Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Предстоятель автокефальної Української Православної Церкви Епіфаній зустрівся з воїнами Української добровольчої армії. Фото із сайту ПЦУ
СПРОБА ПЕРЕДБАЧЕНЬ
Віктор СКОРИК, оглядач “СП”
І не треба себе тішити, як це робить абсолютна більшість у всьому світі і в Україні теж, що до влади прийшли звичайнісінькі республіканці, класична права партія, від якої не буде біди, або ж така біда небезповоротна. Ні, це категорично не так, бо саме ультраправе крило захопило владу в Республіканській партії, “хакнуло” її, і тепер будь-який республіканець, який дотримується традиційних цінностей цієї партії, не матиме жодної можливості перебувати в ній і робити свою партійну кар’єру, якщо він не буде беззастережно слідувати диктату ультраправого крила і її вождя-фюрера – Трампа, а будь-який ослух буде покараний маргіналізацією для неслуха і перетворить його на безсильного фріка без будь-якого майбутнього. Все це дуже подібно до того, як зростали і зміцнювались фашистські партії у світі 30-х років минулого століття. Чим це закінчилось для всього світу – питання риторичне. Всякі твердження і сподівання численних аналітиків про силу існуючої в США системи противаг і застережень нікчемні й марні, цілком було і є очевидним, що вся енергія трампізму, насамперед, буде спрямована на злам цієї системи, до того ж не поступово і плавно, а нахрапом, у турборежимі. Знову ж таки прикладом подібного турборежиму є 30-ті роки минулого століття, де фашисти, що прийшли до влади шляхом виборів, протягом буквально кількох років встановили у своїх державах монопольну диктатуру, яку, до речі, радо вітала абсолютна більшість громадян цих держав, і від 30% підтримки, за якої фашисти прийшли до влади в тодішній Німеччині, це число блискавично, за кілька років перетворилось на абсолютну більшість, де “народ і партія єдині” – це більшовицьке гасло за фактом стало реаліями для їхніх тоталітарних близнюків – фашистів, тобто крайнощі вчергове зімкнулись. Трамп і його команда ніколи не приховували, що їхня влада буде владою помсти і знищення всіх противників, всіх, хто стояв і стоятиме на їхньому шляху до власної диктатури. І вже зараз, коли
ЮРІЙ КУРАЧ
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 5 листопада 2024 року сталась катастрофічна подія всесвітнього масштабу: у найпотужнішій державі, яка протягом тривалого часу була на сторожі демократії і її драйвером у всьому світі, в результаті президентських і парламентських виборів до влади прийшли ультраправі, і, що найкатастрофічніше, – вони прийшли до монопольної влади, перемігши в усіх виборах – президентських і в Конгрес, де здобули більшість, яка відтепер контролюватиме його обидві палати – Палату Представників і Сенат.
до інавгурації залишилось два місяці, Трамп підбирає команду у свій уряд на принципах беззастержної відданості собі, фюреру, більш того, його, насамперед, цікавлять кандидати без будь-яких цінностей, важливо лише одне – інтерес і воля фюрера. Примітно, що серед вже названих Трампом кандидатур на провідні урядові пости більшість із них зашкварені в різних аспектах, чи то любові до Москви і співробітництві з нею, або ж у сексуальних пригодах чи фінансових махінаціях тощо. Втім, Трамп сам є фігурантом кількох десятків кримінальних, адміністративних проваджень і навіть визнаний судом присяжних злочинцем. Виборці США з перевагою у близько 2 мільйонів із загального числа понад 150 мільйонів виборців, що проголосували, визначили, що то все пусте, що їхній вождь має право на все, незважаючи ані на закон, ані на юридичне право, ані просто на людські нормальні моральні принципи. Тому Трампу найбільш ласі зашкварені кандидати, ними легко управляти, вони проявлять абсолютну лояльність до вождя, кандидати, для яких цінності нічого не варті, є лише інтереси, і понад усе – головний і домінуючий інтерес диктатора. Крім того, такий принцип підбору кандидатів в уряд – це ще й зухвала демонстрація сили Трампом, який таким чином однозначно демонструє всім, хто в домі господар і що будь-які його дії мають бути єдиним законом і нормою для всієї нації, всі інші закони не мають права на існування, це лише іграшки клятих лібералів, “марксистів” і всякої іншої “наволочі” в системі координат трампізму. Хто нез нами, той проти нас, і не має права на існування, тож має бути маргіналізований, стертий нанівець. Такий же наступ на всю систему стримувань та противаг готується в усіх сферах буття США і в судах та прокуратурах найперше. Але я категорично проти тверджень про те, що всі виборці, які проголосували за республіканців, є фашистами. Це спрощене, огульне емоційне твердження, яке, зокрема, зробила одна з головних редакторів дуже впливового видання США, що викликало справедливе обурення не тільки у цих виборців, а й в демократичних колах американського суспільства, після чого вона була змушена піти зі своєї посади. Виборці голосували дуже з різних міркувань і чинників, як от сліпота та необізнаність, інерція свого сталого голосування за республіканців, не заморочуючись і не усвідомлюючи, що республіканці вже “хакнуті”, ще одним чинником є “кліповість” свідомості, яка охопила широкі верстви сучасних спільнот, пошуки сильної руки і простих рішень, які чарівним способом, мудро, по-батьківськи, прийме демонстрант такої руки і таких способів тощо. Ну і потужним чинником став старий недобрий ресентимент з його привабливим гаслом і облудним дороговказом, за яким пішла дуже велика частина американського суспільства, пішла на свою біду і біду всієї планети: MAGA – Зробімо Америку Великою Знову! Фактично це такий же ресентимент, за яким пішли в 30-х роках минулого століття
Продовження на стор. 2—3
14–15
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ До 20-ї річниці Помаранчевої революції та 11-ї річниці Революції Гідності в Києві заплановано низку заходів. Цьогоріч програма містить виставки, тематичні екскурсії, публічні дискусії, серію зустрічей “Еволюція Революцій” та лекції, комеморативні заходи на вшанування борців за свободу України. Також у межах програми на базі Національного музею Революції Гідності відбудеться науковий форум “Революція Гідності: на шляху до історії” – 2024. Український інститут національної пам’яті закликає долучитися до флешмобу БУТИ_ГІДНИМ і ділитися спогадами, світлинами і роздумами про Майдани і сьогоднішнє їхнє значення в соціальних мережах під однойменним тегом. Детальну інформацію про програму заходів можна дізнатися на сайті Музею Майдану.
Суспільство · “Сон розуму породжує чудовиськ. І вони народились. Точніше, ожив совєцькій труп, який вдавав, що здох”. · с. 2сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «Як одні вибори можуть на війну вплинути», с. 1
Закінчення. Початок на стор. 1
суспільства багатьох країн, насамперед, Німеччини, на фазі стрімкого зростання злоякісної пухлини німецького імперського нацизму. Утім, оскільки ми, українці, жодним чином не можемо вплинути на процеси, що кояться зараз у США, то залишимо соціологічну аналітику тих процесів самим американцям, бо для нас головним і важливим є питання боротьби нашого народу за своє існування у війні проти Московської імперії. Тож нам вкрай важливо розуміти, як нам бути і відбутися в умовах соціально-політичної катастрофи, що відбувається в США. Бо ландшафт війни кардинально змінюється, він радикально змінює пріоритети і шляхи до перемоги. Зразу скажу, що мир – це наша перемога, і тільки так. А все інше – то лише лукавство, або ж химерні сподівання, що воно якось все розсмокчеться потихеньку, або ж це свідомий чи не свідомий самообман, або й цілеспрямований обман наших недругів та ворогів, які із задоволенням створюють і вкидають свої токсичні наративи миру без перемоги. Перечекати не вийде, перечекати – це синонім програти, а не перемогти. Приклади з Другої світової війни, як от Чехословаччини, – нерелевантні в умовах москальсько-української війни, і, насамперед тому, що вона не світова, хоча, мабуть, вперше в світовій історії демократичний світ реально став на допомогу – постачанням зброї, боєприпасами, фінансами – в боротьбі проти фашистського гігантського агресора проти незалежної держави, яка обрала свій вільний шлях і напрямок до вільного світу демократії та свободи. Але й це стало можливим насамперед тому, що велика частина пасіонарного українського суспільства в перші дні великомасштабного вторгнення імперії зла героїчно і беззастережно стала на захист своєї Батьківщини. Цього не було в Чехословаччині, до того ж, щиро кажучи, шансів їй допомогти, навіть за великого бажання, у світу демократії не було. Чехословаччина була повністю оточена із заходу, півдня (Німеччина та анексована Австрія) та сходу (совєтами) ворожими державами, а з півночі – недружелюбною Польщею, яка не проминула скористатися нагодою відкусити кусень тіла чехословацької держави на свою користь, але цей банкет обернувся для Польщі згодом коричневою чумою вже на її території. Крім того, у самій чехословацькій державі була чисельна присутність етнічних німців, навіть після анексії Судетів (де була найбільша присутність німецького етносу, чим і скористалась Німеччина для “обґрунтування” анексії Судетів), і що вкрай важливо – словацька складова чехословацької держави прагнула здобути незалежність від Чехії, користуючись нагодою, і стала союзником фашистської Німеччини задля цієї мети. Тому, ще раз повторюсь, у Чехословаччини не було шансів на порятунок, хоча варто сказати, що у неї була досить сильна мільйонна армія, яка могла певний час чинити сильний опір окупантам. Але лише певний час, все одне допомогти їй було нереально. Тому уряд Чехословаччини прийняв рішення капітулювати без бою, щоб не наражати своє населення на величезні жертви і руйнації. Однак потім сталась світова війна, за результатами якої з Чехословаччини були вибиті німецькі окупанти, а руйнації та жертви в результаті були мінімізовані. Тобто їм певним чином пощастило, бо якби не світова війна, то чеський народ зник би назавжди, був би понімечений, асимільований, а незгодні – знищені. Зараз світової війни нема, а чи буде – то лише гадання. Хіба що у проксі-варіанті, що більш імовірно. Тактика імперського поступу експансії Кремля очевидна: спочатку проксі атаки на чергову жертву, а потім, після підготовки, за необхідності, введення своїх окупаційних військ у режимі бліцкриґу. Якщо бліц не вдасться, то перехід до методичного удавлювання жертви у “братскіх” обіймах тотальної збройної агресії, не забуваючи розхитувати єдність держав демократичного світу, аби ослабити допомогу черговій жертві. Потім цей удав, після проковтування чергової жертви, знову затихає (але не затихає робота з розхитування наступних жертв), переварює жертву у своєму нутрі, хворому на спадкову ординську булімію пожирання все нових територій і народів. Переваривши жертву, відхекавшись після останнього успішного бою з жертвою та набравшись сил, цей удав знову виходить на полювання – булімія не дає йому спокою, і так буде поки він здохне – своєю чи не своєю смертю. Або помре з голоду, якщо цивілізовані держави не дадуть йому надалі харчуватись деінде. Здохне від голоду. Тож тому треба наполегливо попереджати хитрозроблених різних орбанів, фіцо, ердоганів тощо про те, що цей удав, якщо йому, не дай Бог, вдалось би задавити і проковтнути Україну, неодмінно, рано чи пізно, прийде, підступно приповзе й до вас за новою жертвою, якою цього разу станете ви. Він із задоволенням поласує клятими “жестокімі мадьярамі”, “пріспєшнікамі нємецкого нацизма”, а також такими ж пріспєшнікамі нацизму – словаками, кинеться в Туреччину на “защіту православних зємєль і святинь” і спробує здійснити свою споконвічну мрію – вийти до Середземного моря з надбанням Босфору і Дараданел. А все чому? А тому що у нього смертоносна булімія – жерти країни і народи на смерть. Країни Балтії це чудово розуміють, тому роблять усе, щоб цього не сталося. Демократичний вільний світ живе без ресентиментів авторитарних держав і булімічних марень великих турків, Великої Угорщини тощо. І ось що знаменно: ці суб’єкти, які наче недобачають, – всі друзі Путіна і водночас Трампа. Тому саме час повернутися до “наших” баранів – до Трампа, трампістів і “хакнутих” республіканців, які отримали монопольну владу у США і готові рішуче вирушити до своїх голосно і цинічно заявлених цілей: зламати, хакнути всю впорядковану, злагоджену систему противаг та стримувань, централізованої олігіархізації політичної системи США, зразком якої є Московія, недарма ж Трамп так захоплено та заздрісно відгукувався про геніальність Путіна. Політична система, яка знімає з себе всі “вериги” цінностей вільного, демократичного світу, у якої є лише свої корисливі інтереси та бізнес-плани, і де головним інтересом для всіх має бути інтерес провідника, вождя, фюрера, що точно відображає особистість Трампа і його найближчого оточення, де провідні ролі мають бути у олігархів та фанатично слухняних менеджерів, лицарів без страху і докору, тобто тих, що не мають жодних рефлексій щодо честі, совісті і законності. Закон – для ворогів, право – сила вибраних, своїх (Зе та його 5-6 “ефективних” менеджерів нервово та заздрісно кусають собі губи). Трампізм чітко і однозначно декларує відмову від ціннісних обов’язків США підтримувати законність і право у світі, ставати на захист демократії, її цінностей, відмову від промоції вільного світу. І це означили брехливо ізоляціонізмом, маскуючись під цією доктриною, яка була властива США до кінця 30-х років ХХ століття. Але це лише маска, за якою Трамп за допомогою Маска та інших претендентів у соратники ховає свою суть – фашизм і олігархізація. Тобто право одне – сила: хто сильний, той і правий, інтереси сильного понад усе, народ має виконувати настанови вождя і вітати всі його дії, а найкраще – захоплюватися ними. Влада має бути єдиною і монопольною. Як мімікрувати, щоб приховати цей світ насилля і змалювати його для посполитих як вільний щасливий світ, у цьому є великий досвід фашистської Московії, яка наочно пройшла свій шлях до “русского міра благодєнствія” за неймовірно короткий історичний час (хоча рекорди часу встановлення фашистських режимів минулого століття не побиті), поки ліберальна демократія солодко спала у теплій ванній Фукуями, чекала на “кінець історії” (як совєцькі комуністи чекали на свій кінець історії – комунізм, що мав настати за планом у 1980 році). Лише трохи непокоїлась час від часу, не вилізаючи з ванної до часу, що тепер вся гола, у милі, із замиленими незрячими очима та не одягнута до пуття у пристойні одежі для бою за захист вільного світу – у броню та зброю в руках, аби захиститися від загрози всесвітнього натиску авторитаризму на весь вільний світ. Сон розуму породжує чудовиськ. І вони народились. Точніше, ожив совєцькій труп, який вдавав, що здох. Ожив за рахунок продажу вуглеводневих наркотиків, на які Москва підсадила Європу, і угод про роззброєння, якими вона замакітрила голови західним державам. Як готувалась Європа до війни? Вона бутикізувала свою воєнну промисловість, тобто виробляла штучні зразки засобів оборони. Так, вони вишукані, так, вони зроблені, як правило, за всіма канонами найкращих сучасних винаходів, так, ергономічні, комфортні для персоналу, але... Це все не було серійним, лише штучним предметом пихи – подивіться, які ми круті та розумні! І головне – до цих систем так само штучно вироблялись боєприпаси, дуже класні, дуже ефективні, але в мізерній кількості. Натомість запаси застарілої техніки і боєприпасів, які масово вироблялись у часи холодної війни, що реально загрожувала гарячою війною, – таку техніку поспішно і успішно утилізували. А наближення великої війни на континенті проспали, або ліньки було прокидатися, некомфортно і незручно, краще ще раз зазирнути в очі Путіну і побачити там, що прагнеш побачити – можна розслабитись, головне не зв’язуватися з тією Україною, як рефрен-попередження від Путіна, і можна далі насолоджуватись спокоєм і чеснотами та принадами перебування у владі. Ну от тепер доводиться бігати ошпареними після бані, яку приготували банщики Кремля, що тепер знущально та цинічно банять світ демократії, бо припекло ж не тільки там “десь” в Україні – припекло і зсередини, коли ультраправі почали набирати сили і здобувати ледь не чільні позиції на парламентських та президентських виборах, як в Європі, так і в США, де вони монопольно перемогли, і це важкий поворот в історії існування демократії та вільного світу права і свободи. Тож повернімось знову до США. Новообраний президент Сполучених Штатів Трамп та його перехідна команда оголосили, що вони миротворчі і затяті борці за мир у всьому світі, яких досі світ не бачив. Що Трамп – рішучий борець і бойовий голуб миру під гаслом – мир через силу. Тобто, якщо ви не помітили, це копія знущального і знищувального кремлівського наративу – “прінуждєнія к міру”. Лише порядок слів для “пристойності” і маскування замінили, щоб воно звучало як своє. А воно таки своє для трампізму, бо відповідає його природі та намірам, а також вірі Трампа у свою “геніальність” у всіх своїх вимірах і діях. А ось Путін хитріший, але не менш геніальний у своїй потворності. Принаймні обдурив весь світ, хоча говорив про них спокійнісенько і прямо, рівним голосом, начебто, побіжно, ну як про таке, що само собою зрозуміле і абсолютно природне. Говорив, що Україна – це держава-фейк, що вона не повинна існувати, стверджував, що український народ – це фікція, а основна частина цього народу спить і бачить, як найшвидше впасти в еротичні обійми милого русского мішкі. Говорив і сам у це вірив, саме тому для нього було несподіванкою, коли український народ, його найкраща частина, з перших днів кинулась у бій на захист своєї держави, і план закінчити бравурну прогулянку Україною до кордонів об’єднаної Європи за кілька днів лопнув. Це був для нього шок, від якого він отямився лише через рік. А західні співрозмовники Путіна чули, що хотілось чути, і не чули того, що не хотіли чути. Глухота та комфортна сліпота обернулась трагедією для України і лихом для світу. Так от, прінуждєніє к міру, або мир через силу – це тотожні плани, і відповідно до них – дії двох авторитарних, близьких по духу диктаторів. Сильний має право сили, і якщо хтось слабак, то нехай поступиться сильному. Якщо через свою слабкість хтось втратив власні території, то це його проблеми, і він має поступитися сильному. Захист демократичного цінностей вільного світу? Та не смішіть ви добрих і дуже тверезих людей. З цінностями це до “сонного Байдена” та клятого Саллівана, то вони такою дурнею маються, а ми, істинні трампісти, керуємось власними інтересами, а не якимись там нікчемними цінностями. Ми – ізоляціоністи, от як! Ви кажете, що ви слабкі, тому що не маєте вдосталь зброї і боєприпасів? А ми тут до чого, хто вам винен, “я не лох, і я нікому нічого не винний” – це ж ваша філософія, пане Зеленський, от бачите, і моя теж. Що ви нам можете запропонувати за постачання вам зброї? Ресурси природні, кажете? Так у нас і своїх вдосталь. Тільки не варнякайте про якісь демократичні цінності, не валяйте дурника, бо я й сам в цьому профі. Я ж вам кажу – я не лох, а ти слабак. Тож не смикайся, а підписуй угоду на тих умовах, які склались зараз, і не кажи нікому, як ти це любиш робити. Що, мовляв, винен у цьому я, що я тебе примушую, а ти, нещасний, тут ні до чого. Зі мною такі штучки не пройдуть, бо я і сам такий. І не треба імітувати обурення, бо ти ж сам з цими гаслами – миру і встрєтіться посрєдінє з путіним, і якщо треба, то стати на коліна перед ним. Це ж ти шукав того миру шляхом “оптимальної” капітуляції в Оманах, Стамбулах та Парижах. Ти можеш обдурити когось іншого, а не мене, Трампа – величного і такого, що бачить все наскрізь. Тож попустись у своїх акторських витребеньках і стань на коліна перед Путіним, а якщо будеш кривлятися переді мною далі, то я тобі покажу маза-фака, а Путін – кузькіну мать. Я сказав мир через силу, тож виконуй, без усяких витребеньок, бо величний може бути лише один, і це не ти, слабако, а я, Трамп. І президентом тобі не бути, якщо будеш неслухом, а для тебе ж це головне, знаю, сам такий. Так от, подивись, там вже ціла черга стоїть зайняти твоє президентське протерміноване місце. Мене всі конкурсанти на це місце радо вітають і чекають на свій шанс, тож швидко знайдемо більш слухняного, якщо будеш вибрикуватись зі мною. Кажеш, що тобі не встояти, якщо ти візьмеш провину на себе за підписання принизливої угоди з Московією? Ну то твої проблеми, не будь слабаком, затопчи, підніми хвилю у ЗМІ про геніальність своїх мудрих і потужних рішень, дуже незламних, одним словом величним. Тим більше, що твої олігархи – твої роботодавці і гаранти того ж прагнуть – заморозки війни на будь-яких умовах, та й лідери суспільних думок теж поголовно “усталі от войни”. Миру “через силу” прагнуть дві сторони – і Трамп, і Зеленський, попри свою звичну патетичну риторику, яка слугує маскуванням такого прагнення, а також водночас намагається приховати межу уступок, яку він і його роботодавці бажали б не переступати, щоб уже зовсім не потрапити у васальну залежність від царя у Кремлі, бо як би там не було, а правити і стригти владоможні купони хочеться самим, як кажуть у договорній Московії, дружба дружбой, а табачок врозь. Але заморозки прагне й Кремль, бо як би там не надували щоки кремлівці, а Москва все більше наближається до свого виснаження в результаті роз’язаної ними війни. Виробництво і близько не встигає компенсувати колосальні втрати військової техніки та боєприпасів, накопичених
Пам’ятаємо · “Це ті люди, які наближали день нашої незалежності. Вони віддавали своє життя в ім’я нашого майбутнього”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
імперією зла за 80 років. Безповоротні втрати живої сили теж наближаються до величин, небезпечних для стійкості підтримки ординським населенням цієї війни. Все це разом потребує величезних фінансових витрат, які теж починають болюче діяти на нерви економіки Московії. Та й санкції, які б не були діряві і як би не хизувались їхньою безплідністю московські можновладці, але вони таки чинять свою руйнівну силу на спроможності Росії. А тут ще одна неприємність для Москви: українці налагодили виробництво своєї зброї, боєприпасів, ракет і дронів. Щодо дронів, то в цьому вже відчутна перевага України, ці дрони ще й навчились сягати таких відстаней у тил Московії, про які раніше і гадки не було. А тут ще й “сонний і боязкий дідо” (за термінологією демократофобів) дав добро на використання ATACMS дальньої дії, ото халепа для кремлівців і їхньої 140 мільйонної орди, що реве одним криком – путін, розіпни її, Україну! Тому Москва видихається, хоча й намагається це ретельно приховати, вона теж прагне заморозки війни на певний час (на який – це, звісно, вирішить сама Росія, таємно і тоді, коли буде готова). Час, який вона використає, щоб трохи очухатися після 1000 днів війни, накачати собі нові м’язи для своєї неухильної мети – окончатєльного рєшенія украінского вопроса. Заморозка їй ще потрібна для того, щоб спробувати знизити тиск санкцій, а в ідеалі – їх скасувати, щоб вивести свою воєнну промисловість на сучасні технології. Ну і максимально тиснути на Україну щодо демілітаризації, скорочення і відновлення торгівлі та “добросусідства” і “взаємної поваги”, без вступу в НАТО, сподіваючись і розраховуючи на приязнь дружнього по духу Трампа. Звісно, не факт, що всі забаганки Росії Трамп виконає, у нього є свої інтереси та й підставлятися наочно він не буде. Головний інтерес Трампа щодо Росії, це на ґрунті спільного духу і прихованого пасу Москви у цій мерзотній грі, залучити Росію у свою гру проти Китаю, принаймні видалити її якомога далі від тісного партнерства з Китаєм і залежності від нього, яка набула чималої ваги в умовах браку ресурсів ведення війни проти України. Таким чином Трамп сподівається цієї оборудкою – “миром через силу” – вбити зразу кількох зайців, поставити Україну в максимальну залежність від себе аж до кастінґу перед ним на право бути президентом України за вказівкою або згодою Трампа. А виборці? Та то таке – є засоби масової інформації, які в Україні належать “натрудженим” рукам олігархів, які вправно навчились маніпулювати і формувати суспільну думку, в тому числі через соціальні мережі, армії ботів, роти і взводи вгодованих “лідерів суспільної думки”, і жменею сіна перед очима тих, хто прагне йти до влади або перебувати в корпоративній владній ротації. Другий заєць, якого прагне Трамп у контексті цього полювання, — це підвищити залежність Москви від своєї персони, перетягнути палицю до себе, яка досі перебувала на боці путіна і стосунках з Трампом. Третій – відтіснити Росію подалі від Китаю, чим його дещо послабити. Третій заєць – це він сам, такий мир, з прихованою ціною за рахунок України, має бути наочним свідченням його величі – рішучого і всесильного голуба миру, якому було б великим гріхом не дати Нобелівську премію миру (у цьому зв’язку знову на думку приходять алюзії з часів фашизації світового простору в 30-х роках ХХ століття). Саме тому зараз Росія шалено рветься на фронтах, аби встигнути до початку тих перемовин (від них вони зараз затято відхрещуються, маскуючи своє близьке виснаження) набути побільше окупованих територій і завдати якнайбільше ран економіці України, максимально збільшити масштаби руйнації, щоб на час, коли почнуться переговори мати якнайбільш сильну диспозицію вимог щодо капітулянтських “компромісів”, які значно послаблять спроможність України боронитися тоді, коли Росія, наснажившись за час заморозки, прийде знову вирішати остаточно українське питання – знищити українську державність…
Віктор СКОРИК ли син Василя Стуса, Дмитро Стус, мешканці будинку та Святошинська райдержадміністрація. Фінансування виготовлення меморіального знаку здійснювалося через краудфандинг. У зборі коштів взяли участь понад 700 осіб. Принагідно варто згадати, що майже чотири роки тому пам’ять про видатних українців було так само гідно вшановано. 23 грудня 2020 року відкрилися меморіальні дошки Василю Стусу та літератору, діячу національно-демократичного руху 1960-1970 рр. Івану Світличному. Встановили пам’ятні дошки на фасаді Національної академії наук України по вулиці Грушевського, 4. Тоді син Василя Стуса Дмитро зазначив, що Стус та Світличний були близькими друзями, які відчували один одного навіть на від-
Закінчила філологічний факультет Чернівецького університету. Трудову діяльність розпочала дикторкою районного та обласного радіо. Учителька української мови та літератури, методистка з української мови, літератури та українознавства Чернівецького міського управління освіти. В управлінні освіти була головою Чернівецького міського об’єднання ВУТ “Просвіта”. Ініціаторка багатьох наукових конференцій з питань державотворення, національного виховання та підвищення культури української мови. Започаткувала конкурси читців “Рідна мова солов’їна” та авторської поезії “Ти дзвени, моє слово”. Була ініціаторкою і редакторкою тематичних сторінок “Освітянин” в обласних газетах та журналу “Сьомий урок”, розробила “Збірник диктантів на буковинську тематику”, сприяла удосконаленню викладання в школах літератури рідного краю. Долучалася до спорудження в Чернівцях пам’ятника української писемності, була активною дописувачкою їнської армії. Це зробив Історичний клуб “Холодний Яр”. 2 листопада 2018 року скульптор Дмитро Бур’ян, козак Історичного клубу “Холодний Яр”, відновив погруддя у граніті. У 2023 році виповнилося 150 років від дня народження М. Міхновського. Ця дата є в постанові Верховної Ради “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022–2023 роках”, які мають відзначатися на державному рівні. 2 вересня 2023 р. Історичний клуб “Холодний Яр” урочисто відновив могилу Миколи Міхновського, поставивши гранітну плиту на місці його поховання, що за 50 метрів від погруддя на центральній алеї Байкового кладовища. У 2024 р. Історичний клуб “Холодний Яр” та благодійна організація GloryUA вирішили провести реконструкцію місця пам’яті творця українського війська, впостані, тому символічно, що їхні меморіальні дошки знаходяться поруч одна з одною. Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка Микола Жулинський в своєму виступі наголосив, що Стус та Світличний заклали фундамент української незалежності. “Вони, по суті, загинули за нашу Україну. Василь Стус помер у концтаборі з невідомих до цього часу обставин, а Іван Світличний абсолютно хворий доживав свій вік у Києві. Це ті люди, які наближали день нашої незалежності. Вони віддавали своє життя в ім’я нашого майбутнього. Коли грав національний гімн України, я думав, що, можливо, їхні душі чують, що те, за що вони боролися, сьогодні в Україні є”, – поділився він роздумами.
Підготував Ігор ЗОЦ Фото з відкритих джерел журналу “Українська ластівка” обласного об’єднання “Просвіта”, організатором підготовки школярів – переможців Всеукраїнських творчих конкурсів з української мови та літератури, творчого гуртка шкільної та студентської молоді “Гарт” та літературно-мистецької світлиці “Оберіг”. За активну роботу на ниві освіти Марії Пелех присвоєно звання “Відмінник освіти України”, а за просвітницьку діяльність нагороджена медаллю Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка “Будівничий України”. Чесна, скромна, гідна, одержима українськістю Просвітителька Буковинського краю. Похована на Годилівському кладовищі у Чернівцях. Вічна і світла пам’ять.
Павло Мовчан, Георгій Філіпчук, Іван Заєць, Галина Дацюк, Леонід Мужук, Ва& лерій Франчук, Дмитро Ломачук, Ігор Зоц, Юрій Гандзюк рядкувати стежку та місце навколо меморіального знаку – так, аби було видно, що тут спочиває ідейний засновник Української держави. І ось 5 листопада у Києві на Центральній алеї Байкового кладовища – замість пошкодженого гранітного – споруджено новий (бронзовий!) пам’ятник Миколі Міхновському. Скульптор Ігор Семак, козак Історичного клубу “Холодний Яр”, творець Меморіалу козакам-добровольцям у Холодному Яру. Встановлено меморіальну дошку біля пам’ятника та оновлено й плити… На ній викарбувано: Міхновський Микола Іванович (31.03.1873 – 3.05.1924). Державний діяч, адвокат. Член Української Центральної Ради. Організатор українського війська (1917). Головна праця М. Міхновського “Самостійна Україна” вийшла 1900 року. Провідна її теза: “Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія!” Фундаторами оновлення пам’ятника Миколі Міхновському стали: Історичний клуб “Холодний Яр”, Благодійний фонд “GloryUA”, Благодійний фонд “Україно! Я за тебе!”. А організатори реконструкції – Роман Коваль, Максим Коляденко та Олексій Мушак. На урочистостях з нагоди відкриття оновленого пам’ятника виступили відомі історики, громадські і політичні діячі та бандуристи – народні артисти України Світлана Мирвода і Тарас Компаніченко та інші.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Пам’ятаємо · “Це ті люди, які наближали день нашої незалежності. Вони віддавали своє життя в ім’я нашого майбутнього”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Минулого тижня в Києві на будинку за адресою вулиця Чорнобильська, 13-А, урочисто відкрили меморіальну дошку на честь Василя Стуса, видатного українського поета-шістдесятника. У цьому будинку Стус проживав дев’ять місяців – із серпня 1979 року до травня 1980 року, перед своїм другим ув’язненням. Подія відбулася напередодні 35-ї річниці повернення тіл Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина в Україну після їхньої загибелі в російських таборах. Автором пам’ятного знаку став скульптор Володимир Щур. За його словами, ідея створення меморіальної дошки виникла ще у 2023 році. Її реалізацію підтрима-
15 листопада 2024 року відійшла у вічність Марія Максимівна Пелех. Народилася 7 січня 1947 року у с. Подвірне Чернівецької області. З 2007 р. – відповідальний секретар Чернівецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка.
Пам’ятаємо · “Це ті люди, які наближали день нашої незалежності. Вони віддавали своє життя в ім’я нашого майбутнього”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Дмитро Донцов писав, що Міхновський проголосив ідею Самостійної України (1900) тоном, “певним себе, ясним, виразним, відважним”. І додав: “Я сказав би, тоном панським, шляхетним… мужнім, подекуди трагічним, тоном політичного заклику до великих діл”. Міхновський, стверджував Донцов, апелював “до людей віри, честі і характеру”. А Олена Теліга ставила Миколу Міхновського в один ряд з Тарасом Шевченком, Оленою Пчілкою, Іваном Франком і Лесею Українкою… 2016 року вандали зруйнували бронзове погруддя Миколи Міхновського на Байковому кладовищі, створене з ініціативи Георгія Щокіна, президента МАУП. На жаль, держава не відновила пам’ятник творцеві Української державності та укра-
Тільки в “СП” · “Їх виводили з Гурбинського лісу і під конвоєм відправляли дальше. Їх чекали Воркута, Караганда, Норильск і ще багато*багато подібних місць”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Микола ПРОЦЮК
Продовження. Початок в ч. 34—45 за 2024 р.
Наступав час великого іспиту для всіх повстанців незалежно від рангу і посади. Але для Кропиви наступна битва мала ще й особливе значення. Адже це він, Кропива, цілу зиму прищеплював повстанцям ази військової науки. Майже всі підстаршини були випускниками, започаткованих ним шкіл підстаршин. Не всі його тоді розуміли, часом його вимоги здавалися надмірними. Хіба це повстанська справа копати ці осоружні окопи і займати в тих окопах оборону? Адже УПА – не регулярна армія. Але тепер ці військові знання їм дуже пригодились. Кропива підходив то до одної, то до другої групи повстанців, підбадьорював їх, вселяв надію, відповідав на незліченні питання. А сам також придивлявся до повстанців, вивчав їх настрої, подумки визначав про себе, чи є достатнім бойовий дух в повстанських лавах, чи не зламаються вони перед лицем грізного ворога? Чи витримають вони той жорстокий Іспит, який має тільки дві оцінки: Життя, або Смерть? Зустрівши Ясеня, Кропива передав йому сотенного Андрія, сотенного Панька та чоту Чорногори для прикриття незахищеної ділянки. Таким чином у своєму підпорядкуванні Кропива залишив тільки оперативний резерв – курінь Непитайла. Але в обороні не залишилось незахищених місць, вона була круговою, надійною, ешелонованою в глибину, здатною витримати не тільки атаки піхоти, але й танків. Не кожен кадровий офіцер з добрим військовим вишколом міг би в таких умовах організувати таку міцну оборону. А вже о 4-й ранку після шаленого артилерійсько-мінометного обстрілу, ворог пішов у перший наступ на окопи повстанців. Цей наступ повстанцями був успішно відбитий. Після короткої перерви ворог пішов у другий наступ. Тепер в атаку йшли також танки, а у фланг сотні Яструба, на стику з куренем Сторчана, вдарила ворожа кавалерія. Сотня Яструба не витримала удару і відступила в ліс. За сотнею Яструба відступили і відділи Залізняка. Наступив найкритичніший момент бою. Становище врятували сторчанівці, які, опинившись в оточенні, не запанікували, а пішли в контрнаступ і билися до останнього патрона. Загинуло 60 героїв-сторчанівців на чолі з командиром Сторчаном. Ціною свого життя воснено в трьох напрямках. Повстанцями було здійснено важкий нічний марш і під ранок 25 квітня їхні головні сили наблизились до Бущі. Тут ворог намагався перетнути шлях повстанцям, але в зустрічному, бою був розбитий. Менша частина на чолі з курінним Паньком долиною р. Кутянки без перешкод вийшла до Суразького лісу. “Частина куренів, втому числі курінь Непитайла зосередились в Точівському лісі, приблизно в 15-ти км від місця бою в Мізоцькому районі Рівенської області. В цьому лісі було проведено переформування куренів, тому що в зв’язку з втратами в боях курені значно поріділи. Із залишків куреня Гірчиці (яким до цього часу командував Мамай, підступно вбитий сексотом в спину 25 квітня. – М. П.) і куреня Непитайла, яким після смерті Непитайла тимчасово командував Великан, був сформований курінь Гірчиці, куди я був призначений Кропивою на посаду політвиховника куреня. На цій посаді я працював приблизно до 15 травня, виконуючи ті ж функції, що і в курені Непитайла. За цей час наш курінь постійно змінював місце дислокації, уникаючи переслідування і оточення зі сторони радянських військ. Робив днівки в населених пунктах і проводив нічні марші”. Отже, після виходу з оточення Кропива переформовував курені, призначав командирів і політвиховників, тобто знову виконував звичайну штабну роботу. Виникає небезпідставне питання: – Чому генерал Марченков не зробив навіть спроби розбити повстанське військо під час рейду на Полісся? Адже після виходу з Точевицького і Дерманського лісів повстанці здійснювали марш по відкритій місцевості на північ, до Поліських лісів. Але ми з тобою, дорогий читачу, на щастя не є генералами НКВД, і тому їх спосіб мислення для нас є незрозумілим, бо ми у всьому керуємося природнім почуттям здорового глузду, ани на декілька годин прикували до себе ворога, що дало можливість Ясеню організувати другу лінію оборони. І ще третій раз цього дня ворог пішов в атаку. Тепер ним вже були застосовані всі роди військ включно з авіацією. Дехто може мені заперечити, що це була не бойова, а розвідувальна авіація, “кукурузники”, і ніякої шкоди ці літаки повстанцям не могли принести. А я наведу такий приклад. У квітні 1946 р. під час облави в нашому селі Городиловичі (Сокальщина) над нами з’явились такі самі “кукурузники”, з яких на село посипались бомби і гранати. Тому великим гріхом було відзначати в незалежній Україні “60- річний ювілей “сталінських соколів” 14-го авіакорпусу”, який привів до всесвітньовідомої катастрофи на летовищі Скнилів під Львовом 27 липня 2002 р. І ця третя атака також була повстанцями відбита. Повстанська оборона була надзвичайно активною. При найменшій можливості повстанці контратакували ворога і робили сміливі вилазки у вороже запілля. Поки повстанські відділи відбивали шалені атаки озвірілого ворога, командири Еней, Леміш, Кропива уважно спостерігали заходом бою, а в критичних ситуаціях вчасно втручались і виправляли становище. Але головним було все-таки знайти вихід з цього становища. Всі розуміли, що ворог може перекинути сюди значні сили і ще одного такого дня повстанці можуть не витримати. Постійно вивчались і аналізувались донесення розвідки про переміщення ворожих військ. І накінець вдалось таки “намацати” слабі місця у ворожому кільці. Виявилось, що ворог, втягнутий в наступальні дії, послабив кільце оточення і воно, це кільце, вже не суцільне, бо в деяких місцях ворожих військ нема. Найбільш сприятливим для виходу з оточення був північносхідний напрямок на Бушу і далі – в Дерманський і Точевицький ліси. “Вже за дня (24.04. – М. П.) рішили к-р Леміш, Кропива, Еней і я прорватися в Дерманський ліс”, – свідчить Микола Свистун – Ясень. Це підтверджує і Василь Худенко – Остап: “Ввечері 24 квітня був отриманий через зв’язкового наказ від Кропиви на відступ і вихід з оточення”. Вихід з оточення було здій-
Меморіальний комплекс героям Гурбинської битви
Микола Процюк, автор книжки спогадів “Воскресіння через пів століття”, син командира штабу УПА*Південь Василя Процюка – Кропиви – на вшануванні героїв Гурбинської битви на Рівненщині тут є зовсім інший варіант. Скажи мені, дорогий читачу, чи міг генерал Марченков відправити декілька тисяч своїх головорізів вслід за повстанцями, які вирвалися з влаштованого ним “котла”? – Так, – каже здоровий глузд – повстанські відділи під час маршу були дуже вразливими, вони представляли собою добру мішень для нанесення удару. – Ні, – каже генерал НКВД Марченков, – я не міг послати своїх підлеглих для повного розгрому повстанців, бо це означало поставити хрест на своїй генеральській кар’єрі, до якої я йшов багато років. А скількох людей я загнав на той світ заради тих генеральських погонів і лампасів! Вже німці були під Києвом, а мив Биківні все “працювали”. Ні, цього я не міг зробити. Адже я обклав повстанців, як вовків на полюванні. А вони все ж таки вирвались. А що скажуть товаріщі Жуков і Берія? А скажуть вони, що генерал Марченков – бездара. Бо йому було виділено аж 30 тисяч солдатів і офіцерів, танки, літаки, артилерія, щоб розгромити якихось три тисячі “украінскіх бандітов”, а він їх випустив. Найкраще в цьому випадку зробити вигляд, що ніякого прориву повстанців не було. Не було цього прориву, бо його не могло бути ніколи. І все. Крапка. І підлеглим треба натякнути на нараді, щоб не базікали про прорив, якщо хочуть нагороди і чергові звання отримати. Але як же бути із звітом? Головне, щоб у звіті цифра була “ісправна”. Скільки там тих бандитів ми повинні були знищити. Три з половиною тисячі. Значить треба цю цифру “зробити”. Так “зробити”, щоб і комар носа не підточив. Ось сексоти доповідають, що в лісі переховується величезна кількість молоді без зброї, а також населення з навколишніх сіл. “Всє оні – врагі совєтской власті. Завтра с утра начать тщатєльноє прочьосиваніє (тепер кажуть “зачістку”) лєса. Всєх убівать на мєстє. Ну і что, что оні без оружія. Убівать всєх подряд. О колічєствє убітих докладивать єжечасно. Всьо, виполняйтє!” Ще перед Гурбинською битвою коменданти деяких районів видали наказ про мобілізацію до УПА. В запіллі бойових куренів в лісі знаходилося декілька тисяч новозголошених юнаків, єдиною “зброєю” яких були торбинки з домашніми харчами. В ніч з 24 на 25 квітня бойові курені і сотні зуміли вирватись із оточення, а мобілізовані хлопці і чоловіки разом з мирним населенням з навколишніх сіл зосталися в лісі Були тут і поранені повстанці. І тут почалося найстрашніше. Щільними рядами, ретельно, метр за метром прочісували енкаведисти Гурбинський ліс. То тут, то там роздавались короткі черги ППШ і одинокі пістолетні постріли. То гинули від більшовицьких куль поранені українські повстанці, які надіялись сховатись в лісових хащах. П. Мірчук вказує, що поранених було коло 100 чоловік. Всі вони були убиті більшовицькими катами. А в глибині Гурбинського лісу ховались беззбройні юнаки і місцеві жителі. Безжалісно, в упор, розстрілювали кати всіх тих людей. Загальні втрати повстанців на Гурбах, якщо зважити на масштабність бою, загинуло їх не так багато, разом з розстріляними пораненими повстанцями число втрат УПА сягає десь трохи більше 200. А 1800 – то були мирні жителі і беззбройні волинські юнаки. Напившись досхочу української крові, московські бандити в останній день облави 27 квітня вирішили проявити “мілость” і вже не всіх беззбройних хлопців розстрілювали. Їх виводили з Гурбинського лісу і під конвоєм відправляли дальше. Їх чекали Воркута, Караганда, Норильск і ще багато-багато подібних місць, які тепер асоціюються у нас зі словом ГУЛАГ. У книжці відомого українського історика Володимира Сергійчука “ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали” (Київ, видавництво “Дніпро”, 1996) поміщено цікавий архівний документ під назвою “З карти проведення бойових операцій військ НКВС проти загонів УПА з 19 лютого по 20 вересня 1944 року”. Тут “зафіксовано 410 боїв між більшовицькими бандами НКВД і Українськими Повстанцями за цей період, показані місця, дати і втрати УПА в цих боях. Про втрати військ НКВД не повідомляється. Серед того сумного переліку найбільшою цифрою втрат вражає такий запис: “Майданська Гута: убито – 2018, захоплено в полон – 1570,
Тільки в “СП” · “По всій Україні належало б щороку вшановувати Пам’ять Героїв і Жертв Великої Битви УПА на Гурбах”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ 21-28 квітня 1944 року, група “Енея”. Разом – 3588. Ось і вийшла в генерала Марченкова “справна” цифра в звіті. Якраз стільки, скільки потрібно для звіту перед високим московським начальством – 3588. Страшна цифра. Логічним є припущення, що цій цифрі мала б відповідати і кількість захопленої в повстанців трофейної стрілецької зброї. Але згідно із звітом ВВ НКВД кількість захопленої зброї – всього 298 гвинтівок, 31 автомат, 42 ручних кулемети, – разом 371 одиниць стрілецької зброї. Так є тут ще і 7 гармат, 15 мінометів, 120 возів і навіть! літак У-2. Але важку зброю і вози повстанці покинули перед проривом, щоб не обтяжувати себе на марші. Тобто ніякої обслуги коло цієї трофейної зброї при її захопленні вже не було. От і виходить, що навіть згідно із звітом ВВ НКВД було вбито і захоплено в полон не більше 370 озброєних повстанців. Решта – беззбройне мирне населення, безвинні жертви більшовицького терору-геноциду. “174 воіна-чекіста округа за гєроізм і мужество, проявленниє в етот період прі ліквідації банд українскіх буржуазних націоналістов, билі награждєни ордєнамі і мєдалямі СССР”. Через два місяці після Гурбинської битви, 22 червня 1944 р., Жуков і Берія видали зловісний наказ № 0078/42 про тотальне виселення всього українського населення “в отдєльниє края Союза ССР”. Виконати цей наказ сталінські людожери не змогли не стільки через відсутність достатньої кількості вагонів, як через подальше розгортання бойових дій УПА. А бойові повстанські курені, вирвавшись із оточення, здійснили рейд на Полісся, а потім знову повернулись на Південну Волинь. Гурбинська битва показала надзвичайну стійкість і незламність українських повстанців, їх високу бойову майстерність і рівень військового мистецтва керування повстанськими силами зі сторони командирів і штабів. Це не був бій, який характерний для повстанської армії. Повстанці в усіх випадках повинні уникати фронтальних оборонних боїв, які веде регулярна армія. Але, опинившись в такій ситуації, що уникнути фронтального бою не
В Українському кризовому медіа-центрі відбулась презентація двотомного видання Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського – науково-бібліографічного покажчика “Українська революція і державність (1917–1921 рр.)”, який побачив світ цього року у видавництві “Ліра К”. Доктор філологічних наук, професор Сидір Кіраль зазначив, що це видання – промовистий вияв історичної пам’яті в історії розвитку національної бібліографії як такої, оскільки бібліографічні видання, про котрі йдеться, тісно переплітаються з історією нашої державності. Саме за часів Української революції, Центральної Ради, гетьмана Скоропадського, Директорії було утворено відповідні наукові інституції й відділи. Два томи видання – це бібліографічні описи книг, брошур, авторефератів, журнальних статей, тез, рецензій, депонованих праць, присвячених цій проблематиці.
вдалося, повстанське військо успішно втримало свої позиції. В Гурбинській битві ми бачимо вже добре навчених військовій справі повстанців, які перемогли озброєного до зубів, чисельно переважаючого ворога. З тактики їх дій видно, що це вже був зародок регулярного Українського Війська. Курені Групи “Богун” Петро Олійник-Еней повів на Полісся. А повстанці із з’єднання “Холодний Яр” на чолі з Миколою Свистуном-Ясенем все ж таки почали здійснювати запланований раніше рейд на південний схід. Більше сотні повстанців цього з’єднання загинули в нерівному бою 13 травня 1944 р. під селом Стригани (Славутчина). А де ж тепер перебував Кропива? Чи він також загинув 13 травня, як подано в деяких виданнях. Виявляється, що це була помилка. Він тоді був ще живий. Ось свідчення Василя Худенка – Остапа: “15 травня 1944 р. мене викликав до себе Кропива і без пояснення причин запропонував перейти в розпорядження політ-референта Середи із штабу Групи Енея”. Не став Кропива відсиджуватися в поліських болотах. Відправивши в рейд з’єднання “Холодний Яр”, він разом з Доксом і охороною знову пробирається на південь – до загону Омеляна Грабця-Батька, який в цей час здійснював рейд з-під Чернівців на північ. Свідчить Григорій Ільченко-Степовий: “Поступив наказ і ми дуже тяжкими шляхами стали повертатися назад, на північ. Ми залишили увесь транспорт, коней і йшли пішки, несучи на собі набої та харчі. На весь загін, в якому було за п’ятсот осіб, мали троє осідланих коней. На одному з них їхав “Кропива”. Ми довго кружляли по лісах, уникаючи боїв з червоними, але вже насідали енкаведисти та групи, сформовані з червоних партизанів. Десь в середині травня ми перетнули залізницю Тернопіль-Шепетівка і недалеко від Вишнівця зупинились в лісі на перепочинок. Вдень тут ми прийняли бій з енкаведистами. Їх було, як видно, не багато, а тому в ліс вони не пішли. Ми йшли далі і тільки вночі, а вдень ставали на відпочинок. В лісі мене позвав “Батько” і поцікавився, як рука. Лікар мені зняв пов’язку, і я вже не відчував, що
Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського націопоранений. Тут же, в лісі, “Батько” відібрав групу із сорока чоловік і сказав, що з куренем підуть на Рівненщину “Кропива” та “Бистрий”, а ми залишимось тут, у нас зовсім інше завдання. Увечері курінь піднявся на марш. Ми тепло прощались І, як видно, назавжди. На другий день ми в лісі переодягнулись в однострої радянських солдатів і одержали відповідні документи. Я став тепер надовго Рибалко Іван. “Батько” повідомив, що ми відбуваємо в глибоке підпілля ОУН в східні області України. Охорону групи вів “Докс” – цей відважний командир. “Батько” дав мені пароль до Вінниці і в одне село під Літином. Потім кожен з нас одержав відповідні документи на ті місця, куди нас посилала ОУН. Ми розлучилися недалеко від Проскурова. “Батько” побажав успіху, потиск нам руки, але ми не знали, що то було востаннє. Ми вийшли на дорогу і нас військова машина підвезла до міста. Мій друг Володя взяв квиток до Києва, а я – до Павлограда Дніпропетровської області. Я їхав виконувати нове важливе доручення. Це був червень 1944 року”. Це останнє живе свідчення про Василя Процюка – Кропиву. (Найновіші віднайдені документи підтверджують, що Кропива загинув 13 травня 1944 р. – Г. Д.).
Післямова Не маючи достатньої інформації, історик П. Мірчук зробив деякі не зовсім точні висновки з результатів Гурбинської битви. Він пише: “Двомісячні великі бої частин УПА-Південь, в яких большевики наступали цілими дивізіями з усіма родами зброї до важких гармат, танків і літаків включно, забрали надзвичайно багато жертв. Втрати в людях були такі великі, що головне командування вирішило розформувати УПА-Південь. Уцілілі частини УПА-Південь включались до УПА-Захід і УПА-Північ. Трагічна доля Групи УПА- Південь заставила головне командування УПА змінити тактику переходу фронтів. Показалось, що великі бої з Червоною армією, силами кількох чи кільканадцяти куренів забирають надто багато жертв. Тому літом 1944 р. всі частини УПА дістають наказ розчленуватись на відділи не більше як по дві сотні і перейти в Карпанального університету імені Тараса Шевченка Валерій Капелюшний відзначив той факт, що в дослідженні вже немає розділу ти, або більші масиви лісів. В районах менших лісів розчленуватися на чоти, а то й на рої”. Дійсно, багато повстанських відділів після Гурбинської битви влітку 1944 року перейшли з Волині в Карпати і в більші лісові масиви (Полісся, Чорний Ліс тощо). Але УПА-Південь повністю розформована не була. Розділившись на малі невловимі відділи, українські повстанці ще багато років наносили відчутні удари більшовицьким окупантам на Південній Волині. Декілька років тому патріоти Південної Волині поставили і освятили Хрест на місці найбільшого поховання повстанців і розстріляних мирних жителів. Щороку в одну з останніх неділь квітня сюди прибувають люди з навколишніх міст і сіл, щоби вшанувати пам’ять загиблих. Алея думаю, що Гурбинська битва була подією далеко не місцевого значення. За своїм розмахом і значенням то є без сумніву подія Всеукраїнського масштабу, про неї повинні знати всі українці так само, як і про Героїв Крут і Базару, про переможні козацькі звитяги. У червні 2000 року, якраз перед Зеленими Святами, я побував на полі Гурбинської битви. Електричкою доїхав до Здолбунова, а звідти поїхав автобусом на південь. Десь через 30 кілометрів на південь від Здолбунова, не доїжджаючи 3 кілометрів до села з поетичною назвою Зелений Дуб, водій зупинив автобус і, показавши рукою в сторону недалекого лісу, сказав: “Там”. Автобус поїхав дальше, а я віч-на-віч залишився з Полем Гурбинської Битви. Шаленим різноцвіттям зустріло мене воно – Поле Слави Української Зброї,
“Українська радянська соціалістична республіка” як окупаційної форми території України. Натомість у покажчику з’явився розділ про УНР та її зв’язки з антибільшовицьким “білим” рухом, змінилась термінологія, зокрема вживані в попередньому виданні терміни “гетьманщина”, “скоропадщина” замінені на коректні “гетьманат” та “Українська держава Павла Скоропадського”. На думку рецензентки двотомника, докторки історичних наук, професорки, завідувачки відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України Валентини Піскун, хронологія Української революції має бути розширена до березня 1923 року. Адже тільки від цього часу територія України вчергове була розподілена між різними державами в Європі, тому саме 1923 рік є тією важливою датою, щоб зрозуміти,
поле безчестя ворогів України. Воно займає значну площу, приблизно 10 на 8 кілометрів на півдні Здолбунівщини. Рівнинна на сході місцевість поступово переходить в заболочену долину р. Світеньки. Тут є прекрасні галявини, придатні для влаштування літніх молодіжних оздоровчих таборів. Адже молодь майже нічого не знає про боротьбу УПА на Волині в 1943–44 рр., відкриття тої терра інкогніта ще належить їй зробити. Бо з досвіду знаю, що в нашої молоді склалося дещо однобоке враження, що боротьба УПА – то є обов’язково боротьба в схронах, криївках тощо. Нічого цього тоді ще не було. Гурбинська битва відбувалася на відкритій місцевості, на широкому волинському полі проти творців Голодоморів і ГУЛАГів. То була переможна Битва Українського Козацького Повстанського Війська за Волю України. А волиняни, жителі навколишніх сіл, залюбки прийняли б гостей (зелений сільський туризм). Тож закликаю вас, дорогі друзі, відкрити для себе цей чудовий куточок Південної Волині! Крім незрівнянного естетичного задоволення, Ви будете мати можливість доторкнутись серцем до недавньої, але вже призабутої героїчної сторінки нашої історії. Та й нашим науковцям пора вже спорядити спеціальну експедицію для вивчення історії і перебігу подій на Південній Волині під час Другої світової війни. А по всій Україні належало б щороку вшановувати Пам’ять Героїв і Жертв Великої Битви УПА на Гурбах.
1994–2004, Київ – Ланівці – Крем’янець – Шумськ – Антонівці як переможці можуть поділити територію переможеної держави. Професорка також поділилась думками щодо нашої нинішньої боротьби з сучасною російською імперією, яка не може існувати без України, бо їй потрібна українська історія, аби її привласнити. Вагомими словами про значення бібліографії в науковому, історичному та практичному сенсах підсумував цікаву розмову модератор заходу, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту біографічних досліджень НБУВ і координатор Українського кризового медіа-центру Ігор Стамбол. Учасники дискусії зійшлися на тому, що наразі маємо професійно підготовлений книжковий дороговказ – двотомник “Українська революція і державність (1917–1921 рр.)”.
Підготував Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Воїни Української Повстанської Армії. Фото з відкритих джерел
Під час презентації видання (справа наліво): Сидір Кіраль, Валентина Піс* кун, Валерій Капелюшний
Геноцид · “Книга зіткана з людських трагедій планетарного масштабу, які за всю попередню історію не переживав український народ”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Тарас ГОЛОВКО
Не випадково у п’ятикнижжі Олександра Бондаренка “Україна під знаком кремлівського Молоха” це страхіття постає в образі сталінського терору як божество по імені Молох, що стало символом жорстокої, кровожерливої сили з вимогою людських жертв, розпалювання воєн, так і кремлівська потвора, що віками висне над Україною, висмоктує з неї кров, шле і шле свої орди на її волелюбність, непокірність, потугу. Понад п’ятсот сторінок тексту читати непросто, бо кожна з них кричить болем, стражданнями нації і водночас промовляє гордістю за героїзм і незламність її синів. Намагаючись розкрити механізм радянської державної машини на самих початках її становлення, автор приходить до висновку, що свою роль у її підступній діяльності відігравали більшовики єврейської національності. Цей своєрідний феномен вивищення представників одного етносу над іншими відбувся лише завдяки отриманню великою групою владних повноважень у ході революції, розгортанні громадянської війни, розбудові державно-репресивного апарату. Концентрація влади в одних руках, а саме у Йосипа Сталіна, котрий до певної пори рахувався з ленінським спадком – засиллям на керівних посадах у партійних і державних органах осіб єврейської національності аж до того часу, поки не виник конфлікт з Троцьким – другої людини в партії більшовиків після Леніна. Питання національної приналежності, загалом національна політика, завжди ним бралась до уваги у процесі розбудови тоталітарної держави, керованої такими ж, як і сам, партійними догматиками, здатними заради ідеї принести в жертву мільйони життів. Саме це і сталося на теренах України впродовж 20-х, 30-х і 40-х років. У деталях розглядаючи національну політику Кремля, яку той почав втілювати на практиці через своїх ставлеників в Україні, автор торкається постаті Миколи Скрипника і вбачає в ньому не лише колаборанта, а й злочинця, на совісті якого загублені долі сотень українських патріотів. Будучи членом Політбюро ЦК КП(б)У, Скрипник відповідав за так звану українізацію в республіці, яка спочатку сприймалась громадськістю позитивно, відкривала після кількох століть національного утиску, як багатьом здавалося, перспективи гармонійного розвитку народу і насамперед у культурно-освітній сфері. На підтвердження цих обнадійливих тенденцій у книзі наводиться цікава статистика, яка наочно демонструє поширення грамотності серед населення в 20-х роках, зростання тиражів і назв україномовних книг, нових видавництв і періодичних друкованих видань. Можливо, українізація, названа згодом відродженням, в яке повірив Микола Хвильовий, детально охарактеризований у книзі, як, до речі, і більшість його колег по літературному цеху, дала підстави проголосити в їхньому середовищі курс “Геть від Москви!”, тобто у напрямку цивілізованої й освіченої Європи, одразу був помічений у Кремлі. Цю та інші позиції Хвильового Сталін моментально назвав ухилом. Згортання українізації, згідно з авторською розповіддю, супроводжувалось жорстокими репресіями, спрямованими в першу чергу проти представників інтелігенції як носіїв інтелектуального коду української нації. Йдеться у книзі про трагічні епізоди, пов’язані з розправою на інспірованому більшовиками процесі “СВУ”. Судилища над відомими українськими науковцями, письменниками, митцями лише знаменували початок ще більших злочинів, вчинених сталіністами у передвоєнний період. У книзі показано, до яких диявольських методів нищення національно свідомих громадян вдавалися представники репресивного більшовицького апарату – ВЧК, ОГПУ, НКВД, сформованого з метою придушення будь-якої непокори їхніх ідеологічних супротивників або тих, кого вони йменували контрреволюціонерами, шкідниками, шпигунами. Перед читачем постає цікавий фактаж, пов’язаний із заснуванням токсикологічної лабораторії в СССР, ініціатором створення якої був сам “вождь народів”. Отрута, яка в ній вироблялась, застосовувалась для таємної ліквідації опонентів сталінського режиму, а також проти тих, хто перебував в еміграції і не припиняв боротьби з більшовиками. За однією з версій, викладеної автором, тяжко хворого Олександра Шумського – одного з лідерів націонал-комуністичного руху, водночас ідейно далекого, як вважали московські сталіністи, від марксистсько-ленінської ідеології, знищили отрутою, виробленою у токсикологічній лабораторії, завідувачем якої був єврей Григорій Майрановський. Саме така доля спіткала, на думку автора, і Михайла Грушевського – голову Центральної Ради УНР, ана момент смерті – академіка ВУАН, який за загадкових обставин помер від сепсису, що виник у результаті проведеної операції в Кисловодську в листопаді 1934 року. Після самогубства Миколи Скрипника в липні 1933 року, спричиненого планомірним цькуванням у партійному середовищі за його нібито активність у справі українізації і зрощенні з націоналістами, на перші ролі із згортання національної домінанти в республіці вийшли Павло Постишев і Всеволод Балицький. Найбільш шокуючі злочини проти представників інтелігенції і селянства, вчинені цими та іншими більшовицько-чекістськими верховодами, розглядаються автором у контексті спланованого Кремлем винищення українського народу в небачених масштабах, що за міжнародним правом кваліфікується не інакше, як геноцид. У книзі називаються конкретні прізвища катів, причетних до фізичного знищення української еліти, зокрема, Євгена Плужника, Дмитра Фальківського, Григорія Косинки, сім’ї Антіна Крушельницького, Валер’яна Підмогильного, Валер’яна Поліщука, Миколи Зерова та сотень, тисяч інших видатних постатей доби “розстріляного відродження”. Автор згадує офіцерів НКВД М. Матвєєва і Г. Алефера, які, виконуючи “важливе завдання” Сталіна, власноруч в карельському урочищі Сандармох щодня розстрілювали від 180 до 265 українських в’язнів Соловецького концтабору. На підтвердження достовірності вчинених злочинів цими нелюдами, у книзі є посилання на антологію “Розстріляне Відродження” Юрія Лавріненка, в післямові до якої Євген Сверстюк так охарактеризував комуніста й екзекутора, капітана НКВД М. Матвєєва: “…він “виконав завдання” до 20-х роковин жовтневої соціалістичної революції. Загалом убивці від НКВД ніколи не сповідалися, за винятком таких випадків, коли самі були поставлені перед судом і давали докази своєї вірної служби. Згаданий капітан прозвітував про свої заслуги. Щемним залишається запитання там у засвітах: “Розкажи, Матвєєв, як ти за один день Божий погасив усі великі зорі на культурному небі України, навіть не помітивши цього?” Щось незбагненно диявольське є у вчинку людини, котра, ставлячи на коліна собі подібних, розстрілювала їх у потилицю сотні на день”. Не менш вражаючим фактом у книзі О. Бондаренка є історія загибелі письменника, перекладача і публіциста Григорія Епіка, який увійшов в українську літературу першої половини ХХ століття повістю “Восени”, романами “Без ґрунту”, “Перша весна”, “Петро Ромен”. В цих творах він хоч і позитивно ставився до радянської дійсності, однак потрапив у немилість КП(б)У, з якої був виключений з формулюванням “Протягом довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії”. З авторської розповіді читач дізнається, що після арешту в грудні 1934 року нібито за приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації, що планувала терористичні акти проти керівників Компартії та уряду, слідство у справі Григорія Епіка провадив чекіст на прізвище М. Хаєт, єврей за національністю, оперативник IV відділу НКВД УССР. Доведено, що саме він проводив також допити Є. Плужника, Г. Косинки, Д. Фальківського, О. Влизька, М. Бойчука, Б. Антоненка- Давидовича, дуже часто супроводжуючи жорстоким побиттям підслідчих. Але найдикіше є те, що М. Хаєт “за заслуги перед радянською владою” був удостоєний поховання на Байковому цвинтарі у Києві, якраз навпроти символічної могили Г. Епіка, життєвий шлях якого обірвався далеко від Батьківщини, теж у згаданому Сандармоху, де його розстріляли в жовтні 1937 року за рішенням трійки НКВД у складі начальника обласного управління цього репресивного більшовицького відомства, секретаря обкому ВКП(б) і прокурора. Книга “Україна під знаком кремлівського Молоха” зіткана з людських трагедій планетарного масштабу, які за всю попередню історію не переживав український народ. Не оминула ця трагедія й тих, хто опинився на гребені революційної хвилі, в перших рядах будівничих української державності. Постаті Михайла Грушевського автор відвів велику частину розділу, в якому йдеться про червоний терор, спрямований проти наукової, технічної та мистецької еліти України з середини 20-х і до кінця 30-х років. Обраний головою Центральної Ради, а потім головою Української Народної Республіки він, як ніхто інший, чудово розумів, який вантаж відповідальності упав на його плечі в часи соціальних катаклізмів, руйнування старого і народження нового, постання української держави після довгих століть національного поневолення та духовного пригнічення. Михайло Грушевський виявився успішним науковцем в історичній сфері, досягнув вагомих результатів у державотворенні і водночас припустився помилок, як, власне, і його найближчі соратники. Українська революція, зазнавши невдачі, створила тим самим передумови для відновлення колоніального ярма в ще гірших вимірах і катастрофічних наслідках для населення. Розглядаючи внесок Михайла Грушевського в скарбницю української справи, автор, безперечно, має рацію щодо високої оцінки фундаментальної праці видатного українського історика – десятитомної “Історії України-Руси”. Саме вона, на думку автора книги, зламала офіційну московську схему східнослов’янської історії: Київська держава – Московська держава – Московське царство – держава Романових. Замість неї науковець запропонував діаметрально протилежний історичний концепт: Україна-Русь зі столицею в Києві – Галицько-Волинська держава – Велике князівство литовське – козацька держава XVII–XVIII ст. Ця міна уповільненої дії, закладена під штучно створений фундамент московитської державності, викликала лють у тих же більшовиків. Вони помстилися навіть після смерті Михайла Грушевського, встановивши йому пам’ятник не обличчям до людей, а затиллям. Хто не посвячений, той могилу першого президента Української незалежної держави одразу не знайде на Байковому кладовищі, бо саме на це розраховували ті, хто вірою і правдою служили Кремлю, прагнучи у будь-який спосіб затерти пам’ять про нього. Після судилища над вигаданою чекістами Спілкою визволення України сталіністи продовжували репресії проти наукової інтелігенції. Автор розкриває обставини виникнення так званої “Симиренківської справи”, за якою у 1933 році жертвами репресивного сталінського апарату стали десятки тисяч науковців, агрономів, ветеринарів, інженерів і звичайних колгоспників. Серед них був і професор Володимир Симиренко – видатний український помолог і селекціонер плодових культур в Україні, один із перших агроекологів та розробників дослідницької методології сучасного садівництва. В книжці називається дата загибелі Володимира Симиренка – у ніч із 17 на 18 вересня його розстріляли в урочищі Солянка під Курськом. Така сама трагічна доля чекала на професора мовознавства Григорія Холодного, історика і авторитетного теоретика літератури Володимира Перетца, математика зі світовим ім’ям, академіка Михайла Кравчука, сходознавця і письменника Агатангела Кримського. Розповідаючи у книжці про кожного з них, Олександр Бондаренко згадує найсуттєвіші факти з біографій визначних науковців, аналізує їхній вагомий внесок у різні наукові галузі. Не обійшов увагою автор й українських мистців, яких так само за надуманими звинуваченнями засудили на тривалі терміни ув’язнення або розстріляли у застінках НКВД. Серед них – Михайло Бойчук, Іван Падалка, Василь Седляр, Іван Липківський. Моторошною і цинічною за своєю суттю стала розправа особливим відділом
Геноцид · “У радянській державі ніхто не був застрахований від розправи каральними органами”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
коли поетів за чавунні ґрати безбожно запроторюють кати. Скоріше за все, Тичина щиро написав цей вірш, намагаючись хоч під кінець життя виправдатися перед широким читацьким загалом за свої незугарні вчинки, пов’язані з відвертим підлабузництвом і запобіганням перед одноосібно правлячою більшовицькою партією, спробувати пояснити, чому він, м’яко кажучи, збився на манівці і змушений був фальшувати у поетичній творчості. У таких випадках доречно нагадати колоритне народне прислів’я: “Є каяття, та нема вороття”. У радянській державі ніхто не був застрахований від розправи каральними органами. Сталін навмисне вибудував систему тотального терору, бо ментально був східним деспотом, а ще добре відчував як потрібно правити в країні, де місцевий, нецивілізований за європейськими мірками, московитський люд завжди був схильний до бунту, відтак потребував найжорстокішого упокорення. Як у часи Івана Грозного з його опричниками, так само енкаведисти у парі із суддями безвідмовно виконували всі постанови і розпорядження ВКП(б), ініційовані політбюро й особисто Сталіним, а ще антигуманні закони, що передбачали швидку розправу над цивільним населенням за будь-яку провину. Стосувалося це і тих працівників репресивних органів, зокрема верхівки НКВД УССР, які, на думку автора, були носіями інформації і у будь-який момент могли скомпрометувати або викрити у майбутньому вище партійне керівництво, що засідало у Кремлі. Такі підлягали фізичній ліквідації. Оскільки всі вони були без винятку членами партії, то розправу над ними називали “партійною чисткою”. З розповіді О. Бондаренка читач дізнається про те, як так зване сталінське правосуддя за досить короткий час змінило етнічний склад українського НКВД, де переважали чекісти з єврейською національністю, дуже часто навмисне прихованою або російським, або українським прізвищем. В книзі фігурують імена народного комісара внутрішніх справ УССР Ізраїлю Лєплєвського, начальник 4-го відділу УГБ НКВД УССР Матвія Герзона, начальника УНКВД Чернігівської області Марка Капелюса (він же Корнєв) та інших. На їхній совісті сотні, тисячі загублених життів звичайних громадян, які у переважній більшості не мали стосунку до жодних так званих контрреволюційних організацій, ніколи не були агентами іноземних розвідок, а тим більше не планували вбивств вищих партійних керівників. Далі буде.
мешкання. Застали ми Михайла Федоровича за звичною для нього та несподіваною для нас роботою. посеред кімнати стояв чималий міх, довкруги якого на стільцях сиділа чи не вся сім’я Башловки (господар, дружина, діти). Піднявшись нам назустріч і привітавшись, господар пояснив: – Оце працюємо з дружиною надомниками. Розкладаємо в обгортки-пакетики припинки до волосся. Діти старші допомагають. Не далі як через годину дружина повинна здати нашу продукцію… Коли нарешті опустів міх, вся продукція була упакована, а коробки складені для здачі в прийомник, ми попросили кобзаря пограти. І він, підстроївши кобзу, вчинив нашу волю…Мов зачаровані, слухали ми голос приємного тембру і дзвінкі щедрі звуки кобзи народного співця, який частував нас своїми творами, народними піснями і думами. А ми просили грати ще, іще…”, – згадував про нього дослідник кобзарства Богдан Жеплинський. В останні роки життя працював у цеху фірми “Світанок” друкарем. На жаль, дитинство та інші випробування позначилися на здоров’ї Михайла Башловки. Помер у Києві 30 квітня 1973 року, не доживши пів року до свого 50-річчя. Похований на Байковому кладовищі. Дружина кобзаря Парасковія Башловка мешкала в Канаді, у дочки Марії. Бандура Михайла Федоровича зберігається у Києві в родині онука Максима Тарасенка.
За матеріалами Українського інституту національної пам’яті
Геноцид · “У радянській державі ніхто не був застрахований від розправи каральними органами”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ НКВД УССР над сліпими кобзарями взимку 1934-1935 років після проведення у Харкові в міському оперному театрі з’їзду, спеціально організованого етнографічною комісією Академії наук. Цей злочин, вчинений сталіністами поблизу залізничної станції Козача Лопань, і досі огорнутий таємницею, деталі загибелі близько трьохсот незрячих музикантів разом з їхніми поводирями, переважно дітьми, невідомі до наших днів. Автор не просто констатує злочини тоталітарної системи у Радянському Союзі, правонаступником якого стала Російська Федерація, що веде неоголошену війну проти суверенної України, а й закликає широку громадськість пам’ятати імена тих, хто безневинно загинув у 20-30-ті роки. Один з розділів книги О.Бондаренка має аж надто довгу назву “Неоголошена війна москалів на знищення української нації ціною репресій, колективізації, терору голодом та славославлення “вождя всіх народів” письменниками: 1929-1949”. Аби оглянути у вказаному історичному періоді те, що стосується винищення у небачених масштабах сільського населення, інтелектуальної еліти нації, автор передвоєнний період в Україні поділив на чотири етапи. Перший: масова колективізація українського селянства та ліквідація куркульства як класу (1929-1931); другий: масовий терор голодом (Голодомор) українського селянства (1932-1933): масовий терор шляхом арешту та страти значної кількості творчої, наукової та мистецької української еліти, знищення архітектурно-культурних пам’яток, пограбування музеїв, привласнення москалями культурної спадщини України (1934-1937); масовий Великий червоний терор проти української нації Східної та Західної (Галичини) України (1932-1941). Однією з причин сталінської вимоги українського зерна у необмеженій кількості деякі історики схильні вважати те, що за його вивезення в європейські країни і за виручену валюту закуповувалось західне обладнання, без якого неможливо було провести індустріалізацію. Лазар Каганович виявився тим, як наголошує у книзі автор, хто без зволікань після його призначення на посади, спочатку завідувачем сільськогосподарського відділу ЦК ВКП(б), а згодом ще й надзвичайним уповноваженим від партійних і державних органів з питань колективізації і хлібозаготівель, почав втілювати сталінські настанови у найжорстокіший спосіб. Можна посперечатися з О.Бондаренком, який переконаний, що злочинна поведінка і вчинки Кагановича у процесі витискування зерна з українського селянина пояснюєть-
Дитинство видалося невеселим. Народився незрячим, пережив кремлівський комуністичний Голодомор-геноцид 1932–1933 рр. Вчився у школі сліпих у Полтаві, потім у Житомирі, Києві. У 16 років навчився грати на бандурі, яка стала його годувальницею. У роки Другої світової війни ходив із кобзою по Полтавщині, Київщині, Сумщині, Харківщині та інших областях, заробляючи на кусень хліба. Виконував думи та балади на тексти Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, Пантелеймона Куліша.
ся дуже просто, а саме його національною ментальністю, в якій дуже часто присутні безпринципність, немилосердність і цинізм, але те ж саме було характерним для його поплічників – Станіслава Косіора, Павла Постишева, Всеволода Балицького (поляка, росіянина й українця за походженням), котрі, як ті вірні пси, без жодного вагання і внутрішніх моральних гальм, вчиняли насилля проти найсвідоміших і патріотично налаштованих українців, вбачаючи в них, перш за все, ідеологічних ворогів. Українське селянство ці сталінські блюдолизи, застосовуючи масовий терор, насилля, аби за будь-яку ціну виконати партійне завдання. Тепер всьому світу відомо те, що приховувалося більшовиками на початку 30-х. Повсюдний голод, що виник після брутального вилучення хлібних запасів по всій Україні, спровокував масове вимирання сільського населення, кількість померлих від недоїдання обчислювалася мільйонами. Автор книги в деталях досліджує механізм визиску, який планомірно підтинав хліборобів з діда-прадіда, тим самим знесилюючи тисячолітню націю, бо разом з дорослими вмирали і діти, її майбутнє. Справжнім вироком звучать слова в оцінці цих макабричних подій, що залишили після себе глибокий слід у генетичній пам’яті українців: “Кат Й.Сталін планомірно й послідовно вів до того, щоб примусити українську націю до капітуляції, зробивши з неї покірне знаряддя кремлівських жидівських керманичів. І цим засобом став геноцид українського народу. Світська влада сама визнала ці дії внутрішньою війною словами помічника Й.Сталіна, жида М.Хатаєвича: “Це війна, або вони нас, або ми їх”. Автор вже вкотре у книзі емоційно вказує на національну приналежність наближених партійних функціонерів до вождя. Справді, той же апарат НКВД СССР і його республіканський філіал у Києві тривалий час був укомплектований євреями ще з часів Леніна-Троцького. Однак треба визнати, що дуже скоро Йосип Джугашвілі позбавиться від офіцерів-енкаведистів з іудейським корінням, так само і від вищих партійних сановників, зокрема, Каменєва, Зінов’єва, Рикова, не кажучи про згадуваних Косіора, Постишева, Балицького, Хатаєвича. Всі вони були розстріляні у роки “Великого терору” як небажені свідки організованої і спланованої за безпосередньої участі Сталіна масової фізичної (розстріл) і фізіологічної (штучний голод) розправи над цілими суспільними прошарками. Час від часу серед істориків поновлюється дискусія стосовно статистики загиб-
Крім гарного голосу мав поетичний талант. Співав думи на власні тексти, серед яких – про Голодомор 1932–1933 років. За словами краєзнавця Рената Польового, свого часу етнограф Іван Макарович Гончар хвалився, що має у схованці віршовану історію України Башловки, сказавши, що це “талановитий і дуже сильний твір”. У 1945 році оселився в Києві. Грав у кобзарському ансамблі при Київському товаристві сліпих. Працював у цьому товаристві – сортував речі по коробках тощо. В Товаристві познайомився з незрячою дівчиною Параскою – пізніше вона стала його дружиною і народила шестеро дочок. Коли в 1969 році при Музично-хоровому товаристві УРСР було створено Об’єднання співців-кобзарів (туди ввійшло 14 музикантів, як старшого віку, які дивом уціліли після сталінських погромів, так і молодших), теж був запрошений до колективу. При цьому, як згадував інший кобзар,
лих у 1932-1933 роках. Не обминув її й автор книги, який віддає перевагу дослідженням з цього питання авторитетному історику Володимиру Сергійчуку, який у своїх працях дуже аргументовано доводить, що кількість втрат серед українського селянства під час Голодомору складає понад 7 мільйонів осіб. Зауважмо, що Олександр Бондаренко цю драму з мільйонними жертвами намагається розглянути під дещо іншим кутом зору. Йому не дає спокою морально-етичний аспект цієї катастрофи, свідками якої в ті роки були представники української творчої еліти, котрі не лише мовчали, а, на жаль, навіть славили убивць рідних по крові людей. На двох десятках сторінок автор з обуренням називає тих, хто писав літературні панегірики “вождю усіх народів”, на кшталт: Піснею про Сталіна Починаймо день! Кращих ми не знаємо На землі пісень! У країні Сталіна У країні Рад, Ми ростем, зростаємо, Як зелений сад! Цей вірш у середині 30-х написав Максим Рильський, який напевне ж був панічно настраханий і своїм арештом, тією гігантською людською гекатомбою, вчиненою сталіністами у 1932-1933 роках, політичними репресіями, що викошували людей творчих професій, виселеннями до сибірських країв усіх тих, хто викликав найменшу підозру в нелояльності до радянської влади. В книзі автор переконливо ілюструє творчу мімікрію Павла Тичини, Миколи Бажана, Володимира Сосюри, Миколи Нагнибіди, Любомира Дмитерка, Платона Воронька, Олекси Ющенка, Олександра Підсухи, Натана Рибака, Вадима Собка, Юрія Смолича і деяких інших тогочасних поетів і прозаїків, які в загальному хорі не лише сприяли культу особи Сталіна, а що найгірше – не знаходили у собі мужності сказати правду українському народові про злочини сталінізму, десятиліттями вводили в оману не одне покоління людей, підміняючи жахливу дійсність майстерно сплетеною ілюзорністю. Щоправда дехто з них на схилі літ намагалися покаятись, як, скажімо, Павло Тичина, написавши такі поетичні рядки, цитовані у книзі: Якщо я десь не оспівав калину, Якщо не ввів у вірш весняну цвіть – Мені не ставте, друзі, у провину. Ви, критики, в докорах не кипіть. Не можу про калину я співати Коли на світі стільки чорноти,
Євген Адамцевич, Башловка на першому концерті навідріз відмовився співати твори штучного “совєтського фольклору” і взагалі не вийшов на сцену. Він мав свій характер і був дуже чутливим до фальшу. Зате в дружньому колі завжди співав із задоволенням. Вдома чи в дружній компанії виконував пісні “Стоїть в селі в Суботові” (вірш на слова Тараса Шевченка), “Як полки Богдана”, “До кобзи”, “Козачий кістяк”, “Пам’яті тридцяти” (вірш про Героїв Крут на слова Павла Тичини” ), “Євшан-зілля” і багатьох інших. “…літом 1968 року ми вибрались провідати київського народного кобзаря Михайла Федоровича Башловку, що жив тоді по вул. ім. Тельмана. Народні співці мені вже не раз розповідали про цього кобзаря, характеризували його як найбільш плідного незрячого київського кобзаря нового покоління, але я до цього часу не слухав цього музику. Тому з великою цікавістю я переступив поріг його
Сто років тому, 10 листопада (за іншими даними – 19-го) в селі Макухи (нині підпорядковане Зіньківській міській територіальній громаді Полтавського району) на Полтавщині народився видатний український кобзар Михайло Башловка. Він був останнім із могікан, носієм традиції сліпих кобзарів, яких практично повністю винищив російсько-комуністичний режим у 1920–1930 роках. Кобзар Михайло Башловка – один із тих, хто співав про звитяжну сторінку історії Української Народної Республіки – бій під Крутами. А ще говорив і співав про Голодомор тоді, коли всім було наказано мовчати про цей страшний злочин комуністичного режиму, моторошну трагедію українського народу.
Пошта “СП” · “Не віддамо нізащо в світі Й малого клаптика Вкраїни”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
мендувало на присудження Загулівської нагороди 2024 року освітянина, громадського діяча, директора Міліївського опорного ліцею імені Дмитра Загула Олександра Танасійовича Кузика. Він директорує тут четвертий рік, недовго, але очолюваний ним колектив ліцею гідно продовжує справу популяризації життя і творчості Дмитра Загула, розпочату ще в 90-х роках ХХ століття. Олександр Кузик – призер Всеукраїнського конкурсу “Учитель року”, розробив інтеграційний урок з інформатики та української літератури на тему “Дмитро Загул – поет великого таланту і скорботи”. За його ініціативою проведено реставрацію пам’ятника Дмитрові Загулу роботи Володимира Гамаля та прилеглої до нього території, в кожному навчальному кабінеті встановлено сучасні технічні засоби. Голова Вижницького райоб’єднання “Просвіта” Людмила Бердюк вважає, що Олександр Кузик цілком заслуговує на Загулівське лавреатство. Такої ж думки Дмитро Никифоряк, голова Гуцульської освітянської ради імені Петра Лосюка, про Михайла Михайловича Григоряка, освітянина, громадського діяча, публіциста, дослідника-краєзнавця, четвертого нинішнього Загулівського лавреата. Михайло Григоряк у серпні 1993 р. заснував Путильське районне товариство “Гуцульщина” і став його першим головою. Автор 8-ми наукових статей з питань антропогенного впливу на навколишнє середовище, 32-х краєзнавчих книжок та буклетів про Гуцульщину. Із 2017 року виконує обов’язки головного редактора історико-краєзнавчо-туристичного журналу “Буковинська Гуцульщина”, в якому висвітлюється життя і творчість Дмитра Загула. Упорядкував і в серпні 2024 р. видав книжку “Окрилена гуцульська юнь злетіла ввись”, у якій уміщено 188 учнівських робіт з усієї Гуцульщини. У книжці також представлено матеріали про Д. Загула. Вручення Літературної премії, освяченої іменем Дмитра Загула, стало подією великої громадсько-політичної та просвітницько-культурної ваги в буковинському краї, пожвавило художнє освоєння поета – жертви більшовицького беззаконня.
багатьох скликань, борець за незалежність України у XX сторіччі. Він зазначив, що процес духовно-культурного відродження України, який започаткували шістдесятники, переріс у потужну боротьба за українську державність, а створення Народного Руху України стало кульмінацією цієї тривалої боротьби. Жахливі події в Чорнобилі сколихнули українську громадськість, люди захищали екологічні й духовні проблеми, а їх треба було звести у єдину доктрину. Пан Іван підсумував, що ця боротьба триває й далі і ми маємо організувати політику національної єдності, щоб зробити уряд національного порятунку. На заході всі присутні побачили фільми українського кінорежисера Валентина Сперкача “Запорожці за Дунаєм”, “Кубанські козаки”,“Тарас”, фільми, які свого часу були заборонені до показу оскільки порушували гострі проблеми розпорошення української нації, втрати її ідентичності, проблеми штучного стирання її з історичної пам’яті. Ці видатні мистецькі роботи були сприйняті гучними оплесками, бо не втрачають своєї актуальності й тепер. За інформацією пресслужби НСПУ
Пошта “СП” · “Не віддамо нізащо в світі Й малого клаптика Вкраїни”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Богдан МЕЛЬНИЧУК, голова журі премії
Відбулося вручення Загулівської премії на початку листопада на Буковині, в опорному ліцеї села Мілієве, де народився славетний український поет, перекладач “Фауста”, укладач підручника з поетики, замучений більшовиками на Колимі. Як і раніше, журі цієї авторитетної літературної нагороди, що складається з представників Чернівців і Вижниччини, працювало з опертям на широку громадську думку. Почнемо з подання Чернівецької обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта”, де головою народний артист України Іван Дерда. Вона рекомендувала на здобуття цієї премії 2024 року талановиту поетесу та діяльну волонтерку, членкиню Національної спілки письменників України Олену Мірчівну Рєпіну. Ця жінка реалізувала низку культурно-мистецьких і просвітницько-патріотичних проєктів, особисто зібрала для потреб Української армії майже 300 тис. грн. Завдяки ініційованому нею проєкту “Ключ” ЗСУ передано ще 300 тис. грн. Цивільні та військові взяли на озброєння поетичне та публіцистичне слово цієї літераторки, виголошене на телеканалах і обнародуване у пресі та збірках, зокрема у виданій 2023 року “Жити далі” і з продовженням викриття російського імперіалізму щодо України, яке розпочав Дмитро Загул своєю книжкою “Мара” понад сто років тому. Д. Загул писав: “Ти кажеш – брат… / Я скажу – кат і хам!” Тоді попередники нинішніх рашистів вбивали на вулицях Києва українців за одну вишиванку, за одне українське слово. Теперішні “визволителі”, як свідчить інформація, діють подібним чином, а, може, ще більш по-звірячому: “14. 03. 2022. Вагітна жінка, яка була поранена під час обстрілу росією пологового будинку в Маріуполі, померла разом із дитиною”. Навівши цей факт, Олена Рєпіна таврує росію віршем: А ірод цілить в немовлят, Розперезався в лютім герці, Не мати народила – мать Без серця.
Який до біса ти вояк На цім кривавім перехресті? Що згинеш – це відомо й так – Помреш без честі!
І не заплаче удова, Не прийме труп твоє ж болото, Твої ж і спалять, як дрова, Тебе, мерзото. Подібної сили й інші вірші збірки “Жити далі”. Ще одну письменницю – кандидатку в Загулівські лавреати – рекомендувала Чернівецька обласна організація НСПУ. Це Інна Михайлівна Гончар – фахівець зі зв’язків із громадськістю Дністровської ГАЕС, кореспондентка Новодністровського радіо “На своїй хвилі”, членкиня Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України, має педагогічну освіту, поетеса, авторка 7 поетичних збірок, у тому числі “Вірші цієї війни”. Проводить активну громадську роботу, часто виступає перед працівниками ГАЕС. Під час презентації згаданої збірки зібрала майже 18 тис. грн і передала на потреби ЗСУ. А збірка “Вірші цієї війни”, видана у 2023 році, пройнята актуальною думкою: Не віддамо нізащо в світі Й малого клаптика Вкраїни. За нас батьки в молитві й діти І мова наша солов’їна! Серед майже 60 творів збірки вірші “Розстріляний Шевченко”, вартий увійти до відповідних антологій і звучати перед публікою: Розстріляний Шевченко з України Вражині не скорився і не впав. Стоїть, як символ віри між руїни, А скільки ж він пророче написав.
Розстріляний Шевченко в Бородянці Зібрав у рану весь вкраїнський біль, Чиїсь вже ненароджені світанки І крики безпорадні звідусіль.
Розстріляний Шевченко – наче доля: Схилився тільки, встояв попри все! Отак вона в тризубі, наша воля, Вкраїнську перемогу принесе! Який перегук із Загуловим віршем 1920 року: “Читали ми твої слова, неначе Біблії глаголи”, звернутим до Шевченка. Вижницьке районне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” рекоровський, Борис Пономаренко, Михайло Сидоржевський, Валерій Смолій, Валентин Сперкач, Сергій Тримбач та інші. У своєму вступному слові модератор заходу голова НСПУ Михайло Сидоржевський підкреслив, що нам усім дуже важливо в контексті майбутнього розуміти, що нам робити після війни і після перемоги, який обрати шлях розвитку, щоб він був непомильний, як реагувати на світ, де сталі політичні системи руйнуються і народжуються нові, світ, де точиться жорстка боротьби між консерваторами і лібералами, світ, що міняється дуже стрімко, світ, де ми маємо добре орієнтуватися, щоб зберегти нашу націю. З доповідями на заході виступили Валерій Смолій, академік Національної академії наук України (НАНУ), директор Інституту історії НАНУ; Микола Жулинський, академік НАНУ, директор Інституту літератури імені Т. Шевченка НАНУ; Сергій Комісаренко, академік НАНУ, директор Інституту біохімії імені О. Палладіна НАНУ. Також виступив Іван Заєць – український політик, народний депутат України
У 2011 році Ярослав Кузик видав у Вижниці 40-сторінкову книжку під назвою “У вінок пошани Дмитрові Загулу: Антологія присвят” зі своєю передмовою, в якій висловлював надію, що вона буде сприйнята з інтересом літературознавцями, вчителями, учнями, всією громадськістю. І не помилився. Видання включило 33 поетичні твори як незабутніх, так і наших сучасників. Процитую початок і закінчення поезії Георгія Шевченка “Монолог Дмитра Загула через 65 років по смерті”: А я не вмер. Не вірите? Не вмер? Я ще живу. Ще дужі мої крила. Мене в снігах сибірських не зарили, Я з вами, друзі. З вами дотепер. Це початок. А ось фінальні рядки: Що час кривавим почерком писав? Невже даремне Я своє життя Поклав дочасно на вівтар свободи Що знову хмари котяться зі Сходу, Аби зросити кровію наш стяг?!
О, Господи! Спаси і відведи Від неї, від московської орди! Я закликаю. Чуєш? Я закликаю Й нічого іншого у Тебе не благаю, Лиш Україну, Боже, пощади! З думою про загрозу Україні наведені строфи Георгія Шевченка творилися ще до нападу споконвічного нашого ворога. Процитовані рядки поетес Олени Рєпіної та Інни Гончар продиктовані свіжим болем. Авторок привітав і вручив їм лавреатські дипломи й конверти з грошовими сумами член журі, голова Вижницької територіальної громади Олексій Чепіль. Аналогічні відзнаки прийняли з його рук Олександр Кузик і Михайло Григоряк. І, звісно, звучало поетичне слово Д. Загула з уст учнів Міліївського опорного ліцею. А народний артист України Іван Дерда прихилив до себе піснями “Вівці мої, вівці…” та “Черемшина”. Учасники вручення Загулівської премії–2024 вклонилися пам’ятникові уродженцю Мілієвого та побували в його музейній кімнаті.
Присутні також привітали лавреата Шевченківської премії Валентина Микитовича Сперкача (праворуч) з ювілеєм, побажавши йому міцного здоров’я, нових творчих висот. Просвітяни долучаються до привітань на адресу Патріарха української кінодокументалістики. З роси й води!
Пошта “СП” · “Не віддамо нізащо в світі Й малого клаптика Вкраїни”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Днями в Києві в Будинку кіно за участю Національної спілки письменників України, Національної спілка кінематографістів України, а також Міжнародного благодійного фонду національної пам’яті України відбулася науково-мистецька конференція “Українська держава: сторінки історії, етапи боротьби та новітні загрози”.
На захід завітали українські письменники, журналісти, науковці, громадські діячі, кінорежисери, військові, студенти та всі, кому не байдужа доля України, зокрема Сергій Борденюк, Микола Владзімірський, В’ячеслав Гук, Людмила Житня, Микола Жулинський, Іван Заєць, Микола Зноба, Ігор Зоц, Алла Кендзера, Леонід Козаченко, Сергій Комісаренко, Володимир Кузьменко, Ігор Курилів, Сергій Марченко, Світлана Мирвода, Василь Нечепа, Віктор Пасак, Сергій Пасько, Леонід Пет-
Очевидець і літописець · “Добрі справи додають впевненості, що нові виклики і випробування здолаємо”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Валерій РОМАНЬКО, голова Донецької обласної організації НСКУ, член правління Слов’янської МО ВУТ “Просвіта”, м. Слов’янськ Олексій РОМАНЬКО, аспірант Горлівського інституту іноземних мов ДВНЗ “Донбаський державний педагогічний університет”, м. Львів
Нелегкий період проживає наша держава, на різних фронтах українці намагаються зберегти свою свободу та незалежність: бійці ЗСУ зі зброєю в руках захищають рідну землю, волонтери мають тісні зв’язки із захисниками та суспільством, у силу можливостей працює український народ на своїх робочих місцях, утримуючи економіку, зберігаючи традиції, історію та культуру. Особливе місце в сучасних умовах розвитку суспільства посідає краєзнавство, і на цьому наголошує голова Національної спілки краєзнавців України Олександр Реєнт: “Краєзнавству належить виняткове місце у вивченні та збереженні історикокультурної спадщини, багатовікових культурних традицій самобутніх куточків України”. Свою ділянку фронту – краєзнавчу, просвітянську – тримаємо і ми на Донеччині. Дослідження з історії нашого регіону на професійному рівні, на основі об’єктивності та неупередженості, популяризація знань про рідний край доводять, що Донеччина – це здавна українська територія. Так, вона зі своїми особливостями, труднощами, боротьбою з постійними намаганнями північного сусіда нав’язати нам своє скривлене бачення історії та культури сходу України. У спільноті НСКУ наразі 130 краєзнавців з Донецької обласної організації. У зв’язку з війною, розпочатою рф 24 лютого 2022 року, залишили рідні домівки та отримали статус ВПО 117 членів НСКУ. Але переважна більшість зних продовжують у нелегких умовах займатися улюбленою справою. Наша особлива гордість за тих земляків, членів НСКУ, які перенесли плани дослідження та популяризації історії рідного краю на післявоєнний час – після Перемоги, сьогодні зі зброєю в руках захищають Україну – це Дмитро Білько та Андрій Тараман. Інші ж продовжують працювати за фахом – чи на підконтрольній Україні території Донеччини, чи за її межами як внутрішньо переміщені особи. Багато хто з краєзнавців волонтерять та донатять на ЗСУ. Активну участь краєзнавці Донеччини беруть у конференціях, які організовують Горлівський інститут іноземних мов, Бахмутський краєзнавчий музей та Донецька обласна організація НСКУ. Так, на 7-й Всеукраїнській (з міжнародною участю) науково-практичній онлайн-конференції “Регіоналістика в цивілізаційному вимірі: напрями та перспективи поступу” виступили члени НСКУ Тетяна Лисак, Валентина Соловар, Ігор Корнацький, Валерій Романько. 10 травня в Києві в режимі офлайн пройшла 16-та Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція “Українське краєзнавство у викликах російсько-української війни: науководослідний та суспільний потенціал”. На пленарному засіданні з доповіддю “Хочемо і будемо жити на рідній землі, даній Богом: діяльність краєзнавців Донеччини у період сучасної російськоукраїнської війни” виступив голова Донецької обласної краєзнавчої організації Валерій Романько. Вагому й помітну нішу на краєзнавчому фронті дослідників рідного краю зайняв історикокраєзнавчий альманах “Донеччина: минуле і сучасність”, який з 2023 року став щорічним і виходить у видавництві “Терен” (м. Луцьк). Альманах має чотири розділи: “Минуле”, “Сучасність”, “З архіву”, “Поетичним рядком”. Нелегко давалися статті їхнім авторам. Неможливість працювати в державних архівах, у багатьох домашні архіви залишилися на окупованих чи прифронтових територіях, обмаль часу – ці та інші проблеми, пов’язані ще й з побутовими та життєвими умовами на новому місці проживання, все ж не завадили авторам зробити цікаві матеріали. Вагома роль у випуску перших двох номерів обласного альманаху належить членам редакційної колегії: Тетяні Лисак, Ларисі Лисак, Ігорю Зоцу, Олегу Максименку, Віктору Мандриці. Головним редактором альманаху є Валерій Романько. Важливою формою обміном досвіду стали й щорічні Донецькі краєзнавчі читання, участь у яких беруть як члени НСКУ, так і вчителі шкіл, учні та студенти навчальних закладів. Ініціаторами та організаторами читань є члени НСКУ Тетяна Лисак та Лариса Лисак. Правління Донецької обласної краєзнавчої організації з 2012 року опікується літературно-мистецькою премією імені Михайла Петренка. Останні три роки у зв’язку з військовими діями на Донеччині премія вручається у Львові. У деяких прифронтових містах області продовжують проживати та працювати наші краєзнавці. Наприклад у Слов’янську, декілька активістів час від часу зустрічаються, щоб обмінятися новинами. Так, Володимир Давиденко розповів про своє спілкування та зв’язки з чеськими музейниками, ділиться цим досвідом з музейниками Барвінкового, відновив археологічні розкопки по Слов’янську, готує збірку своїх праць; Геннадій Плотниченко розповів про свої нові статті в обласний історико-краєзнавчий альманах, розшукує матеріали про політв’язнів Слов’янська, борців за незалежність України; Віктор Скрипник презентував дві свої нові книги, написані тут, у Слов’янську; за книгу “Війнами обпалені” наш земляк став переможцем Всеукраїнського конкурсу “Українська мова – мова єднання”; Валерій Романько представив своє видання 2023 року “Вибрана публіцистика”, за яке отримав першу премію у Всеукраїнському конкурсі імені
М. Чабанівського, а також, як редактор, презентував другий номер обласного альманаху “Донеччина: минуле і сучасність”. Як учасник 16 всеукраїнської краєзнавчої конференції, яка відбулася у Києві 10 травня, розповів про її роботу, а також поділився враженнями про своє перебування у Львові та організовану там зустріч членів ГО “Донецьке земляцтво у Львові” з Марією Трильовською, донькою Романа Шухевича… Цікавим та більш розширеним пройшло зібрання краєзнавців, приурочене до Дня журналіста та Дня краєзнавців. До слов’янських краєзнавців зі своїми повідомленнями про творчі здобутки приєдналися Микола Зелений із Барвінкового, Олег Максименко із Краматорська, Євген Шаповалов із Дружківки. Активісти були відзначені подяками і пам’ятними подарунками від Донецького обласного краєзнавчого музею. У Дружківці член НСКУ Євген Шаповалов упродовж 2022 та 2023 років проводив активну волонтерську діяльність та надавав допомогу ЗСУ, переправляючи своїм транспортом необхідні речі на схід країни. Голова Дружківської міської краєзнавчої організації Володимир Качур дискутує з міською військовою адміністрацією про вік Дружківки, подає чимало пропозицій щодо перейменування вулиць у своєму місті. Два роки саме Володимир Качур та Євген Шаповалов вели боротьбу з міською владою за те, щоб з парку “Святогор” прибрали представлені там вироблені з піщаника фігури петра І, катерини ІІ, кутузова, жукова… Дружківські краєзнавці справедливо вважали, що вся атмосфера міського парку була пронизана імперськими наративами, “русским миром”, антиукраїнськими гаслами, тексти та підписи там були російською мовою. Нарешті, влітку 2024 року дерусифікація відбулася – вказані фігури були демонтовані та вивезені з парку. Краєзнавець Володимир Березін з Костянтинівки, переїхавши до міста Бережани на Тернопільщині, проводить активну роботу з популяризації життя та діяльності відомих українців з Донеччини – Микити Шаповала, Василя Стуса, Івана Дзюби, Олександра Добровольського та інших, тим самим показуючи там, на західних теренах України, що Донеччина – українська. У Краматорську невтомно працює на краєзнавчій ниві Олег Максименко: він видав дослідження з історії селища Черкаське та солідну працю – антологію-довідник “Українські літератори Краматорська”. У Дніпрі в’яжуть маскувальні сітки та проводять бесіди про історію та культуру Донеччини
Члени Донецького земляцтва з львівськими друзями краєзнавці Валентина Соловар зі Слов’янська та Сергій Гайдук з Волновахи. У Києві педагоги Тетяна Лисак, Лариса Лисак, журналіст Ігор Зоц та письменник Петро Гайворонський у тісній співпраці з бібліотекою імені Лесі Українки та літературно-меморіальним музеєм Максима Рильського презентували видання донецьких краєзнавців – Віктора Скрипника, Ігоря Зоца, Петра Гайворонського, Олега Максименка... У Львові внутрішньо переміщені особи з Донеччини створили громадську організацію “Донецьке земляцтво у Львові”. Таке рішення прийнято на установчих зборах 19 вересня 2022 р. в обласній бібліотеці імені Романа Іваничука, головою донецького земляцтва обрали Валерія Романька, заступником – Михайла Міляна. Переселенці з Бахмута, Слов’янська, Донецька, Краматорська, Костянтинівки, Дружківки тут, у Львові, об’єдналися, щоб разом вирішувати не тільки важливі житлові та побутові питання, а й продовжити дослідження та популяризацію знань про Донеччину. Разом зі львівськими письменниками та бібліотечними працівниками проведені вечори пам’яті Микити Шаповала, Михайла Петренка, презентували обласний альманах “Донеччина: минуле і сучасність” тощо. У Львівській школі вільних та небайдужих Валерій Романько провів відкритий урок на тему “Літературні особливості Донеччини. Дитячий поет Грицько Бойко”. Його з цікавістю слухали учні двох 5-х класів. Наші активісти взяли активну участь у роботі місцевих комісій з виконання Закону України “Про засудження та заборону пропаганди російськоі імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії”. У Слов’янську Валерій Романько працював як член Комісії з перейменування при Слов’янській МВА та як член ради при Донецькій ОВА по виконанню названого Закону; свій внесок у перейменування вулиць у своїх містах зробили краєзнавці Петро Гайворонський (Покровськ), Володимир Березін (Костянтинівка), Володимир Качур та Євген Шаповалов (Дружківка). Окрім того, за період повномасштабної війни членами Донецької ОО НСКУ надруковано більше ста статей на краєзнавчі теми, видано 25 окремих видань (книги, брошури, матеріали конференцій. альманахи). За ці останні два роки значно зміцніла наша співпраця з Донецьким обласним краєзнавчим музеєм. Разом провели декілька заходів, до лав НСКУ прийняли двох працівників музею – Олександра Мовчана та Ігоря Затулло. В.о. генерального директора музею Юрій Коваль до Всеукраїнського дня краєзнавства відзначив наших активістів подяками. Краєзнавці Олександр Мовчан та Ігор Затулло на основі матеріалів Донецького обласного краєзнавчого музею провели виставку під назвою “Ген непокори”, яку показали мешканцям Львівщини. Ця подія відбулася нещодавно в центрі ГО “Центр Просвітництва Ініціативи Підприємництва ім. Миколая Рея польської громади Львівщини” (м. Стрий). На сайтах Донецького обласного краєзнавчого музею та Донецької ОВА, повідомляючи про цю подію, зазначається: Донеччина завжди була осередком боротьби за свободу та незалежність України. Учасники заходу – представники місцевої влади, громадських організацій, волонтери, ВПО та інші небайдужі громадяни мали змогу ознайомитися зі сторінками історії, які роками були сховані в архівах кдб та родинних архівах українських героїв”. Керівництво області та краєзнавчого музею, як і учасники зібрання у м. Стрий, дякували за проведений захід музейним працівникам, членам НСКУ О. Мовчану та І. Затулло, а також висловили особливу вдячність ще одному члену НСКУ від Донеччини – Дмитру Більку, науковому куратору та автору виставки, який підготував цю виставку ще у Краматорську до повномасштабного вторгнення рф в Україну, а нині захищає державу у лавах 109-ї бригади територіальної оборони. Не припиняється і робота з молоддю – зі здобувачами різних освітніх ланок: вчителі шкіл, викладачі гімназій, ліцеїв, коледжів, ВНЗ залучають школярів та студентів до участі у різноманітних науково-краєзнавчих конференціях, вихованці для своїх досліджень у Малій академії наук все частіше обирають теми з історії рідного краю. Більше того, в області створено молодіжну організацію “Молодий краєзнавець Донеччини”, ініціатором цього проєкту виступило керівництво Мирноградської міської організації. Було прийнято до лав цієї спільноти 11 учнів. Зараз триває робота зі створення подібної молодіжної організації краєзнавцями Слов’янська, де активно працюють з молоддю Тетяна Лисак, Лариса Лисак, Валентина Соловар, Ганна Соколова. Добрі справи краєзнавців Донецького краю у ці два з половиною роки війни додають впевненості, що нові виклики і випробування здолаємо.
Фермер і краєзнавець Віктор Батицький дарує воїнам альманах про Донеччину
Письменники і час · “Щасливі моменти залишаються в нашій пам’яті, повертаючи нас у світи, яких вже не існує”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ Богдан ДЯЧИШИН, м. Львів
Давніше написане не втрачає актуальності по сей день, бо ж пам’ять – основа нашого розуму, а Іван Пулюй стверджував: “Закон, що сила не пропадає, має загальне значення, бо він править не тільки фізичним світом, але й інтелектуальним світом (Таїна енергії СЛОВА, духовного світу, культури – це правда. – Б. Д.)… Де правда, там мусить бути побіда” (Іван Пулюй. У кн. Ірина Фаріон. “Мовний портрет Івана Пулюя”). Час, налягаючи на весло, не здатний знищити думки людини, записані в книжці, які осідають в Ноосфері на скрижалях Єдиного Живого Бога, тож: “Ми не повинні загинуть обоє!” Уявою гуляю безмежжям степу з терпким запахом різнотрав’я: “Так, босоніж ішла я по межі / себе і світу, погляду і слова…” (Любов Голота). У мене не виходить написати так, як відчуваю серцем – я технократ… Авторка має рацію, коли стверджує: – Так вже не пишуть… – Так вже не дишуть… Неймовірно важко повертатися в минуле ХХ століття… Пам’ять – основа нашого розуму, але й він не здатний логікою буття, людяності, українськості оцінити й переосмислити речі нелюдської системи. Однак мусимо писати, говорити – без знання минулого молодь не зможе зрозуміти старшого покоління, цінувати сьогодення й думати про майбутнє. Трагедія сьогодення полягає в тому, що ми живемо у світі речей, у світі тлінного побуту, забуваючи про те, що “ми ж складені з двох протилежних і різнорідних природ: з душі і тіла” (Блез Паскаль, “Думки”). Саме сумлінна й розумна книжка запрошує нас до співпраці з автором, який заохочує душу (дух) трудитися, а мозок працювати. Живемо в хаосі одиничок і нулів, забуваючи (втрачаючи?) свою ідентичність, а денаціоналізоване населення гадає, що держава – це організм для споживання, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками. Сучасна молодь схильна до читання строгих, спрощених текстів, адже в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів інформації) не знаходить часу для читання високої прози з надмірно деталізованими описами подій і обставин, що вимагає надзусиль душі і серця. Хоча міняється все, однак високе зостається навіки... Тож хай добротне слово авторки освячує дорогу правди до вдумливого читача. Це моя книжка, цей текст написаний для мене – серце обирає своє!.. Про що ж оповідає нам Любов Голота у своїх прозових творах? “Сім гріхів на сім літ”… У назві оповідання приховане повір’я про гріхи, якщо зарубати півня. І в ньому невеличкий фрагмент кумедної історії про його порятунок: “Я сміялася так, що почала плакати”. Хоча в оповіданні висвітлені моменти про екзистенцію людини… Не буду порівнювати із сьогоденням, але моє післявоєнне покоління зростало у праці і мріях: “То я біжу. Мені тринадцять. Руками обіймаю коромисло… Всі на роботі.. Тому я рву траву кролям і курям. Січу
Любов Голота. Сім гріхів на сім літ. Білий “WELTME- ISTER”: старомодно і сентиментально (У кн. “Там, де ніколи”: роман, оповідання, новели: К.: Ярославів Вал, 2015. – 496 с.).
для кабанчика… мені стає страшно: зілля скінчиться, і земля стане чорна… Я люблю читати вірші. Вони написані іншою мовою… Увечері, коли сонце починало молитися за ставком… Очі заплющувалися, слова складалися в рядки, легко запам’ятовувались, я вже не шепотіла – вголос вимовляла нетутешні слова!.. Гора чернеток, які я спалювала в грубці…” У батька грошей було обмаль: на недобудовану хату, вугілля, одяг, їжу, і дитина копійка до копійки складала, щоб купити книжку. Перші порухи нерозгаданої таїни кохання чи моментів захоплення, якого не в силі зрозуміти й оминути. Дитина роздумує про свою стежину, яка неминуче приведе до джерел, що, випливаючи із земних глибин, дарують свіжість і творчу снагу, до тієї криничної води, що “...перша спонукала до прозріння: / Хто в люстро глянув, плесо голубе, – / Твою пораду вчув: “Пізнай себе!”” (Андрій Содомора, “Пригорща хвилин”), бо ж роздуми сягають думок ноосфери: “– Кого мені боятися дужче – любові чи смерті? Вдивляюсь у свої відбитки на поверхні води у відрі і в колодязі… – Обох страшно. І не обійдеш…” І це пояснення сенсу людського життя устами мислячої дитини… “Білий “WELTMEISTER”: старомодно і сентиментально”… Життя… Українська родина в імперії анексії та поглинання намагається вижити на чарівних безмежжях рідного степу серед тортур індустріалізації, війни – кошмарів, не підвладних осмисленню спраглою пам’яттю, логікою буття. Чоловіка баби Саньки, козацька натура якого не могла знести брехні, ще до війни забрали в ДОПР, де він згинув (ДОПР – БУПР, будинок примусових робіт, або ДГПР, дім громадських примусових робіт – популярна назва місць попереднього ув’язнення в радянські часи переважно в першій половині ХХ ст. Є акронімом від ДОПР рос. ДОм + ПРинуждение чи рос. Дом Общественно- Принудительных Работ [Вікіпедія]). Щоб дочку Шуру не забрали на роботи в Німеччину, вона майже примусово віддала її заміж у 1942 році. Жанна народилася в 1943 році. Батько повернувся з війни: горілка, злидні, психічні розлади після контузії. Жанна мріяла про перламутровий трофейний акордеон, обіцяний батьком: “Все продаю! Міняю на карбід, на брагу!” Немовби був батько, та зник безвісти, покалічений війною, залишивши в пам’яті дитини невиліковні травми… У Жанни було все, як у людей, – інститут, робота, сім’я, дочка, люблячий чоловік.
особливому, бо він про Тараса Шевченка. З новою силою і глибиною відкриває нам цю постать – живої людини і богоподібного чоловіка. Не ставить його на холодний монумент, а заходить гарячою кров’ю в кожну шпаринку душі. Не робить його нещасною жертвою, а стверджує всепереможну силу його духа, слова, думки, пророцтва. Кожною метафорою і кожним прочитаним Василем Вітром віршем. Довершеними сценарієм і текстом, який озвучує акторка Наталка Сопіт, проживаючи кожну титлу
Все і нічого: “Жанні здається, що вона біжить в нікуди і її самої на світі не існує!” В її уяві вимальовується світ з усмішкою хлопця, яблуко, яке вона йому дала на згадку про неї… Чому ця випадкова зустріч так тривожить її, отой усміхнений погляд очей, чому ці моменти життя так заворожили й не стираються з пам’яті? “– За яблуко я тобі валізу до трамвая донесу!” Парубок побіг за вагоном: “Як тебе звуть? Назви своє ім’я, чуєш?! Я – Роман Будимир!” Спливали роки. Жанна купила білий “Weltmeister”, швидко освоїла гру на ньому – слух, бажання, праця. А може, це вона вигадала того Романа Будимира, якого усі сім літ самоти сподівається ще хоч раз зустріти? Одного разу Жанна, розгорнувши газету, прочитала чорний заголовок: “Антирадянщик Роман Будимир і його поплічники”. Прочитала раз і вдруге: аспірант держуніверситету “Надіслав листа до ЦК на захист роману “Собор” Олеся Гончара”. Прочитав текст – дух перехопило. Пам’ять серця повертає мене у весняний сонячний день 1977 року. Я сиджу на лавці коло пам’ятника Тарасу Шевченкові, що навпроти Київського університету, дістаю записник і пишу: “По-справжньому може бути щаслива та людина, яка чує дзвінок тронки, хоч як далеко він би не звучав”. Тоді цькували Олеся Гончара. Я регулярно читав газету “Літературна Україна”, але не міг збагнути, що відбувається. Пригадую, як надіслав до редакції газети свої міркування про творчість письменника, намагаючись його захистити (мовляв, герої його творів реальні, а не вигадані; кохання, описане ним, справжнє тощо). Ще й попросив: якщо не опублікуєте, то перешліть мого листа Олесеві Гончару – може, йому буде приємно… Через місяць отримав роман “Берег любові” з автографом видатного письменника. На цьому й закінчилося моє писання.
…Минуло двадцять два роки. Жанна розшукала Романа, видзвонила його в редакції заводської газети й попросила про зустріч. Хотіла розповісти йому, як прожила в уяві всі ці роки з ним: “Чи зможе розповісти так, щоб Роман зрозумів її, – не пригоди і навіть не любові шукає, а полегші: хай би вже розтала та соляна сорочка, не ятрила її душу”. На трамвайній зупинці на неї чекає Роман, а вона сидить у вагоні, кружляє коло за колом, не відважуючись зійти… Роман так і не повернув її яблуко! Не повернути збіглу мить, не зупинити й не надолужити втраченого... Але наше заглибленіше (чи: поглибленіше?) думання наближає нас до розуміння незмінного імперативу життя: щасливі моменти залишаються в нашій пам’яті, повертаючи нас у світи, яких вже не існує. Нам несила зрозуміти того, чому ми вчинили чи повелися саме так – видно, розум серця бере гору… Родина, діти – це загадкова, могутня сила, здатна поламати всі закони нашої логіки, хоча в кожній конкретній ситуації життя диктує свої закони розв’язання проблем родинного буття: “Притулившись до одвірка, вирівнює подих, жде, щоб серце втихомирилося… Ключа не шукає – Митя завжди відчиняє без дзвінка, – чує її кроки ще з вулиці”. Сучасний світ став світом екстенсивного розвитку. І в цьому глобальному вимірі людина, щоб не втратити, не загубити себе, мусить знаходити час для інтенсивного відпочинку душі і серця. Гортати сторінки й роздумувати, поринати в глибину слова й насолоджуватися поезією, самим процесом читання розумних книжок (про яку й пишу). Людина, щоб залишатися собою, мусить спілкуватися з мудрими людьми і книжками. Дослухаймося до порад майстра й знавця слова: “На малому – зосереджуймося. Не тільки оком – душею..., щоб – повернутися до себе. Принаймні – озирнутися, прислухатися. Сказав же древній філософ: “Жити – то наче служити у війську”” (Андрій Содомора, “Наодинці зі словом”). Очевидно, що попереду в мене до читання нові інші оповідання, новели, роман. Наші думки постійно перебувають у русі, мають властивість бігти, бути забутими, саме тому потрібно їх ловити, щоб не загубилися – писане слово залишається, виховує читача і спонукає до розмислів… Дехто запитує: “Про що писати?” Про життя – тексти, які спонукають до роздумів: ““Приємне” – це те, що приймаємо (“неприємне” – не приймаємо). Автор щиро радітиме, коли Читач на дозвіллі прийме ці роздуми і, долучившись до них, піде далі або знайде й своє щось – не тільки про що думати, а й про що писати” (Андрій Содомора, “Про що писати…”). Саме такою “приємною”, на мій погляд, є названа книжка Любові Голоти, в якій читач знайде думне слово життя – саме тоді серце обирає своє, бо ж не кожна людина фізичним оком здатна побачити речі, які письменниця осягає думкою душі і серця… Тому то голос минулого буде взивати до нашої пам’яті – в сьогоденні ми виразно бачимо, “а що пройшло – ізнов живе і діє” (Ґете).
Кобзаря – живого і животворящого. Дякую за запрошення, за розкішний фільм, за всю документальну фільмографію серії “Гра долі”, з якою пізнаємо себе, нашу багату культуру, видатних людей, що тримають в силі духа і віри. Ви теж з їхньої когорти, бо не здаєтеся за жодних обставин, а наполегливо і талановито творите! Нових вам унікальних проєктів і невичерпних фінансових ресурсів! Дякую за листопадову зустріч письменниці Лесі Ворониній та завідувачці Музею імені Лесі Українки в Музеї видатних діячів української культури Ірині Щукіній. Дякую за чудову модерацію письменниці Юлії Бережко-Камінській.
Галина ДАЦЮК, журналістка
Письменники і час · “Щасливі моменти залишаються в нашій пам’яті, повертаючи нас у світи, яких вже не існує”. · с. 10сторінка оригіналу ↗ У Національному музеї літератури України в рамках спільного з НСПУ проєкту “Майстри слова” відбулася зустріч із творчою командою проєкту “Бентежний Тарас”. Це був чудовий подарунок від іменинниці, продюсерки Галини Криворчук, автора-режисера Василя Вітра і ведучої Наталки Сопіт. Звісно, не пані Галина обирала дату, а дата вибрала її. Бо саме 11 листопада на ютуб-каналі демонструвалася завершальна частина (усього їх 28) фільму “Бентежний Тарас”, що вийшов за підтримки УКФ. Тож щирі вітання в день народження енергійній і творчій особистості, ініціаторці багатьох захопливих ідей, талановитій пані Галині і многая літа! Фільм створено у стилістиці серії блискучих документальних фільмів “Гра долі”, яку я особисто дивлюся з захопленням і вдячністю. Особливо тепер, коли “не спалося, а ніч, як море...” Проте найновіший фільм режисера Василя Вітра звучить по-
– природньо і не награно. Відеоряд, музичний супровід, обертони енергії, які відчуваєш за кожним кадром, засвідчують з’яву талановитого кінослова про нашого
Про-читання · “Для знавців, якими були герольди, пред’явлений герб мав всю необхідну інформацію, наче своєрідний “паспорт”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ку. Емблемою його став ангел, що тримає в правій руці опущений меч, а в лівій – піхви, в червоному щиті. Герб Києва та Київської губернії було затверджено спочатку 1782 року, а з 1851 року доповнено зображенням імператорської корони у такому вигляді: у блакитному полі святий архістратиг Михаїл у срібному вбранні, озброєний палаючим мечем і срібним щитом. Революційні події 1918 року відродили українську державність, а відповідальний за розробку українських гербів Георгій Нарбут розробив проект нового герба Києва, що поєднував зображення архангела Михаїла і тризуб Володимира. Проте затвердити новий герб не вдалося через агресію російських більшовиків… Тривалий час Київ обходився без офіційної міської символіки, лише 1969 року виконком Київської міськради затвердив новий “каштановий” герб міста. Після того, як Київ став столицею незалежної України, постало питання про повернення до історичних традицій: у травні 1995 року зображення вождя небесного воїнства знову повернулося до міського герба. Художники Олексій Руденко і Віталій Мітченко в 2009 році пропонували проекти малого герба Києва з архангелом, що тримає щит з арбалетом на ньому, проте вони не знайшли підтримки щодо прийняття єдиного еталонного зображення. Попереду нас чекає народження нового герба… Особові герби здавна використовуються членами різних шляхетних родин як символ влади, причетності до певного прошарку населення та вираження індивідуальності. Проте сучасні особові герби належать не лише знаті. Масштабна демократизація суспільства ще з ХХ століття сприяє тому, щоб кожен має шанс реалізуватися так, як хоче. І герб чудово підходить для цього. Показовим, наразі, можна назвати надання у 1961 році герба Джону Кеннеді, президенту Сполучених Штатів Америки. Враховуючи той факт, що президент не був вихідцем зі знатної родини з власним гербом, ця подія прирівнюється до надання йому дворянського статусу. На вістрі захоплення можновладців гербами опинився і колишній президент України Леонід Кучма, який замовив герб самостійно у північній столиці. Українське геральдичне товариство продовжило традиції Львівського геральдичного товариства. З часом воно встановило контакти з білоруськими, польськими і словацькими геральдистами; з’явилися й зарубіжні члени-кореспонденти з Франції, США, Канади. Багато хто розглядає геральдику як старомодне і витончене задоволення, але безумовно одне: вона вижила, вона живе й понині, у третьому тисячолітті, пройшовши через століття.
Про-читання · “Для знавців, якими були герольди, пред’явлений герб мав всю необхідну інформацію, наче своєрідний “паспорт”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Геральдика – це наука, що вивчає герби, кольорові емблеми, які належали або належать особам, родам чи спільнотам, та досліджує історію виникнення і розвиток гербової традиції, закони складання гербів та їх використання. В умовах відновлення історичної пам’яті України фундаментальна праця Петра Володимировича Нестеренка “Здобутки української геральдики доби Незалежності”, яка нещодавно вийшла з друку, надає багатий історичний матеріал, допомагає вченим та фахівцям, викладачам і студентам закладів культури й мистецтв у підвищенні культурно-історичної кваліфікації, а також усім, кому небайдужа історія рідної Батьківщини.
Володимир СКРИНЧЕНКО
Війська Запорозького воїн знаменитий Щохвилини ладен край свій боронити… Гр. Граб’янка
Як навчальний посібник ця праця митця рекомендована Міністерством освіти і науки України, а також схвалена Вченими радами Інституту історії України НАН України та історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вона видана невеликим накладом (50 примірників!) і вже на сьогодні вважається бібліографічною рідкістю, але доступна читачам у бібліотечних книгозбірнях. Петро Володимирович Нестеренко – член Національної спілки художників України та президент Українського екслібрис-клубу, кандидат мистецтвознавства, доцент і завідувач кафедри дизайну Міжрегіональної Академії управління персоналом, митець й просто людина, знана у світі українського мистецтва, яка із насолодою занурюється у глиб віків та збирає у свою скарбничку унікальні свідоцтва про таємниці європейської та вітчизняної геральдики ще за часів сивої давнини і до сьогодення. Адже геральдика досі лишається terra incogni- ta для широкого загалу.
Біля витоків геральдики Яскраве і барвисте мистецтво геральдики виникло в похмурі часи Середньовіччя, що настали в Європі із загибеллю Римської імперії, коли виник феодалізм і склалася система спадкової аристократії, тобто за доби становлення й розквіту лицарства. Важливим поштовхом до появи гербів стали хрестові походи, які тривали з 1096 по 1291 роки і склали цілу епоху в історії Західної Європи. Саме в цей період використання гербів прийняло масовий характер. Але породив їх нищівний вогонь війни, яка була спровокована фанатичними мусульманами. Озброєні своєю непримиримою релігією, вони захопили Палестину та Єрусалим і почали оскверняти святині християнстві, чинити перешкоди християнам-паломникам. Хрестові походи різко підштовхнули процес герботворення, оскільки в них брали участь багато лицарів з різних країн світу, тому необхідні були відповідні відмінності для них. Наступним етапом у розвитку творення й поширення гербів стали лицарські турніри, що стали невід’ємною частиною західноєвропейського життя. Лицарським турнірам герб зобов’язаний не менше, ніж хрестовим походам, адже до участі у турнірах допускали тільки осіб благородного походження. І головним пропуском на турнір був герб, що доводив високе походження власника та його положення в родовій ієрархії. Так, в одному з лицарських турнірів брав участь і отримав смертельне поранення французький монарх Генріх ІІ від свого гвардійця, шотландця Габрієля Монтгомері. Для знавців, якими були герольди, пред’явлений герб мав всю необхідну інформацію, наче своєрідний “паспорт”. Герольди систематизували знання про герби, виробили правила їх складання і створили науку “гербознавство” або “геральдику”. Вони повинні були охороняти звичаї лицарства, укладати правила турнірів, а також пильнувати їх дотримання. Поступово герби стали важливим означенням належності до привілейованого стану і почали передаватися в спадок. Право надання шляхетства і відповідно гербів належало монархам. У Середньовіччі розвинулись і інші напрями геральдики – міська, корпоративна і церковна. Торговці і ремісники створювали свої професійні гільдії, реєстрували їх, як “юридичні особи”, і одержували право на володіння гербом. Геральдика стала невід’ємною частиною європейської та світової культури. Це передусім данина традиції, інтернаціональна мова символів, що складалася упродовж століть. Для створення герба необхідні не лише фах, знання певних канонів, а й особливий геральдичний смак, що формується передусім на історичному підґрунті. У багатьох країнах тривалий час існують різноманітні геральдичні інституції. В Україні (у Львові) 1990 року було організовано Українське геральдичне товариство (з 1995 року – член Міжнародної конфедерації генеалогії та геральдики), яке видає свій науковий вісник “Знак” та проводить наукові конференції. Активно працює Комісія державних нагород та геральдики, яка є дорадчим органом при Президентові України.
Геральдика козацької доби Україна як частина Європи успадкувала і геральдичні системи європейських країн. Зародження геральдичних традицій на українських землях датується другою половиною XIII – початком XIV століть. Українська геральдика у своєму розвитку пройшла кілька етапів. Кожен зних характеризується впливом різних геральдичних систем. Давньоруські герби та символи складалися під впливом західноєвропейського та візантійського герботворення. Однак найбільший вплив мала польська символіка. Петро Нестеренко наводить чимало прикладів з історії української геральдики, коли на історичну арену вийшло козацтво, яке створило політичні формування нового суспільно-політичного устрою на українських землях. Доба козацького герботворення розпочалася від кінця ХVІ століття (з появою першого запорозького герба) і тривала до кінця ХVІІІ століття (з часу скасування української автономії). В Україні тоді спостерігався бурхливий процес розквіту нових, не бачених ще й досі, геральдичних форм. На зміну шляхті приходить інша, елітна верства – козацька старшина, для якої геральдика стала тим самим, чим вона була для середньовічного лицарства – однією з ознак високого соціального статусу, формою символічного висловлення власних суспільно-політичних амбіцій. Зображення “Війська Запорозького воїна знаменитого” – козака з мушкетом, шаблею та порохівницею – набуло значення герба із запровадженням козацького реєстрового війська. Саме на печатці універсалу гетьмана Григорія Лободи 1592 року збереглося зображення “Козака з мушкетом”, тобто від цієї дати і веде свій родовід козацька геральдика. Гербовий відтиск підтверджував законну силу універсалів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Кирила Розумовського та ін. Одним із перших дослідників, що займалися вивченням геральдики та генеалогії, був представник козацької старшини генеральний підскарбій Яків Андрійович Маркевич. До нашого часу дійшов його “Щоденник”, який дає уявлення про стан розвитку геральдичних досліджень на теренах України. Петро Нестеренко згадує про багатьох вчених і дослідників вітчизняної геральдики, які працювали у цій галузі на межі XIX–XX століть: Олександра Лазаревського, Григорія Мілорадовича, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського, Владислава Лукомського і Георгія Нарбута. Автор приділяє велику увагу працям Вадима Модзалевського, його великим заслугам перед українською історичною наукою. Проживши коротке життя, Модзалевський встиг видати чотири томи “Малоросійського родослівника” (1908–1914), п’ятий том (у двох випусках) вийшов у наш час. У співавторстві з геральдистом Владиславом Лукомським і графіком Георгієм Нарбутом Вадим Модзалевський 1914 року підготував “Малоросійський гербівник”. З початком Козацької революції починається швидкий процес творення козацької геральдичної системи. Уже навесні 1648 року зображення лицаря-козака з мушкетом було розміщено в полі військової печатки Богдана Хмельницького. Розквіт козацького герботворення у сфері державної геральдики припадає на середину ХVІІІ століття, коли останній гетьман України Кирило
Розумовський своїм ордером від 8 березня 1755 року ствердив Герб Війська Запорозького (Гетьманщини) як Національний Герб. З утворенням Центральної Ради і проголошенням Української Народної Республіки 1917 року постало питання про національну символіку. У січні й лютому 1918 року Центральною Радою був затверджений проект державного герба УНР зі знаком тризуба, схвалено велику й малу печатки УНР. За гетьмана Скоропадського як герб пропонувалося зображення козака з рушницею і шаблею, однак вирішили зберегти у цій ролі тризуб. З проголошенням незалежності України було затверджено Державний прапор, а також тризуб як малий герб України і, відповідно, головний елемент великого герба. Відтоді над Верховною Радою України замайорів синьо-жовтий прапор, а в державних установах запанував малий герб держави – тризуб. Пошта України 1992 року випустила у світ марку з державними символами: прапором і малим гербом…
Від української минувшини до сьогодення Доля київського герба пов’язана з опікуном Києва архістратигом Михаїлом. Перша відома згадка про герб у вигляді “архангела біло-крилатого на синьому полі” належить до 1414 ро-
Український шлях · “Великий Зборе українських націоналістів! Впродовж більше ніж 25 років сповняв я мої завдання в Організації українських націоналістів”. · с. 12сторінка оригіналу ↗ Богдан ЧЕРВАК, голова ОУН
Берлін ставав дедалі небезпечнішим місцем для перебування тут голови ОУН – полковника Андрія Мельника. І хоча А. Мельник з дружиною Софію знайшли собі доволі пристойне помешкання в зоні окупації союзників, це не гарантувало йому безпеку, оскільки в місті активно діяла мережа більшовицьких спецслужб і агентури, а московські агітатори практично безперешкодно проводили серед місцевого населення агітацію за повернення в СССР усіх, хто опинився на еміграції, а, отже, могли випадково знайти його та видати місце перебування подружжя Мельників. Берлін лежав у руїнах. Авіація і артобстріли зрівняли його із землею, і тільки де-не-де збереглися будівлі чи підвальні приміщення. Через підірвані мости зупинилося сполучення з іншими містами. Пошта, телеграф, вокзали припинили свою роботу. У місті процвітав бандитизм, будьякої миті перехожого могли пограбувати або вбити. За таких обставин Андрій Мельник звернувся до найближчих своїх соратників, які перебували в Берліні, із закликом негайно покинути місто, а ще краще – виїхати за межі Німеччини. Здійснювати керівництво ОУН у таких умовах ставало неможливим, не кажучи вже про опіку над тисячами українців-втікачів, які вимушено покидали Україну і селилися, в тому числі, у Німеччині. Андрію Мельнику вдалося виїхати з Берліна і знайти житло в Кельні, проте він гарячково роздумував над тим, щоб і самому покинути Німеччину. Безпосередня близькість із радянською зоною окупації загострювали його спогади про трагічну долю Євгена Коновальця. А Мельник не сумнівався, що НКВД скористається найменшою можливістю, щоб ліквідувати його і дружину Софію. А тому, вже проживаючи у Кельні, він обмежив коло спілкування до людей, яких знав багато років і мав до них цілковиту довіру. Без зайвої потреби не виходив на вулицю. Листи, які стосувалися діяльності ОУН, ретельно шифрував, щоб не можна було довідатися про їхній справжній зміст. Як згодом виявилося, побоювання були не безпідставними. Саме в ці дні НКВД у Москві запланував його ліквідацію і спорядив до Німеччини спецгрупу “Вулкан”, яка отримала завдання знайти А. Мельника і вбити його за першої нагоди. Його життя у Кельні ставало чимраз напруженішим і закритішим від зовнішнього світу, що негативно відбивалося на керівництві ОУН, яка потребувала значної уваги з огляду на нові післявоєнні обставини, коли до її лав приєднувалися біженці з України. І ось тут стало в нагоді його знайомство з князем Феліксом Люксембурзьким із династії Габсбургів. Із його величністю князем Андрій Мельник познайомився ще у 30-х роках, коли працював управителем маєтків митрополита Андрея Шептицького. Тоді князь відбував військову службу у Перемишлі й активно цікавився українськими справами. На нього, зокрема, гарне враження справив Андрій Мельник, який не приховував своїх поглядів на необхідність українцям мати власну мілітарну міць у боротьбі за вільну Україну. Згодом князь Фелікс одружився з Великою Княгинею Шарлоттою і оселився в Люксембурзі. Після деяких сумнівів А. Мельник відважився звернутися до князя з проханням допомогти йому і дружині теж оселитися в Люксембурзі. Через деякий час прийшла позитивна відповідь. Князь навіть подбав про працевлаштування Софії в одній з банкових установ Люксембурга. Подружжя Мельників було зворушено такою прихильністю князя. Зокрема, для Андрія Мельника це означало, що він перебереться в країну, де почуватиметься безпечніше, а головне – нарешті з’являться належні умови для керівництва Проводом українських націоналістів (ПУН). Адже географічно Люксембург був зручним містом для легальних і нелегальних контактів з активістами ОУН. Для пані Софії створювалися більш-менш стерпні побутові умови життя, з’являлася стабільність, коли вже не треба було думати про нові переїзди в пошуках житла і заробітків. Перед своїм від’їздом до Люксембурга Андрій Мельник вирішив востаннє провести засідання ПУН у Німеччині. Зокрема, у Мюнхені нарада ПУН ухвалила рішення призначити п’ятий Великий збір українських націоналістів та затвердила підготовчу комісію на чолі з редактором газети “Українське слово” Олегом Штулем-Ждановичем. Збір призначили на 19 липня 1964 року. Коли ж учасники засідання ПУН покидали Мюнхен, вони навіть у поганому сні не могли уявити, що більше ніколи не побачать голову ОУН Андрія Мельника.
*** Для стороннього ока складалося враження, що проживання Андрія Мельника в Люксембурзі було спокійним і навіть безтурботним. Насправді ж провідник із головою занурився у роботу. Врешті-решт дістав змогу швидко відповідати на листи, телефонувати друзям. А головне – зустрічатися із соратниками, які тепер без побоювань могли до нього приїжджати з різних куточків світу й обговорювати важливі питання діяльності ОУН. На жаль, не було тільки гостей з України… Таких зустрічей було чимало. Після кожної з них подружжя Мельників проводжало гостей до летовища або залізничного вокзалу, а потім ще довго поглядом проводжали дорогих їм людей. Одного літнього недільного дня подружжя Мельників проводжало на летовище гостя, який мав відлетіти на північноамериканський континент. Все було як завжди: обійми, прощальні слова, побажання щасливої подорожі, обіцянки неодмінно ще раз зустрітися. Але коли гість уже сідав у літак, а Мельники звично махали услід руками, Андрію несподівано стало зле. В очах різко потемніло, і він одразу втратив свідомість, падаючи на розпечений сонцем бетон. Софія вчасно притримала чоловіка за руку. Закричала, щоб хтось викликав швидку допомогу. Андрія відвезли у клініку святої Єлизавети в Люксембурзі, де лікарі повернули його до тями. Софія наполягала на повноцінному обстеженні стану здоров’я чоловіка. Але Андрій запевняв, що це випадковий інцидент і стався тільки через сильну спеку. Їй так і не вдалося переконати його пройти ретельне медичне обстеження. Полковник, ніби нічого й не було, з головою занурився в роботу. Листи, телефонні дзвінки, зустрічі, наради, розмови… розмови… розмови… 23 червня 1964 року Андрій Мельник вийшов з дому, щоб придбати квиток на поїздку в одне з європейських міст, де мала відбутися нарада Проводу українських націоналістів. Дорогою вирішив зайти на поштамт і забрати адресовані йому листи. Але вже на підході до поштової скриньки йому знову стало зле,
Могила А. Мельника на кладовищі в м. Люксембург він знепритомнів і впав на землю. Полковник отямився вже на лікарняному ліжку у знайомій клініці святої Єлизавети. Першою, кого побачив, була Софія, яка сиділа біля нього, тримаючи за руку, і плакала. – Цього разу, здається, все серйозно, – промовив Андрій. Лікарі підтвердили його стурбованість. У нього інсульт, який частково паралізував лівий бік. Його госпіталізували, а про повернення додому вже не йшлося. Тим часом полковник відчув, що до нього поступово повертається свідомість і рештки сил, а отже, він не має права марнувати час. Покликав Софію і продиктував їй листа: – До Проводу українських націоналістів. Призначаю і прошу друзів: генерала Миколу Капустянського, інженера Осипа Бойдуника, доктора Якова Маковецького проводити наради Проводу українських націоналістів на час моєї недуги чи в разі смерті, але до часу вирішення питання мого наступництва. Фактично це означало, що відтепер керівництво ОУН лягає на плечі трьох людей, яких він визначив, натомість полковник відсторонює себе від керівництва ОУН, хоч і зберігає її функціональність. Звістка про хворобу Андрія Мельника приголомшила його найближчих співробітників. Не змовляючись, усі вирішили не інформувати широкий загал про недугу до проведення Великого збору, який єдиний може ухвалити у цій справі якесь рішення. Натомість усі сили зосередили на порятунку життя полковника. На жаль, у місцевій лікарні не знайшлося кваліфікованих лікарів і необхідного устаткування для його лікування. Місцевий лікар Арманд Охлінгер терміново викликав до Люксембурга кращих лікарів з Парижа, в тому числі професора-невропатолога Раймонда Гарсіна, який настійливо рекомендував перевезти А. Мельника до спеціалізованої лікарні в Мюнхені. Проте стан хворого уже був настільки незадовільний, що перевезення до Мюнхена могло мати для нього фатальні наслідки. І все-таки полковника помістили водній із лікарень Кельна, де йому надавалася фахова допомога кращими спеціалістами з неврології. Разом із хворим до Кельна переїхала Софія Мельник, яка не відходила від чоловіка. Прикутий до лікарняного ліжка, Андрій Мельник і надалі переймався ви-
Андрій Мельник. 1960 р.
нятково ходом підготовки до Великого збору, який у ці дні мав розпочати свою роботу. Щоб бути у курсі всіх справ, він розпорядився призначити Якова Маковецького своїм зв’язковим із делегатами Великого збору. У ньому несподівано прокинувся дисциплінований вояк, який перед тим, як відійти у кращий світ, має завершити усі розпочаті справи. І має завершити належно, тож мусить усе знати. Яків Маковецький щодня приходив до Андрія Мельника у лікарню і розповідав йому про всі деталі підготовки Великого збору, наголошуючи при цьому тільки позитивні факти, аби вберегти А. Мельника від зайвих хвилювань. Але навіть із тих повідомлень, які ретельно підбирав Я. Маковецький, можна було зрозуміти всі перипетії підготовки до Збору. Уже перед самим відкриттям Великого збору українських націоналістів А. Мельник запросив до себе голову Підготовчої комісії Олега Штуля-Ждановича і після короткої розмови передав листа делегатам і гостям Великого збору, у якому, зокрема, зазначалося: “На руки президії п’ятого Великого Збору Українських Націоналістів. Великий Зборе українських націоналістів! Впродовж більше ніж двадцять п’ять років сповняв я мої завдання в Організації українських націоналістів. І в Українському націоналістичному русі, вкладаючи у них всі мої духовні і фізичні сили, всю мою енергію, всі мої знання, доки грізна тривала недуга не стала на перешкоді в дальшому виконанню прийнятих на себе завдань. Тому в цю важливу для Українського націоналістичного руху хвилину прошу Великий збір, як найвищу законодавчу установу нашого Руху, при виборі Голови Проводу українських націоналістів не брати під увагу мою особу, якщо доживу до П’ятого ВЗУНу, – і вибрати таємним голосуванням нового голову Проводу українських націоналістів, якого у тому чи іншому світі благословляю”. Олег Штуль-Жданович, який першим прочитав цього листа, звернувся до полковника: – Пане Голово, я передам Вашого листа делегатам і учасникам Великого збору, але вважаю, що для збереження єдності нашого
Український шлях · “Вона освячена кров’ю тих незліченних воїнів, що віддали життя у боротьбі з окупантами усіх мастей за волю України”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Мельника і критичний стан його здоров’я. Після цього головуючий Олег Штуль-Жданович зачитав листа Андрія Мельника, де він наполягав, щоб делегати не брали до уваги його кандидатуру при обранні нового голови ОУН. Лист зачитувався в атмосфері мертвої тиші. Делегати, серед яких були учасники Української революції, засновники ОУН, ветерани визвольних змагань періоду Другої світової війни, витирали з очей сльози і відмовлялися від думки, що відтепер серед них може не бути Андрія Мельника, якого вважали своїм найбільшим моральним авторитетом, якого прирівнювали до героїчних постатей Симона Петлюри і Євгена Коновальця. Стало очевидним, що Великий збір не зможе навіть розпочатися, якщо не буде остаточно з’ясоване питання голови ОУН. Більшість делегатів, якщо не усі, вважали, що на цій посаді може бути виключно одна людина – Андрій Мельник. Один за одним вони вставали і вимагали від Олега Штуля-Ждановича зробити перерву у Великому зборі й звернутися до Андрія Мельника з проханням дати згоду на обрання його на новий термін, як це передбачено статутом ОУН. На цьому і зійшлися. 24 липня 1964 року Андрій Мельник прийняв делегацію Великого збору, яка закликала його залишитися на посаді голови ОУН. Полковник не довго роздумував. Він не міг ігнорувати волі делегатів Великого збору – найвищої інституції ОУН. Тамуючи біль та внутрішнє напруження, яке розривало його серце між баба українського народу за незалежність України триває. Основний тягар цієї боротьби несуть наші друзі на рідних землях. Їм потрібна допомога від українців, що живуть у вільному світі. Друзі, бережіть ОУН! Скріпіть її своєю жертовною працею, поверніть до праці тих, хто через різні обставини відійшов від ОУН. Працюйте всі разом у взаємній пошані, згоді й любові. Тоді будуть успіхи. Про них приходьте звітувати мені тут чи деінде. Хай кріпить вас геройський чин полеглих! Від хвилювання чоло полковника вкрилося потом. Помахом руки він натякнув, що все сказав, і тепер Маковецький може його покинути. Остання зустріч з полковником відбулася в неділю, 1 листопада 1964 року. Я. Маковецький увійшов до кімнати, де лежав А. Мельник, а біля нього сиділа дружина Софія. У сусідній кімнаті перебували лікар і медсестра, готові надати хворому допомогу на кожен його поклик. Стан хворого гіршав щохвилини. До лікарні прибув німецький священник. Медсестра запалила свічки, священник прочитав молитву. О 2:30 голова ОУН розкрив сині очі і глянув на дружину. Минуло якихось 30 секунд – і очі полковника закрилися навіки. Постало питання, де поховати полковника. Була пропозиція поховати в Роттердамі на цвинтарі, де спочив полковник Євген Коновалець. Одначе прислухалися до його заповіту, щоб поховати на цвинтарі Люксембурга, де спочила мати його дружини – Марія Федак.
Духовний Батько Української Греко-католицької церкви Андрей Шептицький гостро картав явища позашлюбних народжень дітей і вимагав від священників покращення катехізації й виховання пастви. Ось як він писав: “Мерзенний і небезпечний гріх нечистоти. Молодь тільки тоді здорова, сильна, умовно добре розвинена і спосібна до високих благородних цілей, коли є чиста. Молодь віддана порокам нечистоти, — це молодь слабоумна, слабосильна, без характерів, без волі, це стадо, що один чоловік може батогом розганяти”. Митрополит закликав до ревного виховання української родини як клітини великого організму ім’я якому – народ і просив берегти український державний організм від недуги аморальної інфекції, побудованої на безбатьківстві. Аморальне родинне життя висмоктує найкращі сили нації. Тільки “святе, чисте, здорове і щасливе родинне життя” може ощасливити людину. Тільки міцна родина може стати “школою християнського і громадського життя”. Митрополит благословляв українську родину, матерів і батьків на виховання потомків на героїв з громадянськими чеснотами жертвенної праці для Батьківщини і мудрості у громадянських справах. Можливо, у майбутньому для порятунку українського народу “треба буде і кровавих жертв і що тих жертв буде треба стільки, скільки лише знайдеться готових ту жертву зі себе зробити”. Всі ці вислови Великого Митрополита про чистоту української нації залишаються актуальними і в наш час.
Український шлях · “Вона освячена кров’ю тих незліченних воїнів, що віддали життя у боротьбі з окупантами усіх мастей за волю України”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Руху, зважаючи на Ваш беззастережний авторитет серед українських націоналістів і українців, загалом було б правильно призначити Вашого наступника. Не сумніваюся ні на мить, що делегати Великого збору одностайно підтримають Ваш вибір. Полковник витримав паузу, через силу посміхнувся і відповів: – Дорогий друже Олеже, призначати свого наступника – це привілей, але не обов’язок голови ОУН. Так ось, я вирішив не скористатися цим привілеєм. Наша Організація пройшла славний шлях і великі випробування: її не зламали ані польські, мадярські чи московські репресії; ані трагічна загибель основоположника Євгена Коновальця; ані жорна Другої світової війни; ані важкі емігрантські будні й відірваність від рідної землі. Вороги не змогли знищити ОУН не тому, що її очолював славної пам’яті Євген Коновалець чи ваш покірний слуга, а передусім тому, що рядовий склад нашого членства у своїй масі завжди виявляв мудрість і далекоглядність у складних ситуаціях, які час від часу підкидало життя. Тому я не сумніваюся, що в ситуації, яка виникла зі станом мого здоров’я, делегати Великого збору виявлять мудрість і далекоглядність та виберуть на становище голови ОУН достойного кандидата.
*** П’ятий Великий збір українських націоналістів розпочався, але без участі голови ОУН Андрія Мельника. А значить, більше не можна було приховувати його хворобу, тому делегатів одразу поінформували про недугу А.
Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
У церковних метричних книгах про народження дітей у Східній Галичині була графа: “законного і незаконного ложа”, значить проблема була надзвичайно болючою і про неї висловився навіть Тарас Шевченко у поемі “Катерина”. За шевченкових часів у його рідній Кирилівці було 17 дівчат – покриток, “які в народному розумінні зганьбили себе і свій рід, народивши позашлюбну дитину сільська громада засудила їх, покривши чорною хусткою, це символізувало зміну соціального статусу, бо покритку зрівнювали з жебрачкою” – пише Володимир Мельниченко у статті “Живописна “Катерина” – втілення Шевченкових поетичних дум”. Родичі вигнали Катерину з дому, бо що скажуть люди, залишити дочку при собі означало б потурати розпусті. Ось якими нещадними були слова матері у “Катерині” з цієї нагоди: “Не кажи добрим людям, / Що є в тебе мати. / Проклятий час – годинонька, / Що ти народилась! / Якби знала, до схід сонця / була б утопила … / Здалась тоді б ти гадині, / Тепер – москалеві”. Отже, покриткою в Україні називали дівчину, яка не вберегла своєї честі й народила позашлюбну дитину (байструка). Для прикладу у с. Гермаківка колишнього Борщівського повіту Тернопільщини позашлюбних дітей називали “бенькартами” з польського, чи німецького, або дітьми “неправого ложа”. Дмитро Колісник який виїхав на початку ХХ століття з села до Канади написав там книгу “Моє село” у якій описав, що покритка у неділю рано мусіла приходити до церкви у хустці (з покритою головою і стояти у святині при дверях у т. зв. бабнику). Заміжні ж жінки “йшли до церкви у рантусі (рантухом називалося біле полотнище, яким накривала голову заміжня жінка. – Н. М.). Тоді всі приглядалися як то пасує молодій відданиці рантух. І дійсно, виглядало цікаво. Знавши дівчину з дитинства, а тепер вона перший раз в рантусі й виглядала мов червоне яблучко, обвинена біленьким мов сніг рантухом. Вона також була підбадьорена, що нарешті дочекалася рантуха, як символу дівочої чести, яку вона так берегла, щоб не принести сорому собі, своїй дорогій матері та цілій своїй родині. Тому нічого дивного, що вона так раділа тим рантухом, що їй належався на підставі закону Божого і людського”. На фоні знань про покритку та її статус у селі зазначимо, що ус. Гермаківка у 1870–1944 рр. було близько 200 дівчат і жінок, які за 70 років народили 207 позашлюбних дітей. В окремі роки у Гермаківці народжувалось по 8–9 позашлюбних дітей. Церква на явище народження позашлюбних дітей майже не реагувала, окрім сказаного вище, священники лише констатували те що сталося, чесно хрестили дітей, або хоронили їх, якщо вони помирали. Чомусь про ці явища церква не подавала у своїх щожанням піти на спочинок і обов’язком служити українській нації до загину, полковник промовив: – Я не можу йти проти волі делегатів Великого збору, навіть якщо стан мого здоров’я стає дедалі критичнішим. А тому, даючи згоду очолити ОУН, прошу врахувати мої побажання щодо обрання заступниками голови ОУН друзів Олега Штуля-Ждановича, Якова Маковецького і Ярослава Гайваса. Також прошу вважати довічним членом Проводу ОУН генерала Миколу Капустянського, а відтак подаю на затвердження Великого збору перелік кандидатів до Проводу українських націоналістів. З висоти часу таке рішення полковника А. Мельника може здатися виявом хвилинної слабкості, адже стан його здоров’я не дозволяв повноцінно виконувати обов’язки голови ОУН. Однак на той час не існувало альтернативи, а тому ОУН могла потрапити у турбулентність з усіма негативними наслідками для неї у майбутньому. Це добре усвідомлював полковник, даючи згоду знову очолити ОУН попри катастрофічний стан свого здоров’я. Звістка про готовність А. Мельника залишитися біля керма ОУН радісно сприйнялася делегатами Великого збору та відкрила можливість для його успішного проведення і завершення. П’ятий Великий збір одностайно обрав Андрія Мельника головою ОУН та запропонований ним склад Проводу, а також схвалив резолюції, які визначали пріоритетні напрями внутрішньої і зовнішньої політики ОУН.
річних звітах до консисторії т. зв. Шематизмах (списках. – Н. М.), напевно духовна і державна влада не вимагала цього. Зазначимо, що народження позашлюбних дітей були притаманні не тільки Гермаківці, а й іншим селам Борщівського повіту, ба й усієї Східної Галичини. За означені роки маємо лише два приклади реагування, записаних у Метриці с. Гермаківка про незаконно народжених. Перший з них про Івана Ярему, сина Анастасії Михайла Колісника і Тетяни Микити Гусака, народженого 8 жовтня 1875 р. Хресними батьками у неї були Петро Ярема і Євдокія дружина Теодора Зуляка. З цієї нагоди священник записав у метриці про батька дитини Герасима Яреми: “Сим освідчаю в присутствії господаря Александра Москвінского і Василя Матіїва, що єст отцем сей дитини Герасим Ярема, ми лічно знаєм, що імя, призвище од него набутоє, єсть єму питоме, і що он в нашем присутствії, яко отець жадал биті вписаним в метрику, сим посвідчаєм. Олександр Москвінський – научитель, Василь Матіїв господар з Єрмаківки”. Другий метричний запис, присвячений новонародженій Софії Клапущак від 29 липня 1910 р. Матір’ю її була Анна Клапушак д. Василя і Анастасії Барзійко, а спричинився до народження дитини парубок Олекса Коваль с. Теодора і Марії. На нашу думку явища позашлюбного народження дітей спричиняли незважаючи на наявність у нашому краї церков, старовинні пережит-
*** Тим часом стан здоров’я Андрія Мельника погіршувався. 7 вересня 1964 року Яків Маковецький відвідав полковника у лікарні. Він лежав ослаблений, а вигляд його вказував, що життя от-от покине хворе тіло. – Вітаю, дорогий друже, з яким добром прийшли? – запитав Андрій Мельник, протягуючи для вітання руку. Яків Маковецький розповів про стан справ в ОУН, передав письмові звіти окремих членів і референтів ПУН. Розмова швидко втомлювала полковника, а тому дружина Софія, яка від нього не відходила, сказала Маковецькому, що треба завершувати. Шпитальна прислуга принесла обід, але полковник відмовився їсти, наполягаючи на продовженні розмови з Маковецьким. І тільки коли всі справи були обговорені й полагоджені, полковник дав зрозуміти, що тепер скаже останні свої слова: – Перед Вашим від’їздом, друже, хочу передати кілька слів друзям, бо не знаю, чи буде нагода і змога зробити це іншим разом. Я свідомий, що стан мого здоров’я важкий і не так уже багато я можу допомогти ОУН. Також свідомий я труднощів, які з цього випливають. Час підтвердив, що ОУН була потрібною. Потреба її закріплена терпіннями і муками в тюрмах, у концтаборах і засланнях тисяч і тисяч її членів. Вона освячена кров’ю тих незліченних воїнів, що віддали життя у боротьбі з окупантами усіх мастей за волю України. Але ОУН так і не досягла своєї мети. Самовіддана боротьки язичництва, п’янства і алкоголізму, моральної деградації, неграмотності з інтимного життя, браку шкільної освіти, як супутніх явищ тодішнього життя. З іншого боку, ніколи не доводилося зустрічати у літературі чи в переказах про відповідальність за брутальну поведінку з дівчиною хлопців-парубків. За здійснення сексуального вчинку з дівчиною та народження позашлюбної дитини їх не засуджували, як дівчат не поливали липкою рідиною, не посипали пір’ям і не водили оголеними по селу як у Центральній Україні. Характерно, що Шевченкова Катерина стала покриткою від москаля, а тут дівчата “покривалися” від українських хлопців – селян, що удвічі ганебніше. Лише у другій половині 30-х років ХХ століття, коли люди почали горнутися до читальні “Просвіти” ці явища почали щезати. Коли ж зорганізувалася ОУН, молодь почала сприймала високі гасла Українського Націоналіста про українське жіноцтво у яких йшлося: “Шануй жінок, що мають стати тобі подругами духа ідеї і чину, але гидуй розгнузданими. Цінуй високо материнство, як джерело продовженого життя. З Твоєї родини створи оплот чистоти Нації. Люби і опікуйся дітворою, як майбутнім Нації”. Нарешті, якщо член ОУН допускався з дівчиною ганебного вчинку, ним займалася Служба Безпеки Збройного підпілля. У вирі Другої світової війни та після неї “елітні” хлопці, як члени ОУН, погинули і дівчата змушені були виходити заміж за парубків, вихованих в умовах здеградованої совєтської доби.
Гості “СП” · “Наші концерти є виконанням нашого громадянського обов’язку – популяризувати українське мистецтво”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
капели прийшов випускник Київського музично-драматичного інституту Миколи Лисенка Григорій Китастий. Після початку Другої світової війни він збирає артистів капели, які залишилися в Україні, і вони починають концертну діяльність в окупації. 1942 року артистів вивозять до Німеччини. Від жахливих німецьких концтаборів їх тоді врятував гетьман України і козацького війська Павло Скоропадський. До останніх років життя Китастий працював з капелою. Помер у 80-ті роки в США, де й був похований. На світлу згадку про митця було виконано композицію його авторства “Пісня про Юрка Тютюнника”. Капела бандуристів береже не тільки народно-пісенний спадок, а її артисти відроджують та продовжують традиції гри на старосвітській бандурі. Для київської публіки прозвучали “Мелодії до танцю” Гната Гончаренка, у виконанні Сергія Захарця. Ліна Костенко сказала, що український народ – незвичайна нація, бо має багато таких традицій, яких нема в інших слов’янських народів. Свої почуття він втілює в музиці. Варто згадати старовинну картину про козака Мамая. Доки його шабля висить під дубом, козак грає на бандурі. Це відпочинок, та снага, якої він набирається до наступних битв – “Грай, музико, грай, щоб світ дивувався”. Цього вечора справжнім сюрпризом стало виконання інструментального номеру “Косарі”, авторства Георгія Черненка, що вкотре доводить багатогранність творчих вмінь артистів капели, креативність і музичну нестандартність українців. Продовжила концерт “Гуцульська фантазія” Анатолія Ду-
Гості “СП” · “Наші концерти є виконанням нашого громадянського обов’язку – популяризувати українське мистецтво”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ У Великій залі імені Героя України Василя Сліпака Національної музичної академії України відбувся концерт “Козацька сповідь”, присвячений 106-й річниці від дня заснування Національної заслуженої капели бандуристів України імені Георгія Майбороди. Про минуле та сучасне життя артистів капели розповіла ведуча, заслужена діячка мистецтв України Світлана Корецька.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото Едуарда МЕЖУЛА
Третього листопада 1918 року в київському театрі Бергоньє (нині Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки) відбувся перший концерт кобзарського хору. Саме так спочатку називалася капела бандуристів. Було в ній семеро артистів, які прийшли за покликом серця і душі. Які були полум’яними патріотами і поклали своє життя на вівтар кобзарства. Відтоді ці риси генетично увійшли до всіх наступних і хочеться вірити й до прийдешніх поколінь капели. Історія капели – мов ціла вічність, що пролягла від струни до струни. На цьому тернистому шляху були Українська визвольна революція 1918–1922 років, епоха січових стрільців і 30-ті роки минулого століття під чорним крилом репресій, які торкнулися кобзарства. Згадуючи ті далекі роки діяльності капели, її засновник і перший керівник Василь Ємець сказав: “Сміливо можу твердити, що ми не дарма жили на світі. Наша гра на бандурі і спів пробуджували сліпих, повертали сили знесиленим, повертали мужність зневіреним. Наші концерти на фронтах супроводжувалися бойовими піднесеннями”. Ці слова, немов у дзеркалі часу, відтворюють сьогодення Капели бандуристів. Програма концерту мала назву “Козацька сповідь”. Мовою пісні, голосом бандури, звитяжною козацькою енергетикою капеляни розповідали про красу і вічність України. Як говорив великий Кобзар: “І нема тому почину, і краю немає”. Розпочали концерт твором Кирила Стеценка на слова Тараса Шевченка “Гей, літа орел”. Лине час, репертуар колективу збагачується хоровими творами українських композиторів-класиків, фундаторів хорового академічного вітчизняного виконавства. Цього вечора прозвучала українська народна пісня в обробці Миколи Леонтовича “Гаю, гаю, зелен розмаю”. Український народ – народ-будівник, народ-воїн, що б’ється, як лев за свою волю. Саме таку тематику розкривають композиції Степана Малюти “Гей, степами” та Олександра Тищенка на вірші Степана Галябарди “Козацька сповідь”. У різні часи багато імен солістів Капели бандуристів були під забороною. Вивчаючи історію капели, Ярослав Чорногуз знайшов багато цікавих фактів. У 1935 році до бини. Після цього пролунали попурі на теми музичних хітів 50–60-х років минулого століття “Мелодії кохання”. Оркестрова група капели грала “Мелодії кохання”. Це “Чорнобривці”, “Гуцулка Ксеня”, “Червона рута”, “Водограй”. Ці пісні вже є легендарними, а колись вони звучали з радіоточок, були хітами естради, платівки з якими миттєво розкуповували. В історії Капели бандуристів є чимало сторінок співпраці з відомими співачками – Діаною Петриненко, Марією Стеф’юк, Ніною Матвієнко, Сусанною Чахоян, Валентиною Іваненко. Кожна з них залишила свій особливий творчий відбиток в історії капели. Українську народну пісню “Ой, ходить сон…” в обробці Бориса Лятошинського цього вечора подарувала заслужена артистка України Ольга Засадна. Музична Шевченкіана сьогодні продовжує розвиватись у піснях сучасних авторів. Однією з таких пісень є “Сирота”, на музику заслуженого артиста України Олександра Тищенка, яку виконав сам автор. Цього року українська музична спільнота відзначає ювілей видатної сучасної композиторки Лесі Дичко, діяльності якої активно пов’язана з Капелою бандуристів. Для капели композиторка створила прекрасні твори, що вже стали класикою. Вшановуючи ювілярку, в якості музичного привітання було виконано “Пісню про пісню” її авторства. Пісні капели благословляють на майбутнє життя. Серед таких пісень “Їхав козак за Дунай” Семена Климовського. Гарного настрою слухачам надали “Коломийки”. Останнім номером програми стала пісня Олександра Тищенка “Браття-українці”. А на біс капеляни разом з усіма присутніми в залі заспівали уславлену “Червону калину”. – Ми започаткували дуже гарну традицію, називати одним з творів, що звучатиме в концерті, концертну програму, – розповів після закінчення концерту Генеральний директор-художній керівник Національної заслуженої капели бандуристів України народний артист України Юрій Курач. – Зазвичай це нова пісня, яку ще мало хто чув, або вона тільки увійшла до нашого репертуару. Цього разу назву концерту визначила пісня “Козацька сповідь”, на музику Олександра Тищенка і слова Степана Галябарди. У програмі концерту були не тільки історичні та патріотичні пісні. Були лірика й гумор. Ми складаємо програму наших концертів так, щоб комплексно та органічно представити всю репертуарну ретроспективу. Як ніколи, через складну ситуацію в Україні, ми прагнемо донести ту головну істину нашої культурної унікальності, яку ми сьогодні у війні виборюємо. Наші концерти є виконанням нашого громадянського обов’язку – популяризувати українське мистецтво, здійснювати просвітницьку діяльність і піднімати дух гордості та гідності за те, що ми українці з такими традиціями та звичаями. Загалом за загальноприйнятими нормами має бути два відділення концерту приблизно по сорок хвилин, а ми виступали без антракту півтори години. Це непросто. Ми виступаємо на різних концертних майданчиках. Принагідно хотів би зазначити, що більш ніж тридцять років незалежності України, а в Києві так і не збудували сучасного концертного залу для академічної музики. Але мене більше цікавить публіка і рівень та результат виконання. Вважаю, що вийшло непогано. – Чи були крім “Козацької спо! віді” ще прем’єри? – “Пісню про пісню” присвятили ювілею Лесі Дичко, віддали данину відомій композиторці. Загалом переважно виконували твори, яким люди завжди раді, знають їх та хочуть чути в нашому виконанні. Такими піснями-хітами є “Не стій вербо”, “Їхав козак за Дунай”. Перший номер “Гей, літа орел” на музику Кирила Стеценка та вірші Тараса Шевченка є теж безперечно хітом, деякі навіть вважають цей твір народною піснею, хоча це не так. Загалом програма будувалася за драматизмом і мелодизмом. Було непросто і дуже важливо за короткий концертний час показати багато нашого матеріалу, що ми вміємо. Хотілося, щоб публіка знайшла своє та отримала насолоду від різноманіття творів. Цьогоріч ми запросили до участі в концерті заслужену артистку України, солістку капели “Думка” Ольгу Засадну (сопрано). Вона прекрасно передала красу жартівливої української народної пісні “Очеретом качки гнала”. Надзвичайно професійно заспівала складний для виконання твір “Ой, ходить сон..” в обробці Бориса Лятошинського. А ще нашим гостем був заслужений артист України Олександр Тищенко. Крім згаданої пісні “Козацька сповідь”, прозвучали його твори “Сирота” та “Браття українці”. До речі, пісню “Сирота” на слова Тараса Шевченка Олександр Тищенко виконував на першому фестивалі “Червона Рута”, який став для молодого виконавця знаковим. Інші солісти з нашого колективу – заслужений артист України Олексій Савчук (тенор), Дмитрій Годенюк (бас), Максим Воловоденко (бас), Олексій Колюх (тенор), Тарас Мазур (баритон), Ярослав Великий (тенор), Денис Кузін (тенор), Максим Мельник (тенор), Сергій Захарець (старосвітська бандура), а також тріо косарів у складі: Віталій Чернишук, Микита Кондренко та Дмитрій Годенюк. – Напевно, не випадково ви запросили вести концерт Світ! лану Корецьку. – Вона завжди радо відгукується на наші запрошення, коли має можливість і час. З нею разом вже одинадцять років співпрацюємо тільки в Капелі бандуристів, а до цього у мене були спільні з нею проєкти з Чоловічою капелою імені Левка Ревуцького. Це надзвичайно витончена та інтелігентна творча особистість, ерудована конферансьє з великим досвідом. Ми зустрічаємося приблизно за тиждень до концерту, обговорюємо програму та всі деталі. Відшукуємо разом різні цікаві факти, намагаємося зробити так, щоб слухачам було цікаво. – Мабуть, вже не вперше
Театр · “Потрібно розвиватися, рухатися вперед, примножувати те, що зробив. Ми всі намагаємося не сидіти на місці”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
обрали для свого концерту Велику залу імені Василя Сліпака? – Я вже майже тридцять років викладаю в Національній музичній академії України. Серед моїх викладачів був колишній ректор, тоді ще консерваторії Олег Тимошенко. Він запросив мене сюди на викладацьку роботу. Головна режисерка Оперної студії Лариса Ліванова – моя випускниця. У них насичений графік, але нам пішли назустріч, та допомогли організувати проведення сьогоднішнього концерту. Публіці на концерті було комфортно, добре чути. Прекрасна атмосфера, центр міста. На жаль з Національною філармонією України зараз такої співпраці немає. Вона нами не зацікавлена. – Очевидно, не вперше виконує! те під час концертів “Червону ка! лину”? – Останні два роки закінчуємо нею майже всі наші концерти в Україні і за кордоном. Запропонував її співати разом з залом. У людей залишаються приємні спогади. Відчувається патріотична і музична єдність між виконавцями та публікою. Цю пісню всі знають. Вона сьогодні актуальна, вона об’єднує. – До початку повномасштаб! ного вторгнення більшість колек! тивів співали “ворожі кайдани” або “турецькі кайдани”, а коли ваш колектив став співати саме слова “московські кайдани”? – Це слова оригіналу. Як тільки взяли цю пісню до репертуару, так і співаємо оригінальний текст. – Яким було повернення колек! тиву до творчості після початку повномасштабної війни – Ми не припиняли нашої творчої діяльності. Нам запропонували їхати за кордон. Виступати перед людьми, які виїхали з України і там нас чекають. За цей час у нас було одинадцять закордонних поїздок. Держава не дає на це ні копійки, та ми й не просимо ні на транспорт, ні на проживання. Їздимо за свої гроші. Іза цей час жоден із наших артистів не залишився за кордоном. Після кожного концерту звертаємося до слухачів з проханням підтримати наших артистів, які зараз на фронті, та задонатити. Ми завжди підтримуємо наших хлопців, купуємо їм те, чого вони потребують. Збирали кошти і під час сьогоднішнього концерту. І де б ми не виступали, в Україні чи за кордоном, завжди робимо нову програму. Така робота потребує часу, який у нас обмежений. Уявіть собі, під час останніх гастролей за 33 дні дали 29 концертів. Побували в Польщі, Франції, Іспанії, Португалії, Словенії. Проїхали 12 тисяч кілометрів. – На концерти приходять пе! реважно українці? – Звісно, вони приходять. Проте переважну більшість становить місцеве населення. Європейці мають високу культуру і цікавляться такими речами. Інколи одні й ті самі люди приходять на два концерти, слідкуючи за нами різними містами. А українці приходять на концерти, аби підтримати нас, згадати Україну, поспівати. Ще одна особливість наших гастролей: обов’язково готуємо музичний подарунок – коли їдемо в Польщу, то готуємо пісню польською мовою, у Францію – французькою, в Іспанію веземо іспанську пісню. Люди цього не чекають, і виходить приємний сюрприз.
те, що зараз для мене найважливіше. Це мій перший досвід роботи в цьому театрі. Театр неймовірний. Пригадую, як років двадцять тому бачила тут виставу “Дрібний біс”, у якій грали Віталій Лінецький, Володимир Горянський, багато інших прекрасних акторів. Мене ця вистава вразила. Дуже поважаю Тамару Трунову та директорку – художню керівницю театру Олесю Жураківську. Сильно хвилювалася перед зустріччю з простором цього театру. У нас був надзвичайний творчий процес, неймовірна акторська команда. Ми говорили про важливі, інколи страшні речі. Водночас цей період був наповнений неймовірним трепетом і любов’ю. В акторів відповідальне ставлення до матеріалу, всі були на одній орбіті. У серпні я познайомилася з трупою. Ми спілкувалися, когось мені порадили, а когось я сама захотіла бачити у виставі. Вважаю, що кастинг зроблений досить точно, у цьому допомогла Тамара Трунова. Ми з акторами відчували одне одного. Неймовірні Андрій Ісаєнко (Отелло), Марина Клімова (Дездемона), Дмитро Олійник та Олександр Соколов (виконавці ролі Яго в різних складах). Це актори фантастичного таланту, актори-особистості. Для мене важливо, коли є діалог між персоною і персонажем. Дуже приємно працювати з акторами-інтелектуалами. До речі, у виставі звучать вірші Марини Клімової, це поезія неабиякої сили. Також хочеться відзначити чудові акторські роботи Олега Гоцуляка (Кассіо), Ірини Ткаченко (Емілія), Влада Писаренка і Макса Рягіна (Родріго), Катерини Качан (Б’янка). Взяла в роботу український переклад Олександра Грязнова. Прочитала три різних переклади, але цей здався більш зрозумілим, розмовним. Хотіла, щоб Шекспір звучав просто попри всю напруженість сюжету. Сценографічне рішення прекрасного художника Михайла Ніколаєва. Я з юних літ шанувальниця його творчості. Він неймовірний художник у театрі ляльок. Вже маємо кілька спільних постановок. Коли дивишся оформлені ним вистави, то згадуються роботи Параджанова. Ми вигадували сценічний простір – залізний рай. У цей час перед очима стояла Оленівка, обвуглені ліжка. У Шекспіра є фраза – “залізне ложе війни”. Вона мені стала підказкою, від неї відштовхувалися. Під час роботи над постановкою не прив’язувалися до якоїсь епохи, події у нас відбуваються тут і зараз. Працюю головною режисеркою в Харківському театрі ляльок. Відверто скажу, що виживати складно. І не лише через постійні обстріли, а й через проблеми з фінансуванням. Але намагаємося триматися на плаву, зберегти команду, глядача. Адже люди потребують театру. Зараз випускаємо виставу для дітей. Далі буде…
Театр · “Потрібно розвиватися, рухатися вперед, примножувати те, що зробив. Ми всі намагаємося не сидіти на місці”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ – А Україною гастролюєте? – Нещодавно були на заході України, виступали разом із Анатолієм Паламаренком. Загалом такі гастролі зараз проводити непросто. У великі міста, в яких ми виступали раніше, сьогодні такий великий колектив не пускають. Вся ця робота ведеться на особистих контактах. Держава цим не займається, бо не на часі. – Можете розповісти про ва! ших артистів, які зараз на передо! вій? – Олексій Соколовський, заслужений артист України, лейтенант. В капелі грав на бас-бандурі, на контрабасі, учасник оркестрової групи, де грав на тромбоні. Він професійний тромбоніст (закінчив по класу тромбону Криворізьке музичне училище). Брав участь у звільнені Херсонської області. Володимир Трибель, заслужений артист України. Перша бандура в капелі, соліст-вокаліст, бас. Пішов добровольцем. Дуже довгий час перебував на службі у Харківській області. Старший лейтенант Олег Слободян. Перша бандура, розкішний бас-октавіст. Був мобілізований у лютому 2023 року. Зараз на службі на Херсонському напрямку. Екс-учасник гурту “Тінь сонця”. Тарас Козьменко. Пішов добровольцем. Перша його спеціальність зварювальник. Має золоті руки. Проходить службу у місті Яворів на Львівщині, де займається ремонтом техніки різного виду. Також це прекрасний соліст капели (тенор) і професійний бандурист. Георгій Нечаєв. Пішов добровольцем. Досить тривалий час перебував на Куп’янському напрямку. В капелі грав на кобзі, лірико-драматичний тенор. Харизматичний та різнобічно розвинений артист, який окрім капели є актором сучасного театру VERI- TAS центру Леся Курбаса. Дмитро Романчук. Був мобілізований у березні 2023 року. В капелі друга бандура, баритон. Відповідальний та дуже активний учасник нашого колективу. Зараз, перебуваючи на проходженні служби, активно дає концерти та популяризує бандурне й кобзарське мистецтво. Андрій Бойченко. В капелі виконував партії другої бандури, баритон. Це чесна і справедлива людина та дуже трудолюбивий. Був помічником звукорежисера в капелі. Гарно тямить в техніці. Мобілізований у грудні 2022 року. Зараз в гарячих точках на Донбасі. Оператор дрону. Володимир Чепіль, артист оркестрової групи, віртуозно грає на ударних інструментах. Мобілізований у липні 2024 року, зараз проходить службу у військовому оркестрі ЗСУ. Дмитро Руденко, артист капели, друга бандура, який завжди допомагав монтажникам сцени. Зараз проходить службу на Чернігівщині. – Як щодо творчих планів? – Планувати зараз складно. Починаємо вчити колядки, до тих, що були в наших попередніх програмах, хочемо додати кілька нових. Часто ідеї концертів виникають спонтанно. Приміром, минуло десять років, як рашисти захопили Луганськ. До нас прийшли представники луганської громади і попросили зробити для них концерт. Спеціально готували програму, яка відрізняється від інших. І такі історії трапляються нерідко.
Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру
Він та Вона – божественні пазли збігу. Любов – дозрілий плід в обвугленому раю. У самому серці Венеції, міста, де сплелися краса й небезпека, розгортається історія, яка вражає своєю трагічністю та глибиною. Отелло, величний полководець, який пройшов довгий шлях від раба до шанованого воїна, опиняється на вершині слави. Його життя могло б бути ідеальним: він закоханий у прекрасну Дездемону, яка відповідає йому взаємністю. Але в тіні цієї гармонії ховається темний задум. Яго, офіцер, що служить під командуванням Отелло, таїть у собі невисловлений гнів і заздрість. Він вирішує зруйнувати життя Отелло, граючи на найвразливіших струнах його душі – коханні та довірі. – Зараз такий час, коли п’єса “Отелло” стає дуже популярною, – розповіла режисерка-постановниця Оксана Дмітрієва. – Класика стає дзеркалом, яке відображає проблеми, з якими ми стикаємося нині. Події твору відбуваються після війни. Зараз у нас війна в самому розпалі, ми мріємо про час перемоги, бажаємо її всією душею. Але повинні розуміти, що після завершення цієї війни наше суспільство постане перед багатьма новими випробуваннями – на людяність, на змогу чути не лише себе, а й інших. Тому трагедія “Отелло” стала для мене надважливим матеріалом. Дорога до цієї постановки була дещо містичною. У 2022 році відома хорватська режисерка Лєнка Удовічка запросила мене на острів Малий Бріон. Там був влаштований табір для українських митців. Ми знаємо, що Хорватія, як і Боснія та Герцеговина, пережили страшну війну, що тривала чотири роки (1992–1996). Їм було важливо підтримати діячів української культури і поділитися своїм досвідом. Це неймовірна режисерка, неймовірна людина. Дуже вдячна їй за запрошення. Саме там я зрозуміла, що зможу повернутися в професію. Через рік мене запросили на постановку в Сараєво, у театр Сартра. Цей театр був створений під час війни і став прихистком для людей, які робили вистави. Це приклад того, як культура має реагувати на події навколо. Це була втеча від реальності і можливість залишатися нормальними людьми в ненормальних умовах. Отже, мене запросили на постановку в театр Сартра, і там я робила “Отелло”. Це була зовсім інша вистава, ніж у Києві. Вона була створена з людьми, які пережили війну. Актори, які грали в моїй виставі, під час тієї війни були ще дітьми. Там була інша сценографія, інше режисерське рішення та інша музика. Головна режисерка Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова знала, що в мене є такий досвід, і запропонувала повернутися до цього матеріалу вже в їхньому театрі, за що я їй надзвичайно вдячна. У мене з’явилася можливість попрацювати з дуже сильною трупою, піднімати теми, які зараз мене хвилюють найбільше, про
– З дитинства запам’яталася фраза з цієї трагедії: “Чи молилася ти на ніч, Дездемоно?”, – продовжив розмову виконавець ролі Отелло, заслужений артист України Андрій Ісаєнко. – А власне з твором познайомився вже під час навчання в театральному інституті. Спершу ця роль мене не вразила, в юнацькі роки більше подобався Шиллер. Отримав цю роль згідно з розподілом у театрі. Але вже зараз зрозумів, що саме цього персонажа дуже хотів зіграти. Знову ж таки, який актор не мріє сказати зі сцени слова: “Чи молилася ти на ніч, Дездемоно?”. А якщо серйозно, то було бажання розібратися в його вчинку. І через призму війни, в якій ми зараз існуємо, його поведінка стала мені зрозумілішою. Отелло – це полководець, який напевне зазнав травму своєму житті, що не могло не вплинути на його поведінку. Вперше працював з Оксаною Дмітрієвою. Це чарівна режисерка, чарівна людина, прекрасне товариство для створення вистави. Одразу задумували, що у нас будуть два акторських склади. Але через брак часу на підготовку вистави – лише півтора місяці, ми все робили одним складом, плюс проєкти в кіно. Це було непросто поєднати, але, на мою думку, вдалося. Щодо мого персонажа. Переконаний, що в будь-якому випадку актор грає сам себе. Ми лише “одягаємо” на себе якісь обставини. Ти можеш щось придумати, намалювати якийсь образ. Але все одно це будеш ти в певних обставинах, з певними рисами характеру, з певними вадами чи чеснотами. Під час роботи над виставою я вносив свої пропозиції, вони обговорювалися з режисеркою. Пані Оксана вносила корективи. До того ж багато чого залежало від партнерів і партнерок. Врешті ми доходили до якоїсь спільної думки і потім її реалізовували. З Мариною Клімовою (Дездемона) ми грали разом не так багато. Вона лише ввелася у виставу Тамари Трунової “Погані дороги”. Коли працювали над “Отелло”, то вкотре переконався, що Марина надзвичайно талановита акторка. Можна побажати будькому з колег таку партнерку по сцені. Сподіваюсь, що її помітять, такий талант не повинен бути прихованим. А з Олександром Соколовим та Дмитром Олійником раніше мав багато спільних проєктів, як і з більшістю інших задіяних у виставі акторів. Що можу сказати в підсумку? Потрібно розвиватися, рухатися вперед, примножувати те, що зробив. Ми всі намагаємося не сидіти на місці. У листопаді в мене мають з’явитися нові проєкти в кіно. А ще хотілося б у перспективі попрацювати з Оксаною Дмітрієвою, адже ця режисерка просто запалав душу.
Трагедія Вільяма Шекспіра “Отелло” продовжує привертати увагу режисерів у всьому світі. Нещодавно постановку за цим твором здійснили в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
16 Спадщина · “Україною пронизана уся Європа, українські митці залишили свої мотиви у багатьох культурах світу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
Нещодавно в Голосіївському мануарі відбулася зустріч з прозаїком, поетом, мандрівником-документалістом, журналістом, головою ТО прозаїків Київської організації НСПУ – Олександром Балабком. Цього разу письменник прийшов, аби поділитися своїми відкриттями і літературними набутками про одну з найзагадковіших і харизматичних постатей у світовій та українській культурі – Марію Башкирцеву (23 листопада 1858 р., Гавронці, Полтавський повіт, Полтавська губернія – 31 жовтня 1884 р., Париж), про яку знала європейська спільнота, але не знали ми на її батьківщині. Зустріч, як завше, виявилася пізнавальною, яскравою, щирою і теплою. Ось що написав про це Олександр Васильович: “Голосієве Максима Рильського в день архістратига Михаїла вклонялося неперевершеній Марії Башкирцевій, якої не стало 140 років тому. Ця місцина прекрасна будь-якої пори року. А сьогодні над ставом сумували плакучі верби, неохоче скидаючи листя, а в саду Музею ще квітла ледь рожева, майже біла, троянда. Певно, на честь Марії. Сьогодні згадали про мій давній есей “Променад з мадемуазель Марі”, подорожі до Ніцци, Парижа, Полтави, Диканьки; про поки що мою єдину п’єсу “Сон Марії Башкирцевої” і про наш неймовірний творчий студентський курс. Радий був побачити на цьому вечорі його прекрасних представниць – Зою Шарикову, Євгенію Кабаренкову, Людмилу Винокурову і, звісно, поетесу й мисткиню Валентину Давиденко, яка не лише виступала, а й принесла кілька своїх акварелей, суголосних темі дійства. Згадали добрим словом Михайла Федотовича Слабошпицького, “першовідкривача” Башкирцевої в українській літературі, який підтримував мої перші кроки у письменництві і 2006 року “споряджав” до подорожі стежками Башкирцевої й Винниченка відповідною літературою. Це пошанування малярки і письменниці мало відбутися 1000 днів тому, у лютому 2022-го, але почалася російсько-українська війна. Проте завдяки звитязі наших ЗСУ ми його провели сьогодні – без оголошення тривоги і вимкнення світла. Вдячний завжди привітній директорці Музею Вікторії Колесник, онукові поета Максиму Рильському, мистецтвознавиці й краєзнавиці Наталі Василишиній, яка принесла на вечір виданий французькою том
“Щоденника” Башкирцевої. Вдячний усім, хто прийшов сьогодні осягнути світ цієї яскравої постаті в українській й світовій культурі”. Завжди радо приймаю запрошення мого творчого побратима на його літературні імпрези. Щоразу на подібних пошануваннях “нашого цвіту” відкриваю його талант журналіста, письменника і діяльної людини, готової поділитися з усіма своїми відкриттями. Це ж скільки сходжено, об’їжджено, який огром матеріалу прочитаноперечитано, аби написати історію великої постаті чесно і цікаво! Зустрічі у благословенному Голосіївському мануарі завжди набувають особливого шарму. Вони розгортаються у часі і просторі, світяться словом великого поета Максима Рильського, що залишив нам і свій спадок, і свій голос. Тож і постать Марії Башкирцевої, 140- літтю пам’яті якої був присвячений цей захід, природньо набувала тут нових звучань, відтінків, значень. Дивовижна особистість письменниці і художниці, діяльної натури наново відкрилася нам мандрівкою Київ – Ніцца – Париж – Ружен, яку здійснили разом з Олександром Балабком, за його світлинами і за сторінками есею “Променад з мадемуазель Марі”. Особливу увагу було звернено на те, що талановита Марія Башкирцева відчувала свою закоріненість в українську землю і півтора століття тому писала про те, наскільки різні українці і росіяни. “Подорожні торгівці-росіяни, які зрідка заходили до нас, здавалися нам майже чужими, і всі сміялися над їхнім одягом і мовою”, – пише вона в “Щоденнику”. Вже доросла Марія зацікавлено осягає батьківщину. “Селяни, побачивши віддалік коляску, знімають шапки. Ці добрі, терплячі й шанобливі обличчя розчулюють мене; я усміхаюся до них, і вони, здивовані цим, відповідають усмішками на мої приязні поклони...”. “Сільські баби мають чудову поставу, вони вродливі й цікаві у своїх строях, що окреслюють форми тіла і лишають ноги відкритими до колін…”. За цими деталями, спостереженнями, описами Марії Башкирцевої можна створити прецікаву етнографічну розвідку про український побут ХІХ ст. – такий зріз розгортає спадщину Башкирцевої для нових сучасних досліджень. І переконує, що Україною пронизана уся Європа, що українські митці залишили свої мотиви у багатьох культурах світу. Письменниця, художниця, перекладачка Валентина Давиденко охарактеризувала літературно-мистецьку зустріч з письменником Олександром Балабком як “цікаву й артистичну подорож від Ніцци до Мужена в осінньому Голосієві! З легкої руки і талановитого пера!”
А Ольга Камінська, голова Українського культурно-просвітницького товариства “Дніпро – Рієка”, побачивши світлини з імпрези у Фейсбуці, написала: “Такі зустрічі завжди неймовірно теплі і наповнені спогадами, звітами про сьогоденні творчі здобутки і взаємозбагачувальні новими позитивними емоціями, такими необхідними в ці темні часи сьогодення. Рада всіх вас бачити разом – наш поважний і любий тріумвірат”. Помічено, що в такі емоційні хвилини люди, яких ми згадуємо, тримають над нами небо, розганяють лихо, створюючи дивовижну атмосферу радості. Як тут не погодитися зі словами журналістки Людмили Винокурової: “Здається, забули на цей час про все: про війну, про особисті негаразди, про осінню хандру. З нами була лише віра, що все буде добре, що переможе світ добра і гармонії, яким є мистецтво”. Ще раз подивувалася і зрозуміла, що він один такий серед нас – мандрівний Олександр Балабко – невтомний трудівник, блискучий письменник і щира приязна людина. Тому з радістю приходять на його зустрічі і його шанувальники, і ті, кому ще належить відкрити його талант. Творчої наснаги і нових книжок вам, Олександре Васильовичу!
16 Спадщина · “Україною пронизана уся Європа, українські митці залишили свої мотиви у багатьох культурах світу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Друзі! Тижневик “Слово Просвіти” – один із небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного “сприяння” нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об’єктивним словом можемо допомогти “Слову Просвіти”. Будь-яка фінансова підтримка видання – це вагомий внесок в українську справу. Тож подаємо Вам наші банківські реквізити:
АТ КБ "ПРИВАТБАНК" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) вiдкрито рахунок:
№ UA263052990000026004036804116; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта”
ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ: 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”, 04073 м. Київ, вул. Марка Вовчка, 3.
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
16 Спадщина · “Україною пронизана уся Європа, українські митці залишили свої мотиви у багатьох культурах світу”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова)
Павло МОВЧАН
Микола ТИМОШИК
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ