Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №52 за 2010 рік

16 с. · 29 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 52 (585), 30 грудня 2010 У ВЕРХОВНІЙ РАДІ КРИЗА ННооввиийй рріікк уу ддооррооззіі.. ССттррііччаайййммоо!!

Фото Олеся Дмитренка МОЯ МРІЯ — ЦЕ УКРАЇНА ППааввллоо ММООВВЧЧААНН:: ВТРАТА СВОБОДИ — ВТРАТА СЕБЕ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Дякуємо 2010-му рокові і відпускаємо його з миром, разом зі світом підсумковуємо його найважливіші події — великі, трагічні, незабутні.

СВІТ НЕ ЗАБУДЕ загибель президента Польщі у катастрофі під Смоленськом; літак, в якому перебувало 96 пасажирів (усі загинули), у тому числі президент Польщі Лех Качинський, розбився в Росії за доволі загадкових обставин. Трагедію на Гаїті — від семи& бального землетрусу загинуло близько 230 тисяч людей. Скандальний сайт Wi- kiLeaks, який оприлюднив дуже багато секретної інформації про США та інші країни світу. Інші події, які визначає для себе кожна країна. Українські та міжнародні експерти визначили найважливіші події 2010 року в Україні: Вибори президента України. Перемогу здобув Віктор Янукович. Катастрофи на залізниці, ДТП із великою кількістю жертв, що відбулися на Дніпропетровщині, у Львові, під Києвом, на Вінниччині. Протести проти введення нового По& даткового кодексу. Президент України під тиском народу підписав Кодекс зі змінами, який задовольнив і владу, і частково підприємців. Протести проти Дмитра Табачника, українофоба, який став міністром культури і освіти. Місцеві вибори. Перемогу на них здобули прогнозовані кандидати і партії. Чорноморський флот. 21 квітня 2010 року президенти України і Росії підписали угоду, за якою перебування Чорноморського флоту Росії на території України продовжено ще на 25 років. Бійня депутатів у Верховній Раді, що привернула увагу цілого світу: Партія регіонів напала на БЮТ…
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

«2010-й ЗМІНИВ НАШ ПОЛІТИЧНИЙ ЧАС»

Про 2010-й, український і просвітянський, говоримо з нашим шеф-редактором, головою ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, народним депутатом Верховної Ради України Павлом МОВЧАНОМ. — Багатьом читачам буде цікаво почути Вашу думку про те, що відбулося в політиці — є відчуття, що суспільство розгубилося. Отже, політичний рік України почався — Сьомого лютого 2010 року. Хоча до цього виявив розбалансованість, розконсолідованість, розокремленість усіх національних сил: цей калейдоскоп, що пройшов перед нами, всі ці люди були далекі від національної справи, яка декларувалася. Як завжди — не могли визначитися з лідером і програли. — Сьогодні теж визначаємо лідера опозиції… — Треба харизматика, воїна, який би допоміг організуватись у полки, в сили спротиву: Кривоноса, Виговського, Богуна — воїнів-харизматиків, характерників, які саме і є прикладом воїна з ідеєю. — Змінилися стосунки України з Північною сусідкою? — Українсько-російські стосунки за часів незалежності України є однозначними: ніколи Росія не змириться з існуванням нашої незалежної держави. Росії було не до України тільки тоді, коли формувалася нова геополітика, Росія утверджувалася як європейська, євроазійська держава, вживалася в роль великого глобалістичного гравця. Сьогодні стосунки “Україна—Росія” перейшли в розряд, коли ми “підігруємо” Росії, хочемо їй сподобатися. У відповідь — прагнення Росії поглинути Україну. Без України немає російської історії, спадкоємності, міфології, нема всього того, що напрацьоване багатьма істориками, які все висновковували від Аскольда до Путіна. Для них Україна — фундаментальний майданчик, від якого стартує Росія у своє майбутнє. Росія хоче повернути — за будь-яку ціну! — Україну в своє лоно. Сьогодні вони володіють нашим інформаційним простором. Мають абсолютний політичний вплив. Тепер здобувають Україну економічно: всі об’єкти, які не приватизовані, приватизовуватимуться російським коштом. Російський капітал глибоко проник в Європу, дифузував там, тож не дивно, що ів Україні вони активно беруть участь у нашому економічному житті. Олігархи хочуть збагатитися, використовуючи політичний момент — хоча для них усі ці політичні проблеми є другорядними, бо бізнес український — не є українським, і ніколи ним не був! Росія буде послідовно домагатися свого, це її доконечна мета: за рахунок України прироститись і впливати. Україна — як геостратегічна територія плюс інтелектуальний потенціал. Закінчення на стор. 2 ГОЛОВНЕ В ЖИТТІ — ГАРМОНІЯ БАГАТО КНИЖОК І БАГАТО КОТІВ
Від першої особи · “Для мене справжній просвітянин — це той, хто боронить національне за будь-якої ситуації і робить це послідовно”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

наші конкурси, ви про це писали, про “Просвітянську хвилю”, яка не стихатиме. На жаль, ми не зробили однієї важливої справи — не провели 2010 року акцію “Дніпро — ріка єднання”. Погано провели передплату. Чому просвітянський “Народний лікар” не здобув всеукраїнського поширення? Цікава газета, невеличкий колектив. Чому ми не спромоглися організувати свій, просвітянський інформаційний простір? Маємо свої видання, видавництво, а обмежуємося найменшим? Інерція, безініціативність, зневіра? Тобто є море запитань, на які маємо дати відповідь, зреалізувати ці проекти, як і багато інших. Я хотів би, аби всі просвітяни привітали цьогорічних лауреатів премії імені Бориса Грінченка. Це самовіддана вчителька української мови з Волині Олеся Ковальчук, відомий дипломат і правник Володимир Василенко, організатор “Четвертої Хвилі” і головний редактор журналу “Український світ” Олександер Шокало. Їхня робота помітна й результативна. — Що з подій року, що відходить, Вас порадувало? — Наприкінці року — яка радість! — одержала Україна від Ліни Костенко несподіваний твір. Для мене це абсолютна несподіванка! Твір незвичний у своїй відвертості, об’єктивності — тільки незалежна людина може мати таке мірило, яке має авторка, даючи оцінку багатьом явищам і подіям в Україні, знайшовши для цього відповідну форму й стилістику. Порівняти — приблизно! — можна тільки з “Нотатником” Маланюка, який він писав, маючи такий же, я б сказав, радіаційний погляд — усепроникаючий. Євген Маланюк оцінював ті явища, які діялися в радянській Україні, чинилися в 20-і роки, свідком яких він був. І так само Ліна Василівна. Дає не тільки діагноз, а й певну вмотивовану оцінку, чому ми такі, чому воно так, чому “Україна скучила за собою”. Україна ніколи не переставала бути Україною. Її називали різними іменами — від Скитії до Малоросії, членували, по-різному поціновували. Але Україна залишалася завжди — завдяки своїй життєстійкості. Тому ніхто нас не захитає, не виб’є з-під нас цієї землі. Приконеччя творять ті, хто не знає жодних моральних приписів, хто вважає, що їхня воля є найвищою, хто розписує так звані глобалізаційні процеси і хоче на них впливати. А перемагають ті, хто захищає Богом дане: слово, землю, віру, родину — вічні цінності захисників свого народу. Зайди — чи політичні, чи фінансисти — не мають тут перспективи. Всі вони зникнуть. — За чим будете шкодувати? — Шкода тільки, що вік короткий. Але коли я відчуваю, бачу прискореність часу, то думаю, що якби не було її, то українська незалежність ще довго б виварювалася у Господа Бога в казані… Ще б довго виварювалася! Оця прискореність дала можливість нам самим побачити себе іншими, в наше життя ввійшло безліч нового — від мобільників до колайдера! Ми стали іншими. Отже, прискореність не означає капітуляцію. Час прискорюється для того, аби людина усвідомила, що вона — людина. Щоб, захоплюючись усіма цими атрибутами прискорюваності, усвідомила, що поза земним є неземне. Нагадаю свої давні рядки: “За цим Дніпром є ще Дніпро…” Нам здається, що обрій — це лінія, яку ми осягаємо. А коли починаєш усвідомлювати, що земне, внутрішнє — і магма, і ґрунти — пов’язане з Космосом, то розумієш, що й ми так само пов’язані з Господнім у собі. Людина знайшла собі механізм фіксації того, що називається безвічністю: намагалася все підпорядкувати часові. Ми говоримо “з погляду вічності”, а треба думати, хто господар цієї вічності. Ми забуваємо у наших земних строках, що людина призначена чути вічність, реагувати на вічне або на безвічне, і слугувати безвічному. Бог ніколи не полишає людину. Господь може давати випробовування — по мірі того, як ми віддалялися від Нього. Наближуючись до Нього, тобто й до себе — до свого найважливішого, суттєвого, найосереднішого — того, що називається Душа, — ми відчуваємо прихильність Його до нас. Шануймо людину в собі. Бог і Україна — понад усе! Власкор “СП”
Від першої особи · “Для мене справжній просвітянин — це той, хто боронить національне за будь-якої ситуації і робить це послідовно”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

П ПА АВ ВЛ ЛО О М МО ОВ ВЧ ЧА АН Н:: «2010 й ЗМІНИВ НАШ ПОЛІТИЧНИЙ ЧАС»

Закінчення. Початок на стор. 1 — І все ж підходимо до 20 річчя незалежності… — Ми переходимо в дуже серйозний, очевидно, підсумковий час — двадцятиріччя незалежності зустріне нас 2011 року. Це зрілість. І коли я дивлюся на всі наші спроби впливати на політичне життя, а “Просвіта” таки впливала, не зважаючи на опір партократів і технократів епохи Кучми, ми мали вплив і підтримку на місцях. І Кравчук, і Кучма зважали на ініціативи “Просвіти”, Віктор Ющенко сприймав їх, скажімо, підтримав ідею “Кобзаревої церкви” в Каневі, долучився до створення проекту, але, як і “Мистецький Арсенал”, інші задуми — не здійснилося. Нинішня ситуація очевидна: ми в обороні останніх національних рубежів. Але я оптиміст. Ми відстоїмо цей плацдарм, бо кожен має його в собі. Це те, що ніхто й ніщо не захитає — воно в тобі, у твоїй лінії, в твоїй позиції, а таких людей є дуже багато в Україні! Усе більше приходить розуміння до українців, що наша держава для нас багато важить. Ми вірили — держава мусить зробити те, над чим не працювала жодна влада: допомогти українцеві бути українцем. Через нову ідеологію. Те, що було, навіть за влади Ющенка—Тимошенко, це були акції одноразові, а не системна робота. Не використовували громадського потенціалу, скажімо, “Просвіти”: маємо історію, маємо ідеологію, маємо людей — зробіть її осереддям, дайте їй такий імпульс, щоб це було посполите рушення, духовне наснаження для всіх українців, рушення за Україну. Чому було не робити це для української справи й державної ідеології? Але — чи то не надійшов час, чи не прийшло розуміння, що треба гуртуватися; чи то спокуса владою й грошима, чи надмірна партіїзація — не дали об’єднатися в потужних громадських проявах. Усе ж я переконаний, що вони будуть. І таким стверджуючим моментом для мене був протестний Майдан 2010 року. Не забуваймо про те, що він був самозорганізованим, самочинним. І хоч як влада шукає винуватців, призвідців — це те, що самозорганізувалося, що постало з низів. Жодна партія не спроможна привезти стільки людей — вони самі їхали, самі себе обслуговували й дисциплінували. Так, деякі партії приєдналися до них і допомагали, але в основі була самоорганізація. І найголовніше — не було синдрому страху. Отже, будь-яка спроба силової розв’язки конфлікту із суспільством приречена на поразку влади. Якщо ми будемо послідовними, стійкими, то я переконаний — дехто з владців одягне вишиванку, і в прямому, й переносному сенсі. Все це ще попереду! Я хочу, аби не було розчарувань. Не було думок, що “все втрачено”. За радянської влади було втрачено значно більше. Здавалося іноді — назавжди. А виявилося, що ні — відродилося, зійшло, живе! — Як Ви прокоментуєте бійку у Верховній Раді наприкінці року? — Агресивність, лютість, свідками яких стала вся країна. Побивають людей — люди, сповнені ненависті, готові вбивати! Це ж не вперше. Після ратифікації харківських угод, формування уряду люди, які підкреслено-ритуально ходили до церкви, нібито дотримуючись дуже важливих норм співжиття і співмірюючи себе з Богом, діють, як звірі! І це там, де толерантність має бути основним принципом. Коли я дивлюся, що діється по відношенню до української людності, української культури, історії, традиції, всього того, що є українським, я бачу колосальну агресію невеликої кількості людей. До речі, не вбачаю в них причетності до іншої культури. Це люди без культури. Без принципів. Без моралі. Таке враження, що політична сила, яка нав’язує себе Україні, як певний зразок для наслідування (бо що таке влада? “Ми кращі, нас обрали, наслідуйте нас!”) позбавлена розуму. Нам пропонують споневажувати себе, батьків, дідівські могили, Україну. Забувають, що ці речі — сакральні, ціннісні, пов’язані з духовними первнями людини. Народ — це велич. Наша ж людина понижена неймовірно. Це пониження відбувається зараз стрімко. Якщо п’ять останніх років ми ще жили романтичними ілюзіями, що невдачі можна виправити, що Україна — українська, що справа і поступ українські — невідворотні, що логічно й цілком зрозуміло — дійти порозуміння й утвердитися у світі демократично, зберігаючи свої національні цінності, то цього року ми почули ворожі виклики. Це ворожий виклик — змініть мову! Змінити мову — це змінити Божий порядок. Наступний виклик, ми це бачимо й відчуваємо — намагання відновити Совєтський Союз як нову модель. Почали з підручника історії, з частих, настановчих для української сторони зустрічей… Словом, прийшли ті, хто не хоче України, не буде її будувати — вони йдуть від протилежного. Тож пам’ятаймо, що сьогоднішній політичний календар і політичний час для багатьох несподіваний, особливо для тих, хто вірив: прийдуть “донецькі” і служитимуть Україні. А бачимо, що самолюбство власне стає на першу сходинку. Отже, цей процес не може бути довготривалим. Ця влада не розуміє законів буття! Не оглядається назад: радянська влада утверджувала себе 70 років — що від неї залишилося?! Залишилися самі згадки від “великої сили” і “твердих рук”. І від нинішніх залишаться згадки — і від “добрих намірів” Віктора Андрійовича, і від цього жорстокого періоду — спогади про арешти, намагання приборкати, залякати… Забули про те, що абсолютизація влади закінчується трагічно, завжди, водночасся… — До честі Центрального правління, “Просвіта” не мовчала. Але чи її чули? — Дивовижна глухота влади до застережень просвітян, а ми їх робили не на одній конференції, не на одному з’їздові, на наших круглих столах 2010 року (виходить окремий збірник), — ми робили прогнози, провиденційні прочитання… Але ж ми робили їх і раніше! Надсилали їх і Віктору Ющенку, й Юлії Тимошенко — “вождям”, які не розуміли, куди йдуть самі і куди нас ведуть… Власне самолюбство і боротьба за владу між двома витворили проблему всеукраїнську… Сьогоднішня влада не менше, а може, й палкіше любить себе. І це велике коло, що обнизує одну постать, яка розкошуватиме від того, що, начебто він і є влада, захищена Богом… Але ж Бог завжди вказує людині на її місце, якщо вона засягає межі… Влада має підлягати законам більше, ніж будь-хто з громадян. — 142 роковини “Просвіти” показали, що є багато людей, готових працювати з організацією… Але багато хто пише до редакції, що хотіли б відчувати більшу керівну роль із центру, зв’язок між організаціями; пишуть, що потребують методологічних настанов… — За всі 142 роки існування нашої громадської організації не було вироблено якоїсь жорсткої моделі, яка б диктувала певні рамки й допуски діяльності просвітян на місцях, у первинних організаціях. Так само як і крайові організації в своїй роботі не чекають вказівок із центру. Це самодіяльні структури, громадські. Є Статут. У “Просвіті” все залежить від ініціатив місцевих; організовувалися за принципом: “Ми хочемо займатися просвітянством у рідному краї, ми робимо те, що найнагальніше!” А разом, гуртом ми робимо всеукраїнську справу. І тому будь-які схеми, жорстке керівне ядро сьогодні неактуальні, ми — не політична партія, у нас є просвітницька ідеологія. “Просвіта” її сформувала, — і попередники, й сучасники. Це ідеологія рідного слова, це державницька ідеологія, це ідеологія просвітництва українського народу, його культури, історії, буття. Громадське життя — сьогодні найслабша ланка. Влада це відчула і почала створювати по областях громадські ради, намагаючись залучати навіть номінальні, недіючі організації — від філателістів до поціновувачів квітів. А ті, хто хоче робити справді потрібну громадську справу, вони об’єднуються тільки навколо “Просвіти”. Але це набагато менше людей, ніж могло б бути! Відчуження людини від людини, від національного відбувається дуже стрімко. В наш час важливе прилучення нових сил, молодих. Адже просвітяни робили свої справи миром — разом мурували хати-читальні, носили селами книжки, утворювали “Самопоміч” і кооперації. Безперечно, нинішні часи концентрують нас навколо українського слова, державницької ідеології. Ні попи московські — парторганізація Кирила Гундяєва, ні путінські режими, ні ця влада, яка будує нову країну “на піску” і в повітрі, спираючись на “авторитети” і силу державного механізму, не зможуть перемогти константну величину — Україну, якщо ми будемо тверді в одному: любити своє і слугувати своєму — це однаково, що слугувати заповідям Господнім. Цього навчали нас наші попередники — Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко. Вони формували нашу свідомість. Так, сьогодні існує певний депресивний момент, є він і в мене. Адже не раз ми про це говорили, застерігали від сьогоднішньої ситуації — згадайте 2006 рік, коли ми з покійним Анатолієм Погрібним проводили акцію “Захистимо Україну!”, коли зібралося дуже багато людей, позапартійних. Це був громадський сегмент, він зібрався в Українському домі. Були тоді великі ревнощі — як це, поза партіями?! Сьогодні з’явилися десятки лідерів-захисників, які хочуть захищати Україну, а захищають, по суті, себе, своїх політичних ідолів. Де програма того, що ви захищаєте-рятуєте? Я розумію захист, коли йдеться про Георгія Філіпчука чи Юрія Гнаткевича, — бо розправи над ними — це, на мій погляд, полювання за інтелектом. Бо це люди потуги, для них масив українства є найголовнішим, вони підтвердили, що мають вищі ідеали, національні. На жаль, нині все національне трактують як націоналістичне, а то й антидержавне. То що тоді держава? Верхівка, яка засідає за певною адресою? Чи ті люди, що тепер у владі, а потім ми їх забудемо? Мене вражає ця сліпота влади. Але й влада багатьох засліплює. Тому ми, просвітяни, маємо триматися тільки послідовною роботою в малих і великих українських справах. Довіряти свою долю своїм, а не тим, хто спокушає гривнею за участь у політичних акціях. Для мене справжній просвітянин — це той, хто боронить національне за будь-якої ситуації і робить це послідовно. В малих і великих справах. Цього року ми видали “Великий тлумачний словник” у першій редакції, перевидали “Малий тлумачний словник”, що не менш важливо; продовжуємо акцію “Кобзар” — в кожну сім’ю”, видали “Кобзар” Т. Шевченка з ілюстраціями Миколи Стороженка. Ми продовжили роботу над серіалом, який має високий рейтинг, — “Логос” дивляться і в Москві, і в Австралії, й на наших українських каналах. Ми зробили ще три серії. Всі знають про
Позиція · “2010 рік знаковий, переломний у політичному сенсі рік для України”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Юрій ГНАТКЕВИЧ: «ОЛІГАРХАМ ДІСТАЛИСЯ ГРОШІ, НАРОДОВІ — ПРОБЛЕМИ»

На запитання “Слова Просвіти” відповідає народний депутат України (фракція БЮТ), відомий політичний і громадський діяч, член Головної Ради Товариства “Просвіта” Юрій ГНАТКЕВИЧ. Ми спілкуємося в палаті клініки “Феофанія”, куди Юрія Гнаткевича “швидка допомога” доправила прямо з парламенту після побоїща, вчиненого там регіоналами 16 грудня. Через жорстоке побиття депутат із сесійної зали потрапив до реанімації. — Юрію Васильовичу, як себе зараз почуваєте? — Як можна почуватися в кардіологічному відділенні лікарні? Лікарі врятували моє життя, але курс лікування буде тривалий. — Ось так завершується і для Вас особисто, і для нашої країни 2010=й: побоїще в парламенті — вже символ року, що відходить. Що цей рік означає для нашої батьківщини? — 2010 рік знаковий, переломний у політичному сенсі рік для України. Одразу після проголошення незалежності в Україні постійно тривав перманентний конфлікт. І він розвивався навколо двох суперечностей, які не були вирішені. Перша суперечність у тому сенсі, що Україна була 70 років так званою соціалістичною державою із загальнодержавною власністю. Усю народну власність розікрали, а народові не залишили нічого, окрім проблем. Люди, які не забили жодного цвяха, вже мали заводи, фабрики, філіали, а інші залишилися в злиднях. Це було величезне соціальне протиріччя. І якщо до 2010 року ще йшла якась боротьба за вирішення цього конфлікту між бідними і багатими, між капіталом і безгрошів’ям, то перемога Януковича закрила це питання. Можна сказати так: народ із цим погодився — мовляв, нехай уже так і буде. Подивіться, як дружно експлуатовані трудящі маси голосують за своїх експлуататорів. Особливо на Сході. Для них же це не просто той, хто пограбував Донбас, а той, хто край “довів до невиданих висот і дає людям роботу”. І на цьому тлі до влади прийшов капітал. — Який “послужний список” цієї влади? — Що ми бачимо останні 10 місяців, які кроки влади? Відмова від перерахунку голосів, те, як вони готували закон про місцеві вибори, спрямований на монополізацію влади. Як вони сіли на горло Конституційному Суду, що перед цим заявляв: не можна переходити з фракції у фракцію, залишати фракцію, бо люди голосували за певну позицію. КС, безумовно, за телефонним дзвінком від Януковича, сказав, що можна відкривати стежку для “тушок”, можна переходити з фракції у фракцію. Обрали Президента, хоча з великою натяжкою. Бо якби все було чесно, то Президентом була б Тимошенко. Якби перерахували голоси, не агітували московські попи, не ходили агітатори по хатах, даючи по 80 гривень, не залякували бізнесменів. Але став Президентом Янукович. Далі. Є фракція у парламенті, ти недавно її очолював, є союзники, нехай і куплені, — комуністи, Блок Литвина. Та не вистачає голосів для більшості. Це означає, що треба шукати компроміс із фракціями БЮТ і НУ-НС. Але вони на це не пішли. Якщо коаліція не складається, що роблять у Європі? Проводять позачергові вибори. Але Янукович вирішив: нащо ці вибори, коли є Конституційний Суд. Потім через цей же КС змінюють Конституцію, і в Президента з’являються такі повноваження, що він навіть не знає, що з ними робити. В Україні панує влада, яка характеризується кримінальною хваткою. І це не дивно, бо до влади прийшов не Янукович — до влади прийшов донецький капітал, який за ним стоїть, а це кримінальний капітал. Там усе з краденого. Наперсточники, які раніше робили ставки на гривні, пішли на заводи і фабрики. Ви ж пам’ятаєте, скільки на Донбасі вбито молодих бізнесменів. Цей капітал не зупиняли ні мораль, ні релігія, ні закони. Ця нова влада діє самовпевнено і швидко, відчуваючи в собі силу. І другий аспект конфлікту в державі. Як саме Азаров і Янукович формували уряд? Погляньмо на його національний склад. Навіть за радянської влади комуністи ставили першим секретарем компартії республіки, першою особою національного представника. В Україні це були Щербицький, Шелест, Івашко, в Білорусі — Машеров, у Грузії — Шеварнадзе. І вже другою-третьою особою був ставленик Москви. А що тепер? Не думаю, що мене звинуватять у ксенофобії, але подивіться. Президент — не українець, наполовину білорус, наполовину росіянин. Прем’єр Азаров — навіть толком не знають про його національність. Перший віце-прем’єр Клюєв — не українець. Дві людини, що вели економічний блок, — Цушко і Тігіпко, це двоє молдаванів. І вони вели економіку України. Кому доручено гуманітарний блок? Колесникову і Табачнику. Вони визначають всю гуманітарну політику України. Колесников назвав нас “националистической нечистью”, Табачник узагалі не дуже визнає факт існування української нації. То як можна характеризувати цей уряд? Тож існує і національне протиріччя. І якщо навіть наша еліта якоюсь мірою з цим змирилася, то в Україні точиться боротьба за національну свідомість віками. І це все одно мусить якось лопнути, розв’язатися: надто нахабно й відкрито вони ведуть боротьбу з українством. Тому боротьба з антиукраїнством буде. І ось на кінець 2010 року ми вийшли на пік цієї боротьби. Поки вони не полізли на нас зі стільцями і кулаками, ще не всі це розуміли, але тепер люди чітко говорять: це бандити. Вони вдягли європейські костюми, галстуки, але в душі своїй є бандитами, ненавидять усе українське. — Що призвело до такої ситу= ації? — Це результат боротьби, сварок між собою націонал-патріотів: самі себе побороли. Тепер вони не хочуть об’єднуватися. Але будемо сподіватися, що Бог їх напоумить, або сам народ. Думаю, що коли б влада пішла з новим законом про мови, то був би новий Майдан. І не такий, як підприємницький. Бо є достатньо українців, здатних захистити мову. — Є захист національних ін= тересів, а є їхня зрада. Мабуть, була цього року й зрада національ= них інтересів, і неодноразова? — Зрада буває різною, може бути демонстративною і вимушеною. Ми знаємо, чому програла Помаранчева революція. Не тому, що не помирилися між собою Юлія Тимошенко та Віктор Ющенко. Це лише те, що на поверхні. Насправді ж об’єдналися олігархи, капітал. Бо якщо треба було чіпати заводи і фабрики, вкрадені донецькими, то логічно було б чіпати й підприємства, вкрадені “помаранчевими”, починаючи з того ж таки Порошенка. По суті, сталася змова помаранчевого і біло-блакитного капіталів. Український помаранчевий капітал пішов на зговір, щоб зберегти свої статки. Подивіться, що робиться у фракціях БЮТ і НУ-НС. Коли вже донецький капітал оволодів ситуацією і скрізь по міністерствах і відомствах розставив своїх “смотрящих”, згадаймо, як почала сипатися фракція БЮТ: Буряк, Васадзе… Або далеко не бідний чоловік, власник “Оболоні” Слободян. Давній рухівець, нині в УНП, заступник Костенка. Але як тільки його притисли, пішов до коаліції і почав голосувати спільно з регіоналами. У нас нема справжньої української буржуазії. Перерахуйте першу десятку наших бізнесменів, починаючи з татарина Ахметова. Якби в нас, окрім Слободяна, було ще з десяток таких потужних українських бізнесменів, було б легше триматися. Але, на превеликий жаль, їх замало. Скажіть, чи неукраїнським бізнесменам дорогі українська мова, культура, традиції, віра? Вони кидають гроші не на розбудову економіки, а вивозять їх в офшори. Ми свого часу доводили, хто більший патріот. Хмара розколював Республіканську партію. Ми творили партії, а вони творили банки, брали заводи, фабрики. — Запитання до Вас як відо= мого парламентарія, депутата Верховної Ради кількох скликань. Як побудувати в Україні справ= жній парламентаризм, справжню парламентську демократію? Зви= чайно, після таких побоїщ у сті= нах Ради важко про це говорити, але потрібно. — Багато говорять, як нині подолати парламентську кризу? А я запитую: що таке парламентська криза? Це ситуація, яка виникла після того побоїща? Але скільки пам’ятаю, триває безперервна парламентська криза, навіть коли депутати сидять тихо іза щось голосують. Коли спікер оголошує, що в залі “зареєстровано 386 осіб”, а в залі сидить сто, це не криза? А де решта? Займаються власними бізнесом. Хоч у Конституції і в статусі народного депутата записано, що депутат має працювати на постійній основі, тобто постійно бути в парламенті, де лежить його трудова книжка. Але якщо депутат Ахметов, трудова книжка якого теж у парламенті, вже, мабуть, рік не був тут узагалі, це нормально? Парламент сам не виконує ухвалені ним закони. Це не криза? Я вніс кілька місяців тому законопроект щодо змін у закон про Регламент Верховної Ради з метою виконання депутатами трудового законодавства. Зазначив, що всі депутати є державними службовцями першого рангу і всі мають ходити на роботу. Якщо це не робиться, то нащо такі закони, як зараз, або нащо такі депутати? Я вже чув таке, що ті депутати, які не ходять на засідання, платять гроші тим, які відмічають, що вони є. Це вже корупція. Пропонував внести в закон положення про реєстрацію депутатів на засіданні, про те, щоб депутат 2—3 рази на рік подавав декларацію про доходи, а не один раз на рік. На це мені дали негативну відповідь у парламенті, написавши, що Кодекс законів про працю на депутатів не поширюється. А те, що народ не вірить парламенту, — хіба не криза? Тому, щоб її подолати, треба написати справжній закон про вибори. І провести їх, як належить, бо в нас одна справа — написати закон, інша — його виконувати. І щоб у парламенті були люди, справді обрані народом, ті, які працюють над законами, а не сидять в офісах своїх компаній. Коли в нас буде такий парламент? Можливо, після третьої революції? До речі, зараз багато надіються на винятково мажоритарну систему, мовляв, ось знатимемо, за кого голосуємо. Але то буде кінець парламентаризму, ця мажоритарщина. Бо люди голосуватимуть за того, хто не просто пообіцяє (обіцянками вже не нагодуєш), а відремонтує школу, прокладе дорогу, газ… І в парламенті знову сидітимуть ті, хто крутить капіталом, для кого парламент — це просто можливість бути ближче до влади, “вибивати” щось своє по міністерствах. — Шановний Юрію Васильо= вичу! Дякуємо за розмову, бажає= мо Вам витримки й здоров’я і — до зустрічі в “Просвіті”! Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
«Просвіта» · “Бути просвітянином — це стояти в обороні всього рідного, українського”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

КРИВИЙ РІГ ПРОСВІТЯНСЬКИЙ

Петро АНТОНЕНКО Фото автора та Сергія КОСИГІНА Свої збори Криворізька міськрайонна організація Товариства “Просвіта” назвала своєрідно, перефразувавши відомий поетичний рядок: “Поет у Кривбасі — більше, ніж поет…” Звісно, це був не зовсім звичний вечір поезії: обговорювали у гострих дискусіях реалії сьогодення, роль і місце просвітян. Але вирішили проводити свої зустрічі у різноманітних формах і в різних аудиторіях. Сьогодні літературний захід, завтра — екологічна акція. Сьогодні затишний зал інформагенції, завтра — виступ на якомусь із промислових гігантів робітничого міста. “Ми йдемо до людей, у колективи, — говорить голова Криворізької “Просвіти”, журналіст Микола Крамаренко. — Йдемо туди, де поки що домінує російська мова, і здійснюємо просвітницьку роботу, утверджуємо державний статус української мови. Ніхто не заперечує важливості просвітянської роботи в гуманітарній сфері, і в нас тісні контакти зі школами, інститутами, університетами (їх у місті два). Але тут утвердженням національної ідеї займаються на державному рівні. Ми ж підніматимемо інші сфери життя, наприклад, активніше впроваджуватимемо державну українську мову в міському транспорті”. Одним із тих, кому на цих зборах було вручено Почесну грамоту Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка за підписом голови Товариства, народного депутата України Павла Мовчана, був керівник великого виробничого колективу — директор Криворізького комунального підприємства “Швидкісний трамвай” Роман Терещенко. До речі, мабуть, не всі знають, що в Кривому Розі є метро. Так, швидкісний трамвай — по суті, справжній метрополітен. Адже з понад 20 кілометрів його ліній 18 кілометрів прокладено під землею. Без підземного і розгалуженої мережі наземного трамваю важко було б обійтися в цьому ве- Валентина СИДОРУК, голова Іллічівського міського об’єднання “Просвіта” ім. Т. Шевченка, Одещина “З якого боку не приступай до наших національних і громадських справ, а все виходить, що нема в нас справи важнішої, як просвіта народна”. М. Драгоманов Давно чекала розмови про роль і завдання “Просвіти”, про те, як зробити нашу організацію впливовішою в суспільстві. Першочергове завдання для нашої організації — формування національної еліти. “Кожне націо' нальне відродження починається з відродження еліти” (В. Липин' ський). Треба чіткіше ставити питан' ня: всі рухи, громадські органі' зації, партії — або українські, або антиукраїнські. Третього не' має. Тож коли сьогодні в Україні під загрозою мова, культура, свобода слова, майбутнє наших дітей, негоже сидіти на печі. Як' що ти патріот, напиши листа президентові, статтю в газету, вийди на мітинг, стань у лави просвітян, розмовляй україн' ською, виховай дітей справжні' ми українцями. личезному місті, де мешкає майже 700 тисяч осіб, місті, що має протяжність понад 120 кілометрів. Тож Роман Терещенко удостоєний відзнаки “Просвіти” саме “за найкращу пропаганду української мови на транспорті в місті Кривий Ріг”. Отримуючи грамоту, Роман Якович гарною українською мовою зазначив, що і в російськомовному робітничому середовищі прагне впроваджувати українську, зокре- Роман Терещенко ма і в діловодстві, а вдома спілкується українською з онуками. Варто додати, що серед нагороджених Почесною грамотою “Просвіти” була і кондуктор трамваю Алла Комишин за пропаганду української мови в транспорті. Назвімо одразу й інших людей, яким на зборах було вручено почесні грамоти “Просвіти” за розвиток української мови, підтримку і пропаганду народних традицій, дослідження історичної спадщини. Це директор школи №72 Вікторія Ничипорук, викладач Криворізького педуніверситету Людмила Лісогор, голова міського об’єднання краєзнавців Микола Бабенко, голова міськрайонної “Просвіти” Микола Крамаренко. Микола Володимирович прозвітував про найцікавіші справи просвітян. Вони доволі різноманітні. У багатьох навчальних закладах, трудових колективах проведено День рідної мови. Організований просвітянами “Екологічний десант” зібрав на добру справу — очищення 10 гектарів соснового лісу — 250 мешканців міста. Під час акції висадили 600 дерев. Ще масштабнішою була екологічно-краєзнавча акція “Досліджуємо і відновлюємо історичну спадщину”. На дослідження, впорядкування перлини краю — знаменитої Дубової балки прийшли близько 2 500 осіб — студенти, викладачі Криворізького педуніверситету на чолі з ректором, інтелігенція, підприємці, пенсіонери, всі, кому не байдужа історія, довкілля краю. Серед інших заходів було згадано поетичний вечір до ювілею Ліни Костенко, поїздка просвітян на хутір Надія на Кіровоградщину, до родинного гнізда Карпенка-Карого, участь у фестивалі “Вересневі самоцвіти”, проведене в місті Купальське свято. Про ці та інші акції просвітяни зняли фільм, який показали на зборах. Звичайно, просвітянин, патріот — “більше, ніж просто поет”. Тому на зібранні йшлося про сьогодення. І авторка низки поетичних книжок Любов Баранова завершила читання своїх віршів словами: “Мовчати, коли нація на краю прірви, — злочин”. І така напруга була у виступі доцента педуніверситету, кандидата філологічних наук Лариси Донченко, коли вона говорила про “екзистенцію страху”, що, на жаль, присутня в українцях, цитувала слова Хмельницького про “відсутність ієрархії, пораженство, зерна поразки”, також притаманні нашому суспільству. Водночас вона закликала до “відродження українського аристократичного духу”, зазначила, що і в цьому, здавалося б, доволі зрусифікованому краї українська мова живе, її почуєш у місті частіше, ніж, скажімо, у Дніпропетровську. “Наша надія — на молодь, і вона тягнеться до просвітництва”, — зазначила кандидат філологічних наук Ганна Віняр. До роботи закликав на зборах криворізьких просві- Вікторія Ничипорук тян і голова Дніпропетровського обласного об’єднання “Просвіти” Сергій Довгаль. Не оминули просвітяни і теми українського медіа-простору. На зборах було немало передплатників нашої газети “Слово Просвіти”, ще чимало людей заявили, що, не гаючись оформляють передплату на 2011 рік і особисто, і на свої навчальні заклади. Говорили й про те, що треба відновити обласну просвітянську газету “Січеславський край”, а можливо, й започаткувати видання криворізької “Просвіти”. Свої поезії прочитав еколог Іван Найденко. Взяв до рук гітару й порадував чудовим виконанням пісень просвітянин, лауреат всеукраїнських конкурсів бардівської пісні Валерій Карч. Як і більшість бардів, він починав із російськомовної пісні, але зараз, ставши просвітянином, дедалі більше пише українських бардівських творів. — Роботи у нас, просвітян, вистачає, і ми за неї беремося, — зазначив, підбиваючи підсумки зібрання, Микола Крамаренко. Характерно, що вже на самих зборах, на які запрошено не тільки членів Товариства, кілька запрошених написали заяви про вступ до “Просвіти”. Отож, до праці!
«Просвіта» · “Бути просвітянином — це стояти в обороні всього рідного, українського”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

МОЇ ІНІЦІАТИВИ

Подумки перераховую, скіль' ки вже маємо Героїв України, лау' реатів різних премій, заслужених журналістів, діячів культури, письменників, академіків, докто' рів, кандидатів наук, творчих пра' цівників, відомих людей! От ко' ли б кожен із них займав активну громадянську позицію, тоді було б “Разом нас багато!” А коли нас ба' гато, то вже й сила. Згодна зп. І. Коцюбинським: “Треба йти безпосередньо до людей”. Хочу попросити Павла Ми' хайловича Мовчана: зверніться, будь ласка, до нашого знамени' того співака А. Гришка, запропо' нуйте вступити до “Просвіти” й служити рідній Україні. Це наба' гато благородніше, ніж блазню' вати в “зірковому” шоу. Друге завдання “Просвіти”, на мій погляд, — відвойовувати ін' формаційний простір. Звичайно, втрачено багато, але вивчіть це пи' тання ґрунтовно і дайте нам в осе' редки якісь пояснення й орієнтири в роботі: хто тримає в руках роз' повсюдження преси? Чи є якісь ва' желі впливу на них для збільшення українськомовних видань? Прошу про це п. М. Нестерчука. Наше об’єднання в Іллічів' ську звернулося з листами до власників торговельних кіосків із проханням збільшити продаж ук' раїнськомовних газет і журналів. З кількох десятків відгукнулося двоє. Звертаємось у міський від' діл торгівлі — одна відповідь: “Не маємо права наказувати, це при' ватні підприємці…” У якомусь дописі майнула думка про те, щоб редакція “Сло' ва Просвіти” влаштувала Дні га' зети в різних містах. Підтримую! Для такої змістовної й націєтвор' чої газети — нинішній наклад не' достатній! Докладаємо зусиль, щоб її передплатили всі навчаль' ні заклади міста. Наше об’єднан' ня вже 5 років видає газету “Рідне слово” спонсорським коштом. Це дуже допомагає в нашій прос' вітянській роботі. І третє. Звертаюся уклінно до Центрального правління ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка: керуйте нами, не втрачайте зв’яз' ків із найменшим осередком, да' вайте поради, надсилайте реко' мендації, плани акцій. Були б дуже раді отримати книжки, посібники, плакати на допомогу вчителю. Звучить у де' яких дописах думка про “Просві' ту” як елітний клуб. Категорично не згодна! Ми повинні бути пов' носилі, повноголосі, активні, прагнути до збільшення лав про' світян. У нашому об’єднанні ду' же різні люди: вчителі, бібліоте' карі, пенсіонери, докери, елек' трики. І всім вистачає роботи, і всі ми — побратими, бо об’єднує нас любов до України, бажання працювати на утвердження її не' залежності. 3 грудня ми відзначали 20'річчя нашої міської “Просвіти”. Скільки було спогадів! Боротьба за відкриття українських класів, дитсадків, шкіл, творчі зв’язки з івано'франківцями, львів’янами, курси української мови, лекторії, круглі столи. Згадували випадки, коли нам закидали: “Стрелять вас надо!”, коли рішуче заявляли: “Я нічого не читала про Бандеру, але він бандит!”, коли кидали камінням у хлопця з жовто'блакитним пра' пором… Подібні факти вже віді' йшли в минуле, а сьогодні наше містечко на пляжі вигріває сон' них і байдужих людей, яких не дуже хвилюють питання мови, культури, Церкви. Тому сьогодні нам, просвітянам, ще важче. Старші відходять, а молоді не поспішають бути добротворця' ми. Плануємо в новому році ак' тивізувати роботу з молоддю. Впевнилися в ефективності акції “Без мови немає нації”, яку проводимо в День української мови та писемності. На вулиці спілкувалися з людьми, збирали підписи в оборону мови, дарува' ли дітям книжки. Хочу поділитися з усіма прос' вітянами невеличким досвідом наших подорожей Україною. Порт забезпечує нас транспортом у порядку спонсорської допомо' ги, а ми зв’язуємося з просвітяна' ми пункту призначення й домов' ляємося про зустріч. Таким чи' ном нас уже зустрічали черкаські, городищенські, полтавські, запо' різькі просвітяни — велике їм спасибі! Зустрічаємо й ми гостей щоро' ку на пісенному фестивалі “Серп' невий заспів” ім. Ю. Штельмаха. Бути просвітянином — це стояти в обороні всього рідного, українського. За нас цього ніхто не зробить. Ще раз процитую М. Драгоманова: “Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгу' манніших, піклувався про інших лишень тому, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди цікавляться лишень тими, хто одбивається, — і тим помага' ють… Виходить, що лікування, хоч не скоре і важке, на україн' ські лиха лежить в руках самих українців”.
Очевидець і літописець · “На мою долю випало скільки, що вистачило бна страждання, творчість і натхнення для багатьох”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

покоління патріотів, які здатні захистити свою державу. Нещодавно був у 32 гімназії в Києві, де як письменник зустрічався з учнями. Сиділо сто десять учнів дев’ятого класу. Коли я закінчив бесіду, вони встали й вигукнули: “Слава Україні! Героям сла' ва!”. Підходять до мене і говорять, що ніх'-то з ними так патріотично не говорив. Патріотизм — природовідповідна якість людини. Вона живе в крові, і коли я, українець, приходжу до них, українців, і говорю про святі для кожного українця ре' чі, це впливає на кожного. У мене було безліч лекцій зі студентами. І найголовніше для мене у спілкуванні з ни' ми — достукатися до клітини крові, до кож' ного їхнього патріотичного фібру в душі. — Як створюєте свої твори — на одному диханні чи в муках? — У передмові до моєї книжки мені сподобалися слова Бориса Олійника, який написав: “Оце Володимир Шовко' шитний”. Як і в кожного поета творення моїх віршів — це велика таїна, щось нез' багненне. Іноді можеш роками нічого не писати. А ось для книги “Торкнутися небес” я пи' сав щодня по п’ять повноцінних віршів, яких майже не правив. Це був потік свідо' мості. Такий вибух спричиняють події в суспільному чи особистому житті. У моєму житті таких вибухів було три. Перший вибух — Чорнобильський, що зірвав не лише реактори, а й мою душу. Після нього написав першу збірку “Эхо апреля”, і фільми, і пісні. Другий вибух — перепоховання Василя Стуса 1989 року. Після цього написав ба' гато творів, були поетичні збірки, фільми. До незалежності все було під впливом від перепоховання і хвилі національного під' несення. Третій вибух — поразка помаранчевої революції. Коли раптом 7 лютого я проки' нувся і зрозумів, що перший тур виборів виграє людина, зовсім далека від усього українського — не українець ні по крові, ні по духу, ні за світосприйняттям, навіть — антиукраїнець. — Що для Вас щастя? — Я — щаслива людина, якщо на це все поглянути зосторонь. Мені Бог пос' лав четверо дітей. Всі вони самодостат' ні, всі вони справжні. Я проживаю жит' тя з людиною, яка мене розуміє і під' тримує, яка, значною мірою принесла себе в жертву моїй творчості, моїй кар’єрі і моєму способу життя. Це Гали' на, моя дружина, з нею мені порівнюва' ти нема кого. В основних державот' ворчих документах України в Конституції, декларації про незалежність є такі, за' писані мною, рядки: “все минеться, це залишиться”. Я посадив багато дерев. Я побудував не лише дім, ай церкву в своєму селі. Ще створив храм, який назива' ється — моя творчість: це і фільми, і пісні, і проза, і по' езія. В який би куточок Ук' раїни я не поїхав, мене впіз' нають. На мою долю випало скільки, що вистачило б на страждання, творчість і на' тхнення для багатьох. Про' йшов усю ліквідацію наслід' ків на четвертому блоці, ор' ганізовував перепоховання Василя Стуса, Юрія Литви' на, Олекси Тихого. Мені доводилося рятува' ти сина після дуже важкої аварії. Зараз бо' рюся за життя дружини. Але жалітися на життя було б несправедливо. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. А відчува' ти себе щасливим від початку до кінця мо' же тільки дурень. Треба жити, боротися і мати високу мрію. Моя мрія — це Україна, якою пиша' ються і яку поважає світова спільнота, де кожен може себе реалізувати, де українці відповідають за стан держави, а меншинам в усьому забезпечується рівноправ’я.
Очевидець і літописець · “На мою долю випало скільки, що вистачило бна страждання, творчість і натхнення для багатьох”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ВВООЛЛООДДИИМ МИИРР Ш ШООВВККООШ ШИИТТННИИЙЙ:: «ДОСТУКАТИСЯ ДО КОЖНОЇ КЛІТИНИ КРОВІ»

Спілкувалася Наталія АНТОНЮК — Володимире Федоровичу, Ви займаєтеся політикою, літературою, громадською діяльністю. Що є для Вас основним? — Особистість має бути різнобічною. Якщо Бог людину в чомусь одному наді' лив, то дав їй іще якісь таланти. Я все життя займався спортом — три' разовий чемпіон України з легкої атлетики серед ветеранів легкої атлетики. Переко' наний, що якби зараз поїхав на чемпіонат (а я кілька років на ньому не був присут' ній), то у своїй віковій категорії переміг або був у призерах. Можливо, десь воно й шкодить, що до всього цікавий: і до політики, і до літерату' ри, й до науки, і до спорту, і до всього ін' шого. Однак, коли віддаєш перевагу чо' мусь одному, це обмежує, та й хочеться випробувати свої сили. Цікаво жити — жи' ти повнокровним життям. Політикою займаюся вимушено, бо без нас, романтиків, не було б незалежної Ук' раїнської держави. Якби до Верховної Ра' ди 1991 року не прийшли 18 письменни' ків, для яких Україна є сенсом життя, на' довго відклалося б питання про незалеж' ність України. “Боже, якщо ти є, серце візьми моє, Дай Україні дай, дай Україні волю” — це слова з моєї пісні “Дай Україні волю”, яка щоденно звучала на радіо й телебаченні перед референдумом. Пам’ятаю, що після нього до мене підходили навіть із чужого табору з більшості й казали: “10 % в рефе' рендумі — твої, за цю пісню”. Той внесок, що зробили Павло Мов' чан, Володимир Яворівський, Роман Іва' ничук, Роман Лубківський, Михайло Ко' сів для розвитку України просто неоцінен' ний. У політиці не можна бути довго, якщо ти не йдеш на компроміси з власною со' вістю. Це однозначно. Або залишайся со' бою, і тоді тебе виштовхне з політики агре' сивне середовище, або йди на компроміси. Причому: робиш максимум — усе, що можеш для України, можливо, навіть біль' ше, ніж коли ти не в політиці, але десь — чомусь — колись поступився своїми прин' ципами, і все. Мене Господь від того вбе' ріг, я принципами не поступився, і це не гординя, а вірність власним переконан' ням. Те, що в мене освіта складається з при' родничого, технічного, літературного і по' літологічного напрямків, робить цікаві' шою і мою літературну роботу. Якщо я пишу про атомну енергетику — я пишу як фахівець із атомної енергетики. Як геолог — за моїми пейзажними вірша' ми можна проводити польові роботи. У мене в романі “Мерехтіння зникань” є розділ “Тайга”, в якому в художній формі викладена вся методика польових робіт. Якщо я пишу про філософські бачення світу, то мій герой мислить філософськими категоріями. Головне, ким би я хотів залишитися — особистістю, яка називається Володимир Шовкошитний. Політика мине, а те, що я написав, дай Бог, залишиться. — Яким має бути герой нашого часу? — Він повинен відповідати викликам цього часу. Як на мене, герой нашого часу — людина патріотична, безкомпромісна стосовно національних цінностей. Є цінності і є інтереси. На превеликий жаль, сьогодні ті, хто робить політику, втому числі люди патріотичні — не на показ — проміняли цінності на інтереси. Вони думають: “Я тихенько прилаштуюся. Щось і собі урву, але і для України зроб' лю”. Так не можна. Герой нашого часу — той, хто має чітку і ясну шкалу пріоритетів: загальнонаціональні цінності, корпора' тивні цінності й особисті цінності. Саме в такій послідовності. Якщо всі ми будемо так чинити, то всім буде добре. У Біблії на' писано: не накопичуй скарбів, бо де скарб твій, там і серце твоє. Герой нашого часу — українець в Укра' їні. Людина національно свідома, але в той же час це людина — громадянин Всесвіту. Тільки будучи глибоко національним, можна шанувати набутки інших культур. Бо якщо ти свого не любиш, то як ти мо' жеш цінувати чуже? Герой нашого часу — людина, яка гото' ва жертовно служити власному народу. Це людина, яка має високу духовну мрію, гро' ші для якої ніколи не є метою, а лише за' собом досягнення мети. Герой нашого часу — людина і самовід' дана і віддана дружбі. Ставлення до друзів — це лакмусовий папірець. Якщо людина заради друга, коханої людини не здатна на жертву, вона ніколи для мене не буде геро' єм. Бо за будь'якої складної ситуації ця людина завжди продасть, здасть, для неї не існує цінностей. І саме слово “герой” — мужність, смі' ливість, готовність до вчинку. Мене, як си' вого українця, як людину, що займалася національно'патріотичним вихованням, шокують дані соціологічних опитувань, коли на запитання: “Чи готові ви зі зброєю в руках захищати суверенітет, територіаль' ну цілісність України?” більше 50 % відпо' відають “ні”. Я готовий захищати свою державу, і хо' чу бути глибоко перекона' ним, що половина із сотні призваних до армійських лав мені не стрілятимуть у спи' ну. Колись письменник Пав' ло Вольвач написав: “А ви попробуйте жити серед цієї телятини понурих тожеукра' їнцев в підпіллі мрій і надій”. Люди, яким огидне все ук' раїнське, щастя Україні не принесуть. Герой нашого часу — лю' дина, яка живе так, щоб ко' жен чужинець, поглянувши на неї, сказав: “Українці — це круто!”. — А хто з української історії є для Вас героєм? — Для мене героєм на всі часи залишається Іван Бо' гун. Україні завжди потрібні такі богуни. Він затятий, без' компромісний у боротьбі з ворогами, його життя переконує, що для України був здатен на все. Герої, які мо' жуть покласти голову на рейки, після то' го, коли поїзд пройде, мене не цікавлять. Хто буде ближчим до влади, напише про свої подвиги. Сьогодні в герої Чорно' биля записалися люди, які й близько не мали стосунку до героїзму 1986 року. Я ж знаю всіх, хто був героєм. Будь'яка велика подія породжує масу пристосуванців, які намагаються на ній паразитувати. Тому пройде ще років два' дцять'тридцять, і коли не стане тих, хто боровся за незалежність, виявиться маса нових героїв'борців за вільну Україну: ко' муністи “кістьми лягали за свободу укра' їнців”, і регіони “сильно постраждали за нашу державу”. — Ваше ставлення до нинішньої української еліти? — Духовно'кревну спорідненість виз' начає свідомість і пам’ять етносу. Якщо половина народу під проводом своїх вож' дів тягне Україну в азійське болото, а кра' щі уми бачать нас у Європі, то ми топчемо' Герой нашого часу… Мужній воїн чи толерантний дипломат? Лицар без страху й відступництва чи розсудливий і спокійний керівник? Про те, які герої сьогодні потрібні Україні читачам “Слова Просвіти” розповідає письменник, учасник усіх подій, які розгорталися після аварії на ЧА ЕС, громадський діяч Володимир ШОВКОШИТНИЙ. Також він відверто говорить про три вибухи в його житті, що зірвали, наче Чорнобильські реактори, його душу, розповідає про політику і компроміси, про пристосуванців і українську еліту, про сучасних “брендова них” піїтів і справжніх класиків. А також письменник прогнозує, коли нарешті чужинці скажуть: “Українці — це круто!” ся на місці. У точці прикладання сил век' тори самознищуються. Будемо топтатися на місці, допоки правляча еліта хоч яки' мось чином не нагадуватиме еліту духовну. А еліта — кращі люди нації, які в силу ін' телектуальних здібностей, морально'вольо' вих якостей, національної самосвідомості й патріотизму, готовності жертовно служити власному народу беруть на себе відповідаль' ність за майбутній поступ нації. — Чи може статися нині загальнонаціональний вибух протесту? І чи готові українці жертовно служити Україні? З дружиною на Говерлі. 2009 р. — Українці за своєю ментальністю во' ли. Хіба ревуть воли, як ясла повні? Треба, щоб спорожніли ясла, щоб була повна без' вихідь, і тоді відбудеться те, що в нас зав' жди відбувається — пасіонарний вибух. Тоді раптом з’являється Богдан і Богун, Залізняк і Гонта, піднімається Холодний Яр, виникає УПА. Чашу нинішня влада переповнить, це зрозуміло. Вона визначає ганебні правила, нищить українську мову. За незалежної України виросло нове
Діалог культур · “Світ сьогодні надзвичайно глобалізований, він мультикультурний. Але водночас кожна культура повинна зберегти себе”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

РЕАЛЬНІСТЬ — ЦЕ ТЕ, ЩО ЧИНИТЬ ОПІР

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, Галина УСАТЕНКО, координатори круглого столу Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ: — Сьогодні в Україні ми опинилися в складній ситуації. З одного боку, не маємо сформованої української національної ідентичності. Водночас бачимо, що в Україні домінує чітко спланована політика, яку проводить Росія щодо утвердження панросійської ідентичності в Україні. Роблять це поступово, але доволі навально: в Україні на телебаченні, на радіо, в ЗМІ втілюється російсько-українська двомовність. Мовляв, ми задовольняємо інтереси російської національної меншини, але насправді це ідея, втілена в концепцію, яку проводить Російська Федерація. Це концепція “Русского мира”. З іншого боку, формується пан’європейська ідентичність, яка, здавалося б, для нас ближча. Безперечно, вона нам здається сприятливою для нашого розвитку. Але переконаний, що доки не буде сформовано українську національну ідентичність, якщо не буде сформовано ту єдність, яка поєднає штучно поділений Схід і Захід, ми до того часу не будемо готові до такого діалогу. Питання національної ідентичності, питання мови, освіти, формування суспільства знань, формування сприятливого клімату для розвитку науки, освіти, культури — ті основні базові цінності, які повинна утверджувати наша держава, і це має стати пріоритетною державною політикою. Євген БИСТРИЦЬКИЙ, завідувач відділу філософії культури Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, доктор філософських наук, професор: — Що таке кордон? Що можна назвати основою кордону? Я спробую пояснити по-філософськи, де беруться кордони. Почнімо з простого прикладу. Молодь не переживала тих часів, а мої колеги-професори прекрасно пам’ятають унезалежнення України. Як розпалося те, що ми називаємо радянською імперією? Вона розпалася по фізичних політичних кордонах, які були промальовані на мапі Радянського Союзу. Фактично вона розпалася внаслідок етнонаціональних, або національно-культурних рухів, яким був наш Рух. Тож кордон виникає там, де різні культурно-національні цінності, культурно-національне відчуття. Кордон — не фізична річ, яка відокремлює нас від іншої національної спільноти. Кордони усередині нас. Кордони — духовна основа. Кордони виникають із етнонаціональних, світоглядних орієнтирів, цінностей. Як зараз можна відчути ці кордони? У філософії є таке поняття, як реальність. І навіть недавно наш фонд підтримав видання книжки “Реальність у мас-медіа”. Так само можна сказати — реальність літератури. Так-от, якщо говорити про поняття реальності, то у філософії є чітке визначення, що таке реальність. Реальність — це те, що чинить опір. Усе, що не чинить опір, — не реалістично. Що ж нам робити з тими кордонами, які розділяють нас з Європою, зі Сходом, із Росією, з кавказькими країнами. Як із ними співпрацювати? Спочатку треба розібратися з власними кордонами. У нас є дві значні етнокультурні, світоглядні орієнтації. Одна — пострадянська — орієнтується на пострадянські цінності, а отже, — і на проросійські. Я б сказав, це проєвроазійські цінності. Друга — орієнтування на Європу. Жодна влада в Україні не дозволить собі забути про останню основу її легітимації — національно-культурну ідею. Ми виникли як Україна. Якщо загалом спробувати оцінити культурні стратегії, наявні зараз, то їх дві. Перша стратегія культурна, тобто етнокультурна орієнтація, етнокультурні цінності. Ідею цієї культурної політики чітко висловлював Віктор Ющенко. Він апелював до суті, до осердя, до сутності, сказали б філософи, етнокультурної реальності, до щирого українства. На перший план у цій системі було поставлено мораль. А от якби він прочитав філософію права Гегеля, то з подивом з’ясував би, що в Європі був абсолютно інший підхід. Європа не починала з моралі. У Гегеля — спочатку ідея права, Римського права, християнського права тощо. Друга стратегія, яку ми сьогодні фіксуємо, — це прагматично-технологічна. В основі — технологічно-економічний підхід. Він не враховує гуманітарної політики. Він тільки каже: можливо, з мовами, спираючись на Європейську хартію регіональних мов, щось будемо робити. Але дуже обережно до цього підходять, оскільки відчувають, що тут можуть наразитися на значно більший спротив, ніж із Податковим кодексом. Людмила ГРИЦИК, професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії літератури і компаративістики Інституту філології: — Важливо окреслити, в чому сьогодні проявляються глобалізаційні процеси в літературі, зокрема і в українській. Глобалізація — це не те, що ми робимо, а що відбувається з нами самими. Такий погляд на глобалізацію мені близький і зрозумілий. Його точно означив Іван Дзюба, який сказав, що суть не в якихось абстракціях, бо все має особистісний характер, а передовсім у широкому діапазоні національно-самобутніх форм, які збагачують поліфонію мистецтва і поліфонію людства. Відтак визначальним, на мою думку, у розвитку сучасних літератур залишається процес взаємообміну. Цей процес потрібно підтримувати. Бо українська література ніколи не перебувала на периферії. Отже, йдеться про діалогічне взаємопроникнення літератур, у процесі якого національна література виявляє, як доводить, зокрема, Оксана Пахльовська у дослідженнях, несподівані етичні, естетичні, філософські ресурси, коли вони постають не як протиставлювальні, а як взаємодіючі субстанції. Наталія ВИСОЦЬКА, доктор філологічних наук, професор Київського лінгвістичного університету: — Американські гуманітарії і філологи з великим занепокоєнням кажуть про зниження статусу університету в сучасній ситуації. І хоча для нас це не дивина, загалом-то в парадигмі європейської, євроцентричної цивілізації ці гуманітарні студії поступово сповзали на узбіччя, куди їх витісняла технічна думка. Безперечно, ці проблеми нагальні для нас. Я вважаю, що це зміна ситуації, яка відбулася в незалежній Україні. Наступний момент пов’язаний із тим, що я можу назвати глобалізацією зсередини. Йдеться про мультикультурні процеси в Сполучених Штатах. Не повторюватиму того, що вам прекрасно відомо: концепція плавильного тигля відходить у минуле; сьогодні пропонуються зовсім інші метафори; етнічні літератури здобули своє місце на палітрі американської культури та ін. Коли я починала цим займатися кілька десятиліть тому, тоді це була новина. Сьогодні це всім відомо. Які стратегії американці пропонують, щоб “намацати” це спільне? Одна з таких стратегій — розмова про соціальну сконструйованість категорій, які здавалися нам вічними. Говорячи про це, вони розглядають як соціальні конструкти, скажімо, категорію раси або категорію етнічності. Книжка Соларса називається “Винахід етнічності”. І найважливішим завданням сьогодні є спроби поєднати локальне і глобальне. Виник навіть термін — glocal, глобальне + локальне. Завершую тим, що хоч би які були стратегії, підходи, йдеться про такі поняття, як синтез, гармонізація, гібридизація, поліморфність і про необхідність нам усім бути всередині процесу пошуків. Тетяна МАЛЕНЬКА, кандидат філологічних наук, завідувач кафедри країн Близького Сходу Інституту філології: — Перську мову називали своєрідною латиною Близького і Середнього Сходу середніх віків. Але сталося так, що Іран був під економічним і політичним впливом Франції, Великої Британії, Росії. Сьогоднішній Іран після ісламської революції — це, на жаль, країна специфічна, в якій існує ісламська цензура і в кінематографі, і в літературі. Після ісламської революції дуже багато письменників, співаків, митців кінематографа еміґрували. Це було шахське оточення. Люди, які були під впливом західноєвропейської культури, в контактах із цією культурою, вони еміґрували до Європи, США. Лос-Анджелес називають другим Тегераном. Хочу сказати, що вони навдивовижу зберігають власну культуру, традиції. Для іранців властиве збереження своєї культури діаспорно. Проте це діалог культур, це мультикультурність у тій же Німеччині чи Франції. Свій виступ хотіла б закінчити таким прикладом. Однією з унікальних “фішок” кінофестивалю “Молодість” був алжирський режисер із Франції. Він створив дуже цікавий фільм “Санта”. Цей Санта — прообраз самого Зіґфріда, режисера, мультикультурного уже за походженням, бо він французький алжирець. І, вочевидь, за своїм менталітетом. У фільмі його герой перетинає кілька кордонів: подорожує з Парижа в Росію, з Росії в Єгипет, потім в Індію, Японію. Портрети людей, вуличні сценки, різні ситуації. Цей фільм показує, що всі ми однакові. Всі ми живемо одними болями. Світ сьогодні надзвичайно глобалізований, він надзвичайно мультикультурний. Але водночас кожна культура повинна зберегти себе. Мені дуже сподобалася цитата з Ганді, що треба тримати двері й вікна відчиненими, але, щоб нас не збило з ніг. Очевидно, цим ми повинні керуватися в Україні. Коментує Іван БОНДАРЕНКО, завідувач кафедри китайської, корейської та японської філології, заступник директора Інституту філології: — Дмитро Дроздовський зауважив: як тільки йдеться про європейську культуру, переходимо до кордонів, паспортів, віз тощо, тільки-но заходить мова про Схід, — переходимо до літератури, високого мистецтва. В самій термінології закладено головну різницю. Китайський, японський ієрогліф схематично зображає прикрашену людину. Тобто це те, що прикрашає мене, що робить мене кращим, шляхетнішим. Тому в західному живописі головний жанр — це портрет. Дивіться на мене, прикрашеного, який я гарний. А в східному мистецтві, в живописі головний жанр — це пейзаж, милуючись яким, я сам стаю кращим. Але про це вже багато говорили. Кілька практичних висновків, які я хотів би зробити з сьогоднішньої дискусії. Минулого разу, виступаючи з Оксаною Пахльовською, я казав, що ми маємо йти в Європу, ми європейці, але при цьому зважуючи на нашу історичну долю, на татаро-монгольське іго, на перебування у складі імперії російської, під російським православ’ям. Ми маємо враховувати досвід Сходу, оскільки в цьому випадку він значною мірою, можливо, нам ближчий і корисніший. Що саме варто враховувати? В японській літературі є величезний шар японської китайськомовної літератури. Після Другої світової війни корейці відмовилися від японістики, не було жодної кафедри. Я не закликаю до цього, це корейська специфіка. Але що вони зробили? Вони до 15 % національного бюджету вкладали в переклади своєї літератури, написаної сучасною корейською мовою. До 15 % — це більше ніж медицина, освіта в Україні разом узяті. І зараз Південна Корея залишається країною, де найбільше перекладають іноземної художньої літератури. Я знав японців, які, помираючи, редагували на ліжку переклади поем Шевченка, щоб видати власним коштом. Цих людей треба шанувати, їм треба дати Шевченківську премію, їм треба дати грамоти Верховної Ради, їх треба запросити на цей ювілей. З Австралії, з Бельгії, зі Шрі-Ланки, з Японії. От що треба робити. Тоді нас шануватимуть і ми будемо шановані в усьому світі! Україна сьогодні існує як країна, відірвана від минулого. У неї на державному рівні немає ані традиції, ані переосмислення цієї традиції, а без цього країна не зможе увійти в стан модерності. Україна Модерна — цивілізаційний проект, якого маємо прагнути. Але на цьому шляху сьогодні потрібно зробити чимало, передовсім у витворенні інтелектуального простору розуміння. І в цьому просторі поняття “діалогу” першочергове. Лише чуючи Іншого, можна зрозуміти власну ідентичність. Щоб почути інших і віднайти себе, в Інституті філології КНУ ім. Т. Г. Шевченка започатковано новий проект “Українська гуманітаристика: діалог культур між Сходом і Заходом” (спільно з журналом світової літератури “Всесвіт”). В Інституті філології відбувся другий круглий стіл у рамках цього проекту, підтриманий фондом “Європа ХХІ”. Цей захід зібрав філологів, культурологів, філософів, журналістів, зокрема М. Жулинського, Є. Бистрицького, Ж. вад Кеймюлена (Бельгія), І. Бондаренка, М. Гош (Індія), Л. Грицик, Л. Івшину, Т. Кияка, Н. Висоцьку та ін. Одним із центральних питань круглого столу стало формування гуманітарної політики з урахуванням східного й західного досвіду. Пропонуємо увазі читачів “Слова Просвіти” найважливіші фрагменти з виступів доповідачів.
Погляд · “Духовний потенціал — єдине джерело нашого оптимізму — з погляду перспективи”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

ВВООЛЛООДДИИМ МИИРР М МЕЕЛЛЬЬННИИКК:: «ЛЮДИНА, ВТРАЧАЮЧИ СВОБОДУ, ВТРАЧАЄ СЕБЕ»

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК, м. Львів — “Сучасний світ живе в тривожному очікуванні, пов’язаному з виявом численних кризових явищ”, — читаємо у Вашій книжці. Яких загроз, на Вашу думку, слід очікувати? — Дуже глобально сформульовано за' питання. Треба починати від одиничного до загального, або навпаки. Нині живемо на етапі постісторії (якщо говорити гло' бально), яка характеризується не тільки зміною пріоритетів, а й переоцінкою істо' ричних подій, фактів. І загалом — ціннос' тей європейської цивілізації як соціокуль' турного феномену. Наш час — глобалізова' ний час. Глобалізована історія. Що це оз' начає? Що є проблеми глобального харак' теру, від вирішення яких залежить буття людства і кожної людини. Це війна і мир, проблема голоду, екологія. Сьогодні є така проблема, як надінформатизованість су' спільства. Потоки інформації такі вели' чезні, ритми життя настільки прискорені, що ці інформаційні потоки і ритми стають неспівмірними з соціобіологічним ритмом людини. Трапляються випадки соціальної шизофренії. До речі, інформаційні потоки подвоюються кожні три'п’ять років. Ми живемо у світі не просто європей' ської цивілізації, ми сформували технокра' тичну, техногенну цивілізацію, де науково' технічний раціоналізм є визначальною цін' ністю і способом організації життя людини. Наукові інновації, технологічні здобутки визначають спрямованість цивілізації. Людина дуже оптимістично оцінює себе як Творця, прагнучи тотально пере' творити все навколо себе, зокрема (мож' ливо, навіть непомітно) саму себе. Ідео' логія перетворення, заснована на можли' востях науки й техніки, стала визначаль' ною парадигматичною цінністю нашого часу. Людина живе у сфері власної куль' тури. Стрижень культури — етнонаціо' нальні, традиційні цінності, які створю' ють духовний світ людини, надають сенс людському існуванню. Вони і входять у дисонанс із цінностями техногенної ци' вілізації. Усі ресурси на Землі — на межі вичерпання. Який ще ресурс не вичерпа'-но? Людську духовність. Здатність диву' ватися світу. Духовний потенціал — єди' не джерело нашого оптимізму — з погля' ду перспективи. Не потрібно повертатися назад, абсолютизувати традиційні цін' ності, а належить визначати свою автен' тичність до нації, народу, культурних цін' ностей. Ми повинні поставити надмету, яка надасть можливість мобілізувати цей духовний потенціал і не загубитися у то' тальному процесі стандартизації, європе' їзації, космополітизації… — Ф. Шеллінг ще 1800 року писав: “Відкриття у сфері науки і техніки… створюють величезну кількість невідомих раніше бід”. Які біди він мав на увазі? І ті, про які Ви щойно говорили? — Напевно, біди духовного характеру — те, що людина відчужується, стає інстру' ментом для вироблення чогось… Перетво' рюється на засіб, навіть у вирішенні націо' нальних питань, що ми мали змогу не раз спостерігати в Україні. Пригадую, якось М. Мамардашвілі напередодні виборів запита' ли, чи він підтримує майбутнього президен' та? Знаєте, яка була відповідь? “Якщо мій народ проголосує за такого'то президента, — я виступлю проти такого народу”. Отже, я хочу сказати, що людина перетворилася на виконавця певних функцій. Людина стає маніпульованою. Особливо зараз. Великий потік інформації, відсутність в Україні виз' наних авторитетів. Вони (авторитети) є, але їх різними чинниками, передусім політич' ними, відчужили від народу. — Чи можна, бодай трохи, відвернути людину від ідеології масового необмеженого споживання? — Можна. І потрібно. На жаль, су' спільство нині не зацікавлене, щоб були різні думки, різні позиції. Тому тільки через питання духовності, релігійності, естетич' ності, які є атрибутивним і становим хреб' том української нації, можливо вирватися з полону культури масового споживання. То' Проблеми людини, яка стає заручником нової техногенної цивілізації, постають нині як ніколи гостро. Цьому питанню присвячено фундаментальне дослідження декана філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, директора Інституту соціогуманітарних проблем людини Західного наукового центру НАН України і МОН України, професора Володимира МЕЛЬНИКА, яке нещодавно вийшло у Львівському видавничому центрі ЛНУ ім. Івана Франка. Сьогодні ми мали нагоду поговорити з автором книжки. му не треба уніфіковувати Україну. Чим більше виразників української культури — тим більше українського духовного світу, даруйте за тавтологію, у світі. — До чого призведе людство подальший розвиток комп’ютерних систем та Інтернету? — Комп’ютеризація — об’єктивний процес, який дає можливість інтенсифіку' вати науково'технічну діяльність, підвищу' вати ефективність суспільного виробни' цтва. Це об’єктивний процес. Наголошую на цьому. Інша річ, що часом формується комп’ютерна залежність: людина замінює світ людських цінностей цінностями вірту' альних реальностей. З’являється небезпека впасти в світ “чорних дір”, який породжує інформаційно'комп’ютерний світ. — Чому наша держава й досі не розбудувала належним чином своєї ідентичності, яка в Україні закладалася ще в ХVІ—ХVІІ століттях? — Я не думаю, що її можна було розбу' дувати. Головне — мова, культура. Кожна людина живе в мові, як у Своєму домі. Мислить образами, імперативами моралі, традиціями, які притаманні конкретній нації. Здається, Фройд колись зізнався, що він “згубив свою дитину” через те, що не читав їй казок рідною мовою. — Чи не “філософія серця” винна в тому, що українська нація ніяк не побудує на належному національному рівні свій Дім буття? — Україна завдяки “філософії серця” себе самозберігає і націлена на подальший розвиток. Часто можна почути тезу про взаємозбагачення культур. Це хибна теза. Ми повинні з повагою ставитися до іншої культури. І все. Адже від того, що ми висо' ко оцінюємо творчість В. Шекспіра, анг' лійцями не станемо. — Пантелеймон Куліш говорив про потребу об’єднання національною ідеєю “збірної особи українського народу”, а Іван Франко закликав до потреби “витворення суцільного культурного організму, здатного до самостійного культурного й політичного життя”. Хто нині цим переймається в Україні? Влада, громадськість, окремі постаті? — Це має робити весь народ. У процесі національної практики. Це виковування своєї ідентичності, знаходження свого місця в цивілізаційному просторі, яке дає можливість українцеві бути українцем, а представникам інших націй — повноваж' ними громадянами України. — Микола Рябчук пише: “Українцям, як свідчать соціологічні опитування, найчастіше хочеться одночасно капіталізму й соціалізму, демократії й авторитарної “сильної руки”, свободи й безвідповідальності, інтеграції до Європи та до Росії з ЄЕП. І, зауважте, дуже часто це хочеться не різним людям, а людям тим самим”. Чи не точно відтворено ситуацію в Україні? — Це виявляється у багатьох групах людей. Можна говорити навіть про вияв втрати своєї ідентичності в цих людей. І самоповаги бракує. — Як нині формується світогляд конкретної людини в Україні? Колись, зрозуміло, під впливом циклу марксистсько-ленінських дисциплін. А нині? — У всякому разі гуманістичної полі' тики в Україні, яка поставила б за мету формувати патріота, не помітно. — А у Львівському національному університеті імені Івана Франка, філософський факультет якого Ви очолюєте? — У ЛНУ є. Оскільки я ще й очолюю Інститут соціогуманітарних проблем лю' дини Західного наукового центру, то ска' жу, що, наприклад, у рамках реалізації до' сліджень на тему “Формування політичної культури громадян України: проблеми тео' рії та практики” співробітники нашого Інституту здійснюють безперервний моні' торинг інформаційних потоків у напрямі відслідковування особливостей розвитку політичного процесу на регіональному рівні у Західній Україні, проведено низку досліджень за участі представників аналі' тичних, експертних і наукових структур регіону спільно з Інститутом філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. — Можете конкретизувати? — Проаналізовано особливості транс' формації політичної системи України, вплив соціального середовища та політич' них інститутів на процес консолідації нації та розвитку демократії. Розкрито основні принципи та роль локальної демократії у формуванні демократичних засад суспіль' ства, стан генезису місцевого самовряду' вання в Україні. Досліджено демократію як процес виборів та форму правління на різних рівнях. Проаналізовано особливос' ті політичного процесу на Львівщині. З’ясовано також партійно'владні відноси' ни у регіоні, взаємодію політикуму і влади, громади і влади, медіа'вимір суспільно' політичного життя області, перспективи реалізації адміністративної та конститу' ційної реформи в Україні. Здійснено порівняння виборчої та пар' тійних систем України й зарубіжних країн, зокрема, особливості виборчої системи Ук' раїни, еволюцію партійної системи Украї' ни, її переформатування під впли' вом виробничої системи та пер' спективи трансформації україн' ської політичної системи в контек' сті новітніх політичних тенденцій. А ще — розроблено об’єктивні індикатори аналізу стану інститу' ційних чинників сучасного полі' тичного процесу України, охарак' теризовано проблеми центрів по' літичного впливу на внутрішньо' державному рівні, з’ясовано меха' нізми реалізації політичних рі' шень у трансформаційних умовах і вплив кризи на структурні еле' менти політичної системи, полі' тичну свідомість і політичну куль' туру, механізми запобігання нега' тивним тенденціям у розвитку по' літичної системи. Результати цих досліджень публікуємо в наукових збірниках. — А з владою співпрацюєте? — Безперечно. Ось деякі з на' прямів співпраці Інституту соціо' гуманітарних проблем людини ЗНЦ України і МОН України з Львівською облдержадміністраці' єю та Львівською обласною радою на 2010—2012 роки: психологічні аспекти соціальної інтеграції дітей та людей з особливими потребами в сус' пільство; дослідження психологічних чин' ників соціальної активності молоді; вив' чення проблем дисфункційної сім’ї та ор' ганізація її соціально'психологічного суп' роводу; дослідження в галузі соціології ре' лігії з виданням “Релігійної карти Львова та Львівської області”. — А що в перспективі? — Передбачаємо наукові дослідження проблем соціогуманітарного спрямування, з якими стикаються працівники різних ос' вітніх, наукових і державних установ з ме' тою розроблення практичних рекоменда' цій, надання тренінгових послуг. Особливу увагу приділяємо темам “Здоров’я нації: со' ціально'психологічні та демографічні чин' ники“; “Вивчення чинників і механізмів демографічної ситуації на Львівщині”; “Ду' ховний світ сучасної молоді та її ціннісні орієнтації” та ін. Створено інтеграційні групи для дітей із загальними розладами розвитку на базі Львівського центру під' тримки осіб із загальними розладами роз' витку “Відкрите серце”, а також — кон' сультаційний центр для психологічної діаг' ностики й подальшої реабілітації дітей із за' гальними розладами розвитку на базі того ж Центру. 2009 року, наприклад, відбулася Міждисциплінарна науково'практична конференція (з міжнародною участю) на тему “Допомога дитині з аутизмом: пробле' ми та шляхи вирішення”. Подали до друку тритомник “Людина в сучасному світі (філософсько'культурний, психологічний і політологічний виміри)”, більш'менш регулярно видаємо журнал “Соціогуманітарні проблеми людини”. — Ще понад 200 років тому Едмунд Берк писав: “Природа людини загадкова; чого прагне суспільство, визначити надзвичайно складно; тому дуже важко спрямовувати дії влади так, щоб вона задовольняла природу людини і її ділові потреби”. Ваші рекомендації для влади? — Природа людини — невичерпна і до кінця не пізнана. Бо в природі людини змішано раціональне та ірраціональне (не' нависть, пристрасть, любов). Але природа людини є вимірна в тому сенсі, що вона прагне добра, гармонії зі світом і з самим собою. Зрештою, людина прагне відчува' ти, що вона не згубилася у світі. Тож зав' дання влади, місцевих громад — створюва' ти умови, щоб людина могла знайти свій простір, де зовнішній примус (у формі за' кону) не є єдиновизначальним для долі людини. Людина приречена бути вільною, бо, втрачаючи свободу, вона втрачає себе.
Незабутні · “Леся Силенко — тендітна квітка з Надросся, з села Лютарі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

«О НАША ПАМ’ЯТЕ, УСІ В ТОБІ ЖИВІ!»

Тарас СИЛЕНКО, кобзар Велична земля Богус' лав’я овіяна ореолом слави й діяльності таких українців, як С.Самусь, М. Со' шенко, І. Нечуй'Левицький, А. Петюх, О. Іванченко, А. Люлька і багатьох інших. Наповнює нашу пам’ять гор' дістю і патріотизмом “Дума про Марусю Богуславку”, ба' лада “Про Бондарівну”, леген' ди про Коліївщину, оповіді про героїчну боротьбу медвинців проти московсько'більшо' вицьких загарбників, про виз' вольний рух отамана Цвітков' ського, отамана Зеленого. Знають на Богуславщині, що, плекаючи потужність свого історичного коріння, — плекають могутність духу на' щадків, тому пошанування визначних діячів або подій тут традиційне. Шанують на Богуславщи' ні поетесу Лесю Силенко — (03.01.50—12.01.91 рр.) — тен' дітну добру квітку з надросьо' вого села Лютарі, де пройшло Лесине дитинство, де й зараз росте каштан, який вона по' садила. У краєзнавчому музеї су' сіднього села Саварки в екс' позиції, присвяченій Лесі Си' ленко, поміж книжок, журна' лів та інших друкованих матеріалів є схема древа роду Силенків, оформлена племін' ницею Лесі Савівни — Тетяною Силенко — порядною, скромною дівчиною, яка 2006 року закінчила навчання в Савар' ській школі з золотою медаллю. Недарма в народі кажуть “який рід, такий і плід”. Родичі поетеси розповідають, що Леся з дитинства любила й шанувала родину, людей, природу. Хотіла вступити в універ' ситет на журналістику, але їй заборонили, бо батько — Сава Дмитрович — був у Ні' меччині остарбайтером. На філологічний факультет тричі складала іспити, бо прин' ципово не хотіла давати хабара, а до всту' пу, щоб не гаяти часу, працювала продав' цем, потім — у Палаці школярів. Брат Василь Савович розповідає, що сестра, старша на 5 років, була і як нянька, і як мати, бо батьки — весь день на роботі. Запам’яталося, як ходили дитячою вата' гою в ліс і побачили мурашник. Леся всіх зупинила й загадала шукати мурашину доріжку, щоб ніхто не наступив, бо мурахам буде боляче. Коли хтось вередував, тут же вигадувала для нього іграшку з соснової кори, схо' жу на коника. Так зацікавила дітей, що всі почали шукати “іграшки” й фантазувати. У Києві Василь Савович деякий час жив у сестри. Вона дуже любила читати, а брат — ні. Леся не примушувала, але хотіла долучити його до книжки. Часто запрошувала в гості письменників, цікавих людей, які вміли так побуду' вати розмову, що брат ніколи не відчував дискомфорту. Після візиту Сергія Плачинди сестра зуміла так запропону' вати книжку цього письмен' ника “Ніч перед стартом”, що брат після цього став книго' любом. У Саварській школі ім. А. Люльки учні нерідко чита' ють і декламують вірші слав' ної землячки. Її слово — різ' нобарвне і запашне, як літнє буйнотрав’я. Дитяча со' ром’язливість і безпосеред' ність дуже личить тим вірши' кам, які відповідають вікові декламаторів. Хоча, щораз вникаючи у глибину хоч би тих самих дитячих віршиків, розумієш — поетичне відчуття, закладене в них, збіга' ється з науковими, езотеричними, фоль' клорно'символічними уявленнями про людину та Галактику, про гармонію нашої душі і Вселенської… Проаналізуймо на' сиченість дитячої поезії сонячними моти' вами: “сонцем золочена тиша”, “ранок збирає ягоди і показує сонцю”, “заходить сонечко у дім”, “нас вітає сонце золоте”, “скільки у ній (квітці) сонечка і тепла”, “вітало сонце їх здаля” тощо і порівняймо з тими процесами зростання сонячної ак' тивності, які зараз відбуваються і спону' кають людство переорієнтуватися з мате' ріалістичного світогляду на духовний. А всі, хто позитивно налаштований, мають встигати за новими сонячними та косміч' ними вібраціями. Чуєш, як кожен листочок, Як кожна травиночка дише? А почути в дихан' ні трави дихання Все' світу може лише світ' ла, насичена Сонцем, глибоко духовна Лю' дина. Саме на те, щоб малі й дорослі україн' ці формували світог' ляд відповідно до ви' щих законів, і спрямо' вана поезія Лесі Си' ленко. Щоб із ди' тинства пробуджува' ли в собі (на свідомо' му і підсвідомому рів' нях) потяг до чистих джерел знань, інфор' мації, прапам’яті. Символом цього в нас, українців, є вода. І саме цю модель духовного шляху можемо відчути у вір' ші “Біля річки”, де до води прийшли (!) верба з вербе' нятком (символ життє' ствердження та невмиру' щості), калина з калиненят' ком (символ відродження генофонду і жіночого нача' ла), тополя (символ вірності), щоб потім розростися величним священним гаєм, — ось де запорука величі і єдності нашого на' роду і його, скажемо тут — богуславності! А те, “як прибуває вода…” — потужно, чи по' вільно — залежить від чистоти або зашла' кованості наших думок, нашого енерго' комплексу, елементарного здоров’я і бага' тьох інших чинників, заради реалізації яких ми приходимо в цей світ. Оце і є пра' ведна нелегка праця — повернення до себе справжнього, і саме цю суть можна просте' жити в поезії “З вирію”, де і “нелегкий спогад про чужину” (тобто все деструктив' не і непотрібне), і радість єднання з усім рідним (потрібним, гармонійним). А в су' часних реаліях це і є основний невидимий фронт боротьби з нашим народом на всіх рівнях (державному, суспільному, ідеоло' гічному, релігійному, культурницькому іт. д.), і де ми, врешті, маємо усвідомити свою чітку радикальну позицію. Леся Силенко з сином Тарасом Вірші Л. Силенко насичені кольором. І небо, і калюжі, й душа, і настрій — усе має свій колір. Загальновідомо, що й наші чари'чакри мають кожна свій колір, і що не лише аура кожної людини має кольо' ри, а й, скажімо, зернята, чи структура води. І якщо біля них звучать позитивні слова, то змінюється і колір аури, і життє' ва сила. У кольористику й сонцесяйність нав' колишнього світу Леся Силенко часто до' дає золотої субстанції, що співзвучна фольклорним предківським уявленням про мету нашого втілення — протягом життя досягти самореалізації, щоб писан' ка нашої душі (нашого енергокомплексу) стала не простою, а золотою. Щоб світ став світліший, “а з'поза лісу викотилось со' нечко, і всіх позолотило!” Ці не дитячі роздуми над дитячими вір' шиками варто проаналізувати глибше в окремому дослідженні. Із пошаною згадує про Лесю Силенко журналістка, письменниця, лауреат пре' мії ім. Лесі Українки Зірка Мензатюк: “Найдорожче, що було в Лесі — це чуй' ність, доброта, розуміння. В совєтські часи ми разом ходили на українські захо' ди, шукали книжки. Ми вірили, що Ук' раїна житиме. Леся мріяла, щоб люди жили інакше, щоб країна була інакша. Кажуть, совєти культуру підтримували, але у випадку з Лесею переконуємося в протилежному. Вона — приклад нереалі' зованого таланту. Їй пропонували напи' сати “паровозик” про Лєніна чи партію, бо за “паровозиком” можна протягнути у збірку й інші вірші, але вона відмовляла' ся, бо не вміла кривити душею. Була за' надто порядною. В цьому її неповтор' ність. Вважаю, що треба відновити спра' ведливість і прийняти Лесю в Спілку письменників бодай посмертно. Вона на це заслуговує”. Сім’я Силенків: Леся, Василь, мати Софія Федорівна, Люда, батько Сава Дмитрович
Незабутні · “Леся Силенко — тендітна квітка з Надросся, з села Лютарі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ВИТОКИ РОДУ

Рід Силенків веде свої першовитоки зі стародавнього прибогуславського села Мисайлівки. І нині ще багато мисайлівців мають таке прізвище, від якого віє силою, а старожили покажуть місцевість, яку всі називають Силенківська Долина. У Мисайлівці 15 травня 1922 року в сім'ї Дмитра й Одарки Силенків народився син Сава. Змалку привчений до тяжкої праці, звідав голодне дитинство на тлі урожайного колгоспного поля, мав непросту й нелегку долю. Проте доля приберегла для нього тепле і щире сонце — його Сонечку. На одній толоці в селі Чайки, коли громадою місили глину і зводили хату, кинув жартома кавалок глини в працьовиту життєрадісну дівчину з села Лютарі. А далі — сватання, традиційне українське весілля і троє діток: Леся, Василь і Людмила.
Незабутні · “Несу в собі я невмирущість для вас, хто буде жить”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Леся СИЛЕНКО НАД РОССЮ — РАНОК

РАНОК Сумовите лісове мовчання Вже колише вітер'сніговій. Голубої музики звучання Доторкнулося до вій. Впевнена, смілива і розкута, Входить юна і усміхнена зима. Ранок, знявши темні ночі пута, Всю її прийма і обніма. * * * Краю мій, блакитна моя тривого, барвінкова моя надіє, малинова моя перемого!.. Краю мій, тополина моя любове, дозволь у жилах твоїх бути краплиною крові. * * * Серед зоряної опівночі, серед зоряної ночі безсонної виходжу, до неба обличчям стаючи, про зорі думаючи: вони безсмертні, зірки ці, що їх збираю опівночі — золоті, і срібні, й зелені — ці зорі холодні, до кінчиків пальців примерзлі, що їх відкриваю, в руки хукаючи. …Он впала одна, мов листок осінній від гілки, мов сльоза, мов душа чиясь… Серед зоряної опівночі, серед зоряної ночі виходжу, до неба обличчям стаючи, про зорі думаючи. ВЧОРАШНЬОМУ ДНЕВІ Ти відійшов так тихо і повільно. І двері зачинив переді мною, як трамвай, що тільки'но від’їхав… У моєму серці ще тремтить тривога, захована від світу і від мене в пелюсточку вчорашнього чекання. * * * Починалася я тобою, як починався рік на білій пелені снігу, ти росла в мені з дощу і поля, з місяця і вуст, з колоска і бджоли. Ти в усьому суща, наче подих — де мій крок, де мій погляд — ти в усьому, Україно. МРІЯ Моя березнева мрія — як біла птаха у сніговій завії. Як рання птаха у сніговій завії білій. Моя березнева мрія — як голуба мелодія, пальців шукає твоїх. Як непочата мелодія пальців твоїх голубих. * * * Прийми мене знову, мій лісе, мудрий і вічний. Народи мене в травні зеленою піснею. Буду твоєю долею (може, і не журливою), буду твоєю мавкою, буду, може, щасливою. * * * Вже скоро вишні стануть кораблями. Вже скоро вишні в травень відпливуть. Лягла холодна стежка поміж нами, а вишні скоро в травень відпливуть. ХЛІБ Як мені хочеться хліба! Чорного житнього хліба. З печі — гарячого, пахучого, З ночі обмолоченого, Ранком оброшеного, Жаданого, не прошеного, З дощами літніми, Такого, як діди їли. З водою і сіллю, Твердого. Хліба чорного. КРИНИЦЯ Билась джерельна вода — Люди набиралися сили. А потім хтось посадив калину. А потім чиясь сльоза впала в глибоке небо. … Посивіли роки, і цямрин не видно. Повна по вінця, забута криниця. Лиш грона калини цілують високе небо, схиляючись… ДЕРЕВО Упало На битий шлях. Стогнало, Розкидавши гілки, Як руки. Весною Зі світу зігнали Люди. А цвіт Ще тільки народжувавсь, А світ Ще тільки починався. А воно стогнало Зелено. А воно співало Лебедино. * * * Є в мене спогад, маленький теплий спогад про далеке літо: як три днів мене в хаті джмелик жив, як три дні пахла квітка в мене в хаті. Як джмелик квітку ту любив. * * * Відкрий мені вікно своє, відчини двері, відхили гілку мені. До тебе — очима широко, до тебе — долонею відкритою, лісе мій! Входжу — душа повна тобою, зелено — аж зоряно, щебетно — пташино! … Був ліс — та зорано. Сумно — аж чорно… ЗИМНЕ Не ходи у ці сніги — очі заморозиш. Не бреди у ці сніги — не знайдеш слідів. Не пірнай у ці сніги — душу не вспокоїш. Не розтоплюй ці сніги — бо схолоне серце. ЗЕРНО Земля важка, холодна і тверда. Я сплю під нею й синіми снігами. Це сон удаваний — душа моя не спить. Несу в собі я невмирущість для вас, хто буде жить весною, хто буде йти під прапором моїм зеленим. * * * Хіба це вперше так. Наснився сніг холодний, мокрий. На вулицях, в садах глибокий. І я одна бреду босоніж. Ідуть навстріч жінки, озуті у модні чобітки… А я ніде не можу приховать свою безвихідь. І тоді себе зборовши, піднявши голову, іду. Одна і горда, по снігу холоднім. Одна несу свою біду невзуту. Іду. І твердо знаю, що ніде не посковзнуся.
Ім’я · “Від літератури нікуди не дінешся — якщо ти для неї народжений, то вона буде з тобою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

ІВАН АНДРУСЯК: ««ЯЯ ДДУУЖ ЖЕЕ ООППТТИИММІІССТТИИЧЧННОО ННААЛЛААШШ ШТТООВВААННИИЙЙ Щ ЩООДДОО ППООЕЕЗЗІІЇЇ»»

Іван Андрусяк — один із чільних поетів 1990-х — увійшов у літературу як учасник літературного угруповання “Нова дегенерація”, до якого також входили Степан Процюк та Іван Ципердюк. Його проза густометафорична, з великою кількістю діалектів. Письменник досліджує психологію людини в символічно-межових ситуаціях на матеріалі Гуцульщини 1940—1950-х років. Із 2000 р. він активно виступає як літературний критик, аналізуючи переважно поезію, обстоює моральні принципи в літературі та розмежування “високого письменства” й “попси”. Живе і працює в Києві. — Іване, що таке для Вас сучас= на поезія? І чи вона існує взагалі? — Я оптимістично налаштований щодо поезії бодай тому, що в нас є ціла низка авторів, до того ж різних поколінь: від найстарших до зовсім юних, чиїх книжок я з нетерпінням чекаю. Звісно, чимало відсівається, і це природний процес. Зізнаюся, нещодавно перечитав власну книжку десятилітньої давності — і вжахнувся! Тепер з неї не більше десятка віршів ризикнув би оприлюднити, а тоді вона сприймалася дуже гарно. У моїй домашній книжковій шафі поезія на окремій полиці, я полюбляю час від часу повертатися до цих книжок. Так-от, щойно роздивився її: поряд із улюбленими Франком, Еліотом, Свідзінським, Мандельштамом, Лоркою завважив більш як два десятки книжок, виданих протягом останнього десятиліття — Герасим’юк, Римарук, Забужко, Москалець, Савка, Бедрик, Дністровий, Девдюк, Мідянка, Голобородько, Талалай, Воробйов, Вольвач, Гірник, Кухта, Соловей… навіть юний Андрій Любка, в якого не суцільний “тероризм”, а є дуже проникливі, глибокі речі. Сучасна поезія для мене — це розмаїття, в якому завжди можна знайти суголосне внутрішньому стану в той чи інший час. — Чому сьогодні немає патріо= тичної поезії? Адже без неї літера= тура втрачає свою автентику … — Патріотичну поезію знищили шістдесятники. Свого часу вони підняли її планку доволі високо і… не втримали. Ну, і вона впала їм на голови! Дехто від цього удару досі не годен прийти до тями й продукує таку патріотичну муру, що просто соромно за нібито поважних людей, які колись були добрими поетами… Очевидно, революції 1991-гой 2004 років не народили адекватної часу громадянської поезії. Бо зміст виливався в іншу форму, немистецьку. Закономірно, що писання “під Симоненка” зараз сприймається як марґінальне — той дискурс уже вичерпаний, це історія літератури, а не власне література. Зараз мусимо шукати форму, суголосну нашому часу. І це справа вже не мого покоління, а таких, як Любка або ще молодших. Саме вони приречені її знайти, можливо, тоді, коли вийдемо скидати януковичів-табачників-калєсніченків… Я не погоджуюся, що без патріотичної поезії література втрачає автентику. Скажімо, геніальна Герасим’юкова “Коса” — це філософська лірика, але автентики, глибини, зрештою, національного духу там більше, ніж у найпотужнішій “барабанщині”. І в “чортирийських” медитаціях Воробйова про листочок чи квіточку його більше! Тож не все так кепсько… — В одному з інтерв’ю Ви ска= зали: “Сучасної української люди= ни в сучасній українській літера= турі немає — і в цьому наша вели= ка поразка”. Де, у чому шукати причину цього явища? Як можна це змінити? — Я мав на увазі сучасну українську прозу, яка розповідає здебільшого про життя марґіналів — як не бандюганів, то студентів-неформалів. А про те, чим живе селянин, чи “офісний планктон”, чи інтелігенція, чи робітники на заводі, чи люди, які торгують на ринках, чи навіть ті ж бізнесмени різного штибу — про це в нас практично немає адекватних текстів. Останнім часом, щоправда, з’явився гучний роман Оксани Забужко, кілька дуже гарних романів Володимира Лиса, передовсім “Століття Якова”; з’явилася “Дрозофіла над томом Канта” Анатолія Дністрового, яка дає змогу зовсім іншими очима поглянути на нашу наукову й викладацьку інтелігенцію; ще є “психотерапевтична” серія з чотирьох романів Степана Процюка, останній із них, “Руйнування Ляльки”, щойно вийшов у видавництві “Ярославів Вал” у новій серії, започаткованій Сергієм Грабаром; є ще цікава соціальна проза Галини Тарасюк — з усього цього помалу й починає викладатися та мозаїка, яка називається “прописуванням” часу. Якщо до цього додати ще історичну прозу Василя Шкляра, міфографію Марії Матіос, парадоксографію Тані Малярчук, інтелектуальну прозу Тараса Прохаська, романтично-інтелектуальне фентезі Галини Пагутяк, ну і, звісно, бандюганів Вольвача, неформалів Жадана, бо це теж наш час і від цього нікуди не подітися, — то вже щось починає вимальовуватися. Утім, для повноцінної літератури цього замало. Мусимо створити певний корпус текстів, прочитавши які, люди через 50—100 років зможуть уявити собі нас, наш часі те, як нам у цьому часі жилося. Ось тоді завдання буде виконане. Дев’яності й двотисячні роки ми вже в цьому сенсі втратили, тож не повинні втратити бодай 2010- ті, бо далі зміниться все, передовсім атмосфера, дух часу стане іншим, і відновити це буде просто неможливо. А ми досі не маємо навіть роману про події 1991 року, та й про 1994-й — лише побіжні згадки. Сама лише публіцистика, яка хоч і цікава, але ж це “недолітература”! А уявіть собі, як цікаво було б читати роман, скажімо, про якийсь один будинок — мешканці з різним соціальним статусом, із різним рівнем освіти, хтось стає скоробагатьком, хтось втрачає роботу і спивається, хтось вживає наркотики, когось ловить міліція, тут же, поряд, хтось робить відкриття, хтось грає на скрипці, хтось цілими днями забиває цвяхи, робить вічний ремонт, хтось когось заливає, хтось чинить самогубство, хтось комусь б’є морду — і всі ці люди якось спілкуються, взаємодіють між собою… Це ж був би бомбовий романисько!!! Ось лише не знаю, хто таке здатен написати… Хіба, може, Дністровий… — Дитяча література завжди була прибутковою. І сьогодні багато видавництв береться за видання книжок для дітей. Мене як молоду маму турбує: наскільки сьо= годні професійно це робить= ся? Адже після “Карлсона”, “Маленького принца” та “Їжачка в тумані” важко придумати щось дитинніше і безпосередніше… — Робиться дуже по-різному. Я вже неодноразово казав: мисливим батькам варто скласти для себе “білий” і “чорний” списки видавництв, яким можна або не можна довіряти. А для цього їм варто, принаймні попервах, самим читати кожну книжку, перш ніж пропонувати її дитині. Бо є низка порядних і фахових видавництв, які працюють по-людськи, мислять, шукають, експериментують, творять, а є таке, що хоч за голову хапайся! Я надибував книжечки з красивими малюнками… і перекладеним “Рутою” текстом, якого жоден редактор у вічі не бачив! Узагалі ж, наша дитяча література останнім часом оживає. Після 1990-х, коли не було взагалі нічого, прийшло ціле покоління напрочуд цікавих авторів, таких, як Зірка Мензатюк, Галина Малик, Марина Павленко, Сашко Дерманський, Сашко Гаврош, Олесь Ільченко, Катерина Паньо; а ще ж Леся Воронина і Володимир Рутківський, які об’єктивно вже класики української дитячої літератури; а ще ціле ґроно талановитих молодих авторів, таких як Оксана Лущевська, Зоя Жук (вона ж Зоряна Живка), Дзвінка Матіяш, Таня Мельник, Таня Савченко; а ще ж чудова дитяча поезія Романа Скиби, Юрія Бедрика, Сергія Пантюка, Лесі Мовчун, Мар’яни Савки… А які цікаві дитячі письменники середнього і старшого покоління — Анатолій Григорук, Ігор Січовик, патріарх дитячого письменницького цеху Дмитро Семенович Чередниченко, геніальний грузинський казкар Ґурам Петріашвілі, який живе, працює і видається в Україні… А образи які! Джури Рутківського, нямлики Лесі Ворониної, домовичок Марини Павленко, вуж Онисько Сашка Дерманського, лулуки Катерини Паньо, Бедрикова Тьотя- Бегемотя, Скибин кролик Петрик… Я можу дуже багато про це розповідати — і мені нашу дитячу літературу останнім часом навіть цікавіше читати, ніж дорослу! І я дуже сподіваюся, що й мої Чакалка, родина Дибайлів та інші “м’які й пухнасті” персонажі теж не псують враження… — Іване, в книжці “Одкровення в кафе Пегас” Ви сказали, що хо= тіли б видати книжку кулінарних рецептів. Як жінку мене зацікави= ла ця ідея, бо давно збираю різні рецепти: від прабабусиних до су= часних… Коли чекати на “Куліна= рію від Івана Андрусяка?” — Я всерйоз за це ще не брався — все ніколи… Але колись неодмінно напишу таку книжку, яка зватиметься “Із татом на кухні”. Вона буде не для мам, а саме для татусів і дітей. Це так чудово — суботнього чи недільного вечора, маючи дещицю вільного часу, разом із дитиною приготувати щось смачненьке, а заодно поспілкуватися, поділитися якимись таємницями… Там навряд чи будуть якісь особливо складні страви — лише проста, здорова й гармонійна їжа; але головне, що там неодмінно мусить бути — це атмосфера любові й родинного щастя. — Як з віком змінювалися Ваші цінності? Що зараз для Вас голов= не у житті? — Гармонія. Колись, замолоду, я думав, що головне — література. Але зараз я впевнився, що література — лише частина головного. А його, головного, багато, і воно дуже просте, навіть банальне: щоб жили батьки, щоб не хворіли малі й не дуріли великі діти, щоб із дружиною міг поговорити про все на світі, а найважливіше розумілося без слів, щоб роботу міг робити з любов’ю, а не байдуже, щоб для друзів був час, щоб мав власний закуток (мені це дуже тяжко далося), де улюблені книжки й улюблений комп’ютер завжди були напохваті, щоб ні дня не минало без молитви, спілкування з природою… А від літератури нікуди не дінешся — якщо ти для неї народжений, то вона буде з тобою, незалежно від того, який ти, де ти і що ти… Спілкувалася Тетяна ВИННИК
Поетичний автограф · “Цей край, де Богом названо ріку, Я віршами нащадкові озвучу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Важкий політ двадцятого століття. В очах святих сніжинкові хрести. Смола в крові. Осіннє повноліття. Єдина втіха — в глибину рости. А ще утіха: є за що боротись!.. Смішна печаль: уже немає з ким. Чи не скидається часом болісна розпо' відь поета на сповідь? Не поспішаймо ли' цемірно дорікати поетові, що сповідь мож' лива лише перед Богом (через священика), а не перед читачами, хоч би якими добри' ми і праведними людьми вони були. Зга' даймо, що казав святий апостол Іван Бо'
Поетичний автограф · “Цей край, де Богом названо ріку, Я віршами нащадкові озвучу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

«СТРАТОСФЕРА»: ПРОЛОГ ДО КОСМОСУ Павлюк Ігор. Стратосфера: Лірика. — Луцьк: ПВД “Твердиня”, 2010. — 228 с.

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ, м. Луцьк Почну з філологічного казусу — в українській (та й не лише в україн' ській) мові є слова, що визнаються мовознавчою наукою як синоніми, але насправді такими не є. Візьмімо хоча б по' няття “педагог” і “вчитель”. Чи всіх, хто отримав диплом про педагогічну освіту і працює у тому чи іншому навчальному закладі, можна назвати Вчителями з вели' кої літери (згадаймо, що на Сході поняття “Вчитель”, якщо й не ототожнюється пов' ністю, то принаймні наближається до по' няття “Святий”)? А як із поетами?.. Чим відрізняється справжній поет від просто віршника? Не від графомана (тут не те, що різниця — прірва), а від інтелектуала, який уміє писати цілком пристойні вірші і їх вряди'годи навіть публікує в періодиці й видає окремими книжками? Питання за всієї позірної легкості не з простих і ризи' кує поповнити розряд “майже риторич' них”, якщо вчасно не згадати добре приза' буту в наш цинічно'прагматичний час людську здатність дивуватися. Справжній поет (та й узагалі митець) — це той, хто, по'перше, вміє дивувати, а по'друге, зму' шує замислитися і над власною долею, і над долею людства, це той, для чийого серця буває замало земного тяжіння й во'-но прагне польоту… Щодо Ігоря Павлюка, то подив і по' штовх до роздумів із кожним новим видан' ням відчуваєш дедалі більше. Але чи не най' більше — у новій збірці лірики поета, яка цьогоріч побачила світ у луцькому Полігра' фічно'видавничому домі “Твердиня”. Уже сама назва книжки “Стратосфера” налаш' товує на політ — якщо не космічний, то принаймні десь у вищих шарах атмосфери. Звісно, політ поетичної думки може йне відзначатися якимось особливим смис' ловим навантаженням: от просто ширяє собі людина у просторі своєї фантазії й не' ма їй діла до того, що відбувається на гріш' ній землі. Власне, й причиною такого по' льоту може бути бажання на якусь мить абстрагуватися від жорстоких буднів, на' братися сил для подальшого протистояння нелегким життєвим обставинам. Не так у Ігоря Павлюка — поет і в польоті не поли' шає свого земного болю. Більше того — з тієї висоти йому ще виднішими й драма' тичнішими видаються земні проблеми. Ігор ПАВЛЮК * * * Білі рейки санного сонного сліду. Лиш на сході, десь там… кров’яніє… напевно, печаль. Перебитий мій сон, ніби зірки далекої злиток, І слова, наче гени, крізь мене до Бога кричать. Золотий, мов коньяк, розливається день по чорнилу… В хуртовині зірок чує ангельський голос душа. Кольорове минуле мене в сиве завтра зманило, Про нас є перша згадка в Геродота. У горі доти йдемо крізь віки. (“Важкий політ двадцятого століття…”) То що з того польоту в стратосферу, як' що він не рятує від страждань? Якщо є Ук' раїна, і в Україні є Волинь, до якої після всіх сходжених доріг щоразу повертається, не спокусившись заморськими дивами, душа поета… За горизонтом знову горизонти — І сивина — волосся, очі, сніг… В Америці живу, як на курорті. Америки не хочеться мені. А хочеться в прості ліси Волині, Косити сіно, слухатись зірок, Не зрадивши ні хаті, ні дитині, Що полином пропахли до кісток. Приспати час, боротися з душею, Яка іще не продана за гріш. Росте печаль. І я росту із нею — Світліше, вище, глибше і тихіш… (“Росте печаль…”) І де відхід поетового дідуся із земного життя трансформується у моторошне від' чуття власного “часткового скону”: На сільському, старому, небесному цвинтарі Поховали мене — мого діда — навік. (“Похорон мого діда”) Доки з музою пас я крилате біленьке лоша. До озер молодих ми молились. І цвіт полиновий Налипав на серця і на очі… На все налипав… А душа на вагу, наче куля, — Така ж безтолкова І така ж, як і куля, Гаряча й сліпа. То летить, то тремтить десь у гільзі, А то заночує На перетині скіфо'арійських тужавих шляхів. І кочує душа. Цілим всесвітом гола кочує, Бо без тіла у неї немає ніяких гріхів. Але й щастя нема. І ні болю, ні ласки, ні встиду. Лиш на злеті, десь там… кров’яніє… Напевно, печаль. Білі рейки санного сонного сліду. І слова, ніби гени, Крізь мене До Бога Кричать. * * * Україна… Танці на протезах… І фламандська щедрість бідноти. Боляче сприймати на тверезо, Як беззубо нам смієшся ти У паркім, жорстокім щасті — жити На планеті, що вмира від нас… Стогнуть президенти й ворожбити: гослов у Першому соборному посланні (ІV, 20): “Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомо' вець”. Адже любов до людини — віддзер' калення любові до Всевишнього. І саме ця любов спонукає поета до граничної відвер' тості, яка межує зі сповідальністю: Напиши мені морем велику поему про вітер. Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули, Доки я іще вмію летіти і вмію горіти, — Час такий… — Такий нам випав час… Бо коли богів міняють люди — Стрімко ціни падають на кров. Доки панство схудне — Нас не буде, А Дніпро… Й під німцями Дніпро. Ще співаєм високо і ніжно, Ще будуєм корчми і церкви: Розпусно — перші, Білосніжно — Другі Виростають із трави. Ми ж відходим без пилюки й шуму На оцій невидимій війні, Мертві душі, Як боброві шуби, Саморозіп’явши на стіні. …Українські танці на протезах… І фламандська щедрість бідноти… І маленькі радості тверезі… І великі зламані мости… * * * Горизонт — мов коло крейдяне, Я замкну ключем пташок. Скільки ліній вже перейдено, Скільки збилося в клубок… Стиль життя козацько'зеківський. Світ відбілює мій біль. Між ацтеками й генсеками — Неба вина голубі. Між деревами залізними Й дерев’яними людьми Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи. Доки близько до серця беру я кургани і прірви, Пуповину ріки, що єднає солоне й просте. Холуя і раба у собі я із коренем вирву, А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте. Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи, І воскресла весна, молода і легка, як Христос. Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи, І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось. Сам я славу на ласку міняю і гроші — на волю. Грішно й широко жив, приберігши святе на свята. А тепер я… тепер я кохаюся з долею. Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа. (“Напиши мені морем…”) “Стратосфера” Ігоря Павлюка — про' лог до його космічної мандрівки, але кос' мос, про який ідеться — це внутрішній ду' ховний простір людини. Цей простір поет означує і “Батьківщину душі”, і відкриття її в духовному сенсі, і любов як стан душі: Кохання приснилось — Дитинно-звірина оказія. Дівочу сльозу цілував на устах і кругом… А потім у долі були і Європа, і Азія, І Америки ром, Калинове небо моєї вітчизни тернової. Березові лиця святих у церквах молодих. Отут мені добре. Отут і проситиму знову я Полежати вічність… І знову неждано прийти. Митець виходить на потрібну орбіту, з якої йому ще виднішою й ріднішою стає рідна земля, до якої Ігореві Павлюку народу написано щоразу, після кожної з ман' дрівок, повертатися, увічнюючи її у своїх поезіях і в серцях читачів: Цей край, де Богом названо ріку, Я віршами Нащадкові Озвучу. У чумну безкрайність ліземо І у вічність також ми. Правдоборці з правдолюбцями Й ті, що плачуть в кулаки… Всі шукаємо пропорції Поміж медом і гірким, Поміж піснею й короною, Між коханою і ні… Між горілкою й іконою… Між небесним і земним. Горизонт — мов коло крейдяне. Тільки в зорі не дивись. Всі екватори перейдено. З кола можна лиш увись… * * * Час іде — як діти ростуть. А сніг — всі гріхи сховає. Дядьки щось із пляшок червоне п’ють, Бо білого більш немає. Тьотки капусту цілують у снах І родять дітей від клена, Бо в жилах весна — така, як весна, А ще — як трава, зелена. І гуси дурні, і кури чудні. І люди — просто зурочені. А я співаю свої пісні Дорогою заохочений. Бо жінка пройде, І слава мине… Й горілка згорить, оводниться. А хлопець з Венери згадає мене — І в ньому поет народиться.
Абетка відомих імен · “Якби мені довелося+таки загадувати бажання, я б попросила трохи більше часу на творчість”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ГАЛИНА ПАГУТЯК: ««ББААГГААТТОО ККННИИЖЖООКК,, ББААГГААТТОО ККООТТТІІВВ — — ЦЦЕЕ ММООЄЄ ККООРРООЛЛІІВВССТТВВОО»»

Наступний рік у пазурчиках кота — так вважають в’єтнамці. Хто може краще розповісти про цих тваринок, як не найзагадковіша письменниця Галина ПАГУТЯК, для якої найдорожче у житті — “донечка, коти і книжки”… Тож напередодні новорічних святкувань пані Галина поділилася думками щодо сучасної української літератури, власної творчості… Не обійшлося тут і без котів… ваних музикантів”, то розгадувала таємницю, звернувшись до народних пісень. Розумієте, є річка Дунай у реальності, а є річка Дунай, за якою інший світ, потойбічний, де нема ні радості, ні смутку. Як у піснях “Червона ружа трояка”, “Ой у гаю, при Дунаю”. З-за Дунаю не повертаються. Це як ріка Стікс, чи Лета, або Ахерон. Потім я знайшла підтвердження цього в наукових працях, на жаль, неукраїнських учених. Або кельтська міфологія у світогляді українців. Назва мого села Уріж походить від кельтської руни “уруз”, що означає браму. Дві гори утворюють браму, через яку колись пролягав Карпатами Великий соляний шлях. Я тішуся з таких маленьких відкриттів. Мій Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками — не дідько, а типовий ельф. Чорні, білі бики, хлопець зі свічкою, карета, церква, у якій правиться вночі, — я знаю безліч історій, і знаходжу підтвердження цих видив у демонології не лише українській, а й світовій. У “Королівстві” я вигадала інших істот: слинявців, пліснявців, з’їдликів. Але вигадала їх за тим принципом, яким користувалися наші предки: персоніфікації природних властивостей… Мене захоплюють такі речі, бо вони звільняють від автоматизму. Є люди-- рослини, є люди-тварини, а є люди-машини. Суспільство хоче перетворити всіх нас на машини заради порядку. Але гармонія вища, ніж порядок. — Ви постійно перебуваєте в опозиції до реалій сьогодення, стверджуючи “Так є, але так не повинно бути”, а також втілю= ючи принцип “освіченого серця”. Чому обрали саме такі принципи? — Я нонконформіст і ніколи не йшла супроти власної природи. Убивати тварин, порушувати права людини, жити за принципом “після мене, хоч потоп” — не можу цього прийняти. Моє серце не може з цим змиритися, витіснити зі свідомості те, що я живу у світі, який сам себе знищує. Повінь починається, коли впаде зайва краплина дощу. А дощ падає і падає… Люди просто воліють про це не думати, як не думали колись римляни чи ще раніше елліни. Накопичення помилок призводить до знищення і утворення мертвої зони. Таке вже було не раз. Ми спостерігаємо зараз за тим, як умирає філософія, занепадає релігія і вироджується мистецтво. Тому, що воно Метелик прокинувся увечері й став літати по кімнаті. Довелось вимкнути світло. Хтось і для мене вимикав світло, щоб я не обпеклася. Тому я знала, що треба зробити. Але вранці, коли за вікном засяяло сонце, устократ підсилене білизною снігу, метелик став битися об шибку. Якби йшлося про мене, я б випустила себе у той сліпучий світ, оскільки часу для мене більше не існує. Миттєва смерть після короткої агонії. Але з метеликом я не можу цього вчинити. Я наливаю на підвіконня цукрової води, розуміючи, що це марно. Його крильця щурхотять на всю кімнату. А потім ховаю метелика в шафі серед непотрібної одежі. Можливо, він знову засне ізнову прокинеться. І спробує ще знайти квіти надворі. Я стала свідком трагедії існування, і мені боляче до смерті. Бо це також і моя трагедія. Це те, що змушує мої слова відкидати тінь. Мала чи не мала рацію придворна дама з Китаю, яка сказала: тінь краще передає суть речі ніж сама річ? Тепер я вже не знаю. Коли стільки снігу перед твоїми очима, хочеться обміняти власне життя на життя метелика з шафи. Можливо, тоді я нарешті зрозумію власне призначення й піду на поклик сліпучого світла. Галина ПАГУТЯК перестало бути територією гуманізму. Майбутнього не існує, бо з нього витягли все, що можна витягти. — Кілька слів про найголовніше — тріаду, на якій базується Ваше життя і творчість, — донечка, книжки і коти… — Багато книжок, багато котів — це моє Королівство. І принцеса в ньому моя дочка Лада. Але дитина — “це гість у домі”, і з цим батьки повинні змиритися. Дитина повинна пройти власний шлях. І не все так спокійно в моєму домі. Коти постійно роблять мені збитки, дошкуляють, але вони навчили мене толерантності й терпіння. Як зрештою, і моя дочка. Я від неї дуже багато навчилася. Вона з покоління “індиго”, і коли я зустрічаю інших дітей індиго, то радію, бо вони обов’язково змінять світ. — “Хто не любить котів, той не може бути другом”, — кажете Ви. Напевно, Ваші улюбленці по= всякчас “надиктовують” ідеї майбутніх творів? Наприклад, “Славетних котів Королівства”… — У мене четверо котів: дві кицьки й два коцури. Собак я так само дуже люблю. Вони чудові товариші. Але той, хто має собаку, звик дивитися на нього згори. Коти натомість воліють вилізти вище. Їхнє кредо: “Я хочу!” А в собак: “А можна?” Крім того, собаки нічого не вимагають за свою любов і відданість, а коти віддають стільки, скільки отримують. Тому людині дуже потрібне спілкування з такими істотами. І водночас коти такі вразливі, делікатні, загадкові. Вони не схильні до конформізму… “Славетні коти Королівства” — додаток до перевидання “Книгонош з Королівства”. Це сім історій, написаних у різному стилі. Щось подібне робив Толкієн, щоб не писати продовження романів, як це робила Елізабет Роулінг. Трохи пов’язане з сюжетом, або й ні. Тепер пишу ще історії про переліток-садівників. Я намагалася писати про котів правду, а не робити з них людей у котячій шкурі. Вони в мене, щоправда, розмовляють, коли їм того хочеться. Але й мої коти теж розмовляють, особливо, наймолодший Макінтош. Найчастіше від нього чую “Хочу!” і “Ти не бачиш, що Сиволап знову обчистив мою миску? Дай ще!” — Як вважаєте, Ваші котики вплинули на характер і уподобання своєї “котячої мами”? Можливо, пригадаєте курйозні історії із Ва= шого життя і життя пухнастих друзів? — Коти впливають на мій розклад. Уже о 8-й годині Сиволап починає басом ревти за дверима. Час, коли я їх годую, вони пильнують, і якщо я загаялася бодай на 5 хвилин, делегують когось нагадати. Я змушена виходити їм за їжею, навіть коли хвора. Витримати докір у котячих очах — річ неможлива. Кася не нявкає, а б’є лапами по дверях. Діана, найстарша, не залазить через балкон, а чекає, поки я вийду, обійду будинок і покличу її з підвалу. Іноді вона підходить під двері під’їзду, і сусіди мені дзвонять. Макінтош нагадує собаку Павлова. Як тільки заходжу на кухню, він застрибує на холодильник і жестами показує, що час його відчиняти. Розбитий посуд, поламані вазони, обідрані меблі — це неминуче. Кіт — не м’яка іграшка і не подушка. Найкумедніша історія була, коли моя Діана, яку вдома переслідувала щуриця Лялюся, занесла до хати живого щурика, тільки підвального, й поклала мені на ліжко. Я вже лягла спати. Мені стало шкода тваринки і я витурила кицьку за двері. Однак щурик не квапився покидати мою кімнату, бігав колами. Діана тим часом нявкала за дверима. Вона зрозуміла, що її обдурили. Врешті щурик заховався на балконі серед дощок. Я поклала йому сиру, щоб він вийшов і зліз із мого балкона. Вранці Діана сиділа у квітнику й пильнувала, коли той почне зістрибувати. Історія закінчилася добре. Щурик таки втік. Після цього Діана приносила тільки мертвих щурів. Вона клала їх на килим, муркотіла до них і облизувала, наче перепрошувала. — Яких цікавинок чекати від найзагадковішої письменниці нас= тупного року? І чого самі очікує= те? — Новий роман вийде у видавництві “Ярославів Вал”, дасть Бог. У “Приватній колекції” Василя Габора обидва “Писарі”. Я так мріяла, що ці два романи вийдуть під однією обкладинкою. “Книгоноші” в “Тезі”. Та світ такий непевний, що нічого не можна гарантувати. А тому я ніколи не покладаю надій на новий рік. Бажання не здійснюються, коли ти переоцінюєш власні сили. Але писати буду. У мене є два проекти, які хочу реалізувати першою чергою. І якби мені довелося таки загадувати бажання, я б попросила трохи більше часу на творчість… Запитувала Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Абетка відомих імен · “Якби мені довелося+таки загадувати бажання, я б попросила трохи більше часу на творчість”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

CЛІПУЧЕ СВІТЛО

— Пані Галино, як Ви вважає= те, сучасна українська літерату= ра дезорієнтована, втомлена чи має якісь “хвороби”? Як урятува= ти книжкові полиці від антиліте= ратури? — Сучасна українська література радше розгублена. А література, на яку орієнтується багато наших письменників: комерційно успішна і вбога за змістом та формою, наповнена порожньою балаканиною “ні про що”, справді хвора. Якби в нас перекладали серйозні книжки, а не бестселери, авторами яких є другосортні письменники, був би стимул і якась планка художності. Я належу до покоління, яке читало журнал “Всесвіт”, захоплювалося латиноамериканською літературою. Культовими книжками для нас були збірники “Сучасна латиноамериканська повість” і “Американська новела”. На жаль, національна самобутність нині не цінується на книжковому ринку. Виходить книжка, її перекладають за тиждень, бо вона написана “універсальною” мовою. Мені відомо безліч рецептів успіху, але той успіх на кілька тижнів. Не треба перейматися, що хтось може заробити на книжці багато грошей, а більше думати про власну душу, щоб її не згубити. Розумію, що мене вважатимуть за ідіотку молодші письменники, але існує лише один рецепт успіху: вміти робити свою справу й любити людей, для яких працюєш. І мати що сказати. Кожен із нас має що сказати. Дуже погана ситуація з мовою. Я іноді редагую твори молодих письменників і маю справу з кальками з російської, а не з живою українською мовою. Мені кажуть, хай би писали російською і не мучили себе, але вони і російської не знають. Не знати жодної мови і хотіти стати письменником — нічого з того не вийде. Мова — це музика, і з поганим слухом її ніколи не вивчити досконало. За тридцять років у літературі я навчилася з першого погляду визначати перспективність письменника: здатний він бути бігуном на довгу дистанцію, чи знесилиться після двох-трьох книжок. Природний відбір. Шкода лише, що душа буде скалічена. — Ваші твори “дихають” та= ємничістю, дивують містично= химерним наповненням. Звідки така захопленість загадковим сві= том потойбіччя? — Для мене це не містика, а те, що відчуваю. Присутність духів землі, повітря, води. Якби я народилася в місті, то цього не було б. Мені подобається розгадувати таємниці й не розгадати до кінця. Коли я писала “Зачаро- У домі, куди я приїжджаю не так часто, як хотілося б, ніхто тепер не живе. На неторканому подвір’ї сліди котячих і пташиних лапок. Я запнула вікна шторами, бо весною сніг такий сліпуче білий, і такий небажаний. На стіні не висить календар. Я більше не питаю нікого, чи вже весна чи ще зима. Це й так видно. Мої слова відкидають дедалі більше тіні. Більше, ніж дерева. Їх вирубали вздовж траси до села, і тепер взимку сніг замітає дороги так, що вони зникають. Моя криниця переповнена водою, яка нікому не потрібна. У кожного є своя криниця біля хати. Я набираю лише одне відро. Воно трісло, і чимало води витікає, поки несу її до дверей. Через місяць я знову наберу відро чи два з цієї повної криниці. Світ забирає в мене лише слова, зовсім небагато слів. Тінь залишається мені. Настане час, коли я існуватиму лише в тіні своїх слів, невидима для інших. Тому й намагаюсь розповісти про це метелику, який восени сховався в шафі, наповненій одежею минулого: живих і мертвих. Ми не заберемо на той світ ні цю одежу, ні ці криниці, переповнені водою, бо вони нам непотрібні.
Арт-калейдоскоп · “У сучасній літературі бракує дідівського слова, до якого був би не втрачений інтерес”. Тарас Прохасько · с. 13сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

справді полонила світові обшири. Магія її в тому, що вона настільки ж достеменно українська, наскільки загальнолюдська… Певно, якщо і є те універсальне об’єднувальне начало, яке зупинить цей розкиданий світ перед ядерним самознищенням, то це, передусім, МАТИ — матір людського роду”. Саме ця пісня визнана найкращою піснею ХХ століття. Про музику Платона Майбороди говорили мистецтвознавець, доктор філософії, заслужений діяч мистецтв України, заступник голови Національної спілки композиторів м. Києва Галина Степанченко, Олег Андреєв, художній керівник камерного оркестру “Українська спадщина”, почесний диригент Королівського симфонічного оркестру Йорданії, Микола Синицин, член Київської міської організації Всеукраїнського об’єднання “Об’єднаймо Україну”, заслужений працівник культури України Петро Засенко та багато інших учасників вечора. Тісна творча співдружність композитора з багатьма визначними поетами України принесла неоціненні плоди, — пісні на слова В. Сосюри, Б. Олійника, Т. Масенка, В. Симоненка, Д. Луценка, Т. Мезенцевої, М. Нагнибіди, М. Стельмаха, М. Ткача… Та чи не найвдаліше у творчому діапазоні склалася співпраця з Андрієм Малишком. Вершина цієї співпраці — пісня “Моя стежина”… За свою творчість Платон Майборода удостоєний Шевченківської премії та найвищої нагороди — народної любові.
Арт-калейдоскоп · “У сучасній літературі бракує дідівського слова, до якого був би не втрачений інтерес”. Тарас Прохасько · с. 13сторінка оригіналу ↗

CCЕЕРРЦЦЕЕ,, ВВІІДДДДААННЕЕ ППІІССННІІ «БОТАКЄ» В КНИГАРНІ «Є»

Оксана ХОРОЗОВА, науковий співробітник відділу ЦДАМЛМ України “Літературно-мистецькі Плюти” Платон Майборода належить до Плеяди незабутніх. Безмежна любов до народної пісні дала йому змогу створити пісні-самоцвіти, що іскряться і виграють веселковими барвами. За доброю традицією, в день народження визначного українського композитора згадують у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України його шанувальники, оперні співаки, мистецтвознавці, учні музичних шкіл, письменники, родичі та друзі. Літературно-музичний вечір пам’яті “Платон Майборода — серце віддане пісні” організовано науковими співробітниками відділу ЦДАМЛМУ “Літературно-мистецькі Плюти” на чолі з його завідувачем Сергієм Руденком за підтримки Міжнародного фонду “Творчість”. Літературною частиною опікувався Микола Сом, поет-пісняр, лауреат літера- Ганна ТРЕГУБ, НаУКМА Запасники Національного художнього музею України приховують безліч унікальних мистецьких шедеврів, серед яких особливе місце посідають роботи митців-авангардистів, свого часу “неугодних” єдино правильній радянській ідеології. Нині репресованих і забутих майстрів віднаходять заново. Хоча якби свого часу дослідник Дмитро Горбачов не долучився до збирання та належного зберігання творів Марка Епштейна, їх було б розгублено, розкрадено й незворотно втрачено. Чи не вперше за часів уже незалежної України роботи Марка Епштейна було експоновано на виставці, що відбулася 2007 року в Національному художньому музеї України, де представили графічні твори чи не всіх художників, що належали до “Культур- Ліги”. Нині цей художник повернувся до Києва — міста своїх найвищих мистецьких злетів. Цьогорічна виставка презентує 122 твори митця різних жанрів і періодів, що зберігаються в приватних і музейних колекціях. Мало хто знає, що Марк Епштейн — молодший сучасник таких знаних митців-кубістів, як Пабло Пікассо, Фернанд Легер, Казимир Малевич, Марсель Дюшан, Стюарт Девіс. М. Епштейну пощастило навчатися і творити в унікальній мистецькій атмосфері, відкритій модерним європейським і питомо місцевим віянням і тенденціям. Це був час, дух якого створювали Олександр Архипенко й Пабло Пікассо, Олександр Богомазов і Георгій Нарбут, Жорж Брак, Хуан Гріс, Фернан Лєже та багато інших, менш відомих кубофутуристів. 1918 року, закінчивши Київське художнє училище, Марк Епштейн органічно влився до потурних премій ім. В. Сосюри, Д. Нитченка, О. Гірника та Міжнародного фонду ім. Тараса Шевченка. Микола Данилович поділився своїми спогадами про Платона Майбороду, якого знав особисто. Лейтмотивом була любов до народної пісні, яку прищепила Платонові мати. Чарівні мелодії звучали над селом Пелехівщиною на Полтавщині, де народилися брати Платон та Георгій Майбороди, надихаючи і наснажуючи їх своєю життєдайною духовною силою. Пройшовши страшними дорогами війни, Платон Майборода з успіхом закінчив консерваторію у Києві (1947 р. з класу композиції у Л. Ревуцького). Він створив багато прекрасних пісень та інших музичних творів. Із 1968 року народний артист УРСР, із 1979 року — народний артист СРСР. Кому не відомі пісні “Білі каштани”, “Київський вальс”, “Колгоспний вальс”, написані у творчій співдружності з українським поетом Андрієм Малишком? Платон Майборода — автор музики до восьми художніх і двох документальних кінофільмів. Згадаймо “Долину синіх скель” і ніжну, мрійливу пісню “Ми підем, де трави похилі”. А “Пісня про рушник” із кінофільму “Літа молодії” стала найулюбленішою піснею мільйонів людей. “Пісня про рушник”, — як зазначає поет-академік Борис Ілліч Олійник, Уляна ВОЛІКОВСЬКА Днями відбулася презентація книжки Тараса Прохаська “БотакЄ”, поява якої стала довгоочікуваною подією. Книгарня “Є” просто не могла вмістити всіх охочих поспілкуватися з автором. Одне слово — аншлаг! Тарас Прохасько, як завжди, уважний, розсудливий і відвертий. Тож презентація за кілька хвилин перелилася у невимушений діалог із аудиторією. “Ця книжка нагадує мені один дивний інструмент, — не жалкуючи асоціацій ділився думками Тарас Прохасько. — Це така довга жердина з чотирма гаками на кінці, призначення якої — витягання відра з кирниці, якщо обірветься ланц. Здавалося б, що це за спосіб життя, коли ти наперед знаєш, що в тебе буде час від часу обриватися ланц і відро падатиме, але таке життя, ботакЄ… Хочу, щоб те, що пишу, було як цей інструмент, а ці гаки-тексти витягували в читачів якісь аналогії з минулого, спогади. Тому писання цих речень навмисне не лагідне, а нагачкувате… Тут є наперед неоковирні фрази, є фрази затяжкі, з кількома поворотами, є фрази, які виявляються порожніми. Всі ці прийоми мали б працювати на витягання відра зі своєї кирниці спогадів…” Вражає вишуканість книжки: обкладинка теплих карамельних відтінків, перегортаючи яку, хочеться відчувати смак кожної думки — від передмови і далі, сторінка за сторінкою… До видання увішли найкращі твори письменника, написані за останні десять років. Близько 30 % короткої прози, розміщеної у книжці — нова. Усі тексти укладаються у суцільний ланцюг певного способу бачення, розуміння, мислення. “Уявіть собі будь-який будинок із добре сформованої вулиці — будинок коло будинка… Коли він стоїть у ряду фасадів, то відчувається звучання ансамблю. Щось подібне має ця книжка. Кожен із цих коротких текстів поставлений у якийсь ряд”. На вечорі Тарас Прохасько висловив думку, що в сучасній літературі бракує дідівського слова, до якого був би не втрачений інтерес, бо суспільна свідомість шукає переважно “файного тіла і жвавих молодих думок”. “Я хотів би спробувати, як пишеться, коли почуваєшся старезним дідом, і що головне — мені дуже хотілося б, щоб у нашому книжковому світі з’явився цей образ”. Автор поділився, що мріє написати велику книжку про історію, історичну географію на прикладі своєї родини. “Все написане — це не найголовніше, а найголовніше на мене ще чекає, поки я дозрію до того. Таке моє відчуття”. тер, яка створювала сценічне оформлення для відомого Камерного театру О. Таїрова в Москві. Марк Епштейн оформлював вистави в єврейських театрах Києва, Харкова, Чернігова, Одеси. До нашого часу збереглися дві серії ескізів до вистав “Цвай Куні Лемлех” і “Ристократн”. Не чужими були для Марка Епштейна олійний живопис і скульптура. У 20-ті рр. ХХ століття майстер створив чимало пластичних робіт, які прикрашали Київ, проте жодній із них не судилося дійти до нашого часу. На згадку про них лишилися лише чорно-білі фото, які на виставці експоновано поряд із графічними роботами майстра. У колекції Національного художнього музею України понад 50 живописних робіт М. Епштейна. Цікаво, що більшість із них досі ніде не експонували. Нині до українців повертаються забуті імена, замовчувані твори геніїв світового рівня. Виставка творів Марка Епштейна, цього “київського Пікассо”, поряд. Нарешті майстер повернувся додому…
Арт-калейдоскоп · “У сучасній літературі бракує дідівського слова, до якого був би не втрачений інтерес”. Тарас Прохасько · с. 13сторінка оригіналу ↗

КИЇВСЬКИЙ ПІКАССО

Нещодавно в Національному художньому музеї України за сприяння Центру вивчення історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА, Музею театрального, музичного й кіномистецтва України відкрилася виставка “Марк Епштейн. Повернення майстра”. току прогресивних починань мистецького життя того часу. Почав відвідувати художню студію Олександри Екстер, яка чи не першою познайомила київських митців із авангардним мистецтвом. Художниця стала вихователькою цілої плеяди видатних живописців: Давида Бурлюка, Вадима Меллера, Йосефа Чайкова, Соломона Нікрітіна, Сари Шор, Іссахара-Бера Рибака та інших. Це спілкування стало для Марка Епштейна доленосним — перші свої широковідомі графічні твори він створив саме в стилі кубізму. Йдеться про його роботи, виконані тушшю та пером: “Родина”, “Двоє”, “Кравець”, “Віолончеліст”. Сюжети багатофігурних композицій Епштейна, створених на початку 1920-х років, складно аналізувати: в них переважає не дія, а співприсутність персонажів. Авторська манера Марка Епштейна цікава та приваблива тим, що майстер не відмовляється цілковито від “літературності”, аби лише повправлятися у пошуках нової лінії та форми. У його творах поєднано аналітичний метод кубізму з тяжінням до сюжетності. Авангардне мистецтво сприймати важко. Доволі часто його химерний і прекрасний світ лишається закритим для пересічного глядача. Твори Пабло Пікассо та Хуана Гріса вражають майстерністю виконання, проте чи багато тих, хто насправді розуміє їхню глибину й трагічність? Багато хто може сказати, що від них віє холодом механічності. Графічні образи в стилі кубізму, створені Марком Епштейном, не лишають глядача байдужими й відстороненими: від них віє теплом і динамікою, драматизмом схоплених у діагоналях і дугах моментів людського життя. Чи не в цьому ховається не відсторонений від глибокої людськості творчий геній цього майстра? У середині 1920-х років Марк Епштейн звертається до зовсім нової тематики, втілюючи типові образи містечкових євреїв-ремісників. Митець вдається до синтезу умовної геометризації форм і цілком реалістичної манери зображення персонажів. М. Епштейн у серії графічних творів фіксує та увічнює світ штетлу — невеличкого єврейського містечка, що зник із приходом нового світового порядку на початку ХХ століття. Наприкінці 1920-х років М. Епштейн створив понад 100 станкових композицій, де зображав єврейських переселенців-колоністів. Передусім варто згадати про роботи “Старий рибалка”, “Повернення з поля”, “Селянин”, “Жінка, що годує козу”, “Важкоатлети”, “Циркачка з гирями”. Майстер гіперболізує тілесність, наділяє героїв вітальністю і первісною, архаїчною красою. Марк Епштейн не лише талановитий графік і живописець, а й талановитий театральний оформлювач. Очевидно, не обійшлося тут без впливу Олександри Екс-
Про-читання · “Не вмирає душа наша... Вона знову оживає і сміється знову”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ВСЕСВІТ УКРАЇНСЬКОГО ВСЕСМІХУ, або ж Від Івана Сміхована до Лупула Омеляна

Віктор КОСЯЧЕНКО, заслужений працівник освіти України ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Чернівці Це обсягове видання під наз& вою “З ким сміється Україна” — з кольоровим портретом на обкладинці “завзятішого од усіх бурлак” Енея — потрапило до моїх рук несподівано і з чималим запізненням. Ще влітку 2009 року за сприяння й особистого благословення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета його було підписано до друку, а я оце лише рік тому зміг подивуватися 650-сторінковому виданню (“альманаху”, як зазначено у рамочці під ліктем того ж таки козарлюги), яке обіцяє розкрити нову в нашому гуморознавстві тему. Щоправда, 1960 року, піввіку тому, вийшло у світ тритомне видання “Україна сміється”. А згодом, у 1967—1968 роках, той ошатно виданий тритомник доповнили ще “Книга веселої мудрості” і том “Жартівливих пісень” із серії “Українська народна творчість”, здійснені Інститутом мистецтвознавства та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України. Слід сказати тут про ґрунтовну вступну статтю до цього видання, яка називається “Пісенний гумор українського народу”. Епіграф до статті взято з висловлювань Віссаріона Бєлінського: “Українці обдаровані незрівнянним гумором”. Так, ніби автор статті й поважна академічна інституція вирішили заздалегідь застерегтися від будь-яких упереджень нащадків “нєістового Віссаріона”. Адже “революційно-демократичний філософ”, відділивши український гумор від української мови, роз’яснював сучасникам, що “малороссийский язык действительно был когда-то… Но со временєм начал портится…” А звідси й робив висновок, що з цієї причини “не может быть и речи о создании на этом языке какой-то отдельной малороссийской литературы”. Проте, як висловився поет Анатолій Бортняк: “Мов поганих не існує в світі. Є лише погані язики”. Українці таки створили свою велику, знану в світі літературу, виповнивши її справді незрівнянним гумором. Бо ж “не вмирає душа наша… Вона знову оживає і сміється знову”. Тому не може не викликати інтересу в широкого читацького загалу антологія “З ким сміється Україна”. Здавалося б, як можна стільки втиснути в одну книжку. Виявляється, можна. І читатимуть її шанувальники смішного з більшою цікавістю, ніж окремі гумористичні антології. Адже тут за справу взявся Валентин Чемерис. У пролозі “Чудодійний поцілунок людству” автор-упорядник, пишучи про значення сміху в житті людини, зазначає, що, наприклад, в американців дуже популярне слово “смайлінг”, а в Німеччині створено 70 “Клубів сміху”, а ще в Індії 20 років тому один науковець запропонував “Сміхойогу” — окремий комплекс вправ для створення гарного настрою. Вказуючи на глибокі традиції гумору й сатири в давній українській літературі, Валентин Чемерис наголошує, що засновником нової української сатири справедливо вважається Григорій Сковорода. Адже якби не було “алмазу” “Басен Харьковскія” і “Саду божественних пісень”, то основоположник нового українського письменства Іван Котляревський не відгранив би “брильянта” образу Возного. Водночас гумор і сатира в давній і новій літературі навряд чи з’явилися б, якби не талановитий український народ. Тому вже на титулі “Книги першої” упорядник наголошує: “А все почалося з Івана Сміхована”. Був такий, виявляється, персонаж народної гумористики, збірний образ меткого веселуна, жартівника, пародиста, а водночас і його творець. Дві наступні книжки антології — це радянський етап розвитку українського письменства. Тому упорядник назвав другу книжку “Червоний Парнас”. Йдеться в ній про час, коли сатанинський більшовизм, у насильницький спосіб ліквідувавши царське самодержавство, успадкував доктрину “вєлікодєржавія”. Певна річ, мислячи її як запоруку створення плацдарму для грядущої світової революції. “Червоний Парнас” став червоним не так від кольору прапора, як від крові розстріляних, репресованих і виморених по соловках і магаданах його найталановитіших подвижників, чия творчість набувала дедалі більшої популярності в народі. Так було репресовано фундатора “Червоного Парнасу” Василя Еллана. Згодом закрили єдиний сатиричний журнал “Червоний перець”. Настав трагічний кінець “українізації” Радянської України, а з ним до єдиного колгоспу (тобто спілки) було зігнано письменників, яких зобов’язали бути “инженерами человеческих душ”. Коли великий вождь безбожного більшовизму започаткує сатанинські ігри із Гітлером, які, зрештою, призведуть до найбільшої війни XX ст., совєтський режим віднайде у Печорлазі випадково не розстріляного найпопулярнішого сміхотворця 1920-х років Остапа Вишню. Він виявився потрібним, щоб знову видавати український сатиричний журнал “Перець”. Звичайно, за таких обставин письменникам (зокрема сатирикам) свою творчість доводилося поєднувати зі “службою сатані”. Тож упорядник доречно наводить окремі зразки й таких писань. Ключовим словом у роздумах автора стало слово “письменник”, що назагал тлумачиться як “завидна професія: сидить, пописує, гребе гонорари”. Але пореволюційна дійсність такі уявлення нещадно спростовує — “загрібали” сотнями. Хто з письменників уцілів у тій м’ясорубці, той пройшов совітські концтабори. Повернулося небагато, та й-то тільки через 10—20 років. Подальший хід історії пам’ять автора пов’язує з фотографією ще молодого Хрущова. На ній Микита Сергійович, загрозливо піднявши партійно-державний кулак, проголошує з трибуни ІІІ з’їзду письменників: “Хай живуть радянські письменники — вірні помічники нашої партії в будівництві комунізму!”. Тобто — писати на догоду авантюрним конструкторам світлого майбутнього. Враховуючи досвід недалекого, й нібито вже розвінчаного, минулого, українські письменники писали і навіть виступали, як “підручні”, на широко практикованих літературних зустрічах. Робітники і селяни по їх завершенні, слушно згадує Валентин Чемерис, часто щиро дякували: “Коли б не ви, не чули б ми вже й рідної мови”. “Коли б не ви…” Характерно, що такі подяки не рідкість для письменницьких зустрічей не лише у Великій Україні, а й на Буковині, яка порівняно недавно була звільнена від чужоземної влади. Адже хто приходив на терени цього українського порубіжжя, той найперше посягав на рідну мову більшості його населення — русинів-українців. Тему письменника, започатковану в епілозі другої книжкги, В. Чемерис логічно продовжує у пролозі до третьої, найбільшої за обсягом, книжки своєї антології. А його назва “…і гарантує громадянам свободу друку”, що являє собою фразу із Конституції СРСР, налаштовує читача на іронічне сприйняття тих гарантій. Автор-упорядник далі акцентує: якщо мітинги 1905-го і 1917 років відбувалися під гаслом свободи слова, то “вірні ленінці” забороняли навіть згадувати, що в СРСР діє цензура. Але вона була. Цензором, зрештою, був і сам автор. Адже він знав, що пропустять до друку, а що — ні. Поети-лірики, наприклад, та їхні видавці, щоб видати збірку “того, що на серце лягло”, мусили почати її так званим паровозом. Такі ідеологічні “паровози”, наголошує автор на основі власного письменницького досвіду, писали всі — і ті, хто був у внутрішній опозиції, і ті, хто не був. У ті часи дедалі міцнішого закручування ідеологічних гайок (після хрущовської відлиги, за Суслова— Брежнєва й аж до Горбачова) тільки сатира й могла бути певною віддушиною (хай, за автором, і “сякою-такою”). Адже сатирикам дозволялося критикувати, хвалити змушували поетів-ліриків. Тож, не чекаючи сприятливих для творчості умов, усупереч різним утискам, вони продовжували задля збереження “веселості”, як заповідав свого часу Григорій Савич, свою творчу працю. Услід за Остапом Вишнею всесвіт українського всесміху поповнила ціла когорта талановитих письменників: Степан Олійник, Сергій Воскрекасенко, Пав- Валентин Чемерис ло Глазовий, Анатолій Косматенко, Іван Немирович, Петро Ребро, Олег Чорногуз. Серед них ще слід назвати майстрів сценічного сміху — “народного Яковченка” та естрадних пересмішників Тарапуньку і Штепселя, тобто Ю. Тимошенка та Ю. Березіна. Четверта книжка антології… Вона, як і попередні, має передмову і “Замість післямови…” Щоправда, остання інтригуюча: “Письменники ненаписаних книг”. Як таке можливе? Виявляється, автор-упорядник, скориставшись ресурсом свого “третього світу”, відрядив у чергові космічні мандри Гавроша — такого собі любителя космоекстриму. А після щасливого повернення той розповів, що на планеті Ялмез він потрапив до загадкової країни Анїарку, де живуть “письменники ненаписаних книг”. До того ж, їх там за творче неписання приймають до Спілки. Навіть президент Анїарку час від часу приймає письменників ненаписаних книжок. У цьому проявляється висока батьківська турбота про розвиток вітчизняної літератури та культури. Але менше з тими фантазіями… Ось літукраїнський “Вишняк” — це інша річ. Скільки вже в ньому побувало цікавих особистостей — авторів ще не написаних, написаних та не завжди виданих книжок. Треба ж їх представити саме в цій четвертій книжці. Адже у “Вишняку”: “Хоч за столом усі були не вишні, // Та однак до гумору свій хист // Дарував їм кожному Всевишній: //Кожний — неповторний гуморист!”. От хоч би той-таки Омелян Лупул, свого часу активний у сенсі творчості студент університету, слухач спецкурсу “Жанр байки в українській літературі”. Згодом, за сусловсько-брежнєвського закручування гайок, той спецкурс прикрили, його години віддали на “науковий комунізм”. Та вже в університеті того “курсу” не читають, а Омелян Лупул своє 60-річчя ознаменував виданням збірки “Тисяча байок”. Отака вийшла байка. Тому немає сумніву, що й антологія Валентина Чемериса “З ким сміється Україна” стане в добрій пригоді не лише тим, хто шукає своєї творчої стежки у всесвіті українського всесміху, а й широкому загалу шанувальників сміху, який допомагає прощатися з минулим і залишатися людьми.
Родова кухня “Любов до вареників — усенародна”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ЕЕННИИККИИ--ББЕЕННИИККИИ ЇЇЛЛИИ ВВААРРЕЕННИИККИИ

Марія КУЧЕРЕНКО Відомо, що народна кухня — один із складників духовної культури народу, його національної самобутності. Формуючись століттями, вона вбирає в себе особливості інших, переважно сусідніх, культурних традицій. Однак це не про українську народну кухню — вона не вельми піддавалася чужим впливам. Якщо вареники були улюбленою стравою українця, то такими вони й залишилися через віки. Великі чи зовсім крихітні, з філігранними зубчиками чи акуратним віночком, півмісяцем чи-то трикутничком — вони завжди викликають життєрадісні емоції, оживаючи в пам’яті яскравою картинкою з “Вечорів на хуторі біля Диканьки”: товстелезний Пацюк на очах здивованого коваля ковтає вареники, які самі, мов живі, летять йому в рот, розбризкуючи на льоту сметану. Про вареники наш народ склав силу-силенну веселих пісень. Та чого тільки про українські пісні йдеться! Так, єврейський композитор Саул Черніхівський, який жив наприкіці ХІХ—початку ХХ століття, написав у Гейдельберзі музичний твір “Вареники”. Вочевидь, коли писав музику, то бачив перед собою стару єврейку за приготуванням українських вареників. Любов до вареників — усенародна. А як інакше? Адже це чільна страва будьякого українського святкового столу, і якщо господиня ставила на стіл макітерку — або й макітру — з паруючими, тільки-но з окропу, варениками, — всі страви випадали з поля зору. Густо пересипані апетитними шкварками, із золотистою підсмажкою, або щедро политі вершковим маслом… Ах! Відомо, що в ХІХ столітті вареники в Україні ліпили величенькі — приблизно 30—40 см. Про це описано в повісті Миколи Гоголя “Вій”: “… по хуторах малоросійських можна їсти галушки, сир, сметану і вареники величиною з капелюх…”. Вареники готували не часто, переважно на свята. Так, на другий день весілля дружки несли молодій вареники “на сніданок”, а жінки гуртом готували вареники, коли збиралися провідати породіллю. Олекса Воропай описав, як на свято Сорок святих, яке відзначалося 22 березня, дівчата варили сорок вареників із сиром і частували парубків — “щоб мороз любисток не побив”. А ліплячи гуртом вареники, співали: Закотилось сонечко за зелений бір Ми підемо вечеряти у багатий двір: А в багатому дворі — хліба-солі на столі. І хліба-солі доволі: Вареники в маслі, горілочка в пляшці. А ще в цей день варили вареники з 40 начинками (!), позаяк 40 святих мучеників. Вареникам відводилася й містична роль. Так, на Андрія дівчата ворожили у досить-таки кумедний спосіб: варили вареник для голодного кота — якщо кіт з’їсть його, то дівчина невдовзі вийде заміж, а якщо лише надкусить і кине, то слід чекати розлуки з милим, а то й дівочої самоти. За класичним рецептом тісто на вареники замішують на воді (обов’язково холодній), сироватці, молоці. Можна з яйцем. Тісто має бути не надто крутим, щоб легше з’єднувалися краї вареника. А от рецептів начинок — безмір! Начинка — залежно від релігійного календаря — могла бути скоромною — з м’ясом, сиром — та пісною — з капустою, капустою та грибами, квасолею та маком, самим маком, пшоняною чи гречаною кашею із підсмажкою на олії, яблуками, полуницями, вишнями, калиною, сушеними ягодами, попередньо замоченими у воді. Розкачують тісто 1—1,5 мм завтовшки і розрізають на квадратики, кладуть на центр квадратика начинку і зліплюють краї. Звісно, це трикутної форми вареники. А здебільшого в Україні вареники ліпили напівкруглої форми, прикрашаючи філігранними зубчиками. Варять вареники в такій кількості окропу, щоб вони могли вільно спливти. Коли вже підпливуть, збирають шумівкою і перекладають у сотейник. Залежно від начинки, поливають маслом або пересипають шкварками зі шпиком та підсмаженою цибулею. Рецепти начинок З сиром Сир пропускають через м’ясорубку або протирають крізь сито, додають сирі жовтки, цукор, сіль. Усе старанно перемішують. Готові вареники подають із розтопленим маслом або сметаною. З капустою Квашену капусту відтискають, додають до неї нашатковану свіжу. Тушкують до готовності, доливаючи бульйон. У тушковану капусту додають підсмажену цибулю, сіль, цукор і, змішавши, знову підсмажують, щоб випарувалася зайва вода. Поливають розтопленим маслом, пересипають підсмажкою з цибулі та шкварок. Тушкують капусту і з м’ясом, попередньо подрібнивши шматочки, і з грибами. З яблуками Стиглі яблука обчищають від шкірочки й нарізають соломкою або труть на тертці. Пересипають цукром і дають стекти соку. Можна додати трохи кориці. Готові вареники поливають медом. З маком Мак заливають окропом, зливають сміття, що підпливло, і знову заливають окропом. Залишають щонайменше на півгодини. Потім мак відкидають на сито, щоб стекла вода, і перекидають у макітру. Старанно розтирають, додаючи цукор. Можна додати попередньо розмочені родзинки. З сушеними сливами Сушені сливи промивають у теплій воді, заливають окропом. Відкидають на сито, підсушують. Виймають кісточки й пересипають цукром. Можна сливи без кісточок дрібно порізати й посипати цукром. Подають готові вареники з цукром або медом. З “ЖИТІЯ” ВАРЕНИКІВ Схоже, українці запозичили вареники з турецької кухні, хоч як не хотілося б у тому зізнатися. Турецький дюшвар викликав колись таке захоплення у наших предків, що вони значно спростили той складний рецепт. Є думка мовознавців, що популярна дитяча лічилка “Еники-беники…” — переклад зі стародавньої шаманської мантри, яка відкриває в людині так зване третє око. Скуштувавши вареників із вишнями під час одного зі своїх візитів в Україну, Білл Клінтон, який вважається неабияким гурманом, прийшов у таке захоплення, що заніс цю страву у свій список Must Be Ser- ved. Хобі першого президента України вельми оригінальне — збирання рецептів начинок вареників. Він вишукує їх навіть у стародавніх манускриптах. Цікаво, що Леонід Кравчук має музичну таріль для вареників у формі ромашки — кожна пелюстка з підігрівом і музичним супроводом. У містечку Глендон у канадській провінції Альберта, де найбільша українська діаспора, встановлено дев’ятиметровий пам’ятник варенику — офіційному символу міста. У Росії дотримуються веселої традиції — напередодні старого нового року ліплять вареники із сюрпризом — ґудзиком, квасолинкою, монеткою. Вважається, кому трапиться такий сюрприз — для того весь рік буде щасливим. У Черкасах відкрили пам’ятник варенику: козак Мамай поїдає вареники, а за спиною у нього великий вареник у формі півмісяця. Ідея встановити ще один пам’ятник поряд — а саме самогонному апарату вельми сподобалася черкасцям, оскільки самогон у народі називають національною валютою — без нього і досі не здійснюється жодної оборудки на селі.
Родова кухня “Любов до вареників — усенародна”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ХЛІБ НА ЧЕРЕНІ У МИРОГОЩІ — СПОКОНВІКУ

Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. У сім’ї Середів із села Мирогоща Дубенського району не знають звичного господарського клопоту: ходити в магазин по хліб. Тут господиня Олександра Іванівна випікає свій, домашній, хліб. Причому за рецептом, який передається в їхній родині від діда-прадіда. За переказом, такий пшенично-житній харч започаткували ще за козацьких часів, коли стрілець Середа під час походу місяць протримався на самому хлібі з водою, і цей хліб був із жита і пшениці. — У нашій родині хліб завжди шанували, — розповідає Олександра Середа, — і досі одним із головних атрибутів хатньої обстановки є піч. Її не просто змуровано — у неї вкладено душу. Подібні печі (принаймні у нашій Мирогощі) — нині велика рідкість. До того ж деякі з них — уже експонати з минувшини. Натомість моя піч, яка передалася у спадок, працює. Щоправда, розпалюю у ній один раз на тиждень, випікаю від шести до десяти буханців, і нам (сім’ї із семи осіб) цього хліба вистачає на тиждень. Вистачає, бо буханець не такий, як магазинний: він важить від двох до трьох кілограмів. Але головне в ньому — поживність і смак. Це завдяки визначеній пропорції житнього, пшеничного борошна й інших (хай це залишиться моєю таємницею) природних складників. І, звичайно, важливу роль тут відіграє черінь. Лише на ній, скільки себе пам’ятаю, випікали в нашому домі хліб. І я продовжую цю традицію. І мій хліб ніколи не пригорає, бо я не тільки вигортаю жар, а й намагаюся перед випічкою вимити черінь. Інколи під хлібини підкладаю капустяний лист. А ще в нас здавна заведено місити тісто густо-густо, розпочавши це диво-дійство з молитви. Коли випікається хліб, ніхто не грюкає дверима. Коли спечеться, то складаю його гарячим на чистий стіл, застелений спеціально призначеним для цього сувоєм полотна, а ще одним сувоєм накриваю паляниці. Якщо цього не зробити, хліб втратить пухкість. Хоча не применшую значущості й смаку магазинного хліба, але в жодне порівняння з домашнім він не годиться. Шкода, що нині сільські господині дедалі частіше купують хліб, а не випікають самостійно. Кожен, хто завітає у гості до родини Середів, може переконатися у надзвичайній смакоті домашнього мирогощанського хліба. “Кажуть, що не хлібом єдиним живе людина, а тут, в Олександри Іванівни, ця фраза звучить дещо по-іншому: і хлібом єдиним може насититися людина”, — таке зізнання довелося почути від працівників культури з Мирогощі. Якось вони завітали до оселі Олександри Середи, а господиня саме дістала з печі свіжий хліб. Він так смакував гостям, що вони з’їли аж дві буханки. Не втомлюється Олександра Середа пропагувати українську кухню та національні традиції. Спеціально для цього має “декоративну” домашню піч, бо справжньої із собою на фестиваль чи ярмарок не візьмеш.
Святкуймо! “З Новим 2011 роком!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

РРО ОД ДО ОВВІІД Д Д ДІІД ДАА М МО ОРРО ОЗЗАА

Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ, м. Одеса Спочатку огляньмося в ближнє мину' ле. Люди старшого покоління добре пам’ятають, що тривалий час навіть саме свято ялинки було заборонене кому' ністичною владою як прояв “релігійних забобонів” і “пережитків”. Прикрашену ялинку можна було побачити хіба що в церквах, які дивом уціліли. А вдома для ді' тей наряджали іграшками та цукерками гілку будь'якого дерева, а іноді й віник. Перше радянське новорічне свято ялинки відбулося в Україні на рік раніше московського у Харківському палаці піо' нерів і жовтенят. Його облаштували у при' міщенні колишнього Дворянського зіб' рання, яке, до переїзду в Київ, займав ук' раїнський уряд. Я мав можливість спілкуватися із ти' ми, хто влаштовував це свято. Вони роз' повідали, як привезли і встановили у залах палацу аж три великі сосни. Прикраси для них майстрували з картону та паперу ке' рівники гуртків разом зі своїми вихован' цями, бо у продажу їх не було. На поміч прийшли робітники Мереф’янського склозаводу, за кілька днів налагодивши випуск великих куль із товстого зеленого скла, із якого робили пляшки. А ще ком' сомольці побували у монастирях і нахабно вилучили там старі ялинкові прикраси. Роздобутих у монахів янголів із крильця' ми потім перетворили на пташок. Героями першого новорічного маска' раду були не лише казкові та літературні персонажі, а й костюмовані революційні матроси, чапаєвці, стаханівці, мічурінці, підкорювачі Арктики. Розважали всіх ку' медними витівками популярні тоді коміки Пат і Паташон. Підемо далі у глиб історії. Свято Ново' го року з участю Діда Мороза повсюдно відзначали в Російській імперії після за' провадження Петром І нового календаря. Сам же цей персонаж, схоже, прийшов то' ді на новорічні гостини з народних казок. У російському варіанті він називався Мо' розком, в українському — Морозенком. Подарунки з його мішка діставалися лише дітям. 1840 року, на основі фоль' клору Володимир Одоєвський написав оповідання “Мороз Іванович”. На відміну від каз' кового героя, Мороз Іванович не заморозив на смерть дівчи' ну'ледарку, а замість подарун' ка їй дісталося від нього на' мисто із крижаних бурульок. Згодом і каральна палиця Діда Мороза стала виконувати інші функції, перетворившись на чарівний ціпок. Осібно існує версія, що про' тотипом Діда Мороза став архі' єпископ Миколай із міста Миру Лікії, який жив ще в ІV століт' ті. По смерті цей щиросердний чоловік був причислений до ли' ку святих і став шануватися ві' рянами як чудотворець. Коли в ХІ столітті його мощі викрали італійські пірати й перевезли до міста Барни, — обурився весь світ. Приб' лизно з того часу в день Святого Мико' лая, 19 грудня, люди почали робити дітям подарунки. В Україні було прийнято ви' пікати для цього смачні коржики'“мико' лайчики”, обдаровувати дітей. Ця тради' ція збереглася донині, день Святого Ми' колая став улюбленим святом україн' ської дітвори. Однак більшість дослідників схильні вважати прототипом Діда Мороза не Ми' колая, а казкового Мороза'Морозенка. Самі ж казки про нього, навіть найдавні' ші, теж мають свої витоки. Шукати їх слід у міфології наших пращурів, в історії нашого народу. Період Антії'України ар' хеологи пов’язують із розвитком черня' хівської культури. Знахідки того періоду засвідчують, що наші предки мали укра' їнську писемність (“буквицю” та “Івано' ве письмо”), знали давньогрецьку мову й латину. Займалися вони не лише земле' робством і тваринництвом, а й багатьма ремеслами, виплавляли залізо у домни' цях, користувалися гончарним кругом, ткацькими верстатами. Із їхніх казок веде родовід нинішній Дід Мороз'Морозенко. Це можна простежити за описом найпо' пулярніших богів антів. Фото Олеся Дмитренка Першим, хто при цьому згадується, є Мороз, якого іноді ще називали ласкаво Морозком. Це божество холоду, віхоли, криги, справжній володар зими. А ще во' лодарем зими давні українці, а згодом і бі' лоруси, вважали Зюзю. Він зображувався у вигляді діда невеличкого зросту з довгою сивою бородою. Ходить він, згідно з на' родним повір’ям, у кожусі, але без шапки та босоніж. Під Новий рік білоруси вари' ли для нього кутю і примовляли: “Зюзя на дворі — куця на столі”. Але цілком можливо, що наш Дід Мо' роз походить прямо від Діда. Це друге ім’я, яке анти дали своєму Білобогу. Дідом або дідухом і досі називається в Україні необмолочений сніп жита, який господар вносить у хату перед Святвечором. Біло' бог же — головний бог добра. За повір’ям, він — творець землі, води, світла, батько Перуна, захисник людей від зла. Але українська міфологія знає ще і бо' га сонця, світла та добра на ім’я Дажбог, культ якого сформувався за скіфських ча' сів у VI—IV століттях до нашої ери. Він на' ділений стількома чеснотами, що й не злі' чити. Сонцеликий образ Дажбога малю' вали на вітрилах кораблів, що виходили із Санбатоса — київської гавані на Почайні. Це ж зображення було і найпершим гер' бом Києва. Дажбог та його рідня — в центрі ново' річних, а пізніше й різдвяних свят. Його дружина Коляда (ім’я походить від слова коло, що здавна символізувало сонце) що' року в найдовшу зимову ніч народжує мо' лоде сонце — Божича. Ховаючись від свого одвічного ворога — Мари, уособлення тем' них сил, Коляда перевтілюється в козу. Як стверджував Іван Нечуй'Левицький, коли сонце повертає із зими на літо, починалося свято Коляди і тривало воно з 24 грудня до 6 січня. В обрядове дійство входило запа' лювання вогнища, посипання зерном на новий врожай, водіння кози, рядження, колядування під сяючим зображенням Бо' жича, вертепні дійства, спалювання коло' ди, яка символізувала Мару. Це язичниць' ке свято було таким популярним, що слу' жителям культу нічого не залишалося як підпорядкувати йому свято Різдва. Тож український Дід Мороз може пи' шатися багатим родоводом. Безліч добрих рис успадкував він від Дажбога і Білонога, Мороза, Зюзі й Морозенка. Це його вуста' ми промовляють до нас далекі предки, ба' жаючи всім і кожному щастя, здоров’я та радості.
Святкуймо! “З Новим 2011 роком!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Дорогі читачі! Дякуємо Вам, що були з нами у році, що минає. Щасливого Нового року — засіваємо на віру, надію, любов, міцне здоров’я, злагоду й мир у родинах. Будьмо разом! Редакція

Відділ культури Леся КОВЕРЗНЄВА 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН Відділ літератури Марія КУЧЕРЕНКО 270-55-57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Черговий редактор Марія КУЧЕРЕНКО Кореспонденти Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10;Б, м. Київ, 01001 E;mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301252 Наклад у грудні — 35 000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 1 0 0 5 2 Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Святкуймо! “З Новим 2011 роком!” · с. 16сторінка оригіналу ↗

Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК
Емблема «Просвіта»Просвітянин