Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №27 за 2021 рік

16 с. · 45 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

У Фастові відбувся Фестиваль кримськотатарської культури «Qırımğa hoş keldiniz! Ласкаво просимо до Криму!»

Анжела ЯРМОЛЮК Фото авторки Ми жили цією ідеєю дуже давно, і нарешті все вдалося! Разом із Ахтемом Сеітаблаєвим, мером міста Фастів Михайлом Нетяжуком, командами Фастівської міської ради, Кримського дому, Krymska rodyna. Qırım ailesi самовіддано працювали останні тижні. І ось це сталося в День Конституції. Зворушувало все! І духовий оркестр Збройних сил України з виконанням Гімну України та кримських татар, і урочисті заходи з підняттям прапорів, і вшанування пам’яті загиблих учасників бойових дій на сході. Також була проведена панельна дискусія на тему “Різнобарвна Україна: Сьогодення та перспективи. Досвід Криму”, емоційний перегляд фільму “Чужа молитва” та не менш зворушливе спілкування з режисером стрічки Ахтемом Сеітаблаєвим після показу. Різні цікаві майстер-класи та ярмарки доповнювали колорит заходу. І, звичайно, чудовий концерт на площі міста за участі українських та кримськотатарських артистів, який закінчився пізно увечері спільним виконанням пісні “Батьківщина”. Хочемо подякувати всім учасникам і гостям цього прекрасного дня: голові Меджлісу кримськотатарського народу Рефату Чубарову, народному депутату Олегові Дунді, постійному представникові президента України в АР Крим Антонові Кориневичу, голові Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті Олені Богдан, надзвичайному послу Туреччини в Україні Yağmur Ahmet Güldere, заступнику міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Snaver Seitkhalil та іншим. Вдячні за чудові виступи Усейну Бекирову, Ельзарі Баталовій, Фемію Мустафаєву, Анжелі Ярмолюк, ансамблю “Мусафир”, дитячому ансамблю Qirim ailesi, усім прекрасним українським вокалістам та ансамблям. Колеги з Фастівської міської ради: Наталія Савченко, Ірина Безкровна, Юлія Кабанова-Шпакович та багато інших заповзято працювали разом із членами команди ініціаторів: Бекиром Аблаєвим, Вікторією Граб, Джемілем Комурджи, Ефтаде Бодуровою та десятками інших безкорисливих і творчих людей. ЄВГЕН МАЛАНЮК
“Народ, який губить свої слова, · перестане бути народом”. На часі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

їнофобки-студентки, як мальцеви у харківських університетах, що нецензурною лайкою публічно обзивають державну мову? Усепрощення! Ця ментальна зараза і хибна поведінкова норма зрадливої “толерації” культивується скрізь, всюди, всіма щодо зайд, недругів і відкритих ворогів України. Пам’ятаймо, чим завершилася “харківська українізація” у 20-х роках минулого століття. Трагедіями. Усе може повторитися, якщо здорове суспільство не зобов’яже всіх дотримуватися основних засад Конституції щодо української мови. Прийнята нещодавно урядова державна програма розвитку української мови на 2022–2030 роки реально, а не формально має утверджувати обов’язковість використання державної мови (особливо для працівників органів влади та місцевого самоврядування) та не допускатиме її дискримінації; масово впроваджувати курси з вивчення української; зреалізувати заходи щодо значного покращення якості викладання державної мови в усіх закладах освіти; популяризувати українську мову на Батьківщині і за кордоном, забезпечувати масштабну політику перекладу українською досягнень світової культури; сформує, нарешті, національний інформаційний простір… Усе це є стратегічно важливо для національної безпеки України, оскільки українська мова є для нас найпотужнішою зброєю в боротьбі з Московією. Ще 140 років тому (1881) царський апологет О. Дондуков-Корсаков так описував найбільшу загрозу для імперії: “Заміна малоросійською мовою мови російської у викладанні, хоча б навіть у початкових школах, заміна російських підручників написаними малоросійською мовою, логічно призводячи у майбутньому до запровадження малоросійської мови у вищих навчальних закладах і до заміни нею мови державної у законодавстві, суді й адміністрації, загрожує незліченними ускладненнями та небезпечними змінами у державному ладі єдиної Росії” (кн. Українська ідентичність і мовна політика в Російській імперії, 2013). Тому допоки “толстови” базікатимуть у ПАРЄ, українці як націєдержавотворчий Народ мусять обстоювати на власній землі свою Правду, Волю і Долю. Духовний світ Української Мови! Бо, як говорив великий серб (не з таких, що підтримують нині ординську Росію) Стефан І Неман, засновник династії володарів Сербії (ХІІ ст.): “Народ, який губить свої слова, перестане бути народом”. Наша Правда міститься в животворному Рідному Слові!
“Народ, який губить свої слова, · перестане бути народом”. На часі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Правда в Рідному Слові

Георгій ФІЛІПЧУК, академік Зухвалість і цинізм політиків від “єдіного народа” є безмежними, що засвідчує висловлений 1 липня протест російської делегації в Парламентській асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) у зв’язку з ухваленням Верховною Радою України закону про корінні народи. Ті, які в плавильний казан імперії зла кидали долю сотень народів, знищуючи їхні мову, культуру, історію, ідентичність, здійснювали геноцид проти українського народу, раптом стали, захлинаючись інтернаціоналістською демагогією, турбуватися “інородцями” – угорцями, румунами, поляками, словаками, білорусами, греками... Їхню позицію нібито підтримали Сербія, Вірменія, Угорщина, Молдова... Насправді, ця чергова надумана акція кремлівців спрямована тільки на суто власний інтерес, який вони сповідують, формуючи для України систему конфліктних взаємин із сусідніми країнами, відволікаючи увагу європейської і світової спільноти від збанкрутілої російської агресивної політики експансій, зокрема на європейському континенті. Адже “московщина дивиться на Європу як на свою здобич, яка раніш чи пізніш – через наші роздори – може бути їхня... У фальшуванні, у підробці москвини мають великий хист”, – писав французький просвітник А. де Кюстін, який бачив і розумів те (понад 180 років тому), чого не бачать і не розуміють наші національні євнухи-кастрати навіть тепер (Павло Штепа, “Українець і москвин”, 1959 р.). Сказане зберігає свою актуальність донині. Справді, чимало наших доморощених політиків та експертів не перестають переконувати суспільство, що проблема стосунків (війни!) з Росією знаходиться лише в неадекватності Путіна, а зміна його іншим, більш “демократичним” московським правителем сформує, очевидно, гуманнішу систему відносин. Тішити себе такими ілюзіями або свідомо бути оббріхувачем можна тільки тоді, коли не знаєш історії, фальшуєш її, не волієш знати правду, догоджаючи чужинцям, присипляючи народ, роблячи його без- Днями у Музеї шістдесятництва відбулося велелюдне зібрання людей – старшого покоління, учасників руху за свободу України та їхніх нащадків, інтелектуальної молоді, зокрема, студентівфілологів, істориків, журналістів, філософів, митців. Зібрала цю світлу громаду нова, невелика за об’ємом, але потужна за змістом книжка “Етюди зі “світлого” минулого” авторства журналістки-шістдесятниці Маргарити Довгань. Вела презентацію директорка Музею Олена Лодзинська. Естетичні, гранично лаконічні та емоційні етюди з потужними заключними акордами викликавольним і заколиханим байками про “єдинородство”. Бо коли українські землі захоплено теперішніми кочівниками-москвинами, восьмий рік продовжується війна і людиновбивство, Росія намагається всіма способами знищити нашу ідентичність, державність, а нам продовжують утовкмачувати колонізаторську ідеологему про “єдиний народ”, то яким же (за висловом того ж П. Штепи) бездонним ідіотизмом є бараняча віра українських “демократів”: мовляв, московський народ є невинний, мовляв, він також страждає під тиранією. Така “віра” в російську “демократію” завжди породжувала нескінченні трагедії для українців. Це вже траплялося і в часи новітньої історії, насаджуючи таку маріонеткову не “українську” владу (на кшталт білоруської), яка б забезпечила поглинання України цією варварською імперією. Відкриті спроби завершувалися Майданами, оскільки дух свободи і віри в непереможність ідеї “своєї правди в своїй хаті” був і залишається найвищою цінністю Українського народу. В Україні і поза її межами мають знати всі, що ніщо і ніхто не може позбавити Народ цього священного і суверенного права. Будь-яка українська влада є життєздатною, коли відчуватиме цю спраглість народної Волі, не зраджуватиме Україну, сповідуватиме у Слові і Чині Українську Ідею. Усе, що поза цими цінностями, є брехнею, “блекотою”, приводячи таких правителів лише до забуття та народного осуду. Культурна, політична, економічна інтеграція з тими, хто успадкувавши найгірші риси ординського “Кипчака”, де завжди панує хан-диктатор і суспільний менталітет рабської залежності, не приніс житейських благ жодному народу. Багатовікова традиція номадів-кочівників полягає в перманентному знищенні всього, що не вписується в лекала їх брудних інтересів. Більшовицький, як і нинішній путінський та колишній царський режими, в усі часи переслідували єдину мету – впровадити у всесвітньому масштабі московську доктрину соціального, політичного, духовного, економічного життя. Відчутно, що змінилися тільки риторика, зовнішні форми, але залишилося варварство за своєю сутністю, нагадуючи всім нам про деспотію царів, псарів і більшовиків. Бо “русскіє” лише мавпують цінності європейської культури, але дух загальнолюдських чеснот був для них завжди чужим і неприйнятним. Здається, що найважнішим чинником для пропаганди всесвітнього блуду нинішньою РФ є брехня, що сповна окутала не тільки офіційну державну політику, але й усі важливі життєві сфери. Заперечення брехні вважається там державною зрадою. Адже російська агресія, окупація Криму і частини українського Донбасу, катування й ув’язнення українських громадян, нечувані для XXI століття порушення прав людини і міжнародних зобов’язань презентується путінським режимом як захист людини, співвітчизників, державних інтересів Росії. Тому не вони, а ми зобов’язані запитувати Московію скрізь і завжди, що відбувалося з українцями та іншими народами впродовж ХХ–ХХІ ст. Куди поділися мільйони українців, чому поспіхом, одномоментно українці Ставропілля і Кубані ставали “русскіми”, чому в Росії не функціонує жодної україномовної школи, а українські громадські організації репресовані і закриті? Не перелічити злочинів, скоєних проти українських громадян на тимчасово окупованих територіях. Але чи варто кидати бісер перед тими, хто вкрав вівцю, краде й вовну? Лише дія, спротив, боротьба до перемоги може уберегти народ від упокорення. Проте мусить бути якісно іншою політика стосовно вічно “братерського” ворога. Чому протягом 2017–2020 рр. Держкомтелерадіо дозволив ввезти в Україну 31 тис. найменувань книг з Росії? Нібито більшість із дозволених книг – це твори світової класики, дитяча та науково-популярна література. І все ж, подібна “нейтральна” експансія нічого доброго не принесе в Україну, оскільки навіть такий книжковий продукт РФ, що нібито не є загрозою національній безпеці, є сутнісним складником політики “руського міра”. Адже “закохані” в російську мову, літературу, “велікую культуру”, “історіческоє велічіє” українські громадяни не є носіями українськості, а радше їх світогляд формується в ніші панросійськості. Саме цей людський капітал (матеріал), створений поза українською мовою та культурою, кремлівці розглядають як плацдарм для своїх майбутніх агресій і проголошення сурогатних лялькових держав типу “придністров’я, абхазії, північної осетії, лнр чи днр”. Гуманітарна зачистка на території України через мову, освіту, інформацію, книговидавництво, концертну діяльність, кіно, телеканали, радіо-FM, компрадорську інтелігенцію та чужомовних владоможців, що і донині продовжують упевнено “правити” слухняним і мовчазним народом, і є тією найбільш небезпечною і безупинною війною проти України. Адже в Україні незабаром неможливо буде придбати український журнал, газету, а весь простір заповниться “бульварамі”, “фактамі”, “комсомолкамі”, “вестямі”, “правдамі”, “хуторянамі”, “єженедельнікамі” та ще сотнею назв інших чужинських часописів. Не варто надіятися, що в такому антисоціокультурному просторі формуватиметься повага до державної української мови, національної культурної традиції, власної історії. У цій антиукраїнській кампанії часто опосередковано і прямо беруть участь представники найвищих органів виконавчої, законодавчої, судової гілок влади, а не просто окремі несвідомі руськомірці. Гадаю, що час для притягнення подібних типів до суворої відповідальності давно настав. Бо не личить у жорстокий період воєнного лихоліття обмежуватися тільки громадським осудом чи засобами “сюсюкаючої педагогіки”. Таких фактів, матеріалів, що межують зі зрадою України, нагромадилося чимало. Чого “варті” лише нинішні намагання (небезуспішні) ревізувати і без того “недоношений” мовний Закон; спроби перевести навчання іноземців у вишах України на мову окупанта – державну мову РФ; змінити політику дубляжу в національному кінематографі; масове використання російської в позашкільній освіті. Інколи суспільству пропонують компанійщину – “місячник”, “рік” мов, математики чи історії. Наслідки цієї “потьомкінщини” відомі старому і малому. 2020/2021 рік також помпезно було оголошено Роком математики в Україні. Результат – кожен третій здавач ЗНО не спромігся здолати мінімальний поріг знань. Прикро, що майже кожен п’ятий показав незадовільні знання з історії України, яка є головним націєтворчим предметом. В Україні доволі відчутною є тенденція консерваціії колоніального минулого. Як один з чисельних прикладів – позиція директора відомого харківського видавництва “Фоліо” Олександра Красовицького, що вважає російську мову Харкова особливою “слобожанською мовою”, якій потрібен свій правопис та статус регіональної. Або відповідь на те, а звідки беруться такі укра­ Маргарита Довгань зі своїми читачами
“Народ, який губить свої слова, · перестане бути народом”. На часі · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Етюди зі «світлого» минулого

ли захват у всіх, хто встиг розгорнути книгу, що вийшла нещодавно. Зала почула слово про книгу колишніх політв’язнів, борців за волю України Василя Овсієнка і Олеся Шевченка. Виступила на презентації сестра поета Василя Стуса Марія. Змістовними, аналітичними були виступи промовців-студентів – філолога Антона Іщука та журналіста Данила Гайдамахи. Читачі звернули увагу на виразну, символічну обкладинку книги, на якій зображено скульптурну композицію Бориса Довганя “Поет і кат”, а також неймовірно виразні епіграфи до книги – рядки з поезій Василя Стуса, Ліни Костенко і Тараса Шевченка. Під час презентації авторка не піднімала голови – ставила автографи на придбаних читачами книжках. Уривки з книги Маргарити Довгань “Етюди зі “світлого” минулого” читайте в наступних числах “СП”. Власн. інф. Фото із соціальних мереж
Події, факти, коментарі · “Степана Бандеру та Ярослава Стецька заарештували та ув’язнили у концтаборі Заксенгаузен”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Слава Україні! Героям Слава! У Львові відзначили 80-річчя проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня 1941 року

30 червня 1941 року з ініціати" ви Організації українських націо" налістів під проводом Степана Бандери проголошено Акт від" новлення Української держави. Цей історичний документ був прийнятий Українськими націо" нальними зборами, що відбулися в будинку Товариства “Просві" та”, на яких були присутні понад 100 делегатів з усієї України, а та" кож представник УГКЦ Йосип Сліпий. Ярослав Стецько виго" лосив Акт відновлення Україн" ської держави з балкону будинку “Просвіти”. “Це був початок нового етапу боротьби за Українську соборну суверенну державу, виклик укра" їнського народу поневолювачам – сталінському тоталітаризму та фашистській Німеччині, що роз" почали цю бойню заради пере" розподілу світу. Акт відновлення Української держави привітав у своєму пастирському посланні митрополит Андрей Шептиць" кий. За відмову відкликати Акт Степана Бандеру та Ярослава Стецька заарештували та ув’яз" нили у концтаборі Заксенгаузен. Нацисти почали масові арешти та розстріли членів ОУН. Звістку про відновлення Української Держави понесли на Східну Ук" раїну понад 6000 оунівців, розді" лених на три похідні групи, які повсюди утворювали українську адміністрацію та осередки ОУН. У розпал світової бойні, коли більшість європейських народів Світлана МАСЛОВСЬКА, в. о. голови Чернівецької обласної “Просвіти” На Буковині подібного немає. Уже впродовж декількох років у селі Добринівці, на Заставнівщи" ні, активно діє військово"патріо" тичний, духовно"просвітниць" кий табір, де буковинська молодь гартує силу й дух! Другий рік пос" піль тут відбувається національ" но"патріотичний, духовно"про" світницький, військово"спортив" ний захід до дня народження го" ловного командира УПА, гене" рал"хорунжого Романа Шухевича “Стежка Шухевича”. Цікаво було спостерігати за підготовчим процесом цього за" ходу, де усім, практично всім, зап" равляє молодь. Безумовно, орга" нізаційне керівництво – за “пра" восекторівцями”"просвітянами, котрі частину свого життя відда" ють захисту України на її Сході, до того ж, завжди тільки на “ну" лівці”, а іншу – військово"патріо" тичним вишколам старшого шко" лярства та студентства Буковини. Тож у таборі кипіла робота! Хлоп" ці розкладали намети, робочі сто" ли, тренувальну “зброю”, монту" вали стенди й плакати, дівчата стогнали під німецьким чоботом в неволі, українська нація змогла піднятися з колін і проголосити Українську Державу. Маємо бути свідомими того, що творці прого" лошення Акту відновлення Укра" їнської держави, героїчна бороть" ба ОУН"УПА привели нас до Ук" раїнської незалежності, і сьогодні підносили матеріали, допомагали жінкам із ГО “Крик душі” (дру" жини й матері учасників бойових дій на Сході України) та добрино" вецьким газдиням, які поралися біля величезних казанів на імпро" візованій кухні. Хочеться віддати належне чо" ловікам"воякам, котрі, знаючи війну достеменно, зсередини, на" бивши чималі ґулі в перші місяці московської агресії, нині готують гідну зміну, аби в майбутньому бути готовим до будь"яких неспо" діванок від північного сусіда. Організовуючи масові заходи, вдруге запропонували “Стежку Шухевича”. Звісно, той шлях – умовна назва, бо Шухевич не хо" див Добриновецьким лісом, але відрізок від табору до місця заги" белі юних музикантів"упівців, яких підступно й жорстоко роз" стріляли московські сатрапи у 1940"х роках – це дорога сили й духу, незабутності й відповідаль" ності, ненависті до ворога й лю" бові до України! На цей забіг зібралося багато буковинської молоді, учасники бойових дій на Сході України, ду" ховенство Чернівецької єпархії ПЦУ, родини з маленькими діт" ками й школярами, активні про" їхній подвиг надихає героїв, що збройно боронять Українську державу”, – наголосив голова Львівського обласного об’єднан" ня ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шев" ченка Ярослав Пітко. З нагоди свята на площі Ри" нок, 10, відбулось віче, організо" ване Львівським обласним об’єд" нанням ВУТ “Просвіта” ім. Тара" са Шевченка, у якому взяли участь патріотичні громадські ор" ганізації, політичні партії, пред" ставники влади. Прес-служба ЛОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Витяг Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 року 1. Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московськобольшевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український нарід не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава. Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад та порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб. 2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Українському Національному Урядові, що створиться у столиці України – Києві з волі українського народу. Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава! Слава Україні! Героям Слава!
Події, факти, коментарі · “Степана Бандеру та Ярослава Стецька заарештували та ув’язнили у концтаборі Заксенгаузен”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

ВВііййссььккооввоо--ппааттррііооттииччннее ввииххооовваанннняя ““ББііййссяя,, ввоорроогг,, ттуутт ттии ооттррииммааєєш ш ооппіірр””

Так висловився керівник ГО “Тактична група 4.5.0.” (голова – просвітянин Олександр Паращук, позивний “Лев”), яка організовує військові вишколи молоді в Доб" риновецькому лісі на Буковині. Нещодавно тут вдруге від" бувся захід “Стежка Шухевича”. світяни й громадськість краю. Все для того, аби випробувати свої сили, отримати гарт на 8"кі" лометровому марш"кидку, взяти участь у спортивних змаганнях, довести собі, що таки є порох у порохівницях! І ось довгоочікуваний старт" постріл Лева, і ми рушили в доро" гу. Юні – бігом, а родини та реш" та охочих – швидкою ходою. Сказати, що шлях був складним – ні! Хоча лісова дорога вщент розбита й розмита зливами, все ж трохи просохла. Торік було важ" че, бо увесь час лив дощ, ми ков" залися на слизькій глині, падали, але йшли вперед. Цьогоріч – по" года ідеальна, хоча синоптики обіцяли 90 відсотків опадів. Дорогою спілкувалися про високе, духовне. Інколи через силу, але вперто брали високі па" горби та разом із дітьми, ніби на санках, з’їжджали стрімкими спусками. Коли на високій горі показав" ся великий дерев’яний хрест – на честь патріотів"музикантів, з по" легшенням видихнули: ми дій" шли! Поминальна літія за загиб" лими в усі часи за волю України від священників ПЦУ додала благодаті й сили, щоб повернути" ся в табір. Тож до фінішу ми доб" ралися швидко. А там – неймо" вірні сюрпризи! Перше слово після кросу – капелану"священнику, настояте" лю Свято"Миколаївського храму Чернівецької єпархії ПЦУ с. Доб" ринівці о. Ростиславу Семенчуку, який благословив зібрання, по" дякував організаторам і учасни" кам за свято єднання поколінь у відданості Україні. Далі – продовження вишколу для тих, хто претендує на перемо" гу: підтягування на перекладині, кидання “гранати” в ціль (“голо" ва Путіна”) і переможцю приз – м’ясна консерва з написом “Се" пар у сметані”, розібрати і склас" ти “автомат Калашникова”, стрільба з пневматичної рушни" ці, відтискання від землі, біг з пе" решкодами тощо. Ще ми слухали чудовий кон" церт, який підготував відділ соц" захисту Чернівецької міської ра" ди. Юні й дорослі артисти пода" рували море емоцій від україн" ських народних, ліричних пісень, патріотичної музики, колоритних таночків. І традиційно – козацька кухня! Український борщ, овочеві салати, картопля з сардельками, бануш та узвар, якими ми насити" лися досхочу і з ентузіазмом на" близилися до сцени, адже судді вже готові виголосити результати змагань і головного переможця. Всі родини, які брали участь у за" бігу отримали іменні настінні го" динники, або казани для юшки, малюки – дитячі іграшки, соло" дощі. Найспритніші – сувеніри" макети зброї, а крутий велосипед за 500 євро дістався Івану Одовій" чуку, котрий лише на 1 бал обій" шов у різних видах змагань ще од" ного претендента і таки переміг! Ну і підсумкове слово від Олек" сандра Паращука: – Хочу щиро подякувати всім, хто сьогодні взяв участь у справ" жньому вишколі, своїм побрати" мам і юнакам, котрі 5 днів готува" ли табір до цієї події, хто готував смачний обід, хто дарував музич" ні вітання, хто приєднався та до" поміг втілити в життя цей важли" вий проєкт. Щиро дякуємо Анд" рію Антонову (ТОВ РОМА), Во" лодимиру Морозу (Чернівціжит" лобуд), Голові Чернівецької об" ласної Ради Олексію Бойку, Oлександру Побережному, Воло" димиру Віщуку, Юрковецькій громаді (голова Віталій Шафер). Разом ми – сила! Бійся, ворог, ти на Буковині отримаєш опір! Жод" на людина не народжується для війни, але настає час, коли пот" рібно брати зброю в руки і боро" нити свою Батьківщину. Саме то" му ми всі тут, однодумці – взірець борців за незалежність України. “Тактична група 4.5.0.”, наші захисники з “Правого сектору”, просвітяни краю зуміли об’єдна" ти нас – таких різних за віком, професіями, характерами, але од" наковими у любові до України – чудову молодь і дітей із Чернівців, Хотинщини, священників, педа" гогів, підприємців, громадськість. Чудовий виховний захід не лише гартує, а й формує загони само" оборони територій громад. Шко" да, що на подібних заходах, які формують національну свідо" мість, де будується майбутнє Укра" їни не за державні кошти, а завдя" ки меценатам"патріотам, не було жодного представника влади. Прикро, що Заставнівщина, на те" риторії якої відбувалася така імп" реза, теж не представила гідну ко" манду цього вишколу, який воіс" тину пише історію нової держави. “Просвіта” дякує за співпра" цю Сашкові Паращуку, організа" торам"побратимам Лева і юній зміні – хлопцям і дівчатам, котрі створили незабутнє свято україн" ськості та подарували море вра" жень і, головне, надію: Україна є і буде – у світі і в наших серцях.
З історії “Просвіти” · “Благодійна та волонтерська діяльність “Українського клубу” має бути головним чинником пробудження соціальної активності”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

“Український клуб” і “Просвіта” в Кам’янці-Подільському

– Анатолію Михайловичу, на конференції, приуроченій ще й 115-й річниці з часу створення “Просвіти” в Кам’янці, я жодного слова не почула про “Український клуб” (тоді вимовляли “клюб”), який відіграв вагому роль у становленні молодої української держави. Чому історики й досі так старанно замовчують цю сторінку в літописі Кам’янця? – У вітчизняній історичній науці більш пріоритетного зна" чення набуває звернення до ролі особового чи родинного аспекту в творенні історії й культури Ук" раїни, оскільки саме людський вимір є головним критерієм, який визначає духовність і віко" вий потяг українців або цілих ро" дин до історичної правди. Подільські науковці визна" ють, що історія України є персо" ніфікованою, адже всі об’єктивні процеси суспільно"політичного розвитку проходять через індиві" дуальний досвід особистості. Визнаючи значні заслуги Костя Солухи як головного стрижня ро" дини Солухи"Приходька"Гераси" менка"Філя у державно"суспіль" ному житті українського народу, все ж залишають поза увагою системне вивчення цієї родової української еліти. Аналіз науко" вих здобутків істориків і крає" знавців свідчить, що переважним напрямом їхніх досліджень є ук" раїнська історія “взагалі”, а не вивчення історії життя й діяль" ності конкретних особистостей, або ж цілих родин як надважли" вого складника відтворення про" цесу формування багатовікової історії та культури України, в іс" торії якої, як і в “історії кожної держави, кожного народу, є свої світла й тіні, а постаті ясні й тем" ні, є лицарі й нікчеми…”. Відповідаючи на запитання, чому історики й досі не висвітли" ли діяльність “Українського клу" бу”, який відіграв важливу роль в історії Кам’янця у роки Україн" ської революції 1917–1921 рр., варто зауважити, що хоча погля" ди науковців зосереджені на ви" світленні багатоаспектної діяль" ності Подільської “Просвіти”, проте поки що не створено ґрун" товної історії “Просвіти”, не на" писана монографія про лікаря, науковця і просвітянина Костя Солуху. Напевне, ще не прийшов час розкрити історію “Україн" ського клубу” та систематизувати персоналії цих громадсько"про" світницьких товариств, оскільки в їх діяльності брали участь цілі родини (Ватичі, Вікули, Гераси" менки, Приходьки, Сіцінські-Сі" чинські, Солухи, Туркало, Чехівські та багато інших). – А як Ви натрапили на ці архівні документи? Багато дослідників навіть нічого не чули про “Український клуб”. – Намагаючись розв’язати наукову проблему – створення колективного (просопографіч" ного, соціального) портрету ві" домої української родини Сіцін" ських"Чехівських"Січинських" Шандорів, знакової в державно" му, суспільно"просвітницькому, науково"культурному, педагогіч" ному і релігійно"богословському житті України та української ді" аспори Німеччини, Словаччини, США, Франції, Чехії, з метою реконструювати багатогранні життєві шляхи і багатоаспектну діяльність конкретних представ" ників родини, об’єднаних спіль" ними чинниками, при яких кож" ний член родини розглядався в часово"просторовому вимірі як особистість та індивідуальність, мені довелося опрацювати май" же всі часописи (газети, журна" ли, вісники тощо), які виходили у роки Української революції 1917–1921 рр. У газетах “Народна воля”, “Наш шлях”, “Новини”, “По" дольский край”, “Робітнича газе" та”, “Слово”, “Трудова громада”, “Україна”, “Шлях” та інших були виявлені матеріали про створен" ня і діяльність “Українського клубу”, про який мені, як дослід" нику життя і діяльності відомого громадсько"просвітницького дія" ча Євфимія Сіцінського, не було нічого відомо. Мене це зацікави" ло і, у співпраці з сином Андрієм, ми зібрали по можливості усі на" явні матеріали, опублікували статтю “Діяльність “Українського клубу” в Кам’янці-Подільському (1919–1920 рр.)” у збірнику нау" кових праць “Освіта, наука і культура на Поділлі” (2009) та виступили з доповіддю ““Україн" ський клуб” у Кам’янці-Поділь" ському – осередок суспільно-просвітницької та культурно-освіт" ньої роботи (січень 1919 – грудень 1920 рр.)” на Всеукраїнській нау" ковій конференції “Кам’янець" Подільський – остання столиця Української Народної Республі" ки” (2009). – Спочатку була “Просвіта”, а потім “Український клуб”? І вони працювали паралельно? – У 1868 р. розпочала свою працю наймасовіша громадська організація “Всеукраїнське това" риство “Просвіта” імені Тараса Шевченка”, яке й досі перекон" ливим словом несе в народ знан" ня української мови, історії, тра" дицій та звичаїв рідного народу, знання про віру, культуру, свою націю. У грудні 1905 р. у Кам’янці" Подільському було організоване, а у квітні"травні 1906 р. зареєс" тровано Подільське товариство “Просвіта”, яке вже 115 років проводить свою просвітянську справу. Його засновниками та першими членами були відомі особистості: поети Олександр Олесь"Кандиба і Микола Воро" ний, Євген Чикаленко, Симон Петлюра (під псевдо Полтавець), Володимир Чехівський та інші. У роки Української революції 1917–1921 рр., а саме в 1919 р. на Поділлі відбувалися помітні пе" ретворення в культурно"освітній сфері. Вже у січні національно свідома інтелігенція, зокрема й члени Подільської “Просвіти”, з метою поширення освіти серед населення краю та координації діяльності усіх громадсько"про" світницьких, культурно"освітніх і професійних товариств, заснува" ла “Український клуб” у Кам’ян" ці"Подільському та обрала Раду старшин клубу. Члени Ради, ке" руючись Статутом новоствореної інституції, проводили запис у члени Клубу, але лише за реко" мендацією старшин і при сплаті вступних членських “вкладок при записі – 50 гривень”. При цьому урядовці центральних і місцевих установ, старшини Ук" раїнської армії, члени політичних і громадських інституцій мали право купувати одноразові квит" ки на вхід до Клубу, як гості, який коштував 6 гривень. Крім того, члени й гості Клубу “діставати обід по зниженій ціні”. – А хто ж входив до Ради старшин клубу? – Організацію діяльності “Українського клубу” забезпечу" вала Рада старшин клубу, до якої були обрані Кость Солуха, Віктор і Євген Приходьки, Євфимій Сі" цінський, Володимир Чехівський та інші. – Яку роботу проводив саме “Український клуб”? – У діяльності “Українського клубу” в Кам’янці можна виділи" ти такі дуже необхідні для того" часної спільноти основні напрями діяльності: організаційна, куль" турно"масова, лекційно"просвіт" ницька, освітня, благодійницька. – І серед них які найважливіші заходи? – Значну увагу Рада старшин клубу приділяла проведенню та" ких важливих для тогочасної спільноти заходів, як"от: — регулярне проведення засі" дань із розгляду планів роботи Клубу і нагальних питань його ді" яльності; організація секційної роботи (бібліотечна, драматична, лекційно-літературна, музично-вокальна); робота комісій (органі" зації вечірок і розваг, фінансово-господарська); сприяння громад" сько"просвітницьким і культур" но"професійним інституціям (Кам’янецька філія Всеукраїнської спілки лікарів, Селянська соціаліс" тична спілка, Союз українок, Союз українських жінок, Українське технічне товариство, тощо); — організація і проведення спільно з науково"освітньою та культурною громадськістю міста вечорів об’єднання громадян" ства; улаштування концертів (Ук" раїнського національного хору, щедрівок і колядок на свято Водохреща), вечорів камерної музики під орудою Гаєвського і Каміне" ка, новорічних свят і святкових жіночих вечірок; організація вис" тупів приїжджих і місцевих ар" тистів (кобзар В. Ємець, скрипачвіртуоз Р. Придаткевич), теат" рально"артистичних труп (Київ" ський молодий театр); проведен" ня урочистих засідань із нагоди різних свят, ювілейних подій та дат, регулярне проведення інших розважальних заходів із танцями; — організація і регулярне від" читання із просвітянами, профе" сорсько"викладацьким складом університету безплатних науко" во"популярних лекцій на різні актуальні теми (7 вересня 1919 р. В. Чехівський прочитав лекцію “Робота партій старого порядку в часи революції”, а 13 листопада 1920 р. В. Січинський – “Відношен" ня західноєвропейського грома" дянства до українського руху в зв’язку з подорожжю Української республіканської капелі”); поши" рення науково"популярних знань серед населення міста, учителів середніх і народних шкіл, урядов" ців, церковнослужителів, вояків української армії (3 і 7 вересня 1919 р. з лекціями виступив В. Че" хівський); — заснування і підтримка на" уково"популярного закладу – ук" раїнського народного універси" тету (перший голова Ради лекторів університету В. Чехівський); — сприяння організації і про" веденню різних благодійних ак" цій спрямованих на збір коштів для незаможного студентства, хворих і поранених вояків укра" їнської армії, на боротьбу з ін" фекційними хворобами; жертву" вання на Товариство Червоного Хреста та український народний університет; надання приміщень для проведення різними товариствами (Союз українок, Україн" ське технічне товариство тощо) зібрань та секційних занять. – А яка роль відводилася Кості Солусі? – У діяльності “Українського клубу” значна роль відводилася члену Ради старшин клубу Кості Солусі, який був одним із співор" ганізаторів творення Клубу, і йо" го всі члени Ради старшин вважа" ли “головою” (беремо у лапки, оскільки всі рішення Ради стар" шин приймалися голосуванням, але думка Костя була переважаю" чою і до неї завжди прислухали" ся). Активними членами “Укра" їнського клубу” також була його донька Тетяна (у повоєнні роки член Виконного органу ДЦ УНР в екзилі) і його зять Євген При" ходько (у повоєнні роки голова Представництва ВО ДЦ УНР в США). – У нашому місті нині також діє “Український клуб”, що відновив роботу майже через сто років. Які завдання, на Вашу думку, стоять перед членами клубу сьогодні і яка його роль у сучасному духовному відродженні? – Від знання історії творення та діяльності “Українського клу" бу”, а також історії відомої укра" їнської родини Солухи"Приходь" ка"Герасименка"Філя, залежить багато, оскільки лише ті, хто знає свою історію, минуле, знають до" рогу в своє майбутнє, майбутнє своєї держави. Головним завданням “Україн" ського клубу”, на мою думку, має стати його перетворення на по" годжувальний і координаційний осередок усієї суспільно"просвіт" ницької та культурно"освітньої діяльності усіх громадсько"прос" вітницьких організацій та гро" мадсько"професійних об’єднань, що діють не лише у Кам’янці" Подільському, але й на теренах Хмельницької області. Члени клубу мають одночасно брати участь у діяльності інших громад" ських і професійних осередків краю. “Український клуб” має стати головним офісом усіх суспільно" просвітницьких об’єднань, куль" турно"освітніх осередків і гро" мадсько"професійних організа" цій, де б відбувалися різні заходи (зібрання громадських і професій" них осередків, наукові засідання у різних формах, концерти та вис" тави, проводились виставки та вечори відпочинку, тощо) за широ" кої участі громадянства. Благодійна та волонтерська діяльність “Українського клубу”, його активна участь в національ" но"культурному та духовно" просвітницькому житті громад Хмельниччини, мають бути го" ловним чинником поширення національної свідомості і пробуд" ження соціальної активності се" ред жителів області та Кам’янця в цілому. – Дякую за таку важливу знахідку та цікаву розмову. – І Вам дякую за виявлену за" цікавленість до моєї скромної персони і моїх надбань, зокрема, про українську родину Солухи" Приходька"Герасименка"Філя, члени якої пройшли через горни" ло тоталітарного режиму та брали активну участь у державному, суспільно"просвітницькому, нау" ково"освітньому та культурному житті України та української діа" спори Аргентини, Італії, Канади, Німеччини, США, Чехії. Інтерв’ю записала Юлія ЛИСКУН, голова кам’янецького “Українського клубу”, членкиня НСЖУ і НСКУ, перекладачка, поетеса Анатолія Михайловича Трембіцького я сподівалася зустріти на урочистій конференції, присвяченій 160"річ" чю від дня народження Костя Солухи, яка нещодавно про" ходила в бібліотеці, названій його ім’ям. Адже він, доктор історичних наук, старший науковий співробітник, завіду" вач Хмельницького міського відділу Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України Національної ака" демії наук України, член Наукового товариства ім. Т. Шев" ченка у Львові, написав близько 700 наукових дослід" ницьких праць! Серед них – одна з найважливіших, так би мовити, суто для мене як голови “Українського клубу” – про “Діяльність “Українського клубу” в Кам’янці"Поділь" ському (1919–1920 рр.)”.
“Лексема гол – це переможна королева на нашому полі: гол нам таки забили”. · 5 Мова єдина · с. 5сторінка оригіналу ↗

ПРОТИАНГЛІЗМ від Ірини ФАРІОН 38. Спорт, Гол, Футбол!!!

Копаний м’яч учить боронити і здобувати. Іван Боберський (1873–1947) Шляхи формуванням спортової термінології – це переважно актуалізація очевидних значень слів і показова спроможність чи неспроможність кожної мовинації по-різному, з огляду на мотивацію, називати той самий вид спорту чи спорт узагалі. СПОРТ Лексема спорт зайшла в мови світу переважно через англійське посередництво, сягаючи, звісно, латинської мови-основи: англ. sport ˂ disport “розвага, забава” ˂ фр. dеsport, що похідне від діє­слова dеsporter “шукати розваг, забав”, букв. “відносити, відволікати (від роботи)”, утвореного за допомогою префікса dеs (˂ лат. dis- “роз”) від дієслова porter “нести”, що походить від лат. portāre (ЕСУМ 5, с. 380–381). У найпоширенішому значенні в нашій мові – це “складова частина фізичної культури, засіб і метод фізичного виховання, система організації, підготовки і проведення змагань за різними комплексами фізичних вправ” (СІС 2000, с. 855). В основі багатозначного англійського слова sport лежать поняття змагання, розваги, забави, гри, тобто первісне латинське значення слова (АУС, с. 1387). В українську мову це слово, очевидно, потрапило наприкінці ХIХ століття, проте відразу ж отримало питомий відповідник змаг (˂ змагатися, а також похідники змагун, змагунка як учасники змагань) і обросло прикметниковим суфіксами -ов чи -ивн: спортовий чи спортивний та іменниковим -овець: спортовець чи змагун (змагунка) на противагу до англійського запозичення спортсмен (sportsman). У творенні цих питомих термінів першорядна роль належить батькові українського тіловиховання професорові Івану Боберському (1873–1947), який змалку сповідував науку батька-священника: “Думай по-українськи!” (с. 11). Про Боберських родом з Дрогобиччини казали: “всі Боберські були люди з характером і в усіх обставинах трималися свого” (Сова А. Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції. Львів: Апріорі, 2017, 229 с., с. 8 – далі Там само). Ось це “тримання свого” професор Боберський – найкращий фахівець з німецької філології на всю Австро-Угорську імперію серед неавстрійців – показав на прикладі творення питомої спортової термінології: “Любимо згинати голову наліво, або направо, як плакуча верба над водою, любимо заливатись сльозами, замість братись до діла, і в нікого не просити ласки” (Там само, с. 9). Він взявся до діла! Викладаючи у Львівській академічній гімназії, наприкінці 1906 року І. Боберський організував перший для українців тіловиховний осередок, у назві якого чи не вперше використав не просто слово “спорт”, а його похідний прикметник із суфіксом -ов, що 1933 року вилучений з правопису як “націоналістичний” – Український спортовий кружок (УКС) (Там само, с. 32). Не менш важливе вживання етноприкметника “український” ще за 12 років до постання національних держав ЗУНР і УНР. Водночас він шукає і запроваджує питомі національні відповідники для означення іншомовних понять, зокрема гімнастика – це “руханка”, ранкова гімнастика – “прорух”, зал для занять – “рухівня”, “для означення цілого напряму діяльности вживає слово “тіловиховання”, “тілесне виховання”, а для спорту – “змаг” (Там само, с. 21). Ось як вписане це слово в контекст від самого І. Боберського: “В цих роках (1909–1910 – І. Ф.) запізналась молодь з руханкою і змагом та способом, як їх провадили товариства і школи в інших державах Европи. Зачались гри без м’яча із м’ячем а також народні вправи. Це так звана легка атлетика: хід, біг скок, мет (зверніть увагу на характерні для української мови іменники, що утворені способом усічення від інфінітивів – І. Ф.), творилися дружини (команди – І. Ф.) і клюби без уставу” (Там само, с. 24). Як творили цю термінологію? “З кращих руханковців-спортовців проф. Боберський творив гурток провідників, які сходилися під проводом професора раз або два рази в тиждень, і кожний підготовляв доповідь на основі чужих, заграничних підручників і укладав відповідні прави до дискусії й устійнення української руханково-спортової термінології. В справі нових українських руханково-спортових термінів провідники радилися з лінгвістами, і після дискусії над доповіддю та устійненню нових руханково-спортових вправ і зв’язаних зними термінів кожний провідник записував нові термін в своєму нотатнику” (Там само, с. 36). Ось деякі з них: ситківка (теніс), гаківка (гокей), дужання (боротьба), лещетарство (лижний спорт), наколесництво (велосипедний спорт), стріляння до влучі (стрільба), відбиванка (волейбол), совгарство (ковзанярський спорт), санкарство (санний спорт), пливацтво (плавання) та ін. (Там само, с. 70). ФУТБОЛ Офіційно першим футбольним матчем в Україні вважають матч у Львові 14 липня 1894 року між командами Львова і Кракова. А сам футбол як гра кодифіковано футбольною асоціяцією Англії 1863 року. Першу працю на теми футболу (англ. football – букв. “ножний м’яч”, що утворено способом складання з іменників foot “ступня” + “м’яч” – ЕСУМ 6, с. 142) видав 1900 року у Львові один із засновників українського гімнастичного товариства “Сокіл” Володимир Лаврівський з промовистою назвою “Копана (Association Football)”, а вже 1906 року Іван Боберський презентував працю “Забави і гри рухові. Часть III. Копаний м’яч” (Там само, с. 36–37), який, до речі, під час ігор у копаний м’яч був суддею (Там само, с. 33). Історичними для нас є спогади про зародження копаного м’яча (футболу) в Україні, зокрема Галичині, від сина Івана Франка Тараса, де він зазначає, що український спорт (змаг) у Львові постав з маївок, де збиралася молодь на прогульки за місто. Звідкись там одного разу узявся м’яч: “Став осередком заінтересування цілої молоді випер відразу инші забави, крім кічки (гилки) і переможно вдержується до сьогодні на першому місці серед инших спортів. Але початки були трудні. Професор (І. Боберський – І. Ф.) не знав, що з м’ячем робити. Як фільольоґ, чув щось про har- pastum, але правила англійського союзу копаного м’яча були йому чужі й невідомі. Найлегше йшло з уставленням воріт: хлопці наскидали по дві купи блюзок і шапок – і брамки були готові, віддалені від себе на яких 150 метрів. Вся молодь ділилася на дві величезні дружини (команди гравців – І. Ф.) і на безмірному грищі чекала нетерпеливо на початок гри. А початок був дуже оригінальний. На середині грища лежав на землі м’яч, а з обох сторін розбігалися проти себе два провідники дружин, найліпші бігуни й в повнім бігу мали копнути м’яч. Потім наставала загальна чудова копанина і пекольний вереск. М’яч крутився як тріска в ополонці, копаний рівночасно в стиску, не мав виходу з-поміж ліса ніг. Коли ж виривався десь щасливо, зараз гнали за ним завзятущі купи копунів (футболістів – І. Ф.), окружали збитою масою і ногами куди попало, переважно по кістках товаришів. Згодом слабші підкошені відступали, стиск проріджувався і можна було десь колись вну інфор­мацію про платіж. стрілити ворота”. Відтак професор І. Боберський запросив із Праги фахового тренера п. Льомоза, який і навчив копунів секретів копаного м’яча (Там само, с. 39–40). Саме Іван Боберський, навчаючись у Ґраці та Відні і пізнаючи німецьку та шведську гімнастичну системи (тобто будь-які види фізичних вправ), запроваджує в Дрогобицькій гімназії “досі не відомі або малознані європейські рухові ігри та забави, зокрема англійську гру “футбол” (Там само, с. 17), яка стала першим видом спорту у новоствореному 1906 року Українському спортовому кружку (Там само, с. 35, 36). Проте цю гру українці називають по-своєму: копаний м’яч, або копанка (наприклад, 1921 р. “Союз копаного м’яча”, Львів за аналогією до “Association Footbal”) як і самих гравців (давня назва грач, грачі), про що, наприклад, свідчить цей промовистий уривок: “Основниками першого українського спортового клюбу в Галичині були перші члени дружини копаного м’яча. Їх було одинадцять – воротар (1), залога (2) (захисники), поміч (3) (півзахисники) і напад (5). На крилах нападу все грали найкращі бігуни” (Там само, с. 33). Були й інші назви гравців за функціями: заложник (захисник), помічник, крайник, злучник, чільник (нападник) (за матеріялами монографії Оксани Вацеби “Нариси з історії західноукраїнського спортивного руху”). З огляду на теперішню питому термінологію амплуа гравців, які можуть змінюватися, розписано як захисники (4), півзахисники (4), нападники (2). Нападників часом без потреби називають “форвардами” або, калькуючи московську мову, – нападаючий. В англійській мові forward [ˈfɔ:wɘd] – це омонімне, багатозначне і різночастиномовне слово: 1. а 1. передній; 2. передовий, прогресивний; 3. готовий до чогось; 4. зухвалий, розв’язний; 5. ранній, скоростиглий; 6. передчасний; 2. adv вперед, далі; 3. v 1. прискорювати, допомагати, сприяти; 2. відправляти, пересилати, надсилати; 4. спорт. нападник (не нападаючий!) (у футболі) (АУС, с. 528). Позаяк постійно змінюється тактика гри і позиція гравців, то виникають і додаткові назви зазвичай англійського походження, серед яких лексема вінгер: атакувальні крайні півзахисники нагадують крила (див. цитату “…на крилах нападу…” – І. Ф.), що, захищаючи, насправді нападають на суперника (˂ wing [wɪŋ] n – “крайній півзахисник” n 1. крило; 2. архт. флігель; крило; 3. військ. фланг; 4. авіяполк; америк. авіябригада; 5. жарт. рука; 6. pl. театр. лаштунки; 7. спорт. крайній нападник (у футболі, хокеї); 8. опіка. Вживають це слово і як дієслово зі значенням летіти, пускати стрілу, окрилювати – АУС, с. 1677). ГОЛ Кульмінацією гри в копаний м’яч є гол. В англійській мові це багатозначне слово: goal [gɘʋl] n 1. мета, завдання; 2. ціль, місце призначення; 3. спорт. ворота; 4. фініш; 5. спорт. гол; 6. попадання м’яча в кошик (АУС, с. 572). Вперше це слово зафіксовано в 1325–50 рр. Його конечна етимологія неоднозначна: або від давньоанглійського *gāl “перешкода”, gaelan “перешкоджати”, або від фр. gaule (з фр. ст. waule) “жердина”, старого запозичення з германських мов (пор. гот. walus “палиця”, споріднене з укр. вал “циліндр”); семантичний розвиток від значення “жердина” пояснено тим, що старт і фініш змагань позначали в давнину жердиною (ЕСУМ 1, с. 547). Лексема гол є складником невмотивованого запозичення голкіпер (замість воротар чи брамар) ˂ goal- keeper “спорт. воротар” (АУС, с. 572), де keep – слово з 25-ма значеннями, серед яких основне – “тримати, мати, зберігати” (АУС, с.748–750), а keeper [ki:pɘ] n 1. охоронець, хоронитель; 2. доглядач, сторож; 3. лісничий; 4. санітар (в будинку для божевільних); 5. капітан спортивної команди (в Ітоні); 6. власник, хазяїн та ін. (АУС, с. 750). Отже, якщо запозичення спорт, футбол вибороли своє місце в нашій мові поряд із питомими змаг і копаний м’яч (копанка), то лексема гол – це переможна королева на нашому полі: гол нам таки забили. Натомість нема жодного сенсу вживати голкіпер замість воротар (було брамар), форвард замість нападник (не нападаючий), вінгер замість крайні півзахисники. Словом, як казав І. Боберський, “наша сила в нас самих” (Там само, с. 211). АТ “Альфа-Банк”, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати по- Минулого тижня на наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Іваненко Олександр Пилипович – 1000 грн. 2. Ілюшик Григорій Якович – 200 грн. 3. Столярова Анна – 300 грн. 4. Лупій Олександр Васильович – 1000 грн.
“Лексема гол – це переможна королева на нашому полі: гол нам таки забили”. · 5 Мова єдина · с. 5сторінка оригіналу ↗

Звернення до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” — один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського ­слова в інформаційному морі — за ­певного “сприяння” нашої влади ­опинився на межі припинення свого ­існування. І тільки ми самі — ті, хто любить, ­шанує і цінує українське правдиве і об’єктивне слово, можемо ­допомогти тижневику. Будь-яка фінансова ­підтримка видання — це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
Український шлях · “Слідством встановлено, що в колишньому Креме% нецькому повіті, на початку 1940 року, була створе% на підпільна контрреволюційна організація ОУН”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Кременецька “Справа 35”

Минає 80 років від трагічних подій у Західній Україні, коли в перші дні наступу німець" ких військ енкаведисти стали гарячково зачищати тюрми, забиті заарештованою укра" їнською молоддю. У Кременецькій тюрмі на Тернопільщині, за різними даними, у червні 1941"го розстріляли від 200 до 359 в’язнів. Серед них – учня Кременецької школи Пуга" ча Федіна Ксенофонтовича, якого судили за сфабрикованою “Справою 35”. Галина ДАЦЮК, журналістка Анатолій ЛУКАЩУК, історик “Я був людиною з українськими поглядами” Справу “ліпили” більше пів" року – з осені 1940"го по червень 1941"го. Спочатку енкаведисти заарештували кількох кременець" ких студентів і школярів. Згодом приплітали нові і нові імена, з яких під тортурами творили контрреволюційну організацію, що мала на меті “повалення рад" влади у Західній Україні”. Починається загальний про" токол зізнанням Володимира Яремчука, родом з Вишнівця, втому, що Андрій Новак (“Чор" нобривий”), який прибув “з ні" мецького боку”, завербував його навесні 1940"го року в організа" цію ОУН. “Ми пішли на Дівочу гору, Новак став говорити, що іс" нує організація, котра ставить своєю задачею повалення зброй" ним шляхом Радянської влади з метою створення Самостійної Української Держави”. Яремчук свідчить, що, всту" пивши в ОУН, він, у свою чергу, втягнув в організацію кількох осіб, серед них Федіна Пугача, учня 9 класу. “Йдучи із школи в листопаді місяці, розказав йому про наявність ОУНівської органі" зації і запропонував вступити, на що Пугач дав свою згоду”. 21 грудня 1940 року вже за" арештований Федін Пугач був допитаний енкаведистами. “Вступ Червоної армії в Західну Україну я сприйняв вороже, проживаючи в капіталістичній Польщі, яка гнобила український народ, я природно мав націоналістичні переконання і був людиною з ук" раїнськими поглядами. Ці погля" ди залишились у мене і після встановлення Радвлади в Захід" них областях України. Зізнаюсь, що я дійсно є учасником антира" дянської повстанської організації ОУН, мета якої — повалення рад" влади збройним шляхом. Володимир Яремчук, з яким я спільно навчався в середній шко" лі, знаючи мої націоналістичні переконання, ввечері одного дня запропонував мені зустрітися в умовленому місці, по вулиці Кар" ла Маркса, що веде в гори. Зус" трівшись, запропонував вступити в організацію. Оскільки це не розходилось з моїми переконан" нями, а, навпаки, імпонувало, яна пропозицію Яремчука відповів позитивно. Оформлення мого вербування і вступу в ОУН ніяко" го не було. Пам’ятаю, на той час в Кременці хтось був заарештова" ний і Яремчук сказав, що потріб" но тимчасово припинити діяль" ність. Завдань я ніяких не отри" мував. Маніфест ОУН, який мені дав Яремчук, я незабаром повер" нув. Із учасників ОУН я нікого не знаю. Свідчення записані вірно з моїх слів, в чому підписуюсь: Пу" гач”. Допитав: начальник Креме" нецького МВ НКВС лейтенант Коваленко. “В Кременецький відділ НКВС надійшли дані про те, що в Педагогічному інституті група студентів, під керівництвом Ми" коли Богуславського, проводять націоналістичну діяльність, роз" повсюджують серед студентів на" ціоналістичну літературу. На під" ставі цих даних Богуславський 28 жовтня 1940 року був заарешто" ваний, проти нього розпочато слідство. На слідстві, незважаю" чи на прямі докази про причет" ність до організації українських націоналістів, Богуславський на" полегливо заперечував свою участь, а також участь інших в ор" ганізації ОУН”. Але енкаведистам потрібно було завершити справу про “контрреволюційну організа" цію”, і тут достатньо було чийо" гось сексотського донесення чи просто наклепу. “У Кременецький міськвідділ НКВС надійшли додаткові дані про приналежність до ОУН осіб, які 14 грудня 1940 року були за" арештовані. На підставі свідчень заарештованих проведені додат" кові арешти учасників ОУН в кількості 19"ти чоловік, в тому числі Кравця І. А., який на допи" тах вказав про свою причетність до ОУН. Одночасно вказав, що Глоба Г. Ф. є керівником такої. Будучи викритим, Глоба Г. Ф. визнав, що він має зв’язок по ор" ганізації ОУН з деяким Сторозу" мом Антоном – службовцем Кре" менецького краєзнавчого музею, від якого отримує доручення. На підтвердження цих даних, 26 січ" ня 41"го року були заарештовані Мудринець і Мерещук, котрі вка" зали на Сторозума, як керівника організації ОУН, що має зв’язок з Галіцією. Проведеним слідством вста" новлено, що в колишньому Кре" менецькому повіті, на початку 1940 року, була створена підпіль" на контрреволюційна організація ОУН, керівником якої був Сторо" зум А. Г. Окрім того, встановле" но, що він особисто мав зв’язок з керівниками окружного проводу, які збиралися в лісі та інших міс" цях, зокрема, на хуторі свого бра" та. Такі зустрічі відбулися від Во" линського проводу з “Дубом”, “Пташкою”, “Юрком” і “Богда" ном”, від Галицького проводу — з “Грицем” і “Сатаною”. Будучи в керівництві органі" зації ОУН, учасники основною задачею ставили повалення збройним шляхом Радянської влади і встановлення “Самостій" ної Української Держави”. Для цієї мети проводились: підбір і вербування нових членів; збір економічних відомостей по селах про наявність: кінського пого" лів’я, придатного до роботи, транспорту, зерна і зерносховищ, спеціалістів – шевців, чоботарів, столярів, слюсарів та ін., кіль" кість населення, придатного до військової служби, зброї і вид ці" єї зброї, збір відомостей про роз" ташування ст. Шепетівка і кіль" кість військових складів і військ при ній; зняття планів погранич" них загонів з їх описом і наявніс" тю персоналу, збір коштів у бойо" вий фонд організації ОУН. На підставі викладеного зви" нувачуються: Сторозум Антон, 1911, уродженець Кременеця, із кустарів, українець, до арешту – екскурсовод Кременецького му" зею; Глоба Георгій, 1917, Якимів" ці, Катербургського району, із службовців, батько служив в 1918"1919 рр. в поліції, українець, до арешту службовець"лісотех" нік; Богуславський Микола, 1919, родом з Кременця, украї" нець, член ВЛКСМ, до арешту – студент Педагогічного інституту; Пугач Феодосій, 1921, уродже" нець села Кордишів, Шумського р"ну, українець, освічений, до арешту – учень школи №1 в Кре" менці; Никончук Олена, 1922, уродженка с. Молотьків, Лано" вецького р"ну, українка, до ареш" ту – студентка торгівельного тех" нікуму Тарнополя; (…) – всього 35 осіб. Винними себе визнали. На підставі викладеного і ке" руючись ст. 204 КПК УРСР, дану групову слідчу справу № 26050 по звинуваченню (…) Пугача Фео" досія – всіх по статтях 54"2, 54"ІІ КК УРСР; Кравця Іларіона – по статтях 54"2, 54"ІІ, 54"13 КК УРСР; Романюка Кузьми — по статтях 54"2, 54"ІІ, 196 КК УРСР і Горобця Павла – по статтях 54" 12, 54"ІІ КК УРСР – направити в обласний суд по Тернопільській області. Заступник начальника Кременецького МВ НКВС мо" лодший лейтенант Держбезпеки Пономарьов. Заарештовані (...) утримуються під вартою у в’язни" ці м. Кременця. Був червень 1941"го, за по" двір’ям кременецької тюрми гри" міла німецько"радянська війна. А для НКВС найголовнішою спра" вою було позбутися сві" домого українського лю" ду, нелояльного до нової влади. Яким чином ви" конувалися вироки за" суджених у “Справі 35” – сімох засудили до ВМП, решті дали від 10 років ув’язнення, – ми документально вже не дізнаємося, хіба за свід" ченнями очевидців, які бачили наслідки енкаве" дистської “роботи”. “На батька доніс нечесний піп Чирський” 1962 року донька засудженого до розстрілу по “Справі 35” Якова Мудринця Алла Яківна Голуб на" писала листа голові Президії Вер" ховної Ради СРСР Л. І. Брежнєву з проханням переглянути справу батька. У листі розповіла, що батько служив дяком у селі Ліди" хів Почаївського району. У 1940 чи 1941 заарештований і, за роз" повідями бабці, був посаджений у Кременецьку в’язницю. “До ньо" го з передачами їздила моя мама і дізналася, що засудили батька до смертної кари. Стратили чи ні, вона не знала. 1941 року німці, що зайшли у Кременець, відкрили ями з трупами у дворі тюрми, і люди впізнавали своїх рідних. Ні бабця, ні мама батька не впізнали ні по одежі, ні по зовнішньому вигляді. Матір мою – Євгенію Мудринець в 1945 році бандити кинули ще живою в криницю… Залишились ми з бабцею. Бабця розповідала, що батько ворогував з попом церкви села Лідихів Чир" ським, через те, що той обманю" вав батька та членів церковної спільноти, коли ділився прибут" ком. За словами бабці, Чирський доніс на батька, після чого його заарештували. Зараз Чирський служить попом у Кременці. Пере" конливо прошу Вашого сприяння розшукати в архівах слідчу справу батька і переглянути, наскільки він винний перед Радянською владою і чи можливо його по" смертно реабілітувати”. Лист з Москви був спущений у Тернопіль, і старший слідчий УКДБ при РМ УРСР по Терно" пільській області капітан Бєдовка взяв “до виробництва” архівну кримінальну справу двадцятиліт" ньої давності. У зв’язку з цим розпочалися пошуки архівних документів і свідків. 29 червня 1962 року була до" питана Сорока (Никончук) Оле" на Степанівна, медсестра Креме" нецької міжрайлікарні, судима, яка залишилася, по суті, єдиним свідком. “1940 року я проживала в Тер" нополі, де навчалася в торгівель" ному технікумі. У грудні 1940 за приналежність до націоналістич" ної організації “Кров Гайдамаць" кої молоді” мене заарештували і притягнули до кримінальної від" повідальності. Під кінець слід" ства мене перевезли в Кременець і в травні 1941 судили. У суді в Кременці я побачила, що по одній зі мною справі при" тягнуті інші люди, всього прохо" дило до 40 осіб. Приблизно вісім були засуджені до ВМП – роз" стрілу, більшість були засуджені до 10 років позбавлення волі, втому числі і я. На суді мені стало відомо, що в Кременецькому ра" йоні була створена ОУН, котра ставила своєю метою боротьбу проти Радянської влади. У суді всі підсудні визнавали себе винними і заявляли, що хо" тіли створити Самостійну Украї" ну. Після суду я і Віра Глоба утри" мувались в одній камері. В кінці червня 1941, не пам’ятаю як, але охорона в’язниці і радянські вій" ська відійшли від Кременця. Хтось розбив замки у в’язниці, ія, а також Глоба та інші ув’язнені вийшли з тюрми. Приблизно через 3"4 дні ра" дянські війська знову зайняли Кременець, але я переховувалася і мене не знайшли, а Глобу Віру затримали і посадили у в’язницю, а потім вивезли і десь вона по" мерла. У період німецької окупа" ції і після закінчення війни я ні" кого із засуджених зі мною по од" ній справі не бачила і про їхню долю мені нічого не відомо. Піс" ля вигнання німців мене ніхто в тюрму не саджав і не допитував”. Ще на довгі 30 років була по" хована “Справа 35”, яка боліла увесь час в кожній родині роз" стріляних 1941"го. “Федін мав великі здібності до навчання” 1990 року з Караганди в Тер" нопільське Управління КДБ на" писав лист Іван Пугач, який роз" повів про те, що був у нього стар" ший брат Пугач (Федін) Феодо" сій, 1921 р. н., який закінчив сіль" ську школу, вчився в Шумській, мав здібності до навчання, за один рік закінчив 6—7 класи і вступив у Кременець, де вчився в ліцеї, а 20 грудня 1940 року за" арештований органами НКВД. “І до сьогодні, 50 років, я нічого про нього не знаю. Коли були живі наші батьки, то говорили, що Фе" дін пішов до Кременця на при" ватну квартиру до якоїсь бабусі, а після арешту його судила “трой" ка”, за що арештували і скільки йому дали, батьки не знали, гово" рили, що студентів багато ареш" тували, в основному тих, що не були комсомольцями. Прошу Комітет державної безпеки розіб" рати заяву про брата Пугача Ф. К. і відновити йому добре ім’я. Він не був злочинцем, а був чесним громадянином”. 22 жовтня 1990 року прокурор відділу прокуратури Тернопіль" Дмитро Василюк (сидить), Кузьма Липка (ліворуч), Василь Василюк, Степан Колесник — заарештовані в Кордишеві 29.04.1941 р. органами НКВД, були ув’язнені в Кременецькій тюрмі, але за іншою справою. Друкується вперше Приміщення колишньої Кременецької тюрми, з 1959 року — училище механізації
Український шлях · “Особисто я була в одній камері з Глобою Вірою, у якої в тюрмі народилась дитина”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ської області Руденко, розглянув матеріали відновленої архівної кримінальної справи № 31783 на заяву Пугач І. К. про реабілітацію і встановив, що вироком Терно" пільського обласного суду від 25 травня 1941 року засуджені (Пу" гач Феодосій у списку 15"й. – Авт.) і ще 34 особи за статтями 54"2, 54"ІІ КК УРСР – біля 7 осіб до вищої міри покарання – розс" трілу, інші — до 10 років позбав" лення волі у ВТТ кожний з пораз" кою в правах. Комітет призначив додаткове розслідування, виробництво яко" го доручити слідчому відділу УКДБ УРСР по Тернопільській області. Запропоновано встано" вити і допитати мешканців Кре" менця та інших населених пун" ктів, освідомлених осіб, колишніх студентів Кременецького педін" ституту, Тернопільського торгі" вельного технікуму, вияснивши, що їм конкретно відомо про при" належність до ОУН засуджених по даній справі, в чому кон" кретно виражалась їхня анти" радянська діяльність, яку шкоду своїми діями вони спричинили Радянській владі. 13 грудня 1990 р. старший слідчий слідвідділу УКДБ УРСР по Тернопільській об" ласті майор Шлапак, розгля" нувши матеріали відновленої архівної кримінальної справи № 31783, встановив: протя" гом 1940 і початку 1941 року по даній справі були притяг" нуті до кримінальної відпові" дальності 35 чоловік, в ос" новному студенти Креме" нецького педінституту і учні Кременецьких середніх шкіл. Архівної кримінальної спра" ви на притягнутих до кримі" нальної відповідальності осіб не збереглось. У червні 1962 року слідвідділом у зв’язку із заявою Голуб О. Я. про реабілі" тацію її батька Мудринця Я. Ф. було прийнято рішення відно" вити кримінальну справу і про" вести додаткове розслідування. Вона була відновлена, в основ" ному, за рахунок збережених в архіві УКДБ протоколів допитів обвинувачених і звинувачуваль" ного висновку. Одначе, вирок по даній справі не зберігся. У ході додаткового розслідування була встановлена і допитана лише Со" рока О. С. Перед прокурором Терно" пільської області було порушене клопотання про продовження терміну додаткового розслідуван" ня по архівно"кримінальній справі № 31783 на один місяць, тобто, до 23 січня 1991 року. До Незалежності України за" лишалося трохи більше півроку. Настали інші часи, відроджувала" ся правда про визвольні змагання на Волині. А поруч поставала правда про тяжкі злочини біль" шовицької влади на цій землі. “В’язнів знищували вночі, під шум двох тракторів” “Після судового засідання ми продовжували утримуватися в Кременецькій тюрмі і особисто я була в одній камері з Глобою Ві" рою, у якої в тюрмі народилась дитина. Її чоловік Глоба Георгій також був засуджений по цій же справі. Приблизно в кінці червня чи в липні 1941 року охорона тюрми розбіглася в зв’язку з тим, що наступали німецькі війська, і хтось повідчиняв камери. Части" на в’язнів з тюрми повтікали, втому числі я і Віра з дитиною. На 3"й чи 4"й день радянські війська знову зайняли Креме" нець і почались обшуки, щоб ви" явити в’язнів тюрми. Обвинува" чені, про яких я вище дала пока" зання, були засуджені ВМП і розстріляні на території Креме" нецької тюрми самими працівни" ками тюрми. Про це мені стало відомо з розмов мешканців міста, коли німці зайняли Кременець і допустили на територію тюрми родичів, щоб вони забрали тіла своїх близьких. Відповідати на запитання я більше не бажаю, вважаю, що слідство через 50 ро" ків нікому не потрібне. Мені не буде ніякої користі від реабіліта" ції, якщо така буде”. (Виписка із протоколу допиту Сороки (Нікон" чук) Олени Степанівни від 15 січня 1991 року). “У січні 1941 року мого чоло" віка Сторозума заарештували співробітники НКВС, коли він знаходився на роботі в музеї. Він був під вартою в Кременецькій тюрмі, куди я неодноразово но" сила йому передачі. Приблизно в травні 1941 року мого чоловіка разом із іншими судили військо" вим трибуналом в Кременці. На судове засідання в зал нікого із Церковні відомості про родину Пугач — ще всі діти разом: Антін, Федін, Людмила, Іван родичів чи сторонніх людей не допускали. Я особисто бачила, як з тюрми привезли підсудних на двох закритих вантажівках. Але, коли заарештованих привезли, то автомобілі ставили до дверей так, щоб не було видно, хто з них вий" шов, і конвоїри не дозволяли під" ходити близько. Після суду я ще раз принесла в тюрму чоловіку передачу, бо працівники тюрми говорили, що всіх в’язнів ніби бу" дуть вивозити в Харків чи Київ. Однак, чи вивозили кого"небудь з тюрми, мені не відомо. В липні 1941 року, під час ні" мецької окупації, німці допусти" ли в Кременецьку тюрму родичів тих людей, які були розстріляні і поховані на території тюрми. Я з батьком і братом мого чоловіка (обидва померли) також пішли на територію тюрми, де в одній із ям впізнали труп мого чоловіка Ан" тона Сторозума, забрали його звідти і перепоховали в Кременці на Туницькому цвинтарі. В той же день з території тюрми забра" ли трупи Сергія Чухача (його батько Чухач Іван), труп Миколи Богуславського забрала його ма" ти. Обидва були перезахоронені в Кременці на цвинтарі. З родичів Богуславського і Чухача в живих вже нікого немає”. (Виписка із протоколу допиту Горбатенкової Надії Михайлівни, м. Кременець, від 14 січня 1991 року). “Олексій Заведюк, 1918, є мо" їм рідним братом. У 1941 році йо" го разом з моїм молодшим бра" том Костянтином Заведюком, 1920, заарештували працівники органів держбезпеки і помістили в Кременецьку тюрму. Під час німецької окупації німці допустили громадян в Кре" менецьку тюрму, щоб вони забра" ли тіла своїх родичів, які були розстріляні працівниками тюрми перед відступом радянських військ. Я також з батьком ходила на територію тюрми в липні 1941 року (число не пам’ятаю) і ми впізнали серед інших трупів труп Олексія. Ми перепоховали його в Кременці на Монастирському цвинтарі. Молодший брат Кос" тянтин під час окупації німцями Кременця із тюрми втік. Він роз" повів батькам, що охорона тюрми розбіглась і хтось повідкривав тюремні камери. Чи брати утри" мувалися в тюрмі в одній камері, я не знаю. Через кілька днів, коли у Кременці знов встановилась Радянська влада, брат Костянтин сам добровільно з’явився в орга" ни влади і його знову помістили в Кременецьку тюрму і вивезли не" відомо куди. Приблизно через чотири роки в Кременець повер" нулась одна жінка, яка була виве" зена з тюрми разом з братом Кос" тянтином, і сказала моїм бать" кам, що вони були разом в місцях позбавлення волі і там Костян" тин помер”. (Виписка із протоко" лу допиту Терехової (до шлюбу За" ведюк) Ніни Андріївни, м. Креме" нець, від 14 січня 1991 року). “На початку війни, зразу піс" ля окупації німцями Кременця, місцеві жителі виявили на тери" торії тюрми, де, напевно, утриму" вався під вартою заарештований мій брат Василь, велике похован" ня бувших в’язнів цієї тюрми в кількості 359 чоловік. Дізнав" шись про це поховання, батько пішки ходив у Кременець, надію" чись серед трупів виявити свого сина Василя за прикметами. У брата на лівій руці, в результаті травмування сокирою, не згинав" ся вказівний і середній пальці. Батько оглянув всі трупи, однак Василя серед них не знайшов. Мені він розказував, що в’язнів Кременецької тюрми знищували перед відступом із міста Червоної армії в перші дні війни, вночі, під шум двох тракторів. Більшість вбитих в’язнів мали сліди тілес" них катувань. Після розстрілу трупи вбитих були присипані не" великим шаром торфу, тому їх легко виявили. Два трупи, за сло" вами батька, були зварені в кот" лах з водою”. (Виписка із прото" колу допиту Павла Мартинюка, с. Грушвиця Ровенського району, від 12 грудня 1990 року). “1940 чи 1941 року моїм бать" кам стало відомо, що мого брата Федора Дмитричука заарештува" ли органи державної влади. Ра" зом з батьками я кіньми також поїхала в Кременець. До тюрми, де утримувався Федір, нас не до" пустили і ми стояли з ма" тір’ю на горбі в господар" стві одного невідомого ме" ні громадянина і диви" лись, як із тюрми в примі" щення, де напевно був суд, під конвоєм супро" воджували групами хлоп" ців. Всі вони були в одна" ковому синьому одязі, і так, як від нас до них була значна відстань, Федора серед них ми не впізнали. Після цього ні мої батьки, ні я з Федором більше не бачились. Моя мати ще один раз з батьком їздили у Кременець, щоб побачи" тись з сином, але хтось із співробітників тюрми ска" зав батькам, що заарешто" ваних в тюрмі вже немає, так як їх кудись вивезли. Вже під час німецької окупації моїм батькам звідкись стало відомо, що багато людей, яких утри" мували у Кременецькій тюрмі, розстріляли і похо" вали в ямах на території ці" єї ж тюрми. Батьки знову поїхали у Кременець… але мого брата Фе" дора серед розстріляних не було. (Виписка із протоколу допиту Домнікії Віннічук (до шлюбу Дмит" ричук), с. Дубина Червоноармій" ського району Ровенської області, від 4 грудня 1990 року). “У 1941 році моєму батькові стало відомо, що Мефодія органи радянської влади заарештували і засудили спочатку до розстрілу, ніби за антирадянську діяльність, а після повторного розгляду спра" ви смертна кара була замінена на 25 років позбавлення волі. На по" чатку німецької окупації мій бать" ко, здається, з моїм старшим бра" том Григорієм поїхали кіньми у Кременець, щоб забрати з Креме" нецької тюрми тіло брата Мефо" дія. Батькові звідкись стало відо" мо, що в’язні Кременецької тюр" ми перед самою окупацією захід" ноукраїнських земель німцями, були розстріляні і похоронені представниками радянських ор" ганів на території тюрми. Німці допустили громадян на територію тюрми, щоб серед розстріляних і замордованих люди могли впізна" ти своїх родичів і забрати для пе" репоховання. Батько розповідав, що багато людей впізнали серед трупів своїх рідних і забрали. Се" ред трупів брата Мефодія батько не впізнав. Багато трупів впізнати було важко і майже неможливо через те, що, зі слів батька, вони були пересипані ніби вапном, закривавлені і понівечені”. (Ви" писка із протоколу допиту Феодо" сія Іващука, с. Дубина Червоноар" мійського району Ровенської облас" ті, від 3 грудня 1990 року). “Їхня участь у скоєнні злочину недоведена” 23 січня 1991 р. старший слід" чий слідвідділу УКДБ УРСР по Тернопільській області майор Шлапак, розглянувши матеріали відновленої архівної кримінальної справи № 31783 (всього 35 чоло" вік) — встановив, що Прокурату" рою Тернопільській області в зв’язку з заявою Пугач І. К. про ре" абілітацію його брата Пугача Ф.К., було назначено додаткове розслі" дування. В результаті проведено" го додаткового розслідування в даний час встановити наявність по даній справі вироку і протоко" лу судового засідання не вияви" лось можливим. Із притягнутих до криміналь" ної відповідальності 35 чоловік була встановлена і допитана ли" ше Сорока О. С. Під час поперед" нього слідства, яке завершилось вм. Кременці, вона зізналась, що разом з нею по одній справі до Документи з архівної "Справи 35" кримінальної відповідальності було притягнуто всього біля 40 чоловік. На судовому засіданні, яке відбулося в травні 1941 року, біля 9 обвинувачених по цій справі були засуджені до ВМП. Засуджених розстріляли і похова" ли на території Кременецької тюрми в червні 1941 року перед німецькою окупацією, а як скла" лась доля інших, – не відомо. Жодних документів від пра" воохоронних органів про долю в’язнів родичі не отримували. Оцінюючи докази, які є в справі, для визнання вказаних ор" ганізацій антирадянськими, а їх" ню практичну діяльність, таку, що представляє небезпеку для радян" ського державного ладу, – недос" татньо. Встановлено, що у справі нема також достатніх доказів для кваліфікації вчиненого за стаття" ми 54"2, 54"ІІ, 54"12, 54"13 КК УРСР. На підставі викладеного, 23 січня 1991 р. старший слідчий слідвідділу УКДБ УРСР по Тер" нопільській області майор Шла" пак постановив: провадження по архівній кримінальній справі № 31783 припинити на підставі п. 2 ст. 213 КПК УРСР за недоведеніс" тю їхньої участі у скоєнні злочину. Листи про реабілітацію Пуга" ча Федіна були відправлені УКДБ в Караганду, його брату Пугачу Івану і сестрі Дацюк (Пугач) Люд" милі. 1991 року Людмила теж одержала довідку про реабіліта" цію, відбувши 8 років Гулагу за “Жіночу справу” у Кордишеві Шумського району (“СП” від 1–7 липня 2021 р.). Не дожили до реа" білітації своїх дітей батько Ксено" фонт і мати Ганна. І ще один син родини Пугачів – Антін. Ось до" відка про його трагедію. “Пугач Антін, 1919 р. н., українець, осві" та 4 кл., червоноармієць 121 окре" мого дорожньо"експлуатаційного батальйону. Заарештований 6 липня 1942, обвинувачується за ст. 19"58"1б, 58"10 ч. 2, 58"11 КК РРФСР. Засуджений ВТ 7 окремої армії 30 серпня"12 вересня 1942 року до ВМП – розстрілу. Ухва" лою ВК ВС СРСР від 20 листопа" да 1942 р. ВМП замінено на 10 р. ВТТ і 5 р. позбавлення прав. По" мер 18 березня 1943 р. у ВТТ. Ух" валою ВТ ЛенВО від 26 травня 1988 року вирок скасовано, спра" ву припинено за відсутністю складу злочину”. Отака історія родини Пугачів з волинського Кордишева, яка втратила від більшовицької нава" ли двох синів, чию доньку засу" дили до 10 років ВТК за націона" лізм. Хто сказав, що незалежність нам дісталась безкровно? У 2001 році в Кременці я (Г. Д.) записувала історії учасниць ОУН, УПА. Записа" ла розповідь Олени Сороки з організації “Кров Гайдамаць" кої молоді” і видрукувала у книжці “Усна Жіноча історія. Повернення” (2002). Розпи" тувала тоді про Федіна Пуга" ча, але пані Олена не могла пригадати прізвища. Сьогодні в “СП” ми впер" ше оприлюднюємо матеріали з архівів Тернопільського СБУ, які ніби вкладають “Справу 35” у суцільну канву. Але хіба ще мало запитань залишається без відповідей? Хіба не помер" ли матері розстріляних так і не довідавшись, що сталося з їх" німи дітьми і де вони похова" ні? З дитинства я живу з історі" єю про те, що у вухах в’язнів Кременецької тюрми люди ба" чили вбиті катами цвяхи... Не вжахнімося, але пам’ятаймо про цей винищений страш" ною сталінською системою цвіт, серед якого були сотні молодих волинських просві" тян і просвітянок.
“Поновлювався соціокультурний діалог · між православною Україною · і переважно католицькою Європою”. · 8 Філософська світлиця · с. 8сторінка оригіналу ↗

Філософія в Києво-Могилянській академії: Петро Могила, Інокентій Гізель, Теофан Прокопович та інші

Сергій ПРИСУХІН, доктор філософії, викладач Київської православної богословської академії Визначальним чинником формування української філософії став вплив на її зміст новітніх соціокультурних процесів європейського Відродження та дувати освітній процес так, щоб мінімізувати вплив на нього середньовічної (схоластичної) метафізично налаштованої культури і натомість посилити світську наукову складову. Становлення української філософії слушно пов’язують з діяльністю Києво-Могилянської Академії і передусім її фундатора і лідера – Петра Могили. Відомо, що Петро Могила (1596–1647) народився в сім’ї молдавського господаря Симеона Могили. Після смерті батька родина перебралася до Львова, де Петро продовжив навчання у Львівській братській школі, вищу освіту здобув за кордоном (у Замойській академії, Франції і Голландії). У 1625 р. Моги- Київською академією. У 1684 р. за клопотанням Гетьмана України Івана Мазепи цей навчальний заклад набуває офіційного статусу академії, що підтвердила царська грамота (1701 р.). Відтоді існує і її постійна назва – “Києво-Могилянська академія”. До відкриття Львівського університету (1661 р.) Академія була першим і єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи і до відкриття Слов’яногреко-латинської академії в Москві (1687 р.) – єдиним православним вищим навчальним закладом. На кшталт західноєвропейських навчальних закладів академія мала чітку структуру поділу на окремі класи з певним поділом предметів, що вивчалися в них: у перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Тут вивчали латину, грецьку, старослов’янську, польську, книжну українську мови. З ХVІІІ ст. додалося вивчення німецької, французької, давньоєврейської мов. Крім мов, викладалася арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх граматичних класів приступали до вивчення поетики (1 рік), риторики (1 рік), філософії (2 роки) і теології (4 роки). У Києво-Могилянській акадержавотворення майбутньої України. Він виокремлює основний чинник державотворення – єдність, злагода всіх її членів, а не лише представників вищого пануючого соціального стану. На його думку, для становлення держави потрібні ідеали соборності, знання необхідних прин- Інокентій Ґізель (бл. 1600– 1683) – православний філософ-богослов, професор, а згодом ректор Києво-Могилянської академії. Народився на території польської Прусії в сім’ї німецьких протестантів. Освіту отримав у Києво-Могилянській академії, де прослухав
“Поновлювався соціокультурний діалог · між православною Україною · і переважно католицькою Європою”. · 8 Філософська світлиця · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Людина формально є такою, що живе життям рослини і є формально твариною, або чуттєвим живим створінням. Таким чином, вона має форму, власне, розумову, яка формально є рослинною і чуттєвою” (Із трактату “Про душу”)6

ципів єднання і гарантії з боку влади. Державна влада має бути сильною, захищеною вірою, людьми та законом на користь добра, вічності і безконечності. Загалом філософсько-богословські погляди Петра Могили торували шлях до утвердження духовної єдності українського народу. Сам митрополит своїм найбільшим досягненням уважав створення Київського колегіуму (академії). Піклуючись про майбутнє академії, він все своє майно і цінності заповікурс філософії Й. Кононовича-Горбацького5. Як найталановитіший учень І. Ґізель був направлений Петром Могилою на додаткове навчання за кордон (спочатку в Замойську академію, а потім в Англію). Після повернення до Києва Ґізель був обраний професором філософії Києво-Могилянської академії (1645 р.), а за рік став її ректором. З 1656 р. і до кінця життя Інокентій Ґізель виконував обов’язки архімандрита Києво- Печерської Лаври і управителя Лаврської друкарні. Бувши архімандритом Києво-Печерської Лаври, боровся за незалежність Української православної церкви, яку активно поглинала Московська патріархія. Вважав підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату неканонічним і гріховним діянням. Брав активну участь у виданні “Києво-Печерського патерика” (1661–1678 рр.). За дієвого сприяння і благословення Ґізеля вийшов друком перший підручник з вітчизняної історії – “Синопсис” (1674 р.), він був автором низки полемічних творів, у яких піддавав критиці діяльність уніатів та єзуїтів в Україні. Головними творами, що репрезентують філософсько-богословські погляди І. Ґізеля, були “Твір про всю філософію” (1645–1647 рр., який залишився неопублікованим у рукописі), “Про істинну віру” (1668 р.), “Мир з богом чо-
“Поновлювався соціокультурний діалог · між православною Україною · і переважно католицькою Європою”. · 8 Філософська світлиця · с. 8сторінка оригіналу ↗

“Так само, як кожна людина має власну матір, з нутра якої народжується на світ, всі отак люди мають спільну матір — землю, яка всіх у своє нутро приймає” (З книги “Требник”)4

Просвітництва (XVІ–XVIII ст.). Відомо, що трансформація філософської думки в зрілі системи філософської рефлексії відбувалася невід’ємно від подолання тогочасних кризових явищ у матеріальній і духовній культурі України (втрата національного суверенітету України, розгортання московської, а також польської експансії, страх перед унійними процесами, відсутність прогресу наукових знань і світської освіти, слабка інтеграція в європейський соціокультурний простір тощо). Застійні явища в розвитку української православної церкви зумовили пошук позитивних богословських аргументів на захист цінностей православ’я. З’явились нові, раніше невідомі тлумачення текстів Святого Письма і напрацювань Отців Церкви, скерованих на зменшення гріховності, ла полишає світське життя і постригається в ченці. В 1627 р. П. Могила переїздить в Україну і обирається Архімандритом Києво-Печерської Лаври, а в 1632 р. митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Водночас стає екзархом Константинопольської патріархії. Будучи людиною непересічною і складною, він зміг реабілітувати себе в справі захисту цінностей православної церкви, зокрема й української мови, пропагуючи її вживання в побутовому спілкуванні, книгодрукуванні, сприяв друку українською мовою православних богословських, богослужбових текстів, а також Біблії. Обіймаючи високу посаду в православній церкві, Петро Могила не зловживав своїм становищем і не поглиблював віддавна існуючий конфлікт між
“Поновлювався соціокультурний діалог · між православною Україною · і переважно католицькою Європою”. · 8 Філософська світлиця · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Як вода природним способом вогонь гасить, так і смерть кожній людині життя губить” (З книги “Требник”)

демії викладання філософії було відокремлено від викладання богословських дисциплін3. Петро Могила як репрезентант філософської думки періоду бароко прагнув поєднати досягнення середньовічного схоластичного мислення з ідеями Реформації і ренесансного гуманізму, спробував об’єднати досягнення античних мислителів і православних богословів. Цей синтез став візитівкою філософсько-богословських пошуків Петра Могили. У такий спосіб поновлювався соціокультурний діалог між православною Україною і переважно католицькою Європою (світовою культурою). У працях “Номоканон” (1629 р.), “Анфологіон” (1636 р.), “Євангеліє учительноє” (1616 р.), “Православноє сповідання віри” (1640 р.), “Требник Петра Могили” (1646 р.) та інших П. Могила оприлюднює філософсько-богословські аргументи на користь єднання Бога і людей, людини і людини, послуговуючись принципами християнської любові, милосердя, терпіння і прощення. П. Могила був прихильником і популяризатором “філософії серця”, уважаючи, що серце – ключовий спосіб пізнання світу і наслідків дій і вчинків людини. Богослов одним із перших розробляє і користується категорією “спільного блага”, пов’язуючи з нею дав їй. Помер Петро Могила у 1647 р., коли йому виповнилося п’ятдесят років. Останніми словами Петра Могили були: “Бережіть академію”. Похований у Великій церкві Києво-Печерської лаври. Можна стверджувати, що керований розвиток української філософії в межах Київської академії став наслідком організаційної діяльності митрополита П. Могили, який упроваджував світські гуманітарні і насамперед філософські курси, а також піклувався про забезпечення процесу викладання найкращими викладачами, серед яких Йосип Кононович-
“Поновлювався соціокультурний діалог · між православною Україною · і переважно католицькою Європою”. · 8 Філософська світлиця · с. 8сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Любов із ненавистю дружби не має, завжди бореться, ненависть же від того: “моє” і “твоє” з’являється” (З твору “Розмисли про іноче життя”)

протидію розцарюванню зла в людському співжитті, визнання ролі і відповідальності людини як творця власного щастя або нещастя. Форпостами захисту духовної культури в Україні були братства (і братські школи)1. Непроста, а почасти суперечлива діяльність братств на переддень XVII ст. унаочнила необхідність термінового реформування освіти (особливо щодо кількості світськи зорієнтованих дисциплін у тих початкових школах, якими традиційно опікувалася православна церква, в яких викладання не було систематизованим, в яких не приділялося достатньої уваги вивченню іноземних мов тощо). Висновок був один – вибукатоликами і православними в Україні, толерував міжцерковні відносини, розвивав церковну освіту, прагнув дисциплінувати життя православного кліру і мирян. У своїх богословських творах Петро Могила торкався питань розвитку богословської науки, внутрішньо церковного життя тощо2. У 1631 р. П. Могила ініціює створення вищої Лаврської школи, яка після злиття з Київською братською школою (1632 р.) перетворюється в Київський колегіум, який згодом стали називати Києво-Могилянським колегіумом, що невдовзі набув неабиякого авторитету в Україні та за її межами. Починаючи з 30–40 рр. ХVІІ ст. Київський колегіум починають іменувати
“Поновлювався соціокультурний діалог · між православною Україною · і переважно католицькою Європою”. · 8 Філософська світлиця · с. 8сторінка оригіналу ↗

“З живих істот, наділених кров’ю, спочатку формується серце. І перший фундамент полягає в тому, що жодна частина тіла не існує без вродженого тепла, а його джерелом є серце. Отже, воно є як тим останнім, що здійснює рух, так і першим, яке стає живим” (Із трактату “Про душу”)

Горбацький, Інокентій Ґізель, а згодом – Теофан Прокопович, Михайло Козачинський, Георгій Кониський та інші, безперечно кращим із кращих репрезентантів Академії та візитівкою її філософських досягнень став Григорій Сковорода. ловіку” (1669 р.). Згідно з просвітницькою традицією, у центрі уваги філософських пошуків І. Ґізеля, як і більшості професури Києво-Могилянської академії, був пошук істини (сутності) життя, яка ототожнювалася з ви-
“Природне право дає змогу диференціювати добро та зло, є виявом розуму людини”. · 9 Філософська світлиця · с. 9сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

щим буттям – Богом. Ґізель запропонував своє оригінальне вчення про Бога, в якому на основі симпатії до принципу деїзму робив висновки про рів-людей, закликав до зменшення тиску кріпосницького гніту, наївно вірив в те, що свідомий монарх може ліквідувати зло у світі. Саме тому богослов написав історію, філософію, античну літературу, іноземні мови, окрім української та російської, володів грецькою, латиною, польською, англійською, французькою, німецькою та шведською мовами). Повернувся до Києва у 1705 р., у 1710 р. став ректором Києво-Могилянської академії. Свою філософсько-богословську позицію вибудував на Святому Письмі, неоплатонівських ідеях, а також вченні східних Отців Церкви, не нехтував напрацюваннями європейських науковців. Прокопович високо цінував космологічні праці Галілея, Коперника, підтримував ідею Бруно про множинність світів. В основі філософсько-богословських розмислів Прокоповича лежав також популярний в добу раннього Просвітництва принцип деїзму. Визначаючи Бога як творця, він уважав, що матеріальний світ буде існувати вічно, існування матерії філософ пов’язував із рухом, простором і часом. Життя й творчість Т. Прокоповича умовно поділяють на два періоди – київський та петерпоходження держави й вплив на її розвиток Божого промислу. Він стверджував, що владу в державі дає народ на ґрунті суспільної угоди, а воля народу – це воля Бога. Логіка його мислення виходила з того, що все, що сприяє зміцненню держави (виконання її внутрішніх і зовнішніх функцій), збігається з Божим промислом, ось чому світська влада у формі монархії відповідає інтересам Бога. Звідси жорстка рекомендація усім соціальним інститутам, зокрема й православній церкві, підкорятися світській владі. ———————— 1. Братства – специфічні форми прояву Просвітницького (реформаційного) руху на українських землях 2-ої половини XVI – початку XVII ст. Існували у Львові, Луцьку, Києві та інших містах України. Зазвичай братствами були світські громади, що об’єднували людей “третього стану”, які після появи уніатства (з 1596 р.) і переходу до нього верхівки православної церкви, витупали на захист батьківської віри, культури і мови, створювали духовний супротив покатоличенню населення і приниженню української православної церкви. Братства засно­
“Природне право дає змогу диференціювати добро та зло, є виявом розуму людини”. · 9 Філософська світлиця · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Істинність не потребує підпорядкування інтелектові. Істина має перевагу над знанням. Істинністю є узгоджувальність речей із Божим розумом” (З твору “Метафізичний трактат”)

нозначність матеріальної та ідеальної першопричин у виникненні природи та людини. За Ґізелем, філософія – це процес “пі­знання речей через їх причини”. Інакше кажучи, філософська наука, а разом з нею йі інші способи пізнання світу природи, ґрунтуються на чуттєвому досвіді людини, який є наслідком дії, впливу предметів матеріального світу на органи її чуття. Заключним етапом пізнання стає розумове (раціонально-інтуїтивне) осмислення чуттєвих даних. Особливу увагу І. Ґізель приділяв проблемам моралі. Посилаючись на надважливість цінностей християнства, він пропагував серед своїх прихильників популярні на той часу Європі ідеї Ренесансного гуманізму. Найбільшою цінністю, на його погляд, окрім самої людини, є віра в можливості людського розуму пізнати істини творчої природи (Бога) і на основі істини правди подолати пануюче у світі зло задля досягнення Божої благодаті – життя щасливого, вічного і безкінечного. Філософ доводив, що людина стає творцем власного щастя, а не є безвідповідальним знаряддям Божого промислу. Головним критерієм діяльності та вчинків людини має стати її совість. Тільки совість гарантує морально виправдане (праведне) життя людини. І. Ґізель – один із перших віт­чизняних філософів, який запропонував використовувати в якості критерію діяльності та вчинків людини (окрім совісті) поняття природного права, яке, на його думку, ціниться вище, листа російському цареві, аби інформувати його про панування у підвладному йому світі зла, лицемірства, хабарництва, безчинства чиновників, несправедливості суду, лихварства, жорстокості панів до селян тощо. Зрозуміло, що така позиція філософа не сподобалася царській адміністрації та церковному керівництву, ось чому І. Ґізеля звинуватили в єресі, заборонили пропагувати моралізаторські ідеї, а книжку “Мир з богом чоловікові” внесли до списку заборонених. Ґізель критично ставився до представників християнської
“Природне право дає змогу диференціювати добро та зло, є виявом розуму людини”. · 9 Філософська світлиця · с. 9сторінка оригіналу ↗

“Хай просвіта хвилює вік!” (З листів до різних осіб)7

Після переїзду до Петербургу Т. Прокопович стає одним із найближчих радників царя в проведенні курсу на європеїзацію старомосковської культури, інтелектуальним модератором майже всіх реформ Петра І (зокрема, у галузі освіти розробив проект організації Академії наук, просував створення кафедр філософії, математики, природознавства тощо. Не відомо, як би склалась доля студента Ломоносова, якого хотіли виключити зі Слов’яногреко-латинської академії через відсутність дворянського походження. Саме Прокопович сприяв виїзду Ломоносова і подальшому навчанню в Києво- Могилянській академії, а потім переїзду на навчання за кордон). Уважають, що саме Прокопович наполіг на перейменуванні Московського царства на Російську імперію. Авторитет у сфері церковної діяльності дозволив йому стати реформатором російської православної вували шпиталі, друкарні, школи. Найвідомішими представниками братських шкіл були М. Смотрицький, Л. Карпович, І. Борецький, С. і Л. Зизанії та інші творці полемічної літератури, текстів, які популяризували рідну мову й у такий спосіб критикували духовну експансію католицизму, який порушував духовну єдність українського народу. Загалом діяльність братських шкіл ставала необхідною умовою та засобом боротьби проти всіх форм насильства з боку іноземних експансіоністів. 2. Докладніше про П. Могилу як фундатора Української Православної Церкви і богослів’я України див. Колодний А. М. Релігійне життя України в особах його діячів і дослідників. – К.: Інтерсервіс, 2017. – С. 53–98. 3. Цікаво знати, що філософський курс в Києво-Могилянській академії складався з трьох частин: логіки, або розумової філософії, що була присвячена загальним законам і формам людського мислення; фізики, або природної філософії, предмет якої складали матерія, форма,
“Природне право дає змогу диференціювати добро та зло, є виявом розуму людини”. · 9 Філософська світлиця · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Боляче найбільше, що нехтують нами, але я не шукаю підтримки у тих, чия ненависть проти нас спрямована” (З листів до різних осіб)

церкви й духовенства, особливо тоді, коли вони самі порушували Закон Божий і водночас загальнолюдські вимоги моралі. Він вважав, що церква й духовенство взагалі не повинні втручатися у світські справи, прагнути до світських благ і забувати про свою головну мету – служіння Богові, ближньому, добру, порядності та освіченості. Особливим злом, з яким має боротися людський дух, він вважав невігластво. Пропагована Ґізелем система норм і вимог раціональної моралі була прикладом особистісної симпатії філософа-богослова до Просвітницької ідеології, його захоплення цінностями Ренесансного гуманізму, критичного ставлення до схоласбурзький. Для київського періоду визначальною стала діяльність Прокоповича як професора Києво-Могилянської академії, де він заявив про себе як оригінальний релігійний філософ, богослов і викладач. У петербурзький період він був більше політиком, діячем церкви, а власне філософією займався менше. Відомо, що в цей час Теофан Прокопович брав участь в теоретичному обґрунтуванні й здійсненні майже всіх реформ Петра І. Погляди Теофана Прокоповича на природу людини, церкву, державу були пов’язані зі способом життя філософа, з його громадською діяльністю й тією роллю, яку він виконував у здійсненні петровських реформ. Він не сумнівався, що людина як результат Божого творіння має утверджувати богоподібність, вона не є автоматично розумною, красивою й доброчинною, ці якості вона отримує від Бога лише як можливість. Головними завданнями, які повинна зреалізувати людина впродовж свого життя, це – обов’язок творити добро і приносити користь людям і державі. Найважливішою цінністю людської душі Прокопович уважав даровану Богом свободу волевиявлення, останню він розумів як панування недосконалої особи над самою собою та здатність керувати своїми діями, вчинками, емоціями. Завдяки свободі волевиявлення людина обирає життя (з добром) або смерть (зі злом), а отже, через свободу волевиявлення може досягнути земного щастя. Соціально-філософські погляди Т. Прокоповича щодо держави ґрунтувалися на популярній в той час ідеї про природне
“Природне право дає змогу диференціювати добро та зло, є виявом розуму людини”. · 9 Філософська світлиця · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Не диво, що багатьом я мало подобаюся, коли кажу правду” (З курсу “Про риторичне мистецтво”)

церкви. Укладений ним “Духовний регламент” (1721 р.) став законом, на підставі якого Петро І скасував Патріаршество, а церкву підпорядкував Синодові на чолі з обер-прокурором. Помер Теофан Прокопович 19 вересня 1736 р. в Санкт- Петербурзі, похований у Новгороді в Софійському Соборі. Можна зробити висновок, що серед філософсько-богословських проблем, які розробляли викладачі й випускники Києво-Могилянської академії, на перший план виступала проблематика філософського світогляду та необхідності наукового пізнання світу. Діяльність філософів Києво-Могилянської академії стала прикладом початку розмежування філософії й богослів’я, критичного переосмислення залишків середньовічної схоластики, наповнення процесу пізнання раціональним змістом, акцентування уваги на значенні наукового знання як головного в пізнанні і морально етичного вдосконалення людини та навколишнього світу. природа, мистецтво, нескінченне, неперервне, космологія, або вчення про небеса, астрологія, або вчення про зірки, психологія і методологія; метафізики (Докладніше див.: Горський В. С. Історія української філософії. К.: Наукова думка, 2001. – С. 79–100). 4. Афоризми цитуються за: Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ – поч. ХІХ ст. / Упорядник Валерій Шевчук. 2-ге вид. – К.: ТОВ “Видавництво “Кліо””, 2019. – С. 192–196. 5. Йосип Кононович-Горбацький (невідомо – 1653 рр.) – один із перших професорів Києво-Могилянської Академії, у 1642—1646 рр. був ректором Київського колегіуму, ігуменом Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря. Автор підручника з логіки, трактата “Оратор могилянський”, які написав латиною. Розробляв тематику номіналізму та універсалій. 6. Афоризми цитуються за: Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ – поч. ХІХ ст. / Упорядник Валерій Шевчук. 2-ге вид. – К.: ТОВ “Видавництво “Кліо””, 2019. – С. 197– 199. 7. Афоризми цитуються за: Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ – поч. ХІХ ст. / Упорядник Валерій Шевчук. 2-ге вид. – К.: ТОВ “Видавництво “Кліо””, 2019. – С. 290–300.
“Природне право дає змогу диференціювати добро та зло, є виявом розуму людини”. · 9 Філософська світлиця · с. 9сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Мудреці кажуть: життя двояке — практичне і споглядальне” (З курсу “Про риторичне мистецтво”)

чим навіть Закон Божий. Природне право дає змогу диференціювати добро та зло, є виявом розуму людини, керує її діяльністю та вчинками, а через це людина повинна раціонально переосмислювати існуючі настанови церкви, а також зміст християнських цінностей. Раціональність сприяє розвитку духовних цінностей людини (моральності та освіченості) задля отримання земного щастя, яке досягається завдяки активності дій і вчинків людей. Обґрунтовуючи власні тези про значення природного права, філософ зазначав, що коли правила пануючої моралі та звичаїв суперечать розуму, то людина має керуватися здоровим глуздом. Як просвітник-гуманіст Ґізель виступав проти будь-якого насильства (обмеження свободи інших), звинувачував пануючу еліту в неправомірному соціальному гнобленні простих тичної філософії, пропагування конкретних способів життя, які гарантують людське щастя і гідне існування кожній людині, яка цього потребує. Теофан Прокопович (1681– 1736) – український філософ, богослов, церковний діяч, учений. Справжнє ім’я Єлисей Церейський. Народився в Києві, змалечку залишився сиротою і був вихований братом матері Теофаном Прокоповичем, ім’я і прізвище якого філософ прийняв, ставши дорослим. З семирічного віку розпочав навчання в початковій школі при Київському Братському Богоявленському монастирі, згодом у філософському класі Києво-Могилянської академії, ще пізніше, прийнявши уніатство, отримав можливість навчатися в Європі (у колегії св. Атанасія в Римі, університетах Німеччини і Швейцарії, де вивчав риторику, “Справедливість, оберігаючи загальне добро, віддає кожному належне” (З курсу “Про риторичне мистецтво”)
Запрошуємо до книги · “Відкрився як письменник%лірик і письменник%філософ”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Сіножать із Михайлом Сидоржевським Михайло Сидоржевський. Візерунки на пергаменті часу. – Київ, ТОВ “Видавництво “Прометей”, 2021.

Валерій ГЕРАСИМЧУК Колись Петро Сорока, щиро вболі" ваючи за високий рівень і чистоту української літератури, написав у своєму деннику “Застиглий вогонь”: “…я хочу, щоб слово мені пахло споришем, ру" тою, стиглим житом і свіжоспеченим хлі" бом…” Я впевнений, що переважна біль" шість читачів також цього хоче. Адже в цьому нелегкому житті людині так потріб" но хоч іноді відпочити душею серед буйно" го різнотрав’я художніх образів і набратися сили у пахучих духовних хлібів! Такими роздумами хочеться почати серйозну розмову про нову книгу Михайла Сидоржевського “Візерунки на пергаменті часу”, бо й сама книга – серйозна, глибо" ка, зболена. Я сказав би, навіть рідкісна: мужньою відвертістю, межовою відкритіс" тю, озонною свіжістю слова, глибоким фі" лософським письмом. У книзі слово якраз і пахне “споришем і свіжоспеченим хлібом” у прямому й пере" носному розумінні, бо вона написана сер" цем та ще й про рідний батьківський дім! До цих болючих і хвилюючих спогадів" роздумів Михайло Сидоржевський ішов давно. Ще в 2013 році він видав книгу “Пам’ять нашого роду”, де навів спогади своїх батьків і старших односельчан, подав інформацію, отриману зі старовинних цер" ковних метричних книг, оприлюднив рід" кісні фотографії та інші унікальні матеріа" ли. Ту книгу вдячний син присвятив своїм батькам – Марині Євдокимівні і Олексію Сергійовичу Сидоржевським. Проте пись" менник не був би письменником, якби, розповідаючи про своїх батьків, родичів і далеких предків, не вийшов би на широкі узагальнення і через їхні покалічені у без" жальних війнах та лютих голодоморах долі не переповів історію всього нашого народу, частиною якого була і є його велика рідня… Вже там автор подав до фотографій та інших матеріалів свої невеличкі ліричні коментарі. Але тоді сама форма подачі, по" будована на скрупульозному підборі офі" ційних документів, не дозволила Михай" лові Сидоржевському широко вдатися до власних яскравих спогадів, як це, примі" ром, зробив Олександр Довженко у своїй безсмертній “Зачарованій Десні”. Тож у кінці книги “Пам’ять нашого ро" ду” автор написав: “Моїх дитячих спогадів, якщо зібрати їх докупи, назбирається, пев" не, багато. Проте навряд чи це тема для ці" єї книжки, адже в ній я намагався макси" мально широко розповісти про минуле нашо" го роду”. Але ці спогади не давали йому спокою, настійливо просилися на папір, і вже через кілька абзаців письменник до" дав: “…Вони напливають один за одним, нагромаджуються, і кожен просить, кри" ком кричить: напиши про мене, згадай про мене! Адже образ, не відтворений у слові, по" кине цей світ разом з його творцем, потоне в мороці часів, так і не відбувшись…” Звичайно ж, ці спогади (дорогі для кожної людини, а тим більше для пись" менника, який зростає і найперше форму" ється саме у тих благословенних, рідних батьківських місцях) мусили мати своє продовження і відображення! І ось вони нарешті з’явилися у формі невеликої ошатної книги “Візерунки на пергаменті часу”, старанно укладеної, широкої у сво" їй основі і дбайливо та високо викладеної, як незабутня для Михайла копиця сіна, яку вони з батьком і матір’ю колись укла" дали утрьох: “Ось тато вправно згрібає граблями у валки скошену суху траву, а мама і він, малий, зносять, нахромлюючи вилами, пругке сіно до середини широкої долини, де, на пагорбку, має стояти копиця; він ще дивується, навіщо тато закладає копицю такою широкою при землі, і слухняно береться притоптувати босими ногами сіно, обережно втрамбовуючи його й відчуваючи малими ступнями податливу й шкарубку пружність висушеної літніми полуднями трави; тато обережно подає вилами сіно, і копиця росте, пружніє, підіймається над землею, і він ходить по колу, притоптує ногами, обережно ступаючи по краях і ловко і з насолодою пірнаючи всередину копиці, туди, де запаморочливо м’яко, аж поки йому стає лячно від висоти, котра знетямлює голову, і він, стомлений і гордий після важкої роботи, спроквола спускається донизу, обережно спираючись ногами об встромлені татом у копицю двоє вил; знизу копиця видається навдивовижу височенною, а ще пишною й стрункою; “як молодиця”, каже тато, акуратно згрібаючи довкола залишки натрушеної трави і, вміло подаючи їх довгими граблями на самісіньку маківку копиці, вивершує її, підбиваючи граблями, і милується, обходячи зусібіч”… Цю яскраву селянську сцену з копицею сіна Михайло Сидоржевський не випадко" во подасть у книзі однією із перших, бо це ж і він за таким самим принципом – спо" чатку старанно (за багато"багато літ!) зіб" равши нарешті докупи свої найсокровен" ніші спогади – стане вивершувати з них свій сповідальний твір. І тут, як колись його досвідчений бать" ко, письменник теж добре знатиме свою справу. Хоча це, звісно, будуть зовсім інші засоби і прийоми закладання й вивершу" вання (тепер вже літературні), але такі ж умілі і ефективні, як і тоді. Ах, які блискучі ходи знаходить Ми" хайло Сидоржевський, щоб розповісти про своїх батьків, найближчих родичів і сусідів, найрідніших і найдорожчих йому людей! Уявіть собі – зима, глибокі сніги, Різдво, маленький хлопчик Михайло ра" зом з іншими колядниками перебігає від хати до хати і, поки вони колядують, тепер уже Михайло"письменник розповідає чи" тачеві і про свою рідну бабуню Мокрину, в якої на Різдво збирався увесь їхній трудо" любивий і співучий рід, і про бездітну бабу Марту, яка його теж гляділа й безмірно лю" била, і про її тяжку"тяжку долю, і про всіх, всіх, усіх… “…а ми, християни, веселімося, Рождеству Христовім поклонімося… і ле" тять у заметілі роки, і час невблаганно вті" кає, спливає, висотується з свого єства, закручуючись у неймовірну спіраль; і даленіє в химерному плетиві й безповоротно перехо" дить в осяйну вічність принишкле, заметене снігами село…” Уся книга “Візерунки на пергаменті ча" су” наповнена ось такими творчими зна" хідками, широкими метафорами, зворуш" ливими ліричними відступами, філософ" ськими роздумами. І… навіть трагічними, просто вражаючими сторінками… Я ще дійду до них… А поки що порозкошуймо серед яскравих поетичних образів, якими багата проза Михайла Сидоржевського, і помилуймося справді художнім письмом. Наприклад, про пори року… Про весну “…ніким не саджені, невибагливі, сливки щовесни дружно зацвітають, обливаючись сліпучим – аж очам боляче дивитися – біломолочним намистом, і стоять хвилястою стіною, пишно красуючись перед усім предивним світом, такі ошатно-ніжні, врочисто-празникові, неймовірно врочисті, кожною пелюсточкою радіючи первісному диву буття…” Про літо “…він досі не забув, як розкішно-запаморочливо пахне сіно спекотного червневого полудня, коли сонце незворушно, ніби прибите Господом гвіздками до бездонних небес, зависає над занімілими полями, і пражить нещадно висушену землю; …він пам’ятає неймовірні запахи поля, вистояного на диких травах, вигрітого високим полудневим сонцем і втомленого безкінечним днем…” Про осінь “…навкіс, навперейми, вперемішку з вогненними стрілами, падали холодні дощі, і кров підступала до горла, а розквашена земля їх приймала як мати, і вони заривались у неї, вгризались зубами і роздирали скривавленими нігтями, відчуваючи, як б’ється її велике серце…” Про зиму “…чисті сніги тієї зими, невимовно білої і нестерпно яскравої, аж до сліпоти в очах, поховають сліди чорної важкої осені і холодних тривог…” Таких перлин у книзі багато. Але вони можуть не відразу впасти у вічі. Адже фор" ма подачі самого тексту – дещо незвична. Тут немає абзаців і великих літер. У кінці кожного речення стоїть крапка з комою; і наступне речення починається з малої лі" тери. Така форма подачі письма, можливо, декому буде дещо важча для сприйняття. Але тут вона виправдана і єдино можлива. Адже книга називається “Візерунки на пер" гаменті часу”. Отже, це письмо навіть візу" ально повинно бути схоже не безперерв" ний, скручений у рулон сувій пергаменту. Хоча ця форма, як на мене, містить у собі значно глибший підтекст – таке письмо нагадує безперервне людське життя, яке (і письмо, і життя) може перерватися лише тоді, коли остаточно обірветься… Очевидно, і сам автор відчув, що сприймати таке письмо якійсь частині чи" тачів буде важкувато. Тому свою книгу" пергамент писав та укладав хоч і досить ґрунтовно, але доволі стисло. Та й ті 84 сто" рінки постарався урізноманітнити не тіль" ки цікавими творчими знахідками, а й чис" то візуально: текст подається то петитом, то курсивом, а в авторську оповідь вкрап" люються (теж курсивом) уривки з народ" них пісень, колядок і молитов, які впису" ються у твір дуже природно і органічно, урізноманітнюють і підсилюють його. Та найбільше урізноманітнюють і під" силюють цю книжку своєрідні міні"нове" ли (я так їх назвав би) – невеличкі, на кіль" ка сторінок, спогади, виписані автором із особливим душевним трепетом, а часом навіть з трагізмом – розповідь про самот" ню бабу Марту; про те, як він на батькове прохання зрубав стару яблуню посеред го" роду; про ледь не зачеплене його косою маленьке зайченятко; про пташку, яка знадвору билася у вікно батьківської хати так, наче то прилітала чиясь душа; про утоплене старшими хлопцями на його очах маленьке кошеня (насмілюся припус" тити, що саме про ці болючі спогади Ми" хайло Сидоржевський і писав у кінці кни" ги “Пам’ять нашого роду”: “Вони наплива" ють один за одним, нагромаджуються, і ко" жен просить, криком кричить: напиши про мене, згадай про мене!”). От він і написав, і згадав. І вкотре пере" пустив через своє серце, як і багато років тому. Бо ці ж болючі епізоди – це не ху" дожня вигадка. Це було з ним, з ним! Це його хата! Його яблуня! Його косовиця і його батьки, найрідніші люди, які віді" йшли уже назавжди: “…чому я так часто згадую про це? чому мені в пам’ятку такі, здавалося б, незначні й короткі, мимовільні миттєвості, коли поруч зі мною у цьому житті, на цьому світі були тато й мама? чому тут, у цьому малесенькому куточку безмежного простору сонце найтепліше і найближче?.. бо тут моя домівка, тут завжди живуть мої тато й мама – і на подвір’ї під грушею, і в пасіці між бджілками, і на витоптаній стежці, що веде на город, і в садку між сливками, вишнями, яблунями, грушами, і в хаті з образами і старими фотографіями на стінах, і скрізь-скрізь-скрізь, бо знаю: все найкраще, що в мені – від моїх тата й мами…” Погодьтеся: якби ці слова сказав прос" то абстрактний ліричний герой – вони нас так не зворушували б і не хвилювали б… Це глибоко розуміє і сам письменник. Тому у своїй книзі спогадів Михайло Си" доржевський свідомо уникає художньої вигадки, справедливо вважаючи, що хоч вигадка і урізноманітнить твір, але уб’є в ньому первозданну свіжість його власних, реальних переживань. Як, наприклад, у випадку зі зрубаною яблунею. Це найсиль" ніша з його новел"вставок. Вона не лише найповніше виписана, бо займає майже чотири сторінки, а й найдосконаліша з"поміж інших, які теж глибоко западають у душу. Не люблю гучних порівнянь, але за своїм трагізмом вона мене вражає, наче котрась із новел Стефаника… “…була пізня, холодна осінь, майже зима, десь чи не на Михайла, а то й пізніше, куций сірий день нестримно згасав, і яблуня стояла гола й беззахисна, коли він підійшов до неї, тримаючи в одній руці сокиру, а в другій – пилку; …відкинувши сокиру вбік, він торкнувся рукою яблуневого стовбура, погладив долонею його шкарубку і на диво теплу кору, а тоді підняв голову, силкуючись воскресити з дна пам’яті те розкішне відчуття терпкого блаженства, що його він відчував, коли видряпувався на самісіньку верхівку яблуневого дерева і звідти роздивлявся довкола… тоді ж, з яблуневої верхівки, він уперше побачив край села… яблуня чекала, зіщулившись безпомічно й покірно, оголене віття тягнулось догори в передчутті останньої миттєвості, – так ніби яблуня просила в неба помочі, а коли він підняв сокиру з землі і торкнувся гострим лезом її кори, яблуня натягнулась струною… перший удар сокири відбився луною в найближчій долині… яблуня стривожено здригнулася, її велике й розкішне тіло дрібно, жалісливо затремтіло – здавалося, від землі до самої верхівки… замахнувшись удруге, він раптом зупинився… щойно здалося йому, ніби то зовсім не він підняв на яблуню сокиру, не він рубонув її гострим лезом, а хтось чужий, зовсім інший чоловік у його тілі; він же, малий і такий же беззахисний, як і ця яблуня, сидить на її верхівці і злякано дивиться униз, на незнайомця, жорстокого і безжалісного; здалось йому, що той чоловік із сокирою в руках замахнувся і на яблуню, і на нього, малого і безпомічного, і глибокий страх відчув він у своєму тілі…” Зізнаюся чесно, після багаторічних сміливих і гострих публіцистичних висту" пів Михайла Сидоржевського у пресі і піс" ля його книжки “Час фарисеїв і героїв”, яка вийшла у 2015 році, він був для мене насамперед безкомпромісним письменни" ком"публіцистом. Але у книзі “Візерунки на пергаменті часу” він відкрився для мене із зовсім іншого боку – як письменник"лі" рик і письменник"філософ. Та й просто як людина, якій усе дуже болить! І це до честі йому – так оголити свою душу і показати свою людяність (яка нині часто трактуєть" ся як слабкість) у цьому жорстокому світі наважиться далеко не кожний…
“Прийде час, коли люди почнуть більше цікавитися своїм походженням, своїм корінням”. 11 Презентація · с. 11сторінка оригіналу ↗

Хто він, Володар Грому?

Едуард ОВЧАРЕНКО В анотації до видання вказано, що Михайло Грушевський без тіні сумніву стверджував: анти – предки українського народу. Візантійський історик і письменник Прокопій Кесарійський у VІ писав: “племена ці, Sclaveni й Antes не управляються однією людиною, а зстародавна живуть у народовладді, і від того в них вигідні і невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владика всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин”. На жаль, поважний свідок не назвав імені “творця блискавки”. Письменник Вадим Пепа у творі на історичну тематику доводить, що Кий, Щек, Хорив і Либідь – божества дохристиянських, язичницьких вірувань українських предків. Саме Кий – “творець блискавки”. Громовержець. Разом зі Щеком, що ховає тлінне людське тіло, Хоривом – життєдайним сонцем і Либіддю – Ранковою Зорею увінчують місто над Дніпром. Вражений величчю Києва, видатний французький письменник Оноре де Бальзак порівняв побачене з вічним Римом… На початку презентації присутні вшанували пам’ять видатного українського мовознавця Івана Ющука, з якими Вадима Пепу єднало багато років творчої дружби. Василь КУШЕРЕЦЬ, голова правління Товариства “Знання” України, член-кореспондент НАПН України, доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Вадим Пепа – син одвічних хліборобів, народився в колишньому райцентрі Драбів Полтавської, а з 1954 р. – Черкаської області. Ще старшокласником відчув покликання до літературної творчості. У зошит записував дотепне від земляків та рідної баби Наталки, котра, казали, вродилася з приказками на язиці. Окрилив надрукований у районній газеті відгук за його підписом на виставу в місцевому клубі драматичного театру з Черкас. На “відмінно” закінчив десятирічку. Вступив на тодішнє відділення журналістики філологічного факультету Київського державного університету. На четвертому курсі, коли Микита Хрущов викривав “культ особи й діяльності Сталіна”, студент не приховував “крамольних” думок. Не остерігався, що університет був напханий сексотами. Один із них постарався викрасти заповітний зошит і передати “куди слід”. На третій день після зникнення зошита Вадима викликали до ректорату. Члени університетського парткому вчитувалися в передруки зі злощасного зошита. Професорів і доцентів шокувало закінчення вірша, присвяченого Тарасу Шевченку: А поки що спи, Тарасе. Прийдемо збудити, Як почнем кайдани рвати І волю кропити. З “вовчим білетом” Вадим подався “перевиховуватися” робітником “другого розряду” на металургійний завод імені Сталіна в місті Сталіно (тепер Донецьк). Не минуло й двох місяців, як “хрущовська відлига” обернулася “полюванням на відьом”. Міністр оборони Жуков видав указ про дострокову мобілізацію студентів, виключених із вузів тодішнього Радянського Союзу, на дійсну військову службу. Вадим відбував муштру разом із вигнанцями з вузів Білорусії, тодішньої Молдавії, Вірменії, Грузії, Азербайджану в місті Бузулук Оренбурзької області та на горезвісному Тоцькому полігоні, де 1954 року було випробувано за наполяганням того ж Жукова скинуту з бомбардувальника атомну бомбу. “Розумники” з навчальних закладів Москви й Ленінграда та “от Москвы до самых до окраин” ковтали радіацію, про яку нічогісінько не відали, на Далекому Сході поблизу уранових шахт. Так радянська влада дбала про спадкоємність поколінь. Творче натхнення не давало спокою сповненому життєвої сили Вадиму. У До­ Як зізнався автор, своєю новою роботою він вкотре намагався довести, що “ми на цій землі вічні”, від самого створення світу. Директор геополітичного центру “Євразія” Михайло Гречка зазначив, що об’їздив багато країн, але такої родючої землі, як в Україні, не бачив ніде. Тут живуть духовно багаті люди, однак були і залишаються загрози цій землі, людям, імовірно, вони не оминуть і наших нащадків. На переконання пана Михайла, автор не випадково обрав таку назву книги – це застереження нам усім. На думку письменника Віктора Женченка, Вадим Пепа дослідив місце України серед інших країн світу, з її народом, мовою, культурою і, головне, історією. У виданні зібрано унікальний історичний матеріал. Голова Київської організації Товариства “Знання” Василь Неволов розповів про діяльність Вадима Пепи для пропаганди наукових знань, про його багаторічну співпрацю з цим товариством і запропонував наступну презентацію книжки “Володар Грому” провести у стінах Університету сучасних знань, аби більше людей мали змогу з нею ознайомитися. Головна редакторка журналу “Оксамит України” Тамара Маркелова зазначила, що має у своїй приватній бібліотеці всі книжки Вадима Пепи. Вже кілька разів їх перечитувала, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Такі видання сьогодні дуже потрібні студентам. Розповіла про літню школу журналістики, яка нині працює при Університеті Державної податкової служби України. Запросила долучитися до її роботи автора презентованої книжки. Учений-мікробіолог Богдан Мацелюх підкреслив, що книги В. Пепи відіграють помітну роль у вихованні молодого покоління. Прийде час, коли люди почнуть більше цікавитися своїм походженням, своїм корінням. Поступово відбуваються позитивні зміни у свідомості нашого народу, лише хочеться, щоб цей процес відбувався швидше. Член-кореспондент Національної академії наук України Дмитро Степовик у своєму виступі звернув увагу, що у нас поки що мало написано про період української історії від початку нової ери до Хрещення Русі. Маємо прекрасну язичницьку історію до 988 року, завдання істориків її дослідити. А письменник та журналіст Петро Шульга наголосив, що Вадим Пепа здійснює величезну пошукову роботу в архівах. За останні п’ять років він видав низку книжок. Завершальним акордом вечора стало привітання Вадима Пепи колективом Національного музею літератури України з нагоди 85-літнього ювілею, який він відзначив цьогоріч. лій Паламаренко, голова НСПУ Михайло Сидоржевський, доктор філологічних наук Михайло Наєнко, авторитетний мовознавець, заслужений працівник науки і техніки України Іван Ющук, поет і народний артист України Вадим Крищенко, доктор філософських наук, професор Державного університету телекомунікацій Володимир Ятченко, письменники й водночас відомі вчені – доктор медичних наук, член Національної спілки художників України Анатолій Радзіховський, мікробіолог, член-кореспондент НАНУ Богдан Мацелюх… Під час обговорень я підтримав основоположні ідеї у творчості В. Пепи, які пробуджують українську національну свідомість. Поет Дмитро Павличко оцінив подвижницьку працю письменника таким віршем: Для мене Пепа – це тепер Пепá! Дух Франції, що королів стинала, Живе у ньому. Він – людина не сліпа, Усіх трагедій бачить він начала. Трагедії свого народу, як стрілець УПА, Він бачить. І не пише, а волає. Якщо ти меч, не будь же, як сапа, Мій дорогий, мій рідний, любий краю! Від Вадима Івановича знаю, що прозірливі думки навідуються до нього, коли він вночі пробуджується від сну. Є мудреці, котрі запевняють, що якраз тоді декому відкриваються приховані таємниці Всесвіту. Не дай Боже, щоб далекосяжні міркування глухнули, як голос волаючого в пустелі. З душі й серця української еліти через усілякі згубні причини вирвано з корінням пам’ять про пережите за неміряні тисячоліття доісторичного періоду буття. А воно ж мало бути таким же, як і в еллінів з їхньою дивовижною міфологією, які в “синів Ізраїля”, котрі в Біблії спілкуються своєю природженою мовою із Всевишнім... Генна пам’ять незглибима. Хай там що, іскри сокровенного змигують і зблискують, як золоті дрібки, в густому тумані неприступної, здавалося б, давнини. Їм судилося таїтися в предковічних звичаях, легендах, переказах, казках, в одвічній символіці рукотворного, зокрема у тканні, вишивках, килимарстві, а також у забобонах, голосіннях, нашіптуваннях, приказках, прислів’ях, примовках і в обрядах при народженні, під час весіль. відспівуваннь покійників. Міжнародний валютний фонд заявляє про ймовірне суттєве зменшення населення в Україні. Боротьба за існування на земній кулі загострюється, як ніколи раніше. Українській національній свідомості необхідно не згинатися в три погибелі “In Sclavenia Terra” – в “Рабській землі”, а випростуватися на повний зріст. Кому ж, як не одному з найбільших європейських народів, утверджуватися в жорстокій юдолі земній рівним серед рівних і вільним серед вільних? Лавреат літературно-мистецьких премій імені Івана Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара, письменник Вадим Пепа презентував у Національному музеєві літератури України свою нову книжку “Володар Грому”.
“Прийде час, коли люди почнуть більше цікавитися своїм походженням, своїм корінням”. 11 Презентація · с. 11сторінка оригіналу ↗

Через терни – до правди

Письменник Вадим Пепа бере активну участь у діяльності Товариства “Знання” України. До його виступів з нагоди пам’ятних дат, а також у дискусіях, обговореннях важливого, доленосного присутні дослухаються як до виразника української національної свідомості. Вважаю, що самовіддана праця автора значущих творів історичної тематики заслуговує високої оцінки. нецьку перед його віршованими строфами до малюнків у “Комсомольському прожекторі” зупинялися перехожі. А солдатом надсилав гуморески із солдатського побуту до газети Уральського військового округу. Вони припали до душі вихідцю з України у званні полковника. Перед демобілізацією рядового той поклопотався, щоб рядовий повернувся на факультет, з якого його витурили. З дипломом і клеймом “національно свідомого” марно сподіватися на успіхи. Протягом семи років у колишньому “Радянському письменнику” спроквола рецензували поетичну збірку за народними мотивами з передмовою вже покійного доктора філологічних наук І. П. Березовського, надрукували у 1987 р. З неабиякими труднощами вдалося опублікувати у 1990 р. в тому ж видавництві прозову книгу історичної тематики “Ключі од вирію”. З пробудженням української національної свідомості у Вадима Івановича відкрилося “друге дихання”. З’явилися важливі видання історичної тематики: “Україна в дзеркалі тисячоліть” (2006), “Пам’ять української душі” (2012), “Золото Дажбожих внуків” (2015), “Перед очима істини” (2015), “Майстер-клас з імператором” (2017), “Щедрик летить із Києва” (2018), “Віч-на-віч з вічністю” (2019), “Слово про антського короля Божа” (2019), “Володар Грому” (2020). А ще – переклади з польської поезій Бартоломія Зиморовича та низки творів анонімних авторів XVI століття й поетичних розділів об’ємного фоліанта польського просвітителя Мацея Стрийковського “Літопис Польський, Литовський, Жмудський і всієї Руси”. Відтворення сучасною українською мовою поезій Дем’яна Наливайка, рідного брата Северина Наливайка, позвірячому страченого 1597 р. у Варшаві. А понад те – численні публікації в періодиці. З основоположних видань – “Віч-навіч з вічністю”. Це полемічний філософський твір, обсяг – 466 сторінок. В. Пепа веде культурологічний діалог із професором історії та директором Українського наукового інституту Гарвардського університету С. Плохієм, автором опублікованого 2015 року в Нью-Йорку англійською мовою ґрунтовного дослідження, український переклад якого під назвою “Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності” в 2018 р. удостоєний Шевченківської премії. У дискусії розкривається глибинна сутність того, що заявив Т. Шевченко за лічені місяці до останнього подиху в зачині поеми “Саул”: український рід сущий на білому світі з такої ж давнини, як і вищі створіння “В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… І понад Індом і Євфратом”. Суголосно мовила й Леся Українка: “Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може”. На переконання В. Пепи, український рід з першими словами своєї мови зароджувався на вищому березі річки Десни в Мізинській археологічній культурі, вікування якої – ХХІІ–ХІV тисяч років до нашої ери. Таку ж, як у Мізині, пізньопалеолітичну стоянку дослідив 1893 р. на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії Вікентій Хвойка. Він же на київському Подолі відкрив велике скупчення кісток мамонтів. Велетенські тварини підступалися до Дніпра на водопій, де ставали здобиччю удачливих мисливців. Єдинокровні роди об’єднувалися в племена. Здатні полювати на мамонтів, північних оленів, носорогів, диких коней та риболовці й збирачі дармових плодів земних сім тисяч років тому заходилися скородити землю й сіяти жито, пшеницю та всяку пашницю. Матеріальні й духовні здобутки попередників успадкувала Трипільська археологічна культура, яка сама себе пропагує. Колядки й щедрівки та пісні донині збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Покрову, коли перший сніг припорошує землю, не кажучи вже про зажинки та обжинки одних з перших на третій від життєдайного сонця планеті, доносять до сучасності відлуння від прадавніх віків, таких же золотих, як і в еллінів. Посилаючись на невмирущі усні пам’ятки української міфопоетики, В. Пепа суттєво поглиблює сприйняття й осмислення української історії, чим доповнює і писемний фактаж “Брами Європи”. На презентаціях у Національному музеї літератури України, Київському будинку вчених, Національній спілці письменників України високо оцінили “Віч-на-віч з вічністю” Герої України Дмитро Павличко, Анато­
Про-читання · “Все стане на свої місця, коли буде мирі відновиться сім’я як основа кожної держави”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Штрихи до картин минулого та сьогодення

Сергій ГАЛЬЧЕНКО, літературознавець, заслужений працівник культури України Мені пощастило відкрити творчу пос" тать прозаїка Миколи Павленка після про" читання ще в рукописі історико"пригод" ницької кіноповісті “Холодноярські три" зуби, або Пригоди Якоба Штофке в Украї" ні” та повісті “Хочу спокою, світла, миру і добра”, до яких уже була написана пре" красна передмова заслуженої журналістки України Лідії Рижкової. Книжка вийшла у Видавничому центрі “Просвіта” в 2018 ро" ці з додатком моєї післямови “Літературні версії історичних подій”. Захоплення після прочитання рукопи" су я висловив автору усно, і він запропону" вав викласти це на папері. Так з’явилася післямова, хоча, чесно кажучи, сам не люблю читати передмов (так званих “па" ровозів”) до чужих книжок. Добре, коли до талановитого твору пише переднє чи вступне слово небезталанний колега по перу, який зумів не лише прочитати, а й відчути в тексті (і в підтексті) те, що ви" страждав автор. Після “Холодноярських тризубів” я знову повернувся до раніше прочитаних книжок М. Павленка: “Віагра для Розуму, або Сповідь Вершителя”, “Біблія Розуму, або Як стати щасливим”, “Струмуюче крізь нас Життя безмежне, або Право на безсмертя”. І друге прочитання (після пер" шого, можливо, дещо поверхового, бо я не дуже захоплювався науковою фантасти" кою) дало мені змогу відчути через попу" лярну, інтригуюче викладену інформацію – реальну фантастику нашого життя"бут" тя. Зрозуміло, що людство заслуговує на щось вище і більше, але часто необдумана його діяльність не надає можливостей для повноцінного і щасливого існування. І ось – знову зустріч із новою книжкою М. Павленка “Ave, Natura!”. Кілька новел й оповідань і повість “Історія Медж Род" жерс, або Як не тхнути скунсом”. Вже вкотре автор дивує, а скорше зачаровує читача і несподіваними сюжетами, і неор" динарними героями. Скажімо, новела “Ave, Natura!” й оповідання “Заметіль” – твори, в яких відчутні громи і відлуння су" часної війни, і бажання автора показати людям шляхи відвернення її жахливих і ка" тастрофічних наслідків, коли руйнуються творіння людських рук і розуму, знищуєть" ся природа і найстрашніше – руйнується Ярослава МЕЛЬНИЧУК, доцентка ЧНУ імені Ю. Федьковича, членкиня НСПУ та НСЖУ Хочу повести мову про нову книгу, яка недавно з’явилася завдяки старанням пра" цівників Чернівецької обласної універсаль" ної наукової бібліотеки імені Михайла Іва" сюка. Це біобібліографічний покажчик “Володимир Вознюк” (Чернівці, 2020), ви" даний до 70"річчя від дня народження цьо" го знаного українського письменника, за" служеного працівника культури України, лавреата 10 літературних і мистецьких пре" мій, члена Національної спілки письмен" ників України, Національної спілки кіне" матографістів України, кобилянськознав" ця, директора Чернівецького літературно" меморіального музею Ольги Кобилянської. До речі, з рук бібліотекарів ЧОУНБ імені Михайла Івасюка останніми роками виходять покажчики рясно"рясно. Це ок" ремий напрям роботи книгозбірні, яким вона може по праву пишатися. Це, зокре" ма, покажчики про Євгенію Ярошинську (2018), Михайла Івасюка (2017), Володи" мира Івасюка (2019), Пауля Целана (2020), Віктора Косяченка (2017), Володимира Михайловського (2019), Віталія Колодія (2019), Богдана Мельничука (2020), Ми" рослава Лазарука (2016), Лідію Ковалець (2020) та ще кілька. Нині пильним оком бібліографа огля" нуто життєтворчість Володимира Возню" ка. Для тих, хто любить цифри: видання містить 747 бібліографічних записів, які згруповано у 5 розділів; на 228 сторінках. Працювала над книгою авторка"упо" рядниця покажчика – бібліотекарка І ка" тегорії відділу краєзнавства Марія Дудид" ра. Їй допомагала укладачка вебліографії, завідувачка відділу інформаційних техно" людська психіка. Молода і красива жінка Зося (оповідання “Заметіль”) втрачає пси" хічну рівновагу від пережитого навіть при наближенні до трагічного театру воєнних дій. Але жінка ще може повернутися до нормального психічного стану в мирній атмосфері, коли прийде з фронту її чоло" вік, покликаний захищати Вітчизну, а від" так, змушений вбивати агресорів. Психіка майбутньої матері не витримує ударів жор" стокої долі, але залишається надія, що все стане на свої місця, коли буде мир і відно" виться сім’я як основа кожної держави. Мініатюрна новела “Ave, Natura!” – це художні нотатки психологічного стану су" часного воїна, який опинився за лінією розмежування на Сході України, і після короткого сну"відпочинку в майже зруй" нованому воєнними діями будинку зі слі" дами чийогось сімейного добробуту й за" тишку іде в старий сад, де відчуває всепе" ремагаюче торжество вічної як світ Приро" ди: “Десь у глибині саду боязко свиснув соло" вей і, зробивши лише одне філігранне колінце, тут же замовк. У кущах і листі горіхів без" турботно шуміли і вовтузилися горобці, пе" репурхуючи з місця на місце, і весело цвірінь" каючи. Всюди відчувалося розбуяле життя, радість руху, аромати весни і сонця. Життя в саду вирувало, клекотіло: кожен кущик, кожна гілочка і кожна алея народжували сотні різних звуків, то ледве вловимих і не" показних, то дзвінких, галасливих і несподі" ваних – мелодійно насвистуваних чи нес" кладно стрекочучих, схожих на кулеметний тріск. (…) Боже! Яка ж тут утіха і благо" дать! Давно я не зрів, не зустрічав і не відві" дував такого милого куточка землі! Цей сад нагадав мені рідний край. (…) Мені було і сумно, і водночас добре, як давно вже не було за важкі воєнні роки. Лагідна печаль, заспо" кійливі роздуми, владно охопили моє єство”. І раптом герой побачив вирізаний на корі одного з велетнів"дерев напис “Ave, Natura! Добровольці, що йдуть на смерть, ві" тають тебе!”. Отакою була правда сьогод" нішнього дня, коли там, де “панував дикий танок реготливої, зловтішної і тріумфуючої Смерті”, може відродитися “заможне, кра" сиве і незалежне життя”, радість щастя. “Все тут розорила, поруйнувала, спустошила і сплюндрувала гібридна війна своєю страшною залізною рукою насильства і грубої сили, – роздумує автор/герой. – Одна лиш Природа пережила все це і залишилася такою ж, як і була…”. Серед читачів книжки Миколи Пав" ленка “Ave, Natura!” мені вбачаються, на" самперед, захисники України, які потребу" ють такої літератури, щоб у хвилини за" тишшя, прочитати бодай кілька сторінок із творів, наповнених любов’ю саме до них. Переконався в цьому на власному досвіді, бо видав у серіях “Бібліотека українського воїна” твори Тараса Шевченка (“Кобзар”, “Свою Україну любіть…”), Володимира Сосюри (“Всім серцем любіть Україну свою…”), а також особливо популярні на фронті “Співомовки” Степана Рудансько" го, гумористичні твори Остапа Вишні і Павла Глазового, що викликали найбіль" ший інтерес у воїнів на Сході, які самовід" дано відстоюють незалежність і територі" альну цілісність України. Гадаю, ця книжка М. Павленка, в якій є і гумористичні опо" відання, знайде своїх читачів на фронті. “Історія Медж Роджерс…” – це повість із дивовижним і несподіваним, як для ук" раїнського читача, сюжетом про часи заво" ювання індіанських племен Канади. Го" ловний герой, закоханий у юну красуню Медж, благородний і жертовний Білл, ря" тує від аборигенів Медж і її сім’ю, а сам ги" не в нерівному бою з індіанцями. Дівчина ж через два місяці після трагічної загибелі свого рятівника виходить заміж за боягуза Сема Скотті, що відмовився брати участь у врятуванні сім’ї своєї нареченої, і в напів" спаленому селищі відбулося гучне весілля, і “лише стара мати Біллі, сидячи біля тим" часового вігваму, слухала веселий спів скри" пок, флейт і валторн, що краяли її душу, і невтішно плакала по своєму бідолашному нещасному Біллі, якого вона вже ніколи не побачить живим”. Читаймо прозу Миколи Павленка, де постають як живі, майстерно змальовані картини чарівної української природи, і яка змушує читача співпереживати разом із автором і героями його творів, що на по" чатку ХХI століття змушені воювати з під" ступним агресором. Кілька творів (“Дикі гуси”, “Голий за" єць, або Лисиця"терорист”, “Таємниця за" ячої тропи”), напевно, сподобалися б і ве" ликому гумористу Остапові Вишні, бо їхні оригінальні, не запозичені сюжети і вмо" тивована поведінка героїв неодмінно ство" рять у читача гарний настрій і головне – усміх на вустах, якого так бракує в нашому сьогоденні.
Про-читання · “Все стане на свої місця, коли буде мирі відновиться сім’я як основа кожної держави”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Про Володимира Вознюка оком бібліографа

логій та електронних ресурсів Галина Доб" ровольська. Редактори видання – завіду" вачка редакційно"видавничого відділу Іванна Рудько та заступниця директора з питань наукової роботи, заслужена пра" цівниця культури України Марія Довгань. Завдяки дизайнеру Вікторові Безпаль" ченку, провідному бібліотекареві сектора інтернет"центру біобібліографічний по" кажчик має фотогенічне “обличчя”. Фото" портрет самого Володимира Вознюка по" дано на тлі зображення входу до музею Ольги Кобилянської в обрамленні взору гуцульської вишиванки. Відповідальною за випуск є директорка ЧОУНБ імені Михайла Івасюка Наталія Філяк. Покажчик відкривається коротким, але містким словом “Від укладача”, де Марія Дудидра розповіла про принципи підготов" ки книги, її структуру, яка складається із та" ких розділів: “Художні та літературознавчі праці”; “Музейна діяльність”; “Література про життя і творчість Володимира Возню" ка”; “Бібліографія”; “Вебліографія”. Допоміжний апарат покажчика вклю" чає псевдоніми В. Вознюка, іменний по" кажчик та список оглянутих періодичних видань – 46 газет і 20 журналів. Думаю, всіх зацікавлять світлини з ро" динного архіву поета – музейника “Фото" миті життя” (28 фотографій) і “Творчий шлях у книгах” (26 фото обкладинок). Супроводжують книгу дві передмови пера його добрих друзів, колег по перу. Перша – “Розмисли край битого шляху” авторства письменника, журналіста, за" служеного діяча мистецтв України Миро" слава Лазарука розкриває обставини їх" нього знайомства з Вознюком, характери" зує різноаспектність творчого обдаруван" ня, проте наголосив, що в першу чергу йо" го друг – тонкий лірик. А український поет, член НСПУ Ва" силь Рябий у слові “Струни світанкового почуття” зауважив: “я мав змогу перекона" тися, коли Володимир читав свої вірші пе" ред аудиторією, що чули його з першого слова, все розуміючи і приймаючи за сво" го, що не всім щастить”. З великим інтересом читач ознайо" миться з “Основними датами життя та ді" яльності Володимира Вознюка”. Адже практично щороку в нього виходила книжка лірики чи нарисів з кобилянсько" знавства або культурології. Його творчість визнана заслужено. Він став лавреатом премій, освячених іменами Сидора Вороб" кевича, Дмитра Загула, Ольги Кобилян" ської, Павла Тичини, братів Богдана та Левка Лепких, “Князь роси” імені Тараса Мельничука, Романа Федоріва, Івана Огі" єнка, Олекси Романця, Віталія Колодія. Працює з липня 1972 р. – у музеї О. Кобилянської, зокрема з 1987 р. – ди" ректором цієї духовної оселі письменниці. Більше того, Володимир Аксентійович ро" ки працював ще й викладачем"сумісником курсів “Українська та зарубіжна культура” і “Культурологія” у БДМУ та Приватному вищому навчальному закладі “Буковин" ський університет”. Признаюся, що й самій довелося бути слухачкою його спецкурсу “Життя і твор" чість Ольги Кобилянської в контексті ук" раїнської літератури кінця ХІХ – початку ХХ століть”, який В. А. Вознюк читав з 1989 р. на кафедрі української літератури Чернівецького національного університе" ту імені Юрія Федьковича. Бібліографічний портрет Володимира Вознюка яскраво увиразнюють передруко" вані з періодики рецензії на його книги. Їх" ні автори – Богдан Мельничук, Іван Ри" жий, Олеся Пашко, Лідія Ковалець, Євдо" кія Гаврищук, Мирослав Лазарук, Яросла" ва Мельничук, Катерина Міщенко, Роман Кудлик, Віра Китайгородська, Василь Ге" расимюк, Олена Логінова, Валерія Чорней. Кожен з них по"своєму розкриває ті чи ін" ші аспекти творів Володимира Вознюка. На завершення пропоную висновок, який зробив Мирослав Лазарук у передмо" ві: “Ніщо так Володимир Вознюк не цінує, як любов до людини і до Бога! Тож нехай йому таланить на цьому гостинцеві!”.
Про-читання 13 · “Найкращі дні цвітуть на самім дні, На самім дні вода така прозора”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

телька-філолог, громадська діячка; Оксана Олексіївна Хлоп’яча, поетеса, наукова співробітниця Музею літератури України; Василь Іванович Олекса, поет; Олег Володимирович Байдуж, активіст громади; Валентина Павлівна Ноздріна, викладачка школи мистецтв; Людмила Гнатівна Рудь, громадська діячка; Галина Феодосіївна Устенко-Гайдай, заслужений журналіст України. Цікавими учасниками зустрічі були бібліотекарі п’яти сіл нашої новоствореної Білогородської громади, а старша бібліотекарка Леся Василівна Ковтун, вітаючи ювілярку, вручила їй почесну грамоту від голови ОТГ Антона Михайловича Овсієнка. Щедро, по-земляцьки, з веселим настроєм привітали Надію Кир’ян Микола Петрович Винник, Володимир Анатолійович Іванов, Василь Ростиславович Ревчук. Але панувала на святі щедра поезія Надії Кир’ян: Найкращі дні цвітуть на самім дні, На самім дні вода така прозора, Що з берега лічити можна зорі, Які зоріють в сні і навесні... Бібліотека-філія села Гореничі Від редакції. Дорога Надіє Володимирівно! Дякуємо Вам за чудові роки спільної праці в просвітянському тижневику, вітаємо з ювілеєм і бажаємо творчої снаги й сили на многії та благії літа! До речі, пані Надія написала цілий цикл поетичних портретів учених-фізиків рідного інституту, серед яких і Ернст Пашицький, і до 80-річчя інституту цей цикл видали окремою книжкою, а до збірки “Знайти себе…” авторка включила лише кілька таких поетичних портретів. Тож залишається тільки пошкодувати, що для творів Надії Чорноморець не знайшлося місця на сторінках “Антології лірики українських поетів-учених” (2019, упорядник – Юрій Ковалів). Лексичні експерименти пані Надії проявляються не лише в плані поетизації наукової термінології, а й у творенні неологізмів (власне, авторських неологізмів – оказіоналізмів). Таке враження, що їй, з її багатющим лексичним запасом, усе-таки тісно в словникових рамках – і так народжуються її “дов­кружжя” (довкілля), “захлання”, “взаємоволодіння”, “розмаїть” (іменник жіночого роду)… Або такі лексичні родзинки: Муравлить вухо лоскітне стебло… Затерплолиця мружиться ромашка… Бешкетування друзів забіястих... Химерами буденнить день хапливий… Ясенієш світами, де плач не втіша… (з Поля Валері) Полюбляє поетеса і “погратися” звукописом. Може, найяскравіший приклад такої гри – катрени сонета “Мої мовчання – майорять мов мак…”, де майже кожне слово в рядку починається з того самого звука: Мої мовчання – майорять мов мак. Пелюсток пломінь – плавно опадає, Самітний сум сонатами спливає – Самозаймистий стомлений співак. В твоїх тенетах – тріпотливо так. Терпке терпіння – трунками тримає. А буднів бриг – барвінково блукає, В химерних хвилях – вільний аргамак. Як і кожний справжній поет, Надія Чорноморець не замикається у власній колбі, а почувається краплиною в океані поезії, – йдеться не лише про її переклади з французьких класиків, а й про перегуки зі спорідненими за духом авторами. Скажімо, її перевернутий сонетоїд “Без Любові...” нагадує – і образністю, і патосом – славетний шекспірівський сонет 66. А перевернутий же сонетоїд “Нехай це буде так – а чом би й ні?..” – подібний óбразами до мого сонета “До лицаря” з “Прочанських пісень”. Очевидно, подібність ця мимовільна – адже обидва твори написані 2000 року, коли ми з пані Надією ще й не здогадувалися про існування одна одної, але тим промовистіший перегук… А от тепер мені теплішає на серці, коли подумаю, як мені пощастило знати і читати цю мудру жінку зі скромною усмішкою і фантастичним даром слова, яка не любить банальностей і не боїться висловлювати мовою поезії невимовне…
Про-читання 13 · “Найкращі дні цвітуть на самім дні, На самім дні вода така прозора”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

З роси й води, Надіє!

Живе понад 40 років у селі Гореничі на Київщині зовні непримітна жіночка, малослівна, сором’язлива, з теплим поглядом і привітністю до всіх, але ніби в якомусь загадковому світі невимовлених слів і понять. Я живу в іншому світі. Там струмки, небо і вітер... Я живу світом не вашим, Я живу світом багатшим... ...Бачу чорні, обдурені руки, Бачу тисячі доль окрадених, Бачу совість, убиту зрадами, Бачу – дурість панує над розумом, Бачу щирість, прибиту морозами... Мова про Надію Кир’ян, сучасного поета-лірика, членкиню Національної спілки письменників України, лавреата премії імені Олени Пчілки, багатолітню редакторку видавництва “Веселка”, журналістку тижневика “Слово Просвіти”. Вона працює серед нас, ділячись своїм вистражданим і невтомним словом, випростуючи натруджені долоні, несучи нам розраду, моральну втіху, співчуття, підтримку духу нашого, свою особисту правду, оздоровлюючи нею наше суспільство. Цьому повірить чи не вірить? Невже це так збіднів народ, Що ковбасою стали мірять Любов і ніжність, і добро, І рідний дім, і рідні квіти, І вогнище, що догоря... Що прожила ця людина, яка, ніби присоромлюючи, пише за всіх нас свої поетичні сповіді, роздуми? Ця полтавська від роду, а гореницька за життям мислителька пройшла власними кроками страдництво шістдесятників, де тільки і як тільки доля її не випробовувала, а зберегла цю тендітну глибинну душу. І виключенням з Київського державного університету за вільнодумство, і челябінськими дорогами, і поверненнями знову й знову до омріяного столичного навчання і невпинного мислення та висловлювання... ...Я по краплині віддала любов, Частинку вітру і частинку полю, Немов із серця виточила кров. Вже не штормить. І вже немає болю. Усе ще штормить і не відболіло з її таланту не все, хоч книжок вона опублікувала чимало. Це збірки поезій “Лелеки”, “Вечірня жінка і ранкова жінка”, “Невеселі думки”, поетичні дитячі томи “Українська абетка” та “Неслухняна абетка”, “Сповідь стоніжки”, дивовижна збірка поезії та публіцистики “Чиста криниця”... Не говоримо вже про численні авторські переклади з інших літератур. У привітній залі гореницької бібліотеки 29 червня 2021 року вдячні читачі зустріли свою талановиту землячку квітами, оплесками і озвученням написаного нею поетичного слова: Не втримаюсь на щасті. Тільки мить, Лиш мить щаслива, Як весняна злива, Струною сонця В пальцях задзвенить... Дзвеніли душею зігріті слова поваги і вдячності Надії Кир’ян бібліотекарки Тамари Дмитрівни Кравченко, яка стала красномовною ведучою зустрічі і запрошувала до слова всіх, хто бажав висловити вітання ювілярці. Це Антоніна Іванівна Доброва, викладачка школи мистецтв; Тамара Миколаївна Бігун, громадська діячка; Оксана Діброва, вчителька-філолог, письменниця і поетеса; Галина Петрівна Бикова, кандидат філологічних наук, почесний професор Пекінського університету; Любов Василівна Гудзь, вчи­
Про-читання 13 · “Найкращі дні цвітуть на самім дні, На самім дні вода така прозора”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Висловити невимовне Надія Чорноморець. Знайти себе… – Київ, 2021.

Олена О’ЛІР Передусім дякую Надії Чорноморець за привілей бути однією з перших читачок її підсумкової поетичної збірки “Знайти себе…”. Розкошуючи в цих віршах, запитуєш себе: яка ж вона, поезія Надії Чорноморець? І відповіді не баряться: жива і конкретна, свіжа і щира, геть-чисто позбавлена банальности, абстрагування, “котурнів” та “води”, напрочуд тонко нюансована – у змалюванні образів та передачі емоцій, фантастично багата лексично, різноманітна формами (власне, формами сонета, про що далі), зігріта любов’ю до тих дорослих і маленьких, кому присвячені ці рядки, і любов’ю до кожного Божого створіння теж, часом осяяна легкою самоіронічною усмішкою… Щодо свіжости і конкретности, то приклади самі йдуть до рук. Скажімо, такий сонет: Аеропорт. Снiжить. Похмуро-ранньо. Дрiмають лiтаки блакитнохвостi. В котромусь зараз помандрую в гостi. Позакордонна – в просторi чекання. В надхмар’ї – сонце – в бiлiм океанi. В iлюмiнаторах – мережанi набростi. Пливка одноманiтнiсть високостi. Лиш в зонах турбулентностi хитання. Рябих пастелей клаптики i смуги, Оливковi стрiчки, срiблястi дуги, Здригаються закрилки на крилi. У сотнях миль розчиненi години. Все ближчi i вагомiшi картини. Й щемливий поштовх – вiдчуття землi… Атрибутика авіаперельоту зображена точно й детально: аеропорт – літаки – ілюмінатори – зони турбулентности – закрилки на крилі… А водночас – скільки тут свіжих поетичних образів: літаки не абиякі, а “блакитнохвостi” – “простір чекання” (як метафора буденної зали очікування) – “позакордонна” лірична героїня (готова до польоту понад усіма кордонами і межами) – сонце в “білім океані” надхмар’я – “мережані набрості” на ілюмінаторах (вкрите памороззю скло)… А в терцетах майстерно розгортається неймовірної краси картина землі, побаченої з високости, зменшених відстанню полів, гаїв і річок (“Рябих пастелей клаптики i смуги, // Оливковi стрiчки, срiблястi дуги…”), землі, яка зрештою, після кількагодинного польоту, наближається до літака (точніше, літак до неї) і зустрічає його “щемливим поштовхом” – і цей поштовх дарує героїні сонета “відчуття землі”, за якою вона вже встигла ностальгійно скучити, літаючи в надхмар’ї… А який філігранний образ — “У сотнях миль розчиненi години”! Тут і суха математика авіаперельоту, і неймовірний поетизм художнього бачення часу, який спливає в польоті, немовби “розчиняючись” у подоланих віддалях! І таких свіжо-конкретних поетичних малюнків у збірці Надії Чорноморець багатобагато. Також на “транспортну” тему сонетоїди “Метро” і “Вокзал”. І тут слід зробити примітку, що в сонетному різноманітті пані Надії лише поодинокі твори є канонічними сонетами (навіть цитованому вище сонетові “Аеропорт. Снiжить…”, написаному 5-стоповим ямбом, можна закинути зайву стопу в 6-му рядку і різнобій у закінченнях: у катренах вони — всуціль жіночі, а в терцетах жіночі чергуються з чоловічими). Загалом відступи від сонетного канону в поетеси можуть бути як фонічні (найчастіше – неточні рими), так і метричні (замість канонічного 5-стопового або 6-стопового цезурованого ямба – інші розміри: ямбічний 6-стоповик, нарощений на цезурі на 2 склади, 3-, 4- або 5-стоповий амфібрахій, 3-іктовий дольник, 3-іктовий акцентний вірш тощо). Але було б неправильно вважати сонетоїд “зіпсованим сонетом”: це окремий різновид сонетної строфи і окремий сонетний субжанр, невипадково ж такий блискучий сонетист, як Микола Зеров, написав низку сонетоїдів, нерідко епіграматичного звучання, і об’єднав їх в окремому циклі. Вочевидь, “сонетоїда мотузні ґрати”, за висловом Зерова, не лише дають поетові змогу вільніше обходитися з сонетною формою, а й урізноманітнювати сонетну стилістику інтонаціями невимушеної розмови, задушевними, часом іронічними… А ці інтонації в ліриці Надії Чорноморець превалюють, тож не диво, що форма сонетоїда належить до її улюблених. Крім того, вдається поетеса й до побічних форм сонета, які теж анітрохи не свідчать про “зіпсованість” сонета, а є усталеними у світовій літературі варіаціями сонетної строфи, і вживання їх говорить якраз про добру версифікаційну школу автора. З-поміж таких побічних форм зустрінемо в цій книжці перевернутий сонет і перевернутий сонетоїд (де спершу йдуть терцети, а потім – катрени), а ще сонетино (сонет, написаний розміром, коротшим за канонічні, – тут 4-стоповим ямбом). Звичайно, свіжість і конкретність образної мови в поезії Надії Чорноморець не обмежується “транспортною” тематикою – вміє вона сказати по-своєму, оригінально й живо, і про любов (прекрасний цикл “Із Пісні Пісень”), і про світ дитинства (не менш прекрасний цикл “Вічні голоси дітей”, просякнутий теплим гумором), і про звичайно-незвичайні картини природи, якот, з-поміж багатьох чудесних замальовок, “Завія, тополина заметіль. / Нестримна лоскітлива завірюха…” або такий образок: Бредеш окрайцями хрусткими По стежки стертому рядні. Сліди двокрапками хисткими Зникають в сонній далині… (сонетино “Бурулька стигла потьмяніла…”) Уміє авторка і побачити (і висловити!) поезію в таких сферах людської діяльности, де до неї ніхто, або майже ніхто, ніколи поезії й не шукав, – ідеться, ні багато ні мало, про фізику, яку пані Надія обрала своїм фахом і якій присвятила роки праці в Інституті фізики НАН України, а також про медицину, яку вона споглядає очима пацієнтки, вдячної своїм лікарям та іронічної до самої себе (“Свій садомазохізм вже не приховую”), а ще – про фізіологію, з якої спеціалізується її син Петро! І, захоплено, навіть азартно поетизуючи ці неосвоєні поетами сфери, вона й мову для цього знаходить особливу – на перетині мови поезії та мови науки, пересипаючи свої вірші термінами, знайомими лише фахівцям. А однак і непосвячений читач знайде в цих термінологічних феєрверках насолоду, адже суть їхня – не в академічному мудруванні, а в грі словом, грі віртуозній і захопливій… Отак і народилися премилі óбрази і тропи, на кшталт: Сфазованих атомів рибки замріяні… …Гарячої плазми характер лукавий. (сонетоїд “Все лійки та смерчі...”, присвячений Е. А. Пашицькому, з циклу “А фізиці буяти між наук”)
Читацьке віче · “Просвітянин Павло Параскевич відзначив своє 100-річчя – в доброму настрої та з новими творчими планами”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

раторії “Українська Хата – талан" тами багата”, де шанують рідну мову, де вчитуються в рядки Оле" ся Гончара. У народному зразковому му" зеї історії ХДУ відкрито експози" цію, присвячену 100"річному ювілею Павла Параскевича. У свій 100"літній день народ" ження Павло Кіндратович, вдало опанувавши Інтернет, переглядав численні привітання від колег та десятків тисяч його колишніх студентів. Ювіляра привітали особисто ректор Херсонського державного університету, депутат Херсонської обласної ради Олександр Співа" ковський, секретар Херсонської міської ради Галина Лугова, док" тор філологічних наук, академік Ярослав Голобородько, кандидат філологічних наук Володимир Демченко, колеги з ХДУ та інші. Мені також пощастило від імені Правління ХОО ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка та працівників Херсонської облас" ної універсальної наукової бібліо" теки імені Олеся Гончара 30 чер" вня привітати ювіляра вдома і по" бажати йому миру, здоров’я та лі" тературознавчих перемог. “Сурма” імені Богдана Волосян" ка Національного медичного уні" верситету, якою керує Володимир Савчук. Програма змістовна, спів злагоджений, виконавська май" стерність на високому рівні. На фестивалі капела запропонувала твори “Там на горі, на Маківці”, “Сусідка”, “Не пора”. На завершення фестивалю мало слово журі: членкиня Ради обласної “Просвіти”, доктор мистецтвознавства, професор, заслужений працівник культури України Ганна Карась, доцент Прикарпатського національного університету, заслужений діяч мистецтв України Володимир Савчук, доктор філософії, зас" тупник завідувача кафедри мо" вознавства Національного ме" дичного університету, голова Іва" но"Франківської міської “Про" світи” Марія Гуцол та керівник церковного хору церкви Святого архістратига Михаїла, учасниця Гуцульського ансамблю пісні і танцю, керівник тріо “Ґроно калини” Микитинець" кого Народного дому Наталія Тимощук. Вони нагородили учасників фестивалю подяками і збірниками пісень “Здобудеш дер" жаву – чи згинеш в бор" ні!”, який упорядкувала завідувачка культурно" масової роботи облас" ної “Просвіти”, органі" заторка і ведуча заходу Михайлина Боднар, а видало просвітянське видавництво.
Читацьке віче · “Просвітянин Павло Параскевич відзначив своє 100-річчя – в доброму настрої та з новими творчими планами”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Просвітянину Павлу Параскевичу – 100 років

Олег ОЛЕКСЮК, заслужений працівник культури України, голова Правління ХОО ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Кінець першого місяця літа просвітяни Херсонщини урочис" то відзначали не лише тому, що цього дня 80 років тому Україн" ські Національні збори у Льво" ві проголосили Акт відновлення Української держави й створи" ли Українське Державне Прав" ління під проводом Ярослава Стецька, а ще й тому, що старій" шина національно"патріотично" го відродження на Херсонщині, почесний громадянин міста Хер" сона, просвітянин Павло Кіндра" тович Параскевич відзначив своє 100"річчя – в доброму настрої та з новими творчими планами. Він народився 30 червня 1921 року в селі Лапківці Чорноострів" ського району Хмельницької об" ласті в селянській родині. Після закінчення Одеського механіко" технологічного технікуму цукро" вої промисловості перебував на службі у Радянській армії. Павло Кіндратович згадує: “Війна застала нас в Павурських артилерійських літніх таборах, де знаходився наш 231"й корпусний артилерійський полк. 21 червня 1941 року на території нашої час" тини група артистів Московсько" го художнього академічного теат" ру давала концерт, як раптом про" лунав голос: “Бойова тривога!”. Незабаром полк вишикувався у бойову колону і вирушив до дер" жавного кордону... Так з першого дня почалася для нас війна”. У роки Другої світової війни Павло Кіндратович воював у складі зенітного артилерійського полку 1"го Українського фронту. Пройшов горнило війни в боях, визволяючи від німецьких оку" пантів Прикарпаття та Закарпат" тя, Польщу, Словаччину та Че" хію. На війні доля звела його з ук" раїнським письменником Оле" сем Гончаром. Понад 60 років лі" тературознавець Павло Параске" вич присвятить дослідженню та вшануванню творчості Олеся Гончара. А здружила їх відвага і взаємодопомога під час бойових дій. Павло Кіндратович повер" нувся з війни справжнім героєм. Його мужність відзначена наго" родами: орденами “Вітчизняної війни” ІІ ступеня і “За муж" ність”, медалями “За відвагу”, “За перемогу над Німеччиною” та ін. Після демобілізації 1946 року Павло Параскевич вступив до Ужгородського державного уні" верситету на філологічний фа" культет (українське відділення), який закінчив з відзнакою 1951 року, коли йому виповнилось тридцять. Працював учителем україн" ської мови та літератури у школах Ужгорода, навчальних закладах Хмельницької області. Успішно захистив кандидатську дисерта" цію на тему “Героїка Великої Віт" чизняної війни в українському романі 60"х рр.”. Після аспірантури, у 1968 ро" ці, почав працювати викладачем, а трохи пізніше – старшим вик" ладачем української літератури у Херсонському державному педа" гогічному інституті. Справедли" вий, добрий, щирий Павло Кін" дратович став наставником кіль" кох поколінь науковців, учителів Херсонщини і не тільки. Колега по педінституту та першому осе" редку Товариства української мо" ви у Херсоні, доктор педагогіч" них наук, професор Марія Іванів" на Пентилюк зазначає, що “Пав" ло Кіндратович – людина вели" кої душі, розуму, щиросердна, та" лановита людина, яка прожила складний, але благородний вік”. Від 1977 до 1988 року Павло Параскевич очолював кафедру української літератури. Від 1989 року підтримує ініці" ативу колег з інституту та Хер" сонського музичного училища і активно проявляє свою грома" дянську позицію в лавах Товарис" тва української мови, а пізніше і в Херсонському обласному об’єд" нанні Всеукраїнського товари" ства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Паралельно з громад" ською діяльністю Павло Кіндра" тович активно займався і науко" вою роботою. Він опублікував посібники “М. М. Коцюбин" ський. Життя і творчість в порт" ретах, ілюстраціях, фотографіях, документах” (Київ, 1968), “Ми" кола Чернявський. Життєвий творчий шлях” (1993), “Сторінки літературної Херсонщини” (2 ви" пуски), “Олесь Гончар і Херсон" щина” (2 видання) та понад 180 літературних публікацій в ЗМІ України. Друкувався в журналі “Українська мова та література в школі” та республіканському збірнику “Українське літерату" рознавство”. П. К. Параскевич працював у Херсонському державному уні" верситеті до 2003 року доцентом кафедри української літератури та кафедри українського літера" турознавства. Від 2005 року і до тепер Павло Кіндратович Парас" кевич – член редколегії “Вісника Таврійської фундації”. За багаторічну плідну працю був нагороджений Почесним зна" ком “Відмінник народної освіти УРСР”, йому присвоєно звання “Почесний громадянин міста Хер" сона”, “Почесний професор ХДУ”, а 30 червня 2018 року відпо" відно до рішення Центрального правління ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павла Кіндрато" вича нагороджено медаллю “Бу" дівничий України”. Він донині долучається до Гончарівських читань, наукових конференцій, засідань артлабо"
Читацьке віче · “Просвітянин Павло Параскевич відзначив своє 100-річчя – в доброму настрої та з новими творчими планами”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Оспівували подвиги героїв

Богдана КОВАЛЬЧУК Після щедрих дощів другий день Зелених свят видався погід" ним і сонячним. Запланований IV обласний просвітянський фес" тиваль “Історія України в україн" ських народних піснях” мав від" буватися на площі біля ОНД “Просвіта”, тож хороша погода була дуже доречною. Біля входу сяяла різними ко" льорами виставка членкині “Жі" ночої громади” Галини Мельни" чук “Вишивана Україна”, довко" ла в зеленому маєві – яскраві де" корації. Присутнім вручали прог" раму фестивалю і тижневик “Га" лицька Просвіта”. Звучить марш запорізьких ко" заків, починається театралізова" не дійство гетьманів України – Морозенка, Богуна, Хмельниць" кого, Мазепи (в ролях – І. Семак, В. Жовтюк, А. Фуштей, М. Кол" ковський). До присутніх зверта" ється гетьман Богдан Хмель" ницький: Примчав я з іншої доби До вас, панове, на розмову. Невже ви й досі ще раби? Невже обмануті ви знову? А я ж надіявсь, що народ Мій козакує, мов у раї... А він годує всіх заброд І сам спокійно вимирає... Повстанською компо" зицією “На Зелені свята” фестиваль відкрило тріо “Сузір’я” у супроводі му" зик з Городенки під керів" ництвом В. Гультяя. Вели" кою і різноманітною була програма народного ама" торського фольклорно"ет" нографічного гурту “Пше" ничне перевесло” (керів" ник – Володимир Собо" левський) обласної органі" зації “Жіноча громада”, який нещодавно отримав звання “народного”: пов" ний склад, окремо чолові" чий, жіночий квартети, ду" ети – все додавало ціліс" ності програмі. Тепло сприймали глядачі вис" туп керівниці Клубу обдарованих дітей Руслани Денеги, директора Будинку культури з села Березів" ка Ярослава Медвейчука. Відзна" чилися з новим керівником Оле" ною Поглод і учасники народної хорової капели “Бескид” облас" ного товариства “Лемківщина”, виконавши пісенні твори “Ой на горі дубина”, “Ей крочком, коні, крочком”. У фестивалях завжди бере участь хор “Берегиня” Союзу ук" раїнок (керівниця – Раїса Рома" нюк), бо їхні союзянки в різні ча" си історії України зробили знач" ний внесок для здобуття України. Мелодійно виконало пісню “П’є журавка воду” тріо “Ґроно кали" ни” з Микитинецького Народно" го дому (керівниця – Наталія Ти" мощук). Були в історії України і часи визвольних змагань, зокрема, подвижництво та жертовність во" яків Української Повстанської Армії. Улюблену пісню наших батьків і дідів періоду УПА “Сві" тить місяць” нагадав присутнім Андрій Фуштей. Добре підготу" вав до фестивалю хор “Фронтові друзі” заслужений працівник культури України Віктор Полі" щук. Учасники хору, поважного віку люди, ще пам’ятають роки Другої світової війни – їхні пісні про це. У нашому місті мало таких чоловічих хорових капел, як
Читацьке віче · “Письменники розповіли про копітку дослідницьку роботу, яка передувала написанню книг”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

усього життєвого шляху відчува" ють земляки в огромі справ для рідної Волині, до яких причетний достойник. А книга “Спадкоєм" ці” є суголосною з літературними доробками побратимів"земляків. Та й сам автор, окрім критичного аналізу творів рівненських пись" менників, ділиться з читачами болем пережитого, власними ба" ченнями боротьби і праці задля Української державності. Модераторка заходу Наталія Войтович (Рівненська обласна універсальна наукова бібліотека) ознайомила присутніх із творчим доробком учасників презентації, акцентувала увагу на згадуваних у “Спадкоємцях” “Громовому де" реві” Євгена Шморгуна та “Ми у вічі сміялися смерті” Миколи Руцького. Самі ж письменники у виступах розповіли про копітку дослідницьку роботу, яка переду" вала написанню книг. Упродовж автограф"сесії всі присутні отримали книги, презен" товані обласною “Просвітою”. Косач явно не здатний про" тистояти. Блідий, худий, тендіт" ний інтелігентик ховається зі своєю секретаркою і з друкар" ською машинкою в тіні дерев. Він диктує, вітерець приносить цокотіння клавішів. Хоча він та" кож чи не в апогеї слави: недавно львівський театр ставив його “Облогу”, і він має право на ува" гу публіки. Але душею товариства – Маланюк…” Звичайно, життєрадісний Маланюк не був налаштований на муки творчості у таку гарячу й веселу пору відпочинку, але й пе" ро його не іржавіло. “Десь під кі" нець перебування в Заліщиках був вечір поета в “Аріадні”, в їдальні на першому поверсі. Ма" ланюк читав свої вірші, також на" писану там “Присвяту”: “Пам’ятаєш, як певно, як владно Ти вела лабіринтом любові. Аріадно моя, Аріадно, Сонця й літа нестримана повінь”… “Від’їзд із Заліщиків був сум" ним, – завершує цей світлий спо" гад автор “Постатей”, – це було прощання з безжурним все ж та" ки літом. Львів’яни зайняли кіль" ка купе вагона, але Маланюків між нами не було”. Так тоді не було, однак в укра" їнській літературі (як поет), у житті і боротьбі українського на" роду за незалежність України (як громадянин"патріот, як філософ" аналітик) автор “Стилета і стило" са”, “Земної мадонни” і “Серп" ня”, “бронебійний публіцист” Євген Маланюк був, є і буде жити оптимістом, бо заліщицькі вака" ції його були життєрадісними, які овиди його мрій про незалежну Україну, котру він неодноразово втрачав, але вірив у її майбутнє.
Читацьке віче · “Письменники розповіли про копітку дослідницьку роботу, яка передувала написанню книг”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ССллооввоо ззееммлляяккаа

Наталія САВЧУК, членкиня правління Рівненського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка У Рівному відбулася презен" тація “Спадкоємців”. Таку назву має книга нашого земляка, ака" деміка Миколи Жулинського, ви" дана за ініціативи Рівненського обласного об’єднання Всеукраїн" ського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка та за сприяння Товариства Україн" ської Мови в Чикаго (США). Видання є творчим відгуком на художньо"публіцистичні до" слідження рівненських (волин" ських) письменників Євгена Шморгуна, Миколи Руцького, Святослава Праска, Йосипа Струцюка про національно"виз" вольні змагання українського на" роду у ХХ–ХХІ століттях. На презентації в найстарішій залі Рівненського обласного крає" знавчого музею, як зазначив ди" Петро МЕЛЬНИК, член НСЖУ, багаторічний редактор “Колоса”, м. Заліщики Не будемо категорично ствер" джувати, що найвлучніше, най" метафоричніше про певний мі" сяць року можуть висловитися тільки ті, хто в тому місяці наро" дився. Однак (для прикладу) і На" дія Григорівна Красоткіна (Шай" нюк) – волинська поетеса та пе" дагог (день народження 26 серп" ня), і відомий американський письменник"фантаст Рей Бредбе" рі, котрий народився 22 серпня, всіма фібрами своєї душі та обома руками голосують за серпень. Зокрема, учителька з Луцька без" апеляційно заявляє, що “краса природи, щедрість віковічна – серпневий день – струмує ще теп" лом”, або ж “почався серпень – літня казка, де стільки радості й чудес”. А її американський колега по перу навіть на початку осені в розмові з другом захоплено ви" гукнув: “Відчуваєш, яке повітря? Серпень повернувся!” Не дивно, що відомий україн" ський археограф, публіцист, док" тор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, один із багатьох в’язнів сталін" ського терору, світлої пам’яті Ярослав Романович Дашкевич у своєму романі “Постаті” з при" ємністю згадує одне з багатьох літ свого життя, а саме – липень" серпень 1943 року. Сімнадцяти" річний юнак переживав тоді важ" ке й тривожне літо у місті левів та собору св. Юра. “Моїй мамі (Олена"Марія Степанів – вчена, педагог, перша в світі жінка, офі" ційно зарахована на військову службу в званні офіцера, чотар УГА – П. М.) вдалося роздобути дві, кажучи пізнішою мовою, пу" тівки до пансіонату “Аріадна” в Заліщиках”. Хоч і з труднощами, бо то ж був окупаційний режим, поїздом добралися у чарівне місто над Дністром. “Потрапили, – як зга" дує пан Ярослав, – у трохи нібито інший, веселіший і безтурботли" вий світ… Двоповерхова вілла Ук" раїнського центрального коміте" ту “Аріадна” стояла недалеко від низького лівого берега Дністра. Директорував у ній колишній офіцер Української галицької ар" мії, якого всі титулували “пане сотнику”. Чисто, просторо, вели" кі вікна, велика їдальня і віднос" но непогана, як на воєнний час, кухня. Кімнати на першому і дру" гому поверхах… Мешкали ми на другому поверсі справа; на цьому поверсі зліва був Євген Маланюк ректор Олександр Булига, були присутні автор книги Микола Жулинський, рівненські пись" менники, дослідники національ" но"визвольних змагань на Рів" ненщині Євген Шморгун, Мико" ла Руцький та колега з Харкова Леонід Тома, а також просвітяни, інтелігенція краю, небайдужа до національної історії. Зі вступним словом виступив ініціатор та організатор презента" ції, голова Рівненського обласно" го об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Та" раса Шевченка Іван Вєтров, ав" тор передмови до “Спадкоєм" ців”. Очільник “Просвіти” роз" повів про ідею створення книги, представив гостей. Учасники презентації радо привітали автора Миколу Жулин" ського, нашого земляка, уроджен" ця Демидівщини, знаного в Укра" їні та за її межами директора Інс" титуту літератури імені Т. Г. Шев" ченка НАН України, доктора фі" лологічних наук, академіка НАН України, президента Міжнарод" ного громадського об’єднання “Волинське братство”. Зв’язок Миколи Григоровича з малою батьківщиною впродовж
Читацьке віче · “Письменники розповіли про копітку дослідницьку роботу, яка передувала написанню книг”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Заліщицькі вакації Маланюка

з дружиною та сином, що приїха" ли з Варшави…” Не хочеться відразу зосеред" жуватись на ідейній і тематичній спадщині Євгена Филимоновича: про все це багато писано і мовле" но (див. Енциклопедія історії Ук" раїни, Філософський енциклопе" дичний словник, Енциклопедія українознавства, а також у працях Г. Сивоконя, Л. Куценка, І. Гуща" ка, В. Шелеста, Ю. Лавриненка, С. Білоконя, С. Грабовського, Е. Ци" ховської, В. Жадько, М. Крупача, В. Панченка та багатьох інших). Але обминути спогади Ярослава Дашкевича не вдасться, бо саме в “Постатях” на сторінках 545"547 він описав свої враження про “подільську Рів’єру” – як тоді любили називати наші барвінкові Заліщики над Дністром, – та спо" гади про високого красеня, кре" мезного і життєрадісного Мала" нюка, котрий потягом прибув зі столиці окупованої Польщі, де був знайомий із такими літератора" ми, як Ю. Липа, О. Теліга, Ю. Ко" сач, Д. Донцов, Ю. Тувім, Я. Іваш" кевич, Я. Лехонь… Варто сказати, що від середи" ни 1930"х років у Польщі курсу" вали так звані “автомотриси”, тобто залізничні люксові вагони на тязі двигунів внутрішнього згорання. Аеродинамічна форма та висока швидкість (100"110 км/год) посприяли їхній назві – “люкс"торпеда”. Такі швидкісні потяги були дорогими і з’єднува" ли залізницею, скажімо, Краків і Закопане, Варшаву і Заліщики, тобто стару й нову столиці Речі Посполитої з відомими на той час польськими курортами, а та" кож Краків"Варшава, Катовіце" Варшава, Львів"Закопане, Львів" Борислав. Не встановлено дослідниками життєпису “імператора залізних строф” (так образно, але заслуже" но називали Євгена Филимоно" вича читачі й літературознавці ХХ віку), чим поет їхав з Варшави до Заліщиків. Сьогодні відомо лише, що на липень"серпень 1943"го ро" ку він приїздив до цієї чарівної перлини Наддністров’я вдруге: перший раз відпочивав у тій же “Аріадні” також у серпні, але ще 1936"го року. До речі, тоді ж – але у віллі “Вікторія” – в Заліщиках відпочивала Олена Теліга, чиї за" гостини заліщани також відзначи" ли меморіальною дошкою на стіні вілли, як і Маланюкові – на стіні “Аріадни”. З творчого доробку того часу Євгена Маланюка заліщанам найцікавішим є цикл поезій “Над Дністром” (три вірші). А ще спо" гади старожилів про той період, котрі – певна річ – не стільки стосуються зокрема Євгена Фи" лимоновича – адже він не один відпочивав на Дністрі, як взає" мозв’язків “льокаторіїв” (так на" зивали тоді гостей міста – П. М.) та місцевих жителів. Їх неоднора" зово друкував районний часопис “Колос”. Заліщицькі журналісти збирали цікаві оповідки про творців красного письменства чи музичних опусів, які в цьому зо" ряному полумиску над Дністром проживали (як приміром, Осип Маковей, Омелян Попович, Ми" хайло Гайворонський, Петро Ко" вальчук) або перебували"гостили певний час (скажімо, Василь Стефаник, Джон Рід, Олег Оль" жич, Ян Каспрович, Юрій Федь" кович, Євген Коханенко, Соло" мія Крушельницька, Ірина Віль" де, Степан Скрипник, Микола Пушкар, Євген Петрушевич, Єв" ген Маланюк та інші). Ярослав Дашкевич також зга" дує, що навіть у буремних роках Другої світової бойні в глибокому куточку окупованої німцями те" риторії відпочивали, так би мови" ти, богемні особистості. Вияви" лося, що у віллі (зверніть увагу: тільки в одній із близько 20 пан" сіонатів – П. М.) було чимало ці" кавих людей: “Письменник Юрій Косач із секретаркою, співачка Лідія Черниш – альт, співак Віль" ховий (Ольховий), що зранку ви" ходив на берег ріки і співав. Ак" торка Зоня Стадник. Моя родич" ка (тітка) Ірина Лежогубська – тоді викладач торговельної шко" ли (пізніше доцент Львівського медінституту). Студентка Натал" ка Павлюченко, що незабаром у Львові стала Ліфіною…” Що ж вабило сюди людей пе" ра, нотного стану і театральної рампи чи естрадних підмостків? Як свідчить розповідь уже світлої пам’яті Ольги Костянтинівни Плеш, з дому Бортник (відійшла у засвіти на 97"у році життя у лис" топаді 2020 року) в “Колосі” за 12 жовтня 2012 року, в кінці їхнього городу був пансіонат “Ірена”, ку" ди вона щоранку носила “панам" льокаторіям” молоко, а то й з де" сяток яєць та свіжі фрукти – че" решні, абрикоси, яблука, вино" град. “Мій тато – Костянтин Бортник – працював на різних роботах: обслуговував вілли й пансіонати (а їх тут було чима" ло!) столярними послугами, налаштуваннями душових ка" бінок тощо. А мама обслугову" вала нашу живність – дві ко" рови, козу, щось зо п’ять" шість овечок. А я з десяти ро" ків, а може, й з восьми носила панам молоко, – розповідала пані Ольга автору статті “Вів" тар її віри та любові” Ользі Ли" чук. – Мені, молодій дівчині, встидно було заглядатися на панські забави на пляжі, але у 1936"му я таки бачила гарного високого парубка, який жар" тував з панянками. Чи то був – як Ви кажете – Євген Маланюк, не знаю. Але його я бачила і вліт" ку якогось із воєнних років – со" рок другого чи сорок третього. Він зі світленькою жінкою і хлоп" цем проживали в “Аріадні”, що недалеко від “Ірени”. І хоч були тоді Заліщики, як описує Ярослав Дашкевич, – “на німецькому (“генерал"губерна" торському”) і румунському кор" доні, що проходить по середині Дністра”, обстановка тут панува" ла досить спокійна. Правда, “ку" патися можна лише біля лівого берега ріки, по якій зрідка про" шмигують німецькі прикордон" ники на моторному човні. Зранку і звечора з високого правого бе" рега (буковинського) долітають звуки дзвона і побожні співи – там буквально причеплений до стрімкого схилу невеличкий мо" настир”. А на заліщицькому бе" резі – “гарний, з сірувато"білим піском, пляж. Недалеко високі дерева, що кидають обмежену тінь. Глибше – поле кукурудзи… Містечко тут кінчається, трохи далі берег заріс високими лозами – для інтимнішого засмагання і для вечірніх розмов”. А що ж Маланюк? Як свідчить Ярослав Романович у своєму ро" мані, “веселий, радісний, усміх" нений, він царює цілий день на пляжі. Високий, кремезний, смаглявий, волохатий, життєра" дісний. Дружина – маленька, кругленька блондинка з рудува" тим відтінком; син – веснянкува" тий хлопчик з таким же волос" сям. На сонці їм погано – горять. Тому на пляжі далі царює Мала" нюк. Йому 46 років, він повний чоловічої сили. Довкола нього в’ються жінки, бо він не лише ві" домий поет. Маланюк сміється, сипле анекдотами…
Гончарський фестиваль · “Ось так твориться сучасна українська культура · в галузі народного й професійного мистецтва”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

льовки тощо. Приємністю стало й те, що гончарювали не лише діти, а й дорослі. І всі з однаковим запалом, неймовірним творчим натхненням працювали над своїми першими глиняними виробами. Для дозвілля дітлахів діяли одразу кілька розважальних локацій. Одна з них – “Маленькі долоньки”. Тут найменші гості ставали справжнісінькими мистцями: виготовляли глиняні вироби й самі їх розмальовували, опановували гончарні орнаменти на папері, вчилися правильно підбирати кольори. Учасники Е-літньої академії ГОН­ ЧАРства на чолі з художницею-керамісткою зі Сполучених Штатів Америки Наталею Кормелюк проводили випал РАКУ за японською технологією. Надвичайно цікаве дійство. Звісно, не обійшлося без найсмачнішої у світі української кухні. Борщ, вареники, галушки, сластьони, вергуни й інші смаколики вабили своїм ароматом. “Ми вибралися спеціально на ваш фестиваль, щоб подивитися на роботи талановитих майстрів, купити представлені для продажу вироби. Ми відпочили, скупилися, погончарювали, наїлися й потанцювали. Ваш Музей – це щось неймовірне”, – поділилася враженнями гостя Фестивалю з Сумщини. Основна місія Національного музеюзаповідника українського гончарства в Опішному – зберігати культурну спадщину України й, зокрема, пам’ятки гончарства. Музей вийшов за межі цієї місії й упродовж 35 років існування робить усе для того, щоб активно популяризувати українське гончарство. Проведення таких фестивалів – один із аспектів цього нелегкого шляху. Завдячуючи активній популяризаторській діяльності Музею-заповідника, згуртованості гончарів різних регіонів України гончарство не занепало, а розвивається в різних областях України. “Ось так твориться сучасна українська культура в галузі народного й професійного мистецтва. Це надзвичайно важливо, що ми розвиваємо саме ці вияви культури в Україні, оскільки вони сприяють збереженню національної ідентичності й популяризують наші етнічні символи. Таким чином ми робимо свій внесок у зміцнення української держави й показуємо світу, що ми маємо багату традиційну й сучасну культуру”, – додав Олесь Пошивайло. Сторінку ще одного Гончарського фестивалю в Опішному перегорнуто. З новими силами й ентузіазмом ми розпочинаємо планувати для вас нову цікаву літню пригоду. Дякуємо всім, хто фестивалив разом із нами! Українці, ми неймовірні!
Гончарський фестиваль · “Ось так твориться сучасна українська культура · в галузі народного й професійного мистецтва”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Оце так нашуміли!

Світлана ПРУГЛО, інформаційна служба НМЗУГ в Опішному Що відбувалося? Гучні музики, веселий спів, запальний сміх, дзвінкий свист опішненських свистунів і скрип гончарних кругів! Ну як можна пройти повз?! У Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному промайнула яскрава подія українського літа – Гончарський фестиваль! Цього року в іншому форматі: зміна назви (Регіональний мистецький фестиваль “Феєрія гончарства”) і зміна локації (Національна галерея монументальної глиняної скульптури просто неба). “Сьогодні Національний музей-заповідник українського гончарства вітає на нашій території гончарів, художників-керамістів, вишивальниць, усіх народних майстрів, які тут присутні. Ми вітаємо учасників фольклорних колективів, які радуватимуть нас своїм співом. Ми славимо гончарів, які з глини й пісень ліпили Україну!” – звернувся до гостей Фестивалю генеральний директор Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Олесь Пошивайло. Своєю присутністю й вітальним словом пошанували гостей і фундаторів свята заступниця голови Полтавської обласної державної адміністрації Катерина Рижиченко та заступник голови Полтавської обласної ради Олександр Лемешко. Вони активно підтримують позицію Національного музею гончарства в прагненні зберегти й розвивати українське гончарство. Саме завдяки фінансовій підтримці Полтавської обласної державної адміністрації та Полтавської обласної ради цього року відбувся фестиваль “Феєрія гончарства”. “Ми зараз у найкращому туристичному магніті Полтавщини. Мені приємно, що ви не зупиняєтеся у своєму розвитку, у своїй туристичній привабливості. Сюди був відкритий веломаршрут, сюди їдуть люди на масштабні події, але основною привабливістю все одно залишається гончарство. Немає рівних Опішному в цьому. Тому я щиро вдячна Музею-заповіднику, всім працівникам за те, що попри умови, які переслідували нас останні майже два роки, сьогодні ми по-новому звикаємо святкувати, по-новому відкриваємо такі масштабні події й згадуємо, як це радіти й зустрічатися, а не святкувати в онлайн-режимі. Сьогоднішня подія визначна загалом як для всіх жителів Полтавської області, так і для України. Ми продовжимо традицію щорічних масштабних фестивалів і популяризуватимемо опішнянське гончарство на весь світ”, – привітала гостей Катерина Рижиченко. Щороку в рамках гончарських фестивалів у Опішному, завдяки злагодженій роботі музейників, відбуваються численні заходи. Цього року теж було чим дивувати гостей. Немає значення, які в кого творчі вподобання. Тут знайшлися заняття для кожного. Локації, що працювали одночасно й незалежно одна від одної, дарували максимальний заряд емоціям у режимі нон-стоп. Міні-ярмарок “Гончарська веселка” був не такий масштабний, як зазвичай, але торгові ряди майоріли від різнобарв’я кераміки, вишивки, речей з дерева й виробів інших видів декоративно-ужиткового мистецтва. Кожен мав змогу придбати сувенір на будь-який смак на згадку про Фестиваль гончарства. Фольклорний фестиваль “Гончарське перевесло” запалював дзвінкими піснями й палкими танцями й викликав шалену підтримку й бурхливі оплески присутніх. Традиційно найбільшу чергу збирали павільйони майстер-класів. Бажаючих спробувати себе в ролі гостей проводили майстер-класи з гончарювання, виготовлення свищика, барині, гончарської ма­ Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 1 Вартість передплати ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА” (з доставкою і поштовими витратами):
Гончарський фестиваль · “Ось так твориться сучасна українська культура · в галузі народного й професійного мистецтва”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Гончарський фестиваль · “Ось так твориться сучасна українська культура · в галузі народного й професійного мистецтва”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

Поштовий індекс — 30617. Сторінка у каталозі — 74

Черговий редактор Едуард ОВЧАРЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
Гончарський фестиваль · “Ось так твориться сучасна українська культура · в галузі народного й професійного мистецтва”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Павло МОВЧАН, Микола ТИМОШИК, Георгій ФІЛІПЧУК Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел./факс) на 1 місяць 21 грн 43 коп. на півроку 115 грн 58 коп.
Гончарський фестиваль · “Ось так твориться сучасна українська культура · в галузі народного й професійного мистецтва”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на 3 місяці 61 грн 29 коп.

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН Інтернет-редактор 279-39-55
Гончарський фестиваль · “Ось так твориться сучасна українська культура · в галузі народного й професійного мистецтва”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗

на рік 225 грн 96 коп.

Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Просвітянин