Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Олександра Литвиненка Фото Олександра Литвиненка
Закінчення на стор. 2—5
Петро АНТОНЕНКО
У столичній агенції УНІАН Всеукраїнське товариство “Просвіта” провело прес-конференцію, тема якої — надзвичайні загрози для державності, пов’язані з “протягуванням” через парламент одіозного мовного законопроекту Ківалова—Колесніченка. У прес-конференції взяли участь голова “Просвіти”, народний депутат Павло Мовчан, перший заступник голови УНП, член Головної ради “Просвіти” народний депутат Іван Заєць, доктор юридичних наук, професор, президент ВГО “Асоціація українських правників” Василь Костицький, доктор юридичних наук, професор Володимир Василенко, письменник, критик, перекладач Дмитро Дроздовський. У вступному слові Павло Мовчан зазначив, що провладна більшість парламенту подає ситуацію так, що ухвалення цього мовного закону — справа вирішена, попри величезне збурення, яке він викликав у нашому суспільстві. Насправді ж суспільна напруга лише наростає, адже це не якийсь черговий законопроект, що його проштовхує правляча коаліція, а замах на основи державності, по суті, початок її демонтажу. Це нагадує 30-ті роки, коли починалося все з відомого політичного процесу над Спілкою визволення України, а продовжилося Голодомором, терором, розстрілами, депортаціями цілих народів. Різниця лише у тому, що нині цей наступ на державність і демократію має начебто демократичну форму, через парламент. Характерно, що він ведеться якраз напередодні Дня Конституції України. Тому “Просвіта” закликає всі патріотичні, державницькі сили України стати на захист одного з основних положень Конституції — державного статусу української мови. Влада перейшла рубікон, зазначив у своєму виступі Іван Заєць. Він наголосив, що цей мовний законопроект украй небезпечний для суспільства, держави з кількох причин. Перша — він ксенофобський, розпалює міжнаціональну ворожнечу, різко звужує конституційні права корінної нації — українців. Друга — законопроект сепаратистський, містить загрозу розчленування держави за мовною ознакою, утворення на її території практично непідконтрольних місцевих “князівств”. Володимир Василенко як правник вказав на низку грубих порушень законодавства вже на стадії підготовки, подання в Раду і внесення на голосування цього законопроекту. Зокрема обманом є твердження авторів проекту, що впровадження цього закону не потребує додаткових бюджетних витрат. Насправді ж ідеться про величезні для нашого бюджету кошти — десятки мільярдів гривень. Також ухвалення закону викликало б потребу внести зміни до майже двох десятків чинних законів, дотичних до мовної сфери, про що автори законопроекту мовчать. Грубо порушується при просуванні цього закону Регламент Верховної Ради, що дає більш ніж достатній привід голові парламенту не виносити проект на голосування. Чому він цього не робить? Внесення такого скандального законопроекту, звернув увагу Василь Костицький, — не випадковість, воно вписується в загальну тенденцію антиукраїнських сил із руйнування стабільності в країні й самої державності. І якщо хтось спокійно спостерігає за цим, стверджуючи, що внесення такого законопроекту лише передвиборна технологія, піар певних політичних сил, то це небезпечно, бо в політику не можна гратися, надто це серйозна річ. Узагалі ж парламент виходить за межі своїх повноважень, голосуючи такі законопроекти. Хоча б тому, що є чітка норма Конституції: жоден новий закон не може звужувати права громадян, зафіксовані в уже чинному законодавстві. Тут же обмежуються мовні права десятків мільйонів українців. Дмитро Дроздовський проаналізував мовну практику європейських держав. Із нею нічого спільного не мають положення законопроекту Ківалова—Колесніченка хоча б тому, що це просто демагогія. Треба сказати прямо — усе це частина глобального проекту сусідньої держави з втягування України в будований Кремлем “русскій мір”. Відтак, це замах на основи нашої державності.
Зі вступним словом виступив Павло МОВЧАН, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, народний депутат України: — З ухваленням у першому читанні владною більшістю Верховної Ради України законопроекту Ківалова—Колесніченка мовне питання виходить за межі внутрішньополітичних проблем, воно стає дестабілізуючим фактором і європейської безпеки. Україну й українців підступно, тупо й уперто штовхають на шлях балканізації. Ось чому ми обов’язково мусимо звернутися до Ради Європи, і таке звернення готує Центральне правління. Нестабільність у 45-мільйонній державі у центрі Європи може здетонувати на весь світ. Противники європейського розвитку України посилено готують цей сценарій. Костянтин Затулін ще недавно — персона нон грата, а сьогодні — один із провідних виконавців проекту “русскій мір”, перебуває в Україні вже тривалий час. Скоординовано працюють російські аналітичні центри, які готують програми і сценарії реалізації імперського наступу на нашу державу, асиміляції та знищення українського народу через головний чинник його ідентифікації — українську мову. У такій ситуації “Просвіта” закликає суспільство до самооборони. Мовне питання стало однозначно політичним. Події 5 червня у Верховній Раді показали, що опозиція не розуміє загрози від наслідків введення двомовності. Сьогодні зміщуються акценти перерозподілу або зміни влади. На перший план виходять не лише проблеми володіння національними ресурсами, а й захист Української держави. Як нам боронити Україну? Першим пунктом у зверненні до просвітян є заклик до самоорганізації (за формулою Євгена Серстюка). Ці форми самоорганізації уже фактично почали проявлятися, коли звідусіль 5 червня в Києві до стін Верховної Ради, Адміністрації Президента, до держадміністрацій у різних містах України вийшов народ і сказав своє “Ні!” провокаційному законопроектові. Але чи спроможні ми підняти потужну українську хвилю? Від того, наскільки дужою і грізною вона буде, залежить і наш успіх.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 15 червня 2012 року в Києві відбулося розширене зібрання Головної ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. До участі в сесії, присвяченій мовній ситуації в Україні, запросили вчених-мовознавців, представників громадських організацій національно-державницького спектра. На Головну раду прибули голови обласних об’єднань “Просвіти”, у Кобзарській світлиці Українського дому до них приєдналися письменники, українознавці, науковці, народні депутати попередніх і нинішнього скликань Верховної Ради. Як протистояти намірам влади розколоти країну і спровокувати громадянський конфлікт, що проявилися схваленням у першому читанні проекту закону “Про засади державної мовної політики” авторства регіоналів Ківалова—Колесніченка? Як самоорганізуватися на захист конституційних прав українцям? Де, коли і як організовувати акції протесту проти зазіхань антиукраїнської влади та проросійських агентів на українську мову, захистити її державний статус, її вільний розвиток і застосування на всій території України? Про все це читайте в нотатках журналістів “Слова Просвіти” із сесії Головної ради ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.
«Просвіта» · “Керуючись конституційними правами, потрібно шукати методи і форми громадянського опору”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Продовження. Початок на стор. 1
Відомо, що провладна більшість ні перед чим не зупиниться. Це показали результати першого читання законопроекту. Наступні голосування можуть відбутися уже незабаром — у липні. Скоріше за все їх перенесуть на останній тиждень роботи Верховної Ради. Ще недавно національно-патріотичні сили дотримувалися думки, що це антиконституційний закон, тому участі в його розгляді не треба брати, потім його, мовляв, опротестуємо. Але це хибна позиція. Зараз уже підготовлено кілька сотень пропозицій, зауважень, поправок до цього законопроекту. Лише після їхнього розгляду в Комітеті з питань культури і духовності він виноситиметься в сесійну залу. Треба бути готовими до будьяких непередбачуваних дій влади, якій байдужа реакція світової громадськості. На протягування цього антиконституційного закону влада “кинула” величезні кошти й адмінресурс. Скажімо, сам голова РНБО Клюєв фактично перетворив кабінет секретаря Верховної Ради Зайчука на місце “санобробки” і залякування депутатів. Напередодні голосування туди викликали тих депутатів, які не побоялися неприхованих погроз, захищаючи конституційні норми. А скільки з них зламалося й пішло на домовленості? Дивіться на список тих, хто проголосував “за”, продавши мову за тридцять срібняків… Ми знаємо, що Україна — моноетнічна держава, нас, українців, тут 77,8 % згідно з переписом 2001 року. Етнічні меншини вповні користуються своїми конституційними правами. Намагання вивищити російську мову, мову меншини, мову сусідньої держави до статусу другої державної, яка фактично стане панівною, є посяганням на конституційні засади Української держави. Тому мусимо оголосити відкритий наступ на руйнівників України. Керуючись нашими конституційними правами, шукаймо методів і форм громадянського опору.
Павло ГРИЦЕНКО, директор Інституту української мови НАН України: — Ситуація надзвичайно складна. 10 стаття Конституції щодо державного статусу української мови досі не реалізована. Користуючись цим, Партія регіонів будь-що намагається надати російській фактично статус другої державної, посилаючись на свої передвиборні обіцянки. Ці дії порушують Конституцію, а на місцях, у регіонах, триває практика заборони української мови. Протидіяти брутальному антиконституційному наступу можна і треба, це, зрештою, наш обов’язок як громадян України. Що пропоную? При президентові України є Гуманітарна рада. Знаю, що туди входять люди, які мають голос і можуть сказати правду. Якщо президент на боці Конституції, з українським народом, тоді Рада залишається при такому президентові. Якщо ж він на боці антиконституційних сил і винятково — Партії регіонів, то Рада має саморозпуститися. Не думаю, що такі люди, як Дмитро Стус, Богдан Ступка, Лариса Скорик, Іван Драч та інші представники інтелігенції — оборонці української ідеї, української мови, займуть антиукраїнську позицію. Таким чином можна не допустити розвитку й ескалації подій у Верховній Раді з ухваленням законопроекту в другому читанні. До речі, НАН України розглядала мовні законопроекти, зокрема законопроект Ківалова— Колесніченка. Для наукової експертизи і висновків його було направлено до різних академічних інститутів: до правників, до мовознавців, до політологів. Незалежно одні від одних вони дали аналогічні висновки: законопроект “Про засади державної мовної політики” не має нічого спільного з державними інтересами України. Таким чином жодний академічний інститут Національної академії його не підтримав, не підтримала його і НАН України загалом. Академія наук України залишається з українським народом.
Борис ОЛІЙНИК, поет, академік НАН України, голова Українського фонду культури: — Мова — повітря й легені, якими ми дихаємо. На правах головного доповідача ще в тій, радянській Верховній Раді, я обстоював законність щодо надання українській мові статусу державної. Тоді Закон ухвалили одноголосно. Поле функціонування української мови обмежувалося 60 %, російської й інших мов — 40 %. Нині, в часи незалежності, українська обмежена 10 %. 23 роки тому Законові, 21 рік як Україна незалежна. Це ціле покоління! А де ж ми весь цей час були? Тому вважаю, не треба вдаватися до націонал-мазохізму і списувати на когось третього те, що діється. Треба брати кермо управління державою в свої руки! Не забуваймо, що 90 % тутешніх росіян проголосували за незалежність України. Не треба їх ображати. Наше завдання не плодити опонентів, а призбирувати прихильників. У документах і заявах не варто використовувати терміни понятійно-категоріального характеру. Треба читати нам усім разом проекти документів, які готуються на розгляд Верховної Ради. Оскільки у нас є Закон про державні мови в редакції 1989 року, то кожен повинен його дотримуватися і виконувати. Треба ухвалити нарешті закон про захист української мови, щоб не було жодних питань.
Іван ЗАЄЦЬ, народний депутат України: — Під час підготовки цього законопроекту відбулася така собі мовна стимуляція антиукраїнської діяльності. Генератором виступив закон Ківалова—Колесніченка. Його поява — не якесь тимчасове рішення чи спонтанна дія. Це результат діяльності антиукраїнських сил на чолі з самим президентом. Із другого боку, це здійснення планів Путіна із закабалення України. Думаю, Росія усвідомила, що в Україні поглиблюється процес державного становлення. З’явилося молоде покоління людей із національною гідністю, які розмовляють українською мовою, навіть у так званих російськомовних регіонах. А це не входить у стратегічні плани Москви. Якщо говорити про політику Януковича, то поява цього законопроекту ще раз засвідчила, що Янукович і його партія влади торгує стратегічними ресурсами, інтересами України, що не припустимо у будь-якій державі для будь-якої влади. У Харкові він “торгонув” безпекою держави, відмовившись від членства в НА- ТО і запустивши в Україну ще на 25 років іноземний, Чорноморський флот РФ. І все це за віртуальні вигоди щодо ціни на газ. Торгує гуманітарними цінностями держави: мовою, культурою, інформаційним простором. Навіть перебування Табачника на посаді міністра освіти має для нього свою ціну. Ми свідки того, що все, що діється в Україні, робиться під прикриттям президента Януковича і за його безпосередньої участі. Тому є дві причини: одна зумовлена характером цієї влади, друга — замовленням Москви. Законопроект “Про засади державної мовної політики” ще одне тому підтвердження. По-перше, мусимо дати адекватну відповідь на цей законопроект. З їхнього боку іде масована інформаційна кампанія, пропаганда їхнього антиконституційного закону. А з нашого — крім “Просвіти”, газети “Слово Просвіти” і ще кількох десятків публікацій в інших виданнях мало що є. По-друге, ефективно і продумано слід протистояти тим заходам провладної більшості, яка проштовхує законопроект. Мушу нагадати й привернути вашу увагу, що того дня голосувався не лише цей документ, а й інший законопроект, який проголосовано у першому читанні — про дошкільну освіту. Згідно з ним батькам надаватиметься право вільного вибору мови у дошкільних закладах. А це не менш підступно і небезпечно для української державності. І перший, і другий законопроекти сепаратистські, ксенофобські щодо українців і водночас асиміляційні. Про це має знати кожен український громадянин. Громадськість і політичні партії мусять активізувати роз’яснювальну й інформаційну роботу з людьми щодо “героїв” цих законопроектів і тих, хто голосував за них. Наприклад, серед тих, хто готується йти на вибори по мажоритарних округах на Житомирщині: Журавський, Литвин та інші. Треба людям показати їхнє справжнє обличчя. Демократичні сили мусять сформувати і протиставити ренегатам україноцентричний список на вибори до Верховної Ради.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури: — Маю три пропозиції: 1) Необхідно ухвалити закон про українську мову як мову державну; 2) Процес із антиконституційним законопроектом “Про засади державної мовної політики” пішов і треба його максимально загальмувати (за рахунок поправок); 3) Світових процесів не зупиниш. У Франції, у світі французькою розмовляють 200 млн осіб. Франція має 450 культурних центрів у 150 державах світу. Їх фінансує держава. Франція 1970 р. створила товариство “Франкофонія”, мета якого — поширювати, пропагувати, підтримувати у світі французьку мову. Франція боїться, що французьку витіснять, і французів як нації не стане. Порівняймо з Україною. У нас катастрофічна ситуація! Далі. 1984 року Париж ухвалив закон про французьку мову, ініційований Конституційною Асамблеєю. Його одностайно підтримали Національні Збори й Сенат, щороку заслуховується інформація про його виконання. За невиконання цього закону впроваджено дуже високі штрафи (до 20 тис. євро або до 6 місяців ув’язнення). Якщо не буде ухвалений закон про державну мову в Україні, загроза нашій державності стане реальною і непередбачуваною.
Ярослав ПІТКО, голова Львівського обласного об’єднання “Просвіти”: — Добре сказав новий патрі% арх Греко-Католицької Церкви Святослав, що треба будувати ук% раїнський світ. Але є одна поправка: будувати його наступаль% но. А не так як кришнаїти: перш ніж зробити крок, тричі подивляться, щоб нікого не образити, не потіснити. Якщо ми так буду% ватимемо Україну, це затягнеться надовго. Я підтримую тих, хто втратив надію на звернення до президента України Януковича. Треба звертатися до народу, який є першоджерелом влади в Украї% ні, а не до того, кого ми постави% ли: хто своєю волею, а хто і не% вільно. У день ухвалення законопроекту ми зібрали автобус людей за свої кошти, поїхали і були біля стін Верховної Ради. Тим людям, які не могли поїхати, ми надрукували тисячі звернень, роздали під церквами, закликали пікетувати Львівську обласну адміністрацію. Влада повинна відчувати, що ми не толеруємо її. Дискусія щодо виходу з Ради при президентові є зайвою, тому що ця Рада мала вже вийти 5 червня і скласти свої повноваження, заявити і президентові, і світові, що вона не хоче прикрашати фасад влади, яка працює проти свого народу. Державна політика складається з позиції і ситуації на місцях. “Просвіта” відразу відмовилася брати участь у тих радах при обласних адміністраціях. Ми закликали мешканців Львівщини писати листи-звернення з протестами. Ви скажете, що це нічого не дасть. Дасть. Людина, яка пише це, є учасником процесу. Ухвалили рішення у кожному районі, у кожному селищі, містечку, місті провести протестні акції під стінами районних державних адміністрацій. Варто було б такі протести провести по всій Україні. Після 5 червня люди переконалися, що політичні партії здебільшого лише використовують їх у своїх передвиборних цілях, і мовне питання використовують як спосіб активізації свого електорату перед виборами. Тому сьогодні є така організація — “Просвіта”, яка покликана була у час її створення у ХІХ столітті, у час
«Просвіта» · “Говорити, що люди, які не вирішили питання фінансово-економічні, вирішать мовні, — утопія”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
вами Ківалова стоїть кримінальна відповідальність. Російську мову ніколи не можна поставити в один типологічний ряд з іншими мовами, яким, відповідно до Європейської хартії, надано статус регіональних мов. Це помилка, яка свідчить про те, що в цьому законопроекті не враховано науковий підхід. Науковий кваліфікований підхід цим людям не потрібний, вони керуються міфологемою, спробою нав’язати “русскій мір”. Сьогодні це питання потрібно розглядати на європейському рівні, у зарубіжних виданнях. Це може бути стаття, яка б ставила крапки над “і” від наших фахівців, бо те, що ми маємо у пояснювальній записці до цього законопроекту про нібито якісь експертні оцінки західного світу — це маніпуляції, перекручена інформація, це не відповідає статтям законопроекту. Потрібно уникати ілюзій і донести до національної громади України, що цей законопроект не реалізовуватиме мовних прав нацменшин. Нацменшина одна — російська громада, і це не нацменшина, а залишок імперської російської, антиукраїнської політики, це атавізм радянської системи. І якщо ми визнаємо за російською мовою статус регіональної, це означатиме одне — якась частина України відійде до “русского міра” і буде втрачена. Наша сила в єдності. Українська ситуація не підпадає під положення Хартії регіональних мов, є нав’язаною. І це треба пояснювати, щоб Європа також відгукнулася на процеси, які відбуваються в Україні. Потрібно наповнювати інформаційний простір фаховими аналітичними коментарями з цієї проблематики. Учора було опубліковано результати опитування, який проводив Центр Разумкова і Центр демократичних ініціатив. Вони засвідчують, що проблема мовного питання в українців посідає 31 місце. Цей законопроект існує для того, щоб завуалювати повну поразку в фінансово-економічних питаннях, якої зазнали антиукраїнські лідери. І говорити, що люди, які не вирішили питання фінансово-економічні, вирішать мовні, — утопія. Ми сьогодні в державі, якою керують безграмотні люди. За цієї влади можливе те, що регіональною мовою може стати мова фєні, мова хамства. Цього ми не повинні допустити.
Микола ПОРОВСЬКИЙ, голова Української народної ра% ди, народний депутат ВР трьох скликань: — Кожна справа потребує ор% ганізаційних зусиль і фінансово%
го забезпечення. Організаційних зусиль ми доклали. А фінанси? Якщо не буде 2,5 тисячі гривень проплачено “5 каналу” за “біжу% чий рядок” про те, що розширена Головна рада ВУТ “Просвіти” ім. Тараса Шевченка висловила про% тест проти ганебного законопро% екту, дізнаються тільки читачі “Слова Просвіти”. Звісно, що ініціатива цього законопроекту йде від президента і його політичної сили. Не скликає президент Гуманітарну раду — хай проведуть засідання ради перед АП, висвітлять акцію в ЗМІ. А сподіватися, що президент скасує цей законопроект, марно. Маємо звернутися до українських церков: УПЦ КП, УГКЦ та інших із проханням у неділю провести молебні за українську мову, а після цього “Просвіта”, патріотичні організації хай організують ходу до районних, обласних адміністрацій. Усього п’ятеро регіоналів не проголосували за цей закон. Треба попрацювати і з рештою, як це ми робили в 1990-х роках. А ті, які злобствують у своїй антиукраїнській позиції, повинні відчувати дискомфорт і суспільний осуд. Працюймо на це. Важливо було б, якби татарський меджліс на чолі з М. Джемільовим публічно засудили цей законопроект. Для того, щоб такий антиукраїнський закон діяв, у бюджеті повинно бути на нього фінансування. А нам треба добитися, щоб у бюджеті заклали кошти на розвиток української мови й фінансування структур. Будуть гроші — буде поступ у функціонуванні української мови. І про масові акції. Я свого часу мав честь організувати ланцюг Злуки від Львова до Києва, акції на 500-річчя козацтва. Головне, щоб були кошти, транспорт, тоді зберемо півмільйона людей. Не буде ресурсів — зможемо організувати тільки киян і невеликі групи з областей. Треба шукати ресурс.
Володимир ПІПАШ, голова Закарпатського об’єд% нання “Просвіти”: — Шокує те, що влада Украї% ни переслідує захисників україн% ської мови, адже мова — голов% ний чинник існування україн% ської нації. Влада переслідує за% хисників української нації, укра% їнського народу! Чи є ще така держава в світі, окрім Білорусі? Нема ні в Європі, ні в Африці, нів Азії! Щодо ситуації в Закарпатті. Тут може бути анархія. У масштабах усієї України головна загроза — російська мова. Окрім цього на Буковині — румунська.
Мадяри висувають вимоги щодо угорського національного округу. У кількох районах, можливо, буде друга мова — угорська, із часом може бути ромська (циганська), словацька і русинська. Ситуація стає незрозумілою. На диво, навіть депутати від фракції “Єдиний центр” не голосували. Навіть обласна рада, яку контролює ЄЦ, ухвалила звернення до Верховної Ради, щоб цей закон не було прийнято. Закарпаття межує з кількома етнічними територіями поза кордонами нашої держави. Це українська Мараморощина (Румунія), де проживає 32 000 українців за офіційними даними, близько 40 000 у Пряшівській Україні. У Румунії немає жодної української школи, в українських селах вивчають українську раз чи двічі на тиждень. Щоправда, є єдиний український ліцей імені Шевченка в Мараморощині, де близько 60 студентів. У Словаччині ситуація нині гірша, ніж у комуністичні часи. Політика словацької держави спрямована на розкол українців і русинів. Русини — перехідний етап до пословачення українців. Українцям раніше надавалася певна допомога, яка в останні роки різко зменшилася. З 1940-х — початку 50-х років видавалася газета “Нове життя”, яку донедавна фінансувала словацька держава, журнал “Дружно вперед”. Фінансування припинилося. Деякі числа виходять лише завдяки спонсорам. За останній рік закрито кілька українських шкіл. Натомість у Закарпатті, за офіційними даними, 6 тисяч словаків. Усі володіють українською мовою. В Ужгороді торік відкрито словацьку школу, Словацький культурний центр за рахунок Української держави.
Михайло РАТУШНИЙ, голова Української Всесвітньої координаційної ради: — Що нам робити? По-пер% ше, не впадати в розпач. Нинішні події — не новина, це елементи системної роботи з винищення українців і української мови. Ма% ємо тристолітній досвід нищення рідної мови, але вона жива. Я впевнений, що і цей наступ не буде успішним. При “Просвіті” треба створити постійно діючу координаційну раду, ввести туди представників громадських організацій, церков, моніторити ситуацію. Колесніченко тільки виконавець чужих замовлень: у кулуарах Верховної Ради йде неприхований інструктаж від представника посольства Російської Федерації.
Продовження на стор. 4—5
«Просвіта» · “Говорити, що люди, які не вирішили питання фінансово-економічні, вирішать мовні, — утопія”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
відновлення 1988 року спочатку як Товариство захисту української мови взяти на себе організуючу, мобілізуючу роль із захисту української мови.
Степан ХМАРА, народний депутат України кількох скликань, колишній по% літв’язень: — Мені імпонує виступ попе% редника, його заклик до наступу. На жаль, в Україні критична маса малоросів, а українці в меншості. Не плекаймо ілюзій і не ловімося на гачки, закинуті п’ятою коло% ною, яка сьогодні при владі в Ук% раїні. Щодо цього закону, то тут ідеться не тільки про мову, справа стоїть значно ширше. Триває фронтальний наступ — ліквідація української державності. Треба визнати, що Янукович став на бік п’ятої колони, яка здійснює заг% розливу для нашої національної безпеки діяльність. До президен% та треба звертатися з ультимату% мом, із застереженням, що він нестиме не тільки політичну, а й юридичну відповідальність за свої дії із ліквідації української державності. У 10 статті Консти% туції написано: держава всебічно сприяє розвитку і функціонуван% ню всіх сфер суспільного життя української мови на всій терито% рії України. До того ж є Закон “Про державну службу”. Треба ультимативно звернутися до Гу% манітарної ради при Президенто% ві України і тоді оцінюватимемо дії членів Ради персонально. Тре% ба звернутися до генерального прокурора, до голови служби без% пеки і вказати на дії щодо підри% ву національної безпеки України. Треба складати чорні списки депутатів, які ведуть антиукраїнську діяльність, щоб вони знали, що будуть покарані. Треба звернутися до керівництва кожного з телеканалів, і застерегти, щоб вони припинили антиукраїнську пропаганду. Сьогодні публічно засуджую керівництво телеканалу ТВі: після ухвалення цього ганебного закону воно запросило Затуліна, і він вів принизливу пропаганду на так званому демократичному каналі.
Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова Полтавського облоб’єд% нання “Просвіти”: — Попри всю нашу діяль% ність, ми не маємо колосальної підтримки у свого народу. Партія регіонів — це підсумок усієї анти% української роботи, яка здійсню% валася з першого дня української державності. Закон про мови да%
вав колосальні можливості для опору цій силі. В Україні росій% ської агентури більше, ніж в усій Америці і Європі. Це і міністри, і адміністрація президента, і депу% тати Верховної Ради, і цей коло% сальний наступ українська дер% жава не змогла відбити по суті, бов нас немає критичної межі на% ших кадрів. Більшість людей у державних органах влади не мис% лять українськими категоріями. Безумовно, потрібно звертатися до президента і до всіх представ% ників держави. Ми повинні ви% нести їхні імена на громадян% ський суд. Розглядом цього зако% ну у Верховній Раді чинна влада втратила свою легітимність в очах половини українського народу, а нелегітимна влада не має права на існування. Вона відновила процес національного понево% лення українців. Сьогодні в Ук% раїні такий процес можливий внаслідок того, що політичні партії наріжним каменем у своїй діяльності не поставили фунда% ментальних цінностей українців, не формували націєтворчих про% цесів.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, заступник головного редакто% ра журналу світової літератури “Всесвіт”: — Будь-який законопроект, який розглядає питання мов національних меншин шляхом урізання української державної мови, є антидержавним. Ми працюємо з надзвичайно складною темою, на яку дуже складно реагують у європейському просторі. Треба розуміти, що цей законопроект постав у результаті багаторічної політики нищення української мови. Один із його авторів пан Ківалов. Цей законопроект, мені здається, треба розглядати у контексті його чи не щотижневих виступів на одеському регіональному телебаченні, на якому він має два канали, де фактично утверджується фашизм щодо державної української мови. За сло-
«Просвіта» · “Елементи парламентської боротьби треба використати максимально, розгорнути наступальні протестні акції”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Просвітяни проти антидержавного», с. 2
Закінчення. Початок на стор. 1—3
Працює шовіністична машина, добре підтримувана нафтовими грішми. Що робити в парламенті? У ЗМІ була інформація, що понад 70 депутатів насправді за цей за# кон не голосували. Це юридична підстава, яку треба використати. Таке беззаконня не вперше, пам’ятаємо, як ця ВР сама собі на рік продовжила життя. Лю# дей, які не голосували за закон, слід підтримати, щоб не змінили думку. Цей баланс голосів треба тримати. Елементи парламентської бо# ротьби треба використати макси# мально, розгорнути наступальні протестні акції. Чинімо позапарламентський опір. Чи може його організувати опозиція? Для нинішньої опози# ції це питання не пріоритетне, її керівники самі в побуті не спіл# куються державною мовою. Тому головну роль має зіграти громад# ська організація. Треба вивести людей на акцію, хоча б 10—40 ти# сяч, добре було б, під час матчу Євро—2012. Влада не хоче скан# далів у цей час. Я думаю, що вони відступлять від ухвалення зако# нопроекту. “Регіональна” логіка цього закону в тому, що їхні соці# ологи підрахували, нібито цей за# кон додасть близько 5 % голосів для ПР. Російська ж п’ята колона має ґрунтовніші інтереси. Треба пов’язати мовне питан# ня з соціальними, економічними, що зацікавить навіть російсько# мовного обивателя. Якщо буде створено координаційну раду, ми туди увійдемо, працюватимемо. Закордонні українці вже піке# тували понад двадцять посольству різних країнах. Але мовне пи# тання вирішується не в Нью# Йорку чи в Мюнхені, а в Україні. Лише мобілізувавши всі ресурси, ми зможемо виграти цей бій.
Юрій ГНАТКЕВИЧ, народний депутат України: — Після проголошення Незалежності я був у Комітеті з питань освіти і науки. Ми розмовляли з Юхновським про те, що за Україну було пролито стільки крові, а ми так спокійно, без жодної краплини, завоювали незалежність. Ігор Юхновський тоді сказав: “Щось не віриться, що не буде спроби повернути назад”. Мені здається, що ті сили, які хочуть повернути нас у мину# ле, взялися активно діяти. Це вирішуватимуть не стільки в ка# бінеті Януковича, як у кабінетах інших держав і не тільки Росії, якщо візьмемо до уваги націо# нальність 95 % олігархів, які па# нують в Україні. Хто нині реаль# но при владі, хто править Украї#
ною? І вони того капіталу і влади не віддадуть ніколи. Вони підуть на все. Для цього головою СБУ призначили людину, яка народи# лася в Підмосков’ї, для цього закликали через два кордони й два громадянства Соломатіна, який вдарив мене стільцем по голові, а тепер став міністром оборони. Найкраще він розумі# ється на танках, які стоятимуть на Майдані, коли ми туди вийде# мо. Ці люди не хочуть віддавати владу, не прислухаються до дум# ки Європи. Самі вони прагнуть, звичайно, в Європу, але не хо# чуть демократичних виборів, бо це означає здати владу. Янукович уже заявляє про паузу у відноси# нах з Європою тощо. Коли мене свого часу агітували переходити до більшості у ВР і пропонували гроші, то запевняли, що жодних виборів 2012 року не буде, а як# що й будуть, то їх визнають не# дійсними. Якщо вибори не виз# нає Європа, депутати продов# жать свої повноваження до 2015 року. Якщо виграє опозиція, то вже вони знайдуть привід визна# ти вибори недійсними. Щодо тиску на президента. Коли Табачник готував пропози# цію Кучмі про другу державну мову, тоді я, Анатолій Погрібний, Олександр Пономарів пішли до президента. Зуміли його переконати, щоб він нам не заважав. Тоді це зігра# ло. Бо Кучма — не Янукович і то# ді ще не було того олігархату#па# цанату, який керує Україною. За# раз немає генерала Петрука, який керував сухопутними військами, а нині лежить у лікарні побитий. Переконаний — регіонали робитимуть усе, щоб ухвалити закон якнайшвидше. Проголо# сувало за нього близько 70 осіб, яких не було в залі. Біля мене си# дить Степан Карлович Глусь, президент фірми “Нєміров”. Його не було в залі, а його кар# точкою проголосували. І так ба# гатьох. Бачу один вихід — доби# тися, щоб кожен голосував тіль# ки за себе. Усе#таки залишаю момент для оптимізму. Часом відбува# ються події, яких ніхто не міг пе# редбачити й спрогнозувати: і не# залежна Україна так постала, і Майдан. І події після Майдану. Отже, значною мірою все залежа# тиме від того, як складеться там, на небесах.
Марія ОЛІЙНИК, заступник голови Донецького обласного об’єднання “Просвіти”: — Сьогодні ми маємо Закон про мови в УРСР і статтю 10 Конституції України. І хоч би що було нині прийнято на рівні держави навіть на захист української мови, ще не означає, що чиновники на місцях не творитимуть того, що відбувається зараз. Мені протягом 20 років жо# ден чиновник не відмовився на# дати відповідь, бо я один раз по# дала в суд і виграла. Є елемен# тарна процедура, як отримати відповідь. Нині ще не працює закон Ківалова—Колесніченка. Скажімо, до Євро—2012 до# нецькі чиновники ввели авто# матичне оголошення зупинок у трамваях, тролейбусах для зруч# ності фанів. Перше повідомлен# ня російською, друге — англій# ською. Я даю їм закон про мо# ви, ст. 10 Конституції, конститу# ційне роз’яснення 1999 року, що має бути оголошення україн# ською, а потім іншими мовами. Отримала відповідь: “Можуть використовуватися поруч з ук# раїнською і національні мови. Оскільки російська мова є за# гальновживаною на території міста Донецька, то й у сфері транспортного обслуговування населення вживається російська мова як прийнятна для сторін”. І так вони відповідатимуть, хоч би що ухвалили на загальнодер# жавному рівні. Я подала в суд. Ми сьогодні захищаємо в суді три Макіївські школи. 2006 року Близнюк, то# дішній голова обласної ради, за# твердив другою державною мо# вою на території Донеччини ро# сійську. 4 роки, 4 місяці й 4 дні тривав суд і 4 вересня 2010 року Вищий адміністративний суд під# твердив, що ми виграли перший, другий і третій суди. Нам потріб# но фахово проти них працювати. Зараз Бенкендорф і Арфуш очолюють Перший національний телеканал. Чому не подати в суд на Арфуша, держслужбовця, який не володіє навіть росій# ською мовою? Треба подати в суд і дати ін# формацію на всі канали про цих чиновників. Ці люди вважають, що України нема, а є Малоросія, яку треба приєднати до Росії. Слід розуміти, що нерідко прості російськомовні люди — наші союзники. Зі мною зараз відстоюють українські школи 240 батьків Донецької 111#ї школи, які не знають української мови. Вони виховувалися в той час, ко# ли лише 2 % дітей по всій Донеч# чині навчались українською. Але вони виготовили плакат “Мы се# бя сожжем, если вы заберете пра# во обучать наших детей на госу# дарственном языке”. З батьками трьох макіївських шкіл ситуація така сама. Вони мене запросили захищати їхні українські школи, бо хочуть, аби їхні діти навчалися державною мовою. Маю претензії до народних депутатів. Кажете, ухвалили за# кон про вибір мови батьками в дитячих садках. Чому ми про це не знаємо? Ви повинні нам не# гайно давати всю інформацію, ами відразу реагуватимемо.
Василь ЧЕПУРНИЙ, голова Чернігівського обласного об’єднання “Просвіти”: — Досвід Європи свідчить, що там усе вирішує самоорганізація, самоврядування, до якого українці генетично схильні.
Треба вивчити досвід таких особистостей, як Олег Скрипка, Іван Малкович та інші, які влас# ним коштом популяризують рід# ну мову і культуру, виробити план позабюджетного ненасильниць# кого опору. Дві чи три зими поспіль у Лю# бечі на Дніпрі планово підривали лід, бо прорахували, що буде по# вінь і намивні піски в Кончі#Заспі знесе. Так#от, якщо буде народна повінь, то знесе всі маєтки, не роз# бираючи, чи це регіонала Клюєва, чи опозиціонера Яценюка. Моло# ді просвітяни налаштовані дуже рішуче у захисті України. Якщо ви слідкуєте за справою Віталія Запорожця, якщо чули про справу ніжинських робінгу# дів, то зрозумієте — наростає на# родна повінь, яка всіх знесе. То щоб це сталося цивілізовано, при# пинімо толерантність і подумаймо про те, що “Просвіті” треба ого# лосити публічно про створення чорного списку. У кожного з нас є найдорожче — мова і віра. Це те, за що боротимемося до останньо# го. І почати всеукраїнську акцію “Жовта картка”. На всіх рівнях людям, які ігнорують чи зневажа# ють державну мову, вручати жовту картку. Якщо це буде масовий рух, то вплине на результат.
Іван ЮЩУК, голова Київського міського об’єднання “Просвіти”: — У Конституції прописано: “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ”. Але для нашого народу, за дослідженнями, мова стоїть на 31 місці, це питання не головне, бо він не вловлює зв’язку між статусом мови і добробутом. Оце нам треба роз’яснювати людям. Мова — не просто засіб спілкування, а й наш економічний ресурс, це й умова нашого поступу. Треба продовжувати те, що десять років робив світлої пам’яті Анатолій Погрібний, коли вів передачу “Якби ми вчились так, як треба”. Його виступи такі актуальні сьогодні! Я відібрав із трьох книжок найактуальніше і видав 500 примірників під назвою “Шевченкові імперативи і ми” за власний кошт. Наближається 200#річчя Коб# заря. Шевченко — найбільший націоналіст у позитивному розу# мінні, він захищав наше майбут# нє. Нам треба використати цю дату, проти Шевченка ніхто не посміє виступити.
Сергій САВЧЕНКО, голова Кримського об’єднання “Просвіти”: — Чому у Криму в жодному місті не можна придбати загальнодержавну газету “Урядовий ку# р’єр” українською мовою? Це питання до народних депутатів. Нещодавно у прямому ефірі виступав представник кримських татар, старий номенклатурник, який майже не знає рідної мови, але видно, що переймається цією проблемою. Я зрозумів: він спо# дівається, що цей закон його за# хистить. Він навіть сказав: “З’яв# ляться робочі місця для тисяч пе# рекладачів з кримськотатарської мови”. На це сподіваються пред# ставники нацменшин. Треба їм пояснити, що закон ухвалюють не для них.
«Просвіта» · “Спільними зусиллями відіб’ємо чергову атаку проти української мови, збережемо цілісність Української держави”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
те, за українську мову й державу, маємо величезну кількість родичів, які лежать у землі, віддавши цій ідеї свої життя. Ми маємо величезну кількість людей, які лежать на цвинтарях навіть без хрестів, це наші брати по духу. Влада також має свої цвинтарі, має те, що її об’єднує, чим найдужче дорожить — це її майно. Івона також поклала за це багато своїх близьких людей — море братків лежать на цвинтарях за цю “велику ідею”. Вони хочуть оголосити війну проти того, що для нас найсвятіше, оголосімо їм війну проти того, що для них найдорожче. “Просвіта”, українська громадськість мають почати акції громадянської непокори й оголосити: ми організовуємо рух на виведення тих людей із влади іна націоналізацію їхнього майна. Вони цим майном користуються не на користь українського суспільства. Треба вигнати їх з влади, створити таку владу, яка у них це забере і в Україні, і за межами України. Ми маємо ухвалити звернен# ня до керівників ЗМІ, до власни# ків чотирьох телевізійних карте# лів. Панове! Змініть свою політи# ку, бо в іншому разі ми прийдемо до влади і позбавимо вас ліцензій за втрату суспільної довіри.
Матеріали підготували Любов ГОЛОТА, Уляна ВОЛІКОВСЬКА, Надія КИР’ЯН, Микола ЦИМБАЛЮК, фото Олександра ЛИТВИНЕНКА ховують в іноземні банки, вивозять в офшорні зони, витрачають на свої непомірні розкоші. В Україні панує розгул корупції від найвищих ешелонів влади до найнижчих — “дери та дай, і просто в рай, хоч і рідню всю забери”, як писав Т. Шевченко. Експлуатація й без! правність українців у своїй державі дедалі зростає. І не тільки україн! ців. А щоб запобігти спротиву, нас роз’єднують за мовними, релігій! ними, партійними, територіальни! ми ознаками. На це спрямований і законопроект Ківалова—Колесні! ченка “Про засади державної мов! ної політики”. І поки що це їм вда! ється. Бо ми, українці, на яких ле! жить основна відповідальність за справи в Українській державі, ще не усвідомили себе єдиною пов! ноправною нацією в Україні, госпо! дарем на своїй, Богом даній землі. Не забуваймо про Помаранче! ву революцію, коли пробудився ук! раїнський національний дух і верх узяло почуття національної єдності й прагнення до встановлення на! ціональної й соціальної справедли! вості в нашій державі. Не наша з вами вина, що наші сподівання не справдилися. Але опускати рук че! рез те не сміємо. Тільки в єдиних діях наша сила. Ми повинні очисти! ти владу від зайд, хапуг і злодіїв за! ради майбутнього наших дітей і онуків на рідній землі. Слава українській Україні!
15 червня 2012 року, м. Київ
— започаткувати акції україн! ської громадянської непокори, створити Комітет української гро! мадянської непокори та Громад! ську слідчу комісію для розсліду! вання обставин ухвалення проекту Закону “Про засади державної мовної політики” всупереч Консти! туції України; — організувати протести проти ухваленого в першому читанні ан! тидержавного, антиукраїнського, антиконституційного законопроек! ту з метою руйнування української державності; — брати участь в акціях грома! дянської непокори, які проводити! муть національно!патріотичні сили; — проводити роз’яснювальну роботу серед людей про фальшу! вання Європейської хартії мов меншин та Конституції України провладною більшістю у Верховній Раді України; — зосередити просвітницько! культурну роботу в кожній сім’ї з ме! тою роз’яснення руйнівних наслід! ків для долі української нації та дер! жави витіснення української мови з усіх сфер суспільного життя; — спільно працювати з націо! нальними меншинами у справі за! хисту їхніх національних мов та ук! раїнської як державної; — формувати негативне став! лення до тих політиків, які своїм го! лосуванням проштовхнули антиук! раїнський, антидержавний зако! нопроект “Про засади державної мовної політики”; — організовувати масовий і рі! шучий бойкот тим чиновникам, які у своїй службовій діяльності ігнору! ють державну мову; — звернутись до Національної ради з питань радіо і телебачення про дотримання у ЗМІ ліцензійних вимог щодо статті 10 Конституції України; — звертатись до Ради Європи та світового співтовариства щодо обмеження конституційних прав українців, упослідження їх на своїй рідній землі. Сподіваємося, що спільними зусиллями відіб’ємо чергову ата! ку проти української мови, збере! жемо цілісність Української дер! жави та захистимо наші націо! нальні права.
15 червня 2012 р. м. Київ
«Просвіта» · “Спільними зусиллями відіб’ємо чергову атаку проти української мови, збережемо цілісність Української держави”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «курсу партії влади», с. 3
Щоб привезти 40 осіб на мі# тинг, треба значні кошти. Щоб відправити лист#протест, треба 3 гривні. Якби в Адміністрацію Президента і в РНБО надійшло по 100 тисяч таких листів, я пере# конаний, що був би значний ефект. Маю в Криму певний дос# від. Я змусив говорити україн# ською Міністерство освіти, вок# зал — саме за допомогою таких листів. У Бахчисарайському районі, де також закривали українські класи, ми зробили те саме, що й Марія Олійник на Донбасі. У нас є депутат ВР Криму, член прав# ління “Просвіти” Леонід Пілун# ський. З ним і з головою місцевої “Просвіти” поїхали до голови райдержадміністрації зі звернен# нями. Нам пообіцяли, що пара# лельні українські класи не закри# ватимуть. Тобто з владою навіть у Криму порозумітися можна, як# що обстоювати свою позицію.
Василь КОСТИЦЬКИЙ, голова Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі: — Верховна Рада вийшла за ме# жі своїх повноважень, коли ухва# лювала цей закон — звузила існую# чі права громадян, тобто є підстави для конституційного позову. Підтримую пропозицію Ми# хайла Ратушного щодо коорди# наційного комітету. Можна її розширити: “Просвіта” оголо# сить, що ми починаємо грома#
Заява Переяслав Хмельницьких організацій об’єднаної опозиції
Україна має свій Основний Закон уже двадцять років, проте вчинити черговий замах на ціліс! ність і недоторканність 10 статті Конституції невігласам у Верхов! ній Раді від більшості це не зава! дило. Наше суспільство загалом не сприймає того, коли російська мова матиме статус другої дер! жавної. Це буде початком нищен! ня не тільки української мови, а й курсу на незалежність і держав! ність. Історія розвитку та набуття Україною держави знає тисячі прикладів нищення власної істо! ричної пам’яті, культури, духов! ності. Це було в колоніальному минулому. Сьогодні ми пожинає! мо плоди вкрай шкідливої політи! ки для України з боку нашого пів! нічного сусіда. Статус метрополії для Москви не новий. Із прихо! дом до влади нових!старих полі! тиків на кшталт Владіміра Путіна маємо величезні потуги стосов! но створення так званого Євра!
дянську непокору по всій Україні і створюємо Комітет української громадянської непокори. У нас є ресурс, щоб через про# цедурні моменти зривати проход# ження цього закону. Адже треба, щоб він був розглянутий і пода# ний на сесію відповідним Комі# тетом. Якщо затягнути розгляд цього законопроекту до виборів, то піс# ля виборів це питання буде знято. Щодо Комітету громадян# ської непокори. Пропоную: Ко# мітет звертається до обласних рад, обласні ради можуть допо# могти з транспортом, щоб люди приїхали на мітинг. Пропоную у Комітеті організувати зустріч із представниками національних меншин. Я з багатьма спілку# вався, думаю, з ними можемо домовитися. Ці люди розпочали проект, який назвали “Ми укра# їнські”, провели фестивалі. Я готовий виступити в цих пере# говорах. Треба й надалі працювати з депутатами. Мені здається, що депутати усвідомлюють серйозність мо# менту. Якщо більшість буде ста# вити цей закон на друге читання і не вдасться його зірвати, то треба використовувати всі можливості: акції, звернення, апеляції до між# народної громади тощо. У край# ньому разі залишається останній варіант — опозиція складає ман# дати, у ВР стає менше 300 осіб івона нелегітимна. “Просвіта” може створити громадський слідчий комітет. І оголосити, що він розслідує цю справу: як закон був зареєстрова# ний, проходив у ВР — про пору# шення при цьому законодавства. Можна оголошувати громад# ський суд.
Володимир КМЕТИК, гендиректор українськомовного каналу “Малятко”: — Стоїмо на тому, що влада перебрала міру, перейшла рубікон. Вона не тільки оголосила нам війну на знищення, вона починає нас нищити. Усвідомлюючи, що ми стоїмо за своє, за свя-
«Просвіта» · “Спільними зусиллями відіб’ємо чергову атаку проти української мови, збережемо цілісність Української держави”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
зійського Союзу. Це означає по! вернення до минулого. Нічого нового російський президент не пропонує, а мова нашої держави — українська — стала об’єктом атаки засланців Москви панів Ко! лесніченка та Ківалова, яких інак! ше як зрадниками українського народу не назвеш. На щастя, ми перебуваємо на території держави, яку оминула трагедія військового протисто! яння. І ці питання потрібно вирі! шувати шляхом не нагнітання протистояння, а консенсусу. Більше того, законопроект у пер! шому читанні був ухвалений із порушеннями: “за” начебто про! голосувало 234 депутати, а при! сутніх у залі під час голосування було ледь більше 150 народних обранців. Голосували за відсутніх депутатів їхніми картками колеги по фракції. А це порушення Кон! ституції. Керуючись демократич! ними принципами, ми закликає! мо всіх народних депутатів відхи!
лити цей законопроект і не по! вертатися надалі до цього питан! ня взагалі. Ми звертаємося до членів Партії регіонів, українців і не ли! ше, з проханням здійснювати тиск на їхніх партійних провідни! ків, які стали на антидержавний шлях і провокують знищення Ук! раїни, нав’язуючи закон про дер! жавність російської мови. Перед нами прірва, в яку втягує держа! ву верхівка регіоналів!україно! фобів, треба зупинити їх і не до! пустити катастрофи. Ми бачимо вас серед свого народу, а не йо! го ворогів.
Міські організації Народного руху України, Всеукраїнського товариства ім. Т. Шевченка “Просвіта”, Політичної партії “Фронт змін”, міська та районна організації партії Українська платформа “Собор”.
15 червня 2012 року
Заява Головної ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
В Україні здійснюється поступо! вий антиукраїнський державний пе! реворот в інтересах колишніх колоні! заторів. Реваншистські сили, ство! ривши шляхом підкупу й шантажу ан! тиконституційну більшість у Верхов! ній Раді України, грубо порушуючи Конституцію України та нехтуючи правами українського народу, нама! гаються відновити в Україні її попе! редній колоніальний стан, коли ни! щилась українська культура, мова, спотворювалась українська історія, витравлювалася українська націо! нальна свідомість, організовували голодомори, а економіка, задоволь! няючи потреби метрополії, працюва! ла на користь комуністично!партій! них кланів, які тепер, по!злодійсько! му привласнивши національні ба! гатства українського народу, намага! ються закріпити своє економічно!ко! лоніальне панування в Україні. Ті, що підступно привласнили владу в Україні як представники ко! лишніх колоніальних структур, зму! шують українців жебракувати поза кордонами, а вкрадені багатомі! льярдні кошти замість того, щоб вкладати в розвиток української економіки і тим створювати робочі місця в Україні та підносити добро! бут українського народу, перера!
Ухвала сесії Головної ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Ухвалений Верховною Радою у першому читанні законопроект “Про засади державної мовної по! літики” є реальною загрозою ста! більності не лише в Україні, а й у Європі. Головна рада ВУТ “Просві! та” інформує український народ про те, що Верховна Рада України, ухваливши в першому читанні про! ект закону “Про засади державної мовної політики”, вийшла за рамки своїх повноважень, визначених Конституцією України. При реєс! трації та розгляді цього законопро! екту було допущено низку пору! шень Конституції України та Регла! менту Верховної Ради України. Незважаючи на те, що виборчі змагання та уподобання різняться у представників різних регіонів Украї! ни, у нашій державі панує міжнаціо! нальний мир і суспільна злагода. Ух! валення цього законопроекту фак! тично започатковує створення зони нестабільності в одній із найбільших європейських країн. Ухвалення в першому читанні проекту закону “Про засади державної мовної полі! тики” — продовження руйнування Української держави та її конститу! ційного ладу нинішньою владою, яка виступає знаряддям спецслужб Ро! сії. Ухвалення цього закону поверне практику минулого — асиміляцію і денаціоналізацію українців, поси! лить денаціоналізацію національних меншин, що врешті!решт спричи! нить до духовного й фізичного гено! циду українського народу. Спільними зусиллями подолає! мо російський імпершовінізм в Ук! раїні, не дозволимо нівечити націо! нальні традиції, культуру україн! ського народу, його віру й насам! перед нашу прабатьківську мову. Із метою недопущення руйну! вання Української держави та її конституційного ладу Головна рада ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шев! ченка закликає: — обласні об’єднання, творчі спілки, громадські організації, всі національно!патріотичні сили Ук! раїни самоорганізовуватись на за! хист своїх конституційних прав;
Слідами наших виступів · “У цій резонансній справі багато незрозумілого суспільству...” · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
політолог Віктор Сукачов навіть коментував дніпропетровські теракти: мовляв, є багато людей, яких скоротили з армії чи міліції, — таким чином вони висловили своє невдоволення. Сукачов — особистість у місті відома. Колись навіть був довіреною особою однієї з партій на виборах до Верховної Ради.
* * *
Прокурор Дніпропетровської області Наталія Марчук трохи підняла завісу над таємницею слідства у справі про терористичні актив Дніпропетровську. Хоча керівники силових відомств України й продемонстрували журналістам кадри стеження за підозрюваними та тексти оперативного листування з ними в інтернеті, дуже вже багато в цій резонансній справі не зрозумілого суспільству і викликає у мешканців міста недовіру до версії правоохоронців. Головний сумнів: чи могла людина з вищою освітою, науковим ступенем, педагог, скоїти такий жорстокий злочин? Як зазначила днями Наталя Марчук, є чимало доказів причетності цієї четвірки до терактів не тільки в квітні поточного року, а й у жовтні минулого року в Харкові та Запоріжжі, а в листопаді — біля дніпропетровського ЦУМу. Тоді від вибуху бетонної урни загинув випадковий перехожий. Прокуратура порушила кримінальну справу за фактом тероризму, але відповідальності за вибух ніхто на себе не взяв, і слідство зайшло в глухий кут. Тепер воно продовжиться в рамках нової справи про тероризм. — Ці молоді люди — освічені, начитані, мають дуже високу самооцінку, — підкреслила Наталія Василівна. — Вони вважали, що стоять над усіма, але не можуть реалізуватися в нашому суспільстві, тому хотіли за будь-яку ціну вивищитися над ним. Гроші, звичайно, головний мотив злочину, але учасники цієї групи хотіли посіяти в місті переляк, підкреслити, що міліція неспроможна їх знайти. Вони вважали, що розробили і здійснили ідеальну схему злочину, в якому все продумано до дрібниць і розкрити його неможливо. Психіатрична експертиза точно визначить особливості цих людей і мотивацію їхнього вчинку. Але вже зараз немає жодних сумнівів у причетності цієї групи до вибухів. Правоохоронці переглянули сотні записів із відеокамер, причому кожну вилучали за санкцією суду, а останній запис був із приватної камери, яку надала нам господиня сусіднього домоволодіння, — там видно, як вони виходять із чорними пакетами зі свого будинку. Першим до рук правоохоронців потрапив запис із панорамної відеокамери, встановленої на будинку якраз навпроти зупинки, де пролунав перший вибух. На відео добре видно, як незадовго до вибуху чоловік несе до зупинки чорний пакет і кладе його в урну. Після цього пошук відеозаписів проводили в радіальних напрямках. Хоч як дивно, але ніхто не знає, де в місті встановлені приватні пристрої стеження, бо реєструвати їх не обов’язково. Камер виявилося так багато, що понад 2 тисячі оперативників переглядали записи безперервно, цілодобово, змінюючи один одного. І злочинці потрапили в поле зору. До речі, вже після арешту вони стверджували, що свої вимоги в запечатаному конверті вкинули водну з урн неподалік трамвайної зупинки, і навіть вказали, в яку. Але слідчі спростували це, бо відразу після вибуху з урн у центральній частині міста вилучили їхній вміст і зберігали як речовий доказ. Листів там не було. — Цей злочин було розкрито завдяки рядовим співробітникам правоохоронних органів, — підкреслила Наталія Марчук. — У слідства багато незаперечних доказів вини цих людей, хоча дехто ще намагається поставити їх під сумнів. Днями на телефон довіри СБУ прийшло СМС-повідомлення: “Ви зробили помилку, не тих взяли. Ми справжні, готуйтеся до масштабного хаосу, у нас півтонни вибухівки”. Не минуло і дня, як цього аноніма затримали. Це 33-річний раніше судимий мешканець Дніпропетровська, проти нього вже порушено кримінальну справу. Також встановлено, що до вибухів він не має жодного стосунку. Ректор Дніпропетровського національного університету Микола Поляков упевнений, що його колишній підлеглий Віктор Сукачов (який викладав на кафедрі політології предмет “Державне управління та місцеве самоврядування”) міг скоїти такий злочин. Днями, зібравши журналістів, він назвав колегу цинічною і жадібною до грошей твариною, яка до того ж нахабно просторікувала про причини вибухів по телебаченню. — Він зарозумілий, важко сприймає критику, — підкреслив ректор. — За кілька місяців роботи на кафедрі він так і не зумів налагодити дружніх стосунків з колегами. Шкода, що ми не розгледіли вовка в овечій шкурі.
Губернатор Дніпропетровщини Олександр Вілкул привітав Раїсу Грозу, яка на лікарняному ліжку зустріла своє 77-річчя
Слідами наших виступів · “У цій резонансній справі багато незрозумілого суспільству...” · с. 6сторінка оригіналу ↗ Коли терористи не змогли зняти з карток 4,5 мільйона доларів, вони погрожували, що наступними жертвами вибухів стануть діти і люди похилого віку. СБУ спільно з міліцією і прокуратурою провели у Дніпропетровську успішну спецоперацію із затримання чотирьох місцевих мешканців, що організували 27 квітня серію вибухів.
Наталя ГАРМАШ, м. Дніпропетровськ
Напередодні травневих свят не тільки Дніпропетровськ, а й усю Україну потрясли потужні вибухи, що пролунали на трамвайних зупинках, біля коледжу та дитячого парку. Травми отримало понад тридцять осіб, 10 із яких — підлітки. Запобіжною таку акцію не назвеш — вона була схожа на оголошення війни. Місяць співробітники СБУ і міліції намагалися не тільки запобігти новим терактам, а й знайти злочинців. Ще постраждалі не оговталися і з зупинок не прибрали понівечені павільйони, уламки скла і калюжі крові, ана електронну адресу Служби безпеки України надійшов лист від організаторів цього жахіття з вимогою виплатити 2 мільйони доларів за те, щоб не почалися нові вибухи, і… картинка двох схожих на близнюків фотороботів. Якщо силовики погоджуються на переговори з терористами, то фотороботів мають показати по центральному телеканалу. Майже всі ЗМІ розповсюдили ці нібито портрети злочинців! Через кілька днів, задоволені ефектом, невідомі надіслали нові вимоги: вже 4,5 мільйона доларів та оприлюднення ще одного фоторобота-близнюка, що означало б згоду спецслужб на збільшення суми: “Гроші, які ми вимагаємо, це 10 центів США за кожного мешканця України, тобто 4,5 мільйона доларів. На вибухівку 27 квітня ми витратили 1200 гривень, а компенсацій держава заплатила 1,5 мільйона. Ми можемо діяти безкінечно. Заплатіть, і ми залишимо країну, — це буде значно дешевше”. — Після показу фотороботів повідомлення почали надходити не лише на електронну адресу, а й за допомогою СMС, — розповідає глава СБУ Ігор Калінін. — Ми розробили оперативний план з виявлення терористів, в якому дії співробітників було розписано похвилинно. Правоохоронці відразу висунули версію про корисливий мотив злочину, і вона підтвердилася. Ці люди хотіли тільки грошей, але, щоб їх отримати, розробили досить складну схему. Втім, вони навіть не зрозуміли, що вже діють за нашим сценарієм. Незабаром на адресу СБУ в Дніпропетровській області надійшов важкий конверт, у якому було 18 міжнародних карток “Приватбанку” із вказівкою: перерахувати на ці рахунки необхідну суму, щоб її можна було зняти рівними частинами по 20 тисяч доларів. Терористи намагалися уникнути будь-якого підступу, тому самі відкрили банківські рахунки, отримали картки і надіслали їх поштою. А потім запропонували повернути у досить оригінальний спосіб: “Викиньте картки з другого вагона з кінця потяга наліво у напрямку руху”… Дніпропетровські “бомбісти” знову виявили нестандартний підхід. 24 травня вони надіслали на мобільний одного зі співробітників СБУ СМС-ку: “Поезд Днепропетровск-Донецьк 14.36 второй вагон сконца выбросить налево походу по звонку з этаво номира когда отабьем. Будьте готовы с вокзала”. Як вдалося оперативникам “сісти на хвіст” винахідливим злочинцям, керівники силових відомств не розповідають. До цього часу всі дії двох шантажистів уже фіксувала відеокамера. На кадрах, що показали журналістам, добре видно, як двоє чоловіків у футболках (один високий і плечистий, інший йому до плеча) ідуть уздовж залізничного полотна. Піднявши
Віктор Сукачов навіть коментував на одному з телеканалів причини дніпропетровських терактів невеликий пакет після того, як пройшов потяг, вони переодягаються в посадці і виходять уже в панамках, насунутих на очі. — Саме так вдалося ідентифікувати цих людей, — розповідає глава СБУ Ігор Калінін. — Оперативні дії тривали, ми навіть дозволили злочинцям отримати готівкою близько 24 тисяч доларів. Відеокамери зафіксували, як вони обходять різні банкомати, знімаючи гроші. Але потім трансакції заблокували і злочинці занепокоїлися. 29 травня вони надіслали таке повідомлення: “Ми підібрали 18 карток “Приватбанку” уздовж полотна далеко від правильного місця скидання, перевірили 1 картку в суботу. Банкомат з технічних причин грошей не видав. 30 травня до 13 години ви повинні зробити наступне. Ліквідувати всі картки, крім (перераховувалося вісім номерів), перевести на ці картки всі гроші рівними частинами, розблокувати картки, прибрати обмеження на зняття грошей (не менше 20 000 в день). Якщо сьогодні ввечері банкомати не будуть видавати гроші або ви спробуєте перехопити кур’єра, ми припиняємо всі переговори”. Це послання завершувалося серйозною загрозою: “В іншому випадку ми робимо нові вибухи, тепер будемо працювати на кількість жертв серед дітей і старих. Після чого будемо говорити з іншими людьми, більш поступливими. Часу вас до 10:00 30 травня”. Прочитавши про “вибухи на дитячих майданчиках”, члени оперативної групи, в яку входили найкращі слідчі України, зрозуміли, що часу на подальшу гру у них не залишилося. Про двох злочинців вони знали майже все: де живуть, працюють, хто їхні друзі і родичі. Керував операцією із затримання дніпропетровських терористів міністр МВС України Віталій Захарченко. Проведено безпрецедентний обсяг оперативних розробок і слідчих дій, в яких брало участь більше п’ятисот працівників: 106 оглядів місць події, 38 обшуків, понад 100 експертиз, допитано понад 600 свідків. Всі дії оперативників під час проведення антитерористичної операції було розписано похвилинно. В обшуках на квартирах, дачах, у гаражах підозрюваних, їхніх родичів і знайомих було задіяно 60 оперативних груп. Така напружена і скрупульозна робота пояснювалася тим, що існувала реальна загроза нових вибухів не тільки в Дніпропетровську, а й в інших містах. Як зазначив Віктор Захарченко, спецслужби отримали від терористів близько 15 повідомлень на електронну адресу та СМС. Вони й дозволили вийти на слід терористів. У слідства є достатньо доказів причетності цих людей до організації терактів, зокрема вилучені електронні носії інформації. У них — не тільки листування, а й поради з інтернету щодо виготовлення вибухових пристроїв. Самих бомб або їх компонентів не виявлено. Але, як пояснив Віталій Захарченко, виготовити вибуховий пристрій не важко, — терористи зазвичай роблять це перед злочином, відразу встановлюючи таймер на певний час. І намагаються якомога швидше позбутися бомби. Коли ці люди вже були затримані і розповіли про підготовку до терактів, оперативники вилучили записи з тих камер спостереження, які могли їх бачити. Таким чином свідчення були підкріплені наочно. Народний депутат України, заступник голови комітету Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Геннадій Москаль в інтерв’ю кільком ЗМІ уже оприлюднив імена підозрюваних: 34-річний Віктор Сукачов, 35-річний Віталій Федоряк і 33-річний Лев Просвирнін. Перший викладає політологію в поважному дніпропетровському виші, другий теж працює в одному з ВНЗ. Про третього відомо ще менше: очолює в Україні представництво російської фірми, яка торгує шлагбаумами, броньованими дверима та іншими засобами захисту, на своїй сторінці в “Однокласниках” має багато друзів, переважно жіночої статі, їздить на мотоциклі, купається взимку в ополонці і дуже любить подорожувати. Про четвертого взагалі поки що нічого не відомо. Нібито навіть правоохоронці не знали про його причетність до терактів, а вперше почули від спільників. До речі, незабаром після вибухів, 29 квітня, на телеканалі “Мир”
27 квітня 2012 р. Вибух пролунав..
Актуальне інтерв’ю · “За перші чотири дні “Євро—2012” Національний музей історії ВВВ 1941—1945 рр. відвідало понад 5000 іноземців”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
негативу 1941 року кореспондента Михайла Мельника. Вони йдуть дорогами війни і не знають, що попереду… Отже, на світанку 22 червня літаки Люфтваффе бомбардували окремі території Радянського Союзу. У зверненні до радянського народу, яке пролунало опівдні 22 червня, називалися Житомир, Севастополь, Київ, Каунас, але насправді цих міст було значно більше. Крім того, ворог бомбардував не тільки міста, а й прикордонні ділянки, військові об’єкти. Перші бомби у Києві впали на завод “Більшовик”, на територію, де сьогодні завод ім. Антонова, аеропорт “Жуляни”. Розповідаємо ми і про прикордонників, які захищали наші західні рубежі, про війська прикриття державного кордону, які теж брали участь у цих боях. Багато хто на заставах так і не дізнався: це була війна чи просто якийсь локальний конфлікт. Маємо в експозиції дуже цікавий документ — грамоту Героя Радянського Союзу Кузьми Олександровича Семенченка, командувача 19-ї танкової дивізії, датовану 1941 роком. Він — один із перших українців, хто під час війни був удостоєний цього звання за те, що пораненим керував боєм, а згодом вивів з оточення свою дивізію. 22 червня розпочалася й загальна мобілізація: готувалися списки, виписувалися повістки, добровольці шикувалися в черги біля військкоматів. У нас зберігаються списки призовників, датовані 23 червня 1941 року. Цього дня люди вже вирушали до військових частин. До вересня 1941 року, коли Київ окупували, на фронт пішло 200 тисяч киян. — Чи швидко просувалися частини Вермахту на Схід? Чи легко їм було захопити Київ? — Саме під Києвом німецькі війська затрималися на 2,5 місяці, тут їхній план бліцкригу дав тріщину. 11 липня війська противника вже стояли на річці Ірпінь. А потім почалася оборона Києва, і лише 19 вересня окупанти змогли увійти в місто. Зараз нарікають, що під час оборони Києва були дуже великі втрати, що командування припустилося помилок, через які війська потрапили в оточення. Але саме оборона Києва, затримавши на тривалий час просування ворога, дозволила евакуювати на схід промислові підприємства, кадрових робітників, які створили там базу, де налагодили виробництво зброї, військової техніки, боєприпасів. І вже 1943 року ми побачили повне панування нашої авіації. Окрім того, для штурму Києва були зняті війська з центрального, московського напрямку Вермахту, що, безперечно, мало вплив і на майбутні військові дії під Москвою. — Чи є зараз якісь нові факти про перші місяці війни, що раніше не були відомі або замовчувалися? — Хоч і кажуть, що війна ще дуже мало досліджена, але навряд чи знайдеться зараз якась раніше не відома подія. Сьогодні ми разом із пошуковцями досліджуємо “людський фактор”: окремі долі, імена загиблих, ще невідомі. У цьому сенсі ми ще й досі на цій війні, бо не поховали свого останнього солдата. До нас звертаються пошуковці, які знаходять людські останки на місцях боїв. До 1942 року солдатам ще видавали спеціальні медальйони, в яких зберігалася інформація про них. Вони недосконалі, не закривалися герметично, на відміну від тих жетонів, що були у німців. Проте нашим реставраторам вдається прочитати інформацію, збережену таким чином. Є серед них і не заповнені. Писар не завжди встигав це зробити, а виписати “смертник” самому собі вважалося поганою прикметою. 1942 року медальйони скасували. Але нам щороку вдається встановити по кілька десятків імен загиблих, хоча пошуковці знаходять і перепоховують значно більше людей. Так, у Кончі-Заспі створено “народний меморіал”, де вже поховано понад 600 людей, знайдених у такий спосіб. Зараз ми проводимо роботу, щоб це кладовище взяла під опіку держава. Проблемним питанням війни у нас була присвячена нещодавня виставка. Це зокрема проблема “пропалих безвісти”, яка пов’язана безпосередньо з відміною медальйонів. Це і діяльність польових військкоматів, які набирали людей, що гинули у сусідньому ж селі. Ще одне питання — депортація народів, зокрема кримських татар. — Розкажіть детальніше, як музей збирає інформацію про долі учасників війни. — У березні цього року музей оголосив про початок гуманітарного проекту “Родинна пам’ять про війну”. Ми звернулися до людей з проханням згадати родинні історії про те, як війна вплинула на їхнє життя: хто воював, хто був у тилу, хто на окупованих територіях, що пережили. І люди присилають, приносять не тільки свої надзвичайно зворушливі спогади, а й сімейні реліквії, які берегли багато років. У межах проекту у нас передбачена низка заходів. Зараз, наприклад, триває виставка “Родинна пам’ять про війну: Малакови”, яка представляє колекцію однієї з найвідоміших київських родин. Багатьох людей наш проект спонукає до пошуків. Вони йдуть до родичів, хто ще пам’ятає той час, розпитують про пережите, детально все записують. Так зберігається родинна історія. Окремі листи вже представлено у вигляді невеликої виставки, яку розширимо.
Спілкувався Євген БУКЕТ
Актуальне інтерв’ю · “За перші чотири дні “Євро—2012” Національний музей історії ВВВ 1941—1945 рр. відвідало понад 5000 іноземців”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ 22 червня 1941 року о 3-й годині 15 хвилин почалося вторгнення військ гітлерівської Німеччини до Радянського Союзу. З цього вторгнення, супроводжуваного авіаударами, почалася німецько-радянська війна, що в радянській історіографії отримала назву Великої Вітчизняної. Лінія фронту прокотилася через усю територію сучасної України двічі — в 1941 і 1943—1944 роках. Війна залишила свій відбиток на кожній українській родині. Прямі людські втрати України, за оцінками Інституту історії України НАНУ, 8—10 мільйонів осіб. Напередодні трагічної дати початку війни ми завітали до Меморіального комплексу “Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років”.
Розповісти про музей ми попросили На2 талю Олександрівну ШЕВЧЕНКО — вче2 ного секретаря Меморіального комплексу “Національний музей історії Великої Віт2 чизняної війни 1941—1945 років”.
— З якими науково-дослідними установами й організаціями співпрацює музей в Україні і за кордоном? — Найтісніша співпраця у нас з Інститутом історії України НАНУ, з вищими навчальними закладами, зокрема з НПУ ім. М. Драгоманова, КНУ ім. Т. Шевченка, а також із профільними музеями, такими, як Музей Корсунь-Шевченківської битви, Національний музей історії України, Музей героїчної оборони і визволення Севастополя, більшістю обласних історичних музеїв та ін. Така співпраця триває вже багато років. Це організація та проведення наукових конференцій, семінарів, круглих столів тощо. Члени нашої вченої та науково-методичної ради — наукові консультанти з цих установ, які допомагають, інколи спрямовують нашу роботу. Із 1996 року співпрацюємо з музеєм “Берлін-Карлсхорст”, з Центральним музеєм Збройних сил Російської Федерації, Центральним музеєм Великої Вітчизняної війни (м. Москва), Музеєм історії Великої Вітчизняної війни (м. Мінськ), Музеєм Другої світової війни (м. Гданськ). Нещодавно наші науковці брали участь у роботі Міжнародного конгресу “Нацистські репресії і знищення сіл у роки Другої світової війни”, що відбувся у Словаччині та Білорусі. Надзвичайно цікава спільна зі словаками художньо-реліквійна виставка, яка представляла наших партизан — учасників словацького національного повстання і словацьке мистецтво про війну. — Чи часто музей отримує нові експонати? — Один із головних пріоритетів нашої роботи — наукове комплектування. Ця дуже складна робота має кілька напрямків. По-перше, це співпраця працівників музею з ветеранами та членами їхніх родин. Раніше у нас були планові експедиції, які передбачали відвідання місць боїв, спілкування з ветеранами, фіксацію їхніх спогадів, а тепер, через брак коштів, маємо лише наукові відрядження. Від 1974 року, коли було відкрито музей, зібрали понад 300 тисяч реліквій. Також співпрацюємо з радами ветеранів, конкретними людьми, їздимо до них. Допомагають нам пошукові організації, загони, окремі пошуковці. Є колекціонери, які дарують експонати. Ще один напрям — придбання експонатів. У нас є фондова закупівельна комісія, яка визначає цінність експоната, виділяє на нього кошти. За наказом міністра оборони України усі повідомлення про загиблих (майже 2 млн одиниць), які зберігалися у військкоматах, передали музею. І тепер спеціальний відділ нашого меморіального комплексу створює всеукраїнську електронну базу загиблих у роки Великої Вітчизняної війни. Якщо раніше на запити громадян відповідали військкомати, то тепер цим займаємося ми. За п’ять місяців поточного року ми відповіли на 440 запитів і встановили долі 42 загиблих, про яких родини не мали жодної інформації. Щороку у фонди музею надходить до 5000 музейних одиниць. Так, 2010 року через комісію з повернення культурних цінностей до нас надійшли листи з Австрії, які 1941 року були взяті як трофей у Кам’янці-Подільському та зберігалися в австрійському архіві. Уже знайшли 470 адресатів, яким через 70 років вручили листи з 1941-го. Окрім того, ми співпрацюємо з різноманітними програмами з пошуку людей, зокрема й телевізійними. — Хто відвідувачі вашого музею? Скільки їх, з яких вони країн, які їхні враження після побаченого? — Щороку музей відвідує понад 700 тисяч осіб, а з часу створення його відвідало понад 26 мільйонів із майже 200 країн. Зараз до нас приходить переважно молодь (70 %). У неї є інтерес до минулого, отже, буде й майбутнє! Дуже люблять нас іноземці. Так, нашу “персоніфіковану історію” високо оцінив британський дипломат. Надзвичайний і повноважний посол Великої Британії в Україні Лі Тернер давно цікавиться воєнною тематикою, відвідав майже всі музеї, присвячені Другій світовій війні в світі. Він заявив, що наш музей — один із найкращих. Йому дуже сподобалося, що ми намагаємося показати війну через людські долі. Пам’ять об’єднує нас. — Як змінилася експозиція музею протягом останніх років? — Не нав’язуючи відвідувачам жодної ідеології, ми демонструємо експонати такими, як вони є: дивіться, читайте, аналізуйте, робіть висновки. Якщо вас якесь питання цікавить глибше — звертайтеся до наукової літератури, мемуарів, архівів. Ми підштовхуємо людей до навчання. На базі музею відбуваються семінари для майбутніх науковців, курсантів. Вони кажуть, що саме тут — справжня наука. Наша експозиція жива. Вона постійно змінюється. Щороку в наших планах і зміни головної експозиції, і багато різноманітних тематичних виставок із фондосховищ. Біля цих виставок проводимо певні інформаційні заходи для школярів, інших відвідувачів. Цього року повністю оновлено перший зал нашої експозиції — “Початок Другої світової війни”, до якого увійшло багато нових музейних предметів. У інших залах є певні розділи експозиції, які повністю оновлені. На жаль, маємо серйозні проблеми з приміщеннями для зберігання фондів, але намагаємося їх вирішити.
Про день 22 червня 1941 року у скарбни2 цях музею спілкуємося з Іриною Петрівною ВАСИЛЬЄВОЮ — завідувачем відділу На2 ціонального музею історії Великої Вітчизня2 ної війни 1941—1945 років.
— За задумом художника зали розміщено один за одним і в них представлено всі періоди війни. Перша зала розповідає про початок Другої світової війни з 1939 до 1941 року. Тут ми бачимо німецький чобіт, який крокує Європою до кордонів СРСР, і мотоцикл, знайдений у Криму, відреставрований і подарований музею кілька років тому громадянином Бельгії Мартіном Богартом. Початку німецько-радянського періоду війни присвячено окремий зал. Тут у центрі експозиції рештки хати, знищеної снарядом, безіменні фотографії, валіза, побутові речі. Біженці на фотозбільшенні з
Культура без провінції · “Українець має відчувати, що він у всьому красивий, мудрий, жаданий, затребуваний”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ти хвіртку, стрельнути. Тому намі варять зупу, підпаливши нашу ж чуприну. — Яка роль національної еліти у розбудові нашої держави? — Я спершу скажу не про роль, а про амбіції. Наше сус# пільство сьогодні кинули в зовсім іншу дискусію. Нині не йдеться про якісь святі речі, про відрод# ження культури, розвої мистец# тва, про високі ідеї. Зранку до но# чі на всіх телеканалах і шпальтах часописів обговорюють політич# ні ситуації та владні міжусобиці. Немає людини, яка б сьогодні не знала політиків, не знала, хто з ким боровся чи бореться на полі# тичному і владному олімпі. Ті, хто витворив у собі інтелігента, або ті, хто чудом зберіг себе, нині розчиняються в цій дуже склад# ній ситуації. Адже сьогодні пред# ставники еліти здебільшого пе# реймаються власним прізвищем в ореолі слави, тим, який вигляд вони мають у якомусь там проце# сі. Але ж це дуже тимчасово і при# марно. Оплесків чи доброго сло# ва тим часом нікому не шкода. Коли митець працює лише на своє “Я”, обходить важкі й гострі кути, відгороджується від народу, плекає пиху — він не є носієм культури, він служить гордині. А роль національної еліти — у вмін# ні об’єднувати зусилля, вчити, виховувати молоду націю, бути взірцем. Хай ця місія тиха, не# примітна, але послідовна, ретель# на, як роль учителя молодших класів: навчити абетки, писати, висловлювати думки, орієнтува# тися у просторі, бути людяним. Це заквашування національного тіста — у тих, хто народжується на нашій землі — роль еліти. Во# на має бути присутня у всіх видах і жанрах мистецтва, освіті, меди# цині, побуті. Українець має від# чувати, що він у всьому краси# вий, мудрий, жаданий, затребу# ваний, що з ним рахуються, його чують, за нього вболівають. Це — місія еліти. Якщо ж еліта виріши# ла панувати на тлі духовної убо# гості й матеріальної скрути наро# ду — це елементарне мародер# ство. З огляду на таку ситуацію, питання, пов’язані з місцем на# ціональної еліти в сучасному ук# раїнському суспільстві, треба об# говорювати. — Сьогодні вкотре намагаються об’єднати інтелігенцію. Чи здатна вона бути поводирем нації нині? — Інтелігент має бути жертов# ним. (Може, це звучить у наш час наївно, можливо, це мої патріар# хальні погляди). Має жити впев# нено і радісно. Наш інтелігент опечалений. Тому розмови про те, що він має бути поводирем нації, викликають навіть усмішку. Бо статус інтелігента нині поза вся# ким статусом. Бо у нас сьогодні, коли йдеться про інтелігенцію чи еліту, то, як правило, ми бачимо на телеекранах переважно VIP#о# сіб, людей багатих і при владі. Чо# му б, скажімо, не лише митцям, ай представникам влади не прагну# ти стати елітою? У них для цього є всі важелі — чудові робочі місця, технічне обладнання, інформа# ційні джерела, доступ до світових матеріальних і духовних ціннос# тей. Живи і працюй, здобувай престиж своєму імені, щоб про те# бе згодом не казали “за царя Тим# ка”. Проте ні, влада не хоче чи не здатна виношувати у собі доброго генія. Найнята на посаду служити народові за добрі гроші — вона з нами воює. Ось зовсім свіжий приклад — боротьба за чернівець#
Культура без провінції · “Українець має відчувати, що він у всьому красивий, мудрий, жаданий, затребуваний”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Довідка “СП” Віра Китайгородська на! родилася 5 грудня 1961 року в селі Нагоряни Кельменець! кого району Чернівецької об! ласті. Закінчила філологічний факультет Чернівецького уні! верситету. Член Національної спілки письменників України, член Національної спілки жур! налістів України. Володар журналістської відзнаки “Золоте перо”, зас! лужений працівник культури України. Працювала в газетах “Бу! дівельник Буковини”, “Дже! рела Буковини”, “Молодий буковинець”. З 1997 року очолює обласну газету “Бу! ковинське віче”, а 2003 року створила й очолила газету для дітей “Дзвіночок”. Пише поезії, прозові, публіцистичні та критичні твори. Є автором поетичних книг “Виноградна колиска”, “Сонце вночі”, “Де! каданс”, “Ловіння вітру”, “Безконечник”. Водночас зай! мається вишиванням, ткац! твом, колекціонує вишивані і ткацькі зразки буковинських строїв. При редакції газети “Буковинське віче” заснувала “Мистецьку вітальню”. Фор! мує музейну експозицію ужиткового мистецтва Буко! вини. Підготувала до виходу у світ альбом “Буковинське ткацтво. Золотої ниті не згу! біть”. За поезією Віри Китайго! родської створено вистави “Туга за майбутнім. Проста іс! торія.” та “Віра”, які постави! ли в Чернівецькому академіч! ному музично!драматичному театрі імені О. Кобилянської. У березні 2011 року Віра Китайгородська за збірку вір! шів “Сім вінків сонетів” стала першою “Княгинею роси”, ла! уреатом премії ім. Тараса Мельничука “Князь роси”. Ни! ні пані Віра очолює Чернівець! ку обласну організацію Націо! нальної спілки письменників України.
“Вища сила не дозволяє мені жити інакше”
— Під завісу 2011 року Ви відсвяткували свій перший полудень віку. З’явилися Ваші нові книги: поетична — “Сім вінків сонетів”, що побачила світ у видавництві “Книги XXI”, та прозово-поетична — “Гойра”, що вийшла у видавництві “Букрек”. Чи можна вважати їх своєрідним підсумком зробленого? — Кожна книжка — певний підсумок. Але для мене вихід цих книжок швидше щасливий випа# док, оскільки на видання бодай однієї не було грошей. Рукопис прозово#поетичної “Гойри” “Бук# рек” видав власним коштом, а збірка “Сім вінків сонетів” — проект моєї доньки Лесі Воро# нюк, яка її ілюструвала та знай# шла спонсорів. До свого ювілею отримала у подарунок дві книжки й театралізовану поетичну виста# ву “Віра” за участю народної ар# тистки України Лідії Жук, заслу# женого артиста України Євгена Нищука, обласного симфонічно# го оркестру під орудою Йосипа Созанського та хорового колек# тиву “Резонанс”, яким керує Андрій Плішка. Я була справді щаслива і нат# хненна цими святами, які пода#
рували мені родина, друзі, коле# ги. Іноді перегортаю у пам’яті по# дії тих грудневих днів 2011 року, переглядаю фото, відео і тішуся: скільки у мене друзів, однодум# ців! Оце і є підсумок того, як ти жив, як ставився до людей, ким ти був для них, які цінності спові# дував. Правда, на жодній моїй ювілейній оказії не було пред# ставників влади. І це теж показ# ник. І я цим пишаюся. Хоч пиша# тися, за Божими законами, не# пристойно, але це моє пишання не пихате, а щире, щасливе, кри# лате. Тепер мені про ті події нага# дують пелюстки із майже 900 тро# янд, які зберігаю у величезній скляній вазі. Мої друзі жартують, що приходитимуть до мене на ви# но з троянд. — Чому проза? Це данина моді чи поклик душі, якій бракує простору для відкриття? — Моя проза — це ракушняк, який залишився на дні пам’яті після бурхливих сплесків поетич# них емоцій. Поезія — річ миттє# ва, її завжди треба ловити, як ві# тер. Проза — спресоване з муш# лів каміння (моє рідне село ле# жить у пониззі крем’яної корони з каменю — ракушняку), яке ви# сівається, як сіль, як висівки з петльового борошна. Каміння “росте” повільно, ось до півсотні років з’явилося кілька таких злитків і в мене. Але треба ще пів# століття, аби встигнути записати нагромаджене, та не складене у прозорі копиці (те, що хочеться зафіксувати, лежить, як покоси під дощем і сонцем, а скласти все ніколи). Редакторська робо# та та вічні революції забирають і час, і сили. Але я не виправдовую# ся, що встигла мало. Таки мало. Не кида# лась у експеримен# тальну літературу, не приставала до модних течій. Жила і живу, як мої земляки, — осідло іза циклічним колообі# гом. Літую. Чекаю на осінь. Сподіваюся, во# на буде довгою і теп# лою (як традиційно у нас на Буковині). Але ця моя заземленість тримала мене на при# в’язі (у доброму розумінні) і, водночас, не давала зійти на кон’юнктуру, стати заручницею у лжеукраїнських проектах, на побігеньках у партійних чи кри# мінальних бонз. Часом мені спа# дає на думку, що через таке зат# ворництво моїм нащадкам дове# деться іти в найми. І я цього по# людськи боюся. Але якась вища сила не дозволяє мені жити інак# ше. Ні, я далека від того, аби вважати себе дуже вже правед# ною (праведність належить лише Богові і його небесному вой# ську). Навіть упевнена, що за моєю труною йтиме менше лю# дей, ніж за вправним криміналь# ним авторитетом. Просто у мені так влаштований той подніс# трянський менталітет — шукаю красивого у всьому: у стосунках, у побуті, у природі. Не сприй#
маю копирсання в органах ні в журналістиці, ні в літературі.
“Українське мистецтво здатне керувати свідомістю”
— Як Ви охарактеризували б взаємини влади і преси, влади і митців? — На 90 % влада працює про# ти незалежної преси і національ# ного мистецтва. (90 % — це су# марне число по державі). Так, десь глибоко, в самій ще утробі нового часу (незалежності), з’яв# лялися зав’язі паритетних сто# сунків. Та їх убив мороз безкінеч# них зрад і політичних ігрищ, зав’язаних не стільки на власне політиці, скільки на бажанні над# прибутків. Тому в українську культуру нічого не вкладали, її не розкручували. Бо вона — склад# на, вимагає зусиль, інтелекту, емоцій, гармонії. Вона вибаглива і цнотлива, досконала і занурли# ва, як поетичне кіно. Українське мистецтво здатне керувати свідо# містю. І в цьому його основна бі# да. Зі свідомістю народу змага# ються ті, хто хоче легко і безбо# лісно керувати робочою силою, тобто засобом здобування дохо# дів. Тому на українське на всіх рівнях поставлено табу. Часом для затикання очевид# ного блюзнірства комусь із мит# ців дають подачку у вигляді дер# жавної нагороди: кому премію,
кому орден, мовляв, бачите, у нас все на прикметі. Та ніхто не дбає про процес творення культурного пласту. Легше, коли українська інтелігенція поневіряється по за# кордонах, інша — спивається, сторговується, стоїть по різні бо# ки однієї барикади під різними прапорами. Залишається ви# смоктати з території останні міз# ки, а згодом і саму територію. — Ваш погляд на мовний простір України? — Це питання глобальне і потребує монографій. Скажу ли# ше, що спекуляція на мовному питанні нині спрацює не на руку провокаторам. Для донецьких і луганських шахтарів нині дво# мовність не актуальна. Вони хо# чуть стабільності і перспективи, як і кожен із нас. Закон про мови нацменшин, який скомпілювали регіонали, у разі ухвали в другому читанні, похитне і так примарну міцність їхньої влади, бо завтра апелювати до націй і народнос# тей буде нічим. Треба показувати якість адміністрування, а не фон# тани слини з трибуни.
“У нас справжні інтелігенти залишилися на маргінесі”
— Сьогодні Ви письменниця, головний редактор газети і голова обласної організації Національної спілки письменників України — всі ці посади вимагають відповідної громадянської позиції у питаннях, пов’язаних із національною політикою та духовним відродженням нації. Чи вдається Вам обстоювати їх? — Вдається. Це сенс мого життя і моєї родини, моїх друзів і колег. Я не міняю партійних ша# ликів, тому завжди можу бути відвертою. Уникаю демонстра# тивності, тому можу бути вільна від відробітків та “взаємозалі# ків”. Не уявляю себе поза націо# нальним простором, ніколи не змирюся з тими, кому все одно — де жити і як розмовляти, що читати, де вкласти свої інтелек# туальні і матеріальні статки. Ме# ні гірко лише те, що ми, україн# ці, в Україні завжди виявляємось у меншості (вже навіть наші сто# личні телеведучі нині відродили термін меншовики). Їх, тих, що з нами змагаються на витрива# лість і перспективу, завжди біль# ше, вони уміють об’єднатися на певних критичних акцентах. Ук# раїнці ж за своєю натурою міря# ють усе і вся по собі: не готові першими дати відкоша, зачини#
Культура без провінції · “Він ніколи не обстоював банальні істини, зашка' рублі догми і не давав просочуватися в людські серця намулові войовничого міщанства”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
кі книгарні. Проти рейдерської “ре# організації” виступили самі праців# ники книгарень, письменники, жур# налісти, науковці, студентство. А де# путати більшістю голосів не поступи# лися людям, а ухвалили рейдерську “реорганізацію”. (Комунальне май# но належить не кому іншому, а тери# торіальній громаді). Прикро, але так звана політична еліта не те що не може впоратися з роллю національної еліти, вона є її антиподом. Не може бути доброчин# ним парламент, який не має пито# мого числа інтелігенції — вчителів, медиків, письменників, художників, інженерів, винахідників. Не можна творити законодавство і чекати від нього плодів, орієнтуючись на лобі# ювання персональних або ж клано# вих інтересів. Так можна перехитри# ти самих себе і на старість опинити# ся у драконячих умовах співіснуван# ня, коли страшно буде вийти з хати, коли вкрадене нині одними завтра перекрадуть інші — міцніші і про# ворніші. Роль національної еліти має виконувати кожен, хто хоче ма# ти своє продовження у нащадках (за Біблією, мати життя вічне). Допоки ж у нас ти VIP#осіба, або — ніхто. Тому про решту інтелігентів#чорно# робів, які виховують у школах, ви# шах майбутнє України, лікують, охороняють нашу державу, примно# жують мистецькі, наукові, технічні здобутки нашої країни, — про них ніхто навіть не згадує, хіба що у дні професійних свят. При цьому див# ляться на них, як на жебраків. У нас справжні інтелігенти нині на маргі# несі. Вони не вміють лицемірити, брехати, хапати, красти, а живуть совісно. Тому їх викинули на узбіч# чя. А через що? Через їхнє сумління. Бо совістю нації завжди була еліта, яку становили люди інтелігентні не тільки за статусом, а й за способом мислення і життя. І в цьому трагедія українського суспільства. І тут треба бити на сполох. — Що найбільше болить сьогодні? — Мені здається, що з кожним днем дедалі швидше збігає час. Ще майже ніде не була, майже нічого не бачила. А хочеться бути в кожному українському селі, зайти до кожної хати, поспілкуватися з людьми, нади# витись на тамтешні сади, господарку, криниці, вікна, рушники, ікони. Нас# піватися пісень, наслухатися птахів. Усе це мені дуже часто лише сниться. Боюся прийти і не застати когось десь у хаті. Ох, болить мені ця боязнь.
Спілкувалася Марія ВИШНЕВСЬКА
СЛІДАМИ НАШИХ ВИСТУПІВ
Попри те, що на підтримку чернівецьких книгарень виступили опозиційні депутати, Чернівецькі обласні організації Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, молоді літерато! ри, Х сесія Чернівецької облради VI скликан! ня від 31 травня більшістю голосів таки ухва! лила рішення про реорганізацію мережі ко! мунальних книгарень. Основним аргументом влади щодо тако! го кроку стала експертна оцінка фінансово! господарської діяльності обласних кому! нальних підприємств книжкової торгівлі, яку начебто здійснили фахівці Буковинського державного фінансово!економічного універ! ситету (БДФЕУ). Про це на зустрічі з керівни! ками підприємств книготоргівлі обласної ко! мунальної власності заявили голова Черні! вецької обласної ради Михайло Гайничеру та перший заступник голови обласної держав! ної адміністрації Георгій Галиць. Як з’ясувалося пізніше, у Чернівецькій ОДА не замовляли аудит у БДФЕУ. Про це вказано у відповіді начальника управління внутрішньої політики та зв’язків із громад! ськістю Чернівецької ОДА Ганни Мальони на інформаційний запит Григорія Сорочана:
Культура без провінції · “Він ніколи не обстоював банальні істини, зашка' рублі догми і не давав просочуватися в людські серця намулові войовничого міщанства”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Іван ЛИСИЙ Чернівецьке видавництво “Місто” ось уже дванадця# тий рік пропонує насампе# ред краянам серію “Золоті імена Буковини”. Невеликими за обся# гом, але вдало скомпонованими й ошатно та барвисто оформлени# ми книжками цієї серії Буковина вшановує діячів із різних царин культури краю: педагога Михайла Поляка, режисера Анатолія Лит# винчука, композитора Михайла Мафтуляка, журналіста Михайла Брозинського, поетесу Тамару Севернюк та ін. Композиція книжок серії ус# талена: на початку стисле curri# culum vitae, запозичене з “кра# йової енциклопедії”; потім — розлогий біографічний нарис пера Юхима Гусара, у якому ви# користано не тільки докумен# тальні матеріали, а й щедро ци# товано спогади й відгуки друзів і знайомих, рідних і співробітни# ків героя книжки, фрагменти листування і друкованих рецен# зій тощо. Своєрідна оздоба кни# жок — промовистий і розмаїтий відеоряд, укладений із світлин людини, про яку йдеться, а та# кож її рідних і близьких. На за# кінчення — бібліографія текстів героя і літератури про нього, яку уклали працівники обласної уні# версальної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка. Серія “Золоті імена Букови# ни” розповідає і про тих земля# ків, завдяки чиїй творчій енергії сьогодні вирує культурне життя краю. Остання книжка серії присвячена почесному голові Чернівецького обласного об’єд# нання ВУТ “Просвіта” Вікторові Трохимовичу Косяченку. Автор Ю. Гусар дав їй влучну назву: “Інтелігент у поглядах, вчинках, творчості”. Книжка побачила світ на початку цього року до 80#річчя знаменитого просвітя# нина й науковця, яке він від# святкував 4 січня. Ювіляр і нині поєднує зрілу мудрість зі справді молодечим ентузіазмом і невичерпною енергією. Одна деталь: щойно побачила у світ укладена цим чи не найкращим знавцем справ в українському сатиричному цеху велика антологія “Байки буко# винські”. Віктор Трохимович не пропускає жодної значущої події в культурному житті міста, а в багатьох випадках є ініціатором. Автор життєпису В. Косячен#
ка охопив різні грані його всебіч# ного обдаровання. У книжці він постає як добре відомий філоло# гічним колам України науковець — дослідник сатиричних жанрів української літератури; у цій ца# рині він упорядкував і видав шість антологій, підготував дві монографії, опублікував сотні статей. Серед них не тільки істо# рико#літературні, а й критичні, адже у Спілці письменників Ук# раїни буковинця віддавна добре знають як принципового, дотеп# ного і вдумливого критика#ана# літика зі своєрідним літератур# ним почерком. Його колега з критичного цеху Юрій Церков відгукується про Косяченка як про “глибокого знавця поетики комічного, людину з винятковим художнім смаком, легким і про# зорим стилем…” Вступивши до Чернівецького університету після демобілізації з армії, В. Косяченко практично все своє трудове життя провів у ньому на кафедрі української лі# тератури. Він не лише викладав, а й готував навчальні і методичні посібники, керував гуртками, опікувався студентськими гру# пами і т. ін. За останні 20 років трохи не# очікувано розкрився і талант Ко# сяченка#публіциста франків# ського гарту. Коли в літературоз# навчому пошуку і в критичній діяльності, наголошує автор книжки, Віктор Трохимович від самого початку і до сьогодні вір# ний одній музі — Талії, опікунці сатиричного цеху, то в публіцис#
тиці для нього такою ж музою є Мова. Вправний стиліст, він не тільки намагається якомога пов# ніше реалізувати невичерпний потенціал рідної мови у власно# му письмі, а й викриває різні ва# ріанти політики лінгвоциду що# до української мови, послідовно відстоює мовні права українців. Прикметною є назва однієї зі збірок його статей — “Під пра# пором рідного слова”. А єдиний Косяченків текст, що входить до обговорюваної книжки, почина# ється зі слів “Мовою, як і свобо# дою, не можна тільки користува# тися, про них треба дбати…” Позиція принципового за# хисника рідної мови привела Віктора Косяченка у “Просвіту”: з 1989 року він член правління обласного відділення як один із фундаторів товариства, а в 1992—2005 роках самовіддано працював його головою. До речі, щойно згаданий розділ цієї книжки, написаний Віктором Трохимовичем, є цікавим звітом про просвітянську роботу. Усвідомлюючи, що “велика пора” становлення власної дер# жавності застала українців, за пророчим передбаченням Івана Франка, “неприготованими”, просвітяни Буковини від самого постання (точніше — відроджен# ня) організації намагалися зара# дити цій історично прикрій обс# тавині. В. Косяченко, озираю# чись на пройдений обласним об’єднанням ВУТ “Просвіта” понад двадцятирічний шлях, го# ворить не тільки про масштабні події та ваговиті заходи, а й про повсякденну невсипущу, кажучи словами Франка, “невтому, тиху працю без потоків шумних фраз”. До прикладу, відзначення 200#річчя провісниці нової укра# їнської літератури — “Енеїди” Івана Котляревського. Для буко# винців це водночас була і 130#та річниця створення у Чернівцях першого українського просвіт# ницького товариства “Руська бе# сіда” та 80#річчя Буковинського віча, що проголосило прилучен# ня цього краю до Української держави. На той же 1998 рік при# пали ювілеї видатних україн# ських письменників, уродженців
Буковини Юрія Федьковича і Ольги Кобилянської. Система заходів до цих дат (а це масштаб# ні всеукраїнські наукові конфе# ренції, які “Просвіта” організо# вувала разом із філологами міс# цевого університету, і читання для широких кіл громадськості, і літературні вечори, і концерти) увінчалася відкриттям архітек# турної композиції “Літописцям Руси#України, подвижникам ук# раїнського письменства” на по# чатку вулиць Івана Котлярев# ського і Лесі Українки, а також організація хору “Гомін Букови# ни”, репертуар якого значною мірою корелює зі славетним “Гомоном”, діяльність клубів “Співрозмовник” і “Діалог”, тижні літератури рідного краю, конкурс “Співає родина”. На особливу увагу заслуго# вує просвітницько#виховна ро# бота обласного об’єднання з уч# нівською молоддю — майбутнім країни. Це і відновлення з ініціа# тиви В. Косяченка закритого 1940 року “визволителями” ча# сопису для дітей і родини “Лас# тівка” і щорічні травневі кон# курси на кращого знавця звича# їв, традицій та обрядів рідного краю в Чернівецькому музеї ар# хітектури та побуту, і конкурси дитячих творів та художнього читання, і мистецький конкурс “Голодомор очима дітей” тощо. Словом, є про що звітувати бу# ковинським просвітянам. Досить скромно, як на мене, у книжці представлені фрагмен# ти з листів до ювіляра, в яких знавці на кшталт славетного байкаря Микити Годованця або літературознавця#академіка Ми# коли Ільницького оцінюють йо# го здобутки. Значно багатший, так би мовити, фотожиттєпис В. Косяченка, в якому більшість світлин стосуються його громад# ських і наукових справ. А на ос# танній стороні обкладинки чита# ємо слова батька славетного композитора, відомого письмен# ника Михайла Івасюка про Вік# тора Косяченка: “Він ніколи не обстоював банальні істини, за# шкарублі догми і не давав просо# чуватися в людські серця наму# лові войовничого міщанства”. Гідна оцінка гідної постаті.
Культура без провінції · “Він ніколи не обстоював банальні істини, зашка' рублі догми і не давав просочуватися в людські серця намулові войовничого міщанства”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ “Незалежний аудит фінансової звітності об! ласних комунальних підприємств книжкової торгівлі за 2011 рік і за перший квартал 2012 року замовляв власник цих підприємств — обласна рада”. Тим часом, у Чернівецькій обласній раді документа з експертними вис! новками БДФЕУ також немає, “оскільки об! ласна рада не була замовником робіт із його виконання”. Про це йдеться у відповіді керу! ючого справами Чернівецької облради Арка! дія Моісея. За його повідомленням, аудит здійснювала аудиторська фірма “Вест! аудит” на замовлення облради. Із ситуації, що склалася, можна дійти вис! новку, що очільники буковинської влади поси! лалися на “липовий” аудит! А історія з рішен! ням скандальної сесії наразі не завершена. По!перше, у директорів книгарень є свої претензії. Зокрема директор книгарні “Букі! ніст” Марина Лібанова каже, що має на руках рішення сесії облради, завірене мокрою пе! чаткою: “Рішення паперове, яке є в нас, не співпадає із тим, фактично, що зачитували в сесійній залі і за яке голосували депутати”, — наголошує вона. По!друге, питання книга!
рень Чернівців вирішуватимуть у суді. Про це повідомив депутат облради лідер обласної організації “Фронту Змін” Максим Бурбак. Від імені громади до окружного адміністративно! го суду подаватиметься позов щодо визнання нелегітимності скликання сесії облради, на якій було ухвалено рішення щодо реорганіза! ції мережі комунальних книгарень. Він наго! лосив, що порядок денний скандальної сесії затверджувала колегія облради, на якій голо! вував голова облради Михайло Гайничеру, який не мав на це права, оскільки на той час не був членом колегії облради. Ці та інші пору! шення роблять сесію нелегітимною. М. Бурбак у майбутньому суді буде залу! чений як третя сторона на боці позивача — громади. Тим часом 14. 06. 2012 р. стало відомо, що на виконання рішення Х сесії Чернівець! кої облради VI скликання від 31 травня, комі! сія з припинення діяльності обласних кому! нальних підприємств книжкової торгівлі зат! вердила план заходів, за яким найближчим часом працівників книгарень відправлять на біржу праці та проведуть інвентаризацію майна. До 1 серпня планують подати на зат! вердження обласній раді акти приймання! передачі майна. Який вигляд має “реорганізація” черні! вецьких книгарень, чому цьому не завадили ані чернівецька громада, ані письменники та журналісти, ба більше, буковинські чиновни! ки знехтували дорученням Миколи Азарова та зверненням голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Володимира Яворівського. Хто від цього виг! рає — новоутворене підприємство, громада чи влада? І, на останок, хто стоїть за черго! вою “реорганізацією” обласних комунальних підприємств книжкової торгівлі? З огляду на темпи “реорганізації”, залишається відкри! тим питання: чи доживуть чернівецькі кни! гарні до справедливого суду?..
Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці
P.S. У розпорядженні редакції “СП” є до! кументи, які підтверджують інформацію, подану в цій статті.
Шевченкіана Пам’яті Володимира Яцюка · с. 10сторінка оригіналу ↗ Непоправна втрата У Національному музеї Тараса Шевченка є своя, притаманна лише йому “музейна магія”. Будь-хто, попрацювавши тут, переймається духовною аурою та унікальністю цього музейного закладу. Шевченкознавець, заслужений діяч культури України Володимир Макарович Яцюк був патріотом музею Шевченка, фанатом-подвижником музейної справи в Україні. Cьогодні не можна знайти заміну В. Яцюку — мистецтвознавцю, досліднику, автору монографій і науково-популярних альбомів, а найперше — талановитому музейнику. Ця втрата для української культури величезна, непоправна. За понад 35 років роботи у Шевченковому домі для Володимира Макаровича музей став рідною домівкою, тут його оточували колеги-однодумці, поруч із ним завжди була його “музейна родина” і найголовніше — його улюблена праця в дослідженні образотворчої спадщини Тараса Шевченка. Для Володимира Макаровича написання концепції та подальша побудова експозиції — чи музейної, чи виставкової — завжди була в радість. І кожна тематична виставка, натхненником і керівником якої був В. Яцюк, ставала віхою у діяльності Національного музею Тараса Шевченка, а також Меморіального музею-гауптвахти в Оренбурзі, Національного історико-культурного заповідника “Батьківщина Тараса Шевченка”. Ця праця була високо поцінована — за побудову експозиції Національного музею Тараса Шевченка 1989 року В. Яцюку було вручено Грамоту Верховної Ради УРСР. Енциклопедичність знань, що стосувалися питань шевченкознавства, вражала всіх, хто спілкувався з В. Яцюком. Цей дослідник був одним із небагатьох наукових співробітників, який так глибоко вивчив музейну фондову колекцію, опанував величезний інформаційний пласт, що стосувався життя і творчості Шевченка, а також його сучасників і послідовників. Володимир Яцюк був із когорти українських музейників, які у складний для закладу час боролися за виживання музею Тараса Шевченка, приймали відвідувачів, несли шевченківське натхненне слово шанувальникам його творчої спадщини, організовували різноманітні культурно-масові заходи. Наталя ГРЯЗНОВА, багаторічний науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка
Академік шевченкознавства Доля Його робоча кімната-кабінет — ікони, світлини, живопис, листівки, на яких близьке йому ХІХ ст. І тому власні кошти витрачав на те, щоб мати біля себе речі дорогих йому Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Миколи Костомарова… Дослідження малярства Шевченка стало сенсом його життя. Долею. Упродовж 40 років. Із дня у день. Із року в рік. Вранці він першим приходив до Національного музею Тараса Шевченка і дуже часто виходив останнім. І нерідко працював у вихідні — по суботах і неділях, та ще й прихопивши тижнів зо два відпустки. Бо належав до того дуже вузького кола обраних, до яких сковородинівська сентенція про “сродну працю” прикладається абсолютно. Муза Він мав радість і втіху від своєї праці. І натхнення. Поетична муза прийшла до нього в юності. В її полоні він був до останніх днів. Володю! Твій вірш, який ти читав у ірпінській оселі, коли за вікном цвіли вишні, читав змученим голосом, читав, люблячи кожне слово, пам’ятатиму. Назавжди. Слава Кар’єра, звання, регалії, нагороди — це не про нього. Не в цьому він бачив своє призначення. У поліформатній армії офіційних шевченкознавців він не був ні командармом, ні генералом, ні полковником, ні навіть лейтенантом. Він був рядовим. Із когорти тих рядових, що вартують цілої армії. Свого часу цей рядовий був номінований на Шевченківську премію. Але… Генерали-академіки не прощають рядовим їхньої, заробленої тяжкою чесною працею, слави. Бог суддя генералам… А це та єдина регалія, яка мала б увінчати труд справжнього подвижника-шевченкознавця. “Несподівано суддя прийде і діла кожного явлені будуть…” Десятки, сотні сторінок досліджень В. Яцюка, де не вкрадені, не позичені, а власні думки і відкриття, — це той неоціненний скарб, який він приніс у національну скарбницю шевченкознавства. Без пафосу і помпи. Без литавр і пустослів’я. Так, як належить справжньому трудівникові. Реноме музею, його науковий потенціал і рівень упродовж 40 років визначався тим, що у його стінах працює В. Яцюк. Музейний люд вибагливий і химерний. Але для всіх Володимир Яцюк був авторитетом. В осиротілих стінах музею він залишиться таким назавжди. Наталя КЛИМЕНКО, Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка в 2005—2012 рр.
Спогади студентських літ Пригадую Володю Яцюка зі студентських літ. Наприкінці 1960-х років парубок, щойно демобілізований з армії, з’явився в педінституті ім. М. Горького й одразу привернув увагу не лише своєю спортивною зовнішністю та вродою, а й неабияким інтелектом. Вразило те, що Володя, не вагаючись, перейшов із російського відділення на українське саме тоді, коли українська мова та література була не в пошані на противагу російській, перед якою комуністична система завзято відкривала перспективні шляхи. Неординарність Володі проявлялася й завжди впадала у вічі. Наполегливий, він лишався надзвичайно тактовним. Ніхто навіть не запідозрював у ньому поета. До речі, найкращі вірші були написані у студентські роки, пов’язані з його світлою закоханістю у Світлану Кошову, що стала йому дружиною на все життя. Так само прихованими виявилися його протестантські настрої, якими переймалося бунтівне шістдесятництво. В. Яцюк, як більшість студентів, брав участь в акціях біля пам’ятника Т. Шевченка, у розповсюдженні самвидаву, зокрема праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби. Нині зрозуміло, що в ній нема нічого крамольного, а в ті роки можна було позбутися права на диплом. Зазвичай студенти про людське око грали в карти, кожен із них по черзі читав машинопис, віддрукований на цигарковому папері. Серед них виявився “сексот”, здається, на прізвище Голуб. Пізніше він не без задоволення зізнався про свою “пильність”, сподіваючись шокувати Володю, але той умів володіти собою, не показувати своїх переживань, зустрічаючись із подібними провокаторами. Пізніше йому така витримка пішла на користь під час роботи в музеї Тараса Шевченка, адже він добре знав, що за музейниками й архівістами стежило пильне, потворне око КДБ. Очевидно, тому захопився колекціонуванням, що, з погляду влади, не було крамолою, але вивело науковця до нового розуміння неординарної постаті Т. Шевченка в матеріалізованій народній рецепції (пластика, листівки тощо). Перед цим В. Яцюк випробував себе у ролі вчителя у селі Феневичі, мав авторитет серед учнів і педагогів, сформував футбольну команду, яка здобувала призи на спортивних змаганнях. Однак школа не влаштовувала його неспокійну натуру. Тому дипломований учитель став метробудівником, захоплювався своєю нелегкою роботою. Проте вона не задовольняла його інтелектуальних і духовних запитів, що сфокусувалися на постаті Т. Шевченка. Осмислення малярської спадщини митця для В. Яцюка було не просто покликанням. Він із дивовижною одержимістю відстежував кожну деталь творчої біографії гравера-академіка, який вільно почувався у будьякому жанрі образотворчого мистецтва, часто експериментував. В. Яцюк критично переглядав авторитетні судження інших дослідників, прагнув сам дійти істини, тому його спостереження часто збігалися з фактами малярської практики Т. Шевченка, а не уявленнями про них. Ішлося не тільки про аналіз окремих полотен, гравюр чи сепій, а й ретельне відстеження творчого шляху Т. Шевченка у Петербурзі, Оренбурзі, Мангишлаку тощо. Володимир Яцюк не зациклювався тільки на науці, мав широке коло інтересів — від футболу до музики. Умів і любив відпочивати, захоплював своєю життєвою енергією інших. Юрій КОВАЛІВ, доктор філологічних наук, професор
Жива колекція Володимира Яцюка В енциклопедичному довіднику “Художники України” (Київ, 2006) Володимира Яцюка названо “мистецтвознавцем, поетом, колекціонером”. Задля повноти образу до цих означень варто додати ще й “музейник”, бо саме в царині музейної діяльності він проявив себе глибоким дослідником і яскравим популяризатором української національної спадщини.
Про наукові та колекціонерські зацікавлення шевченкознавця Володимира Яцюка промовисто оповідає засобами малої графіки його книжковий знак роботи Володимира Гарбуза. На ньому — персоніфіковане зображення козака-бандуриста в поєднанні зі стилізованим обрамленням і текстом: “Збираниця В. Яцюка: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Василь Тарновський, Ганна Барвінок, Амвросій Ждаха, Опанас Сластьон (книги — листівки — медалі)”. Цей перелік персоналій і видів колекціонування не повний, бо відображає лише певний часовий зріз Яцюкових зацікавлень, їхня різнобічність особливо виразно виявилася в тематичних виставках, що їх організовував Володимир Яцюк на матеріалах своєї збірки й де експонувалася графіка Льва Жемчужнікова, Фотія Красицького, Амвросія Ждахи, Петра Холодного, Василя Масютина, Миколи Бутовича, книжки та поштові картки з автографами Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок, Марка Вовчка, Олександра Кониського, Івана Франка, Дмитра Яворницького, Бориса Грінченка, Михайла Грушевського, Михайла Коцюбинського, Сергія Єфремова, Миколи Зерова. Подвижницька праця Володимира Яцюка і в розшуку безцінних реліквій — пам’яток української культури, і в дослідженні цього багатющого пласту відкриває нові обшири перед дослідниками, дає можливість вдумливому сучаснику осмислити феномен Шевченка, повніше осягнути його вже понад півторастолітню присутність в українському світі. Ігор ЛІХОВИЙ, заслужений працівник культури України
Ішов своєю дорогою Пам’ятаю, як Володимир Макарович прийшов працювати до музею Тараса Шевченка. Молодий, повний енергії, він одразу став своїм у колективі. Поважаючи попередників-шевченкознавців, усе ж пішов своєю дорогою в науці. Йому було дано бачити те, що пройшло повз увагу інших дослідників. Він мав виняткове чуття, якого часто не мають дипломовані мистецтвознавці. А все тому, що любив свою справу, любив Шевченка, його поезію, малярство. Коли Володя почав колекціонувати шевченківські листівки і значки, багато хто з музейників скептично поставився до цього. Нині колекції Яцюка стали унікальними, адже він не лише збирав раритетні знімки, видання, книги, він вводив їх у науковий обіг, публікував, виставляв. Скільки виставок було влаштовано в стінах Національного музею на базі зібраних Володимиром Яцюком матеріалів! Їх достатньо, щоб створити музей Куліша чи кирило-мефодіївців. Надія НАУМОВА, завідувач Меморіального будинку%музею Т. Шевченка на Пріорці
Шевченківські реліквії у Варшаві На прохання польських кінематографів (для фільму Єжи Гофмана “Україна”) нам, музейникам, необхідно було підготувати текстовий матеріал про боротьбу за незалежну Україну і роль у цьому Шевченка, надати ілюстративний матеріал козацької доби, ХVІІІ і ХІХ століть. За роботу взялися Володимир Яцюк, Надія Наумова і я. Ми перегорнули величезну кількість літератури: книжок, альбомів, документів. Гарно попрацювали, але вдячність режисера й продюсера перевершила всі наші сподівання. Вони запросили нас на десять днів до Польщі. Побувати у Варшаві, побачити оригінальні офортні дошки Тараса Шевченка до “Живописної України”, оригінальні малюнки художника і попрацювати в архіві, та ще й із таким знавцем малярської спадщини, як Володимир Яцюк — це
Минуло сорок днів, відколи не стало визначного дослідника образотворчої спадщини Тараса Шевченка, мистецтвознавця, музейника, поета Володимира ЯЦЮКА. Ще не віриться, ще не попускає жаль і не дає говорити розлого. Подаємо добірку коротких роздумів, спогадів Володимирових друзів, колег та добірку його віршів.
Шевченкіана “Його життя — дослідницьке подвижництво”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
профспілка виділила путівки на базу відпочинку до Очакова. Отже, я зі своїм подружжям, а Володимир Макарович зі своєю дружиною та двома дітками вирушили на “курорт”. Щоранку я бачила Володимира Макаровича на пляжі. Він сідав під дерев’яний “грибок” і щось писав до свого блокнота. Попрацювавши, ішов плавати. Одягав яскраво-синю гумову шапочку на своє кучеряве волосся і запливав так далеко, що на обрії виднілася лише невелика синя крапочка. Після пляжу всі дружно рушали на обід і по дорозі купували кавуни. Це був час тотального дефіциту і за кавунами стояла величезна черга. Продавець подавала кожному покупцю той кавун, який їй потрапляв до рук, і відмовлялася вибирати. Коли підійшла черга Володимира Макаровича, він щось дуже тихо з лагідною усмішкою сказав, вона вибрала для нього найбільший і найкращий кавун. Юлія ШИЛЕНКО, головний зберігач Національного музею Тараса Шевченка
Вдячний долі за співпрацю Я вдячний долі, Господу, що був знайомий і навіть деякий час співпрацював із Володимиром Макаровичем Яцюком. Це був вчений-енциклопедист, глибокий дослідник творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша і його дружини Ганни Барвінок, “Гані”, як він часто любив говорити про неї. Мені, моїм колегам, співробітникам Міжнародного Енциклопедичного Бюро з фізики довелося співпрацювати з Володимиром Макаровичем — допомагали у створенні книги “Малярство і графіка Тараса Шевченка”, оригінал-макет якої виготовила Олена Нужна, а Володимир Мозирський редагував. Володимир Макарович брав активну участь у підготовці до видання книги “Подвижники нації. Іван Пулюй, Пантелеймон Куліш”, яка вийшла за моєю загальною редакцією. Згодом ми з ним видали книгу “Ганна Барвінок” до 170-річчя від дня її народження. До слова, моя дочка Олена Нужна допомагала Володимиру Макаровичу у виданні збірки його віршів “Відлуння”. Останнім часом Володимир Макарович допомагав нам із Василем Яременком готувати до видання твори Ганни Барвінок та досліджувати її творчість. Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ, доктор фізико%математичних наук, професор
Шевченкіана “Його життя — дослідницьке подвижництво”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
мрія, до того ж Надія Наумова володіє польською мовою. І ось у вересні ми уже у Варшаві. Було тепло і сонячно. Нам подобалося все: пам’ятник молодому Шевченкові у Варшаві українського скульптора Анатолія Куща, варшавські музеї і галереї, замки, привітні поляки, навіть Вісла з її глинистою водою. Володимир Яцюк був ліричний, якийсь особливий, читав поезію, весь час усміхався у пишні вуса, можливо, через те, що потрапив до своєї прабатьківщини по лінії матері. Але треба було подивитися на нього у Національній бібліотеці і Національному музеї, коли ми оглядали оригінальні офортні дошки Шевченка і малюнки, коли опрацьовували архів. Володимир Макарович зовсім змінився: став прискіпливим, очі горіли, контролював Надію Наумову, чи вона правильно переклала, чи правильно перенесла всі записи. Ніби між іншим, надав ґрунтовну консультацію про матеріали Броніслава Залєського у нашому музеї завідувачці сектора графіки Національної бібліотеки у Варшаві. Звичайно, він собі уже, мабуть, сформулював статтю про малярські твори Тараса Шевченка у Польщі, бо всі необхідні зображення, ксерокси із польських видань привіз до Києва. Надзвичайно цікава публікація зі спостереженнями Володимира Макаровича з’явилася у журналі “Київська Русь”, кн. 3, 2007 р. під назвою “Про Шевченківські реліквії у Варшаві”. Надія ОРЛОВА, завідувач музею%філії Національного музею Тараса Шевченка
У колі незвичайних людей Сьогодні у вранішній електричці до Києва хтось до мене озвався. І в голосі, і в доторку щось тривожне, нетерпеливе. Озираюся — Володимир Дросенко, науковець музею Кирила Стеценка на Фастівщині. — Яцюк… Макарович… Це правда? Що маю відповісти?.. Знаю, що чоловік читає часописи, які й озвалися на нашу втрату. А Володимир, краєзнавець, розповідає, як звернувся колись до Яцюка по консультацію. — Одну світлину по Фастівцю треба було ідентифікувати, і я від нього вмить отримав усю інформацію. Звісно, про ту археографічну експедицію на Переп’ят Яцюк знав усе і… ще більше. Та хіба лише про неї! Скільки розмов, скільки спогадів за цих сорок днів! Роман Коваль, готуючи свою книгу про скульптора Михайла Гаврилка, талановитого митця, що через лихолітні обставини явлений нам сьогодні здебільшого як медальєр, саме завдяки Яцюковим дослідженням і його збірці шевченківської фалеристики зміг вповні розкрити цю тему. І ніколи не забудеться, з яким захопленням слухав розповідь Володі на останній виставці його збірки професор Василь Васильович Яременко, сам великий бібліофіл і збирач стародруків та рідкісних видань. Філокартія, фалеристика, книгозбірня… Була ще одна Яцюкова “збірка”. Він її не пошукував, вона збиралася сама. Це коло незвичайних людей, яких вабила велика обізнаність, високість захоплень, чарівна зичливість цього незабутнього чоловіка. Василь ПОРТЯК, письменник, кінодраматург
Віч-на-віч із Шевченком Володимир Яцюк. Кабінетний вчений. Анахорет, що з восьмої ранку сидить у невеличкому кабінетику вікнами в бузок. Якою радістю горять очі, як він схиляє голову набік, витанцьовуючи при цьому “степ”, коли виходить друком нова його книжка… “Віч-на-віч із Шевченком” — одна з найкращих. Віч-на-віч із Шевченком — його життєве кредо. А історія його життя — дослідницьке подвижництво.
“Іди покажу, яку цяцьку знайшов”, — зазирає він. Іскриться радістю, аж блискітки у перламутрових вусах, — значить, якась небачена або омріяна штука (раритет!) потрапила в силове поле Яцюка. Так і складалася його мозаїка цілості: багатогранна Яцюкіана. Скільки наукового люду отримує консультації, скільки він дає напрямків до пошуків, навіть тоді, коли викликає полеміку. Бо ж у дискусії знаходиться істина. Володька Яцюк. Саме так він підписав мені 2010 р. свою книжку поезій. Великий життєлюб, який, тільки-но тепліли Дніпрові води, щоранку ходив плавати, і вже на початку червня — засмаглий до чорноти. А його звичка бешкетника — тримати музейних колег (переважно жіночої статі) в тонусі: ідеш, замислившись, і раптом збоку чи позаду — бадьоренький такий собачий гавкіт… І знаєш Макаровичеву звичку — і все одно… підстрибуєш. Яцюк — це життя в усіх його проявах — одвічному діалозі з Музою, любов’ю до онуків; синіми ірисами, що будь-якої пори року даруються колежанкам з нагоди свят; розповідями, як учора вигадав рецепт смачної страви… І мало кому, навіть із давніх колег, було відомо, як часто йому боліло. Про це — у поетичній збірці; це довелося відчути всім навесні 2011 р., коли пішов син Тарас… Відчиняються двері музейної наукової бібліотеки, а на порозі — у білому халаті — босий! — засмаглий В. М. Енергетичний згусток. А може, він у дворику музею, за флігелем, курить під горіхом на лавці. Замислений як Мамай. Такий же веселий і бувалий. Вічний. Тетяна ЧУЙКО, заступник генерального директора На% ціонального музею Тараса Шевченка з нау% кової роботи
Курортні пригоди Було це 1990 року, я тільки-но прийшла працювати до Державного ще тоді музею Т. Г. Шевченка. Готуючись водити екскурсії, я користувалася книжками, автори яких були тут поруч, я бачила їх щодня, разом із ними перебувала у стінах музею. Серед них був і Володимир Макарович, автор праць “Живопис — моя професія: Шевченкознавчі етюди”, “Рукою власною — Тарас Шевченко”, “Офорти Т. Шевченка: “Мальовнича Україна”. Мені, двадцятичотирилітній, здавалося, що ці люди якісь особливі. Влітку мені та Володимиру Макаровичу
Остання експедиція. Львів
Володимир ЯЦЮК
Передчуття Матері Шевченка присвячується Ще тільки-но у захололім небі Дзьобало сонце цяточку весни І марились землі вишневі крила, А голим вітам соло солов’я. Намарно стріхи вже лелек шукали Порожніми очима чорних гнізд… Ще й обріїв не цілували птахи.
І тихо, й сумно, бо і душу, й пісню Приспала перелюбниця-зима, В колисочці неволі вколисала. Тверезо, тоскно — уселенський піст. Лиш іноді надсадно попідтинню Хрипіло змерзле слово кобзаря Під передзвін похмільної бандури.
А їй наснились губи немовляти І двійко безборонних рученят, А хлопчику у материнім лоні Так славно снились ягідки грудей. Іще чекала Катерина сина, Але уже вдивлялась Україна У карий смуток маминих очей.
Пам’яті Пантелеймона Куліша Схололий хутір стих, в передчутті Здригнулися дуби, коріння кленів Заворушилось, поступившись місцем Тому, хто посадив їх край галяви.
Він помирав, але душа ніяк Покинуть грішне тіло не хотіла. Його рука, немов крило, легка Писала в злеті заповітне слово.
Та раптом і вона поволі впала Уперше і востаннє так безсило В долоні неутішної дружини, І гордий птах схрестив на грудях крила.
А вже, як відридала самота, Дві пари воликів поволеньки йшли цугом, Не поспіхом везли, бо саме так Господар їх любив ходить за плугом.
Поклали в домовину олівець, Паперу трохи і смушеву шапку. Ну от і все, по всьому рішенець, Пора налити поминальну чарку
За того, хто, дійшовши схилу літ, Не похилився од хули й огуди, Хто прочитав нам Новий Заповіт, І наше слово нас судити буде.
Він вірував у слово повсякчас, Плекав його і так натхненно слухав Те слово праведне, що боронило нас Од злих сусідів і од рабства Духа.
Воно в молитві слалось до небес Крізь віко ґрат і домовинні мури, Аби диявол мороку пощез, Аби зійшов шляхетний бог культури.
Ми й досі не сплатили борг йому, Хоч знову й знов не подаємо виду. Пройшло століття, та нема кому Відправити достойну панахиду.
*** Як шуліка, я люблю ліси. Я люблю стрункі високі сосни. Я люблю високі голоси. Як шуліка, я люблю високе.
Я низьким душі не обкарнав. Я ні з ким одвік не був жорстоким, А тебе, налякану, украв Задля щастя, муки і мороки.
Я уздрів тебе посеред хвиль Долею розбещеного моря. Срібна моя, чаєчко, не квиль, Зачекай-но, політаймо поряд.
Не сахайся щастя, не тремти, Не кигич мені про несумісність. Нагадай, як зомлівала ти На суничнім сонячнім узліссі.
Любокрила, перекриль біду, Хай “прощай” переболить у “драстуй”. Скоро з піднебесся упаду, Аби знов тебе у моря красти.
Постаті · “Погляди Сковороди і Руссо на суспільство, людину, науку, мистецтво, педагогіку — суголосні”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Віктор КОСТЮЧЕНКО
У червні 2012 року відзначаємо 300 річчя з дня народження французького філософа і письменника Жан Жака Руссо. Цього ж року в грудні виповниться 290 років з дня народження українського філософа і письменника Григорія Савича Сковороди.
Сини віку Ці двоє великих громадян всесвіту володіють багатьма схо# жими характерологічними спо# рідненостями і в біографічному плані, і в суспільно#філософ# ських прагненнях покращити людство шляхом удосконалення самої людини, ліквідації майно# вої нерівності, гармонізації від# носин громадянина і держави, збереження природи і людини як її частини. Григорій Сковорода на десять років молодший за Жан#Жака Руссо. Народилися вони у різних країнах: Руссо у республіканській Швейцарії (28.06.1712), Сковоро# да у Малоросії — колонії Росії (03.12.1722). Жили і творили в різних умовах. Але мислення обох спрямовувалося на одне: потребу шукати “новий світ”. Для цього, на їхнє переконання, слід було упорядкувати співвід# ношення багатства та бідності, визначити взаємини “народ і влада”, “народ і наука”, “народ і релігія”. Внесок обох у пошуки “ново# го світу” величезний. Збагачене їхніми ідеями людство прагне вті# лити ці ідеї в життя. У різних кра# їнах це відбувалося і відбувається по#різному залежно від грома# дянсько#суспільної розвинутості, рівня освіченості держави, її де# мократичних прямувань і голов# не — від бажання самого сус# пільства. Помер Руссо 1778 року в міс# течку Ерменонвіль поблизу Па# рижа в маєтку маркіза Жирарде# на. Сковорода помер 1797 року в селі Іванівці (нині Сковородинів# ка) на Харківщині в садибі помі# щика Ковалевського. …Що таке сьогодні Контрак# това площа у Києві на Подолі? Це безбережне людське стовписько, бо тут сходяться кінцеві маршру# ти трамваїв, автобусів. Тут стан# ція метро. На площі у скверику 1976 року встановлено пам’ятник українському просвітителю, пе# дагогу, музиканту Григорію Ско# вороді. Автор — скульптор Іван Кавалерідзе. Парадоксаль# но: той, хто тікав від шуму міст, пропагуючи селянський спосіб життя, чистоту помислів і дій на лоні природи, опинився у центрі суєти. На Контрактовій площі розташована Академія, у якій він навчався. У мужицькому одязі, постолах, із торбиною за плечи# ма, переступивши роки, сторіч# чя, він дивиться на свою альма# матер, на молоде покоління сту# дентства. Погляньмо на життєві віхи Г. Сковороди. Він — студент Киє# во#Могилянської академії, співак придворного хору у Санкт#Пе# тербурзі, викладач колегіумів у Переяславі й Харкові, народний вчитель у поміщицьких сім’ях, чиновник дипломатичної місії в Угорщині, подорожній європей# ськими країнами. Це становить більше третини свідомого життя.
Невже він всюди одягався у му# жицький одяг? Питання рито# ричне. Що перше спадає на дум# ку, коли дивишся на пам’ятник? Пастух, наймит, прочанин. А де ж освічена людина? Адже на пор# третах він зображений у світсько# му одязі. …І ось ви у Швейцарії в Жене# ві, де народився Руссо. На острові посеред мальовничого Женев# ського озера височить величава скульптура Руссо. Пам’ятник скульптора Жан#Жака (збіг імен) Прадьє встановлено ще 1835 року. Автор зобразив його схиленим над книгою. Уся Женева дивиться на одного з провісників ідей фран# цузької революції Руссо, а Руссо споглядає свою улюблену Женеву. Кілька разів пам’ятник Руссо по# вертали, щоб він міг побачити все своє місто. Прозоро#чиста вода озера, лебеді, умиротворені швей# царці й тисячі туристів ніби від# творюють ту згармонізованість, яку колись шукав видатний пред# ставник Просвітництва.
На житейських перехрестях Суспільні умови, в яких наро# дився і в яких минали дитячі роки Руссо у Швейцарії, з малоросій# ськими не зрівняти. Але рано за# лишившись без матері, Руссо пі# шов селами, заробляючи на хліб своєю музикою і піснями. Він близько зійшовся з простими се# лянами, життя яких контрастува# ло з життям заможних верств. Це вплинуло на його подальші по# гляди. Г. Сковорода народився в селі Чорнухи на Полтавщині. Форму# вали його як мислителя народна філософія, антикріпосницькі на# строї, фальш владної і церковної верхівки, яка, наживши маєтнос# ті на народних злиднях, перели# цьовувалася і відгороджувалася від народу. Поневіряння молодості, ман# дрівний спосіб життя переважно у сільській місцевості творили душевний лад і заповітну мрію Руссо мати свій садок, хатку, ко# рову, ставок і оточення з простих незіпсованих цивілізацією тру# дівників. Таку ж ідилічну картину малював собі й Сковорода, хіба що додавши до цього пасіку. Звід# си в обох митців особливе місце у творчості посідає образ села і як досконалий продукт матеріальної культури, і як продукт духовного багатства. Сад дає людині злагоду і рівновагу. Це і сад науки, і Бо# жий сад, що родить любов і мир. “Лише село — “країна”, лише сільський люд — “населення”. Монархічна Франція, де довго жив Руссо, різко увиразнила його республіканські симпатії. У своїх художніх і наукових працях він постійно порівнював мораль і спосіб життя простих людей із мораллю і способом життя вер# хніх прошарків Парижа не на ко# ристь останніх. Правда, паризькі салони похитнули погляди Руссо на багатство. Із часом він став не такий категоричний, як у моло# дості: йому хотілося і грошей, і слави. Тоді як Г. Сковорода був стійкішим. Він твердо заявляв: “Жереб мій із бідняками”. Природа щедро наділила обох талантами: чуттям слова, музи# кальністю. Обожнювали вони книгу. Особливо захоплювалися філософією стародавнього світу й міфологією. Це мало вирішальне значення в осягненні освіти і роз# витку наукових інтересів. Обоє стали реформаторами. Руссо запропонував наблизити салонну французьку драматургію до народної. А в нотній грамоті замінити нотні знаки на цифрові позначки. Мистецька еліта Пари# жа, звичайно, не все сприйняла з новацій Руссо, але його помітили науковці й запросили до автор# ського складу знаменитої фран# цузької “Енциклопедії”. Г. Сковорода реформував по# етику, викладаючи у колегіумах. Він створив свою поетичну шко# лу з власною теорією віршування і власним світобаченням явищ природи, суспільного життя, ду# ховної сфери. У цьому полягало його новаторство, що й стало причиною того, що офіційна вла# да вдалася до переслідування вче# ного, звільнила від учительської праці. Свою поетику він застосо# вував під час написання віршів, дбаючи про ясність думки та ме# лодійність у віршоскладанні, осуджуючи при цьому “письмо# дзвонство”. Якийсь час Руссо і Сковорода працювали народними вчителя# ми у багатих сім’ях. Потім набуті навички знадобилися для напи# сання педагогічних трактатів. Обоє служили в дипломатич# них місіях. Руссо — у французь# кій у Венеції. Сковорода — у ро# сійській в Угорщині. Руссо, помі# чаючи закулісні спекуляції, по# чав їх розвінчувати, і його звіль# нили з роботи. Сковорода завдя# ки посольській службі мав мож# ливість побувати у європейських країнах. Особливо припала йому до душі республіканська Швей# царія. Він відвідав багато міст ці# єї країни. У Базелі вклонився пам’яті улюбленого філософа Еразма Ротердамського, який тут жив. Думається, що в мандрах Швейцарією він знайомився з творами Вольтера і молодого Жан#Жака Руссо. Єпископи, ченці й товариші по академії не раз пропонували Г. Сковороді присвятити себе церкві. Вони переконували, що це забезпечить безбідне життя і постійний дах над головою: “Ти будеш столб церкви і украшеніє обителі”. На що він відповідав: “Я столботворення умножать со# бою не хочу, доволі й вас столбов (неотесаних) во храмі Божієм”. Так само й Руссо часто приби# вався до монастирів. Духовенс# тво, побачивши розум, знання, таланти, схиляло його лишитися в обителі. Та Руссо, в якого вже зародилось іронічне ставлення до Бога, не збирався носити нена# висну йому рясу. Цікаво, що й у Руссо, й у Ско# вороди вчителями були стародав# ні грецькі та римські філософи Плутарх, Горацій, Сократ, Овідій.
У пошуках гармонії ХVIII століття — активний пошук європейською філософі# єю сенсу людського буття. Мате# ріаліст Вольтер у Франції закла# дає основи Свободи, Рівності, Братерства. Ідеаліст Кант у Ні# меччині заперечує матеріалізм, пропагує ідеї існування матері# ального світу поза людською сві# домістю. Демократична, гуманіс# тична філософія Г. Сковороди бу# ла, так би мовити, між філософі# єю Канта і філософією Вольтера. У ній можна натрапити на пере# гуки з матеріалізмом Вольтера й ідеалізмом Канта. А от погляди Сковороди і Руссо на суспільс# тво, людину, науку, мистецтво, педагогіку — суголосні. Ні про які впливи тут не йдеться. У разі, якщо Сковорода і познайомився з творами Руссо, мандруючи Швейцарією (1750 р.), то, напев# но, це були перші поетичні твори та ще, можливо, трактат “Розмис# ли про науки і мистецтва” (1750 р.). Всі інші твори Руссо з’явилися друком пізніше, коли Сковорода вже повернувся до Малоросії. Але найвірогідніше, про що можна твердити майже безперечно, Сковорода в Європі вдихнув республіканського повіт# ря, духу свободи (Liberte), що го# тували народ Франції до взяття Бастилії та проголошення Декла# рації прав людини і громадянина. Вперше в історії цей дух сколих# нув народ. Саме тоді вільнолюбні ідеї французьких енциклопедистів розповсюджувалися Європою. Відомо, що й російська цариця Катерина II загравала з ними, листувалася з Вольтером. Чи не тоді всевладна цариця звернула увагу на придворного співака, двадцятирічного освіченого ук# раїнця, погляди якого були спів# звучними з політичними, етич# ними поглядами енциклопедис# тів? Тож не випадково вона захо# тіла мати при дворі “свого” ен# циклопедиста, який володів би європейськими (давніми й сучас# ними) мовами. Г. Сковорода влаштовував її. Він думав по#єв#
ропейському. Цариця звернулася до нього з пропозицією лишити# ся на службі при дворі. На що не# залежний Г. Сковорода відповів: йому його сопілка й воля дорожчі “царського вінця”. Ідеал для Руссо — розумна трудяща людина, що прагне піз# нати себе. Це не ті розкішно вдяг# нуті “пестунчики долі”, піднесені на хвилі багатства, коли народ у бідності. Видатний мислитель епохи Руссо засуджував досягнен# ня тодішньої науки і техніки, бо вони не поліпшували умов життя переважної більшості людей, а їх# німи плодами користувалася ли# ше верхівка суспільства. Руссо ім# понує людина, яка силою розуму розвіює морок і при цьому “за# глиблюється в себе, щоб вивчити людину і пізнати її природу, її обов’язки і її призначення”. Із#поміж численних художніх праць і наукових трактатів Руссо особливе місце посідає трактат “Суспільний договір”, який ціка# вий і сьогодні. Найперше для тих, хто приходить до влади. “Сус# пільний договір” — твір політич# ний, у якому зроблено спробу створити зразкову державу, де ба# гатства розподілено справедливо. “Людина народжена вільною, а тим часом вона в кайданах”, — повторював Руссо. Від цих кайда# нів (політичних, майнових) її не# обхідно звільнити. Суспільний договір між вла# дою і народом можливий у країні, яка справді гарантує рівноправ# ність перед законом, яка створює дієву конституцію, що дбає про справедливість. Руссо обґрунто# вує створення республіки, де па# нує народовладдя і законодавче, і виконавче. Г. Сковорода у центр своєї фі# лософії ставить людину, яка “са# мопізнанням матері#природи” (“заглиблюванням в себе” у Рус# со) досягає істини. По#сучасному звучать слова філософа: “…вимі# ряли землю, море, повітря, небе# са, потурбували задля металів зем# ний живіт… будуємо незрозумілі машини, насипаємо прірви, зупи# няємо і скеровуємо водну течію… Але горе в тім, що при тому всьо# му відчувається, начебто бракує чогось великого”. А велике народ# жується, коли все те в’яжеться тіс# но з суспільними потребами лю# дини і не шкодить природі. Зав# жди в серці має бути місце для добра. “Краще мить чесно жить,
Повертаючись до теми “Де існує єдність, там живе Бог”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
аніж день в мислях злих”. Соці# альна нерівність породжує “зради, бунти, змови, викрадання скіпет# рів, падіння держав”. Розумна природа трудящої людини й розумна природа сус# пільства творять розумне спів# життя. Тоді воно тверде, мирне та благополучне. В умовах крі# пацтва Г. Сковорода такого спів# життя не спостерігав. Він бачив жадібних мудрагелів, які тільки й дбали про “гаманці, мішки і чемодани”. Найчастіше пись# менник змальовував їх в образах вовків. У Сковороди немає такого ці# лісного трактату, як “Суспільний договір” у Руссо. Його думки з приводу справедливого суспільс# тва розкидані по різних працях (“Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті”, “Алфавіт, або Буквар миру” та ін.). Таке суспільство може збудувати “но# ва людина”, подолавши “тира# нію”, “підлість”, “низькість”, “грязне”, “лживе” тощо. Україн# ський філософ, подібно до Руссо, витворює республіку майбутньо# го. У “горній” республіці (доско# налій) Г. Сковороди — “все нове: нові люди, нові образи, нове тво# ріння”. І праця людей відповідна до їхньої “спорідненості”, тобто природних нахилів. Народолюбство Г. Сковороди було активним. Хоч і далеким від радикалізму. Вихід зі становища він убачав у самопізнанні, добро# дійстві, корисній праці. У цьому щастя, гармонізація людини з природою, суспільством і Біблією. Така суть етики Г. Сковороди. Всю силу викриття письменник спря# мовує проти тих, хто “для чинів тре кутки”, “обдурити прудкий”, хто “гендлює”, “стягає поля”, хто “панегірик сплітає з брехні”. У тій же соціальній групі — гуляки, кар# тярі, юристи#шкуродери. Адміністративно#територі# альне керівництво Малоросії (як тоді називали Україну) нале# жало гетьману під наглядом Ма# лоросійської колегії, що форму# вала і контролювала Москва. Г. Сковорода, побувавши в краї# нах Європи, познайомившись з управлінською системою дея# ких країн, мав змогу порівняти їх із тією, що існувала в рідному краї. Порівняння було не на користь гетьманщини. “Най# вправніші голови у світі” він ба# чить у лондонському і паризь# кому уряді. У нас же, якщо хто й здатний прислужитися сус# пільству, так “не може за мно# жеством кандидатів продертися до прийняття посади”. Г. Ско# ворода засуджує тих, хто пра# вить людьми, як “вовк вівця# ми”, тих, хто лицемірить, хто мріє посісти місце, яке “могло б йому поставити стіл із десяти блюд”. Щасливим бути — зна# чить “пізнати себе чи свою при# роду, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді із за# гальною потребою”. На основі біблійних легенд, давньогрецьких міфів, Езопових байок, народних притч Г. Сково# рода писав вірші, байки, прозу, наукові трактати, діалоги. Найві# доміші твори: “Сад божествен# них пісень”, “Байки харківські”. Менш відомі філософські твори, що розповсюджувалися у руко# писах. Писані вони церковно# слов’янською, з домішкою росій# ської, мовою: “Вступні двері до християнської добронравності”, “Наркіс. Розмова про те: пізнай себе” та ін.
клад. Йдеться про нав’язливе по! ширення в суспільстві інформації про статеві збочення, особливо го! мосексуалізм. Варто сказати про це критичне слово, як тебе тут же звинувачують у “гомофобії”, нето! лерантності. Але ж ідеться не про толерантне ставлення до геїв, а про те, що суспільству вульгарно нав’язується, по суті, пропагується це явище. Відтак моральна планка падає. То яка тут “уніфікація” попе! реджувальної системи значків? На наші екрани можуть випустити бридотний фільм із прославлянням геїв, який за “уніфікованими” євро! нормами позначать, як цілком дос! тупний для дитячої і підліткової ау! диторії. То чи не слід уважніше при! дивитися до цих “уніфікованих” норм? Небезпека з телеефіру посилю! ється ще й тим, що це відбувається на тлі тривожних явищ у сімейному вихованні. Батьки віддаляються від дітей. Саме про це говорив на круг! лому столі Уповноважений з прав дитини при Президентові України Юрій Павленко. Він прокоментував доволі тривожні результати соціоло! гічного дослідження. У житейській суєті батьки дедалі більше залишають дітей в обіймах телеящика, Інтернету, ву! лиці. На одне й те ж запи! тання, чи достатньо часу проводять батьки з дітьми, ті й інші дали при опитуван! ні протилежні відповіді, хо! ча запитання ставилися водній і тій же родині. “Не! достатньо”, — стверджу! ють діти. “Достатньо”, — кажуть батьки, виділяючи лічені години (чи й хвили! ни!) на спілкування з дити! ною. Взагалі, те, що засвід! чило це дослідження, — окрема й серйозна проб! лема. Можна лише додати тривожну статистику, коли батьки не просто зрива! ються на крики й лайку щодо своїх дітей, а й б’ють їх, знущаються фі! зично. Насилля на екрані наклада! ється на насилля в сім’ї. Загалом же хочеться запитати у посадовців, причетних до нашого телеефіру, медіапростору: чи про те ми говоримо? Чи тему значків на екрані варто так натхненно й довго обговорювати? Чи не час уже братися за розвиток дитячого мовлення в Україні? Натомість ба! чимо інше. Повернімося до публі! кації “Піратство в телеефірі”. У ній ішлося про сумний стан дитячого мовлення в країні і конкретно — про вульгарний “наїзд”, який чи! нить Національна рада з питань телебачення і радіомовлення на телеканал “Малятко”, по суті, єди! ний до останнього часу дитячий всеукраїнський канал (що вийде з нових задекларованих каналів — ще побачимо). Чудовий просвіт! ницький телеканал останній рік працює під постійною загрозою закриття. Ці проблеми мені, як журналістові, вдалося озвучити на круглому столі. Юрій Павленко от! римав число “Слова Просвіти” з ці! єю публікацією і пообіцяв розібра! тися в ситуації. Що ж, побачимо. Так само чекаємо на реакцію Нац! ради, керівники якої були органі! заторами тієї велемудрої розмови про “значки”. Може, щось скажуть і не лише про значки, а й загалом про стан нашого дитячого телее! фіру. Чи нам доведеться ставити вже не значки на екрані, а стіну пе! ред телевізором?
Повертаючись до теми “Де існує єдність, там живе Бог”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ По Швейцарії На одній паралелі, на відстані двох тисяч кілометрів одна від одної розташовані дві країни — Україна і Швейцарія. Україна, яка після невдалого експеримен# ту з будівництвом соціалізму ли# ше 20 років як здобула свою дер# жавність. І Швейцарія — з вели# чезним досвідом республікан# ського державництва. У нейтра# літеті вона комфортно живе ось уже 200 років. Нещодавно мені пощастило побувати у цій країні. Я відвідав міста Базель, Берн, Женеву, Цю# ріх, Люцерн і низку малих місте# чок. Всюди достаток. Крім соціальних програм і законів, що їх сформував парла# мент, партії та громадські органі# зації пропонують свої соціальні програми, до яких з увагою ста# виться уряд. Так, під час перебу# вання в Базельському кантоні лаштувався референдум “Ми проти нафти”. Референдум орга# нізувала Партія зелених. Нагаль# ною і для швейцарців є проблема альтернативних джерел енергії. “Зелені” пропонують до 2030 ро# ку замінити 40 % теперішніх джерел енергії екологічно чисти# ми видами палива. Уряд стиму# лює впровадження та викорис# тання вітрової енергії, сонячних батарей, гранульованого палива з відходів деревообробної про# мисловості. Долини й луки, гори, річки й озера, міста й містечка (сіл у на# шому розумінні немає) — усе дог# лянуте, привабливе. Немає пус# ток, руїн, занедбаності. Зворуш# ливо швейцарці оберігають істо# ричну пам’ять. Досконалий і точ# ний транспорт. Висока культура торгівлі. А як вигадливо декору# ють своє житло, садибу, дороги і доріжки квітами! Панує краса і доцільність. Чистота в громад# ських місцях, на станціях, зупин# ках транспорту, на узбіччях доріг. Не облаштовують вулиці суціль# ними торговими рядами. У мар# кетах не ломляться стелажі від алкогольних напоїв. Немає штур# ханини й тисняви. Пощастило побувати на засі# данні парламенту — велика єд# ність, високе відчуття місії, куль# тура державності. Не побачив я в парламенті “кнопкодавів”. Угорі під стелею напис: “Один за всіх і всі за одного”. Маленька амбітна країна вра# жає світ своєю єдністю. Швейца# рія — сплав історичного досвіду із сучасними технологіями, держа# вотворчі заходи, спрямовані на пожиток народові, громадянське єднання. Регіоналізація німець# кої, французької, італійської та ретороманської громад, що ста# новлять Швейцарію, обмежується на мовно#культурному рівні в міс# цях мешкання цих громад. Най# менша з них — ретороманська — становить 1 % усього населення. Ні одна з громад не вивищується ні за якими ознаками над іншою. У мерії Базеля привертає увагу на# пис на стіні: “Де існує єдність, там живе Бог”. Здавалося, весь час мого пе# ребування у дивовижній країні поряд зі мною були автор “Сус# пільного договору” Руссо і автор “Саду божественних пісень” Сковорода. Повернувся додому. Повер# нувся у безлад — конституцій# ний, парламентський, політич# ний, правовий, економічний, ви# робничий, культурно#освітній, побутовий…
Петро АНТОНЕНКО
Телебачення — той набуток цивілізації, коли виникає запитання: а чи благо це взагалі? Чудово було б, аби існувало воно без негативу. На жаль, поки що не виходить. Тож іноді хочеться поставити перед телеекраном напис: “Обережно: отрута!”, особливо якщо перед ним діти.
Щось треба робити і державі, і громадськості. Державні структури зайшли з бюрократичного боку. У цьому можна було переконатися, побувавши нещодавно на круглому столі, який провела “Міжвідомча робоча група з розробки та впро' вадження національної системи позначок для захисту дітей від ін' формації, що може зашкодити їх' ньому здоров’ю і розвитку”. Спро! буйте!но на одному подиху прочи! тати довжелезну назву цієї “групи” і ви матимете уявлення, що таке бю! рократичний формалізм. Його більш ніж достатньо. Група має “Ка! лендарний план роботи”, провела перед цим уже два засідання, “п’ятиповерховий” порядок денний яких не цитуватиму, бо присплю чи! тача. Між тим, ця група утворена під егідою Адміністрації Президента і при Національній Раді з питань те! лебачення і радіомовлення. А на цьому засіданні довелося вислухати й такі велемудрі доповіді, як, наприклад, “Нормативні та самоорга' нізаційні орієнтири батьків щодо захисту дітей від по' тенційного шкідливого те' леконтенту” або “Уявлен! ня батьків щодо графічних версій позначок негатив! ного телеконтенту”. З чого можна зробити висновок: сама робоча група утво! рена довкола одного єдиного вузенького сег! мента серйозної пробле! ми теленебезпеки — впровадження значків на телеекрані, якими фіксу! ють доступність тих чи ін! ших передач для певних аудиторій. Ви бачите ці значки на екранах, особливо у вечірній і ніч! ний час — ці трикутнички, квадрати, кола. Отож саме впровадження їх, та ще й за якимись європейськими нормами, і вийшло на перший план, замість обговорення тривожної ситуації з дитячим мовленням взагалі. Втім, ця тривога прохоп! лювалася у виступах учасників круг! лого столу, на який Нацрада запро! сила навіть керівників обласних те! лерадіоорганізацій. Бо не значками єдиними визначається ця проблема — отрута з телеекрана. Чого варта констатація на са! мому початку дискусії голови Нац! ради Володимира Манжосова, кот! рий зазначив, що “телебачення має дуже потужний психічний вплив на дітей”, і сумно додав: “Не існує системи захисту дітей від не! гативу телебачення”. І далі голова-таки вийшов на тему протистав! лення негативу з телеекрана нор! мальному і потужному дитячому мовленню в Україні. Згадав про розроблений “Проект Положення про дитяче мовлення”, про те, що Нацрада категорично не погоджу! ється, коли якийсь мовник змен! шує кількість дитячого телеефіру. Розмову продовжила заступ! ник голови Нацради Ірина Опилат, зазначивши, що у нас тепер не один дитячий канал “Малятко”, а цілих шість. Правда, констатувала, що 43 % часу дитячого мовлення — це лише мультфільми, ще 30 % — “озвучені картинки”, і лише 3 % — документальні фільми для дітей і підлітків, притому майже всі зару! біжного виробництва. А дітей, які в сім’ях стають дедалі самотнішими, більше тягне саме до телевізора, перед яким дехто проводить біль! ше часу, ніж у школі. Різний підхід до справи чинов! ників і представників громадськос! ті засвідчили два виступи. Спершу директор департаменту Держком! телерадіо Сергій Абрамов сипав цифрами, говорячи, як у нас росте кількість дитячого ефіру, його вже, мовляв, аж 10 % від загального мовлення (цифра, на думку фахів! ців, доволі завищена), запевняв, що на державних телеканалах (ма! ються на увазі й місцеві студії) більш жорсткий контроль за чисто! тою ефіру, і тут ставлять заслін смакуванню насилля, наркоманії, алкоголізму на екрані. Частково так і є, особливо, якщо порівнюва! ти з вакханалією на приватних ка! налах, але ж саме вони у нас дав! но домінують в ефірі. А от представниця Фонду “Від! крита політика” Ірина Жданова до! волі критично заявила, що давно час вводити санкції проти виробни! ків телепродукту, який відверто згубно діє на психіку людей, особ! ливо дітей і підлітків. Прикладів за кордоном немало, коли отруювачів ефіру не просто нещадно штрафу! ють, а й широко сповіщають про це громадськість. У нас же варто Наці! ональній комісії з питань суспільної моралі несміло вказати на отруюва! чів телепростору, відразу ж ґвалт: “Цензура!” При цьому забувають, що у найдемократичніших країнах існує суспільний і державний кон! троль за телепродукцією. “А чому на противагу “чорнусі” й “порнусі” на екранах не розвивати нормальне мовлення”, — зазначила І. Ждано! ва. Як приклад — прекрасний все! український фестиваль дитячої та юнацької телевізійної творчості “Кришталеві джерела”. Попри те, що він проходить під егідою Нацра! ди, цікаві документальні фільми, те! лепрограми, створені юними, не! часто потрапляють у наш ефір. Діти, підлітки дедалі частіше пересідають від телеекрана до мо! нітора комп’ютера і поринають в Інтернет. А там — те ж саме, якщо не гірше. Тому учасники дискусії підкреслювали, що треба говорити про весь обшир аудіовізуальних послуг, а це телебачення, Інтернет, кіно, відеопродукція на DVD. Непростим виявилося й питан! ня впровадження європейської системи попереджувальних знаків на телеекрані. В Європі йде певна уніфікація цієї системи. Але як про неї можна говорити, коли в різних країнах різний менталітет, звичаї, традиції, релігія. Ось простий при!
Що протиставити негативу з телеящика — значки чи нормальне дитяче мовлення? Продовження теми пуб0 лікації “Піратство в телеефірі” (“СП”, ч. 6 за 2012 р.)
“Кожен його етюд, пейзаж випромінює світло добра і любові, дарує радість”. Палітра · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
життя. Кожен голос у цьому храмі книги додає щось нове про життє! вий і творчий шлях митця та його родину. Від Лілії Максименко діз! наємося, що син Рафаеля Махму! товича — Рустем висвятився на греко!католицького священика й нині диякон греко!католицької церкви у Києві. Марина Бондарен! ко штрих!пунктиром розповіла про трагічну долю батька Рафае! ля, колишнього секретаря обкому комсомолу, розстріляного чекіс! тами, про його дружину, засудже! ну на 15 років мордовських кон! цтаборів, про долю двох синів, котрих відправили у дитячу коло! нію на Кіровоградщину, й про те, як опинилися вони у Києві. На завершення — монумен! тальний, деталізований, з вкрап! ленням терпких деталей розпис Світлани Йовенко у збудованому нею храмі книги. Поминаючи все, що стосується брата художника Рема Багаутдінова (це окрема те! ма), вслухаємося у цікаву оповідь про історію написання Рафаелем Махмутовичем портретів Василя Стуса, Івана Дзюби, Євгена Гуца! ла, Олега Чорногуза, Валентини Гончар, Раїси Харитонової та бага! тьох інших — вдячний матеріал для дослідження психології твор! чості митця. Неможливо розповісти про все побачене й почуте у колажному храмі книги. Треба на якусь годину відкласти всі справи й побути у цьо! му храмі особисто. Це велика ра! дість для душі й багатий матеріал для аналітичних роздумів. Тож вітаю Світлану Йовенко, котра збудувала для улюбленого митця цей чудовий колажний храм. Вітаю Рафаеля Махмутови! ча з виходом на безхмарну орбіту заслуженої слави й бажаю усім шанувальникам мистецтва радос! ті від знайомства з книгою, що так всебічно розкриває життєву й творчу долю унікального митця.
мистецько!ідеологічну сутність творів Т. Г. Шевченка, який органіч! но поєднав поетичне слово з мис! тецтвом графіки.
Книжкові знаки Графіка Стратілата вражає об! сягом — понад 500 аркушів. Прина! гідно згадаємо про захоплення, яке є одним із улюблених жанрів Мико! ли Івановича, — екслібрис (книжко! вий знак). У невеликих (за площею, але не часом виконання) роботах його давно приваблює символіч! ність, а то й алегоричність втілюва! ного образу. Тут політ творчої уяви художника не знає меж, які, звісно, визначаються внутрішнім світом власника знака. Що його роботи ко! ристуються визнанням і заслуже! ним попитом, свідчить хоча б не! повний перелік тих, кому вони виго! товлені. Серед них переважна біль! шість відомих українських письмен! ників, артистів, політиків і т. ін.
“Чумаки” Талановита людина, як прави! ло, не одновимірна. Тож і ювіляр захоплюється і має неабиякі здіб! ності в інших видах мистецької творчості. Так сталося, що ім’я Стратілата одразу асоціюється з його графікою. Широковідомі серії його робіт “Знищені святині Киє! ва”, “Ноктюрни над Десною”, “Свя! та земля” тощо. Вужчому колу він відомий і як автор станкового жи! вопису — насамперед прекрасних пейзажів. На виставці їх представ! лено, напевно, до сотні. Кожен етюд, пейзаж випромінює світло добра і любові, дарує радість. А та! лант дарувати щастя — найвищий. Його душа ним наповнена вщерть. Це відчувалося і тоді, коли Страті! лат виконував кілька пісень разом з “чумацькими” побратимами. Многая літа, Маестро…
“Кожен його етюд, пейзаж випромінює світло добра і любові, дарує радість”. Палітра · с. 14сторінка оригіналу ↗ Богдан ГОРИНЬ
Рафаель Багаутдінов зна0 ний і незнаний. Доля. Твор0 чість. Оточення: Монографія0 колаж / Проект та упорядку0 вання С. Йовенко. — Київ.: Ук0 раїнський письменник, 2012. — 329 с.
Спостерігаючи за тим, що ді! ється в українському парламенті, з болем усвідомлюємо, як не люб! лять Україну деякі політичні “енки” (не хочу називати їхніх прізвищ), скільки сил вони докладають, щоб Україна не мала своєї історії, куль! тури, мови, мистецтва, як цинічно протиставляють себе тому наро! ду, серед якого живуть. Але є ве! лика радість, коли згадуємо бага! тьох вихідців з інших етносів, кот! рі, наче компенсуючи втрати, від! кривають українській нації своє любляче серце, нічого не вимага! ючи за свою любов. Таких прикла! дів у нашій історії — від найдавні! ших часів і понині — дуже багато. Це і шляхтич Станіслав Мрозо! вицький — військовий і політичний діяч часів Хмельниччини, оспіва! ний у народних піснях як Моро! зенко, за яким “Україна плаче”, виходець зі шляхетського роду ви! датний історик В’ячеслав Липин! ський, політичний і військовий ді! яч — архікнязь і ерцгерцог Австро! Угорщини Вільгельм Габсбург, що прибрав ім’я Василь Вишиваний, не говорячи про багатьох діячів різних царин культури, зокрема письменників. Україна перед ними у великому боргу, як і перед етніч! ним татарином Рафаелем Багаут! діновим — людиною, яка знає й розуміє страдницький шлях Украї! ни, близький до страдницької долі його народу. У кінці 90!х рр. північноатлан! тична асамблея проводила в Ка! зані семінар, в якому я брав участь
Микола ЦИМБАЛЮК
Його університети “Нас ніхто не виховував, — якось скаже в одній із розмов Ми! кола Іванович, — ми виховували один одного (у їхній родині було 8 дітей — авт.), старші менших, а по! тім і я возив у візках, змайстрова! них батьком, моїх менших братів”. Це, так би мовити, у формальному розумінні. Але справжній талант виховується на 95 % особистою наполегливою, до сьомого поту працею. Решта — оточенням: ро! диною, школою, селом, живою і неповторною природою. Малий Миколка з дитинства був під вра! женням маминого малювання, яка непогано розписувала у стилі на! родного примітивізму. Вже учнем поталанило йому зустрітися з учи! телем Степаном Музиченком. Від нього він засвоїв ази малярства і вміння любити прекрасне й високе.
як голова української парламент! ської делегації. Учасники семінару дізналися, що майже чотириміль! йонний Татарстан порівну поділе! ний на татарське й нетатарське населення (за переписом — татар 49 відсотків). Така ситуація була в Естонії, Латвії, інших республіках, а у п’ятнадцятимільйонному Ка! захстані проживало всього 5 міль! йонів казахів — все це результат імперської політики Москви, він! цем якої був, як і в Україні, страш! ний голодомор!етноцид, що заб! рав більшу половину казахського етносу. Крім відвертого обміну ду! мок й гостинності, з якою нас приймали татари, мені назавжди запам’ятається зустріч із муфтієм, котрий повів делегацію у мечеть, і, пригощаючи медом й вином, док! ладно розповів про трагедію та! тарської нації в мовному й релігій! ному аспектах, про те, як Татар! стан із труднощами повертається до своїх національних і релігійних традицій. Під час довірливих роз! мов із татарськими опозиційними політиками я відчув велику тугу та! тар за власною державною неза! лежністю і почув від них готовність до боротьби: “Ми виборюватиме! мо незалежність, але не так, як це робить Чечня”. Імперську політику Кремля вповні відчула на собі вся родина Багаутдінових. Доля заки! нула Рафаеля Багаутдінова — си! на репресованих батьків в Україну, де він акліматизувався, полюбив українців, а українці полюбили йо! го. Буває так, що в людини дві ма! тері — та, що народила, і та, що виховала. Татарстан народив, а Україна виховала, у серці, душі ху! дожника живуть дві батьківщини, тому він водночас український і та! тарський художник. Під всіма оглядами Рафаель Махмутович — унікальна творча особистість з унікальною долею. Велику справу здійснила Світлана Йовенко, реалізувавши через ви! давництво “Український письмен! ник” власний проект монографії! колажу “Рафаель Багаутдінов зна! ний і незнаний” (упорядкування та редакція С. Йовенко). Своєрідне новітнє жанрове утворення — “ко! лаж” має великі можливості дати образ людини в усій повноті, усій багатогранності й складності, в усіх її вимірах, що й потверджує це неординарне видання. Книга мудро побудована. Як! що вдатися до метафори, її архі! тектоніка нагадує храм, у якому, крім оздоби (іконостаси форзаців, велика кількість кольорових і чор! но!білих світлин, репродукції кар! тин) чути розмаїті голоси, що один одного змінюють, доповнюють, надаючи храму повноти духовного життя.
Дане художником інтерв’ю Ма! рині Бондаренко, статті мистец! твознавців Леоніда Владича, Ва! лентини Рубан, письменників Ми! хайла Слабошпицького та Вален! тини Давиденко кожний по!своєму вводить спраглих за красою й ду! ховністю у храм книги. Все тут об! думано, відповідним чином роз! ставлено. Написана на одному емоційному подиху стаття В. Дави! денко з акцентами, що Рафаель Махмутович починав як графік, проілюструвавши до сорока книг, перейшов до акварелі, а на початку 80!х — до олійного живопису зі своєю пуантилістичною манерою тісно поєднана з наступними публі! каціями. В поміщеному уривку з роману Слабошпицького “Авто! портрет художника в зрілості” є згадка про письменника Василя Барку, а вже на наступній сторінці — епічний, по!філософськи заг! либлений голос самого Барки, кот! рий, осмислюючи творчість Рафа! еля Багаутдінова, зупинив увагу на портреті “замордованого великого поета!в’язня Василя Стуса”, поруч — репродукція композиції з розп’ятим поетом. Колючий дріт обвиває його руки й тіло. Серед па! горбів виглядають голови мучени! ків і сім поминальних свічок. Це реквієм по убієнних. Композиція, яку можна б назвати “Розп’ятий Стус” — чи не єдиний твір із траге! дійним змістом і настроєм, але без розп’яття храм — не храм, бо му! сили бути ті, що заплатили життям, щоб можна було насолоджуватися красою, осмислювати в пейзажах таїну природи, розгадувати в пор! третованих їхню емоційну й інте! лектуальну сутність. У створеному Світланою Йо! венко колажному храмі книги можна почути чимало цікавих спостережень, глибоких думок про життєвий і творчий шлях ху! дожника, побачити репродукції творів, що випромінюють радість зовнішнім образом. “У Миколи, скільки його пам’ятаю, завжди та! кий шляхетний образ, начебто він рафінований інтелігент. Хоча по! ходженням він із села. А українці віддавна мають якусь внутрішню інтелігентність, навіть якщо не от! римали високої освіти чи й, може, не знали жодної літери… Це свід! чить про духовне щеплення”. Може, тому Стратілатова шев! ченкіана найкраща (не просто одна з кращих) у нашому мистецтві. Крім сили неординарних робіт за мотивами творів Кобзаря, він упо! рядкував і написав текст до видан! ня “Тарас Шевченко — академік гравюри”. Воно складається з двох частин: власне альбому і книжки. В альбомі вміщено 26 офортів, ран! ню гравюру в техніці гальваноакус! тики тощо. Окремо до нього дода! ється книжка — монографія, авто! ром якої і є, зокрема, Микола Іва! нович. Мистецтвознавці єдині в оцінці його праці: лише такий дос! відчений і талановитий графік міг так глибоко і всебічно проникнути у
“Кожен його етюд, пейзаж випромінює світло добра і любові, дарує радість”. Палітра · с. 14сторінка оригіналу ↗ Якби у нас, як у колишній петербурзькій Академії мистецтв, існувало наукове звання “академік гравюри”, то Миколу Івановича Стратілата давно вже обрали б дійсним членом Академії мистецтв України. Але й без тої умовної формальності своє 70 річчя талановитий митець, народний художник України зустрічає на вершині слави. Його багатогранний і плодючий талант закарбував своє вагоме слово різцем і пензлем не лише в станковій і книжковій графіці, а й у мистецтві екслібриса, живопису тощо. А його неповторний тенор у багатоголоссі хору “Чумаки” слухати не переслухати. Тож п’ять залів столичного Національного музею ім. Тараса Шевченка ледве вмістили невеличку частку всього, що напрацював Маестро впродовж свого творчого життя.
Та так ґрунтовно, що вже дев’ятик! ласником він спроможеться на власну персональну виставку в сті! нах школи: етюди, натюрморти, ко! пії картин відомих художників ми! нулого. Потім Микола прой! де нелегкими життєви! ми дорогами, такими властивими для воєнно! повоєнного покоління вихідців із села: худож! ньо!ремісниче училище №16 (Київ), служба в Радянській Армії (Цен! тральна група військ, Чехословаччина), Укра! їнський поліграфічний інститут ім. Івана Федо! рова (Львів), а далі — робота до самозабуття з іскрою Божою в душі.
Від слова до гравюри Микола Стратілат як графік починався з ілюс! трації книжок. 1983 р. у видавництві “Веселка”
вийшла книжка Якова Щоголіва “Я люблю зимовий ранок”. Зовнішня простота його робіт органічно впи! салася в текстове полотно автора, якому до болю були знайомі мотиви патріархального сільського життя. Але в багатьох малюнках уже прос! тежується ледве вловиме прагнен! ня поєднати високе (небо) і підне! бесне (людей і землю) в єдине ціле через, наприклад, димок із коминів засніженого села, пасма скісного дощу, променів світла тощо. Від книги до книги, від автора до автора удосконалювалася май! стерність і техніка Стратілата. Не! дарма ж йому доручали ілюструва! ти книги видатних українських письменників: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Максима Рильсько! го, Василя Симоненка, Тетяни Че! реп (нещодавно), Бориса Олійни! ка. Останнього вразила не тільки майстерність Стратілата як графі! ка, а й його духовний світ. Тому, від! криваючи виставку ювіляра, він на! певно має усі підстави стверджу! вати, що внутрішнє наповнення ху! дожника віддзеркалюється його
Арт!калейдоскоп · “Мистецтво має давати людям рівновагу, любов до навколишнього середовища, природи”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
Міжнародний фестиваль “Сходи до неба” відродився та об’єднав видатних музикантів, оперних виконавців, артистів ба# лету. Біля Українського дому тор# кнутися небес високої класичної культури міг кожен охочий… На Європейській площі зібралися шанувальники класики і серед них багато молоді. На фестивалі представлено не тільки класичне мистецтво, а й джаз, розбавлений етномузикою. За словами Миколи Третяка, режисера#постановника Націо# нальної опери України, фестиваль еволюціонував, суттєво зріс його статус. За кордоном до таких захо# дів ставлення значно серйозніше, зазвичай там 5, 8, 10 тисяч відвіду# вачів, а ми, українці, часто розмі# нюємося на попсу, забуваючи, що класика — це вічне. “До нас долу# чається багато українських вико# навців світового рівня, це додає статусу фестивалю. Ідея була така, щоб усіх їх зібрати і запросити сю# ди. Я впевнений, що у майбутньо#
му “Сходи до неба” будуть видо# вищнішими та масштабнішими”, — каже М. Третяк. Основна ідея заходу — поєд# нання музики, слова, дії у єдино# му пориві гармонії, вишуканості й любові. Нагадаємо, що вперше “Сходи до неба” відбулися 1997 року, а потім — тривала пауза. 2011 року — низка заходів під егі# дою фестивалю: турне Дмитра Хворостовського містами Украї# ни (Донецьк—Львів—Одеса— Київ). Закінчився сезон концер# том “Три Піано” у Національній філармонії України, де виступали Анатолій Кочерга та Дмитро Найдич. Цього року у “Сходах до неба” взяли участь багато профе# сійних виконавців зі світовим визнанням, але працюють вони переважно за кордоном. Зокрема заслужена артистка України Оль# га Микитенко, соліст Віденської опери й Нью#Йоркської “Метро# політен#опера” Анатолій Кочер# га, прима#балерина Національ# ного театру опери та балету Укра# їни Олена Філіп’єва та інші. Мас# штабне дійство супроводжував Національний симфонічний ор# кестр України.
Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці
У Сторожинецькому районі традиційним стає проведення свят на гірських полонинах. Удруге фес! тиваль відбувся у мальовничому куточку буковинського Підгір’я — селищі міського типу Красноїль! ську, що на кордоні з Румунією, у передгір’ї Карпат. Гостей та організаторів свята “Красноїльська полонина—2012” привітали очільники обласної вла! ди. Вони переконані, що свято ви! ходу на полонину в Красноїльську стане традиційним. Усі охочі милувалися непов! торною красою буковинських Кар! пат, пригощалися кулінарними шедеврами місцевої кухні, захоп! лювалися виступами самобутніх фольклорних колективів, кружля! ли в запальному національному танку й насолоджувалися непов! торною атмосферою свята. Про! грама досить насичена: концерт за участю заслужених артистів Ук! раїни Миколи Янченка та Олега Павлишина, гурту “Забава” з Тер!
Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
У Ботанічному саду відкрився Перший міжнародний фестиваль су! часної скульптури. На особливу увагу заслуговує спецпроект із п’яти ше! деврів світового арту. Вражаюча ве! личезна людина — “Будинок знань” іспанця Жауме Пленса — одна з най! популярніших скульптур, біля якої чи не найбільше зацікавлених відвідува! чів. Це фігура, яка складається з без! лічі літер і символізує інформаційну сутність людської істоти. Незвичай! на, дещо незрозуміла скульптура, розмальована у кольори веселки, під назвою “Дехто і дехто”. Її створила ірландка Єва Ротшильд. “Сидяча фі! гура” польки Магделени Абаканович, “Широкий пасаж” британця Найдже! ла Холла та “Спадкова мантія” (кітель китайського лідера Мао) Суй Цзянго. Усі ці роботи експонувалися у Йор! кширському парку скульптур та по! бачили мало не весь світ. У відвідувачів виставка виклика! ла полярні враження: захоплення, здивування та нерозуміння. — Враження яскраві. Мені зда! ється, що можна було привезти більше експонатів, це було б ще ці! кавіше. Кожній скульптурі, незважа! ючи на те, що вона має назву, даєш своє ім’я. Ось цю я назвала “Кітель Сталіна”, а це — “Людина світу”.
Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА
На Співочому полі — виставка з нагоди проведення Євро—2012. В основі всіх квіткових композицій дивовижним чином поєдналися елементи петриківського розпису (батьківщина — старовинне ко! зацьке село Петриківка на Дніпро! петровщині) та символіка чемпіо! нату з футболу. Біля кожної роботи книга відгуків, де безліч слів захоп! лення та вдячності. “Малюнки живі і яскраві”. “Це дуже гарне місце, де кожна людина поринає в дитинс! тво, відчуває радість і любов до рідної землі”. “Все, що ми побачи! ли, — це казка. Рай на землі”. Кожен район Києва предста! вив свій витвір із квітів. Наприк! лад, в основі композиції Печер! ського району — образ синього птаха як символу щастя. У компо! зиції Солом’янського району до фантазійного візерунка україн! ського петриківського розпису приєднується геральдична лілія — символ Франції. Нагадаємо, що за чотири роки Франція проводить фінальну частину чемпіонату Єв! ропи з футболу Євро—2016. У центрі квіткового панно Оболон!
нополя, народного ансамблю Ру! мунії “Флоріле Буковіней” та інших колективів. Для гостей та учасни! ків фестивалю “Красноїльська по! лонина—2012” організовано вис! тавку!продаж робіт майстрів де! коративно!ужиткового мистецтва,
дегустацію продукції вівчарства та страв національної кухні, кінну верхову їзду та спортивні змаган! ня, майстер!класи з доїння овець, приготування бринзи, вурди та ку! леші. А для малечі працювали ди! тячі атракціони.
Арт!калейдоскоп · “Мистецтво має давати людям рівновагу, любов до навколишнього середовища, природи”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Приємно, що виставку зробили у Ботанічному саду, де можна погуля! ти, — каже студентка Катерина. — Тут представлено сучасну скульптуру. Я, як художник, вважаю, що витвір мистецтва має нести кра! су. Ці скульптури для певної категорії людей, їх зібрано з різних країн. Мис! тецтво має давати людям рівновагу, любов до навколишнього середови! ща, природи. Цього зараз дуже ма! ло. Абстракціонізм чи будь!які нео!
ізми повною мірою цього дати не мо! жуть. Такі витвори, на перший пог! ляд, обділені красою. Розумієте, ко! ли людина відвідає виставку талано! витого майстра, їй хочеться творити, писати музику, наповнюватися енер! гією добра, любові, — поділився сво! їми враженнями художник Віктор. Але попри все представлені зраз! ки сучасного мистецтва примушують людину думати, спонукаючи до інте! лектуально!образного мислення.
Арт!калейдоскоп · “Мистецтво має давати людям рівновагу, любов до навколишнього середовища, природи”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Тетяна БІДЗІЛЯ, м. Бережани Тернопільської обл.
У Бережанах на Тернопільщи# ні проходив 4#й “Фестиваль Бере# жанського замку”, організатори якого — громадська організація “Рідне місто”, кластер сільського туризму “Мальовнича Бережан# щина” та Державний історико# архітектурний заповідник у м. Бе# режани. Бережанці та гості міста мали можливість відчути дух серед# ньовіччя, ставши очевидцями та учасниками надзвичайно ціка# вих заходів. У лицарських боях брали участь представники клу# бів історичних реконструкцій зі Львова, Києва, Чернівців, Івано# Франківська, Тернополя, інших міст. Середньовічні танці під від# повідну музику представляв Те# атр ідей “Паладин” з Ордену Па# ладинів (м. Львів) у відтворених костюмах. Цікаве дійство де# монстрували аматори сцени, працівники та гуртківці Будинку творчості школярів та молоді, театру “Взори”. Під супровід во# линки проходив конкурс краси серед юних бережанок. Працю# вали ярмарки, мистецькі поля# ни, історичний зоопарк, лучний тир, карбування монет, літера# турний перформанс, інтелекту# альні, розважальні й силові кон# курси, аукціон, кінотеатр “Се# редньовіччя” тощо. Найкращих учасників нагороджували приза# ми й подяками. Гості фестивалю каталися на конях, танцювали й слухали виступи гуртів “Kings & Beggars” та “F.R.A.M.”, спостері# гали за вогняним шоу і навіть пе# реглядали матчі “Євро—2012”. Програму дійства прикрасили майстер#класи, бойовий гопак та інші козацькі танці, оповіді за# хоплюючих легенд про Бережан# ський замок. Відбувся прес#тур “Таємнича Бережанщина”. Як зазначив один з ініціаторів та ор# ганізаторів проведення фестива# лю Володимир Якимів, цього# річний фестиваль Бережансько# го замку проходив під соціаль# ним гаслом — “Оновимо ворота в замку разом!”. Цей захід спрямований на під# тримку народного мистецтва і на# родних промислів нашого краю, на розвиток культури, на зацікав# лення туристів історико#культур# ною спадщиною малих міст За# хідної України, серед яких і Бере# жани — славне місто над Золотою Липою.
Арт!калейдоскоп · “Мистецтво має давати людям рівновагу, любов до навколишнього середовища, природи”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ського району логотип чемпіонату. Тут безліч елементів емблематики Євро—2012. Деснянський район представив квіткове магічне дере! во життя, що символізує міць і не! переможність українського наро! ду. Тут калина і колоски як симво! ли добробуту й багатства, мальва — здоров’я та краси, мак — кохан!
ня і щасливого одруження, тюль! пани — любові українців до футбо! лу. А Дніпровський район аценту! вав увагу у композиції “Перемож! цям в Україні” на головному тро! феї Євро—2012. Це живоквітучий кубок Анрі Делоне заввишки три метри. Кому дістанеться справж! ній — дізнаємося незабаром.
16 Народний звичай · “Катерина Білокур віртуозно володіла не лише пензлем, а й пером”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ку пісень, виступив співочий гурт “Перевесло” “Союзу українок” (керівник — Галина Ольховська). Від 3#х до 80#ти років — такий вік учасників гурту “Димерські бала# мути” з селища Велика Димерка (Броварський район). У їхньому репертуарі українські народні пісні під акомпанемент своєрід# них народних інструментів: руб# лів, качалок, брязкалець. Вели# кодимерську делегацію очолив заступник селищного голови Микола Губський. На фестиваль завітали сусіди — народний аматорський фольк# лорний ансамбль “Вишиванка” (село Безуглівка, керівник — Ні# на Пінчук) і колектив Аркадіїв# ської ЗОШ, який очолила заступ# ник директора з навчально#ви# ховної роботи Галина Лихацька. Окрасою заходу стала вистав# ка робіт народних умільців — зас# луженого майстра народної твор# чості з відтворення українського старовинного народного вбрання Тамари Негоди та майстра худож# ньої вишивки Ніни Федірко. Заступник голови Яготин# ської райдержадміністрації Гали# на Третяк та сільський голова Богданівки Юрій Борисенко вру# чили подяки учасникам та орга# нізаторам заходу.
16 Народний звичай · “Катерина Білокур віртуозно володіла не лише пензлем, а й пером”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Євдокія ОСЬМАК, м. Яготин Київської обл. Щороку шанувальники творчості Катерини Білокур 9 червня при# їздять до Богданівки вклонитися могилі художниці й відвідати ме# моріальний музей#садибу. Цього разу організатори заходу — відділ культури і туризму райдержадмі# ністрації, сільська рада та народ# ний аматорський фольклорно# етнографічний ансамбль “Бере# гиня” Богданівського сільського будинку культури — започаткува# ли фестиваль, аби гідно пошану# вати знамениту землячку. Укотре переконуємося, що творча спадщина Катерини Біло# кур унікальна й неповторна. В її архіві знайдено роздуми про долю митця, про інтермедію і пародію, глибокопоетичні листи, перекази про старовинні обряди та свята, записи народних пісень, опові# дання “У селі Богданівці Шрам# ківського району на Черкаській землі”, написане 1954 року. Кате# рина Василівна віртуозно володіла не лише пензлем, а й пером. В оповіданні Катерина Біло# кур постає як знавець і збирач на#
родних пісень, обрядовості, зви# чаїв і побуту села. У невеличкому творі вона цитує до 30 українських народних пісень. Серед них — її улюблені: “Ой поїхав козачень# ко…”, “Запрягайте коні в шо# ри…”, “Повій, вітре, на Вкраїну”, “Коло річки, коло броду”, “Ой не топчіть мого двору” та інші. Любов до народної творчості притаманна була і родині Білоку# рів. У листі до мистецтвознавця Стефана Таранушенка Катерина Василівна згадує чудовий спів ді# да Василя. Талановитим був і брат художниці Грицько. Він зробив собі скрипку, грав на багатьох інструментах, ремонтував гітари, мандоліни, балалайки. Гарно спі# вав у парі з дружиною Христею. Не випадково українська на# родна пісня у виконанні Оксани Петрусенко “Чи я в лузі не кали# на була..”, почута з тарілки#реп# родуктора, так доленосно ввій# шла у життя Катерини Василів# ни. Художниця замолоду чудово співала. З роками їй, “старій дів# ці”, за сільськими нормами пове# дінки не до лиця було виспівува# ти, та й життя не спонукало до ве# селощів. У селі не можуть прига#
дати, щоб вона коли співала на вечорницях, проте слухати пісні дуже любила. Один хлопець ос# відчувався їй у коханні піснею, пливучи на човні і співаючи: “Де ти бродиш, моя доле?” або “Жду тебе я, чорноброва…” Коли він образив Катерину Василівну, ска# завши, що малювання — не жіно# чого розуму діло, вона відповіла йому словами пісні: “Ой козаче молоденький, в тебе коник воро# ненький. Оддай коня, з’їжджай з двора — ти не мій, я не твоя”. Рядки з народних пісень час# то ставали епіграфами до її лис# тів, зокрема до художників Емми Гурович та Матвія Донцова. Лейтмотивом цьогорічного заходу стала тема “Катерина Бі# локур і народна пісня”. Поклали квіти до пам’ятника. Зворушливо звучали голоси ансамблю “Бере# гиня” (керівник — Надія Слаб# ковська). Колектив протягом по# над двох десятиліть вивчає і про# пагує творчість знаменитої зем# лячки. За християнським звича# єм запалили свічку та розламали поминальну хлібину. Потім відбулася екскур# сія до Меморіального му# зею#садиби Катерини Біло# кур. У її хаті численні гості змогли познайомитися зі сторінками біографії, ори# гіналами живописних і гра# фічних робіт, побувати у майстерні, в яку вона за життя нікого не пускала. Завідувачці музею Ользі Шаповал вдалося провести відвідувачів тернистими стежками Катерини Васи# лівни, намалювати живий образ геніальної селянки. На вигоні біля музею Білокур, де колись розмі# щувався самодіяльний сільський театр, декорації для якого малювала юна Катря, розташували імпро#
візовану сцену. Вона нагадувала українську світлицю у зелений тиждень, заклечану, прибрану рушниками і густо встелену зіл# лям. А на кону — картата хустка з богданівськими яблуками. З ав# топортрета дивилася на глядачів Катерина Білокур. Поруч розки# нув віти крислатий берест, захо# вавшись за стовбур якого, Кате# рина насолоджувалася співом сільських дівчат. Тут на Загреблі жили герої її оповідання, а в ка# люжі танцював дід Лаврін із Ме# лашкою. У автентичному виконанні “Берегині” звучали улюблені піс# ні Катерини Білокур. Вони стали відомі завдяки листам художниці, які опублікував заслужений діяч мистецтв України, член Націо# нальної спілки письменників Ук# раїни Микола Кагарлицький. Він відкрив Катерину Білокур не ли# ше для широкого загалу, а й для богданівців. Знаного дослідника присутні зустріли оваціями. Лауреат багатьох міжнарод# них конкурсів, народний артист України Ігор Борко виконав низ#
П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
16 Народний звичай · “Катерина Білокур віртуозно володіла не лише пензлем, а й пером”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф ! р е д а к т о р
Поштовий індекс — 30617, сторінка 68 в “Каталозі” ннаа 11 ммііссяяццьь 9 грн 37 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 27 грн 51 коп. ннаа ппііввррооккуу 53 грн 37 коп.
16 Народний звичай · “Катерина Білокур віртуозно володіла не лише пензлем, а й пером”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Го л о в н и й р е д а к т о р
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279!49!47, Євген БУКЕТ 279!39!55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278!01!30 (тел/факс)
16 Народний звичай · “Катерина Білокур віртуозно володіла не лише пензлем, а й пером”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270!55!57
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279!49!47
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278!63!69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278!63!69
Кореспондент
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Бухгалтерія
279!41!46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 100Б, м. Київ, 01001
E0mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Наклад у червні — 20 400
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
1 2 0 2 5
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.
Павло МОВЧАН 4 820095 780016