — один із найкращих ґатунків американського віскі. Не знайшовши льоду, випив одним ковтком цю обпалюючу душу рідину. Тихий голос (водія чи того, хто відповідав за його безпеку) долинув згори: — Сер, якщо хочете лід, відкрийте, будь-ласка, дверцята холодильника, нижче мінібару. Там є содова і сендвічі з шинкою і сиром. Беріть не вагаючись… — Все в порядку, — бадьоро відповів Гайдук, хоча розпач поволі охоплював його. Не впадай в паніку, розвіднику, наказав собі Гайдук. Дрон міг спопелити тебе, але ти залишився серед живих. Що сталося? Чому? Хто твій ворог? Ворогів багато, але хто головний? Смертельний? …Бюро Гайдука, цілком легальна, солідна установа, розміщувалося в одному з найпрестижніших місць Вашингтона — на Дюпон-серкл, там, де Коннектикут-авеню, зливаючись із Массачузетс-авеню, своїм вістрям — наче добре загострений олівець — упиралася в Дюпон-серкл. Будинок
№1369, пофарбований у яскраво-жовтий колір, через що отримав назву “chicken”, своєю архітектурою нагадував київсько-купецькі будинки з керамічними прикрасами, і був дуже зручний: при ньому був просторий підземний гараж, що дуже влаштувало клієнтів Гайдука: незважаючи на престижність, Дюпон-серкл був одним із найкошмарніших місць для автомобілістів Вашингтона — справжній тромб у серці американської столиці. Гайдук любив це місце, бо в будь-яку спеку в центрі площі можна завжди було відчути прохолоду: фонтан, побудований на честь невідомого нікому контр-адмірала Дюпона, освіжав повітря, а дерева створювали затишок і давали блаженну тінь. Фонтан нічим не нагадував військово-морську професію Дюпона — бо його підпирали оголені мармурові хлопці й дівчата кінця ХІХ століття — хіба що тільки вода, що щедро лилася згори на зжовклі статуї, символізувала океанську потугу Америки. Саме тут, на лавочці біля фонтана Гайдук познайомився з Ліндою Кенворсі. Зітхнувши, Гайдук перевів думки з ліричного в інше, більш суворе річище: в Бюро з ним працювало п’ять співробітників: він, його перший заступник і давній друг Віктор Безпалий, підполковник ВІРУ, Костянтин Слісаренко, експерт, доктор фізико-математичних і технічних наук, який нібито не належав до жодної розвідувальної структури України, — бо був винятково неорганізованою, забудькуватою людиною з ознаками геніальності, коли він просихав від чергового запою; і ще двоє американців — Карл Томсон, технічний експерт, флегматичний знавець найновіших систем зброї Конфедерації та симпатична товстушка Ніколь Коен — перекладачка, секретарка, технічний менеджер і організатор веселих “барбекю”, коли в задушевній атмосфері доброї пиятики можна було довідатися у партнерів багато цікавого й домовитися про взаємопрофітну оборудку. Гайдук підозрював, що всі хлопці з його офісу переспали з Ніколь, але дивився на це поблажливо. Діяльність Гайдукової фірми велася відповідно до закону Конфедерації “Про національну безпеку”, частини третьої — “Захист чутливих і подвійного призначення технологій”. Він розподілив причини свого провалу (а що це був принизливий провал, у тому Гайдук не мав сумніву) на кілька категорій: економічна — якась (яка?) компанія втрачала зиск і ринки збуту (що їх забезпечували партнери Гайдука в Японії, Сінгапурі чи Африці) або особистісна-грошова — хтось (хто?) не дорахувався грошей на офшорному рахунку, як було обіцяно (або сплатили сповна, але жадібність схопила когось (кого?) за горло; політична — Гайдук і його контора почали заважати комусь (кому?) в азартній політичній грі, коли перекроювалася мапа світу, коли поволі набирала оберти нова, четверта глобальна війна і ставки життя і смерті держав були як ніколи високі. І остання причина — особистісно-заздрісна: якась (яка?) істота на високому рівні (якому? — політичному, військовому, розвідувальному?) — вирішила перерізати йому горло задля… Задля чого? Щоб зайняти його місце? — яке зрештою, не було в загальнодержавній ієрархії надто престижним, а навпаки — вимагало спеціальних знань, спритності, відмови від багатьох принад нормального життя і вважалося в розвідувальному співтоваристві одним із найнебезпечніших. Кожен необережний крок тут міг стати смертельним. Гайдук почав послідовно перебирати можливі варіанти подальшого розвитку подій. Повідомлення про присвоєння йому звання генерала, яке за інших обставин, можливо, й потішило б його самолюбство, жодним чином не покращило його настрій, а обіцянка нового призначення навпаки — посилила депресію, проти якої були безсилі ковтки “Джіма Біма”. Кулеметні черги, що пролунали з турелі стрільця, встановленої ззаду лімузина, пробудили його від чорних думок. Зі звуку пострілів Гайдук здогадався, що це був найновіший зенітний комплекс, який зі скаженим гуркотом віялом вистрілював невеличкі самонавідні міни, які могли знищити в радіусі 10 миль будь-яку літаючу ціль. Божена схопилася злякано, але не сказала ні слова, лише приречено прикрила руками голову — наївний жест беззахисної дитини під час стрілянини. — Сер, мем, — пролунав голос згори, — не хвилюйтеся. Нам здалося, що хтось нас атакує. Але все “ОК”. — Це вони на мене полюють, — ледь чутно сказала Божена й перехрестилася. Гайдук відзначив, що хрестилася вона справа наліво. Він ніяк не прокоментував її слова, знаючи, хто насправді був головною мішенню в лімузині. Божена також мовчала, тільки похитувалася на своєму сидінні у такт руху автомобіля, ніби молилася. Через півгодини після стрілянини вони зупинилися. — Зупинка на двадцять хвилин. Туалету кінці ангару. Кава на столі під стіною. Ми на військовій базі “Менсфілд”, у надійному укритті. Нам ніщо не загрожує. Прошу виходити. Хтось відчинив важкі броньовані двері і Гайдук, а за ним Божена вийшли з лімузина, розминаючи ноги. В ангарі на повну силу сяяло освітлення, бо надворі вже темніло. Двоє здорованів у чорній формі спецназу — один темношкірий у чорних рукавичках, — мабуть водій, другий — білий — привітно всміхалися до втікачів. Це був їхній супровід. Літаків в ангарі не було, лише кілька розвідувальних “черепах”, що своєю формою нагадували літаючі тарілки, біля яких вовтузилися команди обслуговування. Стрілець, що так хвацько відстрілювався (від кого? від дрона?) сидів на даху лімузина, звісивши ноги в турельний отвір. Механік у сірому комбінезоні, прикрашеному емблемою національної гвардії штату Нью-Йорк, допомагав поповнювати боєзапас зенітної установки. На широкому столі попід стіною ангара, де валялися ремонтні інструменти, засмальцьовані технічні інструкції з кресленнями і схемами, брудні ганчірки та запасні блоки електроніки до “черепах”, звільнили місце, вистелили паперовими серветками і поставили велику скляну колбу з кавою, молоко, банки “чайна-коли” та огидне американське печиво, нашпиговане шматками шоколаду, як дешева ковбаса салом. Ковтнувши каву, яка здалася йому не такою вже й поганою, Гайдук підійшов до ноутбука, що стояв, відкритий, на столі й працював у автоматичному режимі. Клацнув клавішами, поглянув світові новини. Все буденне і знайоме до нудоти: — Союз держав Чорної Орди (СДОР) проголосив намір провести у грудні в Ба-
Абетка відомих імен · “Олег Чорногуз — один із найпродуктивніших письменників в Україні”. · s. 8strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
і гнізд не руйнував. Може, саме тому я народився щасливим. Хо+ ча свого часу моє прізвище в УРЕ написали з малої літери, ще й ла+ тинкою пояснили: “будує хатку, з родини журавлиних”. Я про те за нагоди сказав Бажану. “Я знав, що ти великий гуморист, — ска+ зав Микола Платонович, — але не знав, що такий колючий. Не можна, щоб в УРЕ не було такого гумориста”. І справді, в наступ+ ному перевиданні я побачив своє прізвище з великої літери”. Ні, що не кажіть, а неможливо уявити сучасну українську літера+ туру без Олега Чорногуза… Без йо+ го дивного життєтворчого гумору, що вражає гострою здатністю до спостережливості, який вертає щось тепле, рідне, давно забуте… подібно до того, як голос птаха “з чорною ознакою”, такий милий споконвіків українській душі, вли+ ває в тебе разом із першим весня+ ним теплом струмінь доброти. Йо+ го романи вже давно порозбирали на крилаті фрази. Ось хоч би зна+ менитий епітет “аристократ з Вап+ нярки”, який незрідка (за місцем народження) асоціюють з ім’ям Володимира Яворівського, чи “претендент на папаху” — вислів, який давно вже функціонує поза романом. А бо й “граф Сідалков+ ський”, насправді ж Сідалко, який на надгробному камені своєї мате+ рі вибиває вночі закінчення “ська”, соромлячись, точнісінько, як “парикмахер” Голохвастов (він же Голохвостий), чи український селянин Мартин Боруля (він же дворянин Беруля), свого україн+ ського походження. Влучнішої “метрики” годі й вигадати, як її ви+ гадав письменник своєму персона+ жу+перекотиполю: “внук Мартина Борулі та син Голохвастова”. Однак, як сказала Ліна Кос+ тенко у вірші про Гоголя: “Душа пройшла всі стадії печалі, // те+
Абетка відомих імен · “Олег Чорногуз — один із найпродуктивніших письменників в Україні”. · s. 8strona oryginału ↗ Марія КУЧЕРЕНКО Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Завжди мимоволі з приводу та+ ких заходів згадуються іронічні рядки Ліни Костенко: “Марудне діло ювілей — всі пера вмочені в елей”. Однак вечір із нагоди 75+ річчя ювіляра, що відбувся 15 квіт+ ня у бібліотеці Музею літератури, не був вельми елейним (хоча як тут без добрих слів?) — радше теплим, товариським, трохи навіть сумбур+ ним. А він сидів скромно за сто+ лом, помітно вирізняючись на тлі парадних костюмів віншувальни+ ків простим, буденним светром. Й ані сліду врочистості, навіть, зда+ валося, трохи відсторонений від дійства, що відбувалося навколо нього. Коли віншували, Олег Іва+ нович, на знак пошани, вставав із місця і приймав вітання стоячи, як справжній інтелігент, провокуючи віншувальників просити його, як учня+відмінника, сісти на місце. То було кумедно і напрочуд зво+ рушливо. А 17 квітня, коли актовий зал Київського університету імені Та+ раса Шевченка зібрав ширшу аудиторію, ювіляр подивував сво+ єю милою безпосередністю — за+ пізнився на власний ювілейний вечір… хвилин так… на 35… Про+ те нікому не прийшло в голову пі+ ти геть, зал сприйняв ту оказію з теплим гумором. Коли нарешті на сцену вийшов заблукалий в авто+ мобільних заторах ювіляр, ауди+ торія зустріла його шаленими оп+ лесками, підігрітими чеканням і глибоким переконанням: так чи+ нять лише справжні гумористи, щирі, як найщиріше золото. “Ну, як гуморист я завжди викручусь, — сказав після “ста тисяч” виба+ чень захеканий винуватець свята. — Хто винен у моєму запізненні на власний ювілей? Мерія. Отож, якщо я скажу сьогодні щось ро+ зумне — зарахуйте це до мого ін+ телекту, якщо скажу щось зворот+ нє — спишіть на гумор”. На сьогодні в доробку Олега Федоровича понад 30 книжок, із них 15 романів (а це сім грубих томів). Сам же він, як і годиться справжньому гумористу, іронізує: “Чи я багато написав? Якщо ж дивитися очима Івана Франка, який не знав телевізора та інтер+ нету, він написав начебто 200 фо+ ліантів, то мій доробок — це май+ же ніщо”. Однак тут же зазначає: “Оратор з мене ніякий — я весь час проводжу за письмовим сто+ лом”. Твори Олега Чорногуза пе+ рекладено 20 мовами світу, зокре+ ма есперанто. Книжки виходили стотисячними накладами — хто ще із сучасних українських пись+ менників міг таким похвалитися! Любить він пожартувати що+ до свого прізвища: “Народився, як ви уже здогадалися, у гнізді чорногуза, і оскільки чорногузи, які сиділи в гнізді на нашій хаті, приносили господарям тільки щастя, то ніхто з моїх дідусів, ба+ бусь, батьків їх зі стріхи не згонив пер уже сміятися пора”. Сам Бог знає, з надр якої печалі, а чи то болю, відлунює той сміх… “Ніде українці не почуваються гостями так, як в Україні, — каже з гірко+ тою Олег Чорногуз”. На ювілейному вечорі в уні+ верситетській залі письменники, поділяючи тривогу Олега Федо+ ровича з приводу нинішніх загроз незалежності України, на хвилю відійшли від святковості ювілею і заговорили про наболіле: про за+ чистку українських організацій у Москві та тиждень солідарності з українською діаспорою Росії (Дмитро Павличко); про антиук+ раїнську політику нинішньої вла+ ди (Іван Драч); про те, що “були часи і страшніші, але ганебніших не було” (Петро Осадчук), — од+ нак хоч би які болючі питання порушувалися, усі вони перелом+ лювалися у найсвіжіших публі+ цистичних статтях ювіляра. “Йо+ го публіцистика — це крик вра+ женого українського серця. Він — політик, який залишається на дорозі боротьби за українську не+ залежність”, — точніше й не ска+ жеш, ніж сказав про ювіляра Дмитро Павличко. О, як йому хочеться вірити в майбутність нації: “Хтось сьогод+ ні говорив про моє пророцтво. Так, Україна — могутня країна. І наша доля зараз вирішується в будинках, які вікнами виходять на Атлантику, а стінами — до лю+ дей. На світ чекає продовольча криза, і наша держава в цей час має відіграти ключову роль. Не маємо права забувати, що ми гос+ подарі цього дому. Якщо забуде+ мо — отже, ми нічого не варті, за+ гине нація. Погляньте сьогодні на Японію, де відбулася така мас+ штабна трагедія. Товстосуми не думають про збагачення. Там не+ ма такого — якщо в кишені, чи тов мішку, 995 млн дол., то треба стати в один ряд із Порошенком чи Ринатом. Там мільйонери роз+ дають безкоштовно воду, продук+ ти, не думаючи про власний при+ буток. Це нація великої честі. Ми маємо вчитися в такої нації здат+ ності до єднання”. Промовці сходилися на дум+ ці, що книжки і статті Олега Чор+ ногуза треба читати тільки з олів+
цем чи маркером, настільки влучно, точно, сміливо письмен+ ник говорить про наболіле в на+ шому українському бутті. Сати+ ричні романи Олега Чорногуза часто сприймаються вже як ро+ мани+застереження, сповнені заклику зупинитися, отямитися за крок до прірви. Це право голо+ су шістдесятника, який озирає цей ганебний для України час з висоти свого великого життєвого досвіду… “У дні жорстокі і сумні, // В дні гільйотини і сокири // Зрубали голову мені // Убили ус+ міх у сатири”, — прочитав Олег Федорович на ювілейному вечорі свій експромт, немов підбив під+ сумок свого життя+творчості. Маланчуківські цькування у 1970+х з “розгромними статтями” у пресі, знімання з видавничих планів, занесення до “чорних списків” за романи “Голубий апендицит” та “Хочу до моря”, смерть друга — редактора харків+ ського журналу “Прапор” (тепер — “Березіль”), який не пережив цькування за публікацію роману “Голубий апендицит”… Сьогодні ж усі погоджуються: Олег Чорногуз — один із найпро+ дуктивніших письменників в Ук+ раїні. Та й з часом перо майстра слова, котрий свого часу про+ йшов, як він каже, “найкращі життєві університети в редакції знаменитого “Перцю” (а це гори читацьких листів з усієї України), не лише не притупилося, а й стало гострішим. Здається, в Олега Фе+ доровича невичерпний запас різ+ них дотепних історій, аж часом дивуєшся — як так багато кумед+ ного могло трапитися з однією людиною. Ось і на своєму ювілеї він, аби геть не заскніла україн+ ська душа в не найкращих для неї часах, так наелектризував аудито+ рію кумедними історіями з часів брежнєвського застою, що й годі казати. Не втримаюся, аби не представити вашій увазі хоча б од+ ну, оповідану ювіляром: “Якось групу письменників послали в Кі+ ровоград. Олесь Гончар поїхав “Волгою”, Корнійчук — теж “Волгою”. А “менші” письменни+ ки, як і ті, кому 72, мали їхати ав+ тобусом. “О, вони поїхали “Вол+ гами”, — почав злоститися мій друг Іван Немирович, — а ми…” Ая йому й скажи: “У Кіровограді є льотне училище. Подзвони в об+ ком партії, хай вишлють нам уч+ бового літака”. А він узяв та й по+ дзвонив. Секретар обкому партії, здається, на прізвище Сиволап, відповів: “Нема проблем”. Отак ми й полетіли. Уже перед самим Кіровоградом літак випустив ша+ сі, щоб приземлитися… Аж ні… Зненацька різко піднімається і ро+ бить коло над містом. За ним — друге коло. У літаку, звичайно, зростає напруження. Схоже, літак не може сісти. “Це ж треба, — ка+ же Лагода, — до Берліна дійшов своїми ногами. На рейхстагу роз+ писався, а тут так по+дурному за+ гинути”. І ось, коли вже всі приго+ тувалися до такого нещасливого кінця, виходить із кабіни один з пілотів. “Товариші письменники, — каже, — подзвонили з обкому, щоб я показав вам Кіровоград з висоти птічого польоту”. “А щоб ти так кальсони міняв!..” — з сер+ цем вигукнув Лагода”. Олег Федорович знає ціну свого слова наочно. Ось хоч би металічні копії, з його таких по+ пулярних у народі книжок “Аристократ з Вапнярки” та “Ве+ селі поради”, а в них, як у фляж+ ках, українська з перцем — пода+ рунок від вдячних читачів, наді+ сланий письменнику+гумористу з в’язниці. Писали, що там, у в’яз+ ниці, коли читаєш такі книжки, рік йде за два роки. А скільки тих вдячних листів — годі й казати! Найкращою за все життя рецензі+ єю письменник називає лист від доньки одного читача, якого вже нема в живих. Лікарі не давали надії. Він мав померти вісім років тому, вже й труну приготував. А тут попросив дружину почитати “щось смішне”. Жінка читала, сидячи біля ліжка день у день, і він почав усміхатися. І хтозна, з якого дива чоловік очуняв, ви+ йшов з лікарні й порубав труну. Прожив ще вісім років після того. Отака сила сміхотерапії від Олега Чорногуза. Хоча він, лауреат ці+ лої низки премій — Остапа Виш+ ні, Івана Багряного, родини Вос+ кобійників, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара, Нобельської пре+ мії за сатиру і гумор, — о, диво+ дивне! — так і не став лауреатом Шевченківської премії. Олег Чорногуз давно вже жи+ ве і працює в Кончі+Заспі, на да+ чі, яку побудував свого часу з не+ малих гонорарів. Колись ту жили лише українські письменники. Сусідами були Олесь Гончар, Андрій Малишко, однак після смерті письменників олігархи ку+ пили ці будинки у вдів. Публіка змінилася разом із часами… Олег Федорович жартує: нічого більше робити на пенсії, як поповнюва+ ти власну бібліотеку власними творами. І сам Бог знає, як на та+ ку працю його вистачає. “Я не знаю, коли він встигає писати, та ще й так багато, — дивувався на вечорі ювіляра Юрій Мушкетик, — якщо в нього постійно тов+ чуться друзі, знайомі. Двері ніко+ ли не зачиняються”. А сам Олег Федорович гірко зауважує щодо плинності життя: “Враження та+ ке, що ти промчав по землі швид+ кісним поїздом, один раз тільки відчинив вікно — підхопив хро+ нічний бронхіт, і досі його од+ кашлюєш”.
На святковому вечорі в актовій залі Київського університету ювіляра поздоровив від ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка заступник голови товариства Микола Трохимович Нестерчук
Документальне кіно · “Я за те, щоб у відкритій Європі було збережено традицію кожного народу, його мову та звичаї”. · s. 9strona oryginału ↗ За підтримки Польського Інституту в Києві та на запрошення журналу “Всесвіт” відбувся показ фільму “Утікач” польського режисера Марека Павловського (Marek Tomasz Pawlowski). “Утікач” (“Uciekinier”) — це історія трагічного повсякдення; стрічка розповідає про чотирьох утікачів, переодягнутих у форму вояків СС, які намагалися втекти 20 червня 1942 року з концентраційного табору “Аушвіц-Біркенау” в машині заступника командувача табору. Вітчизняні українські телеканали, безперечно, мали б звернути увагу на цей фільм, який здобув численні нагороди у світі (всього фільм отримав 13 премій). “Утікач” втілює ідею дивовижної жаги життя. Жаги пізнання себе в часі. Людина, пройшовши тортури нацистського терору, провівши роки у паноптикумі, змогла пронести в собі нереалізований заряд молодості. “Я не знав, коли саме в мене була молодість. Лише коли я втік, коли закінчилась війна, я зрозумів, що моя молодість уже минула”, — зазначає головний герой. Людина, яка була “утікачем” від тортур, від нацистського терору і деспотії своїх, польських “рідних Червоних”, перетворюється на “утікача” до всієї планети. Сьогодні Казімєж Пєховський — людина, яка не боїться свого минулого. Марек Павловський зізнався, що було досить важко втримати головного героя в об’єктиві камери: Казімєж весь час був у русі. Жахи минулого “документують” час без прикрас. Тільки втеча може бути рятівною. Вільний — це той, хто може сміятися і радіти життю. Пропонуємо для читачів “Слова Просвіти” інтерв’ю з польським режисером Мареком Павловським.
Ганна ТРЕГУБ, Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
— Пане Мареку, розкажіть про роботу над фільмом “Утікач”, який Ви привезли на показ до Києва. Яка історія появи цієї стрічки? — “Утікач” — це фільм, який постав із моєї співпраці з істориками з Музею Освенцима. І саме від них я довідався про те, що є такий собі Казімєж Пєховський, який все ще живий, один із членів найвідомішої втечі з концтабору “Аушвіц-Біркенау”. Про факт втечі відомо вже давно, проте не в деталях. Та й більшість польських істориків говорили про те, що четвірка втікачів вже не живе на білому світі. Сам Пєховський тривалий час переживав так звану “травму Освенцима” і довго не міг приїхати, аби ще раз відвідати табір. Одного разу він навіть намагався зробити це, приїхав до Аушвіца разом із дружиною, але йому стало дуже погано, і дружина швидко вивела його поза табірну браму. Поява Пєховського в таборі викликала шок у істориків, так, наче в таборі з’явився привид минулого, бо всі ж думали, що він давно помер. І саме тоді я дізнався від знайомих телефон пана Казімєжа та вирішив зустрітися з ним, аби переконати, що потрібно розповісти про його втечу з концентраційного табору, бо це унікальний і важливий історичний факт. Розповідями про такі факти молодому поколінню легше донести, дати зрозуміти те, чим був Аушвіц. Сухий фактаж у цьому випадку не спрацьовує, він лишає глядачів байдужими до того, що в тому таборі загинула величезна кількість людей і що літній чоловік просто ходить, показує місця, де його били та принижували. Це не є та форма мовлення, якою кіно має говорити до глядачів. Я дійшов того висновку, що про це історичне явище треба розказати живо, надати трохи сенсаційних фактів. Проте ця інформація має містити емоційне навантаження. Виявилося, що після того, як Казімєж Пєховський утік із Освенцима, його життя за комуністичного режиму було ще трагічнішим, бо тодішня влада засудила його на 10 років ув’язнення. Зважте — два роки концтабору, 10 років в’язниці, до яких засудили свої ж поляки. Після звільнення з тюрми він починає реалізувати свої мрії. Мене саме цей сюжет зацікавив. Незалежно від того, де географічно демонструється ця стрічка, — у США, Німеччині, у скандинавських країнах чи в Україні — всіх вражає те, що 80-літня людина змогла самореалізуватися, попри страшне минуле. Це змушує багатьох переглянути власне ставлення до щоденних проблем, надає позитивного стимулу та надію. Не важливо, де живуть люди, але всі вони потребують надії кожного дня в наш дуже нелегкий час. — Історія Казімєжа Пєховського, відтворена в “Утікачі”, — це своєрідна оповідь про втрачену молодість і людський порив до свободи, опір людини тоталітарним режимам. Як він поставився до Вашої ідеї зробити документальний фільм, де б ішлося про його особистий досвід? — Коли я запропонував Казімєжу Пєховському зняти фільм про його втечу з Освенцима, він не вважав, що ця подія аж надто важлива. Втеча, та й тільки. І я вважав, що розповіді про саму втечу замало. Та коли я познайомився з цим чоловіком ближче, то зрозумів його бажання бути вільним, ув’язнення спіткало його увесь час. Ані полякам, ані українцям не треба цього особливо пояснювати — серед нас ще є ті люди, які пам’ятають досвід несвободи. Зачинені кордони, відсутність паспортів, аби виїхати за кордон, призводили до того, що більшість з нас могли мандрувати так, як показано у фільмі “Утікач” — рухаючи пальцем по мапі.
Можливо, глядачеві із Західної Європи цей момент може видатися гротесковим і смішним, але це реальність наших географічних теренів. До того ж, мій головний герой показує, що кожен може пережити третю молодість і після 70 років, віднайти новий сенс свого життя. Немає такого моменту в житті людини, який є втраченим назавжди. Це одна з найголовніших ідей цього фільму. У цій історії немає штучності — все, що єна екрані, взято з життя Казімєжа Пєховського. Казімєж Пєховський — дивовижна людина. У 91 рік він читає без окулярів і дуже самостійний. Інші мої свідки, які трохи молодші за Пєховського, перебувають нині в такому стані, що можуть говорити і давати інтерв’ю лише сидячи. Люди того віку та з тієї генерації вже, на жаль, здебільшого не є здоровими фізично, а подекуди й психічно. На цьому тлі Казімєж Пєховський вирізняється. Рік тому, коли йому вже було 90, він із дружиною вибрався до Перу, та помандрував до високогірного міста Мачу-Пікчу. Я б дуже хотів, щоб доля подарувала мені такі можливості у такому віці, як цьому чоловікові. З четвірки втікачів двоє — Ястер і Бендера — загинули трагічно. Пощастило вижити єдиному Казімєжу Пєховському. — Концтабір Аушвіц, одну зі сторінок історії якого Ви розкриваєте у фільмі “Утікач”, у свідомості пересічного українця мало асоціюється з історією його власного народу. Можливо, під час роботи над “Утікачем” Вам стала відомою інформація про долю українців, що там перебували?
— Звичайно, в Аушвіці перебували й українці. Зокрема варто наголосити, що ініціатором тієї втечі, яку я показую у фільмі “Утікач”, був українець, якого звали Євген Бендера, який мешкав на території тодішньої Польщі. До концентраційного табору його, очевидно, привезли так само, як і більшість польських в’язнів, просто схопивши на вулиці. Я напевне не знаю, чи був він членом УПА, але доведеним фактом лишається, що до Освенцима з України було вислано багато так званих “бандерівців”. Це були ті з українців, які активно намагалися втілювати в життя ідею про незалежну Україну, що німецькому нацистському керівництвові дуже неподобалося. Дуже багато з тих українців, що пережили Аушвіц, після війни виїхали на Захід, до країн Європи або США, бо дуже добре розуміли, що зі звинуваченням у причетності до націоналістичного руху їм спокійно в країнах соцтабору жити не дадуть. Є ще один цікавий епізод з історії концтабору “Освенцим-Біркенау”, у якому фігурують українці. 1943 року, коли ситуація на Східному фронті радикально змінилася, більшість німецьких солдатів із табірної варти було вислано на фронт. Замість них з’явився підрозділ українських солдатів, так званих власовців, які мали пильнувати концтабір. Одного дня український наглядач, вартуючи відділ жінок під час роботи, побачив у тій групі свою матір. Він пережив шок і почав пояснювати своєму німецькому керівникові… Що сталася якась помилка, бо в таборі серед в’язнів є його матір, а того не може бути, бо ж він співпрацює з німцями. У результаті німці ліквідували і матір, і сина. Свідком цього був інший українець, так про це дізналася решта, і стало зрозуміло, що німці у будь-який момент так само, як того чоловіка та його матір, можуть вбити їх. Близько 19 членів українського загону забрали зброю та почали тікати з Освенцима. Коли німці побачили, що українці тікають, почали за ними гнатися, і в певний момент між ними почався бій. Німці застрелили близько 14 осіб, а решту взяли в полоні потім повісили. Отакою є ця важка і складна історія. Аушвіц приховує в собі багато ще не відомих історичних фактів. То така собі копальня, до якої людина входить і відкриває міріади незнаного. Під час презентації “Утікача” в Києві я довго думав, як розказати аудиторії про цей епізод. Зрозуміло, що не всім подобається, коли кажуть, що представники його народу були вартівниками нацистського концтабору. Така інформація дратує. Але глядачі не здивувалися, сприйняли те, про що я говорив, без жодного протесту, бо історія — це минуле, а майбутнє лежить перед нами відкрите. Маємо творити в нім щонайкращі відносини між нашими народами, аби спільно відкривати наше пройдешнє. — Принагідно хочемо Вас запитати, чому, все ж таки, величезну увагу Ви приділяєте у своїй творчості темі Освенцима-Біркенау? Чи є на те якась особлива причина? — Про досвід європейських концтаборів, зокрема про Освенцим, потрібно пам’ятати. Це символ перестороги для всіх європейців, який показує, до чого призводить ненависть та неповага. Рік тому в березні я перебував із показом фільму “Утікач” у Белфасті. Це був показ такого самого формату, що й той, який цього разу відбувся в Києві в Могилянці. Мені відомо, що під час демонстрації фільму були присутні інкогніто кілька членів ІРА. Після того до мене звернулася Фундація супроти ненависті, що працює з молодими ірландцями, які виховувалися в дусі нетолерантності, ненависті. В основному йдеться про дітей членів ІРА. Це величезна проблема для сучасного Белфаста, бо тільки будь-де починає жевріти конфлікт, ця молодь намагається його розпалити, не розуміючи наслідків своїх дій. Згадана фундація збирає представників такої молоді, розказує і дає їм зрозуміти, чим є ненависть і до чого вона призводить. Один із представників фундації попросив мене показати фільм “Утікач”, аби кожний із його підопічних міг його подивитися, а потім зібрав їх разом, і привіз до Аушвіца. Не важливо, ким є людина — ірландцем, українцем, поляком, англійцем чи американцем. Для всіх нас Аушвіц є символом, який показує, що станеться, якщо ми втратимо здоровий глузд, коли європеєць не поважає європейця. Думки про те, що котрийсь із народів є найважливішим, і він один має право будувати свою і чужу долю так, як йому заманеться, без врахування думки інших народів. Я за те, щоб у відкритій Європі було збережено традицію кожного народу, його мову та звичаї. Бо інакше наша реальність змакдоналізується. Нинішні поляки краще знають і розуміють німців, ніж українців, бо з першими мають більше контактів. Україна лишається чимось незрозумілим і незнаним. У Польші не можемо зрозуміти, якими ж ви є зараз — більше проросійськими, чи все-таки проєвропейськими. Проте на вулицях Києва я бачу людей, що мислять і поводяться цілком сучасно. Тому мені шкода, що немає активної польсько-української культурної співпраці. — Якою, на Ваш погляд, є роль кіно, зокрема документалістики сьогодні? Якими вони повинні бути, що розкривати глядачеві? — Кіно, передовсім, має спонукати глядача побачити якийсь момент дійсності трохи інакше. Особливо це стосується документалістики, яка фіксує і відкриває глядацькій аудиторії певні моменти навколишньої реальності. Часи змінюються, то принаймні маємо змогу подивитися, як насправді люди жили раніше. У своїх стрічках я намагаюся реалізувати понадчасові ідеї, таке минуле, з якого можна було б взяти щось для майбутнього.
З блокнота письменника · “Перспективу життя нації визначає самоусвідомлення нею своєї священної духовної єдності”. · s. 10strona oryginału ↗ Олександер ШОКАЛО
ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ? “Щасливий, хто з’єднав свою приватну справу з загаль; ною. Се є істинне життя”, — вістує з безвічності Вчитель Сковорода. Прагнення людини до щастя є основним змістом світоглядного орієнтиру Григорія Сковороди. За Сковородою, людина може досягти щастя через самопізнання й через працю за покликанням. Головне джерело особистого й суспільного гаразду — “споріднена праця”. Людина щаслива у своїй праці, коли не вона для праці як засобу нагромадження багатства чи визиску її сили іншими, а праця для неї заради здійснення її духовного покликання, закладеного в індивідуальній програмі душі. Мірилом людського щастя є радість. Радість — це й результат праці, й відновлення, повернення сили, вкладеної в працю. Людина сповнена щастя й радощів, коли праця відповідає природним здібностям і глибинній сутності людини. Така праця забезпечує розвиток особи й суспільства, гарантує радість суспільної творчості за всієї різнорідності індивідуальних людських здібностей та етнічних особливостей. В ідеї щастя Сковорода поєднав особисту мету людського життя й священне призначення людини, єдність яких є суттю подвижництва, здійснення національної ідеї (програми самостійного життя народу) й досягнення справедливого суспільного ладу. Зраджує спільну справу той, хто не виконує покладеного на нього священного обов’язку. Люди досягають щастя спільними силами, бо повнота щастя складається з часток людських зусиль. А руйнують цілісність людського щастя недолюди й нелюди — корисники, здирники, грошолюби, чужоїди. Люди у взаємодопомозі й любові єднаються в збірну особу народу. Недолюди й нелюди в грабіжницькому суперництві й ненависті одне до одного купчаться в паразитарні клани. Г. Сковорода уособив глибинні моральні цінності українського народу, закоріненого в благородстві соборної праці хліборобської культури, й наперед на віки визначив розвиток української духовності. Звідси сковородинський духовний тип української людини — морально
Фото Олеся Дмитренка зрілого творця духовно-господарських цінностей. Г. Сковорода по праву є духовним батьком української національної ідеї й національного відродження. Згідно з його вченням, перспективу життя нації визначає самоусвідомлення нею своєї священної духовної єдності, а просвітлений дух пробудженої нації є джерелом її природного права й передумовою державного відродження України на основі національної культури.
ЩО ТАКЕ КУЛЬТУРА? Культура — субстанція, сутність людського життя. Покликання людини в Білому світі — створити себе у своєму духовному самотворенні, створити світ рідної культури у своїй питомій природі. Покликання культури — розвивати духовну сутність у людині й нації, забезпечувати розуміння духовних цінностей і здійснення людиною життєвої програми своєї душі. За Г. Сковородою, “культура — це друге, духовне, народження людини”. Збірна особа народу, як і людська особистість, народжується, “вдруге, духовно” завдяки своїй самостійній силі й волі та вищій меті свого культурного саморозвитку, орієнтованій на духовний ідеал. У цьому контексті доречна теза видатного українського економіста й державного діяча Михайла Туган-Барановського: “Політика ніколи не може бути вищою від рівня культури”. Культура як система працює завдяки вияву духовної сутності в кожній дії людини й етнічної спільноти. Сутнісною ознакою культури є моральний світогляд — ставлення людської особистості й збірної особи народу до світу та до інших людей і націй, як до самих себе. Українська національна культура як система самоорганізації українського суспільства ґрунтується на традиційній агрокультурній основі корінного українського народу, витвореній ним на своїй питомій землі, й на місцевих традиціях і культурній творчості субетнічних груп та національних меншин, які віддавна вкоренилися в агрокультурне середовище України. Регіональне й субетнічне розмаїття української національної культури є унікальним національним культурним надбанням, що зближує її з іншими культурами. Кожна нація надбала велику культурну спадщину у своєму історичному досвіді, який формує і підтримує національне самовизнання та самоповагу. Маючи етнічні, світоглядні, історичні та інші особливості, культура за своєю суттю зберігає і генерує спільні для всього людства духовні цінності. Саме завдяки цьому культура забезпечує порозуміння між особами й націями, незважаючи на релігійні, ідеологічні, політичні та інші відмінності.
ДУХОВНІ ПОДВИЖНИКИ Високе суспільне покликання в поступальному розвитку кожної нації й людства здійснюють духовні подвижники, які найповніше уособлюють національні світоглядні рухи. Духовні подвижники — це не соціальна еліта. Подвижництво — праця з любові до людей заради спільного добра, елітарність — існування за рахунок добра інших для задоволення особистих, кланових, партійних інтересів. Не зупинятимусь на недосконалості зовнішніх способів управління етнічними процесами, а зосереджусь на внутрішній силі етнічної самоорганізації — на духовній волі людського серця, що виявляється в силі любові. Саме взаємна любов, а не терпимість (толерантність) одне до одного, визначає істинність стосунків людей і народів. А щодо сутності життя, то людина прагне щастя, незалежно від її національності. В українському національному світогляді, зокрема в подвижницькій духовно-світоглядній практиці Г. Сковороди, провідний принцип — головним у людському житті є серце й воля любові в чистому серці. Мірилом істинності людського життя є воля серця — духовно'пізнавального центру людського єства. У цьому суть і провідна сила питомо українського кордоцентричного світогляду, що в Григорія Сковороди розкривається у філософії мудрого серця, в Памфіла Юркевича — у філософії утаємниченого серця людини та сакральній педагогіці серця, в Миколи Гоголя — у духовній практиці християнського персоналізму, в Пантелеймона Куліша — у хутірській філософії або філософії природи, філософії серця, у Тараса Шевченка — в життєвому принципі щирого серця, в Костянтина Ушинського — у вченні про особисту волю людини, закорінену в серці. В українців, як і в народів Сходу, провідним світоглядним принципом життя є первинність серця, а не розуму, як на Заході. Первинність і духовна воля серця зближують через два з половиною століття українця Григорія Сковороду (1722— 1794) й турка Фетхуллаха Ґюлена (1941) — унікальних духовних подвижників, представників різних епох, національних культур і релігійних систем. А до нас їх наближує своєчасність ідей їхніх світоглядних рухів. Бо через подвижників відкриваються досягнення духовно-світоглядного досвіду народів, явлені в традиціях їхніх культур. Фетхуллах Ґюлен як учений, філософ, теософ наділений найглибшим поглядом на життя серед усіх представників філософської й релігійної думки Туреччини. Завдяки своєму духовному подвижництву мислитель став одним із лідерів світоглядних та інтелектуальних рухів останніх століть. Гуманістичне вчення Ф. Ґюлена особливо своєчасне для подолання замкнутості систем національних культур і загроз глобалістичної нівеляції.
Ґюлен розпочав свій світоглядний рух із рідного турецького суспільства, розділеного партійними догмами на лівих і правих. І за короткий час Ґюленів рух подолав ту руйнівну конфронтацію — нині понад 80 % турків одностайні у своїх спільних національних інтересах.
ДІАЛОГ КУЛЬТУР Для забезпечення взаєморозуміння і взаємодопомоги соціальних та етнічних груп національного суспільства необхідний діалог, де сторони поважають базисні цінності одна одної. Такий самий діалог публічної дипломатії необхідний і для взаємовигідного культурного й економічного співробітництва між країнами. Нещодавно в Донецьку відбувся “круглий стіл” “Міжнаціональна згода в контексті діалогу влади й суспільства”. Організатори: Міжнародна громадська організація Платформа “Діалог Євразії” та Регіональна філія Національного інституту стратегічних досліджень у м. Донецьк. Учасники: науковці з Києва, Донецька, Стамбула, представники місцевої влади та громадських організацій національних меншин області. У відвертому спілкуванні обговорювались проблеми регіонального, загальнонаціонального й глобального рівнів. Чому саме Україна й Туреччина ініціюють такі діалоги? Бо обидві країни розташовані на цивілізаційній грані між Сходом і Заходом та найдужче зацікавлені в убезпеченні своїх життєвих світів із традиційними основами від загроз міжцивілізаційних конфліктів та нівеляційних тенденцій глобалізації. На глибоке переконання Ф. Ґюлена, цілісний розвиток людини й народу в сучасних умовах можливий тільки на традиційних цінностях культури. Будь-який радикальний відрив від минулого, від духовного досвіду попередніх поколінь та безоглядне захоплення модернізацією несе в собі ризик втрати культурної ідентичності. Сучасна молодь, позбавлена світоглядного орієнтиру на основі традиційних духовних цінностей, виростає взагалі без будь-яких духовних прагнень та ідеалів, а намагається досягти тільки матеріального успіху. Нинішні навчальні заклади ігнорують нематеріальні цінності культурної традиції й випускають виконавців для глобальної ринкової системи. Такі “треновані, але неосвічені” робочі кадри, в яких не сформовано внутрішнього духовного осердя й самостійного мислення, легко піддаються контролю зовні. Ф. Ґюлен стверджує, що людей позбавляють вихованості й істинних знань, аби тримати їх під контролем. Здолати гніт тиранії глобального фінансового управління й досягти соціальної справедливості та взаєморозуміння між народами можливо тільки через духовну просвіту та різнобічну освіту на основі традицій національних культур. Головними причинами нинішньої суспільної кризи у світі стала втрата людьми ціннісних моральних та світоглядних орієнтирів духовної мети життя й самого вольового прагнення душі жити, а натомість ними заволоділа масова залежність від потреб організму вижити. До такого ганебного стану довели людей визискувачі, яким потурають самі ж люди.
“ФІЛЬТРИ” НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ Відсторонення дезорієнтованого соціуму від моральності й духовності призводить до його денаціоналізації й остаточного занепаду. Денаціоналізація починається з обмеження соціального функціонування національної свідомості: передусім у сфері національної мови, освіти й науки, в інформаційній сфері, у сфері права й державотворення. Все це руйнує національну ідею — життєву програму нації та національний світогляд — універсальну систему ціннісних життєвих орієнтирів. Найбільше спричинює денаціоналізацію, винародовлення, деградацію суспільства відірваність виховання й освіти як основи культури від національної духовної традиції. Своєчасне застереження Фетхуллаха Ґюлена: “Культура з’являється й розвивається в колисці характеру нації чи суспільства… Суспільства, які думають, що побравшись із культурою й цивілізацією іншої нації, вони зможуть гарантувати собі хороше майбутнє, схожі на дерева, до гілок яких поприв’язувані плоди з інших дерев, а це смішно й зовсім неправдоподібно”. Дотримуючись принципу діалогу культур, мислитель відводить провідну роль у цьому процесі національному духові: “Культура, як і цивілізація, завдяки своїм двостороннім відносинам може переходити від однієї нації до іншої, від одного суспільства до іншого. Та коли в цьому процесі переходу “фільтри” національного духу не працюватимуть достатньо добре, не буде здійснено відбору й очищення від неприйнятних і чужих елементів, то криза культури й цивілізації стане неминуча”. Саме “фільтри” національного духу забезпечують чіткість функціонування світоглядних орієнтирів національних культур. Як проникливо визначив Микола Гоголь: “Справжня національність перебуває… в самому духові народу”. За Ґюленом, велич нації, самостійна сила її великою мірою залежить від спільності й висоти мети всього суспільства: “…доки воно лишається роз’єднаним, не може бути й мови про якийсь позитивний результат”. Цю істину провістив і основоположник української філософії права, глибинний педагог Памфіл Юркевич: “…Там, де нема взаємності й справедливості, там не може бути й суспільства… …Без взаємності народ поділяється (за різними думками про справедливість) на багато партій, з яких кожна вважає свої тенденції законними, справедливими. Між тими партіями точиться постійна жорстока боротьба, яка в кінцевому наслідку при' зводить до падіння держави. Отже, взаємність, як і справедливість, становлять основу держави. …Коли ми організацією досягаємо єдності, то держава творить народ (римська республіка), коли любов’ю творимо організацію (грецька політея), то дух народу творить державу. … Держава має моральну суть, як і людина… Певна національність дається взнаки як потужна влада… — всі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право — явище національного духу. …Будь'яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю”. Взаємність — джерело щастя людини й народу.
Читацьке віче · “Завдяки таким людям, яких дуже багато, ми побудуємо вільну й заможну Україну, де буде добре жити всім”. · s. 11strona oryginału ↗ Листи читачів оглядає Надія КИР’ЯН
На адресу “Слова Просвіти” надходить багато листів, а це свідчить про те, що наша праця не марна. Читачі діляться своїми радощами й прикрощами, пишуть відгуки на наші публікації, зауваження, пропозиції тощо. Ми намагаємося їх враховувати, хоча це вдається не завжди — адже люди мають різні смаки, іноді те, що одному до вподоби, іншого дратує. Дуже приємно читати рядки, які написала Ольга ПРОТАСЕ- ВИЧ із Бердичева Житомирської області: “Шановне “Слово Просвіти”! Третій рік я передплачую тебе, читаю, шаную. Ти приходиш до мене завжди із цікавою, змістовною, актуальною інформацією. Я з тобою завжди розмовляю, як із добрим другом-однодумцем, відчуваю твою гарну енергетику, твою правду”. За фахом пані Ольга — санітарний лікар, вона людина творча, пише вірші, музику, співає в хорі. Передає віршоване побажання нашим читачам: Бережи свою душу, як веселку у небі, Що між сонцем й дощами прокладає свій шлях. Наші душі лелечі, мов життя обереги, Нас тримають і сяють в променистих серцях. І ми бажаємо Вам, дорога Ольго Миколаївно, залишатися такою ж оптимісткою, чистою й світлою, незважаючи на будьякі труднощі нашого непростого життя. А от старший науковий співробітник одного з Одеських ВНЗ (прізвища не названо), родом із Балтського району Одеської області поділився історією свого становлення як свідомого українця, для якого в 1990-х роках дивиною був навіть жовто-блакитний прапор, а мовою щоденного спілкування — російська. Поступово відкривав для себе правдиві сторінки української історії, з часом сам знайшов дорогу до Одеської “Просвіти”, останні десять років розмовляє лише українською, мріє про відродження українського села, висловлює побажання просвітянам активніше гуртуватися, бо роботи — непочатий край. “Дякую, шановна редакціє, за вашу газету, за таку потрібну працю, спрямовану на пробудження несвідомих і переродження їх у справжніх патріотів своєї славної й нескореної України”. Дуже багато дописувачів надсилають свої роздуми з приводу сьогодення, розмірковують над тим, як сталося, що за 20 років незалежності нам не вдалося побудувати вільну, незалежну й справедливу країну, пропонують шляхи виходу з цієї ситуації. Характерно, що наші дописувачі розуміють, що ті, хто міняє волю на хліб, не матимуть ні хліба, ні волі. Так Галина САГАТЮК із Іллічівська Одеської області вважає свободу головним надбанням незалежної України. Вона слушно пише: “Людство не знає випадку, коли підкорений народ був би заможним і щасливим. Таким може бути тільки вільний народ. Фінляндія здобула незалежність на початку ХХ століття, і тепер вона — розвинена, заможна, цивілізована європейська країна. Учасники фінської кампанії 1939—1940 рр. свідчили, як несамовито фіни відбивалися від Червоної армії, бо вони вже знали, що означає “це солодке слово — свобода”. Чому ж наші сучасники не цінують отриманої свободи? Чому зустрічаються люди, які жалкують за Союзом? А за чим жалкувати? За Соловками? За ГУЛАГом? Чи за кріпацтвом, яке так звана робітничо-селянська радянська влада ввела для селянства? У центрі Європи! Всередині ХХ століття! Дніпро, перегороджений кількома греблями перетворився на смердюче болото, в якому гине риба. А Чорнобиль! Отак дбала про нас і нашу землю чужа влада”. Продовжує, розвиває цю тему Олександр КОЛОС із Києва: “Якщо всередині тієї чи іншої держави не створюються умови вільного розвитку для кожної людини, або так чи інакше порушуються її права, то така держава або стає агресором, або об’єктом агресії і втрачає свою незалежність чи зовсім зникає. Оце й є формула суспільного розвитку”. Утім, свобода не може бути необмеженою — людина повинна розуміти, що є не лише права, а й обов’язки, і ти сам маєш обмежити власні бажання, якщо вони шкідливі для інших. Про це пише киянин А. М. МАТВІ- ЄНКО: “Свобода слова — одна з основних засад демократії — все ж не повинна бути абсолютною. Там, де вона спрямована проти загальнолюдських законів моралі, проти державності країни, проти національних цінностей, вона не має права на існування. Бо така свобода слова руйнує духовність людей, спотворює їхній світогляд, не може сприяти формуванню здорового громадянського суспільства. Дивовижно, неймовірно, але “вільнодумство” в такому плані притаманне самому міністрові освіти. Його ідеологеми живуть на сайтах Інтернету, “прикрашають” сторінки наукових праць, наклади яких запопадливо друкує харківське видавництво “Фоліо”, на кшталт: “Україна — країна папуасів”, “Украинцы — это искусственно выведенная поляками и австро-венграми свора преступников и предателей…” тощо. Такого не могло б бути в жодній демократичній державі, там рідна мова, нація в пошані, а влада стоїть на сторожі суверенітету”. Подібних листів багато. Володимир МАКСИМЮК із Рівного прикро вражений, що українські співаки, навіть заслужені артисти (зокрема в листі йдеться про Марину Ліпінську), не вважають за потрібне послуговуватися українською мовою. Просвітяни Слов’янщини, що на Донбасі, глибоко стурбовані антиукраїнською гуманітарною політикою нинішнього уряду: “Хочемо сказати всій Україні: знайте, люди, далеко не всі наші земляки підтримують “донецьких” у їхньому прагненні зламати українців через коліно. На жаль, народ наш значною мірою зденаціоналізовано, проте не скрізь. Людей, які розуміють наслідки українофобства сучасного уряду, стає більше, особливо серед молоді”, — пишуть активісти “Просвіти” з селища Билбасівка Слов’янського району Людмила ВЕЛИЧКО та її колеги (всього 30 підписів). У своєму районі вони займаються просвітницькою роботою, закликають гуртуватися, щоб змусити владу прислухатися до народу. Ігоря КІЧАКА з Коломиї, політв’язня 1951—1970 рр. турбують недостовірні факти про Степана Бандеру в довідникові про визначних людей “Вони змінили світ”, що вийшов нещодавно в Донецькому видавництві “Глорія- Трейд” (упорядник Ірма Левашова). Він просить читачів видання звіряти цю інформацію з науковими джерелами. Багатьох наших дописувачів хвилює ситуація з музеєм Тараса Шевченка в Каневі, вихолощення у відновленому проекті українського духу, заплановане будівництво поблизу вертолітних майданчиків тощо. “Ми обурюємося й протестуємо, — пишуть представники інтелігенції з Кролевця Сумської області. — Вважаємо, що якби було публічне обговорення цієї теми, то всі українці стали бна захист проекту видатних фахівців-шевченкознавців В. Кричевського і П. Костирка. Адже їхній проект найкраще передає дух вільної, демократичної, Духовної України”. Багато листів отримуємо на мовну тематику. Дуже приємно було прочитати, що група студентів курсів підвищення кваліфікації НКК ДПАУ висловлюють вдячність улюбленому педагогові — “талановитому мовнику, яскравому, неординарному фахівцеві, державному службовцю 8-го рангу Наталії Мельниченко, авторові проекту “Державна мова у діловодчому контексті для закладів післядипломної освіти системи ДПС України”: “Більше десяти років діє проект і тисячі слухачів уже знайомі з викладацькою майстерністю Наталії Іванівни. П’ять років тому ми вперше почули лекції цього викладача, і щоразу нетерпляче чекаємо саме її талановитих лекцій. Педагог у третьому поколінні, Наталія Іванівна уміє зробити так, щоб ми, студенти, не лише віддавали данину рідній мові, а були нею зачаровані, закохані в неї”. Редакція вдячна всім нашим дописувачам. Ми вас любимо за вашу активність, патріотизм, людяність, доброту. Переконані — завдяки таким людям, яких дуже багато, ми побудуємо вільну й заможну Україну, де буде добре жити всім.
Читацьке віче · “Завдяки таким людям, яких дуже багато, ми побудуємо вільну й заможну Україну, де буде добре жити всім”. · s. 11strona oryginału ↗ Так говорять про себе Віра й Анатолій Дромарецькі. Пенсіонерами стали чверть віку тому. Хоч усе життя працювали на відповідальних роботах (Віра — державним хлібним інспектором, Анатолій — начальником хлібовиробництва в “Київ-Млині”), тепер мають на двох 2000 грн пенсії. Щоб прожити, родина залишила Київ і переїхала в Лютіж, звідки родом пані Віра, в її батьківську хату. Двоє літніх людей зуміли перетворити своє обійстя на чарівний сад, де на шести сотках ростуть магнолії, кизил, лікарські трави, квіти, зелена травичка… Виступають на радіо, беруть участь у художній самодіяльності. Молодь вчиться у них цінувати дружбу, кохання, любити природу. А ще подружжя Дромарецьких — передплатники “Слова Просвіти”.
Власкор.
Читацьке віче · “Завдяки таким людям, яких дуже багато, ми побудуємо вільну й заможну Україну, де буде добре жити всім”. · s. 11strona oryginału ↗ Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин
Постановою Президії ВАК України №1–05/1 від 26.01.2011 року збірник наукових праць “Ніжинська старовина” внесений до переліку фахових видань з історичних наук. Ця подія порадувала не тільки видавців — Центр пам’яткознавства НАН України й Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, авторів, ай читачів, які цікавляться історією рідного краю. Ніжинознавчі студії регіональної історії та пам’яткознавства зініціювали 2005 року ніжинські історики Олександр Морозов і Сергій Зозуля. Вони й сьогодні є відповідальними секретарями видання. За шість років опубліковано цікаві дослідження з проблем ніжинознавства, а також пам’яткознавства Північного етноісторичного регіону України (Північно-Дніпровського Лівобережжя загалом). Як зазначили учасники презентації одинадцятого випуску, щойно видрукуваного в Києві за фінансової підтримки Українського товариства охорони пам’яток історії та культури й Ніжинської міської ради, Ніжин — єдине місто в Україні обласного підпорядкування, яке може похвалитися таким виданням. Має для цього історичний, джерелознавчий та науковий потенціал. У збірнику найбільший розділ присвячений ніжинській родині Спаських. Ім’я Івана Георгійовича Спаського, засновника Ніжинського окружного музею та головного охоронця фондів відділу нумізматики Державного Ермітажу в останні роки життя присвоєно Ніжинському краєзнавчому музею. Про його наукову та музейну діяльність, життєвий шлях розповідають колишні колеги, родичі, учні й послідовники з Санкт-Петербурга, Києва, Москви, Чернігова, Ніжина. Цікаві “Ретроспективні огляди”, “Ніжин археологічний та літописний”, “Історія Ніжинщини імперської та постімперської доби”, “Пам’ятки”, “Видатні ніжинці”, “Архівні знахідки”, “Рецензії, дискусії, повідомлення”, “Краєзнавча мозаїка”. Серед авторів — доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Микола Котляр, доктор історичних наук, професор Марина Скржинська, доценти Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя Євгенія Страшко і Петро Моціяка, доктор мистецтвознавства, головний науковий співробітник відділу нумізматики Державного Ермітажу Євгенія Щукіна, наукові співробітники музеїв Ніжина, Чернігова, Конотопа. Редакційну колегію очолює доктор історичних наук, професор, керівник східноукраїнського регіону УТОПІК Сергій Посохов.
Постать · “Віктор Зарецький — митець неординарного таланту, який, попри всі перипетії долі, залишився вільним митцем і вільною людиною”. · s. 12strona oryginału ↗ Марія КУЧЕРЕНКО Із кожним роком дедалі коротшим стає список друзів, знайомих, художників-колег, які могли б сказати своє слово про світлої пам’яті митця Віктора Зарецького. Мов яка чорна сила вириває з нього імена тих, хто уособлює українську справжність, тих, які назавше залишили в українському бутті свій глибокий слід. Так, 7 січня цього року пішла у Вічність Михайлина Коцюбинська — відомий літературознавець, філолог, активна учасниця руху шістдесятників, жінка, глибоко переконана в азбучній істині: “…внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння і прямостояння”. Її єднали з мистецькою родиною Віктора Зарецького та Алли Горської найсвітліші помисли та найтепліші почуття, а жахливе вбивство подруги залишило в душі незагойну рану до кінця життя. Проте, хвала Богові, у залі музею ще можна було бачити митців старшого покоління, які так чи інакше своє життя пов’язували з цією мистецькою родиною; вони були щиро раді зустрічі один з одним. На вечорі пам’яті з теплим словом про Віктора Зарецького виступили художник Іван Григор’єв, архітектор Степан Сліпець, громадські діячі — Олесь Сергієнко, Любомир Пиріг, один із перших мистецтвознавців-біографів Віктора Зарецького Олеся Авраменко. Олексій Зарецький, науковець-філолог, один із засновників Центру українсько-польських студій, відкрив вечір пам’яті презентацією книжки про батька. Її щедро ілюстровано творами художника, які становлять окрему, вельми яскраву сторінку в історії українського живопису. “Пошуки коріння” — здається, місткішої назви книжки, яка являла б духовну домінанту Віктора Зарецького, годі й знайти. Уній з численних статей, нарисів — з усього того розмаїття голосів — постає трагічна доля людини, митця, за влучним виразом Євгена Сверстюка, поставленого “обличчям до порожнечі”. Неможливість творчої самореалізації, самовиявлення, офіційне неприйняття, атмосфера цілодобового кадебістського стеження, систематичне залякування… А понад усім цим — моторошне, “з багатьма невідомими”, вбивство дружини Алли Горської, котре так підло перекваліфікували як родинний конфлікт. Ні, вона була не просто дружиною — вона була другом, колегою, однодумцем, людиною, яка заповнювала увесь духовний простір, витісняючи своєю світлою енергією розпач і зневіру. До кінця життя Віктор Зарецький так і не впорався із цією втратою… Та трагедія пролягла глибоким тектонічним розломом через усю його долю. Він довго хворів після смерті дружини, він вчився жити б е з н е ї — піднімати на ноги сина, шукати у творчості своїх шляхів, свого спілкування, проте ця наука життя потребувала надто великих, надлюдських зусиль. Спершу й зовсім безуспішних. “Психологічно батько ніби розпадався на частини, — розповідає Олексій Зарецький у своїх спогадах про смерть матері. — Він повторював: “Мені прикололи до пальта калину, я її з’їв, Алла жива”. Батько прийшов до відносної норми лише через кілька місяців. Спокійно говорити на цю тему він не міг до самої своєї смерті в 1990 році”. І все ж Віктор Зарецький не жив, як біблійний Йов на попелищі — його працьовитість була подиву гідна. Він ледь не цілодобово священнодіяв над полотнами, багато експериментуючи, наполегливо шукаючи шляхів художнього самовираження. Здавалося, йому була вже зовсім байдужою офіційна думка, і так перебував у стані цілковитого відторгнення. Сам Бог знає, на що тоді жив, бо на замовлення майже не писав. Як надто щедра людина, роздаровував свої картини друзям, знайомим. Проте деякі з них після загадкової смерті Алли Горської боялися брати їх навіть у подарунок. Усі, хто знав цей дивовижний творчий тандем Віктора Зарецького та Алли Горської, відзначали, що це були різні за темпераментом, проте рідні за світосприйняттям люди. Алла була вічним двигуном, який приводив у рух усе навколо неї, Віктор Зарецький відзначався спокійним характером, поміркованістю — згадували на вечорі пам’яті знайомі, друзі. Проте вистояти перед Аллою було неможливо. Захопившись монументалізмом, вона швидко зламала спротив чоловіка, який марно намагався довести: його ніша в мистецтві — живопис. Здавалося, її запал, її несамовита, бунтівна енергія могли знайти свій вияв тільки в монументалізмі. Попри надзвичайно довгий, трудомісткий шлях створення монументального шедевра (отримання замовлення через оформлення безлічі документів, ходіння по різних інстанціях, пробивання матеріалів, створення мистецької бригади однодумців, будівництво надійного риштування…), Горська не відступала ні на крок від свого задуму, бо завше бачила кінцевий результат, і та вимріяна картина робила її натхненно-несамовитою. Віктор Зарецький у своїх спогадах розповідав, що позаяк Григорій Синиця накульгував, Алла — жінка, тож йому доводилося під час створення панно “Птах” самотужки винести на рівень третього поверху 3 тонни цементу. Навіть усім відомий акт вандалізму — знищення ректором університету Швецем вітражу із зображенням Шевченка й України-матері, яке для всієї творчої групи — Віктора Зарецького, Панаса Заливахи, Людмили Семикіної — стало жахливим випробуванням на міцність, — не зломило духу Алли Горської, не згасило її захоплення монументалізмом. Віктор Зарецький за життя дружини завше був у гущі громадського життя. Якийсь час, після Леся Танюка, очолював Клуб творчої молоді. Був одним із підписантів, тепер уже історичного, листа 139-ти (1968 р.). Та згодом полишив правозахисну діяльність і решту життя присвятив винятково живопису, позаяк не на жарт переймався, що за вільнодумство буде позбавлений розкоші цілком належати мистецтву. Тож приміряв на себе роль дивакуватого художника, “якому закони не писані”. Саме такий “творчий статус” дав митцю змогу з головою зануритися в нонконформізм, аби передати часом у вельми чудернацьких образах, зокрема через ляльковий світ, своє зашифроване сприйняття радянського способу життя. Він пройшов нелегкий шлях шукання себе в мистецтві — від національної семантики до орнаментальної символіки, від карнавальної естетики до епатажності. Проте чи не найцікавішими є так звані климтівські твори. Через них Вікторові Зарецькому часом закидали вторинність, ніби на хвилю забувши: декоративність, тяжіння до символічної орнаментики, соковитої яскравості кольорів, отого дивовижного свята душі завжди було властиве українській душі, задивленій у красу світу. “Мистецтво повинно бути святом душі і воно повинно втішати, — підбив підсумок своїх творчих пошуків Віктор Зарецький. — Собори, вітражі,
розписи, ікони, блиск золотих оправ, коштовна мозаїка — все це створює враження світла. Душа перебуває в аурі прекрасного. У соборі вінчали, хрестили, відпускали гріхи, відправляли похорони. Все це перетворювалося в Соборі у певне таїнство. Був якийсь елемент казки. Як без цього жити? А нині народжується дитина, її загорнули в ковдру і принесли з лікарні. І все. Вінчання замінюють сірим ритуалом у загсі. Померла людина — засунули труну в автобус, повезли на цвинтар і закопали. А де втамувати смуток, де виплакати горе?”
…Він так і не зумів за решту свого життя виплакати свого горя. В жодному зі створених його дивовижною уявою світів не спочила його самотня душа (чи не тому він так наполегливо шукав шляхів до них?). Так, ніби не стало йому снаги розчинити своє невиплакане горе в яскравих барвах світу, скільки б не переливав їх у свої дивовижні картини. Його епікурейство завжди гірчило… Коли наприкінці 1980-х повіяло вільним вітром, конформізм Віктора Зарецького всерйоз зацікавив зарубіжних знавців мистецтва. Приїхали і на аукціон Крісті відібрали кілька картин. Роботи митця почали активно скуповувати картинні галереї та приватні колекціонери. Так за кордон було вивезено близько тисячі робіт. Проте світове визнання не принесло надто великої популярності в Україні. До того ж створена разом із другою дружиною, художницею Майєю Григор’євою мистецька студія, в якій наприкінці навчалося близько 200 осіб, 1985 року “прикрили”. Це була неабияка поразка його життя. Усе життя будучи невиїзним, Віктор Зарецький, нарешті, отримав право виїзду за кордон, проте хвороба стала перешкодою до цього. Перша персональна виставка митця відбулася тільки 1989 року, коли вже руйнувалася тоталітарна система. А за рік Віктора Зарецького не стало. Друга виставка, представлена 1992 року в Національному музеї, мала приголомшливий успіх… День пам’яті Віктора Зарецького був не так вечором спогадів, як дієвою розмовою — як зберегти те, що ще можна зберегти? Хвилюючим був виступ художниці, голови Донецької обласної організації Союзу Українок Людмили Огнєвої. Пані Людмила ось уже не перший рік бореться за збереження мозаїчних панно, виконаних творчою групою шістдесятників — Аллою Горською, Віктором Зарецьким, Григорієм Синицею, Галиною Зубченко, Борисом Плаксієм — в Донецьку та Маріуполі, добивається внесення їх до Державного реєстру нерухомих пам’яток — об’єктів культурної спадщини. Людмила Огнєва організувала лист української інтелігенції до президента, де, зокрема, говорилося: комерційні структури нищать шедеври національної культури; сплюндровано панно “Жінка-Птах”; не розконсервовано замуроване панно “Дерево життя”; під загрозою знищення опинився мозаїчний комплекс “Школа”. “Знаючи, як “врятували” у Донецьку 2002 року мозаїку “Жінка-Птах”, передбачити долю мозаїчного комплексу “Школа” не складно”, — обурюється пані Людмила. Так, безперечно, боротьба за збереження пам’ятних мозаїчних панно, які є культурним надбанням України, за правління “донецьких” — не що інше, як битва з вітряками. Але як без таких дон-кіхотів? На вечорі пам’яті було презентовано й інформаційний портал оn-line музею Віктора Зарецького, створений Олександром Буцаном. Для створення музею використано один із найавторитетніших у світі формат raisonne. Це одночасно монографія і музей із вичерпним переліком творів митця. Твори класифіковано за періодами творчості, напрямами, технікою та ін. Raisonne викладений кількома мовами, насамперед англійською, аби до нього мав доступ цілий світ. Досі у raisonne традиційно представляли першорядних класиків. Пропонований проект, звісно, буде розширюватися, його представлять іменами митців, які зробили свій внесок не тільки в українську, ай у світову культуру. І перший з них — Віктор Зарецький — митець неординарного таланту, який, попри всі перипетії долі, залишився вільним митцем і вільною людиною.
6 квітня Національний музей Тараса Шевченка в рамках проекту “Територія слова” провів вечір пам’яті Віктора ЗАРЕЦЬКОГО. Цей вечір залишив по собі відчуття світлої ностальгії за тією ду, ховною справжністю, яка назавше відійшла разом із цілим поколін, ням — безборонним у своїй щирості, сповненим потужного творчого потенціалу, нагромадженого за тривалий час духовного підпілля. Разом із тими, які в умовах ідео, логічної задухи суспільні інтереси ставили понад особистим, які, без, оглядно перекраюючи власні до, лі, впливали на життя нації, на її духовне становлення, — як, зреш, тою, і належить справжній націо, нальній еліті. Те покоління, про, буджене “великим дзвоном” ХХ з’їзду, заздалегідь назвали рене, сансним. Однак невдовзі у тій назві абсорбувалася вся гіркота втрачених ілюзій разом із усві, домленням власної приреченості — якщо не фізичної, то духовної.
Життя продовжується! · “Життєвий принцип поета: безсмертна тільки простота, все інше — тимчасове”. · s. 13strona oryginału ↗ “Я щовесни народжуюсь на світ І починаю жити, як дитина І кличе мене батькова хатина на синь, на роси, на вишневий цвіт…”
— Олекcію Прокоповичу, що у Вашому житті значить Слово? — Усе своє життя я причетний до та+ кої високої духовної категорії як слово. У слові живу і словом живу. Від усього, що відбувається навколо, намагаюся відсторонюватися, бо все тимчасове. У політику ніколи не ліз і не хотів лізти. Жодних посад ніколи не обіймав, бо го+ ловне для мене — не керівництво, а творчість. Якщо Бог доторкнувся пер+ стом до голови, то треба вже Богу слу+ жить. Життя у мене було важке, але склало+ ся так, що я щасливий. Почав писати пізно, мені потім довелося самотужки опановувати філологію. Моя перша книжка побачила світ 1965 року. Пись+ менником+початківцем ніколи не був, почав зразу писати книжки. Точно не скажу, скільки створив за життя. Мені дуже пощастило, бо працював у Держліті, а це було видавництво, що ви+ давало класику минулих століть і сучас+ ну класику, де серед авторів були Мак+ сим Рильський, Павло Тичина, Володи+ мир Сосюра, Микола Бажан, Андрій Малишко, Іван Драч, Дмитро Павлич+ ко, Борис Олійник та інші. Я зростав завдяки тому, що потрапив у високе ко+ ло інтелектуальних людей, яскравих та+ лантів. — Ви вважаєте, що в літературі має бути єдність поколінь? — Літератори мають зростати й вихо+ вуватися у високому літературному ото+ ченні. А зараз, на жаль, молодші пись+ менники самі по собі, старші теж — самі по собі. Це вічний конфлікт між поко+ ліннями — батьки і діти. Але такого в лі+ тературі бути не може. У духовності вза+ галі такого бути не може. Відомі випад+ ки, коли старші допомагали молодшим: Михайло Коцюбинський — Леся Укра+ їнка, Михайло Стельмах — Тамара Ко+ ломієць. Я все своє життя допомагаю моло+ дим. До мене ходять студенти, я їх ви+ воджу в люди. Із Марією Матіос позна+ йомився, коли вона була ще старшо+ класницею. Я зберігаю її першу збірку, де вона написала: “Олексію Довгому — хрещеному батьку літератури”. Таких книжок зі словами подяки в мене ціла бібліотека. Усі вихваляються, що зараз серед мо+ лодших письменників дуже багато кла+ сиків. Вони самі собі сотворили кумирів. Тепер бачу, як молодші ставляться до старших: не було нормального вечора на відзначення 120+річчя від дня народжен+ ня Павла Тичини, його влаштувала ди+ ректор музею П. Тичини у Києві Тетяна Сосновська. Треба, щоб спадкоємність поколінь не переривалася ніколи, бо це впливає на творчість. Свого часу я працював у “Музичній Україні”. Складав програму для видав+ ництва і побачив, що багато письменни+ ків минулого записували українські на+ родні пісні. Я видав серію “Українські народні пісні у записах письменників”. І коли дійшов до сучасних письменників, виявилося, що ніхто нічого не записує, нікого не цікавить народна творчість. — Як Ви вважаєте, стиль сучасних письменників відрізняється від стилю класиків? — Коли ми читаємо класику, напри+ клад, Коцюбинського, то бачимо в кон+ кретних деталях не тільки сюжет твору, ай те, як люди жили, як думали, як спіл+ кувалися між собою. Письменник вно+ сить елементи побуту, історичності. У сучасних літераторів цих деталей немає — лише сюжет. — Знову про наболіле: українська мова. Саме письменнику належить розвивати і плекати її… — Яка багатюща мова в Михайла Стельмаха, у Григора Тютюнника! У на+ ших класиків старшого покоління мова народна, а зараз яка? Тільки тому, хто читає сучасні твори, не знаючи глибокої внутрішньої структури української мо+ ви, вони можуть подобатися — слова ук+ раїнські, а внутрішнього мовного єства немає. В українських ВНЗ на філологічних факультетах викладають українську мо+ ву, а в коридорах студенти й викладачі розмовляють суржиком. А яка ситуація у школах? Вчителі зараз у такому фінан+ совому стані, що їм не до того, щоб чи+ тати сучасну українську літературу. У “Музичній Україні” я працював із літературознавцем і фольклористом Олексієм Деєм. Коли нещодавно поїхав на святкування його 90+ліття в село Си+ нявка Чернігівської області, був приєм+ но здивований. Я побачив, що там гли+ боко живе українська мова, побачив ді+ ток, які співали українські пісні. Ці діти вселили віру в те, що генетично мова і культура не загине. Треба лише спонука+ ти до цього молодь. Зараз виходять збірки молодих літе+ раторів+початківців. Скоро вийде збір+ ник наймолодших поетів Чернігівщини. І мене радує те, що діти на рівні підсві+ домості зберігають мовні, мовностиліс+ тичні традиції, будують природні фрази. Деякі критикують ці збірники малих по+ етів, але я тільки за те, бо в них зберіга+ ється джерело української мови. Інколи переглядаю твори, які надси+ лають діти до Малої академії наук. Що цікаво, діти з Харківщини й Луганщини пишуть такі патріотичні, проукраїнські вірші. — Говорячи про жанр мініатюри в літературі, пригадую Миколу Сядристого — автора надтонких робіт — мікромініатюр. Він говорив, що творить між порухами серця. Тому його роботи — філігранні. У Ваших творах така ж насиченість, образність. Наскільки складно працювати у жанрі мініатюри? — Коли поет може написати корот+ кий вірш дуже гарно, талановито, то він зможе й більший твір написати талано+ вито. Коротка форма — це основа. Сво+ єю творчістю я показав нашим сучасни+ кам і майбутнім літераторам, що корот+ ка форма чогось варта. Коротка форма — форма й римова+ них віршів, і прозових. Моя збірка “Ди+ хання вічності” — це римована форма, а нещодавно вийшла книжка “Келих тро+ янд” — це поезія у прозі. Не так просто написати короткий вірш прозою, щоб його прочитали. Скоро вийде збірка “Вечірній зорепад”, де будуть і римова+ ні, і прозові твори. Коли пишеш короткий вірш, де всього два десятки слів, то кожне треба нанизувати, як разок намиста. Буває та+ ке, що кілька років шукаєш підходящого слова. Колись, на початку моєї творчос+ ті, Микола Бажан, пишучи про мене, сказав: “Дуже приємно, що працюєте в галузі короткої форми. Найважчого жанру в літературі”. Колись платили гонорар за рядки, тоді серед письменників почалося строчкогонство. Але я й тоді працював тільки в жанрі короткої форми, не гнав+ ся за гонораром. До простоти треба дійти. Я іноді чи+ таю мініатюри в нашій періодиці, де не+ має жанру, є тільки форма. Для мініатю+ ри потрібна така зернинка, навколо якої живе весь текст — ця жінка свята і свята ця мелодія рук. Я теж відбираю мініатюри в інших поетів інших народів: якщо побачу ціка+ ві, то обов’язково їх перекладаю україн+ ською мовою. — “Нема сильніш од землетрусу, як потрясать серця людей”, — говорив Павло Тичина. Як Ви вважаєте, література хвилює серця сучасників чи ледь-ледь доторкується до них? — Я пережив такий час, коли за книжками було паломництво, за ними стояли величезні черги. Зараз люди ві+ дійшли від літератури, й від поезії зокре+ ма. Тепер відплив, почекайте — буде приплив. Це все — тимчасове явище. Я з самого малку знав, що мелодія слова — найвище, що може бути у світі, у духов+ ності людини. — Ким Ви мріяли стати в дитинстві? — У дитинстві дуже любив машини. І зараз люблю. А став поетом. Ніколи лю+ дина не може виписатися у літератори, лише якщо вона цього хоче. Поезію не творять і не пишуть — поезію, як силу, віддають! Треба, щоб усе було дуже при+ родно, щоб не письменник хотів, а вища сила хотіла ним писати. Мої книжки на+ чебто не я написав, наче хтось творив моєю рукою. Серед штучного нічого не буває іс+ тинного. Істини не буває штучної. Істи+ на живе там, де є жива природа.
— Як Ви вважаєте, ера романтиків відійшла, настала ера прагматиків? — На жаль, сьогодні люди відходять від природи: цивілізація, комп’ютериза+ ція. Я бував дуже часто на квартирі у П. Тичини. Пам’ятаю, що в його кімнаті на столі на непофарбованій дерев’яній дошці лежав аркуш паперу й непофар+ бований олівець. Він писав непофарбо+ ваним олівцем. Я тільки через деякий час зрозумів чому — душа поета може передаватися тільки через руку. Тепер же пишуть за допомогою комп’ютера. Уже посередництво з ним — штучне явище. Я абсолютно переконаний, що душа ні+ коли не може передаватися через комп’ютер, тому категорично за ним не працюю. Моя душа тече через кінчик пера, а не через клавіатуру й монітор. Поезія — душа. І не напише / Її життя комп’ютерно нове / В сотвореному робо+ тами вірші / Поезія ніколи не живе. — Багато Ваших віршів можна використовувати як зізнання в коханні. Ось, наприклад: “Спасибі, що ти завжди в мене є, і ще за те, що завжди в мене будеш”. Тільки серце, що любить, може творити таку чуттєву поезію… — Я людина, яка зараз не модна, — однолюб. У мене є одна жінка, яку я люблю. Іншої не треба. Тому до нашого золотого весілля з Марією Іванівною Бі+ лою видав поетичну збірку “Троянди для дружини”. Коли “розбазарено” основне почут+ тя, потім важко зібратися. Особливо по+ ету. Органічність повинна бути у всьому. Пишеш про любов — треба її відчувати, про природу — там треба жити й писати, коли про хліб — треба жити там, де його печуть. Щоб написати щось своє, треба гли+ боко знати, що було написано до тебе. Знати хоча б елементарні речі. Є книж+ ки, які можна читати, які можна й не чи+ тати, але є й такі, яких не можна не чи+ тати. “Нове життя” Данте Аліг’єрі” — унікальна річ, що стала еталоном інтим+ ної лірики. Сонети Франческо Петрарки не перевершені досі ніким, істинне ко+ хання. У видавництві “Дніпро” ми з Григо+ рієм Кочуром, Миколою Лукашем, Бо+ рисом Теном заснували серію “Перлини світової лірики”. З оригіналу переклада+ ли найкращі здобутки світової поезії. Ми запланували його на багато літ, але, на жаль, це видання припинилося. Коли любиш, не варто зациклювати+ ся на дрібницях. Часом молоді люди, що люблять одне одного, розлучаються че+ рез незначний випадок. Потім думають одне про одного все життя, живучи з ін+ шими. Треба любити серцем — багато чого прощати.
Спілкувалася Наталія АНТОНЮК
Поезія — це аромат: то поринаєш у солодкий квітковий світ, то насолоджуєшся бадьорою ранковою феєрією, то відчуваєш різку симфонію запахів. У поезії Олексія Довгого кожен вдало підібраний компонент розкривається у простому й водночас стійкому поєднанні. Життєвий принцип поета: безсмертна тільки простота, все інше — тимчасове. Тому його збірки, зокрема “Дихання вічності”, “З криниці слова”, “Зелений літопис” радують читачів простим і мудрим словом. Його книги видають сьогодні не лише в Україні, а й у Франції, Грузії, Чорногорії, Македонії. Багато поезій Олексія Довгого покладено на музику, вони стали народними піснями. Їх виконують професійні й аматорські колективи. Перейшовши рубіж 80-ліття, письменник радіє життю, має невичерпний запас енергії та завзяття. Поезія Олексія Довгого має цілющий ефект: повертає нас до витоків, до батьківської хати, до дитячої безпосередності. Пригадується босоноге дитинство й родинний затишок: “Ми з батьком плавали в човні. / Злітали гуси. Билась риба / І захід весь палав в огні, / Мов кавуна гаряча скиба. / Стеливсь туман над синню плес, / І тихо осідав на плечі. / А батько був такий увесь, / Як цей погожий, теплий вечір”. У цю весняну погожу днину Олексій ДОВГИЙ розповідає читачам “Слова Просвіти” про важливість єдності поколінь, про коротку віршовану форму в літературі, про Любов і Слово, про штучність і природність у таїнстві творення поезії тощо.
Палітра · “Папір поступово мені розкривався, давав зрозуміти, що можна робити багато надзвичайних речей” . · s. 14strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
вело мене до створення конкурсу. І ще впродовж життя я постійно відвідувала мистецькі виставки, батько добре ознайомив мене з мистецтвом оформлення книжки, він дизайнер. — Тож проведення конкурсу стало для Вас справою честі, як для викладача та художниці від роду? — Коли я побачила, скільки талановитих дітей у центрі України не мають можливості показати себе, продемонструвавши здібності, зрозуміла — час діяти. Раніше такі конкурси були на заході, на сході України, в Києві, а в центральній — не було. Ми шукаємо дітей у школах образотворчого мистецтва, і в школах мистецтв, де є такий відділ. Їх на Черкащині близько 20-ти. Ми про всі ці шко-
Палітра · “Папір поступово мені розкривався, давав зрозуміти, що можна робити багато надзвичайних речей” . · s. 14strona oryginału ↗ З Асею Гонцею, відомою авторкою паперових статуеток, моделей історичного одягу, вене, ціанських масок тощо, художницею, пpо яку писали, що вона може заробити 2 тисячі гривень за ніч, створивши одну свою роботу, ми познайомилися на Шостому Весняному Київському міжнародному ярмарку “МЕДВІН,2011”, де вона проводила майстер,клас зі створення папе, рового шрифту. Мене вразило, як усе просто. Білий аркуш і вузенькі стрічки з кольорового па, перу, які клеять “на ребро” за контурами літер і супровідних малюнків. А виходить навдивови, жу свіжий і яскравий різнобарвний виріб, об’ємний та оригінальний, можна сказати, дуже пас, хальний. Ось так людська уява здатна буквально з нічого створити щось прекрасне. Саме уні, кальність технологій, які художниця використовує у своїх роботах, і зробила її відомою та зак, ріпила за нею авторську методологію створення паперової скульптури й паперового рельєфу. В мистецькому світі Ася асоціюється з тримірною паперовою пластикою. Ася Гонца, у дівоцтві Чуприна, народилася у батькiв,художників, тож, як вона жартує, вибо, ру в неї не було — тільки мистецтво. 1999 року Ася закінчила Черкаську дитячу школу мистецтв. З 1994,го бере активну участь в обласних і шкільних виставках, згодом у студентських. 2001,го — відвідала міжнародний симпозіум творчої молоді у Франції. 2004 року закінчила Канівське училище культури і мистецтв, 2010,го — Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. Із 2007,го активно виставляє свої роботи. У повсякденному житті присвячує себе викладанню у ДСШ “Веселка” та приватній художній студії “Глорія”. Як людина активна, цілеспрямована, альтруїстична з минулого року займається проведенням обласного конкурсу для талановитих дітей та молоді “Таланти твої, Черкащино” і очолює обласну громадську орга, нізацію “Світовид”. Фізично “розривається” між Черкаса, ми й Києвом, але встигнути зробити якомога більше — її кредо. Сьогодні Ася ГОНЦА — гість нашої газети.
— Як сформувався Ваш мистецький світогляд і як вдалося виробити творчій натурі таку надзвичайну дієвість? — Навчалася я в Черкаській школі мистецтв, де працювала моя мама. Тож виросла в середовищі, де люди переймаються лише мистецтвом. У цьому навчальному закладі комплексно підходять до виховання творчої особистості. Там я займалася хореографією, театральним мистецтвом, музикою, фортепіано. Ще вивчала іноземні мови. Десь 8 років я навчалася на хоровому відділенні, а потім вирішила вступати до хореографічного училища, яке через травму закінчила лише умовно. І, мабуть, то на краще, що доля так вирішила, бо стала тим, ким стала. — Тепер зрозуміло, чому всі Ваші статуетки такі витончені, наче танцюристи. — У моїй душі танці повсякчас. Моє бажання танцювати наразі відтворюється в створенні одягу. Якщо щось шию для себе, то це або спіднички, що нагадують балетні пачки, або обов’язково щось концертне. Моя мама у школі була заввідділу образотворчого мистецтва. Художниця, вона викладала малюнок, живопис, композицію, ліплення, декоративно-ужиткове мистецтво, діти працювали і з пап’є-маше, і шили ляльки. А я фактично жила у мами в класі. І тоді вже здивувалася такій думці, що роботи дітей, які я бачу просто перед собою, часом подобаються мені більше, ніж твори видатних і відомих митців. Мабуть, це у подальшому і прили знаємо, спілкуємося з ними, і, раніше усі, хто зустрічався на обласних виставках, час від часу жалілися одне одному, що нема такого конкурсу, на який би хотілося їхати, на якому хотілося б показати талановитих дітей, відчути гордість за перемогу учнів. На виставці, на відміну від конкурсу, не можна побачити власне дитину, а тільки готову роботу. А дитяча робота без автора наче втрачає в барвах. Також пленери й конкурси відкривають дітям можливість поспілкуватися з заслуженими художниками України, що дуже важливо для початківців, і між собою. Почути обґрунтовану критику майстра, цікаві зауваження, розповіді з власного досвіду, що ще формує митця? Почалося все з того, що я перемогла у конкурсі “Молодіжний лідер Черкащини в галузі культури і мистецтв”. Там був такий тренінг — створювалися ініціативні групи, що розробляли ідеї, нові проекти. І от ми на цьому тренінгу розробили проект конкурсу. Прийшла думка, що це вкрай необхідно, і взятися за справу маю саме я. — А лідером громадської організації коли стали? — Саме тоді. Зареєстрували організацію, розробили статут і подолали безліч бюрократичних перешкод. Прописавши та затвердивши проект конкурсу, презентували обласним головам, але не знайшли жодного відгуку. Потім ми прийшли до начальника Управління у справах сім’ї, молоді та спорту. Нас зустріли там привітно. Раніше були лише спортивні проекти й проекти з підтримки бідних сімей. А про підтримку талановитих дітей ніхто не подбав. Тому це їх зацікавило. Зверталися і до Міністерства культури. Але його допомога виявилася дуже сумнівною. Зараз у нас триває перший відбірковий тур, діти надсилають свої роботи. Проведення конкурсу — складна, але дуже цікава справа, фактично це справа моєї родини. — А Ваша власна творчість? Ви не просто художник, а й методист, написали методичний посібник до предмету за вибором “Паперова пластика” та програму до цього предмету, працюєте над книгою. Скажіть, звідки в людини береться така наснага — з простого білого аркуша зробити щось прекрасне? Що Вас так манить до паперу — його чистота? — Захоплення білим, як сказав мій батько. Так називалася (з його легкої руки) моя перша персональна виставка. Мене часто запитують, який вплив на мою творчість мало мистецтво орігамі, і я колись навіть ображалася на це. Насправді я ніколи не захоплювалася японською культурою. Скоріше тут можна говорити про наше, українське мистецтво витинання. Я, хоч і є розробником методології, не можу сказати, що це ноу-хау світового рівня. Багато митців у світі працює в цій техніці. Але в Україні цим мало хто займається, бо тут потрібна і терплячість, і витривалість, і безсонні ночі, і професійні інструменти. Ножі, щоб робити паперове мереживо. Я починала працювати з дуже незручними ножами, які ламалися, кришилися… З часом запаслася інструментами, до речі, японськими. Вони мають специфічну заточку, ширину леза, одне слово, багато нюансів. Чим довше працюєш, тим вимогливіший до інструментів стаєш. Узагалі, починала я бавитися витинанням у 9 років. Створили сімейний альбом різьблених персонажів. Навчаючись у хореографічному училищі, я також, повертаючись додому, щось різала манікюрними ножицями, клеїла. Ніколи не полишала улюбленої справи. Розумієте, бути просто донькою Ганни Юріївни Чуприни, викладачки, випускники якої відомі художники, що виставляються, мені в житті було не цікаво. Я мала стати достойною свого імені. Історичний костюм також прийшов до мене з дитинства. Дома в нас завжди було багато костюмів, які мама шила на виставку до школи мистецтв. А сам предмет “паперова пластика” з’явився на другому курсі університету, тоді я розуміла, що можна робити і складніші речі, ніж просто витинанка. Я прийшла тоді додому і почала цей папір різати, мучити, і він поступово мені розкривався, давав зрозуміти, що можна робити багато надзвичайних речей. Я дуже була захоплена тими можливостями і намагалася уповні їх використати. — Читала, що Ви — комерційно успішна майстриня. Як продаються Ваші роботи? — Останнім часом не дуже. Взагалі, я чула, що роботи мої недовговічні, що вони не “повертають” витраченої праці, і таке інше. Але працюєш не заради продажу. З власними роботами мені розлучатися важко. Художник завжди творить для себе, і любить кожний свій твір, наче дитину…
Спілкувалася Людмила ІЛЬЄНКО
Молода країна · “Якщо люди втрачають своє коріння, відбувається хаос, порожнеча, процвітає ненаситна жадоба”. · s. 15strona oryginału ↗ У круговерті весняного “Медвіна” — презентації, зустрічі, майстеркласи… Проте цього насиченого дня так хотілося вдихнути гірського повітря, опинитися посеред казкового замку або загубитися у незвичайному танку. Що ж, мрії здійснюються! Гайда на фантастичний перформанс! Тут надибую гурт ентузіастів у кільтах (елемент національного шотландського вбрання), що запрошують усіх охочих до кельтського танцю. А чом би й не спробувати?! Головне — відчути себе у Шотландії… А ось і чудове доповнення фантастичної атмосфери — щемливо-проникливий голос волинки… Я не могла стриматися, щоб не поспілкуватися з Євгеном про таємниці цього унікального інструмента…
— Волинка до нас прийшла на 200 років раніше, ніж у Шотландію. Проте нині мало хто популяризує її український варіант — карпатську дуду… — Прикро, що немає ініціативи з бо+ ку держави, щоб зберегти і популяризу+ вати цей український архаїчний інстру+ мент, який прийшов до нас задовго до приходу кобзи та бандури. Усі знають трембіту, а гуцульську дуду — ні. Я спіл+ кувався з майстром Михайлом Тафійчу+ ком, який мешкає на Івано+Франківщи+ ні. Йому вже за сімдесят. Він зовсім не знає нотної грамоти, але виготовляє різ+ номанітні інструменти, зокрема дуди (гуцульські волинки), колісні ліри, трембіти, скрипки. Зокрема для Руслани він виготовив 8 трембіт. Дуже важливо, щоб ця справа мала продовження, бо як+ що люди втрачають своє коріння, відбу+ вається хаос, порожнеча, процвітає не+ наситна жадоба. І як не парадоксально, популяризую+ чи шотландську волинку, я ставлю за ме+ ту — популяризувати карпатську дуду. — Ви ж не шотландець. Звідки ідея навчитися грати на шотландській волинці? — Якщо вірити в теорію про реінкар+ націю душ, то можу допустити, що в ми+ нулому я був шотландцем. Уперше я по+ чув інструмент у записі. Мій знайомий художник привіз компакт+диск одного шотландського волинщика. Ця музика мене неабияк вразила. І я почав само+ тужки навчатися. Я всього два роки граю на волинці. У Києві лише 8 волинщиків, вони в основному грають на галісійських во+ линках. А взагалі різновидів цього інс+ трумента дуже багато, наприклад, вели+ ка шотландська, німецький дудельзак, литовська, білоруська дуда… — У чому своєрідність звучання великої шотландської волинки? Діапазон нот її широкий? — Потрібно сказати, що дуже копітка праця з налаштуванням інструмента. Важливо, щоб звук “не плавав”. Звучан+ ня залежить і від температури, вологості, налаштування “пищика”, зношеності тростини. Узагалі, деталі часто дово+ диться міняти. Сам звук на відстані 2—3 кілометрів люди сприймають як звучання мобіль+ ного телефона. А в горах можна почути волинку за 3—5 кілометрів, — ось така специфіка. Діапазон — усього дев’ять нот. Шот+ ландська волинка представлена в певній тональності — є інтервали між нотами, у які не всі композиції можуть вписатися. Тому не все можна зіграти на цьому інс+ трументі. Як не дивно, я виконую деякі
Фото Олеся Дмитренка білоруські, російські твори, композиції світової естради, невеличкі уривки із класичних творів. Серед українських пі+ сень — “Ой на горі два женці жнуть”, “Гопак”, “Як тебе не любити, Києве мій”, “Ніч яка місячна, зоряна”. Також мене цікавлять середньовічні мотиви, які можна втиснути в цей діапазон. — Ви граєте і на маленькій волинці. Вона чимось відрізняється від великої? — Велика шотландська волинка — найгучніший варіант волинок. А ма+ ленька звучить тихіше. За аплікатурою вона не відрізняється від великої, кіль+ кість нот така ж. Але цей інструмент пристосований для сейшенів. — Чи гармонійно поєднується волинка з іншими інструментами? — Дуже часто мене запрошують му+ зиканти. Проте нерідко вважають, що волинка має широкий діапазон нот, але тут така справа, що підлаштовуватися під волинку потрібно музикантам, сама ж волинка під колектив ніколи не підлаш+ тується. У цьому і вся складність. Хоча є чимало гуртів, які успішно грають із во+ линками. Це все залежить від амбіцій+ ності музикантів. Чи бачать вони музику в собі чи себе в музиці?! Особисто я мрію зібрати пай+бенд: поєднання во+ линки та барабанів має просто вражаючий ефект. — Чула, що волинка дуже вибаглива і вередлива. Це правда? — Так. Дуже важливо — передбачати й контро+ лювати цей інструмент, бо інколи він справді ве+ редує. Буває, вийду на сцену і відчуваю, що мені важко вдувати повітря, тростина починає непе+ редбачувано себе поводи+ ти. У Шотландії навіть жартують, що з жінками набагато простіше, ніж із волинкою. Тому який це інструмент, можна здога+ датися. — Коли-небудь мріяли поїхати на батьківщину Роберта Бернса? — Так, це моя духовна потреба. Я хо+ чу заснувати свою школу. Потрібен час, щоб з’їздити в Шотландію, скласти там іспити, аби в майбутньому я міг викла+ дати. — Слухачі, напевно, реагують на волинку по-різному… — Мене запрошують на різні заходи, семінари, весілля. Хотілося б сказати, що цей інструмент підходить для похо+ рон, бо створює заспокійливу атмосфе+ ру, підводить до філософського осмис+ лення смерті близької людини. Волинка допомагає перебороти страх смерті й по+ дивитися на неї як на природне явище. Боятися смерті — це боятися самого життя. Буває таке, що люди можуть притан+ цьовувати, намагаються вистукувати ні+ би ірландські танцювальні мотиви, є люди, які можуть замислено зупинити+ ся. Була одна жінка, яка ранньої осені стала поряд зі мною підняла голову вверх і почала дивитися на зорі хвилин десять. Інша жінка принесла з собою ки+ лимок, сіла на нього в позу лотоса й ме+ дитувала.
Часто завдяки волинці я стаю виму+ шеним психоаналітиком. Люди до мене підходять і розпочинають виливати свою душу. Це якась своєрідна терапія. Цей інструмент якось по+особливому впливає на психіку. А найвдячніша аудиторія — це діти і тварини. Вони можуть стояти годинами. Коли я репетирую в лісі на околиці Киє+ ва, збираються навколо собаки, приліта+ ють птахи. Була така цікава історія. Якось я грав у лісі, аж раптом із кущів придибав старий сліпий кіт (де він там узявся, не знаю), сів, послухав трохи і пі+ шов. — А які відчуття переповнюють Вас під час гри? — Я — частина цього інструмента, мої легені включаються у вироблення цих звукових коливань, які проходять крізь мене. Я наче впадаю у якийсь стан трансу, медитації. До речі, розглядаю цей інструмент як засіб для астматиків, для тих, хто перехворів легеневими хво+ робами. — Мені здається, щоб торкнутися цього сакрального інструмента, потрібно налаштувати душевний камертон… — Так, це певна філософія. Для того, щоб звернутися до цього інструмента, треба переглянути своє життя. Волинка змінила моє життя, я став іншою люди+ ною. Своє життя поділяю на два періоди — до волинки і після. Багато моїх знайо+ мих хотіли навчитися грати, проте ніхто так самовідданно цим інструментом не займається. Це якась одержимість, дум+ ки лише про те, як удосконалити свою техніку. Вона вчить тебе бути систем+ ним, організовує тебе, вчить знаходити час там, де ти його раніше не знаходив.
Віктором Криськом. Скрипка й альт дода+ ли цій композиції нового звучання”. В основі п’єси “Незнайомка з хризан+ темами” теж цікава історія. Роман Коляда часто грає у торговому центрі “Караван”. Одна панянка, захоплена його мелодіями, час від часу дарувала розкішні букети хри+ зантем. Історія “Тиші” не менш цікава. У сту+ дії, сівши за рояль, почав молитися. Мік+ рофони були увімкнені… І тривав запис. Що вийшло, кожен може почути по+своє+ му. “Ми ловили дихання тиші, шукаючи глибину навіть у цьому…” Сольний альбом записано на благодій+ них засадах у Будинку звукозапису Націо+ нальної радіокомпанії України. У записі брали участь Володимир Куриленко (ба+ ян), Віктор Крисько (альт, скрипка). Ви+ конавчий продюсер — Василь Дорощук, режисери Ігор Прийма і Аркадій Віхарєв, дизайнер Юрій Марусій, фотограф Олек+ сандр Зубко.
Матеріали підготувала Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Молода країна · “Якщо люди втрачають своє коріння, відбувається хаос, порожнеча, процвітає ненаситна жадоба”. · s. 15strona oryginału ↗ Ти просто оживив мене”. І запропонував назву “Янголи повертаються”. Роман Коляда не пише ноти. Кожен йо+ го твір — емоційна імпровізація. Саме тому творчість Романа для слухача — незриме тріпотіння крил янгола у власній душі… Майже всі мелодії записувалися “на+ живо”, тобто без дублів і склейок. Тому “Янголи повертаються” зачіпає за живе кожною композицією. Кожна — окрема неповторна історія. Так, “Краплі запізні+ лого дощу” з’явилися після перегляду фільму про Юрія Богатирьова “Свой среди чужих, чужой среди своих”. Особиста істо+ рія актора надихнула музиканта і вилилася у мелодію. Композиція “Шатл” присвячується пам’яті загиблих астронавтів, зокрема тих, які розбилися на кораблі “Колумбія” 2003 року. “Каркас написаний тоді ж, а через шість років ми повернулися до цієї теми з
Фото Олеся Дмитренка
“Янголи відступають від тих місць, де гріх править бал, і поверта+ ються тоді, коли розцві+ тає чистота”. Ці слова належать піаністу+ім+ провізатору Роману Ко+ ляді, з яким ми зустріли+ ся під час концерту+пре+ зентації його третього альбому “Янголи повер+ таються”. Дійство відбу+ валося у столичному Бу+ динку актора. Як з’ясувалося, назву альбому запропонував Сергій Архипчук. Під час одного з останніх концертів Романа він сказав: “Дякую за те, що ти повернув мені мене.
Традиційна культура · “Його витончені, самобутні, неймовірно гармонійні узори вишивав увесь світ”. · s. 16strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
орнаменталіста начальник обласного управління культури Іван Петрусяк, заступник виконавчого директора благодійного Фонду імені Георгія Гараса Назар Сивуляк, завідувачка методичного відділу обласного краєзнавчого музею Євдокія Антонюк-Гаврищук, журналіст і мистецтвознавець Микола Шкрібляк, майстер народної творчості Микола Поки-данець та ін. Пом’янули Георгія Олексійовича Гараса у річницю його народження і в його рідному містечку Вашківці Вижницького району. Про увічнення пам’яті художника дбають не тільки нинішні хранителі садиби-музею народного майстра і спадкоємці його творчої спадщини Наталя Мар’янчук та її син Володимир.
Зоряна Сивуляк — видавець альбому “Світ української вишивки. Феномен Георгія Гараса”
Берегти дорогоцінні скарби самосійного генія допомагає родичам селищна рада на чолі з головою Миколою Перчем, і районна влада, підтримують і громадські організації, особливо Вижницька “Просвіта” під орудою великого і дієвого патріота Дмитра Никифорука.
Традиційна культура · “Його витончені, самобутні, неймовірно гармонійні узори вишивав увесь світ”. · s. 16strona oryginału ↗ Галина АНДРОЩУК Фото Назара СИВУЛЯКА Георгій Гарас, художник-аматор із села Вашківці, що в передгір’ї буковинських Карпат, пробудив у кінці 60-х на початку 70-х в українців генетичний потяг до одного з найнаціональніших видів народного мистецтва — вишивки. Та хіба тільки в українців?! У ті роки його витончені, самобутні, неймовірно гармонійні узори, які тішили око на виставках і в експозиціях найпрестижніших виставок і музеїв, здається, вишивав увесь світ. Особливо популярні творіння Гараса були в діаспорі Європи й Америки. Сам же художник мріяв про великий і розкішний альбом, у якому були б зібрані всі його твори. Але його мрії здійснитися не судилося. Точніше, судилося тільки через більш як 40 років після його відходу в засвіти — альбом “Світ української вишивки. Феномен Георгія Гараса”, який видали Богдан і Зоряна Сивуляки. На жаль, їм вдалося зібрати тільки 1,5 тисячі узорів, а скільки їх втрачено, розсіяно по світу? Можливо, втричі більше, адже ніхто точно не знає, скільки
На могилі Георгія Гараса
Хранителька спадщини Георгія Гараса Наталя Мар’янчук веде екскурсію у садибі-музеї Георгія Гараса
Сивуляків і підвело до хвіртки ошатної, біленької хати у садочку, повитої виноградом і живими квітами знадвору і заквітчану вишитими рушниками всередині? Вразила їх не тільки краса художніх витворів Майстра, а й подвиг його дружини — Євдокії Петрівни, яка в пам’ять про чоловіка після його смерті 1971 року перетворила рідну хату на музей, а сама жила у стайні, яку обладнала під житло. Сама ж господиня, помітивши щиру зацікавленість гостей і почувши, що вони поліграфісти, зізналася їм про свою заповітну мрію — видати повне зібрання Георгія Олексійовича. Після цієї зустрічі зав’язалася дружба і розпочалася робота. В останньому листі до Сивуляків Євдокія Петрівна незадовго до смерті просила “не дати пропасти праці її чоловіка”. Зоряна та Богдан хотіли якнайшвидше виконати цей заповіт. Але тільки вийшовши на пенсію, вони змогли присвятити себе цій святій справі. Ще й синів своїх із невістками залучили. Як фа-шедеврів створив Майстер… Та все ж мрія його здійснилася. І як тут не повіриш, що рукописи не горять! Бо хіба не Боже проведіння привело у село Вашківці, на батьківщину Гараса, подружню пару зі Львова Богдана і Зоряну хівці-поліграфісти, вирішили видати альбом його творів. Щоб полегшити завдання, створили Фонд імені Георгія Гараса, і розпочалася важка, копітка робота. А з нею і пошуки коштів. І от, нарешті, мрія Гарасів і Сивуляків здійснилася. Видавництво “МС” видало альбом “Світ української вишивки. Феномен Георгія Гараса”, до якого увійшло понад 1500 візерунків. Окрім того, це академічне видання супроводжується статтею вченого секретаря Львівського держуніверситету Григорія Чопика про життєвий і творчий шлях самосійного генія орнаменту Георгія Гараса, відгуками про його доробок відомих людей, представників різних держав, яким пощастило ознайомитися зі світом візерунків Г. Гараса українською й англійською мовами. Не забувають про свого знаменитого земляка і на його батьківщині. Це засвідчили і широкі масові заходи з відзначення 110 річниці від дня народження Георгія Гараса по всій Буковині. Зокрема у Чернівецькому краєзнавчому музеї відбулися урочистості, в яких взяли участь представники влади, громадськості й творчої інтелігенції краю. Присутні оглянули експозиційну виставку, на якій були представлені оригінальні узори Г. Гараса різних років, що зберігаються у фондах музею, вишиті ним і його дружиною Євдокією Петрівною рушники, сорочки, матеріали й фотодокументи про творчість орнаменталіста, його листування з шанувальниками, зокрема, чернівецьким краєзнавцем Мірчою Мінтенком, уже згаданий альбом “Світ української вишивки. Феномен Георгія Гараса”, а також чудові вишивки сучасних чернівецьких майстринь, зокрема, великої шанувальниці Майстра — журналістки Олени Чайки. Добрим словом згадали незабутнього
Традиційна культура · “Його витончені, самобутні, неймовірно гармонійні узори вишивав увесь світ”. · s. 16strona oryginału ↗ 1 1 0 1 7
Традиційна культура · “Його витончені, самобутні, неймовірно гармонійні узори вишивав увесь світ”. · s. 16strona oryginału ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп.
Традиційна культура · “Його витончені, самобутні, неймовірно гармонійні узори вишивав увесь світ”. · s. 16strona oryginału ↗ Tekst uszkodzony przy rozpoznawaniu — przeczytaj stronę oryginału
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279$49$47, Євген БУКЕТ 279$39$55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278$01$30 (тел/факс)
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Традиційна культура · “Його витончені, самобутні, неймовірно гармонійні узори вишивав увесь світ”. · s. 16strona oryginału ↗ Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279$49$47
Відділ літератури
Марія КУЧЕРЕНКО 270$55$57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК 278$63$69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278$63$69
Кореспонденти
Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Петро АНТОНЕНКО
Бухгалтерія 279$41$46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10:Б, м. Київ, 01001
E:mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301217 Наклад у квітні — 20 000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Ш е ф $ р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016