Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Що ближче до знаменної дати — 150-річчя Товариства “Просвіта”, то насиченіші й різноманітніші заходи просвітян. По всіх обласних об’єднаннях, міських і районних організаціях тривають ювілейні урочистості, круглі столи і прес-конференції, зустрічі з учнівською і студентською молоддю. У цій низці — відзначення Дня української писемності та мови, який з ініціативи “Просвіти” щорічно святкують 9 листопада в Україні.
Микола ЦИМБАЛЮК
У Києві ці заходи для членів Центрального правління розпочалися 7 листопада у Міжрегіональній академії управління персоналом. Велелюдна зустріч зі студентами під час роботи дискусійного клубу відбулася за участю голови Товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павла Мовчана, співголови “Української альтернативи”, академіка НАПНУ Георгія Філіпчука та членів секретаріату. Відкрив засідання дискусійного клубу доктор юридичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України, заслужений юрист України ректор МАУП Микола Курко. Затим — невелика концертна програма просвітянина, волонтера і кобзаря Віталія Мороза. Його сповнені оптимізму і героїки українські пісні одразу зарядили позитивною енергією всю аудиторію. Після цього слово надали голові Товариства “Просвіта”. Павло Мовчан зупинився на стані й значенні української мови для утвердження незалежності нашої держави. Глибокофілософське трактування мови як ДНК нації, опертя на висновки авторитетних учених — філологів, істориків, політологів — викликало непідробний інтерес аудиторії. Його підсилив емоційний, щедро насичений фактами з історії розвитку української мови і боротьби українців за один із найголовніших чинників національної ідентичності українців — рідної мови — виступ громадського діяча й академіка Геор гія Філіпчука. На завершення зустрічі Павло Мовчан передав як дар від “Просвіти” і від себе особисто ректору Міжрегіональної академії управління персоналом Миколі Курку просвітянські видання, компакт-диски з історично-патріотичними фільмами кіностудії “Логос”, диски з піснями на слова П. Мовчана відомих артистів української естради. Свої подарунки академії — книжки останніх років видань передав і Георгій Філіпчук. Наступного дня заходи за програмою дискусійного клубу “Київське коло”, яке було присвячене Дню української писемності та мови, тривали на Хрещатику, в колонній залі Київської міської державної адміністрації. З цікавими лекціями перед учасниками виступали члени Правління, відомі науковці, політики, а також численні художні творчі колективи “Просвіти”.
Закінчення на стор. 3
Фото Тетяни Урись
Фото з сайта партії “Патріот”
Фото Георгія Лук’янчука
Відкриття науково-практичної конференції “Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі” в НПУ ім. Михайла Драгоманова
Колонна зала КМДА. Вручення нагород учасникам заходу дискусійного клубу “Київське коло”, присвяченого Дню української писемності та мови
Після зустрічі в МАУП ректор Микола Курко, Георгій Філіпчук і Павло Мовчан біля скульптури Тараса Шевченка на території закладу
МИХАЙЛО ГАЛУЩИНСЬ- КИЙ: “УКРАЇНА — СЕ Я!”
МОВНІ НОВИНИ
Д. ПАВЛИЧКО ПРО СОФІЮ МАЙДАНСЬКУ
З РОСИ Й ВОДИ ВАСИЛЮ МІСЕВИЧУ!
Від першої особи 24 листопада — День пам’яті жертв Голодомору. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Це одна з найтрагічніших сторінок в історії України, що відібрала мільйони людських життів. Коли бачиш фотознімки, з яких на тебе дивляться голодні діти, кров стигне у жи" лах. Для чого компартійний режим влаштував кривавий експеримент над українським на" родом? Як колишнім вождям СРСР вдавалося приховувати цей страшний злочин від своїх співвітчизників і світової громадськості? На ці та інші, не менш злободенні запи" тання, відповідає голова Українського інституту національної пам’яті кандидат історич" них наук Володимир В’ятрович.
— Голодомор звів зі світу мільйони українців, — говорить Володимир Михайлович. — Адже лише у червні 1933-го, коли він досяг апогею, в Україні щодоби помирали понад 34 тисячі людей, щогодини — 1 420. — І сьогодні, на 28
му році незалежності України, дехто каже, що Голодомор був спровокований неврожаєм… — Правда про 1932—1933 роки настільки очевидна, що мені навіть не хочеться дискутувати з тими, хто так вважає. Але відповім прихильникам цієї точки зору словами колишніх комуністичних вождів. Наприклад, Сталін у листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року писав: “Якщо не візьмемось нині за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити”. Подібним чином “опікувались” Україною й інші більшовицькі вожді. — А як реагували на заклик своїх кремлівських господарів українські партфункціонери? Не заперечували їм? — Звісно, що ні: всі перші особи так званих української компартії, українського уряду, які насправді були філіями російсько-більшовицької компартії і російсько-більшовицького уряду, стали вірними виконавцями їхньої волі. Більш того, гаряче підтримували їх. Наприклад, ще 1930 року керівник українських комуністів Станіслав Косіор стверджував, що “селянин хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду”. Його колега, другий секретар ЦК КП(б) України Мендель Хатаєвич, призначений жовтні 1932 року відповідальним за виконання хлібозаготівель у Харківській області, так напучував партійних активістів: “Ваше завдання дістати збіжжя всіма способами. Видушіть його з них, де вони його б не заховали — із печей, з-під постелі, з льохів чи із задвірків. Ви, партійні бригади, мусите навчити село, що означає більшовицька рішучість... Не бійтеся вживати крайніх методів. За вами стіною стоятиме партія... Краще зробити забагато, як замало”. — Чому тодішня влада вдалася до голодомору? Адже на той час вона вже 10 років панувала в Україні і почувалася досить впевнено. — Голодомор був в очах Сталіна вирішальним ударом у відповідь на те, що він називав страхом втратити Україну. Це те, що він відчував, що Україна повстає, що незабаром “Україну можемо втратити”. Він про це писав у листі 1932 року. І абсолютно не дарма. Кінець 1920-х—початок 1930-х років — Україна повставала. В Україні було близько 5 тисяч повстань, у яких, за документами ГПУ, брало участь до мільйона людей. Можна тільки уявити, наскільки масштабними були ці акції протесту, наскільки масштабною була боротьба, яка справді ставила під загрозу зрив планів Сталіна щодо побудови світової імперії. Він прекрасно розумів, що без України створити таку імперію неможливо. Він прекрасно розумів, що головний чинник, який може цьому завадити — це якраз український національний рух і цей спротив. І через це було завдано такого страшного удару — Голодомор. Тобто вбивство голодом. Кремлівський тиран прекрасно розумів, що ситуацію станом на середину 1932-го він не контролює. Він втрачав контроль навіть над своєю Комуністичною партією, тому що тут місцеві комуністи часто були готові ставати в певну опозицію до тієї політики, яку проводили у Москві. Дослідження українських демографів та істориків засвідчують — найстрашнішим голодомор був у тих регіонах, де Українська революція і національний повстанський рух мали найбільшу підтримку, а саме на Поділлі, Київщині, Черкащині, Полтавщині, Слобожанщині. — Ця сторінка нашого минувшини досі залишається не дослідженою як слід… — Я б так не сказав. Наприклад, історик Богдан Патриляк захистив кандидатську дисертацію на цю тему, а Людмила Гриневич займається проблематикою повстань та бунтів, які передували голодомору. Мій заступник, історик Володимир Тиліщак підготував про ці повстання науково-популярну книжку “1930. УСРР. Повстання”. Український інститут національної пам’яті презентував спеціальну виставку, присвячену цій темі — “Спротив геноциду”. Але треба ще дуже багато працювати над цією темою і досліджувати той період українського антирадянського руху. І для досліджень науковцям доведеться їздити різними країнами, вивчати тамтешні архівні матеріали… Маємо з’ясувати, наскільки потужними були ті виступи, наскільки були готові українці боронитись від радянської влади, за що Москва і покарала їх голодом. Тема селянських повстань у 20— 30 роки актуальна сьогодні, адже ми знову опинилися перед загрозою знищення нашої свободи й навіть державності. — Соціологічні опитування свідчать, що з кожним роком де далі більше українців визнають Голодомор 1932—1933 років геноцидом проти української нації. Ваша думка з цього приводу. — Це дуже обнадійлива тенденція. Якщо, скажімо, порівняти 2018-й із 1997 роком, то побачимо суттєві зрушення у сприйнятті українцями Голодомору. Зараз близько 80 % вважають його геноцидом. Багато наших співвітчизників визнають, що Голодомор — одна з тих трагедій, яка найбільше об’єднує нас, громадян України, навколо нашого минулого. — Чи достатньо зусиль докладає Українська держава для визнання міжнародним співтовариством Голодомору геноцидом? — На сьогоднішні парламенти 18 країн визнали Голодомор 1932—1933 років геноцидом українського народу. Останньою це зробила Португалія, є заява Ватикану (там немає парламенту), яку можна розцінювати як визнання. Визнання нищення українців геноцидом невеликою кількістю країн певною мірою пов’язано з тим, що Україна як держава почала проводити роботу в цьому напрямі з середини 2000-х років, тобто за часів президентства Віктора Ющенка. Віктор Янукович, прийшовши 2010 року до влади, на весь світ заявив, що ніякого голодомору в нас не було. 2016 року Президент Петро Порошенко оголосив, що Україна відновлює зусилля щодо міжнародного визнання Голодомору геноцидом. І зараз Інститут національної пам’яті, Міністерство закордонних справ намагаються якомога більше розповісти світові про трагедію, що спіткала наш народ на початку 30-х років, пояснюють, чому її варто кваліфікувати як геноцид. Важливим кроком на шляху міжнародного визнання Голодомору геноцидом стало нещодавнє ухвалення резолюції Сенату США. — Чи зможе Україна в такому разі притягнути до суду в Гаазі наступницю Радянського Союзу — Росію? — Це питання ми повинні розглядати і в юридичній площині, і в моральній. Росія теж є однією з тих країн, які постраждали від комуністичного тоталітарного режиму. І дуже прикро, що там відбувається його реабілітація. Я вважаю, це шкодить самій Росії. Надзвичайно важливо було б, якби Росія, як це було в 1990-ті роки, відмежовувалася від комуністичної спадщини. Але, гадаю, цього не відбудеться без морального та юридичного тиску з боку тих країн, тих народів, які постраждали від комунізму. — Свого часу Ви очолювали архів СБУ, де зберігається чимало документів, які проливають світло на злочини минулого. Скажіть, а ті, що стосуються Голодомору 1932—1933 років, усі вивчені істориками? В російських архівах їх теж вистачає? — За роки незалежності фактично всі документи в українських архівах, які стосуються Голодомору, вдалося не лише виявити і вивчити, а й опублікувати. І саме оцінюючи ці документи, можна з певністю говорити про геноцидний характер Голодомору. Імовірно, що матеріали про Голодомор є і в Росії. Але Росія намагається реабілітувати радянський режим, тож зробила недоступними документи про один із його наймасштабніших злочинів. Зараз архіви колишнього КГБ офіційно засекречені до 2044 року. До речі, 2006 року, коли почалося активне міжнародне визнання Голодомору геноцидом українського народу, Росія почала протистояти розповсюдженню правди про трагедію. Наприклад, російське МЗС виступало із заявами і навіть розміщувало на своєму сайті добірки документів, які мали заперечити масштаби голоду в Україні. Згодом, 2008 року, Держдума прийняла заяву, в якій Голодомор названий таким, що “не має і не може мати міжнародно встановлених ознак геноциду”, а ЗМІ почали поширювати концепцію, яка розширює хронологічні й географічні рамки голоду (Україна, Росія, Казахстан). Мета — розчинити масштаби українського Голодомору в загальному контексті. Задля протиставлення цієї трагедії нашого народу трагедіям інших народів використовували давні історичні конфлікти українців із поляками та євреями, застосовували дрібні провокації на публічних заходах, присвячених Голодомору. Однак досвід доводить, що вони спрацьовують там, де бракує знань. Щоб завадити цьому, оприлюднення правди про трагедію українського народу має бути постійною справою істориків і журналістів. — Який рік поспіль у суспільстві тривають дискусії з приводу кількості виморених голодом українців: різні джерела називають різні цифри… — Єдиної думки з цього приводу досі немає: демографи називають від 3,9 мільйона до 4,5 мільйона, деякі історики кажуть про 7—8, а то й 10 мільйонів. Безперечно, ця дискусія важлива, бо нам треба максимально точно
Від першої особи · “Голодомор був геноцидом, який не вбив нас, тож робить сильнішими”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
з’ясувати кількість убитих. Це буде непросто, оскільки вже під час Голодомору здійснювали заходи, щоб приховати масову смертність українців. Але ми повинні розуміти, що кількість убитих жертв — чи ми говоримо про 4,5 мільйона, чи про 7 мільйонів — не впливає на юридичну кваліфікацію злочину. Наукова дискусія про масштаби втрат у жодному випадку не змінює характеристики Голодомору саме як геноциду. — Путінська Росія заперечує ті страхіття, які творилися за часів панування в Україні російсько
більшовицького режиму. Принаймні суттєво занижує кількість їхніх жертв. Щодо Голодомору, то кремлівські пропагандисти на кшталт Соловйова та Кисельова кажуть, що голодували не лише в Україні, а й в інших республіках колишнього СРСР. Не забувають нагадати і про те, що колективізацію, розкуркулення проводили самі українці, які до того ж становили більшість на рівні ЦК, обкомів партії… — Це неправда: українці ніколи не мали більшості у цих структурах. Не слід забувати, що Комуністична партія України теж стала об’єктом репресій у 30-х роках, і під час згортання процесів українізації саме українських комуністів репресували. — Як компартійному режиму, який панував на теренах колишнього СРСР 74 роки, вдавалося приховувати правду про Голодомор в Україні? — Радянське суспільство було закритим суспільством, а чекісти жорстоко переслідували всіх свідків трагедії, особливо тих, хто намагався розказати правду про неї. Наприклад, колгоспник Микола Рева отримав 6 років ув’язнення за лист, написаний Сталіну, в якому прагнув розкрити очі вождеві на страшні події в Україні. І його справа в архіві СБУ не єдина. Протягом 1930—1940-х років людей притягали до кримінальної відповідальності за будьяку згадку про Голодомор — усну чи письмову. Доказом антирадянської агітації вважали виявлену у мешканця Батурина Миколи Боканя фотографію, датовану 3 квітня 1933 року, з промовистим підписом “300 днів без шматка хліба”. Колишню вчительку Олександру Радченко 1945 року заарештували за знайдений щоденник, який вона вела з 1926 року. На суді вона пояснювала, що хотіла залишити спогади дітям, які “не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм, що український народ пережив такі страхіття”. Вирок — 10 років позбавлення волі. Але люди все ж знали про цю трагедію. Насамперед ті громадяни, які пережили її, а також їхні діти. Правда, за умови, що дідусі та бабусі не побоялися розповісти про пережите. Проникнення за кордон інформації про масову голодну смерть людей було небезпечним для Радянського Союзу з кількох міркувань. По-перше, така інформація могла вилитися у спроби допомогти голодуючим: саме міжнародний розголос голоду 1921—1923 років дозволив надати постраждалим суттєву допомогу, врятувавши багатьох від голодної смерті. У 1932—1933 роках це не повинно було повторитися, оскільки цей голод був не випадковим, а чітко спланованим — він став зброєю в боротьбі з непокірними українцями. Приречені Сталіним на смерть через голод мусили померти. Тож військова облога територій, яка мала за мету не дозволити вирватися з голодоморного гетто, ефективно доповнювалася стіною мовчання, за яку не повинно було потрапити жодне слово правди. Мовчання було важливим для влади ще через один важливий момент. Саме тоді Радянський Союз спромігся прорвати дипломатичну блокаду, і почалося встановлення міжнародних відносин з іншими країнами, які до того не визнавали СРСР, зокрема із США. Смерть українських селян дуже добре посприяла цьому визнанню — адже вона забезпечила американський уряд дешевою українською пшеницею, дозволила продати радянській владі велику кількість промислового устаткування, необхідного для індустріалізації, яка наступила після колективізації. Тому Америка й інші західні держави, перейняті подоланням небаченої економічної кризи, не особливо й хотіли чути про український голод і мільйони смертей. Хоча один із лідерів Заходу в той час голосно заявляв про голод в Україні — це Адольф Гітлер. Очевидно, не з жалю до вмираючих “унтерменшів”: інформацію про страшний голод він використав у політичній боротьбі з комуністами в Німеччині. Аргумент, що прихід до влади “товаришів” може призвести до такого самого в їхній країні, остаточно переконав німецьких бюргерів, які проголосували за опонентів комуністів — Націонал-соціалістичну партію Німеччини і надали її вождеві надзвичайні повноваження.
смерть мільйонів у 1932—1933 роках. Тихий скон від голоду, організованого владою, більше не повторився, а замість очікуваної покори режим отримав шалений опір зі зброєю в руках. Пам’ять про Голодомор, яка активно відроджувалася в діаспорі у 1950—1980-х роках, стала важливим елементом єднання українців, завадила їхньому остаточному розчиненню в еміграційному морі. У Західній Європі, Північній та Південній Америці, у країнах, куди нелегка доля закидала українців після війни, вони видавали спогади та дослідження, організовували громадські акції вшанування пам’яті жертв голоду, ставили їм пам’ятники. Перший монумент трагедії встановили 1983 року в канадському Едмонтоні. Знак виконано у формі надірваного кола, що символізує навмисно розірваний життєвий цикл, спробу знищити єдність українців як національної спільноти. Але цього розриву не сталося. Навпаки, пам’ять про Голодомор об’єднала українців діаспори. У 1983—1987 роках вони розгорнули масштабну інформаційну кампанію, доносячи правду про свою трагедію світові. Про Голодомор заговорили провідні мас-медіа, найвище керівництво західних держав. Зрештою, на цю кампанію змушена була реагувати радянська влада: наприкінці 1980-х комуністи в Україні вже не змогли стримати поширення інформації про Голодомор або заперечити його: 25 грудня 1987 року керівник українських комуністів Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю створення УРСР, згадав про факт голоду. А незабаром і в радянській пресі почали з’являтися перші публікації про голод. Правда про геноцид, про масові репресії тоталітарного режиму, що забрали життя мільйонів українців, стала чинником їх пробудження на території УРСР. Сповнилася євангельська істина “Пізнайте правду, і вона зробить вас вільними”. Знання про злочини комунізму вщент зруйнували десятиліттями вибудовувану — страхом чи підкупом — лояльність населення до влади. Крах СРСР став неминучим. Ніби нікуди не зникли мільйони чиновників чи навіть вояків, які присягалися служити, але захищати його не хотів уже ніхто. Голодомор, який завдав страшних втрат українському народу, перетворив його на постгеноцидну націю, а заодно привів у суспільному вимірі до того, що психологи називають посттравматичним ростом. Буває, після пережитих страхіть жертва не ламається, а навпаки, несподівано отримує додатковий заряд енергії, який сприяє більшій самореалізації. Українці не унікальні: схожу тенденцію можна побачити в історії євреїв, які, переживши Голокост, зуміли мобілізуватися і створити власну державу Ізраїль. Сьогодні пам’ять про знищення нацистами є одним із наріжних каменів національної ідентичності євреїв. Такою стає для українців пам’ять про трагедію 1932—1933 рр. Голодомор був геноцидом, який не вбив нас, тож робить сильнішими.
Спілкувався Сергій ЗЯТЬЄВ
Від першої особи · “Голодомор був геноцидом, який не вбив нас, тож робить сильнішими”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Такий геноцид міг вдатися тільки за умов повного мовчання. Мовчання жертв було продовженням геноциду, воно далі вбивало тих, хто пережив голод. Перетворювало їх на безмовних та бездумних тварин, які не мали минулого, а отже, й майбутнього. І вони мовчали. Більше того — вони стали забувати: так безпечніше і для себе, і для своїх родин. Тому українці УРСР мовчки не помічали великих групових поховань на сільських цвинтарях, порожніх класів у школах. Проте Сталін прорахувався: не всі українці тоді, 1933-го, були під його контролем. Мільйони жили поза кордонами УРСР. Мешканці Західної України дізналися про трагедію надто пізно, щоб якось їй завадити. Та й як вони могли зупинити цілеспрямовану політику сусідньої держави? Тоді вони зробили все, аби привернути увагу світу до страшного злочину. У цій справі об’єднали свої зусилля давні політичні конкуренти. Створення допомогових комітетів, інформаційні кампанії легальних політичних і громадських інституцій, кривава помста радянському чиновнику у Львові з боку підпільної ОУН, — 1933- го ці дії вже не могли врятувати помираючих. Але вони врятували українську націю. Акції засвідчили: українці, незалежно від того, громадянами якої держави були, відчували себе єдиною спільнотою, дарма що сотні років їх роз’єднували накреслені окупантами кордони. Потім, через 10 років після Голодомору, пам’ять про нього стала одним із тих чинників, котрі штовхнули галичан і волинян на збройну боротьбу проти радянської влади. Українська Повстанська Армія стала несиметричною відповіддю на мовчазну
Закінчення. Початок на стор. 1
9 листопада київські просвітяни провели у Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова. Цього дня традиційно свідомі українці пишуть радіодиктант національної єдності. У ньому беруть участь усі охочі — навіть іноземці й українці за межами Батьківщини. В педуніверситеті того дня в просторій залі засідань ученої ради радіодиктант разом зі студентами і викладачами писали і голова Товариства “Просвіта”, шеф-редактор тижневика “Слово Просвіти” Павло Мовчан, і ректор університету, академік Віктор Андрущенко, викладачі — доктори і кандидати наук.
Фото Георгія Лукянчука
На сцені просвітянин-кобзар Віталій Мороз
А після написання радіодиктанту учасники, гості й господарі взяли участь у Всеукраїнській науково-практичній конференції до Дня української писемності “Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі”, яка була присвячена 150-річчю Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Під час роботи конференції Павло Мовчан виступив з доповіддю про стан української мови і юридично-правові аспекти утвердження її в статусі державної. Бо хоч як прикро і гірко сьогодні, в День української писемності та мови про це говорити, але ми й досі не маємо Закону про українську мову. На завершення просвітяни вручили майбутнім учителям подарунки — книжки, видані ВЦ “Просвіта”. Серед них — Українсько-російський фразеологічний словник. У коротенькій передмові до словника видавництво зазначає, що “дуже рідко доводиться видавцям давати дорогу у світ книжкам, автори яких невідомі. Та особливо, якщо це такий складний жанр, як словник”. Виявляється, і таке було в нашій трагічній історії. Докладніше про це видання йдеться у передмовах Павла Мовчана і Петра Вольвача. У своїх промовах, лекціях, статтях, як і в передмові, Павло Мовчан зазначає: “Який неосяжний і незглибний світ Слів, що формують не лише пам’ять нашу, ай витворюють емоційно-смисловий часопростір. Слова є справжніми посередниками між нами сущими і позасущними, між небом і землею, між людиною і Богом. Тому не випадково Слово — обожнене, бо в почині було... В почині і залишається, бо “через нього все сталося...” Тож і справді вільна, соборна і незалежна Україна може відбутися за умови, що наріжним каменем державобудови непорушно стоятимуть не лише сильна армія, помісна церква, а й передусім українська державна мова.
Микола ЦИМБАЛЮК
«Просвіті» — 150! · “Дискусія 1892—1893 років була помітним явищем у культурно-просвітницькому резистансі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Юрій КОВАЛІВ, доктор філологічних наук, лауреат премії імені Т. Шевченка, Київ
Продовження. Поч. у ч. 43, 44 за 2018 р.
Перерваний Першою світовою війною, переслідуваний польською владою, “ліквідований” у Львові радянською владою (1939), але збережений завдяки науковцям-емігрантам: з’явилися нові видання, як-от двотомні “Праці комісії класичної філології” (1919), “Праці комісії шевченкознавства” (1931— 1933), журнали “Стара Україна” (1924—1925), “Українська книга” (1939), “Сьогочасне і минуле” (1939) і т. ін.; далі були четвертий, еміграційний (1945—89) та п’ятий, пов’язаний із відновленням НТШ у Львові та “Записок Наукового товариства імені Шевченка” (з 1990 р.). Історія Наукового товариства імені Тараса Шевченка тісно пов’язана з науковою діяльністю М. Драгоманова, О. Кониського, І. Франка, В. Гнатюка, В. Левицького, Ф. Колесси, С. Смаль- Стоцького, М. Возняка, В. Щурата та ін. М. Грушевський тривалий час виконував обов’язки голови НТШ (з 1897 р.), голови історичної секції та археологічної комісії, проводив науково-організаторську й видавничу роботу, реалізовану у виданнях “Записок наукового товариства”, джерелознавчих працях (“Жерела до історії України-Руси”, “Український архів” тощо). Після захисту магістерської дисертації (1894) він очолював кафедру історії Східної Європи Львівського університету, розпочав роботу над монументальною “Історією України-Руси”, започатковану студентським дослідженням “Історія Київської Землі від смерті Ярослава до кінця XIV віку”, що викликала резонанс у наукових колах, уперше аргументовано доводила тяглість національної історії від києворуської доби до козацької держави (І. Лисяк-Рудницький). Особливе місце в історії українських періодичних видань посідає ініційований Науковим товариством імені Тараса Шевченка Літературно-науковий вісник. У підписаному М. Грушевським, І. Франком, О. Маковеєм зверненні до читачів ішлося, що, не пристаючи до жодної “школи”, жодної теорії, “держачися критично супроти всяких політичних і соціальних напрямків, редакція радо отворить свої шпальти для всякої думки, що буде поперта річевими доказами і виложена талановито”. Журнал гуртував таланти, і “тепер літературний рух закипів не на жарт”, гуртуючись довкола І. Франка, який став “до певної міри пропагатором модерних напрямів” (М. Євшан). Завдяки йому регулярно проводилися критичні огляди літературної продукції впродовж 1898—1908 років. Власні студії та рецензії він друкував окремими книжками у “Видавничій спілці”. До редакторської роботи залучалися й інші письменники. Наприклад, О. Маковей виконував обов’язки одного з редакторів журналу (1897—1899), публікував на його сторінках критичні студії про творчість І. Франка, Т. Бордуляка, А. Чайковського, П. Куліша, С. Ковалева, Ольгу Кобилянську. Народництво, зусиллями якого сформувалося Наукове товариство імені Тараса Шевченка, спромоглося на інтелектуальне утвердження в українському світі. Воно постійно перебувало у вирі дискусій, що іноді виливалися в запеклі полеміки при пошуку відповіді на виклики життя, на завдання літератури. Свідчення цьому — журнал “Правда” (1867—1898), що виник за рік перед заснуванням “Просвіти”, був тісно з нею пов’язаний. Цей “місячник політики, науки і письменства” друкувався фонетичним правописом з перервами за редакцією Л. Лукашевича, І. Микити, Н. Вахнянина, згодом О. Огоновського (1872—1878), В. Барвінського (1876—1880). Тут спалахнула інспірована статтею “Література російська, великоруська, українська і галицька” М. Драгоманова (псевдонім — Українець) дискусія (1873—1878) про місце та перспективи українського письменства, призначеного, “щоб послужити на користь нашому народові”. На жаль, ця дискусія не розв’язала порушених питань, тому що її ініціатор, обминаючи естетичні критерії письменства, вигадавши чотири літератури, звів розмову “під широкий космополітичний ґрунт” (“Переписка М. Драгоманова з М. Бучинським. 1871—1877”). Він наполягав на взалежненні української літератури як… “дитини Росії ХІХ віку” від російської, яка, мовляв, “мусить жити і рости, поки Росія є Росією”; радив письменникам “за приміром Гоголя і Костомарова писати по-російськи”, тому що... “українська література — для домашнього вжитку”, закидав Т. Шевченкові… “брак освіти”, відсутність “європейської школи”, виправдовував навіть великодержавницьке засудження творчості поета В. Бєлінським. У прозі Марка Вовчка він вбачав лише наслідувальний рефлекс творів І. Тургенєва, ганив І. Нечуя-Левицького за націоналізм у “Причепі”, радив галичанам забути національні проблеми задля боротьби із соціальним гнітом, закликав єднатися зі слов’янофілами, москвофілами й полякофілами тощо. Намагався спростувати думку А. Міцкевича, який вважав, “російську мову мовою правознавства і адміністрації”, а не літератури (М. Євшан). Груба підміна понять, застосована М. Драгомановим, унеможливила дискусію, “розмова про літературу скотилася у річище політичних міркувань, які зводяться до необхідності примирення зі становищем, розвитку в сфері дійства кожної з чотирьох літератур”, спільної праці й боротьби “проти обскурантів й експлуататорів” (М. Наєнко). Його погляди поділяли не всі українці, тому стаття “Література російська, великоруська, українська і галицька” викликала бурхливу хвилю протесту. Так, І. Нечуй-Левицький, апелюючи до реальної, а не міфізованої історії української літератури, доводив, що вона ніколи не була молодшою від російської, мала і має “багатий національний ґрунт”, на якому “розвивалась і буде далі розвиватися”. На його переконання, обидві літератури переслідують відмінні цілі, зумовленні різною ментальністю, звичаями й традиціями народів. В. Барвінський, застерігав, що українське письменство, принаймні галицьке, не може взорувати на Росію, знаючи її економічну та культурну відсталість від Європи, що ідеї, проголошувані М. Драгомановим, “ведуть до омоскалення українців”. Найконцептуальнішим був О. Кониський, який надрукував статтю “Український націоналізм” (“Правда. — 1985. — Ч. 19) без посилання на своє прізвище. Він спростував драгомановську надуману тезу про російське письменство як загальне, до складу якого мало би входити українське разом із великоруським, обґрунтував закономірність націоналізму як відповіді на шовіністичні московські тенденції, вкладаючи в нього “не расовий, не релігійний, а соціяльний” зміст: “Я не знаю, чим тут український націоналізм вузький, коли він виступає против великорущини, котра грає соціяльну ролю в нашій жизні, псуючи гармонію в нашому розвитю, вносячи моральний нелад в громадські шарий українську сім’ю, принижуючи все українське в очах українського народу, заплутуючи нас на ході нашого вільного розвитя і зовсім збиваючи нашу громаду з пантелику”. Внутрішню небезпеку для понівеченого несприятливими історичними обставинами українства в інвективах М. Драгоманова помітив навіть позбавлений національного сентименту Іван Білик, переконаний, що національність, “коли ми не збудимо в неї симпатій в інтелігентних колах, може безслідно зникнути; а цим, по-моєму, ми позбавляємо людство потрібного, для наших цілей спеціалізованого (в національному розумінні) робітника”. Дискусія на сторінках журналу “Правда” засвідчила духовну зрілість українства, спроможного визначити й обґрунтувати свою національну ідентичність. Своєю статтею М. Драгоманов суперечив самому собі, адже він у “Передньому слові до “Громади” 1878 р.” обстоював протилежні думки: “Кожна людина, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не поукраїнськи, єсть видаток з української мужицької скарбниці, котрий при теперішніх порядках не звернеться до неї нізвідки”. Прихильник “лабільної стабільності”, він усвідомлював, що “вселюдські потреби” неможливі без національного чинника, але надавав переваги “широким загальнолюдським задачам”, як синоніму інтернаціоналізму й космополітизму. На жаль, він не виправдав сподівань сучасників відіграти інтегральну роль у консолідації нації. Вони спочатку побачили в ньому синтез “свідомого, поступового європейства і разом з тим свідомого українства” (І. Франко), а згодом були шоковані, за словами І. Франка, покликом “якихось гібридів”, “тобто інтелігентів, які б для широкого світу були росіянами, “руськими”, а для “домашнего обихода” супроти українського мужика — українцями. Очевидно, однією з причин національного нігілізму М. Драгоманова було намагання знайти спільну для всіх народів “всесвітню правду”, неможливу між колонізатором і колонізованим. Тому він протиставляв загальнолюдські цінності національним, запроваджував принципи космополітизму як мети, що спростував О. Кониський як “проповідь нікчемниці, проповідь утопії”: “Хіба де єсть народ космополіт? Немає чоловіка без лиця, немає народу без національності...” (О. Кониський). Засвідчені на сторінках журналу “Правда” розбіжності в поглядах на українську дійсність між федералістом і космополітом М. Драгомановим та народниками, які вважали “русько-українську націю за самостійну”, що має всі притаманні їй права, продемонструвала наступна дискусія 1892—1893 років. Її розпочав Б. Грінченко (Б. Вартовий), заперечуючи в “Листах з України Наддніпрянської” основні положення М. Драгоманова (Українця), схильного й надалі протиставляти націю загальнолюдським інтересам. Не витримували критики епатаційні випади М. Драгоманова проти поем Т. Шевченка, котрим, мовляв, бракує “добірної форми”, порівняно з аналогічним жанром О. Пушкіна або М. Лермонтова, уявлення про твори українського поета, ніби “малообразованої, хоч і талановитої людини”. Б. Грінченко мав на увазі статтю “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879) М. Драгоманова, який, спростовуючи спробу Хв. Вовка пов’язати творчість Т. Шевченка із соціалізмом, безпідставно звинувачував поета у відсутності в його поезіях “провідної ідеї” майбутнього України, в мішанині “патріархального біблейства” з петербуржчиною, жарту з недбалістю тощо, в ігноруванні ідей федералізму, автономізму чи соціалізму. Дискусія виявила присутність в українському просторі полярних психотипів, репрезентованих Т. Шевченком, який сконцентрував у собі “блискучі традиції своєї країни”, і М. Драгомановим, якого загіпнотизувала “матеріалістична філософія матеріалізму”. Опоненту Б. Вартового боронитися “було нелегко”, він мусив зізнатися у слушності міркувань ініціатора дискусії, навіть згодився з ним, що без політичної волі неможливе розв’язання національних проблем, хоч і далі вдавався до “не резонних аргументів”, щоб відстояти хибну теорію “чотирьох літератур”. Б. Грінченко, ретельно аналізуючи погляди свого опонента, викрив рецидиви космополітизму “в ідеях і цілях” (на противагу національності у “формах культурної праці”), шкідливої, обстоюваної ще М. Костомаровим теорії мови “для домашнього вжитку”. Письменник доводив, що “вкраїнська література не була, не є і не буде часткою чи паростком од московського, а була, є і буде самостійною літературою”, що вона вже давно, зокрема завдяки творчості Т. Шевченка, в якій відображено право “за кожним слов’янським народом на цілковиту самостійність і насамперед […] за вкраїно-руським народом”, позбулася “рамців письменства простолюдного, захоплює все ширше місце і буде, безперечно, розвиватися далі й далі в такому напрямкові”. Б. Вартовий переконливо спростовував надуману драгомановську схему чотирьох літератур (українська, галицька, великоруська, російська), доводячи, що історії невідомі “підлітератури” та літератури “для домашнього вжитку”. Важливим моментом дискусії стало розуміння іманентної національної ідентичності, що не має нічого спільного, як припускав М. Драгоманов у “Листах на Україну Наддніпрянську”, з “етнографічним патріотизмом”. Ідеться передусім про етногенетичний код — материнську мову, заміна якої іншою призводить не тільки до лінгвістичної переорієнтації, на чому наголошував Б. Грінченко: “Бо якою мовою говоримо й думаємо, — та нам і рідна. Яка мова, такі й думки у людини будуть: московська мова — московські й думки у людини будуть”. Треба додати, що аналогічними стануть і дії, поведінка, адже мислення тісно пов’язане з відповідною, щоразу унікальною словесною знаковою системою, нехтування якою задля іншої породжує хаос нелінійних структур. Б. Вартовий виступав за збереження та розвиток достеменного українства, пропонував оптимальну програму його здійснення, засвідчував подолання обмежливих настанов українофільства. Можливо, єдине, в чому солідаризувалися полемісти, — розмежування нації на “два виразні табори”, на “панів і мужиків”, “на інтелігенцію і народ”. Дискусія 1892—1893 років була помітним явищем у культурно-просвітницькому резистансі, виявила його різнорідні тенденції, засвідчила зрілість народництва, спроможного порушувати істотні, перспективні проблеми національного життя. Ця зрілість засвідчена переглядом традиційних народницьких уявлень, вимогою підносити художні смаки простолюду, який повинен розуміти твори Гомера, В. Шекспіра, Мільтона та ін. Переконання Б. Грінченка були підтверджені його статтею “Малоросійська література” в “Большой энциклопедии”.
Далі буде.
“У Рогатинській гімназії бережуть пам’ять про першого директора і продовжують справу патріотичного виховання”. · 5 «Просвіті» — 150! · с. 5сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ст., яка згідно з рішенням сесії районної ради від 6 вересня ц. р. носить ім’я М. Галущинського, відкрито меморіальну дошку. Пам’ятні урочини з нагоди вшанування земляка-навчителя, що почалися в Звинячі, тривали в приміщенні актової зали Чортківського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. Олександра Барвінського, де 18 жовтня відбулася науково-практична конференція “З Україною в серці: Михайло Галущинський — земляк, педагог, патріот”. Напередодні група студентів і педагогів цього закладу побувала в Львові на Личаківському цвинтарі, щоб вклонитися і запалити свічу пам’яті на його могилі. Конференція почалася з пісні — стрілецького гімну “Ой у лузі червона калина”, автором якого є теж наш земляк, що народився в селі Шманьківці Чортківського району, Степан Чарнецький. Відкриваючи конференцію, директор коледжу, кандидат педагогічних наук, просвітянин Р. І. Пахолок ввів присутніх в атмосферу часу М. Галущинського і провів аналогію між періодом в історії українських визвольних змагань, коли Українські Січові Стрільці життя клали у жертву задля високої ідеї і патріотичним чином сучасних Героїв України. Освячуючи духовним словом конференцію, священик отець Володимир Заболотний говорив про невмирущість і непроминальність духовних цінностей. У конференції, головними організаторами якої були викладачі суспільних дисциплін О. Д. Степанюк, Г. Я. Ушій, І. П. Станкевич, брали участь не лише студенти та їхні наставники з педколеджу, а й зі шкіл району — Д. Кузак, учениця 9 класу Звиняцької ЗОШ з подячним словом за присвоєння школі імені М. Галущинського (керівник — вчитель української мови та літератури Гейна Г. С.); Ю. Ревак — учениця Улашківської ЗОШ І—ІІІ ст. — “Громадсько-політична діяльність М. Галущинського” (керівник — вчитель історії Г. В. Шевчук). Слово про М. Галущинського як першого команданта легіону УСС мала студентка коледжу М. Бурак. Педагогічні погляди М. Галущинського висвітлила у своєму виступі студентка Є. Бойківська. “М. Галущинський. Уроки історії для сьогодення” — тема повідомлення студентки З. Свідніцької. Із великим зацікавленням слухав зал виступи гостей — директора Рогатинської гімназії імені Володимира Великого — І. В. Доронюка та його заступника з виховної роботи Я. М. Зварчука. В Рогатинській гімназії бережуть пам’ять про першого директора і продовжують закладену ним справу патріотичного виховання, будуючи виховну роботу на традиціях “Пласту”.
“У Рогатинській гімназії бережуть пам’ять про першого директора і продовжують справу патріотичного виховання”. · 5 «Просвіті» — 150! · с. 5сторінка оригіналу ↗ Кожен небайдужий українець знає сьогодні цю крилату фразу, але вважає, що це — слова з сучасної популярної пісні, і не відає, що вперше явив їх загалу, як своє життєве кредо, відомий західноукраїнський суспільний діяч, педагог, просвітянин Михайло Миколайович Галущинський (25.09.1878—23.09.1931). Не згадати цю видатну постать нашої історії тепер, коли наближається видатна дата — 150-річчя “Просвіти”, було б неправильно. Про нього повинні почути всі. Адже Михайло Галущинський був дев’ятим головою товариства “Просвіта” у Львові й керував ним із 1923 року до смерті 1931 року.
Христина ЯРЕМЧУК, викладач Чортківського гуманітарно-педагогічного коледжу ім. О. Барвінського, член районної ради “Просвіти”
Народився М. Галущинський 25 вересня 1878 р. в с. Звиняч Чортківського повіту, королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина (нині Чортківський район, Тернопільська область) у сім’ї греко-католицького священика. Навчався у василіянській гімназії у Бучачі. Пізніше — у Тернопільській гімназії, де входив до нелегального учнівського товариства “Громада”. У 1898—1900 роках навчався у Львівському, ав 1900—1901 рр. — у Віденському університетах. У студентські роки брав активну участь у громадсько-політичному житті, очолював “Академічну громаду” у Львові та “Січ” у Відні. Разом із Володимиром Старосольським, Антоном Крушельницьким, Лонгином Цегельським, Сенем Горуком та Євгеном Косевичем видавав перший український студентський журнал “Молода Україна”, в якому проголошувалася ідея побудови незалежної української держави. Після закінчення університету працював викладачем у Золочівській гімназії. З 1909 до 1914 року — перший директор Рогатинської гімназії св. Володимира. У цей період став визначним організатором гімназійної освітив Галичині. “Я є освітник з душі і серця, і ніякої другої амбіції не маю, як тільки двигнути з мертвої точки питання нашого культурного підйому”. Саме на освіту як засіб для вироблення почуття національної єдності й охорони перед морем впливу чужої культури Михайло Галущинський покладав великі надії. “В освітній роботі не так важне питання знання і подавання науки, як радше виховна течія, котра має пронизувати освітню роботу”, — наголошував неодноразово. У серпні 1914 р. бойова Управа Українських Січових Стрільців призначає М. Галущинського першим командантом Легіону УСС. Те, що за прикладом директора служити Україні душею і тілом до новоствореного Легіону Українських Січових Стрільців пішли 250 мешканців містечка Рогатин, зокрема учні старших класів і вчителі гімназії, є найкращим свідченням того, що ідеї наставника знайшли відгуки в серцях вихованців. По закінченні Першої світової війни М. Галущинський повернувся до педагогічної діяльності та громадсько-просвітницької праці. Брав участь в організації таємного Українського університету у Львові, був його професором. Через протест, поданий ним проти наказу начальника Львівського шкільного округу Станіслава Собінського, спрямованого проти права на українськомовну освіту, 1924 року його звільнили із праці в державних школах і позбавили права на пенсію. Аж після кількох років судових розглядів йому все-таки надали право на так звану малу пенсію. Після звільнення працював у сфері приватної українськомовної освіти. Коли 1923 року його обрали головою “Просвіти”, товариство почало відновлювати свою діяльність, що занепала у воєнний час. До 1925 року вдалося поновити рівень членства у “Просвіті”, на що покладалися великі надії, адже це дало можливість залучити фонди для розширення книгодрукування. Справі української книжки за головуванням М. Галущинського надавали великого значення. Щоб український читач міг краще орієнтуватися, книжки поділили на три групи: для всіх, для читачів із початковою освітою і для підготовленого читача. З 1925 р. “Просвіта” починає випускати періодичний орган “Бібліотечний порадник”, що подавав повний бібліографічний опис і детальну анотацію книжок. Щоб захистити права переслідуваної української інтелігенції та покращити її матеріальне становище, “Просвіта” 1926 року створює спеціальний “Проект працевлаштування українських безробітних інтелігентів”. Цей проект, що його розробив М. Галущинський, передбачав надання матеріальної допомоги у розмірі 80—100 злотих у вигляді безпроцентної позики всім, хто хоче працювати на ниві освіти українського народу і звернеться з таким проханням до товариства “Просвіта”. Окрім головування в “Просвіті” просвітницькі ідеї М. Галущинський намагався реалізувати і як сенатор другої каденції, віце-маршал сенату Польської Республіки (куди його обрали від партії УН- ДО) та голова культурно-просвітницької комісії (з 1928 р.) і як де-
М. Галущинського. З нагоди цієї дати земляки гідно пошанували ім’я видатного патріота-просвітянина. Серед них Василь Гнатович Градовий. Вивчивши і дослідивши доступні дані про родину Галущинських, зокрема матеріали наукової конференції, що відбулося в Рогатинській гімназії (Івано-Франківська область) до 120-річчя від дня народження колишнього першого її директора, зібравши родинні перекази і навіть спогади онучки М. Галущинського Оксани Охринчук, що мешкає в США, він бив у всі дзвони, щоб гідно пошанувати й увіковічнити це ім’я. В. Г. Градовий — депутат районної ради, запутат Сейму Польської Республіки третьої каденції від Українсько-білоруського блоку (з 1930 р.). Смерть заскоро забрала життя цього діяльного чоловіка, — 23 вересня 1931 р. він помер у 53 роки. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Михайло Галущинський залишив нащадкам гідний приклад відданого служіння своєму народові. Залишилися його наукові публіцистичні праці. Ідеї зрозумілі й актуальні сьогодні: “Народ-
Директор коледжу Роман Пахолок, крайній ліворуч — Володимир Корчак, новообраний голова осередку “Просвіти” коледжу ручився підтримкою небайдужих людей. Зокрема інших Градових — Василя Степановича, депутата обласної ради, директора агропідприємства ПАТ “Дзвін”, мецената всіх заходів та Степана Андрійовича, теж депутата обласної ради, кінорежисера, що знімає документальний фільм про М. Галущинського; директора Звиняцької школи Тетяни Пасічник, Звиняцького сільського голови Надії Безушко — і тепер на Звиняцькій школі І—ІІ на освіта й виховання народу” (Львів, Товариство “Просвіта” 1920), “Національне виховання” (1920), “Шевченко — поет життя і чину” (1921), “Новими шляхами” (1926), “Українські народні бібліотеки і праця над поширенням книжки” (1926), “Позашкільна освіта” (1927), “Геть неписьменність” (1927), численні статті, нариси, огляди, рецензії у наукових виданнях та періодиці. У вересні 2018-го виповнилося 140 років з дня народження
Учасники конференції
“Боротьба за Український український правопис — це і є боротьба за істину”. Обговоримо? 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ли транслітеруванням як ау, можливі ортографічні варіянти: аудіє́нція і авдіє́нція...” [замість “У запозиченнях із давньогрецької мови, що мають стійку традицію передавання буквосполучення au шляхом транслітерації як ау, допускаються орфографічні варіанти: аудіє́нція і авдіє́нція...” (с. 132)]. 1.7. В окремих випадках замінниками проєктових синтаксичних конструкцій, у яких так звані “пасивні дієслівні форми на -ся” є складниками, могли б бути й односкладні неозначено-особові речення. 1.8. Проєкт Українського правопису містить одну синтаксичну конструкцію, у якій дієслово рекомендуватися вжито як модальний предикатив зі значенням доцільності: “У функції перших рекомендується вживати кутові лапки, або “лапки-ялинки” (“...”), у функції внутрішніх — “лапки-ла́пки” (“...” або „...”): “Це мій “Кобзар””, — сказав він” (с. 208). Ця конструкція — неправильна. Її неправильність зумовило вжиття дієслова рекомендуватися в зазначеному статусі. По-перше, у модальні предикативи, як і в предикативи (або стані́вники) у цілому, не можуть переходити дієслова, зокрема зворотні (див.: Вихованець І. Р. Предикати́ви // Українська мова. Енциклопедія. Вид. 3-є, зі змін. і допов. Київ, 2007. С. 541; Горпинич В. О. Морфологія української мови: підручник. Київ, 2004. С. 239). По-друге, у сучасній українській літературній мові дієслово рекомендуватися виступає тільки як зворотне (Словник української мови / відп. ред. В. В. Жайворонок. Київ, 2012. С. 955). Тож дієслово рекомендуватися, точніше, його форму рекомендується треба замінити в поданій вище неправильній конструкції модальним предикативом рекомендовано, що має значення доцільності й разом із дозволено й заборонено утворює специфічну групу модальних предикативів (всі вони походять од дієслівних форм на -но, -то). Особливості вжитку зазначених модальних предикативів на прикладі відповідних положень нормативних документів доволі засадно розглянуто в ґрунтовній статті Михайла Гінзбурга й Світлани Коваленко “Пропозиції щодо однозначності викладання положень нормативних документів засобами української мови” (Стандартизація, сертифікація, якість. 2015. № 1 (92). С. 6—18).
Висновок У проєкті Українського правопису треба замінити: 1) всі синтаксичні конструкції, у яких так звані “пасивні дієслівні форми на -ся” є складниками, (бо ці конструкції є граматично неправильні) і 2) всі односкладні узагальнено-особові речення, головний член яких виражений дієсловом у формі 1-ї особи множини теперішнього часу, (бо ці речення є семантично недоцільні) — граматично й семантично правильними синтаксичними конструкціями згідно з викладеними вище настановами, а замість рекомендується (с. 208) треба вжити рекомендовано.
29 жовтня 2018 року
Далі буде.
“Боротьба за Український український правопис — це і є боротьба за істину”. Обговоримо? 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗ Ростислав ВОРОНЕЗЬКИЙ
А боротьба за Український український правопис — це і є боротьба за істину, якої не хочуть визнати імперські підголоски в Україні. Святослав Караванський
1. Зауваги й пропонови загальні (синтаксичні) 1.1. Проєкт Українського правопису рясніє синтаксичними конструкціями на взір: “Складні слова можуть утворюватися з двох і більше основ (слів)...” (с. 31); “Складні слова утворюються без сполучного голосного звука...” (с. 32); “З великої букви пишеться...” (с. 50–53); “З великої букви пишуться...” (с. 53—56, 60, 61); “Знак наголосу ставиться на маловідомих словах...” (с. 73); “Іменники I та II відміни поділяються на три групи...” (с. 74); “В орудному відмінку множини вживаються форми...” (с. 103); “В українській мові вживаються дієприкметники...” (с. 124); “За усталеною традицією з и пишуться...” (с. 130); “У запозиченнях із давньогрецької мови <...> допускаються орфографічні варіанти...” (с. 132); “Українські прізвища передаються на письмі...” (с. 136); “<...> відмінюються неслов’янські змінювані прізвища...” (с. 137); “Російська літера е передається літерою є...” (с. 145); “Разом пишуться...” (с. 151); “Не утворюються прикметники...” (с. 153); “В українській пунктуації використовуються такі основні розділові знаки...” (с. 166); “Підвищена проти звичайної питальна інтонація може передаватися...” (с. 168); “Комою відокремлюється...” (с. 174); “У випадках, коли три крапки поєднуються в реченні з іншими розділовими знаками...” (с. 204); “У спеціальних випадках <...> уживаються квадратні дужки” (с. 207); “<...> після лапок у кінці речення ті самі знаки не повторюються...” (с. 208); “У функції перших рекомендується вживати кутові лапки...” (с. 208); “Діалоги й полілоги можуть подаватися без абзаців...” (с. 212); “Якщо цитата наводиться не повністю...” (с. 213); “У разі потреби <...> застосовується комбінована система літерно-цифрової нумерації...” (с. 215); “<...> у таких випадках замість крапки з комою може використовуватися й кома...” (с. 216). 1.2. Синтаксичні конструкції такого типу неправильні. Їхню неправильність зумовлюють так звані “пасивні дієслівні форми на -ся”, які є складниками зазначених конструкцій (у реченні ці форми правлять за простий присудок чи входять до дієслівного складеного присудка). Так звані “пасивні дієслівні форми на -ся” перебувають за межами норм сучасної української літературної мови (див., зокрема: Теоретична морфологія української мови: акад. граматика укр. мови / за ред. І. Вихованця. Київ, 2004. С. 243; Фаріон І. Мовна норма: знищення, пошук, віднова (культура мовлення публічних людей): монографія. Вид. 3-є, допов. Івано-Франківськ, 2013. С. 250—253; Граматика сучасної української літературної мови. Морфологія / відп. ред. К. Г. Городенська. Київ, 2017. С. 446), і тому цих форм нині не вільно вживати ні в усному мовленні, ні на письмі.
Тож Український правопис, як бездоганний взірець мовної правильності, не може містити ані так званих “пасивних дієслівних форм на -ся”, ані синтаксичних конструкцій, у яких ці форми є складниками. 1.3. Наявні в проєкті Українського правопису синтаксичні конструкції, у яких так звані “пасивні дієслівні форми на -ся” є складниками, треба замінити або 1) односкладними узагальнено-особовими реченнями, головний член яких виражений дієсловом у формі 3-ї особи множини теперішнього часу, або 2) безособовими реченнями, складений головний член яких виражений модальним предикативом (можна, треба тощо) і поєднаним із ним інфінітивом, або 3) двоскладними реченнями (але вже з граматично правильним присудком), або 4) односкладними неозначено-особовими реченнями. Вибір слушного синтаксичного замінника зазначених неправильних конструкцій залежить од семантики й будови конкретної замінюваної конструкції. 1.4. Основним замінником проєктових синтаксичних конструкцій, у яких так звані “пасивні дієслівні форми на -ся” є складниками, є односкладні узагальнено-особові речення, головний член яких виражений дієсловом у формі 3-ї особи множини теперішнього часу. Приклади: 1. “Складні слова утворюють із двох і більше основ (слів)...” [замість “Складні слова можуть утворюватися з двох і більше основ (слів)...” (с. 31) ]; 2. “Складні слова утворюють без сполучного голосного звука...” [замість “Складні слова утворюються без сполучного голосного звука...” (с. 32)]; 3. “З великої букви пишуть...” [замість “З великої букви пишеться...” (с. 50—53) чи “З великої букви пишуться...” (с. 53—56, 60, 61)]; 4. “Знак наголосу ставлять на маловідомих словах...” [замість “Знак наголосу ставиться на маловідомих словах...” (с. 73)]; 5. “Підвищену проти звичайної питальну інтонацію передають...” [замість “Підвищена проти звичайної питальна інтонація може передаватися...” (с. 168)]. Подекуди в проєкті Українського правопису трапляються названі вище односкладні речення (с. 17, 18, 205, 207, 208). Проте набагато частіше в ньому трапляються односкладні узагальнено-особові речення, головний член яких виражений дієсловом у формі 1-ї особи множини теперішнього часу, наприклад: “И пишемо на початку окремих вигуків...” (с. 6); “Апостроф уживаємо для передавання вимови...” (с. 8); “Буквою ь позначаємо на письмі м’якість...” (с. 20); “Другий іменник відмінюємо...” (с. 36); “Частку таки пишемо окремо від тих слів...” (с. 50); “Англійське w передаємо звичайно через в...” (с. 127); “Букви на позначення приголосних звичайно не подвоюємо...” (с. 128). З огляду на абсолютно загальний характер правописних правил (вони стосуються до геть усіх, хто послуговується (чи послуговуватиметься) українською мовою) уживати в проєкті Українського правопису односкладних узагальнено-особових речень, головний член яких виражений дієсловом у формі 1-ї особи множини теперішнього часу, — не можна. Односкладні узагальнено-особові речення, головний член яких виражений дієсловом у формі 1-ї особи множини теперішнього часу, мають меншу узагальненість особи й власне загальність проти односкладних узагальненоособових речень, головний член яких виражений дієсловом у формі 3-ї особи множини теперішнього часу. Останні ж мають як максимальну узагальненість особи, так і максимальну загальність і цілком відповідають характерові правописних правил. Саме тому, крім проєктових синтаксичних конструкцій, у яких так звані “пасивні дієслівні форми на -ся” є складниками, ними треба замінити й проєктові односкладні узагальнено-особові речення, головний член яких виражений дієсловом у формі 1-ї особи множини теперішнього часу. У тому, що односкладні узагальнено-особові речення, головний член яких виражений дієсловом у формі 3-ї особи множини теперішнього часу, мають більшу узагальненість особи й власне загальність проти односкладних узагальнено-особових речень, головний член яких виражений дієсловом у формі 1-ї особи множини теперішнього часу, легко пересвідчитися, перетворивши такі односкладні речення на двоскладні з відповідними підметами-займенниками. Для першого різновиду односкладних узагальнено-особових речень належним підметом буде займенник усі (наприклад: “Всі пишуть...”; “Всі вживають...”; “Всі відмінюють...”), для другого ж різновиду — займенник ми (наприклад: “Ми пишемо...”; “Ми вживаємо...”; “Ми відмінюємо...”). Цілком очевидно, що всі за своєю семантикою охоплює ширший загал, ніж ми, і цей загал є абсолютний — без винятку (див.: Словник української мови: в 11 т. Київ, 1970. Т. 1: А—В. С. 343; Там само. 1973. Т. 4: І—М. С. 699). Зазначена семантична відмінність, безперечно, позначається як на двоскладних реченнях з узагальнено-особовим значенням із усі й ми в ролі підмета, такі на співвідносних із ними односкладних узагальнено-особових реченнях. Із вище викладеним перегукується висновок, якого дійшли автори знакомитого навчального посібника “Українська ділова і фахова мова: практичний посібник на щодень” (за ред. М. Д. Гінзбурга. 2-е вид., випр. і допов. Київ, 2007. С. 536): “<...> конструкції з дієсловами у формі третьої особи множини (ставлять, пишуть, випробують) надають реченню більш загального (безособового) відтінку, тоді як форму першої особи краще вживати у навчально-методичній літературі, бо вони підкреслюють спільність дій викладача (інструктора) й учня (студента, слухача)”. 1.5. Ще одним замінником проєктових синтаксичних конструкцій, у яких так звані “пасивні дієслівні форми на -ся” є складниками, є безособові речення, складений головний член яких виражений модальним предикативом можна й поєднаним із ним інфінітивом. Цими безособовими реченнями треба замінити: 1) окремі проєктові синтаксичні конструкції, що мають дієслівний складений присудок, виражений особовою формою модального дієслова могти й поєднаним із нею інфінітивом так званої “пасивної дієслівної форми на -ся”; 2) окремі проєктові синтаксичні конструкції, у яких так звані “пасивні дієслівні форми на -ся” правлять за простий присудок. Таке замінення названих неправильних конструкцій пов’язане передусім із їхньою модальністю. Приклади: 1. “У прізвищах та іменах людей можна передавати звук [g] двома способами...” [замість “У прізвищах та іменах людей допускається передавання звука [g] двома способами...” (с. 127)]; 2. “Діялоги й полілоги можна подавати без абзаців...” [замість “Діалоги й полілоги можуть подаватися без абзаців...” (с. 212)]; 3. “<...> у таких випадках замість крапки з комою можна використовувати й кому...” [замість “<...> у таких випадках замість крапки з комою може використовуватися й кома...” (с. 216)]. Опріч можна, до складеного головного члена зазначених вище безособових речень можуть увіходити й інші модальні предикативи, зокрема треба. Вибір же слушного модального предикатива залежить од модальності замінюваної проєктової синтаксичної конструкції. 1.6. Деякі проєктові синтаксичні конструкції, у яких так звані “пасивні дієслівні форми на -ся” є складниками, треба замінити двоскладними реченнями з граматично правильними присудками (на відміну від граматично неправильних проєктових). Таке замінення зазначених неправильних конструкцій залежить, зокрема, і від “гаданої” семантики їхніх присудків. Приклади: 1. “У словах, узвичаєних ув українській мові з ф, можлива ортографічна варіянтність на зразок: ана́фема і ана́тема...” [замість “У словах, узвичаєних в українській мові з ф, допускається орфографічна варіантність на зразок: ана́фема і ана́тема...” (с. 127)]; 2. “У запозиках із давньогрецької мови, у яких буквосполуку au зазвичай передава-
“Україна ніколи не вмре, маючи такий інтелектуальний ресурс і таких юних патріотів!” · 7 «Просвіті» — 150! · с. 7сторінка оригіналу ↗ Ігор АНТОНЮК, Кременець—Львів
“Перші спроби розгорнути просвітянський рух на Кременеччині були зроблені Січовими Стрільцями ще в роки Першої світової війни. Влітку 1918 року, за часів гетьманату, відновлено діяльність “Просвіти” Кременця”. Яків Лавриченко “Велика Волинь між двома війнами”
23 жовтня 2018 року я побував на конференції, присвяченій 100-річчю створення товариства “Просвіта” у Кременецькому районі на Тернопільщині. У читальній залі бібліотеки Кременецької педагогічної академії не було жодного вільного місця. Серед присутніх багато молоді, студентів, отже, активісти Кременецької “Просвіти” (голова — Л. А. Следзінська) на правильному шляху: буде кому передати благородну справу підвищення культурного та освітнього рівня наших громадян. Відкрила конференцію Лілія Следзінська. Змістовним був виступ народного депутата України Тараса Юрика, в якому він підкреслив, що і за сучасних умов діяльність активістів товариства досить актуальна. Від педагогічного колективу Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Т. Шевченка просвітян Кременеччини привітала доктор педагогічних наук, професор Валентина Бенера. У своїй доповіді доктор історичних наук, професор Ірина Скакальська детально проаналізувала перші кроки роботи просвітян Кременеччини та зупинилася на тих особистостях, хто очолював її осередок у 20—30-х роках минулого століття. Олександр Соловей, кандидат історичних наук, доцент КОГПА, розповів про роботу бібліотек і читалень Кременецького повіту в 20—30-х роках ХХ століття. Запам’ятався виступ директора Кременецького медичного училища ім. Арсена Річинського, кандидата медичних наук Петра Мазура, котрий поділився особистим досвідом на ниві просвітництва та відзначив важливість просвітницької роботи на сучасному етапі. Голова Тернопільського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Святослав Абрам’юк проаналізував діяльність просвітян Кременеччини, детально зупинився на завданнях, що у майбутньому ставить “Просвіта” перед своїми активістами. Долучилася до виступів і молодь. Студентка 2 курсу педагогічної академії Ганна Ткачук підготувала доповідь, у якій виклала основні віхи розвитку та діяльності товариства “Просвіта” не тільки на теренах Кременеччини та Тернопілля, а й усієї України. Вокальне тріо “Мальви” (село Великі Бережці) під керівництвом Світлани Красевич та з музичним супроводом Ігоря Бендасюка виконало пісні на слова просвітянина Михайла Росоловського, музика Галини Гамери, яка, вітаючи просвітян району, розповіла про співпрацю осередків “Просвіти” Кременеччини. Порадувала присутніх виступом бандуристка Алла Люба з села Кімната. Представниці жіночого вокального ансамблю “Гаївчанка” на чолі зі своїм художнім керівником Г. Бочелюком виконали низку українських пісень. І все це завдяки Марії Тимовській — голові просвітянського осередку в селі Кімната. На жаль, не всі охочі саме вдень проведення ювілейної конференції Кременецької “Просвіти” встигли долучитись до заходу. Тому 28 жовтня відбулося продовження конференції у приміщенні Кременецької “Просвіти”. Очільниця районного об’єднання “Просвіти” Лілія Следзінська представила присутнім Івана Дмитровича (позивний “Гуцул”) — колишнього воїна-афганця, а тепер командира підрозділу морської піхоти, що чинить опір російській окупації на сході України. І пан Іван на цій неоголошеній війні уже 5-й рік — практично від її початку. Про йшов через усі “гарячі точки” на східному рубежі країни, був поранений, двічі контужений, але пам’ять про те, що його батько постраждав за “совєтщини” через патріотичні переконання, а діда розстріляли енкаведисти, не дає йому морального права скласти зброю. Його девіз: “Поки “Гуцул” на війні — руки в москаля короткі!”, тому перемога однозначно буде за нами!!!
Сестра Героя Небесної Сотні Олександра Капіноса Наталія розповіла як Сашко навчав її грати на гітарі, заспівала його улюблену пісню “Хто ти є, Україно моя?”, потім ще кілька тужливих повстанських пісень, а вже на завершення дійства виконала “Червону калину”. З поетичним словом виступила учениця 10 класу Кімнатецької ЗОШ Марійка Кудасюк — юна поетеса, неодноразова переможниця всеукраїнських шкільних олімпіад. Слухаючи поезію, не вірилося, що її автор — 15-річна дівчинка. Завершивши декламування власного вірша “Усе це, Україно, для тебе”, вона викликала шквал емоцій серед присутніх. Україна ніколи не вмре, маючи такий інтелектуальний ресурсі таких юних патріотів! Із вітальним словом виступила вчителька Старотаразької ЗОШ Ольга Левандовська, просвітянка з 20-річним стажем. Вона згадала перших очільників Кременецької “Просвіти” і відзначила ту активну діяльність, що проводить уже майже півстоліття як керівник літературної студії “Ломикамінь” Лілія Следзінська. Просвітянин Мирослав Ярий зупинився на тих соціальних, історичних, економічних моментах, що передували виникненню “Просвіти”, розповів про труднощі, яких зазнали перші просвітяни, створюючи товариство ще 8 грудня 1868 року у Львові. Але Львову, як і всій Галичині, що входила тоді до складу Австро-Угорської імперії, вдалося втримати і розвинути культурно-освітянські тенденції. Вплив діяльності “Просвіти” розповсюдився і на інші сфери. Було створено страхову компанію “Дністер”, низку банків, “Центроспілку”, кілька друкарень. Значна частина прибутків від їхньої діяльності йшла на втілення просвітянських планів. Але все це змінилося з початком І Світової війни, а особливо з приходом червоної армії на наші терени. Тоді за кілька днів безжально знищили всі архіви “Просвіти”. Голова Куликівського осередку “Просвіти” Оксани Бегар розповіла про діяльність товариства з перших днів заснування і до сьогодні. Просвітяни створили народний хор, ставили театральні вистави, розповсюджували ідею національного відродження серед мешканців села. Пані Оксана розповіла, як її односельці з ініціативи просвітян сприяли тому, що куликівці одні з перших у Почаївському регіоні перейшли до УПЦ КП. І нову місцеву церкву освятив Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Не могла оминути і постать нашого Героя — Сашка Капіноса. Уродженець сусіднього села Дунаїв, він до Куликова душею прикипів: часто організовував вечорниці, був ініціатором проведення молодіжних фестивалів, віртуозно грав на бандурі, гітарі. Улас Самчук — саме його творчості присвятила свою промову Віра Трачук, викладач Кременецького ліцею ім. Уласа Самчука. Вона зазначила, що членом товариства “Просвіта” він ставу 18-річному віці (1923 р.), коли навчався у Кременецькій гімназії, а 1927 р., дезертирувавши з польського війська, опинився в Німеччині. Повернувся з еміграції 1941 року, як виявилося, тимчасово, бо відновлення радянського режиму змусило його виїхати до Канади. На Батьківщині його твори були під суворою забороною.
Викладач Кременецької академії Юлія Янчук говорила про участь просвітян у суспільному житті району. Володіючи великою бібліотекою, здійснюючи видавничу діяльність, підтримуючи мистецьке життя Кременеччини, “Просвіта” популяризує кращі роботи талановитих художників і письменників. А постійна участь у міжнародних наукових конференціях додає їй ваги серед інших громадських організацій. Адже “Просвіта” — громадська організація, яка повертає Україні забуті імена… Представниця польського товариства Кременеччини Ядвіга Гуславська, торкнувшись творчості видатного польського поета Юліуша Словацького, уродженця Кременця, підкреслила, що історії українського та польського народів тісно переплетені, розповіла про реконструкцію кременецького цвинтаря, яку в короткий термін здійснили 17 небайдужих ентузіастів. Дуже зворушливим було представлення “лісовичків”. Лілія Адамівна розповіла, як вдалося втілити в життя ідею створення дитячого табору “Лісової школи на Вірлі”. Вже 4 роки поспіль цей просвітянський проект успішно діє. Виступаючи із заключним словом, Лілія Адамівна поділилася роботою над створенням “Літопису діяльності Кременецької “Просвіти” у світлинах”. Зазначивши, що створено вже понад 30 альбомів. Атмосфера домашнього затишку панує у приміщенні “Просвіти”. Велика бібліотека, значний архівний матеріал, безліч світлин і портретів видатних діячів української культури, вишиті рушники налаштовують відвідувачів на ноту національного піднесення. Присутні розглядали хоругву, автором якої є кременчанин Богдан Павликевич, а виконавцем Лариса Посух. Виконана у поєднанні українських національних державних кольорів з барвами прапора УПА, із зображенням старовинного герба м. Кременця, на ній вишито слова: “Світлом науки і знання нас, дітей, просвіти”. Безмежно радію, що у навколишніх селах Кременеччини організовані просвітянські осередки і працюють вони дуже активно. Про це на конференції доповідали Наталя Омелянська- Микуляк (село Кімната), Галина Сікліцька (село Великі Бережці), Валентина Процик (село Білокриниця), Оксана Бегар (село Куликів), Василь Хоміцький (село Лосятин).
“Міра володіння мовою формує особистість людини, її інтелект, буття”. · 8 Мова єдина · с. 8сторінка оригіналу ↗ Вихованці гуртків “Точка зору” та “Моя майбутня професія” ЦДЮТ № 5 Харківської міськради (які займаються на базі 136-ї та 126-ї харківських шкіл) спробували себе в ролі студентів Українського мовно-літературного факультету імені Г. Ф. Квітки-Основ’яненка Харківського національного педагогічного університету імені Г. Сковороди.
Леонід ГАПЄЄВ, керівник гуртків “Точка зору” та “Моя майбутня професія” ЦДЮТ № 5 Харківської міськради, член НСЖУ Фото автора
Усе відбувалося по-справжньому. Декан факультету, кандидат філологічних наук, професор Костянтин Юрійович Голобородько повідомив цікаві факти про історію і сьогодення цього вищого навчального закладу. Тут готують вчителів української мови і літератури, філологів, журналістів… Також розповів про його цікавих випускників і не тільки. А ще подарував присутнім газету “Учитель” та Книги видавництва “Основа” з тематичними контрольними з української літератури. Головна мета цього цікавого і пізнавального заходу — практична можливість для старшокласників спробувати відчути себе студентами університету протягом дня. Хтось потім зможе зробити свій вибір навчання майбутній професії. Але при цьому кожен відчує неповторні особливості нового студентського життя. Ось така ідея заходу, в якому із задоволенням взяли участь ті, хто займається в системі позашкільної освіти.
ломийщини, котра молилась за мир в Україні. З промовою до учнів та студентів звернувся голова Коломийського міськрайонного товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Василь Глаголюк, наголосивши на важливості підтримки української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України. На святі були присутні учні та вчителі загальноосвітніх та спеціалізованих шкіл, студенти й викладачі коледжів і вищих навчальних закладів міста Коломиї. Мова — найдосконаліший із феноменів людського суспільства. Українська мова — мова багатомільйонного народу, вона виникла і зростала разом із ним, слугує йому знаряддям спілкування, боротьби і розвитку на всіх етапах історії країни. Мова — це процес пізнання світу; засіб усного і писемного інформаційного зв’язку в суспільстві та спілкуванні між людьми. Міра володіння мовою формує особистість людини, її інтелект, буття. Українська мова — “барвистий килим самоцвітів”, що віками ткали генії нації і прості люди. Біблія та українська мова сьогодні об’єднали всю коломийську громаду.
“Міра володіння мовою формує особистість людини, її інтелект, буття”. · 8 Мова єдина · с. 8сторінка оригіналу ↗ Галина ВОЛОЩУК, викладач кафедри філології Коломийського навчально-наукового інституту
Студенти та викладачі Коломийського навчально-наукового інституту в МПК “Народний дім” провели загальноміський захід “Я знаю силу Слова”, присвячений Дню української писемності та мови. Ведучі заходу Ангеліна Семенюк та Андрій Янкощук розповіли присутнім про історію виникнення свята. “День української писемності та мови — державне свято, яке щороку відзначають в Україні, встановлене Указом Президента “Про День української писемності та мови” 9 листопада 1997 року на підтримку “ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мовив консолідації українського суспільства”, — зазначила ведуча. Родзинкою заходу стала акція “Читаймо Біблію”, яка об’єднала представників всіх навчальних закладів Коломиї. Студенти та викладачі зі сцени читали Книгу Еклезіяста. Відбулося молитовне єднання молоді Ко-
“Міра володіння мовою формує особистість людини, її інтелект, буття”. · 8 Мова єдина · с. 8сторінка оригіналу ↗ Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика Суми. Відкрили XIX-й! У середині травня в столичному театрі ім. Івана Франка відбувалося закриття XVIII-го мовного марафону. Після церемонії вручення найпрестижніших премій та подарунків переможцям і призерам конкурсу, а також прекрасної концертної програми був фінальний епізод усього цього сюжету. Хмельниччина, де розпочинався XVIII-й, передавала естафету наступного мовного турніру. Освітяни Хмельниччини назвали Сумщину. Тоді на сцені театру начальник департаменту освіти Сумської обласної державної адміністрації, доктор юридичних наук, професор Вікторія Гробова запевнила всіх присутніх, що освітяни слобожанського краю усвідомлюють усю вагу відповідальності, котру беруть на себе, погодившись відкривати XIX-й на Сумщині.
Світлана КОРОНЕНКО
На початку жовтня у Сумах з’явився “десант” виконавчої дирекції Ліги українських меценатів у складі виконавчого директора Ліги, голови координаційної ради конкурсу ім. П. Яцика Михайла Слабошпицького, директора Інституту української мови НАНУ, доктора філології, професора Павла Гриценка, який упродовж тривалого часу очолює журі мовного турніру, а також заступника виконавчого директора Ліги Олени Шевчук. Вони мали зустрічі з керівництвом області, а також консультації з Вікторією Гробовою, яка поінформувала про те, як конкретно підготувалися до врочистого дійства сумські освітяни. І ось 9 листопада — День української писемності і мови. Обласний театр імені М. Щепкіна. Ще задовго до початку дійства в театрі надзвичайно людно. Тут розгорнуто широку експозицію майстрів народного ужиткового мистецтва: знамениті кролевецькі рушники, витинанки. Всі експонати виконані у різних техніках. Це — писанкарство, витинання, вишивка, вибійка, соломоплетіння та лялькарство. Це роботи учнів і вчителів обласного центру позашкільної освіти та Палацу дітей та юнацтва. Їх близько сотні. Виставку присвятили Дню української писемності та мови, який відзначають 9 листопада. Окремий сюжет — юні моделі в автентичних строях. Абсолютний ексклюзив! Яскравий національний стиль із неповторним слобожанським колоритом. Ці витвори радували зір глядачів різних країн Європи, де відбувалися їхні тріумфальні покази. І тут, у фойє театру, численні глядачі не шкодують оплесків оригінально вбраним моделям.
Вельмишановні організатори й учасники XІХ Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика! Від імені Союзу українок Австралії вітаємо Вас із цим урочистим відкриттям XІХ Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика на Слобожанщині, у славних Сумах! Ми радіємо, що цей патріотичний мовний конкурс, який щорічно охоплює мільйони школярів і студентів та дає позитивний стимул на відродження і збереження української мови, відбувається вже вдев’ятнадцяте, попри труднощі та перешкоди, не тільки в Україні, а й у 23-х країнах світу, включнo з Австралією. Честь, хвала і слава Вам! Дорогі учасники конкурсу! Сьогодні, у День української пи-
У театральній залі — аншлаг. Урочисте дійство відкриває голова обласної державної адміністрації Микола Клочко, який, зокрема, наголосив: “Варто згадати, як під час Революції гідності нас всіх об’єднало українське слово, українська пісня. Коли у вирішальний час новітньої історії зблизився схід і захід, північ і південь. Цей мовний конкурс вражає своєю масштабністю та чисельністю, адже він збирає навколо себе понад 5 мільйонів людей із багатьох країн світу, де мешкають українці”. Заступник голови Сумської обласної ради Анатолій Ричкаль нагадав, що Сумщина — прикордонна область, а тому такі заходи, як конкурс ім. П. Яцика, тут особливо важливі, бо мова — то не тільки освіта й культура, а й важлива складова національної безпеки. Там, де не було української мови, агресор намагається вибудувати “русскій мір”. Заступник міністра освіти і науки України Роман Греба ще раз нагадав про унікальність мецената Петра Яцика, який ініціював безпрецедентний мовний проект, у якому найголовніший акцент — на масовості учасників. Вікторія Гробова, яка була в ролі, так би мовити, начальника семності і мови ви приступаєте до участі у цьому важливому мовному змаганнi — XIX Міжнародному конкурсі з української мови ім. Петра Яцика, щоб підвищити рівень своїх знань з української мови. Ми вітаємо Вас та бажаємо успіху! Наша рідна українська мова — невід’ємна частина української культури, голос українського народу, її передавали наші предки від покоління до покоління. Це та жива струна, звуки якої відлунюють у глибині людської душі.
штабу з підготовки всього заходу, принагідно розповіла про велику кількість освітніх та гуманітарних проектів, які успішно здійснюють на Сумщині. І її слова не викликають жодного сумніву, бо на прикладі підготовки до відкриття мовного марафону помітно скоординованість дій усіх освітянських ланок Сумщини. Кожен із промовців вручав нагороди й почесні відзнаки представникам освітянського корпусу. Це надало особливої важливості дійству і стало приємним сюрпризом для групи освітян, які активно працюють саме в цьому патріотичному проекті. З теплими словами привітань звернулися до присутніх Михайло Слабошпицький та Павло Гриценко, які ще раз нагадали про націєтвірний потенціал конкурсу і його розлуння в усій світовій українській діаспорі. Слабошпицький оприлюднив привітання багатолітнього колективного мецената конкурсу — Союзу українок Австралії. Нагородження школярів, студентів та вчителів провели письменники, чиє родове коріння пов’язане з Сумщиною. Це тепер столичні літератори Микола Гриценко й Анатолій Сахно (який викликав зливу оплесків своїм спонтанним вокальним номером), а також голова місцевої організації НСПУ, відомий поеті перекладач Олександр Вертіль. Вразила яскрава концертна програма дійства. Цих юних артистів готовно прийме сцена театру ім. Івана Франка в Києві, коли у травні вже наступного року відбуватиметься врочисте закриття XIX-го патріотичного мовного марафону. А далі почнеться підготовка до XX-го…
Мова — це найдорогоцінніший скарб, душа і краса народу! Ми, українці, обдаровані багатою спадщиною, нашою рідною мовою — шануймо та бережімо її! Бажаємо щастя, здоров’я, миру і Божого благословення, великих успіхів і творчих досягнень у майбутньому. Слава Україні! Союз українок Австралії: Люба КВАСНИЦЯ-КЕЙ, голова; Валентина ДОМАЗАР, культyрнo-освітній референт
Лігу українських меценатів, Володимира Загорія, президента Ліги українських меценатів; Павла Гриценка, директора Інституту Української мови НАНУ; голову журі конкурсу Михайла Слабошпицького, виконавчого директора Ліги українських меценатів, голову Координаційної ради Міжнародного конкурсу ім. П. Яцика
Мова єдина · “Жити це непереможне Товариство буде вічно, бо ще багато треба зробити для України”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ До Дня української писемності та мови Львівське обF ласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка провело чергову відкриту конференцію: “Мова — основа націоF нальної єдності та безпеки держави”.
Мета конференції, як зазна\ чив організатор Ярослав Пітко, голова ЛОО ВУТ “Просвіта” іме\ ні Т. Шевченка: “…проаналізува\ ти сучасну мовну ситуацію, виз\ начити основні її проблеми, ак\ центувати на об’єднавчій ролі мови — як важливому чиннику національної безпеки та найго\ ловніше — усвідомлення відпові\ дальності за долю мови. Адже сучасна мовна ситуація в Україні зумовлена не тільки лінгвоцидом, здійснюваним оку\ пантами впродовж століть, що супроводжувався фізичним ни\ щенням її носіїв, а й нерішучістю її політиків, що відкинули під час будівництва української держави її наріжний камінь — СЛОВО. Рясно цитуючи пророчі слова ге\ ніального Шевченка у передви\ борчих баталіях, не сприйняли його імператив: “Я на сторожі коло їх поставлю СЛОВО…” Конференц\зал Львівського палацу мистецтв заповнили по\ над 200 учасників: представники шкіл області та вищих навчаль\ них закладів, письменники, гро\ мадськість.
Доповідачі розкрили різні ви\ міри української мови, здатної за\ безпечити націєтвірну функцію. Відомий літературознавець і перекладач професор Андрій Со\ домора у доповіді наголосив на “больових точках” сучасного ста\ ну української мови. У доповідях висвітлено проб\ леми українського правопису (до\ повідач доцент Володимир Пі\ лецький — кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови імені професора Івана Кова\ лика ЛНУ ім. І. Франка), мовної безпеки (професор Галина Мацюк — доктор філологічних наук, ка\ федри загального мовознавства ЛНУ ім. І. Франка), українського термінознавства та інші. Важли\ вими були доповіді доцента, кан\ дидата філологічних наук Уляни Добосевич, Святослава Літин\ ського, Миколи Зубкова, Мирос\ лави Цюпер та інших. Учасники конференції під\ тримали резолюцію, запропоно\ вану Радою Львівського обласно\ го товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка. Вл. інф.
Тетяна СЕРГІЮК, член правління обласного об’єд\ нання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка
Започаткований 1994 року Рів\ ненською “Просвітою”, НСПУ та Рівненським обласним управлін\ ням освіти літературний конкурс “Перло многоцінне” запозичив назву у Кирила Ставровецького, відомого українського письмен\ ника та вченого, просвітителя і видавця ХVІ—ХVІІ століть, урод\ женця Млинівщини, автора збір\ ника повчань і віршів “Перло многоцінне”. Відтоді конкурсом опікують\ ся Євген Шморгун, письменник, лауреат премії ім. Лесі Українки, та Наталія Савчук, член правлін\ ня обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка — ініціатори й організатори дитя\ чих літературних змагань. Конкурс відбувається упро\ довж року у п’яти номінаціях: вірші старших школярів (9—11 класи); проза старших школярів (9—11 класи); вірші молодших школярів (1—8 класи); проза мо\ лодших школярів (1—8 класи); публіцистика. Підсумки підбили 9 листопа\ да у День української писемності та мови. Кращі твори переможців публікуються у збірці — літера\ турному альманасі “Проріст”, — яку щорічно видають коштом благодійників та симпатиків “Просвіти” і вручають перемож\ цям 22 травня у день перепохо\ вання Тараса Шевченка, в перед\
Мова єдина · “Жити це непереможне Товариство буде вічно, бо ще багато треба зробити для України”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Рівненська обласна “Просвіта” з нагоди Дня українF ської писемності та мови за підсумками конкурсу “Перло многоцінне” преміювала переможців поїздкою до Канева.
день (24 травня) Слов’янської писемності та культури у літопис\ ній Пересопниці. Цьогоріч урочистості з від\ значення переможців традиційно відбулися в обласній науковій бібліотеці, яка тісно співпрацює з “Просвітою” у проведенні цього конкурсу та всіх літературно\ мистецьких імпрез. У конкурсі взяли участь біль\ ше трьохсот школярів з усіх куточ\ ків області, які представили понад тисячу творів. 29 із них стали пе\ реможцями. “Дехто не вперше за\ явив про себе досконалими ху\ дожніми творами”, — зазначив на врученні голова журі конкурсу Євген Шморгун. Це Анжела Лех\ кобит, учениця Ясногірської за\ гальноосвітньої школи І—ІІІ сту\ пенів Сарненського району (номі\ нація “Публіцистика”), Святос\ лав Кирильчук, учень Рівненсько\ го навчально\виховного комплек\ су № 12 (номінація “Вірші молод\ ших школярів”), Тетяна Бензюк, учениця Туменської загальноос\ вітньої школи І—ІІІ ступенів Дуб\ ровицького району (номінація “Проза молодших школярів”). Конкурс має своїх випускни\ ків, які стали членами НСПУ, зокрема — Галина Гнатюк, Олена Захарченко, Юлія Костюкевич, Петро Катеринич.
“Просвіта” складає шану і по\ вагу вчителям і керівникам літе\ ратурних студій, гуртків, зокрема — Туменської загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів Дубро\ вицького району, “Поетарх” Рів\ ненського палацу дітей та молоді, “ЛітЕра” Рівненської загально\ освітньої школи І\ІІІ ступенів № 1, “Літературна вітальня”; Берез\ нівського навчально\виховного комплексу “ЗОШ І—ІІ ступенів — ліцей, “Зорецвіт” Здолбунів\ ського районного центру твор\ чості дітей та юнацтва. Голова обласного об’єднання “Просвіти” Іван Вєтров вручив переможцям дипломи. Неочікуваною нагородою для юних поетів, прозаїків та публі\ цистів стала екскурсійна поїздка у Канівський музей Тараса Шев\ ченка, організований за фінансо\ вої підтримки Філіалу Злученого Українського Американського Допомогового комітету (керівник Віра Принько) в межах Проекту “Іду з дитинства до Тараса” з на\ годи Дня української писемності та мови. Щирі слова подяки у від\ гуках учасників туру Вірі Дмит\ рівні. Незабутні враження від поїз\ дки ще більше надихнули учнів\ ську молодь на творчі здобутки. Нехай їм щастить!
листопада напередодні Дня укра\ їнської писемності та мови. Учасниками урочистого захо\ ду стали представники навчаль\ них закладів, ВНЗ, Національної поліції, прикордонної академії, журналісти, ті, з ким наша “Просвіта” співпрацює протягом довгих років. Високу оцінку новому видан\ ню дали представники влади та громади. Вітальну телеграму на\ діслав один із героїв книжки, ге\ нерал\полковник Михайло Ко\ валь, побажавши й надалі непо\ рушно стояти на першій лінії за\ хисту рідної мови. А Почесний просвітянин Олександр Слободян подарував унікальну монографію “Патріарх Мстислав. Життя і архі\ пастирська діяльність” Дмитра Степовика та видання “Україна у Великій війні 1939—1945 рр.”. В авторському виконанні спі\ вачки й композитора Людмили Вроди прозвучала пісня на слова Івана Драча про Народний Дім “Просвіти”. За ухвалою правлін\ ня нове просвітницьке видання “Невмируще джерело українс\ тва” подарують благодійникам і всім, з ким співпрацює Хмель\ ницька міська “Просвіта”.
Мова єдина · “Жити це непереможне Товариство буде вічно, бо ще багато треба зробити для України”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Зоя ДІДЕНКО, голова Хмельницької міської “Просвіти”
Рідна “Просвіто”, Матінко наша, Сонцем нам ясним будь… (Спиридон Черкасенко, 1900 р.)
Ось уже 150 років промені Матері\Просвіти зігрівають сер\ ця і душі українців… На чатах на\ шої совісті й свідомості стоїть це незнищенне Товариство. Ще й сьогодні “Просвіта” торує стеж\ ки до повного національного са\ мовизначення. Саме їй, громад\ ській організації, від 1868 року Бог і доля визначили бути націо\ нальним донором України. Історично “Просвіта” була школою державності в чужих ім\ перських системах, а нинішня “Просвіта” стала державотвор\ чою в незалежній Україні. Символ “Просвіти” — пос\ тать жінки, яка у зловісній темря\ ві смолоскипом правди освічує путь. Світло це допомагає й Хмельницькій міській “Просвіті” утверджувати українство на рід\ ній землі, а найперше, в славно\ му Хмельницькому. Свідчення цього — 53\те просвітницьке видання “Невми\ руще джерело українства”. У книжці три розділи. Перший присвячений Тарасу Шевченку: “Шлях у вічність”, “Тарас Шев\ ченко у приватному житті”, сце\ нарій фільму “Земля Поділь\ ська, яку сходив Тарас”, “Тара\ сове перо. Малечі про Великого Тараса”. У другому розділі ста\ нуть відомі імена Достойників честі, які в різні часи і кожен по\ своєму були причетні до “Прос\ віти”: Софія Русова, Андрей Шептицький, Степан Сіропол\ ко, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Євген Маланюк, Кость Місевич, Аркадій Живот\ ко, Олесь Гончар, а також наші сучасники, знамениті подоляни Михайло Коваль, генерал\пол\ ковник, перший заступник сек\ ретаря РНБО України; Олек\ сандр Слободян, президент корпорації “Оболонь”. Вико\ ристано матеріали просвіт\ ницьких програм Хмельницько\ го обласного радіо “Подільський передзвін”. Розділ третій “Жива історія нашої діяльності. Публі\ цистика” розповідає про діяль\ ність Хмельницької міської “Просвіти” в різні часи. І нехай це лише мить історії, але хмельницькі просвітяни вис\
вітлювали в ЗМІ заходи, що при\ несли заслужене визнання в Ук\ раїні і за її межами. Важливо те, що учасниками заходів були осві\ тяни, поліцейські, курсанти й офіцери\прикордонники, нац\ гвардійці. А книжка ще раз переконує всіх, що просвіти ніколи не буває багато. 8 грудня 2018 року Товариству
“Просвіта” в Україні лише 150! А жити це непереможне Товарис\ тво буде вічно, бо ще багато треба зробити для України! У цьому переконані хмель\ ницькі просвітяни та благодійни\ ки “Просвіти”, яким правління Товариства щиро вдячне за допо\ могу у виданні цієї книжки. Пре\ зентація видання “Невмируще джерело українства” відбулась 8
Літературний портрет · “Та це ж велика українська поетеса, рівня або й вища за всіх шістдесятників”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Дмитро ПАВЛИЧКО Фото з сайта Національного музею літератури України під час ювілейного вечора-концерту Софії Майданської
І 1975 р. в передмові до публікації в журналі “Дніпро” добірки поезії молодої, невідомої ще поетеси Софії Майданської, я писав, що вона серед справді самобутніх талантів “виокремлюється”. Звертався до читачів: “Придивіться до цього широкого і точного мислення. Кожен вірш — відкриття, свіжа метафора, ювелірно відгранована в слові… Софія Майданська, на моє переконання, добре розуміє нелегкість нашого письменницького, громадянського обов’язку. На її шляху ще будуть нові, вагоміші здобутки”. 1977 р. у видавничій рецензії на її першу книжку “Мій добрий світ” мені пощастило (інстинктом підказано було) написати: “Софія Майданська вперто й послідовно цурається поетичних трафаретів, можна сказати, гидує ними. Шукаючи нового виразу для своїх почувань, вона відмовляється не тільки від затертих стилів поетичного письма, а й від традиційних катренів, що так надокучають своєю монотонністю під пером недосвідчених авторів. Правда, молода поетеса блискуче володіє найскладнішою класичною строфою — Сонетом і це ще раз доводить, як професійно високо розуміє своє завдання авторка. Поєднання форми вільного вірша і сонета дає ефект незвичності, відчуття зв’язку часів, закладене в цьому, здавалось би, тільки формальному прийомі. Для Софії Майданської взагалі характерне це відчуття зв’язку різних епох, це, так би мовити, одна з філософських ліній її ще невеликої, але вже багатої творчості. Встаю з придорожнього каменя, на якому до мене сиділа мурашка, а ще до неї згасала тут зірка, бо слід залишився від куль”. “Так вона себе мислить — “Де мій початок” — “у явищах природи й суспільства, які розвиваються, впливаючи на себе навзаєм, причому суспільні акценти в Софії Майданської чітко позначені соціальною конкретикою. Це видно не тільки у відверто декларативних її поезіях, але і в тонко вирізьблених мініатюрах, де говорить сама душа, начебто й не словами, а самими жестами думок…” 1983 р. я написав знову схвальну видавничу рецензію на дві драматичні поеми Майданської “Двобій” і “Повернення Орфея”. Ці речі вже впевнено демонстрували в нашій літературі не тільки поетесу, а й появу в її особі драматурга, людину, здатну поєднувати події часів Київської Русі з подіями часів ХХ століття і не будь-де, а в Латинській Америці, в Чилі. Там виступаючого проти Піночета студента Майданська показала в образі античного співака Орфея. “Двобій” — це надзвичайно яскрава картина боротьби за людяність між княгинею Ольгою і матір’ю князя Володимира, Святославового сина, Малушею. Я писав: “Двобій іде між Малушею, рабинею Ольги, й самою княгинею, або навіть ширше — з жорстокими обставинами життя, в яких перебувала дочка вбитого древлянського володаря Мала”. Я підкреслював: “Двобій” — твір, що відповідає всім вимогам, які може до нього поставити історик і психолог, поет і режисер. Поема написана так, що її можна ставити в театрі (на що варто надіятися), вона може стати й основою кінофільму, тобто в ній є відчуття діалогу, живі розмови, хоч цілком природою вона має риси драми тільки для читання”. Одначе драма “Двобій” не була надрукована. 32 роки ця річ, майстерно написана, чекала свого часу. В журналі “Київ” 2015 р. з’явилася. Майданська переробила її. Наново писалося немало рядків, а найважливіше — авторка відредагувала сцену прощання закоханих Малуші й князя Святослава. Красуня Малуша і Святослав, князь, вогонь молодий на престолі, пара долею вибраних, таємничим коханням об’єднаних людей. Уночі, у княжій світлиці, вони розмовляють. Святослав зізнається, що він зраджує Малушу, вранці від’їжджає сватати “жону з дреговичів”. Малуша просить: “Якщо мене ти любиш, я благаю — не виганяй, не покидай…, бо завтра останній гридень і останній раб мене у стайні зможе зґвалтувати. Якщо дізнаються, що я стала наложницею князя Святослава, — ніхто мене торкнути не посміє”. Думаю, Майданська мала право змалювати сцену прощання Святослава з Малушею як мовчазний, мужський, напівсилуваний акт кохання. Але вона, як жінка, надає незайманій дівчині Малуші сміливість і право сказати: “Даруй мені, мій княже, материнство, воно єдине визволить мене від пут, які я скинути не в стані”. А її пута — це рабське становище при дворі княгині Ольги. Діалог Малуші й князя Святослава — головна і найсильніша правдою сцена в драмі “Двобій”. Насмілюся сказати — це рівень Шекспірівського мислення в нашій драматургії. Можливо, материнським передчуттям сповнена Малуша вірила в те, що її син від Святослава буде обраним долею. 1986 р. я знову написав схвальну видавничу рецензію на поетичну книжку Софії Майданської “Повноліття надії”. Для мене на той час авторка цієї збірки вже була попереду моїх друзів шістдесятників, очолювала групу сімдесятників. “Софія Майданська, — писав я, — увійшла в українську поезію як сформована майстриня й зайняла в ній поважне місце. Культивуючи вільний вірш і сонет, полярні, але не суперечливі поетичні форми, вона показала, як можуть вони співіснувати, доповнювати одна одну, працювати на сучасний зміст. Нова книжка Майданської “Повноліття надії” відзначається тією ж, уже відомою нам, високою культурою форми й мови, якою так уміє чарувати поетеса. Збірка, одначе, демонструє розвиток цього таланту, тут поруч з ювелірної чистоти сюжетним каноном знаходимо звичайні вірші піднесеного ладу, поруч з верлібрами — оригінальне й цікаве засвоєння форми українських козацьких дум. Софія Майданська з усіх наших поетів молодшого покоління найсильніша саме пануванням над формою, вона знає, що таке влада стилю. В неї не знайдеш словесного несмаку, розхристаності, що їх деякі критики схильні видавати за новаторство лише тому, що неоковирною писаниною відрізняються вірші деяких визнаних “класиків”. Певна річ, самою формою в поезії не осягнеш багато, поезія — це думка й почуття, це створений світ у слові, який неодмінно прагне впливати на реальність, постаючи з неї як її духовне відображення, але тільки той, хто володіє формою, може володіти й вогнем почувань і самим матеріалом духу. С. Майданська — приклад. Книжка відкривається поемою “Полотна”, філософським твором, що малює образ матері, узагальнюючи й розвиваючи його до розмірів незнищенних сил біосу й самого епічного життя. Поема має безліч відтінків і відходів від головної теми, ліричних вставок і т. ін., але все ж сприймається як цілість, як драма самотності і як спів про нездійсненне щастя, як туга за минулими часами. Це — гімн мирові. Філософські роздуми “Полотен” знаходять своє продовження в наступному розділі книжки “Варіації на теми українських дум”, але перед згаданим розділом стоїть дуже конкретний цикл “Земля моїх батьків”, анфілада портретів земляків поетеси, портретів реалістичних, живих і сучасних. Ці земні поезії урівноважують розпливчату небесність деяких творів цієї книжки. Окремий тематичний вузол складають вірші про кохання “А ви були одні, як дивне диво”. Це твори про найінтимніше почування, щемливі, щирі, з блиском написані речі. Знову перед нами зринає образ жінки, яка осмислює силу спопеляючого й неминучого кохання, мучиться його таїною, несправедливістю, але тут же співає хвалу його благородній і животворчій стихії. Фактично всі теми, які зачіпає чи висвітлює С. Майданська в книжці, не нові, але всі вони під її пером оновлені, зматеріалізовані свіжими думками й метафорами. Зрозуміло, книжку С. Майданської можна тільки вітати, чекаючи на чимскоріше її видання”.
ІІ Я стежив за публікаціями творів Софії Майданської, але наприкінці 80-х років мене захопила політична діяльність. Першу книжку поезії Майданської “Мій добрий світ”, видану 1977 р., я прочитав, написав про неї, навіть виписав поезії, які мені сподобалися. Спустившись на цілунку дно, закрий очі, щоб не всліпнути від щастя. Спустившись на дно сміху, затули вуха, щоб не оглухнути від радості. Спустившись на дно болю, стисни уста, щоб не застогнати від самоти.
* * * Кущ глоду рік чекав свого цвітіння. Минає день, І цвіт вже облетів. Полинула б до тебе, Тільки знову Бажання гомонять мені: — Не квапся. Чим ближче зустріч, Тим розлука ближче. Мене, пам’ятаю, зачарували ще два вірші з тої книжки: “Скриня” і “Співанка про Василинку”. Ці твори мають суто гуцульський настрій. “Скринь” таких бачив я багато в Стопчатові, була така “Скриня” і в моєї матері. Там ховала мати свою дівочу одежину, свої вишивані сорочки і зелені “японські” хустини. А долю Василинки, описану Майданською, я живцем бачив у тих дівчатах і жінках з мого села, що їх поґвалтували “приблуди олов’янолиці”, або постріляли на лісових стежках “визволителі” зі Сходу. Василинка прикривала своїм тілом “різьблені ворота” і “зелені любистки” Карпат, де діяла Українська Повстанська Армія… Моя дипломатична шестилітня служба у Словаччині і в Польщі перервала моє стеження за характером зростання дивовижного, багатогранного, начебто франківського письменницького обдаровання Софії Майданської. Будучи в Польщі, я зустрівся в Познані з професором, літературознавцем місцевого університету ім. Адама Міцкевича Богуславом Бакулою. Він спитав мене, що я думаю про творчість Софії Майданської. Я не міг йому ґрунтовно відповісти, дещо сказав тільки про її перші твори. А доктор Бакула, літературний критик європейського рангу, сказав мені: “Та це ж велика українська поетеса, рівня або й вища за всіх шістдесятників. Як повернетесь додому, дізнайтесь хто вона, напишіть про неї. Обіцяйте мені, що напишете!” Я нічого не обіцяв, але подякував йому за уважне ставлення до української літератури. Повернувшись додому, я знову почав цікавитися творчістю Софії Майданської і її несподіваною діяльністю в галузі театральної культури. Пригадую виставу в Київському театрі опери і балету для дітей та юнацтва, в якій Майданська оригінально представила поему Івана Франка “Іван Вишенський”. По-новому зазвучали слова геніального твору, сучасність наша трагічна появилася в долі великого українського богослова, ченця, що виходить зі своєї печери і ступає по хвилях моря до козацького кораблика як до символу української державності. Сценарії Софії Майданської — тема важлива й окрема. Це — драматична поезія на театральній сцені. Про неї ще скажемо потім. 1979 р. Майданська видає книжку поезій “Долоні Континентів”, де міцнішає осмислення жіночого, вже материнського життя.
Розбите світло першої сльози Життя зітре з дитячої долоні І засміється в материнськім гроні Могутньої і чистої лози. У щільниках дозріють голоси Землі кохання і землі розлуки. Я спалахну від первісної муки, Мов княжий круточолий корабель, Щоб радість повернулась до осель І гріла над вогнем закляклі руки. Чи існує і чи може бути десь у поезії сильніший і кращий за цей образ жінки, намальований Майданською? Так думав я, прочитавши цю річ, але тут же, в цій книжці Софії, я прочитав ще декілька таких жіночих сповідей. У вірші “Над склепінням вогню” ми знов побачимо жінку, котра прагне вірного, незрадливого кохання, і відчуває, що Земля набрякає її молоком, і “шорстким” язиком лиже сліпеньке насіння. Але щось таке сталося, що на дикому дні достигала жага, достигала у мушлі блакитній сльоза. По руках, як по ріках, пливла наша ніжність”. Жінка, яка живе в душі Софії Майданської — це геній жіночості, який не боїться відкритися: Ти берег мій, моє ти безбережжя, Ти світло й затінь в пралісі мовчання, де кожне дерево — струна в чеканні.
Скажи, мій світе, хто накреслив межі, через які ступити я не смію, чому неторкана, як дзвін, німію? 1981 р. Майданська видає книжку поезії “Похвала землі”. Тут земля кохання і рідна земля Буковина поєднані в одне єство. Поетеса оспівує буковинські світанки, городи, коноплі, тесові лави, кросна, воду з рідної криниці, котру відчуває як “живу і непочату”, од якої жінка, що її п’є, “поринає у родючий сон”. Нічого подібного не тільки в нашій, а й у світовій поезії не було і нема. У цій книжці Майданської, де панує інтимна сповідь, вже появляється така глибока печаль, якої ні в кого з наших великих поетів нема. Ось як пише Софія про своє “Перше кохання”: Я все ставала менша й менша, мов скалка льоду на долоні. У пам’яті твоїй лишилась від мене крапля прохолоди.
Ти відвернутись не схотів, як і тоді, коли з потоку ми голі вибігли на рінь. Але тепер ми не сміялись
Жінки білили полотно. Ми на траві лежали поруч. Кінця нам не було, як звоям. Кому ж сорочкою ти став? Народженням дітей лірична героїня Майданської марила. У вірші “Народження” пластично, захоплено, сміливо описаний акт появи немовляти — людини, дія, котрої ортодоксальна релігія й медицина вчать боятися, як смертельної муки.
Далі буде.
З роси й води! “Це наше все. До щему, до сльози”. 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗ Поет Василь Місевич народився 21 листопада 1941 року в селі Шипинці на Буковині. Середню освіту здобув у вечірній школі робітничої молоді. Працював штукатуром, маляром, арматурником. А демобілізувавшись з армії, — коректором, кореспондентом, завідувачем відділу у Кіцманській районній газеті “Радянське життя” (тепер “Вільне життя”). Заочно здобув вищу освіту. З 1983 до 1987 року — відповідальний секретар Чернівецької обласної журналістської організації. Член Національних спілок журналістів і письменників України. У газетах і журналах друкується з 1959 року. Видав 18 поетичних та три історико-краєзнавчі книжки. Лауреат літературних і літературно-мистецьких премій ім. С. Воробкевича, ім. Д. Загула, ім. В.Симоненка, ім. Зореслава (Степана Сабола), ім. П. Целана. Нагороджений Грамотою Національної спілки письменників України та медаллю “Почесна відзнака”. Окремі з творів перекладалися російською, молдовською та італійською мовами. Живе і працює В. Місевич у рідному селі Шипинці.
Йшла собі. Двадцятивесне диво. Синь небес аж хлюпала в очах... На грудях пручались полохливо Двійко непокірливих зайчат.
Йшла собі. Незаймана, відкрита. Нічия ще... мамчина іще.. Пляж завмер в чеканні, мов корида. Тамував солодкий в серці щем.
Йшла собі. По молоденькій хвилі, По густих розмовах, наче ртуть. Прут зітхав у млосному безсиллі: “Украдуть. Їй-Богу, украдуть”.
* * * Пізня осінь — скрипка Страдіварі І болить, і плаче, і зове. Вітер змерз, як циган на базарі, Гріє руки в листі. Бо живе В цім великім і крутім огромі, Де любов, і згода, і сльоза. Он вікно. Навпроти. В тому домі...
В білій шибці жінка, як лоза. Добра жінка з добрими очима Одиноко пальці в тиші мне. Хто вона? Покинута дружина? Жде когось? Можливо, і мене... Висне ніч і хмари виснуть карі. Пізня осінь... скрипка... Страдіварі...
* * * Ця річка край шляху — співуча телинка. І хилиться вухом до річки трава. А обрій вечірній — над полум’ям ринка, А місяць тонкий, як дівоча брова.
Є слово і крила. В росі, на барвінку... Є парус шовковий і вірне весло. Ти бачиш, князівно, любов моя, Жінко, Цілуються квіти в селі й за селом.
Цілуються квіти. Зелені й червоні... На хмарі високій цвітуть солов’ї. Нам треба іти. Ще в п’янкому полоні В обнімку стоять голуби і гаї.
Ще луг синьоокий медунками стелить, І пробують води найперший свій крок. Нам треба іти до пахучого хмелю, До білого голосу білих скрипок.
* * * Вітер теплий, аж липкий, мов з клею. Ось туркоче на крилі бджоли. Ще ріка не починалась з глею, Ще у скрипки струни не росли.
Був четвер... субота чи вівторок. І зіниці ангела вгорі. Чорне плаття ночі. Білий торок Молодої в небесах зорі. Та зоря молочним глеком пахне, З темноти сукоче воловід — І в отави коні йдуть по пахви, І не коле небо більше глід. Тільки чути: виростають струни, Й “до-ре-мі” лягає на язик. Все мовчить, як за плаями груня, У чеканні завтрашніх музик.
* * * Шепоче лист. М’яка хода Моя й твоя. І тут, і в лісі. Додому проситься вода, Й тумани гнізда в’ють у стрісі.
Співалось... стихло. Журавлі Далеко, там... Як нитка ґноту. Мовчать цимбали. Скрипалі Виводять ще останню ноту.
Йдемо із ночі до зорі. Краєчком тиші, поруч з Богом. Патлате прядиво вітрів Намокло стелиться під ноги.
І я, і ти. І неба дах, І ангел гріє в небі звізди... Шепоче лист, м’яка хода, Лише туман зітхає в гніздах.
* * * Як піду... як піду... не вернуся На світанку, при тихій зорі, — Посадіть моє серце ви русе Край співучих шипинських доріг.
Як піду... як піду в темні ночі, У неходжені далі... у ті... Залишіть мої втомлені очі На калиновім листі густім.
Як піду... як піду у розлуку — Лиш туман, лиш туман, як овес... Намалюйте мої білі руки На блакиті шипинських небес.
Як піду... як піду барвінково У далекі і вічні літа, — Запишіть моє зболене слово На весняних коверцях отав.
Як піду... як піду ... не вернуся.
З роси й води! “Це наше все. До щему, до сльози”. 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗ * * * Стомились в полі косарі. Скосили просо. Крислатий сонях на горі — Сільський філософ. Один-одніський, наче перст, В крутім огромі. І тиша тиш. На сотню верст — Глибока втома. Думок у соняха — без меж. На те й філософ. Люблю подумати я теж, Думки, мов оси, Обсядуть роєм, як борги, А я міркую: Чому в нас випали сніги, Чужі — літують? Світами доля повела Синів і дочок... Чому так густо край села Ростуть горбочки? Червоний обрій від зорі, Червоні роси. Присів, мовчу. А на горі Мовчить філософ.
* * * В очі дивляться сонно Карпати. Ми малі, як пелюстка весною. Нам не треба кудись поспішати, Заночуєм на квітці з бджолою.
Як нахмурить чоло небо русе, Розхвилюються трави і плеса, Нас накриють крильми дикі гуси, І заграє в сопілку Телесик.
Стихне нічка пахка, чорноброва, Ляжуть гори, дерева і жито. Ми до ранку не вимовим слова — Можем бджілку, що спить, розбудити.
* * * Вечірня мла. Вогні червоні. Пелюстя біле. І весна. Немов на смузі прикордонній, Така навколо тишина.
Одна ідилія. Над краєм Спинила біг найменша мить. Я тишу пальцем ледь торкаю. Ні звуку з вуст. Напевне, спить.
Ступаю м’яко. Місяць диском Вгорі кружляє. Довга путь. А десь отам... ну зовсім близько Зітхають діти. І ростуть.
* * * Ріка біжить, не вернеться ріка. У неї хвиля сіра, аж зелена. А поруч — скирта. Кругла і пухка, Немов живіт сільського бізнесмена.
Рясних полів маячать хоругви, Їх тепла тінь рахує дні минулі. Лікуймо серце леготом трави І допотопним голосом зозулі.
Й любім цю мить, її земні дари. Вони прості і мудрі, наче Ванга. Затихло небо. Зорями згори Гаптує темінь наймолодший ангел.
Весняний подих та озон грози, Гнучкі плаї, долин пахучі ніші... Це наше все. До щему, до сльози. Тут жити й помирати веселіше.
* * * Тут заслухані в серпень зеленим гілляччям сади, І синиці прудкі прогортають крильцятами крони. Тут столітня кора випробовує голос і дзвонить, І чекають мене на світанку дозрілі плоди. Впало яблуко враз на тонку, як волічка, стеблину. Сколихнула луна теплі вії води й ковили. Я у серпні стою. Медом дихає білий налив, І світліє душа, і віщує усміхнену днину. Це князівство — святе. Його літо в долонях зігріло На ґрунтах молодих, на співучих коверцях трави. Світять небові й сонцю зелених дерев корогви, І на плечі мені плід кладе своє втомлене тіло.
* * * Краплина — дзень. Здригнулись вії. Роса на віях чи сльоза? Сади в зелених картузах, І білий шепіт білих лілій.
Навіщо ми? Слова не гріють, Хоч їх ніхто ще не сказав. Краплина — дзень. Здригнулись вії. Роса на віях чи сльоза?
У травах вечір тихо мліє, І ти тоненька, як лоза. Гудок і потяг. Дим звиса І тане... тане... даленіє... Краплина — дзень. Здригнулись вії.
Дівчина на Пруті На отаву скинула сорочку… (Боже мій, лілеєчко тремка!) По піску... По білому пісочку Молода, цнотлива, аж гірка. Йшла собі. Горіло пахко тіло, Наче спрага, наче перший гріх. Гомоніло берегом, летіло. Чебрецево лащилось до ніг.
Незабутні · “Даром Божим, благословенним був Ярема Гоян для України”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ 30 вересня ц. р. у Національному видавництві “Весел" ка” колеги, друзі, шанувальники прощалися з Людиною, котра понад 25 років була очільником одного з найзначні" ших культурних центрів у Києві. Журналіст, письменник, мистецтвознавець, видавець, палкий патріот України Ярема Гоян залишив видатну творчу спадщину. Свого часу, готуючи до ефіру літературно"драматичні передачі за творами Яреми Гояна, уважно вивчав автор" ську стилістику письменника і дійшов висновку, що він яскраво визначився з власним унікальним, експеримен" тальним стилем — художньо"молитовним письмом.
Василь МАРУСИК, заслужений журналіст України Світлина Яреми ГОЯНА-молодшого
Пам’ятаю, як, приміром, починалася його щотижнева авторська програма “Світочі землі української” на радіо “Культура” у Різдвяні дні 2000 року: “Віра християнська єднає рід наш і народ український. Я щасливий, що віра ця освятила мій рід і світить, мов слово молитви, в поколіннях, і не загубиться у віках наша віра, як і скарби духовні, що зароджуються в її сяйливому ореолі. ...Явився зі світанку двадцятого віку офорт “Голгофа”, відомий ще під назвою “Розп’яття” і дивом урятований як раритет української мистецької скарбниці. Його видобув із глибин душі ще зовсім молодим рідний брат моєї мами, а мій вуйко Василь Касіян. Художник виніс цей страдницький образ вселюдського болю, молитви і ридання над розіп’ятим Христом зі своєї християнської родини і селянського дитинства, зі сповнених горя фронтів світової війни, з синівської гіркоти та розіп’ятої на хресті громадянського братовбивства рідної України та її народу, замученого війнами, пошестями, голодом”. У такому ж мовно-стилістичному ключі автор подавав усі роздуми — тексти до книжкового фоліанта “Воскреснемо!”, перегукуючись із Євангелієм. Ілюстрована унікальними графічними творами В. Касіяна, ця книжка постала з коріння роду і продовжилась у родовому дереві життя. У цьому подарунковому ошатному томі з доброю сотнею вдало дібраних ілюстрацій талановито поєднано письменницьке слово і графічний касіянівський штрих. Свій літературно-мистецтвознавчий серіал про видатного митця, академіка Василя Касіяна письменник і видавець Ярема Гоян розпочав із академічного видання “Кобзаря” (1998) з ілюстраціями Василя Касіяна. Згодом з’явився том “Автопортрет” із малюнками та біографічними роздумами В. Касіяна і літературним дослідженням Я. Гояна, що осмислює життєпис видатного художника та один із його творчих напрямів — автопортретування, що пройшло крізь усе життя художника. Він доходить висновку, що художник — один із тих учителів, у котрого “треба вчитися любові до України”. Книга “Світло з неба” вийшла з посвятою мамі Олені і татові Петрові: “Стою на колінах у світ> лу пам’ять Вашу, Мамо і Тату, і бачу сяйво з небес любові — то світять зорями непогасними Ва> ші праведні душі”. У цих словах
— загадка любові автора до рід> них людей, яких він вважає свя> тими. То свята синівська любов, що переходить у правдиву молит> ву до тих, хто дав йому життя: “Дякую Вам, Тату, за слово прав> диве, як сповідь. Знаю, це з Ва> шого поетичного слова, виколи> ханого на піснях народу й не згрубілого на твердих гонах жит> тя, зродилися і йдуть у світ мої книжки, ідуть доброї години, ко> ли Україна здобуває волю, щастя і добру долю. І я молюся, щоб ду> ша і цієї книжки була так чисто настроєна, як струни і душа Ва> шої, Тату, скрипки, яка вміла від> гукнутись навіть на тихенько мовлене слово і в тон йому забри> ніти-заговорити, бо скрипка жи> ва”. І далі: “Дякую, Вам, Мамо, за рідну українську мову. Вона засвітилася мені у Вашому слові, як цілий світ у ранковому сонці. Слово Ваше осяяло нас, дітей, любов’ю — великою, як сонце, святою, як небо, рідною, як земля. Слово Ваше являлося з пісні, усмішки і сльози, а сльоза скропила надію: з роси і води морем-океаном розіллється рідною землею наша мова. Слово Ваше святе стало святим Заповітом: не зрадиш маминої мови — не зрадиш Матері, не зрадиш України”. Усі тексти Яреми Гояна, переповнені любов’ю до матері-батька, родини і України, треба читати речитативом, це поеми в прозі про осмислення свого Роду. Ось деякі розділи: “Світло з неба” (що сяє з небес в українських іконах), “Молитва за Шевченка”, “Корінь Роду”, “Диво Касіяна”, “Титани нації” (Пророк — Т. Шевченко, Ясновидець — І. Франко, Провісниця — Леся Українка), “Вірую”, “Сповідь перед Мамою”, “Молитва в родинному храмі”, “Клянуся Вам, Україно!”, поезії-посвяти родині, дружині Оленці, синам Олесеві та Яремі. Ярема Гоян: “Я поріднив у книзі-птахові “Воскреснемо!”, які книгах “Автопортрет”, “Про> рок” і в цій — “Світло з неба”, своє щире слово і живий касія> нівський штрих, як зріднені в ме> ні два крила і серце мого любого роду. Буду щасливий, якщо світ> линку воскресіння залишить у душах читачів і ця книга з родин> ного кореня”. Книжку есеїв “Пророк”, як літератор і митець, Ярема Гоян присвятив життєвій долі Тараса Шевченка та художньому інтерпретаторові його життя і творчості Василеві Касіяну. Автор знову виступає тут поетом прози: “Як у вічно живому слові Шевченка, так і в живому графічному штриху Касіяна чуємо, бачимо, впізнаємо Україну, бо і в слові, і в графічному штриху сяють безсмертні душі Поета і Художника”.
Працю Яреми Гояна — книжку есеїв про двох геніїв — Шевченка і Касіяна — було гідно вшановано на Українському радіо “Культура” в авторській програмі письменника “Шевченкіана Василя Касіяна”. Протягом трьох років була озвучена вся книга у 20 передачах. Читали її автор та артисти Зінаїда Журавльова і Петро Бойко. У цих п’ятдесятихвилинних радіопрограмах композиційно вмонтовувались пісні на слова Тараса Григоровича у виконанні Б. Гмирі, І. Козловського, Д. Гнатюка та інших геніальних українських співаків. Будучи присутнім на одному з записів як редактор цих передач, одного разу почув, як заслужений артист України, протоієрей Пет> ро Бойко говорив автору: “Вам треба було стати священиком, і ви б значно збагатили українське богослов’я. Ось як у таких ряд> ках: “Молитва і слово прийшли разом, як Бог, і Небо, і Мама, і Тато, і Мова, і Україна”. Якби моя воля, я навчав би української мови за вашими творами!” Ярема Гоян як майбутній майстер рідного слова виріс у мовному середовищі класиків української літератури — краян Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Леся Мартовича, Марка Черемшини, Наталії Кобринської. Як літератор і публіцист, виріс у “Франковій кузні” Львівського університету. Саме цим класикам Я. Гоян, як видавець веселчанської серії “Урок літератури”, присвятив свої літературознавчі дослідження з позицій сьогоднішньої незалежної України. Як літератор і публіцист, Ярема Гоян належить до львівської школи майстрів слова. Там він закінчив університет, потім працював журналістом у “Вільній Україні”. Звідти почав дописувати до київських газет, отож незабаром став власкором по Львівській області, а згодом і завідувачем відділу культури газети “Радянська Україна”, якій віддав двадцять літ життя. А понад чверть віку Ярема Гоян — у щоденній подвижницькій праці над творенням книжок для дітей України у видавництві
“Веселка”, спочатку як головний редактор, а потім веселчани обрали його своїм директором. Саме тут найбільше розкрився його талант як літературознавця і мистецтвознавця і, що не менш важливо для видавця, — чутливого до цінного літературного слова менеджера. У велику публіцистику і літературу Ярему Гояна привели книжки нарисів та оповідань 70— 80-х років: “Вогні яворові”, “Перстень верховинця”, “Рушники”, “Славичі” та ін. Уже в зрілому віці цілком свідомо він визначився у художньо-молитовному стилі своїх головних книг. Це завдяки старанням Яреми Гояна у серії “Урок літератури” вийшли адаптовані для дитячого сприйняття есе про світочів української культури Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного. Йому випало творче щастя інтерпретувати у нарисах і повістях життєві долі видатних сучасників, що стали вже класиками, подвижників української культури — художників Олени Кульчицької, Марії Приймаченко та Михайла Дерегуса, композиторів Станіслава Людкевича, Миколи Колесси, Анатолія Кос- Анатольського, Платона Майбороди, артистів Наталії Ужвій, Анатолія Мокренка, Богдана Ступки... За повість “Таємниця Лесикової скрипки” Ярема Гоян з рук Олеся Гончара (1993 р.) отримав Шевченківську премію. Символічно: Учневі від Вчителя. При цьому зауважу — більшість книг О. Гончара публікувалися у “Веселці”. Дружина Олеся Терентійовича Валентина Данилівна кілька років тому видала, знову ж-таки у “Веселці”, тритомний і нині вже раритетний “Щоденник” цього українського класика і великого патріота-громадянина України. Олесь Терентійович зазначив у своїй книзі “Письменницькі розду> ми”: “Найважливіше, здається мені, для письменника протягом усього його життя не втратити чуття єдності, спільності своєї особистої долі з долею народ> ною”. У часи скрути, неуваги збоку влади до українського слова, в час економічної кризи незабут> ній директор видавництва “Ве> селка” довів українському світо> ві, що патріотична книжка для ді> тей і юнацтва живе. Багато хто знає, що Ярема Петрович умів гарно співати, знав сотні пісень від початку до кінця, з варіантами. Я ще нічого не сказав про нього як про організатора книговидавничої справи, особливо для дітей і юнацтва, крім того — великого пропагандиста і захисника української книжки, активного громадського діяча, палкого просвітянина. Численними літературними преміями увінчано його письменницькі досягнення. Він став заслуженим діячем мистецтв України. Якщо ви бачили Ярему Петровича у вишиванці серед школярів чи на зустрічах із учителями, учасниками ансамблів “Зернятко” (Київ) і “Калинонька” (Немішаєве на Київщині), у бібліотеках, на виставках, то точно знали: він іде до людей, як на свято. Він був щасливий. Якщо людина винесла з дитинства молитву та казку і пронесла їх через усе життя аж до високих своїх літ, — ця людина щаслива, бо в ній живе пам’ять Роду! В останні роки, перебуваючи на пенсії, незважаючи на хвороби, Ярема Гоян створив величний пам’ятник-фоліант у трьох томах про Маркіяна Шашкевича: “Апостол Духа. Портрет”, “Читанка для дъточокъ” та “Читанка для діточок”, у котрих довів духовну спорідненість наддніпрянця Тараса Шевченка і галичанина Маркіяна Шашкевича, які творили в один історичний час одну українську культуру і літературу. Завдяки диво-малюнкам Василя Касіяна, які вдало лягли у тканину тритомника, та мислительському слову Яреми Гояна ця літературно-історична пам’ятка стала чудовим подарунком університетським бібліотекам. …Даром Божим, благословенним був Ярема Гоян для України.
У гостях у краянина Яреми Гояна 7 квітня 2017 року. Праворуч Василь Пилип’юк, Ярема Гоян та Василь Марусик
Незабутні “Людина повинна своє світло віддати іншому”. 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗ Наталя ГУМНИЦЬКА, Львів
На порозі оселі групу гостей зі Львова зустріли директор музею Ольга Дядинчук і її заступниця Ірина Синечко, яка детально розповіла присутнім про історію виникнення Музею і його експозицію. Школярі Бортятинської школи читали вірші, а Яринка виконала улюблену пісню поетів “Ой верше, мій верше”. Особливо зворушив присутніх перегляд фрагментів фільму, який змонтували школярі із записів неодноразових зустрічей з Романом Лубківським. А далі школярі й бортятинці з великим інтересом слухали спогади про Романа Лубківського його колег по перу, музейників, митців, просвітян. Як до живого звернулася до Поета почесний директор Музею історії релігії Зоряна Білик. Її звернення вилилося у низку подяк Поетові за всю його глибокодуховну працю на культурній ниві України. Секретар Галицької “Просвіти” Марія Козак поділилася спогадами про плідну співпрацю Романа Лубківського з просвітянами, особливо у 1997—2000 роках, коли він очолював Львівську обласну “Просвіту”. Вона згадувала про неодноразові спільні поїздки у рідне село Острівець, у Прагу на сторічний ювілей Богдана-Ігоря Антонича. Заступник голови Галицької “Просвіти” Ольга Манюк подарувала дітям поетичні збірки ліричних віршів Романа Лубківського з портретом із осінніми яблуками, який дивним чином співпав із портретом у світлиці Антоничів. Довголітній відповідальний секретар-референт Наукового товариства імені Шевченка Наталя Гумницька передала вітання, подяку та подарувала Музеєві від імені синів Романа Лубківського Данила і Маркіяна упорядковану ними збірку перекладів батька “Слов’янське небо”, презентовану на цьогорічному Книжковому форумі у Львові. Наталя Гумницька наголосила, що ідею відродження Наукового товариства імені Шевченка ще далекого 1989 року подав са-
Олександр АСТАФ’ЄВ, Київ Фото з архіву Ольги МАК
Іван Дмитрович Миронець (04/16.09/1900, м. Дубно Волинської губернії, тепер Рівенська область — 28.12.1937, м. Миколаїв) — літературознавець, педагог. У 1923—1925 роках навчався на літературному факультеті Ніжинського ІНО, 1925-го разом із Петром Одарченком вступив до аспірантури при науково-дослідній кафедрі історії культури і мови, 1926 року був відряджений до Чернігівського музею Михайла Коцюбинського для вивчення рукописів письменника. У 1926—1928 роках його ім’я вже фігурує серед аспірантів кабінету пошевченківської літератури Київської філії Інституту Тараса Шевченка ВУАН, де він з іншими аспірантами — Євгеном Кирилюком, Ананієм Лебедем, Леонідом Смілянським, Леонідом Підгайним упорядковує шевченкознавчу бібліографію. У 1928—1931 роках Іван Миронець — науковий співробітник цього ж Інституту, у цей же час з’являються його шевченкознавчі праці: “Робота шевченківських установ” (“Пролетарська правда”, 1930, 11 березня), “Новознайдений рукопис збірки творів Т. Г. Шевченка” (“Шевченко. Річник 2”, Х.1930), франкомовна стаття “Chevtchenko et sa poésie” (“Шевченко і його поезія”) у французькому журналі “Librairie ukrainienne d’etat Literrature et Art” (1930, №1), яка згодом як післямова була передрукована у виданні: “Кобзар”. Передмова Андрія ме Роман Лубківський, яку підхопив і зреалізував за допомогою того ж Лубківського та інших подвижників української культури Олег Романів 1990 року. Професор Львівського національного університету імені Івана Франка Михайло Гнатюк говорив про досягнення Романа Лубківського у літературознавстві, згадав чудовий академічний вечір пам’яті у Слов’янській бібліотеці у Празі, який відбувся до річниці відходу у засвіти Романа Лубківського. Доктор історичних наук, професор і письменник Петро Шкраб’юк поділився спогадами про свої зустрічі з Поетом, підкресливши такі риси його характеру — гумор, іронію, самоіронію, його творчий незгасимий потенціал. Зачарувало присутніх подружжя Садловських — Мар’яна (Венцек) і Юрій, які подарували музеєві старовинні рушники і поетичні збірки та переклади прибалтійських поетів, здійснені Юрієм Садловським. У своєму виступі Юрій наголосив на цінності поезії Лубківського, а також на їхніх спільних задумах щодо перекладів прибалтійських письменників, деякі з яких він має намір зреалізувати. Довголітній голова Товариства “Україна і світ”, доктор історичних наук Богдан Якимович здійснив екскурс у спільні поїздки з Романом Мар’яновичем за межі України, наголосив на його вроджених дипломатичних рисах, на вмінні делікатно, але переконливо наводити культурні мости дружби між народами. Лариса Возницька,
реставратор, донька Героя України Бориса Возницького згадувала подвижницьку працю батька у тандемі з Романом Лубківським з порятунку скарбів української культури, замків, церков, творів мистецтва, зокрема унікальної спадщини Георгія Пінзеля. Відомий скульптор Любомир Яремчук із вдячністю відгукнувся про плідну діяльність Романа Лубківського у сфері ініціювання зведення пам’ятників визначним постатям української культури і державотворення, зокрема Михайлові Грушевському та Маркіянові Шашкевичу. Вечір-спогад став духовним містком єднання різних поколінь визначних провідників української культури — від пращурів родини Богдана-Ігоря Антонича до Романа Лубківського і його соратників на небесах Бориса Возницького, Василя Пилип’юка, Євгена Безніска аж до сучасних промоторів української справи та цих юних школярів, які захоплено слухали невимушену бесіду про поезію, мистецтво та їх непересічних творців. Саме про передачу естафети молодим думав Роман Лубківський, коли у своїй садибі в Рокитному заснував поетичні зустрічі з молоддю, на яких у легкій жартівливій і доступній формі намагався передати юним землякам любов до українського слова, до українського коріння, до української землі. Про ці щасливі, радісні, оптимістичні миті спілкування дітки підготували чудовий фотоколаж, який на завершення вечора показали присутнім.
Культура пам’яті — засаднича підвалина тривання українського роду, народу, нації, формування і збереження національної ідентичності й гідності. Певною мірою взірцевою демонстрацією такої пам’яті був вечір-спогад у Музеї-садибі родини Антоничів, який відбувся жовтневої пори з нагоди третьої річниці відходу у вічність Романа Мар’яновича Лубківського, одного з ініціаторів і патронів Музею, шанувальника, дослідника і промотора творчості Богдана-Ігоря Антонича поряд, зокрема, з Миколою і Данилом Ілницькими, Ігорем і Іриною Калинцями.
Незабутні “Людина повинна своє світло віддати іншому”. 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗ Роман Лубківський залишився в нашій пам’яті! Левко Різник. Форум Романа Лубківського. — Дзвін. — 2018. — №8. — С. 29-98.
Він жив на високих духовних орбітах і сповідував непохитний етичний закон: “Людина повинна своє світло віддати іншому”. Він відчував красу літератури, неповторність природи і моральну чистоту людських стосунків. Він “світився” вогнем натхненної літературної праці і згорів у полум’ї тоталітарної інквізиції 20—30-х років.
Річицького. Ілюстрації В. Седляра. Х.-К., 1931, 2-е вид.1933. Іван Миронець разом з Михайлом Новицьким, Олександром Дорошкевичем та ін. брав участь у його підготовці. З нищівною критикою цього видання виступив приятель по аспірантурі Івана Миронця — Євген Кирилюк (“Літературна газета”, 1933, № 23, “Життя й Революція”, 1934, кн.1), який назвав автора передмови й упорядників цього “Кобзаря” “активними контрреволюціонерами”, книга невдовзі була заборонена. На жаль, при перевиданні цього “Кобзаря” в 2009 і 2013 роках франкомовну статтю Івана Миронця упустили. Літературознавчий доробок Івана Миронця величезний і яскраво новаторський за своєю суттю. Йому належать теоретичні статті: “До питання про об’єкт літературної критики” (“Критика”, 1929, ч.1), дві вступні статті “Формально-стильові особливості українського літературного процесу 90-900-их” і “З історії літературних взаємин” до антології “Прозаїки 90-900-х. Х.-К., тт.1 і 2), розвідка “Фата-Морґана в основних стильових виявленнях” (зб. “Коцюбинський”. Х., 1931, т.1), ґрунтовні передмови до видань (напр., до книги Архипа Тесленка “Вибрані твори”. Х.-К., 1929, повісті Олексія Плюща “Великий в малім і малий у великім”. К., 1930), нарис “Твор-
Богдан ЗАЛІЗНЯК, керівник прес-центру наукової журналістики ЗНУ НАНУ, член НСПУ і НСЖУ
Чим характерна повість-сповідь Левка Різника? Розповідаючи про діяльність Романа Лубківського як керівника Львівської організації, і як письменника і громадського діяча, він подає картину творення письменницького світу на базі формування позитивної української держави. Справді, Роман Мар’янович, “мав рідкісну властивість скоро наводити контакти з будь-яким бонзою із “найвищих ешелонів…” Не нітився перед авторитетом, а моментально знаходив таку форму вислову, що його відразу сприймали з належною повагою, — розповідає про голову письменницької організації Левко Різник, зокрема, коли йдеться про реставрацію приміщення спілчанського на Крушельницької, 17. Так, Роман Лубківський вмів спілкуватися з людьми: і з письменниками, і з людьми з владних коридорів, із гостями з різних країн, які відвідували Львів, Україну. А головне — його зусиллями відбудовано садибу батьків Маркіяна Шашкевича в Підлиссі, де відкрито Меморіальний музей Шашкевичів, постав поважний пам’ятник Маркіянові та Музею “Русалки Дністрової” у дзвіниці-вежі церкви Святого Духа. А ще — вагоме слово Романа Лубківського у справі встановлення пам’ятника Тарасові Шевченкові у Львові, у відновленні Музею-садиби батьків Івана Франка у державному історикокультурному заповіднику “Нагуєвичі”, увінчання постаттю у граніті Івана Франка на початку нагуєвицької дороги, створення повноцінного чість В.Стефаника” (К., 1929), розпорошені в періодиці статті про твори Олекси Слісаренка, Олександра Шишацького-Ілліча, Олексія Плюща, рецензії на нові книги Василя Стефаника, Тимофія Бордуляка, Наталі Кобринської, Антона Крушельницького, Івана Савченка, Гео Шкурупія, Леоніда Чернова-Малошийченка, переклади (з рос. Пантелеймона Куліша “Шукачі щастя”. К., 1930). Згодом науковця звинуватили в “антимарксистських збоченнях”, що змусило його опублікувати статтю
Музею-садиби Богдана-Ігоря Антонича у селі Бортятин Мостиського району, “відкриття” Антонича для української і світової культури разом із Іриною та Ігорем Калинцями і ще багато чого. З розділу “Епохальний 1991 рік. Смертельні конвульсії “імперії зла” читач дізнається про похід Романа Лубківського у Верховну Раду, де була створена патріотична група “Народна Рада”, про політичні події як у Львові, так і загалом в Україні, про опікування ним постаті видатного українського поета й художника Святослава Гординського. Працюючи 18 років у Республіканському видавництві “Каменяр”, 10 років на факультеті журналістики ЛНУ ім. І. Франка, постійно зустрічав Романа Мар’яновича на різних заходах. Пам’ятаю, як було у Спілці. Нею керували конкретні письменники, зокрема Левко Різник, і завжди можна було спостерігати, як Роман Лубківський підказував, що бажано було б ще зробити чи в творчому, чи в громадському плані. Мені вдалося також побувати у вересні 2015 року в складі письменницької організації на відзначенні 80-річчя сестри Орисі в рідному для Лубківських Острівці на Тернопільщині. Про це також детально розповідає Левко Різник. Останні кілька місяців 2015 року ми з Романом Мар’яновичем майже щодня зранку телефонічно контактували. Пам’ятаю, що в одній з розмов я вже вкотре нагадав співрозмовникові, що “життя коротке і смішне. А старість — довга і чудова”. Роман Мар’янович розсміявся і сказав, що, очевидно, це так і є… А через кілька днів після нашого повернення із Острівця Романа Лубківського не стало…
“Биймо по своїх помилках. Порядком самокритики” (“Життя й революція”, 1931, кн. VIII) і каятися у своїх “гріхах”. Переслідуваний, він виїжджає з Києва, якийсь час працює доцентом Кам’янець-Подільського інституту соціального виховання і Дніпропетровського педагогічного інституту, професором Криворізького, а з 1935 року — Миколаївського педінститутів. У жовтні 1937 року заарештований як “активний учасник контрреволюційної терористичної організації”. Він розділив долю побратимів, ініціаторів “Кобзаря” 1931 і 1933 років — Андрія Річицького і Василя Седляра. 28 грудня 1937 року за вироком “трійки” органів НКВС Миколаївської області Іван Миронець був розстріляний. Реабілітований 1967 року. Науковий доробок Івана Миронця утверджує гуманістичну місію літератури, ученому не властиве утилітарно-спрощене та ідеологічно-заангажоване тлумачення художніх явищ. На граничному-короткому відтинку свого життя він з великим артистизмом показав роль творів Шевченка і всієї української літератури в світлі історичної долі народу, розкрив нові якісні прикмети національної літератури ХІХ—ХХ ст. Він був ученим нової формації, особою широкої шкали духовних якостей і моральних поривань. Наша нинішня ретроспекція в його життєпис — це апеляція до майбутнього: науковий доробок вченого має бути поглиблено вивчений незалежно від оцінки “лицарів” перестраховки, бо він значно розширив проблемні обрії української літератури.
Група студентів, випускників літературного факультету Криворізького педінституту. 1934 рік. По центру в першому ряду — професор Іван Миронець, крайній ліворуч — доцент Володимир Дорошенко, згодом завідувач кафедри загального мовознавства Ніжинського педагогічного інституту
Арт-калейдоскоп · “Коли актори співають оперу зі сцени, коли відбувається контакт зі слухачем, саме тоді народжується музика”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ У Київському муніципальному академічному театрі опери і балету для ді" тей та юнацтва активно пропагують національну культуру. За останні роки репертуар театру поповнили музичні твори українських композиторів: “При" годи Гекльберрі Фінна” Жанни та Левка Колодубів, “Червона Шапочка” Рома" на Смоляра, “Жив собі пес…” Володимира Назарова. Новою роботою стала опера для дітей “Король Дроздобород”. Автор музики і лібрето відомий укра" їнський композитор Юрій Шевченко. Сьогодні Юрій Валентинович гість “СП”.
— Ви пишете і для дорослого, і для найменшого глядача. Чи відрізняється робота над цими творами? — Ні, бо і там, і там звертаюся до людини, до її серця. Але є різниця у мові, якою розповідаю. До прикладу. Якщо ви будете відому філософську історію, скажімо “Принца Гамлета” оповідати дорослому, то знайдете одні слова, а якщо п’ятирічній дитині, то інші. Ви розповідатимете їй абсолютно щиро, але знайдете якісь інші образи, інші слова. Ви наче хочете розповісти про одне й те ж, але різними засобами. Те саме і з музикою. — Кілька слів про історію створення опери “Король Дроздобород”. — 10 років тому я співпрацював із Київським академічним Молодим театром і Станіславом Мойсеєвим, який тоді був художнім керівником цього колективу. Мені запропонували написати музику до дитячої вистави. Це була драматична вистава за п’єсою Богдана Стельмаха. Матеріал мені сподобався. Богдан Стельмах зробив чудовий переказ казки братів Грімм “Король Дроздобород”. Він переказав цю історію абсолютно по-своєму. Це віршована п’єса, написана гарною українською мовою. Сьогодні велика рідкість отримати такий довершений текст від сучасного автора. 2009 року вийшла прем’єра вистави “Примхливе кохання Дроздоборода”, до якої я написав музику. Це драматична вистава з музичними номерами. Вже 9 років постановка в репертуарі театру. Потім цю виставу ставили у Черкасах, інших містах. А нещодавно в гостях був мій друг, головний режисер Кіровоградського музичнодраматичного театру ім. Марка Кропивницького Євген Курман. Він зацікавився цим матеріалом і вирішив зробити постановку до новорічних свят. Ще після першої прем’єри у мене виникла ідея перетворити цю постановку на оперу для дітей. Така нагода трапилася завдяки Київському муніципальному академічному театру опери і балету для дітей та юнацтва. Нова вистава базується на тій музиці, яку я створював майже 10 років тому, тому що включив деякі музичні номери. Але це абсолютно новий проект. Це опера. Вважаю, що маленького слухача обов’язково треба познайомити з таким академічним жанром. — Це вже не перша Ваша робота в Театрі опери і балету для дітей та юнацтва? — Так, не перша. Вже 8 років тут з успіхом іде мій балет “Бармалей та Айболить”. У цьому театрі працює багато людей, з якими підтримую давні творчі зв’язки. Це Анжела Масленнікова, головний хормейстер театру. Ми з нею працювали разом у багатьох проектах. Я запрошував її і чудовий хор театру на запис різних моїх творів і великої форми, і для міжнародних проектів. Зокрема вона записала хорову частину моєї кантати-балету “Кобзар”, яку мені замовила канадська танцювальна компанія “Шумка” і з успіхом її виконували в різних містах Канади. Головним режисером театру працює Оксана Тараненко. З нею ми теж знайомі давно. Чудовий диригент театру Сергій Голубничий став диригентом-постановником “Короля Дроздоборода”, другий диригент — Євген Воронко. А з головним диригентом Володимиром Врублевським теж маю намір зробити не одну спільну роботу. Я прийшов до театру з ідеєю нової опери, показав деякі номери. Ідея зацікавила директора театру і я став писати велику партитуру. У процесі створення опери знайомив театр із тим, що роблю. Мене цікавило, яке враження справлять ті чи ті епізоди. Таким чином, спілкуючись з театром, ми йшли до прем’єри, яка нещодавно відбулася. — Яка роль автора у творенні вистави за його твором? — Так склалася доля, що більшість моїх творів створена для театру. Дуже багато співпрацював із драматичними театрами і надзвичайно люблю процес, коли створюється вистава, тому залюбки відвідую репетиції. І роблю це не для того, аби давати якісь вказівки. Мені цікаво як твір оживає в голосах, акторській грі, оркестрі.
Фото Геннадія ГЛАВІЦЬКОГО
З іншого боку, як і в будь-якій виставі, є режисер. Це молодий талановитий режисер Дмитро Тодорюк. “Король Дроздобород” — наша перша спільна робота. Ми легко знаходили з ним спільну мову, обмінювалися думками, радилися. А ще художник-постановник, головний художник цього театру Людмила Нагорна — це знаний майстер. Історія нашого творчого знайомства теж налічує багато років. До цього вже були спільні роботи. — Ваше враження від перших показів вистави. — Я задоволений роботою. Колектив з натхненням працював над оперою. І це дало свій результат. Партитура не є готовою, коли лише написана у книжці з нотами, вона нікого не хвилює. А коли актори співають оперу зі сцени, коли відбувається контакт зі слухачем, саме тоді народжується музика. Докладатиму зусиль, аби мою нову оперу “Король Дроздобород” поставили ів інших театрах. Вважаю, що дуже цікаво, коли є різні погляди на один і той самий твір. Якщо вдасться це зробити — буду щасливий. — Як Ви оцінюєте стан сучасної музичної культури в Україні? — Мені поталанило, оскільки поруч творять люди, які вже стали класиками. Насамперед маю на увазі Мирослава Скорика, Євгена Станковича і Валентина Сильвестрова. Вони живуть серед нас, пишуть, і ми можемо з ними спілкуватися. Це велике щастя.
Серед моїх колег багато талановитих людей. Але я бачу проблему в тому, що академічний жанр, в якому ми працюємо, не завжди вдається пов’язати з публікою. Скажімо, у Києві мешкає 3 млн людей, багато зних цікавляться академічним мистецтвом. Але концертні зали нерідко напівпорожні. Це тому, що немає ланки, яка б робила промоцію в академічній музиці, аби активніше долучати до неї людей. Але сьогодні у мистецьке життя починає входити нова генерація, і, сподіваюсь, що зовсім скоро вона змінить ситуацію на краще. У нас відбуваються численні фестивалі. Маємо чудових виконавців. Серед знаних колективів — “Київська камерата” і “Київські солісти”. “Київська камерата” виконує багато творів, написаних сучасними українськими композиторами. За час свого існування колектив зробив титанічну роботу. Його художній керівник і головний диригент Валерій Матюхін уже кілька десятиліть здійснює велику місію, аби музика українських композиторів звучала. — Кілька слів про Ваші творчі плани. — До мене звернулася Національна опера України з пропозицією написати оперу “Кіт у чоботях”. Зараз я у процесі творення. Сподіваюсь закінчити партитуру до кінця року. У планах балетна вистава, яку робитиму разом із моїм давнім співавтором, балетмейстером Віктором Литвиновим і продюсером Тетяною Андреєвою, з якою разом працювали над балетом “За двома зайцями”. Вистава базуватиметься на батярських піснях. Саме ці образи ляжуть в основу нашої майбутньої роботи.
Арт-калейдоскоп · “Коли актори співають оперу зі сцени, коли відбувається контакт зі слухачем, саме тоді народжується музика”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Музейний проект “Сімейні цінності — Родинні зв’язки” презентує родину, яка зробила дуже багато для збереження та розвитку культури рідного міста і України. Прахови — відоме прізвище у культурно-мистецькому середовищі Києва, воно оповите легендами й закарбоване в образі Богоматері в Кирилівській церкві. “Сім’ю, яку ми сьогодні представляємо в музейних залах, знає кожен киянин. Можливо, навіть сам не усвідомлюючи цього. Адже з нею пов’язані символічні для Києва місця — Володимирський собор, Кирилівська церква. Ці назви у свідомості багатьох викликають згадку про родину Прахових і передовсім про засновника славетного роду, творця розписів цих храмів Адріана Прахова. Його ім’я, разом з іменами В. Васнецова, В. Врубеля, М. Нестерова та багатьох інших вписано в культурний літопис міста. А розписані ним казково-красиві храми і сьогодні залишаються візитівкою Києва”, — розповіла, відкриваючи виставку, мистецтвознавець Ірина Алексєєва. Саша Прахова (1950—2001) належить до відомої родини Прахових. Її прадід Адріан Прахов. Прабабуся Емілія Прахова — модель геніального Михайла Врубеля до образу Матері Божої в Кирилівській церкві. Дід Микола Прахов — художник, історик, мистецтвознавець. Бабуся Анна Крюгер-Прахова — художник-анімаліст. Мисткиня закінчила Київську художню школу ім. Тараса Шевченка та Київський державний художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури України), майстерня книги професорів Василя Касіяна та Василя Чебаника. Член НСХУ з 1983 року, видавничою та виставковою діяльністю займалася з 1972 року. Її чоловік — Гена Гончаров (1946— 2010). У Київському державному художньому інституті він освоїв техніку мозаїки і став одним із кращих монументалістів Києва. Серед найвідоміших монументальних робіт, що залишили у спадок, — відновлені мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. Щодня кияни та гості столиці милуються мозаїками на станції метро “Золоті ворота”. Саме Євген Гончаров створив обличчя і руки всіх постатей. Микола Гончаров народився 1972 року в Києві. Закінчив Республіканську середню художню школу та Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури (майстерня книжкової графіки, керівник професор Василь Чебаник). Працює художником у Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара”,
Національному меморіальному комплексі Героїв Небесної Сотні — Музеї Революції Гідності. Неодноразовий переможець конкурсу “Стоп цензура”. Микола Гончаров (молодший) — студент 8 курсу факультету образотворчого мистецтва Київської дитячої академії мистецтв. За останні два роки став лауреатом багатьох всеукраїнських і міжнародних конкурсів та фестивалів. На відкриття виставки завітали давні друзі родини Прахових-Гончарових,
шанувальники образотворчого мистецтва. Культуролог і мистецтвознавець Оксана Ременяка розповіла про статтю, яку вона готувала разом із Сашою Праховою про Євгена Гончарова для журналу “Образотворче мистецтво”. Але життя внесло трагічні корективи, і стаття, яка невдовзі побачила світ, уже була присвячена пам’яті цих двох передчасно померлих митців. Художник Микола Гончаров подякував шанувальникам творчої родини і співробітникам Музею сучасного мистецтва України, які допомогли підготувати цю прекрасну виставку. Заслужений діяч мистецтв України Віктор Бистряков згадав, як готував до вступу в художню школу Сашу Прахову, про ту неймовірну атмосферу, що панувала в цій творчій родині. “Саша Прахова вміла об’єднувати. Якби не вона, то багато людей ніколи б у житті не зустрілися. Пишаюся тим, що ми багато років були друзями”, — зізналася художниця Олена Агамян. На завершення відкриття виставка відбувся невеликий концерт, під час якої лауреати міжнародних конкурсів Андрій Окуньов (фортепіано) та Артем Шестовський (кларнет-бас) виконали твори сучасних композиторів.
Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
У Музеї сучасного мистецтва України відкрили виставку “Саша Прахо" ва. Сім’я”, на якій представлені роботи Саші Прахової, Гени Гончарова, Миколи Гончарова та Миколи Гончарова"молодшого.
Театр “Виставу потрібно перевіряти на глядачеві”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Приватні театри починають частіше звертатися до української класики. Минулого те" атрального сезону в репертуарі Київського драматичного театру “Браво” була пред" ставлена вистава “Відьма на ім’я Мавка” за “Лісовою піснею” Лесі Українки. А нещо" давно актор і режисер Юрій Потапенко поставив у цьому театрі “Сто тисяч” за комедією Івана Карпенка"Карого. Сьогодні пан Юрій гість “СП”.
— Українська класика вже давно увійшла у Ваше життя? — У 90-ті роки я знімався у багатьох фільмах, створених за творами українських письменників. Найкраща з цих стрічок “Кайдашева сім’я”. Там я грав писаря. Це персонаж, який має стосунок до сімей, представлених у повісті. Потім був фільм “Козаки йдуть”, в якому мого героя з весілля забирають на війну з ляхами. Також знімався у серіалі Олега Бійми “Острів любові”, де грав репортера, який шукав легкого кохання. У “Саду Гетсиманському” створив образ енкаведиста. Довелося грати зі зламаною ногою, у такому стані ще й танцював. Люблю грати негативних персонажів, ці ролі цікавіші. Але вистави ставлю про позитив. Уже майже 30 років служу в Київському академічному Молодому театрі. За цей час зіграв багато різних ролей. Але найбільше мені до душі ролі капітана Скворцова у “Шельменку-денщику” Григорія Квітки-Основ’яненка та Цокуля в “Наймичці” Івана Карпенка-Карого. Вважаю, на сьогодні це найкраще, що я створив у цьому театрі. — Чому вирішили поставити “Сто тисяч”? — З такою пропозицією до нас звернулися організації, які розповсюджують квитки. Це збіглося з нашими інтересами. Ми вже давно говорили про україн-
Перед показом вистав відбулася зустріч херсонських гостей із представниками ЗМІ. “Влітку з гастролями у нашому місті побував Театр ім. Івана Франка. Під час цих гастролей ми домовилися, що скоро приїдемо до Києва. Сьогодні представляємо молоду українську та білоруську драматургію. Автор п’єси “Кайдаш & Sons” драматург Наталя Блок. Вона працює у нашому театрі, створила студію “18+”, до якої набрала із соціальних мереж охочих писати п’єси. Вистава “Кайдашева сім’я” була в репертуарі Херсонського театру протягом 19 років і весь цей час користувалася незмінним успіхом. Вирішили повернути її на кін. Головний режисер нашого театру Сергій Павлюк запропонував ставити не класичну, а сучасну виставу. Співпраця з Наталією Блок виявилася дуже плідною. Нам сподобалася її п’єса, і ми її поставили. Цієї виставою відкрили новий театральний сезон, глядачам вона сподобалася. Сподіваємося, що припаде до душі і столичним театралам. Друга вистава за п’єсою Павла Ар’є “Баба Пріся, або На початку і наприкінці часів”, він же і режисер-постановник. Павло побачив у нашому театрі народну артистку України Олену Галл-Савальську і сказав, що хоче поставити для неї виставу. Ця вистава в нашому репертуарі вже рік. Ми з нею їздили на гастролі в Португалію. Крім цього представляємо виставу за п’єсою білоруського письменника Андрія Курейчика ську класику. Думали, чи це буде “Мартин Боруля”, чи “Сто тисяч”, чи якийсь інший твір. Але мені ближче саме “Сто тисяч”. Тут є дві досить сильні паралельні грані – це гроші й кохання. Ідею підтримала художній керівник театру “Браво” Любов Титаренко, яка сприяла втіленню в життя цього творчого задуму. Текст вистави відомий кожному. Але більшість майже нічого не знає про ремарки (тексти, які Іван Карпенко-Карий писав у дужках). Саме за ремарками я поставив цю виставу. На перший план вивів Романа і Мотрю (цю героїню інколи взагалі вирізали з тексту), адже для мене дуже важлива саме тема кохання. Твір не менш актуальний, ніж сто років тому. Калитка — людина, яка намагається побільше захапати, хоча сам не може пояснити, для чого він це робить. Сьогодні можна побачити безліч таких Калиток серед наших високопосадовців і політиків. — Коли розпочалися репетиції? — З кінця серпня. Не вистачало репетиційного часу. Але актори готові. Вони працюють на глядача. Звичайно, є певні недоробки, але виставу потрібно перевіряти на глядачеві. Інколи наче виходить хороша вистава, але глядач її не сприймає. А тут глядачі не пішли з театру після першої дії, залишилися додивлятися виставу, їм це цікаво. Сьогодні у театрі й кіно багато шароварщини. Під цим поняттям я розумію зневажливе ставлення до українця. Цього немає у виставі “Сто тисяч”. Ми дуже розумна нація, обдурити нас важко. Свою постановку створював саме з позицій глибокої поваги до українського народу. Актори у виставі дуже різні, у кожного своя школа. Серед старшого покоління прекрасні артисти Валерій Антонюк і Андрій Колесник. Ці виконавці можуть бути зі мною не згодні, але коли вийдуть на сцену, то зроблять усе, що я їм пропоную. Молодь у захваті від того, що вони роблять, прагне вчитися в цих акторів. Імені це приємно. — Кілька слів про декорації. — На сцені можна побачити великі стрічки, на яких відбилися всі кольори веселки. Це немов Україна у стрічках. Хотів цим показати миролюбність нашого народу. Кожен колір має певне символічне значення. На передньому плані у мене червоний та жовтий. Червоний, як відомо, кохання, а жовтий — розлука. І весь час вони поєднуються. Я скоротив текст і замінив його піснями. Деякі з них більшість із наших сучасників ніколи не чули. Звучать автентичні народні пісні у первісному виконанні. Костюми стилізовані під кінець ХІХ століття, кожен із них відображає ту добу, в яку відбувалися події п’єси.
— Запрошуєте на виставу учнів загальноосвітніх шкіл? — Цей твір є в шкільній програмі, а сценічне прочитання допоможе його краще зрозуміти. Також таким чином долучаємо дітей до рідної культури. Але надалі це будуть вечірні вистави. Тому що вистава доросла, і буде зрозумілішою саме старшому глядачеві. Нічого не планую змінювати у новій виставі, але є певні технічні моменти, які не сприяють грі акторів. Оформлення вистави досить просте, але воно грає завдяки світлу. А обладнання для цього у нас немає. І це проблема не лише театру “Браво”, а й усіх українських театрів. Держава замість допомагати, навпаки — заважає. Театр купує обладнання ще й платить 50 % податку. Приміром, нам потрібно два ліхтарі, кожен із яких коштує півтори тисячі умовних одиниць, якщо додати податки, то виходить кругленька сума, яка театру не по кишені. І такі питання виникають постійно.
нас (Литва). Зокрема на першому театральному фестивалі “Світогляд” у Сіверськодонецьку вистава “Лісова пісня” здобула перемогу в номінації “Краще музичне оформлення”. А на Міжнародному театральному фестивалі “Ats- pindys”, який відбувся у Литві, моновиства “Юда” за твором Лесі Українки отримала Гран-прі. Незабаром херсонці вирушать на Міжнародний фестиваль сучасної драми в місті Брашев (Румунія), де покажуть виставу Костянтина Кеяну “Межа”, режисер-постановник Раду Гілаш. У вихідні дні на вистави театру приїздить багато глядачів з сусідніх із Херсоном районів. А в планах трупи побувати з виставами у найвіддаленіших куточках Херсонщини. Цьому має сприяти нещодавно розпочатий проект “Театральний абонемент у бібліотеці”. Першою на провідній драматичній сцені країни херсонці представили виставу “Кайдаш & Sons” за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”. Наступною показали комедійну трагедію “Баба Пріся, або На початку і наприкінці часів”. У вересні на театральному фестивалі “Молоко”, що відбувався в Одесі, “Баба Пріся...” посіла перше місце. А виконавиця головної ролі народна артистка
— Дехто називає людей, які ставлять українську класику, націоналістами. Як Ви до цього ставитесь? — Не бачу в цьому нічого поганого. Потрібно лише не плутати націоналізм із нацизмом. Адже нацизм — це зверхність, а націоналізм — повага до своєї нації. Якщо люди не розуміють різниці між цими поняттями і називають націоналізм нацизмом, то вони недалекі. — Чи збираєтесь надалі працювати над постановками за українською класикою? — Безперечно. Можливо, це буде “Мартин Боруля” Івана Карпенка-Карого. Як і багато режисерів, мрію звернутися до Шевченкового слова. Звичайно, це непросте завдання, адже Кобзаря треба вміти і читати, і ставити, його потрібно розуміти. А ще хотів би звернутися до творчості Бориса Антоненка-Давидовича, твори якого ще ніхто не ставив.
Фото Олександра КОЧЕВСЬКОГО
України Олена Галл-Савальська здобула перемогу в номінації “Краща актриса”. Завершилися гастролі трагіфарсом “Ображені. Росія”, що являє собою відчайдушні монологи різних за соціальним походженням, національністю та вподобаннями людей. Кожен із цих 7 монологів — крик душі, бажання вижити за будь-яку ціну в країні “повної демократії”. За рішенням режисера доля кожного з персонажів закінчується однаково трагічно. А в країні “демократії” продовжують лунати фальшиві лозунги. “Ображені. Росія” — перша і поки що єдина в Україні постановка за однойменною п’єсою Андрія Курейчика. Як сказав автор: “Такий текст можна поставити тільки у вас”. Прем’єра відбулася в травні цього року, під час ХХ-го Міжнародного фестивалю “Мельпомена Таврії”. А вже у вересні вистава взяла участь у фестивалі “Коломийські представлення”. Паралельно з гастролями вже вдруге відбулася зустріч акторів театру зі студентами Національного університету культури і мистецтв. Для студентів столичного вишу гості з Херсона показали моновистави “Монолог актриси”, яку виконала заслужена артистка України Олександра Тарновська та “Марія” у виконанні Вікторії Королько. Режисер обох вистав — Сергій Павлюк. Фото надано театром
Матеріали підготував Едуард ОВЧАРЕНКО
Театр “Виставу потрібно перевіряти на глядачеві”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ У приміщенні Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка від" булися гастролі Херсонського обласного академічного музично"драматичного театру ім. Миколи Куліша, який запропонував столичному глядачеві свої нові роботи.
“Ображені. Росія”. Ця вистава вже побувала на кількох фестивалях. Вона дуже важлива для Херсонщини, тому що розвінчує російський міф, під впливом якого ще живе частина нашого населення”, — розповів генеральний директор-художній керівник Херсонського театру ім. М. Куліша, народний артист України Олександр Книга. Також пан Олександр згадав про досягнення театру за останній рік. На Херсонщині відбувся ХХ-й Міжнародний фестиваль “Мельпомена Таврії”, який тривав 10 днів. На цьому фестивалі
Вистава “Кайдаш & Sons”
56 театрів із 11 країн показали більше 70 вистав. До участі в ХХІ фестивалі, що має відбутися з 17 до 26 травня 2019 року, вже зголосилися театри з Литви, Польщі, Ізраїлю та Словенії. Театр має 4 сценічних майданчики. Інколи одночасно йде по 3 вистави. Загалом же за місяць показують не менше 40 вистав. А за сезон з’являється по 16 прем’єр. Починаючи з серпня, театр брав участь у всеукраїнських і міжнародних фестивалях у Коломиї, Сіверськодонецьку, Одесі, Дніпрі, Києві, Кишеневі (Молдова), містах Друскінінкай і Васагі-
Національна еліта · “Неймовірний співак неймовірного діапазону і неймовірної сили”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ Едуард ОВЧАРЕНКО Фото з соціальних мереж
Фемій Мустафаєв — людина, яка гідно проходить свій життєвий і творчий шлях: сьогодні співає в оперному театрі Франції, а завтра — на передовій для наших воїнів. Це людина руху, людина енергії, людина дії. І в творчому житті він такий же енергійний, відвертий, щирий. Кримський татарин, він народився в Узбекистані у сім’ї, яку депортували з Криму. Для нього назавжди залишиться рідним Крим, де жили діди й прадіди. Співак безмежно любить Україну і пропагує українську і кримськотатарську культуру. Багато років Фемій Мустафаєв віддав служінню Київському національному академічному театру оперети, де виконав чи не всі головні чоловічі партії. А цього вечора заспівав вхідну арію містера Ікса з оперети Імре Кальмана “Принцеса цирку”, а разом із заслуженою артисткою України Оксаною Нестеренко — дует Сільви і Едвіна з оперети Імре Кальмана “Сільва”. Нині Фемій Мансурович — завідувач кафедри естрадного вокалу Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв України. Привітати викладача прийшли його вихованці, які подарували попурі з відомих класичних опер. Під гучні оплески публіки професор разом зі своїми студентами заспівав “Застільну” з опери Дж. Верді “Травіата” у перекладі українською мовою. А ще Ф. Мустафаєв співакволонтер із позивним “Каддафі”. Саме за цим позивним його знають наші бійці на фронті. Фемій зі своїми студентами з самого початку Революції гідності був на Майдані, де майже щоночі виступав зі сцени. Вже в квітні 2014 року вперше поїхав із концертом на схід. За ці роки у нього там з’явилося чимало побратимів.
Пісню “Сини України” на слова Володимира Матвієнка і музику Володимира Оберенка співак присвятив подіям початку російсько-української вій ни, коли наші хлопці пішли захищати рідну землю. Цікава історія пісні “Маки червоні”, яку Ф. Мустафаєв виконував ще до війни. Цю пісню вирішили заспівати на передовій воїни 72-ї бригади. Під час концерту на відео можна було побачити цих бійців, декого з них, на жаль, уже немає серед живих. Особливо урочисто того вечора звучали пісні на музику Анжели Ярмолюк “Дзвони” та “Ніхто крім нас”. Прозвучали твори на слова Тараса Шевченка. А пісню про людину, яка сумує за своєю Батьківщиною, співак виконав рідною кримськотатарською мовою. Фемій Мустафаєв та Анжела Ярмолюк отримали від представника Міністерства оборони України медалі “За сприяння Збройним Силам України”, художник-волонтер подарував імениннику картину “Сакура”. Від Благодійного фонду “Спілка матерів миру” Ф. Мустафаєв отримав медаль “Матір Миру”. Цією нагородою вже відзначено більше дев’яти тисяч наших воїнів, а також сім’ї загиблих. А від Духовного управління мусульман України — медаль “За служіння Ісламу та Україні”. Теплі слова на адресу співака лунали від українських воїнів, побратимів із кримської сотні “Правого сектора”, матерів наших захисників. Народний артист України Олександр Гурець згадав, як познайомився з іменником в Оперній студії Київської консерваторії більше сорока років тому, всі ці роки їх поєднує міцна творча дружба. А стільки пісень на слова Т. Шевченка, як М. Мустафаєв, ще ніхто не заспівав. “Дорогий друже, ти опромінив своїм голосом усю Україну. Ти опромінив і надихнув твори, які є для нас хрестоматійними. Насамперед маю на увазі твори Тараса Шевченка і Івана Франка. Ти народний співак. Я не перестаю щоразу вдивлятися в пейзажі твоєї землі, в ті гори, в ті бухти. І тоді я згадую вірш нашого Кобзаря “Ну щоб, здавалося, слова…”. Твій голос від Бога. Ти неймовірний співак, неймовірного діапазону і неймовірної сили”, — наголосив лауреат Шевченківської премії, голова ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Павло Мовчан. Відомий громадський діяч Степан Хмара подякував Фемію Мустафаєву за його подвижницьку працю, за любов до України, якій співак присвятив своє життя. За ті пісні, якими він підіймає дух нашим оборонцям на передовій. Також під час концерту прозвучали музичні вітання від народних артистів України Олександра Василенка і Леоніда Сандуленка, відомого композитора і виконавця Євгена Хмари, лауреатів всеукраїнських і міжнародних конкурсів Ігоря Закуса (гітара), Джеміля Комурджи (акордеон), Олександра Клеца, Артема Менделенка (саксофон), Костянтина Кузьменка (фортепіано) та багатьох інших. Іменника привітав Дитячий театр пісні “Ладоньки” під керівництвом Світлани Садовенко. Фемій Мансурович опікується цим театром, а під час свого концерту разом із маленькими артистами заспівав пісню “Їхав, їхав козак містом”.
У Міжнародному центрі культури і мистецтв Федерації профспілок України відбувся концерт “Пісне моя зоряна”, присвячений ювілею народного артиста України Фемія Мустафаєва. Привітати митця прийшли його давні та нові друзі.
Національна еліта · “Неймовірний співак неймовірного діапазону і неймовірної сили”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗ До 150-річчя “Просвіти” та 100-річчя Української національної революції в Національному музеї літератури України (вул. Б. Хмельницького, 11) 20 листопада 2018 р. о 16 год. 30 хв. відбудеться Літературно-мистецький вечір Миколи ТИМОШИКА “Запізніле вороття”. У програмі: мультимедіапрезентація унікального канадсько-українського видавничого проєкту — першовидання в Україні з вінніпезького архіву 21-томника творів Івана Огієнка (митрополита Іларіона); мультимедіапрезентація книжкових новинок автора: “Його Бій за державність”, “Запізніле вороття”, “Українська книга і світ”, “Село” (у 2-х т.), а також публіцистики на сторінках “Слова Просвіти”. Головує Павло МОВЧАН. Вхід вільний і бажаний.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Любов ГОЛОТА
Редколегія
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Олександр ПОНОМАРІВ,
Іван ЮЩУК
Заступник головного редактора з виробничих питань
Наталія СКРИННИК
278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ культури
Едуард ОВЧАРЕНКО
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК
Ірина СТЕЛЬМАХ
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Володимир ЖИГУН
Інтернет-редактор
279-39-55
Черговий редактор
Едуард ОВЧАРЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Надруковано в ТОВ «Мега-Поліграф», 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14.
Загальний наклад у листопаді — 12 800