Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №47 за 2010 рік

16 S. · 35 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

СКІЛЬКИ ЩЕ НАМ СТРАЖДАТИ?

Листопадова пора для України — пора пам’яті, трагічної і страшної, позаяк вона відсилає у ХХ сторіччя — в час Голодомору, який дорівнюється до масових репресій української інтелігенції. І якщо репресії й розстріли знищили інтелект (розумову інстанцію), то Голодомор знищив тіло України — світ українського селянства. Тому, наближаючись до 24 листопада, все потужнішими стають обертони трагедії в пам’яті сьогодення, все більше з’являється проектів, орієнтованих на утривалення національної пам’яті й підваження витворених у СРСР міфів про “абсурдність” Голодомору, зокрема як спланованого масового терору в Україні. В Могилянці, наприклад, за сприяння Інституту національної пам’яті відбувся допрем’єрний показ нового повнометражного документального фільму “Holodomor: Ukraine’s Genocide”, створеного в Голлівуді в пам’ять померлих та для живих і ненароджених. А в Британії цього року (в Кембриджі) відкрито виставку щоденників британського журналіста Ґарета Джонса, який одним із перших повідомив правду про жахи Голодомору в Україні 30-х років. У березні 1933 року Джонс зумів вибратися в Україну з Москви й опублі- Марґарет СІРІОЛ КОЛЛІ, племінниця журналіста Ґарета Джонса, який першим у західній пресі назвав Голодомор 1932—33 рр. результатом сталінського геноциду Скільки ще нам страждати? Зима закінчується. Дуже суворі заборони було зроблено в грудні, і це спричинилося до того, що ми стали безпомічні й слабкі. Грудень, січень, лютий, цілі три місяці ми страждали, а зараз нас охопить смертельний голод, якщо нам ніхто не допоможе. Хліба в нас забрали, все, що називається зерновими, також; різні види насіння, овочі, все було зібрано і забрано Державою. Всю картоплю, м’ясо, яйця і молочні продукти. Ми нічого не маємо! Господи, де нам знайти порятунок, хто врятує нас? Дорогий батьку, будь ласочка, знайди допомогу для нещасного народу. О браття і сестри, нехай Господь вкладе ці слова у ваші руки. Будь ласка, візьміться за руки, щоб врятуватися від голоду. О, допоможіть, допоможіть, будь ласка, будь ласка! Скоро я не буду існувати, скоро голодна смерть поглине мене, я помру скоро, О Слово (Боже)! Скоро мене заберуть! О батьку, допоможи нам! О, якби тільки я мав шкоринку хліба, я би завжди був удячним і прославляв би Господа навіки. У вічності ми візьмемося за руки і подякуємо Тобі. Так писала німецька селянка з Північного Кавказу. Лише одна бідна душа, яка шукала порятунку у Великий Голод 1932—33. Відповідно до статистики, 10 мільйонів померли від голоду в Україні та на Кавказі. Голодомор в Україні було спричинено відбиранням харчів, і це мало етнічне маркування. Кубань, Північний Кавказ, а також етнічні українські території опинилися під ударом. І навіть лукавий Волтер Дюранті назвав цифру п’ять мільйонів тих, хто загинув від голоду в Україні, два мільйони — на Кавказі і три мільйони — в Росії. Великий Голод в Україні, тобто Голодомор, на якийсь час зробився забутим генокував у британських, американських газетах репортажі з шокуючими подробицями про голод. У щоденниках Ґарета Джонса під час поїздки до України можна прочитати: “У них у всіх та сама історія: “Хліба немає, у нас хліба немає вже два місяці, багато хто вмирає”, “Ми — живі трупи”, — цитував журналіст селян. Після публікацій Ґарета Джонса стаття у “New York Evening Post”, наприклад, була названа “Росія в лещатах голоду — мільйони вмирають”. Ґ. Джонс був помічником колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Д. Ллойд-Джорджа. 1935 року Ґарет Джонс вирушив у північний Китай (фактично йдеться про територію нинішньої Монголії) висвітлювати японську експансію. Там його вбили за нез’ясованих обставин. Ллойд Джордж одного разу сказав, що журналіста убили, бо “він багато знав про те, що відбувається”. Племінниця Ґарета Джонса Маргарет Сіріол Коллі, родинний архіваріус матеріалів, пов’язаних із Голодомором, погодилася підготувати статтю, побудовану на фрагментах зі щоденникових записів Ґарета, яку й пропонуємо читачам “Слова Просвіти”. цидом у анналах світової історії. Політичні події весни 1933 року мали прецедент. Весь світ був у глибокій депресії. Тільки-но інавґурували Рузвельта президентом США і Америка, попри свою ізоляцію, прагнула дипломатичного визнання СРСР. У березні Японія вийшла з Ліги Націй і тоді ж Адольф Гітлер став Канцлером Німеччини. Британія відчувала хмари війни, які збиралися над британським урядом. Після смерті Леніна нова економічна політика (неп) покращила становище селян, адже було створено економічну систему мішаного типу, поєднуючи адміністративний контроль і велику промисловість із певною частиною малого бізнесу. Отже, колгоспники мали можливість продавати свою продукцію відкрито на ринку. Але десь із 1926 року уряд розпочав вимагати дедалі більше врожаїв. 1928 року Сталін представив свій п’ятирічний план індустріалізації і ко- Закінчення на стор. 3 З РОСИ Й ВОДИ! ІТАЛІЙЦІ В КИЄВІ ІНСТИТУТ УКРАЇНІКИ І ЙОГО ЗАСНОВНИК
Події, факти, коментарі · “У шосту річницю помаранчевої революції почався по суті новий Майдан”. · S. 2Originalseite ↗

««ННААСС ННЕЕ ППООДДООЛЛААТТИИ!!»» ВВссееууккррааїїннссььккаа ааккццііяя ппррооттеессттуу вв ДДеенньь ССввооббооддии

Петро АНТОНЕНКО Фото Олеся ДМИТРЕНКА Влада таки “відзначила” День Свободи, точніше, відзначилася. Жоден політтехнолог не зміг би вигадати щось дієвіше, аби нанести ще один удар по так званому іміджу влади, якщо від нього ще щось зосталося. Взяти та й протягти через парламент наприкінці минулого тижня скандальний Податковий кодекс. І це після кількатижневих масових акцій протесту підприємців, представників малого й середнього бізнесу в столиці і в областях. Після незрозумілих обіцянок уряду, що розробляв кодекс, врахувати хоч щось із пропозицій підприємців (по суті, нічого суттєвого не враховано). Якщо додати, що на черзі друга дія вистави під назвою “економічні реформи” — ухвалення подібного Трудового кодексу, то нема чого дивуватися, що терпець мільйонів представників середнього класу урвався. І саме в понеділок, у День Свободи, почалася всеукраїнська акція протесту за негайне скасування Податкового кодексу. Поки що шляхом накладення вето президентом Януковичем. Учасники акції поставили главі держави ультиматум: накласти вето на кодекс до 18:00 понеділка. У разі невиконання вимоги, а тим більше демонстративного, інакше не скажеш, підписання президентом цього кодексу, представники малого й середнього бізнесу оголосили, що починають безстрокову акцію протесту, страйки, акти громадської непокори по всій Україні. Притому, тепер уже політичного характеру, з політичними вимогами: перевибори президента і парламенту, відставка уряду. Основні події розгорнулися в столиці. Саме у шосту річницю помаранчевої революції почався по суті новий Майдан. Водночас акції протесту відбувалися в областях України. А на Майдані Незалежності з самого ранку тисячі людей розпочали мітинг. І, як повідомили його учасники, величезна кількість протестувальників з областей поки що не змогли дістатися Києва — автобуси з учасниками акції під всілякими приводами затримувала міліція. Об 11-й годині мітинг на Майдані сформував величезну колону, яка попрямувала вулицею Інститутською на Банкову, до резиденції президента України. Десятки тисяч людей, тисячі гасел, транспарантів, прапорів — державних і з назвами міст. Читаєш по них географію всієї України. Прикметно, що чи не найактивнішими стали представники Південно-Східних регіонів, особливо з рідної президентові Донецької області. Схоже, на Донбасі давно вже нема ілюзій щодо нинішньої влади, а так звана “підтримка виборців” забезпечується адміністративним терором та фальсифікаціями. Людей уже не обдуриш балачками про “реформи” та “покращення життя вже сьогодні”. Люди його вже побачили: виступаючи на мітингу, представник підприємців Краматорська повідомив про чергове підвищення тарифів у робітничому місті Донеччини. Подібне звучало того дня і біля Адміністрації Президента, іна Майдані. Люди говорили не лише про ухвалення одіозного кодексу, а й про той шалений тиск на малий та середній бізнес, який тривав і до його ухвалення, про падіння життєвого рівня. Було очевидно, що в учасників акції немає жодної довіри до влади. І скандований тисячами людей лозунг “Владу — геть!” був далеко не найгострішим на мітингах. Звичайно, при соціальному акценті акції не можна було не згадати, що вона почалася саме в День Свободи, річницю помаранчевої революції. Про це згадували і самі учасники акції, і депутати парламенту від опозиції, які наголошували, що середній клас — опора демократії в суспільстві. Представники малого й середнього бізнесу і самі продемонстрували, що відстоюватимуть свої права, незалежно від позиції будь-яких політичних партій. І партійних прапорів на цьому етапі не було помітно. Натомість відчувалася доволі чітка організація акції, аж до питань розміщення її учасників, харчування, медичного забезпечення. …Один із плакатів над мітингом нагадав нинішньому главі держави його передвиборну обіцянку “почути кожного”. Чи здатна влада почути мільйони своїх співгромадян.
Події, факти, коментарі · “У шосту річницю помаранчевої революції почався по суті новий Майдан”. · S. 2Originalseite ↗

ЩОБ СВІТЛО СПРАВЕДЛИВОСТІ НЕ ЗГАСАЛО

Надія КИР’ЯН У четверту суботу листопада в Україні відзначаємо День пам’яті жертв голодоморів. Цього року дата припадає на 27 листопада. Оскільки ще не було оголошено, чи проводитимуть офіційні заходи, 38 науковців, громадських діячів, митців створили Громадський комітет з організації вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років і 17 листопада провели установче засідання Комітету, учасники якого ухвалили звернення до українців. Про це заявив координатор Громадського комітету, екс-віце-прем’єр Іван Васюник. Серед учасників Комітету — колишній керівник Інституту національної пам’яті Ігор Юхновський, громадський діяч, головний редактор газети “Наша віра” Євген Сверстюк, ректор Львівського національного університету імені Івана Франка Іван Вакарчук, правозахисник Євген Захаров, колишній директор Департаменту архівного забезпечення Служби безпеки України Володимир В’ятрович, президент Національного університету “Києво-Могилянська академія” Сергій Квіт, співачка Ніна Матвієнко, режисер Андрій Жолдак, письменниця Марія Матіос, філософ Мирослав Попович та інші. Комітет закликає громадян 27 листопада взяти участь у заходах, зокрема о 16.00 запалити свічки на згадку про жертв Голодомору. Крім того, у Києві 27 листопада відбудеться акція “Голодомор 32—33 — це геноцид. Пам’ятаємо”, учасники якої, взявшись за руки, створять живий ланцюг пам’яті біля Національного меморіалу Голодомору, повсюдно відбудуться інші заходи. — Це день поминання — скорботний день, остання субота листопада, — коментує учасник комітету Євген Сверстюк. — Це не змінюється і не залежить від зміни президента й Кабінету Міністрів, а залишається назавжди національною скорботною датою. Її відзначення — ініціатива народу, принаймні, тих людей із народу, які мають поняття про християнське поминання, про пам’ять і пошану. Якщо держава цим не займається, то нічого не повинно змінюватися у суспільстві. Громадянське суспільство має свій стиль життя і повинно підтримувати традиції. “Собака бреше — караван іде”. Це є караван української історії. До слова, Євгена Сверстюка нещодавно удостоєно нагородою “Світло справедливості”, заснованою цього року канадійкою українського походження Анастасією Шкільник на честь її батька Михайла Шкільника (1891—1972), видатного юриста, громадського й політичного діяча часів визвольного руху в Україні 1917—1920 років. За словами Анастасії Шкільник, ця нагорода відзначає особливих людей за їхню здатність запалити світло справедливості у темних щілинах людської душі та вказати дорогу до людянішого суспільства. Вручення нагороди відбулося за підтримки Українського Католицького Університету, провідного вищого навчального закладу, який виховує нову українську еліту. Просвітяни вітають Євгена Олександровича з нагородою і бажають, щоб світло справедливості не згасало.
Голодомор · “У одній європейській країні померли мільйони людей від голоду”. · S. 3Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ють про смерті, адже бояться покарань з боку уряду. У причинах смерті вони пишуть “хворе серце”. Це найчастіше формулювання. У цих статтях я описав те, про що чув і що бачив на власні очі в Росії. Я подав ті пояснення, які наподали мені. Чого я не можу пояснити — але я вірю, що цивілізований світ знайде цьому пояснення, — чому і досі нічого не було зроблено для того, щоб зменшити результати голоду; чому радянський уряд тримає в таємниці все, що стосується їхньої чуми, чому вони відмовляються від допомоги. Це, врешті, може бути розв’язанням сільськогосподарської кризи в Росії; баланс між виробництвом і споживанням може бути порятований не шляхом збільшення виробництва, але порятунком людей, які мають жити і працювати, а не вмирати від голоду”. Ендрю Кейрнс (Andrew Ca- irns), канадський фахівець із сільського господарства, написав кілька найкращих статей про Геноцид-Голодомор у СРСР після своїх візитів 1930-го і навесні та влітку 1932 року. Але навіть якщо взяти до уваги його твердження та твердження Шиллера, все одно картина залишатиметься неповною. Майже 50 років його телеграми пролежали без уваги. Але саме в них змальовано величезну трагедію, величезне страждання України, спричинене п’ятирічною політикою Сталіна на розбудову важкої промисловості та загальну колективізацію. Аллан Монхауз, один із інженерів, заарештованих у березні 1933-го, у своїх мемуарах згадує: “Упродовж 1931 року точилася війна між куркулями та селянами. “Куркулі мають бути ліквідовані як клас” — це гасло лунало від кожного партійного лідера з подачі Сталіна… Фактично ті, хто працював на землі, мали шукати собі іншу домівку, а до землі працювати стали ті, хто цього не вмів робити. Постраждали і діти, які були розлучені з батьками. Ешелонами дітей відправляли у вагонах на Північ, через ліси. Радянський уряд співпрацював із “дикими дітьми” громадянської революції, яких тепер було натравлено на ліквідацію заможної ланки, куркулів. Але внаслідок радянської політики знову нові багатії опинилися на вулицях Москви. По суті, нічого не змінилося, багаті стали бідними, а бідні — багатими”. 1930 року “Сталін нещодавно оголосив, що в Росії для збереження економічної рівноваги, 50 % мали бути заморені голодом до смерті”. Диктатор, щоб досягти своїх цілей і підкорити вільні народи, побудував “країну війни, мілітаристської окупації”. Дюранті написав, знаючи дуже добре про всю ситуацію сповна: “механізація та колективізація російського сільського господарства прийшла в норму і Кремль виграв битву”. *** Сталіну вдалося заховати знання про голод в Україні дуже швидко; і майже 50 років про це не було чути. Лише Роберт Конквест подав першу повну студію про те, що відбулося під час голоду, у своїй книжці “Жнива Скорботи”. Переклав Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Голодомор · “У одній європейській країні померли мільйони людей від голоду”. · S. 3Originalseite ↗

Fortsetzung von «СКІЛЬКИ ЩЕ НАМ СТРАЖДАТИ?», S. 1

СКІЛЬКИ ЩЕ НАМ СТРАЖДАТИ?

Закінчення. Початок на стор. 1 лективізації. Він прагнув створити швидку механізацію Радянського Союзу, тому велику увагу було приділено розвиткові важкої промисловості. Навіть було запрошено іноземних консультантів, щоб досягти цієї мети. Також були потрібні ресурси на кордонах із Манчукуо, оскільки Радянський Союз боявся нападу Японії, яка прагнула приєднати до себе територію Сибіру. Колективізація — це політика, впроваджена між 1928 і 1933 роками в СРСР, щоб поєднати індивідуальну й колективну працю і створити колгоспи. Радянські лідери були переконані, що заміна індивідуального виробництва колективним істотно покращить економіку, що це буде формувати більшу кількість експорту в царині сільськогосподарської продукції. В Радянській Україні ця політика мала драматичний результат щодо етнічного українського населення та його культури, адже 86 % населення мешкало в селі. Успіх п’ятирічного плану залежав від експорту товарів переважно з хлібних регіонів СРСР. Попри голод у Радянському Союзі, Сталін усе одно не припиняв вивозити врожай на Захід, який потерпав від “Великої депресії”, але на Заході селяни не страждали від голоду, натомість в Україні ця політика призвела до катастрофічних наслідків. Пізніше, вже восени 1932 року, радянський уряд видав декрет, відповідно до якого врожай почали забирати силоміць із кожного регіону. Ввели нові податки, відповідно до яких колгоспи мали сплачувати настільки дорого (зазвичай 2,5 центнера) за гектар, щоби бути вільними продавати решту на відкритому ринку, що просто не були в змозі це зробити. Селяни одразу були скептично налаштовані, адже знали, що держава буде забирати в них майже все, тобто нічого на продаж просто не залишатиметься. 13 січня 1933 року проголошено, що політичних працівників буде відправлено з метою посилити організацію колгоспів. Тисячі міських працівників, покликаних політичним відділом, було відправлено в села. “Їхня мета — зруйнувати всю опозицію і організувати роботи колективних господарств. Вони гарячі голови, які навіть будуть виконувати свою роботу з жорстокістю. Якщо вони можуть досягти успіхів в організації терору для селян, то цікаво, як вони зможуть досягти успіху в подоланні голоду”. Сталін, прагнучи будь-що виконати план із колективізації, не вірив у те, що його політика спричинила голод. Попри спроби кількох журналістів розказати правду про те, що відбувається, цьому не було надано уваги, і незабаром із історії було викреслено сторінки про Голодомор як страшну людську катастрофу-геноцид. Восени 1932 року новина про Голодомор в Україні досягла Лондона, було зазначено, що країна переживає кризу настільки серйозну, що аналогів їй ще не було. У вересні 1932 року Ґарет Джонс написав до антрепренера Айві Ліу Wall Street (Нью-Йорк): “Голод — це катастрофа, і мільйони страждатимуть від голоду. Наразі в Україні голодомор”. Упродовж літа 1932 року двадцять соціаліс- Маргарет Сіріол Коллі тів-журналістів із Великобританії були відряджені на місяць до Радянського Союзу і України, і ці журналісти були шоковані побаченим. Один із них, професор Джельс Менкен (Jules Menken), сказав Джонсу, що в Україні справжній голод. У жовтні професор написав аж три статті до The Economist. Він разом із редактором журналу паном Волтером Лейтоном (Sir Walter Layton) був “викликаний на килим” до радянського посла, певно, Майского, оскільки вони в занадто чорних кольорах змалювали ситуацію в Радянському Союзі. Захоплений ідеями комуністичної утопії, журналіст Малколм Маґґерідж (Malcolm Mugge- ridge) полишив Британію в липні 1932, маючи намір оселитися в СРСР разом із дружиною, але вже до вересня всі його ілюзії було зруйновано. Його перша стаття про крах режиму в СРСР була надрукована 13 січня 1933 року під назвою “Russia’s Plan, Virtual Breakdown of Agriculture, Officials Shot and Failure of Food Supply”. Пізніше, в березні у статті для “Manchester Guardian” Маґґерідж написав про те, як він одного разу запитав чоловіка про наявність економічної кризи, на що одержав таку відповідь: “Ми нічого не маємо, зовсім нічого. Вони все забрали”. Це все, що сказав чоловік, і що Маґґеріджу доводилося постійно чути від мешканців. І справді, все було забрано. Але селяни добре знали, що, незважаючи на голод, хліб і досі експортували в західноєвропейські країни, заробляючи на цьому, натомість мешканці регіонів-житниць вмирали від голоду… “Сказати, що в найважчих, найпосушливіших регіонах Росії голод — це нічого не сказати. В нас не лише голод, як на Північному Кавказі, а й терор, військова окупація. На Північному Кавказі та в Україні врожаї вивозили з такою жорстокістю, що і досі ці регіони перебувають без кусня хліба”. У березні 1933 року Ґарет Джонс, журналіст і формальний помічник Ллойда Джорджа, вирушив в Україну — це була його третя подорож. Він хотів побачити ситуацію на власні очі. І хоча Москва заборонила журналістові в’їжджати в Україну, Джонса порятувало те, що він вільно володів російською, і тому його в’їзд залишився непоміченим. Він написав про те, що побачив: “Я сам пройшов через села і дванадцять колгоспів. Скрізь був плач “Немає хліба, ми помираємо!”. Мільйони людей були просто залякані режимом. 29 березня Джонс подав пресреліз у Берліні й це було розміщено в широкій світовій пресі, зокрема і в “New York Evening Post”: “Сьогодні Росія в епіцентрі голоду, що, як можна переконатися, настільки жахливий, як і 1921 року, коли померли мільйони… У потязі (маршрутом в Україну) комуністи заперечували наявність голоду. Я впустив шматочок хліба, який мав при собі. Селянин, який їхав поряд, кинувся до нього і жадібно з’їв. У мене впала шкоринка від помаранча, і селянин також миттю підхопив її та з’їв… Багато селян дуже слабкі, щоб працювати. Нова система податків знищила сільське господарство. Саме тому нинішня ситуація набагато гірша, ніж голод 1921 року. Це просто катастрофа”. Кореспондент The United Press Moscow Євген Льонс назвав це першим достовірним прес-звітом у англомовному світі. Джонс був першим журналістом, який офіційно заявив про Голодомор в Україні, підписавшись власним іменем. У серпні The Daily Telegraph отримала звіт Отто Шиллера, який був військовим аташе у Москві. Саме він розповів Джонсу про кількість смертей на Кавказі. Звіт, що він підготував у травні, був призначений для Посольства Німеччини, а не для загального розголосу. Поряд зі спостереженнями Отто Шиллера статті Джонса та Маґґеріджа видавалися блідими. Ось кілька цитат із його звіту: “Нинішня ситуація на Північному Кавказі може бути визначена так: “У деяких селах населення цілком вимерло; в інших більше половини населення померло від голоду. Нарешті, є села, де смертність від голоду не настільки значна, але голод, по суті, зачепив усі регіони. У селах, що я відвідав, кількість смертей варіює від 20 до 30 на день. Люди виживають лише тому, що навчилися їсти такі не призначені для харчування продукти, як, скажімо, траву, коріння, варені кістки і мертву конину”. “Великі козацькі поселення на Кубані сьогодні повністю по- Щоденникові записи Гарета Джонса рожні… Повна апатія оселилася в серцях людей…”. “Найгірше в цій ситуації те, що влада аж ніяк не визнає фактів голоду… Радянський уряд нічого не робить. Я чув про багато випадків, коли в людей роздувалися животи від голоду, але радянська влада не хоче про це знати. Влада каже, щоб селяни їли той хліб, який вони сховали. Уряд пояснює цю ситуацію лише тим, що в них неврожайний рік”. Шиллер зазначив: “Мільйон людей можна було б нагодувати хлібом, адже врожай становить 100 000 тонн зерна з початку року до кінця липня — можна було б урятувати мільйони життів. Але уряд просто ігнорує цю ситуацію і відмовляється визнавати, що україні панує страшний голод. Козацькі поселення Кубані повністю вимерли, голод спрямовано на винищення етнічного населення”. Так було до лютого 1934 року, коли газета Answers опублікувала дві жахливі у своїй правдивості в відвертості статті Вайтінґа Вільямса (Whiting Williams), подані як спостереження людини, яка все бачила на власні очі, ці матеріали просто не могли не шокувати: “Упродовж останніх 12 місяців у одній європейській країні померли мільйони людей від голоду. Вони й досі вмирають, наче мухи. Вмирання відбувається водній із найбагатших соціалістичних країн у світі… Але я не звітую лише про те, що чув. Одного разу, ідучи битою стежкою, я побачив на власні очі жертв голодомору. Чоловіки і жінки вмирали від голоду, судомлячись від знемоги. Близько 18 000 дітей були відправлені у вагонах у вільні країни. Їхні батьки не мали кусня хліба, щоб дати своїм дітям. Залізничними коліями ці діти подорожували в чужі краї. Одного разу вагони з дітьми зійшли з рейок, та ніхто навіть не згадав про це. Через три дні про цю трагедію забули. Ніхто з дітей не вижив. В усій Росії скільки свідків, скільки мільйонів свідків можуть потвердити факт голоду? Офіційно ж ніхто не помер від голоду у Країні Рад. Лікарі не звіту-
Гаряча тема · “Готувалася конференція в “строгій секретності: повідомлення з’явилося на сайті напередодні”. · S. 4Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

Проте велика російська культура, її літературна справжня класика не тільки приваблювала (й вабитиме, віримо, завше) українців красою пушкінських рядків, живим етизмом Л. Толстого і т. ін. — вона ще й збагачувалася українським живим “датком” сусідній культурі. До того ж, не одне століття, принаймні від Ф. Прокоповича і М. Гоголя (в грудях якого оживало українське серце: згадаймо рядки його листа до М. Максимовича з ви-
Гаряча тема · “Готувалася конференція в “строгій секретності: повідомлення з’явилося на сайті напередодні”. · S. 4Originalseite ↗

«ОДНОБОКА» КОНФЕРЕНЦІЯ

Промовистий і ганебний факт: чільні професори й академіки Інституту української філології НПУ Л. І. Мацько, С. В. Шевчук, як і автор цих рядків, навіть не здобули права висловитися в університеті, якому віддали все життя: модератор-бо акції надавав слово за принципом “два росіянина — один Резникович”. Тож викладачі й студенти університету почули: некоректні й просто образливі констатації на зразок “ушлі на памойку” (про попереднього президента й уряд); вислів подиву, що для якихось “непросвіщенних” українців “Єкатєріна” “нє Вєлікая” (гостям не завадило б довідатися про нищівну її оцінку українським пісенним фольклором і Т. Шевченком); твердження, що справжнім зразком культурно-мовної гармонії начебто може слугувати дует Штепселя і Тарапуньки; вислови обурення з приводу святкування річниці Конотопської битви (як висловився історик за освітою міністр п. Табачник, у ній один загін із 6 тисяч шабель напав на інший, із 5 тисяч, і перекинув тому обоза) чи через той факт, що на відкритті української експозиції світової виставки у Шанхаї для артефактів Трипілля знайшли паралель у якійсь китайській давній культурі, зовсім не згадавши при тім про велику Росію (де стоянок трипільців, наскільки нам відомо, ще не знайдено). Прозвучали, щоправда, й скромні визнання внеску етнічних українців у культуру “старшого брата” — проте в контексті тяглого наголошення глобальності російської культури (що є однією зі світових, як англосаксонська, іспанолатиноамериканська і ще якась “ханська”) та неконкурентоспроможності української. Таку колекцію сливе анекдотичних дивоглядій можна було призбирати під час розважань учених і не дуже мужів. Не менш цікавим виявилася прикінцева заява т.зв. конференції, яку пропонувалося прийняти за таким “демократичним” принципом: хто не скаже, що він “проти” — вважатиметься, що “за”. У першому ж пасажі цього підсумкового документа основою гуманітарної політики пострадянської України оголошено концепцію (невідомого автора) “позитивної дискримінації” російськокультурного населення, на яку буцімто тільки й була скерована вся потуга держапарату впродовж останніх 20 років (!) Залишається запитати: коли справді в Україні таке відбувалося, то як же могло статися, що сьогодні в Україні, відповідно до лукавої статистики заяви, начебто 60 % громадян (а в одному з виступів названо й 70 % — чом же одразу не всі сто!) послуговуються російською мовою? І хіба сьогодні нікому вже не відомо, що Україна впродовж понад 250 років перебування під царями, що його патрон університету М. Драгоманов назвав “пропащим часом”, та більш ніж сімдесяти — під кремлівськими генсеками стала об’єктом насильницької й репресивної русифікації, підлягла драконівським Валуєвському циркуляру й заборонному Емському указові (Валуєв: української мови “нє било, нєт і бить нє может”), усіляким урядово-адміністративним нагінкам. разом захопленого бажання їхати у “наш, не їхній” — росіян — золотоверхий Київ) до нащадка волинської шляхти Ф. Достоєвського, українця за походженням А. Чехова й ін. Така-бо в усі часи була центробіжна сила імперії, — Російська втягнула на свою орбіту й наполовину татарина Жуковського, шотландців родом М. Лермонтова і Я. де Бальмена, італійця К. Брюллова, поета німецького родоводу А. Фета та інших, несть їм числа. Але сьогодні виставляти всерйоз за приклад українцям “потомка ефіопа” Пушкіна чи татарина — Карамзіна, які влилися без останку в море російської культури — чи не явний анахронізм? До того ж, як писав Є. Маланюк, Україні таки не суджено навіки завмерти калюжею Росії. Українці мають надихаючі інші, свої, приклади, про які на “конференції” згадано не було, — входження в українське письменництво нащадків іспанського графського роду Наталени Королевої, французького дворянського Оксани Лятуринської чи й нащадка династії Габсбургів — Вільгельма фон Лотрінґена, що став українським поетом Василем Вишиваним і борцем за волю набутої Батьківщини у званні полковника Січових Стрільців (замучений чекістами). Свого часу, відкривши для себе існування високої культури недовідомого Європі досі багатомільйонного народу з її осердя, норвезький Нобелівський лауреат Бйорнстерне Бйорнсон відгукнувся на це словами радості й сердечної втіхи. Однак прагнення учасників конференції зазнайомитися з такими фактами рецепції української понад тисячолітної літератури, культури у світі, феноменом її впливу на інші — під час виступів помітно не було. Не налагодилися обговорення і вкрай потрібний паритетний діалог про спільне й відмінне в історії, традиціях, мистецтві двох народів, урешті про спільні у двох країнах дошкульні суспільні проблеми — морального занепаду громадян, засмічення української і російської мов, дегуманітаризації освіти тощо. Коли ж відомий літератор із Росії, автор багатьох повістей і романів, редактор “Літературної газети” Ю. Поляков слушно ствердив нежиттєвість держави, заснованої на двох суспільствах, мовах, культурах (на що викладачі й студенти зреагували оплесками) — інші російські учасники та Д. Бабаєв затято по- Фото Олеся Дмитренка чали закликати необачного промовця до “єдіномислія”. Подив і спротив кожної інтелігентної людини, обізнаної з історією своєї країни, несфальшованої за радянськими моделями, можуть викликати такі уніфікаторсько-спрощувальні минуле постулати із заяви: українська, російська і білоруська нації віками немовбито складали “единий русский” православний народ, якийсь “суперетнос” (?!) Не говорячи навіть про підміну понять “Київська Русь” і Росія, запитаємо у складачів тексту: куди у цій історичній ретроспективі поділися українські, білоруські грекокатолики та католики, численні і впливові у ХVІ—ХVІІ ст. протестанти, врешті, “штунда”, як писав М. Драгоманов? І чому не згадано про позбавлення тих самих білорусів чи волиняків “віри батьків”, насильницьке переведення їх у російське православ’я, візантизм якого критикував Т. Шевченко? У цьому зв’язку деякі ідеологічно-політичні концепти заяви нагадують пошуки чорного кота у темній кімнаті, де його немає, якот визначене завдання “не допустити культурного, ментального поділу народу” — того буцімто одного, “руського”. Насправді ж кардинальні відмінності між українцями й росіянами висвітлили ще М. Костомаров, український і російський письменник Д. Мордовець, І. Франко й ціла низка інших об’єктивних науковців (у художній формі це вчинили, наприклад, Іван Нечуй-Левицький у “Хмарах”, Леся Українка у “Боярині”, Юрій Липа у романі “Козаки у Московії”, О. Кониський, Б. Грінченко і багато інших). Якщо російськомовним читачам важко повірити у ці відмінності хоч би частково, достеменно збагнувши мову цих авторів, а також українських книжок П. Штепи, “Країна Моксель” В. Бєлінського чи “Ментальність орди” Є. Гуцала (бо чомусь же писав колись російський учений Ґреч про мову українців як “діалект …польської”), то антропологічні відмінності між народами-сусідами розкривають роботи російської вченої Тетяни Алексєєвої, як і сучасного київського вченого Ол. Шевченка. І ця ментальна, культурна різниця, на нашу думку, нормально б мала робити два народи ще цікавішими один для одного. Натомість уніфікаційна заява тенденційно стверджує: ще й сьогодні росіяни, білоруси й українці буцімто різняться між собою не більше, ніж баварець від прусака у ХІХ столітті. Природним гуманітарним об’єднувачем “суперетносу, розділеного державними кордонами”, звісно, проголошуються винятково російська мова і культура, яка буцімто досі об’єднує всі “народи, що населяють пострадянський простір — колишню територію Російської імперії та СРСР” (цитата з конференційної відозви на порталі університету). У вимріяному її складачами документі безкордонно-державному “єдинстві” українській, як неважко здогадатися, відведено роль… місцевої мови чи й діалекту! То чому, власне, дивуватися, коли і “свій” татарський народ один із російських учасників назвав “негосударственнообразующим” — так, наче він не виступає суб’єктом РФ і не має у ній свого президента. Одне слово, м’яко стелять, та твердо спати буде. Україна вже має вельми тривалий і повчальний досвід життя “аб’єдіньонной” — коли її століттями перетворювали, за словами визначного історика Я. Дашкевича, “не просто на Малоросію, а на колонію та денаціоналізовану російську адміністративну одиницю” з усіма далекосяглими наслідками, що звідси випливають, від “канальських робіт” до репресій, лінґвоциду і голокосту ХХ століття. Тим-то виболеною історіософською мудрістю лунають і сьогодні для українців слова Лесі Українки про те, що не варто “нікоторому чужому царю прихилятись” (лист в СРСР не друкувався), самодостатня заувага геніального Тараса Шевченка (“А на москалів не зважайте. У їх народ і слово, і у нас народ і слово”) або й узагальнення І. Франка про засади міждержавних стосунків народів-сусідів. Поемою “На Святоюрській горі” український Мойсей наголосив: народам зі складним взаємним минулим слід 100 або 200 років після розвалу імперії пожити окремо у власних державах. Коли заживуть рани у серцях, а всі кривди й сварки підуть у непам’ять, коли набереться скарб новий “згідних ділань, спільних змагань і взаїмної любви”, а кожен народ запануває в себе, ставши “розумом міцним”, — отоді тільки “час настане про єднання говорить”. Ці нетривіальні істини розуміють і поділяють українські філологи, об’єктивні історики й культурологи, врешті студентська молодь України. Практично повним складом записались у список протесту проти ухвали згаданої конференції 26 студентів Інституту іноземної філології НПУ ім. М. Драгоманова, що висиділи засідання, присутні на ньому викладачі, а також 86 магістрантів Національного університету культури і мистецтв, які ознайомилися з документом (оперуємо лише нам знаними достеменними числами). Через день, коли ущух вал телефонних дзвінків із сакраментальним питанням “Що там у вас в університеті таке учинилося?” від університетських колег і шкільних учителів, мас-медіа розголосили новину: тепер навчальні видання з історії України, а там, очевидно, й рідних мови, літератури нам писатимуть росіяни, литовці, поляки, навіть турки (“Німець скаже: — Ви моголи. — Моголи! моголи!…”). Так Міністерство “соєдіньоннимі” зусиллями планує одібрати у покоління українських студентів історичну правду, лише нещодавно їм повернену… Володимир ПОГРЕБЕННИК, доктор філологічних наук, професор, а також солідарні з цією статтею директор Інституту української філології професор А. В. ВИСОЦЬКИЙ, завідувачі кафедр інституту, викладачі та студенти 16 листопада у стінах Національного педуніверситету ім. М. Драгоманова відбулася так звана міжнародна конференція “Українсько-російський культурно-мовний простір: від протистояння до єдності”. Серед її учасників помічені: чимала делегація з РФ (політологи, письменники й держслужбовці, редактори й оглядачі часописів, відомі артисти, як-от В. Лановой), а з українського боку — чинні міністри А. Толстоухов і Д. Табачник, митці М. Резникович і Д. Бабаєв, академік П. Толочко, політик Є. Філіндаш та ін., а також очільники названого університету, частина його професорів і студентів, тележурналісти з каналів СТБ і ТВі.
Суспільство · “Хоч би де жив, де працював український науковець, — він передусім національна людина, йому болять негаразди в країні”. · S. 5Originalseite ↗

НАУКА, БІЗНЕС І ВЛАДА ПОВИННІ ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ

У Львові в приміщенні Національного університету “Львівська політехніка” відбулася ІІ Міжнародна науково-технічна конференція “Теорія та практика раціонального проектування, виготовлення і експлуатації машинобудівних конструкцій”. Присвячена вона значущій даті: 40-річчю Західного наукового центру НАН України. На Міжнародній конференції прозвучали виступи організаторів події та гостей. Богдан ЗАЛІЗНЯК Голова Західного наукового центру НАН України і МОН України, голова Програмного комітету конференції академік Зіновій Назарчук зазначив, що відповідно до світового досвіду одним із напрямів інтенсифікації науки є формування дієвих механізмів взаємодії освіти, науки та бізнесу. Наукові установи ЗНЦ мають інноваційний потенціал, вони повинні якнайтісніше працювати з виробничим сектором, однак механізми їх взаємодії необхідно постійно й наполегливо удосконалювати. Загалом використання наукового потенціалу задля розвитку західного регіону України (а це — вісім областей країни) є пріоритетом нашої діяльності. Діяльність ЗНЦ — це функціонування 26 академічних установ, 71 вищого навчального закладу ІІІ—ІV рівнів акредитації, більш ніж 50 галузевих науково-дослідних і дослідно-конструкторських організацій, де працюють понад 16,5 тисячі науковців. 2007 року ЗНЦ разом із Львівською політехнікою — у рамках поглиблення співпраці академічних установ і ВНЗ регіону з природничих і технічних наук — створили Науково-навчальний комплекс із правами Відділення цільової підготовки. Його діяльність покликана сприяти інтеграції української науки й освіти до європейського науково-освітнього простору, а також готувати фахівців із творчим потенціалом для установ НАНУ і НУ “Львівська політехніка”. У роботі ННК беруть участь вісім установ ЗНЦ та п’ять інститутів Львівської політехніки. Сформувалися і розвиваються у ВНЗ наукові школи в галузі машинознавства. Проректор НУ “Львівська політехніка” з наукової роботи Зорян Піх зазначив, що стратегія розвитку держави завжди починається з аналізу: чим ми диспонуємо? Візитівкою будь-якої країни в галузі машинобудівництва є такі напрями: матеріалознавство, міцність, раціональне проектування. Це надає актуальності й важливості конференції. Львівська політехніка будує роботу на співпраці з іншими університетами й установами НАНУ. Це позитивно позначається і на підготовці фахівців, і на якості дисертацій, і на співпраці за контролем спецрад, спільних наукових дослідженнях. Голова Українського товариства з механіки руйнування матеріалів, директор Фізико-механічного інституту ім. Г. В. Карпенка НАН України академік Володимир Панасюк констатував, що конференція має ще й специфічний аспект. Науковці говоритимуть і про результати досліджень щодо міцності, надійності, раціонального конструювання, і про раціональну експлуатацію машин і конструкцій. Але вона пов’язана із 40-річчям Західного наукового центру. А це надає можливість поглянути на діяльність Центру за минулі роки. Нинішня конференція — це спроба об’єднати зусилля науки, освіти і промислових підприємств для здійснення відповідних заходів щодо прискорення впровадження наукових розробок у нашу економіку. Реалізація цього завдання вимагає відповідних імпульсів і уваги держави. Нині маємо нові специфічні умови — ринкову економіку. Проблематикою, задекларованою на конференції, займаються понад 3 тисячі промислових підприємств і відомчих науково-дослідних установ. Проте 80 відсотків промислового потенціалу — у приватних руках. Приватний сектор і державні підприємства вимагають від науки не просто ідеї, підтвердженої експериментально, а кінцевого продукту, який можна безпосередньо використовувати на підприємстві. Однак ситуація така: всі підтримують ідею, але надати початковий капітал, щоб ця ідея запрацювала, ніхто не хоче. Тож ця непідтримка початкового процесу для єднання освітянських, наукових і промислових сил задля прискорення реалізації нових розробок і впровадження їх у практику гальмує використання наявних освітніх і академічних досягнень. Отже, маємо над цим працювати. ДУМКИ НАУКОВЦІВ Ігор Сидоренко, Одеський національний політехнічний університет: “Займаємося разом із колегами моделюванням технічних систем тривимірними схемами. Синтезом і аналізом механічних систем, синтезом і аналізом віброізолюючих систем зі зворотними зв’язками. Я доктор технічних наук, працюю в “Політехніці” 22 роки. Якщо зважити на те, що “Політехніку” я закінчував Одеську, — то я вже в ній 27 років. П’ятий раз у Львові, зокрема на кафедрі інженерної механіки… Нас тут зустріли як друзів. Дуже вдала організація, вдячний за можливість поспілкуватися з науковцями вищого ґатунку. У нас науковий центр очолює економіст, а у вас — технік. І це приваблює. Бо економістів багато, а економіки немає. Львів — дуже красиве місто. А щодо мого професійного зацікавлення… Широке застосування мають віброізолюючі системи — від віброізолюючих будинків до верстатів, підвіски транспортних засобів, інструментів. Скрізь, де є коливання, застосовуються віброізолюючі системи. А самоналагоджувальна система сама себе аналізує і переналагоджує. Тому взагалі складні системи треба будувати розгалуженими… Намагаюся переконувати студентів, що бути українцем — це не тільки знати й поважати Шевченка чи їсти галушки, а треба щось робити для України… У нас у групах дуже мало студентів розмовляють українською”. Микола Ткачук, Національний університет “Харківський політехнічний інститут”: “Я завідувач кафедри теорії і систем автоматичного проектування механізмів і машин… Приїжджаю до Львова і на симпозіуми, і на конференції. Це надзвичайно плідне середовище для обміну думками, відточування теорій, бо тут лунають і критика, і добрі поради. Востаннє був торік, у травні, на симпозіумі механіків… Львів залишився таким, як був. Центр не змінився — і слава Богу. Львів’яни уважніше ставляться до гостей, до учасників конференції. У нашому університеті більше 20 тисяч студентів. Я теж його закінчував. Потім — промисловість. А потім уже 19 років в НТУ “ХПІ”. Доктор технічних наук, професор. Щодо науки: вона потребує не тільки поєднання з практикою. Але у цьому процесі має бути присутній і високоефективний інструмент — системи САД / САМ / САЕ… Ці системи дозволяють автоматизувати багато процесів проектування, виготовлення і дослідження. Проте нашим науковцям потрібно впроваджувати свої наукові теорії, моделі у ці системи. Тоді вони поліпшуватимуться і стануть придатними для вирішення завдань, які колись не могли вирішити. На жаль, у країні немає турботи про науку. Науково-технічна політика розпорошена, немає пріоритетів. І це дезорганізовує наукову громадськість, не дає можливості досягати конкретного результату на практиці… Ми скоро дійдемо до стану, де немає пріоритетів, тож немає і результатів. А отже, конче потрібна взаємодія науки, влади і бізнесу. Варто було б розробити програму, виокремити узгоджені пріоритети і зайнятися ними насамперед. Інакше нам не вистачить ні ресурсів, ні часу, і ми відстанемо від світового процесу. Відбувається периферизація науки. Має бути інтегрування, з одного боку, а з іншого — орієнтування саме на національні інтереси. Така світова тенденція. А ми її ігноруємо, йдемо широким фронтом — і в нікуди. Тому проблема полягає не у відсутності фінансів, а в їх подальшому цільовому використанні… Такі конференції дуже корисні. Потрібно обов’язково залучати і владу, і бізнес. Крім Західного наукового центру, є обласні адміністрації, а в них сидять клерки і пишуть плани “зі стелі”. А треба їх запрошувати сюди. Бо тут відбувається зрощування академічної науки, але необхідно, щоб вона зрослася з владою та бізнесом”. Андрій БОГДАН, Інститут проблем міцності ім. Г. С. Писаренка, м. Київ: “Я уважно слухав оглядові доповіді. Особливо мені сподобалося про акустичну емісію. На секціях розглядатимемо прикладні інженерні проблеми. Зазначу, що організація цієї конференції заслуговує на увагу. Про себе: закінчив Київський національний університет ім. Т. Шевченка, фізичний факультет. Працюю у відділі фізичних основ міцності та руйнування, який очолює Ігор Володимирович Ориняк. Нас із цього відділу четверо… Я з колегами займаюся трубопроводами (нафто-, газо-, паропроводами). Головна проблема, з якою ми стикаємося у випадку з трубопроводами, — це стрес-корозія (тріщини). На цій конференції у мене три доповіді: про магістральні трубопроводи і дві про розрахунок парогенераторів на міцність”. ЦИФРИ І ПІДСУМКИ 110 учасників із сімох країн (Україна, США, Німеччина, Франція, Китай, Мексика, Польща). На думку Богдана Кіндрацького, голови оргкомітету конференції (НУ “Львівська політехніка”), на конференції прозвучало багато цікавих доповідей з таких проблем, як механіка руйнування і міцність конструкцій, деградація матеріалів у воденьвмісних середовищах, неруйнівний контроль, діагностика металоконструкцій тривалого терміну експлуатації (понад 20 років), прогнозування залишкового ресурсу. На конференції йшлося про методи проектування, виготовлення і режими експлуатації машин різного призначення. На пленарних засіданнях із зазначених проблем прозвучало 14 доповідей. Отже, можна зробити висновки, що хоч би де жив, де працював український науковець, — він передусім національна людина, йому болять негаразди в країні. Ів тому, що влада дуже часто “не бачить” науковців, їхніх проблем, і не завжди думає про майбутнє України, і в тому, що бізнес часто існує для власного добра, а не для загального… Довелося також почути гострі філіпіки на адресу деяких “головних героїв”, які 12 листопада брали активну (тією чи іншою мірою) участь у передачі Шустера й у “Великій політиці” Є. Кисельова… Отже, переконуюся на зустрічах науковців вже упродовж багатьох років — ще не все втрачено. Маємо діяти, бо наука, бізнес і влада повинні працювати разом. ОРГАНІЗАТОРИ ДІЙСТВА Західний науковий центр НАН України і МОН України, Фізико-механічний інститут ім. Г. В. Карпенка НАН України, НУ “Львівська політехніка”, Українське товариство з механіки руйнування матеріалів, Наукове товариство імені Т. Шевченка, редакція журналу “Фізико-хімічна механіка матеріалів”, редакція журналу “Машинознавство”.
Обговоримо? · “На слов’янському грунті націоналізм набув такої особливої форми, як макронаціоналізм”. · S. 6Originalseite ↗

ККООННЦЦЕЕППЦЦІІЯЯ ЗЗББЕЕРРЕЕЖЖЕЕННННЯЯ ССЛЛООВВ’’’ЯЯННССЬЬККООЇЇ ІІДДЕЕННТТИИЧЧННООССТТІІ

Фото Олеся Дмитренка вою білоруських рідновірів Сацевичем, який, завжди ходячи у національному білоруському вбранні, не знає білоруської мови, хоч і намагається її вивчити (за його словами) та відверто симпатизує сталіністам. З’їзд розпочинався та закінчувався круглим столом на тему “Ідея роду у відродженні слов’ян”, який відбувся у Книжковій палаті України. Модератором круглого столу був Владимир Сацевич. На круглому столі виступи людей, які промовляли українською, викликали обурення деяких делегатів із Росії, які не розуміли української. Звісно, українські представники відчували тиск, було таке враження, що вони гості у власному домі. Але були і протилежні приклади — представник польських рідновірів Сташко говорив українською, а один з росіян, Тулаєв, здивував усіх частиною свого виступу українською мовою. Як виявилося, він знає вісім мов. На мою думку, Х Слов’янський з’їзд, як і всі схожі заходи, передусім має цінність для встановлення безпосередніх контактів між людьми, які не байдужі до майбутнього слов’янського світу. Документи ж, які ухвалюють на цих заходах, мають лише рекомендаційний характер, хоч і потрапляють на столи державних чиновників. У цьому аспекті хотілося б зазначити, що документ, який ухвалив з’їзд, не бачили більшість із тих, хто за нього голосував. Дебати, у ході яких стало ясно, що кожен, хто якось співвідносить себе з рідновірством чи язичництвом, має власне коло сенсів, інтересів і розумінь, що різко відрізняє природне світосприйняття в стилі “нео” від того, яким воно єв прихильників монотеїстичних релігій та атеїстів. Від редакції. Ми звернулися до голови об’єднання рідновірських організацій Галини Лозко з проханням прокоментувати подію. Галина ЛОЗКО, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка Родовий етнічний феномен завжди був і буде сильним геополітичним фактором, а етнічна ідентичність для багатьох народів досі залишається метою життя. Нині в різних куточках земної кулі мешкає понад 330 мільйонів слов’ян. Чи існує нині спільна слов’янська етнокультурна ідентичність, компетентність, самосвідомість? Першорядними чинниками, що визначають етнонаціональну ідентичність, як відомо, є насамперед пам’ять спільності роду, територія, мова, релігія. Роз’єднані впродовж останнього християнського тисячоліття, слов’яни поступово втратили колись родинні зв’язки й етнічну тотожність; вони не раз вступали між собою в кровопролитні війни, завойовували території братів-сусідів, взаємно знищували один одного; та заклики до єдності слов’ян, які лунали з вуст найславетніших представників слов’янства, не завжди були почуті, або й просто зневажені політичними маніпуляторами. Слов’янська єдність ніколи не мала окремого абстрактно наукового характеру. На жаль, етнічними почуттями завжди маніпулювали політики, тому ця ідея не отримала достатнього розвитку. Розглянемо, приміром, геополітичну теорію Слов’янофільства (відому ще як панславізм або все-слов’янство). Ця теорія за останні два століття перетерпіла чимало політичних перекручень. Головною ідеєю панславізму було об’єднання всіх слов’янських народів за спільністю походження. Ідея єднання всіх слов’ян у могутню коаліцію з’являлась періодично в історії наших братніх народів. Її проголошували ще дохристиянські князі в часи, коли нашим народам загрожували численні зовнішні вороги. Рідна релігія містить у собі культурний досвід багатьох поколінь наших етнічних Предків і становить собою основу історичної й генетичної пам’яті слов’ян. Християнство перервало цей живий ланцюг міжпоколінного передання етнічних знань і родового досвіду, роз’єднало слов’ян за конфесійною належністю (католицтво, православ’я), за абеткою (кирилиця, латиниця), послабило почуття родинних зв’язків. Тож мусимо ствердити, що геноцид слов’янських народів розпочався з деїциду (термін вперше вжив професор В. Шаян) — що означає “вбивство богів”. У новітні часи ідея панславізму з’явилась у кінці XVIII століття, коли переважна більшість наших народів перебувала в складі Російської, Австрійської та Пруської імперій. В цих імперіях побутувала офіційна думка, що панславізм “призводить до дестабілізації монархії”. Переслідувалося все, що стосувалось слов’янства, навіть розмова рідною мовою. На противагу цьому політичному тиску виникає ідея слов’янської взаємності, що має словацьке походження. Вперше обґрунтована поетом Яном Колларом, автором першої теоретичної програми духовного єднання слов’янських народів, в основу якої було покладено розуміння слов’янства як єдиного цілого — “слов’янської нації”. Саме Коллар включив слов’янську проблематику в галузь філософської думки. В Австрійській імперії тема панславізму виникла на початку 1820-х років з появою поеми Яна Коллара “Дочка Слави”. Однак концепція Коллара мала й недоліки: найбільшою помилкою Коллара була ідея “мовного зближення” слов’ян, що на місцевому ґрунті вилилося в створення концепції “чехословацького племені” і заперечення самостійності словацької мови. До речі, пізніше він не наполягав на цій думці (“Трактат про літературну взаємність”). Другою помилкою Коллара було надання особливої ролі Росії в об’єднанні слов’янських народів (це твердження ґрунтувалось на чисельній і територіальній перевазі Росії перед іншими слов’янами). Як бачимо, ця теза виявилась хибною, що постійно надавало словацько-російським взаєминам певного політичного антагонізму (трактат Л. Штура “Слов’янство і майбутній світ”). Значна частина слов’янських народів, що постійно перебувала під гнітом різних імперій, постійно потребувала національного звільнення. Тому, як свідчить історія, лідери слов’янського руху розчаровувалися в російському факторі. Але ідеї “добровільного” злиття націй, як ми вже знаємо, зазнали краху не тільки в СРСР, а й у Чехословаччині, Югославії, що розпалися на національні “квартири”. Отже, асиміляція, про яку мріяв В. Ленін, виявилася неспроможною. Вона не тільки не здійснилася в Союзі (соціалістична система), а й зазнає краху в США (капіталістична система). Не вийшло перетворення багатьох націй ні на єдиний “радянський народ”, ні на єдину “американську націю”. Показовою щодо цього є праця Н. Я. Данилевського “Росія і Європа” (1871), що досі вважається однією з основоположних. У ній, попри відвертий російський месіанізм, стверджується, що злиття слов’ян в одну державу, в єдине політичне тіло зашкодило б загальному інтересу всієї культурно-історичної групи. Саме цю думку російські послідовники Данилевського намагаються “не помічати”. Данилевський віддавав перевагу окремішньому існуванню слов’ян зі збереженням тісніших культурних та інформаційних контактів: “Для вели-чия и культурного значения семьи славянских народов ... нужно не поглощение славян Россией, а объединение всех славянских народов общею идеею Всеславянства”. Отже, Данилевський висловлював думки протилежні будь-яким загарбницьким намірам Росії. Н. П. Аксаков писав, що “Всеслав’янство завжди було, є й буде простим історичним та етнографічним фактором”, що розглядається як народний організм, а не як політична спільнота. Сплески інтересу до слов’янських ідей відбувалися періодично в середовищі слов’ян під впливом романтичних або політичних чинників. Однак слов’янський і російський панславізм — різні речі: слов’янський має культурницький зміст, російський — ідеологію великодержавності та імперських експансіоністських цілей. Таким чином всякі мрії та спроби до об’єднання слов’ян завжди розбивалися об гегемонію Росії. Звичайно, негативне ставлення до слов’янського національного питання породили класики марксизму-ленінізму, що не могло не позначитися й на радянських ідеологічних доктринах. Так, Ф. Енгельс у статті “Боротьба в Угорщині” писав: “Панславізм виник не в Росії або Польщі, а в Празі і Загребі ... Безпосередньою метою панславізму є створення слов’янської держави під захистом Росії від Рудних і Карпатських гір до Чорного, Егейського і Адріатичного моря... Єдність панславіста — це або чиста фантазія, або — російський батіг”. Тут же Ф. Енгельс також створює типовий германський шовіністичний ярлик, що його будуть ще ціле століття чіпляти слов’янам: “Народи, які ніколи не мали своєї власної історії, які з моменту досягнення ними першого, найнижчого рівня цивілізації, вже підпали під чужоземну владу або лише за допомогою чужоземного ярма були насильно підняті на перший рівень цивілізації, не життєздатні і ніколи не зможуть досягти якої-небудь самостійності. Саме така доля австрійських слов’ян”. Тут дехто з доповідачів засуджував націоналізм. Тому хотілося б торкнутися й цієї проблеми. На думку сучасних націологів, націоналізм виникає як природна реакція етносу на деструктивні впливи зовнішнього оточення: економічні, соціальні та політичні процеси, іноетнічні та інорелігійні впливи. У процесах розпаду імперій, відділення колоній від метрополій та утворення національних держав, націоналізм стає політичним принципом, згідно з яким “етнічні межі не повинні перетинатися політичними кордонами, а етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти народу”. Отже, націоналізм як етнозберігаючий чинник перевершує й світові релігії докапіталістичних суспільств, і державні утворення імперського типу Нового часу. Справжній націоналізм завжди протистоїть таким явищам, як: глобалізм, інтернаціоналізм, імперіалізм, християнство, космополітизм, егалітаризм, лібералізм. Серед слов’янських народів термін “націоналізм” набув популярності лише в другій половині ХІХ ст. — під час їхнього національного відродження, підйому цікавості до предківської мови, культури й ототожнювався з боротьбою за національні права. Саме на слов’янському ґрунті націоналізм набув такої особливої його форми, як макронаціоналізм, відомий під назвою панславізм, що фактично є таксономічно вищою формою націоналізму, яка об’єднує націоналізм генетично споріднених народів. Так, наприклад, в “Енциклопедії націоналізму” (Лондон, 1990) читаємо: “Панславізм – найбільш давня і найбільш важлива форма макронаціоналізму. Ідея союзу всіх слов’ян у могутню коаліцію з’явилася в кінці XVIII століття в час, коли всі слов’янські народи були меншинами в Російській, Австрійській і Пруській імперіях... Ян Коллар, що прославив мрію союзу слов’ян в “Дочці Слави”, став попереду слов’янських апостолів націоналізму”. Оскільки в імперіях (Російській, Австрійській та Пруській) чекати на ґрунтовні теоретичні наукові виклади націоналізму ще не доводиться — то вони плідно розквітли в галузі красного письменства. Особливу пасіонарну хвилю слов’янського націоналізму в Австрійській імперії підняла поема Яна Коллара “Дочка Слави”. Створений поетом образ дочки Богині Слави є глибинним етнонаціональним символом слов’янських народів. Поет розповідає про свою багатостраждальну батьківщину, про трагічну долю полабских слов’ян, майже
Обговоримо? · “На слов’янському грунті націоналізм набув такої особливої форми, як макронаціоналізм”. · S. 6Originalseite ↗

Х СЛОВ’ЯНСЬКИЙ З’ЇЗД У КИЄВІ

Олег ДАНДУР’ЯНЦ У середині листопада за участі представників двадцяти слов’янських етносів у Києві відбувся Х Слов’янський з’їзд, який нібито продовжував ряд з’їздів, започаткованих ще у XIX ст. у Празі, коли слов’яни були поділені межами ворогуючих імперій. За сто років дещо змінилося, але, як виявив з’їзд, слов’яни все ще залишаються загроженими. Небезпека полягає у втраті ідентичності слов’ян у глобалізованому світі тау загрозі навали на слов’янські землі іноземців з країн третього світу та Китаю, від чого наразі потерпає Західна Європа. Була також зазначена загроза всесвітньої екологічної катастрофи унаслідок людської діяльності. Крім цього, на з’їзді виявилися суперечності й у ставленні слов’ян до збереження власних мов та культур. Особливо вражали у цьому аспекті білоруси, які, схоже, взагалі не розуміють взаємозв’язку між збереженням мови зі збереженням етносу: всі надії вони покладають на державу та президента Лукашенка. З цього приводу на з’їзді відбулося кілька цікавих оказій. Наприклад, коли виступав представник Білорусі та вимовив ім’я та по батькові президента, представники великої білоруської делегації встали. Присутні подумали, що до зали засідання зайшов сам Лукашенко — усі також підвелися. Інший приклад дивних мутацій білоруської суспільної свідомості полягав у бурхливих оваціях білорусів промовцю, прихильникові сталінської політики по відношенню до незгідних. Це викликало жах в українських представників та вилилося у суперечку між ними й голо-
Інформаційний простір · “Утвердження, повсюдне функціонування української мови в Україні — основа безпеки української нації”. · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

повністю знищених завойовниками, про шляхетні ідеали Яна Гуса, подвиги героїв-слов’ян упродовж багатьох віків боротьби за свої права. 1836 року Франц Прешерн, один з творців словенської літературної мови, опублікував поему “Хрещення при Савіце”, в якій уперше висловив найпотаємніші людські почуття й думки. Велика частина рукописної спадщини поета була спалена за наказом католицького духівництва. Його поезія — це скорбота громадянина й патріота, що пристрасно любить батьківщину, бореться за її відродження. Однак серед офіційних імперських кіл превалювала думка, що слов’янський націоналізм “призводить до дестабілізації монархії”. Переслідувалося все, що стосувалось слов’янства, навіть розмова рідними слов’янськими мовами. Демографічна криза слов’янських народів — глибоке порушення відтворення населення, що загрожує самому його існуванню. В майбутньому це загрожує депопуляцією слов’ян і європейців загалом, з усіма негативними соціальними наслідками. Тотальна дезінформація, що панує в нашому суспільстві, унеможливлює розуміння причин національного занепаду, що гальмує й пошуки шляхів виходу з кризи. Політика підтримки міграції — це поступова заміна корінного населення іншим, прийшлим, ворожим кочівником, у менталітеті якого прагнення до привласнення того, що вже створено кимось. Приплив іммігрантів змінює структуру населення такою мірою, що змінюються його етнічні властивості. ВИСНОВКИ: 1. Збереження слов’янської ідентичності можливе через цілеспрямовані освіту і виховання, встановлені в межах національних держав. Оскільки в Україні досі слов’янська ідея перебуває в “лівих” руках (комуністи, соціалісти, ліберали), створився негативний імідж Всеслав’янської ідеї, ототожнення її з московським імперіалізмом, прагненням Росії до світового панування. Таке уявлення про Всеслов’янство має бути подолане, коли за нього візьмуться національно-патріотичні рухи, які й візьмуть на себе відповідальність за долю слов’янського суперетносу (науковий термін на позначення групи народів спільного походження, близьких мовно та історично). 2. Оскільки рідна віра є найголовнішим складовим елементом етносу (в трійці: рідна земля, рідна мова, рідна віра), то збереження самобутності, а отже, й етнічної ідентичності слов’ян можливе за умови відродження рідних етнічних релігій. Нині такий процес уже триває, він є закономірним явищем в усій Європі, зокрема в слов’янських країнах: Україні, Польщі, Росії, Білорусі, Чехії, Словаччині, Словенії, Сербії, Болгарії та інших. 3. Об’єднання слов’ян можливе й потрібне в етнокультурному й інформаційному просторі на засадах горизонтальної співпраці, але ніколи — в “єдіной нєдєлімой” державі, яка хоче “ощасливити” братів-слов’ян опікою. Можливо, в цьому сенсі створення міжнародної ліги слов’янських держав було б доцільним, але ніколи — жодного “союзного государства”! Українці, як ніхто інший, мають сумний досвід перебування в радянській імперії. Хай він послужить іншим слов’янам засторогою. Може, тоді й справдяться слова нашого Кобзаря: “Щоб усі слов’яни були добрими братами, і синами Сонця-Правди, і єретиками”.
Інформаційний простір · “Утвердження, повсюдне функціонування української мови в Україні — основа безпеки української нації”. · S. 7Originalseite ↗

АГРЕСИВНИЙ НАСТУП НА УКРАЇНСТВО

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, заслужений журналіст України Політичний афоризм президента В. Януковича, що “всі шляхи ведуть до Москви”, — багато політиків в Україні, власників ЗМІ та журналістів сприйняли за директиву, обов’язкову для виконання. Чи вони не усвідомлюють, що нинішня навала російських ініціатив — це добре продуманий наступ на Україну в інтересах Кремля. Є над чим замислитися, щоб нейтралізувати цей соціально-економічний і морально-психологічний виклик. Ми не маємо права замовчувати, що події в Україні російській українські журналісти розглядають з абсолютно різних позицій. Якщо для російських колег нинішнє українське керівництво здається рятівним для міждержавних відносин, то для національно свідомої української сторони воно абсолютно інше. Вважаю, що архіважливо розвіяти примари минулого, які не дають Росії рухатися вперед на засадах поваги до України, визнання права українців на свою соборну українську Україну. Потрібно професійно й цілеспрямовано показувати позитивний образ українця, підкреслювати, наголошувати, що національно свідомі українці не русофоби, не ксенофоби, вони й на гадці не мають когось чужого поневолювати — ні фізично, ні духовно. Ідеться про те, щоб українці за будь-яких обставин змогли нарешті повністю вирватися з чужинецького морально-психологічного рабства, утверджувати громадянську гідність, національну свідомість, а не залишитися в полоні “особливої форми російської свідомості”. Йдеться не про будівництво “китайської стіни” між Україною і Росією, а про паритетні, рівноправні відносини між двома державами, не про приниження чи ігнорування російської мови й культури, а про відродження і піднесення поруйнованого, понищеного престижу української мови, культури, духовності в кожному селі, малому й великому місті, на міжнародному рівні. Адже утвердження, повсюдне функціонування української мови в Україні — основа безпеки української нації. Російська мова в Росії — основа безпеки російської нації, польська мова в Польщі — основа безпеки польської нації, іврит — основа безпеки єврейської нації... То чому ж захист української мови, національної культури в Україні — “оголтелый буржуазный национализм”? Багаті й сильні не тільки з Партії регіонів, а й комуністи, литвинівці, які приєдналися до регіонів, та різні промосковські “Союзы”, “Родины”, не відчуваючи спротиву біднішої і тому менш впливової української частини суспільства, прагнуть задля власної зручності та на догоду московським зверхникам зробити все однаково російськомовним, щоб, не маючи клопоту з вивченням української, далі без проблем цинічно збагачуватися, зміцнювати владу над суспільством в Україні та нав’язувати населенню через свої ЗМІ російськомовний гламур, розважаючись кепкуванням, приниженням усього українського. І в Росії, і в Україні антиукраїнці цілеспрямовано мусують московську імперську тезу, що “українці, росіяни та білоруси — це один народ”. Мовляв, немає такої нації, як українці. Триває цинічне ігнорування наукових досліджень з антропології, етнографії, мовознавства, історії, етнопсихології, в яких кваліфіковано показано фундаментальні відмінності між росіянами і українцями. Член-кореспондент Російської академії наук Тетяна Алексєєва у монографії “Походження східних слов’ян за даними антропології” на величезному фактичному матеріалі ще раз підтвердила, що в антропологічному плані росіяни та українці є різними народами. Науково доведено, що населення давнього Києва й сучасної Київщини — це генетично один і той самий народ, що вкотре спростувало гіпотезу російського історика ХІХ ст. Погодіна про нібито “великорусский” характер давньоукраїнського Києва. А наївна риторика “про єдиний народ” ще й досі багатьох зворушує, вони радісно плескають у долоні. Тому що не вироблені проти комуністично-московської ідеології відповідні антитіла, репертуар багатьох засобів масової інформації не змінюється: один народ, одна Вітчизна. То навіщо якоїсь української мови, української історії, Української держави?! Досить однієї — Росії… Нині в Україні суспільно-політична, морально-психологічна ситуація така, що надання російській мові статусу офіційної-державної — це реальна загроза існуванню української. Щоб досягнути імперської мети, — перетворити Україну на Малоросійську губернію, зовнішні та внутрішні україножери використовують також Європейську хартію мов. Глибоке ознайомлення із законопроектом “Про мови в Україні” О. Єфремова, П. Симоненка і С. Гриневецького яскраво Фото Олеся Дмитренка висвітлює справжню мету його авторів — зробити застосування державної української мови майже скрізь необов’язковим, натомість створити легальну ситуацію, за якої в усіх сферах суспільного життя пануватиме російська мова. Оскільки, згідно із законопроектом, для надання російській мові статусу регіональної достатньо, щоб кількість осіб цієї мовної групи, які мешкають на певній території, становила 10 відсотків і більше від загальної чисельності її населення, — то зрозуміло, що статус регіональної російська мова отримає в усіх або майже в усіх областях України. Московські режими — царський і комуністичний, — застосовуючи жорстокий геноцид, етноцид, лінгвоцид, фізично знищили, морально й духовно покалічили десятки мільйонів українців, насильно спричинили так звану “українсько-російську двомовність”. Законопроект “Про мови в Україні”, що внесений до Верховної Ради України, спрямований на те, щоб під гаслом “природної українсько-російської двомовності” в усіх сферах суспільного життя потужно запанувала російська мова, створивши таким чином сприятливі умови для знищення української мови. Цей законопроект ревізує поняття державної мови, цілком вписується в імперську ідеологію “русского мира”, що її агресивно протягують зовнішні та внутрішні новітні зросійщувачі, які хочуть надати легітимності антиукраїнським процесам, суть яких полягає в тому, щоб українці не змогли вирватися з московського психологічного ярма. Адже цінність суспільства визначається якістю національної культури, а не політикою чи економікою. Всі кризи, в тому числі й економічна, починаються з національної кризи. Отже, реалізація в Україні “Європейської хартії місцевих малопоширених (міноритарних) мов” на практиці означає не що інше, як спробу обійти Конституцію України, коли кожна районна, міська та обласна рада самостійно вирішуватимуть чи визначатимуть бути чи не бути на певній території українській мові державною, чи ні, коли кожний промосковський керівник безсоромно, цинічно топтатиметься по українській мові, культурі, духовності, зневажатиме національно свідомих українців, звільнятиме їх із роботи. Таких прикладів чимало. Логічно виникає запитання: “Чи багато журналістських матеріалів опубліковано у пресі, передано по радіо і телебаченню, в яких би правдиво й дохідливо роз’яснювали глибинну суть Хартії мов, розповідали, що так звана “природна українсько-російська двомовність”, духовно-моральне каліцтво мільйонів українців, які стали російськомовними — це наслідок реалізації 479 циркулярів, указів, постанов, інструкцій, розпоряджень про російщення українців?” Саме московська антиукраїнська політика створює проблеми у сфері міжнаціональних відносин. Розумію, що можна мені заперечити словами видатного Івана Франка, який вважав, що ефективність журналістської праці у прямій залежності від суспільно-політичної атмосфери, “суспільної совісті”, “суспільної моралі”. Мовляв, яка влада — такі й журналісти. Іван Франко завжди виступав за єдність слова і діла. “Щоб слово сталося ділом, — говорив він, — треба духу свободи і любові до правди та до народу в публічній дискусії”. Чи панує нині такий дух? На жаль, ні! Верховодить політично-інформаційне кілерство! Соціально-небезпечним у публіцистиці Іван Франко вважав тип гіпокрита — лукавої, брехливої людини. Хіба мало в Україні журналістів-гіпокритів? Розплоджується, розростається різних видів бузина. Інформаційний простір в Україні шустерізують, киселізують, бо, мовляв, так пороблено в 95- му кварталі. Хіба кожний журналіст, політик, науковець рішуче перепиняє свободу наклепу на видатних українців: Виговського, Мазепу, Коновальця, Петлюру, Бандеру, Шухевича, холодноярських героїв, про яких правдиво написали Роман Коваль, Василь Шкляр, вояків УПА, героїчно-трагічну долю яких осмислили Роман Іваничук, Михайло Андрусяк, Василь Стефак. Виклик неповаги до українського ми повинні подолати на засадах патріотизму, освіченості, компетентності, толерантності, високої професійності — україноцентризму. Наш моральний обов’язок усебічно підтримувати відродження української інтелектуальної журналістики як системного явища, прицільно орієнтованого на культурно й громадянськи свідомого читача, глядача, слухача. Маємо підстави стверджувати, що газети “День”, “Дзеркало тижня”, “Літературна Україна”, “Слово Просвіти”, радіоканал духовного відродження “Культура” Національної радіокомпанії України створюють нову модель інформації: утверджують свободу слова, що обов’язково наповнене складними соціально-культурними змістами сучасної доби. Адже лише інформація, що правдиво охоплює різні виміри життя суспільства, може нести особливу енергію доброчинства крізь терни наклепів до зірок правди.
Абетка відомих імен · “Прилучити дітей до творчого бачення світу, образного спостереження й думання”. · S. 8Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

куванням із автурою захопила мене робота в газеті “Друг читача”, журналі “Ранок”… А коли на обрії заясніло, створив українознавчу газету для українського шкільництва “Жива вода”, яку творив і редагував більше десяти літ… Багато в ній друкувалося творів дітей різного віку. — І творів для дітей? Певно, що не могли Ви й самі не писати для дітей? — То в шістдесятих, коли працював ще в “Молоді”, захотілося мені раптом написати вірш для дітей… Як води попити. З’явився один, другий, третій вірш. Уже й цілий рукопис. Поніс я до “Веселки”. Головний при мені прочитав і сказав: “Ось це видавничий план. Дивіться, я вписую вашу книжку у план на наступний рік”. Так і вийшла моя перша книжка для дітей “Щедринець” 1968 року. Далі були “Чебрики” (1970), “Білий Чаїч” (1973), “Мандри Жолудя” (1973), “Ковзанка” (1978), “Ми будуємо дім” (1980), “Жар-півень” (1985), “Священна діброва” (1995), “Гарна моя казочка?” (1998), “Вишневий острів. Три повісті для дітей” (2001), повість “Камінь-дерево” (2003), збірка казок, притч та оповідок “Летюча ящірка” (2003), поетичні: “Ми ходили в зоосад” (2004), “Колискова для котика” (2004), “Горобець-хвастунець” (2005), “Котячий календар” (2006), повість-казка “Хлоп- Софія Романівна та Семен Митрофанович — батьки ювіляра, с. Межиріч, 27 квітня 1973 року
Абетка відомих імен · “Прилучити дітей до творчого бачення світу, образного спостереження й думання”. · S. 8Originalseite ↗

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ДМИТРЕ СЕМЕНОВИЧУ!

В останній листопадовий день відзначає своє 75-річчя Дмитро Семенович Чередниченко — український поет, прозаїк, перекладач, педагог, мистецтвознавець, громадський діяч. Редакція газети “Слово Просвіти” радо вітає свого улюбленого автора і разом із побажаннями здоров’я і творчого натхнення шле Дмитру Семеновичу щирі зізнання в любові й захоплення його творчим подвигом в ім’я рідного слова, української літератури, виховання не одного покоління читачів. Ім’я Дмитра Чередниченка не вписане в реєстри літературних генералів, але воно закарбоване в серцях тих, хто не уявляє свого життя без української книжки. Найліпші порівняння для цієї людини — ратай, будівничий, трудолюб. І — жодного сумніву в тому, що передаємо меду, — ювілей Чередниченка мали б відзначати на державному рівні, бо працює на Україну не згірше, аніж потужне промислове виробництво. І, безперечно, краще нього, бо за кожним “виробничим циклом” Дмитра Семеновича — неповторність його творчої особистості, сяйво багатющої уяви, дарованої Богом. Уявляю, як хтось із читачів іронічно всміхнеться й подумає, що надто пафосними й піднесеними словами складається мій ювілейний панегірик. Не поспішайте, шановні. Йдеться про людину справді унікальну. Багато років знаю Дмитра Семеновича, а не перестаю захоплюватися його послідовністю, точніше б сказати — лагідною впертістю в осягненні тих вершин, які він собі обирає. І обов’язково підкорює, не оглядаючись в пошуках підстраховки від сильних світу цього, літературного та іншого начальства. Ні, це не впертість самотнього героя, не одчайдушно-зневірене “якось воно буде” — повірте, буде і буває за найвищими мірками літературної майстерності. Бойова сотня його книжок — не стандарт, а натхнення, яке йде від природної пластичності слова, совісності, розуміння того, що за нього й крім нього цього ніхто не зробить. Якесь глибинне відчуття потреб сучасності — без жодної кон’юнктури і пошуків особистого зиску через слово! Врешті, розкошування в можливостях власного літературного й мовного дару, а нев тих спокусливих для багатьох кар’єрних письменницьких пірамідах і тусовках, що засновувалися раніше й процвітають нині… Чомусь спадають на думку давні літературні ювілейні штампи: “рядовий літературного фронту”, “робоча бджола письменницького вулика”, якими намагалися “увінчати” тих, хто свідомо уникав офіціозу та сумнівної прихильності згори. Ні, штампи жодної дотичності до Дмитра Семеновича не мають: якщо “рядовий” — то з тих, які зібра-
Абетка відомих імен · “Прилучити дітей до творчого бачення світу, образного спостереження й думання”. · S. 8Originalseite ↗

ДДМ МИИТТРРОО ЧЧЕЕРРЕЕДДННИИЧЧЕЕННККОО::

— Із чого починається письменник для дітей? Либонь, із дитинства? — А що ж — сам був дитиною, і не лінувався придумувати всякі заняття та забави, через що потрапляв у несподівані пригоди й притрапуції… Та й вічно хотілося чогось нового, незвіданого, цікавого. А то ще школярем доводилось мені бувати загоновим вожатим у початкових класах. Ото вже щастя! — читай тим діткам казки, вчи з ними віршики, показуй діафільми, влаштовуй забавки… Так і не відходив би від них. Усе це, мабуть, і наштовхнуло вступати до педагогічного інституту… І любо ж було й учителювати, якби тільки не вважали вчителя за всюдихода й не накидали на нього купу всіляких обов’язків, що не мають жодного відношення до педагогіки. Думав я, міркував… і щоб не втратити інтересу до такої захопливої і чарівної дитинознавчої сфери, переселився у віртуальний світ — літературну творчість. — І як зустріла Вас пані Література? — Прихистила мене “Молода гвардія” — газета на чотири області, в якій тоді працювали В’ячеслав Чорновіл, Валерій Шевчук, Дмитро Головко, Микола Сорока. Згодом перехопила “Молодь України”. Тут я працював у шкільному відділі разом із Дмитром Головком, вів сторінку творчості юних талантів — школярів. Далі працював у піонерській редакції видавництва “Молодь”, очолював редакцію тоді чудовий письменник Віктор Близнець, із яким у нас налагодились добрі виробничо-творчі стосунки. От і витанцювався чудовий збірник “Піонерське горно” — порадник для загонових вожатих і творчих дітей. Були в ньому поради: як різьбити, мосяжнити, випалювати, розписувати писанку, вишивати… Зініціював згодом створити в Гнідині під Києвом Малу академію народних мистецтв, розробив методику, положення. З’явилися такі осередки й в інших школах України. Тоді ж, у “Молоді”, співробітничав із відділом поезії та першої книжки, допомагав Петрові Засенку формувати альманах “Вітрила”, для якого добирав твори початківців. Живим спіл- Родом — з Канівщини, серцем — з України чик Горіхове Зерня і Лісовичка” (2007), книга віршів, казок, притч та оповідань у серії “Хрестоматія школяра” — “Мандри Жолудя” (2007)… — А коли ж розпочалося найвідповідальніше — написання букварів і читанок? — А то після “Щедринця” добрі люди (зокрема — Надія Дмитрівна Коваленко) запросили мене до Міністерства освіти України й запропонували працювати над створенням нового букваря. І теж… показали моє ім’я у видавничому плані… Я загорівся й став працювати, дошукуючи гармонії елементів першого рідного підручника. Відвідував уроки в початкових класах шкіл, спостерігав, досліджував, пробував писати. А це справді — найважче писати для маленьких. Бо дорослий читач може пробачити якусь неточність вислову, а дітям потрібне бездоганне письмо… Аж ось мені показують у видавничому плані позицію “Буквар”, але вже без мого імені… “Не переживайте… Ви працюйте, — сказала тоді Надія Дмитрівна”. А що ж інше? Працював роками, а то й більше. Із дружиною — поетесою Галиною Кирпою — заходилися ми укладати нові читанки, до яких увійшли найкращі здобутки літератури для дітей, а не те, що було до цього… От на столі — буквар “Материнка”, читанки “Ластівка”, “Біла хата”, “Писанка” і “Зелена неділя”. Похвалився Володимирові Дрозду. Той поділився враженнями з професором із діаспори Романом Воронкою. Отоді й приїхав в Україну цей неймовірний Роман Воронка й створив видавничий комітет випуску нових підручників. Він, як виявилося, талановитий і мудрий організатор… Отож 1992 року ці підручники побачили світ. Основна педагогічна публіка їх зустріла дуже добре… Хоча не обійшлося без “міністерських відрижок”… Та гаразд. Підручники пішли в світ — і в Україні, і в діаспорі… — Але на цьому Ваша видавнича програма для українського шкільництва не вичерпалася… — Звісно, ні! Ми з Галиною не опустили рук і працювали далі. Адже мусить бути добра комплектність і гармонія у навчанні. З’явилися й хрестоматії та посібники: тритомна хрестоматія для дошкілля “Український садочок”, тритомна хрестоматія світової літератури для початкової школи “Світ від А до Я”, в антології поетичної діаспори “Листок з вирію” — окремий том діаспорної поезії для дітей “Журавлики”… З’явилася навіть литовська читанка для українських дітей “Люляйко” (моє упорядкування й переклад), а ще — підручники зарубіжної літератури для другого, третього й четвертого класів (це вже спільно з Наталею Шост). Тривалий час я виношував “Соколика” — буквар-читанку для першокласників, які приходять у перший клас і вміють читати. Усі наші підручники створювалися з прицілом на творчого вчителя, який із допомогою наших підручників може організувати навчально-виховний процес так, щоб виховати дітей у дусі глибокого патріотизму й високої моральності. А творчий учитель завжди виховує творців. — А ще Ви майже вісімнадцять років на громадських засадах ведете при Національній спілці письменників України літературне об’єднання “Радосинь”. Які його завдання та здобутки? — Коли ми працювали над читанками, думалося над тим, як прилучити дітей до творчого бачення світу, образного спостереження й думання, до творчого осмислення баченого й спонукати до творення. Отож майже одночасно з виходом наших підручників з’явилося літературне об’єднання — спочатку при Київському інституті удосконалення вчителів (1992), а згодом — при Національній спілці письменників України. Отже, літературне об’єднання “Радосинь” органіч- Дмитра Чередниченка мала б знати чи не кожна українська дитина. Як автора букваря “Материнка” та букваря-читанки “Соколик”. А ще ж були шкільні читанки “Ластівка”, “Біла хата”, “Писанка” й “Зелена неділя”, тритомна хрестоматія для дошкільнят “Український садочок”, тритомна хрестоматія світової літератури для початкової школи “Світ від А до Я”, кількатомна поетична антологія діаспори “Листок з вирію” з окремим томом для дітей “Журавлики” (у співавторстві з Галиною Кирпою). До того ж — зо два десятки книжок для дітей, із двадцять перекладних книжок для дітвори. А писати для дітей, кажуть, важче, ніж для дорослих?
Абетка відомих імен · “Коли ти душею раб, то в усьому будеш рабом, а коли достойник, то все, що ти робиш, буде достойним”. · S. 9Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ли своє надійне військо; коли ж “бджола” — то за ним ціла пасіка з медами, із надійно запечатаними чарунками, які дають поживу для існування роям. Рої Чередниченка — це його літературні вихованці, його українські школярики, його друзі — перекладачі і поети інших земель і широт, чию творчість принесено і перенесено ним в Україну. Звернуся ще раз до “медових” порівнянь. Дмитро Чередниченко і Галина Кирпа. Справжня бджолина сім’я — тепер уже в сенсі злагодженості замислів і співпраці двох найближчих людей, двох митців, майстрів слова, подружжя, батька й матері. Але це, як кажуть, окрема тема. Хоч і провідна, глибинна: в її основі — рід і генетична пам’ять, дводільність зернини і неповторність квітки з двох кольорів, окремішності пелюсток на єдиному стеблі… Сьогоднішній Чередниченко — це чи не десяток готових до друку рукописів. Це постійна готовність підтримати когось із молодих радосинців — за дев’ятнадцять років безоплатного наставництва в літературному об’єднанні “Радосинь” виплекано 74 члени НСПУ! Це захоплива робота над повістю “Рання дорога до Тараса” (за спогадами про дитячі мандрівки на Тарасову гору, адже Дмитро Семенович родом із Канівщини). А ще Дмитро Чередниченко — фотохудожник, автор поки що не оприлюдненого письменницького фотолітопису. Здається, Спілка мала б посприяти виходу в світ цієї фотокниги, що зберігає небуденні миттєвості з життя побратимів щонайменше за сорок років… І звісно ж, є в Дмитра Семеновича дещо й “за пазухою” — ні, не камінь, а заповітна книжка “Литва мого серця”. О широке, болюче, вмістливе, радісне й згорьоване серце Поета! Хай воно б’ється довго й надійно! Любов ГОЛОТА розвідки про “неувагу” тодішньої Спілки до перекладачів… — Микола Лукаш, на жаль, 29 серпня 1988 року відійшов у вічність, а Григорій Порфирович був із нами ще довгенько. І часто виступав на наших засіданнях, приїжджав з Ірпеня й на наші “перекладацькі” вечори, на які, за словами Євгена Поповича, сходилося стільки людей, що стояли та слухали у фойє. Провели ми і ювілейний вечір Григорія Кочура (листопад 1988-го). Доповідь робив Максим Стріха. Робилося тоді в об’єднанні чимало. Обговорювалися суто жанрові питання і суспільно важливі, іноді навіть проблемні, що були, як дехто казав, “не на часі”. От, скажімо, у видавництві “Дніпро” для альманаху “Сузір’я” підготували поему “Слово про Ігорів похід” у перекладі Івана Світличного, а в журналі “Барвінок” — вірші для дітей у його перекладах. Але ж ім’я — непро-
Абетка відомих імен · “Коли ти душею раб, то в усьому будеш рабом, а коли достойник, то все, що ти робиш, буде достойним”. · S. 9Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

«ТВОРЧИЙ УЧИТЕЛЬ ЗАВЖДИ ВИХОВУЄ ТВОРЦІВ»

но доєдналося до невідхильної потреби духовного виховання молоді. Перше заняття “Радосині” відбулося в лютому 1992 року. Молоді творчі сили гуртувалися навколо газети “Жива вода”, а також часопису “Радосинь”. Вийшла й антологія “Радосинь”. Побачили світ два випуски альманаху “Сонячна Мальвія”, а також понад триста книжок радосинців, 74 радосинці стали членами Національної спілки письменників України. Поети, прозаїки, гумористи, перекладачі, критики, дитячі письменники… — Ви засновник і багаторічний очільник творчого об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ. Як працювалося в ті роки у Спілці без знаних і гнаних Григорія Кочура й Миколи Лукаша? — Було трошки не так. Року 1983-го, коли я вже перекладав із литовської й їздив до Вільнюса на фестиваль “Поетична весна”, ввели мене до Комісії художнього перекладу СПУ — заступником Дмитра Білоуса. Незабаром головою Київської організації став Іван Драч. Заступником у нього був Петро Осадчук. І от одного разу підходить він до мене і “сватає”: “Задля пожвавлення роботи ми придумали жанрові творчі об’єднання. І от хотілося б, щоб ти очолив Творче об’єднання перекладачів”. “Ага. Найкращі перекладачі тепер поза Спілкою, ати очолюй…” “Очолюй…” “Що, хтось дозволить узяти до бюро Лукаша, Кочура?” І тут я почув те, чого йне сподівався почути у ті часи: “Бери. Працюй разом із ними”. “Ну, коли так, то я згоден”. Отож від самого заснування Творчого об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ ми працювали не “без”, а “з” Григорієм Кочуром і Миколою Лукашем — вони були членами нашого бюро. Вони навіть приходили на заняття Майстерні художнього перекладу, яку я створив при об’єднанні, виступали. Хотів я, щоб цю майстерню і вів Григорій Порфирович, але він сказав: “Ви ведіть, а я буду виступати”. Разом із Дмитром Білоусом ми написали звернення до республіканської приймальної комісії з вимогою поновити Миколу Лукаша в Спілці (виключено його було 12 червня 1973-го). 4 червня 1987 року ухвалою президії правління СПУ Миколу Лукаша було поновлено в Спілці письменників. 1988-го його удостоєно премії імені Максима Рильського. Тоді ж ми й провели його творчий вечір. Як ми змагалися за поновлення в спілці Григорія Порфировича, писав про те Юрій Хорунжий. — Отак нас вводять в оману сучасні псевдо-перекладознавчі Малюнок ювіляра символічний: мить осяяння, народження задуму хідне. Що робити? Скликаємо бюро Творчого об’єднання. Михайло Москаленко робить доповідь про творчість Івана Світличного, і приймаємо ухвалу: друкувати його оригінальні й перекладні твори. Витяг із протоколу надсилаємо і в “Дніпро”, і в “Барвінок”. З’явилися важливі публікації. Ім’я стало “прохідним”… Ми провели “Діалоги літератур” із усіма республіканськими спілками тодішнього Союзу, заслуховували творчі звіти досвідчених і молодих перекладачів. У наших обговореннях, творчих вечорах брали участь Андрій Содомора, Йосип Кобів, Дмитро Павличко, Іван Драч, Світлана Жолоб, Марія Габлевич, Олександр Мокровольський, Євгенія Кононенко, Ганна Малець, Раїса Карагезян, Юрій Лісняк, Євген Попович, Дмитро Паламарчук, Олександр Божко та багато інших. — Ви переклали понад два десятки книжок із литовської, словацької, чеської, білоруської, латиської мов. Перекладач — раб чи суперник першотвору? І як співіснують перекладацька та власна творчість? — Ще зі шкільних років я робив певні спроби пересаджувати вірші іншомовних авторів на український ґрунт. Із тих спроб відчув, що це не легке заняття, що для нього треба мати ґрунтовну підготовку. По-перше — знати іноземні мови, знати літературу, культуру й історію відповідного народу і — найголовніше: досконало володіти рідною мовою. Як казав мій любий земляк Євген Попович — усе життя вивчати рідну мову. У шістдесятих я захопився чеською і сло- Галина Кирпа і Дмитро Чередниченко — подружжя, яке створило багатотомну бібліотеку для рідної школи Мало не на кожній книжці, що виходить у Литві, читаємо: видання побачило світ за підтримки Міністерства культури, чого не знайдеш на наших книжках. У нас по-іншому: набiгаєш підтримку — вийде книжка… Тепер узагалі здебільшого не згадують перекладача… (Навіть у рекламних текстах.) І не бояться, що порушують авторське право. Отож перекладацтво частіше журиться, ніж радіє. Нерідко й потерпає від елементарного рейдерства. — Що сьогодні на робочому столі й у творчій лабораторії поета, перекладача, редактора й читача Дмитра Чередниченка? — Ну, найперше, з десяток перекладених рукописів книжок лежать у видавництвах і чекають із моря погоди. Трохи й дома лежить — готових, перекладених. А сучасна литовська література, скажімо, для дітей — прекрасна! Декотрі майбутні книжки — захопливі, високохудожні, потрібні нашому читачеві — на робочому столі чекають, коли я відважуся їх перекласти. Підготував кілька рукописів своїх творів (і для дітей, і для дорослих) — і ці на море поглядають (хоч їх, може, й чекають читачі). Але ж доводиться повторювати лукаву фразу: маємо те, що маємо. І тут уже самих сподівань замало! Редагую, як завжди, нові рукописи радосинців. Читаю світову (в кращих перекладах) і нашу літератури. А ще — дослідження Степана Наливайка про тлумачення давніх українських назв, імен, прізвищ, розвідки наших науковців про дулібію, Рось, про гідроніми, топоніми, люблю читати “розумні” словники… вацькою мовами. Вивчав. Пробував перекладати. Побачили світ повість Алени Сантарової “Од вівторка до суботи” і в серії “Казки народів світу” — “Словацькі народні казки”… А то в кінці 1969 року, ідучи в відпустку, надумав поїздити Прибалтикою й далі — на Північ. Приїхав у Вільнюс, Каунас, а далі вже й не поїхав — назавжди залишився в унікальному морі литовської культури… І досі працюю над тим, щоб хлюпнути тієї високої культури на наші терени… Здебільшого літератури дитячої. Нерідко чути оце запитання: “Перекладач — раб чи суперник?”. — Даруйте трафаретність… — А мені здається: коли ти душею раб, то в усьому будеш рабом, а коли достойник, то все, що ти робиш, буде достойним. Коли я читаю “Гру в бісер” Германа Гессе в перекладі Євгена Поповича чи “Роню, дочку розбійника” Астрід Ліндгрен у перекладі Ольги Сенюк, то в мене складається враження, що ці твори й написано українською мовою. А як співіснують перекладацька і власна творчість? Дуже просто: перекладацька надихає свою, а своє дає наснагу перекладати. — Чим журиться й чим радіє нині українське перекладацтво? — На превеликий жаль, перекладач сьогодні залежний і від кон’юнктури ринку, і від фінансової спроможності видавця. У нього проблема не як перекласти, а як видати, як роздобути десь бодай якусь підтримку на видання перекладу. Хоч і окремі зарубіжні фонди чи інститути, гляди, й надають підтримку перекладачеві на видання їхньої літератури, але ці кошти ідуть на видавничі витрати і лише крихти — на оплату надважкої праці перекладача. Спілкувався Дмитро ЧИСТЯК, “Літакцент”
Пам’ять · “Він залишив нам плоди своєї праці, добрі справи та сміливі мрії”. · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ному матеріалі, типові закутини Подніпров’я практично всіх часових відтинків, історичних епох — від сивої давнини на основі розкопок, до недавніх днів. Таким чином може постати багатофункціональне — у відповідних історичних формах містечко. Унікальний осередок, — і науковий, і культурномистецький, і творчий — із хатами-майстернями для народних майстрів, художників, письменників, з навчальним закладом — наприклад, літнім ліцеєм для обдарованих дітей; а там, з часом, і туристично-комерційний центр”, — так планував тоді голова. Але гроші товариства з’їла інфляція... Домовленості з кіностудіями про будівництво постійно діючого знімального майданчика самі відпали, бо українське кіно, як це не дивно, нікому не потрібне. Але ж знімали у Бучаку колись всесвітньо відомі майстри: Олександр Довженко, Андрій Тарковський, Сергій Параджанов, Олександр Денисенко, Юрій Іллєнко... Нині готувався оновлений проект відродження Ландшафтно-архітектурного, історико-етнографічного, культурного центру за концепцією “Всі віки”. Він складається із 12 окремих частин: “Автентичний український хутір”; “Літературно-меморіальний комплекс пам’яті видатного українського поета Володимира Затуливітра”; “Посад міжнародної асоціації еко-архітекторів”; “Посад представництва діячів театру і кіно”; “Господарський двір”; “Хлібна хата-світлиця, Музей хліба”; “Хутір мірошника”; “Бізнес-релакс-готель”; “Гостьовий будинок діячів мистецтв”; “Інженерно-господарська рекреація”; “Зона Давньоруської культури”; “Посад Львівського Національного інституту декоративноприкладного мистецтва”. На замовлення ТТІ “БУЧАК” Національно-дослідним інститутом пам’яткоохоронних досліджень та Державним комітетом у справах національної культурної спадщини при Міністерстві культури і туризму були розроблені, узгоджені та набули юридичної сили “Проект розробки меж та режимів зон охорони пам’яток та об’єктів культурної спадщини в районі с. Бучак”. Мабуть, не гріх зазначити, що Черкаське обласне управління культури повинно здійснювати моніторинг Бучацьких пам’яток археології та історії, “Щоб ніколи не стерлося з карти благословенне ім’я: Бучак; щоб імені цьому раділа Україна!” (В. Затуливітер). Хочеться вірити, що Правління ТТІ “БУЧАК,” два сини — Кирило та Вадим і дві доньки — Валерія та Марія продовжать справи батька Вадима Бородіна — завершать проект і втілять його в життя на землі, яка віднині знаходиться під охороною держави. А ще вчуваються мені над відродженим Бучаком срібні дзвони Покровської церкви, закладеної Вадимом Бородіним. Він відлетів у Небесну Україну, але залишив нам плоди своєї праці, добрі справи та сміливі мрії, якими він благодіє серед нас, як лицар духовного світу. Світла пам’ять про Вадима Анатолійовича назавжди зостанеться у наших серцях і в серці Бучака. Мир праху його і царство небесне світлій його душі... Для друзів Вадим — живий!
Пам’ять · “Він залишив нам плоди своєї праці, добрі справи та сміливі мрії”. · S. 10Originalseite ↗

«ШАНУЙМОСЯ БОДАЙ В ОСТАННІЙ ШАНІ»

Любов СНІСАР, голова благодійного фонду Володимира Затуливітра “Упокой, Господи, душу новопреставленого Вадима...” ...Ніяк не сприймається свідомістю... Іще 17 жовтня Вадим Анатолійович Бородін виступав по українському радіо “Культура” зі спогадами про свого довголітнього друга поета Володимира Затуливітра, а вдосвіта наступного дня його не стало. Не стало між нас розумної, талановитої, радісної, веселої, сонячної людини. Рве серце похмура пустка. ...А далі йдуть робочі дні і весь час наштовхуєшся на справи, які робив Вадим Анатолійович і вдвічі важче тепер робити їх самому. І тяжко думати про справи, які вже навряд чи зробить хто за нього... Осиротіла його дружина Олена, діти, родина, його бучацька хата, як лялечка оформлена й прикрашена вигадливою рукою художника, не хата — музей. Серед народних картин на стінах хати залишилися порожні рамки: “Я до них намалюю Мамаїв,” — зовсім недавно говорив Вадим Анатолійович... Вадим Бородін народився у Фастові у великій гарній родині. Батько Анатолій Васильович, кандидат фізико-технічних наук, обіймав посаду головного металурга заводу “Красный Октябрь”, мама, Ізольда Михайлівна, там же працювала технологом, старший брат Василь тепер відомий кінооператор, а менший Володимир — бізнесмен. Із дитинства Вадим добре малював, захоплювався археологією, мандрував із однокласниками. Після школи вступив до Київського художнього інституту на архітектурний факультет. Одержавши диплом, був запрошений на роботу до Київголовархітектури. На посаді архітектора Ленінського району зробив багато корисних для столиці справ, які ми можемо бачити й зараз: реконструкції центральних вулиць міста, Пасажу, Національного оперного театру і т. ін. Це він одним із перших став розбудовувати київські мансарди, літні майданчики, дитячі майданчики. Для рідного Фастова розробив перспективну пропозицію реконструкції центральної площі та Будинку культури. Є немало об’єктів із художнім оформленням Вадима Бородіна. Як художник оформлював книжки у видавництвах “Молодь” та “Дніпро”. Навіть пробував свої сили у художніх перекладах. Колекціонував класичну музику і добре знався на ній. Його улюбленим композитором був Георгій Свиридов. Якось телефоную йому і чую у слухавці Баха. “Вибач, ти на концерті?”. “Ні, в майстерні. Працюю. Це Кирило подарував мені Бранденбурзькі концерти. Допомагає думати”. Багато читав. Останнім часом у бесідах часто цитував Миколу Бердяєва та Едмунда Гуссерля. Не пропускав значних художніх виставок. Ні, Вадим не був снобом. Навпаки, любив людей, міг подовгу з цікавістю розмовляти з місцевими мешканцями. Міг сісти на трактора і зорати городи, чи побудувати сажок для поросят, насадити квітів, наварити смачної юшки. Був дуже хлібосольним хазяїном і ціле літо приймав у Бучаку друзів, обдаровуючи на прощання грибами, березовим соком, фруктами, наливками... Архітектора з нестандартним художнім мисленням, фантастичними просторовими рішеннями, глибокими знаннями народно-прикладного мистецтва України та бездоганним художнім смаком часто запрошували і до приватного будівництва не лише в Україні, а й у Західній Європі. Та де б не працював і де б не мандрував він, серце його завжди було у серцевині Канівських гір: на Бабиній горі, в урочищі Рожена, на горі Гребінець, а може, й біля Бучацького ручая чи на Козацькому шпилі, де він малював етюди, очікуючи на катер. Ще зі школи полюбив Вадик ці глиняні гори Середнього Подніпров’я, буквально нафаршировані культурними шарами колишніх поселень трипільської, скіфської, зарубинецької, слов’янської, давньоруської та пізньосередньовічних культур. Школярем і студентом проводив він канікули у Бучаку на археологічних розкопках. Надзвичайно енергійний, жвавий хлопчик цікавився всім і збагачувався знаннями не лише з археології, слухаючи розповіді відомих археологів Є. В. Максимова та В. О. Петрашенко. Він учився бачити і слухати природу. Якось він, уже посивілий, але такий же красивий і видний чоловік, узимку знайшов у лісі дике козеня з пошкодженою ніжкою. Приніс до хати, вилікував, догодував до весни і випустив на волю. Мабуть, і з Великої Китайської Стіни, дивлячись на Піднебесну, він бачив свій Бучак і болів за нього душею, бо земля ця наскільки прекрасна, настільки і страждальна. Бучацький ліс переораний окопами Другої світової, а на Козацькому шпилі — братська могила воїнів, які загинули при штурмі Дніпра. Їх тут тисячі полягло, хоча впізнано й зафіксовано на обеліску лише 167 осіб. Велике козацьке село на 500 дворів із церквою і двома школами було наполовину затоплене Канівським “морем”. Згодом відселили і решту, бо приступили до будівництва Канівської гідроакумулюючої станції (ГАЕС), для поліпшення тих трьох відсотків української електроенергії, що їх виробляє Канівська ГЕС. Але для цього на рухливих молодих глиняних горах на висоті 100 метрів над рівнем Дніпра ще й досі мають намір збудувати штучне озеро площею 100 гектарів, яке вміщує 18 млн куб. м води, і молотити дніпрову воду, то накачуючи нагору, то спускаючи назад. Воістину, “Причинний світ і потопельний вік, і тікища річок розорано бідою...” Що від тої бідної фауни зостанеться? Зате радійактивні частки підуть у криниці навколишніх сіл! Такий висновок зробили екологи. Коли керівництво ГАЕС (2008 р.) проводило слухання щодо будівництва, росіянин Вадим Бородін, як справжній козак, як патріот України, як державно мисляча людина рішуче виступив проти варварського проекту, який закладав майбутню техногенну катастрофу. Підняв науковців, екологів, ЗМІ, — усі дали проекту негативну оцінку. Істинно віруючий християнин, Вадим Анатолійович прикликав на захист улюбленого краю Божі сили. На високому березі на Козацькому шпилі, біля цвинтаря, заклав храм Покрови Пресвятої Богородиці на воді — Пам’яті Затоплених Сіл. Він планував при церкві облаштувати музей, де б зберігалися матеріали про села, які знищили рукотворними “морями”. Так хотілося йому прикрасити й олюднити цю землю, повернути їй життя і квітування, що купив він у Мліївському розсаднику 50 саджанців яблунь найкращих сортів, і недалеко від церкви, на території Меморіалу Володимира Затуливітра, заклав яблуневий сад, де кожне деревце носило ім’я свого садівника — чи відомого письменника, чи художника, чи академіка. І проект Меморіалу свого довголітнього друга розробив сам. Їхня дружба тривала протягом усього київського періоду поета. А останні два роки Володимир Затуливітер навіть переїхав на постійне проживання у Бучак і там похований. Тут у Бучаку, з допомогою Вадима Анатолійовича було ще 2003 року засновано Літературно-меморіальний музей Володимира Затуливітра, директором якого він був протягом останніх восьми років. Із якою любов’ю обирав він різьблені дерев’яні лиштви для кріплення експозиції... Музей був спалений 2004 року невідомими лиходіями. Тоді ж Вадим Анатолійович запропонував під музей свій офіс, тобто офіс Товариства творчих ініціатив (ТТІ) “БУЧАК”. Позаминулої весни лиха рука знову наслала вогонь на музей, і цього разу будинок порятували пожежники, а Вадим Анатолійович найняв майстрів і не тільки поновив будинок, а й доробив мансарду, дах покрив ґонтою. Планував цієї осені закінчити будівельні роботи, щоб до дня пам’яті друга поновити музей... Вірність дружбі навіть після смерті поета — це багато говорить про глибину людської душі. Володимир Іванович же цінував друга за неординарний розум, відвагу, витривалість і небачену працездатність. У його творчості є вірші з посвятою Вадиму Бородіну і немало поезій про землю Канівщини. До П’ятих Затуливітрівських читань Вадим Анатолійович із допомогою своїх друзів скульптора Михайла Дмитріва та художника Віктора Соловйова спорудив пам’ятник на могилі поета. До Затуливітрівських читань він завжди ставився з особливою увагою: прибирав могилу і садибу музею, турботливо та шанобливо приймав гостей. У ювілейний рік 65- річчя поета поновив роботу видавничого центру, заснованого В. Затуливітром ще 1996 р. “БУЧАК-ИРІЙ” і за допомогою ТОВ “Задруга” видав одразу три книжки поезії друга, виконавши їх художнє оформлення: “Четвертий із триптиха”, “Чаша жертовна” (назва Вадима Анатолійовича) та “Ненаписані пейзажі”, (написана і укладена поетом у Бучаку). У перередмові від упорядників він пише: “...через Слово у світ прийшла людина. Слово підносить її до вершин Всесвіту, а через зраду йому – розчавлює у безодні безпам’ятства. Заповітну естафету Слова на землі перейняли Поети. Вони носії його тіла і крові. В тому їх Чаша жертовна, а нам — Чаша причастя”. Узагалі, як один із засновників і виконавчий директор Літературно-мистецького благодійного фонду Володимира Затуливітра, Вадим Бородін є людиною незамінимою... Пам’ятаю, як позаминулої зими ми приїхали на могилу Затуливітра в день його Пам’яті, 19 січня. Священик відслужив поминальну. Пом’янули. І Вадим запросив нас на Рожену криницю. Стояла мальовнича сніжна зима. Під дашком криниці майоріли рушники і хустки. Священик, одягнувши срібні ризи, освятив криницю — це було пам’ятне Водохреща... Творчий потенціал Вадима Бородіна був такий високий, що плани переповнювали його і виливалися в прекрасні проекти. Ще в 90-х роках, зібравши друзів, утворив він ТТІ “БУЧАК” і став першим його головою. Вони взяли в оренду на 49 років бучацькі землі й почали втілювати тут свій проект “Усі віки”, бо в Бучаку є “унікальна можливість відтворити в натурі, в природ-
Час і стиль · “Україна завжди була привабливою й відкритою для талановитих людей”. · S. 11Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

менш знамениті ресторани з італійською кухнею. Окрема тема – італійська опера в Києві, гастролери з співучої Італії і українські співаки, які традиційно стажуються в Італії. Твори видатних італійських художників та скульпторів стали окрасою київських музеїв, зокрема Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Щодо інших стосунків киян та італійців у минулому, нагадаймо такі факти. До Першої світової війни 1914 року в Києві існувало італійське консульство, яке опікувалося громадянами своєї країни, видавало візи. (Старі кияни згадували: до Першої світової війни для одержання закордонної візи достатньо було дати паспорт і десять рублів двірникові і той прямував за візою до консульства…). У різні часи, за різних обставин Італію відвідували видатні українці, як-от Василь Григорович-Барський, Григорій Сковорода, Пантелеймон Куліш, Юрій Федькович, Микола Гоголь, Михайло Коцюбинський, Михайло Драгоманов, Леся Українка, Марко Вовчок, Євген Коновалець та багато інших, зокрема й киян. Влітку 1943 року кияни мали можливість бачити і вільно спілкуватися з італійськими вояками, які поверталися після поразки у битві на Волзі — не всім їм пощастило дістатися додому: чимало офіцерів італійської армії після короткого перебування у Києві потім були розстріляні гітлерівцями у Львові… У роки “хрущовської відлиги”, коли поступово ставала прозорішою “залізна завіса”, надзвичайною популярністю користувалося прогресивне італійське кіномистецтво. Влітку 1957 року в Києві відбувся перший огляд італійської моди: кияни заворожено дивилися на чарівних манекенниць, які легко походжали на помості попід прапорами Італії, СРСР і червоно-блакитного — УРСР та під звуки італійського джазу; тоді моделі ще не були худющими, довготелесими та не вихляли стегнами. А потім Італія ставала все ближчою — спочатку для наших туристів, а тепер уже стала настільки близькою, що з’явилася телевізійна програма українською мовою там — на Апеннінському півострові, куди повтікало півмільйона українців, включно з тими ж киянами, витиснуті з рідного краю через недолугу економічну та антиукраїнську політику власних можновладців-бездержавників…
Час і стиль · “Україна завжди була привабливою й відкритою для талановитих людей”. · S. 11Originalseite ↗

ІІТТААЛЛІІЙЙЦЦІІ ВВ ККИИЄЄВВІІ

Дмитро МАЛАКОВ, старший науковий співробітник Музею історії Києва Україна завжди була привабливою й відкритою для талановитих людей, а серед них — і вихідців з Італії. Добрі стосунки почали складатися ще у ХІІ столітті, коли в Києві побували венеціанці, про що є згадка у “Слові о полку Ігоревім”. Упродовж століть італійці займалися тут різними видами діяльності, але найнаочніше — в царині мистецтва й архітектури. Бартоломео Растреллі у середині ХVІІІ століття прикрасив Київ Андріївською церквою та Царським (Маріїнським) палацом. Важко тепер уявити столицю без цих видатних пам’яток у стилі бароко. Італієць Луїджі Руска побудував ліцей у Ніжині, дзвіницю в Диканьці, церкву в Сімферополі, торговельні ряди у Білій Церкві, а в Києві за його проектом споруджено вже в наш час Гостинний двір на Контрактовій площі. Численні пам’ятки у стилі пізнього класицизму залишили у спадок киянам батько і син Беретті — Вінченцо й Алессандро. Перший спорудив Університет Св. Володимира, Інститут шляхетних дівчат на вулиці Інститутській, 5, університетську астрономічну обсерваторію; другий накреслив план Володимирського собору, спроектував і побудував Першу та Другу гімназії на бульварі Тараса Шевченка, 14 та 18, Реальне училище на вулиці Великій Житомирській, 2, анатомічний театр (нині — Національний музей медицини) на вулиці Богдана Хмельницького, 37, пансіон графині Левашової (нині — Президія Національної академії наук України) на вулиці Володимирській, 54, власний особняк на вулиці Володимирській, 35 та кілька житлових будинків. Усі ці споруди добре відомі й справно служать багатьом поколінням киян. Уродженець Риму архітектор Луїджі Станзані у співавторстві з В. Беретті та Л. Шмегельським 1837 року розробив генеральний план Києва, заклавши основу майбутнього розвитку міста, зокрема вздовж долини річки Либідь — у південному напрямку до Василькова (тому й вулиця Велика Васильківська) та в західному напрямку — Брест-Литовське шосе. На жаль, новітні кияни не цікавляться минулим міста, тож усіляко перешкоджають поверненню історичних назв. Авторству Л. Станзані належить низка ампірних будинків на Подолі, будинок на Крутому узвозі, 4 та колись чудовий ампірний будинок на вулиці Лютеранській, 16, де містився Сулимівський благодійний заклад. По- Університет Св. Володимира мираючи у Києві, Л. Станзані заповів запровадити іменну стипендію в Київській 2-й гімназії і надіслати грошовий внесок та збірку малюнків до Римської академії мистецтв Св. Йосифа — власної alma mater. Здавна славилася в Україні й Києві майстерність італійських скульпторів. Мармурові леви роботи Вінченцо Бонані прикрашають колишні палаци: графа Михайла Воронцова в Алупці та княгині Марії Щербатової в Немирові на Вінниччині. Працювали італійські різьбярі по каменю і в Києві. Сто років тому скульптурні майстерні вихідців з Італії прикрашали своїми виробами міські фасади й інтер’єри, а також виготовляли надгробки для заможних киян на міських кладовищах. Італійці вважалися неперевершеними майстрами обробки мармуру, граніту, лабрадориту. То були майстерні вдови де-Веккі з синами, П’єтро Ріццолатті з синами, Андреа Скіавоні, Джузеппе Россі, Антоніо Тузіні. Двоє останні виконували роботи з мармуру для Володимирського собору, а внутрішні мозаїки — майстри з Венеції. На Київській сільськогосподарській та промисловій виставці 1897 року вироби Россі та Скіавоні удостоїлися бронзової медалі. Італійський скульптор Антоніо Шіортіно брав участь у конкурсах 1911-го та 1913 років на проект пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві, виконав кілька погрудь Кобзаря. Італійський скульптор Етторе Ксіменес встановив у Києві у ці ж роки пам’ятники Столипіну та Олександру ІІ. Щоправда, простояли вони недовго — скинуті за невблаганним перебігом історичних подій на початку минулого століття. Вважається, що всередині 1890-х років із Мілана до Києва прибули троє братів Сала: скульптор Еліа, художник Еудженіо та ліпник Роберто. Їхня майстерня виконувала оздоблювальні роботи на багатьох відомих спорудах Києва, що зводилися тоді, на зламі ХІХ— ХХ століть. Збереглося ліплення у вестибюлі йна парадних сходах головного корпусу Політехнічного інституту, на фасадах і в інтер’єрах Оперного театру, Національного банку. На центральному вході до банку й зараз можна прочитати: “Производство работъ Е. Саля”. У Києві, аби не бути схожим на наше “сало”, прізвище братів писалося як Саля, з наголосом на останньому складі, а не на першому, як в італійській вимові. Сала належали до старовинного шляхетного роду. Їхній старший брат, Паоло, працював в Італії та Петербурзі. Був ще в Києві Енеа Сала, професор фехтування за італійською системою, яке він викладав у київських реальному, театральному та комерційному (!) училищах. Найбільш плідною й тривалою в часі виявилася співпраця братів Сала з архітектором Владиславом Городецьким. Вони оздоблювали скульптурою й живописом споруджувані видатним зодчим об’єкти, що беззаперечно стали окрасою Києва: міський музей (нині — Національний художній музей України на вулиці Михайла Грушевського, 6), римо-католицький костел Св. Миколая на вулиці Великій Васильківській, 75, караїмську кенасу (нині — Будинок актора) на вулиці Ярославів Вал, 7 та власний прибутковий будинок Городецького на вулиці Банковій, 10 — справжній шедевр синтезу мистецтв. Саме Еліа Сала першим почав застосовувати у Києві цемент для виготовлення скульптури — так зване штучне каміння. Після зняття форми він проходив по виробу карбом, залишаючи відтак на творі авторську руку. Його автограф зберігся на скульптурній композиції “Двобій орла з пантерою”, встановленій на вулиці Банковій, 10; є там і дата: 1902. Творчість братів Сала знайшла продовжувачів у Києві, особливо у використанні цементу в оздобленні будинків скульптурою. Фасади прикрашали також київські скульптори Федір Балавенський та учні його школи, Фе- Прибутковий будинок Городецького дір Соколов та інші місцеві майстри. Отож, прогулюючись київськими вулицями, придивіться до фасадних прикрас старих будинків: там і химери, і грифони, і чарівні каріатиди та могутні атланти, маскарони, леви, орли, сови, чаплі, змії та коти. А ще – цікаві алегоричні та міфологічні сюжети, на яких добре розумілися освічені люди. Мова старих фасадів — цінне надбання міської культури минулого. Тож давайте роздивлятися і тішитися внеском італійців у прикрашання Києва. Піднімаючись гранітними сходами до Національного художнього музею України, згадаймо, що ці гранітні сходинки — вироби майстерні П’єтро Ріццолатті, який 1906 року удостоївся золотої медалі “За працю та успіх” від Київського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості. Підприємливі вихідці з Італії знаходили собі в Києві неторкані сфери діяльності. Так, сини уродженця Сан-Ремо Еудженіо Ланчіа брати Карло та Енріко Ланчіа на початку ХХ століття тримали на Хрещатику першокласні готелі: відповідно — “Європейський” на Хрещатику, 2 (на цьому місці тепер сходи до Українського дому) та на Хрещатику, 22, де до 1941 року містився “Гранд-Готель”, названий так його засновником і першим власником Еудженіо Ланчіа. Цікаво, що популярний заклад не перейменовувала радянська влада! При готелях були не Царський палац
Погляд “Світ тепер остаточно глобалізувався”. · S. 12Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

(Італія), проходить кожні три роки в різних країнах світу (попередній, 2007 року, відбувся в Ріо-де-Жанейро). Конгрес 2010 року було присвячено темі “розширення меж компаративістики” (забігаючи наперед, зауважу, що черговий ювілейний ХХ Конгрес відбудеться 2013 року в Сорбонському університеті Парижа. Франція поки що єдина країна, яка за всю історію існування наукового заходу в царині порівняльного літературознавства. Черговий ХХ Конгрес Міжнародної асоціації компаративістики відбудеться влітку 2013 року в Парижі у стінах Сорбони. Його головна тема: “Методологія компаративістичних досліджень”. Місце проведення ХХІ Конгресу (2016 року) поки що залишається вакантним. Також одним із почесних промовців на ХІХ Конгресі була письменниця Герта Мюллер, лауреатка Нобелівської премії з літератури 2009 року (німецькомовна письменниця, яка народилася в Румунії). Її виступ мав есеїстично-філософський характер і мав назву “Перукар, волосся й король”. Фактично це була сповідь про перші кроки у просторі літератури, про жахливі соціально-історичні колізії й диктатуру в Румунії). ПЛАНЕТА ДІ-ПІ ГЕРТИ МЮЛЛЕР Зустріти в Південній Кореї на Міжнародному конгресі з компаративістики Нобелівську лауреатку з літератури Герту Мюллер та ще й за день до її дня народження — це, безперечно, переконлива ознака, що світ тепер остаточно глобалізувався. Торішня лауреатка літературного Нобеля світовій спільноті видається людиною замкнутою і складною. Ця складність — природний результат пережитих історичних жахів у Румунії за часів диктатури й тоталітаризму Чаушеску. Її батько, наприклад, служив у військах СС, а мати була депортована в СРСР на територію теперішньої Східної України з території Румунії. Навіть зовнішній вигляд Герти — завжди чорне вбрання, яке обтікає надзвичайно тонку жіночу фігуру, — підсвідомо асоціюється з простором якщо і не смерті (Танатосу), то принаймні якогось екзистенційного мовчання. Герта Мюллер — письменниця, яка працює на магістралі однієї теми: переживання тоталітарного досвіду, втеча від моторошних привидів історичного минулого. Її героїня — жінка, яка ніяк не може розпрощатися з кривавими тінями історії, яка прагне вибудувати нову мову, нову ідентичність, але цей процес знову-таки видається занадто травматичним. Герта Мюллер майже не спілкується англійською. “Вже пізно вивчати іноземну мову! Та й пам’ять я маю кепську”, — зізналася вона. Стиль Герти, в чому можна було переконатися з її есе, — це стиль хвиль (або ж доцільно використати назву її останнього роману — “Ритм дихання”), дещо подібний до стилю Вірджинії Вулф. Есей Мюллер, прочитаний на Конгресі, розпочинався як довга сага, орієнтована на якусь епічність і недраматичність. Хоча назва була вельми загадкова: “Перукар, волосся й король”. Уже цей тричлен говорив про те, що у виступі Мюллер не буде двозначності, бінарного розподілу світу на добро і зло. Так і сталося: добро ніколи не існує в чистому вигляді, зазначає авторка, а зло — це проекція добра, це те, що часто виростає з добра. Вона під час першого драматичного загострення в есеї навела приклад убивання курки, щоб зготувати з неї суп. Герта в дитинстві мала різати курей — цей момент тепер не викликає в неї жодної відрази
Погляд “Світ тепер остаточно глобалізувався”. · S. 12Originalseite ↗

ПІВДЕННА КОРЕЯ: НОТАТКИ УКРАЇНЦЯ

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, “Всесвіт” ТЕХНОЛОГІЧНІ ДИВА, АБО ВСЕ ЗАРАДИ ЛЮДИНИ Що вражає в цій країні з “першого погляду”? Інчхонський аеропорт зараховують до числа найбільших у Східній Азії, разом з аеропортами Гонконга й Сінгапура. Із 2005 року Міжнародна асоціація повітряного транспорту визнає чотири роки поспіль Інчхонський аеропорт найкращим у світі. Й не дивно, бо там усе зроблено задля зручності відвідувачів. На території розміщено комп’ютерні навігатори, які, зчитавши бар-код на вашому посадковому талоні, зможуть легко допомогти зорієнтуватися, щоб в оптимальний час потрапити в пункт паспортного/митного контролю й не запізнитися на літак. Біля аеропорту розміщені комфортабельні автобуси — “аеропортні лімузини”, які за 14—15 тис. корейських вон можуть доставити вас у будь-яку потрібну точку. Також за 5 хвилин від міжнародних аеропортів (і Кімпхо, й Інчхон) є станції метрополітену. Проїзд коштуватиме в середньому 4000 корейських вон (майже в 3—4 рази дешевше, ніж автобусом). Ще одна “диковинка” — корейське метро (має аж 9 ліній і є значно розгалуженішим, ніж, скажімо, метро в Лондоні чи Лос- Анджелесі). Сказати, що воно чисте й оснащене кондиціонерами, — це майже не сказати нічого. Найбільша відмінність сеульського метрополітену від київського (московського чи лондонського) в тому, що краї платформи мають двоступеневі захисні бар’єри, тобто людина не може підійти безпосередньо до колій поїздів. Це убезпечує відвідувачів метро від можливих травм і нещасних випадків. Захисні бар’єри мають два прошарки. Водії потягів повинні бути дуже уважними, щоб зупинити потяг у такий спосіб, аби виходи збігалися з дверцятами на захисних бар’єрах. “Жетон” для проїзду в сеульському метро подібний до нашої банківської кредитної картки — його потрібно купувати у спеціальних автоматах перед пропускними турнікетами в метро. На виході з метро стоять інші машини: в них потрібно опустити використаний одноразовий квиток-картку. В такому разі ви отримаєте фінансовий “бонус” — 500 вон за те, що не викинули картку будь-де, а в спеціально відведеному місці. ХІХ КОНГРЕС МІЖНАРОДНОЇ АСОЦІАЦІЇ КОМПАРАТИВІСТИКИ В СЕУЛІ У серпні цього року в Сеулі на базі Chung-Ang University проходив ХІХ Конгрес Міжнародної асоціації компаративістики (МАК/ ICLA), який зібрав майже з тисячу провідних літературознавців світу. Захід складався з шести робочих днів та одного дня, присвяченого екскурсійним турам, щоб учасники мали можливість поєднати години праці з відпочинком. Зрештою, Південна Корея — регіон із надзвичайно багатою історією та культурою. Видатний компаративіст Стівен Тотосі де Сепетнек говорив про роль інтермедіальності в компаративних дослідженнях, а професор Манфред Шмелінг (попередній голова МАК) — про те, що всі поняття, які містять компоненти “інтер-“, “транс-”, “мета-” тощо, належать до центру предметної сфери компаративістики (вони окреслюють один із головних принципів компаративістики: визначення відмінностей у середині цілісного). Професор Чанг-хо Чанг, президент Корейської асоціації компаративістів і голова оргкомітету ХІХ Конгресу, зауважив: “ХХІ сторіччя — це час обміну, розчинення й спільної дії. Це століття, яке визначить нову долю гуманітарних наук. Наше майбутнє пролягає у площині, яку б я волів назвати “компаративна уява”. Для мене завжди було цікавим і незбагненним те, як звичайне слово “порівняння” стало одним із найуспішніших і найвпливовіших концептів у гуманітарних студіях ХХ і ХХІ ст. Це сталося, як на мене, тому, що компаративна робота надає можливість індивідуальній ідентичності сформуватися через використання відмінностей і розуміння Інакшості. Наразі настає час для утвердження таких понять, як “понад”, “перехрестя”, “мульти-”, “конвергенція” й “міграція”. Усі ці поняття складові різних доменів компаративістики й культурницької політики (або ж навіть когнітивної етики будь-якого порівняння)”. Не буде перебільшенням сказати, що Міжнародний конгрес компаративістики часто прирівнюють до міжнародних Олімпійських ігор, тільки в царині порівняльного літературознавства. Конгрес, який розпочав своє життя ще 1955 року у Венеції Палац Міжнародної асоціації компаративістики вже двічі приймала Конгрес у себе 1970 і 1985 рр. — і його роботу буде присвячено питанням “методології компаративістичних досліджень”). У фінальній доповіді під час закриття Конгресу професор Манфред Шмелінг (Німеччина, голова Міжнародної асоціації з компаративістики з 2007 до 2010 рр.) зазначив, що в сучасній компаративістиці також пріоритетними є два напрями: 1) рецепція тем, сюжетів і образів світової літератури; 2) визначення головного героя (ліричного суб’єкта) в сучасних текстах (ким є “герой нашого часу”? Це турист, фланер, менеджер транснаціональної корпорації, відсторонений споглядач?). Також було зазначено, що наразі потрібно акцентувати на вивченні питань рецепції в діахронічному аспекті, які до цього часу були на маргінесі літературознавчих досліджень. Професор Шмелінг говорив і про те, що пріоритетним завданням нового керівництва Світової асоціації компаративістики стане “узаконення” академічного статусу для літературної критики. На думку науковця, сьогодні в деяких регіональних літературознавчих спільнотах поняття “літературна критика” вийшло поза межі наукового літературознавства. Насправді такого бути не повинно, оскільки для компаративіста літературна критика фактично постає такими собі “польовими дослідженнями”, які уможливлюють подальші дослідження й висновки. Для того, щоб вивчити історичне сприйняття якогось образу в національній літературі, потрібно обов’язково орієнтуватися йна рецепцію сьогодення. Тому літературна критика, написана чи Будда-то академічними науковцями, чи то журналістами, постає формою першого схоплення нових естетичних тенденцій у часі, коли історію цієї літератури, поки що з об’єктивних причин, неможливо написати (потрібен час, щоб тексти пройшли процес природного відбору для потрапляння в канон), проте можна говорити про компаративістичні дослідження, які мають охоплювати простір літературної критики. Тому літературна критика в будь-якому разі є природною частиною академічного літературознавства й мусить мати статус окремої галузі (поряд із історією, теорією літератури та компаративістикою). Провідні науковці Конгресу були одностайні в тому, що культурологія та літературна критика — це два кити новітньої компаративістики. Головне для компаративіста — знати не текст, а контекст, у якому існує відповідне літературно-естетичне явище: контекст історичний, соціальний, політичний, економічний, науково-технологічний. Напрацювання цього Конгресу, безперечно, мають увійти у світовий науковий досвід. Після публікації наукового збірника з результатами ХІХ Конгресу 2011 року, традиції світової (й вітчизняної) компаративістики буде змінено й узгоджено з напрацюваннями найвизначнішого Південна Корея — один із найрозвинутіших за рівнем високих технологій регіонів світу. І це відчувається з перших кроків на корейській землі, починаючи вже з аеропорту. Спадає на думку бородатий радянський анекдот, коли в Кремль приїздить урядова делегація — чи то з Японії, чи то з Південної Кореї. Радянські парторги запитують східних колег: “Скажіть, будьте добрі, аза який час ми зможемо вас наздогнати (і, безперечно, “перегнати”!) на технологічному рівні?”. Й отримують іронічно-сумну відповідь, але неодмінно правдиву по суті: “Ніколи…”. Здається, що сьогодні така сама доля може спіткати й Україну: якщо ми й наздоженемо Південну Корею років через сто або й сто п’ятдесят, то вже за цей час технологічний (інформаційний) розвиток Кореї буде настільки потужним, що між нами утвориться прірва завдовжки в це саме “ніколи”. Що зробило Південну Корею безперечним лідером у своєму регіоні? Як високий рівень духовної культури доповнює високий рівень капіталу знань?
Творча спадщина · “Тінь можна перемогти лише словом, а темряву — світлом”. · S. 13Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

чи жаху. Вбивство курки — ніщо порівняно з тим, що вона мала пережити. На думку письменниці, кожна людина переживає моменти жаху; тільки, коли черговий момент жаху перевищує за своєю силою попередній, тоді те, що було до цього, більше не видається моторошним. Людина звикає до жахіть і поводиться так, наче це природно. Зміни настають тоді, коли суспільство опиняється в тоталітарних лещатах диктатури. В такому разі єдине, що може робити людина, щоб залишатися вільною, — це казати “НІ”. “Ні — єдине слово, здатне захистити від несправедливості”, — переконана Герта Мюллер. Коли людина починає розмовляти з тоталітарною дійсністю, вона поступово починає приймати ці жорстокі й викривлені правила гри. Тоталітаризм і диктатура — спрути, які за допомогою навіть самої мови здатні проникати в людську свідомість і знищувати в людині можливість залишатися людиною. Коли цю можливість знищено, лишається тільки травмована свідомість, яка все життя такі не зможе оговтатися від цього “історично-психологічного зґвалтування”. Герта зізналася, що в Румунії за часів Чаушеску нервові зриви були нормою для неї. Вона весь час боялася лише за одне: щоб не збожеволіти і щоб система не оголосила її психічно хворою (можна, наприклад, згадати й подібні українські “акції”: скажімо, життєвий шлях дисидента й літературознавця Леоніда Плюща, якого радянська система оголосила божевільним і сховала у психлікарні). Сьогодні для Герти Мюллер найважливіше завдання — надати голос тим, хто був позбавлений цього права за диктатури. Знедолені депортовані люди — ось мешканці її планети Ді-Пі. В цій інтенції Герта Мюллер подібна до українського прозаїка Уласа Самчука. Тільки рівень божевілля в творах Герти аж зашкалює. “Соціалістична система — це система, в якій кожен повинен брехати. І я змушена була обманювати систему. Та головне інше — хоч би як ви обманювали систему, вам ніколи не вдасться її перехитрити, вона зажди матиме зиск із вашого життя”, — зауважила письменниця. Теми депортації — центральні для Герти. Не випадково Нобелівський комітет мотивував своє рішення щодо Герти Мюллер словами “зі сконцентрованістю поезії й відвертістю прози вона змальовує життя знедолених”. Це — лейтмотив Герти Мюллер, яка й досі, здається, шукає себе в цьому світі. Раніше про знедолених писав Віктор Гюго, а тепер — вона, румунка німецького походження Герта Мюллер. Герта Мюллер вибудовує кожен твір на основі реальних фактів, проте не обов’язково, що все описане траплялося саме з нею. Хоч як вона зізналася: “У своєму житті я пережила безліч допитів. Я не знаю, чи слово “чужий” синонімічне до слова “невідомий”. Для мене “чужий” завжди асоціюється лише з одним поняттям — “ненадійний”. “Чого вартує моє життя? Таке питання ніколи не може прийти зсередини за часів тоталітаризму, воно має бути накинуте ззовні — інтелектуалами, письменниками. Лише долучившись до іншого світу — демократичного, стабільного, — я вперше поставила собі таке запитання”, — зізналася Герта Мюллер. “Коли до нас у дім приходили друзі, то вони як найкращий подарунок приносили книжки”. Виступ Герти на Конгресі був фактично спробою розповісти світові (бо в залі було близько тисячі учасників із сотні країн світу) про своє життя. Не ховаючись від минулого, а відкриваючи його, людина може звільнитися. Мив Україні часто звикли ховати наші проблеми й біль від стороннього ока. Герта переконана, що вільна людина — лише та, яка не боїться розповідати про всі сторони свого життя. Минуле має бути озвучене. Тінь можна перемогти лише словом, а темряву — світлом. У мовчанні тінь розростається до обрисів жахливого монстра. Герта Мюллер у кількох реченнях дала зрозуміти, чому для неї настільки важлива символіка “короля” (шахового й не лише) та волосся: “Я так ніколи йне навчилася грати в шахи. Я все життя боялася короля. Дідусь вирізьблював королів із чорного й червоного дерева. Він їздив у інше село, щоб грати в шахи. В нашому селі ніхто не вмів грати на рівних із ним. Але я боялася шахів усе життя. Вони асоціювалися в мене з жахливою тоталітарною дійсністю. Король — це символ деспотичної влади. А все моє життя пройшло порізаним на дві смуги — червона й чорна. Все своє життя я тікала від короля. Спочатку я навчилася вбивати курей, нічого не відчуваючи. Цей досвід можна порівняти з чоловічим голінням — ти просто щоранку виконуєш цю процедуру, неосмислено й автоматично. Бо жах цього вбивства перекривав інший жах від усієї дійсності, в центрі якої був король. Паноптикум днів і смертей — так я схарактеризувала б моє життя в Румунії в дитячі й молоді роки. Пригадую, як молоді солдати поверталися з війни сивими. Вони полишали біле, як сніг, волосся на землі, омитій кров’ю. Волосся й король — символи війни й диктатури, коли людське життя не вартує нічого. З того часу все чуже стало для мене смертельно небезпечним. Чуже — це антонім не до відомого, а до непевного, я не можу довіряти чужакові. В диктаторській країні що менше волі має індивід, то більше його життя подібне до відкритого пагорба, за яким пантрують із усіх боків. Це життя у в’язниці. Держава стежить за кожним там, де людина не має особистісних свобод. Усе це — тінь мого минулого. Мені навіть не потрібно бачити більше ці жахи, щоб спогади знову прилинули. Жах — це тінь, яка весь час поряд із тобою за твоєю спиною і у твоїй голові. І ця тінь приносить тільки чергові руйнації та самознищення”. Ніч і король, темрява і диктатура — у свідомості письменниці екзистенційно межові стани перемішалися з фізичними явищами. Вона живе сьогодні, щоб розповісти про жах історії. “Жити, щоб розповісти про це” — ця формула Гарсіа Маркеса, мабуть, цілковито відповідає й життєвому стилю Герти Мюллер. І хоча територіальна відстань між Колумбією та Румунією часів Чаушеску величезна, проте психологічно ці світи видаються занадто подібними. Бо й там і тут був свій король — із чорного або червоного дерева.
Творча спадщина · “Тінь можна перемогти лише словом, а темряву — світлом”. · S. 13Originalseite ↗

«АВТОГРАФИ ВЕДЕЛЯ», або ВІДРОДЖЕННЯ МУЗИЧНОГО ГЕНІЯ

Артемій Ведель (1767—1808) — видатний український композитор, диригент, співак і скрипаль. Він навчався в Києво-Могилянській академії до 1787 р., пройшов навчальний курс до класу філософії, здобув ґрунтовну гуманітарну й музичну освіту. Саме навчаючись у Могилянці, Ведель почав компонувати свої перші музичні твори. Він диригував студентським хором та оркестром, виступав як соліст і скрипаль. Співак із хору, яким керував Ведель у Академії, розповідав згодом (цей текст зберігся в історичних архівах): “…це був красивий юнак з очима, що випромінювали світло, мав ніжний голос, спокійний характер і був надзвичайно тактовний”. 1788 відряджений митрополитом Київським і Галицьким, протектором Києво-Могилянської академії С. Мисливським із малолітніми співаками до Москви, де керував капелами генерал-губернатора Москви Петра Єропкіна, а після його відставки — Олександра Прозоровського. Ці капели за мистецьким рівнем і значенням в імперії посідали визначне місце слідом за Придворною імператорською капелою. Для керівництва ними підбиралися найрізноманітніші музиканти. Отже, вже тоді талант Веделя був визнаний музичними колами і дістав високу оцінку”. Але доля вчинила жорстоко з музичним генієм Веделя — його твори заборонили, а самого відправили до божевільні. Та, попри важкі життєві перипетії, музика Веделя не померла. Ми не знаємо повного обсягу музичної спадщини композитора. Сьогодні відомо близько 80 музичних творів Артемія Веделя. Серед них хоровий концерт, шість тріо, серед яких “Покаяния отверзи ми двери”, дві літургії Іоанна Златоуста, Всеношна і один світський кант. Традиції талановитого композитора нині продовжує народна академічна хорова капела “Почайна” Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Зокрема її засновник і незмінний керівник — Олександр Жигун, заслужений артист України. “Почайна” давно вже зарекомендувала себе як один із провідних українських колективів у царині академічної музики. З-поміж її здобутків — виконання як світських, так і духовних творів найкращих українських композиторів останніх століть. Причому чимало з цих творів саме “Почайна” виконала вперше — і виконала на найвищому рівні. Один із таких проектів — “Автографи Веделя”, що не так давно був представлений у різних містах України і світу. Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” інтерв’ю з керівником хорової капели “Почайна” О. І. ЖИГУНОМ. Олександр Жигун — Олександре Івановичу, Ви зробили чимало для того, аби відкрити Артемія Веделя в Україні і у світі. Чим саме цей композитор завоював таку Вашу прихильність? — Артемій Ведель — унікальний талант світового рівня. До 30 років він, маючи надзвичайно трагічну долю, написав більше 30 концертів, а також всеношні, літургії. Вражає, якою чіткою була його музична техніка. Швидше за все, це мало місце завдяки середовищу, яке було сформоване в ті часи в Києво-Могилянській академії, зрештою, в Києві, і яке виховувало таких велетів-композиторів. Ми не можемо стверджувати, що Ведель мав якогось одного вчителя. Він із дитинства співав у хорі. Уже у 18 років здобув гарну музичну освіту. Нині Ведель відомий світовому загалу, але його знають поверхово. Ще коли у 60-х роках вийшла книга Сергія Плачинди “Неопалима купина”, там були короткі відомості про Веделя — і це вражало всіх нас — і фахівців, і пересічних читачів. Виникало запитання: хто ж такий Ведель, цей загадковий геній музики? Його ноти знайти було просто неможливо, адже їх 300 років забороняли. Зараз ці часи, на щастя, минули, і сьогодні багато творів Веделя видано, проспівано, знайдено… Сьогодні Ведель став для нашого хору дуже близьким. Мені здається, не буде перебільшенням сказати, що Артемій Ведель став ніби нашим сучасником, нашим духовним патроном. — Сьогодні Ви працюєте над програмою “Автографи Веделя”. Як з’явилася ідея цього проекту і наскільки вже вдалося його реалізувати? — Коли ми робили програму “Автографи Веделя”, то передовсім спиралися на його автографічні твори, тобто такі, що були записані власноруч. Ми першими звернули увагу на цей “Автограф”. На щастя, в Києво-Могилянській академії збереглася партитура, яка колись “виховала” багатьох хормейстерів і хоровиків, починаючи від ХІХ століття до Кошиця, Стеценка, Петрушевича, зрештою, всіх тих, хто пройшов школу хору в Києво-Могилянській академії. Я власноруч переписав “Автограф” уже в сучасному ключі (“аранжуванні”, якщо хочете), і ми почали його виконувати. Це було справжнє українське відкриття в царині музики! Твір мав величезний успіх у слухачів! Ще наприкінці 80-х років ми зробили почеркову експертизу. Я підготував автографи, лист і рапорт, які були у справі А. Веделя й мають офіційний характер. На підставі цих матеріалів було доведено, що “Автограф” справді належить саме Веделю. Сьогодні ми зробили Літургію і два хорові концерти. Це надзвичайно цікаві твори. В НаУКМА відбувся благодійний вечір, де всі охочі мали нагоду ближче ознайомитися з Веделем. Відбулася душевна і в чомусь навіть науково-дослідницька зустріч, на якій були присутні поважні українські музиканти, письменники, журналісти. Цей концерт — відкриття наших композиторів, це те, чим ми можемо пишатися. Подібні заходи засвідчують високу культуру теперішньої Могилянки, високий естетичний смак. — Крім Києво-Могилянської академії, де ще Ви презентували цю програму? Чи вдалося знайти прихильників мистецтва Артемія Веделя в інших регіонах України та світу? — З цим концертом ми їздили до Полтави, де виступали в Успенському соборі. Зібралося дуже багато людей. Маємо позитивні відгуки у пресі і чималі пожертви. Ця програма залишила чудові враження і в слухачів, і у виконавців. Ми отримали подяку від Кременчуцько-Полтавського єпископа. Також гастролювали з цим концертом в Італії, Чехії, Польщі, Австрії, де мали надзвичайний успіх. — Як сьогодні ми повинні розуміти постать Артемія Веделя? Ким він є, зокрема для На- УКМА, для України загалом? — Ця особистість надзвичайно потрібна Києво-Могилянській академії. Досвід Артемія Веделя свідчить, що виховати такого композитора може тільки великий народ, із великою науковою, культурною і, зокрема, музичною базою. Ведель — послідовник Дмитра Туптала, Григорія Сковороди і всіх тих, хто займався в Києво- Могилянській академії духовним співом. Це та особистість, яка надає право стверджувати, що Україна означена видатними постатями, гідно поцінованими в Європі. Зрештою, Ведель засвідчує, що система освіти в Києво-Могилянській академії не поступалася світовим культурно-освітнім і науковим традиціям. Спілкувалася Ольга ІЖИК, студентка НаУКМА
Рідний край · “Справа приречена на успіх, якщо нею керують люди, щиро залюблені у рідний край”. · S. 14Originalseite ↗

««ТТРРООННЬЬККІІВВССЬЬККІІ ЧЧИИТТААННННЯЯ»» ВВ ДДДННІІППРРООППЕЕТТРРООВВССЬЬККУУ

Улітку 2010 року виповнилося 95 років від дня народження Героя України Петра Тимофійовича ТРОНЬКА — голови Національної спілки краєзнавців України, видатного науковця-історика, громадського діяча, доктора історичних наук, академіка НАН України. Це пам’ятна віха не тільки на життєвому шляху відомої людини, а й подія у громадському житті українського суспільства. Черговим доказом цього стало проведення 19 листопада в Народному музеї історії Національного гірничого університету ім. О. М. Поля в Дніпропетровську перших наукових читань на пошану П. Т. Тронька, які назвали “Троньківськими читаннями”. Учасників і гостей конференції у вступному слові привітав академік НАН України, ректор НГУ Геннадій Півняк. Дніпропетровськ не випадково обрали місцем проведення цього наукового форуму. Петро Тимофійович частий гість гірничого університету, з 1996 року — його почесний професор. Академіка та науковців університету єднають багаторічні наукові й творчі взаємини. Про їхню історію розповів завідувач кафедри історії та політичної теорії НГУ, директор Інституту гуманітарних проблем, професор Віктор Пушкін. Очолюваний нині П. Т. Троньком відділ регіональних проблем історії України Інституту історії НАН України розгорнув новий напрям наукових досліджень — історичну регіоналістику. З доповіддю про відродження краєзнавчого руху в Україні виступила Ганна Швидько — професор, доктор історичних наук, яка до останнього часу очолювала Дніпропетровську обласну організацію НСКУ. Нещодавно вона передала повноваження своєму учневі, докторанту НГУ Ігорю Кочергіну. Він теж взяв активну участь в організації і проведенні читань, виступив із доповіддю про краєзнавство Дніпропетровщини на сучасному етапі. “Патріархом вітчизняного краєзнавства” називають Петра Тимофійовича сучасники за невтомне прагнення зберегти надбання українського народу, за науковий талант і організаційні здібності. Про постать видатного науковця на тлі епохи говорив заступник голови НСКУ Григорій Клепак. За участю П. Т. Тронька та під його науковим керівництвом підготовлено і вийшло друком понад 600 наукових праць, серед яких 18 монографій. Один із останніх проектів — Державна програма науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”. Сьогодні в її межах розпочато роботу зі створення Національного банку репресованих. Ця база даних уже налічує 91700 записів, доступних для перегляду на сайті www.reabit.org.ua Про все це розповів старший науковий співробітник Інституту історії НАН України Роман Юрійович Подкур. Про внесок П. Т. Тронька в розвиток музейної справи, пам’яткознавство, охорону і збереження пам’яток воєнної історії, сучасну екскурсійну справу, діяльність Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка говорили відомі науковці Р. В. Маньковська, Т. І. Катаргіна, Г. Г. Денисенко, О. М. Костюкова, Г. П. Савченко. Усіх доповідачів і гостей наукових читань переповнювали щирі почуття. Вони з непідробним пієтетом згадували щасливі миті знайомства і спілкування з Петром Тимофійовичем. Емоційного забарвлення серйозному науковому форуму додали ще й презентації книжок про П. Т. Тронька: “Що залишаємо нащадкам?” і “Я тобою, Україно, живу” та документального фільму з серії “Знамениті українці” — “Петро Тронько” (режисер – Олександр Махонько). Присутні влучно зазначили, що науковий форум вперше в Україні вшановує не просто людину-легенду, а нашого сучасника, який продовжує активну подвижницьку діяльність для майбутнього України. Але внесок П. Т. Тронька у вітчизняну науку вже настільки значний, що Метою “Інституту Україніки” - міжнародної громадської організації, створеної в Дніпропетровську за підтримки Благодійного фонду Олексія Лазька, є формування нової громадської свідомості, що ґрунтуватиметься на етнопсихологічних і культурних цінностях українського народу. Сьогодні Інститут працює над низкою дослідницьких проектів і розробляє масштабну історико-архівну програму. Окрім цього, ведуться соціологічні та психологічні дослідження, влаштовуються виставки, семінари та лекції. Про діяльність “Інституту Україніки” розмовляємо із його засновником Олексієм Лазьком. заслуговує на окремі наукові дослідження. Після виголошення доповідей учасники читань виїхали до м. Новомосковська Дніпропетровської області для огляду й експертної оцінки стану Свято-Троїцького собору — пам’ятки дерев’яної церковної архітектури ХVIII століття. Про результати поїздки говорили на місці із новообраним мером Новомосковська Сергієм Морозом та у вівторок з представниками ЗМІ в Києві, під час прес-конференції “Чи врятуємо національне диво — cакральну дерев’яну архітектуру?”, організованої Національною спілкою краєзнавців України спільно з Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Детальніше про відвідання Новомосковська і підсумкову прес-конференцію — в наступному числі “Слова Просвіти”.
Рідний край · “Справа приречена на успіх, якщо нею керують люди, щиро залюблені у рідний край”. · S. 14Originalseite ↗

ООллееккссіійй ЛЛААЗЗЬЬККОО:: «НАША МЕТА – ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ»

— Пане Олексію, як виникла ідея створення “Інституту Україніки”? — Мої дідусі, бабусі, батьки родом із Дніпропетровщини. Моя родина зустрічала тут жовтневу революцію, пережила колективізацію, Голодомор, гітлерівську окупацію, крах радянської імперії. Донедавна ми мали радянську ідеологію. Сьогодні ж, готовий стверджувати, наша держава не має жодної ідеології. І як розвиватися молоді в такій державі, з кого брати приклад? Виникла ідея: створити підґрунтя для майбутньої державної ідеології — міський патріотизм. А для цього потрібно знайти людей, які творили це місто, повернути їхні імена із небуття, донести до широкого загалу. Спочатку з цією метою було створено Фонд Олексія Лазька, потім уже фонд не міг вмістити всі проекти, напрацювання. Було вирішено створити міжнародну громадську організацію “Інститут Україніки”. Створення Фонду, Інституту — це внесок нашої родини у справу духовного відродження міста, України. Але ми, на щастя, не самотні. Сьогодні в “Інституті Україніки” працює багато чудових людей. Очолює Інститут Ірина Довгалюк. Жоден проект не проходить без її активної участі. — Які з проектів, вже реалізованих, заслуговують на особливу увагу? — Обов’язково відвідайте наш сайт ukra- inica.org.ua, де наводиться детальна інформація з кожного проекту. Крім того, в розділі “Події” зафіксовано хронологію всіх наших справ, які вже були зроблені. Так, працюючи над проектом “Кладовища України — Пантеони історії” ми відновили кладовище в Сурсько-Михайлівці Солонянського району, де разом із місцевими краєзнавцями знайшли поховання Микити Леонтійовича Коржа — свідка останніх днів Запорозької Січі. Спогади січовика Коржа чи не єдині історичні джерела тієї доби, якими скористалися свого часу й відомі історики Д. Яворницький та А. Скальковський. На могилі Коржа ми встановили пам’ятний знак. Але метою цього проекту є насамперед створення єдиного всеукраїнського реєстру старовинних кладовищ XVII—XIX сторіч, з обов’язковим залученням до такої роботи учнів шкіл. Це виховує в дітях повагу до попередніх поколінь, до історії краю. Дуже важливим у цьому контексті й у вихованні міського патріотизму є проект встановлення меморіальних форм, на яких ми не робимо портретів, а передаємо образ відомих людей через їхні дії. Автор ескізів дощок — Олександр Бородай у своїх проектах максимально врахував не лише особливості архітектури будівель, а й унікальні риси особистості кожної людини, чию пам’ять вони увічнюватимуть. Колективом науковців було створено перелік із 35 видатних особистостей, які зробили вагомий особистий внесок у розвиток Дніпропетровська. Ми встановлюємо меморіальні форми на будинках, у яких мешкали ці люди, видаємо нариси про їхнє життя і діяльність, які розповсюджуємо в бібліотеках, школах. До 2014 року я планую розробити маршрути для відмінників шкіл, щоб вони мали змогу побачити всі ці будинки, знали про людей, на яких варто рівнятися. Маємо багато видавничих проектів. Серед них український культурологічний альманах “Хроніка 2000”, багатотомник “Усна історія Степової України” (вже видано 8 томів), книжки, брошури, колекція листівок тощо. — Пане Олексію, до редакції “Слова Просвіти” надійшов колективний лист від мешканців Дніпропетровська, в якому вони повідомляють: у Вашому місті активно пропагується ідея, що імператриця Катерина є його засновницею. Ваш коментар може бути відповіддю нашим читачам. — Ще один проект “Інституту Україніки” має назву “Місто та час”. Ми розпочали його з відкриття пам’ятного знака на честь Кодацької паланки, з якої розпочалася історія нашого міста. Також видали монографію, над якою працювали відомі науковці — “Палімпсест. Коріння міста: поселення ХVI—XVIІI ст. в історії Дніпропетровська”. У книзі на основі комплексного опрацювання писемних, археологічних і картографічних джерел розглядаються питання історичної топографії, формування та історії населення пунктів, які існували в межах м. Дніпропетровська. Визначається їхня роль у розвитку регіону, зв’язки між ними і значення Нового Кодака як міста, що 365 років тому дало початок Дніпропетровську. Це і є справжня історія його заснування. Адже в той час, коли сюди приїхали Катерина з Потьомкіним, тут уже працювала міська інфраструктура. Отже, не цариця, не росіяни принесли нам цивілізацію, а вона тут була споконвіку. За результатами дослідження, ми оприлюднили Відкритий лист щодо необхідності зміни офіційної дати заснування міста Дніпропетровська, збираємо підписи громадськості. Під листом навіть підписалися перші два президенти України — Леонід Кравчук і Леонід Кучма. — Що плануєте в перспективі? — Наша мета — формування свідомості на регіональному і на національному рівнях. Хочу, щоб у той час, коли ми вже будемо літніми людьми, навколо діяло суспільство зі сформованою національною свідомістю. І хоча зараз Дніпропетровськ переважно російськомовне місто, ми робимо все для того, щоб у людей було бажання вивчати українську мову. Так, 9 листопада за участі “Інституту Україніки” в Дніпропетровську було проведене відкриття ХІ Міжнародного конкурсу знавців української мови ім. П. Яцика. У рамках проекту “Села України” МГО “Інститут Україніки” продовжується конкурс “Моє село” на найкращу розповідь про історію, звичаї та особливості села, селища, смт. У рамках Конкурсу виходить радіопрограма в ефірі Дніпропетровського обласного радіо, присвячена історії та культурі українських сіл. 2 лютого 2011 року плануємо встановити меморіальну форму на честь талановитого українського письменника Валеріана Петровича Підмогильного. Продовжуємо дослідження повстань та руху опору в Україні. Зараз працюємо над Драбівським повстанням у Черкаській області, повстаннями селян в Полтавській і Харківській областях. Результати цих пошуків дозволять описати, як саме виникав рух опору, в яких формах та наскільки він є характерним для українського народу. За матеріалами досліджень планується зйомка документальної стрічки. * * * Мене до глибини душі вразила подвижницька діяльність МГО “Інститут Україніки”. Переконаний, що такі проекти нині життєво необхідно реалізовувати в кожній області України. Олексій Лазько та його однодумці уособлюють меценатство ХХІ століття, — саме таке, яким воно було протягом багатьох минулих століть. Після знайомства з Олексієм переконався, що будьяка справа приречена на успіх, якщо нею керують люди, щиро залюблені у рідний край. Неймовірно приємно було спілкуватися з людиною, для якої бути фундатором краєзнавчих проектів — найбільше задоволення в житті. Матеріали підготував Євген БУКЕТ Фото автора
Арт-калейдоскоп · “Я інколи лише підправляю знайдену річ, у всьому іншому це витвір природи”. · S. 15Originalseite ↗

РІЗЬБЯР-САМОУЧКА ВЗЯВ СОБІ У ПІДМАЙСТРИ… ПРИРОДУ

Якось троє друзів-художників, обираючи місцину для ескізів біля лісового масиву, побачили височенну сосну. “Яке класне дерево для столярки”, — сказав один із чоловіків. “Ні, воно набагато краще підходить для корабельної щогли”, — заперечив інший. А третій, не відриваючи погляду від верховіття, щиро мовив: “Яка краса. Доки ви, хлопці, не взялися за пилку, дозвольте її змалювати”, і дістав мольберт… Справді, митець, окрім таланту творення, неодмінно має ще один хист — помічати у природі найделікатнішу і найвеличнішу красу. А закралися ці роздуми після того, як побачив дивовижні дерев’яні скульптури майстра з Млинова Віктора НОВОСАДА. Керівникам установ культури, громадських організацій і хорових колективів Шановні подвижники хорово( го мистецтва! У червні цього року в селі Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області успішно відбувся Перший Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського. Головна мета Міжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського — розвиток традиції акапельного академічного співу; поширення творчих засад хорової школи всесвітньо відомого диригента й педагога ХХ—ХХІ століть П. І. Муравського; популяризація української хорової культури у світі; ознайомлення зі взірцевими творами української та зарубіжної класичної музики XVI— XX cт., обробками народних пісень і творами сучасних композиторів; обмін творчими здобутками. За ініціативою Національної всеукраїнської музичної спілки, Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського проводитиметься щороку на батьківщині маестро (в селі Дмитрашківка Піщанського району Вінницької області) за такими спрямуваннями акапельного співу (номінаціями): академічні (мішані та однорідні) хори; дитячі хорові колективи; українські народні хори та фольклорні ансамблі. Системність його проведення та критерій високої професійності сприятимуть удосконаленню майстерності диригентів і виконавців, розвитку й гідному представленню української хорової культури у світовому музичному обширі, підвищенню позитивного міжнародного іміджу України. II Міжнародний хоровий конкурс імені Павла Муравського заплановано провести з 24 до 28 червня 2011 року. Співзасновниками Міжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського виступають: Благодійна організація “Фонд імені Павла Муравського”, Міжнародна громадська організація українців “Четверта Хвиля”. Конкурс проводиться за підтримки Міністерства культури і туризму України, Міністерства закордонних справ України та Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв. Умови проведення ІІ Міжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського на Ваш запит надасть Організаційний комітет. Адреса Організаційного комітету Міжнародного хорового конкурсу імені Павла Муравського: вул. Дмитрівська, 21, к. 10. Київ, 01054 Україна Тел: +38 (044) 486-74-85. Е-mail: [контакт приховано] З повагою й сподіванням на співпрацю голова Організаційного комітету Конкурсу ім. П. Муравського, голова Національної всеукраїнської музичної спілки, Герой України, народний артист України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, академік, професор Анатолій АВДІЄВСЬКИЙ Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. У кожного мистецького витвору є свій автор, але в скульптурах Віктора Новосада таких авторів двоє. Сам Віктор, і матінка-природа, якій майстер віддає абсолютну першість в авторському праві. Як мед, то й ложкою Зоя РУЖИН, заслужений працівник культури України, керівник етнографічної студії “Золоте зерно” Уже не вперше учні Міжрегіонального вищого професійного училища зв’язку насолоджуються дивовижною грою Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г. І. Майбороди. Монолітний, злагоджений колектив митців із високою виконавською майстерністю й ретельно підібраним репертуаром несе до слухачів звучання одного з найвишуканіших народних інструментів — бандури. Особливо емоційно сприймали гру фольклорного колективу під керівництвом заслуженого артиста України Юрія Гвоздя, який до того ж віртуозно грає на духових інструментах. А під час виконання однієї із жартівливих мелодій — “Буковинські жарти”, де в такт музиці звучали кумедні звуки пищика, сміх був найвищою оцінкою умілій грі артистів та, зокрема, виконавцеві — Олександру Юхименку. Не менш вражаючим був виступ на старосвітській бандурі Сергія Захарця, який представив аудиторії низку інструментальних творів, що зачаровували витонченою красою. З великим захопленням реагував зал на виступ молодих солістів капели: Максима Куценка, Романа Походні, “Я інколи лише підправляю знайдену річ, у всьому іншому це витвір природи, — відкриває один із секретів ремесла різьбяр. — Набагато важче знайти ідеальну для художнього образу деревину. Інколи спеціально її шукаєш, а знаходиш випадково, як це сталося з найновішим моїм виробом — птахом, який тримає у дзьобі змію”. Захоплення млинівського майстра різьбярською справою почалося несподівано, кілька років тому. Тоді у Млинівському технікумі ветеринарної медицини вирішили облаштувати пасіку привабливими вуликами у старовинному стилі. Так і з’явився у Віктора Новосада задум зробити різьблені вулики-довбанки. Спробував (хоч до цього часу різьбярством не займався), і вже перші роботи були напрочуд вдалими. Особливо вражав вулик, зроблений у вигляді жіночої фігури, що прикрашав центральний вхід на пасіку. До речі, про цей “жіночий вулик” ходять легенди. Кажуть, що навесні він прокидається раніше від інших, і тутешні бджоли часто розпочинають свій політ саме з нього, і від диво-меду з цього вулика чоловіки навіть молодшають… “Початкові роботи настільки заполонили душу, що вже тепер не уявляю себе без різьбярської справи, — зізнається умілець, — а образи приходять мимоволі — залежно від форми знайденого пенька, гілки чи стовбура. Саме так було із скульптурами “Зародок дитини”, “Голова іншопланетянина”, “Радість дракончика”. А ось щодо птаха зі змією у дзьобі, то моя участь тут мізерна, настільки гарно все витворила природа. Я лише почистив поліняку, підправив дещо — і все. Бувало, Навіть такі дивні істоти у В. Новосада усміхаються що вихоплював гарну деревину для скульптури прямо з вогню. Коли її кидали в багаття, то я у цій гілляці побачив казкову русалку. І справді, вийшов гарний витвір. Хоча про ще одну знахідку й досі шкодую. Натрапив на неї у колишньому млинівському парку, де річкова вода підмила коріння й утворилося ніби підземне кореневе царство. Мене вразило дивно переплетене коріння, та воно було завеликим, тому вирішив забрати його пізніше. Але мене хтось випередив… Якось знайшов гілку, схожу на голову равлика, навіть із такими самими вушками. А ось “горба” довелося шукати не один місяць і знайшов його там, дей не сподівався, — у власному садку. Трішки попрацював різцями — і равлик вийшов, як живий”. Наразі Віктор Новосад має скульптурний задум: крісло з ангельськими крильми. Воно — для місцевого храму, і тут уже майстрові доведеться більше попрацювати різцями, хоча крила — це також дарунок природи. Своє ремесло майстер називає аматорським. Та щоб по-справжньому оцінити його талант, варто хоча б на мить заглянути на пасіку Млинівського технікуму.
Арт-калейдоскоп · “Я інколи лише підправляю знайдену річ, у всьому іншому це витвір природи”. · S. 15Originalseite ↗

ДЗВІНКОГОЛОСА БАНДУРА

Анатолія Коренівського, Максима Пер’яна. Приємно зазначити, що у капелі багато молоді, що, без сумніву, надає популярності народному інструменту в середовищі підростаючого покоління. Урочистим виступом у Київському міському Будинку вчителя Національна капела бандуристів завершила цикл благодійних концертів по школах, інтернатах і інших закладах. Це вияв подвижництва і популяризації народної пісні серед молоді. Від педагогічного й учнівського колективів висловлюємо слова щирої вдячності адміністрації Будинку вчителя в особі директора Д. Мельник за благодійне надання концертної зали, заступнику директора Національної капели бандуристів України Тамарі Кармазіній за сприяння в можливості долучитися до свята пісні в супроводі бандури, голові Правління “Укртелеком” за надання транспорту для перевезення артистів капели на ці концерти.
Подія року · “Цей конкурс уже не треба ні забороняти, ні дозволяти. Він є!” · S. 16Originalseite ↗

К КО ОН НК КУУРРС С,, Щ ЩО О С СТТА АВ В В ВС СЕЕН НА АРРО ОД ДН Н НИ ИМ М

Нотатки з відкриття ХІ Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика в Дніпропетровську Леся СТЕПОВИЧКА, письменниця, м. Дніпропетровськ Розповім про відкриття конкурсу у Дніпропетровську як учасник і очевидець цієї вже історичної події, що відбулася 9 листопада в День української писемності та мови. Організатори конкурсу — Ліга українських меценатів, управління освіти і науки Дніпропетровської облдержадміністрації, Дніпропетровський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти та Міжнародна громадська організація “Інститут Україніки” спільними зусиллями здійснили захід, який став справжнім святом небуденної радості. Урочисте відкриття конкурсу відбулося у приміщенні Палацу студентів Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара — одному з найпрестижніших закладів культури нашого міста. У фойє вітали гостей та учасників свята ансамблі бандуристів і скрипалів. Велику залу Палацу студентів ДНУ імені Олеся Гончара вщерть було заповнено гостями — школярами, студентами, вчителями, письменниками, просвітянами, просто шанувальниками української мови. Слово для привітання взяв Леонід Олефір, перший заступник начальника Головного управління освіти й науки Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Потім із привітанням виступив Григорій Гусейнов — член опікунської ради Ліги українських меценатів, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка. Вони оголосили Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика відкритим. Прозвучав Державний Гімн України. Свято розпочалося. Тетяна Гінетова, завідувач сектору науково-методичного забезпечення інтелектуальних змагань Інституту інноваційних технологій і змісту освіти Міністерства освіти і науки України нагадала присутнім, що Указ про День української писемності та мови підписано 1997 року Леонідом Кучмою, тоді президентом України. Олексій Лазько, фундатор міжнародної громадської організації “Інститут Україніки” привітав присутніх зі святом відкриття і наголосив: “Мова — душа нації, її потрібно вивчати і зберігати, як і традиції, культуру та історію, бо це наше коріння”. Для учасників і переможців Х Міжнародного конкурсу знавців української мови від Дніпропетровської області Олексій Лазько та Леся Степовичка провели церемонію нагородження. Учням загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів, студентам ДНУ ім. О. Гончара подарували книжки, які люб’язно надали Президентський фонд Леоніда Кучми “Україна”, “Ліга українських меценатів” та МГО “Інститут Україніки”. Ольга Пугач, член Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, старший викладач НТУ КПІ, привітала присутніх зі святом відкриття такого значущого для молоді й суспільства мовного конкурсу та від імені П. Мовчана, голови ВУТ “Просвіта”, подарувала Дніпропетровському національному університету ім. О. Гончара та Дніпропетровському обласному інституту післядипломної педагогічної освіти примірники Великого тлумачного словника сучасної української мови, які, на її думку, будуть украй необхідні у таких установах. Чудовим концертом порадували присутніх молодіжні танцювальні й вокальні колективи: ансамбль народного танцю “Веселка” Палацу студентів ДНУ імені Олеся Гончара та народна студія сучасного вокалу “Мрія”. Запам’яталися слова Василя Кудирка, проректора ДОІППО, енергійного турботливого організатора, який доклав максимальних зусиль, щоб свято було цікавим і насиченим: “Ви знаєте, як ці юні артисти, особливо хлопчики і дівчатка з районів, хвилювалися ще за півроку до початку конкурсу, готували програми виступів для гостей у Дніпропетровську. Вони чудово впоралися. І для них ця подія буде незабутньою”. Отже, свято гідно розпочато. Що далі? Згідно з Положенням про конкурс, кожен охочий школяр і студент України візьмуть участь у змаганні на найкращого знавця української мови нашої країни. Можна було б перевести подих і зітхнути з полегшенням: цього року конкурс ім. Петра Яцика спільними зусиллями врятовано! Квінтесен- Л. Піскорська, І. Довгалюк, С. Заславський, А. Сергієнко, В. Кудирко, Т. Гінетова, Л. Олефір цією роздумів над святом 2010 року є, на мій погляд, думка, яку висловила у своєму виступі Антоніна Сергієнко: “Цей конкурс уже не треба ні забороняти, ні дозволяти. Він є! Він став життєвою необхідністю суспільства, на нього чекають щороку учні і вчителі!” Події останнього року показали: конкурс української мови ім. Петра Яцика не формальний захід, він став справді всенародним культурно-освітнім явищем в Україні. І це так само важливо, як і те, що він є міжнародним. У ньому, звісно ж, будуть переможці-2010, але не буде переможених, бо вже сама участь у таких інтелектуальних змаганнях — велика честь. У разі закриття чи забуття конкурсу, замовчування та нефінансування, відсування в минуле чи замінювання іншими новопридуманими заходами програємо ми усі. Цього не можна допустити.
Подія року · “Цей конкурс уже не треба ні забороняти, ні дозволяти. Він є!” · S. 16Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. ((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп. ннаа рріікк 50 грн 34 коп.
Подія року · “Цей конкурс уже не треба ні забороняти, ні дозволяти. Він є!” · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Подія року · “Цей конкурс уже не треба ні забороняти, ні дозволяти. Він є!” · S. 16Originalseite ↗

Поштовий індекс — 30617, сторінка 63 в “Каталозі”

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Леся КОВЕРЗНЄВА 279-49-47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Черговий редактор Надія КИР’ЯН Бухгалтерія 279-41-46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10(Б, м. Київ, 01001 E(mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301247 Наклад у листопаді — 28 000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн. Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn