Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №40 за 2009 рік

16 S. · 36 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

КУДИ ПЛИВЕМО У ЧОВНІ «ПЛАНЕТА»? «Просвіта» закликає українське суспільство до розв’язання гострих екологічних проблем

Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка за участі Міністерства охорони навколишнього природного середовища, відомих учених, народних депутатів України, представників наукових інституцій та громадських організацій провело в “Укрінформі” “круглий стіл” “Екологічні проблеми та “Червона книга України”. Петро АНТОНЕНКО Захід розпочався як презентація щойно випущеної “Червоної книги України”, солідного видання Міністерства охорони навколишнього природного середовища. Хочеться сказати: на жаль, надто великого за обсягом видання. Бо, як прозвучало на “круглому столі”, хотілося б дожити до часів, коли такі видання виходитимуть у вигляді брошурки. Але хоч це прикро, так є. Вихід цієї аж надто довгоочікуваної (і це ще одна наша екологічна проблема) книги — тема окремої розмови. Зараз варто лише зазначити, що за час від попереднього такого видання кількість представлених тут об’єктів зросла удвічі. А об’єкти книги — види рослинного і тваринного світу, що перебувають під загрозою зникнення, волають до людини про порятунок. Нині їх уже близько тисячі. Втім, ключем до цієї дуже серйозної розмови про наше довкілля можуть стати слова голови “Просвіти”, народного депутата України Павла Мовчана, який зазначив, що незабаром уже, мабуть, саму людину треба буде вписувати до “Червоної книги”. І саме людина доводить себе до такого стану, тобто робить майже непридатним до життя власне довкілля. Під час дискусії звучало, що екологія невіддільна від духовності. Власне, наші непрості екологічні проблеми й породжені саме браком духовності. Наголошували йна національному аспекті теми. Адже народна мораль, національні традиції, побудовані на ній література, мистецтво насичені, наснажені темою любові до рідної землі. Саме в цьому контексті згадували Шевченка, Коцюбинського, Довженка — перелік можна продовжувати. А щодо невеселого екологічного сьогодення, то що тут багато говорити, коли маємо сумну “честь” бути єдиною з понад двохсот країн планети, яку спіткала найбільша техногенна катастрофа в історії людства — Чорнобиль. Але й поза чорнобильськими проблемами, в яких ми борсаємося вже третє десятиліття і кінець яким ще не близький, маємо ціле гроно інших. Це проблеми, пов’язані з надзвичайно низьким рівнем екологічної освіти і свідомості, надмірною експлуатацією природних ресурсів, забрудненням і накопиченням шкідливих відходів. Важлива проблема — стан басейну Дніпра, з якого п’є воду близько 70 % українців. У басейні ріки діє потужний виробничий комплекс, унаслідок чого 75 % первісних природних ландшафтів повністю трансформовано. Територія басейну Дніпра на 60 % розорана, урбанізована, зайнята системами осушення та зрошення, затоплена штучними водосховищами. Усе це ще й результат нашого постімперського минулого з його “філософією” — “Після нас — хоч потоп”, з його безжальним висмоктуванням природних ресурсів України. Та ще й нереформована, теж за суттю пострадянська економіка, на яку “наклалася” економіка “дикого капіталізму”, де вже зовсім не до довкілля, не до збереження національних багатств. Тож якщо не бити на сполох, вся Україна стане зоною глобальної екологічної катастрофи. Заклик Товариства “Просвіта” до того, аби схаменутися, зупинитися, подивитися, що ми, люди, робимо на Богом даній землі, злободенний. Він адресований і владі, і громадськості, врешті, всьому українському суспільству. “Просвіта” пропонує всім миром стати на оборону нашого довкілля, зробивши акцент саме на духовній складовій, на широкій просвітницькій роботі. Невипадково однією з тих інституцій, що подала голос на захист нашого довкілля, стала Церква, зокрема УГКЦ. Безумовно, не стоятимуть осторонь й інші конфесії, з якими просвітяни завжди готові до співпраці. Актуально прозвучала ідея, яка окреслилася внаслідок дискусії на “круглому столі”, — провести Всеукраїнський екологічний форум за участю “Просвіти”, природоохоронних громадських організацій, владних структур на найвищому рівні, в Національному палаці “Україна”, щоб усі названі проблеми заявити на повен голос. У рекомендаціях зібрання також — ввести жорсткіший контроль за дотриманням екологічних нормативів, посилити відповідальність за їхнє порушення, гармонізувати вітчизняні екологічні стандарти з міжнародними, запровадити екологічне маркування товарів українського виробництва й тих, що ввозять в Україну, заборонити ввезення в Україну товарів сумнівної якості, зупинити нищення парків і скверів у містах, відновити природні ландшафти. …Чи дослухаємося самі до себе? Ми всі — в одному човні, на одній планеті. Куди ж скеровуємо його — до здорового чистого довкілля чи до бруду так званої цивілізації, де може не залишитися місця й самим творцям такої “цивілізації”? Матеріали “круглого столу” читайте в наступному числі газети. ЖИТОМИРУ — 1125 РОКІВ ПОДОРОЖ Зо. ЮРІЄМ МИЦИКОМ 14–15
Читацьке віче · “Треба гуртуватися навколо націоналістичних партій”. · S. 2Originalseite ↗

КАВКАЗЬКИЙ «ДЗВІНОК» ДЛЯ РОСІЇ

Російську Федерацію мало не виключили з Ради Європи за торішню агресію на Кавказі. Поки що в Росії знайшлися доброзичливці в Парламентській асамблеї Ради Європи. Але країну офіційно звинувачено в тому, що нема прогресу у врегулюванні кавказького питання. Росіян застерегли і поставили умову: до кінця року виконати вимоги європейського співтовариства із врегулювання ситуації на Північному Кавказі. Парламентська асамблея Ради Європи таки підтвердила повноваження російської делегації, які оскаржували 72 члени Асамблеї. Відповідну резолюцію було ухвалено 1 жовтня на сесії ПАРЄ. Натомість у резолюції ПАРЄ йдеться про започаткування моніторингової процедури щодо виконання Росією вимог, висунутих у попередніх резолюціях щодо південноосетинського конфлікту. Напередодні ПАРЄ визначила термін для виконання Росією ключових пунктів резолюцій — до кінця цього року. Пропозиція про перегляд повноважень делегації Росії у зв’язку з наслідками конфлікту в Південній Осетії надійшла від делегації Грузії. Її підписали 72 депутати ПАРЄ, зокрема й представники України. Як повідомляє прес-служба Ради Європи, Росію пропонували позбавити повноважень “з таким розрахунком, що це дасть змогу російській владі перейти до конкретного й конструктивного діалогу, спрямованого на виконання всіх завдань, згаданих у резолюції Асамблеї з питання про наслідки війни між Грузією й Росією”. Водночас у резолюції Парламентської Асамблеї “Війна між Грузією і Росією: рік опісля” ПАРЄ констатує брак прогресу на Південному Кавказі щодо виконання попередніх рішень Асамблеї й звинувачує у цьому Москву. “У той час, як Грузія реалізовувала хоч і не всі, але більшість вимог Асамблеї, Росія не виконала значної частини пред’явлених вимог”, — заявили парламентарі у резолюції, ухваленій 80 голосами проти 36. Крім того, Парламентська Асамблея Ради Європи вимагає від Росії забезпечити до кінця цього року спостерігачам ЄС доступ у Південну Осетію й Абхазію, зняти всі обмеження на доставку в обидва ці реґіони гуманітарної допомоги і дозволити грузинським цивільним особам вільно пересуватися по обидва боки кордону. Підготував Петро АНТОНЕНКО
Читацьке віче · “Треба гуртуватися навколо націоналістичних партій”. · S. 2Originalseite ↗

ЗАГРОЗА ВИНИКНЕННЯ ПРОПУТІНСЬКОГО РЕЖИМУ

Михайло ФАЛАГАШВІЛІ, м. Ірпінь, Київська обл. Розкол демократів у країнах, в яких відбулися “кольорові” революції (Грузія, Україна), може призвести до перемоги авторитарних, антизахідних режимів. Ці події — реакція на непідтримку Заходом нових демократій. Щодо Грузії, то ті події потрібно трактувати як відверту здачу її Росії в обмін на таку собі “лояльність” Росії щодо Євросоюзу. Свого часу роз’єднання російських демократів єльцинської доби дало змогу кадебістові Путіну прийти до влади і створити в Росії авторитарний режим. Путін грає на національних почуттях росіян: упослідженість Росії в Європі, підняття Росії з колін, створення й виховання в ній образу і величі Третього Риму. Створивши авторитарний режим, Москва успішно поширює свій “досвід” на країни колишнього соцтабору. Безумовно, найголовніший об’єкт — Україна. Дискредитуючи дії демократів у цих країнах (на жаль, вони самі дають для цього підстави), підтримуючи сепаратистські рухи, Кремль успішно нарощує свою експансію особливо на Кавказі й у Криму. Росія не приховує кінцевої мети своїх бажань — створення маріонеткових режимів у Грузії й Україні. Нинішнє протистояння Саакашвілі з опозицією в Грузії, з якою свого часу творили разом “революцію троянд”, як і безкінечний конфлікт Тимошенко з Ющенком в Україні (з постійним заграванням із Кремлем першої) наштовхує на сумні роздуми про майбутнє наших демократів. Найстрашніше, що потворне тло цієї боротьби — сталінський спадок тотального страху, з яким дуже важко розлучається і Грузія, й Україна (про Росію не йдеться — там Йосипа Сталіна майже офіційно визнано “талановитим менеджером”). Перемогою може стати переговорний процес усіх демократичних сил (найкраще — з правими й націоналістичними) з досягненням певного консенсусу. Щодо керівників держави, то конче потрібно, щоб хоч би на певний час Захід відчув, що Україна “говорить одним політичним голосом з ним”. Можна впевнено передбачати, що подальші домовленості у цьому питанні Росія зустріне неприхильно. Важливий чинник — нинішня світова економічно-фінансова криза. Усе разом створює певні політико-економічні ризики. Можна передбачити, що під тиском цих складових Україна в особах майбутніх кандидатів на посаду президента може втратити частку незалежності (й так досить декларативної) в обмін на прихильне ставлення північної сусідки. Поступками будуть відомі розмінні “монети”: трансформування державної власності на нашу газотранспортну систему, прагнення Росії втрутитись в управління нею, продовження перебування в Криму російського ЧФ після 2017 року, затвердження статусу російської мови як другої державної, ставлення до ОУН-УПА тощо. Тобто “набір інструментів, випробуваний часом у боротьбі за подальше закабалення України. Росія не хоче визнавати за країнами колишнього соцтабору права визначати свою подальшу долю без постійного “коригування і допомоги” у потрібному Кремлю руслі. На порядку денному українського політикуму — нагальна потреба зміни політичних облич з новими сучасними ідеями, не зашорених минулим, не заанґажованих олігархами і не зациклених на невдачах у минулому. Якщо демократи не об’єднаються, то до влади прийдуть, точніше, залишаться в ній відомі ретрогради — говоруни-кнопкодави, які продовжать іти у кільватері російської політики. У зв’язку з цим Європа тривожно дивиться на Україну, вбачаючи в нинішній ситуації зачатки путінізму. Можливо, десь у глибині європейської свідомості є відчуття провини за торішню помилку щодо ненадання Україні й Грузії ПДЧ. Нині світ був би іншим — стабільнішим. А поки що Росія, на противагу Україні, політично розхристаній і анархічній за суттю, демонструє світові цілеспрямованість, експансіонізм і відсутність усяких сумнівів та докорів сумління щодо способів досягнення мети — підкорення світу. Від того, як Україна реалізує на тлі президентських виборів шанс на ствердження себе як самостійного політичного гравця, реґіонального лідера, залежатиме подальша доля українців і ставлення світової спільноти до України. раді газети, Н. С. Коссе… Коментарі зайві. Навіщо нам, українцям, фінансувати такі “газети”? Як на мене, те, що ці газети не заборонено, і є виконанням Хартії про європейські мови. Кошти на газету було б справедливо одержувати з Греції або Росії, бо дуже кортить запитати: скільки українських газет виходить у Товаристві українців у Греції на державні кошти? Чи надходять із бюджету Росії фінанси на розвиток української мови в цій країні? То, може, досить дерибанити бюджет на те, щоб п’ятій колоні жилося ще ліпше в Україні? Уже й засіб для заспокоєння України віднайшов “старший брат” — право президента Росії одноосібно ухвалювати рішення на застосування збройних сил Росії поза її межами! Чи не нагадує це нам одіозну фігуру відомого німецького діяча ХХ століття? Хайль, Медведєв! Безперечно, все це згине без сліду. Ніхто не пам’ятатиме ні Путіна, ні його маріонетки Медведєва, ні їхнього недолугого “козачка” на побігеньках Януковича з пройдисвітами на кшталт Вітренко із Симоненком та всю їхню гоп-компанію. Усе минеться. Хіба що проллється кров людська. Бо за волю платять лише кров’ю. Інших грошей для цього немає. Отак і воюватимуть Іван з Іваном, а Петя Симоненко, Вітя Янукович, Наташа Вітренко зі своїми шуфричами, кучмами, тігіпками тощо в цей час відпочиватимуть собі на турецьких курортах, як свого часу Ленін у Польщі. Ось вам і політика: були б вуха, а в Росії для вас брехня завжди знайдеться!
Читацьке віче · “Треба гуртуватися навколо націоналістичних партій”. · S. 2Originalseite ↗

ДВОГОЛОВА ІМПЕРІЯ

Володимир НЕРІВНИЙ, м. Донецьк Не можна не дивуватися викрутасам російської політики. Вона непрогнозована, саме тому Росія, ймовірно, займе нішу агресора на сході Європи. Недарма у її ворони аж дві голови: про що патякає перша, того не хоче чути друга, бо дивиться в інший бік. Чим не “двоязичіє”? Ось, наприклад, підтримка Росією Сербії у відомому конфлікті, коли розпалася Югославія, підтримка територіальної цілісності православної Сербії, коли мусульмани Косова жадали незалежності. І на цьому тлі — події в православній Грузії, коли Росія підтримала сепаратистів-мусульман Абхазії й бойовиків Південної Осетії й стала єдиною країною(!) у світі, що визнала їхню незалежність. А де ж та православна солідарність? Як розцінювати військову експансію Росії на територію незалежної Грузії? Чи це не окупація, подібна до окупації гітлерівською Німеччиною Судет у Чехословаччині? Тогочасне світове співтовариство не звернуло на це належної уваги. Усім відомо, що з того вийшло. Росія — агресор! Дивовижне зникнення і поява у вересні російського корабля і загадковий візит прем’єр-міністра Ізраїлю в Москву. В програмі Бі-Бі-Сі була спроба проаналізувати ці події, пов’язавши їх із постачанням Росією ракет до Ірану. Виникає питання: що це? Вирощування російського Гітлера? Виступ Генерального секретаря НАТО на підтримку саме Росії в співробітництві з блоком, а потім дифірамби Путіна на честь цього виступу. Чи це не заохочення альянсу до подальшої агресивної політики наддержави Росії? Показово, що найбільше страждають від такої політики треті, позаблокові країни, про які наддержави забувають (чи не навмисно?). Відмова українських посткомуністів від ядерної зброї відкинула Україну в розряд країн напівколоніальної Африки. Розбазарювання інтелекту, штучне скорочення виробництва, запровадження законів на зубожіння українського народу, потурання закордонній контрабанді низькоякісних товарів і зупинення національного виробництва — далеко не повний перелік лих, які спричинили партократи і п’ята колона Росії в Україні. Невже в нас немає сили, що зупинить цю вакханалію? Покладатися на самого Президента в цій ситуації недостатньо. Треба гуртуватися навколо націоналістичних партій, і що більше у нас буде національно свідомих людей, то швидше вийдемо з цього лиха, яке загрожує Україні. Переді мною газета Донецького товариства греків “Камбана”, що виходить… російською мовою. Невже її цільова аудиторія — українці? Ні! Чому б її не читати, скажімо, в Сибіру чи на Крайній Півночі Росії? Чому на видання російськомовної газети греків ми, українці, маємо витрачати кошти свого бюджету? Виникають запитання стосовно того, як Росія визнала 19 травня днем пам’яті греків Малоазійського Понту жертв геноциду в Туреччині 1916—1923 рр. — 353 тисячі загублених людей. Так, це геноцид, і Росія це стверджує. Це сталося в Туреччині, тож визнати може Росія. А хіба з 1917 до 1937 не було геноциду в Україні? На думку Росії, на її території ніколи нічого подібного не було і не могло бути! Отакої! А ті десятки мільйонів українців, що загинули від голоду, війн, “перегибів” комуністичних вождів? Як далі жити з цією правдою, коли в кожному місті, містечку, селищі, селі ще бачимо назви вулиць на честь комуністичних людожерів? Живи й ні про що не думай — переймайся вірменами, греками, мадярами, китайцями, румунами — тільки не українцями! Бо якщо вболіватимеш за українство, то, на думку Путіна, відродиш фашизм! Ось і ця газета: про Україну — жодного слова, неначе і немає держави. Так, є територія на Донеччині, де живуть 1,6 % греків з волі цариці Катерини ІІ, тієї, що зруйнувала нашу Січ. А серед цих греків — реґіонали Васілій Хара, Георгій Левченко, що в редакційній
Читацьке віче · “Для влади головне завдання — виведення держави на рейки правди, справедливості, здорового глузду”. · S. 3Originalseite ↗

ЗА УКРАЇНСЬКУ КОНСТИТУЦІЮ

Леонід КЛИМЧУК, голова Коростенського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Президент України Віктор Ющенко після років безрезультатної толерантної боротьби з малоросійськістю, яка закінчилася суттєвим обмеженням його повноважень, тільки під кінець свого правління відчув потребу залучати всіх українців до захисту й утвердження стратегії українського національного існування, визнавши нарешті, що “спроби змінити цю ситуацію зсередини не дали результату: влада в Україні не здатна реформувати сама себе”. Правда, з притаманною йому адміністративною нерішучістю, Віктор Андрійович 25 серпня 2009 року видав Указ не про Всеукраїнський референдум щодо змін до Конституції України, а лише про винесення на публічне обговорення проекту його конституційних змін, яке навряд чи завершилося б результативним референдумом. І не лише тому, що політичні партії напередодні президентських виборів дбатимуть про пропаганду програм передусім власних кандидатів, а й через брак потрібного президентського часу для проведення референдуму та й через по-малоросійськи мляву бюрократичну організацію обговорення президентського проекту. Українська ж громадськість, навпаки, повинна скористатися моментом для роз’яснення демократичних суспільних цінностей, розвитку засад громадянського суспільства. У наших громадян у ході навіть такого форматно заниженого обговорення повинно зміцніти переконання, що нічого не вдасться без розв’язання проблем, породжуваних підступною Конституцією 2004 року, яку тодішнім збанкрутілим владцям вдалося “протягти” не лише без всенародного обговорення, а й навіть без обговорення у Верховній Раді. Усі ті “колишні”, скориставшись недосвідченістю оновленої влади, швидко отямились і повели масований наступ на відвойований у них народом інститут президентства. І їм чимало вдалося передусім через певну самозаспокоєність українських національно-демократичних сил. У такому наступі внутрішніх і зовнішніх сил на засади української державності Президент для її збереження змушений був іти на компроміси з реваншистськими силами, втрачаючи підтримку. Та попри всі перипетії становлення Ющенка як Президента, за три останні роки йому все-таки вдавалося двічі вберегти країну від національної деградації, що могла статися в результаті кулуарних домовленостей лідерів фракцій парламенту. Саме цей гіркий досвід і спонукав його звернутися до народу з конституційним проектом. Запропоновані в конституційному проекті зміни виборчої системи й обрання ще й Палати сенаторів зможуть убезпечити лад від партійно заанґажованої Верховної Ради. Усе це вимагатиме змін і в ідеології українського державотворення, щоб Палата сенаторів не стала ще однією “самостійною гілкою влади”. Замість ідеології децентралізації влади повинна постати ідеологія єдиного державовладдя, коли парламент, сенат, уряд, президент і суд виступають не окремими гілками державної влади, а державними інститутами з чітко окресленими функціями забезпечення єдності державовладдя. Державна влада повинна бути єдина, народна, а не чиновницька. Тому не може бути і її децентралізації у вигляді передачі частини влади реґіональним чиновникам. На місцях слід розвивати демократичні основи і фінансово-господарські можливості місцевого самоврядування. У чинній Конституції й у пропонованому проекті Україна визначена як унітарна держава. І це правильно. Цьому принципу унітарності суперечить збереження в проекті статусу Автономної Республіки Крим. Щоб позбутися цієї сепаратистської суперечності, потрібно надати Криму статус автономної області. Найбільшою вадою Конституцій 1996 і 2004 років, та й пропонованого президентського проекту є те, що в них мало відчувається, що це Конституція держави українського народу. Розробники і цього проекту продовжують орієнтуватися на інтереси нашої малоросійської бюрократії, немовби і не було всенародного спротиву цьому у вигляді буремного Майдану 2004 року. У стилі викладу проекту відчувається, що залучені до його розробки фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, робочої групи Національної конституційної ради все ще прагнуть звести конкретику українського націєтворення до фантомної національної ідеї й безетнічного громадянського суспільства як імперської політичної нації, тобто лише як осколка зниклої імперської політичної нації з назвою “радянський народ”. А людство розвивається лише завдяки розвитку етнічних спільнот. Нині український народ має власну державу, тобто став нацією, титульна етнічна основа якої після століть притлумлення в Російській імперії вимагає державної підтримки і захисту. Конституційний проект по-старому, наприклад, дбає лише про захист російської мови в Україні, й жодного слова про захист української мови як державної. Єдине, на що спромоглися розробники проекту, — змінити номер статті Конституції про мову з 10 на “нещасливий” 13. Переживши страхіття тоталітарної компартійної державної ідеології, розробники проекту в статті 17 з переляку заразом з правильною відмовою від одержавлення будьякої партійної ідеології продовжують відмовлятися від ідеології української державності, її захисту й розвитку як свободи, демократії й забезпечення соціальної суспільної справедливості, допускаючи в статті 18 безмежний плюралізм політичних партій. Цим нині за фінансової підтримки зовні користуються антиукраїнські антидержавні політугруповання. Усі згадані, а також незгадані вади пропонованого Президентом конституційного проекту вимагають від громадян активної участі для їх виявлення й усунення. Демократія — це постійний процес, націєтворення — це постійний всенародний плебісцит, тож не уникаймо власної активної участі в них. Ігор САЄНКО, м. Луганськ На початку цього року Луганська міська влада ухвалила рішення про спорудження в Луганську пам’ятника цариці Катерині ІІ. Ця особа знищила українське козацтво і зробила українців кріпаками. Тому проти рішення виступила українська громада Луганська. З’явилися численні дописи в луганських і кількох загальноукраїнських часописах. Луганські можновладці не очікували такого спротиву і розгубилися. Вони не скасували рішення, а причаїлися й очікували реакції на ці події найвищих посадових осіб держави — Президента, глави уряду. Але тиждень минав за тижнем, місяць за місяцем, а з Києва — анітелень. Тож міська влада нишком продовжила спорудження пам’ятника. Керівники держави виявили байдужість до цих намірів. Така сама байдужість — і від депутатів усіх рівнів від “Нашої України” та БЮТ. Відвідуючи західні області України, Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко постійно наголошують на своєму патріотизмі, виголошують промови на захист української мови, духовності й культури, закликають до відновлення історичної правди й національного відродження. Хтось наївний, можливо, скаже, що, мовляв, Президент і глава уряду дуже заклопотані розв’язанням “великих” державних справ і можуть просто не знати про деякі “дрібні”. Але тримати у полі зору “дрібні” справи їм мусять допомагати численні працівники Секретаріату Президента і Кабінету Міністрів. Проте, мабуть, ці справи не “дрібні”, а чомусь “маленькі”. Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. Єдиний в Україні пам’ятник відомому діячеві українського повстанського руху часів Другої світової війни Тарасові Бульбі-Боровцю, розташований у центрі м. Березного на Рівненщині, облили червоною фарбою. Це зробили невідомі особи посеред ночі. Прикметно, що факт вандалізму стався невдовзі після засідання районної ради, на якому один з депутатів сказав, що цей пам’ятник потрібно облити фарбою. Березнівська районна організація ВО “Свобода”, яка першою виявила стурбованість з приводу цього, вимагає від прокуратури якомога швидшого розслідування справи, притягнення винних до відповідальності. гальм, жах в очах — і втеча підлого боягуза — водія іномарки. На щастя, лише понівечений обірваний бампер завмерлої з переляку “Лади” став єдиним постраждалим у цій історії. Несамовите тремтіння рук, шалене вистукування сердець, вдячні погляди до небес, напруження нервів — “а якби…” Жодних протоколів, звичайно, ніхто не складав, бо ж і номера іномарки не запам’ятали: не до того було, та і запам’ятай-но у такому розгнузданому польоті. І дачники в тому хаосі з місця події поїхали. Та суть в іншому: хто, який закон дозволив отаке комусь, і лише тому, що те “воно” — власник “крутої” машини? Потай у якійсь СТО, зализавши чималі подряпини, “воно” смакуватиме вдалою втечею з місця події й майстерністю, з якою вдалося-таки не перекинутися після удару і виїхати з узбіччя на дорогу. Але попри все, існує Вищий Закон Совісті й Моралі, який поверне кинутий бумеранг, неодмінно поверне, і таки влучить!
Читацьке віче · “Для влади головне завдання — виведення держави на рейки правди, справедливості, здорового глузду”. · S. 3Originalseite ↗

ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКАВОГО: ДО ВИБОРІВ ПРЕЗИДЕНТА

Петро МАСЛЯК Для кожної влади головне завдання — виведення держави на рейки правди, справедливості, здорового глузду. Зрозуміло, щой Україна зможе увійти до кола щасливих країн лише за умови реалізації цих принципів. А на яких принципах функціонує нинішній державний механізм в Україні? Не секрет, що на засадах корупції. Що таке лукавство, так би мовити, в науковому сенсі слова? Це брехня. Хто такий Лукавий у релігійному сенсі? Це не просто сатана як антагоніст Бога, це брехун. Основа лукавства сучасного державного механізму України, яка руйнує його зсередини, — брехня. Народний депутат — насправді бандит із великої дороги, суддя — хабарник, заступник міністра — злодій, митрополит — педофіл, піп — рекетир і т. ін. Усі вони брешуть, приховуючи справжню сутність під певною офіційною машкарою. Скрізь панує лукавство і Лукавий. Вибори президента в Україні — унікальна можливість показати людям, хто з претендентів здатен зламати хребет корупції. Скиглення, що це зробити неможливо, лише вказує на повну державницьку неспроможність кандидатів. Приклад у минулому найкорумпованішої країни світу Сінгапуру, яку від корупції за рік очистив знаменитий Лі Кван Ю, вказує на те, що цю проблему можна швидко розв’язати, якщо претендент на найвищу посаду має політичну волю. Виборці голосували за Лі Кван Ю лише тому, що він пообіцяв викорінити корупцію. Й обіцянку дуже швидко виконав. У суспільстві створилася така свідомість, що міністр, якого вперше за 20 років упіймали на хабарництві на смішну для нас суму, повісився. За кілька днів стартує президентська кампанія. З чого треба починати боротьбу з корупцією претендентам на найвищу посаду? На мою думку, із системи освіти й судової системи. Перша з них, оскільки працює з дітьми і студентами, закладає основи корупційної свідомості на десятки років наперед. Наприкінці вересня в школах було лише близько 30 % підручників для 9 класу за 12- річним терміном навчання. Де гроші (сотні мільйонів гривень) і де підручники? Чи правда, про що говорять усі вчителі, що високопосадовці Міністерства освіти і науки беруть горезвісні “відкати” від видавництв, де ці підручники друкують? Чи правда, що результати конкурсу підручників цього року Міністерство скасувало за класичною корупційною схемою, бо перемогли не ті підручники, які були представлені видавництвами, що зними вдалося домовитися про “відкати”? Невже це важко перевірити і навести елементарний порядок? Чи правда, що перші місця посіли підручники, які калічать розум і душі дітей? Поширює корупційну свідомість і судова система, бо її послугами користуються всі галузі держави. Кажуть, у деяких судах давно пора повісити таблички з таксою, скільки треба заплатити, щоб прийняли до розгляду позовну заяву, скільки — щоб її розглянули, скільки — щоб винесли потрібне рішення. Кажуть, що два доктори юридичних наук, професори побилися об заклад, що в Київському окружному адміністративному суді оформлену за всіма канонами позовну заяву в одного з них не приймуть. І справді, перша спроба виявилася невдалою: молода суддя відповіла найліпшому спеціалістові з позовних заяв в Україні, жодної з позовних заяв якого не повернуто навіть із Європейського суду в Гаазі, що заява складена неправильно. Добре повеселившись, два доктори наук виправили її за вимогами судді й подали знову. Відповідь була та сама. Професори подали ще раз. Яка була третя відповідь, ви вже здогадалися. Ось ще одна сфера для діяльності претендентів на посаду президента. Перевірте будь-який суд, і там знайдете таке… Але найстрашніше, коли Лукавий панує в церкві, де мав би господарювати Бог. У нас Лукавий панує над душами людей, бо в країні головна так звана Українська Православна Церква Московського Патріархату. Ця Церква на жодній вивісці не написала про свій патріархат. Ціла церковна інституція лукавить, приховуючи свою сутність. І не випадково. Московський Патріархат у Києві, в Україні — це повне безглуздя, бажання обдурити “глупих хохлов”, що прапраправнучка Москва старіша і давніша за прапрапрадіда Києва. Ми ніколи не станемо ні багатою, ні щасливою країною, якщо не зрозуміємо, що УПЦ Московського Патріархату — це типова корупційна схема Росії та її п’ятої колони в Україні. Наближаються вибори президента в Україні. Однією з основних засад програм претендентів неминуче стануть принципи антикорупційної боротьби. Історія вчить, що коли не боротися з корупцією, в країні врештірешт до влади приходять диктатори. Інна ГОНЧАР, м. Новодністровськ, Чернівецька обл. Цього теплого вересневого ранку ніщо не віщувало неприємностей. Хіба що донька, звівшись на ноги, нестримно захотіла звернутися до Бога і щиро помолитися за батьків… А за годину — тривожний дзвінок мобільного … Увімкнувши лівий поворот, на не сполоханій ще ніким виїзній дорозі з міста водій спокійно повертав на дачу, в уяві, мабуть, уже передбачаючи, як удвох із дружиною клопотатимуться на своїй ділянці. Та раптовий вихор подій закружляв їх в іншому танці: несучись на шаленій швидкості, сіра іномарка, замість того, щоб згідно з правилами попрямувати правим боком, на спускові почала обганяти стареньке авто. Скрегіт
Суспільство · “Оберімо шлях Істини й Добра”. · S. 4Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

українським, тому й обіцянки майдану сприймались як щось помаранчево-райське, що мало статись будь-яким чином, хоч як манна з неба. Це мало бути українське диво майже досяжне, не одержати якого означало образити до глибини душі тих, хто на нього чекав, чекав, чекав… Байдуже, що не синьо-жовте, а помаранчеве, але воно мало бути, як райське яблуко-помаранч, як золота справедливість. Багатьом думалось: може, з помаранчевим чи яким новим кольором поталанить Україні, бо за синьо-жовтий стільки сліз і крові, крові й сліз! Власне синьо-жовте щастя таке рідкісне і так тяжко добувається, що сердешні українці, як діти, не роздумуючи, захотіли бути помаранчевими, хоч дехто крутив носом і хотів спитати чому, але боявся бути каменованим майже щасливою громадою. Сидить тепер отой хтось із нас і думає: якби Майдан назвали не Помаранчевим, а Національним? О, це інша річ, бо рішення Національного Майдану — це вимога нації, до виконання якої причетні всі українці, громадяни України. Їх повинна реалізувати нація, і гасла Національного Майдану кличуть до дії націю, яка не жде здійснення рожевих чи помаранчевих майданних обіцянок, а сама робить їх реальністю. А за обіцянки названого невластивого українцям цеглового чи помаранчевого Майдану відповідає лиш той, кого зловредні політтехнологи відірвали від тіла нації, одягли в сакральний помаранч, і на трибуні він говорить як свій, а українська душа сприймає як “цеглового”, потойбічновисокого і всесильного, неземного, хоч і слово його доходить до серця щирістю українця. Віра в не своє, придумане кимось диво, у всесильну дію особи над нацією спокушає націю до гріха безвідповідальності, порожніх очікувань і розчарувань. Чужа, не національного кольору цяцянка, на цей раз подіяла на кшталт доброї дози заспокійливого. Хтось дуже боявся, щоб на київському Майдані не взяв гору дух українського націоналізму. Тому й українців спокусили і заспокоїли помаранчевим кольором. Видно, працювали добрячі фахівці із соціальної психології. А мені шкода моменту. Зарано нас заспокоїли, і тому доведеться терміново повертатись до національного традиціоналізму в символах, кольорах і діях. Досить уже підживлювати одномоментну в історії національну кольорову переміну, яка була штучно накинута політтехнологами. Слід залишити в минулому цегловий колір! Саме колір треба забути, зберігши суть і сенс Майдану і повернутися до звичних національних кольорів, поклявшись ніколи від них ні в політиці, ні в житті не відступати. Не знаю, як кому, але мені з самого початку виборчої кампанії Ющенка було неприємно бачити штучно приліплений помаранч. Раз обираємо народного президента з українців, то й не повинно бути інших кольорів, ніж барв національного прапора. Можливо, це помилка політтехнологів, а може, й зумисна технологія денаціоналізації протестного руху українців, яка зашкодила президентству Ющенка і заклала чимало проблем на майбутнє. Не було б помаранчевого кольору, не було б політичного поділу українців “на цеглових” і біло-синіх. Якщо нам пощастить, холодний кризовий дощ змиє з наших душ не наші кольори, все штучне відійде, і залишиться синьо-жовтий Прапор і Тризуб. тивної громадянської позиції залежатиме і наша з вами доля. А починати потрібно з простої дії — запитати, скажімо, у керівника районного передвиборного штабу або претендента на керівну посаду, чи кандидата в депутати будь-якого рівня: “А скажи-но, чи перебував ти до того в інших політичних партіях і яка причина партбіганини?” Майте мужність ставити їм ці й інші незручні запитання. Російський священик Олександр Мень в одній із проповідей сказав: “Облишмо обтяжливі вози з гріхами!” Але якщо є певна когорта людей, які неспроможні зробити це, то громадянству потрібно ставити міцний заслін супроти них. У наш жорсткий, надміру прагматичний час поняття вірність, честь і мораль стали для багатьох мало не архаїчними. Проте, на щастя, зростає усвідомлення того, що лише на засадах правди суспільство здатне продовжувати поступальний рух. А мораль, за висловом Ліни Костенко, “стереже скарби прадавні”, на відміну від розуму, що цінує “вигуки прогресу”. Гармонійно створений Богом Всесвіт тримається завдяки укладеним самим Творцем законам. І якби хоч одна із засадничих констант світобудови була порушена, то Всесвіт перестав би існувати. Духовно сліпі політичні проводирі весь час тягнуть нас до прірви. Тож нехай ідуть цією згубною дорогою самі, без нас. Оберімо ж інший шлях — шлях Істини й Добра. Фото Оксани Цеацури
Суспільство · “Оберімо шлях Істини й Добра”. · S. 4Originalseite ↗

БУЛИ СОБІ

Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ Про роль помаранчевого кольору в українській історії чесно говоритимуть тільки наші нащадки. Проте можна ризикнути і спробувати зробити це передчасно, бо вік сучасників короткий. А ще цікавіше оцінити сучасність очима наших дідів і батьків, які вже відійшли, але в нас ще живе пам’ять про їхнє бачення світу. На українському Заході помаранчевий колір колись знали лише запаношені міщани, і слово “помаранча” крутилося і смакувалося в дуже обмеженому колі вжитку. Простолюд, тобто більшість українців, знав “цегловий” колір, з наголосом на “о”, тобто колір випаленої цегли. Його знали переважно жінки як колір ниток для вишиття, і в побуті він майже не зустрічався. Тепер спробуймо уявити здивування воскреслого жителя тих часів, що раптом опинився на київському Майдані, прикрашеному помаранчевою символікою. — Та це ж не наше! А хто ті люди з цегловими фанами? — сказав би наш вельми заскочений предок. — То Помаранчева революція, вуйку! — пояснив би всюдисущий галичанин. — Ходіть із нами! — Не піду, — сказав би предок, — бо ви якісь “цеглові”, не синьо-жовті, не українці! — Так ліпше, вуйку, бо єднає схід і захід одним кольором, — не вгавав би молодик, обвішаний помаранчевими стрічками і символами. — Ні, чоловіче, в нашому прапорі наша сила і держава, і зрадити цього не сміє ніхто, — похитав би головою предок. — Українці не мають бути ні цегловими, ні бурячковими, а мають бути нормальними синьо-жовтими українцями, а ці ніби здуріли… — То, вуйку, вибачайте, ми хочемо бути європейцями, нам ска- Микола ПАТРИКЕЄВ, голова управи Радивилівської РО УНП Хоч би що відбувалося в цьому незбагненному світі, воно має походження. Світ має Творця, людська спільнота живе за причинно-наслідковими законами. Кожна суспільна подія, яка згодом стане історичною, теж має конкретних натхненників і виконавців. Нинішня світова й наша українська зокрема криза виникла теж не нізвідкіля і не сама собою, а має походження: людську гріховну жадібність, надмірне (неприродне) збагачення, часто кримінальне. Це разом з іншими “чеснотами”, такими як корупція, коротка історична пам’ять і хронічне зрадництво — найбільша загроза для державної безпеки України. Оливи до вогню руйнівників держави підливає ціла зграя доморощених ренегатів. Бо, як відомо, нині в Україні зареєстровано майже 120 політичних партій, що створює неабиякі проблеми з виборами до органів державної влади всіх рівнів, але водночас є справжнім раєм для поріддя ренегатів. Та розглянемо спочатку, що ж воно за слово таке, і чи не лайливе, бува… Ренегат (за тлумаченням політичного словника) — це той, хто зрадив свої переконання і перейшов у табір супротивника, ворога; відступник, зрадник. А зрадництво, хоч би як воно маскувалося за іншомовною термінологією, — одна з найганебніших рис людини. Тим більш, якщо така людина — політичний діяч, тобто перебуває при владі або прагне її. Ставши раз на стежину Фото Оксани Цеацури зали, що так гарно і по-новому, — радісно видихнув би українець. — Ні, “цеглових” українців світ не видів, заберіть мене звідси від встида! — тихо-сумно проказала б проява нашого предка і пропала у мареві вранішнього сонця, що піднімалось би над Майданом. Хтозна, може предок мав рацію, бо відлітаючи, він з висоти бачив помаранчевий Майдан таки синьо-жовтим від незліченного числа державних прапорів. Напевно, від символа й кольору залежить національний настрій. Назва теж повинна визначати суть. Якби протестний український майдан назвали Національним чи Синьо-Жовтим, чи просто Українським, напевно, іншою була б його доля в історії й роль для нації, держави. Помаранчеве ж не є питомо «ЦЕГЛОВІ» УКРАЇНЦІ…
Суспільство · “Оберімо шлях Істини й Добра”. · S. 4Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

РИБА ШУКАЄ, ДЕ ГЛИБШЕ, А ЗРАДНИКИ — ДЕ ПЛАТЯТЬ БІЛЬШЕ

зрадництва, ця слизька особа не спиняється, як правило, ніколи. Її охоплює непереборна жага нових зрад. Мотивація цих ганебних вчинків банально проста: задоволення власних меркантильних інтересів. Тому першопочатково ренегат не може виступати носієм будь-якої ідеї. Про святу національну ідею і мови не може бути! Ідея слугує для зрадника лише як ширма, як засіб для пристосуванства. Як правило, на слизький шлях “політичного туризму” стають не рядові члени партій, а їхні очільники, і прибувши в нове політичне середовище, намагаються відразу зайняти керівне крісло. Є серед політичних пілігримів і такі, яким не дісталося місце у “прохідній” частині партійного списку до якоїсь ради. Можливо, ще якісь дріб’язкові причини, що зачепили гіпертрофовані, майже до роздутих щік, амбіції їхніх власників. А надмірні амбіції — найближчі супутники марнославства, а ця “чеснота” на короткій нозі з гординею, яка, як відомо, — один із найтяжчих гріхів. Але людина влаштована так, що свою провину прагне перекласти на когось іншого. А якщо, бува, немає на кого, то все одно знайдеться універсальне виправдання: мовляв, “лукавий опутав”. Ганебність політичного ренегатства полягає ще й у тому, що воно сіє зневіру в душах, підриває авторитет до політичних партій, та й до держави і державних інституцій зокрема. Бо ж керував цей чоловік, скажімо, районним партійним осередком, чи був на іншому чільному місці, зустрічався з побратимами по партії, агітував за цю політичну силу — і тут раптом такий реверанс, майже як у шахах: хід конем. І даремно, що доведеться зустрічатися з колишніми однодумцями, дивитися їм у вічі чи відповідати на незручні запитання на кшталт про причину “втечі із судна”. Але то все ніщо порівняно з єдиним, зрозумілим лише професійному ренегату аргументом коритної доцільності. Бо саме це — основна мотивація його паскудства. Але був би то такий собі аматор — аж ні, це справді зрадник зі стажем. Маска шанобливої ввічливості завжди на його фізіономії, пристойно вбраний, має автівку. “Емігрувавши” на нову посаду в чергову політичну партію, з подвоєною енергією почне агітувати за її програму, але лише до того моменту, доки надійде нова, “коритніша” пропозиція. Апелювати до совісті таких людей немає сенсу, бо совість — це категорія Господня. А ідейним натхненником усіх ренегатів був і залишається злославний євангельський персонаж Юда, який за відому суму срібняків продав Христа. Його доля відома. Такий ганебний кінець чекає на будьяке зрадництво і мав би послужити останнім застереженням ренегатам. Катарсис у нашій державі ніяк не настане саме через те, що більшість у будь-яких органах влади складають перевертні, для яких держава — велика дійна корова для самозбагачення. Тому від нашої, кожного зокрема, ак-
Суспільство · “Невже потрібне протистояння замість порозуміння?” · S. 5Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ЗАПРОШУЄМО ДО РОЗМОВИ Петро АНТОНЕНКО Фото автора В УНІАН нещодавно відбулася прес-конференція представників однієї з організацій рідновірів — Родового Вогнища Рідної Православної Віри (Всеукраїнська релігійна організація носіїв звичаєвої віри українського народу). Вона зареєстрована як релігійна конфесія у Держкомітеті у справах релігій 30.03.2005 р. На прес-конференції було все керівництво РВРПВ, зокрема голова організації Верховний Волхв України-Руси отець Володимир (В. Куровський). Я уточнив у святих отців, як саме пов’язана їхня організація з РУН-вірою Льва Силенка або з послідовниками Ганни Лозко. Відповідь була така: ми — окремо від них, прохання не плутати ці організації. Але термін “рідновіри” можна вживати, як і “язичники”, щоправда, цей термін їм чомусь не дуже подобається. Учасники прес-конференції розповіли про дуже неприємний інцидент, що стався напередодні в Тернопільській області. Тут, на околиці села Саджівці Гусятинського району, було сплюндровано головну святиню рідновірів — капище Перуна. Центр цієї всеукраїнської організації розташований у цьому селі, а не в столиці чи за кордоном. Хоч РВРПВ, як повідомляє пресреліз, складається із 108 громад у різних реґіонах України і має власний Орден — Характерне козацтво з дев’ятьма полками, тобто обласними відділеннями. Згідно із заявою рідновірів, напад на капище, його плюндрування і побиття членів організації здійснили християни — священики й віряни місцевої парафії Бучацької єпархії Української Греко-Католицької Церкви. Головного ідола рідновірів — дерев’яного Перуна — нападники облили бензином і спалили, капище зруйнували. П’ятьох рідновірів, які захищали святиню, було жорстоко побито — переломи ребер, струс мозку. А ще — пограбовано: забрано мобільний телефон, золотий ланцюжок, гроші (майже 5 тисяч гривень). На напад селян підбурили і керували їхніми діями священики з цього й сусідніх сіл. Усе це відбувалося за байдужого споглядання, якщо не сказати потурання міліції району. Після нападу рідновіри подали офіційну заяву до міліції, яка начебто почала розслідування інциденту, але надії на справедливу реакцію влади мало. Ось виклад того, що повідомили рідновіри на прес-конференції, яку транслював один із всеукраїнських телеканалів, а також розмістили на своєму сайті. Невдовзі випала нагода поспілкуватися з представниками Української Греко-Католицької Церкви. Її предстоятель кардинал Блаженніший Любомир Гузар на запитання на прес-конференції відповів, що про цей інцидент нічого не знає, але насилля засуджує. Кардинал негативно відгукнувся про рідновірів, про “поганство”, що шириться Україною. Поінформованішим виявився отець Ігор Яців, який представляв Секретаріат УГКЦ. Йому відомо про інцидент, але все було зовсім не так. А як же? Рідновіри, заявив отець Ігор, напівобманом “влізли” в те село, пообіцявши, що займатимуться зовсім іншим, а не релігійною діяльністю. Свого ідола Перуна вони встановили на забороненій заповідній території, мотивуючи тим, що саме тут — їхнє прадавнє святе місце. Язичницьку акцію вони демонстративно влаштували саме у дні, коли християни в Україні відзначали річницю хрещення Русі. У конфлікті брали участь не “священики УГКЦ та їхня паства”, як стверджують рідновіри, а просто мешканці цього села, незалежно від їхніх вірувань, бо були обурені самоправством рідновірів. Жодного нападу, побиття, пограбування не було, все це вигадки. …Отже, дві правди. Хто ж зі святих отців каже неправду? Чи, може, істина десь посередині? Можливо, точну картину встановлять правоохоронні органи, якщо захочуть належно розслідувати цей інцидент. Але очевидно, що в Україні дедалі більше загострюється протистояння між християнами і представниками нових чи, за їхньою версією, старих, істинних вірувань. Агресивність, і далеко не побожна, нагромаджується з обох боків. Особливо помітне негативне ставлення православних, ієрархів наприклад, до реліктів язичництва, що пережили тисячу літ християнства. Приміром, колядування. Називати його бісівщиною — це вже занадто. Або засудження свята Купала. Агресія замість того, щоб визнати, що православ’я просто синтезувало язичницькі й християнські вірування, що колядки славлять Різдво Спасителя, а свято Купала давно вже поєдналося з Різдвом Іоана Хрестителя. Але ще більшу агресивність демонструють язичники за свою, як вони вважають, розтоптану тисячу років тому християнством стародавню віру. Тут уже не йдеться про синтез, злиття вірувань, їхнє співіснування. Лише категоричне несприйняття і заклик визнати хрещення Русі трагедією. Агресія язичників виходить за всякі межі. Я запитав в одного з рідновірів, чому вони так агресивно відгукуються про християнство. “Хто? Я такого не чув”, — здивувався співрозмовник. Й одразу почав поливати християнство брудом. Цікаво, як називається явище, коли людина вже не чує сама себе? А почути можна багато. Наприклад, що князь Володимир Великий — це виродок, який насадив слов’янському племені мракобісся — християнство; що головну християнську святиню Русі-України — Софійський собор треба зруйнувати і повернути це місце язичникам, бо тут було їхнє капище. Щоб не бути голослівним, процитую. Належить це перу цікавого письменника, який пише гарні книжки про цілющі трави, про народні звичаї, обряди. Здавалося б, пиши собі. Та ні, мало не в кожному творі — прагнення вкусити, вилаяти, облити брудом християнство. Для хрестителя Русі Володимира Великого автор не знаходить кращих слів, ніж “князь-байстрюк”. Цікаво, хто ще не знає, що Володимир був законним сином великого князя київського Святослава Ігоровича від однієї з його дружин? І ця дружина Малуша зовсім не була рабинею, а донькою воєводи з міста Любеча Мала. А що у Святослава було кілька дружин, то чого ж хочемо від язичника, який, на відміну від матері Ольги і сина Володимира, так і не прийняв християнства? У язичників багатоженство було узаконене. До речі, й сам князь Володимир як язичник перші 30 років життя нинішніх язичників цілком влаштовує. І тим, що, на відміну від батька, мав багато дружин, і що брав участь, як істинний язичник, в людських жертвоприношеннях. Але ось — фатальний крок: князь прийняв християнство й охрестив Русь. Цитую далі згаданого письменника: “Важке для Русі тисячоліття настало з того фатального часу. Адже нація, змінивши свої рідні героїчні легенди на чужинецькі рабські міфи, втратила духовну єдність перед татаро-монгольською навалою. Ці божевільні постулати непротивлення злу відіграли свою роль і в 33-му”. Якщо читачам замало цього історичного невігластва, наведу ще одну тезу цього самого автора. Виявляється, Володимир Великий не створив могутню слов’янську імперію, спираючись на християнство, а зруйнував її. І якби не Володимир, ця імперія існувала б досі, тобто уже другу тисячу років. Отже, “чужинецькі рабські міфи” і “божевільні постулати” — ось що таке християнство в трактуванні нинішніх язичників. І жодних аргументів вони у своїй затятості просто не сприймають. Якось я навів такий аргумент язичникові, одному з активістів Українського козацтва. Нагадав співрозмовникові, що саме українські козаки йшли на бій, на смерть за християнство, за віру Христову. То як можна вважати себе козаком і водночас агресивно не сприймати християнства? На це почув таку сентенцію: мовляв, протягом кількох століть то були якісь не такі, не справжні козаки, а справжньому козацтву кілька тисяч років. Тут ми підходимо до ключового моменту. Річ у тім, що вся ідеологія язичництва, якщо це можна так назвати, ґрунтується на національному. Питання поставлено так: якщо ти не язичник, ти не патріот, не українець. Повертаючись до початку розмови, зазначу, що керівники Родового Вогнища невипадково приїхали на прес-конференцію в столицю у красивих вишиванках. Організація настирливо позиціонує себе як істинно українська, національна, проводячи відповідні акції: співочі фестивалі, виставки, вишколи для молоді, відзначення народних свят. Але невже все це в ім’я патріотизму треба замішувати на ненависті до християнства? На чому ще замішаний цей язичницький патріотизм? Невже на маніакальній імперсько-cлов’янській ідеї? Ось цитата з одного з виступів на недавньому язичницькому святі в Києві. Говорить прочанин із Росії “воїтель Ратибор”: “Как раз отсюда, із Кієва, начньотся возрожденіє всєй Русі, всєго славянства! Вся ета чужая ідєологія отпадьот от нас, как пиль от сапог моєй трудной дорогі сюда!” Щодо “пилу на чоботях”, то язичник може не хвилюватися: його співвітчизник Володимир Жириновський давно марить, як російські солдати митимуть чоботи в Індійському океані. І стосовно “відродження слов’янства” добре відомо, що мають на увазі ті, хто вміє рахувати лише до трьох, — саме стільки слов’янських народів вони здатні налічити. І відновлення імперії від Балтики до Курил (чому б і не разом із Японією?), але щоб зі столицею в Києві — ідея теж не нова. Невже саме для цього знадобилося язичництво, нехай навіть на руїнах християнства? Але одразу постає питання: чи не від хворобливої національної меншовартості оце хворобливе національне самозвеличення? І чи треба істинному патріотові шукати ще якісь ідеологічні милиці на кшталт язичництва, топчучи християнство, яке дві тисячі років живить європейську цивілізацію? Невже треба його оголошувати “рабським мракобіссям”, щоб довести, що українці населяли й Атлантиду? …Після десятиліть комуністичного безбожжя, коли суспільство лише відроджує святині й відкриває дорогу до храму, враження, що нам, які ще не прийшли до Христа, пропонують переступити, перескочити через нього. Але якщо нам кажуть, що рідна, національна, язичницька віра — це те, що проросло з нашої природи, з навколишнього світу, то не зайве нагадати, що Природа за суттю не агресивна. Чи погодитися з мізантропами, які радо констатують, що найагресивніше в природі — це людина?
Суспільство · “Невже потрібне протистояння замість порозуміння?” · S. 5Originalseite ↗

ЧИ НА ЧАСІ ТАКА РЕКЛАМА?

Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ Передчасна агітація набуває обертів, і дарма що виборів ніхто не оголошував. Вона висить на біґбордах, перебиває рекламу пива на телеекранах і заповнює всі інформаційні канали, окупувала пресу і захопила площі, зручно засівши в наметах. Кому вона потрібна, ота передчасна виборча реклама кандидатів у президенти, яким не терпиться? Навіщо зайве турбувати націю в цей непростий час, коли громадянин заклопотаний власним виживанням? Напевно, в Конституції чи в законах варто задекларувати право народу на спокій і захист від передозування політикою. Проте запопадливі тлумачі закону про вибори кажуть, що народові так і треба, бо, мовляв, закон ще не діє. А перед цим казали, що закон діє відразу після оприлюднення. А народ хоче спокійного життя. Хоч трохи перепочинку, адже швидко мине осінь, взимку оберуть президента, а навесні працюватиме і вона, і він, і воно, щоб заплатити за новими тарифами і засіяти поле. Реклама висить перед очима, і стає шкода чужих і не зовсім чужих мільйонів, безвідповідально профуканих на цю агітацію. А що буде під час виборів? Воістину бенкет серед чуми, чи то пак незбагненної української кризи. Дарма що Конституція вимагає поваги до народу як до основного джерела всієї повноти влади. Повага до народу багато не просить, лише почекати до визначеного законом часу, а тоді вже робити рекламу, і то не з розмахом, адже криза, й тисячі громадян без роботи, а ті, хто працює, мусять трудитися за мінімум, бо не впевнені в завтрашньому дні. Учас, коли мільярдні борги треба віддавати з податків громадян, агітаційна розкіш не до речі. Нас давно вважають тупим електоратом, знаючи, що ми все одно проголосуємо з безвиході так, як кажуть їхні “рейтинги”. Ми — бідні випадкові гості з вулиці на їхньому святі самореклами, якою вони наввипередки хизуються один перед одним, хвалячись політтехнологами, як колись пани вихвалялись хортами. Тому їм все одно, коли призначати свято реклами для себе. Можна й за рік чи два до виборів — як заманеться, або коли хто перший почне. Можна назвати це соціальною рекламою, яка насправді народові і з його кишені (бо соціальна) не конче потрібна, а потрібен спокій. Правники тицяють пальцем у закон і кажуть, що він ще не діє. Може, це ми не діємо, а просто існуємо? Як казав Тарас Шевченко, гнилою колодою по світі валяємось, не володіємо собою, не впливаємо на державу і мусимо сприймати все, як потойбічні — не маємо сили пересунути навіть сірникову коробку. На нас не зважає ніхто. Чекають лиш наші грішні душі перед виборчими скриньками, щоб сказати: демократія є, і все освячено. Такі асоціації від бравих закликів дочасної реклами. Вона й справді соціальна, бо дає шанс народові відчути себе внизу й опам’ятатись.
Гаряча тема · “Кожне слово, сказане не по-українськи, є видаток з української національної скарбниці”. Михайло Драгоманов · S. 6Originalseite ↗

АСЯ ГОРШКОВА І «ЛУЧШИЕ УЧИТЕЛЯ» ПИШУТЬ ІСТОРІЮ «ПО-ДОНЕЦЬКИ»

Історія про історію в заявах і документах, надісланих обласним високопосадовцям заступником голови ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, заступником голови Донецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, помічником-консультантом народного депутата України П. М. Мовчана, кандидатом фізико-математичних наук Марією Василівною Олійник. Сподіваємося, що до обговорення “історії про історію” долучаться вчені, працівники Міністерства освіти і науки, автори підручників, учні й учителі. Прокурору м. Донецька Олександру Дмитровичу Ольмезову Донецькому міському голові Олександру Олексійовичу Лук’янченку ЗАЯВА 23 вересня 2009 року депутати Донецької міської ради на 37-й сесії ухвалили рішення “О фальсификации истории в школьных учебниках 5—11 классах при изучении курсов “История Украины” и “ Всемирная история”. За це рішення проголосували 52 з 54 депутатів, які представляють Партію реґіонів і Партію прогресивних соціалістів. Рішення суперечить передусім ст. 19 Конституції України, згідно з якою “органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України”, це також порушення статей 11, 13, 15, в яких ідеться саме про сприяння консолідації української нації, її історичної свідомості й про те, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Усупереч цьому, триває втручання До- Голові Донецької обласної державної адміністрації Володимиру Івановичу Логвиненку ЗАЯВА Про скасування прийнятого Донецькою міською радою 23 вересня 2009 року антиконституційного рішення “О фальсификации истории в школьных учебниках 5—11 классах при изучении курсов “История Украины” и “ Всемирная история” 23 вересня 2009 року депутати Донецької міської ради на 37-й сесії ухвалили рішення “О фальсификации истории в школьных учебниках 5—11 классах при изучении курсов “История Украины” и “Всемирная история”. Рішення суперечить передусім ст. 19 Конституції України, згідно з якою “органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України”, це також порушення статей 11, 13, 15, у яких ідеться саме про сприяння консолідації української нації, її історичної свідомості й про те, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Усупереч цьому, йде пряме втручання Донецької міської ради в навчальний процес загальноосвітньої школи зі спробою спланувати підручники “Історія України” та “Всесвітня історія” і розробити власний підручник з єдиною ідеологією “Партії реґіо- Фото Ксенії Гладишевої нецької міської ради в навчальний процес загальноосвітніх шкіл зі спробою скасувати підручники “Історія України” та “Всесвітня історія” і розробити власний підручник з єдиною ідеологією Партії реґіонів, яка не сприяє ні консолідації української нації, ні історичній оцінці подій, що відбувалися в Україні. Це заклик до копіювання підручника з історії Російської Федерації й повернення до “Короткого курсу з історії КПРС”. Створення підручників — компетенція фахівців високого рівня з обов’язковим затвердженням Міністерством освіти і науки України, а не депутатами міської ради, які не є фахівцями з історії. Розв’язання ухвалених 37-ою сесією Донецької міської ради питань не входить, згідно із “Законом України про місцеве самоврядування”, до їхньої компетенції, тому це незаконне, неконституційне рішення повинно бути скасоване. У зв’язку з викладеним вимагаю: від Донецького міського голови — призупинити це незаконне рішення та винести на повторний розгляд сесії, згідно з п. 4 ст. 59 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”; від прокурора міста Донецька — винести протест про скасування вказаного рішення як такого, що не відповідає Конституції України та законам України. нів”, яка жодним чином не сприяє ані консолідації української нації, ані історичній оцінці подій, що відбувалися в Україні. Як зазначила голова постійної комісії з питань освіти, науки, справ сім’ї та молоді міськради Ася Горшкова, “рабочая группа управления образования, в которую входили лучшие учителя города Донецка, проанализировала учебники “История Украины” и “ Всемирная история” в школах города и подготовила целый перечень фальсификаций, которые обнаружили в этих учебниках”. Оскільки повний текст проведеного аналізу свідчить, що “лучшие учителя” пропонують повернутись до історії “єдіной і нєдєлімой”, то звідси випливає, що у підготовці чи перепідготовці вчителів історії України вм. Донецьку є великі прогалини. Вчителі історії майже цілком зросійщені й значною мірою вороже ставляться до державності України, її мови, історії. У зв’язку з цим вимагаю: запросити список “рабочей группы лучших учителей…”, яка напрацювала ці фальсифікації з хибної точки зору; з’ясувати, чи справді їхня кваліфікація відповідає їхнім посадам й оплаті праці; негайно звернутись до Донецького обласного Інституту післядипломної освіти і провести перепідготовку вчителів історії України в школах Донецька. Якщо і в ДОІПО немає фахівців з історії України, то запросити спеціалістів з Центрального інституту післядипломної освіти м. Києва; звільнити з посад тих учителів, які виступають з позицій крайньої ворожості до історії України і виховують школярів у такому самому дусі. Голові Донецької обласної державної адміністрації Володимиру Івановичу Логвиненку Про невиконання наказів МОН України в школах м. Донецька та незаконні рішення Донецької міської ради та управління освіти і науки Донецької міської ради Повідомляю, що накази МОН України №461 “Про затвердження галузевої програми покращення вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням на мовах національних меншин на 2008—2011 роки” від 25.05.2008 та №496 “Про затвердження Інструкції про ведення класних журналів 5—11 класів загальноосвітніх навчальних закладів” від 03.06.2008 р. в м. Донецьку не виконуються з 1 вересня 2008 року. Їх незаконно скасовано рішенням Донецької міської ради № 23/50 від 19.09.2008 р. “О рассмотрении обращения постоянной комиссии по вопросам образования, науки, делам семьи и молодежи” (копію рішення додаю) як такі, що не відповідають вимогам Конституції України, Закону України “Про мови в Українській РСР”, Закону України “Про місцеве самоврядування”. Цього року начальник управління освіти і науки Донецької міської ради Валентин Олександрович Лактіонов повторно направив розпорядження №01/10-1095 від Ректорові Донецького національного університету, Герою України Володимиру Павловичу Шевченку ЗАЯВА Рішення “О фальсификации истории в школьных учебниках 5—11 классах при изучении курсов “История Украины” и “Всемирная история” ініціювала й розробляла постійна комісія з питань освіти, науки, справ сім’ї та молоді Донецької міської ради, членом якої є депутат Донецької міської ради, проректор ДонНУ Т. І. Мармазова. Створення підручників — компетенція фахівців високого рівня з історії з обов’язковим затвердженням Міністерством освіти і науки України, а не депутатами міської ради, які не є фахівцями з історії. Розв’язання ухвалених 37-ою сесією Донецької міської ради питань не входить, згідно із “Законом України про місцеве самоврядування”, до їхньої компетенції й тому воно незаконне, неконституційне. Як зазначила голова постійної комісії з питань освіти, науки, справ сім’ї та молоді міськради Ася Горшкова, “рабочая группа управления образования, в которую входили лучшие учителя города Донецка, про- 25.08.2009 року на виконання рішення Донецької міської ради від 19.09.2008 р., яким зобов’язує керівників ЗОШ заповнення класних журналів у школах Донецька вести відповідно до мови навчання конкретного закладу, класу. Тобто, згідно з мережею закладів, шкіл (копію додаю), в 210 класах 34 так званих закладів з українською мовою навчання, в 792 класах 52 шкіл з російською мовою навчання та в 786 класах 55 шкіл з російською мовою навчання (разом — у 1888 класах) заповнюватимуть журнали державною мовою Росії. І тільки у 858 класах — державною мовою України! На порушення Конституції України, Закону України “Про мови в Українській РСР”, Закону України “Про загальну середню освіту”, Закону України “Про місцеве самоврядування” триває зросійщення освіти, яку часи СРСР. “Провалено” всі Програми розвитку державної мови в м. Донецьку і, як результат, за 20 років тільки 22,9 % школярів мають змогу навчатись українською мовою, в той час як станом на 2000 рік ця цифра мала бути 50 % — відповідно до національного складу населення Донецька згідно з Програмою. У школах з російською мовою навчання не проводять уроків українською мовою, що створить проблеми з проведенням тестування державною українською мовою вже 2010 року. У зв’язку з цим прошу Вашого негайного втручання для виправлення становища, що суперечить чинному мовному законодавству, державним інтересам України та покарання винних у цьому злочині. анализировала учебники “История Украины” и “Всемирная история” в школах города и подготовила целый перечень фальсификаций, которые обнаружили в этих учебниках”. Оскільки повний текст проведеного аналізу свідчить, що “лучшие учителя” пропонують повернутись до історії “єдіной і нєдєлімой”, то звідси випливає, що у підготовці чи перепідготовці вчителів історії України вм. Донецьку є великі прогалини. Учителі історії майже цілком зросійщені й вороже ставляться до державності України, її мови, історії. Цих учителів готують, як правило, в Донецькому національному університеті, зокрема такі викладачі-історики як Т. І. Мармазова. Шановний Володимире Павловичу! Мені здається доцільним на історичному факультеті Вашого ВНЗ обговорити рішення Донецької міської ради від 23 вересня 2009 року; подати його на оцінку висококваліфікованим фахівцям-історикам; оприлюднити цю оцінку в ЗМІ; за результатами обговорення розв’язати питання перебування на посаді проректора з виховної роботи кандидата історичних наук Т. І. Мармазової, яка виступає з позицій крайньої ворожості до історії України і виховує студентів ДонНУ в такому самому дусі. ЗАЯВА
Гаряча тема · “Кожне слово, сказане не по-українськи, є видаток з української національної скарбниці”. Михайло Драгоманов · S. 6Originalseite ↗

НАЦІОНАЛЬНА РАДІОКОМПАНІЯ УКРАЇНИ ПРЕДСТАВЛЯЄ:

15 жовтня 2009 р. о 17:00 в рамках програми “На вірність Україні” у Великій студії концертно-студійного комплексу Національної радіокомпанії України відбудеться творчий вечір ДМИТРА ПАВ- ЛИЧКА за участю майстрів мистецтв і художніх колективів. Вхід вільний. Адреса: станція метро “Кловська”, вул. Л. Первомайського, 5-а. Довідки за телефоном: 287-22-41
Про-читання · “Вражає велич особистості Брайчевського, багатовимірність площин його життя і творчості”. · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ти одночасно і з Ґайдеґером, і з римським Петронієм — арбітром елегантності, чесності, відвертості та, хоч як дивно, іронічності в думці? В українського народу Брайчевських небагато — він був один. І коли йдеться про когорту вірних синів народу, то чому з такої людини роблять пасинка України, дозволяючи викинути його на марґінес історії, — може, хтось пожаліє і витягне… Обов’язок пам’яті про нього — думаю, місто або окремий університет не збідніли б, якби хоч скромну меморіальну дошку почепили. Це був би крок до подолання різних криз, і найголовнішої з них, що зветься байдужістю. Лариса Кадирова: “15 вересня відбувся дуже теплий, щирий і душевний вечір, присвячений пам’яті Брайчевського, і презентація його двотомника — творів, які не було надруковано. Вечір цей відбувся в конґреґаційній залі “Могилянки”, залі, наповненій пам’яттю. І мені здається, що коли люди пам’ятають те, що було попереду них, за ким вони прийшли в цей світ, — це святе, що людей робить людьми. Це відбулося завдяки роботі Юрія Кухарчука, упорядника творів Брайчевського, людини, яка спілкувалася з ним в останні роки метра нашої історії. Мало того, що він упорядкував другий том “Вибраного”, зібрав усіх цих непересічних людей сьогодні разом, вони ще ходили в Комітет з видання значущих для України книжок, коли його головою був Іван Драч, і “пробивали” видання творів Брайчевського. Прийшли люди дивовижні, які виступали нестандартно, бо це люди такі нестандартні, такі вагомі… Євген Сверстюк, Іван Драч, Людмила Семикіна згадували про Брайчевського-історика у фільмі “Тіні забутих предків”, хтось згадував про нього як про людину, з якою кілометри можна було іти з рюкзаком із вином на міфічне весілля Миколи Холодного, хто згадував про нього як про людину, що давала імпульс відновленню, відродженню правдивості в історії України. Ось що було цінне. Ми згадувати про цю багатогранну людину. Він був прекрасним художником, поетом. І я зачитала його переклад “Скрипки” Гумільова та “Для чого люди придумують міфи” — це дивовижний вірш, притча Сковороди з поеми Брайчевського. І що було дивно — на екрані йшов беззвучний фільм Богдана Жолдака, де він брав інтерв’ю у Михайла Юліановича, і весь час Брайчевський був, ніби живий, із нами. Він наче коментував наші виступи, не давав залі опуститися до побутовизму, до буденності. Ми намагалися бути гідними пам’яті такої людини, яка фактично стояла біля витоків відродження Києво-Могилянської академії, була її професором. Словом, якби усвідомлювали, хто ми, на якій землі й навіщо живемо, може, в нас усе було б по-іншому”.
Про-читання · “Вражає велич особистості Брайчевського, багатовимірність площин його життя і творчості”. · S. 7Originalseite ↗

АРБІТР ІСТОРИЧНОЇ ЕЛЕГАНТНОСТІ

Ганна ТРЕГУБ, Національний університет “Києво-Могилянська академія” Одним із сучасних популярних трендів у гуманітарних і соціологічно-політологічних студіях стала тема постколоніалізму і постколоніальних суспільств. Українці потроху звикають до нового приписаного статусу — колонізованих. Час від часу це допомагає хоч би в загальних рисах усвідомити глибинні й подекуди недоступні для артикулювання духовні проблеми власного народу. Найважче в цьому житті — не сховатися, не заплющити міцно очі й бути чесним перед собою, перед внутрішнім “я”. Чи доводиться чути про причини глибинного рівня, що породили сьогодення, якого ми воліли б не мати? Як часто представники ЗМІ, коли їм пропонують обрати, про що зняти сюжет (чи написати статтю) — про черговий скандал за участю олігарха чи політика, або (для альтернативи) про міжнародну історичну чи міждисциплінарну конференцію, — дружно обирають останню? І коли світові метри психології й педагогіки стверджують, що потрібно, аби людство лишилося людством, гуманітаризувати суспільне життя, хто ж каже до широкого загалу про кризу не економічну, не політичну або фінансову, а про біду з гуманітаристикою тут і тепер, в Україні? Початок і середина осені багата на вагомі для України пам’ятні дати. Це той період, що подарував і, на жаль, забрав геніальну постать — Михайла Юліановича Брайчевського. Сумно, що ідейний остракізм, в атмосфері якого жив і творив цей неперевершений історичний маестро, триває і досі, але вже в інших виявах. Про нього рідко згадують, його твори лише зрідка досліджують і використовують у монографіях. Йому немає ні пам’ятника, ні меморіальної дошки на тих установах, до примноження слави яких він був причетний. Але попри всі негаразди та перепетії, цього року відбулася подія, що обнадіює певними зрушеннями щодо процесу вписування цієї постаті, її закарбування до пам’яті українців. Презентація перших двох томів вибраних праць видатного українського історика, філософа, громадського діяча Михайла Брайчевського, присвячена 75- річчю від дня його народження, може бути яскравою ілюстрацією духу теперішнього неоднозначного часу. Пам’ять про людину, що не дала знищити давній архітектурний ансамбль Києво- Могилянської академії за часів перебудови, коли в конґреґаційній залі Мазепиного білостінного корпусу тодішнє керівництво Морполіту хотіло влаштувати басейн (!), вимагає не голосних, але за суттю пустопорожніх дифірамбів, і не моління на забронзовілий образ, а правди, хоч би якою вона була. Хто перший із дослідників спадає на думку, коли йдеться про історію Русі? Михайло Грушевський, Петро й Олексій Толочки, іноді побіжно — Лев Гумільов і віднедавна Омелян Пріцак. Чи ж не нахабно тут будь-що закидати? Але коли придивитися уважніше, то побачимо парадоксальну річ: традиційність у виборі аналізованих тем. І видається, що історія насправді відбувалася так, як про те сказано в “Історії України Руси” або на сторінках іншої, написаної за традицією, праці. Насправді ж історії не знає ніхто, навіть наймаститіший метр. Ми знаємо лише приблизну схему того, що могло відбуватися понад тисячу років тому, а велич справжнього майстра полягає в тому, щоб не боятися відходити від мейнстриму, відшукувати аргументи на користь буття того, що всі оминали увагою як легендарне, і тому — непевне. Найгеніальніше у будь-якій сфері людського життя, найвидатніші винаходи і прозріння — хіба все це не видавалося спочатку фікцією, маренням або аферою? Тоді як оцінити твори, що належать перу Михайла Брайчевського, де йдеться про неоднозначну подію хрещення Русі, про Аскольда — київського царя та ще багато про що? Традиційність, і де ж та внутрішня свобода, на чому вона сформується, коли мислення запхають у футляр, за рамки якого — дзуськи вийти? Де ж ті, що мислять нестандартно, і чи лишилися такі? Вражає велич особистості Брайчевського, багатовимірність площин його життя і творчості. За словами присутнього на презентації Євгена Сверстюка, Михайло Юліанович був живою історичною пам’яттю, джерелом поширення правдивої й максимально точної інформації про історію України в такі часи, коли лише за читання і зберігання книжок історичної тематики, де йшлося про Україну-державу, історію окремого українського народу, можна було отримати строк. Треба було тоді мати особливу мужність і сміливість, аби рятувати унікальні пам’ятки архітектури, які з легкої руки радянського керівництва могли бути просто знищені або перетворені на склади картоплі або іржавого заліза. І хто зараз знає, що стаття “Приєднання чи возз’єднання”, яка належить перу вченого, справляла, за твердженнями І. Драча та Є. Сверстюка, на тодішні прогресивні кола вплив такої самої міри, як “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Івана Дзюби. Ось тільки Дзюбина праця нині відома і доступна читачеві, а про твір Брайчевського ледве чи згадують, хіба що кілька слів кинуть під час вечора пам’яті або презентації нового видання творчої спадщини. Але як часто те буває, і скільки людей потрапляє на такі заходи? Варто згадати ще кілька моментів. Чи багато людей серед сучасних киян пам’ятають Брайчевського-екскурсовода? Екскурсія для трьох, п’яти людей — скільки збереться — Подолом та історичним центром міста. Сама пам’ять про це стала раритетом. А його причетність до створення шедевру українського кінематографа — стрічки “Тіні забутих предків”? Параджанов, Миколайчук, Семикіна, Іллєнко і… Брайчевський. Голівуд мусить нам заздрити, бо, мабуть, нечасто у них до зйомок фільму залучають такого фахівця, який може відтворити насправді автентичну атмосферу доби, що про неї йдеться у стрічці. Окремої уваги заслуговує Брайчевський-філософ, художник, поет, літературознавець і перекладач. І все це в його доробку становить привід для особливої розмови. Сумно констатувати, що серед присутніх на презентації двотомника було мало молоді. Чомусь так складається, що молодь лишається поза процесом передачі пам’яті про особистостей, дотичних до того, що Україна незалежна, культурна держава, хороший тон у ній — бути освіченим. Коли титан світової філософської думки Мартін Ґайдеґер перебував у забутті й інтелектуальному вигнанні, його учні зробили все можливе і врешті повернули світові людину, без думок якої у філософській традиції була б на довгі роки пустка аж доти, доки його вчення оприлюднять знову. Традиція перервалася б. Чи можна дозволити тепер вчинити акт забуття щодо Брайчевського, постаті, що її можна порівня- Києво-Могилянська академія, фонд ім. Олега Ольжича разом із видавництвом ім. Олени Теліги презентували два перші томи вибраних творів М. Ю. Брайчевського, до яких увійшли раніше не опубліковані праці видатного українського науковця. Знаково, що упорядник текстів і науковий редактор видання — викладач кафедри історії (археології та давньої історії України) НаУКМА, кандидат історичних наук, співробітник Інституту археології НАНУ Юрій Кухарчук, якому належить перша спроба видати унікальні й майже недосліджені твори.
Про-читання · “Вражає велич особистості Брайчевського, багатовимірність площин його життя і творчості”. · S. 7Originalseite ↗

СЬОМИЙ КОНКУРС ім. АНАТОЛІЯ ЄРМАКА

Після трагічної загибелі народного депутата, члена об’єднання “Антимафія” Анатолія Єрмака його приятелі зініціювали конкурс для школярів і студентів. Учасникам конкурсу пропонують відповісти в письмовій формі на такі запитання: “Що таке патріотизм?” і “Що таке національна ідея?” Ці твори надсилають на адресу Українського радіо або Ліги українських меценатів. Найкращі зних звучать у радіопередачах, їх відзначають дипломами і грошовими преміями. Журі підсумувало результати сьомого конкурсу. Першу премію присуджено студентці з Чернівців Тетяні Полубко. Другу — Сергієві Савощенку із села Веселий Хутір Чорнобаївського району Черкаської області. Третю — Ірині Гупалик із села Фаринки Камінь-Каширського району на Волині (обоє школярі) та ліцеїстові з Білої Церкви на Київщині Юрієві Паустовському. Заохочувальні премії — в Світлани Гужви із села Сторожове Чутівського району Полтавської області та Валерія Ольшанського з міста Саки в Криму. Фундатори премії — Ліга українських меценатів, Інститут проблем болю (директор Володимир Берсенєв) і приятель Анатолія Єрмака Євген Медведєв. Прес-служба Ліги українських меценатів
Вредні інтерв’ю · “Знаходжу втіхи у звичайній прозі життя, яка мені дарує сюжети”. · S. 8Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

— Конкретизуйте: а) Вас переслідували? б) чи доводилося чути від читачів, що вони впізнавали прототипів? — Було всього і всілякого, бо світ не тільки дуже схожий, він — тісний, особливо, наш, літературний. Доходило не просто до скандалів — до абсурду. Вкотре перечитуючи роман Ольги Кобилянської “Апостол черні”, зловила себе на бажанні написати про старіючу знамениту письменницю, ліміт геніальності якої вичерпався разом із простими людськими потребами: закохуватися в чоловіків, ревнувати, себто з лімітом лібідо. Але писати про таку жінку я, правду кажучи, остерігалась, оскільки в Україні жінок-класиків мало, а тому, звісно, могли б з’явитися небажані асоціації. Тому я перестрахувалась і написала про старіючого радянського класика, відповідно прикрасивши його життя відповідним епосі джентльменським набором типових достоїнств і вад. І отримала такий скандал від колег, що почала не лише людей, а й сама себе боятися, як Гоголь, пробачте за нескромність. А віднедавна боюся приїздити у свою Орлівку, бо там теж читають мої книжки, і вже повпізнавали в моїх героях всю мою рідню: і тіток, ному часі, але в різних світах… — Бачите, як Ви тонко відчуваєте спонуку, насправді дуже заховану навіть від самого автора. Але Ви не назвали моєї найновішої збірки новел “Короткий танець на Віденськім балу”, яка присвячена проблемам жінки в чоловічому світі, сучасному, а тому особливо жорстокому, цинічному і підступному. Як бачите, я ще не вичерпала власні комплекси і мотивації щодо цієї теми. Так, я ніколи не кажу про те, що мені як жінці довелося перебороти на шляху до права бути самодостатньою особистістю, але про це пишу, можливо, наївно сподіваючись застерегти інших… Та Ви, певно, самі не раз ловили себе на думці, що не відаєте, задля чого пишете, тим паче, що хочете сказати. Де мета і яка мотивація цих добровільних мук?! Ну не заради ж слави чи популярності, бов Соньки Золотої ручки чи Жириновського вона більша! Не знав, заради чого “страждає, мучиться йне кається” і Тарас Шевченко, і жахався власного таланту Микола Гоголь. Аж збожеволів від того, про ЩО і про КОГО змушував писати його Геній. В юності мені здавалося, що моя місія “згори” — продовжити в слові життя тих дорогих і неповторних людей, яких смерть безжально висмикувала в мене з-перед очей. Тепер думаю, що кожен митець-творець запрограмований ще й дати відповіді на визначальні морально-етичні запитання свого часу, зокрема, й на ті, що Ви перелічили… — Що цікавіше — жити чи писати? — Мабуть, жити й писати. — Проза як життя чи проза життя? — Мені подобаються обидва визначення і те, що за ними. А чим більше живу, тим більше знаходжу втіхи у звичайній прозі життя, яка мені дарує сюжети і довгожданну можливість писати. — Наскільки важливим є для Вас належність до літературної тусовки? Чи вірите в літературне братство? — Раніше, в молодості, коли ми всі тільки вирушали на ярмарок літературний, тусовки, чи творчий бомонд, як ми казали, для мене важили дуже багато. Я й досі згадую зі сльозами ностальгії ті вечори, зустрічі, семінари, особливо березень 1977 року, коли нас із Вами, а також Михайлом Шевченком, Наталкою Білоцерківець, Ларисою Хоролець, Валею Кузьменко, Тамарою Костецькою та іншими приймали у Спілку письменників. У цьому було відчуття суголосності, єдності кровної зі своїм поколінням і мети — сказати правду від його імені. Шкода, що не завжди це виходило… Сьогодні ціную зустрічі з добрими і талановитими друзями, щиру розмову, сповнену спогадами юності й планами на… авжеж, майбутнє. Чи вірю у літературне братство? Вірю. І мрію про таке товариство, особливо сьогодні, коли наше з Вами покоління уже вертається з ярмарку… Саме час згадати про найцінніше — щастя спілкування близьких за духом людей. — Трьох Ваших найновіших книжок “Цінь Хуань Гонь”, “Короткий танець на Віденськім балу” та “Сестра моєї самотності” цілком вистачило б, аби зі смаком обговорювати широту Ваших тематичних зацікавлень, авторських можливостей і стильових знахідок. Отже: іронія, гротеск, сарказм… Український роман абсурду. Театр тіней. Політичний гороскоп і психологія виродження на політичному ярмарку — це все мої враження від роману “Цінь Хуань Гонь” — телеграфним стилем. “Сестра моєї самотності”…
Вредні інтерв’ю · “Знаходжу втіхи у звичайній прозі життя, яка мені дарує сюжети”. · S. 8Originalseite ↗

«СВІТ ТІСНИЙ, ОСОБЛИВО НАШ, ЛІТЕРАТУРНИЙ»

— Галино Тимофіївно, без довгих вступів беремось до діла. Поговоримо про Вашу творчість, і це саме той щасливий випадок, коли читачам не треба довго розповідати, хто в нас у гостях. Якщо й будемо вдаватися до вступів і прологів, то цей пролог — Ваша поезія. Не вірю, що її “сонця кущ зелений” не світить і не гріє. Отож, поетеса Галина Тарасюк — це вчора чи сьогодні? — Не можу зарікатись, але, мабуть, поезія — це вже вчора. Як молодість — пристрасна, бурхлива, сповнена ілюзій-алюзій. А якщо й буде “повернення”, то в іншу естетичну якість, можливо, це будуть філософські “размишлізми”. Я боюсь повторень. Життя надто коротке, щоб повторюватись навіть у самому собі. І це насамперед стосується творчості. Але — як гарно (до сліз) Ви про “сонця кущ зелений”… І світить, і гріє, і снаги додає, і гордості, як дівоцькі фотографії, мовляв, ось які ми були прекрасно-геніальні. Недаремно життя прожите… Але є ще одна заковика — літературні жанри дуже ревниві. І якщо ти прагнеш досягти довершеності в котромусь, маєш жити і творити за його жорсткими законами. Тому я пишу або тільки новели, доки не випишусь, або романи — можна й кілька паралельно писати. Недавно, в паузі між романами, мене потягнуло на п’єсу. І я спробувала. І написала. Залпом. І відклала, бо там є все: інтрига, енергійні репліки і діалоги, запах епохи, навіть образи героїв виписані, але нема головного — чистоти жанру. — Наскільки в момент задуму відчуваєте жанр? І як ставитесь до того, що нині й прозу, й поезію називають “текстами”? — Все залежить від “матеріалу”. Якась вражаюча реальна подія, особливо трагічна, вимагає і стислої, сконцентрованої форми викладу. Щоб твоя інтерпретація письмова вразила читача, як блискавка. Передати це можна короткими реченнями, “рубленою” фразою, “загадковим” початком і “нагнітанням” пристрастей… Або навпаки, “матеріал” напрошується на філософське узагальнення, психологічне відстеження. Тоді вмикається відповідна форма мислення: романна, а не новелістична чи поетична. Нормально, оскільки цей термін придумали ті, які справді не знають, як назвати… свої тексти. Я ж на означення своїх творів цього слова не вживаю. — У Ваших віршах 80—90 років з’явилися гострі й болючі мотиви, скажімо, як у вірші “Я жінка з черги” і т. ін. Що це було — навмисне опрощення романтичної ліричної героїні, соціальні рефлексії, пошук темпоритму монологів для героїв прозових творів чи щось інше? — Певно, все, що Ви перелічили з таким знанням справи і відчуттям автора. Справді, чимало так би мовити апробованих у поезії мотивів стали темою моїх прозових творів. А “щось інше” — це, можливо, криється в самій моїй вдачі. При всій своїй толерантності, доброті й прощенності внутрішньо я перебуваю постійно в стані війни проти всього того, що порушує мої наївні поняття про справедливість. Це пояснює і мою активну громадянську позицію, і такі… “революційні” мотиви у творчості. Тим паче, що в ті часи ми вірили, що Словом можна як не змінити, то бодай трохи вдосконалити світ. — Чи не поезія вплинула на те, що багато Ваших творів — монологічні? — Думаю, що так. Річ у тому, що монолог, зокрема і в поезії, завжди викликає довіру, провокує суголосний діалог із читачем. — “Кусайте, кусайте яблуко мого життя” — цитую Ваш поетичний рядок, аби запитати, наскільки є автобіографічною Ваша проза, особистіними — переживання, спокревними — герої? — Важке запитання… Ніколи не задумувалась над цим… Як Ви знаєте, я десь у шістнадцять почала писати новели, які через тридцять років увійшли в книжку “Любов і гріх Марії Магдалини”. Вони справді були біографічними, оскільки я в них вклала весь свій житейський досвід і поняття про людей і світ, який окреслювався межами мого рідного села. Написала десь 15 новел і все! Матеріал вичерпався! Тим більше, що мене запідозрили (це були 1966—1968 роки) в націоналізмі, у викривленні радянської колгоспної дійсності, наслідуванні Кафки і Джойса, про яких я зовсім не чула у своїх подільських степах. І тоді я почала писати вірші, які живляться емоціями, де не потрібний фактаж, не треба рубати в очі сіросвитну правду-матку, де, навпаки, правдивість твориться метафорою — ілюзією, півтонами і натяками. І тільки через тридцять років, натоптавши душу враженнями від тисяч подій, характерів, знаннями про власне і сотні чужих життів, я зрозуміла, що знову готова писати прозу. Звичайно, в кожному творі є якийсь особистісний штрих, якась дещиця, епізод, який висмикуєш із власного життя, з власного досвіду, щоб надати граничної правдивості тому, про що пишеш. Але частіше буває, коли чуже, підслухане чи підгледжене життя мусиш перепустити через себе, пережити, як удар блискавки. І часто — пережити вперше, ввімкнувши на повну потужність усі свої емоції. Тоді відбувається диво творчості: чужий життєвий досвід стає твоїм. Це все одно, що грати роль у виставі: чим більше стираються грані між чужими рисами і власними, тим більша ймовірність достовірності, життєвості й правдивості образу. Але є в мене і справді автобіографічний — за жанром — роман “Грішні, чесніші за херувимів”. Хоч, за великим рахунком, ця автобіографічність — насправді суцільна вигадка, казка, гарна і страшна, розказана вустами п’ятирічної дівчинки, яка живе в тілі п’ятдесятирічної жінки. — Однак останнім часом Ви застерігаєте читача: “Усі герої твору, зображені в конкретних історичних реаліях, — вигадані”. Хоча в одному зі своїх інтерв’ю говорите про те, що будь-які люди й реалії для Вас — “романний матеріал”… — Між цими “заявами” немає суперечностей. Я не пишу про конкретні події й конкретних людей, бо це нецікаво. Я “живописую” явища і типи характерів, які, звичайно, не виссані з пальця, вони мають реальну основу. Часом якась риса, фраза, вчинок, подія з життя однієї людини змушує писати цілий роман. Але роман не про конкретну людину, а зовсім іншу, зліплену з тисячі подібних типів. А часом мені здається, що загалом усіх своїх героїв змальовую із себе. В мені теж намішано всілякого… і комплексів, і маній, і ницого, і високого, грішного і святого… Інша річ, що саме з цього всього стане внутрішньою мотивацією до написання твору. Адже кожен пише лиш про те, що особисто заболіло, запекло, солодко замлоїло чи просто дістало. І якщо йому це вдалося, тоді й читачеві болить, і персонажі “впізнавані”. Притому кожен читач впізнає свого “героя”. А я від того маю купу неприємностей… і дядьків, і братів з братовими, а кого з персонажів не впізнали, то думають, що то я, мої діти й чоловіки… Особливо це стосується монологічного роману “Мій третій і останній шлюб”. Тому й почала застерігати читачів: “усе в книжці вигадане”. Хоч не знаю, чи це допоможе… — Як і які обставини Вашого життя впливають на написання ваших книжок? Що живить Ваші авторські емоції — любов, ненависть, жаль, співчуття? Яка відправна точка письма? — Думаю, що кожне з людських почуттів і всі вони в комплексі. Що ж до обставин… Біда, горе не просто вибиває із сідла — вбиває. Але ось активна громадська діяльність, якийсь “героїчний” вчинок — сприяють. Здається, Той, Хто вділив мені письменницького талану-таланту, пильно слідкує за чистотою і благородством моїх дій і намірів. Як я хочу за різних обставин злукавити, на щось заплющити очі, десь промовчати, Він мені буквально “перекриває кисень”. Позбавляє натхнення. Я не можу ні писати, ні читати, ні жити. Тому, як каже одна моя героїня з гуморески “Гвадалквівір і далі” ще 1993 року, “мушу бути завжди в епіцентрі боротьби і на вістрі борні”. Така плата за право писати… Та все-таки найбільший стимул до писання — відведений мені для цього час, який, на жаль, невблаганно минає. — Ще кілька років тому я беззастережно могла б сказати, що у Вашій прозі домінують жінки. Сьогодні, після з’яви романів “Між пеклом і раєм”, “Храм на болоті”, “Цінь Хуань Гонь” ідеться скоріше про жінок у чоловічому світі, про чоловіків у світі деформованих цінностей, про чоловіків і жінок, які існують в од-
Про-читання · “Джерело сучасної італійської поезії для українського читача”. · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

поезію. Але всі перекладачі, на щастя, перфектно знали українську мову і були обізнані якоюсь мірою з діалектами західноукраїнськими, тож шукали відповідники. Але в більшості випадків, звичайно, текст адаптують. Що ж до роману “Цінь Хунь Гонь”, то я його писала тільки для українців. Тим більше, що в іншомовному перекладі він втратить усе, заради чого я його писала. — “Быть знаменитым некрасиво”, — цю фразу часто повторюють і ті, хто за славу готовий запродати душу. Ваше ставлення і самооцінка як упевненість у собі, в своєму призначенні? — Я ніколи не була знаменитою навіть на всю Україну. Тому не знаю, як це. Але на цілу область була. Нічого особливого. Навпаки, популярність письменника традиційно вимагала неабияких чеснот, стійкості, обов’язково патріотичності, активної громадянської позиції… І я ці вимоги чесно сповняла. Я не могла розслабитись ні на роботі, ні дома, бо мене скрізь упізнавали.. Я муштрувала бідних своїх дітей, щоб вони відповідали уявленню народу про дітей письменниці. Я навіть спала в спортивному костюмі на той випадок, якщо почнеться, не дай Боже, землетрус чи пожежа, щоби першою вискочити рятувати людей. Звичайно, певною мірою утрирую. Бо чим більше людей тебе знають, тим більше в тебе читачів. Але коли я переїхала до Києва, де мене зовсім не впізнавали навіть колеги-письменники, Господи, яке ж відчула полегшення! Я впивалася невідомістю і свободою! Правда, часи змінилися. Зараз відомий письменник — це скандальний письменник. А я боюся скандалів, хоч і вигнана зі Спілки за “аморальну поведінку” “високоморальними” злодіями Яворівським, Кримом та їхніми сраколизами. — Мораль і аморальність. Моральні авторитети. Народна мораль. Митець — руйнівник моралі чи її підвалина? — Залежно що розуміє суспільство під цим терміном. Якщо говорити про мораль християнську, то мусить бути її підвалиною. А коли про мораль суспільну, часом подвійну, а то й потрійну, як нині у нас відбувається, то звісно, її руйнівником. Критерії кожен визначає сам. — У вихідних даних Ваших книжок часом стоять імена Ваших дітей… Отже, вони — Ваші перші критики. Чиє слово Вам важливо почути після виходу книжки? — Діти — не лише мої критики. Вони — дизайнери і навіть видавці деяких моїх книжок. Я дуже прислухаюся до них. У них прекрасний літературний смак. Часто раджуся навіть, як назвати твір. Але не завантажую надто своїми “заморочками”. У них — власне життя. Та все ж мені приємно, що в ньому є місце і для мами, тим більше, вони поважають мою працю і допомагають. А чия думка важлива після виходу книжки?.. Мабуть, котроїсь із моїх постійних читачок-уболівальниць. У мене, звичайно, їх — не вся Україна, але на фан-клуб набереться. — Що те єдине, яке Вам не зрадило, та кого чи що не зрадите Ви в письменницькій долі? — У письменницькій долі? Мій талант, хоч який він вже завбільшки, але він — чесний, добрий і незрадливий. І ще — діти. Цим двом цінностям теж ніколи не зраджувала і не зраджу. — Яке питання Ви поставили б мені, якби брали в мене інтерв’ю з одного запитання? — Те, що Ви мені поставили передостаннім. Спілкувалася Любов ГОЛОТА
Про-читання · “Джерело сучасної італійської поезії для українського читача”. · S. 9Originalseite ↗

ПОЕЗІЯ, ЯКУ ЦИТУЮТЬ ІТАЛІЙЦІ

Ні, я не помилилась і не забула сказати “Смерть — сестра моєї самотності” — так називався Ваш перший роман. Перший в авторському рахунку і перший в літературі нового періоду. Ви першою заговорили, як самі пишете, про “те, що з нами відбувалося і відбувається”, очима представників двох світів, на які розділене наше суспільство. Це була “бомба” ще й тому, що йдеться про двох письменниць, про те, що правда життєва і правда творча для багатьох були двома різними правдами, і від цього не сховаєшся за соцреалізм… Щойно побачило світ допрацьоване видання цього роману, і слово “смерть” зникло з його назви. Що ж, часом смерть визволяє людину з мук сумління, але чи звільняє смерть носія ущербного сумління наше суспільство від подвійної моралі? — Колись я гадала, що смерть — це звільнення від мук, хвороб, помилок, тобто від “бремени” земного життя. Але, на жаль, з роками гірко переконалася, що смерть ні від чого не звільняє. Вона — просто інша форма існування, однаково уярмленого нашими земними гріхами й окриленого нашими чеснотами. Тобто на “тому світі” чи в паралельному світі, який ми називаємо “пам’яттю”, не легше, аніж у реальному. Мені, православній християнці, яка регулярно ходить у храм молитися за здоров’я живих близьких людей і за упокій тих, хто відійшов за вічну межу, подобається один постулат християнської віри протестантського обряду, за яким людина мусить жити праведно тут, на землі, й відмолювати гріхи теж тут, і самому — за життя. Бо ніхто по твоїй смерті за тебе не випросить у Бога тобі й крихти прощення, тим паче життя вічного в раю. От ця думка, мені здається, — головна ідея допрацьованого роману “Сестра моєї самотності”, який охоплює період українського життя від 1986-го — року Чорнобильської трагедії — до наших днів. Тобто помежів’я двох епох і всі катаклізми, які випали на долю нашого народу. І, звісно, головної героїні, покинутої всіма, навіть смертю, і змушеної наново “вчиться” не тільки ходити, а й жити. Начисто. Без подвійних стандартів. Це важко. Бо люди у суті своїй не міняються. Але щастя, коли вони мають час осмислювати все, що з ними відбувалося і відбувається. Тому найбільшою цінністю для моєї героїні в цій пекельній боротьбі із самою собою є вже не смерть, її уявне (а може, й ні) спілкування, а точніше, сповідь перед давно померлою подругоюсуперницею. Отже, тому й зникло із назви книжки слово “смерть”. — Мова Ваших творів як головний інструмент характеристики героїв. Особливо це видно на прикладі роману “Цінь Хуань Гонь”. Але в ранніх оповіданнях, та й у новелах останніх років за нею легко було впізнати буковинку, подолянку і т.ін. Деякі “допуски в лексиці”, як то лайка та росіянізми. Чи задоволені якістю перекладів Ваших творів? Чи вповні вони передають Ваші занадто “українські твори”? — Не люблю дистильованої води. І мови — теж. Мої герої говорять, як розмовляємо всі ми в житті. Крім того, хоч як це дивно, багатство української мови можна підкреслити різнобарв’ям діалектів, тим більше, що глибини мови таять у собі такі можливості передачі настрою і духу, ситуації, що важко повірити. Це я підмітила, хоч це дивно, в російській мові Жванецького. Що ж до перекладів, то мою прозу мало перекладали. Більше У Конґреґаційній залі Києво- Могилянської академії відбулася презентація поетичної збірки відомого італійського поета Коррадо Калабро “Я не скажу тобі, що це любов”. Книжка складається з передмови, інтерв’ю з професором Калабро, в якому він розповідає про себе та поезію. Далі — власне поезія. Вона представлена двома мовами: італійською й українською. Переклад та інтерв’ю з автором зробила Оксана Пахльовська, професор Римського університету “Ла Сап’єнца”. Cеред гостей в академії був Посол Італії в Україні П’єтро Джованні Доннічі, перекладач античних творів Андрій Содомора, поет Іван Драч. Книжка Калабро цікава і науковцям, поціновувачам античної культури, і молоді. Адже, за словами гостей, в Італії юнаки й дівчата цитують його поезію у своїх sms-повідомленнях. Можна було б багато говорити про поезію, але вона — явище невичерпне. Тому запропоную читачам коментарі самого метра сучасної італійської поезії Коррадо Калабро. — Пане Калабро, яким є ваше слово до українського читача? — У моєму тексті — симбіоз, велика гармонія з українською душею. Насамперед те, що нас об’єднує, — це любов до природи, і в той же час збереження історичної пам’яті. На основі спільного грецького коріння ми розвинули дві дуже різні культури. Але вони завжди контактували. Відбувався торговельний обмін між двома народами. Кораблі, які перевозили крам, перевозили також і продукти цивілізації — інформацію, мову. Невипадково Пушкін назвав “золотою мовою” мову італійців цього реґіону. Ця близькість морських республік доводить, що море об’єднує. Багато моїх поезій — про море, яке простягається від однієї землі до іншої, а також від однієї цивілізації до іншої. Притягальність, яку відчувають один до одного два наші народи, спричиняється до того, що ми самі відчуваємо в однаковий спосіб і те, що є великими темами буття: любов, природа, час, який минає, і його допомагає віднайти поезія. — Ви говорите про культурну трансформацію в еру глобалізації. Як самі ставитесь до цієї трансформації? — Є трансформація в щоденному житті, яка доволі відчутна. Але вона триває день, тиждень або місяць, та минає, як вода, не залишаючи сліду. Є дивовижні реальності, наприклад, симультанні процеси в різних частинах планети. Нині український хлопець може грати в якусь електронну гру з іншим українським хлопцем на відстані кілометрів так, наче вони сидять в одній кімнаті. Але це не все. Є реальності набагато глибші, такі самі давні, як і людина. Вони знаходять вираження лише в щасливий момент віднаходження поезії. І, на відміну від комунікацій масмедійних, які тривають один день, поетичне послання може тривати тисячоліття. — А які проблеми нині в італійських мас-медіа? — Ці проблеми я також побачив і в інших європейських країнах. Журналіст виконує місію ще важливішу тоді, коли інформація надходить безпосередньо до реципієнта. Завдання журналіста — упорядкувати цю інформацію, дати комплексну її картину в той спосіб, щоб читач зміг зорієнтуватися. Інакше читача просто знесе цей потік інформації, й він не віднайде в ньому сенсу. Та нечасто журналіст може вміло подати на суд реципієнта те, що відбувається в довкіллі. Пан Калабро хвилювався перед виступом. Звичайно, поет і не має пояснювати власного художнього світу, він не повинен розтлумачувати наміри власного простору літератури. Поет має творити і зачудовувати, щоб ми через сприйняття цієї фантасмагоричної реальності ставали іншими. Тим часом про вихід збірки Коррадо Калабро можна було почути такі думки. Професор Нікола Франко Баллоні, директор Італійського інституту культури: “Ця зустріч відбувається під знаком поезії, яка є однією з найвиразніших, найвитонченіших форм втілення творчості. Маємо честь вітати в Києво-Могилянській академії Коррадо Калабро — видатного поета, італійського інтелектуала, але відомого, заслуженого юриста. Це дуже приємний і довгоочікуваний гість, якого ми раді вітати тут, у Києві. Днями у видавництві “Літопис” у Львові вийшла книжка Коррадо Калабро “Я не скажу тобі, що це любов”. Хочу засвідчити, що Києво- Могилянська академія завжди підтримувала ініціативи Італійського інституту культури в Києві, за що ми їй щиро, від усього серця вдячні”. Сама ж перекладачка, знаний український інтелектуал Оксана Пахльовська, доктор філологічних наук, професор Римського університету “Ла Сап’єнца” стверджує: “Дорога до цієї книжки була нелегкою і тривалою. Книжка вибудувана так, що висвітлює різні аспекти особистості автора. І в інтерв’ю, і в статті знайдете думку, що поезія рухається складними шляхами до людей. Ти шукаєш поезію в собі, а поезія себе шукає в тобі. І я довго йшла до цієї книжки, тому що поезія дуже складна, а роль перекладача зараз особливо складна, оскільки йдеться не просто про поетичний переклад тексту, а й про переклад культурний. І це той рідкісний прекрасний випадок, коли я, перекладач, у кожен вірш перекладала також культуру. І в поезії, і в роздумах про неї йдеться про частину італійської культури, культури середземноморської”. Гості того вечора з особливим щемом слухали на два голоси: поета і перекладача, доволі співмірних у площині трансцендентальній, метафізичній. П’єтро Джованні Доннічі, Посол Італії в Україні: “Для мене прибути сьогодні сюди, в Києво-Могилянську академію, як завжди, — поштовх насамперед емоційний. Знаю, що це історичне місце. Але це не тільки пам’ятка історії, а й сучасний осередок культури й інтелекту; це місце, де саме культивується те, що називається українською національною культурою, це історія вашої країни, це духовне осердя української культури. Важко переоцінити роль “Могилянки” особливо для вас, молодих. Книжка Калабро — це дуже приємна збірка, але ця приємність не забирає глибини. І мені дуже хочеться уявити, що книжка довго лежатиме у вас біля ліжка і стане улюбленою”. Ректор Одеського національного університету ім. Івана Мечникова Валентин Сминтина, який допомагав у перекладі й виданні першої в Україні збірки Калабро “Червоний колір Алікуди”, підсумував: “Це нове видання принесе новий успіх і стане здобутком на шляху злиття наших двох культур і двох етносів. Ми всі знаємо, що молекула має схильність до дуалізму. Виходячи з цього, хочу сказати, що сьогодні маємо честь бачити, як дуалізм демонструє людина, а саме президент поезії Калабро, який з одного боку, є видатним державним діячем Італії, й це потребує відповідної ментальності. З іншого пан Калабро — видатна особистість в італійській поезії, поет зі світовим ім’ям, і це знову ж таки інша ментальність, зовсім інший спосіб поведінки й інший спосіб душевних і сердечних почуттів. Ці дві нібито несумісні іпостасі поєднуються водній особі”. Андрій Содомора, знаний український тлумач античності, переконаний, що “високим знаком античності тут є те, що й автор, і перекладач — поети й науковці. Це знак античності, яка ніколи не відокремлювала поетичного слова від наукової думки. Білінгва — це присутність не текстів, а живих голосів. Ці голоси справді співзвучні. Це тому, що перекладач Оксана Пахльовська зуміла завдяки своєму вмінню й хистові відчути і стати з автором однією душею. Мені запала в душу фраза пані Оксани про те, що поет Калабро — це боротьба з девальвацією любові й слова”. На завершення зустрічі Наталія Трохим, представляючи видавництво “Літопис”, яке подарувало українському читачеві чудові переклади Калабро, сказала: “Від видавництва “Літопис” хочу привітати новонароджену книжку, тому що її, як і дитину, автор довго виношує, вимріює й уявляє. А коли вона з’являється, то може бути зовсім не схожою на ту, яку ми уявляли, але з цього моменту починається її окремішнє життя. Хочеться, щоб воно було довгим. Бажаю цій книжці вічного життя. Нехай через тисячоліття якась юна душа розгорне цей том і зануриться в нові прекрасні поетичні глибини слів, які тут виписані з любов’ю і з глибокою мудрістю”. На цьому можна ставити крапку. Адже далі починаються крапки чарівливої італійської поезії метра дипломатії, філософії й поезії Коррадо Калабро. Приємно, що Оксана Пахльовська, яка вже чимало зробила для представлення України в світі, підготувала джерело сучасної італійської поезії вже для українського читача, прирівнюючи його до скарбів світової літератури ХХІ сторіччя. Справді, “Ave, Europa!” Підготувала Христина ЗАНИК, студентка НаУКМА Нікола Франко Баллоні, Коррадо Калабро й Оксана Пахльовська
Погляд · “Уславмо своїх титанів думки і творчої праці, а наші міста зробімо центрами елітарної української культури”. · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

тизованих більшовицькою топонімікою й канонізованою монументальною пропагандою українських містах, і передусім в обласних центрах. Причетність Житомира до античної культури через постать Бориса Тена наближає його до південних причорноморських українських міст — Миколаєва, Херсона, Одеси, Севастополя, Керчі й замикає з півночі простір колишньої Великої Скіфії як прообразу нинішньої України — країни, колись увінчаної грецькими полісами, де звучала жива класична давньогрецька мова. Борис Тен це розумів, про що й зазначав у передмовах до геніальних перекладів, визнаних одними з найкращих у світі. У повоєнні роки політично неблагонадійному (український інтелігент, що вижив в окупації) Миколі Васильовичу Хомичевському (відомому під псевдонімом Борис Тен), забороняли жити в Житомирі. Тому він змушений був наймати куток у малесенькому хуторі (дві хати) на правому березі Тетерева, що офіційно був поза міською смугою. Ці хатки були розташовані навпроти центрального міського парку, що займав частину мальовничого каньйону, і продовжувався класичним бульваром (спланованим ще у ХІХ ст., коли Житомир був центром Волинської губернії). У вечірню пору Микола Васильович на човнику долав водний кордон, щоб хоч інколи потай опинитися в колі родини. Але першою на лівому березі його зустрічала богиня Артеміда (може, вона й захищала його від “навуходоносорів”). Лита металева скульптура Артеміди (копія з римської Діани ІІІ ст. до н.е., близька до грецького оригіналу) ось уже століття прикрашає міський парк (колись маєток барона де Шодуара) — поки що єдина пам’ятка, яка пов’язує культурну ауру Житомира з античністю. Інколи такий символ може відігравати неспівмірну зі своїми фізичними параметрами роль. Здається, саме така житомирська Артеміда. Яким уявляється образ Бориса Тена, втілений у монумент на Соборній площі? Нині мода на “сидячі” пам’ятники — якот М. Грушевському, Л. Курбасу. На Смолянському кладовищі, де поховано М. В. Хомичевського (бо поховати Бориса Тена неможливо), — “сидячий” пам’ятник з гіпсу, що був покритий мідним листом. У 1990-ті в гонитві за кольоровим металом його поварварськи обдерли. Але ж Борис Тен має стояти, бо постамент уже є. Друга умова — глядачеві треба дати виразну прикмету античності для того, щоб цей
Погляд · “Уславмо своїх титанів думки і творчої праці, а наші міста зробімо центрами елітарної української культури”. · S. 10Originalseite ↗

ПОСТАМЕНТ НА СОБОРНІЙ ПЛОЩІ ЖИТОМИРУ 1125 РОКІВ

Володимир ПЕТРУК, кандидат історичних наук, науковий співробітник факультету кібернетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, член Національної спілки письменників України Тішить мене як житомирця, що моє рідне місто має такий поважний вік у хронологічних рамках історії Руси-України — 1125 років. Саме такий ювілей відсвяткував найближчий до Києва обласний центр у вересні 2009-го (для прикладу, Новгород на Ільмені цього року визначав 1150-річчя). Походження Житомира, а отже, і дати ювілею, як і Києва, спирається на одну з легенд — нібито дружинник князя Аскольда Житомир, не піддавшись свавіллю варягів-русів на чолі з Олегом, 884 року втік із головного полянського міста на Дніпрі у деревлянські поліські хащі, де на високому скелястому березі Кам’янки при впадінні її у Тетерів заснував містечко, якому судилося ось уже більше тисячоліття прославляти його ім’я. Столицею Деревлянської землі тоді, як відомо, був Іскоростень, згодом спалений Ольгою на знак помсти за страту не в міру жадібного її чоловіка Ігоря. У “Повісті минулих літ” ані слова про “мал городок” Житомир з раннього періоду існування Київської держави немає (на відміну від нинішнього Коростеня) — перша згадка у літописах аж у ХІV ст. Отже, легенда про дружинника-засновника виникла, ймовірно, за часів Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського, хоч деякі археологічні матеріали з ІХ ст. на території Замкової гори знайдено. 25 років тому, коли вперше святкували поважний 1100-річний ювілей, планували встановити в центрі міста монумент його засновникові — легендарному воїну Житомиру, подібно до пам’ятника Кию, Щеку, Хориву і Либеді у Києві до 1500-річчя. У скульптурному проекті цей історичний “дисидент” був у повному бойовому обладунку, мав мужній вигляд і символізував військову непокору загарбникам. Ходила чутка, що декому в ЦК КПУ (може, й самому В. Щербицькому) не сподобалась ідея уславлення дружинника, який не піддався новій владі в стольному Києві. Тому в офіційному трактуванні походження назви міста, зрештою, віддали перевагу пацифістському варіанту в стилі народної етимології, зважаючи на прозорий смисл понять “жито” і “мир”. На жаль, цього ключового для історії міста пам’ятника нема й досі. Не думаю, що українська влада чи кияни сприйняли б його негативно. Зрештою, князь був, за легендою, соратником Аскольда, якого кияни шанують більш ніж Олега. У той перший ювілей замість воїна Житомира з’явилася стела з указом московських володарів СРСР про нагородження обласного центру, як ведеться, орденом Леніна. Нинішня міська влада збагатила цей нагородний сквер фонтаном, мистецька цінність якого — у бордюрах з чудового чорного полірованого житомирського каменю. У Києві такий фонтан прикрашений пам’ятником Кию, Щеку, Хориву і Либеді, то чому б і Жито- Могила М. В. Хомичевського на Смолянському кладовищі миру не відтворити свого легендарного патрона? На самій центральній площі з гарною нинішньою назвою Соборна, де вирувала святкова музична естафета, перед будинком колишнього обкому КПУ, схопившись за борт свого піджака, досі стоїть фігура ініціатора жовтневого перевороту, а за два місяці — й оголошення війни УНР та першого завойовницького походу Муравйова на Київ в очікуванні, коли його, згідно з указом Президента, знімуть із п’єдесталу. Невідомо, коли це станеться — може, тоді, як автентичне тіло винесуть із мавзолею? Мабуть, цього довго ще доведеться чекати. Однак спроба уявити, хто мав би стояти замість нього на цоколі з червоного граніту, виявляє ту духовно-мистецьку проблему, на яку натрапить міськрада, якщо захоче виконати вирок історії. Супротивники України як держави та її етносу лихословлять, ніби українці збираються всюди на місці пам’ятників інтернаціоналістові В. Леніну повстановлювати пам’ятники націоналістові Т. Шевченку, замінивши один культ на інший. У Житомирі пам’ятник Тарасові Шевченку є — на вулиці його імені, біля нього флагшток з державним прапором. Але ідея заміни пам’ятникових постатей, ворожих до України і скомпрометованих історично політичних діячів, на видатних представників української культури не тільки слушна, а й має для утвердження характерні приклади, тим більше, що вони саме з радянського періоду. Так, перед Київським державним університетом ім. Т. Г. Шевченка 1939 року на постаменті пам’ятника цареві Миколі І встановили нині всім відомий пам’ятник Великому Кобзареві, щоправда зі зв’язаними, як казали, за спиною руками, в дусі того трагічного часу. Після розвінчання культу Сталіна біля Оперного театру на місці його постаті з ініціативи М. Т. Рильського з’явився пам’ятник найвидатнішому українському композиторові Миколі Лисенку. Якщо з цього погляду підійти до майбутнього центральної Соборної площі у Житомирі, то перший крок у її мистецькому олюдненні вже давно зроблено. Фасад Житомирського обласного музично-драматичного театру прикрашає ім’я видатного драматурга житомирця Івана Кочерги. Хто міг би скласти йому гідну пару? Як на мене, така видатна постать з української й світової культури в Житомирі була. Маю на увазі Бориса Тена — славетного перекладача з давньогрецької безсмертних творів Гомера “Іліади” та “Одіссеї”, трагедій Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедій Аристофана. Чим можна було більше прислужитися українській культурі, підняти престиж української мови, як не перекладом фундаментальних для європейської культури античних пам’яток? Передбачаю зустрічні заперечення: мовляв, ім’я Бориса Тена вже надано вулиці, на якій він жив, та одній зі шкіл серед новобудов, перед фасадом якої встановлено його бюст. Але йдеться не стільки про недооцінку в місцевому, а особливо в національному масштабі видатних діячів української культури, скільки про зміну через їхній духовний подвиг усього інтелектуального і мистецького спрямування у зросійщених і переполі- Пам’ятник легендарним засновникам Києва на набережній Дніпра Бюст Сократа в Уманському парку пам’ятник виконав культурологічну функцію. Тут за приклад може бути те вирішення, яке було знайдене для пам’ятника Тарасові Шевченку в Римі. Несподівано для українського ока великого поета, значення якого дорівнює античним постатям, вдягли в римську тогу. В такий спосіб мистецького ефекту було блискуче досягнуто. Отже, напрошується думка, що Бориса Тена, обличчя якого нагадує образ Сократа (з бюста в Уманському парку), слід тактовно вдягти в давньогрецький хітон (схожий на довгу підперезану полотняну українську сорочку, але без рукавів) і витесати з білого мармуру. Бажано Каррарського, з якого витесано постаті Ольги, Кирила й Мефодія у Києві на Михайлівській площі. Нехай житомирців не лякає його ціна — велика мета варта великих коштів, а конкурс і фонд на його проведення та встановлення пам’ятника має бути всеукраїнським. Гадаю, і Національна спілка письменників України, і Всеукраїнське товариство “Просвіта” підтримають ідею. А брилу білого мармуру можна виміняти на відповідну кількість брил чорного каменю типу габро чи лабрадор, якими славляться житомирські родовища. В Італії такого каменю нема, дружба ж зі знаменитим містечком Карраром може бути корисною. Скульптурна метафора античного зразка здатна стати адекватною заміною вождя, для звеличення якого використали давньоєгипетський ритуал бальзамування і збудували псевдопіраміду, для якої завозили камінь і з житомирських родовищ. Хто страждає на комуністичну ностальгію, може й надалі цим пишатися. Уславмо своїх титанів думки і творчої праці, а наші міста зробімо центрами елітарної української культури. Нехай високе мистецтво підніметься вище за крикливе політиканство. Поки що Житомир позиціонує себе передусім як мала батьківщина С. П. Корольова. Цивілізаційна складова його іміджу тільки виграє від поєднання космічної й античної теми, адже й саме поняття Космосу прийшло до нас з Еллади, а парк з Артемідою названий іменем Ю. Гагаріна.
Пам’ять · “В українській діаспорі в Росії не було постаті масштабнішої, значимішої, впливовішої, світлішої”. · S. 11Originalseite ↗

«НЕ МОГЛО БУТИ ІНАКШЕ»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, генеральний директор Культурного центру України в Москві За кілька днів до свого 79-річчя пішов від нас Павло Романович Попович — льотчиккосмонавт, соратник Юрія Гагаріна, двічі Герой Радянського Союзу. Таким його знають в Україні й Росії, в усьому світі. Моє скромне слово — про інше, про нашого великого співвітчизника, який упродовж шести десятиліть уособлював у Москві щиру й щедру, совісну й талановиту, теплу й добру, красиву й співочу українську душу. Про дружбу Павла Поповича з Культурним центром України в Москві. В одній із перших російських інтернет-публікацій після смерті Павла Романовича визнано, що в московських інтерв’ю він “обов’язково згадував про Український культурний центр на Арбаті”. Один із засновників першого в Москві Товариства української культури “Славутич” і тепер уже довічний його почесний президент, Павло Романович стояв біля колиски Культурного центру України в Москві наприкінці минулого століття. Він пишався цим і постійно цікавився його роботою. Нам залишився такий відгук про Центр: “Уже багато років я живу в Москві, але ніколи, ні на мить не забував про Батьківщину, про те, що я перший український космонавт. З роками ностальгія за рідною землею зростає, тому дедалі частіше буваю в Культурному центрі. Тут особливо гостро відчуваю свою причетність до України, тут український дух, тут звучить українська мова, слово Сковороди, Котляревського і Шевченка. У Центрі завжди зустрінеш людей, які люблять Україну і якими вона гордиться. Сюди тягнуться й наші друзі — російські діячі культури і науки. Особлива, тепла атмосфера, яку відчуваєш, як тільки переступаєш поріг, створюється Вами — колективом Центру… Ви — подвижники важливої справи, яку Вам доручила Українська держава. Ви справді добилися того, що Україна постійно й гідно представлена на Арбаті, 9. З любов’ю. Ваш П. Попович, льотчиккосмонавт, двічі Герой Радянського Союзу”. Павло Попович говорив: “Я все життя пишаюся, що я українець. З Леонідом Каденюком у нас немає ніяких розбіжностей: він — перший космонавт незалежної України, ая — перший український космонавт”. Павло Романович приходив до Культурного центру завжди, коли ми його запрошували. Траплялося, що для цього втікав зі шпиталю. Він нас підтримував, оберігав, допомагав, навчав. Важко переоцінити реальну підтримку Павла Поповича в той час, коли були спроби перетворити Культурний центр на комерційну установу. Спасибі вам, Павле Романовичу! Часто він телефонував мені сам і казав: “Дядьку, я заїду!” Приїжджав, і ми спілкувалися годинами (чому не записував?!). Цей час — щасливий у моєму житті. Поруч із Павлом Романовичем не могло бути інакше. Він добре знав історію України, вміло користувався фактами, доводячи свою позицію, мав унікальне почуття гумору. У нього виходило, що винахідниками підводного човна й космічного корабля були запорозькі козаки. Знав безліч українських пісень, охоче й красиво співав. Розмовляв соковитою українською мовою. Дуже непокоївся про міждержавні негаразди у відносинах України і Росії. Заходили мої заступники, працівники Центру, він усіх знав на ім’я, з усіма був у дружніх стосунках: Попович у Центрі! Він мав дивовижно теплу ауру, всіх об’єднував, згуртовував навколо себе. Ніколи не зустрічав іншої людини з таким оптимізмом. Познайомився з Павлом Романовичем лише вісім років тому, але він став мені рідним, як старший брат. І він знав про це. Бачив, що на моєму робочому столі стоять дві фотографії — його (та, що вміщена в газеті, він любив її й сам подарував) і Богдана Ступки. Таке сусідство йому подобалося. Багато віддав би для того, щоб він жив. Але що я міг зробити? Простіть мені, Павле Романовичу! Під час візитів високих гостей до Культурного центру — від Президента України до міністрів українського уряду — Павло Попович обов’язково був поруч із нами. Коли 12 лютого 2008 року в Центрі побував Президент України Віктор Ющенко, великий українець Павло Попович сказав: “Ми зібралися з вами в Культурному центрі України в Москві, який для нас уже став рідним домом. Знаю, що колектив огортає теплом і гостинністю кожного, хто бажає з ним співпрацювати”. Тоді Павло Попович акцентував, здається, найголовніше в державній роботі з українською діаспорою в Росії: “Слід усвідомити, що багатомільйонна українська діаспора в Росії — величезний політичний, культурний, інтелектуальний ресурс Української держави. Уже давно постала потреба створити федеральну програму розвитку української культури в Росії. Лише на державному рівні можна розв’язати проблеми, зокрема створення системи української освіти в Росії з повноцінним методичним забезпеченням; створення на федеральному рівні українських засобів масової інформації; цільове державне фінансування Культурного центру України для здійснення культурологічних програм”. В українській діаспорі в Росії не було постаті масштабнішої, значимішої, впливовішої, світлішої. Не всі це визнавали і далеко не всі величезні його таланти й можливості були задіяні в ім’я України. Тепер, коли маємо вчитися жити без Павла Поповича, час навчить і переконає всіх. Так і буде, Павле Романовичу! Він дихав Україною на повні груди, марив нею, ніколи не відмовлявся від поїздки на Батьківщину. Його часто запрошували, із щирою радістю зустрічали, його любили в Україні. Проте за вісімнадцять років незалежності влада так і не зрозуміла, не визнала, що справжній герой України, який підняв українську мову до космічної висоти, живе в свої родини, в життєвій книзі яких німецько-радянська війна назавжди залишила чорні сторінки. Також дітям передали вітання від 93-річної жительки села Жукина, вдови солдата, який загинув у боях за Дніпро, Марії Євтухівни Сидоренко. Ця мудра, працьовита, турботлива жінка для мешканців села — символ незламності духу, берегиня роду. Що більше часу минає від по- Москві. Та що там… Кілька разів, не без відома Павла Поповича, звертався до високих державних установ, щоб Музей космонавтики його імені, що діє на громадських засадах у Білій Церкві, набув статусу загальнодержавного або хоч обласного. Павло Романович був готовий передати до музею чимало безцінних речей. У відповідь — формальні відписки. Четвертого радянського і першого українського космонавта визнано на всій Землі, його іменем названо гірський хребет в Антарктиді й малу планету, а головне, що воно завжди було і вже назавжди невіддільне від України. Та що це означає для чиновників… Знаю, що Павло Попович страждав від браку уваги українських можновладців. Простіть їм, Павле Романовичу! Насправді то були житейські дрібниці. Ще за життя Павла Поповича було зрозуміло, що він навічно посів місце в першому ряду українців, які впродовж століть працювали в Росії, в Москві “на славу нашої преславної України” (Шевченко). Не могло бути інакше! Павло Попович тільки мудро всміхався, коли казав йому, що він плідно працює в російській столиці значно довше, ніж будь-хто з них. Це саме так, Павле Романовичу! За кілька днів до несподіваної смерті він зателефонував і сказав, що хоче з дружиною Аллою Федорівною поїхати до Коломиї та Яремчі. Чи немає в мене знайомого, який посприяв би в цьому? Розв’язав це питання швидко і вже за півгодини набрав його мобільний телефон, але відповіла Алла Федорівна. Сказала, що Павло Романович не може взяти трубку, бо… чистить рибу після вдалої риболовлі (був неперевершеним рибалкою, його захопливі розповіді можна було слухати безкінечно). Невдовзі Павло Романович зателефонував, і ми поговорили про їхню поїздку на Івано-Франківщину. Не судилося… Завершую цей спомин 5 жовтня 2009 року — в день народження Павла Поповича. Хочу, щоб усі знали: щороку до цієї події він обов’язково приходив до Культурного центру України. Перед від’їздом із Москви, до якої він повернувся в труні, Павло Романович докладно розмовляв зі мною про відзначення в Культурному центрі його 80-річчя 2010-го. Так само в Культурному центрі України в Москві він збирався презентувати свою книжку “Не могло бути інакше”, що готується до друку в Києві в Державному спеціалізованому видавництві “Либідь”. Ми зробимо це, Павле Романовичу! Не може бути інакше! Вічна Вам пам’ять! Колишні в’язні концтаборів Микола Костюченко, Михайло Мельник, Галина Гриценко і Галина Титаренко з членами групи “Стежками пам’яті” дій останньої війни, то більше згасає людська пам’ять про ті трагічні роки. Свідків страшного лихоліття меншає. Відомо, що люди, які забувають історію рідного народу, змушені її повторювати. Тому праця жукинських ентузіастів, як і багатьох краєзнавців в інших містах і селах України, справді заслуговує на пошану. Адже саме завдяки їм пам’ять про загиблих не має забуття.
Пам’ять · “В українській діаспорі в Росії не було постаті масштабнішої, значимішої, впливовішої, світлішої”. · S. 11Originalseite ↗

ВОНИ НАБЛИЖАЛИ ПЕРЕМОГУ

Євген БУКЕТ Мальовниче село Жукин Вишгородського району на Київщині розташоване у межиріччі Дніпра й Десни. Люди на цих землях оселилися ще в добу неоліту, а перші письмові згадки про Жукин датовано XV століттям. Жукинці були свідками багатьох історичних подій, багато трагедій пережили. Проте молодому поколінню селян найбільше болить Друга світова війна. Торік у селі було урочисто відкрито меморіал “Скорботна мати”, проведено першу патріотично-просвітницьку конференцію “Пам’ять про загиблих не має забуття” в Жукинській ЗОШ І—ІІІ ступенів. Це перший такий захід за участю відділу освіти, науковців, громадськості села, ветеранів і дітей війни. Передувала цьому пошуководослідна робота групи селян “Стежками пам’яті”, ініціатор й натхненник якої — знаний уродженець села, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту соціології НАН України Микола Сакада. Саме завдяки його праці повернено із небуття десятки імен загиблих, записано сотні сторінок спогадів учасників подій. “Патріотичне виховання молоді нині повинно базуватися на вшануванні пам’яті про героїчне минуле країни, міста, села, про людей, які наближали перемогу в тилу ворога”, — переконаний Микола Онисимович. Цього року в день визволення села від німецько-фашистських загарбників у Жукинській школі за ініціативи Миколи Сакади відбулася друга патріотично-просвітницька конференція. Її гостями були голова Вишгородського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Олександр Дробаха, уродженці Жукина, нині кияни Михайло Мельник і Микола Костюченко. Під час воєнного лихоліття їх, ще дітей, вивезли разом із батьками на примусові роботи до Німеччини. Гості, ветерани-односельці розповіли старшокласникам про На урочистій лінійці біля меморіалу “Скорботна мати” виступає О. Дробаха
Освіта · “Культурно-освітні та мистецькі традиції, збережені в діаспорі, справляють позитивний вплив на розвиток незалежної України”. · S. 12Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Тому з кожним із них ми займатимемося індивідуально”. У новому навчальному році діти гратимуться, співатимуть, танцюватимуть, читатимуть вірші, навіть намалюють справжній мультфільм “Моя Україна” — у цьому їм допоможе український художник-мультиплікатор Олена Красавіна. Одією з особливостей цьогорічного навчального процесу стало залучення до навчання дітей із неукраїнських родин, які виявляють інтерес до України й української культури. Скажімо, на курсах української мови при Культурному центрі кількість слухачів невпинно зростає ріку рік, що свідчить про популярність вивчення української мови поміж росіян. Так, на запрошення керівництва Центру відвідувати заняття в Українській недільній школі вже відгукнулося кілька російських родин. Цього року для учнів Недільної школи буде проведено кілька цікавих тематичних екскурсій, насамперед у Державну Третьяковську галерею (українські художники в експозиції й фондах), Державний історичний музей (сторінки української історії), Музей Державного академічного Малого театру ім. Михайла Щепкіна та ін. Відбудеться спеціальний цикл уроків на тему “Тарас Шевченко в Москві” з екскурсіями шевченківськими місцями міста, які проведе генеральний директор Центру Володимир Мельниченко. На дітей чекають зустрічі з видатними діячами української культури. Наприкінці жовтня у Культурному центрі відбудеться відкриття виставки творів студентів Київської дитячої академії мистецтв “Мій Гоголь”, під час якого діти зможуть зустрітися з президентом Академії мистецтв України, ректором Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, народним художником України, лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка Андрієм Чебикіним та ректором Київської дитячої академії мистецтв, академіком Академії мистецтв України, народним артистом України Михайлом Чембержі. Українські традиції й обряди діти опановуватимуть разом з Ассоль Овсянниковою, яка закінчила Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара та Київський державний театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого. Її досвід роботи допоможе створити разом з учнями невеликі театральні постановки, де кожен школяр на сцені Культурного центру відчує себе Мавкою або Котигорошком, Солохою чи Пацюком. Українську мову й літературу викладатиме Тетяна Жукова, яка закінчила Московський державний університет ім. М. Ломоносова, чудово оволоділа українською мовою саме на філологічному факультеті МДУ. Тож батьки і діти, які не знають мови, матимуть добрий приклад і досвідченого педагога. Учнів привітали дівчатка з Українського гурту “Купава” під керівництвом Олени Карасьової й Українська народна хорова капела Москви під керівництвом голови Реґіональної громадської організації “Українці Москви”, заслуженого працівника культури України й Росії, начальника відділу інформації та діаспори Культурного центру Вікторії Скопенко. На відкритті були секретар із питань культури Посольства України в РФ Оксана Дубовенко, голова Товариства української культури “Славутич”, доктор медичних наук, академік Василь Антонів, інші славутичани. ту. Зокрема, вчителька ліцею Галина Карпюк акцентувала на тому, що проект створено колективними зусиллями учнів, тому він виявився своєрідним іспитом на дружбу: “Нехай буде це найкращим спільним життєвим проектом з вірності, відданості, надійності й відповідальності”. Від української діаспори Канади до молодих учасників проекту звернувся поет, учитель Микола Латишко: “Ви — майбуття України, і я бажаю вам витривалості й натхнення у непростій просвітницькій роботі для українського народу. Ніхто не знає, як складеться його доля, однак хоч би де ви були, не забувайте про Україну”. Учні ліцею вже не перший рік працюють у цій царині, що засвідчує їхнє бажання розвиватися і збирати інформацію про українську діаспору, яка проросла корінням у всі сторони світу. Недарма Український гуманітарний ліцей орієнтований на виховання культурної еліти. До речі, ліцей — один з організаторів проведення Всеукраїнського форуму акмеологічних загальноосвітніх навчальних закладів, на якому буде обговорено проблему “Акмеологія — наука ХХІ століття: теоретико-практичний аспект”. У програмі передбачено науково-практичну діалогову конференцію, презентацію моделей акмеологічних шкіл України, майстер-класи вчителів і директорів, тренінги для лідерів учнівського самоврядування тощо. Отже, і в сонячній Бразилії, й у темпераментній Аргентині, й у далекій Австралії є українці, що не забувають рідної мови, пам’ятають культуру й традиції, працюють у громадах, щоб зберегти історичну пам’ять для молодого покоління. І завдання нашої держави — всіляко допомагати діаспорі, щоб не перетворилися українці на манкуртів, щоб не зганьбили чесне ім’я українського народу.
Освіта · “Культурно-освітні та мистецькі традиції, збережені в діаспорі, справляють позитивний вплив на розвиток незалежної України”. · S. 12Originalseite ↗

НАШОГО ЦВІТУ ПО ВСЬОМУ СВІТУ

Юрій БЕЗКРОВНИЙ, м. Москва В Українській недільній школі при Культурному центрі України в Москві розпочався новий навчальний рік. Керівництво Центру внесло суттєві зміни в навчальний процес, завдання яких — підвищення якості викладання і поглиблене вивчення дітьми української мови й літератури, історії України, українських традицій та обрядів, українського москвознавства, розширення світогляду учнів, їхнє безпосереднє знайомство з українськими митцями. До дітей і батьків звернувся генеральний директор Культурного центру, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка Володимир Мельниченко. На його думку, в навчанні дітям допоможе той духовний ареал, в якому перебуває Культурний центр України в Москві. Адже з Арбатом пов’язані генії українського народу Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Михайло Грушевський, а з будинком Культурного центру — видатні російські класики Лев Толстой, Антон Чехов, Володимир Маяковський, Сергій Єсенін. “Мені дуже приємно вітати в цьому залі українців, які живуть у Москві, й маленьких москвичів, яким цікава Україна, — сказала заступник генерального директора Людмила Гільманова. — Дехто з дітей, які сьогодні до нас прийшли, українською мовою не розмовляє, хтось навіть не знає, як по-українськи звучить його ім’я. Але є й ті, хто добре володіє рідною мовою. Наталія АНТОНЮК Фото автора У Київському міському Будинку вчителя учнівський і педагогічний колектив Українського гуманітарного ліцею презентував інтегрований науковий проект “Українські громади Австралії та Південної Америки”. Над проектом активно працювали учні III курсу та викладацький склад, зокрема директор ліцею Ганна Сазоненко і вчителі Яким Гольденберг, Галина Карпюк, Людмила Доненко, Володимир Назаров та інші. Атмосфера піднесеності й ентузіазму заповнила невеличкий зал, де учні показали глядачам справжнє феєричне шоу. Замість нудних монотонних звітів, учні у формі гри змогли донести всім присутнім головну ідею презентації: культурно-освітні та мистецькі традиції, збережені в діаспорі, справляють позитивний вплив на розвиток незалежної України. Зокрема, на сцені пройшли цікаві конкурси “А я просто українка, україночка”, “Поле чудес”, “Білявка в законі”, де студенти навели цікаві факти з життя українців Австралії, Аргентини, Бразилії, Парагваю, Перу, Венесуели, Уругваю й Чилі. Окрім того, учні співали, танцювали запальний танець пасадор й читали вірші Віри Вовк, яка представляє українство у Бразилії. Ще однією яскравою особливістю презентації стало те, що всі школярі були в красивих вишиванках. Учні розповіли, що, українська громада Австралії, попри майже суцільну інтегрованість у місцеве суспільне життя, має власні суботні школи, навчально-педагогічні центри, “Просвіту”, центри українознавства, Наукове товариство імені Тараса Шевченка, літературно-мистецькі клуби, видання, бібліотеки, музеї. Громади активно співпрацюють із місцевою владою й Україною щодо питань культурноосвітнього й художньо-мистецького життя. Австралійські українці зуміли використати переваги політики багатокультурності, якої дотримується уряд Австралії. У Південній Америці українці створили освітні й культурно-просвітницькі установи, видавали й досі видають періодичні видання, але за браком кадрів не розгорнули наукової діяльності й не створили наукових інституцій. У Південній Америці значно більшу роль відіграє Церква — православна і греко-католицька, діють протестантські об’єднання. Презентація проекту “Українські громади Австралії та Південної Америки” завершилася виступами викладачів і гостей, які побажали учням не зупинятися на досягнутому, а продовжувати наукову робо- Гості проекту “Українські громади Австралії та Південної Америки” Хор ліцею відкриває презентацію піснею “Відлітають лелеки...”
Арт-калейдоскоп · “Що більше часу ми витрачаємо на наївні очікування чогось від когось, то більше обкрадаємо себе”. · S. 13Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Магазин “Добра книга” Чернігівської обласної “Просвіти” після реконструкції й розширення перетворено на Культурно-мистецький центр “Інтермеццо”, що об’єднує книгарню, мистецьку галерею й кав’ярню. вулицю, а не те що розширити, як пропонувала “Просвіта”. І тут кажемо добре слово на адресу міської влади, яка відбила всі наскоки і не лише зберегла книгарню, а й дозволила “Просвіті” зайняти ціле приміщення. Другим етапом стала майже річна реконструкція приміщення. Довго розказувати, як шукали на це кошти (здебільшого банківський кредит). Усе збіглося з фінансовою кризою, і банк порушив домовленості кредитування. І ось у дні, коли чернігівці відзначали 145-річчя з дня народження Михайла Коцюбинського, культурно-мистецький центр гостинно відчинив двері. Класика нашої літератури згадано не випадково. Адже просвітяни прагнуть відродити інтелектуальний дух Чернігова початку ХХ століття, який неможливо уявити без імені Коцюбинського. Як колись у затишному домі письменника, так тепер тут збиратимуться місцеві й приїжджі письменники, музиканти, художники, актори, проводитимуть творчі вечори, зустрічі за філіжанкою кави. Та й названо центр за відомим твором письменника. У центрі “Інтермеццо” є куточок Михайла Коцюбинського. Ось друкарська машинка тих часів, така, на якій друкував письменник. Ось патефон, копії світлин Чернігова кінця ХІХ—початку ХХ століття. Відкриття центру пройшло урочисто, саме на День міста. Стрічку при вході перерізали міський голова Олександр Соколов і голова обласної “Просвіти” Василь Чепурний. Він, зокрема, зазначив: “Термін “інтермеццо” означає музичну паузу. А в культурному центрі з такою назвою створено всі умови, щоб чернігівці й гості міста мали змогу відпочити, читаючи українські періодичні видання та книжки, помилуватися сучасним мистецтвом. Тут поєднано різні
Арт-калейдоскоп · “Що більше часу ми витрачаємо на наївні очікування чогось від когось, то більше обкрадаємо себе”. · S. 13Originalseite ↗

НАША ДЕРЖАВА — НАЙКРАЩА!

Петро АНТОНЕНКО Не один рік просвітяни добивалися від міської влади можливості відкрити власну книгарню. Нарешті кілька років тому “Добра книга” відчинила двері. До того ж, магазин став не лише центром книги. Ось уже 11 років при обласному Товаристві діє мистецька галерея “Круті сходи”, яка займає другий поверх будинку “Просвіти”. Саме в “Добрій книзі” галерея відкрила власний куточок, де продавали чудові витвори майстрів народного мистецтва. А ще — касети і компакт-диски українських фільмів, музики — у величезному асортименті, знову ж, на відміну від вуличних яток і кіосків. Ось так і проіснував цей магазин кілька років. Проблема в тому, що площа його — лише 30 квадратних метрів. Решту винаймала одна з установ. Торік та установа виїхала, звільнивши приміщення. І перший штурм, який довелося витримати просвітянам, — це можливість залишитися в приміщенні. Річ у тім, що на такий ласий шматочок — 100 квадратних метрів на першому поверсі в самісінькому центрі міста — одразу знайшлося багато охочих: від філій банків, які з’являються, як гриби після дощу, до пивбарів, гральних залів і подібного. Книгарню могли викинути на Олена ШУЛЬГА Приводом для нашої зустрічі стала очікувана презентація Оксаниної книжки, але обговорювали ми багато речей. Крім самого словника, до книжки увійшли розділи “Вітчизняна хохмографія”, “Усна народна творчість”, “Інтерпретація репертуару”, “Загадки”, “Паролі, лозунги, девізи та приказки”. Подано й кілька статей, серед них “Як козаки 7-40 грали”, де авторка робить екскурс у минуле кобзарського мистецтва, відстежуючи вир подій, що вплинув на сучасну музичну соціологію. У Словнику Оксана з притаманною їй дотепністю подає походження й тлумачення 4 000 сленгових слів, робить висновки щодо ментальних і психологічних властивостей носіїв сленгу. Наклад Словника невеликий — 500 примірників, але зазначено, що він первинний, тобто слід чекати допрацьованих перевидань. Оксана вважає, що видати книжку в період кризи значно легше, ніж будь-коли. Всупереч поширеній думці, письменниця стверджує, що саме 2009-й став найсприятливішим роком для видавництва й реалізації книжок. Причин кілька: ринок звільнився від потенційних конкурентів, тож книгарні спорожніли й охоче працюють із замовниками; влітку друкарні були не надто завалені політичними передвиборними замовленнями; не зростала ціна матеріалів, навіть пірати не ризикували гратися у свої ігри тощо. За Оксаниними підрахунками, видати книжку власним коштом значно легше, ніж спонсорським, і саме цього року збільшилася кількість авторів-самостійників порівняно з кількістю видавництв. Тематика книжки пов’язана з Оксаниним фахом: перша її освіта — культурологія та музикування. Авторка знає академічну історію вітчизняної культури й кобзарства, зокрема спілкувалася з кобзарями — носіями справжніх історичних фактів. Навіть пощастило зустрітися з Ганною Хоткевич, донькою кобзаря й письменника Гната Хоткевича, що живе у Франції. Робота над книжкою тривала 14 років, адже довідкову літературу не пишуть, як белетристику, а складають й упорядковують. “Криза — наша муза у книготворенні!” — запевняє Оксана Цеацура. Упродовж двох років працюючи в Іспанії, в одному з національних університетів, Оксана зібрала колекцію іспанських сталих мовних конструкцій — прислів’їв, приказок, скоромовок тощо. Назбиралося матеріалу на цілий словник. Та головне, що її оточували науковці — вихідці з різних реґіонів іспанськомовного світу, а це величезний простір: Куба, Колумбія, Мексика тощо. Це дало змогу отримати коментарі щодо історичних, побутових, психологічних аспектів іспанця як творця фольклору. Такі довідки роблять книжку безцінною, бо просто перекладом сталу мовну конструкцію супроводжувати замало, вона потребує коментарів. Книжка, над якою працює Оксана Цеацура, висвітлить менталітет, почуття гумору іспанськомовних. Авторка стверджує, що сороміцьких виразів в іспанців набагато більше, ніж в українців. “Якби видавала цю книжку спонсорським коштом значним накладом, — каже Оксана, — то зробила б просто іспансько-український словник сталих виразів. Оскільки видаватиму власним (тобто маю комерційний ризик і мушу доводити продукт до бездоганності), то хочу подати якнайбільше інформації, зробити словник зручним для читача. Тому довелося змінити структуру, стиль, верстку, щоб догодити і домогосподаркам, і студентам-філологам, і лінгвістам. Матеріал розбито на теми, сортовано за алфавітом. Обсяг книжки чималий — 570 сторінок, називатиметься вона “Хохми Іспанії”, бо назвати просто фразеологічним словником не досить: мудрість і лексика тут на рівних”. Оксана Цеацура безапеляційно відкидає доцільність жарту про Україну й Гондурас і щодня доводить, що Україна — найкраща держава в світі. Ми тут народилися, і всі любимо її як батьківщину. Але кожен з нас має певні питання і претензії до держави чи уряду. Оксана ж цілковито заперечує цю тезу і в теорії, йна практиці. “Усі мої досягнення ґрунтуються на твердженні, що якщо хочеш щось зробити добре, зроби це самостійно, — упевнена пані Оксана. — Що більше часу ми витрачаємо на наївні очікування чогось від когось (поліпшення життя, ухвалення нових законів тощо), то більше обкрадаємо себе. Україна виявилася унікальною державою саме для людей мого покоління. Ми народилися на перетині сторіч і державних систем (перехід від соціалізму до “брутального капіталізму” — так називаю сучасний державний устрій). Безкінечні реформи у масштабах цунамі надають можливість молодій особистості розвиватися набагато динамічніше і яскравіше, ніж у будь-якій стабільній (заскорузлій) державі. Завдяки динаміці змін людина має змогу змінюватися й сама, формувати себе відповідно до ситуації, найменше страждаючи від комплексу “малєнького чєловєка”. Згодом входиш у бурхливий темп і вже не можеш зупинитися. Мусиш постійно пристосовуватися, вигадувати щось нове, вдосконалюватися й доводити до досконалості власні творіння й партнерські стосунки. Так у підсумку маємо цікаві мистецькі, літературні твори, вірту- Фото Валерыя Сенчука Міський голова Чернігова Олександр Соколов у книгарні елементи, які складають основу української культури. Ми не повинні зводити культуру лише до фольклорно-етнографічних ознак. Україна — європейська держава, і цей культурно-мистецький центр буде зразком європейськості в Чернігові”. Щодо торгівлі, все збережено й значно розширено. У продажу — сотні найменувань українських книжок видавництв, із якими обласна “Просвіта” має угоди. Тішить розмаїттям виробів народних майстрів відділ галереї “Круті сходи”. На полицях — понад півтисячі найменувань касет і дисків із фільмами й музикою — церковною, класичною, народною, естрадною. На стінах — картини відомих чернігівських художників, які теж можна купити. “Інтермеццо” — це пауза. Зупиніться, зайдіть, забудьте про суєтне, і нехай вас огорне вічне, високе, духовне. зати: мені тут ніхто нічого не винен, маю те, що маю, а якщо хочу більше, зроблю це власними руками і думатиму власною головою. Мені ніхто не заборонить вірити в себе, плекати власну гідність, ніхто не заважає вдосконалювати себе, мою творчість і шанувати моє оточення. Для цього треба просто працювати. А ще — обов’язково обожнювати все, заради чого ми прийшли у цей світ. Навіть у страхітливому державному хаосі можна відшукати безліч інструментів, шляхів, способів для отримання належного від життя. Як на мене, за кордоном добре відпочивати, куштувати заморську їжу, здобувати нові враження і “перезавантажувати” свідомість, аби не застоялася, але працювати волію в тій країні, де народилася, серед того народу, який бачу наскрізь. Я прагматик, і вважаю, що все буде гаразд за умови, якщо не лінуватимусь. Оптимісти в наш скажений час кудись зникають, так і не посадивши бандитів у тюрми. Їх труять власні оптимістичні (бо безпідставні) сподівання на те, що газ здешевшає і на нас нападе шаровий цукор. Двигун суспільства — це прагматики, до яких дуже важко присмоктатися соціальним паразитам, яких важко обдурити навіть всесвітнім самозванцям. Упевнена, що добре там, де ми; тобто можна і треба зробити так, щоб добре було там, де ми. Не критикувати, не скаржитися, не бідкатися, а просто творити — для себе, для дітей, для суспільства. Можна займатися будь-чим, і рано чи пізно це стане комусь потрібне”. Усе, що твориться в любові, колись та й дає плоди. Оксана Цеацура в цьому переконалася не раз. Якось у буремні 90-ті, коли шоубізнес набирав комерційних обертів і народні інструменти вже можна було вкладати до футлярів, вона вирушила до студії й про всяк випадок записала власні й аранжовані твори, які виконала на бандурі, створивши CD-альбом. Бандуру поклала у чохол, а диск припадав пилом. Років із 10 потому автор книжки “Український менталітет” Олександр Стражний звернувся до Оксани по ілюстрації, а на додачу отримав диск на згадку. Коли ж йому на “Укртелефільмі” запропонували екранізацію його твору, став у пригоді саме Оксанин альбом — її музика “лягла на матеріал”. Отже, лупайте цю скалу, але.... свідомо й гідно! озні вироби, надаємо науці новий статус, маємо чим похвалитися перед іноземцями. Ми формуємо нове обличчя столиці, нове обличчя України. Це не моя власна теорія, це типова ситуація для представників мого покоління. Багато моїх однолітків влилися в цей бурхливий потік. Серед моїх знайомих немає тих, хто загубився, — піднялися всі. Ті, хто поїхав за кордон (у Росію, Америку, Ізраїль), повертаються. Тішить те, що це вже тенденція. Людям, які зневірилися, варто звернути увагу на ці процеси і ска- Наші читачі знають Оксану Цеацуру як чудового фотографа, роботи якої часто прикрашають шпальти тижневика. Проте ця тендітна жінка володіє ще багатьма талантами, які важко означити кількома словами. 7 жовтня в книгарні “Є” Оксана презентує свою книжку “ЛАБА — Сленг музикантів та творчих осіб. Тлумачний словник”, перший із серії чотирьох видань словників. Діапазон фахових практик авторки просто вражає: вона широко відома в мистецькому світі як фотохудожник, що працює в галузі політичного, світського та фантазійного портрета і графічного дизайну; авторка й розробник колекції нагрудних знаків та сувенірних значків; натхнений видавець і технолог сувенірної продукції. Коли з’ясувалося, що крім диригентської освіти, Оксана Цеацура володіє ще й іноземними мовами, присвятивши 10 років перекладам телеі мультфільмів, мимохіть здивувалася, коли ж вона все встигає.
Подорожні нотатки · “Відродження історичної пам’яті українського народу”. · S. 14Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

о. Юрій МИЦИК, доктор історичних наук, професор, м. Київ Цього літа мені вдалося продовжити серію подорожей Україною, яку ми з колегами розпочали майже 20 років тому і про яку навіть видали книжку (Б. Матющенко, Ю. Мицик, М. Чабан, Ю. Шковира. Забутою Україною. — Дніпропетровськ, 2008. — 383 с.). Цікаво, що розгін для цьогорічних мандрів було взято… у Польщі. У червні мені довелося побувати у Кракові в науковому відрядженні. Мав змогу переконатися, яку нормальній державі з нормальною політикою щодо рідної мови, культури та національної свідомості прогресує система охорони й популяризації пам’яток історії та культури. Досить поглянути на вулицю Канонічу під Вавелем, яка налічує понад 500 років. За часів “комуни” вона перебувала в бруді та руїні, тепер — доглянута, нею цікавляться туристи, купують тут наїдки та сувеніри і залишають Польській державі валюту (в чималій кількості). До речі, на вул. Канонічій постав з руїн комплекс будівель Фундації св. Володимира (його очолює завідувач кафедри україністики Яґелонського університету, перший у повоєнній Польщі українець — депутат сейму, професор Володимир Мокрий), де розташовані греко-католицька каплиця, виставка, українська бібліотека, українська книгарня, навіть ресторан з українською кухнею. Природно, що саме тут — один із центрів українського життя Кракова. Про стародавню столицю Польщі можна писати багато, але цього року мені вдалося побувати в не знаних досі її околицях, у Тинецькому монастирі та Кальварії Зебжидовській — славнозвісних місцях прощі католиків з усієї Польщі. Саме після відвідання Кальварії у майбутнього Папи римського Івана Павла ІІ (тоді ще хлопчика Яна Кароля) твердо сформувався намір піти шляхом служіння Господу. Потім мені вдалося побувати і в Лянцкороні, де збереглися рештки замку. Саме тут було родове гніздо Прецлава Лянцкоронського (загинув 1531 р.), якого українські літописці вважають першим козацьким гетьманом. Цьогорічна подорож Україною відбулася завдяки допомозі 77- річного священика з Канади, учня митрополита Іларіона (Огієнка), о. Григорія Філя (УПЦ в Канаді), який народився під Конотопом, ана Заході опинився підлітком в роки війни. Отець Григорій — палкий патріот України. Він ніколи не забував про Батьківщину, був ініціатором багатьох гуманітарних акцій. З часів війни о. Григорій лише раз відвідав Україну (1992 р.), але тоді, крім Києва й Конотопа, йому не вдалося майже нічого побачити. Цього разу він вирішив побувати на Сіверщині й Наддніпрянщині. Маршрут — чотири тисячі кілометрів. Подорожі ми планували так, щоб у суботу та неділю брати участь у Богослужіннях. Отже, 9 липня виїхали з Києва. Перша наша зупинка була у Крутах, пам’ятних героїзмом української молоді, що полягла у бою за незалежну Українську Народну Глухів Ми взяли участь у Літургії в новозбудованому храмі серед кількадесят священиків і групи єпископів на чолі з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, в освяченні хрестів для цього храму (тут був і Президент України Віктор Ющенко), у святкуванні 350-річчя переможної для української армії Конотопської битви, у відкритті пам’ятників гетьманові Іванові Виговському та його славетній перемозі. Того самого дня побували і в Хоружівці, на батьківщині чинного Президента, — прекрасному селі з цікавою історією й багатими традиціями; у Недригайлівці, побачили унікальний пам’ятник… мамонту, встановлений ще в середині ХІХ ст. У Сумах нас гостинно зустрів єпископ Мефодій, розповів про найстаріший у місті Воскресен-
Подорожні нотатки · “Відродження історичної пам’яті українського народу”. · S. 14Originalseite ↗

НЕ БЕЗ ГІРКОГО

Республіку проти московських загарбників. Тут мені доводилося бувати раніше, але лише зараз відчув, як багато може держава, коли вона хоч у чомусь стає українською. У Крутах постав величний меморіал, музей з постійною охороною, що є певною гарантією безпеки пам’ятника від потенційної наруги українофобів. Їдучи далі трасою, неможливо обминути пам’ятник видатному бджоляреві Петрові Прокоповичу. Раніше тут стояв неоковирний бюст на пагорбі, порослому бур’яном. Тепер це місце впорядковане, височіє бронзовий пам’ятник людині, яка належить до найславетніших українців. Зовсім недалеко — Батурин. Ще десять років тому занедбаність колишньої гетьманської столиці відчувалася на кожному кроці, потім настав період, здавалось, безкінечних ремонтів і реставрацій. Тепер Батурин вразив красою. В його центрі постала відновлена старовинна фортеця з церквою в дусі традицій української дерев’яної архітектури козацької доби, далі — ще один храм УПЦ Київського Патріархату, Палац гетьмана Розумовського, пам’ятники гетьманам і жертвам батуринської трагедії 1708 р. У місті існує вже три музеї, тривають археологічні розкопки. Слід віддати належне Президентові України Віктору Ющенку, Чигирин який доклав чимало зусиль до відновлення пам’яток, а також садиби останнього кошового Запорозької Січі, св. Петра Калнишевського, до створення “Золотої підкови України”, покажчики до пам’ятних місць якої дбайливо встановлені вздовж трас. Нині значно поліпшився туристичний сервіс, про що з приємністю зазначив канадський гість (комфортні готелі, широкий вибір закладів харчування, багато карт, буклетів, книжок тощо). Усе це має надзвичайно велике значення для відродження історичної пам’яті українського народу, його моралі. Уже зараз ці об’єкти стають на перехресті туристичних шляхів, тут є що показати навіть найвимогливішим туристам, це позитивно впливає на розвиток місцевої економіки. Прикро, коли такий позитив не завжди помічають, а ЗМІ не прагнуть про нього розповісти. Ось недавно відкрили Палац гетьмана у Батурині. Один із телеканалів не знайшов нічого кращого, як подати репортаж із якоюсь бабцею, яка, крім нової дороги, у Батурині нічого не побачила. Між тим, чимало місцевих жителів працювали і працюють на реставрації батуринського комплексу, служать у музеях, проводять екскурсії, а потік туристів збільшує надходження до місцевого бюджету. Про це телеканал “чомусь” промовчав… У той день ми заїхали і в садибу Пантелеймона Куліша в Мотронівці й у Вишеньки під Коропом, де стоїть красивий, але занедбаний палац фельдмаршала П. Рум’янцева-Задунайського і збудована його коштом Успенська церква, й у Короп — батьківщину гетьмана Дем’яна Многогрішного й основоположника космонавтики Миколи Кибальчича. Саме цей народоволець уперше розробив проект літального реактивного апарата і заклав традиції, які реалізував потім інший знаменитий українець — генеральний конструктор Сергій Корольов. Є у Коропі музей Кибальчича, є й перспективний краєзнавчий музей. Музейні працівники, з якими ми зустрічалися вздовж нашого шляху, — з меморіального музею Олександра Довженка в Сосниці, меморіального музею Павла Тичини в Пісках, палацу-садиби Ґалаґанів у Сокиринцях (тут і могила видатного українського кобзаря Остапа Вересая), музеїв у Глухові, Корсуні, Стеблеві — попри економічну скруту, роблять свою шляхетну справу. Звичайно, фінансові проблеми даються взнаки. Сосницькому музеєві ніяк не нададуть коштів на відновлення пам’ятника Довженкові (і це напередодні 115-ої річниці з дня народження кінорежисера), Сокиринському — на реставрацію. Були, на жаль, і негативні приклади. У Гоголівській Диканьці за годину до кінця робочого дня все вже було замкнено. Цілувати замок довелось не тільки нам, а й ще двом групам туристів, одна з них була з Росії й умисно зробила гак 70 км, щоб заїхати в Диканьку. А потім такі “працівники” культури скаржаться, що нема грошей, бракує відвідувачів. Торгують тут і “краєзнавчою” літературою. Якийсь Скорик видав книжечку, де періоду з історії Диканьки від Адама до Гоголя відведено дві сторінки, а ренегатському роду Кочубеїв — чотири. Деякі музеї вперто не хочуть нічого змінювати у застарілих, іноді фальсифікаторських експозиціях. Доводилось уже писати, як роблять фальшиві коментарі у Путивльському музеї (експонують лист Лжедмитрія І, яким той начебто віддавав Сіверщину Польщі, між тим це звичайна розписка: самозванець обіцяв повернути позичені гроші). У Корюківці в музейній експозиції уникають називати співучасників трагедії 1943 р. Тоді гітлерівці знищили понад шість тисяч мирних жителів. А спричинилася до цього провокація радянських партизан: ті вбили кількох поліцаїв, а потім, ігноруючи прохання селян, втекли в ліс. Надвечір ми в’їхали у Глухів — ще одну гетьманську столицю. Місто справило дуже приємне враження: чисте, охайне, прикрашене пам’ятниками землякам (Д. Бортнянському, М. Березовському та ін.). Здивував пам’ятник… Карлу Марксу, та ще й на території єдиного в Глухові ВНЗ. Потім побували у Путивлі й у Волокитиному Путивльського району. У цьому селі збереглися Золоті ворота, збудовані у псевдоготичному стилі на початку ХІХ ст. — вхід у старий занедбаний парк, збереглася й цікава будівля гуртожитку для робітників знаменитого колись порцелянового заводу. Нині роблять спроби відновити традицію, але поки що безуспішно. Батуринська Цитадель ський храм (1702) — одну з найвидатніших пам’яток українського бароко на Слобожанщині. Його розповідь продовжила Лідія Шеремет, яка поєднує талант науковця (доктор біологічних наук) і краєзнавця. Вона ґрунтовно ознайомила нас із минулим міста, з його сьогоденням. Ось, наприклад, такий цікавий факт з її розповіді: у Сумах найкраще в Україні сало і саме тут його купують народні депутати. А чому дивуватися, коли Сумщина — екологічно найчистіша область України! Для мене Сумщина стала певним одкровенням, я її раніше недооцінював. Тут прекрасна природа, чисті річки й ліси, багато пам’яток історії й культури. Лідія Григорівна супроводжувала нас на шляху із Сум до Чорнух, розповіла багато цікавого про цю туристичну трасу, не оминувши Ромен і Пустовійтівки. Чорнухи — батьківщина Григорія Сковороди. Але злива не дала нам можливості оглянути Лохвицю та Гадяч — незаслужено призабуту гетьманську столицю. Перепочивши у Києві, ми вирушили у південному напрямку. Першим об’єктом на шляху була Германівка, де стоїть ще один пам’ятник Виговському, — перший в Україні (ще один — поруч з єдиним в Україні музеєм Виговського у с. Руда Жидачівського району Львівської області). Далі були не просто шевченківські місця, а мала батьківщина Кобзаря. У Каневі ми вклонилися Шевченкові на його могилі (музей Тараса, на жаль, ще ремонтують), побували у його рідних селах (Моринці, Кирилівка), у Вільшаній (батьківщині Максима Залізняка),
Подорожні нотатки · “Такої краси я не бачив ніде в Європі”. · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Черкасах. Заїхали і в село Виграїв (місце Корсунської битви) й у Корсунь з його прекрасним музеєм (директор — кандидат історичних наук П. Степенькіна), у Стеблів, де розташована філія цього музею — меморіальний будинок Івана Нечуя-Левицького (тут представлені лише оригінальні експонати — особисті речі письменника). Тут ми почули блискучу розповідь керівника музею Сергія Хавруся, який присвятив себе дослідженню життя й творчості славетного земляка. Наступного дня ми побували в Чигирині й Суботові, відвідали місцеві музеї, попили води з “криниці дружби”. І досі таблички сповіщають, що Богдан Хмельницький викопав ці криниці на честь дружби “трьох братніх народів: російського, українського та біло- Того дня ми ще довго блукали між Світловодськом і Кременчуком (ніяк не може начальство дати лад шляхам, встановити вказівники, щоб подорожній не витрачав ні часу, ні бензину, ні нервів), врешті дісталися до Полтави, де оглянули Успенський собор і садибу Івана Котляревського. Там ми повечеряли у престижному кафе, побачили в меню салат… “хохлушка”. Що й казати — “тонкий” жарт. Ми його, може, й оцінили б, якби поруч у меню стояли, наприклад, щі “кацапка”… Оглянули місце, де мав постати пам’ятник гетьманові Іванові Мазепі, але не постав, бо цьому перешкодив мер Матковський, якому Мазепа “без надобності”. Оглянули поле Полтавської битви і музей, Хрестовоздвиженський монастир, село Жуки (батьківщителі квітучого села збудували церкву на перспективу, “на виріст”. Але так не сталося… У Пархомівці нас приємно здивував художній музей, де виставлені картини майстрів ХVІІ—ХVІІІ ст., наприклад Л. Боровиковського. Переїхавши кордон між Харківщиною та Полтавщиною, опинились у Котельні, центральна площа якої зберегла шарм старовини дореволюційних часів. Підвезли дідуся, якого звали Віктор Черняк, до Більська і він щедро нас винагородив: показав, де розташоване знамените Більське городище скіфських часів. Тут із високої гори відкривається велична панорама українського степу, яка не поступається тій, що бачимо у Каневі із Тарасової гори (ось тільки Дніпра нема). За словами діда, один німецький професор заявив, що такої краси він не бачив ніде у Європі. Дід показав нам і те, що далеко не всякий турист може побачити у лісовій гущавині: дуб Сковороди. Таки люблять українці Григорія Савича! Проїхали ми Опішню, де, на жаль, народні промисли й музеї не дістають належної підтримки держави. Далі були гоголівські місця. Їх варто подивитися хоч би з оказії 200-річчя письменника: Диканька, Гоголеве, Сорочинці, Миргород (а яка тут скульптурна галерея героїв Гоголя, навіть свиня Івана Івановича!), Хомутець, Кибинці… Квітучий колись Хомутець занепадає. Раніше тут була могила гетьмана Данила Апостола, але її знищили ще за більшовиків, нема й залишків садиби, навіть Хорол не той, бо геть змілів. Але одна жіночка купила тут стару хату, створила народний музей, і тепер сюди приїздять туристи. Є надія, що колись відродиться й Хомутець. У Кибинцях, попри пізню пору, якась жіночка детально розповіла нам і про Трощинського — власника села, і його театр, і Гоголя-старшого, який ставив там свої п’єси, і про самого класика, який неодноразово бував тут. Який контраст із жінкою такого самого віку в Городні, яка не знала, де могила С. Носа (1829—1900) — українського письменника і фольклориста, хоч сиділа за 10 метрів від неї! Після від’їзду о. Григорія до Канади я побував на краєзнавчій конференції у Лисянці. Тут міцний краєзнавчий осередок, який був ініціатором увічнення важливих подій з історії міста і краю. Він вищо успішно реставрують пам’ятки. Але водночас там із підозрою дивляться на тих, хто розмовляє українською, заборонена там українська у богослужінні, поширюють наклепи на УПЦ Київського Патріархату, пропагують ідею повернення в лоно “єдіной и нєдєлімой” і т. ін. Усе-таки відчувається зростання агресивності РПЦ, яка чітко йде в руслі політики Путіна й Медведєва. Ось, наприклад, у Стеблеві московські батюшки захопили частину музейної території, обгородили її й розпочали будівництво. Там справді колись стояла церква, у якій правив батько письменника Івана Нечуя-Левицького. Але чому на тому місці має постати саме московська церква? У Стеблеві вже є один храм РПЦ. А якщо вже й московська, то чому не взяти відповідний дозвіл, а потім будувати? У Чигирині московські батюшки, без дозволу відповідних наукових інституцій, почали якісь розкопки. Знов шукають “Богданові скарби”, як у часи царя Миколки І? Невже забули гнівні слова Великого Кобзаря, звернені проти паплюження українських святинь? (“І могили мої милі москаль розриває…”). Прибулих київською трасою до Чернігова вітає не тільки церква св. Катерини, а й палатки московських “кликуш”. РПЦ мало, що їй передали більшість храмів, вона хоче витіснити УПЦ Київського Патріархату. Уже згодом у теленовинах я побачив, як ці “кликуші” влаштували збіговисько біля Катерининської церкви, щоб не допустити відкриття пам’ятника Мазепі (отака подяка гетьману —меценату міста й Православної Церкви!). Ми під час подорожі бачили не тільки мальовничу природу, прекрасні пам’ятки історії та культури, святі місця, а й вимираючі та занедбані села, бруд, пияцтво, занепад народних традицій, засилля суржику… Відповідно і настрій людей у цих селах і містечках надто песимістичний, багато втратили віру в обіцяні програми глибоких й ефективних реформ влади, не хочуть навіть іти на майбутні вибори. Справді, криза влади в Україні є, вона аж надто затяглася на радість нашим ворогам. Але криза влади — це не криза народу. Ми маємо підстави не лише вірити, ай бути переконаними у тому, що і ці випробування здолаємо і збудуємо у ХХІ столітті таку Україну, яку омріяв Великий Кобзар, яку ми уявляли, коли голосували на референдумі 1991 року. Ще не вмерла Україна і не вмре!
Подорожні нотатки · “Такої краси я не бачив ніде в Європі”. · S. 15Originalseite ↗

ПРИСМАКУ

Суми Чигирин. Пам’ятник Б. Хмельницькому руського”. Таке “увічнення” народилося в кабінетах політруків зразка 1954 року, отже, не треба Богданові “пришивати” справ, до яких він не мав жодного стосунку. Крім того, союзниками українських повстанців протягом перших шести років Національно-визвольної війни були кримські татари і ногайці (може, й криницям пасувала б інша назва?), а “братній” московитський народ (тоді його ще не називали російським) споглядав, як спливає кров’ю Україна у тяжкій боротьбі проти Речі Посполитої. на українського літописця Самійла Величка), яке описав словацький мемуарист і учасник походу Карла ХІІ Д. Крман. Заїхали в Остап’є (колишнє сотенне місто Миргородського полку) і в Зубані — село батька автора цих рядків. Поруч розташоване с. Турбаї, яке повстало проти кріпацтва наприкінці ХVІІІ ст.). Тоді повстання придушили війська Суворова, всіх турбаївців запроторили у херсонські степи, а зубанівців вирішили не чіпати. Недалеко й село Гриньки, батьківщина композитора Миколи Лисенка, та ще багато історичних місць, куди вирішили заїхати іншим разом. Подорож пролягла Чернігівщиною та Харківщиною. Помилувались ми і самим Черніговом, і Седневом з його глібовськими місцями (“Стоїть гора високая…”), побували у Городні, Корюківці, Сосниці й Ніжині, побачили храми й садиби ХVІІІ—ХІХ ст. Харківщини (Люботин, Старий Мерчик, Шарівка, Пархомівка). Зацікавило мальовниче і глухе село Жукля (Корюківський район), де стоїть Свято-Покровська церква (1911—1914). Вона за розміром майже дорівнює Володимирському собору в Києві, подібних храмів є тільки два (у Петербурзі й десь на Уралі). До революції жи- Церква в с. Суботові Чернігів. Панорама міста дає журнал “Добридень”, опублікував два фундаментальні й дуже корисні енциклопедичні видання (Край козацький. Довідник з історії Лисянщини. — К., 2004; Шевченків край. Історико-етнографічне дослідження. — К., 2009). Душа цього гуртка — кандидат історичних наук Володимир Щербатюк (нині киянин), який має ще багато важливих планів. Ми заїхали з ним до Охматова під Жашковом, де в січні 1655 р. на Дрожиполі у люті холоди протягом трьох днів кипіла кривава битва між українською й польською арміями. На жаль, у селі нема ні музею, ні пам’ятника, ні якоїсь дошки чи вказівника. Не треба посилатися на брак коштів, бо вказівник із фанери можна зробити на громадських засадах або за рахунок найскромнішого сільського бюджету. Тут нам вдалося знайти й старожилів, які добре пам’ятають і про козацькі могили на полі битви (нині їх уже розорали), і про голод — геноцид 1932— 1933 рр. Прикро, що ніхто у них про минуле села не розпитував і не записував. А в селі є школа, вчителі історії, які могли б проводити дослідження за межами шкільних стін… Під час подорожі ми побували у багатьох храмах і монастирях, зокрема найвідоміших: Глинському під Глуховом, Хрестовоздвиженському під Полтавою, Красногорівському під Золотоношею, Густинському під Прилуками та ін. Більшість із них, особливо престижні святині, посткомуністична влада передала в руки РПЦ. Тому залишився гіркий присмак від відвідування цих монастирів і храмів. Добре, звичайно, що вони відкриті й там творять молитву, добре,
Молодіжні забави · “Фестиваль надихає студентство на нові мистецькі пошуки і здобутки”. · S. 16Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ровського аграрного університету — естрадно-циркові номери, у луганців — хореографічні композиції. У Полтавській державній аграрній академії сильні вокальні ансамблі й дуети, а львів’яни традиційно найкращі в академічному жанрі. Часто фестиваль “Софіївські зорі” пробуджує в студентів поклик до естрадного мистецтва, і вони продовжують концертну діяльність уже поза стінами навчального закладу. Фестиваль сприяє розквіту нових талантів, сповнює серця слухачів щирістю й добром. Молодому поколінню прищеплює любов і повагу до вікових традицій української культури, творчий процес фестивалю надихає студентство на нові мистецькі пошуки і здобутки. Тож нехай молодість вічно буяє в серцях, нехай сяють “Софіївські зорі”, а мистецьке свято краси й таланту повторюється знову. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,27 грн. на 3 місяці — 12,36 грн. 09040 4 820095 780016
Молодіжні забави · “Фестиваль надихає студентство на нові мистецькі пошуки і здобутки”. · S. 16Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ЯСНІ ЗІРОЧКИ СОФІЇВКИ

міжнародного фестивалю “Слов’янський базар” Тетяна Піроженко, доцент кафедри хореографічного мистецтва Київського національного університету культури та мистецтв Людмила Хоцяновська, переможець десятого проекту “Шанс” Петро Дмитриченко. Серед почесних гостей були скрипаль Олег Кульчицький, народна артистка України Наталія Шелепницька і співак, викладач Національного університету біоресурсів та природокористування Ярослав Михайлович. — У кожному з ВНЗ є зірки, — каже член оргкомітету всеукраїнського конкурсу “Софіївські зорі” Ірина Лепеха. — Так, наприклад, цікавинка самодіяльності Дніпропет- Олесь ДМИТРЕНКО Фото автора Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Сергій КЛИМКО 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури Олена ШУЛЬГА 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Інтернет-редактор Євген БУКЕТ 279-39-55 Черговий редактор Наталія АНТОНЮК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301240 Наклад у жовтні — 28400 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. І знову в Умані свято: тисячі мешканців міста прийшли на головний майдан, щоб почути виступи студентів-аграріїв, які з’їхалися з усієї України. Тут уже восьмий рік поспіль проходить прикінцевий концерт фестивалю “Софіївські зорі”, на який потрапляють найкращі виконавці. Цього року у фестивалі взяли участь майже 90 аграрних ВНЗ І—IV рівня акредитації. Домінував естрадний жанр. Студентські колективи змагалися в солоспіві, естрадно-циркових трюках, сучасній хореографії. Оцінювало учасників журі конкурсу: музичний керівник проекту 8 жовтня о 17 годині у Великій студії концертно-студійного комплексу Національної радіокомпанії України відбудеться зустріч із відомим українським поетом, головою Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заслуженим діячем мистецтв України, лауреатом Національної премії України ім. Т. Шевченка Павлом Мовчаном. “Поезія і доля” — так назвав цей вечір ведучий програми, лауреат Шевченківської премії, письменник Михайло Слабошпицький. Адреса: станція метро “Кловська”, вул. Л. Первомайського, 5-а. Вхід вільний. Довідки за тел.: 278-59-56, 279-37-83
Молодіжні забави · “Фестиваль надихає студентство на нові мистецькі пошуки і здобутки”. · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Ше ф-р ед ак т о р Павло МОВЧАН Го ловн ий ре да кто р Любов ГОЛОТА Р ед к оле г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Ніна ГНАТЮК 279-49-47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn