Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №41 за 2022 рік

16 S. · 32 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 41 (1182), 17—23 листопада 2022

Шановний пане Президенте Відодо! Дорогі колеги! Світова більшість, яка з нами! Я звертаюся до вас зараз українською мовою, але в кожного з вас на столі є наші пропозиції вашою мовою. Це прояв поваги до вас. Щойно я повернувся до нашої столиці. Повернувся з міста Херсона. Херсон – це одне з найважливіших міст півдня нашої країни і єдиний обласний центр, який Росії вдалося захопити після 24 лютого. І ось Херсон уже вільний. Що це означає? Ця визвольна операція наших сил оборони є для України аналогією до багатьох битв минулого, які були переломними моментами у війнах. Вони символізували такі зміни, після яких люди вже знали, чия буде перемога, хоча ще й доводилося воювати заради неї. Це як, наприклад, D-Day – висадка союзників у Нормандії. Вона ще не була крапкою в боротьбі проти зла, але вже визначала увесь подальший перебіг подій. Саме це ми відчуваємо зараз. Зараз, коли Херсон вільний. Щоб звільнити всю нашу землю від рашистів, нам доведеться воювати ще деякий час... Воювати! Але якщо перемога все одно буде за нами, і ми в цьому впевнені, то хіба не варто спробувати реалізувати нашу формулу миру, щоб усе ж зберегти тисячі життів і вберегти світ від нових дестабілізацій? Український прапор над вільним Херсоном! Фото із сайту Президента України
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

Зупинити руйнівну російську війну!

Президент України Володимир Зеленський виступив з потужною промовою перед лідерами країн на саміті G20, де назвав умови миру з агресоркою Росією. Зокрема, РФ повинна вивести свої війська з української території та заплатити за завдану шкоду. Ось чому я хочу представити наше бачення шляху до миру – як його реально досягти. І не тільки для нас, а й для всіх вас, ваших союзників і партнерів. У своєму виступі у вересні цього року на сесії Генеральної Асамблеї ООН я представив українську формулу миру. Формулу миру для світу. Якраз тоді, коли світ сподівався на відновлення після ударів пандемії, російська війна спровокувала цілу серію нових глобальних ударів. Це треба зупиняти! Є набір рішень, які потрібно реалізувати. І я хочу, щоб розмова про це була публічною, а не залаштунковою. Я хочу, щоб це обговорювалося конкретно, а не широкими мазками. Можливо, я заберу для цього трохи більше часу, ніж передбачено регламентом. Але питання миру цього варте. Я хочу, щоб ця агресивна російська війна закінчилася справедливо й на основі Статуту ООН і міжнародного права, а не “абияк” – за влучним формулюванням пана Генерального секретаря ООН Антоніу Гутерріша. Не варто пропонувати Україні компроміси із совістю, суверенітетом, територією та незалежністю. Ми поважаємо правила, і ми – люди слова. Україна завжди була лідером миротворчих зусиль, і світ це бачив. І якщо Росія каже, що нібито хоче закінчити цю війну, хай доведе це діями. Очевидно, що словам Росії довіряти неможливо, і не буде жодних “Мінськів–3”, які Росія порушить одразу ж після укладення. Якщо ж відповідних дій для відновлення миру не буде, то це означає, що Росія просто хоче вкотре обманути всіх вас, обманути світ і заморозити війну якраз тоді, коли її поразки стали особливо відчутними. Ми не дамо Росії перечекати, наростити сили, а потім розпочати нову серію терору та глобальної дестабілізації. Впевнений, що саме зараз треба й можна зупинити руйнівну російську війну. Отже, пропозиції України. Перше – радіаційна та ядерна безпека. Ніхто не має права шантажувати світ радіаційною катастрофою. Це аксіома. Але на очах у всього світу Росія перетворила нашу Запорізьку атомну станцію на радіаційну бомбу, яка може вибухнути будь-якої миті. Куди ж піде радіаційна хмара? Можливо, на територію ЄС. Можливо, в Туреччину. Можливо, на Близький Схід. Я вважаю злочинною навіть гіпотетичну можливість такого сценарію! Радіаційна безпека має бути відновлена. МАГАТЕ вже надала відповідні рекомендації, підтверджуючи всі ті ризики, про які ми неодноразово говорили. Тож Росія повинна негайно вивести з території Запорізької АЕС усіх своїх бойовиків. Станція має бути негайно передана під контроль МАГАТЕ та українського персоналу. Має бути негайно відновлене нормальне підключення станції до енергомережі, щоб ніщо не загрожувало стабільності реакторів. Ми запропонували направити місії МА- ГАТЕ на всі українські атомні станції – їх чотири, загалом 15 атомних блоків. Плюс Чорнобильська станція, яка зупинена й законсервована. Такі місії можуть верифіку- Продовження на стор. 2
Від першої особи · “Хай Росія доведе такою своєю відмовою від терору, що справді зацікавлена в поверненні миру”. · S. 2Originalseite ↗

Fortsetzung von «Зупинити руйнівну російську війну!», S. 1

Зупинити руйнівну російську війну!

Закінчення. Поч. на стор. 1 вати, що справді припинена будьяка ворожа активність проти українських атомних об’єктів. Чи довго реалізовувати це? Росія може вже завтра розпочати демілітаризацію Запорізької АЕС, якщо справді готова відновити порушену нею радіаційну безпеку. Те саме стосується божевільних погроз ядерною зброєю, до яких вдаються російські посадовці. Немає й не може бути жодних виправдань ядерному шантажу. І я дякую вам, шановні G19, за те, що ви це чітко підтверджуєте. Але, будь ласка, застосуйте всю вашу міць, щоб змусити Росію відмовитися від будь-яких погроз ядерною зброєю. Підставою для таких зусиль може бути Будапештський меморандум і відповідні можливості держав-підписантів. Другий виклик – продовольча безпека. Завдяки потужній участі ООН, Туреччини та інших партнерів ми показали, як співпраця кількох може повернути продовольчу безпеку багатьом. Я вважаю, що наша експортна зернова ініціатива заслуговує на безстрокове подовження, незалежно від того, коли закінчиться війна. Право на їжу – це фундаментальне право кожної людини у світі. Україна з липня експортувала понад 10 мільйонів тонн продовольства морським шляхом. Можемо наростити експорт ще на мільйони тонн щомісячно. Для цього я пропоную розширити експортну зернову ініціативу на інші наші порти, зокрема на порти Миколаєва та Ольвія у Миколаївській області. Також закликаю всі країни, зокрема ваші країни, шановні лідери G19, приєднатися до нашої ініціативи з допомоги продовольством найбіднішим. Ця ініціатива – Grain From Ukraine – уже нами започаткована. І перше судно Nord Vind виходить у Ефіопію. На борту 27 тисяч тонн пшениці. Це обсяг продовольства для майже 100 тисяч людей на рік. Може бути багато таких суден з України, а отже, багато людей у бідних країнах, які врятовані від голоду. Україна може експортувати цьогоріч 45 мільйонів тонн продовольства. І хай суттєва частина буде спрямована тим, хто страждає найбільше. Що конкретно ми пропонуємо? Кожна країна може долучитися з конкретним внеском і стати співтворцем перемоги над голодом і продовольчою кризою. Третє – енергетична безпека. Усі ви бачите, на що спрямований зараз російський терор. Це намагання перетворити холод на зброю. На зброю проти мільйонів людей. Ударами російських ракет та іранських дронів, які використовують окупанти, зруйновано близько 40% нашої енергоінфраструктури. Щотижнево Росія підриває наші електростанції, трансформатори, лінії постачання електрики. Супутня мета цього терору – не дати експортувати нашу електрику сусіднім країнам, що могло б значно допомогти їм стабілізувати енергетичну ситуацію та зменшити ціни для споживачів. Росія зацікавлена в енергокризі. А ми ж усі маємо бути зацікавлені в припиненні терору. Я дякую всім нашим партнерам, які вже допомогли Україні з постачанням систем ППО і ПРО. Це дає нам змогу збивати частину російських ракет та іранських дронів. Але маємо повністю захистити наше небо. Я прошу вас нарощувати відповідну допомогу! Ми вже запропонували направити місію експертів ООН на об’єкти критичної енергетичної інфраструктури України для оцінки руйнувань і потреб у відновленні, а також з метою запобігання їх подальшому знищенню. Треба прискорити відправку цієї місії! Це буде конкретний внесок міжнародної спільноти у стабілізацію енергоситуації в Україні та Європі, а отже, і на глобальному енергоринку. Втім, незалежно від рішень світу, Росія може в будь-який день відмовитися від ударів по українській енергогенерації та по об’єктах, що задіяні в постачанні води й тепла людям. Хай Росія доведе такою своєю відмовою від терору, що справді зацікавлена в поверненні миру. Маємо зробити й фундаментальний крок для того, щоб енергоресурси більше не використовувалися як зброя. Треба запровадити обмеження ціни на російські енергоресурси. Якщо Росія намагається позбавити Україну, Європу та всіх споживачів енергії у світі передбачуваності й стабільності цін, відповіддю на це має бути примусове обмеження експортних цін для Росії. Щоб експорт був не вищий собівартості. Це чесно. Якщо забираєш ти, світ має право забрати в тебе. Четвертий виклик – звільнення всіх полонених і депортованих. Тисячі наших людей – військових і цивільних – у російському полоні. Їх піддають жорстоким тортурам – це масове знущання! Крім того, ми поіменно знаємо майже 11 тисяч дітей, які були силою депортовані в Росію. Їх розлучають із батьками, знаючи, що в них є родини. А крім цих дітей, є десятки тисяч тих, хто був примусово вивезений і про яких ми знаємо лише опосередковано. Серед них є й діти, чиї батьки були вбиті російськими ударами, а тепер їх утримують у державі-вбивці. Додайте до цього ще сотні тисяч депортованих дорослих, і ви побачите, яку гуманітарну катастрофу спричинила російська війна. Додайте ще політв’язнів – українських громадян, яких утримують у Росії та на тимчасово окупованій території, зокрема в Криму. Маємо звільнити всіх цих людей! Я хочу зазначити, що ми не знайшли підтримки в Міжнародному комітеті Червоного Хреста. Ми не бачимо, що вони повною мірою борються за доступ до таборів, де утримують українських полонених і політв’язнів, або що вони допомагають шукати депортованих українців. І таке самоусунення – це самознищення Червоного Хреста як організації, яку колись поважали. Ми не можемо чекати. Тож, маємо об?єднатися заради єдиної реалістичної моделі звільнення полонених – “всіх на всіх”. А також заради звільнення всіх дітей і дорослих, які були депортовані в Росію. Я дякую партнерам за їхні зусилля, які дали змогу звільнити багатьох українців та іноземних громадян, які були захоплені в російський полон. І хай це ваше лідерство та щире серце інших лідерів, які присутні зараз, допоможуть звільнити й інших українців. П’яте – виконання Статуту ООН і відновлення територіальної цілісності України та світового по$ рядку. Друга стаття Статуту ООН дуже чітко все визначає. Все, що порушила Росія цією війною. Тож маємо відновити силу міжнародного права. І без будь-яких компромісів з агресором. Бо Статут ООН не може діяти якось частково, вибірково чи “за бажанням”. Росія повинна підтвердити територіальну цілісність України в межах відповідних резолюцій Генеральної Асамблеї ООН і відповідного масиву договірно-правових документів. Це абсолютно конкретно. Шостий виклик – виведення російських військ і припинення бо$ йових дій. Є чітке розуміння, як це забезпечити. Росія має вивести всі свої війська та збройні формування з території України. Має бути відновлений контроль України над усіма ділянками нашого державного кордону з Росією. Саме це матиме наслідком реальне й повне припинення бойових дій. Кожен день зволікання з цим означає нові смерті українців, нові загрози для світу й шалене зростання збитків через продовження російської агресії – збитків для всіх у світі. Сьоме – справедливість. Це те, що провокує чи не найбільші емоції. Коли ми звільняємо нашу землю, всюди бачимо одне: Росія залишає по собі катівні та масові поховання вбитих людей. Так було в Бучі та інших містах півночі країни після окупації. Так було у Харківській області. Те саме ми бачимо зараз і на Херсонщині. Станом на сьогодні ми маємо повну інформацію щодо 430 дітей, убитих російськими ударами. Тільки дітей! І тільки тих, про кого ми точно все знаємо. А скільки масових поховань на тій території, яка ще досі залишається під контролем Росії? Що ми побачимо в Маріуполі? Ось чому світ має визнати спеціальний трибунал щодо злочину агресії Росії проти України та створення міжнародного механізму для відшкодування всіх збитків, завданих цією війною. Відшкодування за рахунок російських активів, бо саме агресор повинен зробити все, щоб відновити порушену ним справедливість. Уже є запропонована нами резолюція Генасамблеї ООН щодо міжнародного механізму компенсації за збитки, спричинені російською війною. Вона проголосована. Ми просимо її застосовувати. Готуємо й другу резолюцію – щодо спецтрибуналу. Прошу вас приєднуватись і підтримати її. Бо немає такого народу на землі, який не цінув справедливість. Восьмий виклик – це екоцид, потреба негайного захисту приро$ ди. Мільйони гектарів лісу спалені обстрілами. Майже 200 тисяч гектарів нашої землі забруднені мінами й снарядами, які не розірвалися. Десятки вугільних шахт затоплені, зокрема й шахта, у якій у 1979 році був здійснений підземний ядерний вибух… Це шахта “Юнком” у Донецькій області. Вона на окупованій Росією території. Затоплена вже кілька років саме через окупантів. Хоча всім у Москві відомо, яка це загроза не тільки для річок на Донеччині, а й для Азовського моря, а отже, для Чорноморського басейну. Лише деокупація нашої території може створити умови, щоб зняти цю загрозу. Неможливо точно порахувати обсяг забруднення атмосфери від спалених нафтобаз та інших пожеж... А ще – підірвані споруди, спалені хімічні підприємства, безліч поховань убитих тварин. Просто уявіть це: унаслідок російської агресії загинули 6 мільйонів свійських тварин. 6 мільйонів! Це офіційні дані. Знищено щонайменше 50 тисяч дельфінів у Чорному морі. Тисячі гектарів ґрунту забруднено шкідливими речовинами. Більшість із них – це родючі ґрунти. Були родючі ґрунти. Минулого тижня на кліматичному саміті у Єгипті я запропонував створити платформу для оцінки збитків довкіллю від війни. Маємо це реалізувати. Маємо знайти й спільні відповіді на всі екологічні загрози, створені війною. Без цього не буде повернення до нормального, стабільного життя, і відлуння війни ще довго зберігатиметься – у вибухах мін, які забиратимуть життя дітей і дорослих, у забрудненні води, ґрунтів та атмосфери. Я дякую всім країнам, які вже допомагають нам із розмінуванням. Потрібне термінове нарощування кількості такої техніки та фахівців для цього. Потрібні також кошти й технології для відновлення очисних споруд. Це все не просто українська проблема. Це виклик для усього світу. Наступне, дев’яте, – недопу$ щення ескалації. Ризик, який є й буде постійно, поки наша безпека не буде гарантована належним чином. Україна не є членом будьякого з альянсів. І ця російська війна змогла розпочатися якраз тому, що Україна залишалась у “сірій зоні” – між євроатлантичним світом і російським імперіалізмом. Зараз у нас теж поки немає жодних гарантій безпеки. Тож як не допустити повторення такої агресії Росії проти нас? Ми потребуємо дієвих гарантій безпеки. Тому підготували проект договору Kyiv Security Compact і вже запропонували його партнерам. Тож маємо провести міжнародну конференцію для фіксації ключових елементів повоєнної безпекової архітектури в євроатлантичному просторі, включно з гарантіями для України. Головним результатом конференції має стати підписання Kyiv Security Compact. Ми можемо зробити це в будь-який час – уже навіть цього року. І ми повинні це зробити. І десятий пункт – фіксація за$ кінчення війни. Коли всі антивоєнні кроки будуть реалізовані, коли безпека й справедливість почнуть відновлюватися, сторони мають підписати документ про фіксацію закінчення війни. Я підкреслюю: кожен із цих викликів на шляху до миру не може забрати багато часу. Максимум місяць на один пункт. Для деяких достатньо днів. Ми вже маємо позитивний досвід експортної зернової ініціативи. Як вона працює? Є ООН і дві сторони домовленостей: з одного боку – Україна, Туреччина та ООН, а з іншого боку – Росія, Туреччина та ООН. Подібно до цього може спрацювати виконання кожного з озвучених мною зараз пунктів, де сторонами можуть бути різні держави, які готові взяти на себе лідерство в тому чи іншому рішенні. Іще раз: радіаційна і ядерна безпека, продовольча безпека, енергетична безпека, звільнення всіх полонених і депортованих, виконання Статуту ООН і відновлення територіальної цілісності України та світового порядку, виведення російських військ і припинення бойових дій, повернення справедливості, протидія екоциду, недопущення ескалації та останнє – фіксація закінчення війни. Шановні лідери! Я окреслив напрями, за якими кожен із вас може обрати для себе, як стати співтворцем миру. Будь ласка, оберіть свій напрям для лідерства, і разом ми точно реалізуємо формулу миру. Що це дасть? Це порятунок тисяч життів. Це відновлення сили міжнародного права. Це оновлення архітектури безпеки. Це повернення глобальної стабільності, без якої страждають усі у світі. І це сенс – сенс того, для чого співпрацюють сумлінні країни світу. Мир – це глобальна цінність. Те, що важливо для кожної людини на землі. Впевнений, і для кожного з вас, лідерів G19. Я окреслив конкретні чіткі рішення. Їх можна реалізувати. Швидко. Вони дієві. І якщо Росія буде пручатися нашій формулі миру, ви побачите, що вона хоче лише війни. Україна вдячна всім у світі, хто допомагає нам захищати свободу й повертати мир! Хай наші спільні зусилля увінчаються успіхом якнайшвидше і будуть відображені в тому, які висновки зробить цей саміт. Дякую вам за запрошення! Слава Україні! Володимир ЗЕЛЕНСЬКИЙ, Президент України
Читацьке віче · “Умова для переговорів одна – росія має залишити всі захоплені території”. · S. 3Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

нами фізики. Це одна з героїчних сторінок цієї війни. Нація має знати про це. Я прошу, щоб кожен українець подумав про простого піхотинця, який витягує на собі це пекло. Який тримається під шаленим вогнем. Який відбиває сім штурмів за день. Який спить в окопі на морозі. Який витягує на собі цю битву і цю війну. Це Герої нашого часу. Героям Слава! Андрій ІЛЛЄНКО, Бригада швидкого реагування Національної гвардії України Слово комбата Петра КУЗИКА: “Сьогодні вночі (15 листопада 2022 р. – Ред.) проста піхота відбила всього-на-всього п’ять штурмів, під постійним ворожим ар$ тобстрілом, втримала позиції! Просто що$ денний подвиг бійців батальйону “Свобода”, просто одна із сотень ночей, але ворог не пройшов!”
Читацьке віче · “Умова для переговорів одна – росія має залишити всі захоплені території”. · S. 3Originalseite ↗

Чому дуже важливий Бахмутський напрямок?

Бо саме сюди ворог стягнув усі залишки своїх сил і кидається в божевільні атаки, як поранений, загнаний у кут звір. Це останні конвульсії, але московити не рахуються з втратами. Штурми позицій по 7 раз за день. Випалені села. Знесені вогнем до пеньків посадки. Вогонь. Вогонь. Вогонь. Українські сили тримають тут оборону, виграючи дорогоцінний час для наших братів на інших напрямках. Наносять ворогу колосальні втрати. Уся сіра зона буквально завалена ворожими трупами. Ідуть пекельні бої. Те, що зараз роблять українські воїни біля Бахмута, – це перемога духу над зако-
Читацьке віче · “Умова для переговорів одна – росія має залишити всі захоплені території”. · S. 3Originalseite ↗

Головнокомандувач ЗСУ: Наша мета – звільнити всю українську землю від російської окупації

Поспілкувався телефоном з Головою об’єднаного комітету начальників штабів США генералом Марком Міллі. Подякував за все, що Американський народ та особисто генерал Міллі роблять для нас, і за високу оцінку дій Збройних Сил України. Запевнив, що ми будемо боротися, доки стане сил. Наша мета – звільнити всю українську землю від російської окупації. Ми не зупинимося на цьому шляху за жодних умов. Українські військові не приймуть ніяких перемовин, домовленостей чи компромісних рішень. Умова для переговорів одна – росія має залишити всі захоплені території. Поінформував свого американського колегу про оперативну обстановку та першочергові потреби Сил оборони. Ситуація на фронті стабільна та контрольована. Ми уважно відслідковуємо дії противника на кордоні з республікою білорусь і будуємо надійний щит для захисту України з півночі. Сили оборони, попри шалений опір окупаційних військ, продовжують наступальні дії на Харківському напрямку. Ворог активно атакує на рубежах Білогорівка-Соледар-Бахмут-Майорськ та Авберуться на озброєння не лише російською православною церквою та її одіозним діячем, нинішнім патріархом кірілом ґундяєвим, але й владними структурами та спецслужбами рф. Маніпуляції московського патріарха днями викрив у своєму ґрунтовному дослідженні “Фальшиві “пророцтва” як виправдання війни: сектантські містифікації московського патріарха кіріла” кандидат історичних наук і доктор теології Сергій Шумило. Ввечері 12 листопада суспільство сколихнула новина, що в Києво-Печерській Лаврі у 262-й день повномасштабного російського вторгнення моляться за росію. На оприлюдненому священником ПЦУ і кандидатом богословських наук Михаїлом Омельяном відео – фрагмент співу про Богородицю, який уже щонайменше десять років виконують півчі в храмах московського патріархату по всій Україні. Мені особисто кілька разів доводилося його чути в церквах макарівського вікаріатства упц мп на Київщині. До території цього підрозділу церкви окупанта входять Бучанський і Фастівський райони Київської області, які сильно постраждали в перші дні вторгнення і де встановлено факти співпраці представників упц мп з ворогом. У цьому російському (а не церковнослов’янському) творі – типовому пропагандистському тексті “русского міра” є такі рядки: И “Донская” Ты, и “Казанская”, И “Почаевская” – все со мной, Ты “Владимирская”, “Валаамская” И “Державная” над страной. По московии,белоруссии, И по Киевской стороне, По Уралу, Сибири, Кавказу, Освящаются храмы Тебе. … Звон плывёт, плывёт над Россиею, Пробуждается Матушка – Русь. Матерь Божия спасёт Россию, Возрождается Матушка Русь! Нескладно побачити, що в ньому Київщину та Почаїв на Тернопільщині показують як єдиний з Уралом, Кавказом, білоруссю та московією простір держави росії (!) Вочевидь, це не поодинокий приклад. Почувши таку ахінею в церкві, адекватні люди просто перестають її відвідувати. Саме тому звичайна кількість парафіян, або як вони самі себе називають на московський лад – “прихожан”, храмів московського патріархату в Україні майже всюди складає “десять бабок”. Але такої кількості відвідувачів церков адептам “русского міра” в рясах цілком вистачає, щоб тримати в духовній окупації цілі міста й села і створювати “картинку про утиски” для російських змі, якщо раптом чергова громада наважиться заговорити про перехід парафії до помісної Православної Церкви України. Але повернімося до співів. Виконують їх півчі, тобто – миряни. Священники, які читають Закон Божий, формально “не винні”. Саме це є головним аргументом упц мп, яка після оприлюднення скандіївка-Опитне-Водяне-Піски-Мар’їнка- Павлівка, але успіху не має. Ми тримаємо оборону завдяки стійкості наших передових підрозділів та боєздатним резервам. На Херсонському напрямку проводимо стабілізаційні дії та укріплюємо рубежі оборони. Генеральний штаб Збройних Сил України продовжує концентрувати зусилля на досягненні стратегічних завдань із стабілізації обстановки у визначених операційних зонах, ведення подальших наступальних дій з метою деокупації всієї країни та недопущення прориву противника на ділянках ймовірного наступу. дального відео та заяви СБУ про початок розслідування інциденту, почала виправдовуватися. “Прихожани” церков упц мп стверджують, що всі ці “руськомірські” співи виконували повсюдно аж до 24 лютого цього року, незважаючи на те, що війна з росією триває від 2014 року. Потім нібито було якесь розпорядження від вищого керівництва – не співати. Та навіть зараз окремі храми ігнорують його, свідком чого й стали 12 листопада випадкові відвідувачі Києво-Печерської Лаври. “Такої творчості в мп за останні роки наплодилося, як сміття”, — зауважує Сергій Шумило. Службі Безпеки України, вочевидь, варто детальніше проаналізувати “літературну творчість” цього явно ворожого підрозділу. А РНБО мала б уже давно заборонити чи принаймні призупинити на час воєнного стану діяльність упц мп, як структури, що загрожує національній безпеці України. Адже чимало священників та ченців цього підрозділу рпц вже затримані, як диверсанти, або втекли в росію під час контрнаступу Збройних Сил України. Справді, підносити молитви за “мір с россієй” чи “в складі росії” або за Перемогу України – залежить від священника. До останнього триматися за московський патріархат і чекати на “освободітєлєй”, чи разом з громадою переходити до ПЦУ і боронити Україну – також його вибір. Проте мене, як і о. Михаїла Омельяна, дивують не так священники церкви окупанта, як люди, які відвідують богослужіння в храмах упц мп, чують молитви за росію і мовчать… Або цинічно продовжують захищати батюшок-прислужників “русского міра” та їхню антиукраїнську диверсійну мережу. Невже не тьохкає серце і не болить душа від того, що зробили російські окупанти з благословення російської православної церкви в Бучі, Бородянці, Андріївці, в Маріуполі, на Харківщині та на інших тимчасово окупованих територіях? Поки наші захисники Батьківщини віддають свої життя, захищаючи державу і народ, упц лукаво розповідає, що вона вже ніби не мп, і подекуди намагається змити з себе кров невинно убієнних українців збиранням гуманітарної “допомоги”… *** У 1775 році московський прислужник, архімандрит Запорожжя Володимир Сокальський, вийшовши з церкви в повному священицькому вбранні, з хрестом, умовив запорожців не чинити збройного опору російським військам, які прийшли, щоб зруйнувати Січ та анексувати Вольності Війська Запорозького Низового. Схоже, що й цього разу завданням московської церкви було і залишається – приспати українців, відмовити їх від спротиву “єдіноутробним братьям”, зробити можливою ліквідацію української державності. І чим більше відкривається фактів про злочинну діяльність упц мп – тим міцніше переконання у правильності таких висновків.
Читацьке віче · “Умова для переговорів одна – росія має залишити всі захоплені території”. · S. 3Originalseite ↗

Тільки Міжнародне право

Микола ГОЛОМША Лунають заклики про переговори Києва з москвою. Є один нюанс, який треба пам’ятати всім керманичам країн світу, політикам і державникам. Ніколи будь-яка держава не йде на переговори зі злочинцем, який проник у чуже житло. Для цього існує кримінальний процес і відповідальність, а державна машина має весь інструментарій впливу (як ООН у даній ситуації) для нейтралізації і притягнення до відповідальності злочинця, відшкодування матеріальної і моральної шкоди потерпілим. Тут йдеться про світовий злочин – агресію, вторгнення, тяжкі воєнні злочини, геноцид, екоцид і тероризм на державному рівні з боку росії. Найболючішим у цій ситуації є якась збанкрутіла, пацифістська поведінка ООН, яка наскрізь “прошита” присутністю в цій організації російських агентів. Наразі, коли росію виключили з Комісії з прав людини у Швейцарському офісі, її досі очолює полковник ГРУ Д. Черепанов. Беззуба позиція ООН вражає пацифізмом і відсутністю забезпечення елементарного права України на своє існування. Натомість блискавично ця організація справилась із забезпеченням зернового коридору з воюючої України, яка під шквалом вогню, мін, на тлі величезних жертв на полях посіяла і зібрала врожай. Після вибухів і ураження кораблів в Севастополі, з яких росія обстрілює Україну, – ООН ще й цинічно заявляє про “утримання” від дій “з обох сторін”, щоб уникнути “провокацій”, які можуть зірвати зернову угоду. Як це називається? Що це за цинізм? На чиєму боці виступає ООН, яка має забезпечити дію Міжнародного права – припинення агресії, притягнення винних до відповідальності для чого має весь інструментарій впливу згідно із 7 Главою Статуту ООН?.. Повертаючись до окремих лідерів, що хочуть припинення агресії і світового злочину від росії, виведення всіх військ із законно визнаних на міжнародному рівні територій України, – це виключне дотримання росією вимог Статуту ООН, повага і дотримання міжнародного законодавства, – визнання росії державою-терористом, – вимога припинення агресії, всіляка допомога Україні і в разі продовження державного тероризму з боку росії – її повна ізоляція, виключення з усіх міжнародних місій і організацій. Це боротьба світу за повне відновлення світопорядку і не може бути малодушності, постправди – тільки Міжнародне право із дотриманням усіх його принципів, повне відновлення світопорядку та невідворотність покарання, відшкодування матеріальних збитків Україні, моральної шкоди українцям за рахунок агресора.
Читацьке віче · “Умова для переговорів одна – росія має залишити всі захоплені території”. · S. 3Originalseite ↗

“русскій мір” у рясах: за що моляться в храмах упц мп на дев’ятому році війни

Євген БУКЕТ Мабуть, ні для кого вже не таємниця, що злочинна та єретична ідеологія “русского міра” виникла саме в середовищі російської православної церкви, структурним підрозділом якої є українська православна церква московського патріархату. Чи не в кожній промові московський патріарх кіріл ґундяєв, як мантру, повторює свій улюблений слоган: “Украина, россия, беларусь – вместе мы святая Русь”. Посилається при цьому на українського святого першої половини ХХ століття – преподобного Лаврентія Чернігівського. Проте Лаврентій Чернігівський цих слів ніколи не казав. Більше того, він ніколи не визнавав влади московського синоду і був одним із лідерів опозиційного по відношенню до московського патріархату церковного руху “Істинно-Православна Церква” (ІПЦ) на Чернігівщині. Виявляється, що ці слова були приписані преподобному Лаврентію в 1994 році скандально відомим “схіархиєпископом” Херувимом (Дегтярем). Цей “діяч” російського православ’я був одним із перших, хто на початку 1990-х років почав поширювати сектантські культи “святості” Івана Грозного та Григорія Распутіна. Також він був причетним до поширення пропаганди проти ідентифікаційних кодів і псевдопророцтв про те, що “россия вместе со всеми славянскими народами и землями составит могучее царство”, яке переможе керовані “антихристом” країни заходу. У книжці Дегтяря про Лаврентія Чернігівського, виданій 1994 року “русским духовным центром” у москві, є такі слова: “Киевская Русь была вместе с великой россией. Киев без великой россии и в отдельности от россии немыслим ни в каком и ни в коем случае… Как нельзя разделить Пресвятую Троицу, Отца и Сына, и Святого Духа – это Един Бог, – так нельзя разделить россию, Украину и белоруссию. Это вместе святая Русь”. Нескладно переконатися, що в жодному попередньому виданні житій і повчань прп. Лаврентія Чернігівського таких слів ніколи не було. “За цими словами, насправді, криється неправославна єретична теорія, згідно з якою земні державні утворення росія, Україна і білорусь прирівняні до єдиної і неподільної Святої Трійці – Бога Отця, Бога Сина і Бога Духа Святого. З точки зору православної теології, це є нічим іншим, як богохульством і єрессю, які зазіхають на основний догмат православного віровчення – про єдність Божественної Трійці, яка є єдиним і одним Богом по сутності, але троїчним в Іпостасях, що не зливаються між Собою і, водночас, є нероздільними у єдиній Сутності”, – твердить відомий релігієзнавець Сергій Шумило. З приходом до влади в росії путіна, гасла про “єдіную святую Русь”, “єдіний цивілізационноє пространство”, “єдіний русскій мір”, “єдиниє духовниє скрєпи” тощо набувають системного характеру і
Суспільство · “Українська мова стала визначальним індикатором збереження і зміцнення національної Ідентичності”. · S. 4Originalseite ↗

Дорогами “до себе”...

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України — Таким було моє сприйняття конгресу українців Румунії два роки тому. Нинішній форум під егідою Союзу Українців Румунії має зовсім іншу тематику, пов’язану з російською агресією. Однак головний лейтмотив у його назві – “9 листопада – День української мови в Румунії”. Видима суголосність із Батьківщиною – Великою Україною. Саме звідти бере свій початок цей знаковий для українців усього світу День, затверджений 25 років тому (6 листопада 1997 р.) Указом Президента України. А звучав (-ить) він так: “На підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства установити в Україні День української писемності та мови, який відзначати щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора)Літописця”. Не перебільшую, але головним ініціатором, першоджерелом народження цієї дати-події була саме “ПРОСВІТА” імені Тараса Шевченка, що я й озвучував під час формальних і неформальних діалогів багатьом присутнім, зокрема очільнику Світового Конгресу Українців (2008–2018 рр.), Почесному консулу України в Канаді Є. Чолію, президенту Європейського Конгресу Українців Б. Райчинцю, дипломату, Почесному Послу франкомовних урядів Бельгії З. Ковалю, голові комітету ВР України з питань освіти, науки та інновацій С. Бабаку та ін. Однак те, що впродовж трьох днів у цьому заході під гаслом Української Мови брали участь понад 600 українців з країн Європи, Америки, України, народні депутати, вчені, педагоги, волонтери, митці, представники регіональних влад, громадські діячі, засвідчує, що цей символічний День вийшов далеко за межі України, ставши консолідатором не лише “українського суспільства”, а й українства всього світу. По-друге, “9 листопада” є своєрідним реперним мультиплікатором двох засадничих статей Конституції України (ст. 10 – “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя…”; ст. 12 – “Україна дбає про задоволення національно$ культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави”). Але особливо відчувалося, що на цьому заході домінувала абсолютна відсутність затхлого й згубного лозунгу “какая разніца”, який ще бовваніє, на жаль, в Україні (на догоду московитам) весь період відновленої Незалежности. Українська мова стала по-справжньому головним чинником об’єднання світового українства, визначальним індикатором збереження і зміцнення національної Ідентичності. Згадуються світлопомисли великого Олександра Потебні, висловлені в його знаменитій праці “Думка і мова”, що кожен народ обведений колом своєї рідної мови. Справді, всякий (народ чи людина), вийшовши добровільно або примусово за межі цього животворного кола, перестає бути “собою”, стаючи “іншим”. Він розкладається. Недарма у філософії Фіхте присутня унікально правдива модель буття націй і народів, що ділить їх на “мертвих” (які втратили рідну мову) і “живих” (які свято її оберігають). Саме дух цього природного закону вічності панував на велелюдному дійстві торжества високих цінностей і віри в Перемогу України над кремлівським молохом зла, темряви і неправди. Атмосфера невгасимого духу на рівні почуттєвої ірраціональності була, мабуть, найбільшим його вершинним “еко” на всіх дискусійних панелях, у кулуарних діалогах і суперечках. Вона проявлялася особливо тоді, коли з різних каналів учасники почали отримувати скупі відомості з південного фронту, з-під Херсону, коли всі солідаризувалися серцями, надіями, совістю навколо найбільш затребуваної вартості – Перемоги. Проймав якийсь піднесений щем від того, що відбувалася стихійна дифузія єднання людей навколо українського гасла звитяги – “Слава Україні!”. Українці, румуни, “інші” зливалися в єдиному спраглому голосі перемоги. Оте знаменне Шевченкове нагадування “Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями, / Бо москалі – чужі люде”, оте Франкове “Єднаймося, братаймося / В товариство чесне” витало повсюдно, даючи зрозуміти всім, хто друг і недруг українців. До цього усвідомленого вибору нація торувала довгий і тривалий шлях. Однак ми йдемо по ньому твердою ходою, і вже ніщо й ніхто не зіб’є нас на манівці. “Щоб ґаздою, не слугою / Перед світом стати!”. Ще у своїх виступах я не міг не згадати іншого великого будителя свободи, національного генія румунського народу М. Емінеску, поезія якого возвеличує не тільки Людство, а й Українство з його осянням боротьби за свободу й справедливість. Але “щоб світло те дійшло до нас, / Були віки потрібні”, – писав у “Зорі” Поет правди. Ця високість правди принесла свій дар. Румунія з Україною. І наша “дорога до себе” стає дорогою до Румунського народу, який у часи тектонічного розлому і гарту української долі є разом. “Бути разом” і є тією найвищою чеснотою політики, народної дипломатії, яка щиро, яскраво й незбагненно була вплетена у вінок Дня Української мови в Румунії. Обнадійливо, що на конгресовому зібранні багато молоді, присутність якої окреслена широкою палітрою ролей. Добре, що свою суб’єктність вона демонструє рівнозначною участю в дискусіях, презентуючи творчість і креативність, критичність і впевненість погляду на світ, громадянську відповідальність. Тим самим доводячи всім сущим на цьому заході та поза ним, що молодь є запорукою, визначальним чинником майбутнього, прогресу країн і народів. Бо й справді, аксіомою вже став метафоричний вислів, що поступ світу здійснюється передусім через класні кімнати, студентські аудиторії, творчі лабораторії. Однак цей вектор життєтворення є далеко не повним, адже повномасштабна війна росії проти України скоригувала не тільки людські долі, а й шляхи збереження, розвитку нації, людства, вибудовуючи нові ролі та сенси буття. Адже все, чого вчилися, виховувалися (або навпаки) молоді люди, стало вмить затребуваним і значущим, спрямованим на захист рідної землі, народу, держави, своєї ідентичності й людської гідності, національної честі й свободи. Прояв цієї найвищої громадянської якості проявляється в різних вимірах, діях, учинках та позиціях. Однак вже ні в кого серед “нормальної” частини людства не виникає сумнівів, що найдостойніші, найкращі, найблагородніші українці сьогодні там, на фронті, в борні зі злом, що носить ймення російський нацизм, імперський рашизм, людиноненависницький шовінізм… Їхня жертовність, відвага, етична місія захисту українськості сьогодні перетворилася на велику цивілізаційну роль, ставши оберегом загальнолюдськості, європейськості, гуманності. Саме цей напрям для розгляду (дискусійні платформи №№ 1-6) був закладений у темах: “Україна в контексті російської агресивної війни”; “Мова як основоположний елемент формування особистості та консолідації нації. Роль державного управління у популяризації та підтримці рідної мови”; “Освіта рідною мовою – важливий вектор захисту ідентичності українців”; “Молоді українські таланти”. Національно-державне бачення висловлювали очільники Уряду, Парламенту, МЗС Румунії, Світового і Європейського конгресу українців, голова Союзу українців М. Петрецький, голова Бухарестської філії СУРу М. Трайста, українські парламентарі, відомі громадські діячі, вчені. Завжди окутує “добра-біла” заздрість, що в Румунії питанням національно-культурного розвитку (особливо тим, якими опікується громадянське суспільство, громадські організації) держава приділяє посилену увагу, усвідомлюючи їхню культурно-просвітницьку, виховну, політичну функції в націє-державотворчих процесах. Позитивно, що нині вся ця офіційна поведінкова норма формувала атмосферу солідаризму з Україною в її війні проти людиновбивчої росії. Нею були пройняті всі учасники – від державних мужів із найвищих органів влади, парламентарів, університетських професорів, волонтерів з обох сторін, студентів і до найменших українських дітей, що прибули звідусіль підтримати своїми талантами український дух боротьби з московськими окупантами. Слід віддати належне: Румунія, румунський народ був одним із перших, хто подав 24 лютого руку допомоги, хто засудив агресивну війну кремля, хто не піддався на підлі випади путінської політики з роздмухування імперської провокації територіальних претензій, сіючи розбрат між двома народами. Натомість, відкинувши путінську брехню, “Румунія (йдеться в заяві МЗС від 5.11.2022 р.) підтверджує свою тверду підтримку незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в межах її міжнародно визнаних кордонів”. Засудивши висловлювання президента ерефії, Румунія наголосила, “що загарб) ницька війна, розпочата росією, є серйозним і брутальним порушенням принципів міжнародного права, суверенітету та територіальної цілісності України”. Важливо, що в Румунії ствердилося загальнонаціональне прозріння й усвідомлення: сьогодні у світі є спільне зло, загроза, нежиттєва темрява. Це – росія, з її ідеологією людиноненависництва, чорносотенним шовінізмом, варварською нетерпимістю до “іншого”, аморальністю, здичавілою “культурністю”. І цю природну несприйнятність політики й практики середньовічного мороку агресивного руськомірства намагались передати всі для всіх, щоби вона була присутньою в усіх сферах життєдіяльності націй і народів, що прагнуть свободи. Чимало відповідей на цей цивілізаційний запит, який зумовлений кровожадними устремліннями московії щодо народів, які не воліють бути упокореними, можна було почути на цьому триденному форумі українства, важливим складником якого була ІV Міжнародна конференція “Українці Румунії – історія, сучасність та перспектива” (8-10 листопада 2022 р.). Позиція вчених, волонтерів, дослідників, спрямованих на осудження, неприйняття російської політики загарбання, була суголосною принципам Союзу Українців Румунії, який упродовж понад 8 місяців рішуче засуджував імперську ерефію, вимагаючи від міжнародної спільноти, що “всі винні у вчиненні воєнних злочинів мають бути притягнуті до відповідальності” (Український вісник. № 19-20 (жовтень) 2022). Такою жє і політична програма його керівника – депутата Румунського Парламенту пана М. Петрецького, яку він нещодавно озвучив на зустрічі з новим Послом України в Румунії І. Прокопчуком, а також під час робочої поїздки до Львівської області в жовтні на зустрічах з головою Львівської ОВА, в Національному лісотехнічному університеті та “Львівській політехніці”. Треба віддати належне румунським політичним, громадським діячам, науковцям, педагогам, які адекватно реагують на злободенні проблеми України. Уся хроніка подій, нагальних проблем, які озвучуються офіційно Україною, є предметом уваги популярних українських часописів, передовсім “Українського Вісника”, “Нашого Голосу”, “Ecouri Ucrainene” та ін. Дуже тривожно чутливим є відголос громадськості на заяви Президента України стосовно демографічної трагедії, зумовленої геноцидною політикою кремля, депортацією понад 1 млн 600 тис. українців на росію, серед них – понад 560 тис. українських дітей. Фільтраційні табори, допити, викрадення людей, катування, насильницьке “всиновлення”, знищення всіх документів, відривання від батьків, зміна імені тощо. Усе це підпадає під злочин геноциду. Здається, що все, чим живе Україна, заполонило шпальти місцевих українських часописів, видань, включно з такими дитячими українськими журналами, як “Бджілка” для малят-дошкільнят і “Дзвоник” для українських дітей Румунії. Усе національне, добротне, гуманне, високоестетичне. Зізнаюсь, що на якусь мить я ніби повертав своє дитинство, захоплено читаючи там українські народні казки, ба більше, зацікавлено знайомився з дописом у “Дзвонику” про Агатангела Кримського, сторінками його дружби з І. Франком, Лесею Українкою, О. Кобилянською, життєвою присвятою українській національній ідеї одного з фундаторів Української Академії та творця українського правопису; в “Українському віснику” – про Івана Мазепу, Григорія Сковороду, Карпатську Українську Республіку, видатних українських письменників, національну освіту й культуру. Як здорово, що для юних українців Румунії з номера в номер друкуються не лише цікаві народні казки, оповідання, вірші, презентується й популяризується дитяча творчість, але й пропонуються грамотно методично й сутнісно підготовлені тематичні матеріали з напрямів: “Дитяча енци) клопедія”, “Народознавство”, “Славетні українці”. Приємно вражає не лише те, як очільники Союзу Українців Румунії, національна інтелігенція ось уже 15 років ґрунтовно опікуються виданнями для українських дітей та юнацтва, але й умотивована налаштованість громади та влади на збереження і розвиток цих популярних серед дітей, батьків, педагогів журналів. І не дивно, бо їхнє життєтворче функціонування опирається на величезний пласт різноманітної і безперервної діяльності дошкільнят, учнів, учителів, родин, спрямованих на формування через культурно-освітню працю української ідентичності. Чого тільки вартує
Читацьке віче · “Якщо не збережемо українську мову – не збережемо Україну, а отже, і себе в чужій для нас державі”. · S. 5Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

масштабна, системна й професійна діяльність української громади, навчальних закладів, педагогічної громадськості спільно з СУРом щодо проведення щорічних творчих конкурсів дітей та школярів за різними напрямами – поезія і література; історія; музика; живопис; народно6прикладне мистецтво. Причому вони тривають упродовж місяців, охоплюють, захоплюють учнівську молодь (із залученням широкої громадськості), починаючи з класних та шкільних конкурсів, муніципалітетів та комун, повітів, завершуючи загальнонаціональним. Не менш значимим складником для національного, громадянського, естетичного, креативного становлення особистості є формальні навчальні програми культурно-мистецького спрямування для загальної базової школи. Ці дисципліни відіграють надзвичайно сутнісну роль в освітньому процесі. Адже завдяки їхньому опануванню формується ціла гама загальних компетенцій, громадянських якостей. Так, навчальна програма з музичного виховання в середніх класах передбачає не просто засвоєння музичної мови, вміння читати та записувати музичний твір, грати на інструментах, а й вміння оцінювати його ідейний, поведінковий зміст, виражати ідеї, почуття, ставлення до світу, людини, природи. Знання елементів музичного мовлення доповнюється виробленням культурних навиків для пізнання музики. Починаючи з 5-го класу, в репертуарі для музичного прослуховування міститься ціла низка творів видатних композиторів (Бах, Моцарт, Бетховен, Гайдн, Шопен, Брамс, Дворжак, Равель, Ліст…). Показово, що в програмі присутні також українські митці: М. Лисенко, К. Стеценко, А. Ведель, І. Карабиць, Л. Майборода, Ф. Колесса, М. Леонтович, А. Житкевич, а також унікальні твори серії “Українська народна пісня”. Чому з великого масиву надцікавого й корисного матеріалу обирається й ця тематика, деталізуючи окремі напрями виховання й навчання нації? Очевидно, щоби запозичувати все краще, професійніше, ефективніше для нашої “нової” української школи. Але хіба багато із запропонованого сприймається, насправді, новим, адже в Європі, як і в Україні в окремих закладах, подібне є вже усталеною практикою. Адже на цьому форумі була представлена і виставка українського Миколаївського ліцею “Академія дитячої творчості”. Найвищий стандарт справжньої європейської освіти. Зразок формування громадянських, естетичних, інтелектуальних компетентностей Особистості. Наяву культ Культури в освіті. Як приклад, понад 900 дітей, виховуючись у ніші “культурности”, естетичного середовища стали переможцями різнорівневих олімпіад. Водночас, захоплюючись, творять, грають, декламують, співають, танцюють, малюють, з алгеброю мудрують. З таким творчим доробком можна гідно “йти в Європу”, не будучи там її “хворим членом”. Вірю, що таки колись (після Перемоги обов’язково) подібні національні заклади стануть предметом уваги освітянської та академічної бюрократії, долаючи рудименти сталінської педагогіки. Оскільки лише та нація перемагає, що здатна створити найефективнішу систему шкіл, гімназій, університетів і забезпечити вільний доступ громадян до Культури. А поки вчитуюсь в сюжети літературно-культурного журналу українських письменників Румунії “Наш Голос”, у жовтневому номері якого розміщена обкладинкова світлина чотирьох українських Воїнів із синьо-жовтим Прапором і словами Ліни Костенко: Не допускай такої мислі, що Бог покаже нам неласку. Життя людського строки стислі. Немає часу на поразку. Вірю, що переможемо, зупиниться смертоносна хода війни, що наші діти повернуться до мирного дому, в рідну школу, дорослі “повернуть” їм захопливі журнали: “Мамине сонечко”, “Пізнайко”, “Колобочок”, “Равлик”, “Барвінок”.., а Вчитель отримає своє “Дивослово”, навчаючи прекрасних таїн Рідної Мови, сповідуючи Шевченкове Слово: “Свою Україну любіть!”. Бухарест, 11 листопада
Читацьке віче · “Якщо не збережемо українську мову – не збережемо Україну, а отже, і себе в чужій для нас державі”. · S. 5Originalseite ↗

Мова як чинник створення соціальної дійсності

9 листопада 2022 року у приміщенні Товариства “Знання” України відбулося засідання “круглого столу”: “День української писемності та мови”. У програмі заходу було презентовано мистецький проєкт “Логос” за участю кінорежисера Дмитра Ломачука. На “круглому столі” всебічно обґрунтовувалося значення української мови як чинника утвердження українського соціального простору та зміцнення Української держави. Як стверджується в Біблії, спочатку було слово (Логос) і слово (Логос) було у Бога. Це означає, що слово (Логос-слово) є причиною всього. Воно є невидиме, яке творить видиме. Мова, слово, мовлення, логос, роздум, інформація мають своєрідну силу, яка трансформується в діях. У поняття мови входять також висловлювання, судження, смисли. У кожному зних закладена внутрішня інформаційна енергія, яка формує цілі та їхні рішення людини, а також різних інституційних суб’єктів. Для українців українська мова – це засіб творення української соціальної дійсності. Вона формує українську душу та український дух, українську свідомість, яка трансформується через писемність. Мова – чи не найбільша наша цінність. Якщо не збережемо українську мову – не збережемо Україну, а отже, і себе в чужій для нас державі. Наш досвід переконує, що інша мова творить зовсім іншу культуру та іншу свідомість. Вона формує розколоту свідомість, яку, як і розтрощений глечик, важко зліпити до купи. Нині московсько-рашистська мова для всього світу сприймається як брехлива та брутальна мова, яка ще й відгонить запахом крові, до пролиття якої вона постійно закликає. Вона породжує брутальну та брехливу дійсність з “окопно-пакувальною” свідомістю, тобто з домінуванням старих лекал у соціальних перетвореннях та з “ховрашиним” (з розтаскуванням спільного достатку) світоглядом. Нині без зайвих дискусій українське суспільство налаштоване на відмову від усього російського: мови, культури, зв’язків тощо. Про це свідчить загальнонаціональне опитування, проведене в серпні 2022 року в умовно безпечних регіонах України Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва. Згідно з його даними, більшість українців підтримують дерусифікацію. Звичайно, є й такі, хто проти, але вони поки що принишкли, та ті, які хочуть певних компромісів і тяжіють до цінності “руського міра”, не усвідомлюючи, що цей “мір” використовує все, чим володіє, у своїх імперських інтересах. Загалом же ситуація розв’язується на користь заперечення російської культури та російської мови як таких. Звичайно, багато хто з нас виріс на російській культурі, проте сьогодні прихильність до неї значно ослабла, хоча й не щезла зовсім, однак всі, хто вболіває за Україну, – ненавидять росію. Увесь світ чітко бачить, що безглуздо “гратись в одній пісочниці” з російським “ведмедем”. Його потрібно ізолювати, доки він не полишить свої “звірині” забаганки. Перед нами постають глобальні питання: коли і як повернемо Донбас і Крим? Актуальним для нас залишається запит на повернення на наш бік тих, хто вісім років були під тиском росії. Якими засобами удосконалити духовні сили людини та її розум? Як донести правду до просвітленого розуму, концентруючись на силі та привабливості нашої мови? Адже всі знають її значущість та лагідність – лебедина, журавлина, солов’їна, калинова, ласкава, медова..! Товариство “Знання” України, опираючись на цінності нашої мови, культури відповідально реагує на вимоги сьогодення! Василь КУШЕРЕЦЬ
Читацьке віче · “Якщо не збережемо українську мову – не збережемо Україну, а отже, і себе в чужій для нас державі”. · S. 5Originalseite ↗

Нас єднає мова

З нагоди Дня української писемності та мови Львівське обласне товариство “Просвіта” провело святковий захід за участю слухачів курсів української розмовної мови. Музично-літературну композицію виконали учні викладачки, заслуженої артистки України Марії Сороки (школа мистецтв № 5). У програмі прозвучали музичні твори на слова Т. Шевченка, поезії В. Стуса. Присутніх зворушили пісенні твори та поезії Т. Шевченка у виконанні
Читацьке віче · “Якщо не збережемо українську мову – не збережемо Україну, а отже, і себе в чужій для нас державі”. · S. 5Originalseite ↗

З Росією дружити не можна

У визволенні Херсона є ще один аспект. Російські війська втекли з-під Києва, тому що відірвалися від тилового забезпечення і отримали неочікувану відсіч українців. На Харківщині російське командування не очікувало нашого наступу: українське командування обмануло їх. Те, що йде наступ на Херсон, російське командування знало і намагалося його відбити. Російські пропагандисти ледь не щодня хвалилися, що наступ української армії (вони часто говорили “войска Зеленского”, “НАТО”) не вдався і “українці, зазнавши великих втрат, відступили”. Цікава логіка у росіян: наступає НА- ТО, а великих втрат зазнає українська армія. Проте намагання російських окупантів втримати плацдарм на правому березі Дніпра виявилися марними. Мусили тікати. Тепер російські пропагандисти розповідають, що російська армія будує укріплення на Лівобережжі і розмірковують, де наступатиме українська армія. Про великий наступ росіян уже не йдеться. Російські можновладці раптом стали гуманістами і хочуть перемовин. Тобто грабіжник хоче, щоб світ визнав награбоване росій-
Читацьке віче · “Якщо не збережемо українську мову – не збережемо Україну, а отже, і себе в чужій для нас державі”. · S. 5Originalseite ↗

“Україна. Під іншим небом”

Ірина ГОДОВАНЕЦЬ, січеславська просвітянка Фото авторки Так називається виставка сучасного мистецтва, що триває у Варшаві в Уяздовському замку. Відмінною її рисою є те, що всі роботи виконані українськими митцями після 24 лютого 2022 року, у час Великої війни. В експозиції представлено більше 200 робіт 32 українських художників. Це найбільша виставка-рефлексія на трагічні події, що тривають в Україні. Назва виставки “Україна. Під іншим небом” навіяна відео “Sky. Invasion” Данила Ревковського і Андрія Рачинського. Це серія хаотично змонтованих відео українського неба у воєнний час під звуки зашифрованих повідомлень. Деякі з робіт, представлених на виставці, показують звірства агресора проти мирного населення нашої країни. Деякі – це переосмислення художниками нової реальності, емоції від тих чи інших подій. Для мене всі ці роботи в експозиції – ще одна можливість достукатися до міжнародної спільноти, до усього світу. Це не так крик Христини та Оксани Паляниці – студенток Національного університету “Львівська політехніка”. Слухачі мовних курсів активно доповнили програму читанням віршів українських поетів. Емоційно завершили програму вихованці ЗДО 94 м. Львова. Голова Львівської “Просвіти” Ярослав Пітко та ведуча свята Оксана Шиян вручили подарункові книги учасникам і учасницям цього прекрасного дійства. Продовженням свята було щире спілкування у колі друзів. Такий захід – ще одна сходинка до взаєморозуміння та єдності. Власн. інф. ським і дав Росії передишку для нового наступу на Україну. Не вийде. Російська пропаганда часто повторювала, що у Другій світовій війні перемогла Росія (Путін заявив, що вони і без українців перемогли б) і що допомога союзників була незначною. І росіяни в це повірили. Та виявилося, що без українців і тим більше проти українців та ще й озброєних західною зброєю, у росіян “павторить” не виходить. В хід пішли страшилки. Мовляв, ось Путін купить у північній Кореї сто тисяч солдат. А комуністичні корейські солдати стійкі і невибагливі, от вони воюватимуть за капіталістичну Росію і покажуть українцям. Але щось не вийшло. Погрожували атомною зброєю. На фронті українців не перемогти. Але ж Україна не має ядерної зброї. От велика Росія вдарить по- “братньому” народу атомними бомбами і переможе. Але Путін отримав попередження від Заходу і притих. Тепер удари по інфраструктурі. Нехай “братній” народ замерзає у темряві. Може, тоді повірить, що Росія любить Україну. Всі ці “вияви братської любові” є доказом того, що з Росією дружити не можна. Звичайно, війна вимагає втрат. Але іншого виходу ми не маємо. Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ Інсталяція “Правило двох стін”, авторка Юлія Захарова про допомогу, як заклик відчути і підтримати нас, адже ми сильні, дуже сильні. Ми відчайдушно боремося і віримо в перемогу. Виставку можна відвідати в центрі сучасної культури “Уяздовський замок” у Варшаві до 12 березня 2023 року.
З історії «Просвіти» · “Повертаюся у 1987 рік, сповнений віри у відродження мого народу, треба тільки праці над його просвітою”. · S. 6Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

то й піднесено виголосив: “Взяли, всі до однієї, ще й пообіцяли рознести по Козельщині”, – мені відкрилася велич його чистої безкорисливої любові до України. Таких людей не так і багато в Україні, але вони завжди є, навіть і найчорніша ніч поневолення їх не знищує. Таким був і мій побратим, довголітній політв’язень, тонкої і співчутливої душі лицар України і її прекрасний співець, поет Іван Сокульський. Питаю Женю, чим же він їх узяв. “Та знайшов, що сказати, – і по хвильці додав: – Сказав їм правду, хто вони є насправді, таки подіяло, – так що “не вмирає душа наша”, – й усміхнувся якось журливо й радісно водночас. Він бо вже знав, що недовго йому топтати ряст. Мабуть, висловив їм щось болюче і своє сокровенне, і люди повірили. Мені переказали його останні слова, які він сказав присутнім майже в непритомному стані: “Бережіть Миколу, бо він добивається України. Добивайтеся всі України”. Помер Євген Черкаський 12 серпня 1992 року, за 12 днів до річниці Незалежності України, яку він виборював з останніх своїх сил. Поховали ми його за козацьким звичаєм, накривши труну червоною китайкою – заслугою козацькою. Панахиду відслужив панотець Микола Храпач. Уже мали нашу автокефальну громаду, а дзвіниця Свято-Успенського кафедрального Собору стала нашим першим Храмом Божим, бо сам Собор був зруйнований російськими комуністичними окупантами у 1934 році. На Установчому засіданні ми прийняли за основу Статут клубу. Його я розробляв разом з Петром Ротачем – людиною невтомної праці на українській ниві. У свій час був переслідуваний КГБ, літературознавець, краєзнавець, людина енциклопедичних знань, яскравий взірець справжнього українського інтелігента. Увесь 1986 рік я ходив по різних установах, їздив у Київ до різних людей за підтримкою, і скрізь бачив тільки переляк. А шукав я підтримки в Івана Драча, поезію якого шалено любив, і в Михайла Шевченка, поета, полтавця, відповідального секретаря СПУ. Натискаю кнопку дзвінка квартири Івана Драча і з тремким хвилюванням чекаю. Відчиняє двері його дружина. Кажу їй, що я до Івана Федоровича. “Іване, до тебе!” – гукає вона чоловікові і просить мене заходити. Тут же, в передпокої я виклав Іванові Федоровичу причину свого візиту, пояснив, що його адресу взяв у СПУ. Драч з кислим виразом вислухав мене, а тоді як накинувся: “Я тільки з Москви приїхав, часу немає ні хвилини, а тут ви зі всякими дурницями хтозна-чого приперлись, ідіть собі, добродію!”. Я стояв ошелешений, пробурмотів вибачення – і до дверей. Наче хто мене молотком по голові бабахнув, аж не стало чим дихати. Вибіг на вулицю, хапаю повітря, голова йде обертом, не знаю, куди йти. Драчі жили тоді на вулиці Горького, у прекрасній просторій квартирі. Отак стою, коли бачу краєм ока – вибігає Іван Федорович і до мене: “Ви мені пробачте за крик, постійте тут, я зараз зберусь, і підемо у Спілку до Михайла Шевченка, він ваш земляк, він вам допоможе”. Трохи відлягло, почав думати. Ну, звісно, він прийняв мене за кагебешного стукача, провокатора. Усі ж українські письменники були під ковпаком КГБ, особливо коли вони були світового рівня або ж незламні своїм українським духом. Уже майже заспокоївся, тут вийшов Іван Федорович, і ми попрямували до Спілки. Михайло Шевченко вислухав і категорично заявив: “Ніхто вам там у Полтаві у цій справі не допоможе, так що не тратьте сил”. Пізніше, коли вже Іван Федорович стане Головою Руху, він так мені і скаже: “Подумав, що ви, — або стукач, або щирий та відважний патріот.” Перемогло друге, тож він і вибіг за мною. Та сили я таки тратив і почав ходити по
З історії «Просвіти» · “Повертаюся у 1987 рік, сповнений віри у відродження мого народу, треба тільки праці над його просвітою”. · S. 6Originalseite ↗

Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ: “Ми горіли таким вогнем любові до України, що в ньому згорала всяка скверна неволі”

Хочу запропонувати читачам “Слова Просвіти” уривок із книги моїх спогадів “У нашій хаті радянського союзу не було”, яка скоро побачить світ в одному з полтавських видавництв. Дуже хочеться, щоб ви дізналися про тих, хто першим почав напружену жертовну працю на утвердження нашої рідної української мови та українських цінностей в осовєченій та значною мірою зрусифікованій Полтаві. На Великій Україні, як називав батько Центральну і Східну Україну, не так багато лишалося українців, які берегли свою українську сутність та виховували своїх дітей так, щоб вони могли протистояти пропагандистській машині окупантів у намаганні створити “новую общность совєтских людєй”, а по суті – зросійщеного, денаціоналізованого, примітивного раба російської радянської імперії. Тут імперія досягла значних успіхів, що дається нам взнаки і сьогодні, вже в Українській Державі. Ніколи мені не забути слів однієї полтавської бабусі, котра, слухаючи, як онучок щось лепече російською, каже мені: “Ой же ж ловко, так ловко по-руськи балакає, у садіку навчили”. Стояла липнева спека. Металева кабіна баштового крана, на якому я працював, вийшовши з ув’язнення, нагрівалася чи не до 50 градусів. Отож в обідню перерву зайшов я у двір сусіднього приватного будиночка з густим садом і колодязем випити води та посидіти в холодку. Бабуся сама витягла з колодязя відро з водою і, подаючи мені кварту холодної води, промовила оті болючі для мене слова, навіть не підозрюючи, як трагічно вони звучать. Тож у мене не було жодних ілюзій щодо духовно-культурної і національної свідомості нашого народу, та знаючи про неймовірно тяжку працю української інтелігенції, починаючи від часів Івана Котляревського і, до цією працею – національним пробудженням власного народу – викликаної Української революції та Визвольних змагань 1917–1921 років. Тоді українське військо вкрило себе невмирущою славою, виявляючи нечуваний героїзм у боротьбі за свободу своєї Вітчизни. Переїхавши з Новомосковська в Полтаву, я не сумнівався, що тут, в осерді Гетьманщини, у місті Котляревського, Петлюри, Панаса Мирного, Патріарха Мстислава, багатьох і багатьох видатних діячів української культури не може не бути людей з незачищеною окупантами українською душею, готових працювати для свого народу, за його національні права та свободу. Я не помилився: на установче засідання клубу “Рідне слово” прийшло близько 90 громадян. Пишу я про це, бо не можна писати про створення НРУ в Полтаві, оминувши клуб “Рідне слово”. Стільки людей прийшло завдяки моїй статті в газеті “Комсомолець Полтавщини”, яку не побоялася розмістити в газеті Людмила Кучеренко, тоді молода вродлива дівчина, яку я, зайшовши у редакцію, побачив першою і розказав їй, для чого я прийшов і що я хочу. Вона запросила мене до себе в кабінет, і ми довгенько говорили. Я говорив, майже не остерігаючись. Довірливо розповів їй, яка мета клубу, які заходи буде проводити клуб для популяризації української мови та культури. Про майбутню політичну силу не говорив нічого. Після цієї розмови Людмила добилася опублікування моєї статті про значення рідної мови для гармонійного розвитку кожної особистості. Як би там не було, установче засідання було досить велелюдне. Я навіть не сподівався на таку кількість людей. Спрацювала й афіша, яку я розклеював по всьому місту разом з двома студентами педінституту – Сергієм Пасічним та ще одним хлопцем, прізвища якого, на жаль, не запам’ятав. Афіша велика, форматом А2, з дуже виразно надрукованим епіграфом із Володимира Сосюри “Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема”. На той час творення єдіним Отєчєством радянської, а насправді російської людини або малороса – “мой адрес нє дом і нє уліца, мой адрес Совєтскій Союз”, – цей епіграф мав революційний характер. Слова Клуб “Рідне слово” надруковані великими виразними літерами. Усе в цій афіші мало свідчити – щось змінюється в країні, наш час настав, українські патріоти, годі спати! Слова Лесі Українки “Вставай, хто живий, в кого думка повстала, година для праці настала” ставали надактуальними. Я таким чином розставив акценти, щоб люди відчули вітер змін, зацікавилися і не боялися приходити. До речі, Сергій Пасічний став талановитим учителем української мови, а коли міський Рух, виконуючи свою програму обміну між дітьми Великої та Західної України, набирав з Полтави дітей для поїздки на Тернопільщину на Різдво, повіз увесь свій клас. Я тоді провів успішні перемовини з керівництвом Південної залізниці у Харкові, і нам виділили цілий поїзд. Керівник залізниці слухав мене з непідробною цікавістю, коли я пояснював йому, чому веземо дітей на Різдво на Західну Україну, і взагалі коли говорив про Рух і наше бачення України. Вочевидь, він уперше в житті бачив перед собою рухівця, тож я був для нього дивовижею. Так само колись дивилися на нас, гурт української молоді, яка після прослуханої на схилах Дніпра лекції Івана Гончара про народну творчість, ішла Хрещатиком, співаючи українських пісень. “Гдє оні взялісь, еті бандєровци?” – чули ми не раз. Та нас це не зупиняло, бо горіли ми таким вогнем любові до України, що у ньому згорало все нікчемне, всяка скверна неволі. І всеохоплююча віра у майбутнє постання Української Держави осявала наші чисті юнацькі обличчя. Так і цей керівник, мабуть, питав себе, звідки вони взялися, оті рухівці, але мені нічого не сказав, а з неприхованою симпатією підписав нашу заяву і видав відповідні розпорядження. Більше чотирьохсот дітей привіз я з Володимиром Годзенком, моїм помічником по Товариству української мови (згодом “Просвіта”), у Тернопіль, а з Тернополя автобусами нас розвезли по селах на час Різдвяних свят. Який дивовижний був час! Якою неймовірно прекрасною відкривалася для нас – дітей і дорослих, що їх супроводжували, наша велика Вітчизна! Діти просто впивалися чаром колядок, Різдвяних Богослужінь, так, ніби, спраглі, напивалися у спеку чистої, дзвінкої джерельної води. Сергій Пасічний розмістив у своєму класі портрет Степана Бандери, який йому подарували селяни того села, де вони зустрічали Різдво, і ніяка сила не могла змусити його зняти дорогий портрет, бо й діти стояли за нього горою. Це станеться пізніше, а тоді, коли клеїли ми ті афіші скрізь, де могли, Сергій і його друг були молодими завзятими студентами, й упосліджене становище української мови їм по-справжньому боліло... Я беззастережно вірив у свій український народ і вважав, що коли відкривати йому правду, він швидко прокинеться від накинутого йому ворожим комуно – русскім міром “совєтской родіни” і віднайде справжню, хоч і поневолену, але рідну і прекрасну свою Вітчизну – Україну. І це відкриття, віднайдення своєї загубленої Вітчизни підніме українців на боротьбу за визволення України і створення власної демократичної, економічно сильної держави, де пануватимуть повага до людини, до її прав та свобод і розквітне українська культура та її основа – українська мова. А вийшло так, що на шляху до цих ідеалів загинув В’ячеслав Чорновіл, а перед тим його побратим Михайло Бойчишин, а поневолені розум і душа української людини у величезної кількості українців так і не стали ні вільними, ні українськими. Треба було двох революцій – Помаранчевої і Гідності, полеглої на Майдані Небесної Сотні, щоб кількість вільних внутрішньо українців значно зросла і ми нарешті стали на твердий шлях будівництва вимріяної держави. Росія ж, щоб перекреслити нашу мрію, знову, вже вкотре, почала з нами війну, на якій уже загинули тисячі наших хлопців. Та повертаюся у 1987 рік, сповнений віри у відродження мого народу, треба тільки праці над його просвітою. У листопаді я відкрив установчі збори й розповів про мету створення клубу “Рідне слово”. Говорив починаючи здалеку і щоб не злякати публіку у дусі “Інтернаціоналізму чи русифікації” Івана Дзюби про спотворену наступними після Лєніна керівниками ленінську національну політику аж до наших днів. Інколи заходив далі і натякав на доконечну потребу власної державності та боротьби за неї. Таким чином я подавав сигнали тим, хто поділяє мої погляди повною мірою і на кого можна буде твердо спертися. Тож я зацікавлено слухав промовців і оцінював глибину світогляду кожного: хто прагне тільки культурницької праці, а хто готовий і до політичної боротьби. Та й культурна праця, спрямована на руйнування колоніальних міфів, хіба це не політика? Дуже близькими мені відразу стали Анатолій Бутрим, Олександр Чирков, Михайло Дяченко, Микола Храпач, Тетяна Дениско і Ганна Дениско – рідкісно фаховий редактор, блискуча журналістка і прекрасна, але дуже скромна поетка, через що її поезію мало хто й знає. Коли я став народним депутатом і ми заснували власну газету, Ганна була незмінним її редактором. Пізніше приєднався Тарас Пустовіт, неймовірно сумлінний вчений-архівіст, нині він голова міської “Просвіти”, без його редакторської роботи не вийшов жоден збірник “Полтавської Петлюріани”, пізніше сестри Орися та Оксана Ковалевич, Євген Мурейко. Скільки праці робила Орися Ковалевич! Це вона навчила нас співати пісень Української революції, це вона навчила нас колядувати, написавши перший сценарій Різдвяного вертепу, під її режисурою ми поставили “Бояриню” Лесі Українки, яку наш полтавський театр ніяк не може спромогтися поставити. Микола Храпач, нині панотець Миколай, узяв на свої плечі тяжку ношу створення-відродження Української автокефальної православної церкви і збудував у Полтаві дві церкви, а по районах засновував з допомогою Руху та “Просвіти” десятки парафій. Ми й сьогодні дружимо родинами. Михайло Дяченко – чесний і фахово сильний службовець та майстерний і формою, і думкою поет – редагував мій збірник поезії та збірник “Поети Полтавської Просвіти”. Петро та Ольга Іванчуки – незламні політв’язні російських концтаборів. Станіслав Міщук був активним депутатом міської ради, Петро Библів – талановитий учитель української мови, Микола Поштаренко, завжди мудрий і спокійний, своїм словом утихомирював розбурхані дискусії. Євген Черкаський та його друг, Сашко Перець, обличчя якого, розумне й рішуче, постійно стоїть мені в очах, обоє тверді і в слові, і в діях. Євгенові я довіряв найбільше і найбільше полюбив його. Жив він сам із маленьким сином Тарасом, дружина померла від раку. Від цієї страшної хвороби помер і Євген. Яка ж це була людина! Уже тяжко хворий, ледве живий, він щодня ішов на автовокзал і роздавав наші листівки й рухівські газети по автобусах, що їхали на райони. Усе приказував з гумором, без осуду: “Я тих козельщанських козлів доб’ю”. Пасажири на цей напрямок, Козельщину, газет у нього не брали, жодної. А коли в якусь суботу, ледве живий, але весь осяйний і радісний, Євген прийшов до мене додому, щасливий по вінця, і ні “привіт”, ні “здоровбув”, а відразу урочис-
Країна мук і відчаю · “В основі нашого світогляду лежали українські цінності, фундаментом яких і є наша рідна українська мова”. · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Як москва знищила традиції Новгородщини та перетворила Соловецькі острови з найбагатшого промислового й культурного центру північного Помор’я на катівню. Соловки: земля саамів та ченців5бунтарів музеях, щоб створити клуб при якомусь полтавському музеї. Директорами ж були або відставні міліціонери, або кагебісти. Пішов у Товариство “Знання” – голова колишній офіцер КГБ. “Ні, з ними не буде діла”, – думаю собі. Піду в обком партії. Добиваюсь на прийом до заступника першого секретаря обкому КПУ з ідеологічних питань. На той час ним був Іван Прищепа. Комуністи для мене були ті ж самі фашисти. Колоніальна адміністрація, колаборанти загарбників України. Ніколи я не бував у високих кабінетах, усе мені здавалося якимось гнітючим: величезна кімната, такий же стіл, купа телефонів, портрети Леніна, ще якогось партійного бонзи. За столом дебелий чолов’яга, погляд суворо-проникливий. Дивиться прямо в очі, не відриваючи погляду. Я розповідаю про клуб, його майбутні завдання. Не перериває, уважно слухає. Потім задумливо, спроквола тихо каже: “Попахує націоналізмом”. Я у відповідь кажу, що я простий робітник, люблю свою мову, книги, вірші, я й слова такого не знаю. Є ж клуб любителів гри на гітарі, а це буде клуб любителів рідного слова. Усе він про мене знає, і моя гра викликає у нього десь глибоко у кутиках очей ледь помітні веселі іскорки. Але торочить своєї: “Націоналізмом попахує”. Та розуміє, що надворі 1987 рік і генсек Михайло Горбачов, то, може, він із цим молодим чоловіком потрапить у потрібне русло. У розмові з Прищепою не раз я натякнув на грядущі зміни і не сумнівався, що він своїм добре розвиненим партійним чуттям усе зрозумів. Він ще хвильку помовчав, подумав, а тоді порадив звернутися до пані Нелі Кривобок, заступниці першого секретаря міськкому КПУ. Зустрічався я з нею разів п’ять. Вона все тягнула з дозволом на друк афіші, на приміщення в міськкому будинку культури. Тут скажу декілька слів про директора міського будинку культури пана Євгена Потапчева. Етнічний росіянин, він не запідозрив нічого націоналістичного у моєму прагненні створити клуб шанувальників рідної мови. У росіян рівень національної свідомості дуже високий, у більшості він має характер великодержавного шовінізму, часто-густо і расизму. Наш директор ніякого шовінізму і близько не мав. Узагалі був дуже інтелігентною людиною. Коли комуністи притисли його, щоб він нас негайно вигнав з приміщення, то говорив мені про це з таким розпачливо-розгубленим виглядом, що неозброєним оком було видно, як пече його сором і як йому ніяково. Його таки з часом звільнили з директорства, і я допоміг йому влаштуватися в педуніверситет. Клуб мав працювати абсолютно легально, тож я повідомив пані Кривобок про свою домовленість з директором міського будинку культури і попросив не переслідувати Потапчева. Та коли ми зірвали у 1989 році урочисте святкування Полтавської битви, нас таки витурили з приміщення, і ми продовжували збиратись у різних місцях на відкритому повітрі. Але ж за цей час стільки всього було зроблено! Які блискучі лекції з української культури, зокрема літератури, читали письменник Петро Петрович Ротач, Петро Кузьмич Загайко, завідувач кафедри української мови й літератури педінституту! Як вони відкрили всім очі! І наша простора кімната в міському будинку культури, і зала обласної філармонії завжди були заповнені людьми. На початку 1988 року блискучу доповідь зробила Тетяна Дениско про Василя Стуса, про якого мало хто тоді наважувався й говорити, а значна більшість полтавців не мала і найменшого поняття про нього. Орися Ковалевич поставила у скороченому вигляді драму Лесі Українки “Бояриня”, вистава пройшла під щирі оплески глядачів. Зустрічі з вихователями дитсадків і лекції про українське виховання дітей на основі праць Ващенка, створення осередків по школах, дискусії у вузах та студентських гуртожитках, десятки літературних вечорів, присвячених видатним постатям української культури, на яких лунала нова правда про їхнє життя та творчість. Уся ця культурна діяльність створювала єдиний ідейний фундамент для майбутніх партій. Коли я вже став головою міського Руху, а згодом і обласного, полтавська організація виявилася ідейно найбільш згуртованою та стійкою до всяких провокацій, бо в основі нашого світогляду лежали українські цінності, фундаментом яких і є наша рідна українська мова. Євген БУКЕТ Карелія і Соловецькі острови В ХІ столітті на території Карелії, невелика частина якої зараз входить до складу Фінляндії, а основна – окупована росією, мешкали три групи племен: карели – на захід і північ від Ладозького озера, весь (вепси), які жили між Ладозьким та Онезьким озерами, й саами (лопарі), які населяли середню та північну частину Карелії. Соловецькі острови (назва “Соловки” походить від саамського Suollek – “острови”) в Білому морі, на схід від Карельського півострова, до того, як хтось там оселився, були відомі серед саамів, які використовували їх як могильники. Згодом, на півдні Карелії з’явилися слов’яни-втікачі. Вони бігли в глухі північні місця від утисків бояр та духовенства. Нові землі приваблювали їх багатими рибними ловами, лісом та хутровим звіром. А найголовніше – тут вони були вільні від данини князю і ратної справи. Рибалки і мисливці з Новгорода заселили карельське узбережжя Білого моря вже в ХІІ столітті. Наступними прийшли ченці. Новгородець Савватій (Sabbatius) та карел Герман у 1429 році усамітнилися на островах. Згодом до них приєднався Зосима, який до того жив у багатій родині біля Кижів на Онезькому озері. Одного разу він вирішив присвятити решту свого життя чернецтву і роздав усе, що мав, бідним. Саме Зосима у 1436 році заснував монастир на Соловецьких островах. Новгородська республіка Часом відокремлення Великого Новгорода від держави з центром у Києві вважається 1136 рік, коли місцеве віче отримало право самостійно запрошувати князя на престол. Хоча Новгород найчастіше виступав союзником Києва в міжкнязівських війнах. А найбільшу загрозу новгородській незалежності становили володимиро-суздальські (пізніше – московські) князі. Так, у 1170 році, відразу після взяття Києва військами Андрія Боголюбського та його союзників, суздальці здійснили похід на Новгород, в якому перебував Роман Мстиславич, син вигнаного з Києва князя. Новгородцям вдалося виграти оборонну битву і відстояти свою незалежність, противник зазнав величезних втрат. Не досягла Новгородщини і монгольська навала – на цій землі знайшли порятунок чимало біженців з Південної Русі. На піку своєї могутності Новгородська держава простягалася на півночі до Білого моря, а на сході поширювалася аж за Уральські гори. Грошовою одиницею була новгородська гривня. Держава мала розгалужені торговельні зв’язки у рамках Ганзейської унії купців вільних німецьких міст. Новгородщина була сформована як союз багатьох племен, якими керували місцеві старійшини. У складі новгородського війська ці племена мали свої власні підрозділи. Також з підвладних племен новгородські феодали збирали данину. Карели і вепси платили данину переважно хутрами, які високо цінували на новгородському ринку й охоче купували іноземні купці. На цьому влада новгородців над залежними територіями й обмежувалася. Так, у XII–XIII століттях у Карелії не було ніякої новгородської влади і новгородських військових сил. До XIII століття не застосовувалося жодних заходів для насадження християнства. З середини XII до середини XV століть Новгород 26 разів воював зі Швецією та 11 разів з Ливонським орденом. Цим скористалася московія, яка поступово анексувала Новгородщину в період з 1456 до 1478 року. Соловецьке повстання Аж до окупації Новгородської республіки московією в 1478 році правлячі єпископи обиралися тут через жереб, іноді у процедурі обрання брало участь віче, після чого зазвичай отримували грамоту від Київських митрополитів. Після підпорядкування Новгородщини московським митрополитам єдиними острівцями давньої традиції залишалися монастирі, що мали ставропігійний статус. Одним із таких був Соловецький монастир, що був обнесений оборонною гранітною стіною і отримав право на безмитну торгівлю сіллю. Завдяки зразковій господарській діяльності ігумена Пилипа в XVI столітті монастир став найбагатшим промисловим і культурним центром північного Помор’я. Володіння монастиря (а це фактично все узбережжя Білого моря) перетворилися на “державу в державі”. На початку XVII століття Соловецький монастир перетворився ще й на важливий військовий форпост для боротьби зі шведською експансією. Монастир був добре укріплений і озброєний, його насельники (425 людина станом на 1657 рік) володіли військовими навичками. Також обитель мала запаси їжі на випадок облоги. Але біда на Соловки прийшла не зі Швеції, а з москви. Після того, як у монастирі відмовилися запроваджувати церковну реформу московського патріарха Нікона, собор у москві оголосив всім ченцям анафему, а цар розпорядився конфіскувати вотчини та майно монастиря. Ченці-насельники у відповідь відмовилися молитися за царя-“ірода”. Згодом до обителі відправили військо з гарматами. З 1668 до 1676 року кілька сотень насельників Спасо-Преображенського Соловецького монастиря чинили збройний опір москалям. За вісім років виснажливої оборони майже всі захисники монастиря загинули. У живих на момент захоплення монастиря залишалося лише 60 людей. 28 із них були страчені відразу на місці, зокрема ватажки повстанців – Сашко Васильєв та архімандрит Никанор, чернець Макарій, сотник Самійло, решта – пізніше. Ченців палили вогнем, топили в ополонках, підвішували за ребра на гаках, четвертували, живцем морозили в морській воді… “Країна мук і відчаю” Після придушення Соловецького повстання москва перетворила острови на в’язницю. Тут ув’язнювали учасників різноманітних повстань, в тому числі повстання Степана Разіна, державних діячів, що потрапляли у царську немилість, з кінця XVIII століття також старообрядців та представників різних релігійних сект. Одними з перших в’язнів-українців були спільники Василя Кочубея й Івана Іскри, які доносили на гетьмана Івана Мазепу – полтавський священик І. Святайло із сином та чернець Никанор. Після 1709 року сюди заслано сподвижників та прихильників гетьмана Мазепи: генерала-осавула Д. Максимовича, сердюцького полковника Я. Покотила, архімандрита Гедеона Одорського, лохвицького протоієрея Івана Рогачевського та інших. У Соловецькому монастирі 1776 року було ув’язнено й останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, де він і помер 1803 року. З приходом до влади більшовиків 1920 року монастир був ліквідований, цінності реквізовані, проте будівлі колишнього монастиря й надалі використовувалися як місце позбавлення волі. 13 жовтня 1923 року рішенням Ради Народних Комісарів організовано Соловецький табір особливого призначення – найбільший концтабір 1920-х років і одна з найбільш жахливих “фабрик смерті” у світовій історії. Значну частину ув’язнених становили т. зв. “політичні” – духовенство, офіцери білого руху, колишні дворяни, есери, інтелігенція, зокрема, й українці – учасники визвольних змагань, діячі УНР, вояки та отамани повстанських загонів… Наприкінці 1930-х в Карелії та на Соловках відбулося три масових розстріли арештантів. Серед загиблих – провідні українські митці Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Павло Пилипович, а також вчені, політичні та державні діячі (Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський та ін.). Табір на Соловках – “країна мук і відчаю” – проіснував до листопада 1939 року. Нещодавно в Національній історичній бібліотеці України відбулися меморіальний захід і презентація книжково-журнальної виставки “Остання адреса Сандармох”: до 85-річчя трагічних подій 1937 року – розстрілів соловецьких в’язнів – українців.
Ексклюзив · “Тут пропадають всі слова – щоби передати красу, магічну силу і таїну такої ночі! Марія це знає. Вона колись плила на такому човні із вогнем”. · S. 8Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

купила. А от дід Федя свій ґешефт так і не справив, бо кому були потрібні серед літа дерев’яні кілочки-цвяшки для ремонту юхтових чобіт та мальовані свищики для дітей? Торгу не було, бо, зрозуміло, у гарячу Пилипівку людям не до зимової взувачки, а малим не до забавлянок: самий сезон збору ягід та грибів, – щоби було за що зошити купити до школи. Які тут цяцьки, коли влітку – сто робіт і всі горять! І те, і се, і ще щось треба зробити, але обов’язково, день у день, якщо не йде дощ, підгрібати сіно та качок і гусей з річки приганяти додому… О, із тими гелгатими у Марусі завжди були розпрекрасні придибенції! Щоби не плутати своїх пернатих із сусідськими, кожний фарбував крила своєї птиці у різні кольори. Приймаченківські крила, наприклад, були бузинові, і це виглядало на срібних бурушах надзвичайно гарно! Сусідська “худоба” від соку лободи ставала зеленою, від соняшничиння – жовто-золотою, від шовковиці – фіолетовою, а від червоної мальви – малиновою! Коли птахи всі разом збиралися на березі та на різнокольорових крилах летіли у річку, від Болотянки не можна було відвести очей! Там щось робилося неймовірне! Крик, ґвалт, гелгіт, сичання, залицяння, парування і вольная воля! – політ на кольорових крилах!.. Дарма, що летіли вони над Болотянкою по три-чотири метри, а потім різнокольоровими грудками падали у воду, зате потім якими лискучими та щасливими виринали з води, короновані ряскою та квітами на головах… Марія, пригадуючи ці дивовижні картини свого дитинства (хоча вона і зараз любить спостерігати за розфарбованими птахами – батько казав “райськими”, а мама приземлено – “та ні, свійськими”), механічно домотала нове муліне з моточка в клубок і усміхнулася несподіваному спогадові. Справді, чого тільки діти не зроблять улітку для батьків — щоби вони їм дозволили найзаповітніше, ясна річ, – після родинного сінокосу в лісі. Щоби кілька вулиць… відпустили на кількох човнах… плисти по річці Болотянці… із ночівлею! Та й ще на довбанках, і з розкладеним на носі багаттям для ловкого улову та… чародійництва!!! Направду, тут пропадають всі слова – щоби передати красу, магічну силу і таїну такої ночі! Марія це знає. Вона колись плила на такому човні із вогнем – разом із своїми подругами були “припливухами”… Умирати буде, а цю ніч не забуде! Обидві її товаришки-таки припливли до своїх суджених, у скорому часі віддалися заміж, одна з них народила кілька дітей, а вона вже має двадцять один рік – і дівка… Та що там казати? Слід думати про майбутнє, а не тільки згадувати, тим більше – не згадувати щось погане, так її учив Царинний. Треба якось заспокоїти діда Федора від невдачі із продажем кілочків і попросити, щоби він привів до підводи Семка, – вона хоче з ним поговорити. Що було робити дідові? – пішов за Максиміліановичем. От цей Семен Царинний! – нема такого другого у світі! Що добрий, що чуйний, що веселий, а що вже мудрий, розумака, то най його лихо не знає! Кажуть, що він мав “сто літ в обід”, а за “вечерю” (останніх п’ятдесят років!) ніц не змінився. Порода така. Сивий, як лунь, густа біла бо-
Ексклюзив · “Тут пропадають всі слова – щоби передати красу, магічну силу і таїну такої ночі! Марія це знає. Вона колись плила на такому човні із вогнем”. · S. 8Originalseite ↗

Гріхи в раю Уривок з роману

Людмила ЛИСЕНКО Якби сільський голова Остапенко не загадав людям зібратися на церковному майдані, то болотняни самі би прийшли сюди на ярмарок. “Що не кажіть, а неділенька свята”, – міркував собі замирено дід Федір, втупившись у круп Карачуна та везучи усіх Приймаченків до центру села. Звичка – то є друга натура, а натуру не переставиш. У неділю можна було перепочити та відійти від того остонуділого сапання та підгортання, від тих бур’янів, жуків, що пожирали картоплю і бурячок, та від того безкінечного сінокосу. Хотілося зустрітися з односельцями, поговорити, погомоніти про те-се. Люди є люди. Хай би яка біда та безхліб’я навкруг не переводилися (а вони були не приведи які!), та хотілося побачитися, дізнатися, кого ті чорти розкуркулили, кого колективізували, у кого що конфіскували, кого вивезли на “Сєвєр”, до чого і собі готуватися у лиху годину. А ще сліпого бандуриста Вірка послухати, – у жодний колгосп його не запхали, скрізь із майданів виганяли красні комісари, страхали забрати в холодну і спалити інструмент. Але кобзар, хоч і ледь живий, холодний і голодний, та все ще ходив із поводирем від села до села, де їх люди трошки підгодовували своїми скудними харчами. І головне – Вірко був незамінним “сільським радівом” для кожної хати: усе знав, що в Україні було, що зараз діється і чим все оце більшовицьке баламутство окончиться. “А чим воно може окончитися? – старий толкував селянам. – Тільки одним: великим безхліб’ям і страшним людським мором. Холодна зима, вимерзло половина озимини, пересіювати нема чим, засушливе літо, гибель мишви на полях. А тут – воєнний комунізм, щоби він на віки-вічні запався на усій землі! Мало того, що “комунізм”, то й ще “воєнний”! Хоча – як інакше назовеш той режим, при якому людей “ощасливлюють”… смертю? Коли доводять непосильні хлібозаготовки, викачують усі зернові та продуктові “надлишки”, запроваджують примусові позики та й ще якісь бісові фонди самообкладання? Назовеш тільки двома словами – “червона біда”… Про це Вірко і співав для селян, промовляючи новими словами давні невольничі пісні. Слава Богу, енкаведисти не дуже прислухалися до тих “воронів” та “круків”, які налетіли “на чорну ниву ізорану, слізьми людей засіяну”, головне – щоби там не було нічого проти совєцької власті та її порядків… …Щось то би мало значити, що їх збирали на майдані, де все було поруч: церква, сільрада, в’язниця, корчма і добренький плац, який правив і за базарчик, іза товчок, і за торговицю худобою. Правда, худоби на продаж у селі вже давно не водилося, бо коней позабирали на фронт або в колгосп, корів тримали – одну на три двори, де-не-де ще траплялися чудом не конфісковані кози. Поки що при кожній хаті були кури, так саме, як на річці – гуси й качки. То й щоби не йти до гурту з порожніми руками, болотняни брали з десяток яєць і з-під поли, потайки продавали. А ще приносили на гендель сяке-таке до хати: настінні квіти із кольорової стружки, вирізану та розмальовану лиштву до печі та на сволок, – різний дріб’язок, одне слово. Цигани продавали сапи, лопати, граблі та вила, шукали дурних, щоби їм кинути карту “на судьбу”. Спекулянти зі Йванкова, ховаючись від міліції, перепродували синьку, лавровий лист, перець та все до вишивання: панські п’яльця, нитки, голки і, як траплялося, ситчику чи сатину, прості білі хустинки або гумові калоші, – ото і весь казенний крам. Дівчатам, звичайно, хотілося стрічок та намиста, але грошей було катма, то й купували очима. “Купило притупило”, – казали старі люди і побожно хрестилися. “Ото вся ця сатанинська політіка – за гріхи наші, гріхи! Тільки куди ж той Спаситель дивиться?! Заберуть весь хліб, худібку, хати, землю, то й всі ж люди до одного на небеса заберуться! Кому ж це нада, пресвятий Боже?”… Але чогось все-таки болотнян гукнули до церкви, хоча шість год минуло з часу ліквідації сільських сходів як власті на селі – у двадцять третьому році був такий циркуляр НКВС і Народного комісаріату землеробства. Точно, у двадцять третьому. Тоді й колгоспи, і споживча кооперація, і єдиний сільськогосподарський податок у грошах, – все прямувало до широкої колективізації. А це означало, що в одержавлених колгоспах мав бути кінець селу. “Головне – не випускати з поля зрєнія найважливіше для селянина питання. Це земля. У цих самих одержавлених колгоспах люди можуть втратити свої наділи, а це вже не селяни, а просто рабсила для города, пролетарі для заводу чи шахти”, – повчав односельчан мудрий Царинний дід Семко, і вони прислухалися до старого. Так-таки, так… А кого слухати? Що було робити? Тоді ж, у тому ж році, поставили до стінки сільського старосту, скинули з церкви хреста, священника і всіх із храму вивезли на Урал, а сам будинок замкнули на колодку й приклали до неї сургучеву печатку на шнуркові. Так і стояла їхня церква пусткою. Правда, до Великодня жінки тинькували стіни, які побив падаючий хрест, підмащували вапном, мили знадвору вікна, пололи на подвір’ї бур’ян – сільрада на те не дуже зважала. Головне, люди не ходили до храму молитися, їх позаписували у двадцять третім до лікнепу. Всі мали бути грамотними, бо власть так хотіла: при комунізмі, куди вона вела народ, треба було усім уміти читати, писати і щось кумекати у арихметиці. А ще – добре було б знати революційні пісні та вірші про Москву і товариша Сталіна (і кому це він “товариш” у напівголодному селі?). Але – то таке… Та що там гадати, чого болотнян закликали на східчину? Скоро будуть знати. Уже, слава Богу, благословилося на день. Із сільради винесли стола із трьома стільцями, приладували їх між церквою і в’язницею, посередині, накрили червоною матерією і поставили графин з водою і двома склянками. “Ага, значить, буде, щонайменше, двоє начальників… А чому ж стільців аж три? – запитував себе Федір. – Видать, два буде із Києва, а третій свій, місцевий, – він воду не питиме”. Не знати, що нового, крім позики, облігацій та податків від цих гостей чекати. Ясно, нічого доброго, бо про добро у них, здається, вже навіки забули. Того на душі неспокійно, навіть тривожно, у першу чергу – за онуку. Бо ж казав старий: “Не їдь, Маріє, сиди вдома. Хто відає, для чого збирають людей. Всяке може бути. То тільки Іван та Юрась такі безпечні, бо брати здорові, як громи, хоч перелоги ними ори. А раптом ті паскудники-совєти скажуть: “Все! Дайош на виїзд”! Як у Сукачах було: зібрали хутір, посадили на вози і вйо! На Домбас! Що ви там заспіваєте про власну земельку, як усіх вас позапихають у шахти?!” Маруся мовчала, а двійнята Іван та Юрась по-змовницьки переглянулись: “Не запхають! Ми вирішили сховатися у лісі… Оце недавно приїжджали в село агітатори, кликали на лісозаготовки. Казали, що там буде артіль, в якій за старшого намічається дядько Тиміш, а директоруватиме якийсь Лобода. Гроші, ніби, платитимуть неплохі, та й до того ж – збираються вчити на вуглежогів, смолярів та дігтярів. Як вам, діду, такий план?” Дідові план, назагал, сподобався, бо чого без спеціальності бомбатися у селі? Інше діло – Марія. Та завжди знайде собі роботу, без діла і без разговору не може сидіти, – в кого вона така завзята і затята вдалася? Коли і кого онука слухала? Нікого й ніколи. Оце і сьогодні заладила: “Поїду на базар – хоч трава не рости”! Виявляється, їй приспішило купити червоні та чорні нитки, хоча у сім’ї рахували кожну копієчку. Але що? – то ж любима дитина! Жінки в артілі казали, що у кооперації з’явилося якесь нове російське муліне. Воно зовсім не лізло, не линяло, тільки коштувало дорого, і моточки були дуже тоненькі. Ну, та що тут поробиш? – треба спробувати. Без ниток нема ходу її роботі у вишивальній артілі. Траплялося, пробувала малювати на продаж невеликі картинки на стіни, які бачила на Іванківському базарі: якісь лебеді на озері, козаки із дівчатами біля перелазів, хатки над річкою в очереті. Та на ту роботу йшло багато дорогої фарби і ще невідомо було, чи окупиться вона у порівнянні з печатними картинами на цераті, які привозили з Києва. А вишивка є вишивка. Її завжди можна було чи продати, чи виміняти на харчі, чи якось застосувати для прикраси власної хати, – така робота якраз входила в сільську моду… Ну, от і приїхали Приймаченки, притарабанилися до центру. Торговиці – ніякої, базару – жодного, але на товчку баляндрасили спекулянти, і нитки Марія таки
Ексклюзив · “А тим босякам тільки того й треба, вони лише команди можуть роздавати, як у колгоспах… Он як скаче, сердешне, біля тої нікчемної виставки”. · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

рода, сріберні вуса, але чорнющі брови і дві смішні кіски над вухами… А ще люди казали, що дід знав (до всіх заслуг перед селом, яке віддано охороняв при в’їздному шлагбаумі), як бездітним молодицям нарешті стати при надії. Ніби, чоловіки самі приводили до старого своїх жінок, залишали їх там до ранку, а самі йшли в очерет запивати своє безчестя. Царинний дід навчав молодиць якихось секретів, щось із ними там робив (чи не робив), але через дев’ять місяців у жінок знаходилися гарненькі хлопчики та дівчатка, і ще недавно бездітні татусі, були дуже горді зі своєї мужеської сили, що в них прокинулася опісля Царинного діда… Марія усміхнулася тій байці (чи може, все-таки, правді), подибала до підводи і вже, було, вклалася із милицею та торбинкою через плечі на возі, аж із-за окопу, порослого рожевою акацією, показалися три фіри із червоними прапорами. На першій сиділи вже знайомі їй артисти-синьоблузники з агіткультбригади. Забачивши людей, вони позіскакували із підводи, що нагадувала сцену у тісненькому колбуді, стали махати червоними знаменами і співати, приказуючи вірші Дем’яна Бєдного. У Іванківській артілі рішельє (з виготовлення ажурної вишивки), де Марія працювала надомницею і куди здавала різні серветки, занавіски та вишиті рушники, ці хлопці вже виступали, вона запам’ятала ці обличчя. Їх так дивно оголошували: “Виступають декламатори-дем’янобєдновці! Вірші Дем’яна Бєдного! Пісні Дем’яна Бєдного! Давайте зустрінемо культармійців квітами та бучними оплесками!”. У цей момент хтось із приїжджих вискакував наперед із паперовим букетом, вручав його, напевно, художньому керівникові та починав несамовито плескати в долоні. Вишивальницям нічого не залишалося робити, як підтримати ті оплески, хоча ніхто не знав, за що саме плещуть… А ось зараз: дем’янобєднівці вчинили неймовірний гармидер! Гармошка розривалася від російського “переплясу”, українського “виходу в три коліна” та роменської “циганочки”. Маленька вулична сцена двиготіла і, здавалося, зараз таки завалиться… Однак, за хвильку з’явився якийсь невеликий, горбатий чоловічок у смугастій чорно-білій сорочці, сюркнув у свисток, тричі вдарив у долоні, й усе зупинилося на окрик: “Дєлай – раз!”. Ой, Мати Божа, спаси і помилуй! — що ж це вони там “дєлалі”? Кажись, “живу піраміду”! – от що…Так, згадала, у Йванкові оголошували1. От і зараз той самий Горботрус (Марія відразу так охрестила горбатого чоловічка із свистком)2 щодуху впік команду очманілим від пісень Дем’яна Бєдного артистам: “Дєлай – раз!” – і всі танцюристи вишикувалися у три лінії. – “Дєлай – два!” – і культармійці почали виплигувати один одному на плечі та обніматися. Та, нарешті, – “Дєлай – трі!” – і над усією пірамідою з’явилася гарна, коротко стрижена білявка із серпом у руці та рудий хлопець, що приклав до серпа свій молот, і вони високо підняли їх над головами… У сурму затрубив якийсь вар’ят, і дрібно-дрібнесенько затарабанив маленький бубон, прикріплений до великого похідного барабана. “Слава праці!” – так оголосив аматорську композицію керівник агіткультбригади… Люди переглянулися між собою: “Невже це їх покликали на майдан, щоби показати “живу піраміду”?… Тут виріс із-під землі голова сільради і сказав інтригуюче, що у Болотню прибув із Києва антирелігійний поїзд. На першій підводі був концерт “пєсні і пляскі”, на другій – театр і пересувна виставка сатиричних малюнків якихось богомазів, а на третій сиділо повно синьокашкетних енкаведистів, мовляв, для охорони артистів та реквізиту. Про всяк випадок, народ переступив з ноги на ногу, позирив уліво та вправо і потиху пробував розходитися: то все пусте, нема на що час витрачати. Але – де там! Сині кашкети оточили людей півколом і плескали в долоні в такт гармошки, яку завзято і зі знанням справи ґвалтував чудний паря у червоній косоворотці. Марія бачить: із глибини майданного “залу” вийшов і став перед старшими чоловіками Царинний дід, загороджуючи собою сліпого бандуриста Вірка (його струмент нові власті вважали класово ворожим). Дядьки підійшли до Семка плече-в-плече і мовчки, очікувально почали дивитися на приїжджих. Натовп німував. На ту мовчанку швидко прибіг Горботрус: “Чьо, дєди? Нєбось, нравіцца? Моладасть сваю вспомнілі за царя Гороха? Всьо нада забить, как страшний сон. Будєм строїть будущєє бєз папов і дяков. Ідьот?”. Болотняни переглянулися між собою (“куди ідьот, хто ідьот?”), знизали плечима і передали в кінець натовпу, щоби Приймаченко відвіз каліку додому, – на всякий случай… Мабуть, тут все концертом та пірамідами не обійдеться. Видать, це вони селянам тільки заговорюють зуби. Далі, напевно, вивернуть свого кожуха… А тим часом із шатра другої підводи, де була вивіска “Пересувна антирелігійна виставка”, вилізло якесь пузате чучало, схоже на п’яного попа з величезним хрестом і повною корзиною різних штучних наїдків, зроблених спеціально для сцени. За попом об’явилася довжелезна тичка з тоненьким шнурком рідкої борідки, з хрестом, кадилом і з живою гускою – що мало би значити дяка. Їх “сраною мітлою” (так оголошував ведучий концерту) вимітали із нового і щасливого життя будівників соціалізму на Київщині та комунізму – у всьому світі… Знову гучно затрубив сурмач і сипонув мілким пшоном барабанчик. Люди зовсім затихли і стали ще щільніше один до одного. Марія злізла з підводи і покатуляла до болотнян, – ті фукали на неї, руками показуючи, щоби вона залишалася біля коней. Але як же було залишатися біля коней, коли на ятці відгорнули в два боки фіранки, і на фанері показався якийсь малюнок, далі відкривався напис: “Геть релігійні забобони!”. Мар’я хотіла роздивитися зображення, але там були якісь потворні карикатури, гарним був тільки мальований орнамент рамки, вона упізнала в нім килимові квіти та зело. Поруч із виставкою лицедії ще розбиралися із попом та дяком, від якого втекла гуска-артистка, а Марія витягнула із наплічника свій маленький записничок (вона зробила його із чверток зошита) і стала замальовувати орнамент. Веремія не закінчувалася, особливо розійшовся горбатий керівник із свистком: він просто трусився від збудження та якоїсь хижої радості. Першу фанеру змінювали на другу, третю, – там теж були ніби смішні малюнки про смерть церкви та церковників і новий напис: “Релігія – опіум для народу.” Що таке “опіум” – не знав ніхто, але за загальним настроєм осуду було зрозуміло, що це щось геть погане. “Оце вони так єхидно зобразили нашого священника і дяка, – міркувала собі Марія і щось продовжувала черкати у книжечці. – Возять картини селами, показують те мальовидло, – значить, упевнені в тому, що це гарно, що люди їх поймуть. Тільки що тут розуміти? Підняли церкву на глум, з людей зробили посміховисько. А подивіться-но на себе: срам, встид і… сміх!”3. Що оте – із свистком та виряченими очима: бігає, місця собі не знаходить. Трясе своїм горбом, голівкою (нещасне) трусить. Три волосини стирчить над лисиною. Мале – але добре вгодоване, тлусте. Видно, в тих “поїздах” крепко напихають черево! Із цього начальника артистів вона охоче би зобразила звірину з натури. Тільки що з того? Намалювати би – намалювала, але що далі? Той образ нікому ж не покажеш, крім хатніх, бо ще й кудись випруть як “врага народа”. Онде сусідська вулиця – майже пуста. Повивозили. Кажуть, “куркуль та підкуркульник – вражеські елементи”. Але ж які вони “вражеські”, як хліб вирощують та село від голоду рятують?.. Стояти на одній нозі, зіпершись на костур, і щось малювати, звісно, було важко, і Марія присіла на купу соснового кругляка, який, казали, буде електричними стовпами (радіво вони вже мали). “А коли то буде і для кого? – подумалося. – Якщо так піде далі з викачкою хліба, із тими податками, облігаціями, розкуркуленням та висилкою невгодних, то і людей в селі не залишиться. Але якщо і лишаться, то без худібки та землі – чого вони варті? Що тут робити? Хіба що в лісі звірину бити, та й то два роки тому по хатам позабирали всю зброю. А вона була в кожного, бо живуть вони на Поліссі, – тут войни, фронти проходили, здавна поліщуки подать здавали хутром, а зараз налоги оплачують хутром. Може, совєти боялися, що люди візьмуть проти них вила та рушниці? Та хто візьме? – старі та діти лишилися. А тим босякам тільки того й треба, вони лише команди можуть роздавати, як у колгоспах… Он як скаче, сердешне, біля тої нікчемної виставки: “Дєлай – раз!””. Ще раз подивилася на мужчинчика, потім на свій малюнок Горботруса – вийшло смішно. Горботрус наче відчув, що про нього хтось щось каже чи думає, і як засюрчить у свій свисток, та так, що усі пси біля майдану почали вити! Зірвався з місця, забігав колами, став підходити до кожного у перших рядах, по черзі дивлячись їм в очі, запитував, чому болотняни не сміються з тих картин? Як уже всі повтихали і програма антирелігійного поїзда була виконана, на коду (що значило кінець зустрічі) вийшов стрункий, рослий, з різкими рисами обличчя, що робили його схожим на коршуна, уповноважений по релігії. Коршун якось назвався, поправив бляху на ремені, насунув із потилиці на очі картуза і почав нахвалювати болотнян, що вони, “Правда, частково, але вже свідомі нового життя і його завдань. Маладци!”. Мовляв, “хреста із церкви скинули, попа нагнали, і в скорім часі влада зробить у церкві новий колбуд культури”… Люди потуплено мовчали. – Але щоби реалізувати партійне завдання щодо церкви, як контреволюційної антирадянської установи (тим більше, не російської православної церкви Патріарха Тихона, а української автокефалії Липківського), щоби реалізувати це архіважливе завдання ЦК РКП/б до кінця, треба йти крок за кроком, крок за кроком. Тому завтра наші люди ходитимуть по хатах і вилучатимуть ікони та всяке церковне барахло, а сьогодні розпочнемо з того, що зараз у Болотні, завтра в Сукачах, позавтра – у Чорнобилі ми скинемо церковні дзвони… Державі для її дальших перемог потрібен метал. Я впевнений, дорогі болотняни, що в вашій особі знайду підтримку та розуміння. Хід історії змінити не можна. Які будуть запитання? Нема. Ось і ладненько. Люд зойкнув, відкинувся на кілька кроків назад – ніби від прокази, затулив обличчя руками і в жмені ловив сльози, що набігли миттєво й потекли річкою. Потекли нестримно, рясно, беззвучно, страшно, гірко і безпомічно. Та враз отямившись, жінки заголосили, надриваючись до хрипу: – Господи, Божечку, Пресвятий і чистий, прости і пробач їм – тим, хто не відає, що творить, – їхні діла та помисли… Божечку, Творче небесний, Спасителю рідний, прости і пробач їхні слова грішні! Не суди і не карай людей, що люблять тебе і чекають тільки твого суду – в надії на життя вічне… Марія, видать, щось пропустила з подій, бо не відводила очей від свого зшитку – наче, там їй щось ввижалося. А як перевела погляд на юрбу, то не могла зрозуміти, чого це народ голосить. Коли Коршун почав виступати, вона більше дивилася на київського уповноваженого, аніж слухала те, що він, любуючись собою, говорив4. Прикинула подумки, як би виглядав на картині цей коршун-шуліка. Уявила, як він стрімко ширяє у небі на своїх могутніх крилах. От, дідько! – ситий хижак у всьому досконалий: у каштаново-попелястому окрасі, у вільному польоті, у силі, навіть – у самотності серед птахів. Коли ж він голодний, то у нього з’являється підла відвага та злодійська спритність, і кожна пір’їна у залізних крилах перетворюється на гострі ножі, може навіть – шаблі. Сам коршун обертається на стрілу і летить блискавкою! Відчувалося, що для нього найважніший сам політ. Політ, а не тваринні жертви, і навіть не люди, яких бачить під крилами. І тому, коли він опускається у гніздо, не завжди зважає на свою шулічку чи шуліченят. Царський птах думає, як і куди полетіти ЩЕ ВИЩЕ. Там, у високості, майже немає конкурентів-супротивників, а значить, він – справжній… цар небесний! І так це красиво, так захоплююче, що й не переймаєшся невідворотністю наступної миттєвості, коли когось буде роздерто на шмаття і проллється невинна крівця… Але що це таке? Чому залементував увесь майдан? Що цей районний яструб таке сказав, що одні кричать, другі хрестяться, а треті – готові розірвати на клоччя “птіцу високого польоту”. —————— 1 Картина “Звіриний цирк”. 2 Картина “Дикий Горботрус”. 3 Картина “Сміхородію комар укусив за язик – багато брехала і людей обманювала”. 4 Картина “Летить змій на Вкраїну…”. Далі буде.
Голодомор-геноцид · “Це свідома акція комуністичного режиму проти українського народу”. · S. 10Originalseite ↗

“Жоден народ не боровся так тяжко, як українці, їхня земля наскрізь просякнута кров’ю”

Петро ЧЕРНЕГА, Ірина БАТЮК Так оцінив героїчну і трагічну історію нашого народу відомий британський вчений, громадський діяч, журналіст, українознавець Ланселот Лоутон, який у травні 1935 р. засудив московський комуністичний режим за геноцид українців Голодомором 1932-1933 рр. Це був найжорстокіший злочин Московії проти українського народу в ХХ ст., а ще нею були організовані Голодомори з ознаками геноциду в 1921- 1923 та 1946-1947 рр., великий масовий терор, депортації, нищення національної культури українців. Прах мільйонів жертв Голодоморів і загарбницької війни путінського режиму стукає в наші серця, тривожить наші душі, примушує донести світу правду про геноцид правителями Московії українців впродовж ХХ – на початку ХХІ ст. Для вшанування пам’яті жертв цих варварських злочинів кремлівського режиму і подальшого вивчення причин, чому українську націю, яка займала на початку ХХ ст. десяте місце в світі за чисельністю, спіткала така трагічна доля, НПУ імені М. П. Драгоманова (історико-філософський факультет, кафедра історії України, етнології та краєзнавства), ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Національна асоціація дослідників Голодомору-геноциду українців та Міжнародна асоціація дослідників Голодомору-геноциду 10 листопада 2022 р. провели Міжнародну наукову конференцію “Геноцид української нації, організований російськими комуністичним і путінським режимами, у ХХ – на початку ХХІ ст. (до 100- річчя Голодомору 1921-1923 рр., 90-річчя Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. і 75-річчя Голоду 1946-1947 рр.)”. Захід відбувся у змішаному форматі у приміщенні університету. У його роботі взяли участь понад 40 відомих політичних та громадських діячів, вітчизняних та зарубіжних вчених з Канади, США, магістрів та бакалаврів вищих навчальних закладів. Серед них: 14 докторів і 12 кандидатів наук, провідні українські юристи та історики – дослідники означеної проблеми. Проректор з наукової роботи й міжнародних зв’язків університету професор Г. Торбін, відкриваючи конференцію, відзначив тісну співпрацю університету, зокрема історико-філософського факультету, його кафедри етнології та краєзнавства (після реорганізації кафедра історії України, етнології та краєзнавства) з товариством “Просвіта” у вивченні проблем найтрагічніших періодів історії українського народу, зокрема, трьох Голодоморів, один із яких визнаний геноцидом нації. Розкриваючи правду про жорстокі злочини Росії щодо України, заявив він, ми зможемо не допустити їх повернення у майбутньому. Учасників конференції привітав Президент України 2005-2010 рр. В. Ющенко, якому український народ, зокрема науковці, висловлює велику вдячність і повагу за низку державних рішень спрямованих на відродження національної пам’яті, збереження ідентичності, захист національної культури і донесення до світової спільноти злочинів московського комуністичного режиму, а також ухвалення Верховною Радою України 28 листопада 2006 р. Закону про визнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу, а 13 січня 2010 р. винесення Апеляційним судом Києва постанови у кримінальній справі за фактом вчинення геноциду в Україні 1932-1933 рр. саме української, а не будь-якої іншої, національної групи. Він наголосив, що сьогодні, коли путінський фашистський режим 8-й рік веде війну за знищення української нації і держави, ми маємо також вести жорстоку боротьбу з політичними силами, що сповідують промосковську політику, політику яка є коренем нашого лиха і несе загрозу ідентичності нації і державності. Вітання від словацького народу і керівництва держави учасникам конференції висловив перший секретар Посольства Словацької Республіки в Україні, заступник Посла Юрай Балоґг, який є постійним учасником наукових заходів, які ми проводимо. Пан Балоґг високо оцінив внесок українського народу у боротьбу проти російського самодержавства, комуністичного режиму, а сьогодні проти агресії путінської Росії. “Народ Словаччини надавав посильну допомогу українцям в роки трьох Голодоморів, а сьогодні наш уряд виділив уже понад 140 млн євро для забезпечення воїнів української армії зброєю й амуніцією. Ми і надалі будемо допомагати українцям у боротьбі проти путінської Росії за свою свободу і незалежність. Бажаю учасникам конференції плідної роботи і ухвалення змістовних рішень”. У доповідях голови “Просвіти”, відомого державного й громадського діяча, поета П. Мовчана, голови Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців д.і.н. О. Стасюк, д.і.н., професора НПУ імені М. П. Драгоманова П. Чернеги, д.і.н., професора Хмельницького кооперативного торгово-економічного інституту С. Маркової була висвітлена проблема геноциду українців як наслідку втілення Московією месіанської ідеї і програмних засад марксистсько-ленінської ідеології й політики будівництва комунізму. В основі їх була жорстока революційна боротьба проти буржуазії і селянства за створення “народної держави”, яка стане величезною народною тюрмою для колонізованих народів, зокрема для селянства, особливо українського, яке буде чинити шалений опір, за що його значну частину винищать, а тих що залишаться зроблять кріпаками комуністичної держави, в суспільстві якої неможливо буде розрізнити людський образ. Доповідачі наголосили, що засобами воєнної інтервенції, масового терору і репресій, тотального пограбування селян, московські більшовики організували впродовж 1918-1947 рр. три Голодомори, одержавили і мілітаризували промисловість, сільське господарство, знищили понад 15,5 млн і депортували до Сибіру і Далекого Сходу Росії понад 2,5 млн людей, переважно сільського населення. Україна за планами диктатора Леніна, як “національна область Росії” мала увійти до складу СРСР, тому що “інтереси соціалізму стоять вище ніж права нації на самовизначення. Ми марксисти, заявляв тиран, прагнемо зблизити і злити їх (тобто розчинити, зокрема українську націю і її культуру в нації і культурі великоросів – П. Ч., І. Б.)”. Українські селяни чинили впертий опір такій національній політиці більшовицького режиму, тому їх винищували голодом, терором і депортаціями, а села України заселяли росіянами. Впродовж 1926- 1945 рр. чисельність росіян в Україні за неповними даними зросла на понад 2,5 млн Правові аспекти дослідження Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. та організованих московською владою Голодоморів 1921- 1923 та 1946-1947 рр. змістовно висвітлили у доповідях керівник слідчо-оперативної групи у розслідуванні справи № 475 щодо Голодомору 1932-1933 рр., заслужений юрист України, генерал-лейтенант СБУ М. Герасименко та слідчий СБУ у цій кримінальній справі В. Удовиченко. Вони зауважили, що сьогодні українській громаді й міжнародній спільноті представлені нові документи і матеріали, які розкривають злочинну політику керівників СРСР щодо української нації. Кремлівський режим впродовж 73 років масово знищував українців, організувавши три Голодомори: 1921-1923 рр. голод яким виморив 3,5 млн людей; 1932-1933 рр. вчинив злочин Голодомор-геноцид 10,5 млн осіб, з яких 4 млн – діти; 1946-1947 рр. голодом знищив 1,5 млн українців. Натомість, М. Герасименко зазначив, що ці дані про жертв Голодоморів не є остаточними. За результатами роботи комісії, створеної за вказівкою Генерального секретаріату ЦК КПРС М. Горбачова у 1986-1987 рр. під керівництвом Л. Кравчука, було встановлено, що в 1932-1933 рр. в Україні померло від голоду 13 млн людей, переважно селян. Проте окремі історики, керівництво Інституту демографії та соціальних досліджень, Український інститут національної пам’яті, не без підтримки Міністерства культури, фальсифікуючи історичні факти та спираючись на брехливу, недостовірну радянську статистику, що Сталіним була підпорядкована зловісному Наркомату внутрішніх справ й особисто контролювалась диктатором, і сьогодні називають число виморених голодом українців у 1932-1933 рр. від 3,4 до 4 млн. Відомі дослідники Голодоморів в Україні комуністичної доби д.і.н., професор, головний науковий співробітник Інституту історії України НАН України та філіалу “Інститут дослідження Голодомору” Національного музею Голодомору-геноциду В. Марочко, д.і.н., професор, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, голова Міжнародної асоціації дослідників Голодоморугеноциду В. Сергійчук та заступник голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка к.ю.н., доцент Луганського національного університету імені Т. Шевченка В. Семистяга здійснили аналітично-критичний аналіз статистичних даних щодо причин і жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. та його наслідків. Геноцид селян України, за їх висновками, це свідома акція комуністичного режиму проти українського народу. Він стався внаслідок створення масовим насильством, терором і пограбуванням усіх сільськогосподарських продуктів так званих колективних господарств, що супроводжувалося ліквідацією приватної власності на землю, худобу, сільськогосподарський реманент, тобто закріпаченням селянства. Серед 10,5 млн жертв Голодомору-геноциду смертність дітей сягала, за неповними підрахунками, 50 і більше відсотків. Виморення голодом 1,5 млн селян у 1946-1947 рр. було наслідком свідомого позбавлення сталінським режимом селян хліба шляхом завищених заготівель сільськогосподарської продукції для продовольчого забезпечення військ Червоної армії, населення кількох прикріплених губерній Росії, а також продажу хліба європейським країнам в яких Сталін прагнув встановити комуністичні режими. Правові засади визначення геноциду української нації в роки загарбницької війни Росії впродовж 2014-2022 рр. задля його визнання країнами ООН та його демографічні наслідки змістовно були викладені у виступах знаного українця, юриста, екс-президента Українського конгресового комітету США, президента Світового конгресу українців 1998- 2008 рр. А. Лозинського, к.ю.н., заслуженого юриста України В. Шишкіна, д.і.н., професора, завідувача кафедри українознавства, культурології та історії науки Національного технічного університету “ХПІ” В. Скляра і заступника голови Національної асоціації дослідників Голодомору-геноциду українців О. Ушинського. Російська Федерація, яка добровільно оголосила себе правонаступницею радянської імперії СРСР, що визнано міжнародним співтовариством, несе повну відповідальність за винищення українців у ХХ ст. і сьогодні. Пророчими виявилися слова російського історика і філософа Г. Федотова, що “Россия самая последовательная страна фашизма…, і що Ленін був … изобретателем этой государственной форми…. А социальное содержание московського фашизма ничем не отличається от германского”. Тільки гітлерівський режим впродовж 1933-1939 рр. знищив 10 тис. своїх співвітчизників, а московський комуністичний режим за 73 роки – понад 70 млн своїх громадян. Виходячи з висловлених під час роботи конференції концептуаль) них ідей, диспозицій та висновків, її учасники виступили з ініціати) вою підтримки державними інс) титуціями, науковцями та гро) мадськістю таких базових поло) жень і пропозицій: 1. Донести до світової спільноти неможливості співіснування сучасної цивілізації в умовах безкарності злочинів проти людства та людяності, які не мають терміну давності. Адже відсутність неминучого покарання та приховування інформації про злочини породжують іще більші злочини, як свідчить чергова війна путінської Росії проти України з метою знищення української нації і державності. 2. Сучасний світ виявився заручником непокараних злочинів московського тоталітаризму. Тому необхідно безкомпромісно не лише засудити, а й покарати злочинців московських режимів, передовсім теперішній путінський. 3. Держава має збільшити фінансування гуманітарних інститутів НАН України, вищих навчальних закладів України, а також громадських організацій для поглиблення та розширення сфери досліджень щодо передумов, причин та наслідків Голодоморів-геноцидів українства з наступним виданням документів і матеріалів щодо звинувачення сучасної Росії, як правонаступниці Радянського Союзу, в злочинах проти українців. 4. Поширити пошук, вивчення, публікацію та популяризацію документальних джерел з архівів радянських репресивних служб щодо причин та обставин організації політичних репресій проти українців. Вітчизняна наука має переконливо довести світові що Голодомори 1921-1923, 1932- 1933, 1946-1947 років були навмисно організовані московськими режимами для знищення української нації. 5. Звернутися до ООН та інших міжнародних інституцій з вимогою негайного притягнення до відповідальності сучасних керівників Російської Федерації, які здійснюють геноцид українців та захоплюють територію України. 6. Органам влади, громадським організаціям створити в кожному селі і містечку музеї їх історії, а також зібрати матеріал про злочини російських окупантів на території України для створення Чорної книги, що відобразить істину суть імперії абсолютного зла. 7. Запровадити на державному рівні три дні жалоби за жертвами трьох Голодоморів і путінської війни в п’ятницю, суботу, неділю останнього тижня листопада. Зобов’язати органи влади, громадські організації, органи системи освіти і культури загалом щорічно проводити міжнародні, всеукраїнські конференції, круглі столи, літні школи задля широкого вивчення та популяризації у засобах масової інформації історії геноцидної політики російського та радянського комуністичних режимів задля збереження пам’яті про жертв трагедії. Запровадити в системі середньої та вищої освіти навчальні дисципліни, спецкурси з історії геноциду української нації. 8. Вимагати від влади заборони проекту “Бабин Яр” російських олігархів єврейського походження і режиму Путіна. Адже там лежить прах понад 300 тис. жертв трьох Голодоморів, 100 тис. воїнів Червоної армії, тисячі учасників Організації українських націоналістів і місцевого населення. Резолюція міжнародної науко6 вої конференції “Геноцид україн6 ської нації, організований росій6 ськими комуністичним і путін6 ським режимами, у ХХ – на почат6 ку ХХІ ст. (до 1006-річчя Голодомору 192161923 рр., 906-річчя Голодомо6 ру6геноциду 193261933 рр. і 756-річ6 чя Голоду 194661947 рр.)” схвалена її учасниками одноголосно.
Сімейний альбом · “Мушу тримати усі знемоги і падіння – Потужним поривом окриленого Руху”. · S. 11Originalseite ↗

Сонячне видиво пам’яти

Цієї осені шістдесятниця, журналістка, письменниця Маргарита Довгань покрокувала у 93-й рік життя. Свого часу пережила роки Другої світової війни тяжкою втечею з тодішнього прикордоння багатодітної родини, у якій була старшою, десятилітньою дитиною, – з-під ворожих бомб і пожеж. Пережила безперервну – од сорок першого до сорок сьомого – голодівку, щоденно борючись за виживання родини. І ось тепер – знову війна, ще страшніша за своєю сутністю, бо страшніший нападник – від появи своєї одвічний підступний ворог народу, держави України. І досвідчена журналістка стала волонтеркою. Майже чотири роки ходила до Київського шпиталю. Знайомилася, допомагала, чим могла, нашим воїнам. Зав’язалися назавжди дружні стосунки. Вийшла її книга “Шпитальні нотатки”. В цей трудний час інколи просяться і поетичні рядки. Вітаючи з поважним віком авторку “СП” Маргариту Довгань, пропонуємо нашим читачам разочок її поезій останніх літ. Рита ДОВГАНЬ, шістдесятниця, журналістка, м. Київ Спонукали думки про поїздку до Бучі – на похорон художниці Люби Панченко. 18.V.22 Обвуглені очі Андріївки, Бучі, Скелети Людини, Скелети-машини. В оселі-пустелі, В розгубі-тривозі Кричить гайворон. Художниця Любов Панченко Лежить при дорозі Скоцюрблене тіло, Усохле, змарніле – Чека похорон… Над попелом-прахом У небо піднявся Травневий буран! З святого бурану Червоні тюльпани Волають у небо: Прокляття катам! *** В пам’ять відвідин місця упокоєння Валечки Стус у тимчасово окупованій Дмитрівці, куди ми з друзями приїхали скоро після звільнення села, в день народження коханої Поета. 19.VІ. 22 На бережечок Твоєї самоти Прийшла в мінор-мажорному екстазі. Горбок узріла, у Небо глянула, і Ти – Мені жива, із Ним побачилась наразі… Скоро після звільнення Андріївки від московсько6фашистських окупантів побувала у рідного брата Сергія, у правнучки нашої крихітної Вареньки… Тато дитини з поважної причини був відпу6 щений на три дні з фронту додому. 19.VІІ.22 Щаслива сталася подія – На три дні в рідну хату Із фронтової веремії Приїхав воїн-Тато. Мале його дитя забуло все і вся: Топ-топ, до Тата ручки простягла, За шию Тата обняла, І радісні в очах сльозинки У Тата і дитинки. Голівка Доні в Гриця на плечі… Мовчи, війно, мовчи! Військовий етюд Мужній Варчиній бабусі Оксані присвячений Ось річка Здвиж Спокійно плине крізь віки. Андріївка, Макарів. Стоїть військовий оберіг. У Божім небі – Ракети зла маршрут проліг… Десь брязкає Ординський меч… А люд полянський – у труді. Ні страху, ні утоми. І сад в плодах. І зріє хліб, і зріє овоч. Один одному – руки в поміч. Так. Ми – незламні. Ми – такі. *** Землякові великого філософа і поета, Сковородинцю, воїну АТО Валерію Кузніченку. Познайомилися у Київському військовому шпиталі Лежав розтерзаний фашистською ордою. Здавалося – всьому кінець. Фінал. Лише в очах світивсь крізь лихо вогник доброти І обнадійливого супокою… Минули довгі місяці, і Ти З смертельного вогню – повстав! Повстав руками лікарів і …волею Сковороди. Сонячне видиво пам’яти Воїну Назару Барилку з Лукашів на Львівщині Було то кілька літ тому – У літньому шпитальному саду На перехресті сонячних доріжок, Немов новонароджене дитя, Він святкував свій кожен день життя. Він на одній нозі стояв. Бо другу мінний шквал відтяв. Назустріч кожному сіяв-казав: – Дивіться, люде, я воскрес! Життя цінуймо, Неба дар! Казав тоді й сьогодні каже всім Назар! Молодята Василь Стус і Валентина Попелюх (Стус) *** Пам’яти тих чарівних диких гусей, які врізалися в мотор ворожого літака над Каланчаком на Херсонщині і так знищили його. Воістину природа з нами, проти ворога. Ой летіли дикі гуси… летіли, летіли… В ріднім небі Таврії ворога уздріли… Не пустімо ми злодія У свій рідний край! У болотах Каланчаку гинь, проклятий, потопай! І грудьми своїми птахи, Своїх божих крил розмахом Із небес …пустили в ад Той, нечистих сил парад! Недипломатична думка В усі часи Людина те і робить – Колотить світом, Колобродить, Шука лукавії стежки До всіх богів в ім’я… іще солодших пирогів. *** Одному знайомому, якого вже нема. 31.І.22 Розцвів бутон, враз за кордон рвонув. Бабла зробив і повернув назад. Квартир купив, дружині в поміч гарем завів, шампану випив і по дорозі в рай земний… спочив у Бозі. Ото пожив! Історичний кордебалет Лише з нори – І зирк туди і зирк сюди, Ще скок і скок, Затим – стрибок і переверть Вже вдвох … і втрьох… І сцена повниться вже вщерть… Тоді всіма – один: круть-верть, круть-верть!.. І вгору стриб! І стриб… в провал! І вгору знов! І нароста шаленства шал… Коловоротить цілий світ! І раптом …все – обвал. Минає хвилька… В нових декорах, рукавичках, Лише в старих чортячих звичках. Почався знов скажений лет – Нечистих сил кордебалет! Творча сила Хмаринка й хмаринка стулилися – Пролились життєдайні води. Дві плоті в єдиному злилися – Різні зродились народи. До книжки ще книжка з’явилася – Побільшала мудрість людства. Десь схиблений ген здригнувся – Вселенське йде самогубство. Та творча сила дуету Рита Довгань з Данилом Гайдамахою Є вічна й непереможна – Як обертання планети. Її зупинити не можна. Щаслива я! Щаслива я, що сонце над собою маю, Що Бористен-Дніпро і плоть і душу омиває. Щаслива я своїм великим родоводом, який і плоть мою і дух тримає. Щаслива я потужним гроном вірних друзів, Надійних в радощах, борні, в сутузі. Щаслива я, увінчана Красою Чистою й вінцем Божественних мелодій. За дар такий безмежно вдячна Долі і Природі! *** Стефаночці6співаночці. 13.V.22 Золотіє Лавра крізь зелене листя. Просто у вікно до мене тьохнув соловей. Аж здригнулося коралове намисто Дум різноманітних – подружок ночей. Я в теробороні радісно служу – Я для Тебе Київ бережу. Голос Твій рятує цілий світ од тьми! Хоч Ти і далеко, але – разом ми! Скульптор Борис Довгань Вже ніколи Борису Прийди в наш Сад. Він трохи ще зелений, Хоч осінь в ньому вже вітрить, Виспівує тривожні кантилени, Немов у ньому щось болить… Болить не в ньому, а в мені, Що не прийдеш ти вже ніколи… Тут, у осінньому студеному вогні, В саду, на лавочці, й моє життя згаса поволі. Мушу Дощить. Сльозаво-сіре тьмарить Душу. В тривожній гойдалці її осінній сад. Ледь жевріє вогонь, та встояти я мушу Супроти штормів всіх і всіх тяжких надсад. Не плоттю хай, а лише світом Духу Мушу тримати усі знемоги і падіння – Потужним поривом окриленого Руху, Твоїм, Душе, великим повелінням.
Актуально · “Мусимо подбати, щоби наші емоції не шкодили нашій перемозі”. · S. 12Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ється. Кажучи так, ми ніби припус$ каємо, що за певних умов, за пев$ них обставин у світі могла би існу$ вати якась правильна Росія. Воно нам треба? – Проблема правильної Росії – це не наша проблема. Проблема правильної Росії – це проблема росіян. Нехай вони самі працюють над правильною Росією. Якщо їм вдасться збудувати таку правильну Росію, то ми оцінимо. Нам треба менше про них думати. Варто думати над тим, якими ми є самі і куди нам потрібно йти. Що менше ми будем думати про “правильних” чи “неправильних”, “добрих” чи “поганих” русскіх, то краще для нас. – Під час війни Українська держава видала українські паспор$ ти кільком громадянам Росії, які просили тут політичного притулку. Це означає, що держава ніби виз$ нає, що існують якісь правильні росіяни. Це не є поганий приклад пересічним українцям? – Ваше питання радше стосується довіри до держави. Якщо ми як громадяни довіряємо цій державі і тим людям, яким делегуємо владу, то й рішення сприйматимуться з довірою. Ми є країною, де люди не схильні довіряти будь-якій владі. Історично в українців не було позитивного досвіду влади – влада завжди підводила, зраджувала, становила загрозу, була чужою. Це впливає на нашу політичну культуру навіть тепер. Якщо дивитися на історію з наданням українського громадянства через призму української пропаганди, то я б казав: ну, в принципі, правильно. Тому що це дозволяє розщеплювати русскіх зсередини. Коли ми говоримо, що всі русскі погані, то тим самим їх згуртовуємо – і добрих, і недобрих. А нам треба розколювати русскіх. До речі, саме так можна сприймати заяви західних політиків, що це війна Путіна, а не російського народу, заяви, які нас так обурюють – але вони спрямовані на розкол, а не консолідацію російського суспільства. Завдання пропагандиста – зробити так, щоби “правильні” росіяни боролися з “поганими”, тобто ставали “корисними”. Але для того, щоб українська пропаганда могла цим займатися назовні, напевно, треба довіряти цій владі. Інша річ, що спроби цих неофітів за звичкою повчати нас викликають іронічну посмішку. – Отже, з одного боку йдеться про те, щоб дистанціюватися від росіян. З іншого боку виникає пот$ реба зануритися в російський кон$ текст, вишукувати тріщини, підби$ рати попутників тощо. Хіба то не взаємовиключні процеси? – Я розумію: поки йде війна, ми не можемо бути байдужими повністю. Ми на все реагуємо з сильними емоціями. Але загалом
Актуально · “Мусимо подбати, щоби наші емоції не шкодили нашій перемозі”. · S. 12Originalseite ↗

Росію доб’є українська байдужість

В Україні палають бурхливі суперечки про колективну й індивідуальну відповідальність росіян, про те, чи варто у Росії вишукувати “правильних” або “корисних” русскіх, про те, чи нам, українцям, треба обмежувати себе в ненависті. Бо є така теза, що коли дозволити собі забагато ненависті, то після війни, після перемоги, вона почне пожирати нас самих. Відповіді львівського психотерапевта, президента Української конфедерації психоаналітичних психотерапій, завідувача кафедри психології і психотерапії УКУ Романа КЕЧУРА на ці питання складні. Пан Роман зізнається, що пропонує “складні рецепти”, – і попереджає, що для перемоги над ворогом нам доведеться вдаватися до рішень, які на тактичному рівні можуть виглядати взаємовиключними. Зі стратегічними ж рішеннями розбіжностей немає – мур, рів, вогонь. “Вони нападають, бо не витри$ мують нашої байдужості” – В Україні ведеться багато су$ перечок про ставлення до росіяни$ на як до громадянської одиниці і як до суспільства. Про “хороших” і “поганих”, про “корисних”, про те, якою ненавистю їх ненавидіти. На вашу думку, яка постава укра$ їнців супроти росіян є правиль$ ною? – Максимальна віддаленість і незалежність. Максимальна холодність – бо вони живляться нашою включеністю, нашою залученістю. Очевидно, що нам не вдасться повністю відмежуватися, але це те, до чого треба прагнути. Треба стреміти до того, щоби максимально відокремитися. Очевидно, що вони нашого відмежування не витримують. Вони нападають, бо не витримують нашої байдужості. Бо нас уже не дуже цікавить, що там сказав якийсь Міхалков. Однією з причин, чому вони напали, є те, що ми віддаляємось від них, втрачаємо до них інтерес. Росіяни намагаються його повернути. Якщо ми вже їх не любимо, не захоплюємося – то хоча би маємо ненавидіти і боятися. Щоб та ненависть і страх також прив’язували нас до них. Нам потрібно з ними просто попрощатися. Це єдиний спосіб констатуватися як нація. І тут є найбільша складність. Бо вони, розв’язавши війну, нам не дають цього зробити. Війна – це один із психологічних способів установити зв’язок. Нам треба думати менше про них, а більше про себе і про своє майбутнє. – Хоч би чим Росія залякувала Україну, українці реагують на такі погрози шквалом жартів і мемів. Гумор – це відмежування чи прив’язаність? – Гумор – це спроба дистанціюватися. Для гумору потрібна третя позиція – треба бачити і себе, й іншу сторону, й описати це ніби ззовні. Це класичний механізм сепарації. Ми виокремлюємося через сміх. – Дистанціювання від росіян видно просто на поверхні – нап$ риклад, коли зайти на YouTube. Ще рік тому українці заслуховува$ лися російськими виконавцями, а нині лідери за кількістю прослухо$ вувань – це наші музиканти. Нас$ кільки стійкими є зміни у культур$ них преференціях українців? Це назавжди? – Нічого не буває навічно. Я не знаю, що з нами буде через 50 років, але очевидно, що на відрізку нашого фізичного життя ця тенденція збережеться. Напевне будуть якісь коливання, але в суспільстві вже видно виразне розуміння – в Україні має бути самобутня культура. Для того, щоб це сталося, ми мусимо позбутися відчуття вторинності, сформованого впливом імперії. Не можна народити ніякої музики, якщо по сусідству хтось трощить посуд і меблі – музика потребує тиші. Для того, щоби українська культура зміцнилася як самобутня, ми мусимо собі забезпечити культурну тишу з боку сходу. Війна це все прискорила, радикалізувала. – Наскільки цей процес ім$ пульсивний, а наскільки свідомий, осмислений? – І перше, і друге. Очевидно, що реакція є інстинктивною. Коли хтось на тебе нападає, хоче тебе вбити, то відмова від його культурного продукту є передбачуваною відруховою реакцією. Але водночас це і свідомий вибір. Раптом в один момент ми зрозуміли, що живемо у найкращій на світі країні. “Пам’ятники Пушкіну – це маркування російської імперської території” – Українці вимагають “скасу$ вання” російської культури не ли$ ше на нашому внутрішньому ринку, а й на глобальному, світовому. Чи можемо поставити перед світом питання про канселінґ таким чи$ ном, щоб воно не виглядало як на$ ціональний егоїзм? Чи можемо до$ вести, що російська культура не є якоюсь видатною і що вона не є сі$ ячем розумного/доброго? – Наша боротьба із російською культурою для людей, які не воюють фізично, є спробою знайти певний фронт, щоби там вести боротьбу. Українці, які не воюють, намагаються якось прикластися до війни, побороти в собі відчуття невключеності і безсилля. Хоч би скільки ми волонтерили, скільки б перераховували грошей на армію, все одно маєш відчуття, що ти зробив недостатньо і ти винен перед тими, хто воює. Отже, з одного боку це своєрідна психологічна реакція на наше громадянське безсилля. З іншого боку це спосіб побудови отого культурного муру, який є необхідною умовою для виокремлення простору української культури. Ще мені здається, що сучасна Росія має небагато спільного з тим, що у світі знають як “велику російську культуру”. Культуру, котру Росія продає назовні, створили прозахідні еліти. З часів Петра І до Ніколая ІІ вони намагалися окультурити, європеїзувати Росію. Як бачимо, невдало – їх потім знищили, загнобили, виштовхали в еміграцію. Багато з них переважно розмовляли іноземними мовами і самі були іноземцями або мали іноземне походження. Парадоксальним чином комуністична революція виявилася не лише спробою відтермінувати крах імперії, а й поверненням до східної традиції часів “Золотої орди”. Культурне “вікно в Європу” закрилося, і Росія остаточно стала антизахідним проєктом. Теперішній російський антивестернізм є продовженням цієї війни з прозахідною елітою. Тепер щодо тактики “скасування” російської культури. Пропоную подивитися на питання прагматично. На Заході серед більшості наших друзів панує атмосфера прихильності до класичної російської літератури, музики, живопису. Такий тренд властивий західній гуманістичній традиції, яка може розглядати ці зразки як частину європейської тогочасної культури, тобто як частину себе. Трохи раніше я спробував пояснити, чому так склалося. Це нам не подобається, але багато наших союзників так думають. Це мейнстрім. У таких умовах вимога канселінґу щодо російської культури на Заході створює нам образ радикалів, яким травма відняла розум. Дуже часто травмовані люди і спільноти хочуть абсолютної підтримки і лояльності – це типова практика в психотерапії. Нічия думка не може відрізнятися, нічиї оцінки не можуть бути іншими. Часами це перетворюється у вимогу до інших тотально підпорядкуватися наративу жертви: хто хоч якось відрізняється – той ворог і бездушний садист. Травмована особа (або спільнота) стає нестерпною для інших і в такий спосіб втрачає їхню прихильність і підтримку. Кожен із нас, хто намагався допомогти жертві в її горі, з цим, думаю, стикався і може розпізнати це переживання. Це той типовий шлях, який робить травму безконечним повторенням, а наступну поразку невідворотною. Правда і справедливість є на боці жертви – інші хочуть допомагати, підтримувати, але не готові відмовлятися від себе і своїх інтересів. Це спосіб, у який цей конфлікт не має вирішення. Така суспільна динаміка ставить питання, чи можуть нас розглядати на Заході як адекватних однодумців, заради яких західні суспільства повинні ризикувати добробутом і безпекою. Такий погляд відкриває нам для осмислення ще одну перспективу. Настоюючи на радикальному канселінґу, ми ризикуємо втратити союзників – а отже, залишаємся вірними українській традиції “героїчної поразки”. Можливо, нам треба зрадити цій традиції, врахувати реалії навколо і нарешті перемогти?! Мушу визнати, що емоційно я (як і, напевно, більшість із нас) також на боці радикалів. І тому їхні аргументи такі промовисті. Але голос розуму каже, що потрібно відмовитися від насолоди моральної правоти на користь ефективності. Бо ми відповідальні не за емоційні спецефекти, а за результат. Це те, що Макс Вебер розрізняє як етику переконання й етику відповідальності. Хто сповідує етику переконання, відчуває свою відповідальність лиш за те, щоб не згасало, як каже Вебер, полум’я емоційного обурення, але не зважає на результати такої постави: головне – що в нього “чисті руки”. Хто керується максимою етики відповідальності, хоче досягти результату, той старається передбачити наслідки своїх дій. Вебер зовсім не стверджує, що добрі справи можна досягати недобрими методами: завдання – щоби переконання не були чистим позерством, щоби з них виростала відповідальність. Очевидно, що це не центральна битва цієї війни. Перемогу здобувають на полі бою наші військові. Але це те, що залежить від нас – і те, про що ми зараз дискутуємо. Мусимо подбати, щоби наші емоції не шкодили нашій перемозі. Чи треба воювати з російською культурою? З російською культурою потрібно не воювати і не боротися, а чітко окреслювати в ній імперську традицію. У культі Пушкіна треба боротися не з читачами Пушкіна, а з пам’ятниками Пушкіну. Бо пам’ятники Пушкіну – це маркування російської імперської території. Цими погруддями імперія позначає свої землі. – Тобто зносити пам’ятники Пушкіну – правильно? – Звичайно. Пам’ятники Пушкіну не мають жодного стосунку до самого Пушкіна. Але треба залишити в спокої любителів Пушкіна. Їх не так багато. Нехай собі читають те, що люблять. Про це взагалі не треба сперечатися. – Маєте на увазі людей, які люблять суто літературу, без ім$ перського шару? – Ну, їм це подобається, вони на цьому виросли, це елемент їхнього світогляду. Ви не зможете це просто витерти. Українську альтернативу візьмуть уже не вони, а їхні діти. Тут річ узагалі не в Пушкіні. Ми його взяли просто як метафору, щоб пояснити різницю між творчістю й імперською традицією. Зверніть увагу: Путін зневажає Лєніна, вважає його винуватцем бід Росії, але на завойованих українських територіях пам’ятники йому відновлює – як мітки імперії. “Російські ліберали – це ті, хто вміли добре продавати свою лібе$ ральність” – Ми з вами говорили про те, що явище “великої російської культури” формувалося завдяки митцям, орієнтованим на Захід, і про те, що з теперішньою Росією цей пласт мистецтва не ототожню$
Актуально · “Наш обов’язок – говорити сміливо. Це наша робота: моя, ваша, всіх українців, громадян демократичного – неросійського – суспільства”. · S. 13Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

це нормально, що під час війни держава використовує пропагандистські інструменти. Її ціль – розколювати ворога, впливати на нього. І це треба сприймати як питання тактики. А стратегія – дистанціюватися. Так, тут є певний парадокс. Цей парадокс, як і багато складних речей у житті, передбачає протилежні речі. І рішення мусить бути таким, щоб воно поєднало протилежні завдання. Тактично – треба їх розколювати. Стратегічно – будувати мур. Я думаю, що нам важливо просто навчитися розмовляти на тему Росії, росіян. Розмовляти між собою, не кричати. Допускаю, що можуть бути інші відповіді, ніж мої, – і мені було б цікаво їх послухати. Але для того потрібно знайти слова, якими можна було б спокійно про це говорити. І довіру одне до одного. Не завжди інша логіка означає зраду. – Для ефективної протидії во$ рогу, мабуть, краще уявляти його стереотипним, спрощеним? Хіба так не простіше воювати? – Ну, всі, хто прийшли до нас зі зброєю – дуже погані однозначно. Ті, хто їх підтримують – дуже погані однозначно. Ті, хто їм не протидіють – теж погані. Це вороги. – Як ви ставитеся до людей, які тікають із Росії за кордон від мобілізації? – Та мені байдуже до їхніх проблем. – Але вони не чинили опору. – Звичайно, це не той критерій, який змусить мене бажати добра цим людям. – А втечею без спротиву вони полегшують роботу Путіну? – Та й добре, що тікають. Це означає, що вони слабкі. Ворог слабне. – Раніше “хороші росіяни” асоціювалися з лібералами. Прига$ дую часи, коли в нас, попри наяв$ ність кількох впливових опозицій$ них сил, багато хто захоплювався Історія, пов’язана зі спробами Держкіно України “реорганізувати” Національний центр Олександра Довженка (Довженко- Центр), триває вже кілька місяців і нині набула піку скандальності. Громадськість обурена безконтрольними й одверто брутальними діями можновладців, які вирішили самодержавно керувати сферою кіноіндустрії, екранної культури в цілому. Відтак наступ на Довженко-Центр не зупиняє ні постанова профільного парламентського комітету, ні петиція до Кабінету міністрів, яка зібрала понад двадцять тисяч підписів, ні протестні звернення громадськості, найшанованіших і найавторитетніших митців. По суті справи йдеться про зупинення демократичних норм нашого спільного життя, їхнє цинічне ігнорування. Апеляції щодо контексту війни є нікчемними – саме під час таких глобальних випробувань роль і значення культури зростають. Тим більше, що перед нами ворог, який використовує як першорядні інструменти культурно-інформаційного впливу. Натомість дії Держкіно щодо Довженко-Центру прогнозовано призведуть до нищення однієї з найважливіших культурних інституцій в Україні. Виходить, що чиїсь корисливі інтереси (йдеться про господарськомайновий комплекс заледве не в центрі української столиці) поставлені вище інтересів державних і власне культурних. А все почалося із сумнівного конкурсу з виборів голови Держкіно, продовжилося такими самими недовиборами Ради з дер- Навальним як харизматичним лі$ дером, казав: нам би отакого На$ вального з отакими розслідування$ ми. Чи може потім виявитися, що ці “хороші росіяни” знову хотіти$ муть повчити нас демократії? – Мені здається, що це вже рудиментарні явища. Україна з маленького “ближнього зарубіж$ жя”, як це люблять говорити у Росії, із цього імперського коло$ ніального табору вже потрапила у великий світ. Ми вже виплили на широку воду. Це означає, що нас не повинно цікавити те, що там думають чи не думають російські ліберали і чи можуть вони нас вчити демократії. Нехай вони вчать цьому своїх співгромадян. Вони не мають жодного мораль$ ного права не тільки повчати нас (це імперський комплекс), а й щось нам радити. Російські ліберали – це ті, хто вміли добре продавати свою ліберальність. То як русскі іміджмейкери – вони професіонали єдино в тому, що вміють добре продавати свій власний імідж. – Чи можливо, щоби російські ліберали визнали: це з України їм треба брати приклад? – Та мені байдуже. “Насильство є фундаментом русифікації” – Кілька місяців тому один ук$ раїнський аналітик критикував ідеї закрити російські кафедри в Укра$ їні і відмовитися від вивчення ро$ сійської літератури. Його теза: як$ що від цього відмовитися, то зго$ дом ми перестанемо розуміти воро$ га. Це справді важливо? – Це добре питання. Можливо, проблема в тому, що ці всі структури були осередками зовсім іншого впливу. Чи справді всі ті інституції були способом зрозуміти росіян? Бо, можливо, це були агенти “русского міра” в Україні. Я не маю відповіді на це питання. Але для остаточного судження мусимо опертися на чесну відповідь. Напевно, був би потрібен якийсь “Російський інститут”, якісь дослідницькі інституції, які би уважно стежили за всіма тенденціями в Росії, зокрема й культурними. Цю роботу ніхто не робить так, як треба було б. А це може бути важливим. Наприклад, Навальний – можливо, це зародження російського націоналізму на противагу російському імперіалізму. І нам тоді треба спробувати зрозуміти, що з цього вийде і якою буде Росія, якщо там переможуть націоналісти. Є ще один момент. Після цієї війни світ потребуватиме експертів із російського питання. Українці дуже добре надаються на цю роль. Тому що українці – це ті, хто можуть стримувати ведмедя в клітці, хто можуть пояснити, що у ведмедя в голові. Як бачите, мої рецепти складні. – А наскільки добре росіяни знають українців? На самому по$ чатку широкомасштабного вторг$ нення Росія декларувала, що вима$ гає від України “денацифікації”. Їхня “денацифікація” завершилася тим, що українці активно рвуть свої зв’язки з “русскім міром”. Невже не було очевидно, що на$ сильна русифікація не вдасться? – Загалом те, що ми бачимо, – це і є єдино можливий варіант русифікації. Якщо ви хочете побачити, як виглядають “денацифіковані” етноси – поїдьте в Якутію, поїдьте в Чувашію. Так виглядали би ми, якби нас русифікували. Русифікувати – означає замкнути в підвалі й катувати, вбивати, грабувати всіх, хто впирається. Єдину ефективну модель русифікації ми зараз і бачимо на окупованих територіях. Це той спосіб, яким Росія завжди намагалася русифікувати українців, – голод, масові репресії. Насильство – це база, фундамент русифікації. На цьому фундаменті стоїть “Пушкін”, який показує нам вищість російської культури. “Пушкін” – це завершальний етап катування, який означає відмову від себе. Це ворота, через які мають пройти українці, щоби стати русскіми. Треба прийняти цю віру і дати клятву на томику “Пушкіна”. І це не має ніякого стосунку до віршів Пушкіна. Бо ти не мусиш читати віршів – ти мусиш поклонитися біля пам’ятника. У психоаналітичній традиції цей феномен називається “ідентифікація з агресором”. – В одному з попередніх питань ми оцінювали поведінку влади що$ до “хороших русскіх”. А якщо йдеться про людей мистецтва чи про публічних інтелектуалів, то наскільки їм дозволено чи табуйо$ вано мати публічні контакти з росі$ янами? – Формально, наскільки пам’ятаю, влада висунула вимогу, що контактний росіянин має “відректися диявола” – тобто засудити Путіна і війну. Але, на мою думку, тут знову постає питання довіри. Представникам однієї влади ми можемо довіряти більше, представникам іншої влади ми довіряємо менше. Якщо влада отримує більшу довіру, то і ступінь дозволеного є ширшим. Так само тут – це питання довіри до тих, хто коментує росіян чи просто не бойкотує їх. Дуже часто проблема України виявляється в тому, що в нас немає довіри. Концепція спеціалізованих груп Біона передбачає, що добре організоване суспільство довіряє, делегує фаховим групам (Біон називає їх робочими) певні функції. Ми часто бачимо проблему, коли в Україні ніхто нікому не довіряє. Існує брак довіри до лікарів, учителів, юристів, управлінців… Не існує спеціалізованих груп, які акумулюють суспільну довіру. Тоді суспільство атомізується: ми всі виконуємо функції цих робочих груп – у цьому випадку ми всі стаємо українськими письменниками і митцями, і кожен з нас хоче видаватися розумнішим за Франка. Найбільша проблема нев тому, що ми маємо різні точки зору. Найгірше те, що у таких важливих дискусіях домінує параноїдна атмосфера звинувачень із нерефлексованою тенденцією до конкуренції. В такий спосіб ми не зможемо нічого осмислити. Лише розколюємо самі себе. Навіть зараз, відповідаючи на ваші питання, я відчуваю, що не зовсім вільно говорю – уявляю шквал можливих параноїдних звинувачень і тому надмірно обережно підбираю слова. Це погана тенденція. Наш обов’язок – говорити сміливо. Це наша робота: моя, ваша, всіх українців, громадян демократичного – неросійського – суспільства. – Власне, виглядає на те, що найбільшу довіру мають ті групи, які декларують дистанціювання від Росії. Можливо, саме через цю принципову позицію вони звучать переконливіше, ніж ті, хто допус$ кає компромісність? – Я не думаю, що в ненависті є дистанціювання. Ненависть приєднує не менше, ніж любов. Протилежністю до любові є не ненависть, а байдужість. Хоча я вважаю цілком природним, що під час війни на авансцені опиня$ ється позиція ненависті. Нині не той час, коли можемо бути спо$ кійними, бо йде війна. – Здається, що дистанціюван$ ня буде ефективнішим тоді, коли воно відбуватиметься через крик, скандали, бійки. І що гучніший крик, то краще. – Я вам скажу так: якщо люди перед тим, як піти, кричать і б’ються – тоді їм або шкода, або страшно відходити. А коли люди вирішують іти, то спокійно замикають за собою двері і розвертаються геть. Що менше кричимо, то далі відійдемо. Розмовляв Володимир СЕМКІВ За матеріалами сайту zbruc.eu тичну позицію, протиставляючи себе й свою діяльність сотням актуальних кінематографістів, а також ігнорує звернення закордонних фахових інституцій. Так чи так потрібен серйозний аналіз діяльності голови Держкіно пані Кудерчук та її відповідності займаній посаді. Вимагаємо визнати за Довженко-Центром статус Національного фонду фільмів, що убезпечить цілісність і неподільність колекції – фільмофонду, кіноархіву й музею, та її значення як національного культурного надбання, а також привести до відповідності нормативно-правову базу, визначену статтею 17 “Закону про кінематографію”. Також потрібно сформувати робочу групу в складі групи фахівців для вироблення стратегії розвитку національної кіноіндустрії та екранної культури. Потрібно забезпечити широке громадське обговорення діяльності Держкіно, підсумком чого має стати вироблення нової концепції структурного облаштування й діяльності органу управління кіногалуззю з обов’язковим урахуванням досвіду провідних європейських кіноінституцій. Чільним має стати принцип самоврядування, домінації фахівців, експертів, а не чиновників, що унеможливить, зокрема, впровадження корупційних схем розподілу коштів на фінансування кіногалузі, відповідно до Закону “Про державну підтримку кінематографії України”. Продовження історії на стор. 16
Актуально · “Наш обов’язок – говорити сміливо. Це наша робота: моя, ваша, всіх українців, громадян демократичного – неросійського – суспільства”. · S. 13Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Заява Української кіноакадемії щодо ситуації з Довженко5Центром

жавної підтримки кінематографії й гірко очікуваною діяльністю фактично згори призначених посадовців. Процедура призначення генерального директора Довженко-Центру мала так само всі ознаки порушення законів – абсолютно коректні підсумки голосування членів конкурсної комісії були скасовані без найменших на те причин. Нині є очевидним, що робота Держкіно викликає надто багато запитань і так само багато сумнівів. Тож вимагаємо публічного звіту голови Держкіно пані Марини Кудерчук про діяльність відомства як мінімум за період від 12 березня 2022 року, коли Держкіно отримало нові повноваження й координується Кабінетом міністрів України. Річ у тім, що від початку російського повномасштабного вторгнення до України ми не зауважуємо жодних кроків профільної державної інституції з поновлення кіновиробництва в Україні та захисту кінематографістів, котрі опинилися без роботи й без розуміння, як діяти за зупинки розпочатих проєктів, як співпрацювати з європейськими фондами. Тим часом Держкіно одверто ігнорує пункт сьомий Положення про свою діяльність, де сказано, що ця організація має “взаємодіяти з об’єднаннями громадян, громадськими спілками”. Натомість жодного звернення до Національної спілки кінематографістів України та інших громадських організацій у сфері авдіовізуальних мистецтв за консультаціями чи порадами. Взагалі чинне керівництво Держкіно займає відлюдницьку недемокра-
Про-читання · “Правдою живе людина, правдою ж вона все перемагає, правдою торує свій шлях до вічності”. · S. 14Originalseite ↗

“Вся гідність людини в її думці” Думки5діалоги Олег Кришталь. До співу пташок. Приватна подорож до себе: роман-есе. – К.: ФОП Паливода А. В., 2022. – 256 с.

Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів Кращого, Кірне, чогось, аніж думка, нема у людини, Й гіршого, Кірне, чогось, аніж бездумність, – нема. Теогнід “Свідомість – це здатність думати, про що я думаю”, стверджує Олег Кришталь, бо він відкрив для себе істину розуміння того, що “Я складніший, ніж про себе думаю”.“Був час, – продовжує думку Олег Кришталь, коли здавалося, що наука дасть людині відповідь на основні питання життя, і воно стане простим і зрозумілим. Проте, в результаті неймовірних дослідницьких зусиль упродовж століть ми повернулися до початку “у великій мудрості багато печалі” (тут йдеться про перефразовану думку з Книги Екклезіяста 1:18: “Бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!”). Наука – наступна релігія. Чи краще: нова релігія визріває на базі науки. Думаю, що початок цьому перетворенню закладає процес белетризації науки, який широко спостерігається” (Олександр Рожен, Андрій Рожен. Вікно Моцарта). Я ж думаю, що дитину (дорослих також) потрібно навчити любити, думати і бути вдячною, все інше здобувається тяжкою щоденною працею: “Ми не досягнемо жодної з інших цілей, якщо забудемо, що мета освіти – збагачувати розум і душу живих людей” (Кен Робінсон і Лу Ароніка, “Школа майбутнього...”). Думки – це не просто пульсування свідомості, що спонукає до мисленного діяння, а й згусток енергії слова, мови, дарованої нам Усевишнім, тож негоже засмучувати нашого Небесного Отця непошануванням Його дару. Кожна наша думка проростає словом рідної мови, бо в ній – правда, сила, глибинні порухи духовного поступу мислячої людини. Думки, слова (“Слово дане нам, щоб ми навчилися думати”, с. 250)... У Всесвіті все – інформація. Енергія думки матеріалізується. Людські думки записуються на носіях пам’яті ноосфери, об’єднуються, взаємодіють, пересилаються тим, хто здатний прийняти і реалізувати їх на добро – бачимо це в щоденному нашому житті. Думки передаються подумки й з допомогою слів рідної мови... Дехто вважає, що й Інтернет – діє на ноосферу... Хтозна-хтозна... Матерія, енергія, інформація – нескінченна тріада Всесвіту... В день людство одержує 5 ексабайтів інформації. Вважається, що ми сприймаємо одну мільйонну частку інформації (неможливо це осмислити). Всі ж проблеми розпочинаються, коли ми з автоматичного переходимо на ручне керування (втручаємося в природний плин процесу). У Всесвіті – Бог, Його Дух всюди і в усьому, і ми маємо змогу співпрацювати з Ним, користати з Його дії, якщо наші помисли не суперечать логіці буття. Бог – Абсолют, безмежно великий згусток енергії ідеального вакууму; ним є і за його допомогою все творить. В інформаційному полі Землі (Ноосферне вчення Вернадського) Бог створив середовище взаємостосункової енергії. Ми співпрацюємо з цим полем. Є люди, які випромінюють енергію, побільшуючи густину цього поля, інші ж приймають енергію – кожен залежно від своєї духовності, віри. Безперечно, є люди, які здатні “забруднювати” це поле інформації. Завдання духовно сильних оберігати його, а в ньому – зберігати стабільну рівновагу (добро мусить перемагати зло; думаймо про високе і добре): “Розвиток МОВ має привести нас до появи Всесвітнього Розуму. Ноосфера, точка Омега – так означили наші мудреці його появу” (с. 244). Як то воно було, як буде? Думки снують пам’яттю минувшини, працюють у сьогоденні. Думки, думи Тарас Шевченко посилав в Україну “попідтинню сиротами” – тобто без опори, як перекотиполе. Попідтинню знайдуть своїх – хтось їх завжди пригріє, виплекає, виростить, і зних будуть інші світи: “Там найдете щиру правду, / А ще, може, й славу…” (Тарас Шевченко, “Думи мої, думи мої…”). Думки ж бо живі і розумні істоти: “От і доводиться збиратися з думками, мовби зганяти їх докупи, впорядковувати, перераховувати, чи якась не загубилася. Недарма ж “думати”, латиною, – cogitare, дослівно зганяти докупи” (Андрій Содомора, “Бесіди п(р)одумки”). Відсутність особистої думки руйнує людське в людині, її дух, духовність, тож мусимо усвідомити, що вже своїм народженням взяли на себе тягар жити людським життям: “У нас багато людей вірять у власну місію, що забувають про найпростішу – залишатися Людиною...” (ГОВО- РИТЬ Євген БАРАН..., “Щоденникові медитації, афоризми”). До праці, щоб у нас було “…тих думок, як у зайця скоків”: “Що може бути важливішим заняттям для істоти, яка мислить, ніж досліджувати той орган, завдяки якому вона мислить” (с. 12). Carpe diem*, щоб Ваша праця, пане Олеже, була на добро… “Ґедель (Ґедель Курт [1906–1978] – австрійський логік і математик. – Б. Д.) показав, що істина є сильнішою за можливість доказу, тобто не все, що є істинним, можна довести” (Марія Фюрст, Юрген Тринкс, “Філософія”). Найбільш відоме досягнення Ґеделя – це сформульовані і доведені ним теореми про неповноту, опубліковані в 1931 році. В першій теоремі йдеться про те, що ми не спроможні пізнати світ, не вийшовши за межі системи в якій живемо. Якщо існує кінець Всесвіту, то за ним – початок… “Небеса мовчать. Тому ми шукаємо правду самі. Разом працюємо, щоб дізнатися про себе побільше, а передбачати подалі” (с. 75). Жодне соціальне передбачення не збулося – і не збудеться (неможливо “передбачати подалі”), бо в цьому житті все залежить від часу й нагоди (за Екклезіястом). А втім… “Для дітей – світ велика гра. Це для дорослих має вирішальне значення – ПРАВДИВЕ щось чи фальшиве, і для дорослих вже не весело, а навпаки, жахливо, коли вони більше не знають, ілюзорним чи справжнім є світ, у якому вони живуть” (Манфред Лютц, “Блеф! Фальсифікація світу”). Істина для поета Богдана Чепурка є те, що він бачить Україну на Божих устах і ніхто не може йому заперечити, бо не в силі доказати протилежне. Це, на мою думку, інтелектуальна поезія класичної ясності: Вкраїно моя, Україно – Кровінко на Божих устах! (Богдан Чепурко, “Дивина”) Поет, пилинка пилинки, мислить категоріями безмежної любові до України – пилинки в безмежних просторах Всесвіту і насмілюється промовити: “Бог дививсь й іронічно мовчав”... “Ну й слава Богу! Очі повні”, тобто з радості плачу й ридаю... Що ще? Бога не бачимо, але бачимо його твориво й Кровінку (Кровінка – село на Теребовлянщині) на Його устах – Україну. Ми ж – пилинка пилинки і живемо момент моменту в цьому незбагненному, нескінченному світі! У Всесвіті чотириста мільярдів галактик, у кожній – сто мільярдів зірок і серед них Кровінка на Божих устах! Ми не знаємо, що таке правда (істина)… Не один я все життя шукав правди й ідеалу. Розчарування й руйнація стереотипів допомогли усвідомити, що правда (істина) – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом. Побутує в народі думка, що Україна переможе, бо з нами Бог. Хибна думка. Україна переможе, коли ми будемо з Богом. Чи можна пояснити світ без Бога? Тут і всі проблеми наших поразок і страждань: “Прагнемо істини, а знаходимо в собі лише непевність… Якщо людина не створена для Бога, чому щаслива вона тільки з Богом? Якщо людина створена для Бога, чому вона так супротивна Богові?” (Блез Паскаль, “Думки”). Людвіг Вітґенштейн – австроанглійський найяскравіший мислитель ХХ століття (1889–1951) вважав, що математика не шукає абсолютну правду, а вигадує її… Пилат запитав Ісуса: “Що є правда?” (Євангеліє від Івана 18:38). Відповідь: “Освяти Ти їх правдою! Твоє (Боже – Б. Д.) слово – то правда” (Євангеліє від Івана 17:17). “Життя – це рух, нерівний, неправильний і різносторонній” (Монтень, “Проби”). Кожне життя – це дарунок Бога, воно варте того, щоб його прожити, велич людини – знайти своє, свою душевну гармонію: “Вічність була до приходу твого на світ, чоловіче, – / Буде вона й по тобі...” (Леонід Таррентський). Наше життя і є життям, отже вічністю. Життя для того, щоб жити. Життя – для життя, для продовження життя. Дух Божий всюди й у всьому. Сягаємо краю, а далі – новий початок, нескінченність. Як і в наших думках… У світі немає нічого, що не слугувало б стимулом для мислення, – від мізерного насіння гірчичного дерева до велетенського багатства зоряного неба: “Хоча ми смертні, ми не повинні підкорятися тлінним речам і, наскільки можливо, повинні підніматися до безсмертя” (Арістотель). Істина (правда) – це не що інше, як розуміння того, що ми є і створені Богом. Що ще?.. “Через те докази існування Бога є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим” (Манфред Лютц, “Блеф! Фальсифікація світу”). Будь чесним перед собою, то будеш чесним перед Богом і людьми... Осмислення сутності життя утримується на грані двох безодень: безодні нескінченності Всесвіту і безодні небуття (за Паскалем). Правдою живе людина, правдою ж вона все перемагає, правдою торує свій шлях до вічності... Правда життя керується логікою буття. Логіка буття – це, коли добре мені, то й добре моєму ближньому. Логіка – це не “хитрість світового розуму” (за Геґелем), щоб користуватися індивідуальними інтересами і пристрастями для досягнення своїх цілей, бо ще Сенека вчив жити для інших, якщо хочеш для себе жити... Хоча можна й таке прочитати: “Не минуло й ста років, як цей логічний світ бозна-куди й подівся. Ми не живемо ані в концептуальному раю Фреге, ані на небесах типів Рассела. Хто в цьому винен? Ґьодель з його теоремами про неповноту? Черч з його результатом нерозв’язаності? Чи Стів Джобс, який безсоромно виставляє на огляд своє яблуко у супермаркетах усього світу?” (Жан-Ів Безьє, “Логіка – це не логіка”. У кн. “Антологія сучасної філософії науки, або усмішка ASIMO”). Розмислюймо… “Земля крутиться, а небеса мовчать” (с. 250). Вільний мудрець, який навчився володіти собою, а його розум служить рідному народові, бож досягти цього можна лише важкою щоденною працею, щоб осмислити живий, а не мальований сенс буття людини, а значить творення долі життя цілого народу в надії та оперті на власні духовні і фізичні сили. ______________________ * Цей вислів з Горацієвої оди до Левконої – дня не змарнуй, в афористичних збірниках переважно – лови день (Андрій Содомора, “Афористичні етюди”).
Театр · “Все моє життя нерозривно пов’язане з режисурою і театром”. · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

тив кандидатську дисертацію, присвячену її творчому методу. Першою самостійною роботою була постановка опери Мирослава Скорика “Мойсей”. На сьогодні в театрі йде більше десяти моїх вистав, які показані близько тисячі разів. Крім того, в моєму доробку понад 600 загальнодержавних і міжнародних культурно-мистецьких заходів, майже 100 телепередач із циклу “Антракт з Анатолієм Солов’яненком”, які я робив на Першому національному телеканалі. Маю багато наукових публікацій. Все моє життя нерозривно пов’язане з режисурою і театром. – Чи доводилося ставити опери в інших театрах? – Поставив “Севільського цирульника” в Донецьку. Проводив багато заходів за межами Національної опери України. Однак я головний режисер театру, а це не тільки творча, але й адміністративна робота, що забирає багато часу. Постановки ж в інших театрах вимагають від’їздів на тривалий час. З моїм графіком я не можу собі цього дозволити. – Чи плануєте ще осучаснювати кла) сичні опери? – Хотів зробити “Севільського цирульника” і “Травіату”. Щасливий, що мені це вдалося. Наступне, що мені зараз цікаво, – це “Кіт у чоботях”, про якого ми вже згадували. Я хочу замістити ті вистави, які вже не будуть представлені в нашому репертуарі, до того ж, в дитячому сегменті оперних творів взагалі мало. Хочеться, щоб найменші глядачі і слухачі змалечку призвичаювалися любити театр, оперу. Думаю, що це буде своєрідним місточком, який їх приведе у подальшому до театру. – Останнім часом музикознавці намага) ються довести, що Петро Чайковський – український композитор, проте сьогодні йо) го твори вже не представлені в афіші Наці) ональної опери. – Чайковський, як і решта російських композиторів, прив’язаний до конкретної держави – Росії. Тому виконання їхніх творів не на часі. Це переконання моє і всього колективу театру, в цьому ми єдині. – А чи зростатиме в репертуарі театру кількість творів українських композиторів? – Озвучувати якісь конкретні назви поки зарано. Проте таких у нашому репертуарі багато. Не знаю режисера, який в оперній царині здійснив таку кількість постановок творів українських композиторів, як я. Це чотири повноцінні опери – “Мойсей”, “Ярослав Мудрий”, “Наталка Полтавка” і “Запорожець за Дунаєм”; “Січ” з опери Миколи Лисенка “Тарас Бульба”; четверта новела з опери Георгія Майбороди “Тарас Шевченко”. А ще десятки концертних програм, зроблених разом із Національною капелою бандуристів та Національним оркестром народних інструментів України. Думаю, мене важко запідозрити в недостатній увазі до українського репертуару. – Що б ви хотіли сказати на завершен) ня нашої розмови? – Молимо Бога про якнайшвидшу Перемогу, мир і можливість повноцінно працювати. Дякую Збройним Силам України за те, що ми можемо жити і приймати глядачів у стінах нашого театру. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО Фото з вистави “Травіата” Олександра ЗЛУНІЦИНА
Театр · “Все моє життя нерозривно пов’язане з режисурою і театром”. · S. 15Originalseite ↗

Анатолій СОЛОВ’ЯНЕНКО: “Роблю ставку на молодого глядача”

У Національному академічному театрі опери та балету України імені Тараса Шевченка відбулася прем’єра опери “Травіата” Джузеппе Верді в постановці Анатолія Солов’яненка, що стала сучасним баченням класичного твору. Тож слово пану Анатолію. – Задум такої постановки з’явився у мене досить давно, – зізнався режисерпостановник. – Я умовно поділяю вистави на пов’язані з історичною епохою і вистави про людей, вічні почуття, що поза простором і часом. До таких вистав належить “Севільський цирульник”, який ми поставили кілька років тому і, безперечно, “Травіта”. Я хотів, щоб ця вистава була зрозумілою і цікавою для молодого покоління глядачів, щоб пробудити їхній інтерес до оперної класики і, звісно ж, геніальної музики. Тому разом із моїми партнерами Андрієм Злобіним на Ганною Іпатьєвою ми працювали над таким образно-сценічним вирішенням вистави, яке б концептуально відповідало сформованому нами баченню. На жаль, роботу доводилося кілька разів переносити, оскільки запланована постановка збіглася в часі з ковідними локдаунами. На середину квітня 2022 року призначили прем’єру. Але всі ми знаємо, що спіткало кожного з нас і нашу державу 24 лютого... Однак, відновивши роботу театру в травні, в умовах війни, ми знову повернулися до проєкту, щоб врешті його завершити… Я щасливий, що у нас є три чарівних Віолетти – Тамара Калінкіна, Лілія Гревцова і Ольга Фомічова. Тамара Калінкіна і Ольга Фомічова вже заспівали в перших виставах. Так само планувалося три Альфреди – Дмитро Кузьмін, Валентин Дитюк і Дмитро Іванченко. Але Валентин зараз пов’язаний у Європі кількома контрактами, укладеними в березні. А Дмитро Кузьмін і Дмитро Іванченко були на прем’єрних показах. Партію Флори виконують дві наші провідні солістки (мецо-сопрано) – Анжеліна Швачка та Ірина Петрова. А в партії Жермона вдало дебютував Геннадій Ващенко, який раніше її не співав. І двоє його колег – Олександр Мельничук і Петро Приймак, які вже багаторазово виконували цю партію на нашій сцені. Окрему увагу маю приділити моєму колезі, головному диригенту театру Миколі Дядюрі, з яким ми маємо багато спільних робіт. Вперше в оперній виставі в якості хореографа виступив наш артист балету Віктор Іщук. Він вже створив дві одноактні балетні вистави. А цього разу вперше в оперній виставі – мініатюру, балетний епізод. Складнощі в роботі були пов’язані із загостренням ситуації на фронті, з повітряними тривогами, які припали на “найспекотніший” період репетицій. Однак люди залишалися працювати понад відведений рамками репетицій час, адже розуміли, що незабаром – прем’єра і всі повинні бути в хорошій формі. – У репертуарі театру вже була поста) новка “Травіати”. Чому вирішили створю) вати нову? – На сцені нашого театру опера “Травіата” востаннє ставилася у 1994 році. Однак за понад 25 років безперервного показу ця вистава себе вичерпала… Це нормально, бо кожна постановка має певний проміжок сценічного життя… Як я вже казав, “Травіта” належить до тих оперних творів, які, на моє глибоке переконання, за своїми сюжетами перебувають поза простором і часом: сюжет вистави актуальний у будьякому місці, в будь-якій країні та в будь-який час. Ці події пов’язані з глибиною людських почуттів, переживань і всього спектру емоцій, притаманних кожній людині. Тому, власне, і виникло бажання переосмислити виставу, зробити її близькою сучасному глядачеві. – Будь ласка, розкажіть детальніше про сценографію і костюми. – Разом з Андрієм Злобіним ми намагалися зробити таке образно-просторове рішення, яке було б, по-перше, сучасним, а, по-друге, щоб було поза якимось конкретним місцем і часом. Мені здається, нам це вдалося. Рішення має сучасний, естетичний вигляд. Водночас позбавлене ознак місця і дає можливість наголосити на головній ідеї, що це вистава про людей, їхні стосунки та почуття. Сценографія вистави виконана з багатьох жорстких елементів, що відбивають звук. Співакам так набагато комфортніше, вони впевненіше почуваються в подібних декораціях. Ті самі завдання були і стосовно костюмів. У персонажів абсолютно різні костюми, різні форми одягу, моди, дизайну. Також ми використовуємо різні сучасні технічні засоби: у персонажів опери мобільні телефони, айпади. Активно застосовуємо проєктори, екрани. Це ті технології, розробки науково-технічного прогресу, які доступні в межах наших фінансово-кошторисних можливостей. Мені здається, що все це так само сприяє тому, щоб вистава була зрозумілою і цікавою молодому поколінню. – Ви згадали про балетну мініатюру у виставі. – Ця мініатюра закладена самою музикою. А нашим завданням було, по-перше, почути музику, по-друге, сформувати бачення і концепцію цієї балетної мініатюри, аби вона була в одному ключі з усім, що відбувається на сцені, з настроєм артистів. – Наскільки ви задоволені першими по) казами вистави? – Не буду приховувати – я задоволений. Вистава втілена так, як я її бачив. Вважаю, що більшість моїх ідей вдалося реалізувати. Під час вистав я зазвичай у залі, спостерігаю реакцію глядачів. І, відповідно, під час підготовки до нового показу думаю, які речі можна допрацювати, зробити більш цікавими чи змістити якісь акценти. Я залюбки експериментую, для мене важливий зворотній зв’язок від глядача. А перша вистава була позначена історичною ситуацією, коли вперше за десятки тисяч показів цієї вистави в усьому світі героїня залишилася живою... (Показ ви6 стави перервала повітряна тривога саме під час останньої зустрічі Віолетти з Альфредом). Під час спілкування зі ЗМІ одна журналістка запитала, чи не маю я бажання змінити фінал, щоб героїня не помирала. Музикою і твором це не передбачено. Але саме життя внесло корективи. І я думаю, що в цьому є свій знак. – Раніше в постановці вистав на музику італійських композиторів театру фінансо) во допомагали різноманітні італійські інс) титуції. Чи була така допомога, коли ста) вили “Травіату”? – Цього разу допомоги не було. З низки об’єктивних причин міжнародне співтовариство не таке потужне, як раніше. Все досягнуте зроблено за кошти театру. – Закінчується надзвичайно складний для всіх нас рік. А яким він був для театру? – Головне, що ми зуміли зберегти колектив театру. Переважна більшість артистів, які виїжджали, повернулися. Театр працює, показує серйозні вистави. Працюємо для глядачів тричі на тиждень. У цих надзвичайно складних умовах вдалося реалізувати серйозну, масштабну прем’єру. Сподіваємося, що роботу театру не буде зупинено і під час непростої київської зими. – Ще два роки тому ви говорили про плани поставити оперу Юрія Шевченка “Кіт у чоботях”. – Думаю, що за кілька тижнів почнемо вивчення музичного матеріалу. Потім театр матиме великі гастролі в Японії, а по поверненню додому продовжимо роботу. Сподіваюся, що підготовку вистави завершимо до літа, а восени покажемо її глядачам. Звичайно, ситуація в театрі пов’язана з фінансовими складнощами. Замість семи вистав на тиждень зараз показуємо лише три, а замість 1304 квитків продаємо 460. Вартість квитка стала нижчою, ніж була раніше, і сьогодні становить від 100 до 500 гривень, а ціни на все, навпаки, зросли. Маємо великі витрати на утримання будівлі, комунальні послуги. Але попри все ми працюватимемо над виставою “Кіт у чоботях” і, сподіваюсь, завершимо роботу над нею до початку нового театрального сезону 2023-го. – У 2022 році планувалася прем’єра опе) ри “Казки Гофмана”. Не склалося? – Тут ситуація дещо складніша. У нас була домовленість, що цю оперу поставить відомий британський режисер Тоні Палмер. Але, зрозуміло, що під час війни він не зміг до нас не приїхати. Крім того, ця вистава орієнтувалася на двох головних героїв – Валентина Дитюка та Тараса Штонду, які зараз пов’язані міжнародними контрактами. До того ж, це надзвичайно дорога продукція. Дай Боже, щоб якомога швидше настали перемога й мир. А вже тоді ми зможемо повернутися до цієї історії. – Чому ви обрали шлях режисера? – Я, звичайно, марив співом. Але про серйозні заняття в той час не йшлося. У 16-17 років мій голос тільки міцнів, і великих навантажень на нього не рекомендували. Я дуже любив театр, і, крім співу, мене приваблювала режисура. Вступив на театральне мистецтво до Київського університету культури і мистецтв. Закінчив його як режисер драматичного театру. Моїм педагогом був Валерій Пацунов. А згодом закінчив Національну музичну академію України як режисер музичного театру у Володимира Бегми, мого колеги, з яким ми були в хороших стосунках, разом працювали в театрі. Власне, так сформувався мій вибір професії і творчий шлях. – Яка режисерська робота була пер) шою? – Це було поновлення опери Гаетано Доніцетті “Лючія ді Ламмермур” у постановці Ірини Молостової. Згодом я захис-
16 Продовження теми · “Будьмо пильними, будьмо далекоглядними. Перемога буде за нами”. · S. 16Originalseite ↗

Держкіно – це експериментальний майданчик для упровадження цінностей путіна в Україні Коли верстався номер, відбулося засідання Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики

Сергій ТРИМБАЧ, голова Національної спілки кінематографістів України Тези з мого виступу на засіданні парламентського Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики, яке завершилось годину тому. Засідання було присвячене відомій усім ситуації, пов’язаній з повномасштабним вторгненням Держкіно на територію суверенного Національного центру Олександра Довженка. А далі все за путіним: нравіцца – нє нравіцца, тєрпі мая красавіца. І, як і в ситуації з Україною у путіна, ошибочка вийшла і у Кудерчук: колектив Довженко-Центру не побажав терпіти ґвалтівної наруги, і повстав. Засідання Комітету (його вів Микита Потураєв) почалось з констатації: голова Держкіно Кудерчук не з’явилась. На попередньому засіданні цього ж комітету 26 серпня вона теж плюнула парламентаріям в очі (не буквально, звичайно), достроково залишивши засідання. Заступник голови Держкіно Юлія Шевчук заступилась за начальницю: в графік її ділового життя це засідання не вписувалось. Ви уявляєте, чим би закінчився подібний демарш у будьякій з європейських держав? Утім, Комітет усе ж проголосував рішення щодо звернення в Кабінет Міністрів розглянути питання стосовно відповідності Кудерчук займаній посаді. Хоча зрозуміло: Кудерчук може плювати на все і всіх, оскільки вага тих, хто стоїть за нею, перевищує вагу не тільки Комітету, а й всього українського парламенту (іншого пояснення поведінки знахабнілої чиновниці я не бачу). Найсмішніше, що могла сказати – і сказала – Юлія Шевчук: Держкіно відкрито для діалогу. Ага, ми в цьому уже стільки разів переконувались. В ситуації з ініційованою реорганізацією Довженко-Центру зокрема. У своєму виступі продюсер Денис Іванов сказав, що ситуація ця є ганьбою, вона вийшла далеко за межі України і тим самим ганьбить державу, усю країну. “ЗГАНЬБИЛИСЬ НА УВЕСЬ СВІТ!” – сказав Денис. Далі він сформулював основні вимоги громади. 1. Відмінити наказ Держкіно щодо реорганізації Довженко- Центру. 2. Затвердити рішення конкурсної комісії щодо призначення Олени Гончарук гендиректором Довженко-Центру. 3. Відставка керівництва Держкіно України. 4. Вироблення дорожньої карти розвитку не тільки Довженко-Центру, а й кінематографа в цілому. Зокрема, забезпечити чесні прозорі конкурси, вибори нового складу Ради з кінематографії при Держкіно, Ради, яка нині, за словами Іванова, по суті справи є співучасником рейдерських атак… Слідом виступив міністр культури та інформполітики Олександр Ткаченко. Він повідомив: напередодні ініціював зустріч керівництва Держкіно і Довженко-Центру (далі ДЦ). Бо, додав міністр, “склалась ситуація, яка нам справді не личить”. У підсумку було вироблено кілька пунктів подальших дій. 1. Зупинити процес реорганізації Довженко- Центру (не зрозуміло, правда: зупинити, себто скасувати, чи призупинити? – С. Т.). 2. Забезпечити проведення аудиту роботи ДЦ. 3. Домогтись, щоби ДЦ отримав статус національного закладу культури (бо у назві слово Національний є, а юридичного статусу немає). 4. Реорганізація ДЦ із держпідприємства у державну установу (це забезпечить повноцінне бюджетне фінансування архіву і унеможливить претензії того ж Держкіно щодо уявної “збитковості Центру; утім, ця ідея не така однозначна. – С. Т.). 5. Створити групи фахівців для експертної оцінки фільмової колекції ДЦ. Олена Гончарук, яка, по суті справи, продовжує керувати ДЦ і боротьбою з Кудерчук і компанією, у своєму виступі трохи скорегувала озвучені Ткаченком тези. 1. Наказ Держкіно щодо “реорганізації ДЦ має бути скасованим (а не призупиненим). 2. Статут ДЦ досі не затверджений Держкіно, й відтак не зрозуміло, які ж повноваження установи. 3. Накази щодо увільнення Гончарук і призначення гіпнотизерки Каждан мають бути скасовані. 4. Має бути розроблений документ щодо Національного статусу ДЦ. 5. Щодо комісії, яка має зробити експертизу фільмофонду ДЦ. Треба говорити лише про звірку наявності фільмових матеріалів (так! Бо ж тут хитрість з боку Держкіно — перебрати колекцію і щось викинути. – С. Т.). 6. Рішення Держкіно щодо майбутніх виборів нового гендиректора ДЦ слід відкласти, оскільки на сьогодні не зрозуміло, про яку (які) організації йдеться – директора чого і кого мають обирати (як обирають нині – ми знаємо). Було чимало інших нюансів, про все не розкажеш тут. Голова Комітету Микита Потураєв запропонував у найближчий час провести слухання (на рівні Комітету) щодо напрямків діяльності Довженко-Центру. Ця пропозиція була прийнята. Я запропонував включити у порядок денний таких слухань і ситуацію щодо кінематографа в цілому – вона катастрофічна. І йдеться не тільки про пошук внутрішніх ресурсів, а й про співпрацю із зарубіжними кінокомпаніями. Чи спроможне нинішнє керівництво Держкіно на щось подібне? Риторичне питання… Почутим я не був, на жаль. Словом, Держкіно, за посередництва і тиску Ткаченка, трохи відкотилось назад. Одначе ж, громадо, НАША БОРОТЬБА З МОРАЛЛЮ І МЕТОДОЛОГІ- ЄЮ УПРАВЛІННЯ ІМЕНІ ПУ- ТІНА, яку демонструє нині Кудерчук і компанія (абсолютна непрозорість рішень, що приймаються, повне ігнорування думки експертного середовища, кіноспільноти в цілому, залякування, з використанням силових органів тощо), МУСИТЬ ПРО- ДОВЖИТИСЬ! Будьмо пильними, будьмо далекоглядними. Перемога буде за нами. І тоді після переможного фіналу війни з рашизмом житимемо у вільній країні, а не тій (як декому бажається), що буде зшита за лекалами дикого північного сусіда.
16 Продовження теми · “Будьмо пильними, будьмо далекоглядними. Перемога буде за нами”. · S. 16Originalseite ↗

До уваги читачів “Слова Просвіти”!

Переглянути і завантажити всі цьогорічні номери газети “Слово Просвіти” в pdf-форматі можна у Вікісховищі за посиланням: https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Slovo_Prosvity,_2022 Перейти до pdf-архіву попередніх років можна, скориставшись спеціальним навігаційним шаблоном, що розміщений над файлами в категорії Вікісховища. Потрапити в архів “СП” на Вікісховищі можна також зі сторінки “Слова Просвіти” у Вікіпедії. Посилання на нього розміщене в інформаційному шаблоні в правій частині сторінки. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Едуард ОВЧАРЕНКО 279-39-55 Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
16 Продовження теми · “Будьмо пильними, будьмо далекоглядними. Перемога буде за нами”. · S. 16Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Відповідальна за випуск Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn