Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №38 за 2008 рік

16 S. · 51 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 38 (467), 18—24 вересня 2008

Фото Олеся Дмитренка Антоніна ТИМЧЕНКО Із чим же ще схилятись над колискою, Які слова казати до малят, Якщо птахи співають українською, Дерева українською шумлять? МАНДРІВКИ ГАЛИЦЬКОЇ “ПРОСВІТИ” ПЕРШИЙ КРАЄЗНАВЕЦЬ КИЇВЩИНИ
Без мови немає нації! · http://slovoprosvity.org.ua · S. 1Originalseite ↗

КАНІВ У ЗОЛОТОМУ ПЕЙЗАЖІ

Валентина ДАВИДЕНКО “…Даждь нам днъсь…” З думками про день насущний що ми просимо найперше? Хліб духовний — такий легкий і поживний нашій душі. Про це знав самотній худож! ник, якому не вистачало справжнього хлі! ба, але він все одно писав картини, які приносили радість кожній душі. Та емоції, які читаються в обличчях на! шого сьогодення, — втома й усмішка скепсису. І вже менше — очікування. Цей календар очікування регламентував наше життя досить тривалий час. Ми чекали, коли переможуть “наші”, а потім — коли порозуміються між собою, і коли шанува! тимуть власний народ чи хоч би прислуха! ються до нього та справедливим хоралом голосів визначать закони, за якими жити! муть усі. Календар очікувань став Книгою буття, бо щодня визрівають несподівані загрозливі ситуації, де зростання цін, еко! логічні лиха і політичні кризи чергуються, як пори року, і мають одну природу. Нам же властиво (а може, притерпілися та привчилися) вірити у завтрашній щасли! вий день, а нинішній переживати вже аби! як, по чернетці, в скруті та скепсисі. А тим часом, як мовив герой відомої кінострічки, хтось цієї миті сів у пирогу і поплив до най! ближчого лісу по банани. Бо кожний такий день людина в просторі іншої європей! ської країни проживає, як власний шанс, не залежна від політичних шоу, а тому пе! реймається важливими лише для неї інте! ресами і проблемами. Приміром, стосун! ками у родині й статусом сім’ї, до речі, ця сама проблема з кризою сімейних стосун! ків в Україні поглиблюється ще дужче че! рез соціальний і політичний чинники. А ще пустеля бездуховності, культурний вакуум — це гучні визначення найсмутніших реа! лій у царині нашої культури та виховання молодого покоління. Який оптичний прилад дасть владі яс! не бачення потреб держави чи хоч би нас! трою, що панує в ній? У недавні часи в Каневі жив самотньо художник, талановитий аматор, який ду! же бідував, але писав щемкі пейзажі сво! го краю, мов сповідувався у любові до створеної Господом краси. Не мав змоги купувати нові полотна, тож сусіди бачи! ли, як прав у ночовках свої картини і знов малював. Одне полотно — залитий сон! цем краєвид — якось він писав цілий день, намагаючись схопити колористичні нюанси і настрій викупаної у сонячному промінні природи. Цей золотий пейзаж є у колекції місцевого музею і звучить як “Ода радості” Бетховена. Такі ось україн! ські апостоли. А ми проїжджаємо повз канівський за! повідник, і водій маршрутного таксі вми! кає іншу музику: “Чьорний во!о!рон…!” І це в усіх місцевих кав’ярнях і місцях відпо! чинку. У такому музичному супроводі ми їде! мо на концерт найвишуканішої української музики. Десятий Міжнародний фестиваль академічної та сучасної музики “Фарбото! ни” представив на всіх сценах цього ра! йонного центру і знакового міста найкра! щі колективи з України і зарубіжжя. Канів, перейнятий спекотним початком осені, збиранням врожаю в садах і на городах, початком навчального року, зустрів пер! ший концерт неоднаково. Групками мо! лодь залишала залу посеред дійства та громовими оплесками вітали канівчани артистів наприкінці концерту, а наступно! го дня весь канівський ринок тільки й го! ворив про незвичайний фестиваль. А ви! конували концертний ф’южн!проект ком! позитора, генерального директора фес! тивалю Івана Тараненка “Музика україн! ської землі… Симфонія “Відлуння” ан! самбль “Київська камерата” (диригент Валерій Матюхін), народна артистка Укра! їни Ніна Матвієнко, співачка Ганна Короп! ниченко, заслужений артист України Ро! ман Гриньків, МузКлуб Івана Тараненка. Якщо зважити, що Канів через свій особливий статус і паломництво до Коб! заря ніколи не обходили увагою митці, тут гастролюють професійні музичні, теат! ральні колективи, часто виступають пись! менники, відкриваються художні вистав! ки, то треба чекати, що число шануваль! ників високого мистецтва не змаліло. Маршовий наступ попси з відтинками му! зичних фраз і зомбуючою ритмікою спо! творює не лише естетичні смаки юних ка! нівців, а й шкодить творчо!інтелектуаль! ному здоров’ю цього завжди співучого об! дарованого народу. Пріснозгадуваний ва! куум ніби заповнюють місцеве училище культури та школа мистецтв. Але вже ни! нішнього року музичне відділення школи не може прийняти першокласників через недостатнє державне фінансування. Тож зусилля організаторів “Фарботонів” були винагороджені тим суспільним резонан! сом, який зростав від концерту до концер! ту. Виступ лауреатів фестивалю Анастасії Лук’яненко, композитора і скрипаля Дмитра Линника та Анни Линник (форте! піано) викликало зворушення і захват у глядачів, серед яких немало професіона! лів — педагогів музики. Вони з сумом кон! статували, що такий концерт — своєрід! ний майстер!клас для їхніх учнів, яким ни! ні доводиться давати дедалі простіші зав! дання з фаху, бо молодь більше прагне до естрадного жанру. Однак найвідданішим високому мистецтву і найталановитішим організатори фестивалю вручили спеці! альну нагороду “Премія Дениса Федорчу! ка” та стипендії студентам Канівського училища культури. Ще раз сльози потрясіння бачила ця зала школи мистецтв під час презентації альбому “Думи мої” за поезією Тараса Шевченка. Автори проекту — народний артист України Олександр Биструшкін та композитор народний артист України Ми! хайло Чембержі. Науковий керівник — ака! демік Микола Жулинський. Слово Кобзаря у музично!літературній композиції пред! ставлене не пафосно, а особистісно!про! никливо. За словами Михайла Чембержі, не на звичному бронзовому постаменті, ана постаменті духовності, й ще раз пере! конало слухачів у пророчому відчутті пое! том історії України аж до наших днів. Керуючись категоріями сучасного ме! неджменту, можна сказати, що до Канева приїхали дорогі артисти. Білоруський ан! самбль акапельного співу “Камерата” піс! ля “Фарботонів” вирушав на гастролі до Лондона. Продовження на с. 2 ГАМЛЕТ І ЛЬВІВСЬКИЙ ФОРУМ ЧЕСТЬ ГЕРБА “АБДАНК” Добровільні пожертви “На Кобзареву Церкву”: МБФ “Українська Родина” Р/р №26045200145101 в Подільській філії АКБ “Київ”, МФО 320401 ЗКПО 21709106
“Люди розчарувалися в політиках. Тож чергова виборіада стане невеселою для всіх партій”. · S. 2Originalseite ↗

ПОДІЇ, ФАКТИ, КОМЕНТАРІ

Крім того, вкрай низький рейтинг пропрезидентської сили, якою досі був блок НУ!НС. Самого блоку вже не існує, він розколовся, як і фракція. Останній козир Президента — ство! рити блок свого імені й очолити ви! борчий список. Але й це не гарантує успіху на виборах, навіть якщо до блоку увійде багато центристських сил і національно!демократичні пар! тії. Тож можливе повернення до вла! ди Партії реґіонів. Не дуже вигідний главі держави варіант тривалого існування парла! менту без коаліції, тобто зволікання з його розпуском. Адже тоді Юлія Тимошенко і далі очолюватиме уряд, нехай і виконуючи обов’язки прем’єра, — аж до нових виборів і формування нової коаліції. На запитання, чому дехто гово! рить про пряме президентське прав! ління, Кость Бондаренко зауважив, що у нашому суспільстві звикли бага! то фантазувати, а президентське правління не конституційне. Володимир Фесенко роз’яс! нив, що означають його слова про ірраціональну політику. Наші полі! тики ще не навчилися у колег з де! мократичних країн вести політику раціональну, яка була б спрямова! на на консолідацію або бодай на пошуки компромісів. У нас звикли до політики чвар, суперечностей, які часто переходять у непристойні сварки. Що правда, то правда…
“Люди розчарувалися в політиках. Тож чергова виборіада стане невеселою для всіх партій”. · S. 2Originalseite ↗

ЯКЩО ЗНОВУ ВИБОРИ…

Прес!конференція голови пра! вління Комітету виборців України Ігоря Попова стосувалася здебіль! шого проведення позачергових ви! борів до парламенту. Оскільки ос! новна місія КВУ полягає в нагляді за демократичністю виборів у краї! ні, статус Комітету не дозволяв Іго! рю Попову вести якісь політичні де! бати, зокрема, говорити, хто винен в черговій кризі, яким має бути формат нової парламентської коа! ліції. Єдина теза такого плану, що пролунала на прес!конференції, — вибори все!таки були б найкращим варіантом з кількох поганих у ситу! ації, що склалася. До того ж, він найвірогідніший. Є й деякі інші доволі екзотичні варіанти. Наприклад пряме прези! дентське правління. Чи варіант, про який я запитав Попова: оскільки Президент має право, але не зо! бов’язаний розпустити парламенту разі несформування коаліції після 30 днів кризи, то скільки може три! вати така ситуація — парламент без коаліції? Його слід розпустити, але він існує. Це що — в. о. парла! менту? Ігор Попов пояснив, що те! оретично (юридично) це може три! вати хоч до нових чергових виборів — тобто до кінця каденції парла! менту цього скликання. Виходить, аж чотири роки? А як же бути з уря! дом, який після розпаду коаліції ав! томатично стає в. о. уряду? Адже формує його лише правляча коалі! ція. Не можуть же міністри, весь уряд роками “виконувати обов’яз! ки”. Це “підвішені” на гачок парла! мент і уряд та замаскована форма президентського правління? Ось такі колізії приховано в нашому за! конодавстві. Тому КВУ закликав усі політичні сили відмовитися від всіляких див! них сценаріїв, зокрема від силових, від спроб імпічменту чи прямого президентського правління, а про! вести вибори, якщо вже до них дій! шло, цивілізовано й демократично. Єдиний прогноз, який зробив голова правління КВУ, — в новому парламенті буде більше фракцій. Всіх цікавило питання активності виборців. Ігор Попов зазначив, що виборці дуже розчаровані, але поп! ри це, КВУ прогнозує їхню явку на рівні приблизно 65 відсотків. Щоп! равда, чимало виборців можуть проголосувати проти всіх. КВУ констатує, що Україна гото! ва до таких позачергових виборів, адже їх механізм відпрацьований зовсім недавно — рік тому, особли! во якщо проводити їх за чинною ви! криваючи сутність і неповторність вічних етично!моральних цінностей, закладених у слові, звуках і кольорі, ми зможемо допомогти їм знайти себе і своє щасливе майбутнє”. А я подумала, що видимі, ви! вершені на сцені й невидимі зусил! ля тих, хто творить і відстоює істин! ні цінності нашої культури, як педа! борчою системою. Бо на всілякі но! вовведення у вигляді виборчих “бо! нусів”, повернення до мажоритар! ної чи напівмажоритарної системи вже просто нема часу. Не підтримує КВУ й ідею підвищення прохідного балу для партій і блоків, одночасне проведення парламентських і пре! зидентських виборів. Зараз це не! можливо через суперечності в за! конодавстві, бо це різні вибори. То! му, якщо виникне потреба достро! кового переобрання Президента, то вибори треба розвести в часі. Отже, вибори провести реаль! но. Але, зазначив Ігор Попов, треба ухвалити деякі нормативні рішення, насамперед щодо виборчих спис! ків і складу Центрвиборчкому. Як ві! домо, досі списки виборців форму! вали місцеві органи влади, і їхня якість була вкрай низькою. Тому ух! валили рішення про формування Державного реєстру виборців, що проходить під егідою ЦВК. Але справа ця дуже затяглася. Тому, схоже, і ці вибори доведеться про! водити за існуючими списками ви! борців, але їхнє оновлення, впо! рядкування — справа невідкладна. Зазначили, що ЦВК сформува! ли 2007 року за політичним прин! ципом, і склад її вже не відповідає сьогоденню. Досить того, що в ко! місії працюють представники пар! тії, яка не пройшла в парламент, на! томість нема від однієї з парла! ментських. За рік дехто з членів ко! місії змінив свої політичні позиції. Тож слід оновити склад ЦВК і нама! гатися уникнути її політизації. Серед інших проблем Ігор По! пов назвав питання голосування мільйонів українців, що тимчасово перебувають за межами країни. Однією з серйозних проблем наших виборів Ігор Попов назвав масовий підкуп виборців. Його й зараз готують у величезних мас! штабах, зазначив очільник КВУ. У багатьох випадках це вже навіть не справа моралі чи етики, а порушен! ня норм законодавства. На жаль, махінатори виборчих процесів у нас відбуваються невеликим пере! ляком. Так, за грубі порушення на торішніх виборах було відкрито три кримінальні справи, і то проти ви! конавців, а не організаторів. Та й ці справи, зазначив Попов, ніяк не до! ведуть до кінця. То невже на нових виборчих перегонах на нас знову чекають прийоми, не гідні цивілізо! ваної європейської держави? Матеріали підготував Петро АНТОНЕНКО гогів районної школи мистецтв чи канівського художника, що залишив рідному місту колекцію прекрасних пейзажів, допомагають розширю! вати озонне середовище нашої ду! ховності. Там легше дихається. Там завжди сонячні краєвиди. Валентина ДАВИДЕНКО
“Люди розчарувалися в політиках. Тож чергова виборіада стане невеселою для всіх партій”. · S. 2Originalseite ↗

«У НАС ЗДІЙСНЮЮТЬ ІРРАЦІОНАЛЬНУ ПОЛІТИКУ»

Так висловився відомий політо! лог Володимир Фесенко на прес! конференції в УНІАН. Політологи — люди делікатні, а можна було вжитий різкіший термін — політика без! глуздого самопоборювання. А як ще назвати кризу, до якої знову привели суспільство ті варіанти, які аналізували на прес!конференції Фесенко і його колеги Кость Бон! даренко, Олексій Гарань, Олег Медведєв. Прес!конференція від! булася напередодні офіційного оголошення про розпад парла! ментської коаліції, вона стосува! лася або варіантів нової, або нових Серед інших тем політичних ре! форм дискутували й таку: який має бути наш парламент — одно! чи двопалатний? Несподівано тема “палат” знайшла вирішення, щоп! равда, стосовно іншої структури влади — президентської. Прем’єр! міністр України Юлія Тимошенко у відповідь на звинувачення її в дер! жавній зраді, що пролунали із Сек! ретаріату Президента, заявила, що таке зовсім не потребує дискусій, а швидше, гарного столяра, який за! мінив би вивіску на Секретаріаті на іншу — “Палата №6”. Вжито всім відомий літературний образ з опо! відання Чехова. Хочу жити не в “палаті №6”, а в нормальній країні, владу якої не порів! нюють із психічно хворими. Тому праг! ну, як і мільйони співгромадян, з’ясу! вати, що ж коїться в цій державі. А сталося те, про що не раз по! переджали. Чвари між двома бло! ками помаранчевої коаліції пере! творилися на чергову політичну кризу такого масштабу, що зараз уже важко щось передбачити. Щодо нових виборів, то не хо! четься ні аналізувати, ні прогнозува! ти. Виборці розчарувалися в пома! ранчевих партіях і блоках. Це крах Закінчення. Початок на с. 1. Та незмірно дорогоціннішими були ті миті справжнього катарсису, який пережили канівці, що вщерть заповнили найбільшу залу місцево! го кінотеатру, де виступав ансамбль, і оваціями супроводжували кожну неповторну композицію білоруських митців. Лише для них грали знаме! нитий гітарист і композитор Енвер Ізмайлов та перший секретар По! сольства Німеччини в Україні Жан П’єр Фрьолі, імпровізували в твор! чому дуеті Роман Гриньків та Іван Та! раненко. А на завершальний кон! церт “Фарботонів” прилетів із Лон! дона український скрипаль, лауреат міжнародних конкурсів Дмитро Тка! ченко. І твори сучасних українських майстрів Геннадія Ляшенка, Євгена Станковича, а також Героїчну сим! фонію Бетховена у виконанні сим! фонічного оркестру Національної фі! лармонії України під орудою Миколи Дядюри — концертна програма сто! личного рівня — слухали, затамував! ши подих. І що важливо: у залі пере! бували люди різного віку, молоді сім’ї прийшли з дітьми. Такими були мої сусіди — з немовлям на руках. “Нехай звикає”, — сказав батько. виборів. Детально розглядали варі! анти коаліції в чинному парламентів таких форматах: а) БЮТ, НУ!НС, Блок Литвина ; б) БЮТ, Партія реґі! онів; в) НУ!НС, ПР; г) НУ!НС, ПР, Блок Литвина, компартія. Усі ці ва! ріанти містять численні мінуси для самих коаліціантів. Тож слід готуватися до виборів? Тут теж не все так просто. Можуть втратити частину електорату, а отже, мандатів, нинішні основні політичні гравці. На демократичні сили може чекати поразка. Але особливо ризи! кує Президент, адже тепер він і БЮТ стануть очевидними опонентами.
“Люди розчарувалися в політиках. Тож чергова виборіада стане невеселою для всіх партій”. · S. 2Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ПАЛАТИ УКРАЇНСЬКОГО ВЗАЄМОПОБОРЮВАННЯ

політичного Майдану, бо у самих йо! го ідеалах, в ідеалах незалежності й демократії мільйони не можуть роз! чаруватися. Люди розчарувалися в політиках, партіях, гаслах загалом. Тож чергова виборіада стане неве! селою для всіх партій. У політичних перипетіях мене вразили дві цифри. 8 вересня, слу! хаючи на прес!конференції пре! м’єра в Українському домі, я почув від неї, що уряду, виявляється, за! важав працювати не лише Прези! дент, а й парламент. Юлія Тимошен! ко проілюструвала це такою циф! рою: уряд подав у парламент понад півтори сотні законопроектів, вкрай важливих для суспільства, зокрема соціальних, але парламент майже нічого з них не прийняв як закони. Однак і Президент у своїй заяві 3 вересня так само сказав, що з по! даних ним понад ста законопроек! тів парламент майже нічого не ухва! лив. Але ж до кого апелюють наші очільники? Що опозиція не голосу! Чотири сонячні дні радості дару! вали Каневу митці “Фарботонів”. Як повідомив генеральний директор Іван Тараненко, “фестиваль має ам! бітні плани щодо наближення до рів! ня таких відомих фестивалів, як у Зальцбурзі чи у Байройті. Але не факт, що це трапиться так швидко. Для цього ще має зрости українська вала за їхні законопроекти? І навіщо розраховувати на опозицію, якщо вас в парламенті все!таки біль! шість? Тому ця дивна річ має лише одне пояснення. Всі законопроек! ти, які подав уряд, де домінує БЮТ, “завалила” президентська частина коаліції, тобто фракція НУ!НС. І від! повідно, законопроекти, подані Президентом, “завалила” фракція БЮТ. І це називається коаліція? Тож виходить, вона була мертвою з пер! шого дня? Обговорюють варіант утворен! ня нової!старої коаліції, тобто БЮТ і НУ!НС. Але тоді треба відновлю! вати не ту коаліцію, яка була, а тво! рити її зовсім іншою. Для цього, схоже, нашим політичним лідерам треба змінити не парламент, а са! мих себе. У це вже ніхто не вірить. …Щойно перечитав Антона Че! хова: “Виходить безладне, невміле попурі зі старих, але ще не доспіва! них пісень”. Це звідти, з оповідання “Палата №6”. До болю знайоме… еліта. Тому найголовніше завдання для нашого фестивалю і фестивалів подібного спрямування — вирвати молодь із темряви зла, насильства й дурману, відкрити світлі концертні зали для тих, кого сьогодні вважають загубленим поколінням. І, напевно, тільки в єдності, привівши дітей і мо! лодь на концерти чи виставки, роз!
“Якщо хочемо не втратити незалежність, не маємо права проводити в державі ліберальну політику рівних можливостей”. · S. 3Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

СУСПІЛЬСТВО

ський” уряд. 6!тисячний загін Муравйова іде на Київ, який не може його зупинити. Єдина армійська дружина — Січові Стріль! ці під командуванням Євгена Коновальця. Пілсудський зумів зберегти та ствердити боєздатну польську армію, а ми свою — не змогли. — Томаш Гарик Масарик, перебу! ваючи тоді в Києві, зібрав з Російської імперії військовополонених чехів, виN віз їх на батьківщину через Владивос! ток і виборов свою державу, ставши її президентом, а Грушевський із Вин! ниченком мали понад мільйон багне! тів, але їм армія була непотрібна… А щодо Голодомору, то дехто з лівих в Україні стверджує про нинішній голо! домор в країні, про значне розшару! вання суспільства. — Це розшарування і розчарування народу підтримують умисно. Якби в 80!х роках минулого століття дозволили виїзд із країни, СРСР залишила б половина на! селення… Ми повинні чітко розуміти, чо! му Україна здобула незалежність 1991 року: вона мала велику армію україн! ської інтелігенції. А нині конче треба створити середній клас, інакше Україна не втримається. — Але ж ліберальна система еконо! міки не дозволить нам цього зробити. Дехто вважає, що ідеологія про витво! рення середнього класу в Україні уто! пічна, не ґрунтується на національній основі. — Ліберальна економіка в нас виникла завдяки частим виборам — кожен щось постійно й енергійно обіцяє. Потрібно збільшувати не мінімальну зарплату, а се! редню. Треба, щоб молодь після закінчен! ня вищого навчального закладу мала ро! боту. — Як свідчить статистика, нині 40 відсотків випускників одразу ж реN єструються на біржі праці. — Ми повинні зробити так, щоб люди мали місце роботи в Україні. Роботу слід добре оплачувати, щоб працівники могли забезпечити свої сім’ї. — Коли нам вдасться цього досягти? — 1991 року 90 відсотків українців проголосували за незалежність, бо були свідомі, а носій свідомості — середній клас: заможні селяни, агрономи, брига! дири, лікарі, військові, вчителі, працівни! ки апарату, інженери. Цей середній клас ніколи не утвориться у ліберальній держа! ві. Має бути спеціальне законодавство, яке сприятиме цьому утворенню. Назве! мо його політикою сприяння. З матема! тичної точки зору — в контактах біднішого з багатим перевага повинна бути на боці біднішого. — Чи це реально? — Це означає, що зарплата має бути трохи вищою від вартості праці. Тому, якщо хочемо не втратити незалежність, не має! мо права проводити в державі ліберальну політику рівних можливостей. Бо тоді виг! рає тільки багатший. І в результаті дуже багатий грабуватиме біднішого, і той стане ще біднішим. Ліберальна демократія веде до створення суспільства, де багато бід! них, немає середнього класу і є багатії. Та! ка політика вигідна двом групам людей у суспільстві — олігархам і комуністам. — Хіба в нас є справжні комуністи? — Так званим комуністам… Багато бід! них — джерело для існування комуністич! ної секти. — Діяльність місцевої влади в Києві та і в інших містах України свідчить: україні відбувається збагачення бага0 тих. — А це — крах для держави. І ще одне: у країні мають конкурувати всі з усіма. Не можуть багаті банки конкурувати лише з багатими, а бідні — з бідними. Має існува! ти певна перевага у виграші біднішого банку. Відповідне законодавство можна ввести, тобто запровадити прогресивний податок на доходи, податок на нерухоме майно. Це має зробити Верховна Рада. — У ситуації, що там склалася? Ви — великий оптиміст, Ігоре Рафаїловичу! — Інакше все це буде проти Інституту національної пам’яті. Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК
“Якщо хочемо не втратити незалежність, не маємо права проводити в державі ліберальну політику рівних можливостей”. · S. 3Originalseite ↗

ІГОР ЮХНОВСЬКИЙ: «СЕРЕДНІЙ КЛАС НІКОЛИ НЕ УТВОРИТЬСЯ В ЛІБЕРАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ»

— Ігоре Рафаїловичу, як Ви сформу! лювали б головні завдання Інституту національної пам’яті? — Ми визначили для себе три головні напрями. Перший спрямований на впро! вадження національної ідеї у суспільне життя України. Створення носія національ! ної пам’яті, національної ідеї, національної ідентичності — другий напрям. І третій — захист природи суспільства. Треба чітко розуміти, чому 1917!го УНР не змогла протриматися. Проголошена 1991 року незалежна Україна утвердилася. Річ у тому, що 1917!го провідні діячі, які проголосили УНР, були соціалістами, близькими за ідеологією до більшовиків. За винятком, може, того, що політикою Леніна був терор. Основні помилки біль! шовиків якоюсь мірою були і в Михайла Грушевського, і у Володимира Винничен! ка. А основних помилок марксизму!лені! нізму три. Помилка Маркса була в тому, що він стверджував: праця, мовляв, навіть не! оплачувана, — єдине джерело доданої вартості. Насправді універсальне джерело удосконалення життя на Землі — засвоєн! ня енергії Сонця. Друга помилка міститься у “Квітневих тезах” Леніна. В них він пере! конував усіх і, мабуть, себе в тому, що можна… — …побудувати соціалізм в одній окремо взятій країні? — І це призвело до ізоляції держави. Звісно, в ізольованій державі виникає без! лад — за другим законом термодинаміки. Це універсальний закон природи — безладу всіх діях. Третьою помилкою вже Леніна і Сталіна було те, що можна націоналізувати всі засоби виробництва і майно, досягнув! ши оптимізації управління господарством. Це нездійсненна ідея, яка вимагала надве! ликої енергії для її впровадження. І тому Радянський Союз був державою, побудо! ваною на утопічній ідеології. А щоб таку ідеологію реалізувати, потрібен примус. — Ігоре Рафаїловичу, в цьому і Захід був винен. — На відміну від істориків, які вже ство! рили собі історію СРСР, належить вирізня! ти дві часові фази в історії Союзу: від 1917 року до Другої світової війни, та після вій! ни — до проголошення незалежності Укра! їни. У першій фазі СРСР був замкнутою країною. Панував суцільний терор — щоб утримати замкнуту систему, яка, як відо! мо, неухильно прямує до розпаду. Чомусь історики оминають роль Другої світової війни. А тут СРСР змушений був відкрити! ся. Крім того, відбулася важлива техноло! гічна подія — вибух атомної бомби над Хі! росімою і Нагасакі. Людство перейшло на нове джерело енергії. Це був переломний момент в історії. До вибуху московські ака! деміки вели, по суті, жебрацький спосіб іс! нування. Лише інстинкт наукових відкрит! тів тримав цих людей. Після ядерного ви! буху відбулася кардинальна зміна в науко! вій політиці Радянського Союзу. Зарплата науковців одразу ж зросла в сто разів, від! крились навіть спеціальні магазини для науковців. — Коли це відбулося? — Десь у середині 40!х років. У Львові теж був такий магазин — на розі, де Буди! нок профспілок. Із сорок п’ятого почали видавати багато підручників, перекладе! них з різних мов. Студентам підвищили стипендію. СРСР відкрився світу в галузі науки і почав конкурувати. Розвивалася наукова й інженерна інтелігенція. 1991 року незалежність України підтримала ве! личезна кількість технічної й наукової ін! телігенції в усіх галузях — в сільському господарстві, в індустрії, у сфері обслуго! вування. А 1917 року УНР не було кому підтримати. — Може, якби не непродумані кроки урядовців УНР, зокрема, коли йшлося про політику щодо селян. — Тоді міста були здебільшого окупо! вані євреями, поляками, росіянами. Укра! їнці перебували на десятих ролях… Врешті, більшовики перемогли УНР ще й тому, що мали головне гасло, яке вигідне сільській бідноті: “Земля — селянам”. 1921 року Ленін видав декрет, за яким се! лянам дозволяли використовувати цер! ковне золото та срібло для поліпшення справ у своїх господарствах. Отже, селян привчали багатіти на грабіжництві. І лише тоді, коли запровадили “продразвьорс! тку” і “продналог”, селяни повстали. З бо! ку держави — терор проти селян. Тоді се! ляни зрозуміли, що вони — українці. Ма! сові повстання, як знаємо, держава при! душила першим Голодомором. Але до 1928 року селянство таки розвивалося. Другий злочин — колективізація й розкуркулення, які почалися 1928 року. Третій злочин — ліквідація Автокефальної Православної Церкви; четвертий — ство! рення уявних політичних організацій, до яких “приписували” найвидатніших укра! їнських постатей з тим, щоб потім через судові покарання заслати їх у табори або знищити. Так знищили українську еліту: господарів та інтелігентів. Ще один злочин, який відгукнеться і в наступних поколіннях, — відокремлення дітей від батьків, зокрема під час розкурку! лення. Тобто вивозили сильні, міцні україн! ські сім’ї, а дітей — в дитбудинки, де маля! там до 4 років давали нові прізвища. А старших виховували в комуністичному ду! сі, в ненависті до українства. Є оповідання про сім’ю, де батьків вивезли як куркулів, а донька з братом потрапила до дитбудинку. 1928!й рік… А вже 1932!го хлопчина, маю! чи 15 чи 16 років, ходив зі щупом і видлубу! вав зерно в односельчан. — Одразу ж згадується “Плаха” Чингіза Айтматова — манкуртство. Чи “Мальви” Романа Іваничука. — Так, той хлопець вже переконаний у своїй правоті. Його вже “виховали”… По! тім почався геноцид 1932—1933 років, що тривав 4—5 місяців, заснований на системі “чорних дощок”: село оточували збройні загони, з села вивозили геть усе, і люди вимирали. СРСР відмовлявся від іноземної допомоги. Про це забороняли писати. — Але ж Захід знав, що діється. У ГаN лицькій пресі були оповідання про ГоN лодомор в Україні. Чому Захід так поN вівся? Чому США в розпал Голодомору встановили дипломатичні відносини з СРСР? — Захід — це Захід… Історики вважа! ють, що 1933!й — кінець незалежної Укра! їни, створеної Українською Центральною Радою. Перед більшовиками лежала роз! пластана Україна, яку вони формували вже як свою республіку. Є три основні засади у створенні Інсти! туту національної пам’яті. Перша — впро! вадження національної ідеї в усі галузі сус! пільного життя. Це означає, що українську мову як державну слід упровадити в усі сфери суспільного життя і виробничої ді! яльності, а не лише в мистецтво. Якщо ми цього доб’ємося, Україна чітко стане на національні ноги. Друге основне завдання Інституту — допомога у створенні носія на! ціональної пам’яті, національної ідеї, наці! ональної ідентичності. Таким носієм має бути панівний середній клас. — Щодо цієї тези маєте багато опоN нентів, які стверджують: творення сеN реднього класу — це спроба обійти поN яву суспільства, побудованого на націN ональній ідеї. — Я — людина вперта. Отже, третій напрям — це захист природи суспільства, захист людської думки, звільнення її від Справи — справами, але керівник Інституту національної пам’яті Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, хоч би як був зайня0 тий у Києві, не минає нагоди побува0 ти у Львові, з родиною. Телефоную на львівський номер і чую знайомий голос у слухавці: “Приходь!” Розмова, яку пропоную читачам, певною мірою специфічна: вона з ке0 рівником знакової для України уста0 нови — Інституту національної па0 м’яті. Його ще називають Інститутом безсмертя українського народу. страху перед тоталітаризмом, відновлення навколишнього природного середовища. Щоб ці три завдання, три напрями ви! конати, робимо послідовні дії. Зараз — рік 75!ліття Голодомору. Інститут зробив ба! зову виставку під девізом “Ми звинувачує! мо!” Створюємо Національну Книгу Пам’яті. — Кожна область — свою? — Так. Національна Книга Пам’яті скла! датиметься з таких розділів: 1) села, в яких був Голодомор; 2) списки людей, які тоді загинули; 3) спогади очевидців; 4) вико! навці Голодомору; 5) розповідь про людей, які допомагали іншим вижити. Отже, таку книгу почали робити — у звичайному й електронному форматах. І все це буде зве! дено в єдину базу даних. Це тривалий про! цес. Ми вже провели Закон про Голодоморі подали національну програму про Голо! домор, розраховану до 2012 року. Інститут планує створити ідеологію Музею Голодо! мору у Києві. На основі цієї ідеології буде оголошено міжнародний конкурс на ство! рення Музею Голодомору. Друге завдання — підготувати закон про учасників визвольного руху — з 1917 до 1955 року. Третє завдання — створення підручника з історії України. — Нині вже, здається, є чимало підN ручників… — Кожна область пише свою історію. Кожен університет має свою історію. Ідеться про те, щоб створити таку історію держави, яка розповідала б не лише про рух народних мас і народні повстання, а й надавала матеріали про постаті. І про тих, хто працює на виробництві, і про тих, хто був меценатами, і про князів, і про гетьма! нів, про українську шляхту. Всі вони повин! ні знайти своє місце в Україні, і діти про це повинні знати. — Незабаром нам планують на0 в’язати… — Полтавську битву — “святкування” її 300!річчя. Але ще цього року — рокови! ни, коли гетьман Іван Мазепа уклав дого! вір зі шведами. А щодо “нав’язування”, то Україна повинна мати певну позицію. Ви! даватимемо книжки масовими наклада! ми, щоб вони були недорогими і доступ! ними всім. Мене як фізика дивує 1917 рік. У Харко! ві було створено паралельний “україн!
“Самій недовго збитися з путі, Та трудно з неї збитися в гурті”. Леся Українка · S. 4Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

їздить туди; ми з малими живемо в домі (так званому “сірому буди! ночку”). Із цього розселення має! мо розвагу: то ми ходимо до Лесі, то вона до нас на обід”. Оглядаємо кімнати: старовинні меблі білого кольору майстерно відреставровані, стіл, ліжко, ета! жерка з книжками, багато Лесиних особистих речей. Їх передали з Америки племінники, дочки двох Лесиних сестер Оксани та Ізидо! ри, які 1943 року виїхали за океан. Тут коралі, стрічки, ручка, горнятко тощо. Перед будинком дерев’яна тераса, туди насипали пісок, він нагрівався на сонці й Леся вигрі! вала хвору руку, а потім і ногу. У “білому будиночку” Леся вчи! лася, працювала. Тут поетеса на! писала близько 80 літературних творів, записала пісенну частину свята Івана Купайла, обрядові піс! ні, повір’я, казки, тут готувала до друку першу збірку поезій. 1892 року завершила роботу над руко! писом збірки “На крилах пісень”, яка побачила світ у Львові. Іван Франко писав у нарисі “Наше літе! ратурне життя в 1892 р.”: “Збірка віршів “На крилах пісень” вийшла сими днями у Львові і становить, без сумніву, найважнійший здобу! ток поетичної нашої літератури оригінальної на 1892 рік”. У Колодяжному 1890 року Леся склала курс!підручник “Стародав! ня історія східних народів”. Тут грала на своєму фортепіа! но улюблені мелодії й через опе! рацію руки змушена була розлучи! тися з милим її серцю інструмен! том. Згодом вона скаже, що, мож! ливо, була б кращим музикантом, ніж поетом. А на прощання поете! са написала елегію “До мого фор! тепіано” (1890 р.): Мій давній друже! Мушу я з тобою Розстатися надовго… Жаль мені! З тобою звикла я ділитися журбою, Вповідувать думки веселі і сумні. Коли я смуток свій на струни клала, З’являлась ціла зграя красних мрій, Веселкою моя надія грала, Далеко линув думок легкий рій. Розстаємось надовго ми з тобою! Зостанешся ти в самоті німій, А я не матиму де дітися з журбою… Прощай же, давній, любий друже мій! Леся Українка неодноразово відвідувала Колодяжне, а в лютому 1907 року побувала тут востаннє. А екскурсовод розповідає: під час Другої світової війни Лесин “бі! лий будиночок” зазнав руйнацій, згодом його відремонтовано і 1949 року відкрито музей на гро! мадських засадах, 1963!го він став меморіальним. 1980 року в ново! збудованому приміщенні відкрито літературну експозицію, а в “сіро! му” і “білому будиночках” — мемо! ріальну. 1991 року проведено ре! експозицію літературного музею. Над її вирішенням працювали львівські художники. Головний ху! дожник — архітектор Роман Батіг. Упродовж кількох годин ми ні! би розмовляли з Лесею, жили її життям. Перечитуймо Лесині тво! ри, пропагуймо їх, черпаймо з них натхнення на добрі діла. Велика подяка Марії Козак — голові об’єднання “Просвіта” Га! лицького району м. Львова, органі! заторові екскурсії, історикові зі Львова Василеві Кучеруку, дирек! тору музею Вірі Комзюк. ти” з проханням розпочати збір матеріалів. Дехто з них одразу від! махнувся. Мовляв, ми не раз звер! талися до місцевої влади зі своїми пропозиціями, але навіть відповіді не одержали. Та виходило, що се! ред тих пропозицій, які надавали місцевій владі, звучали переважно імена діячів всеукраїнського мас! штабу (хоч і про них не варто забу! вати), а також ті, яких загал ще не сприйняв. У Центральній Україні досі викликають неоднозначну ре! акцію Степан Бандера, Микола Міхновський, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Дмитро Донцов тощо. Можна зрозуміти місцеву владу (хоч на листи слід відповіда! ти), яка з одного боку, має невели! ку групу людей з такими пропози! ціями, з іншого — значну частину власного електорату, що цих про! позицій не сприймає. Поєднуючи принципи істориз! му та краєзнавчого центризму, цих кутів можна уникнути й енер! гію протилежностей спрямувати в конструктивне русло.
“Самій недовго збитися з путі, Та трудно з неї збитися в гурті”. Леся Українка · S. 4Originalseite ↗

«ПРОСВІТА»

Іванна КОРНЕЦЬКА, Ліга Українських Жінок, м. Львів Товариство “Просвіта” Галиць! кого району м. Львова органі! зувало екскурсію в село Ко! лодяжне на Волині, де працює літе! ратурно!меморіальний музей Лесі Українки. Вимощеною доріжкою повз квітники крокуємо до приміщення музею, по обидва боки якого роз! ташовано “сірий будиночок”, де мешкали Лесині батьки разом з меншими дітьми, та “білий буди! ночок”, який батько Петро Антоно! вич Косач спеціально побудував для Лесі. У ньому вона жила і тво! рила. Проходимо залами: родинні фо! тографії батьків Петра Антоновича та Ольги Петрівни Косачів, їхніх ді! тей, брата Олени Пчілки Михайла Драгоманова та багатьох видатних людей; зажиттєві видання творів Олени Пчілки та Лесі Українки, ста! ровинні меблі та побутові речі, руш! ники, крайки. Окремо на стіні — портрет поетеси пензля Генрієти Левицької: Лесині очі ніби промов! ляють: “Ви кволі? Лікуйтеся!”, “Ви байдужі? Одужуйте!”, “Ви ледачі? Беріться до праці!” В одній з кімнат гобелен “Ой, на Івана, ой на Купала”, де оживає Купальське свято. А ткали його львів’янки Леся Крип’якевич, На! талія Паук та Софія Бурак. Далі триптих “Волинь” художника Олек! сія Данне і його майстерно відтво! рена діорама “Лісова пісня”. Пос! Світлана ОРЕЛ, голова облоб’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, м. Кіровоград У Кіровограді міська влада ух! валила “Концепцію топонімічної політики”. Її автори — історики Микола Тупчієнко та Костянтин Шляховий взяли за основу єдиний принцип — повернення до істо! ричного минулого. А минуле це для нашого міста — лише радян! ське й імперське. Радянської “брудної сорочки” назв ми ще не зняли, отже, слід “переодягатися” в обноски часів Російської імперії? Очевидно, питання перейме! нування вулиць (і не лише облас! ного центру!) вже назріло й пере! зріло. Давно стало зрозумілим і те, що зробити одномоментно це складно й дорого. Але колись же треба починати! Хоч би з найоді! озніших імен, які просто по!блюз! нірськи звучать у дні сумних роко! вин Голодомору. Лесин “білий будиночок”
“Самій недовго збитися з путі, Та трудно з неї збитися в гурті”. Леся Українка · S. 4Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ДОРОГА ДО ЛЕСІ

тупово затихає розповідь екскур! совода і всі зачаровано слухають Лукашеву сопілку. У “сірому будиночку” майстер! но відтворено робочий кабінет Петра Косача, вітальню, сцену, фортепіано. Здається, що батько поетеси досі працює за письмо! вим столом, користується книжка! ми з книжкової шафи або відпочи! ває у кріслі!гойдалці, мати Олена Пчілка пише або проводить з діть! ми вистави на сцені. Навпроти батьківського “сіро! го” виділяється “білий будиночок” із терасою. Петро Антонович писав до Людмили Драгоманової: “Щоб було просторіше, збудував за це літо (1890 р.) окреме шале!флігель для старших дітей, і в ньому живуть Леся і Ліля, а Миша теж, коли при! Вітальня “сірого будиночка”
“Самій недовго збитися з путі, Та трудно з неї збитися в гурті”. Леся Українка · S. 4Originalseite ↗

НЕЗНИЩЕННЕ ТОВАРИСТВО

ДО 140NРІЧЧЯ “ПРОСВІТИ” Тетяна МОСІЙЧУК, відповідальний секретар Хмельницького міського об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Днями відбулося засідання правління Хмельницького місь! кого об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, на якому затверджено заходи з підготовки та відзначення 140!ої річниці “Просвіти” в Україні. Плануємо відкрити в Народному домі “Про! світи” експозицію “Українська родина”, переглянути фільм “Храм української душі” у Хмель! ницькій в/ч №А!0988, предста! вити нове видання Хмельницької міської “Просвіти” “Абетка юних українців” (автор В. Олійник), провести спільно з відділом ви! ховної роботи та кафедрою соці! ально!економічних дисциплін Національної академії державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького “круглий стіл” “Діяльність “Просвіти” та її роль у формуванні державницького сві! тогляду офіцерів!прикордонни! ків” за участю відомих просвітян України. Просвітницькі програми Хмельницької обласної держав! ної телерадіокомпанії “Поділля — Центр” “Свою Україну любіть” та “Подільський передзвін” (автор і ведуча — голова облоб’єднання Зоя Діденко) присвячені славно! му ювілею найпотужнішої гро! мадської організації, якою була, є і буде “Просвіта”. Хмельницькі просвітяни візьмуть участь в уро! чистому зібранні “Рідна “Просві! то”, матінко наша, сонцем нам ясним будь”. У читальні Народного дому “Просвіти” діє виставка “Незни! щенне товариство”.
“Самій недовго збитися з путі, Та трудно з неї збитися в гурті”. Леся Українка · S. 4Originalseite ↗

ВУЛИЦЯМ — ІМЕНА ЗЕМЛЯКІВ

Звісно, “концепція”, про яку йдеться, потрібна, і не лише в мас! штабах міста. Логічно, що розро! били її історики — у цьому її пере! вага і слабкість водночас. У ній запропоновано підхід суто науко! вий, коли будь!яка деталь може бути важливою, мати інтерес для дослідження. І якщо в археології якийсь черепок може приховувати сенсаційне відкриття, то чи ви! правданий такий підхід у топонімі! ці? Чи варто зберігати для нащад! ків усі плоди, як пише Микола Туп! чієнко, колективної творчості мешканців вулиці, району чи всьо! го міста? Це можливо, якщо вони й досі не втратили актуальності, по! бутують у мовленні нинішніх меш! канців. Передають у спадок і збе! рігають покоління не все підряд, а найцінніше. Тож чимало назв, особливо тих, які втратили акту! альність, не варто повертати. В основу Концепції поряд із принципом історичності, який слід очистити від нальоту імперського мислення, очевидно, слід поста! вити принцип краєзнавчого цен! тризму, тобто увічнення в назвах тих подій чи видатних імен, які пов’язані саме з цим краєм. Цю роботу вже розпочала “Просвіта”, збираючи у райцен! трах області матеріали про ви! датних людей, імена яких варто увічнити в назвах тих вулиць, що конче потребують переймену! вань. Такий підхід об’єднав би громади, бо йдеться не лише про діячів українського руху, а й про героїв минулої війни і про вчених (несправедливо забутих і відомих лише вузькому колу спе! ціалістів, але здобутки яких зас! луговують на пошану земляків), тих, хто прислужився рідному місту чи селищу своєю працею будівельників, лікарів, учителів, хліборобів. Цей процес має бути публіч! ним, відкритим, з обговоренням у місцевих ЗМІ, під час “круглих сто! лів” чи інших заходів із залученням авторитетних експертів. Процес непростий, потребує участі небай! дужих людей. Слід пробудити ін! терес до власної історії, оживити взірці для молоді, дати потужний імпульс для просвітницької робо! ти. Звертаюся до активістів гро! мадських організацій, депутатів рад різних рівнів, сільських, се! лищних і міських голів: не чекаючи вказівок, берімося за цю вдячну роботу, залучаючи компетентних і небайдужих людей. Маю сміливість стверджувати, що ця робота може об’єднати й ідеологічних супротивників. Коли ідея з’явилась, я звернулася до голів районних об’єднань “Просві!
“Від любові до наших князів, гетьманів, національної ідеї Т. Шевченка, М. Грушев! ського — до прагнення соборності”. · S. 5Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ЧИТАЦЬКЕ ВІЧЕ

комори зерно, м’ясо, овочі, плати! ти грошовий податок. Знесилена цим родина не могла виконати всіх зобов’язань, і тому з хати забрали (на що є ордер) майже все: ситець — 2 метри, рушник вафельний — 7 метрів, 5 штук селянського по! лотна. Для міста Ленінграда контора, яка працювала у Кролевці, забрала 40 кг цибулі, 64 кг огірків, 40 кг по! мідорів. Щомісяця надходило де! далі більше розпоряджень на при! мусову здачу сільгосппродукції, і це змусило селянина вступити до колгоспу. Переживши Голодомор 1932—1933 років, родина таки працювала у колгоспі. 1941 року магістрат Кролевця видав платіжне повідомлення №302 райстрахінспекції, за яким зобов’язали до 1 жовтня 1942 ро! ку заплатити 29 рублів 30 копійок. Збереглися повідомлення про здачу німецькому командуванню хліба: 100 кг упродовж доби. Так нащадок козаків Макар Іващенко мусив важко працювати на різних окупантів. Його діти воювали в Червоній армії, а після визволен! ня села Погрібки, 1943 року за! брали дочок на відбудову шахт Донеччини. Гірко передивлятися пожовклі документи, що свідчать про тяжке життя українців під владою кому! ністичних і фашистських окупантів.
“Від любові до наших князів, гетьманів, національної ідеї Т. Шевченка, М. Грушев! ського — до прагнення соборності”. · S. 5Originalseite ↗

ЗА ПРАВОМ СИЛЬНОГО

Микола КАРПЕНКО, заступник голови Сумського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, член НРУ “Росія поводиться з Україною за правом сильного”. Так вислови! лась місцева російська шовіністка про Голодомор 1932—1933 років. Саме за цим імперським правом намагаються знищити Українську державу, нав’язуючи федераліза! цію, поділяючи на схід і захід. Та хі! ба лише з Україною так поводиться Росія?! Що для неї Грузія, Абхазія, Осетія?! Хіба вони мають право на свободу, демократію, не спитавши північного господаря?! Звичайно ж, ні! Війна в Грузії вкотре розвін! чала перед світом російську “ми! ролюбну” політику. Брехня рікою ллється з мос! ковських телевізійних каналів, не гребують нею і московські висо! копосадовці. Але мета в Росії од! на — розколоти Україну. Ще твор! ці ПіСУАру (Південно!Східної Ук! раїнської Автономної Республіки) 2004 року намагалися відірвати від Матері!України її споконвічні землі, аби приєднати їх до Росій! ської імперії. Сценарій запозиче! Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. У народі кажуть, що варе0 ники в українській кухні — це друга страва після борщу. Натомість куховари селища Млинів, організовуючи варе0 никовий фестиваль, поста0 вили за мету довести, що са0 ме цій універсальній їжі на0 лежить першість. І це їм вда0 лося навіть без славнозвіс0 ного Вакули. Млинівські ва0 реники були такими смачни0 ми, оригінальними за фор0 мою та непередбачуваними щодо начинки, що, здавало0 ся, самі залітали до рота і та0 нули в ньому. Серед інших властивостей ва! реників дегустаційний люд ціка! вився трьома — начинкою, фор! мою та розміром. Щодо начинок, то традиційно переважали сир, картопля та капуста. А незвични! ми виявилися мак, шоколад, мед, банани і… гарбуз. Ним, зокрема, начинили вареники кухарі оздо! ровчого комплексу “Петрушка”. До того ж, помістили в гарбузову “каструлю”. Вийшло оригінально та смачно. Тож посудина з гарбу! ний ще з 1917 року. Тоді так само проголосили Криворізько!До! нецьку Республіку. Саме звідти розпочався наступ більшовицьких загарбників на УНР, але експансії 2004 відбутися не судилось, адже міжнародна спільнота на той час вже визнала українську незалеж! ність і сформувалася нова генера! ція громадян!патріотів. Проте, зазнавши поразки від національно!демократичних сил, п’ята колона Кремля знов намага! ється розколоти Україну, але вже за гуманітарно!культурним орієн! тиром. Заслані провокатори мос! ковських центрів на чолі з Затулі! ним знову зібралися у Сіверсько! донецьку, і попри Євроатлантичні прагнення держави нав’язують вступ до ЄЕП під проводом Росій! ської Федерації. Щоб нагадати агентам кому! нізму про “щасливе минуле”, пере! січний громадянин пропонує озна! йомитись із життям звичайного се! лянина із села Погрібки Кроле! вецького району — Макара Іва! щенка. Завдяки особистому архіву можна відтворити його долю. Народився він 1890 року в ко! зацькій сім’ї. Закінчив училище, брав участь у Першій світовій війні. Під час бойових дій за Львів рядо! вий Білостоцького 50!го піхотного полку потрапляє у полон до авс! трійців. Він день у день описує по! дії, в яких брав участь. Невдовзі після поневірянь у по! лоні Іващенко отримав повістку на військову службу до Червоної армії з попередженням: якщо не з’явиться на місце призначення у семиденний термін, його покара! ють, його майно і майно всіх роди! чів конфіскують на користь родин червоноармійців. Щоденно Макар мусив возити дрова для опалення казарми, про що свідчать позначки в його повістці. Середняк!одноосібник села Погрібки пережив війну і вів госпо! дарство, щоб забезпечити родину всім потрібним. Особливо поліпшилося життя тоді, коли продрозверстку заміни! ли продподатком. Сподівання на краще майбутнє додавало впевне! ності. Діти підростали, закінчували школу, але з 1930 року розпочала! ся нова хвиля нищення селянства. Через те, що Макар Іващенко від! мовився вступати до колгоспу, йо! го було взято на облік, а це приму! шувало здавати до громадської
“Від любові до наших князів, гетьманів, національної ідеї Т. Шевченка, М. Грушев! ського — до прагнення соборності”. · S. 5Originalseite ↗

ОЦЕ ТАК ІСТОРИК!

Степан СТЕЛЬМАЩУК, професор, м. Львів Якось 5 канал обговорював пи! тання про майбутній державний устрій України — унітарний чи фе! деративний. Найзавзятішим при! хильником федеративного був істо! рик Толочко: нехай Донбас гово! рить російською, а захід України — славить Бандеру і Шухевича. Стосовно Донбасу аргументи прості: росіяни тут живуть на своїй етнічній території, бо колись це були дикі степи, якими розгулювали азій! ські орди, нічия земля, яку й засели! ли росіяни (?!). А Західну Україну іс! торик обмежив Бандерою і Шухеви! чем. Але до Бандери і Шухевича ми йшли через любов до наших князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, гетьманів Богдана Хмель! ницького, Івана Виговського, Івана Мазепи, через національні ідеї Тара! са Шевченка, Михайла Грушевсько! го, Симона Петлюри, через само! жертовність героїв Крут… І все це лише підсилює наші прагнення со! борності, а не окремішності. Все це історик Толочко, напев! но, знає краще за нас. Він, як суди! мо з його слів, любить Україну, але якоюсь ніби відчуженою любов’ю, специфічною. Тож західноукраїнці дали б йому на його федералістичні прагнення відповідь словами Івана Франка: Ти, брате, любиш Русь, Як хліб і кусень сала, — Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона не спала. Ми дивуємося, пане Толочко, що приспані чужинецькою ідеоло! гією Ви й досі не прокинулися.
“Від любові до наших князів, гетьманів, національної ідеї Т. Шевченка, М. Грушев! ського — до прагнення соборності”. · S. 5Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ ВАРЕНИК

зовими варениками спорожніла однією з перших. Майже водночас були вареники з начинкою за ста! родавніми рецептами — із суше! них фруктів. Цей диво!витвір представили куховари Млинів! ської гімназії. А найкрасивішим за формою став вареник, який презентували представники Млинівського техні! куму ветеринарної медицини Ліда Йосенко та Іван Гавриленко. Зробили цей вареник у формі козака — із пишними вусами та “оселедцем” і назвали “красунчи! ком”. І аж до завершення фестива! лю ніхто не наважився відкусити “красунчика” — щоб якомога біль! ше глядачів могли ним помилува! тися. А ось “богатиря”, якого вигото! вили працівники млинівського ди! тячого садка №1, таки четвертува! ли. Точніше, розділили аж на сто частинок, і вийшли вони значно більшими від звичайного варени! ка. А все тому, що вареник!“бога! тир”, якого визнано переможцем фестивалю, важив майже десять кілограмів. — Готуючи його, — зізнається кухар дитсадка Наталія Жабок! рицька, — ми, звичайно, хвилюва! лися — щоб, бува, не розвалився, не тріснув. А ще не могли знайти такого черпака, щоб вийняти із виварки. Довелося скористатися марлею. На фестивалі шанувальники віддали йому найбільше “знаків якості”. Єдине, можливо, у чому “недопрацювали” — це кількість сметани до вареника. Шкварок вистачило, а сметани варто було замість трьох подати літрів зо тридцять. Організатори фестивалю не ставили собі за мету козирнути ре! кордами — це була просто пошана варенику. А рекорд виник сам со! бою — на фестивалі млинівські ва! реникомани представили аж дві сотні різноманітних вареникових начинок.
“Від любові до наших князів, гетьманів, національної ідеї Т. Шевченка, М. Грушев! ського — до прагнення соборності”. · S. 5Originalseite ↗

ПРИМАРА ІМПЕРАТРИЦІ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ

Степан БОЙКО, м. Івано!Франківськ Диво!дивне відбувається в на! шій незалежній Україні. Мені, як ве! терану “Просвіти”, тяжко на серці, коли дізнався, що антидержавні ре! акційні сили п’ятої колони встано! вили в день святкування 225!ої річ! ниці українського міста Севастопо! ля пам’ятник кату українського на! роду — російській імператриці Ка! терині ІІ, яка, за влучним висловом Тараса Шевченка, “доконала вдову сиротину”, тобто безталанну геть! манську козацьку Україну. По!перше, місто Севастополь (Херсонес) було засновано майже 2,5 тисячі років тому. По!друге, уряд України виділив на святкування річ! ниці Севастополя понад 20 млн гри! вень з бюджету, і є мільйони україн! ців, які не дозволили б фінансувати пам’ятник ненажерливій “німецькій вовчиці”, яка разом зі своїми кохан! цями — графами Орловим та По! тьомкіним організувала палацовий переворот. Це вона своїми указами юридично затвердила кріпосне пра! во над покозаченим селянством Ук! раїни, ліквідувала 1764 року україн! ське гетьманство, залишки політич! ної автономії Лівобережної Слобід! ської України. Разом з польською шляхтою 1768 року задушила славет! не українське гайдамацтво на Право! бережжі й Поділлі. За її ганебним ука! зом 1775 року зруйновано Запорозь! ку Січ. Майже 40 тисяч козаків поми! рали в землянках на будовах північної столиці імперії, інші втікали за Дунай та Дон, деякі страждали в соловець! ких камерах, як останній кошовий отаман Калнишевський. На жаль, тінь імператриці ще досі панує на півдні України. Де ви, патріоти незалежної Украї! ни, чому пасивно спостерігаєте за тим, як володарює етнічна меншина?
“Від любові до наших князів, гетьманів, національної ідеї Т. Шевченка, М. Грушев! ського — до прагнення соборності”. · S. 5Originalseite ↗

РІДНЕ СЛОВО З УСТ БОГДАНА КОЗЯРСЬКОГО

Тарас ЛЕХМАН, журналіст, м. Червоноград Львівської обл. Уродженець Сокальщини Богдан Козярський три десяти! річчя викладав українську мову і літературу у школах Червоног! рада, що на Львівщині. Також писав вірші, п’єси, грав у місце! вому драмтеатрі ім. Лесі Україн! ки, стояв біля джерел створення у місті “Просвіти”. Рідна мова, рідне слово — для нього понад усе. Тому заслужив шану своїх краян. Не випадково Богдана Козяр! ського Прибузький край обрав народним депутатом Верховної Ради України першого демокра! тичного скликання. Після завер! шення депутатської каденції Бог! дан Козярський відмовився від висунення своєї кандидатури на повторний термін. Мовляв, пот! рібні нові сили, нові ідеї. Однак ніколи не полишав ак! тивної творчої діяльності, науко! вої роботи. Згодом він став кан! дидатом філологічних наук, до! центом, викладає у ВНЗ Києва, видає збірки поезій. Не забув і про акторську май! стерність. Нещодавно видав ком! пакт!диск “Рідне слово”. Тут ви по! чуєте у виконанні Богдана Козяр! ського “Слово о полку Ігоревім”, “Енеїду” Івана Котляревського, “Ве! ликий льох” Тараса Шевченка, “Лі! сову пісню” та “Оргію” Лесі Україн! ки, вибрані твори Івана Франка, “Мару” Ліни Костенко, а також ав! торські твори читця.
“Рівних їм у титанічності праці Україна не знає”. · S. 6Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

доровичу, єпископові УАПЦ. Вони були у грубезних полотня! них оправах із черво! ними наліпками з іні! ціалами “М. Г.” Від Любові Іларіонівни Пустовійт, що мешка! ла з дітьми на Пань! ківській на третьому поверсі, отримав кілька фотографій Михайла Сергійови! ча, які передав до Му! зею Грушевського. Ана мою лекцію, що відбувалася у Музеї історії Києва, Варвара Степанівна Ткач принесла папери класика киє! вознавства, члена!кореспондента сикографічна пам’ятка, духовна скарбниця українського народу. Б. Грінченко відомий ще як організатор видавничої справи, української журналіс! тики. У період демократичних змін 1905— 1907 рр. він працював у редакціях перших українських газет “Громадська думка”, “Рада”, часопису “Нова громада”. Крім то! го, письменник упорядковував та видавав літературні збірники й альманахи. Працю Б. Грінченка високо оцінили йо! го сучасники І. Франко, М. Коцюбинський, П. Грабовський. Нині літературознавці стверджують, що за працездатністю Бори! са Грінченка переважив хіба що Іван Фран! ко. Обидва вони працювали до самозабут! тя: один на Наддніпрянщині, інший — у Га! личині, й рівних їм у титанічності праці Ук! раїна не знає. Луганське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка оголо! сило 2008!й Роком Бориса Грінченка на Луганщині. Наша мета — гідно вшанувати пам’ять митця, залучити широкі кола нау! ковців, педагогів, краєзнавців до нових
“Рівних їм у титанічності праці Україна не знає”. · S. 6Originalseite ↗

НЕЗАБУТНІ

Євген БУКЕТ фото автора Незвично вирішив відсвят! кувати свій 60!річний юві! лей знаний український іс! торик, джерелознавець, доктор історичних наук, лауреат Націо! нальної премії України ім. Тараса Шевченка, автор понад 1300 пуб! лікацій із різних проблем новіт! ньої історії України Сергій Біло! кінь. У родинному будинку Гру! шевських триває виставка “Гру! шевськіана зі збірки Сергія Біло! коня”. На відкриття прийшли ко! леги, друзі, родичі ювіляра, відомі поети, художники, музиканти, громадські діячі. Одна зі сфер зацікавлення науковця — дослідження постаті видатного історика, громадсько! го та політичного діяча Михайла Грушевського. Захопившись сту! діями про життя та діяльність ві! домого вченого, Сергій Іванович по крихтах збирав раритети ро! дини Грушевських, відкриваючи нові сторінки у життєписі славно! го роду. “Сергій Іванович відомий на! самперед своєю унікальною ко! лекцією документів, світлин, кни! жок багатьох видатних діячів Ук! раїнської держави, — зазначила директор історико!меморіально! го музею Михайла Грушевського Світлана Панькова. — Є україн! ська академічна традиція: вшано! вувати ювілярів виданням збірни! ків, книжок, але наш музей вирі! шив ушанувати Сергія Івановича виставкою. Я знала, що в його ко! лекції велика кількість матеріалів про Грушевського, його родину і вони всі — унікальні. Тому як лю! дина, що вже 15 років досліджує творчість Грушевського і розуміє Олексій НЕЖИВИЙ, директор науково!краєзнавчого центру “Інститут грінченкознавства”, член правління Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Виповнюється 145 років з дня наро! дження талановитого письменника, лексикографа, фольклориста, педа! гога, громадського діяча, людини непохит! ної волі, вартового рідного слова Бориса Дмитровича Грінченка. Він — автор повістей про життя україн! ської інтелігенції “Сонячний промінь”, “На розпутті”, про українське село на зламі XIX і XX сторіч — “Серед темної ночі”, “Під ти! хими вербами”. Перу Грінченка належать майже п’ятдесят оповідань, шість поетич! них книжок, драматичні твори, переклади. А ще численні фольклористичні та істори! ко!літературні праці, публіцистичні, педа! гогічні статті. 1887 року Борис Грінченко разом із дружиною Марією Загірньою приїхав на запрошення Христини Данилівни Алчев! ської вчителювати в с. Олексіївку на Кате! ринославщину (тепер Перевальський ра! йон Луганської області). Тоді Олексіївка бу! ла своєрідним культурним осередком усієї України. На ім’я Бориса Грінченка надходи! ли журнали, альманахи, газети, а також чи! мало листів від українських письменників та громадсько!культурних діячів. Навесні 1891 року сім’ю Грінченків відвідав Трохим Зіньківський, а восени 1892 тут перебував Іван Липа. У тяжких умовах розпочалося вчите! лювання Б. Грінченка. Згадаймо горе! звісні укази 1863 і 1876 років, коли забо! ронили друкувати книжки, періодику ук! раїнською мовою, навчатися україн! ською. Всупереч заборонам, Борис Грін! ченко не лише навчав рідною мовою, а й писав українські підручники — “Буквар”, “Рідне слово”, “Українська читанка”. Він осмислював найважливіші теоретичні питання педагогіки, що саме тут набули практичного застосування. Згодом Бо! рис Грінченко опублікував педагогічні праці: “Яка тепер народна школа на Ук! раїні”, “Народні вчителі і українська шко!
“Рівних їм у титанічності праці Україна не знає”. · S. 6Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

НОВІ СТОРІНКИ СЛАВНОГО РОДУ

вагу цих матеріалів, запропонува! ла Сергієві Івановичу зробити таку виставку, і він погодився. Нині го! туємо каталог цих фондів. Не знаю, чи вшановували ювіляра са! ме в такий спосіб, принаймні в Ки! єві. Книжка зазвичай призначена для фахівців, а на виставку прихо! дять усі. Для нас важливо, аби ці речі побачило молоде покоління — студенти, школярі, які нині не! багато читають. Тому виставка триватиме до кінця жовтня”. Перші знахідки започаткували унікальне зібрання, яке нині міс! тить не одну сотню писемних та іконографічних джерел, книжкових видань. Форму! вання колекції — це складно і захопливо. Чи не найкраще про це розповів сам Сергій Іванович: “У радянські часи про Михайла Сергійовича Грушевського можна було розмовляти лише в кількох родинах. Від Алли Анатоліївни Грушевської маю примірники “Киевской старины” й “Записок НТШ”, що належали кузенові Ми! хайла Сергійовича — Маркові Фе! ВУАН Володимира Івановича Щер! бини — те, що збереглося від його архіву. До війни Варвара Степанів! на навчалася разом із моїм бать! ком і запросила мене до себе. Так я одержав від неї рукопис “Споми! нів” Грушевського. Коли знову її відвідав, Варвара Степанівна пе! редала мені решту паперів і багато світлин Щербини”. Сергій Білокінь свого часу опублікував цінні бібліографічні матеріали, маскуючи їх як додат! ки до запрошень на конференції та літературні вечори. Робили це тоді, коли іншим способом було неможливо обійти цензурні об! меження. Тяжко уявити, скільки зусиль і навіть хит! рощів доводилося йому витратити, щоб провести текст через всі підводні камені. На виставці в музеї Гру! шевського я зустрів Дмит! ра Грушевського, далекого родича першого Прези! дента УНР, який нині меш! кає на Кубані, а в Києві вив! чає українську мову в Між! народній школі україністи! ки при Київському націо! нальному університеті іме! ні Тараса Шевченка. “Наша сім’я, рятую! чись від переслідувань ра! дянської влади, виїхала з Києва спочатку в Лу! ганськ, потім у Донецьк, зрештою опинилася в Краснодарі, де й нарешті осіли, — розповідає Дмит! ро. — Але родичі є і в Укра! їні, і в Канаді, можливо, ще десь. Приїжджаючи, а я вже втретє в Україні, обов’язково відвідую цей музей. Нинішня вис! тавка надзвичайно цікава”. Бориса Грінченка та Марії Загірньої. Ці ви! дання рекомендувало Міністерство освіти і науки України. Плануємо підготувати нові видання, се! ред яких і першу книжку вибраних творів Марії Загірньої. Нещодавно за нашої участі відкривали шкільний кабінет!музей Бориса Грінченка в Луганському обласному ліцеї іноземних мов. У ньому представлено численні фо! тознімки родини Бориса Грінченка та його друзів — українських письменників Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Воло! димира Самійленка. Окрема експозиція розповідає про історію вітчизняного грін! ченкознавства, яке представлено іменами Сергія Єфремова, Миколи Чернявського, Володимира Дурдуківського, Івана Пільгу! ка, В’ячеслава Чорновола, Анатолія По! грібного, Василя Яременка, Юрія Яненка, Богдана Пастуха. Подано й уривки з художніх творів Бо! риса Грінченка, проілюстровано репродук! ціями живописних полотен українських ху! дожників. Створення цього кабінету!музею в од! ному з найкращих загальноосвітніх нав! чальних закладів Луганської області стало можливим завдяки ініціативі та участі його директора — кандидата педагогічних наук А. І. Каташова. А попереду в нас копітка пра! ця: організація роботи дослідницького гур! тка юних грінченкознавців, яка продовжить традиції грінченкознавчих конференцій, що їх започаткували двадцять років тому. 9—10 грудня 2008 року в Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка до 145!річчя з дня народження Бориса Грінченка відбудеться Всеукраїнська наукова конференція “Твор! ча спадщина Бориса Грінченка і українська національна ідея”. Учасники конференції матимуть змогу виступити в навчальних закладах Луганщини, долучитися до пре! зентацій нових видань, відвідати літера! турно!меморіальний музей Бориса Грін! ченка в селі Олексіївці Перевальського ра! йону Луганської області, який має стати центром науково!дослідницької та куль! турно!освітньої роботи, що теж сприятиме розвитку етнокультурної ідентичності укра! їнського народу.
“Рівних їм у титанічності праці Україна не знає”. · S. 6Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

РІК БОРИСА ГРІНЧЕНКА НА ЛУГАНЩИНІ

ла”, які засвідчують створену ним педа! гогічну систему, котра передбачала б на! ціональне виховання. У нашому краї відбулося становлення Бориса Грінченка як фольклориста. Важ! ливий набуток — чотири томи “Етнографіч! них матеріалів”. В Олексіївці письменник почав збирати матеріали для українського словника. Зго! дом склав “Словар української мови”. Словник витримав кілька перевидань, у ньому майже 68 тисяч українських слів пе! рекладено російською, є відповідні ілюс! тративні матеріали із різних фольклорних, етнографічних, літературних джерел, словників, розмовної народної мови. Словник Бориса Грінченка — видатна лек! досліджень його творчої та наукової спад! щини і впроваджувати в практику націо! нально!патріотичного виховання учнів і студентів. На сторінках журналу “Бахмутський шлях” постійно друкують не лише грінчен! кознавчі дослідження, а й самобутні твори, такі як: історична повість Бориса Грінченка “Іван Виговський”, листи до Володимира Гнатюка. Науково!краєзнавчий центр “Інс! титут грінченкознавства” Луганського на! ціонального педагогічного університету ім. Тараса Шевченка підготував та видав мо! нографію “Борис Грінченко: вартовий рід! ного слова”, а також навчальний посібник “Література рідного краю. Луганщина”, де чільне місце відведено вивченню творчості
“Краєзнавство зараз перебуває в авангарді національно!культурного відродження України”. · S. 7Originalseite ↗

ПЕРШИЙ КРАЄЗНАВЕЦЬ КИЇВЩИНИ

Євген БУКЕТ “Я почав із краю, в якому мешкаю, захопився пошу! ками історії по! віту Васильків! ського, закутка мого родинного, з наміром у май! бутньому, якщо мені час і сили дозволять, не зу! пиняючись на то! му описі, рухати! ся далі, крок за кроком, із повіту в повіт переходя! чи. Так щоб на! прикінці цього шляху, якщо я подолаю його за до! помогою віднайдених джерел і ви! писок, скласти цілковитий образ України, — розуміючи під цією наз! вою лише Київську губернію”. Так писав у передмові до своєї першої книжки “Опис повіту Васильків! ського”, що побачила світ 1853 ро! ку у Варшаві, Едвард Руліковський — видатний польський історик і ет! нограф, дослідник Правобережної України. Едвард Леопольд Руліковський (творчі псевдоніми — Едвард з По! радова, Онуфрій з Порадова) на! родився 1825 року в селі Мотови! лівці Васильківського повіту в за! можній родині місцевого поміщи! ка. Батько Едварда Юзеф був мар! шалком повітової шляхти та зас! новником костелу в Мотовилівці. Це містечко разом із навколишні! ми населеними пунктами перебу! вало у власності родини Руліков! ських із середини ХVIІI сторіччя, яка отримала його у спадок від ві! домого українського роду Аксаків. Ця родина подарувала світові багатьох відомих людей. Дядько Едварда Людвіг Руліковський був мировим суддею та послом на сейм Королівства Польського, на! лежав до комітету, який опікувався могилою Тадеуша Костюшки, пра! цював у Благодійному товаристві та Архібратстві милосердя, очолю! вав Комітет дитячих притулків. Усе життя цікавився астрономією. Аст! рономічні прилади, які він колекці! онував, заповів Академії наук, а бібліотеку — Краківському науко! вому товариству. За видатні заслу! ги перед суспільством йому при! своїли звання почесного громадя! нина Кракова. Маршалком шляхти Васильків! ського повіту та почесним курато! ром Білоцерківської гімназії був і старший син Юзефа Едмунд. Ед! мунда й Едварда часто плутали. Зрештою, навіть рік смерті Едмун! да в науковій літературі довго вва! жали роком смерті Едварда. Ще один син Юзефа, Вацлав, був відомим промисловцем та ге! ральдистом. Він навчався в Київ! ському університеті, але його вик! лючили за належність до Союзу Родинний герб Могила історика Польського Народу. Пізніше у сво! єму маєтку Городищі на Волині Вацлав розгорнув велике вироб! ництво — фабрику з виготовлення предметів із порцеляни, фаянсу, скла та мозаїки. Продукція фабри! ки була широко відома в Україні та за її межами. Вацлав Руліковський одним із перших в Україні взявся прокладати залізничну колію. Од! нак його підприємницькі справи склалися невдало, і він переїхав до Кракова, де повністю присвятив себе науці. 1883 року Вацлава обрали чле! ном Історичної комісії Академії на! ук. Разом із Зиґмунтом Люба!Рад! жинським Вацлав Руліковський працював над розлогим дослі! дженням “Князі та шляхта між Ся! ном, Вепром, Бугом, Прип’яттю, Дніпром, Синюхою, Дністром та північними відрогами Карпат”, перший том якого вийшов друком у Кракові 1880 року з його вступ! ною статтею. Творча спадщина Вацлава Ру! ліковського перебувала у Націо! нальній бібліотеці імені Оссолін! ських. Спираючись на його гераль! дичні записки, Адам Бонєцький пізніше склав свій чотиритомний гербовник. Руліковський був почесним членом Геральдично!генеалогічної академії в Пізі. Помер він 1892 ро! ку в Завадівці Сквирського повіту. Його поховали у родинній усипаль! ниці в Мотовилівці. Син Вацлава Еразм успадкував від батька зацікавленість історією, був співробітником “Географічного словника Королівства Польського та інших країв слов’янських”. З такої родини походив Едвард Руліковський, син Юзефа та Софії з Борейок. Дитинство Едварда минуло по! руч з братами Вацлавом і Антонієм у маєтку дідуся Ігнатія в Самострі! лах. Отримав спочатку домашню освіту, потім навчався в Парижі, в Колеж де Франс та у Сорбонні. Після повернення в Україну Ед! вард досліджує шляхетські архіви. Тоді він перебував під значним впливом своїх старших товаришів Михайла Грабовського, який заохо! тив молодого Руліковського до вив! чення історії, й Костянтина Свідзін! ського — відомого колекціонера та любителя давнини. Результатом ро! боти Едварда стала його моногра! фія “Опис Васильківського повіту з точки зору історії, звичаїв, статисти! ки”. Це була перша комплексна кра! єзнавча праця на південній Київщи! ні та одна з перших в Україні. Вона містить історію цього реґіону від ча! су появи тут земельної власності, хронологію зміни власників, а також безцінний етнографічний і топогра! фічний матеріал. Руліковський увів до наукового обігу багато нових фактів і матеріалів. Зокрема, саме він вперше згадав про князів Полов! ців!Рожиновських і навів письмові джерела, про історію цього роду, описав давні шляхи, що проходили цими землями, висловив багато спостережень щодо природних явищ. Праця Руліковського переси! пана колоритними місцевими ле! гендами (одна з них — про виник! нення назви Біла Церква), які автор розглядав як етнографічне джерело із зернами правди. Робота Е. Руліковського здобу! ла високу оцінку тогочасних науков! ців, зокрема Юліана Бартошевича та Вацлава Олександра Мачейов! ського, схвально відгукнувся про неї Йоахім Лелевель. Книжку пе! Маєток у Мотовилівці в XIX столітті та в наш час реклали російською мовою. Лав! рентій Похилевич, автор “Сказаний о населенных местностях Киевской губернии” зазначає: “Эдуард Рули! ковский… известен описанием уез! да Васильковского, составленным на польском наречии, из которого мы заимствовали большей частью сведения о прежней судьбе Мото! виловки и некоторых других сел”. Похилевич у своїх творах часто не! справедливо й не зовсім коректно критикує попередника, хоч саме праці Руліковського, а не Похилеви! ча пізніше визнали найкращими краєзнавчими роботами про Київ! щину ХІХ століття. Брат Руліковського Вацлав з 1840 до 1856 року володів селом Пашківкою (нині Макарівського ра! йону), де в маєтку знайшов архів магнатів Харлінських, який містив дуже багато цінних відомостей із іс! торії Приірпіння. Саме вони лягли в основу другої фундаментальної книжки Руліковського “Опис повіту Київського”, яка вийшла друком уже після його смерті. Збираючи мате! ріали для цієї книжки, автор п’ять років працював в архівах Львова, Рима та Парижа, де зав’язав кон! такти із Северином Гощинським. 1855 року історик опублікував у “Варшавському щоденнику” життє! пис генерал!майора графа Яна Стахурського — видатного військо! вого діяча Речі Посполитої, який у XVII сторіччі був комендантом Білої Церкви, незабаром вийшла друком ще одна монографія Руліковсько! го, присвячена історії Трипілля над Дніпром та його околиць. Фраґмент книжки “Опис повіту Київського” — “Дороги та шляхи на правому березі Дніпра” 1878 року було надруковано у збірнику “Atte! neum”, наступною в збірці “Квіти та плоди” вийшла праця “Протягом кількох століть”, у якій змальовуєть! ся історія Брацлавщини з XIV до XVIII століття. У “Збірці відомостей, що стосуються антропології краю”, що її видавала Антропологічна ко! місія Академії наук, членом якої вчений став 1879 року, було опублі! ковано статті “Етнографічні записки з України”, “Могила в Геленівці Васильківського повіту на Ук! раїні, досліджена в 1879 році”, “Кам’яні намистини, знайдені на правому березі басейну Дніпра”. Час від часу праці Ру! ліковського публікували в “Хроніці відомостей з краю та закордону” (“Слово про бать! ка Мазепи”), “Варшавському щоденнику” (“Про Мазепу”) та інших виданнях. Як член Археологічного та Статистичного товариства брав участь у з’їздах росій! ських археологів у Києві 1874 та 1899 років, активно займав! ся проведенням місцевих ар! хеологічних досліджень, роз! копками курганів. Едвард Ру! ліковський мав у Мотовилівці кам’яний двоповер! ховий будинок, а та! кож сад, у який звозив “останки старины, чтобы предотвратить их от уничтожения”. Він об’їздив усю Київ! щину, побував у кож! ному описаному ним населеному пункті. З 1880 року Ед! вард Руліковський співпрацював з редакцією “Словника географічно! го Королівства Польського та ін! ших країв слов’янських”, був авто! ром багатьох статей щодо місце! востей в Україні та Білорусі. Мар’ян Дубецький, видавець книжки “Опис повіту Київського”, відзначає, що в “Словнику геогра! фічному…” “жодна з земель дав! ньої Речі Посполитої не була так ґрунтовно опрацьована, як ці око! лиці України, описані Едвардом Руліковським”. До останніх днів науковець не полишав своїх досліджень. Кни! жка “Опис повіту Київського”, — згадував Мар’ян Дубецький, — потрапила до нього “без титульної сторінки, кількох сторінок у кінці й кількох у середині”. Видана навіть у такому вигляді через 13 років після смерті автора, вона й сьо! годні — безцінне джерело для краєзнавців. У рукописі лишилася ще одна книжка — “Історія зовнішня, а та! кож внутрішня Києва у зв’язку з за! гальною історією краю”, що згідно із заповітом автора, зберігається в Оссолінеумі у Львові. 1899 року Е. Руліковський передав у дар свою археологічну колекцію ство! реному в Києві Музеєві старожит! ностей та мистецтва. Останні роки свого життя дослідник провів у Києві. Й. Таль! ко!Хринцевич залишив нам такий опис зовнішності цієї незвичай! ної людини: “Обличчя мав сер! йозне. Вся постать ніби вийнята з рами старого історичного пор! трета…” Помер Едвард Руліков! ський 21 квітня 1900 року в Сол! танівці поблизу Києва. Його по! ховали у родинній усипальниці в Мотовилівці. Його величезна спадщина, що містила копії архівних та бібліотеч! них матеріалів, етнографічні колек! ції та кореспонденцію, зберігалась на початку ХХ сторіччя в Сан!Джу! ліано біля Пізи в Італії, де мешкала його племінниця та спадкоємиця, дочка Едмунда Руліковського Ельжбета Бошняцька. Згодом вона передала її до Оссолінеуму у Льво! ві, де принаймні якась її частина зберігається досі. Наталя Яковенко згадує чотиритомний рукопис гер! бовника Едварда Руліковського, що став одним із джерел до скла! дання переліку київської шляхти в її праці “Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.” Настав час, коли спадщина нес! праведливо забутого польського на! уковця, закоханого в Україну, мусить повернутися в його рідний край. Її варто перекласти українською мо! вою й донести до кожної бібліотеки Київщини як безцінну краєзнавчу пам’ятку. Влада Київської області повинна взяти під опіку могилу Ед! варда Руліковського в Мотовилівці й залишки його маєтку, які нині занед! бані: порослі бур’янами і завалені сміттям. Місце, де зароджувався краєзнавчий рух Київщини, нині ві! доме лише завдяки “чорним” архео! логам і туристам!одинакам, але во! но цілком може стати в найближчо! му майбутньому історичним і куль! турним заповідником, важливим для України і для Польщі.
“Зустрічі відкрили читачам нові імена у світовій літературі”. · S. 8Originalseite ↗

НАША КНИГА

Євгенія КОВАЛЬСЬКА, м. Київ Львів, який здавна приваблює ту0 ристів історично0культурною спад0 щиною, впевнено відстояв звання літературної столиці України. Най0 кращим підтвердженням цього став 15 0й Форум книговидавців, що про0 ходив 11—14 вересня. Кожен, хто бодай трохи цікавиться літе! ратурою (і не лише українською) хоч раз у житті мусить відвідати Львів усередині вересня. Адже книжковий Форум та Міжнародний літературний фестиваль, який проходить у рамках форуму, привно! сять у спокійний та розмірений ритм життя міста характерну для творчих людей частку поетичного безумства. Лише уявіть літера! турну ідилію: вулицями чимчикують люди з книжками, у кав’ярнях тривають літературні дебати, а з Ратуші лунає поезія в режимі нон!стоп. Львів перетворився на місто з лі! тературних мрій. На жаль, не обійшлося без дощу та різ! ких похолодань, що змусило молоду рес! публіку поетів змінити місце дислокації. Та й у програмі Форуму знайшлося багато “білих плям” чи радше “чорних дір”, які змусили відвідувачів побігати містом, пропустивши не одну дискусію чи презентацію. Однак усе це дрібниці порівняно з тим розмаїттям книжкових і літературних подій, які підготу! вали організатори. У програмі Форуму кожен міг провести час на свій смак: узяти участь у мистець! ких проектах, арт!подіях, квестах і лотере! ях, концертах, благодійних акціях і навіть пограти в шахи з письменниками — більш як 260 заходів. Окрім того, на Третій між! народний літературний фестиваль запро! сили близько 150 літераторів з 15 країн світу. І вони приїхали, попри те, що їхніх книжок не видавали в українському перек! ладі. Так, український читач вперше мав нагоду зустрітися з авторами з Франції, Швейцарії, Норвегії, Швеції, Чехії, Хорва! тії, Ізраїлю, Росії та Грузії. А серед спеці! альних гостей були представники Австрії, Литви та Польщі. Саме на Форумі книгови! давців австрійське Посольство розпочало Дні Відня в Україні. БУТИ ЧИ НЕ БУТИ — ОСЬ У ЧІМ ПИТАННЯ На добрий почин 15!й книжковий Форум благословив сам Роман Віктюк, народний артист України, професор, колишній львів’янин: “У назві будь!якого міста, немов у мініатюрі, закодовано його звуковий об! раз… Ль!ві!в!в!в… Відчуваєте стугін храмо! вих дзвонів, немов відгомін історії, такої гли! бокої та довгої, як уміння співака тримати звук “в!в!в”, а в ньому — привітне вікове львівське левине гарчання. І сп’янілий цим гарчанням Форум вже вп’ятнадцяте обирає Ль!ві!в!в!в! Щасти тобі, П’ятнадцятий у Видавництво “Махаон” вирішило завойовувати читача кількістю та якістю
“Зустрічі відкрили читачам нові імена у світовій літературі”. · S. 8Originalseite ↗

МІЖНАРОДНИЙ КНИЖКОВИЙ ФОРУМ ПО-ЛЬВІВСЬКИ

Льво!в!в!в!ві! Чуєте стугін хра! мових дзвонів? Вони благос! ловляють Форум!” Саме Роман Віктюк підготу! вав урочисту церемонію відкрит! тя 15!го (чим не ювілей?!) Фору! му у Львівському національному театрі опери та балету. Традиційно розпочали Фо! рум оголошенням найкращої книжки, що збіглося з гучним оприлюдненням переможця — Гран!прі конкурсу “Книга року! 2008” здобув “Гамлет, принц Данський” Вільяма Шекспіра у перекладі Юрія Андруховича (видавництво “А!БА!БА!ГА!ЛА! МА!ГА”). Окрім оригінального авторського перекладу, окра! сою видання стали ілюстрації Владислава Єрка. Правда, чор! но!білі й не такі виразні, як у ро! мані про Гаррі Поттера, однак, безперечно, майстерно вико! нані. Перекласти та видати без! смертного класика Іван Малко! вич і Юрій Андрухович вирішили кілька років тому на одному з попередніх форумів. На думку Малковича, “Гамлет” — саме той твір, який кожне покоління має перекласти своєю мовою. Переклад Андруховича став першим перекла! дом Шекспіра укра! їнською у третьому тисячолітті. А сам письменник при! пустив, що до нас! тупного Форуму, можливо, й “Ромео і Джульєтту” перекладе. На Форумі класичне диво у співавторстві Андрухович — Єр! ко — Малкович можна було придбати лише за 40 гривень. Можемо лише гадати, чи збере! жеться ціна на “Книгу року! 2008” у книгарнях. МІЛІЦІЯ — З КНИЖКАМИ На щастя, цього року Форум оминула гірка доля відвідин Президента Віктора Ющенка. Звісно, добре, що глава держа! ви цікавиться, що читають укра! їнці сьогодні, однак перспектива блокування доступу до книжко! вого ярмарку відвідувачів аж ніяк не надихало ані продавців, ані покупців. Можливо, зглянувшись на численні прохання, Віктор Ющенко сам не приїхав, делегу! вавши міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Міністр прибув на книжко! вий ярмарок з важливою місією — закупити для своїх “орлів”!мі! ліціянтів бібліотечки. Він, ма! буть, сам скучив за літературою, бо дуже вже припало йому до смаку львівське “Видавництво Старого Лева”, яке видає книж! ки для дітей. Луценко подарував видавництву комп’ютер і заку! пив тисячу книжок для сиротин! ців Луганщини. МУЛЬТИМЕДІЙНА СУТНІСТЬ ЛІТЕРАТУРИ Третій міжнародний літера! турний фестиваль у рамках Фо! руму книговидавців продемонс! трував мультимедійні тенденції в презентації. Класичні презен! тації, де автор зачитує уривки власного твору, молодим літе! раторам здаються “старосвіт! ськими”. Хоч, безперечно, вони існують і часто доволі цікаві. Читання!тандем: Ірен Роздобудько та Катрін Панколь (Франція) Практику читати вірші під музику україн! ські поети використовують давно, а ось ос! таннім часом дехто почав застосовувати ві! деопоезію. Так, Катерина Бабкіна, Олег Ко! царев, Ігор!Богдан Горобчук продемонстру! вали короткометражне відео, зняте з декла! мацією віршів в авторському виконанні під музичний супровід. Український глядач та! кож мав можливість порівняти це з росій! ським проектом “Відеопоезія” за участю Єлени Фанайлової, Андрія Родіонова та гру! зинським відеоартом “Обсерваторія” Даві! да!Дефі Гогібедашвілі. Улюбленою формою, за допомогою якої український сучасний поет може донести свій твір до слухача, став геппенінг — поезія в дії. Шанувальники сучасної літератури ма! ли змогу почути “Поезію з Ратушевої вежі”, стати свідками “Опівнічного польоту з Висо! кого Замку” або “Ночі поезії та музики нон! стоп”, а також разом з поетами під музику збудувати місто з текстів автора. Щоб поезії не було забагато, її розбав! ляли прозою, точніше, дискусійною прозою. На “круглих столах” порушували актуальні для сьогодення питання: “Література в епо! ху мас!медіа”, “Україна, Росія: літературні та територіальні межі”, “Що таке Європа?”, “Роль жінки у швидкоплинному часі та прос! торі”. Дискусії, навіть не знайшовши одно! значної відповіді на якесь питання, актуалі! зували проблему, змушували над нею за! мислитися. Шанувальники літератури також мали змогу поспілкуватися з відомими в Україні письменниками та поетами, зокрема Тетя! ною Толстою та Володимиром Сорокіним (Росія), Катрін Панколь (Франція), Танею Дюркес (Німеччина), Йозефом Вінклером (Австрія). Комусь із читачів такі зустрічі від! крили нові імена у світовій літературі, а ви! давців, напевно, спонукали замислитися над перекладами їхніх творів українською. Українські письменники були доступні шанувальникам не лише на презентаціях та автограф!сесіях, а й в онлайн!режимі — в чат!конференціях. Окрім літератури, Форум запропонував і кілька мистецьких виставок, зокрема вис! тавку книжкової ілюстрації литовських ху! дожників Альгірдаса Степонавічуса та Бірутє Жілітітє, а також арт!проект Злати Поніровської “Всі ба! лерини потрапляють до пек! ла”, де літературу поєднано з кінетичною скульптурою. Хо! лодними вечорами можна бу! ло почути джазові композиції у виконанні литовських та австрійських джазменів. МАЙБУТНЄ ДРУКОВАНОЇ КНИЖКИ Незважаючи на розмаї! тий асортимент та високу по! ліграфічну якість книжкової продукції, відчутно зросли ці! ни на книжки. Так, середня ціна становила близько 40 гривень. Натомість більшої уваги приділяли рекламі аудіокни! жок та пристроїв для читання електронних книжок. Однак, щоб переконати українського читача у перевагах такого різновиду читання, потрібен час і тривала рекламна кам! панія. На думку братів Капрано! вих — власників видавництва “Зелений пес”, — викорис! тання аудіо! та електронних книжок — новітня тенденція, щоб залучити людей до книж! ки в будь!який спосіб, відво! лікти їх від телевізора та MP3! плеєра. “Нам здається, — ко! ментує ситуацію Віталій Кап! ранов, — що електронна книжка — це насамперед ін! формаційне читання, адже вона значно зручніша для сор! тування та вибірки, аніж папе! рова. Друкована книжка — це читання емоційне. Більшість людей виросла на паперових книжках. Та й читати поезію з комп’ютера… Свого часу, коли з’явилося кі! но, думали, що театр загине. Але театр живе, і кіно живе. Тому сьогодні знайдеться місце і для електронної, і для паперової книжки”. Такої самої думки дотримується і пись! менник Андрій Курков: “Книжка паперова все одно залишиться. Не думаю, що в май! бутньому читатимемо лише дорогі бібліо! фільні екземпляри. Навіть з точки зору здо! ров’я — від комп’ютера швидше втомлю! ються очі. Мультимедійні технології в читан! ні — це демонстрація можливостей високих технологій, які просувають зацікавлені. Мо! да на електронні книжки буде, але вона не стане всеосяжною”, — переконаний пись! менник. Отож 15!й Міжнародний форум видавців закінчився. На згадку залишилося безліч тем, зачеплених у дискусіях, нові імена літе! раторів та цілий список книжок до читання. Сподіваємося, що до наступного року хоч кілька книжок вдасться купити й прочитати українською. А тим, хто ніколи не був на книжковому Форумі у Львові, дружня пора! да: відвідайте — не пошкодуєте.
“Вчувається: були спочатку вірші такі самі безгрішні, як і те, до чого спокушають їх і досі”. · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

декламування поета з усіх усюд. Значну частину цього скарбу зна! йшли в архіві Івана Світличного. Врешті підібралася невеличка фонотека із сімнадцяти віршів Симоненка. Перефразувавши відомого письменника, можна сказати, що фонограми теж нетлінні. Найкра! щий спосіб їх зберегти — це ви! дати і розтиражувати. До речі, не лише громадські організації, а й деякі комерційні структури зацікавлені у виданні записів нашої класики. До нас уже зверталися по ліцензію. У такий спосіб вийшло майже пов! не зібрання драматургії Лесі Ук! раїнки. Інша компанія видала ау! діодобірку українського гумору, зокрема “Мисливські усмішки Остапа Вишні” з кількома запи! сами самого письменника. Тоб! то попри всі негаразди і руйнівні процеси, які спостерігаємо сьо! годні, потяг до справжнього у нашому суспільстві — основне. Ія докладу всіх зусиль, щоб ці диски були у кожній українській бібліотеці”. Доки черга ще дійде до всіх вітчизняних книгозбірень, цінни! ми аудіозаписами обда! рували київські централь! ні бібліотеки. Уже непога! ний почин… Після всіх урочистостей, привітань і квітів почула недобру звістку про смерть пись! менника Юрія Покальчу! ка. Нещодавно я прочи! тала новели Кортасара у його чудовому перекладі та планувала записати з ним розмову… Упродовж недавніх кількох місяців українська література зазнала вели! ких втрат. Незрівнянний майстер перекладу Ана! толь Перепадя, поет і творець нового жанру в прозі Василь Кожелянко, і ось яскравий Юрій По! кальчук… Вони відійшли у світ, про який ми нічого не знаємо, але віримо. На стінах давніх бібліотек можна було про! читати: “Тихо, тут мертві розмов! ляють із живими”. Нам залиша! ється тільки пропустити цей вис! лів крізь серце. Найбільше у збірці синього ко! льору, рясно вжито чорного й біло! го, і тут вельми доречні ілюстрації Богдана!Олега Горобчука. Потро! ху жовтого, зеленого, червоного. Правда, у нашого поета все, не яку людей: синій муляр — золота во! да; синеньке в прожилках життя; зелена історія; біла зневіра; зграя червоних ворон; червона тінь лас! тівки. Є вишукані асонанси й аліте! рації римування: послухай, Пет! ре, — повітря сперте; корінь ци! корій; з пащі, як з пращі і полохкі, як палахкі. У музикантів є термін евфонія, тобто милозвучність: “за бродом брід, а там, за бродом — броди”, “тінь відлуння одтінилася — одіз! вись”, “скрізь кочівна звитяга зви! вається, мов змія”, “і вербами ти! хими!тихими / за все нам колись відколишеться”, “вітром змагаючи вітром колишучи / хто його випи! ше вилиже вишепче / і не питаючи з нього втече”. Лукавив поет, в інтерв’ю ска! завши, що критики його хвалять, а він хоче аргументованого розгро! му. Але ж не дає підстав, немає за що громити — “і майже всі колиш! ні застереження, / як марно пере! марені літа, / покірно пролітають крізь мереживо / їх майже непо! мітних пролітань”. Напрочуд вда! лий образ для віршів цієї збірки: “лиш птахи, що прилітають рано, / фресками лягають на живіт”.
“Вчувається: були спочатку вірші такі самі безгрішні, як і те, до чого спокушають їх і досі”. · S. 9Originalseite ↗

ДОРОСЛІ ДІТИ І МИ, СТАРШІ

Олекса РІЗНИКІВ, поет, просвітянин м. Одеса Ірина Молчанова — постійна ав! торка багатьох публікацій у столич! ній пресі, яка давненько вже гос! трила перо на художні твори, вида! ла, нарешті, “на!гора”, як кажуть у її й моїй Донбащині, першу книжку чудових оповідань “Дорослі діти”. Пишу чудових, бо й справді ця кни! жечка — унікальне явище для Марі! уполя, для півдня України. І ще тому, що у нас бракує отаких простеньких, але мудрих оповідань для підлітків. Читаються вони напрочуд легко, ні! би писані на одному диханні. Письменниця майстерно воло! діє словом, уміє так подати матері! ал, що читаєш, не маючи сили від! риватися. Ось, наприклад, опові! дання “Клеопатра і Марійка”. Поча! ток — учителька задає Таращуку домашнє завдання — написати два реферати про відомих письменни! ків. Інакше — двійка за чверть! Зда! валося б, звичне оскоминне опові! дання про уроки, про потребу доб! ре вчитися. А далі розгортаються такі події, що читачеві таки не вда! ється відірватися від ошатної кни! жечки. Бо чекає його і вибух, і лю! бов, і ревнощі, і роздуми про вроду і становлення юнака… Гай!гай, не така проста авторка! Знає вона не лише дитячу психологію, а й філо! софію і біологію. Тому кожне опові! дання підносить читачеві сюрпри! зи. Як, приміром, “Новачок”, де ав! торка з дотепністю і легкістю зма! льовує чудовий образ школяра! пустуна, якого полюбили одно! класники і вчителі. Дивує вміння проникнути у по! таємні глибини дитячої та підлітко! вої свідомості, знайти пояснення їхньої іноді дивної й несподіваної поведінки. Але це ще не все. Уся книжка пронизана щемливою потребою любові, без якої нема життя, спра! ведливості. Особливо це відчува! ється під час читання новели “По! люби мене, Господи”. Лише любов може очистити душу, навернути людину до правди й добра. “Дискотека” — тонкий аналіз душі дівчини, яка навчається бачи! ти за вродливою зовнішністю справжнє єство сучасного донжуа! на. А тим часом поміж сценками мати навчає доньку вишивати, роз! повідає про сакральне значення узорів, навіть читає вірш одного з українських поетів про вишивання. Наскрізна думка, майже непо! мітна в усіх творах, — присутність просвітництва. Вона між сторінка! ми книжки і свідомістю читача, пов’язує автора й читача в єдине ціле. Ось Оксанку (“Страшна таєм! ниця”) образила вчителька, але дівчинка не заплакала, бо згадала слова Лесі Українки: “Я була малою горда: щоб не плакать — я смія! лась”. І вирішила дослідити мову самої вчительки, почала записува! ти слова!покручі, паразити, які си! палися із її вуст. Налічила за півго! дини до сотні — і розсміялася! Кон! флікт закінчився тим, що колишня ветеринарка покинула вчителюва! ти і повернулася до безсловесних тварин у зоопарк. Як це нагадує су! часне шкільництво! Хіба не викла! дали нашу мову “педагоги”, які не могли двох слів зв’язати україн! ською? Цю чудову книжку подарувало нам видавництво “Ярославів вал”. Наклад, звичайно ж, малий, як і більшості нинішніх видань. А ця книжка мусила б бути в усіх шкіль! них бібліотеках!
“Вчувається: були спочатку вірші такі самі безгрішні, як і те, до чого спокушають їх і досі”. · S. 9Originalseite ↗

«ТИХО, ТУТ МЕРТВІ РОЗМОВЛЯЮТЬ ІЗ ЖИВИМИ»

Уляна ГЛІБЧУК В Українському фонді культу! ри відчувалося загальне піднесення: Національне радіо видало два унікальні ком! пакт!диски. Один з них присвяче! ний поетові!шістдесятнику Васи! лю Симоненкові, на іншому — оригінальне декламування Павла Тичини, Максима Рильського, Во! лодимира Сосюри, Андрія Ма! лишка, Миколи Вінграновського. Письменники старшого покоління по!справжньому раділи: нарешті українська громадськість почує автентичні голоси вчителів. Мені складно було поділяти і те почуттєве збудження, і той специфічний пафос. Вкотре за! мислилася про зв’язок поколінь. Те, що для батьків!літераторів природне і справжнє, діти!літера! тори вважають манірним і штуч! ним. Якщо не виходити за межі етики, то нічого страшного у цій правді життя немає… Поет, Голова Українського фонду культури Борис Олійник: “Це для мене, мого покоління голос Василя Симоненка живий, бо ми з ним і росли і діяли, а для молодших він невідомий. На ін! шому диску голоси Тичини, Со! сюри, Малишка, Рильського… Це були справжні батьки, які вивели в люди цілі покоління поетів, про! заїків. Я гордий з того, що реко! мендацію у Спілку письменників мені давав Володимир Сосюра, що мене помітив Тичина і крити! кував, зокрема, що темпоритм мого вірша не відповідає змісто! ві. Це були істинні батьки. Це наша історія й гордість, і не треба обпльовувати минуле. Як! що знову його переписуватиме! мо, як тепер, то в нас ніколи не буде історії. А то — заповзялися… І після тоталітарного режиму за! ретушовують усі білі плями не ві! домо кому на догоду… Ох і весе! лий у нас народ, що весь світ ди! вується. А я їм усім у відповідь: тільки п’ятсотлітня практика не! державності дає змогу нашому народові працювати так, наче в нього є держава”. Микола Аммосов, заступник директора мистецьких програм, керівник художніх фондів Україн! ського радіо: Тетяна ДІГАЙ Письменник Іван Андрусяк родом з Івано!Франківщи! ни — краю, щедрого на та! лановитих людей. Він — поет, про! заїк, літературний критик, пере! кладач, успішний літредактор ви! давництва “Грані Т”, що друкує вартісну дитячу літературу (за ус! ною інформацією письменника Богдана Жолдака), один з трьох бунтарів гурту 90!х “Нова дегене! рація”. Збірку Івана Андрусяка “Писати мисліте” помітили колеги поета і численні читачі. Вигадливо!химер! ний малюнок на обкладинці мимо! волі зупиняв погляди, назва — за! гадка, що потребувала розгадки: “…і мислиться — як мисліте в пись! мі — / зиґзаґами нічного благо! денства, / і все, що маєш — зірку у пітьмі / та ще в кишені усмішки на денці”. Те, що “мисліте” у старо! винній абетці називали літеру “М”, дещо пояснює, але не все. Нас за! прошено мислити далі. Отже, аб! рис цієї літери може слугувати гра! фічним символом лабіринту. Скла! дається логічний ланцюжок: мис! лити — блукати плутаними шляха! ми — шукати істину — складати вірші — писати (друкувати). Не можна сказати, що мисле! писання як процес сприймається легко: “вчувається: були спочатку вірші / такі самі безгрішні, як і те, / до чого спокушають їх і досі”, тоб! “Наш колектив протя! гом 80 років плекав, зби! рав і творив, підтримую! чи, мабуть, усіх митців. Нам вдалося зробити унікальну фонотеку — найбільше і найповніше аудіозібрання у нашій країні. Часто у вузькому колі на Хрещатику, 26 міркуємо, що якби по! справжньому оцінити ін! телектуальний потенціал, який створило Українське радіо, то наша вартість була б значно вища, ніж “Криворіжсталі”. Знаю, що у дев’янос! тих під час “розлучення” Москва фактично втрати! ла свої радіофонди, і я гордий, що Українське радіо їх зберегло. Те, що сьогодні представлено, — дещи! ця з того, що в нас є. Прикро, що у минулому бага! то недооцінили або не встигли оцінити, як це сталося з голосом Василя Симоненка. Поет не бував у нашій студії, проте його голос залишився на радіо у Лубнах, Черкасах, Полтаві. Коли виникла ідея випустити компакт!диск із голосами українських класиків, ми почали збирати автентичне
“Вчувається: були спочатку вірші такі самі безгрішні, як і те, до чого спокушають їх і досі”. · S. 9Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ФРЕСКИ СИНЬОГО МУЛЯРА, або Блукання лабіринтом

то вірші поета, як він сам вважає, колись були простішими й зрозу! мілішими. Але їхня спокуса, уск! ладнення, як і будь!яка спокуса, непереборна — ще філософ!стоїк Сократ зізнавався: “Я все перебо! ров, окрім… спокуси!” А спокушає вірші багато що. Задіяна уся майс! трова партитура: символічно!асо! ціативне мовлення, метафорич! ність поетики, довершена ритмо! і римомелодика, досконалі поетич! ні форми, активні вкраплення діа! лектних морфолексем. Блукання лабіринтом — стан для поета нормальний. Та разом із ним блукає спраглий поезії читач: “коли знічев’я а коли знічервня / знілипня синього знісерпня на во! ді / знівересня медового на праз! ник / з безодні слів призначених плодити / своє синеньке в про! жилки життя / своє зітхання вмо! чене у вітер”. Іноді мимовільно! підсвідомо припинялося сприй! няття написаного, ніби спрацьову! вав психологічний вимикач. Автор тонко відчуває межу і не перети! нає її, вчасно зупиняється. І тоді раптом у цьому нагромадженні “плаваючої семантики” (за висло! вом відомого критика) зблискує золоте зерно: “Вони приходять — макові, як діти, — / і голосно ста! ють коло вікна. / В Господніх яслах дихає струна — / така тоненька і така тендітна. / Вилунюєш по зву! ку навпрошки, / І сніг рипить баса! ми вузлуватими. / Так сходяться до місяця зірки — / колядувати! муть”; “закладеться на те, що хоч в камінь живи, / хоч у голос криниці відлунюй на місяць — / а тебе не мине поцілунок трави, / без якого немає ні сонця, ні місяця”. Отут я сама собі заперечу. Усі! лякі ускладнення назву збагачен! ням мови, образності, семантики. Деструктивні моменти сприйняття визначу як суб’єктивні, можливо, спричинені особистою упередже! ністю, що поступово розвіялася, як туман над горами, коли сходить сонце. Поезії збірки неоднорідні за стилем, але однакової художньої вартості — від “місяць вповні — а косо / зиркає по землі / в кутах уже і в косові / холодно / москалі” до “так починається аполлінер / змістом навпочіпки радісно зви! вистим”.
“Де підупадає культура слова, мусить підупасти й культура думки”. Максим Рильський · S. 10Originalseite ↗

МОВА ЄДИНА

Святослав КАРАВАНСЬКИЙ Із сонячного берега Овідія шукачам пов! ноцінного українського слова піднесено по! дарунок — книжку В. i Г. Островських “А ук! раїнською кажуть так…”. Свого роду енцик! лопедію російсько!українського перекла! дацтва і водночас вирок “академічним” словникам, “академічним” закладам, та й самим “академікам” — архітекторам поши! реного в Україні псевдоукраїнського койне (тобто мови, що витіснила місцеву, збага! тившись за її рахунок). Автори добряче попрацювали, порівню! ючи природну українську мову із суржиком, який панує в українських ЗМІ, літературі та шкільництві. Досі таких досліджень україн! ське мовознавство не знало. Розглянуто всі частини мови й указано на кричущу невідпо! відність між успадкованим від УРСР бута! форним койне та живою українською мовою. Застосовано дуже ефективний метод пара! лелей — для відвернення журналістів, пись! менників, культурних діячів та й мовознавців від незграбного суржику й привернення їх до питомої української мови. Автори почали з азів вивчення мови. Ставши на прю з наслідками більш як півстолітнього калічення нашої мови, Ост! ровські своєю працею поставили майбутнім філологам низку завдань: переглянути й очистити нашу мову від накинутої терором лексики; переглянути стандарти українсько! го наголошення, зокрема у формах люблю — люблю, скажу — скажу; дослідити яви! ще псевдоваріянтів на кшталт читання — читання. Автори порушують питання про антиук! раїнську функцію російсько!українських словників, успадкованих від СРСР, які майже без змін перевидають у незалежній Україні. Потреба переглянути “академічні” норми випливає з кожної сторінки дослідження. Ав! тори порівнюють переклади, наведені в “академічних” словниках, із живою україн! ською мовою: відмовчатися (рос. отмол! чаться) — перемовчати; відіспатися (рос. отоспаться) — виспатися; доход (рос. до! ход) — прибуток; занавіска (рос. занавеска) — фіранка. Розглядаючи лексичні форми, автори вмонтовують до своїх міркувань словнички, які доводять переваги живої української мо! ви. Дослідження Островських додає багато свіжих думок у перекладацтві. Так, розгляд слова зужитий допомагає знайти правиль! ний, але ніде не зафіксований переклад йо! го російською. Зужити — израсходовать. Книжку видано в Одесі невеликим тира! жем, але вона потрібна і в Києві, й у Львові, тобто її треба перевидати. І саме тому я спи! нюсь далі на деяких огріхах у дослідженні. НЕГЛИБОКО ОПРАЦЬОВАНІ ТВЕРДЖЕННЯ Мало того. Автори твердять, що пара мало того — неукраїнська. Мовляв, таку комбінацію нібито вживає інша мова. Так, ін! ші мови вживають слова море, поле, гора, пора, але це українські слова. Що ж до пари мало того, то в оповіданні “Безконечний швіндель” Стефана Ковалева читаємо: “…пропала і сіль і горівка… Та мало ще тоN го:.. ще й до криміналу запхають”. Зворот та мало ще того мовці скорочують до фор! ми мало того, і саме так він поширений у живій мові. Пише Докія Гуменна у листі до Д. Нитченка: “Словом, вигнала… Але мало тоN го, вона тим дуже хвалиться…”. Стійкий. Автори стверджують, що при! кметник стійкий — неукраїнський! Мовляв, його нема у Грінченка. Але ж у Грінченка не! ма сотень інших українських слів. Грінченко, наприклад, не наводить слова провидлиN вість, яке вживає Марко Вовчок: у повісті “Три долі”: “Очі ж мої усе бачили добре — де ж провидливість моя непомилешна?” Сло! во провидливість походить від прикметни! ка провидливий, досі ніде не зафіксовано! го, хоч і подибуваного в живій мові. Один ли! ше “Русько!німецький словник” Желехів! ського фіксує це слово. Існують же слова провидець, провидіти. Від провидіти й походить провидливий, а від нього — проN видливість. Натомість у нашій мові запану! вало слово прозорливий або прозірливий, що має аналоги в російській та польській мо! вах. Своє ж оригінальне і неповторне проN видливий ми забули. Чи це розумно?
“Де підупадає культура слова, мусить підупасти й культура думки”. Максим Рильський · S. 10Originalseite ↗

МОВНІ СКАРБИ З БЕРЕГА ОВІДІЯ

Слово стійкий наводить той!таки слов! ник Желехівського (1886 р.) з двома значен! нями: 1. прямовисний, стоячий, 2. сталий, тривкий. Два значення стійкого свідчать про поступове вироблення з поняття чогось прямостоячого поняття сталости, стій! кости. Знаючи, що російська мова походить з київської руської мови, треба вважати, що й усі прикметники з кінцівкою Nкий росіяни за! позичили з руської мови: гибкий, ковкий, лeгкий, мягкий, гладкий, сладкий тощо, а також і стойкий. Стойкий — це варіянт на! шого стійкого. Чи можна виправдати таку категоричну ізоляцію не від когось, а від са! мих себе? Нехтувати. Говорячи про дієслово нехN тувати, автори вважають, що воно може ставити два питання: кого?/що? таким?/чим? З цим тяжко погодитися. Нема сумніву, що форма нехтувати що ближче стоїть до українського дієслівного керуван! ня. Питання що ставить після себе і слово легковажити, а питання чим після нього — це наслідок “зближення мов”. Коли ж мов! ною нормою дозволено два варіянти, то практика доводить, що перемагає варіянт, що повторює російський вжиток. Сьогодні у пресі ніхто не нехтує що, а лише чим. Мало того, мій текст із нехтувати що редактор журналу виправив на чим. Дозволяючи вибір одного з двох, засуджуємо один із них — і саме український — на зникнення. З точки зору інформативности, нехтувати що ін! формативніше, ніж нехтувати чим. То від! даймо перевагу інформативнішому варіянту. КАЛЬКА, ЯК МУХА: ЖЕНЕШ У ДВЕРІ, ЛЕТИТЬ У ВІКНО Дух суперечності (спротиву) — так ав! тори перекладають російську пару бес проN тиворечия. Скальковану суперечність тут цілком доречно замінити на незгоду: дух незгоди, а спротив відкинути, бо це калька польського sprzeciw, що означає опір. Нав! ряд чи дух опору може бути відповідником до духу незгоди. Не найкращим чином. Це буквальний переклад сусідського не наилучшим обраN зом, коли простіше сказати не найкраще. Незліченна безліч. Ця пара має засту! пити сусідське неисчислимое множество. Чи ж самого слова безліч не досить? Мати (велике) значення. Ця канцеляр! ська форма має народній український відпо! відник (багато) важити. За всіма параметрами, за своїми маштабами. Автори пишуть: “…збігається за всіма параметрами”, “величезна за своїми масштабами робота”. Тут за калькує російське по. А українці можуть обходитися без прийменника: “…збіга! ється всіма параметрами”, “величезна своїми маштабами робота”. Понад те. Це калька від сверх того. Українська класична мова знала слово понад, але пари понад те не утворила. Замість казати “Понад те, він співак” українці кажуть “Поза тим, він співак”. Фахівець у галузі проектування шляхів. Канцелярська копія з русчини, коли просто кажучи це — проектувальN ник шляхів. НАГОЛОСИ Чоло. Дослідження ставить наголос на перше О — як у Грінченка. І в нього ж-таки пара на чолі — з наголосом на І, а це свідчить, що й чоло треба наголошу! вати на другім О: чолО, бо селО — на селІ, вікнО — на вікнІ. НЕБАЖАНІ ФОРМИ У ВИКЛАДІ Галстук. Не приймаючи слів навоN лочка, недолік, магазин, казна, доN ход, застінок, як можна схвалювати галстук? Візьмемо, дослідимо, розглянеN мо. Автори не цураються наказових форм візьмімо, почнімо, та інколи — візьмемо, дослідимо, розглянемо. Треба бути послі! довним. Понімечити. Ближче до українського словотвору понімчити, як потурчити. Слов! никове онімечити — форма не українська. Все це, усьому цьому. Зворот “всe это одни слова” автори перекладають “це все — самі слова”. Порядок слів у парі це все, де після це слідує все — єдино правильний по! рядок слів у цьому виразі. Такий порядок мовці засвоїли тому, що сказати все се не звучало через повторення складів се — се. Були й інші причини. Відмі! нювати цю пару легше саме в порядку се все або те все, ніж у порядку все се або все те. Люди говорили “З того всього вийшов пшик”, і це було легше сказати, ніж “З усьо! го того вийшов пшик”. Слово все в парі се все або те все не потребувало чергування В з У, бо звук В у слові все вимовлявся після голосної Е у слові се або те, і тому не підля! гав чергуванню з У. Отже, наші предки каза! ли не “Усі ці діти — сироти”, а “Ці всі діти — сироти”. Поза всім іншим, це найінформа! тивніший варіянт. У мові сучасників підо впливом двомов! ності порядок слів у парі це все і те все змі! нився. Сьогодні серед носіїв постсовєтсько! го койне мало хто вживає це все. Але той, хто хоче зберігати солов’їну неповторність нашої мови, не має права відходити від цієї неповторності. Аби лиш. Форми аби лиш не фіксують джерела української мови, але зустрічаємо форму абиNно. Форму аби лиш утворили носії койне як кальку російського лишь бы після того, як мода вживати аби замість щоб притлумила справжнє значення слова аби. Рябить. Автори пишуть “аж в очах ряN бить”. Треба “аж в очах рябіє”. Адже. Офіційне койне канонізувало ли! ше цю форму. Автори не вживають варіянтів, але є форми бо ж, ж (же). Обов’язково. Те саме із цією формою — вона канцелярська. Слід послуговуватися синонімами неодмінно, конечно, конче, будьNщо. ДИСКУСІЙНІ МІСЦЯ Днями. Автори не згодні зі скорочен! ням форми цими днями. Мовні форми прагнуть скорочуватись. Це процес незво! ротний. Оборотний, обіговий. Важко зрозумі! ти, чому “капітал оборотний”, а “кошти обігові”. Непорушний, нерухомий. Автори твердять, що ці слова не синоніми. Синонім — це “слово близьке або тотожне значенням до іншого”. Слова непорушний та нерухоN мий не абсолютні, тобто взаємозамінні си! ноніми, але синоніми. Яблуко незгоди. Автори наполягають, що треба казати яблуко розбрату, тобто йти за російським перекладом. Алла Коваль у збірці “1000 крилатих виразів української літературної мови” (К., 1964) цитує з літе! ратури саме яблуко незгоди. О, об. Автори вважають, що стосується прийменник об тільки висловів про час: о другій годині тощо. А як пояснити вирази “Летів птах об восьми ногах” (Номис) та “…не хата, а курінь о чотирьох стінах” (Гри! гір Тютюнник)? Чи ж доцільно замикатися у вузьких межах? Отгрохать. По!нашому отгрохать буде не вибудувати, а вибехкати (П. Загребель! ний). Не можна однаково перекладати сти! лістично різнозначні синоніми. Зняти. Це дієслово, коли йдеться про фільм, має, як на мене, кращу, хоч і довшу форму зафільмувати. НАХИЛ ДО ГІПЕРПУРИЗМУ Вираз. Автори відмовляють цьому слову у праві на існування, рекомендуючи нато! мість вислів. Вони забувають, що мовці до! бирають з низки синонімів найкращий з ог! ляду легкомовности. Наш мовний смак не схвалює форм, де повторюються звуки. А у слові вислів повторюються і голосні (и, і), і приголосні (в). Тому слову вираз, попри йо! го нібито неукраїнськість, віддавано перева! гу. Заборонами ж тяжко поборювати при! родні процеси розвитку мов. Кофе. Автори дуже влучно розкритику! вали створення зближувачами мов двох слів богатир та багатир. Однак наполягають на існуванні двох слів кава й кофе. Можливо, що у спеціальній літературі такий поділ слушний. На побутовому ж рівні він призве! де до утвердження форми кофе замість каN ва, як це сталося із словами пролісок та підсніжник — словниковий поділ “з’їв” проліска. ПОЛІПШЕННЯ Завдавати жалю кому. Автори перек! ладаюєть цю пару як причинять страдаN ния. Ближче до істини буде причинять дуN шевную боль або й отзываться болью в чьeм сердце. Здоров’я зичимо! Це вітання калькує форму Здравия желаем! Чи ж не природні! ше сказати: Здорові будьте, пане сотнику? ДОДАТКИ Принаймні. Рекомендуючи цю форму, варто згадати і слово бодай: “Хочу мати змогу бодай писати” (З живих уст). Таким чином. Синонім до цієї форми — слово отак. Не смыкать глаз. Найкращий відповід! ник до цього виразу — не склепляти очей (Леся Українка). Следующий в очереди. Голившись у голярні Краснодара, я звернув увагу на мову перукарок. Скінчивши стригти чи голити клі! єнта, перукарки зверталися до черги: “ОчеN редной!” Такого вжитку цього слова замість слова следующий російська мова не знає. Мабуть, у Краснодарі, як і в Одесі, мешканці, стаючи російськомовними, заміняли відомі їм українські слова й звороти на російські. Слово очередной замінило наше слово черговий. У кубанців — колишніх запорож! ців — це слово означало те, що й сучасне слово наступний. ДЖЕРЕЛА А морю широченному, глибокому й силенному води не додаси. Ці слова нале! жать не Щоголеву, а Глібову. ПРОПОЗИЦІЇ Ракоподібні. Автори пропонують саме такий вжиток, усталений совєтським мово! знавством. Маємо можливість називати цей клас істот одним словом — раки. Ми ж нази! ваємо вид рибоподібних рибами, то чому не прикласти таку модель і до раків? Ці зауваги зроблено для того, щоб поліп! шити якість непересічного дослідження, друге видання якого обов’язково з’явиться.
“Ми не просто відроджуємо радіоп’єсу, а створюємо власну національну школу радіодраматургії”. · S. 11Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

коли є творчий підхід однодумців. Нині така команда вже підібралася, але на це пішов не один місяць. Усвідомлюємо, що для такого складного запису і не менш склад! ного монтажу, якого потребує ра! діоп’єса, потрібні не лише добре підготовлені фахівці, найсучасніша комп’ютерна техніка й унікальні звукові програми, а й спеціально обладнана студія. Переконаний, що у нас це буде. Але попри все, вже здійснено 12 постановок переможців та лауреатів Першого всеукраїнсько! го конкурсу радіоп’єс. Тож най! ближчим часом наш радіослухач їх почує на Першій і Третій програмах Українського радіо, згідно з поло! женням нашого конкурсу. Це раді! оп’єси Володимира Лиса “Полю! вання на брата”, Людмили Данько “Уживана труна”, Богдана Мельни! чука “Тодось і Зонька”, Сергія Щу! ченка “Бабай” та “Повернення”, Ірини Розовик “Безпека життєді! яльності”, Анатолія Малярова “Грав минуле”, Наталі Бучель “Світ по! між рядками”, Володимира Дани! ленка “Перемикаючи канали” і “Бессараб, Бессарабський ринок і дух Довженка”, Наталі Коломієць “Хрематофобія” та Лесі Іваненко “Отака музика”. Про кожну з цих постановок можна розповідати ба! гато, бо робота була колосальна. — Чи можна говорити про те, що Українське радіо вже відро! дило забутий жанр — радіо0 п’єсу? — Ми не просто відроджуємо радіоп’єсу, а створюємо власну національну школу радіодраматур! гії. А це означає, що на Українсько! му радіо звучатимуть твори сучас! них українських авторів, які працю! ють на утвердження нового і над! звичайно складного, хоч і цікавого, жанру, і їхні твори стануть класи! кою цього жанру. Спілкувалася Світлана КОРОНЕНКО Щиро вітаємо нашого коле0 гу, президента Національної ра0 діокомпанії України Віктора Іва0 новича Набруска, талановитого журналіста, мудрого керівника з ювілеєм — 500-річчям. Зичимо козацького здоров’я, творчої наснаги, добробуту та Божої милості на життєвій ниві. мову, воювати з росіянами. Зак! ликаю любити своє, свою прек! расну мову і свою землю, бо якщо жити на ній без любові, це означає шкодити їй. А вона нас народила і терпить попри ту наругу, яку часто їй чинимо. Іноді мої співрозмов! ники й опоненти заперечують: “Какая разница, на каком языке разговаривать? Русский разве плохой?” Написала мені одна пані: “Раз! ве можно себя представить полно! ценным человеком без Лермонто! ва, Пушкина, Толстого?” Але хіба це означає, що треба забути своє, аби поважати чуже? Російський письменник В. Распутін сказав: “Понятие национализм сознатель! но оболгано. Если я начну уважать себя в себе, буду уважать такие же чувства в человеке другого рода. Это язык дружественности. Если я люблю свое, значит, полюблю и дружественное чужое”. Мені болить, що не всі дійшли розуміння цього. Прикро, коли ук! раїнська мати розмовляє зі своїм дитятком російською мовою, хоч уже стільки років незалежній Укра! їні. Нинішнім малятам жити у цій державі, бути її господарями. По! думаймо про це! Спілкувалася Ганна ВОЛОШЕНЮК, м. Вінниця
“Ми не просто відроджуємо радіоп’єсу, а створюємо власну національну школу радіодраматургії”. · S. 11Originalseite ↗

НОВЕ ЖИТТЯ ЗАБУТОГО ЖАНРУ ДРУГИЙ КОНКУРС РАДІОП’ЄС ПІДБИВАЄ ПІДСУМКИ

— Які вони, радіоп’єси, та їх0 ні автори? — 1 вересня ми завершили приймати радіоп’єси, хоч вони все ще надходять. Отримуємо дуже багато телефонних дзвінків — хтось не встиг вчасно відіслати твір, хтось переймається тим, чи він потрапив на конкурс, а когось цікавить, чи він став переможцем. Коли надійде останній твір на ре! єстрацію, усі надіслані на конкурс радіоп’єси передадуть експертам (їхні імена ми тримаємо у таємни! ці, щоб на людей не тиснули), які оберуть найкращі, тобто такі, що відповідатимуть вимогам жанру. Тож найближчим часом вони пот! раплять до членів журі. Сподіваю! ся, що у листопаді визначать пере! можців конкурсу. У цьому конкурсі брали участь представники усіх реґіонів України — з Києва, Донецька, Рівного, Ми! колаєва, Чернівців, Тернополя, За! поріжжя, Луганська, Одеси, Чер! кас, Вінниці, Мелітополя, Кривого Рогу, Маріуполя, Трускавця, Черні! гова — сотні авторів. Дехто з них надіслав по дві!три радіоп’єси, а один автор — 12! Тож перед наши! ми експертами серйозна робота: відібрати справді найкращі твори, які відповідали б канонам жанру, тобто були творами для радіо, а не для сцени, порушували важливі для нашого суспільства проблеми. Важливо, щоб мова твору була досконалою, а радіоп’єса — по! справжньому мистецьким твором. Хто автори п’єс? Про це дізнає! мося, коли визначимо переможців, бо радіоп’єси надходять під псев! донімами. Під час голосування члени журі не знатимуть, хто хова! ється за кожним із псевдонімів, ли! ше після голосування їх оприлюд! нимо. — Про що п’єси, які наді0 йшли? — Тематика різноманітна: про кохання і зраду, про наше непросте сьогодення і минуле, про Голодо! мор і Другу світову війну, про село і місто… Ось кілька назв зареєстро! ваних радіоп’єс: “Фенікс сло! в’янського духу”, “Погане каченя і добрий селезень”, “Голодомор”, “Коли співають солов’ї, або Олігарх та жебрачка”, “Не дої корову, вона й не подоїться, або Нічні перемі! — Як ви ступили свій перший крок у радіостудію, Еммо? — Вчилась у школі в наших славних Жорнищах. Опинилася на Донбасі, де шукала місце вчителя. Але викладачем української мови не пощастило влаштуватися. А Петро Тодосьович Бойко, відомий диктор Українського радіо, до речі, теж наш земляк, викладав в універ! ситеті виразне читання. То була велика школа. Петро Тодосьович — знаний диктор, зас! лужений артист України. Багатьох він виховав. І на республікансько! му радіо для мене знайшлося міс! це літературного редактора в му! зичній редакції. Прийшла на мі! сяць, а вже незабаром сорок літ набіжить. На все життя, як бачите. Відчула, що тут аудиторія значно ширша, ніж клас. Те, що сама зна! єш, і через тих людей, з якими спілкуєшся, теж можна сказати ба! гато доброго. — А після музичної редакції? — Була невеличка перерва. А потім знову передачі, нариси про людей, репортажі з новобудов, шахт, із цехів, з ланів… Їздила по всій Україні, спілкувалася з людь! ми. Мене ця робота захопила. Нині не мислю свого життя без радіо. Здається, до останнього подиху працюватиму тут. Судячи з дзвінків і листів, яких надходило дуже бага! то, це цікаво й людям. Пишуть: “Ви щення по вселенських просторах”, “Божевільна бригада”, “Моя міль! йонолітня мова”, “Нарада Прези! дента України”, “Смерть колорад! ського жука”, “Еволюція кохання”. — Чи відкриємо цікаве ім’я для радіодраматургії? — Дуже хочеться, бо це жанр, у якому ще немає класиків, і тому ко! жен, хто активно змагається у на! шому конкурсі, має шанс стати не лише класиком, а й фундатором сучасної української радіоп’єси. Молодий психолог із Вінниць! кої обласної лікарні Наталя Коломі! єць вперше спробувала свої сили у радіодраматургії й надіслала до нас кілька творів. Вона не мала жодної публікації, жодної постав! леної п’єси. Але одна з надісланих на наш конкурс радіоп’єс — “Хре! матофобія” — принесла їй перемо! гу. Сюжет її простий, а тема — бю! рократія і хабарництво — актуаль! на не лише в Україні. Чиновник од! ного з державних закладів занеду! жав на невідому хворобу: йому бо! ліло серце, тьмяніло в очах, памо! рочилася голова щоразу, як пот! рапляли до рук гроші. Він не міг на! віть розплатитися з таксистом. Якось, коли кілька відвідувачів по черзі дали йому хабарі, сталася криза, чоловік знепритомнів, і до нього викликали лікаря. В такий спосіб усі довідалися про новітню хворобу. Ця хвороба не вигадана, хоч дуже рідкісна. Психолог Наталя Коломієць досліджувала цей фе! номен, і в результаті з’явилася ра! діовистава “Хрематофобія”. Пере! конаний, що цей твір увійде до зо! лотого фонду Українського радіо. Ролі в ньому виконують заслужені артисти України Василь Мазур та Петро Панчук, постановник — на! родна артистка України Наталя Сумська, прекрасна актриса й чу! довий організатор. Завдяки їй у цих п’єсах беруть участь провідні актори театру імені Івана Франка, а радіослухач почув акторські голо! си, які або ніколи не звучали на Ук! раїнському радіо, або звучали ду! же давно. Сподіваюся, що в Натал! ки вистачить сил і натхнення про! довжувати непросту працю на ниві радіодраматургії, тим більш, що в неї це чудово виходить. Ще одним нашим набутком ста! ла робота молодого режисера й ак! тора з Житомирського облмуз! драмтеатру Петра Авраменка. Для нас його відкрив лауреат першого конкурсу письменник Володимир Даниленко. Слухаючи його радіо! п’єсу “Бессараб, Бессарабський ринок та дух Довженка”, ми були вражені тим, що трьох різноплано! вих героїв у ній блискуче грає один актор — Петро Авраменко. Він здій! снив і постановку вистави. Це мо! лодий, талановитий і цілеспрямо! ваний митець. Нині він повноправ! ний член нашого творчого колекти! ву і займається постановкою інших радіоп’єс!переможців конкурсу. Тож завдяки першому конкурсу підібралася команда професіона! лів, які ставлять радіоп’єсу на ви! сокий мистецький рівень. — Коли ж слухачі Українсько0 го радіо почують радіовистави переможців Першого конкурсу? — Спочатку поясню, чому їх так довго готували і чому їх досі немає в ефірі Українського радіо. Радіо! п’єса — це високоякісний і дорогий продукт, який виготовляють фахівці дуже високого рівня. Як приклад можна навести завод скловиробів, який випускає хорошу продукцію — звичайні склянки або пляшки, що потрібні всім. На завод не наріка! ють споживачі, але обставини складаються так, що працівникам цього заводу треба навчитися зов! сім іншої роботи — виготовляти ви! шукані фужери чи вази. Начебто й люди підготовлені, й роботу свою знають, але навчити їх за один день виготовляти ті фужери чи вази не! можливо. Працівники заводу мо! жуть поїхати на таке саме підпри! ємство і там перейняти досвід, а нам їхати нікуди, тож мусимо вчи! тися на власних помилках і здобут! ках або на зразках закордонних ра! діоп’єс. Жоден навчальний заклад в Україні не вчить створювати раді! оп’єси, окрім хіба що факультету журналістики у столичному універ! ситеті, де курс веде радіодрама! тург Ілля Хоменко, але предмета “радіодраматургія” і там немає. І студенти навчаються азів радіо! драматургії лише завдяки ентузіаз! му самого Хоменка. Сучасна професійно поставлена радіоп’єса — це хороший текст, на! писаний спеціально для радіо, ви! сокопрофесійні актори, які знають, як працювати перед мікрофоном. Мистецтво актора перед мікрофо! ном у радіостудії, де він може пока! зати лише власний голос, відрізня! ється від мистецтва того самого ак! тора на сцені, де він “працює” голо! сом, обличчям, тілом, одягом тощо. Редактори та режисери повинні бу! ти високого професійного рівня, щоб фахово подати радіослухачеві високоякісний продукт. Нещодавно ми спробували чи не вперше у прак! тиці Українського радіо замовити композиторам музику спеціально до тексту радіоп’єси. Це музичне оформлення виявилося дуже вда! лим. Наші звукооператори чудово володіють сучасними комп’ютерни! ми програмами. І, звичайно ж, все це злагоджено працює лише тоді, Завершено прийом творів на Другий всеукраїнський кон0 курс радіоп’єс “Відродимо забутий жанр”, який проводить Національна радіокомпанія України. Пропонуємо до уваги наших читачів розмову з президентом Національної радіо0 компанії України Віктором НАБРУСКОМ.
“Ми не просто відроджуємо радіоп’єсу, а створюємо власну національну школу радіодраматургії”. · S. 11Originalseite ↗

ЕММА БАБЧУК: «Я ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ»

Мої Ометинці від Жорнищ, де народилася відома радіо0 журналістка Емма Бабчук, — за десяток кілометрів. Туди на базар ходили мої односельці. Якось навідалася до Емми Ан0 тонівни, ми довго розмовляли на різні теми. Пропоную фраґ0 мент нашої розмови. — наша остання надія”. Допомо! жіть, мовляв, порадьте, розкажіть! Я тим щаслива. — Буває ж так, що люди обі0 йшли всіх чиновників, пообби0 вали всі пороги. І Ви для них ос0 тання пристань. Чи вдавалося допомагати? — Бувало, хоч не так часто, як хотілося б. У моїх руках лише сло! во. Колись його боялися, бо чекали належної реакції профспілки, рай! кому партії або місцевого керів! ництва. Хоч була і подвійна мора! ль, в якій ми росли: для трибуни, для виставки, для показухи — од! не, а в житті — зовсім інше. Згадую один кумедний випа! док. Учителька з Умані Валентина Василівна Діхтяр дописувала до газет, нам теж. Розказала, що їй до того набридли червоні прапори й зірки уже в період незалежності, що зайшла в держадміністрацію і висловила свою думку. А там зна! ли, що ми з нею листувалися. Ка! же: “Не встигла я вийти, а один чи! новник до другого: “Треба зняти, бо та Емма Бабчук розголосить про нас на всю Україну!” Того са! мого дня не стало радянських сим! волів! Це один випадок, а було всього багато… — Через ту подвійну мораль, певне, важко вам, Еммо Анто0 нівно, було в ефірі? А тепер що непокоїть? — Такі догми закладали з ди! тинства. У нас із братом були одні чоботи, і по черзі ходили в школу: він у першу зміну, я — в другу. Але виходили на сцену і дякували “за наше щасливе дитинство”. Але і добре втрачається з нашо! го минулого й відходить на другий план: почуття моральності й чисто! ти, колективізм — хотілося б, щоб це збереглося. Але на все свій час. — Еммо Антонівно, Ви вели передачі з багатьма відомими людьми: науковцями, поетами, художниками… Чи хтось із них став вашим однодумцем, прия0 телем, близькою людиною? — Люблю людей. Навіть тих, хто не любить мене. Є листи, дзвінки… Тепер замислюємося, хто ми, звідки, де наше коріння, куди йдемо. Це вічні питання укра! їнства. Не всі шукають відповіді на них. Я зрозуміла, що ми — народ особливий: працьовитий, добрий, який ніколи не прагнув завоювань, не нав’язував свого. Народ, який всі хотіли підкорити. Коли кажуть, що я націоналістка, бандерівка, бо пропагую своє, відповідаю: не закликаю зневажати російську
“Кожна людина має янгола!охоронця, який оберігає її та допомагає у житті”. · S. 12Originalseite ↗

ДУХОВНИЙ ПРОСТІР

Борис САМБОР, секретар Свято!Благовіщенського братства при Покровській церкві, м. Київ Преподобний Макарій наро! дився в Овручі, що на Воли! ні, у благочестивій правос! лавній сім’ї Токаревських (за дани! ми одного з волинських переказів, — Токарських). Дата народження невідома. Напевно, це було в пер! шому десятиріччі XVII ст. Мінея за травень називає конкретну дату — 1605 рік. Батьки виховали його у страху Божому та любові до храму й мо! литви. Він часто йшов на послух до людей духовних, щоб навчатися в них життя благочестивого. А нев! довзі настав час, коли юнак, назав! жди залишивши батьківський дім, прийшов до Овруцького монастиря Успіння Пресвятої Богородиці. Ця обитель належала до найдавніших на Волині. Послушник монастиря за деякий час прийняв чернечий пос! триг з іменем Макарія, що грецькою мовою означає “блаженний”. Старанно вивчаючи догми пра! вославної віри та історію вітчизня! ного православ’я, Макарій швидко пройшов усі стадії послуху. Улюб! леним його заняттям було читання творів святих отців, а особливо святителя Іоана Золотоустого. Про це свідчила книга преподобного Макарія з власноручним підписом, що зберігалася в Переяславсько! му соборі ще у XIX ст. У Мінеї є відомості про те, що 1625 року ченця Макарія перевели до Куп’ятицького Пінського монас! тиря. Там єпископ Лазар (Барано! вич) рукоположив його спочатку на ієродиякона, а потім на ієромона! ха. У подальшому Макарій викону! вав обов’язки настоятеля Кам’я! нецького Воскресенського, а потім керував Куп’ятицьким монастирем. Приблизно після 1657 року ар! хієпископ Лазар, на той час міс! цеблюститель Київської митропо! лії, висвятив Макарія в сан архі! мандрита і призначив настоятелем рідного Овруцького монастиря. Це були тяжкі часи для Україн! ської Православної Церкви, особ! ливо на Волині. В Україні тривала страшна доба Руїни. Православ! ний люд зазнавав утисків, його постійно ображали й навіть били іновірці, святі храми оскверняли та грабували. Преподобний Макарій був істин! ним захисником Православ’я і під! тримував паству, яка шукала спокій! ного пристановища. У найтяжчі часи він падав на коліна, молився, читав Псалми Давидові: “Господь — Просвічення моє і Спасителю мій, кого убоюся? Господь — Захисник життя мого, кого устрашуся? …Коли й військо проти мене стане, не злякається серце моє;
“Кожна людина має янгола!охоронця, який оберігає її та допомагає у житті”. · S. 12Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ЗАХИСНИК ПРАВОСЛАВ’Я 20 ВЕРЕСНЯ — ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИКА МАКАРІЯ

коли й ціла війна стане проти мене, і тоді я буду надіятися на Нього” (Пс, 26, 1,3). Якось монастир оточили тата! ри і деякий час ченці не могли вий! ти ні по воду, ні по хліб. Опинив! шись у безвиході, преподобний Макарій вирішив боротися проти ворога духовною зброєю. У храмі відправили молебень до Матері Божої, і вся братія з хоругвами й іконами вийшла за монастирські ворота. Татари негайно втекли від монастиря, бо їм здалося, що на них іде величезне військо. Блаженному Макарію пропону! вали перейти в унію, та він рішуче відкинув пропозиції: “Покажіть віру в діях своїх. Чи ж християнські це справи, коли ви вбиваєте людей і знищуєте заклади, що виховують християнське благочестя?” Але татари розгромили монас! тир, ченці розбіглися. Преподобний Макарій, сповіс! тивши про лихо високопреосвя! щенного Лазаря, пішов шукати притулку в Києво!Печерській лав! рі, де залишався майже два роки. Владика Лазар по!батьківськи тур! бувався за свого постриженця, на! віть гетьманові України Дорошенку надіслав своє клопотання: “…його милість отець архімандрит Ов! руцький не в змозі спокійно жити в своїй архімандрії, розореній орда! ми і ляхами, позбавлений пастви, яка повбивана, вирушив на покло! ніння до святих місць київських… Благоволіть, Ваше вельможносте, милостиво прийняти його…” Проте такий ревний захисник православ’я потрібний був не ли! ше в Києві. Тому 1672 року митро! полит Київський Йосиф (Нелюбо! вич!Тукальський) призначив його архімандритом Свято!Успенського монастиря в Каневі. Монастир, що існував з XIII ст., підтримував тісні зв’язки із запорозьким козацтвом, тут було поховано козацького ота! мана Івана Підкову. Свято!Успен! ський собор спорудив князь Все! волод Ольгович ще 1144 року. У монастирській обителі в пре! подобного Макарія отримав приту! лок і гетьман Юрій Хмельницький, на той час уже чернець Гедеон. Ще за життя Господь благосло! вив Макарія творити дива і здій! снювати пророцтва, і відбулося це саме в Каневі. Якось прийшов до нього слі! пий. Преподобний сказав йому: “Вір і молись до Того, хто дав зір сліпому, іди на Навечір’я Богояв! лення Господнього і молись”. На! вечір’я служив сам настоятель, мо! лячись і за сліпого. Та коли він ска! зав слова “дивні діла Твої, Госпо! ди”, сліпий відчув, як по очах його пройшов різкий промінь світла, і він прозрів. На подяку за таку вели! ку благодать Господа прозрілий побудував у Каневі храм на честь Богоявлення Господнього. Інше диво звершив преподоб! ний Макарій, коли до нього при! йшла жінка просити за свого сина, який поводився легковажно. Він взявся лікувати молитвою хворого душею юнака: то приходив до ньо! го, то запрошував до себе. Хло! пець не розумів, чому його приму! шують так довго молитися, і був дуже незадоволений. Преподоб! ний йому відповідав: “Довгі молит! ви здійснюють ченці за обітницею, і це тебе не стосується. А ось що стосується тебе: залишатися тобі без молитви — це те саме, що осу! дити душу на голодну смерть. Чи! тай одну молитву “Отче наш”, і в ній знайдеш усе — і світ богопіз! нання, й уроки для життя, і втіху, і силу Духу. Говорити уважно цю мо! литву, думаю, не тяжко”. Проказавши молитву, юнак за! хотів повторити її вдруге і втретє. Вона йому так сподобалася, що повторював її постійно, добре тру! дився, був уважним до себе, тож став втіхою для матері. Якось трапився випадок із суд! дею, який постійно брав хабарі у бідних і скривджених. Преподоб! ний Макарій сам почав надсилати йому гроші й додавав записки зі словами: “Віддаю останнє, більше не маю, пожалій себе і мене”. З ча! сом суддя зрозумів, яке він тво! рить зло, і все неправдою нажите віддав церквам. По пораду і допомогу до препо! добного Макарія йшли всі мешкан! ці Канева: старі й малі, здорові й хворі, убогі й багаті, бо для всіх він був і батьком, і порадником, і бла! годійником. Маючи дар пророцтва, за кіль! ка років перед смертю він побачив видіння: густі хмари оповили його обитель і мряка нависла над усією Україною. “Недобре знамення, — казав Макарій, мабуть, буде вели! ка скорбота для нас”. Невдовзі жи! телі Канева зазнали страшного го! лоду і впали у відчай. Преподобний роздав усе своє майно, щоб уряту! вати їх від смерті, годував і нада! вав притулок в обителі. Канівський Свято!Успенський монастир і його настоятеля часто відвідував гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. Саме завдяки порадам преподобного Макарія гетьман зрікся підданства Туреччини. Преподобний Макарій перед! бачав, що Канів зруйнують, оби! тель занепаде. Знав він і про свою мученицьку кончину. 1675 року на канівські землі вдерлися поляки, місто спалили, багатьох мешканців повбивали, інші заховалися в мо! настирі. Але це був лише початок лиха. 1678 року султан послав чис! ленне військо турків і татар в Укра! їну на допомогу Юрію Хмельниць! кому. До славного козацького міс! та Канева вони підійшли 4 вересня і взяли його, знищивши населен! ня, яке не встигло сховатися в мо! настирі. Та коли під натиском во! рога впали монастирські ворота, народ кинувся до Свято!Успен! ського собору. Лише архімандрит Макарій із закам’янілим лицем стояв із хрестом і благав не вбива! ти людей та не оскверняти храму Божого. Татари схопили його, ві! дібрали хрест і потоптали. Самого Макарія катували, а він терпів і мо! лився, просив Господа “укріпити” його. Бусурмани вимагали віддати монастирське золото й інші кош! товності, але почули у відповідь: “Моє золото на небесах, а не на землі”. Вони відрубали йому голо! ву й залишили на площі. Це стало! ся 7 вересня 1678 року. Уночі ка! нівці забрали тіло преподобному! ченика до храму, а наступного дня вороги підпалили храм. У пожежі загинуло все і всі, залишилося нетлінним тіло архімандрита: в одязі, з хрестом на грудях. Похо! вали його в храмі під жертовни! ком. Через 10 років під час пере! будови храму тіло викопали. Не! тлінні мощі сприяли багатьом зці! ленням. Щоб зберегти мощі, їх пере! несли в Переяслав, у полкову цер! кву Воскресіння Христового. 1713 року вони вже були в Переяслав! ському Свято!Михайлівському мо! настирі, а після його ліквідації 1786!го їх зберігають у церкві Пе! реяславського Вознесенського монастиря. Сьогодні святі мощі преподоб! номученика Макарія спочивають у Свято!Михайлівському соборі Черкас. Пам’ять перенесення мощей святого відзначають 26 травня.
“Кожна людина має янгола!охоронця, який оберігає її та допомагає у житті”. · S. 12Originalseite ↗

З ВАМИ ЯНГОЛИ-ОХОРОНЦІ

Навіть найвеличніші храми України не можуть зрівнятися з Млинівською Свято0Покровською церквою щодо янгольської прихильності. Цей храм щіль0 ним вінцем оточили три десятки фігурок янголів. Вони символізують спокон0 вічний потяг людини до щастя. Адже у встановлених фігурках млинівці вбача0 ють духовних охоронців своїх дітей, підтверджуючи це табличками0підписами з іменами юних мешканців містечка та сокровенним “Спаси і сохрани”. Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. — Початок цьому дивосвіту дали дві фігу! ри янголят, які ми вирішили встановити оба! біч церковних воріт, — розповідає настоя! тель храму о. Василь (Ліщук). — Першу при! святили моєму внукові. Приклад почали нас! лідувати батьки, дідусі, бабусі. Нові янголята на храмовій огорожі з’являються після хре! щення дітей. Їх може замовити та встановити кожен. Фінансовий бік цієї акції — триста гривень. А ось щодо духовного збагачення, то воно, як заявляють замовники, вимірюєть! ся не грішми, а покликом серця, бо встанов! лені янголята — це не так скульптурні виро! би, як своєрідні магніти, що притягують до храму, до молитви, до віри у Божу благодать. Якщо всі місця для анголят довкола Свя! то!Покровської церкви заповняться, то мож! на буде продовжити традицію біля Свято! Михайлівського храму. Згідно з християн! ськими традиціями, кожна людина має янго! ла!охоронця, який оберігає її та допомагає у житті, він посередник між Богом і людиною, вказує правильний шлях, застерігає від грі! ха, заступається перед Господом. Про це й нагадують встановлені фігурки. Млинівські янголята
“Ми існуємо в епоху, що нагадує розпад античного світу”. Микола Бердяєв · S. 13Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

інд!іоти. Так, чи не зовсім так, але є тут раціональне зерно: ранні мо! дерністи “попереджали” про хаос і наближення апокаліпсису. Реаль! ністю він став саме після лютнево! жовтневого бунту, встановлення фашистських диктатур і стимульо! ваного ними нищення творчої інте! лігенції, мас і народів… Уважного розгляду потребує іще одна важлива іпостась модер! ного мистецтва: прагнення його “звільнитися” від будь!якого “слу! жіння”, щоб випалити з нього будь! які “народницькі” ідеї (мораль, наці! ональну свідомість, захист знедо! лених, любов до роду і народу то! що). Настанова ця слушна: мистец! тво не можна підпорядковувати якійсь “службі”, оскільки само воно — “служба як така”, іманентна ді! яльність людства, яка й сама потре! бує підтримки та захисту. Але до чо! го можуть призвести крайнощі? Є. Маланюк, аналізуючи ці крайнощі, писав: “…В короткім часі маємо му! зику “як таку”, поезію “без сенсу” (тобто, сенсу поезії), роман “без героя”, малярство “без предмета” (тобто предмета малярства), глу! хоніму архітектуру “без орнаменту” (тобто коробку без натяку на якусь “музику”, що складає зміст кожного з мистецтв). Одне слово, мистец! тво зробилося врешті “чисте”, таке “чисте”, що йому нічого іншого вже не залишалося, як тільки лягти в труну”17. Але крайнощі не можна залишати поза увагою, оскільки во! ни здатні штовхнути творчість на всілякі спекуляції, авантюри чи від! верто формалістичні й ідеологічні виверти. На новому етапі модерніз! му таке матиме місце і в авангар! дних (футуристичних), і в ретрог! радних (соціалістично!реалістич! них та фашистсько!заанґажованих) виявах творчості. Авангардисти гралися в літературу, а ретроградні соцреалісти та гітлерівські “іконо! писці” перетворювали її на плакат! ну ілюстрацію “досягнень” комуніс! тичного будівництва і знавіснілого фашизму. Літератури в таких сло! весних саморобках було стільки, скільки світла від “нерівного ґноти! ка: тільки чадить” (П. Тичина). Тих, хто відмовлявся писати таку “чад! ну” літературу, в СРСР знищували, а їхні твори вилучали з літературного процесу. Повної статистики цих се! редньовічних злочинів досі нема. Гітлерівський режим дозволяв дея! ким “своїм” письменникам емігру! вати (Т. і Г. Манн, А. Цвейг, Б. Брехт), а їхні твори (як і всю нефашистську літературу) спалювали, як у часи середньовічного автодафе. Най! більш видовищне спалення “шкід! ливої” з позицій фашизму літерату! ри відбулося в 30!х роках на площі перед Гумбольдським університе! том у Берліні. Далі буде. которого страна была обречена на по! ражение” (див.: “Литературная газе! та”. — Москва, 2007. — №8. — С. 1.) 7 Винниченко В. Відродження на! ції. В 3!х ч. — Київ—Відень, 1920. 8 Бунин И. Окаянные дни. — Мос! ква, 1990. — С. 63. 9 Berdiajew N. Das neue Mittelalter… Berlin, 1923. — P. 20, 23 (переклад Олесі Костюк). 10 Маланюк Є. Книга спостере! жень. — Торонто, 1966. — Кн. 2. — С. 461. 11 Назаров М. Тайна России. — Москва, 1999. — С. 592—593. 12 Там само. 13 Маланюк Є. Поезія і вірші // Ма! ланюк Є. Книга спостережень. — То! ронто, 1962. — С. 145. 14 Назаров М. Цит. праця. — С. 98. 15 Див.: “Голос України”. — 2007. — 17 березня. — С. 8—9. 16 Є відомості, що тільки під час Другої світової війни — 8 мільйонів німців. А скільки — до неї? 17 Маланюк Є. Цит. праця. — С. 144.
“Ми існуємо в епоху, що нагадує розпад античного світу”. Микола Бердяєв · S. 13Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

ПРО!ЧИТАННЯ

стосовно Й. Сталіна Берія вперше вжив під час констатації його смер! ті: той уже цілу добу чи й дві лежав мертвим на підлозі своєї дачі, Л. Берія підніс до його носа запа! лений сірник (чи не дихає?) і неспо! дівано прорік: “Тиран мертвий!” Злякавшись цієї фройдівської фра! зи, він подумав, мабуть, про міль! йони, що на його совісті… Скільки людей загинуло під свавільним керівництвом ніцшеан! ського “юберменша” А. Гітлера, сказати ніхто не береться16. І ніхто
“Ми існуємо в епоху, що нагадує розпад античного світу”. Микола Бердяєв · S. 13Originalseite ↗

ВИСОКИЙ МОДЕРНІЗМ ЛІТЕРАТУРИ РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Михайло НАЄНКО Майже як у Гоголя: “В ворота… губернского города NN въехала… рессорная небольшая бричка, в какой ездят холостяки…” Цього разу був не “город NN”, а дале! ченьке (понад 200 км від Києва) село Пальчик, що на теперішній Черкащині. У бричці (минувши “з вітерцем” мальовничі містечка й села Васильків, Лисянку, Звениго! родку, Калниболот1, Гуляйполе) їхав справді “холостяк”, однак не герой Гоголя, а один із маловідо! мих поетів!“хатян” Микола Кова! ленко (1887—1956)2. Був 1918 чи 1919 рік, у Києві то народжувалася-то захлиналась українська держав! ність, наш “хатянин” одержав тоді якийсь гонорар (за видані збірки віршів “Огненна сльоза”, 1917; “В кривавім тумані”, 1918) і дозволив собі провідати земляків “ресор! ною” бричкою. Від такого “шику” в нього перехоплювало дух, бо 10 років тому він залишив село лиш у благенькій одежині та з… торбою віршів під пахвою. У кількох газетах (альманахах) та в “Українській хаті” йому вдалося деякі з тих віршів опублікувати (“До співця”, “Еле! гія”, “Щастя, щастя…” та ін.), не дуже ними прославитися, але один рядок із них западе в пам’ять… Павлові Тичині й золотою луною озветься в його (як скажуть В. Бар! ка і Ю. Лавріненко) “кларнетизмі”3. Порівняймо: “Але смерть перехит! рю я, / Бо зовсім ще не умру я…” (М. Коваленко, 1912)4. “І як я вмру — не розумію: / Життя моє — одвіч! неє…” (П. Тичина, 1915)5. Це чи не найхарактерніша риса нового етапу в українському мо! дернізмі: на місце суму, безнадії й передчуття апокаліпсису ставала віра в безсмертя, у вічність життя. А проймалися цією вірою, як бачи! мо, і не завжди вдатні віршуваль! ники, і поети чистого, як щира ду! ша, слова. На чому могла ґрунту! ватися та віра? Більш знаним М. Коваленко був як автор поетичної збірки “Під хрестом життя”. 1910 р. вона поба! чила світ у Києві за сприяння С. Єфремова (земляки ж!), а через рік її перевидано і в “закордонно! му” тоді Львові. Прикметна в ній бу! ла метафорична назва, яка симво! лізувала тяжкий хрест української неволі й віру в те, що до розп’яття на тому хресті справа не дійде. 1917—1919 роки показали, що втому був резон: лютнево!жовтне! вий переворот 1917 р. в Петербур! зі6 спричинив у тодішній Російській імперії “парад суверенітетів”, і Ук! раїна проголосила себе спочатку суверенною республікою в складі імперії, а на початку 1918 року — й цілком незалежною. Поети, як зна! ємо, володіють якимось “бічним чуттям”: навіть у найпохмуріші часи вони здатні (як “рядовий” у літера! турі М. Коваленко чи майбутній “князь” поезії П. Тичина) несподі! вано відчути, що “їхнє” життя — “одвічнеє”. Можна пробачити їм “локальність” такого (лише з Украї! ною пов’язаного) оптимізму, бо ж надто болючим і тривалим було че! кання його… Протягом двох революційних років змінилося три форми дер! жавного правління в Україні (Укра! їнська Народна Республіка — Геть! манат — Директорія), паралельно з ними “гуляла” в різних реґіонах України й отаманщина (більші й менші напіввійськові з’єднання на чолі з “батьками!отаманами” на кшталт Махна, Григор’єва, Зеле! ного та ін.), а в 1920—1921 роках з усім цим покінчили кровожерні вій! ська “перефарбованої” Російської імперії. Переінакшену, її спочатку назвали Російською Федерацією, а згодом (1922 р.) — есесером (СССР). Силою втягнутій у той есе! сер Україні надали офіційний ста! тус липово!рівноправної республі! ки — УСРР, яку пізніше (через не! пристойність абревіатури) заміни! ли на “пристойнішу” — УРСР (Ук! раїнська Радянська Соціалістична Республіка). Як (у ширшому розумінні) впливали ці події на розвиток но! вітньої історії й літератури? Для ук! раїнського письменника В. Винни! ченка вони були початком нового відродження нації7, для російсько! го І. Буніна — “проклятущими дня! ми” (свої записи 1918—1920 рр. він назвав “Окаянные дни”)8, а фі! лософ!емігрант М. Бердяєв за! примітив у них темряву нового Се! редньовіччя. “Я означив би наш час, — писав він 1923 року, — як кі! нець нової історії та як початок но! вого Середньовіччя… ми існуємо в епоху, що нагадує розпад антично! го світу”9. Для найпереконаніших письменників!модерністів, які орі! єнтувалися на світ краси і прагну! ли утвердити в правах спочатку просто індивіда, а потім і надлю! дину (за Ніцше — “Ubermensch”), означений Бердяєвим розпад оз! начав цілковитий крах їхніх ілюзій: у них на очах краса розліталася на шмаття, як чисте плесо — на бриз! ки, коли в нього кинути каменюку. А обожнюваний модерністами ін! дивід у реальному житті поступово почав набувати рис інд!іота. Ко! рінням своїм цей інд!іот сягнув у… вчення звульгаризованих теорети! ків розвитку цивілізації Карла Мар! кса і Фрідріха Ніцше. “Екстреми ся стрічають”, — казав І. Франко. Хоч К. Маркс був сповідником колекти! візму, а Ф. Ніцше — “юберменшів! ського” індивідуалізму (“Гомунку! лів пекли й варили, — / То “Uber! mensch”, то “колектив”10), нап! рямні їхніх візій несподівано пе! ретнулися. І насамперед на шляху пошуків замінника Бога на землі. К. Маркс вважав, що на Його місце прийде безбожник!пролетаріат і так “добро может быть осущест! влено через зло”11. Ф. Ніцше на місце Бога поставив “не что иное, как дьявола” і навіть “осмелился дальше всех пройти по личному пути атеизма, раскрыв его сущ! ность ценою “сверхчеловеческо! го” эксперимента над самим со! бой… он закончил свою жизнь ду! шевнобольным”12. У певному ро! зумінні, теорії Маркса — Ніцше бу! ли не дуже прихованим шельму! ванням християнства з позицій юдаїзму, але хто тоді над цим за! мислювався? Інд!іоти від К. Мар! кса (бомжуватий юрист, який ніко! ли не працював за фахом, В. Улья! нов!Ленін, і недовчений семіна! рист, що “перебивався” тюрмами та засланнями, Й. Джугашвілі!Ста! лін), захопивши владу, свою діяль! ність базували на марксовій теорії “світової революції”; відчуваючи авантюрність своєї вигадки (звер! німо увагу, що обидва свої справ! жні прізвища заховали під псевдо! німи!), вони в різні кінці світу роз! силали зі спецзавданнями і туго набитими гаманцями підривну агентуру, а в окремо взятій імперії (СРСР) канонізували диктатуру творця світової революції — про! летаря (насправді диктатуру однієї — псевдокомуністичної — партії) і… шлунок. Творчість і духовність вони проголошували “надбудо! вою” над шлунком. Як підсумок — “органічна й досі неподільна куль! туро!цивілізація розпадається на, сказати б, “чисту” культуру й “чис! ту” (голу) цивілізацію, і між ними постає зловісна прірва… Постає диявольський міф про класи, що перетинає живе тіло народу. Лю! дину відривають від землі й приро! ди, що є ґрунтом усілякої творчос! ті. Врешті, викорінена й атомізова! на людина випадає з органічної системи всесвіту, зриває свій зв’язок з природною творчістю, а відповідно і з самим Творцем…”13. За двадцять пореволюційних років ці інд!іоти винищили найпотужні! шу творчу інтелігенцію. Цим здій! снено замах на генетичний код кожної нації, яка входила до складу імперського СРСР. А Європа… Там 1918 року теж розпалася одна з найбільших імперій минуло! го — Австро!Угорська. До її складу входила й частина Західної Украї! ни. Через деякий час там прийшли до влади свої інд!іоти. По!фашист! ськи орієнтуючись на ідею надлю! дини Ф. Ніцше, вони або намага! ються створити нову імперію — ти! сячолітній Рейх (німецький “юбер! менш” А. Гітлер), або встановлю! ють фашистські режими в Італії (Б. Муссоліні), Іспанії (Ф. Франко) та інших країнах. У Європі й світі зчиняються такі криваві оргії, що в них гине більше людей, ніж загину! ло у війнах за всю післяантичну по! ру. Тільки за час так званої грома! дянської війни в Росії (1917—1921) наклали головами “15 миллионов… своего населения”14; всі вони ціл! ком на совісті першого в “новій” Росії інд!іота В. Леніна. Його нас! тупник Й. Сталін закатував голодо! морами, репресіями та війнами близько 100 мільйонів того “насе! ления”. Друга світова війна, пере! могу в якій комуністичні ортодокси і досі приписують Й. Сталіну, за! брала близько 50 мільйонів жит! тів15, а під час похорону цього ти! рана (1953) загинуло близько трьох тисяч… ідіотів. Тут вживаю це сло! во в первісному значенні (в перек! ладі з грецьк. ідіот — невіглас), за! позичивши його в голови сталін! ського КДБ Лаврентія Берії. Він не дозволив своєму синові йти на по! хорон Й. Сталіна, сказавши: “Не ві! домо, що вчинять ті ідіоти, які не встигли віддати честь тирану за йо! го життя; а тепер, прагнучи “надо! лужитись” перед мертвим, можуть що хочеш вчинити!” Слово “тиран” не знає, скільки голів полетіло з пліч в азійських країнах — Китаї, Кореї чи В’єтнамі, в африкансько! му Конго чи на американській Кубі, які через тридцять!сорок років піс! ля лютнево!жовтневого переворо! ту в Росії теж захопилися колекти! вістським інд!іотизмом К. Маркса. Пов’язувати все це з відхре! щенням модерністів від колекти! візму та з їхньою орієнтацією на ін! дивідуальність, звичайно, не мож! на. Або не настав час, щоб зрозу! міти: Ісус Христос теж не закликав нікого до хрестових походів, а скільки їх було і скільки життів вони забрали?! Ще раз прислухаймося до ви! словлювань М. Бердяєва про “кі! нець нової історії” та Є. Маланюка про зловісну прірву між культурою й цивілізацією; звернімо увагу на те, що сучасні політологи Росії при нагоді не забувають пробурчати: лютнево!жовтневий бунт, варвар! ське знищення царської сім’ї тощо спровокували… поети російського “срібного віку”, тобто модерністи! символісти (К. Бальмонт, Ф. Сол! логуб, В. Брюсов, О. Блок та ін.). Вони, мовляв, своєю творчістю по! сіяли зерна нігілізму в ставленні до “отечества”, “народа” і “государя”, внаслідок чого виникла типова для Росії “смута” і захопили владу… 1 Офіційно це містечко мало тоді й має нині назву Катеринопіль, але ще до середини ХХ ст. літні люди послуго! вувалися назвою Калниболот. 2 У збірнику “Українська хата” (К., 1990. — С. 84) упорядник його Вал. Шевчук писав, що відомостей про М. Коваленка немає. Пізніше їх зібрали вчитель!поет Я. Івашкевич, літерату! рознавці В. Поліщук і М. Пономаренко, внаслідок чого в “УЛЕ” з’явилася від! повідна стаття про поета (Т. 2. — С. 509). 3 Див.: Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. — К., 2005, — С. 757. 4 Українська хата. Поезії 1909— 1914 рр. — К., 1990. — С. 86. 5 Тичина П. Зібр. творів у 12 т. — К., 1983. — Т. 1. — С. 304. 6 Згідно з радянською історіогра! фією, в лютому 1917 р. в Російській ім! перії відбулася “буржуазна” (зі знаком “мінус”), а в жовтні того самого року “пролетарська” (зі знаком “плюс”) ре! волюції. Нині утверджується думка, що ті революції були (передусім лютнева) “предательским ударом в спину, после Україна переживає найсумніший ювілей: 750-річчя національ0 ної катастрофи, що сталася внаслідок розстрілу радянською владою духовного відродження 20—300х років ХХ ст. і спричине0 ного нею Голодомору 1932—1933 рр. Ці події знайшли віддзер0 калення у творчості українських письменників, змінивши есте0 тичну парадигму модернізму як художнього напряму кінця ХІХ— початку ХХ ст. Пройшовши шлях “раннього” (І. Франко, Леся Ук0 раїнка, О. Кобилянська), “відчутого” (В. Стефаник, М. Черем0 шина, М. Коцюбинський) і “декларованого” (М. Вороний, О. Олесь, “молодомузівці” і “хатяни”), модернізм набув, як і в усіх європейських літературах, ознак “високого”. Про деякі ри0 си високого модернізму в українській літературі часів “розстрі0 ляного відродження” йдеться у циклі статей Михайла НАЄНКА.
“Така мінлива твоя краса... Погоня диму за димом”. Віктор Кордун · S. 14Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

мазків — і перед нами ма! льовничі Карпати, ніби чу! єш, як відлунюють ритмами коломийки. А ось краєвиди Франції — країни, де лю! бить бувати митець і де ба! гато шанувальників його творчості, а собор Паризь! кої Богоматері вночі завжди надихає. А ще пейзажі Іспа! нії, Німеччини… Але навіть у “французь! ких”, “іспанських” краєвидах бачимо українську лінію, ук! раїнські кольори, яскравий почерк мистецької особис! тості, яка здатна презенту! вати нас у всьому світі. Восени художник знову їде в улюблені країни. У Па! рижі відбудеться осінній са! лон, де представлять робо! ту Демцю. До речі, це єди! ний твір українського ху! дожника, який обрали з п’ятнадцяти тисяч робіт ін! ших майстрів. дітей, як!от від Олесі Манько, яка народилася саме на День Неза! лежності. Річ у тім, що дівчина прийшла на площу з монетною скарбничкою, куди тривалий час збирала гроші собі на подарунок. Назбирала триста гривень. Нато! мість вирішила, що найкращий по! дарунок для душі — долучитися до шляхетної справи порятунку хво! рого односельця. Девізом проведеного заходу стали слова “На гербі України — на! ші сантиметри благодійності”, а сам викладений монетами герб увійшов до Книги рекордів України у категорії “Розміри”. Як заявив офі! ційний представник Книги рекордів України Віталій Іваницький, досі з монет свій державний символ таких великих розмірів не викладав ніхто в Україні, та й у Європі також. Юні нетішинці Автор ідеї Олександр Шустерук КУЛЬТУРА
“Така мінлива твоя краса... Погоня диму за димом”. Віктор Кордун · S. 14Originalseite ↗

ПЕРША СІЛЬСЬКА КАРТИННА ГАЛЕРЕЯ НА КИЇВЩИНІ

Юлія Пелешок, Сергій Грамушняк, Анатолій Марчук, о. Володимир, Борис Давиненко Допоміг громаді підібрати ко! лекцію заслужений художник Ук! раїни Анатолій Марчук. Він пообі! цяв колонщинцям опікуватися по! дальшим поповненням і популяри! зацією мистецького зібрання. Ана! толій Петрович п’ять років тому заснував картинну галерею зі сво! єї приватної колекції в районному центрі Макарові, тому має органі! заційний досвід. На урочистій лінійці, в присут! ності учнів, батьків, учителів, гос! тей села Анатолій Петрович пода! рував перші десять картин ново! створеній галереї. Відтепер Ко! лонщинську загальноосвітню шко! лу І—ІІІ ступенів прикрашатимуть роботи Анатолія Буртового, Олек! сія й Оксани Іванюків, Анатолія і Євгена Марчуків, Івана Пилипенка та інших. Більшість із них написано в Колонщині в липні цього року під час пленеру, присвяченого 85!річ! чю Макарівського району в рамках проекту “Літні зустрічі в садибі Марчука”. Громада села планує з часом збільшити картинну галерею до 100 полотен, а також започаткува! ти постійну виставку фоторобіт “Краєвиди рідного краю” та що! річні конкурси з образотворчого та фотомистецтва серед учнів школи. Євген БУКЕТ Фото автора Мешканці села Колонщини, що на Макарівщині, завжди захоплю! валися мистецтвом. Тут, серед ма! льовничих поліських пагорбів, у тяжкі повоєнні роки минуло ди! тинство і юність художника Адлера Корольова — вчителя дитячої ху! дожньої школи №3. 1986 року херсонські будівельники, які зво! дили в селі житловий масив “Тав! рія” для переселенців із зони від! чуження, подарували Колонщин! ській школі колекцію картин, яка безслідно зникла в 1990!ті. Також у Колонщині нещодавно відкрили найкращий у Макарівському райо! ні пам’ятник жертвам Голодомору і сталінських репресій, а також встановили в’їзні знаки — скуль! птурні композиції за проектом заслуженого художника України Миколи Білика. У День знань у Колонщині відбу! лася ще одна знаменна подія — у приміщенні школи урочисто відкри! ли картинну галерею. Ініціювала її створення сільський голова Колон! щини Юлія Пелешок. Як зазначила на урочистостях Юлія Василівна, це було її давньою мрією, адже підрос! таюче покоління слід виховувати на професійному мистецтві. Фото Євгена Букета Людмила ДАВИДОВСЬКА У Національному музеї Тараса Шевченка відкрилася виставка Михайла Демцю “Маестро”. На виставці представлено понад 50 творів, значну кількість яких ство! рено цього року, і порцеляна. Це вже четверта виставка за рік (дві відбулися у Франції, одна — в Ні! меччині), але вперше в Києві. На неї чекали митці й поціновувачі та! ланту маестро. Кажуть, твори мит! ця впізнавані, як гімн України. Справді, побачивши тільки раз такі картини, забути їх не можна. І не лише через шалено яскравий ко! лір, а й через потужну позитивну енергетику, яку вони випроміню! ють, і від чого, здається, змінюєть! ся енергетика виставкових залів. Михайлові Демцю у січні цього року виповнилося 55. Родом він із Прикарпаття. Закінчив Львівське училище прикладного мистец! тва ім. І. Труша 1980 р. Член Національної спі! лки художників України, заслуже! ний діяч мистецтв, член Клубу укра! їнських митців. Лауреат ІІІ премії з живопису Всеукраїнського трієна! ле (2001 р.) та І премії фестивалю кераміки в Музеї кераміки у Вес! тервальді, Німеччина (2003 р.). Один з найвідоміших митців у су! часному українському малярстві, його численні виставки відбулися в багатьох країнах світу. Михайло Демцю — єдиний ук! раїнський художник, який зробив авторську серію для славетної фір! ми, виробника колекційної порце! ляни, для якої працювали Далі, Ва! зареллі, Воргол. Живопис Демцю — це сплав європейських та західноукраїн! ських традицій. Він національний і водночас. Художник кохається в яскравих кольорах, сміливих кон! трастах, у червоному, жовтому, зе! леному та блакитному. Митець стриманий у словах, але нестрим! ний в емоціях на полотні, його тво! ри експресивні, динамічні. Кілька У місті Нетішині Хмельни0 цької області створили вось0 миметровий герб із монет, а зібрані на цій незвичній акції, яка увійшла до Книги рекордів України, “монетних” 6620 гри0 вень 64 копійки перераховано на лікування 150-річного Олек0 сандра Турчака, який потребує медикаментозної допомоги. Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. Автор ідеї — мешканець міста Острога, кореспондент газети “Перспектива” Хмельницької АЕС Олександр Шустерук. Ідея вида! лася доволі простою і водночас ці! кавою — щоб кожен охочий міг покласти монетку в контури тризу! ба, накресленого на площі перед міськрадою Нетішина, завдовжки 46 метрів і завширшки 30 санти! метрів. — Насправді площа виявилася чималою, — розповідає Олександр Шустерук. — На початку акції по! боювалися, що тризуб лише напо! ловину заповнять монетами. Втім, реальність перевершила всі споді! вання: місця навіть забракло. Но! мінал був різний — від копійки до гривні. Однокопійчаних монет на! лічили 3622 штуки, гривневих — 1940. Значну частку становив вне! сок Хмельницької АЕС. У тризуб лягли не лише українські гроші, а й російські та румунські. Ними вирі! шили поповнити експозицію Неті! шинського краєзнавчого музею. Під час акції траплялися напро! чуд щирі вияви благодійності від Днями Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка святкувалала 80!річчя. В урочистостях узяли участь відомі українські актори, кінорежисери, кінооператори, письменники, композитори. Видатний український режисер Юрій Іллєнко відзначав подвійне свято – вийшла друком його трилогія “Доповідна Апостолові Петру”. З уривками роману ще торік читачі мали змогу ознайомитися на шпаль! тах тижневика “Слово Просвіти”.
“Головна чеснота — не чистота крові, а православна віра та повага до власності громади”. · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

все відповідає, працюючи також за переважно відсутнього старос! ту Даниловича. У того чимало ін! ших посад, які тримають у Львові та Кракові. Край розвивався настільки бурхливо, що у сеймі Речі Поспо! литої з’явилася постанова про потребу “приборкати сваволю” ук! раїнського козацтва та міщан. Ко! ли вже після загибелі М. Хмель! ницького староста Данилович спробував “приборкати”, то зазнав невдачі: частина козаків втекла на нові землі. Ті, хто залишився, його ненавиділи. Вважають, що невдачу свого походу на Орду він накликав сам. Після Михайла Хмельницько! го люди його вже не сприймали. 1628 року Данилович помер у ту! рецькому полоні. Дружина Софія не встигла його викупити. Нема відомостей, що М. Хмель! ницький конфліктував із кимось як чиновник на державній службі. Що ця держава — Польща, значення не має. Власної держави українці ще не мали. Але Михайло постійно демонстрував козацтву, що може існувати таке “явище”, як ефектив! ний господар!державник, який не краде і працює заради загального добробуту, принаймні переконав утому власного сина. Вочевидь, він мав дипломатичний хист. Богдано! ві Хмельницькому, вже гетьману, польський уряд закидав, щоб пов! чився цього на батькових листах: “В Україну, козацькому гетьману. Оскільки до короля й мості поль! ського, і гетьманів він пише незви! чайні листи, то наказуємо, щоб не писався королеві приятелем, геть! маном, братом, а так писався, як його батько”. Визнання чеснот під! старости Хмельницького вийшло навіть з вуст “короля без сенти! ментів” Сигізмунда, коли видавав Богданові підтвердження прав на батьківську спадщину: …Непереможений королю в християнському панстві, Коли по вольності Хмельницьких маєш у підданстві. * * * 1620 року 72!річний гетьман Жолкевський був змушений воюва! ти. Підстароста чигиринський, теж немолодий, Михайло Хмельниць! кий зібрав вільну сотню козаків і до! лучив 25!літнього сина Богдана. На переправі через Дністер біля Цецо! ри обидва сивочолі лицарі полягли поруч у бою проти турків. Їхні сини, Ян та Богдан, потрапили в полон. Пані Регіна спромоглася зібрати ве! личезні гроші, три мільйони золо! том, щоб викупити сина й тіло чоло! віка. Богдан вивчав турецьку мову та менталітет яничарів зсередини. Минуло три роки, доки його також викупили. Дехто стверджує, що гроші зібрала козацька старшина, інші доводять, що його мати. Ка! жуть, що її звали Анастасія і вона була з роду Дорошенків. 1648 року Богдан Хмельниць! кий знов опинився на Жовківщині вже як гетьман, який відновлює державу в кордонах Київської Ру! си. З його війська (а там були й турки з татарами) ніхто не насмі! лився вдертись у Жовкву. Тим він започаткував щасливу для міста традицію. Навіщо? Мало зберегти! ся для нас як історико!архітектур! ний заповідник. Латинське devis має дві скла! дові: vis — “вища сутність”, “сенс”, “честь”, а de означає готовність боротись за чесноти тієї вищої сут! ності. Це обітниця, і якщо збрехав — Бог каратиме нащадків до сьо! мого коліна. Тож треба зважувати, що обіцяти перед виборами і гра! віювати на монументальних золо! тих перснях з печатками. У роботі використано конN сультації та публікації лицарів укN раїнської історії Г. Ярової, Г. ФеN сюк, В. Панченка, о. Ю. Мицика.
“Головна чеснота — не чистота крові, а православна віра та повага до власності громади”. · S. 15Originalseite ↗

ЦІКАВО ЗНАТИ

Родовий палац Жолкевських потрібна людина, якій він, старос! та Чигиринський, міг довірити по! саду підстарости. Тож побачив її в особі пана!козака, володаря герба “Абданк”. Жолкевський, його далекий родич Данилович — і між ними Хмельницький. Не католик, не маг! нат, ще й начебто баніт. Було спіль! не русинське коріння, сумлінне ставлення до батьківських обо! в’язків, відповідальність за власні слова і зобов’язання. Прослідкує! мо, як це було в Михайла. * * * Чигиринщина тоді ще не позбу! лася рис Дикого Поля. Сумнозвіс! ний Чорний ліс, місце турецько!та! тарських зборів, розташувався не! подалік самого Чигирина. Місто, які більша частина краю, належало Речі Посполитій в особі короля. Чи! мало землі було віддано у влас! ність польських магнатів або укра!
“Головна чеснота — не чистота крові, а православна віра та повага до власності громади”. · S. 15Originalseite ↗

ПІД ДЕВІЗОМ ГЕРБА «АБДАНК»

Людмила ДЕХТЯРЬОВА Уночі після Дня Незалежності отримала лист. Печатка на ньому була схожа на тризуб. Гетьман Богдан висловив споді! вання, що зможу розповісти охо! чим про геральдичний знак W на цій печатці. Таке траплялось і рані! ше, тому спокійно чекала продов! ження сну, схожого на сторінки ли! царського роману. Старовинні замки, сурмлять герольди, хтось падає з коня під час турніру. Як це хвилювало в юності, та й зараз теж. Тож до бою за честь герба “Абданк”! * * * Символ W — один із найстарі! ших геральдичних знаків лицарс! тва Середньовічної Європи. Тоді ще існувало Київське князівство. У старовинних гербовниках слов’ян! ських держав є легенда, що цей знак вперше з’явився на гербі чеха Скуба. Його висвятив у лицарі ко! роль у ХІІІ ст. Тож Скуб мусив термі! ново скласти власний лицарський девіз. За правилами геральдики, текст девізу узагальнювали на зображенні герба на щиті — щит не може бути порожнім. Усі слова Скубового девізу по! чиналися на V: Veritas, Viktoria, Vir! tus et Vita. У перекладі з латини — “Істина, Перемога, Життя як Стій! кість (або Мужність та Життя)”. За правилами, девізу відшукали ге! ральдичний символ — знак W. Із таким девізом лицар не має досить войовничого вигляду. Скуб був звичайним обивателем, а ге! роєм став зовсім не зі зброєю в ру! ках. Місто жило, остерігаючись страшного ненажерливого змія, якого громада мала годувати. Ко! ли йшло до того, що, окрім себе, годувати нема чим, Скуб узяв шку! ру ягняти, заклав сірку та смолу і підсунув змієві. У того запалали нутрощі, й він випив майже всю річку. Звичайно ж, луснув, а Скуба нагородили лицарським гербом. Минуло трохи часу, і знак W от! римав геральдичну назву “Аб! данк”. Марно шукати це слово в словниках, бо воно походить від вислову. Якого саме, дізнаємось у гербовнику. Король Генріх якось приймав польського посла Скар! бека. Хизуючись скарбницею, ска! зав щось образливе для Польщі. Посланець короля Болеслава знайшов гідний дипломатичний жест: зняв власний золотий пер! стень і додав до коштовностей ко! роля. Той також не схибив у двобої гонорів, а дуже чемно відповів: “Habe dank”, тобто “Подяка за скарб”. Так ці слова перетворили! ся в геральдистів на “Абданк”. Рід графа Скарбека походив від Скуба і мав на гербі W. Тому саме цей знак названо “Абданком”. Гербом “Абданк” володів пра! вославний шляхтич русин Михайло Хмельницький. У його роду це мог! ло статися за традицією. Геральдич! ні знаки високородних воєвод пере! ходили на штандарти дрібніших шляхтичів, які з власною двірнею ставали під прапори тих воєвод. Як! що не схибив у поході й бою, нащад! ки могли успадкувати герб з яки! мись новими додатками. На печатці гетьмана Хмельницького до W згори додано зображення хреста. Таке бачимо на гербі Сирокомля, що та! кож походить від “Абданку”. Шлюб із козачкою формально понизив статус Михайла Хмеля до соціального стану дружини, який мав його син Богдан. Але це зблизи! ло родину з козацькою верхівкою, коли Хмельницькі переїхали на Чи! гиринщину. Богдан дуже шанував батьків родовід. Після двох вирі! шальних перемог, під Жовтими Во! дами й під Корсунем, він дозволив, щоб у реєстрі Запорозького війська з’явився вірш “на старожитності клейнот панів Хмельницьких”: …Клейнот, котрий Хмельницьких дом приоздобляє, В мужності, в вірі, в правді міцно утверждає, Не диво, бо абданк є знак щедрої повольності, Хрест за фарамент віри, Хмельницьких мужності… (“Фарамент”— “суть”, “хліб на! сущний”). * * * Авторитетні галицькі історики минулих століть Садок Баронч та Іван Крип’якевич дійшли думки: родове господарство Михайла Хмеля було у селі Хмельнику біля міста Ряшева на Холмщині (зараз Польща). Герб “Абданк” також по! ширювався у Західній Україні. З іс! торичних розвідок: “Пан!козак (тобто шляхтич, одружений із ко! зачкою) Хмель гарно господарю! вав, був красень з обличчя, дружи! ною була заможна козачка з Пере! яслава. Коли виїздив із своєю че! ляддю з двору, жінки!шляхтянки аж очі зривали й дорікали своїм чо! ловікам, чом не такі, як пан!козак Міхаль”. Пани!сусіди спалили його садибу та знищили господарство. Загрозливе становище у Хмельнику непокоїло прихильну до Хмельницьких родину коронного гетьмана польського Станіслава Жолкевського. Він писав дружині Регіні, що “бунт той окраїнний є річ небезпечна. Грабежі загрожують Хмельнику”. Під час наїзду оскаже! ніле “товариство” оголосило Ми! хайла банітом — людиною, яку звинуватили у скоєнні ганебного вчинку, — і “погнало родину на ба! ніцію, що й голову ніде було прихи! лити”. Цікаво, наскільки ганебним був той вчинок, адже після нього долею Хмельницького почала опі! куватися гонорова верхівка поль! ської аристократії. Пані Регіна надала притулок вигнанцям. 1594 року Михайла призначено начальником охорони. Гетьман Жолкевський постійно пе! ребував на війні чи у дипломатич! ному відрядженні. Його мрія, міс! то!фортеця Жовква, лише закла! дала перші камені фундаменту. Маючи на руках дітей, Регіна муси! ла ще й наглядати за будівниц! твом. Відтепер жила біля Жовкви у добре укріпленій Туринці, й Хмель! ницькі були поруч. У грудні 1594 р. народився їхній син Богдан, у хре! щенні Зиновій. Прикро, що майже не чуємо “Богдан Михайлович”, адже батько цього вартий. Ще прикріше, що про дружину Михайла не знаємо майже нічого. І річ не лише у понівечених вітчизня! них архівах: нема традиції, справ! жньої, а не словесної пошани до берегинь козацького роду. * * * У Жовкві, що неподалік Львова, легше уявити, як на її теренах цвірінькало мале пташеня щасливих батьків! Хмельницьких. Це єдине ук! раїнське місто, яке цілком визнано архітектурним за! повідником європейського рівня. У ньому — гармонійне поєднання вишуканих ста! ровинних споруд ренесансу, бароко, класицизму. Кос! тьоли, церкви, монастирі часів пані Регіни ніколи не припиняли діяти, і зараз ма! ють вигляд музеїв сакраль! ного мистецтва. Не менш ці! каві будинки звичайних го! родян. Що підупало, зараз намагаються відреставрувати. Усю архітектурну розкіш можна оглянути за кілька годин. У серпан! ку історичної аури на тлі палацу ро! дини Жолкевських можна вималю! вати постать юного Богдана. Він готується стати студентом Львів! ського єзуїтського колегіуму. Його віра православна, тож мусить про! тистояти намаганням викладачів навернути до католицтва. Це розу! міє й батько, але відсилає до коле! гіуму заради належного рівня осві! ти. До такого рішення його схилив Станіслав Жолкевський, який зас! нував цей навчальний заклад зара! ди свого спадкоємця Яна. 1605 року поважний магнат Ян Данилович бере шлюб із дочкою Жолкевських Софією. З цієї датою пов’язують переїзд Хмельницьких на Чигиринщину. Це могло статись і раніше, бо Данилович був сусідом Жолкевських і добре придивився до Михайла. Йому терміново була Сучасна композиція на тему герба та печатки "Абданк" їнської заможної верхівки, чиї інте! реси абсолютно протилежні. На не! заселені пустирі тікали від гноб! лення білоруси Мозирщини, холо! пи Вінниччини, Київщини, трапля! лися московити, молдавани, греки, татари, волохи. Цей інтернаціонал встроювався у гени тих, хто встиг осісти раніше. Головна чеснота — не чистота крові, а православна ві! ра та повага до власності громади. Якщо поцупив — тавро казнокрада на подальші покоління. У такому конгломераті Михай! ло Хмельницький був писарем під час збору податків. Спочатку він виконував обов’язки осадчого — виділяв площі під нові села й за! охочував до них переселенців — осаджував. Поліпшує інфраструк! туру населених пунктів, засновує нові православні церкви, сприяє розквіту діючих. Собі на околиці Суботова закладає хутір Новосе! лицю. Врешті, як підстароста за Парафіяльний костел св. Лаврентія, усипальниця роду Жолкевських
Seite · S. 16Originalseite ↗

“Картини в розшуку” — ця тема об’єднала дві прес-конференції, де йшлося про невідкладні заходи щодо захисту музейних цінностей від відвертих і прихованих грабунків.

Черговий редактор Уляна ГЛІБЧУК Бухгалтерія 279!41!46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10NБ, м. Київ, 01001 ENmail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org.ua Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301238 Наклад — 20000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 3,94 грн. на 3 місяці — 11,32 грн. на 6 місяців — 21,64 грн. 0 8 0 3 8 4 820095 780016
Seite · S. 16Originalseite ↗

АНОНС

Ганна ОБОРСЬКА Фото автора Го л о в н и й р е д а к т о р Валентина ДАВИДЕНКО Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Перший заступник головного редактора Ніна ГНАТЮК 279!49!47 Заступник головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279!49!47 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278!01!30 (тел/факс) Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ літератури Уляна ГЛІБЧУК 270!55!57 Відділ мови Святослав МІЗЕРНЮК 279!39!55 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270!55!57 Відділ коректури Олена ШУЛЬГА 278!63!69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК Олег БЕССЬКИЙ 278!63!69 Інтернет!редактор Євген БУКЕТ 279!39!55 Прохолодного осіннього вечо! ра Президент України Віктор Ющенко урочисто відкрив Будинок Митрополита. З нагоди відкриття українському глядачеві представи! ли унікальну виставку “Аполлон у кузні Вулкана”. Вперше саме в на! шу країну Лувр привіз із Парижа 17 бронзових скульптурних компози! цій з колекції Людовіка XIV, які ор! ганічно вписуються в інтер’єри щойно відреставрованих залів. Ще 2005 року завдяки під! тримці благодійного фонду “Роз! виток України” розпочали рестав! рувати Будинок Митрополита — пам’ятку, внесену до Списку всес! вітньої спадщини ЮНЕСКО. Про! ект, загальна вартість якого понад 30 млн грн, включає не лише зов! нішню реставрацію будівлі, а й оновлення інтер’єру пам’ятки. Не! повторною красою вражають від! творені фрески першого поверху та самобутні кахельні печі, які мають природний вигляду сучасному інтер’єрі. Директор Лувру Анрі Луарет відзначив, що йому дуже приємно співпрацювати з колегами з Націо! нального заповідника “Софія Київ! ська”. Лувр став головним мис! тецьким спадкоємцем королів! ської колекції після Великої Фран! цузької революції, тож частиною своїх скарбів завдячує тим багатс! твам, які накопичили французькі правителі XVII—XVIII століть. Лю! довік XIV, безперечно, був найбіль! шим шанувальником мистецтва: живописні полотна, малюнки, ви! роби із самоцвітів та бронзи, які він зібрав у великій кількості, й до! сі формують ядро найпрестижні! шої колекції музею. Виставка триватиме з 12 ве! ресня до 13 грудня 2008 р. у Наці! ональному заповіднику “Софія Ки! ївська” — вул. Володимирська, 24. Тож розділіть насолоду, яку глядач відчуває перед цими творами мистецтва.
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn