Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №06 за 2024 рік

16 с. · 29 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Ця пам’ятка є нашим охоронним знаком

1 липня 2021 року на черговому засіданні Секретаріату НСПУ розглядалося подання відомого українського письменника, громадського діяча, секретаря НСПУ Павла Мовчана щодо встановлення на фасаді Будинку письменників у Києві меморіальної дошки, яка б нагадувала кожному українцю про місце і час, де зароджувалися незворотні процеси відновлення української незалежності. Секретаріат НСПУ одноголосно підтримав цю ініціативу. Активна фаза російсько-української війни на деякий час відтермінувала її реалізацію. І ось, попри жах війни і вранішнього масованого ракетного обстрілу Києва, 7 лютого 2024 року у Києві в Будинку письменників за участі українських митців, а також легендарних сподвижників Незалежності України сталася знакова і знаменна подія – відкриття меморіальної дошки, яка засвідчує новітні процеси історії України й увічнює в людській пам’яті колиску Народного Руху України. На захід завітали громадські діячі, політики, журналісти і письменники, зокрема Павло Мовчан, Микола Жулинський, Іван Заєць, Олесь Шевченко, Віктор Терен, Михайло Поживанов, Олександр Божко, Георгій Філіпчук, Лариса Івшина, Борис Пономаренко, Петро Засенко, Віталій Мельничук, Микола Гриценко, Тетяна Фольварочна, Володимир Петрук, Олександр Шугай, В’ячеслав Гук, Інна Ковальчук, Дмитро Чистяк, Ніна Шаварська, Микола Владзімірський, Ігор Зоц, Василь Кривобок, Олексій Шепетович, Мирослав Левицький, Олександр Резніченко та інші. А також відомий український скульптор, автор меморіальної дошки, народний художник України Микола Білик. Модератором відкриття був голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський. Він запропонував хвилиною мовчання вшанувати пам’ять про полеглих героїв російсько-української війни і звитяжців усіх поколінь, хто поліг у боротьбі за свободу і незалежність українського народу. Голова НСПУ подякував політику і меценату М. Поживанову за неоціненну допомогу у втіленні давнього задуму багатьох представників прогресивної української інтелігенції – фінансування виготовлення цієї пам’ятної дошки. А також подякував М. Білику за талановиту реалізацію письменницького задуму і М. Гриценку за кураторство проєкту. У своєму виступі М. Сидоржевський зокрема зазначив, що саме наприкінці 1980-х років почався заключний етап національновизвольної боротьби українського народу за побудову незалежної української держави. Нині цей заключний етап національно-визвольної боротьби українського народу вийшов на завершальну фазу, яка, разом з нашою майбутньою перемогою над ненависним ворогом – росією, – дозволить навіки і остаточно розірвати кайдани, накинуті нам імперською москвою. У Будинку письменників в 1988 р. відбувалися перші зібрання письменників за активної участі представників творчої інтелігенції. На цих зібраннях виникла ідея необхідності формування громадсько-політичної організації. Згодом вона отримала назву Народний Рух України. Це унікальна всенародна організація, котра відіграла надзвичайно важливу роль у становленні української державності. Також М. Сидоржевський зазначив, що стіни Будинку письменників є легендарними, оскільки пам’ятають славу класиків української літератури Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Григора Тютюнника, Василя Стуса, Павла Загребельного, Юрія Мушкетика, Дмитра Павличка, Івана Драча, Володимира Яворівського, Бориса Олійника, Михайла Слабошпицького. Будинок письменників став осердям карколомних історичних подій і процесів, результатом яких стало зародження Народного Руху України. На заході виступив громадський діяч, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, секретар НСПУ Павло Мовчан. Він із болем зауважив, що цей славетний будинок, біля якого зараз зібрався чималий гурт поважного панства, і який відіграв головну роль у відродженні української незалежності, тепер по суті забутий державою, бо ця історична споруда потребує фахового відновлення і збереження. Це нонсенс, що колиска української незалежності перебуває у жебрацькому стані, це неповага з боку держави не лише до історії українського визвольного руху, а й свідчення того, що свідомо чи ні нищиться неоціненна пам’ятка української духовності, наше сакральне місце, своєрідний енергетичний центр, де назрівав голос протесту проти уярмлення України, де проводилися перші установчі Продовження на стор. 2 ПЕРЕДПЛАТА—2024 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" на 2024 рік (стор. 24). Вартість зросла вдвічі через незалежні від редакції причини і є такою: 1 міс. — 60 грн. 3 міс. — 180 грн. 6 міс. — 360 грн. Будьмо, друзі, разом!
“Просвіта” сьогодні · “Поважна громада була натхненна палкими словами тих, хто стояв біля джерел української незалежності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Ця пам’ятка є нашим охоронним знаком», с. 1

Ця пам’ятка є нашим охоронним знаком

Закінчення. Поч. на стор. 1 зібрання Народного Руху тощо. Також П. Мовчан підкреслив, що відкриття цієї пам’ятної дошки на фасаді Будинку письменників – це активізація ролі письменни& ка в суспільстві, бо ця пам’ятка є нашим охоронним знаком. На& самкінець він закликав усіх не& байдужих відкрити рахунок на відновлення Будинку письмен& ників. Український політик і борець за незалежність України в XX сто& літті Іван Заєць зазначив, що важ& ливу роль у виборюванні неза& лежності України відіграли шіст& десятники, які сформували ідео& логію відновлення національної свідомості. Також він наголосив, що роль письменника і тепер, і в ті часи є визначною, бо митець плекає українське слово, перей& мається його долею, а значить, і долею всієї України. Також І. За& єць наголосив, що Рух як громад& ське і політичне явище – це но& вітня форма самореалізації укра& їнства на фінальному етапі виз& вольних змагань, і закликав до політики єдності у владі, мобілі& зації економіки, до створення уряду національного порятунку. Відомий український літера& турознавець і політик, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України Микола Ігор ЗОЦ Фото Дмитра Ломачука Днями в головному офісі ВУТ “Просвіта” відбулася зустріч просвітян&переселенців з най& східнішої, наразі майже повністю окупованої, області України. За& хід називався “День пам’яті просвітян Луганщини”. Вже традиційно з початку ро& сійської агресії в 2014 році збирає земляків у Києві голова Луган& ського обласного об’єднання “Просвіти”, кандидат історичних наук Володимир Семистяга. Цьо& го разу на зустріч прийшли нау& ковці Олена Горожкіна, Тамара Маркотенко, Дмитро Байкенич, Олександр Зеленько, Нані Гого& хія, а також колишні донеччани Олександр Захаров і Віктор Ту& пілко, Іван Шмигельський, Тетя& на Дейнегіна, Андрій Фомін, Михайло Бублик та інші просві& тяни&переселенці. Хвилиною мовчання присут& ні вшанували пам’ять померлих однодумців: колишню директор& ку Луганської обласної бібліоте& ки Інну Риб’янцеву, народного артиста України, одного з пер& ших просвітян краю Володимира Калашникова, народного артиста України Івана Шербула, колиш& нього директора однієї із шкіл міста Юрія Приня, голову Кадіїв& ської “Просвіти” Ніну Гейко, екс&заступника голови Луган& ської ОДА, одного із засновників журналу “Бахмутський шлях” Юрія Єненка, екс&голову ОДА Геннадія Фоменка, журналіста Василя Соколенка, поета Івана Низового, вченого, члена прав& ління обласної “Просвіти” Олек& сія Неживого, письменників Сте& пана Горлача і Бориса Слободе& нюка... Особлива пошана й уклін по& леглим захисникам України – просвітянам Олександру Бонда& ренку, який загинув у бою біля Жулинський зауважив, що ми жи& вемо у складний час не лише ро& сійської війни, а й чвар в уряді України. А це дуже небезпечна ситуація, яка грає на руку ворогу. Тому, як підкреслив М. Жулин& ський, ця непроста політична си& туація від нас вимагає особливої мобілізації, принаймні інтеліген& ція має сказати своє слово щодо того, що відбувається в країні, то& му що ті світочі, які закладали незрушний підмурівок Народно& го Руху України, несуть моральну відповідальність за те, що вибо& рювали, і за те, що відбувається тепер. Він закликав прискіпливо проаналізувати політичну ситуа& цію й підготувати звернення ук& раїнської інтелігенції до народу України, бо інтелігенція завжди була провідником нації, її посту& пом уперед. Також до виступу долучився відомий український політик і письменник Віктор Терен, який із теплотою згадав фундаторів ук& раїнського національного відрод& ження, зокрема Михайла Сла& бошпицького, Віталія Дончика, В’ячеслава Брюховецького, Ми& колу Жулинського, Василя Стуса, Григорія Чупринку та інших. Він зауважив, що йому болить доля сучасної України, оскільки при владі перебувають дуже багато осіб, далеких від України, які не сповідують того, за що свого часу боролися представники Народ& ного Руху України, а це становить пряму загрозу самій Україні. Борець за незалежність Украї& ни у XX сторіччі, український по& літичний діяч, учасник націо& нально&визвольного руху Олесь Шевченко вважає, що Рух виник на ґрунті духовності. Це було пер& ше незалежне об’єднання в СРСР. Також О. Шевченко розповів, що Рух проходив болісний шлях роз& витку й трансформації: спершу – у загальнонародний Рух, згодом – у Національний. Олесь Шевчен& ко запропонував духовну мобілі& зацію культурної громадськості, зокрема інтелігенції, закликав створити Лист&звернення до ук& раїнського народу й улаштувати масовий збір підписів на захист української державності, щоб ні& хто не перекреслив здобутки тих, хто боровся і бореться за незалеж& ність України. Доктор педагогічних наук, професор, дійсний член Націо& нальної академії педагогічних на& ук України Георгій Філіпчук наго& лосив, що ця пам’ятна дошка має бути в серці кожного свідомого українця як велика культурна звитяга і велика шана до історич& ної пам’яті, а це відкриття – це презентація історії нашої держав& ності. Також на заході виступили: український політик і меценат Михайло Поживанов, який подя& кував за почесну можливість до& лучитися до збереження україн& ської історії; відомий письмен& ник, перекладач із вірменської, секретар НСПУ Олександр Бож& ко нагадав про джерела Народно& го Руху України, адже все почи& налося в Київській письмен& ницькій організації, а письмен& ники&патріоти діяли в ті непевні часи, коли ніхто нічого не міг пе& редбачити, а ще О. Божко запро& понував створити широке звер& нення, подати сигнал суспіль& ству, заявити своє бачення роз& витку суспільних процесів; на& родний депутат Верховної Ради України 1&го скликання, канди& дат економічних наук, доцент Національного Університету “Ки& єво&Могилянська академія” Віта& лій Мельничук закликав бути дер& жавниками у своїх діях і пам’ята& ти нашу історію, бо Україна поча& ла відновлюватися після страш& них травм; громадський діяч, го& лова столичної організації НРУ Олександр Резніченко зауважив, що Рух потрібно знову відроджу& вати й відновлювати, оскільки боротьба за долю України триває, а ще він зазначив, що для органі& зації потрібні молоді люди, патрі& оти, які повертаються з фронту, а письменницьке слово важливе для молоді, тому Програма онов& леного Руху матиме сенс; насам& кінець відповідальний секретар НСПУ й один із творців утілення задуму пам’ятної дошки Микола Гриценко прочитав свій вірш “Не дайте ошукать себе на свято…”, суголосний нашому тривожному трагічному часу. Надворі панував лютневий непривітний холод, у душах усіх присутніх на урочистій церемонії відкриття ще лишався гіркий бо& лючий неприємний осад після ранкового ракетного обстрілу знавіснілих рашистів, але, попри це, вся поважна громада була натхненна палкими словами тих, хто стояв біля джерел української незалежності, і хоч у душах було гірко за те, що триває кривава війна з ненависним ворогом, але серця палали незгасним вогнем Перемоги, а український прапор велично майорів угорі, на флаг& штоку. Пресслужба НСПУ вдалося фахівцям, – розповідає В. Семистяга. – У мене є свідки. Олександр Пантелєєв, один із керівників диверсійно&розвіду& вальної групи “Луганськ”, яку ми утворили. Цим же займалися й інші просвітяни. Крім мене був заарештований Олександр Іва& нович Кобзєв, просидів тиждень у підвалах облдержадміністрації. Олександр Пантелєєв, який зу& мів утекти через паркан, до ранку сидів у бур’янах, поки прийшли його хлопці і позрізали з рук кай& данки. Голова Антрацитівського райоб’єднання “Просвіта” Іван Захарченко. Не уникли арешту дівчата, які працювали разом із нами: збирали гроші, закупову& вали спорядження, продовольс& тво для наших військових і везли їм через райони, зайняті сепара& тистами... Під час зустрічі кожен, хто ба& жав, тримав слово. Зокрема, на& родний депутат України багатьох скликань Іван Заєць, народна ар& тистка України Тетяна Негрій, заслужена журналістка України Тетяна Дейнегіна, головний ре& дактор “Слова Просвіти” Ігор Зоц та інші. До розмови долучалися он& лайн розкидані країною і по сві& тах незламні луганці. Навіть у пе& реселенському статусі продовжу& ють займатися громадською ді& яльністю просвітяни з тимчасово окупованих Кадіївки, Луганська, Новопсковського району. Теплим словом згадували від& сутніх з поважних причин ко& лишнього голову Луганської ОДА Олександра Антіпова, який свого часу активно допомагав просві& тянам, Миколу Ночовного, а та& кож воїнів&просвітян, які нині захищають Україну, – Віталія Мороза і Арсена Семистягу. Ар& сен Володимирович нещодавно нагороджений командуванням НГУ медаллю “За звитягу”. Віта& ємо, дорогі наші Семистяги!
“Просвіта” сьогодні · “Поважна громада була натхненна палкими словами тих, хто стояв біля джерел української незалежності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Луганці тримають стрій

Кремінної, та Сергію Фоміну... Родзинкою справді хвилюю& чої зустрічі став перегляд доку& ментальних фільмів про Револю& цію Гідності і природу рашизму. Демонстрацію провів сам автор – Дмитро Ломачук, просвітянин, кінорежисер, лавреат Шевчен& ківської премії. Для В. Семистяги повертати& ся спомином у події так званої “русской весни” – це завжди непросте випробування, адже довелося провести в полоні те& рористів 55 діб. Але Володимир Федорович знаходить сили, щоб розповісти і про події на Майда& ні в 2013–2014 рр., і що було да& лі. – Про те, що я з сином Арсе& ном їздив з Луганська в Київ під& тримати Революцію Гідності, на моїй роботі в Луганському націо& нальному університеті імені Та& раса Шевченка, звісно ж, знали, але коли повернувся – не очіку& вав, що колеги накинуться на ме& не ледь не з кулаками. То чи коле& ги вони в такому випадку? Якщо засуджували мене – значить, під& тримували ворога, зраджували Україну! Але мої найтепліші сло& ва поваги і вдячності людям, які в ті буремні дні тримали україн& ський прапор не тільки в руках, ай у серці, – розповідає Володи& мир Семистяга. Так сталося, що восени 2014 року мені вдалося відновити в Києві газету “Донеччина”, яку я редагував у Донецьку, і в першо& му ж випуску, 19 вересня, ми на& друкували інтерв’ю В. Семистяги тижневику “Слово Просвіти”, де він детально описав боротьбу просвітян Луганська за Україну і випробування полоном. Коли Володимир Федорович і через 10 років повторює, що “єдина структурована громадська організація на теренах Луганщи& ни, яка вчинила затятий опір тим, хто постукав у наше віконце війною, це Луганське обласне об’єднання “Просвіти” – це суща правда, перевірена часом. У той час, коли на Донеччині та Луган& щині українські силовики зі зброєю сховалися в кущі, без& збройні просвітяни боролися словом! В. Семистяга нагадав, як 4 червня 2014 року вдалося провес& ти соціологічне дослідження& опитування місцевого населення, яке показало, що 70% виборців Луганської області не хочуть ні& якої “ЛНР”, а хочуть бути в Укра& їні. – Я тоді від імені наших про& світян виступив в УНІАН, а потім на радіо і телебаченні Страсбурга на Європу і ще окремо на Фран& цію та Німеччину. І це викликало страшенну лють у тих, хто за “ЛНР”, – згадує Володимир Фе& дорович. – Гоніння на наших просвітян почалося через нашу роботу. З 20 по 23 червня до дня арешту я розповсюдив близько 5000 листівок&агіток, ми розвішу& вали українські прапори і пра& порці, загалом близько ста. За його словами, було створе& но агітаційно&диверсійну групу: спалили три машини, готувалися захопити колишнє приміщення СБУ в Луганську і саму адмініс& трацію, але досягти цього не вда& лося. – Прикро, що в Києві потім нам заявляли: ви не професіона& ли, ви не могли зробити те, що не
Суспільство · “Перемога над внутрішнім ворогом та п’ятою колоною – це запорука перемоги Збройних Сил України”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Звернення до українців світу, урядів України та Канади

Протягом 300 років московія намагається знищити ук& раїнську націю, ліквідувати українську державність. У 2014 році росія розпочала чергову війну проти України, тимчасово окупувавши Автономну Республіку Крим, міс& то Севастополь, частини Донецької та Луганської облас& тей. 24 лютого 2022 року кремль розпочав широкомас& штабні військові дії проти незалежної Української держа& ви, під прикриттям т. зв. “спеціальної військової опера& ції”. Диктатор путін заявив про “демілітаризацію” та “де& нацифікацію”, тобто знищення Української держави та української нації. Російські окупаційні війська розпочали масові вбивства цивільного населення, руйнування укра& їнських міст, вчиняючи проти українського народу воєнні злочини, злочини проти людства та геноцид. Указом Президента України із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в державі введено воєнний стан. Демок& ратичні країни світу заявили про підтримку України у бо& ротьбі за незалежність, засудили агресію рф та надають Україні військово&політичну і гуманітарну допомогу. 13 жовтня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи за результатами термінових дебатів на тему “По& дальша ескалація агресії Російської Федерації проти Ук& раїни” ухвалила Резолюцію 2463 (2022), якою визнала пу& тінський режим терористичним та запропонувала створи& ти Міжнародний трибунал для пересліду& вання злочину агресії проти України. 21 листопада 2022 р. Парламентська асамблея НАТО визнала рф державою&терористом. Неурядові організації України, розумію& чи, що майбутнє України залежить від спільної перемоги, як на полі бою, так і над агентами кремля та п’ятою колоною. Саме на вирішення цього стратегічного завдання спрямована наша просвітницька діяльність, яка здійснюється відповідно до: Конституції України; Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітар& ного режиму 1917–1991 років” від 17 квітня 1991 р.; Закону України “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні” від 28 листопада 2006 р.; Закону України “Про засудження комуністичного та націонал&соціалістично& го (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої сим& воліки” від 9 квітня 2015 р. Під час цієї роботи неурядові організації спираються також на Резолюцію (1481) Парламентської асамблеї Ради Європи: “Необхідність міжнародного за& судження злочинів тоталітарних комуністичних режимів” від 25 січня 2006 року, в якій Асамблея закликала Україну дати нову оцінку історії комунізму, своєму власному ми& нулому, чітко відмежуватись від злочинів тоталітарного комуністичного режиму та однозначно їх засудити. 15 грудня 2022 року Європарламент прийняв Резолю& цію до 90&х роковин Голодомору, в якій: & закликав держави ЄС сприяти обізнаності про зло& чини, вчинені радянським режимом, шляхом інкорпору& вання історичних знань про них в освітні та дослідницькі програми; & засуджує маніпуляції путінським режимом історич& ною пам’яттю з метою виживання; & закликає ЄС та все громадянське суспільство актив& но засуджувати та спростовувати всі спроби спотворення історичних фактів чи маніпулювання громадською дум& кою в Європі через фальшиві історичні наративи, які сфабриковані та поширюються для підтримки ідеології та виживання злочинних режимів; & рішуче засуджує всі форми тоталітаризму; шкодує що злочини радянського тоталітарного режиму досі не оціню& валися з правової точки зору, їх винуватці не були притяг& нуті до відповідальності, а злочини ніколи не були чітко засуджені міжнародною спільнотою; закликає до всебіч& ної, історичної та правової оцінки радянського режиму. В той же час, коли кращі сини та доньки захищають незалежність України зі зброєю в руках, п’ята колона фак& тично відкрила другий фронт проти Українського народу, намагаючись заблокувати та знищити історичну правду про злочини кремля. Неурядові організації добре розуміють, що перемога над внутрішнім ворогом та п’ятою колоною – це запору& ка перемоги Збройних Сил України. Українське суспільство глибоко занепокоєне діяльніс& тю створеного у 2013 р. на кошти канадського бізнесмена Джеймса К. Темертея Центру “Студії Голодомору” (HREC), під керівництвом Людмили Гриневич, який під прикриттям нібито досліджень Голодомору займається розмиванням історичної правди та запереченням злочину геноциду українців, дискредитуючи новітні наукові до& слідження Голодомору&геноциду. Антиукраїнську діяльність проводить голова Україн& ського інституту національної пам’яті Антон Дробович, який за роки свого керівництва займався переслідуван& ням науковців, які розкривали злочини кремля проти ук& раїнців. Нині навколо Музею Голодомору створена комерцій& на атмосфера “купівлі&продажу” національних інтересів України, до якої залучені вказані особи, що є загрозою іс& нування Української держави та української нації. МЗС України у 2020 р. заявило, що така діяльність не відповідає національним інтересам України. Брудне замовлення на приховування чисельності жертв геноциду українців є черговим злочином, оскільки п’ята колона та агенти кремля намагаються нав’язати Ук& раїнському народу, державі та світу велику брехню. Із засобів масової інформації громадськості України стало відомо, що уряд Канади нібито виділяє 15 млн ка& надських доларів на добудову Національного музею Голо& домору&геноциду. З достовірних надійних джерел відомо, що ці кошти насправді виділяються сумнівною постаттю – Джеймсом К. Темертеєм, який виставив уряду України умови задля виділення цих коштів: & кошти будуть надані в разі створення наглядової та експертної рад Музею, до яких увійдуть підконтрольні йо& му особи; & припинити досліджувати чисельність знищених під час геноциду українців та зафіксувати в експозиції, що в 1932–1933 роках “померло” всього 3,5 млн осіб. І це в той час, коли в українських, італійських, амери& канських, німецьких, польських архівах та в архіві Вати& кану знаходяться матеріали, що свідчать про знищення від 12 до 16 млн українців. Крім того, проведені в Україні сучасні наукові дослідження та су& дові експертизи свідчать, що кому& ністичний режим фізично вини& щив у 1932–1933 рр. 10,5 млн укра& їнців в Україні та Північно&Кав& казькому краї. Дослідження про& довжуються. Завдання української нації — довести правду світу про цей найстрашніший злочин в істо& рії людства. Музей фактично збудований за державні кошти. Експозиція му& зею, яка є складовою національної безпеки, повинна бути також про& фінансована виключно державою. Намагання Джеймса К. Темер& тея протягом багатьох років “купи& ти” тему Голодомору до цього часу не увінчалися успіхом. Саме тому п’ятою колоною розроблена “спе& ціальна операція” проти Україн& ської держави, мета якої приховати правду про масове винищення українців. Про це неодно& разово писали українські та закордонні ЗМІ. Саме з цією метою в Україні 7 лютого прийняли в першому читанні зміни до Закону України “Про музей і музейну справу”. У зв’язку з викладеним звертаємося до Української влади з вимогою оприлюднити таку інформацію: & чи дійсно 15 млн канадських доларів виділяє саме уряд Канади? & чи відомо Українській владі, що ці кошти надає осо& бисто Джеймс К. Темертей? & надати копію угоди між урядами України та Канади, щодо виділення 15 млн канадських доларів на музей Голо& домору; & які саме умови виставив бізнесмен Джеймс Темертей уряду України задля виділення коштів? З цього питання неурядові організації та журналісти звернулися до посольства та уряду Канади, щодо надання відповідної інформації. Українському суспільству добре зрозуміло, що йде бо& ротьба за створення експозиції, яка повинна розкрити злочин геноциду українців, а не приховати історичну правду, що є загрозою національній безпеці України, тоб& то антиукраїнські сили намагаються знищити історичну правду про злочини кремля, вчинені у 1932 – 1933 роках проти українців, використовуючи брудні кошти. Не мож& ливо будувати суверенну державу на антиукраїнських за& садах. Українські неурядові організації закликають Україн& ський народ, Українську владу, українців світу бути пиль& ними та не допустити створення антиукраїнських проек& тів, спрямованих на знищення Української держави та Української нації. Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Конгрес української інтелігенції Координаційна рада Національних творчих спілок України Національна спілка письменників України Національна спілка народних майстрів України Національна спілка художників України Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців Міжнародна асоціація дослідників Голодомору-геноциду Асоціація фермерів та приватних землевласників України Товариство “Україна-Світ” Українська Гельсінська спілка Спілка офіцерів України Спілка ветеранів України Громадська всеукраїнська ліга “Україна – НАТО” Рух “Українська Сила”
Суспільство · “Перемога над внутрішнім ворогом та п’ятою колоною – це запорука перемоги Збройних Сил України”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Звернення Голови Ради Українсько# польського Незалежного Медіа Фо# руму, Надзвичайного і Повноважного Пос# ла України, письмен# ника Юрія Щербака до української та сві# тової громадськості

Шановні друзі! У своєму ін& терв’ю Такеру Карлсону 09.02.2024 р. кривавий росій& ський диктатор путін остаточно підтвердив свою нео& фашистську сутність, намагаючись виправдати Гітлера й звинуватити Польщу в розпалюванні Другої світової війни. Слова путіна про те, що Гітлер був змушений через поведінку Польщі розпочати світову війну, є нічим ін& шим, як цинічною спробою переглянути підсумки Дру& гої світової війни й судовий вирок Міжнародного вій& ськового трибуналу в Нюрнберзі (1945–1946), який встановив беззаперечну вину й відповідальність Гітлера та його нацистської кліки за планування, підготовку та здійснення неспровокованої агресії проти Польщі. Нагадаю деякі положення звинувачувального акту та вироку Міжнародного військового трибуналу: “Усі підсудні уклали між собою договір, розробили деталь& ний план проведення злочинних операцій… Складений злочинцями план став причиною “тотальної війни”. Зазначено, що вже в 1938 році Гітлер дав директиву німецьким збройним силам щодо підготовки нападу на Данциг (Гданськ). В іншій директиві збройним силам Гітлер писав: “Якщо Польща займе погрожуючу позицію щодо Ні& меччини, необхідно буде остаточно розрахуватися з нею, незважаючи на існуючий договір з Польщею. На& ша мета … – розтрощити польську воєнну потугу”. 23 травня 1939 р. Гітлер на військовій нараді оголо& сив про своє рішення напасти на Польщу. Він визнав, що причиною для нападу є не суперечки з Польщею щодо Данцига (Гданська), а необхідність розширення “життєвого простору” Німеччини й забезпечення по& стачання продовольства. Гітлер додав: “Тому не може бути мови про жалість до Польщі, й нам залишається лише напасти на неї при першій зручній можливості… Буде війна. Наше завдання – ізолювати Польщу”. Як основне завдання Гітлер ставив “знищення Польщі”. Трибунал наводить численні приклади спроб пере& конати Гітлера не починати війну проти Польщі: “На адресу Гітлера надійшла низка звернень з тим, аби запо& бігти перетворенню польського питання на війну, зок& рема від президента Рузвельта – 24&25 серпня, від його святості Папи Римського – 24 і 31 серпня й пана Дала& дьє, прем’єр&міністра Франції, – 26 серпня (1939 р. – Ред.). Однак Гітлер залишився глухий до цих закликів”. У вироку в Нюрнберзі зазначено, що “Трибунал вва& жає повністю доведеним, що війна розпочата Німеччи& ною проти Польщі 1 вересня 1939 року, була явно агре& сивною війною, яка не могла згодом не перетворитися на війну, що охопила майже весь світ”. До цього бездоганного юридично&історичного вис& новку треба лише додати, що напередодні нападу Ні& меччини на Польщу, Радянський Союз внаслідок пакту Молотова&Ріббентропа (1939) став союзником Гітлера й також несе свою частку відповідальності за Другу світо& ву війну. Отже, на підставі наведених фактів – Вироку Між& народного військового трибуналу в Нюрнберзі (1946), який став беззаперечною, загальноприйнятною істи& ною історії ХХ століття, звертаюсь до громадськості Ук& раїни та міжнародної спільноти зі Зверненням: Закликаю розпочати широку кампанію за притяг& нення російського диктатора путіна до кримінальної відповідальності за спробу реабілітації Гітлера й запере& чення його злочинної ролі в розпалюванні Другої світо& вої війни, за безпідставне звинувачення Польщі – жер& тви німецької агресії – в провокуванні війни, яка при& несла мільйонні жертви полякам та іншим народам, привела єврейський народ на грань винищення, завда& ла страшних руїн і закарбувалась в пам’яті нечуваними звірствами нацистів. Сьогодні ми є свідками неспровокованої кривавої агресії росії проти України, жертвами якої є мирне на& селення, діти, жінки, люди похилого віку; російські за& гарбники чинять численні звірства, що нагадують зло& чини німецьких військових злочинців – нацистів. Керує цією ордою загарбників путін – міжнародний військовий злочинець, послідовник Гітлера з ядерною зброєю в руках. Закликаю всіх людей доброї волі затаврувати й засу& дити путіна – цього новітнього Гітлера, який несе смерть і нещастя українцям, погрожує загладою і раб& ством усім демократичним народам світу! Вимагаємо Міжнародного Трибуналу над путіним! 12 лютого 2024 року
Разом — до Перемоги! · “Залужний – це певним чином український архетип вояка, а Сирський – вихованець російської воєнної школи”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

На порозі нових викликів

Віктор СКОРИК, оглядач “СП” Чинна влада, підступно на& саджена олігархічним синдика& том 2019 року медійною наркоти& зацією пересічним та й не пере& січним виборцям України, має лише одну мету і єдиний пріори& тет своєї діяльності – монополь& на, необмежена влада як головна цінність і спосіб їхнього існуван& ня – бажаного і нескінченного. А війна, яку розв’язала Москва проти існування українського на& роду, парадоксально і вимушено дала їм великий шанс на ці споді& вання і створила умови для їхньої реалізації. До великомасштабної агресії Москви вони хотіли до& сягти цього шляхом латентних, прихованих переговорів з Крем& лем, аби “договоріться посрєді& нє”, щоб потім продати населен& ню Україну свою “тріумфальну перемогу” – здатність домови& тись про мир і дати відсіч “бізне& су на крові” попередньої влади. Саме це вони добряче вміють – “продавати” брехню і фальсифі& кат вже ретельно випробовувани& ми методами шоу&політиканства в умовах фактичної монополії у володінні засобами масової ін& формації та організації масштаб& них мережевих DDOS&атак на суспільну свідомість – силами армії численних ботів, дивізій “експертів”, полків “аналітиків” та тьми балакучих голів на екра& нах телевізорів та моніторах. Ме& та таких атак – заклинити мозок людини, щоб він зависнув і почав коїти дурниці, що дбайливо за& програмували автори атак. Але домовитись із Москвою у них не вийшло, бо Кремль ви& брав для себе іншу опцію – повне знищення державності України, “денацифікацію” українства, си& лове припинення існування ук& раїнства як нації. Ті переговори, що вела Москва з чинними укра& їнськими можновладцями, були потрібні їй лише для полегшення своєї націонал&імперської мети – “остаточного розв’язання україн& ського питання”, саме так, як це написано на бігбордах окупова& них українських міст – “Россія здєсь навсєгда”. Сотні тисяч слабко озброє& них, але неймовірно сильних ду& хом українських патріотів, за до& помогою абсолютної більшості українського народу, зірвали пла& ни Москви – вчинення розгром& ного бліцкригу в Україні за три дні ... два тижні ... два місяці. Водночас Зе&влада в перші дні, тижні й навіть місяці мас& штабного наступу орди, коли ук& раїнські патріоти бились із воро& гом, билась у судомах в останній надії таємно домовитись з крем& лем про капітуляцію&“перемогу” на будь&яких умовах, серед яких була одна&єдина найнеобхідніша – збереження власної влади на будь&яких васальних підставах. Вони не вірили в силу та волю на& роду. Але ці пропозиції Москву вже давно не цікавили. Шанс залишитись при владі прийшов для можновладців не& сподівано й негадано – завдяки українському народові, який вчинив нечуваний опір і зупинив ординські полчища. Цей шанс був підкріплений несподіваною для українських можновладців допомогою героїчному україн& ському народові з боку Заходу. Несподіваною для Зе&влади тому, що для них ментально чужі кате& горії, якими мислить Захід, а та& кож цінності, якими живе захід& ний світ. Це їм чуже, бо вони ж “не лохи”. Але отримавши свій шанс у карколомному кульбіті подій, влада із запалом ухопилась за нього тоді, коли нарешті вто& ропала, що до чого і що для них це чарівний шанс. Що&що, а мімікрувати ці ак& тори за покликанням вміють, принаймні їм здається, що вмі& ють. Тому вони радо взялись за улюблену справу – вміння з усьо& го зробити велике шоу собі на ко& ристь. Але що далі тривало це блюз& нірське владне шоу на війні, то більше війна заходила у глухий кут. Що й констатував Головний полководець України Валерій За& лужний, коли це вже стало ціл& ком очевидним і загрозливим фактом для України, про який змовчати було неможливо поряд& ній людині. Війна – це не шоу, саме це сказав Полководець, вій& ськовий професіонал вищого ґа& тунку, що має честь і совість укра& їнського офіцера. Ні, він не месія, не божество, він має свої хиби і здобутки, як і всі люди. Ні, він не політик, він професіонал військової справи. А тому все, що заважає виконувати свою роботу – йти до Перемоги, – він відкидає і заперечує. Саме тому не змовчав, що шоу&політи& канство можновладців стало оче& видною і великою загрозою на шляху поступу Збройних Сил Ук& раїни до Перемоги. Ціною цього шоу&політиканства для України стали жахливі перші дні, тижні, місяці війни, втрати територій і великі жертви. Ціною цих шоу став і провал минулорічного на& ступу та втрата ініціативи в ході війни – той глухий кут, про заг& розу якого чесно і вбивчо для своєї кар’єри повідомив світ і ук& раїнське суспільство Валерій За& лужний. Завдяки своїм діям і фаховим та людським чеснотам, а також існуванню запиту від українсько& го суспільства на Людину в цей смертельно небезпечний воєн& ний час, Залужний набув неабия& кої популярності: рейтинги сим& патій до нього перевищили 95%. Все це – популярність Залуж& ного серед військових і цивіль& них, необхідність призначити ви& нуватих за провал літнього насту& пу, за втрату ініціативи в ході вій& ни та її входження до затяжної позиційної фази – стало причи& ною обвального переЗЕванта& ження, яке вчинила Зе&влада ми& нулого тижня. Звісно, “винуваті всі” – За& лужний, а разом із ним всі, кого вилучили в цьому процесі “пере& завантаження”, а також гнилий, недорікуватий, підступний, жа& дібний та хитрий Захід зі своїми ліберальними, демократичними, лівацькими прибамбасами. У моїх устах це іронія, а у влади та її посі& пак – це їхня реальна пропаганда та їхній реальний світогляд не&ло& хів. Одним словом, все як завжди у Зе&влади – винуваті всі, лише вождь і його свита сяють святою правдою і непогрішністю (знову моя іронія, їхня пропаганда). Це “перезавантаження” усьо& го головного військового коман& дування є способом поставити наше Військо у повну залежність від чинної політичної влади. Це ще один значний і небезпечний крок до тотальної монополізації всього сущого в державі. Це свід& чення того, що відтепер втручан& ня у планування і рішення всіх фахових військових завдань пе& реходить у “дбайливі” руки Зе і його команди з його “5&6 ефек& тивними менеджерами”, імена яких всім відомі настільки добре, що мені гидко їх оприлюднюва& ти. Тобто тепер політики – неві& гласи у військових справах – бу& дуть приймати рішення щодо хо& ду військових дій. Ця “революція” у військовій царині смердить згадками про сталінські чистки – винищення професійних, але неугодних вій& ськових, заради призначення “прєданних дєлу партії і праві& тєльству і лічно товаріщу Сталі& ну”. Усі тямущі офіцери, хто на& магався бути чесними і вказував на негаразди в ході підготовки, а потім ведення бойових дій, були страчені, або репресовані. Така чистка і “субординація” – втру& чання політики у справи військо& вих професіоналів – призвели (окрім інших чинників) до жах& ливих розгромів красної армії у перші роки німецько&радянської війни, втрат десятків мільйонів життів, спричинила втрати коло& сальних територій, призвела до полону багатьох мільйонів вій& ськових, спалених тисяч міст та десятків тисяч сіл. Ще більше це нагадує шлях, яким пройшла путінська Моско& вія задля монополізації своєї вла& ди, щодуху мімікруючи дорогою “суверенну” демократію, аж по& ки поступово пройшла весь свій путінський “стовбовий путь” – до фактичної диктатури з вождем на чолі, з наявною фальшивою опозицією, роль якої і надалі імі& тувати свободу слова і думок, що більше сприяє подальшому зміц& ненню диктатури. Такий “експеримент” з “пе& резавантаженням” всього вищого військового командування посе& ред війни, навіть якби він був зроблений зі справді добрих на& мірів, – це безумство і повна без& відповідальність, бо це неодмін& но призведе до дезорганізації у військах на певний час, потріб& ний для входу в нові обов’язки множини військових посадовців, налагодження взаємодії, коорди& нації тощо. Я не кажу про компе& тентність і фаховість нових поса& довців – це окрема “пісня”, і ска& жу прямо – дуже погана пісня. Важливим і навіть визначаль& ним у подібних “перезаванта& женнях” є інформаційне поле, і це добре усвідомлює чинна укра& їнська влада, яка прагне увікові& чити свою владу, тобто зробити її неподільною, монопольною і нескінченою. Тому минулого тижня був негайно скликаний “інформаційний пул” за участі провідних майстрів “золотого пе& ра і рота” – утаємничена нарада в ОП задля організації підтримки того перезавантаження. Хто&хто, а саме ця влада добре знає ціну і силу захоплення інформаційного поля, бо саме завдяки цьому вона й стала владою, саме звідтіля і прийшла у владні кабінети – з те& лешоу, шпальт потрібних видань, моніторів потрібних розкручених “лідерів суспільних думок”. Такий зліт журналістів під крилом ОП – це не нова практи& ка в політичному житті України. Це вже давно знайомі огидні “пеньки януковича”, як влучно означив цю зустріч Віктор Тю& тюн. Варто нагадати теперішнім можновладцям, куди ті пеньки привели януковича і яких драма& тичних зусиль це коштувало ук& раїнському суспільству. Але вони не чують, бо вони глухі як тетере& ви, що кохаються зі своєю єди& ною на все життя любов’ю – вла& дою. Тим часом досвідчені мис& ливці із Залісся пильнують, щоб скористатися нагодою, аби пола& сувати цими шашликами. Для проведення такої оборуд& ки (називаю речі своїми іменами) був вибраний час, слушний для влади. Падіння рейтингів Зелен& ського і його політичних оприч& ників увійшло в піке, а народні симпатії Залужного виросли до небес. Це “неподобство” треба було негайно виправляти, бо вла& да – понад усе! Провину за всі не& гаразди – Залужному та його Ге& неральному Штабові, перемогу – владі та слухняним генералам, служакам. Одним – звільнення з посади, другим – злет. Глухий за& куток тим, хто прагнув вивести війну з глухого кута, натомість пошана і шлях до найвищих по& сад тим, хто готовий служити не народові, а прислужувати владі. Для підтримки такої екзекуції для свободолюбних, фахових і чесних вищих офіцерів влада спустила всіх своїх сторожових псів – без& соромних політиків, безголових політтехнологів, сервільних жур& налістів, любителів погрітись бі& ля сонця влади – формувальни& ків суспільних думок та цілу ар& мію ботів&заробітчан. Крім того, стала в нагоді для реалізації цих планів складна си& туація в США, де почалась ней& мовірно драматична передвибор& ча боротьба, якої в цій державі не було мінімум півтора століття, з часів тамтешньої громадянської війни. Тому Байдену і його адмі& ністрації стало незрівнянно важ& че сконцентрувати увагу на допо& мозі Україні, тим більше в умовах повної обструкції такої допомоги з боку ультраправого крила Рес& публіканської партії на чолі з Трампом, яке фактично захопило більшість у цій партії, тому допо& мога Україні вже майже півроку заблокована республіканцями під фальшивими приводами. А з 7 жовтня минулого року частину уваги і ресурсів допомоги США були змушені переорієнтувати на палестинсько&ізраїльську війну. Ба більше, наприкінці мину& лого року тяжко захворів міністр оборони Остін, який потужно і злагоджено комунікував із За& лужним, а ще раніше, у зв’язку з закінченням терміну, з посади го& лови Об’єднаного комітету на& чальників штабів – військового радника президента США (най& вища посада США) пішов ще один, мабуть, найближчий до За& лужного комунікатор і, можна сказати, його соратник – Міллі. Тож підтримка Залужного з боку визначального партнера України ослабла саме в цю лиху годину, чим і скористалися наші “переза& вантажники”. Тепер щодо персоналій цього ґвалтівного перетасування вищих військових посад. Сирський. Він, безумовно, висококваліфікований військо& вий фахівець, який послідовно пройшов усі ланки кар’єри офі& цера – від взводного до Головно& командувача. Уся його військова служба проходила в Україні. Хоча він народився і певний час жив у Московії, в 1970&х роках його батька&військового перевели на службу в Харків, і сім’я переїхала в це місто, де Олександр Сир& ський закінчував школу, називає себе харківцем (харьковчаніном). Закінчив у 1986 році найелітні& ший військовий заклад в СРСР – Московське вище загальновій& ськове командне училище, а в 1996 році – Академію ЗСУ. Його називають “математиком війни”, оскільки він прагне планувати військові операції до деталей, найретельнішим чином, кажуть, що він буквально одержимий плануванням своїх дій до дріб& ниць, можна сказати, перфекціо& ніст. Має репутацію зануреного в себе чоловіка, відлюдькуватого, який тримає дистанцію навіть з найближчими співслужбовцями. Аскетичний у побуті. Не курить, практично не п’є спиртного, прагне здорового харчування. У його кабінеті панує ідеальний по& рядок. Тобто маємо портрет іде& ального, досвідченого службов& ця, навіть служаки. Він чудовий виконавець, планувальник і орга& нізатор доручених йому завдань. У парі із Залужним це ідеальний союз. Педант, справжній служака Сирський – це його сильні якос& ті, натомість творча діяльність, інтуїтивна чуйка, дриблінг у діях, ситуації, коли з’являються обста& вини, не передбачені в заздале& гідь спланованому, – це не його парафія, натомість ці риси знач& ною мірою притаманні Залужно& му. Тому вони доповнювали одне одного, були, так би мовити, єди& ним дуетом. Але успішним такий ансамбль може бути лише за від& сутності втручання та тиску зі сторони політичного керівни& цтва, тим більше втручання полі& тиканів&шоуменів, а не політи& ків. Якщо сказати більше, то За& лужний – це певним чином укра& їнський архетип вояка, а Сир& ський – вихованець російської воєнної школи. До речі, така су& купність двох різних архетипів у командуванні під час війни з Московією має сенс і переваги – обізнаність з доктринальними принципами дій ворога, відчуття їх на рівні ментальної прошивки у Сирського, разом із керуючим імпульсом українського військо& Аналізувати подію, що трапилась в Україні минулого тижня, – вилучення Валерія Залужного з посади Головнокомандувача, – легко, бо все прозоро, але водночас і огидно.
Разом — до Перемоги! · “Сил і витримки, а ще – більше дбати про солдата в окопі й збереження його життя”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

вого креативу та вільного мис& лення у Залужного. Це сплав, який за сприятливих навколиш& ніх обставин дає необхідну міць і перевагу в боротьбі з ворогом. Але, повторюсь, все це добре працювало доти, поки сюди не втручались політикани. За прикладами не треба ходи& ти. У Сирського пристойний шлях у цій війні. Він командував операцією в Дебальцевому, там продумати плани, які врахували несподівані удари ворога, док& тринеру Сирському не вдалось, але відхід своїх військ із пастки він зробив правильно, макси& мально уникнувши втрат. В обо& роні Києва Сирський, згідно з його планами, зробив певні пра& вильні налаштування перед по& чатком повномасштабної війни, але не достатні, оскільки не пе& редбачив наступу ворога на Київ і вважав, що основні наступальні дії розгорнуться на теренах До& нецької та Луганської областей. Чому він так думав? Бо служака, який чітко виконує директиви Верховного Головнокомандувача. Сирський обмежений у вико& нанні своїх локальних завдань рамками стратегічних завдань начальства, насамперед вищого. Це прошивка російського ієрар& хічного мислення. Така ж про& шивка, яка властива Зе та його команді, бо по суті вони є плода& ми совєцького минулого. Саме тому вони не очікували “подво& ху” від Москви, бо “свої ж” для них ментально, можна ж про все по&хорошому домовитись. Далі тут були правильні і вмілі дії під командуванням Сирського, особ& ливо ефективним рішенням був підрив загати, щоб спричинити розлив річки Ірпінь, що перетво& рило битву під Києвом для воро& Рішення Верховного Голов& нокомандувача без пояснення причин звільнити генерала За& лужного, який по суті врятував Україну, стало головною темою для обговорення в медіа і соці& альних мережах. Ось лише деякі коментарі західних видань. Sky News зазначає, що “звіль/ нення високопоставленого україн/ ського генерала – це надзвичайно ризикована авантюра Володимира Зеленського в той час, коли є знач/ ні ризики, що Росія покращить си/ туацію на фронті”. Американський телеканал CNN називає звільнення Валерія Залужного “найбільшим військо& вим струсом з моменту початку повномасштабного вторгнення росії”. “Звільнення Залужного – це політична авантюра для Зелен# ського. Незважаючи на провал контрнаступу України, колишній воєначальник залишається одним із найпопулярніших лідерів у країні. Опитування Київського інститу# ту соціології показало, що генерала підтримали 88% українців. Рей# тинг Зеленського, хоч і високий, але помітно нижчий – 62%. Аналі# тики вже давно розмірковують про те, чи зможе Залужний стати політичним суперником Зеленсько# го на майбутніх виборах, хоча ге# нерал поки не виявив політичних амбіцій”, – пишуть журналісти. Призначення Олександра Сирського, вважає CNN, “ви& кликало суперечки серед україн& ських сил”. “Не можна звільняти головнокомандувача у розпал війни. Нічого хорошого із цього не вийде. Це грає на руку росіянам”, – ска& зав один із командирів CNN. Про те, що заміна у найвищо& му військовому керівництві Ук& жих сил у пастку, де з одного боку контратакували українські вій& ська, а з іншого – болота, що ут& ворились у річищі Ірпеня, уне& можливили будь&який маневр окупаційних військ. Вихід зали& шився один – втеча через Чорно& биль назад, звідкіля прийшли, ті& єю ж дорогою, якою вони блис& кавично пройшли до Києва, зав& дяки завбачливому “Великому будівництву”. Тобто локальні завдання, де все можна макси& мально врахувати доктринеру – військовому “математику”, пер& фекціоністу Сирському, він вирі& шує блискуче і з високою май& стерністю. Битву, а не війну. Так& тика і оперативна стратегія – це по зубах для Сирського, загаль& новійськова стратегія ведення війни – це не його компетенція. У кожного є свій рівень талантів і відповідно компетенцій. Третій фрагмент військової біографії Сирського – вже леген& дарна успішна Харківська опера& ція. Тут розуміння російської доктрини Сирському стало у ве& ликій нагоді, завдяки цьому він зумів ідеально спланувати насту& пальні дії, які на початку їх здій& снення призвели до несподівано& го і нечуваного розгрому ворожих сил. Українські війська неочіку& вано для командувача цією опе& рацією Сирського швидко просу& нулись ушир і вглиб ворожих по& зицій. Плани Сирського цього не передбачали, деталі подальших дій не були заздалегідь продума& ні, і він... зупинився. Хоча від& кривались чудові можливості для подальшого глибокого просуван& ня на території Донецької облас& ті, і особливо – Луганської, де цілком можливим був прохід че& рез Сватове аж до Старобільська, як мінімум. Чому зупинився? Бо доктринер, бо не має творчої жилки, інтуїції, здорового аван& тюризму, сміливого, вільного мислення в нових умовах, які не були передбачені в його планах, детально і ретельно, погодинно і ледве не похвилинно розписаних кроків, прорахованих перед по& чатком наступальних дій. Пере& ляк від власного успіху, мабуть, був і в політичному керівництві, яке, напевно, питало Сирського, чи не продовжити далі наступ. Але те, що не обраховано ним, він переступити не здатний, і брати на себе ризик подальшого наступу не став. Нагода звільнити величезні території була втраче& на. Тепер там стирчать збудовані ворогом потужні фортифікаційні споруди, які зараз розбивати ду& же важко і витратно. Наступний епізод за участі командувача Сирського – Бах& мут. Попри поширену суспільну думку про помилковість тривалої оборони Бахмута, я вважаю, що Бахмутська битва була необхід& ною і значною мірою успішною операцією, яка фактично знищи& ла найдосвідченішу і найпотуж& нішу бойову одиницю москови& тів – ПВК “Вагнер”. Ця одиниця тут була поділена на нуль, і саме після Бахмута припинила своє іс& нування. Для Кремля – мавр зро& бив свою справу, мавр мусить геть іти. Чи заважала ця битва нашому спланованому наступу на Запо& ріжжі, як багато хто це ствер& джує? Ні! Навпаки, допомагала, бо до Бахмута були прикуті вели& кі військові сили, серед яких і злоякісний “Вагнер”. І не тільки прикуті, а в колосальній чисель& ності знищені – і живої сили, і техніки, всього, що могло б бути задіяно або тут, після прориву у Бахмуті, з виходом на Часів Яр, Слов’янськ та Костянтинівку з реальними загрозами в напрямку Ізюма чи, наприклад, Дніпра; або були б залучені в наступі на Куп’янськ; чи були б націлені на Запоріжжя або Кривий Ріг. Та зважте, що втрати в цій битві бу& ли 1:5 або й 1:7 на нашу користь. Інша справа, що ця битва втрати& ла ефективний сенс тоді, коли ворог перейшов залізницю, тобто окупував основну частину міста, а ще більше тоді, коли ворог зумів піднятися вгору по схилах і захо& пити територію колишньої вій& ськової частини і бази, що слугу& вали неабияким, потужним фор& тифікаційним рубежем. Ось піс& ля цього мав бути здійснений ор& ганізований відхід з міста. А ще раніше необхідно було вже готу& вати оборонні споруди за межами міста, щоб уникнути глибшого прориву ворожих сил. Але полі& тичні амбіції шоу&політиків зава& дили цим правильним крокам. Путіну ця перемога була потрібна вкрай, щоб збити депресивні нас& трої після ганебного відходу від Києва, Чернігова, Харківського погрому та втечі з правого берега Дніпра на Херсонщині. Політич& ному керівництву в Києві – битва до останнього клаптика території Бахмута стала предметом черго& вого шоу, блюзнірського хайпу. І це ще не все, бо пізніше було прийнято рішення звільнити Бахмут для яскравого політично& го ефекту, і що найбільш згубно, це робилось тоді, коли почався (невдалий) наступ на Запоріжжі. Сили, задіяні на бахмутські хай& пи політиків, були в результаті не задіяні там, де вони були вкрай потрібні, – на Запоріжжі, під Куп’янськом чи в Авдіївці, а мо& же, і в Мар’їнці. Саме тому, зок& рема, і певною мірою, не було ус& піхів на всіх названих ділянках фронтів. Але у чинної влади є “золоте” правило – шукати вин& них так, щоб не вийти на себе; найбільший ефект у цьому дає не пошук винних, а призначення винними, і саме так вони й чи& нять, це їхня фішка і головний тренд всієї політичної діяльності. Наостанок зауважу, що я тут свідомо не став аналізувати спис& ки вигнаних та призначених, аби не розпорошувати увагу читачів. А там такі імена, що хоч святих винось. Чого тільки вартує при& значення командувачем ТрО лю& дини (чи нелюда), який керував Внутрішніми військами під час розгону Майдану?! Так, такі “зашкварені” особи будуть вико& нувати будь&що, будь&який наказ політичного керівництва. Під час аналізу тих списків складається стійке враження, що головним завданням цього переЗЕванта& ження є не війна із зовнішнім во& рогом, а охорона чинної влади і страх перед власним народом, а також встановлення монополь& ного положення у всіх верствах державного і суспільного життя. Це ще не узурпація під благовид& ним приводом війни, але шлях прямує саме туди. Що б там не було, я перекона& ний: ми, український народ, ви& боремо Перемогу в битві з ордою! Для цього мусимо згуртуватися навколо нашої головної екзис& тенційної мети – існування Укра& їни. Ми маємо вільно об’єдна& тись не навколо вождів чи яки& хось “провідників”, а навколо се& бе – у нашій сім’ї новій, вольній. За це нас у щасливому майбут& ньому) вдячно пом’януть наші нащадки – всі прийдешні поко& ління українців. Слава Україні! ли потрібно продовжувати ефек& тивну співпрацю з іноземними партнерами. Коли для єдності суспільства потрібні авторитети, яким воно довіряє”. Ексміністр оборони Анатолій Гриценко: “Ми всі бачили, як готувалася і відбувалася затяжна відставка генерала Залужного – це було гидко і ганебно, з брудом і при& ниженням, нічого спільного зі зміною стратегії чи тактики війни – політиканство, рейтинги і рев& нощі. Хочу подякувати генералу Залужному за його відданість Ук& раїні у вкрай тяжкий час, за його зусилля у відбитті агресії, за його неабияку витримку і спромож& ність зціпивши зуби працювати навіть тоді, коли його понад пів& тора роки ігнорували і принижу& вали в присутності підлеглих, ко& ли через його голову й без його відома, порушуючи принцип єдиноначалля і вертикаль вій& ськового управління, віддавали накази його підлеглим… Хочу по& бажати успіху, сил і витримки но& вопризначеному генералу Сир& ському, як би хто до нього не ста& вився. Йому не позаздриш. Гро& шей нема, техніки нема, боєпри& пасів нема, бажаючих воювати нема – і при тому від нього чека& ють нової стратегії і нових вели& ких перемог. І примхи, ревнощі, накази через голову його напевно теж діставатимуть. За таких умов, будь&кому на такому відповідаль& ному посту працювати вкрай важко. Тому – сил і витримки, а ще – більше дбати про солдата в окопі й збереження його життя”. За матеріалами закордонних і українських медіа та соціальних мереж
Разом — до Перемоги! · “Сил і витримки, а ще – більше дбати про солдата в окопі й збереження його життя”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Потворна боротьба з генералом...”, або Що пишуть про невмотивовану відставку Головкома

раїни відбулася в найскладніший з початку війни час, відзначає ви& дання The Wall Street Journal. Усунення Залужного, надзви& чайно популярного як серед ци& вільних, так і військових, відбу& лося тоді, коли країна стикнулася із зростаючими викликами на по& лі бою – нестачею людей та боє& припасів, а схвалення додаткової допомоги в США заблоковано в Конгресі, нагадує видання. Цей крок, пише WSJ, несе значні ризики для українського президента, адже, за опитування& ми, Залужному довіряють най& більше українців, і він міг би скласти успішну конкуренцію Зеленському, хоча генерал ніколи публічно не озвучував якісь полі& тичні амбіції. Bloomberg вийшов зі статтею під назвою “Потворна боротьба Зеленського з генералом призве/ ла до розколу в Україні”. Авторка пише, що публічна суперечка Зе/ ленського з головкомом Валерієм Залужним припала на найгірший момент. На полі бою проти росій/ ських агресорів Україна програє в озброєнні, тоді як США, її “фі/ нансовий рятувальний круг”, не надають допомоги. “Залужного звільнили після то# го, як повідомлення про їхні часті суперечки дали зрозуміти, що пре# зидент утратив довіру до свого го# ловнокомандувача. Розрив стосун# ків між двома найвидатнішими ді# ячами України є найбільшим внут# рішнім потрясінням після втор# гнення. Тим часом президент росії посміхається, насолоджуючись безкоштовним ефірним часом із колишнім ведучим Fox News Таке# ром Карлсоном”, – пишуть у ви# данні. Медіа The Guardian теж від& гукнулося на звільнення В. За& лужного з посади. Тут текст вий& шов із заголовком “Незрозуміло, як усунення Залужного з посади воєначальника покращить стано& вище України”. Автори пишуть, що рішення президента Володимира Зелен& ського змінити свого найвищого військового командувача може розв’язати політичну проблему, але незрозуміло, як воно може покращити слабшу позицію Ук& раїни на полі бою. Зокрема, від& мовившись піти у відставку на прохання президента минулого тижня, Залужний створив непід& йомну ситуацію на верхівці. Через вісім днів Залужний визнав реальність, адже Зелен& ський дав зрозуміти, що хоче змі& ни керівництва після невдалого літнього контрнаступу. Однак йо& го вибір генерал&полковника Олександра Сирського, команду& вача Сухопутними військами, не сприймається як радикальний відхід. А ось реакція українців. Київський міський голова Ві& талій Кличко: “Дякую Генералу і Людині з великої букви Валерію Залужно& му за службу Україні, за захист нашої держави. Багато в чому завдяки вам українці по&справ& жньому повірили в наші Збройні сили, які сьогодні користуються найбільшою довірою суспільства. Як бойовий генерал у війну ви пройшли багато критичних мо& ментів, ухвалювали багато склад& них рішень. Переконаний, і це випробування гідно подолаєте… Сподіваюся, влада аргументує суспільству такі зміни. Коли три& вають важкі бої на передовій, ко&
Позиція · “В цій безальтернативності існує тільки один оптимальний вибір – мати достойнішу владу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

“Передні ряди” мусять бути такими…

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України А війни як насильницькі дії із застосуванням зброї та викорис& танням війська зазвичай спрямо& вувалися на нищення людей, за& хоплення чужих територій, при& родних і культурних ресурсів. Правителі, вожді, диктатори й політики воліли панувати над ін& шими, гнобити інших, мати пов& ну владу над іншими. Ще відтоді, як датується най& давніше віднайдене поховання (воєнного конфлікту) Джебель& Сахаба (Гора Товаришів) у долині Нілу, якому близько 12 тис. років, у характері, мотивації, сенсах во& єн особливо нічого й не змінило& ся. Жорстокість, людинонена& висництво, знаряддя вбивств ста& ли ще “досконалішими”, відчут& нішими й цинічнішими, про що свідчать війни ХХІ століття, особливо з огляду на нинішню геноцидну війну, розв’язану про& ти України кровожерним моско& витом. У цьому злотворному дійстві вселенського молоха війни зав& жди був присутній такий суспіль& ний витвір, як “влада”, різна за формою, суттю й мастю. Явище жадане, непередбачу& ване, непізнане, магічне, затре& буване, величне і сильне та вод& ночас страшне, що можна оха& рактеризувати як сталу одиницю не тільки для людського племені, а й для всього живого в просторі вічного буття. Надзвичайно широка гама розуміння, відчуття, сприйняття цього феномену, що проявляєть& ся в найпотаємніших закутках буття живої матерії. Бути владою, мати владу, чинити владу, прагну& ти володіти та зловживати нею, творячи зло і добро, діючи не& справедливо і праведно. Владні функції проявляються безперерв& но – в сім’ї, школі, роботі, полі& тиці, церкві, у широкому спектрі людської життєдіяльності. Сьогодні вся 8&мільярдна сві& това спільнота щомиті, щоденно стикається з цим владним проя& вом. Але не лише вона. Відомий європейський філософ і психолог ХХ століття Е. Фромм описує експеримент іспанського вчено& го, члена Нью&Йоркської акаде& мії наук Родрігеса Дельгадо з мав& пами для вивчення внутрішньо& видових взаємовідносин, що на& гадували ієрархічне суспільство, коли вожак підпорядковує собі інших, захоплює території, пер& шим приймає їжу, зобов’язуючи решту бути покірними, боязки& ми, плазуючими. Результати цих досліджень несуть важливий і повчальний для людських спільнот приклад. Якщо головний примат, наділе& ний природною владою, рано чи пізно втрачав своє домінуюче становище через втрату відповід& них якостей і характеристик, з допомогою яких вибудовувалися його владні повноваження і здат& ності (компетентності), і аксіо& матично переставав владарюва& ти, то з людьми відбувається інакше. Звична природовідповідна ситуація для тваринного середо& вища далеко не є такою для люд& ського. Причинність розбіжності по& лягає передусім у тому, що вищі суспільні організми часто про& довжують здійснювати владу на& віть тоді, коли їхні якісні компе& тентності давно втратили силу, унеможливили добротне вико& нання своїх соціальних, політич& них функцій як зверхника, очіль& ника, володаря. Їх уже давно не терплять, не хочуть, ненавидять, а вони, ледве животіючи, ще від& чайдушніше чіпляються за владу. Адже людина як більш свідо& мий, інтелектуальніший за при& матів суб’єкт володіє здатністю не тільки продукувати “ефектив& ні” моделі, механізми функціо& нування влади, але й бути особ& ливо “винахідливою”, часто під& ступною, жорстокою і брехли& вою, щоби неправедним шляхом заволодівати владою, корисливо її використовувати, утримувати її тривалий час навіть після того, коли вже за жодними параметра& ми “компетентностей”, суспіль& них волевиявлень та інших чес& нот не може керувати іншими. Хоча в такому стані володіти владним скіпетром – це завжди згубно й шкідливо для суспільно& го загалу. Однак для людини, на відміну від мавпи чи іншого звіра, прита& манно бути більш жадібною, не& наситною, хитрою, властолюб& ною, ненависною… Оскільки, чіпляючись за вла& ду всіма гріховними способами, вона, на відміну від тваринних ін& дивідуумів, вожаків, володіє ці& лим набором рукотворних засо& бів та інструментів, щоби зберіга& ти статус “правителя”. Як прави& ло, такий “людський” типаж не позбавляє себе добровільно цієї ролі, а погрозами, примусами, наказами, підкупами, використо& вуючи “аргумент сили”, змушує коритися та служити. Отож для пролонгації цього суспільного абсурду такими вла& доможцями вибудовується форма правління та життєустрою в най& більш гротескних тиранічних і авторитарних формах. Для влад& ців можуть бути придатними будь&які уклади та політичні ре& жими, аби лише зберегти статус “зверхника”. Бо в ширшому розумінні вла& дою є все те, що слугує здатності впливати на події, явища, проце& си, індивідуальне та загальне життя, формуючи такі сутнісні взаємини між людьми, народами, державами та з навколишнім сві& том, які влаштовують тих, хто в силу обставин перебуває на най& вищому ієрархічному щаблі. Справді, в суспільному сере& довищі неможливо уникнути та& кої закономірності як влада. Вона “переслідує” кожного скрізь і всюди, владою оперезане все життя. Очевидно, що за таких об’єктивних реалій завжди в цій безальтернативності існує тільки один оптимальний вибір – мати кращу, достойнішу владу. Добре, коли при цьому існує право вибо& ру. Проте так трапляється далеко не завжди. Адже з найдавніших часів, коли ще Аристотель у своїй “Політиці” визначав три “пра& вильні” види державного ладу (аристократичний, олігархічний, демократичний), – вже тоді владу часто не обирали, а успадковува& ли, “призначали”. Як тоді, так і тепер у суспіль& ній практиці часто&густо доміну& вали(&ють) “вибори без вибору”. Тому видатний філософ уже в ті часи вбачав благо або негаразди не лише в залежності від форм державного правління, але, на& самперед, від компетентностей, якості інтелектуальних, мораль& них, громадянських здатностей правителя (влади). Він стверджував, що найкра& щим суспільним устроєм є “той, в якому управління зосереджено в руках найкращих… Таких видат& них мужів неприпустимо ні вбива& ти, ні виганяти, ні піддавати ост& ракізму і навіть не вимагати хоча б часткової підлеглості і підкорен& ня. Бо вони є достойнішими за за& гал, а тому наділені відповідними якостями і їх слід визнавати…” Звичайно, багато відтоді змі& нилося, однак збереглося майже імперативне правило – влада все$ таки мусить належати найкра& щим. І саме в цій ніші концентру& валися впродовж багатьох століть і донині найгостріші суперечнос& ті та парадокси. На олімпах влади значно час& тіше, аніж цього воліють грома& ди, народи, нації, з’являються антиподи, коли людьми, держа& вами управляють не добротворці, а злотворці, не мудрі, а підлі. І то& ді історична доля “обдаровує” людство не Божою Любов’ю, Добром і Миром, а ворожістю, ненавистю, війною. Світ складних переплетінь людських якостей завжди ре& льєфніше трансформується тоді, коли утверджується несправед& лива влада над “чимось” чи “ки& мось” і відбувається знелюднен& ня. Про це в усі часи писали, зас& терігаючи, науковці, письменни& ки, філософи, зокрема ця тема була присутня в українській ба& роковій літературі XVII–XVIII ст. і в новітній літературі. Пізнаючи творчість І. Франка, Ольги Коби& лянської, Лесі Українки, М. Коцю& бинського, В. Стефаника, діячів “Розстріляного відродження”, чи& таючи романи&повісті У. Самчу& ка, В. Барки, Т. Осьмачки, Є. Гуца& ла, А. Дімарова та багатьох інших про голодомори, стає нестерпно боляче від того, що робить з лю& диною незаслужене “право” вла& дарювати та панувати над “ін& шим”, перетворюючи її на нелю& да. Колись цей велетенський сві& домий біль від побаченого й пе& режитого спонукав 27&річного Євгена Плужника сказати болючу правду: Бачив життя до останнього дна Сотнями ран! Сьогодні Українська Нація, травмована “тисячами порізів” воєнної агресії, як ніколи, потре& бує загоєння, а не роз’ятрення ран своїми ж. Тому так уважно, чутливо, оголеними нервами сприймає нині суспільство будь&які внут& рішні непримиренності один до од& ного через борню за владу, кар’єру, збагачення, критично оцінюючи діяння наших очільників крізь призму ціннісних вимірів україн& ського інтересу. Тому ук& раїнці такі небайдужі до всього того, що відбувається нав& коло “відставок” головнокоман& дувача та генералітету, а ще біль& ше – чи вдасться таки вичистити остаточно владні “авгієві конюш& ні” від зрадників, москвофілів та “перевдягнутих” українофобів? І нехай краще би ця бацила недовіри, роз’єднаності випотро& шувала злую силу ворогів&моско& витів, а владі годилося б відпові& дальніше вслухатися в глибоко народне Слово: “В єдності сила народу, / Боже, нам єдність по& дай”. Про високість цього Слова треба не тільки пам’ятати, але й відповідно чинити. На тому тижні головне пуйло недоімперії опаскудилося, ос& кільки забуло слова свого гімно& твору. Але нічого дивуватися, на такий маразм у народі кажуть – “вже нема на те ради”. Однак ми – Українці – муси& мо сповідувати ділами свій духов& ний Славень “Молитва за Украї& ну” (“Боже великий, єдиний, нам Україну храни”), якому нев& довзі виповниться 140 років! Славні предки передали нам цей коштовний скарб, ймення якому – Єдність Нації, щоби здолати безбожників і нечестивців. Тому в ці трагедійні для Нації й Держави дні розмова про владу не є справою вторинною. Хоча, насправді, вона (влада) – невин& на. Бо, як говорив Бернард Шоу, “не влада псує людей, а дурні, коли вони у владі, псують владу”. Історія засвідчує, що немає нічого більш трагічного, потвор& ного й деформованого в суспіль& них процесах, аніж матеріалізо& ване бажання (хіть) мати владу, особливо коли її відчайдушно прагнуть, а вона цього “спрагло& го” не хоче. Тоді настає, зазви& чай, період війн, насильств, бід, розрухи й тотальної брехні, тоді торжествує варваризація, обез& люднення світу. Однак проблема в тому, що уроками нехтують. Тому й бачимо, як діячі ни& нішнього покрою, наділені влад& но&деспотичними рисами, спові& дуючи гасло “влада будь#якою ці& ною”, намагаються всіляко фети& шизувати її як ідола, нібито спря& мованого до “гуманізму”, “пра& ведності”, “добра” і “миру”. Але достатньо навіть побіжно оціни& ти ситуацію, що склалася в США впродовж останніх місяців, щоби зрозуміти всю трагіку, яка може спіткати (а то й вже приносить свої чорні плоди) націю, світ, ко& ли “найвищою” цінністю політи& ків, особливо в країнах&лідерах, є хворобливе й відчайдушне праг& нення до влади. Заради цього ви& користовуються всі засоби, а мо& раль, совість, етика, право відхо& дять навіть не на другий план. Епоха сучасного – ще більш бо& гопротивного “макіавеллізму”, коли владолюбство, користо& любство, диктатура ставляться вище Закону, вважаючись “при& вабливими” рисами людської природи. Це ті розповсюджені (не)випадки, які нагадують нам домінування біблейських істин про фарисейство: “бо говорять вони, та не роблять того! Вони ж в’яжуть тяжкі тягарі, і кладуть їх на людські рамена”. Настає епоха, коли напівправда й відвер& та брехня видаються за істини, злочинець стає проповідником, а сатана — навчителем. Справді, все так, як в імпера& тивах упереджених “знавців” муз, коли “Чорному квадрату” Малевича обов’язково (для кож& ного!) приписується сприйняття білосніжного покривала. Отож, навіть при зовсім очевидній аб& сурдності, аморальності діянь та вчинків владної олігархії, сус& пільному загалу знову доводити& муть “великість” правителя та його оточення, захищаючи, обе& рігаючи, пролонговуючи їх по& дальше царювання. Хоча всі мали б давно переко& натися в тому, що конкретний владоможець не володіє тими компетенціями й чеснотами, які б давали йому право управляти народом, державою, розпоряджа& тися її ресурсами. Одначе маси часто концентрують свою увагу на значимості таких зовнішніх атрибутів, як посада, титул, зван& ня та інші символи влади. При цьому одні це роблять та мислять зі страху, інші – з бідності, багато хто в силу свого “свідомого” ра& бопоклоніння та корисливості. Тому тоталітарна, антигуманна й корумпована влада зберігає себе (навіть “консервує”) не просто завдяки жорстокому владолюб& ству та політичному егоцентриз& му, але й передусім, опираючись на упокорену (світоглядно, ду& ховно, соціально&культурно, по& літично) спільноту, яка “вихова& на” і облаштована своїми звер& хниками саме так, що продовжує терпіти і “благоволити”. Таку спільноту навіть важко назвати нацією чи народом, а тільки масою, яка, за філософіч& ним висловом сприймає реаль& ність ілюзорно – “коли король го& лий, то всі продовжують вірити, що на ньому розкішний одяг”. Інформаційне суспільство, відкритий доступ мільйонів (мі& льярдів) людей до знань не зро& били їх більш наближеними до правди про владу. Навпаки, від& булась (&вається) публічна інфор& маційна експансія сурогату в ма& сову свідомість. І тоді ці ж міль& йони, йдучи до виборчих діль& ниць, голосують знову й знову за тих, хто є “еталоном” некомпе& тентності, аморальності, антина& родності, а інколи й антидержав& ності, як це часто буває в Україні. Але рано чи пізно за все знову до& ведеться відповідати, платити. На жаль, народу. Продовження на стор. 10 Понад століття тому, в часи українських національно-визвольних змагань, побутувала суспільно-політична думка, що весь народ не може бути національно свідомим, але його передній ряд зобов’язаний бути саме таким. Погляди концентрувалися на визначних особистостях, інтелігенції, народних месниках, владі. Адже це середовище народжувало ідеї, творило знакові події, вибудовувало вершинні досягнення. Однак не менш помітним був і зворотний бік їхніх діянь, оскільки саме “завдяки” їм історія була сповнена трагедій і несправедливості, вони ставали “творцями” тиранії, деспотії, автократії, виплоджуючи війни.
Незабутні · “Учасники заходу підтримали ідею спільного написання Книги пам’яті – збірника наукових праць, присвяченого Ользі Будугай”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

журналах, публіцистика в газетах (Ольга Дмитрівна – засновниця, перша редактор& ка університетської газети “Педагогічні обрії”), художні твори (поезія і проза) в ок& ремих виданнях і альманахах, статті з усної історії у збірниках історичних праць (спів& працювала з німецько&українським науко& вим об’єднанням імені Юрія Бойка&Бло& хина, написала художньо&документальну повість “У тунелях таємничої Дори” – про батька Дмитра Савченка, який пройшов чотири нацистських концтабори в часи Другої світової війни, збирала й публікува& ла матеріали про Голодомори. А ще Ольга Шкіра відчула спорідненість поетичних душ, бо й сама пише вірші. Оксана Лазоренко, бібліотекарка філ& факу, спостерігала щодня турботу педаго& га, керівниці літстудії про студентів і роз& повіла про це. Старший науковий співробітник Націо& нального історико&етнографічного запо& відника “Переяслав” Наталія Павлик сха& рактеризувала не тільки творчість Ольги Будугай, а і її співтворчість з чоловіком Андрієм, мистецьку співдружність із Сер& гієм Литвиненком (вони видавали спільні книжки). Визначила риси індивідуальних стилів поетів творчого тріумвірату. Поет Олег Князенко поглянув у минуле: ство& рення літературної студії “Дитинець”, співпраця з Ольгою Будугай, вибір назви з “Княжих часів”, творчі зустрічі й діалоги, видання літстудійного збірника “Ворота в небо”. Просвітяни й рухівці музейниця Наталія Заїка і науковець&археолог Мико& ла Товкайло згадали теплим словом прос& вітянку, яка відгукувалася на всі починан& ня проводу, приходила на заходи переяс& лавської “Просвіти”, читала вірші, про& мовляла публіцистичне слово, збагачувала своєю творчою палкою присутністю куль& туру старовинного українського міста. Іс& торик і етнограф Людмила Набок з психо& логічною проникливістю окреслила ду& шевні драми і якості Ольги Дмитрівни. Учасники заходу підтримали ідею спільного написання Книги пам’яті – збірника наукових праць, присвяченого Ользі Будугай. Запрошуємо до участі всіх, хто знав цю талановиту просвітянку – сте& повичку з Гуляйполя. Електронна адреса для спілкування: [контакт приховано]
Незабутні · “Учасники заходу підтримали ідею спільного написання Книги пам’яті – збірника наукових праць, присвяченого Ользі Будугай”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Пошанували просвітянку

Ганна ТОКМАНЬ, доктор педагогічних наук, професор Університету Григорія Сковороди в Переяславі “Ольга Дмитрівна Будугай – таланови& тий педагог, багатогранний філолог, пись& менниця”. Круглий стіл під такою назвою відбувся 6 лютого на факультеті україн& ської та іноземної філології в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі. Допові& ді літературознавчого змісту поєднувалися зі спогадами про зустрічі, дружбу, співпра& цю з кандидаткою філологічних наук, до& центом Ольгою Будугай, котра протягом недовгого життя (58 років) працювала в кількох університетах України (у Бердян& ську, Переяславі, Києві, Білій Церкві) – родина змушена була переїздити, щоб як& найкраще надати допомогу хворому сино& ві. Організатор заходу, приуроченого до 60&річчя від дня народження колишньої колеги, – кафедра української і зарубіжної літератури та методики навчання; завіду& вачка – доцент Юлія Бродюк. Під час круглого столу виступило 16 учасників – науковці, письменники, му& зейники, громадські діячі, бібліотекарі. Я розповіла про понад 30&річне знайомство з Ольгою Дмитрівною, згадала її життя в Бердянську, куди вона, після школи в Гу& ляйполі та педінституту в Запоріжжі, при& їхала вчителювати. Полюбила приморське місто і не лише вчителювала (учителька французької і німецької мов, пізніше здо& була другу освіту – вчителя української мови і літератури), а й добірною україн& ською мовою вела програму для дітей на місцевому телебаченні, грала в театральній студії “Данко” (була неперевершеною Снігуронькою на міських новорічних свя& тах), активно працювала в Товаристві ук& раїнської мови ім. Т. Г. Шевченка, в Бер& дянському краєзнавчому музеї, де за дору& ченням ТУМ створила експозицію на честь письменника&краянина Трохима Зіньківського (1861–1891), викладала в Бердянському педінституті. Розповіла та& кож про роки дружби й співпраці – у Киє& ві, Переяславі, неперерваний зв’язок з па& ні Олею в Білій Церкві. Намагалася зма& лювати психологічний портрет Статуетки з надтвердого металу, як називала това& Ігор ОЛЕЩУК, борець за незалежність України 12 лютого 1924 року вона трагічно заги& нула від рук польської поліції у Львові. На стіні польської катівні 34&річна Ольга видряпала передсмертний “автог& раф”: За кров, за муки, за руїну Верпи нам, Боже, Україну! Вмираю замучена – помстіть! Нею гордилася українська еміграція, її іменем названо українські жіночі організа& ції, товариства, спілки, встановлено імен& ні премії. В рідному ж краї це ім’я замовчувалось, заборонялось навіть згадувати його. Про неї знали хіба що люди старшого поколін& ня. Народилася Ольга Левицька&Басараб у 1889 році в с. Підгороддя, поблизу Рогати& на, в сім’ї священика Михайла Левицько& го. Глибоке патріотичне і релігійне вихо& вання дітей сприяло їх духовному гарту, особливо це позначилося на характері Ольги. Найкращим учителем життєвої мудрості для маленької Олі був Т. Шевчен& ко. Ще малою вона декламувала його вір& ші. Навчатись Оля почала в німецькій на& родній школі. Після 4&річного навчання батько віддав її до Перемишлянського лі& цею, що мав назву “Інститут для україн& ських дівчат”. Це був престижний нав& чальний заклад, справжня “школа вільно& думних ідей”. Звідси виходили щирі патрі& отки і свідомі громадянки. Після закінчен& ня ліцею Ольга Левицька вступила на нав& чання до торговельної академії у Відні. У столиці Австро&Угорщини Ольга з голо& вою поринула в суспільно&громадську ро& боту. Вступила в “Союз українок”, “Чер& воний Хрест”, стала активною учасницею студентського товариства “Січ”, куди вхо& дили відомі політичні діячі&студенти Ві& ришку, захоплюючись її духовною міццю. Члени кафедри запропонували наукове прочитання літературознавчих та художніх творів колишньої переяславки і власні вра& ження від творів та зустрічей з їхньою ав& торкою. Юлія Бродюк, як колишня сту& дентка Ольги Дмитрівни, зворушено гово& рила про свою викладачку й навчительку в літературній студії “Дитинець”. Ганна По& тапенко філософськи осмислила сутність душі колежанки: Ольга Будугай як доброт& вориця. Надія Дига серцем занурилася в іс& торію самовідданого материнства своєї то& варишки, її добрий і водночас крицевий характер, самобутню творчість. Леоніда Козубенка, як історика літератури, заціка& вило наукове потрактування образів дорос& лих у пригодницько&шкільних повістях 1960–1980&х років, зроблене Ольгою Буду& гай у її кандидатській дисертації, написа& ній під керівництвом професора Сидора Кіраля. Наталія Черниш відзначила новатор& ський зміст досліджень Ольги Дмитрівни, проведених на межі літературознавства і педагогіки, відзначила їх актуальність, ад& же нині в базовій середній школі активно вивчаються пригодницькі повісті для ді& тей. Особливий інтерес викликала допо& відь Марії Пангелової: вона знайшла стат& тю колишнього літстудійця Сергія Литви& ненка, присвячену поезії Ольги Будугай для дітей. Нині Сергій – воїн ЗСУ, гордість нашого університету, захисник України. Доценти кафедри української лінгвіс& тики і методики навчання Тамара Товкайло і Людмила Довбня читали вірші Ольги Бу& дугай, захоплюючись красою авторського мовлення, пригадували товариські стосун& ки з красивою зовні і душею жінкою. Бібліотекарі теж не оминули увагою круглий стіл, позаяк Ольга Дмитрівна була їхньою надійною помічницею. Директор& ка бібліотеки УГСП Ольга Шкіра окресли& ла науковий доробок пані Ольги, котрий збережено в ресурсах університетської книгозбірні: монографія, статті з літерату& рознавства у збірниках наукових праць та
Незабутні · “Учасники заходу підтримали ідею спільного написання Книги пам’яті – збірника наукових праць, присвяченого Ользі Будугай”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Героїзм нескореності та самопожертви

У лютому 2024 р. минає 135 років від дня народження і 100 років від дня трагічної загибелі зв’язкової Євгена Коновальця Ольги Басараб- Левицької. денського університету Д. Донцов, О. Гри& цай, Н. Гірняк та ін. Після успішного завершення студій у Відні Ольга повертається до Львова і влаштовується бухгалтеркою в “Земельно& му банку”. Але монотонна робота не задо& вольняла рухливу натуру дівчини. Вона тягнеться до громадської діяльності. Разом із Оленою Степанів бере участь в організації дівочої дружини “Пласт”, залу& чаючи до цієї роботи студентів і молодих робітників. З початком Першої світової війни Ольга Басараб разом із Оленою Сте& панів організовує першу жіночу стрілецьку чоту з 33&х жінок і дівчат. На чолі чоти призначили Олену Степанів. Як член “Жіночого організаційного комітету”, що утворився, Ольга Басараб бере участь в організації санітарних курсів та активно включається у збір грошей для потреб новоствореного українського легі& ону УСС. У липні 1914 р. в її житті засвітив омрі& яний промінчик жіночого щастя. Вона ви& ходить заміж за випускника Львівської по& літехніки, колишнього голову студент& ського товариства “Основа” Дмитра Баса& раба, родом з Борщівщини. Та недовго мо& лоде подружжя тішилось своїм родинним щастям. Дмитра забирають до австрій& ського війська і посилають на італійський фронт. Невдовзі Ольга отримує звістку про загибель чоловіка і тяжко переживає втра& ту свого мужа і порадника. Однак поволі повертається до громадської справи. Після розпаду Австро&Угорщини уряд УНР направляє Ольгу Басараб в україн& ське посольство у Фінляндію, але в листо& паді, коли постає ЗУНР, Ольга повертаєть& ся у Відень. Тут їй доручають почесну, але неспокійну місію: вести пропаганду серед. демобілізованих українських вояків ко& лишньої австрійської армії з метою фор& мування з них боєздатних військових з’єд& нань для підсилення УГА, що вели в цей час кровопролитні бої в Галичині. Розгром українських армій, повалення уряду ЗУНР, а згодом і УНР, не зламали духу Ольги Ба& сараб. Вона стає на службу в український емігрантський уряд Є. Петрушевича, а зго& дом долучається до підпільної Української Військової Організації (УВО). Влітку 1923 року, отримавши завдання від керівника УВО Євгена Коновальця, з яким була добре знайома зі студентських років, Ольга Басараб їде в Галичину, щоб налагодити зв’язок керівництва УВО з крайовими організаціями. Нелегко було під невсипущим оком польської дефензи& ви, виконувати численні доручення про& воду УВО та матеріально забезпечувати се& бе. Спочатку заробляла на прожиття лек& ціями, згодом стала секретарем&скарбни& ком львівської філії “Союзу українок”. Ос& новною її працею була підпільна робота. Вона – зв’язкова УВО. Деякий все йшло добре. Розв’язка нас& тала 9 лютого 1924 року, коли до її кварти& ри навідалась поліція. При обшуку кімна& ти знайшли пакет документів та кілька листів, що розкривали характер і розміри діяльності УВО. Ольгу Басараб заарешту& вали і відвезли в тюрму у Львові на вул. Яховича, 3. Її помістили в камеру&одиноч& ку, повністю ізолювали від зовнішнього світу. Слідчі хотіли дізнатись, від кого Оль& га отримала знайдені в її квартирі доку& менти. Однак українська патріотка мовча& ла. Це бісило катів. Три дні і три ночі розносився коридо& рами тюрми глухий стогін ув’язненої під& пільниці. Били її в обличчя, в груди, нога& ми в живіт, ламали пальці рук, крутили ноги... Врешті серце жінки не витримало. У ніч на 13&те лютого 1924 року Ольга Ба& сараб відійшла у вічність. І тоді катюги, щоб замести сліди свого злочину, підвіси& ли бездиханне тіло Ольги до ґрат вікна, аби інсценізувати самогубство. Та дарма старались кати – через кілька днів світ до& відався про справжню причину смерті жінки&патріотки. На вимогу її брата при свідках відкрили могилу. За одну ніч поси& вів молодий професор учительської гімна& зії Северин Левицький. Українську патрі& отку поховали на Янівському цвинтарі у Львові. У 1920–1930&х роках щорічно в день загибелі Ольги Басараб українське жіноц& тво організовувало панахиди у церквах Га& личини, влаштовували громадські відвіди& ни поховання на Янівському цвинтарі. Львівська міська рада перейменувала одну з вулиць Галицького району на честь Ольги Басараб, а 12 лютого 1999 року учні середньої школи № 49 разом із “Союзом українок” відкрили в школі меморіальний музей незламної героїні. Ім’я її, поряд з іменами інших героїв України, звучить у “Молитві українського націоналіста”, надихаючи членів ОУН і вояків УПА на звершення найвищого чи& ну – служіння українському народові. Подвиг молодої героїні заряджає патріо& тизмом нашу молодь і піднімає свідомість воїнів, які захищають Україну від спокон& вічних ворогів московських імпер&шові& ністів.
Спадщина · 18 лютого виповнюється 168 років від дня народження Софії Русової, державної та громадської діячки, просвітянки. · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Народ, що не має великих жінок, бідний і невмитий, як родина без матері”

Галина ДАЦЮК, журналістка Понад 30 років тому я відкрила для себе силове поле жінки, чию притягальну енергію відчуваю досі. І щороку в ці лютневі дні – її народження й пам’яті – я знову і знову звертаюсь до унікального Софіїного життя. “Коли український народ житиме вільно й культурно, згадуватимуть нашу добу відродження і каменярської праці, то з жінок історія культури відзначить Русову, що доложила своєї праці, виводячи народ з культурного дитин® ства”, – сказав про неї побратим Микита Шаповал. Марія Ліндфорс, сестра Софії Русової (1844—1876) Роздуми, висновки і передбачення Софії Русової (18.02.1856 – 05.02.1940) сформульовані 150 років тому, – актуальні й сьогодні. Її спадщина – це концентрат виховної мудрості, виплеканий на блискучому освоєнні народної педагогіки і світового досвіду. Освітня концепція Русової – це виразний авторський стиль, головні імперативи якого полягають у повазі до особистості української дитини, її здібностей і вихованні на національному ґрунті. Проте Русова унікальна не лише як видатна педагогиня, а й сильна, цілеспрямована, пасіонарна особистість, котра не уявляла щастя дитини без вільної батьківщини. Ради волі вона “незламно несла тягар боротьби світлої України з темними силами царської і червоної росії”, – за словами сина Юрія. І жила за девізом своїх предків: “Обов’язок понад усе!”, підпорядковуючи цьому девізу власне горе, арешти, втрати рідних, розчарування. Вона могла стати прекрасною музиканткою чи письменницею, бо мала до того неабиякий хист. Але вирішила дати своєму народу освіту і організувала з сестрою перший дитячий садок (1871). Видаючи перший український педагогічний журнал “Світло” (1910–1914), була журналісткою і редакторкою. Як активна громадська діячка очолювала Українську Жіночу Раду і була до самої смерті почесною головою Всесвітнього Союзу Українок. Жінка з державницьким мисленням у часи відродження Української державності 1917 року самовіддано працювала в Центральній Раді, очолила відділ дошкільної освіти у Міністерстві освіти УНР, поринула у вир національного піднесення, організовувала курси для підготовки вихователів, готувала підручники, писала розпорядження, створила мережу освітніх установ. І це у війну, коли до Києва вже стягувалися до зубів озброєні війська Муравйова. Покинувши окуповану більшовиками Україну (1921), стала професоркою Педагогічного університету в Чехії. З-за кордону (1933) першою повідомила на увесь світ про Голодомор в Україні. Її соціальні ролі охоплюють добрий десяток різноманітних сфер життя. І виконувала їх Русова бездоганно. Звідки беруться такі жінки – “княгині в царстві духа”? Народжена як шведко-француженка, очевидно вона теж потрапила в силове поле – України. Вирізнила його, піддалася своєрідному магнетизму, безумовно полюбила, обмінювалася живою енергією і підсилювала власною. Оточення формує людину, вважала Софія. “Рабське оточення – і одиниці виходять рабами; неосвічене – і одиниці неосвічені; хліборобське – і одиниці стають хліборобами. По одиницях розуміємо оточення, по оточенню – одиниць”. Софії щастило на оточення, яке формувало її особистість. І починалося воно з родини. Залишившись рано без мами, Софія зростала в турботливій любові батька Федора Олександровича Ліндфорса і старшої сестри Марії. В Олешні на Чернігівщині п’ятилітня Софійка пережила хвилюючу подію – скасування кріпацтва. Усе життя вона згадуватиме той піднесений день, коли батько звільнив селян і вділив кожному ліс і землю. Не всі землевласники підтримали тоді вчинок поміщика Федора Ліндфорса, проте багато людей говорили про нього з повагою і захопленням як про людину честі та шляхетності. Родина стала для Софії тим осердям, де формувалися моральні імперативи зі свободою як найвищою цінністю. Дух поваги, честі, обов’язку й любові одне до одного пануватимуть і в родині, яку створять вони з Олександром Русовим. А затим – і в родині дітей, онуків, правнуків. Любов Русова, донька Софії, напише: “Крім простих правил поводження, уваги до кожного твердих вимог не пригадую. В хаті любо й дружно ставились одне до одного, не було страшних кар і не мали потреби брехати. Ця хатня благість впливала на середину, давала свіжість і переносила на тіло бадьорість і певність у своїх силах”. Зростання Софії – це час силового поля, яке творилося духом Шевченка, що закликав окропити волю “злою кров’ю”. Це вже подих революційної Європи. Але ще не усвідомлення власного я. Таке усвідомлення прийде в Києві, куди Софія переїде разом із батьком, вступить до гімназії і закінчить її з золотою медаллю. І коли постане питання, як жити далі, вирішить присвятити життя дітям. Відмова від улюбленої музики в ім’я освіти рідного народу – це добровільна пожертва Україні 16-літньої дівчинки, яка переросте в обов’язок “жити задля наших дітей” За цю “гранітну” надійність Русову шануватимуть перші президенти: України – М. Грушевський, Чехії – Т. Масарик, підкарпатської Руси – А. Волошин, міністр освіти УНР І. Стешенко, ректор першого державного українського університету в Кам’янець Подільському І. Огієнко. Педагоги-реформатори світового масштабу: бельгієць – “школа як життя для життя”, О. Декролі, швейцарець – “діяльна школа” П.Ферєр. До неї прислухалися такі видатні люди як Б. Антонович, Д. Багалій, Ф. Вовк, Д. Донцов, Д. Дорошенко, О. Єфименко, П. Житецький, М Заньковецька, С. Петлюра, М. Драгоманов, М. Лисенко, П. Мирний, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, О. Олесь, М. Старицький, І. Франко, С. Черкасенко, П. Чубинський, А. Шептицький. С. Смаль-Стоцький. Її ім’я було відоме усій громадсько-політичній і культурно-освітній еліті тогочасної України. Починаючи від батьків Старої Громади, у якій була чи не наймолодшою діячкою. Про неї писали О. Дучимінська, К. Малицька, З. Мірна, М. Шаповал, Д. Дорошенко, І. Франко. Н. Романович-Ткаченко створить повість “Мандрівниця”, присвячену Софії. Ці люди – найпотужніша складова силового поля, яке формувало ноосферу новітньої України не лише з ідеалами свободи, а й з баченням її майбутнього устрою на принципах права, свободи, поваги до особистості, гуманізму серед вільних країн вільної Європи. У майбутньому устрої України Софія бачила дві святині – “школу і військо”. Доленосною стала зустріч Софії Ліндфорс з Олександром Русовим (7 лютого 1847 – 8 жовтня 1915). Він щойно закінчив історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира, 1871 р. захистив дисертацію, викладав у гімназії грецьку мову. Мав феноменальну пам’ять, особисте дворянство і жодної краплини української крові, як і Софія. Їх поєднало спільне силове поле – українська справа. Ним рухали принципи поваги до особистості, почуття справедливості і свободи. 28 січня 1874 р. Русов, не думаючи про посаду, сміливо вступився за студента, ввійшовши в конфлікт з керівництвом гімназії, за що був звільнений з посади викладача. Перша зустріч з Олександром не справила особливого враження на юну дворянку Софію Ліндфорс. Вона дозволила собі навіть покепкувати з його широких штанів. Проте саме Русов ввів її в українське середовище, зацікавив українською мовою, фольклором, народним мистецтвом. “Головним завданням української культурної праці, – на думку Гната Житецького, – була народна освіта. Звільнений від кріпацтва темний неписьменний люд мав якнайскорше стати письменним”. Олександр Русов стає одним з ініціаторів створення та керівників Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Разом з Миколою Лисенком М. Старицьким, П. Чубинським Русов він відроджував український театр. Сам співав, стверджують, що за божественний голос його називали Сашко® ангел. На пропозицію Русова Марія і Софія Ліндфорс укладуть збірник пісень, прислів’їв, історичних дум, записаних в їхньому родовому гнізді – Олешні. А 18 листопада 1873 р. на зборах Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства Русов прозвітує про пожертву поміщицями С. і М. Ліндфорс 6-ти аркушів з 23-ма малюнками узорів, які використовуються в Олешні, Олександрівці Чернігівської області на рушниках, хустках, сорочках. “Альбом супроводжується народними назвами тієї чи іншої форми основних зображень…”. Гідно оцінивши працю, доповідач порадить зайнятися зображеннями на крашанках і писанках. Світ народного мистецтва входив у силове поле Софії разом з українською мовою. У 18 років, 1874 р. Софія скріпить свою любов прізвищем Русова. Хоча імперська жандармерія, а згодом більшовицькі органи безпеки, не раз дорікатимуть, Софія Русова. Світлина 1893 р. що вона “Ліндфорс, із дворян…”. Тим часом, “молодий живий настрій думок, розворушений реформами 60-х років, не був ще приголомшений реформами 80-х рр.”. “Стара громада” вирішила надрукувати твори Шевченка удвох томах – один для цензури, інший позацензурний, тобто слово в слово, як писав поет. Для цієї праці спорядили Русових. “У травні 1875 р. поїхав я з жінкою у Прагу”. До весни 1876 р. Русови повністю закінчили друк “Кобзаря”. Хоча тут родину спіткало велике горе: померла щойно народжена донечка Людмила. У тузі за первісткою вони перечитували щойно видрукувані Шевченкові твори, усвідомлюючи, яку велику працю здійснили. “Тепер вже не пропадуть ті перли слова українського, які понад Уралом, і понад Аралом, і на Вкраїні, і в Петербурзі, і по других містах виливав поет”. Весь наклад ІІ тому – “нецензурного” “Кобзаря” – був залишений для продажу в Чехії. Щоб зацікавити читачів празьким виданням Шевченка, Софія перекладає французькою чимало Кобзаревих віршів, біографію поета, примітки і передає до редакції “Revue des deux mondes”. Завдяки публікації Русової про Шевченка, “французи почали знайомитися з українським поетом”. Здається, празькому виданню “Кобзаря” сприяло небо. Адже забарись хоч трохи – в Україну не потрапив би жоден його примірник. Повернувшись з Праги до Києва, Русови вповні відчули на собі тиск лютого Емського указу Олександра ІІ від 18 травня 1876 р. Але 5 тисяч “Кобзарів” вже пішли між люди. 1876 р. Русови переїжджають до Чернігова і стають спів® засновниками Чернігів® ської громадської бібліо® теки. Слава Богу, після тривалої боротьби, сьо® годні вона носить ім’я Олександра і Софії Русо® вих. Тим часом, Русови вирішують стати якнайближче до народу і купують 12 десятин землі біля с. Шаповалівка Борзенського повіту. В Олешні вони не захотіли господарювати, бо тут їх знали як панів. А подружжя прагнуло “злитися зі своїм народом”, почати з нуля, без навичок і хисту. Такий відважний, дещо романтичний вчинок не приніс зиску, але засвідчив про готовність молодої родини Нащадки великої родини на 135-річчі від дня народження Софії Русової. Олешня
Спадщина · “Софія Русова “з маленької господині-матерів родині виросла на Господиню-Матір в народі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ризикувати і жертвувати в ім’я поступу. Софія перевезла на Робінзонів хутір фортепіано, і після селянської праці вечорами до пізньої ночі грала улюблену класику. Зворушливі вчинки. 1879 р. за детальний опис “Нежинского уезда” Олександр Русов отримав золоту медаль Імператорського Географічного товариства. У Києві ж педагогічної роботи Русову як неблагонадійному не давали. 1882–1889 рр. він провадить статистичні обстеження в Херсонській губернії, створює “південну” школу земських статистиків і шеститомне видання досліджень. У Харкові О. Русов переписує все нерухоме майно міста. 1893 р. Русова звільняють з роботи за приналежність до воро® жого “українофільського гур® тка”, і міністр внутрішніх справ Плеве дає вказівку на висилку Русова до Петербурга. Життя Софії в Петербурзі – це праця в українській Громаді, товаристві ім. Т. Шевченка, благодійному товаристві видання загальнокорисних та дешевих книг. Комісія на чолі з Шахматовим, до якої входив Русов, перекладає і видає “Євангеліє” українською мовою (1906–1911 рр.). Софія видає “Український буквар” (1906) під редакцією Потебні. Він простий і зворушливий, любов до дитини гріє з кожної сторінки і через 118 літ. У Петербурзі Русови плекають мрію про повернення в Україну, і така можливість нарешті настає. У Києві відкрився Комерційний інститут на чолі з директором М. Довнар-Запольським, куди запросили викладати Русова і де він працював до смерті. За 20 років родині Русових довелося витримати 13 обшуків у квартирах в Києві, Єлисаветграді, Одесі, Херсоні, Полтаві, Харкові, Чернігові, допити в жандармських управліннях. Софія пережила 10 арештів. Русов називав жандармів “крамолошукачами”, які інкримінували подружжю любов до української пісні, знайомство з юності з Лисенком, Карпенко-Карим, заклики до бунтів, навіть те, що в листах постійно трапляється слово “український”. 240 праць, спомини про діячів української культури, щоденники, записки, томи статистичних досліджень, упорядковані й видані книжки і празький “Кобзар” – як “золотий ключ” весільної подорожі подружжя Русових. “Я маю нещастя любити Малоросію… в силу чого в очах вищої поліцейської влади вважаюся “шкідливим” українцем”, – гірко Євген БУКЕТ Серед загально песимістичних настроїв на ринку друкованої періодики в час війни ледь не фантастичною є новина про початок чи то відновлення випуску газети. Тим паче, коли видання із цією назвою не видавалося 105 років, але знайшлася людина, яка твердо вирішила повернути його до життя. На початку року в Києві почала виходити газета “Рідний край”. Видання є продовжувачем традицій газети, що видавалася в часи української революції початку ХХ століття під редакцією Олени Пчілки в м. Гадячі на Полтавщині. “Газета Гадяцького земства” (з 14 грудня 1917 до 29 грудня 1918 – “Рідний край”) – періодичне видання Гадяцької повіто-
Спадщина · “Софія Русова “з маленької господині-матерів родині виросла на Господиню-Матір в народі”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Є газета “Рідний край”

зізнавався О. Русов. Софія Русова читала лекції в Комерційному та Фребелівському інститутах у Києві. Організовувала садки, школи, курси, книгозбірні, вела просвітницьку роботу. Юрій Русов згадує, що коли через багато років опинився у Києві, то літні “фребелічки” пригадували його маму Русову з теплом і вдячністю. Микита Шаповал скаже, що Софія Русова “з маленької господині-матері в родині виросла на Господиню®Матір в народі”. “Життя моє постійно калічилося між цими двома обов’язками”! Матері і громадянки. Так, вона безмірно любила своїх дітей. І Україну. За життя Софія Русова мала 10 арештів. Син Михайло став свідком її арешту у три роки. Студентом його посадили у карцер, бо маму арештували. Згодом Михайло став палким революціонером. Створив з студентів Харківську Українську громаду. Його виключили з університету і ув’язнили. Згодом він вступить у Лейпцігський університет, слухатиме Ратцеля, засновника антропогеографії, матиме блискучі успіхи. І раптом захворіє і помре у 33 роки. Засновник української статистики, один з батьків Старої громади Олександр Русов 4-річну доньку Михайла візьме на виховання Софія. Пізньої осені 1921р. разом з одинадцятилітньою онучкою Олею вона перейде Збруч і скаже: “Прощай, рідна, дорога Україно! Кидаю Тебе з одним палким бажанням усі свої старі сили віддати на визволення твого народу”. Через багато років Оля згадає, що Софія “не була подібна до інших бабусь, у неї нічого не боліло”. Проте дочка Люба напише, що мама не була здорова. “Але її Дух з самого початку ріс понад слабеньке мале тіло. Остання Мамина перемога Духа над тілом вої земської управи. Видавалась у місті Гадяч Гадяцького повіту Полтавської губернії з 02 січня 1906-го до 29 грудня 1918 року і з 23 вересня до 01 листопада 1919 року. За весь період існування газети вийшло друком 1864 номера, 90% яких за час радянської окупації України було або знищено, або вивезено до центральних архівів і бібліотек СРСР. Тож числом 1 (1865), що вийшов друком 2 січня 2024 року, газета “Рідний край” відкрила свій ювілейний XV рік! У першому числі нинішнього року читачі знайдуть репринт номера за 16 грудня 1917 р., де надруковане рішення Гадяцького надзвичайного зібрання, що газеті земства надано наззавше лишиться у мене: Прага”. Люба пригадає, як мама важко захворіла, потрапила в лікарню з температурою 40, тяжким діагнозом і забороною вставати з ліжка. Проте, коли до міжнародного конгресу, де мала виступати Русова, залишився один день, вона встала, позмивала всі мазі і весело сказала, що все минуло. І поїхала! “Побачивши порожнє ліжко, професор задумався і сказав – ну то є Софія Русова!” Софія виховувала п’ятьох молодших дітей брата Олександра, коли він помер, а до того померли дві його дружини! “Я розривалася між обов’язками…”. Під час одного обшуку Софія заховала конспіративну літературу в ліжечко щойно народженої доньки Люби і дуже хвилювалася, щоб маля ніжками не порозкидало пелюшок. І Михайлик, і Люба не раз ставали свідками арештів їхньої мами. І кричали жандармам: “Випустіть маму!” 1904 р. Софію було примусово виселено з Петербурга. Але вона нелегально з Києва приїде в похмуру столицю імперії на весілля доньки Люби, яка щойно здобула в Монпельє вищу лікарську освіту. У 1918 р. помре молодим Любин чоловік Олександр Ліндфорс. З маленькими дітьми вона сподівалася обійтися без еміграції. Організувала в Олешні безплатну амбулаторію, працювала лікаркою в Любечі. А який музичний талант сховала у собі заради “медицини для людей”! Так само, “ради дітей”, залишила улюблену музику її мама Софія. Перед еміграцією Русова ще приїде до доньки Люби в Олешню, де її тут же обізвали петлюркою. “Люди, які нічого, крім добра, від нас не знали”. Невдовзі життя під більшовиками стане нестерпним, Любов Русову (1880–1960) з дітьми виселять з рідного обійстя, івона опиниться в Канаді. Юрія Русова (1895–1962) Софія народила, перебуваючи в харківській тюрмі, за зберігання українських книг, і називала його “малий арештантик”. Він став видатним іхтіологом, зоологом, доцентом вишів у Чехо-Словаччині, Румунії, науковцем у Монреалі. Усе життя в них була міцна дружба з матір’ю. Софія радилася з ним, відкривала найглибші сумніви чи хвилювання. Вважала, що 80 і 40 років – це не прірва між поколіннями, а духовний зв’язок. Дружина Юрія Наталя Геркен-Русова заснувала в Чехії перший Героїчний театр. Вона першою показала Шевченка не в смушевій шапці, а молодого європейця. Вважала, що “мистецтво – це зброя за батьківщину”. ву “Рідний край”, а також оголошення про війну більшовиків проти України. Але 2024 рік ювілейний не тільки для газети “Рідний край”. Це рік 175-річчя від дня народження видатної українки Ольги Петрівни Косач-Драгоманової (Олени Пчілки). Готуючи перший номер відновленої газети, редакція намагалася розробити такий її концепт, щоб він максимально відповідав духу видання, яке О. П. Косач редагувала з травня 1917 до лютого 1918 року. Ініціатор, організатор, відпо- Мої дослідження спадщини Софії Русової від 1991 р. праці. Коли 7 липня 1923 року у Празі був відкритий Український високий педагогічний інститут імені М. Драгоманова, Русова стала його професоркою. Ні на мить не полишала громадської роботи. У 1924 році Русову було обрано головою новоствореної Української національної жіночої ради. У травні того ж року Русову делегували до Копенгагена на засідання виконавчого конгресу, де розглядалося питання про членство Української Жіночої Ради у МЖР. Виступи в Італії, Гаазі, Празі – з бажанням прикласти всі свої сили задля визволення України – були для Русової такою ж потребою, як дихати. Незадовго перед відходом вже важко хвора Софія підписувала в лікарні документи Української Жіночої Ради. “Це вже востаннє”, – казала вона. І весело додавала: “Сьогодні!”. Дух перемагав тіло і линув на батьківщину. “Вірю, наука, національне виховання приведуть український народ до визволення від ланцюгів усякої чужої окупації, і Україна – соборна – стане однією з культурних держав всесвіту”, – повторювала як молитву “Господиня-Матір в народі”. Роман, син Юрія, повернувся в Україну з похідними групами 1941 р. Донька Любові Ніна Михалевич теж прийшла до Києва восени 41-го, з двома дітьми Орисею й Лесею. Разом з Оленою Телігою, у умовах нацистської окупації, вони планували видавати українські книжки і підручники. Ніну наказом провід ОУН відправить, а Олена Теліга прийме гарячу смерть у Бабиному яру. “Москва поламає зуби об Україну”, – напише мені пані Ніна 1991 р. І сьогодні ці слова тримають мене у непохитній вірі, що так і буде. Моральні імперативи Ліндфорсів-Русових – честі, свободи, служіння людям, батьківщині, любові одне до одного – стануть основою силового поля, у якому перебувають їхні нащадки сьогодні, вже в сьомому поколінні. Це поле магнетично діє на кожного, хто серцем доторкнеться до спадщини славетного Роду. У якому найяскравіша – Софія, “Господиня-Матір в народі”, що виводила народ з культурного дитинства. Поєднувати – особисте і громадське – Софія примудрялась все життя. На еміграції 67-літня Русова з кипучою енергією взялася до був повітовим комісаром Гадяцького повіту з липня по 12.12.1917 р., земським головою Гадяцької повітової народної управи з 29.10.1917 р. по 05.10.1918 р., а також з 20.11.1917 р. по 15.02.1918 р. і з 20.03. по 05.10.1918 р. відповідав за випуск “Газети Гадяцького земства (Рідний край)”. Попри те, що редакція працює в Києві, друкується видання на Полтавщині – у КП “Видавництво „Гадяч“” Гадяцької міської ради накладом 500 примірників. Нова газета виходить щовівторка, розповсюджується за передплатою (індекс 78394) та вроздріб. Також цікаво, що у вихідних даних на останній сторінці газети зазначено: “Електронна версія газети поширюється на умовах ліцензії CC BY-SA 4.0”. Це дозволяє розміщувати pdf-архів газети на Вікісховищі. відальний за редакцію і спонсор видання – Олексій Новіков, голова Громадської спілки “Українська культурна спадщина” та керівник Товариства з обмеженою відповідальністю “Редакція газети „Рідний край. Газета Гадяцького земства“”. Пращур Олексія – Петро Олексійович Новіков –
Позиція · “Настають часи, коли в центрі освітньої політики мають бути: навчання, виховання, а не стандартизоване тестування”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «“Передні ряди” мусять бути такими…», с. 6

“Передні ряди” мусять бути такими…

Закінчення. Початок на стор. 6 Пригадується найбільш пока& зовий приклад новітнього часу, коли масштабоване антидержав& не, антинародне зло не було по& каране, а тому невдовзі ця гідро& голова потвора “відродилася” у ще більш загрозливих вимірах. Майже 20 років тому (28 листопа& да 2004 р.) у Сєвєродонецьку від& бувся так званий “всеукраїн& ський з’їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад”, а точні& ше – антиукраїнський шабаш, який, очевидно, і став прелюдією як до трагічних подій 2014 року, так і до віроломного нападу на& цистської московії на Україну 2022&го. Оскільки ті істеричні “пророчі заклики” різномастих вожаків, розгодованих на україн& ській землі, були чітко спрямова& ні проти суверенності й незалеж& ності Української держави, пов& ністю зігнорувавши нашу Кон& ституцію. Ці людці “чомусь” не були покарані за зраду України, а практично всі ще вище видряпа& лися наверх, до влади, ставши найвищою владою. На жаль, сповна реалізовувався сумнозвіс& ний вислів М. Грушевського: “Бі& да України в тому, що нею керу& ють ті, кому вона не потрібна”. Чому так сталося?! Очевидно, що в силу функціонування домі& нуючої моделі суспільно&полі& тичного устрою, коли, насправді, держава (за Конституцією) була не демократичною, правовою, соціальною, а олігархічною дер& жавою, хоча жодний правовий документ не засвідчував це. Олігархи перетворилися на реальну владу, окупувавши все – політику, економіку, фінанси, ін& формаційний простір, природні ресурси і навіть церкву. Сконцен& трувавши в своїх руках такий ве& личезний потенціал, здебільшого отриманий у гріховний спосіб, доморощені олігархи разом із по& літичною владою усіма способа& ми й ресурсами сформували уже в часи Незалежності злоякісний витвір – “вибори без вибору”. З’явився новий, досі небачений феномен “демократії” в образі “ківаловського підрахуя”. Отже, великі капітали, пропа& ганда замість виховання нації, олігархічна монополія на ЗМІ, зусилля добре проплачених фа& хівців, зокрема зарубіжних, із по& літичної реклами, підкуп і фразео& логічна брехня, яку видавали за правду, робили свою чорну спра& ву. На “престол” знову вилізали “знайомі обличчя”, до того ж “розбавлені” цілим сонмищем нових нікчемних служок. І на “сторожі” держави та народу зно& ву поставала “стара#нова” влада, яка улесливими фразами вкотре дурила вже обдурений народ, стверджуючи за Мопассаном, який писав ніби для часів ниніш& ніх: “Щоби правити народом, потрібний лише гарний дотеп, бо народ любить того, хто його ба& вить”. Однак запитання не до них – до себе, до нас. Чому люди, що в своїй масі володіють значним ін& телектуальним та етичним капі& талом, бувають часто нездатними зробити оптимальніший вибір щодо лідерства та влади, піддаю& чись облуді декорацій, проміню& ючи на неї справжні цінності та компетенції, якими мусять воло& діти очільники нації, держави чи професійно&корпоративної спільноти? Однією з причин цього лету метелика на фальшиве світло є імунодефіцит реального критич& ного мислення, що уможливлює масові “вірування” у штучно сконструйовані вимисли. Саме з цього стану суспільної напівпри& томності різноликі владні режи& ми отримують найбільшу корис& ливу вигоду. І саме в цю нішу, в якій формуються людські якості критичності та креативності, вкладається найбільше “уваги” збоку влади. При цьому в одному випадку є фразеологічні намаган& ня якомога більше досягнути утворенні критично мислячої Особистості, а в іншому – позба& вити її (в загальній масі) цієї чес& ноти, оскільки мисляча, освіче& на, вільна в судженнях, адекватно налаштована на реальний світ людина завжди створює неком& фортне (часом небезпечне) сере& довище для “недалекої” влади, оскільки така Людина є найбільш цінним капіталом для просвіт& ницької, гуманістичної, патріо& тичної місії у ставленні до свого народу, держави. Завжди саме цього “перед& нього ряду” найбільше боялася влада. В Україні кремлівські ім& перці, зайди і колоністи, навіть якщо вони і називалися “україн& ською” владою, неодмінно своїм найголовнішим завданням вва& жали нищення цієї провідної на& ціональної верстви. Фізично, по& літично, економічно, духовно, соціально, етноцидно. Майже 70 років тому відомий дисидент То& досій Осьмачка в “Ротонді душо& губців” описав геноцидну сут& ність такої влади, коли під час розмови сталіна з єжовим озвучу& валася програма нищення укра& їнців (комуністичних опонентів). Зазначалося, що ліквідація укра& їнців має здійснюватися в кількох вимірах, зокрема: знищити “май& бутніх організаторів бунтів су$ проти нас і все майбутнє України впродовж пів тисячі років, звер& нувши увагу на сиріт, якщо вони ще живі, цебто ту субстанцію, що ми звемо духовністю”. На жаль, за інерцією така лю& доїдська тенденція попри все збе& рігалася і в Незалежній Україні. Кращих (як найнебезпечніших) нейтралізовували, ліквідовували. Коли сил каральних органів та умовного “беркуту” було недос& татньо, тоді знову приходила (запросили злії люди!) нацист& ська раша. І тоді до цієї зрадниць& кої місії одразу ж приєднувалася колаборантська “вата”, частина якої роками зручно вмощувалася на щаблях найвищої влади. Ці недолюди завжди представляли передусім інтереси (окрім влас& них) московитів. Про таких згадує Євген Свер& стюк у своїй книзі “Не мир, а меч”, цитуючи Дж. Орвелла: “Хто вже раз скурвився, то – на& завше”. Сумно, що ми недочиту& вали на рівні високої влади цього великого письменника навіть то& ді, коли “голосували” за Харків& ські угоди на догоду путіноїдам, коли відбувався “парад” мовних суверенітетів у 15 областях Украї& ни, коли в Криму створювалися “університети”, і що повністю функціонували за освітніми стан& дартами ворожої нам росії, коли втому ж Сєвєродонецьку на очах всієї країни доморощені зрадни& ки вчинили антидержавний пере& ворот, коли вбивали в Україні за українську мову… Подібних “ко& ли” (як жорстокі уроки часу) – нескінченна вервечка. Бо коли нація силувалася вирватися зі смертельних обіймів олігархів та московитів, то в цей час, наприк& лад, відверті вороги штибу “но& вінських”, приблуд із раші, отри& мували за “особливі заслуги” пе& ред Україною український пас& порт та громадянство. А “рузько& мірці”#гражданє рассєї признача& лися на найвищі владні посади. Ставало зрозумілим (хоча не для всіх), що держава рухалася до трагедії. Адже така хибна (мос& квофільська) внутрішня і зовніш& ня політика, позбавлена україно& центричного вектору, ставала сприятливим фактором для агре& сії здичавілої ерефії. Прикро, оскільки цей абсурд не покидає нас і досі, адже справ& жні Герої України (іноземні доб& ровольці), які проливають кров за Україну на фронті, роками не можуть отримати український паспорт. Поборюють зі зброєю в руках московитів, зате не можуть здолати бездушну внутрішню бю& рократію. Йдеться, наприклад, про легендарного добровольця& казаха (позивний “Джаз”) – ка& валера “Золотого Хреста”, ордена “За мужність”, пораненого в бо& ях, який вільно володіє україн& ською мовою. То чому ж не Воїни/Герої, а новінські з невзоровими?! Уважніше аналізуючи тенден& ції спрямування політично&фі& нансових пріоритетів таких “на& ших” правлячих режимів (включ& но з олігархатом, який є основою їх існування), робимо висновок, що результати виносять “на гора” майже безпомилкові судження про сутність влади, яка не позбу& лася совковості та постколоні& ального синдрому. Імперативом єте, що на цьому ґрунті може зро& щуватися авторитаризм, деспо& тизм, тоталітаризм – антиподи свободи і демократії, яким зав& жди “близькі” упокореність, приниженість, залежність сус& пільного “розуму” від примусу, що радше підживлюють сфери пропаганди та інформаційного зомбування, а не формують осві& ченість та культурність Людини. Бо для таких режимів безсловес& на, соціально залежна особис& тість, притлумлена усталеними фразами та стереотипами, ще й національно знекорінена, є не тільки “ідеалом” стабільності й порозуміння, але й слугує “гаран& том” для їхнього безпечного вла& дарювання. Не знати, не відчувати, не ба# жати. Допоки зберігається саме така ментальність, то нутро автори& тарної влади в будь&яких країнах жевріє сподіваннями вічних по& сиденьок на апостольських рис& талищах антинародних елемен& тів. На початку ХІХ століття ве& ликий філософ і педагог Й. Фіхте у “Промові до німецької нації” за& значив: “Через незнання затума& неність (світу) не зменшиться, а через знання не збільшиться; однак розвіяти її можна лише через ос& таннє (тобто через знання)”. Очевидно, що поняття “знання” не вичерпується освітою, радше в даному випадку йтиметься про “освіченість”, як синтез інтелек& туальних, моральних, духовних якостей та компетентностей, яка дає можливість сприймати й оці& нювати світ у його істинному ви& мірі. Бо суспільна “культурність” є необхідною умовою об’єктивні& шого бачення світу, критичного ставлення до “себе”, до навко& лишнього соціосередовища, до людини, громади, народу, держа& ви. Вона здатна позбавляти лю& дей ілюзій, міражів буття, чіткіше усвідомлювати де правда, а де кривда. Не треба бути пророка& ми, щоби прокинутися і розібра& тися, що поклоніння ідолам амо& ральної влади не може бути не& гріховним. Тож аксіома, що саме знання як освіченість та істина зроблять вас вільними, є базовою цінністю не просто для зросту особистісної свободи, а необхідним складни& ком становлення громадянського суспільства. Саме в ньому міс& титься джерело творення компе& тентної й етично охайної, націо& нально свідомої влади. Сама ж національна освіта, че& рез яку проходять всі покоління Нації, мусить бути якісно іншою. Озвучу лише єдину тезу, що, ма& буть, є актуальною, як ніколи. Війна і всі глобальні процеси зас& відчують, що настають часи, коли в центрі освітньої політики ма& ють бути: учення, навчання, вихо& вання, а не стандартизоване тес& тування. Бо яким робом тоді змо& жемо зростити критично мисля& чу, креативну, громадянськи від& повідальну “за все живе” люди& ну? Адже ідеалізація “тестової” освітньої методи, як й “економії” на культурі чи “підтримка” освіти і науки за принципом залишко& вості засвідчують в усі часи (за& довго до нинішнього воєнного лихоліття) про незацікавленість владних “еліт” в зрілому грома& дянському суспільстві, яке може формуватися лише на фундамен& тальних цінностях правди, патрі& отизму, етичних норм, освіченос& ті, справедливості, критичності у ставленні до “себе” та “іншого”. Тому та інтелігенція як “пе& редній ряд” суспільства, що (за І. Лисяком/Рудницьким) “не загу& била почуття свого засадничого напряму” впродовж понад три ос& танні десятиліття в Україні, нама& гається аргументувати нагальну необхідність всіляко зміцнювати сфери освіти, культури, науки як важливих чинників національної безпеки. Не вдається. Адже навіть тоді політики і владці не воліли чути інтеліген& цію, коли ще в далекі мирні часи на науку почали “витрачати” аж на рівні 0,16% від і без того скромного ВВП, на одного укра& їнця стало видаватися аж 0,3/0,5 книги (разом з підручниками), а вартість праці лікаря, педагога, музейника, бібліотекаря чи на& віть університетського професора та науковця “оцінювалася” на кілька порядків менше прокурор& сько#суддівсько#каральної “еліти”. Навіть два Майдани, які зас& відчували внутрішнє становлен& ня громадянського суспільства, не спромоглися якісно змінити ставлення влади до вищезазначе& них націє&державотворчих галу& зей. А ставлення до української культури, школи, мови, безпеки національного інформаційного простору, яке сформувалось на рівні державної політики в Кри& му, на Донбасі та в деяких інших регіонах України, лише ствер& джувало тезу про крайню корот& козорість влади, яка чванилася собою, галасуючи “тілько я”, не прислухаючись до тих, хто з по& чатку 1990&х років застерігав про небезпеку. І як тут знову не звернутись до повчально&застережливого Шевченкового Слова: “І все те бачив, і все знаю, / Нема ні пекла, ані раю, / Немає й бога, тілько я!”. Прикро, але мусимо ствер& джувати, що значним чином мас& штаби нинішніх трагедій, війна московитів проти України є нас& лідком не лише ідеології та прак& тики путінського нацистського режиму, а й суттєвих прорахунків (часто свідомих) наших урядів, парламентів, президентів. І допо& ки в суспільстві домінуватиме мо& дель “непочутого народу”, доти цей доконаний факт ототожню& ватиметься з небажанням влади творити Україну українською – добротною, безпечною, справедли& вою, громадянською, національною. Лише на такій основі держава (влада) і суспільство ставатимуть діалогічними, взаємодоповнюю& чими, взаємовідповідальними. Бо якщо інакше, то з такими напівпритомними провідниками, очільниками єдиним поступом ставатиме “шлях в нікуди”. Адже “непочута” нація в такому стані виглядає як кінь без вершника, оскільки вона рухається неперед& бачувано, будучи злою, ображе& ною, обділеною, зігнорованою, часто з втраченим почуттям гід& ності, а тому протестуючою, більш в занепаді, ніж прогресую& чою. Очевидно, писав понад 100 років тому В. Липинський, що “нації творяться перемогами, або нещастями”, однак за будь&яких обставин вони завжди потребува& тимуть об’єднавчих ідей, ідеалів, навіть легенд, поза якими насту& пає тільки розклад, знекорінен& ня. Тому мусить бути безперерв/ ний діалог влади й народу в усіх сферах життєтворчості не тільки заради того, щоби констатувати формальну наявність якостей громадянського суспільства, але передусім задля виживання, єд& ності, суспільного миру, розвитку і перемоги. Отож, нагальними завдання& ми влади завжди будуть пошуки рішень, компромісів і оптималь& них моделей співіснування (внут& рішнього і зовнішнього) в доволі складній ніші суперечностей: між ситим і голодним; бідним і бага& тим; обдуреним і обдурюючим; владним і безправним; господа& рем і наймитом; загарбником і упокореним; освіченим і безгра& мотним; ґвалтівником і жер& твою… Вповні вирішення цих життє& во важливих завдань було альфою і омегою не лише для світу, а й для України впродовж ХХ–ХХІ століть. Згадуваний уже В. Липин& ський у “Листах до братів/хлібо& робів” стверджував (як урок для сучасників), “що нашими завдан& нями є: створення кращих ніж до& теперешні, державних і національ& них форм громадського життя в Україні; відбудування зруйнованої державности на нашій землі не в невдалих чужих, а в своїх власних національних формах; зорганізу& вання розпорошеної, взаємно вини& щуючої людської громади в розум& ну, культурну, свідому націю”. Бо тільки така нація не терпі& тиме зайд, недоумкуватих пово&
Пошта “СП” · “Турбота про людське життя і щастя, а не про їхнє знищення, – це перше і єдине законне завдання будь+якої влади”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

дирів та не сприйматиме навіть найменших натяків на будь&яку упокору політичного, соціально& го, духовного, національного, мі& літарного характеру. Вона не доз& волить “себе проярмаркувати” (за В. Стефаником), формувати владу з “українських руїнників”, для яких Україна ніколи не була най& вищою цінністю, як і її історична минувшина, національна культу& ра, віра і традиція, мова, Держав& ність та українська Ідентичність. Наша національна місія, обов’язок – щоби ніколи не по& вернулися ті часи, коли світ не ре& агував на вбитих геноцидним Го& лодомором 10,5 млн українців, а злочинців не судили, зате розстрі& лювали людину за три колоски. Однак це не міраж, непокара& не зло звабливе до повернення, бо на обрії знову з’являються об& риси новітнього геноциду, коли частина впливових політиків го& тові “пожертвувати” інтересами України (і не лише). Оскільки Трамп нещодавно скандально за& явив, що не буде захищати країни НАТО: “Ні, я б не став вас захи& щати. Насправді я б заохочував їх (росіян) робити все, що їм зама& неться. Ти маєш платити за ра& хунками”. Політика дійшла свого мер& зенного краю. Виявляється, що фетиш грошей і влади – найвища “цінність”, а не безпека, мир, свобода. Одні так гріховно чи& нять, аби знову стати главою Бі& лого дому, інші, щоби не позбу& тися владного корита. Розумно з цього приводу сказав 30 років то& му (1994) знаменитий америка& нець Стів Джобс: “Не виховуйте людей багатими, а щасливими”. Очевидно, ці слова сьогодні мог& ли б найчутливіше торкнутися тих американських політиків, які продовжують блокувати допомо& гу стікаючій кров’ю Україні. Бо навіщо бути багатими на владу і гроші, коли ти бідний на добро і совість. Якось не по&християн& ськи! Хіба досягнемо правди, коли заграватимемо з кремлівським терористом, хіба доб’ємося миру, коли задобрюємо людожера, хіба знайдемо праведність в устах диктатора, коли американський журналіст (Такер Карлсон) при& літає за край світу, щоби брати ін& терв’ю в того, на чиїх руках кров сотень тисяч невинно убієнних українців?! Кат в обладунках “ан& гела”. Понад 135 років минуло від& тоді, як мій земляк Осип Маковей написав поему “Молох”. Там він ніби розмовляв із сучасниками про день сьогоднішній, про зло& чинця&путіна, про дитино& вбивць, що ввірвалися з дикої московії: …В нічім вам Молох не поможе, А все зжере, що нарід дасть. Але, мабуть, Маковей – то для українців. Тому звертаюся до поклику душі американських се& наторів&“непоступовців” слова& ми їхнього видатного Томаса Джефферсона – учасника Першої американської революції, третьо& го президента США, автора Дек& ларації незалежності США, при& хильника скасування рабства: “Турбота про людське життя і щастя, а не про їхнє знищення, – це перше і єдине законне завдання будь-якої влади”. Тоді вона є справжньою, на& родною. Тоді збережемо Україну! Збережемо Світ! Георгій ФІЛІПЧУК крапка в існуванні московії, – вважає Ростислав Мартинюк. У “Бандерівських читаннях” також взяв участь автор бестселе& ра “Неспроможна держава. Інс& трукція з розшматування росії”, старший науковий співробітник Джеймстаунського фонду у Ва& шингтоні, голова програми вив& чення Південної та Центральної Європи в Інституті дипломатич& ної служби Державного департа& менту США Януш Бугайський. Він говорив про імовірні сценарії розвалу росії і як світ може на це відреагувати. – Розміри росії, здобуті сто& літтями імперських завоювань і колонізації, – це фундаменталь& на структурна слабкість. Замість побудови стабільної, правової і продуктивної держави усі росій& ські режими зосереджували увагу на розширенні меж московії і по& неволенні різноманітних регіонів і народностей у межах кордонів імперії, – наголошує американ& ський дослідник. – Я вірю, що режим вичерпає свою могутність, утримуючи країну від розвалу. Внутрішній тиск буде наростати. Ми побачимо боротьбу між крем& лем і його опонентами в армії та у спецслужбах. Між націоналіс& тичними та імперськими група& ми, що ворогують. Між москвою і кількома невдоволеними респуб& ліками, навіть регіонами, населе& ними “русскімі”. Ми вже бачили це під час бунту прігожина мину& лого літа. А також на прикладах смертей олігархів і високих чи& новників, частих армійських чис& ток, перестановок і відкритих су& перечок у військових структурах. Окрім основного заходу, Не& державний аналітичний центр “Українські студії стратегічних досліджень” провів в Інформа& ційно&виставковому центрі Му& зею Майдану дискусію, під час якої оприлюднили результати Всеукраїнського конкурсу есе для молоді “Світ без росії: нові виклики та перспективи” та вру& чили призи його переможцям. Конкурс проходив з 14 листо& пада 2023&го до 9 лютого 2024 ро& ку. Надійшло 104 роботи студен& тів, магістрів, здобувачів, аспі& рантів, молодих вчителів та вик& ладачів, державних службовців і військових. Сім есе&переможців було включено до книжки “Ліквідація російської імперії”, яка надруко& вана українською й англійською мовами. Її презентація стала го& ловною подією цьогорічних “Бандерівських читань”. До 344&сторінкового видання увійшли 20 статей сучасних авто& рів, тематично об’єднані в розді& лах “Криза імперії”, “Перспекти& ви визволення поневолених на& цій”, “Глобальні наслідки розва& лу росії” та “Знищення імперії – запорука української перемоги”. А також класичні українські до& слідження про московську імпе& рію: “Фронт поневолених націй” Степана Бандери, “Розподіл росії” Юрія Ли& пи, “Київ проти москви” Ярослава Стецька, “Апока& ліптичний Дракон і Захід” Дмитра Донцова та “До проблеми большевизму” Євгена Маланюка. На сьогодні “Ліквідація російської імперії” є най& кращою тематичною збір& кою для тих, хто цікавиться концепціями пост&росії і найкращою перспективою нашого найближчого май& бутнього. Незабаром її пре& зентації відбудуться в Укра& їні та європейських країнах. церквою є Покровська у селі Бо& родані. Її освятили у 1800 році, через чверть століття після руй& нації Запорізької Січі. Це був вза& галі останній козацький храм в історії. Загалом у Київській об& ласті 28 церков та одна каплиця, які на думку багатьох архітекторів є козацькими. “Збереження культурної спадщини та ідентичності укра& їнців стоїть перед нами як ключо& ве завдання у боротьбі за неза& лежність України. Руйнування культурних пам’яток України за& грожує знищенням нашої історії. Унаслідок російської агресії було зруйновано або пошкоджено 29 культових споруд. Вже відновили 9 з них”, – повідомила Анна Ку& ценко. За матеріалами Київської ОВА
Пошта “СП” · “Турбота про людське життя і щастя, а не про їхнє знищення, – це перше і єдине законне завдання будь+якої влади”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Ліквідацію російської імперії запущено

Євген БУКЕТ У Києві відбулися одинадцяті “Бандерівські читання”. Щорічна науково&практична конференція, що народилася в розпал Револю& ції Гідності, цього року була при& свячена темі майбутньої дезінтег& рації території нинішньої рф. Захід вперше проходив у но& вому форматі – розмови за участі дослідників імперського просто& ру і поневолених москвою наро& дів. Учасники читань обговорю& вали неминучий крах росії та пе& редумови, що роблять його ре& альним майбутнім. Ініціатор заходу – Юрій “Ма& май” Сиротюк – молодший сер& жант&гранатометник 5&ї окремої штурмової Київської бригади ЗСУ, директор Недержавного аналітичного центру “Українські студії стратегічних досліджень” – у своєму вступному слові обґрун& тував твердження, що росія – це кочова імперія, яка давно дожила свого кінця. – Економічно – росія не& спроможна. Демографічно – це вимираюча країна, де “рускіє” будуть в меншості. Країна з ве& личезними незаселеними те& риторіями і вкрай зубожілим населенням. Ця недоімперія живиться винятково грабун& ком, нападами і завоювання& ми. Але напавши на Україну, росія прирекла себе на пораз& ку, – переконаний Юрій Сиро& тюк. Про найближчі перспекти& ви росії та про те, в яких кон& кретних точках “за порєбрі& ком” найбільш імовірний роз& кол, говорив керівник дослід& ницьких програм Українських студій стратегічних дослід& жень, кандидат політичних на& ук Юрій Олійник. У 2024 році Департамент культури та туризму визначив ос& новним напрямком своєї діяль& ності оцифрування культурної спадщини. Провідні проєкти спрямовані на збереження цін& них пам’яток культурної спадщи& ни регіону з використанням су& часних технологій та інновацій. Про це під час брифінгу повідо& мила директорка департаменту культури і туризму Київської ОВА Анна Куценко. Один з проєктів збереження архітектурної спадщини регіону – оцифрування козацьких цер& ков. “Козацькі церкви – термін узагальнений. Цим терміном більшість архітекторів називають сакральні споруди Наддніпрян& щини, які будувалися в україн& ських архітектурних традиціях в козацькі часи, в період Гетьман& А фінансовий аналітик Олек& сандр Чупак розповів про еконо& мічну слабкість росії – країни, яка звикла використовувати еко& номіку як зброю. Відомий публіцист, тележур& наліст і дослідник східних фіно& угорських ідентичностей Ростис& лав Мартинюк вважає, що тери& торія теперішньої росії – це простір для розквіту фіно&угор& ських ідентичностей. – Перспектива вепського ру& ху і самої нації залежить від по& разки рф у війні з Україною та створення союзної Києву північ& ноєвропейської держави з цен& тром у Вологді. Слід наполягати на вичленуванні Вепсляндії з ко& рінного ядра так званого “рус& ского” народу та відновлення на південних вепських кордонах ме& рянських регіоналістських рухів. Це дасть змогу цілком фрагмен& тувати московську націю та “пе& репрошити” територію москов& ської, Ярославської, Костром& ської та Владімірської областей на основі субстратної фіно&угор& ської ідентичности. Власне на цьому може бути поставлена
Пошта “СП” · “Турбота про людське життя і щастя, а не про їхнє знищення, – це перше і єдине законне завдання будь+якої влади”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Козацькі церкви Київщини оцифрують

щини і до початку ХІХ століття. Це храми, які зводилися за кошти козацької старшини, або за про& ектами, розробленими козацьки& ми зодчими, чи, навіть, схожими до них, типовими для того часу проектами. Храми муровані і де& рев’яні”, – розповіла Анна Ку& ценко. Дерев’яні храми, які будува& лися козаками, стали особливим сегментом архітектурної історії України. Спочатку це були неве& ликі церкви, які можна було ро& зібрати й перенести на інше міс& це (це у випадку ворожого напа& ду). Пізніше вони ставали все більшими і монументальніши& ми. І саме синтез козацької архі& тектури та європейського баро& ко дав найвидатніший україн& ський стиль в архітектурі – ук& раїнське (козацьке, мазепин& ське) бароко. У Київській області переваж& на більшість козацьких церков була знищена в радянський пері& од, таким чином радянська влада боролася з історичною пам’яттю українського народу та й з історі& єю загалом. У результаті було знищено понад 70% старовинних українських храмів області. Найстарішою козацькою цер& квою регіону є Покровський храм в селі Сулимівка Бориспіль& ського району, який був зведений у 1622–1628 рр. гетьманом Іва& ном Сулимою. Хоча останнім ча& сом у архітекторів з’явилися дея& кі сумніви, щодо його датування. Наймолодшою козацькою
Тільки в “СП” · “Українці, відродивши свою незалежність після більшовицького перевороту в Росії у жовтні 1917 р., знову не змогли її зберегти”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Уроки історії боротьби українців в 1917–1921 рр.

Петро ЧЕРНЕГА, доктор історичних наук, професор УДУ ім. М. Драгоманова Національно&визвольна бо& ротьба українського народу за відродження своєї держави в 1917–1921 рр., її здобутки та по& разки вимагають глибокого, комп& лексного й об’єктивного вивчен& ня. Французький письменник, історик, етнолог ХІХ ст. Проспер Меріме, який захоплювався на& шою історією, зокрема козацтва, Запорізької Січі, яку він називав “Республікою запорожців”, а се& бе іменував “козаком”, стверджу& вав, що українська нація найдав& ніша у світі та перша в Європі, під проводом Б. Хмельницького “ви& найшла боротьбу національнос& тей за свою державу, а не за коро& лівські династії”. Натомість, колонізація Поль& щею, а згодом Московією, яка, привласнивши назву нашої дер& жави Русі (Київської Русі), стала Російською імперією, Австро& Угорщиною впродовж XIV–XVIII ст. етнічних українських земель, загарбницька політика гноблен& ня перетворила українців, які чи& сельно домінували на своїй землі, на селянський неписьменний на& род, позбавлений політичних прав і умов для нормального, культурного й соціально&еконо& мічного розвитку. Сила і здоров’я української хліборобської нації, її прагнення до волі проявлялися, незважаючи на важке колоніальне становище, у найвищому прирості населення в Європі. Число народжень на 100 жінок у віці від 15 до 49 літ на початку 1920&х років становило 13,3. Вона була найвищою, окрім Болгарії – 13,8, незважаючи на те, що пересічна тривалість жит& тя української жінки на початку ХХ ст. становила трохи більше 37 років, а чоловіків – 36. Українці за чисельністю посідали 10&те місце серед народів світу. Натомість, ні значна доміну& юча чисельність українців, ні їх& ня працьовитість на родючій зем& лі, ні розвиток товарного вироб& ництва після скасування раб& ського кріпацтва 1861 р. – не сприяли зміні соціально&етнічної структури населення України на користь корінної нації. Лише впродовж 1885–1913 рр. бюджет імперії збільшився за рахунок продуктивних сил України з 764 млн руб. до 3240 млн руб., а по& датки зросли в Україні вдвічі по& рівняно з Росією. Українці залишалися селян& ським народом, на який, ствер& джує А. Каппелер, лише обмеже& ним чином вплинули індустріалі& зація, урбанізація й найгустіша мережа залізниць на їх території в імперії та розвиток торгівлі. На межі ХІХ і ХХ ст. понад 90% укра& їнців були зайняті хліборобством, торгівлею – 0,9%, на службі у вій& ську, поліції і судах – 5,5%. В усіх галузях господарства, окрім зем& леробства, а також державних структурах домінували росіяни, євреї і поляки. Асиміляційні процеси й ни& щення національної культури ім& перією гальмували соціальну мо& більність та комунікацію, що бу& ли вирішальною передумовою організованих національно&ви& звольних рухів, також лише по& біжно зачепили українців. Із 8,8% українців, які проживали у 1917& 1920 рр. в містах України (без за& хідних земель) також немало бу& ли зайняті сільським господарс& твом. Натомість росіяни стано& вили 54%, євреї – 66,2% і поляки – 26% їх мешканців. Серед 893 тис. промислових робітників України напередодні революції частка росіян і україн& ців відповідно становила: у гірни& чорудній 74% і 22,3%; металур& гійній і металообробній 69% і 20,2%; цукровій – 48% і 49%. Із них переважно росіяни і євреї складали 75% членів Російської соціал&демократичної робітничої партії більшовиків (РСДРП(б)), що налічувала від 4 до 5 тис. осіб. Окрім того, Українська соці& ал&демократична робітнича пар& тія (УСДРП) напередодні і в про& цесі революційних подій не ста& вила за мету відродження неза& лежної держави українського на& роду, а, навпаки, наполягала і вті& лювала на практиці ідею “феде& рації автономних національних або крайових одиниць, як най& кращу гарантію демократичних і національно&політичних прав кожної нації” й української зокрема. Український національно& визвольний рух, маючи численну опозицію, а правильніше ворогів в особі широкої мережі росій& ських, польських, єврейських по& літичних партій і громадських ор& ганізацій, не мав належної націо& нально свідомої еліти у різних со& ціальних групах населення. Близько 57 тис. спадкоємних дворян із сім’ями, серед них і ве& ликі землевласники, які визнали рідною українську мову, окрім доброчинності у національно& культурному житті, відроджен& ням української державності майже не опікувалися. “Ніякого дива, – констатував Є. Чикален& ко, – що наше дворянство прак& тично не дало українських патріо& тів, оскільки на цьому терені не можна заслужити милості царя”. Задоволення своїх соціальних ін& тересів воно вбачало у збережен& ні й відродженні традицій україн& ської самостійності, зокрема й у формі гетьманату, а тому й не пе& ребрало на себе керівництво на& ціональним рухом, як це сталося у багатьох країнах Європи, наро& ди яких здобули незалежність у ХІХ – на початку ХХ ст. Проблематичною, зважаючи на незначний організаційний вплив ЦР на селян, за відсутніс& тю виконавчих органів, була ак& тивна участь у національному ру& сі майже неписьменних україн& ських землеробів й представників середніх верств господарства міст України, основною мотивацією яких було вирішення соціальних проблем. У 1917 р. із 4224 тис. се& лянських дворів України понад 2431 тис. (57,6%) належали до найбідніших, у розпорядженні яких нараховувалося 11,5% землі; 1273 тис. (30,1%) – середнякам – 22,2% землі; 519,5 тис. (12,3%) за& можним селянам – 29,6% земель& ної площі. Поміщицьким уділь& ним, монастирським господарс& твам і церкві належало 36,7% землі. Селяни чекали справедли& вого розподілу землі у приватну власність. Лише першочергове вирішен& ня соціального питання: наділен& ня безземельних і бідняцьких господарств землею, забравши чи викупивши її у великих землев& ласників, більшість із яких були росіяни та поляки, могло пов’язати домінуючий, багатові& ковий і природний соціальний інтерес українських селян з бо& ротьбою за відродження держав& ності. Захист і сприяння підпри& ємницькій діяльності селян, ре& місників і торговців у протисто& янні з євреями і росіянами міст України також сприяв би залу& ченню їх до активної участі у на& ціонально&визвольному русі. Жорстоке придушення й ни& щення Російською імперією культуро&творчих процесів в ук& раїнському середовищі, зокрема мови, літератури й мистецтва, об& межений доступ українців до освіти, спричинило низький ос& вітній рівень всього населення України, а відповідно його рівень національної та політичної свідо& мості. Українці, відродивши свою незалежність після більшовиць& кого перевороту в Росії у жовтні 1917 р., створивши декілька варі& антів національної держави: УНР, Українську державу П. Скоро& падського, ЗУНР, Директорію УНР – знову не змогли її зберег& ти. Проте, аналізуючи причини поразки української національ& ної держави, не слід, на нашу думку, наголошувати на вище на& ведених, зокрема, що соціальна база хліборобської нації була не& достатньою й нищення колоніза& торами її культури не сприяли формуванню національної свідо& мості. Натомість, на нашу думку, у перемозі більшовицької партії на чолі з Леніним і польського наро& ду в боротьбі за відродження сво& єї держави, а також вирішення проблем державного будівництва головна роль належить суб’єк& тивному фактору. Національне питання після краху імперії, де росіяни стано& вили за необ’єктивними даними Першого загальноросійського перепису населення 1897 р. лише близько 43% із числа понад 200 колонізованих народів, націо& нальних та етнічних груп, за спо& гадами міністра Тимчасового уряду Росії І. Церетелі, визначало долю російської революції. Злий геній Леніна за допомо& ги його соратників і послідовни& ків, зокрема Сталіна, силою теро& ру і насильства, наднахабства та надбрехні – базових принципів Ленінської політики утримав ук& раїнський та інші народи в складі нової радянської імперії, нато& мість, удосконаливши її політич& ну форму й зміст та змінивши назву – СРСР. Проте, більшови& ки наприкінці 1917 р. на виборах до Всеросійських Установчих Зборів набрали в Україні лише 10% голосів, тоді як понад 75% українці віддали українським со& ціал&демократам і соціалістам& революціонерам. Натомість, лідери Української Центральної Ради – представ& ницького органу політичних, громадських, культурних та про& фесійних організацій українсько& го народу на хвилі досить потуж& ного й масового національного руху українців на всіх етнічних територіях і в інших регіонах Ро& сії під гаслом “Вільна Україна”, відродивши державність, не змогли її зберегти. Провідною силою революції було селянство, основною моти& вацією участі якого в національ& но&визвольному русі мало стати здійснення ЦР вікової мрії беззе& мельних і малоземельних селян, 3,5–4 млн із яких воювали на фронтах Великої війни 1914–1918 рр. – наділення зем& лею шляхом конфіскації великої земельної власності, а не ліквіда& ція приватної власності загалом, запровадження зрівняльного землекористування і “організації великих громадських госпо& дарств з спільним громадським веденням господарства, а потім – перехід до громадського ведення сільського господарства в загаль& нодержавних межах”, як зазнача& лося у нормах Тимчасового зе& мельного закону Центральної Ра& ди ухваленого 18 січня 1917 р. Не такої реформи чекали селяни від нової влади. Проте земельна реформа ЦР так і не була втілена на практиці через необґрунтоване й небез& печне в історичній перспективі узгодження питань державного ладу, економічної, земельної, со& ціальної і воєнної політики з Тимчасовим урядом, остаточне вирішення Всеросійськими й Ук& раїнськими Установчими збора& ми. “Деструктивна діяльність ук& раїнських соціалістів”, які домі& нували у формуванні політики ЦР, не сприяла і гетьману П. Ско& ропадському запровадити “аг& рарну реформу, яку фахівці вва& жали найдемократичнішою в Єв& ропі”. Директорія та уряд УНР та& кож не змогли “своєю демокра& тичною земельною реформою справедливо задовольнити зем& лею українське трудове селян& ство”, як зазначалося у програ& мовій декларації нового уряду УНР від 12 квітня 1919 р. “Селя& нам, – робить висновок Є. Чика& ленко, – так остогидли більшо& вики, петлюрівці, повстанці та денікінці, які забирають в них коні, худобу, хліб, що вони вже нікого не пускають і одбивають& ся від всякого війська… Руїна, повна руїна”. До причин поразки націо& нально&державних проектів ук& раїнського національно&визволь& ного руху слід віднести також іде& алізацію М. Грушевським, В. Винниченком та їхніми при& хильниками автономістсько&фе& дералістичної концепції й запе& речення націоналістично&самос& тійницької ідей М. Міхновсько& го, Д. Донцова, В. Липинського та ін. Лютнева революція 1917 р. показала, що національна полі& тична еліта, передусім українські соціалісти, не були готові до ре& ального будівництва держави. Голова ЦР М. Грушевський – видатний історик, знаний органі& затор наукових досліджень, який, як ніхто, знав також політичну й етнічну історію Російської імпе& рії, будучи “… дуже амбітною, славолюбною людиною”, визна& вав тільки перші ролі за собою, “схильний до інтриг”, вперто стояв спільно зі своїми соратни& ками на автономістично&федера& лістичних позиціях. Російська та зросійщена демократія майже у всіх великих містах України, під& сумовує Д. Дорошенко, “дуже противилася проведенню в життя українських домагань, особливо ж вороже ставилася до автономії України”. Курс ЦР на автономію не змі& нила ні відверта заборона Тимча& совим урядом проведення Всеук& раїнських селянських та військо& вих з’їздів, створення Україн& ської армії, скликання Всеукра& їнських Установчих зборів, відхи& лення “Статуту” Генерального секретаріату і заміна його “Тим& часовою інструкцією”, яка виз& начила повноваження Генераль& ного секретаріату як органу Тим& часового уряду лише у Київській, Волинській, Полтавській, По& дільській та частково Чернігів& ській губерніях, вилучивши з йо& го запропонованих компетенцій основні вирішальні для відрод& ження держави військові, продо& вольчі та судові справи, шляхи сполучення, пошту і телеграф, а також призначення на урядові посади, ні загрозливе поперед& ження прихильникам незалеж& ності у Маріїнському палаці го& лови делегації російського уряду О. Керенського: “Росія мусить бути великою, сильною, непо& дільною, а коли хтось посміє по& рушити її цілісність і простягне до того руки, ми скажемо “Руки геть”. Вирішення української спра& ви, – згадував лідер УПСР, член ЦР М. Ковалевський, – вимагало рішучих дій “йти революційним шляхом, шляхом доконаних фак& тів”. Міжнародна ситуація 1917–1918 рр., зокрема політична й соціально&економічна на тере& нах зруйнованих європейських і Російської імперій, деморалізація армії останньої, наростання наці& онально&визвольної боротьби, вимагала щоб Україна стала неза& лежною, суб’єктом міжнародно& го права. Натомість, лише після нападу радянської Росії на Украї& ну в грудні 1917 р. і розстрілу ар& мією Муравйова тільки в Києві понад 5 тис. українських інтелі& гентів і молоді ЦР видала Четвер& тий Універсал, в якому проголо& сила самостійність України. Про& те М. Грушевський, С. Єфремов та інші не поривають з “федера& лістичною традицією як провід& ною ідеєю нашого національно& політичного життя”. М. Грушевський усвідомлю& вав, що йому і соратникам не вистачало досвіду, відчуття істо& ричного моменту, потреби коор& динації та організації, підпоряд& кування всіх сил для здобуття перемоги – “це наш обов’язок, – стверджував він, – і ухилення від нього не пробачить нам по& томство. Це та вина, яка не може бути пробачена”. Історик&соціо& лог, політик, дипломат, актив& ний діяч національно&визволь& ного руху 1917–1919 рр. О. Шульгин у некролозі “Траге& дія Михайла Грушевського і тра& гедія України”, відзначаючи гос& трий розум й колосальну енергію М. Грушевського, бачив разом з тим “якесь фатальне нерозумін& ня найпростіших справ, які мог& ла б виконати значно ліпше лю& дина безконечно меншого мас& штабу, але більше пристосована до справжньої практичної полі& тики… Яким великим промін& ням сяяв би його смертний об& раз, – завершує автор, – коли б він лишився твердим і непере& можним борцем – першим голо& вою цілої непокірної нації… Не судилося…”. Суттєвою помилкою ЦР, його виконавчого органу Генерально& го Секретаріату, очолюваного В. Винниченком, був невідповід& ний історичному моменту й зав& данням національних сил зв’язок з Тимчасовим урядом Росії, зок& рема, наслідування його політи& ки, яка ігнорувала радикальні настрої українського суспільства, проведення земельної і військо& вої реформ, створення діючих структур виконавчої влади. За спогадами М. Грушевського ЦР розгубила свій політичний капі& тал у травні – червні, а Генераль&
Тільки в “СП” · “Український національно+визвольний рух 1917–1921 рр. став важливим етапом формування української політичної нації”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ний Секретаріат розпочав актив& ну діяльність лише наприкінці жовтня 1917 р. Вони не опанува& ли “… ані адміністративної ма& шини України царської форма& ції…, ані своєї окремої сфери ді& лання”. Винниченко – заступник і од& нодумець М. Грушевського, со& ціаліст за ідейними переконання& ми, який вірив, що “ідеї само& стійності, сепаратизму шкідливі для тогочасного моменту суспіль& ного розвитку, здатні нанести удар по єдності революційних сил Росії”, натомість “…не схиль& ний був до радикалізму більшо& виків…” – мав своє власне бачен& ня і розуміння місця державот& ворчих процесів у здійснюваній національній революції, як слуш& но робить висновок відомий до& слідник проблем Української ре& волюції й зокрема діяльності го& лови урядів ЦР і Директорії УНР, В. Солдатенко. Проте лише у грудні 1917 р., коли радянська Росія розпочала війну проти УНР, він публічно пропагує дум& ку про те, що зважаючи на загро& зи для національно&визвольного руху, “…Українська революція і українська державність мають сповідувати самостійницький курс”. Натомість, втілювати на практиці ідею незалежності було запізно. Центральна й Мала Рада та Генеральний Секретаріат і Ди& ректорія очолювані М. Грушев& ським, В. Винниченком і С. Пет& люрою так і не спромоглися ство& рити ефективних виконавчих ор& ганів влади ні в центрі, ні в губер& ніях і повітах, які б займалися ви& рішенням соціально&економіч& них та фінансових проблем, орга& нізацією роботи залізниць, забез& печенням правопорядку, а найго& ловніше провести таку земельну реформу, що стала б основною мотивацією для участі селян у бу& дівництві й захисті незалежної держави. Ідейно&політична, організа& ційна й моральна неготовність національно&демократичних сил, зокрема їх лідерів, до відроджен& ня основ державності яскраво проявилася в структурі й роботі ЦР та виконавчих органів УНР. З’їзди політичних партій і гро& мадських організацій, збори ЦР, згадує С. Петлюра, “були для ме& не показником не сили (реальної і зорганізованої) нашого народу, а демонстрацією національних емоцій”, які мільйонні маси мали усвідомити, перетрасформувати їх у “вольові рухи української на& ції в певні акти боротьби” за на& ціонально&державне відроджен& ня. 28 листопада 1918 р., в розпал антигетьманського повстання, В. Винниченко, зневірившись в успіху боротьби за відновлення УНР, безпідставно звинуватить українців: “Нема у нас нації, є темний, осоловілий від усяких іс& торичних дурманів народ. Ми хо& чемо зробити його нацією, а він скоса дивиться на наші маніпуля& ції й сердито бурчить…”. Великий письменник соці& ально&психологічного жанру, знаний в Європі не справедливо й не об’єктивно охарактеризував свою націю, яка була далеко не гіршою за інші, які здобули щас& ливу долю. Це В. Винниченко, М. Грушевський й лідери полі& тичних партій не змогли за істо& ричної нагоди перейняти роль провідної верстви народу, тому що, стверджує Д. Донцов, “зрос& ли в рабстві й духовно заражені ним, дали себе звести до ролі па& ріїв через свою наївність і немуд& рість, через свою безкомбатив& ність і безамбітність”. Духовний провідник нації, ідеолог її дер& жавного відродження саме в цьо& му вбачав гріх провідної верстви, яка накликала на себе і україн& ський народ “…караючу руку “зневаженого Божества”, в формі нового бича Божого, большеви& ків…”. Рішення органів державної влади в Україні нерідко за зміс& том таки мали маніпулятивний характер, взяти хоч би ті ж зе& мельні закони ЦР (18 січня 1918 р.) і Директорії (8 січня 1919 р.) близькі за змістом щодо поєднан& ня принципів націоналізації і со& ціалізації землі, які не привнесли спокою у сільськогосподарське виробництво. Грушевський і лі& дери українських політичних партій, члени ЦР, пропагуючи й схвалюючи законодавчі норми щодо націоналізації землі, вслід за есерами і більшовиками Росії знали, особливо голова ЦР, що в Україні господарство, зокрема сільське, віками формувалося на принципі приватної власності та інших формах землеволодіння, європейського самоврядування (Магдебурзьке право), тоді як у метрополії домінувало общинне землеволодіння, в якому й при& жилася радикальна ідея марксиз& му щодо пролетаризації селянс& тва, яке більшовики вважали дрібно буржуазною стихією та ос& новним ворогом соціалістичного будівництва. Українським демократичним силам необхідно було об’єднати& ся чи принаймні порозумітися з націоналістично&самостійниць& ким українським рухом, ідеоло& гами й лідерами якого були М. Міхновський, Д. Донцов, В. Ли& пинський, для своєчасного пер& шочергового створення армії УНР, а не підготовки соціаліста& ми спільно з совєцькою Росією загонів для повалення Україн& ської держави П. Скоропадсько& го, яка за 7,5 місяців встановила дипломатичні відносини з близько 20 країнами, відновила роботу промислових підпри& ємств, залізниць, запровадила тверду валюту, Академію наук й інші заклади культури, прийняла закон про національну освіту то& що. Вже 5&8 травня 1917 р. І укра& їнський військовий з’їзд, ініційо& ваний М. Міхновським, делегати якого представляли 900 тисяч ук& раїнських вояків усіх армій і фло& тів визнав ЦР і зажадав негайної реорганізації армії за національ& но&територіальним принципом та її українізації. Влітку 1917 р. близько 300 тисяч українських солдат стихійно реорганізувалися в українські формування. Крім того, генерал Павло Скоропад& ський запропонував ЦР україні& зований корпус із 40 тисяч бійців. Проте, Михайло Грушевський його пропозицію відхилив, а на& щадка гетьмана України не прий& няв. Керівники ЦР вважали, що армія в демократичному сус& пільстві, яке вони побудують бу& де непотрібна, окрім того не можна довіряти землевласнику і царському генералу Скоропад& ському. У добу Директорії УНР революція набула змісту крива& вого протистояння національних сил – армії під командуванням С. Петлюри з Червоною армією совєцької Росії. На стороні ос& танніх виступали так звані укра& їнські радянські військові форму& вання створені Радою народніх комісарів Росії на теренах північ& но&східних територій України. З українським національно&ви& звольним рухом також активно боролися білогвардійські армії російської контрреволюції. Керівництво УНР не підтри& мало й не використало винятко& вого явища з історії боротьби за нашу свободу як відродження ко& зацтва. З’їзд представників Віль& ного Козацтва, в тім числі Куба& ні, було проведено лише в жовтні 1917 р. Представники 60 тисяч козаків створили Генеральну Ра& ду, а П. Скоропадського обрали почесним гетьманом. Натомість, лідери ЦР заявили, що не можна довіряти зросійщеному землев& ласнику і генералу царської армії. Проте, лідери національно&виз& вольного руху країн Європи, що здобули Незалежність у ХІХ ст. довіряли своїй свідомій буржуа& зії. Заслуговує на увагу досвід За& хідно&Української Народної Рес& публіки, створеної 1 листопада 1918 року на землях Східної Гали& чини, Північної Буковини й ук& раїнських повітів Закарпаття. Її населення налічувало 6 млн лю& дей, із них українців 71%, поляків 14%, євреїв 13%, угорців і румунів 2%. Вже 13 листопада 1918 р. ЗУНР ухвалила конституцію, зго& дом державні символи – герб, тризуб, синьо&жовтий прапор, створювала виконавчі і судові ор& гани, а на початку 1919 р. завер& шила формування 120 тис. Укра& їнської Галицької армії, яку очо& лив генерал М. Павленко. 22 січ& ня 1919 р. на основі підписаних попередніх домовленостей пред& ставники директорії УНР і ЗУНР на Софійській площі в Києві у присутності багатьох тисяч укра& їнців зачитали Ухвалу Україн& ської Національної Ради ЗУНР і універсал директорії УНР про об’єднання обох держав у єдину Соборну Українську Народну Республіку. Наступного дня тру& довий конгрес УНР ратифікував це рішення. До скликання парла& менту (установчих зборів) об’єд& наної України, який мав остаточ& но надати юридичної сили “Акту Злуки”, ЗУНР зберігала автоно& мію у складі УНР і називалася За& хідною областю держави. У 1919 р. Україна палала у вог& ні загарбницької війни Росії і Царської Білої гвардії. Польща з дозволу Ради послів Антанти влітку розпочала окупацію Схід& ної Галичини аж до річки Збруч, “для захисту цивільного населен& ня від небезпеки більшовицьких банд. Чехія, Угорщина і Румунія вели боротьбу за Закарпаття і Північну Буковину. Відсутність узгоджених дій щодо вирішення політичних і соціальних проблему керівництва директорії УНР і диктатора ЗУНР Є. Петрушеви& ча, протиборство, суперечки, розхлябаність і неорганізованість владних структур, зокрема ди& ректорії, не сприяли їх об’єднан& ні у боротьбі з ворожими силами. Внаслідок Червона армія Моско& вії вже наприкінці року захопила землі УНР, а Польща ЗУНР. Рада послів Антанти 14 березня 1923 р. на засіданні Ліги Націй визнала Східну Галичину як частину Польщі. Повертаючись до ролі суб’єк& тивного чинника у національно& визвольному русі 1917&1921 рр., автор наголошує, що він був ви& значальним у боротьбі україн& ського народу за незалежність. Суть проблеми відродження ук& раїнської державності, стверджує Д. Донцов, лежить у відсутності “…формотворчої, будівничої правлячої касти”, а не в геогра& фічному положенні чи відсутнос& ті національної свідомості. “… Наші народні маси…, продовжує він.., щодо свідомості зовсім не уступають таким же масам бага& тьох інших народів, яких доля є одначе щасливішою”. Українська провідна верства, яка формувалася за умов колоні& ального гноблення Російської та Австро&Угорської імперій, на думку Д. Донцова не могла мати “свого виразного ідеалу держави, заступаючи його ідеалом класо& вої боротьби, групової чи особис& тої влади…”. Демократично марк& сівська інтелігенція, ігноруючи традиційний український націо& нальний дух, притаманний нації, не зуміла використати “стихій& ний потяг національно настроє& ного селянства до порядку й ладу, ворожого всякому марксизмові… і готового на криваві жертви” за& ради визволення з московської неволі. Лідери національно&визволь& ного руху, не маючи державниць& кої концепції та ясної і чіткої програми вирішення соціально& економічних проблем “не раз хи& талися між ідеєю приватної влас& ності та ідеєю колективізму, між ідеєю релігійною і безбожниц& твом, між ідеєю рідної культури та ідеєю культури українською формою й російською (больше& вицкой) – змістом”, що стало на заваді об’єднання всіх соціальних верств українського народу за умов жорстокої боротьби різних політичних сил і країн за нашу землю. У ситуації, коли ні Тимчасо& вий уряд, ні російські соціал&де& мократи, особливо більшовики, не визнавали українську націю, її право на державність, ЦР і вико& навчі органи УНР не прагнули усвідомити й донести до народу, що війна з контрреволюційними військами розваленої імперії і Червоною армією совєцької Росії мала засадничу натуру, яка вик& лючала компроміси і вимагала боротьби за втілення ідеалу суве& ренності. Просякнутій духом малоро& сійства й “битій стидом” інтелі& генції, зокрема “вихолощеним українським марксистам” браку& вало мистецтва державного бу& дівництва. Їй не вдалося з вели& чезної етнічної маси народу Ук& раїни завершити створення пов& ноцінного суцільного культурно& го організму – української нації& держави, що став би за Гегелем виявом інституційної форми сво& боди народу. Проте, український національно&визвольний рух 1917–1921 рр. став важливим ета& пом формування української по& літичної нації і боротьби за від& родження державності впродовж усього ХХ ст. Література 1. Винниченко В. Відродження нації. – Київ; Відень. – Частина І& ІІІ (Репринтне відтворення 1920 р.). 2. Винниченко В. Щоденник. 1911&1926. – В 2&х т. – Т. 1. – Ед& монт; Нью&Йорк, 1980. 3. Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 10. 4. Донцов Д. Дух нашої давни& ни. Друге видання. – Дрогобич, 1991. 5. Дорошенко Д. Война и рево& люция на Украине. – М.; Л., 1930. 6. Дорошенко Д. Історія Украї& ни 1917&1923. – Т. 1. Доба Цен& тральної Ради. – Ужгород, 1932. 7. Енциклопедія українознавс& тва. В 2 т. Під голов. редакцією В. Кубійовича і З. Кузелі. – Т. 1. – Мюнхен – Нью&Йорк, 1949. 8. Збірник пам’яті Симона Пет& люри (1879&1926). – К., 1992. 9. История Украинской ССР. В 10 т. – Т. 6. Великая Октябрская со& циалистическая револьция и граж& данская война на Украине (1917& 1920 гг.) – К., 1984. 10. Каппелер Андреас. Структу& ра українського національного ру& ху в Російській імперії // Сучас& ність. – 1992. – № 7. – С. 48&56. 11. Ковалевський М. При дже& релах боротьби. – Інсбрук, 1960. 12. Михайло Грушевський. На порозі Нової України. Статті і дже& рельні матеріали. – Нью&Йорк, Львів, Торонто, Мюнхен, 1992. 13. Міхновський М. Самостій& на Україна // Україна проти Мос& кви. Зб. статей. Видання Закордон& них частин Організації українських націоналістів, 1955. 14. Панченко Володимир. По& літикам потрібна серйозна історич& на освіта. Кілька слів на захист Ключевського // День. – 2016. – 7& 8 жовтня. 15. Петлюра С. Статті. – К., 1993. 16. Попович М. Червоне століт& тя. – К., 2005. 17. Реєнт О. П. Робітництво Ук& раїни і Центральна Рада. – К.: Інс& титут історії України АН України, 1993. 18. Солдатенко В. Ф. Винни& ченко і Петлюра: політичні портре& ти революційної доби. – К., 2007. 19. Субтельний Орест. Україна. Історія. – К., 1991. 20. Терещенко Ю. І. Республіка чи Гетьманат? // День. – 2017. – 29& 30 вересня. 21. Українська Центральна Ра& да: док. і матеріали у 2 т. – К., 1997. 22. Хмель И. В. Аграрные пре& образования на Украине. 1917& 1920. – К., 1990. 23. Христюк П. Українська ре& волюція: Замітки і матеріали до іс& торії української революції 1917& 1920 рр.– Т. 1&4. – Кам’янець; Ві& день, 1921. 24. ЦДІАУК. – Ф. 830. – Оп. 1. – Спр. 992; Спр. 78. 25. Церетели И. Г. Воспомина& ния о Февральской революции. В 2&х кн. – Кн. 2. – Париж, 1963. 26. Чикаленко Є. Щоденник (1907&1917). – Львів, 1931. 27. Шаповал М. Засади україн& ської визвольної програми. – Пра& га, 1927. – С. 6&7. 28. Шульгин Олександр. Траге& дія Михайла Грушевського і траге& дія України // Тризуб. – Париж, 1934.
Культура і час · “Мав покликання, подібне до апостольського – талант переконувати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

фільм був відзначений Шевчен& ківською премією. Тоді, у столиці Туркменії, не& задовго перед тим відбудованій після страшного землетрусу, Де& нисенко був душею товариства. Його дотепне, часом солоне сло& во завжди було влучним і вчас& ним; кепкував з багатьох, пере& важно – офіційних митців, але і нас з Олександром Муратовим не обділив увагою... Ми перекона& лися, що наш співбесідник – пат& ріот, за сучасним визначенням – “національно свідомий”. А ще й славнозвісна “перебудова” не по& чалася. Згадуючи Володимира Дени& сенка, усі відзначають його ши& року ерудицію. За глухої радян& щини знав історію України не за офіційною версією, вивчав твори Михайла Грушевського, не боя& чись відверто з цього приводу висловлюватись... Якось мені до& велося бути свідком суперечки про дату заснування нашої Ака& демії Наук. Денисенко рішуче за& уважив, що насправді це відбуло& ся не за Радянської влади, у 1919& му, а роком раніше, у 1918&му, за Гетьманата Павла Скоропадсько& го... Олександр Муратов неодно& разово звертався до нього з істо& ричних питань, завжди одержую& чи ґрунтовну відповідь з поси& ланням на літературні джерела – аж ніяк не радянські. Поза сумні& вом, це були плоди ґрунтовної са& моосвіти, аж ніяк не звичайної допитливості... Мав покликання, подібне до апостольського – та& лант переконувати. Наприкінці 1970&х редактор Тарас Кінько розповідав, як Денисенко пере& конував свого колегу&режисера утому, що московити спочатку викрали назву Русі (Київської), а потім намагалися присвоїти на& віть саму українську ідентич& ність, бо, як ординці, прагнули слов’янизуватися. Співбесідник сидів мовчки, ніби його вуха були закладені гранітом. З часом цей митець приєднався до визволь& ного руху, а за Незалежності його іменем навіть вулицю назвали. ...Разом із Сергієм Параджа& новим, Леонідом Осикою, Іва& ном Миколайчуком, Борисом Ів& ченком Володимир Денисенко належить до творців українського поетичного кіно. Завдяки при& родному, а не позиченому талан& ту, непідкореності короткозорій офіційній ідеології, вони піднес& ли українське кіномистецтво на новий, вищий рівень, що кошту& вало їм тривалого невизнання, замовчування, нестатків і навіть – вкоротило життя. Це була свята жертва творчого горіння, прине& сена на вівтар Свободи. Час проминув непо& мітно. Слухачі звернули& ся з проханням виконати вокальні твори на “біс”. Дует “Орнамент” заспі& вав “Колискову” на слова Наталки Поклад, Людми& ла Верета розчулила при& сутніх піснею “Моїм батькам” на слова Олек& сандра Білаша. Авторкою музики обох творів є зас& тупниця президента Між& народного фонду імені Павла Глазового Тетяна Димань. Людмила Семе& ненко торкнулася сер& дець слухачів чудовим класичним репертуаром, а потім усі разом заспіва& ли українських народних пісень. У житті бувають різні зус& трічі, але ця – незабутня. Власн. інф.
Культура і час · “Мав покликання, подібне до апостольського – талант переконувати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Денисія – життєва сила

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, лавреат премії імені В’ячеслава Чорновола, заслужений діяч мистецтв України 65 років тому Володимир Де& нисенко дебютував як режисер з фільмом “Солдатка”, а через 20 років його кінокартина “Женці” була відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка. Доля не була милостивою до цього оригінального митця. 1948 року, тільки&но закінчивши II курс Київського театрального інституту, він потрапив під “пер& ший укіс” ще сталінських репре& сій. За “український буржуазний націоналізм” був засуджений до 5 років таборів, де махав кайлом аж до самого кінця епохи сталінізму. Звільнений за амністією у березні 1953 року, опинився без роботи і житла... Часи були непевні і три& вожні, чимало колег дивилися скоса на “відсидента”. Але учень славного Леся Курбаса, театраль& ний режисер Віктор Довбищенко (спогад доньки В. Довбищенка, Галини), не побоявся підтримати “націоналіста”, поселивши у себе вдома. І Володимир Денисенко почав усе спочатку, бо не мислив себе поза мистецтвом. З великими труднощами від& новився на режисерському фа& культеті (курс Мар’яна Крушель& ницького), який закінчив 1956 року. Відтоді працював у кінема& тографі як режисер, сценарист і педагог. Настирливий за своєю вдачею, прагнув надолужити втрачені роки. Цьому сприяла відсутність комплексу, що має сьогодні модну назву “прокрас& тинація”, – не був схильний від& кладати справи і вчинки на май& бутнє. 1968 року з’явився його, без перебільшення, кращий фільм – “Совість”. Але на екрани цей фільм не потрапив, бо був забо& ронений. Чим же не догодив Де& нисенко владі сущій? Здавалося б, трагедія знищеного окупанта& ми українського села і самовідда& ність головного героя, який при спробі врятувати односельців ги& не разом з ними – такий сюжет цілком вкладався у рамки офіцій& но дозволеного. Але... Кінознавці віднесли цей твір до поетичного кіно, бо має вираз& ні риси цього славного напряму: предметом кіномистецтва є внут& рішній, духовний світ персона& жів. Конфлікт виникає не з супе& речки кращого з ідеальним, а з моральних пошуків, що стика& ються з непереборними реаліями. Та була й принципова відмінність фільму від витворів буденного ра& Володимир Денисенко дянського кінематографа. Йшло& ся про феномен сумління (совіс& ті), притаманний лише христи& янській духовності й зовсім чу& жий для “совкової” свідомості. Бо совість, сумління, як здатність розуміти істину, розрізняти прав& ду і кривду (брехню), усвідомлю& вати власний обов’язок, були цілковито зайвими в ідеологічно& му догматі радянської людини... Отже, це було кіно не для обслу& говування влади. І цього Дени& сенкові кіноначальство не проба& чило. Інші твори поетичного кіно встигли побувати на екранах принаймні до “генерального по& грому” української інтелігенції 1972 року і горезвісної доповіді партійного лідера В. Щербицько& го про “подолання” цього напря& му, що розворушив ідеологічне болото. Але “Совість” широкий глядач побачив лише за... 27 ро& ків, за Незалежності, 1991&го, після відновлення цього фільму сином Володимира Терентійови& ча, Олександром Денисенком – режисером, актором, письмен& ником, що гідно зберігає і про& довжує родинні традиції. До речі, він зняв документальний фільм про свого незабутнього батька “Денисія. Світи Володимира Де& нисенка”, у назві якого криється походження їхнього прізвища від давньогрецького імені бога жит& тєвих сил природи – “Діонис”. ...Громадянська активність Володимира Терентійовича була просто нестримною. Наприкінці 1960&х років, на одному зі з’їздів Спілки кінематографістів Украї& ни (СКУ), його кандидатура була запропонована на посаду спіл& чанського голови. Але переміг, річ ясна, попередній голова, Ти& ним дуетом “Орнамент” у складі Людмили Верети та Тетяни Ди& мань (художня керівниця). Про& звучали авторські пісні компози& торки: “Новорічна”, “Пісня про Україну”, “Українська хата” на слова українських поетів Василя Довжика, Дмитра Луценка та Ва& силя Зайця. Програму свята зав& жди прикрашає гумор, який, на& віть під час війни з російським аг& ресором, підтримує, надає сили та надихає на перемогу. Багато ус& мішок Павла Глазового (1922–2004) – неперевершеного українського гумориста, улюб& ленця і дорослих, і дітей, прозву& чало у виконанні Тетяни Димань. Додали настрою також твори су& часних гумористів Віктора Євту& шенка та Олексія Домницького. З метою популяризації твор& чості Павла Глазового у 2022 році зусиллями членів Міжнародного фонду імені Павла Глазового було мофій Левчук. Та розгубле& на лічильна комісія допові& ла Левчукові, що проти Де& нисенка подано більше го& лосів, ніж присутніх на з’їз& ді! І тоді діючий Голова про& мовив історичну фразу, майже афоризм: “Так буде з кожним, хто піде проти на& роду!” Це нагадувало горе& звісне звинувачення у “ан& тинародному буржуазному націоналізмі” або простіше – “ворог народу”. Тільки у 1960&х за цим звинувачен& ням вже не розстрілювали, хіба що – накладали забо& рону на професію... На на& ступному з’їзді СКУ, на са& мому початку 1970&х, як згадує Тамара Бойко (вона готувала передачу про з’їзд у літературно&драматичній редак& ції українського радіо), якийсь представник знахабнілого мос& ковського кіноначальства вима& гав від наших кінематографістів більшої радянської ідейності. Раптом на трибуну вибігла роз& червоніла, схвильована людина: “Скільки можна нас повчати, у нас є своя історія кіно, Олек& сандр Довженко – наш, україн& ський митець!” І цією людиною був Володимир Денисенко... Спочатку настала тиша, яку роз& будила злива оплесків. Аплодува& ли майже всі, серед них – відомі сценаристи Іван Драч, Дмитро Павличко... Далі з’їзд працював з іншим, патріотичним настроєм. На подібні протести зважува& лися далеко не всі митці, серед яких було чимало нестандартно мислячих. І це було можливо до вже згаданого “Генерального по& грому” української інтелігенції 1972 року, коли інакодумців ще не заарештовували, хоча по руках вже ходив рукопис Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифіка& ція?” Активно працюючи як режи& сер, Володимир Денисенко від 1959 року викладав у Київському театральному інституті (КДІТМ) ім. Карпенка&Карого. До прямо& лінійності безкомпромісний з ко& легами, до студентів ставився по& своєму чуйно – вчив не прихову& вати своїх поглядів і почуттів. Так, з вдячністю згадував його лекції режисер В’ячеслав Криш& тофович (автор відомих фільмів “Ребро Адама”, “Самотня жінка бажає познайомитись”, лавреат Державної премії України імені О. Довженка (2022 р.), нині вик& ладає у тому самому закладі, що і введено в обіг пам’ятну монету до сторіччя від дня народження Майс& тра. Автором проєкту став український худож& ник&графік, заслужений художник України Ми& кола Савович Кочубей. У січні цього року стала& ся ще одна приємна по& дія – одну з вулиць Свя& тошинського району міста Києва було перей& меновано на вулицю Павла Глазового. На вечорі натхненно виступила оперна спі& вачка Людмила Семе& ненко – народна арти& стка України, яка п’ятде& сят років прослужила в Національній опері України. Во& на зворушила глядачів майстер& ністю виконання. Прозвучали пісні Тетяни Димань “До тебе” на його вчитель, тільки тепер це – Національний університет теат& ру, кіно і телебачення). Автор цих рядків познайо& мився з Володимиром Терентійо& вичем 60 років тому, одразу після першого громадського перегляду його фільму “Сон” у 1964&му. У цьому творі роль молодого Тараса Шевченка виконав юний Іван Миколайчук. Була там і чудова плеяда тоді вже відомих акторів – Дмитро Мілютенко, Наталія На& ум, Костянтин Степанков… До того ж, був 150&річний Шевчен& ківський ювілей (широко відзна& чений у всьому світі за ухвалою ЮНЕСКО). Все це зобов’язувало творців фільму не ліпити, за то& дішнім радянським звичаєм, ре& волюціонера&демократа, а ство& рити образ великого поета, що відповідав сценарному задуму (автори – Д. Павличко і В. Дени& сенко). Відображені на екрані по& дії передували написанню поеми “Сон” (“У кожного своя доля…”) – звідси і назва фільму. Мені по& щастило взяти у Володимира Де& нисенка одне з перших інтерв’ю (“Шевченко зобов’язує”, для мо& лодіжної, тоді ще комсомоль& ської газети). “Це мій перший фільм з сюжетом, побудованим на конкретному історичному ма& теріалі – сказав мій співбесідник. “Я з захопленням прочитав май& же всі архівні матеріали про мо& лодого Шевченка; якби мені до& велося знову зайнятися фільмом про нього, я обрав би той самий шлях”. Отже, Володимир Терен& тійович у всьому прагнув дійти до суті подій і явищ. Та про це – да& лі. Згодом зустрілися ми на кіно& фестивалі в Ашхабаді 1979 р., де його за фільм “Женці” нагороди& ли Головним призом “Людина праці на екрані”. Тоді він ввічли& во похвалив мою документальну стрічку (хоч і позаконкурсну) на екологічну тему “Ті, що живуть поруч”... Що ж до його “Жен& ців”, то цей твір офіційно при& свячений “битві за врожай”, на& справді був гостросюжетним, сповненим мелодраматичних ефектів. Як писав про нього відо& мий кінознавець Сергій Тримбач, що ця картина, хоч і створена за звичними кліше “виробничого фільму”, разом з тим вражала сві& жістю матеріалу та живими, не& вигаданими характерами її геро& їв. До того ж, у ній була відобра& жена справжня, а не казенна, модна за тих часів, “дружба наро& дів”... Того ж таки 1979&го цей Зліва направо: Людмила Семененко, Тетяна Димань, Микола Рудаков слова Тетяни Петровської та “Давня весна” на слова Лесі Ук& раїнки під акомпанемент авторки музики.
Культура і час · “Мав покликання, подібне до апостольського – талант переконувати”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Творча зустріч

Нещодавно у “Клубі цікавих зустрічей Миколи Рудакова” від& булася зустріч з композиторкою Тетяною Димань. Подія сталася в Деміївській бібліотеці Києва, ди& ректоркою якої є Галина Козлова. Микола Рудаков – голова клу& бу, відомий журналіст, культуро& лог, громадський діяч, головний редактор газети “Хата”, меценат, організатор багатьох культурних фестивалів, засновник Міжна& родного доброчинного фонду “Українська хата”, член Міжна& родного фонду імені Павла Глазо& вого. Це людина, яка частину сво& го життя присвятила спілкуванню з неординарними особистостями, маючи хист гуртувати людей нав& коло себе. У клубі завжди цікаво та пізнавально. Концерт розпочався вокаль&
Арт#калейдоскоп · “Ми відкриті до співпраці, нам завжди цікаво працювати з різними митцями – художниками, режисерами”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Чоловіки та жінки – хто головний?

Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Андрія МІНТЕНКА “Коханий нелюб” – приклад комедії& фарсу. Молодий граф, неабиякий жартів& ник і гульвіса, посеред чергового гульбища одержує звістку про швидкий приїзд наре& ченої. Причому, згідно із заповітом, уник& нути шлюбу йому ніяк не можна – інакше зі спадщини графу не дістанеться ні копій& ки. Ситуація ускладнюється тим, що зару& чини відбулися 10 років тому, і від& тоді заручені жодного разу не бачи& лися. Покінчити з розпусним жит& тям багатого холостяка герой не го& товий, тому приходить до очевид& ного висновку: зробити так, щоб наречена сама розірвала заручини. Для цього він переодягається в Онисима, у п’яну голову якого, вод& ночас, вселяють думку про те, що він і є граф. Але махінаторам нев& тямки, що наречена теж не обділена хитрістю, оскільки... Отже, слово людям, які причет& ні до створення нової вистави. Ільїна Генсіцька, директорка – художня керівниця театру: “Це була моя ідея поставити виставу “Коханий нелюб” за п’єсою Ярослава Стельмаха. На теренах ін& тернету я натрапила на записи укра& їнської барокової музики у виконанні Ні& ни Матвієнко. Зацікавилася, почала диви& тися, слухати, сподобалося. Там було бага& то народних пісень, авторської барокової музики. Ці записи зроблені приблизно 25 років тому. До того ж я хочу, щоб на сцені “Берегині” звучав не тільки традиційний український фольклор, до якого ми звик& ли. Вже під ідею барокової музики почала шукати драматургічний матеріал. Згадала, що колись у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка йшла вистава “Кохання у стилі бароко”. Я дістала текст, прочитала і запропонувала Наталії Лінник поставити виставу. Від початкової музичної концепції ли& шилося мало. Наталія почала слухати му& зику, запропоновану мною. Але вона роз& ширила ці межі, знайшла інший цікавий матеріал, окрім того, що співала Ніна Мат& вієнко, додала більше кантів. Так у нашому репертуарі з’явилася ця вистава. З Наталією Лінник у нас багато в чому однакові смаки, погляди. Ми майже пара& лельно навчалися в театральному інститу& ті. У нас виникають довірливі розмови на театральні теми. Не випадково, що саме їй я вже вдруге запропонувала поставити виставу в “Берегині”. До того ж Наталія дослухається до на& ших побажань, нашого бачення. У неї Провідною в репертуарі Київського академічного театру українського фольклору “Берегиня” залишається українська класика. Нещодавно тут поставили виставу “Коханий нелюб” за п’єсою Ярослава Стельмаха “Кохання у стилі бароко”. склалися напрочуд хороші стосунки з ба& летмейстером, хормейстером, аранжу& вальником музики. Вона зуміла створити навколо себе чудову команду. Тож маємо позитивний результат. Також моєю ідеєю було запросити на головну чоловічу роль Едуарда Кіхтенка. У нашому театрі не так багато чоловіків&во& калістів, а актора з типажем, потрібним для цієї ролі, на жаль, взагалі немає. Згада& ла, що разом з Едуардом працювали в теат& рі “Колесо”. Запропонувала – і він долу& чився до нашої команди. Йому довелося трохи переучуватися, адже у нього акаде& мічна акторська манера виконання, а в на& шому театрі вона дещо інша. Така співпраця корисна і для наших ак& торів, бо це інший спосіб існування на сцені. Едуард – професійний актор, а в те& атрі “Берегиня” – солісти&вокалісти. Спільна робота була цікавою як для нього, так і для нас. Не виключаю, що в перспек& тиві запросимо цього актора ще на якусь роль. Нещодавно наша режисерка Тетяна Авраменко почала працювати над виста& вою за романом Юрія Винничука. Серед виконавців теж буде один запрошений ак& тор, випускник кафедри режисури Націо& нального університету театру, кіно та теле& бачення імені Івана Карпенка&Карого. Він вже грає в деяких наших виставах. Ми відкриті до співпраці, нам завжди цікаво працювати з різними митцями – художниками, режисера& ми. Це дає театру можливість ставати більш різноманітним, різноплано& вим. У березні має відбутися прем’єра вистави “Нічний репортер” у жанрі кабаре&детектив. Запросили цікаву художницю&сценографа Ірину Гор& шкову. Це буде перший досвід нашої спільної роботи. У виставі “Коханий нелюб” був ціка& вий експеримент. Грали запрошені музи& канти з ансамблю Take Seven (керівник Віктор Дмитренко) з музичними інстру& ментами, яких немає в нашому оркестрі: акустична гітара, бас&гітара, фортепіано. Ми намагаємося експериментувати, що& разу дарувати щось нове. Згодом у репертуарі з’являться Шолом Алейхем, Тарас Шевченко. Будемо готува& ти й інші сюрпризи для глядачів. У грудні поставили дитячу виставу “Коляда. Таїна Нового року”. Вона буде у нас і в наступні різдвяно&новорічні свята. А ще хотіли б поставити для дітей казку, в якій би поєднали фольклор і сучасні моти& ви. Зараз шукаємо матеріал. У перший день весни покажемо Гала& концерт, він дещо перероблений. Присвя& тимо його засновнику та багаторічному очільнику театру Миколі Буравському. Са& ме цього дня три роки тому він пішов у засвіти. Планували цей концерт у 2022 ро& ці, але тоді з відомих усім причин не скла& лося”. Наталія Лінник, режисерка&постанов/ ниця: “На малій сцені театру “Берегиня” я поставила виставу “Янгол щастя” за п’єсою Івана Миколайчука. Вже через мі& сяць після прем’єри художній керівник те& атру Ільїна Генсіцька запропонувала мені до роботи п’єсу Ярослава Стельмаха. Раніше я не була знайома з цим тво& ром. Спершу прослухала аудіоверсію, де роль головного персонажа озвучував Олексій Богданович, потім ознайомилася з однією з постановок. А вже після цього знайшла текст, виданий ще в 90&ті роки. Матеріал мені сподобався. По&перше, це комедія. Найбільше люблю ставити ко& медійні вистави, а в наш час вони особли& во потрібні. Минулого разу ставила виставу на ма& лій сцені театру, а цього – на основній. Це був певний виклик. Адже одна справа пра& цювати на камерному сценічному майдан& чику, інша – на великій сцені. Спершу вигадувала, яке буде сценічне оформлення, потім вибудовувала в уяві сцени і вже після цього починала працю& вати з акторами. Очільниця театру запита& ла мене, кого я хочу бачити в тій чи іншій ролі. Наше бачення з Ільїною Борисівною збіглося. Лише потрібен був драматичний актор на роль Графа. Запропонували цю роль Едуарду Кіхтенку, і він погодився. Загалом вважаю розподіл ролей вельми вдалим, можна сказати – стовідсоткове влучання. Задоволена роботою Олени Ту& калової (Оляна). Шукала на роль Графині акторку з внутрішнім стрижем. Олена ме& не приємно вразила, результат роботи з нею перевершив очікування. З Іриною Прядун (Ярися) працювала в “Янголі щастя”. Вона грає в театрі лише рік, і за цей час багато що встигла зробити. А Олексія Черняка відразу затвердили на роль Степана. Наприкінці вистави герой Олексія говорить, що все&таки жінки го& ловні. Мабуть, у цьому й полягає головна думка спектаклю. (Усміхається). Ще до роботи з художницею&поста& новницею Світланою Заікіною вже знала, що на сцені будуть стіл і стільці на роли& ках, які їздитимуть по сцені. Згодом при& думали стійки з гірляндами. Художниця запропонувала, щоб вони теж рухалися. У виставі використовуємо кантати ХVІ–ХVІІ століть. Пісні підібрала хормей& стер Ірина Бонковська. Ми вирішили по& єднати у виставі бароковий та сучасний стилі. Зробити аранжування для оркестру запропонували композитору Віктору Дмитренку. Як на мене, вийшло вдало. Музику до балетних номерів я підбира& ла сама. А балетмейстер&постановниця Світлана Дядюн з пів слова розуміла, чого я від неї хочу, як бачу той чи інший номер. Вважаю, що вдалі хореографія та балетні номери – це вже половина успіху вистави. Світлана Заікіна якнайкраще підібрала костюми персонажів, і я побачила на сцені саме те, що хотіла. Робота над виставою триває. Зокрема, хочемо підготувати другий склад виконав& ців на частину ролей. Мрію ще щось поставити в театрі “Бе& региня”. Поки що завершуємо роботу над “Коханим нелюбом”. Далі вноситиму свої творчі пропозиції. Було б добре більше ви& користовувати вокальні дані артистів. “Бе& региня” – це театр українського фолькло& ру. Хочеться, щоб і надалі тут було багато пісень та музики”. Едуард Кіхтенко, виконавець ролі Гра/ фа: “Це моя перша роль у театрі “Береги& ня”. Мені подобається цей театр насампе& ред тим, що він музичний. Колектив “Бе& регині” чудовий, дружний, як одна велика сім’я. З першого дня, як тільки почалися репетиції, у нас виник хороший контакт. Під час репетиційного процесу ми бачили& ся ледь не щодня. А зараз приходжу лише на вистави і вже починаю сумувати за но& вими колегами, яких завжди радий бачити. З перших репетицій зав’язалися дружні стосунки з Олексієм Черняком, який грає мого слугу Степана. Як професійний спі& вак Олексій дуже допоміг мені в роботі. Комфортно працювати і з Оленою Тукало& вою. Незважаючи на те, що вона актриса балету, а я драматичний актор, ми одразу знайшли спільну мову. Думаю, не варто багато говорити про мого героя, буде краще, коли глядач сам побачить його на сцені. Лише зазначу, що я, як і кожен актор, додаю частку себе у будь&яку роль, граю себе в певних обстави& нах. Поки що ми зіграли лише три вистави. З кожною виставою знаходитиму щось но& ве, персонаж наповнюватиметься. Що стосується колег по сцені, то задоволений їхньою роботою на всі 100. Зараз переважно працюю на дубляжі та озвучці. Це був перший мій вихід на сцену більш ніж за чотири роки. Вдячний Ільїні Генсіцькій за таку можливість. Буду радий, якщо зможу зіграти в “Берегині” ще якусь роль”.
16 Подія · “Трипільська цивілізація є однією з найдавніших землеробських культур світу, яка існувала на території України”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Під знаком Хвойки

Ігор ЗОЦ Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА Днями в Музеї історії Києва відбувся круглий стіл, присвячений 174-річчю українського дослідника археології та найдавнішої історії людства, першовідкривача Трипільської культури Вікентія Хвойки. В обговоренні взяли участь науковці та просвітяни. Ірина Форостян Організатори зібрання поставили за мету окреслити внесок видатного вченого В. Хвойки в дослідження історичної спадщини, розбудову вітчизняної археології, а також визначити конкретні кроки з відзначення 175-річчя дослідника наступного року. Про значення наукової спадщини В. Хвойки, зокрема, розповіли доктор історичних наук Михайло Відейко, народна майстриня, директор музею “Дивосвіт Трипілля” Людмила Смолякова, директор музею TRYPILLYA Ірина Форостян, старший юрист Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Валерій Дрюченко, доктор філософських наук Людмила Филипович, доктор філософії Сергій Присухін та інші. Під час заходу демонструвались матеріали визначних знахідок В. Хвойки, музею Трипілля в Україні та США, національних та міжнародних експозицій. У світлі популяризації знань про Трипільську цивілізацію зробимо невеликий відступ від події в Музеї історії Києва і згадаємо про виставку макетної реконструкції сакральної архітектури часів Трипільської культури – Нобелівського храму, що відбулася в Науково-технічній бібліотеці імені Г. І. Денисенка НТУУ “КПІ”. Один з організаторів цієї виставки – народний депутат України багатьох скликань Іван Заєць – надав редакції “СП” буклет про цю подію, в якому зазначається, що Трипільська цивілізація є однією з найдавніших землеробських культур світу, яка існувала на території України понад сім тисяч років тому, і надбання якої простежуються в сучасному бутті українського народу. За словами професора Михайла Відейка, вперше археолог Хвойка потрапив на прояв давньої культури під час розкопок Кирилівської гори в Києві в 1893–1894 рр. Остаточно він упевнився в думці про відкриття нової особливої культури на пізніших розкопках поблизу містечка Трипілля на Київщині. Резуль- Фото на згадку тати своїх досліджень цієї археологічної культури він презентував у 1899 р. на Археологічному з’їзді в Києві. В. Хвойка визначив Трипільську культуру як землеробську культуру, яку створив осілий народ. Він заявив, що “народ, який створив ці пам’ятки, не міг зникнути безслідно і був не хто інший, як гілка арійського племені, котрій по праву належить ім’я протослов’ян і нащадки котрої й донині населяють...” – історичну Україну. Трипілля є всебічно яскравою культурою, прояви якої значною мірою формують і образ сучасного світу. Як стверджує М. Відейко, “саме у часи існування трипільського світу життя та побут людей набув звичного для нас вигляду. Саме тоді у нашому краї почали плавити метал, випалювати посуд у гончарних горнах, прясти і ткати. Було створено світ речей, який нам близький та зрозумілий: стали не лише будувати будинки, а й наповнювати їх хатнім начинням (столом, стільцями, лавою, посудом). У господарстві з’явилися такі потрібні речі, як серп і металева сокира. Люди одягнулися в зручний та красивий одяг з текстилю. Отже, там, у трипільському світі та на його околицях, цілком слушно буде шукати певні витоки, першопочатки світу сучасного”. Михайло Відейко За круглим столом учасники зустрічі об’єдналися в думці, що матеріальна й духовна спадщина Трипільської цивілізації красномовно засвідчує тисячолітню тяглість і спадкоємність побутування українського народу на нашій споконвічній землі. А спадщина В. Хвойки має стати науковим, освітнім, інформаційним надбанням усього суспільства. Щоб реалізувати ці добрі наміри, учасники зустрічі ухвалили низку рекомендацій, зокрема звернутися до органів центральної влади, КМДА щодо необхідності створення новітнього інтерактивного Музею Вікентія Хвойки шляхом відновлення науково-культурного функціонування будинку по вулиці Ігоревській, 9, у якому проживав видатний вчений. Запропоновано створити Інститут реконструкції археологічних знахідок, використовуючи методи Хвойки та міжнародних дослідницьких проектів, базуючись на досягненнях авторської школи Л. Смолякової, українсько-американського центру збереження історичної спадщини (спільний проєкт FRAC та науково-дослідної лабораторії археології Київського університету імені Б. Грінченка). Слушними видаються пропозиції внести інформацію про життя і діяльність цього видатного вченого в навчальні програми і зміст підручників з історії України для шкіл та університетів; актуалізувати премію його імені за видатні відкриття в галузі археології; створити спільно з посольством Чехії грантовий Фонд імені В. Хвойки. Сподіваємося, що добрі наміри будуть втілені в життя.
16 Подія · “Трипільська цивілізація є однією з найдавніших землеробських культур світу, яка існувала на території України”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Подія · “Трипільська цивілізація є однією з найдавніших землеробських культур світу, яка існувала на території України”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин