Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ 25 грудня святкують Різдво християни західного обряду. Щасливих свят!
Колаж Олеся Дмитренка
МОЛОДА КРАЇНА
ЛІНА КОСТЕНКО: “УКРАЇ$ НА СКУЧИЛА ЗА СОБОЮ”
Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗ Петро АНТОНЕНКО
У недавньому Указі Президента Януковича про оптимізацію органів державної влади дано вказівку Урядові “Вирішити в установленому порядку питання щодо ліквідації Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі”. Кабмін доручив самій Комісії провести слухання. Комісія мала сама собі винести вирок. Захід відбувся в Укрінформі, вів слухання голова Василь Костицький. Обговорювали новий варіант закону про захист суспільної моралі. Я уважно його прочитав: документ доволі конкретний. Дано визначення, що руйнує суспільну мораль, хто і як повинен її захищати. Для “альтернативності” підготовлено ще аж три законопроекти про внесення змін до нього. Перший розробила Національна комісія, виходячи зі своєї практики. Другий поданий групою депутатів, які, враховуючи нові реалії, як-то розвиток телебачення (кабельного й супутникового), Інтернету не заперечують необхідності існування Нацкомісії, ще й пропонують ухвалити окремий закон “Про Національну комісію України з питань захисту суспільної моралі”. І нарешті, третій законопроект, який розробило Міністерство юстиції під керівництвом його чотирикратного міністра Олександра Лавриновича. Останній слухняно визначився щодо самого існування Комісії і зараз лише “вирішує в установленому порядку”, як її ліквідувати. Отже, слухали і про закон, і про Комісію. Представниця телебачення дорікнула В. Костицькому: ви використали захід для агітації за свою Комісію. Урядову позицію відстоював представник Мін’юсту. А переважна більшість учасників дискусії якраз і висловилася ЗА ІСНУВАННЯ КОМІСІЇ, що вилилося в Звернення учасників слухань до керівництва держави. Голова Комісії Василь Костицький озвучив основні претензії до Комісії, аргументи прихильників її ліквідації, а це правозахисники і представники певних кіл мас-медіа. Аргументи такі: Комісія дублює діяльність інших державних органів. Діяльність Комісії — це цензура й утиски свободи слова. Щодо першого, представник Мін’юсту Андрій Міщенков зазначив, що Комісія дублює діяльність дев’яти державних органів. Справді, всі дев’ять і виписані у ст. 15 Закону, а десятою додана Нацкомісія. Отже, окрім Комісії, суспільну мораль у нас захищають “у межах своєї компетенції”: п’ять міністерств — культури, охорони здоров’я, юстиції, освіти й науки, внутрішніх справ, а ще Генпрокуратура, Держмитслужба, Держкомітет і Нацрада з питань телебачення і радіомовлення. Щодо Комісії, то її послугами як експертного органу користується багато згаданих держструктур, які не беруться чи не в змозі дати точне визначення, що є моральним, а що ні. Характерний приклад. Ліцензію кінотеатрам, відеосалонам, дозвіл на прокат того чи того фільму дає комісія при Мінкультури, але — на основі висновку Нацкомісії із захисту суспільної моралі. Бо саме в її складі працюють, хоч і на громадських засадах, професійні експерти з питань культури, мистецтва, реклами, моралі, психології, відомі громадські діячі. Комісія розглядає щороку тисячі таких справ — про зміст фільмів, реклами, продукції мас-медіа, їх вплив на психіку, мораль. У компетенції Комісії — вимагати для експертизи будь-яку продукцію, що виходить на масову аудиторію. І вердикт Комісії носить не лише рекомендаційний характер. Цитую Закон: “Кінотеатри, відеосалони, відеозали мають право публічної демонстрації кіно-, аудіо-, відеопродукції сексуального чи еротичного характеру лише за наявності позитивного висновку Національної комісії”. І лише Комісія має встановити, чи містить ця продукція елементи порнографії, яка взагалі у нас поза законом. Більше того, до повноважень Комісії, згідно з Законом, належить “попередження розповсюдження та заборона демонстрації фільмів, програм, інформаційних матеріалів, видовищних заходів тощо, які завдають шкоди моральності суспільства”. Саме ця “заборона”, тобто вже не рекомендації, а чіткий припис, найбільше зачіпає ревнителів “чистої свободи”. Відтак другий аргумент проти Комісії — привид цензури. А вона, як відомо, заборонена Конституцією України. Пропаганда насилля, расової, релігійної ворожнечі — ці та подібні речі чітко заборонені і Конституцією, і Кримінальним кодексом, і відповідними законами, наприклад, Законом про пресу. Як узгодити заборону цензури і дію цих заборон? Про це теж дискутували учасники слухань. Наприклад, мас-медіа не повинні узгоджувати з державними органами випуск своєї продукції — газет, радіопередач, телепрограм. Та як бути, коли в них оприлюднюють заборонене законом? У такому разі йдеться про так звану пост-цензуру — покарання за пропаганду забороненого. Вирішальне слово має суд. Тому недопущення їх Комісією на аудиторію з точки зору свободи слова є сумнівним… Чи існують покарання за поширення незаконного? Представник Мін’юсту наполягав, що для покарань сіячів аморального в нас існують правоохоронні органи, а його запитували: скільки разів прокуратура, міліція притягли до кримінальної чи адміністративної відповідальності тих, хто оприлюднював заборонене Конституцією та законами? Представник Мін’юсту відмовчався, а телевізійна пані згадала, що торік було порушено аж… дві кримінальні справи щодо показу забороненого по телебаченні. “Але ви ж знаєте, як довго розслідуються ці справи”, — зазначила вона. Що ж, дві справи за два роки на десятки ефірних і кабельних телеканалів, сотні супутникових — цілком “ефективні” як для глашатаїв безцензур’я. До речі, телебачення на слуханні представляли не телемагнати, а посланці громадських медійних організацій: асоціацій, союзів, які дружно “наїжджали” на Комісію. Скажімо, бідкалися, що держава її фінансує з бюджету, але мовчали про те, що заробляють на рекламі, яку транслюють під час аморальних фільмів і передач.
Закінчення на стор. 3
ЧИТАЦЬКЕ ВІЧЕ
12–13 ТЕАТР У ПРОВІНЦІЇ
Гаряча тема · “Наслухавшись попів московських, Народе мій, не помились”. Вадим Крищенко · с. 2сторінка оригіналу ↗ На запитання нашої газети відповідає голова Інформаційного управління Української Православної Церкви Київського Патріархату єпископ Євстратій (Зоря).
ливе ставлення” влади до Київського Патріархату? Ставлення, неприкрито вороже. — Протягом останніх дев’яти місяців ми із сумом відзначаємо зростання кіль% кості проявів негативного ставлення представників влади до Київського Патрі% архату, їхнього прямого чи опосередкова% ного втручання у церковні справи. При% кладів вистачає. За наполяганням представників Мос% ковського Патріархату було скасовано вже прийняте рішення про надання дозволу звершувати громаді Київського Патріарха% ту богослужіння у Вознесенському соборі м. Переяслав%Хмельницький, хоча ця гро% мада просить про надання можливості служити в храмі понад 15 років, і такий дозвіл уже було підготовлено й підписано. 2010 року під час численних візитів Предстоятеля Київського Патріархату до областей України жодного разу не відбу% лася його зустріч із головами обласних державних адміністрацій. Хоч під час ка% денцій трьох попередніх президентів такі зустрічі були традиційними. Натомість представники місцевої влади пропонують духовенству Київського Патріархату пере% ходити в Московський. Обурення та занепокоєння виклика% ють події у с. Кам’янка Тельманівського району Донецької області, де бізнесмени А. Корюк і Н. Малтопар за погодженням з єпархією Московського Патріархату та представниками влади організували рей% дерську атаку на храм і парафію Вознесін% ня Господнього УПЦ Київського Патріар% хату. Очевидно, події у Кам’янці — спроба сценарію, за яким далі мають відбуватися рейдерські атаки на інші парафії Київ% ського Патріархату. — Натомість влада всіляко сприяє Московському Патріархату, причому часто у доволі сумнівний, із точки зору закону, спосіб. Нещодавно закономірне обурення викликало рішення столичної влади виділити з далеко не багатого міського бюджету 11 мільйонів гривень на будівництво Свято-
Воскресенського собору і загалом великого релігійного центру УПЦ Московського Патріархату поблизу метро “Либідська”. Київська влада почала на виправдання щось говорити, що, мовляв, кошти виділяють на підведення сюди комунікацій, але ці пояснення непереконливі. Інший приклад. Щойно у Верховну Раду два депутати-регіонали подали законопроект про внесення змін до недавно прийнятого Податкового кодексу України. Пропонується внести спеціальне доповнення винятково заради будівництва згаданого вище об’єкта Московського Патріархату. Проект передбачає численні податкові пільги для цього будівництва, зокрема неоподаткування коштів, подарованих на цю будову, та й багатьох будівельних робіт. Ваш коментар? — Можна було б вітати таке сприяння церковному будівництву. Але виникає, принаймні, два запи% тання. Як це йдуть на такі пільги щодо од% ної%єдиної будови, коли новий Податковий кодекс досить жорсткий по суті, податками обкладено все підряд. А тут такі пільги. І друге запитання: чому пропонуються такі податкові пільги для будівництва об’єкта лише певної конфесії, того ж Московсько% го Патріархату? Зайве говорити, що нема й мови про подібні пільги для Київського патріархату, інших Церков України. — Схоже, альянс влади і Московського Патріархату в Україні досяг такої стадії, що це позначилося й на такій делікатній сфері, як церковні обряди. Подив і обурення викликали дії столичної влади, яка, виконуючи замовлення УПЦ Московського Патріархату, намагається заборонити священикам Київського Патріархату навіть відспівувати померлих. Прокоментуйте, Владико, цю ситуацію. — Для окремих представників столич% ної влади одна конфесія є “рівнішою та ріднішою” за всі інші. Прикладом цього ста% ли скандальні події щодо відсторонення керівництвом Київ% ського спецкомбінату ритуальних послуг ду% ховенства Київського Патріархату від прий% няття замовлень на звершення похорону. Як стало відомо, керівник спецкомбі% нату О. Горовий отри% мав від керуючого справами УПЦ МП архієпископа Митро% фана лист. У цьому листі висловлюється стурбованість тим, що на кладовищах Києва “з’явилися особи, які видають себе за свя% щеннослужителів Ук% раїнської Православ% ної Церкви і звершу% ють відспівування та поминання”. В листі перелічені ці “особи” і стверджується, що “всі чини й таїнства, звершені ними, вва% жаються недійсними”. Хто ж ці таємничі особи? Виявляється, що список складений зі священиків Київ% ського Патріархату. Зрозуміло, що в Мос% ковському Патріархаті
Фото Ксенії Гладишевої позицію щодо “недійсності” священно% служителів УПЦ КП сповідують давно. Тому зміст листа не дивує, хоча його мож% на вважати прикладом розпалювання ре% лігійної ворожнечі. Більш дивне інше — резолюція на листі керівника управління ритуальних послуг м. Києва О. Горового: “До відома та використання в роботі”. З такою резолюцією копії листа були розіс% лані на місця. Слід зазначити, що вже не перший рік на столичних кладовищах склалася не зовсім нормальна ситуація щодо ставлен% ня до різних конфесій. Свідченням цього є той факт, що на всіх кладовищах, де ще не було храмів чи молитовних приміщень УПЦ МП, за рахунок кладовищ були збу% довані чи обладнані каплиці та храми цієї конфесії. На Лук’янівському цвинтарі, храм, який будувався для громади Київ% ського Патріархату, з волі керівництва був переданий Московському Патріархату. Але виявилося, що цього недостатньо, і “несвідомі”, за версією УПЦ МП, люди все одно не хочуть запрошувати до похо% вання своїх близьких “канонічних батю% шок”. Тому на прохання керівництва УПЦ МП і з’являється незаконна вказівка начальника управління ритуальної служ% би столиці. — Як її реалізують на практиці? — Священикам Московського Патрі% архату надана можливість приймати за% мовлення на поховання як на спецкомбі% наті (вул. Воровського, 47/23), так і безпо% середньо в моргах міста (наприклад, Діаг% ностичний центр на вул. Кондратюка, 6; 408%й військовий госпіталь, пров. Щорса тощо). Виділено місце для прийому цими священиками громадян і на окремих кла% довищах. Водночас священики Київсько% го Патріархату, на підставі розпоряджень керівництва, такої можливості позбавле% ні, чим порушено як принцип рівного ставлення держави до конфесій (а зазна% чені установи — є державними або кому% нальними), так і права вірян, які не нале% жать до Московського Патріархату. Із приводу цих фактів Патріарх Київ% ський Філарет направив до глави Київ% ської міської державної адміністрації Олександра Попова лист із проханням ро% зібратися у ситуації та припинити пору% шення. Наведені факти — лише частина за% гальної картини, але вони дозволяють зрозуміти ставлення до Київського Патрі% архату, далеке від реалізації закріпленого законодавством принципу: всі конфесії для Української держави — рівні та рідні.
Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Гаряча тема · “Наслухавшись попів московських, Народе мій, не помились”. Вадим Крищенко · с. 2сторінка оригіналу ↗ Молись, шануйся в ріднім слові — І Бог тоді повірить нам. А крики злісні, гонорові Не треба пропускати в храм.
Та хоче наш сусід повчати — Хто ми, і звідки, і чому… Ми знаємо свої початки І чуєм пращурів сурму.
Слова, пригладжені до лоску Із хитрих вуст летять у вись. Наслухавшись попів московських, Народе мій, не помились.
І не бери на душу сором, Бо це не з наших сподівань. Бач — по Мазепинських соборах Москва собі збирає дань.
Пізнаймо істину єдину, Де височінь і глибина: Тоді воскресне Україна, Як буде Церква в нас одна!
Вадим КРИЩЕНКО
— Владико, ще на початку каденції Президент України Віктор Янукович в одному зі своїх виступів чітко заявив про рівноправність усіх Церков, конфесій у нашій державі. Він сказав: “Усі Церкви, релігійні організації є для Української держави рівні й рідні”. І далі про те, що розділення за релігійною, національною ознакою є тяжким гріхом. Чи відповідають цим заявам сьогоднішні реалії в нашій державі? — На жаль, ні. Почнімо хоча б із того, що влада уникає діалогу, просто не чує всіх конфесій в Україні, окрім одної — УПЦ Московського Патріархату. Процитую ух% валений днями документ Священного Си% ноду УПЦ Київського Патріархату — Від% критий лист до Президента України, під% писаний Святійшим Патріархом Київ% ським і всієї Руси%України Філаретом: “Із сумом вимушені відзначити, що ані Священний Синод, ані Предстоятель Ки% ївського Патріархату досі не отримали жодної відповіді на свої листи, надіслані Вам відповідно 14 травня та 29 червня 2010 р. Так само залишилися без відповіді і висловлені в них пропозиції щодо по% дальшого розвитку державно%церковних відносин. На жаль, те саме стосується і листів на Вашу адресу від Всеукраїнської Ради Цер% ков і релігійних організацій (ВРЦ і РО), до складу якої входить і Київський Патріар% хат. На жоден з листів, перший з яких на% діслано 18 березня 2010 р., не отримано змістовної відповіді. ВРЦ і РО діє вже майже 15 років, у ній представлені православні, греко% та римо% католики, основні протестантські об’єд% нання, юдейський і мусульманські релі% гійні центри, які всі разом представляють понад 95 % релігійної мережі України. Ра% да зарекомендувала себе як дієвий і авто% ритетний механізм міжконфесійної та державно%конфесійної співпраці”. Натомість, якщо говорити про контак% ти з керівництвом Церков, наш Прези% дент за цей рік зустрівся, і неодноразово, тільки з Патріархом Московським Кири% лом і Предстоятелем УПЦ (МП) Митро% политом Володимиром. Зазначу також, що викликає занепоко% єння рішення про ліквідацію єдиного ор% гану, безпосередньо відповідального за церковно%державні відносини — Держав% ного Комітету України з питань націо% нальностей та релігій. За останні п’ять ро% ків цей Комітет уже втретє зазнає реорга% нізації, що, очевидно, не сприяє покра% щенню його роботи. Досі залишається нерозв’язаною і проблема повернення конфесіям націона% лізованого радянською владою релігійного майна. Підготовлені проекти відповідного закону є недосконалими та викликають більше запитань, ніж дають відповідей. — Але й на цьому тлі очевидним є “особ-
Події, факти, коментарі · “Громадянське суспільство не може розвиватися в умовах психологічної травми населення країни від тоталітаризму”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Президентові України Віктору Януковичу До відома: Прем’єрміністрові України Миколі Азарову Засобам масової інформації
Громадськість Донеччини обурена брутальними скандалами, які пов’язані з виборами ректора Донецького національного університету. Їх спричинив міністр освіти і науки, молоді та спорту України Дмитро Табачник, звільнивши 29 липня 2010 року з посади ректора Героя України академіка Володимира Шевченка. Подальше невмотивоване звільнення працівників ВНЗ та їх заміна “зручними” людьми, знущання над колишнім ректором Володимиром Шевченком, як-то брутальним виселенням із наукового кабінету та позбавлення наукової бібліотеки, нагальна кримінальна справа за заявою нинішнього керівництва ВНЗ, обшуки в квартирах та в службових кабінетах, побиття вікон у службовому кабінеті Тетяни Лев, дружини член-кореспондента НАН України Юрія Лисенка, який переміг 10 грудня 2010 року на чесних, прозорих, без адмінресурсу виборах ректора Донецького національного університету, репресії проти сім’ї Юрія Лисенка аж до фізичної розправи над Тетяною Лев… На процес виборів здійснював тиск заступник Дмитра Табачника Євген Сулима, який не приховував, що підтримує Петра Єгорова. А ще та війна з журналістами, неадекватна поведінка проректора Павла Правдивцева, який
Закінчення. Початок на стор. 1
Думки учасників громадських слухань. Володимир КМЕТИК, журналіст: “Схоже, новий закон матиме ту форму, яку йому визначать засновники представленого тут Індустріального телевізійного союзу або інших подібних союзів. Сумно, що така ситуація. Україна, українська нація зіткнулися вчергове із загрозою втрати власної ідентичності. Є державні органи, які повинні реагувати на порушення закону: пропаганду насильства, расизму, фашизму. Але чи виконують вони свої функції? Наведу приклади. Є відомий журналіст, який спеціалізується на наклепах. Є органи — прокуратура, Служба безпеки, міліція, Нацрада з питань телебачення і радіомовлення. Чому ніхто не вжив заходів? І тільки Національна комісія з питань захисту суспільної моралі привернула увагу до цього явища. Друге. В Україні свого часу поширювалася книга Гітлера “Майн кампф”, а це пропаганда фашизму. І ніхто, ні прокуратура, ні міліція, ні Мін’юст не забороняли поширення цієї книжки, як ксенофобської і людиноненависницької. Третій приклад. Відомий меценат організовує виставку, на якій демонструється експонат із прямою образою України. А якби там у такому контексті був герб Росії, це було б припустимо? А в нас дискусія — це, мовляв, не публіцистичний твір, а художній. Далі. У нашому телеефірі є програми, які розпалюють міжнаціональну ворожнечу, та кожен із нинішніх політиків хоче потрапити в ці програми. Чи можуть такі політики щось робити для зупинення деморалізації суспільсіз невідомих причин примусово утримував уночі в приміщенні філологічного корпусу людей, тоді як у кабінеті Тетяни Лев проводили обшук. Таку затяжну “ректоріаду” експерти пов’язують із рейдерським захопленням земель ВНЗ, які здійснені ТОВ “Альфа-Спорт”, і корпорацією “Менеджмент ассет компані” (МАКО), президентом якої є Ваш старший син Олександр Янукович. Наміри останньої оприлюднив у період виборчої агітації за власну кандидатуру в.о. ректора Петро Єгоров. Згідно зі ст. 29 Закону України “Про вищу освіту”, управління вищим навчальним закладом має здійснюватись на основі принципів автономії та самоврядування, а відповідно до ст. 32, “безпосереднє управління діяльністю вищого навчального закладу здійснює його керівник — ректор (президент), начальник, директор тощо”. Вибори ректора нарешті відбулись із двох кандидатів на альтернативній основі 10 грудня 2010 р. відповідно до ст. 39 Закону України “Про вищу освіту”. Переміг кандидат Юрій Лисенко, набравши 46 % поданих голосів. В. о. ректора Петро Єгоров набрав 29,6 % голосів і вибув із перегонів. Документи на призначення законнообраного на конференції трудового колективу Юрія Лисенка на посаду ректора університету подані в Міністерство. Та 18 грудня 2010 року з’явилася додаткова інформація, що протокол конференції трудового колективу скасовано за позовом до суду третього кандидата на ректорство, — доктора юридичних наук, начальника кафедри економічної безпеки Національного університету внутрішніх справ Олександра Користіна. Нібито його документи представники Міністерства не представили конференції, хоча заступник міністра Євген Сулима та заступник директора Департаменту персоналу й керівних кадрів, начальник відділу керівних кадрів Микола Братченко про це й словом не обмовилися. У результаті в університеті відбуваються процеси, що негативно впливають на навчально-виховний процес, наукову роботу викладачів і студентів, господарську діяльність, дестабілізують усі сфери університетського життя. Негативно впливають на діяльність університету і необґрунтовані звільнення кваліфікованих кадрів. Усе це загрожує авторитетові одного з провідних вишів Донеччини та України, який багато років перебував у десятці найкращих ВНЗ, а нині потрапив до “ручного управління” Дмитра Табачника. Вимагаємо укласти контракт із переможцем на виборах ректора 10 грудня 2010 року Юрієм Лисенком — директором навчально-наукового інституту “Економічна кібернетика” Дон- НУ, член-кореспондентом НАН України, доктором економічних наук, професором, заслуженим діячем науки і техніки України, лауреатом Державної премії в області науки і техніки України, завідувачем кафедри економічної кібернетики Донецького національного університету.
Події, факти, коментарі · “Громадянське суспільство не може розвиватися в умовах психологічної травми населення країни від тоталітаризму”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Від Донецьких громадських організацій та партій Донецька міська організація “Громадянська позиція” Сергій Анастас’єв Партія “Україна соборна” Сергій Шацький Всеукраїнське об’єднання ветеранів Віктор Прокопчук Європейська партія України Олег Семіохін Політична партія “Громадянська позиція” Олександр Гевелев Політична партія “Фронт змін” Сергій Чірін Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство “Меморіал” ім. Василя Стуса Валентина Жмура Політична партія “Наша Україна” Сергій Зікєєв Політична партія “Народний Рух України” Євген Хованський Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Марія Олійник Товариство ім. Олекси Тихого Євген Шаповалов Конґрес Українських Націоналістів — Геннадій Авілов Донецька обласна організація Союзу Українок Людмила Огнєва Політична партія “Захисників Вітчизни” Віктор Прилепський Донецька обласна організація УРП “Собор” Геннадій Ясько Політична партія “Українська платформа” Олександр Пташник Всеукраїнська громадська організація інвалідів “Чорнобиль-допомога” Віктор Тупілко Політична партія “За Україну” Олександр Меланченко Міська організація політичної партії “Свобода” Артур Шевцов
Володимир ПІПАШ, голова Закарпатського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
16 грудня відбулася сесія Закарпатської обласної ради, на якій було ухвалено рішення (64 голоси — за, при загальній кількості депутатського корпусу — 108 осіб) про виділення 800 тис. грн на видання закарпатських авторів. Із них 100 тис. грн піде на видання “Словника русинської мови” Юрія Чорія. Ініціатором виділення коштів на словник був депутат від Єдиного Центру Євген Жупан. Питання начебто гуманітарного характеру. Немає жодного заперечення того, що видання діалектологічних словників потрібна справа. Уже десятиліттями припадає пилом рукопис “Діалектичного словника говорів Закарпаття”, матеріали до якого впродовж усього свого життя збирав визначний науковець, нині покійний Микола Грицак (колишній учасник молодіжної, націоналістичної організації 1940— 1942 років, діяльність якої була направлена на визволення Закарпаття із-під угорського ґніту, рідний брат Андрія Грицака — очільника боївки УПА, який загинув від рук енкаведистів у жовні 1949 р. в околицях села Косівська Поляна, що на Рахівщині, — це я пишу тому, що були спроби “записати” покійного М. Грицака в “русини”). Побував він мало не в кожному селі краю, де записував місцеві особливості закарпатських говірок, адже вони іноді відрізняються навіть у сусідніх присілках. Чимало цих слів за минулі десятиліття уже вийшли з ужитку, однак є безцінним джерелом для вивчення процесів історії розвитку не лише української, а й інших слов’янських мов. Словник М. Грицака — велетенська за обсягом роботи й рівнем наукової значимості праця. Однак не видали, бо не було на нього коштів. Виявляється, у наш скрутний час такі з’явилися в обласному бюджеті. Не можу оцінити роботу Ю. Чорія, бо такого “мовознавця” в наукових колах не знають, однак абсолютно впевнений, що довершенішої праці із закарпатської діалектології, ніж словник М. Грицака — немає. Чому ж тоді кошти виділені на словник Ю. Чорія, а не М. Грицака? Причина в концептуальному підході. М. Грицак вважав діалекти Закарпаття українськими. У Ю. Чорія ідеться про “Словник русинської мови” (виділено мною — В. П.). Відчуваєте різницю між говорами та мовою? Застосування терміна “мова”, а не “говори”, означає, що існує якась “окрема мова”. А якщо є окрема мова, то є і окремий народ. Тобто рішення, яке було ухвалене на сесії обласної ради, має не “гуманітарний” характер, а суто політичний. Це чіткий сигнал, що в новому складі Закарпатської обласної ради (голова — Іван Балога, рідний брат міністра МНС Віктора Балоги, який, до речі, є “рядовим” закарпатським депутатом, як і голова облдержадміністрації Олександр Ледида) знову панують сили, які повідомляють, що й надалі прагнуть розігрувати карту політичного русинства в сепаратистських ігрищах.
Події, факти, коментарі · “Громадянське суспільство не може розвиватися в умовах психологічної травми населення країни від тоталітаризму”. · с. 3сторінка оригіналу ↗ Закінчення статті «МОРАЛЬ АМОРАЛЬНОГО ЧАСУ», с. 1
тва? У нас є регуляторні органи, які мають протидіяти антиукраїнським каналам, але чому вони не виконують своїх функцій? Тому, що призначені туди власниками таких телеканалів. Відтак саме Національна комісія і була тим майданчиком, де громадськість могла б висловити свою думку. Тому спроба ліквідації Національної комісії — це виклик громадськості”. Віктор НАБРУСКО, секретар НСЖУ: “Переконаний, що подібна до цієї Комісії інституція в будь-якій нормальній цивілізованій державі повинна бути. Ми крок за кроком втрачали і втрачаємо наш український інформаційний простір. Питання моралі, художніх естетичних цінностей — це питання національної безпеки. Прикро слухати, начебто це “самоврегулюється”. Та не врегулюється! Перший закон про телебачення і радіомовлення був цілком нормальний. Але кожне його наступне “вдосконалення”, пропоноване певними силами, зводилося до того, щоб мінімізувати роль громади, держави і посилити роль бізнесу. Зараз багато говорять про громадське мовлення. Але ж державне мовлення, на основі якого воно формуватиметься, нині займає всього лише 7 відсотків у загальному сегменті нашого інформаційного простору. Це вже втрата цього простору”. Любов НАЙДЬОНОВА, керівник лабораторії при Інституті соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних наук України: “Хіба можемо сказати, що в суспільстві нині нема інтересу захищати свій психологічний комфорт, своє світосприймання, розуміння того, що є добро і зло, що моральне, а що неморальне? Тому закон про захист суспільної моралі потрібен. Зрозуміло, що цей захист — не тільки питання заборон, регулювання. Це питання активізації суспільного діалогу. У всіх країнах, які зазнали впливу тоталітарних режимів, держава має підтримувати розвиток громадянського суспільства, бо воно не може розвиватися в умовах психологічної травми населення країни від тоталітаризму. І Комісія якраз є такою формою підтримки діалогу в суспільстві”. Олекса ПЕТРІВ, протоієрей УГКЦ: “Гостра реакція на діяльність Комісії свідчить лише про те, що вона щось робить. Тому пропозиція ліквідувати комісію дивує”. Ольга ПЕТРУНЬКО, науковець: “За даними наших досліджень, скандальний фільм “Пила” подивилися десь 80 відсотків підлітків. Половина дітей, зокрема молодші школярі, дивилися мультфільм “Юрський день, Парк”. Хто має звернутися до суду, що його дитина це дивиться? Якщо з усім цим люди почнуть звертатися до суду, то наші суди будуть паралізовані. Абсолютно впевнена, що це не справа судів. Судити щось стосовно моралі — справа неоднозначна. Багато хто лякає цензурою, але коли йдеться про дітей, про поширення Інтернету, то батьки нев змозі все це проконтролювати. Тому державі теж треба включатися до такого контролю”. Лариса ХОРОЛЕЦЬ, радник Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, народна артистка України:
“Вважаю неприпустимим і помилковим рішення про ліквідацію Комісії, яка витримує страшну навалу, бо нашій державі це може окошитися зникненням України. Зачитаю також лист до Уповноваженого від Спілки захисту багатодітних матерів із міста Лубни Полтавської області: “Перше питання і прохання до високих посадових осіб держави — про заборону показу по телебаченню брудних, вульгарних, цинічних фільмів, де пропагується насильство, розпуста, і все, що знищує мораль нашого народу, про заборону випуску і розповсюдження порнографічних видань, із яких наші діти черпають гидоту. Хочеться запитати: хто за цим стоїть, хто хоче деморалізувати наш народ і хто хоче знищити майбутнє нації?” Шейх Рустам ГАФУРІ, представник Духовного управління мусульман України: “Ми, мусульмани України, хочемо, щоб наше суспільство було стабільним, розвивалося. Тому хочемо, щоб ця Комісія стала державним органом. Водночас варто утворити і громадські організації захисту моралі, що мають взаємодіяти з державними”. Отже, слухання відбулися. Починали із обговорення аргументів противників Національної комісії, їхнього звернення до влади з пропозицією ліквідувати Комісію. Однак учасники слухань висловили сумнів, що це сприятиме моральності суспільства. Сприятиме аморальності — напевно. До яких аргументів прислухається влада — покаже час.
Петро АНТОНЕНКО
“Просвіті” — 142 роки · “Серед розмаїття форм діяльності треба зробити акцент на нашу молодь”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
їнською мовою теж, видає книжки. Його теж, можливо з подачі А. Ярової, в Західній Україні вважають великим патріотом. Тому у грудні він планує побувати з презентаціями в Івано-Франківську, Тернополі та Львові. Кількість активних українців у нас відповідна відсотку української інформації в інформаційному просторі. Але ці люди — справжня еліта, бо з них почалося народження української України на Сумщині. Три обласні російськомовні газети з величезним накладом роками принципово не висвітлюють життя української громади. Якщо і висвітлюють — то рідко і лише негативно. Українськомовні газети або з малим накладом, або оглядаються на владу. Телекомпанія “Відікон”, яку придбали донецькі, вже років зо два не висвітлює подій, які організовують українці. Потрапити на АТВ — телебачення Банківської академії — після того, як ректор Анатолій Єпіфанов призначив його керівником демонстративного українофоба Петра Гученка, українцям не варто й мріяти. Зараз це телебачення демонструє радянські фільми. Відчуваємо деяку підтримку лише з боку обласних радіо й телебачення. Частково інформаційну блокаду вдається долати через проукраїнських журналістів. Щоб хоч якось вирішити цю проблему, намагаємося активніше працювати в Інтернеті: створюємо власний сайт і колективний сайт Української громади Сумщини. Плануємо видавати листівки та брошури. Якщо влада не розгромить українські організації — ми скоро переможемо.
“Просвіті” — 142 роки · “Серед розмаїття форм діяльності треба зробити акцент на нашу молодь”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Олексій ШЕВЧЕНКО, голова правління Сумської обласної організації “Просвіти”
Сумській обласній організації у нерівній боротьбі вдалося зберегти частину приміщення, яке розташоване в центрі Сум біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Незаконно відібравши в “Просвіти” близько 150 кв. м площі, для того, щоб витіснити нас із приміщення взагалі, і при цьому удавати благодіяння, депутати міськради поставили перед нами дилему: або “Просвіта” виконає ремонт, реконструкцію та добудову на першому поверсі будинку, у якому перебуває, або нашу площу віддадуть тим, хто цей ремонт зробить. Не маючи підтримки від влади, завдяки неймовірним зусиллям ми не лише зробили ремонт, а ще й започаткували Український культурно-духовний центр “Світлиця”. Усього нами було виконано робіт більше ніж на 70000 гривень. Нині “Світлиця” поступово наповнюється духовним змістом, діє система оповіщення про українські події в місті. Таким чином ми хочемо створити традицію підтримки українцями українського. Вже понад півроку постійно діє виставка “Україніка”. Поки що зупинилися на дитячих творах, через їхню світлу енергетику. Розпочав роботу “Український кіноклуб”. Зібрано хорошу бібліотеку. Постійно збирається Рада українських патріотичних осередків. Завдяки діяльності Ради вдалося здійснити три досить потужні акції: пікетування Сумської обласної державної адмініс-
Сергій БОГДАН, заслужений лікар України, ветеран-просвітянин, м. Чернігів
Треба відзначити, що “Просвіта” була першою організацією, яка збурювала національні почуття і дала нам відчути себе українцями. Але разом із тим, політичні події відбувалися таким чином, що лідери, яким ми повірили, повели не туди, на цьому втратила і “Просвіта”. Вважаю, що “Просвіта” була, є і буде. Але треба знайти якісь нові форми роботи, нові орієнтири, для того, щоб вона стала колишньою “Просвітою”. Бо багато просвітян зневірилися — і це найбільше турбує. Треба повернути тих людей, ту віру в нашу справу, яка була раніше. Мене дуже тішить, коли я читаю у “Слові Просвіти”, що десь у Донецькій чи Миколаївській області працюють люди, віддані “Просвіті”, і до них прислухову-
Василь ВАСИЛАШКО
І це не багато, якщо і в час свободи в засобах масової інформації запанувала русифікація, іде інформаційна атака на наші національні цінності й навіть державні символи, а в Законі ще й досі не посіла місце стаття про відповідальність за українофобію, як є відповідальність у наших законах за антисемітизм. Отже, бракує ще активних просвітян, таких як киянин — Микола Оцун. Чи вшанування пам’яті про Героїв Крут-Літок, Базару (Другий зимовий похід 1921 року), чи відзначення річниці Голодомору, чи будьякий інший історико-культурний захід, що працює на зміцнення України, — Микола тут як тут. Яскравий позитив дійової “Просвіти” — газета “Слово Просвіти”.
трації проти прийняття нового “Закону про мови”, антимітинг у день жовтневого перевороту та вшанування жертв Голодомору. Розпочато проект “Український комп’ютер”, який осягає не лише об’єднання охочих українізувати комп’ютери та комп’ютерний простір, а й участь у місцевих інформаційних війнах на Форумах, де українці у меншості. Така робота зумовила створення “Української інформаційної скарбниці”, де розпочали збирати найцікавіше і найпереконливіше про Україну та українців. Маємо ще один дуже важливий проект — збираємо матеріали “Літопису українського патріотичного руху Сумщини” за всі часи. Плануємо відновлення проекту “Пісня для душі”, адже українці вже забувають свої пісні. Декілька років займаємо призові місця у Всеукраїнському конкурсі ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка “Диво калинове”. Майже у всіх навчальних закладах міста знайшли людей, які переймаються українськими інтересами. Нині вони створюють там українські осередки. Незважаючи на проблеми виживання, працюють і районні осередки “Просвіти”. Найбільше вдається Кролевецькому — голова П. О. Бондарець, почесний голова Н. П. Вітушко, Недригайлівському — голова В. І. Рева, заступник І. К. Абаровський, Конотопському — голова О. Д. Банитюк, заступник З. В. Шалівська, Глухівському — голова В. М.
Куриленко, заступник М. П. Гурець, Шосткинському — голова В. В. Терлецький, заступник Н. М. Смикодуб, Охтирському — О. М. Скиба. Особливо важко працювати в російських районах, наприклад, Путивльському. Але голова осередку А. В. Маланюк міцно тримає прапор українства в Путивлі. Велика проблема — відсутність фінансування. Варто зауважити: якби не криза, благодійники, яких вдалося знайти, повністю забезпечили б матеріальні потреби діяльності товариства. Не менша проблема — зрадництво. Проти створення Українського дому в Сумах, наприклад, проголосувала колишній керівник ОУН у Сумах Алла Ярова — нині проректор Академії банківської справи у Сумах, відома у певних колах Києва та Західної України як велика українська патріотка. Так само проголосував один із колишніх активістів СУМ Віктор Бобиренко. Тоді він був начальником Управління СОДА сім’ї, молоді та спорту, нині голова Сумської обласної організації “За Україну”. Прикро те, що лише один голос усе вирішив. Площі були передані приватному підприємцю, редактору російськомовної газети “Панорама” Євгену Положію, який виховав “кадра” Савіна, який працював у цій газеті та організував глумління над українськими символами на Говерлі. Є. Положій — син відомого українського письменника, пише прозу укра-
“Просвіті” — 142 роки · “Серед розмаїття форм діяльності треба зробити акцент на нашу молодь”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Микола КУЧЕРЕПА, голова Волинської крайової організації ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Волинська крайова організація ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка значну увагу приділяє розширенню осередків Товариства. У 2009—2010 рр. створено нові осередки у Волинському національному університеті ім. Лесі Українки, Луцькому технічному університеті, м. Нововолинську та Маневицькому районі. Цікава робота проводиться в осередку “Світець” при Волинському краєзнавчому музеї, двадцятиріччя якого урочисто відзначили цього року (голова осередку — член ради ВКО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Н. Г. Гатальська). Щорічно просвітяни проводять Дні української писемності та мови. Член ради крайової організації “Просвіта” вчитель української мови та літератури Л. Г. Ковальчук проводить курси української мови при Ківерцівській районній організації “Просвіти”, а також веде відповідну рубрику в районній газеті. Активністю на цій ділянці вирізняється також письменник В. С. Гей. Особливу увагу просвітяни звертають на дотримання в області мовного законодавства, направляючи з цього приводу звернення у різні державні установи. Постійна комісія з питань духовності, культури, релігій, ЗМІ, зв’язків із громадськими організаціями і політичними партіями Волинської обласної ради розглянула звернення волинських просвітян на своєму засіданні, підтримала його та рекомендувала обласній державній адміністрації відновити роботу обласної комісії з питань всебічного розвитку і функціонування української мови в оновленому складі за участю представників обласної та міської рад і громадськості. Звернення просвітян щодо стану дотримання в області мовного законодавства були надіслані головам райдержадміністрацій, міським (міст обласного значення) головам. Просвітяни Волині проводять круглі столи, літературно-мистецькі вечори, лекції, заходи до Дня пам’яті Т. Г. Шевченка. Ю. Е. Савка пропагує українські вишиванки, організовуючи в різних містах України персональні виставки. Просвітяни часті гості в програмах радіо і телебачення. Волинська крайова організація “Просвіти” організовує подання на премії, почесні звання тощо. Зокрема просвітяни висунули заступника голови Волинської крайової організації ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка письменника В. С. Гея претендентом на здобуття премії ім. Івана Огієнка в номінації “Література”. Кандидатура письменника І. Ф. Корсака представлена на Національну премію імені Тараса Шевченка. Член ради ВКО “Просвіта” Л. Г. Ковальчук стала учасницею конкурсу “Людина року” в номінації “Громадський діяч”. У планах крайової “Просвіти” створення курсів української мови для військовослужбовців, працівників міліції, прокуратури, Служби безпеки України. В області “Просвіта”, на жаль, ще не стала масовою організацією. Вона залишається інтелектуальним інтелігентським осередком, до рішень і пропозицій якого не завжди прислухається влада.
“Просвіті” — 142 роки · “Серед розмаїття форм діяльності треба зробити акцент на нашу молодь”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Фото Олександра Жогалка ються. Але вважаю, що серед розмаїття форм діяльності треба зробити акцент на нашу молодь. Давно сподіваюся, що нарешті
“Просвіта” масово прийде в школи. В перші роки незалежності була прийнята спільна ухвала Міністерства освіти і Всеукраїнського товариства “Просвіта” про те, щоб створювати в школах просвітянські організації, проводити систематичну просвітницьку роботу. Але коли через кілька років після цього я, очолюючи Чернігівську міську організацію “Просвіти”, звернувся з цим питанням до начальника міського управління освіти, він сказав (російською): “Мне никто на давал указаний на эту тему”. І додав, що, мовляв, є така вказівка — не допускати в школах діяльності політичних організацій. Я йому кажу, що це не політична організація, це виховання патріотизму, вивчення нашої історії, звичаїв. А він своє: не було “указаній”. Добре, що, попри все, в ці роки незалежності учням прищеплювалася любов до всього українського. Але якби в школах було більше осередків Товариства, ми мали б ще відчутніші результати.
Презентація книги “Голодомор 1932—1933 в Україні за документами ГДА СБУ” у Чернігові в Культурно-мистецькому центрі “Інтермецо”
“Просвіті” — 142 роки · “Серед розмаїття форм діяльності треба зробити акцент на нашу молодь”. · с. 4сторінка оригіналу ↗ Голос честі й гідності України! Добивається успіху газета завдяки головному редактору, всій редакції, активу газети. Але ще краще було б, якби газета мала такий масовий наклад, на який заслуговує її українськість, високий професійний рівень. Минулого року Товариство “Знання”, де я працюю, передплатило “Слово Просвіти” своїм організаціям у регіонах. Я постійно передплачую цю газету в кілька адрес. Адже справді, який це подарунок на цілий рік ціною в кілька квіточок, які швидко зів’януть, а наша газета “не в’яне”, а інтелектуально збагачує читачів бібліотеки чи родини, сприяє зміцненню українського духу. Якби серед просвітян було більше Миколів Оцунів, а серед
ЗМІ — таких газет, як “Слово Просвіти”, “День”, “Україна молода”, як українські літературні видання. Хотілося, щоб “Просвіта”, крім сайта “Слова Просвіти”, мала і свій портал, як має, наприклад, Товариство “Знання”. Щоб усі базові організації “Просвіти” працювали активно. На жаль, я не можу сказати, що Київська столична організація є прикладом, коли Хрещатик заліплений вивісками іноземною мовою, коли продавців українських сувенірів спровадили з Майдану, коли в метро не транслюють українські пісні, а от протестів міської організації не чути. Посилити, розвинути б роботу Київської міської “Просвіти” — і вже великий резерв буде використано. Добре, якби за спільних зусиль Товариств “Просвіта”, “Знання” іза підтримки уряду, в столиці з’явилися безкоштовні масові курси української мови. “Просвіта” — найактивніша в акціях проти розгулу русифікації, тим паче, убраної у фальшивий європейський одяг нового законопроекту про мови. Запам’яталися пресконференції “Просвіти” в Укрінформі, НСПУ, круглі столи тощо. Інша справа, що заходи ці менш масові, ніж були раніше. Треба додати організаційної потуги правлінню “Просвіти”, її організаціям у Києві іна місцях. А кожному просвітянину активізуватися, незалежно від віку.
Очевидець і літописець · “Просвітництво сприяє розвитку людини як найвищої соціальної цінності”. · с. 5сторінка оригіналу ↗ Василь КУШЕРЕЦЬ, голова правління Товариства “Знання” України, доктор філософських наук, про% фесор, заслужений працівник науки і культури України
Переймаючись виходом України з кри% зи, суспільство вишукує ресурси успішнішо% го економічного розвитку в умовах ринкової економіки. Світовий досвід свідчить, що та% ким ресурсом є знання, просвітництво. Ос% віта, наукове просвітництво стали чи не ос% новним ресурсом у піднесенні таких країн, як ФРН, США, Англія, Франція, Швеція, Фінляндія, Японія, Корея. Жодна країна не виходила з кризи лише завдяки економіч% ним чинникам. Адже основа економічної ді% яльності держави, здійснення результатив% них реформ і запровадження інновацій базу% ється насамперед на людському чиннику. Водночас просвітництво сприяє розвитку людини як найвищої соціальної цінності. Побудова цілісної системи наукового просвітництва забезпечила б суспільству підтримку громадськості, інтелектуальної еліти в формуванні позитивної громад% ської думки, належної психокультури як джерела будівничої енергії, врешті, консо% лідації самого суспільства в реалізації за% гальнонаціональних інтересів та ідеалів. Ця проблема турбує Всеукраїнську нау% ково%просвітницьку організацію україн% ської інтелігенції — Товариство “Знання” України, що знаходить своє відображення в науково%практичних конференціях, круглих столах і на черговому пленумі правління, на якому звітують про лекційну й освітню роботу наших Вінницької і Запо% різької обласних організацій Товариства. Які ж фактори затребуваності реаліза% ції соціальних функцій наукового просвіт% ництва, що не підпорядковує свою діяль% ність жодній із партій чи політичних сил, керується загальнодержавними інтереса% ми, ми бачимо? По%перше, необхідне аргументоване, наукове, висококваліфіковане роз’яснен% ня аудиторії складних питань сучасності, розвитку суспільства; по%друге, живе мо% білізаційне слово викладача як унікальну форму живого зворотного зв’язку з насе% ленням ученого%лектора, просвітителя нев змозі замінити значний розвиток сучас% них ЗМІ й інформаційних технологій. По% третє, просвітництво, системна лекційна діяльність набувають нині соціального звучання, допомагаючи долати нерівність доступу до знань, зумовлену розшаруван% ням суспільства. По%четверте, наукове просвітництво (лекторії, курси, семінари) надає можливість об’єктивно й оператив% но інформувати громадськість про рішен% ня, прийняті на державному, регіонально% му та місцевому рівнях. По%п’яте, успішне просвітництво допоможе відновити в кра% їні престиж освіченості, підняти статус ученого, вчителя, науковця, посіє нові знання, що відповідатиме природі сус% пільства й новим стандартам гуманізму. Проблема просвітництва “Знання” втім, що воно поширене переважно у великих містах, де зосереджена лише третина насе% лення країни (15 млн). Водночас не віднов% лено повноцінну лекційну діяльність серед сільського населення (15 млн громадян), працюючих, які проживають у селищах міського типу (15 млн громадян), промисло% вих підприємств, особливо на сході України. Україна може спиратися на багатий іс% торичний досвід народних шкіл, просвіт% ницьких організацій, роботи Товариства “Знання”, що виявлялася в популяризації досягнень науки й техніки, передусім фун% даментальних наук, медицини, педагогіки і психології, досвіду новаторів виробниц% тва, освоєння ораторського мистецтва. Водночас “Знання” втратило багато приміщень, аудиторій. Обсяг лекційної ді% яльності скоротився. Інформаційним мо% нополістом стали ЗМІ, зокрема електрон% ні, з плюсами і деструктивним упливом Ін% тернету. Тож громадяни менше отримують об’єктивної інформації про суспільні яви% ща, особливо складні, неоднозначні за до%
вірливих зустрічей віч%на%віч, і це в умовах первісного капіталізму з його культом на% живи, корупцією, домінуванням матері% альних цінностей над моральними, знева% гою до національних традицій Українсько% го народу. Об’єктом необґрунтованої, пас% квільної критики стає сама державність України, її народ. Назріла потреба в актив% нішій громадській позапартійній підтрим% ці того, що відповідає загальнонаціональ% ним, загальнодержавним інтересам. Това% риству “Знання” України, іншим просвіт% ницьким організаціям не легко проводити цю складну, відповідальну державницьку роботу без належної державної підтримки. Нині наше Товариство об’єднує викла% дачів, науковців провідних ВНЗ, учених НАНУ, НАПНУ, інших академій, прагне конструктивно взаємодіяти із владою. На відміну від інших країн СНД, в Україні “Знання” зберегло цілісність, організації в областях, АРК, містах Києві та Севастополі, видавництва, планетарії, журнали “Трибу% на”, “Наука і суспільство”, щорічник “Нау% ка і культура” (спільно з НАН України), створило мережу науково%просвітницьких центрів, заснувало Університет сучасних знань, низку журналів, як “Наше небо”, має сайти і портал “Знання” в Інтернеті, допо% магає громадянам адаптуватися до змінено% го ринку праці й забезпечити їх навичками для відповідальної участі в житті суспільства. Товариство “Знання” постійно бере активну участь у навчанні членів дільнич% них і окружних комісій із проведення ви% борів президента України, Верховної Ради України, місцевих органів влади. Керівни% ки, актив організацій Товариства “Знан% ня” проводять масову науково%просвіт% ницьку роботу до знаменних дат у житті українського народу. У Вінницькій, Запорізькій, Харків% ській, Донецькій та інших обласних орга% нізаціях Товариства “Знання” України узялися за реалізацію інформаційного за% безпечення таких державних програм, як правовий всеобуч населення, інформацій% на підтримка малого та середнього під% приємства. Вони чітко визначили своє місце у вирішенні пріоритетних та акту% альних завдань. Конструктивно взаємодіють із гілками влади організації Товариства “Знання” в Київській, Чернівецькій, Івано%Франків% ській, Кіровоградській областях, інформа% ційно сприяють розв’язанню завдань мо% дернізації та інноваційного розвитку регі% ону, розвитку економіки й соціальної сфе% ри. А Полтавською обласною організацією Товариства налагоджене тісне співробіт% ництво з виборчими комітетами у справі правової культури виборців. Вона змогла виграти міжнародний ґрант із навчання членів окружних дільничних виборчих ко% місій. Донецька обласна організація Това% риства особливу увагу приділяє інформа% ційному забезпеченню реалізації “Регіо% нальної концепції освіти протягом усього життя” обласної державної адміністрації.
Президія пленуму правління Товариства “Знання” України
Нові умови життя обумовили нові під% ходи до науково%просвітницької роботи, зміну її форм. Нині успішно діють різно% манітні курси, школи, семінари, науково% просвітницькі читання, науково%профорі% єнтаційні центри в навчанні й підготовці кадрів за інтересами і запитами громадян. Просвітницька діяльність має включа% ти також відродження національних куль% тур і мов, вивчення і збереження місцевої історії, розвиток загальної громадської культури, застосування ненасильницьких способів вирішення конфліктів. Йдеться про інтеграцію, поєднання в одне ціле на творчій основі народних університетів ук% раїнознавства (керівник — науково%мето% дичної ради професор П. П. Кононенко, директор — А. Г. Мартинюк) та універси% тетів “третього віку” (пенсійного віку) з науково%методичним супроводом Націо% нальної академії педагогічних наук Украї% ни, Всеукраїнським координаційним бю% ро міжнародної громадсько%державної програми “Освіта дорослих України”. Зрозуміло, що розгортання мережі універ% ситетів для громадян “третього віку” ви% магає переорієнтації в роботі наших жур% налів “Трибуна”, “Наука і суспільство”, а також видавництв у системі Товариства “Знання”, та їх друкованих органів. Предметом спільної турботи Товарис% тва “Знання” України і Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шев% ченка є патріотичне виховання, пропагу% вання кращих традицій і звичаїв україн% ського народу, його внесок у світову куль% туру, підтримка розвитку й утвердження державної української мови. Практичний внесок у цю справу ми робимо тим, що на% ші організації, наприклад, Запорізька об% ласна, вже багато років ведуть курси “Діло% ва українська мова”. Системи ж таких кур% сів за участю товариств “Знання” і “Прос% віти” ще не створено. Ми схвалили досвід патріотичного виховання науково%просвіт% ницьким центром “Відродження”, який очолює Микола Степаненко. У Центрі добре діють Сектори українського козац% тва, національної культурної спадщини, іс% торико%пошуковий, у справах дітей та мо% лоді. Проведено фестивалі “Моя родина козацького роду”, в яких взяли участь 1200 дітей із Полтавської, Кіровоградської, Чер% каської, Київської областей. За участі коза% ків затримано 209 правопорушників, роз% крито 9 злочинів. Центр створив і показує у вишах та школах фотовиставку “Україна — країна замків і фортець”. Випущені серії настінних календарів “Замки і фортеці Ук% раїни”, “Собори і церкви України”. Ство% рена унікальна технологія національного парку “Міні%Україна”, що передбачає ма% кети архітектурних пам’яток на зразок всесвітньо відомого парку “Міні%Європа” в Брюсселі. Проведено Міжнародний мо% лодіжний фестиваль в Опішному за участю 232 учасників із 15 областей України, а та% кож з РФ, Молдови, Румунії, Білорусі, які подали на конкурс 275 робіт.
В освіті дорослих відіграє роль і ВНЗ Товариства — Університет сучасних знань (УСЗ). У 10 його філіях ведеться перепідго% товка кадрів і діють центри з освітніх пос% луг для населення. Вони пропонують комп’ютерні і мовні курси, курси підви% щення кваліфікації, підготовки робочих професій. Таку роботу, зокрема, ведуть Ко% вельська та Червоноармійська філії УСЗ. Слід зазначити, що робота філій нашого Університету, які водночас представляють осередки Товариства в регіонах, суголосна ді% яльності науково%просвітницьких центрів (НПЦ), які в багатьох регіонах є провідника% ми просвітницьких програм освіти дорослих. Велику роботу навчання кадрів, освоєн% ня сучасних професій проводять госпроз% рахункові науково%просвітницькі центри Товариства (НПЦ). Так, НПЦ “Кадри” по% над 20 років успішно сприяє розвитку рин% кової економіки, посилює мобільність, конкурентно%спроможність дорослого на% селення на ринку праці. Через такі центри обласних організацій Товариства лише 2009 року були запропоновані програми навчан% ня і просвітництва, адресовані народжува% ній еліті (лідерам громадських і політичних рухів, партій, профспілок, журналістів), со% ціально не захищеним категоріям громадян (безробітним, багатодітним сім’ям, інвалі% дам, а також іншим професійним і соціаль% ним групам (учителям, науковцям, військо% вим). Спектр пропонованих програм над% звичайно широкий: додаткові професійні каліфікації, права людини, проблеми еко% номіки, політики, комп’ютерної культури. Особливо сприяє вивченню кращого зарубіжного досвіду освіти, в тому числі до% рослого населення, НПЦ “Знання — Кру% їз”. Успішними акціями у показі сучасних методів оволодіння суспільно потрібними освітніми технологіями під час виставок “Освіта і кар’єра” зарекомендував себе НПЦ “Виставки, ярмарки, презентації”. Але наша освітянська діяльність має ще нерегулярний характер і через фінансову нестабільність прив’язана лише до реаліза% ції конкретних проектів. Поєднання орієн% тації на суспільну користь і інтереси особи дають можливість організаціям Товариства (Вінницька, Миколаївська, Харківська, За% порізька) швидко й адекватно реагувати на проблемні ситуації в суспільстві й регіоні, використовувати навчання дорослих як ефективний інструмент їх вирішення. Ра% зом із тим ми змушені констатувати, що в жодному регіоні, за винятком Ковеля і Кре% менчука, не сформовано гідних умов для розвитку освітньої і просвітницької діяль% ності у “третьому секторі”. Слід інтегрувати доступ організацій Товариства в систему надання освітніх послуг населенню. Товариство прагне своєчасно й опера% тивно реагувати на останні події в країні. Нині в ній проходить публічне обговорен% ня Податкового кодексу, пенсійного за% безпечення, соціального страхування для різних категорій населення. Тому важливо надати населенню об’єктивну інформацію із загальнонародних інтересів. Для цього Товариство залучає компетентних спеціа% лістів, учених, практиків. Ми багато зробили для роз’яснення по% даткового законодавства і змін у бухгалтер% ському обліку, вихованні податкової куль% тури. Так, у Вінницькій обласній організа% ції Товариства за останній час проведено 460 семінарів для 26 тисяч фахівців. Зага% лом в Україні було перепідготовлено щодо вивчення нового законодавства за останні роки 700 тисяч працівників бухгалтерій. Вивченням cвітоглядних проблем кос% мосу, наук про Землю як основою раціо% нального знання займаються наші Київ% ський, Донецький, Херсонський і Чер% каський планетарії. Плануючи свою роботу на перспекти% ву, ми готуємо пропозиції до уряду щодо участі у проведенні Року освіти й інфор% маційного суспільства, щоб за державної підтримки зробити вагомий внесок у нау% ково%просвітницьке і інформаційно%ос% вітнє забезпечення соціально%економіч% ного і культурного розвитку України.
Молода країна · “Зблизька побачив підліток велич і красу Лексики, багатство її володінь”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Надія КИР’ЯН Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Так називається конкурс юних поетів і прозаїків, який традиційно проводить ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка се% ред школярів. Цього року підбиття під% сумків конкурсу і вручення призів пере% можцям відбулося в Національному музеї літератури України. — Я радий, що ви долучаєтеся до на% шого слова, яке увібрало історію тисячо% літь, — сказав учасникам дійства відпові% дальний секретар “Просвіти” Микола Нестерчук. — Ви талановиті, а талант — це на 90 % праця. Успіхів вам, натхнення, но% вих перемог. Голова журі конкурсу письменник Ва% силь Василашко побажав школярам віри в силу рідного слова, яке має надзвичайну енергетику. Навів приклад, що видатний український письменник, педагог, просві% тянин Борис Грінченко, у сім’ї якого роз% мовляли російською мовою, прочитавши “Кобзар” Шевченка, повернувся до своїх коренів і завдяки цьому досягнув великих успіхів. На конкурс надійшло близько 200 пое% тичних і прозових творів із Вінницької, Київської, Одеської, Сумської, Черкась% кої, Чернівецької областей та Києва. Серед наймолодших (7—10 років) за поетичні твори перше місце виборола Ва% лерія Кулінич із Київської спеціалізованої школи І ступеня №324, у віковій категорії 11—14 років на першому місці Анна Поте% бенко з Сумської ЗОШ І—ІІІ ст. №6, се%
ред найстарших (15—18 років) — Вікторія Волощук із Чернівців. Перші місця серед прозаїків вибороли Олександр Середа з Сумської спецшколи І—ІІІ ст., Єлизавета Маковецька з Сум% ської ЗОШ І—ІІІ ст. №2 ім. Б. Берестов% ського та Андрій Тужиков із Чернівецько% го індустріального коледжу. За кожною дитячою перемогою — ве% личезна праця вчителів, наставників, до% помога спонсорів, які підтримують дитячі таланти, надають кошти на друк дитячих збірок. Наприклад, Вікторії Волощук до%
поміг видати збірку поезій “Серцем тебе обіймаю” з диском пісень Сергій Шехтер. Учителька української мови з м. Іллічів% ська Одеської області Лідія Верготі розпо% віла, що їхні починання завжди підтримує мер міста, завдяки чому переможці мають змогу приїжджати до Києва. Учениця з Іл% лічівської гімназії №1 Карина Мельничук вдруге перемогла в цьому конкурсі. Особливістю нинішнього конкурсу єте, що багато дітей присвятили твори укра% їнській мові. Ліза Маковецька видала збір% ник казок “У королівстві рідної мови”, ге% рої якої — гордовитий Інфінітив, брати% префікси При% та Пре%, самовпевнений Корінь. Наталія Манько склала казку про царство Української мови, де жили Сино% німи, Антоніми, Архаїзми, Неологізми, Діалекти тощо, які сперечалися, хто з них найважливіший і найпотрібніший. Розв’язати їхню суперечку послали юнака, який спочатку недбало роздивляючись Синонімічні ряди, класичні Історизми, Терміни, Діалектизми, “втомився їх вислу% ховувати, а не те, що розуміти”. Раптом “полинула пісня козацька, ожило слово Лесі Українки, зазвучало палке звертання Шевченка, полилася мова простого укра% їнця… Уперше зблизька побачив підліток велич і красу Лексики, багатство її воло% дінь. І пом’якшало, наповнилося серце юнака гордістю за рідну мову”. Наші юні поети й прозаїки, без сумніву, відчули кра% су рідної мови. Ось деякі їхні твори.
МАМІ Сумні без тебе осінь і весна, Втрачає барви і холоне літо. Тепер тебе я бачу лиш у снах І розмовляю тільки у молитвах.
Я мріяла руч об руч із тобою Пройти життя і тішити тебе Здобутками… За млою голубою Тебе сховали безміри небес.
Та ти для мене суща і жива, Підказуєш, як жити і творити. Від тебе — всі наснаги і слова, Моїх пісень мелодії і ритми.
Ти житимеш завжди в моїх думках, Світитимеш яскраво у душі. З тобою я здолаю біль і страх. І вірші проростуть, як спориші. Карина МЕЛЬНИЧУК
ЗАЙЧИКОВА ПРИГОДА Із городу до долини Котить зайчик капустину. Капустина зупинилась І сказала зайцю: “Ой, зніму я цю хустину, І кофтину, і носочки, Залишу одну сорочку, І спочину в холодочку”. Валерія КУЛІНИЧ
ЗИМОВИЙ ДЕНЬ Бабуся каже: тридцять років Зими такої не пам’ятає. Йдемо зі школи, і наші кроки Відразу снігом замітає.
В дворі заметені ялинки, Немов бабусі у хустках, А на червоній горобині Сховались китиці в снігах.
На гірці діти із санками, Їм дуже весло усім. Вони з червоними носами, Але не поспішають в дім. Денис ПІДЛУБНИЙ
МІЙ КРАЙ Мій рідний край… Мене незмінна частка, Моя любов, турбота і журба.
Мій рідний край… Мій дивний острів9казка, Мого дитинства чарівні літа.
Мій рідний край… Тоненька нитка в серці, Яка існує упродовж життя.
Мій рідний край… Я вдячна татку й неньці За дивний світ, в якому є і я. Дар’я ТОРБАСЮК жання малювати, хтось займеться гон% чарством — адже поруч із роботами майс% трів розміщені творчі доробки їхніх одно% літків. Літературною секцією “Янталки” ке% рує голова Корсунь%Шевченківського ра% йонного об’єднання “Просвіти” Володи% мир Метелиця. У досвідчених майстрів пера вчаться юні. Нещодавно відбулася презентація п’яти книжок художніх творів майстрів слова Корсунщини, видання ра% йонного об’єднання “Просвіти” та літера% турно%мистецького об’єднання “Янтал% ка”. Упорядники%просвітяни В. Метелиця і В. Прошин об’єднали у виданні твори 160 письменників%земляків. Особливо за% цікавила книжка “Барвінковий цвіт” — творчість дітей і для дітей. У збірку уві% йшли нехитрі дитячі вірші про любов до сонечка, до неба, до мами, до рідної мови, до України, розумні та добрі казки й опо% відання дорослих. Збірка виховує любов до поетичного слова, використовується на уроках літератури рідного краю. В. Мете% лиця спільно з районним відділом освіти проводить зустрічі зі школярами району в рамках фестивалю “Поетична осінь”. Такі зустрічі корисні і для досвідчених митців, і для юних поетів. Це заохочує до творчос% ті, спонукає до вивчення української мо% ви, літератури.
Молода країна · “Зблизька побачив підліток велич і красу Лексики, багатство її володінь”. · с. 6сторінка оригіналу ↗ Олена ФЕЩЕНКО, голова Черкаського обласного об’єднання “Просвіти”
Черкаське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка працює над виконанням Статутних завдань: збе% реження та впровадження народних тра% дицій, виховання шанобливого ставлення до української мови, любові до рідного краю, України. Одним із важливих засобів виховання є твори мистецтва. У вересні%листопаді проведено цикл заходів на тему “Я гордий тим, що украї% нець зроду”. Спільно з Управлінням освіти Чер% каського міськвиконкому провели кон% курс читців класичної та сучасної поезії. Такі конкурси (здебільшого тематичні) проводимо кілька разів на рік. Тішить ак% тивність школярів і рівень виконавської майстерності конкурсантів. Ми поступово привчили всіх одягати костюм, який від% повідав би змісту поезії: український, сти% лізовано%театральний чи шкільну форму. Залучаємо телебачення. Для відзначення учасників конкурсів, фестивалів, свят — учнів та їхніх учителів%наставників — ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка надає в подарунок методичну й художню літера% туру, навчальні комп’ютерні ігри тощо.
Школярі написали роботи про видат% них людей рідного краю, виготовили аль% боми%путівники Шевченківського краю, краю козацьких ватажків — Чигиринщи% ни, Корсунщини, Уманщини, Сміли. Уч% ні та студенти брали участь в урочистос% тях до Дня писемності та мови, в жалоб% них заходах пам’яті жертв Голодомору та сталінських репресій. Активно працюють твор% чі літературно%мистецькі об’єднання під керівництвом просвітян у Жашківському, Монастирищенському, Ли% сянському, Драбівському, Уманському та інших райо% нах, у містах Черкаси, Сміла, Умань, Ватутіне. Нещодавно відбувся щорічний творчий звіт літературно%мистецько% го об’єднання “Янталка”, що в Корсунь%Шевченківському районі. У картинній галереї музею%заповідника вистав% лено полотна місцевих ху% дожників, роботи майстрів прикладного мистецтва. Окрему вистав% кову залу відведено для найкращих робіт школярів. Виставку відвідали учні, їхні батьки, вчителі. Дивлячись на знайомі з дитинства місця очима художників, діти вчаться бачити красу рідної природи, ма% лої батьківщини. У когось з’явиться ба%
Переможниця конкурсу читців — Аліна Циганчук, 10 клас, Черкаський колегіум “Берегиня”
Молода країна · “Наведи лад у своїй голові, знайди близьке своєму серцю”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ Фото Олеся ХОЛОДА
Чи не думали ви про те, наскільки змінилося лише за кілька десятиліть життя людини? Чим живе сучасна молодь, які її уподобання, мрії, проблеми? Спроба порівняти життя сучасної молоді з тим часом, коли я навчався в школі й університеті, дещо шокувала. Сучасна молодь, яка навчається, працює, їздить у громадському транспорті, протягом усього цього часу намагається перебувати у віртуальному світі… Це світ, у якому на повідомлення “он-лайн” реагують, неначе людина знаходиться поруч, де думка про людину складається за статусом у соціальній мережі й цитатами зі щоденника, де не знаходять слів і надсилають “смайли”, віртуальні серця та посилання. Зрештою, у цьому світі друзі формуються “списком друзів”, з якого можна видалити людину простим натисненням клавіші delete… А тепер уявіть, що сучасні школярі й студенти не знають про те, як протирати одеколоном звукознімач у касетному магнітофоні, як склеювати лаком для нігтів плівку в касетах, що “зажувалася”, як
Один із хвилюючих моментів — читання поезії Т. Г. Шевченка
Євген Букет, Іван Ющук і директор Інституту журналістики КиМУ Наталія Зикун
“заряджати” картку для таксофонів на холодильнику або біля екрана телевізора. Вони не розуміють, навіщо колекціонували корисні поради з відривних календарів і вирізки з газет, навіщо писали “листи щастя”, навіщо збирали цілі альбоми вкладишів із жувальних гумок. Навряд чи вони скажуть, не скориставшись Інтернетом, що таке “Стіморол”, “Юпі”, “нінтендо”, “тетріс”, “тамагочі”, “стрибунець”, “лизун”, “Рабиня Ізаура”, “Просто Марія”, “Санта Барбара”, “Макарена”, “Ламбада”… Лише той, хто пам’ятає останнє десятиліття минулого століття, зрозуміє, що означає перемотувати аудіокасету олівцем, щоб не садити батарейки та повертати телевізійну антену, щоб “зловити” ще один телеканал. Пройде ще десять років і багато звичних для мого покоління речей, як то аудіота відеокасети, магнітофони, на яких їх прослуховують, ігрові приставки тощо можна буде побачити лише в музеях!.. Ще десять років тому ми спілкувалися в молодіжних організаціях, а не в Інтернеті, у нас не було мобільних телефонів, були лише звичайні дротові, ми слабо уявляли, що таке супутникове й кабельне телебачення, була звичайна, а не електронна пошта. А зараз ми маємо список із десяти номерів, щоб підтримувати зв’язок із трьонішої громадської організації промовило двадцять два студенти Галицької академії “Молодої Просвіти”. Сюди влились і заслужена артистка України Ірина Лончина, яка тут у “Просвіті” з Клубу обдарованих дітей розпочинала свою творчу діяльність, як і Руслана Денега — нинішній його керівник. Присягли і продемонстрували перед переповненим залом людей, що “Просвіта” може примножуватися молодими силами, новими ідеями, розмаїттям форм і методів роботи. Цього разу вони приємно здивували театральною виставою “Український каламбур”, де ролі виконували і студенти, і викладачі. Глядачів порадували фрагментами з вистав “Наталка Полтавка”, “Сватання на Гончарівці”, “Кайдашева сім’я”, “На Кожум’яках” і “По-модньому”, “Мина Мазайло” (керівник із фольклору Надія Гаріджук). Від “Молодої Просвіти” та від старшого покоління просвітян честь покласти вінок ма найближчими людьми, пишемо електронні листи співробітникам, які сидять у сусідній кімнаті, роками не спілкуємося з друзями, бо їх немає у соціальних мережах, прокинувшись зранку, ще до того, як поснідати, під’єднуємося до Інтернету і просто впадаємо у стан паніки, якщо вийшли з дому без мобільного телефону!.. Коли з’явилося телебачення, передрікали що воно повністю замінить театр, із появою Інтернету говорили, що людство забуде про газети й журнали, нині модна думка про те, що електронні книжки витіснять звичайні. Але між магнітофонами і плеєрами, телефонами, телевізорами, ігровими приставками і комп’ютерами, з одного
Колектив викладачів Інституту журналістики — організатори дійства боку, та театром, книжками, газетами і журналами — з іншого, є одна принципова відмінність. Перші — це технічні засоби, які поступово старішають і замінюються на нові, другі — продукти людської творчості, що ніколи не замінять одне одного, а лише доповнюватимуть і удосконалюватимуть уже існуючі форми самовираження їхніх творців. А бажання, прагнення, емоції у сьогоднішньої молоді та тієї, що жила у їхньому віці 10—20 років тому, абсолютно однакові. Не відрізняються вони й від тих, якими жили покоління їхніх батьків, дідів, прадідів. У цьому я переконався, відвідавши днями Київський міжнароддо могили першого голови “Просвіти” тодішнього Станіслава Євгена Желехівського мали Михайло Січка та Петро Арсенич. Дорогий подарунок “Просвіті” на день її народження зробив місцевий художник, просвітянин Іван Гаврилів. Велике художнє полотно “Голгофа України”, відтепер прикрашатиме стіни Народного дому. Це вже другий такий подарунок. Намальований ним раніше портрет Т. Шевченка зберігається у робочому кабінеті голови “Просвіти”. На святкових урочистостях обласна “Просвіта” отримала в подарунок книгу “Нариси історії Канадсько-українського інституту “Просвіта” через мешканця села Грушки Тлумацького району Федора Гуменюка. Нині його родич Теодор Гуменюк очолює комітет у Вінніпезі. Покоління, яке започаткувало та вклало багато зусиль у громадську працю, відходить у вічність. А щоб ця праця не пішла з ними, вони вирішили видати цю книжку на чужині. Вся 85-
ний університет і ознайомившись із творчістю його студентів. “Наведи лад у своїй голові, знайди близьке своєму серцю”. Таким гаслом закликали студенти перших трьох курсів Інституту журналістики на театралізоване дійство, вдало зміксоване з творів класиків української літератури й сучасних пісень. Однодумців зібрала того вечора українська мова, медіатором якої торкалися струн душі кожного присутнього. Студенти були в захопленні від сцен із “Мини Мазайла” і віршів Т. Шевченка, від пісень Тараса Чубая і Скрябіна. Але чи не найбільше радів від побаченого Іван Пилипович Ющук — професор, заслужений діяч науки і техніки України, відмінник освіти України, член Національної спілки письменників України і Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, лауреат Всеукраїнської премії ім. Б. Грінченка, ведучий передачі “Як ми говоримо” на радіоканалі “Культура”, автор багатьох підручників з української мови та перекладів із південнослов’янських літератур, член редакційної колегії тижневика “Слово Просвіти”. Іван Пилипович упевнений, що молодь щороку кращає, що вона щоразу розкривається по-новому, і спілкування з молодими допомагає йому вірити в світле майбутнє України. Багато років поспіль Іван Пилипович керує ще й літературною студією “Хвиля” в Київському міжнародному університеті. Для нього студенти, які відвідують студію, позначені безперечним талантом, іскрою Божою, яка породжує надію. З року в рік, упевнений він, не згасає ця іскра, а розгорається. Іван Пилипович дбайливо, по-батьківськи, береже цей вогонь у серцях молодих людей, не зважаючи на форми, в яких він проявляється. Іван Ющук переконаний, що той самий творчий дух, який вирував у часи його молодості, продовжує вирувати нині. У Івана Пилиповича лише змінилася роль. Тепер він — творець — заряджає творчим духом молодь, яка відповідає йому взаємністю і вибухає то віршами й оповіданнями, то театральними виставами й музикою. У всі часи — кожна окрема людина з її мріями й прагненнями, з її міжособистісними стосунками — це невичерпний всесвіт, якого не можна збагнути до кінця. Кожна людина розкривається у творчості та вносить неповторну часточку в цей світ.
річна діяльність “Канадсько-Українського Інституту Просвіта” у Вінніпегу — це рішучість української імміграції продовжувати просвітянську роботу матірного товариства “Просвіта”, заснованого у Львові. Зокрема підвищення рівня української національної християнської свідомості української громади, пропагування ідеї української самостійної держави, захист прав людини в Україні. Тому спомин у цьому нарисі Історії — це вияв вдячності всім патріотам-діячам, які присвятили себе цій шляхетній справі. На святі вперше прозвучала “Ода “Просвіти”, слова і музику до якої написав нині, на жаль, покійний Борис Данилишин — колишній керівник Клубу обдарованих дітей. А виконала її нинішній керівник Руслана Денега. Словами Оди і закінчую свій матеріал: “Єднайте, “Просвіта” український люд, Святині невтомний наш труд!
Молода країна · “Наведи лад у своїй голові, знайди близьке своєму серцю”. · с. 7сторінка оригіналу ↗ На кров народу в боротьбі пролиту, На предків честь, що вольними жили, На рідну землю морем сліз политу, На заповіт борців, що полягли, Я присягаю і клянусь: Во клятву матері-Вкраїни Аби сяяла в цілім світі Трудитись чесно, до загину, Нести народові “Просвіту”, Край боронить від сил ворожих, В цім поможи, ласкавий Боже!
Цю клятву, цілуючи прапор “Просвіти” на нещодавніх святкових урочистостях, присвячених дню народження цієї найдав-
Подія року · “Письменник повинен писати, це його призначення, він просто не має права на суєту”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
тичного Вавилону” не потребують імен — вони, як піщинки на дні океану, всі різні, але в масштабах земного буття — на цій величезній, поки що теплій, земній долоні — такі всі до болю схожі… Про авторку сьогодні… Ясний розум, феноменальна пам’ять, у всьому подиву гідна послідовність, розважливість, постава людини свідомої своєї людської гідності. Коли на неї дивишся, то думаєш — якщо людина красива, то вона такою є у будьякому віці. Сьогодні Ліна Василівна вражає своєю працездатністю; власне, й так звана самоізоляція була для неї роками тяжкої творчої праці, роками шукань відповідей на болючі питання буття, які, зокрема, вилилися в чорнобильські експедиції. “Тепер, — ділилася своїми планами письменниця, — маю намір написати книжку на матеріалах чорнобильських експедицій. З 1990 року я багато разів була в Зоні. Їздила туди з дивовижними людьми. Одного хлопця ніяк не хотіла брати — молодий, ще одружуватися потрібно, дітей мати. Я зібрала в тих експедиціях просто-таки фантастичний матеріал”. Коли Володимир Панченко згадав публікацію в “Літературній Україні” про реальну подію — втечу хлопця-дезертира від армійської дідівщини в ліси Зони, — Ліна Василівна зазначила, що цій історії судилося стати фрагментом майбутньої книжки, яка дедалі, то більше обростає фактами. Присутніх на прес-конференції зворушило звернення молодого журналіста, ще зовсім хлопчини: “Над чим Ви працюєте? Що стримує Вас? Ліно Василівно, вся Україна жде Ваших творів, затамувавши подих…” Треба було чути, як він те сказав!.. То було таке щире, таке осяйне зізнання в любові, на якихось тільки їй, любові, знайомих регістрах. Гадаю, щось подібне хотілося не одному йому сказати, однак душа сахалася того надриву, не пускала його на волю. Глибинне відчуття справжності не дозволяло порушити святості тієї миті. Вона і зараз твердо переконана: письменник повинен писати, це його призначення, він просто не має права на суєту. Хоча цього разу Ліна Василівна поступилася своїм суворим принципам і дала згоду на нелегку поїздку — вісім зустрічей, які відбудуться в різних містах України (як зазначив Іван Малкович — не обов’язково в найбільших). Тим часом у найближчий час 10-тисячний наклад книжки, на яку так чекав український читач, буде розповсюджено по книгарнях країни. Можливо, її сприйняття читачем і не буде однозначним, можливо, часом якісь речі здадуться й неприйнятними, однак, упевнена, цей роман нікого не залишить байдужим, бо, хоч би там що, а націлений він у наше майбутнє, де “лінію оборони тримають живі”.
Подія року · “Письменник повинен писати, це його призначення, він просто не має права на суєту”. · с. 8сторінка оригіналу ↗ Марія КУЧЕРЕНКО Фото Сергія МАРЧЕНКА Нову книжку, на яку численні поціновувачі творчості Ліни Костенко чекали 20 років, урочисто представив 17 грудня в Укрінформі її видавець, директор дитячого видавництва “А-БА-БА- ГА-ЛА-МА-ГА” Іван Малкович. “Здається, у нас так ще не писали…” , — схвильовано сказав він. І не тільки тому, що роман являє собою дивовижний мікс “художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики”, а й тому, що твору такої емоційної сили годі пригадати. “Останні десять років мене закидало на вашу територію, — довірчо звернулася Ліна Василівна до журналістів. — Ви були мені вкрай потрібні, оскільки це від вас я постійно отримувала інформацію. Я бачила ваше життя зсередини”. Гадаю, ніхто досі так точно не окреслив ролі чесної журналістики в нашій державі, як Ліна Костенко: “Ви — очі сплячого суспільства”. Письменниця зазначила, що їй було надзвичайно цікаво дослідити, як світ, Україна й окремо взята людина входять у третє тисячоліття. “Я молодий прозаїк, недосвідчений, — каже не без гумору Ліна Василівна, — я зібрала стільки матеріалу, що вже не знала, що з ним робити, з чого почати, як із цього вийти… так і збожеволіти можна було…” І щиро зізнається: проза — нелегка річ. Коли почала писати свій перший прозовий твір, Валерій Шевчук сказав: “Ну-ну… це вам не віршики писати”. (Звісно, згадавши ці слова на презентації книжки, Ліна Василівна розвеселила журналістську братію, яка віддала належне чудовому почуттю гумору Валерія Олександровича.) І ось, коли вже зовсім розгубилася у морі зібраної інформації, розповідає письменниця, її донька сказала: “А як би так, щоб десь дзенькнула чайна ложечка…” Стало зрозуміло: потрібен герой, душа якого пропустила б крізь себе увесь цей “сюрреалістичний Вавилон сучасного світу”, посталий на людському стражданні. І “ложечка дзенькнула” — з’явився безіменний (як і всі персонажі — “позаяк імена нічого не змінюють”) головний герой цього абсурдного спектаклю — 35-річний комп’ютерний програміст, призначений, як сказав Іван Малкович, сканувати “усі вивихи нашого глобалізованого часу”. “Те, що я написала про програміста, це тип людей, який я люблю. Це молодь, це мій син (програміст Василь Цвіркунов), розумієте, це його оточення. Це страшенно розумні хлопці і дівчата. Ви знаєте, вони часто розумніші за гуманітаріїв”, — пояснила вибір свого головного героя Ліна Василівна. Журналістів цікавило, як письменниця “вживалася у психологію чоловіка”. Так запитати — з таким розумінням ситуації — могла тільки жінка: “Як Ви давали чоловічому голосу раду?” Ліна Василівна, відзначивши жорсткість запитання, зізналася, що для неї це було надважке завдання: “Я часом уже й не знала, я пишу прозу, чи проза пише мене”. Понад усе потерпала, аби в головному герої не проглядалися риси жіночої психології. Хоча він і не задумувався як борець, як образ справжнього чоловіка. То чи є в романі отой справжній, готовий протистояти цьому абсурду? Є! І він жорсткий. Незручний. Він істинно український чоловік, у якого “життя душі на всіх порогах смислу”. Хоча умовного імені свого героя письменниця зумисне не назвала — мовляв, самі думайте-вирішуйте… Говорячи про своє громадянське кредо, Ліна Костенко зазначила у контексті “Записок самашедшого” М. Гоголя: українське божевілля має свою специфіку. “Оці постійні розмови про меншовартість — це ж і є тип божевілля, це схибленість”, — із гнівом констатувала вона і, ностальгійно озираючись на пройдений шлях, зазначила, що шістдесятникам була властива високочолість почуттів і помислів, братська взаємопідтримка. “Ми любили одне одного. Чому ж сьогодні всі такі розрізнені, чому сьогодні стільки ненависті, від котрої запах, як від скунця?” — з гіркотою запитувала письменниця. Божевілля українського штибу, на її думку, ще й у тому, що “скільки не боремося, молодь приходить весь час на ще гіршу ситуацію”. Молодь, за якою майбутнє, виїжджає — і це велика трагедія нації, вважає Ліна Костенко. Коли хтось із журналістів сказав, що Ліна Василівна, вочевидь, і справді має дар передбачення, — вона зізналася, що сама боїться власних прогнозів. Свою ж тривалу самоізоляцію пояснює відверто: з 1993 року не хотіла брати участі в тому сатанинському спектаклі, бо та незалежність не є справжня — “декоративна незалежність ворушить вусами”. Однак, коли усвідомила, чи то пак кожною клітиною своєї душі відчула подих безодні —“докотили Україну до прірви”, — сказала собі: “Я ПОВЕРТАЮСЬ”. “Незалежність наша, її не можна втрачати. Я побачила, відверто кажучи, що ми її втрачаємо, це моральна катастрофа. І не тільки винуваті вороги. А часто самі українці. І навіть патріоти. І навіть з вусами”. Рішення виходу з духовного підпілля улюбленої для не одного покоління поетеси, людини, з якою багато хто з нас не раз звірявся власними духом і совістю, мало потужний емоційний резонанс на святковому вечорі з нагоди ювілею письменниці. Наприкінці 2010 року Ліна повторила цю сакраментальну фразу…
Тепер дозвольте сказати тільки від самої себе, оскільки я вже мала нагоду прочитати цей твір. Гадаю, роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого” — це її реальне ПОВЕРНЕННЯ. У життя країни, у гущу народу, стомленого, зневіреного, зав’язлого у щоденній боротьбі за виживання, від якого письменниця, як бачимо, ніколи не дистанціювалася ні серцем, ні думками. Хочеться вірити, що цей довгоочікуваний твір матиме вибуховий ефект, що його захочуть прочитати навіть ті, які не звикли читати. І їх, переконана, діткне за живе цей роман. Бов нім наше життя, життя звичайних людей — не прикрашене, не метафоризоване, таке, яким воно є насправді. Усе настільки типове, що й персонажі цього “сюрреаліс-
Цьогоріч Святий Миколай не забув і про дорослих: справді дорогоцінним і довгоочікуваним подарунком для шанувальників красного письменства став ви7 хід у світ роману Ліни Костенко “Записки українського самашедшого”, праця над яким тривала дев’ять років. Годі казати, як багато вмістилося у цей часовий відтинок… “Всесвіт. Проблеми. Трагедій поденщина…” І все це сфокусоване водній людині, в одному людському серці, яке, здається, от7от не витримає цієї критичної маси. Роман Ліни Костенко “Записки укра7 їнського самашедшого” — це надрив7 ний, кровоточивий монолог душі на тлі українських і світових катаклізмів, душі вразливої, тонкої, якій безоглядно шкода усього живого на цій землі й вод7 ночас позбавленої будь7якого захисту “від життя”. Схоже, такого вибухового, високо7 енергетичного твору ще не знала су7 часна українська література. Та чому тільки українська?.. Як не погодитися з Іваном Дзюбою, одним із перших чита7 чів “Записок…”, який під враженням цього роману зазначив, що його слід було б перекласти мовами світу, аби це дало б змогу світові побачити Україну і самих себе українськими очима”.
Погляд · “Тотальне змішування понять добра, зла, кічу, доброго смаку, поштивості та хамства просотуються у психіку...”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
пізніше збудована станція, то вона скром% ніша; адже танули натовпи в’язнів — пер% ших будівничих метро, згортався кому% нізм, і станції підземної залізниці набува% ли прозаїчного транспортного значення”. Росія для польської журналістки — країна закрита, країна внутрішнього теро% ру. Звідси ніколи нікого добровільно не випускали. Боялися, що людина може ін% фікуватися правдою та свободою. В Росії всіх іноземців збирають в одному просто% рі, щоб контролювати, щоб убезпечити населення від зайвих контактів із носіями європейської свободи. Іноземці, пред% ставники дипломатичних корпусів ніколи не знатимуть правди про Росію: вони жи% вуть в інкубаторі. Кристина вирішила вийти з цього магічного кола. Вона зняла собі помешкання у звичайному будинку — із поламаним ліфтом, написами на сті% нах, смородом і брудом. У цьому під’їзді підлогу миють раз на місяць брудною во% дою. Жодна служба насправді не відпові% дає за соціальний благоустрій мешканців будинку: нікого не цікавить, чому не пра% цює ліфт уже другий тиждень… Росія — країна легалізованих подвій% них стандартів. У цій країні батюшка мо% же освятити коньячно%горілчаний “заво% дік” (і також кожний священик мріє про свій “свєчной заводік”), приїхавши на до% рогому “мерсі”, відкрити багажника, щоб господарі поклали туди дари з освяченого місця. Часом описані місця постають справді гротесково зображеними. Авторці вдалося майстерно передати стан і дух те% перішньої Росії — Росії часів створення незалежної держави, Росії, яка розпроща% лася з СРСР і сміливо створила нову газо% ву імперію з новою диктатурою. В цій кра% їні, як зауважує Кристина Курчаб%Редліх, людське життя нічого не варте. Росія — це особливий цивілізаційний тип. Тут “рівень життя, доступний для всіх, піднято — для заможних. Рівень для решти — пішов униз, де базари і склади. Посередині — пустка. Середнього класу немає. Немає, отже, ресторанів, доступних для “літньої люди% ни”, немає барів або кафешок “для лю% дей”, немає також простих зі смаком меб% лів для звичайної людини, немає людини як такої. Нагорі — суперлюдина, внизу — одиниця. Суперлюдина — це і банкір, що їздить “Мерседесом%600”, і “бандит” (по% пулярна назва членів мафії) на джипі “Че% рокі”. Якщо вкрадено якийсь із цих авто% мобілів, міліція стане на голову, щоб його знайти. У першому випадку — для нагоро% ди, у другому — зі службового обов’язку: зв’язку мафії з владою… Тотальне змішування понять добра, зла, кічу, доброго смаку, поштивості та хамства просотуються у психіку…”. У цій країні вояки, яких державні кер% маничі кидають у гарячі точки, думають, що вони захищають свою Родіну від на% падників, а насправді саме вони є тими за% гарбниками, які забирають життя в безне% винних дітей і жінок. Тільки ці солдати смерті нічого цього не сприймають, вони не можуть усвідомити того, що виступа% ють загрозливою силою, торнадо, яке руй% нує історію, культуру… Навпаки, вони знову%таки завжди агресивно сприймають будь%які спроби довести, що війна — це зло. Люди в цій країні зомбовані інформа% ційним простором, вони живуть за прин% ципом “чорне—біле”, не знаючи справжні кольори “білого” і “чорного”. 2000 року побачила світ перша “Пан% дрьошка” Кристини Курчаб%Редліх. Мож% на припустити, що “Пандрьошка” — чудо% ва назва%ілюстрація для теперішнього життя в Росії, яке ніколи не завершується. Тому подібну “Пандрьошку” можна писа% ти чи не кожні десять років. На жаль, при% пущення, яке робить у кожній новій “Пан% дрьошці” авторка, стає реальністю… І ре% альністю не дуже оптимістичною… Як заз% начає авторка: “Перше видання “Пан% дрьошки” завершувалося, на жаль, проро% чими словами: “При наростаючій (за влас% ним бажанням) ізоляції Росії під Заходу в ній, найвірогідніше, поглибиться автори% таризм влади, за якого часи Єльцина зда% ватимуться м’якою демократією. Кількість арештів, напевно, не зменшиться… Матрьошка вже не всміхається. Скринька Пандори широко розчахнута…”.
Погляд · “Тотальне змішування понять добра, зла, кічу, доброго смаку, поштивості та хамства просотуються у психіку...”. · с. 9сторінка оригіналу ↗ Росія ніколи не буде описана адекватно. Ані її історія, ані культура, ані політика. Росія просто не може бути адекватною й запропонувати щось притомне для зовнішнього світу. Росія завжди викликає захват, подивування, захоплення від першої зустрічі — її величезні собори з розкішними склепіннями, величезний географічний простір, велика література не можуть залишати байдужим… Проте що більше занурюєшся у цей світ, то сильніше відчуваєш, наскільки відразливою може бути Росія і “рускій дух”. Росія — країна двоголового орла. Одна голова цього птаха завжди приховує небезпеку. Ця країна — наче величезне болото, в якому ти можеш загинути. Але ти йтимеш до своєї смерті з усмішкою на обличчі… співаючи “ширака страна мая радная”.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, “Всесвіт”, спеціально для “Слова Просвіти”
Усі ці міркування виринають після прочитання нової “Енциклопедії росій% ської душі”. Тільки на цей раз автор — не російський письменник Віктор Єрофєєв, а польська журналістка Кристина Курчаб% Редліх. Видання побачило світ у рамках видавничих проектів “ЕСЕМ медіа Украї% на”. Книжка есеїв має назву “Пандрьош% ка”. Цікаво, що будь%яке есеїстичне ви% дання про Росію завжди міститиме на сво% їй обкладинці цей диво%символ народної сміхової культури. Правда, в Кристини Курчаб%Редліх образ матрьошки синкре% тично зливається з образом скрині Пандо% ри. І з цієї суміші витворюється жахливий мутант — Пандрьошка. Кожна російська матрьошка насправді містить приховану небезпеку. Або ж можна сказати, що зна% йомство з Росією для авторки видання на% гадує “роздягання” матрьошки, ти ніби входиш щоразу в новий шар. І в останньо% му — загроза, небезпека, смерть… Сьогод% ні, за словами авторки, в Росії “розши% рився простір безправ’я і страху. Але — о парадокс! — проросло й зміцніло приспа% не за часів Єльцина відчуття народної зверхності. Зміцнює його щоденна пропа% ганда, заколихуючи сумніви, наче гіпноз. Новий президент, Великий Гіпнотизер, підпорядкував собі вільні медіа, паралізу% вав декретами створення партій, незалеж% них від влади, ліквідував опозицію”. У книжці польська журналістка нама% гається описати свій досвід співіснування з Росією, часом кокетувальний, часом травматичний… “Як виглядала Москва тих років, як змінювалась, як почувалися при цьому росіяни — все це я бачила зблизька, мешкаючи у звичайному мос% ковському будинку, їздячи на метро, ску% повуючись на звичайних, селянських мос% ковських базарах. Не фінансувала мене жодна редакція, свою допитливість я оп% латила сама. Жила найзвичайнісінько — поміж звичайних людей. Із часом розуміла їх краще, бо часто відчувала те ж, що й во% ни: приниження, безрадісність, страх. Я так багато про нього пишу в цій книзі то% му, що, прагнучи зрозуміти, звідки він бе% реться, також намагалася його опанувати. І була в Чечні. Вже тоді, як перестали на неї падати бомби. Була довго. Поверта% лася часто”. Росія постає з цієї книжки країною% мутантом, де ще можуть почуватися більш% менш “нормально” іноземці — держава створює для них ілюзію, що Росія — краї% на найвищої культури. Але насправді “нормальне” життя для своїх мешканців — це брудні під’їзди, диктатура влади, сморід і цинізм, жорсткість у стосунках, мат й імітація. “Цікаво, що в усіх постко% муністичних країнах повзуча демократія страждає на інфекцію ошуканства й жа% дібності…”. Російська нація — це нація “за домовленістю”, нація православних, які не розпрощалися з культом поганства. Росія не відмовилася від привидів ми% нулого. Для неї інститут Церкви — проста формальність, яку потрібно механічно ви% конувати, аби був порядок. У такому разі Церква постає радше формою влади на цій грішній землі. Влада — це те, що має здат% ність утримувати різні народи в одному со% ціокультурному просторі на російських те% ренах. Навіть якщо цей простір і неоднорід% ний, навіть якщо він поєднує людей через кров… через тортури, в’язниці, каземати… Проте росіяни мають особливе загартуван% ня, особливу броню, яка захищатиме їх від деспотії… А разом із тим у їхній сутності вживлено ген страху, “хромосому страху”,
як пише Кристина Кур% чаб%Редліх. Росія — ве% лика в’язниця, тільки в ХХІ столітті вже не наро% дів, а привидів. У Росії все робиться з вірою у великі ідеали, але ці самі ідеали ніколи не втілю% ються в життя. Тут мен% ше зло не можна викорі% нити, а лише замінити іншим (як стало після приходу до влади Путіна, який замінив веселого “демократа” Єльцина). Сучасна Росія, на думку польської журна% лістки, — це країна на крові. В такої Росії не% має майбутнього — це країна імітації й фальшування. Але народ не може, не вміє жити по%іншому. Саме тому польській журналістці часто дово% диться сваритися зі своїми російськими колегами й колежанками: просто ці люди не сприймають критики, яка є питомою складовою західноєвропейського розуму. Критика в Росія “чрєвата послєдствіями”. Спочатку ти закохуєшся в Росію, в її м’яку мову, але потім цей монстр робить тебе своїм заручником. Візія Росії в книжці Кристини Курчаб% Редліх — це Дантове “Пекло”. Це перший том “Мертвих душ” Гоголя, якому не су% дилося мати продовження. Хіба що це продовження буде силоміць спалене в очищувальному вогні. На цій землі існу% ють не люди, а ляльки, привиди. Тут ніхто не має права на індивідуальність. Люди повинні виконувати приписи, повинні жити так, як каже керівництво. “Кожна одиниця у тому натовпі, що б не робила і як би не була одягнена, інстинктивно ви% конувала наказ: не вирізнятися! Жест, го% лос, погляд — всезагальне приглушення, наче паличкою диригента. Диригента, який є в кожному з них, наче ядро у кліт% ці, особливий складник крові. Диригента, який завжди погамує надто високий злет, притлумить голосний крик (кожен вигук: Лє%є%єна!!! І%і%іґорь!!!), схопить за руку, що дозволила собі надто легковажний жест… Колективний диригент систематично, з покоління у покоління, наказує палич% кою: Не кричати! Не бігати! Не спереча% тись! Тихо! Струнко! Уважно! Стати! Йти! Забороняється! — він сидить на плечах кожного, від часу його появи на світ. А ра% ніше було навіть так: матір з кожним сво% їм заляканим віддихом виганяла з тіла й душі заплідненого в ній ембріона — не дай Боже! — ген індивідуалізму. Загони піонерів, зібрання комсомоль% ців і всі, хто на шляху, — рівняй крок, під% веди погляд і кроком руш! У ногу!” За сімдесят років СРСР на цій терито% рії вдалося виховати покоління зомбі, які бояться свободи. Ці покоління не сприй% мають правдивих документів, оприлюдне% них на Заході. Бо ж усе можна сфальшува% ти. Ці люди привчені до фальшування й тотальної недовіри. Так, ці люди мають волю, яка призводить їх до легалізованого свавілля. В кожного ж лише своя правда. Але тут немає свободи як чогось осмисле%
ного, як волі, яка ніколи не буде порушу% вати меж інших людей. У Росії немає по% няття “Іншого”, немає інакшості. Якщо якась республіка раптом почне її виявляти в недозволених дозах, то Кремль одразу почне тактику “придушення”, як це було з Чечнею. Сьогодні Кадиров — чеченський президент — виконує функцію маріонет% кового керманича, який цілком підпоряд% ковується політиці Кремля. В цій ситуації просто небезпечно бути собою, бути осо% бистістю. В цій країні, як переконує Кристина Курчаб%Редліх, панують або біз% несмени, або мафія (“бригада”). Причому працівників правоохоронних органів ав% торка однозначно зараховує саме до дру% гих. У Росії не знають про свободу, бо сво% бода для цієї країни — остаточний спосіб зруйнувати все. Пандрьошку не можна да% вати вільним людям, бо інакше вони ви% пустять нечувану силу загального зни% щення. Пандрьошка привчає до посеред% ності. Це індивідуальність може бунтува% ти, а в цій країні бунти не мають логічно% го завершення. Бунт може бути повзучим, а разом із тим і безпомічним. Усе одно все вирішує випадок, сліпа доля. В цій країні “біда не приходить сама”. Навпаки, “прішла бєда — атваряй варата”! У Росії люблять катастрофи, бо вони допомага% ють усе списати на випадковість. Росія% нин не мислить свого існування без втру% чання біди: не він сам коваль свого щастя, а біда — вона керує долями людей. У книжці Кристини Курчаб%Редліх під пильним журналістським поглядом опиня% ються всі найважливіші складові російсько% го простору: державна політика, Церква, ре% лігія та віра, культура, освіта, національний характер, побут, міжнародна діяльність. Наймісткішими є епізоди, в яких авторка виступає “побутописцем времені лютого”, закарбовуючи у слові реальний стан речей у російській столиці, приділяючи увагу ін% тер’єру будинків, метрополітену… “Станції тамтешніх років! Рококо соц% реалізму! Мармур, гірлянди, золото і мідь! Фрески куполів, рельєфи різьби, вінки ко% лонад, серпи та молоти, обличчя Леніна, Сталіна, Маркса й Енгельса, майстерно вплетені в орнаменти… Кришталеві канде% лябри й вітражі тих стрілчастих арок — краса, що змушує поклонятися. Мармуро% ві лави для відпочинку і споглядання, від% міряного вервицею партійних зборів. Що
Курчаб#Редліх К. Пандрьошка: Публіцистичне видання; [пер. Анна Біла]; [ред. Лесь Белей]. — К.: Темпора, 2010. — 312 с. (в рамках видавничих проектів “ЕСЕМ медіа Україна”).
Рідний край · “З-поміж невеличких міст, чия історія дуже цікава та різнобарвна, є монастирське місто Васильків”. Сергій Шамрай · с. 10сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Сергій Шамрай. Київ. 1932 рік во зацікавили юних мешканців Василькова. Попри те, що “мініатюрні Карпати” в центрі одного з райцентрів Київщини вже притрусив сніг, учасники і гості науково-краєзнавчої конференції “Із роду Грушевських” із непідробним ентузіазмом піднялися васильківськими валами до дитинця і оглянули місто з найвищої його точки, створеної понад тисячоліття тому дбайливими оборонцями землі руської. Не випадково одним із пунктів ухвали конференції стало звернення до Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Інституту археології НАНУ про продовження 2011 року археологічних досліджень Васильківського дитинця та оборонних валів міста Василькова. Сьогодні ця унікальна територія як ніколи потребує захисту від самовільних забудов і фанатичних вірян Московського Патріархату. Учасниками форуму було ініційовано низку важливих рішень. Так, уже наступного року почнеться підготовка до перевидання повного зібрання наукової спадщини С. Шамрая, його ім’ям у Василькові незабаром планується назвати одну з вулиць, а наукові “Шамраївські читання”, що їх відлік розпочала нинішня конференція, у Василькові планують зробити щорічними. Не можу не згадати про ще кілька ініціатив обласної організації НСКУ, озвучених під час неформальної частини конференції. Наступного року Спілка планує взяти участь в організації й проведенні ще двох науково-краєзнавчих конференцій. Одна з них, присвячена Магдебурзькому праву на Київщині, має відбутися у селі Бишів Макарівського району, який наступного року відзначатиме 430-річчя цієї знаменної події. Друга — на базі Фастівського краєзнавчого музею присвячена 185-річчю від дня народження Едварда Руліковського — польського українознавця, історика, етнографа, краєзнавця, який народився в с. Велика Мотовилівка Фастівського району. Сподіваюся, що ініціативи краєзнавців у новому році вдасться зреалізувати, адже всі вони спрямовані на найактуальніше — відродження пам’яті поколінь українців.
Рідний край · “З-поміж невеличких міст, чия історія дуже цікава та різнобарвна, є монастирське місто Васильків”. Сергій Шамрай · с. 10сторінка оригіналу ↗ Євген БУКЕТ, фото автора Період 1920-х років став часом розвитку краєзнавства. Перебуваючи в контексті національно-культурних процесів в Україні, краєзнавство із заняття одинаків виросло до рівня державної справи. Чи не центральну роль у краєзнавчому русі того часу, як і загалом у процесі розвитку української історії, відігравала школа Михайла Грушевського. Михайло Сергійович 1923 року був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, у березні 1924-го із сім’єю переїхав до Києва. Професор історії, він працював у Київському державному університеті, був керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. Під керівництвом Грушевського тоді працювало чимало талановитих науковців, видавалися книжки й наукова періодика. Але з 1929 року розпочалося репресивне нищення української історичної школи. Видатний дослідник проблем соціально-економічної історії України ХVІІ—ХІХ століть, історичної географії України, небіж Михайла Грушевського і його учень Сергій Шамрай був знищений сталінською машиною, як і багато інших світил української історичної науки. 1933-го він був звільнений із роботи і засуджений на три роки виправнотрудових таборів. На початку березня 1936 року закінчився перший гулагівський термін Сергія Шамрая. Він повернувся в Україну, оселився в Чернігові, де працював старшим референтом обласного управління народногосподарського обліку. Коли репресії досягли апогею, прокурор Чернігівської області підписав постанову про його арешт. Це сталося 7 серпня 1937 року. Другий вирок був винесений у Москві. Особлива нарада при НКВС СРСР 28 березня 1938 року постановила — 8 років виправно-трудових таборів. Науковець дізнався про це рішення уже на Колимі. 4 січня 1939 року С. Шамрая не стало. Результатом лише одного десятиліття роботи невтомного науковця стали статті і монографії “Козаки м. Полтави в 1767 році за Румянцівським описом”, “До
Виступає Світлана Панькова історії залюднення Степової України”, “Київська козаччина 1855 року”, “Селянські розрухи на Правобережжі в середині XIX століття”, “Духівництво в селянських рухах Правобережжя в середині XIX століття”, “Боротьба козаків Київської сотні з київськими монастирями та магістратом в XVII—XVIII століттях”, “Древлянські могили” та інші. Сучасні дослідники української історичної науки називають Сергія Шамрая “зіркою першої величини серед родини Грушевських, яку ще не оцінила гідно українська історіографія”. Серед краєзнавчої спадщини, яку встиг напрацювати молодий дослідник, помітне місце належить монографії “Місто Васильків (IX— XVIII ст.)”, виданій у третьому томі “Історико-географічного збірника” і окремо звичним для видань того часу накладом 55 примірників, 1929 року. Цю роботу й дотепер ніхто не перевершив. Цього року після кількох десятиліть заборон унікальна праця була перевидана і стала набутком громади міста Василькова, що на Київщині. Черговим етапом відновлення історичної справедливості і належного вшанування пам’яті видатного вченого стало проведення 16 грудня у Василькові науково-краєзнавчої конференції “Із роду Грушевських”, присвяченої С. Шамраю. Серед організаторів заходу — історичний факультет Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Історико-меморіальний музей М. Грушевського, Київська обласна організація Національної спілки краєзнавців України, Васильківська міська рада. Привітали учасників і гостей наукового форуму Васильківський міський голова Сергій Іващенко та голова Васильківського міського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Анатолій Марущак. Вітального листа від голови Національної спілки краєзнавців України, Академіка НАНУ, Героя України Петра Тронька зачитав голова Київської обласної організації НСКУ, професор кафедри новітньої історії Київського національного університету ім. Т. Шевченка Григорій Савченко. З доповідями в приміщенні міського Будинку культури виступили знані столичні науковці та місцеві краєзнавці.
Так, завідувач Історико-меморіального музею Михайла Грушевського Світлана Панькова розпочала зі штрихів до біографії учня і небожа Михайла Грушевського. Доктор історичних наук, професор Київського національного університету Григорій Казьмирчук порівняв студентські долі троюрідних братів Сергія Шамрая і Сергія Оппокова. Кандидат історичних наук, джерелознавець Ігор Гирич ознайомив присутніх з історичною школою Михайла Грушевського київського періоду, а провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Оксана Юркова розповіла, в який жахливий спосіб на початку 1930-х років історичну науку “радянізували”. Про різні сюжети з наукової спадщини С. Шамрая розповідали кандидати історичних наук Володимир Пришляк і Григорій Савченко, краєзнавці з Василькова Олександр Бабич і Олексій Шекера. А про те, яким цікавим для сільських учнів стало знайомство з матеріалами досліджень Сергія Шам-
Частина оборонних валів літописного Василева рая, поділився вчитель Саливонківської ЗОШ Васильківського району Олександр Грицай. За часів Київської Русі місто Василів (саме таку назву мав у літописні часи Васильків) мало першокласну фортецю, здатну розмістити за своїми стінами тисячне військо. У центрі міста піднімався невеликий дитинець (220х250 м), оточений могутнім валом, складеним наполовину із сирцевої цегли. Навколо величезний, майже 130-гектарний посад, який також був обнесений високим валом. У ХІІ столітті Василів був одним із стратегічно найважливіших київських передмість, але й досі вважається найменш вивченим. Багато поколінь дослідників були вражені рештками прадавніх величних споруд, що донині збереглися у непоганому стані. 2007 року за сприяння Васильківського міського голови Сергія Іващенка під керівництвом Інституту археології НАНУ були поновлені роботи з вивчення городища літописного Василева. Вони окреслили значну перспективу та необхідність подальшого наукового вивчення дитинця, викликали значний громадський резонанс, особли-
Учасники конференції знайомляться з експозицією Васильківського краєзнавчого музею
Народний звичай · “Немає в Україні такого села, де не було б місцевих повір’їв”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
було загубитися серед зацікавленої публіки. Основними обрядодіями Великих вечорниць віддавна були ворожіння на дівочу долю та кусання пшеничного круглого коржа — калити. Тож разом із дівчатами фольклорних гуртів “Цариця”, “Рожаниця”, “Гурт Музею Івана Гончара” можна було зазирнути в майбутнє, повороживши на квасолі, на балабушках, на коноплях… Услід за учасницями дійства хочеться запитати:“Святий Андрію, конопельки сію, дай же, Боже, знати, з ким буду весілля грати!..” Доки Петро Гончар розтирав у макітрі мак, демонструючи “гу-
Народний звичай · “Немає в Україні такого села, де не було б місцевих повір’їв”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА, фото автора
Зима карбує дивовижні орнаменти, ненароком зазираючи суворими очима у вікно… А в стінах Національного центру народної культури “Музей Івана Гончара” тепло й затишно. Тут у розпалі традиційні “Вечорниці на Андрія” із частуванням, ворожінням, піснями й танцями. На свято сюди завітало чимало шанувальників української автентики: культурних діячів, фольклористів, митців… Викликала неабиякий резонанс ця подія і в колах ЗМІ, словом, можна
Із творчою спадщиною Костянтина Сементовського вперше ознайомився ще в кінці 807х років, коли разом із про7 фесором В. Д. Ужченком працював над посібником для вчителів “Дидактичний матеріал з народознавства на уроках ук7 раїнської мови”. Народився він 1823 року в селі Семе7 ногірка (тепер у складі села Іраклієва Чорнобаївського району Черкаської об7 ласті) в сім’ї землевласника. 18397го закінчив Ніжинський ліцей, після цього служив у Чернігові, Полтаві, Харкові. У Харкові він познайомився з М. Косто7 маровим, Г. Квіткою7Основ’яненком, І. Срезневським, А. Метлинським. На початку 18407х років естетичні погляди Костянтина Сементовського формувалися під впливом фольклорис7 тичних досліджень Миколи Костомаро7 ва. Саме захоплення фольклорно7етно7 графічними студіями й українською лі7
ляння макогона”, Сашко Лірник розважав публіку казками й жартами. Не забарилися із цікавими майстер-класами і студенти Київського національного університету культури і мистецтв. Дівчата подивували глядачів особливостями виплітання українських традиційних зачісок і таємницями приготування обрядових страв… А ось і “пан Калитинський” із ритуальним коржем, а навколо — гурт парубків, охочих відкусити шматок… “Кусання калити — це своєрідна посвята в козаки. Кусаючи корж, парубки розважалися. Це єдиний день року, коли хлопцям пробачали будь-які пустощі. Так, наприклад, коли батьки не хотіли відпускати дівчат, хлопці робили “приємні сюрпризи”, могли, приміром, напустити в димар горобців…”, — розповів “пан Калитинський” Валерій Гладунець. Підвішений на стрічці солодкий корж як відгомін стародавньої сонячної емблеми (корж символізує сонце, а “Коцюбинський” — сили зла). Кожний хлопець, “під’їжджаючи на коцюбі”, намагався ухопити зубами калиту. А присутні обов’язково смішили “пана Коцюбинського”: якщо засміється, то охоронець калити вимазує сажею його обличчя. Цього вечора чимало парубків були “виписані сажею” — нелегка то справа вкусити ритуального коржа! А по забаві всі смакували вареники, та й тут обережно — водному з них неїстівна начинка. І таких жартівливих несподіванок на вечорницях безліч! Отож святкове дійство вдалося на славу: дотепи, співи, небилиці… Чого ще бажати щирому українському серцю в обіймах такого незабутнього вечора?!
року із домівок не викидають сміття, а збирають в одне місце. А на Новий рік уранці, ще до сходу сонця, виносять сміття в садки й підпалюють, вірячи, що дерева набувають більше життєвої сили і принесуть багатий урожай. Перед Богоявленням Господнім — голодна кутя, коли, як і на різдвяну вечерю, варять узвар, кутю і печуть пироги. Цього дня на всіх дверях, вікнах, зовні й усередині пишуть невеликі хрестики, тобто відганяють нечисту силу. Той, хто їх пише, звичайно ходить з одним чи двома пирогами, примовляючи: “Хрест писнув, пиріг куснув”. Воду, яку освячують, набирають у посудини й зберігають протягом усього року, вживаючи її для окроплення погребів, в які ставлять на зиму вулики. Також використовують під час збирання роїв. Народ вважає покровителем бджільництва Святого Зосима, зображення якого можна зустріти на кожній пасіці. Після вечері, не раніше сходу першої зірки, пострілами чи ударами палиці у ворота проганяють кутю. Протягом всього Сирного тижня варять вареники з сиром. Цей час проводять весело, але не так шумливо, як у губерніях російських. Тому й дотримуються старовинного прислів’я: “Вареники доведуть, що й хліба не дадуть”. У понеділок Сирного тижня заміжні жінки й баби, зібравшись, переслідують нежонатих хлопців і прив’язують до ноги кожного колодку як покарання за те, що протягом м’ясниць не одружився. Хлопець повинен викупитися, і після того колодку знімали. Так само роблять і з дівчатами. Не тільки батькам, родичам, навіть знайомим прив’язують колодку за те, що їхні знайомі не одружились. Поволочивши колодку, на зібрані гроші бенкетують. На заговіння, тобто в неділю, перед початком Великого посту, ходять до рідних, просячи прощення за образи. Стараючись згадати в цьому нарисі повір’я і звичаї, що поєдналися в Україні з християнськими святами, не міг згадати всі, а мав на увазі найзагальніші, що існують на Полтавщині. Висловлюю щиру вдячність нашому шановному літератору Г. Ф. Основ’яненку. А скільки ще залишається недослідженого! Немає в Україні такого села, де не було б місцевих повір’їв, не кажучи вже про повіти, де часто зустрічаються великі відмінності в одязі, піснях і казках, вимові. Зібрати й впорядкувати залишки народної поезії — пісні й казки, перекази, легенди, повір’я української демонології, народної медицини, історії, описати звичаї, сімейне життя українців, проаналізувати все це — ось що потрібно майбутньому дослідникові української старовини. Багаті жнива чекають працелюбного діяча.
Переклад Олексія НЕЖИВОГО
Народний звичай · “Немає в Україні такого села, де не було б місцевих повір’їв”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
тературою й зумовило появу досліджень К. Сементовського на сторінках україн7 ського літературно7художнього та істо7 рично7наукового альманаху “Молодик”, три книжки якого упорядковано й видано в Харкові впродовж 1843—1844 років за участі І. Бецького, М. Костомарова, Г. Квітки7Основ’яненка. 1847 року К. Сементовський став дійсним членом Російського Географіч7 ного товариства. Того самого року його перевели на нове місце служби в Орлов7 ську губернію, а потім у Таганрог. Тоді було опубліковано дослідження “Про ха7 рактерників і малоросійські замовляння проти кулі” (1850 р.), “Малоруські та га7 лицькі загадки” (1851 р.). Помер Костянтин Максимович 1902 року. Місце поховання невідоме.
Готуючи до друку “Нарис малоросій7 ських повір’їв і звичаїв, що стосуються свят” (“Молодик”, 1843), намагались максимально зберегти лексичні особли7 вості тексту, окрім слова “малоросій7 ський”, яке замінили на “український”, виконуючи авторську волю, бо вже в першому рядку дослідження К. Семен7 товський вживає назву Україна. Звер7 нення до прадавніх повір’їв і звичаїв, тобто своєрідного аналізу дохристиян7 ського світобачення українського наро7 ду, може свідчити про національну нау7 кову позицію дослідника, який вірив у величезну духовну силу народної твор7 чості, а тому й дбав про її збереження.
Олексій НЕЖИВИЙ, м. Луганськ
Народний звичай · “Немає в Україні такого села, де не було б місцевих повір’їв”. · с. 11сторінка оригіналу ↗ 17 грудня — Святої Великомучениці Варвари. Українці кажуть: “Варвара ночі украла, дня приточила”. Приказка означає, що день починає збільшуватися, а ніч зменшуватися. 18 грудня — Святого Сави, 19 грудня — Святого Миколая. До цих днів приурочене прислів’я: “Сава з гвіздком, а Микола з мостом”. 22 грудня — Зачаття Святою Анною Богородиці. Кажуть, що з того дня вовки починають бігати зграями і розбігаються тільки після пострілів на Богоявлення Господнє, під час водосвяття. З цього дня парубки починають свататися, посилаючи старост до наречених. Із 7 січня починаються Святки. Напередодні Різдва Христового — кутя. У цей час звичайно постяться, печуть пироги й книші (рід калачів із пшеничного борошна), варять кутю й узвар. Горщики з цими стравами ставлять на сіно, прикрите скатертиною, в пам’ять про народження Спасителя в яслах. Обідають і вечеряють разом після сходу першої зірки. Коли кутя й узвар готові, то, витягнувши горщики з печі, ставлять їх, чекаючи сходу першої зірки, і вечері у передній кут хати (на покуть) під образами на ослоні, який прикритий сіном і засланий зверху чистою скатертиною. Тоді примовляють: “Кутя на покутя, а узвар на базар”. Обидва горщики накриваються книшами, зверху яких став-
* Подаємо скорочено, ред.
лять ще й невеликі дерев’яні хрестики. За вечерею кутя й узвар звичайно бувають останніми стравами. Але перш ніж покуштувати їх, старший у сім’ї, відчинивши трохи вікно, підносить до нього миску з кутею, примовляючи: “Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти”. А потім: “Не йдеш? Не йди ж ні на жито, ні на пшеницю, ні на всяку пашницю”. Кутею цього дня годують курей, щоб вони несли більше яєць. Увечері діти ходять із привітаннями й кутею до хрещених батька і матері, а також до повитух. Уранці на Різдво Христове старці й діти віршують і славлять Христа. Увечері, як і впродовж усіх святок, носять звізду і ходять з вертепом, згадуючи різні обставини народження Спасителя. У це свято на столі в українців бувають ковбаси й кишки, начинені гречаною кашею чи пшоном. Увечері дівки й парубки колядують. За це отримують пироги, паляниці, сало, ковбаси, ав багатих п’ють горілку. Колядки звичайно містять похвалу комусь із членів сім’ї, або всьому сімейству. Після кожного вірша (строфи), а інколи й двох разом, повторюється приспів: “Ой, дай Боже, Святий вечір”. Або просто: “Святий вечір”. 13 січня — Святої Меланії, яку народ називає Меланкою. Вечір цього дня називається багатим або щедрим. Кожна господиня на вечерю варить вареники, які належать до улюблених страв українців. Вони бувають пшеничні або гречані. У скоромні дні — із сиром або дрібно посіченим м’ясом, а в пісні — з капустою, гречаною кашею, урдою (розтертим конопляним насінням), влітку з вишнями, суницями, полуницями, іншими ягодами. Печуть пироги із м’ясом, сиром і книші. Жінка запалює свічку перед образами й просить чоловіка виконати закон. Той сідає на покуті, ставить перед собою книші й пироги й кличе дітей. Діти заходять, моляться і запитують: “Де ж наш батько?” Батько каже: “Хіба ви мене не бачите?” Діти: “Не бачимо, тату!” Батько: “Дай же Боже, щоб і на той рік не бачили!” Тобто щоб був достаток у всьому, як і сьогодні. Потім усі сідають до столу й вечеряють. Увечері парубки щедрують, а дівчата ворожать. Ворожіння в українців не такі різноманітні, як у росіян. На свято Нового року з раннього ранку діти ходять з торбинками, наповненими різним зерном і посипають, примовляючи: “На щастя, на здоров’я, на Новий рік! Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю. Будьте здорові, з Новим роком!” Такий звичай є і в Чорно-русі. Цього дня спостерігають погоду. Якщо буває іній, то чекають рясного врожаю хліба. У деяких місцевостях існує звичай обкурювати сади: звечора багатої куті до Нового
Читацьке віче · “Як забудем голос твій, І в Вітчизні дорогій Говоритимем чужою?!” · с. 12сторінка оригіналу ↗ Доброго дня, дорога редакціє!
Я постійна читачка Вашої газети (передплачую її). Дуже жаль, що так мало передплатників газети. Але ж ні в кіосках, ні на розкладках її не купиш і не тільки у Черкасах. У газеті “Слово Просвіти” багато вагомих матеріалів на захист української мови, але практичних дій замало. Чому іноземці, приїжджаючи в Україну, відразу залучаються до вивчення російської мови, тим самим збільшуючи кількість російськомовного населення, зросійщуючи Україну? Курсів вивчення української мови в Україні немає. У нас багато осередків, зацікав-
Геннадій БУРНАШОВ, українець російського походження
Яких лише див немає на білому світі: “русскоговорящие” депутати Верховної Ради “утнули” “сногсшибательную” нісенітницю: репетують, щоб російській мові надати статус другої державної… в Україні, не задумуючись про долю наших дітей та онуків (вони у мене українськомовні). Я, українець російського походження, дивуюся: навіщо так зневажати мову держави, в якій живеш? Чому таке неприпустиме ставлення до величавої мови Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки?.. Русинська (українська) словесність зі своїми цікавими казками, прислів’ями, чудовими піснями й думами найбагатша в Європі. Гадаю, ганьба тому, хто її не знає або не хоче вивчати. Я переконаний, якщо російська мова буде державною (не дай
Зиновій ПОПЕНЮК, член “Просвіти”, учитель-пенсіонер, с. Печеніжин
У селищі Печеніжин на Івано-Франківщині, на фасаді музичної школи є дві меморіальні дошки. На одній із них зазначено, що на цьому місці 1901 року коштами громади було споруджено будинок читальні “Просвіти”, а 1934-го — будинок “Рідної школи”. І найбільше до цього будівництва долучилися радні містечкової управи Іван Самокишин і Василь Варчук. Старожили залишили спогади про активну діяльність просвітян, які пробуджували національну свідомість односельців, а збудована громадою читальня стала справжньою національною святинею, де лунали на концертах українські пісні, оживали герої п’єс українських драматургів, а то й просто приходили люди почитати українські газети, взяти в бібліотеці цікаву книжку. Сьогодні по-доброму заздриш тим людям, серця яких палали любов’ю до всього рідного, їхній жертовності, фанатичній самовідданості. Та ми звернемо увагу на другу пам’ятну дошку з написом: “У Печеніжині народився і жив громадсько-політичний діяч, артист театру (трупа Мар’яненка), організатор і отаман антибільшовицьких повстанських загонів Вільного козацтва, полковник УНР Роман Самокишин (1885—1971)”. Народився наш славний краянин 28 березня 1885 р. в селянській родині. Його батько Іван Самокишин віддав для будівництва місцевої читальні “Просвіти” частину свого городу, був активним учасником усіх просвітянських справ. Часто брав із собою до читальні сина. Хлопчик мав прекрасний голос, тож співав у хорі, грав в аматорських спектак-
Із повагою Л. КОРОЛЬОВА
Бог), то витіснить українську мову, а українці знову будуть “малоросами”, “хахлами”, “бидлом”. Росіян в Україні ніхто не утискає. Наприклад, я. У Станіславі (нині Івано-Франківськ) ніхто мені не заважав закінчити середню школу з російською мовою навчання, в інституті — російське відділення історико-філологічного факультету, вільно говорити російською мовою. І це в Бандерівському краї, господін Табачник, який я поважаю і яким пишаюся. Але я люблю українську мову й не хочу, щоб хтось мені заважав насолоджуватися нею. Цього хочуть мої діти й онуки. І дуже прикро, що за часів “золотого вересня” як іржа, в’ївся у милозвучну українську мову гидкий гулагівський жаргон, який страхітливо продовжує омолоджуватися.
Роман Самокишин лях. Під час служби в австрійській армії Роман закінчив унтер-офіцерську школу, досконало вивчив німецьку і польську мови. Повернувшись додому, одружився, господарював, а весь вільний час присвячував читальні, художній самодіяльності. Та почалася Перша світова війна. Самокишин на фронті. Воювати довго не довелося. Його підрозділ потрапив до російського полону. Колишній унтер-офіцер став санітаром у військовому шпиталі Кам’янця-Подільського. У вільний час співав у церковному хорі. Саме тут, у церкві, під час недільної відправи, чудовий голос Самокишина почув актор І. Мар’яненко, трупа якого у складі талановитих майстрів сцени і театральної молоді гастролювала Україною. І. Мар’яненкові вдалося виклопотати для молодого співака дозвіл на безперешкодні поїздки у складі трупи. В експозиції Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України в Києві збереглися афіші вистав, де поряд із прізвищами Заньковецької, Саксаганського, Мар’яненка, Горленко, Ліницької є прізвище Салених у захисті, збереженні української мови, а дій жодних. Давайте всією громадою захищати мову, збирати кошти на організацію курсів української мови. Дуже вже мені це болить, хоча років мені вже багато. Могла б і заспокоїтися.
P. S. А на українському телебаченні вже узаконили тарапуньківську двомовність. Відбуваються неприпустимі речі.
Дивує російська нахабщина в російськомовних кінофільмах, знущання над українською мовою різних горе-артистів: “кроликів”, “Вєрки Сердючки” і т. п., а на їхні “артистичні шоу” не реагує Товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка… Згадався повчальний історичний приклад: один китайський стратег ще за 600 років до Різдва Христового писав: “Щоб підкорити собі якийсь народ, не треба робити великих витрат, необхідно лише не шкодувати грошенят, аби чинити розбрат, паплюжити його мову…” Понад 300 років українську мову топтав російський царизм, принижували австрійські та польські шовіністи, плюндрували опричники компартійних генсеків. А тепер, усупереч волі української нації, нав’язують надати статусу державної російській мові, яка протягом століть була і надалі залишається дієвим засобом колонізації. Я не проти, щоб російська мова була державною, але… в Росії. Хай на теренах Росії “русский язык будет “великим и могучим”!.. Мене, українського росіянина, обурює, коли на сесії Верховної Ради депутати-українці говорять мовою сусідньої країни. Слухаєш такі промови й дивуєшся: чи не трансляція це з Московської Думи? Невже в наших депутатів немає національної гідності? Невже вони в своїй незалежній Україні ще й досі відчувають себе в колоніальній державі й запопадливо намагаються зберегти найганебніші традиції? Коли вже їх залишить почуття меншовартості? Таким “патріотам” хочеться нагадати слова Сидора Воробкевича: Мово рідна, слово рідне, Хто Вас забуває, Той у грудях не серденько, А лиш камінь має… Не треба пхати до широкого депутатського крісла будь-якого кандидата лише за те, що йому є чим у нього сісти… та ще й “гутарить” російською мовою.
Хочу процитувати крилатий вислів француза Шарля Бернара: “Людина, яка живе у країні, але не спілкується мовою цієї країни — або гість, або завойовник, або несповна розуму”. Та ще з давніх-давен відомо, що саме рідна мова робить людину щасливою, могутньою, бо саме в рідній мові вона бере енергію рідної землі. Мова — душа нації. Якщо ліквідувати українську мову, то зникне українська нація… В Україні дві третини населення — українці, серед яких я ріс і виховувався (народився в Казахстані). Україна стала для мене Батьківщиною. Тому хочеться запитати: невже українці згодні на самознищення, невже погодяться на другу державну мову? Усім зрозуміло, що росіяни ніколи не хотіли рівності для всіх? Вони вимагають пільг лише для себе. Москвини вважають: на теренах, де замовкає російська мова, там закінчується Росія… Віктор Гюго писав: “Ганьбити свою Вітчизну — означає зраджувати її”. Дорогі українці! Будьте пильними! Позбувайтеся ярма байдужості і пам’ятайте слова Олександра Олеся: Рідна мова! Рідна мова! Що в єдине нас злива, — Перші матері слова, Перша пісня колискова, Як розлучимось з тобою, Як забудем голос твій, І в Вітчизні дорогій Говоритимем чужою?!
На свято відкриття пам’ятної дошки славному землякові 11 травня 2008 р. прийшло чи не все село. Прибули гості з різних міст і сіл України: рідні і близькі, просвітяни, однодумці. Лунали козацькі та стрілецькі пісні. Бандури капели бандуристів із Івано-Франківська під орудою онуки полковника п. Марти Шевченко рокотали про незабутню славу наших предків. Родина і знайомі згадували у виступах про героя. Онуки полковника Марта Шевченко і Любомир Никифорів підготували цікаву дослідницьку роботу про дідуся, і роздали її всім охочим. Багато відомостей звідси використано при написанні цієї статті, за що ми щиро вдячні авторам.
Читацьке віче · “Як забудем голос твій, І в Вітчизні дорогій Говоритимем чужою?!” · с. 12сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
мокишин. Гастролі тривали кілька років. Артистові дуже хотілося додому, до коханої дружини, до дітей (їх було вже двоє). Та його захопив вихор боротьби за українську державність. Знадобився військовий досвід. Роман Самокишин створює на Катеринославщині й Херсонщині антибільшовицькі повстанські загони, веде успішні бої проти білогвардійців і Махна. У листопаді 1918 р. Головний отаман УНР присвоює Роману Самокишину звання полковника. Нового начальника у військах люб’язно називали “батьком Самокишем”. Це прізвище фігурує в усіх архівних документах, воно допомогло полковникові УНР уникнути переслідувань і репресій із боку радянських органів після “возз’єднання” Західної України з СРСР 1939 року. Полковникові УНР Роману Самокишину довелося брати участь у багатьох боях за звільнення України від більшовиків і махновців. Хочеться згадати про визволення Катеринослава в останні дні грудня 1918 р. Полк Січових Стрільців під командуванням полковника Романа Самокишина 31 грудня 1918 р. буквально зіштовхнув махновсько-більшовицькі війська у Дніпро. Російський письменник Олексій Толстой у трилогії “Хождение по мукам” так описав цей бій: “…Скакали груженные награбленным добром телеги, разметывая все на пути, мчались четверки с тачанками… Бежали пехотинцы, неуспевшие вскочить в телеги… Все это с дикими воплями, грохотом и треском устремлялось вверх по проспекту к нагорной части города, потому что полковник Самокиш уже захватил железнодорожный мост и вокзал…”.
Епідемія тифу, а згодом захворювання легень і астма змусили Романа Самокишина відійти від активної боротьби. Через деякий час він повернувся додому, займався господарством, виховував дітей, а їх було шестеро, згодом і онуків. Доводилося часто змінювати місце проживання, щоб уникнути репресій. Багато людей знали про його минуле, але ніхто не видав властям, бо всі його любили. Його кредо: “Людиною треба бути, а людиною бути треба вміти”. Цього правила він дотримувався все життя, його передав дітям, онукам. Помер Роман Самокишин 26 жовтня 1971 р. в Івано-Франківську.
Читацьке віче · “Як забудем голос твій, І в Вітчизні дорогій Говоритимем чужою?!” · с. 12сторінка оригіналу ↗ Тетяна БУДАР, м. Бережани Тернопільської обл.
Н а д з в и ч а й н о святковим виявився недільний день 28 листопада для мешканців села Комарівка Бережанського району на Тернопільщині. Парох отець Михайло та мешканці села не приховували радості: недавно викрадені з їхньої недобудованої дзвіниці дзвони (100-кілограмовий “Святий Архистратиг Михаїл” та 30-кілограмовий “Христос Цар”) повернулися! Украдене парафіяльне майно правоохоронці знайшли на Хмельниччині й повернули парафіянам місцевого храму. Службовці спецпідрозділу “Беркут” під співи церковного хору встановили на дзвіницю церкви дзвони, і вони мелодійно зазвучали в руках маленького дзвонаря — другокласника Дмитрика Білика. Духовенство, парафіяни, мешканці Комарівки висловили правоохоронцям вдячність і помолилися за їхнє здоров’я. Святкове Богослужіння було урочистим. Дзвінко лунало багатоголосе “Многая літа!”, і присутні побажали, аби звук цих дзвонів ще довгі роки надихав усіх, хто їх чує, на добрі справи — в ім’я Бога та України!
Читацьке віче “Не має душі і рації, хто піддається русифікації”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Степан СТЕЛЬМАЩУК, професор, м. Львів
Коли за так званої Горбачов% ської перебудови в Україні пож% вавився національно%відроджу% вальний процес, коли в Україні почали утворюватися організації й осередки Товариства, то пер% шим воно виникло на батьків% щині Івана Франка у Дрогобичі — як міська організація. За ним з’являлися осередки ТУМ у різ% них установах міста, згодом і ра% йону. Наш тодішній педагогічний інститут ім. Івана Франка дещо відставав у цьому процесі. Та ось одного дня підходять до мене ла% борантка кафедри української мови Наталя Яцків і викладач музичного факультету Ольга Ся% тецька: — Степане Ільковичу, створі% мо Товариство української мови! Отже — до праці! Насамперед треба було розширити організа% ційний комітет. Я підібрав людей по одному з кожного факультету. Так, із філологічного залучив На% талю Яцків, з музичного — Ольгу Сятецьку, із фізико%математич% ного — декана факультету Рос% тислава Луцишина, із загально% технічного — старшого виклада% ча Володимира Семчишина. Визначили й дату проведення організаційних зборів, я “змайс% трував” оголошення і розвісив у всіх навчальних корпусах, проду% мав хід зібрання. І ось — організаційні збори. Члени комітету зайняли місця за робочим столом, я зробив корот% кий вступ про Товариство, його значення і завдання на майбутнє, зачитав дещо із тимчасового ста% туту. Починається запис у члени Товариства: кожний охочий за% писався у представника свого факультету. Із двохсот присутніх заявили про свій вступ до ТУМ 62 викладачі та студенти. Інші за% лишили актовий зал інституту. Головою тоді став доцент ма% тематики Петро Сидорчук. Він був дуже добрим керівником, на% лагодив контакт із міським Това% риством, сприяв організаційній і культурно%виховній праці осе% редку; при ньому і за його спри% яння проводили мистецько%ви% ховні заходи (концерти, творчі зустрічі, раніше започатковані т. зв. мистецькі вечорниці тощо), тоді був започаткований у межах інституту Університет україно% знавства, який набув загально% міського характеру і в якому бра% ли участь наші провідні науковці. У Будинку культури відбувся доброчинний концерт, присвя% чений 175-річчю від дня народ% ження Тараса Шевченка (17 квіт% ня 1989 р.), який ми провели спільно з Будинком учителя. У ньому брали участь чоловічий хор “Бескид” і жіноча хорова ка% пела “Освітянка” під проводом Марії Ек%Гірняк. Під час цього свята збирали добровільні пожертви на пам’ят% ник Тарасу Шевченкові в Дрого% бичі. Коли у своїх видавничих справах я був у Києві, то зайшов до Спілки письменників, де тоді зосереджувався центр ТУМ, за порадою. Там застав Дмитра Павличка, і він запропонував зв’язатися з директором Все% союзного інституту зернового господарства у казахському міс% течку Шортанди академіком Мехлісом Сулейменовим. Там, мовляв, він створив українську школу й потребує нашої допомо% ги. Тут треба нагадати, що резо% нанс про “українську школу” Сулейменова покотився по Ук% раїні: про неї писали в пресі, го% ворили в радіо% і телепередачах… Як виявилося згодом, це був гур% ток із вивчення української мо% ви, організований М. Сулейме% новим у місцевій школі з дітей батьків, працівників підлеглого йому інституту. Сам він самотуж% ки оволодів українською мовою і спілкувався нею зі мною постій% но. Тоді українська громада Ка% захстану делегувала його на Всесвітній форум українців у Ки% єві, де він і виступав від її імені. Своїх вихованців з україн% ськомовного гуртка М. Сулейме% нов привозив на Прикарпаття для знайомства з Україною. За тиждень ми познайомили їх із Дрогобичем, Нагуєвичами, Бо% риславом, Трускавцем і, звичай% но ж, зі Львовом. А під час гостин цих дорогих україношанувальни% ків із Казахстану в моїй господі “на варениках”, я навчив дітей співати українську гаївку, яку во% ни дуже мило виконували. Це наша відома “Грушечка”. “Дай, Боже, дай” повторюва% лося в кожному куплеті, і тоді ді% ти складали руки, як до молитви. Сулейменов захоплювався: “Тут наші діти вперше вимовили сло% во Бог”. А між ними були діти% вихідці з родин українських, ро% сійських, польських і німецьких. Ще двічі гостював у мене Мехліс Сулейменов уже у Львові, куди ми сім’єю переїхали 1989 року: коли був учасником Всесо% юзної наукової конференції з пи% тань зернового господарства, що проходила у підльвівських Дуб% лянах (там знаходився сільсько% господарський інститут), де він єдиний виголосив доповідь укра% їнською мовою, і коли їхав на та% ку ж конференцію до Польщі. Наша співпраця з Сулейме% новим набула розголосу. Мож% ливо, що саме тому Д. Павличко прислав до інститутського осе% редку ТУМ активіста націо% нального руху з Гуляйполя, вчи% теля музичної школи Василя Коростильова переймати дос% від, бо, мовляв, у Дрогобичі добре поставлена робота. Тож заходить до мене той чоловік, щиро вітається: — Не гнівайтеся і не бійтеся мене: Я до вас — із добром. Чи можна зайти? Із паном Коростильовим досі підтримуємо контакти. Він спі% ває в народному хорі, є активним учасником обласних фестивалів “Вольниця”, що проходять у Гу% ляйполі Запорізької області. Діяльність інститутського осередку ТУМ була досить інтен% сивною, та з моїм переїздом 1991 року до Львова я відійшов від праці в Товаристві. Проте воно діє й досі, але вже як “Просвіта”. Документи, які нагромадили% ся за час “перших кроків” осе% редку ТУМ у Дрогобицькому пе% дагогічному інституті імені Івана Франка, я передав у відділ руко% писів Наукової бібліотеки імені В. Стефаника у Львові. Незважаючи на вік, я долу% чився до праці у “Просвіті” Га% лицького району міста Лева.
Читацьке віче “Не має душі і рації, хто піддається русифікації”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Василь ВАСИЛАШКО у Львові зростила сад, вивела в люди славних дітей — Бог% дана, Зиновія і Галину. Жінку завжди цінували як умілу кравчиню, добру господиню, щиру душу. Вона зазнала чи% мало хвороб, травм, але вмін% ня постояти за себе, самій се% бе лікувати, зокрема травами, на яких знається, допомагала іншим, не нудила світом, а трималася бадьорих крил. Вона пишається, що продовжила рід у внуках Мар’яні, Андрієві, Назаро% ві, Сашкові. Правнуки Данилко, Тарасик, Анночка, Данько, Ганну% ся і Петрусь тішать бабусю гарни% ми оцінками чи сонцем усмішки. Вітаю вас, мамо, з 91 роком і зичу довших щасливих літ! P.S. А ось і її вислови зі збір% ки “Народні прислів’я і приказ% ки від Ганни Заставської” (К., “Знання України”, 2005).
Моїй тещі Ганні Степанівні Заставській, яку я називаю ма% мою, 26 грудня ц. р. виповнюєть% ся 91 рік. Це той вік, коли кожен рік — кругла дата, і я подумав, що її життя не лише довге, а й пов% чальне, заслуговує теплого слова в газеті, тим паче в тій, яку вона активно читає і передплачує. Вона, наша мама, бабуся і прабабуся, не здійснювала под% вигів, та її життя варте уваги. Втративши в 14 років (1934) ма% тір, вона так зібрала себе в кула% чок, що допомагала тату по гос% подарству, ростила з немовля сес% тричку Олю, а по школі в селі Бо% вино в Польщі успішно закінчила курси кравчинь у Львові, вихова% телів дітей у Ярославі, працювала в Перемишлі, де щастило, муж% ньо пережила вбивство батька Степана Бохонка в ході операції “Вісла”. Затим переселилася у Львів, де обжилася завдяки чоло% віку Юрію Івановичу, що мав зо% лоті руки, міцній дружбі з братом Юрієм і сестрою Олею, що меш% кали тут, і сестрою Марією, що жила у Кривому Розі. Ганна Степанівна з чоловіком
Я люблю тебе, Тацю, та біль% ше твою працю. Скільки квітів у саду, стільки женихів знайду. Чоловік любить жінку здоро% ву, брат сестру — багату. Хоч муж, як ворона, та все ж жінці — оборона. Від рідної мови дорога — лиш до чужого порога. Не має душі і рації, хто підда% ється русифікації. Казала ж йому, коли сватав: “Я без грошей дурнувата”. Як хочуть щастя в сім’ї таки, не мають жити як одинаки. Пам’ятай, дурню, нащо ся женив… Москва сльозам не вірить, особливо українським. Старе дерево не пересаджу% ють, особливо — на чужину.
9
9
9
9
9
9
9
9
9
9
9
9
Завжди люби свій край і тільки раз в житті кохай! Земля крутиться навколо сон% ця, а хлопці — навколо красуні. Так любилися, що і горішком ділилися. Люблять його, як пси діда на вузькій вулиці.
9 9
Емма ШАПОВАЛОВА, голова міської організації ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевчен% ка, м. Новомосковськ Дніпро% петровської області
Життя Варвари Степанівни Соколовської — це жива історія тернистого шляху звичайної жін% ки без звань і нагород, націо% нально свідомої патріотки, яка зазнала репресій. Варвара Степа% нівна — носій українських звича% їв і обрядів, національних обере% гів. А ще — вірна дружина репре% сованого поета, художника, бан% дуриста Миколи Олександрови% ча Сарми%Соколовського, з яким у концтаборах пе% режила муки і страждання. Народилася вона 17 грудня 1920 року в день святої Варвари. Виховува% лася дівчина в сім’ї козака Степана Климка на хуторі Климківка Решетилівсько% го району на Полтавщині. Варвара Степанівна згадує своїх батьків як добродіїв у ставленні до людей. Мама Явдоха вчила її: “Якщо хо% чеш сусідам чи родичам понести пиріжок чи грудочку мо% лозива, то вибирай найкращий шматочок”. Це уміння робити добро людям передалося й Варва% рі Степанівні. 1942 року гестапо розстріляло 12 оунівців, зокрема й Діну Со% коловську, дружину Миколи Сарми%Соколовського. Овдові% лий священик залишився із три% річною донькою Оксанкою. На допомогу отцю Миколі прихо% дить прихожанка Варвара Клим% ко. Вона стала отцю Миколі дру% жиною, а дитині матір’ю. Із Полтавщини сім’я переїж% джає на Буковину, в село Раранча. 1943 року в подружжя народилася донька Леся, а 1944 — Євгенія. Отець Микола бере участь у діяльності ОУН—УПА. Дово% диться ховатися від пересліду% вань. Пробираються вони в Ко% ломию. Та 1948 року Миколу Олександровича заарештували. Того ж дня заарештували й дру% жину Варвару. Залишилися без батьків троє дітей: Оксані — 10
Читацьке віче “Не має душі і рації, хто піддається русифікації”. · с. 13сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
років, Лесі — 5, Жені — 3. Ще довгі роки вчувався Варварі плач дітей. Миколі Олександровичу ви% несли вирок — 25 років таборів. На 25 років позбавлення волі за% судили й Варвару за те, що знала про участь чоловіка в ОУН, а не донесла КДБ. Варвара Степанівна пригадує, як вони з Миколою Олександро% вичем зустрілися на пересильно% му пункті перед відправкою в зо% ну. Колону чоловіків повели в один бік, а жінок — в інший. По% середині смужка 2 метри, на якій чатують наглядачі з автоматами. Колони зупинилися. Микола зус% трівся очима з Варварою. Вони забули про небезпеку. Не питаю% чи дозволу, кинулись назустріч одне одному, обнялися. Конвоїри отетеріли, а колони завмерли. Політв’язні впали на коліна, як перед святими, і слізьми окропи% ли землю, дивлячись на закохану пару. Через кілька хвилин конвої% ри прикладами розвели чоловіка і дружину. І знову рушили: чолові% ки — праворуч, жінки — ліворуч. Варвара Степанівна відбувала покарання у Мордовських конц% таборах, а Микола Олександро% вич — в Інті. Подружжя таки діждалося відлиги. І Микола, і Варвара по% вернулися в Україну до своїх дів% чат, коли Оксані було вже 23 ро% ки, Лесі — 18, Жені — 16. Варварі Степанівні пощасти% ло доглядати онуків і правнуків. До 1974 року жили в Луганську, а потім у Новомосковську. Оксана й зараз мешкає у Луганську. Пос% тійно піклується про свою нень% ку. Леся і Женя живуть у Ново% московську, часті гості й поміч% ниці в хаті своєї матусі. Сім’я Соколовських після реа% білітації переживала постійні пе% реслідування, допити, обшуки, по% передження, залякування. Варвара Степанівна завжди підтримувала свого чоловіка. Була у нього осо% бистою друкаркою. Друкувала йо% го вірші, новели, спогади. Допома% гала в створенні у Новомосковську ансамблю бандуристів, організації ОУН, міського об’єднання “Прос% віти”, Товариства політв’язнів і репресованих, Народного руху, жі% ночого товариства Олени Теліги тощо. І сьогодні Варвара Степанів% на упорядковує твори, які залиши% лися після смерті Миколи Олек% сандровича. На жаль, поки що бра% кує коштів на опублікування. Варвара Степанівна Соко% ловська має дар Божий — як маг% нітом притягає до себе патріотів України. Спілкування з людьми, які мають чуйне і добре серце, приносить їй хвилини радості і щастя. А ще більше задоволення одержуємо ми, ведучи розмови з жінкою цікавою, багатою інте% лектом, світлою пам’яттю, ніж% ними почуттями жінки%матері. Світлиця Варвари Степанів% ни завжди повна гостей: тут бан% дуристи, просвітяни, козаки, уч% ні, студенти. Варвара Степанівна — непов% торна жінка. Я завжди милуюся її красою у поважному віці. У 90 років у неї світяться очі, завжди ласкава усмішка, вона чепурна й охайна. Ніколи не сидить без ді% ла: то шиє, то вишиває... А борщі й вареники на вечорницях у її світлиці найсмачніші. Начитана й ерудована, неповторний спів% розмовник, завжди в курсі всіх сучасних подій. Вітаємо Варвару Степанівну зі славним ювілеєм, 90-річчям від дня народження. Зичимо міц% ного здоров’я, радості у спілку% ванні з прекрасними людьми!
Культура · “Ніколи не пізно бачити — серцем, а мислити — свідомістю, а не гаманцем”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
ного Салону. Мистецтвознавці називають Химича — “незруч% ний” класик, бо його творчість важко вписати в рамки якогось формату. Архітектор за освітою, який досконально знав конс% трукцію будівель зсередини, він знайшов свій унікальний стиль для зображення не лише соборів, а й будинків, вулиць. Звичайні міські пейзажі заворожують ком% позиційною та колористичною довершеністю. Цікаво, що май% стер свідомо не працював олією, бо вважав, що вона дає право на помилку. А на думку Юрія Хими% ча, художник має бути у певному сенсі канатоходцем: один не% вправний рух — і все втрачено… Окрім музеїв, свої колекції представили 20 провідних антик% варних галерей України. На 3,5 тисячах кв. м можна побачити не лише чудотворні ікони й де% рев’яні розп’яття, а й новорічні листівки й порцелянові статует% ки, старовинні меблі, і навіть традиційне китайське весільне ліжко та статую коня, створену ще за часів правління китайської династії Тан. Хоча організатори Салону і зізнаються, що умовити музеї і колекціонерів виставити свої твори в недоремонтованому ос% таточно комплексі було дуже важко, на думку голови гільдії антикварів Ігоря Паламарчука, рівень Антикварного Салону— 2010 найвищий за весь час неза% лежної України.
димира Микитенка: скульптор обрав за підмурівок одну з трьох черепах, які тримали, за уявлен% ням пращурів, тарелю Землі, на її панцир посадив равлика, ще вер% хи — маленьку жабку, яка не по% дужає проковтнути лискучу бронзову бабку. Читай, глядачу, образи і міркуй над плином часу без годинникових стрілок, але відчуваючи загострення і вразли% вість геть усіх прагнень і можли% востей%неможливостей нашої до% би. На коромислі%терезах Сонце і Місяць у Микити Зігури уособ% люють День і Ніч, а “Колос, що споглядає” Єгора Зігури не в си% лі нічого змінити. “Дівчина з книгами” (шамот і дерево) не дослухається до мелодії “Джазу” (це твори Олексія Золотарьова); червонястий камінь оживив “Квітковим настроєм” Василь Бик; Микола Перепелиця диво% вижно оповів одвічне “Марен% ня” чоловіка і жінки як єдності двох начал, а Ліна Перепелиця привнесла нам “Лева св. Марка”. Серед представлених на виставці творів на біблійну тему саме “Євангеліє від Марка”, написане для молодих язичників, а тут уті% лене в бронзі, вже у новій кос% мічній добі посилає свій поклик суспільству. Бо таки настав час нам усім серйозно замислитися. Знаки Всевишнього даються людині щодня і всюди. Шкода тільки, що людство лінується брати їх до уваги, а тільки жалі% ється на життя. Хоч ніколи не пізно бачити — серцем, а мисли% ти — свідомістю, а не гаманцем.
Культура · “Ніколи не пізно бачити — серцем, а мислити — свідомістю, а не гаманцем”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ У “Мистецькому Арсеналі” тихо і без ажіотажу відкрився Третій Великий Антикварний Салон. До цього два роки поспіль Салон проходив в Українському домі.
Леся КОВЕРЗНЄВА
Попри те, що цього року на Антикварному Салоні не пред% ставлені такі гучні імена, як у по% передні роки, коли там можна було побачити твори всесвітньо відомих Амадео Модільяні, Паб% ло Пікассо чи П’єра Огюста Ре% нуара, подивитися в “Мистець% кому Арсеналі” є на що. Здається, що самі стіни, над% звичайна аура старих цеглинок уплинули на загальну концепцію заходу: акцент зробили на україн% ському сакральному мистецтві XVI—XVIII століття. Цього року Великий Анти% кварний Салон започаткував но% вий проект “Музей%гість”. У ролі “гостей” — Чернігівський істо% ричний музей, Нікопольський краєзнавчий музей, Львівська на% ціональна галерея мистецтв, Му% зей книги і друкарства України, Музей “Духовні скарби України”, Музей історії Києва, Національ% ний заповідник “Софія Київська”, Львівський музей історії релігії. Директорка “Мистецького Арсеналу” Наталя Заболотна роз%
Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури
Мешканця столиці, який має можливість мало не щодня спо% глядати шедеври світового мис% тецтва, здавалося б, нічим не здивуєш. Але й за таких позитив% них обставин виставка секції скульптури Національної спілки художників України в галереї “Мистець” привертає увагу ціка% вими знахідками. Є в експонованих творах правдива, віками вивірена гли% бина і не менш реальна понад% хмарність. Бо справжній худож% ник — трохи пророк, він при на% родженні отримав право і мож% ливість піднятися духом над по% діями і явищами. Ті реалії, кот% рих сьогодні не обійдеш у житті, узагальнені й зменшено%зматері% алізовані у бронзі, камені чи то% нованому гіпсі, стають не страш% ні: названі й ув’язнені в тримір% ному зображенні, вони втрача% ють силу. Скажімо, “BRIDCE” і “Тихіше!” Володимира Кузнєцо% ва. Двоє чоловіків передають один одному портфель, а за спи% нами персонажі тримають кожен свою зброю. Значно цікавіше за гангстерів кумедне звірятко того ж автора. Вухастик сидить на чо% мусь подібному до автомобільної попільнички: ящичок з одного боку висувається, поряд є дроти% ки для батарейок; можливо, як% що підключити зсередини світ% ло, буде видно, як ховаються у речах прилади для підслухову%
повіла, що в рамках цього проек% ту в “Арсеналі” демонструвати% муться твори, які зберігаються у фондах українських музеїв, тому побачити їх звичайному шану% вальнику мистецтва майже нере% ально. Інколи про те, що вони іс% нують, знають лише фахівці. От хто з невтаємничених міг запідозрити, що в Нікопольсько% му краєзнавчому музеї прихова% но справжній шедевр — ікона% ставротека Війська Запорозького Низового! Реліквія, датована XVIII століттям, дуже своєрідна. Її основа — срібна пластина% таб% лиця, в центрі якої вмонтовано різьблений кипарисовий хрест. За легендою, його принесли до Коша Війська Запорозького Ни% зового з Єрусалима. Директор Нікопольського краєзнавчого музею Олександр Кушнірук зіз% нався, що ікона надзвичайно цінна, тому її привезли з Дніпро% петровщини до столиці під бро% ньованим склом у броньованому автомобілі в супроводі “Титану”.
МАЗЕПА ЯК СИМВОЛ Загальну увагу відвідувачів привернула величезна срібна ша% та кіота Чудотворної ікони Іллін% ської Богоматері, що була виго% товлена коштом гетьмана Івана Мазепи для Троїцького собору Чернігова. Шату створено напри% кінці XVII століття невідомими майстрами і до Чернігівського об% ласного історичного музею імені В. В. Тарновського вона потрапи% ла ще за радянських часів. Ікона, яка була розміщена у цьому кіоті, не збереглася, та й сама пам’ятка за 300 років свого існування заз% нала значних пошкоджень. Ди% ректор музею Сергій Лаєвський вання. А викритий шпигун — це вже не страшно. Данина сучасності — “Викра% дення Європи” Антона Маслика: дівчина, яка взяла бика за роги, — мотоциклістка. Міф у своїй знаковості, як бачимо, невичерп% ний. А“Дівчинка з качкою” Бог% дана Сича тільки на перший пог% ляд нагадує античну Лєду з лебе% дем, а придивишся уважніше — зануришся у ніжність жіночої ду% ші. Аж ось натрапляєш на справж% нісінького “Дракона”: він при% пав до тверді передніми лапами, спина вигнута, а хвіст рухається як торсіонна спіраль. Міфологіч% ний — із давньокитайських епо% сів? Казковий — зі сторінок Клі% форда Саймака? Ні на Горинича зі слов’янських казок, ні на стра%
розповів, що щойно відреставро% вану шату вже показали на вис% тавці в Українському музеї у Нью%Йорку. Організатори Антикварного Салону вважають появу в “Арсе% налі” цього твору, прикрашеного гербом Івана Мазепи, символіч% ною. Адже споруду теперішнього музейного комплексу було зведе% но на місці Вознесенського діво% чого монастиря, ігуменею якого була мати гетьмана Мазепи — Марія Магдалина.
Сакральних пам’яток пред% ставлено настільки багато, що для того, щоб побачити%відчути%усві% домити кожну з них, треба обійти виставку кілька разів. З того, що запам’ятовується відразу: де% рев’яне розп’яття з поліхромним розписом XVII—XVIII ст. майстра
Йогана Пфістера (з ко% лекції Львівської націо% нальної галереї мис% тецтв) та Патерик Печер% ський із друкарні Києво% Печерської лаври (з зіб% рання Музею книги і друкарства України), чудова колекція волин% ських ікон (Музей “Духовні скар% би України”).
НЕВІДОМИЙ КИЇВ Надзвичайно цікавий зал, у якому представлено “Київський пейзажний живопис сере% дини ХХ ст.” — понад со% рок картин із фондів Му% зею історії Києва, який за% раз, на жаль, не має влас% ного приміщення, тож не може потішити відвідува% чів своєю дивовижною ко% лекцією. Надання “Мис% тецьким Арсеналом” без% домному музею цілого залу можна вважати проявом цехової солідарності. Експозиція складаєть% ся з робіт двох майстрів пейзажного живопису — Сергія Шишка та Олексан% дра Хвостенка%Хвостова — демонструє мальовничий і незнайомий Київ середини та другої половини ХХ ст. Деякі краєвиди просто не% можливо впізнати, хоча минуло лише 50—60 років, і це викликає щемливий біль не лише в тих, хто пам’ятає той, старий Київ, а й у тих, кому таке місто вже невідоме. Продовжує пейзажну темати% ку виставка акварелей і гуашей художника Юрія Химича, яка особисто для мене стала одним із найцікавіших проектів цьогоріч%
Культура · “Ніколи не пізно бачити — серцем, а мислити — свідомістю, а не гаманцем”. · с. 14сторінка оригіналу ↗ Початок тексту може бути неповним — звірте зі сторінкою оригіналу
ховиська з епопеї про Гаррі Поттера він не схожий, бо не агресивний. Галерея “Мистець” — не музей, то% му, зачудовано торкаючи пальцем тремтливо роздуті бронзові ніздрі, відчуваєш теплоту відливки, а себе — охоронцем природи, поці% новувачем усіх її унікальних форм. Звісно, хочеться біль% ше дізнатися про автора дракона. Зрозуміло, за прі% звищем Медведєв — зовсім не автор пам’ятника Шо% лом%Алейхему в Києві, тут інша стилістика. Виявляєть% ся, це син відомого живописця Віктора Медведєва Микола зая% вив про себе нарівні з відомими скульпторами старшого поколін% ня. Світобачення і бачення єд% ності форми і змісту крізь щіль% ний матеріал, придатний для скульптури, дозволяє глядачеві безпомилково розрізнити твори Юлія Синькевича, Юрія Багалі% ки, Миколи Білика. Поціновувач мистецтва сприймає як належне їхні лаконічні, виразні, неодноз% начні твори. Водночас прихиль% ники реалізму тішать серце тон% кою психологічною жіночою постаттю (“У затінку” — автор Аліса Забой), рвучкою точністю руху “Воротаря” Віктора Греча% ника, і завмирають притишено перед “Рибаком” Олександра Маслика. Можливо, ця робота —
одна із серії (адже поряд, так са% мо у бронзі, його твір “Велика риба”, що сприймається як но% возавітне посилання на першоа% постолів). Утім, саме той, який тримає на плечах сіті, є ловцем душ, бо спіймав глядача у власну його глибину: через цей твір здо% гадуєшся про давнє, ще досково% родинське “Пізнай самого себе” і відчуваєш незбагненність Лю% дини, яка є віддзеркаленням і водночас вмістилищем цілого Всесвіту. Філософські одкровення митців набувають і простішої пе% реконливої форми. Ще не торкнулася патина давнини “Піраміди часу” Воло%
Арт-калейдоскоп · “Провінційним театрам постійно треба завойовувати любов глядачів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Надія ОНИЩЕНКО
У Ніжині пройшов VI Всеукраїнський театральний фестиваль жіночої творчості імені Марії Заньковецької. Три театри привезли до Ніжина п’єси Олександра Островського. Основоположник російського національного театру і донині залишається затребуваним, бо писав про те, що завжди хвилюватиме людей: трепетну любов і ницість, жадібність і милосердя… Спадкоємець високої простоти Гоголя, його раптового комізму і щемливої людської правди зворушує і через століття. Заради цього приходить сьогодні у театр глядач, пересичений політичною і комерційною рекламою. Він шукає співпереживання своїм вічним запитанням: “Як жити і з ким бути?” І знаходить відповіді лише тоді, коли їх містить у собі театральна вистава. “Примхою” відкрив фестиваль Брянський ордена Трудового Червоного Прапора театр драми імені Олексія Толстого. Примхою назвав любов поміщиці Серафими Саритової її молодий керуючий і коханець Баркалов. Потураючи йому, жінка розтратила опікунські гроші молодших сестер. І як же гірко було їй почути зізнання обранця: “Як би ви мене любили, то не розбещували б грішми, а оберігали б від низького пориву!” Думаєте, альфонс покаявся? Ні, він просто отримав вигіднішу пропозицію такого ж ґатунку, не здогадуючись, що попався на гачок. Так само використовує своє право на любов ще одна героїня Островського Людмила Маргаритова з “Пізньої любові”. Аби врятувати безпутного коханого від тюрми, вона викрадає грошовий документ у батька-адвоката. У драматурга Микола Шаблов цю жертву оцінив, а в актора Київського академічного Молодого театру ми цього не побачили. В обох постановках відчувалася вправна режисерська сценографія заслуженого діяча Росії Бориса Горбачевського і Юлії Маслак, публіка аплодувала на поклонах заслуженим артисткам Росії Світлані Сиряній і Людмилі Шлянцевій, заслуженій артистці України Ірині Кравченко і Риммі Зюбіній, але ми їм усе одно не повірили. Була сюжетна інтрига, дія, але не було характерів. Чому? Можливо, повчитися ні в кого чи зразків не бачать, як висловився Нил Дудукін із “Без вини винуватих” про молодого актора Григорія Незнамова. Так ні ж! Ніжинці запам’ятали, як легко, природно куражилися
Леся КОВЕРЗНЄВА
Не тому, що вони гігантських розмірів — картини не такі вже й великі. Але в них така концентрація барв, настрою, любові, що два невеличкі зали, здається, не можуть утримати всю цю експресію, яка розсовує стіни і зігріває навіть на сірій зимовій вулиці кожного, хто побачив ці роботи. Пересічного глядача полотна Демця можуть навіть шокувати своєю енергетикою та колоритом, своєю… щирістю. Але художник пише, як відчуває, і не лише на полотнах використовує такі кольори: одяг в Шеріданівських “Севільських заручинах” на III фестивалі народна артистка України Тамара Яценко і заслужений артист України Олексій Вертинський. Та ж Яценко разом із народними артистами України Валерієм Шептекітою і Олександром Безсмертним на V фестивалі брали за душу в п’єсі Марії Ладо “Звичайна історія”. Бачила їх 30 років тому в тоді ще Київському молодіжному театрі. Як натхненно і професійно вони починали! Сьогоднішня молодь дозволяє собі не напружуватися і
Заслужена артистка України Алла Соколенко й актор Андрій Буняєв у виставі “Безіменна зірка”
навіть слова вимовляти з неправильними наголосами. Очевидно, розраховує на телетиражованість, за яку публіка вже повинна аплодувати. Як каже герой-коханець Петя Миловзоров: “Платня невелика, для кого ж старатися?” Це його відповідь на зауваження Дудукіна про те, що він двічі збрехав на сцені, а іноземні слова вимовляє в ірокезькій манері. Партнерка Миловзорова у виставі Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка теж кілька разів поквапилася і перейшла з української на російську мову. Але ми поблажливо пробачили їй цей гріх, адже слідкували і за розвитком сюжету, і за психологічною напругою, яку створювала режисер-постановник і виконавиця головної ролі заслужена артистка України Ірина Одинцова. “Без вини винуваті” Олександр Островський присвятив провінційному театру, який ще замолоду став для нього рідним домом. Його особиста доля була пов’язана зі сценою — її людьми й інтересами. Драматург не прикрашав акторського побуту, але він любив акторів — усіх оцих “трагіків” і “шмаг” — такими, якими вони були, з їхньою риторикою, безкорисливістю, простодушною хвалькуватістю, бажанням подобатися, дитячою щирістю. І ми все це побачили у виконанні чернігівців — старших і молодших. Ми повірили в те, що вони теж люблять свій театр, свою професію. Провінційним театрам набагато важче, ніж столичним. Адже публіка тут одна й та сама, і її любов треба постійно завойовувати. Та чи можна сьогодні вважати провінцією Кіровоград, де 1882 року був створений перший український професійний театр? Саме в “Наталці Полтавці” Івана Котляревського дебютувала Марія Заньковецька. 130-річчю постановки твору на сцені міста і присвятив виставу-оперу художній керівник Кіровоградського академічного українського музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького заслужений діяч мистецтв України Михайло Ілляшенко. І це була справді народна стихія з живим оркестром, із гарними вокальними партіями… Саме за вокал відзначило журі фестивалю, яке очолив театрознавець Євген Колганов, актрису Олесю Бушмакіну. Як народне шоу визначив постановку “Кайдашевої сім’ї” Івана Нечуя-Левицького і молодий режисер В’ячеслав Стасенко з Київського академічного обласного музично-драматичного театру імені Панаса Саксаганського. Видовище з 35 акторами, троїстими музиками та балетом. Міру і такт демонструвала у ґротесковій Кайдашисі заслужена артистка України Лідія Дяченко. Призом глядацьких симпатій обда-
Ніжинський український драматичний театр імені Михайла Коцюбинського рувало студентське журі виконавицю ролі Мотрі — Олену Тетерук-Калініченко. Як еталон звикла сприймати ніжинська публіка вистави Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Символічна драма на одну дію Р. М. Рільке “Завчасна паморозь” у перекладі й сценічному варіанті народної артистки України Таїсії Литвиненко з початку і до кінця тримала залу в психологічній напрузі навколо подій однієї родини, зосереджуючи увагу на моральній відповідальності за кожен наш учинок. Дві актриси з семи задіяних у спектаклі визнані лауреатами фестивалю: заслужена артистка України Наталія Лань — за найкращу жіночу роль і Світлана Мелеш — за найкращий дебют. Традицію непровінційного ставлення до театрального мистецтва продовжує сьогодні Ніжинський український драматичний театр імені Михайла Коцюбинського. І не тільки організацією і проведенням таких фестивалів. Камерною “цікавою історією на дві дії” Міхая Себастіана “Безіменна зірка” вони зворушили глядачів. Дев’ять акторів під управною орудою режисерапостановника заслуженого діяча мистецтв України Володимира Денисенка переконали нас у тому, що провінція — це стан душі. У маленькому містечку можна перетворити себе на “правильну” і безіменну вчительку мадемуазель Куку, а можна писати симфонії і відкривати нові зорі.
Арт-калейдоскоп · “Провінційним театрам постійно треба завойовувати любов глядачів”. · с. 15сторінка оригіналу ↗ Живопис Михайла Демця — вітаміни для очей. У залах усе осяяне якимсь незвичайним світлом, що йде від його робіт. Спочатку навіть захлинаєшся від такої великої кількості дзвінкого, чистого кольору. Відразу здається, що в галереї “Мистецька збірка”, де зараз триває виставка робіт відомого львівського художника, замало простору для його полотен.
пана Михайла також яскравий, тому зрозуміло, що цей веселковий феєрверк фарб для нього і є справжня гармонія. Утім, Демцю не жадібний, він із задоволенням ділиться радістю з глядачем, запрошуючи до свого казкового світу, в якому немає чорно-білих смуг. Пастозні натюрморти Демця зачаровують не лише кольором. На деяких картинах квіти майже рельєфно виступають на полотні, складаючись у чудернацький малюнок, більш схожий за своєю текстурою на мозаїчне панно. Також на виставці “Лондон, Нью- Йорк, Монако і гуцулка Ксеня” представлено багато пейзажів, які художник зробив, подорожуючи світом. У кожного міста, кожної країни, незалежно від того Лондон це, Нью-Йорк чи Монако, свій колорит, своя палітра, втім, у всіх краєвидах можна відчути ту специфічну декоративність, характерну саме українському мистецтву. І це національне в Демця не якесь схематичне, формальне, а справжнє, глибинне. Яке не можна окреслити, можна лише відчути.
Довідка Михайло Демцю закінчив Львівське училище прикладного мистецтва ім. Труша. Лауреат ІІІ премії Всеукраїнського триєнале живопису (2001 р.) та І премії Фестивалю кераміки в Музеї кераміки м. Вестервальд, Німеччина (2003 р.). Також він — член Національної спілки художників України,
заслужений діяч мистецтв України, а 2010 року Демцю отримав звання народного художника України.
Палітра “Будуємо духовні мости”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Надія КИР’ЯН У затишному містечку Оттенсхайм, що за 10 км від Лінца, столиці Верхньої Австрії у сучасному приміщенні
Райффайзенбанк-Оттенсхайм виставляли свої твори на розсуд глядачів багато відомих австрійських митців, а от українські художники — вперше, коли тут нещодавно проходив вернісаж жи-
Картини Ольги Ленер-Дьоміної вопису “Палітра краси”. Це продовження ідеї виставки “Ми будуємо духовні мости”, проведеної тут 2007 року. Тоді художниця Ольга Ленер-Дьоміна у своїй фотовиставці в стилі журналістського репортажу розповіла місцевим мешканцям про Україну, звідки вона родом, поділилася враженнями про Австрію, де живе з 2006 року. Цього разу у виставці, крім Ленер- Дьоміної, взяли участь двоє митців із Хуста Закарпатської області — Йосип Блецка і Сергій Галай. Ольга Ленер-Дьоміна родом із Полтави, де закінчила художню школу і Полтавський інженерно-будівельний факультет за спеціальністю “архітектура”. “Усе, що зображено, — слабкий відбиток того, що відчуваєш”, — вважає художниця. На “Палітру краси” вона представила портрети, натюрморти, пейзажі. Затишні та по-жіночому лагідні роботи за допомогою сильного мазка, складного колориту, цікавих композиційних рішень, сповнені внутрішньої напруги й динаміки. Сергій Галай і Йосип Блецка — родом із Закарпаття. Сергій Галай закінчив художньо-графічний факультет Прикарпатського університету ім. Василя Стефа-
Відділ культури
Леся КОВЕРЗНЄВА 279-49-47 Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН Відділ літератури
Марія КУЧЕРЕНКО 270-55-57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Черговий редактор
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Ольга Ленер-Дьоміна. Пейзаж ника в Івано-Франківську, а Йосип Блецка — факультет образотворчого мистецтва у Владивостоці. Обидва — учасники й ініціатори різноманітних художніх виставок, міжнародних творчих програм (зокрема, міжнародної мистецької програми “Карпатський хребет”), симпозіумів і малярських пленерів галереї сучасного мистецтва “Обрій”, що в Хусті. Художники втілюють у життя своє кредо: “У всьому — гармонія, краса, любов”. Авторська техніка роботи з аквареллю Йосипа Блецки дозволяє в декоративних пейзажах, схожих на узори української вишиванки, передати тремтіння ранкового вологого повітря в Карпатах, шепіт дерев у лісі, а ритм композиції нагадує мелодію народної пісні. З дрібних деталей автор складає площини Закарпатських долин, ніби з мозаї-
Кореспонденти
Наталія АНТОНЮК, Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301251 Наклад у грудні — 35 000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
ки ліпить ближній план картини, де кожна крапка, кожен дотик пензля стає квіткою, стеблинкою чи камінчиком, випещеними майстром. Сергій Галай представив на виставку серію експресивних робіт, де головні герої — колір, сонце й жінка. Написані картини на єдиному подиху під натиском теплого літнього вітру й лагідного світла. Оригінальний пастозний мазок (помітний густий мазок нерозрідженої фарби) додає його роботам декоративності й водночас сповнює експресією, підкреслює динаміку руху. Відвідувачі виставки в Оттенсхаймі з великою цікавістю знайомилися з мистецтвом українських майстрів пензля, а завдяки їхнім полотнам і з Україною, її природою, людьми, адже мистецтво не має кордонів.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
1 0 0 5 1
Сергій Галай, Ольга Ленер-Дьоміна, Йосип Блецка
Українсько5німецька літературна премія ім. Олеся Гончара оголошує щорічний конкурс на кращий твір молодого автора
Престижну Міжнародну недержавну українсько-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара заснували 1996 року німецькі меценати письменниця Тетяна Куштевська, підприємець Дітер Карренберг і Національна спілка письменників України. На конкурс приймають вже друковані та ще не оприлюднені твори молодих українськомовних авторів (до 30 років), які живуть в Україні та за її межами. Переможців журі визначає у п’яти номінаціях: проза — роман або повість; цикл оповідань, новел; поезія; літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара; публіцистика. Останній термін подання книжок і рукописів — до 15 березня 2011 року. Урочисте вручення нагород переможцям конкурсу традиційно відбудеться 3 квітня 2011 року — в день народження Олеся Гончара. Журі просить надсилати рукописи на адресу: 01001, редакція газети “Слово Просвіти”, Хрещатик, 10-б, м. Київ (на конкурс премії Олеся Гончара).
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Палітра “Будуємо духовні мости”. · с. 16сторінка оригіналу ↗ Текст пошкоджено під час розпізнавання — читайте сторінку оригіналу
Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК