16 с. · 32 записів · PDF у Вікісховищі ↗ · CC BY 4.0
Текст отримано з PDF і розділено на матеріали автоматично. Межі частини матеріалів редакційно не перевірені: окремий запис може містити кілька матеріалів, лише частину одного або службовий блок (наприклад, передплату). Першоджерело — сторінка газети в PDF.
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
П’ятий раз (і вдруге у часі Великої війни) Червоноград провів масштабну мистецьку подію – книжкову толоку з уже традиційною назвою “Червоноград читає”. До шахтарського містечка на Львівщині приїхали майже сто письменників, представники десяти видавництв з різних куточків України, працювало близько сорока дискусійних майданчиків. “Уже стало традицією для нашого міста проводити книжкові толоки, – розповідає Ірина Покотило, директорка комунального закладу “Червоноградська публічна бібліотека” – одна з організаторів свята книги. – Вони збирають поціновувачів книги – як самих авторів, так і відвідувачів. У часі війни непросто організувати такий великий захід. Але українське слово зараз надзвичайно важливе, тому що це є самовизначення, це є ідентифікація українців і те, з чого починається Україна. Тішимося, що нам це вдається, що маємо підтримку від міської ради, від відділу культури, також нас зав-
Власн. інф.
24 серпня — День Незалежності
ЄВГЕН БУКЕТ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
Червоноград читає
жди підтримують самі автори, з радістю приїжджають до нашого міста”. Серед учасників цьогорічної книжкової толоки в Червонограді були відомі письменники й громадські діячі Володимир Шовкошитний, Павло Мовчан, Василь Габор, Марія Чумарна та інші. Вони провели низку зустрічей з читачами. Зокрема, Володимир Шовкошитний і Павло Мовчан поспілкувалися з учасницями незалежного жіночого товариства “Прозерок” імені Юлії Бурко. Як розповіла нам Надія Пащук, Володимир Шовкошитний, невтомний громадський діяч, письменник, народний депутат Верховної Ради України першого скликання, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, презентував свою книгу про час і людей, які зустрілися на життєвому шляху, – “Чорнобиль: Я бачив”. Важливим і цінним є пережитий досвід тих подій з перших уст. Своєю чергою Павло Мовчан – подвижник просвітництва, журналіст, автор розкішних поетичних збірок, перекладач, громадський діяч, депутат Верховної Ради України кількох скликань – поділився спогадами про свою письменницьку, перекладацьку діяльність, презентував оформлені з витонченим смаком збірки: “Материк”, “Білі лінії”, “Був день – пам’ятаєш плазучого змія?”. “Щиро вдячні нашим чудовим гостям книжкової толоки (організатор – Центральна міська бібліотека, Ірина Покотило) за правдиве українське Слово, за розкішну українську Книгу для нас, читачів”, – сказала Надія Пащук.
АЛЛА КОБИНЕЦЬ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
Пережили Голодомор і Чорнобиль У Луцьку відбулася зустріч з письменниками Володимиром Шовкошитним і Павлом Мовчаном
Тетяна МАРКОПОЛЬСЬКА, журналістка
У Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків запрошені гості презентували свої книги й дискутували про втрати й здобутки України. Зокрема, говорили про історичні міфи, які століттями нав’язували вороги. “Є купа народу, яка страждає за СРСР. То чому ми раптом надумали, що нам щось інше треба? Нам, українцям, очевидно, потрібно створити свою державу. Немає кращої форми самоорганізації життя народу, як власне національна держава. Зверніть увагу, я сказав слово “нація” і сказав слово “народ”. Чому? Тому що за народ відповідає країна, а за націю відповідає держава. Національність і нація – різні речі”, – розпочав дискусію видавець та політолог Володимир Шовкошитний. 33 роки тому пан Володимир як народний депутат України став співавтором Акта проголошення незалежності. У 2022 році він разом з синами та племінником взяв зброю. “Чи вартували ті біди проголошувати незалежність, ставати самостійними, брати на себе купу проблем? Відповідь проста: воно того було варте”, – сказав письменник. Національною ідеєю для пана Володимира є повернення суверенітету над всією територією України, раніше окупованою росіянами. Але після перемоги ідея має змінитися. “Після війни ми станемо унікальною нацією у світі. Ми одразу отримаємо статус держави, яка подає приклад. Отже, тоді формулою нашої національної ідеї має стати: “Україна – майбутній наставник нової європейської цивілізації”. Це авторитет, це визнання світом того, що зробила Україна для захисту справедливості, правди, захисту світла від темряви”, – заявив він. Павло Мовчан наголосив на важливості збереження історії від вигадок та міфологем наших противників.
Продовження на стор. 2
РОМАН ГОРАК
12–13
Суспільство · “Павло мені каже: “Так часу ж немає”. Я йому: “Це для тебе мало часу, для мене достатньо”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Пережили Голодомор і Чорнобиль У Луцьку відбулася зустріч з письменниками Володимиром Шовкошитним і Павлом Мовчаном
Закінчення. Поч. на стор. 1
“Професор Леонід Залізняк придумав міф, що трипільці – це саніти, на підставі лише одного факту: стародавні глиняні фігури людей мають таку ж форму носа, як у санітів. А вона такою була, бо майстер ліпив його в останню чергу натиском пальця. Всі наші історики, які мають від$ ношення до Трипілля, кажуть: “Почекай$ те. Авраам ще своїх кіз не пас на Синай$ ському півострові. Ще не було тих, кого ви вважаєте прабатьками”, – сказав Пав$ ло Мовчан. Поет погоджується з тезою американ$ ського історика Тімоті Снайдера про те, що в Україні кожен міф знаходить підтвер$ дження. “Снайдер застерігає євреїв: не зазіхай$ те на Трипілля, у вас розбіжність у два ти$ сячоліття. А нам кажуть, що ми не маємо до нього жодного стосунку, що ми молод$ ші брати слов’ян! Та останні дослідження німецьких антропологів доводять, що 57% українців зберігають у своєму матеріалі ДНК найпервинніші трипільські ознаки”, – додав поет.
Чорнобиль, космонавт і кров Володимир Шовкошитний розповів про свої книги – роман “Чорнобиль: я ба$ чив” та трилогію “Кров свята”. Він був єдиним письменником, який працював на Чорнобильській АЕС інженером. Атомці він віддав 11 з половиною років. З них пів$ тора року очолював групу ліквідацій на$ слідків аварії. Згодом він створив Міжнародну орга$ нізацію “Союз Чорнобиль” й став її прези$ дентом. Свій досвід він передав у романі тав сценаріях до фільмів “Поріг” і “Чорно$ биль, трагедія і надія”. “Я знав усіх тих людей, які працювали в ніч аварії. Всі ці люди, які працювали на блочкових щитах, були молодшими за ме$ не за стажем на блоці. Я знав усіх трьох, яких зробили винуватцями: директора, го$ ловного інженера та його заступника. Чор$ нобиль – останнє попередження для людства, що не можна плескати Бога по плечу. Бог творив, а ті, хто розчепив першу основу атома, ті руйнували, і в цьому вели$ ка різниця”, – сказав пан Володимир. На прикінцевих сторінках його книги є світлина автора з першим космонавтом, який ступив на Місяць, Нілом Армстрон$ гом.
“Чого ти тут? Де Америка, де Місяць, а де Чорнобиль”, – запитав його я. Він каже: “Я був на орбіті, бачив Землю. Вона пре$ красна. Я бачив, як моря живляться із рік, я бачив твій Дніпро… Я хочу подякувати вам, українцям, за те, що в кінці другого тисячоліття ви спромоглися відродити власний голос у вселюдському хорі наро$ дів”. “Та ти поет”. “Злітай на місяць, теж поетом станеш”, – розповів про знайом$ ство з американцем Шовкошитний. Письменник підтримував зв’язок з космонавтом до останнього. У 2012 році Володимир вирушав до Америки для пре$ зентації на той час дилогії “Кров свята” й за тиждень до від’їзду дізнався про смерть Ніла. Його прийняв океан, бо саме так хо$ вають офіцерів морської авіації, а ним був Армстронг. Павло Мовчан зазнав наслідків Чорно$ биля. Із запаленням легень його відправ$ ляли до клінік. Кілька разів у тіло поета вводили нову кров, а перші два тижні ліку$ вання чоловік не міг лягти, бо починав за$ дихатися. “У мене було відчуття кінця світу. Ра$ зом з Чорнобилем я бачив кінець україн$ ської нації. Цьому відчуттю я присвятив поему “Вогонь”, про те полум’я, що пали$ ло нас”, – сказав Павло Мовчан. Трилогія Шовкошитного “Кров свята” розповідає про події Другої світової та УПА на Волині: Колківську та Олевську республіки, Тараса Бульбу-Боровця і його Поліську Січ та “художню правду” про польську війну. Як зазначали упівці, третя війна з поляками була непотрібною. Проте вона сталася, бо поляки вважали, що ма$ ють право на власну державу, а українці – ні, тому називали західну частину України – Східними кресами. “Сьогодні наш шлях в Європу лежить через Польщу. Ми мусимо знайти порозу$
міння з поляками. Але порозуміння – це не значить кланятися. Значить розуміти, пробачити й відпустити. Це дорога з дво$ стороннім рухом: ми у них, вони у нас. Бо не в нас це почалося. Почалося з їхньої па$ цифікації та різанини на Холмщині”, – пояснив пан Володимир. Трилогія отримала свою назву через фі$ лософську дискусію, що людство “найкра$ ще мислить кров’ю”. Адже всі цінності до поколінь переходять через неї.
Література Павла Мовчана та зв’язок зі Стусом Відвідувачам Павло Мовчан привіз свої збірки поезій “Материк”, “Білі лінії” та “Був день – пам’ятаєш плазучого змія?”. Як розповів Володимир Шовко$ шитний, він вирішив сам видати доробок свого колеги й присвятити ювілею Мовча$ на. Дізнавшись, що в шухляді лежить три рукописи, вирішив випустити їх одразу. “Павло мені каже: “Так часу ж немає”. Я йому: “Це для тебе мало часу, для мене достатньо”. Це були перші три поетичні книги, які я редагував. Я виписував у блок$ нот безліч неологізмів, яких як письмен$ ник і не зустрічав раніше. У нього кожна метафора — це початок наступної… У ньо$ го стільки варіантів уже відомих нам слів, що дивуєшся. Навіть у мого улюбленого поета Василя Стуса їх не так багато”, – промовив видавець. Зі Стусом Володимира пов’язує історія його перепоховання з табору для по$ літв’язнів у селі Кучино Пермської облас$ ті. Його ж і організував Шовкошитний. Для цього він власноручно виготовив цин$ кову труну на заміну дерев’яній. “Я відкрив віко і побачив, що тіло, пролежавши майже п’ять років, не зазнало тління. Через одну могилу від нього лежав Юрій Литвин. Коли ми підняли труну, 15
нує українців, де б вони не були”, – сказала керівниця Руху “Єдині” Наталка Федечко. Перед початком забігу учасники вша$ нували хвилиною мовчання пам’ять загиб$
хвилин текла рідина. А коли відкрили кришку, то там таке побачили, що пів року після того заплющуєш очі і не можеш спа$ ти”, – розповів він.
Пережити Голодомор і втекти від переслідувань Павло належить до другого покоління генерації Мовчанів. Усі його старші брати, сестри, дід і бабуся померли через Голодо$ мор у 30$х роках. Лише сестра Мотря зали$ шилася жива. У 1933 році її вивезли до од$ ного зі шпиталів, сподіваючись, що хтось із добрих людей підбере дитину. Мотря зникла, але часто приходила в сни матері у різних образах – то молодою дівчиною, то як виходить заміж, то народжує дітей. Че$ рез це рідні були впевнені, що загублена Мотря вижила. Чоловік пережив голод 46$47$го року. Щоб якось знаходити сили, хлопець ходив у підлісок по липове листя. Мати сушила їх, перетирала, додавала висівок і робила зних коржики. Та навіть голодним їх було важко їсти. “У 1947 році по селу їхала група людей, які вже помирали. Я був одним з тих, при$ речених на загальну яму, проте вижив. Ці спогади я відтворив у поемі “Материк”, – розповів він. За однойменну збірку Павло Мовчан отримав звання лавреата Державної премії України імені Тараса Шевченка у 1992 ро$ ці. Автор поезій переконаний: якщо пи$ шеш правду, Господь диктує слова. Мовчана “пасли” охоронні органи у 60$х роках. Як розповів Володимир Шов$ кошитний, чимало філологів з другого$ третього курсу вербували в КДБ. Їхнім зав$ данням було відшукати “антисовєтчину” у віршах Павла Мовчана. “Багато з них до цього часу не вийшли з дурки. Бо розібратися з цим нагромад$ женням метафор Павла Мовчана і знайти, за що його посадити, було складно. Відчу$ вають, що щось є, а що саме — знайти не можуть”, – відповів видавець. Павлові Мовчану довелося багато ро$ ків переховуватися від переслідувань, тож чоловік об’їхав увесь Радянський Союз, шукаючи саме українські осередки. У Во$ логді та на Новгородщині він виявив, що жителі використовують багато україн$ ських слів. “Новгородщина не має жодного відно$ шення до тієї країни, яка називала себе Ве$ ликоросією. Там були два польські племе$ ні в Новгорії. А на Московії ніякого шлях$ танства не було в природі”, – заявив Шов$ кошитний. Присутнім Павло Мовчан зачитав пое$ зії зі збірок. Після презентації охочі могли придбати видання. Як зазначили їх автори, гроші з продажу книг віддають на потреби ЗСУ.
Тетяна МАРКОПОЛЬСЬКА лих воїнів, борців за незалежність України та громадських активістів, які обстоювали право української мови на життя. Власн. інф.
Суспільство · “Павло мені каже: “Так часу ж немає”. Я йому: “Це для тебе мало часу, для мене достатньо”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
3D$моделі давніх писанок
У львівському Музеї етнографії та ху$ дожнього промислу Інституту народо$ знавства НАН України за підтримки Ук$ раїнського культурного фонду вперше оцифрують автентичні писанки кінця ХІХ – початку XX ст. Йдеться про 3D$моделі писанок із 12 етнографічних регіонів України, що бу$ дуть створені в межах проєкту “Україн$ ська писанка в європейському культур$ ному просторі”, зокрема: Бойківщини, Буковини, Волині, Галичини, Гуцуль$ щини, Лемківщини, Надсяння, Поділ$ ля, Покуття, Полісся, Середнього По$ дніпров’я та Холмщини. Як відзначають творці проєкту, най$ давніші писанки в колекції походять з Гуцульщини (1890) та Волині (1894). До$ сі до цих експонатів мали доступ лише дослідники та музейні працівники. Для оцифрування обрали найдавніші писан$ ки – ті, що зберігають автентичні розпи$ си й тисячолітню традицію, хоча й пере$ живають уже третю велику війну. Оцифровані українські писанки можна буде побачити невдовзі на сайті проєкту, де розмістять 250 пам’яток та 50 3D$моделей. Нагадаємо, що колекція Музею ет$ нографії та художнього промислу налі$ чує майже 13 тисяч пам’яток та є однією з найбільших та найдавніших в Україні. Збірку почав формувати Музей науково$ го товариства імені Шевченка, перший на Галичині український музей, з нагоди відкриття 1895 року. За матеріалами Міністерства культури та інформаційної політики
Суспільство · “Павло мені каже: “Так часу ж немає”. Я йому: “Це для тебе мало часу, для мене достатньо”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Біжу за мову!
Всеукраїнський Рух “Єдині” провів на ВДНГ акцію “Біжу за мову” в підтримку українців на тимчасово окупованих тери$ торіях, які не можуть вільно розмовляти рідною мовою. Захід зібрав близько 500 учасників у Києві та інших містах України й світу. Як розповіли організатори акції, одно$ часно зі столицею бігли за мову у Львові, Івано-Франківську, Відні та Нью-Йорку. Акція триватиме до 24 серпня включно, тож кожен охочий зможе подолати довіль$ ну дистанцію в будь-якій точці світу. “Розмовляйте українською, поширюйте нашу культуру, адже що більше ми поширю$ ватимемо українського простору, то менше буде “руського міра” навколо нас. Це те, що кожен із нас може робити в цивільному житті. “Біжу за мову” – це акція, що об’єд$
Суспільство · “Ми знаємо, що правда за нами, і ми не здамося, доки не здобудемо остаточну перемогу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
до самовизначення та віри у краще май$ бутнє. Ці цінності лежать в основі нашої боротьби проти російського агресора. Російська війна проти України – це не просто війна за території. Це війна за нашу мову, нашу культуру, нашу історію, наше право бути вільними людьми. Це війна за майбутнє, про яке мріяли українці, що вийшли на віче в Долині 35 років тому. Сьогодні ми знову боремося за те, щоб на$ ші діти могли жити в мирній і вільній Ук$ раїні. Ми боремося за те, щоб Україна ста$ ла по-справжньому гідною державою для своїх громадян. Пам’ять про віче 1989 року надає нам сили та віри в нашу перемогу. Ми знаємо, що правда за нами, і ми не здамося, доки не здобудемо остаточну перемогу. Важливо пам’ятати, що віче 1989 року стало знаковою подією не лише для Доли$ ни, а й для всієї України. Це один із пер$ ших публічних виступів українців проти радянського режиму, який став передвіс$ ником масштабних змін, що відбулися в нашій країні в 1990$х роках. Для відзначення цієї знакової події до Долинської районної організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка доєд$ налися Долинська міська рада, відділ куль$ тури Долинської міської ради, Долин$ ський краєзнавчий музей Тетяни і Омеля$ на Антоновичів “Бойківщина”, відділ культури Вигодської селищної ради.
всіх громадян України – одне-єдине, без будь-яких інших, громадянство. Злочин$ ним є намагання автора законопроєкту Зе$ ленського встановити для громадян Украї$ ни різний правовий статус – статус одно$ часного громадянства якоїсь іншої держа$ ви та, навіть ще й, монархічного піддан$ ства”, – зазначає Віктор Шишкін у своєму зверненні.
В Одесі стався скандал через те, що во$ дій таксі служби Bolt не розумів українську, а замість того, щоб вибачитись, висадив україномовну пасажирку. Про це у своєму Telegram пише одеський активіст та гро$ мадський діяч Дем’ян Ганул. Як виявилось, пасажирка хотіла допо$ могти водію краще оминути незручну до$ рожню розв’язку біля свого будинку і звер$ нулась до нього українською. Водій відпо$ вів, що не розуміє української мови, а ко$ ли дівчина миролюбно зазначила, що “по$ ра вже вивчити”, то запропонував їй вийти з машини. Пасажирка вже звернулась до пред$ ставництва Bolt, але на реакцію з боку фір$ ми не сильно розраховує. Нагадаємо, що в мовному законі над$ звичайно важливою є стаття 30 “Державна мова у сфері обслуговування споживачів”, якою є українська мова. На прохання клі$ єнта його персональне обслуговування може здійснюватися також іншою мовою, прийнятною для сторін. Це означає, що перше звернення праців$ ника сфери обслуговування повинно звучати українською, а в разі прохання клієнта він має право, але не зобов’язаний, перейти на іншу мову, – повідомляє видання Новини LIVE.
Команда Національного літературно2ме2 моріального музею імені Григорія Сковороди на Харківщині запустила новий проєкт “Му2 зей майбутнього”. Він дає змогу подорожу2 вати в онлайн2форматі музеєм, який був зруйнований російською ракетою 6 травня 2022 року. Внаслідок удару вціліла статуя великого українця. Про це пише видання “Рубрика”, по2 силаючись на Міністерство культури та ін2 формаційної політики. Головне завдання – зберегти зміст музею. Проєкт охоплює низку культурних ініціатив, які переос2 мислюють і формують сучасну ідентич2 ність музею Сковороди. Таким чином за2 безпечуючи його роботу навіть попри фі2 зичні руйнування. На сайті музею, окрім його історії, існує два онлайн-маршрути — “Сковорода садівник” та “Сковорода друг”.
Суспільство · “Ми знаємо, що правда за нами, і ми не здамося, доки не здобудемо остаточну перемогу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Зерно правди проросло
Віталій ОЛІЙНИК, заступник голови Долинської районної ор$ ганізації ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
У залі засідань Долинської міської ради відбулася урочиста академія, присвячена 35$річчю велелюдного віча в місті Долина “Відродження українського національно$ го духу на Долинщині”. Відкриваючи захід, заступник голови Долинської районної організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Віталій Олійник наголосив: “Незабутній 1989... Перше багатотисячне віче в місті Долина на стадіоні в старій частині міста. Маєво синьо-жовтих прапорів. Гасло: “Не кори$ тись національному гнобленню”. Лунають патріотичні промови на захист рідного ма$ теринського слова, національної культури, звучить осуд комуністичного режиму, ви$ моги повернути синьо-жовтий прапор, Володимирів тризуб, запровадити вивчен$ ня історії України в усіх закладах освіти, вимоги всенародного спротиву національ$ ному гніту і боротьби за свою самостійну державу. Це багатотисячне віче було не просто зібранням, а потужним поштовхом до національного пробудження. Посіяне зерно правди швидко проросло, тисячі людей пробудилися, повірили в націо$ нальну ідею, в Україну”. Захід розпочався з виконання Держав$ ного Гімну України. Голова районного то$
вариства Зеновій Мандрик запросив пред$ ставників духовенства до спільної молитви. Із доповіддю виступив ініціатор та орга$ нізатор першого віче в місті Долині, почес$ ний голова районної організації ВУТ “Про$ світа” ім. Т. Шевченка, почесний краєзна$ вець України, почесний громадянин міста Долини, громадський діяч Степан Янков$ ський, який нагадав про час, коли розпочи$ налося національне пробудження у нашому краї, розкрив значення віча для сьогодення та запропонував вшанувати хвилиною мов$ чання полеглих борців у сучасній війні. Виступили також учасники національ$ ного руху: головний науковий співробітник Інституту держави і права імені В. Корець$ кого НАН України, почесний член Конгре$ су місцевих і регіональних влад Ради Євро$ пи, член Головної ради “Просвіти” Василь Куйбіда, голова Долинського райвиконко$ му Долинської районної ради першого де$ мократичного скликання Олекса Сем’яни$ шин, голова Івано-Франківської обласної організації ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Михайло Січка, отець Дмитро Павлик, за$ хисники України – старший сержант 80 ДШБ Сергій Тарнавський, солдат-розвід$ ник 81 ДШБ Богдан Мельникович. Обласна “Просвіта” з перших днів вій$ ни надає допомогу ЗСУ та тим, хто виму$
основоположні, висхідні положення кон$ ституційних основ Української держави, що закладені у Розділі І Конституції Укра$ їни, ревізія яких, відповідно до статті 156 Конституції України, допускається лише за волевиявленням Українського народу (всеукраїнський референдум), як носія су$ веренітету в державі Україна (частина дру$ га статті 5 Конституції України). Подібний антиконституційний злам було зроблено Президентом Зеленським ще у 2020 році, який спрямований на розпродаж наших українських земель сільськогосподарсько$ го призначення в інтересах доморощених та іноземних латифундистів, а зараз, чер$ говий вибрик – вже через втілення мно$ жинності громадянства. Спочатку, всупереч статтям 13, 14 Кон$ ституції України команда Зеленського позбавила Український народ землі, надр,
шено покинув домівки, долучаються і просвітяни нашого краю. Про це розповів заступник голови районної “Просвіти”, ініціатор створення волонтерської сотні “Просвіти” Ігор Лисейко. Виступи перепліталися з художніми творами – “Додому повертаються лелеки” у виконанні Іванни Шершень, директорки Вигодського будинку культури, яка напи$ сала музику до слів вчительки з окупованої території під псевдонімом “Воля”; пісня “Тату” у виконанні Юліани Гошовської, вихованки дитячого фольклорного колек$ тиву “Барвіночок” при Шевченківській сільській бібліотеці, народний фольклор$ ний аматорський колектив “Лолиняноч$ ка” із села Лолин, дует із Гошева Софія Щеглюк та Володимир Шибівський, спі$ вачка Христина Долішня. На завершення виступив секретар До$ линської міської ради Віктор Гошилик. Захід завершився виконанням духов$ ного гімну “Боже великий єдиний” цер$ ковним хором церкви Архистратига Миха$ їла міста Долини. Нині, коли наша країна знову бореться за свою незалежність і соборність, слова, виголошені на вічі 1989 року, звучать з но$ вою силою. Віче в Долині стало символом незламності українського духу, прагнення водних і інших природних ресурсів, як об’єктів права його власності, а новою іні$ ціативою намагається запустити механізм заполонення українських земель мільйо$ нами різносортних і далеких нашому сві$ тогляду чужинців”. “В статті 4 Конституції України, імпе$ ративно і недвозначно, встановлено, що в Україні існує єдине громадянство. Єдине – означає існування чогось без будь-яких інших, а це становить внутрішню єдність, цілісність, неподільність, згуртованість. Встановлення Конституцією України єди$ ного громадянства є одним із суттєвих і непідмінних принципів, необхідних для існування суверенної Української державі. Саме таке конституційне положення зо$ бов’язує Президента України та всі гілки законодавчої, виконавчої і судової влади – забезпечити єдиний правовий статус для
Суспільство · “Ми знаємо, що правда за нами, і ми не здамося, доки не здобудемо остаточну перемогу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Огляд медіа та соціальних мереж
Суддя Конституційного Суду у відстав$ ці, народний депутат України трьох скли$ кань Віктор Шишкін на своїй сторінці в Фейсбуці оприлюднив звернення до укра$ їнського народу щодо запропонованого главою держави законопроєкту “Про мно$ жинне громадянство для України”. Віктор Шишкін пише, зокрема, що на сайті Верховної Ради України є повідом$ лення, що Президентом України подано законопроєкт № 11469 про внесення змін до Законів України: “Про громадянство України”, “Про імміграцію”, “Про право$ вий статус іноземців та осіб без громадян$ ства”, “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Страте$ гічною ціллю законопроєкту Президента Зеленського є встановлення в Україні множинного громадянства, що безпосе$ редньо випливає із запропонованих: — нового пункту 8 частини першої статті 2 закону (Принципи законодавства України про громадянство), тобто мно$ жинність громадянства (підданства) він – Президент, самочинно вирішив ввести у основоположні принципи української державності; — нової статті 5$1, в якій намагаються узаконити антиконституційні випадки множинності громадянства (підданства монархії). Всі інші, “нові” норми у законопроєк$ ті є похідними від цієї концептуальної під$ міни і передбачають встановлення меха$ нізмів реалізації і втілення в український правовий простір множинності грома$ дянства в Україні. На думку Віктора Шишкіна, Прези$ дент України Зеленський В. О., якого ви$ борці України обрали лише на 5 років, і його управлінська команда продовжують ганебну політику руйнування конститу$ ційного поля та правових основ Україн$ ської державності. Під прикриттям необ$ хідності удосконалення низки положень Закону України “Про громадянство Украї$ ни”, Президент України Зеленський В. О. не вперше протягує явно антиконститу$ ційні норми, цього разу – про множин$ ність громадянства в Україні, що спрямо$ вані на руйнацію держави Українського народу, яку так важко виборював століття$ ми і виборює прямо зараз наш Україн$ ський народ. У своєму зверненні Віктор Шишкін заз$ начає: “Президент України Зеленський В. О. взяв на себе нахабство вкотре ігнорувати
Суспільство · “Ми знаємо, що правда за нами, і ми не здамося, доки не здобудемо остаточну перемогу”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Для підтримки воїнів
Храм для військових відкрився в церкві “Живоносне Джерело” на території Нижньої лаври Національного заповідника “Києво-Печерська лавра”. Про це повідомило командування Сухопутних військ ЗСУ. Перша служба відбулася за участі військових капеланів та військовослужбовців Сухопутних військ Збройних Сил України, Медичних сил Збройних Сил України та військових, які проходять лікування й відновлення після поранення. А також курсан$ тів – майбутніх воїнів. Проводити богослужіння у храмі будуть військові капелани разом із братією мо$ настиря на чолі з намісником Свято-Успенської Києво-Печерської лаври Єпископом Авраамієм. Капелани також надаватимуть духовну підтримку своїм побратимам.
Пряма мова · “Процес воєнний і процес військовий йдуть одночасно і Україна в цьому однозначно не пасе задніх”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Василь Павлов: "З часом найскладніші дні, які ми переживали, почнуть викликати гордість"
Напередодні Дня Незалежності кореспондент АрміяInform зустрівся з відомим мілітарним істориком, радником Міністра у справах ветеранів з питань утвердження української національної і громадянської ідентичності Василем Павловим. Говорили про найбільші воєнні та військові успіхи України в 2024 році, про важливість і значення всіх форм української державності для сучасної України та її майбутнього.
Фанатське гасло “Гей, москалів на ножі!” народилося в УРСР – Перше запитання дещо кон2 троверсійне: УНР чи у УРСР? – Частина наших громадян в умовах російсько-української війни не хоче (і це в принципі аб$ солютно зрозуміло), або не бажає (що також зрозуміло) сприймати очевидні факти. Ми маємо гово$ рити про те, що українська дер$ жавність пройшла абсолютно різ$ ні періоди свого існування. І не завжди вони були настільки укра$ їнськими, наскільки нам хотілося б. Але відкидати їх цілком абсо$ лютно неможливо і абсолютно неправильно. Якщо ми будемо розглядати уважно УНР, то тоді ми маємо визначитися – УНР чи ЗУНР, УНР чи Українська Держава Пав$ ла Скоропадського. Тоді ми ви$ йдемо на те, що перша Україн$ ська Народна Республіка була знищена Українською Державою Павла Скоропадського. А Укра$ їнська Держава була знищена другою Українською Народною Республікою. А друга Українська Народна Республіка і ЗУНР, які уклали угоду про соборність Ук$ раїни, через певні непереборні обставини розвалилися. Так, Українська Народна Рес$ публіка програла у війні з радян$ ською росією, але перемога ра$ дянської росії була оформлена у вигляді становлення Української соціалістичної радянської рес$ публіки. І правонаступництво су$ часної України головним чином базується на правонаступництві Української радянської соціаліс$ тичної республіки, а не Україн$ ської Народної Республіки. Бо якщо ми визначаємо правона$ ступництво від УНР, тоді ми має$ мо відмовитись від значної час$ тини територій. Це по-перше. По-друге, ми маємо визнати, що Західноукраїнська Народна Республіка денонсувала Акт Злу$ ки, що ЗУНР відмовилася від входження до УНР. І Українська Народна Республіка пізніше від$ мовилася від територій ЗУНР на користь Польщі. Так само тоді ми можемо не мріяти ані про Крим, ані про Закарпаття, ані про Пів$ денну Бессарабію. Тому що всі ці території з’явилися вже у той мо$ мент, коли українська держав$ ність являла собою форму Укра$ їнської радянської соціалістичної республіки. Нам може багато чого не по$ добатися в діяльності, в житті цього державного утворення, але була величезна кількість момен$ тів від нього, які сформували те, що ми називаємо сучасною укра$ їнською політичною ідентичніс$ тю. Ми не можемо сказати, чого більше в українській політичній ідентичності – Західноукраїн$ ської Народної Республіки, Укра$ їнської Народної Республіки, чи Української радянської соціаліс$ тичної республіки. Наприклад, дуже багато лю$ дей середнього та старшого віку скажуть, що формувачем україн$
ської національної ідентичності для них був футбольний клуб “Динамо” (Київ), який не просто був радянським утворенням, а ще й являв собою елемент каральної машини радянського Міністер$ ства внутрішніх справ. Хоча справді на матчах “Динамо” (Ки$ їв) підіймалося багато питань ук$ раїнського державотворення. Це і підняття українських національ$ них прапорів, це і фанатське гас$ ло “Гей, москалів на ножі!”. І це все відбувалося в період Україн$ ської радянської соціалістичної республіки.
У 1992 році відбувся другий Акт злуки, але вже між УРСР та УНР — Я вже не буду казати про абсолютно сталі факти визнання державності України у вигляді УРСР під час створення Органі$ зації Об’єднаних Націй. За вели$ ким рахунком, це значно полег$ шило Україні міжнародне ви$ знання після проголошення не$ залежності і референдуму в 1991 році. Так само давайте згадаємо по$ дії 1992 року, коли лідери Україн$ ської Народної Республіки в ек$ зилі передали свої клейноди і повноваження лідерам на той мо$ мент вже незалежної України. Але тоді Президентом був Леонід
Кравчук, який був уособленням якраз тієї самої Української ра$ дянської соціалістичної респуб$ ліки, що проголосила незалеж$ ність. Тому можемо сказати, що в 1992$му році відбувся, давайте умовно це назвемо – другий Акт злуки, але вже між УРСР та УНР. Ніхто не відкине того, що не$ залежна Україна 1991 року, за ве$ ликим рахунком, була проголо$ шена волею громадян СССР. Тут всім дуже хочеться бути добрими, пухнастими і споконвічними патріотами, але так не було. В іс$ торії все набагато складніше. І це можуть підтвердити не тільки ук$ раїнці, а й шотландці, це можуть підтвердити ірландці, це можуть підтвердити австрійці. Якщо спробувати розібратися в склад$ ній історії стосунків данців, шве$ дів та норвежців, то там також бу$ де не все так добре, як нам зда$ ється. Я вже не кажу про відноси$ ни між Францією та Німеччи$ ною, різноманітними державни$
ми утвореннями, які в різні часи були на їх землях. Тому УРСР чи УНР – це приблизно те саме, що Римська імперія чи Свя$ щенна Римська імперія.
Кожна програна ідея державного будівництва змушує брати участь у будівництві імперії – Упродовж століть періоди бездержавності призводили до нових періодів української дер2 жавності. Українцям неодноразо2 во доводилося переживати ці пе2 ріоди і зберігати українську націо2 нальну ідентичність, попри неспри2 ятливі обставини… – Дуже багато діячів Україн$ ської Народної Республіки так чи інакше брали участь у становлен$ ні УРСР. Вони так чи інакше формували хай і радянську, але українську ідентичність цього державного утворення. Ми маємо чесно говорити, що фактично всі державні інституції, які в нас є зараз, беруть свої по$ чатки не стільки в Українській Народній Республіці, скільки в Українській радянській соціаліс$ тичній республіці. Тому тут пи$ тання буде полягати в тому, як ми будемо вибудовувати бачення Ук$ раїни в її державні та бездержавні часи. Тому що ніхто ж не ставив запитання, що є українська дер$
жавність. Чи це Військо Запо$ різьке Низове у вигляді Запорізь$ кої Січі, чи Військо Запорізьке Городове, Гетьманська Україна. Так само ніхто не сперечався в українському суспільстві кінця XVIII – початку ХІХ століття – українська шляхта, чи українське козацтво більше долучилися до будівництва імперії? Кожна програна війна, кожна програна ідея державного будів$ ництва, призводить до того, що та частина, яка програла, бере участь у будівництві імперії. І це стосується не тільки ро$ сійської імперської спадщини. Згадаймо про австрійську імпер$ ську спадщину. Вона не краща від російської. Тому казати, що за “бабці Австрії” все було добре, аза “матушки росії” все погано, це не дуже правильно. Тобто ми ма$ ємо формувати правдиве україн$ ське бачення. Не тільки періоду державного будівництва, але і пе$ ріоду нашої бездержавності.
У наших інтересах пришвидшити процеси деімперізації росії – Дуже символічно, що ми за$ хопили першу столицю радянської України – райцентр Суджа. Чи взагалі можливо в майбутньому, в найближчій перспективі, створен$ ня дружніх до України буферних держав навколо наших кордонів? – Україна має право на це, то$ му що ці землі колись були тери$ торією радянської України. Це якраз до розуміння того, чи треба нам включати Українську радян$ ську соціалістичну республіку до державотворчого процесу, чи ні. Тому що ми одразу росіянам за$ криваємо рот. Адже вони визна$ вали УСРР як незалежну державу. Вони уклали з нею військово-по$ літичний союз, як з незалежною державою і чітко були промальо$ вані кордони, була окреслена приналежність тих чи інших те$ риторій. Чи можливо зараз створення дружніх держав? Дружніх – ні, лояльних – можливо, нейтраль$ них – ще більш вірогідно. Чим швидше буде запущений процес деімперізації росії, тобто процес її демонтажу і трансфор$ мації, тим швидше, можливо, почнуть з’являтися подібні дер$ жавні утворення. Вони дійсно не будуть з’являтися на рівні облас$ тей, тому що жодна російська об$ ласть не здатна забезпечити сама себе за окремими винятками. Скоріше за все, це будуть певні території, які об’єднані спільною історією, спільною економікою, спільною регіоналістикою і змо$ жуть використовувати ці спільні моменти для формування якоїсь власної ідентичності. Те, що ми зараз бачимо, – ду$ же повільний процес. Він справді є на території росії, на території Північного Кавказу, але не в тому вигляді, у якому хотіли би ми. Проте цей процес, і з нашою до$ помогою також, має поширитись по всій території росії. І мають утворитися якісь державні утво$ рення. Не важливо, будуть вони дружні, чи не дружні, але голов$ не, щоб вони були відокремлені від росії. Тоді ми зможемо з ними вибудовувати власні стосунки, власну політику.
На території росії так само можна вести бойові дії і нищити російські війська – Які найбільші воєнні та вій2 ськові успіхи України в 2024 році? – Якщо ми будемо говорити про воєнні успіхи: Україна не провалила лінію фронту; Україна в останні тижні спромоглася, як-то кажуть, “перевернути шахову дошку” і змінити розуміння цьо$ го конфлікту, насамперед для на$ ших західних партнерів. З’ясува$ лося, що на території росії так са$ мо можна вести бойові дії і так само російські війська можна ни$ щити не тільки на території Укра$ їни, але й на території росії. Та$ кож хочу згадати про складну, але доволі вдалу боротьбу України в повітряному просторі. Про те, що незважаючи на надзвичайно не$ просту ситуацію, нам вдається зберігати стійкість економіки, стійкість енергетики, стійкість того, що в нас називають критич$ ною інфраструктурою. Якщо го$ ворити про море, то взагалі з’ясу$ валося, що держава, яка нібито не має флоту, здатна загнати по глухих кутках Чорноморського басейну державу, яка вважала се$ бе панівною на цьому театрі вій$ ни. І ми можемо це бачити. Це якраз є воєнні успіхи. Якщо говорити про військові успіхи, то ми бачимо, що склад$ но, але відбувається процес мобі$ лізації. Поступово і держава, і суспільство починають комуніку$ вати з цього приводу. Менше, ніж у 2014 році і на початку широкомасштабного вторгнення, але існує доброволь$ чий рух. Люди добровільно при$ зиваються, добровільно йдуть до тих чи інших військових підроз$ ділів. Так само на суто військово$ му рівні відбувається реформу$ вання системи військового управління. Формуються нові військові частини, приймаються на озброєння нові зразки. Відбу$ вається прийняття і сприйняття західної військово-технічної до$ помоги. Процес воєнний і процес військовий йдуть одночасно і Ук$ раїна в цьому однозначно не пасе задніх. Я думаю, що коли-небудь іс$ торія цієї війни буде розглянута з абсолютно різних площин і ми зможемо побачити різні аспекти цієї війни. І повірте мені, через деякий час навіть ті найскладні$ ші дні, які ми переживали, поч$ нуть викликати в нас гордість і за наші Збройні Сили, і за інші час$ тини Сил сектору безпеки і обо$ рони. За те, що вони зробили в тих умовах, коли реально всі вва$ жали, що зробити неможливо ні$ чого.
Спілкувався Євген БУКЕТ
Пошта “СП” · “Будьмо ж у єдності, будьмо стійкими, вірними ідеалам козацького роду і християнської віри”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
“Я наш нарід цілим серцем люблю…”
Дмитро НИКИФОРЯК Фото кіностудії “Черемош”
Біля пам’ятника Юрію Федьковичу вм. Вижниця, в день сповнення 190$ї річни$ ці з дня його народження, 8 серпня відбув$ ся захід, який відкрили знані митці слова і пісні Михайло Ковалюк та Ольга Дроняк. Учасники дійства духовно збагатились, відчули, що українське слово вічне і кра$ сиве, як і Україна. Ця дата стала яскравим спалахом нашої духовності і патріо$ тизму, який залишиться в серці кож$ ного назавжди. У той час, коли ми відзначаємо 190$ту річницю від дня народження Буковинського Кобзаря, на нашій землі триває страшна війна. Сили зла не можуть змиритися з історичною правдою нашого народу. Наша рідна земля потребує захисту, а ЗСУ – під$ тримки і допомоги від кожного з нас. Присутні помолились за наших за$ хисників, які проливають кров, захи$ щаючи цілісність рідної землі, вшану$ вали пам’ять полеглих українських воїнів-Героїв хвилиною мовчання, промовили молитву “Богородице, ді$ во, радуйся, благодатна Маріє”. Звучала фонограма вірша Ю. Федьковича “Оскресни, Бояне”:
Лілія СЛЕДЗІНСЬКА, голова ТО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Кременець
Упродовж кількох днів живу під вра$ женням дива, яке не так часто трапляється в моєму рідному містечку Кременці, що розкинулось над забутим, засміченим рус$ лом прадавньої бурноплинної річки з ле$ гендарною назвою Ірва. Поспішаючи до “Просвіти”, я раптом побачила гурт хлоп$ чиків в одностроях – голубих, як наше не$ бо синє, футболках. “Хто ви? Звідки ви?” – запитала і у відповідь почула моєю рід$ ною українською: “Ми з Миколаєва!”. “Привіт! Привіт!” – закричала я їм услід, і раптом усі 34 хлопчики і троє старших повторили моє “Привіт! Привіт!”, йдучи, не зупиняючись, піднявши вгору руки! Це був сигнал єднання Заходу і Півдня нашої зраненої України. Кілька днів я уважно стежила за тим, яку грандіозну високопатріотичну роботу проводять троє дорослих у цій групі. Це тренери футбольного табору, які приїхали до нас з метою оздоровлення майбутніх футболістів – хлопчиків із Миколаєва: Олександр Тимоша, Сергій Поздняков і Віктор Коломейченко. Вони працюють із дітьми футбольної школи “Лідер” у леген$ дарному причорноморському місті Мико$ лаєві, місті кораблебудування і героїчного сьогодення. Адже коли до околиць цього багатотисячного населеного пункту під$ ступили рашисти, щоб взяти його без бою, назустріч розлюченій орді вийшли всі жи$ телі: чоловіки, жінки і навіть діти. Не осмі$ лились кати, жадібні до кровопролиття, стріляти в безневинних, але надзвичайно
Оскресни, Бояне, ни бійся нічого Ни бійся московськой окови Слав’яне жиют ще, руснаків є много Шо вмерти за тебе готови. Творчість, життєвий шлях Ю. Федьковича додають нам сили духу, щоб побороти московську нечисть на рідній землі. Учасники свята виконали Гімн України. Слово надали представникам місцевої влади: заступнику голови Вижницької міської ради Сергію Колотилу, заступнику голови Вижницької районної державної (військової) адміністрації Валерію Вятковському, голові Вижницької районної ради Михайлу Андрюку. У своїх виступах вони були одно$ стайними в тому, що Федькович – один із найвизначніших поборни$ ків соборності українських зе$ мель, незалежності України. В ім’я здій$ снення цієї мрії він жив і працював. У цей важкий час нам допоможе перемогти во$ рога тільки єдність всіх українців, під$ тримка ЗСУ, щоденна самовіддана праця на перемогу. У своєму виступі заслужений журна$ ліст України, відомий поет, публіцист, гро$ мадський діяч Степан Кириляк висвітлив нові сторінки творчості поета, будучи щи$
ро переконаним у тому, що “в науці, у розраді України до$ ля…”. Саме тому Юрій Федь$ кович багато зусиль віддав справі народної освіти на Бу$ ковині. Автор цих рядків у своєму виступі відзначив, що твор$ чість Ю. Федьковича, його просвітницьку роботу, вміння передбачити події високо оці$ нив український поет-патріот Дмитро Павличко. Він, зокре$ ма, сказав, що в українській лі$ тературі є три пророки: Тарас Шевченко, Іван Франко і Юрій Федькович. Читаючи його поезії, драматичні твори, статті, ми в цьому переконуємось. У 1869 році він на$ друкував статтю німецькою мовою “Щоб не було запізно”, в якій застерігав Європу від того, що москва схоче розширити свої кордони аж до Дунаю. Федькович не по$ милився, а Європа, як і в той час, так і те$ пер, в час російської війни, проявляє слаб$ кість і небажання назавжди побороти ро$ сію. Хоч поет не відчув на собі всієї крива$ вої жорстокості російської імперії, як Т. Шевченко, але його волелюбна гуцуль$ ська душа і серце боліли, бо страшне зло несе росія. У своїх поезіях він писав: Москалисько, як вовчисько, Лупає очима І з кровавим кнутом Грозить за плечима. Ю. Федькович високо оцінив про$ роцтво Т. Шевченка: “Нам великого про$ рока дав Небесний Владика, а чи шанує$ мо ми його заповіти?” — звертався він до українців, до їхніх нащадків. У виконанні заслуженого працівника культури України Михайла Ковалюка щемно прозвучали слова з вірша Ю. Федьковича “Пречиста діво, радуйся, Маріє”: Пречиста Діво, радуйся, Маріє! Он молод жовняр ляг си на мураві, Личко студене, шати’му кроваві, — Розстрілен нині, бо – самий не вміє… Як уродженець Буковини Ю. Федько$ вич з гордістю говорив: “Моє щастя в Бу$ ковинських горах, а коли не в горах, то тридцяти чотирьох хлопчиків. Я ніколи не забуду того, як кожен із них, хвилюю$ чись та з великою гордістю, щось розпо$ відав про свого тата. Ми сфотографува$ лись, і я час від часу розглядаю дорогу мені світлину. Просвітянка Кременця Валентина Іва$ щук у поезії “Очі – дзеркало душі” кілько$ ма рядками вірша сказала все про те, що переживали в той час і переживають діти Батьків – Воїнів України – сьогодні. Багато прочитаєш по обличчю… Прихована в очах людини суть… Незабутній момент відбився в очах кожного з хлопчиків – синів Батьків – Во$
все-таки в Буковині межи Дністром і Пру$ том. Не знаєте, ви, любі мої, кілько там краси та поезії… Нема кращого понад гу$ цульські гори”. Про це розповіла у своїх співанках про Федьковича відома україн$ ська співачка, заслужена працівниця куль$ тури Ольга Дроняк, акомпонував їй на дримбі голова Вижницького товариства “Гуцульщина” Василь Марчук. Поетеса з Іспаса Олена Швейко декла$ мувала власні вірші-посвяти Буковин$ ському Соловію. У її творчому доробку чи$ мало поезій про нього. Молода виконавиця українських пі$ сень, декламаторка віршів, коректорка відділу комунікації та брендингу ЧНУ ім. Ю. Федьковича Ксенія Попович емо$ ційно прочитала вірш Ю. Федьковича “Україно, запороже” та заспівала пісню “Україно, моя любов”. Ведучі завершили літературне свято словами: “І ми, живі, молімось за те, щоб вистачило нам духу, сил у зміцненні неза$ лежної вільної України. Найкращих своїх синів ми втрачали на цій довгій і трагічній дорозі боротьби. Хіба наша історія ще ма$ ло вчила нас? Будьмо ж у єдності, будьмо стійкими, вірними ідеалам козацького ро$ ду і християнської віри”. Болем озивались ці слова, бо син Ми$ хайла Ковалюка, капітан, командир роти Петро Ковалюк поклав своє життя за Ук$ раїну в боротьбі з російськими окупанта$ ми. Він, як і тато, любив поезії Ю. Федько$ вича і декламував їх для нас з вами. Трагіч$ но і одночасно велично переплелася твор$ чість Буковинського Кобзаря з сучасною доленосною історією України.
їнів Світла, які там, на передовій, творять дива… Вдивіться в очі кожного із них, роз$ гляньте уважно світлину, яку я пропоную до статті. Зустрівшись наступного дня, що був останнім у їхньому відпочинку в моєму рідному Кременці, ми обмінялись футбол$ ками. Назавжди залишаться в моєму серці ді$ ти з Миколаєва – міста-Героя України. Вірю, що в майбутньому зустрінуться таборяни з “Лісової школи на Вірлі” з уч$ нями футбольної школи “Лідер”, і їхня дружба буде навічно.
Пошта “СП” · “Будьмо ж у єдності, будьмо стійкими, вірними ідеалам козацького роду і християнської віри”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
Незабутня зустріч
мужніх українців – нащадків славного За$ порізького воїнства. У бесіді з Олександром Тимошею, який досконало володіє українською мовою, я довідалась про те, що в його рідному місті активно працює футбольна школа “Лі$ дер”, у якій мистецтву спортивної бороть$ би навчаються понад п’ятсот дітей. Від 2020 року заняття у школі повністю прово$ дяться державною мовою України. Крім спортивних тренувань на фут$ больному полі Кременця, ці хлопчики під мудрим керівництвом старших побували іна Замковій горі, що її називають Боною, і біля пам’ятника Волі, на якому зображена мужня Ірва – донька воєводи Тура, яка по$ над усе на світі цінувала волю та рідну зем$ лю, і в годину грізну, коли Крем’янець по$ топили в крові східні ординські завойов$ ники, Ірва мужньо билася поруч з батьком та його ратниками проти багатотисячної чужинської навали. Я не встигла прочитати дорогим побра$ тимам “Легенду про Ірву” з книги Неоніли Крем’янчанки “Орлине гніздо”, тож по$ обіцяла невдовзі надіслати її поштою на адресу Олександра Тимоші. Під час однієї зустрічі з миколаївцями я розповіла про наш просвітянський дитя$ чий табір “Лісова школа на Вірлі”, який традиційно зорганізовує наше місцеве об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. “Чиї батьки чи близькі родичі вою$ ють на фронті?” – запитала я. І в той мо$ мент до мене підбігло аж дванадцять із
Пошта “СП” · “Я тягнуся до Тебе крізь віки, Крізь зорі, крізь галактики, планети”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Місцевий... переселенець
Володимир ЗАЇКА, сел. Олександрівка Краматорського р-ну Донецької обл.
У рідному селі Дмитро Захарович не був щонайменше років двадцять, відтоді, як померли його батьки. Коли вони ще бу$ ли живі, інколи навідувався до рідного обійстя, де він народився і виріс, де прой$ шли його дитячі та юнацькі роки. Особли$ во полюбляв у такі моменти пройтися зна$ йомою вулицею, щоправда, її вигляд за час його відсутності невпізнанно змінився, як змінилися й самі будинки та його мешкан$ ці: перші повростали очицями-вікнами до самої землі, а другі – помережились часом, як шибки кіптявою та пилом. Колишні дітлахи (його ровесники) повиростали й стали сивочолими дядьками й тітками, а дорослі повідходили у засвіти. Та й самих будинків і мешканців вулиці майже не за$ лишилося. Усе навкруги занепало: садки, котрі в дитинстві щедро родили та приваблювали їх, малят, ніби магнітом, здебільшого поза$ сихали, позаростали бур’янами, як і при$ леглі до них городи. З дванадцяти будинків до цих часів дожили на їхній вулиці лише чотири, в яких ще хтось мешкав, від інших на згадку залишилися одні стіни, димарі та купи різного мотлоху, зарослого амброзією у ріст людини, а то й вище, в яких знайшли собі притулок здичавілі кішки та собаки. Замість дороги, по якій раніше спостері$ гався жвавий рух транспорту, тепер був ли$ ше її обрис в обрамленні трави до пояса та польових квітів. Навіть удень тут ходити було лячно і моторошно, не кажучи вже про сутінки. З початком окупації Донеччини росія$ нами Дмитро Захарович перебрався з об$ ласного центру на підконтрольну Україні територію, де в райцентрі залишився у спадщину дружині будинок батьків. Ось у ньому вони й облаштувалися. Спочатку сподівалися, що тимчасово, ненадовго, а потім зрозуміли, що дороги назад для них, скоріше за все, вже немає. Йшов рік за ро$ ком, а ситуація ускладнювалася: спочатку Дмитро Захарович ще якось проривався до Донецька, аби вивезти звідти документи та бодай найнеобхідніші речі – одяг, взуття, посуд, деякі побутові прилади... Їздив дов$ круж, через численні блокпости, прини$ ження, обшуки, образи, не раз потрапляв під обстріли. А коли почалося широкомас$ штабне вторгнення рашистів 24 лютого 2022 року, зв’язок з окупованою територі$ єю взагалі перервався, і тепер вони з дру$ жиною зовсім не знають, що з їхньою квартирою та всім нажитим за тридцять років життя. І скільки їх таких?.. Від райцентру рідне село всього за два$ надцять кілометрів, вважай поруч, всього 10$15 хвилин їзди автобусом чи маршрут$ кою. Але то було раніше, коли вони ходи$ ли. Тепер же, коли до зони бойових дій всього якихось 40$50 кілометрів, про гро$ мадський транспорт у сірій зоні забули, ве$ лосипедом же самому їхати якось і боязко,
16 серпня в місті Ірпені на Київщині, в бомбосховищі ліцею № 3 відбулася прем’єра вистави “Мамина колискова” заслуженої артистки України Людмили Колосович.
і сили вже були не ті. Дружина ж після пе$ ренесеного інсульту ледве пересувалася по хаті, тож залишати її саму надовго Дмитро Захарович боявся, та й у дорозі всяке мог$ ло трапитися: той же велосипед міг злама$ тися. Або, не дай Боже, під обстріл потра$ пити... Однак відвідати малу батьківщину йо$ му так кортіло. Та й на цвинтар хотів по$ трапити, провідати чималу рідню, яка туди “переселилася”: дідусів, бабусь, дядьків, тіток, двоюрідних братів і сестер, своїх од$ нолітків. Дружина, спостерігаючи за внут$ рішніми сумнівами та переживаннями чо$ ловіка, нарешті не витримала і якось одно$ го погожого літнього ранку звернулася до нього: – Поки по холодку, з’їздив би, та й по$ года сприяє, роботи по господарству май$ же ніякої, сама впораюсь. Раніше виїдеш – засвітла й обернешся... Він ніби й чекав цього, другий раз припрошувати його не було потреби. ...Не поспішаючи, він десь хвилин за сорок дістався рідного села. Не квапля$ чись, їхав знайомими вулицями: впізнавав і не впізнавав їх, людей майже не трапля$ лося на шляху. Ось будинок культури, ве$ личний та монументальний наприкінці 60$70$х років, нині виглядав якимось пригніченим та похмурим: вікна вросли до землі, східці облуплені, вхідні двері об$ шарпані, вікна на другому поверсі позаби$ вані плитами ДСП на випадок обстрілів чи бомбардувань з літаків. Поруч притулилася сільрада, над якою майорів жовто-блакитний прапор. Біля сільради – пам’ятник загиблим у роки Другої світової війни, щоправда, догляну$ тий та обсаджений квітами. Уздовж цен$ тральної вулиці – струнка березова алея. Правда, у дитинстві, коли ці берізки сади$ ли на одній із сільських толок, вони були тендітні та маленькі, а тепер сягали метрів на десять заввишки, як не більше, закри$ ваючи собою навколишній простір. Поряд колись була контора місцевого колгоспу-мільйонера з добрячої червоної цегли, де завжди вирувало життя і куди збігалися всі навколишні шляхи. Тепер бу$ дова залишилася, правда, без ніякої вивіс$ ки, цегла зі стін у деяких місцях повисипа$ лася, шибки у вікнах на другому поверсі вибиті. Між конторою і сільрадою раніше був розкішний на ті часи двоповерховий дит$ садок, в якому вихователькою працювала його покійна двоюрідна сестра. Дітлахів у селі було стільки, що батьки роками стоя$ ли в черзі, аби прилаштувати сюди свого малюка. Тепер тут пустка, наче й не було тут ніколи ніякого життя, не лунали дитя$ чі голоси. І, як насмішкою над існуючою дійсністю, на невеличкому клаптику від скошеної трави тут виблискував зручний дитячий майданчик із сучасного пластика: гойдалки, гірки, атракціони...
– Мешканці багатоповерхівок з при$ леглого мікрорайону облаштували, – по$ яснила літня жінка, яка випасала кіз по$ близу. – А ви, мабуть, не місцевий, з пере$ селенців? – співчутливо заговорила вона до нього. – Війна багато лиха наробила... – Місцевий переселенець, – згодом відповів їй Дмитро Захарович. – А це як? – здивувалася місцева меш$ канка. – Так не буває! – Ще й як буває! – у такт їй відповів він. – Самі ж кажете, що війна багато лиха наробила... Обабіч колишньої контори стояло ще одне напівзруйноване приміщення. Пере$ хопивши погляд Дмитра Захаровича, жін$ ка пояснила: – Це наслідки нещодавнього ракетно$ го обстрілу села, під час якого знесло по$ ловину середньої школи, пошкодило кіль$ ка навколишніх будинків і магазин. Добре, що обійшлося без жертв, а діти навчалися онлайн. А потім, по паузі, сумно зітхнувши, до$ дала: – Прикро, що навідницею виявилась місцева жителька. Отак живеш і не знаєш, хто поруч із тобою... Від рідного подвір’я теж нічого не за$ лишилося. Від хати і літньої кухні – за$ лишки стін, напівзасипана яма від підвалу й купа битої цегли. Від будинків сусідів теж лише спогади, вкриті хащами бур’янів. Впізнала його лише стара груша, посадже$ на дідом на честь його дня народження у далекому травні 1954 року. Але вона теж уже була підтоптана часом: більшість гілок всохли, листя ще де-не-де зеленіло, пото$ лочене шкідниками та хворобами, прив’яле під нещадною літньою спекою. Навкруги – ні душі. На зворотному шляху Дмитро Захарович звернув з цен$ тральної вулиці на цвинтар, якого колись не було й видно звідси, а тепер могили під$ ступали до самої автотраси. Неквапливо обійшов усю рідню, з кож$ ним привітався, постояв мовчки, дещо пригадав. Кладовище, хоч й огороджене сучасним кам’яним парканом, вигляд ма$ ло не зовсім охайний. Печатка війни лежа$ ла й на ньому. На самому краю – три сві$ жих могили загиблих на війні односельців: 20, 23, 32 роки... Дмитро Захарович розхвилювався і від побаченого, і від спогадів, що враз накоти$ лися. Занило серце. Він машинально витяг з кишені пластинку з корвалолом, поклав під язика одну пігулку, сів на велосипеда й пої$ хав додому. Хоча, власне, дому, як такого, у нього зараз не було. Він повертався до дру$ жини, яка чекала його у батьківському бу$ динку, який став на час війни їм притулком. У цей час гучно завила сирена повітря$ ної тривоги, але він не звертав на неї уваги – звик. Дмитро Захарович лише наддав хо$ ди. Він тікав від війни, яка переслідує його на рідній землі вже десять жахливих років...
Пошта “СП” · “Я тягнуся до Тебе крізь віки, Крізь зорі, крізь галактики, планети”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Вітання
Шановний Павле Михайловичу Мовчан, дорогі просвітяни! Від усього серця вітаю вас з Днем Незалежності України! Цей день є яскравим символом муж$ ності, єдності та незламного духу нашого народу. Ваша діяльність є важливою складовою боротьби за нашу незалеж$ ність, за українське слово, культуру та іс$ торію. Лідерські якості і невтомна праця Павла Михайловича Мовчана є справ$ жнім натхненням для кожного просвітя$ нина. Його відданість справі та безпе$ рервна підтримка нашої культурної спадщини допомагають зміцнювати на$ ші традиції та цінності. Вірмо в майбутнє нашої держави та самовіддано працюймо на благо україн$ ської нації, зберігаючи традиції та духов$ ні цінності України. Бажаю всім нам міцного здоров’я, невичерпної енергії та нових звершень. Нехай наші спільні зусилля і надалі сприяють розвитку незалежної України та підвищенню її престижу на міжнарод$ ній арені. Нехай цей значущий день при$ несе нам радість, гордість за нашу неза$ лежну країну та нові досягнення у нашій великій справі. Разом до Перемоги! Сла$ ва Україні! Героям Слава! З найкращими побажаннями – Ігор ДАНИЛЕЙКО, заслужений артист естрадного мисте$ цтва України, громадський діяч, член Спілки письменників Литовської Республіки, член ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
*** Ми духом вольності постали Перед лицем скажених псів, І Україну не проспали, Не поцурались предків слів. Йде боротьба за виживання І відлік часу вже пішов. Для когось з нас вона остання... Глибокий після буде шов. Та ми загоїмо всі рани, Які посіяла війна, Пройдемо крізь усі омани, Хоч і страшна буде ціна... Ми встоїмо – за нами правда! За нами Бог і предків дух! За нами вічна їхня справа! Героям Слава лине в слух! 29.07.2022 р.
Україно Я тягнуся до Тебе крізь віки, Крізь зорі, крізь галактики, планети. Надію п’ю зі щедрої руки, Натхнення виливаючи в сонети... Душею лину, подумки живу, Палаю серцем, квітами ряснію... Тебе плекаю віддано одну, По Тобі плачу, мучуся і мрію... Ти все пройдеш! Я вірю, з нами Бог! Народ міцний здолає супостата. І крізь віки стоятиме острог, Бійницями на захисті від ката! 25.06.2024 р.
ла ходити. І вона знайшла своє кохання. Фріда вийшла заміж за значно старшого за неї художника Дієго Ріверу. Це він запо$ чаткував мистецтво муралів. Але дітей у Фріди не було, хоча вона мріяла народити дитину. А в цей час на іншому континенті ін$ ша жінка народила сина і доньку. Так Людмила Колосович повертає глядачів в Україну. Йде війна. Син пішов захищати Украї$ ну. Раптом матір викликають на впізнання тіла сина. А мати ніяк не може повірити. Так, від сина немає звістки. Але ж подумки вона розмовляє з ним. “Як ти, сину?” – за$ питує мати. І чує його голос: “Мамо, я норм”. Але син загинув. Генетична експертиза встановила, що загинув Євген Левінський, який виготовив ляльку “Фріда”. Людмила Колосович присвятила вис$ таву “Мамина молитва” нашим митцям, які загинули на війні.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
Пошта “СП” · “Я тягнуся до Тебе крізь віки, Крізь зорі, крізь галактики, планети”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Мамина колискова” в шкільному укритті
Авторка народилася 6 вересня 1963 ро$ ку в селищі Билбасівка Слов’янського ра$ йону Донецької області. Закінчила україн$ ську школу, потім Дніпропетровське дер$ жавне театральне училище та Рівненський державний гуманітарний університет. Ак$ торка і режисера Людмила Колосович пра$ цювала в театрах Києва, Львова, Луцька, Хмельницького, Черкас, Кіровограда, Дніпра і Маріуполя. Нині живе в Ірпені. Вистава “Мамина колискова” розпо$ чинається розповіддю авторки про повер$ нення в Ірпінь, із якого вигнали росій$ ських окупантів. По дорозі вона знайо$ миться з французькою журналісткою, яка цікавиться, що найдорожче для Людмили залишилося в Ірпені. – Мамина хустка і лялька, – відповіла Людмила Колосович. Ірпінь поруйнований. Від одного бу$ динку лишилася тільки стіна з дверима. На місці приватних будинків сусідів – порож$ неча. Будинок, де мешкає пані Людмила,
теж зачепили російські обстріли. Але най$ дорожчі речі цілі. Ляльку виготовив художник Євген Ле$ вінський для спектаклю “Фріда”, який Колосович поставила за п’єсою “Скажена голубка” сучасної української драматурги$ ні Тетяни Іващенко. Лялька називається “Фріда”. Вона зоб$ ражує мексиканську художницю Фріду Кало. Ляльку бере актриса театру ляльок Анжеліка Драпиковська – і вистава плав$ но переходить у розповідь про драматичну долю мисткині із Мексики. Фріда в ди$ тинстві перехворіла на поліомієліт, їй важ$ ко було ходити. Дівчинка мусила викорис$ товувати спеціальне пристосування. Не$ виховані хлопчаки дражнили її: “Фріда – дерев’яна нога”. Попри це дівчина знай$ шла своє кохання. Але якось вона із коха$ ним Алехандро потрапила в автотрощу. Алехандро нічого. А Фріда була травмова$ на. Вирок лікарів: ходити не буде, дітей не буде. Коханий відцурався. Але Фріда змог$
Пошта “СП” · “Лишень тоді, коли ми покажемо силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Перші прапороносці
Василь ВЕЛЬМОЖКО, член Національної спілки краєзнавців України, м. Одеса
Василь Андрійович Бибік на$ родився 23 серпня 1894 року в се$
Василь Бибік лі Гудими Полтавської губернії, тепер Роменського району Сум$ ської області, в родині хліборобів. Під час пологів померла мати, хлопчика доглядала старша сес$ тра. У 12 років Василь закінчив початкову школу в Гудимах, далі продовжив навчання в Лохвиць$ кому реальному училищі, але провчитися довелося тільки три класи. Через три роки училище було закрите, і 15$річний юнак повернувся в рідне село, деякий час заробляв репетиторством. Та$ ка діяльність сприяла Василю скласти іспит в Миргородську гімназію, куди його прийняли після іспитів до 4 класу. Гімна$ зист Бибік продовжував надавати уроки малолітнім миргородцям, заробляючи на проживання та плату за навчання. Після закін$ чення гімназії в 1916 році Василь стає студентом юридичного фа$ культету Київського університету св. Володимира, але через три мі$ сяці його призвали до війська. Як студента Василя Бибіка направлено на навчання до 1$ї Одеської школи прапорщиків. Час навчання в Одесі припав на Лютневу революцію в Росії. 16 березня в місті відбулась перша українська маніфестація. У ній взяли участь обидві школи пра$ порщиків, які вийшли під черво$ ними прапорами, а близько 60 юнкерів рухалися під синьо-жов$ тим знаменом. Цього прапора зшили для юнкерів-членів “Спіл$ ки українських юнаків” жінки з “Української хати”. Василь якраз ніс прапора, коли військова ко$ лона рухалась по Канатній вули$ ці. На запитання начальника 2$ї
Віталій Кобзар
11 серпня відбувся фестиваль “Кобзарський Спас в Ірпені”, організований Київським коб$ зарським цехом. Місто Ірпінь на Київщині об$ рано не випадково. Тут жив пер$ ший панотець Київського коб$ зарського цеху Микола Будник. Його будинок на вулиці Україн$
школи полковника Омелянови$ ча-Павленка: “Хто йде під цим прапором?”, Василь відповів: “Українці – нащадки запорозь$ ких козаків”. Полковник відпо$ вів, що він є нащадком дунай$ ських козаків і був би радий їхати під цим чудовим прапором. Пра$ пороносець відповів, що цим він зробить велику честь. Після випуску з військової школи прапорщик Бибік потра$ пив у Самарканд, де впродовж місяця створив український ку$ рінь, з яким на початку липня прибув до Києва й влився в пер$ ший Український Богданівський полк. З того часу й до листопада 1920 року Василь Бибік перебу$ вав в українському війську. Наго$ роджений орденом Залізного Хреста. У листопаді 1920 року потрапив у табір інтернованих Шипйорно під Калішем у складі Запорозької дивізії. У таборі по$ ручник Бибік увійшов до таборо$ вої студентської громади, зай$ мався культурно-просвітниць$ кою роботою серед вояків. У вересні 1923 року Василь Бибік був зарахований до Україн$ ської господарської академії в Подєбрадах, де вів у газеті “По$ дебрадські новини” рубрику “Ук$ раїнський огляд”. У 1928 році за$ хистив диплом за темою “Земле$ володіння та землекористування на Великій Україні напередодні революції 1917 року” та отримав диплом “інженера-економіста”. До 1945 року В. Бибік жив і працював у Німеччині, після вій$ ни перебрався до США, де 3 лип$ ня 1954 р. помер в Нью-Йорку, похований на українському пра$ вославному цвинтарі в Бавнд$ Бруці.
Георгій Москаленко народив$ ся 24 липня 1938 р. в Одесі. Бать$ ко – Митрофан Пантелійович працював у порту, мати – Ніна Парфентіївна Діянова, болгарка за походженням, працювала ку$ харкою у місцевому санаторії.
Георгій Москаленко
Навесні 1944 р., коли почалися бої на підступах до Одеси, родина завбачливо виїхала в село Якимів Яр Ширяївського району (тепер Старомаяківської сільської гро$ мади Березівського району) на Одещині, де жили батьки матері. Сьогодні село на стадії вимиран$ ня, школи немає і жодної згадки про героя також немає. Тут при дідові та бабі Георгій мешкав наступні десять років, тут він закінчив семирічку. Змалку хлопчик цікавився історією, знав про Українську Народну Респуб$ ліку, а слова славня “Ще не вмер$ ла” вивчив ще у молодших кла$ сах. Пізніше Георгій Митрофано$ вич згадував: – У нас на селі жили пересе$ ленці із західних областей, котрі розповідали про самостійну Ук$ раїну. Це мене цікавило, я завжди тягнувся до тих дядьків, послуха$ ти, що ж це за самостійна Украї$ на, що це таке, чого вони прагну$ ли. Їх більшовики виселили із за$ хідних областей, а розселені були на Одещині… У вас такого в чи$ танці не було – це десь у четвер$ тому класі вивчалося. Там синьо$ жупанники, сірожупанники з’яв$ лялися – вони разом із Коно$ вальцем штурмували “Арсенал”. То це мене почало цікавити: зна$ чить, була якась Держава...
Деякий час підліток працював у колгоспі, але в січні 1955 року поїхав до Києва і влаштувався слюсарем-сантехніком на будів$ ництві. Жив відтоді Георгій у гур$ тожитку в Святошині. У 1957–1960 рр. служив у Радян$ ській Армії, після армії в 1962 р. закінчив вечірню школу та всту$ пив на вечірнє відділення Київ$ ського інституту народного гос$ подарства, бо вдень працював майстром Київського спеціалізо$ ваного управління № 521 “Сан$ техмонтаж”. У школі познайомився з уро$ дженцем Київщини Віктором Куксою, який чув про УНР від шкільного вчителя музики Дмит$ ра Чалого, що відсидів у концта$ борах 25 років. Хлопці потовари$ шували, їх об’єднувала любов до історії рідної держави і вони вирі$ шили на 1 травня піднести оку$ пантам “гостинця” і показати Європі, що “лишень тоді, коли ми покажемо силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа”. Вони вирішили встановити на даху головного корпусу Київ$ ського інституту народного гос$ подарства український прапор і Тризуб. Адже в тому районі – станція метро “Більшовик” (те$ пер – “Шулявська”), і там уранці до Першотравня збиралися веле$ людні колони демонстрантів. Прапор хлопці виготовили са$ мостійно, з купюри 50 карбован$ ців УНР скопіювали національ$ ний герб і пришили на прапор, ав нижньому правому кутку пра$ пора друкованими літерами виве$ ли: “Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито. ДПУ”. О другій годині ночі 1 травня 1966 року Георгій Москаленко закріпив прапор, і хлопці пішки відправились у гур$ тожиток. О шостій тридцять ранку зна$ мено на даху помітив двірник і негайно повідомив про це вахте$ ра, котрий мерщій викликав на місце НП секретаря парткому інституту та проректора. Знамено на даху вони не чіпали: боязко… Мовляв, а якщо націоналістич$ ний прапор диверсантами замі$ новано? Дізнавшись про ексцес, терміново прибув непомітний співробітник УКДБ, опитав свід$ ків, у якості доказу злочинної ді$ яльності забрав полотнища пра$ пора та відвіз у центральний офіс на вулицю Володимирську, 33. Вже о 10:00 прапора на даху не було, простий люд нічого не по$ мітив.
Андрій Лящук який приїхав із Рівного. Він ви$ конав, зокрема, пісню про битву під Оршею 1514 року, в якій вели$ кий гетьман литовський, волин$ ський князь Костянтин Острозь$ кий, командуючи об’єднаним польсько-литовським військом, до складу якого входили білору$
Віктор Кукса
Наприкінці 1966$го слідство вийшло на організаторів кричу$ щого випадку антирадянської ді$ яльності. 31 травня 1967 р. на закритому засіданні Київський обласний суд визнав їх винними у проведенні антирадянської агі$ тації і пропаганди і засудив в су$ купності до 3 років позбавлення волі в таборах суворого режиму Г. Москаленка та 2 роки – В. Куксу. Звільнившись 1970 р., Георгій Москаленко з труднощами влаш$ тувався сантехніком, пізніше був бригадиром, майстром, виконро$ бом. У 1973 році отримав кварти$ ру. У 1990$х роках брав участь у рухові за незалежність. Указом Президента України від 18 сер$ пня 2006 р. Г. Москаленко наго$ роджений орденом “За муж$ ність” І ступеня. 26 січня 2007 ро$ ку ухвалою спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової ко$ легії Верховного Суду України вирок Київського обласного суду від 31 травня 1967 року скасова$ но, а справу в цій частині закрито за відсутністю в його діях складу злочину. Помер Георгій Митрофано$ вич 10 квітня 2021 року, похова$ ний в Бучі. 16 листопада 2006 ро$ ку на будівлі 1$го корпусу Київ$ ського національного економіч$ ного університету імені В. Геть$ мана, над якою був піднятий пра$ пор, встановлено меморіальну дошку в пам’ять про геройський вчинок Москаленка та Кукси. 23 серпня 2021 року, у День Держав$ ного Прапора України, у Бучі від$ крито меморіальну дошку Геор$ гію Москаленку на будинку, у якому він жив з 1973 року до кін$ ця життя. Віктор Іванович Кукса при доброму здоров’ї живе в Києві, на пенсії.
си, українці, серби, кримські та$ тари, угорці і німці, розгромив московське військо. Далі виступили Ждан Безверб$ ний, Дмитро Радченко із Харко$ ва, який зараз навчається в 11 класі в Києві, Віталій Кобзар і Святослав Силенко. – Ми ще підіймемо жовто-си$ ній прапор на Кремлі, – співав Святослав Силенко. Він також виконав пісню з репертуару свого покійного батька заслуженого артиста України Тараса Силенка. Фестиваль завершився висту$ пом народного артиста України Тараса Компаніченка. На фестивалі переважала тема визвольної боротьби українсько$ го народу. На тлі наступу нашої армії на Курщині ця тема та й за$ галом фестиваль прозвучали оптимістично. Під час фестивалю було про$ ведено збір коштів на придбання засобу радіоелектронної боротьби для 2$ї батареї 10$го батальйону 59$ї бригади ім. Якова Гандзюка.
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
Цього року виповнюється 20 років запровадження нового свята – Дня Державного прапора України. Напередодні цієї події хочу розповісти про підпоручника піхоти Армії УНР Василя Бибіка, який у березні 1917 року ніс синьо-жовтий стяг на маніфестації в Одесі і якому в День Прапора виповниться 130 років, та про уродженця Одеси Георгія Москаленка, який в ніч на 1 травня 1966 року підняв український прапор над Київським інститутом народного господарства.
Пошта “СП” · “Лишень тоді, коли ми покажемо силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
Кобзарський Спас в Ірпені
ській був місцем, де молодь зас$ воювала кобзарські традиції, від$ значала українські народні свята. Багато відомих сучасних кобзарів навчалися у Миколи Будника. На будинку, де жив цехмай$ стер Микола Будник, встановле$ но пам’ятну дошку. Садибу дог$ лядає братчик Київського коб$ зарського цеху Віталій Кобзар з дружиною Мариною. Учасники фестивалю зібралися саме тут. Потім присутні відвідали ір$ пінське кладовище, побували бі$
ля могил Миколи Буд$ ника, викладача вишів і перекладача, убитого російськими загарбни$ ками Олександра Кис$ люка, фотографа Юрія Косіна. Пролунали коб$ зарські пісні біля могил цих видатних ірпінців, відомих в Україні та сві$ ті. Кожного згадали добрим словом. У фотографа Косіна було понад 40 виставок у більш ніж 20 країнах світу. Його буди$ нок на вулиці Озерній був місцем зустрічей і спілкування творчої інтелігенції. В Ірпені жило багато видатних людей. Але наше місто згадують і тому, що тут жив Юрій Косін. Фестиваль “Кобзарський Спас в Ірпені” відбувся в парку “Незнайко” на літній сцені кафе “Тераса”. Розпочали концерт Руслан Прорва і Ярослав Єрін. Виступив лірник Андрій Ляшук,
Пишуться вірші · “Мідні чаші плодів і посріблені келихи квітів Ще відстоюють тишу. А вени пульсують, як стебла. Із зеленого храму, до краю наповнений світлом”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
“Ні на мить у мені не згасає любов первозданна”
Вадим ВАСИЛЕНКО, м. Київ
*** День, як аркуш, простерсь. Обростають товстою корою Низьколобі дахи. Відпливуть мої сни до води, А твої, мов птахи, відлетять. Зимовою порою Не злічити усіх поміж довгих, як ріки, годин. Скільки світла довкруг. А в тобі щось мале і зникоме, Як сліди на снігу, що зоставив невидимий хтось. Поміж днем і видінням дійти б, не відкрившись нікому, До прабілих земель, про які ще не знає ніхто. Але доторк руки враз обпалить, як спогад про воду Сонну рибу, що дивиться в люстро прозоре, як лід. Тут закінчився слід. І ні виходу більше, ні входу. Пізні гноми закриють останній підземний прохід.
*** Камінний дім на вигоні схиливсь, Закривши вид посохлим виноградом. Безлюдно тут. За древні палісади Лоза плететься у небесну вись. І віє спокій старосвітським ладом. Не жди нікого. Здавна так велось: Повиті вікна в білу самотину, Як поторочі, дивляться в долину І даленіють. Виждане тепло Доносить гострі пахощі жасмину. І щось в тобі нуртує, а проте У цій господі криється безмовність, Як у тумані, що простору повен, – Ідеш на світ, а плетиво густе Тебе ховає у темнаву повінь.
*** Уранці за вікном пошерхлі віти Тремтять, як мерзлі доста голоси. За ними ти. Аби не скаменіти, До сонця пнешся. З темної коси Птахам досвітнім прагнеться злетіти У синю вись. І раптом квола тиша Загорне снігом самоту й довкіл. Проляже зморшка на чолі, і глибше Мовчання стане. Аж забракне сил Подати голос на пустім узвишші.
*** Човни долонь на течії грудей Тремтять, немов торкнувшись краю неба. Заснемо тут і невідомо де Прокинемось, заглиблені у себе. В слідах зів’яне листя і трава, І час, як біль, замре на скронях вітру. Впадуть із уст несказані слова І сповнять серце, ніби чашу, світлом.
*** Мовчиш. І вода молодіє. Мар’яно, Маріє. Звідкіль ти приходиш? Куди оце ждеш переправи? Вітрило червоне тобі мерехтить. Майоріє Вітрило червоне. Не витиснеш власне: ізбави. Не витиснеш. Все лиш вода, що спаде. Що не стане Чекати, чеканити голос – отруєне вістря. Безпомічно ляже. До ранку прокволо відтане. До ранку хрести розів’ються оголеним листом. Мар’яно, Маріє. Даліє вітрило, леліє. Пророцтва минули. Пророки чужі. Нетутешні. А ми ще невіри. За нами останній месія. За нами останні, Маріє, розквітнуть черешні.
*** Що тобі, панно, запрагнеться? В пізніх садах Стало безлисто, заводнено і чорноптахово. Може, півсонця? Півсерця? Упало на дах Яблуко спіле. Просвічує яблуня лахами. Мовчки простуєш. Ступає глибоко у слід Вершник столикий, а може, чернець неприкаяний? Може, покличеш його? Чи позичиш? Не слід, Панно, впускати у себе святого, лукавого. Голову схилить, діткнеться плеча чи грудей, В латах півбілих, півчорних. Аби не заплакала, Вдягне сутану, обріже волосся руде. Лицар, шахрай чи нечистий. Хіба не однаково?
*** Дівчино в білому, блякне видіння сумне. Дівчино руса, занурені руки у воду. Він не пізнає, не знайде тебе, не збагне. Він конокрад, змієлюб, посіпака чи злодій. Купиш у нього чи впросиш на віру, у борг Краму, кохання чи вічності, може, розлуки? Він же обдурить, обкрутить. Кохання чи торг – Що лихвареві? Аби хто узяв на поруки. В посаг – дівоцтво, в заставу – тонке полотно. Він же невірний, самітник, чужинець, пропащий… Дівчино руса, далеко, надривно, давно… Сам я не свій. Та не знаю, кому із нас важче.
*** Іще птахи тріпочуть біля уст, І, пробудившись, обважнілим тілом Усі видіння, мов сніги, пливуть У праліси, що поніч спорожніли. Пошерхлим листом опадуть слова, І голос трав замре в гортані гірко. Із рук твоїх дерева, мов дива, Ростуть на білім березі сторінки.
*** До прозорої бухти причалить натомлене літо, І з надпитого дзбану поллється струмина вина. Тут, закинувши якір за обрій, що витканий з квітів, Наберемо у сонячні глеки дзвінкого зерна. Лісостеп, як прибій, перекочує хвилями вічність, А ми прагнемо тиші, закуті в броню моряки. Кукурудзяні стебла блищать, як запалені свічі, І кургани вростають у небо, немов маяки, Що біліють у серпень. За древньою щоглою в морі Підіймається хвиля і гребінь кладе на уста. Ще вина не допито, а дні даленіють за обрій, І зникає вітрильник, немовби неспійманий птах.
*** З голих пасем води ти у мене зориш, Як легенда сарматська Про щастя. Крізь віки і вогні Ці долоні тонкі піднімаєш, мов сонячні чаші.
Я з тобою пішов би, але через край Уже витекло світло і змеркло. Я б тебе зачекав, Та печать надважку Хтось поклав над розіп’ятим степом.
*** Загубитись опівніч у білому видиві трав, Як Хомі, що мине, із вакацій вертаючи, хутір. Знав нечистий тебе, знав шинкар і монах тебе знав. Чули голос твій птиці. Цвіла тобі кров, ніби рута. Чи отрута моя у щербатому кухлі на дні, Що зварила в неділю для свого невірного Гриця? Світять вогкі зіниці, а може, зелені вогні, І ступаю у ніч, як у воду, й до сходу не спиться.
*** Я тебе не зцілив, бо слова переповнили глек І до ранку стекли. Озиваючись болем у жилах, Ти ворожиш на віск. Із долоні годуєш лелек, Що приходять у сни. Даленіють, даліють від тіла Теплі дотики губ і пливуть. Потривати б ще мить. Але голос холоне і стигне. Як олово голос. Порожнеча росте. Порожнеча у грудях щемить І заходить у вікна. А стіни в тумані по пояс.
*** Мідні чаші плодів і посріблені келихи квітів Ще відстоюють тишу. А вени пульсують, як стебла. Із зеленого храму, до краю наповнений світлом, Відпливає, мов привид, вітрильник леткий лісостепу. Ти у дзеркалі трав. Нерухомо б завмерти і зріти Цю тривку порожнечу, напоєну сонцем і болем. Але час не спинити. І світ – по коліна у літі. Лиш слова, як птахи, ще тріпочуть і б’ються у горлі.
*** Надберу з твоїх уст полиново-п’янку гіркоту, Щоб зоріти у тебе і пити любов світлотілу. Ти вростаєш у мене химеристим плетивом слів. Я заходжу у тебе, немовби у дике праліто. Білогрудий світанок загорне нас в аркуш двох тіл. Назбирати б в осердя поденного хліба і світла. Але музика крові покличе униз, до землі, Щоб наткати доріг в павутині мертвотного світу.
*** Знов дощить. Ми чужинці. Колись у яву чи вві сні Що звело нас обох у залюдненому передмісті? Все здрібніло. Слова, як старі сорочки, затісні. І вітри, три чорти, дмуть, діймають своїм хриплим свистом. Скинь полуду, вдивись у прихований лик. Як на склі, Відображення іншого з’явиться тьмяний відбиток. Світ розмінний, як гріш. Я спіткнувся. Мій зір потускнів, Як украдений спогад, підібраний чийсь пережиток. Жив чи спав я? Закліпав підсліплий ліхтар уночі, Мов підпилий двірник, маячить хуліганам на пострах. Глухо замкнено двері, і вже не дібрати ключів. Гусне дим, і зривається з уст щось колюче і гостре. Не дійти, не дізнатись, кого відшукав і згубив. Серед снів і видінь, як і ми, невловимих, минущих, Нас не стане раптово. Як тіні міської юрби Ввійдем в щілини днів, усе тонших, тісніших і вужчих.
*** Опало птаство в руки прохачам, Не в силі жаль осінній побороти. Я камінь уст піснями заклечав, Бо сад зронив свої останні ноти. У хмару йшов, заглиблений, мов страх, І дні багряні лемешами різав. А ти, як вісь, летюча і наскрізна, Сумна блукачка в травах і вітрах, Човнам даєш якийсь незнаний лад, Летиш югою в небесінь незрячу, Де нас обох своїм списом позначить Золотоокий вершник листопад.
***
“...щоб ваша милість, брати наші, залишивши жнива, прибули з добрим воєнним риштунком до нас” (З Переяславського Універсалу Богдана Хмельницького)
Розчахнуті верби у річку зайшли по коліна. Ще лелеки приходять у сни і гойдають дитину. Золотяться меди і пливуть від колиски до віна. Десь ворожать зозулі. І тліє багаття жасмину. Покинуто збіжжя. І кров нас цілує до смерті, Мов пристрасть чи страх, що віддавна із пам’яті стерті. Зійшлися край пагорба. Віття лягає на плечі. І руки занурені у закривавлений вечір.
*** Тут птахи не злітають у небо, а падають ниць, Гостродзьобо вгрузаючи в землю свою, як чужинну. Важкокрилі без лету, лежатимуть так долілиць, Заростаючи травами тихо, безслідно, невпинно. Шукачі за птахами не прийдуть, загублять сліди, Чи пощезнуть самі, заблукають німі та безликі. Не знайшовши ні мертвої, ані живої води, Стануть каменем, горем чиїмось важким і великим.
Письменники і час · “Єдина молитва, яка має сенс, – пристрасне дослідження Невідомого”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Коли в словах багато світла… Роздуми над книжкою вибраних творів Дмитра Чистяка
*** Небо вдосвіта змовкне і стане як брила – камінне, Щойно води озвуться до смерті стома вояками… І зостануться в річці дві тіні – тремкі, безгомінні, І зачують обидві, як трісне під водами камінь. І зупиняться душі – людини й коня, що, свавільні, Відділились од тіл, бо важкими моренами ріні Охололи тіла їх… І вершник, і кінь нероздільно Тут лежатимуть ниць, непорушні і, може, нетлінні. І тремтітиме голос – чужий, як гірка порожнеча, Несподівано вирваний списом пекучим і чорним, Доки висохнуть води. І доки не прийде предтеча, І не взброїть мечем, і у саван тугий не загорне.
*** Заступаєш у тінь, як у сірий, понурий куток, Не прикритий від ока, що зрить віковою злобою. Підійшовши до прірви, торкаєшся краю ногою, Прислухаючись. Серце й годинник відлічують крок. Чий це вирок? Урок? І ти зводиш свій зір, як курок. Але це пантоміма без слів і без сліз, бо так треба. Розступаються стіни, і дах виростає у небо, З електричних вогнів переходячи в світло зірок, Що не гріють нікого. Вже сам не здаєшся собою. Страх, як змій, виповзає із тебе. Лишивши позаду Кволу плоть, відчуваєш полегкість. У сутіні саду Хтось чекає на тебе. Диявол? Розгніваний Бог?
*** І огорне безмовність, таке безголосся тверде, Мов каміння, довіку у водах підземних укрите. Ця оселя чужа поглинає тебе, ніби крипта. Ти ніхто і нізвідки, ніколи не жив і ніде. Не дійшовши межі, не знайшовши людської душі, Ти чужий сам собі. Затуливши і вуха, і очі, Відвернися. І зірваний зойк у собі задуши, Доки відчай тебе до останньої краплі доточить. Як не стане нічого з того, що тобою було, Не зібравши речей і не вимкнувши поночі світла, Ти ввійдеш у ці стіни. А зранку зелене стебло Проросте з-під каміння, оживлене сонцем і вітром.
*** Цей глиняний ковчег, наповнений видінням, Відчалить з берегів мого календаря. Гаї, мов літаки, під вигнуте склепіння Зірвуться як один і десь загублять ряд. Ти на глевкім шосе. І приміські будівлі Пливуть за небосхил, як мідні кораблі. Із якорів зійдуть потріскані покрівлі І завеслують в глиб опуклої землі. А скрізь – мертвотна рінь, що не зійде нікуди З глибин слідів, давно не міряних ніким. Зронивши листя, дощ, засмаглий від полуди, Заходить в осінь, мов останній пілігрим. У небо, що на дні калюж, не надивитись. Спинившись, день завмер. Мов штурмани-вітри, Зійшовши з корабля, між золотавих китиць Доп’ємо з уст вино багряної пори.
*** Як останній сірник, тягне димом закурений ранок, Так далеко, так низько гойдається вогник од свічки. На пагіллі тремтить павутини прозорий серпанок, І здіймається вгору привиддя ребристої дички. І нікого ніде, хоч ступай, хоч врости, мовби камінь, День згортається листом, висвічує блиском іржавим. Як церквиця змахне в сіре небо сухими руками, Древню позолоть скине і стане, мов діва, над ставом, Щось зірветься в тобі. І, мов птаха, заб’ється у сітях. Зойкнеш з болю чи так. І ніхто, як на зло, не озветься. Ув останньому цьому, тісному, пожовклому світі Лунко яблуко впаде, велике й півкругле, як серце...
*** І під глиняним небом залитої сяянням хати Почуваюся деревом: Руки пульсують пагіллям, І розлогою кроною в стелю вростає чоло. Кровотеча щоденного часу просвічує вени – І важко стояти, В круговерті землі обертаючись. Птаство до ранку у верхів’ї тремтітиме Й риби лускаті прокладатимуть в грудях тунелі, Що мали б вростати в заокруглений день. Та лиш сяяння входить У потріскане дерево тіла мого – Понад води й глибини. І, прокинувшись, чую полегкість – Тепло відчуваю. Ні на мить у мені не згасає Любов первозданна.
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Про плідний творчий доробок Дмитра Чистяка написано чимало. Лейтмотив усіх публікацій незмінний: талановитий, перспективний поет, перекладач, прозаїк, науковець. Ще молодий (народився 22 серпня 1987 року), а вже доктор філологічних наук, професор, член Академії вищої освіти України… Визнання, відзнаки, премії, нагороди, зокрема “Орден Академічної Гілки” від уряду Франції… На щастя, стрімкий злет, лаври, численні закордонні поїздки аж ніяк не заважають писати лірику в Києві, Парижі, Женеві, Лісабоні… І знову треба ставити три крапки, бо годі й перелічити міста, де українського мандрівника благословляла на віршування богиня Евтерпа. Як на мене, найголовніше саме це, бо Дмитро Чистяк передусім – поет, осяяний Господньою іскрою. Хочеться відразу наголосити, що він послідовно сповідує культ вибагливої образності та вишуканої літературної мови, намагається примножити її золоті розсипи власними новотворами, активним вжитком призабутих слів, сміливим оновленням та ограненням давніх народнопісенних зворотів як у ліричних мініатюрах, так і в численних перекладах та статтях. Виразне тяжіння до так званого “мистецтва задля мистецтва” розширює діапазон інтелектуального символізму поезії Дмитра Чистяка, утверджує її містичне начало, а чітка орієнтація на пошуки європейських, зокрема французьких та бельгійських, авторів веде до витворення своєї образної метамови, далекої від традиційної провінційності патетичних вигуків і закликів. Видно з усього, що лірик твердо переконаний: є й завжди будуть читачі, котрі сприймають і належно оцінюють складні, часто-густо герметичні (насправді ж у глибинах прозорі) образні структури, в душах яких – прадавня, ще добіблійна віра в те, що поезія самотвориться, лине з небес, навіюється світовими й рідними вітрами, що вона – священнодійство, олюднення сущого, метафоричне моделювання різноваріантних духовних світів, які – в нас, з нами й поза нами – землянами. Саме це підтверджує осяжний том “Скляна зоря” (409 сторінок великого формату) вибраних творів Дмитра Чистяка (К., “Саміт-Книга”, 2022). Тим-то цілком закономірно, що книжка відкривається віршами, зокрема зі збірки “Надсадний сад”(2012), як і закономірно те, що автор у розвідці про спадщину Моріса Метерлінка наголошує на його творчому кредо: “Єдина молитва, яка має сенс, – пристрасне дослідження Невідомого”. Мотиви невідомого, непізнаного, незнаного, сакрального – і в роздумах про минувшину, загадкову, як і майбутнє, і в мініатюрах, де озивається прийдешнє, уявне, незбагненне, мов “сива тиша” ще язичницької давнини. Та й коди сьогодення нелегко розшифрувати, адже незмінно “тремтять над високі сади // Чисті Єрусалими”, адже “світ вершиться у храм” і дедалі сильнішим, медовішим, хмільнішим стає бажання розтаємничити сенси життя, щоб пізнати сутність буттєвих праоснов, першопочатків визрівання Слова. Велику роль у простеженні сув’язі небесного й земного відіграє образ сучасного саду, який не забуває про Едем, райські яблука, Адама та Єву, – сад “синій-синій”, “очорнений”, сад, у якому “пагін злотогранний”, сад з якого летить пташа “у сильці білодзвонного неба”… Отож есей, присвячений Ірині Жиленко, перетканий роздумами про “неперебутність поетового саду”, про те, що в ліриці авторки колись нашумілої збірки “Соло на сольфі” світиться “вікно у сад”. Дмитро Чистяк ці міркування логічно завершує акцентом, суголосним його міфотворчим уявленням про власний сад: “Сад тутешній і водночас сад, в якому проблискує світіння Едему”. Про це ж – ідеальне, божественне – принагідно йдеться і в рецензії на роман В’ячеслава Гука “Сад Галатеї”, де досліджується перехід “з профанного часу в час сакральний” – “час Саду (Едему, Саду Земного й Небесного)”. Виважена каліграфія екзистенційних рядків про нього гармонійно поєднується із, здавалося б, непоєднуваним: своєрідним ліричним “потоком свідомості”, грою образів, переливами суголосних, дружніх звуків, де починає панувати “гурманство слова” (Микола Зеров). Ось лише один характерний приклад: “Одлітає облетілий сад”. Знову й знову – про сад як символ досконалого світу, про те, що “сад не озирається назад”, що “ростуть сади й поля крізь нас у зливах”, зрештою, що “затріпоче садом камінна путь”. А ще – про “виноградну лозу”, езотеричний “крик виноградний”, про всепланетарне буяння цвіту: “Човен, і цвіт, і крило”, “і гук, і цвіт”, “крізь яблуню цвітеш”, “цвіт повертає на осінь” у збірці “Море у камені” (2016)… Але воднораз лейтмотивно, символічно: “Молодіє Зоря”, “три молоді джерела”, “троянди молоді”, “мотиви пливуть молоді”, адже світовідчуття поета не молодіжне, а справді молоде, весняне, бунтливе, відкрите як для позачасового/надчасового, довершеного, так і для черствої конкретики буднів, які осонцюються внутрішньою, духовною рівновагою. Саме вона – осердя віршів зі збірки “Скляна зоря” (2017–2022), які ввійшли до однойменної книжки вибраних творів, де “сад визріває на прю”, а ліричний герой зізнається: “Знову пливу під садом яблуневим”. У чіткій системі ліричних координат Дмитра Чистяка почуєш “чорні звуки роялю з вікна весняного”, побачиш “янтарний блиск облич і потойбіч” (це “ніби фреска із інших часів”), “розговієшся голосом, // розвеселишся голосом сяйно”, зустрінеш хлопчину “з очима як бог”, який “під небом новим сопілкує” й усе “забудеться-збудеться сном” (принагідно завважу, що автор частіше вживає рідніший для нього поетизм “сниво”: “У снивах?”, “ніби сниво”, “недільні снива”…) Образна розкриленість, характерна для цілісного поетичного доробку Дмитра Чистяка, вільно почувається в строгій силабо-тонічній уніформі мініатюр із римами та раціоцентричним конструюванням білих віршів, які в нинішньому морі розхристаних верлібрів натхненно, впевнено, переконливо, з аристократичною гідністю кличуть до себе шанувальників класичних традицій та добровісних візій. Отож у добірних словах та філософському світоладі творів лірика багато сонця, світла, коли “сади самі засліплені промінням”, а скрізь – “обриси світла”, зрештою, коли чути “окрики світла”, з яким часто-густо сусідує ясний, переливчастий білий колір: “біле та біле пливе”, “білі вітрильники”, “збілів наш біль”, “білий цвіт”… Маємо також і загадкове: “білі окрили”, “Коні в зеленому – білі”, “Крик у блакиті – зелений”, “у дзеркалі троянди”, “крикнуть німотою”…
До речі, всі назви розділів книжки вибраних творів незужиті, самобутні: “Скляна зоря”, “Коли ріка була морем…”, “Край неогортанний…”, “Прозори…” та “Причинки до бібліографії”. Несподівано? Так, але саме несподіваність, незвичність – надійна, своєрідна нитка Аріадни, яка виводить автора з лабіринтів загальноприйнятих словосполук, поетичних штампів, образних стереотипів. Мовотворчі шукання Дмитра Чистяка просто-таки захоплюють, ба навіть, без перебільшення, зачаровують. Приклади можна з радістю, воістину з естетичним щастям примножувати й примножувати: айстровиння, срібнолетний, розвидень, “водограй одструмів”, розхвилить, “скоропадним вогнем”, сповеніли (утворено від повені), “води несмеркні”, опрозорюється, полебеділа, “на малоюних і старих вітрах”, “оріднілий голос”… Є новотвори або ж просто свіжодзвонні слова і в прозових – пронизливо ліричних! – етюдах, яким відведено скромне місце в книжці “Скляна зоря”. Це, зокрема, стосується вигадливого образного мережива модерних філософських розмислів “Поле вечірнє і ранкове”, наснажених цитатами з циклу “Скорбна мати” Павла Тичини: “Трояндою червоножарою”, “у прикінцевому несвітньому шалі”, “голос її вигримляє сурмою”… А ось самоцвітні знахідки на паралелях і меридіанах майстерних інтерпретацій поезій французьких, бельгійських, словенських та інших авторів: сонцемла “пінно поєднай”, “у краю прижовтневім”, спогаданка, чужинне, “блискавки завогніли”… “Непов’янні троянди” та чимало споріднених – по-дитячому радісних – словосполук, не зацілованих байдужими віршувальниками, квітують і в розвідках про творчість Метерлінка, Анн Пер’є та інших зарубіжних авторів, у роздумах над книжками Андрія Малишка, Олексія Довгого, Дмитра Чередниченка, Ірини Жиленко й Павла Мовчана, а також у рецензіях та інтерв’ю розділу “Прозори”, де відчутне інтонаційно-смислове перелуння з поезією, прозою та перекладами, що ввійшли до книжки вибраних творів “Скляна зоря”. Є в ній і вдалі мовні пошуки, і ризиковані “чистякізми”. А втім, хіба можливе справжнє красне письменство без тернистих шляхів новотворення? Саме незвичність образного й понятійного мислення та жага досконалості – надійне двокрилля поетичного/перекладацького/наукового лету Дмитра Чистяка, в україновекторному доробку якого – виразний відгомін європейських літературних, філософських і культурних надбань.
З блокнота журналіста · “Не в грошах щастя, а в добре вихованих дітях. У власному народі, який розвивається, вірить у власні сили і зростає чисельно”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Буковина: шанс на унікальність
Сергій ЛАЩЕНКО
Закінчення. Поч. у ч. 32 за 2024 р.
Коли я побував біля тієї церкви, дев 1979 році охрестили малого Сергійка Ду$ менка, то мене там спочатку зустріли на$ сторожено, остерігаючись побачити в не$ знайомій людині агента “русского мира”. Отже, ситуація серйозна, якщо й через п’ять років після того, як патріоти відсуди$ ли у москвофілів цю церкву, ще є чого боя$ тися. Зате з усіма іншими конфесіями значно простіше. Розмовляв з євангеліста$ ми, які будували біля траси Чернівці – Вижниця свій дім молитви. Керував буді$ вельниками Дмитро Голінець, який сказав, що його син збудував такий же центр на Львівщині. Тепер активно волонтерить, до$ помагає ЗСУ. Про митрополита Епіфанія керівник місцевих євангелістів відгукнувся дуже тепло. Мовляв, це шановний земляк, своєрідний символ української Буковини. Ледь не буковинське сонечко! Тут я прига$ дав, як маріупольський протестантський пастор Геннадій Мохненко пару років тому отримав від УГКЦ нагороду за український патріотизм і справжню, дієву християн$ ськість. І що з того, що конфесії різні? А тут, в Старій Жадові, якщо врахувати, що дім молитви будує невелика громада (лише 14 осіб, які регулярно відвідують зібрання), але при тому допомагають бі$ женцям з інших регіонів, то мимоволі по$ чинаєш поважати їх. Неабияка продуктив$ ність праці! На другому поверсі Дому мо$ литви євангелісти планують відкрити ма$ ленький дім для літніх, причому не обме$ жуючись земляками. Там можуть посели$ тися і ВПО з Донбасу, Херсонщини, Хар$ ківщини... Будуть жити стільки, скільки потрібно. Цікаво, віруючі інших конфесій підтримають цей почин? Було б непогано. Дуже хороше враження склалося про цих людей: ніби й не православні, але водно$ час свої.
*** Ще я звернув увагу, що біля входу до місцевої школи, де навчається близько 400 учнів, височіє пам’ятник єврейському письменнику Агарону Аппельфельду, який народився в Старій Жадові у 1932 році. Не Тарасові Шевченку, не Ользі Кобилян$ ській, не Іванові Франку, а саме письмен$ нику, який реалізувався в Ізраїлі. Звернув увагу, що вікна і сам вхід до школи більш як на половину прикриті мішками з піс$ ком. Роблю фото. Отже… ізраїльський письменник і українські реалії воєнного часу. Непоганий поштовх до народження нових ідей. Що людей максимально моти$ вує під час війни? Очевидно, пам’ятники своїм, національним героям. Скажімо, Ро$ ману Шухевичу, який свого часу ризикував життям, воюючи за свободу України. Ду$ маю, і на Буковину поїхав би, якби тут пе$ ред війною були події, аналогічні закар$ патським. А стоїть пам’ятник ізраїльтяни$ ну Аппельфельду. Чи розуміють односель$ ці, хто це такий? На жаль, не встиг погово$ рити з ними на цю тему. А повинні б знати бодай коротко його історію. Що мало б за$ цікавити українського читача? Агарон Аппельфельд у дитинстві не знав івриту. Його рідною мовою була ні$ мецька, але хлопець знав також ідиш та ук$ раїнську. Пізніше вивчив російську, анг$ лійську, італійську... І, нарешті, іврит. Саме твори на івриті (державній мові Ізраїлю) зробили його відомим у світі письменни$ ком. Якби українсько-єврейські стосунки досягли трохи вищого рівня, ніж тепер, то навколо цієї фігури можна було б об’єдна$ ти багато цікавих людей. Як українців, такі євреїв. Під час Другої світової війни ма$ лому Агарону довелося поневірятися у Придністров’ї, Бессарабії, Буковині, хова$ ючись від румунської влади. Перед цим він деякий час перебував у чернівецькому гет$ то. Потім колону євреїв погнали в трудові табори, які були збудовані румунською владою в Придністров’і. Одного дня його розлучили з батьком, і він… залишився сам, без рідних. Вибрав момент, коли про$ ходили через ліс, і непомітно для охорони втік. Хлопчик довго переховувався у лісах і балках, аж поки не дочекався Червоної Армії. Хоч і був підлітком, але вже зміг працювати на кухні, варив їсти бійцям. Ра$ зом із радянським військом дійшов до Болгарії. Потім вирішив їхати до Італії. І лише в 1946 році зміг опинитися в Палес$ тині. Якщо до 2022 року для більшості ук$ раїнців поневіряння єврейського хлопчи$ ка були б чимось далеким і абстрактним, то тепер багато біженців з Маріуполя, Ме$ літополя, Бахмута, Авдіївки, Мар’їнки, читаючи твори Агарона, впізнавали б у де$ яких персонажах себе. З тих творів про на$ шу війну, які я встиг прочитати, лише в ро$ мані харків’янки Людмили Охріменко “Оскар” є щось подібне. Тобто опис життя в окупації, емоції тих, хто несподівано опинився в нових реаліях. Думаю, що Агарон Аппельфельд міг би бути прикладом для молодих українців, символом дивовижної працездатності та уміння ефективно самореалізуватися. А його вивчений іврит? Спочатку рідною бу$ ла німецька (мова тих, хто потім знищував його народ), але він зумів повернутися до мови предків. Це значно важче, ніж зро$ сійщеному маріупольцю, харків’янину чи одеситу після російської (яка теж стала мо$ вою ворога) вивчити українську. Тому й кажу, що все життя Аппельфельда могло б бути прикладом для багатьох українців, особливо біженців. Бо нинішня війна має багато аналогій з роками Другої світової війни. Але краще, щоб про цю людину розповіли самі ізраїльтяни, які знають і люблять Україну, володіють мовою. Або місцеві українці, які цікавляться єврей$ ською проблематикою. Ставлення до єврейства на Буковині цілком толерантне (зокрема Іван Нико$ лайчук активно долучався до будівництва огорожі на місцевому єврейському цвин$ тарі), але знань про Ізраїль бракує бага$ тьом. І бракує усвідомлення того, що нам, Україні та Ізраїлю, варто об’єднувати зу$ силля у боротьбі із світовим тероризмом. А якщо всього цього не робити системно, то знайдеться чимало таких, хто скаже: пам’ятник у Старій Жадові стоїть, “бо єв$ реї так хочуть”, “бо євреї гроші дали”, “а дали, бо дуже багаті”, “мітять терито$ рію, бо зазіхають на наші землі”. І не буде жодної мотивації до взаємодії. А треба, щоб була. Я вище висловлював думку про можливість відкриття пам’ятників Ро$ ману Шухевичу під час війни. І тільки зараз пригадав, що після поразки Кар$ патської України майбутній головно$ командувач УПА, опинившись в поло$ ні, видавав себе за… галицького єврея. Він трохи знав ідиш, тому вирішив цим скористатися. Щоб перевірити, чи Шухевич говорить правду, представни$ ки угорських спецслужб запросили угорського рабина. Той довго розмов$ ляв з Шухевичем і зрозумів, що має справу… з українцем. Але не видав по$ лоненого. Мабуть, оцінив інтерес га$ личанина до єврейської культури. Це ще одне підтвердження тези: толерант$ не ставлення до чужого зовсім не зава$ жає українцям активно займатися на$ ціональними справами. Що більше у нас людей, які розбираються в ісламі та іудаїзмі, то краще. А стосовно румун$ ського питання, то я сказав би так, що українство саме тепер могло б “висуну$ ти” на світову сцену свою, “етнічно ук$ раїнську” Софію Ротару. Тобто люди$ ну, яка могла б співати як українські, так і румунські пісні. Підкреслюю: са$ ме українку, а не буковинську румунку. Українку, яка могла б при потребі вис$ тупити десь у Констанці чи Бухаресті. Зумів же полтавчанин Євген Романенко добре вивчити литовську! І тому гурт “TaRuta”, фронтменом якої він є, дуже люблять у Литві. І в Ка$ унасі, і у Вільнюсі вони виступали з величезним успіхом. А галичанка Христина Соловій гарно виконує сербські пісні. А от виконавців ру$ мунської пісні нам бракує. І це ду$ же шкода, бо Румунія показала се$ бе надійнішим партнером, ніж Угорщина, Словаччина чи та ж Сербія.
*** До речі, мені вдалося поспілкуватися з однокласницею митрополита Епіфанія Мариною Мазур, яка тепер є директоркою Старожадівського ліцею. Цікаво, що коли мова зайшла про війну і необхідність по$ вернення територій, вона сказала, що Ук$ раїна повинна конче повернути Крим! На$ віть раніше, ніж Донбас і Луганщину. Її ос$ новним аргументом було те, що це бать$ ківщина кримських татар. І надто вже жорстоко відбирати батьківщину у цілого народу! Не повернемо ми, то самі вони точно не повернуть. Бачите, не про вій$ ськове значення Криму вона говорила, не про необхідність забезпечення україн$ ського судноплавства, а про біль крим$ ських татар… І це теж характеризує з хоро$ шої сторони інтелігентну буковинку. А про свого однокласника Сергія Думенка вона сказала так: “У школі він був добрим, ро$ зумним, ввічливим, мав дуже гарний по$ черк та й сам був акуратним і охайним. Усі ровесники відзначали його потяг до спра$ ведливості. Тобто, без перебільшення, Сергійка можна було назвати найкращим хлопцем у класі!” А ще вона зазначила, що митрополит Епіфаній подарував багато книг рідній школі і завжди цікавиться до$ лею своїх однокласників.
Розмова зі священником Отець Руслан Порчук – священник церкви Пресвятої Трійці, яка тепер буду$ ється в самісінькому центрі села. Йому 43 роки і він батько десяти дітей. Сім хлопців і троє дівчат. Одна лише ця обставина зас$ тавляє ставитися до нього з великою пова$ гою. Спробуйте прогодувати і виховати стількох! Але ж йому вдається якось… І зовнішність отця викликає симпатію. На$ дійний чоловік, цікавий співрозмовник. Говорили з отцем Русланом десь пів годи$ ни, і дуже шкодую, бо цього виявилося ма$ ло. Хотілося б обговорити більше проблем, але він дуже поспішав. А могли б обговори$ ти, скажімо, тему… народжуваності. Чи можна зробити так, щоб дітей у кожній бу$
Отець Руслан біля церкви, що будується ковинській родині було якщо і не десять, то хоча б троє-четверо? Добре, що родина священника тут служить позитивним прикладом. Але як зробити, щоб інші по$ чали брати з нього приклад? Щоб зрозумі$ ли: не в грошах щастя, а в добре вихованих дітях. У власному народі, який розвиваєть$ ся, вірить у власні сили і зростає чисельно. Про це повинно думати все суспільство! Бо поки воно не може контролювати олігар$ хів, злодіїв, корупціонерів – бажання ви$ їхати за кордон (туди, де діє закон) у части$ ни українців завжди буде закономірним. Тут я нагадаю, що церква, у якій хрес$ тили майбутнього митрополита Епіфанія, – у цьому ж селі, але трохи далі від центру. Це не його церква, але отець Руслан знає, що віряни ПЦУ відсудили її рішенням су$ ду лише п’ять років тому. Тому не могли впливати на те, що в ній коїлося раніше. А робилися там, як зазначає священник, ду$ же сумні речі: “…приїхав Блаженніший, подивився і сказав, що зі старого лишили тільки чотирьох євангелістів по кутках, арешту забили “вагонкою” і дуже зіпсували розписи в церкві”. Наші прадіди, коли будували церкви, то розмальовували їх в українському стилі. Там не було Олександра Невського і тих святих, які прийшли від росії. Прості ви$ конавці, може, й не розуміли, що коять. Бо після ремонту все свіжо, гарно… Нато$ мість вони мимоволі знищили все старе, автентичне, цінне для нас”. Додам, що ця історія дуже нагадує ремонт ханського па$ лацу в Бахчисараї. Окупанти вгатили в ка$ пітальний ремонт силу-силенну грошей (це ж ніби похвально, правда?), але водно$ час прибрали з палацу багато автентично$ го, надзвичайно цінного з точки зору кримських татар. Отже, імперський по$ черк скрізь майже однаковий – як на оку$ пованих територіях, так і в тих місцевос$ тях, які (поки що ідеологічно) намагається завоювати росія. Чорні справи вона може маскувати великим вкладенням грошей. Говорили ми і про біль України – за$ гиблих героїв. У нас обох було чітке розу$ міння того, що першими поїхали воювати кращі. Отець Руслан говорив, що в перші дні на фронт громада проводжала по 4$5 автобусів з добровольцями з Вижницько$ го ТЦК. Тепер охочих воювати набагато менше. Як це вплине на хід війни? Про це краще знають генерали. А ми тут повинні прекрасно усвідомити, що для того аби суспільство не стало гіршим, треба багато чого зробити. Не лише в Сторожинецько$ му районі, але й по всій Україні. Діти за$ гиблих не повинні почуватися знедолени$ ми, вдови і матері також. Повинен фор$ муватися культ героїв, навіть своєрідна “канонізація”, тільки не церковна, а ско$ ріше – в наших серцях, в наших душах... Це маса фільмів (художніх і документаль$ них), які варто зняти, маса написаних книжок. Музичних творів. Це повне ін$ формування світового співтовариства про тих, хто віддав свої життя заради миру на планеті. Ми повинні це робити ще й з метою са$ мозбереження. Бо коли залишаються або гірші, або надломлені, то Європа це дуже швидко помітить. Імідж України і так не найкращий, а може ще більше впасти. Як це не сумно, а допомогти нам можуть ли$ ше… загиблі. Саме розповіді про цих диво$ вижних людей повинні закарбуватися в серцях європейців. Це повинно стати своє$ рідною культурою пам’яті. Не в Німеччи$ ні, не в Польщі, не в Румунії, а саме у нас повинні статися максимальні внутрішні зміни. Ці держави і так виживуть, а нам треба змінюватися. Тут і церква повинна сказати своє вагоме слово, і волонтери, і науковці також. Технології відродження понад усе! Наприкінці хотів би подякувати Івано$ ві Николайчуку за організаційний “по$ штовх” і оплату дороги. Сам би не нава$ жився подорожувати по Буковині. А ще дякую йому за толерантність до всіх кон$ фесій. Він один із тих, кого сміливо можна назвати україноцентристом. Висока ак$ тивність таких людей гарантує унікаль$ ність Буковини.
Подія · “Саме єдність нам потрібна понад усе, тільки вона допоможе нам вистояти в тяжкий час, який наша країна переживає нині”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
У Києві успішно відбувся фестиваль високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage$2024
Упродовж чотирьох днів – з 15 по 18 серпня – у Києві на території Національного заповідника “Софія Київська” проходив традиційний фестиваль високого мистецтва, який розпочав свій відлік у 2017-му. На цьому майданчику відбувалися різні мистецькі дійства – візуальне мистецтво, музичне, театральне та кінопокази. Цьогоріч – під девізом “Від Сяну до Дону”, символізуючи єдність українців у царині культури.
Алла КОБИНЕЦЬ Фото авторки та з Фейсбука
За словами організаторів, “…тема Єдності пронизуватиме кожен день, кожну подію фести$ валю, бо сьогодні наша єдність один з одним, єдність з демокра$ тичним цивілізованім світом, єд$ ність на лінії фронту і в тилу є за$ порукою здійснення заповітного бажання кожного українця – Пе$ ремоги”. Фестивальні дні були надзви$ чайно насичені. Це – понад 60 мистецьких подій. Організатори наголошують, що фестиваль ре$ презентує мистецькі проєкти Ки$ єва, Харкова, Одеси, Херсона, Миколаєва, Маріуполя й україн$ ського Криму. Зокрема, перед гостями фестивалю розгорнулися різноманітні майданчики, зокре$ ма шість виставкових проєктів, 15 концертів класичної, джазової та електронної музики, 30 кіно$ показів, дві театралізовані виста$ ви, три дитячі та молодіжні захо$ ди, три панельні дискусії, екскур$ сії територією та об’єктами запо$
відника, а також традиційні “Бе$ сіди під Ясенем” (ясен – це більш ніж двохсотлітнє розлоге дерево на території заповідника, яке ста$ ло культовим під час різноманіт$ них заходів, цікавих зустрічей, дискусій, бесід), під час яких ки$ яни та гості міста можуть поспіл$ куватися із відомими мистцями, культурологами, громадськими діячами. …День відкриття фестивалю був напрочуд сонячним і теплим. І перші неповторні враження з’являються одразу, коли завіта$ єш на художню виставку “Мис$ тецтво – вища форма Надії”. Во$ на увібрала в себе понад 60 робіт 23$х художників Києва, Харкова, Одеси, Микола$ єва, Дніпра. Ця виставка розгорнулася в залах “Хлібні”. А тим часом гостей співом привітали учасники хорової капели хлопчиків та дівчаток “Дзвіночок” та дівочий хор “Вогник”. Чисті, прекрасні голоси, світлі, красиві обличчя. Над за$ повідником із стін Со$ фійського собору линуть неповторні пісні. Вінцем музичного мистецтва першого дня фестивалю став концерт Київського камерного оркестру (диригентка На$ таля Пономарчук, соліс$
ти – Максим Шадько та Дмитро Гудима), який відкрив головну сцену фестивалю. Київський ка$ мерний оркестр – це перший професійний камерний оркестр в Україні, який створили ще в да$ лекому 1963$му році. До сьогод$ нішньої концертної програми “Київ: музичні ландшафти” уві$ йшла музика видатних киян, зок$ рема Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Вікторії Польової, Святослава Луньова. Вир енергії, воістину високої виконавської майстерності додав тематичний виступ відомих в Ук$ раїні співачок, сестер Тельнюк “Наш Шевченко” під орудою ор$ кестру та хору Збройних Сил Ук$ раїни. Серед гостей фестивалю мож$ на було зустріти Президента Ук$ раїни Петра Порошенка, народ$ них депутатів, громадських дія$ чів, мистецтвознавців. На вході до заповідника кияни шикували$ ся в довгу чергу, щоб придбати бі$ лет та потрапити на фестиваль. Другий день фестивалю при$ ніс багато приємних несподіва$ нок. Зокрема, в царині кіно – допрем’єрний показ докумен$ тальної стрічки “Да Вінчі” (реж. Володимир Сидько), яка розпові$ дає про наймолодшого Героя Ук$ раїни Дмитра Коцюбайла, добро$ вольця, лейтенанта, командира батальйону “Вовки Да Вінчі” Збройних Сил України. Він брав участь у визволенні Карлівки, Пісків, Авдіївки, у боях під Сте$ панівкою, Савур-Могилою, Ста$ роганівкою. Ще 17 березня дале$
кого 2016 року Дмитро був при$ значений командиром 1$ї окре$ мої штурмової роти ДУК ПС. Він загинув у бою під Бахмутом у бе$ резні нинішнього року, назавжди залишившись 29$річним. Стрічка містить вражаючі кадри, нікого не залишає байдужим. Ще події, які викликали вели$ кий інтерес, – виставка Олексан$ дра Дубовика “Танець фантомів”, а також – концерт на сцені прос$ то неба “Місто Марії” у виконан$ ні камерного оркестру “Рене$ санс” Маріупольської камерної філармонії під орудою Василя Крячка та Андрія Рахманіна. “Родзинкою” цього дня стала прем’єра театралізованої виста$ ви, вірніше – музичного перфор$ мансу “Ярослав та Інгігерда: Life story – Love story”. Цей проєкт, як зазначали організатори, – своє$ рідне мистецьке нагадування про значення місце України в Європі на тлі культурної дипломатії. Ця вистава – про давні зв’яз$ ки України зі Швецією. Більш, ніж рік тому, культурному центру “Дом Майстер Клас” запропону$ вали провести фестиваль у Шве$ ції. І ось тоді виникла ідея ство$ рити мистецький проєкт, який би показав тісні історичні зв’язки між Україною та Швецією через союз князя Ярослава Мудрого і шведської принцеси Інгігерди. Задум утілювався поступово, його творці працювали активно, з ентузіазмом. Зокрема, були за$ прошені Аліна й Каріна Гаєві, до речі, онуки видатної художниці Марії Примаченко, які опікува$
лися художньо-дизайнер$ ською частиною проєкту. А музичне тло вистави за$ безпечив український композитор Максим Ко$ ломієць. Наскільки це вдалося митцям, судити можна із зливи оплесків вдячних глядачів, які пізнього ве$ чора споглядали це незвичайне дійство. Не менш насиченими були й наступні два дні фестивалю. Во$ ни, можна сказати, занурювали гостей у музичний світ, причому багатоголосий і різноманітний. Перед глядачами виступив моло$ дий талановитий піаніст Максим Шадько, який виконав низку творів сучасних композиторів із Харкова Валентина Бібіка, Олек$ сандра Щетинського, Володими$ ра Птушкіна. Оригінальні концерти джазо$ вої музики подарував колектив Glier’s Jazz Legacy and Youmg Li$ ons. Неповторно і прекрасно зву$ чали мелодії барокового аматор$ ського колективу “Хор Б.А.Х.” під назвою “Англія, Англія” в аранжуванні Вікторії Шинкарен$
ко – від старовинної музики ХV століття до хітів ХХ, зокрема не$ повторного The Beatles (“All toget$ her now”, “All you need is love”). Ав стінах Софійського собору від$ булися два концерти Національ$ ного ансамблю солістів “Київ$ ська Камерата” під керівництвом австрійського віолончеліста та диригента Йорга Цвікера: музика ХVI–XVII ст. Генрі Персела, Ге$ орга Філіппа Телема$ на, Жана-Фері Ребела, Йоганна Себастьяна Баха та нашого сучас$ ника Ріхарда Дюнсе$ ра. І давні, і зовсім мо$ лоді за віком мелодії здіймалися до зводів храму, осяюючи все навколо своїми чарів$ ними звуками. Недар$ ма концерти назива$ лися “Togethernes”, що в перекладі з анг$ лійської – “єдність”. Саме єдність нам по$ трібна понад усе, тіль$ ки вона допоможе нам вистояти в тяжкий час, який наша країна переживає нині.
Варто сказати кілька слів і про виставки. Зокрема, одна із них, на наш погляд, дуже знакова – “Кримська ідентичність: вистав$ ка національних костюмів та прикрас”. Вона розмістилася в мансарді Будинку митрополита, і подивитися на неповторні прик$ раси, килими та одяг киримли варто. Адже Крим – це Україна! На завершення фестивалю на головній сцені прозвучало непов$ торне “Моління тепле” у вико$ нанні Національного ансамблю “Київські солісти” (диригент Во$ лодимир Сіренко). Солювали Єв$ ген Громов та Христина Бездір. Які враження залишилися від фестивалю? Найтепліші та най$ світліші. Свято високого мисте$ цтва, яке тривало цілих чотири дні, об’єднало на території запо$ відника різні регіони, різних лю$
дей, що представляли різні мис$ тецькі напрями та школи. І насамкінець хочеться сказати таку важливу річ. Щоразу, розпочинаючи те чи інше дійство, організатори складали щиру вдячність Збройним Силам України, які нас боронять і дають змогу жити повноцінним життям. Адже культурна складова в час війни – надзвичайно важлива, оскільки вона дає змогу митцям розвиватися, а шанувальникам відчувати красу життя. Тому подвиг наших воїнів на передовій безцінний і наша подяка безмежна.
Довідково. Bouquet Kyiv Stage 2024 – міжнародний фестиваль, закордонні учасники складають більше третини фестивальної програми. Невід’ємною складо< вою фестивалю є міжнародні воркшопи для професійних му< зикантів. Це некомерційний та соціально спрямований фести< валь. Уперше він пройшов у Киє< ві в 2018 році. Організатори фес< тивалю: Дом Майстер Клас (зас< новники), Національний запо< відник “Софія Київська”, UArtist Music (США).
Національна еліта · “Виллє у прядиві бельткацтва всю свою любов, біль і плач. Свій крик і відчай”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
всю свою любов, біль і плач. Свій крик і відчай. Аж поки небо не підніметься вверх, розтануть сніги, збіжать з гір дзюркотливі струмочки, на тому горбику, де стояли хатки і йшов на лісничівку вертеп, від здивування розкриють свої жовті оченята стокротки, а над землею в благоговінні зависне з піснею жайвір. Земля благоволиться Христовим Воскресінням... Затьмаряться від фіалок синіх гори-долини. Захоче нарвати їх Марусенька. Відцвітуть фіялоньки, відійде Великдень. У вирій по жнивах під першу Богородицю полетять лелеки. Пролетять і над рідною церков$ цею з куполами в небо... Осінь принесе весілля... За$ грають троїсті музики. Он той у рогатій шапці заграє на скрипці, вже старший у капелюху з готуро$ вим пір’ям та сивими вусами втне по цимбалах – і задріботить со$ пілка... І підуть люди у танець. Ро$ боти в полі закінчені, можна і пе$ репочити. Он яка красива бойків$ ська молода пара! Любо глянути!
1967 року минало два роки випробувального терміну прий$ няття його у Спілку. Він сидів у Трускавці у своєму замку і пра$ цював. Не мав спочинку. Горів. Свій біль мусив викласти до кін$ ця. На черговому засіданні у Спілці художників щодо прийо$ му його в повноцінні члени було вирішено організувати йому пер$ сональну виставку. На цьому на$ полягав голова Спілки і особливо Михайло Паньків, що перед тим був директором Етнографічного музею, але вимушений був зрек$ тись того директорства. Після тривалої дискусії організувати виставку вирішили в Етнографіч$ ному музею, що на головному проспекті Львова. Планувалось, що виставка триватиме два тиж$ ні. Тривала два місяці. Львів ні до того, ні опісля не буде бачити та$ ких довгих черг охочих оглянути виставку. Тільки не так давно відбулась розправа з дисидентами – у сер$ пні-вересні 1965 року... А вже виставка Михайла Біла$ са. Львів’яни зрозуміли основну ідею виставки і, крім вишуканої майстерності художника, в його творах відчули біль, яким були пройняті і їхні душі у “визволено$ му” краю. Подібних виставок ра$ ніше не було. Так сталось, що на цій вистав$ ці побував перший секретар ком$ партії УРСР П. Ю. Шелест із дру$ жиною. Вони тоді відпочивали в Трускавці, тож нічого дивного, що після виставки у Львові відві$ дали Михайла Біласа в Трускавці. Тоді ця вулиця називалась Кіро$ ва. Дім № 2. Перша людина рес$ публіки сказала художнику, що йому з таким Божим даром, з яскраво вираженим українським обличчям у творчості, нема чого сидіти в Трускавці, а потрібно їхати в Київ. Про решту він под$ бає сам. Біласу запропонували одне з двох: або очолити творчі художні майстерні, або ж стати художни$ ком-модельєром у Будинку моде$ лей. Шелестові справді дуже хоті$ лось, щоб світ побачив україн$ ський одяг. Як модельєр Михайло Білас мав 14 зарубіжних і дві пер$ сональні виставки. Погодився. Переїхав у Київ. Жив у готелі, що поблизу Будин$ ку моделей. За помешкання пла$ тила організація. Від нього хотіли тільки одного – творів. І він тво$ рив.
Національна еліта · “Виллє у прядиві бельткацтва всю свою любов, біль і плач. Свій крик і відчай”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
В’язень замку в Трускавці До сторіччя від дня народження Михайла Біласа
Роман ГОРАК, м. Львів
А білі айстри при стежці! Та вони як зацвітали, то, хвалився мені, мали вигляд, як манекен$ ниці Діора у весільних сукнях. Ще криниця з великою кор$ бою у вигляді колеса та корч бу$ зини, яка, звичайно, не така, як у всіх, бо найкраща. Це був його світ і його замок$ твердиня, що стояв на околиці Трускавця на розі двох вулиць, які бігли в поле. Одна бігла на по$ ле, що віддавна звалось Помірка$ ми, а тому й назвали цю вулицю Помірецькою, а друга вулиця на$ зивалась Бойківською. Цей замок ще 1935 року прид$ бала для своїх синів його бабуся, що була родом з сусіднього Стеб$ ника, аби мали де жити сини, як повернуться зі світів. З а й $ мав у цьому замку дві невеликі кімнати, в одній з яких стояв йо$ го ткацький верстат, на якому творив те, що люди називали ди$ вом, і він ним дивував цей світ. 1965 року оселився в ньому після Харкова, де працював у Бу$ динку моделей, на якого той Бу$ динок моделей молився, бо ство$ рені ним костюми на основі іс$ тинно української культури та традиції, демонструвались по всьому світу і мали неймовірний успіх. Наскрізь зрусифікований Харків, що був колись столицею України, викликав у нього біль. Не міг слухати, коли їхав на робо$ ту у громадському транспорті, матів, скандалів, образ. Він ніде не чув української мови. Це все пригнічувало і в черговий раз ста$ вило перед ним сакраментальне питання: для чого і для кого він творить? Питання було тим до$ речнішим, бо всі його творіння були на показ. Вони демонстру$ вались поза границями і мали на меті показати отому буржуазному світові, який постійно “клеветал” на “союз нерушимих” і серед тих нерушимих і на УРСР, розквіт ук$ раїнської культури, коли на$ справді все, що було по суті і формі українським, жорстоко придушувалось і вбивалось. Він не міг спокійно проходити чи проїздити біля відомого будинку “Слово”, в якому жили україн$ ські письменники та діячі україн$ ської культури, що впали жер$ твою розгулу сталінських оприч$ ників і були знищені. Щоб він міг спокійно і творчо працювати, управа Харківського будинку моделей вистарала для нього квартиру неподалік місця праці в престижному районі. Сипали золоті зерна в золоту клітку. Не витерпів. Не спокусився. Сталось так, що після смерті батька 1965 року мати просила його приїхати і відсвяткувати з нею Великодні свята. Може, це буде їхній останній спільний Ве$ ликдень. Він попросив відпустки на де$ кілька днів, аби з’їздити до мате$ рі. Не дали, мотивуючи це тим, що на релігійні свята нікому жод$ ної відпустки не дають. “Не по$ ложено”, – була коротка і зрозу$ міла йому відповідь. Кинув на стіл заяву про звіль$ нення, відрікся престижного ра$ йону і престижної квартири, пої$ хав додому і більше в Харків не повертався! Просили-молили поверну$ тись. Не захотів. Від того часу закрився у своє$ му замкові, що на околиці Трус$ кавця, де перед входом настурція має пагудиння завдовжки в три$ чотири метри, а столітня череш$
ня родить смачні плоди для птиць небесних. Це був час його великої твор$ чості... Його могли притягнути до відповідальності і заарештувати за неробство, бо ніде не працю$ вав. Але мав захист: із січня 1965 року був кандидатом у члени Спілки художників.
...Стою і німію перед сотворе$ ними ним Творами. У всіх вони викликають величезне задово$ лення. Їх називають вершинами ткацької майстерності. Навіть придумали назву – бельткацтво, бо є ж у співі італійське белькан$ то, то чого ткацтво Михайла Бі$ ласа не може бути бельткацтвом? Нашим, українським! А мене прорізує гострий біль. Для мене вони є і залишають$ ся криком мистця, кинутого вла$ ді в той час, коли нищилось все пов’язане з українською культу$ рою і насаджувалось народові зовсім чуже по суті та формі. Ко$ ли повним ходом йшла нагла ру$ сифікація. Коли зникали народні обряди. Народна ноша замінюва$ лась якоюсь придуманою сценіч$ ною “українською шароварщи$ ною”. Справжнє, віками сфор$ моване народне мистецтво підмі$ нялось звичайним ширпотребом. У народу було забрано віру і за$ мість предковічної української православної йому насаджува$ лось войовниче державницьке московське православіє. Заборонялись коляди, верте$ пи, гаївки – все, що було мис$ тецькою і духовною візитівко ук$ раїнського народу. Міг крикнути, як у посланію до живих і мертвих і ненарожденних крикнув Тарас Шевченко: “Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І господа зневажають, – Людей запрягають В тяжкі яр$ ма”. Не міг з цим змиритись. Тому в його творах з’явився отой про$ йнятий болем спогад про минуле, що гинуло і пропадало на його очах. У кожному творі, виконаному з винятковою майстерністю, про$ бивалась неймовірна любов до зневажених “нашою партією” і “нашим урядом” людей – “ма$ лих, німих”.... Тою любов’ю дихало все. Нагадував людям про втраче$ не. Говорив просто і зрозуміло. От горбики хатинки. Їх де$ кілька. Із коминів у вечірнє небо лине дим, як людська молитва. І падає вона на вершини дерев, що в снігу… Кожне віконечко з тих хатинок дивиться у світ зачудова$ ними очима. Що в тому світі? Що принесе той світ під ті стріхи де$ кількох хатинок на горбі? Ах, це ж Різдво! Таке рідне й дороге кожному! Там внизу під горбом до хатинок поспішають колядники з колядою про ново$ народженого спасителя світу. Хай Спаситель верне волю, верне до$ лю нашій неньці Україні. “Про$
симо тя, царю, просимо тя щи$ ро”... Хіба не чути? Не чути, що просять люди Всевишнього? А он два поважні ґазди, ще доста молоді, під чорним круче$ ним вусом, в довгих кожухах, під$ шитих червоним і синім сукном, сплетених у тільки бойкам відо$ мому візерунку, тримають звізду – вірний колядничий знак. Ідуть щедрувати. Якщо в хаті дівчина – то і їй защедрують щасливої долі. А хлопцеві побажають, аби скорі$ ше підростав і осідлав коня воро$ ного та волю, що занапастилась, скоріше збудив. Нехай раненько при свічках той хлопець встає, коня в похід готує, на бій виру$ шає. А он повагом посувається по горбах вертеп на чолі з царем із білою бородою і паперовою ко$ роною на голові та патиком, що править за символ влади. У всіх царів світу такі символи і такі символи в отого царя вертепного. Ангел з лляним повісмом волосся і опущеними крильми коло ньо$ го. Волоссячко, як належить ан$ гелам, довге і до того ж добре ук$ ладене. Ще на ангелові ангель$ ські ризи. На землі таких нема. Той ангел – хоронитель. Хоро$ нить людину від всякої напасті і від усього злого, де він зараз? І на Тебе, Ангеле-Хранителю, наша надія. Все упованіє... Біля ангела з лляним волос$
сям, з червоними від морозу що$ ками стоїть воїн, ніби з ікони, як той страж біля гробу господньо$ го, котрий має сповістити миро$ носицям-бойкиням, котрі товп$ ляться коло того вертепу, який йде до хат, що нема чого шукати живого між мертвими. Нічого не зможе заподіяти той воїн з мечем і навести лад, аби не пхались бой$ кині, хоч вони ніби і мироносиці, а знали порядок, бо його меч з соснової лати, а піхва для того меча бляшана і щит також з бля$ хи. Таким воїном можна хіба ді$ тей страшити, коли нечемні і ще коли не хочуть спати, а товчуть$ ся, а в мами ще стільки по госпо$ дарству роботу. Ще не кутала маржину, що голодна стоїть у хлі$ ву. А які красні та чічані на тих картинах бойки – ти тільки глянь на них! Усі в рогатих шапках, водного доброго кушніра поши$ тих. Йдуть вертепом вістувати добру новину! Між ними якась пані. По всьому видно, що з Сам$ бора або Дрогобича. Певно, таки з Дрогобича, бо там так обвішу$ ються коралями, а у вухах ковтки, зроблені з цісарського срібного ренського. До тої пані тулиться нечистий з довгим хвостом, чер$ воним язиком і вилами. Пані чо$ гось його не гонить від себе. Так, ніби приятель якийсь їй. Виллє у прядиві бельткацтва
Біля хвіртки того замку – настурція, яка мала пагудиння у три-чотири метри завдовжки, а листочки – з дитячу парасольку. Декілька недавно посаджених прутиків жимолості – коли зацвітали, то запах їх було чути на всю околицю. Біля причілку росло дві старезні черешні. Хвалився мені, що посаджені десь років сто тому, коли в Трускавці був священником отець Облочинський. Він за покуту давав на сповіді людям посадити за содіяні гріхи по декілька черешень, і за час його благочинства при церкві Миколая, де правив, місто стало черешневим садом. Оті дві черешні були лише згадкою про ті часи. Ніколи з них не їв черешень, хоча були дуже смачні. А для чого? Черешні для їди можна купити на базарі. А ці – для птиці божої, що з біблійних оповідей, яка не сіє і не оре. І їм треба з чогось жити.
Національна еліта · “Кожен його твір глибоко національний, увібрав у себе суть і дух народу, з якого вийшов”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Все йшло прекрасно. 1972 ро$ ку – велика персональна вистав$ ка в Коломиї, на якій було пред$ ставлено творчий доробок худож$ ника 1967–1970 років. Успіх був неймовірний. Цього самого року відбулась виставка його моделей одягу у Льєжі та на міжнародному ярмарку в Пловдові. На ці ви$ ставки відгукнулась Москва – журнал “Огонек”, газета “Моло$ да гвардія”. Заохочена централь$ ною пресою про Михайла Біласа загомоніла провінція. Все нараз різко обірвалось з падінням Шелеста, який був ідейним комуністом, але прагнув обстоювати інтереси УРСР і пра$ цював на паритетних основах в господарчих відносинах між Центром та союзними республі$ ками. Через це був запідозрений вищим керівництвом СРСР у не$ достатній лояльності і переведе$ ний до Москви на посаду заступ$ ника голови Ради Міністрів СРСР (1972). Його книга “Украї$ но наша Радянська” (1970) була розкритикована за “недостатній інтернаціоналізм”, вилучена з продажу та з бібліотек. У квітні 1973 року Петро Шелест був ви$ ведений із Політбюро і відправ$ лений на пенсію. Роботи М. Біласа, які потра$ пили в музеї, вирішено було не виставляти... Від того часу “прихвостню” Шелеста Михайлу Біласу всюди була закрита дорога. Відразу ста$ ло менше друзів. Від нього шара$ хались. Він чув себе вигнанцем. Про нього розпускали різні чут$ ки, плели сітку інтриг… Аби тільки скомпрометувати. Аби він не витримав, аби…
Мав тільки один пристанок. Ним був батьківський дім у Трус$ кавці на околиці міста. “Я об’їз$ див весь СРСР, – писав у листі до мене. – Бував у відрядженнях ма$ ло не в усіх великих містах Украї$ ни. Був декілька разів у Прибал$ тиці, яка зробила на мене чимале враження. Я страшенно люблю старовину, а там вона збереглася – її зберегли… А який у Ризі чу$ довий критий ринок, увесь у хри$ зантемах. Я такого ще не бачив. А альпінарії, сканзени, ботанічні сади… Ага, не згадав ще чудових готелів, у яких прийшлося побу$ вати, ресторанів… Усе це було. А що залишилось? Халупа, оселя моїх діда-баби, яку купила моя мама в 1935 році, і куди після “краху” в столиці я приїхав коро$ тати свій вік. Я одинокий, але не самотній. Забутий плебеями і люмпеном, знаний добрим і муд$ рим людям. Тут абсолютно від$ дався творчості і тут сотворив п’ять персональних вистав ко$ лекцій, зробивши сотні, а може й більше гарних творів. І що ж? Я бідний, без кола – без двора, без надії, без зрозуміння, от так сам по собі… Деколи мені себе жаль і з роз$ чулення плачу криком, але того ніхто не знає і не бачить. Мені важко, пане, морально. Я не вмію комусь лізти в душу, лише завжди і всюди лізуть мені”. І найбільший удар – Мати… Доля забрала її 27 квітня 1971 ро$ ку, саме тоді, коли вона була йому найбільше потрібна. Без неї втра$ тив у житті опору. Відтоді втікав зі свого замку в гори до Дмитра Шкрібляка, правнука великого Юри Шкріб$ ляка – основоположника і класи$ ка гуцульської різьби. Його дру$ жина Василина відступила йому свій ткацький верстат. Вчився всього, що можна було навчитись з народного ткацтва. Жив серед природи, дихав по$ вітрям, яке лікує найтяжчі рани,
милувався тими косицями, що скрашують полонини. Слухав шуму смерек і гірських потоків. Чекав виходу на полонини мар$ жини і її повернення під осінь. До неймовірності любив слухати, як видзвонюють по пасовищах дзво$ никами вівці, аби їх можна було легше розшукати, коли б, не дай Господи, загубилися б. До цього часу пам’ятає великі вогнища на Юрія, які кладуть люди, щоб очистити землю і себе грішних. Від нечисті, що коростою пона$ ростала на тілі та душі. Після втрати матері він за$ мовк на довгі роки. Повернення відбулось другою з черги персональною виставкою у травні 1977 року, на котрій було представлено роботи, виконані у 1973–1977 роках. З цієї виставки Міністерство культури УРСР за$ купило цілу низку творів, серед яких – килим “Дударик”, гобеле$ ни “Ноктюрн”, “Сусідки”. Такі твори, як килим “Два кольори”, “Лебеді материнства”, “Косого$ ри забуття” та “Пісня синогір’я”, стали власністю Етнографічного музею у Львові. Відтоді виставка за вистав$ кою. По всій Україні... Кожен його твір глибоко на$ ціональний, увібрав у себе суть і дух народу, з якого вийшов. Вони були творами українського мист$ ця. І це викликало шалену лють тих відомих комісій, які відбира$ ли твори мистців на різні тема$ тичні виставки. Його нещастям було те, що він був величезним талантом, котрих у нас ніколи не шанували і не вміли шанувати. У нас вміли тільки заздрити. Кожен, хто хотів принизити творчість художника, хапався за збиті і безпрограшні твердження про відсутність у йо$ го творчості основ соцреалізму, зате повно буржуазного форма$ лізму. За той соцреалізм його свари$ ли і забороняли виставлятись. Крики і настанови відбива$ лись від нього. Він творив те, що хотів. Сидів у Трускавці, відчиняв вікно, дивився на посаджені ци$ нії, що мали голови мало не як сонях. І ткав. Бідував. Володів неоціненни$ ми скарбами, а до костюму, аби вийти на люди, так і не доробив$ ся. На урочистості ходив у випле$ теному самим светрі. “Або я що, кельнер, – казав, – щоб в анцугу ходити?” Знав, що для того, аби зали$ шитись у пам’яті народній, му$ сить скласти два великих і важ$ ких екзамени. Один перед сучас$ никами, а другий – перед історі$ єю. Склав, як мало хто, обидва. Успішно.
19 грудня 1992 року прийшли люди до найкращої вілли в Трус$ кавці з передвоєних часів, яка на$ зивалась “Гоплана”, побудованої у 1924–1928 роках у традиційних формах модерну з еле$ ментами закопансько$ го стилю за проєктом Яна Семковича. Час спеціально зберіг її для нього, великого мист$ ця України і звелів створити йому перший взагалі в Україні при$ життєвий музей. Вона була власністю влас$ ника курорту Раймон$ да Яроша. Її місто ви$ рішило віддати йому під музей... Заслужив. Тоґо дня до тої віл$ ли прийшли сотні лю$ дей, прийшла з церкви Миколая процесія з хоругвами, прийшли священники у фело$ нах, хор, була відправ$ лена велика Служба Божа, аби в Слові Бо$ жому на славу України відкрити і освятити йому музей. Вперше з такими урочистос$ тями в Україні відкривали музей. Безпрецедентний випадок в істо$ рії нашої культури! Михайло Бі$ лас, котрий до того не мав жод$ них звань, нагород, навіть по$ хвальної грамоти, котрими ще й до сьогодні визначають значи$ мість людей у суспільстві, одразу в нагороду дістав свій музей. Міс$ то достойно компенсувало ту несправедливість, у полоні котрої постійно був мистець. У той день до нього прийшло багато вітальних телеграм від дав$ ніх друзів. Всі запевняли, що ра$ діють за нього і бажають йому довгих років життя та творчих ус$ піхів. За Трускавцем не відстав і уряд країни. 4 січня 1995 року йо$ му було присвоєно почесне зван$ ня народного художника Украї$ ни, а привітати мистця у Труска$ вець приїхав Президент України Леонід Кучма. Залишив Леонід Данилович у книзі відгуків такий відгук про відвідини музею: “Захоплений від таланту Біласа, людини, яка так багато робить для зміцнення духовності України – основи її державності”. Після відвідин Президента розповідали, що нібито Прези$ дент мав запитатися, чим може допомогти художнику, а той мав відповісти, що йому ніц не треба, все має. “Ну раз ніц, то ніц”, – сказав президент і покинув му$ зей… ...1 серпня 2024 року Михайлу Біласу минуло сто років. У той день до його музею, що у віллі “Гоплана”, прийшло багато лю$ дей. У музеї було виставлено ба$ гато його робіт, які досі ніколи не виставлялися. Гостей приймала теперішня завідувачка музею Олена Білас-Березова, яка пові$ домила, що подібні вистави (ху$ дожник не визнавав здрібнілого слова “виставка”, а “вистава”; так само, як і слова “митець”, а визнавав “мистець”, бо “мис$ тець” від “мистецтва”, а “ми$ тець” від “мити”) творів худож$ ника будуть показані в Дрогобичі в тамтешньому музеї “Дрогобич$ чина”, в Національному й музеї народного мистецтва Гуцульщи$ ни та Покуття імені Й. Кобрин$ ського в Коломиї, а в грудні на “самого Миколая” в Національ$ ному музею імені Андрея Шеп$ тицького у Львові, тобто тоді, ко$ ли у Трускавці 1992 року був від$ критий музей, а його теперішній директор Ігор Кожан організував його ремонт та першу експози$ цію, де будуть представлені робо$ ти художника з усіх музеїв Украї$ ни та приватних колекцій. Пройшли урочистості і в селі Медвежій, що неподалік Нагує$ вичів Івана Франка, де на лісни$ чівці минули дитячі роки Михай$ ла Біласа, від якої тепер нема і сліду. А шкода. Бо саме її мав на увазі мав Іван Франко, коли пи$ сав повість “Сойчине крило”. В селі священником був отець Ми$ хайло Мидловський, син якого Ісидор був автором п’єси “Кап$ раль Тимко”, пісня Петра з якої – “Родимий краю” стала народною і візитівкою найкращих україн$ ських співаків у світі, починаючи з Соломії Крушельницької. Сам мистець народився в селі Креховичах, теперішнього Ка$ луського району Івано-Франків$ ської області, де його батько Яким Білас працював лісничим. По батьківській лінії був спорід$ нений з національними героями Василем Біласом та Дмитром Да$ нилишиним, членами УВО, стра$ ченими напередодні латинського Різдва 1932 року в львівській тюрмі Бригідки польськими оку$ пантами. Медвежа була тим світом, у якому виростав мистець, і де все для нього було неймовірною каз$ кою, яку запам’ятав на все життя. Батьки були при роботі. Вдо$ ма порядкувала служниця, яка збиралась вийти заміж і готувала собі в придане на нове господар$ ство чимало вишиття. Аби малий мав чим зайнятися і не заважав їй лагодити придане, дала йому кус$ ник полотна та голку з синьою ниткою – най вишиває. І о диво! – через деякий час на лісничівку стали забігати з села дівчата, аби відшити узори, сотворені ним… Мама мріяла бачити ні лісни$ чим, як були його батько, дід та прадід, ні художником. Хотіла бачити священником. Мав гарно поставлений голос. Був красивим юнаком, чого ще треба аби не бу$ ти священником? Та все пере$ креслила війна. Зі священством довелось роз$ прощатись. Закінчив Дрогобиць$ ку гімназію – ту саму, в якій нав$ чався Іван Франко, а потім Ва$
силь Стефаник та Лесь Мартович. Захопився театром. Хотів стати артистом. Мав усі дані, аби стати ним. Його прийняли у трупу там$ тешнього театру, який складався в основному з біженців, які не зумі$ ли втекти на Захід і ви$ мушені були залиши$ тись в Дрогобичі. Од$ ного разу його викли$ кали в НКВД і запро$ понували стати таєм$ ним співробітником. Мусили енкаведисти знати, чим дихає ко$ лектив. Відмовився. Йому пригрозили роз$ правою. Він втік до Львова, аби загубитись між людей і бути пода$ лі від НКВД. Жив з того, що ма$ лював акварельні ри$ сунки, які господар, у якого жив на помешканні, разом із рамами продавав на базарі. Його роботи зауважили професійні художни$ ки – і він невдовзі став студентом художньо-промислової школи, що згодом стала училищем ім. Івана Труша. Прийняли на дру$ гий курс разом з тими, що закін$ чив сім класів загальноосвітньої школи. Був звільнений від за$ гальних предметів і дуже швидко освоїв ази ткацького мистецтва. Виявилось, що робити в училищі було нічого, і він вирішив стати студентом інституту декоратив$ ного та ужиткового мистецтва, що був в одному і тому самому будинку, що й училище. Прийня$ ти його не захотіли, мусив випро$ шувати дозвіл аж у міністерстві. Студентом інституту став 1953 року. Мав 29 років... Після закінчення інституту працював у Львівському будинку моделей, 1965 року став кандида$ том у члени Спілки художників. Відтак його запросили стати старшим художником Харків$ ського будинку моделей... З Харкова повернувся 1965 року до свого замку в Трускавці. У тих умовах, у яких жив і тво$ рив мистець, його крила не могли розправитись у всю свою могут$ ність і широчінь. І все ж він дочекався того ча$ су, коли нарешті міг стати собою. Став таким нестримним і роз$ кутим, яким хотів бути. Спира$ ний довгий час дух свободи ми$ стця вирвався на волю. Вдарив той струмінь творчості з новою силою і вразив своїм грандіозним поривом любові до свого рідного, віками стлумленого і зневажува$ ного різними зайдами, але ніколи нескореного народу. Засвітилась новою зорею сутність українця з його естетичним ідеалом, з його високою духовністю… Яке диво$ вижне знання побуту народу, йо$ го звичаїв. Традицій, вірувань, ідеалів! Його любов творить чудо, кожний його твір – це поезія найвищої проби. “Геній гармонії, геній кольору, геній творчості”, – вигукне про Михайла Біласа Сер$ гій Плачинда, автор “Неопалимої купини”, яка свого часу обпекла всю Україну в часи тоталітаризму, і запише ці слова у книзі відгуків. Йоґо світ – неповторний і збо$ лений через втрату чарів дитин$ ства. Через втрату прекрасного, незіпсутого дикою навалою пот$ ворної цивілізації. Це світ відчаю, світ ідеалу, який ми всі безпово$ ротно втратили і він, краючи своє серце воскрешає його нам, гримає кулаками до нашої совісті… Михайло Білас відійшов 25 січня 2016 року. У Трускавці, де була його твердиня-замок, звідки дороги розбігалися в поле...
Арт-калейдоскоп · “Кожен має вибір, від якого залежить, як йому жити, які пріоритети обирати, як вчинити краще”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
“Тож вірю, що в людях світитимусь…”
Завершився П’ятий Всеукраїнський фестиваль-конкурс хорового мистецтва імені Івана Сльоти “А льон цвіте”.
Анна ЛИПСЬКА
Фестиваль проходив в онлайн-форма$ ті, у трьох номінаціях – “Хори”, “Ансам$ блі” та “Художнє слово”. Пісенні компо$ зиції на слова та музику Івана Сльоти представили 22 хори з усієї України, а 20 читців продекламували вірші, які досі не звучали для широкого загалу. Перше місце серед хорів отримав На$ родний аматорський хор “Чорнобривці” з Рівненщини, керівник – Леонід Сітов$ ський. Гран-прі отримав хоровий колектив “Криниченька” (Житомирщина), керів$ ник – Іван Красовський. Були й дебютан$ ти: хорові колективи Львівщини та міста Кривий Ріг. Серед ансамблів було три рівноцінних колективи, що виступили в трьох різних жанрах: традиційному, фольклорному та малій формі. Усі три колективи – “Родо$ від” з Волині, “Молодички” та “Дзвін” з Житомирщини – посіли перші місця серед ансамблів. Почесне журі в номінації “Художнє слово” очолила голова Житомирської об$ ласної організації Національної спілки письменників України Світлана Гресь (Штатська). Переможців серед читців ви$ значали у трьох вікових категоріях. Най$ молодшими учасницями були першоклас$ ниця ліцею № 36 з Житомира Марійка Ба$
бушко, Кирило Коваль із житомирського ліцею № 20 (з родини переселенців) та Ан$ на Сабадош із Закарпаття. Дружина митця Валентина Бартош$ Сльота щиро подякувала учасникам кон$ курсу, керівникам пісенних колективів, поважному журі конкурсу, очолюваному головою Національної музичної спілки України Петром Андрійчуком, членам
Фестиваль5конкурс. Червень 2024 р.
оргкомітету конкурсу Віктору Луценку та Маргариті Моісеєвій. За підтримку та сприяння у проведенні конкурсу – Жито$ мирському міському голові Сергію Сухо$ млину та начальнику управління культури міськради Ілоні Колодій. “Слово Івана Сльоти не тільки про$ мовляє, воно співає, воно дзвенить, воно палає любов’ю до рідної землі, народу, йо$
цьому полягає режисерська інтерпретація. На перший погляд здається, що в казці працювати легко, але це не так. З акторами ми працювали довго, навіть лишалися ок$ ремо, після репетицій. Багато в чому завдячую художниці Таї$ сії Карась. Анімацію робив Андрій Фішер. Завдяки цій творчій команді все склалося. Дуже тішить, коли є результативний діалог із художником, коли режисер цінує роль художника, а художник – режисера. Не бу$ ло такого, що хтось хотів виокремити свою роботу. Все робили разом. Можу щиро по$ бажати іншим режисерам такої співпраці. Я розповіла Таїсії свою ідею і бачення, вона погодилися працювати. Прочитавши оригінал твору, сказала, що їй більше імпо$ нує моя сценічна версія. Вибір костюмів виявився “складанням пазлів”. Намагалися максимально вико$ ристати ті матеріали, що були в театрі. Пе$ решивали з того, що було. Музику до вистави написав молодий талановитий композитор Єгор Литвинов. Багато працювали над піснями. А пласти$ кою займалася хореографка Анастасія Ко$ лесник. Працюю з нею не вперше. Слава Богу, все вдалося. Зізнаюся, процес створення вистави був непростим, але важливішим є резуль$ тат. Дякую всім, хто не побоявся трудно$ щів. Особливо хотіла б подякувати світло$ вому та костюмерному цехам. Окремі слова подяки виконувачці обов’язків директора – художнього керів$ ника театру Марії Кривенко за розуміння та допомогу у створенні вистави. У грудні цього року має відбутися прем’єра моєї вистави в театрі “Особисті”. Свого часу один із моїх викладачів сказав, що українці – мелодраматичний народ. Нам треба посміятися і поплакати. Саме та$
Відкриття пам’ятника. 2 липня 2024 р.
го сучасної і минулої історії. Слово дає на$ дію на перемогу в цій кривавій війні в наш нелегкий час”, – звернулася до учасників та слухачів конкурсу заслужена артистка України Валентина Бартош-Сльота. На$ самкінець вона процитувала рядки з авто$ біографічної сповіді Івана Сльоти:
Я прагнув підняти простіш якомога На високолюдські духовні щаблі І те, що від матері, й те, що від Бога, І те, що у мене від Сонця й Землі. Тож вірю, що в людях світитимусь доти, Допоки над морем пісенних сердець Горить десь на древку високої ноти Бодай хоч малесенький мій прапорець.
кою буде нова мелодраматична історія з віч$ ними цінностями – сім’я, любов, стосунки. Роботу над виставою прокоментував ви< конавець головної ролі актор Сергій Бобко. – З режисеркою Ольгою Оноприюк були знайомі раніше, але не доводилося разом працювати. Вона запропонувала взяти участь у проєкті, цей матеріал мене дуже зацікавив, бо порушені теми актуаль$ ні і для підлітків, і для дорослих. Дуже цікава і сама роль. Чогось подіб$ ного я ще не грав. У першій частині виста$ ви треба було грати жорстокого хлопчика. Образ давався непросто, оскільки мені ця риса непритаманна. Сподіваюся, що я зміг подолати труднощі, які виникали під час роботи над виставою. Найскладніший момент – перевтілен$ ня у потворного, але доброго в душі. За од$ ну хвилину треба переоцінити свої життєві цінності та відтворити це. Такий момент став для мене не тільки найскладнішим, ай найцікавішим. З режисеркою було комфортно працю$ вати. Вона давала можливість створювати свій образ самому, а потім допомагала і спрямовувала в потрібне русло. Я готував$ ся вдома і приходив на репетиції вже зі своїми ідеями. Довго обговорювали. Щось підходило одразу, щось відкидали. Мето$ дом проб ми дійшли до результату, який маємо. Над роллю Зоряного хлопчика можна працювати все життя. Тому, напевне, ніко$ ли не буду задоволений своєю роботою на сто відсотків. Вважаю, що всі ми достойно проявили себе. Часу на створення вистави було не так багато, виникали певні проб$ леми. Але все, що залежало від акторсько$ го складу, – зробили. Сподіваюся, що в майбутньому ця вистава буде розвиватися, набирати обертів і ставатиме ще кращою.
Арт-калейдоскоп · “Кожен має вибір, від якого залежить, як йому жити, які пріоритети обирати, як вчинити краще”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Подолати власних демонів
Київський академічний театр юного глядача на Липках запрошує дітей від дев’яти років та їхніх батьків на казку-ілюзію “Зоряний хлопчик” за твором Оскара Вайльда. Нова вистава допоможе добре провести час родиною, а також змусить замислитися над деякими загальнолюдськими цінностями.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото надано театром
“Це історія про загадкового хлопчика, який несподівано з’являється на світ. Він, наче зірка, що впала на галявину зимового лісу, де на межі реального і нереального, в атмосфері чудернацьких і кумедних твари$ нок, його знаходить лісоруб”, – зазнача$ ється в анонсі театру. Проживаючи під опі$ кою лісоруба та його дружини, Зоряний хлопчик виростає надзвичайно вродливим юнаком. Усі навколо захоплюються такою красою, але на противагу цьому його серце щодня наповнюється жорстокістю і злом. Користуючись своєю вродою, він чинить багато лиха, а коли зрікається рідної мами – стає найпотворнішим у світі. Як повер$ нути красу? Як повернути маму? Чи вона зможе пробачити його? Для цього Зоряно$ му хлопчику доведеться боротися з власни$ ми демонами, пройти небезпечний шлях зачарованого лісу, перепони охоронців, хи$ жих воїнів, магію відьми. Глядач зможе від$ чути вогонь переживань цієї захоплюючої історії, усвідомити перевагу внутрішньої краси та любові над зовнішньою. – Це не перший мій режисерський досвід, – розповіла режисерка-постанов$ ниця Ольга Оноприюк. – У Волинському музично-драматичному театрі йде постав$ лена мною вистава “Не шукайте щастя, боя його вкрав” за твором Івана Франка “Ук$ радене щастя”. У Київському театрі юного глядача мною була втілена казка “Невиди$ ма з солодкого королівства”. Також був спільний проєкт з Театром на Печерську. Цього разу мене запросили до ТЮГу поставити виставу “Я, романтика”, але по$ тім плани змінилися. Ідея поставити “Зо$ ряного хлопчика” виникла у мене давно, і ось випала нагода її інтерпретувати. На жаль, сучасний світ став дуже по$ верховим. Красиві картинки із соціальних мереж диктують, як нам жити, як відпочи$ вати. Багато хто маніпулює цією зовніш$ ньою картинкою, а інші не розуміють, що це не головне. До прикладу, знайомі в со$ ціальних мережах виставляють ідеальну картинку своєї сім’ї. Насправді там все плачевно, немає навіть десяти відсотків ті$ єї ідеальної картинки. Відтак історія про Зоряного хлопчика, очевидно, і є тим об’єктом викривленого сприйняття життя та цінностей. В Оскара Вайльда прописано, що діти можуть бити інших, і вони це робили. Я хотіла зауважи$ ти, що суспільство не повинно бути таким примітивним – “я красивий, йдіть і бийте, щоб бути такими красивими, як я”. Нато$ мість у нашій виставі одна дівчинка каже: “Він же нічого не зробив, то навіщо його бити?” Хотілося лишити суспільству хоч якусь надію. Це й стало для мене поштовхом до на$ писання п’єси за невеликим прозовим твором Оскара Вайльда. Кожен має вибір, від якого залежить, як йому жити, які прі$ оритети обирати, як вчинити краще. Наші вчинки мають наслідки, і кожен несе від$ повідальність. На жаль, ми часто цього не усвідомлюємо. Думаємо, що можна ні за що звинуватити людину, побити її. У “Зо$ ряному хлопчику” побиття було фізич$ ним, але є паралелі з моральним побиттям. І за такі вчинки ті, хто це зробив, також відповідатимуть. Можна зауважити красиву людину, але коли пізнаєш її внутрішній світ, то зовніш$ ня краса зникає, хоча ця людина візуально залишається красивою. При написанні п’єси я багато взяла зі свого життєвого досвіду, спостережень, досвіду моїх друзів. У казці персонаж у буквальному сенсі пе$ ретворюється на потворного. Тобто його внутрішня потворність стає реальністю. У виставі я порушую також тему сім’ї, взаємин з батьками. На жаль, сімейні сто$ сунки нині знецінилися. Сьогодні ми мо$ жемо казати, що любимо своїх близьких, а завтра – щось протилежне. Впевнена, що кожен актор має біль$ ший творчий потенціал, ніж думає. Зав$ жди хочеться відкривати щось нове. У ви$ ставі задіяна практично вся трупа театру. З деякими акторами я вже працювала рані$ ше. Вони досвідчені, професійні. А ще від$ крилися мені нові молоді особи. Приємно, що в театрі є талановита молодь. Вони ша$ лені, енергійні, відповідальні, сповнені світла. Усі персонажі, крім головного героя, існують як у мультику, там переважає фор$ ма. А в Зоряного хлопчика (виконавці Сергій Бобко або Павло Буковський) більш драматична роль. Він має існувати на контрасті з усіма іншими героями та з гармонійним світом природи. Особливо в першій дії, коли він зовні ще красивий. Тут не можна грати надто драматично, тому що це казка. Але ця роль має бути драма$ тично-ігровою. Важливо знайти межу, і в
Арт-калейдоскоп · “Війна перекреслила всі задуми, які були до цього. Змінилася оптика, змінився кут зору. Війна все осучаснила”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Таємниці Будинку “Слово”
Повна назва стрічки “Буди$ нок “Слово”: Нескінчений ро$ ман” – це український повномет$ ражний художній фільм режисера Тараса Томенка – драматична іс$ торія українських письменників, яких зібрали в одному будинку, під одним дахом, щоб змусити працювати в ім’я системи. Історія про те, як комуністичний рай пе$ ретворюється на комуністичне пекло. Світова прем’єра відбулася 2021 року на 37$му Варшавсько$ му кінофестивалі, а українська – в Чернівцях 17 червня 2022 року на фестивалі Миколайчук OPEN. Стрічка розповідає про те, що 1927 року за наказом Сталіна бу$ ло збудовано особливий будинок. Тут оселилися кращі українські митці – письменники, художни$ ки та режисери. Сама лише мож$ ливість жити тут вже була для то$ гочасних творців визнанням. Якось у будинку з’являється но$ венький. Він працює коректором преси та понад усе мріє влитися в когорту провідних письменників. Аби тут оселитися, йому дійсно знадобився талант – талант під$ слуховувати та передавати все по$ чуте агенту НКВС. Історична драма “Будинок “Слово”. Нескінчений роман” знята Тарасом Томенком за сце$ нарієм, написаним ним спільно з Любов’ю Якимчук. У 2017 році він зняв документальний фільм “Будинок “Слово”, робота над яким надихнула на подальше дослідження епохи та персона$ лій. Проєкт художнього фільму став одним з переможців конкур$ су Держкіно та отримав державне фінансування, що покрило поло$ вину витрат на виробництво. За словами сценаристки Лю$ бові Якимчук, “це драма з детек$ тивними елементами. У стрічці зображена радянська агентура, таємна система її роботи (ми вчи$ ли це за тодішніми агентурними методичками), міське харківське життя з театрами та кав’ярнями, ав одному епізоді також зображене українське село, що тоді пережи$ ло Голодомор… Після повномас$ штабного вторгнення є величез$ ний запит на інформацію про по$ коління 20$х, про розстріляне відродження. Можливо, хтось у
Очевидно невипадково для такої важливої події обрали саме цей заклад культури, адже саме МЦКМ першим відновив свою діяльність після початку повно$ масштабного вторгнення. Цього вечора звучало багато прекрасних пісень, які не залишили байду$ жими жодну людину, яка була фільмі вперше почує ці імена лі$ тераторів. Я сподіваюсь, що по$ ширення інформації про це по$ коління продовжиться. Також сподіваюся, що після фільму лю$ ди захочуть прочитати когось з цих авторів”. На Міжнародному кінофес$ тивалі у Кошицях, що проходив з 8 по 10 червня 2022 року, фільм отримав нагороду “Найкращий ігровий фільм”. А в листопаді то$ го ж року він отримав відразу чо$ тири нагороди на Міжнародному кінофестивалі “I Will Tell” (Фло$ рида, США). – Я народився в родині поета Миколи Томенка, – розповідає режисер-постановник Тарас То$ менко. – Все життя прожив під друкарську машинку. Знав про Будинок “Слово” ще зі школи: у нас з 10$11 класів почали здалеку викладати цю тему. Потім був гу$ манітарний ліцей, філологічний факультет Київського національ$ ного університету імені Тараса Шевченка. Завжди захоплювався цим періодом літератури. Вважав надзвичайно цікавим такий яск$ равий спалах українського мис$ тецтва. Але до цієї теми підбирався довго. Загалом тема розстріляно$ го відродження ще зі школи по$ давалася так, що не все розумів. А коли стало зрозуміло, що все від$ бувалося в одному будинку, то це присутня в залі. Від учасників концерту лунали слова подяки ЗСУ – чоловікам і жінкам, які за$ хищають нас щодня. Вели концерт Ірена Петруши$ на та Богдан Корабльов, ведучі шоу “Підзарядка” на “Перець ФМ”, вони розповіли багато ці$ кавого про колективи та вико$
мені дало образ, метафору, як все це можна зробити. Тому що поєд$ нати поетів, прозаїків та драма$ тургів важко. А зробити це через образ будинку, який є одним з не$ типових персонажів, виявилося дуже цікавим досвідом. Від початку надзавданням бу$ ло створення ігрового сценарію, ігрової стрічки. Ми з моєю спів$ авторкою Любов’ю Якимчук вив$ чали всі життєві події навколо Будинку “Слово”, працювали в архівах. Назбиралося багато ма$ теріалу, 600 сторінок сценарію. Спершу вийшов документальний фільм, а основним завданням за$ лишалося створення ігрової стрічки. Знімати кіно непросто в будь$ який час. А під час війни ще знач$
но складніше. Кожного разу це подвиг. Загалом робота над фільмом від задуму до прем’єри зайняла дванадцять років. Звіс$ но, якби не було війни, то зйомки відбувалися по-іншому. Як це робиться в усьому цивілі$ зованому світі в комфортних умовах. А в нас кожен епізод, кожен знімальний день був вистражданий. Зйомки розпочалися ще у 2017 році. Потім зупинилися, бо у нас закінчилися гроші. Через деякий час знайшли до$ фінансування і знову почали знімати. Загалом було сорок зні$ мальних днів, для ігрового кіно це зовсім небагато. Будинок “Слово” ми будували в Києві. Це були величезні декорації. Крім столиці, знімали на Київщині тав Харкові. У нас фільм біло-чор$ ний, там є своя драматургія ко$ льору. Один кадр кольоровий. Саме заради цього кадру все інше вирішили робити біло-чорним. Фінансово нам допомогла ро$ дина меценатів Петровських, во$ ни посприяли тому, аби фільм за$ вершився. Нам не вистачало коштів на 5 знімальних днів. Гос$ тро стояло питання, що фільм може бути незавершеним. Отож, дуже їм вдячні. Хоча основну су$ му грошей, звісно, надало Держ$ кіно.
Перед зйомками був кастинг, працювала кастинг-директорка Наталія Наталушко. Вона знахо$ дила людей, проводила кінопро$ би, а потім приймались рішення. Роль головного героя Володими$ ра Акімова виконує Дмитро Олійник, це його дебют в кіно. Микола Хвильовий – В’ячеслав Довженко, тітка Варя – Ніна На$ бока, Галя – Марина Кошкіна. Геннадій Попенко грає Михайля Семенка, Валерія Ходос – Раїсу Троянкер. Також грають два ре$ жисери – Юрій Одинокий (Ме$ нер, працівник НКВС) та Андрій Май (Володимир Сосюра). Тож склад у нас зірковий. Фільм багатошаровий, тут ба$ гато алюзій, тому кожен глядач побачить у ньому щось своє, а для мене це головне. Стрічку вже показували в США, Великій Британії, багатьох країнах Європи. Але головне – величезний інтерес до неї в Укра$ їні. Вона багато тижнів поспіль в кінопрокаті, це безпрецедентно для українського кіно. У наш тяжкий час глядач зацікавився, ходить до кінотеатрів. Це вселяє надію, що така робота потрібна. Знаю, що цей фільм дав поштовх для творчості багатьох музикан$ тів, театральних діячів. Про зйомки нового кіно поки не думаю. Вважаю, що всі гроші, які сьогодні є в Держкіно, мають бути потрачені не на комедії, а передані ЗСУ. Сьогодні ми пере$ живаємо вирішальний етап в іс$ торії України, розбазарювати гроші на легкий жанр просто не виправдано. Війна перекреслила всі заду$ ми, які були до цього. Змінила$ ся оптика, змінився кут зору. Війна все осучаснила, відбува$ ється зміна тематики, зміна ге$ роїв. Хочемо ми цього чи ні – у кіно все буде відбуватися через призму війни. Звісно, це може породити багато фільмів низь$ кої якості, нерідко вони будуть схожі один на одного. Насправ$ ді вибір теми буде складним. Але існує велика кількість дра$ матичних, героїчних історій, які варто розповідати та екрані$ зувати. Кінематографісти ма$ ють цим зайнятися найближ$ чим часом.
Михайло Грицкан, заслуже2 ний артист України: “Сьогодні на передовій боро$ нять нашу цілісність, нашу неза$ лежність і нашу волю найкращі сини й дочки. Доля – не доля, журба – не журба. Краще, ніж воля, нічого нема. Краще у полі піти в небут$ тя, чим у неволі прожити життя”. Крім цих виконавців, оплес$ ки вдячної публіки отримали ANGY KREYDA, Tom Soda, Dib$ rova, Анастасія Димид, АVIA$ TOR, Артур Боссо, Diandi, Ірина Зінковська, Божена Дар & KV!TKA, Народний ансамбль танцю “Горлиця” Міжнародного центру культури і мистецтв проф$ спілок України. Також юні артис$ ти: Аріна Кривовяз, гурт “Щег$ лята”, Уляна Білик, Євгенія Чер$ нова, Анна Бобровник, EVIK, Олександр Абакумов, Нікіта Гон$ чар, Христина Шоробура, Софія Капанадзе, MILENITTA, МІ$ ЛЕЯ, DOMINIKI, NATELIA.
Підготував матеріали Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із відкритих джерел
У широкому кінопрокаті з травня – стрічка “Будинок “Слово”, що викликала великий інтерес в українського глядача. Важко знайти іншу вітчизняну картину, яка б багато тижнів поспіль йшла з аншлагами в українських кінотеатрах.
Арт-калейдоскоп · “Війна перекреслила всі задуми, які були до цього. Змінилася оптика, змінився кут зору. Війна все осучаснила”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Свято музики та любові
У Міжнародному центрі культури та мистецтв (МЦКМ) відбувся концерт “Енергія Перемоги”, що став святом музики та любові до нашої країни. Присвятили його головному державному святу – Дню Незалежності України. Захід відбувся завдяки організаторам – заслуженій артистці України Анні Сінгаєвській та режисерці-постановниці Маші Бобровській.
навців, які представляли свою творчість. А ось враження учасників концерту. Алла Кудлай, народна ар2 тистка України: “Дуже рада зустрітися з вами, дорогі друзі! Щастя вам, радості, добра, благопо$ луччя і всіляких гараздів. Ра$ зом до Перемоги, до нашої Перемоги. Я бажаю вам радості, доброти і тепла. Щоб між вами хорошими мир і злагода була”. СолоХа: “Дуже рада всіх вас бачити. Я дуже хочу, щоб всі наші мрії здій$ снилися. І ця мрія на всіх одна. Бажаю миру всім нам”. Анна Сінгаєвська, заслужена артистка України: “Велике щастя співати для вас. Не знаю у світі більше такої супернації, яка всю ніч не спала, була під обстрілами, в укриттях, а сьогодні прийшла на концерт – лікувати душі, підтримувати культуру. Я пишаюся кожним із вас. Слава Україні! Одна з моїх пісень про героїв, які віддають життя за наше з вами сьогодення. За те, щоб ми могли зустрічатися, жити, підтримувати одне одного, ходити на концерти. Я впевнена, що кожен має у сім’ї втрату або в близькому оточенні людей, які втратили сина, чолові$ ка, тата. У нас один шлях до спільної Перемоги!”
16 Фестивалі · “Часом здається, що тут Роман залишив небесний ліхтар, аби ми не боялися і не блукали”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
Повернення землі
Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
Вільна людина Роман Ратушний залишив нам місце сили – Протасів Яр, з крутогорами, залісненими буком, вербою, явором, акацією, помережаний стежками і видолинками. Здалеку – Смарагдовий Острів, на якому хочеться жити у свободі. Тут поміж листям і травинками відчуваєш Романове світло. Його добувають бджоли, перетираючи лапками пергу. Несуть на плечах маленькі мурахи. Світло викрешує у дзьобиках солом’янське птаство і ловлять місцеві коти… Часом здається, що тут Роман залишив небесний ліхтар, аби ми не боялися і не блукали. А окрилені збиралися на Галявині, де віднедавна живе дивовижний Фестиваль “Протасів Яр” – у Романову пам’ять… “Я казала: Ромо, тебе, мабуть, підкинули інопланетяни, тому що ти на нас не схожий… цією абсолютною чистотою серця… Я це завжди відчувала, що він вищий, чесніший, розумніший, глобальніший за нас... Ми просто звичайні люди, він був незвичайний”, – з інтерв’ю Романової мами, письменниці Світлани Поваляєвої журналістці Мирославі Барчук. Третій день Фестивалю “Протасів Яр” минав під знаком “Повернення землі”, захисту природи під час війни, відновлення і збереження наших заказників, розмінування південних чорноземів… І ми, звичайні люди, прийшли на Романову галявину послухати і поміркувати, як повернути до життя втрачений рай. До пізнього вечора тривали розмови та обійми. Земля, слухаючи, віддавала нам свої тепло і любов. На килимках тихенько лежали малюки, які ще не навчилися ходити ні по травичці, ні по Солом’янській вулиці. Пес, влігшись біля стільчика, терпляче виглядав першу зірку. А зовсім надвечір заграли музики, люди зняли взуття і пішли танцювати, прогріваючи землю голими п’ятами. Білі намети на припонах завзято похитувались в такт. І не було щасливішого місця, ніж п о - в е р н е н а нам Романова земля. Обійняла маму незвичайного сина і дякувала, дякувала... за Романове світло... за його любов, що не минає, за Смарагдовий Протас, який став місцем нашої сили і Романовим безсмертям. Я ж знаю, що незвичайних синів можуть народити тільки незвичайні мами. Дякую режисерці Ользі Самолевській, що увічнила радісні моменти “Повернення землі”. Нам її ще повертати!..
Фото Ольги Самолевської та з відкритих джерел
16 Фестивалі · “Часом здається, що тут Роман залишив небесний ліхтар, аби ми не боялися і не блукали”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян
Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Фестивалі · “Часом здається, що тут Роман залишив небесний ліхтар, аби ми не боялися і не блукали”. · с. 16сторінка оригіналу ↗
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА АНОНС
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ
