Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
← Архів «Слова Просвіти»

Слово Просвіти, №29 за 2026 рік

16 с. · 29 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0

Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.

Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 29 (1356), 23—29 липня 2026

Сергій ПРИСУХІН, доктор філософії, член Головної Ради ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Світлини автора 15 липня Україна відзначила День Української Державності, День хрещення Київської Руси-України, День українських миротворців. А ще це була особлива дата просвітянської спільноти – день ня, розбудову та зміцнення Української держави Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка нагородило почесною відзнакою “Будівничий України” відомого журналіста, краєзнавця Павла Смовжа з Київщини. І всі просвітяни – і ті, хто були присутні в інформагенції “Наголос”, і ті, хто долучалися до роботи дистанційно, – з радістю привітали Павла Мовчана з новоліттям і побажали нашому державникові, поету, громадському діячеві многії благії літа! через Мазепу пізнавав Україну. Його романтизували, міфологізували, возвеличували, захоплювалися, закохувалися… Французький просвітитель Вогюе у драматичній розвідці про Мазепу натхненно напише: “Історія не дала йому корони, але поезія обдарувала його гарнішим королівством, ніж тим, що дає їх політика… Противники ненавиділи його, зате жінки кохали. Церква прокляла його, але поети оспівали. Бо їх, як соняшник до сонця, інтуїтивно й незбагненно тягне до всього, що велике, міцне і сильне”. Навіть М. Костомаров, який не встояв перед царськими ідеологемами, опише в своїх “Життєписах…” ті Мазепинські якості, що не могли втаїти і його люті вороги. Він ствердить: Мазепа був “красивим, спритним і добре освіченим”, знав латину та європейські мови, зрощував у собі “надію політичної незалежности своєї батьківщини (України), наочно проявляючи бажання в тій думі, яку Кочубей презентував царю як “Мазепинську неблагонадійність”. Спраглість волі, як найвищий чуттєвий і політичний прояв єства українського Гетьмана, стала однією з найвищих чеснот у європейській історії, яку талановито й емоційно забарвлено описували видатні діячі: Байрон, Вольтер, Гюго, Словацький, Ліст, Делакруа. А п’ятиактна драма німця Готшаля “Мазепа” (1865) стала в Європі популярнішою, ніж “Робесп’єр” і “Марсельєза”. Тоді знаний у культурно-мистецьких колах критик Воге визнає, що саме Мазепа став видатним діячем видатної епохи. Справді, згадуються ті часи, коли французькі школярі, чуючи про Україну, вигукували: “О, Україна – це Продовження на стор. 2, 7
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

Особливий день

народження Павла Мовчана, голови ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. У цей кратно святковий день просвітяни зібралися на круглий стіл на тему “Витоки української державності” з циклу “Екзистенційні загрози і відповіді національним інтересам України”. Виступили з доповідями Євген Шевченко, Георгій Філіпчук, Петро Чернега, Іван Заєць, мав слово і я. У роботі круглого столу взяли участь: Фергад Туранли, Галина Дацюк, Кирило Стеценко, Світлана Фещенко, Сергій Файфура, Дмитро Ломачук, Анатолій Кущ, Анатолій Радзіховський, Олександер Ковалів, Роман Кухарук, Ігор Зоц, Андрій Демиденко, Тетяна Негрій, Оксана Приходько, Валерій Франчук та інші. За вагомий особистий внесок у справу українського національного відроджен-
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗

“І вольностей бороніте!”

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Минулий тиждень, незважаючи на жорстокі бомбардування рашистами України, зокрема Києва, став знаковим в історичному контексті. Предстоятель Православної Церкви України (ПЦУ), митрополит Київський і всієї України Епіфаній на Соборній площі Національного заповідника “Києво-Печерська лавра” освятив погруддя гетьмана Івана Мазепи. Цей пам’ятний знак для всього українства урочисто встановлено трохи раніше – удень 30©річчя Конституції України. Маємо завжди пам’ятати, що стараннями гетьмана “митрополія Руська” набула величного архітектурного лику і стала втіленням ідеї української державності. Мазепу називали гідним спадкоємцем князя Володимира, продовжувачем його святої справи, “щедрим благодійником Церкви загалом, так і Лаври зокрема”. Свята Лавра – це його почесне місце. У звіті Бендерської комісії докладно зазначено велетенські суми, які гетьман виділяв на відбудову і оздобу митрополичого собору. Так, на позолочення бані Печерського монастиря він витратив 20,5 тис. дукатів, на мури навколо нього – 1 млн дукатів, великий дзвін та дзвіниця обійшлися у 73 тис. золотих, на запис Печерському монастирю – 180 тис. імперіалів... (книга “Православна церква в українському державотворенні”). Загалом за Мазепи в Україні постали чи були відновлені десятки церков і монастирів. Саме за його гетьманування Київ почали величати “другим Єрусалимом”. Унікальна й сакральна постать у нашій національній історії. Його високоетичний і політичний чин – повстання проти московщини за Незалежність — став через століття священним духовним скарбом у вінку Буття української Нації. Не дивно, що саме за цей учинок, який практично змінював передусім світоглядно світопорядок Європи, московська влада (царсько-імперська, радянська, “путінська”) вважала його зрадником, а російська православна “церква” проклинала його століттями. Роками анафему зачитували (-ють) у церквах під орудою московитських опричників та їхніх посіпак, зокрема в тих, які були побудовані його коштом і увагою. Так злочинили з цим великим Оборонцем української ідеї. Упродовж віків імперська “історія” та пушкінська література на кшталт “Полтави” вкладали в серця і голови багатьох поколінь українців (і не тільки) фальшиву ідеологію “мазепинського зрадництва”. І лише високий злет муз в Поезії, Музиці, Живописі оберігав істину про цього славетного мужа. Бо правда крилася не в пушкінській імперськості, а в громадянській ліриці В. Сосюри, який у смутний період московської колонізації напише свого “Мазепу”, де голосно прозвучало: Красу душі його висот, – Як не зовіть його бандитом, – Вже оспівав давно Народ… Саме подібні твори (для тих тоталітарних часів рідкісні) своїм патріотичним злетом перевертали світогляд, свідомість і самопочування українства, стаючи передусім для студентства, частини інтелігенції найправдивішою історією, бо в них нуртувала містко і сильно Мазепинська ідея – “за суверенність України / Боровся він і в цім був прав”. Сьогодні маємо визнати, що завдяки європейській культурі й мистецтву світ
Український шлях · “Мудрий Поводир, який бачив долю свого Народу значно далі своїх сучасників і наступників, заобрійно”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Продовження. Поч. на стор. 1 “І вольностей бороніте!” край Мазепи”. Тому оці захопливі твори літератури і мистецтва англійців, французів, німців, чехів, поляків, шведів, угорців уможливлювали повернення в народну свідомість і національну пам’ять історичних істин про великих українців. Оця україноцентричність нуртувала в європейському просторі передусім завдяки культурі (не політиці), незважаючи на бездержавність покріпаченого народу. Тому нині так важливо, щоби ця тяглість нашої звитяжної історії, величного чину національних особистостей стала предметом уваги і поваги у сфері освіти всіх рівнів, виховуючи нашу молодь. Для виховання Нації недостатньо буде встановлення навіть найвеличніших пам’ятників, оскільки весь суспільний, інформаційний, культурно-освітній, політичний простір потребує “Мазепинського олюднення”. Зміст освіти необхідно збагатити не тільки високим світоглядним штилем уже згадуваних європейських митців, але й власними надбаннями Сосюри, Лепкого, Руданського, Старицького, Воробкевича, Павличка, Шевчука та багатьох художників, композиторів. Визнаємо головне: пам’ять про нього завжди жила в Народі. У найстрашніші геноцидні роки люди вберігали дух Мазепинської правди. Анафемою Мазепи намагались вбити Народ, його душу. Проте навіть Голодомором-геноцидом не змогли задушити пам’ять про великого державника, борця і творця. В архівах збережено промовистий приклад, коли 1930 року ГПУ вилучило в українських селян з Уманщини листівки такого змісту: “Мазепа славний був Гетьман, з царем не мирився і під Полтавою бився за вільну Україну. Ми йдемо разом з ним”. Оця цінність в образі “разом” була ще однією шляхетною рисою державника і патріота, який був свідомим, що тільки в єдності всіх суспільних станів українці здатні побороти москаля. У важкі часи уярмлення Іван Мазепа звертається в своїй “Думі” до українців із тим заповітним словом, що й донині зберігає свою значущість: Озмітеся всі за руки… А за віру хоч умріте, І вольностей бороніте! Тому знову подумки навернутий до недавнього “монологу” путлєра (до Віткоффа і Кушнера) про Полтаву, в якому зримо витав в уяві диктатора нескорений Мазепа, що ось уже понад три століття в гріху й страху “тримає” московитський народ. Певен, що ця “розмова” не торкалася правди, бо чого шукати там, де її ніколи не було. Адже Мазепа продовжує “презентуватися” в Полтавській битві не Вольтером і Гюго, а несусвітньою брехнею. Тому й “розумнішала” американська делегація на москві лише крізь оптику імперськості “пушкінського мазепи”, якого московське попівство обліпило жовчними анафемами за те, що прагнув України. Тож нині москва продовжує люто ненавидіти одного зі славетних синів України. Спільно з нею діють і доморощені вороги національної Свободи, що противилися називати цим славним іменем вулиці Києва та інших міст, не воліли увіковічнювати великого Українця в пам’ятниках і обелісках, освітніх програмах, наукових розвідках, теле-, радіопрограмах тощо. І хоча світ творіннями великих Мистців возвеличив Його вже давно, однак єще “правнуки погані”, які нетерпимі до Мазепи і терпимо ставляться в нашому національному просторі до ганебних петрів-єкатерін, суворових-жукових, булгакових-бродських, ватутіних-столипіних... Про останнього (столипіна) особлива промовка. Адже цьому душителю українців ще зовсім недавно в Києві найвища влада відкривала, “вшановуючи”, пам’ятні дошки, співаючи панегірики. Неможливо пояснити ні нинішнім, ні майбутнім поколінням українців той факт, що в Києво- Печерській Лаврі неподалік від постаменту Мазепи “сусідствує” могила імперського чорносотенця столипіна. Тут же, біля Успенської церкви, був похований свого часу і рум’янцев-задунайський (нищівник козацьких вольностей та предводитель кріпацтва в Україні) із когорти “пантеону” суворових-кутузових. Негоже, бо тоді геноцид причепиться надовго до тіла українця, як воша до кожуха. Цікаво, що б сказали нам ті ж понад 10 тисяч киян, які в буремний 1918-й гідно й вільно вийшли на Софійський майдан, воюючи з москалем, захистити від наруги честь і славу Гетьмана, унеможливити надалі “експропріацію” більшовицькими московитами української духовності, історії, національних багатств, приниження її героїв. Справді, українська самостійність, свобода, “сепаратизм” для москалів завжди були тими реперними знаками та їхніми “коричневими” лініями, які ніколи не змогла перейти навіть “найдемократичніша” частка російської “інтелігенції”. Пригадується дискусія двадцятирічної давнини з віцепрезидентом РАО Борисенковим, який казав “так” Гоголю, Драгоманову, Костомарову, одначе “анафемно” ненавидів Івана Мазепу. Чому? Винятково за його державницькі, самостійницькі ідеали, за те, що той остаточно розпізнав підле нутро ворога-московита, стверджуючи свою мрію словами В. Сосюри: Ми візьмем ворога в клинки І на кістках його проклятих Знов зацвіте Вкраїна-мати! На відміну від Мазепи всілякі інші “очільники” (Брюховецькі, Многогрішні, Самойловичі, Апостоли, Скоропадські, Розумовські) нагадували в кращому випадку московських “підлизнів” з їхніми “малоросійськими колегіями” та покріпаченим “гетьманством”. Тому єдиним справжнім навчителем і державником для Пилипа Орлика, автора першої української Конституції, був саме Іван Мазепа – визначний будівничий української Держави, Церкви, культури, науки і освіти, той, хто дбав про українців усього світу, підтримуючи українську православну Церкву навіть у Єрусалимі, де в храмі Господньому зберігалася срібна таріль та гравірована на міді плащаниця з його написом. Показово, що найбільшим його культурно-політичним і гуманістичним діянням у цьому контексті була організація і підтримка друку в Алеппо Євангелії арабською мовою, що побачила світ 1708 року (з посвятою і гербом Мазепи). Великий Просвітник як ніхто інший вбачав у московії масштабне вселенське зло, що вигублювало народ (-и) духовно, фізично, морально. Адже коли українці творили державу, писали свої конституційні норми високим штилем свобод і демократії, тоді (як і зараз!) на московських болотах кишіла нелюдяність, цинізм і жорстокість варвара. Філософ Шпенглер зазначав, що і “большевицьке царство (як нині путінське!) не є державою в європейському розумінні. Воно складається як монгольський Кипчак, з панівної Орди, з всемогучим Ханом та послушної їм безправної маси рабів. Там панує абсолютизм і безоглядно морально брудний, жорстокий, з мордами, метод управління”. Цього засилля “монгольського московства” не хотів бачити на рідній землі освічений і волелюбний Гетьман. Бо розумів: що довше пануватиме в Україні московія, то пекельнішим буде становище українства. Про це “говорять” окремі факти. Адже за інерцією після Мазепи в 1740 році на 1099 населених пунктів гетьманщини випадало ще 866 шкіл, 1768-го на одну школу припадало 746 душ, а вже через століття (1860) – лише одна школа на 17143 душі (у 25 разів менше!). Мав рацію Мазепа щодо варварства московита, яке так нікуди і не зникло. Адже в цей час, коли в Лаврі пошановують славні діяння Гетьмана, на офіційних кремлівських помийках заявляють про можливість примусового виселення близько 300 тисяч українців до Сибіру і на Далекий Схід із тимчасово окупованих територій. Етноцид ХХІ століття московського “розливу”. Ймовірністю цього віковічного покріпачення українців московією і був стривожений, пророче мислячи, мудрий Поводир, який бачив долю свого Народу значно далі своїх сучасників і наступників, заобрійно, боронячи самостійність і не вірячи в ілюзії автономізму. До цих вершинних ідей мазепинської Свободи багато наших відомих національних просвітників так і не спромоглися дійти навіть через два століття. У кращому випадку вони “доходили” до підніжжя українського автономізму, як це зробив М. Драгоманов, поборюючи всіма засобами український націоналізм (стихійний) та ідею “самостійництва”. Недарма цей видатний український культурний діяч у своїй “Автобіографії” розмірковував так: “В рамцях автономії я покладаю розрішення національного питання в росії, висловлюючися проти всякого сепаратизму”. Сказане не для вимірів критичних зауваг, а в екзистенційному виборі національного Буття українства, коли сучасні покоління зобов’язані розібратися в цінностях, запропонованих історичним досвідом, ідеалами державника Мазепи. Згадаймо уроки. Перший Військовий З’їзд у період визвольних змагань мав сформувати нарешті платформу з’яви “військової сили, що має служити вигнанню кацапів з України”. Проте “Винниченко та інші довго закликали з’їзд до спокою і вказували на необхідність піддержувати контакт з Врємєнним Правітєльством”. А самостійницька, мілітарно зорієнтована позиція М. Міхновського не відігравала тоді, на жаль, там впливової ролі. Адже, відрядивши в петербург свою делегацію (10 осіб), Центральна Рада воліла лише вижебрати в москалів визнання своєї автономії та “українізації” окремих військових частин, здійснюючи щодо них надзвичайно згубну політику “нейтральності”. У своїй праці “Відродження нації” він напише: “…право і обов’язок боронити всю росію було справою всіх народів, що живуть у росії”. Тому коли знайомишся з маловідомим “українським” гімном, запропонованим Драгомановим, то стають очевидними витоки запопадництва в наших тодішніх очільників національної революції: …З Північною Руссю не зломим союзу, Ми з нею близнята по роду. Ми віки ділили і радість і горе І вкупі приймаєм свободу. Яке все це далеке від мазепинського Ідеалу! Наяву те, що справедливу й свідому ненависть до гнобителя-москаля Мазепи, Орлика, Шевченка драгоманівська концепція переорієнтовувала на спільний знаменник “радості і горя”, об’єднуючи воєдино ката і жертву. Тому москвофільство вкупі з новітньою “драгоманівщиною” завжди затьмарювали українську перспективу визволення. Бо виховані на таких “ідеалах” винниченки та лизогуби зрадницьки і безупинно співали для свого народу осанну “вірую москвину”, коли той ґвалтував Україну. Тодішні радівські очільники (як і донедавна теперішні) чомусь забули Пилипа Орлика та його вислів: “Україна повинна бути звільнена від усякого панування чужинців”, не терпіли “самостійництва” й мілітарних устремлінь Міхновського й Болбочана. Ці “чому” озвучуються не для осуду, але мусимо пізнати “себе”, свою минувшину, опановуючи гіркі й звитяжні уроки для майбутнього, відчувши спраглість Свободи, нікому її не віддаючи. Знаймо, що війна продовжується і тоді, коли вже в період Незалежности трапляється, що з навчальних програм історії вилучаються теми Мазепи, Героїв Крут, Січових Стрільців, Голодомору4геноциду, Української Повстанської Армії, українських дисидентів. І за такими вчинками варто безпомилково визначати “хто є хто” в Україні і для України. І саме національні освіта, культура, наука, історична пам’ять мають стати тим сутнісним рядом, який зрощуватиме і зміцнюватиме дух і силу нового Українця. Того, який ментально і совісно народжувався в часи Мазепинської Полтави, який творився Шевченковим Словом, звитягою Героїв Крут, славою Воїнів і духом національних Будителів. Далекого 1918 року Продовження на стор. 7
Національна еліта · “Її зранений біль він проніс крізь останні роки свого життя, заповівши нам не віддавати ворогу жодного клаптика нашої пам’яті”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

цюючи на високу ідейність – працюємо на девальвацію слова, яке стає безособовим, заряджається негативною енергією проти людини, її совісті”, можна цілком ствердно говорити, що. Іван Дзюба усією своєю совістю, душею та серцем працював над Словом, рятуючи його від денаціоналізації, девальвації, дегуманізації, – і донецький зал у 2013 році відгукнувся саме на цей щирий, дзюбинський камертон совісті. Біль за вітцівським краєм: осо1 бистий вимір. Готуючи матеріал до ювілею Майстра у 2013 році, мені пощастило доторкнутися до дже1 рел, які виплекали його талан. Я об’їздив усі рідні місця Івана Ми1 хайловича: від Миколаївки до Новотроїцького, віддав шану та вклонився могилам його рідних у Докучаєвську (Оленівських Кар’єрах). Тоді було зроблено ве1 личезний, безцінний фондовий запис численних інтерв’ю з його родичами та земляками, учителя1 ми школи, ровесниками. На пре1 великий жаль, згодом, через фа1 тальні технічні причини, цей уні1 кальний архів було втрачено. Проте він не зник безслідно – він закарбувався в пам’яті серця. Коли у 2014 році, рятуючись від початків російської окупації, я був змушений переїхати з напівокупованого Донецька до Києва, відбулася телефонна розмова з Іваном Михайловичем. Він довго, з глибоким хвилюванням розпитував мене про кожну стежку, про кожен куточок своїх рідних місць. У тому тихому голосі через слухавку я фізично відчував, як невимовно й гостро боліло його серце за усім тим рідним, вітцівським, що опинилося під чоботом загарбника. Це не був біль кабінетного вченого — це був туга людини, у якої забирали коріння. Було дивне відчуття, що Майстер під час розповідей тих мандрує отими стежками, якими колись ходив, сидить під старою грушею, де багато про що йому мріялося. Євген Сверстюк колись влучно зауважив: “Ми прийшли на цей світ трудитись. Ми прийшли боротися і змінювати його”. Іван Дзюба боровся до останнього подиху, але його сила живилася саме там – у донецькому степу. Спогади про рідний край були для нього не просто ностальгією, а священним обов’язком зафіксувати й зберегти “зникомий світ власного часопростору”. І навіть коли його рідні Оленівські Кар’єри та Волноващина стали лінією вогню, він тримав цей духовний фронт у Слові. Іван Дзюба з його неперевершеним критично-художнім світосприйняттям сформувався під могутнім впливом саме тієї, справжньої Української Донеччини. Вона викувала його Силу Духу, і саме її зранений біль він проніс крізь останні роки свого життя, заповівши нам не віддавати ворогу жодного клаптика нашої пам’яті.
Національна еліта · “Її зранений біль він проніс крізь останні роки свого життя, заповівши нам не віддавати ворогу жодного клаптика нашої пам’яті”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Пророк нескореної Атлантиди: Іван Дзюба та його силове поле Донеччини

Анатолій ЗАГНІТКО “У Слові – вимір життя”. Ці пророчі слова, написані понад де1 сятиліття тому до чергового дня народження Івана Дзюби, сьогод1 ні, в липні 2026 року, коли ми від1 значаємо 95-річчя від дня народ1 ження Велетня Духу, набувають геть іншої, екзистенційної ваги. Іван Михайлович відійшов у вічність 22 лютого 2022 року – за два дні до того, як над його рідною Донеччиною (щоправда, над Донеччиною гримотіло ще з 2014 року) та всією Україною розірвалося небо повномасштабної війни. Він пішов тихо, але символічно, ніби закривши собою цілу епоху шістдесятництва та безкомпромісного інтелектуального опору, і залишивши нам своє Слово як зброю та компас для найтемніших часів. Кожний із нас об’єднує щонайменше два світи – світ минулого, успадкований від батьків і дідів, і світ сучасного, сприйнятий самим собою і вмонтований у свою сутність. Особливістю Івана Дзюби як Майстра Слова завжди виступала глибина пізнання цього минулого та його усвідомлення як власного. У пролозі до однієї зі своїх фундаментальних книг “Не окремо взяте життя” (2013) він розмірковував про мотиви, що змушують людину сідати за спогади, – бажання зафіксувати зникомий “часопростір”, підбити підсумки чи внести корективи в уявлення сучасників. Саме тоді митець заговорив про зникнення декількох українських “Атлантид”, з-поміж яких знаковим постало “згасання” Атлантиди української Донеччини. Загалом майстер говорить про зникнення на українському тлі декількох Атлантид, з-поміж яких знаковими постають: 1) Атлантида середньо-та східноєвропейського містечкового єврейства; 2) Атлантида галицького села; 3) сьогочасне “розмивання” Атлантиди української діаспори, політичної еміграції; 4) а також “згасання” Атлантиди української Донеччини. Безперечно, список чи перелік зникомих Атлантид в Україні можна продовжувати… Скажімо, Атлантида подільського села з його внутрішньою неповторністю та збереженням ще до початку 70-х років минулого століття повноцінного етнонаповнення. І це попри страшні лихоліття арештів, Голодомору… Кожна з таких Атлантид заховує в собі цілі шари народної пам’яті, вимагаючи особливого розгляду та дослідження, не тільки з’ясування причин незворотного процесу зникнення цих визначальних для України Атлантид, але й характеристики причин обсягів багатошаровості та значущості їхньої відсутності в сучасному житті. У Слові весь обшир і вся глибина життя неперевершеного Майстра магічної Сповіді про пережите і прожите, пізнане й відчуте Івана Дзюби. Сьогодні, коли топоніми його дитинства та юності – Волноваха, Оленівка, Докучаєвськ, Новотроїцьке, Миколаївка, Ольгинка – понівечені війною та окупацією, концепт Дзюбиної “Української Атлантиди” перестав бути лише лінгвокультурологічною метафорою. Це жива рана й водночас – доказ того Силового поля українськості, яке неможливо випалити жодною зброєю. Тож яким постає цей материк культури крізь призму Дзюбиного Слова? Українська Атлантида Донеч1 чини… Для Івана Дзюби, як і для багатьох і багатьох інших донеч1 чан, це не просто три слова – це цілісний пласт культури, мови, традицій, знак усього того, що символізує неповторність і зна1 ковість цього краю. У книзі “Донбасія” Ігоря Зоца, автором передмови до якої є Іван Дзюба, є досить слушні рядки про україн1 ськість донецького простору: “Українські сліди на окупованій частині Донеччини – це не лише пам’ятники Тарасові Шевченку, Іванові Франку та Богданові Хмельницькому, фантастичні мо1 заїки Алли Горської на декількох будинках в центрі Донецька, це насамперед люди, які останні1 ми роками робили наш край невід’ємною і природною складовою України”. Сьогодні, з відстані 2026 року, коли цей квітучий український простір Росія спробувала перетворити на суцільне випалене попелище, концепт “Атлантиди” набуває трагічного й водночас пророчого звучання. Те, що колись сприймалося як мовно-культурна асиміляція чи політичні маніпуляції навколо “регіоналізації”, обернулося прямим фізичним геноцидом і спробою стерти український Донбас із лиця землі. Геопоетика Івана Дзюби в цих умовах стає потужними інтелектуальними ліками проти імперських міфів “русского мира”, що десятиліттями намагалися затаврувати цей край як чужорідний для України. Аби збагнути розгалуженість та наповнюваність Української Атлантиди Донеччини, потрібно поглянути не на штучні мапи-візитівки, а насамперед – на реальну мапу з її глибинним минулим та вельми розмаїтим теперішнім. Це по суті материк – мовнокультурний та літературно-мистецький, поза повноцінним виявом якого Донеччина втрачає свою своєрідність. Цей материк охоплює у своїх вимірах п’ять фундаментальних шарів: 1) українськомовний простір донецько1степових земель: його інтенсивну наповненість українським говірковим масивом досить легко виявити, навіть побіжно поглянувши на загальну діалектологічну мапу Донеччини. Це жива народна мова, яку не спромоглися задушити роки імперського тиску; 2) літературно1мистецькі на1 працювання цілої когорти письменників самої Донеччини (Павло Байдебура, Іван Білий, Петро Бондарчук, Григорій Кривда, Євген Летюк, Станіслав Жуковський, Юрій Доценко та ін.) і тих, хто, народившись у цих краях, ніколи не забував про свої витоки, – Володимир Сосюра, Василь Стус (народився на Вінниччині, але з дворічного віку формувався в Донецьку), Грицько Бойко, Леонід Талалай та ін. Символічно, що у 2005 році саме в Донецькому національному університеті (тепер Донецький національний університет імені Василя Стуса (м. Вінниця)) на VI Міжнародному конгресі україністів Іван Дзюба виголосив свою знакову доповідь “Донецька складова української культури”. Саме в межах заходів цього форуму Майстрові було вручено усі відзнаки звання “Почесний доктор Донецького національного університету”; 3) фольклорно1естетичні на1 дбання краю: це багаті шари народно-поетичної усної творчості: легенди про Карачуна (Корочуна) на Слов’янщині, перекази у селах Великоновосілківського та Мар’їнського районів, багатство усного слова у Хлібодарівці на Волноващині, розповіді про степового Чугайстра в с. Степанівка Амвросіївського району (у 2014 році повністю знищене окупантами) та ін. Важко сказати, чи слухав подібні легенди маленький Іванко в с. Миколаївці, де народився (і прожив лише рік), чи в Новотроїцькому, куди родина переїхала, а чи в Оленівських Кар’єрах (згодом – Докучаєвськ), де він здобув середню освіту та звідки пішов навчатися в Донецький педінститут. Але всі ці три шари були природною стихією юнацького змужніння Івана Дзюби; 4) козацьке минуле Донецького краю. На противагу повсюдно нав’язуваній теорії “Дикого поля” (яка щоразу вихолощувала історію краю та обігрувалася навіть у місцевих інтелектуальних проєктах на кшталт журналу “Дикое поле” з його промовистим гаслом-страхом “Боюсь, Донбасс, тебя – боюсь”), топоніміка краю промовляє та просто кричить зовсім про інше. Промовисті найменування Волноваха, Домаха (Маріуполь) та багато інших свідчать про міцне коріння українського козацтва на цих землях. Імперський міф про “пустелю”, яку буцімто цивілізувала Росія, приречений на повний крах, навіть сьогодні, коли в окупації усе українське перебуває під тотальною забороною; 5) глибинна тисячолітня пам’ять історичних битв руських воїнів із половецькими нападниками (зокрема, похід війська князя Ігоря, що розгортався на сучасних донецьких землях). Сьогодні, коли ворожа зброя руйнує міста й села, де формувався Іван Дзюба, стає очевидним: Росія воює не просто за території, вона намагається остаточно втопити українську Атлантиду Донбасу, знищивши докази її автохтонності. Проте кожний із цих п’яти заявлених шарів виявився міцнішим за бетон. Сукупно вони становлять ту неповторну цілісність, яку Іван Дзюба захищав усе життя та яку Україна сьогодні виборює у вогні. Силове поле культури: коли “Нація” заговорила в Донецьку. Тяглість духовної сили та міць Української Атлантиди Донеччи1 ни завжди були вмонтовані в її геополітичний простір. Хоч би як протягом десятиліть імперські та радянські ідеологи, а згодом і місцеві маніпулятори намагалися “змодернізувати” й уніфікувати цей край під проросійські лекала, українська мовно-літературна та національно-культурна стихія щораз витворювала власне Сило1 ве поле. Одним із найкращих, справді “золотим” свідченням цього є спогад про травневі дні 2013 року. Тоді, у межах одноденних гастролей (23 травня 2013 року), Івано- Франківський драматичний театр презентував у Донецьку виставу “Нація” за однойменним твором Марії Матіос. Це був знаковий, майже містичний момент: у залі Донецького академічного драматичного театру, де роками насаджувалися міфи про “мовний розкол” та ментальну прірву, звучало гуцульське художнє мовлення, наповнене неповторним південно-західним говірковим колоритом, відтворювало глибинне багатство ментальності. І сталося диво, яке шокувало тодішніх скептиків і політиканчуків: донецький зал майже протягом півгодини стоячи аплодував і не відпускав ані акторів, ані авторку. Це був не просто успіх театральної постановки – це був прорив колективного несвідомого, радше – підсвідомого. Донецьк, який на рівні офіційних гасел прагнули маргіналізувати та денаціоналізувати, у ту мить щиро й емоційно злився в єдине ціле з гуцульською трагедією “Нації”. Це Силове поле української Донеччини виявилося настільки потужним, що будь-які спроби стерти його маргіналізацією були приречені на неуспіх. Тоді, у 2013-му, ми тривожилися, що українська книга та україномовні медіа заледве дихають під тиском “ярмаркового” бізнесу. Було важко й боляче думати, що тяглість українського Донбасу може перерватися. Проте реакція донеччан на франківську “Націю” довела: під попелом асиміляції завжди тліли іскри живої української ідентичності. Пригадалися рядки Павла Мовчана, який неодноразово виступав у цій ошатній театральній залі: “Нас не може ніхто зупинити – ніколи”, бо як можна спинити те, що живе в душі, те, чим наповнена пам’ять. Вершинним компонентом цього простору, поза всяким сумнівом, завжди було Духовне Начало – Віра, яка наснажувала та уможливлювала збереження українськості в найважчі та найстрашніші часи. Поза такою Вірою неможливий поступ. Цитуючи поета Леоніда Талалая, якого так цінував Іван Дзюба, “Не пра-
Суспільство · “Це реальність тисяч українських авторів та величезна проблема для держави”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

давці постійно доопрацьовують текст, намагаючись наздогнати технологічні та правові реалії. Звіт Єврокомісії, опублікований у листопаді 2025 року в рамках Uk- raine Report 2025, визнає, що Україна зробила певний прогрес у сфері інтелектуальної власності, але водночас прямо вказує на нерозв’язані проблеми, однією з яких виступає недостатнє функціонування організацій колективного управління та слабкі механізми виплати авторської винагороди. Євросоюз прямо рекомендує Україні покращити функціонування організацій колективного управління та виплату авторської винагороди правовласникам, а також наголошує на необхідності наближення до Директиви ЄС 2019/790 про авторське право і суміжні права на єдиному цифровому ринку. Це важливий сигнал, з урахуванням того, що ми як держава бажаємо стати частиною спільного ринку ЄС. Крім того, комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики у своїх планах на 2026 рік задекларував оновлення законодавства у сфері авторського права та ОКУ. Це свідчить про розуміння проблеми на законодавчому рівні, але наміри та реальні зміни, як відомо, – речі дуже різні. Обов’язково, особливо в таких питаннях, пам’ятати про те, що коли ми говоримо про “параліч” системи виплат за права інтелектуальної творчої діяльності, ми вказуємо не на суху юридичну термінологію, а на звичайних людей, звичайних авторів, які створюють мистецтво в сучасних реаліях, незважаючи ні на що, а врешті-решт ще й недоотримують того, що належить їм по праву. Від цього паралічу страждає композитор, чия музика звучить у супермаркеті, поки сам він перебуває у прифронтовому місті чи взагалі на фронті. Страждає поет, чиї рядки читають на радіо в прямому ефірі, але жодної гривні за цей ефір він не отримує. Страждає виконавиця, пісня якої стала гімном супротиву ворогу, однак і вона залишилась без жодної офіційно зафіксованої виплати. Ситуація особливо болісна на тлі загального стану культурного сектору під час війни, адже масові заходи заборонені або обмежені, гастролі скорочені або неможливі, студії не працюють на повну потужність, а самі автори існують в реаліях обстрілів, виїхали за кордон чи боронять державу. Для тих, хто залишився і продовжує творити, а таких, варто наголосити, чимало, виплати могли б бути принаймні якоюсь фінансовою підпорою, однак натомість ця підпора відсутня.
Суспільство · “Це реальність тисяч українських авторів та величезна проблема для держави”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Акредитаційна війна Виклики для організацій колективного управління в темні часи

Григорій ХОРОШКО Після того, як у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, українська нація зіштовхнулася з найтяжчими викликами за весь період незалежності, і культура жодним чином не стала винятком, перетворившись на ще одне поле бою. Так, поруч із очевидними руйнуваннями театрів, евакуйованими колекціями мистецтва та полеглими від жахіть війни діячами культури, непомітно для більшості відбувається й інше, менш виразне, однак не менш значиме руйнування. Система авторських прав, котра роками перебувала в стані болісної реформи, остаточно опинилась у правовому вакуумі. Організації колективного управління (далі – ОКУ), ті самі установи, що мають збирати й виплачувати авторам гроші за публічне використання їхніх творів, опинилися в глухому куті. Автори не отримують роялті, конкурси на акредитацію заморожені, а культурний сектор, і без того знекровлений війною, втрачає ще й ту тонку фінансову нитку, що пов’язувала творця із суспільством. Для початку на безпосередньому прикладі необхідно з’ясувати, чим є організації колективного управління та для чого вони так необхідні культурному сектору. Пропоную уявити, що ви є автором певної композиції і ваша пісня лунає щодня в сотнях кафе, на радіо, торгових центрах та в інших місцях. За кожне таке використання, згідно із законом, вам мала б надходити певна грошова винагорода, котру іменують “роялті”, однак ви як автор фізично не можете підписати угоду з кожним рестораном чи телеканалом окремо, і саме для подібних випадків існують ОКУ, котрі виступають в якості посередників між творцями та тими, хто використовує їх твори. Відповідно ж до Закону України “Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав”, організація колективного управління – це юридична особа, утворена на некомерційній основі, якій правовласники передають повноваження управляти їхніми майновими правами. Простіше кажучи, ОКУ від імені авторів укладають договори з користувачами, стягують плату й розподіляють її між правовласниками. Ця система охоплює кілька категорій прав: авторські права, тобто права на твори письменників, композиторів, поетів, окремою категорією йдуть суміжні права, які являють собою права виконавців, виробників фонограм і відеограм, а також спеціальні випадки, тобто компенсація за приватне копіювання, право слідування тощо. Варто зауважити, що у більшості розвинених країн ОКУ є потужними організаціями, які щороку виплачують авторам мільярди євро. В Україні ж ця сфера перетворилась на хронічний вузол всеможливих протиріч. Щоб зрозуміти нинішні проблеми, необхідно зануритись в історичний контекст проблематики, оскільки до 2018 року Україна жила за застарілою системою, де діяли кілька уповноважених ОКУ, котрі були фактично монополістами ринку. Реформа 2018 року у вигляді Закону № 2415-VIII мала це виправити. Документ запроваджував нову систему, котра зазначала, що ОКУ можуть діяти або у сфері добровільного колективного управління, на підставі договорів з авторами, або після отримання акредитації у сферах розширеного та обов’язкового управління. В останньому випадку акредитована ОКУ має право збирати винагороду навіть в інтересах тих авторів, які не уклали з нею прямого договору. Тобто саме акредитаційний конкурс, що визначає головну ОКУ в кожній сфері, мав стати серцем нової системи. Однак вже тоді в базисі цього питання не обійшлось без низки казусів, котрі зачепили сферу настільки, що перші акредитовані ОКУ ледь встигли почати роботу, як прийшла пандемія, потім відбулись нові законодавчі зміни, а далі на долю всієї країни пала війна. У грудні 2021 року Верховна Рада ухвалила Закон № 5572, підписаний Президентом у лютому 2022-го, буквально за тиждень до початку повномасштабного вторгнення, котрий скасував акредитації, здобуті з порушеннями, перезапустив конкурси й тимчасово дозволив усім зареєстрованим ОКУ збирати роялті у добровільних сферах. Це мало стати новим стартом і перезапустити систему збору “роялті”, а натомість стало заморожуванням на невизначений термін. Говорячи про контекст акредитацій ОКУ, важливо наголосити на тому, що статті 15 і 16 Закону № 2415-VIII чітко прописують: реєстрація ОКУ здійснюється Міністерством економіки, а акредитація – за результатами відкритого конкурсу, який проводить та сама акредитаційна комісія при Мінекономіки. Строк акредитації видається на три роки, і за чотири місяці до її закінчення міністерство зобов’язане оголосити новий конкурс. На папері все, як це часто буває, має доволі привабливий вигляд, однак, як неважко здогадатися, на ділі все трапляється зовсім інакше. На практиці з лютого 2022 року всі ці процеси фактично зупинились. Конкурси, оголошені ще 28 січня 2022 року на визначення акредитованих ОКУ у кількох сферах публічного виконання і публічного сповіщення, були перервані, а нових не оголошували від самого початку війни. Акредитаційна комісія, яку Закон № 5572 позбавив повноважень і яку мали б переформатувати, роками залишається у підвішеному стані й, звичайно ж, тут криється принципова правова колізія. З одного боку, в Україні офіційно введено воєнний стан, що відіграє ключову роль, оскільки ця обставина об’єктивно ускладнює проведення будь-яких конкурсних процедур, тим паче керуючись прикінцевими положеннями Закону України “Про авторське право і суміжні права”, сам закон забороняє проведення конкурсів на акредитацію організацій колективного управління під час війни. Держава зосереджена на обороні, державні органи перевантажені, однак, з іншого боку, відсутність акредитованих ОКУ у сферах розширеного колективного управління означає, що телебачення, радіо, стримінгові платформи, магазини, готелі та всі інші або не платять роялті зовсім, або сплачують їх у добровільному порядку лише тим ОКУ, з якими мають прямі договори. Результат у цьому питанні доволі очевидний, адже значна частина авторів не отримує нічого ні від радіостанцій, що крутять їх роботи цілодобово, ні від різноманітних мереж та платформ, де творіння авторів супроводжує клієнтів, ні від телеканалів, котрі також транслюють різноманітні витвори мистецтва. Важливо зрозуміти, що це не гіпотетична загроза, а щоденна реальність тисяч українських авторів та величезна проблема для держави, яка з цього недоотримує мільйонні податки. Ситуацію намагались частково врегулювати. У жовтні 2024 року набув чинності Закон № 4017-IX, яким були внесені зміни до Закону № 2415-VIII, зокрема були виключені статті 17 і 18, що стосувались окремих регуляторних аспектів. Мінекономіки опублікувало оновлену інформацію про стан системи ОКУ у жовтні 2025 року. Проте фундаментальна проблема, якою була відсутність проведення акредитаційних конкурсів у ключових сферах, звичайно ж, нікуди не зникла, адже тут була необхідна не “косметична зміна”, а реальні дії. Наразі стан у сфері такий, що в реєстрі Мінекономіки зареєстровано трохи менше ніж два десятки ОКУ, кожна з яких існує у дійсності прострочених акредитацій, серед них: УМА (Український музичний альянс), ГО “ВААП” (Всеукраїнське агентство авторських прав), ГС “ОКУАСП” (Організація колективного управління авторськими та суміжними правами), ГС “УЛАСП” (Українська ліга авторських та суміжних прав) та ін. Кожна з них діє в межах своєї специфіки роботи та двосторонніх договорів, збираючи й розподіляючи виплати згідно з чинним законодавством та засадами добропорядності. Однак необхідно ствердити, що без акредитованої ОКУ система нагадує ринок без будь-яких правил. Різні організації виставляють різні тарифи, укладають договори з різними користувачами, ведуть паралельні переговори і навіть звертаються до судів. Бізнес-структури в особі радіостанцій, рестораторів, провайдерів опиняються в ситуації, коли кілька ОКУ одночасно вимагають оплати за одне й те саме використання. Це звучить парадоксально, але деякі зних отримують позовні вимоги від організацій, з якими ніколи не укладали жодного договору. Результатом всього цього безладу є загальне недовір’я. Правовласники не знають, якій ОКУ довіряти свої права, а користувачі не мають гадки, кому й скільки платити, тоді як держава, поглинена війною, не може дати чіткої відповіді на жодне з цих питань. Торкаючись даної тематики, хотілося б також зачерпнути фактор відповідної законодавчої бази, яка покликана врегулювати наявну проблематику. Так, у грудні 2022 року Верховна Рада ухвалила новий Закон “Про авторське право і суміжні права” (№ 2811-IX), що набув чинності поетапно і стає дедалі важливішою складовою євроінтеграційного процесу. Він замінив застарілий закон 1993 року, оновив перелік об’єктів авторського права, врегулював нові виклики, особливо в контексті використання контенту, створеного штучним інтелектом, та наблизив українське законодавство до директив Євросоюзу, однак оновлений закон став свого роду рамкою. Станом на січень 2026 року діє вже п’ята редакція цього документа. Законо-
Пошта “СП” · “Творці не вимагають привілеїв, а просять того, що їм належить за законом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Система, яка в інших країнах є надійним пасивним доходом для творців, в Україні фактично не функціонує, а тим часом на фронті культурного протистояння (це варто підкреслити окремо) питання “чия музика звучить” набуває особливої ваги. Так відбувається, оскільки деросіянізація публічного простору, ухвалена на законодавчому рівні, вимагає заповнення ефірів і платформ українським контентом, однак якщо українські автори не отримують нічого за це використання, де стимул створювати більше? Де фінансовий ґрунт для культурного відродження й культурної величі, якої ми так прагнемо? І головне та найболісніше в цьому аспекті полягає в тому, що нам ніхто не заважає вирішити дане глибоко внутрішнє, навіть певною мірою політичне та стратегічне питання власноруч. Просто необхідно ввести низку правок в ті норми, від яких виграє як культурний світ України та її автори, так і держава в цілому. Дисфункція системи ОКУ не є лише внутрішньою українською проблемою, це варто зрозуміти кожному. Вона відгукується і на міжнародному рівні. Провідні світові організації колективного управління, такі як CISAC та IFR- RO, підтримують систему взаємних угод, за якими члени однієї організації в одній країні отримують виплати за використання своїх творів в інших країнах. Якщо в Україні немає належно акредитованих і функціонуючих ОКУ, тоді це ускладнює подібний обмін, котрий одній тільки CI- SAC, звичайно ж, у загальному характері, офіційно за минулий рік дозволив зібрати майже 14 мільярдів євро, котрі, на превеликий жаль, оминають нашу країну. Знову-таки, відсутність в Україні належно акредитованих ОКУ означає, що українські автори недоотримують виплати, котрі мали б надходити з-за закордону. Одночасно іноземні автори, чиї твори знаходять своє місце в Україні, також лишаються без частини належних їм виплат. У підсумку Україна ризикує репутацією ненадійного партнера у сфері інтелектуальної власності в добу, коли ця сама репутація важлива як ніколи, з огляду як на євроінтеграційний процес, так і на загальну позицію України у світі. Варто нагадати, що ще у 2017 році Офіс торговельного представника США у “Спеціальній доповіді 301” щодо стану захисту прав інтелектуальної власності відзначав лише незначний прогрес України у вдосконаленні законодавства щодо діяльності ОКУ. Відтоді минуло більше восьми років, ухвалено нові закони, однак системний прогрес у правозастосуванні залишається недостатнім. Варто зазначити, що проблема не в тому, що в Україні немає добросовісних ОКУ чи зацікавлених авторів. Проблема в системному збої, що накопичувався роками й загострився під час повномасштабної війни, і вихід із цього стану потребує декількох паралельних кроків, котрі насправді не є настільки вже й неможливими для реалізації. Перше і найважливіше питання стосується відновлення акредитаційних конкурсів. Навіть в умовах воєнного стану держава здатна проводити відкриті конкурсні процедури в багатьох сферах, свідченням цьому є сотні, якщо не тисячі, публічних закупівель, кадрових конкурсів, грантових відборів. Відновлення акредитаційного конкурсу для ОКУ є цілком технічно можливим завданням. Необхідним є формування нового, незалежного складу акредитаційної комісії при Мінекономіки з чіткими правилами запобігання конфлікту інтересів. По-друге, Україні необхідне забезпечення прозорості в цьому питанні. Однією з ключових претензій до ОКУ завжди була непрозорість розподілу зібраних коштів. Закон № 2415-VIII передбачає звітність та контроль, проте механізми їхнього реального застосування вимагають посилення. Автори мають знати, скільки зібрано від їхнього імені та скільки їм виплачено. По-третє, потрібне наближення до стандартів ЄС. Директива 2019/790 та Директива 2014/26/ЄС про колективне управління авторським правом визначають чіткі вимоги до прозорості, управління та звітності ОКУ. Їхня імплементація в українське законодавство слугує не просто бюрократичною вимогою, а реальним способом підвищити якість системи, якій, до того ж, необхідний захист авторів у перехідний період. До моменту завершення акредитаційних конкурсів держава могла б запровадити тимчасові механізми, що гарантували б мінімальний рівень виплат правовласникам з боку великих комерційних користувачів, що не стало б революцією, а просто слугувало б захисною межею для тих, хто не знав справедливості у свій бік протягом тривалого часу. Так… кожен із нас молить Бога про мир. Кожен із нас бажає знову засинати в мирі і спокої та знати, що йому не доведеться більше міркувати про існування у світі війни, у світі крові, болю, невщухаючої тривоги і відсутності чистоти справедливості. Повірте, творці жодним чином не відрізняються від звичайних українців, бо кожен із нас є частинкою єдиного народу, народу єдиної мрії про мир, злагоду і справедливість. Як би там не було, однак справді є щось глибоко несправедливе ледь не для всієї нації в тому, що творці, творчість котрих стала частиною нашого колективного національного спротиву, позбавлені навіть базового права на винагороду за свою працю. Кожен веде свою боротьбу і бореться так, як йому це прокламує доля. Пісня, що надає сили бійцю на передовій або матері та її дітям в евакуації, має вартість не лише духовну, а й цілком матеріальну, і право на цю вартість закріплене законом, от тільки цей закон не виконується. Проблема організацій колективного управління – не суто юридична дискусія для вузьких спеціалістів. Це питання про те, яку Україну ми будуємо. Якщо ми з вами хочемо, щоб культура була не лише ресурсом ідентичності, але й повноцінною індустрією, як у країнах Євросоюзу, до якого ми невпинно рухаємось, то правова база для цієї індустрії має працювати максимально чітко і впевнено, і головне – систематика не тільки культурного сектору, а й будь-якого елементу державотворення загалом, має діяти не “завтра”, не “скоро” і не “після перемоги”, а вже зараз. Творці не вимагають привілеїв, а просять того, що їм належить за законом, тоді як держава, котра проголошує культуру зброєю ідентичності, мусить зробити так, щоб ця сама зброя не дала осічку через банальну законодавчу неспроможність, а стала гідним доказом верховенства в усіх ланках права України.
Пошта “СП” · “Творці не вимагають привілеїв, а просять того, що їм належить за законом”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

“Воскресіння Лазаря” – поезія вічности Тадея Карабовича

Станіслав НОВИЦЬКИЙ “Не піддайся нещастю, але йди йому назустріч з подвоєною мужністю”. Вергілій Матерія творчости Тадея Карабовича увиразнюється глибиною самопізнання, бо ж найбільша висота поезії власне у відчутті самопізнання себе в навколишньому просторі. Митець являє у новій поетичній збірці: природнє відчуття не лише мовної матерії, але самої духовності і традиції української поезії на зламі епох. Карабович у стилі верлібрового урізноманітнення потребував справжньої індивідуальності, яку набув як видатний представник свого літературного покоління. У новому поетичному рукописі виразно проступає цілісна людська мудрість, розуміння реального світу, розуміння себе в цьому земному протистоянні з самою реальністю. З попередніх поетичних збірок Тадея Карабовича явно простежується літературна традиція. Він один із найяскравіших представників епохи відродження українського верлібру на теренах західної літературної традиції. Без творчости Карабовича важко уявити український літературний процес сьогодні. Творчий доробок Тадея Карабовича являє собою унікальний сплав філософської присутності та літературного дискурсу. Говорять про це основні збірки поезій автора: “Zapatrzenia”, “Вологість землі”, “Біля вогню”, “Кличу тебе як ластівку”, “Атлантида”, “В пустелі небо чорне”, “Що стою за стіною споминів”, “Два листи до ночі”, “Вибрані поезії”, “Довга розлука”, чи “Лугуни”. Тадей Карабович як перекладач української поезії здійснив по суті титанічну працю. Сотні його перекладів, вступних статей, післямов, літературознавчих розвідок посутньо друкувались в найбільших українських і польських часописах. Як науковець він автор численних досліджень, статей, чи фольклорних нотаток і записів. Богдан Бойчук так писав про творчість поета: “Поезія Тадея Карабовича балянсується між двома розп’яттями: між розп’яттям Христа і розп’яттям двох людей в акті кохання; це своєрідне мораліте Карабовича відбувається найчастіше в глушині його улюбленої Холмщини. Дивлячись з іншої перспективи, це значить, що поезія ця визначається метафорикою та інтроспекцією в буття часове і позачасове”. Чи дійсно Чи дійсно посипляться зірки в траву і будемо шукати їх у вічності та дні попливуть і дощі змиватимуть з наших тіл любові я піду цією стежкою і ти підеш чомусь а що робити з зірками збирати їх чи хай лежать в траві 11.06.2026 р. В одному з листів до мене Тадей Каробович писав: “Пригадую ночі, коли я йшов на Галілею, лягав у високі трави ковили. Я бачив небо в зірках і світло далеких поселень. Бачив себе і міг переосмислити свою творчість. В нічному доторку вічності, я написав свої “Орільські листи”. Це була збірка, яка звільняла мою творчу палітру від обмежень верлібру. У ній я застосовував міфічне мислення. Це був час, коли в українській літературі панували постмодерністи. Вони читали тільки себе, і тому “Орільські листи” залишились в літературній “ніші”. (З листа Т. Карабовича до С. Новицького – Люблін, 22 травня 2026 року). Ластівки над Єрихоном У сяйві Мертвого моря шелест крил ластівок які несуть в дзьобиках намул на гнізда ніхто не ступає по плесі Мертвого моря в німбі вічности ніхто не вибігає на плесо і не загрузає тільки ластівки несуть намул і ліплять гнізда на стінах Єрихону для своїх первенців 26.05.2026 р. Унікальна і парадоксальна сила почуттів. Особливо коли митець звертається до свого ліричного “Я”, навіть опісля реалістичних поривань ліричного героя поглянути на земне існування. Так, можливо, що кожен із нас має неодмінне відчуття переломності. Поезія здатна зберігати і увічнювати, набувати зовсім нових і унікальних сенсів. Тадей Карабович у новому рукописі постає до читача у зовсім новій літературній іпостасі. Я б охарактеризував цю збірку в загальному погляді як збірку внутрішньої самотности і безкінечного пошуку. Бо як зізнавався сам Митець – “Творча келія, це внутрішній світ поета, його роздуми серед ночі на тему проминання. Вся ця структура відповідає за натхненне слово і його перцепцію в світі. Надто говорити про неї не треба, бо це моя “приватна Атлантида”. Багато слідів цієї “творчої келії” знаходиться в моїй творчості, скажімо у збірці віршів “Забутість” (2011), чи у літературній критиці “Оголені вершини. Розповіді про поетичні території” (2016). Можливо тому літературний критик Ольга Соляр звернула увагу на абстрактні елементи в моїй творчості. На її погляд, це вплив міфу, де місце народження – Холмщина зазнає повної сакралізації. А втім Ольга Соляр не вважає такого стану як ніші, це на її думку повнокровне річище, яке впливає до загальної течії української літератури і, інтегруючись із нею, збагачує її”. Тадей в одному з листів до мене писав: “Поезія – це стан окриленої душі, сповненої неповторних емоцій. Цей стан вам відомий, бо ви отримували його від найпотаємнішої грані. Так і тут, Пасіфая не є провісницею щоденності. Вона втілює у вірші філософський праобраз сутності майбуття. А майбуття – як я сказав, суб’єктивне. Бо навіть якщо дійсність змінює форму, чи стан, сутність суб’єктивного залишається незмінною”. Саме відчуття самотності являється для митця тією сакральною силою, що тримає на земних пластах існування заради святої духовності творення. Карабович поет глибоко ліричного звучання, недарма більшість його поетичних текстів мають пряме звернення до церковної тематики. Кожен вірш такого напрямку мов омофор, молитва, гра, велика святість душі та розуму. Чесно кажучи, я відверто схиляюсь перед цією духовною величчю розуміння і потребування самотності. Пасіфая Лаконська Пасіфая біжить пустелею її сандалі летять в безодню немов палаючі пір’їни чупають камінь на схилі гори і викликують лавину лавина років що минули гримить безоднею разом з сандалями Пасіфаї я сиджу і плачу біля безодні (...) Тадей Карабович у своїй творчості – унікальний майстер. Він поза поколіннями, поза літературними групами. Він окремий митець зі своїм власним світоглядом і відчуттям. Його тексти цінні саме індивідуальністю, увиразненням деталей та образів, глибокою метафорикою власного поетичного світу. Карабович – видатний поет і перекладач, він близький мені як ніхто і ніколи. Його поезія без перебільшення – це моя поезія, без якої я не маю права уявити свого літературного дискурсу.
На перехрестях історії · “Живе українське слово з трибуни лише показало б усьому світові справжню красу й велич нашого непереможного народу!” · с. 6сторінка оригіналу ↗

Коли історія вимагає єдності: Бад-Емс між офіційним дисонансом і живим голосом

Ці особисті роздуми звичайного громадянина своєї Батьківщини — небайдужого багаторічного просвітянина-патріота з південноукраїнського Миколаєва, — є прямим продовженням оприлюдненої на сторінках всеукраїнського культурологічного тижневика “Слово Просвіти” (№ 19 (1347), 14–20 травня 2026 р.) статті “Тріумф української мови над “духовним Чорнобилем”: Від “забороненого діалекту” до мови — переможниці лінгвоциду та істинного символу свободи!”. Тепер вони осмислені крізь призму реальних подій, пережитих мною як ініціатором та учасником дійства в Бад-Емсі останньої суботи травня поточного року, коли історія знову зажадала від нас єдності та чину. Микола МАТІЮК, м. Саарбрюккен, Німеччина Будь-яка перемога над забороною рідного слова не стається сама по собі. Вона виборюється живою присутністю, коли так званий офіційний дисонанс історії — глибоке протиріччя між фактами, ідеологіями та спогадами, що викликає відчуття невідповідності й абсурду, — ми перекриваємо солідарним, чистим і рішучим голосом сучасної України. Аналізуючи витоки імперського лінгвоциду, прагнеш окреслити контури нашої духовної перемоги, що веде до збройної перемоги над північно-східним ворогом. 30 травня 2026 року — у день 150-річчя ганебного Емського указу — курортний Бад-Емс (німецька земля Рейнланд- Пфальц), де колись було підписано акт про заборону українського слова, знову став місцем зустрічі історії та сучасності. Цього разу українська мова звучала тут вільно й переможно. Проведенню акції передувала плідна багаторівнева робота німецьких та українських організацій — як “давніх” діаспорян, так і вимушених переселенців, представників академічних спільнот Рейнланд-Пфальцу та сусідніх земель. З великим бажанням провести цей захід будували плани й активісти нашого громадського союзу, що працює на теренах Саарланду. Правління та члени ГО Ukraine Freunde Saar вели ділову комунікацію з Державною канцелярією, Міністерством культури Саару (для сприяння в контактах із владними структурами Рейнланд-Пфальцу), мерією Бад-Емса, правоохоронцями та поліцією. В результаті було узгоджено дві частини акції: з 14:00 до 16:00 — офіційне й регламентоване зібрання в закритому залі (вхід за списками, делегація від Саару — до 10 осіб, без права виступу); з 16:00 до 18:00 — культурноісторичний пікнік пам’яті на відкритій території (вхід вільний, відповідальність за проведення якого брало на себе наше ГО землі Саар). Водночас варто підкреслити: у масштабах ФРН необхідно мати єдиний і дієвий неформальний громадський загальнонімецький центр із представництвом від усіх земель, який би сприяв координації проєктів та заходів для вимушених українських мігрантів. За моєю ініціативою, у єдності сердець, до вшанування цієї дати долучилися десятки українців і німців із Саарбрюккена та інших міст. Моїм кредо завжди залишається: “Жити й працювати — без брехні!”. Оскільки я не є членом правління саарської спілки і не говорю від її імені, у цій статті ділюся виключно власними враженнями. Завдяки ж активній роботі ГО Ukraine Freunde Saar цей день став не просто актом пам’яті, а актом сили, гідності й мовного відродження. Анатомія лінгвоциду та замах на пам’ять: як попелище Бад1Емса викрило тяглість московитського рашизму. Щоб осягнути сакральний зміст нашого чину, ми зобов’язані без прикрас розкрити драматичну, майже детективну хроніку боротьби за присутність українського імені в цьому місті. Історія появи, нищення та регулярних замахів на пропам’ятну дошку на фасаді знаменитої “будівлі з чотирма вежами” (Vier- Tиrme-Haus) — колишньої літньої резиденції російського самодержця Олександра ІІ — це передній край протистояння — визначений особисто мною, що налічує п’ять історичних віх/етапів. Перша запекла віха сягає 1976 року, коли вільне українство в еміграції від1 значало 100-річчя підписання ганебно1 го акта. Тоді на величній будівлі вперше з’явився знак нашої національної пам’яті. Ініціатором і виконавцем цієї справи вис1 тупив мій видатний земляк, уродженець Миколаєва, всесвітньо визнаний учений — професор Людвіг-Максиміліан-універ1 ситету в Мюнхені Юрій Гаврилович Бой1 ко-Блохин. Людина-епоха, фактичний батько повоєнної україністики в німець1 ких університетах, він застовпив україн1 ську присутність там, де імперія прагнула забити останній цвях у труну нашої мови. Ця дошка понад три десятиліття стояла німим докором, аж поки у 2007 році її не знищили найманці імперської системи. Другий етап став актом нашого рішу1 чого відродження у 2009 році. Попри опір російського лобі, відновлену дошку знову встановили на її законне місце завдяки сприянню Генерального консульства Ук1 раїни у Франкфурті-на-Майні, під керів1 ництвом тодішньої очільниці установи Наталії Зарудної. Проте у 2021 році було зафіксовано чергові намагання сплюн1 друвати дошку руками маргінальних ван1 далів, які відпрацьовували кремлівські темники. Третій, світоглядний, етап також при1 пав на 2021 рік, коли світ побачило псев1 доісторичне есе путіна. У цьому маніфес1 ті людиноненависті диктатор цинічно схвалив Емський указ, виправдав злочи1 ни царату й ідеологічно підготував повно1 масштабне вторгнення 2022 року. Цей крок довів: теперішня війна є прямим ге1 ноцидальним продовженням лінгвоциду півторастолітньої давнини. Мета кремля не змінила контурів — ліквідація України як держави та українців як нації. Четвертий етап перетворився на чорну сторінку історії курорту: 3 липня 2024 ро1 ку спалахнула руйнівна пожежа, яка вщент охопила триповерхову “будівлю з вежами” та її одноповерхову прибудову. Разом із руйнуванням фасаду зникла й наша пропам’ятна дошка, залишивши порожнечу на Кайзерпроменаде. П’ятий етап — мій свідомий приїзд до Бад-Емса 3 жовтня 2024 року. Я їхав сюди не просто як дослідник, а як продовжувач справи професора Бойка-Блохина, з яким мав честь листуватися. Постать цьо1 го вченого для мене є глибоко особистою. Я досліджував його біографію, збирав ар1 хівні свідчення про його життя й навчан1 ня в Миколаєві. Мені пощастило доклас1 ти зусиль для повернення його імені в рідні пенати, коли у 2016 році в межах де1 комунізації нам вдалося перейменувати миколаївську вулицю Коларова на вули1 цю Бойка-Блохина, а згодом — ініціюва1 ти встановлення меморіальної дошки на вулиці Потьомкінській, що поки не вда1 лося вирішити... Стоячи 3 жовтня серед обвуглених руїн імператорської резиденції в Німеччині, я дивився на порожнє місце від дошки крізь призму цієї багаторічної боротьби. Саме на свіжому попелищі народився мій непохитний задум: ми не маємо права капітулювати перед вогнем чи рашистським забуттям. До 150-ліття Емського указу тут мав відбутися масштабний символічний захід нашої тривалої пам’яті. В залі “офіційної” єдності: коли про ук1 раїнську мову... німецькою. Офіційне міжнародне засідання приймала відновлена після пожежі одноповерхова споруда — колишній будинок царської обслуги. Сьогодні ця будівля виглядає по-сучасному ново завдяки просторому скляному коридору з автоматичними дверима, де й відбувалася реєстрація. Атмосфера ще до початку зборів була неймовірно піднесеною й щирою. Переважна більшість присутніх прийшла в українських вишиванках, перетворюючи німецький інтер’єр на простір нашої живої культури. Наша саарська громадська організація отримала офіційне запрошення на делегацію з восьми осіб, до складу якої входив і я. Ми прибули як шановані гості, готові до щирої спільної праці. Рушійною силою та головними організаторами цього символічного чину виступили господарі землі Рейнланд- Пфальц: Українське товариство у Майнці та Німецько1українське товариство Rhein1 Dnipro з м. Кобленца. До них долучилися колеги з федеральної землі Північний Рейн-Вестфалія — Асоціація українських студентів та докторантів Університету Кельна (USAC), низка українських організацій Німеччини та Генеральне консульство України у Франкфурті-на-Майні. Разом вони зібрали в залі, що вміщувала до півтори сотні стільців, унікальний контингент. Перед вікнами було облаштовано великий екран, де світилося головне гасло заходу німецькою мовою: “Die Zukunft gehцrt der Freiheit – und sie spricht Ukrai- nisch” (“Майбутнє належить свободі — івона говорить українською”). Модератором виступив професор Дюссельдорфського університету прикладних наук Олексій Хаб’юк, який забезпечив хід зібрання бездоганною німецькою мовою. Офіційне засідання було суворо регламентоване — з 14:00 до 16:00 — і складалося з десятихвилинних привітань та п’ятнадцятихвилинних наукових доповідей. Спершу присутні почули добрі німецькі слова від заступника мера Бад-Емса (виступив за дорученням голови міста Франка Акерманна). Далі у відеоформаті звернувся заступник держсекретаря Кабінету Міністрів України Ростислав Огризко. До привітального слова наживо долучився почесний консул України в Майнці Гюнтер Єрц. Зала занурилася у слухання промов провідних науковців: дослідника історії української мови, професора Віденського університету Міхаеля Мозера, та почесного професора Кельнського університету Герхарда Симона з лекцією “Репресії Російської імперії як чинник українського націєтворення”. Своєрідним містком у сучасність стала доповідь німецького військового репортера і фотографа Тілля Маєра, який представив фотодокументацію сучасної війни. Проте саме під час цих виступів у залі розгорнувся вражаючий життєвий дисонанс, який відгукнувся глибоким дискомфортом. Ми зібралися в день 150-річчя підписання указу про тотальне винищення нашої Материнської мови, але сама ця мова з офіційної трибуни майже не звучала! Про неї говорили — але без неї. На душі було боляче. Мимоволі згадувалися пророчі слова Тараса Шевченка з його послання “І мертвим, і живим...”: ...Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя... ...І казна-що мовчите, Поки німець цабе скаже, А до того — й мови Не знаєте... Цей шевченківський дисонанс, на жаль, стосувався самих організаторів та представника вищого органу виконавчої влади України, які через таку форму проведення підважували власну ідентичність. Було б відповідальним, якби модератор, ведучи захід німецькою для іноземних гостей (яких у залі було до півтора десятка осіб), з елементарної поваги до свого народу одразу робив короткий синхронний переклад українською. Окремо було соромно за “українську безмовність” високопоставленого урядового представника держави, яка сьогодні виборює свободу всієї Європи. Живе українське слово з цієї трибуни лише показало б усьому світові справжню красу й велич нашого непереможного народу! Ще одним виявом прикрого дисонансу стала повна відсутність у місті оголошень чи афіш про цю подію. Інформаційний вакуум на вулицях курорту є неприпустимим, тим більше, що в Бад-Емсі діє агресивне лобі “руського міра”. Не заявити про себе публічно перед місцевою німецькою громадою — це означає свідомо послабити власні позиції. Особисто я, як і колеги з нашої організації, ніколи б не відмовилися від активної підготовчої роботи. Проте через певну егоїстичну містечковість оргкомітету правління нашої ГО не було залучене до складання програми. Вказую на це принципово не ради конфронтації — адже ми не вороги і на-
На перехрестях історії · “Ми стоїмо біля витоків нової європейської історії, де українське слово викарбувано назавжди”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

віть далеко не опоненти. Наш дороговказ незмінний: “Разом — ми сила в спільній єдності!”. Єдиним сонячним променем, що дещо оптимізував офіційну частину і компенсував мовний вакуум, стало мистецтво. Невеликою окрасою зборів у спеціальних паузах став віртуозний виступ українських музикантів. Концертне виконання творів Миколи Лисенка, Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Василя Барвінського та Віктора Косенка у виконанні скрипальки О. Глібович, віолончеліста Е. Маца та піаніста Я. Боженка зачепило душу й зволожило українську залу. Це були хвилини, коли лише інструментальна гра промовляла до нас звуками української музики. Об’єктивний погляд з Бад1Емса на енергію незламності: від мови — символу свободи — до європейського виміру й сили української ідентичності. Після 16:00 суботній день розгорнув свою найяскравішу, істинно народну сторінку. Уся духовна велич українського чину перемістилася просто неба — на затишну галявину на березі річки Лан поруч із храмом святого Мартіна, неподалік зраненої “будівлі з чотирма вежами”. Ця територія є приватною власністю небайдужого німецького громадянина з Бад-Емса. Пройнявшись солідарністю з нашою країною, цей чоловік без вагань надав свій простір українській громаді й висловив палке бажання надалі сприяти нашому єднанню. Цей відкритий формат продемонстрував абсолютну незнищенність української ідентичності. Протягом трьох годин тихий Лан ніби символічно з’єднував води Рейну та нашого сивого Дніпра в межах єдиного європейського простору, повертаючи присутнім відчуття істинної правди. Головним рушієм цієї події виступило наше громадське об’єднання Ukraine Fre- unde Saar e.V. та його правління на чолі з вельмишановною Головою. Завдяки мудрим діям керівництва нашої спілки вдалося створити неймовірну, доброзичливу атмосферу побратимської єдності. Основною дійовою особою заходу стали кілька десятків українців, які разом із німецькими друзями прибули цілеспрямованим залізничним рейсом прямо із серця Саарланду — міста Саарбрюккена, а також сподвижники з інших німецьких земель. Шлях до реалізації цієї мети вимагав колосальної витримки, адже організація “тихого” культурно-історичного пікніка натрапила на суворі вимоги німецької прискіпливості. Ретельні вимоги мерії, орднунгсамту та поліції щодо дозволів на право зайняття території та обліку кількості учасників створювали напруження. Проте оргкомітет розробив бездоганне Закінчення. Поч. на стор. 1, 2 Д. Донцов у своїй праці “Мазепа і мазепинство” закликав, “щоб Ідея, в ім’я якої ревіли гармати і гриміли самопали 1709 року, не вмерла з тими, хто бився тоді за неї”. Житиме! Нині тисячі нових “мазепинців” і “крутян”, “холодноярівців” і “упівців”, захищають Україну, її цінності, ідею свободи, нашу національну Ідентичність від російського агресора. Такі вірять і сповідують думки, ідеали Великих Українців, до яких і належить Мазепа. Вони надзвичайно затребувані, боляче перегукуються з часом, подіями і надіями, не втрачаючи значущості й правдивості. Ще наприкінці 20-х років ХХ ст. Дмитро Донцов у праці “За землю і море” майже пророче зазначить: “У нащадків має прокинутися свідомість великости завдань, що стояли перед Мазепою і стоять перед нами. Не “за землю і волю”, а “за землю і море”. Бо нема самостійности без моря, нема моря без самостійности. Хто запрошення-інструкцію (за реєстрацію дійових осіб відповідала пані Ольга). Усі учасники беззаперечно дотрималися правил: прибули у вишиванках і вінках, без політичних закликів чи алкоголю, принесли кошики з їжею, якою щедро ділилися з городянами, та пакети для роздільного сміття. Цей рівень самоорганізації повністю розвіяв побоювання влади. Спеціально із Саарбрюккена наш мікроавтобус доставив технічну базу — професійну звукову апаратуру та монументальний банер із назвою нашого об’єднання. На банері постала велична карта соборної України, де кожна область, включно з Кримом, була розписана автентичними регіональними орнаментами. На початку дійства слово було надано мені — як ініціатору та активному реалізатору ідеї проведення заходу. Наша Голова правління як ведуча натхненно провела весь Erinnerung-Kultur-Picknick, що став живим простором єднання. І коли над Ланом пролунали наші традиційні гасла — “Слава Україні! Героям Слава!”, “Слава нації! Смерть ворогам!”, “Герої не вмирають!”, “Україна понад усе!” й м’яко лилася українська пісня, розпочався справжній марафон людських доль і спогадів. Підготовка заходу велася на високому рівні: запрошення були направлені представникам німецької спільноти, громадських об’єднань всіх 16 земель та 11 провідних університетів Німеччини з кафедрами україністики. До початку події на мою адресу надійшло вісім офіційних привітань від видатних науковців та громадських діячів України і Європи: директора Інституту української мови НАН України професора Павла Гриценка (Київ); Уповноваженої із захисту державної мови України професорки Олени Івановської (Київ); президентки “Німецько-українського наукового об’єднання ім. Юрія Бойка-Блохина” професорки Дарини Блохин (Мюнхен); Голови Асоціації німецьких україністів професора Алєксандра Вьолля (Потсдам); провідної викладачки української мови Інституту слов’янської філології Університету Людвіга-Максиміліана професорки Олени Новікової (Мюнхен); академіка Академії вищої школи України професора Володимира Садівничого (Суми); авторитетних німецьких істориків та славістів Тюбінгенського університету — професора Клауса Гестви та професорки Шамми Шахадат. Учасники пікніка розділилися на сім груп, які озвучували ці послання. Шість груп зачитали листи українською з німецьким перекладом, а сьома презентувала німецькомовні звернення з Тюбінгена. Їх озвучили докторка Сімоне з Санкт-Інгберта та 32-річний німецький інженер Лукас із Діллінгена, який після 24 лютого 2022 року самостійно вивчив українську мову, спілкується нею і просить називати його Лукашем — на честь героя з Лесиної “Лісової пісні”. Мікрофон на галявині став трибуною для кожного. Сеньйор Павло з болем розповів про жахи окупації та звірства рашистів у Маріуполі; Лариса з Мелітополя поділилася спогадами про те, як її родина відстоювала право на українську мову в місті, яке штучно зросійщують; викладачка Луганського університету Тетяна надихнула роздумами про те, як мова тріумфально повертатиметься на звільнену від рашизму луганську землю. Наші молоді учасники — учні гімназій — зачитали проникливе есе свого однолітка з Сумщини Івана “Чому мова має значення?”. Потім присутні побудували дві “живі карти”: перша нагадувала мапу Німеччини, де учасники розмістилися в містах свого проживання або тимчасового перебування; друга зображала мапу України — територіальні центри вимушених мігрантів, які після війни обов’язково повернуться додому. Більш ніж переконаний, що ми всі спільним єдиним родинним загалом, при матеріально-фінансовій допомозі та повноцінній інженерно-технічній підтримці європейських побратимів, відбудуємо поруйновані міста й села. Оновиться Україна в суверенних кордонах, і ми щиросердно запросимо німецьких друзів у назавжди звільнені від рашистського ярма Маріуполь, Мелітополь і незламну Луганщину. Завершальним кроком став похід до історичної “будівлі з чотирма вежами”, яка зараз обставлена будівельним риштуванням. Ми побачили її пораненою пожежею, з утраченими вежами, та дещо понівечену сучасними вандалами пропам’ятну дошку з чорного мармуру, де у верхній частині відсутній наш святий державний Тризуб — вороги намагалися знищити наш герб. Проте ворожа лють безсила проти історії. Біля цієї дошки, яка засвідчила свою незнищенність, ми робили групові фото — символ нашої вічної тривалості в часі. Найкращою оцінкою нашого чину стали щирі слова одинадцятикласника Олеся (Лесика) зі Штутгарта, який виступав на галявині, а наприкінці підійшов до мене, обійняв і довго тиснув долоню своєю молодецьки-сильною рукою, промовивши: “Я ніколи в житті не почував себе так комфортно і щасливо від того, що ми сьогодні — справжня одна-єдина родина!”. Замість епілогу: Тріумф українського слова крізь призму століть. Підсумовуючи весь масштаб та глибину проведених у Бад-Емсі заходів, маю повне моральне право стверджувати: перед нами розгорнулася не просто історико-меморіальна подія, а справжній геополітичний та духовний іспит, який українська громада склала на найвищий європейський бал. Поєднання академічного інтелектуалізму в офіційній залі та непідробної народної дипломатії на берегах Лану дає підстави для кількох висновків. Остаточний крах імперського міфу. Емський указ 1876 року, який задумувався як безжальний смертний вирок україн1 ській мові, через 150 років остаточно пе1 ретворився на ганебну історичну приміт1 ку. Російська імперія програла цей двобій із вічністю. Українська мова, пройшовши крізь горнило століть лінгвоциду, репре1 сій та нинішньої війни, звучить у самому серці Європи вільно й авторитетно. Вона стала символом світової свободи. Тяглість поколінь та історична справед1 ливість. Існує майже містичний зв’язок утому, що через пів століття після 1976 ро1 ку, коли видатний академік Юрій Бойко- Блохин встановив у Бад-Емсі меморіаль1 ну дошку, нова генерація українців знову зібралася біля цих поранених пожежею веж. Незважаючи на безсилу лють сучас1 них вандалів, які намагалися збити з мар1 муру наш Тризуб, ворог виявився безпо1 радним перед нашою пам’яттю. Кожне слово рідною мовою — від директора Інс1 титуту української мови НАН України професора Павла Гриценка та Уповнова1 женої із захисту державної мови України професорки Олени Івановської до авто1 ритетних європейських славістів — дове1 ло: ми тримаємо той самий непохитний інтелектуальний фронт. Зрілість народної дипломатії. Чіткі та глибоко продумані дії правління громад1 ського об’єднання Ukraine Freunde Saar e.V. на чолі з її мудрою керівницею наоч1 но продемонстрували європейській спільноті справжнє обличчя сучасної Ук1 раїни. Зуміти подолати жорна німецької бюрократії, завоювати повагу місцевої влади, провести захід на найвищому культурному й екологічному рівні — це зразок того, як потенціал наших виму1 шених мігрантів ламає будь-які стерео1 типи. Генетичний код майбутнього. Побудо1 вані на галявині “живі карти” — це не просто символічна гра, а траєкторія на1 шого невідворотного повернення до рід1 них домівок. Коли затихають офіційні промови й неформальні братні бесіди, за1 лишається головне — тепле й міцне ру1 костискання одинадцятикласника Леси1 ка зі Штутгарта, який на березі Лану від1 чув себе частиною однієї великої, непере1 можної родини. І поки це відчуття живе в серцях нашої молоді, поки німецькі інже1 нери вчать українську мову, щоб читати Лесю Українку в оригіналі, наше майбут1 нє надійно захищене. Ми стоїмо біля ви1 токів нової європейської історії, де укра1 їнське слово викарбувано назавжди — не лише на мармурі Бад-Емса, а й на залізо1 бетонному фундаменті вільної європей1 ської цивілізації. тійність. Проте “немає самостійности без морських берегів, немає української “землі” без “моря”. Однак ця віковічна мрія, політичний і духовний ідеал Української Державности остаточно зможуть утвердитися тоді, коли Народ сформує себе як освічений, свідомий, мілітарний, націєкультурний організм, який знає своє історичне місце і бореться за нього, не ставши на коліна, не молячись чужим богам. Саме такий чуттєвий настрій перейшов із Мазепинської Лаври на Хрещатик, де наступного дня у “Просвіті” відбулася дискусія на тему: “Витоки Української Державності”. Гетьман Іван Мазепа продовжував бути з нами. І хоча трагіка історії його земного відходу і перепоховання в Молдові та Румунії затерла багато слідів, проте найбільш величним і зримим його пам’ятником на Рідній Землі є Національна Пам’ять Народу – найвищий Пантеон шани славному сину України! Георгій ФІЛІПЧУК
На перехрестях історії · “Ми стоїмо біля витоків нової європейської історії, де українське слово викарбувано назавжди”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «“І вольностей бороніте!”», с. 1

“І вольностей бороніте!”

панує у Криму, той панує в Україні, навіть незалежній… Як нема правдивої самостійности без посідання берегів, так нема і “моря” без “землі”. Сьогодні Мазепа для народу є не просто цінністю колективної пам’яті, а надійною зброєю проти усталених і хибних історичних стереотипів та міфів, що домінували з часів колонізації в світогляді певної частини українського суспільства. Саме ці групи населення і є основними об’єктами інформаційного наступу росії, намагаючись формувати сепаратистські, москвофільські настрої. Штучне конструювання “нових” регіональних ідентичностей, історичне обґрунтування існування на Донбасі “новоросів”, які нібито мають власний менталітет і цілком відрізняються від українців, концепція “крим наш” стали своєрідною альтернативою мазепинській парадигмі. Як наслідок, у “днр” навіть хочуть відродити срср, вважаючи його бажаним продовженням російської імперії. Завдання – витолочити українську національну пам’ять, остаточно зруйнувати українську ідентичність та національну свідомість. Задля цієї злотворної місії їхня агресивна підготовка до “історичної” експансії розпочалася задовго до початку війни з Україною. Насамперед, московити відновили, піднісши на рівень найвищої влади, статус і роль “історічєского общєства”, “фонду історії отєчєства”, з якого профінансували “наукові” дослідження по історії росії для понад 150 істориків нового і старого світу. Нині, коли йде війна з клятою московією, ми слухаємо голоси давніх істин, що святую Волю можна здобути лише “з поля і з моря”. Тому й кожна наша перемога на морі і землі є нагадуванням, що живим є дух Мазепи та Ідеали національних Просвітників, які сповідували історично справедливу цінність – Соборну Самос-
Такі вони, просвітяни · “Справу, за яку боровся Іван Діброва, продовжують українські військові та все суспільство, докладаючи зусиль для збереження державності”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Найкращий пам’ятник письменникові – повернення творчої спадщини До 145-річчя Івана Діброви побачило світ найповніше видання його творів

Ольга МЕЛЕНЧУК, кандидатка філологічних наук, членкиня Правління Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка У часописі “Рідний край” у першому числі від 1927 року під псевдонімом Ярема Гірниченко, який належав письменникові, журналісту та перекладачеві Михайлові Атаманюку, було опубліковано мемуарно-біографічний нарис, присвячений пам’яті буковинського письменника, журналіста та громадсько-культурного діяча Івана Діброви (1881–1917) (справжнє прізвище – Гаврило Гордий) із буковинського села Добринівці Чернівецького району (раніше – Заставнівського). У ньому автор, розмірковуючи над плином часу та долею творчої спадщини письменника, із жалем зазначав, що за десять років після смерті Гаврила Гордого ніхто так і не спромігся видати бодай збірку поезій митця, не кажучи вже про інші його твори, хоча саме це було б “найкращим пам’ятником по незабутньому поетові”. Напередодні 145-ї річниці від дня народження Івана Діброви висловлену свого часу Михайлом Атаманюком ідею нарешті вдалося втілити в життя. У чернівецькому Видавничому Домі “Букрек” за підтримки обласної програми книговидання Чернівецької обласної військової адміністрації побачило світ найповніше на сьогодні видання творів Івана Діброви, упорядковане за жанрово-хронологічним принципом. До книги увійшли поезія, поезія в прозі, проза, публіцистика, есеїстика, літературна критика та епістолярій. Особливу цінність виданню надає те, що до нього включено твори, які досі зберігалися лише в рукописах, зокрема листи Івана Діброви до Івана Франка та Осипа Маковея, окремі поезії та прозові твори. Символічно, що презентація книги відбулася в день народження письменника, 21 червня 2026 року, на його малій батьківщині – в селі Добринівці, де в місцевому храмі Святителя Миколая після Божественної літургії було відслужено заупокійну літію за душу спочилого Гаврила Гордого, якому доля відвела лише 36 років життя. Цього дня в сільській церкві зібралося чимало парафіян, які у спільній молитві згадували не лише тих, хто віддав своє життя за рідну землю (Іван Діброва – один із тих, чиє життя обірвалося у вирі Першої світової війни), а й тих, хто нині виборює незалежність і територіальну цілісність Української держави у боротьбі з російським агресором. Гості з Чернівців – голова Чернівецької обласної організації Національної спілки письменників України, доктор філологічних наук, професор кафедри української літератури філологічного факультету Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Володимир Антофійчук, упорядниця та авторка передмови до видання творів Івана Діброви, кандидатка філологічних наук, викладачка кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича Ольга Меленчук, письменник, член НСПУ із села Погорілівка Степан Панчук, а також волонтер, громадський діяч, учасник бойових дій і меценат Сергій Николайчук – поділилися своїми роздумами про життя і творчі здобутки Івана Діброви та наголосили на важливості збереження пам’яті про тих, хто своєю невтомною працею розширював і збагачував український культурний простір. Власне, про тих, чиї імена золотими літерами вписані до пантеону видатних українських письменників і просвітників, які жили й творили на Буковині, – Юрія Федьковича, Ольгу Кобилянську, Сидора Воробкевича, – більше розповів у вступному слові модератор пам’ятної імпрези Володимир Антофійчук. На переконання вченого, вагомим досягненням сучасного літературознавства стало завершення багатотомного видання творів Юрія Федьковича (у 5 томах, 6 книгах) і майже повна реалізація проєкту видання творів Ольги Кобилянської (у 10 томах, 11 книгах), а також зазначив, що назріла потреба у виданні художніх творів (поезії, прози, драматургії), музичної спадщини та проповідей Сидора Воробкевича. Деякі з названих видань, зокрема щойно виданий десятий том творів Ольги Кобилянської, а також поезії Дмитра Загула й наукову розвідку власного авторства про біблійний інтертекст у його творчості Володимир Іванович подарував отцю Ростиславу Семенчуку, який у миру працює вчителем історії, та директорці Добриновецького ЗЗСО Уляні Мензелевській, щоб місцеві школярі мали можливість глибше пізнавати літературну та духовну спадщину рідного краю. У вже згаданій публікації Ярема Гірниченко писав: “Гаврило Гордий належав до тої малої горстки людей, що не хиляться, куди вітер віє, а стійно стоять на національному ґрунті. Вийшовши з мужицької хати, ціле життя посвятив він праці для того народу, якого він був вірним сином аж до смерти”. Буковинський розпис У Чернівцях презентували дослідницький проєкт “Буковинський розпис”, присвячений вивченню та збереженню традиційних орнаментів, якими колись оздоблювали скрині, стіни будинків та інші елементи побуту на Буковині. Від початку року команда дослідників збирає інформацію про автентичні розписи, співпрацює з музеями та жителями області, які надсилають фотографії й розповідають родинні історії. “Ми досліджували, шукали це все і в музеях, і співпрацювали із буковинцями. Нам теж був дуже великий відгук, і багато людей нам досилали інформацію. Це нам допомогло все зібрати”, – розповіла дослідниця Ольга Шуманська. За її словами, нині буковинський Тож не дивно, що презентація книги відбулася саме у стінах храму, де глибока молитва перегукується з життєвою долею поета, його жертовним служінням рідному народові, за яке він неодноразово зазнавав переслідувань, принижень та арештів. Отець Ростислав Семенчук, аргументуючи вибір місця проведення презентації, зазначив: “За часів Івана Діброви, коли чужинці намагалися асимілювати буковинців, саме церква, а не світські установи, була єдиною фортецею, де зберігалося рідне слово, а перші народні школи відкривалися саме при парафіях. Іван Діброва жертовно вірив, що справжнє знання невіддільне від віри, адже, як каже Книга Приповістей: “Страх Господній – початок премудрости, а пізнання Святого – це розум” (Прип. 9:10). Його боротьба за освіту була не розвагою, а святим обов’язком духовної оборони народу, виконанням Божої заповіді: “Здобувай мудрість, здобувай розум... Не покидай її, і вона тебе збереже” (Прип. 4:5-6)”. Будучи свого часу учасником українських товариств “Руська каса”, “Селянська каса”, “Січ”, Іван Діброва активно займався просвітницькою діяльністю: засновував хати-читальні, перевозив через австрійсько-російський кордон українські книги, серед яких були й твори Т. Шевченка. Згодом справу батька продовжила донька Ярослава, яка була пов’язана з націоналістичним рухом в часи румунської окупації Буковини, про що згадував у своїй публікації український літературознавець, професор Федір Погребенник. Основні віхи життєвої і творчої долі письменника під час зустрічі-презентації розкрили учні Добриновецького ЗЗСО Юрковецької сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, які декламували вірші та демонстрували невеликі інсценізації за прозовими творами Івана Діброви. Детальніше про важливі сторінки особистого життя письменника, особливості його творчого почерку та змістове наповнення книги розповіла упорядниця видання Ольга Меленчук. Дослідниця акцентувала на особливій тональності поезії Івана Діброви, що увібрала народнопісенну образність і розкриває митця як розпис не має офіційного статусу культурної спадщини, тому існує ризик втрати цієї традиції. “Зараз буковинські розписи не мають жодного офіційного статусу. Він не описаний, немає охорони. Завдяки тому, що ми збираємо цю інформацію, вона може зберегтися і в майбутньому ще може допомогти його відродити”, – зазначила дослідниця. Із сайту медіа С4 тонкого лірика. У його віршах виразно звучать громадянські та інтимні мотиви, а наскрізними є концепти “думи”, “душі”, “серця” тощо. Світогляд письменника та його зацікавлення культурно-мистецьким середовищем засвідчують також вміщені у виданні творів відгуки на театральні постановки та виступи музичних товариств. У книзі поєдналося минуле із сучасним, зокрема привертає увагу розділ “Твори Івана Діброви у музиці”, до якого увійшли музичні інтерпретації поезій письменника, створені народним артистом України, композитором, професором кафедри музики факультету педагогіки, психології та соціальної роботи ЧНУ ім. Ю. Федьковича, головою Чернівецького обласного об’єднання громадської організації “Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка” Іваном Дердою, який багато років поспіль популяризує твори письменника у своєму музичному репертуарі. Примітно, що постать Івана Діброви та його творчий доробок надихнули буковинського письменника Степана Панчука на створення поетичної присвяти, якою він поділився під час зустрічі-презентації, надавши їй особливої ліричної атмосфери. У фіналі ювілейного заходу громадський діяч та учасник бойових дій Сергій Николайчук зауважив, що Іван Діброва помер на 37-му році життя – у віці, який сьогодні є середнім серед багатьох українських воїнів, що гинуть за державу. Попри короткий життєвий шлях він встиг проявити себе як переконаний патріот і громадський діяч: був виключений із Чернівецької учительської семінарії за свої національні переконання, відстоював ідею єдності українських земель та державної незалежності. На думку Сергія Николайчука, справу, за яку боровся Іван Діброва, нині продовжують українські військові та все суспільство, докладаючи зусиль для збереження української державності, мови, віри та права жити на рідній землі. Особливо зворушила картина, що постала вже після презентації на церковному подвір’ї. Примостившись у затінку, збірку творів Івана Діброви читав третьокласник Юрко Бутняк, який зацікавлено почав пізнавати художній світ свого талановитого земляка. Цей епізод ще раз засвідчує, що жоден ворог не здатен знищити український дух, адже підростає нове покоління українців, яке нестиме світло правди, знань і науки.
Наші обереги · “Книга стала своєрідною енциклопедією і довела сталість українських смаків попри всі історичні лихоліття, війни та голодомори”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Презентація другого видання “Біблії борщу” Світлани Короненко

Днями у РІДхрамі на вул. Хрещатик, 7/11, у Києві відбулася презентація другого, виправленого і доповненого, подарункового видання “Біблії борщу” Світлани Короненко (видавництво “Ярославів Вал”). Кожна книга, як і кожна людина, має історію свого народження. Мабуть, “Біблія борщу” Світлани Короненко не з’явилася б, якби свого часу кулінарний експерт Євген Клопотенко і його команда не поставили крапку в суперечках щодо походження цієї страви і 1 липня 2022 року ЮНЕСКО не внесло культуру приготування українського борщу до Списку нематеріальної спадщини, що потребує термінової охорони. Але сама праця над книгою розпочалася значно раніше, ще 2020-го… Саме тоді, стежачи у ЗМІ за перипетіями боротьби українців за визнання борщу українською національною стравою, засновник і тодішній директор видавництва “Ярославів Вал” світлої пам’яті Михайло Слабошпицький запропонував дружині Світлані Короненко написати книгу про борщ. Йому як автору ідеї стоїть присвята на книжці. Робота над книгою тривала п’ять років. Книга вийшла восени 2024 року і була презентована на фестивалі “Книжкова країна”. Вона стала сенсацією на книжковому ринку і відразу посіла своє унікальне місце серед етнографічно-кулінарних книг України. Вперше на прикладі однієї популярної української страви була показана кулінарна історія України за майже п’ять століть. А тисяча рецептів борщу були зібрані із сотень кулінарних, етнографічних, статистичних, художніх тощо книг і майже всі вони були надруковані не українською мовою, забороненою тоді. А україномовних кулінарних книг у ХІХ столітті вийшло аж дві! “Русская пекарня, або Наука як варити і печи” була надрукована 1868 року у Коломиї в друкарні Михайла Білоуса, авторства Емілії Левицької. І ще одна – “Кухарка Руска обнимаюча школу вареня дешевих, смачних і здорових обідів зібрана через Фльорентину и Ванду”, видана у Львові у 80-х роках ХІХ століття. Прізвища авторок невідомі. І ще одна з найвідоміших україномовних кулінарних книг – “Страви й напитки на Україні” авторства вигаданої З. Клиновецької, за прізвищем якої, ймовірно, заховався Борис Дубровський, – з’явилася 1913 року (Львів – Київ), вона нині вже в каноні української національної кулінарії. Першим порухом авторки Світлани Короненко було залишити рецепти борщу мовою оригіналу – польською, російською, французькою чи якоюсь іншою, але в процесі роботи над книгою вона зрозуміла, що це було б неправильно. Рецепти українських борщів мали повернутися в Україну українською. Тож майже тисячу рецептів було перекладено, і сьогодні українці можуть читати їх рідною мовою. Вони вже є фактом української кулінарії. Світлана Короненко, пишучи книгу, ставилася до рецептів борщу як до документів, зафіксованих у певний час, у певному місці і певною людиною. Вона брала лише надруковані у книгах рецепти, відшукавши, зокрема, чотири найдавніші і зафіксовані на папері рецепти борщу у книзі Станіслава Чернецького “Compen- dium ferculorum, Albo zebranie potraw” (1682) і два в рукописному Радзивіллівському кулінарному збірнику “Moda bar- dzo dobra smazenia roznych konfektow” (1686–1688), виданому з докладними коментарями у Польщі 2011 року. А загалом про борщ згадується у багатьох джерелах і значно раніше, але без рецептів, тому нині можна лише гадати, яким був найдавніший борщ. Найімовірніше, що найдавніші борщі були на різних квасах. Збереглися рецепти борщу з рослиною борщівник як дуже популярні… Багатолюдна презентація першого видання “Біблії борщу” в Укрінформі стала помітним явищем. Провів її Євген Клопотенко, і тоді ж учасники презентації змогли дегустували три давніх борщі, рецепти яких було взято з “Біблії борщу”. Серед них – “Королівський” 1682 року та “Борщ зі свіжим судаком на квасі” за рецептом 1837 року. І третій – це м’ясний борщ із печеним буряком і вином. Цікаво, що сьогодні деякі з цих давніх борщів вже є в меню київського ресторану Євгена Клопотенка “100 років тому вперед”. Історія народження другого видання також несподівана. Видати книгу обсягом 800 сторінок і форматом А3 коштує недешево. Тож авторка шукала кошти на неї. Варто нагадати, що Світлана Короненко ставників органів державної влади, духовенства, дипломатичного корпусу, музейної спільноти, науковців, діячів культури, партнерів і друзів музею. Цей день став нагодою згадати тих, хто створював скансен, подякувати тим, хто розвиває його сьогодні, та окреслити майбутні перспективи. У святкуванні взяли участь представники влади, було вручено державні, відомчі та музейні відзнаки працівникам скансену. “Щиро вітаю колектив музею з нашим ювілеєм. П’ятдесят років – це не так багато в масштабі поколінь, але за цими роками стоїть величезна праця багатьох людей. – відома поетеса, авторка багатьох книг, лавреатка престижних літературних премій. І ось 2025 року Світлана Короненко несподівано для самої себе стала першою лавреаткою новоствореної літературної РОДОВІДпремії, заснованої меценатом Ігорем Дідковським, преміальний фонд якої 500 тис. гривень. Отриману грошову винагороду Світлана Короненко вирішила повністю спрямувати на друк нового, доповненого, видання “Біблії борщу”, а також книги Михайла Слабошпицького “Українські меценати”. І ось презентація книги, напередодні якої відбувається ще один сюжет. На оновленій, подарунково-сувенірній, “Біблії борщу” читач бачить прекрасну стилізовану скульптуру, що асоціюється зі скіфськими бабами, яких висікали стародавні кочові племена скіфів у період з VI по III століття до нашої ери. І в такий спосіб видавці ніби стверджують: борщ – прадавня страва українців, борщ тут готували з давніх-давен, борщ – страва сакральна для кожного українця. Але хто автор цієї скульптури? Цим питанням як видавець переймалася Світлана Короненко. Статуетка була в їхньому домі, але звідки вона і хто її автор, ніхто не міг сказати. Можливо, знав М. Слабошпицький, але його вже нема. Тож прізвища автора скульптури на обкладинці не було. І буквально за кілька днів до презентації Світлана Короненко знайшла в інтернеті фото скульптури з прізвищем автора. З'ясувалося, що ця прекрасна скульптурна робота належить Миколі Білику, видатному українському скульптору, академіку Національної академії мистецтв України, народному художнику України. Його монументальні роботи є візитівками українських міст, зокрема Києва, а творчий стиль глибоко пов'язаний із національною історією, архетипами та сакральними образами. З найвідоміших робіт Миколи Білика — пам'ятник княгині Ользі на Михайлівській площі і пам'ятник Ярославу Мудрому біля Золотих воріт у Києві. Запросили Миколу Білика, і це стало приємним сюжетом презентації. З'ясувалося, що цю роботу скульптор приніс Михайлу Слабошпицькому на один із днів народження. Микола Білик Особливо символічно, що нині в музеї працюють дітий онуки його творців. Наше завдання сьогодні – берегти створене, розвивати музей і передати його нащадкам сучаснішим і водночас вірним своїй головній місії: збереження української культури і традицій”, – зауважила Оксана Старак© Повякель, генеральна директорка НМНАПУ. Зі сторінки Музею у Facebook подарував Світлані каталог своїх робіт, де є і фото цієї скульптури. Її назва "Полтавська осінь” (1996). Про що йшлося у виступах учасників презентації? Про національну важливість появи “Біблії борщу” саме нині. Про те, що ця книга означила і закріпила борщ як головний кулінарний маркер української ідентичності та науково спростувала російські спроби привласнити цю страву. Про те, що це масштабне дослідження стало першим фундаментальним кулінарно-етнографічним зводом, який підтверджує історичну безперервність українських традицій. Про те, що книга стала своєрідним захистом кулінарного суверенітету, адже Росія десятиліттями намагалася маркувати борщ у закордонних меню як “русскій суп”. А ця праця дала потужну текстову та історичну відсіч кулінарному мародерству. Авторка опрацювала майже 200 джерел (кулінарних, етнографічних, статистичних і художніх книг) за період з 1584 по 2022 роки, зібравши понад 1000 автентичних рецептів, що науково доводить, що борщ розвивався саме в українському культурному ареалі. Авторка зробила потужну спробу деколонізації української кухні: її дослідження демонструє еволюцію страви протягом понад 400 років — від найдавніших рецептів борщу з борщівника до давнього козацького “мудрого” борщу та гетьманських рецептів. Вона повертає забуті пласти гастрономічної історії, які штучно стиралися за радянських часів. Книга стала логічним продовженням визнання культури приготування українського борщу у 2022 році. Вона слугує капітальним паперовим маніфестом цього статусу. Зібраний матеріал є готовим інструментом для представлення України у світі. Наразі готуються англомовні версії видання для міжнародної аудиторії. Отже, “Біблія борщу” стала своєрідною енциклопедією і довела сталість українських смаків попри всі історичні лихоліття, війни та голодомори, перетворивши рецепти на елемент національного опору. Про всі ці важливі моменти говорили у своїх виступах кулінарний експерт і громадський активіст Євген Клопотенко, меценат книжки Ігор Дідковський, голова Національної спілки письменників України, головний редактор "Української літературної газети" Михайло Сидоржевський, головний редактор газети "Літературна Україна" Сергій Куліда, літературний редактор "Біблії борщу", журналіст, композитор Віктор Ліфанчук, фольклорист, етнограф, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики ІМФЕ імені М. Т. Рильського НАН України Микола Дмитренко, народний художник України Микола Білик, директорка Солом'янської бібліотеки імені Михайла Слабошпицького Катерина Предченко, письменниці Зірка Мензатюк, Лариса Петрова, Галина Сливка, Валентина Давиденко, Відверта Берта, Ірена Слута, Ася Ейрена, Тетяна Дейнегіна… І, звісно, була пісня, в якій головний герой — борщ. Народна артистка України Світлана Мирвода виконала народну пісню “Красна хустка, крайка синя — пішла полька за русина…”. Власн. інф.
Наші обереги · “Книга стала своєрідною енциклопедією і довела сталість українських смаків попри всі історичні лихоліття, війни та голодомори”. · с. 9сторінка оригіналу ↗

Славний ювілей

17 липня Національний музей народної архітектури та побуту України відзначив особливу дату – 50-річчя від дня відкриття перших експозицій. Пів століття тому музей розпочав свою історію як простір, покликаний зберігати архітектурну, культурну й духовну спадщину України. Сьогодні це один із найбільших музеїв просто неба в Європі, який не лише береже минуле, але й допомагає сучасникам краще зрозуміти власне коріння. Ювілейні урочистості об’єднали пред-
На часі · “Відновлення України неможливе без відновлення людського капіталу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Освіта дорослих – ресурс незламності й розвитку

Лариса ЛУК’ЯНОВА, докторка педагогічних наук, професорка, академік НАПН, директорка Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України У часи стрімких змін, воєнних випробувань і майбутнього повоєнного відновлення особливо очевидною стає істина, перевірена часом і підтверджена науковими дослідженнями: людина здатна навчатися й розвиватися впродовж усього життя. Саме тому освіта дорослих сьогодні постає не лише засобом професійного зростання, а й важливим ресурсом особистісної незламності, суспільної стійкості та сталого розвитку. Вона є універсальним цивілізаційним чинником, що дає змогу розкрити потенціал кожної людини, посилює позитивні суспільні зміни, сприяє соціальному порозумінню, взаємодії, довірі та співпраці. У європейському й світовому просторі освіта дорослих дедалі більше утверджується як один із ключових інструментів економічного розвитку, подолання соціальної нерівності, зміцнення громадянського суспільства та підтримки психологічного благополуччя людей різного віку. Водночас вона допомагає суспільствам відповідати на нові виклики, не втрачаючи власної культурної спадщини та національної ідентичності. Поєднання інновацій із традиціями формує відкритий, полікультурний і соціально відповідальний освітній простір, що сприяє міжнародному партнерству та взаємному збагаченню. Для України розвиток освіти дорослих набуває особливого, стратегічного значення. Війна, спричинена російською агресією, докорінно змінила потреби суспільства й ринку праці. Мільйони людей потребують нових компетентностей, професійної перепідготовки, підвищення кваліфікації або опанування нової професії. Саме тому країна потребує гнучкої системи освіти дорослих, здатної оперативно реагувати на сучасні виклики, потреби громад, економіки та кожної конкретної особистості. Відновлення України неможливе без відновлення людського капіталу. Активізація виробництва, розвиток підприємництва, зростання зайнятості та економічної активності безпосередньо залежать від можливостей людей навчатися, перенавчатися й адаптуватися до нових умов. Отже, розвинена система освіти дорослих є не лише складовою освітньої політики, а й одним із ключових чинників економічного відновлення, соціальної згуртованості та зміцнення держави. В Україні освіта дорослих є невід’ємною складовою національної системи освіти, водночас маючи власну місію, принципи й особливості. Її головне призначення полягає у створенні умов для всебічного розвитку людини впродовж самостійного життя, підтримати її професійне, громадянське та особистісне становлення. Йдеться не лише про здобуття нових знань чи професійних навичок, а й про безперервне розкриття творчого потенціалу, розвиток критичного мислення, здатності навчатися, адаптуватися до змін і відповідально діяти в суспільстві. На відміну від традиційної освіти, освіта дорослих безпосередньо пов’язана з реальними життєвими потребами людини. Вона враховує професійний досвід, соціальні ролі, особисті інтереси й прагнення, поєднуючи навчання з роботою, сімейним життям і громадською активністю. Саме тому освітній процес ґрунтується на партнерстві, практичній спрямованості, активній комунікації та взаємному обміні досвідом. Для України, як і для інших країн Східного партнерства, одним із важливих завдань залишається формування культури навчання впродовж життя. Протягом десятиліть перевага надавалася формальній освіті, тоді як потенціал неформального навчання у цьому контексті часто недооцінювався. Водночас саме неформальна освіта дає людям можливість швидко реагувати на виклики часу, здобувати нові компетентності, реалізовувати власні інтереси та активно долучатися до життя громади. Вона не лише підвищує якість життя, а й зміцнює громадянське суспільство, розширює можливості громадських організацій та сприяє утвердженню культури активного громадянства. Особливої ваги неформальна освіта набуває в сучасній Україні. Війна, масштабні внутрішні переміщення, зміни на ринку праці, необхідність професійної перепідготовки, зростання безробіття та потреба в психологічній підтримці значної частини населення суттєво посилили попит на доступні й гнучкі освітні можливості. Саме неформальна освіта часто стає найшвидшим шляхом до опанування нової професії, розвитку необхідних компетентностей і повернення людини до активного соціального та професійного життя. Останніми роками в Україні дедалі більш помітну роль у розвитку освіти дорослих відіграють Центри освіти дорослих (ЦОД). Їхня суспільна місія полягає у створенні відкритого освітнього простору, де кожен незалежно від віку, професії чи життєвих обставин може здобути нові знання, набути сучасних компетентностей і знайти можливості для особистісного розвитку. Діяльність Центрів освіти дорослих охоплює широкий спектр освітніх пропозицій: від професійної підготовки та перепідготовки до програм громадянської освіти, культурного розвитку, цифрової грамотності, вивчення мов, творчих занять і дозвіллєвих ініціатив. Концепція таких центрів значною мірою сформувалася під впливом європейського, насамперед німецького, досвіду, адаптації якого до українських реалій упродовж багатьох років сприяла міжнародна організація DVV International. Сьогодні Центри освіти дорослих є не лише провайдерами освітніх послуг. Вони стають осередками соціальної інтеграції, громадянської активності та розвитку місцевих громад. Тут люди опановують нові професійні й життєві ролі, відновлюють упевненість у власних силах, знаходять однодумців, започатковують нові ініціативи. В Україні такі центри функціонують у різних організаційно-правових формах як комунальні заклади, громадські та благодійні організації, асоціації, приватні освітні установи. Майже в усіх регіонах країни вони співпрацюють із закладами освіти, культури, бібліотеками, громадськими організаціями та органами місцевого самоврядування. Саме наближеність до людини, гнучкість освітніх програм і врахування індивідуальних потреб роблять Центри освіти дорослих одним із найефективніших механізмів реалізації концепції навчання впродовж життя. Їхня діяльність переконливо засвідчує, що сучасна освіта дорослих – це не лише передавання знань, це, передусім, створення можливостей для особистісного зростання, професійної мобільності, соціальної згуртованості та розвитку громад. Від самого моменту їх створення Центри освіти дорослих, реагували на зміни у розумінні освіти та виникнення нових потреб окремих індивідів та суспільства загалом. Центри тісно пов’язані з демократичним розвитком. Освіта для всіх, незалежно від соціального класу, статі, освіти, віку, релігії, ідеології чи національної приналежності: ці засади є частиною базового розуміння концепції Центрів освіти дорослих. Ніхто не має бути залишеним поза увагою. Несучи суспільну відповідальність ЦОД, є місцями соціальної інтеграції, що надзвичайно важливо для українських реалій. Вони є освітніми майданчиками для різноманітних груп з різними стартовими позиціями і потребами у навчанні. “Центри не розділяють, радше приєднують; не “сортують” за соціальним походженням, не розмежовують академічну та неакадемічну подальшу освіту. “Вчимося разом” є не лише гаслом, а практикою, що вимагає індивідуального розвитку та диференціації учнів у класі”, підкреслює професор, доктор Ріта Зюсмут, Президент Німецької Асоціації Освіти Дорослих. Водночас успішний розвиток освіти дорослих неможливий без тих, хто навчає дорослих. Адже робота з дорослою людиною потребує не лише ґрунтовних знань із певної галузі, а й володіння спеціальними андрагогічними підходами. Викладач, тренер, консультант чи тьютор має вміти враховувати життєвий і професійний досвід слухачів, їхню мотивацію, індивідуальні освітні потреби, допомагати застосовувати набуті знання у реальному житті. На жаль, в Україні підготовка таких фахівців поки що не стала системною. Заклади вищої освіти практично не здійснюють цілеспрямованої підготовки педагогів-андрагогів, а програми розвитку андрагогічної компетентності у системі післядипломної освіти лише починають формуватися. Тому освітні послуги для дорослих часто надають або викладачі, які не мають спеціальної підготовки до роботи саме з дорослою аудиторією, або висококваліфіковані практики, яким бракує психолого-педагогічних знань. У результаті система нерідко втрачає в якості та ефективності. Необхідність професійної підготовки андрагогів уже давно перебуває в полі зору українських науковців і практиків. Ідеться не лише про створення сучасних освітніх програм, а й про формування професії андрагога як важливої складової національної системи освіти та навчання впродовж життя. Поряд із кадровим забезпеченням надзвичайно важливим залишається питання законодавчого розвитку освіти дорослих. Без чіткої нормативно-правової основи складно забезпечити її стабільне функціонування, ефективне фінансування та сталий розвиток. Справедливості заради варто зазначити, що окремі аспекти освіти дорослих уже врегульовані чинним законодавством України. Відповідні положення містяться в Конституції України та низці інших нормативно-правових актів. Однак ці норми залишаються розпорошеними, нерідко дублюють або по-різному трактують одна одну, що ускладнює формування цілісної державної політики у сфері освіти дорослих. Останнім часом в Україні здійснено важливі кроки у цьому напрямі. По-перше, у 2017 році було прийнято Закон України “Про освіту”, за яким освіту дорослих, названо невід’ємним складником системи освіти країни (ст.10). Уперше в українському законодавстві до змісту Закону було включено статтю (18) “Освіта дорослих”, в якій ця освітня галузь розглядається як складова освіти впродовж життя, спрямована на реалізацію права кожної повнолітньої особи на безперервне навчання з урахуванням її особистісних потреб, пріоритетів суспільного розвитку та потреб економіки. По-друге, наступним важливим кроком стала підготовка Проєкту Закону України про освіту дорослих (реєстраційний №7039, від 10.02.2022). Законопроєкт визначає правові, організаційні та економічні засади функціонування й розвитку системи освіти дорослих в Україні, окреслює умови щодо ефективної співпраці заінтересованих сторін із метою реалізації права дорослої особи на безперервне навчання впродовж життя. У документі наголошено, що держава підтримує та заохочує неперервний розвиток особистості через формування усвідомленої потреби в безперервному навчанні, формуванні культури неформального та інформального навчання. Запропоновані в законопроєкті положення безпосередньо відповідають на ті проблеми, які тривалий час стримували розвиток цієї сфери в Україні. Насамперед ідеться про відсутність комплексної державної політики, недостатнє усвідомлення суспільної цінності освіти дорослих, фрагментарність нормативно-правового регулювання та необхідність гармонізації українського законодавства з європейськими підходами. Особливу увагу в законопроєкті приділено визначенню стратегічних напрямів розвитку освіти дорослих. Документ передбачає формування сучасної, цілісної системи освіти дорослих, розвиток ключових компетентностей громадян, розмежування повноважень усіх суб’єктів цієї сфери та створення правових умов для діяльності нових інституцій і провайдерів освітніх послуг. Важливо й те, що вперше на законодавчому рівні запропоновано цілісне бачення системи освіти дорослих. Вона розглядається як взаємопов’язана сукупність учасників освітнього процесу, провайдерів освітніх послуг, органів управління, контролю та науково-методичного забезпечення. Важливою віхою на шляху законодавчого врегулювання цієї сфери стало рішення Кабінету Міністрів України від 9 лютого 2022 року про схвалення проєкту Закону України “Про освіту дорослих”. Хоча повномасштабне вторгнення Росії призупинило подальший розгляд документа, його концептуальні положення не втратили актуальності. Навпаки, сучасні виклики лише посилили потребу у створенні цілісної системи освіти дорослих як одного з ключових механізмів розвитку людського капіталу, економічного відновлення та європейської інтеграції України. Сьогодні освіта дорослих в Україні перебуває на етапі становлення як цілісної державної політики. Попри суттєві позитивні зрушення, ця сфера ще не має достатньо ефективних меха-
Пошта “СП” · “Завдяки освіті людина здобуває не лише нові знання й професію, а й упевненість у власних силах”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

нізмів управління, фінансування та законодавчого забезпечення. Залишаються невирішеними питання координації діяльності провайдерів освіти дорослих, системної підготовки педагогівандрагогів, збору статистичних даних, визнання результатів неформального й інформального навчання, а також створення рівних умов для всіх суб’єктів, які працюють у цій сфері. Водночас значення освіти дорослих для України стрімко зростає. В умовах війни, повоєнного відновлення, європейської інтеграції та глибоких трансформацій ринку праці вона стає одним із ключових інструментів розвитку людського капіталу, соціальної згуртованості та економічної стійкості держави. Саме освіта дорослих допомагає людям адаптуватися до нових життєвих обставин, здобувати сучасні компетентності, відновлювати професійну спроможність і залишатися активними учасниками суспільного життя. Очевидно, що сучасна система освіти дорослих має розвиватися як відкрита державно-громадська система, яка поєднує можливості формальної, неформальної та інформальної освіти. Її розвиток повинен ґрунтуватися на принципах навчання впродовж життя, доступності, гнучкості, партнерства та відповідальності всіх учасників освітнього процесу. Водночас сучасний світ висуває до людини нові вимоги. Безпрецедентний доступ до знань, цифрових технологій і різноманітних освітніх ресурсів відкриває практично необмежені можливості для особистісного й професійного розвитку. Проте разом із новими можливостями зростає й особиста відповідальність кожного за власну освітню траєкторію. Якщо раніше значну частину відповідальності за освіту брала на себе держава, то сьогодні навчання дедалі більше стає усвідомленим вибором самої людини. У цьому контексті особливого значення набуває ухвалення Закону України “Про освіту дорослих”. Його прийняття стане важливим кроком до формування сучасної, цілісної та європейсько орієнтованої системи освіти дорослих. Закон має створити правові умови для ефективної взаємодії держави, місцевого самоврядування, роботодавців, громадських організацій і провайдерів освітніх послуг, а також забезпечити реальне втілення права людини на навчання впродовж життя. Саме тому освіту дорослих потрібно розглядати не як окремий сегмент освітньої політики, а як стратегічний ресурс розвитку держави. Інвестиції в навчання дорослих є передусім інвестиціями у людський капітал, конкурентоспроможність економіки, згуртованість громад і демократичний розвиток суспільства. Саме завдяки освіті людина здобуває не лише нові знання й професію, а й упевненість у власних силах, здатність долати виклики та відповідально творити майбутнє своєї країни. У цьому й полягає справжній зміст освіти дорослих як ресурсу незламності та розвитку. там, де слід було шукати астрономію. Нарешті, Біблія містить опис битви, коли Сонце та Місяць були зупинені посеред неба. “Критична” література переповнена описами катастрофічних наслідків таких явищ або й відвертими глузуваннями над цим місцем біблійного тексту. Насправді не тільки “сонцестояння” (щороку близько свята Івана Купала), а й “місяцестояння” (двічі на 18,6- річний цикл Місяця) – відомі астрономам природні явища. Очевидно, у Святому Письмі йдеться про збіг (або принаймні значну часову близькість) дат сонцестояння і місяцестояння. Як сказано в тексті – тоді ж із неба падало каміння. Це були скоріше не метеорити, а один із регулярних щорічних метеорних потоків (асоційованих із метеоритами). Неправильне розуміння Біблії – не привід для її критики. барвистістю”. Галина Новосад зізнається, що улюбленим літературним жанром є романи на основі історичних подій, з яких можна почерпнути не тільки емоції, а й знання. Тому у книжковій “валізі” опинилися такі книги: Петро Луцик, “Тамплієри короля Данила” (“про володаря наших галицьких земель, руського князя Данила Романовича з роду Рюриковичів, якому долею було визначено стати рівним серед європейських володарів і отримати титул Короля Русі”); Ярослава Дехтяренко, “Останній Володар” (події в Галицько-Волинській Русі XIV ст., на землі якої “поклав око” польський король Казимир ІІІ, двоюрідний дядько праправнука короля Данила Юрія ІІ Тройденовича); Ганна Гороженко, “У вогні плавильника. Срібло” (про події на Київщині часів початку XVII ст., про тогочасну українську шляхту, про реальні історичні постаті – княгині, великі землевласниці Анну Корецьку та Софію Ружинську). Але Галина Новосад у своїх читацьких щоденниках не тільки підкреслює цікаві та позитивні нюанси – вона й висловлює свої зауваження та вносить пропозиції. Ось так виглядає новий жанру літературі, який набирає обертів на шляху до літературного п’єдесталу. Інший, теж важливий аспект: мандруючи разом з чоловіком Володимиром із презентаціями, літераторка кошти від реалізації книг перераховує на підтримку ЗСУ. Так що перемога за нами! Моєю ж пропозицією є – доповнити кожну анотацію фотографією обкладинки книжок. Вважаю, допис буде цікавішим та яскравішим. І…заохочувальнішим.
Пошта “СП” · “Завдяки освіті людина здобуває не лише нові знання й професію, а й упевненість у власних силах”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Наука підтверджує біблійні чудеса

Юрій МОСЕНКІС, Дмитро КОЛЯДЕНКО Сукупність сучасних наукових знань, застосована до біблійних текстів, підтверджує істинність Святого Письма. У Старому заповіті йдеться про незвичайний для людини вік післяпотопних патріархів. Авраам прожив 175 років, його син Ісаак – 180, а онук Яків – 147. Ці числа піддавали нищівній критиці й протиставляли науці. Ключем до правильної інтерпретації цих відомостей виявилося повернення Якова до свого батька Ісаака після 20-літньої відсутності – так само, як через 20 років повернувся до свого батька Одіссей. У давнину 20-літній період уважали сакральним: дві найбільші планети – Юпітер і Сатурн – видимо зближуються з такою періодичністю. Повернення Якова й Одіссея до своїх батьків після 20- Мирослава ОЛІЙНИК (Бучківська) Варшава Найновішою книжкою української літературної оглядачки, меценатки, волонтерки Галини Новосад є “Книгороздуми” (Дрогобич: “КОЛО”, 2025. – 352 с.), назва якої повністю відповідає змісту та спрямуванню авторки. Отримала я цю книгу з рук пані Галини під час презентації, що відбулася у відомій Студії Лілі Стаднік у Варшаві (Fundacja integracja poprzez sztukк). ?якуємо за надихаючий простір Студії та щирість гості з України. Модерувала презентацію відома політологиня, доцентка і викладачка Варшавського університету Саша Іванюк. Як каже Галина Новосад: “Ця книга народилася в непрості часи, коли світ навколо був сповнений тривог і невизначеності. Читання стало для мене порятунком у найтемніші моменти – своєрідною психотерапією, що допомагала знайти спокій і душевну рівновагу”. Книги Г. Новосад – непрості. Вони створюють оригінальний жанр, а саме – книжки про прочитані книжки. Але це не критика, не рецензії, і навіть не рекламування відомих імен світу письменства. Це особисті враження та рефлексії від читання різноманітних творів, як вітчизняних, так і зарубіжних. А так як пані Галина читає в “шаленому” темпі, то вражень “назбиралось” вже на три книжки (попередні “У світі книг”, “Книгосад”). “Книгороздуми” оповідають сто історій. Звісно, неможливо навіть коротко переповісти сюжети чи назвати всіх авторів. Але… тут є Надія Гуменюк і Лора Підгірна, Світлана Талан і Андрій Кокотюха, Тетяна Белімова і Ніка Нікалео, Олесь Ільченко і Євгенія Кузнєцова, Андрій Любка і Юрій Андрухович, Степан Процюк і Марія Гримич. Також дуже багато імен із зарубіжжя: Кетрін Райдер і Томас Бойл, Стася Клюфас і Едіт Егер, Кшиштоф Бохус і Пер Петтерсон, Марша Форчук Скрипух і Джорж Орвелл… Авторка ніби розмовляє з читачем, але не переповідає цілого сюжету книг, а залишає інтригу – кого зацікавить подальша історія, той літньої відсутності символізує зближення (як здається спостерігачеві із Землі) двох названих планет. З’ясувалося, що 147 років життя Якова символізує кількість місяців 12-річного циклу Юпітера (на якому базується і символіка подвигів Геракла, і китайський календар), а 180 років життя Ісаака – це половина 29,5- річного циклу Сатурна так само в місяцях. Нарешті, роки життя Авраама (175) та кількість його слуг (318) указують на давні (не пізніше XVIII століття до н.е.: Авраам був сучасником вавилонського царя Хаммурапі) спостереження Урана та Нептуна (наведені числа становлять 1/6 періодів цих планет у місяцях), “відкритих” європейською астрономією, відповідно, тільки у XVIII та ХІХ століттях. Якби це були просто числа на позначення тривалості життя, їх би не передавали усно століттями в такій точності. Ще один біблійний сюжет, який суперечить археології, – узяття міста Єрихон на початку ХІІ століття до н.е. У цей час місто вже кілька століть лежало в руїнах. Але брали його специфічно – за допомогою сурм (що вже вказує на певний символізм, а не реалії матеріальної культури). Таким був обряд відганяння злих сил під час затемнення Сонця або Місяця. Назва міста Єрихон означає “місячний”, і в 1183 р. до н.е. (рівно через 40 років після темряви єгипетської) відбулося місячне затемнення. Отже, й тут “критики” не вловили символічного змісту Святого Письма – бачили археологію
Пошта “СП” · “Завдяки освіті людина здобуває не лише нові знання й професію, а й упевненість у власних силах”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу

“Книгороздуми” і не тільки…

обов’язково продовжить читання. Наприклад, наведу уривочок – Гюдрун Скреттінг, “Три чоловіки для Вільми”: “До цього роману я жодного разу не стикалася з норвезькою літературою і у Норвегії теж ніколи не була (хоч завжди дуже хотіла)… Бо стиль роману доволі незвичний. Тут багато чорного гумору, дивне, з огляду на наші традиції, ставлення до релігійних питань та й до способу життя загалом. А ще з роману я довідалась про синдром Туретта, теорію мікромортів та космічні зонди “Вояджер”, що несуть інформацію про нашу планету до інших галактик. Усе це збільшило кут мого світобачення…”. А я додам від себе: відкриття для авторки є частково і нашим відкриттям. Адже пересічному читачеві всі книги перечитати неможливо, а цікаві факти із книг ніби “нанизуєш” собі в коралі світоглядного багажу. Любов Галини Новосад до книг – це своєрідне плетіння ниточки до серця читача. Це виявлені емоції, погляди, роздуми… Кожна прочитана книжка зачіпає “за живе”. А ще спостерігаємо за багатством словникового запасу авторки – у кожній анотації можна виписати для себе відшліфований епіграф, як показник глибокого мислення. Повертаючись до “Книгороздумів”, наприклад, Дмитро Кешеля, “Доживемо до зеленої травички”: “волею долі” Г. Новосад випало написати передмо- Галина Новосад (ліворуч) і Мирослава Олійник ву до цієї книжки. Ілюстрації виконав художник Тарас Данилич. “Доживемо до зеленої травички” – це, по суті, сиквел славнозвісного роману “Родаки”. Ми знову маємо змогу зустрітися з головним оповідачем закарпатської саги – маленьким шибайголовою Митриком, його бабою Марькою на прізвисько Фіскарошка та дідом Мішком, якого всі звуть Соломоном. Всі вони й далі творять закарпатську швейкіаду, у якій надзвичайно тонко переплелися народний гумор, сатира, комедія, фантасмагорія із високою поезією, глибокою філософією і людською драмою…”. Як і сам Дмитро Кешеля, так і Галина Новосад вміють лаконічно подати зміст та головний лейтмотив твору. Наголошується також на мові твору – “це щось особливе і неповторне!”. Оригінальною є й анотація на “Ангели в намистах” (збірка короткої прози) Олени Лотоцької. Книга мовби продовжує тему попередньої книжки – розмаїття української національної ідентичності. “Неначе бальзам на душу лилися мені зі сторінок книжки ці словесні перли та фонетичні передзвони” – пише пані Галина. І хоч їй були знайомі говірки поліського гомону, читання виявилося фантастичним. Привідкривається й завіса історії: вкінці Другої світової війни, в результаті пакту Молотова- Ріббентропа, було депортовано українців так званого Закерзоння (Лемківщина, Холмщина, Надсяння, Підляшшя, Любачівщина). На прикладі свого містечка Дубровиця авторка доносить до читача, як переселенці заговорили різними говірками – не тільки в просторі села чи міста, а й в одній хаті. Адже життя продовжувалося, молоді люди одружувалися й родини перемішувалися. Так-от, “оповідання Олени Лотоцької – це унікальний лінгвістичний орнамент. Вони несуть в собі особливий дух Полісся. Мову, якою розмовляють герої її творів, можна порівняти з первозданністю неповторної поліської природи, що вражає своєю свіжістю та
Шевченкіана · “Ох, Боже мій. Коли б скоріше літо, помандрую на Вкраїну. Дуже закортіло”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Три постаті, до яких привернув увагу Тарас Шевченко у Щоденнику

У цій публікації коротко розповідаю про трьох Шевченкових знайомих, яких поет по-різному відзначив у Щоденнику навесні 1858 року. Нині вони малозгадувані, але важливо хоча б побіжно відтворити в нашій пам’яті тих, кому адресовані найостанніші рядки, написані Тарасом Шевченком 24 лютого 1861 року, – Івана Мокрицького і Марію Мокрицьку (Свічку). Та нагадати про того, кого Шевченко затаврував “зрадником” у Щоденнику 6 травня 1858-го, – Михайла Юзефовича. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “З’явився я казанським сиротою до правителя канцелярії обер1поліцмейстера, до земляка мого І. М. Мокрицького” Цей запис Тарас Шевченко зробив у Щоденнику 29 березня 1858 року, тобто через день після повернення з заслання в Петербург, і в ньому зосереджено драму його поліційної піднаглядності й певну надію на співчутливість чи поблажливість високопоставленого земляка, з яким був знайомий із 1844 року. До того ж Іван Миколайович Мокрицький (1822–?) був молодшим братом Шевченкового приятеля, живописця Аполлона Мокрицького, з яким Тарас Григорович був знайомий з 1836 року і зустрічався в Москві 18 і 20 березня1. Шевченко зафіксував у Щоденнику: “Він прийняв мене напівофіційно, напівфамільярно… Наприкінці він порадив мені збрити бороду, щоб не справити неприємного враження на його патрона графа Шувалова2, до якого я повинен з’явитися як до головного мого наглядача”. Наступного дня – 30 березня – Шевченко замовив фотопортрет із бородою, в шапці та кожусі, 50 репродукцій якого доручив виготовити його друг Михайло Лазаревський, – ця світлина стала знаменитою, поготів, що Шевченко 1860 року створив з неї автопортрет. Але поет таки поголив бороду, залишивши густі вуса. Таким його знімали кращі петербурзькі фотографи – Олександр Шпаковський, Костянтин Нагорецький, Андрій (Генріх- Йоганн) Дєньєр, Іван Досс. У Щоденнику вчорашній засланець відзначив, що під час офіційного прийому “старе знайомство залишилося в дужках”, але в останні роки життя в Петербурзі Тарас Григорович доволі близько зійшовся з сім’єю Мокрицького. Скажімо, художник Єлисей Черепахін, який познайомився з Шевченком у 1859 році, згадував (у записі Миколи Вороного), що у нього зустрічав Івана Мокрицького з дружиною (про неї – далі): “Відносини сього чиновника до Тараса, як здавалось, були дуже щирі й прості, і лічився він, певно, своїм близьким чоловіком, бо поводився зовсім вільно, любив співати і таки гарненько виводив українські пісні”. Як відомо, навесні 1859 року Іван Мокрицький допоміг поетові оформити дозвіл виїхати в Україну, разом із тим, як управитель канцелярії обер-поліцмейстера, підписав листи до губернаторів Київської, Чернігівської та Полтавської губерній про встановлення за Шевченком суворого нагляду поліції. Підпис Івана Мокрицького стояв і під свідоцтвом від 7 квітня 1860 року на право вільного проживання Шевченкові в Петербурзі протягом одного року. Тарас Григорович не вичерпав цього дозволу… “Вона уроджена Свічка і справжня моя землячка” Побувавши 6 квітня на прийомі у Шувалова, Шевченко занотував у Щоденнику: “При цьому зручному випадку познайомився з дружиною правителя канцелярії обер-поліцмейстера І. М. Мокрицького. Вона уроджена Свічка і справжня моя землячка. Ми з нею зустрілися як давні знайомі”. Певно, сам Іван Миколайович і влаштував цю зустріч. Ішлося про Марію Львівну Мокрицьку (роки життя невідомі). З представниками цієї родини Шевченко познайомився в Пирятинському повіті під час першої подорожі в Україну, влітку 1843 року. Батько Марії поміщик Лев Свічка кілька разів згадувався в повісті “Близнята”. Шевченко подарував землячці “Кобзар”: “Марии Львовне Мокрицкой. На память Т. Шевченко. 4 февраля 1860 года”. У листі до Івана Мокрицького від 24 лютого 1861 року Тарас Шевченко вітав його з “днем святого ангела”, вибачався, Т. Шевченко. Фото. 1858 р. що не може особисто висловити щирі привітання: “Я хворий, другий місяць не тільки на вулицю, мене і в коридор не пускають. І не знаю, чим закінчиться моє затворництво. Глибоко кланяюсь Марії Львівні й цілую ваших діточок. Від душі бажаю вам повеселитися по-торішньому3. До побачення. Щиро ваш Т. Шевченко”. Це був останній автограф Тараса Григоровича. Знаменно, що він такий душевно щирий… Марія Мокрицька – “справжня моя землячка” – певно була однією з тих українок, які в холодному, гнилому Петербурзі найбільше нагадували Шевченкові сонячну, яскраву Батьківщину. У спогадах Григорія Честахівського є цікава розповідь про те, як він одного разу привів до художника кріпосну дівчину з України, котра позувала йому для картини “Дві дівчини” (1858). Тарас Григорович особливо радів, що вона нагадала йому про Україну: “Як пташка з божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна тхнула мені серце теплим, легким рухом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків і трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох, Боже мій. Коли б скоріше літо, помандрую на Вкраїну. Дуже закортіло”. Милостивий, Ти до мене добрий, Плакуном нехай не поросте Та дорога, за якою – обрій, Україна, дівчинка і степ… (Любов Голота) “Зрадник – київський Юзефович” У Шевченковому записі в Щоденнику від 6 травня 1858 року йшлося мимохідь про те, що його друг Семен Гулак-Артемовський за якоюсь потребою зайшов до обер-секретаря канцелярії Синоду Віктора Юзефовича та й його потягнув з собою: “Новий знайомий, незважаючи на привітність, мені не сподобався, може тому, що він рідний брат зрадника – київського Юзефовича”. Ішлося про Юзефовича Михайла Володимировича (1802–1889), у 1842–1856 роках – помічника куратора, пізніше – куратора Київського навчального округу, з 1844-го – члена Тимчасової комісії з розгляду давніх актів, а в 1857–1889 роках – її голову. Шевченко був знайомий з Юзефовичем, зустрічався з ним у 1845–1847 роках у Києві. У листі до Миколи Костомарова від 1 лютого 1847 року з Борзни писав: “Як побачите Юзефовича, то поклоніться од мене”. Характеристика його як зрадника спричинена дворушництвом Юзефовича у зв’язку з арештом членів Кирило-Мефодіївського братства. Історія київської зради й антиукраїнської діяльності Михайла Юзефовича була всебічно досліджена й оприлюднена Михайлом Грушевським. Саме він опублікував 1914 року матеріали до історії Кирило-Мефодіївського братства, в яких і розкрито зраду Михайла Юзефовича. Як показав Іван Дзюба, все починалося з того, що донос студента Київського університету Олексія Петрова про діяльність братства не порадував ні Михайла Юзефовича, ні інших службових осіб, які його спершу розглядали. У виказі йшлося про людей, їм особисто знайомих та й узагалі відомих із доброю службовою репутацією. Скажімо, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш мали підтримку високих осіб, а Шевченка вже було призначено викладачем університету згідно з наказом самого міністра освіти. Так от, 28 лютого 1847 року Петров зробив усне “повідомлення” помічникові куратора Київського навчального округу Юзефовичу, чим поставив його в дуже незручне становище. Адже той, родич Василя Тарновського (старшого), бував серед ліберальствуючих та українофільствуючих поміщиків, приятелював із Кулішем, мав непогані стосунки з Костомаровим і навіть сприяв Шевченкові в улаштуванні на згадану посаду викладача в університеті. Сюрприз був для нього малоприємний, але не дати ходу справі він не міг, до того ж боявся, що й на нього впаде тінь, а тому виявив особливу запопадливість: “Зробив по-своєму хитро: звелів Петрову суворо зберігати таємницю і, зібравши всі наявні в нього матеріали, написати офіційний донос на ім’я куратора округу О. Траскіна (донос було нaписано в кабінеті Юзефовича 3 березня). Цим Юзефович ніби ставав осторонь, передаючи справу в інші руки, разом з тим міг пoxвa- литиcя, які в нього вірнопіддані студенти. Водночас поспішив підготувати наказ про звільнення Шевченка з посади художника Археографічної комісії нібито за те, що “без всякого согласия Комиссии отлучился из Киева”. Наказ підписано першим березня – ще до того, як розпочато справу! Хитрощі зрозумілі...”4. Надалі Юзефович усіляко демонстрував запопадливість, очевидно, не без страху за свої колишні стосунки зі “зловмисниками”. Він брав безпосередню участь в арештах і обшуках квартир членів товариства, наприклад Костомарова. У листі Юзефовича до управителя канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора Миколи Писарева від 19 квітня 1847 року повідомлялося про місце перебування запідозрених у приналежності до Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. Виступаючи з промовою в Центральній Раді 15 березня 1918 року, її голова Михайло Грушевський убивчо вказав на причетність Юзефовича ще до одного злочину проти України – прийняття Емського указу 1876 року, що гнобив українське слово. Ще значно раніше Грушевський у статті “Фрази і факти” (1905) привернув увагу і до того, що “Михайло Юзефович, ініціатор указу 1876 р., був предсідателем правительственої комісії для будови пам’ятника Б. Хмельницькому (у Києві. – В. М.) i при відслоненні пам’ятника [у 1888 р.] дістав чин дійсного тайного совітника”5. Ох, і скрупульозний був Михайло Сергійович! 1906 року він затаврував чиновника як “недоброї пам’яті Михайла Юзефовича”. Думаєте, цим вичерпано публічні вияви неприязні вченого до високопосадовця? Грушевський назавжди затаврував його ім’я ще і в “Ілюстрованій історії України” (1913) та “Історії України” (1919), де розповів, як із подачі Юзефовича культурницька діяльність київських громадян стала приводом до нових урядових заходів проти українства: “Посварившись з лідерами київського суспільства, Юзефович регулярно посилав урядові донесення, лякаючи його уc- пiхaми українського “сепаратизму” (як це тоді називалось), доводячи, що українці розвивають свою мову і літературу для того, щоб відокремитися від Росії. На початку 1875 року було направлено спеціальну комісію у цій справі, до якої включили і Юзефовича. Він зобразив цій комісії українське відродження як польськоавстрійську інтригу, яка має за мету вiдip- вати Україну вiд Росії”. Комісія вирішила якнайуважніше стежити за галицькими виданнями, не допускаючи в Росію нічого такого, що могло б впливати на розвиток українського життя, підтримувати грішми та іншими способами москвофільські видання, москвофільський рух в Австрії і робити все можливе, аби задушити український рух у Росії. Хотілося б, аби сучасні дослідники, згадуючи Юзефовича, частіше використовували точні наукові й водночас емоційні свідчення Грушевського. У рік скасування закону 1876 року, вчений в статті “Ганебній пам’яті!..” (1906) Юзефовича не згадав, але назвав той закон обридливим упирем, який “пив кров найблагородніших синів українського народу”. Так що, хто пам’ятав або знав історію, міг не всує ще раз затаврувати й Юзефовича. Всебічне й глибоке розкриття Михайлом Грушевським Шевченкового присуду зраднику Юзефовичу й особливо нищівний аналіз його подальшої антиукраїнської діяльності є блискучим, унікальним прикладом того, як учений здійснював історичну роботу з ідентичного розшифрування для майбутніх поколінь українців не лише поетової творчості, а й окремих оцінок, висловлювань українського Кобзаря. Грушевський вклав у прокрустове ложе історичної дійсності, в якій жив, стільки безцінної інформації про Шевченка, пропустив крізь себе та передав і передає досі нащадкам стільки Шевченкової духовної енергетики, що його в цьому не перевершив ніхто6. P. S. Не забуваймо жодну постать, хоча раз означену Шевченком у Щоденнику, поетичних творах і листуванні. Всі вони, з історичними похвалами чи присудами національного Кобзаря, складають нашу живу пам’ять про нього й щиру повагу до поетового людинознавства. __________________ 1 Докладно див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко в Москві. К., 2009. 740 с.; Його ж. Шевченківська Москва. Авторська енциклопедія-хроноскоп. М., 2009. 768 с. 2 Петербурзький обер-поліцмейстер у 1857–1860 роках. Цікаво, що Шевченко спочатку, зі слів Мокрицького, назвав Шувалова патроном, тобто його начальником, покровителем, але водночас від себе йменував обер-поліцмейстера по суті — своїм “головним наглядачем”. У щоденниковому записі від 6 квітня — так само: “Мав велике нещастя вбратися у фрак і з’явитися до свого головного наглядача графа Шувалова”. 3 Очевидно, що в 1860 році Тарас Шевченко був на іменинах Івана Мокрицького. 4 Цит. за: Історія української літератури : у 12 т. Т. 4. К., 2014. С. 431. 5 Грушевський М. Твори : у 50 т. Т. 1. Львів, 2002. С. 431. 6 Докладно див.: Мельниченко В. Михайло Грушевський: “Шевченко — святий національний прапор” : 100 історій і розповідей про двох українських геніїв. К., 2017. 440 с.
Спадщина · “Уникаючи “протокольної” ілюстративності, він створював метафоричний, узагальнений образ подій та їх учасників”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

На межі тисячоліть. Ренесансна чистота Георгія Якутовича

60 років тому видатний художник, графік Георгій Якутович здійснив свою мрію – проілюстрував повість Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”. Цьому передувала його праця над однойменним фільмом, що невдовзі був “покладений на полицю”, тобто заборонений до показу. Згодом, за часів т.зв. перебудови, митець сподобився почесних звань – став народним художником, академіком АМ України. Але лише за відродження незалежності України, в 1991-му, його праця художника-постановника славетного фільму, яким був започаткований напрям українського поетичного кіно (що суттєво вплинуло на розвиток нашої культури, а отже – національної свідомості), була гідно поцінована найвищою мистецькою відзнакою – Національною премією ім. Т. Г. Шевченка. Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, письменник, публіцист, кіносценарист Поза сумнівом, Г. Якутович належить до шістдесятників – покоління інтелігенції, сформованого після розвінчання сталінського культу особи та ідеологічної “відлиги”, що настала після 1956 року. Це покоління сповідувало індивідуалізм, свободу самовираження, гуманізм без “класового” підходу, різноманіття культурних і мистецьких смаків. Шістдесятництво стало не лише символом, а й моральним та життєвим кредо передової частини тодішньої інтелігенції. Значення цього суспільно-політичного явища неможливо переоцінити, адже то був початок нашого духовного Відродження, яке триває й досі. І Георгія Якутовича бачимо у першій хвилі шістдесятників. Як і личить шістдесятникам, він не укладав угод з власною совістю, ставав на захист переслідуваних патріотів. Не вагаючись, разом з Аллою Горською, Галиною Севрук, Віктором Зарецьким та іншими вільнодумними членами Спілки художників України, Г. Якутович у квітні 1966 року підписав листа до Верховного суду УРСР – на захист засудженого художника Панаса Заливахи. Враховуючи тодішню суспільно-політичну ситуацію, лист був написаний “езоповою мовою”. Його автори звертали увагу на те, що в Україні тривають переслідування творчих особистостей, але разом з тим – нагадували про “гуманний дух” радянських законів. “Втім і ця суміш політичної наївності, перестороги, – писав у ґрунтовному дослідженні “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років” Георгій Касьянов (Київ, “Либідь”, 1995 р.), – підтексту й прихованого незадоволення вже сама по собі стала неабияким поступом у порівнянні з тими часами, коли досить було затаврувати людину, як “антирадянщика”, щоб викликати “одностайне обурення”. А це значило – вигнати звідусіль, позбавивши шматка хліба, якщо не заарештувати… До речі, ще раніше, у вересні 1965 року, під час історичного прем’єрного показу в кінотеатрі “Україна” вже згаданого фільму “Тіні забутих предків”, Георгій Якутович був серед тих, які разом з Іваном Дзюбою протестували проти репресій щодо української інтелігенції. …Народжений у Києві, Якутович повернувся до рідного міста після війни. Родина оселилася на вулиці Кудрявській, у літописному середмісті. З вікон їхнього будинку на пагорбі, що височів над Щекавицею, Уздихальницею, Гончарами з Кожум’яками і Подолом, було видно, як казав Тарас Шевченко, “і Дніпро, і кручі”. У цьому будинку жило чимало художників, зокрема Микола Рапай з дружиною Ольгою та Олександр Губарєв. Вранці усі разом сідали за стіл – снідали, потім розходилися по майстернях, а надвечір знову сідали до “довгого столу”, де обмінювалися новинами і дискутували на мистецькі теми. Ще в 1950-х, навчаючись у Київському художньому інституті, Якутович збирався зробити ілюстрації до повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” – як свою дипломну роботу. Проте цього йому не дозволили, тому мрію довелося відкласти. Він здійснив її, працюючи над фільмом. Ось як це було. Засновниця, згодом – головна редакторка та режисерка телерадіокомпанії “Культура” Тамара Бойко згадує, як 1963 року на Кудрявську до Якутовича завітали двоє тоді ще маловідомих кінематографістів – режисер Сергій Параджанов і кінооператор Юрій Іллєнко. Вони умовляли його взяти участь у створенні фільму “Тіні забутих предків”. З’ясувалося, що Якутович знав і любив повість М. Коцюбинського, мріяв її ілюструвати. “Ви зробите це в кіно”, – сказав Параджанов. Випадок чи збіг обставин? Ні, швидше – дарунок долі. Обох молодих, як і він сам, митців Якутович познайомив з Карпатами, з яскравими особливостями культури і життєвого устрою місцевих горян – гуцулів. “Треба віддати належне Параджанову, — відзначає художниця Катерина Рапай у логії Донбасу: від індустріального сталінського періоду, шахтарського дискурсу й часів Другої світової війни до переосмислень доби Відлиги та російсько-української війни”, – повідомили у фільмофонді. У Центрі також зазначили, що колекція поповнюватиметься новими стрічками. Перегляд кожної із наявних п’яти стрічок коштує 85 грн. “Одинадцятий” – фільм оповідає про прискорену промислову модернізацію південного сходу України, що спричини1 ла перетворення аграрної країни на індус1 тріальну. Індустріалізація у фільмі логічно переходить у мілітаризацію і підготовку до майбутньої війни. Звісно, лише обо1 ронної, із закликом “не віддавати завою1 вання революції”. “Ентузіязм” (“Симфонія Донбасу”) – перший звуковий фільм українського кі1 но, знятий Дзиґою Вертовим у 1930 році. своїй книзі “Коло Якутовичів” (“Дух і літера”, Київ, 2021 р.), – навіть його фантазії на тему обрядів і побуту ставали стилістично й змістовно точними знаками. Вони страшенно сперечалися й сварилися під час зйомок, справа ледве не дійшла до дуелі, проте “вороги” негайно ставали друзями на майданчику, їхній спільний внесок у результат неможливо якось розділити. Це було велике кіно, і це стало голосним крещендо у творчому шляху Якутовича до книги Коцюбинського”. Минули десятиліття. У травні 2010 року Тамара Бойко натрапила в Академії мистецтв на виставку творів Якутовича, присвячену Карпатам. Послухавши спогади тих, хто знав художника і працював з ним, вона зрозуміла, що про цю особистість варто зняти фільм. На жаль, у Центральному державному кінофотофоноархіві знайшлося лише кілька кадрів – ті, де він працює за своїм унікальним станком для графіки; вона ввела їх до фільму. Та дуже допомогли документальні стрічки про видатних художників, зняті за ініціативи Академії мистецтв. Обговорюючи з його сином Сергієм (теж художником) план зйомок, вона запитала, як краще назвати третю частину фільму (перші були “Графіка. Кіно”). Той відповів: “Самотність”. Але майже кожен, хто зголосився знятися в оповіді про Георгія Якутовича, заперечили: “Графіка. Кіно”, тільки не “Самотність”… Зрештою третю частину назвали “Коло” (за відповідним гуцульським танком). “Протягом п’яти днів, – згадує Тамара Бойко, – записували тих, кому доля подарувала знайомство з Георгієм В’ячеславовичем. Дивовижно, але робота в буквальному і переносному сенсах здійснювалася “на найвищому градусі”, бо літо було спекотним. Вийшов фільм, пройнятий любов’ю. Спираючись на спогади героїв стрічки, я відчула, як можна любити іншу, не рідну людину”... Справді, Георгія Якутовича любили і рідні, і друзі, і колеги. У фільмі йому віддають шану син Сергій, письменники Юрій Щербак та Іван Драч, режисер-оператор Юрій Іллєнко, акторка Лариса Кадочникова, композитор Володимир Губа, кінознавець Сергій Тримбач. Автору цих рядків доля також подарувала знайомство з незабутнім Георгієм Якутовичем. Колись, у далеких 1960-х, я написав для газети відгук на першу (тоді ще не персональну) виставку його творів у Києві. Цю невеличку рецензію він схвалив, і відтоді ми іноді бачилися з різних нагод, переважно – на мистецьких заходах. Востаннє це було у 1990-х, на початку відродження Незалежності, коли я супроводив його до Національного художнього музею на виставку митців, не визнаних за радянщини. “Ось майбутні лідери нашого живопису”, – сказав Георгій В’ячеславович, вкотре виявивши як бездоганний смак, так і чудову ерудицію, обізнаність щодо стану образотворчого мистецтва. За давньою біблійною традицією, книжки та ілюстрації до них є важливим фактором формування свідомості, культурного і духовного розвитку особистості. Ця традиція була продовжена в Україні на початку 1900-х років славетним художником-графіком Г. І. Нарбутом. Георгій Якутович успадкував і розвинув нарбутівський досвід. Уникаючи “протокольної” ілюстративності, він створював метафоричний, узагальнений образ подій та їх учасників. У його доробку – ілюстрації до українських народних казок, драматичних творів І.Кочерги “Ярослав Мудрий” та “Свіччине весілля”, книжок М. Пригари і М Рильського, повістей М. Коцюбинського. І, що особливо важливо – йому вдалося органічно поєднати мистецтво графіки з кінематографом. А це вже – новація! …Він пішов у Вічність останнього року минулого тисячоліття, заповівши нам духовну спадщину шістдесятників. Тож, відповідаючи на виклики тисячоліття нинішнього, згадуємо про “втілення ренесансної чистоти”, як називав його Сергій Параджанов. І коли обираємо між моральними засадами і життєвими реаліями, духовними потребами і необхідністю, високими прагненнями і повсякденням, зробити цей вибір допомагає нам вдячна пам’ять про великого митця, Георгія Якутовича. ного роману Олександра Авдєєнка про життя шахтарів Донбасу. Стрічка розпові1 дає про Остапа, який після звільнення батька стає одним із лідерів революційно1 го руху серед робітників. Фільм, знятий уродженцем Маріуполя Леонідом Луко1 вим, вважається однією з найкращих його робіт і вирізняється романтичним погля1 дом на Донбас та його шахтарське життя. “Квітка на камені” – фільм про життя молодого шахтарського містечка на До1 неччині, де переплітаються історії кохан1 ня, конфліктів і впливу релігійної секти. Стрічку спочатку знімав Анатолій Сліса1 ренко, однак після трагічної загибелі ви1 конавиці головної ролі Інни Бурдученко роботу завершив Сергій Параджанов. Він повністю переробив сюжет, залишивши лише частину відзнятого матеріалу, а у фі1 нальній версії режисером зазначили лише його. Із сайту видання “Трибун”
Спадщина · “Уникаючи “протокольної” ілюстративності, він створював метафоричний, узагальнений образ подій та їх учасників”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

Кіноревізія Донбасу

Кіноархів відкрив в онлайн-кінотеатрі доступ до колекції “Кіноревізія Донбасу”, яка об’єднує українські фільми різних років, присвячені регіону та його образу в кінематографі. Про це повідомили у Довженко-Центрі. Колекція створена на основі однойменного видання, вперше опублікованого у 2015 році під упорядкуванням Станіслава Мензелевського та перевиданого у 2017 році. До добірки увійшли п’ять стрічок, зокрема “Я люблю” (1936) Леоніда Лукова та “Нескорені” (1945) Марка Донського. У Довженко-Центрі зазначають, що колекція поступово поповнюватиметься новими фільмами. “Кіно стає хорошим провідником у дослідженні конструкції й еволюції міто- Стрічка показує індустріалізацію Донба1 су, шахтарську працю та життя регіону в період першої радянської п’ятирічки. Фільм став новаторським завдяки вико1 ристанню документально записаних зву1 ків заводів, вулиць і машин. Попри кри1 тику в СРСР, його високо оцінили за кор1 доном, зокрема Чарлі Чаплін. У 2021 році стрічка увійшла до сотні найкращих філь1 мів в історії українського кіно. “Нескорені” – екранізація одноймен1 ної повісті Бориса Горбатова про життя Донбасу під час німецької окупації. Роди1 на заводського майстра Тараса Яценка не може евакуюватися й поступово опиня1 ється втягнутою у вир війни. Фільм пока1 зує події крізь призму радянського героїз1 му та одним із перших у кіно відтворює сцену масового розстрілу євреїв, іконографічно пов’язану з трагедією Бабиного Яру. “Я люблю” – екранізація одноймен1
Театр “Хочеться бачити і вірити та чути і вірити”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Історія поза часом і простором

Київська опера (Київський муніципальний академічний театр опери та балету) завершила 44-й сезон прем’єрою опери Шарля Гуно “Ромео і Джульєтта”. Нова робота стала черговою сходинкою у творчому зростанні театру, а про те, як створювалася вистава, ми дізналися з перших вуст. Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Вадима Гнідаша Петро Качанов, керівник проєкту, директор-художній ке1 рівник театру, заслужений пра1 цівник культури України: “44-й сезон для нашого театру був багатим на події, але не лише радісні. Внаслідок ворожого обстрілу були пошкоджені 72 вікна. На деяких із них сьогодні фанера, інші – відстали від основи. Це своєрідний виклик тому, що скоро настане зима і виникнуть проблеми з обігрівом театру. Але були й хороші новини. У цьому сезоні ми поставили три повноцінні прем’єри – рок-оперу “Патріот”, балет “Жізель” та оперу “Ромео і Джульєтта”. Саме оперою “Ромео і Джульєтта” закрили театральний сезон. На мою думку, все, що стосується молодості, любові та трагедій, пов’язаних з молодістю і любов’ю, – це тема, напевно, близька для всіх. Плюс геніальна музика Шарля Гуно. Перша постановка цієї опери у нас була студентською роботою, і ставили ми її тому, що в ній шикарна музика. І зараз основне, чим мусимо тішити нашого глядача, – це музика в поєднанні з хорошим вокалом та постановкою. “Ромео і Джульєтта” Шарля Гуно – це опера, яка на сьогодні не йде в жодному театрі України. Вона дуже складна. З одного боку, потребує на сцені молодих людей, бо Ромео і Джульєтту не можуть грати сорокарічні. З іншого – вокальні партії вимагають досить ґрунтовної і зрілої фахової підготовки. Ця опера дуже цікава в контексті музики й теми. Незважаючи на те, що минули століття, тема людства, тема хиб і чеснот залишається відкритою. Тільки зброя стала досконалішою, а все інше залишилося. Ми зробили цю постановку власним коштом. Перед цим мали гастрольні тури Європою з проєктом “Rock Symphony Orc- hestra” – з продюсерами Ігорем та Оленою Волошиними. Працюємо з ними вже не вперше. Також змогли накопичити деякий фінансовий ресурс у Києві. А ще дохід від продажу квитків. Все це дало можливість поставити цю оперу. Оскільки я художній керівник, то в центрі моєї уваги все, що стосується естетики і художньої лінії театру та кожної з вистав. Даю якісь поради в контексті художньої, творчої частини. Так було і під час роботи над постановкою опери “Ромео і Джульєтта”. Дуже сподіваюсь, що 45-й театральний сезон відкриємо рок-оперою “Ісус Христос – суперзірка”. Це легендарний твір Ендрю Ллойда Веббера та Тіма Райса. Знову ж таки українською мовою вона ніде не йде. Також поставимо мінімум одну балетну виставу. А навесні сподіваємося здійснити постановку, про яку давно говоримо, – оперу Юлія Мейтуса “Ярослав Мудрий”. Дмитро Тодорюк, режисерпостановник: “Популярність твору “Ромео і Джульєтта” полягає в тому, що автору вдалося передати перше почуття. А людям подобається подумки повертатися до свого першого кохання. В іншому це не дуже райдужна історія. Хоча перша частина і п’єси, і опери про драйв, молодість, безтурботність. Це підкупає. А потім трапляється нещастя з Меркуціо і Тібальдом, яке руйнує щастя головних героїв. Тут уже чіпляють моменти несправедливості, абсурдності, закладені в драматургії Шекспіра. Мені здається, що це той самий ключик, який примушує повертатися до цього твору знову й знову. Очільник нашого театру Петро Качанов дуже любить цю оперу. Вона вже йшла в театрі в іншому прочитанні. Якось ми розмовляли, і Петро Федорович запропонував мені взятися за цю постановку. Я залюбки погодився. Мені та моїм колегам-режисерам Віталію Пальчикову та Анні Янчук пощастило, що в театрі нетипова оперна трупа. Наші виконавці одночасно ще й драматичні актори. Це покоління крутої молоді. Щоразу вони діймали якимись запитаннями, сперечалися, не поступалися. Ая поступово переконував, що треба саме так, і пояснював чому. Процес був щемливий і особистий. Ламали собі голову, як зробити ефектний епізод бійки. Фантазували – і врешті вийшло те, що побачив глядач. Шкода, що на закриття сезону показали оперу “Ромео і Джульєтта” лише один раз. Загалом за червень ми зіграли більшу частину вистав, що були в репертуарі театру протягом сезону. Мали велику завантаженість. Тому змогли показати лише один склад виконавців нової оперної постановки. Актори Наталія Чепченко (Джульєтта) та Данило Коток (Ромео) дуже скрупульозно підійшли до своїх образів. Це мені імпонувало. Їхньою мрією було заспівати ці партії. Тому вони трепетно поставилися до процесу роботи над виставою і до персонажів. Загалом усі актори були дуже щирими у своїй роботі. Вони довіряли режисеру, хореографу, диригенту і привносили щось своє, але й прислухалися до старших колег. Кожен, хто співав ту чи іншу партію, чітко попадав в образ. Це велике щастя, що у нас така різнобарвна трупа і можна правильно підібрати актора під персонажа. Ті амплуа, в яких виступали актори, на мою думку, були абсолютно гармонійними. Всім дякую, дуже ціную роботу з цими людьми. Ідея першої постановки опери “Ромео і Джульєтта” належала нашому диригенту-постановнику Василю Василенку. Це було трохи більше п’яти років тому. Під час роботи над новою виставою я відкрив деякі купюри з важливими для сюжету поворотами, і Василь Якович був не проти. Ми переживали за хронометраж, навантаження на музикантів і вокалістів. Але, здається, витримали потрібний баланс. Я прихильник постійної динаміки на сцені. Маю таке негласне правило: людині треба відключити звук, і якщо вона розуміє, що відбувається на сцені, отже, все добре. Першою моєю великою постановкою в Київській опері була “Перси Тіресія” у 2010 році. Вона йшла французькою мовою. Було дуже важливо, аби люди, які не розуміли французької, зчитували візуально сюжетну лінію. Тому у виставі важливий ритм. Це далеко не перший наш спільний проєкт із хореографом-постановником Сергієм Коном. Завжди легко знаходимо спільну мову. А наш хор – це унікальна команда людей, які, крім співу, ще й емоційно рухаються і непогано виконують складні завдання хореографа. Зі сценографією своя історія. Коли я почав занурюватися в цей процес, то побачив суспільство, яке живе у клітці своїх почуттів, прихильностей. Вони мешкають у певному замкненому просторі, не готові до чогось нового, не готові щось змінювати. Ми певний час обговорювали з Петром Качановим цю тему. Петро Федорович запропонував, що це буде октагон – місце, де відбуваються бої без правил. Намагалися розвинути цю ідею по максимуму. З неї розпочалася робота нашого сценографа Вероніки Риженко. Це нова для нас людина, і це був перший досвід її роботи в Київській опері. Щодо костюмів моя ідея звучала чітко: є бізнес-клан і клан вуличних королів. Коли почав занурюватися в цей матеріал, тов голові постали два чіткі образи фільмів – “Із широко заплющеними очима” Стенлі Кубрика і “13-й район”, знятий за сценарієм Люка Бессона. Я зрозумів, що це моя історія про Монтеккі і Капулетті. Монтеккі – це люди, які без дозволу влізли на чужу територію. Це безстрашні персони, які ігнорують будь-які правила і права на приватну власність, приватне життя. Вони просто влізають у чуже свято, чужий світ, щоб розважитись. А Капулетті – це люди, які так само не питають дозволів, не апелюють до почуттів, а просто вирішують. Є Джульєтта і є Паріс. Якщо відштовхуватися від Шекспіра, то Паріс – найкращий наречений у Вероні. У мене він просто заможна людина. І батько Джульєтти вирішує долю доньки, не питаючи її думки. Це цинічний розрахунковий хід Капулетті. Цими ідеями я поділився з художником костюмів Дмитром Курятою. Через деякий час він продемонстрував своє бачення, яке мені дуже сподобалося. Це начебто і класичні костюми, але вони театралізовані і зроблені з великим смаком. Кожну намистину, кожен камінчик на костюмах Дмитро робив вручну. Наприклад, на костюмі у Гертруди (годувальниці Джульєтти) кожен ґудзик відрізняється від усіх інших. Його пояснення – вона ж вигодувала не тільки Джульєтту, а й інших Капулетті. Відповідно, кожен ґудзик – це дитинка. Це створює магічну ауру. Мою роботу як режисера має оцінити глядач. А команда працювала так, як ми й планували. Хоча перший показ – завжди хвилювання, висока напруга. Але загалом я задоволений, що все вийшло саме так, як ми задумували, репетирували й очікували. Класно, що саме так все відбулося!” Наталія Чепченко, виконави1 ця ролі Джульєтти: “Погоджуюся з думкою, що кожна молода артистка мріє зіграти Джульєтту. Це така багатогранна, знана в різні часи роль, яка буде завжди бажаною і після нас. Про це мріють як оперні співачки, так і драматичні акторки. Вже співала цю партію в попередній постановці театру. Цього разу першою на сцену вийшла я, також цю роль готують мої колежанки Ганна Шевченко та Ганна Твердова. У новій постановці непростим завданням для артиста, який грає Ромео, стала сцена на балконі. Спершу я дуже хвилювалася за мого колегу, адже йому доводиться залазити на балкон, а потім так само повертатися назад. Загалом репетиційний процес був досить насиченим і щодня з’являлося щось нове. З Дмитром Тодорюком вже працювала в мюзиклі “Король Дроздобород”, де він був режисером, а я вокалісткою. Також був мюзикл “Піноккія”, де Дмитро є автором лібрето і брав участь у постановчому процесі. Він неймовірно шляхетна людина. Якщо хтось неправильно виконував його завдання, Дмитро доволі м’яко й доступно пояснював, як виправити помилку. Тому нам працювалося з ним досить комфортно. Сподіваюсь, йому також. Часом ми пропонували режисерові своє бачення, як відчуваємо себе в ролі, переконували – і він часто йшов нам назустріч. А про такого партнера, як Данило Коток (виконавець ролі Ромео), можна лише мріяти. Якщо хтось із артистів захоче на сцені зімпровізувати, емоційно віддалитися від того, що було на репетиціях, Данило теж зімпровізує і підтримає. В емоційному плані з ним легко працювати. Він дуже працьовитий і професійний актор, легко рухається по сцені. Переконана, що в кожного артиста, який виходить на оперну сцену, повинні бути і драматичні навички, адже музика й спів – це одне ціле з театральним дійством. Актору недостатньо просто класно співати. Люди приходять до театру дивитися на інших людей, і взаємний обмін енергіями дуже важливий. Візьмемо оперу “Ромео і Джульєтта”. Кожен глядач знає цю історію і хоче бачити емоції, співпереживати насамперед акторам. Це дійство сприймається очима і паралельно вухами. Тому хочеться бачити і вірити та чути і вірити. Загалом пластику, акторську майстерність і вокал неможливо поділити по якійсь градації. Все на одному рівні. У нас був досить непростий репетиційний процес. Дві репе-
Арт!калейдоскоп · “Коли війна щодня змінює людські долі, особливого значення набувають речі, які вдалося зберегти”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

тиції щодня виснажували. Але всі витримали це досить спокійно. Наша команда була без турбулентностей. Чесно: я ніколи не буваю повністю задоволена своєю роботою. Відчуваю, що чогось замало, а чогось забагато. Саме це спонукає й надалі працювати над образом”. Данило Коток, виконавець ролі Ромео: “Ромео – це була партія моєї мрії, яку я довго у собі виношував. Вона зріла кілька років. І хоча велика амбіція співати Ромео була з першого дня приходу до театру, до цього треба було пройти певний шлях, спробувати себе в різних партіях, зміцніти. І нарешті я і моя мрія зустрілися. Дуже з цього щасливий. Я вважаю себе ліричним героєм, тому Ромео мені близький. До того ж цей образ близький ще й тому, що ми обидва молоді. У мене немає злоби чи якихось рис, які можна побачити, приміром, в образі Герцога з опери “Ріголетто”. Хоча ця роль мені теж подобається, і я впевнений, що незабаром заспіваю її. Щодо “Ромео і Джульєтти” вважаю, що такі твори матимуть актуальність не лише сьогодні, ай через сто чи двісті років. Їхня мораль не залежить від історичного контексту. Тут показана первозданна любов – кришталева і чиста. І наша постановка в сучасному прочитанні несе головний лейтмотив – перемогу кохання навіть у найтемніші часи. Прекрасно працювалося з режисером Дмитром Тодорюком. Під час роботи над виставою у нас була атмосфера драйву, взаєморозуміння. Розуміли одне одного з пів слова, з напівнатяку. Було комфортно й цікаво. Вдячний за його ідеї і справжність, відкритість до всього нового, а також за підтримку й терпіння. Дуже непросто працювати з таким великим складом солістів, із хором та балетом. До того ж у короткий термін і в непростих умовах сьогодення. Звичайно, під час роботи над виставою я теж вносив свої пропозиції. Загалом ми дуже ініціативний колектив. Додаємо свої психофізику, досвід. Все це поєднуємо з сучасними тенденціями і колективно знаходимо консенсус. Моя незрівнянна партнерка Наталія Чепченко дуже героїчно і стійко пройшла всі складності цієї партії як вокально, так і психологічно. Від початку до кінця твору Джульєтта проходить довгий шлях, у ній відбуваються масштабні внутрішні зміни. Від тендітної невинної дівчини до рішучої, безтямно закоханої і дуже героїчної жінки в такому юному віці. Вважаю, що Наталка втілила цей образ бездоганно. А наш колектив не побоюся назвати видатним. Кожен стоїть за інших горою, кожен готовий допомогти, підстрахувати, дати пораду. Всі артисти чесні, світлі, відкриті і неймовірно талановиті. Кажу своїм колегам, що я їх всіх люблю і поважаю за їхню підтримку та за те, що ми залишаємося командою. Єдина моя внутрішня оцінка – я щасливий. Вірю, що глядач Київської опери належно оцінить нашу роботу. Дещо спаде ейфорія і почнеться аналіз. Від вистави до вистави буду викристалізовувати свій образ”. кожного режисера, це відносна крапка, поки творче життя продовжується. Але і спектакль розвиватиметеся за своїми театральними законами. Багато чого принесе в нього спілкування акторів із глядачами – це живий безупинний процес. Хочу окремо подякувати пані Марії Кривенко, керівниці театру за запрошення і максимальну допомогу в створенні спектаклю. Безумовно, всім технічним службам – постановочній частині, бутафорам, швацькому цеху, реквізиторам, освітлювачам, монтувальникам... Я був приємно вражений їхнім ентузіазмом в роботі над виставою і все вони виконали якнайкраще! Найближчі плани у мене такі: постановка опери, запуск художнього фільму, а також втілення кількох драматичних спектаклів в різних театрах. Втім, далі не продовжуватиму, бо, як казав відомий драматург і режисер Вуді Аллен: “Якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани!”. чити їх можна разом в одному експозиційному просторі”, – коментує завідувач Музею мистецької родини Кричевських Антон Плохой. Ця унікальна виставка не лише про мистецтво! Вона про прихисток. Про те, як у час небезпеки картини шукають місце, де їх не знищать, не забудуть, не сховають у темряві приватних сховищ. І, зрештою, опиняються там, де на них чекали роками. У стінах музею полотна ніби повертаються до своєї великої родини. Наче сам час замкнув коло. Тут поруч опиняються роботи різних поколінь, різних доль і навіть з різних континентів, але їх об’єднує спільна культурна пам’ять. Сам Музей мистецької родини Кричевських розташований у знаменитому будинку Кричевського-Лебіщака – пам’ятці української архітектури початку ХХ століття, яка давно стала місцем збереження не лише речей, ай української культурної тяглості. Назва виставки звучить майже як теза-надія – “Вони там, де чекали”. І в цих словах сьогодні легко впізнати не лише долю картин, але й долю людей, пам’яті, культури, які попри війну все одно знаходять дорогу додому. Запрошуємо відвідати експозицію “Вони там, де чекали” і прожити ці історії повернення, закарбовані в полотнах талановитої родини Кричевських.
Арт!калейдоскоп · “Коли війна щодня змінює людські долі, особливого значення набувають речі, які вдалося зберегти”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Життя після ядерної катастрофи

У Київському академічному театрі юного глядача на Липках відбулася прем’єра вистави “Володар мух” за твором Вільяма Голдінга. Рекомендований вік для перегляду – від чотирнадцяти років. Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Валерії Ландар “Людське єство – тонка і крихка матерія, що приховує свавільні, часом агресивні та руйнівні тваринні стихії, – зазначається на сайті театру. – Культура, створена суспільством, намагається приборкати їх, але раптом людина залишається без цього контролю... Компанія дітлахів врятувалася на безлюдному острові після ядерної катастрофи. Вони залишилися без дорослих. Як складуться їхні стосунки в таких обставинах? Чи здатні вони захистити себе від руйнівних стихій? Чи вистачить сили втримати людську гідність?..”. – Театр на Липках дуже гостинний, тут гарна людська і творча атмосфера, – зазначив режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Сергій Маслобойщиков. – Але, головне в театрі – можливість реалізувати свої творчі плани, імені приємно, що мої пропозиції збіглися з бажаннями театру. Особливо це стосується зацікавленості театру торкатися складних тем та різних форм театрального видовища. Я давно вже мріяв про постановку “Володаря мух”, тим більше, що роман Голдінга не легкий для інсценізації – в тому і був певний виклик для мене. Здалося, що саме ТЮГ – найбільш придатне місце для реалізації цього задуму. Адже головні герої Світлана ПРУГЛО, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства Фото Юрка Пошивайла У час, коли війна щодня змінює людські долі, особливого значення набувають речі, які вдалося зберегти. Не просто вціліти, а знайти свій дім! Саме про це нова виставка “Вони там, де чекали”, що експонується в Музеї мистецької родини Кричевських – просторі, де пам’ять про українське мистецтво не лише зберігають, а й рятують. В одній виставковій залі зібрано безцінні картини, які потнепростого, дорослого роману – діти. Крім того, переважно підліткова аудиторія глядачів – дуже важливий адресат, якому необхідно долучатися до дорослих тем, а не консервуватися в розважальному інфантилізмі. Втім, це вистава і для дорослих. Репетиційний процес запам’ятався дуже приємним спілкуванням з молодими акторами і акторками. Вони завзято працювали, дехто навіть з фанатизмом. Всім ми отримували задоволення. Іноді було не легко, але натхненно і радісно. Ця маленька інтрига, з різними складами: чоловічим і жіночим, виявилася цікавою не тільки для глядачів, а й для виконавців, адже одразу викликало суперництво між дівчатами та хлопцями. Я дуже задоволений акторським складом, а головне – їхніми ансамблями і тим як актори тримаються одне за одного. Вважаю, що вони талановиті та рапили до музею вже під час повномасштабного вторгнення. Це роботи представників родини Кричевських, їхніх друзів, учнів, людей одного мистецького кола, чиї долі та творчість тепер особливо гостро відчуваються крізь призму війни. Кожна з цих картин має власну історію повернення або порятунку. Одні твори передали нащадки мистецької династії. Інші музей отримав у дарунок від людей, які хотіли, аби роботи залишилися в Україні й були доступні для наступних поколінь. Деякі полотна вдалося придбати, інші – буквально виміняти чи врятувати завдяки випадковим зустрічам, довгим перемовинам і людській довірі. Але всі ці шедеври мали одну дорогу додому – в Україну! До Опішного! “Багато картин доводилося доставляти з-за кордону різними шляхами – і ми стикнулися з чималою кількістю труднощів. Добре, що на кожному етапі були друзі та знайомі, які сприяли вирішенню цих питань, але завдання все одно було непростим. перспективні особистості. Сценографічне рішення мінімалістичне та умовне. Це простір утворений лише одним предметом – парашутом пілота, шо катапультувався з підбитого літака, на якому летіла ціла компанія школярів-хористів. Але цей простір здатен змінюватися, ставати хвилями моря, пісочними барханами, хмарами, і лісом... і всім тим, на що спроможна фантазія глядача. Шкільні костюми та вишукані циліндри перетворюються на дикунські барабани, а порвані панчохи на звіроподібні маски, тростини на зброю... В основі музичної концепції використані класичні твори для дитячого хору. Всі вокальні партії актори виконують наживо, завдяки заняттям із хормейстеркою Тетяною Кисилевською. Вони дуже талановиті! Вважаю, що немає в світі такого режисера, який би відповів, що абсолютно задоволений своєю роботою. Завжди вимоги випереджають результат. Але я дуже задоволений процесом постановки і творчим спілкуванням. Звичайно, цю роботу можна було б продовжувати безкінечно, але завжди треба колись зупинятись і ставити крапку, хоча, для Наприклад, картина Миколи Кричевського, яку ми придбали на аукціоні у Франції, добиралася до музею кілька місяців. Із самої Франції вона виїхала досить швидко, усі супровідні документи були в порядку, але вже з нашого боку довелося чимало попрацювати. Була проведена мистецтвознавча експертиза в Національному художньому музеї України, яку підготували й передали на митницю. Однак, оскільки це відбувалося далеко, нам запропонували зробити експертизу ближче – тож ми повторно організували її у Львові. Після цього, разом із численними додатковими бюрократичними процедурами, картина нарешті пройшла митницю. І врешті ми побачили її у стінах нашого музею. Були й роботи, які з’являлися у нас майже спонтанно – про які ми навіть не здогадувалися. Це ставало справжнім сюрпризом і неочікуваним дарунком. Наприклад, картина Олени Кричевської, яку подарував нам наш великий друг і меценат Олексій Петренко. Це перша і, на сьогодні, єдина робота Олени Кричевської у нашій колекції. Загалом із 2022 року до нашого музею потрапили 16 картин. Усі вони нині експонуються на окремій виставці, тож поба- Вони там, де чекали Виставка унікальних картин, що знайшли свій дім у Музеї мистецької родини Кричевських
16 Театр · “Ідеали ще нікого не зробили щасливими. Якщо за життя не став щасливим, то навіть у вічності мало досягнути цього”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

“Бракований рай” – надмірної опіки край

На завершення театрального сезону в Тернополі під готували нову сценічну роботу за п’єсою сучасного українського драматурга та актора Сергія Марена. Іван Іванович (молодий) – актор Василь Боднар і зліва направо: гіпертурботливі теща Марго (акторка Ольга Скала), дружина Оля (акторка Юлія Хміль), оперна діва Ліза (акторка Наталія Олексів) і Мати (акторка Олена Складан-Демчук) Микола ШОТ Світлини автора Останніми роками, перш ніж іти на літній відпочинок, у Тернопільському академічному драматичному театрі імені Тараса Шевченка пропонують своїм глядачам прем’єрний показ вистави. Цього разу режисер, народний артист України В’ячеслав Жила представив свою нову роботу – комедію “Бракований рай”. Автором цієї п’єси є сучасний український драматург та актор Сергій Марен. Варто зауважити, що спочатку цей твір знайшов своє сценічне втілення на київській сцені, а відтак до його постановки взялися в театрі у Кропивницькому, а тепер – і в Тернополі. Доречно сказати, що це вже друга п’єса Сергія Марена отримала життя в Тернопільському драмтеатрі. Спочатку на малій сцені молодий режисер Олег Совин поставив “Алло”, а зараз заглянули й до “раю”, нехай і бракованого. Чому В’ячеслав Жила взявся до постановки саме “Бракованого раю”? Запитання хоч і традиційне, але воно завжди є основою, підмурівком творчої роботи. “Багато що вразило мене в цій п’єсі, передусім — її ідея, як ми уявляємо рай. Він же, виявляється, не такий, як собі вибудовуємо, та й стосунки, люди не ідеальні”, – почув у відповідь від режисера-постановника. Філософія життя в усій своїй повноті постає з вистави “Бракований рай”. Це, на мій погляд, якщо коротко визначити її тему. “Всім догодити, себе загубити. Ідеали ще нікого не зробили щасливими. Якщо за життя не став щасливим, то навіть у вічності мало досягнути цього. Для щастя інколи потрібно поплакати, посміятися й навіть розізлитися”, – стверджує головний герой вистави Іван Іванович. Режисер В’ячеслав Жила каже, що після перегляду в одному з театрів цієї постановки та відтак розмови з автором п’єси, вирішив закласти у свою нову сценічну роботу власну думку, розуміння, суть, інтерпретацію: не треба ідеалізувати своїх партнерів, переробити їх на власний розсуд, надмірна опіка не завжди відіграє позитивну роль, а отже, нам ніхто не може щось нав’язувати, самі маємо свідомо приймати й вибір, й усі рішення. Головний персонаж вистави – Іван Іванович — прожив власне життя гідно, з високими позитивними якостями як чоловік, батько, дідусь. Звісно, такій людині дорога стелиться до раю. І він потрапить туди, щойно вічність покличе. Проте здивується, коли його там зустрінуть чотири жінки, що йшли поруч з ним і в земному житті. Це – мати, дружина, її подруга та теща. Вони одразу ж оточать Івана Івановича гіпертурботою, від якої він запрагне з едему втекти до пекла. “Конфлікт цієї вистави в тому, що всі жінки, які крутяться навколо нашого головного героя, любого Іванчика, борються за його увагу, за його любов. Кожна хоче довести, що вона є найважливішою. Кожна з дівчат хоче його переробити та зробити бездоганним для себе, але ми чудово розуміємо, що не кожен з нас ідеальний. У цьому, зрештою, й головна проблема нашої вистави”, – ділиться думками акторка Олена Складан-Демчук, яка зіграла роль матері Івана Івановича. Глядачі ж, звісно, уважно спостерігають за райським життям головної дійової особи вистави й десь щиро сміються, а десь фрази, що линуть зі сцени, спонукають задуматися й над власним життям. Постановка теж вийшла не просто комедією, адже, крім кумедних сцен, є чимало поживи й для серйозних роздумів. Сам же режисер-постановник В’ячеслав Жила, як на мене, теж за допомогою сценічних засобів, власного творчого напалму розмірковує про взаємини у родині, взагалі між людьми, бо це надто важливо. “Вистава наповнена дивовижною пластикою: Заслужений артист України Микола Бажанов у ролі Івана Івановича та акторка Оксана Яцишин, яка втілила образ онуки Соні рухи, жести й мізансцени стають окремою мовою, що оголює справжні емоції героїв, які будують власний рай, дивний та несправжній”, – цілком погоджуюся з твердженням в анотації до “Бракованого раю” на тернопільських підмостках. Від самих акторів постановка вимагає не лише розкрити багатогранність свого таланту, професіоналізму, сценічного досвіду, а й витратити чимало моральних і фізичних сил. “Пів години минається вистави, весь костюм і головний убір практично мокрий. Бо є дуже динамічні врізки, переходи… Крім того, завжди думаєш, як персонаж, і водночас не треба забувати про партнерів на сцені, глядачів”, – зауважує актор Василь Боднар, який втілює образ Івана Івановича в молодості. Називає цю роботу однією із знакових для нього. У театрі він працює вже майже десять літ. Зіграв чи не 30 розмаїтих ролей. Василь мовить, що кілька тижнів творчим складом читали п’єсу “Бракований рай”, “розбирали до кісточок” кожен персонаж, стараючись, аби у постановці була “якнайпомітнішою еволюція” життя Івана Івановича. Адже він, по суті, навіть у засвітах залишився сам на сам з надмірною жіночою увагою, дойманням. І цей факт підтверджує навіть сценографія, якою, до речі, як і костюмами, займався заслужений художник України Григорій Лоїк. Так от, глядачі не можуть не звернути уваги на те безлисте дерево з одним-єдиним яблуком на ньому, що зростає в райському саду. Тим яблуком-символом є й Іван Іванович. Для самого ж актора Василя Боднара ця роль стала “великим плюсом у професійному зростанні”. І напевно, не лише для Василя. У новій постановці Тернопільського драмтеатру зайняті два акторських склади. Звісно ж, кожен з виконавців докладає якнайбільше власних творчих зусиль і розуміння, аби донести до глядачів весь спектр характеру, діянь і життя свого персонажа. Наступний номер “Слова Просвіти” вийде 13 серпня.
16 Театр · “Ідеали ще нікого не зробили щасливими. Якщо за життя не став щасливим, то навіть у вічності мало досягнути цього”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян

Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити: АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок: № UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж. Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Літературна редакторка Галина ДАЦЮК Коректорка Олена ГЛУШКО Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 12/14. Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Театр · “Ідеали ще нікого не зробили щасливими. Якщо за життя не став щасливим, то навіть у вічності мало досягнути цього”. · с. 16сторінка оригіналу ↗

АНОНС

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Ігор ЗОЦ Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова) Павло МОВЧАН Микола ТИМОШИК Георгій ФІЛІПЧУК Микола ГОЛОМША Юрій ГАНДЗЮК Галина ДАЦЮК Євген БУКЕТ
Емблема «Просвіта»Просвітянин