Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Уже традиційно в січневі дні на державному рівні українська спільнота відзначає пам’ятні дати української революції 1917—1921 років. Події сторічної давнини постійно у центрі уваги науковців і представників громадськості, вражають своєю динамікою, героїкою і драматизмом, змушують сучасне покоління до роздумів і висновків. Тож справа тут не тільки в очищенні нашої історії від багатолітнього ідеологічного намулу чи в пошануванні достойників. Адже сучасним посадовцям і політикам при вирішенні соціально-економічних і політичних питань варто знати та враховувати досвід і прорахунки очільників державотворення початку ХХ століття.
Тарас ПУСТОВІТ, голова Полтавського міськ об’єднання ВУТ “Просвіта”, заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України
Декларації і реалії Найвизначнішою датою першого етапу Української революції вважають 22 січня 1918 року, коли Українська Центральна Рада (УЦР) у Києві ухвалила ІV Універсал, в якому Українська Народна Республіка (УНР) проголошувалась “самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Враховуючи всю складність ситуації та початок більшовицької агресії, українській владі потрібно було мати велику мужність, щоб розбудовувати країну, рухатися далі шляхом державотворення. Про те, як це відбувалося, і йтиметься у публікації. На початку січня 1918 року частина Слобожанщини вже перебувала під окупацією більшовиків. Задля подальшої боротьби з УЦР, організації підривної роботи, провокацій і підбурювання збройних повстань у великі промислові центри на Донбасі, а також Катеринослав, Київ та Одесу направляли перевірені більшовицькі кадри — професійних революціонерів. Регулярні ж військові радянські частини (у кількості 2 000 осіб; командувач військами — В. О. Антонов-Овсієнко) мали здійснити головний наступ у напрямку Харків—Полтава, Ромодан— Гребінка—Київ. Внаслідок недооцінки сил ворога, відставки С. В. Петлюри з посади генерального секретаря з військових справ наступ більшовицьких частин здійснювався фактично без опору, тож лише з 3 до 11 січня 1918 року більшовики захопили найбільші міста Полтавщини: Костянтиноград, Полтаву, Миргород, Ромодан, Хорол, Кременчук, Лубни, Лохвицю, Гребінку… Відтак шлях на Київ був фактично відкритий — ситуація ставала катастрофічною, оскільки до зовнішньої агресії додавалася активна диверсійно-підривна робота червоних агентів усередині країни. Військових сил для захисту УНР у той період просто не було, і це визнавали у Києві. Станом на 29 грудня 1917 року, відповідно до повідомлення в. о. генерального секретаря військових справ М. Порша, військові українські формування не були здатні ефективно протистояти ворогові. На засіданні Генерального секретаріату Порш, зокрема, зазначав: “Настрій гарнізону в Києві різний: одні частини займають нейтральну позицію, інші — ворожу, як, приміром, полки Тараса Шевченка, Дорошенка. Деякі частини, на які можна було б опертися, як “Курінь смерті”, Полуботківський полк, Богданівський, дуже стомилися і до активної роботи зараз малопридатні”. Проблем з українськими військовими формуваннями справді тоді вистачало, адже значна їх частина, як писали сучасники, була озлоблена діями УЦР, головним чином через те, що українська влада не дозволяла ділити “буржуйське майно”, не організувала належним чином ні приміщень, ні такого утримання, яке вони мали за царського урядування. Водночас більшовицькі агітатори постійно проводили поміж українських вояків підривну роботу, наголошуючи, що УЦР складається лише з буржуїв, Генеральний секретаріат — із самих “генералів”, а Ленін дбає про армію та народ і дозволяє ще “грабувати награбоване”. Можна лише уявити, з яким настроєм святкували Новий 1918 рік і Різдво в Києві, коли навіть серед лідерів УЦР не було тоді звичної упевненості й оптимізму. Тож усвідомивши складність ситуації, УЦР усю свою увагу тепер звернула на те, як оборонитися та врятуватися від зовнішніх і внутрішніх більшовиків. Після нетривалих,
але палких дискусій вирішили якнайшвидше ухвалити земельний закон, оголосити Україну самостійною державою та укласти з Німеччиною мир у Бресті, щоб більшовики не випередили і не уклали його від імені всієї Росії. Тож упродовж січня УЦР ухвалювала цілком прогнозовані рішення, що не тільки підносили її авторитет серед національно свідомої частини населення, а й зміцнювали позиції у європейській спільноті: 3 (16) січня 1917 року ухвалили Закон про створення народного війська, 4 (17) січня 1917 року — відозву Генерального секретаріату про мирні переговори у Бресті, 9 (22) січня 1917 року
Фото Георгія Лук’янчука
— ІV Універсал та Закон “Про національноперсональну автономію”. Історична подія відбувалася вночі 22 січня у залі Педагогічного музею у Києві (тепер — міський Будинок учителя). Під час урочистого засідання, коли голова УЦР М. С. Грушевський промовив: “однині Україна стає самостійною, ні від кого незалежною…”, зала вибухнула оплесками і вигуками “Слава!”. Читання ІV Універсалу кілька разів переривали оваціями, зокрема під час слів, що Генеральний секретаріат перейменовується в Раду Народних Міністрів, і що Україна повинна бути очищена від насланих із Петербурга насильників, та при згадці про земельну реформу. Свідоме українське громадянство однозначно вітало проголошення незалежності УНР, хоча значна частина робітництва, керівництво київської міської думи, судові структури, російська інтелігенція сприйняли ІV Універсал як своєрідний виклик. До активних дій внутрішні антиукраїнські сили підштовхували радянсько-більшовицькі частини, які швидко наближалися до Києва. Відтак в українській столиці розпочався загальний робітничий страйк, який швидко переріс у повстання на заводі “Арсенал”.
“Свобода” на більшовицьких багнетах Про перший прихід агресора в Україну взимку 1917—1918 років написано сотні досліджень. У них підкреслюється, що свою злочинну сутність більшовики проявили вже на підступах до Києва; вони безжалісно обстрілювали центральну частину міста, щоб розбомбити будинки УЦР та голови УЦР М. С. Грушевського. Місто стогнало від більшовицької канонади, і внаслідок кількаденного обстрілу будинки і згарища пожежу центрі були як відкриті рани, й справляли гнітюче враження, на Хрещатику вікна будинків були наглухо забиті дошками… Про жахливі відчуття, що переживали кияни у ті січневі дні, читаємо у відкритому листі вченого, літературознавця С. О. Єфремова до “командуючого українським військом” та “народного секретаря” Ю. М. Коцюбинського від 28 січня 1918 року: “Десять день мільйонове місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людности конає в смертельному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі страхи — я їх бачив, пане Коцюбинський! — од яких божеволіють люде. Десять день конає українська воля… І ви, син великого батька, що любив, і це я знаю — наше місто — ви його не захистили. І того не досить. Коли ваші “вороги”, — од яких ви не стидалися проте брати допомогу, — щоб не руйнувати міста, вийшли з його, ви входите тріумфатором та завойовником і, сіючи мізерні брехні про “буржуазність” та “контрреволюційність”, чесним ім’ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по сей день робиться, — ті гори трупу, що навергано во ім’я рівности й братерства без жодного суда і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський, слідами… з насіння, яке посіяли ви в рідну землю, вродить не те, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров”.
Закінчення на стор. 2 Київ. 22 січня. Прапор єднання
2 “Українці вибороли право будувати власну державну Соборність”. На часі · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення. Початок на стор. 1
Тож небезпідставно криваві місяці більшовицького панування 1918 року отримали назву муравйовщини — за ім’ям одіозного командира більшовицької армії Муравйова, що приніс Україні, як він висловився, “на штиках свободу”. Він одразу ж наклав на буржуазне населення величезну контрибуцію, розпорядився конфіскувати харчові продукти, мануфактуру, взуття. У села посилали військові частини, які силою забирали у селян хліб, худобу… Все награбоване більшовики оперативно завантажували у вагони й вивозили на Московщину. Грабунки та розстріли стали звичайним явищем. Причому багатьох людей більшовики розстрілювали під приводом “буржуазного генерала Петлюри”; досить було швейцарові, двірнику або куховарці сказати на вулиці більшовицькому патрулеві, що в такій ось квартирі мешкає Петлюра або якийсь український буржуй, як його негайно розстрілювали. Голова армійського комітету
1-ї революційної армії С. Мойсеєв, котрий знав М. Муравйова, розповідав: “Когда на место расстрелов приехал Муравьев и увидел, что его окружает толпа озверевших красногвардейцев с награбленным имуществом, то он ничего не сказал о том, чтоб не грабили, а наоборот, стал призывать к дальнейшим расстрелам”. В. Ленін називав їх “доблестными героями освобождения Киева”. Відзначився Муравйов у січні 1918 року й у Полтаві. Так, 12 січня 1918 року він дав наказ заарештувати членів Полтавського виконкому Совєта робітничих, солдатських і селянських депутатів — російських і українських есерів. Наказ виконали. 12 січня 1918 року на представників місцевої буржуазії наклали величезні контрибуції: Маламу — 4 000 руб., Булюбаша — 4 000 руб., кн. Мещерську — 10 000 руб., Леща — 15 000 руб., Мусіна-Пушкіна — 10 000 руб., Ахшарумова — 2 000 руб., Старицьких — 2 000 руб. Усіх їх негайно заарештувала нова влада.
Відповідальність політичних провідників перед народом Науковці наголошують, що більшовицькі загони у перші місяці 1918 року мали просто якусь патологічну ненависть до українців зокрема і до Києва загалом. Вони масово розстрілювали українців, плюндрували місто так, як могли це робити лише дикуни-завойовники. Як згадував один із очільників УЦР М. Ковалевський, “ця звіряча ненависть російських большевиків до Києва була тим більша, що на провінції вони не могли стати твердою ногою і почувати себе в безпеці”. У провінції, зокрема на Полтавщині, їхня ситуація була зовсім іншою — вони не мали спокою від численних повстанських загонів і з великим зусиллям утримувалися на більших вузлових пунктах залізниць. Київ, Полтава та інші міста вже тоді, у січні 1918 року, заплатили дуже дорогу ціну за перше знайомство з російськими більшовиками. Розбудова молодої незалежної держави у 1917–1918 роках вимагала від очільників УЦР передовсім мудрих рішень, єдності та великого напруження сил, але про консолідацію політичних еліт і розбурханого революцією суспільства годі було й мріяти. Хоч як прикро говорити, але у більшості лідерів УЦР політичні інтереси були вищими за державні, що, безумовно, шкодило загальній українській справі. Усвідомлення того, що без власних збройних сил захистити національно-демократичні надбання УНР неможливо, і того, що найпершим ворогом молодої держави є більшовицька Росія, прийшло занадто пізно.
Універсалу Соборності урочисто звучали на Софійській площі у Києві 22 січня 1919 року. Того дня здавалося, що віднині й навіки українці запанують у мирі й злагоді на своїй землі. Та поіншому мислили імперські вороги. І вже незабаром країну нашу стали шматувати з усіх боків, відриваючи шматки території та намагаючись задушити дух соборності. Українська держава тоді не відбулася. Ще на десятиліття українці потрапили під радянську окупацію. Але ідея соборності набула у свідомості українців величних абрисів державності, стала об’єднавчим чинником у боротьбі за незалежність України. Героїчну справу учасників визвольних змагань продовжили Небесна Сотня Майдану Гідності та патріоти нової України, які боронять нашу землю і весь цивілізований світ від російських окупантів. Коли над країною нависла загроза тотальної окупації терористичними силами споконвічного ворога, десятки тисяч патріотівдобровольців, навіть не маючи відповідного вишколу, стали на захист нашої Батьківщини. Вони й наразі спільно з регулярними військами стоять на лінії зіткнення цивілізації і неоварварства, і ціною власного життя відстоюють свободу, волю,
Перший Генеральний секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р.
Час було втрачено. Разом із тим швидко розвіювалися ілюзії й щодо зовнішньої допомоги з боку європейських країн. Тож цілком логічно, що північний ворог сповна скористався складною політичною та економічною ситуацією в Україні, розпочав масштабну військову агресію і знищував усі надбання УНР. Створення незабаром Української держави гетьмана П. Скоропадського і прихід німців-союзників в Україну дали лише тимчасовий перепочинок у цій запеклій боротьбі.
Тарас ПУСТОВІТ незалежність України і всього цивілізованого світу. Сьогодні, згадуючи події столітньої давнини, ми засвідчуємо: жертви в ім’я незалежної, вільної, соборної та демократичної України не були марними. Українці вибороли право будувати власну державну Соборність. І ми цим правом не поступимося”. Виступи промовців супроводжували виступи митців. Заслужений працівник культури, режисер Дмитро Ломачук запросив на цей вечір яскраві самобутні колективи і талановитих виконавців. Дитячий мистецький колектив “Дай Боже” під керівництвом Ольги Мельник створив атмосферу торжества українського духу, яку підтримали й артисти Народного хору народної пісні “Надія” Центру культури “Святошин” (керівник Надія Гладишевська), хор “Просвіта” Оболонського районного об’єднання “Просвіта” (кер. Раїса Марченко), ансамбль сопілкарів підліткового клубу Оболонського району Києва, кобзар Святослав Силенко, Етнографічний народний хор “Гомін” (кер. Валентина Команчук), поетеса Мальва Крижанівська, читець Костянтин Новаленко і ведуча вечора — заслужена артистка України Тетяна Негрій разом із режисером, заслуженим працівником культури Дмитром Ломачуком.
Підготувала Ольга ЖМУДОВСЬКА
Ансамбль сопілкарів підліткового клубу Оболонського р-ну м.Києва
2 “Українці вибороли право будувати власну державну Соборність”. На часі · с. 2сторінка оригіналу ↗ Згадати про події 100-річної давнини і переосмислити уроки цього насиченого подіями століття закликали киян 19 січня до Київського будинку вчителя Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка та національно-патріотичні сили України. Урочистості відбувалися саме в тій залі, де 100 років тому підписали IV Універсал Української Центральної Ради.
Століття поразок і перемог, подій часом страшних, жертовних, а в якісь моменти — звитяжних, які давали сили вірити у невідворотність здійснення мрії про квітучу і справедливу до своїх громадян незалежну українську державу, — це наше історичне надбання, що дає величезний масив для осмислення і живлення української ідеї. Прийняття IV Універсалу Українською Центральною Радою 22 січня 1918 року дало підстави заявити на весь світ: “Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу”, а через рік, 22 січня 1919 року, проголосити Акт возз’єднання УНР. Нині, через 100 років, міркуємо про осмислення і творення нових стратегій, що ведуть до перемоги споконвічної мрії українців про свою квітучу Україну. Про це говорили промовці: заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, Академік НАПНУ, доктор педагогічних наук Георгій Філіпчук, голова політичної партії “Патріот”, доктор філософії Микола Голомша, народний депутат України, який 1991 року з однодумцями проголошував Незалежність України Юрій Гнаткевич, голова КУН Степан Брацунь, голови Київського об’єднання ВУТ “Просвіта” Кирило Стеценко та Луганської “Просвіти” Володимир Семистяга. Георгій Філіпчук нагадав про самовідданість ідеї української незалежності тих, хто безпосередньо готував її — зокрема, й Євгена Чикаленка, який витрачав свої статки на цю справу. Йому належить напівжартівлива, а насправді вельми філософська фраза: “Можна любити Україну до глибини душі, а ви спробуйте любити її до глибини кишені…” Ми не можемо судити Винниченка, Петлюру, Скоропадського, бо ті діяли у конкретних історичних обставинах початку ХХ століття, але можемо аналізувати їхні кроки і вчинки, робити уроки з них і думати, як будувати державу далі. Бо, наголосив Г. Філіпчук, саме невивченим урокам завдячуємо тим, що 2014 року з 19 тисяч українських силовиків у Криму 80% стали зрадниками. Бо не дбали про ідеологію. Те, що український народ на початку ХХ століття не одностайно підтримав ідею української незалежності, довіряючи міфу, що російський народ є дружнім українському, що він є його “старшим братом”, обернулося страшною трагедією. Бо і Грушевський вважав, що “нашому українському заробітнику потрібен добрий кусень гарного чорного хліба”, а український політикум значною мірою складався з есерів і соцдемократів, що представляли українські філії російських партій. Недалекоглядність коштувала дорого. І сьогодні, щоб не повторити шляху поразки, треба думати про захисті зміцнення української державності. Не забувати, що ми йдемо в Європу, але не треба підміняти ідеєю європейства українську ідею. І потрібно дбати про молодь: навіть незначні зусилля, які держава застосувала до виховання нового покоління, сам факт появи української держави дали потужні паростки, і нині відбірні українські військові, захисники країни — це люди, що формувалися вже після 1991 року. Лідер ПП “Патріот” Микола Голомша звернувся до присутніх зі словами: “Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка Галичина, Буковина, Угорська Русь і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є незалежна Українська Народна Республіка”, — ці слова
Хор “Просвіта” Оболонського районного об’єднання “Просвіта”
Інформаційний простір · “Розірвавши пута імперії, IV Універсал заклав підмурівок Державності України, проголошеної 24 серпня 1991 року”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ня місії суспільного мовника — задоволення інформаційних потреб усього соціуму. У програмній мережі першого суспільного немає системного бачення виробництва інформаційного продукту для молодіжної, дитячої аудиторії, програм евристичного, культурологічного характеру, відновлення історичної пам’яті, пропаганди духовних скарбів, української пісні — своєрідного коду нації. Програмна політика формується еклектично, за принципами мозаїчної свідомості, що абсолютно не властиво українській ментальності. Окрема тема — якісна характеристика інформаційної продукції, яка ані за смисловими, ані за естетичними параметрами не відповідає потребам українського суспільного мовника, віддалена від національного духу, часто з чужинськими акцентами. Трансформація головного каналу Українського радіо в розмовний формат із мавпуванням стилю “ефемівських” станцій, руйнуванням традицій художньо-публіцистичного мовника з глибокими, кореневими духовними символами — це знищення унікальної інформаційної культури, ефективного інструменту націєтворення. Брак ціннісно-орієнтаційної парадигми в запропонованій моделі суспільного мовника означає очевидну неспроможність “реформаторів” осмислити місце України в сучасних цивілізаційних процесах. Абсолютно очевидно, що досвід становлення суспільного мовлення в країнах усталеної західної демократії не можна буквально переносити в українські реалії з важкими соціально-психологічними рудиментами радянської імперії, особливостями національного розвитку в постколоніальний період, ментальними та історичними традиціями світоглядного характеру. Завдання і місія українського суспільного мовника — захист інформаційного суверенітету, налагодження громадянського діалогу як чинника соціальної стабільності та рівноваги, максимальне задоволення інформаційних потреб громадян, їх художньо-естетичних смаків, формування нової людини з глибоким внутрішнім українським світом. Наступний тривожний урок становлення суспільного мовлення системне, поетапне знищення національного інформаційного ресурсу і в інтелектуальному, і в технологічному плані. Після ефективної операції російських спецслужб щодо руйнації національного газетно-журнального ринку, що відбувалася за схемою проникнення в український медіаресурс російських видань-клонів з доважком “в Украине” та додатками “для аборигенів”, за подібною схемою почали працювати і з електронними ЗМІ. Окреме місце у цій вбивчій логічній низці посідає знищення попередньою владою найпотужнішого в Україні Броварського радіопередавального центру, який був однією з підвалин інформаційного суверенітету, на що нинішня влада й досі ніяк не відреагувала. Показово, що подібні Броварському Харківський, Миколаївський передавальні підприємства зруйновані, оскільки в імперських планах Кремля вони мали перейти, вочевидь, до “Новоросії”. Тотальне скорочення внаслідок “реформування” державних ЗМІ патріотичних журналістів, професійних інженерів, техніків, операторів, режисерів, звукорежисерів, людей унікальних професій у Києві і в регіонах, — це випалювання національної духовної енергетики задля заповнення звільненого простору космополітичним начинням. Символічно, що на Хрещатику, 26, сакральному місці для національного медіапростору, української культури, де досі зберігаються унікальні духовні скарби нації в радіофондах, звідки зазвучали на весь світ колись заборонені твори Івана Багряного, Уласа Самчука, Богдана Лепкого, правда про Голодомори, Холодний Яр, Українську Повстанську Армію, — чиниться показовий акт наруги над духовними символами — аврально звільняють приміщення під офіси, ресторани, розважальні центри. Торговці зайшли до храму! Захмарні зарплати з державного бюджету начальників суспільного мовлення та їхні заяви про нестачу коштів для поширення програм — це моральний присуд “реформаторам”. Уроки становлення суспільного мовлення свідчать, що непродумане і поспішне реформування державних медіа не відповідає національним інтересам, руйнує інформаційний суверенітет України. Нинішня модель суспільного мовлення — це комерційний проект захоплення державного ресурсу на догоду олігархічним групам з імовірною участю зарубіжних служб. Привнесення в медійну сферу нефаховості управлінців, кланова кадрова політика призводить до зниження рівня професійності українських ЗМІ, конкурентоспроможності національного інформаційного продукту, власне, до деукраїнізації національного інформаційного простору, що загрожує національній безпеці. Виходячи з означених загрозливих тенденцій навколо роздержавлення ЗМІ, становлення суспільного мовлення та статті 17 Конституції України, яка говорить, що гарантування інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, Конфедерація журналістських організацій України звертає увагу Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Ради національної безпеки та оборони України на необхідність вжиття невідкладних заходів законодавчого та нормативного характеру із захисту та забезпечення суверенності національного інформаційного простору, інформаційних прав і свобод українських громадян та суспільства загалом, що передбачали б: — створення комплексної державної програми протидії зовнішнім інформаційним загрозам, яка гарантуватиме максимальне збереження та використання національного інформаційного ресурсу як чинника національної безпеки; — реформування державних органів влади, що займаються інформаційною політикою, в дієві інститути вироблення ефективних механізмів захисту національно простору та формування медійного поля з акцентованими ціннісними орієнтирами українського сьогодення; — вироблення ефективного механізму роботи національних засобів масової інформації, передусім суспільного мовника, в умовах надзвичайного стану, техногенних та екологічних катастроф; — проведення незалежного аудиту щодо ефективного використання коштів державного бюджету, основних виробничих фондів, матеріальних ресурсів у Національній суспільній телерадіокомпанії України; — збереження в системі суспільного мовлення окремої інституції Українського радіо як національної установи зі спеціальним статусом; — становлення суспільного мовлення для місцевих громад зі збереженням суб’єктності регіональних мовників на базі колишніх ОДТРК, що відповідає національним інтересам, політиці децентралізації, практиці європейської демократії. КЖОУ, 27 грудня 2017 р.
Журналістська незалежність Про 100!річчя Державності України
У січні 2018 року виповнюється важлива і знаменна дата в історії Українського народу та Української держави — 100-річчя проголошення Незалежності України. Ухвалений Центральною Радою ІV Універсал проголосив Україну вільною і суверенною державою українського народу, чим реалізував право і віковічні прагнення українців до самостійного та незалежного державного існування і будівництва. Проголошення Незалежності стало також відповіддю українців на пряму воєнну агресію імперської Росії, продемонструвало світові їхню готовність протистояти загарбникові. Універсал закликав громадян УНР до боротьби з ворогом, до захисту свободи українського народу, не шкодуючи для того сил і навіть життя. Документ підтвердив також здобуті й проголошені раніше ІІІ Універсалом демократичні права і свободи, серед яких важливі для нас свобода слова й друку. Найактивнішу участь у розробленні та ухваленні наріжного для української справи документа брали журналісти й літератори холмівець Михайло Грушевський, херсонець Володимир Винниченко та донбасівець Микита Шаповал, які стали співавторами тексту ІV Універсалу, а також інші публіцисти — члени Центральної Ради УНР. Розірвавши пута імперії, ІV Універсал заклав підмурівок наступної Державності України, проголошеної 24 серпня 1991 року. Відзначаючи 100-річний ювілей Української Незалежності, Конфедерація журналістських організацій України звертається до Президента України та Верховної Ради України законодавчо встановити відновлення Української Держави від дати проголошення ІV Універсалу. Таке рішення, переконані, не лише відновить історичну справедливість, ай долучить Україну до демократичних держав, що постали на руїнах Російської імперії та колишнього СРСР, які святкують 100-річчя проголошення своєї незалежності 1918 року. КЖОУ 27 грудня 2017 р.
Інформаційний простір · “Розірвавши пута імперії, IV Універсал заклав підмурівок Державності України, проголошеної 24 серпня 1991 року”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ У Києві проголошено утворення Конфедерації журналістських орга! нізацій України (КЖОУ). У програмній заяві об’єднання, до якого увійшла низка журналіст! ських організацій, констатовано, що національний простір України про! довжує перебувати під тиском сторонніх, ворожих до України, чинників, вплив яких посилюється. Це, на думку членів КЖОУ, увиразнюється у ці! льовому послабленні українських ЗМК, зокрема за допомогою структур впливу, які прагнуть дезорганізації України в умовах російської інфор! маційної агресії. На жаль, доходять висновку ініціатори об’єднання, жодна з україн! ських професійних журналістських організацій не дала належної відпо! віді на виклики часу, не стала центром консолідації зусиль журналістів у справі захисту інформаційного суверенітету України і фахової протидії агресії у будь!якій формі, а також забезпечення інформаційних прав і свобод громадян та українського суспільства загалом. Не сприяє ви! робленню адекватної позиції щодо інформаційної протидії російської агресії в умовах гібридної війни та налагодженню співпраці в цьому з державами демократичного світу і примиренська позиція очільників де! яких із організацій, яка дезорієнтує і “роззброює” журналістську спіль! ноту. Проголошуючи створення Конфедерації журналістських організацій України, до спілки з якою ініціатори об’єднання запросили усіх журна! лістів, ініціатори закликали колег до координації зусиль у справі забез! печення інформаційних прав і свобод українських громадян та суспільс! тва, зокрема на тимчасово окупованих та таких, що зазнали впливу ро! сійської агресії, територіях України. Завданнями КЖОУ мають бути, зок! рема, відповідно до програмних засад, боротьба з депрофесіоналіза! цією журналістського середовища, підтримка і захист журналістів, що зазнають стороннього впливу і тиску під час професійної діяльності, об’єднання зусиль журналістських організацій різних країн у справі про! тидії інформаційній агресії, дезінформації, використанню маніпулятив! них інформаційних технологій в умовах гібридної агресії. Учасники КЖОУ ухвалили кілька інших заяв, що стосуються актуаль! них професійних та суспільно значимих питань, серед яких, зокрема, про 100!річчя Державності України, вшанування пам’яті військових журналістів, які віддали своє життя, захищаючи Україну, вшанування іноземних журналістів — дослідників Українських Голодоморів, щодо становлення Суспільного мовлення, про позбавлення нагород і звань журналістів, що стали на бік ворога та ін.
Вл. інф.
чого та першого етапу так званого реформування систему роботи національних ЗМІ в особливий період, під час техногенних катастроф, надзвичайних ситуацій, воєнного стану, фактично зруйновано. Суспільне мовлення виключено з процесу інформаційної протидії російській агресії, в якій інформаційно-пропагандистський складник відіграє провідну роль. Окупація Криму, частини території Донбасу — це наслідок насамперед впливу російського “зомбоящика”, який через недалекоглядність влади та лібералізм національного законодавства десятиліттями панував в українському інформаційному просторі. В умовах реальної війни брак системно продуманої державної стратегії інформаційного розвитку, політики Державного комітету телебачення та радіомовлення, Міністерства інформаційної політики, Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення і витрати мільярдів гривень державного бюджету на створення суспільного мовлення, які йдуть фактично в пісок, — шлях до інформаційного самознищення. Кроками у цьому напрямі є й те, що в результаті дивної оптимізації, задуманої ідеологами “реформ” з інформаційного поля зникає, як структура, Донецька телерадіокомпанія, що мала б відігравати особливу державотворчу, інформаційно-пропагандистську роль у регіоні. Так само неприпустимим є нищення найпотужнішого мовника — Національної радіокомпанії України, донедавна самодостатньої суспільної інституції з особливим статусом національної установи. Український досвід “реформування” державних електронних ЗМІ свідчить про ігноруван-
Інформаційний простір · “Розірвавши пута імперії, IV Універсал заклав підмурівок Державності України, проголошеної 24 серпня 1991 року”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Заява КЖОУ Ідея становлення суспільного мовлення як необхідного атрибута громадянського суспільства беззастережно правильна. У західних країнах процес трансформації державного мовлення у суспільне відбувався у 60-ті роки минулого століття, коли у післявоєнний період постали потужні державні інституції, сформувалися естетичні ідеали європейського культурного розмаїття. В сучасній українській історії часів незалежності перманентно точилися дискусії стосовно реформування державних засобів масової інформації на тлі агресивного грабунку національного інформаційного ресурсу політико-олігархічними кланами з виразним російським спрямуванням. Після Революції гідності під тиском заангажованого вузького кола грантокористувачів та сумнівної домовленості політичних груп Верховна Рада України ухвалила закони стосовно роздержавлення ЗМІ, зокрема і щодо становлення суспільного мовлення. В результаті, згідно з горезвісними політичними квотами, вся державна сфера електронних засобів масової інформації була віддана на відкуп одній з політичних сил. Згодом вибори очільників суспільного мовлення узаконили під благозвучними гаслами специфічне реформування потужного національного інформаційного ресурсу, а насправді його руйнування в умовах російської воєнної агресії. Практика трансформації телерадіомовлення, на наш погляд, порушує конституційні права громадян на інформаційну безпеку. Після кількарічного підготов-
«Просвіті» — 150! · “Наші прадіди розуміли, що садівництво, бджільництво й рільництво — це також культура”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Богдан САВАК, директор Денисівського краєзнавчого музею та Меморіального музею письменниці Іванни Блажкевич, голова Денисівського осередку “Просвіти”, Тернопільська область
Славився Денисів “Просвітою” культури / У минулім столітті зорею блистів! / Перший, після Львова, клав основи, мури / У серця народні, вливав волі спів. / Там гриміли хори, диригентів школа, / Духових оркестрів гриміли марші, / “Не пора” Франкове лунало довкола, / Горіло завзяття у селянській душі. Так писав про культурно-сподвижницю працю у своєму селі денисівський емігрант-письменник, колишній десятник летунської армії УНР Михайло Шарик у книжці “Розсипані перли”, яку видали в Канаді 1965 року. У творчому доробку багатьох письменників, публікаціях кореспондентів ми зустрічаємо розповіді про денисівських просвітян, які наприкінці ХІХ—початку ХХ століттях віддано працювали на ниві розвою рідної культури. З архівних джерел, записів письменників-земляків Іванни Блажкевич (1886— 1977), Григорія Глинки (1875—1966) та Михайла Шарика (1901—1979) довідуємося, що першу читальню “Просвіти” в селі заклали 1870 року. Її засновником був Йосип Вітошинський (1838—1901) — парафіяльний священик. Містилася вона тоді в дяківці. Першу пожертву на неї зробив також о. Йосип Вітошинський. При читальні “Просвіти” створили бібліотеку, до якої надходили часописи “Ластівка”, “Батьківщина”, “Зоря”, журнал гумору й сатири “Зеркало”. Люди почали тягнутися до грамоти, знань, культури. Олександр Федорук у своїй повісті “Корнило Устинович” (139 стор.) пише: “Шанований (о. Вітошинський. — Б. С.) не лише у Денисові — у цілому краю знаний, з Бородієвичем заснували двадцять літ тому, ще десь 1870 року, читальню. Першу читальню в цьому краї, де вчили селян читати й писати рідною мовою — не по-німецькому”. Аналізуючи та співставляючи факти та тогочасні події, ми можемо допускати, що спочатку це була народна читальня, бо через надмірно велику сплату членських внесків не всім було під силу стати її членом, та й австрійська власть неохоче реєструвала її статут. У результаті, від часу заснування у Львові “Просвіти” до кінця 1973 року, тобто за 6 років, офіційна кількість просвітян збільшилася на 155 осіб і становила 227 членів. Із наведеного видно, що молоде дерево “Просвіти” розвивалося дуже повільно. Тим часом вороги не спали, почали розробляти стратегію руйнації. Першими помітили це й виявили неабияку мужність і патріотизм наші прапрадіди-денисівці. Об’єднавшись навколо читальні (тоді всі говорили: “Куди йдеш!” — “До читальні”), побачивши плоди своєї праці, бо на наших теренах уже діяв чоловічий хор, запізнавши від неї духовних результатів, спрямованих на утвердження тверезого способу життя, денисівці першими після Львова зареєстрували статут і офіційно вступили до читальні “Просвіти” —1874 року. Із повідомлення у “Календарі національного відродження на 1993 рік”, виданого в Тернополі окремою брошурою, відомо, що 24 січня 1974 року “в селі Денисові Козівського району відкрито першу на Україні читальню громади” (стор. 9). Трохи по-іншому трактує цей факт Михайло Павлик у своїй праці “Про руськоукраїнські народні читальні”. На основі “Справоздания” — Списку членів “Просвіти” він пише про низький рівень духовного життя в Україні, зокрема й у Галичині, про слабкий інтерес до “Просвіти”, а рівночасно згадує, що першими відгукнулися на цей заклик члени читальні в Денисові, влившись до лав “Просвіти” 1874 року. В Державному архіві Тернопільської області зберігається книжка “Популярна історія Товариства “Просвіта” у Львові…”, на 158-й сторінці котрої читаємо: “Перша вступила в члени “Просвіти” читальня в Денисові, що на Тернопільщині, в 1874 році”. Однак документальних підтверджень про вступ денисівців до “Просвіти” автору цих рядків донині не вдалося знайти. Очевидно, тому, що вона закладена на Тернопільщині першою і вимушена була спочатку підпорядковуватися тільки організації у Львові, була лиш її асоційованим членом чи філією. Чомусь у списку, який було надруковано в книзі “Просвіта”: історія та сучасність” (Київ, 1998. — С. 41— 42), згадки про нашу “Просвіту” також немає. Зате у тому ж виданні знаходимо інформацію іншого змісту: “За своє 60- літнє існування Т-во “Просвіта” наділило своїми найвищими почестями 69 заслужених мужів нашого народу”, а серед них знаходимо й ім’я о. Йосипа Вітошинського (С. 108). Фактом, що свідчить про участь наших односельців у “Просвіті”, єй тогочасна посвідка такого змісту: “Ч. 187. Виділ Товариства “Просвіта” посвідчує сею грамотою, що Ви пан Емільян Бородієвич учитель школ народних в Денисові в книгу членов Товариства яко член звичайний вписаним зостав. У Львові дня 24 цвітня (6 мая) 1871. За виділ Товариства “Просвіта” / (Під5 писи голови та секретаря й мокра печатка Товариства “Просвіта”. Цей документ збе5 рігається у Меморіальному музеї письменни5 ці Іванни Блажкевич). На противагу “Просвіті” у другій половині 1974 року в Коломиї на велелюдному вічі зусиллями активного діяча-москвофіла Івана Наумовича було створене конкурентне товариство москвофільського спрямування “Общество імени Михайла Качковского”. Діяння конкурентного Товариства були спрямовані на ствердження того, що австрійський уряд силоміць накинув малоросам так звану руську, тобто українську, мову, школи — з метою поглибити рабство народу. Відтоді обидва отці — Іван Наумович і Йосип Вітошинський — стали ідеологічними противниками на все життя. Наперекір москвофільському “Обществу…” в Денисові почалася велика культурно-громадська праця, спрямована на чисельний вступ людей до “Просвіти”. Пожвавилась у Товаристві й культурно-громадська робота. Крім того керівництво центрального правління висилало зі Львова своїм членам річно по 12 книжок. Ці книжки стали початком для заснування в селі домашніх бібліотек. Просвітянські вечори переважно відбувалися так: грамотні люди почергово читали вголос книжки, а інші слухали; твори запам’ятовували, а згодом декламували на вечорах, присвячених пам’яті Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, ювілейним датам “Просвіти” тощо. В ті роки головою довго був Іван Самиця. У книжці “Нарис історії “Просвіти”, котра вийшла з друку 1993 року, зазначено: “Не дивлячись на відсутність відповідного положення в статуті, “Просвіта” в 1875 році відкриває першу філію в селі Бортниках біля Ходорова і бере під свою опіку першу читальню в селі Денисові на Тернопільщині” (стор. 26). Тодішня читальня “Просвіти” у Денисові працювала переважно по неділях та в дні релігійних свят. Завжди бажаними гостями в ній були місцеві отець Вітошинський і вчитель Бородієвич. Вони читали лекції, реферати. Їм найчастіше надавали право очолювати та вести збори, складати програми вечорів та інших заходів. У результаті зусиль просвітян значна частина людей присягнула 1876 року на тверезий спосіб життя. Це був великий здвиг у діяльності “Просвіти”. Адже до цього в селі процвітало чотири корчми, в яких переважна більшість чоловіків “рятувалася” при радощах і журбі. За даними “Словника географічного королівства польського” (Варшава, 1880), в Денисові тоді мешкало 189 римо-католиків, 1302 греко-католики, 33 євреї, а з того числа 1524 людей належало до римо-католицької церкви, котра була у віддаленому селі Росоховатці. Й усетаки світло “Просвіти” прорізало пітьму, внаслідок чого корчми збанкрутували, євреї повтікали, а римо-католики поперехрещувалися та повернулися у храм Божий, греко-католицький. У ті роки при “Просвіті” в Денисові діяв унікальний чоловічий, а потім мішаний хор, який мав 100, 125 та 150 співаків. Про діяльність цього хору писала ледь не вся західноукраїнська преса. Денисівські хористи, здебільшого роз’їжджаючи на драбинястих возах, багато разів виступали з концертами в Тернополі, Бережанах, Станиславі, Бучачі, Теребовлі, Струсові, Коломиї, Золочеві та навіть у Львові. Складаючи звіт про репрезентацію чеської господарсько-промислової виставки, яку було влаштовано для русинів у Празі, часопис “Правда” за вересень 1891 року пише: “На ту виставу їздив також славний патріот Тернопільщини, о. Осип Вітошинський, котрий в Денисові і в сусідніх селах ширить просвіту між селянами, і, яко творець славного Денисівського хору з’єднав собі честь і поважаннє в широких кругах своїх земляків. Він то відправив в Королевім Градци в Чехах поминальне богослужіння за покій руських вояків, що лягли на боєвищи в війні з Прусаками, з5за чого братя5Чехи могли придивитись нашому красному обрядови церковному” (С. 180—181). Тут доречно згадати, що гімн “Ще не вмерла Україна” вперше хоровим співом на наших теренах виконали в Денисові. Й це зробив хор, диригентом якого був отець Йосип Вітошинський. Вони навіть вітали “Народним гімном” престолонаслідника австрійського трону Рудольфа в Тернополі 5 липня 1887 року (Барвінський Олександр. “Спомини з мого життя”. Нью- Йорк—Київ, 2004). Відтак гімн, як і Франків “Не пора”, увійшов у репертуар цього колективу. Другим таким великим сплеском просвітянської роботи в нашому селі було те, що денисівці першими на Тернопільщині, закупивши музичні інструменти в Чехії, заложили в себе духовий оркестр (1878 р.). З того часу оркестр не перериває своєї роботи до сьогоднішніх днів. Але нині він носить звання “народний”. Діяльність Товариства не обмежувалася тільки культурно-просвітницькими заходами. У Денисів до читальні приїжджали і читали лекції спеціалісти із садівництва, бджільництва, рільництва тощо. Наші прадіди розуміли, що садівництво, бджільництво й рільництво — це також культура. Згодом на одних зборах “Просвіти” вирішили закласти громадський шпихляр на допомогу тим, кому не вистачало навесні насіння або хліба в передновок. Його орга-
Посвідчення Бородiєвича нізували того ж 1878 року. Також у читальні вирішили заснувати свою крамницю, з твердими цінами, бо євреї по-всякому обманювали людей. У результаті 1880 року Микита Весна відкрив першу хлопську крамницю в Денисові, й провалилась єврейська твердиня “Ваш ґрунт, а наш фрукт”. З часом ця крамниця перемінилася на читальняну, а 1906 року на тій базі було створено крамницю кооперативну, під назвою “Сільська торгівля”, котра також виявилася першою в Східній Галичині. Уній були справедливі вивірені ціни, вага або міра. Завдяки “Просвіті” 1881 року громада ініціювала будову першої в селі 2-класної школи, а 1887-го розпочала будову навколо стін старої дерев’яної церкви великого мурованого храму (архітектор Роттер), котрий у 1889—1890 роках розмальовував видатний художник, поет і публіцист Корнило Устинович. Це була найкраща церква на всьому Поділлі. 1876 року при “Просвіті” створили фінансову “Касу громадську”, діяльність котрої була спрямована на боротьбу з лихварством. Вона існувала на зібраних грошових вкладах і давала позички під 12 %, у той час євреї брали по 50—100. Читальня в дяківці квартирувала до 1898 року. В ній були переважно старші за віком члени. Однак із часом у “Просвіту” влилася молодь. Із її припливом у невеликому, невикінченому приміщенні всім стало затісно. У той час як старших вабила духовна література, то молодь бажала новизни, простору. Почали вирувати пристрасті. Внаслідок цього на зборах, що відбулися в новому громадському домі, коло церкви, Іван Варениця, Іван Кузів — син Микитів та Іван Кузів (Сосніїв) винесли питання про припинення діяльності “Просвіти”. Старі члени на противагу молодим відмовилися від статуту читальні “Просвіти”, а ухвалили статут москвофільської читальні ім. Качковського, котра пропагувала релігійну літературу. Після такого розколу читальня ім. Качковського зайняла приміщення в новому громадському домі, а читальня “Просвіти” розмістилась у хаті Антона Савака на Вигоні (нині там хата Безвушків). Цей читальний розкол не деградував, а навпаки — розширив, збагатив просвітню роботу. Почалося змагання — хто кого. Навесні 1899 року члени молодіжної організації “Просвіти” організували драматичний гурток, котрий дав у селі першу аматорську виставу в стодолі на приходстві священика Вітошинського. Відіграно тоді було драму Муцика “За сиротою Бог з калитою”. Це було нове, небачене в житті села, бо інколи вже бачили виступи блазнів, фокусників, видовища з ведмедем, а тут свої люди творять диво-комедію. Тоді головну роль Миколи зіграв Антін Савак, Податковського — Іван Варениця, Марту — Марія Варениця. Стодола була переповнена не тільки місцевими людьми, а й парафіянами з
«Просвіті» — 150! · “Видатні письменники, перебуваючи у селі Денисові, залишали слід на скрижалях історії нашої “Просвіти”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
інших сіл. Від оказії гроші збирали в шапки, й завдяки цьому молодий просвітницький рух скріпився не тільки морально, а й матеріально. Коли 1902 року зал у громадському домі був уже викінчений, члени читальні “Просвіти” вирішили переселитися туди. Петро Самиця та Іван Варениця взяли куферки з просвітянською бібліотекою і, не питаючи старших, перевезли їх до громадського дому, котрий відтоді став місцем збору й усіх інших товариств. Першою була поставлена в новому домі вистава “Бідна на світі пещена дитина”. Головну роль виконувала Олександра Самиця, яка ходила на репетиції із маленькою дитиною на руках, бо не було з ким залишити її вдома. Великою втратою для культурно-просвітницького життя стала смерть отця Йосипа Вітошинського 24 січня 1901 року. Залишив він цей світ на 64-му році життя. З його відходом завмерло і життя в читальні. Оживало воно тільки в часі шкільних літніх канікул, як тоді їх називали — ферії. На ферії приїжджали з Тернопільської гімназії та Львівського університету студенти, які читали лекції, найчастіше з історії України. Першим активістом села після смерті Й. Вітошинського став студент філософії Львівського університету Григорій Головка, який згодом дав поштовх для відновлення хору та духової музики. 1903 року москвофільська читальня імені Качковського об’єдналася з читальнею “Просвіти” під спільним дахом товариства “Просвіта”. На жаль, того вже не бачив отець Вітошинський. Головою читальні обрали пароха Антона Копертинського, який був зятем Вітошинського. Але він не мав організаторських здібностей свого тестя, мало цікавився культурним життям і з часом самоусунувся з посади. Тоді головою став Іван Макогін, а до ради, яку називали — виділом, було обрано Григорія Возьного, Федора Дідича, Івана Вареницю, Григорія Головку, Гната Репіховського і Петра Самицю. Робота в читальні відновилася. Гнат Репіховський взявся за формування бібліотеки, бо стара виявилася вже не цікавою. Завдяки співпраці зі студентами у Львові, а це були Григорій Головка, Ілько Кузів, Остап Бородієвич та Остап Скибінський, денисівські просвітяни закупили нові книжки. Фонд поповнився і літературою з драматичними творами, котрі просвітянські аматори розучували та демонстрували на сцені. Незабаром наспіла проблема, бо зал у громадському домі віддали під школу. Крім того для постановки кожної вистави потрібний був спеціальний дозвіл. Із великими труднощами 1924 року місцевому ентузіастові Івану Рибаку (1888—1967) вдалося відновити в селі мішаний хор. Для кожного його виступу також потрібно було мати спеціальний дозвіл від цензора, який нахабно креслив та скорочував програми. І все-таки концерти відбувалися, хоч за порушення регламенту програми організаторів іноді навіть притягали до відповідальності, й зокрема до кількаденного тюремного ув’язнення. Великих успіхів досягли тоді й денисівський драматичний гурток (режисер Василь Шарик), і духовий оркестр (керівник Степан Павлишин). У 1925—26 роках у Денисові громада збудувала новий Народний дім, у якому мали міститися й інші товариства. Згодом він збанкрутував, і його відкупила читальня “Просвіти”. У Великодній четвер 1934 року в селі трапилося велике нещастя: пожежа знищила 179 господарств. Згорів і Народний дім. Невдовзі на річних зборах “Просвіти” Петро Рибак вніс пропозицію поставити новий Народний дім. Почали збір пожертв. Першим жертводавцем був Микола Коваль, який офірував на нього 16 кубічних метрів каменю. 1936 року будову завершили, дім служить селу й донині. Зводила його громада села, бо вся належала до “Просвіти”. У великому запалі ожило та творилося в новому Народному домі “Просвіти” і життя просвітнє. Великими активістами і знавцями на ниві громадської праці в ті роки проявилися Іванна Блажкевич, Іван Блажкевич, Микола Мазепа, Василь Самиця, Петро Рибак, Василь Шарик, Андрій Шегедин, Микола Коваль, Дмитро Рапатий, Марія Микитів, Стефанія Дусановська, Дмитро Варениця, Микола Стислович, Володимир Якубовський, Семен Чичул, Дмитро Дусановський. Свого часу в селі Денисові та на його хуторах функціонувало чотири читальні “Просвіти”: дві у селі та дві на хуторах. Відповідно було й кілька драматичних і хорових колективів. Згодом, пройшовши на сільській сцені добрий вишкіл, самодіяльні митці Василь Самиця, Василь Шарик і Петро Рибак стали режисерами. А на зміну старшим прийшли молоді — Мирослав Шегедин, Володимир Стадник, Микола Стадник, Слава Іваськів, Євгенія Качалуба, Марія Рибак, Марія Войцехівська, Стефанія Щебивлок, Стефанія Возьмірска, Ольга Бендюга, Зеновій Бурин, Василь Буковський, Іван Куліч, Анна Макогін, Іванна Кушельвська, Катерина Возьмірска, Ольга Пуга, Марія Соломко, Роман Корпак, Ольга Дусановська, Іван Перожак, Богдан Миколишин, Богдан Микитів, Іванна Перожак, Ольга Кузів, Марія Білас, Ольга Гурецька, Богдан Шарик, Марія Макогін. На хуторі Веснівці діяли Григорій Микитів (режисер), Катерина Вівчар, Галина Коваль, Марія Чамбул, Маркіян Савак,
Іванна Генсюр, Іван Рибак, Анастасія Микитів, Тетяна Микитів та багато ін. Вони поставили вистави: “Криваві перли”, “Поки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Маруся Богуславка”, “Украдене щастя”, “Невольник”, “Павук і Глитай”, “Назар Стодоля”, “За сиротою Бог з калитою”, “Отаман Хмара”, “У кігтях ГПУ”, “Титарівна” та ін. Диригентами тоді були: хорового колективу — Гілярій Чорний, духового оркестру — Федір Мороз. Настав 1939 рік. Почалися перші репресії. Діяльність “Просвіти” опинилася поза законом. Репресовано активістів Денисівської “Просвіти” — Дмитра Рапатого, Івана Шегедина та Івана Коваля. 1941 року в Україну вступили нові інтервенти — німецькі фашисти. У Німеччину вивезли на різні примусові роботи півсотні юнаків і дівчат. Совєтські “визволителі”, які прийшли 1944 року, заборонили діяльність “Просвіти”, знищили її майно, а всіх членів кваліфікували як ворогів народу. “Просвіту” трактували “націоналістічєскім общєством”. Про нього заборонено було й згадувати. Почалися нові репресії. У зв’язку з цим просвітяни сім’ями залишали рідні села і, мов з пекла, втікали світ за очі. Рятуючись від “визволення”, подалися в чужі держави триста денисівців із 87 родин. Близько 30 просвітян пішло в УПА, вдвічі більше — в УГД. Окремі з них кров’ю своєю зросили та кістками встелили рідну землю. 16 денисівських родин вивезли в Сибір, а їх майно знищили. Решта просвітян були в тюрмах, на каторжних роботах, переслідувані до кінця життя. У перші ж дні вивезення замерзла в Сибіру й дружина великого патріота “Просвіти” Антона Савака. Совєтські “визволителі” в Україні почали творити нову “культуру”, котра висміювала все рідне, а вихваляла “інтернаціоналістів”-більшовиків. У ті роки в село Денисів, як ненадійне, старанно підбирали і посилали провідних спеціалістів-керівників, як правило, чужих, із сходу — “вірних ленінців”, душпастирів червоної Москви. Та Денисівська “Просвіта” в роки совєтської заметілі продовжила жити, розвиватися, але вже не на Батьківщині, а в екзилі. З настанням відлиги народ наш знову першим обов’язком взявся відродити “Просвіту”, а через неї свою націю. Правда, щоб “приспати” тодішніх високих ставлеників, воно тоді називалося Товариством шанувальників рідної мови. Перше таке Товариство, як і колись, утворилося у Львові, а 5 лютого 1989 року його осередок було створено й у нашому селі. Носив він тоді назву “Денисівський осередок імені Іванни Блажкевич Тернопільського товариства української мови імені Тараса Шевченка”, який став першим сільським осередком на Тернопільщині. Тому на початку свого існування він мав таку “щиру опіку” від райкому компартії та КДБ. Сьогодні роботу денисівського осередку “Просвіти” видно навіть при огляді села. Його стараннями нашим видатним просвітянам встановлено пам’ятники — видатному музичному та культурно-громадському діячу, отцю-декану Йосипу Вітошинському, дитячій письменниці та культурно-громадській діячці Іванні Блажкевич, українській письменниці, культурно-громадській діячці в Канаді, на обійсті якої (на денисівському хуторі Веснівка) відбувся ІІІ Великий Надзвичайний Збір ОУН — Тетяні Федорів, воїну української летунської армії УНР Михайлові Шарику та пам’ятник Волі — на честь Незалежності України, який проголошено 24 серпня 1991 року, насипано могили — козацьку, стрілецьку. А скільки проведено масових заходів, тематичних вечорів. На будинку, який колись збудував та в ньому жив засновник “Просвіти” у Денисові о. Вітошинський, встановлено меморіальну таблицю. Сьогодні він є пам’яткою культури кінця ХІХ століття. Тепер там краєзнавчий музей. Окремо у селі є й Меморіальний музей Іванни Блажкевич. Приїжджали колись у село Денисів, щоб поживитися активною працею нашої “Просвіти”, Іван Франко, Василь Стефаник, Михайло Павлик, Тимотей Бордуляк, Осип Маковей, Володимир Гнатюк, Богдан Лепкий, Андрій Чайковський, Ольга Дучимінська, Ірина Вільде, чеський фольклорист Франтішек Ржегорж… І всі вони, перебуваючи у селі Денисові, залишали слід на скрижалях історії нашої “Просвіти” та своєї творчості.
«Просвіті» — 150! · “Видатні письменники, перебуваючи у селі Денисові, залишали слід на скрижалях історії нашої “Просвіти”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Хор “Просвiти”
Після важкої тривалої хвороби помер Тарас Романович КИЯК — відомий український учений-мовознавець, громадський та політичний діяч, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри теорії та практики перекладу з німецької мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який тривалий час жив і працював на Буковині. Тарас Кияк народився 23 березня 1944 року у місті Винники Львівської області. Його батько був діячем українського виз$ вольного руху. Закінчив факультет романо$ германської філології Чернівецького дер$ жавного університету ім. Ю. Федьковича (1965 р.) за фахом “Німецька мова та літе$ ратура”. Працював у нашому університеті тривалий час. 1989 року захистив дисертацію на здо$ буття наукового ступеня доктора філоло$ гічних наук. Народний депутат України у 1994—1998 роках. Один із засновників науково-дослідного Центру буковинознавства, голова Черні$ вецької обласної організації товариства “Просвіта” (1990—1995 рр.), голова Україн$ ського термінологічного товариства (від 2002 року), один із членів-засновників Де$ мократичної партії України (1990—2003 рр.). Кавалер ордена “За заслуги” ІІІ ступеня. Ав$ тор статті 10 (про мову) Конституції України. Автор близько 250 наукових публікацій. Чернівецьке обласне об’єднання та Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка висловлюють щи& ре співчуття родині покійного. Вічна і світла пам’ять.
«Просвіті» — 150! · “Видатні письменники, перебуваючи у селі Денисові, залишали слід на скрижалях історії нашої “Просвіти”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Ольга ВОЛОЧАЙ
22 січня в конференц-залі імені Василя Сухомлинського Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди відбувся Всеукраїнський круглий стіл “Державотворчі й націєтворчі процеси в Україні у вітчизняному науковому дискурсі”, присвячений 1005-річчю з дня проголошення незалежності УНР IV Універсалом Української Центральної Ради, 1005-річчю з дня бою на залізничній станції Крути, 1005-річчю з дня за5 твердження Тризуба державним гербом УНР, 1005-річчю з дня прийняття Конституції УНР та 995-річчю Акту злуки УНР і ЗУНР. Захід відбувся під егідою Міністерства освіти і науки України, Переяслав- Хмельницького державного педагогічного університету імені Г. Сковороди, Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав” та Інституту політичних та етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України. Проведений захід має значну наукову та практичну цінність, оскільки стимулює розвиток сучасної науки та популяризує її останні здобутки, їх використання в подальшому зміцненні соборності України.
“Людина, не знаючи своєї історії, не має майбутнього”. Шпитальні нотатки 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ська, де на початку війни був штаб АТО. А тоді Луганщина, Маріуполь, сумнозвісна Авдіївка…” А наостанок розповідає, що тепер у центрі міста встановлено пам’ятник Сергію Бондарчуку. Він був класним керівником Олександра у школі. Розумний і добрий педагог, а ще — великий патріот. Свободівець. Загинув у Києві на Майдані одним із перших. Від снайперської кулі… Відчиняються двері палати. Олександра кличуть. Через кілька хвилин повертається до палати. Швидко зібрав речі. Прощається. — Я вже їду у відпустку!.. За сином землі князів Острозьких приїхав бойовий товариш.
Врятував комбата Тільки-но Олександр радісно пішов з палати, як завезли до неї щойно прооперованого сержанта Олександра Крученка. Він ще під наркозом. Сиджу тихенько, чекаючи на одного заблукалого… Кілька хвилин минуло і раптом… Олександр розплющив очі і чую тихий голос: хоч і військовий, але мені не довелося бути на передових позиціях, а ось про племінника мого Романа Авдієнка напишіть обов’язково! В такій критичній ситуації думає про рідну кровинку. Витягла зошита. Ручка в руках. А він зусиллям волі остаточно розкрив очі і губами, які попервах ворушаться трудно, промовляє: — Наш Роман був рядовим у МВС за Януковича. Коли почався Майдан, перейшов на бік народу. З Майдану — на фронт! Під Іловайськом дістав багато поранень, тяжку контузію. Його вибуховою хвилею скинуло з БеТееРа. В цей же час поранило комбата. Роман, сам ледь живий, зумів перетягти його в безпечне місце. Живе наш комбат! Після шпиталю Роман знов пішов на фронт. Воював аж до ротації. А нині служить у Нацгвардії. Йому тепер 22 роки. За подвиг під Іловайськом Роман має державні нагороди.
Джерело Сковороди Капітан Збройних Сил України харків’янин Сергій Безрук пив колись водицю з криниці Григорія Савича Сковороди. Є така при виїзді з Харкова у напрямку на Мерефу. Оте джерело й дає, мабуть, силу поколінням долати лихо й зберігати дух українства. І вчився Сергій Безрук в університеті ім. Сковороди. Став викладачем фізкультури. На фронт пішов добровольцем. І хоча тепер на шпитальному ліжку, сподівається знов стати до лав захисників Вітчизни. Не зможе працювати, де потрібна важка фізична сила. Але армія — то держава у державі. Тут різні професії потрібні. “Зможу технарями керувати, підказувати, бо — спеціаліст. І в штабі паперову роботу треба вміти робити чесно і чітко — скорочувати бюрократично-паперові процеси. Не хочу, аби нашу армію злоязикі називали паперовою. Хоч іще у шпиталі, але вже відчуваю, що зможу і спортом потроху займатися. Для здоров’я. Старший син в усьому мене підтримує. Гордий я за нього. Відчуваю, що і йому на користь вода із джерела нашого мудреця Григорія Савича…”
Твоя тривога ще тобі росте, Ще око приміряє кат до тебе. Та вже пророцтво пишеться святе Карбованими літерами в небі.
Ще ти проходиш мимо, мимо нас З буденним опечаленим обличчям. Та вже Пилат призначив смертний час І вже тебе Господь до себе кличе.
Ще ти — як всі. Ніхто з нас не впізнав. (А, може, просто не хотів впізнати) В тобі Ісуса. Душу острах брав — І зачиняли двері й вікна хати.
Ти йшов, такий далекий від спокус. Ти вперше був у цьому місті Лева… А, може, це ішов Христос Ісус Із праведним обличчям Василевим?
Ганна КОСТІВ-ГУСКА, член НСПУ, м. Борщів, Тернопільська обл.
“Людина, не знаючи своєї історії, не має майбутнього”. Шпитальні нотатки 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗ Маргарита ДОВГАНЬ Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО
Воїн із Шевченківського краю На славній Черкащині недалечко від Шевченкової Керелівки колись давно обмилував собі біля озерця місцину для життя козак Іскра. Пізніше коло нього виросла ще хата — козака Сташенка. Село врешті назвали в пам’ять першого поселенця — Іскрене. Стало тут згодом жити понад 800 людей. А нащадок того, першого, Сташенка, Микола був у наші часи головним енергетиком села. Дружину Надію собі знайшов родом з Канева. 1974 року народився у них син Іван.
Іван Сташенко
Ріс і жив, як усі. Закінчив Ватутінське профтехучилище. Роботи в селі нема. До Польщі їздив на заробітки. Зустрів дівчину Зою родом із старовинного Кременця на Тернопіллі. Побралися. На радість батькам підростає донечка Таміла. Добре вчиться. Тягнеться до мистецтва. Співає у хорі. Все чудово! І раптом… довелося козакові Івану Сташенку стати на захист рідної дитини, сім’ї, Вітчизни… Іван Сташенко щойно вийшов зі своєї сьомої палати. Усміхнений. Чемно привітався і легко зав’язалася бесіда. — Пішов захищати рідний край влітку 2015 року. Навчання у Рівному, і він — солдат окремої гірсько-піхотної бригади. Оскільки водій-професіонал, то і на фронті знадобився. Весело сповістив: “Банщиком був, купав хлопців!” Купання таке: ведеш автомобіль з пересувною банею (поляки подарували), коло тебе стрілець сидить, бо передова лінія, і ворог відстежує все, що рухається. Був із побратимами трагічний епізод. Возили на блокпости бензин для машин. Потрапили під ворожий снайперський обстріл і полягли обидва хлопці — і водій, і стрілець. Івана Бог милував. Неймовірна зосередженість і швидка їзда — гаранти безпеки. Скупали хлопців на посту “Микола”, женуть до поста “Володя”, тоді — до блокпостів “Джига”, “Аннушка”… — Дістала мене ворожа куля на другій війні, 2016 року, тобто після другої ротації. Скільки ротацій, стільки воєн пройшов, — кажуть між собою вояки. Ця друга була найстрашнішою — Авдіївка, Піски, Водяне — скрізь пекло, скрізь діставало. Підлатали Івана на місці і знову до лав. Раніше банщиком був, а тепер став водовозом. Після третьої ротації — хлібовозом. І раптом у вересні 2017 року “посигналила” прострелена рука: напруга, а ще важке носити доводиться. Біль. Перестала працювати. Три шпиталі пройшов. У Часовому Ярі, в Харкові, і ось тепер солдат Іван Сташенко у столичному шпиталі. “Тут уважні лікарі, — каже воїн. — Серйозно взявся за мене хірург Сергій Сапа. Він майже безнадійних до життя повертає. Вірю — допоможе мені, рука оживе і впевнено ляже на кермо”.
Сильний духом У Житомирському шпиталі не впоралися, то щойно привезли до Київського, просто до гнійної хірургії, бо діагнози складні: остеомієліт, інфекція гомілкової кістки. Спостерігаю, як везуть Олексія Марчука, старшого прапорщика 30-ї механізованої бригади, командира відділення, з чергової операції до сьомої палати. Чоловік героїчно жартує (а воно й не жарт!) крізь наркоз: не перша це операція, їх було й було, і ще будуть! Олексій Марчук родом зі славного історичного Коростеня. Згадався мені тоді Олексіїв земляк Сергій Бабський — ворог думав, що спалив його, а хлопець буквально повстав із попелу! Підніметься на ноги і старший прапорщик Марчук, який ще з 2016 року гартував свою воїнську відвагу — в Гранітному під Волновахою.
Не знаєш історії — не маєш майбутнього Заходячи до корпусу травматології, мала приємність притримати вхідні двері на прохання двох чоловіків, перевантажених величезними пакунками і торбами. Справа звична — благодійники радують поранених на різдвяно-новорічні свята. За підказкою медсестрички йду до однієї з палат познайомитися з новеньким. І перше, що впало в очі — хто сидячи, а хто й лежачи, крутять у руках, роздивляються супермодні різнобарвні кеди! Отакі гостинці солда-
Едуард Прядко тикам несли ті, кому двері внизу тримала! Подарунок доречний, на радість. Скільки тої зими. Скоро весна! А мій герой в цей час їсть плов, яким пригостила поранених просто киянка (так назвалася). Жінка щаслива похвалою-подякою 21-річного солдата-зв’язківця Едуарда Валентиновича Прядка з Миколаєва. З травня 2016 року Едуард був на фронті. Переважно — під Авдіївкою. Охоче розповів про себе: “Після школи вчився у Ми-
Пам’яті Василя Стуса
Народе мій! До тебе я ще верну. Василь Стус Народе мій! Народе мій! Народе… Замучений і страчений твій цвіт. Яких синів земля оця народить, Коли на ній лишив Чорнобиль слід?
Вона давно вже від проклять зчорніла. На ній слідочка чистого нема. В мордовських таборах лиш пустка біла. І в кемеровських лиш стіна німа.
А як в них давить божевільна тиша! Як нерви спалює морозний жар! А там ще хтось, дивись, і вірші пише, Він там іще не втратив Божий дар?
Цю Божу іскру били і косили. І голодом морили день при дні. І виростали горбики-могили У тій чужій уральській стороні.
Олексій Марчук колаївському професійному ліцеї. Думав, стану механіком. Автомобілі люблю. Маю мрію ще зі школи: вивчати всесвітню історію, і свою, українську”. Узагальнив своїми словами Едуард думки великих філософів: “Людина, не знаючи своєї історії, не має майбутнього”.
Як не я, то хто? Погода видалась того дня незвично тепла, близько 10 градусів вище нуля. І всі пацієнти шпиталю, хто може рухатись, — рухаються. Зустрічаю у візочку мого давнього героя Віталія Цимбалюка. А коло Віталія дбайливий, уважний супровід — Костянтин Тепал, який теж втрапив до хірургії. Але ж на ногах, тому допомагає старшому побратиму, який поки що у візку. І вже 11 місяців на лікуванні. І каже мені: треба допомагати. Як не я, то хто?
Син землі князів Острозьких Познайомилася з Олександром Чорним у відділенні хірургії. Він із Старокостянтинівки Хмельницької області. З гордістю додає, що заснував його рідне місто один із князів Острозьких. 800 років йому недавно відзначали. І дружина Катерина вчилася в Острозькій академії. Вона — викладач української мови і літератури й знавець іноземних мов, навіть китайською займалася. А Олександр — капітан ЗСУ, офіцер Управління військами тактичного рівня. Навчався у Житомирському інституті радіоелектроніки ім. Сергія Корольова. “Зараз наше національне космічне агентство почало працювати активніше. В армії займаюся охороною нашої таємної інформації, вдосконаленням рівня її захищеності. Як інспектор. Отже, на фронті скрізь доводиться бути. Починалося все з Краматор-
Хто їх побачить, хто їх там згадає? Сніги безжально замітають слід. До тебе, мій благословенний краю, Вертається твій знівечений цвіт.
До тебе, мій народе, Україно! До тебе їх у вічність принесуть. І уклякає пам’ять на коліна, Безсмертям вистеляючи їм путь.
З обличчям Ісуса
А був так близько Переді мною Христос З обличчям Василя Стуса. Роман Лубківський
Василечку! Які сніги метуть! На цілім світі заметіль гуляє. Іще тебе іуди продадуть, Твоя Голгофа ще тебе чекає.
“Тисячі захисників жертвують собою заради незалежності України”. · 7 Крути — 100 · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
роки, на території Меморіального комплексу “Пам’яті Героїв Крут” (с. Пам’ятне Борзнянського району Чернігівської області) — на символічній могилі українських студентів-вояків-героїв учасників захисту Києва, що загинули 29.01.18 р. в бою з московськими загарбниками під Крутами, вся прогресивна громадськість України вчергове проведе мітинг-реквієм, вшанує героїчну та водночас сумну дату нашої історії — столітній ювілей подвигу Героїв Крут. У цій загальнодержавній акції беруть участь не лише представники влади, державницьких сил України, а й національно свідомі українці всього світу. Спілка офіцерів України, ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Конгрес українських націоналістів, Київське міське відділення ветеранів та інші національнопатріотичні організації планують участь у важливому національно-патріотичному заході на символічній могилі Героїв Крут.
лок добровольців — юнкерів 1-ї юнкерської школи ім. Б. Хмельницького (1-ша Українська військова школа), студентів вищих шкіл (Студентська сотня), гімназистів і 22 старшини-фронтовики, всього близько 300 (?) багнетів. 27 січня Бахмач захопили червоні, а за день до того — 26 січня, більшовицькі війська, очолювані Муравйовим, топили в крові Київ. З-під Бахмача бойові дії перемістилися ближче до станції Крути. Загони добровольців із Києва приєдналися до частин армії УНР. Захисники Крут мали невеликий досвід ведення бою (близько двох місяців) на стрільниці, де вчилися стріляти і кидати гранати, але їх командирами були досвідчені фронтовики. На озброєнні захисники мали саморобний “бронепотяг” з гарматою і кулеметами, керований сотником Лощенком, вагон з боєприпасами, а також лазарет із санітарами. Бійці зайняли позиції 28 січня за кілька сотень метрів від станції Крути. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничного полотна, а на лівому — вирили окопи і звели земляні укріплення. Надвечір розвідка донесла, що більшовицькі загони підійшли до станції Плиски. Морозна ніч минула в підготовці українських позицій до бою і незначній стрілянині з гвинтівок із ворожого боку. Імпровізований “бронепотяг” старшина Лощенко спорудив із товарної платформи і паротяга, озброївши його гарматою і двома кулеметами, що дозволяло під’їжджати під ворожі позиції і, попри сильний вогонь більшовиків, вдало їх обстрілювати. Настав похмурий ранок 29 січня 1918 року і обидві сторони причаїлися в очікуванні вирішального поєдинку. Вночі більшовицькі загони непомітно наблизилися до лінії українських окопів. Праворуч від залізничної колії залягли юнкери, ліворуч — Студентська сотня, поділена на чотири взводи, три з яких зайняли позиції в окопах, четвертий залишався в резерві. О 9-й годині ранку ворог розпочав обстріл українських позицій із гвинтівок, а потім із гармат. Обстріл був шквальний, але невлучний, снаряди лягали позаду окопів в полі. Єдина гармата, з якої обстрілювали ворога, стояла надто високо на залізничній колії, її було видно і своїм, і ворогам. На неї й спрямували більшовики вогонь своєї артилерії і кулеметів. Бій тривав понад 5 годин з невеликими перервами. На допомогу Червоній гвардії надійшли свіжі сили, зокрема 1-й Петроградський загін, а з боку Чернігова залізницею підійшов справжній бронепотяг і розпочав обстріл захисників із тилу. Праве крило юнкерів під прикриттям насипу утримувало свої позиції до кінця, хоча бій був запеклим, але гарматний вогонь змусив їх відступити. Більшовики тим часом розгорнули наступ на ліве крило, там у студентів попереду і позаду була відкрита місцевість. Студентська сотня, якою під час бою керував сотник Омельченко, відбиваючи
Закінчення на стор. 8
“Тисячі захисників жертвують собою заради незалежності України”. · 7 Крути — 100 · с. 7сторінка оригіналу ↗ Євген ЛУПАКОВ, капітан І рангу, народний депутат України ІІ скликання
Безсмертний подвиг молодих Героїв, який ще називають Подвигом під українськими Фермопілами, назавжди вписаний золотими рядками в нашу історію й літературу. Саме це змагання українського Духу з кількаразово переважаючими силами московських загарбників, що затримало ворога на тиждень на підступах до Києва, є дуже важливим із політичної точки зору, адже це дало змогу українській делегації на переговорах у Бресті при підписанні Брестського миру 1918 року кваліфікувати битву під Крутами як напад Росії на Українську Народну Республіку, тобто була зафіксована військова ситуація, добитися визнання Незалежності першої у XX столітті української держави — Української Народної Республіки 46-ма провідни-
Людмила СУЛИМА, історик-публіцист
На початку січня 1918 року над Україною нависла реальна загроза вторгнення більшовицької навали. Московські червоноармійці під проводом Єгорова захопили Катеринослав, а петроградські, під проводом Муравйова, роззброїли два українські полки в Харкові. Через два тижні Муравйов захопив Полтаву і наказав нещадно вирізати всю місцеву буржуазію. Московський відділ особливого призначення, який очолив Знаменський, наступаючи з Брянська, захопив Глухів і Кролевець. Наступ на Київ більшовицькі війська вели залізницею у двох напрямках: перший — Харків—Полтава—Київ, другий — Курськ—Бахмач—Київ. З Гомеля на Бахмач і Конотоп насувалася колона Р. Берзіна та І. Вацетіса (3 полки і артилерійський дивізіон), які розраховували пройти через українську територію і вдарити в тил білих формувань козаків Дону, але наштовхнулися на рішучий збройний спротив. У Чернігівській губернії перебували частини Подільського гвардійського Кірасирського полку (колишнього лейб-гвардії Кірасирського її величності полку), у складі якого було найбільше українців, під командуванням полковника Чебишева. Коли в Бахмачі розпочалося більшовицьке повстання, 5-й ескадрон Кірасирського полку викликали для приборкання безладу. В ході перемовин із представниками Центральної Ради офіцерів запевнили в тому, що при невтручанні в політику полк може залишатися на території України і не буде роззброєний. Більшість офіцерів полку погодилися на пропозицію ЦР, щоб разом воювати проти більшовиків, серед них: капітан Микола Сулима та штабротмістр Аверкій Гончаренко. У районі станції “Бахмач” виник перший збройний конфлікт військових частин УНР із більшовицьким військом, викликаний відмовою українських військ пропустити їх через вузлову залізничну станцію. Більшовики спиралися на Червону гвардію, що йшла з Петрограда і Москви. Червона гвардія не була звичайним військом, це були добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, які ненавиділи буржуазну Центральну Раду і українську “контру”. Проти формувань Червоної гвардії військовий міністр Центральної Ради М. Порш виставив розгрупованих у різних місцях 15 тис. вояків, серед них: Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з Головним отаманом Симоном Петлюрою; сільське ополчення Вільного козацтва під проводом інженера М. Ковенка, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, що складався з колишніх військовополонених галичан, очолюваний Є. Коновальцем; кілька невеликих загонів із фронту. Великий загін чорних гайдамаків із Головним отаманом С. Петлюрою перебуми державами світу, з більшовицькою Росією включно! Завдяки подвигу молодих Героїв-українців, УНР визнали державою, що може дати військовий спротив ворогові. Подвиг Героїв Крут — студентів та учнів, які зі зброєю в руках стали на захист України в той час, коли в Києві тисячі вишколених у боях Першої світової війни, добре озброєних і нагодованих українською владою військовиків оголосили “нейтралітет”, став гідним прикладом для Героїв Трубежа — трьохсот козаків, які вже 1919 р., за чергової навали московських загарбників, повторили Подвиг Героїв Крут і дві доби тримали окупантів біля станції Коржі на Київщині; для Героїв Першого і Другого зимових походів, які теж гинули, співаючи “Ще не вмерла Україна...”; для Героїв УПА, які зі зброєю в руках боролися і проти німецьких, і проти радянських загарбників, і їхній героїчний чин лише зараз визнала Незалежна Україна... Відтоді минуло сто років, а відважні українці знову змушені обороняти власну незалежність від того ж московського загарбника ціною людських життів. Тисячі захисників жертвують собою заради незалежності України. Це вони повторюють подвиг Героїв Крут, захищаючи державний суверенітет і цілісність України. Серед цих героїв і Володимир Близнюк із Чернігова, мама якого торік виступила на вшануванні студентів, і віршем підсумувала: “Значить, буде весна, значить, бути весні!”. 29 січня 2018 року, як і в усі попередні
“Тисячі захисників жертвують собою заради незалежності України”. · 7 Крути — 100 · с. 7сторінка оригіналу ↗ Тоді, далекого 1918 року, захисники Крут відступили перед більшовицькою навалою. Вони захищали свою землю неподалік села з символічною назвою — Пам’ятне, між Ніжином, захопленим більшовиками, і Києвом, що був від них за 130 км, теж захопленим більшовиками. Стримуючи ворога, вони й не підозрювали, що таким чином забезпечили успіх делегації українського уряду на перемовинах у Брест-Литовську.
вав на позиціях біля станції Бобрик у зв’язку з подіями в Бахмачі. Отримавши звістку про повстання робітників заводу “Арсенал”, Головний отаман із гайдамаками квапився швидше дістатися Києва. Він залишив позиції під Ніжином, як гадав, у надійних руках. Під Бахмачем зайняв оборону відділок київських юнкерів та кадетів, серед яких згадується кадет Полтавського кадетського корпусу — Микола Васильович Сулима, а керував ними капітан лейб-гвардії Кірасирського полку Микола Платонович Сулима, досвідчений фронтовик. Стримуючи шалений натиск червоногвардійців, яких підтримували майже 2 тис. революційно налаштованих бахмацьких робітників, українським загонам зі значними втратами довелося відступити до залізничної станції Крути і там зайняти оборону. В бою обидва Сулими отримали тяжкі поранення і контузію від розриву снаряда. Але їм поталанило більше, бо разом з іншими пораненими їх вчасно відвезли подалі від місця бою. Обидва Миколи Сулими були з Полтави, обидва навчалися в Полтавському кадетському корпусі. В історичних джерелах простежується подальший їхній спільний шлях учасників “полтавського бою” в листопаді 1918 року, коли офіцерство розділилося за політичними симпатіями, одні були на боці ЦР, а інші за гетьманську державу, стріляю-
Пам’ятник Героям Крут на Аскольдовій могилі чи один в одного. Разом з іншими офіцерами обидва Сулими пізніше перебазуються на південь, зокрема капітан Сулима згадується у складі 3-го ескадрону Зведеного полку Кірасирської дивізії Білої армії. Обидва Сулими “полюватимуть” на отамана Махна, який перейде на бік більшовиків, воюватимуть із бандами отамана Шуби під Полтавою восени 1919 року, з більшовицькими загонами та з різними напасниками, що заполонили українську землю. Зрештою, втративши віру в майбутнє України, Микола Васильович Сулима, штабс-капітан, Георгіївський кавалер емігрує до Франції. Пізніше він напише до щоденника А. Луста (Галліполі, 1921 р.) сповнені гіркоти спогади. Подальша доля капітана Кірасирського полку Миколи Платоновича Сулими невідома. На підмогу частинам, що утримували позиції в Бахмачі, прибули лише кілька невеликих загонів із фронту та кілька сотень київських юнкерів і гімназистів. Напередодні в газеті “Нова Рада” від 11 січня 1918 року опублікували звернення ЦР до українського студентства з закликом записуватися до Галицько-Буковинського куреня січових стрільців, який формувався зі студентів університету св. Володимира та Українського народного університету. На допомогу київським юнкерам, що мужньо стримували ворога, з Києва відрядили відді-
“Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні”. · 8 Крути — 100 · с. 8сторінка оригіналу ↗ Анатолій КАРП’ЮК, м. Костопіль Рівненської обл.
На Аскольдовій могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних, молодих... На Аскольдовій могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ. На кого посміла знятись Зрадника рука? — Квітне сонце, грає вітер І Дніпро-ріка... На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих — На Аскольдовій могилі Поховали їх. Павло Тичина “Пам’яті тридцяти” (1918 р.)
За радянської тоталітарної системи героїчний вчинок патріотів України багато років замовчували. І тільки на початку 40-х років уже минулого століття, коли на теренах України палали села і міста, зловісно гули гармати і вибухали смертоносні бомби (тривала німецькорадянська війна), костопільські патріоти-просвітяни (зокрема Григорій Рибак, Роман Данилевич, Серафим Бичківський) стали ініціаторами відзначення подвигів борців за незалежність України 1918 року. Ось що писала легальна газета “Костопільські вісті” 8 лютого 1942 р., яка виходила під час німецької окупації. Подаємо фрагменти статті “Костопіль — Крутянським Героям”: “Дня 1 лютого б. р. (біжучого року, — прим. А. К.) в місцевій церкві панотцем Радивоником була відправлена панахида в українській мові, під час якої голова “Просвіти” панотець Васильців виголосив палку патріотичну промову, в якій, між іншим, зазначив, що нашим святим обов’язком є молитися за спокій душ героїв з-під Крут, які загинули за свій рідний край... Голова міської управи др. С. Бичківський (педагог, — прим. А. К) відкрив академію вступним словом... Голова Комітету Зимової Допомоги п. Г. Рибак виголосив реферат, у якому докладно проаналізував виховне значення Крут для українського народу... По рефераті слідували виступи хору “Просвіти” під орудою п. Ю. Лащука, які чергувалися з декламаціями. Декламаторка Галина Гайденко...”. У цьому ж числі газети вміщено поетичний твір молодого автора Герася Соколенка з-під Ізяслава (справжнє ім’я Герасим Шмигельський) під назвою “Україні”. Герась Соколенко є також автором поеми “Балада про триста мечів”, написаної в липні 1941 року. 19 березня 1918 р. під час похорону юних героїв Крут тодішній Президент Української Народної Республіки професор Михайло Грушевський сказав, звертаючись до присутніх: “Стримайте свої сльози, які котяться; ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні”. В одному зі своїх творів письменниця Л. Старицька-Черняхівська сказала: “Для нас ця могила залишиться полум’ям віри, що дало нам неза бутнє минуле. Це буде друга свя та могила над Дніпром. У хвилини одчаю, в хвилину занепаду, в хвилину знесилля будуть приходити до неї старі й малі, щоб відживитись тим святим вогнем ентузіазму, який палатиме тут і під камінним хрестом...” Воістину так! Їхній подвиг безсмертний...
ПСУ імені Богдана Хмельницького, в Головному управлінні національної поліції Хмельницької області та в НВО № 5 імені Сергія Єфремова міста Хмельницького. Талановиті учні цього навчального закладу представили літературно-музичну композицію “Віддали життя герої за нашу свободу” — сценарій з посібника “Свого не цураймось”. Її переглянули і прикордонники, і поліцейські, і вчителі та учні шкіл Хмельницького. Цікаве вступне слово магістра історії Наталії Солтис ілюструвалося фотографіями крутянців. Нагадав про Героїв Крут і знаменитий фільм “Лист без конверта” в авторській програмі голови Хмельницької міської “Просвіти” Зої Діденко “Свою Україну любіть”. Програма обласного радіо “Оберіг” також пошанувала героїв Крут. А у читальні Народного Дому “Просвіти” розгорнута тематична книжкова виставка, де про Крутянську жертву розповідають часописи української діаспори в Бельгії.
“Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні”. · 8 Крути — 100 · с. 8сторінка оригіналу ↗ Поема
Скільки днів пропливло І ночей. Скільки сліз Із блакитних очей. В небі косим серпом Молодик. І встає 18-й рік.
Віє січень. Снігів океан. Незабаром світання. Туман... А з туману, Що з пітьми тече, Юний лицар встає Із мечем. Його клич пробива Далечінь, І підноситься Триста мечів. Триста гострих мечів У руках, А над ними Прострелений стяг. Він горить, Він розносить пожар. Та круг нього Збіговище хмар. Це синів Батьківщина зове. Чорна туга від сходу Пливе. Її ім’я страшне — “Большевик”. І встає 18-й рік.
Віє січень. Снігів океан. Незабаром світання. Туман... А з туману, Що з пітьми тече, Юний лицар встає Із мечем.
Грізний клич пробива Далечінь, І підноситься Триста мечів. Це виходить Загін юнаків Проти диких Московських полків І вмирає В нерівнім бою За народ і Вітчизну Свою. За степи І за шелест дібров На світанку проллялася Кров, Що у пам’яті Житиме вік. І встає 18-й рік.
Віє січень. Снігів океан. Зарум’янене небо. Туман... А з туману, Що струменем б’є, Юний лицар з могили Встає. Його клич Потрясає віки. І з могили встають Юнаки. Вони зір повертають На схід. І крокують Рядами в похід. Голубими просторами Йдуть У далеку Тернистую путь. Йдуть І пісню несуть на устах, І хвилюється море Повстань. Буде бій грозовий. Чую зов — Це на подвиг Зове їхня кров!
Липень 1941 р.
“Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні”. · 8 Крути — 100 · с. 8сторінка оригіналу ↗ Наталя СОЛОДКА, відповідальний секретар Хмельницької міської “Просвіти”
“Слово Крути стало дуже переконливим, бо на його зміст зложилися не самі звуки, а чин і кров”. Улас Самчук
Дух самопожертви, героїзму й лицарства крутянців живе й досі в Небесній Сотні Майдану та на сході, де українці захищають рідну землю… Житиме й у майбутньому, щоб завершилася перемогою битва за Україну — сильну й незалежну соборну Державу! На пошанування 100-річчя бою під Крутами Хмельницька міська “Просвіта” проводить тематичні заходи в НАД-
“Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні”. · 8 Крути — 100 · с. 8сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Пам’яті тридцяти», с. 7
Закінчення. Початок на стор. 7
ворога багнетною атакою, залишала окопи. Зазнавши втрат, був смертельно поранений і їхній командир. Забравши поранених, вони відходили до потяга для подальшого відступу. Станція Крути була вже за кілометр, перебуваючи під гарматним обстрілом червоногвардійців, які, крім всього, обходили далеко лівий фланг. Ситуація ставала дедалі критичнішою, і надійшов наказ відступати. Під вечір, коли бій почав вщухати, сотник Гончаренко, який очолював добровольців, наказав поступово відходити, починаючи з лівого крила до потяга, що стояв по другий бік станції Крути. Пізніше сотник Гончаренко доживатиме віку в США і в своїх спогадах напише: “Мусив вивести своїх з бою без подальших втрат і подбати, щоб за всяку ціну з’єднатися з чорними гайдамаками Петлюри: вони вже були на станції “Бровари” і там готували позиції”. Він із захопленням описував вміння молодих вояків опанувати себе, вони майже не відрізнялися від добре вишколених війною старшин і офіцерів, що так вправно і віддано керували боєм до цілковитої темряви. Після цього залишки резерву відступили з поля бою до будинку школи. Бій тривав, але потім виявилося, що зникла частина Студентської сотні, близько 30 осіб. Відступаючи, вони, певно, пішли коротким шляхом на станцію Крути, де їх схопили більшовики. Там і розігралася трагедія. Сповнені люті і ненависті до українських “братів”, більшовики не розстріляли юнаків, а закололи багнетами прямісінько в серце. Мемуари і документи свідчать, що в бою брали участь 420 осіб: 250 офіцерів і юнкерів 1-ї Української військової школи, 118 студентів та гімназистів з 1-ї сотні Студентського куреня, близько 50 місцевих вільних козаків — офіцерів і добровольців. Проте у своїх спогадах Д. Дорошенко наводив цифру лише 200 захисників і в усьому звинувачував військового міністра М. Порша, описуючи події під Крутами так: “Побачивши небезпеку, ті, що знаходилися в потягу, поквапилися дати сигнал до відходу, не зупиняючись ні на хвилину, щоб захопити з собою когось з тих, що бігли за потягом”. Історичні факти також свідчать, що Головний отаман Петлюра того дня і тієї години був далеко від подій, що відбувалися на станції Крути, тому з’єднатися з чорними гайдамаками, як спочатку планувалося, не вдалося. Досі історики ретельно вивчають джерела, оскільки встановити реальний перебіг подій неможливо. Уряд Центральної Ради влаштував пишний похорон і урочисте поховання 27 замордованих героїв Крут в історичному місці — на Аскольдовій могилі у Києві. В радянський час молодий поет П. Тичина написав вірш “Пам’яті тридцяти”, але, певна річ, з політичних міркувань він не увійшов до збірки його творів. Лише в 1990-ті рр. вперше про героїв згадали представники Народного Руху України і встановили на місці їх загибелі дерев’яний хрест. У роки незалежності України для увічнення пам’яті захисників на місці їх загибелі було встановлено пам’ятник. І лише через 88 років, 25 серпня 2006 року нарешті відкрито Меморіал пам’яті на залізничній станції Крути. Сторінками книги “Сулими: спадщина предків”, 2-й том
Людмила СУЛИМА
“Крути — це не тільки трагедія. Це також тріумф нашої національної ідеї”. · 9 Крути — 100 · с. 9сторінка оригіналу ↗ Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, доктор історичних наук, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, м. Львів
Дорога на Крути… 27—28 січня 1990 року група галичан на двох “Ікарусах” прибула на місце героїчного бою, щоб встановити там пам’ятного хреста, провести віче — і таким чином нагадати іншим краянам про історичну подію, яку 72 роки замовчувала окупаційна комуністична влада. Зараз до Крут їдуть щороку, на полі бою височіє монумент слави, а тоді, на початку 1990- го, все було по-іншому. Власне поїздка була незвичайною, адже ми їхали через усю Україну: Львів—Рівне—Житомир— Київ—Ніжин—Крути; їхали з націо нальними прапорами, які розвівалися обіч кабін водіїв, і на знак солідарності зустрічні автомобілі нам сигналили, а перехожі махали руками. Одначе не всі. Були і насторожені, і недоброзичливі, і байдужі. Зокрема на станції Крути. Тут ми почекали, поки прибула електричка з Києва, і на перон висипала столична молодь із синьо-жовтими стягами. Разом вишикувались у колону і рушили на місце колишнього бою. І ось високий березовий хрест, перевитий зеленим барвінком, піднісся на краю поля. “Звідкіль хрест? — обурювався хтось із місцевого начальства. — Коли і де ви зрубали березу?” Ми заспокоїли: хрест привезли зі Львова. На хресті — терновий вінок із малиновою стрічкою, над ним густо вишитий рушник, траурна перев’язь, обабіч синьо-жовті стрічки. Ще вище — кільце колючого дроту. На маківці — національний прапор із чорною смужкою. Коли готували хрест, стояла тиша. Чути було тільки стукіт молотка, яким прибивали прапор. Уту мить зазвучали колядки. Злагоджені, урочисті голоси — хор зі Стрия — зачарували місцевих мешканців. Деякі долучилися… А потім панахида. Її зворушливо відправляли два священики: один, греко-католицький, зі Львова. Це ієромонах Василіянського Чину Віталій Дудкевич. Другий — служитель Української Автокефальної Православної Церкви, старенький отець Мефодій Андрущенко з Києва. Наприкінці — в ознаку братолюбної християнської згоди — священики обнялися… У підніжжі хреста висипали землю, взяту з могил жертв сталінізму у Львові. Обабіч хреста незрушно стали козак із шаблею — представник Києва, і січовий стрілець зі Львова. Панахида переросла в мітинг, на якому виступали і львів’яни, і кияни — всі говорили про виховне і націєствердне значення подвигу під Крутами 29 січня 1918 року і що тому передувало… *** Ще 17 грудня 1917 року більшовицька Рада народних комісарів надіслала Центральній Раді телеграму за підписом Лєніна і Троцкого, в якій, з одного боку, визнавала Українську Народну Республіку, “її право цілком відокремитись від Росії…”, а з іншого — звинувачувала українців у націоналістично-буржуазній політиці й висувала низку неприйнятних вимог. Це був ультиматум. Генеральний секретаріат Центральної Ради відкинув його. Тоді більшовики вдалися до хитрої і підступної тактики: ніби не вони виступають проти України, а самі українські робітники, селяни та солдати, які, мовляв, ненавидять Центральну Раду. Тому 26 грудня 1917 року вони захопили Харків, наступного дня створили там так званий “український радянський уряд” і від його імені почали завоювання України. Щоб провадити незалежну від більшовицького уряду не тільки внутрішню, а й зовнішню політику, зосібна на переговорах із Німеччиною та іншими центральними державами щодо укладання миру, Центральна Рада змушена була 22 січня 1918 року проголосити IV Універсал про те, що “віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. Поки в Центральній Раді тривали дебати, поки вона вагалась: проголошувати Незалежність чи ні, — більшовики наступали. 9 січня вони захопили Катеринослав (теперішнє місто Дніпро), через десять днів — Полтаву, потім Чернігів, Одесу та низку інших українських міст. Наступали зі сходу, півночі і півдня. Українські військові частини чинили спротив. Але їх було мало. Це переважно самоорганізовані загони Вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України, яким командував Симон Петлюра, та Галицько-Буковинський курінь Євгена Коновальця. Вони й вступили в боротьбу з більшовиками. Кіш Петлюри діяв на лівому березі Дніпра в районі Бахмача. У тому напрямку на підмогу 27 січня вирушила Перша сотня Студентського куреня Українських Січових Стрільців, яка складалася зі студентів університету, вихованців Другої української гімназії ім. Кирила і Мефодія, старшокласників інших гімназій та шкіл. Усього понад сто осіб. Серед наддніпрянців були галичани. Потяг дзвенів піснями: хлопці співали, грали на сопілці, жартували. Як у тій пісні: Три дні б’ються — не здаються, Йдуть до бою, ще й сміються… 28 січня потяг зупинився на глухій станції Крути, що за 18 км од Ніжина. А трохи далі за Крутами — ворог: три тисячі червоногвардійців, зокрема матроси, під командою підполковника колишньої царської жандармерії Муравйова. Сили нерівні. Та хлопці зраділи, коли довідались, що пліч-о-пліч із ними битимуться юнаки, себто курсанти Першої київської юнацької військової школи ім. гетьмана Богдана Хмельницького, які перед тим обороняли в Бахмачі залізничний вузол. Юнаків-юнкерів було майже втричі більше, ніж студентів, — близько трьохсот осіб. Оборонці зайняли позиції в полі за 2 км від станції обабіч колії: ліворуч високого насипу розсипались в одну лінію студенти (і курсанти теж), праворуч — тільки курсанти, так що один одного не бачили. Цілу ніч копали шанці, а вранці, коли вже зійшло сонце, на пагорках з’явилися чорні бушлати… Бій тривав упродовж десяти годин — до вечора. Наїзники Муравйова били по захисниках із гармат і кулеметів, кілька разів підіймалися в атаку, та їх відбивали. Бо крутянці мали свої скоростріли і свій панцерний потяг із гарматою, яка теж стримувала червоних. Однак муравйовцям вдалося обійти наших хлопців із флангів і захопити станцію. Панцерник змушений був відкотитися далеко в тил. Гармата замовкла: забракло набоїв. На полі темніли тіла полеглих.
*** Різні версії існують про зудар під Крутами. Навіть спогади учасників різні. Але документально встановлено (див.: Зарицький В. Крутянська подія. Чикаґо, 1972), що у цьому бою загинуло, зникло безвісти та було поранено 250 юнаків і 10 старшин, тобто офіцерів. Студентський курінь, а фактично сотня, втратив 50 осіб. З них 33, відступаючи, в сутінках прибилася на станцію, не знаючи, що вона в руках більшовиків. Сімом полоненим пощастило: їх відправили в штаб Антонова-Овсієнка, але з розподільного пункту в Харкові помилково спрямували до шпиталю, і медичний персонал допоміг їм утекти. Решту 28 після нелюдських катувань розстріляли. Серед них галичан: Мисана (ім’я невідоме) та гімназиста з Перемишля Григорія Піпського. Як свідчили потім селяни-очевидці, Піпський перед розстрілом заспівав “Ще не вмерла Україна” — і спів підхопили всі його товариші. 19 березня, в день, коли до рідних гнізд повертаються бусли, на Аскольдовій могилі урочисто поховали цих героїв Крут, прирівнюючи їх до трьохсот спартанців, які під проводом царя Спарти Леоніда два дні стримували перську армію Ксеркса у вузькому гірському проході під назвою Термопіли. Але наші крутянці перевершили спартанців. Бо спартанці — це вишколені, професійні воїни, для яких війна була звичною, щоденною справою, тоді як під Крутами билися юні студенти та юнкери, ідеалісти-патріоти, які не мали ще великого бойового досвіду. І Крути — це не тільки трагедія. Це також тріумф нашої національної ідеї, яка надихнула — і надихає — гарячі серця на подвиг, на жертву во ім’я рідної землі та держави. Тоді, в тій незабутній поїздці до Крут наприкінці січня 1990 року, я й написав оцього вірша — “Бій під Крутами”: Супроти хижої навали, Супроти смерті — в стужу й сніг — Ось тут вони, ось тут стояли, І всього жменька — триста їх.
Стихали Києва хорали. Його заслін — ці юнаки. Ось тут — редут. Ось тут вмирали, Приймали кулі і штики.
І пам’яттю не обминути Останній бій, останній крик, Ці Термопіли наші — Крути, А Берестечко — їх двійник.
Ген визирала мати сина, Дівчата в’яли на порі. Лиш червонилася калина Ще дужче в кожному дворі.
І не уславлені спартанці, А хлопці з роду відчайдух — Ці гімназисти, ці повстанці... Ось тут їх непоборний дух.
І слава їх встає не вмерши, Ятрить крізь відстані і час. Було їх триста... Триста перший — І ти, і я, і кожен з нас.
P. S. Тоді я ще не знав, що назагал ми втратили під Крутами не 300, як вважають, а 150 воїнів. А ще близько150 поранених вивіз санітарний потяг до київських шпиталів. (Див.: “Велика українська революція. Календар історичних подій за лютий 1917 року — березень 1918 року. Нью-Йорк, 1967). Книгу видала спеціальна “Комісія для досліження фактів і дат української визвольної боротьби 1917—1920 років” при Українській Вільній академії наук в США. І ще промовистий епізод. 28 березня 1918 року, коли до Києва привезли хлопців, що загинули під Крутами, то серед тих, хто їх зустрічав, була учениця середньої школи Харитя Кононенко. Їй з товаришками доручили закупити квіти і прибрати домовини. Коли дівчата розповідали продавцям, для кого вони беруть ці квіти, то продавці додавали “дві-три квітки від себе, прохаючи покласти їх до трун тих, хто не мав у Києві ні родичів, ні знайомих”. І ось потяг із загиблими прибув. Перші очевидці розповідали: трупи такі понівечені, що годі кого-небудь упізнати… “З тяжкими почуттями приїхали ми на двірець, — згадувала Харитя. — Дізнавшись, чого нам треба, нас провели до вагона, що стояв на запасних реях. По приставленій драбині увійшли ми в товарний вагон. Тут, просто на підлозі, одна коло одної стояло 28 чорних трун. І в сих простих дерев’яних трунах лежав найдорожчий скарб України — лежали її сини, що без жалю віддали своє молоде життя для її добра і слави...” Дівчата не могли стриматись. “Сльози набігли на очі, здавили горло, і тяжке ридання вирвалось з грудей”. Вони впізнали Мисана, якого вивезли до Києва російські “визволителі” Галичини — і він подався під Крути; вони побачили Соколовського, біля якого побивалася його мати; Володю Шульгина, Кольченка, на якого не було сил дивитися: “Один страшний синій труп, а на місці блакитних живих очей дві страшні дірки…” Харитя Кононенко була ровесницею і товаришкою цих хлопців, вона народилася 8 жовтня 1900 року на Полтавщині, в селі Миколаївка, рано осиротіла, і нею опікувався дядько Левінський. Навчаючись у Києві, належала до “Осередку середньошкільників”. 1920 року виїхала з дядьком до вільної Чехії, навчалась у Подєбрадах в Українській господарській академії, здобула фах агронома, деякий час мешкала в Канаді, де заснувала “Союз українок”. І де в газеті “Український голос” (Вінніпеґ, 1923, ч. 8, 21 лютого) й опублікувала спогад “Крути”, не відаючи, що і її чекає загибель, але від кулі не червоного, а коричневого ката.
Монумент і символічна могила загиблих героїв Крут під час проведення урочистостей
Читацьке віче “Боротьба за Україну триває”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Людмила ЧОРНА, Ольга БІЛОКІНЬ, Віта ДЗИМА Фото Юрія КАРДАША
Цьогоріч дата Соборності особлива, позначена 100-літтям проголошення України самостійною й незалежною державою та роковинами патріотичної офіри українського Прометея. Саме так називали Олексу Гірника (1912—1978), багатолітнього політв’язня у виступах біля пам’ятного знака на місці його самоспалення на знак протесту проти русифікації України. Заслужений працівник культури України, шевченкознавець Ігор Ліховий зазначив, що подвиг Олекси Гірника вписано до славного чину борців за волю України, які підхопили Шевченкове слово, — засновників Братерства Тарасівців, Михайла Грушевського, інших державотворців, патріотів 1917—1921 років і наступних десятиліть. Євген Гірник, український політик, син Героя України, закликав присутніх до спільної молитви, бо серед тих, хто наближав утвердження Української Держави, були цілі покоління. Занадто болісно набуває Україна того вигляду, про який мріяли її кращі сини. Олекса Гірник, безмежно люблячи Україну, бачив для себе за обставин нищення національного поступу лише таку форму протесту — смертю смерть подолати (цю ідею талановито втілив скульптор Адріан Балог при створенні за грантом Президента України Віктора Ющенка пам’ятного знака, встановленого 2009 року на місці самоспалення, про що з вдячністю згадав пан Євген). Може, комусь доведеться і померти, але, підкреслив Є. О. Гірник, треба жити для України і будувати державу такою, якою її прагнули бачити наші достойники. Серед мешканців Канева, які пам’ятають похмурий ранок 21 січня 1978 року на Тарасовій горі, й тодішній в. о. начальника місцевого відділу внутрішніх справ Олександр Гнучий. Його підлеглі тоді мали визбирати близько тисячі листівок, написаних Олексою Гірником. Сніг навколо, пригадує Олександр Миколайович, був фіолетовим від написаного на листівках, розсіяних по схилу Тарасової гори. О. М. Гнучому вдалося приховати по листівці кожного з шести варіантів тексту (дивом його тоді не обшукали, як міліціонерів і пожежників, залучених до стирання будь-яких слідів події). В усіх листівках на звороті були слова: “Протест проти російської окупації в Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава. Радянська, та не російська. Україна для українців! З приводу 605-річчя проголошення України Центральною Радою 22 січня 1918 року на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!”. Тернистий шлях до Незалежності окреслили у своїх виступах Почесний голова Спілки офіцерів України Євген Лупаков, голова Конгресу Українських Націоналістів Степан Брацунь, голова Української Всесвітньої Координаційної Ради Михайло Ратушний, генеральний директор Шевченківського національного заповідника Мар’ян Піняк, а голова місцевого осередку ВО “Свобода” Юрій Гамалій підкреслив,
що відзначення Соборності України в Каневі розпочалося із вшанування пам’яті канівського “кіборга” Анатолія Чупилки, який загинув 20 січня 2015 року у бою за Донецький аеропорт. Зоя Ружин, поетеса та громадська діячка, заслужений працівник культури України, розгорнула символічний рушник національної єдності України. Представляючи тематичну виставку “Українське державотворення: віхи пам’яті” за матеріалами фондів музеїв, наукового архіву та наукової бібліотеки заповідника, розгорнуту в музеї Тараса Шевченка, Людмила Чорна, завідувач відділу “Історія Шевченкової могили”, кандидат історичних наук, відзначила, що в засновку виставки — проголошення Центральною Радою 22 січня 1918 року ІV Універсалу, за яким Українська Народна Республіка стала незалежною суверенною державою, що означало остаточний розрив з імперським центром (проекспоновано фотокопію ІV Універсалу, а також репродукцію унікальної світлини: мітинг канівців на підтримку Центральної Ради восени 1917 року). Етапи боротьби українців за незалежну державу об’єднують портрет Тараса Шевченка роботи Фотія Красицького (літографія, 1906), живописний твір Геннадія Тарасенка “Апостол правди і свободи” із зображенням Кобзаря (п., ол., 1999), ще раз демонструючи позачасовість заповіту поета своїм землякам: “Свою Україну любіть”. На початку ХХ століття українцям не вдалося зберегти свою державу, але цей короткий період змагань за волю України надихнув наступні покоління борців за її незалежність. Саме біля могили поета на Тарасовій горі 19—22 травня 1991 р. відбулося протистояння між представниками радянської системи й українцями, які прагнули відродження своєї держави (в експозиції — матеріал “В облозі” спецвипуску № 15, 1991 р. канівської газети “Межа”). А вже 24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії Верховної Ради України ухвалено Постанову та Акт проголошення незалежності України (експонується фото). Боротьба за Україну триває. Про це розповідають матеріали про канівців — учасників Революції Гідності 2013—2014 рр. Невдовзі герої Майдану стали воїнами АТО. Протидіючи російській агресії на Донбасі, віддали життя за Україну Андрій Петрушенко, Анатолій Чупилка, Олександр Перцев, Олександр Мороз, Іван Григорович, Сергій Михайлик, Сергій Кобченко, Руслан Конюша. У вітрині — видання, присвячені героям. Представлені особисті речі учасників АТО: співробітника Шевченківського національного заповідника Олександра Горцунова (позивний “Музей”) та канівця Олександра Алексєєва, а також фрагменти зброї з місця військових дій. Зупинити агресора стало можливим завдяки волонтерському рухові, що підтверджують фото манівців-волонтерів та відзнака Президента України “За гуманітарну участь в антитерористичній операції”, якою нагороджена активний волонтер Наталя Шульга. Завершує виставку робота Івана Задорожного “Чучинська Оранта” (п., о., темпера, 1982 ), що символічно захищає і благословляє українців у їхньому прагненні зберегти Україну. Олександр Гнучий до представлених на виставці 2 оригіналів листівок Олекси Гірника, подарованих ним раніше музею на Тарасовій горі, передав ще й копію прощального листа, написаного патріотом із Калуша дружині Кароліні. Заховав його перед від’їздом на Тарасову гору в дровнику, аби дорога серцю людина хутчіше віднайшла. Знову прозвучали слова, написані 40 років тому: “Дорога Каролько, Дружино моя! Тепер пишу до тебе прощального листа. Осталось мені ще кілька днів прожити, а далі збираюсь у далеку дорогу як солдат на певну смерть… Беру з собою грудочку землі, щоб попрощатись з нею… Прости мені, що швидше відходжу. Так, видно, треба. Мій протест — то сама правда… Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — прометеїзм, проти насильства і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка… Каролько, не дорікай мені по смерті, бо те дорікання я не заслужив собі… Я не перевищую, але слово протесту поки що все. Ти оставайся здорова, а я піду в дорогу… Прощай. Олекса. 6 січня”. Матеріали про Олексу Гірника — Героя України (високе звання присвоєно 2007 р.) експонуються на щорічних виставках на Тарасовій горі, в музейній експозиції, звучать під час екскурсій для відвідувачів Шевченкового меморіалу. Першу публікацію про високий чин патріота здійснив у газеті “Літературна Україна” краєзнавець Михайло Іщенко. Подвигу героя присвячені поезії канівців Катерини Піки, Георгія Фастовця, Віри Носенко. Гості Тарасової гори переглянули фільм “Смолоскип. Самоспалення Олекси Гірника”.
Президентові України П. О. ПОРОШЕНКУ
Високоповажний пане Президенте! Змушені звертатися до Вас у такій справі. Від 2000 року в Україні та світовій українській діаспорі відбувається Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. Ви особисто вітали переможців і призерів та всю українську спільноту 16-го мовного турніру в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Але нині маємо загрози рейдерського захоплення цього важливого націєтворчого проекту групою чиновників Державної наукової установи “Інститут модернізації змісту освіти” в особі начальника відділу організації масових заходів Олени Анатоліївни Артеменко та її колективу, котрі почали агресивно втручатися в сценарій проведення конкурсу, демонструючи відвертий адміністративний ідіотизм і намагаючись привнести в нього дивоглядні “інновації”. За всім цим проглядає неприховане бажання цілковитого контролю мовного марафону на всіх його етапах і намагання усунути засновників та співорганізаторів мовного турніру — “Лігу українських меценатів” (звичайно ж, для того, щоб, як це заведено в усіх олімпіадах і конкурсах, привнести туди корупційні схеми). Ми зверталися листовно до міністра освіти Лілії Гриневич (лист від 07 червня 2017 року №65) з проханням вивести конкурс з-під підпорядкування згаданої установи, щоб ним, як це на перших кроках і було, на паритетних засадах опікувалося Міністерство освіти і науки України та “Ліга українських меценатів”, як це зазначено в реєстраційних документах. Шановний пане Президенте, конкурс пережив важкі часи в епоху Януковича- Табачника, коли його прагнули якщо “не закопати”, то до карикатурного змаргіналізувати. Тоді національно свідома громадськість стала на його оборону. Нині, хоч як це парадоксально звучить, ситуація довкола цього проекту чимось нагадує зловісні табачниківські часи. Конкурс, на наше тверде переконання, має лишатися таким же справді загальнонародним, демократично прозорим, незарегламентованим безглуздими забаганками чиновників, які не мають жодного уявлення, що це за проект, де він узявся, яке ідейне наповнення в нього вкладається, і як ця благородна справа розлонюється не тільки в Україні, а й повсюдно, де живуть українці. Сподіваємося, шановний пане Президенте, що Ви вплинете на збереження статус-кво унікального явища співпраці державної структури і громадської організації. Конкурс за час його проведення виробив свої форми й удосконалив його колективне творення. Це приклад консолідації великої української громади довкола важливого проекту — піднесення соціального престижу державної мовив Українській державі, а отже, виховання патріотизму у юних поколіннях. Додається: лист від 07 червня 2017 року №65
Володимир ЗАГОРІЙ, президент Ліги українських меценатів, голова Наглядової ради ПрАТ “Фармацевтична фірма “Дарниця”, доктор фармацевтичних наук, професор Павло ГРИЦЕНКО, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НА- НУ, голова журі 17 Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика Ірина ФАРІОН, доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Національного університету “Львівська політехніка”, голова Наглядової ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, виконавчий директор Ліги українських меценатів, співголова Координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка 17 січня 2018 року
На Чернечій горі на могилі Тараса Шевченка вранці 21 січня розпочалися урочистості з нагоди відзначення Дня Соборності України та вшанування пам’яті Героя України Олекси Гірника, який 40 років тому неподалік Шевченкової могили живим смолоскипом спалахнув у мороці ночі, розкидавши перед цим листівки, де були й такі слова: “Своя хата — своя держава. Так розуміє Шевченко, так ми розуміємо. Для поневоленого народу самостійна незалежна держава потрібна для його розвитку”. А 22 січня було відзначено покладанням квітів, мітингом на Шевченковій могилі та біля місця самоспалення О. Гірника за участю працівників Шевченківського національного заповідника, канівської громади, представників місцевої влади, панахидою, яку відслужив священик УАПЦ, військовий капелан о. Володимир (Червонніков).
“Про те, що видатний поет пише прозу, досі знали лише читачі деяких періодичних видань”. · Про-читання 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
та психологічні проблеми: вірність і зрада, муки совісті за лихі вчинки і муки чистої душі за те, що не змогла когось порятувати, застерегти… Не сказати б усе ж, попри зазначене, що стиль Павличка-прозаїка поетичний, метафоричний, барвистий. Радше — стриманооповідний, як зазначено вище, так виглядає зовні. Найбільше вражають учинки персонажів, неймовірні ситуації. Хоча трапляються й інші варіанти. Як в оповіданні “Сон” — майже бароковий образ: “Береза поклав голову на сповідальницю, сльози з його очей скапували, як віск зі свічки, на церковну підлогу. Байрак (самодіяльний капелан — Л. М.) чекав обіч, погляд його чорних очей підпалив дощечки у віконці сповідальниці. Осмоловський (справжній священик — Л. М.) скрикнув: “Відхиліться, сповідальниця горить!” Береза відхилився. Вогонь зник”. А ось рядки з новели “Сон”, де героєві сниться, що він у тюрмі: “Стіни, муровані з великоформатної коричневої цегли, підсуваються до мене, як живі. Якщо незмигаючи на них дивитись, починають усміхатись, і тут же обертаються на трикутні обличчя юрби дияволів”. А чого варте порівняння з упирем кагебіста — реального ніби чоловіка, в якого, коли він розкриває рота, починають швидко рости зуби! (Оповідання “Батько”). Кожний твір у цій книжці викликає багато думок, неодно значних почуттів… Назву книзі дав цикл мікроновел “Живиця” — то, по суті, поезії у прозі. Своєрідні замальовки, в основі кожної певний символ. “…Був я необережним. Грався із хлопцями у лози, опустив писанку (а в ній, зауважу, жила “душа чорнобривої дівчинки” — Л. М.), й вона розбилася. Із поламаної тонесенької шкаралущі вилетіла золота птаха і зникла у блакиті. Тепер, проходячи біля стенду з дерев’яними писанками, я здригаюся від неприязні до фальшивок. Таж форма, ті ж орнаменти, але нема страху (! — Л. М.), що ти за одну необачну мить можеш втратити радощі, даровані тобі на все життя”. Та ще сильніший (змістово насичений!) заспів книжки — новелета № 1 — тут глибока філософська думка висловлена через розгорнуту метафору й водночас у ній змальована жива реальність, життєва правда. З неї фрагмент: “Живиця світила на чорній корі, мов надчавлене гроно винограду. <…> З подивом я дивився, як вона червонястими краплинами мляво котиться вниз, а пізніше всупереч законові тяжіння повертається до порубаного місця, з якого вийшла, до рани, щоб затягнути її, зцілити деревину. — А в людини є живиця? — Є. Але то не кров, а те, що світить в душі й дає тобі дар мови. Твоя мати, рідна Земля, небеса, пісня — все, що ти любиш — твоя живиця. — А вона може витекти? — Може. Але вся з доброї людини не витече ніколи”.
“Про те, що видатний поет пише прозу, досі знали лише читачі деяких періодичних видань”. · Про-читання 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗ 1 лютого о 17:00 видавництво “Ярославів Вал” спільно з Національним музеєм літератури України запрошують на вечір пам’яті Івана Корсака та презентацію книжки “Із кореня дужого. Путівцями героїв історичних романів Івана Корсака” (збірка літературно-критичних статей).
У цьому виданні йдеться про героїв книжок відомого романіста Івана Корсака (1946—2017). Про героїв найвищої проби. Вони повертаються у наш час з різних епох: воюють під Конотопом, як Юрій Немирич з Іваном Виговським; долають моря й безкраї степи, зневаживши всі небезпеки, як Григорій-Григір Орлик, задля прийдешнього своєї Батьківщини; духовно наснажують українських воїнів, як священик, генерал-хорунжий Павло Пащевський, проходячи з ними пішки тисячі кілометрів; тримають на тендітних жіночих плечах, як Ганна Барвінок, українську справу; сягають глибин науки та творять красу, як брати Тимошенки; першими дають креслення Панамського каналу, як Михайло Скибицький, чи трасу для польоту на місяць, як Олександр Шаргей; роблять визначний внесок у високі технології і стають співавторами атомної бомби, як Георгій Кістяківський; докладаючи надлюдських зусиль у неймовірно драматичній ситуації, власною долею боронять свій люд, як Тарас Бульба-Боровець чи Павло Шандрук. Про те, як Іванові Корсаку вдалося це втілити у своїх творах, розмірковують наші неординарні сучасники. Запрошені до участі: — актори: Олексій БОГДА- НОВИЧ, Наталя КОЛОМІЄЦЬ; — письменники: Володимир ПАНЧЕНКО, Петро КРАЛЮК, Любов ГОЛОТА, Валерій ГУЖ- ВА, Сергій КОЗАК, Сергій ГРА- БАР, Павло ЩИРИЦЯ; — науковці: Павло ГРИЦЕН- КО, Дмитро СТЕПОВИК, Микола ГРИГОРЧУК, Сидір КІ- РАЛЬ. — спеціальні гості: Микола БЕРДНИК, Михайло ВАТУЛЯК, Віктор КОРСАК. Ведучий: Михайло СЛАБО- ШПИЦЬКИЙ. Адреса: вул. Б. Хмельницького, 11 (метро “Театральна”). Вхід вільний і бажаний!
“Про те, що видатний поет пише прозу, досі знали лише читачі деяких періодичних видань”. · Про-читання 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗ Лариса МОРОЗ, доктор філологічних наук
Є така рослина самшит. Її деревина тоне у воді, тому що є надто щільною (здається, фізики звуть таку якість речовини питомою вагою). Майстрів такої сконденсованої, насиченої — і змістово, й емоційно — прози в нас небагато: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Григорій Косинка, Олександр Довженко, Григір Тютюнник. Нині у цю шеренгу впевнено стає Дмитро Павличко. Про те, що видатний поет пише прозу, досі знали лише читачі деяких періодичних видань (і передовсім “Слова Просвіти”), де публікувалися його новели. У Національному музеї літератури України відбулася презентація одразу трьох (!) нових книжок Д. Павличка: “Омела” (найсердитіша з його поетичних збірок, адже спрямована не тільки проти “омели московизни”, зовнішньої агресії, а й проти внутрішньої гнилизни — егоїзму, байдужості, непослідовності, що доходить і до продажності, — того, що нищить ізсередини нашу націю й нашу державу), “Іван Франко” (літературознавчо-політологічне дослідження) і “Живиця”. Про останню, одначе, майже не було мови — можливо, тому, що для прочитання й головне — осмислення — потрібно більше часу, а може, тому, що стиль її виявився надто несподіваним, специфічним. Лише академік Микола Жулинський досвідченим оком помітив і відзначив оту саму стислість, за якою глибина і найвища напруга, сказав про художній текст, який зовні часто має вигляд спокійного спостерігання, а насправді таїть величезну вибухову силу… І справді, тут немає нудного приземленого переповідання певних подій, сірих буденних ситуацій, хоча значна частина (а може, й усі зних) вміщених у книзі “Живиця” творів заснована на реальних життєвих випадках. Деякі з тих сюжетів перегукуються зі сторінками “Спогадів” Д. Павличка — тих, що у трьох томах, і здебільшого оповідь у них ведеться від першої особи. І звучать у них часом не просто автобіографічні, а сповідальні нотки. Найдорожчі для письменника — образи його Батька і воїнів УПА, які вели нерівну боротьбу проти окупантів: і “коричневих”, і “червоних” (насправді прапори в цих останніх були однакові — червоні, лише “знак” відрізнявся). То була щаслива ідея — вмістити до книжки два кіносценарії — “Сон” і “Захар Беркут”, адже ті фільми, що їх поставили режисери Володимир Денисенко та Леонід Осика, нині, по суті, невідомі. Втім, “Сон” — про молодого Тараса Шевченка, про викуп його з кріпацького стану (у головній ролі — Іван Миколайчук) хоч іноді, хоч у Шевченкові дні показує телебачення. А “Захар Беркут” за повістю І. Франка йне з’являється ніде — і з тим справді треба щось робити — ніби нагадує факт публікації. Можливо, й помиляється Д. Павличко, твердячи у супровідній до останнього публікації: “Всевидюще око орди радянських ідеологів і спецслужб не запримітило в моїм сценарії натяку на схожість гасел світової комуністичної революції, в якій повинні бути знищені всі мови, нації, релігії, із гаслами великого Кагана Монголії і всього світу”. Мабуть-таки, запримітили, якщо фільм і тоді вже майже не дійшов до прокату. Можливо, робота для кіно справила певний вплив на формування стилю Павличка-прозаїка — отієї самої стислості оповіді, зовнішньої її стриманості. Погляньмо хоч на деякі з його оповідань. В оповіданні “На двох мостах” ідеться про дерев’яний місток із дитинства письменника над потічком Баґадункою й про диво модерної техніки — міст Квінсборо у Нью-Йорку, в кілометр завдовжки, в якого немає опор, а є консолі, що “начебто звисають із неба”. І про сивоголового чорношкірого “ангела-хоронителя”, який виходить на той міст рятувати потенційних самогубців, — під його опікою йшов мостом митець, “шукаючи захисту від болісних роздумів про своє життя”. Поняття ж “своє життя” то для нього і “прощання з воїнами Української Повстанської Армії, які йшли на весілля, знаючи, що там їх чекає смерть”, і три дцять двоє студентів, які загинули під Крутами, а серед них і сотенний УПА Спартан, який його в далекі роки Другої світової врятував (новела “Згаданий вірш”). Деякі твори засновані на унікальних, інтригуючих випадках (ніби й не вигадані сюжети таких творів, як “Біля двадцятої смереки”, “Сорочка”, “Бритва”, “Закаменований”), і вони є символічними, ав чомусь повчальними. Бачимо й сюжети фантастичні (“Ангел-хоронитель”, “Вовк”), у яких закладено глибоку філософську думку. Так, у коренево пов’язаному з легендами про опришків оповіданні “Дідова скрипка” у плетиві неймовірних подій пояснюється, чому скрипкою персонажі твору називають …сокиру: “Сокира і скрипка можуть порівнюватися, бо то є людські знаряддя. Сокира обороняє людину, але ж здатна і вбити її, а скрипка поводиться точнісінько так із людською душею”. Є тут і такі оповідання, що ніби на межі реальності й фантастики: “Саламандра”, “Хліб”, “Сон” (в останньому сон — про “незламного українця” — характеристика ніби й достатня для Павличкового читача — Кирила Осьмака, а реальність — про “дівчину з тризубом на кофті”, в очах якої порожнеча…). У деяких — фантастичні психологічні повороти (“Сповідь”). За тими художніми прийомами (які й не сприймаються як прийоми, а щось ніби природне в авторських почуттях і схильностях) — складні людські долі. Чимало з них пов’язані з воєнним минулим — з незабутніми трагічними ситуаціями (часто люди змушені приховувати свій зв’язок із підпільниками, з воїнами УПА, а інші — з Совітською армією, з лихої пам’яті НКВД). Форму історичної оповідки має новела “Руки”: сюжет, мабуть, не вигаданий, одначе виростає до рівня гротескної фантасмагорії, що таки й розігрувалася реально, у зв’язку зі смертю й похороном вождя, на якого “працювали мільйони невільників” на всіх рівнях: від компартійної верхівки до “недодушеного нашого народу”. Зворушлива лірична новела “Воронятко” — про сучасного нашого пораненого воїна і його кохання. (Загалом про наших сучасниківгероїв Д. Павличко поки що пише переважно поезії). В усіх прозових творах збірки “Живиця” головними, поряд із проблемою життя і смерті, є моральні
“Про те, що видатний поет пише прозу, досі знали лише читачі деяких періодичних видань”. · Про-читання 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗ На пошанування пам’яті Івана Корсака, а також із метою піднесення в Україні популярності творів історичної тематики й заохочення авторів тих творів, які стали яскравими художніми здобутками, родина Івана Корсака та видавництво “Ярославів Вал” заснували Літературну премію імені Івана Корсака.
Премія заснована для відзначення найкращого українськомовного історичного роману чи повісті, присвячених винятково історії України. Твір повинен бути написаний на високому художньому рівні і мати позитивні відгуки в пресі й добрий читацький розголос, а також — має бути опублікований у періодиці не пізніше ніж за три роки до подачі його на конкурс для здобуття премії. До конкурсу на здобуття премії не приймаються твори, відзначені іншими преміями, а також рукописи чи електронні варіанти текстів. Висувати твори на здобуття премії можуть обласні відділення та Національна cпілка письменників, а також ВУТ “Просвіта”. Право номінувати твори на здобуття премії мають також члени журі. Висунення творів на здобуття премії оголошується в ЗМІ з 1 червня і завершується 25 серпня. Члени журі не можуть номінуватися на здобуття премії. Премію вручатимуть щорічно до дня народження письменника 15 вересня в Національному музеї літератури України за участі літературної громадськості та ЗМІ. Лауреат одержує диплом, медаль, а також грошову винагороду в сумі 50 000 гривень. Журі літературної премії імені Корсака очолив відомий літературознавець і директор видавництва “Ярославів Вал” Михайло Слабошпицький, його заступником став прозаїк і головний редактор часопису “Кур’єр Кривбасу” Григорій Гусейнов.
Прес-служба видавництва “Ярославів Вал”
Читацьке віче · “Україна сповнена чудовими, добрими й талановитими людьми”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
трументах учні й учителі. Співали з ними колядки. У Коломиї відвіда5 ли найбільший у Європі храм. На Святвечір перші мої враження були чудові, коли я побачила родину, яка тепло нас зустріла. Після знайомс5 тва допомагала готуватися до Святої вечері. У них були дуже нез5 вичайні страви, не такі, як у нас. В неділю ми пішли до церкви, де справді відчули дух Різдва. Вікторія Гречуха
Ці канікули були насичені, за5 хопливі, неперевершені. Дякую всім причетним за це свято у моєму житті. Богдан Павлов
Ми обов’язково приїдемо ще та чекаємо вас до нас у гості. Все бу5 де файно! Поліна Кантур
Найбільше мене здивувало те, як вони (родина) святкують Різдво — спочатку моляться, а тоді сіда5 ють до столу, коли зійде перша зо5 ря. Мене вразили їхні традиції. І окремо хочу висловити подяку Ва5 силю Петровичу Глаголюку за те, що він створив мені таку різдвяну казку. Ганна Куваєва
Хочу сказати, що я закохався... Ці гори, краєвиди та люди з без5 межною добротою змушують моє серце битися частіше. Я дуже вдячний організаторам, що вони дали мені змогу поспілкуватися з доброзичливими та гостинними людьми. Дуже завдячую тим лю5 дям, які роблять добро, тому що це надважливо для кожного з нас — людей зі Східної України. Україна — прекрасна незламна країна, сповнена чудовими, добрими й та5 лановитими людьми. Дякую вам, що даєте змогу всім дітям зрозумі5 ти це! Вірте в себе і в нашу Бать5 ківщину! Олексій Чалий
У Карпатах сніжно, казково, як в іншому вимірі. Тут інші люди, інші звичаї. Я ще ніколи не бачила людей, які настільки полюбляють життя і все, що вони роблять. Софія Косейняєва
Коли ввечері ми пішли коляду5 вати – я відчула магію Різдва. Хочу подякувати Василю Пет5 ровичу та його команді за таку ди5 вовижну подорож на Прикарпат5 тя. Дар’я Житнікова
Я у захваті від Івано5Франків5 ська і всім раджу завітати у цей мальовничий куточок України. По5 їздка подарувала мені купу емоцій, адже я ніколи не святкував ТАК Різдва! Артем Коваленко
Організовано все на вищому рів5 ні. Окремо хочу подякувати нашому провідникові Василю Петровичу Глаголюку. Це окрема історія, як людина займається улюбленою справою. Словом, молодець! Д. Бабін
У перший день у нас була екс5 курсія музеєм. Увечері відвідали музичну школу. Нам дуже сподоба5 лось, нас тепло привітали. Ми пос5 лухали музику на народних інстру5 ментах і самі спробували на них пограти. Наступного дня поїхали в “Буковель”, каталися на канатній дорозі. Дуже гарно провели час. Ще ми відвідали музей “Писанка” і по5 дивилися на Коломию. А потім нас запросили в сім’ї, де було дуже ці5 каво. У кожній сім’ї свої традиції. У селі Саджавка молодята всі гро5 ші збирають на дім. Увечері ми всі пішли колядувати. Співали коляд5 ку “Добрий вечір тобі, пане...” і за5 нурилися у різдвяні свята. Це найкращі канікули в моєму житті. Я отримав задоволення від цієї подорожі і мрію завітати сю5 ди ще. Євген Зікунов
Мені дуже сподобалася поїздка в Західну Україну. Нам показали красиві старовинні міста. Ми спілкувалися зі щирими людьми. Жили у школі5інтернаті, за що ду5 же вдячна організаторам, бо саме спільне проживання зробило нас командою. Особливо мені запам’ятався Святвечір у колі моєї нової родини. Вони ознайомили мене з усіма різ5 двяними традиціями і допомогли відчути себе як у власному домі. Ми готували дванадцять страв, пили узвар, їли кутю, а найголовні5 ше —розмовляли. Про життя, про свята, про родину. Не менш вразила музична шко5 ла. Я, як людина творча, яка відві5 дує музичну школу протягом деся5 ти років, можу сказати, що таких шкіл треба ще пошукати. Дирек5 торка перебуває в гармонії з діть5 ми, між ними нібито існує якийсь космічний зв’язок. У них такі теплі стосунки, що будь5який керівник позаздрить. Такий відпочинок для мене — це море позитивних вражень від поба5 ченого й почутого. Поїздка була ду5 же цікавою. Дякую за цікаві й пов5 чальні поїздки, за незабутні спога5 ди, які подарували мені. Аріна Маслова
І таких щирих зізнань, вражень, нових відчуттів на десятках сторінок. І це лише штрих до тієї великої справи, яку вершить “Просвіта” в утвердженні української України не лише в усвідомленні суспільного загалу, а в душі кожного українця. Сходу. Заходу. Півночі. Півдня. Столиці.
Читацьке віче · “Україна сповнена чудовими, добрими й талановитими людьми”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Ольга БРЕСЛАВСЬКА, просвітянка
Василь Глаголюк, голова Коломийської “Просвіти”, взяв на себе відповідальність за організацію різдвяних вакацій для двох десятків школярів із донецької Костянтинівки. “Було непросто”, — зізнається пан Василь. — “Я взяв на себе всі організаційні моменти. Звичайно, на початках були труднощі. Проте всі, до кого я звертався по підтримку, йшли мені назустріч, і в результаті все вдалося, діти задоволені. Приємно, що всі 25 учасників заїзду святкували Святвечір і Різдво у теплих домівках зі світлими родинами, з котрими ділили кутю, колядували та віншували. Висловлюю вдячність В. М. Футулуйчуку, директору Інституту управління природними ресурсами та членові Правління Коломийської “Просвіти”, що координував поселення у родини 10 осіб із групи в с. Княждвір та прийняв ще двох до себе в родину. Двох дітей узяла родина учасників Євромайдану із с. Велика Кам’янка, ще трьох — сім’я з с. Раківчик. Шістьох гостей прийняла родина із с. Саджавка. Двох вчителів із групи взяли до себе Володимир та Алла Христафулові. Окрема вдячність народному депутатові України Олександру Шевченку за організацію дозвілля у ТК “Буковель”. За сприяння голови обласної “Просвіти” Степана Волковецького, заступника голови облдержадміністрації Ігоря Пасічняка та директора Департаменту освіти і науки облдержадміністрації Віктора Кімаковича групу дітей по-
Оля БОЙЧУК
У неділю 14 січня на Старий новий рік Народний Дім “Просві$ та” прийняв у своїх стінах понад 15 громадських організацій. Програ$ му вечора вже традиційно підготу$ вала та провела завідувач культ$ масової роботи Михайлина Бод$ нар. Присутні слухали колядки у виконанні Н. Самборської, А. Фу$ штея, колективів “Гроно калини”, “Пшеничне перевесло”, “Церковні селили у Печеніжинській школіінтернаті, директор якої — Жанна Дмитрівна Ковалюк — дуже радо і дбайливо заопікувалася гостями. Перевезення в Коломию взяла на себе громада Печеніжинської ОТГ, надавши автобус, а теплу першу зустріч із концертом та колядою організувала М. М. Маївська, директор печеніжинської музичної школи та керівник хору Братства ОУН—УПА. Дітей навчали колядок, гри на музичних інструментах та частували солодощами, аби цей короткий різдвяний час вони провели радісно та гамірно. Начальники відділів освіти М. Т. Яворський та культури — С. С. Якубенко посприяли комфортному перебуванню гостей зі сходу на теренах Печеніжинської ОТГ. Великою приємністю для дітей та їхніх наставників була поїздка у Яремче та “Буковель”, яку забезпечив транспортом начальник управління освіти Коломийської міської ради Л. Б. Бордун. Директор Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття Ярослава Ткачук організувала дітям екскурсію. Гості відвідали Музей писанки, пам’ятники Шевченкові та Франкові, обійшли з екскурсією Коломию і колядували по хатах за традицією і несподівано для себе отримували від господарів “винагороду”. Перебування дітей із Костянтинівки на Коломийщині з 4 до 8 січня було таким насиченим, що годі й уявити. Зразу по приїзді до Івано- Франківська делегацію зустріли молоді просвітяни на чолі з в. о.
дзвони”, “Смерічка”, “Світовид”. Дарували свою творчість і діти — учні музичних шкіл № 1 та №2 , дитячий хор “Дзвони серця” та учасники Клубу обдарованої ди$ тини НД “Просвіта” — Н. Павлюк і візитівка чи не кожної новорічно$ різдвяної сцени міста — ансамбль “Просвітяночки”. З привітальним словом радо виступили мер міста Руслан Мар$ цінків та голова обласної “Просві$ ти” Степан Волковецький, які від$ значили гарну традицію збирати$ ся громадою, вшановувати хрис$ тиянські традиції, обмінюватися щирими віншуваннями, аби у мирі та злагоді прожити рік. Приводом для вітального слова стало й свято Василія Великого,
голови обласної “Просвіти” Михайлом Січкою, які провели дітей на екскурсію до Музею визвольної боротьби. А перед від’їздом на схід делегація провела ще кілька годин у Івано-Франківську. Михайло Січка разом із головою осередку “Просвіти” в ПНУ ім. В. Стефаника Євгеном Бараном та кількома хлопцями-студентами активно опікувалися дітьми. “Хоч погода трохи зіпсувала загальний настрій, але ми встигли пройтися з дітьми вечірнім містом, відвідати різдвяний ярмарок, бастіон”, — розповідає М. Січка. І додає: “У “Просвіті” наші гості мали змогу відвідати Музей народної шани Т. Шевченка та поспілкуватися з головою обласної “Просвіти” Степаном Волковецьким, дізнатися з перших уст, чим займається “Просвіта” Прикарпаття. Їх зустріли гарною колядою Руслана Денега та гурт “Просвітяночки”, імпровізований концерт влаштував етнографічний гурт “Просвіта — Світовид”. Діти набралися гарних вражень і їм буде про що розповісти одноліткам у рідному місті”. А ще діти написали відгуки про перебування на Прикарпатті. Ці щирі рядочки — їхні враження, а для просвітянської родини це гарні спогади про добру справу. Їхні спогади — це вже навіть не спогади, а щире відчуття приязні, любові й щедрості від людей, котрі зустріли їх з обіймами. Це емоції, що не забуваються. Це причина, щоб повернутися.
У с5щі Печеніжин мені сподо5 балося в музичній школі, де для нас грали на народних музичних інс5
усіх присутніх іменинників привітав в. о.голови Михайло Січка та голо$ ва МО “Просвіта” Василь Бойко. Розрадила і втішила присутніх і коляда від гостей свята поважного віку — Союзу українок, Братства ОУН-УПА та Товариства політв’яз$ нів і репресованих. Пролунали слова вдячності С. Волковецькому за підтримку і гуртування “Просві$ тою” усіх українців від ГО “Україн$ ці Донбасу і Криму”. З ініціативи Зіновія Кияка впродовж усього заходу до спіль$ ної коляди запрошували В. Полі$ щук та Р. Пасічняк. Чудесне суго$ лосся захопило присутніх, а спіль$ ні гучні колядки звучали, як відго$ мін незламного духу і сили єдності українства.
“Різдво у “Просвіті” — своєрідне постріздвяне просвітянське дійство, що цьогоріч уже вшосте збирає за спільною колядою та частуванням усі громадські організації, які активно співпрацюють з “Просвітою” і сповідують спільні цінності.
Палітра · “Таких чудових митців, як в Україні, сьогодні в Європі немає”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора
— Мета виставки — відродження історичного жанру, показ правдивої історії українського народу. На виставці представлені твори художників із багатьох міст України. Серед авторів класики, яких уже немає, і сучасні художники, також бере участь молодь. Хотів би подякувати засновнику, автору і куратору цього проекту — Олександру Мельнику, який проводить значну роботу, — зазначив, відкриваючи виставку, голова НСХУ Володимир Чепелик. — Про кожну картину можу сказати, що це — моє. Це моя історія, мої спогади. Павло Скоропадський, портрет якого представлений на виставці, — це велика людина, гетьман Української держави, створив Академію, дбав про університети. Але він оглядався на Москву, його оточили російські генерали. Врешті, гетьман зрозумів, що не може нічого зробити. І ми сьогодні наче готові будувати нашу державу, але постійно обертаємося на Москву. Не розумію, чому на виставці немає міністра культури України, де члени Уряду, народні депутати України? Всі наші великі письменники завжди були попереду свого народу. Вони й зараз попереду. Вклоняюся усім нашим митцям, всім людям, які прийшли сьогодні на виставку. Я хочу, щоб усі ми були націоналістами, як Іван
Франко. Він ніколи не махав рукою на наших сусідів, не звинувачував ні поляків, ні москалів, а звинувачував свій рідний народ, у якого в усі часи було безліч прислужників-чужинцям. Дуже хочу, аби на цю виставку прийшли Президент і Прем’єрміністр зі своїми дружинами. Нехай подивляться, тут є що показати, — наголосив відомий український письменник, Герой України Дмитро Павличко. Також Дмитро Васильович розповів про збір коштів на спорудження пам’ятника Івану Франку у Києві, особливу увагу звернув на важливість збереження рідної мови. — Сьогодні точиться багато розмов, чи потрібна Спілка художників України, адже на Заході їй аналогів немає. Але ця виставка засвідчує, настільки вона нам потрібна. Якби не було цих прекрасних виставкових залів, то бієнале не відбулася. Ми повинні триматися і підтримувати її. Адже Спілка — це всі ми, художники. Вдячний усім митцям, які завітали на виставку з різних регіонів України і привезли сюди свої твори. Повірте, це було зробити дуже непросто. На жаль, держава
Валерій Франчук
Олександр Мельник зовсім не підтримує українське образотворче мистецтво. Останні закупівлі картин для музеїв були ще за часів президентства Віктора Ющенка. Сьогодні існує програма з відродження українського кіно, на яку виділяють мільйони гривень. Тут таких грошей не потрібно. Картини коштують по кілька тисяч гривень. У державному масштабі це ніщо. Потрібна програма Міністерства культури з відродження образотворчого мистецтва. Треба, щоб такі картини, які представлені на виставці, поповнювали українські музеї. І сьогодні деякі картини закуповуються до музеїв завдяки підтримці спонсорів. Але це краплина в морі. Тут не обійтися без дер-
Богдан Ткачик жавної підтримки, — підкреслив куратор виставки Олександр Мельник. — Я радію, що наше українське образотворче мистецтво, попри всі проблеми, живе і розвивається. Ця виставка — явище унікальне. Я об’їздив майже всю Європу — від Норвегії до Італії, від Франції до Болгарії. Таких чудових митців, як в Україні, сьогодні в Європі немає. Особливо мене радує відродження історичного малярства. Нині питання нашої національної ідентичності стоїть на рівні національної безпеки. Чуємо чимало голосів, особливо зі сходу, що української нації немає, що це не наша історія. Але виставка заперечує всі ці голоси. Основа будь-якого мистецтва — людина. Тут представлена більшість людиноцентристських творів. Мене особливо вразила серія портретів українських гетьманів Наталії Павлусенко. Це значний внесок у сучасний український історичний живопис. Окрема подяка Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури та Львівській національній академії мистецтв, — зазначив доктор мистецтвознавства Дмитро Степовик. — У ці дні ми відзначаємо 100-річчя проголошення IV універсалу Центральної Ради, сторіччя незалежності України. Сьогодні мало хто знає про цю важливу дату в історії нашої державності. Якщо запитати у перехожих на Хрещатику, що таке 22 січня, то 9 з 10 відповість, що це День Соборності України. Але не було б ніякої Соборності, якби на рік раніше цього самого дня не було проголошено державну незалежність УНР. 1992 року останній Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк приїхав до Києва й урочисто передав свої повноваження демократично обраному Президенту України Леоніду Кравчуку й демократично обраному парламенту. Тоді виголосили заяву, що незалежна Україна є правонаступницею УНР. На жаль, Верховна Рада України досі не підтвердила цю заяву відповідним державним актом. Виникає запитання — Україна є правонаступницею вільної Української держави, заснованої Центральною Радою під керівництвом Михайла Грушевського, чи Української Радянської Соціалістичної Республіки? Напевне, ясність у це питання внесе вже новий український парламент, — підкреслив відомий український правозахисник-шістдесятник Олесь Шевченко. Народний художник України Богдан Ткачик із Тернополя представив на бієнале портрет Михайла Бойчука, який намалював ще 1982 року до сторіччя від дня народження митця. Ця картина — перший портрет М. Бойчука. Нині робота зберігається у Тернопільському художньому музеї, і автор спеціально взяв її для виставки. На другій картині “Заповіт патріарха” зображені всі патріархи Української Греко-Католицької Церкви від Андрея Шептицького (хоча й не був патріархом, але його вважають батьком церкви) до Святослава Шевчука. А робота “Колесо історії України” показує передісторію Майдану, починаючи з козацької доби. Тут поряд із козаками зображено воїнів Небесної Сотні. Лауреат Шевченківської премії Валерій Франчук презентував на виставці свій новий триптих “Майдан. Революція гідності”. Ліва сторона роботи — це мирна хода, центр — “беркутівці”, права сторона — спротив. Полотно значно відрізняється від попередніх робіт художника. Бачимо зовсім інше ставлення до композиційного відбору. Автор ставить дві-три фігури, які виконують завдання композиційної побудови картини і в той же час підтримують ліву і праву сторони. Дійсний член Академії мистецтв України Анатолій Кущ знайомить зі своєю скульптурною композицією “Три державності”, що є деталями пам’ятника на
Анатолій Кущ
Віра Баринова!Кулеба
Майдані Незалежності, який такі не був завершений. Поруч проект пам’ятника Івану Мазепі у Києві. Цей пам’ятник мав постати у столиці ще 2009 року. Митець виграв конкурс, але задум так і не вдалося втілити у життя. Така ж доля чекала і на пам’ятник Петру Могилі. Автобіографічний характер мають полотна народної художниці України Віри Баринової-Кулеби. На одному зображено події 1940 року, коли родина пані Віри змушена була залишити рідний хутір і переселитися в село ближче до колгоспу. На другому —
“Синок, ходи сам”, зображена мати художниці і її брат. Відома сучасна художниця Марина Соченко зобразила у своїх роботах діячів УНР. Мета цієї добірки, аби люди краще пізнали цей непростий період української історії. Серед представлених історичних осіб — композитор Микола Леонтович, меценат Євген Чикаленко, педагог Софія Русова, академік Сергій Єфремов, філософ Дмитро Донцов та інші. Також глядачі мають можливість побачити твори майстрів-класиків, які вже відійшли від нас: Валентина Задорожного, Веніаміна Кушніра, Миколи Стороженка, Володимира Федька, Олександра Івахненка. Подали на виставку нові твори і знані майстри сьогодення Василь Чебаник, Андрій Ментух, Василь Гурін, Віктор Ковтун, Володимир Пасівенко, Петро Малишко, Микола Білик, Володимир Кабаченко та багато інших. Своє бачення історії рідного народу демонструє молоде покоління митців, студенти мистецьких вишів України.
У виставкових залах Центрального будинку художника НСХУ відкрили восьму Всеукраїнську бієнале мистецтва історичного жанру “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”, присвячену 100-річчю проголошення незалежності Української Народної Республіки.
Абетка відомих імен · “Відбувся концерт Національного заслуженого академічного ансамблю танцю ім. П. Вірського, присвячений 80!річчю створення колективу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
культури ЦК Борис Іваненко. Дав прочитати цю анонімку. Там писалося, що я бандерівець, націоналіст, бо розмовляю українською мовою. А в ансамблі працюють представники різних національностей. До того ж, що я нездара. “Борисе Васильовичу, я живу в Україні чи де?” — запитав я. “Ти ж розумієш, що російська мова державна?” — сказав Б. Іваненко. На що я відповів, що українець, думаю українською і мені бракує російських слів, аби проводити репетиції. І якщо не влаштовує такий керівник, то напишу заяву і поїду назад до Львова. Після того на мене ще писали багато анонімок, в яких не було жодного слова правди. Але я все те пережив. Коли впала “залізна завіса”, ана той час нашим артистам платили мало, два склади Ансамблю виїхали до США, Канади, інших країн. Думав, що не переживу того, що при мені розвалюється славетний колектив, створений Павлом Вірським. На щастя, ми вистояли. Нас визнала не лише Україна, а й весь світ. — Часто буваєте на гастролях?
Абетка відомих імен · “Відбувся концерт Національного заслуженого академічного ансамблю танцю ім. П. Вірського, присвячений 80!річчю створення колективу”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ У Національному палаці мистецтв “Україна” відбувся концерт Національного заслуженого академічного ансамблю танцю ім. П. Вірського, присвячений 80-річчю створення цього уславленого колективу. Про минуле й сьогодення Ансамблю наша розмова з Генеральним директором — художнім керівником, головою Національної хореографічної спілки України Мирославом Вантухом.
— Мирославе Михайловичу, як доля звела Вас з Ансамблем Вірського? — Свого часу я жив і працював у Львові. Тут 1964 року створив ансамбль “Юність”. А наступного року до Львова приїхав Павло Вірський. Він був у нас на репетиції. Я показав йому чотири наших нових номери. Він подякував. Ще через два роки у Жовтневому палаці столиці відбувався потужний конкурс, присвячений 50- літтю Радянської влади. І П. Вірський був головою журі цього конкурсу. Тоді я вперше привіз свій колектив до Києва. Після виступу нашого ансамблю мене покликали до Павла Павловича. Він мене упізнав. І сказав хореографам, які були поруч: “Ви всі плясуни, а він (на мене) танцює. Вчіться у нього культури танцю”. Після цього Ансамбль Вірського їздив у Москву, де виступав у Кремлівському палаці в рамках днів України. На цей концерт запросили і нас. Виступили досить успішно, після цього у нас зав’язалися теплі стосунки, які тривали до смерті Павла Вірського 1975 року. Через три місяці після смерті Павла Павловича мене покликав міністр культури України Олексій Романовський. “Ми тут думали-гадали і зійшлися на твоїй кандидатурі, щоб ти прийняв Ансамбль Вірського”, — мовив міністр. Я кажу: “Олексію Корнійовичу, для чого мені їхати в Київ. По-перше, я цього не хочу, а по-друге, — після Вірського боюся йти туди працювати. Я не хочу ходити по Києву з опущеною головою. У столиці є балетмейстери, а мені треба кидати Львів. У цьому місті я створив з нуля колектив, з яким уже встиг зробити три програми”. Так мені вдалося ще на 5 років залишитися у Львові. Але потім питання постало знову. Я переїхав до Києва і працюю тут уже 38 років. До цього я майже 20 років працював у Львові. Мав гарячий характер, робив помилки. Але за весь цей час ніхто не написав на мене жодної анонімки. А в Києві вже через три місяці з’явилася перша. Мене викликав заввідділу
— Ми побували у 80 країнах, у деяких із них по 20—30 разів. Думаю, що це достойний показник. На всіх континентах, на всіх концертах я не бачив жодного вільного місця. Наприкінці кожного концерту зал аплодував стоячи, ая в цей час перебуваю за лаштунками і в мене сльози на очах від гордості за свою культуру, за свій народ. Мені неодноразово пропонували залишитися за кордоном. Але я завжди відмовлявся і ніколи не шкодував. Двічі на наших концертах була королева Англії, а потім приймала весь колективу Букінгемському палаці. Королева Данії прийшла до нас за куліси лише з одним охоронцем, а наступного дня запросила Ансамбль до свого палацу. Наш концерт відвідав Жак Ширак, який тоді був президентом Франції. Принц Альберт із Монако тричі присилав за нами літак. Ми давали концерт під час відкриття чемпіонату світу з настільного тенісу в цій країні. Після цього до мене підійшов міністр культури Монако і сказав, що кличе принц Альберт. Принц обійняв мене і мовив: “Ось бачиш, у цьому залі вдруге стоять ці ситі мільйонери і мільярдери. Вперше вони стояли, коли співав Лучано Паваротті. Я знаю, що в Україні економічні негаразди, але у Вашого народу така висока культура, тому він обов’язково здолає всі труднощі”.
У США побували одинадцять разів. Разом це складає 3 роки і 2 місяці, виступали у найбільших і малих містах країни. Особливо запам’яталися гастролі до Китаю. На наш виступ до оперного театру прийшов Ден Сяопін з усім Політбюро. Після концерту ми з ним майже годину пили чай. Весь цей час він висловлював захоплення Ансамблем. Взагалі ж тоді ми гастролювали цією країною півроку і таких поїздок було кілька. Про нас часто пише закордонна преса. Зокрема такі авторитетні видання, як “The New York Times”, “The Washington Post”, “Ле Фігаро”. Журналіст Ліза Трамер писала, що якщо Ансамбль Вірського назвати професіоналами, то це їх образить. Вони танцюють так, що навіть глухий, який не чує, і сліпий, який не бачить, аплодують до болю в долонях. І хто не знає, що таке
Україна, підіть і подивіться Ансамбль Вірського. Ви ніколи не пошкодуєте. Всі знають, що Франція — мекка балетного мистецтва. Французи пишаються тим, що балет пішов саме з цієї країни. Сім років поспіль ми по 10—12 разів виступали у Конгрес-залі Парижа. І завжди нас дуже довго не хотіли відпускати зі сцени. А журналіст Рене Сервін, який до цього майже завжди всіх критикував, опублікував про нас статтю “Осяйна мрія”, в якій написав: “Таку ідеальну в усьому програму, яку показує Ансамбль Вірського, парижани можуть побачити раз в 10 або 20 років”. Зазначу, що на закордонні поїздки Україна не виділяє жодної копійки, навпаки — ми заробляємо для держави. — Чим запам’ятався 2017 рік? — Перевиконали фінансовий план. При завданні 1 млн 800 тис. грн заробили 4,5 млн. Треба було дати 75 концертів, а дали 86. Побували на гастролях у Франції і Польщі. Підготували 5 нових постановок. Три з них показили у 2017 році, а дві вперше представимо публіці в цьому. Уже в березні їдемо в Угорщину, Чехію, Словаччину, а у квітні — до Кувейту, де відбудуться заходи, присвячені 25-річчю встановлення дипломатичних відносин України з цією державою. — Напевне, вистачає і проблем? — За 26 років незалежності Ансамбль не отримав від держави жодної копійки ні на голку, ні на нитку. А сьогодні, щоб пошити один костюм потрібно більше 4000 грн. А таких костюмів для танцю треба 25—30. Чоботи коштують 1,5—2 тис. грн, а якщо гастролі інтенсивні, то через 3 місяці треба міняти взуття. Завжди згадую свого батька, який, як і тисячі українців, мріяв про той час, коли Україна стане незалежною. Я ніколи не сприй-
Арт-калейдоскоп “Культура й освіта роблять людину духовною”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
мав того, що чиновникам із московських кабінетів було видніше, що нам робити тут, в Україні. Але було й багато такого, чого нам бракує зараз. Особливо це стосується гастрольно-концертної діяльності. Раніше був “Укрконцерт”, який планував гастролі. Тепер цими гастролями займаємося самі. Це непросто, але не сидимо склавши рук. Готові день і ніч працювати заради України й української культури. На жаль, не радує телебачення. Чи часто там можна побачити українську культуру, скажімо, Хор Верьовки чи Ансамбль Вірського? Може, хіба що раз на рік. Згадайте останні новорічні телепрограми, майже все було російське, українські артисти співали російською мовою. Сьогодні народ відривають від своєї культури, а артистів від свого народу. Ми говоримо про духовну культуру. А що таке духовна культура? Її не покладеш на ваги, не скажеш, скільки коштує духовність людини, бо вона безцінна. Культура й освіта роблять людину духовною. Якщо ми відмовимося від усього свого, від рідної мови, то хто ми тоді будемо? Ми повинні входити в Європу зі своїм обличчям, своїми досягненнями. У нас є українська пісня, український танець, український театр. Слова Шевченка “І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь” були й будуть актуальними. Бо хто нас поважатиме, якщо ми не знатимемо, хто ми, де наше коріння, батьківський поріг. — Кілька слів про виступ Ансамблю, який нещодавно відбувся у Національному палаці мистецтв “Україна”? — Кожен концерт для нас надзвичайно важливий. Найбільша цінність для кожного творчого колективу — оплески, довіра народу до своєї духовної культури. Торік у Палаці “Україна” ми дали чотири концерти. Завжди були аншлаги. У людей немає грошей, але все одно маємо повні зали. Під час концерту представили новий номер “У мирі і злагоді” в моїй постановці, де Україна об’єднує всіх і підіймає гілку миру й добра. Дуже цікавий номер “Вербунк” підготували наші артисти. Даниною пам’яті видатному хореографу Павлу Вірському стало поновлення його постановок “Ляльки” і “Київські парубки”. Велика творчість Павла Павловича завжди актуальна. Приміром, існують тисячі гопаків, я сам їх зробив не менше десяти. Але гопак, який поставив П. Вірський, став хрестоматійним. Цей танець танцюють у Грузії, Молдові, Росії, багатьох інших країнах, знаний він навіть в Африці. Гопак заслуговує того, щоб його шанував увесь світ. Як голова Національної хореографічної спілки, я подав пропозицію, аби ЮНЕСКО визнало цей танець як досягнення світової культури. — Крім активної концертної діяльності Ваш ансамбль виховує нове покоління артистів. — Наше завдання шукати і виховувати таланти. Ансамбль Вірського єдиний має триступеневу освіту — школа, студія і ансамбль. Школу разом із дружиною ми створили 26 років тому, а студія існує вже 60. Набираємо діточок із 6 років. Усього в нас навчається до 200 учнів. Вони перебувають у цих стінах 10 років і виростають справжніми патріотами своєї країни. Ми вчимо дітей не тільки танцювати, а й жити. І жити чесно. Уже 15 років проводимо конкурс ім. П. Вірського. А будьякий конкурс — це збереження і розвиток української хореографічної культури. — Маєте чимало відзнак і нагород. Наскільки вони важливі для артиста? — Я ніколи і ні в кого не попросив для себе жодної грамоти. Але, напевне, Богу було потрібно, аби люди й керівники бачили та відзначали мою працю. Безперечно, я надзвичайно вдячний за високі відзнаки — Герой України, лауреат Шевченківської премії, професор, академік, почесний громадянин м. Києва та інші. Не вихваляюся ніякими регаліями, живу чесно і хочу, щоб так жили всі. Буваю суворий, але шаную свій колектив і роблю все для того, аби артисти були задоволені роботою. І щоб вони відчували подяку народу за свою пекельну працю. Ціную людей, які приходять на наші концерти і вчу цього своїх артистів. Не втомлююсь їм повторювати: “Поважайте свого глядача і завжди дивуйте його своєю творчістю, своїм талантом, любов’ю до своєї матері — Батьківщини”. За час роботи в Ансамблі пережив 25 міністрів культури. Керівники змінюються, а мистецтво — вічне. Ми служимо українському народові й українській культурі. Я в Україну вірив, вірю і задля неї працюватиму до останнього свого подиху. — Діти продовжують Вашу справу? — Ще в Радянському Союзі було багато династій артистів, майстрів циркового мистецтва і т. ін. І це прекрасно. Поруч зі мною моя дружина, син, дочка, зять, онучка. Звичайно, не можу цим не пишатися. Але виявляється, що раз я Генеральний директор, то не можна, щоб зі мною в одному колективі працювали близькі родичі. З цього приводу мене викликали в антикорупційний комітет. Але ж мої близькі не мають стосунку до фінансів, то яка ж тут корупція? — Над чим ще будете працювати 2018 року? — Ставитиму “Буковинську сюїту”. Вона складатиметься з 3 номерів: чоловічий, жіночий і загальний святковий танець. Щоб поставити таку програму, треба досконало знати звичаї, традиції, обряди українського народу, народно-поетичну творчість, лексику різних регіонів. Це дуже велика наука — український танець. Ми маємо багатий фольклор, і був би великий гріх перед людьми, якби ми його не зберегли. Багато вже зроблено, багато ще можна зробити, якщо ти любиш свою справу і живеш нею. Також поставимо чоловічі танці “Колушарі” і “Аркан”, закарпатський жіночий танець. Далі – зимові ігри “Метелиця”. А взагалі у нашому репертуарі більше 50 постановок. У нас є що показувати. Домовилися з французьким імпресаріо, що повеземо в Париж три програми, а це 45 номерів. У нас найкращі танцюристи. Ми готуємо виконавців для всієї України і світу.
Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО побували на престижних всеукраїнських виставках та за кордоном: у Греції, США, Італії, Іспанії, Лівії.
На фото — Микола Климович та його учні на відкритті вистав5 ки мистецьких творів Овруцької Малої академії народних мис5 тецтв
Арт-калейдоскоп “Культура й освіта роблять людину духовною”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото автора
Засновник та незмінний директор академії Микола Климович, талановитий учитель, заслужений художник України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Він розробив унікальну техніку художньої обробки соломки. На відкритті виставки учні академії продемонстрували літературні та пісенні твори, що відтворюють легенди та давню історію Древлянського краю.
На виставці представлені панорамно-об’ємні композиції, створені власноруч Миколою Климовичем та вихованцями академії за його ескізами. У роботах — звернення до народної творчості, історичного минулого древлянського краю часів Київської Русі. Роботи художника із Овруча
У Меморіальному будинку-музеї Тараса Шевченка працює виставка картин із соломки учнів Овруцької Малої академії народних мистецтв та ремесел, що на Житомирщині.
Арт-калейдоскоп “Культура й освіта роблять людину духовною”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У Центрі розвитку духовної культури (с. Опішне) відбувся вернісаж робіт художника-кераміста Розалії Чабаненко “Палітра любові”, який представив творчу спадщину мисткині.
Жанна НЕВКРИТА, інформаційна служба Національного музею-заповідника українського гончарства Фото Тараса ПОШИВАЙЛА
Розалія Чабаненко народилася в Дніпропетровську, але її творчий талант розкрився саме в Опішному. За прикладом рідних, здобула технічну освіту, опанувала кілька робітничих та інженерних професій, однак бажання власної творчості непокірно бунтувало. Невдала спроба вступити на навчання до Ленінграда компенсувалася здобуттям вагомих художніх навичок у Харківському художньо-промисловому інституті. Розалія Трохимівна разом із чоловіком переїхала в Опішне 1973 року. Добрі порадники — подружжя Гаврило та Явдоха Пошивайли, а також перші вчителі — гончарі Сергій Яценко, Іван Порохівник – посприяли розквіту самобутнього таланту гончарки. Працюючи творчим майстром на заводі “Художній керамік”, мисткиня викладала малюнок в училищі художніх промислів — філії Решетилівського середнього професійно-технічного училища № 28, що діяло на базі заводу, а також вела художню студію, де горнула до образотворчості обдаровану юнь. На початку 1990-х років Розалія Трохимівна виїхала до села Сонячне (Сумщина). Відтоді минуло понад 20 років... І ось майстриня завітала до Опішного на своє 80-ліття: до колиски гончарського таланту її повернули… глиняні вироби. На виставці представлені роботи майстрині з Національного музею-заповідника українського гончарства, Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, Національного музею-заповідника Миколи Гоголя, Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І—І- ІІ ступенів “Колегіум мистецтв у Опішному” імені Василя Кричевського, а також із приватних збірок мешканців Опішного. Кераміка Розалії Чабаненко стала своєрідним мистецьким феноменом. У руках майстрині народився неповторний світ гончарних форм і пластичних образів – героїв усної народної творчості й творів українських письменників, декоративної зооморфної скульптури, численних сюжетних композицій, серед яких найулюбленіша тема – Сорочинський ярмарок. Багата уява й особливе сприйняття навколишнього світу означили неповторну стильову манеру, яка через роки вирізняє її твори з-поміж інших. Ювілей майстрині став нагодою для унікальної зустрічі, на яку багато років чекали її колеги й учні. Кожен спрагло шукав миті, аби поговорити з Розалією Трохимівною наодинці, нагадати про себе, розповісти про досягнуте й подякувати. Адже для багатьох ця людина стала не лише керівником художньої студії чи майстринею, що передала знання, а й мудрою порадницею, старшим товаришем — учителем життя.
Добрі новини · “Саме культура і традиції формують нашу ідентичність”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Перевагу об’єднаних територіальних громад досі доводили з калькулятором у руках, — наскільки більше завдяки концентрації ресурсів вдається збудувати, відремонтувати, профінансувати. Наскільки ширшими стали повноваження та дієвішою влада на місцях. Вперше в області, та й в Україні, Дніпропетровський центр розвитку місцевого самоврядування, створений за сприяння Програми “U-LEAD з Європою” та Міністерства регіональної політики, вирішив продемонструвати й інші козирі децентралізації — на прикладі культури й місцевих традицій. Зимові свята самі підказали тему заходу — фестиваль “Різдвяна зірка”, адже до нього навіть не довелося готуватися спеціально. В кожному селі свої традиції колядування, вертепів, святкування Маланки та Василя, виготовлення дідухів, ялинкових прикрас, масок і ласощів. Залишилося тільки зібрати їх під одним дахом. Прийняти такий святковий десант з усієї області погодилися у Софіївському районі, де місцеве самоврядування — одне з найуспішніших і розвиненіших не тільки в області, а й в Україні.
Наталя ГАРМАШ, м. Дніпро
— Саме культура і традиції формують нашу ідентичність, — підкреслює директор Центру розвитку місцевого самоврядування Олена Тертишна. — Сьогодні вже ніхто не питає, де Петриківка і чим вона знаменита. Так само в кожному районі є свої, нехай маленькі, культурні дива, які треба розвивати і примножувати. У нинішньому фестивалі за підтримки обласної влади взяли участь 16 із 60 об’єднаних громад Дніпропетровщини, але це тільки початок. Ми хочемо, щоб кожна громада започаткувала свою культурну традицію і збирала на цей вогник однодумців з усього регіону. Вже вирішили, що на свято Івана Купала самодіяльні колективи на фестивалі “Купальський дивоцвіт” завітають у Солонянщину, а на Покрову фестиваль національних пісень зустрічатиме Покровка. Ще один унікальний мистецький захід відбудеться на території Грушівської громади — рок-фестиваль козацьких пісень “Сірко МЕГА ФЕСТ”. Сьогодні громади почали краще фінансувати культуру, тож навіть у тих селах, де немає Будинків культури, створюють центри дозвілля, нові, самобутні колективи. На сцену Софіївського центру творчості вийшли і старі, і малі, — від пенсіонерів до вихованців дитячих садочків. Одні співали традиційні всесвітньо відомі колядки і щедрівки, інші — зібрали у своєму селі місцевий фольклор та бажали хазяям, “щоб весь рік були багаті, щоб водилися у хаті сало, гречка, ананаси…” А вже скільки було варіантів того, як водили козу по селу і чим її лікували, — у кожного колективу свій! Свято вийшло яскравим та по-різдвяному гучним. І головне, не залишило байдужою місцеву громаду — у великому залі Софіївського будинку культури не було жодного вільного місця. — Ми і свої таланти показали, і чужого прийшли повчитися, — зазначив голова Софіївської об’єднаної громади Петро Сегедій. — До нашої громади увійшли вісім сіл, 9 тисяч мешканців, тож людей цікавить не тільки фінансова спроможність нового адміністративного утворення (а вона, до речі, складає зараз нечувані раніше понад 7 млн грн), а й можливості для відпочинку і творчості. Впевнений, що фестиваль стане поштовхом для нових ініціатив, а ми їх обов’язково підтримаємо. Закінчився фестиваль нагородженням учасників, — кращі стали володарями сертифікатів, усі отримали дипломи лауреатів. Але не це було головним. Важливіше те, що люди переконалися: громада здатна змінити їхнє життя на краще, зробити його змістовним і цікавим. А маленьким учасникам, — таким, як 3-річна щедрувальниця Ліза, одна із дванадцяти вихованців сімейного дитячого будинку Олени Черевко, подарували справжню казку.
Будьмо разом! П ЕРЕДПЛАТА—2018 П ЕРЕДПЛАТА—2018 Вартість передплати Вартість передплати
Добрі новини · “Саме культура і традиції формують нашу ідентичність”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Добрі новини · “Саме культура і традиції формують нашу ідентичність”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Загальний наклад у січні — 15 800
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ “Інтерекспресдрук”, вул. Сім’ї Сосніних, 3.
Добрі новини · “Саме культура і традиції формують нашу ідентичність”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Головний редактор
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Ярема ГОЯН,
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
на 1 місяць на 1 місяць 14 грн 56 коп.
на півроку на півроку 80 грн 90 коп.
Добрі новини · “Саме культура і традиції формують нашу ідентичність”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи Ольга ЖМУДОВСЬКА
Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор 279-39-55
Добрі новини · “Саме культура і традиції формують нашу ідентичність”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617