Емблема «Просвіта»Prosvita.DigitalWissen · Menschen · Zukunft
← Archiv von «Slovo Prosvity»

Слово Просвіти, №48 за 2010 рік

16 S. · 31 Einträge · PDF auf Wikimedia Commons ↗ · CC BY 4.0

Der Text wurde aus dem PDF gewonnen und automatisch in Beiträge geteilt. Die Grenzen mancher Beiträge sind redaktionell nicht geprüft: Ein Eintrag kann mehrere Beiträge, nur einen Teil eines Beitrags oder einen Serviceblock (zum Beispiel einen Abo-Hinweis) enthalten. Primärquelle ist die Zeitungsseite im PDF.

Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ТИЖНЕВИК 48 (581), 2—8 грудня 2010 УУККРРААЇЇННССЬЬККАА ГГООЛЛГГООФ ФАА Вадим КРИЩЕНКО ЗЗББЕЕРРЕЕЖ ЖІІММОО УУККРРААЇЇННУУ

Напередодні відзначення Дня пам’яті жертв голодоморів Товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка провело презентації книжки Аркадія Сидорука “Голодомор: коли Україна й світ визнають правду?”. Заходи відбулися в Київському міському будинку вчителя, у бібліотеці Національного університету “Києво-Могилянська академія” та в Школі мистецтв Дніпровського району м. Києва. Надія КИР’ЯН У передмові до книжки автор пише: “Образ Української Голгофи незрівнянно трагічніший за традиційний біблійний. На “нашій — не своїй землі” розпинали не одного святого проповідника, а націю. У ХХ столітті Україну спіткали страхітли% ві катаклізми — дві світові війни, три Го% лодомори (серед них найстрахітливіший 1932—33 років), найбільша в історії людства техногенна катастрофа на Чор% нобильській АЕС і жорстокий соціаль% ний експеримент під ширмою “ринко% вих” реформ, що перетворив Україну на внутрішню колонію для купки ненасит% них у своїй жадобі олігархів. Можна хіба що дивуватися, як українці вижили й ви% живають у новітній час і спромоглися на Помаранчеву революцію, яка викликала захоплення у світі й завершилася гірким розчаруванням у самій Україні. Багато хто, пригнічений щоденною боротьбою за виживання, вважає, що не на часі згадувати про “давні” Голодомо% ри. Мені б хотілося, щоб ті, хто так думає, зрештою, збагнули: між трагічним мину% лим і безрадісним сучасним існує нероз% ривний зв’язок”. У Будинку вчителя учасникам зібран% ня книжку представив відповідальний секретар ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Микола Нестерчук. Камертоном до розмови став уривок із документального фільму%дилогії “Ма% теринський спогад” і “Материнський за% повіт” сценариста, лауреата Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Леоніда Мужу% ка, який сказав, що зняв ці кадри ще то% ді, коли цей фільм не міг потрапити на екрани: “У кожного з нас є своє уявлення про 1933 рік, яке ми зіставляємо з досві% дом народу”. Один із епізодів фільму — свідчення матері Леоніда Мужука про страшні картини Голодомору, зокрема людоїдство. У той час, коли знімався фільм, нація ще не готова була сприйня% ти те, що розповідала його мати. Цю жах% ливу правду, яка переслідувала кожне се% ло, замовчували більше ніж півстоліття. Директор Видавничого центру “Просвіта” Василь Клічак розповів, що тема Голодомору присутня у ВЦ з 1993 року, за цей час видано плакати, низку книжок. Автор презентованого видання Аркадій Сидорук родом із Чернігівщини. Він журналіст%міжнародник, політолог і перекладач, працював у провідних ви% даннях України. У 1980—89 роках — ко% респондент ТАРС у Нью%Йорку, в 1992— 1996 роках — кореспондент ІТАР—ТАРС у Вашинґтоні. Знає більше десяти іно% земних мов. Досліджує тему Голодомору вже чверть століття. Працюючи за кордо% ном, мав доступ до багатьох джерел. У книжці розповідь про те, як ця трагедія була сприйнята офіційними установами за кордоном, українською діаспорою, світовою спільнотою. Автор аналізує ве% личезний внесок окремих особистостей у розкриття теми, зокрема таких подвиж% ників як відомий радянолог Роберт Кон% квест, автор відомих книжок “Великий терор” і “Жнива скорботи”, а також нау% ковець, виконавчий директор американ% ської конгресово%президентської Комісії з дослідження голоду в Україні (1986—90 рр.) Джеймс Мейс, який ще 1982 року на міжнародній конференції з Голокосту та геноциду перший серед західних дослід% ників охарактеризував Голодомор як акт геноциду, влаштованого сталінським ре% жимом проти українського народу. Микола Сядристий, відомий майстер мікромініатюр досліджує це питання ба% гато років і зробив висновок, що історія його рідного села віддзеркалює історію всього українського народу. А причина трагедії сягає ще досталінських часів. Ад% же Сталін — лише сумлінний виконавець планів, задуманих Леніним відповідно до марксистської теорії. У працях Леніна, які простудіював Микола Сядристий, є чіткі вказівки на те, що селян треба зни% щувати, як “зайвий” клас. “Ми й нині живемо за радянської влади, яка “пере% вдягнулася”. Нас просто перегнали з ко% муністичного пасовиська в комуно%рин% кове, через те правда про Голодомор про% бивається з такими труднощами”, — упевнений Микола Сергійович. Історик, академік Української акаде% мії наук Володимир Василенко підтвер% див, що Микола Сядристий має рацію. Але, додав науковець, в Україні йшлося не так про знищення селянства, як про знищення української нації, яка прагну% ла свободи, незалежності, з чим не могла змиритися Російська імперія. “Голодомори в історії траплялися, але такі, що спрямовані на винищення нації — лише в комуністичних державах. Крім Росії, ще в Китаї, Ефіопії, — сказав Воло% димир Василенко. — Якщо українці це усвідомлять, вони стіною стоятимуть за національну державу”. Закінчення на стор. 3 Душить кривда серце знову — Стало ще сумніш. Не продаймо рідну мову За гріховний гріш. Ми кричали: “Нас багато!” Чом не стали в ряд? Не муруймо нашу хату На чужинський лад. Насварились ми доволі, Недруг лізе в дім. Не проспімо, браття, волі, Ой же — не проспім! Загубився поміж нами Дзвін єднальних слів. Не пускаймо в отчі храми Ми чужих попів. Чом козацьку нашу спину Кволість напина?.. Збережімо Україну — Бо вона одна!
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗

ВИРОК МОСКОВСЬКОЇ ФЕМІДИ

24 листопада Верховний Суд Росії ухвалив рішення про ліквідацію Федеральної національно-культурної автономії “Українці Росії” — громадської організації, яка працювала з початку ХХІ століття. Про це повідомило інформаційне агентство “Інтерфакс”. Таким чином було задоволено позов Міністерства юстиції РФ, яке домагалося розпуску цієї організації у зв’язку з “виявленням порушень у господарській діяльності”. Робота ФНКА була призупинена ще в жовтні 2009 року, однак голова Валерій Семененко продовжував виступати у ЗМІ, брати участь у громадському житті й організовувати заходи, присвячені пам’яті жертв Голодомору. Водночас сам Семененко заявляв, що його виступи на радіо та участь в організації різних заходів — це особиста ініціатива, де він виступав як приватна особа, а не голова ФНКА. Усі ці заходи стали приводом для звернення Мін’юсту до суду з позовом про закриття організації, оскільки у відомстві визнали діяльність Семененка порушенням чинного законодавства. Крім того, позов Мін’юсту базувався на скарзі активіста фонду “Вітчизна” Миколи Журавльова, який заявляв, що ФНКА веде політичну діяльність, прославляє бандерівців, Мазепу і ллє “самий негатив” на Росію. “Слово Просвіти” звернулося до ке& рівництва ФНКА з проханням прокомен& тувати рішення Верховного Суду Росії. На наше прохання відгукнувся професор Стефан Паняк — колишній перший зас& тупник ФНКА УР. “Рішення про ліквідацію ФНКА “Українці Росії” — винятково політична акція влади, спроба тиску на українські організації Росії за непокору, підтримку Майдану і демокра% тичної влади в Україні. Ця акція серед бага% тьох інших спроб має на меті перетворити українців на малоросів”, — повідомив він. Підготував Євген БУКЕТ
Суспільство · “Зловісна ідея Голодомору — зламати вільне українське селянство”. · S. 2Originalseite ↗

У КОМУНІСТІВ ГОЛОДОМОРУ НЕ БУЛО…

Петро АНТОНЕНКО У бій були кинуті кращі про% пагандистські сили. Основним спікером став один із чільних ідеологів партії Георгій Крючков. Вів зібрання і постійно доповню% вав побратимів секретар ЦК компартії Георгій Буйко. Але партійно%громадським вишко% лом не обмежилося, адже в лавах партії є й високопосадовці: ще попередня влада довірила (а ни% нішня, звичайно ж, продовжила ці повноваження) посаду голови Державного комітету архівів Ук% раїни комуністці Ользі Гінзбург. Вона говорила чи не більше від Крючкова, постійно даючи зро% зуміти, що виступає від імені державної влади. По%своєму ці% кавими були й двоє інших учас% ників прес%конференції, хоча б тим, що походили з родин, реп% ресованих комуністичним режи% мом. Глава Міжнародного слов’янського комітету Микола Лавриненко, який із російської потім перейшов на гарну україн% ську мову, похвалився, що його батьки колись були розкуркуле% ні, репресовані. А публіцистка Мирослава Бердник — донька ві% домого опонента комуністично% го режиму, в’язня радянських та% борів. Що ж, товариство зібралося солідне, ерудоване, з тих, кого, як%то кажуть, у ложці не втопиш. І виступи їхні лилися плавно, натреновано і, здавалося, пере% конливо. Однак досить було бо% дай трохи замислитися над аргу% ментацією компартійних лекто% рів, як ставала очевидною вся її примітивність. Голод. Голодомор. Геноцид. Три начебто тотожні поняття. Але варто чітко розрізняти нюан% си. Перше комуністи визнають: голод в Україні був. Із цього Крючков і почав свій виступ. Щоправда, згідно з комуністич% ними приписами, озвучив “їх% ню” кількість жертв: 2,6 мільйо% на. Все інше назвав завищеними даними. Знову згадав тезу, що чи не основною причиною голоду була посуха. Притому, виявля% ється, не лише в кількох респуб% ліках СРСР, а й по світах. Щоб закінчити цю тему, зазначу, що М. Лавриненко пізніше озвучив сенсацію про голод навіть у США, де від нього у 30%х загину% ло аж 5,5 мільйона людей. Прав% да, не так від стихії, як від капіта% лістичної “великої депресії”. Але повернімося до Крючко% ва. Він таки додав, що причиною голоду, окрім посухи, були й “труднощі індустріалізації”— чи% тай, принесення їй у жертву ук% раїнського селянства. І навіть визнав, що однією з причин го% лоду стали репресії влади проти селян. Отже, комуністи визна% ють і другу позицію — Голодо% мор, тобто цілеспрямоване ни% щення людей. І лише третю по% зицію не визнають затято й кате% горично, заперечуючи геноцид. Бо це вже більш ніж репресії ре% жиму, це сплановане знищення певною державою, її правителя% ми певного народу, нації у цій чи іншій державі. Такого компартія визнати нездатна, навіть попри начебто відхрещування від зло% чинів тоталітарного режиму. Крючков із викликом проци% тував документ від 1990 року, де КПУ декларує дві речі: перше — голод в Україні був злочином то% талітарного режиму, друге — ком% партія нині (1990%го) рішуче за% суджує репресивні, насильницькі методи в суспільстві. “Що ще можна додати до таких значущих слів і визначень!”— патетично за% явив Крючков. Додати можна ба% гато, й додано. А щодо патетики й отої резолюції КПУ, то не зайве нагадати, що це був шостий рік перебудови, цієї спроби “модерні% зації” соціалізму, коли багато що було вже сказане, особливо на со% юзному рівні. Водночас, такими самими були реалії того періоду, навіть на сконі СРСР тривали оті самі “репресивні, насильницькі методи”, які начебто засуджувала КПУ. Зовсім свіжі були ще в пам’яті московські танки, кинуті на демонстрантів під Вільнюсь% ким телецентром, криваві розпра% ви радянської армії і спецслужб над громадянами в Тбілісі та Баку. І щось не пригадую, щоб КПУ то% ді виступала проти цього терору агонізуючого Союзу. Натомість нинішня КПУ проголосила себе правонаступницею тієї Компартії України, частки КПРС. Але продовжимо дискусію з одним із головних ідеологів ком% партії. Крючков назвав на прес% конференції три причини, з яких, мовляв, в останні кілька років так активно піднімалася тема Голо% домору. Перше — це “захисна ре% акція режиму реставраторів капі% талізму”, щоб відволікти увагу суспільства від соціально%еконо% мічних проблем. Друге — це ро% билося задля створення напруги в українсько%російських взаєми% нах, підігрівання в суспільстві “русофобських настроїв”. Третє — це все політика нагнітання пе% симізму й негативу в суспільстві. А у нас же, зазначив Крючков, було в історії багато позитивного. Ось таке примітивне пояснення того, що ми відроджуємо нашу національну пам’ять. Почнімо з останнього. Справді, не треба нагнітати пе% симізм і негатив. Але так само не треба клеїти оці ярлики, коли ми нарешті хочемо знати правду. А щодо “всього позитивного”, то під цим комуністи розуміють, звичайно ж, радянський лад. Щодо “режиму реставраторів капіталізму”, то тут журналісти приперли балакучого Крючкова до стіни простим запитанням: чи не в цьому ж режимі, в цій правля% чій команді перебуває нині й ком% партія? Довелося йому альянс ко% муністів із буржуями%регіоналами пояснювати тим, що компартія, мовляв, не дає владі забути про ін% тереси трудящих, відстоює соці% альні права народу. Повіримо… Нарешті третій і, вочевидь, основний аргумент — про “русо% фобські настрої”. Росія, Моско% вія завжди права — це залізобе% тонна догма наших комуністів. І тут дискусії з ними марні. Ось чому така компартія ніколи не визнає факту не просто голоду, Голодомору, а геноциду. Густослів’я товаришки Гінз% бург, чесно кажучи, було менш цікавим. Акцентуючи на своїй високій державній посаді храни% тельки архівів України, вона ви% давала безапеляційні вердикти: такого у наших (і російських) ар% хівах немає, а ось таке%то є, це дез% інформація, а оце правда. Але де% які екскурси в історію дивували. Виявляється, за Гінзбург, продаж зерна за кордон саме в розпал го% лоду Радянський Союз вів не добровільно, а під тиском Заходу. Перегукувалися з цим випади вбік “ворожого Заходу” і в сенса% ціях від публіциста пані Бердник: виявляється, ажіотаж довкола го% лоду в СРСР теж підняв капіта% лістичний Захід, причому, пер% шими серед цих ворогів було на% звано Німеччину й Італію. Див% но, якщо врахувати, що саме Ні% меччина у 30%і роки була найліп% шим другом комуністичного СРСР, а народжена в Італії фа% шистська ідеологія люмпену, кла% сової і расової зверхності була по% сестрою комуністичної ідеології. Основний пафос виступу Гін% збург, і цю тезу не раз підкреслю% вали й Крючков і Буйко, полягав ось у чому: мовляв, у архівах (знову ж, і в Україні, і в Росії) не знайдено жодного документа, який би свідчив про геноцид про% ти українського народу. Аргумен% тація воістину для репресованого суспільства. Невже можна споді% ватися знайти в архівах докумен% ти, де буде прямою мовою дано вказівки чинити геноцид проти українського народу, і під цим стоятимуть підписи Сталіна та його поплічників? Писалося зов% сім інакше. Не було потреби вжи% вати термін “геноцид”, досить було чинити геноцид. Заносити ці% лі села на так звані чорні дошки, що робилося лише в Україні. Оточувати села загороджуваль% ними загонами, як це було тільки в Україні. Вивозити хліб, нехай і під диктатом Заходу, але чомусь тільки з України. Ну, може, ще з української за населенням Куба% ні, щоб і тут знищити дух волі. Що ще залишається з кому% ністичної аргументації? Та нічо% го, окрім акцентування на ни% нішніх труднощах. “Ми в ямі”, — сказала голова Держкомітету. Ві% рю. От тільки ні Гінзбург, ні Крючков чи Буйко нізащо не визнають, що ми в ямі комуніс% тичній. Що не було ще жодного президента з чотирьох, який не побув би свого часу в лавах ком% партії. Що єдиним пам’ятником на центральній вулиці столиці незалежної держави є пам’ятник саме комуністичному фюреру, який нищив цю державу. Що ре% альна влада всі ці 19 років у тої са% мої посткомуністичної олігархії. Любителі історичної правди від компартії не випадково і не раз “проколювалися” на цій прес%конференції. Наприклад із твердженням, що одні села ви% мирали більше, інші менше, одні сім’ї гинули, інші ні. А знаєте чо% му? Менше постраждали ті, хто був у колгоспах: їх якось підгодо% вували. Ну чим не зізнання, що в цьому й була зловісна ідея Голо% домору — зламати вільне україн% ське селянство. А товаришка Гінзбург, велика прихильниця документів і цифр, теж мимоволі “пролетіла” зі сво% єю статистикою. Ностальгуючи за радянськими часами і протистав% ляючи їм нинішню незалежну державу (це взагалі проходило червоною комуністичною ниткою через всю прес%конференцію), за% читала таке: в її рідному селі під Конотопом на Сумщині 1941 року в школі було 511 дітей, а нині ли% ше 12. На це я поставив просте за% питання: а скільки дітей було в цій школі 1991 року, на момент розва% лу Союзу? Нагадав, що від 1941 по 1991 рік, тобто цілих 50 років, Ук% раїна була в складі СРСР, яким ке% рувала її компартія. А від 1991 ро% ку по сьогодні минуло лише 19 ро% ків. Гінзбург зізналася, що вже в 60%і роки, коли вона вчилася в школі, там було лише трохи більш як 200 учнів, аж ніяк не півтисячі. Скільки було 1991%го, чомусь не назвала. Мабуть, кілька десятків. Це все до того, що вимирання се% ла за потурання влади, — не лише сьогоднішні реалії, воно тяглося десятиліттями. Цей простий приклад показує, що лише сьогоднішні проблеми, негаразди нашої напівколоніаль/ ної держави — єдина пожива для комуністичних ідеологів. Відтак що швидше наведемо лад у держа/ ві, то швидше позбудемося кому/ ністичної облуди. І навпаки. Комуністична партія відгукнулася на відзначення річниці Голодомору 1932— 1933 років в Україні прес-конференцією в столичній агенції Інтерфакс-Україна. Журналісти почули комуністичну версію Голодомору. 2277 ллииссттооппааддаа 22001100 ррооккуу.. УУккрррааїїннаа ппаамм’’яяттааєє!!....
Суспільство · “Будемо говорити доти, доки всі не усвідомлять масштабів цієї трагедії”. · S. 3Originalseite ↗

УУККРРААЇЇННССЬЬККАА ГГООЛЛГГООФ ФАА

Василь Клічак, Микола Нестерчук, Леонід Мужук, Дмитро Ломачук Закінчення. Поч. на стор. 1 Академік зазначив, що треба добиватися правдивої правової оцінки цієї трагедії в Україні й світі не лише заради пам’яті про жер% тви, а й для того, щоб подібне не повторилося. Послідовними кро% ками дечого вже досягли, але треба йти далі. Адже довгий час було за% боронено навіть згадувати про го% лод 1932—33 років. Потім голод уже не заперечували, але не хотіли визнавати його штучну природу. Нащадки творців цієї катастрофи стверджували, що причиною був неврожай. Коли відкрили архіви, оприлюднили безліч свідчень оче% видців, неспростовними фактами довели, що тоді, коли українські селяни помирали з голоду, з імперії до інших держав вивозили зерно, села заносили на “чорні дошки”, забирали всі продовольчі товари, селян не випускали, прирікаючи на голодну смерть, забороняли приймати допомогу від діаспори, Голодомор змушені були визнати. Але Голодомор як геноцид україн% ської нації намагаються заперечу% вати досі, попри те, що 2006 року Верховна Рада ухвалила відповідну постанову, щоправда, в ній ключо% ве поняття “геноцид української нації” замінено на “геноцид укра% їнського народу”. Підміна понять у законі про Голодомор створює ве% личезну перешкоду для україн% ської дипломатії на шляху до його визнання геноцидом Організацією Об’єднаних Націй. Ті, хто не визнає Голодомор ге% ноцидом українського народу, по% силаються на те, що Голодомор був і в Росії, і в Казахстані і в інших республіках. Це так, але й там най% більша трагедія була саме в місцях, де переважно мешкали українці за походженням (на Кубані тощо). Нація вижила, але ще й нині знекровлена і перебуває в небез% пеці, зазначили учасники пре% зентації. Сьогодні знову відбува% ється спроба вбивства нації, але вже не фізично, а через гумані% тарну агресію: нав’язування дум% ки, що української нації, мови, культури не існує, що українці є частиною російського народу, що в нас спільна історія тощо. Без української нації — нема Ук% Микола Сядристий раїнської держави, знищити яку — мета сучасних імперських сил. Своїми роздумами з приводу нової книжки поділилися істо% Володимир Василенко рик Олег Гринів, автор пер% ших творів про Голодомор Олександр Міщенко (Олесь Воля), письменник Григорій Гайовий, який, зокрема, акцентував на то% дішній нелюдській позиції офі% ційної Америки, президента Руз% вельта, якого вважає співучасни% ком злочину. Адже саме 1933 ро% ку, після 16 років невизнання, США встановили дипломатичні відносини з СРСР, чим фактично легалізували злочинний режим. Письменник Василь Васи% лашко сказав: “Один американ% ський фермер може прогодувати 115 людей. Увесь наш народ не міг прогодувати одного тирана — Сталіна, якому зараз в Україні ще дехто ставить пам’ятники. У ба% гатьох селах під час Другої світо% вої війни загинуло менше людей, ніж під час голоду 1933 року. А нам закривають рот, мовляв, до% сить про це говорити. Будемо го% ворити доти, доки всі не усвідом% лять масштабів цієї трагедії”. Художник Валерій Франчук розповів, що також 18 років пра% цював над темою Голодомору, створив 126 картин. “Ці образи, символи приходили до мене через мамині спогади, — сказав худож% ник. — Хочу, щоб виставка цих картин була постійно діючою, а також видати книжку репродук% цій, адже подібної ще не було”. На просвітянських заходах звучали пісні про Голодомор у виконанні хору “Гомін”. Зворушливою була презента% ція книжки Аркадія Сидорука, яку “Просвіта” разом з дитячою бібліотекою ім. П. Буйка провела у Школі мистецтв Дніпровського району. Діти, запаливши свічки пам’яті, уважно слухали розпові% ді істориків, письменників. Ніж% ні дитячі душі глибоко перейма% ються тими страшними подіями. Одна з учениць висловила за% гальну думку: про це не хочеться читати, про це страшно читати, але треба знати правду, щоб по% дібне не повторилося. Надія КИР’ЯН Фото Олеся ДМИТРЕНКА Ф Фооттооррееппооррттаажж ССееррггііяя М Мааррччееннккаа
Геноцид · “Не треба вірити байкам, що голоду в Криму не було”. · S. 4Originalseite ↗

ГОЛОД У КРИМУ: СВІДЧЕННЯ ЖЕРТВ ТА ІСТОРИКІВ

— Народився я в звичайній багатодітній сім’ї кримських татар у рік початку Першої світової війни, — розповів Віктор Михайлович. — Жили у Феодосії. В родині було дев’ятеро дітей. Після революції, в 20-і роки діти почали пухнути з голоду. Щоб врятуватися від неминучої смерті, мене, шестирічного кримськотатарського хлопчика, забрала до себе хліборобська українська сім’я Данильченків із Херсонської губернії. За іменем батька Семедлая й прізвище мені дали Семедлаєв. Ріс серед сільських хлопчаків, навчався в українській школі, українську мову всотав у себе на все життя. Сповна довелося спізнати важкий селянський труд, але жили заможно, бо працювали від зорі до зорі. Тут колективізація, розкуркулення, голод. Батьки якось дізналися про загрози погромів і переїхали до іншого села, а я потрапив у тюрму, бо написав щирого листа товаріщу Сталіну, наївно гадаючи, що йому невідомо, що коїться в селах. Село Соснівку Каховського району оточили красноармійці, щоб ніхто не виніс і ста грамів зерна в кишені. Там майже всі вимерли, а животіючі, збожеволілі від голоду поїдали мертвих. Я написав, як збожеволіла від горя-голоду жінка з’їла своїх трьох малолітніх дітей. Це словами не передати… Потім мене просто заштовхали вкриту машину і привезли до Сімферополя. Три дні в тюрмі, а потім ББК — Біломорсько-Балтійський канал. Три місяці був у таборі в Медвежегорську. Потім слідство. На кожному допиті били в живіт валянком, набитим чимось важким. Звинуватили за сумнозвісною 58-ю статтею, пункт 101 — зрада батьківщині, організація повалення совєтського ладу і, що найцікавіше, як українського націоналіста. Мене, татарина! Вимагали: підпиши, що в’язні, осіб десять, були учасниками групи українських буржуазних націоналістів. Я, звісно, відмовлявся підписувати. І тоді почалися ще страшніші екзекуції. Перед відправкою на острів нас із вагонів вивантажили на березі Білого моря, біля так званої Кем-пристані, змусили стояти на зимовому північному вітрі півдня. Потім загнали до лазні, яка виявилася льодовою морською купеллю, підгодували і повантажили на пароплав, який так і називався — “СТОН”. По прибутті на 11-й роз’їзд материкових таборів зачинили нас 70 “зеків” у бараці, де палили буржуйку трупами. Із 70-и тільки двоє залишилися серед живих. Як я все витерпів, як вижив — один Бог знає. Може, справді, мені допоміг Бог, бо кожного ранку я молився. У застінках СТОНу читав не молитви Корану, які тоді ще мало знав, а “Отче наш”, як навчили мене мої прийомні українські батько і мати. Про те, що починався ранок, я дізнавався зі стуку в двері: раз постукали — сніданок, два — обід… І так десять років від дзвінка до дзвінка, щодня. Про те, що була Друга світова війна, довідався тільки 1947 року, коли 2 грудня мене вивезли з камериодиночки, та до свободи було ще багато років Норільських таборів. Після такої “десятирічки”, як і всіх “політичних”, відправили в Норільськ, у промзону. Там у радіусі 10 кілометрів від металургійних заводів було 20 таборів, у яких перебувало більше 300 тисяч ув’язнених. Через чотири роки звільнився і дізнався, що всіх кримських татар за наказом Сталіна депортували із Криму, хоча про це ніде не писали. Власне, через це з 1962 року я вступив до лав правозахисників… Андрій Ішин, кандидат історичних наук: — Стан глибочезної економічної кризи й розстрілів на півострові білогвардійських військ 1920 року, наслідки страшної посухи літа 1921 року були поглиблені воєнно-комуністичною політикою нової влади. До 1 серпня 1921 року на півострові зберігали “продразвьорстку”. Її вилучали по нереальних завданнях (планувалося вилучення продовольчого хліба в розмірі 2 мільйона пудів, кормового зерна — 2,4 млн пудів, фуражу також 2,4 млн пудів) і вона викликала різкий протест селянства, аж до повстань. Важливо додати, що є приклади, коли загонами особливих відділів ВЧК, окрім “продразвьорстки”, додатково вилучалося продовольство у селян. Становище погіршували масові зловживання й відкритий грабунок представниками радянської влади. При проведенні “продразвьорстки” спостерігалися “бесчисленные злоупотребления должностных лиц, хищения и аферы продагентов”. Поруч із цим “отдельные красноармейские отряды занимались грабежами, и никто их не мог остановить”. У результаті подібних “мєр” уже в серпні 1921 року на півострові почався страшний голод, що тривав до літа 1923 року й забрав приблизно 100 тисяч життів. Водночас із воєнно-комуністичною політикою управління економікою півострова й супутнім цій нещадній політиці зловживанням важливим фактором, дестабілізуючим ситуацію, став безпрецедентний масовий терор, розв’язаний у Криму наприкінці 1920 року. Із заяви Голови Реввоєнради Республіки Троцького: “Крым — это бутылка, из которой ни один контрреволюционер не выскочит…”. Розправи припали на зиму 1920—21 рр., і тривали до кінця 1921 року. Точна кількість загиблих внаслідок терору не встановлена, але немає сумніву, що терор у Криму мав нечувані апокаліптичні розміри. Дмитро Омельченко, кандидат історичних наук, заступник голови республіканської редколегії з видання серії книг “Реабілітовані історією”: — Варто б провести глибоке дослідження голоду 1921—23 рр., який приніс Криму такі нещастя. Ця тема до кінця не вивчена, хоча наробки у кримських дослідників уже є, і чималі. Події 1932—33 рр. також варто вивчити ґрунтовніше. Голодомору подібного до того, який косив людей в Україні, у Криму (а він, як відомо, входив тоді до складу РРФСР) не було. Навпаки, сюди прагнули потрапити, рятуючись від смерті, але наштовхувалися на щільні заставлені багнетами кордони. Є багато документальних свідчень, зокрема листи Сталіну, де народ запитує: чому в Криму хліба багато і він дешевий? Щодо статку в самій республіці, то все було зовсім не так. Перебої з постачанням (а тоді діяла карткова система) призводили іноді до масових акцій протесту. Лише 1930 року протести відбулися в Керчі й Феодосії. Частину їхніх учасників було репресовано. Ще один період життя кримчан — 1946—47 рр. Знову-таки, коли в Україні лютував страшний голод, у Криму (хоча люди й не доїдали), голодних смертей майже не було. Думаю, якби з’явилася об’єктивна книга про це, запитань виникло б менше, а наше минуле не ставало б предметом політизованих розмов. Віктор Турчин, кримський краєзнавець, м. Джанкой: — Як і по всьому Радянському Союзу, голод у Криму має свою передісторію. Колгоспне будівництво на півострові багато в чому копіювало процеси, що відбувалися у всій країні, повторюючи “добровільно-примусові” методи його проведення і форми об’єднання. Під час Всеукраїнського Голодомору в степовому Криму відбувалися процеси “великого радянського переселення народів”. Частина кримських татар емігрувала в Туреччину, звільнивши величезні земельні ділянки, на яких до цього займалися вівчарством. У цей же час зі степових районів Криму виселяли до Сибіру розкуркулених і репресованих осілих мешканців: росіян, українців, німців, чехів, естонців тощо. Одночасно спустошені землі залюднювали переселенцями з Росії, Західної Білорусі (євреями і білорусами), із Західної України (з-під Ковеля та з-за кордону — з-під Білостока, які були у складі Польщі, та євреями з-під Ковно (так звався Каунас — столиця Західної частини незалежної Литви). Автором масштабного проекту єврейської колонізації півночі Кримського півострова і створення в степовому Криму “землі обітованої” був Юрій Ларін (він же Михайло Залманович Лур’є). Для зняття гостроти “єврейського питання” у радянського керівництва виникла ідея створення на теренах Радянського Союзу районів компактного проживання єврейських трудящих, які б займалися сільським господарством. До того ж, більшовицька влада для виконання планів першої п’ятирічки потребувала позик і взяла аванс 10 млн доларів у єврейської громади США, в обмін на надання радянським євреям земель для влаштування в Криму. Одним із місць створення “землі обітованої” у вигляді національно-територіальної автономії були обрані малонаселені землі степового Криму. Саме сюди добровільно-примусово пропонувалося переселити від 280 тисяч до 3 мільйонів єврейських трудящих. Іншим місцем заселення євреями був Далекий Схід, де була заснована Єврейська автономна область, із центром у місті Біробіджан. Але проект створення процвітаючих єврейських колгоспів у степовому Криму провалився. Щодо часів голодомору, то держустанови не зважали на те, що в єврейських колгоспах майже не залишилося євреїв-робітників, які швидко порозбігалися. На ці колгоспи доводилася рознарядка на поставку збіжжя і ніхто її не скасовував, хоч і знали, що робітників майже не залишилося. Доводилося виконувати постанови, покриваючи їх за рахунок інших колгоспів, які як могли, так і “віддувалися”. Наслідком примусового створення колгоспів стало масове незадоволення селян. Почастішали випадки розправи над комуністами й колгоспними активістами. Протягом 1930 року було скоєно понад 60 терористичних актів. Яку ж нагороду отримував за свою працю кримський колгоспник? При врожайності 1932 року 63 ц із гектара один трудодень сплачувався 0,7—0,9 кг зерна, і жодних грошей. Підрахунок показав, що колгоспна родина з одним трудівником заробляла 1932 року лише 100 кілограм зерна. Як жити людині з чотирьох осіб, хоч двоє зних і працюють на трудодні? Це три центнери, або “три лантухи непровіяної пшениці”. Її може вистачити на прокорм узимку домашньої птиці, а не родини. Ось чому не треба вірити байкам, що голоду в Криму не було. Так казали лише ті, хто від нього не страждав. Не краще було і 1933 року. При врожайності 10,3 ц із гектара трудодень знесиленого селянина складав 2,3 кг зерна, що в підсумку, було 2 ц на людину. Підтвердженням того, що голод у Криму був, є випадкове виявлення 1973 року, коли в місті почалося будівництво нового мікрорайону, великого незареєстрованого цвинтаря на території Джанкоя. Доказом того, що це цвинтар 1932—1933 років стала перша місцева газета “За високий урожай”, знайдена на місці поховань людей. Костянтин Васильович Куриленко, 1929 р.н.: — Під час голоду ми жили в Джанкої. Голод відчувався і сильно допікав. Особливо мені, бо тоді я дуже швидко ріс. Аби я вижив, мама віднесла у як їх називали — “трусини”, або “Торгсіни” — (організація “Торговля с иностранцами”, де обмінювали золоті та коштовні прикраси на продукти харчування) всі золоті вироби, яких трохи мала ще з дорадянських часів, бо була з заможної родини гречкосіїв із-під Перекопа. Кожну їстівну порцію розтягувала якнайдовше. Те, як завжди страшенно хотілося їсти, пам’ятаю й досі. Марія Василівна Соломатіна (Ярцева), 1926 р.н.: — Зі слів чоловіка знаю, що його мати Катерина не могла прогодувати родину з п’ятьох дітей. Напередодні Голодомору їх розкуркулили. Батька Федора посадили до в’язниці. Все забрали. Голодували сильно. Щоб якось вижити, мати відправила старших синів до інтернату. Інтернат — невеличкий вагончик біля Джанкойського залізничного вокзалу. Але годували так погано, що діти з інтернату постійно втікали ритися по смітниках. Чоловік під час війни воював, зазнав ще однієї голодівки, коли був бранцем зловісного Бухенвальда”. Лідія Трофимівна Авдєєва, 1923 р.н.: — Тоді я навчалася в четвертому класі. Голодував увесь Джанкой, на вулицях було повно покійників, бачила опухлих, які пробивалися з Херсонщини. Батьки тікали від жахів голоду з дому, кидаючи дітей. Хто мав золото, здав його в “англіканські” магазини — “торгсини”. Голод панував по всьому Джанкою від центру до околиць. Особливо серед малоімущих. Жити їм було ні за що, ні за що виміняти бодай скибку хліба, чи картоплину. Голодували жахливо. Їли траву, діти пухли найшвидше. Не вірте тому, що голоду в Криму не було. Записав Віктор ХОМЕНКО, Крим Підлітком Віктор СЕМЕДЛАЄВ дуже вірив у справедливість. Тож написав “дорогому товаришу Сталіну” про спланований страшний геноцид проти українського і татарського народів. За цей лист поплатився десятьма роками в камері%одиночці Соловецької тюр% ми особливого призначення (СТОН). Вважає дивом, що вижив у часи Голодомору і ГУЛАГу.
Доля на тлі історії · “Ні зерна, ні борошна, ні картоплі не залишилося — забрали все”. · S. 5Originalseite ↗

ДИТИНСТВО МОЄ ПОЛИНОВЕ

Тетяна КИРИЛЬЧУК, с. Тучин Гощанського р-ну Рівненської обл. Шановна редакціє! Посилаю на Ваш суд твір — спогад учительки української мови та літератури з нашого села Кирильчук Тетяни Михайлівни, якій у січні 2011 р. виповниться 80 років. Вона приїхала в наше село з Житомирщини після закінчення ВНЗ і залишилася тут працювати аж до виходу на пенсію. Працювала і директором школи, користується в селі великим авторитетом. Нині вона хворіє. Відвідала Тетяну Михайлівну і побачила на столі її спогад — “Моє дитинство полинове” і надсилаю його в нашу просвітянську газету. З пошаною Тетяна Мазур, с. Тучин на Рівненщині Народилася я на Житомирщині, в селі Рудня Шляхова Володарськ-Волинського району. Село маленьке, темне, забите, всього на 75 дворів. На все село — два грамотні дядьки, але вони згинули невідомо де в безмежних сталінських таборах. Як тяжко згадувати мені той 1933 рік: в селі то тут, то там валялися трупи… Я тоді була зовсім маленькою (мені ще не виповнилося три роки), та назавжди в серці моєму закарбувався той нестерпний, панічний жах голоду та смерті. А розповіді батьків та односельців я пронесла через все своє життя. У дні страшного розпалу голоду люди були ніби не в собі: кудись йшли, не йшли — лізли, вишукуючи що-небудь їстівне. Їли тоді все: коріння, кропиву, листя липи, щавель, лободу, кору дуба, жолуді, викопували гнилу мерзлу торішню картоплю. Кров холоне в жилах, коли згадую розповіді про те, що в сусідніх селах були випадки людоїдства. Голод викликав страшну байдужість до світу, до життя, до самої смерті. Померлих не було кому ховати. В нас у селі були випадки, коли близькі привозили на кладовище покійника, а яма, яка була викопана з величезними зусиллями, вже заповнена іншими покійниками. У рік Голодомору в нашій родині було п’ятеро: батько, мати, старші брат (17 років) та сестра (14 років) і я. У перші роки радянської влади під час епідемії віспи померли немовлятами ще два мої брати. Батько з братом наймалися на таку-сяку роботу: їздили в ліс на вирубку й заготівлю дров, копали канави, наймитували в заможних родинах. Сестра Марія днювала на межах і луках, збираючи кропиву та щавель. Батько і брат із заробітків приносили трохи пліснявої макухи з льону, грису, інколи чорного, як земля, борошна. Мати варила каламутну бовтанку з грису, затираючи її макухою, борщі з щавлю та кропиви. Як зараз бачу перед собою той обдертий хлів, де конала з голоду наша стара корівка Мушка, підв’язана до бантини під передні та задні ноги. Інколи матері вдавалося видавити з неї склянку-другу молока, яке, мабуть, і врятувало мені життя. Хотілося вірити, що з Голодомором відійде назавжди у вічність усе лихе й недобре, та попереду нас чекало нове лихо — на селі примусово стали створювати колгоспи. Скільки зруйнованих родин і знівечених доль залишила по собі насильницька колективізація! Для прискорення колективізації більшовицька партія кинула на село робітників, так званих уповноважених. Годі говорити про який-небудь сільськогосподарський досвід у цих уповноважених. Зате, щоб підняти сільське господарство і відстояти лінію партії, вони готові були зі зброєю в руках розправлятися із “сільською контрою” — так називали всіх, навіть найбідніших селян, які відмовлялися вступати в колгоспи. Усе почалося з того, що в людей забрали абсолютно все: землю, реманент, заготовлені сіно та солому, худобу, яку зігнали в одне місце, побудувавши низьку довжелезну конюшню. Реманент та сіно з соломою склали просто неба. Зігнана худоба ревла, а кожен господар зі сльозами на очах біг і тягнув те сіно-солому, підкладаю- Фото Олеся Дмитренка чи своїй корівчині під ніс. Усе було розкидане, розтягнуте, реманент іржавів під дощем і снігом. Село було повною глухоманню: не було ні світла, ні радіо, ні годинників. Натомість біля конюшні була підвішена на стовпі металева рейка, у яку той уповноважений чотири рази на день калатав, відмічаючи початок і закінчення роботи, а також обід… Боже сохрани, щоб запізнитися хоча б на п’ять хвилин! Із сталінськими законами “шутки були плохі”. За запізнення бодай на п’ять хвилин давали місяць примусових робіт, а за жменю зібраних на колгоспному полі колосків — 3-5 років тюрми. Примушуючи йти в колгосп, людей катували по ночах, погрожуючи зброєю, зганяли в сільський клуб і примушували писати заяви. А оскільки серед моїх односельців грамотних не було, самі писали заяви і силою примушували замість підпису під ними ставити три хрестики. Мій батько, який усе життя наймитував, був пуповиною прив’язаний до свого маленького клаптика землі, не міг без болю дивитися на нові порядки, заведені в селі. Люди збайдужіли до своєї роботи: коли дзвонили в рейку на обід, вони кидали все на тому місці, де працювали, могли навіть покинути не розпряжених коней у борозні, і розходилися по домівках, адже потрібно було вчасно повернутися з обіду. Батько не хотів йти до такого колгоспу, де все було нічиє і нікому не потрібне. Таких як він називали одноосібниками і вважали мало не ворогами народу. Величезні податки, якими обкладали одноосібників, неможливо було сплатити. Тоді в них забирали все господарство, а їх вивозили до таборів. Моя родина двічі була обібрана до нитки. Забрали все: стару корівчину, коня, весь реманент, усе збіжжя, навіть відро та кухоль винесли з хати. А яка та хата була? У пам’яті моїй постає вона з маленькими віконцями, з глиняною підлогою. Батько двічі був засуджений за борги, кожен раз на шість років. Росла я без батьківської ласки, майже не пам’ятаю його. Під час відбування другого строку почалася Велика Вітчизняна війна. Усі, хто був засуджений не по кримінальних і політичних статтях, мали можливість повернутися додому. Батько додому не повернувся. Попри хворобу, він добровольцем пішов на фронт. Родина наша в цей час жила дуже скрутно. Брат, коли забрали батька, п’ять років служив у Червоній армії на Далекому Сході, брав участь у бойових діях на озері Хасан. Сестра вийшла заміж, ами з матір’ю залишилися удвох. Не можу без сліз згадувати ті страшні часи. У хаті був той же голодомор: ні зерна, ні борошна, ні картоплі не залишилося — забрали все. На пам’ять приходить спогад: удома закінчилися останні злиденні запаси, а бідолашна моя мати цілий вечір просиділа мовчки, спати ми полягали голодними. Вранці мати пішла до бригадира додому. Дорідна бригадирша саме витягла з печі свіжий хліб, ароматом якого була наповнена вся хата. Мама моя привіталася, а потім витягла з-під поли чистий рушник, взяла крайню хлібину, яка лежала на лавці, загорнула її в рушник і пішла з хати. Остовпіла бригадирша не зразу кинулася за нею з криком: “Тітко Михайлихо, ви що робите?” , а у відповідь почула: “А що я маю робити, коли у мене вдома пухне з голоду дитина, бо твій чоловік із такими як сам, забрав у мене все? Сьогодні в тебе була, а завтра до головихи піду”. Правда, другого дня нам привезли мішок жита, можливо, забраного перед тим у нас же. Разом із матір’ю ми у жорнах мололи, вірніше дерли, те жито і пекли чорні перепічки, які їли зі сльозами впереміжку. Вижили тільки тому, що нам трохи допомагали батькові брати, їх усіх у родині було шестеро. Інколи вони ділилися з нами продуктами, допомагали і кіньми, щоб виорати нашу невелику нещасну нивку. Якось восени мама орала дядьковими кіньми поле, щоб посіяти озимину. До неї на поле прийшов фінінспектор і став вимагати у матері, щоб вона негайно сплатила борги по податках. Мати стала просити його зачекати до наступного врожаю, бо платити було абсолютно нічим, батько продовжував сидіти в таборах, а брат служити в Червоній армії. Фінінспектор почервонів від гніву, став кричати на матір і відбирати коні для сплати боргу. Мати тримала їх силою: “Не мої коні, чужі!” В запалі боротьби фінінспектор ненароком обдер собі руку і зло прошипів: “Будеш ти мене пам’ятати довіку, сільська контро!” А незабаром мою маму схопили і віддали під суд за те, що вона напала на посадову особу і скалічила її при виконанні обов’язків. Скоро відбувся і суд. І моїй нещасній матері присудили дев’ять років, як тоді казали, “дальніх таборів”. Батько в таборах, брат в армії, мати під вартою. Я залишалася круглою сиротою при живих батьках! Змушена була повернутися додому від свекрухи старша сестра, чоловік якої в той час воював на фінському фронті. Потяглися сумні, чорні, страшні від невідомості дні. Випадково матері вдалося втекти з-під варти, коли вони чекали відправки до таборів. Нещасна, вона переховувалася скрізь — по чужих хлівах і горищах, на болотах, у копицях скошеного сіна, боячись навідатися додому. Одного разу її материнське серце не витримало розлуки з дитиною, і вона вночі таємно прийшла провідати мене та перевдягнутися. Зросивши всю мене сльозами, мати хотіла одразу ж піти з дому, та старша сестра вмовила її не йти, бо була ж глибока ніч. На світанку сестра приготувала їй поїсти, зібрала вузлик із собою. У цей час хтось почав сильно грюкати у двері, до хати увірвався міліціонер. То сусідський хлопець випадково побачив матір у вікні, доніс голові колгоспу, а той негідник викликав міліцію. Нещасну, знесилену матір міліціонер повів у райцентр. По дорозі вона впала і втратила свідомість. Її напівживу привезли на випадковій підводі додому, де вона в нервовій гарячці пролежала більше ніж півроку. Час від часу з’являлася міліція, але, бачачи в якому вона стані, міліціонери йшли собі геть. Хтось підказав сестрі, що потрібно написати касаційну скаргу і подати до суду на перегляд. Незабаром матір викликали в сільську раду на виїзний суд. Перед очима у мене й досі стоїть та давня і тяжка картина. Батькові брати Давид та Савка спрягли своїх коней, на руках занесли на воза матір і відвезли разом зі мною та старшою сестрою на суд. Суддя, побачивши матір, яку дядьки вели попід руки, злісно закричав: “Ви навіщо мені мерця сюди приволокли?” Мене залишили в коридорі, але коли я почула той крик, то вирвалася і побігла до матері, міцно вчепилася в її спідницю. Суддя розгнівався ще більше: “А дитину навіщо привели?” Тоді сестра сказала, що дитина ця при живих батьках сирота — батько в таборах, брат в армії і її просто немає з ким покинути. Мати моя вже знала, як до них звертатися і сказала: “Товаришу красний суддя, це я попросила, щоб мене привезли на пересуд. Якщо я буду знати, що на мене чекає, то, може, я виживу і швидше одужаю. Прошу пересудити мене”. Не знаю, що вплинуло на суддю, але дев’ять років таборів замінили на рік примусової праці на кар’єрі, де видобували граніти, з яких був побудований і мавзолей Леніна. Робота була каторжна. Матері потрібно було йти пішки сім кілометрів у сусіднє село Теренці, щоб на дев’яту годину ранку втрапити на роботу. Там на околицях цього села копали шурфи завдовжки три та глибиною півтора метри. Мама моя була підсобною робітницею: всю землю з відвалу, яку викидав копач, потрібно було відгребти та скласти по боках рову. Інколи серед граніту траплялися топаз і кварц. Щасливчиків, які знаходили дорогоцінне каміння, заохочували — могли дати зайву пайку хліба або відріз тканини. Від важкої, виснажливої роботи мати підірвалася і з страшною кровотечею потрапила до лікарні, де вона мало не вмерла… Я, не дивлячись на малий вік, змушена була залишатися вдома сама та ще й виконувати всю хатню роботу. Голодну, обідрану, худу, як тріска, застав мене брат, який 1939 року повернувся з армії додому. До кінця життя не забуду цієї зустрічі. Зайшовши до хати, він підійшов до мене, привітався і запитав, чи я його впізнаю. Я відповіла, що не впізнаю, адже я була зовсім крихітною, коли він пішов в армію, в якій відслужив п’ять років. Він мене запитав: “Де батько?” Я відповіла: “В тюрмі”. “А де мати?” Я відповіла: “На примусовці”. Тоді він впав на руки на столі і заплакав. На другий день він пішов за матір відбувати примусову працю. З поверненням брата нам стало жити трохи легше. Та тривало це недовго. Страшним лихом на нас упала війна. “Життя прожити — не поле перейти” — каже народна мудрість. Кожне покоління має своє життєве поле. Звичайно, щасливе те покоління, у якого життєве поле розкинулося блакитним небом, неозорими ланами золотої дозріваючої пшениці, нескінченними зеленими рядами картоплі, буряків, голубим морем льону, золо% тистими литаврами соняшників, блакитноокими озерами й пов% новодними ріками, багатими містами та селами. Моє покоління, поко% ління 1930—1950%х років, пережило гірке полинове дитинство, жах тоталі% тарного сталінського ре% жиму, який приніс страш% ний голодомор, криваву війну, незчисленні страж% дання.
По-сусідськи · “Необхідно добре знати свою історію такою, якою вона була, а не такою, яку нам нав’язував тоталітарний режим”. · S. 6Originalseite ↗

У ТЕНЕТАХ БЕЗДЕРЖАВНОСТІ Діалог до 90-річчя закінчення українських визвольних змагань

— Пане Станіславе, дозвольте привітати Вас із ювілеєм: створеному й очолюваному Вами Інституту виповнилося 20 років. Ця громадська установа стала чи не головним у Польщі науковим центром дослідження українсько-польських взаємин, багато робить для порозуміння, співпраці між нашими державами й народами. — Дякую за привітання і запрошую всіх охочих з України — істориків, викла% дачів, студентів, журналістів до співпраці з Інститутом. Я був би щасливим, якби в Ук% раїні також діяли схожі інститути для дос% ліджень українсько%польських взаємин. Електронна адреса нашого Інституту: pwin@c%net.pl. Телефон: 004816—6787333. — Перейдімо до теми нашого діалогу, нашого екскурсу в історію. Відправна точка — Варшавський договір між Республікою Польщею та Українською Народною Республікою, підписаний 22 квітня 1920 року, “договір Пілсудського—Петлюри”, як його ще називають за іменами лідерів держав, що його підписали. Оцінка його й нині викликає гарячі дискусії, причому з обох боків. — Щодо Варшавського договору: Польща першою вже 1920 року офіційно визнала Українську незалежну державу. На жаль, про це мало хто знає в Україні. Всі пам’ятають, що Польща визнала незалеж% ність України 1991 року, але це було вже вдруге. Про це варто пам’ятати, і необхід% но добре знати свою історію такою, якою вона була, а не такою, яку нам нав’язав то% талітарний режим. Польща ще 90 років то% му хотіла, щоб Україна, наш найближчий сусід, стала незалежною державою. — Можливо, до цього спонукало те, що й Польща, після її переділу європейськими імперіями наприкінці ХVІІІ століття, більше ніж на 120 років втратила державність. І характерно, що саме Пілсудський, видатний політик, що стояв на чолі відродження незалежної Польщі, прагнув якнайшвидше підписати українсько-польський договір. Він був переконаний, що остаточне звільнення Польщі від Росії можливе лише за умови, що буде вільною, незалежною Україна. Говорити про цю мотивацію потрібно, адже йдеться про дві країни, два народи, століттями пов’язані дуже складними, трагічними взаєминами. Надзвичайно тяжкою проблемою взаємин народів, держав було питання приналежності Східної Галичини. Нині це територія України, те, що ми називаємо Західною Україною. Але за ці землі століттями точилися битви, до речі, не лише польсько-українські. Але власне Велика Україна, вважав Пілсудський, обов’язково мала бути незалежною державою. Тому він відкинув пропозицію більшовицького уряду Росії, який наполягав на ліквідації УНР, а за це обіцяв Польщі віддати набагато більше українських земель, а також частину Білорусі та Литви. Пілсудський натомість підтримав УНР та її лідера Симона Петлюру. В критичні місяці осені 1919 року Пілсудський своїм військом фактично врятував уряд і армію УНР від остаточного розгрому більшовиками. — Але на початок 1920%го становище УНР стало критичним: уряд Петлюри вже майже втратив контроль над українською територією, яку поступово займали біль% шовики. — І саме це спонукало Симона Петлюру піти на підписання Варшавського договору. Польща стала єдиним реальним союзником УНР у боротьбі за незалежність проти московської агресії. Але цей договір, який складався з політичної конвенції, підписаної 22 квітня 1920 року, і військової, підписаної через два дні, й нині оцінюється дуже неоднозначно. З одного боку, Польща визнавала УНР як суверенну державу й зобов’язувалася надавати їй військову допомогу проти агресії. Практично це означало вступ Польщі у війну з більшовицькою Росією на боці України. З іншого, договір закріплював землі Східної Галичини за Польщею. У війні з Росією українська армія переходила в оперативне підпорядкування польській. Усе це деякі історики трактували як зраду Петлюрою національних інтересів, як диктат Польщі урядові УНР, правда, урядові майже без держави. Що Ви на це скажете? Петро Антоненко — Сильнішою при укладанні договору була позиція Пілсудського. І враховуючи його статус “Начальника держави”, і вихо% дячи з реального стану польської армії на той час. Не забуваймо, що польська дер% жава вже мала тоді чітко визначену терито% рію та структури — на відміну від УНР. І ось тут постає важливе питання: яку мету переслідувала політика Пілсудського, яким він бачив майбутнє Польщі й Украї% ни? Пілсудський як політик, на мою дум% ку, зосереджувався на просуванні Польщі в Європу — не в ту, що реально тоді існува% ла, а в Європу майбутнього. Він хотів збу% дувати в Європі “новий лад”. Проте пе% решкодою на цьому шляху була і велико% державна Росія, і Росія більшовицька, яка заступила Росію царську. Пілсудський прагнув стати партнером (і то якомога більш рівноправним) у переговорах із Францією та Великою Британією. Проте зрозуміло, що ніхто із західних держав не вів би рівноправних перемовин чи то з Польщею, чи з Україною, коли б на схід% ноєвропейських теренах домінувала Росія. І це Пілсудський прекрасно розумів і вра% ховував у своїй політиці. Отож він постій% но шукав нову концепцію для Польщі, а також України й інших відроджених дер% жав у Центрально%Східній Європі. Це була б така Європа, де відновить свою держав% ність (після 120%ти років боротьби) Поль% ща, а також Україна, народи Кавказу та Балтії. Особливо приязним Пілсудський був до Литви, Білорусі й України, і прагнув узгодити їхнє майбутнє з новою концепці% єю Європи. А в цій Європі, де жоден народ не диктував би свою волю іншому народо% ві, послаблена Росія давала б новий вели% кий шанс раніше уярмленим українцям, і навпаки: сильна Росія — позбавляла. — Але ще є особистісний, суб’єктивний момент у ставленні Пілсудського до польсько-українських взаємин. — Пілсудський любив і знав Україну. Україна була для нього істотною і значу% щою, як і для кожного поляка, бо для всіх нас Україна — це не тільки держава%сусід, а й спільна історія: козаччина, боротьба з російським царатом, спільний історичний простір, взаємні впливи в культурі, мові та літературі. — Повернімося до дискусії про рівноправність чи нерівноправність Варшавського договору. — А чи бувають у політиці, історії аб% солютно рівноправні союзи? Адже Піл% судський мав дбати про безпеку своєї дер% жави, мусив передбачати дії й наміри сво% їх партнерів. Варто зазначити, що Пілсуд% ський був главою демократичної держави, а не диктатором, він мав у парламенті сильну опозицію, а саме в парламенті була зосереджена влада. Можна навіть сказати, що, укладаючи союз із Петлюрою, Піл% судський ризикував значно більше: парла% мент у будь%який момент міг усунути його з посади глави держави. Відразу після під% писання угоди в парламенті почалися роз% мови, що через союз із Петлюрою Пілсуд% ський “втягнув Польщу в авантюрну полі% тику на Сході”, яка не лише несе загрозу незалежності Польщі, а й призводить до погіршення відносин із Францією та Ве% ликою Британією, які вірили, що більшо% вицька Росія незабаром упаде, й тому не варто надто територіально послаблювати землі нещодавнього союзника — Росії. Тепер щодо ризиків Петлюри. Союз із Польщею додав йому чимало ворогів, але в разі успіху Петлюра міг виграти значно більше. Його виграшем могла стати неза% лежність України, хоча й трохи “усіченої” на заході, але, окрім цього, дуже великої територіально держави зі столицею в Киє% ві й майже усіма історичними містами та Станіслав Стемпєнь регіонами. Інших союзників, окрім Поль% щі, Петлюра не мав. Важливий момент: якщо Петлюра вважав, що Польща загро% жує інтегральній, територіальній ціліс% ності України, то він розумів, що Росія, і “біла”, і “червона”, загрожує самому існу% ванню України як держави. — Отже, Варшавський договір було укладено. Далі події розвивалися з блискавичною швидкістю. Негайно об’єднана польсько-українська армія почала наступ на більшовиків. А вже 8 травня визволила від них столицю України Київ. Та переважна більшість українців без ейфорії зустріли цей наступ. Кияни розцінили це як чергову зміну влади у стародавній столиці, здається, шосту чи сьому за останні кілька років. До того ж, це визволення прийшло за допомогою чужої армії. І самого Петлюру вже не сприймали за загальнонаціонального лідера. Вся Україна бачила цей розбрат у стані української демократії, між її очільниками — Грушевським, Винниченком і Петлюрою. Для порівняння. Коли Пілсудський проголосив 11 листопада 1918 року незалежність відродженої Польщі, в краї існувало одразу кілька центрів влади, так би мовити, протоурядів: у Варшаві, Кракові, Любліні. Але залізна воля Пілсудського, патріотизм польських політичних лідерів згуртували націю і відродили державу. Не так сталося в Україні. — Один із відомих в еміграції україн% ських публіцистів Іван Кедрин%Рудниць% кий написав цікаву статтю “Пілсудський і Петлюра”, де зокрема зазначив, що на 1918 рік Пілсудський уже був символом боротьби за незалежність держави, твор% цем польського підпільного визвольного руху, колишнім в’язнем німецької тюрми в Магдебурзі, творцем Польських легіонів і Польської військової організації. А що в той час робив Петлюра? Був публіцистом, писав статті. А ось що писав Володимир Винниченко, недоброзичливець Петлю% ри: коли Петлюра став Головним отама% ном, то “ходив із попами, з процесіями” і хотів, щоб на Хрещатику йому падали в ноги і цілували руки. Може, це дещо бук% вально, але в цьому є зерно правди. Мало хто з українців вважав Петлюру за національного лідера. Хоча насправді 1920 рік став останнім роком українських визвольних змагань. Вони завершилися поразкою в цій “громадянській війні”, за штампованим радянським визначенням, а насправді — у визвольній війні Української Народної Республіки проти агресії Росії, цієї комуно-радянської імперії, відновленої на руїнах царської. У той останній рік тяжкої і нерівної боротьби України за незалежність доля УНР виявилася тісно пов’язаною з недавно відновленою після більш як 120-ти років бездержавності незалежною Польщею. Про ці вкрай складні, неоднозначні історичні перипетії ведуть діалог відомий польський історик, директор Південно-Східного Наукового Інституту в Перемишлі доктор Станіслав СТЕМПЄНЬ і заступник головного редактора нашої газети Петро АНТОНЕНКО. Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра (в центрі) серед польських і українських офіцерів
Від першої особи · “Всі у світі цінують тих, хто вміє боротися за свої інтереси”. · S. 7Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

він ним був, його життєва дорога схожа на долю Юзефа Пілсудського. Правда, на від% міну від Пілсудського, він розпочав полі% тичну діяльність лише під кінець Першої світової війни, натомість Пілсудський був відомим національним вождем борців за незалежність ще під кінець ХІХ століття. Але слід підкреслити, що Петлюра ви% окремлювався серед інших українських політичних діячів тим, що мав великі здіб% ності передбачувати майбутнє, він мав свою концепцію розвитку української на% ції та держави, якої бракувало багатьом ук% раїнським діячам того часу. На відміну від Винниченка та Грушевського, які хотіли створити найбільш національну міліцію, він добре розумів потребу будувати сильну українську армію. На жаль, мало хто знав таким Петлюру, мало хто знав його ідеї. — Вибачмо Винниченку ті різкі слова. Навряд чи з боку Петлюри це було прагнення до почестей. — Петлюра розумів, що державний муж мусить мати за собою традицію, мусить ма% ти суспільний авторитет, нація повинна його бачити як державного мужа. І його поразка в тому, що він цю традицію не міг створити саме тоді. Він не мав на це часу. — На жаль, це була поразка не лише Петлюри, а й нації, поразка національновизвольних змагань. Останній акт їх розігрався влітку-восени 1920 року. Вже наприкінці травня червоні війська перейшли в контрнаступ. А через два з половиною місяці, в серпні, опинилися за 13 кілометрів від Варшави. Правда, тут сталося те, що потім назвали “чудом над Віслою”: Червона армія зазнала нищівної поразки. Згодом, у жовтні, ще одної, на Німані. Але все одно сейм Польщі в жовтні мусив укласти перемир’я з більшовицькою Росією. У листопаді 1920 року останні підрозділи переможеної армії Української Народної Республіки, армії Симона Петлюри, полишили українську землю і перейшли польський кордон. І хоч була ще відчайдушна спроба підняти Україну проти більшовиків — похід Юрія Тютюнника 1921 року, але визвольні змагання було програно. В чому ж причини? Помилки у соціальній політиці лідерів УНР? Безперечно. Розбрат у стані демократів? Також. Агресія більшовицької Росії? Головним чином. Але чи тільки це? А міжнародний фактор? — Це надзвичайно важливе питання. На тогочасній політичній арені було знач% но більше гравців. Чи могли поляки про% довжувати боротьбу, допомогти Україні? У них не було вдосталь ні провіанту, ні зброї. Тому вони були вимушені звертатися по допомогу до західних країн, зокрема, Франції та Великобританії. Але що відбу% лося? Саме тоді почалися страйки британ% ських докерів, котрі не хотіли завантажу% вати кораблі зброєю та провіантом для польської армії, а проголосили гасло “Ру% ки геть від Країни Рад!” Треба було вирі% шити, чи Польща могла підтримувати цю боротьбу на захист української держав% ності? Пілсудський був готовий до бо% ротьби, але мав чимало політичних про% тивників. Це була важка ситуація. Та й Петлюра розумів, що подальша війна з більшовицькою Росією неможлива. — Щодо позиції провідних держав Заходу, то про це дуже точно сказав пізніше сам Петлюра: “Великі держави Європи не хотіли розуміти змагань наших національних, не хотіли відчути власних інтересів. Європа свідомо закривала очі на боротьбу України, Білорусі, Дону, Кубані, Грузії, не хотіла допомогти змаганням народів, що спільними силами бажали спинити криваву хвилю комуністичного імперіалізму московського”. Яка абсолютно точна історична паралель із сьогоденням. Йдеться про позицію Заходу щодо сьогоднішньої України. Але повернімося у 1920 рік. Польща, попри фактичну поразку у війні з Росією, прихистила на своїй території залишки переможених структур УНР. Тут, на екзилі, розташувався уряд України, її армія, Симон Петлюра залишався главою Директорії, Головним отаманом збройних сил. Однак у березні 1921 року Польща змушена була підписати з Росією Ризький мир, який фактично анулював Варшавський договір 1920 року. Червона армія повернулася на схід, до складу Польщі знову ввійшли західно-українські землі, УНР було ліквідовано. Натомість на Наддніпрянській Україні формально встановлювалася влада так званої Української Радянської Республіки, насправді ж колонії більшовицької Росії, що вже наступного року і юридично увійшла до новоствореного СРСР майже на 70 років. Присуд деяких істориків щодо Пілсудського був жорстким: він зрадив Петлюру й Україну. Ваша оцінка? — Так ставити питання неправильно. Чому Пілсудський мав бути зрадником? У нього не було іншого вибору. Врешті, це було не його рішення, а польського сейму, в якому він не мав більшості. Вільної Укра% їни не хотіла жодна з держав Західної Єв% ропи, вони вважали, що більшовицький режим швидко впаде й тому не потрібно ослаблювати майбутньої Росії, забираючи у неї частину земель. Росія під час війни, а також раніше — найближчий союзник Франції та Великої Британії. Існування Російської держави було корисне для нім% ців, які побоювалися, що союз Польщі з Україною зміцнить відроджену Польщу. Ще один момент, на який варто звер% нути увагу. Згідно з додатковою угодою, підписаною — супроти думки Пілсудсько% го — вже після Ризького миру, Петлюра й декілька інших українських діячів мали бути вислані з Польщі. Але цього не ста% лося. Була спроба вбити його ще в Польщі більшовицьким агентом, але поляки охо% роняли Петлюру, а пізніше допомагали йому на еміграції в Парижі. — Так, Симон Петлюра як очільник УНР пробув у Польщі ще майже три роки і залишив її в останній день 1923-го. А вже 25 травня 1926 року його вбив у Парижі агент радянських спецслужб. Сталося це не випадково, тоді, коли Пілсудський вдруге прийшов до влади в Польщі 1926 року. Комуністична влада Москви боялася, що настане відновлення польсько-українського союзу. Наша розмова про українські національні визвольні змагання, власне, про їх прикінцевий етап, свідчить, наскільки складними, трагічними є історичні перипетії нації, якщо вона опиняється в тенетах бездержавності. Чи то Україна, чи Польща, чи інші народи, які десятки, сотні років виборювали свою волю, незалежність. На завершення хочу нагадати про знаменитий лозунг поляків, із яким вони йшли в бій за незалежність під час двох повстань проти Росії у ХІХ столітті: “За нашу і вашу свободу!” Маршал Пілсудський відновив цей лозунг 1920-го. А втретє це гасло пролунало під час помаранчевої революції. Знаменно, чи не так? Тож, відштовхнувшись від історії, повернімося в сьогодення. — Українсько%польські взаємини у май% бутньому будуть такими, якими їх захочуть бачити обидва народи: український і поль% ський. Це важливе завдання для еліти, інте% лектуальної верхівки, менеджменту країни всіх рівнів — творити і розвивати суспіль% ство, а не підкоряти його власній примхливій волі. Наскільки саме інтелектуальні провід% ники народу, між іншим, письменники, ху% дожники, журналісти хочуть, щоб наші взає% мини були взірцевими? Ми не повинні ста% вити взаємини з росіянами над власними на% ціональними інтересами. Помаранчева рево% люція була найбільшим, від моменту прого% лошення незалежності, піднесенням україн% ського суспільства. Адже українці пробували свої сили, боролися й доводили, що вони ма% ють право на власну думку. І це також впли% нуло на українсько%польські взаємини, бо всі у світі цінують тих, хто вміє боротися за свої інтереси. Тому поляки підтримували “пома% ранчевий” спротив українського народу. Вважаю, що до тієї боротьби повертатимуть% ся майбутні покоління українців. Треба додати, що доктор Станіслав Стемпєнь, автор багатьох праць про українсько-польські взаємини, зараз зайнятий опрацюванням та виданням книги про життя і діяльність Симона Петлюри. Перемишль, Польща — Київ, Україна
Від першої особи · “Всі у світі цінують тих, хто вміє боротися за свої інтереси”. · S. 7Originalseite ↗

СВОБОДА ДЛЯ НЕВІЛЬНИКІВ

“Як може існувати державне свято День Свободи в країні, де влада нехтує правами громадян?”. Це риторичне запитання виникло під час дискусії “День Свободи і нове політичне покоління” в Києво-Могилянській академії саме в день річниці помаранчевої революції — 22 листопада… Гостями дискусії були екс-голова СБУ, а нині голова політради “Нашої України” Валентин Наливайченко, екс-прес-секретар президента Ірина Ваннікова, політичний аналітик Ростислав Павленко, голова центрвиконкому “Нашої України”, Сергій Бондарчук і член політради Данило Лубківський. Місце проведення зустрічі не випадкове, адже саме Могилянка 2004-го була єдиним київським університетом, який на рівні адміністрації підтримав помаранчеву революцію. Подискутувати прийшли і викладачі, і студенти. Було багато тих, хто брав безпосередню участь у листопадових подіях 2004-го. Євген САВВАТЄЄВ “РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ” Помаранчева революція до сьогодні була останньою сторінкою української іс% торії, коли свобода справді важила багато. По%різному можна ставитися до п’яти “післяреволюційних” років і до людей, що в цей час керували державою. Але абсо% лютно напевне можна сказати, що восени 2004%го люди, які стояли на Майдані, від% чували себе вільними і здатними на влас% ний розсуд розпоряджатися своєю свобо% дою. Для них свобода була цінністю. За влучним висловом історика Ярослава Гри% цака: “Це була революція гідності, коли мільйони людей вирішили, що вони не негідники, що вони чогось варті”. За наступні п’ять років поняття “сво% боди” девальвувалося. Мітинги за гроші, продаж власного голосу на виборах — сво% бодою почали торгувати і, як виявилося, перестали цінувати. “…П’ЯТЬ РОКІВ ТОТАЛЬНОЇ КОРУПЦІЇ, ЗРАД І ЧВАР…” Попри те, що тема зустрічі ніби аж під% штовхувала говорити про майбутні пер% спективи запрошеної політичної сили, пе% редусім згадували історію, шукали причи% ни, чому навіть після демократичних пе% ретворень, які сталися внаслідок пома% ранчевої революції, ми все одно поверну% лися туди, звідки починали. “Тоді 2004%го і ще навіть 2005%го біль% шість населення України підтримували Ющенка. Європа та майже весь світ теж був спочатку в захваті. Але нам треба було це захоплення конвертувати в реальні ре% форми, в реальні законопроекти й вибуду% вати нову систему влади. Жоден із цих проектів не був реалізований”, — відпові% дає В. Наливайченко і називає давно всім зрозумілу причину: “Це були п’ять років тотальної корупції, зрад і чвар”. Як результат, українське суспільство отримало владу, для якої свобода вже на% віть не є цінністю. У такій ситуації День Свободи перетворився на цілковитий фарс, що 22 листопада добре засвідчили новини багатьох телеканалів. Ось ми ба% чимо Януковича в Брюсселі, закадровий голос нам говорить, що безвізовий режим між Україною і ЄС буде ледь не наступно% го року. І зовсім поряд сюжет про багато% тисячний мітинг підприємців у центрі Ки% єва, який влада хотіла заборонити! “ТАК, МИ ПРАГМАТИКИ. ТАК, МИ НАЦІОНАЛІСТИ” Тема дискусії, нагадаю, була “День Свободи і нове політичне покоління”, але виникли й інші запитання: чи можна вже говорити про “нове політичне поколін% ня”? Якщо воно справді сформувалося, то чим буде відрізнятися від старого? “Перш за все, це люди, які стали ус% пішними вже в умовах незалежної Украї% ни і мають об’єктивне зацікавлення в то% му, щоб держава розвивалася міцною, не% залежною і ставила амбітні задачі. Україна вже зараз має достатньо амбітних молодих людей, які не обмежуються винятково ін% Валентин Наливайченко дивідуальним успіхом, а говорять про ус% піх всієї країни”, — так бачить це поколін% ня політичний аналітик Ростислав Пав% ленко. “Ми вже розпрощалися з великою час% тиною “любих друзів” та корупціонерів”, — переконує Наливайченко, а говорячи про новий політичний курс, він упевнено, майже по%військовому, стверджує: “Так, ми прагматики. Так, ми націоналісти”. Прагматичний націоналізм, зі слів по% літиків, має спиратися й орієнтуватися на громадянина, який пов’язує свої власні життєві завдання з цілями своєї держави. Мітинг на Майдані Незалежності й гасла, які лунають, дозволяють Ростиславу Пав% ленку дивитись у майбутнє з оптимізмом і навіть провести паралелі з 2004 роком: “Подивіться на сьогоднішній Майдан і згадайте 22 листопада 2004 року. Тоді пер% шими на вулиці вийшли громадські акти% вісти, зараз це дрібний і середній бізнес. Першими виходять активні, ті, які можуть стати, чітко заявити, знаючи, що їх не так багато”. “ПОТРІБНО ПОЗБАВИТИ СБУ ФУНКЦІЙ, УСПАДКОВАНИХ ВІД КДБ” Сьогоднішнє занепокоєння станом де% мократії в Україні так чи інакше пов’язане з діяльністю СБУ та її голови Валерія Хо% рошковського. Під час дискусії було порушено й цю тему. Зокрема пролунало запитання про часи, коли Наливайченко і Хорошков% ський працювали разом. “Валерій Хорошковський став моїм першим заступником 2009 року. Він був серед перших, хто підтримував політику “декадебізації” СБУ, всіляко підтримував відкриття архівів УПА, затримання на те% риторії України агентів ФСБ. Ті зміни, які сталися… Я думаю, їх не варто персоналі% зувати, необхідно просто позбавити СБУ функцій, успадкованих від КДБ, щоб жо% ден голова цієї служби не мав тих повно% важень, які має зараз Хорошковський”. День Свободи за нової влади “відсвят% кували” вперше. І хай сама влада не хоче про це свято згадувати, головне, щоб кож% ного року згадували ми.
Рідний край · “Є ритми свої в споруді собору, є вільний політ натхнення, любов висока. Чи створиш ти щось рівне цьому, щось краще за це?” Олесь Гончар · S. 8Originalseite ↗

ЧИ БУТИ КОЗАЦЬКОМУ СОБОРУ?

Євген БУКЕТ Національна спілка крає% знавців України за сприяння Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка провела в “Укрін% формі” прес%конференцію на тему “Чи врятуємо націо% нальне диво — сакральну де% рев’яну архітектуру”? Ця зустріч підсумувала нещо% давні експедиції НСКУ до Львівської та Дніпропетров% ської областей, під час яких науковці не лише збирали фактографічний і візуальний матеріал, що стосувався сакрального дерев’яного зодчества, а й зустрічалися з громадськістю та місцевими очільниками. Найбільшу ува% гу привернув Троїцький со% бор у місті Новомосковську Дніпропетровської області — єдина відома нині в світі де% в’ятизрубна та дев’ятиверха церква. Собор було зведено 1778 року, вже після скасування Запорозької Січі. З освяченням нового іконостасу головного притвору 18 квітня 1781 року (за старим стилем) будівництво храму завершили. Подальшу його історію можна переказати кількома реченнями. Троїцький собор 1830 року відремонтували, а 1887-го — пересклали “за старим зразком”, але з деякими змінами. 1930 року комуністи закрили собор і віддали його під склад контори “Заготзерно”. Ставлення тодішньої влади до цієї духовної пам’ятки українського народу — одна з тем роману Олеся Гончара “Собор”. Нині, як переконалися учасники перших “Троньківських читань”, Троїцький собор пошкоджений грибком, атмосферними опадами і просто часом. Крім того, в храмі “іскрить” електропроводка, що може викликати пожежу. Місцевий священик Московського Патріархату має намір, якщо отримає кошти на ремонт, завезти деревину з Росії, але пообіцяв радитися з пам’яткоохоронцями… Під час поїздки до Новомосковська відбулася також зустріч краєзнавців із новообраним мером міста Сергієм Морозом. Він повідомив, що міська рада вже має кілька проектів реконструкції собору. Один із них, зокрема, передбачає ще й створення у підземному тунелі, що йде з-під споруди до річки Самари, краєзнавчого музею. Загалом можна буде створити прибутковий туристичний маршрут. Але ми так і не почули ані термінів, ані вартості виконання цих робіт. Тим часом собор, що пережив усі лихоліття своєї понад 200-літньої історії незабаром може зруйнуватися. “Цього нам не простять ні Господь, ні наші діти, ні їхні нащадки”, — переконані краєзнавці. ДЕРЕВ’ЯНІ ЦЕРКВИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ Про проблеми Троїцького собору зокрема і дерев’яної сакральної архітектури загалом говорили через кілька днів після повернення із Новомосковська учасники прес-конференції в Києві. Нині, за словами провідного наукового спеціаліста ДП “Укрзахідпроектреставрація” (Львів) і цьогорічного лауреата краєзнавчої премії ім. Дмитра Яворницького Василя Слободяна, налічується близько 2,5 тисяч дерев’яних храмів, понад 800 з яких перебуває на території однієї лише Львівської області. Щороку їх меншає, і не лише через стихійні лиха. Церкви зносять через міжконфесійні суперечки, вони палають (так замітають сліди крадії); іноді за рахунок дерев’яних дивовиж “вивільняють” місця під муровані. Пам’ятки гинуть і від людського невігластва: їх бездумно обшивають бляхою і пластиком, імітуючи ремонт, а дерево через це гниє. Василь Михайлович розповів про досвід сусідньої Польщі, де дерев’яних сакральних артефактів менше, але на їх утримання та реконструкцію держава не скупиться виділяти значні кошти. “Там дбають і про історію, і про економіку”, — додав він, зазначивши, що до архітектурних пам’яток із дерева туристів припрошувати не доводиться. МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІ! АРХАТ “ПРИХВАТИЗУ! ВАВ” ХРАМИ, ЩО МА! ЮТЬ ЗАГАЛЬНОНАЦІО! НАЛЬНУ ЦІННІСТЬ Про це вчергове нагадав провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики й етнології імені Максима Рильського НАН України, доктор богослов’я Дмитро Степовик. Відповідно до українського законодавства, справа збереження храмів лежить на плечах церкви як їхнього власника. “Але представники цієї конфесії свідомо нищать храми, виганяють із них спеціалістів і музейників, котрі радять, як берегти пам’ятки”, — зазначив Дмитро Власович. Прикладів, за його словами, можна навести чимало і в столиці, і за її межами. Сьогодні в Україні всі пам’ятки сакральної архітектури, окрім Львівської, Івано-Франківської областей і частково Києва — у власності Московського Патріархату. Троїцький собор — не виняток. Дмитра Власовича підтримав інший учасник прес-конференції — дослідник історії Троїцького собору, заслужений журналіст України Олександр Заєць. “Собор звели козаки на останній хвилі — імператриця Катерина вже добила Запорозьку Січ. Цей красень було видно далеко в степах”, — нагадав він присутнім. Пан Заєць пригадує, як у Соборі зберігали комбікорм та збіжжя, а Фото Євгена Букета він пліч-о-пліч із місцевими краєзнавцями і громадою добивався відкриття там хоча б музею. Пан Заєць показав пожовклі від часу газетні шпальти з фотографією Олеся Гончара з дружиною, який у своєму романі зобразив ерозію української моралі й духовності. “Головна причина подальшої руйнації нашої святині все та ж, визначена автором роману, — констатував О. Заєць. — Храм цей у небезпеці. Через будівельні роботи, які проводили московські попи, похилилися три з дев’яти його бань”. Журналіст щиро побажав повернення козацького церковного дива Київському Патріархату. “Наразі громада вдовольняється зведеною неподалік Собору Свято- Троїцькою церквою Київського Патріархату — непоганою, 5- банною, — зазначив він. — Зібрали б необхідні гроші, то, мабуть, змогли б відновити й Собор. Вочевидь, бракує одного — волі місцевої влади”. Олександр Семенович висловив припущення, що акції, подібні експедиції НСКУ до Новомосковська та прес-конференції, привернуть увагу можновладців до цієї давньої біди. ВЛАДА ПЛАНУЄ СКАСУВАТИ ОХОРОННІ ПРОГРАМИ Участь у прес-конференції взяв також перший заступник голови Державної служби охорони національної культурної спадщини Віктор Вечерський. Він визначив роботу свого відомства такою, що протистоїть дії другого закону термодинаміки. Попри постійну дію цього закону, Україна все ще має 130 тисяч нерухомих пам’яток культурної спадщини, а це приблизно стільки ж, як на території Росії, і більше, ніж у багатьох європейських державах, зокрема Польщі. Віктор Васильович висловив упевненість, що навіть найбагатша країна не спроможна утримувати всі свої архітектурні раритети в належному стані державним коштом. Тому, нагадав він, обов’язок утримання пам’ятки лежить на її власникові. “Але чотири роки тому були опрацьовані концепції двох державних цільових програм — охорони замків та охорони й реставрації пам’яток дерев’яної архітектури. Кабмін їх затвердив і… все закінчилося, “як завжди в нас усе закінчується”: Мінфін сказав, що грошей нема йне буде. Думають скасувати навіть згадані програми. Через нереальність. З огляду на номінування восьми дерев’яних церков до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО наразі змогли “пробити” лише опрацювання плану заходів із наступним його затвердженням урядом. Уже й розроблено номінаційні досьє на ці церкви, уже й передано їх до паризького Центру всесвітньої спадщини, уже їх там і прийнято. Тепер Україна має привести ці пам’ятки до такого стану, щоб будь-який незалежний — себто, ніяк із нами не пов’язаний — експерт повірив, що держава піклується про ці раритети”. Наразі безплатно, як підкреслив пан Вечерський, “на голому ентузіазмі” спрацювали ДП “Укрзахідпроектреставрація” та НДІ пам’яткоохоронних досліджень — визначено території та охоронні зони цих пам’яток. Їхній титанічний труд має затвердити Міністерство культури й туризму. Решту на ентузіазмі вирішити неможливо. Як-от дороги, вказівники до пам’яток та їхню охорону. Хоч фінансисти й переконані в несвоєчасності пам’яткоохоронних видатків, за словами В. Вечерського, “нагорі” є люди з протилежною думкою. На них і надія. СПІЛКА КРАЄЗНАВЦІВ БЕРЕ НА СЕБЕ МІСІЮ ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМ’ЯТОК Заступник голови Національної спілки краєзнавців Григорій Клепак, підсумовуючи, запропонував вважати відновлення козацького собору в Новомосковську справою всієї, а значить, і краєзнавчої громади. “НСКУ ініціюватиме медіа-марафони для збирання коштів на цю святу справу”, — запевнив він. За словами експертів, аби реставрувати собор, необхідно близько 25 мільйонів гривень. Однак грошей немає навіть на його обстеження, що коштує близько 220 тисяч. Спілка вже звернулася до Президента України з листом про затвердження Національної програми зі збереження сакральних пам’яток архітектури України, якою, зокрема, передбачено завершення інвентаризації дерев’яних церков в Україні та на українських етнічних землях із наступним укладанням уніфікованого індивідуального пам’яткоохоронного документа. Можливо, хоч перед проведенням чемпіонату Європи з футболу культуру перестануть фінансувати за залишковим принципом і зроблять перші кроки для збереження пам’яток, що формують імідж України в світі. Але поки що підстав для оптимізму бракує. “Німотна музика собору, музика отих гармонійно піднятих у небо бань1куполів — вона для тебе реально існує, ти здатен її чути, хоча інші, здається, до неї глухі”. Олесь Гончар Краєзнавці сподіваються, що завдяки розголосу в засобах масової інформації до Троїцького собору та інших пам’яток дерев’яної сакральної архітектури вдасться привернути увагу влади й громадськості. Фото Олеся Дмитренка
Погляд · “Національна мова і національна церква — це той духовний підмурівок, який допоміг уціліти вірменам як народу”. · S. 9Originalseite ↗

««ЦЦААВВЕЕДД ТТААННЕЕММ»» — — ССККААЗЗААЛЛИИ ННАААММ ВВІІРРММЕЕННИИ ІІ ВВИИДДААЛЛИИ ППРРААВВДДИИВВУУ ІІССТТООРРІІЮЮ УУККРРААЇЇННИИ

Марія КУЧЕРЕНКО Нещодавно в культурному житті Укра% їни та Вірменії сталася значна подія: у еч% міадзинському видавництві “Вагаршапат” побачила світ “Україна. Історія” Ореста Субтельного вірменською мовою. Подія приємна, я сказала б, зворушлива, адже нелегка, більш як трирічна праця україн% ських і вірменських істориків, переклада% чів, видавців увінчалася справді%таки не% ординарним виданням. Однак ностальгій% но%натхненний стиль повідомлення здав% ся мені не зовсім доречним, бо за радян% ських часів така книжка не могла бути ви% дана, а в нинішній Україні, знищеній мо% рально, зав’язлій в економічному хаосі й корупції, ця подія культурного життя за% лишилася непоміченою. Натомість, коли у Вірменії вже друкували наклад “України. Історії” Ореста Субтельного у вірменсько% му перекладі, у Криму натхненні новою політикою уряду вітренківці та члени ор% ганізації “Прорив” палили підручники з історії України, а коли вже їм забракло підручників із історії, віддирали обкла% динки з хімії та біології. Книжки привози% ли “символічно” тачкою і скидали до під% ніжжя пам’ятника Катерині ІІ. У незалежній Україні палили історію України! Однак форма осуду новітніх ге% ростратів української історії Ганною Гер% ман просто%таки зашкалила за своїм ци% нізмом. “Давайте дискутувати, разом ви% робляти концепцію гуманітарної політи% ки, разом писати нашу історію…”, — за% кликала вона. Правда може бути різною, а істина одна: нинішня влада в Україні з префіксом “анти” — антидержавна, анти% українська, антинародна, і якщо, як ска% зав поет В. Слапчук, “воля для українця, це коли руки вишиваним рукавом зв’яза% ні”, — то слід, нарешті, щось робити з ти% ми вузлами… Хоч би там як, а зневірена українська душа, попри всі кризи, ще не втратила лю% бові до життя, як і похідного від неї — по% чуття глибокої людської вдячності. Тож, тримаючи сьогодні в руках “Україну. Істо% рію” Ореста Субтельного вірменською мовою, не можна не висловити щирих слів вдячності Вірменії за таку увагу до до% лі колишньої посестри по радянському простору. Вірменія. Маленька держава на істо% ричній мапі. Вірмени, які разом із греками вважаються найдавнішими етносами сві% ту, зуміли за більш як три тисячоліття го% нінь зберегти свою самобутність, виро% бивши імунітет від засилля чужих культур. Їхнє бережне ставлення до своєї історії, мови, культурних традицій, що передаєть% ся з покоління в покоління генетично, по% ширилося і на інші культури. І вихід у світ вірменською “України. Історії” Ореста Суб% тельного — яскраве то% му свідчення. Розповідає Олек/ сандр Божко, Надзви/ чайний і Повноважний Посол України, вірме/ нознавець і перекладач, відповідальний редактор цього видання: “Працю% ючи у Вірменії, я пере% конався, що там замало знають про Україну, про нашу історію, особ% ливо про ті сторінки, які в радянські часи за% мовчувалися або спот% ворювалися. До того ж укорінені за комуністів негативні стереотипи постійно підживлюва% лися через російсько% мовне телебачення і пресу. Тому й виник% ла думка перекласти вірменською мовою книжку з історії українського народу. Ви% бір випав на працю Ореста Субтельного, яка здобула визнання в Україні та за її ме% жами. Цю ідею також підтримав знаний львівський історик Ярослав Дашкевич — автор численних досліджень з історії дав% ніх українсько%вірменських зв’язків, лю% дина надзвичайно шанована у Вірменії…” Праця над книжкою тривала понад три роки. Перекладачі Зара Туманян, Да% вит Багдасарян і відповідальний редактор видання Олександр Божко мали над% складне завдання. З подібними перекла% дами вірменським тлумачам ще не доводилося мати справу. Та й опо% відь у книжці закінчувалася 1991 роком, тож її було доповнено хро% нологією політичних подій в Укра% їні до 2010 року, включно з прези% дентськими виборами, а також пе% ребігом вірменсько%українських міждержавних зв’язків після здо% буття незалежності. Звичайно, книжка не побачила б світ, якби не Самвел Шагназарян — вірменсько%український підпри% ємець, пов’язаний з Україною не тільки бізнесом, а й родинними зв’язками. Двоє його синів — Гайк та Армен одружені з українками, обидва однаковою мірою добре во% лодіють вірменською і українською мовами. Олександр Божко охоче розпо% відає про Вірменію, завжди з вели% ким пієтетом і пошаною. Він уни% кає аналогій — просто констатує, однак вони самі собою приходять на думку, і то надто болісні. Скільки разів здавалося, що вірменський етнос знище% но, стерто з лиця землі, перетворено на прах, аж ні — народ знову і знову поставав із забуття, вражаючи феноменальною здатністю зберігати етнічну ідентичність. Ще й відроджував свою державність. Якщо колись на землі був Рай, то він був на вірменській землі, бо, за Біблією, саме на Вірменському нагір’ї райська річ% ка розгалужувалася на Фісон, Гіон, Тигр і Єфрат. Звідси, із цього “забутого раю”, почався пекельний шлях непокірного на% роду, про що так художньо переконливо розповіла Ліна Костенко у своєму вірші “Цавед танем”: Згоріли їхні селища, пропа% ли їхні мули, // Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,// Щоб мову свою рідну їх діти не забули, // Їм літери виводять вір% менки на піску. “Цавед танем” — “заберу твій біль” — так кажуть вірмени, коли хочуть підтрима% ти один одного. Народжений у муках втраті злигоднів вислів, ставав формулою об’єд% навчої сили, сенсом людської і національ% ної спільності — немає чужого горя, твоє горе є моїм горем, і ми живі, допоки ми ра% зом. Нині у Ечміадзині — духовній столиці Вірменії — зберігається, як найдорожча святиня, викувана із золота й інкрустована діамантами вірменська абетка. Її вірмен% ська діаспора подарувала своїй батьківщи% ні в ті часи, коли кремлівські ідеологи роз% пиналися на весь світ про “нову історичну спільноту — радянський народ”. І був той дарунок промовистіший за всі слова. Вірмени — чи не найрозпорошеніша нація світу. Вірменська діаспора в кілька разів перевищує кількість населення самої Республіки Вірменія. Однак навіть далеко за межами своєї батьківщини вона не втрачає духовного зв’язку з батьківщи% ною. Слід зазначити, що значною мірою об’єднавчим чинником вірменів, недолею розпорошених світами, є Вірменська апостольська церква, якій вони залиша% ються вірні упродовж усієї історії. Тепер і в нас, в Україні, чи не в кожному обласному центрі є храм, у якому відправа здійсню% ється вірменською мовою. Адже націо% нальна мова і національна церква — це той духовний підмурівок, який допоміг уціліти вірменам як народу. Звісно, сьогодні Вірменія переживає непрості часи, як і всі пострадянські краї% ни. Попри складні соціальні проблеми, вона і нині ревно плекає вітчизняну куль% туру. І коли умовно українське телебачен% ня сприймає глядача як щось примітивне, недоладне, готове перетравити все, що йо% му пропонують — ток%шоу “Окна” з не% нормативною лексикою чи гламурне “Ко% зирне життя” з його хамським гаслом “Красиво жити не заборониш” на тлі ма% сового зубожіння народу, — програми вір% менського телебачення акцентують увагу на вітчизняних культурно%пізнавальних передачах, намагаються “пересіювати” крізь сито елементарної людської моралі російський телевізійний простір, купують у Західної Європи високорейтингові цик% ли передач з театрального і кіномистецтва. Нещодавно колишній радянський простір приголомшила новина — ЮНЕС% КО оголосив столицю Вірменії Єреван Книжковою столицею світу, свого часу відмовивши у цьому званні Санкт%Петер% бургу. А тепер звернімося до статистики: у маленькій Вірменії 133 видавництва; ле% вова частка книг виходить вірменською мовою — 1370 назв, російською — 165 назв. Це вражаючі цифри для такої ма% ленької держави. Вражають цифри й щодо преси — на 138 газет вірменською річним накладом 25,9 млн прим. припадає лише 12 газет російською, які виходять у кіль% кості 3,3 млн прим. “У той час, коли ми питимемо пиво і споглядатимемо голи, вірмени насолоджуватимуться книжка% ми”, — підбив підсумок “Друг читача”. Вірменія має й відповідне законодавс% тво у галузі освіти. Так кожен, хто по%вер% тається додому з далеких країв, зобов’яза% ний віддати дітей саме до вірменської школи, хоча є й школи з російськими кла% сами — пропорційно кількості відповідної групи населення. І нікому з батьків не спадає вчинити інакше. Кожен має знати материнську, чи то державну, мову. І сте% жить за виконанням мовного законодавс% тва відповідна урядова установа. Та й під мовною Хартією вірмени не підписалися, як, до речі, й деякі європейські країни. Адже кожна держава знає, про яку мову їй треба подбати у першу чергу… Хочеш того чи ні, а все сказане — на% віть у такий стисло%калейдоскопічний спосіб — спонукає до запитань, риторич% но звернених до самих себе: чому ж у нас не так? чому самі себе так зневажили? чо% му стільки часу колінкуємо, приречені на животіння? Зрозуміло одне: життя без по% чуття власної і національної гідності несу% місне з життям. Саме через це своє життє% ве кредо вірменська цивілізація викликає повагу всього світу. “Жертовність — непо% рушна частина вірменської історії, — ска% зав Папа Римський Іоанн Павло ІІ. — Че% каю того дня, коли поцілую вірменську землю, обагрену кров’ю стількох жертв… Геноцид вірменів став прелюдією до нас% тупних жахів: двох світових війн, незлі% ченних регіональних конфліктів і навмис% но організованих кампаній із винищуван% ня людей, у результаті яких втратили жит% тя мільйони віруючих…” А тепер щодо геноциду в Україні — чи знаєте ви, що “насправді” його тут ніколи не було (не будемо заглиблюватися, чому за переписами 1926%го та 1937 років укра% їнців поменшало на 15 %, тоді як кількість інших народів збільшилася на 20 %)? А ще (перепрошую за таку хронологічну непос% лідовність) не забудьте, що саме імпера% торська родина брала безпосередню участь у викупі Шевченка з кріпацтва (який невдячний Тарас Григорович! — чи не так?). Чи ви ще сумніваєтеся, що якби не далекоглядна політика Сталіна, не ба% чити б нам перемоги у Другій світовій вій% ні (щоправда, німців загинуло 8 млн, а ра% дянських людей — 40 млн, з них — 20 млн українців, хоча точних втрат ніхто не знає, бо радянська людина — все одно що пі% щинка в пустелі)? Як і те, що УПА — чис% тої води колабораціоністи, які заслугову% ють на всенародну анафему? Це я — як ви вже, мабуть, здогадалися — про зміни, яких зазнали підручники з історії України з вказівки Дмитра Табачника. Не буде те% пер в історії України ані безвусих Героїв Крут (бо як пояснити, виходячи з “кон% цепції спільної історії”, за що вони покла% ли свої молоді голови?), ані слави Січових стрільців, які омили своєю кров’ю підніж% жя гори Маківки, і зовсім недавньої істо% рії — Майдану… Як вирівнюється україн% ська історія, як дивно%обтічно влягається вона у спільний історичний простір!.. Усе набагато простіше, ніж здавалося, якщо по%прокрустовому! “Це наша спільна істо% рія, — проголошує депутат Російської Держдуми Сергій Марков, — мови не мо% же бути, що це внутрішня справа Украї% ни”. І це не просто нахабна сентенція ок% ремого російського депутата — це вияв послідовної імперської політики стосовно України. Тож слід пам’ятати: якщо зараз нам забракне духу протистояти цьому ша% леному тиску, якщо пустимо ситуацію на гальма, матимемо правдиву історію Украї% ни тільки у варіанті щойно виданої книж% ки — “Україна. Історія” Ореста Субтель% ного вірменською мовою…
Світла пам’ять · “У культурному просторі утворюється зяюча пустка, яка довго й болісно нагадуватиме: це була непересічна особистість”. · S. 10Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

ливою, порядною людиною, люблячим чоловіком і батьком. Саме тому, гадаю, присвячене йому видання пронизане теплом і любов’ю всіх, хто його створював. Ошатний том приємно взяти до рук: зовнішній лаконізм і вишуканість поєднуються з обсяжністю і змістовою глибиною. Книга чітко структурована, містить біографічну довідку і розлогий нарис про життя і творчість цієї непересічної людини. Розділ статей самого Рибалка з бібліографічним покажчиком праць засвідчує його значний особистий внесок у розвиток української культури, у процес створення нових духовних цінностей. Зміст другого розділу становлять статті вчених різних наукових галузей, у котрих як науковець працював і Олександр Леонідович. Прикметно, що відкриває його дослідження доктора філологічних наук, професора Національного університету “Києво-Могилянська академія” Лариси Масенко, у якому вперше проаналізовано творчість О. Рибалка у галузі мовознавства. Загалом же багатоаспектний його доробок ще належить дослідити. Адже Олександра Леонідовича цікавили історичні й сучасні проблеми не лише українські, а слов’янського світу загалом, переважну більшість мов якого, до речі, вивчив самотужки й контактував зі славістами Центральної та Східної Європи. Окремим розділом до видання ввійшло 32 спогади сучасників. Завдяки їм маємо розмаїту мозаїку Рибалкового життя, складену з окремих епізодів, зустрічей, почувань і вражень, діалогів. Завдяки їм у слові закарбувався образ невтомного трудівника української многотрудної ниви. Завдяки їм у книзі б’ється правдиве українське серце. Розгорнімо її, відкриймо для себе багатий світ нашого талановитого земляка-патріота і причастімося його безмежною любов’ю до України.
Світла пам’ять · “У культурному просторі утворюється зяюча пустка, яка довго й болісно нагадуватиме: це була непересічна особистість”. · S. 10Originalseite ↗

ШАНУЙМО І ВШАНОВУЙМО СВОЇХ ЗЕМЛЯКІВ

Людмила КОНОВАЛЮК Коли не стає людини такої духовної потуги й інтелектуального потенціалу, як Олександр Рибалко, у культурному просторі утворюється зяюча пустка, яка довго й болісно нагадуватиме: це була непересічна особистість, яка чесно й безкомпромісно верстала свій життєвий шлях, визначивши для себе завдання і надзавдання — утверджувати й збагачувати світ українства. Ми відчули це, коли 5 січня 2009 року головний редактор наукового часопису “Пам’ятки України: історія та культура” відійшов у вічність. Та за рік з’явилася унікальна книга, яка заговорила до нас мовою його праць, наукових, публіцистичних статей, оприявнила великий масив зробленого його розумом і руками — і прийшло усвідомлення того, що він залишив по собі добрий слід. І протяг у душі від пустки бодай трохи стишився. У Клавдіївській школі відбулася презентація книжки з промовистою назвою, що вичерпно передає людську сутність того, кому вона присвячена: “Правдиве українське серце: Олександр Рибалко”. Видання представила ініціатор створення збірника на вшанування пам’яті коханого чоловіка, друга, однодумця, колеги дружина О. Рибалка — Катерина Василівна, головний редактор науково-методичного журналу для вчителів української мови й літератури “Дивослово”. Разом із кандидатом історичних наук, науковим співробітником Інституту української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України Ігорем Гиричем, вона виступила укладачем та здійснила загальну редакцію видання. Катерина Василівна розповіла присутнім, як зродилася ідея створити цей духовний пам’ятник чоловікові, екзистенційною домінантою якого була книга, як удалося протягом року (надзвичайно стислий термін) здійснити цей шляхетний намір — випустити у світ солідний том на 832 сторінки. На мою думку, головним рушієм у цій справі була велика любов дружини, її наполегливість і щирий порух сердець широкого кола друзів, колег, науковців та авторів, які знали й цінували О. Рибалка і які виступили співтворцями книги. Сама тема зустрічі зумовила теплу довірчу атмосферу, в якій проходило спілкування. Та інакше й не могло бути, адже йшлося про подію небуденну, зміст розмови торкався Пам’яті, — а це вже глибинно-трепетне, особистісно-болюче, пов’язане з тими морально-етичними категоріями, на яких тримаються наші святощі. Присутніх, серед яких були переважно вчителі, цікавило, як і чим О. Рибалко жив і працював, які мав захоплення, чим займався у вільний час. Відповідь на ці питання була несподіваною навіть для тих, хто ближче знав Олександра Рибалка за його життя: “Справді вільними в нього було два дні на рік — Різдво і Великдень, а крім роботи, у нього була… робота”. Розповіла Катерина Василівна про те, яким блискучим редактором був Олександр Леонідович, які принципи й підходи сповідував у роботі, як тонко відчував больові точки в нашій історії і сьогоденні, як самовіддано працював на вигоєння і збагачення українства. О с о б л и в о ю щемно-ліричною нотою зворушили присутніх вірші Катерини Василівни, які в презентованій книзі становлять один із прикінцевих розділів під назвою “Пори року — без тебе”. У них не лише біль і печаль, а й вдячність Долі, що подарувала такого чоловіка. Від імені громадськості селища на вечорі виступила Ніна Несіна, яка, зокрема, підкреслила високі моральні якості Олександра Рибалка, його професіоналізм, уміння “поле своєї захопливої діяльності ретельно засівати добірним зерном упродовж багатьох років, — і це давало вагомі плоди, які працювали не тільки на особистий авторитет, а й на авторитет нації, країни”. Н. А. Несіна висловила пропозицію встановити меморіальну дошку на фасаді Клавдіївської школи, у якій навчався і яку із золотою медаллю закінчив Олександр Леонідович: “Тоді кожен школярик запитає в учителя, хто ж такий О. Рибалко, і, можливо, захоче у чомусь бути схожим на нього”. Цю ідею підтримала заслужена вчителька України з Бородянки Л. І. Шарапа. Вона виступила з ініціативою: вулицю, на якій жив О. Рибалко, назвати його іменем, а в школі запровадити традиційні Рибалківські читання. Усі ці пропозиції логічно постали у світлі великого масиву матеріалів самого Рибалка і про Рибалка, уміщених у книзі “Правдиве українське серце”. Маємо вміти цінувати своїх визначних земляків-односельців. Ще за життя. А надто, коли вони відходять у засвіти. Тоді справа гідного вшанування і увічнення їхньої пам’яті стає нашим святим обов’язком. Діана САРКІСЯН: Мені пощастило спілкуватися з Олександром Леонідовичем, не раз, як і багато хто з клавдіївців, користувалася книжками з його знаменитої бібліотеки. Запам’ятався зич-
Світла пам’ять · “У культурному просторі утворюється зяюча пустка, яка довго й болісно нагадуватиме: це була непересічна особистість”. · S. 10Originalseite ↗

СІЧЕСЛАВ ПОПРОЩАВСЯ З ВОЛОДИМИРОМ ЗАРЕМБОЮ

21 листопада після тяжкої хвороби помер Володимир Іванович Заремба — відомий січеславський письменник, журналіст, просвітянин, громадський діяч. Його перу належать численні оповідання, повісті, нариси, статті — і всі вони присвячені Україні, українській історії, українському народові. Свого часу Володимир Заремба доклав чимало зусиль для збереження пам’яті про українського етнографа і поета Івана Манжуру, завдяки цим турботам у Севастопольському парку знайдено могилу етнографа, встановлено пам’ятник. Володимир Заремба привернув увагу громадськості і до незаслужено забутого Олександра Поля, завдяки якому місто має чудовий Історичний музей. Володимир Заремба ніколи не цурався важкої праці на користь України, навіть у ті часи, коли це було вельми небезпечно. Брав активну участь у русі дисидентів-шістдесятників; він — один із авторів відомого “Листа творчої молоді Дніпропетровська” (1970), що містив протест проти насильного російщення української культури. Володимир Заремба багато років очолював Дніпропетровське об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта”, заснував і видавав патріотичну газету “Січеславський край”, самовіддано працював в обороні рідного слова. У книжці Володимира Заремби “Фатальний вибір”, яка містить спогади про минулі роки, йдеться про боротьбу шістдесятників із совєцьким режимом, про зустрічі автора з цікавими людьми, справжніми патріотами нашої Батьківщини. Серед творів, що склали цю книгу, й оповідання про спротив повстанців у 1940-і роки совєцькій аґресії. Володимир Заремба вірив у людей, які стають на оборону України не тільки зі зброєю, а й своїм талантом митця зміцнюють патріотичний дух народу. Це була провідна ідея його громадської діяльності. Заремба Володимир Іванович народився 4 липня 1941 р. в с. Новожукові (нині Іскра) Рівненської області. Закінчив Дубенський культосвітній технікум, а згодом — факультет журналістики Львівського університету. 1964 р. отримав призначення до зональної газети “Прапор юності” (по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях). Із тих пір жив у Дніпропетровську, активно займався краєзнавством. 1972 р. видав повість “Іван Манжура”, за яку зазнав переслідувань. Під час перебудови з-під його пера вийшли повісті “Василь Корнієнко”, “Скарб Дикого Степу”, “Подарована краса”, трилогія “Три шляхи до вівтаря”, збірка оповідань “Подарунок на іменини”, нарисів “Стежка до села”, книжка “Доля”, повість-роздум “Далеко від України, серцем з Україною”. Володимир Заремба досліджував життєві і творчі шляхи багатьох українських письменників та діячів культури. Вів активну громадсько-політичну роботу. Очолював Дніпропетровське обласне об’єднання “Просвіти”, був радником голови Дніпропетровської обласної ради народних депутатів із питань культури, на початку 90-х працював начальником обласного управління культури, редактором обласної просвітянської газети “Січеславський край”. Правління Дніпропетровської обласної організації НСПУ, Дніпропетровське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, Центральне правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, редакція “Слова Просвіти” висловлюють глибокі співчуття рідним і близьким Володимира Івановича Заремби та його дружині Ганні Максимівні Зарембі, вірному другові й соратниці покійного, яка впевнена, що її чоловік продовжить життя у наших благородних справах.
Світла пам’ять · “Вони жили чесно і безкомпромісно, утверджуючи й збагачуючи світ українства”. · S. 11Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

них музичних інструментів”, “Різдвяний вертеп на Волині” та інші. О. Ф. Ошуркевичу належать важливі історіографічні дослідження з фольклористики та етнографії. Велике наукове значення мають його статті про З. Доленгу-Ходаковського, О. Кольберга, М. Костомарова, П. Чубинського, Ф. Вовка, Н. Димнича, О. Цинкаловського, С. Козицького. Цікавою сторінкою творчої біографії О. Ошуркевича стало літературне краєзнавство. Постаті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Олени Пчілки стали об’єктами його вивчення через народні перекази, спогади. Окремими книгами з передмовами, коментарями та примітками вийшли “Оповіді Шевченкового краю”, “Родина Косачів і волиняни”, “З фольклорної криниці Франкового села”, “До джерел”. В окрему книгу-антологію “Берестецька голгофа” дослідник упорядкував українську поезію про Берестецьку битву 1651 року. А до того з’явилися численні публікації О. Ошуркевича про ці героїкотрагічні події у збірниках матеріалів наукових історико-краєзнавчих конференцій у Луцьку, Рівному, Львові. Загалом перу дослідника належить понад чотири сотні публікацій, які містять безцінну інформацію про історичне минуле й сьогодення України, її духовну та матеріальну культуру. Не завжди зручний чиновникам, він аж через роки після виходу на пенсію отримав давно здобуте самовідданою працею звання “Заслужений працівник культури України”. Одним із перших підтримав створення у музеї осередку “Просвіти”, був його найактивнішим учасником. Колеги й послідовники Олекси Ошуркевича першу обласну етнографічну конференцію “Народна культура — шлях до себе” приурочили до 70-річчя науковця, який через усе життя проніс любов до рідного краю. ник чеської антології “Весняна Влтава”, збірки “Міст”. Разом із відомим перекладачем і дипломатом Раулем Чілачавою перекладав багато художніх творів із грузинської мови. Протягом останніх трьох років викладав також на кафедрі загального і слов’янського мовознавства НаУКМА. Він народився за рік після знищення Миколи Зерова. І він, як і неокласик, також мав по батькові “Костьович”. Якщо Зерову випало поповнити пантеон митців “розстріляного відродження”, то Житник жив і працював у час боротьби за українську мову. Його лекції були надзвичайно патріотичними, часом занадто емоційними, але водночас украй змістовними. Знайомі Володимира Костьовича завжди згадували, як він любив розповідати про Павла Тичину. Говорив, що той дав йому “благословення” на перекладацьку й літературну творчість. Сам Житник часто згадував, як до нього в гості заходили відомі українські поети. “Любили борщ, що готувала моя мати”, — віджартовувався Володимир Костьович. Коли студенти його запитували: “А як до Вас правильно звертатися: Володимире Костьовичу чи Володимире Костянтиновичу?”, — то жартома відповідав: “А я — як Зеров, відгукуюсь і на ямб, іна хорей…”. Володимир Житник завжди залишався в душі молодою людиною, яка вміла радіти життю в усій повноті. Шлях у філологію розпочався з любові до чеської мови, чеського літературного модернізму та захоплення Т. Шевченком. Як підсумок, з’явилася кандидатська дисертація про рецепцію Т. Шевченка в новітній чеській літературі. Сумно і страшно використовувати слово “спадщина” до наукового доробку Володимира Костьовича. Не віриться, що цієї іскрометної людини вже немає на нашій грішній землі. Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, НаУКМА
Світла пам’ять · “Вони жили чесно і безкомпромісно, утверджуючи й збагачуючи світ українства”. · S. 11Originalseite ↗

ВІДЛЕТІВ У ВИРІЙ ВІЧНОСТІ

Наталя ГАТАЛЬСЬКА, завідувач відділу етнографії Волинського краєзнавчого музею 9 жовтня спочив після трудів праведних відомий в Україні й цілому слов’янському світі фольклорист, етнограф, краєзнавець, музейник волинянин Олекса Ошуркевич. Лауреат премії ім. Павла Чубинського 1990 року, заслужений працівник культури України (2006 року), автор понад двох десятків книг відійшов, як завжди це буває, невчасно, зарано, бо ще лежать у видавництві “Волинська обласна друкарня” два рукописи, ще сотні, а чи й тисячі нерозшифрованих польових матеріалів, зібраних за 55 років подвижницької праці на Волині й Поліссі, Дрогобиччині, Житомирщині й Черкащині. Ще колеги-музейники очікували на рецензію тематико-структурного плану майбутнього етнографічного музею “Волинська дома”. І від того біль утрати встократ гостріший і пекучіший. Олекса (Олексій) Федорович Ошуркевич народився 1 квітня 1933 року в славному волинському містечку Берестечку, що зручно розташувалося на березі річки Стир на стику трьох областей: Волинської, Львівської і Рівненської. Батьки, шануючи освіченість, зуміли вивчити і своїх трьох дітей. Найстарший Олексій обрав фах філолога, закінчивши 1957 року Львівський державний університет імені Івана Франка. Свою закоханість у традиційну культуру рідного народу проніс через усе життя. Не випадково темою першої наукової роботи (дипломної) була “Народно-пісенна творчість Волині”, а першим друкованим виданням стала книга “Пісні з Волині”, що вийшла ще 1970 року у видавництві “Наукова думка”. Трудову біографію Олексій Ошуркевич розпочав журналістом районних газет на Львівщині, Івано-Франківщині, Волині. Але надзвичайно чутливий до неправди, нетерпимий до фальші, “шту- Володимир Костянтинович народився 28 листопада 1938 р. в с. Великі Будища на Полтавщині. Закінчив філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Кандидат філологічних наук. Із 1968 до 1994 року працював у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка (на кафедрі слов’янської філології), а з 1994 року перейшов до Могилянки, де до 2001 року був завідувачем кафедри української мови НаУКМА. Автор понад сотні наукових статей, перекладач із 14 мов (56 авторів, понад 300 творів). Серед основних наукових студій В. Житника можна згадати такі: “Т. Г. Шевченко в слов’янських перекладах (Традиції і перспективи)”, “Наукові основи персональної текстології (На матеріалі творчості Т. Г. Шевченка)”, “Чеські і словацькі будителі та українські києвомефодіївці (концепції розвитку слов’янських народів, їх мов і літератур)”, “Slovenska litera- tura na Ukrajine”. Володимир Костьович Житник був не просто викладачем Києво-Могилянської академії (спочатку кафедри української мови, а протягом останніх трьох років — загального і слов’янського мовознавства). Він був добрим духом Академії, ангелом-охоронцем високої культури, ошатної української мови, незаперечним науковим авторитетом. Його надзвичайно любили студенти через дотепні історії, якими Володимир Костьович пересипав кожну свою лекцію. Житник був символом справжньої науки й, водночас, ця людина мала якийсь дивовижний оберіг від фальшу, цинізму, плебейства. Поводячись зі студентами завжди приязно, дружньо, він ніколи не переходив етичної межі. Етичні принципи були для Володимира Костьовича визначальними. Все життя цього науковця — прагнення прищепити любов до української мовив молоді, утвердити статус української мови в нашій державі. Хоча також В. Житник карства” (як називав сам), коли в суспільному житті чорне треба було називати білим і навпаки, він не зміг працювати в радянській журналістиці. “Навіть у казках було більше правди, ніж у місцевій пресі”, — повторював Олекса Федорович. Дослідника вабили український фольклор, літературне краєзнавство. О. Ф. Ошуркевич обрав у професійній діяльності свій шлях: збирача й дослідника усної народної творчості українців. Єдиною, незрадливою любов’ю його подвижницького життя стала рідна пісня, витворена співучим українським народом протягом століть. Важко знайти у Волинській області та прилеглих територіях Рівненщини, Львівщини, Берестейщини куточка, де б не бував цей невтомний дослідник. Вивчення усної народної творчості побуту українців, традиційних промислів і ремесел, топоніміки, діалектологічних особливостей місцевих говірок, він вважав основним завданням фольклорно-етнографічних експедицій, які організовував та очолював протягом багатьох років. Але найпродуктивнішими, найефективнішими все ж вважав індивідуальні виїзди, під час яких спокійно, без поспіху можна було знайти індивідуальний підхід до респондента, налаштувати його на відвертість, заохотити до співу чи оповіді. Наукова діяльність Олекси Ошуркевича багатогранна, та насамперед він був невтомним збирачем зразків усної народної творчості. Дослідник записав понад 6 тисяч українських народних пісень, 250 казок, близько 900 легенд і переказів, майже півтори тисячі прислів’їв і приказок. Значна кількість зібраних ним фольклорних матеріалів зберігається у відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, у фондах Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника, Львівської державної музичної Академії імені М. В. Лисенка, Волинського обласного державного архіву, Волинського краєзнавчого музею. Численні матеріали, зібрані О. Ошуркевичем, потрапили до різноманітних фольклорних збірників. Окремими книгами вийшли збірка казок “Чарівне кресало”, “Лірницькі пісні з Полісся”, “Пісні з Колодяжна”, “Затрубили труби: з історії народ-
Світла пам’ять · “Вони жили чесно і безкомпромісно, утверджуючи й збагачуючи світ українства”. · S. 11Originalseite ↗

ВОЛОДИМИР ЖИТНИК IN MEMORIAM

7 листопада не стало Володимира Житника. Він помер раптово, від ін% сульту, вночі. Володимир Костьович — людина%легенда, знаний мовозна% вець, перекладач і поет, лауреат пре% мії ім. Максима Рильського в галузі художнього перекладу (1998, за пе% реклади з чеської мови творів П. Без% руча, І. Волькера, З. Бездєкової), кандидат філологічних наук, доцент, викладач Національного університету “Києво%Могилянська академія”, пе% рекладач українською мовою славно% звісного студентського гімну — “Gau% deamus”… зробив чимало і для літературознавства й теорії перекладу, оскільки починав саме з вивчення перекладів Т. Шевченка в чеській літературі. Володимира Костьовича привів у Могилянку теперішній почесний президент НаУКМА В’ячеслав Брюховецький, оскільки В. Житник був першим університетським викладачем В’ячеслава Степановича. Володимир Костьович мав дивовижне відчуття гумору. Він не нарікав на важкість життя, а завжди йшов цим світом із широко розплющеними й усміхненими очима і піднятою до сонця головою. Оптимізм був його особливою рисою. А ще — Володимир Костьович свого часу перебував у центрі культурно-перекладацького життя в Україні. Тому лекції й практичні заняття з культури мовлення, зі стилістики української мови, з чеської мови були пересипані історіями про цікаві зустрічі з відомими перекладачами, мовознавцями, письменниками, про яких ми сьогодні можемо довідатися вже хіба що з енциклопедій та підручників. Володимир Житник був людиною, безперечно, неокласичного штибу: знавець латини, фахівець із української філології, він видавався справжнім неокласиком. Він був “титаном” у ренесансному значенні цього слова. Не випадково Володимир Костьович дуже любив поезію Данте, сонети якого майстерно переклав українською мовою. В. Житник — автор збірок “Зелений вітер”, “Причали”, монографії “Поезія Антоніна Сови”, низки перекладів з чеської, словацької, польської мов творів П. Безруча, В. Незвана, З. Бездєкової, М. Валека, Я. Чехоня, Є. Шиманського та ін.; упоряд-
Дитяча сторінка · “Того дня, коли дитина перестане фантазувати, людство зубожіє”. · S. 12Originalseite ↗

ДЕНЬ ЯК МАЛЕНЬКЕ ЖИТТЯ

У листопаді 2007 року письменниця, перекладачка Галина Кирпа у статті, присвяченій Астрід Ліндґрен писала: “Україна запізнилася належним чином зустріти 100-ліття письменниці — скажімо, видати її 13-томне зібрання творів у перекладах Ольги Сенюк… Тож сподіваймося, що все надолужимо, і світ, створений Астрід Ліндґрен, знов і знов оживатиме в дитячій уяві, бо, за твердим переконанням письменниці, “того дня, коли дитина перестане фантазувати, людство зубожіє”. До речі, відгуки в Інтернеті на статтю Кирпи навдивовижу теплі, вдячні (наприклад, “вона й сама трішечки Ліндґрен”), що свідчить про суспільну потребу в таких письменниках і творах. Тож як надолужуємо згаяне? Надія КИР’ЯН Фото автора ПРОЕКТ ВИДАВНИЦТВА “МАХАОН” Останнім часом у цьому напрямі чима% ло зроблено відомим дитячим видавниц% твом “Махаон”, розроблено проект ви% дання творів видатної шведської казкар% ки, яка єдина у світі двічі удостоєна премії ім. Г. К. Андерсена. Цим проектом опіку% ється редактор Надія Шевченко. Видав% ництво встановило тісний контакт зі спадкоємцями Ліндґрен, отримало дозво% ли на видання. Нещодавно вийшли в світ книжки “Роня, дочка розбійника”, “При% годи Еміля з Льонеберґи” (переклала Оль% га Сенюк), “Лотта з бешкетної вулиці”, збірник казок “Домовичок Нільс Карл% сон”, нині на виробництві збірник казок “Сонячна галявина” (переклала Галина Кирпа). Нові переклади видано за під% тримки Шведської ради з питань культури KULTURRADET. “На цьому ми зупинятися не збираємо% ся, — говорить Надія Шевченко. — Готує% мо в новому художньому оформленні до друку твори, які раніше видавалися, зокре% ма, “Веселкою”: “Брати Лев’яче Серце”, “Міо, мій Міо”, “Расмус%волоцюга”, “Ма% лий і Карлсон, що живе на даху”, “Знаме% нитий детектив Блюмквіст”, “Пеппі Дов% гапанчоха”. Ольга Сенюк зараз перекладає “Ми всі з Бюлербю” (попередньо планує% мо назвати “Діти з Гамірного”, оскільки Бюлербю українською — Гамірне). “Маха% он” планує максимально представити тво% ри найвідомішої дитячої письменниці, які раніше не перекладалися українською”. Перекладачі зі шведської мають і дос% від, і бажання до цієї роботи. Галина Кир% па розповідає: “Якби Ольга Сенюк поду% жала всі нові твори перекладати сама, то кращого перекладу ми б не мали, я схиля% юся перед її майстерністю. Вона блискуче “пересадила” твори Ліндґрен на україн% ський ґрунт. До речі, пані Ользі (єдиній із українських письменни% ків!) після багатолітнього листу% вання випало щастя побачитися з Астрід Ліндґрен навесні 1993 року. Це відбулося в просторому по% мешканні письменниці, де вона вже майже п’ятдесят років жила сама. Зустріч, обумовлена в двад% цять хвилин, перетворилася на щиру двогодинну розмову двох приятельок. Для Ольги Дмитрівни навіть кава в оселі славетної гос% подині видалася райським напо% єм. Насамкінець зворушена Астрід пообіцяла до наступної їхньої зус% трічі вивчити українську мову. “І я тяжко пожалкувала, — згадує Оль% га Сенюк, — що закони людського буття непереборні, плин часу не% відворотний. Так би хотілося, щоб ця людина жила ще довго%довго, щоб з% під її легкої руки й далі виходили такі ше% деври”. Оскільки Ольга Дмитрівна все ж не встигне виконати вчасно таку велику ро% боту, вона сказала, що цей проект ми зро% бимо вдвох. Перекладатиме трилогію “Еміль”, а я — решту. Я високо ціную її довір’я і не підведу. Ліндґрен — це людина й письменниця, яку не можна не любити. Вона маловідома українцям. Читаю в ори% гіналі спогади про неї, бачу її ближче, якою вона була з колегами, скількох авто% рів виростила, підтримувала, змушувала працювати зі словом. Іван Рябчій нещодавно зробив ексклю% зивне інтерв’ю для України з донькою письменниці Карін, відомою перекладач% кою з німецької та скандинавських мов. Донька розказала, що Астрід була надзви% чайно скромною. Напевно, їй було б див% но побачити те, що робиться зараз у нас у дитячій літературі (і не тільки), “черги” за преміями тощо. Вона була вище за все це”. Відомо, що твори видатної шведки пе% рекладені 90 мовами, видавалися безліч разів. Була вона й бідною, і дуже замож% ною. Але, маючи багато грошей, нітрохи не змінила стилю свого життя, зате побу% дувала й утримувала прекрасну дитячу лі% карню, якою нині опікуються спадкоємці. ПЕРЕДАЙ ДОБРО ПО КОЛУ “З розуміння, що день дитини дорів% нює цілому життю, розпочалася наша дружба зі світом Астрід 17 років тому, коли створювали полтавський навчально%ви% ховний комплекс “Паросток”, — згадує директор закладу Олена Крамарева. — Ди% тинство “за Астрід” стало образною мо% деллю мети та результату діяльності нашої школи. Відверто кажучи, непросто вико% нувати всі вказівки освітянських кермани% чів і водночас зберігати в дитині дитяче… У розв’язанні цієї нелегкої задачі нам допо% магає дух книжок великої шведки”. Кілька років тому мені довелося побу% вати на першому випускному в школі, яку назвала б, без перебільшення, “школою своєї мрії”. Класи тут невеликі (школа платна), а кожним із випускників можна пишатися. Ці діти легко вступають до будь%якого ВНЗ, адже мають ґрунтовні знання, а окрім цього — всі непересічні, творчі особистості. Вони складають вірші, пісні, грають на музичних інструментах, танцюють (у школі викладають основи хо% реографії), самі моделюють костюми для виступів і ще багато іншого. Цінують дружбу, допомагають одне одному, підтри% мують, старші виховують менших. Завжди привітні, немає жодних ознак зарозумі% лості, вихваляння дорогими речами, схи% ляння перед матеріальними благами, що так характерно для нинішнього спожи% вацького суспільства. Щиро люблять своїх учителів, пишаються випускниками. У школі багато цікавих проектів: діти шану% ють ветеранів війни та праці свого міста, знають їх особисто, дружать із мешканця% ми геріатричного пансіонату тощо. На сті% нах — стенди з висловлюваннями класи% ків, мудрими порадами: “Завжди знай, ку% ди пливеш”; “Не забувай і не дай забути іншим про обов’язок”; “Немає безвихід% них ситуацій. Є оригінальні рішення”; “Слухай свою музику, а не музику спокус% ників”; “Не май стереотипів. Завжди оці% нюй ситуацію наново”; “Вмій навчатися (не тільки на власних помилках)” тощо. Подібне є в багатьох школах. Але тут усе це не лише написано на папері, так живуть. Для прикладу, розповім про один тра% диційний день у школі — святкування дня народження Астрід Ліндґрен. Відзначають його щороку за будь%яких умов. Наприклад, минулого року в листо% паді був карантин. Дітям дали завдання — святкувати вдома, а потім до школи при% нести розповідь, світлини про цю подію. Ось уривок із твору тодішньої восьми% класниці Дарини Курячої: “Я люблю й шаную цю письмен% ницю, тому вся моя родина з великою радістю святкувала її день народження. Я дуже ба% гато розповідала моїм рідним про життя Астрід, її ідеї, лю% бов до дітей. Усі члени моєї родини із захопленням сприйняли пропозицію до% торкнутись до її чарівного сві% ту… Подумала, що кожен член моєї родини схожий на яко% гось героя Астрід. Наприклад, я — Роня, мама — королева Ловіса, тато — Матіс, тітка Таня — Пеппі, дядько Андрій — Карлсон, а їхній маленький синочок — пан Нільсон. Ба% буся була фрекен Бок, дідусь — Малюком, а їхня собачка Марта — Бімбо. Доки всі завзято виготов% ляли костюми, ми з мамою натхненно го% тували святкові страви. Смажили та туш% кували тюфтельки Карлсона, тісто уперто хотіло втекти, але я не менш уперто роби% ла з нього булочки фрекен Бок. Мама ва% рила какао, і в повітрі відчувався дух каз% ки… Ми всі перетворилися на казкових героїв, дорослі з головою пірнули в ди% тинство… Я тим часом із великим задово% ленням взяла участь у телефонній вікто% рині, присвяченій творчості Астрід, яка в часи карантину заміняла наші шкільні змагання. Це було схоже на мозковий штурм, усі мої внутрішні резерви були за% діяні…” Цей уривок із твору Дарини свідчить, яке свято зуміла вдома організувати одна дитина з гімназії “Паросток”. А уявіть, що можуть зробити 70 дітей (стільки тут уч% нів) та ще й під керівництвом таких само активних учителів. Допомагали й батьки, які брали участь у всіх заходах. Ми з Надією Шевченко з “Махаона” ледве встигали стежити за всім. У залі, біля портрета шведської казкар% ки стояли великі вази з водою, куди кож% на дитина по черзі ставила свою квітку зі словами: “З днем народження, Астрід!”, щиро зізнавшись перед тим, за що любить її твори. Потім усіх запросили до їдальні, де пригостили “шведським” сніданком — булочками, пирогами й какао під музику зі шведських фільмів за казками Астрід Ліндґрен. Далі Олена Крамарева презентувала три номери дитячого часопису “Довга% панчоха”, які видали учні (серед них свої журналісти, набірники, верстальники, ди% зайнери тощо) за фінансової підтримки відділу у справах сім’ї та молоді Полтав% ської ОДА та студентів%волонтерів із гім% назії міста Віммербю (Швеція), з якими полтавські школярі познайомилися і по% товаришували під час поїздки на батьків% щину казкарки. Часопис безкоштовно по% ширюють у школах Полтавщини. Однією з ініціатив школи “Паросток” є акція “Передай добро по колу” — заклик до добрих справ, які оприлюднює видання. Далі у музеї Астрід Ліндґрен діти де% монстрували нові експонати. Провели ці% каві ігри, вікторини, конкурси на “най% кращого Карлсона”, “найкращу Пеппі” тощо. Опісля вийшли на шкільне подвір’я, де катались на конях, як Астрід і герої її творів, лазили по деревах, перестрибували через “прірву”, провели змагання на “най% кращий весняний крик Роні” тощо. Завершилося свято біля святкових пи% рогів на честь Астрід Ліндґрен, які спекли школярі та їхні батьки. Запалили 103 свіч% ки, ще раз привітали іменинницю. Для них вона жива і чує слова любові й поша% ни у чарівній країні Нангіялі, де, як вва% жала письменниця, оселяються душі, що покидають землю. Туди учні пишуть лис% ти, дякуючи за прекрасні твори й чудових героїв, які роблять красивим і змістовним життя дітей та їхніх батьків.
Життя продовжується! · “Рецепт вічної молодості — душа, що не старіє, очі, що не гаснуть і віра, яка не вщухає?!” · S. 13Originalseite ↗

О ОЛ ЛЬЬГГА А К КУУХ ХА АРРЕЕН НК КО О:: «ПОДІЛЕНА РАДІСТЬ ПОДВІЙНА, А ПОДІЛЕНЕ ГОРЕ ВДВІЧІ МЕНШЕ»

— Ольго Василівно, розкажіть про волонтерський центр. — Волонтерський рух “Пенсіонер України” почав роботу 1997 року. За цей час він набрав широкого розмаху в усіх областях України, Києві та Севастополі. Cпочатку було дуже важко працювати, адже люди не бачили перспективи волонтерського руху, ставилися до нас скептично. Однак дуже швидко ми досягли значних успіхів. До доброчинної роботи мене заохотила професор Олена Іванівна Стеженська, яка зараз на пенсії, але є почесним керівником волонтерського центру. Почали з організації виїзних міжобласних семінарів. Їх на нашому рахунку — уже 14. Окрім цього, в кожній області організовано волонтерський центр і призначено керівників, які здебільшого працюють і тепер. По всіх областях волонтерських центрів — 27. На перше півріччя 2010 року в Україні при РОВУ нараховується 630 тисяч волонтерів, які піклуються про учасників війни, соціально незахищених одиноких людей. Наприкінці кожного року організовуємо збори волонтерів, підбиваємо підсумки, нагороджуємо кращих дипломом “волонтер року”. Основною нашою проблемою є практично повна відсутність законодавчого поля для волонтерської діяльності на теренах нашої держави. Ще 2006 року ВР було запропоновано законопроект “Про волонтерський рух в Україні”. Прийняття Закону чекаємо й досі. Плідно співпрацюємо з Інститутом геронтології АМН України, який розробляє літературу для навчання волонтерів. Ми спільно працюємо у рамках Мадридського міжнародного плану — це серія зобов’язань держав членів ООН зробити проблеми старіння пріоритетним напрямом державних програм у XXI столітті. Також волонтерський центр “Пенсіонер України” працює з Міністерством праці та соціальної політики України, Товариством Червоного Хреста України, обласними соціальними службами. Основні напрями діяльності центру: “Пенсіонер — В Інтернеті з’явилися цікаві сайти “Дізнайся, яким ти будеш у старості”: завантажуєш свою фотографію і програма, додаючи роки життя, показує тебе у літньому віці. Судячи з коментарів у світовій павутині, це користується популярністю у молоді. Також можна пройти “оптимістичний” тест: “Скільки років я проживу?” Давши відповідь на кільканадцять запитань щодо харчування, розпорядку дня і шкідливих звичок, отримаєш дату смерті. Моторошно… Відвідувачів, одначе, не бракує. Що це — нездоровий інтерес, хвороби росту, коли усе таємниче — вабить чи побоювання власної, хоча ще й далекої старості? Ми вирішили опитати молодих людей, скориставшись соціальною мережею, щоб збагнути, чому вони так цікавляться далеким майбутнім і чи вони вважають, що в нашій країні людям похилого віку живеться комфортно: “Що таке старість?”, “Чи розраховуєте на достойну пенсію?”. Відповіді 50-х молодих українців були несподіваними. Багато хто вважає, що старість — це синонім мудрості: “Це прожите життя, досвід і мудрість. Це пам’ять і сум за втраченою молодістю. Це радісні спогади про перші кроки дитини і про перший робочий день. Це Життя і це Смерть”, “та частина життя, в якій ти наймудріший”, “мудрість, врівноваженість та вагомість”. Дехто визначив старість як стан душі, а дехто вважає, що старість — це насолода прожитим життям, зокрема “постійна відпустка на пляжі”, “подорож із коханою людиною”. А в декого старість викликає паніку: “Старість, насамперед, страх. Коли ти молодий, здається, що все життя попереду, а старість означає кінець молодості й життя в цілому”. Деякі продовжили цю філософію: “Все йде своєю чергою, це ж можна сказати й про смерть — у ній є негатив і є позитив”. Фото Н. Антонюк пенсіонеру”, “Пенсіонер — дітям, молоді” і “Діти, молодь — пенсіонерам”. — Розкажіть детальніше про напрям “Пенсіонер — пенсіонеру”. — Серед волонтерів багато людей похилого віку, ветеранів, учасників війни, учителів, які вийшли на пенсію. Щоб не бути самотніми, знаходять одиноких пенсіонерів, яких провідують, залучають до роботи, допомагають. Поділена радість подвійна, а поділене горе вдвічі менше. — Молодь охоче поповнює волонтерські ряди? — Два роки тому на базі Інституту геронтології ми створили школу волонтерів, де були присутні представники всіх волонтерських організацій із усіх областей. Цей семінар тривав п’ять днів. Після нього молодь почала активніше вступати до волонтерського руху. Після семінарів в Одесі, Дніпропетровську, Саках на базі медичних інститутів організовано молодіжний волонтерський рух із студентів 1—3 курсів. Молодий волонтер може не лише допомогти у розв’язанні соціальних проблем, приготувати їжу, заплатити літній людині за комунальні послуги, ай поміряти тиск, зробити укол, своєчасно допомогти в госпіталізації. Зараз ми організовуємо ці семінари і я думаю, що в п’яти медичних інститутах діють волонтерські групи по 50—60 студентів. — Що для Вас означає бути волонтером? — Працювати за покликом душі, безплатно. Віддавати своє серце для допомоги старшому поколінню. Пам’ятати, що найстрашніше для людини — самотність. Душевності й щирості ні за які гроші не купиш, це внутрішня потреба людини допомагати ближньому. Коли в душі немає доброго почуття, то жодними коштами не залатаєш духовної порожнечі, жодними скарбами не відкупишся від гріхів власної черствості. — Які приклади волонтерської допомоги Вам запам’яталися? — У Полтаві в Котелевському районі директор агрофірми “Маяк” Тетяна Корост — Герой України, нагороджена орденом княгині Ольги, депутат обласної ради, член волонтерського центру Полтавської області ветеранської організації обійшла всіх ветеранів війни, учасників бойових дій і вдів і своєю постановою взяла їх на довічне забезпечення. Колектив агрофірми допомагає пенсіонерам продуктами харчування, медичним обслуговуванням, транспортом, доглядати за присадибними ділянками. У Херсонській області учителі-пенсіонери активно влилися до нашого волонтерського руху. Об’єдналися між собою і зайнялися поверненням бездоглядних дітей до школи, на навчання. Волонтери зібрали одяг та взуття для них, спілкувалися з їхніми родичами. Більше тисячі дітей повернулися до школи. На Кіровоградщині існує близько ста народних хорів. Кіровоградська обласна організація ветеранів навіть книжку видала “Не старіють душею ветерани”, у якій розповідається про кожного талановитого пенсіонера. У Севастополі є група сімейного підряду, де жінка керує волонтерами, а чоловік — майстер на всі руки: може полагодити і холодильник, і праску, і розетку поставити — тобто виконує ту роботу, що дуже потрібна в домі людини похилого віку. Колись на Черкащині жила бабуся, прізвище у неї Синьоока. Вона зібрала шерстяні нитки, сплела 90 пар капців і на своє 90-річчя подарувала їх кожній дитині у дитячому будинку. Така любов до дітей, щирість притаманна тільки нашому українському народу. Життя пенсіонерів продовжується, якщо їх не забувають молодші, даруючи свою підтримку і доброту. деякі прогалини в законодавстві”, “мрію про достойну пенсію, але не впевнена, що держава зможе такою її зробити”, “думаю, що коли настане час мені отримувати пенсію, її вже просто не нараховуватимуть”, “найкращий варіант відкрити рахунок у банку й половину заощаджень відкладати на нього, а іншу частину грошей зберігати, як наші батьки, в трилітровій банці під ліжком. Нашій державі довіряти не можна”, “сумніваюсь, я на пенсії напевно буду в іншій країні”. Песимістичні думки молоді щодо старості свідчать, що в нашій країні люди похилого віку залишаються сам на сам зі своїми проблемами, страхами, розчаруваннями. Сучасні молодіжні серіали зображають людей похилого віку здебільшого як нудних моралізаторів, любителів кіносеріалів. А бабусі, що годинами сидять на лавочці біля будинку, пліткують і зневажливо дивляться на юнок у куцих спідничках, є героями багатьох сучасних фільмів. Старість насправді різна: по телевізору показують жвавих бабусь і дідусів, що їздять на яхтах і колекціонують раритетні автомобілі, а на вулиці молодь бачить пенсіонерів, що просять копійку на хліб; юнь читає статті про старих американських бізнесменів і зустрічає українських професорів у потертих піджачках; бачить ляльково-пластмасові обличчя пенсіонерів-співачок та спостерігає за змученими обличчями старих людей, що тягнуть з дачі клумаки; чує старечі розмови про болячки і диво-медпрепарати та бачить бадьорих дідусів, що ганяють на велосипеді з онуками чи запускають у небо повітряних зміїв. Один дідусь, що до кінця днів залишався активним, сказав: “Мені — 91. Я молодий!” Отож, можливо, є рецепт вічної молодості — душа, що не старіє, очі, що не гаснуть і віра, яка не вщухає?! Матеріали підготувала Наталія АНТОНЮК Хоч би як вважали циніки, меркантильці і просто духовні манкурти, що волонтерство у XXI столітті залишається на маргінесах суспільного життя або ще гірше — служить гар% ним засобом для піару, все одно у світі формується рух, для якого доброта, людяність і безкорисливість є основними принципами. Волонтерство в Україні постійно розвивається. Про це точно знає Ольга Кухаренко — керівник волонтерського руху “Пенсіонер України”. Вона розповідає читачам “Слова Просвіти” про те, що означає бути волонтером в Україні, як пенсіонери допомагають один одному і як добре слово та дружня підтримка рятують українців.
Життя продовжується! · “Рецепт вічної молодості — душа, що не старіє, очі, що не гаснуть і віра, яка не вщухає?!” · S. 13Originalseite ↗

СТАРІСТЬ ОЧИМА МОЛОДОСТІ

Лише деякі визначили старість як активне довголіття: “Якщо в людини розум на місці, можна зайнятись чимось, що приносить і радість, і непогані кошти”, “будь-який вік по-своєму прекрасний, важливо, як на це подивитися. Люди, які нічого не роблять для того, щоб у старості бути незалежними, бачать у ній тільки негатив”. Значно ширше молодь зобразила негативні сторони старості. Цікаво, що найбільше молодих українців лякає те, що наша держава не дбає про достойне життя Фото Ксенії Гладишевої пенсіонерів, залишає їх сам на сам зі своїми проблемами та страхами: “Відсутність достойної пенсії, належного медичного обслуговування, ніякого захисту від держави”, “позитивного, за чинної пенсійної системи, — нічого. Негативне — довго перераховувати”, “де гарантія, що держава не скасує пенсійне забезпечення, а твої діти не віддадуть тебе в будинок для людей літнього віку справлятися сам-на-сам зі старістю?”, “більшість пенсіонерів стають рабами держави та перестають жити своїм життям, втлумачують собі та молодшому поколінню думку, що “от раніше було набагато краще”, “замалі пенсії не дозволяють людині, яка пропрацювала більшу частину життя, повноцінно присвятити час відпочинку” тощо. Лякає молодих і одинока старість: “Постійне бажання уваги тоді, коли ти мало кому потрібен, бо молодість егоїстична”, “літні люди живуть невідомо для кого і для чого”. Вважають, що старість — “підбиття підсумків”, “наближення до фіналу”, “відчуття, що життя закінчується, ати не встиг зробити все, що запланував”. Деякі зазначають, що вона, з одного боку, відкриває горизонти, а з іншого — не дає сил рухатися вперед: “Є можливість відпочивати, але вже не все можеш робити — вік не той”. Дехто з опитаних вважає, що старість — це просто один із періодів життя людини: “Не бачу в цьому ні позитиву, ні негативу, головне — не старіти душею”. І звісно, страшать молодих хвороби: “Організм працює дедалі гірше, з’являються старечі хвороби, наприклад, склероз”. На запитання “Чи розраховуєте на достойну пенсію?” надійшли іронічні смайлики — ні. А серед тих, хто й розраховує, все одно не сподівається на широку душу української бюджетної системи. Ось такі відповіді: “Від держави я нічого не очікую. Пенсійний вік зростає і невідомо, які зміни далі”, “можна відпахати 20 років за копійки в якійсь держустанові, а потім — чергова “геніально глобальна” реформа і “паздравляю тєбя, Шарік, ти — балбєс”, “краще б ці відрахування у пенсійний фонд покласти в надійний банк. Навіть найменші відсотки будуть більшими, ніж пенсія”, “є
Традиційна культура · “Діти різного віку іноді запитували учасників ансамблю: “А чому ви такі красиві?” · S. 14Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

“Добре!”. Майже кожна сім’я має добротний приватний будиночок із просторими кімнатами, які, за потребою розширюються або поділяться на кілька роздвижними стінками. Санітарні вузли усі з автоматикою, електронікою, різними кнопками, релюшками і до найменших тонкощів передбаченими дрібницями. До честі кожного господаря, в господах є художні панорами, де зібрані мистецькі вироби, сувеніри й подарунки від
Традиційна культура · “Діти різного віку іноді запитували учасників ансамблю: “А чому ви такі красиві?” · S. 14Originalseite ↗

ПОДОРОЖ «РОКСОЛАНІЇ» ДО КРАЇНИ

Іван ПАВЛЕНКО “УКРАЇНЦІ СПІВАЮТЬ ТАК, ЩО ЇХ НЕ МОЖНА НАСЛУХАТИСЯ”… Надзвичайно тепло, з особливим пієтетом зустрічали “Роксоланію” в університетах міст Осака і Тенрі. За участю їхніх ректорів — добродіїв Фудімото Вакіо та Масачіко Лбурі, викладачів і студентів і доктора філології, професора, завідувача кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олени Іванівської, хореографа Світлани Лещинської, всього нашого гурту відбувався обмін думками з питань традиційної культури й духовності, особливостей підготовки фахівців із фольклористики й етнології. В університеті міста Тенрі перед офіційним прийомом для “Роксоланії” продемонстрував програму архаїчної японської музики університетський інструментальний ансамбль “Гагаку” під керівництвом маестро Кото, який тільки йому відомим способом розшифрував ієрогліфи первісних музичних кодів. Зустрічі ці були символічними в перспективі майбутніх візитів керівництва згаданих навчальних закладів до нашої альмаматер із метою укладання угод про обмін досвідом і співпрацю в науковій і навчальній сферах. Слід визнати, що в переважній більшості університетська братія мало знає про Україну, її історію й культуру. Але вони майже всі знають Івана Бондаренка — професора-японіста з нашого Інституту філології, який протягом десяти років тісно співпрацює з філологічними факультетами обох університетів і тим самим підготував ґрунтовну базу для стажування наших випускників у Японії. Ці прекрасно підготовлені студентки допомагали нам адаптуватися у зовсім інших мовних, ментальних і етичних соціовимірах. Особливо теплі стосунки “Роксоланії” склалися з Наталкою Батрак, яка всіх полонила природним аристократизмом, щирістю, грацією, відповідальністю й блискучим перекладом наших анотацій до концертних блоків спілкувань із публікою. Тому щемливими були проводи “Роксоланії” з міста Нарутакі, бо бриніли сльози на очах Наталки й наших розчулених дівчат і господарів готелю, де ми мешкали. А що ж стало причиною цього? Чим же ми всі споріднилися так за якихось три доби? Певно, всіх об’єднала натхненна правда від магічних веснянок і кустових пісень, заворожуючих купальських ритуалів, або ж тужливої лірики, після якої на просторій сцені вирували наші запальні танці. А фінальні “Гриць” і “А у нас завтра свайба” доводили публіку до піднесеного стану. Ось як писала про це японська преса: “Українці співають так, що їх не можна наслухатися…”. А після вечері, зготованої волонтерами й нашими місцевими симпатиками, мистецька програма з народних ігор і танців продовжувалася спільно. Отут і народжувалося почуття душевного й духовного єднання, що відкриває істину життя швидше за будьякі лекції. Оці миттєвості взаємного обміну духовними цінностями народних культур, вияви обопільного інтересу до них і заторкують найтонші струни душі кожного, і люди в миті розставання зронювали чисту сльозу. І так було в кожному місті. Особливі враження від нашого проживання в сім’ях волонтерів, які співпрацюють із громадською організацією “Осака у світі”. Ті дні багатогранного спілкування в домашніх умовах, життя в японському стилі стали незабутніми для господарів і для кожного з нас. Зміст цього спілкування був наповнений найрізноманітнішими темами. Особливий інтерес викликали питання традиційної культури, побуту, умов життя, історії, особливостей навколишнього середовища, природи, національної кухні, родинних традицій. ЩО ЛЮБЛЯТЬ ЯПОНЦІ? Ми побачили й відчули, як живуть японці. Треба сказати: наших попередників (ми стали представниками двадцять першої країни). Виставляють господарі й свої мистецькі вироби: маски з дерева, ліплення, різьблення символічних фігурок, вишивку. А господиня Чіґемото Чіуоко з міста Каїдзука, у якої мешкав я з Лесем Журавчаком, виявилася майстринею Тепер — японець і козак з виготовлення барабанів і різних ударних інструментів. У сім’ї господаря Казуе Гото з міста Хашімото, нас вразила не тільки добротна господа й високий дизайнерський стиль внутрішнього дворика, вишукана національна кухня, а саме маски, виготовлені із застосуванням високомайстерної техніки різьблення по дереву й технологічної обробки. Кілька десятків його масок, що відтворюють різноманітні стани й вирази людських стереотипів, демонструються на виставках (навіть за кордоном). Добродій Гото-сан за фахом дантист, а ще й нащадок самурая. Свідченням є збережені важливі атрибути спис і меч, що висять на стіні у головній світлиці будинку. Але в нього є й інше хобі: під його патронатом утримується недільна школа, де на основі давніх японських п’єс під керівництвом професора з Кіото та його місцевого асистента засвоюються традиційні постулати патріотичного виховання в самурайському дусі, саме в духовному контексті. Мене з Оленою Іванівською запросили на заняття, на якому підлітки заучували тексти персонажів однієї з п’єс і співали архаїчні тексти. До співів долучився і я, легко читаючи нотну версію архаїчного піснеспіву, чим немало здивував присутніх. На знак шанобливого ставлення до гостя, мене одягли в розкішне традиційне кімоно. Високе естетичне почуття кожного японця-господаря й господині також і в ландшафтному дизайні їхніх маленьких двориків. Там ростуть невеликі кучеряві деревця (переважно японська декоративна сосна), скрізь квіти й різні декоративні кущики, є й природні акваріуми, де живе маленька й часом чимала рибка (не для їжі). А ще там обов’язково змуровані маленькі сінтоїстські й буддистські каплички — для відзначення святкових днів чи календарних свят із запалюванням свічок, із жертвуванням ритуального хліба, фруктів, квітів, прикрас тощо. Японці — надзвичайно люблять квіти: квіти надворі, в будинку, на кухні у вбиральнях, на картинах. Їхні невеличкі авто й сімейні мікроавтобуси туляться тісненько біля будиночків під легкими прозорими дашками, часто без огорожі. Та ще там стоять велосипеди й різних калібрів мотоцикли та скутери. У житті японців панує ідеальна чистота в усьому, висока етика спілкування, виняткова відповідальність і організованість. На дорогах немає бруду, обабіч вимурувані з бетону досить глибокі стічні канавки, які ніколи не забиваються. А як заходиш до господи чи до будь-якої установи (окрім маркетів і офіційних кабінетів), роззуваєшся, а далі йдеш у капцях (чи шкарпетках) по красивій паркетній підлозі, в кімнатах — по японських циновках, виготовлених із рисової соломки. Фарбованих чи білених стін і стель у приміщеннях немає — всі вони виготовлені з натуральних матеріалів, переважно з дерева. У спальнях немає ліжок. Ми спали на футонах, які на день складали під стіною. “А ЧОМУ ВИ ТАКІ КРАСИВІ?” Особливого значення набули наші творчі зустрічі, попередньо заплановані комітетом “Осака у світі”, з учнями та вчителями кількох загальноосвітніх шкіл і дитячих садочків. Там наш ансамбль показував зразки українського фольклору (з анотаціями японською мовою, виголошеними перекладачами), що за своєю тематикою більш-менш зрозумілі дітям молодших і старших класів. Естетичний контекст весняних хороводів, танцювальних і жартівливих українських пісень та музики учні сприйняли піднесено, а моментами із захопленням. Діти різного віку іноді запитували учасників ансамблю: “А чому ви такі красиві?” Місцеві шкільні художні колективи у відповідь демонстрували свої музичні програми в хоровому й оркестровому вико- Народний ансамбль української музики “Роксоланія” Інституту філології Київського національного університе% ту імені Тараса Шевченка щойно повернувся із турне по Японії. В ансамблі 22 студенти, переважно кафедри фольклористики. “Роксоланію” запросила всесвітньо ві% дома громадська організація “Осака у світі” з метою представлення української традиційної музичної культу% ри на японських теренах у культурно%просвітницькій прог% рамі “Осака у світі”. “Роксоланія” здійснювала свою просвітницьку місію з 4 до 30 жовтня у містах най% більшого й промислово найпотужнішого острова Гонсю: Осака, Яо, Хашімото, Кавачінанагано, Кобе, Каідзука, Нарутакі, Тенрі. У кожному місті відбува% лися офіційні зустрічі з мерами, вони надавали ви% сокого значення просвітництву “Роксоланії”, яка вперше представляла на високому рівні українську культуру. Місцеве керівництво забезпечило україн% цям виступи в престижних залах і комфортні умови перебування. Про яскраві враження розповідає Іван Якимович ПАВЛЕНКО — професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, художній ке% рівник Народного ансамблю української музики “Роксоланія”.
Традиційна культура · “В Японії високо цінують не тільки народні традиції своєї нації, а й народне мистецтво інших народів”. · S. 15Originalseite ↗

Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt

нанні. Слід зауважити, що в кожному навчальному закладі великі актові зали з роялем, різним сценічним обладнанням. Школи забезпечені народними музичними інструментами для великих виконавських складів. Школярі щирі й безпосередні в спілкуванні, надзвичайно допитливі. Близько трьохсот учнів дуже уважно слухали й адекватно сприймали виступи “Роксоланії”. Перебування “Роксоланії” в Японії — явище унікальне. 20 країн, що демонстрували національні музичні народні шедеври в регіоні Осака перед нами, зафіксовані в літописі цієї поважної організації з фотоматеріалами, коментарями, відео-та аудіозаписами. З іншого боку, для знавця з університету Тенрі добродія Хіросі ми відвідали й заповідник стародавніх храмів, і національний парк Нара, де у храмі з VII століття постав у бронзі найбільший у світі Будда (заввишки 14 метрів). Подих віків і лицарської звитяги ми відчули в просторому будинку, де 300 років тому жив самурай. Свідченням тому є його атрибути: зброя в повному комплекті, одяг, різні побутові предмети. А його нащадки утримують квіткову оранжерею й займаються мистецтвом ікебани, що за японською народною філософією означає спосіб складання з відповідних квітів символічних букетів, які мають певне ритуальне призначення й справляють відповідний магічний вплив. складної за жанровим наповненням півторагодинної концертної програми, до якої були включені традиційні дійства календарних свят, весільного обряду, народні танці, театралізовані композиції з піснями, музикою й танцями, що їх майстерно поставила Світлана Лещинська. Захоплено сприймала японська публіка великі хорові полотна з народних пісень. Високий мистецький рівень явили пісенні гурти та окремі виконавці, зокрема Наталія Бурлака, Станіслав Григоренко (соло з бандурою), Олена Безкоровайна, Наталія Хоменко, Алла Царенко, Оксана Марченко. Полонили публіку наші танцівниці й танцівники, серед яких виокремлювалися майстерністю Юлія Клюй та Анастасія Тарасова. Захоплені оплески отримували наші троїсті музики у складі Ярослава Петрика, Ірини Дронь, Леся Журавчака та Світлани Лещинської, яка хвацько справлялася з ударними інструментами. В окремих мізансценах брав участь і підспівував хору художній керівник. Важливим і приємним був момент, коли нам надійшло звернення від Посла України в Японії, в якому було висловлено подяку “Роксоланії”, наголошено на важливості місії колективу в справі популяризації українських культурних цінностей у Японії, а також внеску в розвиток народної дипломатії, яка є вагомим чинником для розбудови відносин двох держав — України й Японії. Від імені колективу висловлюю велику вдячність керівництву нашого Університету, професору-японознавцю Іванові Бондаренку, викладачеві Хіросі Катаока за організаційну підтримку в підготовці подорожі ансамблю “Роксоланія”, яка представляла Київський національний університет і, власне, Україну в Японії — країні, в якій високо цінують не тільки народні традиції своєї нації, а й народне мистецтво інших народів. Учасники “Роксоланії” отримали не лише естетичне задоволення, а й реалізували свої знання й практичні навички, здобуті в процесі навчання на кафедрі фольклористики. Ми привезли в Україну колосальну інформацію про життя висококультурного народу. Духовні цінності й гідність японців слугуватимуть нам взірцем для наслідування в збереженні й популяризації власних національних духовних здобутків, народних традицій.
Традиційна культура · “В Японії високо цінують не тільки народні традиції своєї нації, а й народне мистецтво інших народів”. · S. 15Originalseite ↗

ДЕРЕВ’ЯНІ ХРАМИ ПРИКРАСИЛИ ОДЕСУ

Станіслав ЗМІЄВСЬКИЙ, м. Одеса Дерев’яні храми дедалі більше стають і окрасою Одеси. Перша та+ ка невеличка церква була споруд+ жена п’ять років тому на вулиці Ва+ силя Стуса, в районі Другої Застави на Молдаванці. Цей храм було зве+ дено спеціально для ікони Всецари+ ці (Пантанасси). Одеська ікона — список з оригіналу чудотворної іко+ ни Божої Матері, яку іменують “Все+ цариця” (Пантанасса). Вона збері+ гається у Ватопедському монастирі на Святій Горі Афон у Греції, написа+ на у ХVII столітті. Подарований мо+ настирем Одесі список має таку са+ му чудодійну силу, як і оригінал. У цьому мали можливість пересвідчи+ тися чимало вірян. А нещодавно, в день святого ар+ хистратига Михаїла, відчинив свої двері п’ятизрубний дерев’яний храм на території клініки Одеського націо+ нального медичного університету, що на вулиці Тінистій в Аркадії. Храм названий на честь архистратига Ми+ Храм архистратига Михаїла та святителя Луки хаїла та святителя Луки (Валентина Войно+Ясенецкого) — славетного вченого+хірурга і священика, каноні+ зованого 2000 року. Його спорудже+ но на благодійні внески голови ради директорів Іллічівського судноре+ монтного заводу Михайла Зіновійо+ вича Рафаєвича. Благодійник зробив усе, щоб за півроку виріс диво+храм, справжній витвір українського на+ родного зодчества. Звели його з карпатського лісу найкращі карпатські майстри за стародавньою слов’янською тех+ нологією, без цвяхів, користуючись лише пилкою та сокирою. І ось постав храм із золотими банями, дзвіницею, на яку невдовзі буде піднято шість дзвонів, водосвят+ ною альтанкою, трапезною. Зго+ дом храмовий комплекс поповнить духовно+просвітницький центр із недільними школами для дорослих і дітей, бібліотекою та приміщення+ ми для соціальної діяльності. По+ руч із церквою обладнано дитяче містечко, висаджено сотні берізок і кущів троянд. ники, поети, журналісти, переклада+ чі Олександр Сизоненко, Валентин Чемерис, Павло Глазовий, Леонід Горлач, Микола Луків, Вадим Кри+ щенко, Михайло Шевченко, Стані+ слав Шевченко, Євген Нефьодов (Росія), Дмитро Іванов, художники Василь Перевальський, Петро Пе+ чорний і Тарас Джус, майстри народ+ ної творчості Микола й Олександр Пошивайли, кобзарі Василь Литвин і Віктор Лісовий, хранитель і пропа+ гандист творчого спадку І. С. Нечуя+ Левицького Сергій Хаврусь та інші не менш достойні митці. Цього року славну когорту лау+ реатів поповнили донеччанин Іван Білий — за поетичні твори останніх років та упорядкування підручників “Сходинки” і “Сходинки+2”, дві ча+ рівні майстрині петриківського роз+ пису Валентина Панко і Галина Назаренко, добре знайомі в Украї+ ні завдяки численним виставкам своїх досконалих творів, публіцист Володимир Стадниченко — за книгу “Лоно Дунаю”, “Мовчання природи стає дедалі голоснішим”, і дивовижний поет Олексій Довгий, чиє афористичне слово сповнене прозорої ліричної краси, чистоти і правди, — за збірку поезій “Дихан+ ня вічності”.
Традиційна культура · “В Японії високо цінують не тільки народні традиції своєї нації, а й народне мистецтво інших народів”. · S. 15Originalseite ↗

Der Anfang dieses Textes kann unvollständig sein — mit der Originalseite abgleichen

СОНЯЧНОГО СХОДУ

учасників ансамблю турне регіоном мало велике пізнавальне значення із враженнями особливими, глибокими, що залишаться назавжди в нашій пам’яті. А ще було знайомство з унікальними історичними місцями, храмами, музеями, зокрема священною горою Кай, що в горах Хашімото. Це місто розташоване на висоті тисяча метрів над рівнем океану. Тут тисячолітні храми й поховання, де знайшли останній притулок великі будівничі країни Сонця. А тепер тут викуповують “престижні місця” найбагатші люди Японії. Вражає тамтешній магічний ліс, у якому царюють тисячолітні (в діаметрі до двох і більше метрів) японські кедри, навколо них — каплички й інші культові споруди, що засвідчують шану живих упокоєним. У супроводі професора-україно- Завдяки господині Мічіко, в якої я мешкав у місті Яо, мені пощастило побувати в буддистському храмі, що в горах на околиці міста. Добродійка Мічіко замовила тамтешнім служителям культу ритуальну службу. Це своєрідна медитація, що супроводжується речитативним читанням культових текстів (псалмодуванням по-нашому), дуже схожим за ритмікою й натуральними цілотонними оспівуваннями основного устою на православну рецитацію в наших українських храмах. Але кульмінаційна частина служби набуває характеру надзвичайної, без перебільшення, екстатичної багатоголосої веремії, властивої тільки східним ритуалам. Учасники ансамблю виконували подвійне навантаження, аби забезпечити виконання
Традиційна культура · “В Японії високо цінують не тільки народні традиції своєї нації, а й народне мистецтво інших народів”. · S. 15Originalseite ↗

НОВІ ЛАУРЕАТИ

Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури День народження Івана Семено+ вича Нечуя+Левицького Український фонд культури зустрічає, віншуючи нових лауреатів премії, що носить його імя. Класик української літера+ тури, фольклорист та етнограф і ни+ ні, через премію, засновану 1993 ро+ ку, спонукає письменників, журна+ лістів, художників, композиторів — усіх митців розвивати національне мистецтво, історію і культуру, не об+ минаючи гострих кутів. Тонкий пси+ холог і надзвичайно точний худож+ ник слова, І. С. Нечуй+Левицький є взірцем справедливого ставлення до людини та її діянь. Тому здається, що і про нас, нинішніх, він сказав у своїх творах геть усю правду — щоб самоудосконалювалися і змінювали на краще життя довкола. Колектив Одеського театру юно+ го глядача свого часу був удостоє+ ний цієї премії — за майстерне вті+ лення на сцені українського націо+ нального характеру — літературних персонажів І. С. Нечуя+Левицького. Серед лауреатів премії — письмен+
Подія року · “Українці, яких доля розкидала по світах, не перестають відчувати себе українцями”. · S. 16Originalseite ↗

П ПІІД Д ЗЗН НААК КО ОМ М «ПІВНІЧНОЇ ЗІРКИ»

Марина ЧОРНА, Таллінн Фото автора У столиці Естонії Таллінні завершився V Міжнародний фестиваль українського мистецтва “Північна зірка”. Один раз на два роки під путівною для українського й естонського народів “Північною зіркою” фестиваль збирає з багатьох країн світу творчі колективи, закохані в українське слово, нашу пісню і наш танок. На сценічних майданчиках фестивалю свого часу виступали артисти з Латвії, Литви, Казахстану, Фінляндії, Польщі, Швеції. На п’ятий, ювілейний, фестиваль приїхали співаки й танцюристи з Нарви, Сілламяе, Тапи, Тарту, Пярну, що в Естонії, а також із України — Києва, Харкова, Балаклії та інших міст. Відкриваючи “Північну зірку”, президент Асоціації українських організацій в Естонії Володимир Паламар зазначив, що українська діаспора — одна з найбільших в Естонії. Українці, що мешкають у цій прибалтійській країні, активно інтегруються в естонське суспільство, працюють у різних сферах, успішно ведуть бізнес, але не поривають зв’язків із рідною землею. Українська мова, культура та мистецтво — сьогодні невід’ємна частина естонської культури. У десятках естонських місті містечок діють українські громади, українська церква, працюють недільні школи. Гостинна естонська земля давно стала батьківщиною міжнародних фестивалів українського мистецтва “Квіти України”, “Північна зірка”, а в останні роки ще й “Сорочинського ярмарку у зарубіжжі”. Проводяться ці фестивалі з 2000 року. Вони ініційовані та підтримуються Асоціацією українських організацій в Естонії та осередками “Просвіти”. Із вітальним словом до учасників фестивалю “Північна зірка” звернулися депутат Європарламенту, екс-міністр іноземних справ Естонії Крістіна Оюланд, тимчасовий повірений у справах України в Естонії Володимир Решетняк, Надзвичайний і Повноважний посол Молдови в Естонії Віктор Гузун, голова департаменту Міністерства культури Естонії Ольга Бурмакіна, віце-мер міста Сауе Рафаель Амус, директор культурного центру “Ліндаківі” Катрін Сіска, директор Київського центру “Україна-Балтія”, заслужена артистка України Лідія Вернигор, голова Харківської обласної громадської організації “Єврокультура” Євген Ново-хатній та інші. Звертаючись до учасників і гостей фестивалю, Крістіна Оюланд сказала, що українська культура, українська пісня дуже популярні в Естонії. Фестиваль “Північна зірка” не лише популяризує культурні надбання українського народу, а є тим містком, який з’єднує Естонію і Україну, народи цих країн. Народні й козацькі пісні, які дарували творчі колективи й виконавці — ансамблі “Калина” з Нарви, “Водограй” з Сілламяе, “Вітчизна” з Пярну, “Мрія” та фольклорний колектив “Журба” з Таллінна, повертали слухачів до України, до рідних джерел. Натхненно, водночас радісно й журливо, звучало зі сцени: “За Україну Господу молюсь… До тебе, Україно, я горнусь… Україна свята і єдина… Україна — молитва моя. Бо священні для мене, Вкраїно, твоя пісня і мова твоя”. Вслухаєшся в слова, присвячені Україні, щирі, сповнені любові, й радієш від того, що за сотні кілометрів від рідної землі, українці, яких доля розкидала по світах, не перестають відчувати себе українцями, а бережуть любов до Батьківщини, до рідної мови і примножують її своєю творчістю. Берегинями українського співу назвали на фестивалі ансамбль “Сусідки” (художній керівник Микола Рибченко), творчий колектив “Мрія”, хор “Україна”, що діють при Асоціації українських громад в Естонії та відділенні Всеукраїнського товариства “Просвіта”. Пісенною окрасою фестивалю “Північна зірка” стали й виступи лауреатів міжнародних пісенних конкурсів В’ячеслава Резниченка з Таллінна і В’ячеслава Шерстюка з Харківщини. Особливо тепло зустріли глядачі виступи Наталії Бацанової (Таллінн), Ірини Соломатіної (Тапа), дитячого ансамблю народ- Ансамбль танцю “Вербиченька” з Харкова — дипломант фестивалю них інструментів “Сонячне коло” (Харків), народного гурту рідної пісні, неодноразового лауреата всеукраїнських і міжнародних конкурсів “Передзвони” з Балаклії Харківської області. Керує цим заслуженим, відомим далеко за межами України колективом ентузіаст народного співу Тетяна Шерстюк. Тетяна Шерстюк — викладачка музики, співачка, оранжувальник, фольклорист — збирає й виконує зі своїм гуртом “Передзвони” (а зібрала ще й дитячий колектив народної пісні “Весела слобода”) давно забуті чи маловідомі пісні. В репертуарі цих гуртів їх десятки. Особливо полюбляє Тетяна Шерстюк українську автентичну пісню. Вона глибоко переконана, що автентична пісня, її звукова вібрація здатна творити дива. Адже пісня — це засіб з’єднання із Всесвітом. Наші предки завжди співали (бо якби не співали, чи сотворили б двісті тисяч пісень, і це лише те, що записано, занотовано; а скільки звучало і ще звучить лише з голосу). На думку кандидата мистецтвознавства, завідувачки кафедри українського народного співу та музичного фольклору Харківської державної академії культури, етномузиколога Віри Осадчої, наші предки оспівували простори. Залежно від того, які пісні виконували, веснянки, гаївки, щедрівки тощо, швидше наставала весна, міцнішими були рослини, багатшим урожай чи людина сама набиралася сили. Звук — це насамперед хвиля. Звукова, хвильова природа взаємодіє і робить музику одним із суттєвих рушіїв світових процесів. Тобто вміння співати дано людині не для розваги, а як засіб з’єднання із Вcесвітом, впливу на підсвідомість народу, у якій ще живе відчуття етнічного роду. І це відчуття здатне об’єднати народ навколо національних, загальнолюдських цінностей. На фестивалі “Північна зірка” ще раз довели — пісенне багатство українського народу здатне розбудити генетичну пам’ять, допомогти глибоко відчути свої витоки. Фестиваль “Північна зірка” відкриває президент Асоціації українських організацій в Естонії Володимир Паламар та член товариства “Просвіта” Наталка Бацанова
Подія року · “Українці, яких доля розкидала по світах, не перестають відчувати себе українцями”. · S. 16Originalseite ↗

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р. ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп. ннаа рріікк 50 грн 34 коп.
Подія року · “Українці, яких доля розкидала по світах, не перестають відчувати себе українцями”. · S. 16Originalseite ↗

Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite

АНОНС

Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК Заступники головного редактора Петро АНТОНЕНКО 279+49+47, Євген БУКЕТ 279+39+55 Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278+01+30 (тел/факс)
Подія року · “Українці, яких доля розкидала по світах, не перестають відчувати себе українцями”. · S. 16Originalseite ↗

Поштовий індекс — 30617, сторінка 63 в “Каталозі”

Відповідальний секретар Ірина ШЕВЧУК Відділ культури Леся КОВЕРЗНЄВА 279+49+47 Відділ просвітянської роботи Надія КИР’ЯН 270+55+57 Відділ коректури Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278+63+69 Комп’ютерна верстка Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278+63+69 Черговий редактор Євген БУКЕТ Бухгалтерія 279+41+46 А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 101Б, м. Київ, 01001 E1mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301248 Наклад у грудні — 35 000 Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн. Ш е ф + р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016
Емблема «Просвіта»Prosvitianyn