Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №22 за 2013 рік

16 S. · 35 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 22 (711), 6—12 червня 2013

11736 фотографій 1104 об’єктів природно-заповідного фонду України — саме стільки світлин завантажили з 15 квітня до 15 травня 365 учасників фотоконкурсу “Вікі любить Землю”, який проводила громадська організація “Вікімедіа Україна”. Мета — привернути увагу громадськості до проблем існування та збереження ще вцілілих природних об’єктів, створити впорядкований інтернет-каталог їхніх світлин. На фото — Український степовий природний заповідник “Кам’яні Могили”. Про фотоконкурс “Вікі любить землю” — читайте стор. 3. Володимир ГЕТЬМАН, кандидат географічних наук, Київський національний університет імені Тараса Шевченка Нині народи Землі катастрофічно втрачають свій родоначальний зв’язок із тими місцями, де жили їхні предки, де проходило дитинство, формувалися ха# рактер і самосвідомість. Як відомо, у людині від народження закорінене її генетичне минуле. Так само, як материнське молоко і колискова пісня передають малій дитині генетичну визна# ченість, так і рідний край формує протя# гом тривалого часу ментальні риси поко# лінь і загалом нації (етносу). Багатюща природа України формува# ла самобутній характер українця, вплива# ла на його матеріальну, духовну культуру. Живописні краєвиди надихали людей на пісенну творчість, народний епос, впліта# лися в барвисті вишивки, відтворюючи місцеві особливості: рослинний орнамент притаманний для рівнинних територій, геометричний — для гірських. Теперішня, майже скрізь змінена ланд# шафтна й екологічна природа, стала бу# денно одноманітною, що відобразилося на людському характері, на поведінці, стилі одягу. Вже й натури людей нівелю# ються, втрачають індивідуальність і коло# рит, стають стандартними. мецький науковець Т. Шульц стверджує, що на нейтралізацію опору природи люд# ський капітал (знання, досвід тощо) вит# рачається доти, доки не встановиться но# ва рівновага з навколишнім середовищем. Втрата людського капіталу відбуваєть# ся у двох випадках: коли змінена люди# ною природа чинить опір і до неї необхід# но пристосовуватися; коли виникає кон# флікт (дисгармонія) із природою при ви# мушеному чи добровільному вселенні людини в нове для неї середовище. На# штовхнувшись на опір зовнішнього сере# довища, представники етносу стають інертними, втрачаються їхні творчі сили, тобто вироджуються. Прив’язаність народу до свого при# родного середовища споконвічно була основою його самозбереження, фунда# ментом, на якому вибудовувалися звичаї, традиції, мовне розмаїття. Нині ми через свою надмірну мобільність та інших від нас незалежних причин — об’єктивних і суб’єктивних — посиротили українські села. Вчорашні селяни розчинилися у “масовій” культурі Заходу. Закінчення на стор. 3 ЩО ЗА ЗВИНУВАЧЕН- НЯМИ У ФАШИЗМІ?
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

Дух Землі

Міський спосіб життя створює пев# ний матеріальний комфорт. Але… Урбані# зований міський ландшафт не має того багатющого енергетичного потенціалу (бо переважає розсіювання енергії — ент# ропія), який мав у минулому. Самобутній, природний ландшафт надихав людину. Нині ж, віддаляючись від рідного краю, домівки, мови, — вона стає меншовартіс# ною, космополітизується. Під впливом глобалізації зменшується сила спорідненості з рідними краями, слабне так званий Дух Землі (за Тейяр де Шарденом), який живить нас так само, як сила духу, здоров’я, подароване родом. Боячись втратити чиновницьке кріс# ло, посаду, суспільну репутацію, сімейне благополуччя, ми через соціальну, полі# тичну короткозорість не лякаємося зни# кання — точніше і жорстокіше — само# знищення власної етнічної сутності, заг# розливої втрати контролю над навколиш# нім середовищем. А це, за свідченням ві# домого англійського дослідника історії Арнольда Дж. Тойнбі, один із чинників зникнення не лише етносів (народів), а й цивілізацій. Автор теорії людського капіталу, ні# ШЕВЧЕНКО — ЯВИЩЕ НЕЗБАГНЕННЕ КОЗАК МАМАЙ У МИСТЕЦТВІ 14–15
2 “Демократам треба не нищити один одного, а об’єднуватися”. Події, факти, коментарі · S. 2Originalseite ↗

Василь КУЙБІДА: «Ми показали приклад об’єднання. Слово за іншими партіями»

Цим рішенням РУХ продемонстрував приклад об’єднання та закликав інші національно-демократичні сили долучитися до об’єднавчого процесу, аби створити потужну правоцентристську партію, яка б активно впливала на політичне життя в державі, боролась за утвердження незалежності й демократії в Україні. Про це йшлося на прес-конференції в УНІАН керівництва об’єднаної партії. У ній узяли участь голова НРУ Василь Куйбіда, обрані з’їздом перший заступник голови партії Іван Заєць, заступники голови — Віктор Лабазов і В’ячеслав Коваль (обрані від НРУ) і Світлана Ніколіна (від УНП), вона ще й голова Рівненської обласної “Просвіти”. Голова РУХу Василь КУЙБІ- ДА відповів на запитання “СП”. — Який основний підсумок об’єднавчого з’їзду РУХу? — Ми поставили за мету, усвідомлюючи відповідальність за долю українського народу, держави, об’єднати національно-демократичні сили. Зрозуміло, що коли говоримо про таке об’єднання, то спочатку треба відновити єдність самого Народного руху України — об’єднатися з Українською народною партією. Ми це вже зробили. Вели і ведемо консультації з іншими партіями, які вважають себе демократичними. У кожної партії свої особливості, які необхідно враховувати. Наприклад, нині вже готова угода про співпрацю з Українською республіканською партією, яку очолював Левко Лук’яненко. Він позитивно висловився про об’єднання НРУ і УНП і заявив, що УРП та- ВИБОРИ І ДОВИБОРИ Опозиція хоче ліквідувати КС і розпустити Київраду через ЦВК Лідер “Батьківщини” Арсеній Яценюк заявив, що одна з програмних засад опозиції — ліквідація Конституційного суду та передача повноважень конституційної юрисдикції Верховному Суду. Про це йдеться в заяві Яценюка стосовно рішення Конституційного суду щодо проведення виборів мера Києва та місцевої ради 2015 року. Яценюк зазначив, що опозиція вимагатиме притягнення до відповідальності суддів КС, “зокрема й за зміну Конституції без волі народу України, антиконституційне скасування пільг для українців і позбавлення громадян права обирати собі владу”. “Опозиційні фракції звернуться до ЦВК із вимогою обнулення списків кандидатів у депутати Київської міської ради та складення мандатів”. “Кишеньковий суд президента Януковича виніс рішення, яке мотивоване страхом влади перед програшем виборів у Києві”, — заявив Яценюк, а також наголосив, що президент намагається у будь-який спосіб утримати владу в Києві до виборів 2015 року, “адже чудово знає, що ці вибори він програє, а мирним шляхом владу віддавати не збирається”. За його словами, рішення Конституційного суду про проведення київських виборів 2015 року — це продовження делегітимізації влади в Києві та в цілому в Україні: “Цей Конституційний суд навіть перевершив кож має бути в Народному русі України. Сподіваюся, ці об’єднавчі процеси дадуть позитивні наслідки. І якщо хтось сумнівався у тому, що ми робили, то після 19 травня, маючи такий зразок політичної поведінки, громадянської мужності, приєднається до нас. — А чи не трактуватимуть це як поглинання тепер уже потужним Народним рухом дрібніших партій? — Вважаємо, що найкращий варіант — об’єднання партій, у яких одна ідея, ідеологія. Адже, на жаль, малі партії не впливають на політичні процеси. Намагання перетворити політичне життя в Україні на протистояння двох попередників, які винесли рішення, що два терміни президента дорівнюють одному”. Депутатам Київради передали “чорні мітки” Громадські активісти передали символічні “чорні мітки” депутатам Київської міської ради. Учасники акції закликали депутатів скласти мандати. Організатори переконують, що робота Київради після 2 червня буде нелегітимною, оскільки законом передбачене обрання міськради на 5 років. КВУ: порушення могли завадити чесному вибору мера Василькова Комітет виборців України вважає, що процедурні порушення під час голосування і підрахунку голосів могли вплинути на результати виборів мера Василькова (Київська область). Про це заявив глава правління КВУ Олександр Черненко. Експерт повідомив, що, за даними Васильківської міської територіальної виборчої комісії, за представника Партії регіонів Володимира Сабадаша проголосували 3 тисячі 403 виборці, за кандидата від політичної партії УДАР Сергія Сабова — 3 тисячі 158. Явка виборців становила близько 35 %. “Вибори були непростими — і під час голосування, і під час підрахунку голосів ми бачили певні процедурні порушення. Зупинили спроби вкидання бюлетенів, на деяких дільницях журналістів і спостерігачів вигнали з приміщення дільничної комісії. Правоохоронні органи мають розслідувати ці факти, партій ми не підтримуємо. Наприклад, коли 2011 року і влада, і опозиція голосували за новий закон про вибори парламенту, піднявши прохідний бар’єр до 5 % з метою фактично електорально знищити невеликі партії. Сьогодні наше основне завдання — усунути антиукраїнську владу, а для цього демократам треба не нищити один одного, а об’єднуватися задля протистояння їй, заради нормального функціонування Української держави. — Чи обов’язково потужна об’єднана партія і далі називатиметься Народним рухом, коли до неї приєднаються ще деякі партії? — Коли ми говоримо про оновлення партії, це має багато складових: модернізація ідеології, організаційних структур, методи роботи. У Народному русі ще кілька років тому ставилося питання про можливу модернізацію прапора, зміну назви. Але перемогла думка, що сила, яка привела до відновлення української незалежності, має залишитися такою принаймні доти, доки буде виконане основне завдання — утвердження цієї національної держави. А потім уже можна робити і модернізацію символів, оскільки розрив між кандидатами невеликий. Комітет виборців заявляє про масову фальсифікацію виборів мера Ялти За попередніми даними міським головою Ялти обрали представника Партії регіонів Сергія Ілаша. Водночас Кримське відділення Комітету виборців України заявило про грубу фальсифікацію виборів мера Ялти протягом останніх чотирьох годин голосування. Як повідомляє прес-служба кримського відділення КВУ з посиланням на свого голову Андрія Криська, до 18.00 низька явка виборців несподівано виросла, хоча спостерігачі громадської організації не зафіксували масового підвезення людей. Причому, цей сплеск електоральної активності супроводжувався низкою показових явищ, зокрема намагалися вивести журналістів і спостерігачів із дільниць, видавали бюлетені невстановленим особам, а також члени комісій вносили якісь записи у списки виборців. “Все це кваліфікували як ознаки однієї системної фальсифікації — вкидання виборчих бюлетенів. І підтвердження не забарилися. На двох виборчих дільницях (у Ялті і в Гаспрі) спостерігачі КО КВУ зафіксували в урнах для голосування товсті пачки бюлетенів. Причому відразу після цього на одній із дільниць комісія проголосувала за видалення спостерігача з дільниці”, — повідомив Крисько. pravda.com.ua зміну назви. Яка сьогодні думка домінуватиме, не знаю. Але все має підпорядковуватися основній меті — усуненню антиукраїнської влади. — Нашу газету видає потужна громадська організація — Товариство “Просвіта”, яке було надійним союзником Народного руху від самих його початків. Тому деталізуйте озвучену Вами на з’їзді тезу — про відновлення в якійсь формі НРУ як справді потужного громадського руху. І яка тут роль і місце громадських організацій? — Ми вважаємо, що змінити цю антиукраїнську владу можна, тільки консолідувавши і політичні сили, і громадські організації, створивши великий громадянський рух. Це будуть і політичні сили, представлені в парламенті, і ті, які зараз поза парламентом, і всі громадські організації, які стоять на національній платформі. У зв’язку з цим Народний рух України ухвалив рішення про посилення співпраці з громадськими організаціями, на розбудову громадянського суспільства. До речі, так, як ми це робили ще 1989 року. Я в Народному русі України з 1989 року, створював його перші осередки. Тоді у нас до керівництва РУХу у Львові входили голови різних громадських організацій. І коли ухвалювалося якесь політичне рішення, то реалізовувалося воно також через громадські організації. На якомусь етапі, поставивши перед собою тільки партійні завдання, втративши зв’язок із громадськими організаціями, вважаю, ми програли. Тож завдання сьогодні — відновити цей зв’язок, створити нові громадські організації. Наше суспільство можна умовно розділити на кілька сегментів: українське громадянське суспільство; постсовєцьке суспільство з його цінностями; невелика частина, яка не ідентифікує себе з Україною, — нащадки різних загарбників, які тут залишилися, відверті українофоби. Наше завдання — розширювати українське громадянське суспільство. Воно й приведе до зміни еліт у державі, зміни влади. Завдання нинішньої влади — стримувати розвиток українського громадянського суспільства і консервувати та підтримувати совєцькі зразки. Бо ця влада спирається саме на отой сегмент совєцького суспільства і на це українофобство як свою базу. А ми повинні зміцнювати свою базу — українське громадянське суспільство. А це розбудова громадських організацій, насамперед таких, як “Просвіта”. Спілкувався Петро АНТОНЕНКО 19 травня оголосили про об’єднання в одну партію — Народний рух України двох частин колись єдиного, але 14 років тому розколотого НРУ. Українська народна партія того дня ухвалила рішення про влиття своїх членів у НРУ, а з’їзд НРУ проголосив відновлення єдності РУХу.
2 “Демократам треба не нищити один одного, а об’єднуватися”. Події, факти, коментарі · S. 2Originalseite ↗

«Захистимо дітей від Табачника!»

Георгій ЛУК’ЯНЧУК Фото автора Напередодні Міжнародного дня захисту дітей, за ініціативою Української партії громадські та патріотичні організації, що входять до Громадського руху “Українська патріотична альтернатива”, серед яких і ВУТ “Просвіта”, і Громадської коаліції “Анти-Табачник”, небайдужі громадяни провели біля Адміністрації Президента України акцію протесту “Захистимо права українських дітей від українофоба Табачника!”. Акція відбулася під гаслами: “Українським дітям — українські школи!”, “Чому навчає українських дітей “дешевий клоун і казнокрад” за висловом Колєснікова?”, “Геть українофоба Табачника від українських дітей!”, “Геть строітєля “русского мира” з України!”. У виступах на акції та у Зверненні на ім’я Президента України, переданому в Адміністрацію, йдеться про те, що Дмитро Табачник, перебуваючи на посаді міністра, постійно проводить анти українську, антидержавну політику. Під його керівництвом відбувається процес масового закриття українських шкіл у сільській місцевості, шкіл з українською мовою викладання у східних і південних областях. У вищій освіті нав’язуються рішення, що сприяють відновленню корупції під час вступних кампаній, антинаукова реформа зі збільшенням кількості студентів на одного викладача до 18 осіб, що призведе до скорочення викладацького складу на третину! У зверненні до Президента і громадськості йдеться також про публічні висловлювання міністра, які розпалюють міжнаціональну напругу в суспільстві та принижують честь і гідність українців. Учасники акції запропонували Президенту звільнити міністра-антидержавника.
3 “Вікі любить Землю” виховує патріотизм і гордість за те, що ми живемо у такій красивій країні”. · Рідний край · S. 3Originalseite ↗

Фотоконкурс «Вікі любить Землю» вітає переможців

Євген БУКЕТ Ще перед початком фотоконкурсу оргкомітет завершив роботу над переліком конкурсних об’єктів, який складається з майже 7400 позицій. У цьому переліку заповідники, ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні дендрологічні, зоологічні сади і парки, а також пам’ятки садовопаркового мистецтва. Зазначимо, що в Україні це був перший повний перелік заповідних об’єктів, що потрапив до вільного доступу всіх користувачів Інтернету. Взяти участь у конкурсі “Вікі любить Землю” міг кожен охочий. Для цього потрібно було зареєструватися у Вікісховищі — одному з сестринських проектів Вікіпедії і завантажити туди власноруч зроблені світлини об’єктів природно-заповідного фонду, вказавши при цьому ідентифікатор ID пам’ятки зі списку. Усі фотографії, надіслані на конкурс, потрапляли до загальної категорії українських пам’яток природи, ілюстрували створений вікімедійцями перелік та сортувалися у службовій категорії конкурсу. Таким чином світлини стали надбанням людства — тепер їх може використовувати будь-хто з будь-якою метою, не забуваючи вказати автора і джерело, звідки було взято світлину. Члени журі у кілька етапів обирали серед надісланих фотографій найкращі, а також відзначили в окремій номінації учасників, що завантажили на Вікісховище найбільшу кількість світлин природних пам’яток. Так було визначено12 переможців, кращі робо- Закінчення. Початок на стор. 1 Науково доведено, що ідентифікація етносу зі своєю землею відбувається передусім у суб’єктивній, глибоко підсвідомій сфері. Учений-етнолог Лев Гумільов розумів розвиток етносу та біосфери як взаємозумовлений процес. Нація (етнос) і природне оточення, в якому відбувався етногенез, для нього поняття єдині й нероздільні. Етнос у людини — те саме, що прайд у левів, — зазначав учений. Це форма існування виду Homo sapiens. Тому можна розглядати ідентичність етносу як функцію поведінки людей, що входять до його складу. ти яких Ви можете бачити на світлинах. Автори найкращих фоторобіт отримають призи від організаторів і партнерів фотоконкурсу “Вікі любить Землю” на церемонії нагородження, яка відбудеться 9 червня у Києві. До речі, постійним партнером фотоконкурсів, які організовує “Вікімедіа Україна”, є Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка, яке нагороджує призерів власною видавничою продукцією. Серед різноманітних конкурсів у форматі Wiki Loves…, які проводять різні відділення Фонду Вікімедіа (Wiki Loves Monuments, Wiki Loves Pride, Wiki loves Sound, Wiki loves Libraries тощо), сьогодні лише фотоконкурс пам’яток став міжнародним. Результат України у конкурсі “Вікі любить Землю” майже такий, яким був 2010 року підсумок першого Нідерландського конкурсу “Вікі любить пам’ятки”. Щоправда, кількість пам’яток історії і культури на порядок перевищує кількість природних, що полегшує завдання учасникам. Тому, зважаючи на складність завдання для фотографів, початкову динаміку і кінцевий результат, конкурс “Вікі любить Землю” перевершив усі очікування. Організатори впевнені, що вже наступного року конкурс “Вікі любить Землю” стане міжнародним, про що уже ведуться перемовини з відділеннями Фонду Вікімедіа в інших країнах. Своїми враженнями про фотоконкурс поділилися члени журі: Олексій Василюк, заступник голови Національного екологічного центру України: “Тиха бухта”, Крим “Вікі любить Землю” — не просто конкурс, а перша в історії України база фотографій природно-заповідних територій. В Інтернеті немає жодної іншої сторінки, окрім “Вікі любить Землю”, яка б містила назви і навіть короткі описи всіх територій природно-заповідного фонду України (ПЗФ). І це — велика відповідальність. Десятки сайтів, що містять інформацію про окремі заповідні території, не згадують і чверті наявних об’єктів ПЗФ. Тому кожен, хто додав своє фото до Вікісховища, зазначивши його належність до конкретної заповідної території — можливо, зробив унікальну справу”. Вадим Перегуда, краєзнавець, президент історико-краєзнавчого клубу “Кліо”: “Збереження природних пам’яток Батьківщини — це мить, у звичайному здавалося б погляді на речі, що оточують. Завдячуючи фотографії ми можемо затримати цю мить Гармонії і поділитися своїм відкриттям із близькими людьми. Фото, надіслані на конкурс, — це не тільки краса нашої рідної Батьківщини, це і поезія душі всіх її шанувальників!” Аліна Севастюк, керівник відділу з розвитку бізнесу КПМГ в Україні, віце-президент Всеукраїнської ліги із з’язків із громадськістю: “Фотопроект “Вікі любить Землю” унікальний за ідеєю, процесом збору та прозорістю оцінки конкурсних робіт. “Вікі любить Землю” — конкурс державного значення, який має довгостроковий ефект і є цінним у багатьох аспектах. “Вікі любить Землю”, на мою думку, виховує патріотизм і гордість за те, що ми живемо у такій красивій країні, та дає багатогранну уяву про вічну красу всієї планети Земля”. підсумку все це дає енергетичний заряд, пасіонарність, силу національного характеру народу. Із часів трипільської культури (Аратти), Руської (київської) держави, Гетьманщини українська земля отримувала і донині зберігає позитивну інформацію (матеріали археологічних розкопок, літописні свідчення тощо) про людей, які переймалися суспільною організацією своєї держави, піклувалися про її соборність, велич і могутність серед народів і країн тодішньої ойкумени. Дух Землі надихав ідею державотворення, ідею боротьби за незалежність, за щастя власного народу. Володимир ГЕТЬМАН
3 “Вікі любить Землю” виховує патріотизм і гордість за те, що ми живемо у такій красивій країні”. · Рідний край · S. 3Originalseite ↗

Fortsetzung von «Дух Землі», S. 1

Дух Землі

Заказник “Хапхальський” Острів Зелений у Корсуні-Шевченківському Людина не може відмежуватися від природних умов, у яких народилася і сформувалася як особистість, адже від батьківської землі отримує живильні соки, наснагу для творчості, інтуїтивні імпульси для духовних пошуків. Із природознавчого погляду, вище зазначене є достатньо аргументованим підтвердженням відомих екологічних закономірностей: принципу єдності організму й умов його існування та правила відповідності умов середовища генетичній приреченості організму. Сьогодні національний (етнічний) природний ландшафт невпинно змінюється, і для чистої, щирої української душі ці зміни неприйнятні. Адже мудрість і моральне здоров’я нації, її розвиток визначаються тим інтелектуальним та енергетичним потенціалом, який вона отримує генетично від природи. Тому найважливішою умовою і стабільним чинником формування елітної, української нації буде збереження національного ландшафту. В Україні Дух Землі (прояв високої єдності, незайманості природи і збереження історичного ландшафту — кургани, городища тощо) нині понівечено, доведено до стану агонії. Робилося все це без думки про національне (бо, скажімо, скіфські кургани грабували не лише злодії українського походження), а тільки з метою збагачення. Безцінні для науки предмети скіфської культури вивозили з ринку “Горка” у Севастополі до США. За свідченням тодішнього директора Кримського філіалу Інституту археології НАН України Віктора Мица, Україна втратила цінностей на сотні мільйонів доларів. Різноманіття і стійкість природних екосистем (мальовничість збереженої природи) визначають їх продуктивність (врожайність), а життєвість соціальних системних утворень забезпечує ефективність праці і духовний потенціал людей. У
“Москва зуміла окупувати інформаційний простір Української держави”. Читацьке віче 4 · S. 4Originalseite ↗

«День Перемоги» як основний аргумент сучасної російсько-совєтської міфології

Олег К. РОМАНЧУК, публіцист, шеф-редактор журналу “Універсум” “Те, кто победил, либо полегли на поле боя, либо спились, подавленные послевоенными тяготами. Остались у власти и сохранили силы другие. Те, кто загонял людей в лагеря, те, кто гнал в бессмысленные кровавые атаки”. Николай Никулин “Воспоминания о войне” Наприкінці 80-х рр. минулого століття російський поет Євгеній Євтушенко поділився з читачами “Известий” своїми враженнями від побаченого у Німецькій Демократичній Республіці. Його вразив епізод із туристкою з СССР. У напівпритомному стані дівчина безугавно шепотіла: “За что?!”. Як з’ясувалося, це була трактористка-комбайнер із далекого алтайського радгоспу (очевидно, не росіянка — замість слова “Почему?!” вживала словосполучення “За что?!”), нагороджена за ударну працю путівкою до соціалістичної Німеччини. Шокована побаченим, комсомолка ніяк не могла зрозуміти, чому в СССР, країні-переможниці, люди живуть так погано навіть порівняно з НДР… Справді. Німеччина війну програла? Програла. СССР війну виграв? Виграв. Але відмінність переможців і переможених за рівнем життя була більш ніж вражаюча. “Росіяни, наприклад, багато заявляють про перемогу в Другій світовій, але насправді вони не перемогли. Так, вони завдали поразки німцям, але не стали переможцями” (Олівер Баллог, британський русофіл). Німеччина існує донині, а Совєтський Союз щез із політичної мапи світу. Німеччина процвітає, перетворившись на одну з індустріальних потуг світу, а Російська Федерація, яка оголосила себе правонаступницею СССР, аби вижити, розпродує природ- СЛІДАМИ НАШИХ ВИСТУПІВ Р. ПОТОКА, м. Зміїв Харківської обл. Хочу відгукнутися на статтю “Червона полуда”, вміщену в числі 14 за 2013 р. “СП”. Так, ми, мешканці Сходу і Півдня, стоїмо на заваді успішного розвитку України, і причиною тому є 70-літнє панування совєтської влади на наших теренах. На заході України ця злочинна влада повністю була встановлена лише 1956-го, а по наших землях вона до цього топталася вже 35 років. Роки колективізації, Голокосту 1933-го, планових репресій 1937 року не минули без наслідків для тутешнього люду. Тваринний страх перед владою нам передав-ні багатства і за виручені долари та євро купує надійні німецькі “Мерседеси” та “БМВ”… Попри це, нинішні кремлівські ідеологи та їхні резонери в Україні щороку напередодні 9 травня звикло починають експлуатувати совєтські пропагандистські кліше. Мовляв, сучасне покоління громадян колишнього СССР життям своїм зобов’язане героїчному подвигу совєтських людей над гітлеризмом. І це правда. Але не вся. Поміркуймо. Хто найперш відповідальний за розв’язання світової бійні? Правильно: Гітлер і Сталін. Але витоки трагедії 1941—1945 рр., у яку втягнули мільйони українців, беруть початок у жовтні 1917 року, коли зграя міжнародних терористів і авантурників учинила заколот у Петрограді (підготовлений німецьким Генеральним Штабом і фінансований німецьким Імперським банком), й захопила владу, прикрившись демагогічними гаслами. Якби “інтернаціоналістське” шумовиння не розстріляло на Літейному проспекті 5 січня 1918 року мирну демонстрацію на підтримку Всеросійських Установчих зборів, а матрос Желєзняков не виголосив свій присуд (“караул устал”) молодій російській демократії, то не було б кривавої міжусобиці й большевицької агресії проти УНР, Голодомору, Сандормоху, Биківнянських могил… Не було б червоного вождя і брунатного фюрера. Не було б війни в Афганістані й Чорнобильської трагедії. Та історія, як відомо, не визнає умовного способу дії… У зливі інформації, яка нині безугавно заповнює мозок гомо сапієнса, вкрай важливо відстежувати заперечення чи спростування тих чи тих подій і явищ. При цьому йдеться не лише про констатацію заперечень і спростувань, а й про їхнє уважне вивчення та з’ясування — хто саме їх висловив і з якою метою. Це абетка розвідки, це ази аналітики. Чому 24 червня 1945 року Верховний Головнокомандувач СССР Йосиф Сталін не приймав парад Перемоги? Чому, наказавши відзначати 9 травня як день “перемоги совєтського народу”, вже 1948 року генералісимус перетворив цей день із вихідного на робочий? Чому 1949 року розпустили спеціальну Комісію з вивчення війни, а виставку-музей “Партизани України у Великій Вітчизняній війні”, що зай малася збиранням спогадів і документів, — закрили? Пояснення банальне. І Сталін, а згодом і Хрущов добре усвідомлювали, що помпезне святкування дня “перемоги совєтського народу” може роз’ятрити в народній пам’яті болючі спомини про вкрай непривабливі сторінки війни, які дискредитують Красную Армію, її часто бездарних командувачів і саму совєтську систему. Ще багато було справжніх ветеранів, справжніх фронтовиків, справжніх героїв, які надто добре знали істинну ціну Перемоги, соціалізму інтернаціонального і соціалізму національного. Лише коли замаячіли перші ознаки загрози совєтськоімперській ідеології, “дорогой Лео нід Ілліч” у травні 1965-го відродив святкування “Великої Перемоги”. Кремлю конче потрібен був символ, який допоміг би злютувати так званий “совєтський народ”, що почав бунтувати проти системи, яка пообіцяла зазомбованим облудною пропагандою людям до 1980 року збудувати комуністичний рай на 1/6 земної суші. Поряд із міфом “Великої Жовтневої Соціалістичної революції” почалося інтенсивне творення міфу про “Велику Вітчизняну війну” — на ідеологічний конвеєр було поставлене кіновиробництво, написання літературних творів. Заповзято трудилися драматурги, композитори, художники і поети. Громадяни СССР зі сльозами на очах вслухалися у проникливе виконання Львом Лещенком бравурно-ностальгійного “Дня Побєди”, за емоційним звучанням дуже схожого до класичного “Прощання слов’янки” Васілія Агапкіна… У путінській Росії ідея “Великої Перемоги” перетворилася на своєрідний “останній бастіон” імперської ідеології, на табу, яке не терпить переосмислення. Найменша спроба створити об’єктивну наукову картину минулої війни розцінюється як замах на щось священне й непорушне. На озброєння взято найефективніші закони семіотики для виправдання злодіянь комуністичної системи, для створення новітньої міфології XXI століття. Небезпечної та підступної, яка брутально заперечує природне право народу на цілковиту реабілітацію історичної пам’яті. Москва зуміла окупувати інформаційний простір Української держави — телеекрани заполонив совєтський кінобрухт, примітивні кінофальшивки, від яких відгонить совдепівською пропагандою, російсько-імперським шовінізмом і мілітаризмом. Але нещодавно на ТРК “Україна” відбулася прем’єра документального телефільму “1941. Заборонена правда”. Кінострічка Ігоря Кобрина стала своєрідним застереженням тим українським політикам, які не помічають реставрації сталінізму в Росії, не усвідомлюють існування загрози авторитаризму в Україні. У фільмі чимало цікавих кадрів, переконливих коментарів і фактів. Та найбільше вразили свідчення фронтовика, професора Ніколая Нікуліна: “На войне особенно отчетливо про явилась подлость большевистского строя. Как в мирное время казнили самых честных, интеллигентных и разумных людей, так и на фронте происходило то же самое, но в еще более открытой и омерзительной форме. Гибли самые честные, чувствовавшие свою ответственность перед обществом люди. Надо думать, это селекция русского народа — бомба замедленного действия. Она взорвется через несколько поколений в 21 или в 22 веке, когда отобранная и взлелеянная большевиками масса подонков родит новое поколение себе подобных”. Треба лише уповати, що не збудеться це похмуре пророцтво фронтовика, який по війні став знаменитим істориком мистецтв. Тому апологетам сталінізму, квасним совєтським патріотам, комуністам і російським шовіністам, які щороку 9 травня традиційно войовниче захищають свій “останній бастіон”, рекомендую уважно прочитати “Воспоминания о войне” Ніколая Нікуліна, які побачили світ 2008 року у видавництві Державного Ермітажу, що в Санкт-Петербурзі: “Немцы потеряли 7 миллионов вообще, из них только часть, правда, самую большую, на Восточном фронте. Итак, соотношение убитых: 1 к 10, или даже больше — в пользу побежденных. Замечательная победа! Это соотношение всю жизнь преследует меня как кошмар. <…> Люди, которые на войне действительно воевали, обязательно должны были либо погибнуть, либо оказаться в госпитале. <…> Меня-от смерти спасало не только везение, но, главным образом, ранения. <…> Живы остались, в основном, тыловики и офицеры, не те, кого посылали в атаку, а те, кто посылал. И политработники. Последние — сталинисты по сути и по воспитанию. Они воспринять войну объективно просто не в состоянии. Тупость, усиленная склерозом, стала непробиваемой. <…> Воевали глупо, расточительно, бездарно, непрофессионально. Позволяли немцам убивать и убивать себя без конца”… P. S. Коли в телестудію ICTV на програму “Свобода слова” 22 квітня завітав народний депутат Вадим Колесніченко з георгієвською стрічкою, пришпиленою депутатським значком до лацкана піджака, то я, відверто кажучи, високих емоцій не відчув. Георгієвську стрічку з повним правом міг би носити, приміром, мій дідусь, Іона Андрійович Романчук, старший фейєрверкер 2-ї батареї 75-ї артилерійської бригади 31 армійського корпусу, нагороджений у Першу світову війну Георгієвськими хрестами та Георгієвськими медалями (першу медаль отримав ще в жовтні 1914 року “за отличие в делах против неприятеля со 2-го по 6-е октября 1914 г.”) чи рідний брат моєї бабусі — кадровий офіцер Російської імператорської армії. Але це вже тема іншої розмови… Фронтовиками були й мої батьки: Костянтин Іонович Романчук — рядовий Красной Армії (по війні — інженер-механік) та Катерина Микитівна Самченко — військовий фельдшер операційного відділення 134-го медсанбату 28-ї гірськострілецької дивізії (по війні — лікар-кардіолог, майор запасу). Вони, справжні ветерани німецько-совєтської війни, розповідали про бачене й пережите неохоче, а коли й ділилися споминами, то вони (спомини) дуже часто не узгоджувались із загальноприйнятою в СССР оцінкою “Дня Перемоги”. До речі, батьки ніколи не носили совєтських нагород…
“Москва зуміла окупувати інформаційний простір Української держави”. Читацьке віче 4 · S. 4Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Червона полуда спаде, але не скоро

ся з молоком матері, а зараз — на генетичному рівні. Ще б більшовики протрималися при владі років із десять, і тут би жили не люди, а виродки. Подивимося правді в очі: від кого ми походимо, хто наші батьки? Найкращих людей, еліту розстріляно, винищено, вимордовано, розпорошено, а ми народились від тих, хто залишився, — зневірених і застрашених. Я пам’ятаю референдум 1991 року про незалежність України. До нас приїхали похідні групи українців Заходу, так, як 1941 року їхали похідні групи ОУН утверджувати українську владу на місцях. А що ж ми, східняки? Зрозуміли акцію наших братів-українців одиниці, всі інші стояли осторонь, вичікували, добре, хоч проголосували за незалежність України. Нас тут порівняно із Заходом кількісно дуже багато, міста-мільйонники, що не містечко, то100 тисяч населення, але політична якість наша дуже невисока. І це на Харківщині — передгір’ї Донбасу, а про сам Донбас і не питайте. І оця невисокої політичної якості сила впливає на політичне життя всієї України, вибираючи “двічі не судиму” людину своїм президентом. Ми потім шкодуємо, але не каємось, бо безбожники. На чергових виборах нас знову можуть налякати бандерами, фашистами, та ким хочете, і ми знову проголосуємо проти себе, проти України. Ми стали дуже лінивими. Уже давно не судять за читання колись забороненої літератури, ами її все одно не читаємо. У нашу районну бібліотеку канадські друзі України завезли 450 унікальних томів українською мовою, виданих у 1945—1990 роках, — читайте, навчайтесь! Ага, не на тих напали. Але крига скресає. Виросло нове покоління українців, яке зуміло розібратись і голосувало за “Батьківщину”, “Свободу”, УДАР. Таких тут уже тисячі, а хотілося, щоб було сотні тисяч. Ось і зараз, якщо ця стаття буде надрукована, то в моєму районі її прочитає мало людей — “Слово Просвіти” передплачують одиниці, ми ж краще вип’ємо три пляшки оковитої, ніж закличемо до передплати на газету. Отакі ми тут. Нас не лякають пенсійна, судова, медична реформи й інші дурниці уряду, багато з нас не вірить ні у що, ми не прочитаємо брошуру “Хто такі бандерівці і за що вони воюють”. Але якщо раптом будуть роздавати щастя, то ми зіб’ємо з ніг всіх і першими станемо до вікна, щоб його отримати. Це ми тут такі, поки що. Вибачте, що так прямо та цинічно, але мені від цього хочеться плакати.
Читацьке віче · “Українців залякують українським націоналізмом, і коли це не допомагає, — оголошують боротьбу з фашизмом, маючи на увазі націоналізм”. · S. 5Originalseite ↗

Що за звинуваченнями у фашизмі?

Влада вже не придумає, що сказати народу щодо численних провалів в економіці, проблем у гуманітарній сфері, погіршенні життєвого рівня населення. У таких випадках вигадують якісь “страшилки”, аби тільки відволікти увагу громадян. Цього разу вдалися до “загрози фашизму”, проводять якісь “антифашистські марші”. Але коли регіонали об% зивають патріотів України фашистами, це не просто лицемір’я, це брутальна фальсифі% кація. Адже саме тоталітарний, комуністичний режим СРСР був першим союзником фа% шистів ще в довоєнні роки. А нинішня влада в країні за суттю посткомуністична, та ще й у тісному союзі з нинішніми комуністами — ідейними спадкоємцями союзників нацизму. Охорона міськради поливає пікетувальників із брандспойтів Сергій ГОРИЦВІТ, м. Одеса Фото з соціальних мереж 29 травня 2013 року Примор# ський суд Одеси задовольнив по# зов активістів партії УДАР і зо# бов’язав мера міста Олексія Кос# тусєва і 88 депутатів міськради ви# бачитися перед мешканцями Одеси за розпорядження під наз# вою “Фашизм не пройде”. У по# зові ударівців зазначалося, що 21 грудня 2012 року, коли мешканці міста “штурмували мерію”, Кос# розпорядженням на сесію не пропустили народного депутата України, голову Одеської облас# ної організації ВО “Свобода” Павла Кириленка, хоч нардепи# регіонали Ігор Марков, Світлана Фабрикант та Геннадій Труханов пройшли туди безперешкодно. Тож щоб допомогти своєму ліде# рові потрапити на сесію, свобо# дівці вдалися до штурму. Штурмуючих зустрів посиле# ний загін охоронців приватної фірми, яких міськрада найняла на кошти громади. Коли кільком протестувальникам таки вдалося потрапити у фойє, охоронці пус# тили в хід газові балончики, вог# негасники й струмені води з брандспойтів. Того дня депутати вулицю та# ки перейменували. За словами Костусєва, таке рішення ухвале# но наперекір учасникам акції протесту, яких він назвав “куп# цію про здатність опозиції мобілі# зувати населення на протест і ре# альні протестні настрої у сус# пільстві. По#третє, влада прина# гідно виявила радикалів і розум# ників і шукатиме спосіб нейтралі# зувати їх до президентських вибо# рів. Крім того, влада одержала цінну інформацію про неготов# ність опозиції негайно назвати єдиного кандидата у президенти. Недарма відразу ж після 18 травня чимало ЗМІ почали говорити про зрівняння шансів Януковича і Кличка. Та про це окремо. Найважливіший висновок — в Україні визначальним чинни# ком ескалації так званої “бороть# би з фашизмом” є світовий вплив. Якщо без жодної серйоз# ної інформаційної підготовки і за відсутності офіційного реєстру фашистських організацій в Укра# їні відбувається антифашист# ський марш, отже, це комусь у світі потрібно. І не тільки Росії. Це повинно нас насторожити. Суспільство до цього не готове, достеменно не знає навіть точно# го, неполітизованого, визначен# ня терміна “фашизм”. Будь#хто може перетворити наше поверхо# ве, суто емоційне сприйняття не# усвідомленого явища на потужну інформаційну зброю проти нас, назвавши фашистом і ворогом людства людей, на яких ми може# мо надіятися. Безумовно, світова антифашистська кампанія має приховані мотиви, бо закликають шукати фашизм якраз там, де йо# го ніколи не було. Цілком мож# ливо, що глобалізовані структури вже не можуть контролювати власні апетити й у світі прогнозу# ється масове, швидке зростання кою негідників” і “фашистами”. Цей інцидент місцеві украї# нофоби використали як привід для нової антиукраїнської істерії. Обласна організація Партії регіо# нів негайно оголосила про ство# рення у місті “антифашистського комітету”. А нардеп#регіонал Ігор Марков пообіцяв, що відсіч свободівцям даватимуть якісь “народні дружини”. І пішло#пої# хало… На ці виклики місцеві осеред# ки партій “Свобода”, “Батьків# щина” та УДАР лише посилили свою активність, даючи відсіч по# дальшій русифікації Одеси. Нинішнє рішення суду, який кваліфікував обзивання людей фа# шистами протиправною дією, — одна з перемог опозиціонерів. Своїм галасом про “загрозу фа# шизму” владі не вдасться відверну# ти увагу громадськості від числен# них провалів у всіх сферах життя. захисного націоналізму народів, доведених до відчаю масовим безробіттям і бідністю. Ніхто не знає, чи це невдоволення дійде до крайньої форми — національної солідаризації під проводом тота# літарної еліти. Явище, яке ми звикли називати фашизмом, ви# никло не в одній країні, але точно у відповідь на складну кризову ситуацію. Важко сказати, чи є су# часна світова криза, яка найпер# ше руйнує людську ідентичність, реальним провокативним чинни# ком появи чогось схожого на нео# фашизм. Проте ми повинні заду# матися над цим, порівняти умови і причини минулі та сучасні, на# магатись зрозуміти, що таке фа# шизм насправді не зі слів сучас# них агітаторів, а з праць мислите# лів того часу. Зокрема філософ# сько#соціальний трактат Миколи Сціборського “Націократія”. Це дуже важливо, бо саме зараз Єв# ропа переживає потужний націо# налістичний підйом. Правда, там націоналісти очолюють захист ідентичності та оборону націо# нальних інтересів і дедалі більше проникають у структури демок# ратичної влади. А в Україні укра# їнців залякують українським на# ціоналізмом, і коли це не допо# магає, — оголошують боротьбу з фашизмом, маючи на увазі націо# налізм. Очолюють боротьбу ті ж совкові ідеологи комсомольської роботи, яким у ВПШ говорили правду про те, що після того, що сталось і станеться з українцями, кожен українець, навіть росій# ськомовний і навіть справедли# вий етнічний росіянин чи пред# ставний іншого етносу, — стануть українськими націоналістами.
Читацьке віче · “Українців залякують українським націоналізмом, і коли це не допомагає, — оголошують боротьбу з фашизмом, маючи на увазі націоналізм”. · S. 5Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Ч Чии ввииббааччааттьь К Кооссттууссєєвваа ооддеесссииттии??

тусєв ініціював ухвалення міськ# радою документа — звернення міського голови до мешканців Одеси “Фашизм не пройде”, у якому назвав людей, що зібра# лися перед будівлею мерії, “не# добитими спадкоємцями фа# шизму” і “фашиствующими молодчиками”. Серед протес# тувальників, які тоді зібралися біля мерії, були не тільки пред# ставники опозиційних полі# тичних сил, а й підприємці ринків Одеси, ошукані інвесто# ри довгобудів, захисники дитя# чої вітрильної школи в Отраді, активісти громадської органі# зації “За всю Одесу”. Після то# го, як розпорядження міського голови з’явилося на офіційно# му сайті міськради, одеські уда# рівці подали позов до суду, в якому вимагали офіційних виба# чень від Костусєва. І ось суд виніс рішення: “Олексію Костусєву і 88 депута# там публічно вибачитися перед одеситами через муніципальну газету “Одеський вісник”. Тож УДАР справу виграв. Мені випало бути свідком тих подій. 21 грудня Одеська міська ра# да проводила сесію. Її й пікетувало близько двохсот одеситів, невдово# лених роботою місцевої влади. Аби відволікти увагу одеситів від безладу в місті, міськрада пос# тійно вдається до розпалювання ворожнечі. Керують там регіона# ли на чолі з мером Костусєвим. Тепер вони заходилися нищити українські назви вулиць. Особли# ве обурення громадськості вик# ликала пропозиція перейменува# ти вулицю Івана та Юрія Лип. Для українофобів Липи — “фа# шисти, націоналісти, бандерів# ці”. Такої ж думки й уродженець Сахаліну, колишній викладач “наукового комунізму” Олексій Костусєв. Із протестом проти спроби викреслити з пам’яті одеситів імена Івана та Юрія Лип висту# пила інтелігенція Одеси. Відомі літератори, історики, просвітяни підписали відкритий лист про# тесту. Та мерія не почула цих зас# тережень. Представники УДАРУ того дня прикріпили на огорожі пла# кат “Іван та Юрій Липи — гор# дість Одеси” і разом зі святим Миколаєм стали пригощати всіх присутніх миколайчиками та цу# керками, частували гарячим чаєм. Та раптом біля входу в мерію зчинилася колотнеча, свободівці прагнули потрапити до примі# щення. Виявилося, що за чиїмсь жого агресивного капіталу — ук# раїнської ідентичності та націо# налізму. По#літньому сонну, в’яло#позиційну українську полі# тику партія влади несподівано ви# рішила здивувати масовим анти# фашистським маршем. Кому ви# гідно шукати неіснуючий націо# налізм, показуючи пальцем на мирних націоналістів? Останнім часом чиновники ООН активізували процес напи# сання різних документів, якими закликають такі держави, як Ук# раїна, боротися проти фашизму, екстремізму та інших гріхів не# розвиненої демократії. Кілька та# ких документів узяв за основу і додав до комплекту законодавчої ініціативи “Про заборону реабілі# тації та героїзації осіб й організа# цій, що боролися проти антигітле# рівської коаліції” нардеп Колесні# ченко. Ця інформація є на сайті ВР. Схоже, що боротьба партії влади з симулякром українського фашизму не їхнім питомим прог# рамним продуктом і нагадує де# шеву імплементацію згаданої ви# ще технології всесвітньої бороть# би з фашизмом та іншими #ізма# ми в комплексі. При цьому мобі# лізовані учасники полювання на невловимого українського “чужо# го” із назвою “фашизм” не віда# ють, що таке фашизм і тим паче — націоналізм. Проте не варто кеп# кувати з цього невдалого флеш# мобу. По#перше, він продемонс# трував бажану позитивну картин# ку Європі, яка не розбиратиметь# ся у суті явища. По#друге, партія влади одержала цінну інформа#
Читацьке віче · “Українців залякують українським націоналізмом, і коли це не допомагає, — оголошують боротьбу з фашизмом, маючи на увазі націоналізм”. · S. 5Originalseite ↗

П Пррооттии ннааццііооннааллььннооїї ііддееннттиичччннооссттіі

Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано#Франківськ Після флеш#мобу партії влади з усілякими маніпуляціями сло# вом “фашизм” говорити про суть предмета важко. В інтернеті без# ліч інформаційного сміття від по# літзаяв часів боротьби з україн# ським буржуазним націоналізмом аж до опусів Олександра Роджер# са. Спритники інформаційного фронту допасовують до слова “фашизм” буквально всі стра# шилки глобального агітпропу від расизму до гомофобії і нетолерант# ності. Таким чином згаданий тер# мін перетворюється на універ# сальний симулякр пропаганди з міжнародним брендом — “вклю# чено все”. В Україну це диво зане# сено у вигляді погано маскованої технології боротьби проти органі# зованого руху за національну ідентичність, який дехто називає націоналізмом. В українській по# літиці таким рухом є ВО “Свобо# да” зі своєю Програмою захисту українців. Це ще не націоналізм, а консервативний рух за збере# ження конституційних прав са# мобутності етнічних українців і за реальний захист національних і життєвих інтересів громадян. Жорстким націоналізмом євро# пейського взірця цей рух стане лише тоді, коли українці усвідом# лять себе реальною відповідаль# ною більшістю, від якої багато чо# го повинно залежати в Україні і почнуть вимагати від влади кон# ституційних прав, передовсім за# безпечення трудової зайнятості, гідної оплати праці та захисту на# ціональної економіки і внутріш# нього ринку. Саме це турбує сві# тові корпорації, зокрема й росій# ські, які не бажають зменшити апетити щодо зиску на кожному з нас. Якраз із метою страхування ризиків зменшення надприбутків внаслідок протидії місцевих націо# налістичних сил даються гроші на дивовижні технології боротьби із потенційним націоналізмом на так званих територіях впливу. На# віть невинний рух на захист іден# тичності стоїть поперек горла сві# товим корпораціям, російським зокрема. Найпопулярніша і най# дешевша методика превентивної зачистки місцевого націоналізму дуже проста — націоналістів на# зивають фашистами, ворогами свого народу й усього людства, а далі спрацьовує архаїчний стерео# тип витравлювання фашизму. Ви# вих логіки нікого не шокує, бо це звичайний бізнес страхування економічних ризиків на чужих те# риторіях. В Україні він ідеально вигідний, адже серед нас і надалі працює совкова боротьба з укра# їнським буржуазним націоналіз# мом, тобто чимало українців ви# корінюють власний націоналізм за звичкою і абсолютно безкош# товно. Та й рівень життя більшос# ті населення достатньо низький, аби йому було не до політики чи організованого націоналізму. Проте недавні події в Києві зас# відчили — хтось дуже зацікавле# ний прискорити процес “зачис# тки” України від перешкоди не# обмеженому порядкуванню чу#
6 “Якщо миром, громадою обстоювати якусь справу, то вона житиме”. Читацьке віче · S. 6Originalseite ↗

«Скарб слова»

Услід тринадцятому Міжнародний конкурс з української мови ім. П. Яцика Анна МУКАН, Фото Станіслава ЗОЛОТУВСЬКОГО, прес-центр Інституту філології Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, виконавчий директор Ліги українських меценатів, голова координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика Це питання звучить од журналістів своєрідним рефреном при закінченні кожного конкурсу: що в ньому було нового й особливого? Пояснюю: особливе — те, що, незважаючи на всі перепони, він таки відбувся. Здавалося, очільники Міносвіти зробили все, аби його нарешті закопати, а він — відбувся. Нове ж у нашому патріотичному марафоні — це нові учасники, нові імена в реєстрі переможців і призерів. А щодо якихось технологічних новацій, про які хочеться почути журналістам, то в організаторів думка трохи інша: маємо відпрацьований у всіх моментах, неоднораз апробований сценарій, який дає широкий простір для реалізації ідеї Петра Яцика, що мріяв про такий масовий захід, який сприятиме піднесенню соціального престижу державної мови в очах школярів і студентів. Ми не охоплені жадобою реформування й перетрансформування того, що довело свою життєздатність упродовж усіх років існування конкурсу. Ми значно більше перейняті тривогою за його долю, бо не тільки Табачнику й К° муляє око наш конкурс — на жаль, в Україні є чимало людей, які багато б дали, аби наш мовний марафон перестав існувати. І вони ведуть боротьбу з нашою справою, вдаючись навіть до інсинуацій і наклепів. Добре, що за нами і з нами ціла армія вчителівсловесників і конкурсантів, а також брендовість нашого конкурсу. Роки працювали на нас. Кожен турнір був ще однією перемогою. І всі разом вони склалися в явище, яке стало поважною дійовою особою націо нального життя і в Україні, ів діаспорі. Безперечно, сьогодні це наймасовіший національний проект. І якщо донедавна ним опікувалося, окрім Ліги українських меценатів, Міносвіти, яке офіційно було співорганізатором конкурсу (це зазначено в реєстраційних документах Мін’юсту), а також Мінкультури, Міністерства закордонних справ та Міноборони (в реєстраційних документах записано, що наш захід відбувається за їхньої участі), то тепер фактично вся вага конкурсу тримається саме на Лізі. Усунулися від нього не тільки Міносвіти, а й Мінкультури та закордонних справ. На висоті лишається тільки Міноборони, яке, приєднавшися до участі в мовному марафоні десяток років тому, активно бере в ньому участь і сьогодні. І рівень організації мовного турніру в Збройних силах — справді зразковий. Міноборони також подає важливу допомогу організаторам конкурсу. Змінюються очільники міністерства, але це не впливає на стосунки міністерства й мовного турніру. На противагу Міносвіті, де воцаріння на престолі Табачника відразу ж засвідчило його антиукраїнські діяння. І заснування альтернативного турнірові ім. Яцика конкурсу імені Т. Шевченка (в пресі його вже переназвали конкурсом імені Табачника), в якому цілковито розмито націєтворчу суть Яцикового турніру, — у Табачниковому заході йдеться і про мови нацменшин, і про літературу, і нова його ініціатива — конкурс із російської мови “Лукоморье” — все це — концентроване вираження взорованої на Москву русифікаційної й радянізованої політики очолюваного Табачником відомства. За всі роки незалежності України в нас не було на цьому посту такого відвертого україноненависника. Чи й треба казати, що існування Табачника саме в цьому статусі безпосередньо несе загрозу національній безпеці України. Отакі маємо реалії державного й національного буцімто будівництва України. Звичайно, можна в розпачі заламувати руки, мовляв, “що ми годні вдіяти?! Адже сьогодні в Україні — коли говоримо про владу — майже все проти нас!..” І це не буде жодним перебільшенням. Але це було б остаточним капітулянтством. Це ж найлегше — покликатися на несприятливість усього, ба навіть зловорожість до нашої справи й чекати сприятливіших часів. І так у чеканні, мов Робінзон Крузо на безлюдному острові, виглядати благовісних змін. На зборах Ліги меценатів було чітко сказано: якщо конкурс призупинити, то його потім буде дуже важко відновити. Треба зберегти його за будь-яку ціну. Навіть йдучи на неминучі, зважаючи на нинішній політичний контекст, втрати. Слава Богу, що ці втрати виявилися значно меншими, аніж ми допускали. Перший рік міністерування Табачника відлунився тим, що конкурс тільки символічно відбувся на Харківщині й Сумщині. Але в наступні роки він повсюдно повернувся до свого звичного формату. І ось навіть за резонансом і за підсумками тринадцятого турніру, який щойно завершився, можемо стверджувати: він за всіма своїми якісними показниками анітрохи не поступається жодному попередньому турніру. А що ж і де ж оті Табачникові “Лукоморье” та конкурс ім. Шевченка? Чи ви щось доброго чули про них? А врахуймо: конкурс ім. Яцика — це кошти меценатів. Ініційовані ж Табачником конкурси — це кошти з держбюджету. На що їх витрачають? На Табачникові забаганки далеко не українського наповнення. Конкурс ім. Яцика врятували його бренд і громадськість. Виявляється, якщо миром, громадою обстоювати якусь справу, то вона житиме, незважаючи на жодні несприятливі обставини. Той, хто нещодавно мав змогу бути на закритті тринадцятого конкурсу в театрі ім. І. Франка, потвердить: він завершувався тріумфально. І це показово. Посполите рушення юної генерації до державної мови не зупинити жодним чорним силам. Як і щороку, 9 листопада, в День Української писемності, ми розпочнемо вже чотирнадцятий патріотичний мовний марафон. Цього разу — вже з Житомирщини. Це традиція: кожен новий конкурс бере старт з іншої області України, яка подасть сигнал на всю державу: новий мовний марафон розпочато! І, додамо, розпочато його в добрій вірі організаторів, що ця важлива державна справа матиме серйозний результат. Так сіяч, кидаючи в ріллю зерна, вірить, що вони дадуть дружні сходи. У День слов’янської писемності та культури православні та католики східного обряду вшановують пам’ять рівноапостольних братів Кирила й Мефодія — просвітителів і проповідників християнства, творців слов’янської азбуки. Цьогоріч в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулося урочисте відкриття виставки “Скарб слова”, присвяченої 1150-річчю Моравської місії святих Кирила та Мефодія, яку підготував Інститут літератури Болгарської академії наук. У відкритті виставки взяли участь проректор із міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка проф. Петро Бех, завідувач кафедри слов’янської філології Інституту філології проф. Ольга Паламарчук, радник Посла Республіки Болгарія в Україні з питань освіти та культури Петар Танєв, аташе з питань культури Ісмегюл Ахмед, заступник директора Інституту філології доц. Валерій Чемес, голова товариства дружби “Україна-Болгарія” акад. Юрій Сєдих, представники посольства Сербії та Словенії в України, викладачі та студенти. Виставка “Скарб слова” — 28 плакатів із фотокопіями унікальних рукописів, ікон, вітражів, археологічних пам’яток, мап місцевостей і приміщень, пов’язаних із Моравською місією святих Кирила та Мефодія. Авторами виставки є проф. Анісава Мілтенова й доц. Марія Йовчева. Робота над створенням плакатів відбувалася в Інституті літератури Болгарської академії наук. Левову частку унікальних пам’яток надали для опису приватним колекціонерам, а також Зографському, Рильському і Софійському монастирям Болгарії. Уперше виставку побачили мешканці Брюсселя на початку 2013 року. До столиці України “Скарб слова” привезла викладач Інституту філології Маріета Гіргінова. Адаптували тексти для українського читача студенти-болгаристи та викладачі кафедри слов’янської філології Інституту філології. “Книжка — пам’ять цивілізації, перемога над часом, вічність. Кирило та Мефодій схилялися перед словом і книжкою — засобами пізнання Бога та світу”, — підкреслила святість місії слов’янських просвітителів Маріета Гіргінова та закликала до перегляду унікальної виставки задля глибшого пізнання своєї національної ідентичності.
6 “Якщо миром, громадою обстоювати якусь справу, то вона житиме”. Читацьке віче · S. 6Originalseite ↗

І знову найкраща в державі!

Анастасія ЖАЛЮК У Національному музеї Тараса Шевченка урочисто нагороджували переможців конкурсів, присвячених Шевченківським дням: ІІІ Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка та XІІ Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості. В урочистостях узяли участь перший заступник міністра освіти і науки України Євген Сулима, видатний український поет, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, Герой України Борис Олійник, директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус, директор Інституту інноваційних технологій і змісту освіти МОН Олександр Удод. Особливо приємно для Новодністровська те, що згідно з наказом № 448 від 17.04.2013 р., єдиний диплом І ступеня та іменний наручний годинник від Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України — на фінальному, уже державному рівні! — серед курсантів вищих військових навчальних закладів України виборола випускниця Новодністровської гімназії, нині — курсант 4 курсу Житомирського військового інституту ім. С. Корольова Анастасія Багрійчук. Це вже друга перемога на найвищому рівні: 2010 року Анастасія посіла І місце у фіналі Міжнародного конкурсу знавців рідної мови ім. П. Яцика і ІІІ місце у конкурсі ім. Т. Шевченка на державному етапі. Її перемоги — подарунок найкращому українському філологу і дорогій бабусі Тамарі Гончар, яка плекала знання мови з дитинства, а також — любій матусі, Інні Гончар, адже її поетичні паростки щедро проросли у донечці неабияким хистом. Її поетичні роботи увійшли до творчого доробку курсантів та викладачів ЖВІ НАУ — збірки “Поетична весна”, яка вийшла друком у цьому ж закладі 2010 р. “Ваші твори, — наголошував на урочистостях Герой України Борис Олійник, — свідчать, що ви є свідомими громадянами нашої соборної, незалежної України і любите свій народ, а також переконують у тому, що ви — молоде покоління нашої держави — станете її надійною опорою”.
6 “Якщо миром, громадою обстоювати якусь справу, то вона житиме”. Читацьке віче · S. 6Originalseite ↗

Львівський коледж ушанував Лесю Українку

Ігор ГАЛУЩАК, Львів Ідейно-патріотичному вихованню молоді у Львівському автомобільно-дорожньому коледжі приділяють виняткову увагу. Тут готують кваліфікованих фахівців із машинобудування і матеріалообробки, експлуатації та ремонту підйомно-транспортних, будівельних і дорожніх машин та обладнання, організації й регулювання дорожнього руху, транспорту і транспортної інфраструктури тощо. Кілька років тому коледж увійшов до складу Національного університету “Львівська політехніка”. Цьогоріч минає 100 років, як не стало світоча українського письменства — Лесі Українки. На жаль, на відміну від Тараса Шевченка та Івана Франка, образ Лесі Українки не вельми часто втілюють у монументальних скульптурних образах. Тому відкриття її скульптурного образу у цьому коледжі стало подією небуденною й особливо хвилюючою. На урочистості, що відбулися на майдані навчально-виробничого центру коледжу, зібралися студенти і викладачі. Як розповів директор коледжу, людина неспокійної вдачі й життєвої снаги заслужений учитель України Тадей Боярський, відкриття погруддя безсмертної авторки “Лісової пісні” відбувається після встановлення тут пам’ятника Тарасові Шевченкові. А невдовзі завдяки зусиллям працівників навчального закладу та меценатів поряд постане скульптурний образ Івана Франка. Зауважимо, всі три пам’ятники створені на основі відомих скульптурних робіт видатного українського монументаліста лауреата Шевченківської премії Еммануїла Миська, що свідчить про їхню неабияку мистецьку цінність. Із нагоди відкриття погруддя доньки Прометея відбулося святкове музично-поетичне дійство.
Перше враження · “Мова завжди була оберегом для українського народу”. · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ків, які вважають, що можна пи# сати тільки так, а не інакше, Олександр Данилович трохи сти# шує тиск цього псевдоакадеміз# му, бо він показує, що академізм полягає і в обороні мови, і в тому, що все, що є в мові, треба обері# гати і піднімати. Спасибі Вам, Олександре Даниловичу, що Ви знайшли можливість сказати в книжці і про ті складні етапи в іс# торії відстоювання української мови, коли українську мову на# магалися знищити”. Привітали автора з виходом книжки письменник, критик, пе# рекладач Дмитро Дроздовський, кандидат філологічних наук Дмитро Данильчук, лауреат Шев# ченківської премії, голова ВУТ
Перше враження · “Мова завжди була оберегом для українського народу”. · S. 7Originalseite ↗

Академізм, який оберігає

За програмою ІІІ Міжнародного фестивалю “Книжко% вий Арсенал”, який нині проходить у Києві, відбулася пре% зентація нової книжки доктора філологічних наук, профе% сора Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Олександра Пономарева “Українське слово для всіх і для кожного”, яка щойно вийшла у видавництві “Либідь”. Автора привітали видавці, відомі мовознавці, студенти та інші шанувальники рідного слова. Надія КИР’ЯН Фото автора Розпочав захід студентський вокальний ансамбль “Роксола# нія” КНУ ім. Тараса Шевченка під орудою Івана Павленка, ви# конавши низку українських на# родних пісень. “Кожний народ сприймає навколишній світ по#своєму. І ця своєрідність відбивається в мові. Кажуть, що чужу мову можна опанувати за порівняно короткий проміжок часу, а рідну треба вив# чати все життя, — наголосив ав# тор у вступному слові. — Ідеться про різні рівні володіння мовою. Чужу мову вивчають для того, щоб поспілкуватися з іноземця# ми, ознайомитися з їхньою нау# кою, культурою тощо. А рідна мова — генетичний код нації, за# сіб її самовиявлення в світі, спо# сіб збереження національної то# тожності, тому її треба вивчати ціле життя. Мова завжди була оберегом для українського наро# ду, особливо тоді, коли він був розкиданий між різними чужими державами. Український народ зберіг свою єдність завдяки мові. Штучний поділ нашої держави на російськомовну й українсько# мовну не відповідає дійсності, бо вся Україна — українськомовна, тільки деякі її частини штучно зросійщені. Відродження Украї# ни йде, це тільки питання часу. Сподіваюся, що моя книжка прислужиться цій справі”. Олександр Данилович подя# кував причетним до створення книжки: авторові передмови ака# деміку Івану Дзюбі і всьому ко# лективу видавництва “Либідь”. Олександра Пономарева при# вітали колеги, серед них Ніна Федорівна Клименко, член#ко# респондент НАН України, мо# вознавець. Вона зазначила, що Олександр Данилович довгі роки працював у Національній акаде# мії наук, в Інституті мовознавс# тва, він академічний дослідник і в нього є значний науковий доро# бок. У нас є “Етимологічний словник української мови”, гор# дість українського мовознавства. Олександр Данилович вніс знач# ний вклад у його створення. Він із когорти тих, хто дуже тонко відчуває слово рідної мови і чужої (знає кілька мов). Його акаде# така тоска взяла”). Звичайно, простим людям дивуватися нема чого. Інколи від них можна почу# ти і дуже гарні вислови, колорит# ні, добротні, природні. У передмові “Путівник у мов# ному морі” академік Іван Дзюба зазначає: “Культура мови — це проблема, що так чи інакше на# явна в усякій національній спіль# ноті і буває предметом публічно# го обговорення та пильної уваги мовознавців, письменників, уза# галі людей, небайдужих до вира# жальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже лі# тературна мова в усіх народів від# різняється від розмовної, “народ# ної”, і потребує постійного дбай# ливого догляду, культивування. Але в Україні питання культу# ри української мови стоїть прин# ципово інакше, ніж у національно “благополучних” суспільствах, бо його драматичним тлом є багато# страждальна історія нашої мови взагалі, століття прямих заборон і переслідувань або більш#менш прихованого підступного витіс# нення її з публічного вжитку, вели# чезний мартиролог людей, які за неї обставали і за це постраждали. Та й сьогодні, в незалежній Українській державі, питання про культуру повсякденного мов# лення українців, на жаль, не мізм, різнобічна освіченість і знання мов сприяли написанню цієї книжки, яка від інших подіб# них відрізняється саме систем# ністю. Висвітлені питання фоне# тики, лексики, фразеології, мор# фології, синтаксису з його розду# мами й коментарями. Його аргу# менти переконливі. Олександр Данилович у всі часи виявляв громадянську мужність, утвер# джуючи право української мови бути державною, працював на підняття її престижу. Павло Юхимович Гриценко, директор Інституту української мови: “Хочу особливо подякува# ти Олександрові Даниловичу за те, що відстоюючи норму, відсто# юючи високу літературність мо# ви, він віддає належне історич# ним джерелам, не відкидає арха# їчне, що є в мові, не закликає від# кидати і заступати чимось іншим, прийнятнішим, а залишити мак# симально, як взірець. На відміну від деяких академічних працівни# “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан, директор видав# ництва “Либідь” Олена Бойко. Зворушливим був виступ колиш# ньої учениці професора, громад# ської діячки, заслуженої артис# тки України Анжеліки Рудниць# кої, яка від імені студентів щиро подякувала улюбленому виклада# чеві за прекрасні лекції, які допо# могли відчути красу рідної мови. Насамкінець Олександр Да# нилович зазначив, що україн# ською у нас охоче розмовляють не лише українці, а й представни# ки інших народів, зокрема Дмит# ро Хоркін, етнічний росіянин, один із представників Україн# ського радіо, який чудово провів нинішню презентацію. вживають супер, клас, кльово за# мість чудово, прекрасно, гарно, ду# же гарно, блискуче, винятково, надзвичайно, дивовижно тощо. Чимало мудрих порад знахо# димо у цій книжці щодо правиль# ного вживання багатьох лексем. Читачеві корисно дізнатися, що саме використовувати: багато# численнний чи численний; баня, маківка, шатро чи купол; бездро# товий чи безпровідний; безплат# ний чи безкоштовний; великий чи крупний; виглядати чи мати виг# ляд; визволення чи звільнення; ви# няток чи виключення; вираз чи вислів; гадати чи ворожити; га# лузь, царина, ділянка чи область; грецький горіх чи волоський горіх; доля чи частка; працювати, роби# ти, навчатися чи займатися; зму# шувати чи заставляти; збігати# ся, зіставляти чи співпадати, співставляти; інакодумець чи іна# комислячий; масло чи олія; мис# тецтво, майстерність чи худо# жество і багато інших. Болить автору дотримання мовцями фонетичних норм нашої мови. Особливо це стосується ра# діо# й тележурналістів. “Пам’ятаю (я тоді був студентом), у 50–60#х роках жодному штатно# му працівникові радіо чи телеба# чення не спадало на думку бов# кнути в етер щось на зразок “те# лерадіокАмпанія” або розповісти дітям “каСку”. Поганий приклад подають іноді також найвищі очільники держави, про що також згадує шановний наш професор. Прочитавши цю книжку з ве# ликим задоволенням, хочу звер# нутися до співвітчизників: ша# нуймо нашу рідну мову і дбаймо про її чистоту! А задля цього тре# ба буквально робити зусилля над собою, щоденно працювати, й плоди не забаряться. Завершити хочу словами ака# деміка Івана Дзюби: “Ця книжка мала б стати настільною для жур# наліста і службовця, диктора і студента, ділової людини і шко# ляра; не зайвою вона буде і в кож# ній культурній родині”.
Перше враження · “Мова завжди була оберегом для українського народу”. · S. 7Originalseite ↗

Для всіх і для кожного

Василь КЛІЧАК Уявляю, що ці мої роздуми можуть декому здатися дивними, наївними чи навіть химерними. Що ж, панове, спробую бути яко# мога доказовішим. Річ у тім, що живемо в час, який, по суті, рухається надто прискорено. Нова якість змінює іншу. Українці як етнос застрягли у своєму розвитку. Є на те багато причин. І зовнішніх, і внутрішніх. Мені здається, що правдиву історію України ми знаємо вже цілком достатньо. Можна хіба що удосконалювати свої знання, і цей процес безкінечний. Без сумніву, їх треба поповнювати постійно. Знання дадуть переконання, переконання зміцнять віру. Віра, як відомо, незнищенна. Щоб її употужнити, залишаєть# ся одне — добре оволодіти рідною українською мовою. Тоді нашій на# ції не страшні жодні загрози. До цього спонукає нова книжка професора Олександра Пономарева “Українське слово для всіх і для кожного” (Київ, “Либідь”, 2013). Означене це видання як нау# ково#популярне. Не визначено як посібник чи підручник, та й не# має в цьому потреби. Навчальне видання спонукає до обов’язко# вого заучування, а ця книжка за своїм змістом спонукає до розу# міння, запам’ятовування, до усві# домлення вишуканості рідного слова. Ставитися до нього треба, як до маленької дитини: трепет# но, ніжно, дбайливо. Не можна перебувати у полоні звичок, себто говорити так, як звиклося. Сур# жиком так суржиком. Не особли# во задумуючись, як дібрати те чи те слово, ту чи ту словосполуку. Дуже часто люди не хочуть дума# ти над вибором слів, над тим, щоб їхнє мовлення було чистим, охай# ним, пахучим. (Якось, повертаю# чись автобусом із дачі до Києва, почув від жіночки, що сиділа пра# воруч: “Оце з’їздила на родіну, і втратило свого драматизму. Воно не зводиться до клопотів профе# сійного вдосконалення мовців, як у “нормальних” суспільствах, а стосується долі рідної мови вза# галі. І є частиною ширшого пи# тання про масштаби і якість сус# пільного функціонування україн# ської мови”. У вступній статті “Від автора” Олександр Пономарів зазначає, що його книжка “Культура слова. Мовностилістичні поради” вихо# дила у видавництві “Либідь” чо# тири рази (1999, 2001, 2008, 2011 роки). За цей період багато вис# ловлених у ній рекомендацій уті# лено в життя у видавничій прак# тиці, в електронних і друкованих ЗМІ. Скажімо, тепер уже рідко хто називає мешканців Данії датчанами, а їхню мову дат# ською. Місце цих слів заступили закономірні утворення данці, данська мова, що знайшло відби# ток і в першому томі нового ака# демічного Російсько#українсько# го словника (К.: Знання, 2011): рос. датчанин — укр. данець, ме# нее рекомендовано датчанин (с. 521). У цьому ж томі першим від# повідником до рос. горожанин подано містянин (від місто), а не городянин, утворене від застаріло# го город (с. 487). Як бачимо, наполегливість Олександра Даниловича у впро# вадженні давно забутих лексем у сучасну канву української мови увінчалася успіхом. У своїй новій книжці автор чіткіше розмежовує синоніми й пароніми, збільшує кількість лек# сичних, морфологічних, синтак# сичних, фразеологічних складни# ків усного й писемного україн# ського мовлення, визначає по# милкові та правильні варіанти їх# нього використання. При вжи# ванні фразеологічних одиниць з інших мов і при відтворенні їх ук# раїнською мовою висвітлив шля# хи уникання калькованих зворо# тів і подав природні українські відповідники. До свого мовлення треба ста# витись акуратно, вважає автор. І не просто вважає, а й аргументо# вано це доводить. Часто у писем# них текстах і в усному мовленні трапляється збіг приголосних чи голосних і таким чином зводить# ся нанівець милозвучність мови: “З’їзд екологів проходив в Криму (…в в Кр…)”; “Мале суденце дов# го плавало у океані (…о у о…)”. У пропонованих розділах книжки відчувається перейня# тість автора мовною тематикою, скажімо у “Лексиці” подаються правильні й неправильні вислов# лювання мовців. Олександр Да# нилович підкреслює, що україн# ська мова надзвичайно багата на синоніми, тобто на слова близькі або тотожні за значенням. Прик# ладів можна наводити чимало, автор пропонує один. Для нази# вання поняття “лінія зіткнення неба з землею” маємо такі слова: обрій, горизонт, небозвід, небосхил, крайнебо, круговид, кругозір, кругогляд, виднокруг, видноколо, виднокрай, небокрай, овид тощо. “Синонімічне багатство нашої мови є одним із невичерпних джерел урізноманітнення висло# ву. Проте не всі мовці як нале# жить використовують цю лексич# ну особливість української мови. Досить часто перевагу віддають якомусь одному слову з синоні# мічного ряду, причому не найкра# щому. Причини тут різні: недос# татній рівень володіння рідною мовою, вплив інших мов, неви# багливість у доборі засобів мов# ного спілкування”. Справді, таке інколи складається враження, що окремі люди ніби користуються одим і тим же одягом чи взуттям і ніколи його не змінюють. А мова ж наша багата на синоніміку. І справді, чому молоді люди зде# більшого на висловлення почуття радості, захоплення чи захвату
“Про козака, що не без долі, І долю, що не без добра”. · 8 Поетичний автограф · S. 8Originalseite ↗

Василь БОРОВИЙ Василь БОРОВИЙ

ДОЛЯ Конвою крик, виття вівчарок, Услід колоні — темний пил… І гасить ген, мов недогарок, Твій день холодний небосхил. Хіба ж уперше — злі ординці, Гаркавий крик, цупкий нагай? І ти — із віком наодинці — Не відставай, давай, давай! І тільки в серці мимоволі Десь потай приказка стара Про козака, що не без долі, І долю, що не без добра. ОДА ТВОРЧІЙ МИСЛІ Залізом виривали мій язик, Палили моє тіло на кострищах… Я — вольності тисячолітній крик, Дух непокори, людства дума віща. Мене вганяли в мури кам’яні, Арканили ордою з мого степу… Та світ людський не ляже у труні, І сонце не замкнути в темінь склепу. Як землетрус, я рву колючий дріт, Як промінь, вириваюсь я крізь ґрати… Я — творча міць, яка будує світ, Хоч кожну ніч мене вели вмирати. Вогонь не спопелить моїх одеж, Залізо мої скроні не розкрає… Я — дума Кобзаря, і Гойї — теж, І тих, чиїх імен давно немає. Я — мисль людська і правди прямота. Приходь, живий, — мої вуста одверті. Мій рух до сонця Землю поверта, Утверджує Життя над тлінню смерті. РОБОТА В кулаках у нього криці Вся стотонна вагота. Про державні таємниці Він, звіріючи, пита. Віктор БОЙКО, м. Харків Японський рикша, аргентинський ґаучо, український поет… Кожний елемент цього ряду — продукт світової історії, що зазнавав особливого впливу соціальних чинників, ставши характерним для визначення своєї нації у світовому суспільстві. Можна було б спробувати говорити й далі таким тоном, але полишимо його на філософів, етнографів, істориків… Хоча виникає інше поєднання знайомих і звичних понять, якщо замінити прикметники на феодальний, парламентський чи радянський. Коли робити заміну в існуючому порядку, перші дві пари видаються недоладними чи й абсурдними. Зате вираз “радянський поет” упродовж багатьох десятиліть чомусь уважався чи не зразком або еталоном справжньої змістової гармонії. Він був, як “бумажний” (бавовняний) костюм із краваткою та парусиновими черевиками на святі міжнародної солідарності трудящих. Із неодмінною додачею до нього радісного (уголос: щасливого) обличчя, осяяного “мудрою” ленінською усмішкою з ясно-червоних полотнищ… Усмішкою професійного революціонера, який до партійної програми 1919 року заклав воєнно-комуністичну матрицю, що нею неухильно керувався його вірний послідовник — Сосо Джуґашвілі… Іще в школі, дивлячись на ілюстрації в подарункових довідниках із зображенням національних костюмів народів “радянських” республік, я намагався подумки витворити національний костюм представника радянської нації (“по национальности я — советский”). Авжеж, на голові тюбетейка, як на фото у славетного М. Горького (ще й у п’ятдесятих роках Важко, з поглядом похмурим Знов береться до пера — До розстріляних під муром І цього б додать пора. Але ж дядько тільки морди В коней вивчив, як не є. І лютує слідчий: — Бовдур!.. — І в обличчя дядька б’є. Вже давно б подавсь до неба Сірий телепень… Та от — Протокол по формі треба, А селюк оцей, як дот. Да! При трудному він ділі: Треба ж витворить сповна З цього конюха з артілі Терориста й шпигуна. ОБЛАВА (На позичену тему) Я виріс у старих борах, Та не казок дитячий страх Запав у душу… Грали роги Мисливським покликом тривоги, І крався присмерк на вітрах. Облава!.. Гасли промінці В траві. У стомленій руці Рушниця важчала. Та крові Так прагли хори гончакові, Що не спинялись мисливці. А вовк — стомивсь. Він був старий, Та мудрий… Враз, мов чорторий, Із яру виринув. І — злобні Пси й люди вслід. В тій ворохобні Чийсь відчайдушний окрик: “Бий!..” Вовк тужно глянув в небеса. Страшна була його яса!… В якімсь спокої — що та рана — Дививсь… Нагледів отамана, Напруживсь — і рвонувсь на пса!.. Одним поривом. То дарма, Що в серці вже й биття нема, — Звіриним, чорним, смертним шалом, Залізним горло стис оскалом, І вже обох покрила тьма… Я виріс… О старі бори! В кулак ту істину збери. Як світ померкне в круговерті, Не дайся злобному. І в смерті У горло впийся — і помри… 1953. Норильськ * * * Я — твій пасинок? Нівроку, В світі сиріт — не дива. Та з мого малого кроку Прилягла твоя трава. Й від очей моїх блакитних В підметах яснів льонок. І туман в лугах привітних Засивів з моїх думок. Ти шляхи ординські слала Полинами та плачем, Вік мій змалку годувала Найтвердішим плескачем. А підріс — в найглибші склепи Замикала вже як слід, Щоб в праправнуки Мазепи Не подавсь мій вольний рід. Так і ріс я — неслухняним, Неприкаяним, як є. А зозуля ранком раннім Сотню літ мені кує. * * * Так дивно в соснах вітер колобродив, Вишумлювало ніжно так зело, І я збагнув, що в світ оцей приходив, Коли мене ще в світі не було. А переповнений трюм вантажної баржі на початку 50-х рр. минулого століття, що пливе за течією “радянської” ріки Єнісей, схожий на Ноїв ковчег, і в ньому — не “наші”, сиріч не “гвинтики”, тобто вороги, яким варто чекати Армагеддону щомиті… Бо вгорі, у квадратному отворі сіре небо на багнетах конвоїрів… Отут якраз місце для читання віршів українською. Віршів Василя Борового, з того ж таки Харкова, що й побратим його — Олекса Веретенченко. Може, й не проб’є камінням порогів днища баржі, бо тоді якщо не захлинешся єнісейською водою, то дістанеш кулю від конвоїра (уголос: головної людини в державі “розвиненого соціалізму”). За сприятливих обставин, залишаться рядки хоча б “проліскового” вірша (нехай і не Василевого), а то і його власні, написані огризком олівця на клаптику паперу, виміняного за пайку арештантського хліба… Абсолютна переконаність начальства (ряди урядових портретів), що душі не “наших” мусили зігрівати “зеківські” лахи з персональними номерами на спинах (замість “серпастых и молоткастых”) і тюремна баланда та рятувати від цинги по-оленячи видобуті з-під снігу стеблинки ягелю… Якщо, певна річ, не доконають вісімдесятиградусні морози заполярної тундри, коли, за словами нашого сучасника, “одна часть населения сидела в лагерях, другая их охраняла, а третья ковала кадры для первой и второй… Священиків і поетів, за інструкцією, підписаною самим Лаврентієм, мали зробити “нашими” найтяжчі загальні роботи… (це подумки: були пастирями — ста- Боровий Василь Іванович народився 27 вересня 1923 р. в Харкові у робітничій сім’ї. Освіту отримав середню та спеціально-технічну. 1947 р. заарештований і засуджений “за антирадянську агітацію і буржуазний націоналізм”, тобто за вірші про голодомор в Україні 1933 р., надруковані 1942 р. в газеті “Нова Україна”, що видавалася тоді в Харкові. Десятирічне покарання відбував на Крайній Півночі (Росія). 1956 р. повернувся в Україну. Із 1967 р. — редактор відділу поезії часопису “Прапор” (нині “Березіль”). 1973 р., під час погрому в пошуках “буржуазних націоналістів”, виключений зі Спілки письменників. Носив пошту, перекладав англійську та польську поезію. 1990 р. поновлений у Спілці. Автор поетичних збірок “Березнева земля” (1961), “Розмова з флейтою” (1964), “Жито-життя” (1967), “Зелений парус літа” (1968), “Багряне серце землі” (1971), “Полинова снага” (1994), “Святогори” (1999) та книги статей і спогадів “В аркані Каєркана” (2001). Лауреат літературних премій ім. В. Мисика та ім. П. Тичини. Член Спілки письменників України з 1965 р.
“Про козака, що не без долі, І долю, що не без добра”. · 8 Поетичний автограф · S. 8Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

Із письменницької купелі

минулого століття дехто з моїх однокласників красувався в них, у багатьох викликаючи чорну заздрість). Сорочка, напевно, вишиванка (“І ми, Химко, люди!”). А штани — галіфе (позаяк військовий — головна людина в державі). Щоправда, й вишиванка навипуск, із кавказьким пояском (коньяк, шашлик, кишмиш — на урядових дачах під час голодомору). А на ногах — личаки (бо “старший брат” образиться). Це вже після ХХ партз’їзду стало зрозуміло, що цьому ансамблю бракувало арештантської куфайки (чи не основного елемента) як неодмінної ознаки нової нації так званого “социализма с человеческим лицом”… Якщо деякі елементи цього ансамблю тепер мені видаються не цілком істотними чи й не обов’язковими, то, на жаль, аж ніяк не стосується це неодмінної ознаки… І поняття “радянський поет” з ідеологічним лейблом обов’язково мало орієнтувати “радянського” таки читача на те, що обраний для навчальної програми з літератури (чи вчителем для позакласного читання школяра) автор правильний — “радянський”, а не український або якоїсь іншої нації (тобто “терорист” або “націоналіст”), “наш” (тобто, безнаціональний), бо хто не “наш”, той проти “нас”, той — ворог, того слід знищувати… Спроби з’ясувати, хто ж тоді оті “ми”, для цікавих закінчувалися вельми сумно. Недарма ж на одному з літературних симпозіумів Ліна Костенко сказала: “Українська література — це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через десятиліття згаданих, через півстоліття надрукованих…”. Рухаючись уздовж вектора, що спрямований на поняття “наш”, чомусь бачу на майданах міст, сіл і навіть глибоких хуторів навдивовижу стрункі ряди урядових портретів із інтелігентними обличчями, бездоганними зачісками, суворими поглядами ясних очей і неодмінно “мудрими” усмішками. Як у вождя, як у творця “мірравой рєвалюциі”, як у Ілліча… Це вже потім видобуті з багатьох кілометрів кінохроніки, архівів із грифом “совершенно секретно” то під час хрущовської “відлиги”, то за брежнєвських приморозків, то в роки горбачовської “перестройки” поставатимуть хижі оскали звірячих морд, жорстокі погляди майстрів тортур і творців голодомору, самовідданих борців із контрреволюцією та (найголовніше!) “буржуазным национализмом”… “З жестом суворим і простим…”, “Партія веде…” — ознаки того часу (пиття кумису в ханському наметі, за висловом Маланюка). Періодика діаспори хтозна чи безпідставно зауважувала, що “Тичина уже не перший рік цілує криваву пантофлю”. Рядки курсивом, лише за сприятливих обставин гарантуючи життя їхнім авторам, водночас були програмними для “гвинтиків” тогочасної державної машини (уголос: потенційних мешканців архіпелагів із соловецькою специфікою). Веретенченкова метафора “бенкету зими і чорного вороння”, як і голодоморівський “зимовий псалом” Олександра Коржа, побратима Хвильового з валківських Огульців, була характерним антиподом тих ознак українських, як і всесоюзних реалій.
“Як світ померкне в круговерті, Не дайся злобному. І в смерті У горло впийся — і помри…” 9 Про-читання · S. 9Originalseite ↗

Хосенна праця (Левко Різник «Доктор і професор», Львів, Світ, 2011 рік)

То я за обрій, сповнений грозою, Хмарини слав житам навздогінці; То я — світивсь щасливою сльозою В найменшої дитини на щоці. Дарма, що день мій облітав, мов сонях, І ніч чавунно човгала здаля, — То на моїх натруджених долонях До сходу оберталася Земля. З НАЙПЕРШИХ ВІРШІВ Скільки співу над рікою, Материнки, перегрому!.. Я не знав весни такої У переліску малому. Явори, як сині мітли, Вітровій метуть з діброви, І горить яскравим світлом Листя точене дубове. А на нього роси впали, Наче срібні намистинки. І — як здавна — закували В далині зозулі дзвінко. І здалось — в цвіту і блиску Над співучою землею – То озвались в переліску Весни юності моєї. Ніби б’ють у дальні дзвони, Десь відлунює кування. Душу знов бере полоном Змалку знане віщування. Вірю: будуть дні квітчасті! Це ж зозулі й прилітали Повернути роки щастя, Що в дитинстві накували. ПОЛИНОВА САГА А під дощем — як терпко й гірко віє На всіх вітрах настояний полин… Шепоче щось — і висловить не сміє, Немов полин на цілий світ один! Хрещатий, сивий — без окрас і зваби, Печерних предків диким посланцем Він задивлявсь в камінні очі баби Із скіфських літ — і наливавсь свинцем Ординців свист — і горя крик за ними, І скрип мажар — чумацьких, степових. Од них пойнявся думами терпкими І шум тривожний взяв полин від них. нете отарою, були провісниками свободи — станете рабами). Щоб оскали звірячих морд начальників норильських таборів парадоксально пасували до виснаженого (уголос: щасливого) обличчя потенційного будівника комунізму… Прочитайте неодмінно “Вовчу баладу” колишнього “зека” Василя Борового, який уперто не вірив і не вірить у вичитану в таборі з китайського детективу тезу буддійських ченців про те, що “ми — істоти нульового буття”. Там — про наше минуле. І про (тепер уже, після Угорщини, Чехословаччини, Афганістану, Ічкерії та Грузії) явну небезпеку нашому майбутньому. Може, й ви, як колись Гайнріх Гайне, з жахом подумаєте про ті часи, коли до влади прийдуть комуністи й викинуть лілеї через непотрібність… Одному з харківських чиновників од культури якось спало на думку назвати Борового колабораціоністом… І за що? За те, що він, “малий самовидець голодомору”, в окупаційній газеті “Нова Україна” видрукував вірш про те, як “навіть з рук дитячих злі катюги виривали український хліб”. По заслузі, мовляв, його разом із Борисом Чичибабіним виключили зі Спілки письменників. Як же тоді назвати енкаведистів, що перед приходом фашистів до Харкова спалили тюрму разом із 1200 в’язнями! А ще кількасот заарештованих “нашими” і кинутих у вогонь у селі Непокритому… Таму пекельному полум’ї загинув геніальний Свідзинський. Навряд чи згаданий вище “гвинтик” державної машини розумів, що Боровий, як і все його покоління, опинився перед жорстоким вибором, за словами Івана Дзюби: “Із Сталіним проти Гітлера чи з Гітлером проти Сталіна, шукаючи власної орієнтації”… Понад сорок літ у мене на поличці дорослішає, але не старіє, одна з пер- Віки топтали — долею крутою, Жахтіли низом тіні від заграв… І так він переповнивсь гіркотою, Мов сльози світу в себе увібрав. Важкі — чумацькі, вічні — материні, Й дрібні, як сіль, — заблуканих сиріт… І ліг, мов хмара, сумом по долині — Легкий, як легіт, і цупкий, як дріт. А вже над ним ракет круті орбіти — Свинцево-сизий, він тремтить, мов дим. І довго щось пригадує на світі, Як дівчинка нахилиться над ним. Чаклунське, щось таємне, щось первісне, Немов благання крил: Полинь, полинь!.. …Коли ідеш між люди, щира пісне, Візьми снаги у нього. Він — один. ЧИТАЮЧИ СКОВОРОДУ Нет іншаго и горчайшаго нещастія, как когда душа болит. Она болит тогда, когда болят мысли… Г. С. Сковорода Не болить мені з золотом скриня чужа — Найдорожчий метал переточить іржа. Вкриє порох земний — із гучним перначем Срібні персні владик, як і кості нікчем. І віки — пішаки, як одвічна печаль, Затуманять царівни ясну пектораль… Час тече у лиман, як широкий Дніпро. Де скарбівні, в яких збережеш ти добро? Тож чи спадком отим перейматися слід? Мертвим оком зорити з глухих пірамід?.. Є один — найтривкіший, нетлінний запас; Твій у вічності час, мій у вічності час — Той, що нитку снує життєдайну для нас, Щоб людиною бути, поки ще не згас. ших збірок глибоко шанованого мною, справді українського поета Василя Борового “Жито-життя”. У кожній збірці, хоч як дивно, шукаєш не лише автора. Шукаєш, що він, зовсім не знайомий із тобою, зумів написати й про найзначніше для тебе… Може, про те, що “є в вічності людський потужний розум і найсвятіша віра — правоти!” Говорити про його поезії та переклади — справа невдячна. Як пісні треба співати, а не розводитися про них, так написане поетом треба читати. Доброзичливо, довірливо, щиро, чесно. Так само, як воно й було ним написане. А при нагоді приїздіть до Харкова. Може, десь на Чернишевській чи на Сумській стрінете доброго чоловіка Василя Борового, “який не тільки писав націоналістичні вірші, а ще й був у 1942 році організатором націоналізму” (тож колишнього в’язня “долини смерті” Каєркана), колишнього електрика постсталінської доби, редактора відділу поезії часопису “Прапор” у роки хрущовської відлиги, людину душевної чесності, глибинного творця “простої” виразності, справедливо поновленого в один день із Миколою Руденком у Спілці письменників іще в пам’ятний рік здобуття Україною незалежності. Боровий не бажає помсти своїм кривдникам. “Ми поети. В нас нема північної жорстокості” — говорить він в унісон Хвильовому, адже прощати ворогів — це полюдськи. У порядних людей нелегкі долі. Пан Василь, за його ж словами, хреqщений у нині зруйнованій церкві на Старій Основі, що стояла колись у знищеному більшовиками маєтку славетного Квітки. Отже, він — із письменницької купелі. Наш, український поет Василь Боровий. Зиновій ГАЄЦЬКИЙ, с. Лісневичі, Пустомитівський р-н Роман “Доктор і професор” — третій із трилогії Левка Різника “Самотність пророка”, “Поет і Владика”. Всі книги об’єднує непересічна постать поета-енциклопедиста Івана Франка. Він, як і видатний історик і громадський діяч Михайло Грушевський, як духовний провідник галичан Андрей Шептицький, мав визначальний вплив на життя і розвиток українського суспільства в епохальні часи кін. ХІХ—поч. ХХ ст. Основа роману — півтора десятка (1894— 1905) цікавих і, напевно, драматичних років співпраці І. Франка і М. Грушевського у Львові. Молодий, але амбітний професор історії та відомий європейський поет, досвідчений громадський діяч, які, допомагаючи один одному, ведуть виснажливу, але успішну боротьбу за українізацію суспільства, за український університет, за НТШ-зародок Академії наук. Ця боротьба, радше війна з урядовими австрійськими колами, з польським опором, та й зі своїми доморощеними патріотами, серед яких виділяються Микольцьо Шухевич, самолюбивий посол О. Барвінський, “славний” Анатоль Вахнянин і навіть заздрісний М. Павлик… Яскраво Л. Різник описує когорту історичних осіб: політиків, громадських діячів, письменників, групує їх за ступенем важливості для української справи, чи навпаки-ворожості до неї. Цікаво письменник вибудовує ієрархію галицьких мужів за ступенем їх значимості для України. Не без гумору він “розсаджує” їх по рядах. У перший ряд “поджентельменськи” — жіноту: Н. Кобринську, О. Кобилянську, далі — Л. Лепкий, А. Чайківський, М. Павлик, К. Паньківський… “У другому ряді стоять мужі — “звинний” І. Копач, В. Гнатюк (з езопівським поглядом), незворушний О. Маковей. “У третьому ряду — наймолодші зі “славних”: І. Петрушевич, Ф. Колесса, Й. Кишакевич, І. Труш, Д. Лукіянович, М. Івасюк… А щодо інших, то — з притаманним йому гумором “скромно”: “І ось двоє… найнижчих за ростом, але найвищих за працею і талантами, — Мих. Грушевський та Ів. Франко”… Кожна особистість, кожен образ запам’ятовуються надовго своєю індивідуальністю, настільки викарбувані вони рельєфно в нерідко дотепних міні-характеристиках. Ось, наприклад, як “малює” І. Франка у листі до М. Грушевського Кониський: “Рижий!.. Рижого — кого насамперед треба остерігатись у Львові. Колючий-бо, гострий-бо, непередбачуваний… сто копанок чортів йому в ребро! Єдиний Франко серед львівської літерацької інтелігенції має на голові волос-як з мідного дроту, червоні очі, як у ангорського кроля, лице золотистою пергою обсипане. Явно мічений чортяка!” Глибоке знання праць І. Франка та М. Грушевського, середовища, безпомилкова орієнтація в історичних подіях, в наукових літературних, громадсько-політичних течіях і партіях, в ідеологічних, філософських концепціях, у насущних проблемах суспільства, розуміння тієї епохи дозволяють письменнику без напруження втілюватись в образи головних персонажів. Тому так невимушено природно і живо він виписує портрети, діалоги, що постійно відбуваються між І. Франком, М. Грушевським, іншими персонажами. Сприймається все це так, ніби автор перебував на місці зображуваних подій. І. Франко у романі Л. Різника характеризується різносторонньо, тепло, симпатично. І як учений, глибокий знавець історії, культури, літератури європейських народів, Античного світу, і як геніальний поет, і як безкомпромісний захисник українства. Вже не кажучи про свою епоху, у якій безпомилково орієнтується і відкриває очі М. Грушевському на народовство, фальшивий і корисливий патріотизм, на галицьку тусовку, політичні і літературні течії, на проблеми жидівства, полонофільства, москвофільства. Сам Л. Різник розрізняє типи москвофільства: старорусинське, як противага пропольському; хлопське і панське москвофільство, а ще сикофантське, тобто шпіонське… “різко осуджуємо москвофільство сикофантське та шпіонське, що є служкою нинішньої російської державної машини; москвофільство платне й гідне всякої погорди”. Письмо Л. Різника таке яскраве, що, мимоволі, ним описуване починаєш порівнювати з сучасністю: ось така проекція на нинішні події. І. Франко — категорично-безкомпромісний, непоступливий, часто собі на шкоду. І це добре усвідомлює розважливий М. Грушевський, який у силу своєї делікатності дипломатично уникає “дразливих” тем у розмові з поетом. Дуже щиро і тепло характеризуються М. Грушевський і І. Франко у відносинах з іншими особами, особливо, що стосується їхніх дружин. Маринця-галичанка, що вийшла заміж за “східняка” Грушевського, яка душі “не чаяла” у своєму Михасеві, у всьому симпатизує І. Франкові — своєму улюбленому поетові, щиро переживає за нього у повсякденній його боротьбі з середовищем і в літературі, і в суспільному житті. Виписана вона в романі, як мудрий педагог, як щира по натурі і добра людина. Вона інстинктивно орієнтується де істина, стає доброю помічницею, розрадником М. Грушевському, який, на її думку, перепрацьовується, не щадить себе. А щодо образу дружини І. Франка Олі — треба сказати осібне спасибі Л. Різнику. Вона зображена різносторонньо, тепло. Об’єктивно показані непрості стосунки її з І. Франком. З багатьох джерел у нас склалось якщо не хибне, то стереотипне враження про неї. Їй приписувались безкінечні скандальні сцени, психічна неврівноваженість, непристосованість до елементарних умов буття, усілякі конфлікти в сім’ї… Письменник насамперед виділяє в ній риси шляхетності. Здобувши по-європейськи блискучу освіту, знаючи європейські мови, вона стає надійною помічницею І. Франкові, який до того ж всі домашні клопоти, зокрема й виховання дітей переклав на плечі дружини. Вона вміє побачити в своєму чоловікові велике, геніальне і це головне. Глибоко і тепло розкривається твердий, залізний характер І. Франка у людських взаємостосунках, у переживаннях і сумнівах, у здатності подивитись на себе збоку, визнати свої помилки, у його здатності проаналізувати ситуацію і (якщо треба) визнати свою неправоту. Наскільки глибоко треба знати і розуміти весь доробок поета, громадського діяча, його листування, публічні виступи, вжитися в образ, аби так переконливо передати його роздуми, сумніви, переживання. Добре в романі показана роль Галичини, як П’ємонта, як національно-свідомого краю, який живить своїми ідеями всю Україну, впливає на розвиток національної ідеї. І заслуга в цьому насамперед двох мислителів Грушевського і Франка. Роман Левка Різника, а це науковий історико-літературний твір, є серйозним дослідженням, читається легко, з видимим задоволенням, яке хочеться розтягнути в часі, подумати, пережити… Письмо Л. Різника насичене багатьма прислів’ями, фразеологічними зворотами влучними і дотепними висловами, які належать І. Франкові, М. Грушевському та іншим персонажам, що вирізняють їх, роблять неповторимими, а мову твору просто розкішною. Роман “Доктор і професор” особисто для мене став поштовхом для переосмислення літературних процесів, суспільних течій, політичної боротьби в Галичині тієї епохи. Багато в чому змінилося моє уявлення про Галицьку тодішню еліту і разом з тим поглибилось враження про таких мислителів часу, якими були Михайло Грушевський та Іван Франко.
Доля на тлі історії · “Окреме людське життя — вже історія зі своїм голосом”. · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

приїхав, то слова одного цілими місяцями нігде не появлялось про нас… а протягом кількох послідніх місяців раз в раз говорять про нас і обговорюють нашу справу з міжнародного становища”. Лука переконаний, що робив усе для збору коштів позики “Національної оборони” та “Фонду негайної допомоги рідному краєви”. Тоді він зібрав понад 138 тисяч доларів США. А з 1923 року став ініціатором Об’єднання українських організацій і був обраний його генеральним секретарем до 1939 року. Це об’єднання зібрало близько півмільйона доларів США на різні завдання, на визвольну боротьбу. І ці гроші в рідному краї та за кордоном у Європі часто називали “мишугами”. Лука не може оминути своєї журналістської роботи в “Свободі”, де з 1933 року і дотепер працює головним редактором цього найбільшого та найстарішого у вільному світі щоденника. Він пишається цим виданням, бо його читають усі українці в Америці. “Свобода” підтримує заходи на допомогу Україні та оборону тих українців, яких переслідує окупаційний режим. Він уперше проголошує протест і вимогу розпочати розслідування голодомору в Україні 28 жовтня 1933 року в “Нью-Йорк Таймс”. Лука оглядає свою бібліотеку. Є тут і поличка з його власними книгами і упорядкованими працями про Україну, її видатних діячів. Скільки написано за життя, недаремно він був дійсним членом Відділу Наукового товариства імені Т. Шевченка у США. Нині думки летять на далеку батьківщину, яка ціле життя гріла його серце. Тож він був щедрим жертводавцем на народні цілі і в Америці, і для рідного краю. Грішми підтримував “Рідну школу” в Радехові, допомагав матеріально видавати НТШ у Львові твори Івана Франка, спонсорував будову читальні “Просвіта” у Новому Виткові… Ні, все-таки його життя було повнокровним і плідним, є що згадати, є про що розповісти, бо жив для рідного народу, дбав про його світлу долю. Сьогодні Лука відчуває, як хотів би, щоб його земляки пам’ятали про нього, тож недаремно сказав близьким: “Як умру, то хотів би, щоб там, у моєму рідному Виткові, на цвинтарі, біля могили мого дядька, світової слави співака Олександра Мишуги, була би скромна таблиця, що на вільній американській землі помер січовий стрілець”. Осінь перебирає спогади Луки Мишуги, як золоте листя. Вони світяться любов’ю і чистотою, бо якщо живеш гідно на землі, добрі справи прославлять твоє ім’я назавжди. P. S. …Через багато літ так і сталося. Символічний надгробний пам’ятник докторові Луці Мишузі встановлено в селі Новий Витків Радехівського району Львівської області, посвячення якого відбулось 20 вересня 2009 року. На ньому вибито дві дати: 30.Х.1887— 8.ІІ.1955. Є фото і напис: Лука Мишуга Д-р права, січовий стрілець, дипломат ЗУНР, редактор газети “Свобода у США”, вчений і громадсько-політичний діяч, жертводавець, захисник політемігрантів від СРСР. Впродовж життя був відданим Україні, її страждання були його болем, прославився і зупинив свою долю в Нью-Йорку. Похований в Гіллсайді. Н. Дж. Йому як пам’ятник, нащадкам як пам’ять, Живим як приклад Залишив по собі. 7 червня виповнюється 160 років від дня народження видат% ного співака Олександра Мишу% ги. У селі Новий Витків відбу% дуться урочистості на честь славного роду Мишугів. дом… Третє в столітті похмуре Різдво України без найменших вагань можна назвати періодом вбивства літератури як галузі культури, а культура розглядається як щось малоістотне, бо головне — економіка, а не національний ідеал”. Українська національна практика — це терпіння, вважав Р. Андріяшик. “Тобто найтяжча праця з усіх можливих і знаних, — писав у щоденнику, — сумірних хіба зі створенням світу, тай те мало сьомий день за день відпочинку. На жаль, мій народ не має спочинку”. Тому його твори без щасливого фіналу, його герої — не жертви долі, але через об’єктивні обставини ми їх не бачимо серед переможців (це не відповідало б історичній правді). Вони стають жертвами чітко охарактеризованих політичних і соціальних сил. Проте, навіть гинучи, зазнаючи поразки від активного зіткнення з трагічною і жорстокою справжністю, вони вселяють переконання, що жили немарно. Ні Достоєвського, ні Флобера, ні Бальзака не можна читати двічі. Перелік постатей, що стали інтелектом доби, можна продовжувати. Але всі вони мають спільну рису — їхня творчість пізнається один раз, як життя і смерть. В українській літературі до таких належить Роман Андріяшик.
Доля на тлі історії · “Окреме людське життя — вже історія зі своїм голосом”. · S. 10Originalseite ↗

Повернення додому

Марія ЛЮДКЕВИЧ Лука Мишуга любив осінь за барвистий спалах сліпучих кольорів, дощову ностальгію, буйне цвітіння розкішних жоржин і густий килим чорнобривців, які не хотіли піддаватися ні смутку, ні вітрам, а тішилися кожним днем так, ніби для них він був особливим і святковим. Для Луки 30 жовтня і справді було свято, бо це був його день народження. Тоді приходили спогади, наче гості, сідали навпроти і починали з ним розмову. Найчастіше Лука повертався думками в своє рідне село Новий Витків, згадував батьківську хату, сад, у якому малим любив ласувати солодкими грушами і яблуками. Спогад повертав його до одного осіннього дня, коли малим він уперше побачив у їхній хаті красивого пана у гарному одязі. Він сам не зацікавив його, але зір притягала напарфумована хустинка, що виглядала з кишені. Тоді він уперше зрозумів, що одяг може пахнути. Він не міг надивуватися, що від руки того пана била ясність. А це так у світлі місяця сяяв перстень із діамантом — дарунок російського царя. Цей пан, йому сказали, був його стрийком — татів брат, співак світової слави Олександр Мишуга. Тоді Лука ще не знав, що стрийко в його житті зіграє значну роль. Опісля, коли Лука трохи підріс, батько переповів йому, що стрий казав, як хлопець піде до школи і добре вчитиметься, то він йому на- Оксана АНДРІЯШИК Минають 80-ті роковини від дня народження прозаїка Романа Андріяшика. Хоч би як запраглося без каяття і гіркоти запалити свічку над вічним спочинком письменника, та не вдається, бо доля великих людей — це доля країни. “Реальність тяжча за все, що відбулося в нашому національному минулому”, — сумно вирік Р. Андріяшик після виходу знакових своїх романів “Люди зі страху”, “Додому нема вороття”, “Полтва”, “Сторонець”, “Сад без листопаду”. У полі його письменницьких інтересів сув’язь минулого, сучасного і майбутнього України, а ще незбагненна діалектика світу й антисвіту, життя і смерті, космосу планетарної душі людства. Р. Андріяшик чи не в кожному романі зумів запропонувати читачеві цілком нову, досі не знану в українській літературі концепцію: у “Людях зі страху” — життя на бункері, у “Полтві” символічно прозвучав мотив поневолення українців, а “Сад без листопаду” (1980) став першим романом, у якому йшлося про можливу атомну катастрофу. Його цікавили малодосліджені, або й “білі плями” в національній історії. Тому в романі “Сторонець”, який 1998 року був удостоєний купить таких книжок, що з них буде дужча ясність, ніж від місяця. Важко гортати гіркі сторінки дитинства. Померла мати. Сестра Марія пішла в черниці і стала сестрою Павлею. А його, Луку, взяв до себе директор місцевої школи. Його жінка-полька розмовляла з дітьми у школі тільки по-польськи і заохочувала учнів, щоб вони казали, що є поляками, а не русинами. Отоді Лука вперше зрозумів, радше відчув, що це щось не так, як має бути насправді. А коли він підріс і настала пора вирішувати, чи вчитися йому далі, мачуха повезла Луку у Львів, стрий допоміг йому вступити до гімназії. Він і досі пам’ятає той одяг — форму студента Академічної гімназії у Львові, добре виховання і суворі вимоги до навчання. Хлопець, на жаль, учився не дуже добре, але стрийко не сварив його, а тільки казав, що він не повинен себе змушувати вчитися, зате може стати добрим і чесним ремісником, яким був його дід, є тепер батько. Лука старався як міг. І дуже хотів не засмучувати стрийка, який підтримував його матеріально. Тож учився далі з більшою охотою. 1906 року Лука закінчив Академічну гімназію у Львові і вступив на університетські студії у Відні, а 1911 року отримав диплом доктора права. Відтоді починається для нього інше життя. На початку 1915 року він вступає добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. Спочатку займається вишколом новобранців, виховує юнаків у національному дусі. — Я був тоді по-справжньому щасливий, — роздумує Лука, переглядаючи свої давні книжки “Похід українських військ на Київ” та “Державна адміністрація на Україні”. Це були збірки його статей, що публікувались в органі ЗУНРу “Український прапор” та часописі “Стрілець”. Скільки мрій і надій вирувало тоді в серці! Розпалась Австро-Угорська імперія, постала Українська соборна держава з урядом у Києві. Тепер, коли йому виповнилося 67 літ, із погляду на прожите Лука розуміє, що йому випала важка доля, бо жив у часи нелегкі, але надзвичайно важливі для України, коли формувалася національна свідомість, українське життя об’єднувало людей. Короткі штрихи біографії, як жилки на кленовому листку: член Державного комісаріату в Радехові, праця в управі УГА, пресовий референт діючої армії С. Петлюри в Кам’янці-Подільському. Наприкінці 1919 року з урядом Є. Петрушевича виїжджає до Відня, бере участь у дипломатичній місії К. Левицького до Риги та О. Назарука в часи його поїздки до Копенгагена на переговори з радянським послом М. Літвіновим. Із 1921 року — чужина, далеко від батьківщини — США, де він виконує важливу місію — збирає кошти для уряду ЗУНР в еміграції. Його промови, звернені до українців, зворушили не одне серце. А було йому тоді 34 роки. Писав статті в газету “Свобода”, піднімав в українців патріотичний дух. Як трудно і непросто було тоді, але знав, що крок за кроком треба йти до поставленої мети. Згадує ті часи і лист до громадсько-політичного діяча О. Назарука від 17 лютого 1932 року, в якому писав, що працювати представнику невизнаної держави, а ще такої, як наша, — річ нелегка: “Та я ж як
Доля на тлі історії · “Окреме людське життя — вже історія зі своїм голосом”. · S. 10Originalseite ↗

На порозі всіх утрат

Серед розораної долі України ХХ століття розпука і туга ходили за ним привидом, підстерігали розум і совість. Бо він належав до тих, хто вслухається у безгомін віку і не має права дивитися байду% жими очима. Бо він письменник, хоч і гірко цитує Олеся: “Краще нам німими стати”. Шевченківської премії, автор береться за невідомий читачеві пласт — потаємну сферу духовного життя поета Юрія Федьковича. Андріяшикове дослідження почасти відбувалося в межах: людина і облога, людина і біда. Загалом людинознавство, вважав Р. Андріяшик, основа мистецтва. Окреме людське життя — вже історія зі своїм голосом. Людину він зображував на тлі складних культурних і політичних катаклізмів, на зламах епох, традицій, цінностей — лише тоді герой може вповні проявитися, вважав письменник. Вслухаючись у підземний шум річки Полтви, яка й понині протікає під Львовом у каналізаційному колекторі, Р. Андріяшик заявив: Полтва — це Україна. Духовно блокована, підневільна і загнана на довгі роки. Ідеться про роман “Полтва”, після виходу якого творчість Р. Андріяшика була під забороною. Думки письменника розцінювалися як документальне свідчення проти епохи, автора занесли до списку “неугодних”. В одному зі своїх інтерв’ю Роман Андріяшик сказав: “Мій чорний день в літературі почався навесні шістдесят четвертого, коли заніс до журналу “Дніпро” першу книжку “Люди зі страху” (друкували під назвою “Спадок віку”)”. “Розвеснеться, рознебесниться Держава й активне, справедливе суспільство” вірив письменник і вся інтелігенція України “пропащого часу” перебиваючись на сухарях. Та коли на схилку життя повернувся до рідного села, хата зустріла розбитими вікнами. Оселю пограбовано, рукописи спалено. “Важко мені на порозі усіх втрат”, — занотував у щоденнику письменник. Тринадцять років із нами немає Р. Андріяшика, а його гіркі висновки щодо українського поступу й досі актуальні: “Суспільство вдихнуло на повні груди волі. Це, з одного боку, породило громадянську самовпевненість, а з другого — розгул бандитизму, моральну атмосферу безвідповідальності й безкарності. А треба було творити національну державу. Одначе “партизувалися”, купчилися, роз’єднувалися і з’єднувалися, усамітнювалися, конгресувалися, виступали із заявами і маніфестами, з протестами і осу-
Шевченкіана · “Не можна бавитися в політичні ігрища і використовувати ім’я Шевченка у дріб’язкових суперечках”. · S. 11Originalseite ↗

Шевченко — явище незбагненне

— Олександре Вікторовичу, розкажіть про себе і про той шлях, що привів Вас до Шевченка. — Народився я 1979 року в Новограді#Волинському Жито# мирської області, 1997 року закін# чив місцеву гімназію, вступив до Київського національного універ# ситету ім. Т. Шевченка, навчання в якому завершив 2002 року. До Шевченка прийшов дав# но, ще коли навчався в універси# теті. Тоді відокремилася кафедра історії української літератури і шевченкознавства. Шевченка студенти йшли вивчати не дуже охоче. У нашому спецсемінарі було лише троє осіб, із них тільки я тепер активно працюю у шев# ченкознавстві. Але з року в рік ситуація поліпшується: Шевчен# ка досліджують, захищають ди# сертації. Моє зацікавлення пе# рейшло в дипломну роботу, яка переросла в дисертаційну. Після захисту в університеті завідувачка відділу шевченкознавства Вале# рія Смілянська запросила мене на роботу в Інститут літератури для участі в підготовці “Шевчен# ківської енциклопедії”. Ще 1993 року вийшов на правах рукопису “Проект тематичного словника” — приблизний перелік майбутніх статей енциклопедії (близько 7 тисяч). Певний час робота вико# нувалася як планове завдання Інституту, згодом кілька років — як держзамовлення. Спершу пла# нували видати 4 томи на заміну двотомного “Шевченківського словника” (1976—1977). Згодом стало очевидно, що матеріалу назбиралося на шеститомник, навіть більше, хоч ми намагалися подавати все сконденсовано, ен# циклопедично. Виняток — аналіз літературних творів Шевченка, на обсязі якого ми не економили. Поетичних творів у Шевченка близько 240, 9 повістей, кілька статей, щоденник, листи тощо. Кожному літературному тексту присвячена окрема стаття. Ще близько 800 гасел про завершені мистецькі твори Шевченка, на# віть про деякі незнайдені. — Як працювалося над енцик0 лопедією? — Підготовка енциклопедії, яка розтяглася на стільки років, зумовила ревізію всіх наявних знань про Шевченка. Словник був доповнений іменами діаспор# них дослідників. До доробку ряду шевченкознавців взагалі зверну# лися вперше від часу появи їхніх праць. За багатьма нашими довід# ками на півсторінки#сторінку ле# жить велика праця. Усі публікації треба було знайти (це не завжди просто), перечитати, стисло про# аналізувати, подати квінтесенцію поглядів дослідника. Багато нюансів в інтерпретаці# ях літературних творів. Прово# диться перегляд низки концепцій. Це складна робота. Але ми даємо шевченкознавству і літературо# знавству загалом, зокрема вишів# ському, певний орієнтир. Це не оз# начає, що все вже досліджено і пропонується залізобетонна кон# цепція, як в УРЕ. Єдиного бачен# ня у деяких випадках може й не бути, а часом і не повинно бути. Наш — лише один із поглядів, водночас ми претендуємо на ака# демічність. Це покладає на нас ве# лику відповідальність і непрості обов’язки. Неперевірені, випадко# ві, сумнівні відомості, суто автор# ські міркування ми не вміщуємо до видання — прагнемо подати ви# важену, об’єктивну думку як пев# ний підсумок дослідження, окрес# люючи подальші перспективи розгляду того чи іншого питання. Паралельно з нами працює Національний музей Шевченка, який описує малярську спадщи# ну Кобзаря. Працівники музею здійснили низку відкриттів: уточ# нили датування деяких сепій і ак# варелей, відкинули як достемен# но нешевченківські кілька дубі# альних (сумнівних) творів тощо. З великими зусиллями у груд# ні минулого року вже видали 2 томи, щоправда, мізерним накла# дом (2 тисячі), придбати книжки неможливо, бо надруковано їх за програмою “Українська книга”. Для порівняння: перше видання “Шевченківського словника” мало наклад 50 тисяч, а 1978 р. з’явилося і друге. Отже, тоді роз# раховували на масового читача. За планом у кінці року муси# мо видати 3#й і 4#й томи. Міністр культури пропонує нам “стаха# новськими темпами” завершити роботу і надрукувати до 200#річчя Шевченка 5#й і 6#й томи. Це той випадок, коли втручання офіцій# них державних структур зовсім не на користь. Ювілей мине, а книжка залишиться на десятиліт# тя чи й століття. Тут поспішати за рахунок якості матеріалу не мож# на. Якщо ми схибимо, помили# мося, то ця помилка піде далі, в інші праці. Одна з важливих причин того, що робота рухається повільніше, ніж хотілося б, — занепад науки в Україні, зокрема літературо# знавства. Не з усіх напрямків шевченкознавства нині є фахівці. Наша енциклопедія багатопро# фільна, включає теми “Шевчен# ко і кіно”, “Шевченко і театр”, а також балет, музика, переклади, іноземні літератури, історія шев# ченкознавства, оточення Шев# ченка тощо — загалом 25 напрям# ків. Якщо є фахівець із певної га# лузі, часто він не знає шевченкоз# навчих проблем, якщо знає шев# ченкіану, то не завжди орієнту# ється у вузькофахових питаннях. Чимало дослідників, до яких ми зверталися в 1990#ті роки, помер# ли: Леонід Большаков, Валенти# на Судак, Борис Хоменко та бага# то інших, як і деякі працівники нашого відділу: Микола Павлюк, Василь Бородін, Ірина Вериків# ська і замінити їх ніким. Профе# сіоналів#мистецтвознавців, обіз# наних зі спадщиною Шевченка, які працювали б з оригіналами, після смерті Володимира Яцюка в Україні немає. Ми самі готуємо видання до друку — до стадії оригінал#маке# ту. В Інституті є літредактори, верстальник, коректор. Власни# ми силами добираємо ілюстрації. Є складні проблеми, зокрема текстологічні. Не всі, наприклад, сприймають думку Василя Боро# діна, що “Стоїть в селі Суботові” — фінальна частина поеми#міс# терії “Великий льох”. Дехто роз# глядає її як окремий твір. Подіб# них випадків багато. Академічні шевченкознавці мусять іти до людей, пояснювати свої погляди, популяризувати наукові набутки. — Як позначилися на шевчен0 кознавстві репресії 1930-х років? — Те, що трапилося в 1930#ті роки, — катастрофа українського шевченкознавства. Знищили ціле покоління. Втрати не вдалося відновити навіть за півстоліття. Розстріляли багатьох справжніх науковців, а потім і тих, хто їх знищував, критикував, намагався пристосуватися до радянської влади. Загинув у радянських конц# таборах Борис Навроцький, сум# лінний науковець, який уперше запропонував монографію про поему “Гайдамаки”. І за обсягом, і за змістом, за рівнем викладу її досі не перевершив ніхто, хоч опублікована вона ще 1928 року. Ми донині на неї спираємося і використовуємо. Дехто врятувався на еміграції, як Павло Зайцев. Нині повертає# мо доробок діаспорних шевчен# кознавців. Спочатку була ейфо# рія: мовляв, ось альтернативний, вільний погляд. Але й там була своя кон’юнктура. Скажімо, у пе# ревиданні творів Шевченка в 14 томах (вийшло у 1960#х роках у Чикаго; перше видання за редак# цією Павла Зайцева з’явилося в 1934—1939 роках — Варшава, Львів) у 2#й том не було включено поему “Єретик” із релігійно# етичних міркувань. Щоправда, цю хибу виправили вже у 4#му то# мі. Ми намагаємося використову# вати все вартісне, об’єктивне. І в Дмитра Донцова, і в Симона Пет# люри, попри деяку заполітизова# ність, були цікаві міркування про Шевченка. Євген і Оксана Нахлі# ки, наприклад, написали для Ен# циклопедії велику розвідку з пов# ним аналізом усіх шевченків# ських ремінісценцій і алюзій у творчості Маланюка, його статей про доробок Шевченка. Такі дос# лідження ми намагаємося подава# ти як виняток якомога повніше. У радянському літературо# знавстві й шевченкознавстві зок# рема було чимало сумлінної і чес# ної роботи. Це насамперед стосу# ється текстологів і джерелознав# ців. Нерідко недоліки своїх праць розуміли й самі науковці, але не завжди могли писати інакше. Скажімо, набуток того періоду — книжки Юрія Івакіна, його дво# томний коментар до “Кобзаря” Шевченка, розвідки Петра Жура, Василя Бородіна, Лариси Ко# дацької — все це залишається в науковому обігу. У 80#ті роки ХХ століття готу# вався 12#томник Шевченка. Бо# родін презентував свою концеп# цію, її обговорювали. 1990#го вийшов 1#й том (зданий до друку ще 1988), згодом 2#й, 1993#го — 3#й. Процес зупинився. Усім ста# ло зрозуміло, що примітки заста# ріли: наприклад, Мазепа — зрад# ник тощо. Видання ще не завер# шене, а вже стало неактуальним. М. Жулинський ухвалив рішення готувати видання наново, ця ро# бота була покладена на відділ шевченкознавства. Написано но# ві коментарі. Два томи поезії ака# демічного видання — це тепер вершина сучасного шевченко# знавства. Але й там є певні дрібні огріхи і не все прокоментовано з належною повнотою. Фундаментальну працю про Шевченка опублікував Іван Дзю# ба. Дуже цікаві дослідження Вік# тора Дудка, який уточнив і навіть уперше з’ясував деякі факти з бі# ографії Шевченка на основі со# тень джерел. Залучаємо й зару# біжних шевченкознавців. Юрій Барабаш написав чимало важли# вих статей (живе в Москві, свого часу очолював московський Інс# титут світової літератури). Кілька концептуальних статей надіслав Григорій Грабович (живе в Босто# ні, США). Але орієнтуємося пе# реважно на своїх українських дослідників. — Дехто вважає, що про Шев0 ченка вже відомо все, що вони там досліджують? Можете спросту0 вати такі міркування? — Розкажу цікавий епізод. У Тараса Шевченка є досить відо# мий портрет — акварель 1837 ро# ку. До 1914 року вважали, що це портрет невідомого. Потім Ва# силь Щурат у примітці в одній зі своїх праць зауважив: “Вистане його порівняти зі знаним портре# том Гребінки”, щоб, мовляв, пе# реконатися, що це Євген Гребін# ка. Довгий час всі так і думали. 1963 року Леонід Стеценко знай# шов, крім уже відомих, інший портрет Гребінки роботи А. Мок# рицького, порівняв їх і засумні# вався в атрибуції. Насправді він і схожий, і не схожий. В енцикло# педії ми обережно атрибутуємо зображеного молодика як невідо# мого, але й висловлюємо таку гі# потезу: на акварелі може бути на# мальовано брата Євгена Гребінки — Миколу, який разом із Шев# ченком навчався у рисувальних класах петербурзької Академії мистецтв і згодом став відомим архітектором. Цим пояснюється схожість із письменником і те, що він у руках тримає маляр# ський інструмент — муштабель. Отже, досліджувати є що і це ду# же цікава справа. — Нещодавно в Інтернеті на урядових сайтах розтиражували Вашу фразу, що Шевченко писав повісті і щоденник російською мо0 вою. Чому це їх так зацікавило? — Якось, коли я був у відділі на роботі, зателефонували з прес# служби уряду з проханням дати довідку: якою мовою написані повісті та листи Шевченка. Я док# ладно пояснив, що повісті напи# сано російською, хоч російська ця дуже специфічна, українізова# на, синтаксис подекуди україн# ський, деякі персонажі говорять впереміж українсько#російською. А скажімо, повість “Несчастный” написана літературною росій# ською мовою, Шевченкові навіть вдалося відтворити діалектне ро# сійське мовлення. У “Наймичці”, першій відомій Шевченковій по# вісті, навпаки — багато україніз# мів, які він у рукописі підкреслю# вав, а ми це відтворюємо курси# вом. Переважна кількість листів також написана російською, час# тина — українською, а деякі — мі# шано. У цьому особливий коло# рит Шевченка. Окрім того, всі знають, які умови були в імперії, особливо на засланні. Причин звернення поета до російської мови в різних ситуаціях (скажімо, коли адресат листа не знає укра# їнської) насправді багато — у двох словах не поясниш. Я не знав передісторії, що прес#служба уряду саме боролася із заявами одного з обласних осе# редків Народного руху, представ# ники якого серед іншого заува# жили, що Шевченко написав ро# сійською лише кілька оповідань. З моєї відповіді вихопили кілька потрібних фраз, розповсюдили. Я написав спростування на “Укра# їнську правду”, але його не опуб# лікували. Це зайвий раз дово# дить, яка в нас невільна журна# лістика. Не можна бавитися в політич# ні ігрища і використовувати ім’я Шевченка у дріб’язкових супе# речках. Є наукове вивчення Шев# ченка і є функціонування його образу в суспільній свідомості. Щось висмикувати з контексту і побивати іменем поета — завжди хибний шлях. Інший разючий факт — Мико# ла Томенко (народний депутат!) спонсорував два факсимільні ви# дання альбомів Шевченка в упо# рядкуванні Сергія Гальченка (пер# ший подорожній альбом 1841— 1843 та альбом 1845 року) і тепер має великі перепони у презентації альбомів у навчальних закладах: йому не дають змоги зустрітися зі студентами ні в Черкаському на# ціональному, ні в Київському уні# верситетах. Такі от парадокси су# часного пізнання Шевченка. Спілкувалася Надія КИР’ЯН У Національному музеї літератури України відбувається насичена Шевченківська програма до 200-річного ювілею Шевченка. На одному із заходів, який пройшов на ви% сокому мистецькому рівні, присутні слухали пісні на слова Шевченка у виконанні банду% ристки Надії Боянівської, члени київської літературної студії “Перехрестя” (керівник Вікторія Осташ) прочитали твори Кобзаря, піаністка Наталія Гончарова виконала улюб% лену класичну музику поета… Однак родзинкою вечора стала розповідь кандидата фі% лологічних наук, старшого наукового співробітника відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відповідального секретаря “Шевченківської енциклопедії” в 6 томах Олександра Бороня. Олександр Вікторович закоханий у свою роботу і з радістю відповів на наші запитання.
Абетка відомих імен · “Присутність Ярослава Мельника в культурному просторі України бажана й необхідна, бо він розширює й урізноманітнює його”. · S. 12Originalseite ↗

«Я мрію про багатоповерхового українця»

Ярослав Мельник — “людина лісу”, як він каже про себе, народився на Волині. Тривалий час мешкає у Вільнюсі, пише українською і нині більше відомий у Литві чи Франції, де вийшло чимало його книжок у перекладах, аніж в Україні. У 80%х роках він — активний літературний критик, який спровокував не одну дискусію. Нарешті Ярослав Мельник повернувся — як письменник — додому, в Україну. Минулого року у видавництві “Темпора” вийшла його книжка “Телефонуй мені, говори зі мною”. Презентації відбулися у Києві та Львові. Саме це видання увійшло в короткий список конкурсу “Книга ро% ку ВВС—2012”. Присутність Ярослава Мельника в культурному просторі України ба% жана й необхідна, бо він розширює й урізноманітнює його. — Ярославе, якою бачиться Україна з твоєї європейсько-литовсько-французької перспективи? — У мене таке враження, що Україну ще не зрозуміли, що це за диво таке в Єв# ропі. На Заході небагато ще людей розумі# ють, що Україна — не звичайна країна з “пострадянського” простору. Це не Бос# нія, не Словаччина, не Молдова… Навіть не Чехія. Це — гігант. Більшість людей на Заході про це лише починають дізнаватися і дивуватися. А це вже добре. Україна — територіально найбільша європейська країна. А за кількістю насе# лення співвіднесена з Німеччиною, Фран# цією, Англією, Італією. Але знання про неї у західного обивателя мінімальні. Навіть чемпіонат з футболу дав лише поверхові знання. — Які у “людей Заходу” міфи про Україну? — Міфи про Україну дуже надумані: країна расистів (це Бі#Бі#Сі постаралося перед чемпіонатом), країна бідних заро# бітчан (так думають в Італії, скажімо), кра# їна повій, країна “Фемен” (українки — це ті, що з голими грудьми)… І, звичайно, найбільш “значуща” інформація — “краї# на Чорнобиля”. Прикро, але саме так сприймає Україну західний обиватель. Не думаю, що Україна коли#небудь стане економічним дивом, щоби звернути на себе увагу. Або спортивним гігантом. Її шанс — культура. Прозвучати як країна культури. Ми як культурний феномен по# ки що терра інкогніта для Заходу. Щодо мого особистого відчуття, то ук# раїнці повинні дякувати долі, що їх так ба# гато (навіть українськомовних ще багато — їх більше, ніж литовців, латишів та ес# тонців, разом узятих!) Кількісно велика нація має теоретично і більший потенціал. Ми є велика нація. Тільки загнана в кут у своїй (?) країні. — Що для литовців може бути цікавим в українській культурі? Літературі? У чому, на твою думку, самобутність литовської культури? — Зв’язок із природою. Думаю, Дов# женко був би цікавий — не лише як кіно# режисер, автор геніальної “Землі”, а й як письменник. Та багато хто. Литовці, хоча і одна з найбільш католицьких націй в Єв# ропі, язичники в душі. Це їх тримає. Там дуже сильна поезія. І поети там досі — на# ціональні герої. Недавній відхід Юстінаса Марцінкявічюса, а тепер і Марцеліюса Мартінайтіса були новинами № 1 у всіх литовських ЗМІ. І це викликало багато# тижневу розмову про їхнє життя, про їхню поезію, демонструвалися фільми по теле# баченню. Досить сказати, що в 90#ті роки книги віршів Марцінкявічюса виходили накладом 100 000 примірників і відразу ж зникали з прилавків. У Литві проживає три мільйони людей… — Як вивчав литовську мову й коли відчув, що достатньо володієш нею? — Допомогла філологічна освіта і знання інших мов. П’яту чи шосту мову вивчаєш легше, ніж другу чи третю. А тим більше, коли живеш у повноцінному мов# ному оточенні. Навіть прості українські заробітчани, приїхавши в Італію, почина# ють говорити італійською вже через кілька місяців. — Що тебе особливо вражає в литовській мові? Відомо, що вона начебто особливо споріднена із санскритом… Які паралелі змовою українською можна віднайти в литовській, окрім того, що обидві належать до індоєвропейської мовної сім’ї? — Справді, литовську мову вивчають там, де вчать класичні мови, санскрит. Є думка, що литовці “говорять санскритом”. Звичайно, це не так. Але справді багато граматичних і лексичних моментів диво# вижно збігаються. Скажімо, санскритське “Бог” — “Девас”. У литовській це “Дєвас” (Dievas). Найдивовижніше, що і відміню# вання іменника майже збігається з литов# ським (практично ті самі закінчення). Цього року мені довелося презентувати свою прозу в Парижі, в Інституті східних мов і культур (ІНАЛКО). Я був здивова# ний, що в групі, де вивчають (французи) литовську мову, студентів удвоє більше, ніж у групі українській. Як це зрозуміти? Мені пояснили, що литовську мову прихо# дять вивчати чимало тих, хто вчить кла# сичні мови. Санскритологи, як правило, поглиблюють свої знання санскриту, вив# чаючи “живий санскрит”, литовську мову. Але не забудьмо, що в Україні є чимало людей, які вважають, що санскрит — це… “староукраїнська мова”. Коли я був в Індії, цікавився хінді, прислухався до мови, в якій, кажуть, 60 % слів санскритських. Ме# не багато що здивувало. Наприклад, їхні вельможі називаються “магараджі”. Це слово і ми знаємо, бо дивимося індійські фільми. Це водночас і санскритське слово — “магараджа”. Так#от, “мага” — це вели# кий. А “раджа” — це правитель, король. Нічого не нагадує в українській? Велика (верховна) рада — це буквальний пере# клад, а до того ж ми маємо корінь “маг”— “мог” у словах “магія”, “могутній”, а зна# чення слова “рада” як символ влади взага# лі збігається зі словом “раджа”. Так що це майже санскрит. — Так чи так — ми з литовцями родичі… Як твої діти опановували українську мову? — Треба з народження говорити з діть# ми своєю мовою і вони говоритимуть без акценту, це буде для них рідна мова. Дитя# чий мозок надзвичайно відкритий для сприйняття будь#якої мови, якщо вона входить у нього з перших днів і звучить щоденно. Звичайно, для глибшого знання мови (писати, читати, розширювати лек# сичний запас) потрібні вже зусилля, занят# тя. — Твоя сім’я — родина поліглотів. Розкажи про це докладніше. — Мови — це наш світ. Ми практично всі зв’язані з мовами, і їх багато. Дочка вивчає десяту мову. Це вікна у світ. Також — інструмент. — Кого з литовських письменників — класиків і сучасників — любиш особливо і чому? — Поет Йонас Стрелкунас, про якого я встиг написати статтю, поки він ще жив. Це поет від Бога, з сильним ліричним по# тенціалом. Це десь рівня нашого Леоніда Талалая, котрого я люблю ще з 80#х років. Сильні образи, метафори, які запам’ятову# ються назавжди. Як талалаєвський хлоп# чик, який зник у малині “і не вийде звідті# ля” (символ неповторності часу і нашої Самості), чи “дистанція пташиної довіри” Затуливітра. Нічого точнішого про приро# ду людської довіри я ні в кого не зустрічав. У Стрелкунаса є вражаючий вірш, написа# ний незадовго до відходу. Там є метафора: твоя книга — це чорний ящик, який зали# шився після авіакатастрофи. Літак — це твоє життя, наповнене близькими людь# ми, які тебе любили, але вже нікого нема. Слова ніжності, а потім крики про поміч — усе в чорному ящику. Але “ніхто не про# читає, що в ньому записано”. Я люблю вселюдське в кожній культу# рі. Тоді ця культура, яка відкриває вселюд# ське, стає тобі рідною. Є й інші чудові по# ети в Литві. І дуже добрі прозаїки — прос# то серед прозаїків я для себе не знайшов такого, який би виразив саме мій світ. А от серед поетів — знайшов. Тому про них і го# ворю. — Які вади характеру зумів інтегрувати, аби вони сприяли особистісному розвиткові? — Непросте питання. Може, різкість? Різкість у житті — це погано. А в творчості — добре. Максималізм. Це пов’язано зі сміливістю. — Ти побував у різних куточках світу. Чим керуєшся, вперше потрапивши в невідоме місце? Як “обживаєш” його? — Справді, я не сиджу на місці. У ве# ресні був у Луцьку на зустрічі письменни# ків України, Литви, Білорусі та Молдови. Потім — літературне турне Франція— Швейцарія, Різдво, як завжди, зустрів в Україні, у березні — в Лондоні в Україн# ському інституті, куди мене запросили презентувати прозу, потім проїхав під во# дою (незабутнє враження) поїздом до Па# рижа, де мав зустрічі з читачами в бібліоте# ці Петлюри і побував на Книжковому са# лоні… Це створює відчуття сюрреалізму і дає відчуття свободи, свободи від самого себе. Зміна місця. Я тут завжди згадую Сковороду — “Світ ловив мене, але не спіймав” (слова, які він просив написати на могилі). То чому Сковорода мандрував весь час? Постійні переміщення — це вті# кання від самого себе (суєтного, низького) і пошуки себе справжнього. Своєї ідентич# ності. Це архетип, виражений ще в “Одіс# сеї”. Після Парижа я опинився в Барсело# ні, а на Пасху — в своїх українських лісах… У нових місцях ти чужий і свій водночас. Досить дивитися на цей світ як на сон. Там поглиблюється твоє “я”, а все наносне злі# тає само. — Чи зраджував самому собі? Чи здійснилися мрії юності? — Намагався не зраджувати — і від цього чимало терпів. Тільки треба визна# чити, що тут означає “собі”. Інколи мене питають, чому я не професор — закінчив школу із золотою медаллю, університет з червоним дипломом, мене в студентські роки прозивали “професор”. Ніхто не сум# нівався, ким буду. Але коли згадую свою юність, то не можу згадати, щоби коли#не# будь мріяв стати “професором”. Па# м’ятаю, як після аспірантури Літінституту мене Микола Жулинський кликав до Інс# титуту літератури… Правда, додалося й особисте, сімейні обставини. Але завжди мріяв бути вільним. Не зв’язаним. І за це заплатив дорогою ціною. Та не шкодую. Напевно, не міг би написати те, що напи# сав, завідуючи кафедрою. Хоча поважаю моїх колишніх колег по критичному перу, таких ентузіастів своєї справи і справжніх подвижників, як, скажімо, Михай# ло Слабошпицький, Володимир Панченко… — Чи діяло в твоєму житті парадоксальне правило: “Немає нічого поганого, що не оберталося б на добро”? — Завжди. Так і є. Бо ми не ба# чимо далі свого носа. Я закінчив школу в 16 років і дуже переживав, коли не пройшов медкомісію (по зору) на… будівельний факультет. Був просто у розпачі. Мотив (що хотіти від 16#літнього майже під# літка): там учився мій двоюрідний брат, старший за мене — я мріяв з ним жити в одному гуртожитку… Був би зараз виконробом. — Чи залежить твоє натхнення від пори року? Коли і як “приходять” сюжети? — Не залежить. Залежить від “стану свободи”. Душа має бути вільна від тривоги, від суєти. Має відбутися фантастичне опускання в шахту самості. Щоб одні за одни# ми злітали оболонки. Інколи свис# тить у вухах і захоплює подих, коли опускаєшся з космічною швидкіс# тю. Десь до ядра Землі… — Як стежиш за українською літературою? Чого їй, сучасній, бракує, на твою думку? — Стежу уривками. Виручає Інтернет. Чесно скажу: став більше стежити, як по# вернувся творами в Україну. Як став існу# вати і для свого народу. Якщо я скажу, що їй бракує польоту над земним і конкрет# ним, сильного загальнолюдського пафосу, то виставлю себе в непривабливому світлі: бо, по#перше, виставлю себе мало не прикладом, а, по#друге, література має бу# ти різною. Більше того, люди живуть кон# кретними реаліями і література їм цікава, коли вона ці реалії описує. Загальнолюдські поверхи є у кожної людини, але у багатьох вони або недобудо# вані, або пустують, на них — наче в яку# небудь мансарду духу — рідко піднімають# ся. Що таке людина? За фактом, це істота, занурена в проблеми сьогоднішнього дня. Я навіть заздрю таким людям. Я би дуже хотів бути такою людиною — вичерпува# тися сьогоденним, насущним. Кажу чесно. Мені здається, наскільки ці люди низькі, настільки вони глибокі своїм інтересом до дрібного і минущого. Настільки вони по# своєму щасливі. Це парадокс. — Чи не міг би конкретизувати? — Коли я слухаю, з яким пафосом яка# небудь сільська жінка розповідає про су# сідку чи родичку, чи співробітницю, яка наступила їй на мозолю — коли бачу, як го# рять її очі, як бризкає з рота слина, як во# на вся кипить — я в захваті. Це мене пот# рясає. Що людина, яка на порозі кінця (ами всі на такому порозі), може стільки по# чуття, енергетики, сили вкладати в мину# ще. Усіх людей трясе від того, про що вони завтра забудуть і ніколи не згадають. Це приголомшує. Але є різне щастя. Я вважаю, що сучас# на українська література великою мірою виконує свою функцію — вона відображає історичні й сучасні реалії українця. Вона — плоть від плоті. І вона дуже талановита. Я ж, може, просто мрійник. І мрію про якогось ідеального українця. Який підняв# ся би над своїм сьогоденням. І дивився на свою побутову ситуацію, свої щоденні проблеми, навіть на історію свого народу десь із захмар’я. Розуміючи, що все це сон. Бо все мине. Так, мені здається, дивився на світ Сковорода. І навіть, хоч як пара# доксально це звучить, Стус (я про це писав дуже давно, в статті про нього у “Вітчиз# ні”, — про буддистське у Стуса). Я мрію про багатоповерхового українця. У якого є мансарда. І в яку він піднімається не раз# двічі в житті, а постійно. Бо там живе його дух. Напевно, я в певному сенсі ніцшеа# нець — раз думаю про “вищу людину”… Вільну духом (тобто піднесену над жит# тям!) і високу чолом… Спілкувалася Людмила ТАРАН
13 Арт-калейдоскоп “Плекати у русифікованій Одесі українське дерево буття непросто”. · S. 13Originalseite ↗

Рости, розвивайся, пишайся

Сергій ГОРИЦВІТ Фото автора Виставку “Дивосвіт рідного краю” в обласному центрі української культури задумали й створили троє однодумців — Ніна Побережець, Ірина Старченко та Богдан Перегінчук. Їх єднає залюбленість в український епос, фольклор, народне мистецтво. Ідея виставки — вертикальна структура архетипу світового древа (вісь Всесвіту), його поділ на небесний, земний і підземний яруси. Засобами живопису, графіки, скульптури й різьблення по дереву художники населили ці світи символічними істотами. У своїх творах вони відобразили вірування і міфологічні уявлення наших предків, дивосвіт народних легенд, переказів і казок. Найобізнаніша в цій царині Ніна Побережець, адже після навчання в Одеському художньому училищі ім. М. Б. Грекова вона закінчила факультет української філології національного університету ім. І. І. Мечникова. Особливо виразні, вирізьблені нею з дерева горельєфи “Велес”, “Рід”, “Лада”, “Ярило” та інші боги й герої слов’янської міфології. Усі вони добрі й щедродайні, ці небожителі йдуть до людей і допомагають їм. Зображені пані Ніною в скульптурах і горельєфах герої зовні незворушні й монументально величні, і водночас дуже людяні. Майстриня наділяє своїх персонажів індивідуальними рисами. Кожну композицію подано в обрамленні декоративних квітів, кетягів калини, птахів чи звірів. Богдан Перегінчук, ще навчаючись на художньо-графічному факультеті Одеського педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського, зацікавився символічними зображеннями тваринного світу в народному орнаменті. Митець зазначає, що тварин і птахів любив із дитинства, постійно малював і ліпив саме їх. Тепер цей світ відтворено у своєрідному зображенні зооморфних символів. На його аркушах бачимо коня, що символізує грацію, жабу — символ плодючості, рака — трудолюба, ластівку — віщунку весни. Кожен такий персонаж наділений особливим магічним змістом. Роботи Ірини Старченко — випускниці Харківського художнього училища і тамтешньої академії культури на перший погляд досить реалістичні. Але у відображенні навколишнього світу художниця вдало передає неподільну єдність людини й природи. Мистецтвознавці дали досить високу оцінку чудовому задуму художників і його належному втіленню. А на думку голови ради Ліги українських жінок Одещини, філолога й публіциста Аліни Пляченко, учасники артпроекту “Дивосвіт рідного краю” вже впевнено заявили про себе як бойчукісно загострені. Більшість малюнків — символи нашого життя: корупція, злиденність, хабарництво, сваволя правоохоронців і суддів, продажність політиків. Така плакатна сатира цілком виправдана. Але жодної усмішки на обличчях одеситів я не помітив. Лише дехто з авторів долучив до своїх малюнків комічні деталі, але більшість художників проігнорувала притаманний українцям гумор. ти, послідовники фундатора української школи монументального мистецтва Михайла Бойчука. Вона нагадала, що цей представник Розстріляного Відродження зробив унікальні розписи й санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані. Але, на жаль, одеська влада не шанує української культури й мистецтва. Тож плекати у русифікованій Одесі українське дерево буття непросто. Нерідко в народі його уособлювала тополя. Було у наших пращурів-язичників навіть свято Тополі. Саме в ці дні наприкінці весни обирали найстрункішу дівчину, прикрашали її стрічками, намистом і водили селом, співаючи: “Виросла тополя край чистого поля. Пишайся, тополенько, розвивайся, буйному вітроньку не піддавайся”. Робота Ніни Побережець “Лада”
13 Арт-калейдоскоп “Плекати у русифікованій Одесі українське дерево буття непросто”. · S. 13Originalseite ↗

Карикатури — дійсність із натури

Днями у міському саду Одеси відбулася виставка “Вуличний євроуніверситет”, яку підготував Інститут світової політики. Її презентація мала відбутися у центрі Києва 18 травня, коли відзначався День Європи. Але цього не сталося. Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ Фото автора Як заявила директор Інституту Олена Гетьманчук, цій неурядовій організації, що переймається питаннями євроінтеграції, Київська міська державна адміністрація не дозволила проводити свій захід на Хрещатику. Лише завдяки листу підтримки з Представництва ЄС, київська влада дозволила показати виставку на Михайлівській площі. А головне — цензурували майже третину експозиції — малюнки, які, на думку київської влади, не відповідають українським реаліям, бо у нас не існує корупції, проблеми незалежного правосуддя, політиків, які йдуть у владу, аби заробляти гроші… Тож Інститут мав усі підстави публічно звинуватити київську владу у цензурі. І ось тепер виставка карикатур розпочала з Одеси свою подорож Україною. Її вже чекають у Дніпропетровську, Миколаєві, Запоріжжі, Херсоні. Навідріз відмовилося від експозиції харківське керівництво, бо, мабуть, і в нього рильце в пушку. На щастя, одеситам представили весь комплект карикатур без купюр. “Вуличний євроуніверситет” подає гострі сатиричні зображення українських реалій у порівнянні з життям у Єв- Олег ТКАЧЕНКО, голова оргкомітету фестивалю, голова ЗОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка В селі Скельки Василівського району Запорізької області втретє зібрав друзів обласний фестиваль дитячого хорового мистецтва “Співочий Степ”. Організатор конкурсу — Запорізьке облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка за підтримки департаменту освіти й науки, молоді та спорту Запорізької облдержадміністрації та Класичного Приватного Університету (ректор — Віктор Огаренко). Фестиваль дитячого хорового мистецтва “Співочий Степ” — знакове явище на запорізькій землі. Запорізька “Просвіта” перейняла проведення фестивалю у Сумщини, де просвітянин, народний артист СРСР та України, професор Української музичної академії Анатолій Мокренко за підтримки Сумської облдержадміністрації, уже понад десять років ропейських країнах. Кожен малюнок супроводжує досить докладний коментар. Порівняння, на жаль, не на нашу користь. Автори експонованих робіт не ідеалізують ЄС. Але масштаби їхніх проблем бліднуть на тлі наших реалій. Автори робіт Марина Туровська, Костянтин Казанчев, Ігор Бежук та Олексій Костовський — вправні карикатуристи. Майже всі малюнки виразні, образні, політич- Координатор проекту Яна Фролова представляє експозицію
13 Арт-калейдоскоп “Плекати у русифікованій Одесі українське дерево буття непросто”. · S. 13Originalseite ↗

Легенди Дубенського замку

Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. Аби побачити зміни, що відбулися на теренах замку, довідатися про втілені проекти і перспективи розвитку, до заповідника з’їхалися журналісти з Рівненської, Волинської, Тернопільської областей. Своєрідна родзинка прес-туру експозиція “Каземати ХVІІ століття”, створена на основі опису коштовностей від 1616 року. Цей давній реєстр скарбів, зброї, харчів знайшли в архівах і переклали музейники з польської мови. Нині ж, відштовхуючись від цих даних, у приміщеннях підземелля, які пустували, працівники заповідника відтворили колишню епоху. Результат їхніх старань — цікава виставка, потрапивши на яку, справді відчуваєш себе у середньовіччі. Тут і макетний показ середньовічних сцен, і різноманітна зброя, і запаси продовольства, й інформаційно-подієвий екскурс у минуле… У сусідній підземній частині зібрано знаряддя для тортур і покарань, які використовували в давнину. Тут представлено більше десятка найуживаніших колишніх знарядь для страти чи допиту. Загалом у Державному культурно-історичному заповіднику м. Дубна відкрито сім постійно діючих виставок, і вони стали своєрідним стимулом для збільшення кількості туристів. Як відомо, у давнину дубенська фортеця була чи не найбагатшою у Європі, а нині, відроджена та багато в чому примножена, повинна відтворювати для сучасників оту багатющу колишню історію. І люди йтимуть сюди, якщо їм запропонувати широку палітру пізнавальних, просвітницьких, зрештою побутових послуг. Леонід Кічатий, директор заповідника, поділився з журналістами планами щодо розвитку пошукової, виставкової, наукової, розважальної сфери. Звернув увагу на втілення цікавого проекту “Легенди та привиди Дубенського замку”, в рамках якого діятимуть нічні екскурсії. Нині йде підготовка до спорудження каплички, де розміститься найдавніша ікона, яка збереглася в палаці з середньовіччя. Триває також практика проведення “історичних” весільна території замку, укладання договорів із закордонними установами задля залучення закордонних туристів, як це було зроблено нинішнього року із Гнєвським замком (Польща) та Тракайським музеєм (Литва). Буде організовано низку фестивалів і свят, виставок, вистав… А своєрідним цьогорічним вінцем старань і прагнень працівників Дубенського замку має стати повернення на батьківщину Дубенського Четвероєвангелія, яке вважають старшим за Пересопницьке Євангеліє. Дубенський замок як туристичний, культурно-історичний, просвітницький об’єкт розвивається, збагачується новими проектами, ідеями.
13 Арт-калейдоскоп “Плекати у русифікованій Одесі українське дерево буття непросто”. · S. 13Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

«Співочий Степ» на Запорізькій землі

проводить обласний фестиваль сільських хорових колективів “Співаймо разом”. Конкурс відбувся. Переможцем третього обласного фестивалю “Співочий Степ” став хоровий колектив хлопчиків Азовської ЗОШ І—ІІІ ст. Якимівського району (художній керівник — Анатолій Янєв). Друге місце у хорового колективу Чернігівської загальноосвітньої школи-інтернату “Дзвіночок” (художній керівник — Дмитро Зикун). Третє місце присудили старшій групі хорового колективу “Веселі нотки” Матвіївської ЗОШ-інтернату (художній керівник — Олена Осипова). Диплом “Глядацьких симпатій” отримала молодша група хорового колективу “Веселі нотки” Матвіївської ЗОШ-інтернату (художній керівник — Олена Осипова). Гості фестивалю — зразковий колектив бандуристів і вокальний ансамбль “Сузір’я” Центру дитячої та юнацької творчості Василівської районної ради міста Василівка. Пізнавально-розважальну програму (ігри, хороводи, майстер-класи: лялька-мотанка, обереги) показав фольклорно-обрядовий колектив “Оріани” (художній керівник — Наталя Лук’яненко, м. Запоріжжя). Вдячні членам організаційного комітету та кваліфікованому журі фестивалю. Низький уклін спонсорам: Олегу Шостаку — керівнику провідної української компанії з виробництва кухонного посуду “БІОЛ”, м. Мелітополь; Ярославу Пенгрину — директору ТОВ “Прогрес” м. Розівка; інформаційним спонсорам — ТРК “Запоріжжя”, тижневику “Слово Просвіти”, газетам “Субота плюс”, “Запорізька правда”, “Дніпрові пороги”. Тож Запорізьке облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка звертається до всіх небайдужих долучатися до організації та проведення обласного фестивалю сільських дитячих хорових колективів “Співочий Степ”.
Палітра · “Різноманіття способів виконання картин “Козак Мамай” величезне: від станково0монументальних полотен до схематично0обрисних зображень”. · S. 14Originalseite ↗

«Козак Мамай» у сучасному

Наталія БУЛАНОВА Аналіз сучасного українського мистецтва засвідчує його тісний зв’язок з архетипами, які сформу# валися у народному малярстві ще в ХVI—XVIIІ ст. Ідеться про образ козака Мамая, іконографічне зображення якого — невід’ємна особливість творчих пошуків ба# гатьох модерних українських ху# дожників. Опрацювання надбань народного малярства сучасними митцями в різноманітних худож# ніх стилях, техніці й матеріалі, у контексті сучасних манер і жан# рів, показує генетичну спадкову лінію у творенні архетипічного образу козака Мамая. Народна картина “Козак Ма# май” неодноразово ставала пред# метом уваги українських і зару# біжних істориків, мистецтвознав# ців, етнографів, музейників, по# чинаючи від Данила Щербаків# ського, Аполлона Скальковсько# го, Павла Жолтовського, Дмитра Яворницького й закінчуючи су# часними авторами Станіславом Бушаком, Тетяною Марченко# Пошивайло та іншими. Попередні дослідники класи# фікували картини “Козак Ма# май” за певними ознаками, ана# лізували техніку малювання, компонування сюжету, образо# творчу конструкцію, типологію персонажів. Ці твори досліджува# лись у контексті народного іко# нопису, портрета, розглядалася їхня соціальна значимість у житті суспільства, походження, важли# вість як історико#етнографічного джерела. Узагальнюючими робо# тами з вивчення картини “Козак Мамай” стали праці П. О. Бі# лецького “Козак Мамай” — укра# їнська народна картина” та його послідовниці Т. М. Марченко# Пошивайло “Козаки#Мамаї”, у яких проаналізовано значну кіль# кість робіт і здійснено їхню ґрун# товну класифікацію за певними ознаками. Розвиваючи ідеї П. О. Білецького, Тетяна Марченко# Пошивайло детально дослідила символіку та семантику “Коза# ків#мамаїв”, ретельно висвітлю# ючи всі композиційні елементи картин: одяг, взуття, зброю, му# зичні інструменти, предмети осо# бистого вжитку, складові пейзаж# ного оточення. Дослідниця упо# рядкувала перший каталог “Ма# маїв”, увівши до нього 74 карти# ни, що зберігаються в різних му# зейних і приватних збірках. Вка# зані дослідження та узагальнення дають можливість дослідити ін# терпретації народної картини “Козак Мамай” у сучасному об# разотворчому мистецтві. Незва# жаючи на популярність цієї теми серед українських митців, комплексні дослідження, присвячені аналізу тради# ційних та інноваційних елементів модерної іконо# графії Мамая, відсутні, щой зумовило вибір автором теми дослідження. Різноманіття способів виконання картини “Козак Мамай” сучасними худож# никами величезне: від станково#монументальних полотен до схематично#об# рисних зображень. Кожен автор у різних техніках і стилях подає особисте ба# чення кольорової гами, компонації елементів сю# жету, портретного зобра# ження народного героя то# що. Разом із тим усі твори цієї тематики об’єднуються поетикою мовного коду міфоло# гічного світосприйняття. Тради# ційна композиція народної кар# тини сьогодні виявляється не тільки в індивідуальній транс# формації міфу, а й у творенні власних сюжетів та образів. Тому заслуженого діяча мис# тецтв України Ореста Скопа, який уже понад 20 років створює серію робіт “Козак Мамай”, можна вважати ідеологом сучас# ного мамайства. Художник при# святив свої твори пам’яті банду# ристів, кобзарів, лірників, стра# чених сталінським режимом у 1933 р. Їх було 300, і саме стільки ж “Козаків Мамаїв” Орест Скоп пообіцяв намалювати. Сьогодні створено більше 200 полотен. Сам художник визначив призна# чення картин так: “Козак Мамай — просторовий проект: картини розходяться по всьому світу і зас# відчують пам’ять про цих замор# дованих людей”. На наш погляд, естетика Ско# па не обмежується лише просто# ровими рамками: художник тво# рить сучасний міф, особливість якого полягає у щирому, безпосе# редньому, стихійному вияві етно# культури українського народу — “духу України”, яскраво відтво# реному у сюжетах. Основний еле# мент композиції — традиційна постать козака#кобзаря, котрий грає на бандурі; невід’ємна її час# тина — кінь. Художник змальовує його фрагментарно, не дотриму# ючись правильних пропорцій. Трапляються сюжети, де постать козака разом із конем утворюють обриси дерева життя або світово# го дерева, характерного елемента народної картини. Орест Скоп трактує Мамая як космічний символ. Можливо, то# му невід’ємним елементом його робіт стають птахи, які пов’язу# ють світ видимий і невидимий, космічний і земний, сакральний і буденний. На полотнах О. Скопа зображені й інші елементи на# родної картини “Козак Мамай” — шабля чи спис, ріжок#порохів# ниця, сагайдак зі стрілами чи штоф. Усі речі створюють навко# ло козака своєрідне обрамлення з плавних хвилястих і округлих лі# ній, що в поєднанні з самобутнім колоритом надає полотнам особ# ливого елегійного звучання. Певно, найулюбленіший ат# рибут художника — люлька, яка єв кожній композиції. Митець сакралізує цей елемент, про що свідчить характерне складання пальців козака, який утримує люльку. Продовжуючи життя страче# них кобзарів на духовному рівні, Орест Скоп символічно змальо# вує їхні нереалізовані мрії. Тут і дівчина з коромислом, яка очікує на козака, і синє небо, пшеничне поле, водна блакить із човном то# що. Але на відміну від традиційної народної картини, образ Мамая на полотнах О. Скопа набуває модерного звучання. Приміром, “Кам’янський Мамай” постає в контексті духовної і екологічної катастрофи, яку переживає Укра# їна сьогодні. Це своєрідний об# разний памфлет, у ньому автор висловлює свій біль за руйнацію і внутрішнього, і навколишнього світу людини. Поряд із традицій# ними для народної картини дета# лями (бандурою, яку тримає Ма# май, конем, який очікує на свого господаря) з’являються нові сим# воли — знаки екологічної катас# трофи. Це — заводські труби, що забруднюють відходами чисті во# ди Дніпра, обриси заводу брунат# ного кольору, пусті консервні бляшанки, рибні скелети, голод# ні пси, які б’ються за кістку. Мас# штабність екологічної катастро# фи підкреслюють напружені, на# віть нервові лінії, важкі сірі хма# ри, що з’явилися на місці світо# вого дерева. Навіть птахи під на# ціленими на них гвинтівками мисливців покидають створену художником реальність. Певно, митець побачив квін# тесенцію цієї катастрофи саме в Дніпродзержинську — місту, яке носить ім’я одного з очільників кривавого терору, що вихорем пронісся Україною на початку 1920#х рр., знищивши мільйони людських доль. Невеликого розміру постаті й сцени, зображені поряд із голов# ним героєм, незважаючи на гло# бальність поставлених автором проблем, композиційно носять другорядне значення, не маючи здебільшого ні логічного, ні тіс# ного композиційного зв’язку з величною постаттю козака, який не звертає уваги на навколишнє. Мамай — символ української на# ції, зберігає спокій на тлі катак# лізмів, перебуваючи в медитатив# ному стані. Гніздечко, розташо# ване на долоні головного героя, вселяє надію, що криза незаба# ром мине. Цю надію художник покладає на молодше покоління, адже сам Господь#Бог, перст яко# го вказує на пташенят, благослов# ляє їх на світле майбутнє. Шляхи України до майбутнього ще не визначені: не випадково на кар# тині окреслено різні вектори роз# витку — США, Європа, Росія? Артефакти українського на# родного мистецтва — важливі для дослідження джерел національ# ної самовиразності. Тут характер# ною є творчість заслуженого майстра народної творчості Укра# їни Івана Горобчука, який про# довжує традиції народного ма# лярства, зображуючи Мамая за сталими канонами, майже так са# мо вивірено, як образи святих. Про канонічність образу у твор# чості Горобчука свідчить вико# ристання левкасної техніки з су# сальною позолотою, щоб набли# зити його до народної ікони. Композиція мізансцени — на# родний наїв, — так цей напрям у мистецтві інтерпретує сам автор. Іван Горобчук у своїй твор# чості розвиває тему бандуриста, дотримуючись поетично#алего# ричного напряму. Разом із харак# терними для народної картини канонами, художник вносить у композицію власну ліричну, чут# тєву манеру зображення цього образу. У численних роботах ав# тора практично немає повторів. Його Мамай — це воїн, музикант, образ душі українського народу, своєрідне авторське побажання людям, виражене в символічно# алегоричній манері. Він ходить по світу і допомагає людям у біді, бореться за правду і карає крив# дників. Він захисник українсько# го народу, степовик, мандрівник, воїн, кобзар, мудрець, казкар і характерник в одній особі. Тому не випадково його образи зустрі# чалися в багатьох місцевостях України поряд з образами святих. Для Мамая у виконанні І. Го# робчука характерна глибока дета# лізація. Крім обов’язкових атри# бутів, автор додає сагайдак зі стрілами, пістоль, птахів тощо. Часто картини обрамлені рос# линно#плодовим орнаментом із яблуками та виноградом. Іноді на задньому плані зображена цер# ква, що свідчить про релігійність запорозьких козаків, іноді — дів# чина. Обов’язковий елемент композиції — зображення дерева, переважно дуба, у тіні якого від# почиває козак. А. Скальковський пов’язував його появу на карти# нах із переказами про реальне іс# нування “дуба Мамая” у Чиги# ринському повіті, під яким цей гайдамака буцімто ховав свої скарби. Нагадаємо, що для ком# позиції народної картини було характерним розташування дере# ва з лівого або правого боку, не повністю, а лише частково (час# тина стовбура й одна#дві розлогі гілки). Це робили свідомо, для того, аби зосередити увагу на го# ловному персонажеві твору. Дуже рідко дерево розміщувалося в центрі полотна, позаду козака. На картинах пізнішого часу (дру# га половина XIX ст.), яким прита# манне помітне прагнення до си# метрії композиції, зустрічалися навіть два дерева, розташовані з обох боків полотна. У народному світосприйнятті це дерево ствер# джує довговічність народу, його невмирущість, безсмертність, символізуючи зв’язок між поко# ліннями. Вносячи до створюва# ної ним композиції дерево як традиційний елемент народної картини, Іван Горобчук надає йо# му авторської трактовки, роблячи його родючим, уквітчаним пло# дами#яблуками. Таким чином те# ма дерева Життя у автора перех# рещується з біблійною легендою про дерево пізнання Добра і Зла. Поетично#алегоричний на# прям сучасної картини “Козак Мамай” розвивають у своїй твор# чості Євген Прокоф’єв та Анже# ла Прокоф’єва. Для розуміння феномену “Козака Мамая” і йо# го існування в українському культурному контексті понад три століття важливими є зв’язки “легендарного козака Мамая” з духовними традиціями україн# ського вертепу та кобзарства. Вносячи до композиції окремі елементи народної картини, ху# дожники надають характеру го# ловного героя замріяності, ду# шевності, втілюючи в цьому об# разі любов українців до своєї землі, історії, пісні. “Мамай” Віктора Цапка нага# дує героя давньоруського епосу: традиційний для народної карти# ни кінь зображений із крилами, він несеться попід хмарами. Об# разний настрій картини, від якої віє вічністю, поважно#урочис# тий, як у билині чи історичній ду# мі. Він створюється завдяки зам# кнутій, урівноваженій компози# ції, ритмічним повторенням хви# лястих і круглих ліній, насиче# ним згармонізованим кольором. Узагальнені обриси і форми нада# ють картині монументальності.
Палітра · “Використовуючи традиційні атрибути народної кар0 тини, художники вносять до композиції нові елемен0 ти, які відтворюють ідеї української ментальності”. · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

імпліцитний (не проявлений, утаємничений, внутрішній). Але саме другий — не проявлений, як це характерно й для усього фоль# клору, якраз і зумовлює наявність усіх композиційних елементів твору. Отже, вони мають подвій# ний зміст: побутовий й знако# вий”. Такий підхід відкриває широ# кі можливості для художників у створенні неоміфологем, в осно# ві яких — народна картина “Ко# зак Мамай”. У цьому напрямі працює відомий український ху# дожник Анатолій Фурлет, який у своїй творчості розвинув внут# рішню символіко#метафоричну сутність образу. Його картини “Срібний Мамай” та “Золотий Мамай” дослідники вважають образною Біблією знаків, у якій “світ видимий і невидимий, мак# рокосмос Бога#Природи і мікро# косм людини “внутрішньої” єд# нає світ символів…”. Сакраль# ність образу Мамая митець під# креслює елементами, характер# ними для народної іконографії, наприклад, червоними пуп’ян# ками квітів. Семіотика образів Анатолія Фурлета складається з архетип# них “прозорих” знаків: козака Мамая (під “Світовим деревом”), козацького герба, хоругви, шаблі, щита, сагайдака, навіть драбин для штурму фортеці. Козак у творчості Фурлета виступає як “Воїн світла” і тому корелюється не тільки з образом світлого ян# гола, а й із “тоненькою свічною євшановою”. Він часто представ# лений стилізованим вершником із атрибутами воїна (від скіфів і давніх русичів до запорозьких ха# рактерників), позначаючись сим# волікою хреста із сонцем і міся# цем або білого птаха з чорними відмітинами”. Отже, в сучасному україн# ському мистецтві образ Мамая залишається одним із найпопу# лярніших. Використовуючи тра# диційні атрибути народної карти# ни, художники вносять до ком# позиції нові елементи, творячи сучасні міфологеми, які відтво# рюють основні ідеї української ментальності, передають своєрід# ний код української нації. У твор# чості сучасних митців образ Ма# мая виокремлюється як універ# сальна основа міфопоетичної ху# дожньої реальності, що вводить у контекст онтологічної проблема# тики першообразу. рить неповторну стилістику”, — переконана власниця галереї в Полтаві Юлія Петрушевська. Сама ж художниця висловила надію, що її полотна зможуть за# чепити серця присутніх гостей і надихнути на власну творчість у будь#якому виді мистецтва.
Палітра · “Використовуючи традиційні атрибути народної кар0 тини, художники вносять до композиції нові елемен0 ти, які відтворюють ідеї української ментальності”. · S. 15Originalseite ↗

образотворчому мистецтві

Торкаючись опису картини, мож# на зазначити: центральний образ — козак Мамай уособлює все ко# зацтво як стрижень народної ду# ховності. Войовничо шляхетний і величний у єднанні з Богом, він сидить у характерній для степо# вика позі духовного воїна. Коза# ком володіє спокій. Він урівнова# жений, непорушне його шляхет# не обличчя, чистотою сяють очі, його погляд пронизує глядача, простір, Всесвіт. Інші складові частини композиції теж мають символічний характер. Поруч із козаком речі, які також означа# ють їхнього господаря як людину військового стану. Зокрема шаб# ля як продовження прадавнього чарівного культу меча, знак на# лежності до шляхетного стану. Спис — обов’язковий елемент військового спорядження козака на картинах В. Цапка. Крім того, ріг#порохівниця, чаша, баклага або глек специфічної форми з во# дою чи узваром. Зображення ко# ня присутнє на всіх картинах ху# дожника, без нього неможливо уявити козака ні в мирний, ні у воєнний час. Інший образ Мамая, створе# ний Віктором Цапком, — змієбо# рець, міфічний Богатир — пер# шопредок із Савур#могили. Цей образ співзвучний легенді, запи# саній краєзнавцем Л. Білоусо# вим, про боротьбу Мамая зі Змі# єм, який розоряв засновані на Приоріллі слободи. Мамай у се# редовищі простого народу вва# жався характерником, про якого “…повсюди добра слава ходила, що буцімто умів він і ворога руба# ти, і добре на бандурі грати, знав де, і в яку пору розрив#траву, мо# лодило, й інше зілля корисне збирати, зброю заговорювати, кров замовляти”. Легенда описує бій Мамая зі Змієм, що “…з силь# ним посвистом до нього підлітає, крилами об землю б’є, куряву до неба здіймає… та й Мамай не зі# ває, шабля його блискавицею злі# тає, пазури і голови стинає”. Та# ким чином на полотні Віктора Цапка інтерпретується основний давньослов’янський міф, який перейшов у християнство, про боротьбу культурного героя зі Змієм, Добра зі Злом, Світла з Темрявою. На східне походження Мамая на полотні В’ячеслава Гутирі вка# зують монголоїдні риси обличчя. Видовжені й витончені пальці рук козака майже зливаються з музичним інструментом, який не існує сам по собі. Це ніби про# довження образу — його душа, виражена у музиці. Художник та# кож використовує на картині об# раз птаха — як місток між мину# лим, сучасним і майбутнім. Кобза в його руках — духовно#чарівний інструмент, символ душі народ# ної, божественного призначення — акцентовано підкреслює висо# кодуховний стан. Козак Мамай — мислитель, який творить думу про Бога, велич військової спра# ви, великих воїнів і мислителів землі рідної, ратні подвиги, пере# моги та силу зброї. Він існує у системі образів, які допомагають йому вдосконалюватися. “Мамайська тематика” одна з провідних у творчості члена На# ціональної спілки художників України Олександра Чегорки, який створив більше двадцяти образів Мамаїв. Ці полотна були представлені на персональній виставці “Пісня Мамая” в Музеї історії Дніпродзержинська. У се# рії графічних робіт митець гармо# нійно поєднав традиційну коло# ристику петриківського декора# тивно#ужиткового мистецтва з сучасною образною стилістикою. За допомогою тексту худож# ник намагається висловити влас# ні погляди на філософію мистец# тва. Приміром, християнська мо# литва “Отче наш”, закомпонова# на в одне ціле з образом козака Мамая, є своєрідним містком між християнськими й давньос# лов’янськими віруваннями, ре# лікти яких тривалий час зберіга# лися на Вольних Землях Війська Запорозького і передавалися з покоління в покоління. Пошуками архетипу козака Мамая просякнута творчість світлої пам’яті скульптора Воло# димира Наконечного, який ство# рив серію об’ємних тримірних образів, на відміну від традиційно площинних. Знамениті в Україні народні картини часів Запорозь# кої Січі, де зображено легендар# ного козака Мамая, є іншими за стилістикою, але все#таки зобра# женням тієї ж сакральної сутнос# ті, що її творили давні кам’яні ідоли в наших степах. Митець значно розвинув за# гальновідомий сюжет, створивши Мамая з шістьома руками, надав# ши таким чином схожості з інду# їстським богом Шивою, чи зоб# разивши героя з ритуальною ча# шею в руках у медитативному стані, неначе Будда. Іноді скуль# птури Володимира Наконечного нагадують архаїчний образ Кер# носівського ідола у вигляді “вер# шника”#стели — людиноподіб# ного божества з кургану с. Кер# носівка на Дніпропетровщині. На інших композиціях, об’єдна# них характерними для менталь# ності українців рисами, Мамай мирно сидить під сінню Оранти чи навпаки, прозаїчно крутить хвіст чортеняті. Мамай у Нако# нечного не лише сидить, він сто# їть, нагадуючи середньовічного лицаря, і навіть танцює. До на# родного канону найближча “Композиція Х”, на якій Мамая зображено під світовим деревом, до якого прив’язано коня. Авторське бачення образу скульптор висловив, втілюючи художній проект “7514”, що оз# начає рік за українським кален# дарем, представлений із 3 до 26 листопада у Національному ху# дожньому музеї України (м. Ки# їв): “…Біля витоків української та всієї індоєвропейської культури — ведичний образ першопредка Мамая. Бо Мамай — чоловіче віддзеркалення Мами, матері, бе# регині; воїн, батько роду. Степо# ві, курганні статуї в народі нази# валися Мамаями. Відомий нам запорозький козак Мамай — це лише доволі пізній і канонізова# ний образ. Насправді він прий# шов до нас з історичної далечи# ни, з архаїчної давнини, і літ йо# му багато тисяч. Він — ніхто, і він — усе. Тотем, богатир#першопре# док, вояк#жрець, (б)рахман, волхв, киян, кобзар, характер# ник, козак#запорожець. Це він зберігає дерево Роду. Страж і охо# ронець, Спаситель і мандрівний самотній лицар. Він вічний. До# християнська традиція не пере# ривалась у православному, зокре# ма козацькому середовищі, не по# винна вона перерватися й нині”. Від буддійської філософії скульптор запозичив ідею “тися# чі Буд” як безмежності його вті# лень, створивши композицію “49 Мамаїв”. Кожна із заявленої ав# тором кількості міні#скульптур представлена в окремому квадра# ті, створюючи загалом єдину гео# метричну фігуру, наголошуючи на значимості Мамая для осмис# лення сутності традиційної мен# тальності українців — нащадків індоєвропейців. На наш погляд, дуже тонко підмітив М. Ткач, що картина “Козак Мамай” “…має два рівні сакралізації: експліцитний (про# явлений, видимий, зовнішній) та
Палітра · “Використовуючи традиційні атрибути народної кар0 тини, художники вносять до композиції нові елемен0 ти, які відтворюють ідеї української ментальності”. · S. 15Originalseite ↗

На перетині східноазійської техніки й українського серця

З ініціативи Центру фольклору та етнографії Інституту філології в холі Червоного кор% пусу Київського національного університету ім. Т. Шевченка відкрилася виставка робіт полтавської майстрині Лариси Лукаш. Анна МУКАН Фото Валерія ПОПОВА Лариса Лукаш родом із Пол# тави. Член Національної спілки художників України. Навчалася у Львівському поліграфічному інс# титуті імені І. Федорова за спеці# альністю художник#графік. Два роки брала уроки в Якова Якови# ча Ніконенка в студії ПТМЗ. За фахом майже не працювала. Ба# тиком серйозно почала займати# ся з 1999 року. Опрацьовувала цю техніку сама, за книжками. Та# кож створює прикраси з бісеру, листівки з батиком, текстильні колажі. Експериментує з техні# кою живопису. У роботах прева# лює фольклорна об# разність і мотиви. Любить працювати на самоті. Виставку Лариси Лукаш відкрив про# ректор із науково#пе# дагогічної роботи Володимир Бугров, подякувавши авторці за картини, він поба# жав пані Ларисі, аби її аудиторія збільшувалася, а фан# тазія не вичерпувалася. Завідувач кафедри фолькло# ристики проф. Олена Івановська наголосила на важливості прове# дення виставки картин саме в Київському університеті. Для студентів, вважає професор, важ# ливий не лише інтелектуальний посил, а й візуальний, “бо най# кращі думки сприймаються через серце”. Олена Іванівна також висловила думку, що нині, у час панування кітчу й технологій, ду# же високо цінується самобутнє мистецтво, створене власноруч. “У картинах Лариси Лу# каш яскраво проглядаєть# ся перетин східноазій# ської техніки й україн# ського серця. У них ми бачимо себе, вони знахо# дять відгук у наших ду# шах”, — переконана нау# ковець. “Її мистецтво пов’яза# не з природою. З неї Ла# риса черпає образи й тво#
Українці в світі · “Наступна традиційна зустріч буде приурочена 200-річчю з дня народження Т. Шевченка”. 16 · S. 16Originalseite ↗

Кубань—Україна: контакти і наукова співпраця

10—11 травня 2013 року в Краснодарі працювала Міжнародна наукова конференція “Кубань—Україна: питання історико-культурної взаємодії”. Це вже дев’ятий науковий форум цієї тематики, його організатори — Міжнародна асоціація україністів, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, Краснодарська крайова громадська організація “Співдружність Кубань—Україна”, Кубанське відділення Наукового товариства імені Шевченка і Міжрегіональна громадська організація “Наукове товариство україністів ім. Т. Г. Шевченка”. Віктор ЧУМАЧЕНКО, професор, м. Краснодар Цього року конференція була присвячена 150-річчю з дня народження Б. Д. Грінченка (1863— 1910). Після довгих років замовчування за радянських часів нині в Україні та поза її межами він відомий як український поет (І. Франко вважав його другим поетом після М. Старицького), прозаїк (на думку О. Білецького — це особливий етап у розвитку української прози), драматург (його п’єси були в репертуарі М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецької), перекладач (завдяки йому Україна збагатилася в 90-х роках біб ліотекою світової літератури в перекладах українською мовою), літературний критик, літературознавець, педагог, мовознавець, лексикограф, фольклорист і етнограф, популяризатор дитячої літератури й української історії. У своїй багатогранній діяльності він був тісно пов’язаний із Кубанню, листувався і співпрацював із такими видатними її діячами, як М. Дикарев, О. Півень, Я. Жарко, Л. Мельников, В. Скинутий та ін. Видані ним книги активно поширювалися на Кубані. Як свідчать дореволюційні каталоги бібліотеки ім. О. Пушкіна, його книги любили і знали місцеві читачі. 1915 року велика добірка байок Б. Д. Грінченка була опублікована в книзі “Збірник українських байок”, виданій книжковим магазином Д. К. Запорожця в Єкатеринодарі. Великими накладами друкувалися на Кубані пізнавальні брошури письменниці Марії Загірньої, дружини Б. Грінченка. Їх поширенням за- Учасники та гості конференції ймалося товариство “Просвіта”, до якого належав й активно працював у ньому Б. Грінченко. Гостей і учасників наукового форуму тепло вітав консул генерального консульства України в Ростові-на-Дону О. Арсенюк, представниця польського товариства “Єдність” Л. Козловська, краєзнавці-архівісти зі станиці Відрадної (С. Немченко), представники товариства козаків із м. Ейська (Н. Капелюхів). Зачитали телеграму голови міжрегіональної організації україністів ім. Т. Г. Шевченка В. Бабенка. На конференції в доповідях професорів В. Чумаченка, С. Кіраля (Київ), А. Слуцького, кандидатів філологічних наук А. Хоптяр (Кам’янець-Подільський), Т. Бикової (Київ), М. Чорної (Херсон), аспірантів Д. Грушевського і Д. Єсипенко (Київ) знайшли відображення різні сторони життя і діяльності ювіляра, відкриті невідомі й маловивчені сторінки грінченкознавства. Значний блок доповідей присвячений історії і культурі Кубані та України, їх загальним проблемам та історичним діячам: протоієрея С. Овчиннікова (“Кубанська народна ікона кінця XVIII— початку XX століття”), Б. Фролова і О. Чернишова (“Подаровані прапори імператорів Павла I і Олександра I Чорноморському козачому війську”), В. Бондаря (“Проблема локалізації місця поховання А. Головатого: польове і кабінетне дослідження”), А. Федини (“Ганна Ликова (Кухаренко), її чоловік і діти: матеріал до генеалогії кубанських козачих родів”), В. Сергійчука (“Симон Петлюра під прицілом кубанської охранки”) та ін. Представницькою була й участь у роботі конференції кубанських та українських етнографів (Г. Бодаренко, Н. Гангур, Л. Брилова, Л. Шаповол, С. Сіренко та ін.). Упродовж конференції діяла виставка творчих робіт майстрів декоративно-ужиткового мистецтва Галини Палиці (ст. Тбіліська) і Ольги Ляпунової (м. Кропоткін). За підсумками конференції видано однойменний щедро ілюстрований збірник наукових праць і матеріалів. Гості конференції та інші її учасники відзначили високий академічний рівень виступів. На їхню думку, це свідчить про вихід цьогорічної конференції на новий, вищий рівень наукового осмислення проблем російсько-українських культурних взаємин. У цьому чимала заслуга Ірини Скибицької, голови “Співдружності Кубань— Україна” та її помічників. На завершення роботи дев’ятої Міжнародної конференції її учасники вирішили, що наступна традиційна зустріч буде приурочена 200-річчю з дня народження генія української літератури Т. Г. Шевченка. Зліва направо: голова крайової громадської організації “Співдружність Кубань—Україна” Ірина Скибицька, консул генерального консульства в Ростові-на-Дону Олександр Арсенюк, головуючий на конференції, провідний україніст Кубані проф. Віктор Чумаченко, докторант Інституту української археології та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Владислав Грибовський П Е РЕ Д П ЛАТА—2013 П Е РЕ Д П ЛАТА—2 0 1 3 Вартість передплати Вартість передплати (з доставкою і поштовими витратами): (з доставкою і поштовими витратами):
Українці в світі · “Наступна традиційна зустріч буде приурочена 200-річчю з дня народження Т. Шевченка”. 16 · S. 16Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА на 1 місяць на 1 місяць 9 грн 37 коп. Поштовий індекс — 30617, сторінка 71 в “Каталозі” на півроку на півроку 53 грн 37 коп. на рік на рік 105 грн 54 коп. АНОНС на 3 місяці на 3 місяці 27 грн 51 коп. Ви — зі “Словом Просвіти”, бо це — Ваша газета!

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. Шеф-редактор Павло МОВЧАН Головний редактор Любов ГОЛОТА Редколегія Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступник головного редактора Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ соціальної тематики Петро АНТОНЕНКО 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ культури Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Володимир ЖИГУН 278-63-69 Кореспондент Уляна ВОЛІКОВСЬКА Інтернет-редактор Олександр ЛИТВИНЕНКО 279-39-55 Черговий редактор Петро АНТОНЕНКО Бухгалтерія 279-41-46 Адреса редакції: вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001 E-mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua Видрукувано з готових фотоформ у ТОВ “Поліграфцентр” у середу. Наклад у червні — 21 200 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn