Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №01 за 2026 рік

16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 1 (1331), 8—14 січня 2026 Історична відповідальність “Просвіти” ДМИТРО ЧОБІТ

Подяки за особисті заслуги 30 грудня 2025 року в інформаційній агенції “Наголос” відбулося підсумкове засідання Головної ради ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Звертаючись до присутніх, голова Товариства Павло Мовчан подякував за активність Георгію Філіпчуку, очільнику Київської “Просвіти” Кирилу Стеценку, голові Київської обласної “Просвіти” Євгену Букету, очільникам обласних “Просвіт”: Січеславської – Сергію Тютюннику, Хмельниччини – Віталію Міхалевському, Рівненщини – Івану Вєтрову. “У Харкові зберігся наш осередок, Запорізька організація намагається щось робити... На Заході країни активно працюють усі, навіть у багатьох районах, як, наприклад, на Буковині”, – зазначив Павло Мовчан. Він також поділився доброю новиною від міністерки культури України Тетяни Бережної про рішення урядового відомства прибрати ім’я Чайковського з назви Національної музичної академії України (Київська консерваторія). “Просвіта” цього так само вимагала, це і наша маленька перемога”, – сказав Павло Мовчан. Він також виконав почесну місію нагородження – академіка НАПН України Георгія Філіпчука, професора Петра Чернеги, кінорежисера Дмитра Ломачука орденами Нестора Літописця за особисті заслуги в плеканні державної мови, культури та української історії. Для кожного з лавреатів голова “Просвіти” знайшов добре слово. Зокрема він нагадав присутнім, що під керівництвом та за безпосередньої участі, як автора сценарію та головного режисера, Дмитром Ломачуком створено 89-серійний телесеріал “Логос”, у якому в популярній документально-художній формі розповідається про виникнення мови, культури, писемності українців від Трипільської доби до сьогодення. А нещодавно Дмитро Ломачук представив свій новий фільм “Пекельні обійми” про агресивну політику російської орди щодо України впродовж століть. Павло Мовчан подякував доктору історичних наук, професору Українського державного університету імені Михайла Драгоманова Петру Чернезі за активну участь в організації і проведенні щорічних конференцій вчених – дослідників Голодоморів. А до привітань Георгія Філіпчука з його ювілейним Днем народження та просвітянською нагородою долучився народний художник України Валерій Франчук, який подарував відомому вченому та громадському діячеві його портрет. Завершальним акордом стало вручення відзнаки “Всесвітнього фестивалю української культури та мистецтва” (World festival of ukrainian art and culture), що відбувся у Празі, Чехія, Павлу Мовчану. Почесну нагороду — диплом і медаль, вручили члени журі фестивалю у Празі Дмитро Ломачук і заслужена артистка України Тетяна Негрій. Як протистояти знищенню України До учасників зібрання долучився онлайн член Головної Ради ВУТ “Просвіта” Микола Голомша, який сказав: – Шановні просвітяни, друзі, однодумці, люди відповідальності й пам’яті. Ми зібралися не просто підбити підсумки року. Ми зібралися, щоби дати чесну відповідь на питання: чому Україна знову платить таку страшну ціну за власну незалежність – і що ми зобов’язані змінити, аби це не повторилось. Я хочу говорити не про абстрактні загрози. Я говоритиму про системну руйнацію української державності, яка почалася з перших днів нашої незалежності — і, на жаль, триває досі, навіть після вторгнення рашистів. 1. Як рф руйнувала Україну без танків рф не починала війну у 2022 році. Вона почала її у 1991-му, одразу після відродження нашої Незалежності. Не ракетами – кадрами, деклараціями, “реформами”, залежностями, зрадою. Через своїх колаборантів, яких цілеспрямовано добирали в міністерські крісла, руйнували: - освіту – під виглядом “оптимізації”; - культуру – під виглядом “другорядності”; - армію – під виглядом “позаблоковості”; - економіку – під виглядом “ринкових реформ”. Нам роками втовкмачували: держава – неефективний менеджер, армія нам не потрібна, село – це минуле, школа в селі – розкіш. Це не помилки. Це доктрина руйнування. Продовження на стор. 2 СТАНІСЛАВ НОВИЦЬКИЙ ГАЛИНА ДАЦЮК ПЕРЕДПЛАТА—2026 Тижневик "Слово Просвіти" (індекс 30617) можна передплатити у відділеннях "Укрпошти" за допомогою "Каталогу видань України" І півріччя 2026 року (стор. 50). Вартість є такою: 1 міс. — 74 грн. 3 міс. — 222 грн. 6 міс. — 444 грн. Будьмо, друзі, разом!
Суспільство · “Спільно заколядували з вірою і надією на перемогу над ворогом, справедливий мир і щасливе майбутнє України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Історична відповідальність “Просвіти”

Закінчення. Поч. на стор. 1 2. Те, що відбувається сьогодні, – не менш небезпечно І ось – ми маємо повномасштабне вторгнення. Маємо тисячі загиблих. Маємо зруйновані міста. Здавалося б, всі маски мали впасти. Але що ми бачимо? - Закриваються школи в селах. - Закриваються дитячі садочки. - Проводяться так звані “ущільнення” – дурні, бездушні, антиукраїнські. А що це означає насправді? Це руйнація села. Це знищення майбутнього. Бо коли немає школи – немає молодої родини. Немає громади. Немає України. 3. Медична “реформа” як інс! трумент ліквідації громад Те саме відбувається з медициною. Коли в селі закривають амбулаторію, коли до лікаря треба їхати за 30–50 кілометрів – це не реформа. Це вирок громаді. Без медицини село не живе. Без медицини люди виїжджають або У грудні російські війська значно посилили атаки на Одесу та область. Під прицілом опинилася портова інфраструктура цього ключового для експорту українського зерна регіону, загинули і отримали поранення десятки людей. Мотиви агресора тут прості: росія прагне завдати якомога більшого удару по економіці України. Про мету кремля у контексті терору Одеси пише американське видання “The Wall Street Jo- urnal”. Коментуючи останні кадрові призначення очільника держави, дипломат і громадський діяч Валерій Чалий на своїй сторінці в Фейсбук написав такий коментар: “Що подобається: Президент України таки робить (насправді, з великим запізненням) кадрові зміни в секторі безпеки і оборони, що, як мінімум, має надати динаміки та в ідеалі – максимальної ефективності дій силам безпеки й силам оборони України. Сигнали направлені. Принаймні, до росії та США вони вже дійшли. Що не подобається: Президент України не робить (сподіваємося, поки що) аналогічних кроків у підсиленні тилу (зокрема, управління економікою, фінансами, енергетикою, ВПК, сферою комунікацій, включно з інформаційною політикою) із відповідною роботою над помилками в сфері державного управління та боротьби з корупцією. Також поки не видно намірів відновити довіру й об’єднати всю країну задля Перемоги. Судячи зі всього – поки планується “протягнути” на тому, що є. Ці два питання взаємозв’язані: без підсилення тилу, переведення країни на військові рейки, сектор безпеки і оборони не може стати максимально ефективним, які б кадрові ротації (тим більше – переважно горизонтальні) не відбувалися. Початок є. Подивимося, що буде далі”. путін прагне захопити всю Україну: змінити уряд, знищити військо та підпорядкувати країну російському правлінню. Таку думку висловив американський дипломат, був постійним предвмирають. Це не економія. Це демографічна війна проти власного народу. 4. Розпродаж держави під час війни І на цьому тлі ми чуємо знайому мантру: “Держава – поганий менеджер”. Під цю мантру: - продаються державні підприємства, - розмивається економічний суверенітет, - стратегічні активи йдуть за безцінь. А хто ухвалює ці рішення? Люди без знань. Без досвіду. Без відповідальності. Це вже не просто економічна помилка. Це пряма загроза національній безпеці. Бо держава, яка не контролює освіту, медицину, стратегічну економіку – не є суверенною. 5. Це продовження тієї ж війни Друзі, назвімо речі своїми іменами. Те, що відбувається сьогодні, – це інерція колоніальної політики рф, яка просто працює через українські підписи. Без танків. Без “градів”. Але з тим самим результатом – ослаблення України зсередини. 6. Що ми зобов’язані зробити І тут я звертаюся саме до “Просвіти”. Бо “Просвіта” – це не гурток ностальгії. Це моральний штаб української нації. Перше. Ми маємо публічно й системно викривати антидержавні рішення, незалежно від прізвищ і посад. Друге. Маємо вимагати мораторію: на закриття сільських шкіл, на ліквідацію медичної інфраструктури в громадах – під час війни і відбудови. Третє. Повернути державницьке мислення: держава – це не бізнес-офіс, держава – це відповідальність за націю. Четверте. Кадрова відповідальність. На ключових посадах не можуть бути люди без фаху. Це питання виживання, а не зручності. П’яте. Освіта, культура, село, громада – це елементи оборони, а не “соціальні витрати”. 7. Наша відповідальність Ми переможемо не лише тоді, коли виженемо рашистів з нашої землі. Ми переможемо тоді, коли остаточно знищимо колоніальну логіку в своїх головах і рішеннях. “Просвіта” народилась, коли Україна не мала держави. Сьогодні ж наше завдання – не дозволити знищити державу під виглядом реформ. Це – наша історична відповідальність. І ми не маємо права її зрадити. *** Як зазвичай ведеться на Різдвяні свята і передноворічні дні, присутні просвітяни і запрошені гості спільно заколядували з вірою і надією на перемогу над ворогом, справедливий мир і щасливе майбутнє для всієї України. На часі – форум Днями з ініціативи голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павла Мовчана в столичному інформагентстві “Наголос” відбувся круглий стіл, де йшлося про необхідність проведення форуму українських національних сил. Про загрози нашій державності, старі — нові виклики й небезпеки, засоби їм протистояти, говорили народні депутати України багатьох скликань Павло Мовчан, Іван Заєць, Юрій Костенко, Петро Ющенко, митці Кирило Стеценко, Юрій Нагулко, Сергій Файфура, науковці Фергад Туранли, Олександр Ковалів, журналісти, громадські діячі. Учасники зібрання зійшлися на думці, що тільки об’єднані національні сили спроможні вивести країну з кризи й ефективно протистояти ворогу у війні. Відтак вирішили розробити чіткий і прозорий алгоритм дій з метою підготовки і проведення форуму національних сил найближчим часом. Підготував Ігор ЗОЦ Світлини Дмитра ЛОМАЧУКА переможців відбулось у Житомирській обласній універсальній науковій бібліотеці імені О. Ольжича. Дипломи та грошові подарунки лавреатам вручили голова комітету з присудження премії Василь Головецький і голова ЖОО НСПУ Світлана Гресь. У 2025 році достойними цієї високої літературної відзнаки стали журналіст і прозаїк Іван Тичина за книгу “Найкращий світанок – без війни”, журналістка і викладачка Леся Гудзь за збірку прози “Маленькі свята великих буднів”. В останній день 2025 року відійшов на вічну ватру Петро Содоль – майор армії США, пластун і дослідник історії УПА. Минулого року йому виповнилося 90 років, згадує Diaspora.ua на своїй сторінці у Фейсбуці. Петро Содоль народився 4 липня 1935 р. в селі Миколаївка на Тернопільщині. Його батько Петро Зілинський-Содоль був сотником Армії УНР. Саме з ним Петро в 1944 р. емігрував на Захід Німеччини, звідки вони виїхали до США у повоєнні роки. Там він ріс в українському середовищі та з прищеплюваними батьком цінностями. У 1958–1978 рр. Петро Содоль служив в Армії США. За військову звитягу, виявлену під час війни у В’єтнамі, нагороджений двома “Пурпуровими серцями” (військова нагорода США, яка вручається від імені Президента США усім американським військовим, які загинули або були поранені в результаті дій противника) і Бронзовою зіркою (четверта за значущістю нагорода в Збройних силах США). Вже після демобілізації Петро Содоль отримав вищу освіту, здобув ступінь бакалавра політичних наук та магістра бібліотечної справи у Національному університеті штату Небраска. Власне, з книгами він і пов’язав своє подальше життя. Був директором видавничої корпорації “Пролог” у Нью-Йорку, співробітником Видавничого комітету “Літопис УПА”. А головне – став одним із перших дослідників історії УПА, автором перших енциклопедичних довідкових видань з історії УПА “Українська Повстанча Армія, 1943–49. Довідник I–ІІ” (1994, 1995) та низки наукових публікацій про структуру та старшинський склад УПА. Підготував Ігор ЗОЦ
Суспільство · “Спільно заколядували з вірою і надією на перемогу над ворогом, справедливий мир і щасливе майбутнє України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Огляд медіа та соціальних мереж

ставником Сполучених Штатів у НАТО і представником Державного департаменту з питань України у 2017–2019 роках, Курт Волкер в інтерв’ю ведучому програми “Студія Захід” Антону Борковськом на телеканалі “Еспресо”. За статистикою застосунку “Київ Цифровий”, із 1 січня до 27 грудня 2025 року сирени повітряної тривоги лунали в столиці 509 разів. Журналісти Каштан NEWS підрахували загальну тривалість усіх тривог за цей період: вона дорівнює 734 годинам 49 хвилинам. Отже, загалом за рік кияни провели в сховищах та коридорах 30 днів та 14 годин. Найдовша тривога року тривала 10 годин 31 хвилину – 22:55 28 листопада до 09:27 29 листопада. Внаслідок цієї нічної атаки у Києві загинуло дві людини, постраждало 37. П’ятнадцять людей було госпіталізовано, серед них – 10-річний хлопчик з опіками та гострою реакцією на стрес. Під удар потрапили 18 локацій у семи районах міста, майже пів мільйона мешканців залишилися без світла. Генерал у відставці і колишній головнокомандувач Збройними силами США в Європі Бен Ходжес вважає, що війна в Україні не зупиниться, поки президент рф путін думає, що може перемогти. Про це повідомило BILD. За його словами, дипломатично зусилля президента США Дональда Трампа “приречені на провал”. “Тому що він ніколи не цікавився причинами конфлікту. Жодного разу він не поклав на Путіна відповідальність за початок війни. Замість цього він чинив тиск виключно на українську сторону і повністю прийняв російський наратив про те, що російська перемога неминуча”, – сказав він. Генерал вважає, що теза про неминучу перемогу Кремля є помилкою. “Не можна забувати: ця війна почалася 2014 року. Через 11 років росія контролює лише 20 відсотків України, а в російської економіки серйозні проблеми. Тому я не вірю, що українці ухвалять угоду, за якою їм доведеться віддати землю, навіть не завойовану росіянами”, – зазначив Ходжес. Понад 10 тисяч цивільних мешканців Київщини пройшли навчання у Київському обласному центрі підготовки населення до національного спротиву з початку його роботи у січні 2024 року. Про це повідомляє інформаційний портал “Моя Київщина” із посиланням на сайт Київської ОВА. З початку повномасштабного вторгнення понад 10 тисяч солдатів армії рф потрапили в полон. Їхня кількість із кожним роком зростає. Про це повідомив Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Так, за неповний 2025 рік у полон потрапило більше російських військових, ніж за 2022 і 2023 роки разом. У середньому щотижня здаються від 60 до 90 військовослужбовців рф, а в серпні 2024 року цей показник сягав 350 людей на тиждень. При цьому із червня 2023 року російські солдати потрапляють у полон частіше, ніж українські – в російський. Перероблений пам’ятник Леніну на пам’ятник Шевченку з Житомирщини передали Національному музею історії України у Другій світовій війні. Про це повідомили в Житомирській ОДА. Скульптура, відома як “Ленін – Тарас Шевченко”, стане частиною експозиції про декомунізацію та деколонізацію в Україні. Рішення ухвалили на підставі презентаційних матеріалів проєкту “Спадщина незалежності”, яку 11 грудня 2025 року представили на конференції Міністерства культури України “Культура та інвестиції”. У місті Шепетівка демонтували пам’ятник радянському письменнику Миколі Островському, автору роману “Як гартувалась сталь”. Його вирішили не переробляти на брухт, як багато інших монументів, а офіційно передати до музейного фонду, як експонат в контексті тоталітарного минулого. Відтак пам’ятник перевезли до Державного музею авіації імені О. К. Антонова. Про це інформували на сторінці у Фейсбуці Музею пропаганди. Зазначається, що демонтаж провели 24 грудня минулого року коштом обласного бюджету. Пам’ятник складався з 10 частин. Його завантажили у дві фури й транспортували до столиці. У вестибюлі станції київського метро “Золоті Ворота” до 30 січня триватиме виставка “До/Нації”, присвячена історії українського меценатства. Про це повідомляє агентство “Інтерфакс-Україна”. Проєкт є продовженням масштабної експозиції в Національному заповіднику “Софія Київська”, де представлено понад 50 експонатів, зокрема Требник митрополита Петра Могили (XVII ст.), Острозьку Біблію (XVI ст.), офорти Тараса Шевченка та ескізи Анатоля Петрицького. Незабаром “зеленою” лінією метро курсуватиме тематичний поїзд: у кожному вагоні розмістять постери про українських меценатів. Видання “Українська літературна газета” повідомляє, що в Житомирі визначилися з іменами лавреатів обласної літературної премії імені Бориса Тена за 2025 рік. Вона присуджується за особливо вагомий внесок у розвиток української літератури. На конкурс було подано твори десяти претендентів. Урочисте нагородження
Подія · “Автор писав жертовно з твердою вірою у перемогу України і торжества Добра на Землі”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

но, але вже сам їхній зміст становить неабиякий пізнавальний і науковий інтерес. “Це комплексне історично-політичне дослідження дає змогу українцям визначитися в національному і планетарному обширі”, – зазначив академік НАН України Микола Жулинський. Він же наголосив: “Вражає огром проблем, які осмислює і розв’язує Дмитро Чобіт. Подібні оцінки дали й інші рецензенти, зокрема, доктор юридичних наук, професор Віктор Акуленко в рецензії, яку опублікував журнал “Часопис Київського університету права”, написав: “Уважно читаючи фундаментальну працю Дмитра Чобота “Ключі від миру і війни”, ловив себе на думці: до якого жанру її віднести: публіцистики, наукової роботи, дослідження з політики, воєнної чи загальної історії, археології, літератури, мови, топонімії? Усі ці теми не тільки доступно і ясно висвітлені, а й вміло і органічно поєднані між собою. Дивовижно! Таку працю неможливо дослідити і написати за один рік, або й за два – це робота всього життя, що й знайшло своє підтвердження у численних посиланнях автора на власні різнобічні дослідження багатьох років. Поза сумнівом, книга Д. Чобота має новаторський характер і заслуговує найвищої оцінки й державної відзнаки. Але найбільше вражають комплексність і системність дослідження, глибина, різнобічність описаних подій, новизна фактів, переконливість висновків і величезна кількість розкритих тем в одній праці. Складається враження, що дослідження написане поза межами можливостей однієї людини. Відчувається, що автор писав жертовно з твердою вірою у перемогу України і торжества Добра на Землі. Книга дуже потрібна Украси. Водночас він робить колосальне спростування ідеології про “рускій мір”. А це не тільки Ільїн – це і Ахматова, і Булгаков, і те, що зараз відбувається у нашій системі освіти, що повертається до нас через наших онуків, які приходять з вулиці з російською мовою. Це страшне явище”, – наголосив Павло Мовчан, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка. Праця вирізняється глибиною охоплення проблем, ґрунтовністю й всебічністю опрацьованого матеріалу, вважають рецензенти. “Я не знаю більш актуальної праці й такого синтетичного дослідження, як це. Це унікальна праця. Я був вражений тим колосальним огромом джерел, які осмислив автор, намагаючись дуже чітко довести, що Україна – не Росія. Що Україна є таке державне утворення, яке формувалося протягом кількох тисячоліть, і воно ніколи не згасало, а набуїні, особливо українським дипломатам і світові, вона відкриє очі на багато питань, тому вартує її перекласти на іноземні мови, насамперед англійську, аби з її змістом могли познайомитися в ООН, Євросоюзі, НАТО та інших міжнародних організаціях”. Особлива цінність праці “Ключі від миру і війни” полягає в тому, що вона порушує і вирішує масу проблемних питань української політики і державотворення, воєнної і загальної історії, права, археології, мови, топонімії й тим відкриває браму для нових досліджень минулого України та українського народу. Подаємо назви рецензій на двокнижжя Дмитра Чобота: 1. Жулинський Микола. Якою насправді є природа імперського божевілля Росії? // Чобіт Д. Ключі від миру і війни. Книга друга. Що таке Русь, Україна, Росія і хто такі українці та росіяни. С. 377–378. 2. Жулинський Микола. Ключова проблема і ключі від неї. // Слово Просвіти. 2025. Ч. 24. 19–24 червня. С. 6–7. 3. Акуленко Віктор. Новаторська праця Дмитра Чобота. // Часопис Київського університету права. Український науково-теоретичний часопис. 2025. №2. С. 161–167; Передрук рецензії: Брідщина – край на межі Галичини й Волині. Випуск 16. Броди, 2025. С. 147–153. 4. Павлюк Степан. Правдиво про долю українців. // Дзвін. 2025. №2. Березень – квітень. С. 205–207. В №1 за 2026 рік журнал “Дзвін” готує до друку розлогу рецензію академіка НАН України Григорія Півторака на книги Дмитра Чобота “Ключі від миру і війни”. Пресслужба ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка вало інших форм і виражень. Але це був процес надзвичайно складний і дуже важливий”, – зазначив Микола Жулинський. Праця “Ключі від миру і війни” порушує й осмислює широкий спектр проблемних питань української політики та державотворення, воєнної й загальної історії, права, археології, мови, топонімії та відкриває можливості для нових досліджень. Про це, зокрема, говорили під час презентації Володимир Шовкошитний, Володимир Сергійчук, Георгій Філіпчук, Василь Костицький, Віталій Мельничук та інші вчені та громадські діячі. У своїх виступах учасники заходу апелювали до Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка з побажанням належно оцінити працю Дмитра Чобота, що висунута на здобуття високої державної відзнаки в номінації “Публіцистика і журналістика”. Власн. інф. Світлини з відкритих джерел
Подія · “Автор писав жертовно з твердою вірою у перемогу України і торжества Добра на Землі”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Потрібна Україні книга

Книга перша. Імперське божевілля Московії. Київ – Броди: Український пріоритет – Українська куль$ тура – Просвіта, 2024. 320 с., іл. Книга друга. Що таке Русь, Україна, Росія і хто такі українці та росіяни. Київ – Броди: Український пріоритет – Українська культура – Просвіта, 2025. 384 с. “Ключі від миру і війни”, так називається нова історико-публіцистична праця Дмитра Чобота, відомого автора, політика, державного діяча і дослідника минулого України. “Ключі” – це алегорія України і поняття безпеки. Дійсно, саме в Україні зберігаються ключі від миру і війни в Європі та світі. На чиєму боці внаслідок російсько-української війни опиниться Україна, залежатиме баланс сил Добра і Зла, а, отже, майбутнє всього людства. І це без перебільшення. Якщо б Росії вдалося встановити повний контроль над Україною, то вона одразу ж суттєво збільшила б свої мобілізаційні ресурси, значно посилила економічну й мілітарну могутність. Наслідком мали постати нові загарбницькі “спеціальні воєнні операції” в Середній Азії, на Кавказі, у Балтії та інших місцях світу з наміром відновлення Російської імперії Зла в межах кордонів, як мінімум радянських, або ще царських часів. Головна мета – повернення Росії статусу наддержави, зміна світового правопорядку, у якому Москва грала би провідну роль і визначала життя на планеті. Першим щаблем на цьому шляху мала стати блискавична переможна війна проти України. На здобуття Києва путінський режим відводив три-чотири дні, для захоплення всієї України – два-три тижні. Такі були початкові плани московського Кремля, але українці їх вщент зруйнували. “Саме поєднання теперішньої політичної ситуації в Україні з дослідженням маловідомих сторінок її історії й дало дивовижний результат у вигляді двотомника”, – відзначив особливість цієї праці один із рецензентів, доктор юридичних наук, професор Віктор Акуленко. Якраз розвінчуванню фальшивих версій, дослідженню справжніх причин, мети і перебігу війни Росії проти України, її всепланетарного значення й присвячена праця Д. Чобота. Вона відзначається глибиною охоплення і висвітлення проблем, ґрунтовністю і всебічністю опрацьованого матеріалу. Автор використав значну кількість джерел, розкрив не лише теперішню воєнну ситуацію, а й уміло пов’язав її з давнім минулим українських земель, українського народу і української мови. Дослідження складається із двох книг. Перша книга “Імперське божевілля Московії” має дев’ять розділів: “Остання війна Російської імперії”, “Чому Росія напала на Україну”, “Українці – не росіяни, а росіяни – не українці”, “Велика московська химера”, “Імперська ідеологія Путіна” та ін. Усі розділи складаються із 6 – 12 підрозділів, кожен з яких розкриває певну тему, а всі разом вони створюють цілісну картину надуманих приводів, справжніх причин і перебігу російсько-української війни. Ось деякі з них: “Чому і за що воює Росія”, “Про національну ідею росіян”, “Про так звані “денацифікацію” та “демілітаризацію” України”, “Імперські наміри та плани Путіна”, “Путінське безглуздя про “один народ”, “Де і коли формувалися український і російський народи”, “Про російську мову і московський народ”, “Як Московія стала Росією”, “Якою мовою розмовляли у княжому Києві”, “Про давність української мови”, “Чому Київ назвали “матір’ю?”, “Ще кілька фактів для спростування путінської облуди”, “Імперські одкровення Путіна”, “Так звана “Велика Російська Мрія”, “Про так звану “Новоросію”. Кожен підрозділ цікавий по-своєму і надзвичайно інформативний. Дуже цікавим є розділ під назвою “Чому війну назвали спеціальною воєнною операцією?” Це запитання мимохідь виникає у кожного. Дійсно: чому в Росії широкомасштабні бойові дії проти суверенної України, які ООН визнала актом агресії, називають так званою “спеціальною воєнною операцією”? Чому в цій СВО беруть участь практично усі збройні сили Росії: суходільна армія, стратегічна авіація, ракетні війська, кораблі і підрозділи усіх чотирьох російських флотів: Чорноморського, Балтійського, Північного і Тихоокеанського? Ракетних ударів по Україні завдають навіть кораблі Каспійської воєнної флотилії. За період з 24 лютого 2022 р. безповоротні втрати Росії в Україні складають понад мільйон осіб, тисячі одиниць воєнної техніки: танків, літаків, кораблів і підводних човнів. То яка ж це “спеціальна воєнна операція”? Чому в Росії заборонили слово “війна” стосовно бойових дій в Україні? Чому за слово “війна” людей кидають у в’язницю? Автор дослідження знайшов відповідь на ці запитання. Як не дивно вона лежить на поверхні – у кримінальному кодексі Російської федерації, прийнятому ще у часи Єльцина в 1995 році. Тоді у пам’яті російського народу ще свіжою була Афганська війна 1979 – 1989 рр., яка однозначно розглядалася усіма, в тому числі й керівництвом тодішньої Росії, як нічим не виправдана агресія, міжнародна авантюра і воєнний злочин. Аби не допустити подібних речей у майбутньому, в кримінальному кодексі Російської Федерації передбачили покарання за злочини щодо підготовки та ведення агресивної війни. Йдеться про “Злочини проти миру і безпеки людства”, – саме так називається розділ ХІІ КК РФ. Для кращого розуміння автор процитував статтю 353 цього кодексу: 1. Планування, підготовка, розв’язування або ведення агресивної війни – карається позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років. 2. Ведення агресивної війни – карається позбавленням волі на термін від десяти до двадцяти років. (Уголовный кодекс РФ. 1995. Інтернетресурс). Хоча праця Дмитра Чобота “Ключі від миру і війни” пов’язана з агресією Росії проти України, але у ній автор дуже вміло і всебічно поєднав теперішнє з минулим, бо саме в минулому лежать пояснення справжньої суті російсько-української війни. Друга книга має підзаголовок “Що таке Русь, Україна, Росія і хто такі українці та росіяни”, вона ділиться на три частини. Перша “Витоки Русі, України і Росії”, вона має 8 розділів і 42 підрозділи. Друга “Що таке Росія і хто такі росіяни” (3 розділи і 21 підрозділ). Третя “Назви “Русь” і “Україна” (3 розділи і 27 підрозділів). Загальний обсяг другої книги складає 384 сторінки. Тому навести у рецензії увесь перелік назв підрозділів є проблематич-
Подія · “Автор писав жертовно з твердою вірою у перемогу України і торжества Добра на Землі”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Унікальна праця

“У цих книгах є дві головні теми – російсько-українська війна та походження українського народу, які тісно між собою пов’язані. У першій книзі йдеться про справжні причини війни й про ідеологію самого Путіна. Це ідеологія Івана Ільїна, головного ідеолога російського фашизму, який був штатним працівником канцелярії Геббельса в уряді Гітлера. Сам Путін розповідав, як читає по ночах Ільїна. Я проаналізував цю постать. Він у своїх працях пише, що Росії потрібна диктатура, яка тільки й може врятувати Росію від розвалу. У другій книзі про походження українського народу я доходжу висновку, що його першою державою була держава антів 4 ст. н.е.”, – розповів пан Чобіт. Досліджуючи історичне коріння української нації, автор особливо зосереджується на розвінчуванні міфу про історичну спільність українців і росіян та наголошує на його хибності і шкідливості характеру. “Ми прив’язані до цієї землі Презентація двокнижжя Дмитра Чобота “Ключі від миру і війни” відбулася наприкінці грудня 2025 року в Українському національному інформаційному агентстві “Укрінформ” у Києві. Учасники заходу в своїх виступах відзначали, що автор використав значну кількість джерел, розкрив не лише сучасну воєнну ситуацію, а й пов’язав її з давнім минулим українських земель, народу та мови. генетично й пов’язані величезними відтинками часу, які автор розшифрував і дав можливість заглибитися у наші історичні ча-
З ювілеєм! · “Поки ми шануємо своїх світочів, доти ми – незборимі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

бування Андрія Васильовича в КНР залишило свій слід і донині. Будучи вже на заслуженому відпочинку, маючи чудових колег-друзів, зустрічаючись з ними чи в храмі по неділях, чи на культурних заходах, у розмовах Андрій Васильович часто ділився своїми враженнями про перебування в Китаї. Тож друзі “присвоїли” йому іронічне, але не образливе звернення – “доктор Мао”, яке з ним донині. Повернувшись в Україну, Андрій Васильович реалізовував у Солом’янському та Шевченківському районах Києва цілодобові травматологічні пункти. Як хірург ортопед-травматолог надав спеціалізовану допомогу понад 5000 постраждалих від травм опорно-рухової системи. Упровадив у клінічну практику лікувальних закладів міста Києва понад 10 нових методів комплексного лікування пацієнтів ортопедотравматологічного профілю. Окрім того, налагодив профілактичний огляд новонароджених у районному пологовому будинку для виявлення вроджених вад опорно-рухового апарату. Працюючи впродовж трьох років (1972—1975) заступником начальника “Украпротезпрому”, Андрій Васильович сприяв виготовленню корсета Блаунта (Мілвокі) для лікування дітей, хворих на сколіоз. Це відбулося за пропозицією професора, доктора медичних наук, провідного наукового співробітника клініки хірургії хребта, завідувача спінального центру Інституту травматології та ортопедії НАМН України В. Я. Фіщенка. З великою любов’ю згадував Андрій Васильович Ковальчук своїх вчителів зі школи і викладачів з університету. Настав час – і він сам став вченим і педагогом. Опублікував понад 20 наукових праць, отримав авторські свідоцтва на три винаходи, зробив 17 раціоналізаторських пропозицій. Вчений написав дисертацію і підготував її до захисту, але до захисту справа не дійшла. Чому? Може колись Андрій Васильович розкаже. На мою думку, там могла спрацювати тенденція, яка найчастіше діяла в медицині, коли на останньому етапі захисту роботи українським вченим цей процес спеціально зривали. Так було у видатних вчених-медиків Гната (батька) та Віталія (сина) Западнюків, генетика Миколи Тарнавського, ендокринолога Трохима Цимбала. Нині Андрій Васильович, як кажуть мудрі люди, на заслуженому відпочинку. Його можна зустріти то в Києві, то в рідних краях на Городенківщині. Андрій Ковальчук має енциклопедичні знання в багатьох галузях. Його можна вважати літературознавцем, економістом, етнографом і богословом. Саме так, адже виростав він у селянській родині, яка глибоко вірила в Бога. Навіть у часи тотальної безбожності він вірив у Бога, ходив, коли можна, до храму. І як тут не згадати багатьох науковців світового виміру, наприклад, одного з найбільших фізиків-теоретиків XX століття, Дмитра Іваненка, який все життя залишався віруючою людиною; фізика-теоретика, академіка Олексія Ситенка; видатного вченого в ділянці науки електрозварювання Платона Севбо; академіка, фізика-теоретика Остапа Парасюка і ще не багатьох з когорти славних українських науковців. Справжній патріот України Андрій Ковальчук любить своє Покуття, рідне село Семаківці, захоплюється Прикарпаттям, охоче цитує Василя Стефаника, Івана Франка, залюбки співає українські пісні. Приваблюють його людські чесноти, якот: людяність, доброзичливість, почуття гумору. Він радіє з доробку своїх колег, особливо шанує титанічну працю, світлої пам’яті, Романа Миколайовича Круцика, дослідника трагічних сторінок історії українського народу. Поки ми шануємо своїх світочів, доти ми – незборимі. Нині, в день славного ювілею, вітаємо нашого колегу Андрія Васильовича Ковальчука, бажаємо міцного здоров’я, з роси і води, щоби не знали ви ніякої біди! Господньої благодаті на многії літа!
З ювілеєм! · “Поки ми шануємо своїх світочів, доти ми – незборимі”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Трудівник на медичній ниві До 90$річчя від дня народження видатного лікаря Андрія Ковальчука

Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ, кандидат сільськогосподарських наук, старший науковий співробітник Інституту агроекології і природокористування НААН України Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ, професор, доктор фізико-математичних наук, головний науковий співробітник Інституту фізики НАН України …підем разом на роботу для неньки-Вкраїни, нехай з нами, козаками, вона не загине! Данило Заболотний Є на нашій милій Україні прекрасний край, історія якого сягає сивої давнини, – Покуття. Видатний український археолог Юрій Полянський виявив тут залишки щелепи людини кроманьйонського типу, найдавніші сліди людського перебування на Городенщині, що належить до так званого степового Покуття. Історія цього краю описана у двох фундаментальних томах історично-мемуарного збірника “Городенщина” за загальною редакцію Михайла Марунчака (том I, 1978 р.) і Василя Никифорука (том II, 2002 р.). Одними з найпотужніших чинників, що творили окремішність цього краю і протистояли політиці загарбницьких держав, були його закорінена у давнину культура й православна віра людей. Ця частина Покуття, за науковими дослідженнями багатьох українських археологів (Юрія Полянського, Олега Кандиби, Ярослава Пастернака, Івана Борковського, Івана Олексишина та інших), утверджувала істину щодо праісторичної долі українського народу. Природа обдарувала її родючими ґрунтами, водними ресурсами, медоборами і талановитими людьми. Саме ця невелика частка народу є дорогоцінним скарбом суспільства, нації, животворним духом, джерелом могутності держави. Не зважаючи на те, що упродовж століть різні загарбницькі, імперські сили, знищували цвіт нації – інтелігенцію, українська земля не переставала народжувати людей, здатних бути елітою. Багатьох славних мешканців Городенщини можна згадати добрими словами за їхні намагання зберегти історичну минувшину для майбутнього покоління. Про важливість збереження пам’яті виразно сказала письменниця Ліна Костенко: “Національна свідомість пролягає не через танці і співи, не через патетику і мітинги, навіть не через форуми, конгреси і референдуми. Вона пролягла через усвідомлення національних традицій”. Назвемо лише кілька визначних особистостей нашого краю, які є і на терені науки, культури, медицини, релігії: археолог світового виміру Іван Борковський; математик Іван Данилюк; український вчений-філософ Петро Демчук; лікар-адмірал Ярослав Окуневський; його рідний брат, адвокат і громадський діяч Теофіл Окуневський; лікар, організатор медичної справи краю Роман Блонський; фізик, член-кореспондент Національної академії наук України, професор Іван Блонський; вчений-історик, професор Богдан Якимович; дослідник краю і національно-визвольного руху в Галичині, історик Іван Романюк; єпископ, Блаженнійший Миколай Чарнецький. Усі ці люди жили Україною, творили науку, культуру, зберігали історичну минувшину краю. Нам важливо не загубити у часі імена наших сучасників, які зробили вагомий, а часом і вирішальний внесок у той чи інший аспект духовності свого народу. Серед вчених з когорти малознаних – ім’я визначного науковця Київської школи ортопедів-травматологів, лікаря вищої категорії, керівника консультативно-поліклінічного відділення (2000–2014 рр.) “Інституту травматології та ортопедії НАМН України” Андрія Васильовича Ковальчука, якому 11 січня 2026 року виповнюється 90 років від дня народження. Народився Андрій Ковальчук у селі Семаківцях Городенківського району на Станіславівщині, у селянській родині Ганни і Василя Ковальчуків. Батьки були хліборобами, віруючими людьми, мали двоє дітей, яких змалку привчали до праці. Дід, Андрій Григорович Ковальчук, був військовослужбовцем австро-угорської армії, володів німецькою і польською мовами, мав неабияку бібліотеку. Андрій Ковальчук у робочому кабінеті Перша писемна згадка про Семаківці єв документі 1449 року. На території села знайдено поселення трипільської культури, могильник перших століть нашої ери й окремі предмети давньоруських часів. У 1939 році в селі проживало 1440 мешканців, діяло два храми. До найвідоміших людей села належить церковний діяч УГКЦ Миколай Чарнецький, хіротонізований на єпископа з осідком у Варшаві, проголошений 27 червня 2001 р. Святійшим Отцем Іваном Павлом II мучеником і блаженним УГКЦ. Дитинство Андрія Ковальчука припало на початок Другої світової війни: спершу окупація теренів Городенщини червоною армією, а потім армією вермахту, далі було звільнення. Навчався Андрій у Семаківській семирічній школі. За добру успішність наприкінці 40-х був нагороджений поїздкою до Києва. У другій половині 40-х рр. у краю розпочалась насильницька колективізація селянських господарств. Родина прагнула зберегти нажите майно, старалась виконати два плани заготівлі продуктів, але це не допомогло — все майно конфіскували згідно з описом на державу. А голову родини, Андрієвого діда, було публічно засуджено в селі з клеймом “куркуль”. Така ж доля спіткала ще п’ятьох сільських господарів. Після цих подій було написано декілька звернень до вищих органів влади про помилування, спираючись на той факт, що батько Андрія Василь Андрійович Ковальчук брав участь у війні проти нацистської Німеччини, був нагороджений орденом за взяття Одеру і повернувся з війни інвалідом. Але це не допомогло – діда засудили на 10 років позбавлення волі і 5 років виселення. Помер він у тюрмі, де могила – невідомо. Уже тоді, під час навчання хлопця у школі, проводили ідеологічне “виховання” дітей з неблагонадійних сімей. Андрію пропонували відмовитись від батьків і родини, щоб мати перспективне майбутнє... Навчання юнак продовжив у Поточищенській середній школі, після закінчення якої 1954 року вступив до Чернівецького медичного інституту. Навчався при матеріальній скруті, особливо взимку, коли з дому не могли передати продукти. Сестра Марія пішла в 14 років працювати на сирзавод у Чернелиці, щоб допомогти братові. Андрій під час навчання здавав кров як донор, а на канікулах працював обліковцем у місцевому господарстві, їздив на заробітки на освоєння цілини до Казахстану. На першому курсі Андрій опинився під загрозою виключення з інституту – не мав коштів, щоб сплатити за проживання у гуртожитку. “Йду в розпачі коридором, а назустріч мені – другокурсник Михайло Ткач, голова профспілки курсу. Я розповів йому про свою біду. “Ось тобі кошти, біжи швидко в бухгалтерію, заплати і обов’язково візьми квитанцію про оплату, потім біжи в деканат”, – скерував Михайло. Так я і зробив. Коли прибіг у деканат і показав квитанцію про оплату, секретар комусь крикнула: “Ковальчука викресли зі списку – він уже заплатив””. Так Михайло Ткач (до слова, автор славної “Марічки”) врятував Андрія, а то хто зна, як би склалося його життя. У 1960 році Андрій Васильович закінчив медичний інститут. На розподілі випускників голова комісії натякнув: “Ти мусиш заробляти політичний капітал”. Як це розуміти, Андрій Ковальчук не знав. Направлення одержав у далекий Казахстан, де став працювати головним лікарем Джо-ван-Тюбінської дільничної лікарні, проводив лікувально-профілактичну роботу з ліквідації епідемії трахоми, бруцельозу та інших небезпечних інфекційних захворювань. Заробив авторитет у місцевих жителів — казахів. Знайшов порозуміння з місцевими релігійними служителями щодо безпечного проведення релігійного ритуалу з молоддю. Це сприяло зниженню смертності серед молодих людей. Відпрацювавши три роки, відповідно до державного розподілу, Андрій Ковальчук повернувся в Україну. Спочатку працював ортопедом-травматологом у Тернопільському обласному шпиталі інвалідів Другої світової війни; у 1965—1967 роках, навчався в клінічній ординатурі Київського науково-дослідного інституту ортопедії МОЗ України. Починаючи з 1967 року, впродовж 20-ти років, Андрій Васильович працював завідувачем ортопедо-травматологічного відділення лікарні № 25 м. Києва. У 1987—2000 роках, маючи великий практичний досвід, Андрій Ковальчук виконує обов’язки завідувача клініки хірургії Київського НДІ ортопедії, а з 2000 року обіймає посаду завідувача консультативно-поліклінічного відділення цього ж інституту. За час його роботи на цій посаді, до 2009 р., консультативно-поліклінічне відділення стало провідним структурним підрозділом інституту, щорічно надаючи консультативну допомогу понад 30 тисячам хворих. Він зробив вагомий внесок у підвищення культури обслуговування і удос- Ліворуч Василь Шендеровський, Роман Круцик, Андрій Ковальчук коналення методів діагностики та лікування, а також доклав багато зусиль для завершення будівництва нового поліклінічного корпусу. Уся професійна і наукова діяльність Андрія Васильовича пов’язана з НДІ ортопедії в Києві, де він обіймав різні посади, ставши відомим в Україні ортопедом-травматологом, спеціалістом вищої категорії, який зробив великий доробок в розвиток ортопедо-травматологічної служби міста й країни. Його знання прислужилися для фахівців у цій ділянці медицини і поза межами України. Згідно з угодою про співробітництво з Шеньянським медичним інститутом (КНР) у 1996–1997 роках науковець ділився з медиками Китаю своїм умінням в педагогічній, організаційно-методичній і практичній спеціалізованій ділянках. Володіючи сучасними методами лікування людей з вадами опорно-рухового апарату, він зробив значний внесок у розвиток консультативно-поліклінічної служби. Пере-
З роси й води! · “Його вагомий доробок – помітний внесок у розбудову держави, духовне процвітання України”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Із народного кореня Миколі Дмитренку – 70

Олексій ВЕРТІЙ, доктор філологічних наук, м. Суми Народився Микола Дмитренко 19 грудня 1955 року (за метрикою – 1 січня 1956-го) на Вінниччині в селянській родині Костянтина та Марії Дмитренків – механізатора й працівниці в польовій ланці. Батько в молодості працював у Кам’янському на заводі, учасник Другої світової війни, комуністом не був. Ще в дитинстві з народного середовища Микола ввібрав у себе потребу жити згідно з принципами трудової моралі, основ національного укладу життя. Сім’я Дмитренків: бабуся Ліза (по мамі), батьки, четверо синів. Микола – третій із братів. Діти виростали в праці. Обробляли двадцять п’ять соток городу, доглядали корову, свиней, гусей, курей, собаку й кота. Жили біля річки і ставків, купалися, ловили рибу; ходили за село до лісів по гриби. Багато читали. Микола з дев’яти років писав вірші, відвідував літературну студію “Голубі вітрила” при редакції районної газети “Трибуна праці” (м. Гайсин). Брати активно займалися спортом. Микола навіть закінчив Гайсинську дитячо-юнацьку спортивну школу, став футболістом-першорозрядником. Бабуся й батьки навчили багатьох нехитрих практичних справ: шити вручну й на швейній машинці, ремонтувати взуття, фарбувати… Під час літніх канікул мали підробіток у сільській будівельній бригаді. Не палили цигарок. Відмінно та добре навчалися в школі, згодом троє з братів закінчили університети, Микола став письменником, доктором філологічних наук, професором; старший Анатолій захистив кандидатську дисертацію із психології, майже впродовж восьми років був завідувачем кафедри психології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича; молодший Олександр працював учителем, журналістом… Саме в родині закладалися основи розуміння добра і зла, прекрасного і потворного, чести та гідности, стійкости характеру й послідовности у виборі життєвих принципів та ідеалів, відстоюванні та утвердженні їх у повсякденному житті, в своїй питомо національній громадянській позиції. Після закінчення Зятковецької середньої школи і роботи кореспондентом газети “Зірка” в сусідньому районному центрі Теплик Микола Дмитренко вступив на філологію до Київського державного університету імені Тараса Шевченка. У перші місяці навчання першокурсник прочитав машинописну копію забороненої тоді праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, хтось “настукав”, то мало не звільнили з університету. Врятував Миколу декан філологічного факультету професор Михайло Грицай, під керівництвом якого згодом писав дипломну роботу про фольклористичну діяльність Гната Танцюри, земляка-односельця. Відтак проблема морально-етичного вибору перед ним не стояла, адже саме це й визначило його наукові зацікавлення, ідейне спрямування художньої творчости та питомо національної громадянської позиції в житті і привело до аспірантури Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Т. Рильського АН України на спеціальність “фольклористика”. Науковим керівником аспіранта був відомий учений: завідувач відділу фольклористики, доктор філології, професор Олексій Дей. Микола Дмитренко 1984 року захистив кандидатську дисертацію про фольклористичні праці Олександра Потебні – видатного мовознавця й фольклориста, професора Харківського університету. Відтоді й досі вчений працює в ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, з 2002 р. до квітня 2016-го – завідувач відділу фольклористики, нині провідний науковий співробітник. 2006 року дослідник захистив докторську дисертацію “Українська фольклористика другої половини ХІХ століття: методологічний дискурс”, 2012 р. отримав звання професора, став членом Національної спілки краєзнавців України. Під його науковим керівництвом захищено сім кандидатських дисертацій. Понад десять літ дослідник був членом двох спеціалізованих рад із захисту докторських дисертацій (при ІМФЕ ім. М. Т. Рильського та у Львівському національному університеті імені І. Франка), офіційним опонентом під час захисту докторських дисертацій таких відомих учених, як Леся Мушкетик, Ярослав Гарасим, Святослав Пилипчук, Олена Гінда (та й автор цих рядків). 2004 року дослідник читав лекції про український фольклор у Сорбоннському університеті (м. Париж, Франція). Микола Дмитренко – автор п‘ятнадцяти монографій, з-поміж яких: “Українська фольклористика другої половини ХІХ століття: школи, постаті, проблеми” (2004), “Символи українського фольклору” (2011), “Олександр Потебня як фольклорист” (2012), “Українська фольклористика: проблеми методології” (2014), “Актуальна фольклористика: академічний дискурс і навчально-освітній процес” (2019), “Український фольклор: жанри неказкової прози” (2023), “Українська фольклористика початку ХХІ століття: тенденії розвитку, персоналії” (2024). Він науковий керівник, упорядник і редактор фундаментальних академічних праць: “Українські народні думи: У 5-ти томах” (т. 1 – 2009 р., т. 2 – 2019 р.), “Українська фольклористична енциклопедія: У 2-х томах” (т. 1 – 2018 р., т. 2 – 2020 р.). За цим переліком фундаментальних праць криється багатолітня невсипуща праця глибокого дослідника, який переосмислив історію української фольклористики, запропонував новий погляд на методологію дослідження фольклору, фольклорну жанрологію, термінологію, персоналістику. Микола Дмитренко – автор концепції безсмертя фольклору через розуміння динаміки традиції, участі кожної людини у фольклоротворенні, а особливо естетично розвинутого носія з феноменальною пам’яттю (яскравий приклад – народна співачка Явдоха Зуїха з Поділля, від якої Гнат Танцюра записав понад тисячу пісень). Саме тому фольклор – не лише традиція, спадщина, а й жива творча діяльність народу. 1993 р. Микола Дмитренко заснував фольклорно-етнографічний часопис “Народознавство” (побачило світ 88 чисел), що відіграв помітну роль у формуванні національно свідомих громадян, долучав до джерел рідної традиційної культури. Як видавець-редактор Микола Дмитренко опублікував десятки книжок: навчальні посібники з української мови, науково-- популярні праці з літературознавства, психології, а також збірки фольклору, художні твори загальним накладом понад пів мільйона примірників. Більшість видань (зокрема, і два згаданих енциклопедичних томи) здійснено коштом Миколи Дмитренка – приклад унікального меценатства. Учений упорядкував тридцять збірок фольклору, антологій: “Українські народні пісні в записах Олександра Потебні”, Микола Дмитренко – видатний фольклорист, етнолог, літературознавець, письменник, журналіст, видавець, краєзнавець, педагог, громадський діяч. Варто хоч би окремими штрихами охарактеризувати його життєвий шлях, науковий і письменницький доробок.
З роси й води! · “Його вагомий доробок – помітний внесок у розбудову держави, духовне процвітання України”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“Моє слово до заможних благодійників з вірою, що є такі серед українців!”

Щоб завершити альбом “Кобзар у творах Валерія Франчука”, пропоную викупити написаний мною портрет “Т. Г. Шевченко”, який буде в альбомі під назвою “Тарасові думи”, н/о 2013 р. 61- 97. Суму вкажу при зустрічі, а на виручені кошти видрукувати альбом, над яким я працюю 35 років і все життя. Я вже не раз звертався в газету “Слово Просвіти”. Зокрема, моє звернення було надруковане у ч. 49-50 (1282) за 19-25 грудня 2024 р. У відповідь – мовчання. “Ніхто не гавкне, не лайне…”. У жодної душі не йокнуло в серці, тому вибачайте: “Все ллємо фальшиві сльози один раз у рік (в хвилину мовчання) по вбитих голодом більше 10-ти мільйонів українців, а потім і чути не хочемо про геноцид, про той світовий апокаліпсис до наступної скорбної дати. А як же ми, сердешні, любимо Шевченка… Як ми його цитуємо (теж протягом одного дня – 9 березня), та й знову, як той Понтій Пилат, умиваємо руки до наступного року, не дня, а хвилиночки, щоб зібратися біля пам’ятника нашому Генію, щоб вичавити фальшиву сльозу. Про людське око читаємо “Заповіт” і наступного дня – темінь у нашій продажно-цинічній душі. Це моє звернення не тільки до тих, хто живе тут, в Україні. Я звертаюся до вас, заможні українці всього світу. Я не прошу для себе. Я це створив і для вас, і для ваших нащадків, щоб пам’ятали, якого вони роду-племені. Чи вже остаточно долар запечатав ваші очі більмом безпам’ятства і байдужості? А знайшлися ж у тодішній Російській імперії добродії, які своїм високим чином і активною дією, проявивши гуманізм і людяність, викупили з рабства Тараса Шевченка, і залишилися в історії. Та чується мені: “Дивись-но куди загнув! Тут війна, а він зі своїм Шевченком носиться!”. Таким відповім: “Тому й війна, що ви безпам’ятні до всього українського. Не хочете знати ні історії, ні свого коріння. Хоча в кураю коріння немає – перекотиполе!..”. 30.12.2025 р. Валерій ФРАНЧУК, народний художник України, лавреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка “Жартівливі та сатиричні пісні” (обидві – 1988), “Де живе жар-птиця?” (1991), “Лицарі волі. Легенди та перекази” (1992), “Синівська молитва: Вірші та пісні про Матір” (1997), “Українська історична драма” (2003), “Весілля в селі Зятківцях. Записав Гнат Танцюра” (1998), “Зброєю сміху: Український народний гумор” (серія “Бібліотека українського воїна”, 2016 р.), серію “Народна творчість” (“Народний сонник”, “Народні повір’я”, “Народні загадки”, “Народні байки”, “Прислів’я та приказки”, “Народні прикмети”, “Українські народні казки”, “Замовляння”, “Голосіння, тужіння, плачі”, “Привітання, побажання, тости” – 2000 – 2010 та ін.). Із 1994 року за рекомендацією славетних літераторів Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, літературознавця Миколи Жулинського Микола Дмитренко – член Спілки письменників України. В його творчому доробку два романи: “Чорна вівця” (1999), “Стрихулець” (2023), книжка повістей та оповідань “Допит” (1989) та вісім збірок поезій: “Мандрівник” (1994), “Материк і море” (1998), “Люблю твій усміх загадковий”, “Іноді” (2011; 2020), “Поезії” (2017), “Квіти добра” (2005, 2025). У періодиці опубліковано чимало його творів для дітей (зокрема: “Мій кольоровий пес”, “Ікс та ігрек”, “Їжачок Пхинька – Чемпіон”). Помітні публікації вченого з літературознавства: про Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стуса, Миколу Воробйова та ін. Зі студентських літ і досі Микола Дмитренко активний як літературний критик. Оце творче – наукове і письменницьке – двокрилля забезпечило Миколі Дмитренку потужне самоздійснення. Його подвижницьку працю високо оцінили вчені, письменники, громадськість. Зокрема, при обранні вченого членом-кореспондентом НАН України академік Валерій Смолій наголосив: “Це значна, масштабна постать сучасного дослідника-фольклориста, який плідно працює як теоретик фольклору та історик фольклористики. Учений багато робить як керівник-організатор академічної фольклористичної науки в Україні, член двох спеціалізованих рад із захисту докторських дисертацій, керівник київського відділення МАН з фольклористики; член редколегій ряду престижних наукових видань. Микола Дмитренко читав лекції в Сорбоннському університеті (м. Париж, Франція), брав участь у міжнародних з’їздах, симпозіумах, конференціях. Під науковим керівництвом ученого захищено ряд кандидатських дисертацій на суспільно значущі, актуальні теми. Він – відомий громадсько-культурний діяч: член Комітету зі щорічної премії Президента України “Українська книжка року”, член Приймальної комісії Національної спілки письменників України, активний просвітянин, учасник багатьох міжнародних фестивалів (як голова або член журі). На моє переконання, Микола Дмитренко збагатив українську науку й культуру визначними здобутками”. Високо оцінив наукову й творчу діяльність Миколи Дмитренка академік Микола Жулинський: “Ваша працелюбність, помножена на чудові знання українського фольклору, народної творчості, мене вражає, захоплює, і я радію, що Ви у нас, в Україні, є”. Микола Дмитренко нагороджений орденом Української асоціації вчених “Науковець року” (2019), медаллю ВУТ “Просвіта” “Будівничий України” (2006), двома грамотами Міністерства освіти і науки України, двома подяками київського міського голови; він – лавреат премій: міжнародних – імені Івана Патмара (2011), Мирона Утриска (2024), всеукраїнських – імені Дмитра Яворницького (2015), Михайла Стельмаха (2019), Василя Скуратівського (2021), Леся Мартовича (2022), Вінницької обласної імені Володимира Вовкодава (2022). Почесний громадянин села Зятківці. Сповнений цікавих творчих задумів, Микола Дмитренко невтомно працює, оптимістично дивиться в майбутнє української науки і культури. Його вагомий доробок – помітний внесок у розбудову держави, духовне процвітання України.
Героям слава! · “Він пізнав щось більше від всіх земних радощів і бід – поезію”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

галасливого і ненажерливого натовпу. 9 листопада 2025 року Холодно стає в будинках. А як там, на позиціях, де нема тепла, хіба уявне… У мирний час я б сиділа і спостерігала, як він сміється, позіхає, як танцює, хмурить брови і сердиться. Який він, цей молодий чоловік був, коли не було війни. І який він сьогодні. Я бачу в його очах біль, жаль, жах, безодню чорного смутку і сизого холоду. Його руки стали міцними, бо в них останні сили, його ноги звиклі до води, пороху, спеки, відболять після війни. Може, вдалося йому заснути десь в окопі, в землянці чи якомусь підземеллі. Він інколи трохи сутулиться, бо не хоче бути надто високим у цьому низькому, пронизаному ураганами фізичного і духовного болю світі, де нема нічого, окрім нинішнього скороминущого дня. Яким будеш завтра, лейтенанте – дуже невчасно запитає цей світ… Є в мене вже цитована вище новела “Поговоримо про все, окрім війни”, де згадується відома картина Едварда Хоппера “Опівнічники”. Можете подивитись у Вікіпедії репродукцію. Це повоєнна Америка, це люди, які … та ні, краще нехай кожен знайде в ній свої асоціації та відчуття. 17 листопада Холодний пронизливий відчайдушний вітер. Моя хатина старенька і благенька перед тими вітрами. Добре, що вітер. Що не шахеди і не ракети летять цієї ночі. Зокрема, завдяки таким воїнам, як Станіслав Новицький та його побратими. 18 листопада Зранку їду з села в місто. Треба купити крупи і олію. Холодно. Вітер стих. На старому цвинтарі поміж гробів лежить стара липа. Викорчувана з коренем. Дивіться, – кажу людям, які чекають автобус, – дерево впало так, що не зачепило хрестів і табличок. Кажуть, що дерево, коли помирає від старості, старається не принести шкоди світові, в якому тягнулося до неба багато років. Міліметр від огорожі, яку могло б проломити. Це як куля, як осколок для тих, хто на передовій. Міліметр значить усе. Коли повертаюся додому, бачу, як на цвинтарі дзижчить бензопила. Один військовий відрізає гілки, інший – носить і складає у причеп нещадно покоцаних іржею жигулів. У цих мовчазних хлопців десь не тут є велика палатка, а в ній буржуйка. Ця липа ще зігріє постових неба… Я вирішила поглянути на здобутки номінанта. Станіслав Новицький є лавреатом літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша, літературної премії імені Павла Тичини, літературної премії імені Михайла Коцюбинського, міжнародної літературної премії імені Олеся Гончара, Чернігівської обласної премії імені Леоніда Глібова, літературно-мистецької премії імені Марка Вовчка, премії імені Миколи Гоголя “Тріумф”, Всеукраїнської літературної премії імені Івана Багряного, Львівської обласної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди, Вінницької обласної премії імені Володимира Забаштанського, премії Київської організації НСПУ імені Юрія Тітова, літературної премії “Князь роси” імені Тараса Мельничука. Він є автором окремих поетичних видань “Акафіст коню”, “Крони дерев холодні”, “Фронтальне скло”, “Передмовчання”,
Героям слава! · “Він пізнав щось більше від всіх земних радощів і бід – поезію”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Morіturі sum, esse*

Галина МАКСИМІВ, письменниця, член-кореспондент Української академії наук, експертка з розвитку української літератури *Приречені бути (лат.). Це про усіх нас, хто читає ці рядки. Ми приречені бути. Бути тими, ким є. Тими, ким станемо. 11 вересня 2025 року “Переможцю, в мене дуже неоднозначні відчуття. Відчувається, що багато знаєш про рай і пекло й що таке темрява.. не знаю, як сказати.. І вона тебе знає.. і я бачу її в твоїх історіях. .але це не лякає.. не відштовхує.. бо в ній є світло.. сила.. в тобі є сила.. багато крові.. багато смерті.. якщо є смерть, є життя.. Я дуже плутано говорю.. слухати твої думки для мене.. як дивитися на торнадо, що наближається до тебе.. може знищити.. зламати щось.. а може перенести туди, де ще не був і не підозрював, що це існує…” ( моя новела “Поговоримо про все, крім війни”). Я ніколи досі не бачила Станіслава вживу. Читала його поезію, бачила відео, розмовляла з ним по телефону. Розмови часто перериваються. Лейтенантові кудись потрібно йти, бігти, поспішати. Бо війна. Якби не війна, ми б говорили більше… 1 листопада 2025 року Приголомшливо тихими і відчайдушно темними листопадовими вечорами, коли є ще надія на оте пожовкле і ще не опале листя… подекуди зелене… А раптом… раптом наша армія в один день і годину витіснить супротивника далеко за межі окупованих міст і сіл. Далеко за межі країни. …Часів Яр. Військова бригада поширила фото, де на землі, в напівзотлілому плямистому лахмітті, лежить кістяк невідомого солдата. В нього нема обох стіп і нема черевиків. Нема шапки. Нема волосся. Череп вже трохи вріс у землю і з тулубом, здається, його тримає тільки те лахміття. Вже минули часи, коли на його плоті бенкетували хробаки, коли вітер здирав клапті шкіри, а дощ омивав лій і жир. Неприродний крик чи біль застиг на оббіленому черепі. Крізь сіру напівзотлілу сорочку пробиваються ребра. Чорні клапті колись піксельної тканини ховають місця смертельних ран, які витекли кров’ю, і земля всотала його жили, капіляри і вени. Я би мала писати про творчість Станіслава Новицького, а я пишу про безіменного солдата і його земне тління. Ніби нелогічно. А як логічно? Як??? Станіслав бачив не одного такого загиблого, не одного солдата втратив і не одного побратима… Сука-війна далеко не така, як ми її уявляємо в тилу. Відносному тилу. Бо не знаємо, що чекає нас завтра. Це страшно, коли “мамаша” керує десятком дронів з вибухівкою: вони на горищах і дахах поруйнованих будинків, у траві, попід огорожі, біля річок і джерел, на полі і в лісі. Ви могли б писати в таких умовах? А він пише. Станіслав Новицький не знає, що буде завтра. Але знає, що завтра буде. Може, він нині нічого і не їв. А тільки затягувався цигаркою і пив воду. А, може, і води не пив, бо її не було. А, може, й цигарки не було. Може, він не спав цієї ночі або й добу. Або й дві… …О, десь на тих туманних, мирних берегах залишився худий чорноокий хлопчина. Він тоді спав міцно-мрійливо. Якоїсь одної горобинової ночі прокинувся, і почув у дощі й громовиці, поміж рідкого листя і ледь жевріючих рудих ягід почув подих вітру і шепіт грому, і поцілунок блискавиці. А вранці він прокинувся і пішов порати свою нехитру господарку. І день його був не таким. Бо він пізнав тієї ночі щось більше від всіх земних радощів і бід – поезію. У якомусь іншому сні ковила заколисувала його поміж половців і княжих воїв, хлискотала вихором теплої літньої зливи міцні ноги сірих коней… Ось так цей простий хлопець пізнав поезію. Ніжно і трепетно, як пізнають перший поцілунок і першу жінку. Тепер він непростий і небанальний поет. У нього нема зірковості. Але він гідно оцінює свій талант. За власний кошт видає свої книги. Не надіється на програми і гранти. Якщо і має яку підтримку, то не того рівня, який мав би отримати талант. Великий талант. Прийде часі збудеться. Одного весняного дня він одягне свою чудову узорами півдня вишиванку і вийде на високу сцену – по свою найвищу в країні заслужену літературну нагороду. Матиме тягар вітань і тягар заздрощів, і побачить все трохи по-іншому, аніж думав. Одного передзимового дня він вийде у напрасованому чорному костюмі, білій сорочці із трохи набік зсунутим метеликом і скаже перед поважними світовими умами: “ Життя повне парадоксів. Я і мої брати по зброї потерпіли від того пороху, що його постачає завод засновника цієї премії. Але грішми чи визнанням мого таланту ви не компенсували мені втрати. Ви лише визнали, що є така країна як Україна, і що поети в ній є!”. …Давно, ще на початку своєї творчості, я не розуміла, як можуть письменники і поети бути конкурентами, ворогувати чи заздрити. Люди, ви ж маєте стільки таланту, скільки вам відсипано. Колись у сільському магазині, на початку дев’яностих, продавчиня у сільмазі важила нам такі смачні-пресмачні подушечки в какао, насипала їх на цупкий сірий папір, попередньо зробивши з нього трубочку. Так ось. Цукерок було рівно на ті гроші, які нам дали вдома батьки. Дива не трапляється. Ти потім витрясай какао і цукор, розвивай той папір, а там вже нічого нема. Так і з талантом. Скільки відважено, на то й спроможні. У Станіслава Новицького багато нед о б р о з и ч л и в ц і в . Більше, ніж він думає. Так ось, один із них мало не присягався, що може писати так, як Новицький. Бо що там такого, слова, слова… У мене колись був папуга. Він говорив декілька слів. Але хіба він розумів що говорив, чи міг вигадати яке своє? Повторював за нами, людьми. Якби всі жили класичною поезією і нічого нового не було в жанрах, стилях і напрямах, то багато творців просто зійшли б із розуму. Бо це ходіння кругами і нічого нового під сонцем. “Ти людину вертаєш до пороху, і кажеш: Вернітеся, людські сини! Бо в очах Твоїх тисяча літ, немов день той вчорашній, який проминув, й як сторожа нічна... Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, вони, як трава, що минає: уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне та сохне! (Пс. 89:3-6). Станіслав Новицький. Так, він вартує Шевченківської премії і конкурсний комітет це чудово розуміє. Від того, яким буде його рішення – залежить, без перебільшення, подальший розвиток української літератури. Нехай рука жодного з вас не затремтить при голосуванні, серце і совість буде чистим перед цим хлопцем зі степово-морської Еллади. Іншого рішення історія вам не пробачить. Все, як у згадуваному псалмі – тимчасове, а ми ні, якщо справедливі до інших! 8 листопада 2025 року День архистратига Михайла, воєначальника Господніх ангельських військ. За старим стилем – великомученика Дмитра. Колись він був земним чоловіком, помер мученицькою смертю і є покровителем воїнів, захисником від ворожих нападів та покровителем усіх, хто потребує зміцнення духу перед небезпекою. Воєначальник ангельських військ і воїн земних, що став мучеником. Об’єднані одним днем. Поети розпинають себе на полі бою, крові і смертей. Коли вони повернуться до життя після війни, то більше ніколи не зможуть бути тими, ким були, до того, як взяли до рук зброю. Не ідеалізуйте цих людей, не створюйте з них ідолів. І не втоптуйте їх у землю тільки тому, що не розумієте, як це: відрізати себе від минулого. Ви ж кривитесь, коли поріжете палець кухонним ножем, і не завжди зрозумієте як це: ампутувати себе, знищити, а потім просинатися від фантомних болів і страшних кошмарів. Коли твої кишки вивертає від смаженого м’яса, коли ти йдеш повз гомінкі, реготливі, співаючі і танцюючі кафе і ресторани. Ти не гість на цьому святі. Ти – наче самотня краплина дощу під ногами цього “Коріння дощу”, “Кора снігу”. Твори Станіслава Новицького перекладено польською, англійською, французькою, естонською, сербською, угорською мовами. Як багато зусиль і праці! 21 листопада День революції та гідності. У Тернополі з-під завалів багатоповерхівки ще дістають жертв ракетного удару. Коли почалася Помаранчева революція, Станіславові було 4 роки, Революція Гідності – 14. Станіславові Новицькому 27 грудня – 25 років. Він – на війні, офіцер, нагороджений Срібним хрестом звитяги, командир взводу 15 бригади оперативного призначення НГУ “Кара Даг”. Ось так на прикладі одного представника покоління бачимо, щО ми втрачаємо і чим повинні безмірно дорожити. Те саме, що бачив Ернест Гемінґвей, коли був на війні: “Світ ламає всіх, а потім деякі стають сильнішими саме там, де були зламані”. Так і з нами всіма трапляється тоді, коли переживаємо важкі моменти. У 1954 році Гемінґвей отримав Нобелівську премію з літератури. “Письмо у своїй найчистішій формі – це самотнє життя… Письменник щодня стикається з вічністю – або з її відсутністю”, – стверджував він. У чому ж вічність? Насамперед, у написаному: Борису Гуменюку у пророків давно нічого немає пророки зчищають глину з автоматів пророки одягаються в чорну тінь в земельну тінь Господа вони зупиняються біля кожного валу вони творять істину з істин денних вони лягають у сни як діти вони воскресають із попелу вони стають живими і мертвими серед них немає ніяких ікон або рушників ніяких молитов чи свічок тільки світання серед них тільки земля і заповіт Це перший вірш Станіслав Новицького зі збірки “За Господніми плечем”. Так, дуже важко читати про рани війни, втрати війни. Але. як би парадоксально це не звучало, смерть завжди свідчить про початок народження. У новому світі, вимірі, тілі. Знайшла в цій же збірці інший вірш, інтимно-філософської лірики: жінко ти не з ребра мого маємо з тобою всього лиш хлібину і біле вино вечір над зиму і сонце над небом маєм окраєць денного жару сум над землею Про Станіслава Новицького написали багато. Писатимуть ще більше. Але я хочу написати цей есей так, щоб, будучи на найвищій висоті і найнижчій низині, мої слова були для нього однаковим підбадьоренням. Як матері для сина. Як сестри для брата.
Слово многоцінне · “Нова книга – це завжди щось нове: новий погляд, нові емоції, новий зміст, нові вислови”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

так біло так світло мудрість лягає у сон почорнілий жінко прокинься весна над весною липу цілують бджолині вуста ти не з ребра народилась улітку липа цілує бджолині вуста. Читаю і розумію, як важливо вчасно помітити. Прочитати. Відкрити таку поезію світові. Давайте робити це сьогодні. Бо дійсно, хтозна-яким у ці буремні часи буде наше завтра. Про книги Станіслава Новицького, зокрема і номіновану збірку “За Господнім плечем” можна написати дисертацію. Тут не рядок чи строфу треба аналізувати, а кожне слово. Бо як Творець побудував з молекул весь Всесвіт, так і Станіслав Новицький свою поезію. І нема в ній нічого, що б відняти чи додати. Вона унікальна в усіх масштабах та вимірах! 22 листопада Звідала в просторах інтернету, що Станіслав Новицький, окрім того, що поет, також публіцист, літературний критик і перекладач. Його збірка “За Господнім плечем” побачила світ цього року у видавництві “Український письменник”. Висунута на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка обласною бібліотекою для юнацтва ім. Є. Маланюка (м. Кропивницький). Все в цьому світі невипадкове і взаємопов’язане. В Україні тисячі бібліотек, але саме ця бібліотека відіграла ключову роль у номінуванні Станіслава Новицького на здобуття Шевченківської премії. А хто ж такий Євген Маланюк? Насамперед, поет, який умів пророкувати. За декілька десятиліть до трагедії. У поезії “Візія” є такі рядки: Літаки закрутяться, мов листя, Башти захитаються й падуть. Десь зі сходу, з-поза передмістя Білим сонцем стане Страшний Суд.
Слово многоцінне · “Нова книга – це завжди щось нове: новий погляд, нові емоції, новий зміст, нові вислови”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Летіли гуси на війну”

11 вересня 2001 року терористи захопили чотири пасажирські літаки. Два з них врізалися у вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку. Третій літак влучив у Пентагон. Четвертий впав у полях штату Пенсильванії. Відтак, процитую ще одну знакову поезію Євгена Маланюка: Напружений, незломно-гордий, Залізних імператор строф – Веду ці вірші, як когорти, В обличчя творчих катастроф. Позаду – збурений Батурин В похмурих загравах облуд, – Вони ж металом – morіturі – Сурмлять майбутньому салют, Важкі та мускулясті стопи Пруживий одбивають ямб – Це дійсности а не утопій Звучить громовий дифірамб. Ось – блиском – булаву гранчасту Скеровую лише вперед: Це ще не лет, але вже наступ, Та він завісу роздере. Шматками розпадеться морок, І ти, нащадче мий, збагнеш, Як крізь тисячолітній порох Розгорнеться простір без меж. Збагнеш оце, чим серце билось, Яких цей зір нагледів мет, Чому стилетом був мій стилос І стилосом бував стилет. 04.01.1925 (Євген Маланюк “Напис на книзі віршів”) Сто років тому… Імператор залізних строф. Сотник УНР лейтенанту Нацгвардії ЗСУ. Поет поету. Так Ілля залишив свого плаща Єлисею, коли його вогняна колісниця стрімко підіймала в глибину небес. …Сьогодні дощило. Я ішла багатолюдною центральною вулицею міста Д. Квапливо відповідала на дзвінок. І тільки згодом побачила, що однієї рукавиці нема. Загубила. Мокрі голуби ловили з мокрих калюж розмокле соняшникове насіння. І на розі вулиці, біля порогу одного магазину, я побачила свою рукавицю. Чиясь рука не взяла її, бо навіщо їй чужа рукавиця? Кожна рукавиця належить лише одній правиці. Так і з найвищою літератур- Ганна ТКАЧЕНКО, авторка історичних романів і повістей, м. Харків Фото Марії ЧУМАК Перед нами нова збірка поезій Ірини Мироненко. Нова книга – це завжди щось нове: новий погляд, нові емоції, новий зміст, нові вислови. За всім цим з’являється нове віконечко у світ, який створила авторка. І є чим захоплюватися, є чому вчитися, є можливість зрозуміти не помічене, не розгадане, не додумане. Інакше й бути не могло з поезією Ірини Мироненко – талановитої журналістки, яка від студентських років працювала на Харківському обласному радіо. Її чули не тільки на Слобожанщині, а й в умовах сучасних технологій – в різних куточках України. Наприклад, її авторську історико-краєзнавчу щотижневу програму “Муравський шлях”, яка звучала в ефірі майже чверть століття, багато хто не пропускав ні в місті, ні в селі, бо це було щось рідне – про нашу історію, про традиції і спогади. Ірина Мироненко уміло поєднувала свою радіороботу з літературною творчістю. Ще студенткою стала авторкою збірки поезій “Жіночий танок”. Це був лише початок великих пошуків, у яких народжується справжня поезія. Від середини 80-х видано ще шість її збірок. І в кожній – яскава мова, часто народна, без ніякої “косметики”. У римованих рядках відчувається її уміння поетизувати буквально все, що довкола нас, усе, що вона бачить, і все, що в її душі. І ось – “Колиска для Бога”. Книга наповнена переживаннями, тривогами, сподіваннями і любов’ю до дюдей, природи, до нашої України. Це не легке читання, воно потребує вдумливості і осмислення, аби зрозуміти, що хотіла висловити авторка, бо пише вона дуже стисло, в рядки вкладає багато змісту. І тут же може миттєво перейти до простих речей, навіть побутових. А чи не так у нашому житті? Що б ми не робили, щоб не казали чи думали, усе це відбувається на тлі простих подробиць, чого ми часто не помічаємо, або просто не беремо до уваги. А в авторки все помічено – і їжака, і пташину в небі, і метелика на засніженій квітці. У віршах багато паралелей, порівнянь. Наприклад, про вбитих солдат, які Україну беруть на крилята. Або інше – “…все більше вільних місць і тарілок для тих, кому не сісти до вечері”. І як тут важко втримати сльозу, бо так воно і є, тільки ми не вміємо так думати, а вона таким бачить світ. Вразив образ яблук, які не встигнуть дозріти, бо їх виб’ють як не градом, так морозом. Градом війни. Таких висловів і порівнянь у поєзії пані Ірини багато. Вони інколи просто стріляють по цілі, як артилерія. Саме такі відчуття в душі, коли очі спиняються на рядках про війну – “дими стояли на пів країни і пахло кров’ю на пів весни”. О! Як це зримо. Особливо та перша весна, яка мала пахнути квітами, свіжою зеленню, дійсно пахла кров’ю. А за чотири роки великої війни ми це бачили на власні очі і, мабуть, ніколи не забудемо. До чогось звикли, але, як тільки вибух, так і струсоне, так і впаде серце аж ніби в п’яти. І не знаєш, куди від того подітися, де спастися, аби не втратити розум. Відчувається, що авторка болісно переживає цей тяжкий для нас час. Інколи просто намагається втекти від нього хоч на хвилину чи якийся день. Тоді шукає той простір, куди можна перемістися і писати про щось інше крім війни, аби не було так боляче. Хоча точно знає, що ніякий паралельний світ не перетнеться з її світом і не замінить реальний – зболений, зранений, пошрамований, але такий рідний. Тепер пані Ірина продовжує свою роботу в подкастах “Градусник” на каналі Харківського пресклубу, які можна знайти на сайті регіональних медіа Харківщини “Громада.груп” і на прос- Ірина Мироненко і Наталія Скринник торах соціальних мереж. Ці її роботи зазвичай вирізняються гарною подачею та цікавими темами. Тільки-но якісь нові рядки зблиснуть в уяві, записує їх у телефон чи на випадкових аркушах. Недаремно ж є у книжці “Вірш, який забувався тричі”. І все ж авторка не втрачає надії на краще, бо вона з тих поетів, які вірять, що духовне світло не зоставить нас у темряві. Авторкою художнього оформлення книги є молода, але відома і за межами України, художниця Наталія Скринник. Вона також, як пані Ірина словами, уміє переносити на полотно тонкі деталі природи, відтворювати її красу і підбирати фарби так, щоб картина дихала, здавалася живою. Роботи періоду великої війни вражають точністю передачі тяжкого часу не тільки для військових, а й для цивільних, які змушені ховатися від ворожих обстрілів у підвалах і простих погребах, годинами сидіти в темряві без світла, їжі й води, не втрачаючи при тому надії на кращі часи, на допомогу світу і небесних сил. На завершення варто додати, що Ірина Мироненко і Наталія Скринник вражають своїм трепетним ставленням до давніх слобожанських традицій, до історії України та її культурної спадщини. Попри всі жахіття і страждання, вони продовжують працювати на прифронтовій Харківщині. P. S. Книжка побачила світ у харківському видавництві “Майдан”, яке розташовува$ лося в затишному особняку в центрі Харкова, у 2024 році постраждало від ракетного удару. Звичне приміщення Харківського осередку пись$ менників, де щодня можна було зустріти засновника і ди$ ректора “Майдану” письмен$ ника Анатолія Стожука, де на фасаді меморіальні дошки нагадують про Василя Миси$ ка, Володимира Свідзінсько$ го, потребує капітального ре$ монту. За кілька днів після презентації книжки “Колиска для Бога” у Берестинській бібліотеці на Харківщині спершу Берестин, а згодом і Нова Водолага, де живуть відповідно Наталія Скринник та Ірина Мироненко, зазнали ударів ворожих ракет і “шахедів”. Ірина Мироненко. Колиска для Бога. Із віршів 2014 – 2022 років. – Харків, видавництво “Майдан”, 2025. Художнє оформлення – Наталія Скринник (Берестин на Харківщині). Передмова Оксани Лозової (Львів). Директорка бібліотеки Тетяна Дмитренко, Галина Скринник, Ірина Мироненко, Наталія і Василь Скринники
Слово многоцінне · “Нова книга – це завжди щось нове: новий погляд, нові емоції, новий зміст, нові вислови”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Традиції Святвечора – до спадщини ЮНЕСКО

Традиції Святвечора можуть бути внесені до списку ЮНЕСКО, оскільки Україна, Польща та Литва проявили таку ініціативу. Для цього вже проведено національний етап обґрунтування. Паралельно традиції Щедрого вечора в Україні вже внесені до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Нематеріальна культурна спадщина – це те, що об’єднує родини, громади, суспільства та країни. Українська писанка, коляди, традиції святкування визначних подій – усе це живе у поколіннях і передається як безцінний культурний скарб. Однією з таких традицій є Святий вечір, який відзначають в усіх регіонах України, а також у Литві та Польщі. Вона має свої національні, регіональні та локальні особливості, але в їхній основі – спільна цінність: єднання родину переддень Різдва. Святвечір – це родинне свято, яке відзначають 24 грудня, є кульмінацією періоду Різдвяного посту. В Литві, Польщі та Україні воно зберігає свої самобутні риси, традиції, символіку та страви. Основною частиною цього вечора є зібрання родини за різдвяним столом, молитва та ділення однією просфорою з усіма членами родини і гостями, на знак єдності у Христі. Про це пише видання “Сільський господар”.
Презентація · “Навколо неї ми гуртуємося, зустрічаємося, друкуємо книжки і тримаємо стрій – з вірою в Перемогу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Тут кожен текст пульсує життям України

Оксана Твердохліб, учений секретар НМЛУ: “Наприкінці минулого року в Національному музеї літератури України відбулася тепла й щира зустріч з відомою українською журналісткою, письменницею, громадською діячкою Галиною Дацюк та презентація її нової книжки есеїв, замальовок і нарисів “Світло повертається”, виданої у чернівецькому видавництві “Букрек”, директорка Дарина Максимець. У залі зібралися друзі й колеги авторки, читачі, учасники її багаторічних діалогів, друзі музею – справжнє шляхетне творче товариство. Говорили про книжку, у якій, за влучним визначенням, зібрано концентрат болю й любові, а кожен текст пульсує життям України. Сама авторка розповідала про цю книжку як про шлях до себе – через десятиліття журналістської праці, зустрічей, доріг і внутрішніх пошуків. Пані Галина наголосила, що прийшла ділитися не власними здобутками, а тією радістю, яка зосереджена під обкладинкою книги. Це видання – про нас: про те, як ми продираємося крізь змосковлення, чужі наративи й нав’язані стереотипи до себе справжніх. У книзі зібрано 85 історій, і кожна з них світиться, пробуджуючи гордість, любов, гідність і нові смисли. Під час презентації звучали уривки з книги, слова високої оцінки творчості Галини Дацюк, щирі слова підтримки, освідчення у приязні й щирій дружбі. На презентацію завітали секретар Національної спілки журналістів України Зоя Шарикова, секретар Київської організації НСЖУ Алла Малієнко, науковець Анатолій Яковець, письменниця Зірка Мензатюк, голова Творчого об’єднання публіцистів КО НСПУ Валентина Розуменко, науковець і професор Микола Тимошик, публіцист і громадський діяч Юрій Плаксюк, публіцистка Алла Ковтун, журналістка Людмила Піддубна, письменник і дипломат Віталій Москаленко, поетеса й журналістка Валентина Давиденко, художниця Ольга Кравченко, науковиця Олена Коваленко, дипломат Микола Ярмолюк, представник видавництва “Букрек” Ігор Туржанський, народознавиця Тетяна Островська, інші друзі й шанувальники творчості авторки. Дякуємо пані Галині за цю книжку і за багаторічну дружбу з музеєм. А всім присутнім – за атмосферу, в якій світло справді повертається”. Ігор Туржанський, видавець: “Буде темно, буде видно... Українська інтелігенція – це люди, які творили і творять за будьяких умов, у будь-яких системах, і які власне і творять те, ким ми є – українці. На презентації нової книги Галини Дацюк звучало багато про подвижництво, але й у подвижництві потрібні підтримка, розуміння і однодумці. Будьмо сильними і розумними, щоб підтримувати один одного. А авторці – нових ідей, персонажів і книг”. Олександр Балабко, письменник: “Світло повертається” – так назвала свою видану в чернівецькому ВД “Букрек” книжку есеїв, замальовок і нарисів моя колега, другиня упродовж багатьох, багатьох років Галина Дацюк. “Світло повертається” – то воістину! Точніше, воно не зникало (не було й тривог!) упродовж усього більш як півторагодинного вечора-презентації книжки у Національному музеї літератури України, із стін якого на зібрання письменників, журналістів, художників пильно споглядали Котляревський, Шевченко, Гоголь, Франко, а надто – Григорій Савович Сковорода із втіленої у бронзі скульптури. І хіба, можливо, лише поетичний жанр Галина ще не освоїла (а втім, хто зна), а ось в інших, у яких уславилися названі постаті, почувається вільно. У прозі, публіцистиці, ораторстві, педагогіці, наукових розвідках, а ще ж і в співі – наприкінці вечора вона це продемонструвала. Та найбільш цінним талантом наділена бенефіціантка – талантом дружити! Знайомі ми ще зі студентських років – наші кімнати в гуртожитку були двері в двері – і я мало не щоранку мав неабияку втіху бачити усміхнену, рудоволосу, наче осонцену, дівчину Галю! А далі після того, як вона стала головною редакторкою Радіо Культура, ми не раз зустрічалися в прямому ефірі її популярної передачі “Знакова постать”: почали виходити мої книжки, звучати пісні на мої слова. А від уже далекого 2011 року, з презентації моєї першої виданої у Чернівцях книжки “Київ, Ірининська, Лифарям”, Галина ведуча і учасниця багатьох моїх творчих вечорів. Надто – в останні роки, коли моє життя заполонили дві жінки – Соломія Крушельницька, про долю якої написав два романи, – і Галина Дацюк, яка стала їх літературною редакторкою. У вміщеній у цій книжці замальовці “Десятикнижжя Олександра Балабка” (презентація першого роману саме у стінах Музею літератури) Галя так пише про нашу співпрацю: “Я відправила останні правки Олександру. Завтра було Преображення Господнє. Спас освячував яблучка, грушки, сливи, мед, колосся і книжку із Словом правдивим, що полетіла у світ межи людей українським Метеликом на ім’я Соломія”. На вечорі були показані фрагменти телесюжету про презентацію у цьому ж музеї Галиної книжки “Янголи небесної чоти”; фільму за її сценарієм про Софію Русову. Пам’ятаю сонячний літній день у Празі, коли ми з Галею йдемо вклонитися могилі видатної науковиці, діячки УНР Софії Русової на Ольшанському цвинтарі. Зуміла долучитися до презентації і поетеса, журналістка, художниця Валентина Давиденко, учасниця нашої незмінної творчої трійці – вона, я і Галя, що ось уже другий рік поспіль мандрує Європою до адріатичної хорватської Рієки, де на нас очікує організаторка мистецького українського фестивалю, народна артистка України Ольга Камінська, яка саме 19 грудня відзначає народини. Про перебування там і своє перше місце в літературному конкурсі Спільне фото презентації 19 грудня 2025 р. “Франкові зорі” також пише авторка в цій книжці. Добре сказав у своєму виступі Віталій Москаленко: “Читайте Галину Дацюк!” А й справді – у цій книжці є що почитати: не лише для розуму, а для серця й душі, коли ти поринаєш у розкрилля образів, порівнянь, метафор, у багатство мови, яка в неї як пишний сад, за висловом Максима Рильського. А моє одинадцяте “книжжя” – виданий у “Букреку” за сприяння Українського інституту книги роман “Ролі й манекени. Із життя Соломії Крушельницької” – ми подарували Національному музею літератури України від обох – “автора роману Олександра Балабка і його літературної редакторки Галини Дацюк”. А “Світло повертається” з автографом Галини Дацюк поїде до Бахмача, де поповнить фонди центральної районної бібліотеки. Хай буде всім світло і сонячно цієї Різдвяної пори”. Ольга Ходацька, заступниця голови Київської “Просвіти”: “Вітаю, дорога пані Галю, з прекрасною презентацією. Саме в цей час, коли відбувалася подія, мої учні 9-А класу на позакласному читанні з великим захопленням знайомилися з вашою книжкою “Світло повертається”. Було цікаве обговорення. Жваво дискутували про вибір професії після прочитання есею “Мій друг комунальник”. Захоплююся вашою творчістю і дякую”. Микола Тимошик, професор: “Був на багатьох презентаціях. Але ця, яку провела сама авторка прекрасної книги, – неповторна, еталонна, взірцева. Майже три години – і стільки відкриттів та емоцій! Вітаю, дорога посестро. Ти підняла високо планку творчих вимог і чину в професії. Є на кого рівнятися молодим. Втішений, що був причетним до низки сторінок твого світла, яке ніколи не згасне”. *** Уперше Святий Миколай прийшов до мене 19 грудня (за старим календарем) 1969 року в Кременецькій школі-інтернаті №2 і поклав під подушку зошит, у якому Журналістка і письменниця Галина Дацюк почерком моїх однокласниць вивів різні побажання. Серед них було й таке: “Галю, бажаємо тобі стати великою, як шолохов, письменницею, але коли будеш знаменитою, не забувай нас, пиши про нас і не задавайся”. Я не стала шолоховим, ні великим, ні маленьким, слава Тобі, Боже. Стала журналісткою і трохи письменницею під власним українським іменем. Але настанова моїх кременецьких подруг “не задаватися” тримала мене в рамках скромності усі 56 років. До нинішнього дня. А сьогодні на презентації книжки “Світло повертається” я одержала стільки тепла, добра, хороших слів, найвищих оцінок, освідчень, приязні, похвали, любові, що стриманість вийшла з берегів. “Задаюсь” і дякую усім-усім, хто прийшли і розділили мою радість народження книжки, яка вже йде світом, оселяється в домашніх і публічних бібліотеках, освітніх закладах, спілках. Її розкупили сьогодні на презентації, як тут не задаватися! Дякую дорогим друзям з ВД “Букрек” і Національного музею літератури України. Дякую всьому шляхетному творчому товариству моїх друзів – письменників, журналістів, учених, дипломатів, художників, освітян і просвітян, – яке уміє порадіти з успіхів колеги так щиро, як з власних. За це я їм заколядувала наживо повстанську і просвітянську колядки, які пам’ятаю з дитинства. Просвітянська. Бог народився, хто про це міг знати. Ліс оживився, загули Карпати. Дністер хвилею шумить, Чорне море гомонить. На Поліссі гомін йде, Кубань кличе і гуде. В Києві озвались дзвони. Ожили луги й загони. Радість, радість, радість звідусіль. Йосип старенький Колише Дитятко. На сопілці грає Мале гуцулятко. Їдуть бойки на санЯх, А гуцули в крисанЯх Поліщуки в личаках, А кияни в чобітках. Їдуть, їдуть з України До Господньої Дитини, Дари, дари Малому везуть! Нехай Різдвяна радість заходить у ваші оселі, як зайшла у моє серце, дорогі мої друзі. І Кубань, і Полісся, і Чорне море, і Київ, про які йдеться у колядці, це наша Україна. Навколо неї ми гуртуємося, зустрічаємося, друкуємо книжки і тримаємо стрій – з вірою в Перемогу. Підготувала Галина ДАЦЮК “Світло повертається” з автографами для Олександра Балабка, Зої Шарикової та Миколи Ярмолюка (праворуч)
Такі вони, просвітяни · “Різдво – це про дарування: радості, тепла, надії, добрих слів і світлих побажань”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Різдвяне поетичне коло Київської “Просвіти”

Ольга ХОДАЦЬКА, заступниця голови Київської “Просвіти”, членкиня НСПУ У Центральному будинку офіцерів Збройних Сил України з великим успіхом відбулася святкова подія Київської “Просвіти” – “Різдвяне поетичне коло”. Вона об’єднала багатьох творчих особистостей столиці і Київської області: поетів, прозаїків, гумористів, акторів, композиторів, журналістів, артистів, художників, військових, мистецтвознавців, бібліотекарів і всіх, хто живе Україною і працює задля України. У затишній залі бібліотеки звучали колядки і щирі віншування з Різдвом Христовим, натхненна поезія і проза у виконанні авторів, красиво лилися пісні про Україну і загальнолюдські цінності, лунали мелодії на гітарі (І. Якубовський і Тетяна Мирошниченко) і плакала скрипка (Кирило Стеценко). Панувала неймовірно тепла атмосфера і розкіш людського спілкування, відбувалися нові знайомства і народжувалися цікаві ідеї та проєкти. Учасниками “Різдвяного поетичного кола” були: Кирило Стеценко – народний артист України, композитор, скрипаль, голова Київської “Просвіти”, громадський діяч; Ольга Ходацька – членкиня Національної спілки письменників України, НСЖ України, заступниця голови Київської “Просвіти”, громадська діячка; Тетяна Алісова – директорка бібліотеки ЦБО ЗСУ м. Києва; Ніна Шаварська – членкиня Національної спілки письменників України, директорка Будинку письменників м. Києва, просвітянка, громадська діячка, Дмитро Лінартович – український актор театру, кіно та дубляжу, поет, співак, бард, громадський діяч, офіцер ЗСУ, член Національної спілки кінематографістів України, член Національної спілки письменників України, заслужений артист України, просвітянин, громадський діяч; Ігор Якубовський – композитор, бард, завідувач методично-інноваційного відділу Центральної бібліотеки Солом’янки ім. Г. Сковороди, лавреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Г. Сковороди, просвітянин, громадський діяч; Ольга Киця – поетеса, волонтерка, членкиня Київської Просвіти” та ГО “Поетична родина”, учасниця Рекорду України на найтриваліше прочитання авторської поезії нон-стоп протягом 24 годин в рамках фестивалю РІДхрамПОЕЗІЇ (2025), авторка 5-и поетичних збірок, просвітянка; Володимир Ребров – український художник, автор трьох альбомів “Війна очима українського художника Володимира Реброва” та багатьох персональних виставок графічних робіт “Коли зникають фарби”, що демонструвалися в Україні і за кордоном, просвітянин; Ірина Вазерцева – письменниця, сатирикиня, волонтерка, авторка відомих романів “Люди, кури…і драбина”, “Байстрючка” та поетичних збірок “Нерідна”, “Під хмарами – на крилах вітряка”, “Її написала війна”; Вазерцев Сергій Олегович – офіцер ЗСУ, майор, заступник командира дивізіону 412 бригади “Ne- mesis”; Тетяна Мирошниченко – заслужена артистка естрадного мистецтва України, авторка-виконавиця пісень, композиторка, науковиця, громадська діячка, членкиня Творчого об’єднання “Світлина”, ГО “Спілка жінок міста Києва” та КМО “Просвіта”; Тетяна Кондратенко – членкиня Національної спілки журналістів України, філологиня, педагогиня, головна редакторка ігрової газети для саморозвитку дітей “Я сам/а”, просвітянка, громадська діячка; Тамара Котеля – завідувачка методичного відділу Центру позашкільної освіти “Оберіг” Боярської міської ради, поетеса, педагогиня, голова Комітету з питань освіти Національної ради жінок України; Тетяна Шаповал (ТиШа) – членкиня Національної спілки письменників України та Міжнародної молодіжної організації IYF, юристка, авторка 5 книг (проза і поезія), громадська діячка; Валентина Розуменко – членкиня Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, авторка багатьох публіцистичних книг (“Лютий рік незламності”, “Брат” (2023), лавреатка мистецької премії в галузі літератури; Людмила Житня – українська письменниця, прозаїкиня, публіцистка, есеїстка, членкиня Національної спілки письменників України, лавреатка мистецько-літературної премії ім. Олександра Білаша, лікарка, громадська діячка; Сергій Мартинюк – літературний псевдонім Світогор Лелеко, військовий позивний “Письменник”, прозаїк, публіцист, краєзнавець, член НСП України та НСЖ України, громадський діяч. Учасників культурно-мистецької події радо вітали почесні гості: Тамара Маркелова – головна редакторка журналу “Жінка”, членкиня Національної спілки журналістів України, громадська діячка; Сергій Комісаров – заслужений журналіст України, арткритик, громадський діяч; Людмила Грабовенко – очільниця комітету з питань культури Національної ради жінок України, колекціонерка вишиваних рушників та українських хусток, членкиня НСЖ України; Анжеліка Корнієнко – українська каліграфиня, співзасновниця громадської ініціативи “ІнфоВАРТА”, керівниця масштабного культурного проєкту “Рутенія. Графіка української мови”, а також авторка знакових видань, присвячених каліграфії та візуальній культурі української абетки, громадська діячка; Нестор Воля – військослужбовець ЗСУ, співзасновник громадської ініціативи “ІнфоВАРТА”, громадський діяч, провідник та вартовий проєкту “Рутенія”; Олександр Ушинський – український військовий, громадський діяч, дисидент, дослідник історії, очільник ГС “Асоціація ветеранів війни, учасників АТО, членів сімей загиблих та інвалідів війни”, поет, громадський діяч; Олександр Пічак – захисник України. Літературно-музична імпреза об’єднала однодумців, до глибини душі просякнутих українськістю. Говорили про Різдво Христове, про наближення Перемоги, про сильний український народ, про національну ідентичність і значення мови, про творчість і служіння ідеї. Читали вірші, колядували, бо кожен свято вірить, що сила Світла, що живе всередині нас, обов’язково переможе темряву ворожого зла і несправедливості. Звичайно, дякували ЗСУ за захист і можливість жити і працювати в тилу, підтримуючи фронт. Організаторкою та ідейною натхненницею святкової імпрези була Ольга Ходацька, заступниця голови КМО “Просвіта” ГО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка. Разом із нею провідником був Кирило Стеценко – голова Київської “Просвіти” – і Тетяна Алісова – директорка бібліотеки ЦБО ЗСУ. “Різдвяне поетичне коло” справило на присутніх приємні враження, якими вони радо поділилися в соцмережах: “Пані Ольга та пан Кирило зібрали в бібліотеці Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України під прапором “Просвіти” понад 30 відомих військовослужбовців, поетів, прозаїків, акторів, музикантів, співаків, художників, мистецтвознавців, бібліотекарів та журналістів, аби організувати й провести супер потужний творчий захід в переддень Нового року. Це був справжній вулкан поезії та музики! Адже у цій яскравій атмосферній передноворічній події брали участь дуже талановиті люди різних поколінь, дружбою із якими я вже давно пишаюся. “Різдвяне поетичне коло” перетворилося на справжнє родинне коло. У мене в кінці спілкування склалося враження, що в перший день Різдва я побував у колі моїх братів та сестер – такою теплою і відкритою була атмосфера у бібліотеці Центрального будинку офіцерів… Дякую очільникам Київської “Просвіти” та керівництву Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України за море позитивних емоцій! Дякую за нові знайомства з дуже цікавими творчими людьми! Адже ви, дорогі мої побратими і посестри по Мистецтву та Культурі, є сіллю рідної української Землі, яким єщо сказати відвідувачам нашої поважної Музейної інституції у 2026 році!” (Сергій Комісаров, заслужений журналіст України). “Кожен учасник поділився тим, що лежить на серці: власними віршами, піснями, музичними композиціями, глибокими роздумами. Бо Різдво – це про дарування: радості, тепла, надії, добрих слів і світлих побажань. “Різдвяне поетичне коло” стало символічним і значно більшим, ніж чергова творча зустріч. Воно перетворилося на коло єднання: культури й мистецтва, військових і цивільних, традицій і сучасності. Дякую вам, добрі люди, за радість і тепло зустрічі. Нехай світло Різдва множиться в наших серцях і справах!” (Тамара Маркелова, членкиня НСЖУ, головна редакторка журналу “Жінка”). “Простими словами не передати тих емоцій, які я отримала від усіх виступів! Адже дійсно відчуття були такі, ніби ми вдома у своїй звичній атмосфері. Про виступ кожного з учасників я хочу написати окремо, адже прагну, щоб люди все побачили і відчули цю атмосферу до найменших важливих дрібниць. Таланти учасників і гостей цього заходу такі неймовірні, що є бажання ними ділитися. Кожен учасник чи гість кола – це окремий Всесвіт” (Ірина Вазерцева, письменниця, волонтерка, громадська діячка). “Різдвяне поетичне коло”, за відгуком поетеси і просвітянки Ольги Киці, стало яскравим доказом того, що сила українського слова, музики й мистецтва здатна єднати серця, підтримувати дух і дарувати світло навіть у такі непрості часи. Ця подія показала, наскільки важливо створювати простори живого спілкування, де творчість стає опорою, а люди – родиною за духом. Саме з таких зустрічей народжується надія, зростає віра й міцніє наша культурна та духовна єдність”. “Це тепле родинне коло несе світло. Воно надихає, підтримує нас, мотивує служити Україні і вірити у незламність нашої нації та в прийдешню Перемогу” (Дмитро Лінартович, офіцер ЗСУ, актор, поет, заслужений артист України, просвітянин). “Попри все маємо вірити, жити, творити й любити. (Тетяна Шаповал, членкиня НСПУ). “Вірші поетів звучали, як тиха сповідь, занурюючи присутніх у роздуми про сьогодення, у спогади, що стосуються нашої історії, та віру в Перемогу. А “Щедрик” у виконанні скрипаля, народного артиста України Кирила Стеценка – це не просто різдвяна пісня, це магічний код нашої історії та культури! Це було дивовижно!” (Володимир Ребров, український художник). “Різдвяне поетичне коло” – довело всім нам, що культура – це не розвага, а міцний фундамент, на якому стоїть нація” (Тетяна Алісова, директорка бібліотеки ЦБО ЗСУ). “Як приємно, що у святковій імпрезі беруть участь талановиті люди різних поколінь і діляться своєю творчістю та поглядами на сьогодення! Як редакторка дитячої газети “Я сам/а”, радію, що бачу тут і найменшу учасницю – п’ятирічну Єву, яка стала справжньою помічницею ведучої! Хай щасливими будуть усі діти України!” (Тетяна Кондратенко, членкиня НСЖУ). Анжеліка Корнієнко, українська каліграфиня, та Нестор Воля, військовослужбовець ЗСУ, провідник та вартовий проєкту “Рутенія”, від імені Громадської ініціативи “ІнфоВАРТА” висловили щиру подяку Київській “Просвіті” за натхненний захід і всебічну підтримку проєкту відродження національної абетки “Рутенія. Графіка української мови”. “Різдвяне поетичне коло” – яскравий простір світла і творчості, де лунають голоси правди, віри, надії і любові!” (Кирило Стеценко – голова КМО “Просвіта” ім. Т. Шевченка) Звучало ще багато слів вдячності за особливий дух єднання під час заходу, щирих привітань із Різдвом Христовим і побажань якнайшвидшої Перемоги та вдячності ЗСУ! Від імені правління Київської “Просвіти” щиро дякую учасникам “Різдвяного поетичного кола” та поважним гостям події за особливі позитивні емоції, за талант і любов до рідного Слова, за патріотизм і щоденну натхненну, творчу працю, за підтримку захисників і захисниць, за художні твори про українську ідентичність як живий організм, сплетений з культурних, мовних, історичних та соціальних ниток. Бажаю міцності духу і родинного затишку, творчого натхнення і добробуту, якнайшвидшого наближення Перемоги і мирних днів! Ідімо й надалі дорогою Світла, яке неодмінно подолає темряву!
На перехрестях історії · “Визнати себе українцями виявилося значно простіше, ніж відновити втрачену рідну мову”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ному населенню, відповідно, 8,87 % (2 709,6 тис. осіб) та 66,12 % (6 726,2 тис. осіб). Приріст чисельності україномовного населення найбільше відбувся лише за 1959–1970 рр. – 2 193,7 тис. осіб. Особливо значні відмінності спостерігалися у 70- ті–80-ті рр. ХХ ст., коли приріст чисельності україномовного населення складав лише 1,58 % (515,9 тис. осіб) на тлі інтенсивного зростання чисельності російськомовного населення – 27,50 % (3 644,5 тис. осіб). За приростом чисельності в абсолютних показниках україномовне населення за 1970–1989 рр. всемеро поступалося російськомовному населенню. Серед приросту загальної чисельності населення України за 1970–1989 рр. частка російськомовного населення досягала 84,26 %. Тобто, за 70$ті–80$ті рр. ХХ ст. загальна чисельність населення України збільшилася в абсолютній більшості за рахунок не україномовного, а якраз російськомовного населення. За 1959–1989 рр. частка російськомовного населення серед усього населення України збільшилася з 24,30 % (10 172,1 тис. осіб) до 32,84 % (16 898,3 тис. осіб). Тому, якщо у 1959 році кожен 4-й мешканець України належав до російськомовного населення, то у 1989 році – вже кожен 3-й. Рівень частки україномовного населення скоротився за цей час з 73,00 % у 1959 році до 64,67 % у 1989 році. Частка україномовного населення за 1959–1989 рр. зменшилася на 8,5 в. п., а частка російськомовного населення збільшилася на 8,5 в. п. Частка населення з іншими мовами серед усього населення дещо скоротилася з 2,71 % у 1959 році до 2,60 % у 1989 році. Але рівень частки інших етнічних меншин залишався майже вдвічі вищим, бо їхня значна частина асимільовані за мовою, переважно зросійщені. Варто зазначити, що чисельність україномовного населення була значно меншою, ніж чисельність українців, у 1989 році, відповідно 33 217,9 тис. осіб та 37 419,0 тис. осіб, а чисельність російськомовного населення, навпаки була значно вищою ніж чисельність росіян, у 1989 році, відповідно, 16 898,3 тис. осіб та 11 355,6 тис. осіб. Україномовне населення України у 1989 році складалося майже лише з українців – 98,66 % (32 825,4 тис. осіб із 33 217,9 тис. осіб) Рівень частки україномовних росіян серед україномовного населення складав лише 0,53% (177,3 тис. осіб). Навпаки, серед російськомовного населення України у 1989 році рівень частки росіян складав 66,15 % (11 178,0 тис. осіб із 16 898,3 тис. осіб) був істотно нижчим, ніж рівень частки українців серед україномовного населення (див. додатки 1, 4). Натомість, досить значною була частка зросійщених за мовою українців серед російськомовного населення – 27,09 % (4 548,4 тис. осіб). За 1959–1989 рр. спостерігалося значне скорочення чисельності україномовного населення у Донецькій та Луганській областях, відповідно, на 270,5 тис. осіб та 257,8 тис. осіб. У 70-ті рр. ХХ ст. україномовне населення скоротилося також у Харківській, Запорізькій та Одеській областях. Особливо інтенсивно відбувалося зростання чисельності російськомовного населення за рахунок масового заселення росіянами та зросійщення українців у східних та південних областях: Донецькій – на 1 305 тис. осіб (56,8 %), Кримській – на 971 тис. осіб (93,6 %) (у 1926 році у Криму мешкали лише 300 тис. росіян), Дніпропетровській – на 738 тис. осіб (105,3 %), Луганській – на 615 тис. осіб (52,9 %), Харківській – на 603 тис. осіб (64,1 %), Одеській – на 510 тис. осіб (70,3 %), Запорізькій – 490 тис. осіб (93,9 %) (див. додаток 6). Рівень урбанізації населення у 1989 році за областями досягав: у Донецькій – 90 %, Луганській – 86 %, Дніпропетровській – 83 %, Харківської – 78 %, Запорізькій – 75 %, Одеській – 65 %. За радянських часів фактично у південно-східних областях України відбувалася цілеспрямована та послідовна заміна україномовного населення на російськомовне, насамперед в урбаністичному середовищі з метою перетворення українських етнічних земель на російські. Попри досить значні зусилля, здійснити ці загарбницькі
На перехрестях історії · “Визнати себе українцями виявилося значно простіше, ніж відновити втрачену рідну мову”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Етномовні наслідки російщення України та українців Історико-етнологічний аналіз

Володимир СКЛЯР Закінчення. Початок у ч. 51—52 за 2025 р. Заселення росіянами відбувалося у всіх республіках СРСР. У 70-ті рр. ХХ ст. росіяни складали навіть абсолютну більшість серед усього населення Алма-Ати (столиця Казахської РСР) та Фрунзе (столиця Киргизької РСР), відносну більшість у Ташкенті (столиця Узбецької РСР). Досить значною була їхня присутність і в інших столицях союзних республік: Ризі, Таллінні, Кишиніві, Мінську. У Києві у 1989 році мешкало 536 тис. росіян (22 % загальної чисельності населення української столиці). Не лише в Україні, але й на сході Молдові, Латвії, Естонії, півночі та північному сході Казахстані були створені потужні ареали російської присутності, насамперед у містах, щоб не допустити спроб виходу цих країн зі складу СРСР. У Молдові ще в 1990 році, а в Україні у 2014 році створено сепаратистські псевдореспубліки: ПМР, ДНР та ЛНР. Частка українців серед усього населення України за 1959–1989 рр. зменшилася на 4 відсоткові пункти (в. п.). Частка росіян за 1959–1989 рр. зросла на 5 в. п. Сукупна чисельність інших етнічних меншин протягом 1959–1989 рр. фактично не змінилася і складала 2,6 млн. осіб. Однак, рівень їхньої частки серед усього населення України зменшився із 6,26 % у 1959 році до 5,20 % у 1989 році, тобто скоротився на 1 в. п. на тлі значного зростання рівня частки росіян. Зі здобуттям Україною незалежності відновилися природні етномовні процеси. За 1989–2001 рр., попри депопуляцію, збільшилася чисельність українців в Україні на 0,33 % (122,7 тис. осіб) на тлі інтенсивного скорочення чисельності росіян – на 26,61 % (3 021,5 тис. осіб) не лише внаслідок депопуляції, але й зміни етнічної самоідентифікації на користь українців, особливо тих, хто походив з екзогамних родин. За 1989–2001 рр. рівень частки українців серед усього населення збільшився 72,73 % до 77,82 %, тобто на 5 в. п. До того ж, у 2001 році цей рівень (77,82 %) був навіть більшим ніж у 1959 році – 76,81 %, тобто збільшився на 1 в. п. Навпаки частка росіян серед усього населення за 1989–2001 рр. скоротилася на 5 в. п. з 22,07 % до 17,28 %. Частка інших етнічних меншин за 1989–2001 рр. зменшилася з 5,20 % до 4,90 %. Тобто, теза про “зростання “поліетнічності” населення України” за часів її незалежності суперечить реальним фактам щодо змін етнічного складу населення. Природні етномовні процеси в Україні знову були перервані російською агресією у 2014 році. Спостерігалися також істотні відмінності спостерігалися за 1959–1989 рр. в динаміці чисельності україномовних та зросійщених за мовою українців. Чисельність зросійщених за мовою українців більше, ніж подвоїлася – 120,39 % (2 502,9 тис. осіб), збільшившись з 2 075,5 тис. осіб до 4 578,4 тис. осіб), а чисельність україномовних українців зросла лише на 9,15 % (2 753,1 тис. осіб) (див. додатки 1, 3). Приріст чисельності україномовних українців найбільш істотно відбувся лише за 1959–1970 рр. У 70-ті та 80-ті рр. ХХ ст. приріст чисельності зросійщених за мовою українців утричі переважав приріст чисельності україномовних українців навіть в абсолютних показниках, відповідно, 1 560,6 тис. осіб та 568,1 тис. осіб. Зберігалися значні відмінності у рівні зросійщення українців за територіальним розміщення та поселенською мережею. Переважна більшість зросійщених за мовою українців мешкали в урбаністичному середовищі східних та південних областей. Рівень частки зросійщених за мовою серед приросту загальної чисельності українців за 1970–1989 рр. досягав 73,08 %. Тобто, за 70-ті–80-ті рр. ХХ ст. загальна українців в Україні збільшилася переважно за рахунок зросійщених за мовою. За 1959–1989 рр. частка зросійщених за мовою серед українців в Україні майже подвоїлася, збільшившись з 6,45 % до 12,23 %, тобто збільшилася на 6 в. п. Варто зазначити, що інерційні впливи політики російщення українців радянської доби продовжували впливати на їхнє мовне середовище за часів незалежності України, особливо в урбаністичному середовищі. Незважаючи на депопуляцію українців чисельність зросійщених за мовою збільшилася з на 21,10 % (9 666, 3 тис. осіб), з 4 578, 4 тис. осіб у 1989 році до 5 544,7 тис. осіб у 2001 році. За цей же час чисельність україномовних українців зменшилася 2,60 % (854,7 тис. осіб), з 32 825,4 тис. осіб до 31 970,7 тис. осіб. Такі зміни були спричинені тим, що особи, які походили з екзогамних (українсько-російських) родин насамперед в урбаністичному середовищі східних та південних областей ідентифікували себе у 1989 році росіянами, а в 2001 році визнали себе українцями. Тому так інтенсивно скоротилася в Україні чисельність росіян. Визнати себе українцями виявилося значно простіше, ніж відновити втрачену рідну мову. Тому рівень частки зросійщених за мовою серед українців за 1989–2001 рр. збільшився з 12,24 % до 14,77 %, тобто на 1,5 в. п. У цілому за 1959–2001 рр. частка україномовних українців за 1959–2001 рр. зменшилася на 8 в. п., а частка зросійщених за мовою українців навпаки збільшилася на 8 в. п. Протягом 30-х – початку 50-х рр. ХХ ст. відбулися кардинальні зміни етнічного складу населення України внаслідок репресій за етнічними ознаками, які здійснював радянський тоталітарний режим та нацистський тоталітарний режим в часи Другої світової війни не лише проти українців, але й представників інших етносів. У 1935 та 1936 рр. з прикордонних районів тодішніх Київської та Вінницької областей були депортовані німці та поляки до Казахстану. У 1937–1938 рр. були проведені “куркульська операція” та національні операції: німецька, польська, грецька, латиська, фінська, чеська, тощо (всього 12). “Чеська” операція проводилася винятково у межах УРСР за ініціативою керівництва НКВС УРСР, бо абсолютна більшість чехів в СРСР мешкали в Україні. Існували плани на репресії за кожною “операцією”: визначалися чисельність репресованих за двома категоріями: розстріл та табір. Усі національні райони та сільради були створені в Україні від початку 20-х рр. ХХ ст. були ліквідовані постановою політбюро ЦК КП(б)У у березні 1939 року. У червні-серпні 1941 року з України сталінський режим депортував усіх німців. В часи Другої світової війни зазнали репресій з боку нацистського режиму євреї, кримчаки (етнографічна група євреїв), а також роми (севри та чінгене (кримські роми). 18 травня 1944 року сталінським режимом були депортовані кримські татари (киримли), яким до кінця 80-х рр. ХХ ст. заборонялося повертатися до Криму. Це була вже третя депортація кримських татар. Перша була проведена російською владою наприкінці ХVIII ст., друга – після закінчення Східної (Кримської) війни (1856–1860 рр.), тоді ж з Приазов’я депортовано ногайців. У червні 1944 року з Криму були депортовані болгари, вірмени та греки. Протягом 1944–1951 рр. відбувався “обмін” населенням між СРСР та комуністичною Польщею. За цим “обміном” із західних областей України депортували поляків та євреїв. Протягом 60-х – 80-х рр. ХХ ст. спостерігався масовий виїзд євреїв до Ізраїлю та США. Починаючи з кінця 20-х років ХХ ст. і аж до другої половини 80-х рр. відбувалося масове заселення України росіянами. Тобто, за радянських часів відбулися досить кардинальні зміни у складі етнічних меншин України. За часом перебування в Україні етнічні меншини варто розподілити на 2 групи: традиційні чи новітні (мігрантські). Традиційні, що мешкають в Україні не менше 200 років: поляки, румуни (Чернівецька, Закарпатська області), молдавани (Чернівецька, Одеська область), угорці (Закарпатська область), болгари (Одеська, Запорізька області), роми (Закарпатська область), гагаузи (колишній Болградський район Одеської області). Ці етнічні меншини зберігають малокомпактний тип розселення та переважно мешкають у селах, зберігають ендогамію (моноетнічні шлюби), рідною мовою для них є їхні власні мови. Більшість поляків після “обміну населенням” з Польщею у 1944–1947 рр., мешкають у сільській місцевості Житомирської та Хмельницької областей, рідною мовою переважної більшості яких є українська мова. Традиційними меншинами є також євреї (мешкають переважно у великих містах України) та греки (ромеї та уруми) (південь Донецької області). Абсолютна більшість євреїв та греків зросійщені за мовою (див. додаток 5). Наприкінці ХХ ст. розгорнулася міграція євреїв до Ізраїлю та США, а греків – до Греції. Для кримських татар (киримли) Крим є історичною Батьківщиною на яку вони почали повертатися після депортації 1944 року лише наприкінці 80-х рр. ХХ ст. Більшість з них були сільськими мешканцями та зуміли зберегти рідну мову (див. додаток 5). Традиційною етнічною меншиною є також німці, депортовані з України в другій половині 30-х та в 1941 році. Більшість зних є міськими мешканцями та зросійщені за мовою. Формально росіяни, білоруси та вірмени належать до традиційних меншин, але складаються переважно з мігрантів та їхніх нащадків у першому поколінні, зосереджувалися у містах східних та південних областей. Більшість білорусів та половина вірменів зросійщені за мовою. Татари, грузини та азербайджанці складаються з мігрантів і мешкали у містах півдня та сходу. Переважна більшість татар та грузинів зросійщені за мовою, а більшість азербайджанців зберігали рідну мову. Розгорнута характеристика кожної з етнічних меншин надана в одній із монографій автора. Виникнення міфу про “130 етносів” пов’язано з тим, що Всеукраїнський перепис населення 2001 року проводився за калькою останнього радянського перепису населення 1989 року. До 128 найменувань етносів додали ще 4: шведи, туркимесхетинці, канадці та чілійці. У переліку цих найменувань опинилися іноземці з країн Європи (19), Азії (17: корейці, араби, в’єтнамці, турки, ассирійці, китайці, курди, “афганці”, “народи Індії та Пакистану”, перси, уйгури, дунгани, халха (монголи), белуджі, японці). До того ж, іноземці “афганці”, “народи Індії та Пакистану” не є етносами, а є громадянами відповідних країн. Найбільше у переліку етносів було з РФ – 68, зокрема й етноси-релікти з Сибіру та Далекого Сходу (ороки, нівхи, орочі, евени, чуванці, ульчі, коряки, селькупи, негідальці, евенки, нганасани, нанайці, удегейці, кети, шорці, енці, ітельмени, тофалари, юкагири), а також іжорці, вепси з під Санкт-Петербургу, ліви з Латвії. Зараховані етнографічні групи євреїв: грузинські гірські, середньоазійські. Є поодинокі представники з Північної та Південної Америки (американці США, канадці, алеути, ескімоси, кубинці, чілійці). 27 із них нараховували від 6 до 100 осіб, 40 – від 104 до 473 осіб. Тобто, це поодинокі представники окремих етносів, які розселені дисперсно. Вони не могли навіть відтворюватися у власному етнічному середовищі. Абсолютна більшість з них були мігрантами і жодного стосунку до етнічного складу населення України не мали і не мають. Сукупна чисельність цих 114 найменувань дисперсно розселених поодиноких представників окремих етносів разом з тими, хто не вказав своє етнічне походження складала у 2001 році лише 0,37 % серед загальної чисельності населення України (178,5 тис. осіб). Важливе значення має також і аналіз змін мовної структури населення України. Вражають результати порівняльного аналізу змін чисельності україномовного та зросійщеного за мовою населення України за 1959–1989 рр. За темпами приросту чисельності як у відносних, так і в абсолютних показниках україномовне населення істотно поступалося російськомов-
Спадщина · “Сучасні герої стоять на плечах пантеону дієвців – дисидентів, письменників, мислителів”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

мрії російському імперіалізму не вдалося, на відміну від українських етнічних земель, які опинилися за межами України іде відбулося тотальне зросійщення українців. За 1989–2001 рр. внаслідок депопуляції відбулося скорочення чисельності україномовного населення в Україні з 33 217,9 тис. осіб до 32 577,5 тис. осіб, тобто на 1,93 % (640,4 тис. осіб). Темпи скорочення чисельності російськомовного населення за цей час були значно вищими яку відносних, так і в абсолютних показниках – 15,53 % (2 624,6 тис. осіб), з 16 898,3 тис. осіб до 14 273,7 тис. осіб. На відміну від радянських часів, коли рівень частки україномовного населення серед усього населення України невпинно скорочувався на тлі інтенсивного зростання рівня частки російськомовного населення, за 1989–2001 рр. виявилися протилежні тенденції. Рівень частки україномовного населення збільшився з 64,56 % до 67,53 %, тобто на 3 в. п. Навпаки, рівень частки російськомовного населення знизився на 3 в. п., з 32,84 % до 29,59 %. Однак, рівень частки україномовного населення у мовній структурі населення України у 2001 році виявився на 5,5 в. п. нижчим ніж у 1959 році, відповідно, 67,53 % та 73,00 %. І, навпаки, рівень частки російськомовного населення у 2001 році був на 5 в. п. вищим ніж у 1959 році, відповідно, 29,59 % та 24,30 %. За 1959–2001 рр. рівень частки населення з іншими мовами серед усього населення України ледве збільшився з 2,71 % до 2,88 %. Це зростання відбулося переважно за рахунок кримських татар, які зберігали рідну мову і розпочали повертатися до Криму наприкінці 80-х рр. ХХ ст.. Тобто, вже за перші десятиліття незалежності відновився природний характер етномовних процесів в Україні, попри збереження інерційного впливу етномовних процесів радянської доби, насамперед у Криму, а також у Донецькій та Луганській областях. На жаль, с початком російської агресії проти України з 2014 року, а особливо після 24 лютого 2024 року Україна зазнала значних демографічних втрат (військових та цивільних), близько 20 % її території опинилося під окупацією, мільйони стали вимушеними переселенцями, зруйновано десятки міст та сотні сіл. Про масштаб втрат території свідчить таке порівняння: площа окупованих українських теренів є фактично такою ж як і площа КНДР – фактичної союзниці РФ. Сукупна чисельність українців, які змушені були стати вимушеними переселенцями в Україні чи виїхати за її межі, досягає не менше 10 млн. осіб, що дорівнює чисельності населення таких країн як Чехія чи Угорщина. Попри все Україна тримається і бореться за своє виживання. Отже, російщення України відбулося зовсім не випадково, а стало результатом цілеспрямованої та послідовної багатовікової російської імперської політики, спрямованої на руйнування української ідентичності. Тому і подолання цих наслідків повинно стати результатом цілеспрямованої та послідовної політики деросійщення України українською елітою за підтримки українського загалу. Процеси де-російщення розпочалися в західних областях ще у 1991 році, частково розгорнулися після Помаранчевої революції 2004 року, охопили всю Україну лише після Революції Гідності 2014 року (декомунізація), а повноцінно розгорнулися лише з початком повномасштабної російської агресії 2022 року. Важливе значення у формуванні наукових підвалин української національної ідентичності, у подоланні наслідків російщення України та розвінчання російських міфологем має українська академічна та університетська соціогуманітаристика. Головна роль в утвердженні національної ідентичності належить української творчій інтелігенції, українському духовенству та українському учительству за дієвої та ефективної підтримки органів державної влади та місцевого самоврядування (реальної, а не імітаційної). Однак, збереження українства та незалежності України в умовах російської агресії залежить від Збройних Сил України та інших силових структур, насамперед СБУ, ГУР, Національної гвардії за підтримки громадянського суспільства у формі масового волонтерського руху.
Спадщина · “Сучасні герої стоять на плечах пантеону дієвців – дисидентів, письменників, мислителів”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Кого в Житомирі шанують

Наприкінці минулого року Віталій Мельничук, народний депутат України першого скликання, перший міський голова Житомира, обраний на демократичних виборах, поділився з редакцією “СП” новиною: “Направив звернення до в. о. Житомирського міського голови пані Галини Шиманської та депутатів міської ради, у якому привернув увагу до постатей видатних житомирян – борців за державну незалежність України в ХХ столітті у багаторічній боротьбі українців з Російською імперією зла, яка триває і нині”. Віталій Мельничук, зокрема, написав: “В ряду цих людей: письменники-шістдесятники Анатолій і Валерій Шевчуки, Євген Концевич, Борис Тен, Методій (Михтодь) Волинець, політв’язні російсько-радянських таборів: громадські діячі Василь Овсієнко і Сергій Бабич, етнограф Михайло Якубівський, академік Ніна Вірченко, вчителі і викладачі вишів Дмитро Мазур, Степан Пінчук, Євген Ненадкевич, Іван Дмитрук, Євген Кудрицький багато інших… То імена знаних у світі житомирських дисидентів, які за мужність мислити і мріяти про незалежну Україну, жорстоко каралися радянським режимом. Окремо зупинився на особистостях Анатолія і Валерія Шевчуків та Євгена Концевича. Вони були ровесники, друзі, письменники-шістдесятники, з якими мав честь бути знайомий, а Євгена Концевича, з яким близько приятелював, вважав і вважаю своїм старшим товаришем і вчителем. Приклади їх життя заслуговують глибокої поваги, збереження правди і пам’яті про них”, Змістом свого звернення пан Мельничук поділився на своїй сторінці у Фейсбуці, про його ініціативу розповіло видання zhytomyr.city. Офіційної реакції на звернення в публічному просторі помічено не було. Єдиним депутатом міськради Житомира, яка відгукнулася дописом у Фейсбуці, стала Людмила Зубко. Наводимо її точку зору: “Хочу подякувати Віталію Мельничуку за його звернення та за те, що він порушив надзвичайно важливу для Житомира тему – вшанування пам’яті наших земляків-дисидентів, людей, які в часи тотального тиску й репресій не просто зберегли українську ідентичність, а й примножили її. Учора (11 грудня 2025 р. – Ред.) на профільній комісії ми розглядали питання про перейменування вулиці на честь братів Шевчуків та присвоєння імені Валерія Шевчука обласній бібліотеці для дітей та юнацтва. Обидві ініціативи були підтримані депутатами раніше на сесії. Однак, попри це, і вулиця, і бібліотека “не готові” до перейменування. Нам знову запропонували зачекати. Щодо перейменування вулиці аргументація виглядає так: нібито існує світова практика, яка передбачає п’ятирічний період очікування після смерті людини, щоб “дати громаді ознайомитися з постаттю”. Сучасні герої стоять на плечах пантеону дієвців – дисидентів, письменників, мислителів, які виборювали нашу свободу задовго до того, як вона стала правом, закріпленим у кордонах. Сьогодні ми всі, від малого до великого, маємо чітко знати імена з цього пантеону, так само як і вивчати імена та історії нових героїв, наших військових, що нині захищають Україну. Дякую пану Мельничуку за його принципову позицію, за підтримку і за те, що він знову повертає в публічний простір важливі імена та важливу розмову. Сумна вийшла історія. Але я сподіваюсь, що це не кінець, а лише початок системної роботи, яку рано чи пізно доведеться робити. І краще раніше, ніж пізніше”. Сподіваємось і ми, що слушна ініціатива Віталія Мельничука знайде підтримку влади Житомира. Редакція “СП”
Спадщина · “Сучасні герої стоять на плечах пантеону дієвців – дисидентів, письменників, мислителів”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Трипільські зоряні карти, яким понад 5000 років

Юрій МОСЕНКІС, заслужений діяч мистецтв України Трипільські зображення на посуді та статуетки втілюють сакральні образи сузір’їв та їх комбінацій. Так, статуетки богині з ромбом на лоні символізують сузір’я Діви з ромбоподібним сузір’ям Ворона під ним, а глиняні рогаті трони – “рогате” сузір’я Чаші поряд. Фігура людини з двох трикутників позначає сузір’я Оріона відповідної форми, а постать із трьох трикутників один на одному – сузір’я Оріона й Зайця під ним. Зображення двотрикутникової фігури з луком може вказувати не тільки на палеолітичний образ Великого Мисливця (сузір’я Оріона відоме ще з верхнього палеоліту!), а й на шумерський образ розташованого поряд із Оріоном Сиріуса як Лука (BAN / PAN, звідси PAN.TUR “лук маленький”, що дало назву музичного інструмента бандура – струнні інструменти походять від лука. Подібні календарі сузір’їв зображені на трипільській посудині з Крутобородинців і західнокавказькій посудині з Майкопа – в обох випадках можна припускати зв’язок із шумерською культурою Урук. Кістяній пластинці з печери Вертеба трипільці надали форми голови бика та зобразили на ній фігуру з трьох трикутників. Це – комбінація сузір’їв Тельця (у давнину зображували тільки його голову та передню частину тіла), Оріона та Зайця. На кам’яній стелі з пізньотрипільського поселення Усатове зображено сузір’я Оріона, Тельця над ним, Єдинорога (олень), Великого та Малого Пса. Ці сузір’я позначають сезон від весняного рівнодення (Телець) до літнього сонцестояння (Великий Пес). Перше ранкове сходження зірки Сиріус у сузір’ї Великого Пса знаменувало в Давньому Єгипті початок нового року й нового сезону. Вірогідні єгипетські зв’язки усатівської культури спонукають згадати єгипетський образ сонячного бога Хора, пов’язаного з сузір’ям Оріона. Нарешті, собака, що женеться за оленем на трипільській посудині з Варварівки, – це розташовані поряд сузір’я Єдинорога (олень) і Великого Пса. Трипільська миска з отвором і “мушкою” могла виступати астрономічним приладом: вода в мисці віддзеркалювала світло зірок. Як бачимо, трипільці вже понад 5000 років тому знали цілу низку сузір’їв та їх комбінацій, використовуючи їх як сакральні календарі. Трипільські сузір’я далеко випереджають шумерські, згадані в епосі про Гільгамеша (найдавніші версії – кінця ІІІ тисячоліття до н.е.). Отже, трипільська Україна була потужним центром не тільки найрозвиненішого в тогочасному світі містобудування, давнього письма тощо, а й точних наук, засвідчених ретельними астрономічними спостереженнями. дію Карпатської України 1938–1939 років, задушеної польськими та угорськими (хортівськими) потворами… Чомусь тільки й чуєш, що Друга світова почалася з нападу поганої (гітлерівської) Німеччини на бідолашну Польщу – святу й непорочну. На моє переконання, її розпочали саме Угорщина й Польща – там, на Закарпатті, а їх потім підтримано німецькими окупантами. Якщо ніхто не вважає початком ані анексію Австрії, ані “закупівлю” Чехії (чи хоча б її частини) – то є справою цих держав. А нам слід було би вшанувати й пам’ять учасників цієї трагічної сторінки нашої історії. Лариса МОРОЗ, професорка
Спадщина · “Сучасні герої стоять на плечах пантеону дієвців – дисидентів, письменників, мислителів”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

“Годилося б ушанувати...”

Мій уклін Андрієві Яремчуку за його унікальну працю “Українські жертви…”. Кілька років тому мене вразила книжка М. Жулинського “Моя Друга світова” про Волинські трагедії. Але то книжка дещо іншого жанру. А тут – таке всебічне дослідження... І обсяг більший, і території вивчення. Ні, я не про конкуренцію дослідників, а про взаємодоповнення… Вдячна і Н. Мизаку за таку інформативну статтю у ч. 46 “Слова Просвіти”, бо де ж би, наприклад, я, маломобільна, дізналася про таку книжку… А от, якби ще якийсь молодий ентузіаст (чи група) та дослідив би отак траге-
Незабутні · “Вчімося ж любити Незганьблену історію свою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Не пощезне вкраїнський наш цвіт!”

Уродженець Сумщини. У півторарічному віці залишився круглим сиротою. З дитинства працював у колгоспі, з 14 років – на будовах Донбасу, Харківщини та ін. Пройшов трирічну службу у війську. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Писати й друкуватися почав 1960 року. У січні 1964 року в Ужгороді вийшла перша збірка поезій “Народжуються квіти”. Із весни 1966 року життя Івана Низового назавжди пов’язується з Донбасом, зокрема з Луганщиною, де протягом 45 років і до кінця своїх днів він самовіддано й безкомпромісно творив українську Україну, переймався долею української мови, української державності. Іван Данилович Низовий – не лише теоретик, а й активний практик громадянської патріотичної позиції, яка значною мірою відображена в його подвижницькопросвітянській діяльності. Митець стояв біля витоків відродження новітнього просвітянського руху на Луганщині, працюючи понад десять років в обласних і районних газетах, будучи старшим редактором обласної телевізії, консультантом спілчанської організації, керуючи обласним літературним об’єднанням. Із 1992 до 1998 року – голова Луганської обласної організації Національної спілки письменників України. Іван Низовий завжди перебував і діяв в епіцентрі літературних, соціальних і політичних подій, підтримував творчу молодь, редагував їхні поетичні спроби та Іван НИЗОВИЙ *** Ця мова могла Народитися тільки в раю... А ми, вахлаки, Занехаяли мову свою, І мову чужинців – Підступно-отруйну змію – Пригріли В справік українському нашім Краю! Нас мова чужа І принижує і зневажа І нашу духовність з’їдає, Мов крицю іржа, – Вже й рідна земля нам чужіша, Ніж просто чужа, І байдуже нам, Де цьому яничарству межа. Ми – раю вигнанці, І вигнано нас недарма – За нашу любов До чужих батога і ярма, За те, Що ми є, А неначебто нас і нема, За те, Що язик галасує, А мова – німа. Ця мова могла Зародитися тільки в раю Для того, Щоб люди створили любов і сім’ю, І пісню таку, Що натхнення дає солов’ю... Чого ж бо ми так занехаяли мову свою?! 1988 *** Відродись, Україно, не лишень хрестами На могилах козацьких посеред степів, А й всіма віковими, В найглибших глибинах, Пластами, Що ховають в собі Незліченність Народних Скарбів. Піднімись, Україно, Здіймись над світами, І не тільки світам, А й собі доведи, Що не покритка ти, Упосліджена геть “москалями” Й байстрюками пропита в нестямнім розгулі Біди! Українься, Вкраїно... 1990 *** Ми кров чужу дарма не проливали, Не їли хліба із чужих полів, Свій край від азіатської навали, Від цісарів, царів і королів Ми боронили. книги вже відомих літераторів, проводив творчі зустрічі та брав найактивнішу участь у літературних заходах. 1988 року в обласній газеті “Молодогвардієць” побачила світ стаття І. Низового “Бути – народом!”, де автор одним із перших гучноголосо заявив про проблеми української мови та національної самовизначеності на Сході України, яка спричинила сильний суспільний резонанс, оскільки виявилася справжнім друкованим протестом проти насильницької русифікації. Іван Низовий писав настільки глибокі, Вчімося ж любити Незганьблену історію свою, Яку в нас підло вкрали московити, Не здатні нас осилити в бою. Пожовклі та нетлінні наші кості Розкидала недоля по світах, А в нашому краю Незвані гості, Зложивши кості, перетліли в прах. Все прахом стане, що на нас повстане Оружно – наш чорнозем збагатить. Наш гордий злет, Відродження останнє Не зупинити й кров’ю не залить! 1993 Спроба передбачення Якщо судилося пройти Через тортур пекельні муки, То я пройду, Нехай кати Повідбивають собі руки Об непоступливість мою, Нехай обіб’ють собі ноги – У цьому “доблеснім бою” Їм не здобути перемоги! Я неслухняним був рабом І непокірним… До свободи Прийшов з розправленим горбом, Як і годиться від природи Нащадку славних козаків З правічним духом українця. Мій страх – породження віків – Уже нічого не боїться! Нехай готуються кати До невідкладної роботи, А я – готовий, Донести Свій хрест Зумію До Голготи. І хай тоді росте трава Над оскверненним – чистим – прахом, Душа ж літатиме, Жива, У піднебессі Вільним Птахом! 1995 *** Ми й нині щедрі, Як були, Без міри і без меж: І флот, і море віддали, І Севастополь теж. І Крим невдовзі віддамо (Нічого ж нам не жаль!) – На нього ж ласиться, само Собою, брат-москаль. Тож, друже-брате, не бентеж Душі – спокійно ляж Під синім небом узбереж І плюй на жовтий пляж, патріотичні та сатиричні статті про сучасні реалії, про відродження української мови, що вони стали буквально вибухом на Сході України, провісником національного відродження. Упродовж кількох років (1992–1996) Іван Низовий очолював Луганське міське об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Боротьба митця за свободу та незалежність України вимагала від нього безпосередньо активних дій: виступав на багатотисячних мітингах, на яких митець невпинно попереджав про загрозу й масштаби наростаючої національної трагедії. За 50 років літературної діяльності Іван Низовий написав понад сто збірок поезії, прози, публіцистики, перекладів, творів для дітей. Іван Низовий – член НСПУ (1972), член ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, заслужений діяч культури Слобожанщини, лавреат міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію “Леле- І на чудного вусаня Із тризубом в руці Жбурляй щоночі і щодня Дошкульні камінці. І – регочи! Хай чують степ І весь козацький край, Який веселий наш вертеп, Який пекельний рай. 13.06.1995 *** Вперед, безсмертні антиподи! Тумани. Тумени. Пітьма. Кудись поділися народи. Племен – і тих уже нема. Катма. Лиш виродки. Ордою – Орда! Стихія. Пил і пал. Землею, вітром і водою, Наперекір і наповал… Вас тьми і тьми. А нас – мільйони. А в нас немає Спартака. Нас чорні ворони й ворони Склюють – живцем – до кістяка. Дощенту витопчуть нас коні На гусеничному ходу… Та ви у нашім безборонні Свою ще стрінете біду! Ще падлом станете на падлі І розпорошитесь в траві, Бо ж не усвоює нападник Отруї нашої крові; Не перетравлюють чорнозем Чужинські шлунки натщесе… І віділлються кровосльози! І вихор сміття рознесе! 19.12.1995 Вічне коло В наш край приходила орда І храми руйнувала... Але ж текла собі вода, І кров змивалася руда, І проминалася біда. І віра оживала! Тоді ж приходили чужі І спалювали ниву... Та з лободи пеклись коржі, І поїдала ржа ножі. І від межі і до межі Гойдала нива гриву! І знов приходив бусурман І віднімав свободу... Але ж здіймався вітрюган І вимітав чужий бур’ян, І виростав новий курган В прапам’яті народу! А ще ж наїзників юрма Топтала нашу мову... че”. Нагороджений медаллю “Будівничий України”. Похований у Луганську. Творчість Івана Низового – це унікальне явище на літературній мапі України. Актуальність, пророчість, патріотична наповненість, стійка громадянська позиція, гуманізм, втілені в неповторній різнотематичній та різножанровій ліриці для дорослої аудиторії та маленьких читачів, а також у художній, публіцистичній і мемуарній прозі, написаній вишуканою й багатою українською мовою, оздобленою яскравими авторськими неологізмами, – усе це є вагомими аргументами для знайомства з життєписом та творчістю митця в сучасних українських реаліях. Сьогодні, коли Україна протистоїть рашистській навалі, коли щодня в горнилі національно-визвольної війни формується українська нація, зростає свідомість кожного українця, твори Івана Низового є, як ніколи, актуальними та виховними. Із 2017 до 2022 року зусиллями шанувальників творчості Івана Низового побачили світ дві збірки поезій, збірка поезій для дітей та п’ятитомне видання вибраних поетичних і всіх прозових творів письменника. До друку готується дитяча енциклопедія за творами Івана Даниловича, присвяченими маленьким читачам. Але ж нема для нас ярма Межи світами чотирма, І ми говорим з усіма По-українськи знову! 2001 *** Україно моя! Після потопту бійся потопу В океані брехні, Де загуслий міфічний туман... Через Азію ти Не потрапиш ніколи в Європу – Недовчив географію Нинішній твій капітан! Через кола пекельні Не знайдеш дороги до раю – Твій пастух не спромігся Завчити святий “Заповіт” – Там “Кайдани порвіте!” Лунає від краю до краю, Аж здригається світ Й опадає калиновий цвіт. Атлантидо моя! Зберігай свою первісну вроду, Пригадай свою славу, Аби подолати ганьбу, – Окрім тебе, такої, Нема вже нічого в народу, Що свій гнів проміняв На плаксиву вербову журбу! Атлантидо моя – Україно моя богоданна, Піднімися з колін І лежачих дітей підніми – Та не може ж так буть, Що не знайдеться знову Богдана, Що не вдарять громи Й не розірвуть завісу пітьми! 2002 *** Ми чужі в цій державі своїй, Що не стала своєю і досі, – Ми сьогодні травою поляжемо геть на покосі, Перев’янемо, всохнемо, підемо на перегній… Перекотиться полем орда. Пропадуть на безмежжі приблуди. Знов заплаче терпляча земля, заголосить вона, зарида І в нестямі сама собі геть розпанахає груди. І постануть із неї – здригнеться здивований світ! – Легіони повстанців – скінчилося їхнє терпіння… Доки в лоні земнім не засохне коріння, Не пощезне вкраїнський наш цвіт! 2003 3 січня 2026 року Івану Даниловичу Низовому – українському поету, прозаїку, публіцисту, журналісту та громадському діячеві – виповнилося б 84 роки.
Суспільство · “Віримо. Вистоїмо. Відродимо. Вимолимо. Дякуємо Катерині Мотрич за пророчий і глибинний роман”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Творче й свідоме українське жіноцтво єднається

Плідним і зворушливим на культурні події став грудень для багатьох українців. Наприкінці 2025 року відбулося кілька знакових подій, зініційованих членкинями Проводу Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. Презентація роману Катерини Мотрич “Перед брамою” У Бібліотеці імені Олени Теліги відбулась незабутня презентація нового роману Катерини Мотрич “Перед брамою”. Ведучою зустрічі й модераторкою творчого вечора була почесна голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги – Ольга Кобець. У залі Бібліотеки був аншлаг: зібралися справжні шанувальники метафорично-символічного, щиро-сповідального й магічного Слова Катерини Мотрич – лавреатки народної премії Тараса Шевченка Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, лавреатки премії Івана Огієнка, улюбленої письменниці багатьох українців. Унікальна письменниця зачитувала фрагменти нового роману, присвяченого нашій новітній історії, невмирущому народу-герою, який проживає і виборює свою долю й державу, своє право жити на споконвічній батьківській землі у російсько-українській війні. Відповідь на біль людей Білоцерківська міська рада ухвалила рішення про запровадження мораторію на публічне використання російськомовного культурного продукту на території громади. Рішення прийняте з урахуванням звернення Уповноваженої із захисту державної мови Олени Івановської. Мораторій стосується будь-яких форм публічного використання російськомовного культурного продукту та має на меті захист українського інформаційного й культурного простору, подолання наслідків тривалої мовної русифікації та протидію гібридним впливам держави-агресора. Роман глибоко філософічний, закорінений у глибини і витоки нашої історії, сповнений любові та віри у воскресіння і перемогу України. Багато добрих слів лунало від присутніх про оригінальність творчості Катерини Мотрич, багато згадували про “Молитву до Мови”, ранні твори письменниці. Своїм враженням від роману “Перед брамою” поділилася заслужена журналістка України Емма Бабчук: “Не так багато нині у нас письменників, які своїм Словом творять і примножують Духовну Ауру над Україною, знаходять і пояснюють причини наших бід у колишніх гріхах – як спокуту. Не всім близька і зрозуміла саме ця особливість прози К. Мотрич. Але у письменниці безліч шанувальників, які відчувають справжність її віри у Творця і глибинну любов до України. Цими глибинними почуттями іскрить уся творчість нашої неповторної Катерини Мотрич. Разом з організаторами і гостями презентації дякуємо щиро за те, що пані Ольга Кобець як літературознавиця тримала нас в руслі і вела правильною дорогою пізнання символічної суті роману К. Мотрич “Перед брамою”. Подякувала за Українську Душу й Талант Катерини Мотрич поетеса й прозаїкиня НСПУ Марія Воробей. Слова щирої подяки звучали з вуст Ніни Саєнко, української мисткині, членкині Національної спілки художників України, Марії Мардинавки, активістки, громадської діячки, волонтерки, поетеси Марії Волинської. Ведуча презентації Ольга Ко- “Запровадження мораторію на публічне використання російськомовного культурного продукту – це відповідь на суспільний запит, на біль людей, які щодня платять високу ціну за право жити у власній державі”, – зазначила Олена Івановська. Уповноважена подякувала Білоцерківській міській раді за державницьку позицію та нагадала, що аналогічні рішення вже діють у низці міст і регіонів України, зокрема в Києві, Дніпрі, Запоріжжі, Черкасах, а також у Тернопільській та Хмельницькій областях. “Коли громади беруть на себе відповідальність за мовне середовище, вони формують простір гідності, пам’яті та поваги до тих, хто боронить Україну”, – цитує пані Івановську новинний таблоїд BLIK. бець щиро подякувала усім присутнім: “Звертаюся до всіх учасників нашої зустрічі з відомою письменницею Катериною Мотрич з великою подякою за ту виняткову атмосферу доброзичливого сприйняття, яку ви створили у залі. Насамперед, дякую завідувачці бібліотеки, голові Київської міської організації імені Олени Теліги пані Олені Шевчук за сердечну гостинність і чудову організацію. Дякую також нашим Збройним Силам України, бо без вашого захисту ми ніколи не провели б такої зустрічі в час кривавої російської війни. Дякую, звісно, героїні нашої зустрічі пані Катерині Мотрич за терпіння, хвилювання, сльози розчулення, а головне – за всі написані твори! Майбутніх успіхів і перемог!” У залі панував Дух чуття єдиної української родини і любові, а Катерина Мотрич постала перед присутніми як уособлення Української Душі – зболеної і прекрасної, вразливої та сильної. Безмежно вразили пророчі слова з роману К. Мотрич “Перед брамою”: “Провидиця-земля побачить день далекий і світлий. А землі повідає своє одкровення Небо: народяться щасливі покоління. А Україна дощами оплаче всіх полеглих і закатованих, зодягне святешні строї і промовить: “Слава Творцю”. І з глибин небесних почує: “Навіки Богу слава! Слава Україні! Героям слава!”. І прийде сам Творець в оточенні Ангелів, Архангелів, прийде Матір Божа, Микола-Чудотворець, прилине на небесному коні Михайло Архістратиг з вогняним мечем, яким він випалював зло з цієї землі. І Творець відкриє свою Браму для всіх мучеників, новомучеників, нових святих цієї землі, що пройшли через пекло, і здобули право на життя вічне. Сили небесні сповістять про Перемогу. І Бог поцілує Україну у чоло...” Віримо. Вистоїмо. Відродимо. Вимолимо. Дякуємо Катерині Мотрич за пророчий і глибинний роман! “СвітлоТінь” Тамари Бацмай У затишній гостинній залі Національного музею літератури України відбулася презентація нової збірки “СвітлоТінь” поетеси й громадської діячки з міста Своєю чергою голова підкомі! тету з питань музичної індустрії Верховної Ради та президент Все! української асоціації музичних по! дій “UAME” Олександр Санченко в коментарі агентству “Інтерфакс! Україна” заявив, що штрафи за ви! користання російської музики у закладах харчування мають бути значно вищими за нинішні, щоб за! безпечити їх дієвість. “Має бути зрозуміла процедура та ефективна санкція. Зараз штраф складає 170 грн, і для великих закладів це символічна сума – вони можуть платити щогодини і продовжувати трансляції. Думаю, штраф має бути понад 50 тис. грн, щоб заклади справді боялися порушувати заборону”, – зазначив Санченко. За інформацією вітчизняних медіа Рівного Тамари Бацмай. Тамара Бацмай – поетка, художниця-аматорка, громадська діячка, уродженка Рівненщини. Пише для дорослих та дітей. Авторка двох поетичних збірок “ПРОжити” та “СвітлоТінь”, а також восьми дитячих книг із серії “Світ навколо нас”. Заступниця Голови Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги, очільниця Рівненської обласної організації. У листопаді Тамара Іванівна відзначила свій ювілейний день народження, який увінчався виходом нової поетичної збірки “СвітлоТінь”. Ошатна зала столичного Музею з прекрасними мистецькими роботами Галини Дигас зібрала прихильників поетичного слова, друзів пані Тамари Бацмай, учасниць Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. Тамара Бацмай через поетичне слово поділилася дуже щирими й сповідальними поезіями про кохання, любов – до людей, батьків, рідної землі, друзів. Лунали також поезії, присвячені болісним подіям сучасної війни. Благослови нас, земле, Щоб пломеніли лиця, Щоб просочилась щемно З наших сердець живиця. Варто відзначити, що поетичні твори Тамари Бацмай – мелодійні й музичні. Приємно було почути прем’єру пісень “Любов – це пастка, вирватись не можна” й “Я не люблю, коли лукавлять в очі” у виконанні голови ВЖТ імені Олени Теліги, ведучої презентації й виконавиці співаної поезії Ірини Головай. Ніжно, сучасно, емоційно прозвучали пое- Без Чайковського Міністерство культури ухвалило рішення про перейменування Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Відтепер заклад має назву Національна музична академія України. Про це на своїй фейсбук-сторінці повідомила віцепрем’єрка з питань гуманітарної політики – міністерка культури Тетяна Бережна. “Нове ім’я Академія отримає після обговорення з колективом закладу, експертним середовищем та громадськістю. Зміна в назві жодним чином не впливатиме на статус, мистецьку діяльність та освітній процес у навчальному закладі”, – йдеться в повідомленні. тичні твори Тамари Бацмай у прочитанні Анни Шабаш та Софії Кутової, студенток ВСП ОМФК КНУ імені Тараса Шевченка. Із вітальним словом і щирими побажаннями добра, миру, натхнення й любові на презентації виступили почесна голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги Ольга Кобець та голова Київської організації ВЖТ імені Олени Теліги Олена Шевчук. Щирою, чуттєвою, сповідальною запам’ятається презентація збірки “СвітлоТінь”, адже відкрита до людей, зболена за долю України, Тамара Бацмай поділилася з присутніми Світлом Душі й теплом свого Серця. Бо світ – це храм, де кожен день і мить Тче Божий промінь полотно любові, Не просто так у ньому ще горить Правічна суть у первозданнім Слові. Підготувала Ірина ГОЛОВАЙ, голова ВЖТ імені Олени Теліги Мінкульт ухвалив відповідне рішення на підставі висновку Експертної комісії Українського інституту національної пам’яті про те, що використання імені Чайковського в назві є символікою російської імперської політики та не відповідає чинному законодавству. “Рішення прийнято в рамках чинного законодавства, зокрема, законів України “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії”, а також “Про вищу освіту” та “Про культуру”. Культура – частина національної безпеки України. Процес деколонізації – важливий елемент захисту. Продовжуємо над ним працювати”, – додала пані Бережна. Власн. інф.
Театр · “Наше завдання — донести, розповісти цю історію, щоб вона була цікавою”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

ставою колективом лялькарів, додало їй свого шарму. Кожен був співтворцем вистави. І навіть самі діти, які присутні у залі – співучасники і співтворці. Тому, що вони перемагають мишачого короля сніжками. І коли був репетиційний процес кожен з акторів міг запропонувати щось своє. Слава був до цього відкритий. Створення образу Лускунчика відбувалося у процесі пошуку. Я відштовхувався від інтерактиву, розумів, що тут має бути жива мова з дітьми. Непросто було відкрити для себе дітей та їх завоювати. Бо діти дуже чутливі, відразу відчувають обман, нещирість. І коли наприкінці першої дії я збираю їх як свою команду проти мишачого короля, для мене важливо, щоб діти пішли за Лускунчиком, тобто за мною. Вони ставали моїми друзями, союзниками. Хотів би згадати про хореографа Ольгу Семьошкіну, про яку вже говорили. Неймовірна творчиня Завжди допомагає щось знайти, підкреслити у пластиці. Я їй дуже вдячний. Це вже моя друга спільна робота зі Славою та Олею. Першою була “Сойка”. Щасливий бути частиною їхньої команди. Для мене важлива реакція глядачів, насамперед дітей. Щоб за їхніми відчуттями створити казку, створити диво. Аби вони забули про навколишній світ і перебували в цій залі, цій казці, цих подіях. Приємно, коли глядачі виходять після вистави з відчуттям невеликого дива, з хорошим настроєм. Дуже часто усміхаються батьки, дякують, пишуть у соціальних мережах. Кожен раз ми разом з глядачами шукаємо, вносимо корективи. Наше завдання — донести, розповісти цю історію, щоб вона була цікавою. Не забуваймо, що діти нині перенасичені відеорядом, мобільними телефонами. Дуже добре, що ця казка тримає їхню увагу, є для них актуальною. Вони намагаються її розгадати”.
Театр · “Наше завдання — донести, розповісти цю історію, щоб вона була цікавою”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Добро обов’язково переможе

У Київському академічному театрі ляльок “Замок на горі” відбулася прем’єра вистави “Лускунчик та Мишачий Король”. Це фентезі для дітей, дорослих і тих, кому вкрай необхідно пригадати, що добро завжди перемагає. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Вадима ГНІДАША Театр запрошує до чарівних сновидінь дівчинки Марі напередодні свята. Вони з братом Фріцом отримують у подарунок дерев’яну іграшку – Лускунчика. Марі першою розпізнає в ньому справжнього героя і розуміє, що він – у небезпеці. На Лускунчика полює той, хто має три голови і чиє ім’я не можна називати – Мишачий Король. Вистава створена за мотивами казки Ернста Теодора Амадея Гофмана, але в сучасному прочитанні. Тут є елементи відеоігор, це весело, яскраво і часом трошки лячно. Це вистава-гра. Але за грою – справжні емоції. Бо ця історія про сміливість, довіру, любов і боротьбу зі страхами, які знайомі і дітям, і дорослим. – “Лускунчик і Мишачий король” для мене – не просто чергова прем’єра, – наголосив директор – художній керівник театру Ігор Гулий. – Це відчуття руху вперед і чесної розмови з глядачем. 7 грудня ми зіграли прем’єру цієї вистави, а 13 грудня дозволили собі маленький, але дуже теплий сюрприз – у ролі Дросельмаєра на сцені працював народний артист України Олексій Вертинський. Це був момент, коли театр дихає особливо глибоко. “Лускунчик і Мишачий Король” – експериментальна вистава, створена в логіці сучасного європейського театру. Мені важливо, щоб наш театр не стояв на місці, щоб ми ризикували, шукали нову мову і довіряли глядачеві, навіть тоді, коли це непросто. Я щиро вдячний творчій команді, з якою цей шлях можливий: режисер-постановник – заслужений діяч мистецтв України Слава Жила, художник-постановник – Микола Данько, режисерка з пластики – заслужена діячка мистецтв України Ольга Семьошкіна, композитор – Юрій Звонарь. І особиста подяка нашій театральній команді. Тим, з ким ми разом проходили цей шлях щодня: у репетиціях, сумнівах, пошуках і радості відкриттів. За довіру, внутрішню підтримку і відчуття плеча, без яких цей театр для мене просто неможливий. Цей проєкт для мене – про розвиток, сміливість і довіру. Про театр, який дозволяє собі змінюватися і залишатися живим. Дякую всім, хто був із нами на цих вечорах. Ми рухаємось далі. – Я намагаюся говорити з дітьми, як з дорослими. Звісно, є обмеження з етики, а загалом прагну видавати щирі емоції, – продовжив розмову Слава Жила, режисер-постановник. – Це мій перший досвід робити з Київським академічним театром ляльок “Замок на горі”. До співпраці мене запросив директор – художній керівник цього театру Ігор Гулий, за що йому дуже вдячний. Матеріал для постановки запропонував я. Це вже моя не перша спроба звернутися до творчості Гофмана. Щоразу намагаюся його глибше переосмислити. Думаю, що цього разу вдалося. До цього я робив “Лускунчика” не в такій формі складного театру, як тепер. У тій постановці була примітивна конструкція. А цього разу вистава вже з глибоким рішенням. Спочатку ми зустрілися з акторами. Я розповім їм про концепцію вистави, і ми почали роботу. Було складно, бо образи, які я вибудовую, мають певну символіку і через це здаються нестандартними. Акторам доводилося працювати у сфері, до якої вони не звикли. Було спільне з Ігорем Гулим рішення запросити до участі у проєкті акторів з інших театрів. Зокрема, в одному складі грає народний артист України Олексій Вертинський. А з актором Київського театру ляльок Ігорем Івановим працював раніше. Запропонував йому роль Лускунчика – і він з нею чудово вправляється. Не хотів би виділяти ще когось з акторів. Всіх їх люблю однаково. Всі вони класні і талановиті. Вони справжні професіонали і змогли осягнути мої ідеї. Були пропозиції і від них – якісь ми приймали, а від якихось відмовлялися. З художником Миколою Даньком була по-справжньому крута співпраця по образах, по різноманітних знахідках. Мені здається, що ми все реалізували. І найголовніше: “Створений вигаданий світ – ніби ляльок, ніби людей”. При цьому найважливіше для нашої внутрішньої кухні, що це справжній театр ляльок. Не можемо сказати, що там немає ляльок, бо насправді вони є. Просто мають дещо інший вигляд, аніж той, до якого ми звикли. А звикли до того, що беруть маріонетку і починають з нею працювати. У нас на сцені великі ляльки і цим вони цікаві. Вони мають драматичну складову і всі механізми, які придумав художник, теж втілені. Ця вистава насичена різними стилями. Що, як мені здається, дуже пасує цьому театру. З нами співпрацювала хореограф, заслужена діячка мистецтв України Ольга Семьошкіна. Це був досить складний процес. Те саме можна сказати і про музику, яку написав Юрій Звонарь. Як на мене, у нього вийшло дуже цікаво. Для мене було очікуваним рішенням зробити інтерактив з глядачами. Хочеться, щоб глядач співпрацював з акторами і був задіяний у виставі. Намагаємося для кожного глядача (вистава від 6 до 106) дати якийсь гачок, який був би йому до вподоби. Щоб кожен міг винести з вистави щось своє. Вже відбулося кілька показів ія не намагаюся ні на що впливати. Але сама вистава кожен раз інша. Завіса відкрилася, акт мистецтва стався. Завіса закрилася – і він залишився неповторним. На прем’єрі під оплески глядачів я виходив на уклін і відчув дитячу енергетику. Мене це вразило, було приємно і неочікувано. Навряд чи наш Лускунчик колись отримає Шевченківську премію чи навіть “Київську пектораль”. Адже оцінювати, мислити й захоплюватись, як діти, нереально складно, доводиться змагатися за їхні враження з Діснеєм та Піксаром. Здається, у нас виходить: діти то сидять тихесенько, як мишки, то раптом дзижчать від захоплення. Вважаю, що Київський театр ляльок працює якісно, глибоко, активно розвивається. Щодо можливої подальшої співпраці з цим театром треба думати над матеріалом, над жанром. Не хочеться повторюватися. Натомість є бажання віднаходити нові світи, які б торкнулися дитячих сердець. Перед цим я ставив виставу “Синє чудовисько” за Карло Гоцці в Одеському музично-драматичному театрі імені В. Василька. Були думки показати цю виставу і в Києві. Але не знаємо, як складеться, бо маємо багато проблем. Наразі у Київському театрі “Актор” завершую роботу над виставою “Всі мої колишні” з акторами Олексієм Вертинським, Артемом Ємцовим та Мариною Андрощук. Присвячуємо її ювілею Олексія Вертинського. А в Дніпровському академічному театрі опери та балету працюю над оперою “Дон Жуан”. Також я мав можливість поспілкуватися з акторами. Ігор Іванов, виконавець ролі Лускунчика: “Мені подобається режисер Слава Жила тим, що він мислить відчуттями, мислить чуттєво. Створює актуальний матеріал, завжди розуміє, що дітям буде цікаво. Він сумнівається, шукає щось нове. Адже те, що вчора було актуальним, сьогодні може вже не бути таким. Це мені імпонує і дуже важливо у роботі. Те, що ми працювали над ви- Вікторія Огородня, виконави! ця ролі Мами: “Цього разу у нас були аж три нові творці, які робили виставу. Три цікаві людей, генії. А якщо вперемішку з нашими геніями, то це можна прирівняти до ядерного вибуху. (Усміхається). Коктейль був дуже смачний. І в результаті, на мою думку, вийшов цікавий матеріал. Хто ж ці творці? Режисер Слава Жила – мені здається, що цю людину розгадати неможливо. Інколи він може здаватися відкритим і ти його наче розумієш. Але наступного дня все змінюється. Щодня ти перебуваєш з ним у творчому процесі. Саме у цьому родзинка Слави. Хореограф Ольга Семьошкіна, – це була наша душа, любов з першої секунди. Починаючи з її манери спілкування, дотиків. Вона дуже тактовна людина. Композитор Юрій Звонарь, – теж дуже цікавий. Він йде у ногу з часом, він на хвилі. Знає, як зацікавити сучасну молодь, сучасних дітей. Надзвичайно креативний. Якщо мова про колег, то кожен з них прекрасний у своєму стилі. Моя героїня – це нетрадиційний погляд на маму. Режисер від самого початку поставив мені умову, що це не просто мама, а мама в уяві доньки. Як її бачить донька у своєму перехідному віці. Адже саме у цьому віці дітям здається, що мама їх не розуміє і не чує. Краще дитина поспілкується зі своїми ляльками. Вічна тема батьків і дітей. Я зіграла цю роль всього кілька раз. А починаєш отримувати задоволення десь на п’ятій виставі. Якщо ж говорити про роботу над образом, то вона не припиняється ніколи”. Своїми враженнями поділилася Катерина Веремій, яка з двома маленькими донечками постійно відвідує вистави Київського академічного театру ляльок. “Хочу подякувати за можливість побачити виставу “Лускунчик”. Це було настільки атмосферно і водночас нестандартно. Дуже яскраво, на мою думку, КАТЛ перевершив себе. Було неочікувано почути музику з відеогри Super Mario. У залі відгукнулися діти 90-х, які свого часу грали в цю гру, і я в тому числі. Мені сподобалось, як ідеально підібрали музичні теми з цієї гри (перемога над королем – трек програшу Маріо, а потім аудіо підземелля, коли Лускунчик переможно підіймає меч, трек, коли Маріо завершував рівень, застрибуючи на флагшток). Також було максимально неочікувано почути ще й трек з корейського серіалу Squid game (мій фаворит серед серіалів, які я дивилась останнім часом), використали і трек Round and Ro- und, цікаво, що він чудово підійшов не лише музично, а й за сенсом. Діти від самого початку і до кінця дивились дуже уважно. Моя внутрішня дитина теж у захваті від вистави. До сьогодні моїм фаворитом серед вистав КАТЛ були “Пригоди бурундучків”, відсьогодні це “Лускунчик”.
Наші обереги · “Різдвяні та новорічні обряди, як і колядки та щедрівки, свідчать про те, якого значення народ надавав родині та родинним зв’язкам”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

му, обов’язково пришпилювали нам до одягу шпильочку, щоб нас, бува, хтось не зурочив... Жодна бабуся, мабуть, і не здогадується, що ота металева шпильочка якимось чином пов’язується з очисною силою вогню, а шпильочку досі пришпилюють, щоб ніщо нечисте не торкнулось коханих внучаток. Обов’язково на святочному столі, як і в обряді рознесення вечері родичам, був калач – символ Сонця. Та й саме слово “коляда”, очевидно, містить все той же корінь – “коло”. Уламок древнього міфу свідчить, що Колядою звалася древня богиня – Матір Сонця, яка саме вдень зимового сонцестояння десь у водах Дніпра чи легендарного Данаю народжувала нове Сонце – маленького божича. Ми не будемо сперечатись нині, чи то справді візантійське християнство досконало зналося на астрономії та народній звичаєвості, що зуміло так вдало накласти свої свята на трафарет вірувань наших предків, чи то в самих тих прадавніх віруваннях відобразився якийсь ірраціональний досвід багатьох поколінь, відгомони божественних одкровень, зміст яких відкрився лише згодом. Ми дивуємось лише тому, як дивно й органічно поєдналися ці давні вірування в різдвяних обрядодійствах із християнськими, якого зворушливого чару надали їм, поєднавши біблейні оповіді, церковні догмати з поетикою прадавніх міфів рідної землі! Бо й справді, чому б народ мав дивуватись чи не повірити в те, що десь у далекому граді Віфлеємі “Пречиста Діва сина породила”, як у нього справіку також була непорочна Дана-дівиця-водиця, котра навіть шлюб-злюб брала на Купайла, щоб зродити людям всякий плід земний, а все ж залишалась незайманою і чистою! Чистота дівоча, краса материнства – все це цінності, що
Наші обереги · “Різдвяні та новорічні обряди, як і колядки та щедрівки, свідчать про те, якого значення народ надавав родині та родинним зв’язкам”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Про Різдвяну ходу і звичаї

Ярослава РІЗНИКОВА За кілька днів до новоріччя по всій Україні, під захистом наших військових, відбулись Різдвяні ходи, які зібрали всіх, хто хотів розділити атмосферу цього світлого свята. І Одеса, незважаючи на більше чотирьох діб без світла, на перепади температури й посилені обстріли, що створили логістичні проблеми, також долучилась до цього прекрасного дійства. Організаторами виступили члени “Вишиванкового фестивалю” під керівництвом Наталі Мажарової, яких підтримали Одеські обласна й міська військові адміністрації, низка громадських організацій, фольклорних, хорових колективів і просто одеситів, які прагли позитиву і єднання. І диво сталось – чи то магія свята, чи то молитви подіяли, але захід відбувся під ясним грудневим сонечком і без оголошення тривог. Понад тисяча гарно вбраних людей підносили над центром Одеси різдвяні піснеспіви та віншування – синтез прадавніх дохристиянських колядок і християнської традиції, нагадуючи про витоки нашої духовної сили. Збережені від прадавніх часів, вони несуть щирість і мудрість прадавнього світогляду наших предків і свідчать про силу української традиції, що вплітається в християнську. Загалом в обрядах різдвяно-новорічного циклу ми бачимо насамперед той глибинний пласт вірувань, що був притаманний нашим найдавнішим предкам-хліборобам. Його видно вже в обряді запалювання “нового вогню” в день Різдва, коли господиня, заходжуючись над приготуванням 12 страв для Святої вечері, викрешувала його обов’язково кресалом – природній вогонь, щось подібне до Перунової блискавки. З хліборобством пов’язаний звичай стелити сіно на столі під обрусом, встановлення Дідуха – першого зажинкового снопа, на покутті, що мало забезпечити майбутній врожай. Та й сама кутя – це не що інше, як жертовна каша, яка справіку приносилася в дар богам та духам пращурів найдавнішими хліборобами. На сіні під столом клалися залізні знаряддя праці: сокира, леміш від плуга, бо залізо — символ сили, яка необхідна, щоб обробити землю, доглянути та зібрати врожай. Окрім того, вогонь (знак Сонця), в якому кується залізо, передає йому частку тієї сонячної очисної й життєнаснажуючої сили, якої так боїться всіляка нечисть. Згадаймо, як наші бабусі, виряджаючи нас, маленьких, з до-здавна поетизувались у народі, тому образ Матері-Діви з новонародженим Немовлям на руках так органічно вріс у серце українців. Слава в вишніх Богу І на землі мир В людях – благовоління! – співають у Різдвяну ніч янголи в небі. Радуйся! Ой, радуйся, земле, – Син Божий народився! – співають люди на землі, бо народився в людській подобі Бог – Світло світу! Світло, що дає життя! Світло, що осяває душу людини! Задумаймось: адже одну, власне, заповідь приніс Христос у світ – заповідь любові: “Возлюби ближнього, як самого себе”. Всі останні були і в Законі Мойсеєвім. І лише однієї цієї заповіді було досить, щоб зродилась нова релігія, яка повинна була стати релігією Любові. І якщо нам іноді буває зле, одиноко і безнадійно, то це, мабуть, тому, що люди не зуміли збагнути суть релігії, принесеної Христом, саме як суть Любові, закладеної в кожній людській душі первозданно, від початку світу. Бо чи ж не любов’ю до ближнього, не бажанням добра йому був продиктований і сам звичай колядування, що склався в нашому народі ще в далекі часи? Іноді, проводячи бесіди з дітьми про наші обряди та звичаї, я запитую їх: – А для чого ви ходите колядувати та щедрувати? Відповідь, на жаль, найчастіше буває одна: – Щоб отримати подарунки, гроші, цукерки... Тобто сенс – взяти, отримати щось для себе. Але ж первісно суть цих обрядодійств була в тому, щоб дати. Вірячи в магію слова, в те, що слово, сказане в урочу хвилину, може зматеріалізуватись, люди несли це слово-бажання в кожну хатину і кожну родину. Недарма в наших давніх колядках господар завжди гарний та привітний, як Сонце, багатий як Земля. Господиня, як пава, походжає по багатому двору, має при поясі срібні ключі від комор, наповнених достатком. І навіть убога вдова в чистім полі золоте зерно сіє. Люди настільки вірили в можливість матеріалізації слова, що навіть не вважали за потрібне додавати звичну для нас формулу “Я вам бажаю...” чи “Хай вам уродить жито-пшениця...”. Навіть час виникнення колядок та щедрівок можна визначити за наявністю отаких формул: якщо така формула є, значить колядка чи щедрівка належить до пізніших часів. В найдавніших обрядових піснях вона була відсутня. Навіщо ж вона, коли можна просто сказати, щедруючи бідній вдові: “Ходить пані в золотім жупані, носить при поясі срібні ключі”, – і бідна розбагатіє, і з’явиться в неї щось, що треба запирати. Слід тільки примовити, або, ще краще, проспівати це в слушну хвилину і дужедуже захотіти, щоб сталося так, як ти сказав! А ще різдвяні та новорічні обряди, як і колядки та щедрівки, свідчать про те, якого значення народ надавав родині та родинним зв’язкам. Якщо хтось з якихось причин був відсутній, то йому все одно ставилась тарілка, ложка, чарка. До нього, хоч і відсутнього, звертались із віншуванням господар чи господиня. З родичами, що жили окремо, обмінювались святою вечерею, посилаючи молодших членів родини до старших. Здорова, дружна родина оспівується в народних колядках та щедрівках як найбільше багатство: у дворах господаря зупиняється небесна Зоря, щоб помилуватись на три радості, які має господар: Перша радість є – славна жона, Друга радість є – молоді сини, Третя радість – його доньки, Його доньки, як квітоньки. Навіть колядуючи комусь персонально, колядники незмінно бажали: Будь здоровий, та не сам з собою, А з вітцем-матінкою, З милим Богом Та з усім Родом! На цих чудових словах я б і закінчила нашу розмову, бо про ті тисячі дивовижних співів та обрядів все одно все не розкажеш в невеликому матеріалі, але не можу не познайомити вас іще з однією колядкою, записану від однієї бабуні із села Тридуби, що на Миколаївщині. Колядка ця цікава тим, що Віфлеємське чудо відбувається в ній не в далекій Іудеї, а зовсім поряд – в нашому Києві! Диво дивне стало в світі, Ув Кийові на повіті Діва сина спородила. Діва сина спородила Во хліємі положила, Китайкою прикриває. Китайкою прикриває, Син до неї розмовляє – Трудно Христа потаїти. Трудно Христа потаїти, Бо зачали пісню піти Янголи на небі. А ми з ними заспіваєм Христа Бога прославляєм, Що між нами пребуває. Що між нами пребуває Тай на покуті сідає На похвалу всьому роду. На похвалу всьому роду – Православному народу. Слава Тобі, Сину Божий. Хай же ця колядка буде і вам на похвалу, дорогі мої! Хай Христос сідає на покуті в кожному домі, дарує мир, злагоду та здоров’я.
16 Цікаво знати · “Медаль стала його справжнім тріумфом та візитною карткою”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

Золото Турина

У золоті цієї медалі наче віддзеркалюється усе сонце Італії й та дивна історія з життя її володаря, Леоніда Володимировича Марковича (1882–1949), яку розповів мені його онук, Юрко Ракевич. До цього ж додається золота медаль Esposizione Internazionale di Torino 1911, старовинна світлина та “Baedeker L’Italie des Alpes a Naples”, путівник по Італії французькою лейпцизького видання Карла Бедекера як свідки достовірні. Леонід Маркович біля експозиції своєї продукції Володимир СКРИНЧЕНКО Мабуть, у долі кожного трапляються оті відблиски щастя, які освітлюють увесь життєвий шлях людини. Припали вони й на долю Леоніда Володимировича, ім’я якого зустріти можно на сторінках “Малоросійського родословника” дворянських родин України. З родом Марковичів пов’язані визначні культурно-історичні набутки української минувшини. Разом із славетними лицарями степів невтомно шукали вони славу козацьку і з часом посіли чільне місце на Парнасі культурного життя України. У галереї славетних імен цього роду – видатний мемуарист Яків Андрійович Маркович, автор знаменитого “Щоденника генерального підскарбія”, етнограф Опанас Маркович і письменниця Марко Вовчок, історик Микола Маркевич, автор “Історії Малоросії”, якому присвятив Кобзар свої натхненні поетичні рядки “Бандуристе, орле сизий...” Дитинство Леоніда Марковича минало у Шабалинові, райському куточку на Чернігівщині, біля Десни та Сейму, де народився і побачив сліпучу синь українського неба й золоті розливи ланів. Там невтомно працював він у своєму господарстві, прагнучи стати культурним аграрієм. Та врешті-решт опинився в Італії... Путівник по Італії Карла Бедекера Отже, розпочиналася ця історія в минулому столітті, в Турині, на Esposizione Interna- zionale – Міжнародній промисловій виставці 1911 року. Капелюх (справжній Bor- salino!), хвацько закручені вуса та задумливий погляд – ось такий він на світлині з Турина. Певно, на ній не відчутно усього шарму молодого тридцятирічного українського бізнесмена. Скоріше, нагадує він знаменитого тенора Франческо Таманьйо з портрета Валентина Сєрова. Як і могутній італієць він жадібно смакує радощі життя та має честолюбний намір підкорити столицю П’ємонту плодами справ своїх – сухофруктами зі свого господарства, що на Чернігівщині. Заради цього й приїхав. Відтак продукція Леоніда Марковича посідає чільне місце в експозиції. Зразки сухофруктів з його взірцевого господарства вінчає гордовитий надпис: “Аграрні інтенсивні господарства Л. В. Марковича і К°. Зневоложення плодів та овочів за системою М. М. Савицького”. На цю скромну експозицію у пана Марковича великі надії. Ще й які! Адже на відміну від більшості своїх колег-аграріїв з Чернігівщини Леонід Маркович – дипломований агроном, справжній фахівець. На власному сіль- Офіційний бюлетень ськогосподарському підприємстві використовує він новітні технології з обробки фруктів та овочів. Виноград та яблука, сливи і вишні, цибуля й часник та інші плоди садів та ланів, які наче вбирають в себе усе тепло родючої української землі, щедрої до людей, прикрасили його експозицію, вражаючи здивованих італійців та гостей виставки своїм естетичним виглядом, а, головне, якістю та смаком. Отже, золота медаль Esposi- zione Internazionale di Torino 1911 увінчала видатну працю Леоніда Марковича. Вона стала його справжнім тріумфом та візитною карткою, об’єктивним визнанням заслуг нашого земляка на Заході та гідною винагородою за його талант та ділову хватку. ...А потім довелося пройти йому крізь грозові випробування – революцію та громадянську війну, поневіряння та гіркий хліб чужини. Руїни лишилися від родового маєтку у Шабалинові після нападу банди, яких було безліч тоді на Україні. Загинула й мати Леоніда Марковича – Олександра Миколаївна. Давно пішов з життя володар цієї медалі – в 1949 році на Київщині. За добу сталінських репресій про медаль годі й було згадувати, зокрема про сам факт перебування за кордоном. Це б мало коштуватиме йому щонайменше ув’язненням. Та Золота медаль. Аверс Золота медаль. Реверс ще й згадали б про соціальний стан Марковича – дворянський. Свою нагороду він дбайливо зберігав попри всі випробування та лихоліття тієї драматичної епохи. Не розлучався із нею у роки “червоного терору”, не проміняв її на скибку хліба у жахливий голодомор 1933-го, не втратив у тяжкі воєнні роки. Вже на схилі віку подовгу вдивлявся в медаль, як у магічне дзеркало, намагаючись ніби воскресити минуле – Турин його молодості, італійський дворик із фонтаном та миттєвості щастя, які, на жаль, пішли у небуття…
16 Цікаво знати · “Медаль стала його справжнім тріумфом та візитною карткою”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будьяка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Цікаво знати · “Медаль стала його справжнім тріумфом та візитною карткою”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин