Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Фото Миколи Цимбалюка вить нашою країною, якщо він справді гарантує її цілісність і святість Основного Закону — хай припинить ту вакханалію, яка чиниться у Верховній Раді. Постійне розгойдування суспільства, обтяженого серйозними економічними й соціальними негараздами, викличе бурю, поверне Україну в міжнародну ізоляцію. Лукаве москвофільство регіоналів прикривається начебто інтересами національних меншин, але одразу робить їх глухими й сліпими, коли йдеться про те, що Російська Федерація не ратифікувала Європейську хартію мов, що в усіх автономіях, краях і областях цієї держави панує єдина російська мова! Громадяни України! Стіймо за свої права, використовуючи різноманітні методи протесту! Звертаймося до Ради Європи із застереженнями, що Україна перетворюється в зону загальноєвропейської нестабільності: посилання на Європейську хартію мов, яка покликана захищати загрожені мови меншин, є насправді маскуванням денаціоналізації і нищення мови автохтонного українського народу. Не дозволяймо ув’язнити нашу українську мову, яка сьогодні є найбільшою опозицією правлячому режимові! Не біймося — з нами наші славні діди і прадіди, з нами — національні герої, наші пророки Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Будьмо разом, не даймо сплюндрувати нашу душу— українську мову!
Звернення секретаріату Національної спілки письменників України до українського народу
Дорогі співвітчизники!
ПОЕТИЧНА АНТОЛОГІЯ “СТРІЛА”
ВОЛОДАР ЗОЛОТОЇ НАСІНИНИ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Всупереч Конституції України 5 червня 2012 року 234 народні депутати в першому читанні ухвалили законопроект Колесніченка—Ківалова, зрадивши національні інтереси України, зламавши присягу народного депутата і зневаживши Основний Закон держави, яку вони представляють у парламенті. Відверте лобіювання мови сусідньої держави, яка була і є мовою імперської окупації, суттєво обмежує функції державної мови, руйнує національні цінності, національну культуру, національний інформаційний простір. Партія регіонів і її сателіти легалізували своє зневажливе ставлення до всього українського і продемонстрували злочинний намір поділити нашу державу на російську й українську території, що неминуче призведе до створення двох різних політичних і адміністративних зон, зруйнує українську державність. Новітні валуєви поклали початок мовним конфліктам на віковічних українських землях. Але хай знають русифікатори всіх політичних мастей, що вони — поза законом! І якщо Президент, а не резидент пра-
Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Україна в небезпеці. Антиконституційна більшість у Верховній Раді зробила перший крок до громадянської війни. 234 кнопкодави в парламенті узурпували право мільйонів українців вирішувати за них долю нашої незалежності. У першому читанні проголосовано законопроект Ківалова—Колесніченка, спрямований не тільки проти закріпленої Основним Законом державної мови, а й на загострення політичної ситуації в Україні, що може спричинити розкол країни за мовним принципом і поставити під загрозу саме існування незалежної України. Втрата державної мови — це початок втрати території, єдності нації. Від кожного з нас сьогодні залежить, чи зможемо ми зупинити злочинні наміри україноненависників і захистити найбільше завоювання всіх поколінь українців — право на власну державу, свободу, рідну мову. Закликаємо вас, дорогі співвітчизники, виявити громадянську мужність, стати в обороні Конституції України. Захистимо мову — захистимо Україну!
Секретаріат НСПУ
ЄВРО—2012
12–13 КНЯГИНЯ Й БАРБІ
З нами — Бог і Україна!
Гаряча тема · “Проти українського народу розгорнуто інформаційну війну, що є складовою сучасної політики”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Голові Верховної Ради України В. М. Литвину, народним депута! там України
Шановний пане Голово! Шановні народні депутати! Розгляд законопроекту “Про основи державної мовної політики” напередодні виборів до Верховної Ради України, проведення Євро—2012 свідчить про замовний, провокаційний характер проекту цього документа. Проти українського народу розгорнуто інформаційну війну, що є складовою сучасної політики міжнародних фінансово-промислових груп. За останні роки нинішня влада ухвалила рішення про необов’язковість української мови на музичних радіоканалах, у школах, відмінила обов’язковий переклад фільмів українською. Книжок, газет, журналів державною мовою друкують значно менше, ніж російською. Телеведучі провідних каналів на різних телешоу спілкуються виключно російською… Перелік можна продовжувати. Отже, є всі правові підстави захищати саме українську мову — ст. 10 Конституції України вимагає цього від усіх посадових осіб. Венеціанська комісія й Уповноважений із прав нацменшин ОБСЄ розкритикували цей документ, тому що його ухвалення — загроза мові титульної державотворчої нації. Але бажання “партійних” депутатів за будь-яку ціну залишитися у наступному складі парламенту, змушує їх вдаватися до провокацій. Загальна тенденція гальмування відродження історичної пам’яті українського народу не оминула і Збройні сили України. Всупереч чинному законодавству, без погодження з Міністерством оборони України, Міносвіти зменшило на 50 % кількість годин предмета “Захист Вічизни” в загальноосвітніх школах, і замість казацької гри “Джура” впроваджують колишню радянську “зарніцу”. Процес відродження української мови для СОУ є пріоритетним, адже Спілка зробила вагомий внесок щодо впровадження української мови в ЗСУ та інших військових формуваннях. Зокрема СОУ 1992 року підготувала проекти директив МО України щодо функціонування державної мови у війську. 1996 року всі 15 народних депутатів членів СОУ голосували за Конституцію України (ст. 10). 1998 року на кошти СОУ видано підручник “Військова топографія” українською мовою, 2005-го — двотомний словник спеціальних воєнних термінів українською. Захищали члени організації українську мову в органах МВС у судовому порядку. Це мова наших батьків, дідів, прадідів і наш обов’язок захищати її. СОУ висловлює свій рішучий протест проти розгляду зазначеного антиконституційного законопроекту й на підставі ст. 10 Конституції України ми вимагаємо негайно зняти з розгляду законопроект “Про основи державної мовної політики”. Про результати розгляду просимо повідомити Спілку офіцерів України.
З повагою В’ячеслав БІЛОУС, голова Спілки офіцерів України, депутат Верховної Ради України II скликання, полковник
Позафракційні Кількість депутатів: 29.
“За” — 12: Грач Л. І. Губський Б. В. Лабунська А. В. Мартинюк А. І. Маліч О. В. Осика С. Г. Шепелев О. О. Писаренко В. В. Буряк О. В. Черпіцький О. З. Воротнюк І. Б. Шаманов В. В.
“Проти” — 0. “Утрималось — 0. “Не голосувало” — 0. “Відсутні” — 17.
Фракція Партії регіонів у Верховній Раді України Кількість депутатів: 192.
“За” —187: Андрос С. О. Аркаллаєв Н. Г. Ахметов Р. Л. Баграєв М. Г. Баранов+Мохорт С. М. Барвіненко В. Д. Бахтеєва Т. Д. Бевзенко В. Ф. Бережна І. Г. Березкін С. С. Білаш Б. Ф. Білий О. П. Богословська І. Г. Богуслаєв В. О. Болдирєв Ю. О. Бондаренко В. В. Бондаренко О. А. Бондик В. А. Борисов В. Д. Борт В. П. Бут Ю. А. Васадзе Т. Ш. Васильєв Г. А. Васильєв О. А. Васютін С. І. Веревський А. М. Вернидубов І. В. Вечерко В. М. Волков О. А. Воропаєв Ю. М. Гєллєр Є. Б. Глазунов С. М. Глусь С. К. Глущенко І. М. Горбатюк А. О.
Горбаль В. М. Горошкевич О. С. Горіна І. А. Гуменюк І. М. Грицак В. М. Гусаров С. М. Гуреєв В. М. Дейч Б. Д. Дарда О. П. Демчишен В. В. Демидко В. М. Деркач А. Л. Демянко М. І. Єгоренко Т. В. Євтухов В. І. Єдін О. Й. Єгоров О. М. Журавко О. В. Єфремов О. С. Забарський В. В. Журавський В. С. Засуха Т. В. Заблоцький В. П. Зварич І. Т. Зац О. В. Зубанов В. О. Звягільський Ю. Л. Зубик В. В. Зубець М. В. Іваненко В. Г. Зубов В. С. Ісаєв Л. О. Іванющенко Ю. В. Калюжний В. А. Калетнік Г. М. Касянюк О. Р. Каракай Ю. В. Кий С. В. Киричок О. Е. Кисельов В. О. Ківалов С. В. Кінах А. К. Климець П. А. Клімов Л. М. Клюєв С. П. Ковалевська Ю. С. Ковальова Ю. В. Кожара Л. О. Козуб О. А. Колесніченко В. В. Колоцей Ю. О. Комар М. С. Коновалюк В. І. Корж В. П. Корж П. П. Коржев А. Л. Кузьменко П. П. Кузьмук О. І. Кунченко О. П. Ландик В. І. Ландік В. І.
Лебедєв П. В. Лєщинський О. О. Лисов І. В. Литвинов Л. Ф. Личук В. І. Літвінов В. Г. Лук’янов В. В. Луцький М. Г. Льовочкіна Ю. В. Майборода С. Ф. Макеєнко В. В. Малишев В. С. Мальцев В. О. Маньковський Г. В. Мельник П. В. Мельник С. А. Мирний І. М. Мироненко М. І. Мірошниченко Ю. Р. Момот С. В. Мороко Ю. М. Мошак С. М. Мхітарян Н. М. Надоша О. В. Наконечний В. Л. Нетецька О. А. Олійник В. М. Омельянович Д. С. Орлов А. В. Павленко В. В. Павленко Е. І. Пачесюк С. Н. Пінчук А. П. Піскун С. М. Плотніков О. В. Плохой І. І. Полунєєв Ю. В. Попеску І. В. Потапов В. І. Прасолов І. М. Пригодський А. В. Притика Д. М. Прутнік Е. А. Пшонка А. В. Рева Д. О. Рибак В. В. Романюк М. П. Савченко І. В. Савчук О. В. Самойленко Ю. П. Самофалов Г. Г. Сандлер Д. М. Святаш Д. В. Селіваров А. Б. Синиця А. М. Сігал Є. Я. Скубенко В. П. Скудар Г. М. Смітюх Г. Є. Солошенко М. П. Солтус П. С.
Стельмашенко В. П. Степаненко А. А. Столар В. М. Стоян О. М. Сулковський П. Г. Супруненко О. І. Сухий Я. М. Табачник Я. П. Тедеєв Е. С. Толстенко В. Л. Турманов В. І. Федун О. Л. Фельдман О. Б. Хара В. Г. Харлім В. М. Хмельницький В. І. Хомутиннік В. Ю. Царьов О. А. Цюрко П. І. Черноморов О. М. Чертков Ю. Д. Чечетов М. В. Шкіря І. М. Шенцев Д. О. Щербань А. В. Шпенов Д. Ю. Янукович В. В. Янковський М. А. Яценко А. В. Ярощук В. І.
“Проти” —2. “Утрималось” — 0. “Не голосувало” — 1. “Відсутні” — 2.
Фракція Блоку “Наша Україна—Народна Са! мооборона”: Народний Союз “Наша Україна”, Політична партія “Впе! ред, Україно!”, Народ! ний рух України, Укра! їнська Народна Партія, Українська республі! канська партія “Собор”, Партія Християнсько! Демократичний Союз, Європейська партія Ук! раїни, Громадянська партія “ПОРА”, Партія захисників Вітчизни Кількість депутатів: 64.
“За” — 2: Василенко С. В. Харовський С. Ю.
“Проти” — 0. “Утрималось” — 0. “Не голосувало” — 0. “Відсутні” — 62.
Фракція Комуністичної партії України Кількість депутатів: 25.
“За” — 25: Александровська А. О.
Алексєєв І. В. Бабурін О. В. Бевз В. А. Волинець Є. В. Гайдаєв Ю. О. Голуб О. В. Гордієнко С. В. Даниленко В. А. Дем’янчук В. О. Кілінкаров С. П. Кравченко М. В. Лещенко В. О. Мармазов Є. В. Матвєєв В. Г. Матвєєв В. Й. Найдьонов А. М. Перестенко М. В. Самойлик К. С. Симоненко П. М. Ткаченко О. М. Храпов С. А. Царьков Є. І. Цибенко П. С. Шмельова С. О.
“Проти” — 0. “Утрималось” — 0. “Не голосувало” — 0. “Відсутні” — 0.
Фракція “Блок Юлії Тимошенко — “Батьківщина” Кількість депутатів: 100.
“За” — 0. “Проти” — 0. “Утрималось” — 0. “Не голосувало” — 0. “Відсутні” — 100.
Фракція Народної Партії Кількість депутатів: 20.
“За” — 2: Гривковський В. О. Гриневецький С. Р.
“Проти” — 0. “Утрималось” — 0. “Не голосувало” — 0. “Відсутні” — 18.
Група “Реформи заради майбутнього” Кількість депутатів: 19.
“За” — 6: Гейман О. А. Каплієнко В. В. Крук Ю. Б. Трайдук М. Ф. Гацько В. П. Константинов Є. С.
“Проти” — 0. “Утрималось” — 0. “Не голосувало” — 11. “Відсутні” — 2.
“З політичними шахраями домовлятися неможливо” Ярослав КЕНДЗЬОР, фракція НУ-НС: — Напередодні, в понеділок, було засідання погоджувальної ради парламенту за участю керівників фракцій, зокрема й опозиційних. Начебто досягли якоїсь домовленості. Принаймні нам, депутатам, сьогодні вранці нічого не говорили керівники фракцій, що буде таке нахабне голосування. А ми були готові блокувати трибуну і президію. Але, схоже, з депутатами від Партії регіонів ні про що домовлятися неможна і не варто. Тому опозиції треба було б продовжити блокування роботи парламенту в сесійній залі, яке ми почали 24 травня під час першої спроби ухвалити цей закон.
Гаряча тема · “Проти українського народу розгорнуто інформаційну війну, що є складовою сучасної політики”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ “Обман під час голосування” Володимир КАПЛІЄНКО, депутатська група “Реформи заради майбутнього”: — Офіційно заявляю з трибуни парламенту та подав відповідну заяву до його керівництва: я, народний депутат України Володимир Каплієнко, голосував проти законопроекту Ківалова—Колесніченка. Але електронна система показала, нібито я голосував за цей закон, а я за нього в жодному разі не голосував би. Тому вимагаю від парламенту захистити мою депутатську честь і з’ясувати, як могло трапитися таке при встановленні результатів голосування.
Гаряча тема · “Невігластво чи зумисний підкоп під Конституцію України?” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
писано в Конституції, чи не держава, а збиранина різних племен? Що законопроект Ківалова— Колесніченка спрямований на знищення української мови, а отже, й української державності, яскраво свідчить стаття 20 “Мова освіти”, частина шоста: “Мова навчання у приватних навчальних закладах усіх освітніх рівнів визначається засновниками (власниками) цих закладів”. Ще О. Грибоєдов запитував: “А судьи кто?” І частина восьма: “У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови та літератури, вивчення яких ведеться українською мовою)”. Це, по-перше, грубе порушення і тої ж Європейської хартії (листопад 1992), на яку нібито моляться ківалови, і Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту (жовтень 1996); по-друге, таким чином років через десять-п’ятнадцять (а може, й раніше) українська мова виявиться “бєз надобності”. Тонко сплановано! Не можу обминути й фальшивих термінів у законопроекті Ківалова—Колесніченка. Ні в лінгвістиці, ні в соціолінгвістиці, ні в міжнародних правових документах немає таких понять, як “мовна група”, “мовна меншина”, “регіональна мовна група”, є поняття “мова національної меншини”, “особи, які належать до національних меншин”. Та й назву Європейської хартії не перекладено по суті, а скальковано іноземною мовою. Українською мовою вона мала б звучати: Європейська хартія місцевих або малопоширених мов. Звичайно, російську сюди зарахувати було б ніяк.
Гаряча тема · “Невігластво чи зумисний підкоп під Конституцію України?” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Іван ЮЩУК, професор, заслужений діяч науки і техніки України
У Конституції України, в статті 10, записано: “Державною мовою в Україні є українська мова”. Навіть школярі це знають. Слово державний в 11-томномному Словнику української мови пояснюється як такий, що “має важливе значення для держави, може впливати на стан її справ”. У рішенні Конституційного Суду України №10-рп/99 від 14 грудня 1999 року це слово розтлумачено в контексті: “Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя”. Слово обов’язковий у цьому рішенні повторено ще раз: “Українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійснені повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших сферах суспільного життя…” Дохідливіше й сказати не можна. Тим часом у законопроекті Ківалова—Колесніченка “Про засади державної мовної політики” №9073 надибуємо на таке положення: “Забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території держави зі створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і у тих випадках, де це є виправданим” (ст. 5, п. 2). Паралельного — тобто однакового. В 11-томному Словнику української мови слово паралельний у переносному значенні має саме таке тлумачення: “Який є однаковим з чим-небудь”. А що означає в законопроекті “є виправданим”? Чи не те, що мета виправдовує засоби? У частині другій ст. 7 законопроекту 18 мов віднесено до “регіональних мов або мов меншин”, які повинні замінювати державну. Усі мови як рівноправні подано за алфавітом, тільки чомусь російська, мабуть, як найрівноправніша, опинилась у списку першою. Сюди ж занесено й так звану русинську мову, що, власне, являє собою групу різних закарпатських говірок української мови і навіть не кодифікована. І в частині третій цієї ж статті виписано права цих мов: “До кожної мови, визначеної у частині другої цієї статті, застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому Законі, за умови якщо кількість осіб, — носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і більше чисельності її населення”. І далі ще краще: “За рішенням місцевої ради в окремих випадках, з урахуванням конкретної ситуації такі заходи можуть застосовуватися до мови, регіональна мовна група якої складає менше 10 відсотків населення відповідної території”. І на завершення цього в частині шостій проголошується вимога: “Регіональна мова або мова меншини (мови), що відповідає умовам частини третьої цієї статті, використовується на відповідній території України в роботі місцевих органів державної влади, органів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, застосовується і вивчається в державних і комунальних навчальних закладах, а також використовується в інших сферах суспільного життя в межах і порядку, що визначається цим Законом” (усі особливості оригіналу збережено). Про державну українську мову тут уже й згадки нема. А ще 16 липня 1990 року, коли Україна не була навіть незалежною, Верховна Рада Української РСР в “Декларації про державний суверенітет України” недвозначно визначила завдання: “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мовив усіх сферах суспільного життя”. Про яке відродження зараз може йти мова? Зараз ідеться лише про пограбування України в усіх відношеннях. А після ухвалення законопроекту Ківалова—Колесніченка й поготів. У Конституції України означення державний, крім вислову державна мова, вживається ще й у словосполученнях державний прапор, державний герб, державний гімн. Ці поняття тісно взаємопов’язані між собою, бо, як зазначено в згаданому рішенні Конституційного Суду, “поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом поняття державних символів”. Якщо й у цих випадках піти за Ківаловим— Колесніченком, то можна буде в українських державних установах використовувати прапор сусідньої держави (таке ми вже бачили), замість тризуба виставляти двоголового орла чи орла з хрестом у дзьобі, а замість “Ще не вмерла…” на державних урочистостях співати “Слафся, атєчєство…”. Бо так захочуть 10 відсотків і таке рішення ухвалить місцева рада. А прецедент для цього створюють Ківалов і Колесніченко. До речі, в Конституції України є ще й поняття державний кордон. І його можна трактувати за Ківаловим—Колесніченком? Але в Кримінальному кодексі є поняття державна зрада. Це невігластво чи зумисний підкоп під Конституцію України? Україна — унітарна держава, як за-
Верховна Рада у першому читанні ухвалила законопроект про засади державної мовної політики, ініціатори якого народні депутати від Партії регіонів Вадим Колесніченко і Сергій Ківалов. За це проголосували 234 із 248 народних депутатів, зареєстрованих у сесійній залі.
Гаряча тема · “Невігластво чи зумисний підкоп під Конституцію України?” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Цьогорічна межа весни і літа на Луганщині ознаменувалася не лише погодними катаклізмами. Наближаються до свого апогею пристрасті суспільнополітичного життя. І чи не найзапекліше протистояння між антиукраїнською владою та патріотичною громадськістю краю точиться на мовному фронті. Правляча Партія регіонів, намагаючись зберегти бодай крихти свого колишнього авторитету в очах деяких наших земляків і при цьому не маючи навіть наміру проводити державницьку політику в інтересах народу, міцно осідлала свого улюбленого горбоконика, вкотре витягнувши на поверхню давно пожовклу й пропахлу нафталіном ідею двомовності. “Регіонали” та їхні сателіти вже не раз у той чи інший спосіб намагалися запровадити в Україні другу державну мову — звісно ж, російську. Проте цього разу вони налаштовані рішуче: зрозумівши, що прямим текстом узаконити двомовність їм не вдасться (для цього в них немає конституційної більшості), вони склали законопроект, який формально ніби й залишає українську державною, але фактично мало не в кожній області вводиться “своя”, так звана “регіональна”, мова. Як завжди, не пасе задніх у справі просування двомовності “вірна революційним, бойовим і трудовим традиціям”, “біло-синьо-червона” Луганщина. Саме тут останнім часом шаленіє проваджена активістами Партії регіонів пропагандистська кампанія, покликана створити ілюзію “всенародної підтримки” цієї нав’язливої “ідеї-фікс”. Причому, “регіонали” не обмежуються проведенням агітації на вулицях і площах, вони активно залучають до своєї брудної гри працівників бюджетної сфери, більшість яких у нашому краї, на превеликий жаль, не звикла виявляти чіткої громадянської позиції, а натомість чинить так, як це було б до вподоби начальству. Пропонуючи поставити підпис “за російську мову”, їм обіцяють підвищену пенсію та інші пільги. Зокрема така практика звична в багатьох луганських загальноосвітніх школах. Ще одне віяння сьогодення — мобілізація “регіональними” керманичами своїх прихильників, яких “рідна” партія збирала на 5 червня для поїздки в Київ під стіни Верховної Ради. Як стало відомо з поінформованого джерела, кожному з них за участь у “російськомовному” стоянні обіцяли двісті гривень. Такі фінансові вливання яскраво свідчать, що мовне питання в Україні насправді штучно надумане, а для пересічних мешканців воно взагалі на периферії інтересів. На це вказує і той факт, що луганців агітують за російську мову здебільшого російські громадяни, що працюють, за їхнім поясненням, “у штабі Єфремова”. Отже, маємо справу з порушенням українського законодавства, оскільки до участі в партійній діяльності залучають громадян іноземних держав. Кому потрібна ця вакханалія з другою мовою? Луганські можновладці вихваляються (хоч де тут привід для хвальби?) тим, що в області мешкають представники більш ніж 120 національностей. Але хіба можна всерйоз вважати, що “регіональну” мову задумано для татар чи греків Приазов’я? Ні, бо кожному зрозуміло, що законопроект Колесніченка—Ківалова винесено на розгляд в інтересах лише однієї національної меншини, представники якої обіймають найвищі посади в нашій області й репрезентують її у Верховній Раді. Виникає запитання: чому меншість має диктувати свої умови більшості, яку складає титульна нація? І чому в Українській державі не створено міністерства чи департаменту з питань національної політики, які мали б стояти на сторожі прав таких етнічних меншин, як гагаузи, греки, караїми тощо, й водночас захищати державотворчу українську націю. Настають вирішальні дні боротьби за українську ідентичність, коли необхідна тісна взаємодія патріотичних політичних сил і широкої громадськості. На порядку денному — доля української мови як атрибута державотворчого етносу. Адже давно відомо: чия мова — того й влада. І нової поразки наші нащадки нам уже не пробачать. Бо нікому буде пробачати. Бо українці, роз’їхавшись по світах і асимілювавшись “на нашій — не своїй землі”, поступово стануть росіянами, поляками, турками — ким завгодно, тільки не українцями. Тому сьогоднішні події, як наголошує Ліна Костенко, “боротьба за волю України. Все інше — то велике мискоборство”.
Прес-центр Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Гаряча тема · “Невігластво чи зумисний підкоп під Конституцію України?” · с. 3сторінка оригіналу ↗ Громадські активісти розпочали кампанію зі зниження рейтингу тих політичних сил і народних депутатів, які виступають на підтримку розкольницького законопроекту Колесніченка—Ківалова “Про засади державної мовної політики”. Кампанія стартувала 31 травня 2012 р. у місті Антрацит Луганської області. Саме по цьому округу має намір знову потрапити до Верховної Ради Олександр Єфремов, заступник голови фракції “Партії регіонів”. За один день у місті активісти розповсюдили 10 тисяч листівок російською мовою із закликом не голосувати за Партію регіонів та О. Єфремова. У листівках зазначили провали правлячої партії в економічній та соціальній сферах. “Результат експерименту перевершив наші очікування. Майже всі мешканці забутого владою міста сприймають таку акцію з чималим ентузіазмом і різко негативно висловлюються проти “Партії регіонів” та її очільників. Люди залишили нам свої контакти і висловлювали готовність продовжувати кампанію на місці, тримаючи контакт із Києвом. Також у кампанії зголосились брати участь підприємці Луганщини”, — зазначила Ольга Сало, одна з учасниць акції. Зараз громадськість готує акцію проти розкольницького закону про мови 5 червня під Верховною Радою у Києві. Саме в цей день законопроект №9073 винесено на розгляд депутатів. Після голосування за закон активісти планують продовжити поїздки центральними та східними областями України, де балотуватимуться депутати, які проголосують “За” не тільки з “Партії регіонів”, а й фракції Литвина і так звані “тушки”. Кошти на листівки та поїздки збирають на громадських акціях і в соціальних мережах.
Гаряча тема · “Це волала вся Україна: від Донбасу до Карпат, від Прип’яті до Чорного моря”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Партія влади вкупі з комуністами вкотре розкраяли український народ навпіл, по-живому. Вони не забули: “розділяй і владарюй”. За всієї своєї обмеженості пам’ятають девіз деспотів: розділяй — і ти будеш при владі, станеш багатим; розділяй — і ти обманюватимеш людей, засліпиш лукавством і брехнею їхній розум; розділяй — і ти насмієшся над справедливістю і навіть найвищим законом у країні — Конституцією. Цього разу вони різонули по одній із основ української державності — українській мові, об’єднуючої і консолідуючої сили суспільства і країни. Одним підступно-зрадницьким ударом відволікаючи увагу громадян від нагальних соціально-економічних проблем і провалу власної внутрішньої політики напередодні виборів. Другим — виконуючи провокаційні настанови відповідних служб неоімперської Москви, що є частиною масштабнішої стратегії нищення України як незалежної держави й українців як нації.
Микола ЦИМБАЛЮК Фото автора
Цей розтин наочно можна було побачити в Києві на вулиці Михайла Грушевського — від Європейської площі до Арсенальної. З боку першої, до трибуни опозиційних сил неподалік Верховної Ради, весь простір вкрився національними синьожовтими стягами впереміш із численними партійними знаменами партій “Батьківщина”, “Фронт змін”, “Свобода”, “Удар”, УНП, Конгресу українських націоналістів, “Собор” тощо. З другого боку, від Арсенальної, рідкі шеренги мускулистих пацанів і недорого оплачених статистів із тих неперебірливих пенсіонерів під біло-голубими прапорами Партії регіонів. “Демаркаційний” кордон утворили захисники й опора влади (не народу) — загони ЗМОПівців у шоломах, бронежилетах і з повною бойовою викладкою. А в Маріїнському парку і прибудинкових дворах, чекаючи команди “вищого” — батальйони молодих міліціонерів, що з цікавістю слухали і розглядали учасників акції протесту проти законопроекту про фактичне надання російській мові статусу другої державної. Один за одним слово на трибуні брали широко-і маловідомі громадсько-політичні, культурні й освітянські діячі, письменники, артисти, журналісти, представники молодіжних протестних рухів. Емоції протестантів “зашкалювали”. Особливо після повідомлення народного депутата Олександра Турчинова, що на п’ятій (!) хвилині від початку пленарного засідання напівпорожній депутатський зал проголосував картками регіоналів і комуністів укупі з кількома литвинівцями 234 голосами “за” ухвалення провокаційного закону у першому читанні. Виступ лідера партії “Удар” Віталія Кличка про хитрість і лукавство нинішньої влади, яка замість підвищення сфери суспільного життя, в яких українська мова ще застосовується. Українська Всесвітня Координаційна Рада заявляє, що ухвалення цього Закону суперечить Конституції України. Українська Всесвітня Координаційна Рада уповноважена донести до відома громадськості, що в усіх країнах поселення українців перед посольствами України відбулися або відбуваються акції протесту проти насильницької русифікації в Україні. Українська Всесвітня Координаційна Рада засуджує дії влади, яка вжила брутальних силових методів боротьби з інакомислячими і розігнала акцію на захист української мови в Києві 5 червня 2012 року. Українська Всесвітня Координаційна Рада підтримує всіх, хто бореться за повернення українцям конституційного права вважати українську мову єдиною державною мовою. Ми закликаємо громадян України захистити своє конституційне право на використання рідної мови в усіх сферах суспільного життя.
Михайло РАТУШНИЙ, Голова Української Всесвітньої Координаційної Ради життєвих стандартів українців і євроінтеграції нашої держави сіє розбрат і ворожнечу, нехтуючи навіть Конституцією, де статус і недоторканість української мови як єдиної державної захищені законом, однаково схвально зустріли розділені міліцейським кордоном. Кличко закликав активно готуватися до наступних виборів і довести, що ми — народ, а не раби. Коли Турчинов поставив на голосування питання недовіри Верховній Раді, Уряду і Януковичу як президенту, багатотисячний мітинг учасників від Хрещатика до Печерська скандував “Геть!”. Це кричав не Київ, це волала вся Україна: від Донбасу до Карпат, від Прип’яті до Чорного моря. Незважаючи на заклики до міліції не застосовувати силу проти народу, “беркутівці” все-таки не втрималися і використали сльозогінний газ. За якусь годину речник МВС заявив, що, мовляв, працівники міліції під час зіткнень із мітингувальниками під стінами ВР його не застосовували. Але навіть для тих, хто не стояв у той день пліч-о-пліч серед представників опозиційних сил, повірити в “чесність” наших правоохоронних органів неймовірно важко. Так само, як повірити, що один із синочків президента за два роки чесною працею заробив кілька мільярдів доларів, а члени Кабміну Азарова — стали удвічі багатшими за уряд Великобританії. Тож гасло вулиць і майданів “Банду геть!” котилося від Верховної Ради до Кабміну, від Банкової до околиць країни. Кажу так, бо того дня аналогічні акції протесту пройшли по багатьох регіонах країни: в Донецьку, Львові, Кіровограді, Харкові тощо. Але це тільки початок. Лідер партії “Фронт змін” Арсеній Яценюк на мітингу біля Верховної Ради оголосив про початок безстрокової акції протесту проти антиконституційного законопроекту №9073 “Про засади державної мовної політики”. Кукловоди і їхні маріонетки — вороги українського народу й української державності ухвалили закон у першому читанні. Народ в особі опозиції перший бій програв. “Для того, — зазначив Яценюк, — щоб не були знищені українська мова і держава, ми зобов’язані розпочати постійну акцію протесту”… У цей день у Києві, під стінами Верховної Ради, вони, що прикриваються біло-голубими і червоними полотнищами, наобіцявши “краще життя уже сьогодні”, розкраяли, розділили український народ навпіл. Але нікому, навіть нинішній, безмежно жорстокій і цинічній владі не вдасться розітнути на дві частини душу народу, кожного з українців, чиї предки століттями виборювали свою незалежність і право бути громадянами власної Української держави.
Гаряча тема · “Це волала вся Україна: від Донбасу до Карпат, від Прип’яті до Чорного моря”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ У Запоріжжі міліція заарештувала організаторів акції протесту на захист української мови і склала на них адміністративні протоколи. Мітинг розпочався близько 12 години 5 червня біля будівлі Запорізької обласної ради. З державними прапорами та плакатами на акцію прийшло близько тридцяти громадян. Члени запорізької обласної “Просвіти” намагалися роздавати листівки і встановити намет, та їм завадили міліціонери, повідомивши, що мітинг незаконний. Правоохоронці посилаються на слова чиновника з міської ради про те, що ніхто не повідомляв органи місцевого самоврядування про проведення акцій. Організатори акції показали міліції та журналістам документи, які підтверджують санкціонованість акції. Дозвіл підписав начальник управління внутрішньої політики
Запорізької міської ради Євген Сокульський. Його заступник, який разом із міліціонерами прийшов на мітинг, повідомив, що Євген Сокульський у відпустці, а він особисто нікому дозволів не давав. Пікетувальники кажуть, що начальник управління внутрішньої політики підписав документи особисто 5 червня зранку. Міліціонери не шукали винних, а попросили завершити акцію. Керівника Запорізького обласного відділення товариства “Просвіта” Олега Ткаченка забрали до райвідділу міліції, а на лідера громадської організації “Небо” Ігоря Артюшенка на місці склали адміністративний протокол про порушення правил проведення масових акцій.
За інформацією радіо “Свобода”
Гаряча тема · “Це волала вся Україна: від Донбасу до Карпат, від Прип’яті до Чорного моря”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ УКРАЇНСЬКОЇ ВСЕСВІТНЬОЇ КООРДИНАЦІЙНОЇ РАДИ З ПРИВОДУ УХВАЛЕННЯ ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ УКРАЇНИ ЗАКОНОПРОЕКТУ ПРО МОВИ В ПЕРШОМУ ЧИТАННІ
Українська Всесвітня Координаційна Рада висловлює рішучий протест проти ухваленого Верховною Радою України 5 червня 2012 р. Закону про мови в першому читанні. УВКР заявляє, що ухвалення цього Закону зводить українців до становища національної меншини в Україні, оскільки: 1. Фактично надає статус державної російській мові й вивищує позиції російськомовних громадян в Україні; 2. Орієнтована на Росію влада поспішає повернути практику минулого — асиміляцію українців із тим, щоб зробити процес денаціоналізації народу незворотним; 3. Європейська хартія регіональних мов, якою прикриваються автори законопроекту, покликана захистити зникаючі мови,
до яких аж ніяк не належить російська мова в Україні, яка й так має чисельні переваги; 4. Закон дозволить проросійській владі маніпулювати справжніми цифрами україномовності з одного боку, і посилить позиції роботодавців, які вимагатимуть від працівників заяв про надання переваг російській мові, з іншого; 5. Українці не зможуть навчати своїх дітей українською мовою повною мірою, оскільки обов’язкове опитування учнів, їхніх батьків і студентів щодо мови, якою вони хотіли б навчатися, перетворить освіту на поле нескінченних мовних воєн, де політики всіх напрямків знаходитимуть вдячний ґрунт для виголошення найрадикальніших гасел. 6. Українці втратять навіть ті нечисленні на сьогодні електронні ЗМІ, кінопрокат, рекламу й інші
«Просвіта» · “Українці Севастополя під проводом “Просвіти” вийдуть на акції непокори”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Голові Верховної Ради України Володимиру Литвину
Ми, члени Громадської ради при Васильківському міському голові занепокоєні спробою де+ путатської більшості Верховної Ради України змінити мовну си+ туацію в нашій державі не на ко+ ристь українців, а отже, на шко+ ду всьому українському сус+ пільству. Нагадуємо, що мовне питання виникло не через істо+ ричне бажання українців бути двомовними, не через утиски українцями російської мови чи мов інших національних мен+ шин, а через цілеспрямоване ви+ корчовування нашої самобут+ ньої мови впродовж кількох сто+ літь перебування України в складі царської Росії та радян+ ської імперії. Невже ж авторам законопро+ екту №9059 народним депутатам Колесніченку і Ківалову невідо+ мо, що українську мову офіційно, в різний спосіб, упродовж кіль+ кох століть забороняли десятки разів. Але найбільше вона по+ страждала в 30+ті роки минулого століття, коли Голодомор, висил+ ки, масові репресії, агресивний атеїзм, руйнування звичних ви+ робничих і людських відносин знищили українську хлібороб+ ську еліту, а далі й верхівку націо+ нальної інтелігенції. Унаслідок цього геноциду по+ нівечено психологію, філософію, віру, культуру, а головне — сплюндровано неписані норми і правила поведінки, згідно з яки+ ми кожне наступне покоління будувало своє життя на досвіді своїх батьків, дідів і прадідів. Та+ ким чином, знищено систему пе+ редачі життєвої мудрості від по+ передніх поколінь наступним. Загибель ще близько 8 млн укра+ їнців під час Другої світової війни і швидке наповнення України представниками інших народів Радянського Союзу, зокрема ро+ сіянами, — стійкими носіями ро+ сійської національної ідеї, а особливо російської мови, яка для них є святинею, невідворотно змінювало національну непов+ торність знесилених бездержав+ ністю українців, особливо сходу і півдня України, аж до втрати ни+ ми рідної мови. На час проголо+ шення незалежності нашої краї+ ни принаймні 30 % нащадків ве+ ликої української родини втрати+ ло відчуття належності до укра+ їнства. Цей результат вражає, як+ що врахувати, що розквіт мовно+ го переродження українців при+ падає на період, коли російська національна меншина складала не більше 15 % від усього насе+ лення України. Що ж то за бра+ терські стосунки були між двома народами, якщо українці раптом так беззастережно “полюбили” мову іншого народу, що відцура+ лися рідної?! Як могло статися, що мова значно меншої за кіль+ кістю національної групи запану+ вала над великим українським народом на його власній землі? А сталося це внаслідок страшного цивілізаційного потрясіння. На+ певно ніхто (особливо росіяни) не сумнівається, що втрата наро+ дом мови як базового складника його національної сутності якраз і є кричущим фактом такого не+
щастя. Власне, і без доказів зро+ зуміло, що втрата мови не зміц+ нює, а спустошує народ. Адже мова будь+якого народу — осердя його культури. А без утвердження і розквіту національної культури неможливий розвиток конкурен+ тоспроможної економіки. Важко, наприклад, уявити, щоб угорці, поляки чи росіяни могли бути са+ модостатніми державними наро+ дами без національних культур, а тим більше без національних мов. Ці та інші обставини від по+ чатку проголошення незалеж+ ності України просто волають про необхідність повернення в лоно українства зросійщених ук+ раїнців, а не про їхнє остаточне виродження, що і передбачає за+ конопроект україноненависни+ ків. Сподіваємося, що свідомі громадяни російського поход+ ження, носії російської ідеї, не підтримують цей божевільний за+ дум. Бо той, хто цінує власну не+ повторність, ніколи не руйнува+ тиме мову знекровленого гено+ цидом народу. Тож усім, хто необачно під+ тримує ідею офіційної двомов+ ності українців, варто знати, що мовне питання довгострокове, драматичне і криваве. Необхідно усвідомити, що мовне питання не можна вирішувати за фактом співвідношення носіїв україн+ ської та російської мов. Тому кожен, хто живе в нашій країні і хоче добра собі та своїм дітям і онукам, повинен допо+ могти Україні стати повноцінною соборною державою, наповне+ ною українським змістом. Іти ін+ шим шляхом неприпустимо. За наявного низького рівня загаль+ ної і політичної культури дві мови — це два різні світи, подвійні стандарти, поділ суспільства на “наших” і “не наших”, це сепара+ тизм, чергова трагедія. За таких обставин кожен, хто не втратив здатність осмислюва+ ти і співчувати, повинен у скор+ боті схилити голову перед пам’яттю мільйонів закатованих українців і застерегти себе від то+ го, щоб не стати співучасником чергового великого злочину. Цього не станеться, якщо на+ щадки козацького роду вивіль+ няться зі шкіри “роздвоєного хохла” і усвідомлять, що вони — українці, а не “украінци”. Зусилля громадсько+політич+ ного активу нашої країни варто спрямувати на відродження укра+ їнської нації через відродження її культури та мови, без чого успіш+ ний розвиток суспільства і дер+ жави неможливий. Нагадуємо всім, що автором української незалежності є саме Українська нація, яка складає близько 80 % від усього населен+ ня. Пам’ять про тих, хто виборю+ вав цю незалежність у різні періо+ ди нашої історії, має бути охо+ ронною грамотою про право ук+ раїнців бути господарями на сво+ їй землі. Тож ми вимагаємо зняти за+ конопроект №9059 з розгляду Верховною Радою України.
А. Т. МАРУЩАК, голова Громадської ради при Васильківському міському голові
Фото Олександра Литвиненка
«Просвіта» · “Українці Севастополя під проводом “Просвіти” вийдуть на акції непокори”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Севастопольське міське об’єд+ нання ВУТ “Просвіта” імені Та+ раса Шевченка, розглянувши за+ конопроект “Про основи держав+ ної мовної політики”, який роз+ робили народні депутати фракції Партії регіонів Вадим Колесні+ ченко і Сергій Ківалов, та врахо+ вуючи севастопольські реалії життя українців, заявляє, що він спрямований винятково на пору+ шення Конституції України, мов+ них прав українців, остаточного витіснення української мови з ужитку в усіх сферах публічного життя, про це свідчить ситуація в Криму, де регіональними прого+ лосили російську, українську і кримськотатарську мови, а на+ сильно впроваджується лише од+ на — російська. За останні два роки діяльнос+ ті Президента України Віктора Януковича і уряду Азарова у Се+ вастополі ліквідували єдину ук+ раїнську школу+інтернат, замо+ розили будівництво української школи+колегіуму, розпочате ще за часів президентства Леоніда Кучми, ліквідували український статус культурно+інформаційно+ го центру, не видали жодної укра+ їнськомовної книги. Українські та інші патріотичні організації Севастополя повністю відсторо+ нені від засобів масової інформа+ ції Севастополя, де домінують російськомовні партії і рухи, пе+ реважно опозиційні до україн+ ської державності. У Севастополі лише російська громада “має право на свою історію і свій язик”, а все, пов’язане з історією України, з боротьбою нашого на+ роду за визволення з колоніаль+ них пут, піддається обструкції і цькуванню. У той же час, коли українські громадські організації Севастополя животіють на власні кошти, на розвиток російської мови, культури і ЗМІ з бюджету міста виділено мільйон гривень українських платників податків! Тож яка мова в Україні вимагає захисту і парламентської під+ тримки?
Севастопольський досвід ни+ щення української мови й укра+ їнського духу у флотській столиці України севастопольський на+ родний депутат від Партії регіо+ нів Вадим Колесніченко намага+ ється перенести на всю Україну. Севастопольське об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шев+ ченка заявляє, що в разі ухвален+ ня і втілення в життя цього зако+ нопроекту ще більшого масштабу набудуть порушення мовних прав українців не лише у Севастополі ів Криму, а й по всій державі, мо+ же розпочатися процес федералі+ зації країни, виникне серйозна загроза цілісності держави, чого так добиваються окремі політики і в Україні, і за її межами. Підтри+ мувати подібні законотворчі про+ екти на українській землі можуть лише колоністи, іноземні осад+ ники та люті вороги незалежнос+ ті Українського народу. Севастопольське об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевчен+ ка закликає українців+народних депутатів України, всі здорові си+ ли українського парламенту, не допустити ухвалення колоніаль+ ного для України законопроекту, заявляє, що він суперечить націо+ нальним інтересам України і кожного українця, загрожує гро+ мадянському миру і спокою в на+ шому спільному домі — Україні. Заявляємо, що у випадку по+ дальшого переслідування україн+ ського слова в Україні українці Севастополя під проводом “Просвіти” вийдуть на акції не+ покори. Геть колоніальні руки від ук+ раїнської мови!
Ухвалено одноголосно на збо+ рах Севастопольського об’єднан+ ня ВУТ “Просвіта” 30 травня 2012 року.
Перший заступник голови об’єднання Мирослав МАМЧАК
30. 05. 2012 р.
Президенту України Віктору Януковичу Відкритий лист
Пане Президенте!
Правління Хмельницького міського об’єднання ВУТ “Прос+ віта” імені Тараса Шевченка про+ сить Вас втрутитися в ситуацію, що знову провокує розбрат у на+ шому суспільстві. Проект Закону “Про засади державної мовної політики” за №9073 — пряма загроза НЕ+Ук+ раїни в Україні. Ви — гарант Конституції Ук+ раїни, і саме Ви найпершим по+ винні захистити її статтю 10. Те, що подано Колеснічен+ ком—Ківаловим до Верховної Ради, знищить державну мову — один із головних символів держа+ ви, яку Ви очолюєте. Який же то+ ді сенс цього законопроекту, як+ що сьогодні захисту вимагає ли+ ше державна українська мова?! А ті, хто перед виборами ве+ дуть антиукраїнські атаки, роб+ лять, найперше, Вам велику вед+ межу послугу. Пане Президенте, і всі НЕ+ народні депутати України: ми не проти російської, татарської, ні+ мецької мов, мов інших етносів. Ми — за українську! Нашу рідну, державну, українську мову! Дякуємо Вам, пане Прези+ денте, за розуміння! Слава Україні! Слава держав+ ній українській мові!
За дорученням правління Хмельницького міського об’єднання ВУТ “Просвіта” Зоя ДІДЕНКО, голова правління
«Просвіта» · “Українці Севастополя під проводом “Просвіти” вийдуть на акції непокори”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ
Студенти Національної му+ зичної академії України ім. П. І. Чайковського просять ректора Володимира Рожка вжити захо+ дів, аби викладання тут велося українською мовою, а також оновлювалася навчальна літера+ тура. Студенти посилаються наст.10 Конституції України та від+ повідне рішення Конституційно+ го Суду від 14 грудня 1999 року. У процесі збору підписів ак+ тивісти з’ясували, що більше лек+ цій українською мовою читають студентам кафедри народних інс+ трументів, натомість на кафедрі струнно+смичкових інструментів майже всі лекції російськомовні. 11 травня ініціативна група пере+ дала звернення ректору. Підписи під документом поставили 114 студентів. Студенти починають усвідом+ лювати, що російськомовні лек+ ції позбавляють їх можливості опановувати українськомовну термінологію, літературний і нау+ ковий стиль спілкування рідною мовою, і, цілком логічно, відсто+ юють свої права на здобуття знань. Російськомовні викладачі скаржаться, що переклад лекцій українською мовою — доволі складне інтелектуальне завдання. Але, мабуть, не складніше, ніж написання кандидатської дисер+ тації. Хочеться вірити, що керів+ ництво ВНЗ дослухається до сво+ їх студентів і ухвалить позитивне рішення щодо мовного питання.
Суспільство · “Ніхто з нас не має права мовчати, коли українофоби ганять нашу мову, нашу історію, нашу культуру”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Олег ГРИНІВ, доктор філософських наук, професор, м. Львів Польський професор запитує свого колегу з України: “Чому ви, українці, такі немічні? Чому дозволяєте україножерам збиткуватися над собою?” Не дорікає, а уболіває: все-таки польська еліта зробила висновки з власної історії, розуміє, що без вільної України вільна Польща не зможе існувати. Вікова ворожнеча між сусідами відходить у минуле. Кому вона на користь? Хіба не зрозуміло? Від чвар між українцями і поляками виграла третя держава, яка покорила й розшматувала спочатку Україну, а потім Польщу. Інакше кажучи, польська еліта одужує від мініімперіалізму, що неодмінно пов’язаний із чванливими претензіями на українські землі. Сподіваюся, що з часом такого висновку дійде національна еліта в сусідній північно-східній державі, а Україна заживе з Росією як національною демократичною державою на таких засадах, як, наприклад, Канада зі США. Але нинішня Москва своїх імперіалістичних планів не полишила. Здоровий глузд запитав би: навіщо це, коли власний народ живе у злиднях? Чи не варто подумати про нинішнє покоління? Російський історик Сергій Соловйов, що по материнській лінії походить із роду нашого мудреця Григорія Сковороди, звернув увагу на парадокс: коли в Європі феодалізм доживав останні роки, в Росії ще більше посилювали феодальну залежність селян у найзвироднілішій формі кріпацтва. Це було результатом манії величності імперського керівництва до загарбань чужих земель, що вимагала численної армії, яку треба було годувати, одягати, озброювати. Отак далекі від політики кріпаки ставали заручниками божевільних ідей державних керманичів. Подібна ситуація в сусідній державі нині. Кадебістське керівництво перетворює власний народ на заручника імперських планів. Кремлівські зверхники зі шкіри лізуть, щоб спростувати досвід історії, який підтверджує: ЩЕ ЖОДНА ІМ- ПЕРІЯ НЕ ВІДНОВИЛАСЯ! Висновок підтвердила світова історія, починаючи від часів Олександра Македонського. Європейські держави втратили свої колонії в ХХ столітті. Зрештою, Російська імперія вже двічі (1917 і 1991 рр.) розпадалася за сімдесят чотири роки. Навіщо склеювати розбитий горщик? Та тут гору бере не глузд, а хворобливі амбіції. Чого тільки не випробували кремлівські голови та їхня антиукраїнська креатура з “п’ятої колони” в нашій державі за останні двадцять років! І все летіло шкереберть із печерських пагорбів! Співдружність Незалежних Держав довела неефективність і не перетворилася в московський зашморг для України! В інші неоімперські структури з домінуванням Москви наша держава воліє не входити! Хіба вигідно донецьким олігархам залежати від волі й ласки кадебістського чиновництва, коли вони мають необмежені можливості грабувати український народ під його національним прапором? Кримінальні кровопивці добре знають, що їхній злочинній діяльності прийде край тоді, коли український народ усвідомить себе національною спільнотою з національними інтересами! Такий народ не допустить, щоб до парламенту обирали його ворогів, українофобів, щоб уряд складався з українофобів, щоб у конфесійних структурах панували українофоби! Не допустить — і квит! Отож вороги незалежної Української держави випробовують різні експерименти. Мета проста: не допустити національного самоусвідомлення населення нашої держави, прищепити йому бацили байдужості. Визискувачі нагадують тарганів: вони бояться світла. Найлегше визискувати темних людей! А темнота веде до байдужості! Байдужість — соломинка для потопельників з табору неовалуєвців! Байдужі — підпомогачі “шостої колони”! Щоб така колона збільшувалася чисельно, треба нав’язати українцям нехіть до всього національного, утримувати в “межовій ситуації”, як відомо з філософії західноєвропейського екзистенціалізму, цебто на межі життя і смерті. У стані такої крайньої скрути знедолена людина думає тільки про виживання, власне кажучи, вона втрачає людські якості, бо турбується лише про біологічні потреби. Прошу пробачення в тих колег, які так зневажливо ставляться до населення нашої держави, таврують його як бидло. Гадаю інакше. Чи маємо право картати сліпця, який не бачить, що перед ним прірва? Визнаймо, панове інтелігенти, також власну провину за те, що байдужість уразила національний організм. Звинувачувати наше населення в тому, що воно ще не стало повноцінною нацією, не маємо права! Насамперед зважмо, що саме це населення, яке упродовж століть виховувало дітей як майбутнє нації, своїм плугом окультурювало “Дике поле”, зберігало рідну мову, яку відшліфували національні лицарі на Хортиці, передавало поколінням рідну пісню і — найголовніше! — через віки неволі 1991 року на першогрудневому Всенародному референдумі виявило бажання жити в незалежній національній державі Україні! Коли компрадорська бандоолігархія брала за горло українця, він вийшов на Майдан. Вийшов і переміг! На жаль, провідництво зневажило народ — розпочало гризню, бо не могло поділити прибуткові місця біля державного корита. У цивілізованих країнах завше на перше місце ставлять не групові (партійні) інтереси, а інтереси нації. Запитаймо поляка, хто він такий, почуємо горду відповідь: “Я — поляк!” Чи не такими були українці зразу після Помаранчевої революції? Скажу без жодного лукавства: “Ми маємо чим пишатися!”. Наше слово “Майдан” увійшло в усі мови цивілізованих народів, як символ звитяжної безкровної революції. Українці започаткували новий тип революції — революції мирної, ненасильницької, революції Духа! Прихід такої революції передбачив наш великий творець “Собору” Олесь Гончар у своїх “Щоденниках”. Помаранчевий колір змінив колір червоний, колір соціальних революцій! Нашого Президента зустрічали європейські парламентарі з шаликами помаранчевого кольору. Настала нова ера в історії України — помаранчева ера! Хай зубоскали хихочуть, а факт залишається фактом! Помаранчеву революцію виграв народ, а претенденти на провідників оганьбили чисті пориви нації! Саме через них наш виборець знову почав байдужіти до політики, відчужуватися від держави. Реванш українофобських груп? Так! Вони зуміли перегрупуватися, скористатися недолугістю хворобливих і навіть пихатих політиканів, які стояли на сцені у дні Помаранчевої революції. Вони прагнули
Зіткнення в парламенті навколо питання про засади мовної політики в нашій державі — свідчення аморальності доморощених політиканів і деградації самого суспільства, яке не подолало хиб, успадкованих від тоталітарного режиму. На що сподіваються українофоби, агресивні виконавці настанов кадебістського керівництва сусідньої держави? Насамперед на обивательську байдужість, яка вразила живі клітини національного організму.
посади, не задумуючись, чи спроможні нести тягар влади. Некомпетентність деяких висуванців просто вражала, особливо від партії, лідер якої ще на початку дев’яностих став символом залізобетонної компартійної політики як вожак “групи- 239” у парламенті. Сівши в теплі фотелі, нові урядники відчужилися від народу. Відверто кажучи, деякі неофіти не знали, що мають робити, щоб сподобатися виборцям: виходити на ковзанку в спортивних костюмах чи висаджувати деревця в парку. Зрештою, гризня за посади, за першість у майбутніх президентських виборах, ненормальні взаємини найвищих посадовців полегшила реванш тих, кого вони обіцяли посадити в тюрми. Не посадили, а тепер садять їх, дивуючи цивілізовану Європу своїм зухвальством на судових процесах, “вибірковим правосуддям”: противникам присуджують найвищі терміни тюремного ув’язнення, а своїм однопартійцям прощають набагато тяжчі провини. На такому політичному ґрунті міг виникнути безпрецедентний для цивілізованого світу феномен зрадництва у парламенті, аморальний за своєю суттю. Гадаю, що ним немає підстав хвалитися жодній стороні, бо одна група привела до парламенту продажних політиканів, а інша — зіграла на їхній безпринципності, грошолюбстві і страху перед загрозою втратити нечесно нажите майно. Отож бачили очі кого купували! Програш тимчасовий! Такі звитяги, як на Майдані, не забуваються, надихають народ. Саме на байдужих розраховують автори засад мовної політики в Україні Вадим Колесніченко, якого професор Тімоті Снайдер з Єльського університету звинувачує в порушенні авторських прав, і Сергій Ківалов, претендент на “телезірку”, бо з’являється щодня перед телеглядачами з голослівною тирадою… українською. Обидва українофоби віддані Росії, але не пропонують посилити, за прикладом своїх кремлівських кадебістських хазяїв, в Україні роль державної мови. Що виходить? У Російській Федерації, у складі якої багато національних автономій, має бути одна державна мова, бо інакше, за твердженням її керманичів, полінаціональна імперія розвалиться, а в унітарній Україні, — чи не для її державного зміцнення? — треба запровадити аж тринадцять (!?) регіональних мов. А все зводиться до підступу: російська мова як регіональна має витіснити українську, цебто державну. Зауважу, що в Україні російській мові ніщо не загрожує: вона домінує в усіх гуманітарних сферах. Із десяти книг, що видані в Україні, українськомовна лише одна, а з десяти газет тільки три державною мовою. Отак страждає російська мова на теренах нашої держави! Чи не час нашим культурно-просвітницьким організаціям і партіям, які трактуються як патріотичні, подолати відчуження від народу? Чому партійні активісти згадують про народ лише тоді, коли надходять вибори?
Така епізодична пропагандивна робота не дає очікуваного результату. Виборці дезорієнтовані, не знають, за кого голосувати. Чи випадково міським головою в столиці аж двічі вибирали Черновецького? Уперше пенсіонери спокусилися на пакети з гречкою, цукром, консервами і ще дечим. Хто не побачив, як хазяйнує міський керманич, безталанний у виконанні службових обов’язків і занадто винахідливий, коли йшлося про торгівлю землею, про будівництво на місці історичних пам’яток та інші джерела наживи. Виборці пенсійного віку не приховували, чому голосують знову за Леоніда Михайловича: “Бачите, крадуть усі, але від того щось і нам перепаде”. “Щось перепадало”, а міський керманич розпоряджався мільйонами. Як постраждав за часів його кермування княжий Київ! Розповідають, що побудовані навпроти святих храмів сучасні будівлі тільки називаються готелями, а мають дещо інше призначення. До речі, в цьому благодійник не оригінальний! Подібне було й до нього! Чому наша еліта боїться виборця, діє формально? Ось провели на Софійському майдані віче. Навідалося кілька сотень учасників. Слухали чи не слухали — більше розмовляли про різні буденні справи. Навіщо слухати? Оратори одні й ті самі, теревенять про одне й те саме вже двадцять років. А як їх чекають люди в обласних центрах, містечках і селах! Не приїжджають, гадають, що достатньо порозмовляти з народом з екранів телебачення. Щоб урізноманітнити патріотичне виховання, політики, фахові й аматори, проводять у столиці “круглі столи” з різних питань нашого політичного чи суспільного життя. Знову — ті самі оратори! На телебаченні повідомили про патріотичний захід — і цим обмежилися! Між народом і політиками — “китайський мур”! Мій колега в Києві постійно наголошує, що українці програють в Інтернеті. Правда — не заперечити! Наші інтелектуали не тільки не викладають своїх поглядів на сайтах, а й не реагують на ворожі підступи. Таку відчуженість від Інтернету треба подолати, інакше ми залишатимемося на інформаційних задвірках. Хоч Інтернетом користується лише певне коло людей, але саме від них залежить значною мірою політичний, інтелектуальний і духовний клімат у державі. Гірше те, що цілі суспільні верстви позбавлені достовірної інформації, користуються різними чутками, байдужі до політичного життя. Саме на таких верствах нашого населення мають намір спекулювати українофоби перед виборами. Хіба не маємо прикладів? Приміром, не всі християни розуміють, що Російська Православна Церква, яка приховується під назвою “Української Православної Церкви”, не виражає інтересів українського народу, а фактично функціонує як політична інституція, слухняне знаряддя Кремля. Подолати байдужість нашим людям не дає змоги й те, що занепала робота культурно-просвітницьких закладів у населених пунктах. Якби в них працювали місцеві осередки “Просвіти”, електоральна культура людей як складова частина політичної культури створила б передумови для подолання політичного анальфабетизму широких верств населення. На жаль, до сільського мешканця не доходять такі газети, як “Слово Просвіти”, “Літературна Україна”, інші патріотичні політичні видання. Вражає байдужість не тільки мешканців віддалених населених пунктів. У столиці незалежної України досі вулиці й площі названі для увічнення більшовицьких діячів, які боролися проти українського народу, — і таке становище не турбує їхніх мешканців. Ніхто з нас не має права мовчати, коли українофоби ганять нашу мову, нашу історію, нашу культуру. Водночас треба допомагати співгромадянам відчути залежність їхнього становища від виконання громадянських обов’язків, бо вони формують політичне життя в нашому суспільстві, майбутнє нашої держави.
Рідний край · “Звільнення від негативної спадщини минулого вимагає відтворення картини злочинів і глибокого осмислення їхніх коренів”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
демік НАН України, Герой України Петро Тронько. Нині Правління Спілки одностайно вирішило вшанувати його пам’ять, заснувавши краєзнавчу Премію імені академіка Петра Тронька НСКУ. Її вручатимуть, починаючи з 2013 року, в липні щорічно окремим краєзнавцям за вагомий внесок у справу вивчення, дослідження і популяризацію історико-культурних і природних багатств рідного краю у кількох номінаціях. Майбутні лауреати премії отримуватимуть диплом, почесний знак і грошову винагороду, розмір якої поки що становитиме 500 гривень.
Рідний край · “Звільнення від негативної спадщини минулого вимагає відтворення картини злочинів і глибокого осмислення їхніх коренів”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ 29 травня в залі засідань Ученої ради Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна відбувся урочистий пленум Правління Національної спілки краєзнавців України, присвячений 85-річчю виходу в світ першого числа журналу “Краєзнавство”.
Виступає проректор ХНУ ім. В. Н. Каразіна Микола Азарєнков
Євген БУКЕТ, фото автора летарій”, після того, як УКК мав чіткі дані про бюджет, у якому жодних коштів на видання не передбачалося. І все-таки, маючи незначні операційні фонди, Комітет почав видавничу справу і спромігся видати 1927 року три числа; 1928 року — десять; 1929 року — десять чисел у трьох випусках; 1930 року — п’ять чисел часопису. Але тоталітарний режим швидко згорнув цю діяльність, знищивши 30 тисяч дослідників рідного краю. І тільки в повоєнні роки життя українського краєзнавства відродилося. 1990 року створено Всеукраїнську спілку краєзнавців — правонаступницю УКК, яка відновила 1993 року і журнал “Краєзнавство”. Світ побачило вже 77 його чисел. Журнал виходить щоквартально. Значно поліпшилися обсяги, наклад і вагомість
Наприкінці травня 1925 року в Харкові відбулася велика нарада за участю 22 регіональних краєзнавчих осередків — Перша Всеукраїнська конференція краєзнавства, на яку зібралися спеціалісти різних галузей науки, причетні до справи дослідження рідного краю. На конференції ухвалили рішення про створення Українського комітету краєзнавства (УКК). 8 січня 1927 року УКК вирішив: “Приступити до видання періодичного органу в розмірі 2 друкованих аркушів, накладом в 2000 примірників”. Перше число журналу “Краєзнавство” побачило світ у квітні 1927 року на друкарських верстатах найбільшого Харківського виробництва “Про-
Роман ПОДКУР, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, відповідальний секретар Головної редколегії науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”
В історії кожного народу є героїчні й трагічні сторінки. У нашій історії чи не найтрагічніші ті, що пов’язані з репресивною політикою більшовицького режиму. В історичній пам’яті народу назавжди закарбувалися людські трагедії 1930-х років, коли за необережне слово можна було заплатити життям. Сотні тисяч загинули безвинно, бо спрацьовувала заохочувана режимом система доносів і наклепів. Непоправних і нічим не виправданих втрат зазнав український народ унаслідок масових політичних репресій, різноманітних утисків прав і свобод, які торкнулися всіх верств населення, обірвали та скалічили життя мільйонів наших співвітчизників. Звільнення від негативної спадщини минулого — завдання непросте. Воно вимагає не тільки формального відтворення картини злочинів, а й глибокого осмислення їхніх коренів. Воно може бути успішно вирішене лише за величезної концентрації зусиль науковців, ентузіастів, які вбачають у чесному відтворенні історичної правди запоруку неповернення до часів страшного лихоліття. Перший, дуже важливий крок до реалізації цього завдання було зроблено ще в Радянській Україні. 17 квітня 1991 р. Верховна Рада республіки ухвалила Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, в якому знайшла у собі мужність визнати: “Мільйони безвинних людей на підставі антигуманних і антидемократичних законів та внаслідок прямого беззаконня і свавілля зазнали переслідувань за свою політичну діяльність, висловлювання та релігійні переконання”. Рішуче відмежувавшись від терористичних методів керівництва, Верховна Рада України, як відомо, одним зі своїх пріоритетів проголосила відновлення історичної справедливості. Відповідаючи на соціальний запит українського суспільства, керівництво Національної академії наук, Інституту історії України НАНУ, Служби безпеки України, спільно з Державним комітетом по пресі, Українським історико-просвітницьким товариством “Меморіал”, Всеукраїнською спілкою краєзнавців ініціюважурналу після 2008 року, коли Всеукраїнська спілка краєзнавців отримала статус Національної. З 2009 року журнал отримав фахову реєстрацію у ВАК України та безкоштовно надходить у 140 найбільших фондосховищ країни (університети, бібліотеки, архіви, музеї), крім того його pdf-версія доступна для завантаження на сайтах НСКУ, Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та Інституту історії України НАН України. Напередодні ювілею інформація про журнал “Краєзнавство” з’явилася і в українському мовному розділі Вікіпедії. А на урочистостях у Харкові дослідники рідного краю презентували диск, на який вмістили повну електронну версію свого часопису з 1927 до 2011 року. Також під час урочистого пленуму йшлося про сучасні тенденції українського краєзнавчого руху, проекти Спілки, зокрема цикл документальних фільмів “Музейні скарби України”, презентований нещодавно в інформаційній агенції “RegioNews” та краєзнавчі експедиції. Свої видання учасникам пленуму презентували харківські краєзнавці, видавці й редактори української Вікіпедії. Члени правління НСКУ також відвідали місця, де працював у 1920-ті Український комітет краєзнавства та розміщувалася редакція журналу “Краєзнавство”. Ініціатором відродження і незмінним головою Спілки краєзнавців (до 2011 р.) був доктор історичних наук, професор, ака-
Члени правління НСКУ біля будівлі, в якій побачило світ перше число журналу “Краєзнавство”
Рідний край · “Звільнення від негативної спадщини минулого вимагає відтворення картини злочинів і глибокого осмислення їхніх коренів”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ли Державну програму науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією” — видання, в яких відновлено історичну пам’ять про трагічні сторінки нашої історії. Багатотомне видання покликане служити відтворенню історичної справедливості, ґрунтовному висвітленню трагічних подій в історії України, повернути їй незаслужено забуті імена державних діячів, науковців, митців, робітників і селян, вшанувати тих, хто боровся за свободу й незалежність України. На цих аспектах діяльності наголошували учасники конференції “Політичні репресії в Українській РСР 1937—1938 рр.: дослідницькі рефлексії та інтерпретації (до 75- річчя “Великого терору” в СРСР)”. Науковий форум ініціювали Інститут історії України НАН України, Головна редколегія науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”, Національна спілка краєзнавців України. На відкритті конференції директор Інституту історії України НАН України Валерій Смолій наголосив на результатах проведеної дослідницької роботи —
Фото Євгена Букета виданні 77 томів науково-документальної серії “Реабілітовані історією”, виявлені за архівно-кримінальними справами СБУ понад 720 тис. жертв політичних репресій, опублікуванні наукових праць з історії державного терору в СРСР. Науковці зосередилися на актуальних проблемах вивчення “Великого терору” в Україні, реакції населення на громадські ініціативи щодо відзначення цієї сумної роковини. Зокрема доктор історичних наук, радник міністра юстиції України Ірина Матяш акцентувала увагу на правових колізіях щодо доступу до архівної інформації про жертв тоталітаризму, директор Галузевого державного архіву СБУ, кандидат історичних наук Світлана Лясковська ознайомила дослідників з перспективними науковими дослідженнями щодо “Великого терору” та його наслідків, які проводять співробітники архіву з науковими установами Чехії, Німеччини, Польщі тощо. Актуальною була доповідь директора Галузевого державного архіву МВС України Наталії Татусь про матеріали щодо депортованих громадян як джерело у вивченні масових політичних репресій в Україні в 1930-ті роки. Про неоднозначність у результатах “польської операції” 1937—1938 рр. НКВС України наголосив доктор історичних наук перший заступник директора Українського інституту національної пам’яті Володимир Кривошея. У доповіді Тамари Вронської розкривалися потаємні аспекти штучної маргіналізації членів родин “ворогів народу”. Дослідниця наголошувала на потребі міждисциплінарного підходу у вивченні державного терору радянської доби, зокрема залученні фахівців-правознавців. Про перенесення “досвіду” проведення масових операцій під час “Великого терору” 1937—1938 рр. крізь призму кадрового забезпечення органів УНКВС західноукраїнських областей доповідав кандидат історичних наук Андрій Жив’юк (м. Рівне). Особливість цієї конференції — жвавий обмін думками про регіональні особливості “Великого терору”. Участь в обговоренні брали Едуард Петровський (Одеса), Валерій Стойчев (Запоріжжя), Людмила Ровчак (Харків), Наталія Романець (Дніпропетровськ), Лариса Копійченко (Житомир), Дмитро Омельчук (Сімферополь), Олена Лисенко (Чернігів) та ін. Під час обговорення дослідники почали окреслювати певні напрями майбутніх досліджень: вивчення змін у соціальних, національних групах населення України, вплив “Великого терору” на розвиток економіки та культурної сфери, вплив історичної пам’яті про репресії радянської доби на прийдешні покоління. Учасники конференції одностайні в думці про необхідність відзначення на державному рівні 75-річчя “Великого терору” в Україні, у доречності активної публікації матеріалів у ЗМІ. Науковці акцентували на необхідності залучення потенціалу громадських організацій (зокрема Національної спілки краєзнавців) для збирання усних свідчень громадян, які пам’ятають важкі роки лихоліття, хрущовських реформ, брежнєвського “застою”, і на основі цих спогадів укомплектувати новий пласт “архіву усної історії”.
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ції різких жестів. Не декларуючи опору і неприйняття. Було ж те й інше. Але на рівнях генетичному і духовному. Свідзінський жив мовби в паралельному світі чи на іншій планеті. Це зауважили вже сучасники. Зокрема Я. Савченко. Здиблювалася земна кора, ре-пала від тектонічних струсів, ґрунт вислизав з-під ніг, зростали норми відстрілу людей, вимирали села, а цей дивовижний, ні на кого не схожий пустельник перекладав античних поетів і як Франциск Асізький звертався до всього сущого поіменно: “Листочку ярній, чи ти щасливий? Нічим, нічим я не більший від тебе”. І якщо й скаржився — “стало тяжко нести мені час”, то здебільшого від ударів долі, завданих йому особисто, бо за вдачею був людиною поміркованою, лагідною, не дуже впевненою у собі. Самітник, він витворив культ самоти, бо тільки в ній почувався самим собою. Входячи у медитативні стани, як у морські глибини, незрідка ламаючи рядок графічно, то подовжуючи його, то вкорочуючи, Свідзінський виносив звідти скарби своєї власної
Як віяло, таємною рукою Розгорнене, встають передо мною. І первісна затаєна любов На мляве серце напливає знов. Над паростком, над весняним потоком Схиляюся і плачу одиноко… Хто погубив його? Чия рука? Незаймано пливе Дунай-ріка. Де ж огнище на мрійному смерканні? Де постать мила в білому убранні? 1937
* * *
— Невже ми вийшли з пітьми книжок? Де ми з тобою, де? — Під парасолькою в парк ідем, Навколо крутить сніжок.
Парк і сніг на багато гін, Ти — праворуч уклін, Я — ліворуч уклін, Шум обтягає верхівки ялин.
— О, тепер нам надовго печаль! Ні зорі розписна емаль, Ні поширена світлом даль… — Правда, надовго печаль!
— Ах, якби світ, милий світ Та належав випадком нам — Художникам і майстрам! — Що ж би діялось? Дай одвіт.
— Не згасав би так швидко наряд весни і літа, о ні! Верховець на строкатім коні, Не сваволив би листопад.
— Та одначе була б зима? — Я гадаю… була б. І зима, І місто в снігу, і даль, Обтулена млою, і жаль… Ну, і ти, і шубка твоя, І ліворуч від шубки я.
— То, як бачу, — віддай же поклін, — Не зайшло б особливих змін. А тепер ми з тобою де? — Під парасолею в парк ідем.
Тільки ти на дугасті вії Падати снігові не давай. Одганяй його помахом віяла, Платівками віяла одбивай. 1934
* * *
У завулку вузькому Тонко мгліє туман;
риться тільки з невидимого і неможливого. Філософські роздуми і ліричні зітхання Свідзінського мають свій особливий чар. Він — поет дивовижної внутрішньої незалежності. Відчуття крихкості існування, самотності, мрійновтоми зближує його з Плужником. Але й виокремлює. Його зв’язки з реальністю значно гармонійніші. Самотність для Свідзінського — радість пізнання універсуму і себе в ньому. А тиша — можливість висловити пізнане й пережите: “солодко прикувати себе до тиші”. Якщо Плужник шукає в тиші гармонії і не знаходить, то для Свідзінського вона — нагода реалізувати себе як особистість. Він з його прозорим віршем, залюбле-
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗ Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Так гостро дивлюсь, А бачу тільки видиме, Тільки можливе… В. Свідзінський
Альбінос серед українських поетів свого покоління. Не знайти іншого поета, який неприсутність у своєму часі довів, сказати б, до такої міри досконалості. І при тому без жодних вольових зусиль. Без демонстра-
* * *
Теперішнє! Мов хатка картяна, Ти падаєш од подиху зітхання, Од руху вуст — а завжди непорушне. Теперішнє! Золотогранна свічка, Що кожну мить згоряє безнастанно На сонячнім престолі, а проте Стоїть на нім од віку і до віку!
Моє “тепер”! Ти ж і тоді було, Коли я цілував кохане тіло, І нині є, коли в землі глибокій До нього смерть устами припадає. Ти — день і ніч, початок і кінець. Стріла й мета, весна і зов’явання. В тобі шукав я і в тобі знаходжу, В тобі був юний і в тобі старію.
О дивна мить! Мов крізь кораль намиста, Крізь тебе нитка часу переходить, То золота, то чорна, то безбарвна. Нічого не існує, опріч тебе, Але й тебе нема. Вуста не встигнуть Тебе назвати, як зникаєш ти.
Ось я веду про тебе пісню цю: Ще звук не вмер, а ти уже навіки Відбігла від народження його, Уже ти відокремилась від слова, Яке я щойно вимовив. Майбутнє Тобою стало — й відступило в давнє. 26.Х.1937
* * *
Прозорий січень небо розтворив І знову світло світові явив. Срібліє обрій в ніжному тумані; Широко день роздав блискучі грані, І я дивлюсь — і всі щасливі дні, Що спопеліли в сонячнім вогні,
душі, самоцвітні зерна, якщо скористатися його ж означенням. Звідти ж і метафізика, космогонічні прозріння, трансцендентні осяяння, загалом психологічна правда, яка незалежна від злободення, бо закроєна на всі часи. Це важливо запам’ятати, позаяк поета оголошували поза часом і простором. Є два види дисидентства: зовнішнє, яке вимагає публічного жесту, і дисидентство як органічна форма існування. Свідзінський — органічний, хоч і латентний дисидент. У цьому немає протиріччя. Він дисидент уже тому, що пантеїст. Його стосунки з природою — стосунки з Абсолютом у демонічну епоху богопоборювання.
Жоден з українських ліриків не переймався таємницями життя і смерті так, як цей інтелігентний, смиренний у повсякденні і зухвалий у своїх зануреннях в атмосферу, де бракує кисню, чоловік. Він, який усе життя шукав “живущої води”, намагався “з’єднати небо і землю, як дві ласкаві долоні” і довірливо зізнавався “любо мені в самоті”, “моя радість самотня й загублена”, — водночас сповна спізнав і те, що сам називав “залізом самоти”. Прагнучи проникнути в “тайну західних меж”, з прикрістю не раз був змушений визнати своє безсилля: “…а бачу тільки видиме, тільки можливе”. З прикрістю, бо як поет істинний, усвідомлював: казка тво-
Тінь високого дому Полонила майдан.
Наближає смеркання, Мовкне вітер-казкар... Холодок зов’явання Обіймає бульвар.
Сяє захід святочний, Мов цвіте оболонь; У кав’ярні молочний Розпустився вогонь.
Ніжним полум’ям канна Серед скверу горить. Мить життя несказанна Невідчутно летить. 9.Х.1940
* * *
* * *
Збирає ранок Тонкі полотна туману. Пахне черешня, Біла черешня.
До дому, дому Садами в’ється дорога… Як твої очі Юно світились.
Іду садами, А пам’ять повна тобою. Пахне черешня, Біла черешня.
* * *
Як дощу мигтіння прозоре Поглинає глуха трава, Так щомить розпадається зоряно, Розсипається сіть життьова.
Відійшла ти з померхлого світу В тайну західних меж, І розвіяв вечірній вітер Пахноту твоїх чистих одеж.
І спочило місячне сяйво На пониклім колоссі вночі, Як голівка твоя русява Спочивала мені на плечі.
Десь струмиться в незнаній країні Огневої ріки течія. Прийде час, і забуду в пустині Милий голос, кохане ім’я.
Вийду з кола твого золотого. Та не згасять ніколи роки Зорнє світло круг серця мойого, Слід небесний твоєї руки.
І світліє, росте, розсипаючись, І густішає кожну мить. Підіймаючись, розхиляючись, Тисячоцвітно тремтить.
Ще леліємо, друзі, ще світимся Хитким, тріпотливим огнем. Сіть здригнеться — і ми посиплемся І, як бризки в траві, пропадем.
* * *
В полум’ї був спервовіку І в полум’я знову вернуся… І як те вугілля в горні В бурхливім горінні зникає, Так розімчать, розметають Сонячні вихори в пасма блискучі Спалене тіло моє. І там, невідущий, невісний, Міріадом бездумних частинок Зустрінуся знову з тобою, Колись — як і я — живою. Міріадом бездумних частинок З розсипаним пилом пилинки земної. І не повість нам, не скаже ніщо, Як у часі незглибнім, У світі заниклім, Два листки на єдиному дереві, Ми спахнули колись, І зчарованим зором уздріли Цвіт огневий над собою, І розцвіли в його світлі ласкавім, І невольники волі його Так безумно, так трепетно Поривалися серцем до серця, Не повість нам, не скаже ніщо.
* * *
Я став край берега. Мій човен Лежав спокійно на воді. Десь сонце сходило тоді, Ростучим блиском світ був повен.
І день, зродившись, розкривав Дзвінчасті трубочки повою*, Що нерозривною стіною Противний берег облягав. Вони були і під водою, Там рясно відсвіт їх лежав.
З укоса чапля пролетіла, Вуж в’юнко переплив ріку: Золотогранна, на листку Край мене капля тріпотіла.
І милий Тясьмин струнко біг, З веселим лепетом привіту Туди, де встало сонце світу; І, як дитя, петрів батіг Дивився просто в очі літу І надивитися не міг. 2.III.1940 ——————— * Повій — рослина
ХХ століття Українські поети · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ністю в антику, в Горація зокрема, тільки увиразнює нервову пульсацію, уривчастість дихання Плужника-поета. Свідзінський сприймає життя в усіх суперечностях, смирення ж Плужника — ненадійне смирення гордої особистості. Але обидва вони виламуються зі свого часу зацикленістю на особистісному, яке невід’ємне від універсального. Обидва притягують тим зарядом органічного егоцентризму, коли відчутні найделікатніші порухи душі. І Свідзінський, і Плужник мрійники. Тільки у Свідзінського присмерковість настроїв, елегійні зітхання, шукання “у намулі дна самоцвітного зерна” втілюються у довершеності й простоті класичного малюнка, в акварельно прозорій пластиці: “Настане день мій сумний — Одлечу, одімкнусь од багаття живого, Що так високо зметнуло, Так розквітчало
* * *
Що дивного, що вулиця пуста, Що вечорами не співає молодь? Вікно, як муром, льодом зароста, Ручайних вод зав’язано уста, І потоптом бреде по полю холод.
І звечора на тверді темно-синій Нема моєї зірки між зірок, Немов і там був ураган осінній Та й повалив блискучий теремок.
* * *
Діл зникав у темряві вечірній, Іній густо одягав сади. Від криниці по тропі нагірній Ти ішла з коновкою води.
Я сказав тобі слова привіту. Темний був твій погляд і німий. Лиш світився променем розбитим У коновці місяць молодий. 1926
* * *
Настане день мій сумний — Одлечу, одімкнусь од багаття живого, Що так високо зметнуло, Так розквітчало чудовно Свій співний, поривний вогонь. І погаснеш для мене Ти, пристрасний світе, Ненадивляний світе. Бурхотливий, п’янкий. Не буду як лист деревний, Ні як травинка, позбавлена слова, А буду як сонний граніт Над гомоном вод невпокійних. Замкнуся в мовчанні важкім. Зіллюсь з невиразною мислю В великім усім… Буду як сонний граніт.
* * *
Снився білий рукав — Яблуні цвіт… Темна доріжка, Росяний холод.
Снилась крайка* жарка — Рання зоря, В вітах дзвеніла Очеретянка.
Снилась радість мені — Юна любов. Росяний холод, Цвіт яблуневий.
__________ * Крайка — пруг, жіночий пояс
* * *
Коли ти була зо мною, ладо моє, Усе було до ладу, Як сонце в саду, А тепер розладнався світ, ладо моє.
Встала між нами розрив-трава. Розрив-трава високо росте,
чудовно Свій співний поривний вогонь. І погаснеш для мене Ти, пристрасний світе. Буркотливий, п’янкий”. “Нехай вона (зоря — В. Б.) зоріє молодим, як нам колись. А ми — добича тьми. О брате мій, востаннє пом’янім, як золотились ми”. Інакше в Плужника. Ті ж настрої він вихлюпує через уривчасту інтонацію людини зі збитим диханням. Але той і той діляться найсокровеннішим, зберігаючи при цьому індивідуальність духовного космосу. За всієї різності — світоглядної і стилістичної — перегукуються душі, налаштовані на один камертон. Свідзінський впритул наблизився до теми смерті. Жоден з українських поетів не вдивлявся у її восковий лик так пильно, як він. Але без надривної ноти. Як і належить пантеїстові. Перетікання часу, залежність від нього сущого явлені ним із
Розірвала ночі і дні. Перше були вони як крила ластівки: Верх чорний, спід білий, а крило одно. Тепер вони як розламаний камінь — Колють і ранять, ладо моє.
Стало тяжко нести мені час. Туга рве мислі мої, Як буря метає снігом. Одна сніжинка паде на лід, І вітер жене її в безвість, Друга лягає при березі У скований слід копита, Третя розбивається об сук. Стало тяжко нести мені час.
Я знаю: усе вмирає. Квітка у полі, Дерево в лісі, Дитина в місті. Усе вмирає, ладо моє.
Не в одні двері приводить нас вечір, Не в одному вікні вітаєм ми ранок, І забув я творити казку. Так гостро дивлюсь, А бачу тільки видиме, Тільки можливе, ой ладо моє. 1932
* * *
Луска морозу сріблить вікно. Марний смуток облиш. Пий в самоті вино. Там, над озером, мерзне комиш. День іде, ніч іде — Він жде.
На лузі, на березі Буде сонце метати стіг, Буде спливатися рибка Комишеві до ніг. Здригнуться пера вітрових крил — Віялом бистрих стріл Так і відбризне пріч.
Ніч. Платівки снігу глушать вікно. Пий вино. 16.ХІ.1931
* * *
Такі ночі, так сяють дні — Коли б же не тоскно мені, Не смутно бути мені! Стою перед світом на ґанку, Одно благаю: “Спи, світанку, В соснових дуплах! Подрімай, Блискуча змійко нерозвита, В таємних похоронках літа”.
От же ні! Одрізнився од темряви ясен, — Ясен — сокіл між деревом, — Одрізнилася бабка, Голубка між травами. День зіходить… колишній друг.
Я виходжу на світлий луг. Я співаю — луг сумно звучить,
силою надзвичайною. О дивна мить! Мов крізь кораль намиста, Крізь тебе нитка часу переходить, То золота, то чорна, то безбарвна. Нічого не існує, опріч тебе, Але й тебе нема. Уста не встигнуть Тебе назвати, як зникаєш ти. Вірші Свідзінського про часові зсуви, смерть, надто такі як “Роздумно, важко ступали коні”, “Теперішнє! Мов хатка картяна…”, “Умруть і небо, і земля” — з найцінніших надбань української поезії. Стереоскопічне відтворення психологічних станів — це він, Свідзінський: Хто дає мені душу чужу, Коли я з людьми? Поет багатобарвний і вигадливий, Свідзінський неабиякий майстер несподіваної дефініції:
Із-за дерева випорснув п о б і г у щ и й дощ І оббризкав мене з з о л о т о ї лійки. Це так про сліпий дощ. А ось про вечір. На вільхи, на скелі спадає П о к о ш л а н а мерва тьми. У поезії не завжди співпадають свіжість і точність. У Свідзінського вони в парі. Р о с т у ч и м блиском світ був повен. . . . . А день ш у м к и й, ш и р о к и й день. Поет, що схильний до рефлексії, він уміє постати й в іншій тональній якості, суголосній різнобарв’ю світу. Сяє захід святочний, Мов цвіте оболонь. У кав’ярні молочний Розпустився вогонь. Ніжним полум’ям канна Серед скверу горить.
Срібноверхий двірок стоїть. Там свічі, вино, цвіти. Та, отруєний ядом краси, Все ж не багну я увійти.
Я вступаю в великі ліси. Косогором дерева ідуть, Розкриту труну несуть. На дні вповивала пусті, На віку навісочки золоті. Навіщо навісочки ті?
Повнить шум верховину густу: “На забаву, на втіху пусту, Як твої приреченні пісні На твоїй невблаганній путі — Лиш окраси, оздоби пусті, Ті ж навісочки на труні”. 1934
* * *
Лагідно шумлять айланти, Рясно блищать оливи. На човен, мона Фіоре! Ми будем сьогодні щасливі.
Ви занурите в море руку, І буде вода під нами Крізь ваші пальці тоненькі Жебоніти трьома струмками.
А на морі ні вітру, ні хвилі — Тільки стрічка від капелюшка Буде ластитись і звиватись Коло ніжного вушка.
Ми будем співати, мона Фіоре, Ви — про рідну країну, Про діву Марію, про сині гори, А ще про любов до загину.
А я про вінок пав’яний, Дарунок юнацького віку, Що вітер, зірвавши з мене, Замчав на безодню велику.
А коли б нахопилася буря, То не страхайтесь, мона Фіоре. Уявлені речі в воді не тонуть, Та й вас не поглине море.
Ви нічим не рискуєте, мила моно, А як боїтеся риску, То залишайтесь. А я покличу Мадонну Аморориску.
Ні, ні, я не зрадник, неправда. Несправедливі ваші докори. А тільки тоскно самому бути, Коли так осяяне море.
Ви не знаєте, мила моно, Як пусто у мене в домі старім. Вінок мій у морі, в воді глибокій, Мелькає, як сизий дим. Ви не знаєте, як жорстоко Вростав в серце старий бур’ян.
Мить життя несказанна Н е в і д ч у т н о летить. . . . Спів кропив’янки, рання річка, Над коноплями дим зелений — Як ми повно владали світом! Є у Свідзінського й те, що зближує його з молодим Тичиною, з яким йому випало працювати якийсь час в одній газеті. Є й кроки у напрямку сюрреалістичних візій: “Обновляється древо мислі моєї”. Все це в підсумку підтверджує думку, що визначний поет не піддається спрощеним оцінкам. Як і Плужник, Свідзінський передбачив свою смерть: В полум’ї був спервовіку І в полум’я знову вернуся. Він згорів у полум’ї, роздмуханім державними сатаністами. Естетичний і психологічний феномен поета, який “засвітився сам од себе”, завжди вабитиме дослідників.
Вінок мій у морі, в воді глибокій, Лежить, як осінній туман. 1935
* * *
Роздумно, важко ступали коні. Ти лежала високо і спокійно, Сама непорушна, ти всіх вела. Суворі люди ішли за тобою, І діти також тебе проводжали. Праворуч текло вечірнє сонце, Ліворуч липи сяяли цвітом. До звуків музики, тяжких, як залізо, Свій легкий голос іволга приєднала, І мої сльози падали на дорогу. І так прийшли ми в дивне посілля, Дивне посілля, де жодного дому. Ніде не видно високих вікон, А тільки віти шумлять і віють. Музика змовкла. Завмерло світло. Тебе піднесли, тебе опустили, І я цілував твою тиху руку… Коли перестав мигтіти заступ, На горбик поклали вінок із клена, А в узголів’я вінок сосновий. Зітхнуло сонце. Повіяв подих Тиші великої. 13.VIII.1933
* * *
О. С-кому
Ми в ніч ввійшли. Зоря погасла нам. Наш світлий день замовк і одійшов. Над нами смерть склонилася. А там, На сході нашому, зоря сіяє знов.
Нехай вона зоріє молодим, Як нам колись. А ми — добича тьми. О брате мій, востаннє спом’янім, Як золотились ми.
* * *
Умруть і небо, і земля, Замовкнуть голоси природи, І, набігаючи здаля, Не будуть плюскотати води.
Все, що росте, зоріє, пахне, Безмовний холод пожере, І злоба без людей зачахне, І смерть без здобичі помре.
Та я хотів би уявити, Серед своїх останніх мрій, Що ти довіку будеш жити, О буйний вітре степовий!
Твоє не стихне трембітання; Ти в мороку, серед руїн, Луною давнього змагання Все повторятимеш один
Слова поетів прозорливих, Уболівальників земних, Благання їх пісень журливих, І скарги, і прокльони їх. 17.Х.1940
Абетка відомих імен · “Україна опиниться там, де треба. Де вона стояла і стоятиме вічно”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Є люди, від чиєї присутності стосунки, атмосфера й вода стають чистішими, а ґрунт — чорноземнішим. І це незалежно від того, що хтось про них навіть не чув. Ці люди існу$ ють і невидимо впливають на якість наших душ і нашого життя. Без них усе потонуло б у демонській чорноті зла. Серед таких — поет Петро Перебийніс, який цілком міг би бути прообразом Малень$ кого Принца француза Антуана де Сент-Екзюпері. Він досі дитинно романтичний, щи$ рий, делікатний, скромний, совісний — “людина без шкіри”. Та його безпосередність$ наївність пронизана такою мудрістю-прозорливістю, що просто острах бере, — він вра$ жаюче розуміє, де ми перебуваємо, куди йдемо і чого можемо досягти. Так, Петро Перебийніс — поет-лірик за своєю глибинною сутністю, усе життя відда$ ний Поезії, його неможливо уявити перебіжчиком в інші жанри, скажімо, у романи чи ме$ муари (утім, він — автор п’єси, та й у ній добра половина — поезія), щодня вигострює по$ етичні рядки, фанатично удосконалює написане (скажімо, збірка “Пшеничний годин$ ник”, за яку Петро Перебийніс отримав Шевченківську премію, досі набуває іншої якос$ ті і вигляду, бо немає меж удосконаленню), і при тому його серце відкрите всім трагіч$ ним перемінам в Україні й світі. Він не просто констатує, він шукає рішення і лікує сло$ вом усіх тих, хто здатний нині читати поезію. Петро Перебийніс там, де вирує красне слово і мистецтво — на презентаціях книжок, на відкриттях літературних виставок, на заходах міжнародного конкурсу української мо$ ви імені Петра Яцика, в журі літературних конкурсів… Характерними є захоплення поета — класична музика та авіація. Ми вітаємо пана Петра з Днем народження — 75$річчям! Бажаємо здоров’я і поетич$ ного натхнення!
Володимир КОСКІН, фото автора
— Петре Мойсейовичу, хай камертоном нашої розмови будуть такі Ваші слова: Стою серед усіх калинокровних родичів моїх. Одних — уже немає, інших — ще немає. А я живу. Єднаю небо і траву. “Хто ви, прапрадіди?” — гукаю. “Хто ви?” — і повертається луна. І тайну Лета поглинає… Поета творить власна біографія, рідні небо й земля, люди довкола. Тож які віхи-події та люди спонукали Вас піти поетичною стежиною, що “в небо завертає”? — Моя поезія — моє життя. Це моя чорнява подільська зем+ ля, без якої неможливо уявити планету. Це мій давній хлібороб+ ський рід, без якого неможливо уявити людство. Мало сказати, що я люблю свою землю. Я при+ ріс до неї серцем і кров’ю. Мало сказати, що я люблю свій козаць+ кий рід, живу його нескінченною роботящою долею, дихаю жив+ лющою гордістю за нього. Мій дідусь Феодосій Данило+ вич Перебийніс був простим се+ лянином, але дуже любив книж+ ки. Постійно шукав, де можна щось прочитати про Максима Перебийноса+Кривоноса. Дід зу+ мів порахувати, що за триста ро+ ків після Максима (а це лише кілька поколінь) іншої родової лінії Перебийносів не було. І справді, це підтверджує недавно опублікований “Реєстр Війська Запорозького”. Отже, ми — пря+ мі нащадки легендарного козаць+ кого полковника, побратима і сподвижника гетьмана Хмель+ ницького. Та й вишнева наша Слобода Шаргородська — історичне село,
яке досі зберігає рештки мурова+ ного турецького стовпа. Колись він був символом Оттоманської імперії. А тепер стоїть, як німий свідок нашої непокори. Ось тут я виростав, тут надихався героїч+ ною історією і волошковим сло+ вом рідного Поділля. Сам не знаю, як і чому почав писати. Це якась небесна таєм+ ниця. Правду кажуть: письмен+ ником треба народитися. І тут ні+ якої містики немає. Це я до того, що сузір’я, астрологічні чинники все+таки впливають. Коли мене вперше показали мамі, сусідка по палаті, циганка+породілля зразу вигукнула: “О, молодичко, цей чорнявий хлопець буде робити книжки!” Мама затулила мене від зизого ока і злякано сказала: “Скаменій, циганко! Ми бідні люди…” Але ж таки наворожила чорноока. Як у воду дивилася. Ким тільки не бачив себе я в дитинстві: і художником, і льот+ чиком. А ось до слова тягнувся підсвідомо. Перші ритмічні ряд+ ки виринали в уяві, коли я ще не вмів тримати перо. Це були якісь мимовільні перегуки з музикою Шевченкового слова. А найпер+ ший вірш написав в одинадцять років. Зробив, так би мовити, пе+ респів улюбленої дитячої казочки про Козу+дерезу. Життя змусило мене вчитися на агронома. І я вступив до Шар+ городського сільськогосподар+ ського технікуму. Тато радів, коли я приносив диктанти і перекази з червоними п’ятірками. Хтозна, видно, вже тоді світило мені сло+ во. До речі, технікум наш містив+ ся у колишній духовній бурсі, де навчалися Степан Руданський і Михайло Коцюбинський. І це теж могло вплинути на вибір шляху. До того ж у технікумі ого+ лосили літературний конкурс. На ньому я одержав першу премію: книжку Гоголя з написом, печат+ кою і небачене тогочасне диво —
піпеткову авторучку. Тато з не+ прихованою гордістю довго роз+ глядав мої відзнаки і нарешті за+ мислено мовив: “А може, ти бу+ деш цим… писательом…” До “писателя” було ще дале+ ко. А ось читачем я справді наро+ дився. Першою моєю книжкою виявився чи не єдиний у селі ді+ дівський “Кобзар”. Його дотепер зберігаю як найдорожчу родинну реліквію. Старенький, із присох+ лими грудочками вічного нашого чорнозему, він стоїть на почесно+ му місці поряд із “Кобзарями” багатьох наступних поколінь. А ще була в нас тоді поруділа від ча+ су стара літературна хрестоматія. Незрозуміле це словечко звучало в душі, як музика. Як щось небес+ но+земне, знадливо+загадкове: хрест і мати… Часто перед не+ письменними тітоньками я жа+ лісливим голосом вичитував Шевченкову “Катерину”. А по+ тім під чадливою гасовою лам+ пою до пізньої ночі поринав у не+ піддатливе словесне мереживо Франкової повісті “Борислав сміється”. І мимовільне це зача+ рування назавжди осяяло моє життя, мою долю. Не дивно, що вже у зрілі роки я з олівцем у ру+ ках прочитав усі п’ятдесят томів із безмежної спадщини великого Івана Франка. Хтось може запе+ речити, але як на мене, — пись+ менник починається з читача. А втім — письменник починається з маминої пісні. І цього вже ніхто не зможе заперечити. Ось на початку я сказав, що поезія — це моє життя. Я не скар+ жуся на свою долю, хоча доля не щадила мене. Не надивились ми на тата+фронтовика, не намилу+ вались ним. Тато захищав народ+ не добро і загинув як солдат від бандитської руки. Серед лютої повоєнної зими біг я простоволо+ сий нескінченним засніженим полем, через яке на промерзлих довгих санях везли мого суворо+ го, молодого тата з незвично бі+ лим, осяяним світанковими сні+ гами обличчям. Біг я до мами і не знав, як їй про все сказати, як за+ хистити її від неймовірної, не+ сподіваної звістки. Та мама все побачила у моїх скрижанілих від болю очах, зойкнула і спіткну+ лась у глибокому заметі перед на+ шими кленовими ворітьми… Що й казати, багато пережив я у своєму житті. І коли було не+ вимовно тяжко, завжди рятував+ ся думкою: Господи, яке щастя, що в мене є ще поезія! Моя жар+ птиця, яку нелегко упіймати… — І знову звернімось до Ваших віршів. …Та що зі мною? Де я? Куди мій шлях проліг? Ступає тінь Антея босоніж по ріллі. Або: “Мене тривожать поїзди // і видива пророчі…” Отже, де Ви нині, де всі ми? Які видива пророчі Вас тривожать, я маю на увазі соціальний, політичний підтекст сьогодення України і того, де вона може опинитися. — Де я нині? У безповітряно+ му просторі. Не вистачає кисню. Нічим дихати. Таке відчуття, що світ навколо тебе — величезна космічна барокамера, з якої по+ волі викачують останні краплини неосяжної, невидимої субстанції життя. І ти задихаєшся. І в нутро твоє вривається зі свистом жах+ лива, убивча порожнеча. І серце, легені, все єство наливаються бо+ лем, закипають отруєною кро+ в’ю. Страшно? Жорстоко? Не+ справедливо? Що ж, я готовий по+ чути інші метафоричні визначен+ ня нашого сьогоднішнього стану. Не хочу розписуватися за всіх. Не хочу бути пророком. Пророків без мене вистачає. Один бачить у своїй розпаленій уяві привиди громадянської війни, другий — криваві майдани і навіть гайда+ маччину, а третій узагалі нічого не бачить. Попелище. Вигоріла земля. Марсіанська пустеля… Це ж треба так не вірити у життєдай+ ні сили нашого народу, щоб отаке городити! Тільки й чуєш: ми при+ речені, Україна гине… Та не буде цього ніколи! А кисневий голодо+ мор, який ми зараз переживаємо, — це результат не тільки владно+ го, а й, сказати б, інформаційно+ го терору. Ось простежте хоча б тиждень за телевізійними прог+ рамами. Із чого, як правило, по+ чинаються останні вісті? Може, із приємних новин державного чи світового значення? Та де там! Убивства, каліцтва, катастрофи. Понівечені тіла. Кров, кров!.. Якийсь тотальний мазохізм. Якесь фатальне самокатування. А “ненав’язлива”, нескінченна реклама і самореклама. А залізо+ бетонна нібимузика скрізь і всю+ ди, на кожному кроці… Невже так важко на держав+ ному рівні поставити все з голови на ноги? Та досить одного дзвінка президента, щоб ця заброньована машина реверсом закрутилася в іншому напрямку. Але ж не мож+ на. Ринкова демократія. Нехай задихнеться півнароду, аби лиш догодити цьому ненажерливому віртуальному фантому. Та що ж це за демократія, яка душить лю+ дину кисневою подушкою! Нічого. Здужаємо. Пережили “комунізьми”, переживемо й квазідемократію. І немає потреби ворожити, де може опинитися Україна. Вона опиниться там, де треба. Де вона стояла і стоятиме вічно. — Ви написали: “Розрівняли зелені байраки, розтоптали червоні суниці. Засліпили наївні ромашки вулканічним окропом смоли. По насінню, корінню, пагінню прокотились вогнем і металом, по живому сипнули асфальтом і пройшлися нещадним котком. Не померла під пресом гарячим лиш одна золота насінина – і зухвалим колінцем росточка проломила могильну плиту…” Коли говорити прозою, то що може проломити могильну плиту над всіма нами, над Україною? — А навіщо говорити прозою, коли говорить поезія? У нашому суспільстві нагромадилося стіль+ ки зла і злості, що, здається, при+ мирити нас може тільки поетич+ не слово. Поезія — це доброта. Злої поезії не буває. Але це, так би мовити, професійна само+ впевненість, літературний мак+ сималізм. Не забуваймо про Віру, про Біблейські істини. Біблія — це ж пісня пісень, це поезія в по+ езії. І якщо вже зайшла мова про духовне, сакральне, то не можу обійти мовчанням те, що довело+
Шевченкіана “Наша нація — незнищима”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ся почути цього спекотного в усіх виявах літа від московського Патріарха. Як вірний із дитинс+ тва мирянин, я поважаю і шаную усіх патріархів. І Патріарха Кири+ ла також. Але як громадянин вільної, незалежної держави, маю право на власну думку щодо ска+ заного найвищою духовною осо+ бою іншої країни на моїй рідній землі. То що ж ми чуємо у себе вдо+ ма від Його Святості? А хоча б висловлені у блискучому поле+ мічному стилі риторичні запи+ тання, “во имя чего” висаджува+ лись у повітря наші святині. Гай+ гай, та хіба ж не відомо, хто і “во имя чего” вершив цю сатанин+ ську роботу? Але нам утовкмачу+ ють, ніби призвідцею всіх наших бід була якась міфічна інтеліген+ ція. Чи не та це інтелігенція, що лежить у безіменних могилах на Соловках, на Колимі, на всіх без+ межних просторах засніженого Сибіру і скрижанілого Заполяр+ ного кола? Нікого не пощадили святійші уста. Добре дісталося і животатим слугам проклятущого “золотого тельца”. Жалюгідний вигляд ма+ ли київські, одеські, дніпропет+ ровські удільні князьки+олігархи, коли суворий Патріарх метав гнівні громи на бідолашні їхні го+ лови. Мовляв, лиховісний цей “телец” є найбільшою загрозою для “нашего народа” і всього ци+ вілізованого світу. Істинно так! Ось тільки… солодкаве оте “на+ шого народа” вимовлялося якось так підозріло “собирательно”. Ну що тут сказати? Ми вже, хвала Богу, звільнилися від задушних “братских” обіймів. Ми вже самі — народ. Ми — держава. У нас є свій — Київський Патріархат, є свій Патріарх Філарет. І навіть коли московські ієрархи настійно дають зрозуміти, нібито нашої Церкви не існує, ніхто не сумні+ вається, що ми були, є і завжди будемо на своїй Богом дарованій землі. Можна було б саме тут сказа+ ти “Амінь!” Та не покидає триво+ га: а справді — що врятує Украї+ ну? Двох думок тут немає. Наша Україна стане повноцінною дер+ жавою лиш тоді, коли ми мати+ мемо єдину Помісну Українську Православну Церкву. Тільки Віра врятує Україну. І ми воскреснемо. Як золота насінина, що здатна проломити могильну плиту. — Якби Вам дали можливість видати два президентські укази, про що вони були б? — Перший указ: “Про дер+ жавну службу контролю за функ+ ціонуванням і розвитком держав+ ної мови і мов національних мен+ шин України”. І другий: “Про державну підтримку українського книговидання” із такими підпун+ ктами: — Звільнити від податків на додану вартість і прибуток видав+ ців і поліграфістів, які випуска+ ють українські книжки. — Зняти з видавців україн+ ської книжки всі митні та інші платежі за імпорт сучасного об+ ладнання і нових поліграфічних технологій. Можливо, ці проекти занадто “поетичні”. Воно й не дивно. По+ ети в Україні президентами не бу+ вають.
Редакція “Слова Просвіти” щиро і з любов’ю вітає Петра Перебийноса з ювілеєм! Завжди раді бачити Вас на шпальтах газети.
Шевченкіана “Наша нація — незнищима”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ У своєму “Заповіті” Великий Кобзар просив, аби його поховали, “де Дніпро і кручі”, щоб він із тих далеких засвітів бачив і чув, “як реве ревучий”. Так і сталося, й Чернеча гора непо$ далік Канева, де поет мріяв збудувати хату, стала Тарасовою. Чомусь колишня радянська влада, фальшиво прикриваючись Шевченковим іменем, забороняла вшановувати його в ці дні… Нещодавно з ініціативи дубенських просвітян зійшлися та з’їхалися шанувальники Його Таланту до Тарасового джерела біля села Підлужжя, де знову звучали небайдужі слова про те, ким є він і сьогодні для нас. 70 років тому в Дубні видавництво “Лад” подарувало читачам “Шевченкову еру” Авеніра Коломийця. Так у нашому краї започаткувалося українське книговидання. Нещодавно цей вибуховий твір перевидали у далекій Австралії сини А. К. Коломийця — священик о. Ждан і юрист п. Тарас, за що удостоєні звання лауреатів Дубенської міжнародної літературно-мис$ тецької премії імені свого батька, офіційне вручення якої відбудеться під час велелюдного віча на майдані Незалежності 24 серпня ц. р. Пропонуємо читачам кілька уривків із книжки. Правопис оригіналу зберігаємо. Воістину пересвідчуємося: Шевченкова ера — триває! Не забуваймо, що це тиражувалося 1942 року, тобто за німецько-фашистської окупації. А ви$ дання, виявляється, і антигітлерівське, і антисталінське… Українське!..
* * * …Випускаючи друком цю книжку, маємо на меті, в першу чергу, запобігти, бодай у деякій мірі, тому бракові доцільної лек+ тури про Шевченка та його твор+ чість, який спричинено знищен+ ням на наших землях україн+ ських приватних і громадських бібліотек під час воєнних дій та внаслідок змін влади. Служимо радо нашою книжкою також тим, на яких покладено обо+ в’язок промовити в часі Акаде+ мій на честь нашого Поета про значення для нас Його життя і творчості на даному відтинку на+ шої історії…
* * * …І ось, у цей трагічний час приниження і чекань, у момент, коли загадку “бути чи не бути” українському народові і україн+ ській державі, от+от вирішилося б “не бути”, в українському літе+ ратурному дорібку з’явилася не+ сподівано книжка “КОБЗАР”, написана Тарасом Шевченком. Це був 1840 рік…
* * * …Душа українська, що досі мала завдання — лише служити покірним козачком до розваги і реготу владних, під впливом пое+ зії Шевченка почала випробову+ ватися; покірні досі раби почали відважно признаватися, що нево+ ля — не до їх смаку, що вони вроджені для вільного існування і що про таке існування тільки і мріють… Ми сьогодні звикли до гучні+ ших протестів, до брязкотливі+ ших гасел, але в ті часи і в тих умовинах так говорити було най+ доцільніше, так говорити — уже було великою відвагою. Ніхто до Шевченка не зважився крапнути на серця і сумління своїх і чужих розпаленим самоцвітом нашої іс+ торії, ніхто не поставив питання душі нашого народу нашою мо+ вою в такій поважній площині. Це не були веселенькі витребень+ ки панського козачка, це були акорди суму, суму глибокого, алей буревісного водночас…
* * * …Україна, український народ домагалися усією своєю недолею, щоб нарешті прийшов хтось у ту “останню тяжкую мінуту”, щоб узяв за рамена придушену до зем+ лі надію, підвів її і так нею струс+ нув, щоб розлетілися віками ко+ вані окови, щоб розчвиркнули галапаси з її тіла — чужі і свої, щоб вона засяла, як найдорож+ чий самоцвіт у короні людства. І Шевченко виконав це дома+ гання. Виконав його так, що рік появи його першої книжки, рік 1840, і в нашім сприйнятті, і в сприйнятті наших друзів і ворогів залишився як дата безсумнівного перелому нашої історії, дата за+ початкування нової ери в нашій долі і в наших змаганнях…
* * * …Кайданами цілого тіла не закриєш. Заборонами, холодни+ ми казематами не вб’єш тепла живого тіла. І це тепло, цей жар починає бити щораз сильніше з Шевченкової творчості. Офіцій+ но накинена “Малоросія” почи+ нає бліднути й злякано зникати під тягарем змісту відважно кине+ ної Шевченком “України”. Бог+ дан, офіційно проголошений другом і доброчинцем російської справи, знаходить у Шевченка оцінку вже із погляду інтересів України і, одержуючи належне за заслуги, одержує і за недогляди та помилки. Уже він і “нерозум+ ний”, і “п’яний”…
* * * …Воля України потрібна не лише Україні! В ім’я чого це все наказує чи показує Шевченко? В ім’я того, щоб Україна зібралася, врешті, з силою, встала, сама на+ ситилася своєю правдою в своїй хаті і іншим допомогла розвіяти з+над себе тьму неволі…
* * * …Ідея Шевченкової ери — це ідея слушної боротьби за волю і проти поневолення. У цім була суть правди Шевченкового слова, у цім — потуга його вдару по заб+ ріханій, накиненій системі поділу націй на пануючі і закріпачені. Благань Шевченко не признавав. Він вірив тільки в зудар сили з си+ лою і у перемогу того, хто за со+ бою почуває більше слушності. “Борітеся — поборете, Вам Бог помагає. За вас сила, за вас воля І правда святая!”. У цьому чотирирядку — вся основа філософії Шевченкової творчості та провідна ідея Шев+ ченкової ери: хто бореться за во+ лю, за слушне діло бореться, — той переможе!..
* * * …Знає Шевченко ще й інший ворожий маневр розкладу україн+ ської національної одності — це пачкування ворогом в українське середовище ідеологічно+політич+ них концепцій і програм, чужих природі цього середовища… Інший гатунок наших земля+ ків піддається чужій заразі з+за манії створити якусь нечувану концепцію… Коли їх питають здивовані тверезі: “Добре, брате, що ж ти таке?”, вони безсоромно і безкритично відповідають “Я не знаю, — нехай чужинець скаже!” (“Посланіє”). І далі вже ніщо не стоїть на перешкоді таким лю+ дям, щоб механічно повторювати на українському ґрунті те, що десь за границею на кпини чи на трагедію нашу продукує чужи+ нець… Зводиться все, врешті, до то+ го, що чужинець спочатку коло+ нізує нашу душу, а потім і нашу Січ, щоб на ній “картопельки” засадити…
* * * …Всі вороги України програ+ ють боротьбу з Шевченком. Цар програв… Програли і ті Шевчен+ кові товариші пера, які заздрили йому, його популярності і славі… Нічим іншим, як так само бо+ ротьбою проти Шевченка, треба назвати намагання московсько+ жидівських комуністів — цих вір+ них спадкоємців царської украї+ ножерської політики — зробити з Шевченка ідеолога класової ре+ волюції, речника безхребетної “сталінської дружби народів”… Ні, Шевченко дуже і дуже ви+ разно визначив права української нації на українській землі і дуже голосно з’ясував вікове безправ’я на цій землі, накидуване нам чи-то москалями, чи поляками, чи іншими сусідами і підсусідами… Суть у тім, що боротьбу з Шевченком, з якого приводу її б не зачинали, отже й боротьбу з ідеєю Шевченкової ери, система+ тично й невідклично програють усі вороги Шевченка, всі вороги нашого відродження. Вони прог+ рають цю боротьбу навіть тоді, коли на якийсь час їм удається опанувати позиції, окричати нас знищеними і назовні виглядати переможцями…
* * * …Наша нація — незнищима. Фізичне, видиме придушення нації — ще не є її знищенням… Не раз були нищені матеріяльні і збройні сили нашого народу, бу+ ли відірвані від рідної землі і заг+ нані в непривітну чужину най+ кращі наші борці, а проте народ як цілість не переставав мислити себе окремою нацією, не вирікав+ ся своєї традиції, не заломлював+ ся під горем втрат близьких лю+ дей, не переставав і не перестає бути гордим із своєї культури і твердо вірить, що день остаточ+ ного знесення всякого закріпа+
чення — неминучий, надійде, бо не може не надійти. Бо ми — на+ род, що маємо Шевченка…
* * * …Не загинемо! Хай несуться над Україною буревії, хай кривав+ ляться люто наші лани і шляхи українські, хай палають пожежі, і руїни безнастанно хай ще припа+ дають нам в уділі — нам, господа+ рям від Бога і від історії найпре+ краснішої і найбагатішої країни, ми не загинемо!.. З пролитої кро+ ви родяться нові загони борців, ще відважніших, ще більш упев+ нених у своїй перемозі… Усе, що спрямоване на нашу загладу, всупереч сподіванням ворогів сприяє нашому зростан+ ню. Перейняті глибокою упевне+ ністю, що можемо сказати світові багато гарного і правдивого, всу+ переч бажанням ворогів — не згинаємося, не мовкнемо, а ще голосніше добиваємося права го+ лосу. Викреслювані з усіх мап світу, вирисовуємося на них щораз яск+ равішою плямою, і всупереч на+ маганням ворогів ніяка фарба, що замазує мапи, нас не бере. Розділювані всіми випробувани+ ми способами розділювання, єд+ наємося щораз тісніше, щораз швидше добачаємо поміж себе руки, що хотіли б нас порозсува+ ти чи посварити, хапаємо за ці руки і б’ємо по них, засоромлю+ ючи ворогів і тих “друзів”, що гірші від ворогів…
* * * …Якщо нас безнастанно обк+ радували і обкрадують сусіди з усіх боків, а ми далі витворюємо на місце втраченого ще більші вартості і не тільки не цураємося руїн, а ще більш до них прив’язу+ ємося, то це робимо за заповітом Шевченка: “Свою Україну лю+ біть…”.
* * * …Хочете збагнути суть загарб+ ницької політики сильнішого су+ сіда та передбачити її наслідки, — відкрийте “Кавказ”. Вас огірчило поступовання продажного земля+ ка, що вислуговується на шкоду вам перед вашим ворогом, — пригадайте “Сон” і вірте, що так само ці запроданці не перемо+ жуть вас, як не перемогли Шев+ ченка… Авенір Коломиєць, м. Дубно, 1942 рік
Підготував Микола ПШЕНИЧНИЙ
Суспільство · “8 червня стартує свято європейського спорту, яке проводимо разом із сусідами-поляками”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Національний стадіон Варшави зета, часто прикривалося підго+ товкою до ЄВРО. Досить згадати, як руйнували один з історичних пагорбів міста, мовляв, тут буде якась “зона” для ЄВРО. Так зва+ на “реконструкція”, насправді ж нищення і “дерибан” Андріїв+ ського узвозу теж значною мірою “прикривалися” єврочемпіона+ том. У серпні минулого року я по+ бачив повністю відновлений цен+ тральний стадіон Варшави, на якому 8 червня відбудеться від+ криття ЄВРО—2012, матч Поль+ ща—Греція. Добре пам’ятаю його з попередніх приїздів у Варшаву. Він уже давно не діяв як спортив+ ний об’єкт. Тут був найбільший базар Європи, який розрісся і на величезну довколишню терито+ рію. З ухваленням рішення про ЄВРО в Польщі всі ці торгові джунглі миттю вичистили, і поча+ лося, по суті, спорудження ново+ го стадіону на місці старого. А пригадаймо затяжну київську епопею зі знесенням хмарочоса просто перед входом на Націо+ нальний Олімпійський стадіон, де пройде фінал ЄВРО! Або недавній скандал із ціна+ ми в українських готелях для ту+ ристів ЄВРО, вищими, ніж у Ри+ мі, Парижі чи Лондоні. Прагнен+ ня хапуг від готельного бізнесу нажитися на чемпіонаті розлюти+ ло навіть коректного президента УЄФА Мішеля Платіні, який зробив дуже різку заяву. Тож бага+ то уболівальників відреагували адекватно: житимуть у Польщі, ана матчі їздитимуть сюди. До речі, так зробили й деякі футбольні збірні, а це великі де+ легації. Навіть виступаючи за ка+ лендарем чемпіонату в Україні, селяться в Польщі.
Парі з ректором Загалом же у Польщі футбол люблять надзвичайно. У цьому я вкотре переконався, відвідавши прикордонний Перемишль. Міс+ то, звичайно, не є одною з фут+ больних столиць країни, але по+ дих ЄВРО відчувається у всьому — на сторінках преси, книжкових розкладках, у сувенірній продук+ ції. Тут поселиться чимало уболі+ вальників, які їздитимуть в Укра+ їну на матчі. Неподалік від уні+ верситету завершено реконструк+ цію чудового стадіону. Ректор Перемишльського університету доктор Ян Драус — футбольний уболівальник із ве+ ликим стажем. Ми поговорили з ним про славні часи польського футболу, згадали знаменитих і у нас колись футболістів Польщі, таких як Збігнев Бонек, Гжегош Лято, Влодзімєж Любанські, Ка+ зімєж Дейна. Але щодо ниніш+ ньої збірної Польщі пан ректор був налаштований доволі кри+ тично. Навіть запропонував мені парі, заявивши, що збірна Поль+ щі програє всі три матчі відбірно+ го турніру в групі, притому дово+ лі не сильній (Польща, Росія, Греція, Чехія). Я не погодився, сказавши, що не можуть поляки все програти, не звівши бодай один матч внічию чи й вигравши. Ми побилися об заклад. А пан ректор побажав успіхів збірній України в її значно важчій групі (Англія, Франція, Швеція). Що ж, політично+бізнесові пристрасті нехай відійдуть на другий план. А починається свя+ то європейського спорту, яке ми проводимо разом із сусідами+по+ ляками.
Суспільство · “8 червня стартує свято європейського спорту, яке проводимо разом із сусідами-поляками”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Петро АНТОНЕНКО
Трохи історії й статистики Чемпіонат світу і Європи з найпопулярнішої на планеті гри — футболу відбувається раз на чотири роки. У високосні роки — європейська першість, у проміж+ ках між ними — світова. Отже, після здобуття Украї+ ною незалежності відбулося 10 таких турнірів, по 5 чемпіонатів світу і Європи. Україна виступала лише на одному з них. На чемпіонат потрапити не просто, існує відбір, виняток лише для господарів турнірів. Останнім часом коло учасників турнірів роз+ ширюється, нині в чемпіонатах світу беруть участь 32 команди, Європи — 16. Але ж під егідою Всесвітньої федерації футболу (ФІФА) близько 200 країн, Унії єв+ ропейських футбольних асоціацій (УЄФА) — близько півсотні. Тож учасників турнірів визначають по+ передні відбірні турніри. На чемпіонат Європи 1992 року Україна просто не могла потрапити, бо відбір до нього по+ чався за 2 роки до цього, коли ми ще були у складі СРСР. А ось на ЧС—1994 потрапити могли б. Але світова футбольна спільнота над+ то повільно визнавала Україну, і ФІФА ухвалила доволі дискримі+ наційне рішення — допустити до відбору ЧС—1994 від колишнього СРСР лише Росію як “правонас+ тупницю” Союзу. У відборі до всіх наступних 8+ ми турнірів Україна вже брала участь. На жаль, невдало. І про+ билася лише на чемпіонат світу 2006 року в Німеччині, де висту+ пила успішно, стала однією з 8+ ми кращих команд. Головним тренером збірної був Олег Бло+ хін, найвидатніший футболіст в історії українського і радянського футболу. Він же очолює збірну України і на Євро—2012. Візитівка збірної Польщі на+ багато вагоміша. На міжнародній арені збірна країни ще з міжвоєн+ них часів. Польща — учасниця 7+ми чемпіонатів світу, починаю+ чи з третього, з 1938 року. Найви+ щі досягнення (і це був злет поль+ ського футболу) — треті місця і бронзові медалі на чемпіонатах світу 1974 і 1982 років. З 1924 ро+ ку збірна країни бере участь в Олімпійських іграх. Польща — чемпіон Олімпіади 1972 року і срібний призер 1976+го. Тож порівнювати важко. Хоч видатних спортсменів в Україні завжди вистачало. Але ось ще один прояв нашої бездержавнос+ ті: надто довго ми жили, грали під чужими прапорами. Пригадати хоча б чемпіонат світу 1986 року. В складі збірної СРСР з 11+ти футболістів на поле виходили 9— 10 динамівців Києва. А ще ж за збірну успішно виступали гравці з “Дніпра” (Дніпропетровськ), “Шахтаря” (Донецьк).
Два господарі турніру Рішення провести чемпіонат Європи 2012 року в Україні і Польщі УЄФА ухвалила п’ять ро+ ків тому, 2007+го. Чемпіонати не завжди відбуваються у країнах — грандах футболу. Останнім часом вибір диктують і наміри активні+ ше розвивати цю гру в не дуже футбольних регіонах. Отож ЧС— 2002 року ФІФА вперше провела в Азії, позаторішній світовий чемпіонат — уперше в Африці, в ПАР. Для більшого охоплення країн грою №1 почали практику проведення турнірів у двох краї+ нах. ЧС—2002 провели в Японії й Південній Кореї, ЄВРО—2008 — у Австрії і Швейцарії. І ось Укра+ їна—Польща. Поза сумнівом, те рішення УЄФА мало й політичний під+ текст. 2007+й — це час президент+ ства Віктора Ющенка, при якому ми й отримали право на ЄВРО. Це президентство однозначно асоціювалося у світі з європей+ ським вектором розвитку Украї+ ни. Ще свіжа була в пам’яті євро+ пейської спільноти й наша Пома+ ранчева революція, цей порух до демократичного розвитку. Поль+ ща ж — не просто наш сусід, це країна, близька нам мовою, мен+ тальністю, врешті, спільною, бо+ дай і непростою, історією. Поль+ ща стала нашим головним про+ відником на шляху до європей+ ського співтовариства. А вона на той час уже 8 років була членом НАТО (з 1999+го) і 3 роки членом Євросоюзу (з 2004+го). Тому залучення України, спільно з Польщею, до проведен+ ня ЄВРО мало цілком очевидні мотиви. Та й усередині України це напряму пов’язувалося з євро+ пейським вектором розвитку, розглядалося як реальний шанс, можливість показати себе Євро+ пі, наблизитися до неї в політич+ ному плані. Так гадалося. Як ста+ неться — побачимо.
Польсько!європейська готовність Польща на третину менша від України за територією і населен+ ням. Водночас потужніша в еко+ номічному плані. І ВВП, і бюд+ жет держави тут значно вищі. А членство в Євросоюзі тільки під+ креслило різницю в підході й під+ готовці двох країн до ЄВРО. Вступивши до ЄС, Польща отри+ мала від Європи величезні кош+ ти. Фінансова допомога, креди+ ти, гранти європейських фондів давно вже вливаються в економі+ ку Польщі, розвиток соціальної сфери — освіти, науки, кому+ нального господарства. Велика підтримка й у підготовці до ЄВ+ РО. Загалом ідеться про сотні мі+ льярдів євро, власних польських коштів і зарубіжних, вкладених у турнір. В Україну ж очікувані ін+ вестори не побігли, не розщед+ рився і Євросоюз. Не дуже від+ гукнувся і наш український біз+
нес, хоч вітчизняні олігархи вже прорвалися в когорту європей+ ських багатіїв, давно потіснивши польських. Отож весь тягар під+ готовки до чемпіонату було пок+ ладено на нашу державу, на її більш ніж скромний бюджет. Мабуть, по завершенні ЄВРО в Україні доведеться таки розби+ ратися, що і як витрачалося з дер+ жавної кишені на підготовку чем+ піонату. Таку ініціативу вже вису+ нула опозиція. Зокрема лідер партії УДАР Віталій Кличко, дію+ чий чемпіон світу, який безумов+ но, розуміється на спорті, запро+ понував з’ясувати, чому споруд+ ження і реконструкція наших стадіонів коштували майже втри+ чі дорожче, ніж польських.
Футбольно!політичний бойкот Останні тижні європейська спільнота була переповнена ідея+ ми і закликами бойкоту україн+ ської частини ЄВРО—2012. При+ чини — згортання демократії вкраїні, політичні репресії, з кон+ кретним посиланням на голов+ них політв’язнів. Форми бойкоту пропонувалися різні, починаючи від повного перенесення україн+ ської частини чемпіонату в іншу країну (для цього навіть пропо+ нували відкласти турнір на рік). М’якша форма бойкоту — заяви про демонстративний неприїзд на турнір в Україну президентів і прем’єрів країн, команди яких гратимуть у нас. Але не вдаватися до бойкоту закликала Європу на+ віть українська опозиція. У Польщі теж нема однознач+ ності щодо цього. До повного бойкоту турніру і перенесення його з України закликав лідер опозиції Ярослав Качинський, глава партії “Право і Справедли+ вість”, екс+прем’єр+міністр краї+ ни. Радикальні поляки Україну вважають надто залежною від Кремля, звідси й тінь на ЄВРО. Утім, польське керівництво не поділяє такої ідеї. Президент Броніслав Коморовський заявив, що Україна має проводити чемпі+ онат. Але водночас дуже рішуче й критично висловився щодо полі+ тичного ув’язнення Юлії Тимо+ шенко, з яким у Європі напряму пов’язують ідею бойкоту. Не вар+ то забувати, що Польща одноз+ начно підтримала Помаранчеву революцію, одним із лідерів якої була Ю. Тимошенко, доволі по+
пулярна в Польщі. Проти бойко+ ту виступив і прем’єр Дональд Туск. Та й громадська думка краї+ ни, в переважній більшості, за спільне з Україною проведення чемпіонату. Ще деякі штрихи польського ЄВРО. Сліпе жеребкування звело в одну групу турніру команди Польщі і Росії. Отже, бути цьому матчеві, і якраз у Польщі. Про “симпатії” поляків до Росії відо+ мо давно, хоч спорт є спорт. Збір+ на Росії обрала у Варшаві готель “Брістоль”, один із найшикарні+ ших у столиці, в самому центрі міста, поруч із Президентським палацом. А на сусідньому будин+ ку встановлена дошка в пам’ять загиблих під Смоленськом 2010 р. президента Качинського і польської еліти. І біля дошки по+ ляки проводять, часто й всупереч бажанню міської влади, мітинги і поминання покійних. А винними в їхній загибелі називають росіян. Тому польська влада попросила збірну Росії змінити місце посе+ лення, аби запобігти можливим ексцесам. Другий сигнал надійшов від польської влади на адресу росій+ ських уболівальників. Країна, яка рішуче покінчила з тоталітар+ ним минулим, нагадала росія+ нам, що в Польщі заборонено ко+ муністичну й іншу тоталітарну символіку. Так що за розмахуван+ ня прапорами із зіркою, серпом і молотом можна потрапити під кримінал. Словом, від політич+ них пристрастей навряд чи ку+ дись сховаєшся.
Без нездорового ажіотажу У період підготовки до ЄВРО я не раз бував у Польщі, бачив ситуацію зсередини. І порівнян+ ня не на нашу користь. Головне враження — підготовка до чемпі+ онату там проходила спокійно, планово. Якщо й були якісь не+ порозуміння, то їх не можна по+ рівняти зі скандалами й викрит+ тями, які супроводжували підго+ товку чемпіонату в нас. Узяти дві столиці — Київ і Варшаву. Я не помітив у Варшаві якогось будівельно+ламального буму, дивних оборудок із поси+ ланням на ЄВРО. А скільки таких “довколочемпіонатних” сканда+ лів спалахнуло у нашій столиці! Нищення пам’яток історії та культури, про що писала наша га+
Погляд · “Україна витратила на “Євро—2012” більше, ніж Англія на Олімпіаду”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА, Наталія АНТОНЮК
Стартує “Євро—2012”. Хтось із полегшенням залишає на цей метушливий період столицю, згадуючи незлим тихим словом “прекрасні” дороги до Євро і думаючи про “перемоги Євро”, тобто набиті кишені у вищих ешелонах влади. Дехто з українців (учасники акції “Ласкаво просимо! Welcome to Uk- raine” у мережі Фейсбук) запрошують європейських фанатів до своєї затишної оселі (ціни ж бо на житло космічні). Ось тітоньки, які пропонують оренду скромних квартир біля станції метро “Вокзальна”, говорять, що під час проведення “Євро” їхні ціни стартуватимуть від 100—150 доларів. Зауважимо, що звична ціна однокімнатної квартири на добу становить 40 доларів. Ми вирішили подивитися, наскільки Київ готовий до “Євро— 2012”. Тож уявімо, що ми іноземні туристи... Щоб зробити Київ зручною європейською столицею, влада завчасно подбала про розміщення інформаційних табличок із зазначенням необхідних інфраструктурних об’єктів. Їхній зміст можна второпати лише після детального вивчення спеціальних брошур, які видаватимуть туристам. Такі “інформаційні ребуси” є лише в центрі міста, на околицях Києва жодних інформаційних покажчиків немає, бо вважають, що іноземні гості перебуватимуть лише в центрі столиці. Також до “Євро—2012” на перехрестях Києва встановлено дорожні знаки та інформаційні вказівники із зазначенням найменувань вулиць українською та англійською мовами. Деякі з них містять елементарні граматичні помилки. Наприклад, замість англ. “street” — українське “vul”, у деяких назвах пропущено літери або неправильне закінчення слів. Віднедавна в Київському метрополітені назви станцій та інформацію оголошують двома мовами — українською та англійською. Як зазначають знавці англійської, деякі з назв станцій звучать інтонаційно неправильно. На станціях підземки ще навесні з’явилися інформаційні табло і схеми англійською мовою. Біля кіоску преси намагаємося придбати англо-український розмовник. Вибір невеликий. У кожному кіоску (шлях від Олімпійського стадіону до Андріївського узвозу) пропонують одне і те ж — Oleg Tala- nov. PHRASE-BOOK (видавництво “Арій”) — 22,40 грн. Ще пропонують англо-український словник на 100 тисяч слів!.. Правда, є путівники по Києву, Львову, Криму англійською та німецькою мовами. Окрема увага — сувеніри. Тут “справжнє розмаїття” і головне — у всьому відчувається “смак” і українське наповнення (окрім жовто-блакитної кольорової гами футболок фантазія наших виробників не дуже вирізняється цікавинками, які б свідчили — “Україна. Ласкаво просимо!”). Примітивні статуетки, м’ячі, тарілки з дерева, шарфи (29,70 грн — 79,20 грн), значки, чашки, магніти (19,80 грн), наклейки (19, 80)… Головне — всюди рясніють м’ячі і написи “Євро—2012”. Біля СК “Олімпійський” метушливо. — Я рік працював на стадіоні. Він європейського рівня. І підготовлений на 100 % до “Євро— 2012”. Це один із найкращих стадіонів у Європі”, — зауважив один із будівельників, завершуючи підготовчі роботи.
Фото Олександра Литвиненка
Фото Уляни Воліковської
До речі, під час реконструкції тут загинуло більше робітників, ніж на будівництві трьох стадіонів у Південній Африці. Правда, його мали будувати за кошти інвесторів, які б отримали прибутки, але, на жаль, всі витрати покрив державний бюджет. І що маємо в результаті: Україна витратила на “Євро—2012” більше, ніж Англія на Олімпіаду. Ще один приємний сюрприз для туристів. Після вибухів у Дніпропетровську влада вирішила боротися з терористами радикальним методом. Аби не повторилася ситуація з підкладанням вибухівки в урни для сміття, київська влада просто прибрала їх із вулиць. Тепер замість них на Хрещатику сині пакети, а на вулицях подалі від центру — картонні коробки.
Фан-зона нагадує, даруйте, тюремні камери… Днями центр міста перетвориться на пивницю. Також ми відвідали Тимчасовий табір для вболівальників із Королівства Швеція на період проведення в Києві фінальної частини чемпіонату Європи 2012 з футболу. Труханів острів, де мають поселитися шведи, навіть за кілька днів до офіційного відкриття турніру неприбраний і необлаштований для життя. — Табір розрахований на 6,5 тисяч осіб, уже закритий продаж і затверджені звіти з резервації (буде продано 42 тисячі ночей, у середньому — це 3000 людей у день). Буде повний комплекс додаткових послуг, починаючи з екскурсійних турів, прогулянок на теплоходах, на велосипедах, продаж сувенірної продукції. Шведи самі перевіряють кожну послугу й затверджують її вартість. Доба в містечку коштуватиме від 12 до 25 євро. Перший заїзд — 8 червня, — розповів Денис Руденко, керівник проекту. Яке враження залишиться у іноземців про Україну? Туристи асоціюватимуть нашу державу не тільки з братами Кличками, Русланою та Андрієм Шевченком, а й із зруйнованим Андріївським узвозом, забрудненими вулицями, низькопробним примітивним сервісом, неймовірними цінами на житло та штампованою сувенірною продукцією. Welcome to Ukraine!
Погляд · “Україна витратила на “Євро—2012” більше, ніж Англія на Олімпіаду”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Надія КИР’ЯН Фото автора
Поруч із фан-зоною розташоване наметове містечко, яке організували прихильники Юлії Тимошенко біля Печерського суду на знак протесту проти, як вони вважають, її незаконного арешту. Тут чергують активісти БЮТу вже понад 300 днів. У центрі містечка облаштована сцена, де під час мітингів і зібрань виступають оратори та художні колективи, є великий телеекран, де іноді демонструють фільми політичного спрямування, проводять навчання місцевих партійних лідерів тощо. На стендах інформаційні матеріали, карикатури, які час від часу змінюють. Нерідко тут можна зустріти депутатів Верховної Ради та Київради від БЮТ й інших опозиційних партій, на деяких наметах написи: “Приймальня народного депутата (прізвище)”. Владі це містечко як більмо на оці, його не раз хотіли знести, але якось притерпілися, звикли. Планували знесення й перед Євро— 2012. Розробляли й інший варіант — затулити містечко від іноземців банерами, закрити для перехожих, простіше — приховати. Але нині містечко працює у звичному режимі. Його комендант Валентин Васильович Юрченко розповів, що для активістів це острівець свободи, символ боротьби за демократію. Тут розповсюджують інформацію про судові справи проти Юлії Тимошенко, реакцію на них українців і представників міжнародної спільноти. Період Євро — таке собі затишшя, адже слухання справ перенесено до закінчення цієї події. — З боку проїжджої частини, — розповідає Валентин Васильович, — наші лозунги та вимоги залишаються, їх буде видно. У містечку щодня чергують представники київських районних партійних організацій, які володіють англійською й німецькою мовами, відповідають на запитання іноземців. Гості цікавляться, скільки ми тут стоїмо, яка мета, яких результатів очікуємо тощо. Ми відповідаємо, що вдячні представникам міжнародної спільноти за підтримку, це нам дуже допомагає. Навколо нас гуртується народ України й завдяки цьому ми тиснемо на владу, на президента, відстоюємо наші законні права на мирні зібрання, на свободу слова. Я думаю, що до виборів Юлію Володимирівну відстояти не вдасться. Наше завдання — запобігти будь-яким фальсифікаціям на виборах, тоді демократи зможуть сформувати більшість у парламенті й вирішать питання з політв’язнями. Тим часом містечко — один із центрів, де організовують підтримку демократичних акцій. 5 червня, наприклад, тут збирали активістів, які взяли участь у мітингу під Верховною Радою проти ухвалення мовного законопроекту Колесніченка—Ківалова, який, незважаючи на протести, був проголосований.
Погляд · “Україна витратила на “Євро—2012” більше, ніж Англія на Олімпіаду”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ, фото автора
Харків теж “готується” до Євро. І, вочевидь, на чемпіонат не очікують, як на “манну небесну”, тому й будують для фанів “клітку” в центрі міста. А загалом процес підготовки до футбольної першості в Харкові на мене справив більш приємне враження, ніж у столиці: полатали дірки на дорогах, поштукатурили фасади будинків, змінили вивіски на вході до станцій метрополітену, побілили дерева й висадили квіти. У місті одразу помітно загальну атрибутику чемпіонату: розмальовані автобуси, тролейбуси й маршрутні таксі, а також вказівники з напрямком руху до метро та іншого громадського транспорту в багатолюдних місцях. Не мало в Харкові банерів чемпіонату та його офіційних спонсорів. Подекуди ці рекламні конструкції затуляють невідреставровані об’єкти будівництва, аби ті “очей не муляли”. Харків зустрічатиме гостей із Голландії, тож місто прикрасять у головний колір цієї команди — помаранчевий. Проте “винахідлива” місцева влада вирішила зекономити й використовує для фарбування огорож і фасадів звичайну руду фарбу для підлоги. Я не побачив у Харкові ексклюзивних путівників для туристів. У продажу в кіосках лише звичайні гіди містом різними мовами, які видає вже багато років ДНВП “Картографія”. Можливо, щось зміниться вже під час проведення футбольної першості. Спеціально до ЄВРО один із місцевих олігархів відкрив у Харкові справжню “перлину” модерної архітектури — п’ятизірковий готель “Kharkiv palace”. У стилі будівлі відреставровано навіть вхід до станції метро “Держпром” і зупинку громадського транспорту. Кошти справді вкладено в розвиток, а не в руйнацію, як на столичному Андріївському узвозі. Тож не дивно, що саме тут розмістилася харківська штаб-квартира УЄФА. Один із головних центрів євроатрибутики в Харкові — залізничний вокзал. “Харків вітає тебе”, “Творімо історію разом”, “Харків з гордістю приймає УЄФА ЄВРО 2012” — сповіщають українською і англійською мовами інформаційні плакати на вокзалі. У приміщенні вокзалу є інформаційний монітор, який встановили теж із нагоди ЄВРО, а на привокзальній площі — футбольний м’яч і конструкція з логотипом чемпіонату, що обертається. А наостанок хочеться розповісти про чи не найбільшу “гордість” чинної влади — електропотяг Hyun-
dai, яким мені пощастило повертатися до Києва. Всі вже чули про диво-потяг, який за 4,5 години долає відстань від Харкова до Києва, має клімат-контроль та безкоштовний Wi-Fi Інтернет. Можу підтвердити: він справді їде чотири години і тридцять хвилин, розвиваючи подекуди швидкість 161 км/год. Але у вагоні трохи парко, а Інтернету поки що немає. Окрім того, у вагоні-ресторані величезні черги за гарячими напоями, оскільки стюарди їх не розносять разом з іншою їжею. Цікава деталь: незважаючи на те, що квиток на Hyundai майже втричі дорожчий, ніж на звичайний потяг, а провідники називаються стюардами, безкоштовного обіду, чи чаю, як у небі, тут немає. А коли вагоном другого класу рухається обслуговуючий персонал, ніхто інший пройти вже не зможе — надто вузький прохід. У першому класі прохід ширший, туалетів більше, у кожного є персональні навушники, більше місця для багажу і трохи ширше крісло, але, як на мене, такі “зручності” не коштують 185 гривень (саме така різниця у вартості квитків між першим і другим класом). Але в новенькому Hyundai, принаймні поки що, їхати приємно. Автоматичні двері працюють справно, шуму значно менше, ніж у звичайних потягах, висока швидкість зовсім не відчувається. Цікаво також побачити Харків через рік після чемпіонату Європи з футболу. Чи щось нагадуватиме нам про цю подію світового значення?
Читацьке віче · “Система випалювання історичної пам’яті діяла безвідмовно”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.
Заслужений художник України, лауре+ ат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка Євген Безніско — особлива постать в образотворчій Шевченкіані. І не тільки тому, що у його творчому арсеналі дві з половиною сотні робіт з ілюстратив+ ної графіки та живопису, присвячених ге+ нієві Кобзаря. Його роботи — філософське і світоглядне проникнення у творчу спад+ щину Тараса Шевченка. Особливу увагу Євген Безніско приді+ лив творам “Сон”, “Мені тринадцятий минало”, “Заповіт”, “Варнак”, “Катери+ на”, “Марія”, “Великий льох”, “Титарів+ на”, “Садок вишневий”, “Нічого кращого немає”, “Дурні та гордії ми люди”, ілюс+ трації з яких об’єднані у художню концеп+ цію “Та не однаково мені…” Частина цього доробку стала основою для виставки у Рівненській мистецькій га+ лереї “Арт+фортеця” і зацікавила багатьох шанувальників мистецтва. Більше того, її резонанс у культурно+мистецькому середо+ вищі міста надихнув творчу групу галереї на ще один творчий проект — проведення конференційної арт+ фортеці “Шевченкіа+ на Євгена Безніска у контексті української духовності”. У рам+ ках цього заходу свої+ ми роздумами й на+ працюваннями поді+ лилися дослідниця творчості Кобзаря Тетяна Мазур, мис+ тецтвознавець, ху+ дожник Микола Бен+ дюк, заслужений ар+ тист України Олексій Заворотній. Євген Безніско щодо своєї Шевчен+ кіани зазначив: “У мене виникло бажан+ ня розкрити темати+ ку кожного твору Та+ раса Шевченка по+своєму. Читаючи його твори, я уявляю переживання цієї людини, намагаюся дивитися на все так, як би ди+
вився Шевченко. Але водночас це не прос+ то уява, а велика наука для сучасників у пізнанні людського покликання”.
Читацьке віче · “Система випалювання історичної пам’яті діяла безвідмовно”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Іван ГУЛЕЙ, м. Тернопіль
Я дуже задоволений статтями, які друкує газета. Наприклад, у “Слові Просвіти” (ч. 12 за 2012 р.) прочитав допис Павла Подобєда “Знайти хорунжого”. У ньому йдеться про бій 28 серпня 1920 року поблизу села Комарівка на Дністрі. Тоді там поранили хорунжого Тихона Хилюка. Козаки перенесли його через Дністер до міста Нижніва (тепер село Тлумацького району Івано-Франківської області). 29 серпня 1920 року хорунжий помер. Поховали його на міському греко-католицькому цвинтарі. За совєтів усі військові поховання на тому цвинтарі розорали. Серед них і могила Хилюка. Так знищували нашу історичну пам’ять. Пам’яті й пам’яток не стало. Ніхто ні в Комарівці, ні в Нижневі не знає про серпневі бої армії УНР на Дністрі з більшовицькими військами. Батьки, ті, що знали про це, боялися переповідати дітям про такі події. Тепер нове покоління українців навчається у школах Комарівки, Нижнева, там працюють і вчителі історії. Дуже важливою може стати для патріотичного виховання діточок оця розповідь “Знайти хорунжого”, та, на жаль, вчителі у Комарівці не передплачують “СП”. Я 29 років викладав історію у школі в селі Гончарівці, що за 4 км від Комарівки. Учителів Комарівської школи добре знаю. 2010 року в тернопільському видавництві “Воля” надруковано книжку “Монастирища у боротьбі за незалежність України”, великого формату, обсягом 574 сторінки. В ній описано події визвольних змагань у селах Монастириського району. На сторінках 337—341 — події в Комарівці. Історичну пам’ять у тому селі загублено, заглушено, заборонено. Як і скрізь Автори “Монастирища…” — учитель історії зм. Монастириськ Петро Козубський і я. Тяжко нам доводилося при зборі матеріалів до цієї книжки. Але і він дає малий результат навіть тепер, коли книжка побачила світ. Підросло молоде покоління, абсолютно ізольоване від свого історичного минулого. Я присвятив себе краєзнавчим пошукам, які можуть ще комусь допомогти, тому вирішив спиратися на Вашу газету. Підготував публікацію “Моє відкриття Софії Русової”. Мої враження від її “Щоденника”, про який чомусь ніхто з тих авторів, що писали про неї, і не згадав, а це надзвичайно важливий документ. Зберігаю статтю “Просвітяни Дрогобича” (“Слово Просвіти”, ч. 39, 2010 р.) про нашого галицького письменника Тимофія Бордуляка і його внука Тимофія. Бордуляк від 1890-го до 1893 року був священиком у селі Заставцях теперішнього Монастириського району Тернопільської області, там написав деякі твори. Живучи у Монастириськах і дізнавшись про це, 1995 року я відвідав те село і зайшов до вчителя Миколи Павловича Новицького, 1914 р. н., тоді вже пенсіонера-краєзнавця, з яким я листувався. Він показав мені хату, в якій мешкав цей священик-письменник, і те місце, де була колись стара церква, в якій служив панотець. Більше нічого не знав. Очевидно, пам’ять про отця довгий час була під забороною. Система випалювання історичної пам’яті, як і у випадку з хорунжим Тихоном Хилюком, діяла безвідмовно. І все ж, щось збереглося. У селі Великий Ходачків, у якому Тимофій Бордуляк прожив багато років, є його музей. Ось так і сходяться несподівано життєві дороги Софії Русової з Чернігівщини і Тимофія Бордуляка з Галичини. Вони самовіддано любили український народ. Коли я вчився у Кам’янці-Подільському, про Русову мовчали. Чи знали наші педагоги щось про неї — невідомо. Може, хтось і знав, та боявся про це говорити. Не згадували й Івана Огієнка (митрополита Іларіона), ректора Кам’янець-Подільського педагогічного університету. Софія Русова, Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська ходила вулицями Кам’янця. Вони зустрічалися, спілкувалися, діяли разом. Чому ж про них забули на довгі десятиліття?
Читацьке віче · “Система випалювання історичної пам’яті діяла безвідмовно”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
о. Віталій КЛОС
Після відновлення Незалежності Укра+ їни почали бурхливо розвиватися храмове будівництво та іконопис (оскільки жодний православний храм не може бути без іко+ ностаса) й монументальне настінне ма+ лярство у храмах. Тому після 70+ти років офіційного безбожництва, яке було в СРСР за радянської влади, виникла потре+ ба у кваліфікованих архітекторах храмово+ го будівництва та майстрах церковного ма+ лярства, насамперед в іконописцях. Звіс+ но, без участі у підготовці таких спеціаліс+ тів вищих мистецьких навчальних закла+ дів, художніх училищ нашвидкуруч вирі+ шити цю проблему було б неможливо. На щастя, з Божої волі, дві Академії мистецтв, у Києві та Львові, ще в 90+х роках XX сто+ ліття відкрили кафедри сакрального мис+ тецтва, очолювані професорами+художни+ ками, які вірять у Бога і мали досвід іконо+ писців: у Києві — професор Микола Сто+ роженко, у Львові — професор Роман Ва+ силик. За 10—15 років ці кафедри підготу+ вали десятки молодих іконописців, які розмальовують храми й іконостаси в тра+ диційних мистецьких стилях, властивих минулому українському сакральному мис+ тецтву: від стилю Київської Русі (так зва+ ного візантинізму) до бароко і класицизму в їхніх українських варіантах. Про одного з таких молодих іконопис+ ців, вихованців професора Романа Васи+
лика зі Львівської академії мистецтв, Андрія Дем’янчука, написав моногра+ фію відомий дослідник сакрального мистецтва, професор КПБА, який уже 20+й рік викладає курси “Історія хрис+ тиянського мистецтва” та “Методика науково+богословської роботи” в нашій Академії Дмитро Власович Степовик. Специфіка досліджень ікон цього авто+ ра полягає в тому, що він приділяє особ+ ливу увагу стилістиці ікон, оскільки са+ ме стилі тісно пов’язані з богословськи+ ми основами ікон — зі Священним Пи+ санням, Священним Переданням, з іс+ торією Вселенської Церкви, з догмати+ кою, церковними канонами. Через ко+ лір, композицію, трактування часу й простору в іконі й інші нібито “фор+ мальні” особливості ікон художники завжди виражали складну символіку, підкреслювали суттєві моменти змісту й духовності ікони. Львів’янин Андрій Дем’янчук обрав стильовим ключем для створюваних ним ікон український варіант ренесансного стилю, який розвивався й розквітав в Ук+ раїні в XVI та в першій половині ХVII сто+ літь, коли були створені чудові іконостаси (про них захоплено писав сирійський архі+ диякон Павло Алепський у своїх щоден+ никах під час поїздок Україною в середині ХVII століття), розмальовані сторінки ру+ кописних книг, наприклад, Пересопниць+ ке Євангеліє. Особливості українського варіанта ренесансного стилю в іконописі полягають в ясності палітри, щедрому ви+ користанні позолоти, рослинних мотивах на орнаментах, а особливо в академічно правильних зображеннях ликів і постатей святих людей. Ще одна особливість — до+ тримання гармонії та законів симетрії в композиції ікон. Усе це є на іконах пензля Андрія Дем’янчука, намальованих на дош+ ках, чудово вирізьблених в українській класичній традиції його батьком, профе+ сійним різьбярем із вищою академічною освітою Левком Івановичем Дем’янчуком. Професор Дмитро Степовик характе+ ризує новоренесансний стиль ікон Андрія Дем’янчука саме у зв’язку з давньою укра+ їнською традицією. Він детально студіює ікони Господа Ісуса Христа, пресвятої Бо+ городиці, апостолів, пророків, празникові ікони, а також численні ікони святих Все+ ленської Церкви, зокрема Української:
Володимира, Ольги, Антонія, Феодосія, Бориса, Гліба; витончено і натхненно зоб+ разив митець популярних в Україні святих Східної Церкви Миколая Чудотворця, Ди+ митрія Солунського, Юрія Змієборця (Ге+ оргія Переможця), Філарета Милостивого (до речі, оригінал небесного покровителя, подарований на 80+річчя Святійшому Пат+ ріархові Філарету; ікона перебуває в осо+ бистому зібранні владики), першомучени+ ка архідиякона Стефана та інших. Книгу легко читати, хоч це суто науко+ ва праця — з додатками, примітками, біб+ ліографією. Професор Степовик перед ви+ ходом у світ цієї праці написав і видав п’ять книг із давнього і нового іконопису, а раніше — низку солідних праць із давньої гравюри. У нього вироблений і відшліфо+ ваний метод дослідження священного мистецтва Церкви, тому його книги дуже популярні. Передмова до книги про Анд+ рія Дем’янчука “Українська ікона — уні+ кальність, що розвивається на основі мис+ тецьких стилів”. Далі такі розділи: “Чи мо+ же бути ікона ренесансного стилю?”; “Молитва і праця”; “Дослідження різьби іконостасів”; “Пластика і малярство: Сти+ льова суголосність”; “Схід і Захід: Спільні духовні й естетичні цінності”; “Проти ікон “криворуких і кривоносих”; “Найпрек+ расніший серед синів Людських”; “Чесні+ ша від херувимів”; “Матір світла”; “З Риму до Бердичева — чудова історія однієї чу+ дотворної ікони”; “Марія постійно допо+ магає нам”; “Ніжність і Знамення”; “Від біблійних пророків до святих угодників”. Назва післямови: “Новий вимір давнього мистецького стилю”. Як бачимо, уся роз+ мова триває навколо стилю, але за цим ми бачимо чітку позицію висококваліфікова+ ного мистецтвознавця і богослова (профе+ сор Степовик має три докторські ступені з філософії, мистецтвознавства, богослів’я) і великий досвід студій священного мис+ тецтва Церкви. Книга прекрасно видана. Коліророз+ поділ ікон найточніше відповідає оригіна+ лам, усі ікони репродуковані на крейдяно+ му папері високої якості. Палітурка книги — двох кольорів: пурпурового і коричнево+ го, назва тиснена золотом. Тож видавці разом з автором книги професором Дмит+ ром Степовиком подарували українським християнам книгу, гідну великого і славно+ го мистецтва ікони.
Культура · “Закладені у Княгині народні духовні й гуманістичні основи підносять її образ до ступеня національного символу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Олександр НАЙДЕН, доктор мистецтвознавства
Згодом, вивчаючи цю та по+ дібні ляльки, ми відкрили, що хрест і вузлова внутрішня будова є типовими ознаками народних ляльок цілого регіону Середньої Наддніпрянщини. Отже, з давніх часів у цьому регіоні існувала певна лялькова культура. Основ+ ний її образний тип — вузлова лялька з хрестом на обличчі або з “пустим” обличчям, але обов’яз+ ково вузлова. Нині в нашій колекції кілька десятків традиційних вузлових ляльок, створених у 1960—1970+ті роки у селах поблизу Черкас, Чи+ гирина, Канева, Золотоноші, Драбова, Обухова по річках Рось, Золотоношка, Супій. Ляльки ви+ готовляли безпосередньо для ди+ тини (автентичні) або за нашим проханням — “зробіть таку саму ляльку, яку робите для онуки, яку колись робили для вас”. Усім на+ шим бабусям+лялькаркам нині виповнилося б 100, 110, а то й 120 років. Їхні ляльки зберігаються лише у нас, але неодноразово репродуковані й описані у стат+ тях і книгах. Нині Ганна Руденко (1908 р. н.) з села Думанці або Ка+ терина Ляшко (1910 р. н.) з села Хрещатик були б здивовані й приголомшені, якби побачили, що образний тип ляльки, який вони зберегли й донесли і яку ро+ били їм ще їхні бабусі, сьогодні у великій кількості виготовляють по всій Україні. Його демонстру+ ють на численних виставках, яр+ марках, днях міст, різних фоль+ клорних святах. Ще більше їх здивувала б нині поширена назва цієї ляльки — “мотанка”. Вислів “крутити ляльку” основний у лексиконі цих і всіх інших ляль+ карок, а назва у всіх ляльок одна — Княгиня. Навіть мати з немов+ лям — Княгиня, і молодиця в очіпнику — Княгиня. Отже, на+ зиватимемо їх Княгинями. Проте Княгиня не тільки на+ зва або тип ляльки, це — певний образ, символ, поширенню якого сприяли наші публікації у періо+ диці 1970—1990 років і вихід у світ книг “Українська народна іг+ рашка. Історія. Семантика. Об+ разна своєрідність. Функціональ+ ні особливості” (1999) і “Україн+ ська народна лялька” (2007). Між тим в останні роки, пара+ лельно зі зростанням суспільного інтересу до Княгині, в Інтернеті з’являються численні судження, витлумачення, практичні поради щодо способів виготовлення, різ+ ні домисли міфічного характеру стосовно цієї ляльки, які звужу+ ють її образні функції, нерідко, спекулюючи на популярності, наділяють її надуманими шаман+ ськими властивостями. Розбіж+ ності поглядів на Княгиню щодо її образу і функцій в Інтернеті і в наших (написаних із допомогою дружини) книгах стали причи+ ною звернення до нас численних майстрів і шанувальників тради+ ційної ляльки. Останнім листом, який, як кажуть, спонукав взятися за пе+ ро, став лист зі Львова від педаго+ га+психолога, автора багатьох ля+ льок Олени Богданівни Тарасен+ ко. Наводжу окремі, найсуттєвіші для подальшої розмови, фраг+ менти цього листа. “Не так давно я насмілилася не лише створювати ляльки, а й потроху навчати інших — запро+ сили провести майстер+клас. Я
Вузлова лялька-“княгиня” Катерини Ляшко вирішила, що варто, перш ніж навчати людей створювати ляль+ ки, трохи розповісти про їхню іс+ торію і особливості. Щоб підго+ туватися, звернулася до Вашої книги і за звичкою до Інтернету. Оглядала різноманітні статті і де+ далі більше помічала розбіжності. 1. Щодо термінів. Сьогодні про вузлову ляльку майже ніхто не знає. Усі знають лише про мотанку. Так називають і тради+ ційну вузлову ляльку, і з хрестом замість обличчя, і з пустим об+ личчям, і ляльку з ниток. Мало хто замислюється, що весь цей ажіотаж розпочався з вузлових ляльок, віднайдених Вами та Ва+ шою дружиною у 70+х pp. 2. Про походження. Мотанка (надалі вживатиму саме цю наз+ ву) веде свою історію від Трипіль+ ської культури. Цитата “Першо+ відкривачем трипільської ляль+ ки+мотанки можна назвати Ві+ кентія Хвойку, який 1893 року вперше відкрив залишки давньої цивілізації біля селища Трипіл+ ля”. Я знайшла фото та малюнки фігурок, знайдених на розкопках, проте явної схожості з тими вуз+ ловими ляльками, які дійшли до наших часів, не побачила. Будь+яка лялька веде свою іс+ торію ще від палеоліту, від антро+ поморфічних жіночих зобра+ жень, так званих “палеолітичних Венер”. Дуже схоже на звичайну спекуляцію на двох модних темах — лялька+мотанка та Трипільська культура. 3. Лялька9мотанка — не оберіг. У Вашій книзі жодна з описаних українських ляльок не фігурує як оберіг. Отже, той, хто стверджує, що мотанка — традиційний україн+ ський оберіг, просто лукавить?
Причому особ+ ливо на цьому на+ голошують ті, хто створює ляльок масово і на продаж. 4. Про символі9 ку. Хрест замість обличчя у ляльки — то солярний символ (тут ще Даждьбога припле+ ли — це, мовляв, його знак) скрутка в основі голови+ сварга (безкінеч+ ник). 5. Про особли9 вості мотання. Сьо+ годні Інтернетом “блукає” безліч “рецептів”, як створити ляльку — сумнівний оберіг. У листі ще ба+ гато запитань і ко+ ментарів, але ті, що наведені, здаються основними. Щоп+ равда, на них час+ тково відповіла са+ ма авторка листа, проте і мої мірку+ вання тут не зайві. Одразу ж зазначу: я за те, щоб традиційні ляльки, вправно і чесно зроблені, вигідно продава+ лися. Також зазначу, що не вва+ жаю себе монополістом щодо витлумачення та інтерпретації образних і функціональних особ+ ливостей народної ляльки. Я на+ уковець, який у своїх працях до+ тримується тільки фактів — істо+ ричних, фольклорних, етногра+ фічних. Адже правда, яку містить у собі факт (водночас і артефакт) — найбільш цінний здобуток на+ ціональної культури. Проте ляль+ ки вивчаю майже 45 років. Після згаданого серпневого дня у Ду+ манцях почалися мандри по се+ лах, знахідки, невдачі, розчару+ вання, безвихідні ситуації, безре+ зультатні пошуки у фондах де+ сятків краєзнавчих музеїв, праця у бібліотеках, архівах, у фондах Музею іграшки у Загорську (нині Сергєєв Посад) під Москвою, куди їздив тричі. Працював і в фондах тодішнього Ленінград+ ського музею етнографії народів СРСР, де побував двічі. Мав без+ ліч зустрічей із людьми, щасливі знахідки, несподівані відкриття, статті у періодиці, нарешті кни+ ги, в яких частково все описане. Тому, гадаю, маю право вислови+ ти свої міркування щодо ляльки як суперіграшки людства (дру+ гою суперіграшкою є м’яч) і ант+ ропоморфного образу+символу. Найкраще це зробити шляхом порівняння нашої Княгині з аль+ тернативною американською лялькою Барбі (назва узагальне+ на). Остання заполонила весь світ. Втілює образ успіху — фінансо+ вого, політичного, технологічно+ го, промислового, дизайнерсько+
го. Років із п’ятнадцять тому зус+ трів у журналі (в якому не па+ м’ятаю) відомості про те, що ко+ ли б усі Барбі, що були створені й реалізовані у 1960—1980+х роках покласти одну за одною, то мож+ на було б кілька разів оперезати Земну кулю. Масове машинне виробництво цієї ляльки базуєть+ ся на високотехнологічній осно+ ві. Дизайнерський геній створив привабливу, таємничу, але дещо відчужену красуню, яка дістаєть+ ся як нагорода переможцю. Жит+ тя її суцільне свято нескінчених фестивалів, раутів, подіумів, світ+ ських тусовок. На неї працюють кращі кутюр’є і ювеліри. Можна сказати, що Барбі передбачила або навіть спонукала певною мі+ рою виникнення реального жіно+ чого типу, що становить нату+ рально+стилізовану модель ляль+ кового образу+ідеалу. Бути схо+ жою на нього має мріяти кожна жінка цивілізованого світу. Проте така лялька не містить у собі ідеї материнства, не призначена ви+ конувати роль доньки для дів+ чинки, а є радше подругою, ком+ паньйонкою, вчителькою життя. Я за те, щоб українські дівчатка мали у подругах справжніх (не підробних, дешевих) Барбі, вони теж достойні подіумів, фестива+ лів, раутів. Але я й за те, щоб ук+ раїнські дівчатка в душі тримали образ ляльки Княгині, образ, вкорінений в історичне минуле, наповнений духовністю, образ сподівань, очікувань, надій на краще майбутнє. Заради об’єктивності зазначу, що після опублікування в журна+ лі “Декоративное искусство СССР” (1987 р., тобто 25 років тому) моєї статті “Куклы и лю+ ди”, де поряд з українськими Княгинями були описані та ре+ продуковані російські (ярослав+ ські й архангельські) ляльки, і, головне, викладені методичні принципи вивчення ляльки (че+ рез внутрішню будову), в Росії лялькарство почало розвиватися швидко, інтенсивно. Виникли лялькарські товариства ім. Па+ раскеви П’ятниці, почалася ак+ тивна виставкова діяльність, зросла армія колекціонерів та ен+ тузіастів народної ляльки, вихо+ дять книги, захищають дисерта+ ції. В Росії особливо наявне праг+ нення долучитися до світу пред+ ків, протиставити свою традицій+ ну національно+регіональну ляль+ ку чужій спокусливо+привабли+ вій красуні Барбі й стилізованим авторським лялькам. Але в Росії, на відміну від України, нема за+ гальнонаціонального лялькового образу, яким є вузлова лялька Княгиня. Отже, коротко охарактери+ зую, що це за образ, чим він від+ різняється від образу, втілювано+ го Барбі, що в нім позитивне, а що — негативне, що у цих двох лялькових типів схоже і проти+ лежне.
1) Барбі — тип ляльки, в яко+ му переважають елементи реаль+ но+конкретні, натуральні, типо+ во+стандартні. Княгиня — тип ляльки, в яко+ му переважають елементи умов+ но+узагальнені, декоративні. 2) Барбі — породження суто міського середовища, середови+ ща глобальної урбанізації, дітище машинно+технологічних здобут+ ків. Її історичні корені сягають дворянсько+буржуазної культури XVII—XVIII ст. Княгиня — породження сіль+ ського середовища. Хочемо ми цього чи ні, а відправним пун+ ктом української культури, хоч би де вона творилася, є село. Україн+ ська наука, мистецтво, культура загалом містять у своїх надрах елементи духовності, морально+ етичні принципи, вироблені у сільському культурному просто+ рі. Відтак, лялька Княгиня ро+ биться вручну в домашніх умо+ вах. Не стандарт, а канон визна+ чає риси її образності. Каноніч+ но+традиційні фактори проника+ ють і в історичне, і в доісторичне минуле. 3) Барбі — штампована, тира+ жована і стандартизована кон+ кретність (проте є колекційні, малотиражовані Барбі ціною по+ над $15 тис.). Княгиня — рукотворна, інди+ відуальна умовність. 4) Барбі — породження глоба+ лізаційних процесів. Княгиня, її популярність — результат зростання етнічної са+ мосвідомості, один із чинників захисту і збереження національ+ но+культурних надбань. 5) Барбі — продукт пошире+ ної нині тенденції споживання насолоди, що стало метою і смис+ лом життя багатьох людей в усьо+ му світі. Княгиня — буттєво+космоло+ гічний образ материнства, про+ довження роду, історичні корені якого сягають часів пізнання сві+ ту через аграрно+еротичні пара+ дигми. Проте елемент надії в її образі пов’язаний із фактором ідеалізації минулого, тобто пев+ ного скептицизму щодо сучасно+ го. Водночас Княгиня символізує не повернення до первісної при+ роди, а шлях, пройдений Украї+ ною від давніх часів, шлях, на якому поки що сподівань було більше, ніж звершень. Саме ці, означені вище якості Княгині, її образні основи нині потрібні народу, який важко, із зусиллями, вибирається із тенет колоніалізму — фізичного, ідео+ логічного і духовного. Закладені у Княгині народні духовні й гума+ ністичні основи підносять її об+ раз до ступеня національного символу. Проте неможливо передбачи+ ти, скільки Княгиня існуватиме у своїй сьогоднішній образній іпостасі. Тож дякуючи Олені Тарасен+ ко, без листа якої ця стаття не бу+ ла б написана, ми виступаємо за те, щоб вистражданий народом, загалом оптимістичний образ+ символ Княгині був очищений від різноманітних спекуляцій і містифікацій.
Усе почалося з того серпневого дня 1968 року, коли ми, я і моя дружина Люд$ мила Семенівна Орлова, побачили першу ляльку з хрестом на обличчі. Це було у селі Думанці на річці Тясмин поблизу Черкас. Вразив саме хрест, набраний із різнокольорових ниток — червоної, білої, зеленої, жовтої, переплетених так, що посередині утворювався чотирикутник.
16 З роси й води! · “Низький уклін усім землякам, друзям, шанувальникам творчості Миколи Томенка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Олеся ТОМЕНКО Фото Ганни ОБОРСЬКОЇ
30 травня 2012 року у Будинку художника відбувся літературно-мистецький вечір із нагоди 75-ліття від дня народження відомого українського поета Миколи Томенка. Кращі майстри слова і пісні прийшли привітати ювіляра. Знакові твори звучали на цьому вечорі. Молитвою стали розділи з “Трудової книжки матері” у виконанні заслуженого артиста України Петра Бойка. Той шевченківський нерв торкнувся кожного присутнього. Доступна і проста, на перший погляд, поезія Миколи Томенка насправді глибокометафорична, сповнена життєвої мудрості й філософського узагальнення. Для Миколи Томенка, батько якого загинув на війні, категорії людяності, честі, моральності, віри у свій народ, у свою мову завжди на першому місці. Так його виховала мати, яка рано пішла з життя. І тому образ матері — центральний у творчості поета. Так і живем. Ніяких перемін, Бо ми не крадемо до свого столу… І тільки бачить, зірко бачить Він З свого земного вічного престолу. Він — Це народ. Його не проведеш. Не можна з ним лукаво загравати. Не може бути почуття без меж: Коли береш — То треба й віддавати… Багато хто з друзів і побратимів поета дізнався про нього більше за ці кілька годин концентрованої творчості, ніж просто спілкуючись щодня. Адже неопублікована мала проза М. Томенка виважена і лаконічна. Книга понад 10 років лежить у видавництві “Український письменник”. Було б добре, якби причетні до книговидавництва люди знайшли кошти і подарували письменнику в рік його ювілею друковану книжку. Микола Томенко чудовий дитячий письменник. Він автор 11 віршованих п’єс-казок. Це п’єси, які б виховували молоде покоління, закладали духовні цінності, які зараз витісняє інтернет, телебачення. Дитячі вірші, які виконали учні дитячої школи мистецтв ім. Вериківського, розвеселили і повернули кожного в незабутнє і солодке дитинство. Ці вірші теж могли б стати здобутком української літератури, але вони вже кілька років лежать у видавництві “Веселка”.
Миколі Томенку Бог дав і талант поета-пісняра. “Пісню Сивого Лебедя”, написану Ігорем Шамо і присвячену пам’яті Василя Земляка, пропустив через свою душу народний артист України Віталій Білоножко. Він був першим виконавцем цієї пісні-реквієму. “Майже 30 років тому я виконав цей твір, а й досі він зі мною, кожне слово — емоційний згусток”, — так подякував артист поетові. Анатолій Пашкевич подарував Україні славетні пісні “Мамині руки”, “Я твоє останнє літо”, першою виконавицею яких була Раїса Кириченко, а на вечорі вони прозвучали у виконанні заслуженої артистки України Оксани Калінчук. Привітав ювіляра й Анатолій Лаврінчук. Пісня “Журавлиний клекіт” стала лауреатом ХІ Міжнародного телерадіофестивалю “Прем’єра пісні” 2011, а прем’єра пісні “А ти ж така красива” присвячена дружині поета Марії. У виконанні Олега Малика прозвучали пісня на музику Олександра Білаша “Білі птиці снігів” та уривок із повісті братів Стругацьких “Подробности жизни Никиты Воронцова”. Дивовижна річ: в основу повісті покладено рядки пісні Миколи Томенка “Ми так рідко пишемо листи”. Ще наприкінці 80-х років минулого століття її виконували барди всього колишнього Союзу, а сам автор про це навіть не знав. А дізнався випадково, дякуючи Володі Недільку, який натрапив на цей текст, може, і не випадково, адже їхня родина давно розшукувала автора цієї пісні, бо її любила сестра Володі. Вона померла молодою, а батько і син у пам’ять про неї продовжували шукати автора. І от якось Всеволод Якович зателефонував до Миколи Томенка, розговорились. І якось мимоволі вирвалось: “Ти знаєш, Миколо, все рідше отримую листи, того року привітаннями був завалений, а цього року прийшло лише кілька, як у тій пісні: “Ми так рідко пишемо листи і вітаєм поспіхом із святом…” — “А літа, а літа за нами, як мости, на які нам більше не ступати”, — підхопив Микола Томенко. “Звідки ти знаєш ці слова?” — вихопилося у Всеволода Неділька. — “Так це ж мої!” — відповів поет. Прозвучала ця пісня на вечорі у виконанні Олександра Довгопола. Прекрасні пісні звучали у виконанні жіночого ансамблю “Зорянка”, композитора Геннадія Володька, народного артиста України Олександра Василенка. Миколу Томенка привітали однокурсники по Київському університету: Михайло Наєнко, Людмила Власова, а також його друзі по шахті “Гігант”, що у Кривому Розі, де працював після школи майбутній поет. На батьківщині пана Миколи, в рідному селі Ярославці, що на Шполянщині, теж вирувало поетичне свято слова і пісні. Приїхали привітати письменника голова Шполянської райдержадміністрації Сергій Струк і голова Черкаської обласної Спілки письменників Валентина Коваленко. Особливо хочу подякувати безпосереднім організаторам та учасникам заходу: директору Ярославської середньої школи Олександру Івановичу Литвину, вчителю-методисту української мови та літератури Валентині Кіндратенко, голові селищної ради Любові Еленгаупт, вчителю історії Анатолію Головкіну, вчителю музики Тетяні Глущенко, Світлані та Вікторії Задворним. Низький уклін усім землякам, друзям, шанувальникам творчості Миколи Томенка.
П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
16 З роси й води! · “Низький уклін усім землякам, друзям, шанувальникам творчості Миколи Томенка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф – р е д а к т о р
Поштовий індекс — 30617, сторінка 68 в “Каталозі” ннаа 11 ммііссяяццьь 9 грн 37 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 27 грн 51 коп. ннаа ппііввррооккуу 53 грн 37 коп.
16 З роси й води! · “Низький уклін усім землякам, друзям, шанувальникам творчості Миколи Томенка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Го л о в н и й р е д а к т о р
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
16 З роси й води! · “Низький уклін усім землякам, друзям, шанувальникам творчості Миколи Томенка”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Кореспондент
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Євген БУКЕТ
Бухгалтерія
279-41-46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10AБ, м. Київ, 01001
Наклад у червні — 20 400
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
1 2 0 2 3
EAmail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу.
Павло МОВЧАН 4 820095 780016