Без мови немає нації! · p. 1página original ↗ Любов ГОЛОТА ...Учениця третього класу забула вдома зошит із математики, що було викрито на третьому уроці. Очевидно, це трапилося не вперше, бо моя добра вчителька веліла, як тільки почнеться велика перерва, бігти додому і доставити зошит із домашнім завданням до школи. Продзвенів дзвінок і я побігла. Двома коліями текли струмки чорної води, вирізаючись з-під окрайців розмерзлого чорнозему, щоб просто серед шляху розлитися в озерце, калабаню чи калюжу, шириною на цілу дорогу. Правда, не дуже глибоку — якраз до країв моїх гумаків. Повертаючись, я щосили притискала до грудей зошит, щоб на нього з-під ніг бризкало не дуже: сонце світило по-теплому, тож дорога назустріч попливла густіша. Як не старалася, а за перерву не вправилася — урок розпочався, за дверима класу щось відбувалося: стояла тиша, тихіша за ту, що на контрольній. Я боязко смикнула за ручку і побачила… вчителька плакала! А клас стояв і слухав радіо, бо промовляли всі радіостанції, і головний радіоголос країни говорив ЩОСЬ ТАКЕ! Вчителька кивнула, я метнулася до парти, мій сусід прошепотів: — Ех ти, бігаєш десь, а Гагарін у космос полетів! Слово “космос” у тодішній дитячій уяві пов’язувалося з миготливими світлячками супутників у нічному небі, з Лайкою, Білкою чи Стрілкою — чотириногими літунами, із головастими чоловічками з антенними ріжками, зображеними в книжках про подорожі до далеких планет… 27-річний Юрій Гагарін не просто облетів на зорельоті — кораблі “Восток” земну кулю, щоб розповідати про те, якою вона видалася йому беззахисною й красивою: хочете чи ні, але п’ятдесят років тому він примусив кожного землянина злетіти в небо! Я пам’ятаю це відчуття й тепер — 12 квітня 1961 року я навчилася дивитися в небо інакше. Все стало інакшим, і переповісти ознаки, сформулювати визначення тої інакшості я можу тільки тепер. З чого почати? З “космічної літератури” — адже
Рей Бредбері, Іван Єфремов, Олесь Бердник, Станіслав Лем, Айзек Азімов і т. д. назавжди оселилися в моїй бібліотеці. З постійного інтересу (притаманного чи не всім моїм ровесникам) до того, що відбувається в космонавтиці — імена космонавтів ми пам’ятали до третього десятка включно… З юначого бажання побачити справжнього космонавта, із зоряної тематики смішних романтичних мрій, з українською проспіваного серед зірок “дивлюсь я на небо”, нашим Павлом Поповичем, з таємничих нічних вибухів на дніпропетровському “Південмаші”, з імен найголовніших, і теж наших! — головного конструктора Сергія Корольова, “повелителів вогню” Валентина Глушка і Михайла Янгеля, з пізніших прочитань дивовижних біографій Юрія Кондратюка (Шаргея) і роздумів про загадковість ноосфери, відкритої генієм Вернадського… Так, навіть космос, який треба було підкорити, не уник ідеологій — ми постійно пам’ятали, що триває змагання радянської космонавтики та американської астронавтики, але одного дня це все зникло — разом із смертями зоряних пілотів, тих й інших. Отже, не підкорювати, а вивчати… Вогонь, смерть, сльози і все ж — нові польоти в глибини світового простору. Як це не парадоксально, але саме космічні дороги невловно впливали на наше думання, наше світовідчуття, нашу особисту свободу. Космічні закони для багатьох із нас ставали стежкою до розуміння, що і комуністичний, і капіталістичний світ обмежені в своєму існуванні, що існує світобудова, за якою — Космос Господній, який таїть у собі Істину. І саме в ній — іскра самопізнання, саморозуміння, самореалізації, врешті решт… Космос не має кордонів — і в земному розумінні, й астрономічному — за нашою зоряною Галактикою є ще безліч Галактик, і вочевидь, науковці за ці п’ятдесят літ дізналися про них більше, ніж за всі часи від Дж. Бруно. Космос увиразнився для нас, землян, не лише мріями про подорожі на Марс, Місяць, а й здійсненими дослідженнями на астрономічних станціях, космос увійшов у наше життя супутниковими антенами, зв’язком, врешті тисячами дивовижних знім-
Колаж Олеся Дмитренка ків ближніх планет, які можна розглядати багато разів, відчуваючи в собі вічний потяг до пошуку Трансцендентного, бо “Пошук Трансцендентного виходить за межі вузького соціального маленького світу, навіть якщо цей світ комфортний і облаштований, розширення свідомості й активної діяльності до розмірів Всесвіту закладені в людській психіці” (О. Карпець, “Свобода” № 14). Кілька років тому мені пощастило провести вечір у товаристві Павла Романовича Поповича (мабуть, я таки наполегливо мріяла про це в дитинстві). Це було за півтора роки до його смерті, але слова “смерть” не було в його дивовижно жвавій, дотепній мові, в десятках пісень, які він співав, у спогадах про фронтове дитинство, в розповідях про свій політ, в яскравому українстві… Він був не просто мічений космосом. У ньому пульсувало інше знання про Всесвіт, про світобудову і людину в ній. Він був космогонічним! П’ятдесят років тому ми жили в іншій країні. І це правда. Але супутник-корабель, що змінив наші уявлення про Всесвіт, ніс у собі значну частину української мрії, ідеї, крові — Кибальчич, Ціолковський, Кондратюк, Корольов, Попович, Береговий, Каденюк, Скрипка… Космонавтів українського походження, які літали в радянських і російських екіпажах, сьогодні більше сорока. А серед американських астронавтів їх п’ятеро, між них дві жінки — Бондар Роберта Лінн та Стефанишин-Пайпер Хайді-Марія, яка брала на космічну орбіту український прапор. Тож, без натяжок, ми таки можемо назвати Україну космічною країною: ми належимо до тих, кому дозволено переступити земні межі. Та це окрема тема. А сьогодні мені йдеться про інше. Про те, що ось уже п’ятдесят літ я завмираю біля приймача чи телевізора, почувши, що космічний корабель здолав земне тяжіння і вийшов на космічну орбіту. І щоб там не було, чекаю, аби не пропустити вістки про благополучне його повернення. І щоразу в моєму серці лунко озивається серце отієї десятирічної дівчинки в заболочених гумаках, якій відкрилося інше небо: Космос — не десь. Він у тобі.
ЧИЯ ЗЕМЛЯ? ЧИЯ ВЛАДА?
ВСЯ ПРАВДА ПРО ЧОРНОБИЛЬ
МОВО, БУДЬ! МОВО, ЖИВИ І ЖИВИ!
ДОВГО І ЩАСЛИВО!
Події, факти, коментарі · “У посланні Президента домінували абстрактні тези”. · p. 2página original ↗ — Це щорічне послання відрізнялося від попередніх тим, що Глава держави дав оцінку діяльності очолюваної ним влади за попередній рік. І оцінка ця була критичною. Президент зазначив, що вдалося виконати лише третину задуманого. Це вже добре, що є така самокритична оцінка, бо кожен попередній
— Комітет Верховної Ради з питань соціальної політики та праці, в якому Ви працюєте, ухвалив рішення про відхилення чергового антисоціального урядового законопроекту №7562. Та яке відношення до соціальних питань має цей законопроект, що називається “Про гарантії держави щодо виконання рішень суду”? — Річ у тім, що в нашому законотворенні узвичаїлася досить дивна практика: “причіплювати” поправки ще до багатьох інших законів. Це суперечить регламентові Верховної Ради, яким заборонено, ухвалюючи такий-то закон, вносити зміни до законів зовсім іншого профілю. Є й відповідна заборона Конституційного Суду. Між тим, уряд, зокрема, Міністерство юстиції під орудою Лавриновича, вносить цей законопроект, але в перехідних положеннях (навіть не в основному тексті, а сховали саме туди) “підчепили” такі змінив інші закони, якими ліквідовуються пільги 16-ти категоріям громадян. Це було зроблено умисно, щоб законопроект йшов лише через профільний Комітет із правової політики, який очолює Ківалов, а не через Комітет із соціальної політики та праці чи Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. У результаті пропонуються такі зміни в законах, які прямо порушують статтю 22 Конституції України, що забороняє звужувати соціальні права громадян. — Про які пільги йдеться? — Це, наприклад, чорнобильці. У них є пільга — знижка на 50 відсотків на оплату комунальних платежів. Її хочуть забрати. Є пільги у дітей, які потерпіли від Чорнобиля, їх теж хочуть зняти. Учасники бойових дій, інваліди Другої світової війни, шахтарі, медики, вчителі — цим категоріям також уряд хоче зняти низку пільг. Саме тому наш Комітет ухвалив рішення — повернути цей законопроект урядові на доопрацювання. Таке ж рішення ухвалив і Комітет із питань пенсіонерів, ветеранів та інвалідів. — Ще одна соціально важлива тема — інфляція, ріст цін, тарифів. Разом із прем’єром опозиційного уряду Сергієм Соболєвим Ви запропонували законопроект про індексацію на реальний, а не “намальований” владою рівень інфляції. Вона справді така величезна? — Ось приклад, як уряд рахує рівень інфляції і звідки у них беруться такі низькі її відсотки. У чому суть маніпуляції з цифрами? Так звані “середні ціни”. Беруться ціни на продукти харчування, які зросли за рік у середньому на 43 відсотки, а потім додають ціни на нерухомість, які зросли всього на 1—2 відсотки. Або ще цікавіше. Беруть ціни на діаманти, золото, де інфляція може складати нуль, і виводять “середній рівень”. Поєднали діаманти з капустою, і вийшов ось такий “рі-
Голова Всеукраїнського Товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, народний депутат України Павло МОВ- ЧАН коментує щорічне послання Президента України Віктора ЯНУКО- ВИЧА Верховній Раді, виголошене в парламенті 7 квітня 2011 року.
Президент оцінював свою діяльність і роботу влади, яку очолював, лише позитивно. Але насторожує, що в посланні Президента домінували абстрактні тези — загальщина, загальщина, загальщина. Це вже ми чули не раз. Єдина новина була в тому, що, за всіх запевнень, нібито ми рухаємося в Європу, була теза про нашу участь у Митному союзі. Хтось може сказати, що це маневр команди Януковича перед приїздом Путіна. Але з Росією нема чого маневрувати, вона вимагає, щоб їй служили. А якщо ти не служиш їй, то служиш іншим. Такий у них підхід. Якщо це той самий “маневр”, що й Табачник у Міносвіти, що, мовляв, це про людське око, а насправді, як запевняє Президент, ми будемо робити те, що необхідно, то це не так. Бо тим часом під орудою цього Міністерства триває тотальна русифікація. Тому не вповні віриться і кожній фразі, яка стосується економіки, культури, інших державних сфер. Виникає багато запитань щодо цього послання. Якщо ми “держава амбітна”, то в чому полягає ця амбітність? Якщо ми справді-таки аграрна держава, то тут теж не бачу конкретики. Коли це стосується земельної реформи, про яку говорив Президент, то я хотів би уточнити, як ця земля буде продаватися? Якщо земля — товар, то хто ми тоді на цій землі? Теж товар? Нас скуплять гамузом? Говориться про світову продовольчу кризу, про те, що Україна могла б нарощувати випуск сільгосппродукції, але чому в такому разі ми не почули конкретних доручень урядові розвивати аграрний сектор, зокрема фермерство, тваринництво? Натомість поля заростають, люди на селі без роботи. Говориться про боротьбу з корупцією, але ж її треба починати з самої влади. Ми не почули, коли притягнуть до відповідальності тих, хто сидить на Банковій, на Грушевського. Чи ж не там найбільша корупція? Говориться про відокремлення бізнесу від влади, але в такому разі чи означає це, що відречеться від своїх мільярдів Хорошковський, який очолює одне з найважливіших державних відомств — Службу безпеки. Якщо говориться про надмірну гуманізацію і перехід до технократичної моделі, то де вона, ця надмірна гуманізація? І до якої моделі переходити, коли в світі й так ідуть технократичні процеси? Де, на якому напрямі державою буде зроблено потужний крок уперед? Може, у вкрай важливій сфері енергетичної безпеки? Ми не почули про розробку шельфу Чорного моря. Головне — ми не бачимо стратегії в діях влади, не бачимо, яку ж саме Україну вона прагне будувати? Чим саме наша держава вирізнятиметься у світі? Хотілося б вірити, сподіватися, що Президент, який сконцентрував у своїх руках величезну владу, його команда нарешті здійснять якісь серйозні реформи, перетворення. Але які ж саме? Такої чіткості, такої стратегії, перспективи поки що не бачимо.
ного фонду, а як державні доплати з бюджету. — Щойно віце-прем’єр Сергій Тігіпко представив урядовий законопроект, щодо легалізації тіньових зарплат. Ваш коментар? — Це потрібно, проблема така є: половина економіки “в тіні”. Але уряд пропонує тупо радянські адміністративні методи: збільшити штрафи, санкції аж до тюремного ув’язнення роботодавців. А проблема в іншому: у роботодавця нема економічної мотивації платити зарплату офіційно. Чому він її ховає? Бов нас величезні, найбільші в Європі нарахування у фонд заробітної плати — понад 40 відсотків. На кожну тисячу виплаченої зарплати роботодавець повинен перерахувати понад 400 гривень у різні соціальні фонди. Легалізувати зарплату можна шляхом зменшення податкового навантаження. — Натомість у нас же ще й одна з найнижчих у Європі частка зарплати у вартості продукції. — За офіційними даними Національної академії наук частка зарплати у кінцевій вартості продукції всього 6,3 відсотка. У той час, як навіть у сусідніх європейських країнах вона перевищує 30 відсотків. У нас несправедливий розподіл соціальних благ, більшу частину забирають олігархи, а крихти залишаються простим людям. Треба переглянути систему доходів, не боятися ввести шкалу оподаткування. Ввести нарешті податки на розкіш. Такі податки є в Сполучених Штатах Америки, в Європі. Якщо у США ви купуєте автомобіль вартістю понад 50 тисяч доларів, то сплачуєте в місцевий бюджет штату 15 відсотків ціни. Хтось купує палаци — теж платить. Нема таких податків тільки в Україні та в африканських країнах. Якщо буде більший відсоток зарплати у вартості продукції, це автоматично збільшить і відрахування із зарплати в Пенсійний та інші фонди, навіть за менших податків. Завдання уряду — не шукати, за рахунок кого можна зекономити кошти Пенсійного фонду, а шукати, яким чином збільшити надходження. Профспілки порахували, що створення одного мільйона нових робочих місць дає збільшення відрахувань у пенсійний фонд у 10 мільярдів гривень Ось величезний резерв, а не збільшення пенсійного віку. Але для цього урядові треба модернізувати виробництво, створювати робочі місця, вводити нові технології. Тоді буде більше продукції, більші зарплати і, відповідно, більшими будуть соціальні фонди. І не потерпатимуть мільйони людей.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Події, факти, коментарі · “У посланні Президента домінували абстрактні тези”. · p. 2página original ↗ На запитання кореспондента відповідає народний депутат України (фракція БЮТ), міністр праці й соціальної політики опозиційного уряду Андрій ПАВЛОВСЬКИЙ.
вень”. До речі, приклад із капустою дуже любить Азаров. Так-от, навіть за даними офіційної статистики капуста рік тому коштувала десь три гривні, зараз 10—12 гривень. Ось тобі й 300 відсотків. — До цього ж треба додати й комунальні тарифи? — Досить згадати про зростання ціни для населення на газ одразу на 50 відсотків. Подорожчання газу потягло за собою збільшення загалом комунальних тарифів десь на 35 відсотків. Щойно підвищено тариф на електроенергію для населення на 15 відсотків. Знову планується поетапне підвищення ціни на газ — на 50 відсотків. Кожна людна бачить по своїх витратах, що таке реальна, а не вигадана інфляція. Тому наш опозиційний уряд провів обчислення інфляції в Україні за 2010 рік, і ми отримали цифру в 42,3 відсотка. Зазначу, що ці розрахунки велися за давно відомими науковими критеріями, згідно з європейською методикою обчислення інфляції. А в нас є чинне законодавство України, яке вимагає від уряду проводити індексацію заробітних плат, пенсій, стипендій, інших соціальних виплат на рівень інфляції, зростання споживчих цін. Але оскільки уряд не виконує це законодавство, ми змушені були внести в парламент цей спеціальний законопроект, яким передбачалася така індексація, тобто збільшення зарплат і виплат на 42,3 відсотка. — На жаль, цей законопроект наш парламент минулого тижня вже встиг відхилити, так само, як і поданий урядом законопроект про пенсійну реформу, його повернуто в Кабмін на доопрацювання. — Відомо, чому. У нас реформи проводяться під гаслом: “Бідні платять за багатих”. Багатим байдуже до цих проблем. Багаті стають багатшими, бідні біднішими. Парламент відхилив законопроект про пенсійну реформу за поданням Комітету у справах пенсіонерів та інвалідів, який одноголосно ухвалив, що цей законопроект відверто людожерський, особливо щодо збільшення на 5 років пенсійного віку, збільшення трудового стажу для пенсій. Знову-таки, це пряме порушення Конституції. Навіть Партія Регіонів не хоче голосувати за такий закон. Ми удвох із депутатом Олександром Сочком внесли два альтернативних урядовому законопроекти про пенсійну реформу. Першим запропоновано до подолання світової економічної кризи ввести заборону на підвищення пенсійного віку, збільшення трудового стажу, зменшення бази обрахунку пенсій, Парламент, на жаль, відхилив цей законопроект. Але я разом із колишнім міністром соціальної політики Людмилою Денисовою розробив за дорученням фракції альтернативний проект пенсійної реформи і вніс його в парламент. Законопроект називається “Про єдині принципи пенсійного забезпечення”. Там нема норм, які звужують права людей. Натомість впорядковується система пенсійного забезпечення, бо зараз у нас діють понад 20 законів, які стосуються пенсій: окремо закони про пенсії для суддів, для прокурорів, депутатів і т. д. Треба, щоб був один закон для всіх, були єдині правила нарахування пенсій, щоб не було привілейованих пенсіонерів. Сьогодні сім із половиною мільйонів людей отримують пенсії по 760 гривень, а кілька тисяч пенсіонерів — по 20 тисяч і більше. Нами запропоновано призначати пенсії за єдиною формулою, враховуючи трудовий стаж людини, пенсійний вік, а якщо людина має якісь особливі заслуги перед державою, то повинна отримувати доплати не з Пенсій-
Погляд · “Деукраїнізована та зрусифікована Україна — прямий шлях до перетворення її в колонію Росії”. · p. 3página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
появою цього Указу та ідеєю нової Кон( ституції, стосується організації влади, зок( рема форми державного правління. Ні Пре( зидент В. Янукович, ні “ініціатор” ство( рення Конституційної Асамблеї Прези( дент Л. Кравчук навіть не натякнули на те, що вони розуміють під реформуванням влади. Проте є безліч ознак того, що В. Янукович і Ко цілеспрямовано вибудо( вують політичний режим з “домінуючим гравцем”. Деякі політики цим терміном називають режими з так званою “керова( ною демократією”, які на пострадянсько( му просторі досить швидко мімікрують в авторитаризм чи, навіть, тоталітаризм. І цим “домінуючим гравцем” на політично( му й інституційному полі України має ста( ти Президент В. Янукович. Значний відрізок шляху в цьому напря$ мі вже пройдено. На конституційному та інституційному рівнях здійснено повернен$ ня до президентсько(парламентської форми державного правління, з подальшим рухом до президентської республіки. Немає сумніву, що цей перехід зроблено саме під ідею тво$ рення політичного режиму з “домінуючим гравцем”. Поступово нівелюється і вихоло$ щується демократичний принцип розподілу влад. Із прийняттям закону про центральні органи виконавчої влади та внесенням запропонованих Президентом В. Януко$ вичем змін до Закону “Про Кабінет Мініс$ трів України” повноваження Президента, зокрема у сфері кадрових призначень, ос$ таточно виходять за рамки розумних ба$ лансів. Уже нині більшість органів виконав$ чої влади, а також суди, перебувають під ручним управлінням Президента та його Ад$ міністрації, замість функціонування в рамках дотримання принципу верховен$ ства права та діяльності за законом. Парламент втратив частину повнова/ жень і суттєво зменшив свою самостійність. Структурованість і представницька фун$ кція Верховної Ради вже не базуються на мандаті, делегованому народом політич$ ним силам на виборах 2007 року. З відмо$ вою від парламентських інститутів коаліції та опозиції і з переходом до інституту біль$ шості Верховна Рада перетворилася, по су( ті, у філію Адміністрації Президента. Нова редакція Регламенту Верховної Ради спростила до примітивізму парламентську законотворчість. Встановлено тотальну практику скороченого режиму підготовки, розгляду й ухвалення законів. Переважна більшість законів нині ухвалюється без гли( бокого їх обговорення і за відсутності діало$ гу з опозицією. Яскравим підтвердженням підпорядкованості парламенту Адмініс$ трації Президента є відсутність подолання парламентом вета Президента В. Янукови$ ча на закони, що час від часу відбувалося за всіх попередніх президентів. Кабінет Міністрів так само втратив свою автономію і статус вищого органу виконав/ чої влади. Уряд “коаліції тушок” був на хо$ ду трансформований у підлеглу Президен$ ту і його Адміністрації структуру. Кабінет Міністрів у кадровому відношенні став одні(
Закінчення на стор. 4
Погляд · “Деукраїнізована та зрусифікована Україна — прямий шлях до перетворення її в колонію Росії”. · p. 3página original ↗ 21 лютого цього року Президент України В. Янукович видав Указ “Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї”. Цим Указом Глава держави розпочав чергову конституційну реформу. Для більшості досвідчених політиків та аналітиків таке рішення В.Януковича було очікуваним. При відкритті 8*ї сесії Верховної Ради шостого скли* кання (1 лютого 2011 року) Президент України заявив: “Поступово від реформи влади ми перейдемо до реформ усієї політичної системи, за* стосувавши механізм Конституційної Асамблеї. Але всьому свій час”. І цей час настав дуже швидко.
Іван ЗАЄЦЬ, народний депутат ВР України
Президентський Указ із політичного та управлінського поглядів є досить дивним. Це документ з багатьма невідомими. Він не дає відповіді на найголовніші питання: про масштаби конституційної реформи, мету та способи її проведення. Ні “ініціатор” створення Конституційної Асамблеї Пре$ зидент Л. Кравчук, ні Президент В. Януко$ вич не поінформували суспільство про те, що саме не задовольняє їх у чинній Кон$ ституції і які положення в ній потрібно змі$ нити. Така собі гра “в темну”. Ця ситуація створює дуже широкі рамки для обгово$ рення самого Указу й зумовленої ним кон$ ституційної реформи і безмежний простір для здогадок і спекуляцій навколо них. Насамперед виникає запитання: для чого створюється Конституційна Асам$ блея? У першому пункті Указу говориться, що “для підготовки змін до Конституції України”. Але у своїх виступах Президент В. Янукович формулює цілком інше завда$ вання для Конституційної Асамблеї. На першому засіданні науково-експертної групи з її створення він сказав: “…процес роботи над новою Конституцією треба від$ новити”, … “нова редакція Конституції — це нагальна потреба, апогей цієї роботи”. Зрозуміло, що термін “нова редакція Кон$ ституції” узятий не з теорії конституціо$ налізму, а зі сфери жонглювання поняття$ ми для приховування справжніх намірів. Тому справжній намір В. Януковича і Ко — нова Конституція. Для тих, хто знається на конституціо$ налізмі, очевидно, що для реформування влади, навіть “усієї політичної системи”, не потрібно нової Конституції. Досить точкових змін до чинної. То для чого ж то$ ді потрібна “нова Конституція”? Для пере$ заснування держави. Президент Л. Кравчук також говорить про “новий текст Конституції”. Про це він заявив на “Свободі слова” 21 лютого цього року (телеканал ICTV). Нова Конституція потрібна правлячо$ му режиму, щоб відійти від нинішніх засад українського державотворення, зокрема від української державності. І перейти до ціл$ ком інших засад, не пов’язаних з українською національною традицією. Важливо зазначити, що теперішня ук$ раїнська держава твориться в річищі євро$ пейської традиції як держава національного типу. Такими державами є, наприклад, Франція, Німеччина, Італія, Польща та багато інших. Це означає, що державне буття і суспільний устрій загалом у сучасній незалежній Україні базуються саме на тра$ диції та звичаях української нації. При, звісно ж, забезпеченні прав національних меншин. Саме така ідеологія українського державотворення зафіксована в чинній Кон$ ституції, визначена Декларацією про дер$ жавний суверенітет України й Актом прого$ лошення незалежності України та була освя$ чена народом на Всеукраїнському референ$ думі 1 грудня 1991 року. В першому розділі Декларації — “Самовизначення україн$ ської нації” — зазначено, що Україна “…як суверенна національна держава розвива$ ється в існуючих кордонах на основі здій$ снення українською нацією свого невід’єм$ ного права на самовизначення”, що Укра$ їна “… здійснює захист і охорону націо$ нальної державності українського народу”. Ініціатори прийняття нової Конститу$ ції прагнуть ревізувати європейський ви$ бір українського народу й запровадити тип державності, який ґрунтувався б на кому$ но-радянській ментальності та реалізову$ вав російську політичну традицію та дер$ жавну модель. Ключовими елементами цього підступ$ ного антиукраїнського задуму є: запровад$ ження другої державної мови (російської) через внесення змін у 10 статтю Конститу$ ції, перегляд положень 20 статті про дер$
жавні символи, закріплення на конститу$ ційному рівні так званого позаблокового статусу України. Передбачається також зміна 2 статті Конституції для перетворен$ ня України з унітарної держави у федера$ тивну, а також статті 4 з метою ліквідації інституту єдиного громадянства. Очевид$ но, серйозної трансформації зазнає 11 стаття Конституції, щоб українська нація, українська культура втратили титульні по$ зиції, позиції основного державоутворюючо$ го етносу та основної культури суспільства. Суттєвій переробці може підлягати стаття 17 Конституції, яка нині не допускає розта$ шування іноземних військових баз на те$ риторії України. Безумовно, плануються кроки з обмеження виборчих прав громадян. Досягти таких фундаментальних цілей окремими змінами до чинної Конституції досить важко. Бо згідно з діючою консти$ туційною процедурою зміни до названих статей Конституції мають ініціюватися “Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України”. На підго$ товлений законопроект слід одержати по$ зитивний висновок Конституційного Суду України. Законопроект має прийматися не менш як двома третинами від конститу$ ційного складу Парламенту і затверджува$ тися Всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Щоб обійти цей довгий і вибоїстий, але консти$ туційний, шлях Президент України В. Яну$ кович і Ко придумали прийняття нової Кон$ ституції, основні параметри якої, безу$ мовно, виписуватимуться (якщо вже не виписані) за лекалами Кремля та його п’ятої колони в Україні. Однак запровадження нової Конституції (яку для маскування справжніх намірів і з метою маніпулювання суспільною свідо$ містю називають “новою редакцією Кон$ ституції”, “новим текстом Конституції”) буде антиконституційним кроком з боку правлячого режиму. І це ним усвідомлюєть$ ся. Тому свої дії він спробує прикрити “во$ лею народу”. Не важко передбачити, що нова Конституція “прийматиметься” чи “затверджуватиметься” Всеукраїнським референдумом. Це, однак, ініціаторів цього процесу та їхню справу не рятує, бо чинна Конститу$ ція не передбачає прийняття нової Консти$ туції на референдумі, як і перезаснування держави. Розробники діючої Конституції (до складу яких входив і я) ще тоді, 1996 року, передбачали спроби антиукраїнських сил зруйнувати українську національну державність через прийняття нової Кон$ ституції, і тому на конституційному рівні виключили таку можливість. Нова Конституція загострить політич$ ну ситуацію в країні до крайньої межі, що добром не закінчиться. Заради справедливості зазначу: ця ідея і раніше гріла серце багатьом лідерам полі$ тичних сил, особливо очільникам партій вождиського типу. На суд громадськості подавали свої проекти нової Конституції комуністи та свободівці. Про потребу но$ вої Конституції неодноразово заявляли лі$ дери БЮТ та Партії Регіонів. А 2008 року ця ідея ледь не реалізувалася в Парламенті спільними зусиллями регіоналів та бютів$ ців. Створення Верховною Радою Консти$ туційної Асамблеї для написання нової Конституції ініціював лідер “Фронту змін”. Не чужою ця ідея була і для попе$ редника нинішнього Президента України.
Але, слава Богу, тоді вистачило держав$ ницького розуму відмовитися від її реалі$ зації як вкрай небезпечної затії. Однак зараз, на жаль, існує значно менше стримуючих факторів для втілення ідеї нової Конституції. Передусім з боку правлячого режиму. Більше того, саме такі ідеї суголосні його природі. Ядро теперішньої влади становлять ко$ лишня комуністична та комсомольська но$ менклатури. Немало в ньому опинилося й кримінального елементу. За 20 років україн$ ської державності жодна інша влада так не толерувала комуністів і дискредитовані практикою тоталітарні радянські методи вирішення багатьох суспільних проблем, як це робить теперішня. Переважна біль$ шість її представників ментально орієнто$ вані на російську імперську політичну та культурну традиції. Вони не послуговують$ ся українською мовою і не знають україн$ ської культури, а історію вивчали за курсом ВКП(б). Їхній розум і психіка обтяжені ко$ муністичними стереотипами. Тому вони не вірять у силу та інтелект українського на$ роду, а діють за підказками чужинців, у роз$ рахунках котрих існування України як не$ залежної держави не передбачене. Справжня демократія, права людини, які гарантує національний тип української дер/ жавності, чужі такій владі. Відсутність еле$ ментарної політичної культури та мораль$ ної відповідальності, освіти та професій$ ності спонукають очільників правлячого режиму не до забезпечення тяглості укра$ їнської державності, а до підгонки її під їх$ нє вкрай обмежене індивідуальне та кор$ поративне розуміння. Для влади з антиукраїнською менталь$ ністю властиве перманентне бажання руй$ нувати все “до основания, а затем”. У при$ роді цих людей лежить прагнення почина$ ти все з нуля, щоб задовольнити свій гонор скрізь бути першими. Таким чином, курс на нову Конститу$ цію обумовлений як прагненням керівни$ ків правлячого режиму підготувати умови для поглинення України Росією, так і низькою якістю нової влади й значної час$ тини “політичної еліти” країни загалом. Перезаснування України з держави націо$ нального типу на державу громадян з муль$ тикультурною, багатонаціональною приро$ дою, а насправді на державу, наповнену пе$ реважно російською політичною та куль$ турною традицією, і є домінуючим інтере$ сом залаштункових ініціаторів прийняття нової Конституції. А це вже екзистенційний виклик українській нації, з чим вона ніколи не погодиться. Крім того, державна муль$ тикультурність зазнала очевидного краху в Європі й нещодавно визнана лідерами провідних європейських країн, зокрема Німеччини, Франції та Великобританії, як безперспективна. Не треба бути фахівцем у галузі кон$ ституціоналізму, щоб усвідомити: Україна може існувати як незалежна суверенна дер$ жава лише як держава національного типу, з українською політичною та культурною на$ повненістю. Деукраїнізована та зрусифікована Ук$ раїна — прямий шлях до перетворення її в колонію Росії з кількома губерніями за$ мість теперішніх областей, що і є доконеч$ ною метою “п’ятої колони” в Україні, яку репрезентує теперішня влада.
* * * Друга потенційна загроза пов’язана з
Погляд · “Україна не повинна сходити з дороги європейської демократії”. · p. 4página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
очей чорнявого чужинця? Нація, яка соро! миться власної мови, падаючи навколішки перед неосяжним диктатом “общепонятно! го”? Нація, шлунок якої набитий чіпсами й розбавленим пивом; кепкування та жарти якої супроводжуються неодмінною похміль! ною відрижкою… Хіба такими бачили себе ук! раїнці 20 років тому, коли здобули омріяну незалежність? Хіба такими вони хотіли вихо! вати власних дітей, віддаючи їх до дитсадків і середніх шкіл? Чи хотіли ті діти з маленьких і симпатичних малят перетворитися на краді! їв, убивць, кримінальних авторитетів та прос! титуток, які переймаються лише ситістю власного шлунка та набитими купюрами ки! шенями. Або все ж таки це нація, яка змусила половину світу стати навколішки перед над! звичайною милозвучністю та співучістю укра! їнського слова. Нація, яка, незважаючи на власну бездержавність, не відкидала гострої шаблюки, ціною неймовірних зусиль, ціною крові багатьох поколінь продовжувала боро! тися в ім’я славної Батьківщини. Нація, щирість якої приємно дивує всіх, хто вперше завітав до України, а журлива піс! ня досі викликає неабияку печаль у серці та сльози на очах. Роздвоєність… Як довго і як нестерпно вона випробовує український на! род, намагаючись викинути всі його духовні надбання, усі його святі почуття та релігійний світогляд на матеріальне звалище в ім’я ве! ликої і всеохоплюючої глобалізації світу. Ця роздвоєність зводить у безсердечному герці духовне українство проти його матеріальних запитів, старанно винищуючи могутній по! тенціал нашого народу. І народжуються та! ким чином ті, перші дегенерати і ренегати, постають їм у відповідь і другі (поки що їх не так багато), духовна відповідальність яких пе! ред майбутніми поколіннями своєю силою може знести все низьке та матеріальне на своєму шляху. Роздвоєність ця сама собі ко! пає глибоку могилу, бо матеріальне — то ли! ше до часу, а Дух і Мова — то вічне.
тирьох молодих доньок і підлітка!сина, не було жодного українця. Наші предки ніколи не були монархістами. Влада Київських князів обмежувалася народ! ними зборами, гетьмани й отамани обирали! ся на козацьких радах. Оцінку російським ца! рям дав у своїй творах, особливо в геніальній поемі “Сон”, Тарас Шевченко. Вона об’єктив! на й назавжди залишиться класичною. Рекламна продукція, що вихваляє катів українського народу, принижує нас як націю і псує міжнародний імідж України. Адже тра! сою в напрямі Полтави, Харкова, Донецька й Одеси щодня їздять десятки тисяч людей, серед них немало іноземців. Для них бачити таку рекламу — це щось гірше ніж дикунство, бо жоден європейський постколоніальний народ не вшановує своїх колишніх понево! лювачів. На дорогах Угорщини, Чехії, Сло! ваччини ви не побачите реклами, яка б про! славляла будь!кого з австрійських імперато! рів, хоча жоден із них не гнобив підлеглих на! родів так, як це робили їхні російські колеги. Сьогодні, в умовах ідеологічного сум’ят! тя, нехтування українською національною ідеєю наші недруги піднімають на щит катів України: Леніна, Сталіна, Миколу ІІ, ще хтось тужить за Петром І, Катериною ІІ чи Іваном Лютим. Очевидно, знайдуться прихильники й Чингісхана, адже відомо, що саме від ор! динців Московія запозичила деспотичну форму державного правління. Невже ми ста! ли такі, що будемо мовчати навіть тоді, якщо прихильники Гітлера привселюдно просити! муть вибачення у “свого фюрера”? І чи є ме! жа цьому абсурду? Якщо хтось в Україні відчуває вину перед Миколою ІІ чи іншим катом нашого народу, хай просить у нього вибачення. Але — в при! ватний спосіб, вивішуючи плакати в себе вдома, а не в публічних місцях. Керівництво РФ, проголосивши свою кра! їну правонаступницею Росії сталінської і цар! ської, взяло курс на реабілітацію всіх її діячів, незалежно від їхніх політичних кольорів. Са! ме тому рекламні плакати із прославленням московських царів природно сприймаються на території їхньої країни. Ми ж сприймаємо їх як зухвалий виклик Україні з боку московських шовіністів, як неприкриту спробу перевірити наші народ і владу на патріотизм, на людську гідність, на вміння захищати національні інтереси. Невже наші можновладці, передусім ті, що наділені величезними владними повно! важеннями, не усвідомлюють цього і не вва! жають за потрібне покласти край цій ганеб! ній антиукраїнській вакханалії, навести поря! док у гуманітарно!духовній сфері України?!
Погляд · “Україна не повинна сходити з дороги європейської демократії”. · p. 4página original ↗ Continuación de «ЩЕ РАЗ ПРО НОВУ КОНСТИТУЦІЮ», p. 3
Закінчення. Початок на стор. 3
єю з ланок так званої “президентської влад$ ної вертикалі”. Такого безправного й при$ ниженого уряду не було за всі роки неза$ лежності. В Україні фактично ліквідовано інсти$ тут незалежного конституційного судочин/ ства. Конституційний Суд не здатний про$ тистояти антиконституційним забаганкам правлячого режиму. Його призначення зве$ дено, по суті, до публічного озвучення, спу$ щених з Адміністрації Президента рішень. Штучно пофраґментована судова сис$ тема з деградованою роллю в ній Верхов$ ного Суду перетворила судочинство з фор$ мально незалежної гілки державної влади на слухняний інструмент Президента і Партії Регіонів. У таких умовах не варто говорити на$ віть про мінімально ефективну систему стримувань і противаг між органами різ$ них гілок влади. Вже цих прикладів дос$ татньо, щоб відзначити надмірну концен$ трацію повноважень у руках “домінуючого гравця” — Президента В. Януковича. При цьому треба наголосити, що утвер$ дження теперішнього політичного режиму, зокрема нової ролі Президента України, за$ безпечувалося в неконституційний спосіб. Спочатку з порушенням норм Конституції творилася парламентська коаліція — так звана “коаліція тушок”, що сформувала Кабінет Міністрів. Потім був поспішно переформатований Конституційний Суд, який своїм неправовим рішенням неза$ конно змінив Конституцію. Україна по$ вернулася до Конституції зразка 1996 року. Відбувся перехід до президентсько-парла$ ментської форми державного правління, а Президент В. Янукович перетасував уряд “коаліції тушок”. Нещодавно Верховна Рада незаконно наділила Президента України додаткови$ ми повноваженнями, зокрема у сфері кад$ рової політики, які вже жодним чином не вкладаються в конституційне поле. В умовах незначного рівня соціальної під$ тримки “домінуючого гравця” низька легі$ тимність правлячого режиму стала його Ахіллесовою п’ятою. В такій ситуації саме через нову Конституцію найлегше можна “легітимізувати” цей політичний режим і його головну домінанту — Президента В. Януковича. Нова Конституція буде виписа$ на так, щоб чинні антиконституційні по$ ложення багатьох новоприйнятих законів перетворилися в конституційні норми. Проблему нелегітимності існуючого ре( жиму апологети Конституційної Асамблеї хочуть вирішити принесенням чинної Кон( ституції в жертву антиконституційним законам. Уся попередня діяльність очіль( ників нової влади, яка базувалася на ідео( логії “понять”, має втілитися в конститу( ційну матерію. Ефективною політтехнологією розбу$ дови політичного режиму з “домінуючим гравцем” є невизначеність із кількістю можливих каденцій правління діючого Президента. Поява нової Конституції з ог$ ляду на практику Конституційного Суду часів Президента Л. Кучми створить “пра$ вові підстави” для В. Януковича обиратися на пост Президента України три або чоти$ ри рази поспіль. А поки що така невизна$ ченість є дієвим інструментом розширен$ ня впливу і тиску Президента на політич$ них партнерів та бізнес. Невизначеність завжди непокоїть і лякає. Бажання ство$ рити конституційні підстави для третього терміну повноважень В. Януковича, безу$ мовно, є окремим самодостатнім інтересом апологетів нової Конституції. Тому нова Конституція має забезпечити легітимізацію нового режиму, створюючи враження простої зміни форми державно$ го правління. Нова влада усвідомлює, що використовує повноваження, здобуті не$ конституційним шляхом. Крім того, під фанфари про зміну форми організації вла$
ди насправді буде перезаснована держава, що позбавить українців своєї національної державності. Національні права українців, зокрема право на власну державу, будуть ліквідовані або максимально обрізані. Хоча максимальна концентрація влади в руках Президента відбуватиметься най$ ближчим часом у рамках президентсько$ парламентської республіки питання про остаточну форму політичного режиму зали$ шається відкритим. Політичний режим з “домінуючим гравцем” у рамках президент$ сько/парламентської форми державного правління може виявитися лише проміжною формою. Відхід від плюралістичного кон$ курентного способу організації влади, що спостерігається нині, торує шлях до зарод$ ження автократичного режиму. Однак не слід виключати, що для українофобської олігархії та Кремля концентрація влади в руках Президента потрібна лише як тимча$ сове явище для того, щоб здійснити анти$ український і антидемократичний реванш, перезаснувати державу та помститися опозиції. Вирішивши поточні завдання, пов’язані з політикою реваншу, перезасну$ ванням держави та повним переділом власності в Україні, включно із сільсько$ господарськими землями, нова влада на$ далі може вдатися до чергового кульбіту на$ зад — у напрямі парламентсько/президент$ ської форми правління, до олігархічної пар$ ламентської республіки, олігархічного пар$ ламентаризму. Такий крутий розворот може виявити$ ся потрібним олігархії для того, щоб уник$ нути персональної відповідальності за стан справ у державі й втриматися при вла$ ді на якомога довший час. 2008 року, коли Партія Регіонів і БЮТ “пошлюбилися” на засадах ідеї нової Конституції, передбачав$ ся саме такий сценарій. Проте ідеалам національної демократії не відповідає ні політичний режим з “домі( нуючим гравцем”, ні автократичний режим, ні так званий “олігархічний парламента( ризм”. Україна не повинна сходити з доро( ги європейської демократії.
* * * Третя потенційна загроза, яка буде по( роджена новою Конституцією та діяльніс( тю Конституційної Асамблеї як установчо( го органу полягає в можливому обмеженні прав громадян, зокрема їх соціальних прав. Без високого суспільного рейтингу Президенту В. Януковичу буде надзвичай$ но важко довго утримуватися в ролі “домі$ нуючого гравця”. Отже, йому доведеться компенсовувати низьку соціальну підтримку режиму посиленням авторитарних тенден$ цій. А це потребуватиме обмеження не тільки на практиці, а й на конституційно$ му рівні і національних, і соціальних прав українців. Тільки нова Конституція дозво$ лить переписати права і свободи громадян під ідеологію нового політичного режиму. Вже нині спостерігається різке звуження соціальних прав громадян, наприклад, на освіту, медицину, працю, житло, пенсійне забезпечення тощо. Задекларований у ни$ нішній Конституції обсяг соціальних прав громадян заважає провладним олігархіч$ ним кланам реалізувати своє прагнення до безмежного збагачення. Безправними людьми легше керувати і тримати їх у по$ корі. Саме в потенційному звуженні консти( туційних прав громадян в соціальній сфері криється третя загроза ініційованої Прези( дентом В. Януковичем конституційної ре( форми.
* * * Ідея прийняття нової Конституції несе в собі ще одну, четверту, загрозу — загрозу очорнення Конституції і дискредитації укра$ їнського конституціоналізму загалом. А от$ же, і української державності. Але це вже предмет наступного коментаря.
Іван ЗАЄЦЬ
Колаж Олеся Дмитренка
Погляд · “Україна не повинна сходити з дороги європейської демократії”. · p. 4página original ↗ Ігор ОЛІЙНИК, м. Токмак Запорізької обл.
РЕПЛІКА
Тяжка роздвоєність немилосердно катує нашу свідомість протягом останніх 20 років. Ніяк не можемо визначитися, хто ми на! справді. Нація із лайливою та чужою мовою на вустах, обличчям, сповненим неприхова! ної відрази та суворої недовіри, у спортивних штанях та повним соняшникового лушпиння ротом? Нація геніальних зрадників, ренегатів і дегенератів, готових щодня втекти з Украї! ни, обміняти рідну матір на загадковий блиск
Погляд · “Україна не повинна сходити з дороги європейської демократії”. · p. 4página original ↗ Анатолій КОВАЛЬЧУК, помічник!консультант народного депутата України
Останнім часом, окрім російської мови, музики, пісні, церкви, посилилося нав’язу! вання українцям московських версій істо! ричних подій та оцінок заслуг імперських правителів. Схоже, деякі одіозні особи, сва! вільно перебравши на себе функції не пе! редбачених Конституцією державних ідео! логів чи міністрів пропаганди, намагаються відкинути Україну на декілька десятиріч на! зад — у радянсько!комуністичі й царсько!ім! перські часи. Нещодавно помітив на автотрасах десят! ки рекламних щитів із зображеннями остан! нього російського царя і принизливими на! писами про вибачення перед ним. Не менш дивним було те, що поруч зі щи! тами, які прославляють Миколу ІІ, а іноді зі зворотного їх боку, висять щити із зображен! ням Президента й патріотичним закликом “Любіть Україну!”. Поруч російський цар та Президент України. Як розуміти таке непри! родне сусідство? І хіба можна придумати підлішу дискредитацію інституту президент! ства?! Виникає низка запитань: під чиєю юрис! дикцією перебувають автомобільні шляхи і прилеглі до них ділянки, на котрих встанов! люються рекламні щити? Хто й за що в Укра! їні, зокрема на Київщині, має просити про! щення в Миколи ІІ, до речі, невідомо за які заслуги і перед ким нещодавно канонізова! ного московською церквою? Адже відомо, що останній російський цар був дуже пересічною, недалекою людиною і слабким правителем. Непослідовним у про! веденні реформ. Він увергнув країну в дві війни, які Росія ганебно програла. Його не! долуга внутрішня політика призвела до трьох революцій і краху монархії. Цар ніколи не виявляв до України ніяких сентиментів, а самі українці не мали в мос! ковській імперії жодних національних прав і, залежно від кон’юнктури, трактувалися ім! перським режимом як “інородці” або як час! тина “єдінава рускава народа”. Серед очільників совєцької Росії, які санк! ціонували вбивство царської родини, і серед тих виродків, хто по!звірячому замордував самого Миколу Романова, його дружину, чо!
Гаряча тема · “Латифундії підривають не тільки економічний фундамент країни, а й основи життя нації та держави”. · p. 5página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
місць. Простий підрахунок показує: якщо латифундії загарбають у державі всю землю сільськогосподарського призначення, їм потрібно буде лише 200 тис. наймитів. А в українському селі мешкає близько 15 млн осіб, із них 6 млн — працездатне населення. Що робити отим 5,8 млн, які з “ласки” новоявлених Калиток залишаться без найменшої надії на певний заробіток, а відтак без права на шматок хліба та забезпечену старість? Жорстокість безробіття може маятником колихнутись у бік адекватного народного гніву… А тепер розгляньмо ще один аспект — продовольчої безпеки держави. Скажімо, сьогодні українці могли б мати без проблем свою улюблену гречану кашу на столі. Натомість нам везуть з-за тридев’ять земель, із Китаю, кормову, якою там свиней годують. Запитаймо себе: чи могли наші агрохолдинги та агрокомпанії забезпечити країну власною гречаною крупою? Та на всі 200 відсотків! Але вони керуються своєю власною вигодою. На третині кращих українських чорноземів вони вирощують сою, кукурудзу, сонях та ріпак. Ще зерно. Культури, що виснажують землі. І все на експорт. Потреби внутрішнього ринку, продовольча безпека держави? Та хай вони горять синім полум’ям! Головне — щоб закордонні рахунки гендлярів повнилися дзвінкою монетою. У підсумку ми маємо ланцюго" ву реакцію глобальних кризових явищ. Гірко, але факт: латифундії підривають не тільки економічний фундамент країни, а й основи жит" тя нації та держави. Бо відомо, що дух, культура, мова і традиції гли" боким віковічним корінням вросли в українське село. Без збереження цих чинників не можна говорити про успіхи чи світле майбуття силь" ної та економічно могутньої Украї" ни ХХІ століття. Який же вихід із глухого кута, яка перспектива? Які зміни нам необхідні? Найголовніше, нам потрібні справжні, а не словесні соціально-економічні реформи, спрямовані на покращення добробуту сільського мешканця і всіх громадян України. Ми далеко не заїдемо, якщо малограмотний чиновник “сунутиме носа” у селянські справи, не відрізняючи третікал від перекотиполя. Проте, бачите, має індульгенцію від своєї владної партії. Ось такі й довели до того, що фінансовою допомогою держбюджету 2011 року зможуть користуватися лише латифундисти, а десятки тисяч нужденних фермерів, які всупереч усьому годують українців і на яких наживаються посередники, отримають від уряду… велику дулю. Через отих мудрагелів і вигаданих ними “квот” торік Україна втратила понад 12 млрд гривень. Хлібороби не змогли зміцнити свої господарства, повною мірою провести комплекс осінньо-польових робіт тощо. Отой “квотний” бумеранг-2010, запущений тими “проффесіоналами”, повернеться до нас нинішнього року. У кого він влучить? Фермери у розпачі. Латифундисти нахабно шкіряться. Куди дивитеся, чого чекаєте, на що сподіваєтеся, шановні пановенововладці?! Що ваше “життя краще вже сьогодні”, це так. А трударів землі?
Гаряча тема · “Латифундії підривають не тільки економічний фундамент країни, а й основи життя нації та держави”. · p. 5página original ↗ Іван ТОМИЧ, почесний президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України
2010-й — рік, який нинішня влада пов’язувала з низкою соціально-економічних реформ. Якщо взяти, для прикладу, аграрний сектор, наше село, то в цій царині ще торік було обіцяно “краще життя вже сьогодні”. На превеликий жаль, ні конкретних кроків уряду, ні програми завершення реформ в аграрній сфері суспільство так і не угледіло. Маю власну думку з цього приводу. Насамперед усі реформи в сільському господарстві держави було розпочато ще в дев’яності роки минулого століття. І сьогодні просто не коректно заявляти, що ми буцімто тільки-но стартували. Реформи дев’яностих були першим етапом. Другий етап — це кінець 1999-го — 2000 рік. Час, коли тодішньою владою — адміністрацією Президента та урядом — справді зроблено серйозні кроки назустріч селянам у реформуванні аграрного сектору, і ми отримали незабаром позитивні результати. Так, за підсумками 2000 року українське фермерство збільшило площі земель для свого користування вдесятеро, тобто настільки, скільки було набуто за всі дев’яності роки до 1 січня 2000-го. Це свідчення того, що старт у реформуванні був справді активним і результативним. На превеликий жаль, “відкат” реформ відбувся вже наступного року… Намітилася тенденція формування великих латифундій. Це стало поворотом у реформах, які були започатковані у кінці 1999- го. Нині було б логічно проаналізувати, оцінити стан реформування аграрного сектору, розвитку села. А в цьому контексті запропонувати хліборобам план продовження реформування. Як не гірко, але такого підходу до цієї вкрай важливої справи й на обрії не помітно. 2010 рік називають “реформаторським”. Як можна порівнювати його з 2000-м, коли кількість фермерських господарств за “реформаторський” рік зменшилася на дві тисячі? Було 43 тисячі, лишилась 41… Із тих, що залишилися, лише невеличка частинка діє достатньо активно, а більшість ледь тримається на плаву. Це яскраве підтвердження того, що декларації влади щодо реформ і запевнення щодо зміцнення села були дешевим базіканням. Тепер звернімо увагу на ситуацію, що склалася в аграрному секторі та в сільській місцевості країни торік, порівняно з 2000-м роком. Десять років тому ми мали зовсім інше територіально-адміністративне обличчя. В Україні нараховувалось понад 31 тис. населених пунктів. На сьогодні їх менше 28 тис. У 2000-му діяло близько 18 тис. різних форм сільгосппідприємств. Нині — лише близько 14 тис.
Світ не перестає дивуватися: як може така багата на землі й працьовиті руки країна нидіти в бідності й рабстві? Не розуміє й того, як може влада кидати напризволяще свого годувальника. Нищення українського селянина як носія національної ідентичності триває не одне століття. Суспільство від того не виграє. І те, що відбувається сьогодні на селі — це ніби проекція нашого майбутнього. Про причини й наслідки — стаття людини від землі.
Структура сільськогосподарських земель за формами власності (станом на 01.01.2001)
Площа с>г угідь Вид господарських формувань Кількість формувань, од. Всього тис. га В середн. га/1 ф>ня
Господарства громадян — 9736 —
ФГ 38 400 1992 52
СГП 17 422 25 688 1500
Агрохолдинги 15 203 14 500
Середні розміри ферм*
Країна Первинний рік обліку Розмір, га Первинний рік обліку Розмір, га Серед. річний темп прир., %
Австрія 1980 12 1990 12 —
Бельгія 1979 12 1997 18 2,8
Канада 1981 207 1991 242 1,6
Данія 1979 24 1993 37 3,2
Франція 1979 23 1993 35 3,1
Фінляндія 1970 7 1994 10 0,5
Німеччина 1979 14 1993 20 2,6
Греція 1979 4 1993 4 —
Ірландія 1975 22 1993 27 1,1
Італія 1979 6 1993 6 —
Японія 1975 0,8 1993 1,2 2,6
Нідерланди 1979 14 1993 17 1,3
Нова Зеландія 1977 310 1990 224 -2,7
Норвегія 1975 8 1993 11 2,4
Іспанія 1987 14 1993 18 4,1
Швеція 1975 23 1990 29 1,8
Великобританія 1979 64 1993 67 0,3
США 1970 368 1993 473 1,2
ЄС (12 країн) 1980 12 1997 16 2,4
* Джерело: OECD. Agricultural policy report and the rural economy in OECD Countries. Brussels, 2001. P. 32–33.
пінь демографічно-економічної анемії українського села. Але повернімося до наших латифундій. Сьогодні деякі компанії загарбали по півмільйона гектарів земель сільгосппризначення. Є й такі, що ось-ось стануть “мільйонниками”! Подібного нема на жодному континенті світу. Якщо збережеться така тенденція, то в 2012-му агрохолдинги користуватимуться вже половиною сільгоспземель держави. Це — соціально й політично небезпечно для країни, це пряма загроза нових кризових явищ. А тепер конкретніше. Близько ста компаній нині володіють понад десятьма мільйонами гектарів землі. Вони спромоглися створити для селян лише близько ста тисяч робочих лем, коли поголів’я худоби та птиці там зменшилось у 20—30 разів, де на всю вулицю кукурікає один півень і де корова мало не релікт? До речі, у порівнянні з 1990 ро" ком поголів’я великої рогатої худо" би по Україні зменшилось уп’ятеро. Цілком зрозуміло, що це призво" дить до вимирання та знищення на" ших сіл. Ми перетнули критичну межу з виробництва молока. Щоб наповнити внутрішній ринок споживання цим продуктом, вже сьогодні мусимо докласти титанічних зусиль, аби мати позитивний результат бодай років за п’ять. Така ж ситуація з м’ясом. Лише один показник із тваринництва в нас успішний: зростає кількість поголів’я кіз. Він свідчить лише про одне: високий сту-
Проте великі сільгосппідприємства (латифундії), яких у 2000- му нараховувалось трохи більше десятка (мали приблизно 200 тис. га землі), розрослися, як гриби після дощу. Нині вони володіють 10 млн гектарів землі, і кожна латифундія має в середньому не 14 тис. га як у 2000-му, а 100 тис. Таким чином, близько сотні вели" ких грошових мішків підгребли під себе третину українських чорно" земів. Це вкрай негативна тенденція для розвитку українського села. Бо саме через латифундистів кількість наших сіл зменшилася більш ніж на чверть, повним ходом занепадає сільська інфраструктура. Масово відпливає працездатний людський капітал. Вітчизняні та іноземні власники компаній не переймаються проблемою створення нових робочих місць, державною продовольчою стабільністю, нарощуванням сільськогосподарського виробництва. Яскравий приклад — криза з гречкою, картоплею, овочами, борошном… Це дуже небезпечні симптоми. Однак якщо у рослинництві потенціал хоча б частково збережено, то в тваринництві бачимо справжнє цунамі. Як же сподіватися на село у вирішенні продовольчих проб-
Частка виробництва продукції особистими селянськими господарствами
98
100
88 86 82
80
51
60
%
40
20
0
Карто ï ля Î во чі Фрукти Ì î ло ко Ì 'ясо
Актуальне інтерв’ю · “У зв’язку з аварією в Чорнобилі різко піднялася гіркота і розчарування наукою...” Юрій Щербак · p. 6página original ↗ Починаючи з кінця 1985 р. роз! почалися спільні роботи В. В. То! каревського з Чорнобильською АЕС з експериментального визна! чення глибини вигорання ядерно! го палива, оптимізації переванта! жень ядерного палива, модерні! зації систем контролю цілісності технологічних каналів тощо. Але вибух реактора четвертого енер! гоблоку Чорнобильської АЕС у ніч на 26 квітня 1986 р. примусив змі! нити тематику досліджень і вико! нати інші роботи. Вже через два тижні після вибуху на найпотужні! шому в той час у Києві комп’ютері після майже двохсот годин розра! хунків було доведено, що вибух реактора був неминучим внаслі! док недоліків у системі управління активної зони реактора. Про результати моделювання доповідали на засіданні першої робочої групи Урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на Чор! нобильській АЕС наприкінці трав! ня 1986 р. у Москві. Для В. В. Тока! ревського післячорнобильський період ознаменувався перенесен! ням центру ваги досліджень і практичної діяльності на пробле! ми поводження з радіоактивними відходами й ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. 1991 року В. В. Токаревський очолив творчий колектив із роз! робки першої Національної прог! рами розвитку атомної енергети! ки в Україні, яка була передана до уряду. Після 1993 року він працю! вав на посадах генерального ди! ректора Міжгалузевого науково! технічного центру “Укриття” НАН України (м. Чорнобиль), генераль! ного директора новоствореного державного спеціалізованого під! приємства Центр переробки та захоронення техногенних відходів “Техноцентр” (ДСП “Техноцентр”, м. Чорнобиль), підпорядкованого Міністерству України з питань лік! відації наслідків аварії на Чорно! бильській АЕС, генерального ди! ректора державної корпорації “Ук! раїнське державне об’єднання “Радон”. Під керівництвом Володимира Васильовича 1997 року в зоні від! чуження розпочато будівництво комплексу виробництв “Вектор” для захоронення радіоактивних відходів і 2008 року була введена в експлуатацію інфраструктура цьо! го комплексу. Завдяки особистим зв’язкам із науковцями багатьох країн світу були започатковані міжнародні проекти з установами Німеччини, Швейцарії, США і Росії з проблем поводження з паливо! вмісними матеріалами об’єкта “Укриття” та розробки нових енер! гозберігаючих технологій пере! робки радіоактивних матеріалів і відходів. 2001 року була розроб! лена стратегія вилучення пали! вовмісних матеріалів і поводжен! ня з радіоактивними відходами об’єкта “Укриття”. Соціально активна позиція В. В. То! каревського проявилася участю у громадських слуханнях із питань заборони завершення будівниц! тва третьої черги Чорнобильської АЕС (1987 р.) і відміни мораторію Верховної Ради України на будів! ництво нових енергоблоків АЕС в Україні (1992 р.), організованих Науково!технічною спілкою енер! гетиків та електротехніків України, де головою науково!технічної сек! ції “Ядерна енергетика та промис! ловість” він є з 1980 року.
Інформація з сайту НТСЕУ
Л. Голота: Володимире Васильовичу, дякую Вам, що погодилися вислухати наші запитання і відповісти на них на сторінках “Слова Просвіти”. Наше спілкування почну зі слів академіка Вернадського, занотованих майже сто років тому: “Недалекий той час, коли людина одержить у свої руки атомну енергію, таке джерело сили, яка дасть їй можливість будувати своє життя як вона захоче. Чи зуміє людина скористатися цією силою, спрямувати її на добро, а не на самознищення? Чи доросла вона до вміння використати ту силу, яку неминуче мусить дати їй наука? Вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їх наукової праці, наукового процесу. Вони мусять себе відчувати відповідальними за всі наслідки їх відкриттів. Вони повинні зв’язувати свою роботу із кращою організацією всього людства”. Отже, чи зуміла людина спрямувати цю силу на добро, а не на самознищення? Чи наука вміло використовує атомну енергію, а головне — чи вміє і навчає людей не лише запускати її в дію, а й зупиняти? Чи існує взагалі контроль над “мирним атомом”? В. Токаревський: Пророцтво академіка Вернадського збува$ ється — людина почала одержу$ вати у свої руки атомну енергію. Але чи про таку атомну енергію писав Вернадський? Поки що ми не використовуємо власне атом$ ну енергію, а тільки побічні її продукти, в основному — теплову й електричну енергію і, чесно ка$ жучи, не дуже ефективно. Спочатку атомне джерело си$ ли було використано як зброю масового знищення. Дві атомні бомби, скинуті американцями на Японію в серпні 1945 року, зни$ щили в момент вибуху щонай$ менше 200 тисяч мирних грома$ дян, ще 220 тисяч померли внас$ лідок опромінення впродовж наступних 65 років. Це був дуже невдалий початок використання енергії атома з огляду на сприй$ няття атомної енергії суспіль$ ством. Хоча як фактор стриму$ вання він застерігає світ від нової великої війни. Спрацьовує прин$ цип, що страх — основа безпеки. Іншими словами, людина інс$ тинктивно, з метою самозбере$ ження, досить швидко навчилася зупиняти застосування атомної енергії для цілеспрямованого знищення собі подібних. Тепер щодо контролю над мирним атомом. “Мирний атом” відрізняється від “озброєного атома” тільки тим, що в бомбі поділ відбуваєть$ ся за мільйонну частку секунди (а це вибух), а в реакторі АЕС атом$ на енергія вивільняється під пильним контролем і досить по$ вільно впродовж трьох—чотирьох років (а це вже горіння). Отже, безпечне використання мирного атома на сучасному етапі вирі$ шальним чином залежить від якості контролю, тобто від люди$ ни, яка розробила конструкцію ядерного реактора, виготовила обладнання, врахувала (чи не врахувала) ймовірні стихійні яви$ ща, створила автоматизовані сис$ теми управління та експлуатує високотехнологічний ядерний реактор АЕС. Тобто “людський фактор” сьогодні відіграє значну роль: майже всі ядерні аварії, які сталися в світі, рукотворні. Але безпеку АЕС можна забез$ печити не тільки активними, а й пасивними (без втручання люди$ ни) методами. В активних методах роль людини (чи зовнішніх чин$ ників, наприклад, землетрус чи цунамі) є досить важливою, навіть вирішальною. Все передбачити просто неможливо. Не тому, що це дорого, а тому, що немає досві$ ду. Пасивні методи — це безпека, підтримання якої ґрунтується на непорушності законів фізики й не потребує прийняття рішень екс$ плуатаційним персоналом. Сучасна технологія викорис$ тання атомної енергії для вироб$ ництва електричного струму — це тільки перший і, можливо, не найкращий крок на шляху до ви$ користання ядерної енергії. Фун$ даментальний принцип вивіль$ нення атомної енергії в реакторах усіх АЕС у світі той же, що і в атомній бомбі. В обох випадках джерелом енергії є процес поділу ядра під дією нейтронів. В обох випадках паралельно з виділен$ ням енергії утворюються так зва$ ні осколки поділу, значна частина яких — радіоактивні елементи. Саме вони — джерело радіації. Радіація вбила 420 тисяч людей в Японії. Тобто створився стерео$ тип: радіація — це смерть. Здава$ лося б, що цього досить, щоб ви$ користанню атомної енергії ска$ зати тверде “ні”. Але!.. Але непереборна жага люд$ ства до високої якості життя пот$ ребувала, потребує зараз і потре$ буватиме завжди енергії, енергії іще раз енергії. Величина доступ$ ної кожній людині та суспільству в цілому енергії (теплової, меха$ нічної, електричної) для задово$ лення постійно зростаючих пот$ реб людини (продовольство, житло, одяг, безпека, розваги, за$ доволення тощо) є одним із вирі$ шальних факторів, які визнача$ ють якість життя. Краще живе той народ, який виробляє більше енергії на душу населення. Але! Настає момент, коли ви$ рішальним гальмом для зростан$ ня якості життя стає погіршення стану навколишнього середови$ ща (якості повітря, води, забруд$ нення міст і зростання кількості побутових і промислових відходів тощо). Виникає цілком обґрунто$ ване враження, що людство пра$ цює не лише на власне знищен$ ня, а й на умертвління навколиш$ нього середовища. Людина на$ пружує мозок і знаходить шляхи збереження життя. Світ розвивається за добре ві$ домим сценарієм. Еволюція будь$ якої цивілізації (зокрема й техно$ логічної) проходить через п’ять етапів. Перший етап (зароджен$ ня) виникає в період кризи попе$ редньої цивілізації. Другий етап (розвиток) відбувається паралель$ но із занепадом попередньої циві$ лізації. Третій етап (розквіт циві$ лізації) характеризується тим, що попередня цивілізація стала вже історією, складається враження, що існуючий стан найкращий і якість життя практично повністю відповідає бажанням. Четвертий етап (криза) характеризується тим, що частина суспільства по$ чинає розуміти негативні наслід$ ки існуючої цивілізації для май$ бутнього, виникають сумніви що$ до безпеки, суспільство генерує нові ідеї і поступово зароджується нова цивілізація. П’ятий етап (за$ непад) — це повільна смерть ста$ рої цивілізації, існує паралельно зі зростанням нової цивілізації. Все, буцімто, повертається на круги своя, хоча й на іншому вит$ ку спіралі. — За якимось диявольським планом 25-річчя Чорнобильської катастрофи відбувається на тлі аварії на АЕС “Фукусіма-1”. Це одна з найстаріших АЕС у світі, побудована в 1970-х роках. Чи багато старих АЕС у світі? Чому славетні японські технології не передбачили засобів, які б не допустили того, що нині в морській воді вся таблиця Менделєєва? — Сьогодні майже всі енерге$ тичні реактори (більше 450 у сві$ ті), незалежно від часу введення в експлуатацію, належать до так званого другого покоління ядер$ них реакторів. Так само й 52 реак$ тори в Японії. Як, до речі, і Чор$ нобильський реактор РБМК$ 1000 і реактори ВВЕР$1000 на всіх діючих АЕС України. Реакто$ ри третього покоління почали бу$ дуватись і введені в експлуатацію тільки в Японії (три реактори). До речі, реактор № 6 АЕС “Фуку$ сіма$1” — реактор третього поко$ ління, а інші 5 реакторів — друго$ го покоління. Реактори четверто$ го покоління з’являться через 15—20 років. Кожне покоління реакторів краще, ніж попереднє. Але всі ядерні реактори мають одну й ту ж ваду: вони продуку$ ють радіоактивні відходи. А це означає, що суспільство завжди пов’язуватиме їх з атомною бом$ бою, Чорнобилем, а відтепер і з Фукусімою. Жодні ядерні технології на су$ часному етапі розвитку не мо$ жуть виключити ймовірність ра$ діаційної аварії. Це аксіома. Зав$ дання науковців, проектувальни$ ків, конструкторів, будівельників та інженерів — передбачити шля$ хи мінімізації наслідків такої ава$ рії й повністю виключити вихід радіонуклідів за межі ядерної ус$ тановки. Будь-яка радіаційна аварія має дві фази: гостру, коли радіа$ ція “витікає” з об’єкта, і хроніч$ ну, — коли треба зменшувати (чи ліквідовувати) наслідки аварії. Пропозиція щодо “підземного бункера”, в який можна опустити зруйнований ядерний реактор, на перший погляд, вирішує проб$ лему швидкої ліквідації гострої фази аварії. Але що робити по$ тім? Чи не нагадує такий підхід поведінку домогосподарки, яка все сміття у квартирі замітає під диван, щоб не було видно? Наша Земля — жива планета. Розміщу$ вати будь-де чужорідні речовини в її тілі небезпечно, особливо для прийдешніх поколінь. Щодо скиду в океан аварій$ них рідких радіоактивних відхо$ дів, які виникли внаслідок аварії на АЕС “Фукусіма$1”, то це свід$ чить про конструктивні недоліки в протиаварійній інфраструктурі АЕС. Так робити не слід. Хоча ра$ діоекологічна небезпека скиду практично нульова, психологіч$ ний резонанс від “радіоактивно$ го забруднення океанської води і морепродуктів” є ще одним аргу$ ментом не на користь атомної енергетики. — Після Чорнобильської аварії начебто з’явилися нові інструкції, згідно з якими мають бути аварійні генераторні установки, незалежні одна від одної. Чи встановлено їх на українських АЕС? — На всіх АЕС світу, на всіх українських АЕС і на Чорнобиль$ ській АЕС (ще до аварії) встанов$ лені дві резервні системи для електричного живлення насосів систем охолодження: дизельні ге$ нератори й акумуляторні батареї. Вони абсолютно незалежні одна від одної і спрацьовують лише у випадку аварії загальної енерго$
Наш співрозмовник — Володимир Васильович ТОКА* РЕВСЬКИЙ — заступник генерального директора Держав* ної корпорації “Українське державне об’єднання “Радон” із питань науки й нових технологій. Доктор фізико*мате* матичних наук, професор. Член Центрального правління Науково*технічної спілки енергетиків та електротехніків України (НТСЕУ), відомий спеціаліст у галузі ядерної фі* зики і ядерної енергетики. Лауреат іменної премії ім. К. Д. Синельникова НАН України. Автор 257 наукових праць, 12 авторських свідоцтв і 6 патентів України.
Актуальне інтерв’ю · “Духовний Чорнобиль давно вже почався, а ми іще тільки його боїмось”. Ліна Костенко · p. 7página original ↗ El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original
мережі, на яку працює АЕС і з якої бере енергію для власних потреб. Енергомережа може ви$ йти з ладу внаслідок багатьох причин — і технічних, і природ$ них. Під час аварії на Чорнобиль$ ській АЕС енергомережа працю$ вала у звичайному режимі. Під час аварії на АЕС “Фукусіма$1” енергомережа північної Японії миттєво вийшла з ладу внаслідок катастрофічного землетрусу си$ лою 9 балів. Діючі на момент зем$ летрусу (14:46 за місцевим часом) енергоблоки 1, 2 і 3 АЕС “Фукусі$ ма$1” були автоматично зупинені шляхом введення аварійних пог$ линачів нейтронів в активну зону. Інші три реактори АЕС були зу$ пинені раніше, але потребували електричної енергії для охолод$ ження радіоактивного ядерного палива. Через декілька секунд після розвалу зовнішньої енерго$ системи автоматично ввімкнули$ ся дизельні генератори на всіх шести енергоблоках АЕС “Фуку$ сіма$1” для охолодження шести активних зон і шести басейнів витримки відпрацьованого ядер$ ного палива. Менш ніж через го$ дину (15:51 за місцевим часом) хвиля цунамі заввишки 14 метрів вдарила по АЕС, споруди якої розташовані на відстані 100—200 метрів від берега океану, вивела з ладу дизельні генератори і біль$ шість акумуляторів. Можливість землетрусу силою до 8 балів і цу$ намі висотою до 6 метрів були враховані при проектуванні та будівництві АЕС. Спеціальний протицунамний хвилеріз захис$ тив би від цунамі до 6 метрів. Японські реактори витрима$ ли землетрус і цунамі. Якби не розвалилась енергосистема, раді$ аційної аварії не було б. Те, що сталося на АЕС “Фуку$ сіма$1”, свідчить про необхідність суттєвого удосконалення проти$ аварійних планів, які є на кожній АЕС у світі. Крім того, уроки Чорнобиля не були належно вив$ чені: ні у нас в Україні, ні в світі. Але це вже окрема тема. — Уже через два тижні після вибуху реактора четвертого енергоблоку Чорнобильської АЕС за Вашої участі було доведено, що вибух був неминучим внаслідок недоліків у системі управління активної зони реактора. Чи враховані ці недоліки нині — і в нас, і в світі (зокрема в Росії). — За результатами аналізу причин аварії на Чорнобильській АЕС уже восени 1986 року було внесено багато принципових змін у конструкцію і регламент експлуатації реакторів типу РБМК$1000, і на енергоблоках № 1, № 2 і № 3 Чорнобильської АЕС, і на всіх інших АЕС з реак$ торами РБМК$1000, які працю$ ють в Росії. Змінені й системи аварійного захисту, що унемож$ ливлюють повторення відомого сценарію аварії на четвертому блоці ЧАЕС. — Представники чи не всіх країн, де використовується атомна енергія, бували в Україні, вивчали чорнобильські наслідки, давали поради. Активними були і японські спеціалісти. А сьогодні ситуація в Японії непередбачувана, як визнав прем’єр-міністр країни Наото Кан. Чи не значить це, що через об’єктивні та суб’єктивні чинники (державні засекречення, бізнесові інтереси — власник АЕС в Японії — фірма ТЕРСО) атомна енергетика розвивається в кожній країні за принципом “аби дешевше”, а потім стає проблемою всіх?
— На жаль, інформування громадськості про радіаційний стан навколо АЕС “Фукусіма$1” абсолютно не відповідає масшта$ бам аварії. Ситуація багато в чому схожа з інформуванням про по$ чаток і гостру фазу Чорнобиль$ ської аварії. Будь-яка потужна енергетич$ на установка небезпечна. Або в процесі експлуатації, або при ви$ никненні аварії. В процесі екс$ плуатації АЕС набагато безпечні$ ші, ніж теплові електростанції. Вони не забруднюють атмосфер$ не повітря, не спалюють кисень. Але аварія на АЕС має набагато гірші екологічні, політичні й пси$ хологічні наслідки, ніж аварія на тепловій електростанції. Дешевизна атомної енергети$ ки — це міф. Спорудження сучас$ ної АЕС коштує набагато дорож$ че, ніж будь-якої іншої електро$ станції на органічному паливі. Комплексні суспільні витрати теж великі, якщо правильно вра$ хувати вартість поводження з ра$ діоактивними відходами і відпра$ цьованим ядерним паливом. І все ж атомна енергетика розвиваєть$ ся після Чорнобильської катас$ трофи і розвиватиметься після Фукусімської трагедії. Зовсім не тому, що її лобіюють атомники, і не тому, що сучасна атомна енер$ гетика не має альтернативи, а то$ му, що інші джерела не зможуть задовольнити енергетичний го$ лод людства без самознищення. Історичні переваги АЕС, хоча цей видасться дивним її противни$ кам, полягають у безпечності її експлуатації для навколишнього середовища, відносно невеликій кількості відходів, простоті вимі$ рювання радіації і надзвичайно великій енергоємності ядерного палива. — Володимире Васильовичу, в післячорнобильський період центр уваги Ваших наукових досліджень і практичної діяльності було перенесено на проблеми поводження з радіоактивними відходами і ліквідації наслідків аварії, Ви очолювали державне спеціалізоване підприємство Центр переробки та захоронення техногенних відходів “Техноцентр”. Що вдалося зробити? Як нині стоїть справа з утилізацією цих відходів? Наша громадськість свого часу схвилювалася, почувши, що Чорнобиль може стати кладовищем цих відходів з інших країн (чи це правда)? Чи існують якісь продуктивні проекти, зокрема й альтернативні, з ліквідації наслідків катастрофи? Що скажете про підписання контракту з компанією “Холтек” на будівництво сховища відпрацьованого ядерного палива? — Державне спеціалізоване підприємство Центр переробки та захоронення техногенних від$ ходів “Техноцентр” було створе$ но 23 лютого 1997 року з метою розробки нових технологій по$ водження з техногенними відхо$ дами, перш за все тими, які ви$ никли внаслідок аварії на Чорно$ бильській АЕС, а також для нау$ ково-технічного супроводу будів$ ництва сучасних безпечних схо$ вищ радіоактивних відходів. Що вдалося зробити? Разом із проектувальниками розробили і почали будівництво (1998 рік) першої черги комплек$ су виробництв для дезактивації, транспортування, переробки та захоронення радіоактивних від$ ходів із територій, забруднених внаслідок аварії на ЧАЕС. Цей ве$ личезний об’єкт вартістю близько
500 мільйонів гривень (у цінах 1997 року), більше відомий як комплекс “Вектор”, мав виріши$ ти проблему надійної ізоляції від навколишнього природного сере$ довища значної кількості Чорно$ бильських радіонуклідів. Але — не судилося, бо щороку на будів$ ництво виділяли в кілька разів менше коштів, ніж передбачалося проектом і відповідними плано$ вими графіками будови. Основні об’єкти інфраструктури комплек$ су “Вектор” і сховище, збудоване за кошти Європейської комісії на підтримку зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС, були прий$ няті Державною комісією в екс$ плуатацію в квітні 2008 року. Зда$ валося, що до кінця 2008 року ми здамо в експлуатацію ще два схо$ вища, а 2009 року почнемо при$ ймати радіоактивні відходи на за$ хоронення. Але в Україну прий$ шла економічна криза, на яку можна списати всі прорахунки, і будівництво комплексу “Вектор” 2009 року зупинилося. Не відно$ вилося воно і в наступні роки. Складається враження, що справа тут не тільки в недостатньому фі$ нансуванні, а й у відсутності пріо$ ритетів у державній політиці що$
до ліквідації наслідків Чорно$ бильської катастрофи. Одначе, все, що збудовано й експлуатуєть$ ся на комплексі “Вектор”, я вва$ жаю великим досягненням ко$ лективу ДСП “Техноцентр”, буді$ вельників і проектувальників. Це плацдарм не тільки для завершен$ ня будівництва готових на 90— 95 % об’єктів, а й для створення на їх базі Національного сховища ядерних відходів, зокрема радіо$ активних відходів АЕС України. Щодо сховища відпрацьова$ ного ядерного палива, збудувати яке планується в зоні відчуження поруч із комплексом “Вектор”, то рішення про його розміщення має бути прийняте Верховною Радою України. Моя особиста думка полягає в тому, що спочат$ ку потрібно прийняти Закон Ук$ раїни про стратегію повернення земель зони відчуження для про$ живання населення і про довічне виведення з господарського вжитку частини зони відчужен$ ня, яка забруднена трансурано$ вими елементами (плутонієм і америцієм) вище певної межі. Проживання людей на такій те$ риторії має бути заборонено на сотні років. До речі, на таких зем$ лях будується комплекс “Век$ тор”, експлуатується пункт захо$ ронення радіоактивних відходів “Буряківка”, знаходиться Чорно$ бильська АЕС. Побоювання, що концентрація в одному місці ве$ ликої кількості ядерних відходів створює потенційну небезпеку для сучасного і майбутніх поко$ лінь, є не безпідставним і потре$ бує детального професійного і громадського обговорення. Чи може стати Чорнобиль кладовищем для радіоактивних відходів з інших країн? Може, як$ що буде змінено законодавство України, яке забороняє ввезення з інших країн будь-яких відходів, зокрема й радіоактивних. Може, якщо будуть змінені законодавс$ тва наших сусідів чи інших дер$ жав, якими теж забороняється вивезення відходів в інші країни. Може, якщо народ цього заба$ жає, примусить депутатів змінити законодавство і дасть “добро” на будівництво на забруднених плу$ тонієм землях зони відчуження міжнародного сховища радіоак$ тивних відходів зі спеціальним статусом, а зароблені кошти пі$ дуть на екологічне оздоровлення. В усіх інших випадках розмови про “Чорнобильське кладовище” — це ще одна страшилка проти будь-яких реальних кроків до приборкання “мирного” атома, який вирвався з-під контролю. Місце “вільних” радіонуклідів у контейнері, а контейнера — у сховищі радіоактивних відходів,
яке треба якнайшвидше будува$ ти. Іншого шляху не існує. І, наостанок, про альтерна$ тивні проекти ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Зупинюсь тільки на трьох проек$ тах, до яких мали безпосереднє відношення фахівці ДСП “Техно$ центр”. Жоден із цих проектів не реалізований. 1997 року ДСП “Техноцентр” разом з Оукріджською Націо$ нальною лабораторією (США) запропонував застосувати техно$ логію фіторемедіації для приско$ реного очищення радіоактивно забруднених ґрунтів. Суть техно$ логії полягає в тому, що будь-яка рослина (трава, кущ, дерево) для свого росту висмоктує з ґрунту різні хімічні сполуки, зокрема й ті, що містять радіонукліди. Рос$ лина стає радіоактивно забрудне$ ною, а ґрунт очищається від радіо$ нуклідів. Далі радіоактивна біо$ маса використовується як сиро$ вина для виробництва енергії. Розглядалося два проекти отри$ мання корисної енергії. Перший проект — револю$ ційний, під назвою електрофер$ ма (спільно з німецькими фахів$ цями), який передбачав вироб$ ництво з радіоактивної біомаси водню і пряме перетворення хі$ мічної енергії при синтезі води з водню і кисню в електричну енергію в так званих паливних елементах. 1998 року в Славутичі за підтримки Міністерства енер$ гетики США відбувся міжнарод$
ний семінар, присвячений засто$ суванню технології фіторемедіа$ ції зони відчуження з одночас$ ним виробництвом енергії. Мін$ чорнобиль України (міністр Кальченко В. М.) підтримав спільний українсько-американ$ ський проект, склали перспек$ тивний план і кошторис, викона$ ли попереднє техніко-економіч$ не обґрунтування. Але проект “не пішов”, негативно спрацював людський фактор і в Україні, і в США. Змінилися міністри і голо$ ви державних комітетів, звільни$ лися керівники лабораторій, з’явилися інші відповідальні осо$ би й “цегляні стіни”, виникли су$ то організаційні перепони. Не вистачило командної гри і про$ бивної сили з обох сторін. Чудо$ вий проект тихо помер… Другий проект — класичний, який передбачав спалювання ра$ діоактивної біомаси для вироб$ ництва тепла або для виробниц$ тва електричної енергії таким же шляхом, як це робиться на тепло$ вих електростанціях. Для реаліза$ ції цього варіанта створили Євро$ пейський технологічний консор$ ціум за участю ДСП “Техно$ центр”, лідером консорціуму ста$ ла компанія Альстом (Німеччи$ на), а координатором — професор Гельмут Фолькер. Федеральний уряд Німеччини фінансував роз$ робку техніко-економічного об$ ґрунтування, яке було успішно завершено 2001 року. Для початку фінансування німецьким урядом будівництва в зоні відчуження ус$ тановки для утилізації радіоак$ тивної деревини потрібна була підтримка Міністерства охорони природних ресурсів України. Склалася дивна й абсолютно не зрозуміла, як на мене, ситуація: “зелене” Міністерство екології Німеччини пропонує надати до$ помогу Україні в будівництві, а “зелене” (на той час) Міністер$ ство екології України не підтри$ мує цю ідею. Упродовж останніх восьми років інтерес до цього проекту то з’являється, то зникає. Ініціатори й автори проекту вже вийшли у відставку, зникли деякі фірми й підприємства — члени Європейського технологічного консорціуму, а ідея жива. Мене не покидає думка, що цей проект усе ж таки буде реалізовано. Третій проект стосується об’єк$ та “Укриття”. Перетворення зруй$ нованого 26 квітня 1986 року вибу$ хом четвертого енергоблоку ЧАЕС на безпечну систему було заверше$ но вже через півроку, в листопаді 1986 року, коли в неймовірно важ$ ких радіаційних умовах над зруй$ нованим реактором звели нову споруду, так званий саркофаг. Тим самим аварія була локалізована втому розумінні, що забруднення навколишнього природного сере$ довища припинилося. Сукупність саркофагу і мертвого тіла (зруйно$ ваного реактора) назвали об’єктом “Укриття”. Доки саркофаг накри$ ватиме зруйнований реактор, доти радіонукліди звідти не потраплять ні в атмосферу, ні в Прип’ять, ні в Дніпро, ні в Чорне море (далі — всюди). Саркофаг уже простояв майже 25 років і свою захисну функ$ цію виконує. Певної відповіді на питання “скільки він простоїть ще?” не знає ніхто. Відомо тільки те, що у випадку його руйнування (від старості, внаслідок стихійного лиха чи зловмисного втручання) тисячі тонн радіоактивних матері$ алів, забруднених радіонуклідами
Закінчення на стор. 10
Традиційна культура · “У часи бездержавності постійно розтирали на порох сумлінних дослідників кобзарства”. · p. 8página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
ли Архангельські табори, а тоді ще два роки — війна. Тож довелося Олексі рости сиротою при живому батькові, та ще й терпіти упослідження від тавра “сина врага народа”, яким дошкуляли і вчителі, і учні. Зна$ ходив відраду в сумлінному нав$ чанні й музиці. На початку війни завдяки кмітливості втік із вагона від німецького рабства. Ховався від нових облав на старому вигоні до приходу Радянської армії, в яку хлопця мобілізували напри$ кінці війни. Потім була Харків$ щина, Східна Прусія, де молод$ ший сержант Нирко неодноразо$ во виривався з лабетів смерті, заприятелював з двома галичана$ ми, батьки яких теж зазнали реп$ ресій за любов до України. По війні захопився скрипкою. Закін$ чив Львівський культурно-освіт$ ній технікум, а Львівську держав$ ну консерваторію — не встиг, бо влітку 1950 року обдарованого студента арештували й засудили до 10 років таборів і п’яти років заслання “за націоналістічєскую антісовєтскую дєятєльность”. Покарання відбув на лісоповалах Уралу в КИЗИЛЛАГу Пермської області. Вижити, гартувати дух і волю вчорашньому першокурс$ нику допомогли інтелігентні дру$ зі — “політичні” в’язні та спогади про науку першого вчителя музи$ ки — січового стрільця Луку Ка$ рамельського, лекції Філарета Колесси, сина уславленого ком$ позитора Остапа Лисенка, кон$ церти Соломії Крушельницької. Після звільнення 1956 року й реабілітації зміцніла віра в те, що він найбільше користі принесе кобзарством. Та в омріяному Львові колишньому “зеку” місця не знайшлося. Друзі допомогли влаштуватися сільським учите$ лем співів на Херсонщині. Тут виплекав перших обдарованих учнів-кобзарів, а в Нікополь$ ському педучилищі й першу ка$ пелу бандуристок, яка існує й до$ сі. Врешті, щоб відновити втра$ чене в таборах ГУЛАГу й на фронтах здоров’я, оселився в Ял$ ті, де на початку “хрущовської відлиги” створив при педучили$ щі свій “невідомий” музей, три
Традиційна культура · “У часи бездержавності постійно розтирали на порох сумлінних дослідників кобзарства”. · p. 8página original ↗ Унікальну колекцію давніх бандур і документів про долю кобзарства Криму й Кубані, що десятиліттями тулилася в бібліотеці Ялтинського педучилища (нині Кримський гуманітарний університет), чиновники від культури не хотіли називати музеєм довго і вперто. Цей статус безцінне для української культури зібрання раритетів нашої духовної спадщини отримало незадовго до свого нинішнього 45*річного ювілею, завдяки наполяганням української грома* ди півострова. Та сьогодні багатий на рідкісні експонати музей залишається невідомим не лише мешканцям, а й гостям курортного півострова, бо інформації про нього немає в жодно* му туристичному путівнику Ялти і Криму. А міг би стати цікавою пам’яткою українського Криму і гідним пам’ятником своєму творцю — педагогу, музиканту, історику, краєзнавцю, артистові, для якого кобзарювання було долею — Олексію Федоровичу НИРКУ.
Віктор ХОМЕНКО, Крим
Тут живий літопис південного кобзарства. Десятки інструментів початку і середини минулого сто$ ліття нелегко було збирати, бо майже кожен виконавець чи тво$ рець опальної бандури закінчив своє життя на Соловках чи в Си$ біру. Туди ж обіцяли запроторити й збирача та реєстратора сьогод$ нішнього вельми значного істо$ ричного фактажу, пошуковця й увічнювача імен цілої когорти майстрів виготовлення і гри на старовинному козацькому інс$ трументі, тоді ще юнака з незвич$ ним для Ялти ім’ям — Олекса. Найчастіше — “добродії” з КДБ і запопадливі прискорювачі злиття націй “в єдіний совєтскій народ столько рускім язиком общєнія”, на яких Крим рясний і досі. Вони постійно ускладнювали життя й роботу педагога-україніста, який ще й організував та очолив ял$ тинську “Просвіту”, цькували, тримали в “чорному списку” неблагонадійних громадян, у вічі й позаочі називали “націоналіс$ том, бандєровцем”, — бо знали його хресну долю.
КОЗАЦЬКА КОЛИСКА. ГОЛОДО- МОР. ВІЙНА. КОНСЕРВАТОРІЯ. ТЮРМА. ТАБОРИ. БАНДУРА Так жартома Олексій Нирко відповів на моє прохання хоча б стисло розповісти про своє жит$ тя. Пізніше, запізнавши в мені земляка, звірився, що козацького роду, народився на Дніпропет$ ровщині, в селі Нова Січ, яка ста$ ла останнім притулком для запо$ рожців. Діди воювали в націо$ нальних військах, дарували онуку твори Шевченка і Кащенка, зба$ гачували переказами про січови$ ків, народними піснями. Тут піз$ нав жахіття голодомору, втрати найрідніших людей. Тоді вперше арештували батька, а 1938 року вдруге позбавили волі, разом із братом інкримінували антира$ дянську роботу. Звинувачення були безпідставні, брати мужньо їх відхиляли, вперто не ставили підписів під протоколами допи$ тів, але 5 років життя в них забра$
народні капели бандуристок і п’ять ансамблів, з якими висту$ пав у Білорусі, Греції, Туреччині, Франції, Польщі, Росії, Угорщи$ ні, Югославії.
СПРАВА ЧЕСТІ Й ЖИТТЯ На берегах Чорного й Азов$ ського морів у всі часи вистачало й українців, і козаків-бандурис$ тів. Серед них особливі родові козацькі прізвища: Цимко, Шар$ ко, Круча, Гусарь, Пилинський, Журчинський, Луковецький… Музей кобзарства постійно поповнюється новими експона$ тами. Його фундатор, збирач, охоронець, науковий працівник, пошуковець, екскурсовод, рес$ тавратор старовинних інструмен$ тів і водночас віртуоз гри на них — Олексій Нирко, сорок років щод$ ня витираючи музейний пил із дорогоцінних реліквій, оповідав мені, що кожна з них варта окре$ мого музею, а небуденна доля творця чи виконавця дум і пісень часів козацтва гідна роману чи до$ кументальної повісті. Збирати експонати, документи й світлини Олексій Федорович розпочав 1964 року. Основна кількість на$ бутків музею — кілька десятків бандур аматорського виготовлен$ ня кінця ХІХ—ХХ ст. Особливо цінні давні бандури відомих укра$ їнських майстрів Олександра Корнієвського, Кузьми Німчен$ ка, Івана Скляра, Семена Турчин$ ського, Володимира Тузиченка, Івана Герижвана, Василя Мако$ вецького, Йосипа Сніжного, бан$ дури кримських кобзарів Карпа Лудильника, Андрія Цемка, Мар$ ка Ковальського, Семена Хутір$ ного, Федора Кобзаря, інстру$ менти кубанських бандуристів Володимира Лазаренка, Михайла Теліги, Іллі Німченка, Івана Гав$ риша, Зота Діброви… А також багаті архіви, матері$ али про майстрів і виконавців$ бандуристів досліджуваних регіо$ нів Соборної України: понад пів$ сотні рідкісних світлин із 1898 року з історії кобзарства, праці Нирка про бандуристів і майстрів Криму та Кубані, тривалий час заборонені книги з історії коб$ зарства й України, бібліотека нотних видань, збірки україн$ ських дум і пісень, афіші вико$ навців-бандуристів, капел та ан$ самблів; програми концертів, фестивалів, фото створених Нир$ ком та його учнями капел та ан$ самблів бандуристів, аудіокасети тощо. Тут же окремі деталі бандур та інструменти, за допомогою яких їх виготовляли, листування, книги, журнали з відомостями про майстрів і кобзарів, спогади сучасників тощо. Зараз невелика аудиторія, яка стала музейною за$ лою, є водночас і місцем репети$ цій юних бандуристок, консуль$ тацій, наукової роботи. Ялтинський бандурист не мав часу журитися з того, що його “дитя душі” десятиріччями об$ минають увагою, праведно зби$
рав до цього стільника пам’яті нові реліквії. Надбав стільки, що почав навіть дарувати. Кілька цінних кримських і кубанських бандур опинилися в Києві. Три старовинні бандури передав Ял$ тинському музею Лесі Українки, куди приходив “виспіватися-ви$ сповідатися”, разом зі своїм уч$ нем, знаним у Криму кобзарем Остапом Кіндратчуком, або з ці$ лою капелою бандуристок. Разом із кубанцями, які ще пам’ятають свій родовід, вони підняли кобзарське мистецтво до рівня міжнародних фестивалів. Ці Ялтинські фестивалі стали щоріч$ ними вже давно, та про це роко$ тання бандур “останніх січовиків” пише чомусь лише канадська пре$ са. У цих змаганнях віртуозів, які проходять під назвою “Дзвени, бандуро!”, традиційно перші міс$ ця і зараз посідає капела імені Степана Руданського, якою опі$ кувався кобзар Олексій Нирко. Щороку майстернішим ставав і ансамбль бандуристок “Пролі$ сок”. Під художнім керівництвом Неоніли Нирко, його, першого в Україні серед дитячих, ще 30 років тому удостоїли звання народного.
СЛІДАМИ ОСТАННІХ ЗАПОРОЖЦІВ “У часи бездержавності пос( тійно розтирали на порох сумлін( них дослідників кобзарства”, — бідкався Олексій Нирко, назива( ючи десятки добре відомих йому імен, досі незнаних нами, под( вижників українського козацько( го духу. Найбільше обурювало його те, що повсякчас натрапляв на писання про те, що ніби в за( порізького козацтва “після поці( лунку пантофлі Катерини ІІ ви( парувалась українська суть”. Ду( же переймався Олексій Федоро( вич трагічною долею козацьких станиць, про знелюднення яких зібрав чималий матеріал серед іс( ториків і вцілілих очевидців тра( гедії. Зокрема про повністю висе( лену 18$тисячну українську ста( ницю Медведовську. Полтавську — де до радянських репресій жи( ло близько 15 тисяч нащадків пе( реселених Катериною ІІ на Ку( бань запорожців. Вони не дозво( ляли топтати рідну культуру, всі були освіченими людьми, пов( ставали проти закриття першого Всеросійського українського пе( дагогічного технікуму, який пра( цював у Полтавській. Із численних статей Олексія Федоровича, в яких він, — вічний подорожній станицями нащадків запорожців, — наводить реальні факти буття ще не притлумленої тут, попри жорсткі заборони й криваві репресії, українськості, гордого й вольного козацького духу, вдома не опублікував жод$ ної. Інакше й не могло бути, адже автор насмілювався заперечувати офіційну імперську тезу про ніве$ лювання-злиття націй у “новую общность — рускоговорящій со$ вєтскій народ”. Лише в Нью$
Йорку в журналі “Бандура” вид$ руковано його працю “Кобзар$ ство Кубані”. Це при тому, що, оцінюючи його титанічну працю, відомий кубанський краєзнавець Іван Федоренко відзначив: “Усі сучасники — історики Кубані не спромоглися виконати такого об$ сягу робіт з кобзарської темати$ ки, який звершив Нирко”. Кримські бандуристи, які ви$ ходили з турецьких і кримських невольників, для Нирка — окрема тема. У нього є свідчення й інших авторитетних дослідників про те, як невольницькі плачі безпосе$ редньо складалися на ринках Ка$ фи, що грали бандуристи не тіль$ ки на базарах Криму й Туреччини, а й у палацах султанів і владарів Європи. Імен тих музик час не вберіг, окрім Карпа Кобзаря-Лу$ дильника, спогади про якого за$ писав у часи війни від годинника$ ря, начальника ялтинського пар$ тизанського загону Василя Мусі$ йовича Кулініча. Сліди арештова$ ного діда і його бандури загубили$ ся вже перед війною. Більше фактів про ялтинсько$ го бандуриста Андрія Цимка. Є в музеї і його інструмент кінця ХIХ століття. Серед найцікавіших кобза “шаленого Шауера” — він, син фіна й німкені, так захопився українським мелосом, що став бандуристом, педагогом, актором українських труп. Бандури Сте$ пана Гарша, кубанців Михайла Теліги і Федора Діброви — зачи$ нателів капели кобзарів у Києві часів Гетьманату. Найновіша тут бандура майстра Семена Турчин$ ського зі станиці Азовська, який трагічно загинув у 94 роки. Казав цей кремезний дідусь: “Хто на моїх бандурах дітей грати вчити$ ме, тому навіть доплачувати го$ товий…”. Нині на його дзвінких інструментах грають кобзарі ку$ банської станиці Сіверської. Ми$ лозвучне диво народного мистец$ тва — й одна з перших хроматич$ них бандур майстра Григорія Гу$ саря зі станиці Канівської, виго$ товлена разом із керівником ка$ пели бандуристів — кубанцем Степаном Жарком, замордова$ ним у 20$ті роки за відродження українства у цьому краї, разом із сотнями інших народних талан$ тів — будителів духу. …Бандуристи і їхні пісні — по( за часом. Але ж коли дочекаємося гідного оформлення безцінного скарбу ялтинського музею кобзарс( тва Криму і Кубані та видання книги про ці реліквії козацького ду( ху нашого народу і водночас не( втомний, сподвижницький шлях їх збирача Олекси Нирка, для якого кобзарювання теж стало долею. Невже нагодою для цього не ста( нуть навіть два нинішні ювілеї — 85(річчя фундатора коштовної ко( лекції і 45(ліття унікального му( зейного зібрання — справи його життя? Чи вірус безпам’ятства до найкращих представників укра( їнської нації провінціали підхопили від нинішніх владників у Києві?
Вернісаж · “Скульптура в нашій країні є досить герметичною цариною”. · p. 9página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
насичений скульптурний епос Р. Найди. Доречні в ньому й прийо$ ми лірики. Наприклад, один із творів промовисто, урозріз із Е. Деґа, називається “Коняка-роз$ бишака”. В’юнкий скакун нага$ дує чи то своє відображення у збу$ руненій течії, чи місячний серп, відтінений хмарами. Настрій щи$ рої витівки — певне дзеркальне доповнення героїзму — посилю$ ється пісенною цитатою про беш$ кетного козацького побратима. Наскрізний сюжет колекції митця становить двобій громо$ вержця зі змієм. Фігури витязів, уособлення світла, протиставля$ ються підступним рептиліям. Перші — двійники античного Аполлона, із яким завжди спів$ відносилася пластика. Ворог же нерідко окреслений натяково. Приміром, через край підніжжя, куди цілиться наконечник. Мож$ ливо, у такому сюжеті полягає ще одна паралель між плинною фак$ турою та відображенням у воді. За легендою, божий коваль зап$ ряг плазуна та виорав Змієві вали вздовж Дніпра. І хвиляста повер$ хня ріки, і віддзеркалення крутих берегів упізнавані в персонажах скульптора. “Зчеплювана”, вуз$ лувата форма, що творить канву героїчного сказання, уподібню$ ється до вигадливого степового маршруту. Пластична композиція стає своєрідною мапою теренів. Здиблений огир — це верх, па$ горби. Лук у руках войовниці — контур віддаленої западини чи рі$ чища (“Та, що несе перемогу”). У результаті майстрові мовби вда$ ється відродити звичай жерців. У давніх повір’ях територія ото$ тожнюється з частинками пред$ мета, на якому ворожать. Проте давнина пізнається Р. Найдою з дистанції сучасності. Він підкреслює: пристрасть, без$ межна енергія — прикмети поко$ ління 1990$х рр. Такої загальної проникливос$ ті щодо часу ще бракує нашій ка$ ліграфії простору. Повтори у скульптурі завжди наочні. Але становлення філософії творчості теж легко помітити. Балерина Деґа на емблемі салону завмирає, як гостя чергових танців із зірка$ ми. Поруч міг би розташуватись інший персонаж. Котрий саме: “омолоджена” Венера Милоська, “зозулька”, амазонка? Напевне, сам Київ, емансипований, хоча розгублений. Десь у глибині його душі ще жевріють міфи, здатні, мов уперше, надихати митців і згущувати фантазію в точних штрихах.
Вернісаж · “Скульптура в нашій країні є досить герметичною цариною”. · p. 9página original ↗ В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ Фото автора
Із різних причин скульптура в нашій країні є досить герметич$ ною цариною. В ідеалі кожен із нюансів композиції сприяє грі об’ємів. Утім, низкою авторів та$ ка ціль применшується. Схоже, сьогодні поширеною метою скульптора стає надання фактури тому, що в принципі не придатне для втілення. Майже без опосе$ редковування, без паралелей із класицистичними алегоріями пластика опредмечує підсвідо$ мість сучасної людини. Примі$ ром, К. Синицький у роботі “Комфортне існування” пропо$ нує гротескний римейк Венери Милоської. Статуя жінки з відби$ тими кінцівками розміщується в інвалідному візку під старою па$
Костянтин Синицький. “Комфортне існування”
расолею. Із грудної клітки, ніби з розчахнутої шафи, визирає інша голова з несамовитими очима — певний “голос нутра”. Інколи “унаочнення ком$ плексів” увінчується експери$ ментом в ім’я експерименту. Зок$ рема експонат А. Ротара “Мерсе$ дес мого дитинства” узагалі про$ мовисто неживописний. Це лис$ кучий двоколісник із кермом, сідлом і педалями, оздобленими хутром. Було б дріб’язковим по$ вертатися до думки про чергове винайдення велосипеда. Зате на$ очним є знеособлення та мізер$ ність теперішнього епатажу. Француз М. Дюшан шокував мо$ дерністичну громаду, виставляю$ чи в галереї банальний пісуар під назвою “Водограй”. Осмислення стереотипів і культу побуту відбу$ валося з показною ядучістю, під$ кресленою незграбністю, “чор$ ним гумором”. У версії Ротара основним виявляється знак ком$ форту — розкішний, хоча зайвий аксесуар. Він набирає іронічності в поєднанні з назвою, проте як твір просторового, а не словесно$
го — часового — мистецтва, дово$ лі безпорадний. Із іншого боку, перегук між кількома художніми мовами простежується й на вдячніших прикладах. Для низки скульпто$ рів істотне унаочнення лише об’ємного контуру об’єкта. Тіло наче зумисне відшаровується від форми. Цей ефект увиразнюється завдяки гратчастому матеріалові. Перетини металевих стрижнів і планок уособлюють тотальну по$ рожнистість, просвітчастість. Су$ мірному відчуттю звукової обо$ лонки, її апробації на доступ$ ність, змогу розриватися та зрос$ татися приділяє увагу І. Андрусяку поетичній збірці “Неможливос$ ті мови”. Деконструкція в літера$ турі цілком узгоджується із зосе$ редженістю на розщепленнях у скульптурі. Провідна тенденція віт$ чизняної скульптури поля$ гає в переоцінці меж деко$ ративного. Протягом тако$ го перегляду оскаржуються найменші вияви монумен$ талізму. Свідченням цього є проект “Kiev Fashion Park”. Паркові прикраси, які пла$ нують розмістити на Пей$ зажній алеї, співзвучні рад$ ше з трансавангардними ілюзіями, аніж з традиці$ ями містобудування. Задум окремих скульптур вторин$ ний і мало пов’язаний із культурним силуетом Киє$ ва. Так, згідно з баченнями романтизму, кожен сквер читається, ніби книга, де “розділи” рослин поповне$ ні витворами пластичного мистецтва. Чи багато про столицю невдовзі оповість “хор” “брюссельських хлоп$ чиків” із кольоровими стру$ менями в роботі О. Алексє$ єва “Rainbow”? Згадка про вивільнення підсвідомості не усуває по$ леміки щодо її проявів. На$ певне, до найконструктив$ ніших серед інших нале$ жить міф. Посилань на мі$ фологію, поетичний світо$ устрій на виставці чимало. Послідовне очуднення особ$ ливо гармонійне в скульпту$ рі Н. Мудрук. У маньєрис$ тичних композиціях крихітні ге$ роїні в шляхетському вбранні й високих перуках співіснують із тваринами-добротворцями. При цьому опертя на мовні підтексти реалізується з тендітною вишука$ ністю. Підтвердженням є бронзо$
Із колекції Наталії Мудрук ва піраміда слоників, уподібне$ них до мух. Споріднені, у гарному сенсі “книжні”, мотиви наражаються на єдиний ризик. Казковий анту$ раж нині занадто закоренився в ужитку. Через деталістичну пиш$ ноту сувенірів ми розучилися ба$ чити прекрасне в цілому. Можли$ во, повернути такий хист посиль$ но українській міфології. Вона не здобула занадто багатьох серйоз$ них скульптурних подач — і це мінус. Зате вона не розтиражова$ на — і це в дечому неймовірна пе$ ревага. Самобутніми учасниками са$ лону, заглибленими в перевід$ криття нашої минувшини, є М. Горловий і Р. Найда. Своєрідність їхніх стилів простежується крізь призму крилатого виразу. Як ві$ домо, Ф. Ніцше казав, що міф — абревіатура явища. Перший зі скульпторів схильний виокрем$ лювати “літери” з відповідного “скорочення” та відновлювати за ними слова. Іноді, вірогідно, усе вивершується “плетінням сло$ вес”. Так, твори М. Горлового ви$ різняє, насамперед, моноліт$ ність, масивність, заокруглені обриси. Митцю особливо вдаєть$ ся зобразити язичницький анту$ раж. “Зозулька” в однойменній роботі перевтілена в сирену — райську діву-птаху. Колорит насі$ чок на ритуальному камені, із яких “зростається” портрет вол$ хва чи божества, провідний у “Приборканні коня”. Тим часом Р. Найда добирає “міфічній абревіатурі” лаконіч$ ний екслібрис. Символізація, стискання тілесних вимірів на тлі розімкнутого духовного — питомі засоби в лабораторії майстра.
Руслан Найда
Знахідки цього художника та скульптора заслуговують на ви$ няткову увагу. Вони перекону$ ють, що зазирання в давнину не обмежується привнесенням уро$ чистих архаїзмів. Сам автор зі$ знається в орієнтації на сакральні джерела мистецтва, зокрема сте$ пові споруди. Статика рукотвор$ них святилищ у його образності сполучається з лініями природ$ них краєвидів. Містерія нічних силуетів рівноцінна вибуху фор$ ми в полудень, коли плавиться обрій. Чиста незрушність тут ви$ являється відносною. Вигинисті коні завмирають, зберігаючи ша$ ленство серцебиття. Змії, навпа$ ки, згрубіло ціпеніють на списах. Окрім того, темп людського жит$ тя цілком підпорядкований рит$ міці довкілля. Скульптура “Вес$ няний галоп” розкриває відпо$ відний суголос чи не найпоказо$ віше. У композиції скакун засти$ гає, натужний, наче стиснута пружина. Його голова тягнеться вперед, увись, як і стріла наїзни$ ка. При цьому значущою стає не лише умовність, а й вірогідність наслідування. У пасмах гриви та хвоста фіксуються легкі (бо вес$ няні) доторки вітру. Творчість узагалі мислиться автором похідною від природи. Справді, Р. Найда прагне інсталю$ вати статуї в степу, як у галереї. Згідно з такою концепцією, люди$ на опиняється між художніх підка$ зок світу, наче Саят-Нова у фільмі С. Параджанова “Квіт граната”. Митець заохочує не просто небайдуже, а незамулено-наївне сприйняття. Він особисто пере$ конаний в одухотвореності мате$ ріалів. Залізо й камінь, основні в новій колекції, зіставляються з чоловічим началом. Раптові пе$ реходи загостреного у плавне, властиві експонованим роботам, вторять неправильним природ$ ним формам. Причому асоціації не слід обмежувати мегалітами. Автор зауважує, що змалку всту$ пив у змагання з простором, коли взявся різьбити окоренок зруба$ ної шовковиці. Невипадково ок$ ремі скульптури (човен із підко$ рювачами ріки та ін.) ніби стилі$ зуються під покручені галузки. Збагнути сенси в кожному вигині можна завдяки фантазії, дотич$ ним споминам про “світове” й особисте дитинство. Щільна низка персонажів теж засвідчує зближеність із міфом. Лицар завершує похід, амазонка спирається на списи, воїн при$ кривається щитом, схожим на листок подорожника, — про це
Актуальне інтерв’ю · “Сіль пізнання — це плід каяття... Несе сива чорнобильська мати Цю планету... Це хворе дитя!” Іван Драч · p. 10página original ↗ Закінчення. Початок на стор. 6
стронцію, цезію, плутонію і амери$ цію, знову стануть доступними для розповсюдження практично по всьому світу. Що робити? Карди$ нальне рішення полягає в тому, що поки стоїть саркофаг, треба вилу$ чити з середини саркофагу найне$ безпечніші радіоактивні матеріа$ ли, так звані паливовмісні матеріа$ ли, помістити їх у контейнери і ви$ везти спочатку для довготривалого зберігання на комплекс “Вектор”, а потім — у геологічне сховище, без якого в атомної енергетики України немає майбутнього. Власне, цю стратегію розробив у рамках Плану Забезпечення Заходів щодо об’єкта “Укриття”, схваленого Великою Сімкою, міжнародний консорціум ТЕХНОЦЕНТР, лідером якого був ДСП “Техноцентр” МНС України. До складу консорціуму входили американські, німецькі, швейцар$ ські, російські та українські фірми, підприємства й інститути. Страте$ гія була схвалена 2001 року і... забу$ та. Така ж доля спіткала проект тех$ нології вилучення паливовмісних матеріалів, переданий консорціу$ мом на ЧАЕС у 2001—2002 роках. Розробка демонстраційної техно$ логії вилучення паливовмісних ма$ теріалів повинна була розпочатись 2003 року. Знову консорціум ТЕХ$ НОЦЕНТР виграв тендер на прове$ дення таких робіт, але Європей$ ський Банк Реконструкції і Розвит$ ку відмовився фінансувати ці робо$ ти, хоча відповідні кошти були пе$ редбачені в міжнародному фонді Укриття. Замість цього всі зусилля і кошти фонду Укриття були спря$ мовані на будівництво ще одного саркофагу, так званого Нового Без$ печного Конфайнменту. …Державне спеціалізоване підприємство “Техноцентр” про$ існувало 15 років, поки не було практично ліквідоване шляхом чергової реорганізації підпри$ ємств, підпорядкованих Мініс$ терству надзвичайних ситуацій у зоні відчуження. Це було високо$ технологічне підприємство, де працювало близько 200 високо$ кваліфікованих фахівців у галузі поводження із радіоактивними відходами, зокрема доктори й кандидати наук. Кажу “було”, бо наразі керівництво зоною відчу$ ження абсолютно не зацікавлене в професійних кадрах, у науково$ практичних розробках, у приско$ ренні зняття ЧАЕС із експлуата$ ції, у прискоренні перетворення об’єкта “Укриття” на екологічно безпечну систему, в застосуванні новітніх технологій для подолан$ ня наслідків Чорнобильської ка$ тастрофи. Ось кілька прикладів, які підтверджують висловлені мною “звинувачування”. Професійні кадри (науковці, розробники радіаційних техноло$ гій, інженери-проектувальники, радіоекологи, радіохіміки, спеці$ алісти з ліквідації радіаційних аварій) не вписуються в концеп$ цію чиновників-управлінців, бо впродовж останніх 15 років жи$ вуть під психологічним тиском — як “дармоїди”, які для виправ$ дання свого існування повинні постійно шукати підтримки на стороні. Крім “Техноцентру” лік$ відоване ще одне науково-техніч$ не підприємство — Чорнобиль$ ський радіоекологічний центр, основна діяльність якого орієнто$
вана на моніторинг радіоеколо$ гічного стану земель, лісів і во$ дойм зони відчуження. На черзі — науково-технічний центр, розта$ шований у м. Жовті Води, який проводив вишукувальні роботи й розробив проекти щодо практич$ но всіх радіаційно-небезпечних об’єктів, розташованих у зоні від$ чуження. Державному агентству з управління зоною відчуження вже доручено підготувати виснов$ ки щодо доцільності існування цього науково-технічного центру. — Перший віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв на засіданні Спільного комітету “Україна— ЄБРР” повідомив, що нині підтверджено участь близько 30 країн і міжнародних організацій у конференції збору додаткових коштів до Чорнобильського фонду “Укриття” з метою завершення міжнародних проектів на ЧАЕС (відбудеться 19 квітня в Києві). Після 1993 року Ви, Володимире Васильовичу, працювали на посаді генерального директора Міжгалузевого науково-технічного центру “Укриття” НАН України (м. Чорнобиль). Якими бачите шляхи до успішного вирішення цієї проблеми? Яка вартість нового проекту? Хто його автори? Який строк дії цього укриття? — Про перетворення об’єкта “Укриття” на екологічно безпеч$ ну систему почали говорити ще 20 років тому. Розмови точаться й досі, але у вузькому колі політи$ ків і банкірів: де взяти ще пару мі$ льярдів доларів чи євро, щоб збу$ дувати над існуючим саркофагом ще один саркофаг. А потім, мож$ ливо, ще один… І знову, профе$ сійне середовище науковців і ін$ женерів тільки спостерігає за по$ тугами чиновників. Цей проект може стати довгобудом для книги рекордів Гіннеса. Зняття ЧАЕС із експлуатації, одним з елементів якого має бути вилучення всіх радіоактивних від$ ходів з об’єкта “Укриття”, взагалі останнім часом не має науково$$ технічного супроводу в тому розу$ мінні, що всі рішення ухвалюють$ ся виключно вузьким колом лю$ дей без експертної оцінки фахів$ ців. Починаючи з необґрунтова$ ної і передчасної зупинки експлу$ атації ЧАЕС 2000 року. Спочатку треба було збудувати і прийняти в експлуатацію сховище відпрацьо$ ваного ядерного палива, а потім зупиняти реактори. Наразі ж Чор$ нобильська станція, не виробля$ ючи жодного кіловата електрое$ нергії, тим не менше експлуату$ ється згідно з нормативами й по$ винна мати на кожний реактор щонайменше 1000 працівників. За час, що минув після зупинки третього реактора ЧАЕС, держава витратила на “експлуатацію” ЧА$ ЕС в цінах 2011 року понад 5 мі$ льярдів гривень! Ситуація навколо об’єкта “Укриття” й будівництва Нового Безпечного Конфайнменту пот$ ребує спеціального аналізу. Сьо$ годні ми не маємо інформації ні про авторів проекту, ні про його вартість, ні навіть про призна$ чення. Невідомо, що залишилося від того концептуального проек$ ту, який мав дуже багато принци$ пових недоліків та обговорював$ ся на громадських слуханнях 2004 року, і все ж був схвалений Кабі$ нетом Міністрів України. Жодного відкритого, профе$
сійного й громадського обгово$ рення впродовж останніх семи років не відбулося. Почекаємо, що зміниться піс$ ля 19 квітня… — Нині весь світ переосмислює свої погляди щодо атомної енергетики — крім суто спеціальних, постають і моральні, етичні проблеми. Німеччина, Франція, Велика Британія відверто заговорили про нове стратегічне бачення ядерної енергетики, про необхідність дослухатися до вимог природоохоронної громадськості, біологів, екологів і т. д. Свого часу Ви виступили автором проекту про розвиток атомної енергетики в Україні, брали активну участь у громадських слуханнях із питань заборони завершення будівництва третьої черги Чорнобильської АЕС (1987) і відміни мораторію ВР на будівництво нових енергоблоків АЕС і т. д. Нині у ВР депутат В. Кириленко вніс законопроект про денонсацію угод між урядами України і РФ про побудову двох нових енергоблоків Хмельницької АЕС. Виходячи зі сказаного мною, яка Ваша позиція сьогодні, Володимире Васильовичу? — На атомну енергетику тре$ ба дивитися відкритими очима, не перебільшувати і не надто зменшувати її недоліки. Завжди знайдуться люди чи організації, політики чи урядовці, які будуть поляризовані в той чи в інший бік. Звинувачувати, як відомо, легше, ніж виправдовуватися чи захищатись. У чому атомники можуть звинуватити людей? У то$ му, що люди не розуміють, яка перспективна й екологічно чиста ядерна енергетика? А противни$ ки атомної енергетики скажуть, що якщо ми не закриємо АЕС, то нас чекає радіоактивне майбутнє. Що більш переконує з огляду на Чорнобиль чи Фукусіму? Різниця між звичайним насе$ ленням і урядовцем полягає в то$ му, що населення хоче жити гар$ но зараз і думає про дітей, а уря$ довець має дивитись вперед і ду$ мати про збереження держави. Політик хоче сподобатись насе$ ленню — електорату, бо інакше його нікуди не оберуть. Скільки політиків в Україні заробили свій імідж на тому, що паплюжили атомну енергетику, лякали радіа$ цією і створювали пільги у вигля$ ді “гробових”?! Йти шляхом силового нав’язу$ вання будівництва нових АЕС, чи, навпаки, вольового нав’язування закриття всіх існуючих АЕС — од$ наково нерозсудливо, особливо у демократичному суспільстві. Є за$ кон України, який вимагає згоди населення на виділення майдан$ чика та будівництво нової АЕС. Щодо закриття діючої АЕС — теж треба питати населення, а може, й провести референдум у країні. Перед цим треба довести до кож$ ного громадянина особисто всі переваги і всі негативні наслідки від його рішення. У жодному разі не треба давати волю емоціям. Тільки розрахунки, тільки реаль$ на користь чи, навпаки, шкода здоров’ю, тільки реальне порів$ няння з іншими шляхами й техно$ логіями еквівалентного заміщен$ ня втрачених потужностей. Це ду$ же не проста робота. Добре жити в гармонії з природою. Але переві$ ряють гармонію алгеброю. Чому 1987 року я виступав проти завершення будівництва п’ятого і шостого енергоблоків на ЧАЕС, а 1995 року — за продов$ ження експлуатації ЧАЕС? Тому що будувати третю чергу ЧАЕС в радіаційно небезпечних умовах одночасно з ліквідацією аварії бу$ ло, щонайменше, безглуздо. З ін$ шого боку зупиняти ЧАЕС після того, коли вже вона запрацювала завдяки мужності й здоров’ю со$ тень тисяч людей, теж було без$ глуздо. Чому 1991 року я боровся за відміну мораторію на будів$ ництво нових АЕС, а сьогодні підтримую будівництво ще двох нових енергоблоків на Хмель$ ницькій АЕС? Тому що впевне$ ний, що атомна енергетика нічим не гірша, ніж будь-яка інша, а но$ ві реактори безпечніші, ніж старі. Щодо денонсації угод між Ук$ раїною і Росією про будівництво нових енергоблоків на Хмель$ ницькій АЕС, то відповідне рі$ шення не повинно мати політич$ ного забарвлення. Тільки твере$ зий розрахунок: що виграємо, що програємо, кому це вигідно. Не треба забувати, що за будь-якою великою енергетикою (у розумін$ ні великих потужностей і значу$ щості в енергозабезпеченні краї$ ни) стоять дуже великі гроші. Настав час розробити страте$ гію розвитку держави, а потім уз$ годжувати з нею енергетичну стратегію. До цього часу робило$ ся навпаки — енергетична стра$ тегія є, а стратегії розвитку дер$ жави немає. У розвинених країнах газова енергетика стала альтернативою вугільній енергетиці, атомна енергетика — альтернативою га$ зовій енергетиці, вітрова й соняч$ на енергетика стають альтернати$ вою атомній енергетиці, енерго$ збереження є альтернативою будь-якій енергетиці. Але потре$ ба в енергії зростатиме невпинно,
навіть коли енергозбереження стане реальністю, а не лозунгом, усі чорноземи будуть засіяні рап$ сом, а пустелі вкриті сонячними електростанціями. — Шановний Володимире Васильовичу! Ви відомий спеціаліст у галузі ядерної фізики і ядерної енергетики. Дозволю собі пафос: хто, як не Ви, і коли, як не сьогодні — перед лицем Чорнобиля і Фукусіми, перед тривогою людей, життя яких загрожене (від радіації — чи нашої, чи японської не сховаєшся) може сказати нам правду, дати співгромадянам надію, пояснити незрозуміле… Що діється насправді? Настає кінець часів, чи людство, врешті, розумнішає? — Дехто каже, що якщо ми не відмовимося від атомної енергети$ ки, то нас чекає радіоактивне май$ бутнє. Інші кажуть, якщо ми не відмовимось від теплової енерге$ тики — нас чекає вселенський по$ топ внаслідок парникового ефек$ ту. Десять років тому тодішній мі$ ністр екології України особисто мені говорив, що жодним чином не підтримає ідеї спалювання радіоак$ тивної деревини в зоні відчуження для прискореного очищення від радіонуклідів з одночасним ви$ робництвом електричної енергії. Чому? Тому що після такого доз$ волу ми вийдемо за межі зони від$ чуження і спалимо всі ліси в Укра$ їні. Такі думки мають право на життя, хоча, звичайно, є перебіль$ шенням для переконливості. Масштаб негативних наслід$ ків залежать від масштабів засто$ сування тієї чи іншої технології отримання енергії, тобто, від ін$ телектуального й морально-етич$ ного рівня тих людей, які прий$ мають рішення. До громадської думки теж варто дослухатися. Але спочатку треба домовитися, від яких благ суспільство готове від$ мовитися, щоб не виникла ситуа$ ція, коли ненависну ядерну енер$ гетику разом з її радіацією зни$ щили, а вимерли від зміни кліма$ ту при надмірному використанні альтернативної вітрової чи со$ нячної енергетики. Атомна енергетика розвива$ ється, і наступні покоління ядер$ них реакторів враховують і попе$ редній досвід, і постійно зростаю$ чий інтелектуальний потенціал. Я не противник атомної енергії, і не її беззастережний апологет. Сьо$ годні я прихильник електричної енергії, а яким чином вона отри$ мана — за рахунок вітру, сонця, океанських приливів чи геотер$ мального тепла, спалювання газу, вугілля чи рослинної біомаси, ядерної чи термоядерної енергії, хімічних реакцій чи космічної енергії — мені байдуже. Власне, чи безпечна електрична енергія, без якої сьогодні неможливо уявити життя? Хіба не вражає електричний струм (не залазь — вб’є), чи не кожного дня в світі трапляються сотні пожеж внаслі$ док короткого замикання, де ги$ нуть сотні людей? То, може, від$ мовимося від електрики? Потім від звичних благ цивілізації — га$ зу, автомобілів, літаків, телевізо$ рів, комп’ютерів, мобільних теле$ фонів, багатоповерхових будин$ ків і всього іншого небезпечного? Хіба це буде життя?
Спілкувалася Любов ГОЛОТА
Читацьке віче · “Чи то ж таки не сором — лізти до сусіда в кишеню за словом?” О. Кониський · p. 11página original ↗ Continuación de una página anterior — fragmento de página
графа”. Тому й сприяв публікаціям цього уродженця с. Понори Конотопського повіту. Та й згадуваний М. К. Чалий, уродженець Новгорода-Сіверського, відгукнувся на смерть Т. Г. Шевченка працею в “Основі” — “Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка”. На основі знайденої поетом, фольклористом, етнографом із с. Красилівки Козелецького повіту Олександром Шишацьким-Іллічем рукописної збірки віршів в одному з монастирів Куліш написав для “Основи” “Исследование о Климентие, украинском стихотворце времен гетмана Мазепы”. Історик із с. Гирявки Конотопського повіту О. М. Лазаревський написав для “Основи” (1862, №3) статтю “Известие о южно-русском словаре г. Шейковского”. “Основа” і сам Пантелеймон Куліш заохотили до виступів у журналі Олексу Стороженка, уродженця с. Лисогорів з Ічнянщини. Олекса Петрович навіть став одним із авторів розділу в “Основі” — “З народних уст”. Ще до появи “Основи” у виданому альманасі “Хата” (СПо., 1860) Куліш надрукував шість поезій П. С. Кузьменка, уродженця с. Понорниці Кролевецького повіту. У “Слові от іздателя” — передмові до видання — він писав: “…прочитавши його поезію, не змогли ми її забути. Єсть у його слові щось таке, що до душі доходить і в душу проситься”. Отож і в “Основі” (1861, №9) не міг не висловитися статтею “О повести г. Кузьменка”. Спілкувався Куліш також з Олексою Гатцуком, сином поміщика Конотопського повіту. Не випадково останній опублікував в “Основі” (1862; №5, 7) огляд “Опыта южно-русского словаря К. Шейковского”, в якому спростував його критичні зауваження щодо нібито слабкого знання Кулішем української мови. Називаємо ці факти з огляду на те, що, крім праці М. Д. Бернштейна “Журнал “Основа” і український літературний процес кінця 50—60-х років XIX ст.”, виданої ще 1959 року в Києві, немає ні монографії, ні ґрунтовної праці про історію цього журналу. Окремі сторінки діяльності, публікацій “Основи”, щоправда, висвітлювали В. І. Дудко, Е. К. Нахлік, О. О. Федорук. А маємо сказати ще про участь тих, які не потрапили в поле зору дослідників. Зокрема про славетного педагога К. Д. Ушинського, участь якого в “Основі” незаперечна. Уперше про нього написав автор цієї статті в поновленому 1993 року часописі “Основа”, який видавав у Києві Валерій Ілля (№30 (8), 1996 рік) “Костянтин Ушинський і “Основа”.
Читацьке віче · “Чи то ж таки не сором — лізти до сусіда в кишеню за словом?” О. Кониський · p. 11página original ↗ Віктор ТЕРЛЕЦЬКИЙ, голова Шосткинського міського осередку ВУТ “Просвіта”, член НСПУ
Ніхто не заперечуватиме, що заснований півтора століття тому в Петербурзі загальноукраїнський літературно-науковий вісник “Основа” було замислено і втілено в життя як фундамент, основу розвитку не тільки українського літературного слова, ай української національної самосвідомості, самодостатності загалом. Взялися за цю справу, відбувши заслання за Кирило-Мефодіївське товариство, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров. Звістка про майбутню подію схвилювала думки і серця багатьох синів України. 25 березня 1860 року Тарас Шевченко писав до приятеля Якова Кухаренка: “Посилаю тобі к великодню замість писанки “Хату”. І не журнал, а тілько альманах, попередник нашого будущего журнала “Основа”. Начнеться він з того року. Збирай, батьку, чорноморську запорозьку старовину та присилай на моє ім’я, а я передаватиму в редакцію”. 23 листопада того ж року надіслав до поета листа його “великий приятель київський”, за висловом Шевченка, Михайло Чалий. Педагог, громадськокультурний діяч ділився своїми думками: “Наши киевляне (разумеется, лучшие из них) чрезвычайно заинтересованы ожидаемым к новому году подарком: я говорю про “Основу”. Судя по программе, можно надеяться, что это будет весьма дельный и солидный журнал. Широкое основание задумали положить будущему изучению родного края знатоки нашей народности, которой до сих пор почти не касалась наука: да поможет им Бог да добрые люди!”. Задум колишніх кирило-мефодіївців став реальністю — 13 січня 1860 року було видано білет на випуск у петербурзькій друкарні П. О. Куліша першого числа “Основи”. Ще до виходу літературно-наукового вісника у світ лунали різні побажання. Як ось члена полтавської громади Олександра Кониського під час зустрічі з Кулішем у Полтаві в травні 1860 року: “Ми, полтавці, як люди молоді, гарячі, ентузіасти, наполягали на тому, щоб “Основа” видавалася тільки українською мовою. Куліш доводив нам неможливість такого видання”. І письменник мав рацію. Тогочасне вкрай негативне ставлення до українського слова не давало змоги це зробити. Куліш передбачав ще гірше майбутнє. Уже 1863 року з’явився горезвісний Валуєвський обіжник, за яким не дозволялося друкування книжок українською мовою — і церковного, і суто навчального змісту, зокрема підручників. Не дай Боже, щоб і в наш час, майже 150 років потому, з’явився знову український Валуєв! Кониський твердо стояв на своїй позиції. У грудні 1860-го він надіслав листа до редакції “Основи” на ім’я Василя Білозерського, у якім, зокрема, говорилося: “Ми собі так мізкуємо, добродію, що “Основа” повинна бути на рідній українській мові, та вже ви, мабуть, се діло знаєте лучче, ніж ми. Отже, ми все-таки будемо сподіватися, що чим дальш “Основа” вся буде в нашій любій мові. Українська мова годиться не для одних віршів: на їй і тепер можна говорити й писати про все наше, так-таки, як іна інших… Бо чи то ж таки не сором — лізти до сусіда в кишеню за словом? Хіба у нас свого нема? Пора, пора нам долучатись до власної літературної мови”. 1863 року Кониського заарештують і вишлють на поселення до Вологди, а потім до Тотьми. Чи беруть до рук “Слово Просвіти” високопосадовці у сфері культури, освіти, науки? Чи зрозуміють цю настанову Олександра Яковича, яка лине до нас із глибини минулого? Чи, може, сприятимуть тому, щоб українці лізли за словом до сусіда в кишеню? Шлях “Основи” був тернистим. До того ж точилися суперечки між Білозерським та Кулішем. І щодо програми, і щодо творів. Куліш 28 січня 1861 року писав Якову Головацькому: “Наш часопис український видається не зовсім по моїй мислі: я не раджу редактору друкувати всяку всячину”. Проте все ж мусив погодитися: “Ну, та нехай хоть такий буде, коли немає кращого”. Суперечки, загострення стосунків… Чи то вже такий наш український менталітет? На жаль, і нині діячі демократичної спрямованості часто-густо неспроможні, попри деякі відмінні погляди, а то й амбіції, згуртуватися в єдину національно свідому силу. У некролозі на смерть Куліша, опублікованому в березневій книжці журналу “Киевская старина” за 1897 рік, свояк письменника, чоловік Надії Михайлівни, сестри дружини Куліша Олександри Михайлівни (Ганни Барвінок), М. Т. Симонов під псевдонімом М. Номис говорив: “При проростають із праглибин нашої історії, якнайповніше передають і увічнюють сутність клейнодів душі Олександра Рибалка, якого сучасники називають подвижником духу й чину. Він стопітно орав свою ниву на многотрудному полі української духовності, засівав її добірним зерном, яке не для одного покоління українців проростатиме добрими сходами, повертатиме народові історичну пам’ять, збагачуватиме непроминущими цінностями. Про це говорив о. Сергій, настоятель храму мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії УПЦ КП, який здійснив обряд освячення хреста. На цьому акцентували завідувач відділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України Ігор Гирич, колеги О. Рибалка по журналу “Пам’ятки України: історія та культура” Віра Карпенко і Тамара Масленикова, доцент Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури Тетяна Тимченко, односельці — Юрій Власенко, Ніна Несіна, брат покійного Сергій Рибалко, бібліотекар Клавдіївської школи Людмила Коновалюк та інші промовці. Чесне життя, невтомна праця, правдива любов і християнські чесноти Олександра Рибалка відобразилися в козацькому хресті. Перетин вертикалі й горизонталі довершив літопис його земного буття й навічно прилучив до життя на Небі.
Фото Олеся Дмитренка
Історико%меморіальний музей% заповідник П. Куліша “Ганнина пустинь” (с. Оленівка Чернігівської обл.)
твоей головокружительной деятельности… ты был тем центром, куда стекались приезжающие из провинции, пищущие и непишущие, за порадою, за родными литературными новостями, куда являлись стоящие у родной литературы на совещания, обсуждения”. Автор відомого видання “Українські прислів’я, приказки і таке інше” не помилявся. Важко перелічити усіх тих літераторів з України, які публікувалися на сторінках “Основи”. Коли вивчаєш навіть побіжно історію цього часопису, то не можеш не звернути увагу, що серед авторів дописів було багато земляків Василя Білозерського і Пантелеймона Куліша, вихідців із Чернігівщини. Чи було це простим збігом? Назвемо, відзначаючи ювілей “Основи”, хоча б деяких із них. Окрім згаданого М. Т. Симонова, який писав статті для журналу під псевдонімом Бєлокопитенко, друкувався (1861, №6; 1862, №8) М. П. Жук (Хрущ) із с. Булахів Остерського повіту Чернігівської губернії. Виступав письменник-нарисовець С. Д. Ніс, про якого Куліш так відгукувався: “Особенно приятная личность”, “выше его нет у нас этно-
Читацьке віче · “Чи то ж таки не сором — лізти до сусіда в кишеню за словом?” О. Кониський · p. 11página original ↗ Катерина КОСМИНА
Небуденна подія — освячення хреста — зібрала представників громадськості селища Клавдієва, що на Київщині, колег, друзів, родину Олександра Рибалка біля його могили. Два роки минуло відтоді, як не стало визначного сучасного україніста, джерелознавця, археографа, неперевершеного редактора. Залишилася його творча спадщина: наукові статті з багатьох галузей гуманітаристики, публіцистика, а ще редаговані ним упродовж двадцяти років прекрасні числа журналу “Пам’ятки України: історія та культура”, які високо поціновують фахівці, називаючи їх “малими Рибалківськими енциклопедіями”, а також часописи, до яких теж доклав своїх рук Олександр Рибалко, — “Військово-історичний альманах”, “Дивослово”. Він немало встиг, бо все його життя — то праця. Так ненастанно трудитися могла лише людина, одержима високою метою — вигоєння й збагачення українського світу. Олександр Рибалко чесно ніс свій хрест. Тож цілком закономірно на його могилі постав величний козацький хрест, у якому глибока традиція, наша історія, український дух, українська душа. Авторам, знаним в Україні художникам-скульпторам Михайлові Горловому та Кию Данилейку мінімальними художніми засобами вдалося досягти граничної лаконічності, вишуканості й маєстатичності. Стилістика пам’ятника органічно поєднала в одне ціле форму і його художнє вирішення. Хрест висічений зі світло-сірого граніту. На постаменті-основі зображена розгорнута книга — уособлення життєвої домінанти Олександра Рибалка. Прямі летючі лінії розширених (прикметна особливість власне козацького хреста) рамен створюють враження стрімких пташиних крил, що линуть до неба. Пущене по всій висоті дерево життя, виконане прямим геометричним накресленням, — є знаком єднання зі світом предків, символізує джерело вічного життя. Вирізьблені на раменах ромби, які широко використовуються в художньо-ужитковій орнаменталістиці і народній вишивці, особливо тканих кролевецьких рушниках, — це знаки землі, засіяного насінням поля. Годі було шукати якоїсь промовистішої символіки, адже ці споконвічні українські архетипи, що
Читацьке віче · “Чи то ж таки не сором — лізти до сусіда в кишеню за словом?” О. Кониський · p. 11página original ↗ Світлана ОРЕЛ, Кіровоград
На початку березня надійшла сумна звістка зі Знам’янки — пішов у засвіти В’ячеслав Шкода. Пішла із життя шляхетна інтелігентна людина, онук О. Є. Красицької-Шкоди, правнучки Тараса Шевченка по сестрі Катерині. Ця гілка Шевченкового роду розрослася у залізничному містечку Знам’янка ще в середині ХІХ століття, коли сюди перебралися жити онуки Тараса Григоровича Єгор Степанович Красицький і Параска Якимівна Красицька. У 40-х роках минулого століття у Знам’янці також оселилася внучата племінниця Шевченка Катерина Максимівна Красицька та її дочка Антоніна Вереміївна. З березня 1961 року в їхньому помешканні відкрито сімейний шевченківський музей Красицьких “Кобзарева світлиця”. Цей музей В’ячеслав Шкода очолив 1989 року і фактично не полишав його до останніх своїх днів. Маючи вищу педагогічну й музичну освіти, він багато років працював на педагогічній ниві. Але найбільше його захоплення — краєзнавство, яким займався більше півстоліття. Автор багатьох публікацій, путівників, нарису про місто Знам’янка в книзі “Історія міст і сіл УРСР”, численних досліджень, які досі не опубліковані й становлять значний інтерес для нащадків. В’ячеслав Шкода — почесний громадянин свого міста. Ініціатор понад десяти документальних фільмів краєзнавчого спрямування. Член Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, а потім і “Просвіти” з часу їхнього новітнього відродження. Сотні зустрічей із молоддю, ініціатив В’ячеслава Євгеновича спрямовані на просвітництво, пропаганду історії рідного краю, історії гілок Шевченкового роду, утвердження української мови в усіх сферах життєдіяльності. Він також був членом Асоціації дослідників голодоморів в Україні, науково-просвітнього фонду імені Т. Г. Шевченка, історичного клубу “Холодний яр”. В. Є. Шкода — лауреат обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова. Завжди вражав енциклопедичністю своїх знань, широтою світогляду та глибоким непідробним патріотизмом.
«Просвіта» · “Відстоював усе найкраще, що виростало, зацвітало на ланах української культури”. · p. 12página original ↗ ЦЕ “КРИШТАЛЕВИЙ ДЗВІН УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ”
Олександр ПОНОМАРІВ, доктор філологічних наук, про+ фесор У прозових творах Олеся Гонча! ра виблискують усі барви україн! ської землі. Костянтин Паустов! ський найточніше схарактеризував таке письмо: “Справжня проза пройнята поезією, як яблука со! ком”. Усю свою художньо!публі! цистичну творчість Олесь Гончар присвячував рідному народові на! віть тоді, коли писав про інші наро! ди, інші країни. Його герої — справжні патріоти української зем! лі, хоч репрезентують різні про! шарки нації. Олесь Гончар дбав і про нашу мову, й про збереження природних скарбів української землі з її мальовничими левадами, греблями, ставками. Він відкривав дуже багато зна! кових явищ у нашому житті: Уста! новчі збори Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Уста! новчі збори Народного руху Украї! ни, перше в незалежній Україні зі! брання Міжнародної асоціації ук! раїністів тощо. Олесь Гончар зали! шив нам багато заповітів. Найваж! ливіший — “Бережіть собори своїх душ”. Ми зібралися сьогодні, щоб поговорити про його внесок у роз! виток української духовності. Пригадую, як він прийшов до музею відомого скульптора, укра! їнського подвижника Івана Гончара і вже своєю присутністю підтримав його. Той музей був справжнім вог! нищем української культури. Захо! дили туди представники населен! ня, а виходили славні сини й донь! ки українського народу. Коли Іван Дзюба написав свою відому працю “Інтернаціоналізм чи русифікація”, її переписували від руки саме в цьому музеї (на той час це була просто хата, садиба Івана Гонча! ра). Незважаючи на величезний тиск проти українства з боку влади, тоді було надзвичайне піднесення. У мене була знайома друкарка, ет! нічна росіянка. Вона друкувала ме! ні виступи, коли я готував свої пе! редачі на радіо. Одного разу ска! зав їй: “Мені треба одну річ пере! друкувати, обсягову. Друкувати треба так, щоб ніхто не знав”. Пообіцяла зробити за тиждень. Раптом через два дні дзвінок: “Олександре Даниловичу, я друку! вала цю працю на одному подиху, не могла від неї відірватися”. Вся Україна друкувала, переписувала цей твір, його поширювали. І од! ним із тих, хто запалював, неофі! ційно очолював нас, був саме Олесь Гончар. Чим далі ми віддаля! ємося від нього в часі, тим частіше про нього згадуємо, бо він належав до тих людей, які незамінні. У Польщі про твори Гончара на! писали: “Це кришталевий дзвін ук! раїнської мови”.
У ТОЙ ЧАС КОЖНА ВИДАТНА ПОСТАТЬ БУЛА СУПЕРЕЧЛИВА
Анатолій ШПИТАЛЬ, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури НАНУ 1980 року відбувалося засідан! ня “Солідарності”. На це засідання запросили журналіста Анатолія Друзенка з газети “Известия”. Ко! ли хтось вимовив фразу: “Придут ли русские солдаты?”, Анатолій Друзенко промовив: “Они уже здесь”. У присутніх шок. Друзенко пояснив: “600 тысяч лежит в брат! ских могилах”. Це тільки в Польщі, а скільки ще в Угорщині, інших кра! їнах. В одній із тих могил лежить і герой “Прапороносців” Брянський. І зараз, коли почалося аналітич! не дослідження літератури, звичай! но, страшно чути, що з бібліотек Угорщини викинуто твір “Прапоро! носці” як “окупаційний роман”. Але ж цей роман везли повз ті братські могили, повз тих наших солдатів, які там загинули. Про історію рома! ну “Прапороносці” можна написати дослідження, яке буде більше за обсягом, ніж сам цей роман. Роман “Людина і зброя”, на! приклад, треба читати в журналі “Вітчизна” за 1960 рік. Тому що в пізніших виданнях дещо було вже викинуто. Досліджуючи Гончара, дізнаєш! ся багато цікавого. Наприклад, 1963 року були висунуті на здобут! тя Ленінської премії два письмен! ники: Олесь Гончар за “Тронку” і Олександр Солженіцин за “Один день Ивана Денисовича”. На Політ! бюро була величезна дискусія. Група Суслова тоді перемогла, і премію отримав Олесь Гончар. Молоді письменники іноді просто відкидають його творчість. Це почалося з Джорджа Грабовича, американського професора, який сказав, що літературу соціалістич! ного реалізму треба дати одним розділом, таким “апендицитом” від магістрального шляху літератури. То що, тоді тільки “Собор” там і за! лишиться і ранні оповідання? Але є інші думки. Наприклад, один із фронтовиків піхотинець Григорій Свірський, який на Воло! коламському шосе захищав Мос! кву, написав унікальну статтю “Про! за військова чи проза мілітаристич! на?” Аналізуючи твори військової тематики, він зазначив, що в Гонча! ра проза не мілітаристична. Тому що романом “Прапороносці” Гон! чар ніби закриває війну, не готує читачів до майбутніх боїв. Шкода, що ми мало знаємо, мало друкуємо таких матеріалів про Гончара. Треба пам’ятати також, що укра!
їнська війна почалася 17 квітня 1939 року із наступу Угорщини на Закар! паття, а не 1 вересня 1939 року. У романах “Людина і зброя” чи “Циклон” Гончар також ніби закрив війну. Коли читаєш ці твори, згаду! ються найкращі твори про війну: “В окопах Сталинграда” В. Нєкрасова тощо. До речі, коли Віктора Нєкра! сова переслідували за погляди, не! сумісні з лінією партії, Олесь Гончар передавав йому таємно гроші. Вивчаючи творчість кожного письменника, треба уявляти його епоху. Коли Олесь Гончар у романі “Собор” зобразив компартійного діяча, він не знав, що перший сек! ретар Дніпропетровського обкому партії Олексій Ватченко віддав батька у будинок відпочинку почес! них металургів (будинок для літніх людей). Після цього було організо! вано цькування роману й автора. І кого цькували? Лауреата Ле! нінської премії, інших високих на! город. Окрема тема — Гончар!публі! цист. Варто згадати, як шість разів викидали з планів книжку Василя Симоненка, з передмовою Олеся Гончара. А наші молоді літератори! критикани закидають: “Чого Гончар не написав про те чи про те…”? Та лише одну фразу в “Соборі”: “І льотчики носи закривають, коли летять над Кременчуцьким мо! рем”, — тричі викреслювали з тек! сту. Письменникові доводилося виборювати чи не кожне слово. А “Тронка”, надрукована 1962 року — це було унікальне явище! Особливо яскравий образ — ма! йор, начальник концтабору Яцуба, який на півдні України збудував со! бі дачу. А щоб йому краще жилося, цю дачу відгородив парканом із ко! лючим дротом. Олесь Гончар — світла постать, це письменник, вписаний у соціаліс! тичний контекст української літера! тури й культури, але він сам ламав його рамки. Це всі відчували вже в той час. Пам’ятаю, як студенти в 1972—1977 роках, почувши, що десь виступає Олесь Гончар або Дмитро Павличко, одразу туди бігли.
БЕРЕГ ЛЮБОВІ, ДО ЯКОГО ПРЯМУЄМО
Петро ОСАДЧУК, поет, перекладач, літературний критик Олесь Гончар був членом ЦК КПРС, але навіть через ту систему проводив українську політику, і в творчості, і в публіцистичних висту! пах відстоював українську культу! ру. У різних варіантах, різній то!
нальності. Але стрижнева ідея його життя — це була Україна і її свобо! да. Він один із найвидатніших у так званій українській радянській літе! ратурі, яка в найкращих своїх тво! рах залишалася українською. У неї був “псевдонім” радянська. Олесь Терентійович один із перших ство! рив образи українців у романі “Прапороносці”. Дехто зараз каже: то була література, яка обслугову! вала систему, була наскрізь партій! на, комуністична. Ні, це була літе! ратура, яка робила реверанси у бік так би мовити “партійної церкви”, але відстоювала нашу душу, укра! їнську мову. Олесь Гончар на посту першого секретаря Спілки письменників Ук! раїни проводив дуже продуману, дипломатичну, розумну українську політику і відстоював усе найкра! ще, що виростало, зацвітало на ла! нах української культури. Він писав передмови, давав літераторам пу! тівки в життя. Одним із прикладів є відома багатостраждальна перед! мова до книжки Василя Симонен! ка, яка називалася “Молодий ви! тязь української поезії”. Ми говоримо про людину, яка відійшла. Але великий письменник після фізичної смерті починає жити по!справжньому. І я вважаю, що творчість Олеся Гончара — один великий острів, великий берег, до якого ми прямуємо. Це берег лю! бові. Ми йдемо до цього берега й ще довго йтимемо. Завдяки мудрій політиці, яку вів у сфері культури Олесь Гончар, у видавництві “Радянський письмен! ник” виходили українські книжки. Він у тій системі залишався україн! цем і нас так виховував. Ми маємо пронести цю еста! фету далі.
ТІ ВТРАТИ ВІДЧУВАЄМО ДОСІ
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, письменник, сценарист Історичний твір повинен місти! ти історичну правду. Історична правда у “Прапороносцях” — в ок! ремих образах людей, ідеї україн! ства, участі українців у війні тощо. Але мушу зазначити, що навіть ди! тяча свідомість у той час непросто сприймала цей твір, бо всі пам’ята! ли війну, знали, що вона була зов! сім не такою, що ця велика орда, яка йшла зі Сходу, грабувала все, що траплялося, навіть на власній українській землі. Гончар ідеалізу! вав і радянську армію, й окремих її представників, не знаходив нічого негативного в тому, що вона окупу! вала Європу. Але разом із тим письменник, роблячи владі цей глибокий реверанс, щоб зайняти якусь позицію в суспільстві, віді! грав значну роль у тому, що укра! їнство не було так затоптане ра! дянською владою. 1972 року почалися арешти ук! раїнської інтелігенції, арешти шіст! десятників. Олесь Терентійович підтримував шістдесятників і деко! го рятував. Багато зробив для Іва! на Гончара, відомого скульптора, підтримав, допоміг йому зберегти свій музей. Іван Макарович хвалив! ся: “Олесь привіз мені в подарунок козацьку люльку”. Такі речі Іван Ма! карович дуже цінував. Навіть те, що Олесь Гончар відвідував цю люди! ну, безперечно, мало велике зна! чення. Коли почалися масові репресії української інтелігенції у 1970!х ро! ках, Олеся Терентійовича усунули від керівництва Спілкою. На жаль, минулі втрати ми від! чуваємо й досі.
ЛЮДИНА ПОДВИЖНИЦЬКОГО ДУХУ
Олександер ШОКАЛО, письменник, культуролог Те, що митець являє в худож! ньому творі — це те, що збулося в народі. “Кришталевий дзвін мови”, це мова збірної особи від народу. Як сприймали “Прапороносці” Гончара, згадую з дитинства. Цю книжку читали вголос по хатах, бо вона була одна на все село. Люди збиралися, слухали. Зачитана книжка — показовий факт. Коли письменника читають вголос, із ним спілкуються наживо — це зна! чить, що він близький до душі на! роду. Сила творчості й Олеся Гон! чара, й Олександра Довженка в то! му, що вони у своїх творах показа! ли простих людей, їхні болі й радо! щі. Це невигідно тим, хто хоче на! род перетворити на дику, неосвіче! ну, знеособлену масу. У багатьох творах змалювання війни зводило! ся до показу вождів, полководців. Але все це страхіття насправді ви! тримав народ. Мені колись одна жінка з Івано! Франківщини сказала: “Коли спос! терігала, як рядилися одні й ті самі вдень в одну форму, вночі в іншу, я зрозуміла: все робилося й робить! ся лише для того, щоб нас не було на світі”. У її словах є доля істини. Такі люди, як Олесь Гончар — люди подвижницького духу. Вони не живуть лише для власного інте! ресу, як сучасна “еліта”, а стають на захист людей. У цьому їхнє по! кликання. Світла йому пам’ять. Ми повинні досліджувати, вивчати й використовувати його спадщину.
Матеріал підготувала Надія КИР’ЯН Фото Олеся ДМИТРЕНКА
У квітні українська громадськість відзначила 93 річницю від дня народження видатного ук* раїнського письменника й громадського діяча Олеся Гончара. З цієї нагоди Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка 6 квітня провело “круглий стіл” на тему “Олесь Гончар і українська мова”. Надаємо слово письменникам, громадським діячам, які виступили на цьому заході.
Подія року · “Ніякі електронні видання не замінять насолоду читати і гортати паперову книжку”. · p. 13página original ↗ Вікторія КРАВЧУК, студентка Інституту журналістики
Особисто для мене книжковий ярмарок “Медвін” — це справді визначна подія, чудова можливість дізнатися про новинки у видавничій сфері та познайомитися з сучасними письменниками, відвідати майстер-класи й лекції — тобто чудово провести час. Тому 7 квітня до експоцентру “Спортивний” прямувала як на свято. У переході рясніли обкладинки детективів Донцової (це вже не дивувало, проте ще обурювало), а за склом однієї вітрини виднілася книжка Василя Шкляра “Залишенець”. “О, не все так погано”, — подумала тоді. Декілька кроків — і я на місці. Оголошення, програми, література… Якісь дівчата мого віку купували книжки серії “Все по 5, 7, 10 гривень” із яскравими обкладинками і сірим змістом. Пригадалася народна мудрість: на колір і смак товариш не всяк. А дві дівчини взагалі вибирали собі не книжки, а сережки… Щоб не розчаруватися, вирішила йти далі. Біля стенда видавничого центру “Просвіта” молоді пани на моїх очах придбали чотири примірники книжки про Голодомор. “Якщо українці ще хочуть знати власну історію (якою б страшною вона не була), а не псевдорозповіді з “ложних вуст”, то ще не все втрачено”, — раділа я. У першій виставковій залі книжкове життя вирувало: люди йшли, дивилися, штовхалися, купували. Правда, молоді було небагато — студенти здебільшого на навчанні. Вдалося поспілкуватися з пані, яка продавала художню літературу видавництва “Кальварія”. Вона сказала, що молодь цікавиться сучасною прозою, часто запитують про книжку “Ми” Тетяни Винокурової-Садиченко, “Культ” Любко Дереша тощо. Розглядаючи стенди з творами сучасних авторів, дізналася, що студенти із задоволенням читають твори “коронаційних” письменників — дехто за власним бажанням, хтось — за порадою друзів чи продавців. Книжки коштують у середньому до 30 гривень. Популярні в молодіжних колах такі вітчизняні письменники: Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Любко Дереш, Ірена Карпа, Люко Дашвар. Також студенти цікавляться творами Ірен Роздобудько, Марії Матіос. Їхні однолітки з Росії віддають превагу книжкам Бориса Акуніна, Сергія Лук’яненка, Віктора Пелєвіна, Олександри Мариніної тощо. У Європі та США популярними серед молоді залишаються твори Стефані Майєр, Террі Пратчетт, Дена Брауна, Лізи Джейн Сміт… Увагу молоді привертали мініатюрні книжечки видавництва “Фоліо”. Вони коштували 10—12 гривень. Серед них були збірочки афоризмів, віршів українських і російських поетів (Лесі Українки, Тараса Шевченка, Василя Симоненка, Анни Ахматової, Олександра Блока, Сергія Єсеніна тощо) та видання на кшталт “Мамі”, “Татові”, “Улюбленій подружці”. Здається, непоєднуване все-таки поєднали в одній серії. Впадали в око яскраві дитячі книжки, деякі студенти підходили й купували їх у подарунок. Усе-таки ніякі електронні видання не замінять насолоду читати і гортати паперову книжку. У другій виставковій залі переважала література релігійного спрямування. Можна було побачити ексклюзивні видання у дорогих шкіряних обкладинках. На жаль, молодь намагалася якомога швидше обминути це місце десятою дорогою. Вони зупинялися хіба що біля стенду видавництва “Знання” або приєднувалися до майстер-класу з виготовлення ляльок-мотанок. Більшість прямувала до літературної кав’ярні, де постійно можна було побачити щось цікаве. Спеціальними гостями “Медвіну” були письменники Вільям Пол Янг та Девід Бейкер зі США, які презентували свої книжки. У літературній кав’ярні збиралися митці, глядачі, журналісти. Від такої творчої атмосфери у мене піднімався настрій. Не хотілося залишати ці стіни, зігріті теплом книг і любов’ю людей, які їх створюють. Перед очима, мов слайди, книжки: яскраві дитячі, з паперу і тканини, у дорогих шкіряних обкладинках і в національному стилі…
Подія року · “Ніякі електронні видання не замінять насолоду читати і гортати паперову книжку”. · p. 13página original ↗ Чільне місце серед екс" позицій фестивалю посіла друкована продукція видав" ничого відділу Української Православної Церкви Ки" ївського Патріархату. Від" разу після відкриття V між" народного фестивалю хрис" тиянської книги відбулася презентація книжкової про" дукції, виданої Україн" ською Православною Цер" квою Київського Патріар" хату. Подія мала значний резонанс. На виставкових стен" дах у експоцентрі “Спор" тивний” були представлені понад 110 найменувань книжкової продукції, вида" ної УПЦ КП із 1995 року до сьогодні. Про їхнє жан" рове розмаїття, змістовне й тематичне наповнення я попросив розповісти канди" дата богословських наук, завідувача кафедри філо" логії Київської православ" ної богословської академії УПЦ КП Олександра МИ" РОНЧУКА.
— Пане Олександре, які книги представлені видавничим відділом Української Православної Церкви Київського Патріархату на весняному книжковому ярмарку? — Ми спеціалізуємося на виданні й популяризації українськомовної книжкової продукції. А це майже повний корпус богослужбових книг, що дає змогу вести богослужіння рідною українською мовою. Також перекладено вибрані “Житія Святих” Святителя Димитрія Ростовського в семи томах, до них додається окремим томом книга сучасного автора Бориса Самбора “Святі землі української”. За словами Святійшого Патріарха Українська Церква буде справді українською, коли розвиватиметься національне богослов’я, коли популяризуватимемо українську мову. Прикладами українського богослов’я є твори святих отців. Так, перекладено і видано “Писання мужів апостольських”, “Апологети”, “Точний виклад Православної віри” преподобного Іоана Дамаскина, повне зібрання творів Святителя Василія Великого, триває видання повного зібрання творів Святителя Іоана Золотоустого (вже побачили світ 7 томів, 14 книг). Також побачили світ перший том із чотиритомника творів Святителя Григорія Богослова і перший том із чотиритомника Святителя Григорія Нисського. Особливістю цих видань є те, що всі вони надруковані сучасною українською літературною мовою в перекладі особисто Святійшого Патріарха Філарета. — Відомо, що Київський Патріархат значну увагу приділяє виданню праць з історії церкви, церковного права, дитячої, просвітницької літератури.
— Окрім перекладацької діяльності Святійший Патріарх постійно виголошує за богослужінням проповіді, дає інтерв’ю.
Вже побачив світ восьмитомник проповідей, промов, послань, доповідей, інтерв’ю Святійшого Патріарха Філарета.
Серед інших видань хочеться звернути увагу на серію дитячих книжок “Християнська читанка”, складених відповідно до пір року. Кожна з них містить добірку творів українських письменників про християнські свята, що святкуються тієї чи іншої пори року. Вірші, казки, легенди, оповідання та перекази допоможуть дитині більше дізнатися про Бога, Церкву та християнське життя, усвідомити значення церковних свят. Проте головне завдання цього видання в тому, щоб допомогти батькам налагодити з дитиною постійний діалог про віру, релігійний досвід і традицію через спільне родинне читання. Для дітей шкільного віку пропонуємо “Закон Божий”, адже він називається підручником для сім’ї та школи. Церква започаткувала й провела акцію “Закон Божий у кожну сім’ю”. У рамках цієї акції безкоштовно розповсюджено понад 800 тисяч примірників цієї книги. Нині “Закон Божий”, як і всі інші книги, представлені сьогодні на виставці, можна придбати у Храмах Київського Патріархату — Володимирському Соборі, Свято-Михайлівському золотоверхому монастирі та в єпархіальних управліннях у всіх обласних центрах. Усі наші книги мають якісний друк, гарні обкладинки. Постійно працюємо над тим, щоб збільшувати наклад, кількість найменувань, зокрема й дитячої літератури. — Які періодичні видання пропонує своїм парафіянам Київський Патріархат? — Серед періодичних видань, які видає УПЦ КП загальноцерковними є науково-популярний журнал “Православний вісник” (виходить шість разів на рік), щомісяця виходить “Інформаційний бюлетень” і двічі на місяць газета “Голос Православ’я”, а ще майже кожна єпархія має свої єпархіальні газети. Також щороку Інформаційне управління УПЦ Київського Патріархату видає новий Православний церковний календар на наступний рік. Видання, крім місяцеслова, містить багато фотографій, які висвітлюють діяльність Помісної Української Православної Церкви. Крім того подаються: пасхалія на двадцять років, перелік імен святих, найпоширеніших серед православних християн, відомості про єпархії, правлячих і вікарних архієреїв Української Православної Церкви Київського Патріархату, відомості про духовні навчальні заклади та інтернет-сайти.
Спілкувався Євген БУКЕТ Фото автора
Із 7 по 10 квітня в межах традиційного вже Київського весняного книжкового ярмарку “Медвін” відбувся V міжнародний фестиваль християнської книги. Кияни та гості столиці мали змогу ознайомитися із книжковими новинками провідних християнських видавництв України, близького та далекого зарубіжжя, а також придбати за цінами видавництв книжки з богослов’я, історії християнства, пасторського служіння, художню, сімейну літературу тощо.
Культура “Творчі люди є гарантами нашої стабільності”. · p. 14página original ↗ Дмитро СТЕПОВИК, доктор мистецтвознавства, професор, академік АН Вищої школи України, м. Київ Так, йому вже 70. Мешкан$ цеві далекого Сан-Фран$ циско, але вічному україн$ цеві за всіма параметрами життя. Я не раз бував у Сан-Франциско, там при Тихому океані можна добре жити, правда, заважають трохи землетруси, але вони бува$ ють не часто. Василь із дружиною Регіною, донькою Олею там і давно (з 1994 року) і начебто не$ давно. Щороку буває в Києві, і його друзям-мистцям важко по$ вірити, що він так давно — 17 ро$ ків — уже не киянин. Справді, фі$ зично, може, і не киянин, але та$ ки справжній українець. Не діас$ порний, свій, нашинський. Чо$ му? Тому що має любов. І матиме її далеко вперед за свої нинішні 70. Що він там живе Україною і з Україною, можу назвати лише два факти. Живучи там, дістав тут на$ родного художника України та лауреата Шевченківської премії. Не один запитає і “Як то так мог$ ло статися?” А сталося! І сталося у цього уродженця Чернігівської землі за ці 17 “позаукраїнських” років ще багато чого такого, що може здивувати не одного.
Володимир КАЧКАН, м. Івано-Франківськ
Мав незаперечну рацію ви$ датний культуролог Юрій Шеве$ льов (Шерех), коли у статті “Ку$ лішеві листи і Куліш у листах” бідкався: “Поетика епістолярно$ го жанру не опрацьована. Історії листування на Україні ще не на$ писано” (Цит. епіграф до кн.: За$ бужко Оксана, Шевельов Юрій. Вибране листування на тлі доби: 1992—2002: з доданими творами, коментарями, причинками до біо$ графій та іншими документами. — К.: Висока Полиця, ВД Факт, 2011. — 504 с.; іл.). Можна і треба розширено ін$ терпретувати цей вислів, оскіль$ ки значна армада епістолоспад$ щини українства ще томиться під порохами комунізованих сховищ та архівів, практично немає до$ ступів і до приватних зарубіжних колекцій, які нерідко спадково опиняються в руках далеких ро$ дичів, що не розуміють своєї місії у якнайшвидшому оприлюдненні матеріалів. Отож очевидно, пот$ рібні державницькі зусилля, спрямовані на публікаторство епістолярних надбань, після чого піде цілий спектр напрямів та ас$ пектів досліджень у цій царині. Наразі ж маємо цікавий
Наприклад, чудові серії вишу$ каних графічних робіт, зроблених там, а презентованих на виставках тут. Як-от, глибоко духовні, філо$ софічно насичені й ретельно про$ роблені в кожнім штриху ілюстра$ ції до Гоголевих “Мертвих душ”. Вічна для Лопати Шевченківська тема. Повні містичної фантазії з несподіваними переходами в лі$ ричну поезію малярські роботи, якими здивував не одного, бо всі знали Лопату-графіка, а тут рап$ том малярство, та ще й яке! Його творча продуктивність дивувала завжди, але в період між 60$ма й 70$ма роками вона феноменаль$ на! Василь за вдачею імпульсив$ ний, гарячий, і не один психолог міг би запитати, як такий до краю жвавий, моторний чоловік може днями, тижнями, місяцями тер$ пляче висиджувати за вирисову$ ванням кожної найменшої лінії своїх бездоганних рисунків? Ве$ ликі творчі натури завжди загад$ кові, не вписуються в загально$ прийняті стандарти життя. Його життя в Америці теж ди$ вує й навіть декого непокоїть. Не знають, що це своєрідне несення хреста, бо Америка багата, але не для всіх. І поїхав туди Лопата не для курортування, а за сімейними обставинами, та ще й за станом здоров’я. І слава Богу, що лагідний,
теплий і в міру вологий приокеан$ ський клімат благотворно впливає на нього і дає силу робити ту істин$ но Сізіфову мистецьку й письмен$ ницьку — так, і письменницьку! — працю, якою він там постійно, день за днем займається. Звідтам Лопата славить Україну, працює для неї, ширить про неї правду й добро, — всупереч тим, хто там ширить про неї брехню й компро$ мат, — а таких не бракує ніде. Я певен, що в Києві чи будь$ де в Україні Василь Лопата не зробив би більше і якісніше для розвою сучасного українського мистецтва, ніж в Америці. Там мало що його відволікає від улюбленої і натхненної справи, і він знає своє призначення і своє покликання. Якби навіть відте$ пер він не зробив би нічого особ$ ливого, то все одно він уже вві$ йшов у когорту класиків україн$ ського мистецтва, його графіка і малярство гарні на вигляд, усі йо$ го персонажі й герої вродливі, по$ тужні, монументальні — таких людей створював у Раю Бог, таких Він хотів бачити на землі, якби їх не зіпсував зовні і в середині гріх. Вони ладні й статечні тому, що в їхніх серцях живуть Божі гени, які ми звемо духом, душею. Це відчу$ ває Лопата, лиш приступаючи до твору, — і в нього це виходить, бо робить з вірою і любов’ю, не шкодуючи ні себе, ні свого часу. Маю у своїй хатній книгозбір$ ні декілька книжок, написаних і видрукуваних Василем Лопатою: “Надії та розчарування, або мета$ морфози гривні”, “Десь на дні мо$ го серця”, “Дорогу Свою покажи мені, Господи”… Ось у видавниц$ тві лежить рукопис, який от-от має вийти як ще одна мемуарна книга. Працюючи над монографі$ єю про Василя Лопату (на жаль, ще не надрукованою), я не тільки вглядався, аналізуючи, в його ри$ сунки, гравюри, акварелі картини, а й читав-перечитував написані ним книжки. Як розумно, талано$ вито написані! Не філолог і не письменник за фахом, а яка мова, яке відчуття стилю писання! Як майстерно, часом із неповторним гумором, побудовані його діалоги! І яка любов до давно загиблого батька та недавно упокоєної у віці понад 90 років матері! Хай мене звинуватять читачі цієї ювілейної, скажімо, статті в надмірному захопленні словом та образом у доробку Василя Лопа$ ти, але це реальність, не віртуаль$ ність, не вибудування собі в уяві якогось супермена в мистецтві.
Василь Лопата справді феноме$ нальна особистість нашого часу. І кожна неупереджена людина, на$ віть не знаючи його особисто, але пройшовшись по першій-ліпшій виставці його творів, або прогля$ нувши книжки з його ілюстрація$ ми, скаже й напише так само, а може, й краще. Україна нині в тривозі. Наша свобода і незалежність знову за$ грожені, знову у випробуванні. Іза такої пори ми повинні особли$ во лагідно, шанобливо ставитися до наших талантів, до всіх твор$ чих людей. Бо це вони є гаранта$ ми нашої стабільності, а не жодні інші гаранти. Василь Лопата ти$ хо, скромно, непомітно показав нам, тут сущим, що, де б ти фі$ зично не був, Україна залишаєть$ ся твоєю Мамою: плекай, бережи її, твори їй славу!
Культура “Творчі люди є гарантами нашої стабільності”. · p. 14página original ↗ El comienzo de este texto puede estar incompleto: compárelo con la página original
книжковий експеримент — листи Ю. Шереха до О. Забужко і нав$ паки. Вартість цього опублікова$ ного набутку безперечна, бо в ньому, як і треба було очікувати й сподіватися, сила-силенна фак$ тографічного біографічного мате$ ріалу. Але є тут не менш вартісна пайка видруку — це розлогі філо$ софсько$ й естетико оціночні ко$ ментарі, які, сказати б, не лишень складають добротний історико$ літературознавчий дискурс, а й нерідко слугують канвою, пунк$ тиром політичного й правового прогнозування життя-буття укра$ їнства і, зосібно, його ще й досі невизнаних, якби цього треба за істиною, чолових постатей. Цікаво і повчально, за намі$ том самої ж авторки, що матеріалу книгу укладався так, аби “книжкова” й “людська” лінії збіглися, “накладаючись на себе навзаєм” (Там само. — С. 8—9). Як думається, вона уже цим принципом наблизилася до час$ ткової зреалізації продзвону Ю. Шереха про те, що історії листу$ вання в Україні ще не написано. Розуміємо авторку, що допоки матеріали “докомп’ютерної до$ би” перебувають і досі в особис$ тому архіві Ю. Шереха в Колум$ бійському університеті “під зам$ ком”, то їй довелося послуговува$ тися “вибірковим” способом, отож подає нам, як їй здається, найобсяговіший, найзмістовні$ ший осніп листування за 1992— 2002 рр. Звідси і пояснення О. За$ бужко, що видрукуваний огром —
57 листів, — своєрідна “співгра”, “епістолярний роман” міг стати доступним і витребуваним бодай середньою планкою української збідненої і зницілої еліти, — вона мусила іти на обсягового тексто$ простору роз’яснення та тлума$ чення, аби “пісок історії” не скри$ пів на зубах сучасників, аби не звітрювався нащадками. Тільки обравши таку методу, вона розв’язала собі і нам руки до сприйняття Ю. Шереха не “розда$ ного” галузевими дослідниками по комірках, а як філософсько-ес$ тетичну цілість, як системного мислителя (Там само. — С. 11). О. Забужко і як аналітик, і як знаковий літератор творить щось “своє” у жанровому гнізді: тут справді якийсь дивовижний кон$ гломерат, у якому мозаїчні ознаки епістолярію, колажу, огляду, пу$ тівника, бріколажу, мемуару, тема$ тичного згромадження — словом, це справді “мікстовий” жанр. Саме ось такий шлях і допо$ міг авторці долати певні психоло$ гічні бар’єри.
Нарешті, погодимося з О. За$ бужко, що і змістові, й стилепото$ ки інформації, які несли два різні автори в епістолярному плині, по-різному сприйматимуться чи$ тачем, бо тексти двох діаметраль$ них авторів справді “дуже різ$ няться між собою за рівнем “гер$ метичности” (Там само. — С. 38). Дещо полегшить сприйняття першої частини книги — епісто$ лярію, дасть своєрідний ключ, виведе на загальну канву друга пайка видання — це 7 статей са$ мого Ю. Шереха і 3 видруки О. Забужко (Коментар до дії: ін$ терв’ю Людмилі Таран // Україн$ ська культура. — 1993. — №1; Ук$ раїна. — 1993. — №6 (фраґмен$ ти); Таран Людмила. Гороскоп на вчора і на завтра. — К.: Рада. — 1995. — С. 127$149; Львів. Кава опівночі // Забужко Оксана. Ав$ тостоп: Збірка. — С. 42$44; Пост$ скриптум: монолог перекладача про подзвін покинутих храмів // Алексієвич Світлана. Чорнобиль: Хроніка майбутнього. — К.: Факт, 1998. — С. 186$194). Як бачимо, Юрій Шевельов як провидець поклав надзавдання саме на “філософські плечі” Ок$ сани Забужко — і, читаймо, саме ця стежка справді приведе до за$ кладання фундаменту творення історії листування в Україні.
Життя продовжується! · “Ухиляючись від боротьби за існування, людина ставить на собі хрест”. Євген Ященко · p. 15página original ↗ — Дуже важко пояснити людям похилого віку, наскільки важливо берегти себе, своє здоров’я, бо в умовах нашої бідної медицини вони є заручниками власних недуг. Подолати хворобу, особливо хронічну, у похилому віці дуже важко, безоплатна медицина, яку гарантує Конституція, нездатна забезпечити лікування хронічних хвороб. Якщо літня людина захворіла, оплата лікування важким тягарем лягає на всю її родину, а іноді може призвести до економічного краху сім’ї. Отже, хвороба — важке випробовування не лише для літньої людини, а й для всіх її рідних. Цей імператив повинен бути присутнім у житті кожної літньої людини. — Яких рецептів активного довголіття особисто Ви дотримуєтеся? — Це питання для мене актуальне, бо я зараз активно займаюся фізичними вправами, змінила дієту і відразу відчула поліпшення здоров’я. Щоб бути здоровим, треба дотримуватися раціонального харчування, робити нескладні фізичні вправи, прогулюватися зранку і ввечері, не палити і не вживати алкоголь. — Деякі довгожителі вживали алкогольні напої протягом усього життя… — Франція — країна з найвищою тривалістю життя в Європі. Французи пов’язують це зі своїм способом життя: систематичне вживання розумних доз натурального вина допомагає їм знизити ризик серцево-судинних хвороб, деяких форм раку, а також розвитку хвороби Альцгеймера. Свого часу найстарша жителька Землі, француженка Жанна-Луїза Кальме, яка померла у 122 роки, у свої 110 років на велосипеді їздила до церкви в сусіднє село, і до останніх днів вживала натуральне червоне вино та чорний шоколад. Найважливішим для активного довголіття є позитивний погляд на життя, літні люди повинні дарувати його всім і отримувати його від інших, що найкраще збалансує всі нервові й фізіологічні процеси. — Наталіє Антонівно, що станеться з українським селом через 50 років, осередком і колискою нашої культури? — Розвиток села — це економічна проблема. Якщо ми зважимо на існуючі сучасні сільськогосподарські технології, сільського населення, яке обслуговуватиме ці технології, економіці потрібно дуже мало. Ось чому зараз, коли перебудовують усю нашу аграрну систему, більшість сільського населення залишається за бортом. Молодь їде із сіл, бо немає можливості для самореалізації. Села пустіють, а на пустці, як відомо, хоч бур’ян та виросте. От і приїжджають у село іноземні ділки, викуповують землю, завозять туди найдешевшу робочу силу — рабів зі Східної та Південно-Східної Азії. Є вже доволі багато таких селищ, де організоване виробництво обслуговують азійські працівники. Поступово замість українських сіл народжуються корейські, китайські або в’єтнамські. На сьогодні сільське населення становить більш як 30 %. Існує безліч урядових рішень, розпоряджень, спеціалізованих програм щодо розвитку села, проте більшість із них нереалізовані. Сподіваюся, що держава знайде спосіб забезпечити стабільний розвиток нашого села, його населення, культури й унікальної селянської ідеології. Українське село не зникне, воно трансформується у життєстійкий конгломерат української ідентичності й новітніх технологій. Хоча зараз важко передбачити, у який саме спосіб.
Життя продовжується! · “Ухиляючись від боротьби за існування, людина ставить на собі хрест”. Євген Ященко · p. 15página original ↗ Людині генетично гарантовані 150 років життя, але наш вік значно коротший. І якщо японці доживають у середньому до 79 років, то нігерійці й сомалійці насилу дотягують до 47. Наші співвітчизники — десь посередині. Тим часом, ретельно вивчивши досвід довгожителів, фахівці розробили 10 правил, дотримуючись яких, можна продовжити своє земне існування.
1. Не переїдайте. Якщо ви не займаєтеся тяжкою фізичною працею, вам цілком вистачить 1500—2000 кілокалорій на день. Тим самим ви влаштуєте розвантаження своїм клітинам і підтримаєте їхню активність. 2. Меню повинне відповідати вашому віку. У жінок за 30 перші зморшки з’являються пізніше, якщо вони регулярно вживатимуть горіхи і час від часу печінку. Людям за 40 корисний бета-каротин, якого багато в моркві, а також в інших овочах і фруктах оранжевого, жовтого й червоного кольорів. Після 50 кальцій підтримає кістки, а магній — серце. Чоловікам після 40 необхідний селен, що міститься в сирі й нирках: цей мінерал сприяє зняттю стресу. А після 50, харчуючись рибою, сильна стать захистить серце і кровоносні судини. 3. Працювати в міру — корисно. Робота на підприємстві — серйозне навантаження для організму, і в літньому віці вона не приносить користі. Але той, хто не працює зовсім, хто живе без будь-яких захоплень, має вигляд у середньому на 5 років старше свого віку, запевняють дослідники. До речі, деякі професії, на думку соціологів, допомагають зберегти молодість. Серед довгожителів найбільше диригентів, філософів, художників і священиків. 4. Любов — еліксир молодості. В організмі закоханих людей виробляються гормони щастя, що сприяють зміцненню імунної системи. Це означає, що і в немолодому віці не можна відмовлятися від радощів любові. 5. Не сумуйте ні за яких обставин. Оптимісти живуть набагато довше песимістів — це науково підтверджений факт. У важкі хвилини намагайтеся згадувати щось хороше зі свого життя, щасливу мить удачі, щось таке, над чим сміялися усією родиною. Це допоможе побачити світ кращим, пробачити кривдників. 6. Рухайтеся. Навіть кілька хвилин занять фізкультурою на день продовжують життя. У процесі тренувань вивільняються гормони росту, вироблення яких різко скорочується після 30 років. 7. Спіть у прохолодній кімнаті. Той, хто дотримується цього правила, залишається молодим довше. Адже обмін речовин в організмі й прояв вікових змін залежать від температури навколишнього середовища. 8. Намагайтеся отримувати якомога більше позитивних емоцій. Іноді не гріх дозволити собі нерозумні задоволення: великий шматок калорійного торта, спілкування з друзями до ранку, танці до упаду, читання детектива кілька годин поспіль. 9. Сміх приносить сили. Життєрадісній людині завжди живеться легше. Намагайтеся радіти будь-якому успіху, якщо не своєму, то — дітей і онуків. Ось побачите: разом із усмішкою прийде і гарний настрій. 10. Мозок має працювати. Розгадуйте кросворди, більше читайте, вивчайте іноземні мови. Змушуючи мозок активно працювати, людина не тільки зберігає голову світлою, а й одночасно активізує діяльність серця, системи кровообігу та обмін речовин. Найважливішою умовою оздоровлення є духовне вдосконалення. Природа гармонійна, і жити в ній щасливо може тільки гармонійна людина.
Матеріали підготувала Наталія АНТОНЮК
Життя продовжується! · “Ухиляючись від боротьби за існування, людина ставить на собі хрест”. Євген Ященко · p. 15página original ↗ У нашій постійній рубриці “Життя продовжується!” ми розповідаємо, як літній людині вижити в сучасних умовах, як не впасти у депресію і зберегти бадьорий дух. Сьогодні про те, як демографічне старіння впливає на всі сфери суспільного життя, який імператив повинна мати кожна літня людина, читачам “Слова Просвіти” розповідає завідувач відділу демографії старіння Інституту геронтології НАМН України ім. Д. М. Чеботарьова, докторант Національної академії державного управління по кафедрі охорони суспільного здоров’я Наталія ФОЙГТ. Також вона заторкує ще одну важливу проблему сучасності — перспективу українського села. Що з ним буде років через 50: заростуть стежки бур’янами чи державі все-таки вдасться врятувати осередок української духовності?
— Наталіє Антонівно, розкажіть детальніше про ваш відділ. — Наш відділ вивчає демографічні процеси, пов’язані зі старінням населення. Одночасно ми займаємося вивченням якості життя людей похилого віку, їхніми проблемами й перспективами. Демографічне старіння — збільшення кількості людей похилого віку, — процес незворотний і всепроникний, це дуже впливовий чинник, який регулює практично всі сфери суспільного життя: економіку, право, податкову й пенсійну системи, ринок праці, нерухомості, взаємини між поколіннями, процеси формування сім’ї тощо. У міжнародних документах про перспективи глобального розвитку за важливістю впливу на нього демографічне старіння посідає 7 місце поряд із тероризмом, поширенням ядерної зброї, кліматичними змінами, світовими фінансовими кризами та ін. Отже, серед тих глобальних чинників, які впливають на суспільне життя в усьому світі, демографічне старіння є одним із найважливіших. Ось чому цей процес має вивчатися глибше. В Україні подоланню негативних наслідків демографічного старіння поки що приділяють мало уваги через надлишок інших проблем, і те, що зараз відбувається у демографічному розвитку нашої держави, особливо щодо старіння, поки що не знайшло свого відображення у державних документах, державній політиці. Старіння — процес всепроникний, але поки що ми не відчуваємо, наскільки сильно він впливає на наше життя — не лише на життя людей похилого віку, а й на молодих. — У статті “Старість очима молодості” (“Слово Просвіти” № 48 за 2010 р.) молоді українці розповідали, що для них означає літній вік. Серед відповідей: “Постійне бажання уваги тоді, коли ти мало кому потрібен”, “літні люди живуть невідомо для кого і для чого”, “відчуття, що життя закінчується, а ти не встиг зробити все, що запланував”. — Таке уявлення про старість і людину похилого віку — всесвітня проблема. І в Мадридському Міжнародному Плані дій щодо Старіння велику увагу приділяють подоланню іміджу літньої людини як немічної, хворої, такої, яка втратила свої соціальні зв’язки й соціальні ролі, тобто людини, яка викликає жалість. Таке ставлення до людей похилого віку в Україні є результатом недостатньої пропагандистської роботи у сфері інтеграції літніх людей у сучасне суспільство. В умовах старіння населення така суспільна стигма є неприпустимою, бо вона руйнує цінність потужного пласту населення, який зараз становить більш як 20 %, а через покоління, до середини 2050 р., становитиме всі 30 %. Літні люди — наш потенціал, особливо, коли йдеться про збільшення пенсійного віку: уряд розраховує, що цей контингент віддасть державі залишковий трудовий потенціал. Наші люди похилого віку — професійні, кваліфіковані, соціалізовані. Літня людина має ті ж самі прагнення, можливості й здібності, що й молодь. — Чи є в Україні певні регіони, де найбільше довгожителів? — Більше довгожителів, відповідно до перепису 2001 року, сконцентровано у західних областях України. На це впливає насамперед патріархальний сільський побут, там зосереджене сільське населення із найміцнішими сімейними традиціями, підтримкою між поколіннями, що є важливим життєзберігаючим чинником для людей похилого віку. На довголіття також позитивно впливають гірські умови. Деякі фізіологи пояснюють гірське довголіття зменшенням вмісту кисню у повітрі, окисні процеси відбуваються повільніше, тому уповільнюється старіння. — Дуже часто слово “старість” сприймають як синонім до слова “хвороба”. Як до власних фізіологічних змін має ставитися літня людина?
Палітра · “Головне — громадянська небайдужість та готовність захищати, будити совість, думку, одне слово — живих...” · p. 16página original ↗ Микола ЦИМБАЛЮК Слова Романа Чайки його обурили. Шпетячи ялову інтелігенцію, тележурналіст згадав народну прикмету, що, мовляв, якщо так звана “інтелігенція” втікає у “внутрішню еміграцію” — чекай затяжного суворого режиму. А звинувачення у байдужості й інфантильності “так званої”, яка тільки й здатна “сидіти і щось писати, залізти у соціальну мережу і там творити віртуальний словесний спротив, або взагалі нічого не робити” зачепило Валерія Чмирьова за живе. “У свої майже 70 років я “заліз” до соціальної мережі (Інтернет. Авт.) для творення “віртуального” соціального спротиву”, — прокоментував він закид журналіста українцям. І закінчив: вона — мережа — дозволяє миттєво формувати суспільну думку. Про інше Валерій Олексійович змовчав — скромність! Не згадав, що здатен впливати (і впливає!) й іншими за-
Малюнок Валерія Чмирьова собами. У цьому я переконався 1 квітня в галереї “Майстерня”, що в Спілці художників України. Того дня, коли всі “охочекомонні” й
— Молодці хлопці! Чудову дачу мені збудували. — Служимо народові України! Малюнок Валерія Чмирьова казенні жартівники дурили всіх і вся (згадайте проглянуті політичні телепередачі, “космічні” новини з Київради і навіть фестиваль сміху в Адєссє), він і його семеро “так званих” виставлялися. Точніше — представили на суд нечисленних шанувальників свої карикатури. Це була їхня четверта художня виставка “Карикатуристи України”. Переважна більшість карикатур уже публікувались: Анатолія Гайно — у газеті “Червоний гірник”; Миколи Капусти — у газеті “Жизнь”; Олександра Міхнушева — взагалі в багатьох періодичних виданнях; Валерія Могильного і Володимира Соломашенка — також; Андрія Саєнка — регулярно (головний художник!) у московському українського розливу “Крокодиліплюс”; Олега Смаля — у тижневикові “Дзеркало тижня”, Валерія Чмирьова — теж у багатьох. А всіх укупі — в журналі “Перець”. Хай пробачить мені читач, але переказувати сюжети — справа в цьому жанрі справді смішна. І невдячна. Ну, розповім я про клоуна на пірсі, що жонглює рятувальними кругами перед десятками простягнутих рук у розбурханих хвилях, що волають про поміч (О. Смаль). Або вказуючий перст, по якому тьопають, як гуси, люди і, дійшовши краю, летять у прірву (В. Соломашенко). Чи сценку з головними героями казки про Буратіно (коли той чеберяє з лантушком у $5 000 000 за плечима) перед явно спорудою на Інституцькій і вказівником “Поле чудес” — у напрямку Банкової. Бодай словом можна хіба що згадати про інше. Приміром, про спектр тем. А він широкий — від соціально-політичних, побутових — і, звичайно ж, любовно-сексуальних — до дружніх шаржів. За формою роботи — лінійні (контурні), насичені, тобто штрихові, чорно-білі, а здебільшого кольорові. Виконані, як правило, в одиничному, а інколи і в численних сюжетах — коміксах. Оглядаючи експозицію десятьох (двоє із них — А. Арутюнянц і В. Попов — покійні), подумав: “Якщо розвиток карикатури тісно пов’язаний із публіцистикою, бойовою, образною, наступальною, то остання сьогодні явно програє в лаконічності та виразності”. Навіть не згадуючи про ту, що тьмяно мерехтить на шпальтах, телеекранах “чего изволите”. А те, що той же таки Чмирьов (та хіба він один!?) щороку бере участь у міжнародних конкурсах карикатуристів, які проходять то в Бразилії, то в Ка-
— Особисто я ніколи не покохала б козла! Малюнок Анатолія Арутюнянца наді, то в Італії, то в Польщі і т. д. хіба не свідчення рівня їхнього таланту? А головне — громадянської небайдужості та готовності захищати, будити совість, думку, одне слово — живих не одних українців. Без перебільшення скажу: що побачив на виставці Товариства художників-карикатуристів — талановито й оригінально. У кожного свій почерк пера/пензля. Свої улюблені мотиви. Своя, тільки йому, властива кратність збільшуваного скла лупи художника. Але всі як один — дотепні і смішні, з парадоксальною творчою уявою. Та що базікати даремно — це треба йти й дивитися. На карикатури. А не на округлені очі під високо піднятими бровами, розтягнуті до вух роти, і животи, що трясуться від сміху. А ще побачите там на інтелігентних обличчях глядачів тінь напруженої думки. Це те, чого нема в утоплеників м’яких фотелів перед голубими екранами.
Палітра · “Головне — громадянська небайдужість та готовність захищати, будити совість, думку, одне слово — живих...” · p. 16página original ↗ 1 1 0 1 5
Палітра · “Головне — громадянська небайдужість та готовність захищати, будити совість, думку, одне слово — живих...” · p. 16página original ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп.
Палітра · “Головне — громадянська небайдужість та готовність захищати, будити совість, думку, одне слово — живих...” · p. 16página original ↗ Texto dañado en el reconocimiento — lea la página original
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Палітра · “Головне — громадянська небайдужість та готовність захищати, будити совість, думку, одне слово — живих...” · p. 16página original ↗ Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47
Відділ літератури
Марія КУЧЕРЕНКО 270-55-57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Кореспонденти
Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10>Б, м. Київ, 01001
E>mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301215 Наклад у квітні — 20 000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016