Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
доклали праці і серця очільники Київської «Просвіти» Кирило Стеценко та Ольга Ходацька.
Галина ДАЦЮК, журналістка
«Поетичний млин» Київської «Просвіти», присвячений Міжнародному дню рідної мови, тривав рекордні 5 годин. Проте знаменитим дійство стало не завдяки часовому виміру, а наповненню унікальними людьми, що зібралися в бібліотеці Будинку офіцерів ЗСУ, аби засвідчити свою любов до української мови.
І не лише любов, а й свої вболівання,
переживання і тривогу за її майбутнє. Бо ж мова – основа буття нації і держави. Буде вона – будемо ми як народ. Буде кожен із нас як українська ідентичність. Розуміємо це ми і розуміє ворог, який волів би стерти нас із землі разом зі свічечкою літери Ї.
Тому сьогодні усі, хто читали поезію,
співали, промовляли, – водночас міркували, що робити, аби рідна мова запанувала в кожній сфері національного буття. Розповідали про власні успішні приклади українізації класу, родини і навіть театру. Пропонували йти в народ, аби розтлумачити людям, що кожне мовлене московитською слово працює на ворожий млин.
А «Поетичний млин» Київської
«Просвіти» працював нині на Україну і її Перемогу. Задля неї просвітянське коло – письменників, журналістів, науковців, музикантів, громадських діячів, державників, воїнів, педагогів, бібліотекарів, – засипало золоті зерна до спільного замісу. Щоб мати Хліб Хлібів. Насущний і Божий. На всі часи.
Без якого нам ні дихати, ні жити. Бо Він – Україна.
Про визначну культурну подію було чимало дописів в Фейсбук. І всі, хто її висвітлювали, зазначали найголовніше: це було яскраве, змістовне і поліфонічне дійство! Щоб таке підготувати,
Спільна світлина учасників та учасниць «Поетичного млина»
новлення та справедливий мир, вшанували загиблих воїнів і мирних жителів.
Вселенський Патріарх Варфоломій помолився за жертв війни в Україні, наголосивши, що „кров невинних ллється не тільки на полях битв, але й у містах і селах, де люди живуть у страху та болю“.
Папа Римський Лев XIV напередодні річниці повномасштабного вторгнення звернувся з посланням миру: він закликав до негайного припинення вогню та наголосив, що мир не можна відкладати, а пошук справедливого миру є нагальною вимогою сумління і людяності.
Предстоятель Православної Церкви
України Митрополит Епіфаній у роздумах з нагоди четвертих роковин повно
(Розгорнуту розповідь про захід до Дня рідної мови розповість у наступному числі «Слова Просвіти» пані Ольга Ходацька).
масштабного вторгнення рф підкреслив, що росія прагне знищити все українське на тимчасово окупованих землях, а протистояти цьому можна лише згуртованістю, жертовною любов’ю до України та вірою, адже „де правда – там Бог, а де Бог – там перемога“.
Глава УГКЦ Блаженніший Святослав назвав четвертий рік війни „ганьбою для всього людства“, наголошуючи, що міжнародна спільнота досі не змогла зупинити агресора. Апостольський нунцій в Україні Вісвальдас Кульбокас наголосив, що „кожна війна є гріхом перед Богом і перед людьми“, закликаючи до каяття, молитви та прагнення справедливого миру.
Раніше Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій закликала українців у цей день згадати героїв, помолитися за мир і підтримати одне одного у вірі та спільній молитві.
Національний день молитви об’єднав і регіони, де громади провели молитовні заходи.
А в столиці Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній 24 лютого 2026 р. звершив молебень за Україну у Хрестовоздвиженському храмі, розташованому над Ближніми (Антонієвими) печерами Києво-Печерської Лаври. Разом із Предстоятелем автокефальної УПЦ молилися архієпископ Вишгородський Агапіт, намісник Лаври єпископ Бориспільський Авраамій, братія обителі, запрошене духовенство, захисники і захисниці України, Віцепрем’єр-міністр з гуманітарної політики України – міністр культури України Тетяна Бережна та інші почесні гості.
За інформацією українських медіа та сайту ПЦУ (фото)
24 лютого, у річницю початку повномасштабної війни, в Україні відбувся Національний день молитви — день духовної єдності та спільної молитви за перемогу, мир, захист воїнів і відновлення держави. Цю дату запроваджено постановою Верховної Ради України як щорічний день загальнонаціональної консолідації та духовної підтримки країни в час війни, повідомляє „Дім“.
По всій країні та за кордоном віряни різних конфесій молились за Україну та перемогу, за захисників і захисниць, за звільнення полонених і повернення викрадених росією дітей, за єдність, відновлення та справедливий мир, вшанували загиблих воїнів і мирних жителів.
У Києві на території Національного заповідника „Софія Київська“ відбулась спільна молитва представників різних конфесій, в якій взяли участь президент України Володимир Зеленський з дружиною та європейськими лідерами.
По всій країні та за кордоном віряни різних конфесій молились за Україну та перемогу, за захисників і захисниць, за звільнення полонених і повернення викрадених росією дітей, за єдність, від
«Чотири роки тому, 24 лютого, · народ був вільним у прийнятті рішення · щодо оборони своєї держави». Війна · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
зидента, я не розумію, що взагалі робилося в ОП.
Написане "Гардіан“ прочитав весь світ. „Гардіан“ – почули. Офіс Зеленського на це... промовчав.
І це опускаємо низку інших фактів,
як то – Зеленського попереджав особисто керівник ЦРУ, росіяни везли до Києва парадну форму, а росгвардія – кийки та щити. Сепаратист паша губарєв в інтерв'ю розповів, що його підрозділу ставили задачу зайти у Київ (!) і зачистити загони "Правого сектору" (!). Тощо.
Що все це означає? Як це скласти в єдину мозаїку? Наразі відповіді нема. Але відповідь буде. Обов'язково. Свого часу», – написав на своїй сторінці в Фейсбук політолог Валерій Димов.
Що кажуть в Україні і світі про річницю вторгнення
Президент Володимир Зеленський у зверненні до четвертої річниці повномасштабної війни подякував українцям за стійкість і спротив, наголосивши, що саме народ став силою, яка допомогла країні вистояти і зберегти державність.
Головком ЗСУ Олександр Сирський:
«Велика українська поетеса Ліна Костенко писала: „Доля не посміхається рабам, доля посміхається людям“. Українська армія – це люди. Вільні. Свідомі. Ті, хто воює за свій дім і свою землю. Проти нас – раби і найманці, яких женуть у бій страхом і брехнею. Тому правда на нашому боці».
Міністр оборони Михайло Федоров:
«Наш план війни – це три конкретні цілі: закрити небо; зупинити ворога на землі, у морі та кіберпросторі; позбавити Росію економічного ресурсу воювати».
Президент Франції Еммануель Макрон: «Ця війна – потрійний провал Росії: військовий, економічний і стратегічний. Постачання Україні техніки та боєприпасів, навчання, посилення протиповітряної оборони та боротьби з дронами, а також обслуговування вже наданого обладнання триватимуть. Щоб Україна вистояла і щоб Росія зрозуміла: час не на її боці».
Президент Молдови Майя Санду: «Ми завжди будемо вдячні українцям за те, що вони захищають наш мир і свободу та мир і свободу всієї Європи. Україна заслуговує на справедливий мир. І ми будемо підтримувати Україну з непохитною солідарністю».
МЗС Данії: «Зараз українці переживають надзвичайно холодну зиму, а Путін цинічно використовує холод на свою тактичну користь. Тому Данія надає нову гуманітарну допомогу в розмірі 190 млн крон, яка має допомогти у вирішенні гострої гуманітарної ситуації та забезпечити довгострокову підтримку».
«Чотири роки тому, 24 лютого, · народ був вільним у прийнятті рішення · щодо оборони своєї держави». Війна · S. 2Originalseite ↗ Британські журналісти оприлюднили масштабне розслідування про підготовку
України до повномасштабного вторгнення Росії. У матеріалі зібрано понад сотню свідчень військових, розвідників і західних посадовців про події напередодні 24 лютого 2022 року.
Попри те, що політична влада не вірила у напад, військове керівництво готувало плани для оборони українських міст. Про це йдеться у розслідуванні The Guardian. У розслідуванні йдеться, що ще восени 2021 року західні спецслужби попереджали Київ про високу ймовірність масштабного наступу Росії. Американська ЦРУ та британська MI6 передали відповідні розвіддані, а союзники наполягали на необхідності готуватися до гіршого сценарію. Попри це, як пише видання, Зеленський сприйняв цю інформацію "пасивно".
За даними журналістів, тодішній головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний був "розчарований" небажанням влади запроваджувати воєнний стан, який дозволив би офіційно перекидати війська та затверджувати бойові плани. Без рішення Верховного головнокомандувача масштабні переміщення залишалися юридично ризикованими.
У середині січня 2022 року Залужний з міркувань безпеки переїхав до комплексу Генштабу разом із родиною, а вище командування проводило командно-штабні навчання з відпрацюванням різних сценаріїв вторгнення, зокрема наступу на Київ. Оборону Київщини допомагав організовувати тодішній керівник ГУР Кирило Буданов, який отримав від союзників детальні дані про плани Росії щодо Гостомеля. Також у матеріалі згадується про контакти Буданова з банкіром і розвідником Денисом Кірєєвим, який підтвердив, що рішення про напад уже ухвалене.
В останні години перед вторгненням військові, за даними джерел, здійснили критичні кроки – зокрема замінували окремі ділянки в акваторії Чорного моря для недопущення висадки десанту в Одесі та передислокували частину підрозділів у стратегічно важливі райони.
«Вже всі почитали розслідування The
Guardian про те, як Зеленський до останнього відмовлявся організовувати оборону України перед вторгненням росії? А тепер можна нагадати, який чіткий план оборони за місяць до вторгнення пропонував Порошенко. І як Європейська Солідарність вимагала негайно виділити додаткові 50 мільярдів на оборону, що слуги народу називали популізмом, а Зеленський казав, що тоді він не зможе будувати дороги. Іноді вибір стає фатальним. Це варто запам’ятати назавжди», – написав на своїй сторінці в Фейсбук народний депутат України Володимир Ар’єв.
«Українці самостійно створювали батальйони та брали відповідальність за оборону держави, поки влада зволікала», – про це під час ефіру на волонтерському телеканалі I – UA. TV заявив суддя Конституційного Суду України у відставці Віктор Шишкін.
«Чотири роки тому, 24 лютого, народ був вільним у прийнятті рішення щодо оборони своєї держави. У людей не було кайданів з боку адміністративної влади імені Зеленського. Народ самостійно взяв до рук зброю. Зокрема, населення Києва створило 35 батальйонів. Це відбувалося без адміністративного впливу, але з мінімальним адміністративним ресурсом — роздачею зброї. Водночас народ не був задушений у своїй ініціативі обороняти країну. Українці сподівалися, що влада піде за прикладом народу.
Нагадаю, що про необхідність дронів ми говорили ще влітку 2022 року. А президент Зеленський заявив про це лише через півтора року. У громадянського суспільства немає механізмів адміністративного впливу та організації. У нас є лише можливість заклику, а в руках Зеленського – увесь адміністративний ресурс. То що ж ти робив півтора року і тільки потім згадав, що потрібно створювати мільйон дронів?“ – каже В. Шишкін.
Він нагадав, що війна з рф триває вже
12 років, а не чотири, як про це пишуть багато українців у соцмережах.
«Чому ви забули про загиблих у Луганському та Донецькому аеропортах, про котел у Дебальцевому та про 10% окупованої території? Тому, коли українці висувають претензії до влади, спочатку варто ставити їх і до себе. Однак якщо влада не здатна організувати супротив ворогові, то навіщо вона потрібна? Коли у 2022 році почалися бої під Києвом, ми самостійно організували батальйон і забезпечували його. У влади взяли лише зброю», — резюмував В. Шишкін.
«Щойно британське видання "Гардіан“ оприлюднило матеріал, де заявило, – українські генерали знали про загрозу нападу. Ба більше, генерал Залужний намагався довести, що загроза вторгнення реальна.
Ба більше, британці повідомили, що
Залужний наказав низці підрозділів висуватися до кордонів, хоча головком не мав на те права, бо президент України ще не віддав відповідних розпоряджень. Британці процитували фрази українських генералів, що їх могли віддати під суд за такі пересування військ, бо то було перевищення службових повноважень у чистому вигляді.
Практично, видання "Гардіан“ підтвердило слова генерала Наєва з його інтерв'ю. Так, до ранку 24 лютого 2022 р. командування ЗСУ ні чорта не могло зробити для захисту України, бо не мали на те законних підстав – наказу президента України на застосування сил і засобів ЗСУ і постанови ВР про впровадження воєнного стану. Ці документи з'явилися лише 24 лютого 2022 р.
Тобто, пересунувши війська до кордонів, Залужний і група генералів свідомо пішли на порушення законів. За інших умов їх за це заарештувати мусили б.
Але саме от ці дії Залужного Україну врятували.
Зразу зауважу, кожне слиняве рило,
яке заявить, мовляв, "генералам накази не потрібні, бо треба країну захищати" – баньте не думаючи. Бо закликати ігнорувати закони України може тільки ворог. Реальна розмова: чому таких законів вчасно не було.
Доречне запитання. Якщо висувати війська Залужному наказав Зеленський, чому він свій наказ не підкріпив наказом і не легалізував дії генералів? Чому, чорт забирай, не було наказано керівникам адміністрацій на місцях готувати евакуацію?
Але й це не межа. Видання "Гардіан“
повідомило, що не тільки Залужний готувався до війни потайки. За "Гардіан“, тим самим займався... керівник ГУР генерал Буданов. „Гардіан“ стверджує, що Буданов мав інформацію про вторгнення росіян зі своїх джерел і приготував спецпідрозділи ГУР для відбиття російського десанту на Гостомель.
І от це вже за межею. Бог з ним, із
Залужним, але Буданов – особа наближена до Зеленського, його родина дружить з Марією Левченко, особистою секретаркою Зеленського. Якщо така людина мусила потайки готуватися до війни і не могла достукатися до пре
Прем’єр-міністр Норвегії Йонас Гар
Стьоре: «Українці краще за всіх знають свої потреби. У тісному діалозі з українською владою уряд визначив основні напрямки військової допомоги Україні у 2026 році. Ми будемо використовувати кошти там, де вони принесуть максимальну користь українцям».
Прем’єр-міністр Великої Британії Кір
Стармер: «Ми повинні подолати брехню про те, що „Росія перемагає“. За останній рік вона захопила лише 0,8% території України жахливою ціною… у півмільйона втрат. Ми всі хочемо справедливого та тривалого миру в Україні. Але на заваді цьому стоїть Путін“.
Президент Латвії Едгарс Рінкевичс:
«Будемо чесні – зараз Україна захищає і нас. Це перша лінія нашої оборони. Наша друга і головна лінія оборони – це ми самі, наші союзники в регіоні Балтійського моря, в Європейському союзі і в НАТО. Нам дано час підготуватися до війни. Підготуватися так, щоб війни не було, щоб агресора не було».
Президент Литви Гітанас Науседа:
«4 роки тому темрява намагалася поглинути Україну, Росія вірила, що ракети і терор зможуть стерти українську націю з історії. Натомість ми стали свідками чогось надзвичайного – нації, яка відмовилася ставати на коліна, народу, який обрав свободу замість страху, гідність замість покори, світло замість темряви».
Із сайту РБК - Україна
Втрати ворога
Станом на 24 лютого 2026 року, у четверті роковини повномасштабного вторгнення, загальні бойові втрати російської армії в Україні орієнтовно склали 1 261 420 військових. Про це повідомили Сухопутні війська ЗСУ.
За даними військових, за час Великої війни українські сили знищили або вивели з ладу 11 698 танків та 24 086 бойових броньованих машин. Також втрачено 37 560 артилерійських системі 1 654 реактивні системи залпового вогню.
Сили оборони України знищили
1 305 засобів протиповітряної оборони, 435 літаків та 348 гелікоптерів противника. Крім того, уражено 145 571 безпілотник оперативно-тактичного рівня та 4 347 крилатих ракет.
Втрати російського флоту становлять
29 кораблів і катерів та два підводні човни.
Також знищено 79 826 одиниць автомобільної техніки та автоцистерн і 4 074 одиниці спеціальної техніки.
Підготував Ігор ЗОЦ
Світлина з відкритих джерел
«Попри війну діти у складному, але все-таки навчально-виховному процесі знаходять себе, зокрема, у творчості». · 3 Події. Факти. Коментарі · S. 3Originalseite ↗ Російські війська не припиняють терор Херсона. Тільки за січень поранення отримали 96 містян, серед них – п’ятеро дітей. Загинули 18 мирних жителів. Загарбники б’ють по місту всіма видами озброєння – зі ствольної та реактивної артилерії, застосовують авіацію та різні безпілотники. Під ударами знаходяться житлові квартали та об’єкти критичної інфраструктури. Через обстріли в Херсоні регулярно виникають перебої з теплом, електро-та водопостачанням. Але попри все місцеві продовжують допомагати один одному, – розповідають журналісти телеканалу FREEДОМ.
Над вулицями Херсона натягнуті антидронові мережі. Безпілотники тут стали вже повсякденністю. За один тиждень російські військові застосовують в середньому близько 2 000 дронів, атакуючи правобережну частину області. Херсонці вчаться жити, вслухаючись у кожен звук.
Висока представниця ЄС із закордонних справ і політики безпеки Кая Каллас вирішила обмежити кількість дипломатичного персоналу у представництві РФ при ЄС до 40 осіб. Про це вона заявила на пресконференції у Брюсселі за результатами засідання Ради ЄС із закордонних справ, передає кореспондент Укрінформу. «Я вирішила обмежити максимальний розмір російської місії в Європейському Союзі до 40 осіб. Ми не потерпимо зловживання дипломатичною владою», – заявила Каллас. Вона додала, що Європейська служба із зовнішніх дій разом з Єврокомісією працюють над тим, щоб сотні тисяч колишніх російських військових не потрапили до Шенгенської зони, адже ЄС не хоче, «щоб воєнні злочинці та диверсанти тинялися нашими вулицями».
23 лютого посол України у Великій Британії Валерій Залужний виступив з промовою в Чатем-Хаусі з нагоди четвертої річниці повномасштабного вторгнення Росії.
У своїй промові він наголосив: сучасна війна давно вийшла за межі класичного поля бою. Чотири роки повномасштабної агресії стали випробуванням на витривалість, але водночас — підтвердженням єдності українського народу у боротьбі за суверенітет і демократичне майбутнє, повідомляється на офіційній сторінці Посольства України у Великій Британії.
Американський письменник та майстер сучасного горору Стівен Кінг не залишився осторонь подій в Україні і вкотре висловив підтримку українцям у річницю повномасштабного вторгнення російських військ. Про це повідомляє УНН з посиланням на Ukraine WOW. У своєму відеозверненні, опублікованому в соціальних мережах, Кінг наголосив, що його позиція щодо України залишається незмінною. «Привіт, це Стівен Кінг. Ми були з вами чотири роки тому – ми з вами зараз. Слава Україні! Будьте сильними!», – сказав легендарний письменник.
560 репресованих комуністичним тоталітарним режимом було реабілітовано в Україні у 2025 році, повідомляє Український інститут національної пам’яті (УІНП). "Інститут продовжив забезпечувати діяльність Національної комісії з реабілітації. Було проведено 4 засідання Національної комісії з реабілітації, на яких члени комісії розглянули 864 справи", – йдеться в звіті УІНП за 2025 рік.
У своєму огляді преси, який редакція видання «Детектор медіа» називає зведенням з інформаційної війни за 14–20 лютого 2026 р., відзначається, що Валерій Залужний став ключовим ньюзмейкером для критиків влади та у сварках. Інтерв’ю Associated Press зі звинуваченнями цивільної влади в провалі контрнаступу та у тиску з боку силовиків спричинило хвилю обговорень від експертів з різною політичною прихильністю – Р. Світана, В. Портникова, І. Рейтеровича. Відомі новинарі (як-от Лачен) відзначають, що це вперше, коли са Шевченка. Звучали поезії не тільки нашого Пророка, а й Лесі Українки, Олени Теліги та Івана Драча. Саме цьогоріч ці видатні письменники – ювіляри.
Утішно, що юні читці здебільшого природньо проживали твори через виразне читання, значно менше було помічено "перегравань".
І дуже добре, що читання української поезії стимулюється не тільки керівниками, педагогами, а й місцевим керівництвом: усі переможці отримали дипломи та фінансову підтримку, а учасники – подяки і символічні подаруночки. Дякую організаторам, особливо ж директорці Білозірського будинку культури Оксані Стадник, і педагогам за свято душі.
Світлини авторки
В. Залужний вийшов із настільки різкими звинуваченнями щодо ОП. Дехто з авторів вбачає тиск на В. Зеленського щодо капітуляції («Ляшенко – головне») і підготовку до виборів (М. Безугла). Але загалом превалюють протилежні настрої – що «Банкову трясе», і що є шанс на усунення «демократично обраного каганату».
Дмитро Казак, 36-річний колишній обласний прокурор Миколаївської області, остаточно виграв позов проти ПФУ щодо своєї космічної пенсії. OBOZ.UA першим помітив, що експрокурор, який разом з дружиною виїхав у Швецію, через суд домігся підвищення своєї виплати до 156,7 тис. грн. у місяць. Ця інформація набула широкого резонансу після того, як ПФУ подав апеляційну скаргу із запізненням на цілий рік (тобто було порушено терміни).
Національний банк України (НБУ)
у межах планового випуску з 25 лютого 2026 року вводить у готівковий обіг модифіковані банкноти номіналом 200 грн із розміщеним на них гаслом "Слава Україні! Героям слава!", повідомляється на сайті регулятора. "У правій верхній частині на зворотному боці модифікованих банкнот номіналом 200 грн розміщено зазначене патріотичне гасло, тоді як усі інші елементи дизайну та захисту відповідають банкнотам зразка 2019 року", – повідомив центробанк у пресрелізі.
Колишній президент Польщі та легендарний лідер Солідарності Лєх Валенса постійно носить на одязі значок із українським прапором, щоб щомиті нагадувати світовій спільноті про війну. В інтерв’ю Укрінформу він зазначив, що цей жест символізує солідарність із українським народом, який захищає людську гідність. Валенса підкреслив, що сьогодні його міжнародні лекції та поїздки присвячені передусім підтримці України, оскільки світ має надати Києву потужну допомогу якомога швидше.
Національний заповідник «Києво-
Печерська лавра» відновлює доступ для відвідувачів до Ближніх печер. Про це повідомила віцепрем’єрміністерка з гуманітарної політики — міністерка культури України Тетяна Бережна. За її словами, відкриття печер є історичним кроком і символізує міцний фундамент українського народу, держави та духовної спадщини. Бережна наголосила, що реалізація проєкту стала можливою завдяки партнерству держави та Православної церкви України.
Київська книгарня «Моя книжкова полиця», що на вулиці Євгена Чикаленка, повертається до роботи після затоплення. Команда закладу вже розпочала обробку заявок на пошкоджені видання, які читачі почали розкуповувати, щоб підтримати книгарню у критичний момент. «Мою книжкову полицю» відкрили 2016 року. За словами власниці закладу Наталі Моспан, це була перша в країні книгарня без російськомовних видань, повідомляється в соціальних мережах.
Головна зберігачка фондів Катерина
Федько разом з кінознавцем Довженко-Центру Олегом Оліфером знайшли рідкісні україномовні копії фільмів за творами Михайла Коцюбинського. Як пише life.pravda.com.
ua, про це повідомили у Довженко-Центрі. Копії екранізацій знайшли у Чернігівському літературномеморіальному музеї-заповіднику
Коцюбинського. «Знахідка у Чернігові – рідкість і велика удача. Більшість українських фільмів 1950– 1960-х років мали українськомовні варіанти, проте велика їх частина на даний момент вважається втраченою”, – йдеться у повідомленні.
Серед знахідок — 35-міліметрові копії короткометражок “Пе-коптьор! (На піч)” 1956 року режисера Володимира Карасьова та “Коні не винні” 1956 року Станіслава Комара, які виробляли на Одеській кіностудії. Ще дві плівки 16-міліметрові — повнометражки “Кривавий світанок” 1956 року Олексія Швачка та “Дорогою ціною” 1957 року Марка Донського, виготовлені на кіностудії імені Олександра Довженка.
Підготував Ігор ЗОЦ
«Попри війну діти у складному, але все-таки навчально-виховному процесі знаходять себе, зокрема, у творчості». · 3 Події. Факти. Коментарі · S. 3Originalseite ↗ Валентина КОВАЛЕНКО, письменниця, громадська діячка, Черкаська обл.
Які ж таки в нас гарні діти – змисленні, щирі, емоційні... Попри війну з її тривогами та онлайнами, вони у складному, але таки навчально-виховному процесі знаходять себе, зокрема, у творчості.
Щойно як членкиня журі насолоджувалася сценічним читанням білозірських школярів і дорослих у сільській бібліотеці в рамках відбіркового конкурсу "Ми – з України", присвяченого 112-ій річниці з дня народження Тара
«Визначальним стандартом у діяльності · медіа має бути правда: служба для правди, · любов до правди, відданість правді». Слово многоцінне · S. 4Originalseite ↗ Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка
Десятикласник Микола Тимошик із села Данина, читаючи листа від завідувача літературною студією при чернігівській молодіжній газеті Петра Пулінця, який навчав творчої майстерності, і гадки тоді не мав, що колись напише і видасть підручник «Основи журналістики», присвятивши його внукам Яні, Анні і Романові. Тоді Микола з великим хвилюванням сприймав поради досвідченого журналіста, усім серцем тішився, що Петро Пулінець рекомендував до друку оповідання «Засів».
Доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри Київського національного університету культури і мистецтв Микола Степанович Тимошик опублікував листа Петра Пулінця у підручнику та узагальнив його професійні поради, які й нині є важливими для молодих людей, хто хоче здобути фах журналіста: «наявність щоденного бажання писати; невтомна працездатність і сила волі; системне читання кращих зразків красного письменства; ведення щоденників, записничків;
фіксація з мови односельців перлин народної мудрості; вироблення індивідуального стилю писання; намагання бачити в співбесіднику його характер, психологію» (с. 252).
Безперечно, нинішні суспільно-політичні й техніко-технологічні умови для розвитку журналістики зовсім інші. До того ж ці умови загострені інформаційно-психологічною війною, яка призвела до повномасштабної екзистенційної агресії Російської Федерації проти України. Цифровізація стрімко змінила особливості виготовлення різнотемного, різножанрового журналістського продукту і донесення його контенту і контексту до читачів, слухачів, глядачів. Новітні технології відкривають найширші інформаційні горизонти для розвитку освіти, науки, культури, економіки, поглиблення інтелектуального спілкування між окремими особами, громадами, національними спільнотами. Людські спільноти з давніх-давен творяться різними способами, методами, а в новітній час мережами комунікацій, через які передається необхідна політико-ідеологічна, соціально-економічна, мовно-культурна та інша інформація.
Але карколомні зміни у сфері пульсування інформації по вертикалі й горизонталі завдяки диджиталізації (цифровізації) не можуть здійснюватися, існувати без одухотвореного слова-тексту. Професор М. Тимошик слушно наголосив, що «головним у журналістській справі є не теорії, не технології і техніки, а власне Його Величність Текст» (с. 115). До того ж текст не будь-який, а такий, що містить інформацію, наповнену, наснажену доброчинною, доброчесною енергією. У цьому полягає українськоцентрична інтенція автора комплексного підручника «Основи журналістики». Адже у сучасних умовах російської геополітичної війни і витонченої маніпулятивної пропаганди надзвичайно важливо компетентно, на засадах історичної правди розвінчувати московські, одвічно ворожі, імперські зазіхання, які спрямовані проти автентичності, самобутності, ментальності, національної ідентичності й природного права українців захищати, розвивати, утверджувати свою самостійну, соборну, національну, демократичну Українську Державу. У різних контекстах підручникового матеріалу Микола Тимошик справедливо наголошує, що від професіоналізму, національно-громадянської, морально-духовної позиції, компетентності кожного журналіста залежить сутність інформації у вузькому і широкому розумінні, яку несе читачеві, слухачеві, глядачеві писемне й усне слово, відео-і фотозображення. Яку енергію журналіст спрямовує в серце і розум Людини – правдивості й доброчесності, чи маніпулятивності й зловорожості. Журналістська інформація нині є синонімом життєдайності, за висловом Г. М. Маклюена, вона визначає зміст комунікаційних відносин епохи.
Життєдайність журналістського слова-тексту, аудіовідеозображення у концепції підручника «Основи журналістики» лавреата українських премій ім. І. Огієнка, І. Франка, Б. Грінченка, С. Русової, П. Величковського, Я. Гальчевського, Ю. Федьковича, В. Чорновола, міжнародної премії родини Воскобійників (США) Миколи Тимошика – це націєтворення і державотворення, активне сприяння формуванню індивідуальної і громадської думки, національної свідомості й гідності, морально-духовних цінностей, відродження національної пам’яті, яку засобами російщення, полонізації, мадяризація, румунізації і навіть чехізації свідомо вихолощували чужинці і свої запроданці-українці.
Свій багатолітній національно-освітній і професійно-практичний досвід публіцист Микола Тимошик втілив в оригінальну, скажемо, новітню структуру підручника, відмінну від структури підручників радянського типу та й багатьох сучасних навчальних посібників і підручників. Двадцять ґрунтовно розроблених тем ввійшли у сім логічно поєднаних розділів. Кожна тема починається дружньою, мотиваційною розмовою автора із студентом: «Засвоївши цю тему, ви набудете таких знань і перших навичок». Ознайомившись з коротко схарактеризованими ключовими складовими змісту, студент далі з’ясовує суть питань до теми, опановує текст параграфів, підпараграфів. Закінчується тема «Висновками», «Запитаннями для самоконтролю», «Завданнями на практичне заняття», переліком літератури до теми.
Впадають в око виокремлені на сірому фоні крилаті фрази, оригінальні вислови, фрагменти із творів відомих людей про творчість, подані під рубрикою «До нотатника юного журналіста». Наприклад: «Писати тільки правду. Не зраджувати її ні за яких обставин. Пам’ятати про час, про народ, про свої літа. Піднести її високо і нести біля самого серця... Не боятися ніяких пристрастей, ніяких узагальнень. Боятися тільки брехні і утрировки» (Олександр Довженко).
Інноваційна особливість підручника «Основи журналістики» полягає в тому, що Микола Тимошик в доцільних пропорціях поєднав два крила теорії і практики фаху: кращі набутки західної журналістики і традиції національної журналістики – материкової України і діаспори. Особлива цінність підручника також в тому, що він базується і на матеріалах Миколи Тимошика. Його життєвий шлях поєднує журналістську, науково-педагогічну і письменницьку діяльність. З-під пера Миколи Тимошика до реципієнтів йшли інформаційні, аналітичні і художньо-публіцистичні матеріали. Багато з них опубліковано у центральних друкованих та мережевих виданнях, а також за кордоном. Низку з таких публікацій рекомендовано студентам для засвоєння у темах із жанрології.
У цьому контексті заслуговує особливої професійно-педагогічної уваги такий приклад. У Києві 1917 р. за рекомендацією глави уряду УНР Симона Петлюри видали брошуру Івана Огієнка «Українська культура». У 1920-х роках за зловісною вказівкою із Москви весь наклад було знищено. Тільки через сто років за океаном Микола Тимошик віднайшов примірник цієї надзвичайно актуальної брошури, що в інформаційному просторі України викликало бурхливу сенсацію. Про цей факт у підручнику опубліковано різножанрові матеріали: замітка під заголовком «Сенсаційна знахідка в Америці», репортаж – «Український раритет зблизька», коментар – «Чому про цю книгу ми не знали 100 літ і в чому її сенсаційність?». інтерв’ю – «Бесіда з цікавим співрозмовником», стаття – «Примірник із скрині старої еміграції», публіцистичний есей – «Допоміг дух самого митрополита». Отже, тема одна, факт один і той самий, але за викладом змісту тексти різняться.
Сподіваємося, що кожний, хто прочитає книжку «Основи журналістики», здобуваючи фах журналіста, буде дотримуватися її українськоцентричних націєтворчих принципів, функцій і стандартів, погодиться з рецензентами, що цей підручник персоналізований. Його автор – лавреат Шевченківської (народної) премії за двотомник «Село» Микола Тимошик з глибоким відчуттям громадянсько-професійної, педагогічно-наукової відповідальності проаналізував, роз’яснив, підтвердив історичними і сучасними документами, оціночними судженнями видатних особистостей Західної Європи, Америки та класиків української літератури складний, драматичний шлях розвитку української журналістики. У нинішніх умовах паралельно із традиційною журналістикою в Україні розвивається і функціонує українська нова журналістика і гонзо-журналістика, які зародилися у США (60-70 роки ХХ століття). У них дещо відмінні від традиційної журналістики стилістично виражальні й структурні засоби, але головним, спільним підґрунтям – україноцентричні, націєтворчі принципи й функції. Для сучасних журналістів надійним джерелом підвищення професійної майстерності є підручник Миколи Тимошика.
Підручник «Основи журналістики» –
це перший ґрунтовний, надійний, компетентний, своєрідний гуманітарно-просвітницький фільтр, очищувач, оздоровлювач від тоталітарного намулу в інформаційному просторі України. Вручаючи Миколі Тимошику премію імені В’ячеслава Чорновола за публіцистичну книжку «Тоталітарна журналістика» (2024), перший заступник голови державного комітету телебачення і радіомовлення України Богдан Червак сказав, що Микола Тимошик у своїй книзі дуже правдиво, на основі фактів і документів описав атмосферу в українській журналістиці комуністичної тоталітарної доби. Це була гнітюча атмосфера, яка не давала можливости творити, заперечувала свободу слова й думки. Боротьба зі свободою думки була тісно пов’язана із нав’язуванням українцям всього російського. Це була денаціоналізація українців, цілеспрямована робота на те, щоби убити українську і нав’язати на українській землі чужу московську ідентичність.
Система тоталітарної журналістики в
Радянському Союзі за своїм маніпулятивним, аморальним, антиукраїнським спрямуванням відповідала концепції однієї із теорій преси – радянсько-комуністичній. Розглянувши у підручнику чотири теорії світового журналізму [Авторитарну (the authoritarian theory), Свободівську (the libertarian theory), соціальної відповідальності (the social responsibility) і радянсько-комуністичну (the soviet communist theory) ] та їхню корекцію західноєвропейськими дослідниками, Микола Тимошик зазначив, що «в осучасненому варіянті, обґрунтовані всередині ХХ століття чотири теорії журналістики виглядають так: теорія журналістики вільних суспільств і теорія журналістики закритих суспільств» (с. 101). З формального боку, на думку Миколи Тимошика, на медійну систему незалежної України можна накласти теорію журналістики вільних суспільств (за Блюмом), або ж теорію соціальної відповідальности (за Зібертом-Петерсоном-Штраммом).
Однак «новочасна українська журналістика продовжує нести на собі зловісну печать епохи, з якої нещодавно вийшла, – тоталітарної. Втім, у цій тенденції проглядається наполегливе бажання скоріше певної частини журналістського корпусу, ніж засновників медіа, стати на шлях вільної преси Заходу у відповідности з усталеними в цивілізованому світі стандартами і принципами» (с. 103–104). Водночас, як слушно наголосив автор підручника, доводиться долати ще одну тривожну тенденцію: «безрозбірливе прагнення замінювати в теорії і практиці журналістики питомо українські поняття і терміни. У новочасній Україні робилися кількаразові спроби замінити поняття журналістика на комунікативістику, а дипломованого журналіста перетворити на медійного працівника, комунікатора» (с. 34).
Досвідчений журналіст, публіцист,
критик, письменник, професор Микола Тимошик у підручнику «Основи журналістики» компетентно, кваліфіковано, дохідливо роз’яснює і захищає визначальні складники журналістської професіограми, які відповідають принципам, функціям і стандартам ефективної діяльності медіа в сучасних умовах тривалої антиукраїнської екзистенційної війни. А саме: «Професіоналізму, творчого начала, осібности, відповідальности, патріотичности, моральних аспектів, дотримання вимог світових і національних стандартів фаху» (с. 35). Журналіст покликаний із лавини фактів, подій, явищ, якими насичена наша дійсність, безпомилково вибирати лише ті, що дійсно нові, соціально вагомі, цікаві і відповідають інтересам української національної безпеки. З огляду на жорсткі політико-ідеологічні виклики журналістські матеріали в узагальненому контексті мають тепер відповідати на вісім запитань: «що?» (сталося, відбулося), «де?» (місце події), «коли?» (щойно, вчора, колись), «хто?» (здійснив щось важливе), «чому?» (яка причина події, ситуації, явища), «як?» (трапилося, здійснилося, відбулося), «яке джерело?» (хто повідомив, розповів, з якою метою), «який наслідок?» (до чого може призвести факт, подія, явище).
Слово многоцінне 5 · «Підручник «Основи журналістики» М. Тимошик створив на засадах концепту: «Професіоналізм, Порядність, Патріотизм». · S. 5Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Нинішня тяжка геополітична війна
Російської Федерації проти України також пронизує інтереси європейських та інших країн. Логічно спиратися на історичний досвід у процесі аналізу і синтезу принципів журналістської діяльності на важливий творчо-науковий досвід А. Животка, Є. Онацького, І. Огієнка, У. Самчука, які наголошували, що преса має сприяти формуванню націєтворчого стрижня. Професор Микола Тимошик слушно наголосив, що Євген Онацький завжди у боротьбі з ворогами на перше місце ставив інтереси нації, інтереси держави, а не одного її прошарку чи класу. Ці найголовніші аргументи він постійно відстоював у своїх публікаціях, під час численних зустрічей та листування з керівниками ОУН. Є. Онацький часто повторював улюблений клич Дмитра Донцова та Сергія Єфремова «Держава – понад партію, нація – понад клас» (с. 196).
Отже, у нинішніх доленосних умовах російсько-української війни маємо, на наш погляд, дотримуватися у журналістській творчості принципу «український націєцентризм». Цей принцип об’єднує інші принципи діяльності медіа, визначає вибір оптимальних варіантів висвітлення проблем зовнішньої і внутрішньої політики. На засадах українського націєцентризму маємо розглядати модель захисту України від одвічних московських ворогів-нищителів та реалізацію сутності Української Національної Ідеї державотворення. На цьому фундаментальному розумінні принципів діяльності медіа має ґрунтуватися журналістське виконання своїх професійно-соціальних, суспільно-культурних і духовно-прикладних функцій.
Тематика, змістове наповнення,
структура, методика викладу глибоко пізнавального, навчального матеріалу у підручнику дають підставу впевнено стверджувати, що вільний, українськоцентричний дух підручника «Основи журналістики» далеко за межами московсько-комуністичної тоталітарщини,
що його автор впевнено, освічено відчинив інтелектуальні ворота для опанування на засадах націєцентризму кращими зразками західноєвропейської та американської журналістики. Професор Микола Тимошик, розглядаючи функції журналістики тоталітарної доби, західного світу і в сучасних українських реаліях, переконливо поінформував, що обґрунтування терміну Watchdog function – функція сторожового пса – належить Великому Українцю Іванові Франку. «Як один із чолових журналістів і публіцистів загальнонаціонального масштабу Іван Франко уперше вводить це поняття в національне інформаційне поле значно раніше, ніж це зробили швейцарці чи американці. Ще 1897 року він пише про це в автобіографії під назвою «Nieco o sobie samym». Автобіографія призначалася для публікації у збірці оповідань цього автора польською мовою «Obraski galicyjskie»у видавництві «Biblioteka mrowki» (с. 137).
Вчений Микола Тимошик наводить у підручнику розлогу цитату з автобіографії Івана Франка «Дещо про себе», у якій він наголошує, що працює для Русі не з причин сентиментальної натури. До цього примушує його почуття собачого обов’язку, як сина українського селянина, вигодуваного чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук. І тепер, коли руський народ, гноблений віками, відчуває щораз більшу жадобу до світла, правди і справедливості і шукає до них шляхів, то для цього народу варто працювати і ніяка праця не піде на марне, – наголошував Іван Франко. У вірші «Сідоглавому» Іван Франко писав:
Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, – Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала.
«До тяжкої, часто невдячної праці,
праці заради просвіти свого безправного народу Івана Франка примушували не пустопорожні балачки про патріотизм, за якими часто не було діла, а почуття «собачого обов’язку» – підкреслив Микола Тимошик (с. 138).
У сучасних умовах загострення інформаційно-психологічної війни російського жорстокого молоха проти України зростає роль нової для української журналістики функції «сторожового пса», контролююча сутність якої паралельно із функцією інтеграції зростає. Адже «суспільство заслуговує на чітку і якісну комунікацію» (А. Левченко) (с. 140). Наголошуємо, що зміст інтегруючої функції сучасних українських медіа характеризується суттєвими особливостями, пов’язаними з дуже складними обставинами розвитку нації, яку також присипляли російськими отруйними наративами щодо «єдиного народу», «єдиної історії», «єдиної мови» (с. 140). На жаль, українці й сьогодні зазнають інтенсивного інвазійного тиску: від зовнішніх ворогів, передусім – російських і внутрішньої п’ятої колони, яка служить московським імперіалістичним інтересам і для знищення самостійної України також потужно використовує різних видів корупцію.
Щоби відродити розірваний московськими колонізаторами зв’язок українських поколінь, спадкоємність і цілісність історичного процесу від найдавніших часів, зокрема – від 838 року, коли вже була добре відома, як розвинута на той час, держава Русь, поглиблювати порозуміння, повагу, шану між українцями східних, північних, південних, західних і центральних країв, оживлювати «закам’янілу свідомість» (Є. Сверстюк), тобто інтегрувати в єдиний національно-духовний життєдайний організм, то всі медіа, соціальні мережі покликані давати читачам, глядачам і слухачам правдиву дорогоцінну інтелектуально-духовну поживу з питань історіософії, геополітики, науки, економіки, освіти і культури, емоційно і раціонально формувати розуміння, переконання, що українська мова – феномен незнищенності нації.
Професор Микола Тимошик наголосив, що для розв’язання окресленої проблеми українські медіа покликані дотримуватися стандартів журналістської діяльності, суть яких детально схарактеризована у підручнику.
Він також привернув увагу до історичної події навесні 1973 року. За ініціативою папи Пiя Х Ватикан організував прийом журналістів провідних світових ЗМІ християнських країн. В ухваленому Святим Престолом зверненні до тих, хто володіє особливою зброєю – пером і талантом – наголошено, що визначальним стандартом у діяльності медіа має бути правда: «служба для правди», «любов до правди», «відданість правді» (с. 168).
У нинішніх умовах російсько-української війни головною квінтесенцією інформаційних, аналітичних і художньо-публіцистичних творів має бути правда. Кожний журналіст має усвідомлювати, розуміти, що правдиве слово його духовно-національна зброя. Кожний автор персонально відповідає, який контент він дає, що створює, до чого закликає. «Від того, що пише кожен із нас, залежить міць наших українських бастіонів» (Еміне Джаппар). Безперечно, журналісти покликані бути максимально точними, вичерпними, подавати тільки правдиву інформацію. Однак журналіст не повинен бути індиферентним ретранслятором, коли мова йде про баланс думок і поглядів. «Баланс між білим і чорним – це сірість» (С. Грабовський). Адже журналістика у стилі «він сказав», «вона сказала» ніколи не була ефективною журналістикою.
Підручник «Основи журналістики»
професор Микола Тимошик створив на засадах національно-духовного, інтелектуально-громадянського концепту: «Професіоналізм, Порядність, Патріотизм». Цей інноваційно-унікальний підручник за своєю тематикою, змістом, інтенцією, методологією створення відповідає вимогам формування, утвердження української національної зорієнтованості навчання і виховання студентів – майбутніх журналістів.
графічний контексти авторів, про яких пише нібито граючись.
І ще хочу відзначити делікатність автора. Якщо хтось із читачів шукатиме у цих записах «перченої» інформації про письменників і окремих політиків, – розчарується. Все тут витримано у стилі «шпигунських» шифровок: догадається про натяки лише «посвячений».
Читаються ці записи легко, у них багато іронії й самоіронії. Майже за Шевченком, «із задоволенням і не без моралі». Тому автора можна і треба вітати із вдалою ідеєю і художнім втіленням. І насамкінець, деякі письменники вже стали в чергу, ану ж Сергій Чирков надумає продовжувати записи, а вони будуть неготові…
Слово многоцінне 5 · «Підручник «Основи журналістики» М. Тимошик створив на засадах концепту: «Професіоналізм, Порядність, Патріотизм». · S. 5Originalseite ↗ Євген БАРАН
Сергій Чирков. Хто у класики крайній. Esse_лики. Київ. 2018. 288 с.
Такі книжки пишуться не для широкого кола читачів, а для літературних гурманів. Чи означає це, що ці книжки, за Кокотюхою, зайві? Адже, на його переконання, мають сенс лише ті, які читаються? Питання навіть не дискусійне. Це радше питання світогляду, аніж соціології.
Книжок має бути багато, книжки мають бути ріжні. А що має сенс, а що такого сенсу не має, – це гадання на кавовій гущі.
Сергій Чирков – один із «п'ятірного грона» українських поетів новітньої доби, яких дала нам Луганська Земля, нині окупована московитами, загребущі очі яких заглядають за «край світу», «чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину». Назву їх поіменно: Василь Голобородько, Микола Мірошниченко, Сергій Чирков, Василь Старун і Петро Біливода (Шевченко). З них лише Сергій Чирков починав писати російською і навіть видав дві поетичні збірки, 1988 і 1990 років відповідно.
За плечима Чиркова ще й досить успішне редагування журналів: «Піонерія» («Однокласник», 1984-2003), «Лель» і «Лель-ревю» (1992-2004). Попри весь контраст тематичний і віковий, перший – підлітковий журнал, другий і третій – еротичні для дорослих, – це досвід величезний. А потім був несподіваний роман «Ковчег» у 2-х томах, проґавлений критикою. І, нарешті, 2023 і 2025 Сергій Чирков номінувався на Шевченківську премію своїми поетичними книжками «Я – той, хто скам'янів» (2023) і «Сюжет для миті» (2025). І хоча його книжки були чи не найкращі в переліку, в обидвох варіянтах їх не допустили до підсумкового голосування. Я не буду акцентувати на нинішньому рівні Шевченківської премії, обмежуся думкою івано-франківського публіциста Володимира Ференца, виголошену ще 2018: «Нині з Шевченківською премією зробили те, що раніше з українським націоналізмом».
Книжка 2018 року «Хто у класики крайній» – такий собі варіянт приватного щоденника. Чи, як зізнавався автор у коментарях до мого поста на сторінці Фейсбуку про названу книжку (від 28 грудня 2025): «Сьогодні я трохи уточнив би: «Хто у класики крайній» – це автобіографія з чужих історій, мозаїчний автопортрет…». До речі, свої «пости» про книжки я теж трактую як варіянт індивідуального щоденника. Бо в цих записах дуже багато мого настрою і реакції на події, які я не бачу потреби фіксувати в інформаційнозмістовому плані, а лише у відчуттях.
У книжці маємо 257 фрагментів, розбитих на окремі «блоки»: I. Коли Володимир Висоцький ще не вмів співати, або Тиха любов і пивна бочка; II. Як я обманув Володимира Щербицького, або Пречиста сила і риба під пахвою; III. Трохи весни з Ліною Костенко, або Усмішка, що стала жити окремо; IV. Як голі дівчата розвеселили Леоніда Кравчука, або Непорнографічна порнографія; Автопрезентація.
Окремі фрагменти-записи зацитую,
щоправда, виберу лише пов'язані з прикарпатським контекстом:
119. Примітки до «Щоденника» Степана Пушика: «Не питаю, коли він стільки всього понаписував. Думаю про інше. Що може бути в щоденниках, якщо в людини їх 300 томів та ще й по 200 сторінок кожен? Не інакше – всі гріхи сучасного світу. І це мене неабияк страшить».
130. Ярема Гоян і невесела «Веселка»: «До Яреми Петровича не було і не могло бути жодних претензій. Ні до 1991 року, ні після. І до, і після він віддано служив справі виховання юного покоління. Озброював вихователів корисними джерелами. Могли з'явитися претензії в дітей. З «Веселки» Яреми Гояна поступово пішли казка, гра, краса, сонечко. Пішло дитинство. «Веселка» втратила веселість. І про неї стали забувати»
250. Сон у сні Галини Турелик: «Книга прийшла у вересні. Я носив її при собі з півроку. До весни. Аж поки на Дніпрі скресла крига. У двадцять Галина Турелик видала перший «Посіяний промінь». У тридцять очолила іванофранівську молодіжку. У сорок, після плідних років, – несподівано замовкла. Аби воскреснути „Воздвиженням“.
Записи на перший погляд дуже поверхові. Ніби не обов'язкові. Але мушу сказати, що попри стилістичну «розмитість» ці записи психологічно і фактографічно точні. Що говорить про Сергія Чиркова, як про людину, яка дуже добре знає літературний і біо
Національна еліта 6 · «Наділена, як і Кассандра, профітичним даром, · важко переживала, що краяни не почули · її пророчого голосу». · S. 6Originalseite ↗ Юрій КОВАЛІВ, лавреат Шевченківської премії
Леся Українка (25 лютого 1871 – 1 серпня 1913) належала до типу hapax legomenon. Ідеться про виняткову універсальну постать (явище), наявну в одному «екземплярі». Її п’єси на екзистенційній межі відразу, як в нікого, задіяні на катарсис. У них постають невгнуті персонажі-пасіонарії, прототипом яких була Леся Українка, ідентифікована Д. Донцовим «поеткою українського Рісорджіменто». Вона галереєю вольових героїв, переважно жінок, що відповідало історичному українському менталітету, формувала «суспільство свідомих особистостей», що в Україні так і не відбулося, пробуджувала приспану національну гідність, не визнавала щонайменшої фальші в таких відповідальних справах, радила заборонити патріотичні вірші, котрі дискредитують високу лірику і принципи націотворення. Особливо її непокоїла травма національної руїни. Не випадково вона звернулася до давньогрецької фабули про ахейсько-троянську війну і падіння Трої, що правила за основу філософської драматичної поеми «Кассандра» (1903—1908). Твір виконує роль перестороги. На ньому позначилася Драгомановська версія трагічного українського міфу (Україна — Троя, Україна — Греція), котра була не першою. Ще новолатинські поети Сабастьян Кленович («Роксоланія») і Ян Домбровський («Дніпровські камени») вбачали в Києві долю троянського міста із схожими катастрофами.
Переосмислюючи античний міф про дочку царя Пріама, трагічну пророчицю, відому за поемами «Іліада» Гомера й «Енеїда» Верґілія, трагедіями Есхіла, Софокла, Еврипіда, баладою Ф. Шиллера, поемою Я. Полонського, Леся Українка полемізувала з попередниками. Вона доводила, що пророчий дух для її героїні — «кара, її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки». Ніхто не вірить віщуванням дівчини, завбаченням падіння Трої, тому що боїться приголомшливої правди, заявленої в експозиційній дії твору, спроєктованої на динаміку сюжетних ліній, що завершуються трагічною розв’язкою. Пророчий хист Кассандри, хист поєднувати слово і діло, стає її прокляттям, завдає їй нестерпних страждань. Не говорити про ймовірне падіння Трої вона не може, як і відвернути його, водночас не годна протистояти волі всемогутньої Мойри. Визнаючи себе її знаряддям, пророчиця обстоює право на власне розуміння і тлумачення, відмінні від наказу богів: «Їх сила в карі, а моя в змаганні».
Механізм маніпулювання людською свідомістю висвітлено в полеміці Кассандри з інтелектуальним шахраєм Геленом, який, хизуючись фригійським розумом, паразитує на сподіваннях і вірі троянців. Він майстерно імітує свої «віщування» в утилітарному сенсі («корисно, або що почесно»), задовольняючи їхню цікавість, присипляючи їхню пильність, підштовхуючи їх до трагедії. Тільки-но вона сталася, Кассандра втрачає дар яснобачення, перебуває під впливом непрозорої «багряної хмари», яка затьмарює розум:
«Кассандра все неправду говорила. Нема руїни! Є Життя!.. життя».
Втративши пророчу сутність, вона,
полонена Агамемнона, в останньому монолозі називає себе рабинею.
У листі до Ольги Кобилянської драматург означила сутність трагедії Кассандри: «Вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не даються під ярмо…». Горе віщунки полягає в тому, що вона, постійно натрапляючи на стіну непорозуміння з троянцями, не може довести зняти полуду з їхніх очей, відвести від неминучої небезпеки, але, «знаючи ту правду, не робить нічого для боротьби, а коли намагається робити, то діла її гинуть марне, бо — діла без віри мертві суть, а віри в неї нема і не може бути…». Жоден критик не спромігся на такий конгеніальний аналіз характеру Кассандри, як сама драматург, даючи сувору, справедливу оцінку головній героїні власного твору з ознаками авторського міфу. Письменниця вийшла у простір об’єктивного історизму, доводячи в дусі В. Дільтея, що особистість не лише перебуває в історії, а й за суттю своєю історична у власному екзистенційному виборі, навіть якщо інші не розуміють цього.
Леся Українка, наділена, як і Кассандра, профітичним даром, важко переживала, що краяни не почули її пророчого голосу. Читачі, формовані на буквальному розумінні Аристотелівського мімезису, сприйняли «Кассандру» «за драму з троянського життя». Не знаходячи адекватного ключа прочитання, вважали п’єсу «лезендрамою», як й інші «драми ідей» Лесі Українки. Вона у листі до матері не приховувала гіркої іронії: «Ах, сміхота була мені читати відзиви на мою «Кассандру!“». Заглиблюючись у минувшину, мислячи історичними категоріями, Леся Українка вбачала в національному житті загальнолюдське, а національним питанням надавала онтологічного, універсального значення. Мало хто із сучасників збагнув сутність «екзотичних задумів» письменниці, як, наприклад, М. Євшан, який запевняв, що «се, коли хочете, ціла програма духового і культурного відродження, огонь, який має розпалити глухорожденний люд і зробити його видющим!».
Аналогійним застереженням пройнята драма «Бояриня», котра з’явилася як спростування закидів недалекоглядної критики, мовляв, Леся Українка надає перевагу минулим, античним чи орієнтальним фабулам, на противагу сучасності. Зачеплена за живе, поетка нарікала у листі до М. Драгоманова від 3 березня 1892 року, що «люди», мовляв, звинувачують її в недостатній ідейності й тенденційності, пояснювала, що «коли я буду тенденцію притягувати за волосся, то всім буде чути, як її волосся тріщить, нещасній»; однак ніколи не ухилялася від тенденційності, запевняла, коли «вона, як схоче, сама до мене прийде, тоді вже я її не прожену». Відповіддю на нетактовні претензії, надто на посилення російських репресій колонізованої України, на спалахи небезпечних москвофільських настроїв, на розпач та безнадію частини української інтелігенції була написана в єгипетському місті Гелуан (Хельван) драматична поема «Бояриня» (1910).
Леся Українка використала козацькі літописи, зокрема Самійла Величка, та інші документи другої половини XVII ст., очевидно, переосмислила творчий досвід І. Карпенка-Карого («Ґандзя», 1902). Роком пізніше від «Боярині» з’явилися драми з аналогійними, актуальними для українства проблемами «Про що тирса шелестіла…» С. Черкасенка, «Сонце Руїни» В. Пачовського, «Гетьман Дорошенко» Людмили Старицької-Черняхівської. Вони поглиблювали традицію Т. Шевченка («Великий льох»), П. Куліша («Чорна рада»), М. Костомарова («Чернігівка»). Для українських драматургів лексема «руїна» була своєрідним кодом національної катастрофи, зумовленої внутрішнім розбратом, котрий сприяв поневоленню ослабленої України експансивними чужинцями.
«Бояриня» Лесі Українки, якій «добре була відома психологія людей, що жили після розгрому, «на руїнах»» (М. Драй-Хмара), побудована на контрастах двох світів — світлого, розкутого українського і понурого, деспотичного московського. У першій дії до родини «значного козака з старшини» Олекси Перебійного завітав запрошений ним син загиблого побратима, московський боярин з посольства, м’який за вдачею Степан, який невдовзі закохається і побереться з його дочкою Оксаною. Експозиція твору переростає в зав’язку, зокрема в пристрасній полеміці між молодим гостем і батьком дівчини та братом Іваном, який обстоює свободу ні від кого незалежної України, нікому не вибачає зради, викриває підступну політику Москви:
Степан: На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне. Іван: Мав кому держати! Лихий їх спокусив давати слово! Перебійний: Тоді ще, сину, надвоє гадалось, ніхто не знав, як справа обернеться… а потім… присягу не кожен зрадить… Іван (іронічно): Та певне! Краще зрадити Вкраїну. Степан (спалахнув, але стримався): Не зраджував України мій батько! Він їй служив з-під царської руки не гірш, ніж вороги його служили з-під польської корони. Іван: Та, звичайне, однаково, чиї лизати п’яти, чи лядські, чи московські!..
Степан, як і його покійний батько, силкується ревно служити «з-під царської руки», бути вірнопідданим «холопом Стьопкою». Він виправдовується тим, що його рука «від крові чиста», наївно сподівається, що, ставши боярином, зуміє чогось добитися для України. Не приховує і своїх матеріальних інтересів, турбуючись про садибу, яку
«сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини»
і яку він намагається зберегти й примножити на московській службі, хоч насправді
«сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні».
Тому Степан не годен помітити гострої проблеми несумісності, істотно відмінних традиційних культур та менталітетів. Це глибоко усвідомлює Іван Перебійний, переконаний, що дотримання присяги на вірність Москві, нібито даної козацькою старшиною під час фатальної Переяславської ради, було зрадою України, яка остаточно «лягла Москві під ноги». Він обурений рабською психологією своїх краян, які, забувши людську гідність і козацьку честь, догоджають цареві «черкаськими» піснями, коли
«просвітку нікому не дають московські посіпаки», що «цупко затягли супоню на наших боках».
Тому він бачить справжню сутність
Степана, замасковану під риторику боярського холопства, небезпечну для України:
«Якби таких було між нами менше, що вдома чесний статок протесавши, понадились на соболі московські...».
За спостереженням М. Драй-Хмари,
Леся Українка «відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби, за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради «панства великого, лакомства нещасного» зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо».
Відкритість української душі, відвертість українців у висловленнях уже в першій дії драми різко контрастують зі сценами московського побуту, де стежать за кожним мовленим словом, де «шпиги московські цілим роєм ходять», де «скрізь палі, канчуки», де навіть жіноцтво, уярмлене патріархальним суспільством, формованим за догматикою деспотичного «Домостроя» протопопа Сильвестра, зневажливо ставиться до «черкашенок» і «хохлушей». Цілком очевидне протиставлення волі й рабства, ставши реалією сумної постпереяславської дійсності, вимагало від персонажів (та їхніх прототипів) нагального екзистенційного вибору. У розмові з Ганною, звиклої до московських звичаїв, Оксана жахається прірви, яка обвально розкрилася перед нею в московському позасвітті, переживає втрату своєї сутності як трагедію («В Москві», «Терем»), передчуває, що їй загрожує нівеляція, втрата свого природного єства, успадкованого від волелюбних батьків.
Леся Українка свідомо обрала собі головну тему — «втрата людиною власної ідентичності — цілком закономірно укладалася у координати новороматичного двосвіття» (Тетяна Свербілова, Наталя Малютіна, Людмила Скорина). Коли дівчина (жінка) в Україні, на теренах якої ще відчувався відгомін Литовського статуту, вихована у вільній, доброзичливій атмосфері, мала свободу, обирала собі судженого, була активною учасницею громадського життя, братчицею в дівочому товаристві, то на Московщині навіть розмову з нареченим вважали неприпустимою. Їй заборонялося самій «по Москві ходити», вона мусила при появі чоловіків «тікати, як від татар», виходячи з дому, «зап’ясти обличчя, немов туркеня». Міркуючи над наріканнями Оксани і слухаючи про українську дівочу волю, Ганна зазначає:
«Ба, в тебе вдома! Там же не Москва! Такого тут ізроду не чували, — Співати по гаях!..»
Порозуміння між жінками, що належать до відмінних культур, несумісних моральних та звичаєвих традицій, неможливе.
Шокована антилюдською суттю московського соціуму, Оксана не хоче бути іншою, не хоче втратити себе, бридиться чужинського вбрання, обурюється:
«Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурманська!».
Та чоловік, не годен дати їй сподівану відповідь, мимохідь накладає на неї ярмо, з яким зрісся,
«мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві...».
Неволя у подружжя — різна. Коли
Степан, виправдовуючись службою для України, добровільно зрікається етноментальної сутності задля власного добробуту, то Оксана, ставши жертвою великої, сліпої любові до чоловіка
«Ти думаєш, як я тепер поїду від тебе геть, то не лишиться тута моя душа?»,
витравлює із себе вольові імперативи, притлумивши вітальну енергію:
«Занадто я жаліла... В тім і горе... Якби я мала силу не жаліти, то вирвалась би геть з сії кормиги — і ти б ослобонився від іржі... А так, вже чисто: ні собі, ні людям!».
«Душа моя вже бачить ту будову, і знає серце, як її назвати: в новім Єрусалимі храм новий». 7 Суспільство · S. 7Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Оксана здійснила свій екзистенційний вибір — вихід у свободу через смерть:
«Добраніч, сонечко! Ідеш на захід... Ти бачиш Україну — привітай!». Трагічна доля героїні — застереження сучасній Україні. Можливо, «Бояриня» — це єдина драма, в якій обставини виявилися сильніші від вольового персонажа. Навіть Мавка, воскреснувши, протистоїть їм («Лісова пісня»). Переважною більшість героїв п’єс і драматичних поем Лесі Українки знаходять адекватну відповідь викликам невблаганної дійсності. І до яких би інтертекстів вона зверталася, скрізь загострюється українська проблематика на екзистенційній межі, окреслюється образ морального максималіста, невгнутої особистості, якою має бути українець й українка за будь-яких обставин, що акцентовано у драматичних поемах «Вавилонський полон» (1902), «На руїнах» (1903; дата за автографом – 11 вересня 1904), «В дому роботи, в країні неволі» (1906), які можна трактувати як триптих. Поразка Ізраїльського царства у війні з Вавилоном, описані в Біблії перший і другий вавилонський полони викликали асоціації з аналогійною безталанною долею України, котра втратила свою незалежність у складі російської імперії. Є й інші паралелі, наприклад, алюзія на драму «Троянки» Еврипіда, котра розкриває «своїм глибоким трагізмом і іронією долі незавидне положення троянських недобитків», а ««прометеїзм» і наявність викутих, наче з граніту персонажів» викликає асоціації з героями драм Есхіла (Р. Кухар). Неабияке значення має й автоінтертекстуальна практика Лесі Українки. У листі до І. Франка 1902 р. драматург зазначила спадкоємність драматичної поеми «Вавилонський полон» з «Одержимою», уточнила жанрову ідентифікацію: «вийшло то, властиве, не поема, а лірикодраматична сцена».
Леся Українка обґрунтувала поетику драматичної поеми «Вавилонський полон», в якій дотримано класицистичний закону трьох єдностей — місця, часу і дії: «навіть сама техніка фрази неначе вимірена свідомо на те, що тепер звуть сугестією (внушення): кожний образ, кожна імперативна фраза повторюється двічі різними, але синонімічними виразами і через те силоміць западають у пам’ять». Інтрига твору з розгорнутою ліричною фабулою «Єврейських мелодій» перетікає в напружених стосунках між талановитим співцем Елеазаром, який, вдаючись до неприпустимого для компромісу, тішить ворогів сіонськими піснями-притчами, та покревними євреями, обуреними його вчинком, дарма що самі стали рабами чужинців. Поневолені краяни усвідомлюють велику відмінність між «шнуром, лопатою, ралом та сокирою» і словом, яке
«в устах пророчих мусить тільки Богу служити — більш нікому».
Тому вони на подив Елеазара («Чого я став між вас, мов прокажений?») трактують його дії як непростиму зраду національних інтересів. Драматична ситуація викликає аналогії з українською дійсністю, коли чимало талантів на кшталт Феофана Прокоповича утверджували літературу й культуру ментально чужої російської імперії. Не випадково Леся Українка порушила ключовий мотив особливої місії митця в житті народу в найкритичніші моменти його існування, осмислила в художньо-філософському плані одну з найболючіших проблем України — відмову від своєї ідентичності.
На відміну від амбівалентних митців,
які вірнопіддано служили чужинцям, Елеазар у пошуках рятунку з вавилонського полону, «як газель води в пустелі», мав-таки глибоке сумління, аби збагнути, що
«Терпіть кайдани – то несвітський сором, забуть їх, не розбивши – гірший стид».
Прагнучи свободи як необхідної умови буття, він переживає болісну еволюцію хворобливо роздвоєної свідомості, зумовленої двовимірною національною дійсністю поневолених краян. Їхнє саморуйнування відображено в його трьох піснях: втрата правиці у бою символізувала початок руйнування національного простору, знищення виноградника — зазіхання ворога на рідний дім, зречення рідної мови – нівеляція етноментальної сутності. Тому Елеазару, якому нестерпно бачити національну катастрофу, «кров’ю уста обізвались і заридали – мовчанням!». Прозріння завдає йому нестерпних мук, збурює внутрішній конфлікт:
«Ох, я додолу впав, як і святиня, всі полягли ми, як Єрусалим».
Поетка немовби перевтілювалася в
«українську Сибілу», коли «картаючою мовою старозавітних пророків відслонила […] будучину, яку вона в своїй надлюдській імагінації бачила як живу» (Д. Донцов).
«Устань, Ізраїлю! Зори плугами се бойовисько, не давай ні кроку землі обітованої»
— з таким резистансним пафосом звертається пророчиця Тірца з драматичної поеми «На руїнах» до свого занепалого народу. Героїня належить до антитетичного Елеазару психотипу безкомпромісного пасіонарія з високою національною самосвідомістю і сформованим характером, чітко розуміє що і як робити в екстремальних ситуаціях, уявляє свою батьківщину тільки ні від кого незалежною. Це вже не співецьепігон Єремії. Її екзистенційний вибір виразно детермінований. Не випадково Тірца, усвідомлюючи власну ідентичність з буттям понівеченої нації, зі словами «Бракує арфі струн, співцеві слів!» пожбурила в річку традиційний музичний інструмент, не спроможний вишуканою грою деморалізованого виконавця запалити знекровлені душі краян, які опинилися у вавилонському полоні. Таким «святотатством» вона спромагалася бодай пробудити їхнє приспане сумління, викликати в них потребу оновлення людської гідності,
«щоб не сказали люди: тут руїна, щоб мовили: колись тут стане дім».
Символічно втопивши «святощі сіонські», вона вірила
«у господнє чудо, що віднайде тебе* рука гідніша і збудить у тобі не тільки голос, а й душу вічну».
[* арфу — Ю. К.]
Юдейські пророки, шоковані вчинком Тірци, намагалися покарати її — і втопили б, якби не самарійський пророк, який радив їй стати вигнанкою, пророчицею в Самарії, перенісши туди святиню з Єрусалима. І справді, наприкінці твору Тірца закликає будувати новий храм, котрий допоміг би впослідженому Ізраїлю позбутися рабської закомплексованості:
«Душа моя вже бачить ту будову, і знає серце, як її назвати: в новім Єрусалимі храм новий».
Аналізуючи античні та орієнтальні мотив творів Лесі Українки, що ввійшли до першого тому (1919), М. Зеров стверджував, що мотиви їх появи не потребують пояснень, адже в них наявна не стилізація, а «чується биття живої думки, життя сучасного українського інтелігента і що промови і репліки єврейських пророків і перших християн дуже близькі власним нашим шуканням і тривогам».
Ім’я Ольги Руданець внесене до
«Книги пошани» міста Коломиї. За заслуги перед «Просвітою», нагороджена найвищою просвітянською нагородою, медаллю «Будівничий України».
Шановна п. Ольго! Головна рада ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, Правління Івано-Франківського обласного та Коломийського міськрайонного товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, просвітяни, громадськість Прикарпаття щиро поздоровляють Вас зі славним ювілеєм. Бажаємо Вам доброго здоров’я, всіляких гараздів, родинного добробуту, втіхи від дітей і внуків, творчих успіхів у розвитку української поезії та культурнопросвітницькій діяльності. А ще жаданої перемоги над московитами, Миру, свободи і спокою на Богом даній нам землі.
З роси і води Вам! Многая літа! З повагою – Павло Мовчан, Михайло
Січка, Василь Глаголюк
*** До ювілейних вітань приєднується редакція тижневика «Слово Просвіти».
«Душа моя вже бачить ту будову, і знає серце, як її назвати: в новім Єрусалимі храм новий». 7 Суспільство · S. 7Originalseite ↗ У ці дні славний ювілей відзначає заслужена працівниця культури України, членкиня Національної спілки журналістів України, відповідальна секретарка Коломийського міськрайонного товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, голова міськрайонної організації Конгресу Української інтелігенції Ольга Руданець.
Народилася 25 лютого 1956 року в селі
Задубрівці Снятинського району. Дівоче прізвище Шовкопляс. Освіта — вища: в 1983 р. закінчила Київський інститут культури (бібліотечний відділ) з відзнакою, в 1994 році — Прикарпатський університет імені Василя Стефаника (історичний факультет), у
1998 році — Академію державного управління при Президентові України (кваліфікація: магістр державного управління). З 1976 по 1993 роки працювала завідувачкою бібліотеки, методисткою, заступницею директора Коломийської централізованої системи з наукової роботи відділу культури Коломийської районної ради.
У 1993-1994 рр. працювала помічницею голови Коломийської міської ради, в 1998-2000 рр. – директорка з питань розвитку українсько-польського СП «Алукполь». З 2000 по 2013 рр. – директорка готелю «Писанка». Усі ці роки, за сумісництвом, викладала суспільні дисциплін у вищих навчальних закладах Коломиї. З 2013 р. – на посадах керівниці літературно-драматичної частини, заступниці директора з творчих питань у Коломийському академічному обласному українському драматичному театрі.
З 26 серпня 2025 року – викладачка суспільних дисциплін Коломийського педагогічного фахового коледжу Іванофранківської обласної ради.
Ольга Руданець обиралася депутаткою Коломийської міської ради першого демократичного скликання (1990-1994 рр.), була референткою народного депутата України Павла Мовчана (1994-1998 рр.), помічницею-консультанткою народного депутата України Василя Ткачука (1998-2002 рр.).
Вона була однією з творців Коломийського міськрайонного товариства української мови імені Тараса Шевченка (1989), згодом Товариства «Просвіта» (1991), обиралася на такі посади, як заступниця голови товариства, відповідальна секретарка.
На доброму рахунку цієї громадської організації ювілейні авторські вечори корифеїв української літератури і мистецтва, численні презентації книг дослідників національно-визвольних змагань. За її сценаріями проводилися ювілейні вечори пам’яті славетних людей краю, урочисті Академії.
Ольга Руданець – ініціаторка і організаторка встановлення меморіальних таблиць з барельєфами Романові та Євгенові Іваничукам, Дмитрові Павличку на фасаді колишньої гімназіі, тепер ліцею №1 імені Василя Стефаника в Коломиї, де вони навчалися в свій час.
Вона друкується в різних часописах,
зокрема, у «Слові Просвіти», «Галицькій Просвіті», «Вільному голосі», «Літературній Коломиї», любить літературу, кохається в поезії. Літературний псевдонім – Ольга Задубрівна. Її вірші надруковані у всеукраїнських літературних журналах, зокрема, «Буковинський журнал», «Перевал», альманасі «Джерельні дзвони», збірці «Поезії жінок України».
Найкращий подарунок напередодні ювілею Ольга Руданець зробила для себе, родини, друзів і шанувальників поезії, видавши книгу поетичних творів «Ковчег» (Коломия: Вік 2026. 320 с.). Вона присвячує збірку поезії своїм улюбленим донечкам Людмилі, Аліні та Христині. У книзі вона наголошує: «Поезія для мене – не ремесло, не професія, не прагнення слави і продукування книжок. Поезія для мене – це спілкування зі світом, це – мій внутрішній голос, самосповідь і пошук гармонії. Пишу тоді, коли слова самі просяться на папір, коли просто не можу не писати, коли мої почуття потребують віршованого самовираження».
Її життєве кредо: людину прикрашають не слова, а справи. Девіз: все, що робиться з любов’ю, дає позитивний результат. Найвищі цінності для неї: Бог, Україна і Діти.
Мисткиня звертається до читачів:
«Творіть добро і вам добром воздасться!». До речі, книга видана у серії «Коломийська бібліотека», засновником якої є член правління «Просвіти» Валерій Ковтун.
Ольга Руданець – людина слова і діла, бере участь у волонтерських акціях, зміцненні ЗСУ, утвердженні рідної мови.
За жертовну працю і творчі здобутки вона удостоєна високого звання «Заслужений працівник культури України» (2009р.), відзначена рядом нагород: Подяка Кабінету Міністрів України, кавалер Ордена «Почесний Хрест» з врученням диплому «Керівник року – 2010 рік», найвищою обласною відзнакою «За заслуги перед Прикарпаттям», медаллю Коломийської районної ради та райдержадміністрації «За заслуги перед Коломийщиною».
«Захисники деокуповують українські · території, а музейники – душі українців, · повертаючи історичну пам’ять». Такі вони, просвітяни 8 · S. 8Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
ливіших справ, ніж війна. І це мають зрозуміти всі. І не лише зрозуміти, алей діяти відповідно», – каже голова журі конкурсу доцент Національного авіаційного університету рівнянка Оксана Приходько.
Кожен переможець і переможниця отримали щойно виданий альманах із власними творами та заохочувальні премії від меценатів.
Приємно, що на сповідь до Уласа приїхали директори п’яти музеїв зі Звягеля – міста родини Косачів. Вони прийняли наше запрошення й відкрили для себе і Самчука, й Рівне. Але в лютому відзначаємо ще й 155 років від дня народження Лесі Українки. Це люди, які понад усе плекали національну ідею, – зауважує директор літературного музею імені Уласа Самчука в Рівному Микола Федоришин.
Директорка музею імені Лесі Українки в Звягелі Оксана Місюк додає: «Наші захисники деокуповують українські території, а ми, музейники, – душі українців, повертаючи їм історичну пам’ять. Леся Українка – дитина Волині, Улас Самчук натхненно писав про Волинь, – ось паралель між двома великими українцями, яку ми шукали. Вони жили в різних століттях, але невпинно формували ідентичність української нації. Цікаво, що Улас Самчук захоплювався творчістю Лесі Українки, а 2 листопада 1941-го року відвідав її могилу в Києві. І зауважив дружині: «Україна була в центрі її життя. І тому Леся не Косач, а Українка».
А на іншій локації – в міському палаці культури – у цей же час нагороджували лавреатів міської премії імені Уласа Самчука. Відзнака започаткована в 2013-му. Цього року її розділили між двома гідними переможницями – Світланою Калько та Лідією Гольонко.
Рівненщина шанує свого видатного
Уласа, радо йде до нього на життєву сповідь. А ще натхненно і, якщо хочете, вперто повертає його додому, розширюючи коло шанувальників його творчості. І когорту тих, кому небайдуже наше рідне коріння. Бо яке коріння, таке й насіння – неспростовна істина.
«Не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін. Ні! А коли – все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі! Це значить, що ми не нарід, а вічно принижена без всяких ідеалів чернь», – писав Улас Самчук, праці «Нарід чи чернь?».
Нам не все одно, тому ми пробиваємо дорогу до власної ідентичності. На цій нелегкій дорозі хочеться звернутися до українців словами Уласа Самчука: «Щасти нам, Боже!»
«Захисники деокуповують українські · території, а музейники – душі українців, · повертаючи історичну пам’ять». Такі вони, просвітяни 8 · S. 8Originalseite ↗ Рівненська «Просвіта» повертає Україні величне ім’я Гомера ХХ століття Уласа Самчука.
Інна ОМЕЛЯНЧУК, просвітянка Фото Олександра ХАРВАТА
20 лютого 1905 року в селі Дермань на Рівненщині народився хлопчик, який став титаном українського духу та слова. Непростою була його доля, але перо завше залишалося гострим, влучним та україноцентричним. Навіть у вимушеній еміграції в Чехії, Німеччині та Канаді.
– Уже тоді, в першій половині
ХХ століття, Улас Самчук глибоко бачив підлу й підступну сутність кремля, яка ані на йоту не змінилася й сьогодні. Й говорив про це в своїх творах. Взяти автобіографічну трилогію «Волинь» – потужну селянську епопею, в якій він відобразив культуру українського села, що формувалася століттями. Чи повість про Голодомор «Марія» – вона хвилює нас і сьогодні. Тож «Просвіта» вважає за честь повертати Україні та українцям це славетне ім’я, що так довго й незаслужено перебувало під забороною радянського режиму, – каже голова Рівненської обласної «Просвіти» Іван Вєтров.
Саме «Просвіта» разом з автором унікального проєкту «Голос Уласа Самчука» виступили його інціаторами. І цей голос повернувся до ріднокраю через довгих 83 роки.
Письменник і просвітянин, дослідник творчості Уласа Самчука Віктор Мазаний в архівах «Голосу Америки» віднайшов записи з його живим голосом. Нині він звучав для всіх, хто хотів почути. Охочих було чимало: зала припадала серцем до його тембру з особливим акцентом, як до цілющого джерела:
«Я вже був у Празі в 1932–33 роках.
Люди там діставали листи з України, де їх рідні писали: рятуйте, ми вмираємо з голоду! Під цими враженнями в мене вирвалася повість «Марія» – лише за три місяці», – розповідає Улас Самчук.
Для розуміння: на історичній Волині, яка тоді входила до складу Польщі, голоду не було. Але автор так глибоко переживав біль свого народу, що від імені жінки зумів майстерно передати все її життя – від народження до голодної смерті. Ім’я Марія обрав невипадково. Воно ж бо має глибокий символізм: Богородиця – також Марія.
Учні Рівненської ЗОШ № 9 відтворили епізоди повісті в сценічному виконанні, – емоції вихлюпувалися через край.
І як, скажіть, як можна було прибрати зі шкільної програми «Ма
Нагородження
Захоплива бесіда у літературному музеї Уласа Самчука рію» – перший роман про Голодомор? Це зробили за часів януковича, а не повернули досі! Нонсенс? Ще й який!
письменника Оксана та Ярослав Соколики.
Саме в музеї в День народження ти
Від Рівненської «Просвіти» ми напитана українського духу проходять різноманітні урочистості. Нині тут нагороджували переможців обласного конкурсу молодіжної публіцистики сали не одне звернення до профільного міністерства, особисто їздив з цього приводу вже до трьох міністрів, – але нас, на превеликий жаль, не чують. У які ще дзвони треба бити, аби цей великий українець, яким справедливо захоплюється світ, нарешті повернувся до шкільної аудиторії? З «Марією», із «Волинню», зі світоглядною статтею «Нарід чи чернь?» – вкотре перепитує Іван Вєтров.
«Юні літописці українського простору», який проходить під егідою музею Уласа Самчука та «Просвіти». В умінні створити публіцистичні тексти змагалися учні 8-11 класів та студенти втрьох номінаціях: «Постаті», «Не гоїть огонь», «Неблудний син великої Волині».
Як бачимо, нинішньому міністерству
У цьогорічних роботах ключовою є освіти України не до Самчука.
тема російсько-української війни. Незалежно від номінації, конкурсанти проєктують свої есеї на трагічні реалії сьогодення, осмислюють їх як через призму творчості Уласа Самчука, так і через самоусвідомлення наших новітніх героїв – захисників, що поклали життя в борні за незалежність. Одна з переможниць конкурсу, Богдана Арешина, нагадує слова відомого рівненського пластуна Тараса Давидюка, який загинув у листопаді 2023-го: «Сьогодні немає і не може бути важ
Втім, на його малій батьківщині не чекають вказівок від офіційного Києва. 20 лютого 2005-го, до 100-річчя від дня народження Уласа Самчука, на Театральній площі в Рівному постав його величний пам’ятник. Письменник,
неначе присів перепочити й подумати про вічне…
У місті також створили літературний музей Уласа Самчука. У фондах чимало його особистих речей, які перевезли з Торонто розпорядники спадщини
Танок у музеї
Добрі новини 9 · «Мистецтво в умовах війни стає інструментом донесення до міжнародної спільноти цінностей свободи та гідності». · S. 9Originalseite ↗ Володимир СТЕЦЮК
У Воєвудській бібліотеці публічній міста Кракова відкрилася виставка плакатів «INTERMARIUM POSTERS: Мистецтво Опору і Єдності».
В основу даного проєкту покладено ідею Міжмор’я, яка виникла ще після Першої світової війни і полягає в об’єднанні європейських країн від Балтійського до Чорного та Адріатичного морів з метою захисту свободи та взаємного розвитку. В умовах сучасної російсько-української війни і виникнення реальних загроз світовій стабільності дана концепція набула ще більшого значення. Адже народи Міжмор’я відчули найнагальнішу потребу об’єднання спільних зусиль задля збереження своєї свободи і незалежності.
Проєкт «Intermarium Posters: мистецтво спротиву та єдності» саме й покликаний продемонструвати, що об’єднавча ідея Міжмор’я є не лише історичним спадком минулого, а й сучасною візією живої культурної платформи, яка може бути основою для зміцнення порозуміння, солідарності і єдності між народами регіону та посилення спільного спротиву військовій агресії.
Про це говорили на відкритті виставки директор Воєвудської бібліотеки публічної Кракова Єжи Вознякевич, Генеральний консул України в місті Кракові Вячеслав Войнаровський, заступник директора інституту східнослов’янської філології Ягеллонського університету Пшемислав Б. Томанек, координаторка проєкту Євгенія Розбицька.
У своєму вітальному слові Генеральний консул наголосив на важливості культурної дипломатії як складової міжнародної підтримки України. Український дипломат, зокрема, зазначив, що мистецтво в умовах війни «стає голосом правди про боротьбу Українського Народу та ефективним інстру
Візитівка проєкту ментом донесення до міжнародної спільноти цінностей свободи, гідності та солідарності».
Відкрита виставка плакату є складовою підготовленої студентами Київського національного університету культури і мистецтв (КНУКіМ) та Київського університету культури (КУК) тричастинної виставки, яка проходить у Києві, Бухаресті і Кракові. Куратор проєкту – заслужений художник України, доцент кафедри графічного дизайну КНУКіМ Андрій Будник.
Підготовкою краківської частини виставки займалася дослідниця мистецтва плаката, мистецтвознавиця Олена Донець. Однією з тем її досліджень є польська школа плаката та її значення для розвитку мистецтва українського плаката ХХ ст.
У представлених у краківській експозиції роботах висвітлюються теми спільної історичної спадщини, мистецького діалогу та культурної стійкості України й Польщі.
А почалося все ще чотири роки тому з ініціативи київських студентів, яка виникла з початком повномасштабного вторгнення, коли природною реакцією молодих митців стала художня фіксація жахливої картини війни, що увірвалася в їхню мирну країну. Вже 3 березня 2022 року була створена дизайн-група «Креативний спротив», роботи якої стали основою майбутніх виставок мистецьких рефлексій київських студентів на жахливі реалії рашистського військового вторгнення. І першою такою закордонною культурно-мистецькою акцією стало відкриття у травні 2022 року у Воєвудській Бібліотеці Публічній Кракова виставки плакатів київських студентів «На сніданок була війна» (організаторка – українська мистецтвознавиця Олена Донець). А загалом студентською групою під керівництвом Андрія Будника було проведено близько 100 подібних виставок по усьому світу. Наразі дизайн-група «Креативний спротив» налічує близько 700 учасників.
Нинішня виставка «INTERMARIUM
POSTERS: Мистецтво Опору і Єдності» відкрилася в рамках заходів до четвертої річниці початку повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України та 12-ї річниці російсько-української війни. В експозиції представлено 90 студентських плакатів, створених у Києві студентами кафедр графічного дизайну Київського національного університету культури і мистецтв та Київського університету культури під керівництвом заслуженого художника України Андрія Будника.
Краківська виставка триватиме до
17 березня 2026 року.
Фото Тетяни ЄФРЕМОВОЇ
Плакати з нині діючої виставки – «Незламна нація» (авт. Ангеліна Кулик)
Добрі новини 9 · «Мистецтво в умовах війни стає інструментом донесення до міжнародної спільноти цінностей свободи та гідності». · S. 9Originalseite ↗ Гарна звістка! Ще одна давня українська святиня, Успенський собор ХІІ століття, що розташований в місті Володимир, на Волині, офіційно переданий у користування релігійній громаді Православної Церкви України.
Собор Успіння Пресвятої Богородиці у Володимирі – найдавніша пам’ятка волинської землі з домонгольських часів. Його ще називають Мстиславовим храмом, бо заснований цей величний храм у 1156 році князем Мстиславом Ізяславичем, правнуком Володимира Мономаха. Перша письмова згадка про цю святиню – у Никонівському літописі під 1160 роком, коли зафіксовано факт виконання оздоблювальних робіт.
Успенський собор у Володимирі –
єдина пам’ятка сакральної архітектури періоду Руси, яка збереглася на Волині безперервно до наших часів. Упродовж багатьох віків собор був «отчим» храмом, тобто усипальницею Волинсько- Галицьких князів.
З 1996 по 2025-й цей храм виконував роль кафедрального собору Володимир- Волинської єпархії УПЦ МП. 1 липня 2024 року закінчився строк договору про безоплатне користування УПЦ МП майновим комплексом Успенського собору у Володимирі. В листопаді того ж року Господарський суд зобов’язав УПЦ МП повернути пам’ятку національного значення у державну власність. Далі були оскарження цього рішення, подальші судові засідання. І ось нарешті є остаточні рішення: Успенський собору місті Володимир передано у користування релігійній громаді Православної Церкви України.
Волинська ОДА, отримавши відповідні листи-погодження про передачу Успенського собору Володимир-Волинській єпархії Православної Церкви України від Міністерства культури України та Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, видала розпорядження, відповідно до якого Державний історико-культурний заповідник «Стародавній Володимир» упродовж п’яти днів зобов’язаний передати у користування культові споруди пам’ятки архітектури національного значення для релігійних потреб Володимир-Волинській єпархії Православної Церкви України.
На сайті ПЦУ зазначається, що після виконання формальних процедур давній Успенський собор у Володимирі буде у користуванні Володимир-Волинської єпархії ПЦУ. І, в цій історичній українській святині знову лунатиме молитва - рідною мовою за рідний край і рідний народ! Слава Богу за все!
Храм святителя Миколая Мир-
Лікійського Чудотворця у селі Щасливе, що входить до Пристоличної громади Бориспільського району, офіційно перейшов до ПЦУ.
Перше богослужіння у храмі провів отець Олександр. Процес переходу відбувся спокійно та без фізичних конфліктів. Водночас як повідомляє «Главком» представники УПЦ не погодилися з таким рішенням, заявивши про «захоплення» будівлі.
Благочинний Бориспільського району ПЦУ, митрофорний протоієрей Ігор, офіційно привітав Свято-Миколаївську парафію з поверненням у лоно Української Православної Церкви. У своєму зверненні він подякував духовенству та вірянам за спільну молитву, завершивши слова вдячності закликами «Слава Україні!» та «Слава Нашим Захисникам!».
Під час огляду внутрішніх приміщень храму було виявлено літературу, присвячену Росії. Факт наявності пропагандистських книг у церкві зафіксовано на відео, що стало черговим підтвердженням зв’язків парафії з країною-агресором до моменту переходу, - повідомляє видання «Главком».
Фото з соціальних мереж
«Слово пронизує тоді, коли воно чисте, · енергоємке, надзвичайне, неповторне, · ритмічно-пластичне, відповідне миті». Письменник і час · S. 10Originalseite ↗ Євген ПАШКОВСЬКИЙ
Навчись читати чужими очима. Що б ти тут почерпнув із написаного як неповторність слова?
Чи створює воно картину, чи передає дух сьогодення?
Якщо написане не читається як неспростовна істина, воно нікому не запам’ятається.
Не сприйметься так, як частина його.
Так, ніби він сам знав, сам відчував, сам пережив це давно, але хтось інший написав за нього. Хтось інший передав його крик в ночі, його біль, його нікому не чутний, вириваючий серце, стогін. Так, ніби це сповідь часу, відвертість мільйонних мас, голос їх океану. Так ніби це – волання до Бога в передостанню мить.
Написане має читатись так, ніби воно написане вічно. Впевнено і сильно.
Як ті чужі рядки, які ти знаєш напам'ять.
Їх писали такі само, як ти. Сміливо можна викидати, якщо там цього нема.
Треба творити яскравий витвір, бути художником, творити картину, красу й неповторність миті, а не бути занудним дятлом дидактики. Чи марнописцем родових переказів.
Бути віддавачем життя, а не пожирачем його.
Для повчань існує жанр духовної літератури.
Поезія і дидактика непоєднанні речі. Прекрасне і повчальне має мати міру. Слово пронизує тоді, коли воно чисте, енергоємке, надзвичайне, неповторне, підігнане, ритмічно-пластичне, відповідне миті, слово.
Слово, речення має бути таким, щоб в ньому не було жодного шерехуватого звуку.
Воно – одне із сотень йому подібних,
але приблизних, мало відповідних, слів.
Воно, як одна, сама красива й сама улюблена, сама незабутня, яка зустрічається раз в житті. Воно – неповториме більш ніколи.
Як красива людина – комбінація генів і краса Любові в ній, так красива, сильна річ – комбінація кращих думок, почуттів і слів.
Слова – це мистецтво, а не жуйка дидактизмів.
Якщо не пронизує, не бере за горло,
не морозить наскрізь, це не слово.
Такого словожуйства пишуться парсеки, із нього не залишиться нічого.
Це незріле слово, як незрілий плід. Треба багатогранно знати мову, філігранно володіти нею, збирати і виношувати образи, деталі, писати в голові. Треба мати немалий духовний і земний досвід.
Треба мати космос того, чого нема нів кого.
Треба мати знання, яких ще має ніхто. Не видумки земного ума, не сліпі припущення наукового розуму – прямі істини Бога.
Треба мати в собі культуру світового письма.
Знати і любити найкращі місця світової літератури.
Жити Словом, його звучанням і смислами.
Весь кращий досвід людства, його найкраще відображення має жити в тобі.
Вузька тематика, одне національне нікому за межами його не цікаве.
Щоб вбити світовий рівень, треба звести його до національного.
Писати треба так, як ніхто до тебе не писав, інакше який сенс?
Писати треба те, що ніхто до тебе не писав, інакше воно не переживе кращі зразки.
Писати треба зліпок часу, а не свої почуття, які можуть бути нікому не цікаві.
Писати треба картину світу, а не себе на тлі нього.
Література – вербалізація Святого
Духу – не потребує величі автора.
Чим менше автора, тим більше творіння Бога.
Читай світову класику, кращі зразки літератури, знай їх кращі місця.
Це налаштує на камертон кращих образів, кращої пластики.
Тобі бракує елементарної начитаності і відчуття міри внаслідок цього.
Що треба і чого не варто писати. Щоб ти не писав, не говорив, його треба розглядати через призму краси і мистецтва слова.
Випадкові, легковажні слова, нечітке висловлення, повтори – відсікати.
Рядок має горіти в мозкові, як одна блискавична фраза.
Він має відшліфуватися там безліч раз для ідеального звучання.
Я пишу одну фразу місяцями, обігруючи її так і так.
Слово має звучати злитно, нерозривно, як тече магма, як звучить океан.
Вагоме слово має звучати торжественно-священно, як говорив би Бог.
Так звучить пророк Агей, Священні книги.
Там немає ігага доби кретинів. Кожен час має свій виразний голос. І де пророчий голос всох, ігага стає похоронним.
Жоден геній не створює цілковито геніального за раз.
Кращі майстри переписували, доробляли повість, роман, поему десятки раз.
Якщо написано за раз, це – фуфлогонія.
Щільність письма, щільність розмови від бажання побільше убгати досвіду.
Цим створюється той ж ефект, що і у водневій бомбі.
Сильне стиснення породжує сильну,
надмогутню Енергію.
Це внутрішня Енергія розриває все. Тиск на індивіда, групу, стиснення слів утворює той ж ефект.
Це – універсалія Всесвіту, а не фізика атомного ядра.
Якщо Слово уявити як водень, зрозуміла реакція.
Чим сильніше мовчання, замовчування, тиск на Слово, тим сильніший буде вибух.
Ось відповідь на складні долі творців. Чим довше мовчання, тим дивовижніша мова, помічено давно.1
Чим сильніша Енергія в творцеві, тим сильніше Слово як імпульс.
Чим сильніша Енергія, тим сильніший нейроімпульс.
Тим сильніший буде вплив на маси,
зчитування Богом і Його реакція.
Бог не слухає зовні причитань. Колись було поняття красного письменства, красивого письма.
Тепер, коли все звели до комерції,
прекрасне в слові вмерло.
Там є все, сюжет, історії, образна система, інтелектуалізм, будь-що, душі нема.
Краси нема. Милозвучності нема. Заряду нема.
Воно як мистецька річ не залишається для вічності.
Воно не викликає відгуку, не створює ефекту відвертості.
Воно нічого не дає духові людини. Тепер пора вводити поняття: некрасиве письменство, дубове письмо.
Питання в тому, що воно ні на кого не діє. Ніяк не потрясає.
Не прикрашає і так малопривабливу реальність.
Убогість і так зубожілого світу. Не має ні художньої, ні публіцистичної, ні наукової цінності.
Є вивертанням кишень з допомогою видавництв.
Творенням кретинів, які погублять світ кретинів.
А чисте, богодане слово пребуде вічно.
Трава засихає, цвіт зав’ядає. А Слово Бога нашого пребуде Вічно.2 Плоть гине, земні думки і мрії –
смертні.
Вічне, завдяки Енергії, існує вічно. Бог в якості Енергії живодіє в ньому. Із нього починалося і почнеться все. Ось одне із значень, що впочатку було Слово.
І Слово було у Бога, І Слово було Бог.3 Було, є і буде головним для людей. Слово, чисте богодане Слово, переживає прах офіціозу, райдужні бульки ідеологій, мильні бульбашки владик, переживає їх всіх, як одну космічної порожнечі бульку.
У Бога воно знайдене легким,4 слово сатани, слово-сатана, слово-брехня.
Живе письмо, записане на високій
Енергії, вічне: у ньому відповідна висота звучання.
Мертве, написане на слабкій, енергії,
заживо мертве: в ньому слабке і нице звучання.
Голос Бога і голос сатани звучать як гірка правда і принадна солодка брехня.
Правда кричить, правда волає, Бог говорить малоприємні речі.
Слово сатани облещує, завжди втішає, все буде добре, вірте нам.
В перше не хочеться вірити, друге –
ніжно лягає на серце.
І всі, хто повірили в нього, злизані сатаною.
Якщо можеш писати прекрасно, такі пиши.
Відповідно до суті Слова, призначення його.
Завдання літератури і культури в цілому – окультурювати простір.
А не загиджувати його. Творити новим нове, а не гнати пошлятину.
Треба мати відчуття мови, а не набір слів.
Володіти мовою, як композитор музикою, як вітер простором.
Відкидати те, що дере слух. У кожного іншомовного слова є якісний відповідник.
Його треба створити, а не впроваджувати і повторювати дебілізми.
Місцяни – особливо улюблене телевізорові – звучить як сцяні.
Той, хто його впровадив, неук і глухар.
Це – слова-покручі, осквернення мови.
Командирка – звучить як дирка. Кого це прикрашає? Це –
бридкослів’я, а не новотвір.
Командиркиня – командарм дирок,
по тій ж логіці.
Це – обрутальнення жінки і знущання над мовою.
Новинарня – звучить як свинарня. Міністерка – як міні тертка. Посолка – можливе тільки для соління огірків, капусти, риби.
Назвати жінку посолкою – верх несмаку, некраси, невідчуття мови і приниження держави до рівня діжки з засолом. Посолка представляє діжку.
А не є послом, посланницею держави, представницею її.
Невже це незрозуміло творцям дубослів?
Ви думаєте про нігті, задумайтесь над словами.
Вживання такого є приниженням людини.
Скаліченням мови і її вбивством. Воно викликає відразу, а не любов до неї.
Воно суперечить її внутрішнім правилам.
Люди, котрі так відчувають мову, як свиня музику, тепер добивають її під виглядом покращення. Втім, так покращили уже все.
В догоду фемінізму можна перекрутити всі чоловічі слова, але від того вони не стануть жіночими. Вони стануть дебілізмами. Це – спотворення мовного ДНК, оскільки мова: живий організм. Це – одебілення мови і перетворення її у відворотність.
Мова – це не правила граматики, це – не знаки пунктуації, це – не набір слів. Мова – живий організм, вона сама створює себе. Я створив українських слів більше, як будь-хто до мене. При чому не загальної лексики, а слів, які передають тонкі відтінки. Введіть в комп’ютер один-два мої романи і романи інших. Там буде на 80% більше лексики, як в інших.5 Це перевіряли, я вже забув точну цифру. Генетична структура людини має знаково-мовну основу, як і сама мова. Є багато зацікавлених у спотворені ДНК, спокрученні всіх ціннот, у перетворенні чоловіків – у жінок, жінок – у чоловіків, мови – в немову, життя – у виродство. Але ніколи воно не переможе Бога. Це – потуги меншемікроб проти Безмежно Більшого Всесвіту. Воно є не чим іншим як викликом Богові і провокацією кінця цієї цивілізації.
Надмір іншомов’я, сухої, словникової мови створює ефект мертвомов’я, мертвоти. Там все правильно, але це інструкція, а не батарея. Читати неможливо. Нічого не дає. Те ж саме з вживанням до місця й не до місця потужної потужності. Це – рідковживане слово, яке не тулиться кругом. Той, хто потужнить ці слова, ці тексти, цю пародію на мову, ніколи не говорив нею в дитинстві. Вона йому чужа, як і все тут. Людина живе одною мовою, дитинства. Вона ніколи не опанує іншу, особливо на письмі, як її. Це закон жанру. Я вже не кажу про писанину матюгами: їх усі знають, але це не прикрашає нікого. Навіщо ж їх вживати на письмі? пиши відразу на лобі. Бог і так тебе знає, а так знатимуть люди. Мова вбивається сатанослів’ям, зокрема матюччям. Яка різниця, звідки воно походить? Воно не те, що треба мати в собі. Людина є тим, що вписано в ній. Людина є книгою, яку несе у вічність, і спокутує за неї з життя в життя. Матюччям вбивається дух такого читача і мовця. Хоч їм, привченим до цього змалку, і здається, що це ду-ж-е круто.
До речі, це слово тулиться тільки до узвозів і варених яєць. Якщо хтось крутий, він одне із двох. Але в добу торжествуючого кретинізму, несмаку, невігластва цього ніхто не помічає.
Навіть про самі страшні і трагічні речі можна й треба писати потрясаюче-прекрасно, тоді це діє. Не діє пошлість, збитість, поверховість, мертвомовність, невідповідність, журналізм, баналізм. Все те, що зараз скрізь. Все, в чому нема краси, мертве.
Пише велика Любов, велике почуття. Треба мати його. Досвід показує, що над кількома сторінками треба битися тижні, місяці. Поки воно не відпускає тебе. Що письмо це – невідступний труд сотень годин, років, десятиліть, розтягнутих на віки, коли час врешті зникає. І звучить, і існує лиш те, що ти ще не встиг передати. Писати – це не відосіки записувати на потіху таким само кретинам. Коли читаєш, що хтось щось написав за 15 хв, наперед відомо, там нічого немає: ніщо, крім самозамилованої єрунди, не створюється за стільки часу. Якщо людина не працює над текстом десятки, сотні, тисячі годин, там нема нічого. Коли все розраховано на успіх, славу, гроші, відпадає потреба в майстерності, але тоді зникає і мистецтво.
Тому його майже ніде нема. Бо нема роботи над мистецькою річчю. Звідси зрозуміло, що річ дорівнює Енергії і праці, затраченій на неї. Якщо маєш Енергію і посидючість, все складеться. Без великої самодисципліни ніякий талант не проявить себе.
Тяжіння до земного, до життя «як всі» закопає його.
Талант – це вище «всіх» і часто проти
«всіх», але на те він і світоч часу.
Талант і життя «як всі», земне життя,
діаметрально протилежні.
Це – лобний і потиличний канали роботи мозку.
От чому одне вбиває інше.
«Творчість можлива тоді, коли є наддисципліна духу, тіла, способу життя». Пошта «СП» · S. 11Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Поет, письменник – плід багатьох життів, а не одного втілення.
От чому навчити писати неможливо. З цим треба народитись і плекати все життя.
Треба займатися цим десятки, сотні тисяч років.
За стільки6 визріває філософсько-поетичний відділ мозку і відповідне мислення.
От чому дехто пише без підготовки,
геніально з першого рядка.
Пише так, як не навчать Літінститути. Літературні курси.
Це минула навичка пише ним. Бог чергує долі імператорів, долі знаті, долі творців історії з долями письменників, поетів.
Їх дух той само, тільки діє через Слово. Звучить і творить через Слово.
Скажімо Бродський не корчив з себе патриція, а був патрицієм у Римі і тому як патрицій і писав.7 Карма пробудилась в ньому в римський період.
По тематиці і тяжінні духу можна приблизно здогадатись, хто, де ким був.
Минуле промовляє нами характером,
талантами і устремлінням долі.
Якби людство знало карму, воно зійшло б з ума від того, хто ким був і єна сьогодні.
Хто не знає ані жодної карми, той нічого не знає.
Мозок, що вловлює і обробляє Слово, є найтонший інструмент.
Мозок, що працює над Словом, працює з найсильнішою Енергією.
Його необхідно берегти від стресів,
сильних перенапруг, перепалення нейронів.
Стрес і спалення нейронів, вкупі з грубою енергією, є причиною інсультів.8
Пошкоджені частини розриваються
Енергією.
Тривала творчість несумісна з кавою,
алкоголем, наркотиками, загальним наркозом.
Це спалить творчий мозок і зробить його творчо неспроможним.
По тій ж причині груба фізична більшість не може сформулювати кількох думок.
По тій ж причині «не хоче» писати.
Вона абсолютно неспроможна цього робити.
Груба енергія – це яйця, м'ясо, риба,
їжа з плоті.
98% інсультів – яйця, груба енергія з них.9
Творчість можлива тоді, коли є наддисципліна духу, тіла, способу життя.
Коли є достатня творча Енергія і відданість справі.
Енергія поновлюється в певні періоди.
Пише вона при дотриманні всього попереднього.
Найпростіше спалення Енергії: розмови, кава.
Хто багато говорить, нічого не робить. Хто багато говорить, ніколи не писатиме.
Виговорене – це не написане і ніколи не зроблене.
Практика мовчання, самітництва –
передумова сильної творчості.
Жити як всі і щось створити – нонсенс.
Писати є найтяжчою працею, хоч кожен схильний думати, що його праця найтяжча.
Але той, хто пізнав всі праці і сяде писати, вигукне: це – праця праць!
З усіх робіт, які я переробив, це –
найтяжча робота.
Це – сама небезпечна і надривна робота.
В ній ніхто не збереже тебе, крім самого себе.
Але й саме прекрасне, що взнає людина, моменти творчості.
Це Бог, Його Любов в той час, писала нею.
Слово, як кожна серйозна справа,
вимагає присвяти всього життя.
Справжній талант неподільний. Врешті досягається вищий рівень пластики, звукопису, передання тонких відтінків.
Словом можна передати все, невловиме камері, недосяжне оку.
Вище Слова – тільки музика. Слово пише людиною, а не людина пише Словом.
Не так далеко той час, коли це буде сама поважна справа людства.
Особливо, запис Божого Слова. В табелі рангів Бога це – вище трону імператора.
Слово, богоносне Слово, прекрасно написана сторінка буде найвищим досягненням.
Всі досягнення ери кретинізму будуть надгробком їй.
Люди майбутнього чудово розумітимуть, звідки походить їх Життя.
Слово, величне Слово, Енергія з творчих умів буде тоді все.
Те, що в нині-людей ніщо, формує їхнє майбутнє, їхню реальність.
Формує не тільки мораль – вони вже слово таке забули – а життя і смерть багатомільйонних мас.
Улюблене одним стає Любов’ю мас. Мозок, який записує Слово, транслює на них творчу Енергію.
Велику, живодайну Енергію Чистого
Життя.
Ту Силу, яку в різних традиція називали Елохім, Ель-ала, Аллах, Отець, Ієгова, Сущий, Всемогутній, Всевишній.
Ту Силу, якій, не знаючи суті її, поклонялись як окремому Богу, тоді як всі назви означали її, внутрішню Енергію Творця.
В кількості десяти мільярдів вольт10
вона жила в Одному на планеті.
І залишалась на ній до 2000 року.11 Більшість живе тим, що реактор одиниць, розщеплюючи Слово, подає як Енергію в мережу людства. Для них це дивина і неприйнятність. Але в Бога – саме так.
Ніхто не живе сам по собі. Одною фізичною енергією.
Радіус покриття кожного творчого мозку різний.
Він залежить від енергоємності і сили притягненої Енергії.
Від кількості таких людей, від їхньої творчої активності залежить щастя і активність мас. Вони – похідне творчої Енергії.
Ось чому це не питання індивіда –
писати йому чи не писати, творити йому чи ні? – це питання народу, держави, якщо вона хоче вижити. Трагедія в тому, що там нема кому думати. Кретиноеліта не здатна розуміти суті проблем, а ще менше – вирішувати їх. Украв-втік-зжер – вершина її мрій і досягнень. Нічого іншого не знають, нічого іншого не хочуть. Весь досвід десятиліть з надуванням щік патріотизму: украв-втік-зжер. Ось вся філософія Незалежності. Яка давно стала матрицею, на жаль. Украв-втік-зжер, бо треба жити мині-муїм дітям. З таким цінностями жити неможливо, але тут цього ніхто не розуміє. Яка неодмінна реакція Бога на це все. Кретинократія є самовирок собі.
Життя соціуму прямо залежне від творчого процесу, від притягнення ним Енергії.
Є активна, затребувана творчість, є щастя і життєактивність мас.
Нема творчої активності, нема її затребуваності, нема і не може бути щастя і активності мас. Нещасність, подавленість, загнаність, відсутність настрою і бажання жити, протистояти обставинам, відсутність бізнесактивності – результат такого становища. Зараз все можна списати на війну, алея не налаштований сперечатись чи щось комусь доказувати. Я давно здихався бажання сперечатися з простими і дипломованими дурнями. Я вгробив на це кращу частину життя. Отримав навіки імунітет. Тепер, за всі гроші світу, не буду.
Тепер я споглядаю плоди великомудрія.
Причина вичерпаності суспільства у відсутності творчої Енергії.
Якщо процес буде відновлений, буде обернений результат.
Якщо не буде, результат самоочевидний.
Кожна цивілізація, кожна країна починалася з активного творення і загиналась, коли воно припинялось і все сходило на жертя-пиття.
З Божої на фізичну енергію. З манни небесної на м'ясо.12 Удачі в цьому починанні. Простіше спинити схід і захід сонця,
ніж спинити це.
Сонце, Великої могуті Сонце, яке посвячені бачили як Чорне Сонце, відоме також як центральне Сонце, Сонце великої Любові Бога, творчої Енергії, сповнює собою простір і живить все.
Вимкнення його вимикає все. Лице майбутнього – не криворотість кретина. Лице майбутнього – лице творчої, богочолої людини.
Поезія, література – це мистецтво
Слова.
Де не стає його, нічого не стає. Щоб писати прекрасні речі, треба бути прекрасною людиною.
Пише не рука, не вигляд, не поведінка – дух.
Ніхто не сягне вищого від існуючого в ньому.
Писати, як в останню мить, безтрепетною рукою, без пафосу й надриву.
Писати, як писав би Бог. Прощаючись з життям. Світло творчої Енергії яскраво горить в чистому світильнику.
Хочете писати красиво, будьте чистими духом людьми.
Де мертвий дух, там мертві письмена. Слово є набагато більше від опису почуттів, досвіду.
Слово – набагато більше від найкращих метафор і великих узагальнень.
Слово – це перетікання Енергії в матеріальність.13
Слово – це те, від чого залежить життя і смерть.
Коли в Євангелії говориться, Слово було спочатку,14
Це означає: Слово є Імпульсом Життя. Початком всього.
Як золотий пилок із творчого мозку,
воно заряджає простір.
І все живе в ньому живе ним.15
Писати треба, як останній видих. Ритмічно-молитовним стилем, Голосом вічності, криком німоти, Як цей, невідомий, автор. Незабутній Прийди, забери у мене попіл, прийди, забери у мене гнів, прийди, забери у мені холод, всього, що відзоріло на світанку днів. Прийди, забери у мене вітер, що рвався долетіти до тебе, прийди, забери у мене спокій, що жив над тобою небом. Прийди, забери у мене вічність, яка ніщо без тебе. Прийди – і не знайди в мені нічого, крім твого образу – і тебе.
31.12.2025 – 5.01.2026
1 Поет Микола Ушаков. 2 Ісая 40.8 3 Іоана 1.1 4 Даниїл 5.26-28 5 Нова Біблія 6 50-100 тис років. Нова Біблія. 7 Нова Біблія. 8 Там ж. 9 Там ж. 10 Умовних вольт Любові, 10 млрд –
максимум для тіла. Нова Біблія.
11 Нова Біблія. 12 Метафора книги Ісход і Числа. 13 Нова Біблія 14 Іоана 1.1 15 Нова Біблія.
«Творчість можлива тоді, коли є наддисципліна духу, тіла, способу життя». Пошта «СП» · S. 11Originalseite ↗ Голова УІНП налагодив співпрацю з бібліотекою та музеєм на честь полтавця Симона Петлюри та вшанував його пам’ять на могилі у Парижі
Голова Українського інституту національної пам’яті (УІНП) Олександр Альфьоров вшанував пам’ять Симона Петлюри у Франції та провів зустріч із керівництвом Бібліотеки та Музею імені Симона Петлюри в Парижі, а саме з директоркою Аллою Лазаревою та заступницею голови асоціації бібліотеки Ганною Фарб-Плетньовою.
Українська бібліотека імені Симона Петлюри – найстаріша українська інституція в Західній Європі та один із ключових осередків збереження історичної пам’яті української еміграції. Тож протягом зустрічі домовлено про співпрацю з УІНП, зокрема, щодо проведення спільних заходів та реалізації видавничих проєктів. Також Олександр Альфьоров відвідав могилу Симона Петлюри в Парижі, щоб вшанувати пам'ять славетного уродженця Полтави, голови Директорії та головного отамана військ Української Народної Республіки.
Очільник УІНП підкреслив, що бага
УІНП-то представників української еміграції, включаючи героїв визвольної боротьби, поховані за кордоном, у вимушеній еміграції або на московських землях. Серед яких керівники Української Народної Республіки, зокрема, Симон Петлюра; також гетьман України Павло Скоропадський, президент Карпатської України Августин Волошин та багато інших відомих і невідомих імен українців. 2026 рік трагічно знаковий, адже у травні минає 100 років від дня вбивства Петлюри. Його було застрелено московським агентом 25 травня 1926 р. в Парижі, що стало резонансною подією міжнародного масштабу та символічною сторінкою української політичної еміграції. Річниця цієї події актуалізує питання історичної пам’яті, міжнародного контексту боротьби
України за незалежність і ролі української громади у Франції.
За матеріалами офіційної ФБ-сторінки
«Творчість можлива тоді, коли є наддисципліна духу, тіла, способу життя». Пошта «СП» · S. 11Originalseite ↗ Наш Благодійний Фонд – Благодійна організація "Благодійний
Фонд" Генерала УПА Романа Шухевича" оголошує збір коштів на спорудження пам'ятника 24.08.2027 року Роману Шухевичу у столиці України. Мета збору – збір на матеріали та побудову переможцю конкурсу.
Учасники конкурсу – скульптори:
Василь Гурмак (Львів), Олег Лесюк (Торонто), Роман Захарчук (Коломия).
Будь-який ваш внесок – це цеглина у фундамент нашої спільної пам'яті. Навіть 30 чи 50 грн мають значення! Вартість пам'ятника від 4,6 млн до 10 млн грн.
Як підтримати:
Приват Банк, картка-ключ до БФ: 4246 0010 0917 5443 – гривня, 4149 4975 2225 4046 – долар, 4149 4975 2223 4188 – євро. Благодійний внесок.
Будемо щиро вдячні за поширення цього допису. Репост теж допомога.
Пам'ятник – це не просто камінь,
це наша шана, яка залишиться наступним поколінням. Пам'ятнику Роману Шухевичу в Києві бути!
Євген ДЗЮБА,
директор БФ
«Тімоті Снайдер часто вражає читача · парадоксальними судженнями, · зокрема щодо основних мотивів Гітлера». На перехрестях історії 12 · S. 12Originalseite ↗ Болісний екскурс у криваве минуле східноєвропейських земель
Тарас ГОЛОВКО ального стану справ в Україні на початку 30-х. Із його репортажів випливало, що ніякого голоду тут не було, а також не існувало, мовляв, жертв серед сільського населення. Американський журналіст безсовісно називав явний голод деякою нестачею продовольства та що його дефіцит виник не через політику Кремля, а в результаті недбалості, шкідництва і безгосподарності місцевих керівників. У репортажі, датованому 14 травня 1933 року, Волтер Дюранті використав характерний вираз: «Не можна приготувати омлет, не розбивши кілька яєць». Ця недбало кинута метафорична фраза зі шпальти авторитетного видання опосередковано виправдовувала мільйони загиблих українців (починаючи від дітей і закінчуючи літніми людьми) від тривалого недоїдання, а також супутніх хвороб. За серію брехливих публікацій цей борзописець у розпал Голодомору в Україні ще й отримав високу Пулітцерівську премію, чим, по суті, було знівельовано проголошені принципи західної преси, базовані на правді і точності у викладі фактів, справедливості і неупередженості, а ще на відданому служінню демократії.
Восени минулого року лавреатом престижної премії імені Василя Стуса став відомий американський історик та письменник Тімоті Снайдер. Під час вручення премії президент Українського ПЕНу – громадської організації, створеної з метою захисту свободи слова й сприяння розвитку літератури Володимир Єрмоленко особливо наголосив, що Тімоті Снайдер є тією людиною, якій належить один з найсильніших у світі голосів на підтримку України в умовах російської збройної агресії проти України.
А за місяць до цього у львівському видавництві «Човен» побачило світ багатосторінкове науково-популярне видання «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним» Тімоті Снайдера в перекладі Юлії Семенюк. Ця фундаментальна праця знаного на Заході дослідника історії Центральної, Східної Європи, колишнього Радянського Союзу та Голокосту доповнює перелік головних книг науковця, які раніше вже виходили українською мовою, зокрема, «Шлях до несвободи. Росія. Європа. Америка», «Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація», «Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника», «Чорна земля. Голокост як історія і застереження», «Червоний князь», «Про свободу», окремі з яких були названі бестселерами на батьківщині письменника.
Однак не всі журналісти були такими продажними, як згадуваний власкор газети «The New York Times» у Москві. У книжці фігурує ще один іноземний публіцист, британець Гарет Джонс, який тричі відвідував Радянський
Союз, зокрема й Україну, на власні очі побачивши жахіття, влаштовані сталінським режимом у час проведення колективізації. Він один з небагатьох західних газетярів, як зазначає Тімоті Снайдер, котрий намагався донести правду про трагедію не лише читачам впливових англійських періодичних видань, таких як «Daily Express», «Financial News», а й достукатися до урядів європейських країн, США і Канади, щоб через них поширити правду по всьому світу про вчинений злочину небачених масштабах в одній із національних республік, колонізованих більшовицькою Росією. На жаль, ці спроби виявилися марними.
Книга «Криваві землі. Європа між
Гітлером і Сталіним» складається з одинадцяти розділів, в яких автор досліджує політичний, культурний та ідеологічний контексти, пов’язані з певним регіоном Центральної та Східної Європи, де СРСР, очолюваний Йосипом Сталіним, і Третій рейх, керований Адольфом Гітлером, між 1933 і 1945 роками фізично винищили приблизно 14 мільйонів мирних жителів. «Кривавими землями» американський історик називає довоєнні території, що належали Польщі, Білорусі, Україні, країнам Балтії (Естонія, Латвія та Литва), частково Румунії та Росії.
У 1933 році президентом США від демократичної партії було обрано Франкліна Делано Рузвельта, який багатьма американцями і досі сприймається видатним політичним діячем. Цим главою Білого дому, який аж чотири рази обирався на найвищу посаду у державі, було зроблено чимало доброго, позитивного. Однак за ним тягнеться шлейф із суто негативними відтінками.
Закономірно, що українського читача в перше чергу зацікавить у книзі аналіз драматичних періодів в історії України ХХ століття, яка чи не найбільше постраждала від тиранії двох тоталітарних режимів – більшовицького і нацистського, втративши у передвоєнні і воєнні роки величезну кількість цивільного населення та зазнавши відчутних матеріальних і культурних збитків.
Прийшовши до влади у розпал Великої депресії, він почав вживати дієвих заходів для її подолання: програма реформ, відома під назвою «Новий курс», передбачала, зокрема, регулювання
Тімоті Снайдер добре орієнтується в усіх хитросплетіннях сталінської політики в 20-30-х роках минулого століття, спрямованої на проведення колективізації в українському селі із застосуванням жорстоких репресій проти місцевого населення. У його аналізі спливають імена Молотова і Кагановича, котрі, як ніхто інший з тодішньої правлячої кремлівської верхівки, причетні до штучного голоду в Україні у 1932-1933 роках, що супроводжувався масовою загибеллю людей. При цьому важливо знати й про інше: куди потрапило українське зерно після того, як сталінські прихвостні силою відібрали його в українських селян?
сільськогосподарського виробництва та посилення соціального захист населення. Щоб виконати програму, адміністрація Рузвельта у внутрішній політиці на чільне місце поставила допомогу фермерам і створення «соціальної мережі безпеки» для населення. І ось тут, виявляється, знадобилося українське зерно, сотні тисяч тонн якого СРСР на початку 30-х відправило до США. Цинізм цієї торгівельної операції видно неозброєним оком, бо коли сумнівне походження експортованого товару не береться до уваги однією зі сторін, то це свідчить про відсутність будь-яких моральних принципів, зокрема, в американського істеблішменту часів правління Рузвельта, у міждержавних стосунках. Українське збіжжя припало до смаку американським фермерам, навіть більше, посприяло подоланню економічної кризи, бо Сполучені Штати Америки після більш ніж десятирічного ігнорування офіційно-таки визнали СРСР 16 листопада 1933
З історії відомо, що конфісковане збіжжя продавалося за валюту Сполученим Штатам Америки, в яких закуповували технологічні лінії, використані згодом у радянській промисловості під гаслом «Дайош індустріалізацію!». Тімоті Снайдер у цьому зв’язку розглядає негативну роль кореспондента газети «The New York Times» Волтера Дюранті, котрий своїми публікаціями фактично ввів в оману широкі кола американської громадськості щодо ре-року, тобто в той рік, коли мільйони українців лягли в землю в результаті сталінського етнічного геноциду.
Це був саме той випадок, коли одні виживали за рахунок інших. У праці Тімоті Снайдера політика, здійснювана на межі 30-40-х років минулого століття не лише правлячими колами США, а й політиками окремих європейських країн, відзначалась особливою аморальністю, свавіллям, а, головне, нехтуванням принципами міжнародного права заради власних егоїстичних інтересів. Хіба не нагадує це нинішні діяння низки правителів на сході та заході щодо демократичної України, яка стікає кров’ю від новоявлених людожерів з Московії?
Показовим прикладом «realpolitic» –
політики, яка ґрунтується на практичних, матеріальних і стратегічних міркуваннях, а не на ідеалах, моралі чи етичних принципах, може слугувати вчинок доволі помітного європейського політика у міжвоєнний період – прем’єрміністра Франції Едуарда Ерріо. Він, як і Франклін Рузвельт, прагнув зближення з Радянським Союзам, відвідавши його на запрошення Сталіна у 1933 році. Той державний візит передбачав, зокрема, огляд будівництва Дніпро- ГЕСу, Харківського тракторного заводу, а ще знайомство зі столицею України. Снайдер з іронією описує намагання сталіністів приховати від французького високопосадовця реальну правду про катастрофу, що сталася на той часу республіці, нагадуючи відомий з історії царської Росії спосіб окозамилювання – «потьомкінскіє дєрєвні». Тільки тепер цю комедію влаштовано уже не в Причорномор’ї і Тавриді під час подорожі Катерини ІІ наприкінці XVIII століття, а напередодні приїзду Ерріо до Києва: замість безпритульних і напівживих від регулярного недоїдання селян, які, намагаючись рятуватися в місті, покотом лежали на вулицях, з’явилися переодягнуті у святкове вбрання хвацькі енкаведисти, а полиці і вітрини магазинів раптом зарясніли різними продуктами та ще й спостерігався повсюдно жвавий рух автомобілів, завчасно завезених із Москви і Ленінграда. Судячи із заяв, виголошених французом по закінченні візиту, увесь цей камуфляж, влаштований на його честь, таки подіяв. Ерріо «повірив» у побачене, бо кореспондентам газет категорично заявив, що в радянській Україні голоду не існує, назвавши республіку «квітучим садом». Впливовий французький політик, як робить висновок Тімоті Снайдер, свідомо приховував злочини Голодомору від світової громадськості, бо елементарно прагнув налагодити взаємовигідні стосунки з радянською державою в особі Йосипа Сталіна.
Тема голоду має продовження і в розділі «Національний терор», де Тімоті Снайдер детально проаналізував, як Адольф Гітлер у пропагандистських цілях використав прорахунки Сталіна у проведенні реформ у сільському господарстві, що призвели до катастрофічних наслідків. Нацисти дуже добре знали, що насправді сталося в Україні, бо коли виклали перед своїм електоратом реальну статистику втрат серед населення у результаті штучно організованого голоду сталіністами, а також страхітливі свідчення очевидців, ті з німців, хто ще вагався за кого голосувати на виборах до Рейхстагу, замість комуністів і соціал-демократів, обрали Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини.
Після Голодомору інше лихо спіткало українців – політичні репресії 1937- 1938 років. Тімоті Снайдер називає кількість розстріляних енкаведистами так званих українських куркулів – 70 868, що, на думку дослідника, ні в яке порівняння не йшло з репресіями у нацистській Німеччині після приходу Гітлера до влади. Сталінський режим був набагато кровожерливішим від нацистського, бо, в якості аргументу, автор книги посилається на наказ № 00447 Народного комісаріату внутрішніх справ – репресивного органу, відповідального за проведення різних каральних операцій у тогочасній радянській імперії, згідно з яким упродовж двох років було фізично ліквідовано майже 400 тисяч людей, в той час як у нацистській Німеччині до смертної кари за цей же період засудили лише 267 осіб.
Розглядаючи політику геноциду, здійснювану вищим партійним керівництвом ЦК ВКП(б) і її філіалом – КП(б) У стосовно всього населення республіки, американський історик стверджує, що у передвоєнні роки найбільше після українців від репресивної сталінської машини постраждали поляки – найчисельніша на той час національна меншина на території України, яка помітно зросла після включення у 1939 році Східної Галичини і Західної Волині до складу Радянського Союзу та возз’єднанні з Українською РСР. Сталін чудово пам’ятав виняткову роль Польщі на чолі з Юзефом Пілсудським у радянсько-українській війні 1917– 1921 років, прикру поразку Червоної Армії у битві за Варшаву 1920 року, а ще особисту неприязнь до засновника і голови Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем Фелікса Дзержинського – нащадка польської шляхти, за всіма ознаками отруєного за його вказівкою у 1926 році.
Більшовицький вождь саме тому охоче погодився, згідно з твердженнями Тімоті Снайдера, на пропозицію очільників НКВС сфабрикувати справу як на центральному, так і на регіональному рівнях, проти польської національної спільноти, в надрах якої, нібито, зрів заколот проти радянської влади. У книзі називаються імені таких душогубів, людожерів сталінського призову як Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Олександр Успенський, Борис Берман, причетних до масових репресій проти радянських громадян польського походження в рамках розкриття «підривної діяльності» вигаданої у відомстві наркома внутрішніх справ Микола Єжова так званої Польської військової організації. В книзі Тімоті Снайдер цитує слова Йосипа Сталіна, коли у характерній для нього хамській манері відреагував на звіт генерального комісара держбезпеки, що вже в ході проведення оперативних заходів з виявлення антирадянського польського підпілля заарештовано 23 тисячі 216 осіб: «Дуже добре! Копайте далі і звільніть нас від цього польського сміття. Знищіть його в інтересах Радянського Союзу».
Як стверджує автор, наймасштабніша антипольська операція, крім РРФСР і БРСР, була проведена в радянській Україні, де проживало перед Другою світовою війною майже 70 відсотків із 600 тисяч поляків СРСР. З 55 928 заарештованих осіб наприкінці 30-х, які мали польське коріння, 47 327 були розстріляні у застінках українського філіалу НКВС. Так починалась кривава вакханалія навколо польської національної меншини в УРСР, знаменуючи ще більші злочини сталінщини, зокрема таких, як масове вбивство польських офіцерів у Катинському лісі навесні 1940 року.
Тімоті Снайдер часто вражає читача своїми парадоксальними судженнями, зокрема щодо основних мотивів Гітлера, якими той керувався, готуючись до вторгнення на територію Радянського Союзу. І це зовсім не принципові ідеологічні розбіжності між марксизмомленінізмом і націонал-соціалізмом,
13 На перехрестях історії · «Ні в кого не повинно виникати ілюзій стосовно того, що Гітлер давав би хоч якийсь примарний шанс поневоленим народам». · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
як твердили тонни пропагандистської макулатури, випущеної видавництвами «Політіздат» та «Правда». Так само відмінності у релігійних уподобаннях або належність до тієї чи іншої народності чи раси остаточно б не схилили нацистів розв’язати війну у Європі з непередбачуваними для них наслідками. Мало бути щось вагоміше, що змушувало новообраного рейхсканцлера, тотально підтримуваного людською масою, одурманеної нацистською ідеологією, безповоротно стати на шлях військового загарбництва територій країн-сусідів. Тімоті Снайдер, розглядаючи політику Гітлера на межі 30-40-х років, дуже аргументовано доводить, що саме перспектива захоплення силою незліченних ресурсів, починаючи з корисних копалин, закінчуючи багатими на врожай величезними за площею угіддями, спонукало фюрера до підготовки війни із заможнішими в його розумінні державами. Впевненості додавало й таємно проведене переозброєння сухопутного війська, військово-повітряних сил та військово-морського флоту, які за багатьма показниками на 1940 рік суттєво переважали армії потенційних супротивників – Великобританії, Франції, Польщі, не кажучи вже про Радянський Союз.
Сталін, на відміну від Гітлера, мав дещо інші геополітичні плани, приміром, прагнув поволі нацькувати нацистську Німеччину на західних держав-сусідів, не допустити зближення Польщі з Третім рейхом для утворення військового союзу й багато чого іншого. На переконання історика, обоє з маніакальною затятістю прагнули домінувати не лише у Європі, а й у всьому світі. «Держава мусить мати велику територію із самодостатньою економікою, а її промисловість і сільське господарство потрібно збалансувати так, щоб створити конформістське, але стійке й ідеологічно мотивоване суспільство, спроможне реалізувати історичну місію: сталінську внутрішню індустріалізацію або нацистську колоніальну аграрну цивілізацію, підсумовує автор, порівнюючи дві різні концепції державотворення, запропонованих антагоністично налаштованими один до одного диктаторами, і продовжує: – Гітлер і Сталін прагнули досягнути імперського самовдоволення в межах великої континентальної імперії, добре забезпеченої продовольством, сировиною та мінеральними ресурсами».
У цих імперських устремліннях, за висновками Снайдера, зовсім протилежні завдання вирішували в Кремлі і в Рейхсканцелярії стосовно майбутньої долі України та її населення. Сталін розглядав вихолощену невдалими реформами республіку й наявний людський потенціал для зміцнення обороноздатності СРСР, постачання сільськогосподарської продукції внутрішнім і зовнішнім споживачам, Гітлер так само розраховував на природні ресурси аграрної республіки, яка на початку 1941 року на 90 відсотків забезпечувала нацистську Німеччину різноманітним продовольством. У книзі наводяться факти стосовно висновків німецьких експертів, які переконували рейхсканцлера у тому, що заволодіння українськими родючими чорноземами дадуть змогу назавжди вирішити економічні проблеми для гітлерівської держави, які постали перед нею після підписання Версальського договору.
До того ж німці зверхньо ставились до радянських людей, насамперед до росіян, котрі утворювали національне ядро ворожої держави, бо ті, на їхню думку, за свою багатовікову історію так і не навчилися вміло господарювати на захоплених силою прилеглих територіях, які їм раніше не належали ні історично, ні з точки зору міжнародного права. Це був ще один додатковий аргумент для Гітлера розпочати воєнні дії на загарбання теренів, переважно заселених східнослов’янськими етносами – українцями, білорусами, росіянами-московитами, чехами, словаками, поляками, сербами.
Ні в кого не повинно виникати жодних ілюзій стосовно того, що Гітлер, руйнуючи побудовану на кістках й крові сталінську державу, давав би хоч якийсь примарний шанс поневоленим народам вижити в умовах найжорстокішої війни в історії людства, нарешті скинути ненависне комуністичне ярмо. Неспростовні підтвердження цьому подаються в авторському викладі низки трагічних подій, спричинених окупацією гітлерівською Німеччиною України з червня 1941-го до осені 1944 року.
Як вважає Тімоті Снайдер, ніколи раніше у новітній історії воєн в полон не потрапляло стільки людей, як це сталося у перші місяці радянськонімецької війни. Ним згадується катастрофічна ситуація на фронті, що склалася внаслідок оточення великого угрупування військ Червоної армії під Києвом і Смоленськом. Тоді нацисти змогли захопити понад мільйон червоноармійців в результаті прорахунків вищого радянського командування, особисто Сталіна, який у затятості, властивій його характеру, заборонив відступати перед переважаючими силами супротивника командувачу військами Південно-Західного фронту генерал-полковнику Миколі Кирпоносу, тим самим прирікши його разом із начальником штабу фронту Василем Тупіковим і членом військової ради фронту Михайлом Бурмистенком до загибелі. Нещастя, як оповідає автор, на цьому не закінчились для бійців, які вижили у бійні й майже одразу опинились у нашвидкоруч збудованих нацистами таборах за колючим дротом та ще й під відкритим небом.
Обставини перебування у неволі червоноармійців, на думку історика, сформували загальне ставлення й самі підходи Гітлера і Сталіна до утримання під час війни військовополонених як з одного, так і з іншого боку, що мало характер антилюдських поводжень персоналу концтаборів, ігноруванням елементарних санітарних нормі надання медичної допомоги, а головне відсутності їжі в достатній кількості. І один, і другий в категоричному тоні наполягали на тому, що солдати Червоної армії і Вермахту не повинні добровільно здаватися у полон, а мусять гинути на полі бою в ім’я перемоги. У книзі наводяться конкретні випадки звірячого ставлення нацистів до червоноармійців у таборах, розміщених в окупованій Україні. За свідченнями місцевого населення, на які посилається дослідник, у Кіровограді, Володмирі-Волинському, Кременчуці, Донецьку спостерігались випадки канібалізму серед полонених, які тижнями, місяцями не бачили їжі, повально вмирали від голоду і виснаження.
«У німецьких таборах для червоноармійців рівень смертності впродовж війни досяг 57,5 відсотків, підсумовує Снайдер, наводячи жахливу статистику. – Упродовж перших восьми місяців операції «Барбаросса» смертність, ймовірно, була набагато вищою. У німецьких таборах, де тримали військовополонених західних союзників, смертність становила менше 5 відсотків. Восени 1941 року щодня помирало стільки радянських полонених, скільки британських та американських полонених разом узятих упродовж усієї Другої світової війни».
Відверто расистська політика у ставленні до євреїв, що почала втілюватися Гітлером з маніакальною наполегливістю одразу ж після фактичної узурпації влади у Німеччині, набула апокаліптичного виміру в окупованих на першому році війни Чехословаччині, Польщі, європейській частині СРСР, зокрема в Україні. Американський історик приголомшує читача відтворенням жахливих злочинів у небачених масштабах, вчинених нацистами проти єврейської національної меншини,
використовуючи багато маловідомих західних джерел, що містять документальне підтвердження віддалених у часі подій. Широкий читацький загал в Україні навряд чи пам’ятає, що сталося поблизу Кам’янець-Подільська 12 серпня 1942 року, коли за наказом командувача СС і поліції у цьому районі Фрідріха Еккельна впродовж чотирьох днів було вбито приблизно 23 600 євреїв. Ця статистика була взята Тімоті Снайдером з книги іншого західного історика Джеффрі П. Мегаржи – «Війна на знищення: бойові дії та геноцид на Східному фронті, 1941» і використана в «Кривавих землях...»
Послуговуючись цим джерелом, Снайдер розкриває суть вчиненого злочину, до якого, виявляється, був причетний і рейхсміністр внутрішніх справ Німеччини Генріх Гіммлер. Найстрахітливішою в зловісному характері цього людожера була виняткова педантичність в організації своєрідного конвеєра масових убивств осіб єврейської національності, примусово депортованих до нацистських таборів з різних країн Європи. У згадуваному концтаборі під Кам’янцем-Подільським, де сталася трагедія, крім місцевих євреїв, були ще й тисячі євреїв з Угорщини, виселених з країни союзником фюрера адміралом Міклошем Горті через їхню, як тоді переконували ультраправі салашисти*, бездержавність. Відтак угорські євреї свою смерть знайшли в сусідній Україні, повністю окупованій німецькими військами на кінець 1941 року. Чому саме сюди були депортовані представники небажаного для гітлерівців та угорських націоналістів етносу? Мабуть, тому, що державні кордони Угорщини змістилися на Схід після повалення Карпатської України й окупації угорськими військами Закарпаття в 1939 році, де тоді мешкало понад півмільйона українців, а угорців у п’ять разів менше – сто двадцять тисяч.
Як відомо, обґрунтування майбутнього винищення євреїв вперше прозвучало зі сторінок книги «Моя боротьба» Адольфа Гітлера ще в 20-х роках. Згодом ця ідея була підсилена виробленою в опусах головного нацистського ідеолога Альфреда Розенберга та пропагандистських виступах рупора НСДАП Йозефа Геббельса. Відтак євреї почали відігравати роль цапа-відбувайла в гітлерівській Німеччині, винних, як переконували всіх нацисти, в економічному занепаді країни, втручанні міжнародного єврейства у внутрішню політику Третього рейху, а також у впливові на уряди США й провідних європейських країн, нібито зацікавлених у руйнуванні основ німецької державності.
Тімоті Снайдер на сторінках книги прослідкував своєрідну лінійну залежність у зростанні кількості фізично винищених нацистами євреїв по концтаборах, гетто, окупованих містах і селах східноєвропейських держав, як тільки гітлерівська Німеччина почала зазнавати відчутних поразок на Східному фронті, зокрема, у битві під Москвою, в Сталінградському котлі, на Курській дузі, в Корсунь-Шевченківській операції. Втрати серед особового складу Вермахту обраховувалися сотнями тисяч солдат через стратегічні прорахунки Гітлера і наближеного до нього вищого військового командування. Свою лють гітлерівці зганяли, як стверджує у книжці автор, на в’язнях концтаборів, розташованих як у Німеччині, так і на територіях Східної Європи, немовби компенсуючи власні провали у веденні війни. Автор постійно згадує концтабір Треблінка, організований гітлерівцями в окупованій Польщі неподалік селища з однойменною назвою, що за 80 кілометрів від Варшави. З липня 1942 по жовтень 1943 року за різними джерелами тут було фізично знищено близько 800 тисяч євреїв у рамках німецької операції «Рейнхард». Загалом у роки війни під німецькою окупацією загинуло 5,4 мільйона євреїв по обидва боки, за визначенням Тімоті
Снайдера, лінії Молотова-Ріббентропа, позначеної у таємному протоколі про розділ Східної Європи на сфери впливу між нацистською Німеччиною і сталінським СРСР після підписання угоди про ненапад у серпні 1939 року. Роблячи на цьому додатковий акцент, автор книги прямо покладає вину на дві країни, які стали призвідцями Другої світової війни – війни, що сумарно забрала життя від 60 до 85 мільйонів осіб у всьому світі.
Серед великої кількості фатальних сторінок Другої світової війни варто згадати Варшавське повстання проти гітлерівців, організоване командуванням польської Армії Крайової (АК), що тривало з серпня по жовтень 1944 року. Цій трагічній події Тімоті Снайдер присвятив у книзі чимало уваги, бо, на його думку, поляків фактично зрадили їхні союзники – американці і британці, а радянці, послуговуючись фразеологічною одиницею, «всадили ніж у спину» у найвідповідальніший момент збройного спротиву.
Розплутуючи тугий клубок взаємин між польським урядом у вигнанні з урядовцями Великобританії, США і Радянського Союзу, що склалися з початком війни, американський дослідник досить аргументовано показує антилюдський прагматизм, виявлений союзниками у вирішенні так званого польського питання. Якщо впродовж перших двох років повномасштабного воєнного конфлікту Сталін демонстрував прихильне ставлення до підпільного руху опору на окупованій території Польщі, ініційованого бійцями АК, то після виявлення в 1943 році таємних поховань у Катинському лісі й оприлюднення нацистами в присутності представників Міжнародного комітету Червоного Хреста неспростовних доказів причетності НКВД до масових розстрілів польських військовополонених офіцерів, господар Кремля почав демонструвати ворожість як до польського еміграційного уряду, так і до Армії Крайової. Будь-яке згадування цього злочину поляками в офіційних зустрічах у Лондоні чи Вашингтоні, одразу викликали негативну реакцію з боку англійських і американських урядовців, які вважали: дядька Джо (іронічне ім’я, яким західні дипломати поза очі величали Йосипа Джугашвілі) не варто дратувати, бо на карту поставлено життя солдатів армій Антигітлерівської коаліції.
Повним дисонансом до сказаного звучить детальне відтворення Тімоті Снайдером бійні, що тривала у столиці Польщі на території єврейського гетто понад два місяці. Саме євреї відігравали головну роль у Варшавському повстанні, для яких більше не існувало альтернативи – або згинути на барикадах зі зброєю в руках, або опинитися у нацистських газових камерах і крематоріях. Кульмінацією стало те, що війська 1-го і 2-го Білоруських фронтів за таємним наказом Сталіна виключно для досягнення політичних цілей так і не прийшли на допомогу повстанцям, свідомо розраховуючи на те, що нацисти знищать як євреїв з гетто, так і бійців Армії Крайової, які намагалися власними силами визволити місто від окупантів. Спроба Вінстона Черчилля вплинути на Сталіна виявилася безрезультатною. Есесівці, котрі брали участь у придушенні повстання, вбивали всіх без розбору на території гетто, навіть вагітних жінок, породіль і новонароджених немовлят в пологовому будинку.
Підсумком цієї кривавої бійні стала смерть майже 13 тисяч євреїв (з них приблизно 6 тисяч згоріли живцем під час пожеж, навмисне влаштованих німцями), ще понад 50 тисяч людей, які вижили в бункерах, були захоплені в полон і депортовані до концтаборів, переважно до Треблінки, де майже всі загинули. Коли ця трагічна звістка ді-
Закінчення на стор. 15
«Любов не завжди має голос. Іноді вона просто є – · у світлі, що торкається стіни, у паузі між словами». Пошта «СП» 14 · S. 14Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
і, зокрема, Франції, яка по суті стала колискою імпресіонізму. З усіх європейських країн тут найбільше представлене моє мистецтво. І саме у Франції плануються нові виставкові проєкти.
–Які маєте плани на 2026 рік? – Я народився у рік коня, і це буде мій рік. Потрібно буде раціонально використовувати фізичні та моральні сили. А справ справді дуже багато. Це вже згаданий виставковий проєкт, який далі буде пересуватися і показуватися на різних локаціях.
Крім пейзажної хочу представити ще й іншу серію, яка також зайняла певний проміжок мого творчого життя. Ця серія буде зовсім іншою і також потребуватиме презентацій.
Також вдосконалюватиму свою педагогічну діяльність. Продовжуватиму ті добрі справи, які розпочав зі створення простору для прийдешніх поколінь митців. Розвиватиму мою школу-студію мистецтв, удосконалюватиму сайт.
Охопити хочеться багато. А пріоритетними залишаються творчість, викладацька та виставкова діяльність.
та Київська традиція» і за підтримки українських меценатів та висловила їм щиру подяку.
Один із благодійників, які долучилися до втілення в життя задуму земляківмузейників борщів’янин Петро Цимбалістий, поділився родинними спогадами про Ігоря Скочиляса та закликав ніколи не залишатися осторонь від справ, які приносять користь народу.
Своїми враженнями від прочитаної книги, власними спогадами про її творця поділився автор цих рядків, друг і соратник світлої пам’яті Ігоря Скочиляса, зазначивши, що презентована «Історія Борщівського краю» – потужне невичерпне джерело українського краєзнавства, до якого варто іти молодим дослідникам нових часів України.
Колишня вчителька початкових класів Борщівської десятирічки №1 Ольга Юсип'юк висловила щиросердечну подяку упорядникам книги за їхній подвижницький труд, побажала подальшої плідної праці на краєзнавчій ниві.
А насамкінець того пропам’ятного дня під час задушевного погодиння в трохи вужчому колі відбувалася жвава бесіда навколо нових задумів борщівських краєзнавців, присутні поціновувачі давнини рідного краю запропонували низку цікавих ідей щодо вивчення маловідомих сторінок Борщівщини.
«Любов не завжди має голос. Іноді вона просто є – · у світлі, що торкається стіни, у паузі між словами». Пошта «СП» 14 · S. 14Originalseite ↗ У столичній бібліотеці імені Василя Симоненка відкрилася виставка художника і педагога Дмитра Коваля «Береги закоханих».
Едуард ОВЧАРЕНКО
– Любов не завжди має голос. Іноді вона просто є – у світлі, що торкається стіни, у паузі між словами, у відстані, яка не роз’єднує, а вчить чекати, – зазначила директорка бібліотеки
Алла Синявська під час відкриття виставки. – Цього вечора любов була у картинах. Тиха і стримана. Така, що тримає, коли світ стає хитким, і нагадує: навіть між берегами існує тяжіння.
Дивлячись на ці полотна, виникало відчуття, ніби слухаєш чиєсь зізнання. Тихе. Обережне. Справжнє. Без потреби щось доводити, лише бути присутнім у цьому почутті…
Це було відкриття виставки «Береги закоханих» – серії живописних робіт Дмитра Коваля, які народилися з бажання висловити те, що не вміщується в слова. Тут пейзаж – не місце, а стан душі: спогади, очікування, почуття, що переповнюють людину.
Береги, які зображено на полотнах, –
не географія. Це межа між минулим і майбутнім, між затишком дому і дорогами життя. І водночас це про притягання: берег існує лише поряд з іншим берегом, як любов проявляється лише у близькості іншого.
Дмитро Коваль – відомий український художник, живописець і педагог, член Національної спілки художників України. Його творчість сформована на перетині академічної школи та глибоко особистого, емоційного бачення світу. Роботи митця широко представлені на персональних і групових, всеукраїнських та міжнародних виставках, у галерейних і музейних зібраннях.
У напівтемряві вечора картини немов шепотіли серцю те, чого не можна сказати словами. Коли через війну та потребу економити світло зникло, вечір набув особливої тиші, а картини заграли власним внутрішнім сяйвом. М’які відблиски гірлянд танцювали по полотнах, перетворюючи простір на інтимний світ, де тиша наповнена ніжністю й очікуванням. Кожен мазок живопису хотілося відчувати повільно, затримуючи погляд, ніби ловити моменти, коли серце стикається з серцем, а вечір стає свідком тихої, трепетної любові.
У цьому вечорі, між світлом і тишею,
кожен міг відчути свою власну історію любові, що живе у тихих відблисках і паузах часу.
Щиро дякуємо Дмитру Ковалю за емоційну творчість та береги, між якими хочеться зупинитися й залишитися.
Також ми мали можливість поспілкуватися з самим митцем.
–Чим вам запам’ятався 2025 рік? – Якщо підсумувати і згадати найяскравіші сторінки минулого року, то одразу на думку спадає моя творча діяльність. Моя майстерня, без якої важко прожити навіть один день.
Попри велику завантаженість і по педагогічній роботі, і по інших сферах своєї діяльності, я майже щодня багато і плідно працював у рідній майстерні над серією нових робіт. Також продовжував працювати над творами з минулих часів. Це ті картини, які пишуться вже не один рік. Отож, майстерня посідає для мене найперше і найголовніше місце. Тому що творчість для художника – це осередок, де він може повністю зануритися в самого себе.
Також не можу оминути своєї діяльності як педагога, викладача у Фаховому коледжі мистецтв та дизайну КНУТД та очолювану мною кафедру, якою опікуюсь вже четвертий рік поспіль. А ще виставкова діяльність. Разом зі студентами проводили благодійні аукціони для підтримки матеріально-технічної бази нашого коледжу. Волонтерська діяльність – створення галереї та виставки «Героїчний часопис», де представлені портрети наших військових. Робота зі створення на базі нашого навчального закладу унікального студентського простору. Заснування студії «Майстерня життя» для виховання фахових митців.
Нарешті запрацював унікальний сайт,
який є своєрідним щоденником моєї творчості, подвижницької діяльності у сфері освіти, виставкової діяльності і багато іншого. Я неодноразово брав участь у складі журі різноманітних виставкових проєктів, конкурсах митців у сфері образотворчого мистецтва.
Не можу не згадати і про відкриття персональної виставки в бібліотеці імені Василя Симоненка «Береги закоханих». За цей проєкт я вже відзначений премією імені Архипа Куїнджі.
–Можна трохи детальніше про саму виставку?
– У мене народилася думка зробити виставковий проєкт пейзажного живопису, інтимного пейзажу. Інтимний пейзаж – один з цікавих напрямків ліричного, утаємниченого характеру. У цьому напрямку працювало багато видатних художників, які робили певне ноу-хау, переворот у сфері пейзажного жанру.
Минулого року я відсвяткував невеликий ювілей – 35-річчя. Вирішив відзначити цю дату низкою виставок. Почав з бібліотеки Василя Симоненка. Також є пропозиції ще з двох київських локацій, а також зі Львова, Миколаєва і рідної Буковини. Там планується продовження мого виставкового проєкту «Береги закоханих», до якого входить серія інтимного пейзажу.
У бібліотеці імені Василя Симоненка представлена лише частина цієї серії. Дякую цій бібліотеці, безпосередньо директорці Аллі Синявській, яка запропонувала проведення виставки.
У рамках цієї виставки буде презентація мого нового альбому-каталогу, в якому представляю свій пейзажний живопис. Інформація в альбомі подається двома мовами – українською та французькою.
Щиро вдячний своїй колишній вихованці, а нині студентці Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України Дар’ї Пустовіт, яка зробила дизайн цього альбому. А також видавництву «Софія-А» і, безпосередньо, меценату, благодійнику Максиму Мельнику.
–Чому інформація в каталозі подається саме французькою мовою?
– Вже давно планувалася моя персональна виставка у Франції. Є сподівання, що найближчим часом вона врешті відбудеться, маю конкретні пропозиції.
А якщо говорити саме про серію «Береги закоханих», то деякі роботи з цієї серії вже сьогодні представлені у місті Барбізон, що неподалік Парижа. Це місто можна вважати колискою імпресіонізму. Якщо ж брати особливості виконання моїх живописних робіт, то їх стилістика загалом тяжіє до імпресіонізму.
Для мене велика честь і далі презентувати своє мистецтво у країнах Європи у період XIV – першої половини ХХ ст., з біографістики українських громадсько-культурних організацій, простежено зародження та розвиток товариств «Просвіта», «Союз українок», «Луг», «Руська бесіда», «Січ», «Сокіл», «Пласт», братств тверезості тощо, представлено життєписи відомих осіб Борщівщини: о. Омеляна Глібовицького, його сина, українського січового стрільця Сильвестра, о. Дмитра Курдидика, адвоката Михайла Дорундяка, організатора «Пласту» Миколи Никифорчина та ін., досліджено зв’язки з Борщівщиною таких видатних українців, як Михайло Грушевський, Іван Франко, Андрей Шептицький та ін. У додатку репрезентовано статті істориків Борщівського краю та спогади про життя на Борщівщині, зібрані, впорядковані та подані до друку вченим у різних виданнях.
Доповідачка охарактеризувала кожен розділ, акцентуючи увагу на цікавих фактах, які нині видаються гостроактуальними. Зокрема, на прикладі опублікованих у виданні спогадів Івана Романюка, навела цитату, як викорінювався «рускій мір» із жителів Борщівщини самою російською окупаційною владою в період першої світової війні. Також науковиця підкреслила, що видання ІІ тому здійснювалося у рамках публічного проєкту «Соборна Україна
«Любов не завжди має голос. Іноді вона просто є – · у світлі, що торкається стіни, у паузі між словами». Пошта «СП» 14 · S. 14Originalseite ↗ У Борщівському обласному краєзнавчому музеї на Тернопільщині нещодавно відбулася презентація другого тому «Історія Борщівського краю» Ігоря Скочиляса (1967- 2020), видатного земляка, відомого дослідника Української Церкви, краєзнавця, доктора історичних наук, професора Українського католицького університету.
Степан ТАТАРСЬКИЙ, член НСЖУ, м. Борщів, Тернопільщина
Презентоване ошатне 720-сторінкове видання є плідним завершенням кількарічних жертовних потуг колективу упорядників над двотомним збірником трудів науковця, досліджень невідомих та маловідомих сторінок історії Борщівської землі – як пишний барвистий вінок його пам’яті.
Двотомна «Історія Борщівського краю» є живим пам’ятником титану новітньої української історичної думки, який 5 років тому наприкінці ковідного грудня передчасно пішов із життя, залишивши величезний неоціненний скарб передусім для своїх земляків.
Спільну поминальну молитву провів о. Богдан Бондар.
Живий голос Ігоря Скочиляса западав у серця присутніх із екрану під час перегляду короткометражної документальної стрічки «У пошуках втрачених століть», знятої з нагоди вручення йому нагороди Ad Fontes.
А далі Михайло Сохацький, очільник музею, краєзнавець-дослідник, археолог поділився спогадами про дружбу та багаторічну співпрацю з науковцем над унікальним науково-краєзнавчим збірником «Літопис Борщівщини», наголосив, що поява цього фундаментального видання, як «Історія Борщівського краю» була лише питанням часу.
Творчі деталі створення такого непересічного проєкту розкрила Леся Грабик, одна із упорядників двокнижжя, модераторка заходу..
Ірина Скочиляс, кандидат історичних наук, незмінна наукова редакторка видання, вдова світлої пам’яті невтомного трудівника на ниві української історії, прибувши зі Львова, детально ознайомила зі структурою другого тому: у книзі подано дослідження Ігоря з історії Церкви на Борщівщині
«Це був той випадок, коли на репетиції йдеш не як на звичайну роботу, а з радістю». Театр 15 · S. 15Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
актору треба пройти. Відчуваєш з ним спорідненість душ.
Загалом, робота актора і режисера –
це тандем. Актор чує і виконує, а режисер – чує. Є відповіді, є спільний результат.
– Репетиції вистави відбувалися в абсолютній любові, – завершує розмову Анастасія Глущак, виконавиця ролі Груше. – Була просто неймовірна команда з неймовірною енергією партнерства. А режисера Дату Тавадзе вважаю справжнім генієм.
В усіх була повна довіра до режисера, до того, що він говорить, пропонує. Хоча, звісно, привносили й щось своє. Хотілося просто бігти на репетиції, хоча в нас тоді були обстріли. Режисер вперше працював з нашими акторами. Як вже сказав Андрій Мостренко, ніякого мовного бар’єру не було. Ми з Дата добре розуміли одне одного.
Коли я прочитала п’єсу, послухала,
що говорив про мою героїню режисер, то просто розплакалася. А потім, коли вже почала працювати над роллю, я з нею прокидалася, з нею засинала. Постійно в голові була лише вона. Ставила собі питання – як вона змогла вижити і не зламалася. Мені було її дуже шкода як людину, як жінку. Хотілося просто обійняти, забрати звідти.
Згодом зрозуміла, що насправді у мене багато з Груше схожого, зокрема, характер. Мене виховувала мама, вона зараз в окупації. Це сталева жінка. А з героїнею п’єси у нас тільки синергія та любов. Вона моя найкраща подружка, я обожнюю Груше.
В іншому складі цю роль виконує
Анастасія Нестеренко – неймовірна партнерка, неймовірна акторка. Звісно, ми допомагали одна одній під час роботи над образом, щось підказували. Хоча, можливо, в цьому й не було особливої потреби. Бо Дата працював зі всіма нами і кожним індивідуально. А коли на репетиції могла бути лише одна з нас, то вона іншій розповідала, що відбулося, які зміни.
Всі мої колеги по виставі просто неймовірні, не можу виділити когось окремо. А щодо своєю ролі, то задоволена нею поки не в повній мірі. Робота триває.
«Це був той випадок, коли на репетиції йдеш не як на звичайну роботу, а з радістю». Театр 15 · S. 15Originalseite ↗ Новим проєктом Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра стала вистава «Кавказьке крейдяне коло». Це сміливе, сучасне прочитання брехтівської притчі про жінку, яка не боїться зробити крок назустріч долі. На сцені, сповненій живої музики, співів і потужної акторської енергії, зіштовхуються два світи: жагуче прагнення до життя та тиша внутрішнього спустошення. Що переможе? Відповідь, як завжди, у глядацькій залі.
Едуард ОВЧАРЕНКО Світлини Едуарда Межула
– Ця вистава дуже важлива для мене, – зізнається Ірина Мельник, народна артистка України, виконавиця ролей Натели та Манани. – Це розповідь про нашу війну. Я не уявляла, наскільки сучасною виявиться драматургія Бертольда Брехта.
Директорка нашого театру Леся Жураківська та головна режисерка Тамара Трунова здійснили справжній подвиг: під час війни разом з Ризьким театром «Дайлес» створили виставу такого масштабу.
Режисер вистави Дата Тавадзе перед приїздом до Києва брав участь в акціях протесту в Грузії. Він дуже талановитий митець з активною громадською позицією. І щиро вболіває за Україну.
У виставі звучить жива оригінальна музика композитора Ніка Пасурі, з яким у тандемі працював режисер. Також цікава робота художниці-постановниці Крістіни Пастернака. Вистава вийшла дуже живописна, яскрава. Чимось нагадує стрічки Сергія Параджанова та картини Ніко Піросмані.
Обставини п’єси трагічні, проте вистава грається як трагікомедія. Тут поєднуються вінчання і відспівування, похорон і весілля. Ми працюємо яскравими фарбами, а напівтонів практично немає. Наче оживають персонажі картин.
Я граю дві ролі: Нателу Абашвілі, дружину губернатора, яка не мала ніякого уявлення про реальне життя, поки не опинилася віч на віч з реальністю, та Манану, просту жінку, яка вміла виживати в цій реальності. Обидві мають синів, і обох ця війна зробила монстрами. Бо обидві використовують своїх синів, аби мати з цього зиск.
Люди найкраще перевіряються у екстремальних обставинах, а найбільший екстрим – це війна. Когось вона розчавлює, а когось робить велетнем.
Театр працював у дуже складних обставинах – без світла і опалення – це нас всіх ще більше згуртувало. А робота над виставою триватиме й далі. У всіх відчуття, що ми ще на дорозі до повного усвідомлення текстів Бертольда Брехта.
Ще я хочу подякувати нашим глядачам за те, що ми залишаємося разом. Для нас дуже важлива ваша підтримка.
– Ірина Мельник вже згадала про те, що цю виставу нам подарував Латвійський театр «Далас», – продовжує Андрій Мостренко, заслужений артист України, виконавець ролі Співака. – Але у них дуже велика сцена порівняно з нашою, тому декорації довелося трішки змінювати.
Режисура, яку запропонував Дата Тавадзе, відрізняється своїм існуванням на сцені, його пластичним та драматичним баченням. Це дуже позитивний режисер. Він ніколи не сумує, у нього на все готова відповідь. Він знає чого хоче і вміє це довести. Якщо хтось з акторів ставив запитання, то в нього завжди була готова відповідь. Дата жодного разу не підвищив голосу, ми не бачили, аби він нервував. З ним було дуже цікаво працювати.
Тепер щодо мого персонажа. Це співець. У деяких виставах, які йдуть за п’єсою «Кавказьке крейдяне коло» за кордоном, він навіть співає оперні партії. Ми вирішили від цього відмовитися. Він у нас, як ведучий цього дійства, до кожної події робить свої вставки. І все залежить від настрою цього співця, настільки він перейнявся ситуацією.
Отож, від першої репліки співця залежить як далі піде вистава. І це було цікаво тому, що п’єса дуже актуальна для України сьогодні. Хоча вона написана про Сакартвело (Грузію), про їхню громадянську війну, але настільки перегукується з нами. Приміром у Брехта є вставка, де мій персонаж читає як статтю з газети: «Уряд оголосив, що він починає розслідування. З того часу ніхто не спить. Кожен перебуває під підозрою, але не знає в чому конкретного його підозрюють. І поки всі зайняті тим, щоб відвести підозру від себе, хто ж помітить багаточисельні злочини уряду». У мене глядачі запитували: «Це ви написали»? Я відповідав, що ні. Утому то й справа, що тут немає жодної своєї вставки. Все це Брехт. Він настільки глибоко в цьому матеріалі, хоча жодного разу не бував у Сакартвело.
Режисер нам розповідав, що головна героїня Груше Вачнадзе була бідною дівчиною, служницею в багатому будинку. Але насправді прізвище Вачнадзе належить дуже відомому князівському роду. Отож, Брехт можливо знав не все про Сакартвело, але дуже перейнявся цією історією і написав свою видатну п’єсу.
А Дата Тавадзе настільки конкретно і чітко давав кожному завдання щодо його існування на сцені, що від актора залишався тільки голос, та й то не завжди. Тому, що твій персонаж існує інакше ніж ти. І ми виконували все те, що він нам говорив.
Зараз вистава ще на нерві, але так з усіма прем’єрами. Головне, що вона подобається і акторам, і глядачам. Подобається і колегам, які не зайняті у цій виставі, але вже її бачили.
Для мене серйозний показник, коли колеги кажуть: «Я б хотів зіграти у цій виставі. Зіграти хоча б якусь роль». Я сам люблю дивитися вистави в яких не граю. І коли виникає бажання зіграти в якійсь з цих вистав, для мене це показник рівня постановки, рівня режисера.
Дуже хотів би ще попрацювати з Датою Тавадзе. Він надав нам нове дихання. Дата сказав, що якщо його запросять поставити у нас ще одну виставу, то він буде розмовляти або англійською, або українською мовою. За той час, коли він знаходився тут, а це приблизно півтора місяці, вже все розумів. Ми з ним спілкувалися українською. Нам не треба було перекладати, або підбирати якісь слова.
Це був той випадок, коли на репетиції йдеш не як на звичайну роботу, а з радістю. Ти просто туди летиш, аби поспілкуватися з режисером, щоб отримати задоволення від своєї праці. Його цікаво слухати. Він ставить цікаві завдання, придумує перепони, через які
«Це був той випадок, коли на репетиції йдеш не як на звичайну роботу, а з радістю». Театр 15 · S. 15Originalseite ↗ Fortsetzung von «Червоно-коричневе пекло, влаштовуване людожерами», S. 12
Початок на стор. 12–13.
йшла до Лондона, як зазначає у книзі автор, польський еміграційний уряд був не просто шокований тим, що сталося у Варшаві, він відчув аморальну пасивність з боку як англійських, такі американських високопосадовців до трагічного перебігу подій в єврейському гетто. Тімоті Снайдер згадує на сторінках книги вчинок представника Бунду в польському уряді на еміграції Шмуеля Зінгельбойма, котрий свідомо вчинив над собою акт суїциду, щоб привернути увагу світової громадськості до нацистського масового вбивства євреїв в окупованих країнах, пізніше названого Голокостом.
Під кінець своєї багатосторінкової праці Тімоті Снайдер звертається на адресу нинішнього правителя кремля володимира путіна, котрий все більше стає схожим на Йосипа Сталіна через намагання мілітарною силою відновити радянську імперію в кордонах 1991 року. Дуже часто, за спостереженнями американського дослідника, сучасний людожер з Московії дозволяє собі відверто фальсифікувати історію минулого століття у публічних виступах, виправдовує злочини сталінізму, які за своїм змістом і масштабами нічим не відрізняються від подібних злочинів, вчинених нацистами у роки Другої світової війни.
У нинішній путінській росії спостерігається не лише замовчування, а свідоме заперечення тотального геноциду, влаштованого сталіністами на підконтрольних їм територіях. У першу чергу це стосується України, де з особливим цинізмом і ненавистю десятиліттями планомірно стиралася національна ідентичність місцевого населення, жорстоко придушувався будьякий спротив московській колонізації, цілеспрямовано нав’язувалась утопічна ідеологія.
Мабуть тому книга «Криваві землі.
Європа між Гітлером і Сталіним» Тімоті Снайдера сприймається в усіх її аспектах справжнім вироком тоталітарним системам, насамперед радянській і нацистській, а ще є пересторогою для тих, хто намагається їх відтворити у столітті нинішньому ціною людського смертей і колосальних матеріальних втрат.
* «Салашисти» – прихильники угорського нацистського руху, що існував у 1930-х та 1940-х роках. Назва походить від прізвища їхнього лідера – Ференца Салаші.
Подія · «Виставка Олександра Мельника додає · непохитної віри в нашу Правду і Волю». 16 · S. 16Originalseite ↗ Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
До відзначення четвертої річниці повномасштабного вторгнення росії в Україну, дванадцятої річниці новітньої російсько-української війни, пошанувань Героїв Небесної сотні відбулась культурна подія всеукраїнського і міжнародного масштабів. Антивоєнна миротворча виставка видатного художника і громадського діяча України Олександра Мельника «Бачу справи твої, Людино!» відкрилася у Дипломатичній академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС. А в тому, що виставка відбулася, велика заслуга очільника Дипломатичної академії пана Ігоря Осташа.
Це третя антивоєнна виставка Мистця від 2001 року. Як провидець, Олександр Мельник передбачав війну росії проти України ще 25 років тому. Тоді його пропозиція організувати тематичну виставку-попередження викликала подив і нерозуміння. Живемо, мовляв, у мирі. Але художники – люди з особливою інтуїцією. Вони бачать далеко, як пророки, та мало хто до них прислухається. А проте їм своє робить.
Олександр Мельник – художниквоїн, який ніколи не опускає рук і не втрачає сили духа. Уся його творчість – це боротьба за державу. За її правдиву історію, яку він закодовує у символи і метафори. За наші святині, для яких він пише ікони, як наприклад, для відродженого Михайлівського Золотоверхого собору. За утвердження української мови, яку він лицарськи обороняє від невігласів. Він не лише творець історичного живопису, який відродив десятьма організованими бієнале "Україна від Трипілля до сьогодення". Олександр Мельник сам творить новітню історію.
Він виходив на Майдан 2004. Під час Революції гідності 2013-2014 очі з його картини "Бачу справи твої, Людино!" стали очима Бога, зверненими до кожного з нас. Ці очі пронизливо запитували, що ти зробив, аби подолати зло, яке хоче знищити Україну. Його картину, яка облетіла увесь світ, ворог пробив кулею, поранивши і пана Олександра. Ніколи не забути, як він прийшов до мене на передачу на Радіо Культура, зняв шапку, а під нею біла хусточка, залита кров’ю...
Олександр Мельник живе Україною.
Він служить їй кожним днем своєї творчості. Усі його картини, виставки, вчинки – це служіння. Уся його творчість, зокрема і нинішня виставка, – це візуалізований підручник української історії, трагічної і героїчної. Вивчаймо нашу історію за картинами Мельника – і станемо українцями!
Представлені тут картини – про одвічного ворога московита, який прагне захопити Київ від часів Юрія Боголюбського, який його і розтерзав, і пограбував, підло вкравши навіть святу ікону матері Божої Вишгородської. У них тепер вона Владимирська, позбавлена навіть власного імені...
На нинішній виставці Олександра
Мельника багато горя і болю. Тут спломенілий цвіт, плач вдів і матерів, що втратили на війні найрідніших... Мадонни на попелищах, написані у майстерні на Оболоні під страшні вибухи у перші дні Великої війни...
Проте на цій виставці багато краси як символу нашої нації. Вона у прекрасних жоржинах, айстрах на полотні, вона в очах матері, яка в передчутті народження дитяти, у постатях лицарів, які тримають небо, у банях наших соборів і соборах душ наших людей. Їхня сила сяє і животворить з картин світлом і невмирущою любов’ю до землі, на якій українці жили справіку.
Виставка Олександра Мельника додає непохитної віри у нашу Правду і Волю. У те, що будемо жити щасливо у своїй хаті, де Шевченкове слово, сині мати. І врага не буде, супостата. А бу
"Крок"
дуть люди на землі. До них звертається художник зі словами: "Ви прекрасні, явас люблю!" Хто переможе націю, яка "має в серці те, що не вмирає?" Яка народжує такі таланти, як художник світового рівня Олександр Мельник!
Подивіться виставку «Бачу справи твої, Людино», вона неймовірної сили!
Авторська екскурсія Олександр Мельник "Homo sapiens"
Подія · «Виставка Олександра Мельника додає · непохитної віри в нашу Правду і Волю». 16 · S. 16Originalseite ↗ Друзі! Тижневик "Слово Просвіти" — один з небагатьох нині існуючих островів незалежного українського слова в інформаційному морі — за певного "сприяння" нашої влади опинився на межі припинення свого існування. І тільки ми самі, хто любить, шанує і дорожить українським правдивим і об'єктивним українським словом, можемо допомогти "Слову Просвіти". АТ КБ "Приватбанк" (ЄДРПОУ банку 14360570, код банку 305299) відкрито рахунок: № UA 263052990000026004036804116; отримувач ГО Всеукраїнське товариство "Просвіта" ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ 00031756.
Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Літературна редакторка
Галина ДАЦЮК
Коректорка
Олена ГЛУШКО
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК
Бухгалтерія
279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї :
вул. Хрещатик, 10-Б,
м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
Надруковано в ТОВ “Мега-Поліграф”,
04073 м. Київ,
вул. Марка Вовчка, 12/14.
Листування з читачами —
тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори.
Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів.
При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти”
обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и
“Слово Просвіти” — 30617
2 6 0 0 7
Подія · «Виставка Олександра Мельника додає · непохитної віри в нашу Правду і Волю». 16 · S. 16Originalseite ↗ Засновник:
Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Реєстраційне свідоцтво
КВ № 4066
від 02.03.2000 р.
Шеф-редактор
Павло МОВЧАН
Головний редактор
Ігор ЗОЦ
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова),
Павло МОВЧАН,
Микола ТИМОШИК,
Георгій ФІЛІПЧУК
Микола ГОЛОМША
Юрій ГАНДЗЮК
Галина ДАЦЮК
Євген БУКЕТ