Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ Олег ДАНИЛЮК, 7!В загальноосвітньої школи!ліцею № 23 Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника
Без мови немає нації! · S. 1Originalseite ↗ День 8 грудня був переповнений слуханнями: у першій половині — комітетські “Сучасний стан та шляхи врегулювання проблем у сфері захисту прав трудових мігрантів — громадян України”, у другій — пар! ламентські “Українці в світі”. У слуханнях узяли участь представники дипломатичних установ, центральних органів виконавчої влади, все! українських та міжнародних організацій, громадських об’єднань гро! мадян України за кордоном, наукових установ. Про мету тих слухань і про суспільні очікування від них ділиться своїми роздумами один з іні! ціаторів і учасників проведення слухань із проблем української трудо! вої міграції Олександер ШОКАЛО, голова ВГО “Українська Взаємодо! помога” та МГОУ “Четверта Хвиля”.
Олександер ШОКАЛО, м. Київ
В один день у цих слуханнях зійшлися минуле, нинішнє й майбутнє українства. Ще на минулорічних парламентських слуханнях “Закордонне українство: су! часний стан та перспективи співпраці” представники четвертої хвилі міграції розвалили стіну владної байдужості до сьогоденних проблем українського люду щодо загрозливих масштабів української трудової міграції. Але нині відбулася під! міна животрепетних прагнень україн! ського люду псевдоліричним слоганом “Нашого цвіту по всьому світу…”. Цвіт ні! би й наш, а плоди стають не нашими. Іні! ціатори парламентських слухань “Україн! ці в світі” марно намагаються знайти на! ціональну ідею в доктрині світового до! норства України: “Місія України — бути джерелом духовної наснаги людства. У цьому її велич і її національна ідея”. Про! ект “Українці в світі” з однойменною га! лереєю можна назвати хіба що пантео! ном української пропащої сили. Бо змар! новані для України таланти, які змушені були творити у вигнанні, — це не націо! нальна слава, а національна трагедія. І коли недалекі ентузіасти вихваляють, що дали українці світові, постає природне за! питання: “А що створили ті “українці в світі” в Україні?”. Більше того, змішуючи в понятті “українці в світі” всіх “народже! них Україною”, ентузіасти закладають динаміт під неподільну субстанцію Укра! їнського світу. Там, де змішано грішне з праведним — “сім пар нечистих і сім пар чистих”, як сказав у своєму відвертому виступі Іван Драч, не вийде нічого пут! нього. Якщо “Іван Грозний — великий українець”, то, за логікою ентузіастів, оп! ричники Грозного — українські козаки. Не всі ті, коріння чийого роду “сягає ук! раїнської землі”, українці за душею й ду! хом. На українській землі проростає й бур’ян. А ось ще репліки компетентних людей: “Якщо Кирило проповідує “Рус! ский мир”, то чому цим не проповідувати Український світ”; “Але ж вони заклада!
ють під Український світ гримучу суміш поліетнічності українства”; “Це або через безтямність, або ними керують ворожі Україні сили”. Проповідування світового донорства України підриває українцям життєву силу, традицію рідної культури, духовний тип і національну гідність. Якби цей наш людський ресурс реалізовував себе не на чужині, а в Україні, ми мали б першорядну державу в світі. А поки що шукаємо свою долю між вигнанцями та останцями. Так було, так досі є, але далі так не буде! “Українці — для України!” — в цій ідеологемі передбачено право, обов’язок і відповідальність кожного ук! раїнського громадянина й закордонного українця брати дієву участь у творенні Ук! раїнської держави. Українська ідея не в донорстві й не в безславному минулому. Українська національна ідея — безвічна, це програма життя української душі, програма самоздійснення нації власною волею з ресурсу самостійної сили. Який же ресурс самостійної сили ук! раїнці мають сьогодні? Привертаю увагу до такої тривожної статистики: українські трудові мігранти становлять понад 10 % від загальної чи! сельності (близько 80 млн) мігрантів у сві! ті. Згідно з даними, оприлюдненими в ООН, число українських трудових мігран! тів, які постійно перебувають за межами країни, становить 8 мільйонів осіб, а в се! зонний пік їхня чисельність значно збіль! шується. Частка українських емігрантів і трудових мігрантів, відносно до загальної чисельності українців (близько 65 млн), най! вища у світі — понад 45 % українського ет! нічного соціуму живе за межами України. Отже, українське соціальне єство роздвоє! не на материкову й закордонну частини. Спорожнілу соціальну нішу на материку заповнюють іммігранти з ще менш розви! нутих країн, які деформують соціокуль! турне середовище України. Цей показник особливо тривожний на тлі депопуляції українського народу — низької народжу! ваності й високої смертності. А фінансо! вий показник заробітчанства, яким праг! матики намагаються виправдати це нега! тивне соціальне явище, знецінюється на тлі неокупних моральних втрат: зруйнова! ні сім’ї й покинуті напризволяще діти, від! рив від рідної культури й свого народу. Найстрашніше, що міграція руйнує соціокультурне середовище будь!якої країни: втративши власну культуру, міг! рант не творить і чужої. Мігрант подіб! ний до блукаючого атома: він залишає свій етнічний світ і віддає свою енергію чужому світові. Нібито шукаючи можли! вості реалізувати себе, людина спалює свою енергію в чужому світі намарно. Бо тільки в процесі питомого етнічного жит! тя спалахи творчої енергії людини утво! рюють безперервний світловий потік са! морозвитку національної культури. За суттю своєю мігрант — споживач: він споживає ресурс чужого світу, а чужий світ споживає ресурс його особистої сили.
Закінчення на стор. 2
ЗЕМНА МІСІЯ МИКОЛИ РУДЕНКА
НОВІ ПОЕЗІЇ ВОЛОДИМИРА БАЗИЛЕВСЬКОГО
ІРИНА КАЛИНЕЦЬ — ПОРТРЕТ НА ТЛІ ЕПОХИ
10–11
Гаряча тема · “Чи ж будемо ми державним народом, чи обернемося на безликий етнос із державним гербом і прапором”. · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
війни були прикладом геройства, вони підняли над Рейхстагом 1945 року прапор Перемоги. Але з війни повернулися в Україну, де переслідувалася їхня мова, історична пам’ять і культура. Росіяни повернулися переможцями, а українці — рабами сталінської імперії. Це нам треба пам’ятати завжди, коли говоримо про великих українців. А взагалі — треба видати книжку, в якій зібрати оцінки, дані іншими народами українському народові, а не займатися на зборах у парламенті самохвалебствами, плакати від щастя, дізнавшись, що мати Івана Грозного — українка. Це правда, що були ми великими на службі інших націй. Але великою правдою є й те, що без зарубіжного українства, яке розвивало й репрезентувало нашу державницьку ідею в Західному світі у ХХ столітті, віднова самостійної України 1991 року була б неможливою. Тому звертаюся до сучасного зарубіжного українства — не падайте духом, дорогі брати й сестри. Майдан розігнано, але не знищено. Народ Український є і він переможе!
СПІВЧУТТЯ Івано-Франківське обласне об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка висловлює щире співчуття Героєві України, відомому поетові, першому голові відновленої “Просвіти”, визначному політичному та громадському діячеві Дмитрові Павличку у зв’язку з відходом у вічність брата Михайла.
Голова облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Степан Волковецький
Необхідно ухвалити Закон України “Про правовий статус українських трудових мігрантів” (законопроект уже розробила Комісія УГКЦ у справах мігрантів), який визначить правовий статус українських трудових мігрантів і членів їхніх сімей, встановить правові й соціальні гарантії їхнього тимчасового перебування за кордоном. Весь комплекс проблем масової трудової міграції та соціальноекономічних причин, що їх породили, можливо подолати тільки з послідовним запровадженням Національної стратегії злагодженого розвитку України, Національної концепції міграційної політики України та розробленої на їх основі комплексної соціально-економічної Державної програми “Повернення на Батьківщину українських трудових мігрантів”. За 20 років в Україні прийнято близько чотирьох тисяч законів, але вони не забезпечують природного права українських громадян. Нинішні закони — це ще не право, а скоріше узаконене беззаконня. Державні закони повинні ґрунтуватися на природному національному праві й на вселюдському моральному праві. За визначенням Памфіла Юркевича, “право — явище національного духу”. Тож передусім необхідно забезпечити волевияв національного духу — конституційне право обирати й бути обраним (активне й пасивне виборче право) всім громадянам України, незалежно від місця їхнього перебування. Залучити всіх громадян України за кордоном (а це 25 % виборців) до участі в творенні справедливого суспільного ладу забезпечить система поштового голосування, як те успішно здійснюють самостійні держави. Представники влади слухали всі ці пропозиції громадян України. А чи почули?..
Олександер ШОКАЛО
Гаряча тема · “Чи ж будемо ми державним народом, чи обернемося на безликий етнос із державним гербом і прапором”. · S. 2Originalseite ↗ Дмитро ПАВЛИЧКО
Наперед знаю, що парламентські слухання на тему: “Українці в світі” не матимуть жодного значення для вироблення щодо зарубіжного українства з боку Президента, Уряду та парламенту України державної політики такої, якої упродовж останніх шести років домагається Українська Всесвітня Координаційна Рада. Ми пропонували створити в структурі Кабінету Міністрів комітет, який займався б виключно справами зарубіжного українства, тобто проблемами життя та збереження національної ідентичності двадцяти мільйонів нашого народу, що живе за межами України. Нас не почули. Ми пропонували внести зміни до Закону “Про вибори до Верховної Ради”, в якому визначити квоту представництва громадян України, які постійно працюють за кордоном. До речі, в італійському парламенті представництво мають зарубіжні італійські громадяни, які на-
Закінчення. Початок на стор. 1
Тому мігрант постійно шукає для споживання нові ресурси. Споживацтво — суть мігрантства. Але в споживацтві людина не знаходить щастя. Радості життя — мірила щастя людина досягає в творчій праці, в основі якої — взаємообмін енергією. А коли людина переймається тільки тим, аби спожити, вона споживає й тим відмежовує себе од світу, од людей. Споживач-мігрант непричетний до творення національного гаразду. Тому причина міграції не тільки соціально-економічна, а й світоглядна: люди гублять свої традиційні світоглядні орієнтири, втрачають зв’язок зі світом питомої культури. Покинувши свою країну, мігранти звільняють соціальну нішу для чужинців. А паразитарній владі безпечніше експлуатувати чужинців, бо вони безправні, покірні, а в корінної людності неодмінно прокинеться національна гідність. За останні 20 років Україна набула статусу країни-донора. Україна інвестує живий людський капітал в економіку майже всіх розвинутих країн світу на шкоду собі. Масова трудова еміграція українців та відповідна за чисельністю імміграція чужинців становлять серйозну загрозу для національної безпеки Української держави. Тому весь комплекс міграційних проблем повинен стати предметом пильної уваги РНБО України й усіх рівнів державної влади. Але меркантилісти вважають, що Україна лишатиметься економічно привабливою, навіть якщо в ній залишиться 15 мільйонів населення. А найпривабливішою для них має бути гола українська земля — без корінного люду… На жаль, державні органи не займаються системним розв’язанням цих проблем. Навпаки, створюють умови виїзду українців з України: Міністерство праці та соцівіть не є громадянами Італії, а мають інше громадянство. Нас не почули, хоч працюючих громадян України за кордоном, так званих заробітчан, тільки в Європі нараховується понад два мільйони. Ми пропонували схвалити закон “Про паспорт закордонного українця”, в якому визначити привілеї власника такого документа, щоб той паспорт не був пустопорожнім папірцем. До таких привілеїв має бути зараховане право власникові паспорта вчитися безплатно у вищих навчальних закладах України. Нас не почули. Ми пропонували створити інститут ім. Івана Франка на зразок інституту Гете (Німеччина), Сервантеса (Іспанія) для організації видань української філософської та художньої літератури мовами Європи. Не чули нас. Ми пропонували заснувати Міжнародну премію імені І. Франка таку ж у фінансовому вимірі, як Нобелівська премія, не українцям, а людям інших націй, які захищають нашу культуру і державність у світі. Не чули нас. Ми пропонували створити загальноєвропейську багатомовну газету, орган консолідації європейського українства, обміну досвідом збереження нашої мови й культури, історичної пам’яті й духовності в різних країнах різними українськими громадами. Нас не почули. Не почули, та могли побачити, бо мій відкритий лист Президентові В. Ющенку на цю тему був надрукований у “Літературній Україні”. Говори до гори — а гора горою.
Якщо нас не чула попередня влада, то що можна сказати про не просто глуху, а настроєну проти самої суті наших домагань — нинішню владу. Президент Янукович обіцяв Президентові Світового Конґресу Українців Євгенові Чолію письмово відповісти йому на питання, які найбільше тривожать сьогодні закордонних українців; отже, як бути з Законом України “Про Голодомор”, що його геноцидом визнала не тільки Верховна Рада, а й п’ятнадцять парламентів інших держав, як бути з наміром представників Партії регіонів, литвинівців і комуністів щодо запровадження другої державної мови в Україні? Світове українство стривожене сьогодні ознаками переслідування свободи слова, цензури в ЗМІ, диктатом Партії регіонів у Верховній Раді та найбільше тим, що Президент Янукович не виступив проти проекту “Закону про мови”, що його підготували новітні яничари, страшніші від царських і більшовицьких русифікаторів України. Президент Янукович позбавлений однакового, справедливого ставлення до різних зарубіжних українських громад. Коли Президент їде до США, просить зустрічі з лідерами української громади в Нью- Йорку, а коли їде в Москву, забуває, що там живе найчисельніша в світі українська діаспора, систематично принижувана, переслідувана російськими властями. Саме в ті дні, коли президенти України й Росії вели переговори в Москві, московський апеляційний суд забороняє діяльність Федеральної національно-культурної автономії українців Росії. На переговорах Януковича і Медведєва про це ані слова. Мовчить і міністр закордонних справ України, який чудово знає, як страшно бути українцем у “братній Росії”. Щойно я повернувся з Молдови. Там за радянських часів не було жодної української школи. Мільйон українців у радянській Молдавії піддавалися примусовій русифікації, а тепер там у начебто українських школах усі предмети, крім української мови та українських обрядів, викладають російською мовою. Від нашого міністра освіти й науки, керованого представником “Русского мира”, певна річ, не буде вжито жодних заходів, щоб вирівняти ситуацію, адже в Україні є немало молдовських шкіл, де майже всі предмети викладають молдовською, чи, що одне і теж, румунською мовою. То чи буде хтось тепер із зарубіжного українства сподіватися на допомогу з материкової України в найтяжчому питанні, яке мучить нас: чи ж будемо ми державним народом, чи обернемося на безликий етнос із державним гербом і прапором, але без рідної мови, без історичної пам’яті, громадою перевертнів, що їх чекає виродження й зникнення з мапи Європи? Ніхто не буде! І все ж таки я вдячний ініціаторові сьогоднішніх парламентських слухань Петрові Ющенку. Одержимий ідеєю показу великих українців, він показує їх справді великими, але на службі в інших держав і народів. Ми звикли служити іншим націям. Українці на фронтах Другої світової
Гаряча тема · “Чи ж будемо ми державним народом, чи обернемося на безликий етнос із державним гербом і прапором”. · S. 2Originalseite ↗ Fortsetzung von «СЛУХАЛИ, А ЧИ ПОЧУЛИ?..», S. 1
альної політики видало ліцензії 824 суб’єктам господарської діяльності на посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном. Апологети глобальної міграції вважають її позитивним явищем і наполягають на ефективнішому використанні Україною міграційних процесів у рамках міжнародного ринку праці. Абсолютизуючи потреби міжнародного ринку праці, вони лишають поза увагою безпеку українського внутрішнього ринку, де ціна праці нижча в 3–10 разів, де відбулась депрофесіоналізація й виник дефіцит кваліфікованих фахівців. Коли українські фахівці змушені виконувати будь-яку роботу в закордонних наймах, то в Україні їхню нішу займають низькопрофесійні найманці з країн третього світу, де ціна праці ще нижча. Надзвичайно поглиблює проблеми українських трудових мігрантів, надто нелегалів, які становлять понад 80 %, їхня правова незахищеність як із боку України, так і збоку країн їхнього перебування. Претензії громадян звернені передусім до своєї держави: держава зобов’язана тримати своїх громадян у національному правовому полі, забезпечуючи їхні громадянські права на батьківщині, а також забезпечуючи можливість їхнього повернення додому. Звідси життєва вимога — невідкладно створити належну правову базу з питань міграції, що убезпечить Україну від неконтрольованих потоків нелегальних іммігрантів, а українських громадян від транснаціональних кримінальних мереж, які займаються нелегальним працевлаштуванням і работоргівлею, та гарантуватиме своїм трудовим мігрантам легалізацію на основі двосторонніх угод про тимчасове працевлаштування й соціальний захист за кордоном, а головне — забезпечить їм можливість повернення на батьківщину. Дуже ускладнює становище наших мігрантів їхня відірваність від українського інформаційного простору — від поля зору суспільної уваги. Україна не веде системної роботи з інформаційного забезпечення українців за кордоном. Незрівнянно потужною в цій сфері є інформаційна політика наших сусідів — Росії та Польщі. Тому українські мігранти й закордонні українці перебувають під постійним впливом російських і польських джерел інформації та їх дезінформації. Єдиним системним, але малопотужним, українським джерелом інформації про Україну та українські осередки у світі є Українська світова інформаційна мережа (УСІМ) при МГОУ “Четверта Хвиля”. Наша організація розробила також проект офіційної всеукраїнської газети для України й українського зарубіжжя з розгалуженою дилерською мережею. Для здійснення системної інформаційної політики необхідно запровадити Державну програму “Інформаційне забезпечення світового українства” та створити в Києві Інформаційно-культурний центр світового українства з Українським всесвітнім суспільним медіа-холдингом, Єдиним депозитарієм цифрових колекцій історико-культурної спадщини України, Галереєю сучасного українського мистецтва у світі. Утвердженням непроминущої національної культурної значущості в швидкоплинному часі й мінливому цивілізаційному просторі ми зміцнимо стабільне осердя Українського світу. Нині енергія творчої праці 8 мільйонів потенційного середнього класу марнується на чужині, а Україна втрачає своє чергове покоління. Коли 2004 року близько 80 % українських мігрантів мали надію повернутися додому, то тепер таких лишилось менше 15 %. Більше того, близько 40 % українців працездатного віку готові виїхати з України хоч сьогодні. А сьогоднішні українські мігранти — це завтрашні емігранти, назавжди втрачена частка дорогоцінного людського ресурсу України. Але у зв’язку з цивілізаційною кризою в країнах Заходу з наступного року почнеться повернення українських мігрантів додому. Отут і постануть найгостріше проблеми ціни праці й соціальної справедливості. Розв’язання проблем, породжених трудовою міграцією за останні 20 років, необхідно почати з правового визначення цього негативного соціального явища. Правовий статус закордонних українців, або емігрантів, які є громадянами інших держав, визначено відповідним законом; а правовий статус громадян України за кордоном, або українських мігрантів досі законодавчо не визначено.
Обережно, українофобія! · “Не зважив губернатор, що за переписом 2001 року українську мову визнали рідною 61% мешканців області”. · S. 3Originalseite ↗ Гіркий досвід останніх років навчив українців боятися, як вогню, панської ласки олі! гархічної влади. А вже коли вона галасливо заявляє, що бере під свою опіку й заступ! ництво якісь ланки суспільного життя, то чекай чергового наступу на наші громадянські права й свободи, усіляких утисків, обмежень та інших “реформаторських” діянь. На! звемо кілька фактів, пов’язаних із іменами нинішнього мера Одеси Олексія Костусєва та голови облдержадміністрації Едуарда Матвійчука.
Сергій СВІТЛИЧНИЙ, м. Одеса
Головою Одеської міськради Олексій Костусєв обраний лише кілька тижнів тому, тож про ре! альну діяльність казати ще нічо! го, хоча наміри його надзвичай! но амбітні й реформаторські (у регіоналівському розумінні цьо! го слова). Чи не найголовнішим своїм завданням мер вважає бо! ротьбу за права російськомовних одеситів. На сотнях його агіта! ційних наметів красувалося гас! ло: “За російську мову!” Піарив! ся кандидат у мери заявами на кшталт: “Я був і залишаюся при! хильником державного статусу російської мови. Вона була і на!
завжди залишиться нашою рід! ною мовою. Я обіцяю повернути на вулиці Одеси покажчики ро! сійською мовою. Я за російську мову в кінотеатрах! Одеса покаже приклад усій Україні, як треба вирішувати мовне питання…” Посівши крісло міського го! лови, О. Костусєв насамперед вмістив на сайті міськради, за! маскувавши під біографію, дов! железний панегірик самому собі: “У 1993 році Олексій Костусєв разом із однодумцями зібрав ти! сячі підписів одеситів за надання російській мові в Одесі офіцій! ного статусу, — зазначено у жит! тєписі нинішнього мера, і далі — заслухавши його доповідь, місь! ка рада ухвалила: у роботі під! приємств, установ і організацій Одеси російська мова викорис! товується нарівні з українською. Це рішення діє дотепер”. Та з останнім твердженням Олексій Костусєв, схоже, тепер не згоден, вважаючи, що ініційо! ване колись ним рішення місь! кого керівництва нині не діє, що не лише на “Привозі”, а і в чи! новницьких конторах та офісах бізнесменів усі шпарять по!укра! їнськи. Тож для виправлення та! кого становища та обдарування ласкою російської мови в Одесі він вирішив створити спеціальну комісію міськради. Склад і зав! дання її було затверджено у пер! шочерговому порядку вже на другому пленарному засіданні Одеської міської ради VІ скли! кання. Можна не сумніватися,
Займіться ділом, а не язиком!
діяннями нардеп із восьмиріч! ним стажем не уславився. Та ось вислужився перед Віктором Яну! ковичем, відповідаючи за прове! дення президентських виборів на Одещині, і той за старанність об! дарував його 18 березня 2010 року посадою губернатора найбільшої в Україні області. Щоб якось задобрити одеси! тів, які на дух не переносять “чу! жих” столичних ставлеників і до! сить негативно ставляться до “за! паденців”, Е. Матвійчук із пер! ших днів почав спростовувати свою “українськість”. У перед! день 9 травня він зажадав від ме! рії Одеси вивісити в місті червоні прапори, але вона стала на захист державного прапора і протиправ! не розпорядження ігнорувала. На всіх нарадах, у публічних висту! пах голова ОДА підкреслено пос! луговується лише російською мо! вою й активно виступає за надан! ня їй статусу другої державної мо! ви. Тож не дивно, що на звернен! ня обласної організації “Просві! ти”, яку облрада нібито за не! сплату комунальних послуг вирі! шила викинути з орендованого приміщення на вулицю, губерна! тор навіть не відповів. Справжню свою українофоб! ську сутність Е. Матвійчук про! демонстрував на другому тижні володарювання. Він видав розпо! рядження про вихід Одеської облдержадміністрації зі складу співзасновників найстарішої і єдиної в Одесі українськомовної газети “Чорноморські новини” і припинити її фінансування, чим поставив газету на межу вижи! вання. Свій крок він пояснив як заощадження бюджетних витрат і боротьбу з їх розтринькуванням. Та чи так це? Окрім “Чорно! морки” (так одесити звикли на! зивати газету), дотації з бюджету постійно одержували російсько! мовні “Одеські вісті”, болгар! ський “Роден край”, молдав! ський “Лучаферул”, грецький “Одіссос”, “Вірменський віс! ник”. Е. Матвійчук із цього списку викреслив тільки єдину обласну українськомовну газету, а водночас “Одеським вістям” збільшив річну дотацію на 1,05 мільйона гривень (до 4,33 міль! йона), тоді як “Чорноморка”
що створена О. Костусєвим де! путатська ватага матиме надзви! чайні повноваження для втру! чання у діяльність установ і орга! нізацій, зокрема освітніх, куль! турних і громадських закладів. Вона активно займеться обрізан! ням функціонування української мови, витісняючи її з усіх сфер громадського життя. Місія її не добротворча, а руйнівна. Реаліза! ція її заходів буде щедро профі! нансована з міського бюджету за рахунок платників податків, до реальної турботи про яких у мера поки що руки не дійшли. Чи по! каже він приклад Україні, як тре! ба вовком вигризати українську мову, невдовзі побачимо. Тепер побіжно переповімо,
чим устиг уславитися за кілька місяців перебування на посаді го! лови Одеської обласної держав! ної адміністрації Едуард Матвій! чук і спробуємо відповісти на за! питання, чому це українські більш! менш незалежні ЗМІ називають саме його взірцем сучасного ман! курта. Цей виходець із Закарпат! тя запам’ятався хіба що своїм землякам. Працював учителем фізики в Ясенях, інспектором митниці в Чопі, в Ужгороді ство! рив свій торговий центр “Люк! сор”, недовгий час був шеф!ре! дактором такої собі російсько! мовної газетки “Європа!центр”. Пройшовши в парламент 2002 року за списком “Нашої Украї! ни”, він уже через рік перескочив до Партії регіонів. Особливими
Студентів зігнали на піар/акцію на захист російської мови претендувала лише на 820 тисяч. Не зважив губернатор, що за пе! реписом 2001 року українську мову визнали рідною 61 % меш! канців області. На такий циніч! ний крок штовхнув губернатора його антиукраїнський запал. Так це розцінила і Національна спіл! ка журналістів України, зараху! вавши Едуарда Матвійчука до де! сятки найбільших душителів вільного слова. Та не всяку пресу він недо! люблює. Особливо до вподоби йому газета міської організації Партії регіонів “Регіональний вісник”. Там, приміром, у числі за 4 серпня красувалося аж вісім зображень Едуарда Матвійчука, а дифірамби йому проспівані у дванадцятьох публікаціях! Навіть генсеки комуністичної доби не дозволяли собі такого.
Українські покажчики вулиць замінять на російські
Не придумавши нічого кращо! го, щоб чимось задовольнити свої “вождістські” забаганки, Е. Мат! війчук вирішив улаштувати своє! рідну регіональну “культурну ре! волюцію”. Заради цього він гучно оголосив, що 2011 рік буде на Оде! щині роком культури. За словами виконувача обов’язків начальника управління культури і туризму Одеської ОДА Дмитра Флорова, губернатор доручив цьому відомс! тву розробити план дій, який по! тім він має особисто затвердити. Які саме заходи плануються, залишається таємницею, але од! на цікава подробиця стала відо! мою. Нещодавно голова Одесь! кої обласної ради Микола Пун! дик повідомив на брифінгу, що на буяння культури в регіоні не слід сподіватися, бо через неста! чу бюджетних коштів 2011 року буде ліквідована навіть значна частина затверджених раніше
Будьте грамотіями, як я!
програм, спрямованих на розви! ток культури. Чи будуть обрізані лише програми, що дублюють одна одну, чи якісь інші, голова облради не уточнив. Найвірогід! ніше, як і у випадку з “Чорно! моркою”, область буде заощад! жувати на суто українській куль! турі. Тож 2011!й, за версією Еду! арда Матвійчука, правильно буде називати роком обрізаної культу! ри на Одещині. А сам він, прагнучи переплю! нути в українофобстві Олексія Костусєва і маючи більші повно! важення, ніж одеський мер, іме! нує себе “ініціатором і локомо! тивом упровадження російської мови як регіональної”. Саме за його поданням в обласній раді було проведено слухання з цього питання. Далекосяжний і протизакон! ний намір Е. Матвійчука — зроби! ти російську мову в регіоні фак! тично другою державною нарівні з українською. На його думку, це “дозволить вирішити питання з обов’язковими субтитрами на те! лебаченні, написами на вивісках, а також зробити вивчення росій! ської мови в школах не факульта! тивним, а повноцінним”. Тож, як бачимо, опікування місцевих можновладців мовою і культурою загрожує великою бі! дою. Перехрестімося і повтори! мо слідом за Олександром Гри! боєдовим: “Минуй нас пуще всех печалей и барский гнев, и бар! ская любовь”. Хочу зауважити, що Едуард Матвійчук захищає, пропагує і си! ломіць насаджує мову й літерату! ру, яких сам не знає. Уже є чимало свідчень, що він невдовзі може ві! дібрати лаври у нашого самого найвидатнішого “проффесора”. В анекдотичну ситуацію він потра! пив, коли у телеінтерв’ю про ви! ховну роль патріотичної поезії ра! дянської епохи процитував вірш свого улюбленого поета Роберта Рождественського “Чекай мене”, хоч навіть школярі знають — це поезія Костянтина Симонова. А ще Інтернет облетіло фото з авто! графом, який Матвійчук залишив у книзі почесних гостей однієї з одеських шкіл: “Память о подвиге нашых отцов и дедов, останется в нашем сердце навсегда и будет служыть примером для подраста! ющих поколений”. Така ж грамот! на, як і шеф, прес!служба ОДА сфотографувала це побажання за підписом Е. Матвійчука та обна! родувала фотографію на офіцій! ному сайті. Лише після того, як Матвійчука меткі й гострі на язик газетярі перехрестили в “губерна! тора ЖЫ ШЫ”, фото з сайту ОДА вилучили.
Освіта · “Цій владі не потрібна європейська інтеграція, частиною якої є й інтеграція вищої школи”. · S. 4Originalseite ↗ СЛІДАМИ НАШИХ ВИСТУПІВ
Марія ОЛІЙНИК, м. Донецьк
— Вибори ректора, які мали відбутися 16 грудня, перенесли на 10 грудня. На мою думку, поспішність була викликана тим, що, змусивши відкликати кандидатуру звільненого 29 липня ректора Володимира Шевченка, МОН отримало непередбаче" ний головний біль — документи подав са" мовисуванець Юрій Григорович Лисенко, директор навчально"наукового інституту “Економічна кібернетика” ДонНУ, член" кореспондент НАН України, доктор еко" номічних наук, професор, заслужений діяч науки й техніки України, лауреат Держав" ної премії в області науки і техніки Украї" ни, завідувач кафедри економічної кібер" нетики, який підготував 17 докторів наук та 49 кандидатів наук. Юрій Лисенко зосередив свою увагу на європейській стратегії розвитку ДонНУ. Він виступає за: y реальну автономію університету, бо сьогодні це лише декларація, межі автоно" мії визначаються Міністерством освіти і науки та Кабінетом Міністрів України; y авторитетний, а не авторитарний стиль керівництва; y за незалежність профспілок, які про" довжуватимуть відігравати важливе зна" чення для захисту інтересів співробітни" ків; y за оптимальне поєднання фундамен" тальної та прикладної науки, навчального процесу та їх фінансове забезпечення; y за гнучку кадрову політику. Молодь повинна отримати доступ до управління, а пенсіонери — можливість пе" редавати досвід і розвивати науку. Відповід" но слід перерозподіляти і навантаження. Треба стимулювати співробітників до під" вищення кваліфікаційного рівня, сприяти атестації наукових кадрів. Аудиторне на" вантаження співробітників, які займаються підготовкою дисертацій, повинно бути зменшене. Університет повинен забезпечи"
Петро АНТОНЕНКО
Конфлікти, про які йдеться, — це небажання Міністерства зат" вердити статут університету, а та" кож правила прийому до нього. Але президент Могилянки почав з аналізу нового законопроекту про вищу школу України, адже саме в його концепції криються ті кон" флікти. Річ у тім, заявив Квіт, що законопроект про вищу школу пропонує таку “реформу” освіти, таку її концепцію, куди заклади, на кшталт Могилянки, просто не вписуються. І цей законопроект, який уже понад два роки поволі обговорювали в освітянських, ака" демічних колах, нинішня влада терміново почала просувати у пар" ламент на ухвалення. Нова кон" цепція вищої школи орієнтована зовсім не на Європу, а на Росію. Саме там, зазначив Квіт, повністю збережено радянську модель ви" щої школи, яку й пропонують Ук" раїні. З тою лише відмінністю, що в Росії набагато більше грошей, зокрема нафтогазових, що надає можливість якось “підгодовувати” вищу освіту. Законопроект практично зни" щує автономію українських універ" ситетів, яка ледве почала розвива" тися, унеможливлює розвиток в університетах серйозних наукових досліджень. Різко звужено можли" вості контактів з європейською уні" верситетською спільнотою. І ось ще до ухвалення цього закону, запропоновані в ньому по" ложення вдарили по Могилянці. Саме через те, що цей університет найкраще в Україні інтегрувався в європейський єдиний освітній простір. Великою мірою завдяки
У минулому, 49-му числі тижневика, ми надрукували кореспонденцію Марії Олійник “Ректоріада в Донецькому національному університеті і навколо неї”. Маємо свіжі — добрі! — новини з провідного ВНЗ Донеччини. Слово Марії ОЛІЙНИК, заступнику голови обласної “Просвіти”.
ти централізовану фінансову підтримку та" ким співробітникам для участі в конферен" ціях, публікацій результатів досліджень. Співробітникам повинні надавати можли" вість підвищення кваліфікації, стажувань, участі в проектах за індивідуальними ґран" тами, а завідувачам кафедр повинні надава" ти можливість перерозподіляти кафедраль" не навантаження. Атмосфера виборів була досить напру" женою: Міністерство не приховувало сво" їх симпатій до в.о. ректора П. О. Єгорова, тож йому на допомогу було направлено заступника Дмитра Табачника Євгена Су" лиму. Він спочатку тиснув на проректорів і деканів факультетів. Потім зустрівся зі студентами — делегатами університет" ської конференції. Тим часом в.о. ректора Петро Єгоров заборонив небажаним жур" налістам заходити до зали — пропустили лише запрошених, із газет “Сегодня”, “Комсомольська правда” та подібних. Решту журналістів брутально зупинила охорона, тож вони звернулися з протестом до прокуратури. Довелося цитувати статті Конституції України та Закону про інформацію. Лише за годину до початку запросили акредито" ваних прес"службою університету журна" лістів на конференцію трудового колек" тиву. Місцем дислокації визначили бал" кон, журналісти простояли шість годин, аби щось побачити. Конференція була підготовлена до дрібниць, але вже на обранні головуючого все порушилося. Замість визначеної в.о.
ректора кандидатури проректора Тетяни Мармазової, конференція проголосувала за Володимира Подмаркова — голову профспілки ДонНУ. Далі сформували мандатну, лічильну комісії. У результаті 288 делегатів зробили все, щоб виключити щонайменшу помилку. Обрали лічильну комісію з числа 11 незалежних членів ко" лективу, віддрукували бюлетені строго за кількістю зареєстрованих учасників кон" ференції і принесли в залу безпосередньо перед початком голосування, провели го" лосування таємно, а підрахунок голосів навпаки — максимально відкрито. У при" сутності всіх делегатів актової зали, десят" ків фото" і відеокамер озвучили буквально кожний бюлетень!
У результаті сенсація: переміг самовисуванець і програв вибори кандидат від Міністерства. Якби вибори в Україні проходили так са$ мо відкрито і чесно, ми з вами вже давно стали б частиною Європи. Присутній на виборах заступник міністра освіти Євген Сулима всіляко підкреслював, що колектив обирає лише претендента на посаду ректора, а останнє слово — за Міністерством, сподіваючись, що Петро Єгоров набере хоча б 30 % голосів, і, незалежно від набраного відсотка Лисенком, Табачник призначить потрібного йому Єгорова. Втім, реалізувати цей сценарій не вдалося. Колектив Донецького націо" нального університету обрав рек" тором професора Юрія Лисенка. За нього віддали голоси 138 осіб з 288 делегатів (46 % виборців від статутної кількості 300 осіб), у той час, як за в. о. ректора Петра Єгорова проголосувало 89 деле" гатів (29,6 %). 53 особи проголо" сували проти всіх, 8 бюлетенів зіпсували. Ставленику Мініс" терства Петру Єгорову не вистачило од" ного голосу, щоб подолати 30"відсотко" вий бар’єр. Таким чином Юрій Лисенко вперше на виборах на альтернативній ос" нові в ДонНУ став єдиним кандидатом на посаду ректора. Отже, Міністерство освіти і науки має розглянути кандидатуру професора Юрія Лисенка для призначення його ректором Донецького національного університету і підписати з ним контракт на 7 років, за" вершивши ректоріаду в ДонНУ. Інтелігенція та студентство університе" ту збирається відстоювати свій вибір будь" якими засобами, аж до страйку. Та й гро" мадськість не допустить повернення до стилю керівництва 1937 року.
мотиви. Не вписуються такі закла" ди в систему “реформаторів”. Можна додати, що йдеться про особливий університет, один із найстаріших у Європі. Заснована ще 1615 року, Могилянка протягом двох століть мала величезний вплив на інтелектуальне, наукове, освітнє життя України. Чи не тому й було припинено 1817 року її ді" яльність за рішенням Святішого Синоду Російської імперії. А від" роджено 1991 року, разом із відрод" женням незалежної України. Нині НаУКМА — це 6 факультетів, 3 500 студентів, 28 наукових центрів і на" укових лабораторій, десятки бака" лаврських, магістерських, доктор" ських програм, бізнес"школа, школа журналістики, перша в Ук" раїні докторська школа. Тут узагалі багато що з’явилося вперше в Ук" раїні: вільне творче навчання, ори" гінальне тестування вступників, 100"бальна система загальної оцін" ки знань, триместрове навчання, вступ одразу на дві спеціальності. Звичайно ж, така вища школа та" кій владі не просто непотрібна, а заважає. Вже не кажучи, що Моги" ляка була і є епіцентром націо" нального духу, могутнім осередком українства. Не випадково саме Могилянська академія стала од" ним із оплотів помаранчевої рево" люції. Не випадково Сергій Квіт був чи не єдиним серед ректорів університетів України, який від" крито виступив із засудженням призначення одіозного міністра Табачника. …Наступ на державницьке, на" ціональне триває. Ще одним полем бою стала українська вища школа. Якою їй бути — значною мірою ви" рішується саме зараз.
Освіта · “Цій владі не потрібна європейська інтеграція, частиною якої є й інтеграція вищої школи”. · S. 4Originalseite ↗ Саме так поставив питання на прес-конференції в УНІАН президент Національного університету “Києво-Могилянська академія”, доктор наук, професор Сергій Квіт. Приводом для звернення до українських медіа він назвав дві конфліктні ситуації, які виникли між університетом і Міністерством освіти і науки, міністром Дмитром Табачником. Але питання загалом про те, яким шляхом ітиме вища школа України.
автономії закладу: саме це дозво" лило найкраще організовувати навчальний процес раціонально, на розсуд самої академії витрача" ти кошти державного фінансуван" ня, чимало заробляти самим. Те" пер усе це виявилося новому мі" ністру непотрібним. У цьому й причина затримки із затверджен" ням статуту закладу. У цьому ста" туті чиновників від освіти не влаштовує багато що. Наприклад, вільне відвідування студентами лекцій. Те, що студенти проходять трициклове навчання, протягом якого мають змогу отримати кіль" ка(!) спеціальностей. Те, що уні" верситет вручає випускникам, ок" рім загальнодержавного, ще й диплом самої Могилянської ака" демії, це практика провідних уні" верситетів Європи. Незатвердження правил при" йому абітурієнтів до закладу також має принципову причину. Річ утім, що при вступі до Могилянки обов’язковий іспит з англійської мови. Це принципово, і дві обо" в’язкові мови навчання — україн" ська й англійська — записані в те" перішньому статуті не випадково. Адже англійська — мова європей"
ської та світової університетської спільноти. В академії близько тре" тини годин викладають англій" ською, в тому числі професори ві" домих університетів Європи та США. І ось це положення новий міністр і його Міністерство раптом назвали “порушенням прав абіту" рієнтів”, бо частина з них вивчали в школі інші іноземні мови. На це президент академії дав чітку відпо" відь, що абітурієнти Могилянки добре знають, до якого вишу вони збираються вступати, з якими ви" могами, і що без знання англій" ської мови сюди немає чого йти. А поглиблювати знання англійської зможе кожен студент, адже її вве" дено до програми навчання як і чи" мало інших іноземних мов, які сту" денти за бажанням теж можуть тут вивчати. Отже, ще один парадокс сьо" годення, ще одна, здавалося б, дивна колізія. Маємо один із най" кращих університетів України, а інших — уже понад 250. Причому, деякі — просто профанація вищої школи. І ось замість того, щоб підтримати такий університет, як Могилянка, поширити його дос" від, особливо щодо автономії в уп"
равлінні, його нищать. Причісу" ють під російського штибу гребін" ку. І навіщо це робити? “Програ" ми реформ” — насправді порожні декларації, коли доходить до реа" лій. А реалії такі: цій владі не пот" рібна європейська інтеграція, час" тиною якої є й інтеграція вищої школи. Не потрібна автономія ВНЗ, не потрібна прозорість нав" чального процесу. Бо потрібне ін" ше — корупція, голе адміністру" вання чиновників, тримання всього під тотальним контролем. Заробляння самими ВНЗ коштів у такій системі теж не потрібне. Ме" тода інша: щось там роздавати, ді" лити залежно від лояльності, а по" тім ще й тримати на “гачку”, кон" тролюючи подачки. “Університет без корупції нині не потрібен”, — гірко зазначив С. Квіт. Додавши, що на нього, його заклад незаба" ром нашлють цілі шеренги різних перевіряльників. Хоч як делікатно говорив Сер" гій Квіт, хоч як уникав політизації та гострих формулювань, усе ж, на запитання, що в підґрунті цього дивного “наїзду” Табачника і його відомства на університет, зазна" чив, що швидше за все політичні
Читацьке віче · “Може, Патріарх Російської Православної Церкви Кирило негласно дозволив своїй структурі в Україні — УПЦ — діяти рейдерськими методами?” · S. 5Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
нався про це від учасників пікету. І, як він зізнався, “самі в цьому зараз розбираємося” і зупинити варварство не в змозі. “Київзеленбуд” дозволів на будівництво взагалі не надає, нас тільки ставлять до відома”, пояснив чиновник. А ми дивуємося масовому вирубуванню дерев. Щодо цього хра! му на Борщагівці, то у розпорядженні відділення є лише “дозвіл на розроб! ку проектної документації щодо цьо! го об’єкта”. Продовження сюжету цього релі! гійно!кримінального детективу отри! мали у Головному управлінні архітек! тури, будівництва та дизайну місько! го середовища Київської міськдер! жадміністрації. Начальник управлін! ня Сергій Целовальник цілком запе! речив будівництво церкви згідно з Генпланом. Можливо, у церковників є інший “генплан”, який їм удалося отримати від команди Черновецько! го? А щодо парку “Юність”, зазначив головний архітектор, то згідно з про! ектом планується його реконструк! ція, зокрема благоустрій території, спорудження будиночка садівника, громадських вбиралень і фонтанів. Про церкву в плані реконструкції ані слова. І, загалом, у Головному управ! лінні зовсім не розглядали, не погод! жували, а отже, не пропонували до ге! нерального плану Києва подібний об’єкт. Тепер останню крапку мають пос! тавити правоохоронні органи — щодо рейдерства з боку УПЦ МП. Адже її структурам недержавний статус не надає права порушувати закони Ук! раїни. Більше того, нехтувати наста! новою Ісуса Христа, який наголошу! вав на тому, що хто порушує хоча б йоту закону, той порушує весь закон. Але, схоже, ініціатори подібних проектів рейдерства, у рясах вони чи ні, або зовсім не читали Біблії, або мають дуже впливових охоронців — не серед небесних янголів, а серед державних чиновників. Без їхнього “благословення” священики не діяли б так зухвало, нахабно та безкарно.
P.S. Уже після того, як матеріал було підготовлено до друку, стало відо8 мо, що відбулася зустріч представників столичної влади, архітекторів, “Київ8 зеленбуду”, мешканців Борщагівки та протоієрея Данилевича. Треба віддати належне чиновникам усіх державних структур, які ще раз одностайно наго8 лосили, що будівництво треба негайно припинити, оскільки церква досі не має на це жодних юридичних підстав, крім дозволу на збір проектної документа8 ції, підписаного Черновецьким. Більше того, парафіяни Борщагівки порадили мешканцю Вінницької області свяще8 нику Данилевичу повертатися туди, звідки приїхав, на що останній зухвало відповів: “Я повинен до зими накрити храм і кошти для цього є”. І це попри те, що він отримав уже чотири припи8 си від місцевої влади з вимогою припи8 нити будівництво. Однак наступного дня на будівельному майданчику знову з’явилася техніка і наряд міліції для охорони порядку. Не інакше, як влада у Святошинському районі повністю пе8 рейшла до Московського Патріархату і міліції.
Читацьке віче · “Може, Патріарх Російської Православної Церкви Кирило негласно дозволив своїй структурі в Україні — УПЦ — діяти рейдерськими методами?” · S. 5Originalseite ↗ Фото Оксани Цеацури
Півроку тому один знайомий, він же й учасник по! дій, розповів мені про так звані новітні технології зведення храмів, що запроваджені у Московському Патріархаті й уже застосовуються в Україні, зокрема в Києві. А суть цього ноу!хау полягає в тому, що, не дочекавшись дозволу на виділення землі під будів! ництво, на території, яка впала в око церковним чи! новникам, останні діють за власними правилами.
Аркадій МУЗИЧУК, м. Київ
Глупої ночі завозять заготовлені заздалегідь будівельні матеріали. Це, як правило, лісовий зруб. І силами найманих майстрів до ранку зводять каркас невеликої за розмірами цер! кви. По закінченні робіт огороджу! ють її парканом. Вранці шокованим мешканцям навколишніх будинків не залишається нічого іншого, як мов! чки хреститися. І дивуватися, як мог! ло трапитися, адже ще ввечері тут був пустир. Невже Боже провидіння? Але ж ні, батюшка з кількома парафіяна! ми із самого ранку вже освячує храм. Я попервах засумнівався у вірогід! ності таких далеко не праведних вчинків Церкви. Але побуваймо на будмайданчику, де втілюють у життя церковний проект. Тут його реаліза! ція здійснюється серед білого дня. Але щодо закону, то тут до церковних чиновників є низка серйозних пре! тензій. Жаль, що їх поки що змушені висловлювати лише громадяни, які вже створили страйковий комітет і вдаються до акцій протесту. Державні структури, зокрема правоохоронні, мовчать. …На цьогорічне свято Маковія на Борщагівському масиві у Києві, поб! лизу вулиці Леся Курбаса, на терито! рії парку “Юність”, з’явилися буді! вельники й почали зводити паркан. Звідки, для чого? Адже тут зона від! починку сотень мешканців. Тим більш, що в центрі огорожі опинила! ся красива клумба, лавочки для від! починку, місце для розваги дітей, не кажучи вже про знищення десятків молодих дерев. Обурені таким зухвальством, та ще й у день свята, мешканці спробу! вали захищати свій парк. Але незаба! ром з’явився один із “кураторів” бу! дівництва отець Димитрій, представ! ник Української Православної Цер! кви Московського Патріархату, і бо! гопослушні громадяни притихли, аби вислухати священика. А він, як зго! дом з’ясувалося, із самого початку лу! кавив. Петро Приходько, мешканець мікрорайону, який був присутній при тій розмові, досі обурений брехнею “святого” отця. — Раніше йшлося про споруджен! ня храму Спиридона Триміфунтсько! го на місці занедбаного кінотеатру, в кількох десятках метрів від нинішньої огорожі, — каже Петро Васильович. — Хоч і цей культурний заклад був би не зайвим у північній частині Борща! гівського масиву, адже інших поблизу немає. Але у місцевої влади руки до цього не доходять. Та й спонсорів ці! кавлять зовсім інші об’єкти. Тому мешканці були не проти, аби хоч якось окультурити зону відпочинку. Але щоб руйнувати для цього клумбу, вирізувати дерева громада дозволу не давала і не дасть. Це не тільки не за! конно, а й не по!людськи. Тим біль! ше, з боку Церкви. Може, Патріарх Російської Православної Церкви Ки! рило уже негласно дозволив своїй структурі в Україні — УПЦ — діяти рейдерськими методами? Від інших мешканців Борщагівки вдалося дізнатися, що священик змі! ну місця будівництва храму пояснив так: “Люди просто неправильно зро! зуміли наміри церковників”. Ось так і вилізли ці “наміри”, як шило із мішка. Не інакше, як церковні чинов! ники давно ви! ношували план будівництва храму на місці зони від! починку, а про знесення старого кіно! театру говорили, аби заплутати і гро! маду, і владу. Але не зовсім впевнено почувала себе УПЦ МП на житлово! му масиві, і за минулої влади могли бути певні ускладнення. Тому і зроби! ли хід конем. — Буквально за квартал розташо! вана церква Київського Патріархату. Через дві зупинки трамваю — ще од! на, — розповідає Лідія Олександрів! на. — Чи Московський Патріархат не визнає їх за місця для богослужіння? Але це їхня справа. — І ще одне дивує, — приєднуєть! ся до розмови ще одна мешканка ву! лиці Леся Курбаса Віра Гончарук, — чому Московський Патріархат хоче звести свій храм саме у парку “Юність”? По!перше, на два масиви Борщагівки, південний і північний, він один. Тепер і його нас позбавля! ють. По!друге, на Борщагівці є чима! ло територій, зарослих бур’янами. Наприклад, Церкву Ісуса Христа по! будували поблизу Кільцевої дороги, зробивши належний благоустрій те! риторії. І вона успішно діє. А чим Церква Спиридона Триміфунтського краща? Тільки тим, що Московського Патріархату? Вдаватися до варвар! ських методів захоплення землі? Слу! жителі Бога так не повинні діяти. Освячене лукавство. Саме такий висновок хочеться зробити. У нас бу! ло кілька спроб дізнатися про закон! ність будівництва у самих “забудов! ників”. Разом з організатором акції протесту, представником громади Орестом Шевчуком намагалися отри! мати офіційні документи на дозвіл будівництва храму від представників Патріархату. Спочатку їх нам обіцяв надати священик, який, по суті, є ку! ратором будівництва і якого, напев! но, офіційно благословив на ці дії хтось із вищих церковних чинів. Але він обмежився лише усними запев! неннями, що нібито у церкви є офі! ційний дозвіл “Київзеленбуду”, а та! кож Витяг із генплану Києва, де ніби! то під пунктом (номера, якого він не пам’ятає) зазначено цей об’єкт. Друга спроба побачити дозвіл на право будівництва, хоч і відбулася за присутності міліції, теж закінчилася нічим. Усе, що міг показати на цей раз уже настоятель нового храму, це дозвіл на збір необхідних документів. Але ж будівництво уже йде ударними темпами, і священик під недобудова! ним храмом проводить богослужіння. Третя спроба з’ясувати ситуацію на церковному рівні теж нічого не да! ла. Прес!секретар предстоятеля УПЦ МП отець Георгій Коваленко порадив офіційно звернутися до їхньої канце! лярії і зачекати відповіді, хоч не обов’язково, що вона буде, “оскільки ми не є державною структурою”, — пояснив він. А тепер думка офіційних держав! них органів. Серед них комунальне об’єднання “Київзеленбуд” В’ячес! лав Гринченко, директор Святошин! ського районного відділення цього об’єднання, на території якого розта! шовано парк “Юність”, до того, як рейдери у рясах взялися за роботу, ні! чого про їхні “наміри” не знав. Діз!
Читацьке віче · “Може, Патріарх Російської Православної Церкви Кирило негласно дозволив своїй структурі в Україні — УПЦ — діяти рейдерськими методами?” · S. 5Originalseite ↗ Шановні пані й панове! Лихо, що спостигло сучасну українську культуру, набирає нових загрозливих форм у наступі на науко! во!культурницькі заклади. Досі одним із провідних наукових осередків укра! їнського музейництва вважався Національний Києво! Печерський історико!культурний заповідник. Тут працювали доктори й кандидати наук, фахівці з історії Церкви й сакральної культури. Щороку в Заповіднику проводилися наукові конференції (“Несторівські чи! тання”, “Могилянські читання”, “Православ’я — нау! ка — освіта” тощо), на які з’їжджалися провідні нау! ковці з різних країн. Виходили друком наукові моног! рафії та збірники. Ситуація різко змінилася після призначення 8 квітня 2010 року на посаду генерального директора Заповідника Громової Марини Едуардівни. Аналогіч! но до подій початку 1930!х років погромницька актив! ність нового керівництва спрямована на знищення наукової складової Заповідника, виселення музеїв із приміщень Заповідника. Наказом п. Громової №230 від 10.11.2010 р. звільнено 5 докторів наук і 5 кандида! тів наук. У різний час науковцям, що недавно прой! шли атестаційну комісію, було “запропоновано” піти за власним бажанням або їх брутально переведено на інші посади (наприклад, упорядника кількатомного покажчика видань, що вийшли на території України, Сергія Степановича Петрова — на посаду двірника). Під різними приводами зі штату Заповідника звільня! ють висококваліфікованих музейників (попереджено про звільнення чудового знавця іконопису Ольгу Олександрівну Коваленко), реставраторів, натомість на ці посади призначають осіб без належної кваліфіка! ції. Зупинено підготовку до друку планових робіт, зок! рема збірника документів про втрати культурної спад! щини України в мирні роки ХХ ст., про що було підпи! сано угоду між Заповідником та Інститутом історії Ук! раїни НАН України. Звертаємося до Вас із проханням підтримати наш протест проти вандалізму.
Із повагою Сергій БІЛОКІНЬ, доктор історичних наук, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка; Сергій ГАЛЬЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор; Світлана КАГАМЛИК, кандидат історичних наук; Алла КИРИДОН, доктор історичних наук, професор; Валерій ЛАСТОВСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор; Сергій СЕГЕДА, доктор історичних наук, професор; Василь УЛЬЯНОВСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор
3 грудня 2010 року
Незабутні · “Світе,світе!.. Де в тобі кордон?..” · S. 6Originalseite ↗ Про нашого земляка!луганця правозахисника й письменника, Героя України Миколу Руденка знають у багатьох країнах світу. На Луганщині є його літературний музей, а точніше невеличка кімна! та в Білівській гімназії, що з грудня 2005 носить його ім’я. Сели! ще Біле Лутугінського району розташоване неподалік села Юр’ївки, де Микола Данилович Руденко й народився 19 грудня 1920 року. Більше ніяких пам’ятних і меморіальних місць, пов’язаних з ім’ям Миколи Руденка, на Луганщині не засвідчено.
Олексій НЕЖИВИЙ, м. Луганськ
Хочеться нагадати, що Луганщина є рідною землею для українських письмен! ників Володимира Сосюри, Івана й Надії Світличних, того ж Миколи Руденка, творчість яких відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка, однак їхні ювілейні дати в останні роки чо! мусь не супроводжувалися встановленням величних пам’ятників і виданням розкіш! них книг за кошти обласного бюджету. Думається, що саме в незалежній Ук! раїні мав би зростати інтерес до творчої спадщини Миколи Руденка, варто згадати хоча б його дослідження “Енергія прогре! су”, “Економічні монологи”. Викликає захоплення його тверда й несхитна грома! дянська позиція правозахисника, а філо! софська поезія ввійшла до найкращих надбань української літератури. Невелике село Юр’ївка. До обласного центру, як мовиться, рукою подати: якісь десять хвилин їзди на автомобілі. Звичай! ний, чи по!літературному, типовий крає! вид. Видніються нові і вже давні терико! ни. Попідгір’ю тут і там туляться хатки. Тай село це розташувалося в якійсь улогови! ні, чи точніше, в балці. А терикони й па! горби і близько й поодалік немов би не тільки вічні вартові того, що споконвіку відбувається на землі, а ще — вони трима! ють постійний зв’язок Землі й Космосу. Його дитинство зіткнулося з нещас! тям; коли хлопчикові було шість років, за! гинув у шахті батько. Отож навчання в школі хлопець змушений був поєднувати з нелегкою працею. 1939 року закінчив у сусідньому селищі Сутоган десятирічку. Не одного дня доводилося ходити пішки до школи, і якийсь безликий, незмінний для когось, краєвид ставав усе ріднішим, щоб запам’ятатися на все життя, а потім стати частиною поетичного й наукового світобачення. Можливо, тут уперше заду! мався над величчю й вічністю природи, яка знаходить у собі сили змінюватися щодень та щороку, обдаровувати людей плодами земними. Вона ж, тобто природа, стала справ! жньою рятівницею й у той страхітливий рік, коли нелюди відбирали життя в міль! йонів українців. Це згадується найжорсто! кіший у XX столітті 1933 рік — рік органі! зованого тоталітарним режимом голодо! мору. Тоді найбільше потерпало, а точні! ше вигибало, українське село. Цього поет не може забути ніколи, і поезія “Акація” стала його голосом правди: На схилі кам’янистому Росла вона, стара. Її цвітінню чистому Раділа дітвора. В голодний рік, приречений, У смерті на межі, Ковтали ми напечені З її суцвіть коржі. Стверджують, що кожний поет почи! нається з дитинства. Отож Микола Руден! ко на все життя зберіг надзвичайно глибо! ке відчуття Правди в усіх виявах людської діяльності. А тоді, в його далекій юності, на особистість мало звертали увагу. Адже достатньо було, за висловом одного з “вождів”, відчувати себе “коліщатком і ґвинтиком єдиного механізму”. Усе!таки здібний юнак після здобуття середньої освіти вступає на філологічний факультет Київського університету. Та довго вчитися йому не довелося, бо при! звали в армію і довірили, зваживши на шахтарсько!бідняцьке походження, охо! роняти Кремль. У роки війни вже політрук Микола Ру! денко воював у блокадному Ленінграді, і був тяжкопоранений. Майже рік лікував! ся, а потім знову повернувся на фронт. Про особисту відвагу свідчили бойові на! городи та звання капітана. Уже наступного після демобілізації ро! ку — 1947 — виходить його перша поетич! на збірка “З походу”. Невдовзі Микола
Руденко стає головним редактором жур! налу “Дніпро” та секретарем партійної організації Спілки письменників України. Звісно, запорукою була довіра до колиш! нього пораненого фронтовика, молодого талановитого поета шахтарського поход! ження. Отож виходять одна по одній збір! ки поезій, а також два романи: “Вітер в обличчя” (1955) й “Остання шабля” (1959), збірка оповідань і нарисів “Біла акація” (1969). Цікаво, що найвиваженішу рецензію на роман “Остання шабля” ми знаходимо в літературно!критичній статті теж нашого земляка, Івана Олексійовича Світличного, “Людина приїздить на село…”, що вийшла друком у журналі “Вітчизна” (1961. — №4). Аналізуючи подібні за тематикою твори, тобто прозу, присвячену післявоєн! ному селу, критик доходить висновку, що більшість авторів, і Микола Руденко в пер! шу чергу, відтворюють справді реалістичну картину зубожілого колгоспного села. От тільки вихід із затяжної катастрофи надто простий: приїздить у село комуніст, як правило, колишній фронтовик, і все змі! нюється на краще… Що тут сказати? Тільки те, що всі письменники в п’ятдесяті роки були особ! ливо здавлені лещатами соціалістичного реалізму і будь!які відступи були просто неможливі. Однак із початком шістдеся! тих років у творчості Миколи Руденка від! буваються істотні зміни. Потім дехто з лі! тературних критиків назве це зміною в світогляді. До цього слід додати, що світо! бачення будь!якої людини, а тим більше письменника, не може змінитися за рік чи два. А в період соціалістичного реалізму, декларованого панівною ідеологією як провідний творчий метод, просто особис! тісне світовідчуття не могло виражатися повною мірою, бо в офіційному мистецтві існував штучний “колективний світо! гляд”, підпорядкований зверхності ідеї в житті людини. Однак на початку шістдесятих років після відомих змін у суспільному житті, також змінюється й творче обличчя де! яких українських письменників. Думаєть! ся, що й народження такої літературно! естетичної течії, яка потім дістала назву “шістдесятництво”, було б просто немож!
ливе без участі талановитих письменників старшого покоління, які гостро відчували необхідність правди й у житті, і в мистец! тві. До таких належав і Микола Руденко. Вже в його статті “Поезія і полярність”, яка була опублікована “Літературною Ук! раїною” 30 січня 1962 року, говорилося про обов’язок поета перед суспільством. Однак найяскравіші рушійні зміни стали відчутні в поезії. У триптиху “Мати” (1963), цьому своєрідному звертанні не тільки до жінки!матері, що трудиться по! всякчас, а й до матері!Вітчизни, читаємо: Десь вимахують крани високих споруд, Ти ж заснеш восени при нетопленій печі. І стотисячний хор оспіває твій труд, — Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі. Така глибинна правдивість нагадує по! езії молодого Василя Симоненка, одного з найяскравіших постатей шістдесятництва. І як своєрідне кредо — творчий заповіт — звучали поетичні рядки Миколи Руденка: Україно!.. З твоєї легкої руки Не боронь мені стати твоїм перегноєм. Хай вростають у череп шорсткі корінці, Вибираючи з мене земне і небесне. Прийде віщий туман, і в його молоці Невгасима зоря над землею воскресне. Сонце зніме утому з натомлених рук, Всесвіт кине на плечі блакитну кирею… Кизякова, солом’яна, чорна від мук, — Станеш ти, Україно, тією зорею. Здавалося, що вже не зупинити голос правди в оновленій літературі шістдесятих років, яка продовжила традиції україн! ської класичної літератури. Одне з голов! них це гуманізм у мистецтві, за яким жит! тя людини має стати вищим будь!якої по! літичної ідеї, якими б гучними гаслами та не прикривалася. Точніше кажучи, най! кращі надбання вітчизняної літератури відстоювали еволюційний характер роз! витку суспільства, цим самим зближуючи його з правічними законами природи й Космосу. В іншому разі — зламлення жит! тів, людські трагедії… Прагнення осмислити вселюдські проблеми надавали віршам Миколи Ру!
денка дедалі більшої філософічності, що теж єднало його з шістдесятництвом. Такі поезії, як правило, вступали в пряме про! тиріччя із прикрашеною дійсністю. Світе, світе!.. Де в тобі кордон?.. То навіщо ж люди наплели Тих дротів і сотні мегатонн Загатили в атомні стволи?..
Тут, крім влади Сонця і зірок, Ані меж, ні повелінь нема. Там за слово чи за вільний крок — Куля в спину, табір чи тюрма. Зрозуміло, що недовга “ідеологічна відлига” швидко закінчилася і пробитися до читача справжній поезії ставало все важче. 1968 року опублікована поетична книга з промовистою й символічною наз! вою “Всесвіт у тобі”, 1971!го — збірка лі! рики “Оновлення” та повість!феєрія “На! роджений блискавкою”. Потім книги Ми! коли Руденка не друкували в Україні довгі роки. Болісне шукання талановитої особис! тості відображено в романі “Орлова бал! ка”. Разом із тим, цей твір тяжіє до вічної проблеми: екології духовності, яку можна вирішити тільки осмисливши призначен! ня людини на землі та невідворотний зв’язок життя поколінь із всесвітом. До речі, події, відображені в романі, відбува! ються в шахтарському краї, майже денаціо! налізованому, з сплюндрованою приро! дою. Але все!таки певний оптимізм і віру в завтрашній день викликає художнє по! лотно молодого митця… І хоча в першу чергу Микола Руденко надсилав свої твори на адресу ЦК КПРС, його виключили з партії, а 27 травня 1975 року — зі Спілки письменників України. Репресивні сили арештовують його. На початку лютого 1976 року примусово за! проторюють до психоневрологічної кліні! ки. Однак бажання боротися за справед! ливість у Миколи Руденка дедалі нарос! тає. Разом зі своїми однодумцями він у листопаді 1976 року повідомляє про ство! рення Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод. (Досить детально про це говориться у виданнях: Український правозахисний рух. — Торонто: Смолоскип, 1978; Україн! ська Гельсінкська група. Документи й ма! теріали, — Торонто: Смолоскип, 1983.) Подальша доля талановитого пись! менника та вченого!дослідника була ще трагічнішою: у липні 1977 року М. Д. Ру! денка було засуджено на сім років ув’яз! нення та на п’ять років заслання. Один із його найближчих побратимів, відомий правозахисник Петро Григоренко, писав, що, хвилюючись за Миколу Руденка, рів! но через місяць прочитав його вірш і зро! зумів, що він ніколи не зрадить ні діла, ні друзів… Вірш той називався “Так просто все: напишеш каяття”. Тепер він уже зву! чить не тільки як художнє відтворення зовсім недалекої дійсності, а як своєрідне життєве й творче кредо митця.
Микола Руденко зі студентами Луганського державного педагогічного інституту імені Тараса Шевченка. Фото 1955 року
Світла пам’ять · “Достойного вшанування його пам’яті насамперед потребуємо ми — живі”. · S. 7Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
архіві — музею літератури і мистецтва Ук! раїни. Отже, протокол № 3 засідання правлін8 ня Київської організації Спілки письменників України від 20 травня 1975 року Присутні із 47 членів правління 32 Головує Ю. Збанацький На порядку денному кілька питань. Пер8 ше — участь київських письменників у бо8 ротьбі за перетворення Києва в зразкове со8 ціалістичне місто. П’ятим питанням значиться: персо8 нальні справи М. Руденка та Г. Тютюнника. “Слухали: інформацію першого секрета8 ря правління Київської організації Ю. Зба8 нацького про персональну справу члена орга8 нізації Миколи Руденка. Микола Руденко своєю поведінкою і творчістю поставив себе поза письменниць8 кою організацією. Побутовий розклад привів його до серйозних помилок у творчості, його фантастика поєднувана з ідеалізмом, із во8 рожими марксизму8ленінізму концепціями. Мовляв, марксизм дав людству теоретичні основи для руйнування старого світу, лені8 нізм дав практичні засоби його руйнування, але тільки М. Руденко накреслив шляхи бу8 дівництва нового світу. За Руденком, необ8 хідно перш за все ліквідувати колгоспи, тоб8 то соціалістичний сектор в сільському гос8 подарстві, а радянську владу “поліпшити”, модифікувати так, як цього хоче М. Руден8 ко та його друзі Сахаров, Некрасов, Солже8 ніцин та т. зв. “Американська ліга”. Свого часу М. Руденко за побутові та ідейні вивихи, несумісні з вимогами Стату8 ту КПРС, був виключений із лав Комуніс8 тичної партії. Але ні інші численні поперед8 ження на нього не вплинули. Зараз ним зай8 маються органи. Недавно у нього на квар8 тирі було вилучено багато антирадянських матеріалів. М. Руденко заявив, що Спілка йому ні до чого, що він із Сахаровим працює над твором про Радянський Союз. У розмо8 вах поводився визивно, зарозуміло, знева8 жаючи письменницький колектив і взагалі радянські порядки. Ми його запросили на Секретаріат для розмови, але він не з’явився. Згодом двічі листом і телеграмою пропонували йому прибути на засідання правління, на що він відповів двома не дуже дотепними, але зне8 важливими листами. Отже, ми маємо повне моральне право розглядати і вирішувати справу М. Руденка в його відсутність. Н. К. — Мене як і всіх, до глибини душі обурює поведінка М. Руденка. Однак вини8 кає думка, що може він психічно хворий і варто зробити на цей предмет медичну екс8 пертизу? Д. Б. — намагається підтримати цю думку. “Тим більше, що М. Руденко був сво8 го часу нашим товаришем і добрим письмен8 ником”. Ю. Збанацький. Від свідомої контррево8 люції, антирадянщини ліки одні. Я пропоную переродженця Руденка із членів Київської ор8 ганізації Спілки письменників України вик8 лючити за дії не сумісні з вимогами Стату8 ту Спілки письменників Радянського Союзу. УХВАЛИЛИ: одноголосно Руденка Миколу Даниловича за дії несу8 місні з вимогами Статуту Спілки письмен8 ників СРСР. Із членів Київської організації СПУ — виключити”. А що ж Григір Тютюнник, персональну справу якого письменницькі чиновники долею випадку поєднали із виключенням Миколи Руденка? А може це теж був заз! далегідь продуманий метод виховання не! покірного, якого вкотре допитували “про негідну поведінку члена організації, який в нетверезому стані образив старших това! ришів”? Не знаємо тепер, як реагував тоді на виключення Миколи Руденка саме Григір Тютюнник. Але те, що подібну картину мо! рального знищення насильницькою систе! мою Героя Радянського Союзу таланови! тий митець відобразив за багато років на! перед у своєму оповіданні “Смерть кавале! ра” (тобто кавалера Золотої Зірки за подвиг на війні) сумніву немає. Тому й друкувався цей літературний твір за життя автора тіль! ки двічі: у журналі “Зміна” (1965, №1) і в першій книзі “Зав’язь” (1966 р.) А Микола Руденко став Героєм уже не! залежної України 2000 року. Свою земну місію він виконав чесно, а тому достойно! го вшанування його пам’яті насамперед потребуємо ми — живі.
Світла пам’ять · “Достойного вшанування його пам’яті насамперед потребуємо ми — живі”. · S. 7Originalseite ↗ У таборах Микола Руденко продовжу! вав писати, попри нестерпні умови для творчості. За кордоном продовжували друкувати його книги, які свідчили про велику силу таланту митця і його віру в майбутнє України: Моїх чуттів розвіяна руїна Нагадує в пісках померлу річку. Та є ще Бог… І є ще Україна… Для них я збережу у грудях свічку. Рідна Вітчизна постає для поета в різ! них часових вимірах, адже не рідко він звертається до історичного, як, напри! клад, у поемі “Цар Буж”. Більші поетичні можливості для цього Микола Руденко знаходить у поемах. Його ліро!епічні тво! ри не такі вже й великі за обсягом. Адже це теж ознака індивідуального творчого стилю: в кількох віршованих строфах від! творити і характери, й сюжетну канву, і, що найголовніше, врешті!решт висловити головну ідею: І усі, хто став уже корінням (Сотні тисяч — Бужеві сини), Мов перед новітнім сотворінням, З8під землі виходять на лани.
А над ними котиться у полі Голос із далекої доби: — Без держави нам не мати волі. Без держави — ми навік раби. Український літературознавець із Мюнхена Ігор Качуровський наголошує, що багато віршів Миколи Руденка мають характер поетичного документа: “Якою мірою постать ліричного героя цієї книги збігається з особою самого поета? Не зна! ючи особисто автора, тяжко було б відпо! вісти на це питання, але задокументована й припечатана судовим вироком його ді! яльність на користь України й Людства свідчить, що між цими двома постатями, мабуть, узагалі немає розбіжності…” Після ув’язнення в концтаборі та зас! лання Микола Руденко разом із дружи! ною Раїсою (вона теж відбувала неспра! ведливе покарання) були позбавлені гро! мадянства і виїхали до США. Повернення письменника на рідну землю змогло від! бутися тільки в оновленій Україні. Влітку 1992 року Микола Руденко побував у рід! ному з дитинства краї, на Луганщині. В обласній бібліотеці відбувся літературний вечір. Незабутніми залишилися зустрічі з рідними та знайомими. 1993 року за роман “Орлова балка” та поетичну збірку “Поезії” Микола Руденко був відзначений Державною премією Ук! раїни імені Тараса Шевченка. Коли на Лу! ганщині 1998 року проходило Міжнарод! не Шевченківське свято “В сім’ї вольній, новій”, наш славний земляк був його по! чесним гостем. Микола Руденко свідомо обрав свій нелегкий, але чесний життєвий шлях, ко! ли виступив проти тодішньої державної та ідеологічної системи. Що ж чекало воїна! фронтовика, інваліда війни, успішного письменника, колишнього секретаря парт! кому письменницької організації? 1974 року Миколу Руденка виключа! ють із КПРС, спочатку одноголосно на за! сіданні бюро парторганізації журналу “Вітчизна”, де він був на обліку. На засі! данні парткому Київської організації СПУ проти виключення голосував тільки Юрій Збанацький. Як писав у спогадах Микола Руденко “Найбільше диво — життя”, від! разу після війни разом із Дмитром Біло! усом і Олесем Гончарем він допоміг моло! дому письменникові, який у роки війни командував партизанським загоном, вря! туватися від переслідувань високого ком! партійного керівника та ще й колишнього секретаря підпільного обкому партії… Як! раз у журналі “Дніпро”, коли редактором був Микола Руденко, друкувався перший роман Юрія Збанацького “Таємниця Со! колиного бору”. Однак уже через рік, коли, пересліду! ваного органами КДБ, Миколу Руденка, за їх же вказівкою виключали зі Спілки письменників, навіть Герой Радянського Союзу став слухняним ґвинтиком у то! дішній репресивній системі. Для доку! ментального підтвердження наводимо частину протоколу засідання правління Київської організації СПУ, при цьому прізвищ письменників, які брали участь в обговоренні не називаємо, а для більш за! цікавлених скажемо, що цей документ зберігається в Центральному державному
Раптова, як блискавка, зупинка серця Віктора Юхимовича приголомшила мене, бо ж нещодавно, 12 листопада, ми з ним провели разом півдня. Я був тоді приємно вражений його оптимістичним настроєм, фізичною бадьорістю, бо подолати дорогу з Тетерева до Кончі!Озерної — непроста справа для 81!літньої людини. Це близько трьох годин подорожування. А Віктор Юхимович був веселим, активним, нетер! пеливо жадібним до розмов про літерату! ру, політику, історію… …Переді мною на столі лежать книги незабутнього Віктора Лупейка — “На кру! тих роздоріжжях”, “Світочі і лжепроро! ки”, “У світі українських інтелектуалів”, “Витязі української духовності”, його листи, статті в газетах “Народна армія”, “Слово Просвіти”, “Нація і держава”… Дивовижна творча продуктивність, га! ряча пристрасть переживань за долю укра! їнської мови, культури і держави, глибо! кий аналітичний аналіз історичних явищ, подій — усе це вражає. Віктор Юхимович вивершив свої твор! чі задуми в цих книгах, по суті, за останнє десятиріччя. І ось останній приїзд Віктора Юхимо! вича до мене додому в п’ятницю 12 листо! пада 2010 року. Як завжди, в капелюсі, бі! ла сорочка, краватка, в руках чорна сумка! портфель, а там… А там книги. Як і раніше, Віктор Юхи! мович привозив книги з власної бібліоте! ки, із бібліотеки передчасно померлого си! на Олександра — формував невеличкий фонд у Відділі рукописів Інституту літера! тури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Цьо! го разу привіз три річники “Шевченко” (№6, 1957 р., №8—9, 1961 р. і №10, 1964 р.), що їх видавала Українська Вільна Академія Наук у Нью!Йорку, книги “Си! мон Петлюра. Державний муж” (Нью! Йорк, 1957 р.), “Симон Петлюра та євреї” Тараса Гунчака, а головне — рукопис нової книжки “Межи тернів письменських”. Са! ме про цей рукопис ми вели не раз по теле! фону мову. Я зголосився написати до нової книги Віктора Юхимовича переднє слово, тому ми продовжили обговорення змісту майбутньої книги, її, так би мовити, “архі! тектуру”, композицію чи що. Я радив дода! ти до двох розділів ще й третій, бо мав під руками надіслані раніше (чи привезені ним особисто — не пам’ятаю) його статті “Ма! зепа і Толстой — обом анафема! До приїзду Патріарха Кіріла в Україну”, “Ізюмські по! боїща. Розповідь про напівзабуті битви”, “Погром за звитягу. Сумна дилогія”, “Под! виг наказного гетьмана”, “Незгасні барви його чарівного слова”, “Будитель Срібної землі”, “Розстріляний за вірність”, “Робо! тяща і невсипуща Пчілка”… Але Віктор Юхимович делікатно пере! конував мене, що в новій книзі тематич! ною домінантою має бути літературознав! ча складова, хоча й погоджувався подума! ти над третім розділом. Я ще раніше пере! читав його, по суті, наукові розвідки про похід князя Ігоря 1185 року, про Пушкін! ську “Полтаву та навколо неї”, ознайо! мився з його цікавими знахідками та спос! тереженнями про життя і творчість Мико! ли Гоголя, про Шевченка і Лермонтова, вчитався у виявлені ним архівні матеріали про останні тижні життя Григорія Косин! ки… У майбутній книзі Віктор Лупейко зобов’язався відтворити спогади про своїх колег і друзів — Петра Жура, Анатолія Погрібного, Володимира П’янова, Василя Юхимовича, про маловідомих поетів!ди! сидентів, засланців, братів Адольфа та Во! лодимира Романенків… Віктор Лупейко був визначним публі! цистом, есеїстом, майстром творення на! рисів!роздумів, надзвичайно відповідаль! ним перед істиною письменником. Тому за кожним його нарисом стоїть тривала науково!дослідна праця, виважування на терезах історичної правди кожного факту, кожної події, про яку письменник згадував і писав, ретельне відшліфовування стилю — він завжди орієнтував своє письмо на читача. Віктор Лупейко в цьому плані — класичний просвітянин, письменник!пуб! ліцист, письменник!популяризатор. І вчи! тель, який усвідомлював свій громадян! ський обов’язок доносити до української людини правду про історію, культуру, літе! ратуру, мову, традиції рідного народу.
…Врешті!решт, Віктор Юхимович по! годився підготувати ще й третій розділ до книги “Межи тернів письменських” і ска! зав: “Не будемо поспішати. Я протягом одного!двох зимових місяців щось ще на! пишу. Маю на думці уважніше пригляну! тись до подій в Україні відразу після по! разки Української Народної Республіки”. Тоді, в п’ятницю, 12 листопада ми з Вік! тором Юхимовичем вийшли на подвір’я, зустріли директора Ботанічного саду імені академіка О. В. Фоміна Василя Капустяна, який разом із літератором Володимиром Гаптарем вирішили трішки окультурити ек! зотичними деревами мою садибу. Хіба я міг тоді бодай на мить уявити, що посаджені Віктором Юхимовичем і мною дві магнолії та два дволопатевих гінкго бу! дуть тепер скорботно нагадувати про цього скромного, навдивовижу інтелігентного витязя українського Відродження кінця XX — початку XXI століття, який так діяльно переживав долю незалежної України. Ще добрих години дві сиділи ми за обіднім столом. Віктор Юхимович навіть посмакував кількома ковточками настоя! ної на зубрівці самогонки, вигнаної на Поділлі років десять тому. Знову ж — роз! мови про політичну ситуацію в Україні, про рукопис нової книжки і знову ж за! прошення відвідати його в Тетереві. Домо! вилися, що цього разу 7 лютого ми від! святкуємо в Тетереві його 82!річчя. Минуло кілька днів і я отримую від Віктора Юхимовича листа. Письменник надрукує 17 листопада на своїй старенькій друкарській машинці одну сторіночку, на якій я прочитаю: “…Зроблю кілька зусиль, щоб “зафактувати” визначені нами для написання два матеріали: про життя і чин Миколи Руденка та есей про українське повстанство 20—30!х років. Останнє я об! рав уже сам. Ми було обмовились про на! рис!роздум “Чи об’єднаються українці?” Але я вже писав!публікував на цю тяжку тему. Краще й оригінальніше все!трохи пороздумувати (хоча ескізами) про пов! стання в Україні відразу після так званої громадянської бійні. Сподіваюсь, що впо! раюсь із цим пластом, хоча б частково проливши світло на все ще мало знану на! ми трагедію”. І на закінчення, як і в кожному із по! передніх листів, вітання від дружини Ніни Порфирівни. Знаю, усвідомлюю, що серце Віктора Юхимовича було трагічно травмоване пе! редчасною смертю Вашого талановитого сина Олександра. Я, пам’ятаю, відвідував Віктора Юхимовича минулого року в лі! карні, перемовився кількома словами з його лікарем. Почув, що серце вже важко долає навантаження, просить тривалих перепочинків і лікувальних “підбадьорю! вань”. Та наш неспокійний, діяльний ко! лега і побратим не міг довго всидіти вдома — поривався то в редакції газет, то в Спіл! ку письменників, то в “Слово Просвіти”, то до педагогічного університету ім. М. Драгоманова, з якого і пішов у вічність його син Олександр. Там і полишила тіло душа Віктора Юхимовича. …Перечитую статті Олександра Вікто! ровича — історика, дослідника життя і творчості видатного українського держав! ного діяча, соціолога, літературознавця, ви! давця Микити Шаповала, які зібрав разом із скорботними словами матері, батька, друзів, колег незабутній Віктор Юхимовичу рукотворну книжку “З Україною в серці”. Печалюся над Вашими, дорога Ніно Пор! фирівно, і Віктора Юхимовича “Словом до рідного сина Олександра” і втішаюся хіба що тим, що чиста і щира душа батька тепер витає десь там, у безмежжі блакитнім, серед тривожних сузір’їв, разом із душею Вашого сина. Там їм, у Царстві небеснім, буде лег! ше переносити розлуку з рідними. Дорога Ніно Порфирівно! Мені гірко на душі, тому боляче писа! ти слова співчуття з приводу відходу за ме! жі земного буття дорогого Віктора Юхи! мовича — слова безпорадні висловити мої сумні переживання. Та ще важче Вам їх читати. Горе Ваше безмежне. Пам’ять про Віктора Юхимовича Лу! пейка завжди буде світлою, а наша скор! бота невтишимою. Вічна пам’ять!
Ваш Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Першодрук “Енергія життя верта із крони в корінь”. · S. 8Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
Гряде мутант! Спис Змієборця не спасе. 07.11.10
ДУША ВОГНЮ
Вогонь — він що? Чи, може, хто? Не знаю. Душа вогню сьогодні при мені. Втішає мене тропіками раю і обіцяє рай в зимові дні.
Я вірю їй, та відаю й про інше: як втрачу пильність, гнаний псами справ, й вогонь лизне той скарб, який правіше: опору духу — книги, я — пропав.
Душа вогню — полярних вмістів суміш, вона життю і смерті присяглась. Вкрав Прометей вогонь, а не подумав і про його пекельну іпостась. 22.10.10
ОДА СУЧКОВІ
Сталь зазубрив — не здолав перешкоду. Клятий сучок! — надривавсь дроворуб.
Першодрук “Енергія життя верта із крони в корінь”. · S. 8Originalseite ↗ БІЛИЙ З ЧОРНОЮ ОЗНАКОЮ
З нас двох — хтось зайвий: я чи білий — він, хто у ненатлій спразі перемін безжальний до наїву і краси, глухий до найпалкішої мольби, хто жне мов кат, хто косить голоси, обличчя мне, відбілює чуби.
Чий рух сліпий, чия жорстока гра завершується крахом доль і справ. Хто нишком краде, явно відбира все те, що сам колись подарував. Не білий той, хто гріє в чорні дні, а білий той, що чорному зрідні. 29—30.10.10
* * *
Міністерство, яке осідлав тимчасовець, так нахраписто шкіриться піками ґрат, що душа повстає: стрепенись, як махновець, і такої заграй, щоб упрів каганат.
А крізь ґрати в одежі іржавої хвої нерухоміють мертві ялини стойма. Та гледичія, ніби із погару Трої, закіптюжені серги усе ще трима.
Як повія, в червоному комбінезоні переймає заправка лукавством щита. Погар мертвої флори. Сутужно в цій зоні несвободи тубільцю, що про глум пам’ята. 07.11.10
ДО ОДЕСИ В ПОРОЖНЕЧУ
Що тая цариця — Лютий ворог України, Голодна вовчиця. Т. Шевченко
Одесо, впам’ятку твої уроки, хоч ти й скупа була на благодать. Та молодість свою відкличу, доки не демонтуєш вінценосну б…дь.
Незатишно мені, гадаю, й дюку1 звідтоді, як нахабний руйнівник підняв на п’єдестал імперську суку й тим осквернив твій припонтійський лик.
Як ти могла пристать на святотатство, щоб Друга вдруге на новітній лад ганебне запровадила кріпацтво, ліквідувала Січ і Гетьманат?
На зламах часу нечестиве діло сподіяв хам й азійський твій бомонд. Де ж напис: “Курвіц — курві?” Зрозуміло, щоб дякував зневажений народ.
Скажу твоїм ізгоям: “Менестрелі! А що, як монстра, нишком збуть братві? На те й повія. Їй би при борделі стояти у Берліні чи в Москві.
Я повернув би молодість чинарі на Пушкінській — із Пушкіним удвох на славному Приморському бульварі продовжили б душевний діалог”. 05.02.10
1 Йдеться про пам’ятник дюку Рішельє
ФУТУРОЛОГІЧНЕ
1 І світло і пітьма, і суще й тлінь змішаються в гримучій кулі газу, і темні хвилі хворих поколінь розіб’ють груди в каламуті часу, і час помре, закутий у мертвінь,
осліпне простір, скорчивши гримасу, і хлине хвища, і не буде спасу…
й самородяща вивергне глибінь із черева драглисту біомасу. 1.10.10
ФУТУРОЛОГІЧНЕ
2 Земля терпляча: пробача тортури затятим і дурним синам"катам. Але впадуть, впадуть терпіння мури і чорне сонце викотиться з брам, що їх на штаби горній брав Адам.
Як наркоман, що перевищив дозу і вбив себе, глухий до засторог, підірветься зарозумілий розум на бомбах необачних перемог.
І зрушаться піски й підзоли ери, зворотній рух почнеться навманці. І кроманьйонець виповзе з печери на полювання з каменем в руці. 20—21.10.10
ГРЯДЕ МУТАНТ
Ридай, ущербний ум содому, зри, лаборант: як Хіросіма хромосоми, гряде мутант.
Він ген добра віддасть на поїд лихих забав. І навіть темний антропоїд збагне — пропав.
Забракне кисню індивіду, звихнеться Кант епохи ГМО і СНІДу. — Гряде мутант.
Хвостатий чи змієголовий, ревнитель сюр, він розхита світобудову тараном юрм.
В провали ринуть цезій, стронцій, загине все.
Пилку бруском нацькував на колоду, вискнула пилка і втратила зуб.
Норов сучка всьому б сущому мати: згубна для спротиву вдача м’яка. Непереможний народ сучкуватий і неспроможний народ без сучка. 24.10.10
* * *
Духовному князю годилося б княже — астралом пов’язане гроно імен. Що слово не зможе, те музика скаже: Бетховен і Моцарт, Вівальді й Шопен. Ти, музико, ліки від гріхопадіння, ти — тайна, ти — з губ вислизаєш і з рук. Не слово було на початку творіння, а сяюча нота, не буква, а звук.
Важкої Землі неприкаяний житель, я вивільнив слух, ніби скинув ярмо: та ж Він композитор — Уседержитель, планети і зорі — то нотне письмо. 19.10.10
* * *
Поезія — така чудна структура, що склад її не знає сам чудій. Поезія — то не література, та пані — бідна родичка при ній. 30.10.10
* * *
Ще відчай молодий, ще горе молоде, ще сотами з медами повен день, з дуринкою меди, але вона теж надто молода, тому смішна й непояснима, як блакить, трава з музичкою, жучком, який співа, якщо зачепиш, і життя — ріка, що невідомо звідки витікай куди впадає, мерехтить вода й очима тайни в очі загляда і відчаю, і горю молодому, і сам ти тайна — ніби є й не є, ця двоїна мінлива, повстає сама супроти себе, хоч повстання затаєне ще і до називання не надається: заважа ріка, її оркестр — і не повірить важко в доцільність ноші, що така ж легка, як сяюча при стежечці ромашка. 11—13.07.10
* * *
Енергія життя верта із крони в корінь, щоб употужнить міць дерев у час повстань. Інерція життя схиля до упокорень, безживних недумок, смиренних небажань.
Дві посестри зійшлись — зима і старість, рвіння бракує тій, чиї незламні вороги. Ту першу упійма весна сильцем коріння, а другій загрузать в нетанучі сніги. 28.10.10
* * *
Душа зіркіша в чорноліссі ночі, аніж удень, коли з більмом вона й на побігеньках в плоті, та ж, як хоче, шпиняє її, шарпа, розпина на стернях клопотів, ще й стежить, щоб не ширяла навіть впівкрила…
Вночі душа сама собі належить, лата ловецькі сіті спроквола,
Першодрук · “Річ не в тім, що є й на сонці плями, тільки б їх на серці не було”. · S. 9Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
скарби її при ній, вона літає і дозволу у плоті не питає. То у Сузір’ї Ліри гнізда в’є, то припада до човників могил, то з крон садів галактик дістає, коли захоче, яблука світил й невидиме їй видимим стає. Вона, як вулик, і такий там рій, що по меди йде плоть сама в служниці. І солодко, і моторошно їй в державі ночі при душі"цариці. 01.11.10
* * *
Свіжа пошта! Посвіжішав обрій, січень, а побільшало тепла. Тільки добрі мають пам’ять добру, у недобрих пам’ять куца й зла.
Я навчився добрих шанувати, намагаюсь зрозуміти злих, хоч і не навчився їх прощати, зрештою, тут мова не про них.
Ось коли в одній і тій особі непрозірна суміш зла й добра, дай не ошукатися во злобі, стримай шал жорстокого пера.
Доле, ти ж витягувала з ями, коли й тяжко гнуло в яму зло. Річ не в тім, що є й на сонці плями, тільки б їх на серці не було. 08.01.10
* * *
За бідою тупа горе переважно — навпрошки. Прогинаються опори, уриваються зв’язки.
Підірвались (мінне поле — час) і друзі, й вороги. Наковтались виднокола жертв і попелу нудьги.
Жовтня вигубив палітру бомжуватий листопад. Тільки свист лозини вітру слух терзає невпопад.
Навіть ти нервуєш, Буше, пишношубий коте мій. Грій мою сирітську душу, сам зігрієшся при ній.
У холодному будинку хай снаги мені додасть трав’яна твоя шерстинка, захисної барви масть.
Встигнем ще в обійми глею, проминущі й ці жалі, доки ми не під землею, доки ми ще на землі. 19.10.10
* * *
Видобування світла із пітьми — призначення поезії. Тому, як і залежність волі від тюрми, затям цей факт і не давай уму дурної волі — не кляни пітьму.
Та й не пітьма це: голий листопад, який хоч і зривається на плач, та знає — мертвим лиш прикинувсь сад, а морок — від знеструмленості дач, що плодить морок у сезон досад. 25.10.10
* * *
Пізнього птаха голос, знову ти плачеш, любий. Рветься твій голос"волос, звідки цей розпач лютий?
ця нетутешня туга? чом ти один без пари? Вмерла твоя подруга? дітки твої пропали?
Горлом звістує горе, горлом сирітство гріє. Горе не можна — хором, в хорі воно — не вміє.
Соло в нічній утробі світу тремтить і рветься. Тільки твій плач, як в гробі, так, як і мій, здається. 25.06.09
* * *
Протікає з трунком бочка під Сузір’ям Ліри. Часу гумова сорочка приросла до шкіри.
Здер би з шкірою, та шкіра кровоточить тяжко. Ніби той, що гра вампіра, має кров за бражку.
Не гуляється, не п’ється, сподівання марні. Тільки серце не здається, як не плаче, то сміється, рветься з буцегарні. 11.11.10
* * *
Краєм оптики зору я бачу — це ти, краєм ночі ідеш в шумовинні одеж. Краєм світла ажурні я зводжу мости, але ти вислизаєш у морок, о де ж твоє матове тіло? манливі шовки? де очища, що в Нілу позичили блиск?
Скоро Ра уже викотить сяючий диск, я в Єгипті твоїм переймаю піски, краєм дотику краю сухий тамариск, краєм слуху безмов’я пустелі ловлю, я тебе і в пісках дожену, бо люблю…
а якщо твій зникаючий слід загублю, краєм серця відчую безжалісний стиск — краєм пам’яті ляжу в піщану ріллю. 22.11.10
* * *
У ринви ринув дощ, його рипуча мова дратує й ранить слух, до стрічі не готова, і з ним душа моя, а надто уночі, недобрі скарги ті, і злобні ті плачі. Немовби цей нічний, непроханий цей гість зриває на мені за власні звихи злість, втішається, мов кат, в нестримі устремління безсонням затяжним, тяжким до одуріння. 21.10.10
* * *
Занурюється недомірок"будень в слизь мороку, глухі плачі сльоти. Крізь листопад продертися у грудень — немов з могили власної втекти.
Аби постати в сяючій обладі снігів лунких, їх веж сторожових. Ми, як і флора, мертві в листопаді, в його спектаклі граємо живих.
І тільки в грудні зміна декорацій нам повертає нас, хоч не без втрат сезонних, збитків та інфляцій, яких завдав понурий листопад. 12.11.09
* * *
Віддали відкупне сади і готуються до розп’ять. Але ще де"не"де плоди ніби вішальники висять.
Їх покарано лиш за те, що дозріли пізніше, ніж оте раннє та золоте, що потрапило вже під ніж.
І благають вони — візьми, пропонують себе мені. Їм не витримать шал зими, зогнивати їм по весні.
Світе милий, я теж твій плід запізнілий, зірви хутчіш. Аніж гнити під листям літ, краще зараз пусти під ніж. 21.10.10
МУЗИЧНА ПОШТА
Дубовый лист виолончельный… А. Вознесенский
Музична палаюча пошта з околиці шле навмання листи листопадовим коштом, та музика їх зупиня.
Кружляючи, падає легко під ноги озвучений лист, що формою схожий на деку, а змістом, як в хорі хорист.
Ким різьблений інструментарій зі знаком затаєних лун? Який неземний Страдіварі домігся звучання без струн?
Та струни звучать десь зі схову музично"поштових хурдель. І вловлює слух перемову, і вгадує — віолончель. 10.11.10
ПЕРЕДМОРОЗНЕ
Загрозливе сонце загрожує люттю пришельця, що флорі згинає хребти. Вечірня калюжа вилискує ртуттю, сигнал подорожньому — тут не пройти.
Неясно, що сталося з ніжним туманом, з ледачим дощем, чий урвався мотив. Щока горизонту рум’яним екраном звістує — почався зимовий прорив.
Різкіше окреслились контури лісу, лункіші важких поїздів голоси. — Немов затялося летюче залізо струснуть самовпевнений дачний масив.
Скляніє повітря, накатана схема в гравця, що ця гра йому не первина. І чує рослинним чуттям хризантема крок вбивці, та все ще сміється вона. 26.11.10
* * *
Сяюче сонце, меланхолійний сніжок в ролі кравецькій: небо зшиває і наст. Арктики лапи ведмежі — казка, дружок, тупни на старість, впікся її пінопласт.
Струшують мливо господнє чуттям в унісон сойки скрипучі із обважнілих садів. Жаль, що крихка оця казка, текуча, як сон, жаль, норовливий казкар: спише чари в архів.
Вловлює жадібне око вже й натяк на те, впростяж по білому — чорного рвані бинти, значно помітніші стали дахів декольте, їхні плачі, що доплакались до твердоти. 04.01.10
* * *
Так посолила круто зима щодення м’ясо, так здибилися люто її спартанські м’язи, що у цупкі лещата потрапила, як в ятір, і на відшибі хата, і самота у хаті.
Вона так довго мерзла, що муза і крізь рами уста її отверзла, посолені снігами. 15.06.10
* * *
Просто звичка існування, просто змаги в холосту. Просто з круч років сповзання в чорноту та німоту.
Просто буднів груба вовна, просто світло і пітьма. Просто туга беззмістовна за отим, чого нема.
Просто спрага. Просто спроби прихилити горню твердь. Просто муки та хвороби. Просто старість. Просто смерть. 25.08.10
Постать · “Традиції — це цілюще джерело порозуміння і миру між людьми”. · S. 10Originalseite ↗ Ірина ШУТКА, м. Львів
На дворі холодна мжичка проймає до кісток… — Достоту така ж, як у листо! паді 1971!го, — згадує Ірина Ка! линець. — Вдвійку з В’ячеславом Чорноволом ми йшли скупо ос! вітленою вулицею Зеленою у Львові. В’ячеслав, передчуваючи арешти, давав останні настанови: “по журналу (мається на увазі “Український Вісник” — І. Ш.) я буду йти сам, ніхто нічого не знає, ніхто нічого не говорить…”. Звіс! но, я нічого не знаю, не чула, не бачила (навіть якщо й здогадува! лася, що журнал друкує моя под! руга Людмила, дружина Яросла! ва Дашкевича). Будь!яку записа! ну на папірці інформацію про переслідування, обшуки (а після хрущовської відлиги вони става! ли все частішими) В’ячеслав тут же або переписував своєю ру! кою, або, що частіше, запам’ято! вував. Пам’ять мав феноменаль! ну, а конспіратором був унікаль! ним… “Тобі можуть інкримінува! ти хіба ст. 187, за “Комітет за! хисту Ніни Строкатої” дадуть півтора року…” — міркував він… Зі створення цього Комітету В’ячеслав планував перейти до “Комітету захисту політв’язнів України”; в той час у політтабо! рах найчисленнішими були укра! їнці. Тоді в Москві вже функціо! нував такий загальносоюзний Комітет, очолюваний А. Сахаро! вим, В. Чалідзе і А. Твердохлєбо! вим. Деякі москвичі не схвалю! вали В’ячеславової ідеї відособ! лення, адже “коли в Москві стрижуть нігті, в Україні рубають пальці”. Та Чорновіл був переко! наний, що український Комітет набуде ваги. …Проте вже через півтора місяця нас арештували. Не знайшовши найменшого факту про мою причетність до “Українського Вісника”, мене, а згодом й Ігоря Калинця заареш! тували за ст. 62 КК УРСР “Анти! радянська агітація і пропаганда” — в основу звинувачення було покладено вірші…
“…Ірина першорядна поетка. До того ж — блискучий публі! цист. Есеїст. Прозаїк. Педагог. Науковець із цілком свіжим пог! лядом на українську й світову іс! торію. Деколи, може, занадто експресивна, — вона дратує мі! щухів, яким хотілося б звичного загумінку, сонного затишку. Але такою вже вона є — гострою, рі! шучою, безкомпромісною. Інко! ли навіть нагадує троянську про! рочицю Кассандру. Але хто коли в Україні прислуховувався до мудрих застережень?” — так у пе! редмові до книжки “Попід золоті ворота (шість елегій про родину
Калинців)” пише Петро Шкра! б’юк про Ірину Калинець, пись! менницю, філолога!славіста, гро! мадську діячку, політв’язня ра! дянських таборів (дев’ять років у неволі — за згаданою вище стат! тею), учасницю руху за націо! нальне й релігійне відродження, депутата Верховної Ради України першого демократичного скли! кання, Героїню світу (США) і ка! валера орденів Княгині Ольги ІІІ (2000) і ІІ ступенів (2005). 70 років — а саме стільки ви! повнилося 6 грудня Ірині Онуф! ріївні — це ціла епоха, яка для молодого покоління є історією. Для покоління Ірини Калинець — це спогади, на які завжди на! кладається тінь смутку: війна, бомбосховища, шепіт дорослих про розстріляних людей, виве! зення до Сибіру, “колективіза! ційне” пограбування селянських родин… У Львові, згадує ювілян! тка, енкаведисти шукали собі гарних помешкань, навіть у ро! бітничих кварталах — наявність таких осель, обов’язково з усіма вигодами (ванна, туалет), була основним мотивом для вивезен! ня або й фізичного знищення ці! лої сім’ї. У двокімнатному по! мешканні батьків Ірини Кали! нець цих вигод не було — це й врятувало сім’ю від вивезення. На відміну від багатьох її одно! класників: майже половина з них у другий клас уже не прийшла… — Біля 87!ї середньої школи у Львові, де я вчилася, була пере! сильна тюрма: на її подвір’ї в хо! лод, під дощем і снігом сиділи сотні людей, чекали етапу (нині там меморіальна таблиця з імена! ми закатованих). А в школі з тен! дітних дитячих шийок грубо зри! вали хрестики, від старшокласни! ків вимагали топтати ікони і бого!
хулити… Категорично забороня! лося колядувати, святити Паску, водити гагілки (а вони продовжу! валися і… чисельно маліли на очах, бо на місце дійства тут же прибував “чорний воронок”)… Ірина Онуфріївна згадує факт за фактом, і хоча вони вже не та! ємниця, все ж у розмові набувають особливої гостроти і, зрештою, до! помагають збагнути, чому такою потужною хвилею ринуло україн! ське відродження вкінці 1980!х ро! ків, коли молоде “Товариство Ле! ва”, фактично “діти війни і біль! шовицько!гебістської окупації”, відновили і різдвяні колядки та вертепи, і велич Великодня з пи! санками і гагілками, а потім — за безпосередньої участі Ірини Кали! нець — і свято св. Миколая, яке нині відзначають в усій Україні. — Допоки живі наші віковічні традиції (а вони не переривалися навіть у найлютіші часи) — жива Україна, — каже Ірина Онуфріїв! на. — Традиції — це цілюще дже! рело порозуміння і миру між людьми. У жіночому політично! му таборі в Мордовії у 1970!і ро! ки, крім нас, українок (а це Дарія Гусяк, Марія Пальчак, Оксана Попович, Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Ніна Строката, Надія Світлична) перебували Сільва Залмансон (з Латвії, нині в Ізраї! лі), Нійолє Садунайте (Литва), Галина Силивончик (Білорусь), Наташа Лаврентьєва (Росія, Свердловськ). Вони були нам як посестри. Про кожну можна роз! повідати без кінця. Мабуть!таки, слід написати спогади (якщо на! мовлю до допомоги Стефу Шаба! туру), адже всі ці жінки — непе! ресічні особистості. Згадую також групку право! славних віруючих жінок із Росії. Декотрі з них відбували другий або й третій термін тільки за те, що не визнавали тодішньої ієрар! хії РПЦ — називали її сатанин!
Зустріч з Іриною Калинець 25 червня 2010 року сько!гебістською. Для них останнім Патріар! хом РПЦ (і цілком слушно) був закатова! ний більшовиками Патріарх Тихон… Та основне: у задротова! ному колі між усіма нами ніколи не було жодних конфесійних непорозумінь. У пер! ший день посту всі ми взаємно складали пок! лін миру і прощення, а вечорами ці російські жінки, завершивши довгу молитву, охоче слухали мої розповіді про українські тради! ції: святкування Різ! два, Спаса, Зелених свят, Великодня… Якось кажу їм: “Але ж я розповідаю про тра! диції, які сягають дох! ристиянських часів!”. А вони докірливо похитали голо! вами: “Ира, но Бог то всегда был!”. Та чи є ще нині в Росії такі, як ці вірні християнки? Чи хоча б котрась із них визнана там муче! ницею за віру? Вочевидь, старших із них уже давно немає серед жи! вих. А одну з наймолодших — не! забутню Раю Іванову — гебісти свого часу перевели з табору в психіатричну лікарню (поперед! ньо намовивши її родину дати на це дозвіл, мовляв, таким чином її випустять на волю). Ми розуміли, що це обман, хотіли оголосити голодівку протесту — Рая зраділа, але раптом після молитви сказа! ла: “Це випробування. Не голо! дуйте. Хай буде Божа Воля!”. Во! на загинула в тюремній лікарні... — Чи стикалися ви, політв’язні, з побутовцями? — Якщо стикалися, то хіба в карцерах (хоча тримали нас окре! мо), у лікарні, на етапах.. Прига! дую етап у пересильній тюрмі в
Харкові: довжелезні колони в’яз! нів, усі у сірих робах, із опущени! ми головами і закладеними назад руками… Я знала, що свого часу через харківську пересилку пе! рейшов і Патріарх Йосип Сліпий, який був і є для нас усіх символом протистояння сатанинській ко! муністичній системі. А нині в Харкові зняли меморіальну дош! ку Йосипу Сліпому… Чи ж це не знак, що система повертається?.. Після Хрущова політичні зо! ни були вже порівняно невели! кими островами на тлі величез! них побутових таборів, якими була обсаджена вся імперія. На пересилках, у карцерах ми бачи! ли як над побутовцями дико зну! щалися наглядачі. Постійно п’яні, вони виладовували свої атавістичні інстинкти на найбез! захисніших: половинили в не! щасних скупі посилки, вислані такими ж нещасними матерями, збували побутовцям самогон, а потім нещадно їх били. Особли! во жорстоко поводилися з жінка! ми, які народжували дитину в ув’язненні (через два тижні не! мовля забирали в тюремний при! тулок, а маму — якщо бунтувала — запроторювали в карцер)… Коли, “озброївшись фактами”, я запротестувала проти такого по! водження, начальник колонії у Барашево (Мордовія) Байков сказав: “Ви їх не бачили зблизь! ка! Це ж справжні злочинці — злодії, бандити, їм не потрібне ваше співчуття, вони вас тут же здадуть”. Без сумніву, у побуто! вих тюрмах були вбивці, грабіж! ники, ґвалтівники, наркомани, та основна маса — дрібні поруш! ники, нещасні, донищувані ду! ховно люди. Я співчувала їм. …З проголошенням незалеж! ності віруючі Української Цер! кви — УГКЦ — заопікувалися малолітніми (фактично дітьми), ув’язненими у т. зв. “закритих ін!
У світі перекладів · “Ірина Калинець є уособленням не просто львів’янки чи галичанки, а уособленням українки”. · S. 11Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
тернатах”, а отець Ігор Цар пос! вятився роботі в колонії… А там — голі, босі, голодні в повному розумінні цього слова. І чимало зних, мабуть, можуть (або й пот! ребують) зрозуміти сенс покаян! ня перед Творцем!Законодав! цем. Може, бодай якоюсь поміч! чю (дещицею харчів і молитвою) їм нині зайнялися б парафіяльні громади українських Церков, бо порятувати від темряви може тільки Бог. Проте цього ніколи не зрозуміють ті, хто, “вступив8 ши в коридори влади, побратався з сатаною” (за висловом Л. Крав! чука), а це “братання” — релікт комуністичної системи, в якій, як писав Василь Стус, “на одна! кові квадрати поділили білий світ — рівне право всім страждати і один носити гніт”… Безперечно, у тодішніх вип! равних колоніях!квадратах були й такі, що ревно виконували (за го! рілку, обіцянку дострокового звільнення) злочинні настанови начальства щодо політв’язнів. Але ж такий “одобрямс” ненависті до будь!якої вільної думки панував у всій імперії (недарма вона назива! лася “великою зоною”), і прого! лошували його далеко не ув’язне! ні в побутових таборах, а начебто “свободниє люді” — фактично наглядачі по духу. У “великій зо! ні” вони множилися, як дрозофі! ли — в осередках компартії і ком! сомолу, на кожному підприємстві, в кожній установі, в навчальних закладах, в армії. Ниніншя стиму! ляція ненависті до свободи, до ду! ховності, до всього українського випливає саме з практики “вели! кої зони”, і пропагують її все ті ж по духу більшовицькі “наглядачі”, які, проте, нині обіймають високі посади… Спам’ятовувати їх, пояс! нювати їм щось, переконувати їх марно… Тут пригадується одне японське оповідання: чималу сім’ю оточили розбійники і вбили найстаршого — дідуся. А бабуся заламала руки і взялася читати бандитам мораль. Слухаючи її, во! ни знищили всіх, а вкінці і її саму, сказавши тільки “жаль, так гарно говорила старенька”… Я не хочу уподібнюватися до бабусі перед розбійниками… — Ірино Онуфріївно, звідки у Вас науковий інтерес до історії? — Практична праця почалася в таборі: там була невелика, але цінна бібліотека, яку залишили попередниці (зокрема Катерина Зарицька), унікальні книжки ма! ла Сільва Залмансон. Крім того, ми передплачували чимало нови! нок (на це йшло майже все, що ми заробляли й отримували від батьків). Після звільнення я мала змогу виступити з доповіддю “Гео! графія походу князя Ігоря на по! ловців. (За “Словом о полку Іго! ревім”)” у Всесоюзному геогра! фічному товаристві в Москві. З приємністю згадую зустрічі в Санкт!Петербурзі (тодішньому Ленінграді) з відомими росій! ськими дослідниками “Слова о полку…” (академіками Ліхачо! вим, Дімітрієвим) — це додавало наснаги. У результаті моїх дос! ліджень вийшло кілька праць: “Студії над “Словом о полку Іго! ревім”, а також на тему хрещен! ня Русі, про епоху Ярослава Муд! рого, зокрема митрополита Іла! ріона Русина (за моєю гіпотезою, він же Феодосій Печерський) та його унікальне “Слово о законі і благодаті”. А от епоху гунів я спробувала розглянути крізь призму біблійних джерел. — І зараз Ви працюєте над Біблією?
кризи і війни. І навіть сьогодні, шануючи британську Співдруж! ність, маючи добрі стосунки з Англією, ця країна все одно хоче бути незалежною. Незалежність — це шлях до самозбереження, до існування в історичному вели! кому часі, а не на маргінесах ім! перії, нехай і неоліберальних. Презентація спробувала сформувати багатогранний пог! ляд на Бернза: були представлені чудові музичні композиції, про! читано чимало віршів поета й оригінальною шотландською, і в українських перекладах. Бернз щороку об’єднує нав! коло себе тисячі шотландців, які не просто знають про поета, а на! живо спілкуються з ним, шану! ють його не як застиглу скуль! птура на берегах Часу, а як живу сутність, весь час наново присут! ню в кожну нову епоху: з’явля! ються нові постановки, екраніза! ції, інсценізації, інсталяції на ос! нові творчості Роберта Бернза. Сьогодні Роберт Бернз міг би стати тим Поетом, який би допо! міг українцям повернутися до се! бе, зупинити час вакхічного аб! сурду й цинічного бруду, в якому ми опинилися. Під кінець зустрі! чі Тарас Компаніченко ледь зму! сив себе виконати композицію. Він зізнався, що півтори доби йому довелося пробути в Пеклі, яке називається “вибори по!ук! раїнськи до місцевих рад”. Від! чувалася колосальна виснаже! ність Митця. Бернз також боров! ся з цією брутальністю та неспра! ведливістю, але його поезія має особливу “апелятивність”: вона промовляє, апелює до мільйонів читачів у всіх куточках світу. Це поезія інтимних пережи! вань і героїчних закликів. Між Шевченком і Бернзом надзвичай! но багато спільних і надзвичайно подібних сюжетів і на біографіч! ному рівні, і в площині художніх образів. Зрештою, Шотландія як жодна інша європейська країна постає близькою й відкритою до України. Україна має відчути це, а поезія — прекрасний спосіб поро! зуміння між націями. Митець зміг знайти такі фор! ми для поетичних вібрацій, які не тьмяніють із часом. Хочеться вірити, що ця книжка знайде свій особливий шлях до хоробро! го й шляхетного українського серця.
У світі перекладів · “Ірина Калинець є уособленням не просто львів’янки чи галичанки, а уособленням українки”. · S. 11Originalseite ↗ — Над лінгвістичними архе! типами Біблії. Намагаюся довес! ти, що тексти Книги Буття не мі! фи, а універсальні архетипні схе! ми — справді Слово Боже. — Ви працювали (і працюєте) з минулим не тільки теоретично, ай, так би мовити, практично: разом із чоловіком “відкрили” Богдана-Ігоря Антонича, організовували акції відзначення важливих історичних дат і вшанування пам’яті видатних українців, а також жертв тоталітарних режимів; а нині Ви є головою наглядової ради Національного науково-дослідного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького“. В одному з інтерв’ю Ви зазначили, що тільки відновлення історичної пам’яті може зупинити деградацію суспільства. Чому минуле є таким важливим? — Йдеться не просто про іс! торичну пам’ять, її хаотичне наг! ромадження, а про історичний досвід, із якого можна і треба ро! бити висновки. Фактично, після розвалу СРСР у нас мало що змі! нилося. Нині реанімується дво! речіє: владоможці одне обіця! ють, говорять (“как у нас хоро! шо!”), а інше роблять. Тривожить і те, що відбувається в нашій мі! ліції: незаконні затримання, по! биття, вбивства затриманих чи ув’язнених. Усе це нагадує такти! ку НКВС і практику наглядачів у виправних колоніях СРСР… У другій половині ХХ століт! тя видатний філософ і психолог К. Г. Юнг писав: “Не думаю, що хтось піддасться маячні назвати те, що відбувалося і нині подеколи відбувається в концтаборах дик! таторських режимів, “випадко! вою відсутністю досконалості” — це прозвучало б як знущання”. У ХХІ столітті ця маячня!знущан! ня в Україні звучить на повен го! лос. “Є речі, які з визначеної точ! ки зору становлять собою крайнє зло, тобто є вкрай небезпечні. Є також речі в людській природі, які вкрай небезпечні і відповідно до цього виявляються злом для кож! ного, хто стоїть на лінії вогню. Замовчувати таке зло не можна, бо нічого, крім оманного відчуття безпеки, таке самозаспокоєння не дасть” (К. Г. Юнг). Ми довго ко! рилися самозаспокоєнню, зак! риваючи очі на начебто дрібну фальш, начебто якісь там неми! нучі дрібні помилки, а гнійна пухлина тим часом наповнюва! лася, росла — і нарешті відкрила! ся. І саме тепер у всій повноті ви! явилися огидні обличчя амо! ральних владолюбців, чия “міра беззаконня уже виповнилась”. Михайло Голубець, професор, академік НАН України, почесний директор Інституту екології Карпат НАН України: “Для мене Ірина Калинець (яку знаю чи не все жит8 тя, і з якою, як народні депутати, ми працювали впродовж 1990—948 го) є уособленням не просто львів’янки чи галичанки, а уособ8 ленням українки. І вона не тільки берегиня сімейного вогнища (як звично трактуємо жінку), а зразок жінки8борця: завжди присутня на вістрі найгостріших політичних, соціальних проблем; вона там, де є гаряча точка. Як світлий, сильний, гострий розум уміє дуже точно ін8 терпретувати події і знає, як вар8 то чинити в тій чи іншій ситуації. Енергійна, завзята, рішуча, від8 важна, завжди прямо в очі казала й каже те, що думає. Проблема тільки в тому, що ті (насамперед представники влади), до кого вона звертається, не чують, просто нездатні сприйняти сказане…”
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Епізод про звернення до Бер! нза в передмові Шевченка озвучив у Музеї книги та друкарства на те! риторії Лаври під час презентації вибраних перекладів Роберта Бер! нза українською мовою модератор зустрічі Віталій Радчук, відомий мовознавець і теоретик перекла! дацької справи. Нещодавно в ки! ївському видавництві “Богдана” накладом у тисячу примірників побачило світ дивовижне видання Роберта Бернза, на яке українська література вже давно чекала. Не можна сказати, що Бернза в нас не знають. Навпаки, в радянські часи для багатьох це був один із най! улюбленіших європейських пое! тів, якого, правда, більшою мірою знали в перекладах Маршака. Цього року мене приємно подиву! вало, коли презентацію книжки “Наш Лукаш” у Львівському уні! верситеті ім. І. Франка було розпо! чато саме з Бернзового “Джон!Яч! мінь” у перекладі Миколи Лука! ша. Все це засвідчує повагу й укра! їнських перекладачів до шотланд! ського Барда, поетика, образність, мислення якого не були чужими для української культури. Співупорядниками пропоно! ваного видання стали Петро Кор! мило (колишній голова, а тепер почесний член Товариства Бер! нза, шотландець!націоналіст із українським корінням, перший перекладач поеми “Кавказ” Тара! са Шевченка шотландською мо! вою) та київська вчителька анг! лійської мови Ганна Дика. Пев! ною мірою до цього тандему долу! чився і Віталій Радчук, чим і зу! мовлене те, що в результаті вий! шов не Бернс, а таки Бернз. Мож! ливо, таке написання поки що ви! дається не зовсім звичним для ук! раїнського читача, проте воно від! биває полум’яну силу поетового слова своїм дзвінким звучанням. До видання “Вибраного” увійшли різноманітні переклади Бернза, які існують в українській перекладацькій історії — ті, які робили ще Іван Франко й Павло Грабовський, також чимало пе! рекладів Василя Мисика й Ми! коли Лукаша. Є в пропонованій книжці й зовсім нові переклади, які запропонувала на розсуд чи! тача Ганна Дика. Звичайно, до видання увійшли далеко не всі твори Бернза, перекладені укра!
їнською. Також чимало творів шотландського класика ще чека! ють на свого перекладача, як за! уважив Віталій Радчук. Дещо, природно, потребує ревізії та до! опрацювання. Це видання нав! ряд чи можна поставити в один ряд із повнокровним виданням Бернза 1959 року (тоді в СРСР відзначали 200!річчя з дня на! родження поета). Проте й пропо! нована книжка доволі цікава, зокрема і в плані художнього оформлення. Також до кожного вірша подано невеличкий опис, що допомагає зрозуміти історич! ний контекст, у якому було напи! сано вірш, специфіку посвяти тощо. Головне, книжка розбиває кілька наявних і досі міфів, які оповивають ім’я шотландського Барда. Можливо, тепер уже не пишуть у літературознавчих дос! лідженнях про те, що Роберт Бернз — яскравий виразник мар! ксистської ідеології, проте не всі знають, що Бернз — не англій! ський поет, а шотландський, що писав він свої твори не англій! ською мовою, а переважно таки шотландською, що Бернз був до! волі шляхетною, інтелігентною людиною, яка в поезії явила прекрасні зразки чи не францис! канської любові. Звірятко, чом ти скачеш так? Тебе пройняв безумний ляк! Гей, стій же, не біжи в байрак Мерщій ховатись! Ти думаєш, оцей держак Я взяв, щоб гнатись?
Як жаль, що людське панування Розбило світове єднання! І ти тікаєш без вагання, Хоч і мене Приречено на існування Таке ж сумне.
Ти злодій на лану моїм. Що ж, якось треба жити всім. Я зерна дам тобі, ходім! Я знов посію, А зараз колоском одним Не забіднію. Не випадково поезію Бернза зараховують до сентименталіст! ського напряму. Але разом із тим у Бернза є прекрасні вірші, в яких відображено філософію чи! ну. Це вірші!дії, які наповнюють шотландські серця відвагою й хоробрістю. Саме тому Шотлан! дія й змогла вистояти попри всі
Мало хто знає, що рецепція світової літератури в українській літературі, що бере свій старт від Тараса Шевченка, розпочинається саме з імені Роберта Бер! нза (Robert Burns). Саме Бернза згадує Тарас у своїй передмові до “Кобзаря” й називає його “поетом на! родним і великим”. І. Франко проводив паралель між Шевченком і Бернзом, Леся Українка радила братові Михайлові включити твори до антології кращих зраз! ків світової поезії українською мовою, П. Грабовський у листах до І. Франка із заслання писав, що пісні Бер! нза “щиро народолюбні”. Шотландський Бард був для Тараса Шевченка вті! ленням того полум’яного поетичного духу, якого так бракує в українській літературі. Саме цей дух і дає змо! гу врятувати свою мову та зберегти націю. Шевченко мав особливу програму творення України, але шот! ландський досвід, зокрема ж творчість Роберта Бернза, були для нього вкрай важливі. Шот! ландія, попри столітні змагання з англійцями, попри криваві битви, встояла, не позбулася свого незалежного й гордовитого духу. А Роберт Бернз — один із тих велетів, який у слові ви! творив образ своєї нації, втілив основні константи національного психотипу, ментальності, ідентичності. Сьогодні шотландська культура вкрай важлива для нас: вона може бути тим по! зитивним досвідом, що має бути створений задля порятунку України.
Про-читання · “Поезію 2010'х років чекають яскраві сполучення культурних панорам, нові означення царин нез’ясовного та експерименти з мовою”. · S. 12Originalseite ↗ В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ
ПОЕТИКА ПРИПЛИВУ САВКА Мар’яна. Тінь риби. — Львів: Вид-во Старого Лева, 2010. — 64 с.
Мариністика завжди прино" сила в українську літературу щось досі не відоме. Книжка М. Савки — не виняток, починаючи вже з наскрізного символу. За плюско" том плавців і розсуванням зябер авторка не вбачає суцільні міфо" логічні начала, але й не віддає фі" гури підводних мешканців на від" куп описовості. Риба в цих віршах провіщає кількарівневу вразливу та невловну світобудову. Бо, влас" не, на саму таку світобудову ски" дається “тінь риби”. Хоч як парадоксально зву" чить, утім ліричний суб’єкт Сав" ки не занадто скутий людською натурою. “Зроби наяду схожою на мене, — просить героїня од" ного з творів, осікаючись: — …Але чи хто наяду запитав, // ко" го вона лишила поміж трав… // і що вона таке чи хто вона? // Со" лодкий хміль. Озерна таїна…”. В інших віршах “я”"поет зачинає перлину (“Втрата мови”), а зго" дом опиняється біля патолого" анатома. Причому з"під леза “ви" порскує чорна перлина” (“Сон осінньої ночі”). Також належність людини до видів норовливої риби зрозуміла з хрестоматійного посилання: “Що Тобі, Господи, треба? Ти ж маєш усе… // І тримаєш… цей світ, як старий Гемінгвея…”. Нурт водних припливів та роздуми про свободу вже майже приречені на ототож" нення, особливо після “Ефіопії” С. Жадана. Проте в аналізованій книжці таке зіставлення сповню" ється передчуттям драматизму. Ав" торка невимушено легко й пестли" во переплітає екзотичні краєвиди з натяками на близьку загрозу. Хоч і йдеться про те, що “понад морем туман, ніби збиті вершки”, анту" раж не стає вповні милостивим. Вільність оцінюється тут через “відчуття, коли ти на гаку”, яке “додає нам ваги, бо якщо хтось на тебе полює, // Отже, ти ще жи" веш”. Змальовані курортні базари забивають дух не розпродажами з печери Алладіна чи багдадськими злодіями, а тим, що “цікаві очі” “висновують сіті // для тих хто невпійманий”. Духовна самоствердженість, напіврозгадана й часто затемнена для сторонніх, і є “тінню риби”. Дивний зоровий ефект — при" марне ковзання течіями — це символ невловної мови. У розіг" раному “курортному романі”, що так личить пейзажам, ліричний суб’єкт стає Мефістофелем, “дар" ма… жодного Фауста // якого б могла приручити // або ж навчити твоєї // до біса красивої мови”. За любові неінсценізованої герої оніміли, коли “цілувались уран" ці // ротами солоної тиші… — // доказу близькості моря”. Як стане відомо, без серенад узагалі “по" шерхне мова”. Зате розпливчата пляма під хвилями поглинає світло. Цьому невидимий світ звитяг і сподівань завдячує своєю привабливістю. З облямівки ефемерної тіні острови поетеси проростають, ніби кри" хітна Країна Чудес. Там видно “обрій, // Куди заховано… рай” і куди падають “сизі дні, // Як афе" ни з тендітних стебел”. Чудер" нацькі ландшафти уособлюють мірило для правдивого впізнаван" ня всіх адресатів присвят. Не опа" нувавши моторику з заклеюван" ням “неба усередину конверта”,
либонь, не збагнеш, що В. Гера" сим’юк ховає “за пазуху міста… мокрі Карпати”. Назагал море — це вправно дібрана метафора чутливості. У нарощуванні відповідної гостроти М. Савці майже немає рівних. По" дібно до А. Ахматової, письменни" ця розвиває свою “поетику речі”. Завдяки опредмеченості складна тема утриманого душевного тепла не скочується до трюїзмів. Усе, чим лірична героїня “напивається досита”, вона носить, “мов кни" гу”. Через таке ж балансування між задумом та розкриттям ідеї по" етка сміливо експериментує зі строфами, мелодикою та риму" ванням. Трепетний голос у меди" тації, наприклад, може збитися на говірний вірш. Але після цього чи" тач звикає не довіряти неточним співзвуччям. Те, що в рясно цито" ваній “Втраті мови”, римуються слова “мова” та “моря”, “світ” і “вітер”, “встигла” — “перлину”, хочеться доводити, наче теорему… … Зрештою, хіба не сама ав" торка натякала: якщо мова шер" хне, її освіжать припливи?..
КНИГА П’ЯТДЕСЯТИ ПЕРЕХРЕСТЬ ВОЛЬВАЧ Павло. Вірші на розі. — К.: Ярославів Вал, 2010. — 64 с.
Як і М. Савка, П. Вольвач у новій збірці експериментує з па" лімпсестами просторів та героїв. П’ять десятків уміщених віршів стають п’ятдесятьма мальовничи" ми перехрестями. Причому тепер поет, схоже, підкресленіше, ніж раніше, прописує “звукову ма" пу”, не відкидаючи слова, “так по"розбійницьки узброєні”. Попередня книга письменни" ка “Триб” значною мірою вибудо" вувала вертикаль, якою пересу" вався ліричний суб’єкт. Тепер мо"
виться про дедалі сміливіше роз" сування меж. За іронічною фра" зою літератора, “я і той що в по" вітрі // Й той що в дзеркалі хтось”. Вияскравленим виявляється чіт" кий поземний рух. У творах на зміну історичним ремінісценціям виникають по"атласному зриміші батальні образи (“… Підходжу до Києва // Із Тютюнником // Ю”; “… Таке готується жевріть // — Та" ке живе — немов Зимового // По" ходу люди неживі”). Спокуса “не" бом іти” зостається насамперед щодо заповітного Південного Сходу. Річ не в особливій геомет" рії, а радше в лицарському боргу: “… Тут — півночі й Стамбул, // Всотали пам’ять хмарки”. Імовірно, поезія Вольвача" урбаніста на тлі всіх авторів, про яких ідеться, найближча до ат" мосфери столітньої давнини з прикметної причини. Київ, про" никливо обжитий його ліричним героєм, змальовується буквально в дусі виступів М. Бойчука, В. Петрова та ін. Це місто роз" кривається в ореолі химерної гі" перкультури, сповнюючись яки" мись іще візантійськими відлун" нями. Столиця в жовтні — то “немов // зранку килим хтось перський повісив”. Тутешні па" норами не надаються розгадці, як “тінь риби” у М. Савки: “Мо" же не горби, може піраміди // Розібрати важко. Ти" ша. Узвіз”. Не дивно, що лейтмотивною городянкою серед та" ких пірамід стає “донька фараонова”, з якою читач зустрі" чається в кількох “віршах на розі”. (Між іншим, через оригінальну багато" значність згаданого символу в ньому про" читується навіть пам’ятник Батьків" щині"Матері). Гра з розмикан" ням сенсів досягаєть" ся ліриком і у звуко" вій сфері. Так, тери" торією, що нерідко “переселяється” пое" тами в царину аліте" рацій, є Буковина. Пам’ятним у цьому плані, безперечно, лишається рядок М. Вінграновського “Над Чернівцями вороняччя…”. За припущенням же П. Вольвача, “в чернівцях десь насиплять чер" вінців”. Зовні проста лінгвістична перестановка вподіб" нила місто з певним манливим скарбом. Хоча в цілому така захопленість батьків" щиною Пауля Цела" на та романтичного Hotel Bristol, де “із порцелян // Небо й земля”, типова для поета. Автор не відхо" дить від геометризо" ваності, неприхова" ності швів, не повніс" тю стертих ліній в художньому укладі. У віршах “миготить народець м’ясного крою”, а “на взуття нова сезонна скид" ка… // Дрібна, нена" че цяточка баржі”. Проте вже в остан" ньому з наведених образів простежуєть" ся відчутний ухил до кінематографічності.
Ліричний суб’єкт, узагалі схиль" ний до говірної пластики, мимо" хідь прохоплюється: “Горбаті ріки вгору"вниз // Течуть. Стоп"кадр для порядку: // Булижник. Жовте листя. Зблиск // Старої, при бор" дюрі, ґратки”. Здається, все це вловлюється невимушено, наче на камеру, вмонтовану в телефон. Справді, дівчинка на тлі чорного асфальту “підсвічена сяйвом мо" більника // голубіє ликом немов мадонна”. З режисерськими прийомами варто порівняти й афористику П. Вольвача. Попри метафорич" ність, насиченість натяками він уміє добирати “свіжі кадри”. “…Немає Холодного. // Вогне" пального — теж”, — кидає лірич" ний герой за кілька віршових під" воріть після присвяти Миколі Хо" лодному і зникає за рогом.
ПОЛІТ НА “МІДНОМУ ДИРИЖАБЛІ” МІДЯНКА Петро. Луйтра в небо. — К.: Темпора, 2010. — 392 с.
Як зауважує в анотації автор оформлення Ю. Кох, П. Мідянка “у паралельному вимірі є… рок" барабанщиком угорського гурту
“Lokomotiv GT”. Можливо, ху" дожник правий, але всіх музич" них асоціацій не вичерпує. Назва книги закарпатського поета літе" ратурною мовою — “Східці в не" бо” — не може не нагадати про гіт “Led Zeppelin” із аналогічним за" головком. З урахуванням того, що письменник “Свинцевий Дири" жабль” переобладнав би в “мід" ний”. Подібно до того, як багато читачів “Срібну землю” завдяки віршам П. Мідянки сприймають саме як “мідну”. Про “міт Мідян" ки — у літі, у міді” пише й П. Вольвач. Треба визнати: міфів в інтерпретації лірики закарпатця накопичилося немало. Низка критиків зосереджується на екзо" тичності, настояної на експресії діалектизмів у його творах. Нове видання, підготоване в бібліотеці сайту “ЛітАкцент”, ок" реслює широкий зріз доробку лі" тератора. Тож і динамічний ху" дожній світ відкривається в су" купності джерел. Очевидно, не" змінний “я”"поет П. Мідянки — це Данте, чий поводир — не Вер" гілій, а Сивілла, героїня іншого міфу. Часом вона прохоплюється в бурлескних роздумах і бурлес"
Здається, літературний 2010-й, що добігає кінця, напрочуд важливий однією історичною паралеллю. Рівно за сто років до нього наставало десятиліття, вирішальне для численних художніх шукань. Саме в 1910-х античного Музагета рішуче проголосили проводирем вітчизняні символісти. Тоді ж окреслилося коло київських “неокласиків”. А зблизька долинав шелест конфеті з перших запальних реплік авангардистів… Чи змінилась атмосфера за суттєвий проміжок часу? Варто простежити це на прикладі кількох найновіших ліричних збірок. Адже, як відомо, поезія — не лише втілення всезагальної чутливості. Її внутрішній вибагливий метроном нерідко задає ритм майбутнього. У запропонованій версії такий ритм розпадається на три такти — доробки трьох знаних імен. Тонкі видання П. Вольвача й М. Савки схожі на “плани-проспекти” творчих шляхів, що могли б сміливо, хоч і бережливо освоюватися надалі. Вибране П. Мідянки відтіняється досі не друкованими текстами, змушуючи поглянути на автора без кліше. У результаті не хочеться, щоб із трьох досить прикметних збірок 2010 р. вигалужувалося, як завжди, троїсте розпуття для 2010-х років. Якщо є шанс бодай на якнайдрібнішу спадкоємність, хай виокремлені томики виявляться таємничим трилисником для лірики з початку десятиліття. За свідченнями ботаніків, листя слід зривати навесні. Тож доведеться змиритися: час критичних прогнозів невипадково збігається з порою ворожінь, у т. ч. на рослинах.
Запам’ятайте це ім’я! · “У суспільстві кольорових візій Загубилась рідна моя вись”. · S. 13Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
кних образах, на штиб Секлети, що “в зеленому буфеті… // Сухий інжир жує…” (“Трилисник в пику “Бу"Ба"Бу”). Ліричного суб’єкта приймає світ високого, у якому переплелися “здичавіла в’язь” орнаментів Й. Бокшая та “один на місто — Коцки арабеск”. Утім, бажаним та вкарбованим у па" м’ять виявляється повсякденне життя, те, де слід навчитися від" кривати диво. Через це у вірші “Віднайдений фотознімок” до" рослий голос набуває дитинності. Споглядаючи себе з дистанції ро" ків, “я” — поет наголошує: у “ко" лишньому”, безпосереднішому, сприйнятті “ріка // Пливла…, // Немов чужа, приблудла таранте" ла. // Розалія, Тамара, Елла, Бе" ла! // Які у цьому місті імена!” Для десятикласника “пленер чуд" ний”, адже відкриває побутові сценки з півзбагненними висло" вами угорською на, здавалося б, тривіальному тлі школи… Такі “флеш"беки”, зазирання назад, — розгадування “тіні риби” на Мідянчин лад. Лише завдяки їм ужиток не затьмарить “заповідь єдину й нелукаву”, яка залиша" ється в мистецтві (“Яновщина" Гоголеве”). Схоже, у сполученні по"ди" тинному чутливого світосприй" няття з “загартованою” суворіс" тю полягає ціль поета. У її досяг" ненні письменник є достемен" ним символістом. Реконструюю" чи ідеал, автор опосередковує те" рени фантазії устроєм, макси" мально доступним для себе в ре" альності. Звідси — діалектне й етнографічне стенографування пережитого. Найвиразніше стик двох світів помітний у диптиху “За мотивами полотна Сіслея…”. У першому вірші виникає питан" ня: “…Що з снігів, що буде потім з них?” — і “гуде, як дзвони…, голова”, “по"пасторальному не" віглас дзвінко блеїть”. Друга пое" зія відсіює ідилічність, зберігаю" чи всі образні точки перетину: “Дожити б до Різдва, до бетлеге" му, // Та й потоптати власний дріб’язок. // В снігах стопити це виття і темін…”. Однак “символізм” П. Мідян" ки — певна умовність. У пись" менника, для якого надміру ети" кетні “крюшон…, цукерки від “Рошен”, // Всі забаганки пана Мандельштама”, ще потужніша — викривальність поп"арту. Всту" паючи в діалоги з Енді Ворголом, зачинателем напряму, лірик не омине “конвульсивний…, побож" ний “фольк” і “маразматичний вигин камбали”. Та головне, ліричний суб’єкт у “Луйтрі…” — передусім митець. Проникаючи в гущу карнавалу, такий творець спрагло потребує тиші (й, за можливістю, цитати Ґете про це). І ще відчуває не тіль" ки відповідальність, а й гротеск від того, що за відважними мрій" никами часто “незрячі лірники ідуть” (“Артемій Ведель”)… Що ж удається дізнатися з во" рожіння на трилиснику? Очевид" но, поезію 2010"х років чекають яскраві сполучення культурних панорам, нові означення царин нез’ясовного та експерименти змовою. Мова таки помітніше й ефектніше позбувається статусу знаряддя. Мова починає моделю" вати сама себе з непередбачува" ними зсувами в ритміку бесіди чи говірковий виклад, стоп"кадрами й перемотками. Вона розміщуєть" ся “на розі”, впритул до предмет" ності. А зримий ліричний герой, певно, — “струнка, мов промінь… Навсікая”, що сипле слівцями Семенка.
Душами живуть тут — не словами, Так, як жив полянин чи дуліб. Їм не треба чати і он-лайни, Їм би тільки воля і сльоза… Лиска щось розказує у стайні, Задивившись в кілька літ назад.
Тут ще вміють зорям ворожити На безхмарність, вітряність, на все… Річка, до кінця ще не розлита, Русло своє віддано пасе. Мама ніжна, як глибока пісня, Зачекалась рідна на… Мені
Запам’ятайте це ім’я! · “У суспільстві кольорових візій Загубилась рідна моя вись”. · S. 13Originalseite ↗ Петро СОРОКА, м. Тернопіль
Пухонська Оксана. Вогонь. — Т.: Терно-граф, 2009, — 96 с.
Поезія Оксани Пухонської справжня і стихійна. А ще — красива. Як і сама авторка. За та" ких поетів завжди трішки страш" но. І тому, що поезія сама по со" бі річ небезпечна, бо не відаєш, чи обніме, чи задушить (за Ма" лишком), і тому, що талант, пом" ножений на красу, це вже більше ніж вогонь — це вибух, бо поєд" нує у собі полум’я і порох. Це тільки здається, що та" лант — це благо, а насправді важкий і часто непосильний тя" гар. Крила і власяниця одночас" но. За все у цьому світі треба платити, за талант — особливо. Чим платить Оксана за свій пое" тичний дар, я достеменно не знаю (та й ніхто, крім неї, знати не може), але здогадуюся, що плата ця важка і гірка. Бачу це хоча б по тому, як вона нарікає на долю і світ.
Так стало багато світу, Аж хочеться вовком вити…
* * * Колись навчуся бути не собою, Щоб світ цей обманути і піти На берег тиші… Чи у відсвіт бою, Аби побути з вічністю на Ти.
* * * Кров моя праслов’янська по венах, як по струнах Виливається болем… І світ навкруги мов біситься…
* * * І тільки світ цей тиняється поміж людьми калікою, Ніби невиліковно на душу перехворів…
* * * “Доля, курва ця клята, продалась давно сповна…”
Подібні приклади можна множити ще довго, але зрозумі" ти, чому ця красива і обдарована дівчина не любить Божого світу і ремствує на долю, годі. Про це можна тільки здогадуватися. І жаско, і манливо"солодко зазир" нути в безмір її душі, виповідже" ної у слові:
Мені небом лягла на душу До нудоти весняна синь… І самотність сумну зворушила, Як і ти, не моя Волинь. Нетутешньо болить у грудях Ні не серце, а лиш бузок, Що під хатою на відлюдді Ще торішнім дощем намок…
Відчуваєте, звідки ці мотиви, ця інтонація, цей трем? Цей го" лос упізнається з кількох нот. Тут повно Єсеніна та Ігоря Павлюка. Як, власне, у багатьох інших вір" шах поетеси. Ні, не збираюся її гудити за це. Навіть генії стають на чиїсь плечі, коли входять у ве" лику літературу, стають, щоб не зависнути у порожнечі. Хіба Лермонтов не виріс із Байрона, а Стус із Свідзинського? Але в достатньо зрілої (не по літах) Оксани Пухонської нині одна проблема — вирватися із сило" вого поля Ігоря Павлюка. І я пе" вен, що вона вирветься, можли" во, уже вирвалася, бо збірка “Во"
гонь” вийшла ще наприкінці минулого року, а становлення юної поетеси відбувається не по днях, а по годинах. Те, що вона зустріла на сво" єму шляху такого справжнього поета як Ігор Павлюк, переду" сім благо. Але благо може обер" нутися катастрофою, якщо не вивільнити власний голос. Сильний учитель може підвес" ти до трампліна, а може до бе" зодні. І. Павлюк, безперечно, зацікавлений, щоб його оточу" вала армія епігонів, і чим обда" рованіший і яскравіший наслі" дувач, тим більше це лестить йому, але ходити в епігонах та" кому самородку як Оксана — гріх. Це можна сказати і про Юхима Дишканта — не менше диво тернопільського феноме" на ХХІ ст. Ігор Павлюк залиша" ється у ХХ ст., за Пухонською і Дишкантом — ХХІ ст. Автор “Стихії” і сам це розуміє, бо пише: “Поет Оксана Пухон" ська — готовий образ дзвінкої сучасності, яка приречена бути нашим медіумом у ХХІ ст. по" між космосом і косами, між предками й нащадками, коре" нем і крилами…”. Я певен, ко" лись писатимуть цікаві наукові дослідження і дисертації про стосунки і взаємовпливи Пав" люка і Пухонської, а може, й романи, як оце у В. Петрова про Куліша, оскільки і Павлюк, і Пухонська уже прописані в іс" торії літератури. Прописані міцно, надійно, надовго. Треба тільки, щоб відкотилася піна і встоявся намул нашого хаосно" го часу. Однак конкретніше про ре" цензовану збірку. Вогню в ній справді немало, але він не палах" котить, як домна, він латентний, як у застиглому вулкані, нато" мість домінує біль, що має за" свідчити — вулкан росте і має вибухнути. Серцевина мого болю Розростається до безмежжя…
* * * Бракує слів, Щоб виказати душу… Тебе бракує, Щоб відчути біль.
* * * Ти прощаєш за все, Вчиш любити глибокий біль…
Нанизую ті строфи, де біль по"лобовому називається болем, але ним, як невидимим струмом, пронизане майже все, що народ" жується під пером цієї сильної дівчини, яка пише так само зух" вало"сильно і відчайдушно"смі" ливо. Чого варті хоча б її еротич" ні мотиви:
Ніжність, гостра, як бритва, Душу мені поріже. Віршами сльози витру… Пісня, як вечір, свіжа Так еротично плаче На берегах Дніпрових… Ти мені все пробачив, Я тобі — теж готова. Зір павутинні вени Струнами стануть ночі… Знаєш, а не даремно Ти мене хочеш…
А як багато тут ось таких озонно"свіжих зблисків"метафорі незабутніх образів: “Вітер осені вміє любити душу…”, “Полама" ний слізьми вітер, Душа на тіла розбита”, “Заговорена кров не" бес”, “Нам би ще якось навчити" ся вміти, вміти так не думати про смерть…”, “Наша спільна душа, мабуть, спільного тіла хоче”… Це лірика, яку хочеться чита" ти, яку варто досліджувати. І як" би у нас справді існувала висока культура і градація художніх цін" ностей, так воно було б. “Во" гонь” розходився б багатотисяч" ними накладами, а молода ав" торка змогла б долучити до та" ланту і вроди ще славу і гроші. На жаль, сьогодні час не Пухон" ської, а Карпи. І це треба пере" жити. Я постійно ловлю себе на думці, що про кожен із прочита" них віршів Оксани спроможний написати велике дослідження, наскільки вони місткі і незгли" бимі. А це вже ознака справ" жньої, із геніальними знахідка" ми"зблисками поезії. І якби мені було двадцять, я ось такі вірші завчав би напам’ять і носився зними, як із молитвою:
Кіт сумний, старенький телевізор, Дві ікони — все як і колись. У суспільстві кольорових візій Загубилась рідна моя вись. Йде сусід до лісу за дровами, Хтось в печі пече пузатий хліб.
Тісно в цьому світі, трохи тісно… Й ті світи… які вони? Сумні?
Єдине, що мене трішки на" сторожує — такі нежіночі архе" типи цієї збірки, як"от шаблі, списи, корчми і вино"пиво, або й цілі рядки: “Дай"но шаблю мені і спис”, “шаліють ночі”, “любити … ножово”, “тільки хочеться вкрити терпким благо" родним матом”, “сигарета і чай зі снігом”, “корчма матюками стогне”… Але ми вже знаємо звідки це, од якого “козацького Бута”. Та будемо сподіватися, що все"таки це вже велике прощання. Бо Ок" сана Пухонська, незважаючи на свою стихійність, не амазонка і не “єдиний мужчина”, вона над" то сильна, щоб приховувати жі" ночі слабинки і притлумлювати своє майбутнє материнство, ні" би його бути не може. Звісно, будь"яке пророцтво в долі поета небезпечне. Але я зважуюся на це і скажу ще ясні" ше: якщо Оксана Пухонська бу" де рости від збірки до збірки так, як вона виросла від часу своїх перших публікацій і де" бютної книжечки “Крізь вени Всесвіту” до “Вогню”, то укра" їнська література отримає пер" шокласного поета у своєму кла" сично"хрестоматійному варіан" ті, з усіма регаліями"титулами і нагородами. Безперечно, багато тут залежить від самої поетеси, якій варто було б не ремстувати на долю, а віддатися на її волю, примножуючи отримані від Господа таланти, бо сказано, кому дано, то дасться ще біль" ше, а в кого віднято, то відні" меться до решти. Еккерман розповідає як од" ного разу попросив великого Ґете заопікуватися долею ви" нятково обдарованого юнака, але той відмахнувся: “Ні"ні, звільніть мене від цього. Скільки їх приводили до мене — обдарованих і перспектив" них, — але жоден із них не виправдав надій”. Така небез" пека, зрозуміло, тяжіє і над Оксаною Пухонською. Але хо" четься вірити, що їй вистачить мужності й мудрості гармоній" но поєднати Космач і космос, Сковороду і сковорідку, шарм і шрами…
Мандрівки історією · “Київська Русь задовго до появи на Півночі династії Рюрика сформувалась як самостійна держава”. · S. 14Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
столиці Візантійської імперії Константинополя флотом русів на чолі з князем Оскольдом Ки! ївським, було укладено мирний договір. Цей договір уперше пов’язав Русь і Візантію міждер! жавними відносинами, започат! кував дипломатичні, торговельні та культурні взаємини на шляху “із варяг у греки”, відбулося хре! щення Київського князя Ос! кольда і було започатковане по! ширення християнства на Русі. Усе це засвідчує, що Київська Русь задовго до появи на Півночі династії Рюрика сформувалась як повноцінна самостійна дер! жава. З часів князя Оскольда по! чався поступовий процес не ли! ше поширення християнських світогляду, цінностей та культу! ри, а й долучення Київської Русі до візантійсько!християнської цивілізації. Не випадково від походу кня! зя Оскольда на Царгород давньо! руський літописець виводить по! чаток Київської Русі і її держав! ності. “Повість минулих літ” від! значає, що саме з цього часу “на!
чася прозывати Руська земля”. І саме з цієї події давньоруські лі! тописці вели хронографічний відлік у своїх літописах — “От! сель начнем и числа положим”. Це свідоцтво вітчизняного літо! пису є вагомим підтвердженням історичної та політичної важли! вості походу 860 р. і досягнутих дипломатичних домовленостей для міжнародного утвердження первісної Київської Русі як пов! ноправної незалежної держави та початку її поступової християні! зації. Дослідники запланували про! довжити вивчення таких малові! домих сторінок нашої історії, як християнізація Київської Русі. До проведення цього цікаво! го заходу долучилася обласна “Просвіта”. Зокрема у просві! тянському культурно!мистець! кому центрі “Інтермецо” було організовано прес!конференцію науковців — учасників міжна! родної конференції. А потім тут пройшла презентація книги Сер! гія Шумила “Князь Оскольд і християнізація Русі”.
дорович в “Історико!статистич! ному описі церков та приходів Волинської єпархії” за 1890 р. та! кож описує тодішню Муравицю. Увагу археологів Муравиця впер! ше привернула 1960 року. Тоді обстежити городище приїхала ленінградська експедиція Інсти! туту археології АН СРСР під ке! рівництвом П. Раппорта. Пізні! ше, 1965 року, Муравицю дослід! жувала експедиція Інституту сус! пільних наук Львова, а також ар! хеологічна експедиція Рівнен! ського краєзнавчого музею під керівництвом Б. Прищепи. Під час розкопок було виявлено за! лягання двох культурних шарів початку бронзової доби. Там бу! ло розкопано залишки житла, частково заглибленого в землю, крем’яні майстерні, де тогочасні майстри виготовляли знаряддя і зброю з кременю. І це відбувало! ся приблизно 3,5 тисячі років то! му. Отже, цілком ймовірно, що територію Муравиці поселенці займали ще тоді. Натомість перша задокумен! тована згадка про поселення ся! гає у глибину віків на 863 роки. Відтоді багато чого змінилося в обрисах містечка, яке нині не має навіть статусу села, а лише як присілок, що територіально на! лежить Млинову. Та історично жодним довколишнім поселен! ням не дорівнятися до колиш! ньої Муравиці, яка нагадує про себе цікавими знахідками.
Мандрівки історією · “Київська Русь задовго до появи на Півночі династії Рюрика сформувалась як самостійна держава”. · S. 14Originalseite ↗ “Християнізаційні впливи в Київській Русі за часів князя Оскольда: 1150 років” — під такою назвою в Чернігові про! йшла Міжнародна наукова конференція. Науковці обгово! рювали малодосліджену сторінку історії Київської Русі.
Петро АНТОНЕНКО
Організаторами конференції були Інститут історії, етнології та правознавства ім. О. Лазаревсько? го Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Шевченка; Чернігівська обласна універсальна наукова бібліотека ім. В. Короленка; Національний архітектурно?історичний заповід? ник “Чернігів стародавній”, Чер? нігівський історичний музей ім. В. Тарновського, Товариство пам’яті князя Оскольда, релігійно?філо? софський журнал “Віра і життя”, Благодійний фонд “Новий Черні? гів”. Конференція пройшла за сприяння обласної державної ад? міністрації. Захід проводився з нагоди 1150!річчя походу князя Осколь! да Київського на Константино! поль і укладання мирного дого! вору між Руссю та Візантією. Як відомо, у результаті цієї визнач! ної події відбулося міждержавне визнання Київської Русі як са! мостійної держави. У перший день в обласній бібліотеці ім. В. Короленка з до! повідями виступили відомі дос! лідники, зокрема Петро Толоч! ко, доктор історичних наук, ака! демік НАН України, директор Інституту археології НАН Украї! ни, Володимир Коваленко, кан! дидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри історії та архе! ології України Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Шевченка, Сергій Шумило, заступник голо! ви Товариства пам’яті князя Ос! кольда. Спектр наукових виступів був доволі широким. Зокрема Олена Черненко, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та археології України Чернігівсько! го національного педуніверсите! ту, розповіла про давньоруські християнські старожитності Новгород!Сіверської землі, Во! лодимир Руденок і Тетяна Новік, науковці заповідника “Чернігів стародавній” — про християн! ський вплив на поховальний об! ряд за матеріалами археологіч! них досліджень у Чернігові, а Олександр Терещенко, старший науковий співробітник Центру археології та стародавньої історії Північного Лівобережжя ім. Д. Самоквасова Чернігівського на! ціонального педуніверситету, виступив із науковою розвідкою на тему “Війни перших Рю! риковичів у контексті ста! новлення Давньоруської дер! жавності”. Другого дня конференція продовжувалася в приміщен! ні Колегіуму, пам’ятці архі! тектури заповідника “Черні! гів стародавній”. Дуже ціка! вою і дискусійною була до! повідь Володимира Личкова! на, доктора філософських наук, професора, завідувача кафедри Чернігівського пе! дуніверситету “Сигнатура Симаргла в ранньо!христи! янській культурі Київської Русі”. Історик із Росії Сергій Цвєтков, письменник, го! ловний редактор видавниц! тва “Русько!Балтійський інфор! маційний центр “БЛІЦ”, висту! пив із доповіддю “Похід русів на Константинополь у 860 році і проблема вибору віри”. До речі, після конференції генеральний директор заповідника “Чернігів стародавній” Юрій Соболь і Сер! гій Цвєтков обговорили шляхи співпраці щодо вивчення старо! житностей Чернігова та видання наукових книг. У резолюції конференції ска! зано, що початок східнос! лов’янської державності необхід! но виводити від першого дипло! матичного визнання її на міжна! родному рівні. Така подія в істо! рії Києворуської держави мала місце 1150 років тому, коли в чер! вні 860 р., після тижневої облоги
Мандрівки історією · “Київська Русь задовго до появи на Півночі династії Рюрика сформувалась як самостійна держава”. · S. 14Originalseite ↗ Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська область
Рибалка натрапив на якийсь залізний предмет. Витягнув із мулу, очистив і побачив, що це справжнісінька шабля. Щоправ! да, без дерев’яного руків’я, у кількох місцях пощерблена, але ціла. Ще й із залишками якогось знака, що, ймовірно, вказує на клеймо майстра. За формою шабля нагадує колишню поло! вецьку холодну зброю, і ця прив’язка сповна відповідає му! равицьким реаліям, які описані в “Літописі Руському”. Отже, гортаючи сторінки лі! топису, натрапляємо на опис по! дій 1147 року, на який припадає “початок княжіння у Києві кня! зя великого Юрія, сина Володи! мира Мономаха, внука Всеволо! дового, правнука Ярославового, праправнука великого Володи! мира, що охрестив усю землю Руську”. Читаємо: “І князь Юрій із братом своїм В’ячеславом і з усіма дітьми своїми пішли до Луцька. Ростислав із братом сво! їм Андрієм пішли наперед… Та коли вони стали поблизу (горо! да) Муравиці, уночі був лютий переполох… По тому половці всі кинулися втікати назад зі своїм воєводою Жирославом (Нажи! ровичем), кидаючи зброю… Андрій був (тоді) попереду, а брат його Ростислав за ним сто! яв і кликав його до себе. Та Анд!
рій не послухав його і видержав переполох той. Андрієва ж дру! жина, приїжджаючи до нього, нарікала: “Що ти робиш, княже? Поїдь!но, княже, звідси! Хіба ж ми добудем сорома?” Але Андрій не послухав їх, а поклав надію на Бога (і) переждав до світу. Коли ж побачив Андрій, що до світу втекли всі половці, він воздав хвалу Богові…” Детальніше про часову при! належність шаблі до тих чи ін! ших подій зможуть сказати нау! ковці!дослідники, яким Олек! сандр Білецький планує переда! ти шаблю і згаданий уламок щи! та, якого він знайшов метрів за десять від нинішньої знахідки. Стародавні знахідки спонука! ли Олександра Білецького до глибшого вивчення історії Мура! виці і до можливих археологіч! них розкопок, адже тутешня міс! цина, можливо, приховує ще ба! гато цікавих артефактів. У далекому минулому Мура! виця була давньоруською форте! цею, мала городище, оточене бо! лотом і водами річки Мельнич!
ки. Окрім “Літопису Руського”, її згадано і в наймонументальні! шому творі української мемуар! ної прози XVII—XVIII століття літописі Самійла Величка, який разом із літописом Самовидця, літописом Григорія Грабянки й “Історією русів” творить ком! плекс козацької історіографії. До книги додано карту України, що була під польським володінням, складену в першій половині XVII ст. французьким інженером
Бопланом, і на цій карті Мура! виця позначена як велике міс! течко. Є згадка про Муравицю і в довіднику Мечислава Орловича “Ілюстрований путівник по Во! лині” 1929 р.: “У 1560 р. Мурави! ця належала Катерині Вишне! вецькій, дружині графа Богдана Ходкевича. На місці замку Виш! невецьких із XV ст. залишилися лише плити”. Відомий історик Микола Тео!
Від колишнього княжого городища у Муравиці (присілку селища Млинова), згадуваного в “Літописі Руському” за 1147 рік залишився тільки високий пагорб, який кожного року під! мивається водами річки Іква. Торік про княжі часи, зокрема про баталію в Муравиці, яка відбулася 863 роки тому за участю князів і половців, нагадав знайдений уламок щита. А нині знайдено половецьку шаб! лю. Її виловив у річці мешканець сусіднього з Млиновом села Береги Олександр Білецький.
Дитяча сторінка · “Обличчя” дитячої книжки повинно бути фантасмагорійним, несподіваним, зі здоровим рум’янцем”. · S. 15Originalseite ↗ Fortsetzung von einer früheren Seite — Seitenausschnitt
промовисті, проникливо-символічні, насичені інформацією та глибоким змістом. Звідки черпаєте натхнення та неповторні ідеї? — Ви бачили, як виблискує всіма кольорами райдуги сніг на сонці в морозний день? Ці сніго! ві коштовності я називаю діа! мантами знедолених. На плечі сі! дає врятована і приручена тобою пташка і щебече своє пташине, ати ніби розумієш її. У горах, під вечір, череда видзвонює потаєм! ну подяку господарю за сокови! те, розкішне пасовисько, а ти слухаєш передзвін і захід сонця. Перша скарбниця. Відкриваєш книжки, великі й маленькі, на! повнені мудрими, потаємними словами, що вчать. Друга скар! бниця. Зустрічаєшся, спілкуєшся з людьми простих і дивовижних талантів. Розкриваєш їхні долі, співчуваєш і любиш їх. Третя скарбниця. — Торкнімося двох останніх книжечок, які чекають свого вдячного читача: “Кіт Мартин”
Дитяча сторінка · “Обличчя” дитячої книжки повинно бути фантасмагорійним, несподіваним, зі здоровим рум’янцем”. · S. 15Originalseite ↗ — Вікторіє Володимирівно, Ви проілюстрували найяскравіші дитячі книжечки поетів Івана Світличного, Ліни Костенко, Богдана- Ігоря Антонича, Анатолія Камінчука… А хто для Вас найулюбленіший дитячий поет? І чому? — Так складно відповісти на таке просте запитання. Чому? Бо їх, цих поетів, як квітів у полі, — багато!багато… Агнія Барто, Са! муїл Маршак, Корній Чуков! ський, Даниїл Хармс, Борис За! ходер, Вільям Блейк, Джон Кітс, Роберт Стівенсон, англійська аб! сурдна поезія, Ян Бжехва, Юліан Тувім… А серед українських авто! рів — Ігор Калинець, люблю йо! го “дорослу” поезію — чіпляє за душу, але й дитячі вірші у нього виразні й стильні; Богдана Бой! ко, — мрію зробити ко! лись на тему її віршів ці! каву книжку, Роман Скиба. Галина Кирпа — оформила свого часу прекрасну, щиру книж! ку її поезій для дітей “Ну й гарно все приду! мав Бог”; Наталя Забі! ла, теж оформляла її книжку “Ясоччин садо! чок”; Василь Войтович, пам’ятаю його книжку “День прокинувся”, з якої почалася моя спів! праця з українськими видавництвами, та й усі Вами названі поети теж мої улюблені, бо вони достойники і неймовір! но талановиті люди. — Нині побутує думка, що дитяча книжка має бути комерційним “продуктом”, а її першорядна роль формування духовних основ, світогляду, національної самосвідомості, характеру маляти, ніби за завісою. Як можна цьому протидіяти? І яким, на Вашу думку, має бути “обличчя” новонародженої дитячої книжечки? — Питання дуже болюче. Книжка не є “продуктом”, та, на жаль, ми живемо в часи спожи! вацької цивілізації… Книжка — витвір, створений цілим колек! тивом ентузіастів і професіона! лів, що люблять свою справу. Не буду оригінальною, коли скажу, що ідолом сучасності стали гро! ші, вони заступили тонку пос! тать духовності й звідси “рівнян! ня” на кіч, обивательський смак, вибачте, сільський гламур. Коли малюю для дітей, то ніколи не намагаюся підлаштовуватися під них, радше навпаки: я ніби беру їх на руки і хочу підняти над зем! лею, над життєвою захланністю. Світогляд дитини формується передусім щільністю духовного простору, в якому дитя розвива!
ється. Треба мати мужність і ви! сокі орієнтири, щоб усе називати своїми іменами. Це одна з пере! думов протидії комерційностям нашого життя. А “обличчя” ди! тячої книжки повинно бути фан! тасмагорійним, несподіваним, зі здоровим рум’янцем. Подоба! ються вишукані, деталізовані ілюстрації в розкішних видан! нях, але часто ловлю себе на то! му, що з насолодою роздивляюся “простенькі” книжечки з наїв! ними, трохи незграбними, не! вмілими, але такими теплими, милими картинками. Зразу від! чуваю, скільки любові й старан! ності вкладено у них. — “Усім вистачить місця під сонцем, головне, щоб тінь від нас не була занадто темною і довгою…”,
— стверджуєте Ви. Як народилося таке промовисте гасло? — Мені дуже близьке тлума! чення середньовічних схоластів — те, що виходить із!під рук ху! дожника, є відображенням бо! жественного в людській реаль! ності, свідомості. Моє теперішнє гасло народилося із поваги до ро! боти художника, незалежно від ступеня обдарованості, як своє! рідний заклик орієнтуватися на вічні цінності життя, на красу, гармонію Божого творіння. Мис! тецтво — здатність до співчуття засобами побудови художнього образу. Хай Акакії Акакієвичі приходять на наші виставки й от! римують заряд позитивних емо! цій, надію, що вони не самотні в холодному світі грошей і марнос! лавства… Старенька Європа вже пройшла свій шлях постмодерну, і тепер відкашлює його смердючі залишки без істинності і без об! разності. А ми з хворобливим зах! ватом прямуємо роздивлятися криваві муляжі Хьорста і ламаємо мізки, що б це значило? Нещо!
давно в Києві відбулася виставка у Мистецькому Арсеналі “Арт!! Київ contemporary”, як приклад “тіні надзвичайно темної, аж чорної і довжелезної” від експо! натів (те, що було виставлено, — творами можна назвати з вели! кою натяжкою). Чого варта мав! па в терновому вінку! У мене є ще один вислів: “Митець — вісник, а не садівник власної пихи”. Віс! ник, який віщає про світ, йому дарований. Невже брутальна мавпа — це світ, який даровано?! Пам’ятаєте слова Довженка про калюжу, в якій одні помічають брудну воду, а інші — віддзерка! лення неба?.. Згадую казку Ан! дерсена “Нове вбрання короля”, споглядаючи за нашим життям!! буттям, так і кортить за хлопчи! ком вигукнути: “Але ж король го! лий!” — Ви виробили свій неповторний стиль “приколізму”. Це своєрідний протест проти стандартів і схем маскультури? — Сьогодні є стільки приво! дів протестувати! Інколи буває дуже боляче, настільки, що по! чинаєш “приколюватися”. Тоді з’являються коти!філософи, со! баки!клумби, кульбабки з гор! нятками кави, літаючі дерева, трикутні ворони, місто на повіт! ряній кульці і всілякі інші “при! коли”. Гей, дорослі, згадайте ди! тинство, неосяжний світ під ка! напою, близьке небо! Де дідусева драбина?! Залізу по ній до міся! ця!.. Сьогодні відбувається втра! та цінностей. За “булку з ковба! сою” ми втрачаємо людяність, а такі риси, як скромність, сми! ренність, доброчесність, цнотли! вість сприймаються як нікчем! ний анахронізм. Герої дня — бан! дити, повії, шахраї, хіба що з приставкою “супер”. Час Ма! ленького принца, жертовної лю! бові, християнських чеснот ми! нув? Питаю всіх! У відповідь — захекане дихання поспішаючого люду. Сідаю за стіл і поринаю у світ наївний і радісний, простий, як ковток молока чи сонячний зайчик на мережаній фіранці… Узагалі “приколістів” на світі, слава Богу, дуже і дуже багато в усіх сферах життя, просто люди не завжди зізнаються в цьому… — Ваші малюнки надзвичайно
Дмитра Павличка та збірка казок Костя Гнатенка “Рожева мрія”. Вони витворені абсолютно у різних стилях: ілюстрації до першої пронизані політичним наповненням, а друга вражає найдивакуватішими, чудернацькими образами… — Справді, це різні книжки. “Кіт Мартин” має довгу і щасли! ву долю. Багато років тому мала радість малювати “Пригоди кота Мартина”, вона вийшла у 80!і роки п’ятдесятитисячним накла! дом! Мала неабиякий успіх — я раділа разом із Мартином і укра! їнськими дітками. Час минав. Україна стала незалежною дер! жавою, відбулася помаранчева революція, наклади книжок зі! йшли майже нанівець — 1 тися! ча, від сили 5 тисяч примірників. Дмитро Павличко, небайдужа людина, дописує книжку. Кіт Мартин стає політизованим. Ме! ні дуже не хотілося малювати продовження казки, але розумі! ла, що треба… Якщо не я, то хто. Так народилися мої політичні коти. Щоб було цікавіше малю! вати, розширила межі тексту, ко! тів зробила кольоровими, як у житті визначається партійність — синьо!білі, червоні, жовто! блакитні, помаранчеві, біло!сер! дечні! Так захопилася темою, що написала текстовий концепт до ілюстрацій, який і виставила на цьогорічній персональній вис! тавці “Зустріч” разом із картин! ками. Щодо другої книжечки, яка чекає свого часу, — то це зовсім інша історія. Малювала її під нас! трій тих людей, що полюбляють казки і чудасії, бо Ви коли!небудь бачили, як з ромашки виростає дерево з смішними птахами, ро! синки, в яких плавають вітриль! ники і розквітає лілея, а будиноч! ки, що стоять прямо на довжелез! ному, схожому на довгу!предовгу дорогу, шалику папуги з чудер! нацьким ім’ям Дротик? Це книж! ка про мрію, яка збувається, на! писана з любов’ю Костею Гна! тенком. Ви бачили, якою є мрія? Мрії різнокольорові, кому що по! добається — в одних мрія синя, як море, наприклад, у морської свинки, у других мрія рожева, як повітряна кулька! Подумалося, чи бувають мрії чорного, сірого кольорів? Може, бувають, але їх! ні історії не беруся малювати.
На порозі сивочубий Миколай із торбинкою радощів, казок, чарів і фантазій… Напередодні цього свята ми вирішили поспілкуватися з неповторним художником!ілюстратором Вікторією Ковальчук про ко! льоровий світ дитячої книжечки й таємниці малюнка…
Дитяча сторінка · “Обличчя” дитячої книжки повинно бути фантасмагорійним, несподіваним, зі здоровим рум’янцем”. · S. 15Originalseite ↗ Незабаром стартуватиме передноворічний Київський книж! ковий ярмарок “МЕДВІН: Книжковий Миколай”, насичений зус! трічами, майстер!класами та іншими цікавинками, що потішать дітей і дорослих. Тож ми вирішили поспілкуватися з керівником проекту Валерією ОЛЕКСІЄНКО про особливості проведення свя! та, припорошеного зимовими чарами…
— Пані Валеріє, у чому уні! кальність сьогорічного “Книж! кового Миколая”? — Основна мета — відновити й ще раз довести сучасній людині з дитинства знайоме правило “Найкращий подарунок — книжка”. Окрім уже звичних для нашого ярмарку майстер-класів і літературної кав’ярні, на виставці працюватиме фольклорна сцена, де дітей і дорослих учитимуть колядувати й щедрувати. — Традиційно “Медвін” вра! жає багатогранною програ! мою. Якими заходами потішите цієї зими? — Програма буде велика і цікава. Чекаємо на Коляду від зірок. Спеціальний гість ярмарку — Олег Скрипка. Вперше саме на нашій виставці пройде нагородження
Дванадцятого Всеукраїнського рейтингу “Книжка року”. На відвідувачів чекає величезна автограф-сесія авторів книжок-переможців. Театральні, музичні та художні заходи також чекають на своїх шанувальників. Так, наприклад, джаз-бенд, до складу якого входять Млада, Сергій Табунщик, Олексій Боголюбов, заколядують на ярмарку. Спеціально для цього гурт створив дві нові пісні, які й почують відвідувачі під час відкриття 23 грудня. На ярмарку буде представлено продукцію близько 100 українських видавництв, серед яких “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, “Видавництво Старого Лева”, “Грані-Т”, “Кальварія”, “Країна мрій”, “Нора- Друк”, “Фоліо” та багато інших.
Сторінку підготувала Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Подія року · “Шевченкова поезія легко кладеться на музику й легко співається”. · S. 16Originalseite ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА Сім кольорів райдуги, сім нот, сім різ" нокольорових пелюсток чарівної квітки бажань… Це магічне число зібрало в Колонному залі імені М. Лисенка Національної філармонії України друзів Президентського фонду Леоніда Кучми “Україна”, якому сьогоріч виповнилося сім років… Варто зауважити, що за час іс" нування фонд започаткував і реалізував чи" мало проектів. Це, наприклад, комплекс заходів, спрямованих на утвердження престижу та популярності української культури і національного мистецтва під назвою “Пам’ять серця”; проект “Під" тримка сільських бібліотек”, спрямований на пропаганду української книжки і попов" нення книжкових фондів сільських бібліотек тощо. На вечорі було представлено аль" бом із трьох компакт"дисків “Пісенний Кобзар”. Диригує Павло Муравський”. Це тільки початок здійснення задума" ного Павлом Муравським грандіозно" го суспільно значущого задуму — яви" ти Україні й світові третину “Кобза" ря”, покладеного на музику. Фонд “Україна” профінансував випуск цьо" го альбому з наявних у фондах Націо" нальної радіокомпанії України запи" сів 30 хорових творів, які маестро здій" снив свого часу з капелами “Трембі" та”, “Думка”, хорами Українського радіо та Київської державної консер" ваторії імені П. І. Чайковського. “Ко" лись у людей любов і повага до “Коб" заря” була вища, як зараз, — розпові" дає 96"річний маестро Муравський. — Тоді частіше й більше його читали, співали. Пригадую, коли я працював у капелі “Трембіта” у Львові, то в Шев" ченківські дні хор співав у філармонії п’ять концертів щодня, і завжди були аншлаги. А ще ж і по районах їздили. Таке було ставлення до Шевченка. А тепер співаних творів із “Кобзаря” знають дуже мало, всього декілька. А в моєму розпоряд" женні є 157 хорових творів. І мій заповітний задум – записати всі хорові твори на слова Тараса Шевченка. І я й досі живу цією мрі" єю. Звучання “Пісенного “Кобзаря” має бу" ти на рівні геніальної Шевченкової поезії. Я так люблю й так тонко чую Шевченка, бо його слова йдуть від самого серця! Шевчен" кова поезія легко кладеться на музику й лег" ко співається, бо вона сповнена живим ме"
лодійним звучанням. І виконані зі взірце" вим хором записи стануть доступні людям: вони розійдуться по школах, закладах куль" тури, по церквах, і їх можна буде чути пов" сякчас. І так ми згадуватимемо Шевченка не тільки в день народження й день пам’яті, а щодня й глибше пізнаватимемо його, й оживатимемо душами…”. …Тож у заповненій залі панує атмосфера радості: всі в передчутті свята, а за лаштунка" ми тремтливе дитяче хвилювання учасників дійства. Одна мить, і погляди та серця прику" то до врочистої сцени, де обдарована молодь,
стипендіати фонду, влаштували дивовижне свято духовності. Благодійний концерт та" лантів розпочато! Відкрила концерт лірична мелодія скрипки… Ансамбль скрипалів “Сельсе" біль” Кримського інженерно"педагогічного університету (керівник — заслужений пра" цівник освіти АР Крим Зарема Алієва) ви" конав “Вальс до драми М. Лермонтова “Маскарад” (А. Хачатурян) та “Романс” (Г. Свиридов). Продовжили урочистості юні піаністи, брати Богдан та Андрій Топорів"
ські, які з перших кроків усе роблять ра" зом… “Увертюра до кінофільму “Шерлок Холмс” (К. Данькевич) (викладач — заслу" жена артистка України Наталя Роменська) у виконанні хлопчиків зірвала зливу оплесків. Неповторний голос дівчинки з далекого се" ла на Тернопільщині Ірини Українець також не залишив нікого байдужим. Іринка заспі" вала “Арію Джоконди із опери “Джоконда” (партія фортепіано — лауреат міжнародних конкурсів Анастасія Тітович). Ніби зачару" вав гостей порухом смичка талановитий скрипаль Назар Федюк, який за сім років творчої діяльності має 19 найрізнома" нітніших перемог на всеукраїнських і міжнародних конкурсах. Хлопчик ви" конав “Кармен"фантазію” (Ф. Вак" сман) (партія фортепіано — Марія Вишковська). Марійка Усіченко із Черкас подарувала “Пісню Лади” (В. Федоров) у супроводі Київського камерного ансамблю “Контрасти Ки" їв"Классік” (керівник — народна ар" тистка України Євгенія Басалаєва). Усім рочків дівчинка стала переможни" цею Всеукраїнського фестивалю “Са" док вишневий коло хати”. Перемо" жець семи всеукраїнських конкурсів полтавчанин Станіслав Зубар продов" жив свято глибокосяжною піснею “Дивлюсь я на небо…” на вірші М. Петренка. Ім’я наступної учасниці концерту Соломійки Лук’янець відоме і знане далеко за межами України — дівчинка переможниця “Нової дитячої хвилі — 2009”, третього міжнародного кон" курсу юних вокалістів у Петербурзі та лауреат інших міжнародних конкур" сів. Тож “Аве"Марія” (Й. С. Бах, Ш. Гуно) та “Соловей” (О. Аляб’єв, вірші Л. Дельвіга) у її виконанні ще довго лунати" ме у серцях глядачів. Долучилися до дійства і вихованці Опішнянського колегіуму мис" тецтв. “Ви опікуєтеся дітьми всієї України, які є нашим майбутнім. Якби такою спра" вою займалися всі достойники нашої дер" жави, то цей концерт тривав би роками…”, — звернулася зі словами вдячності директор Опішнянського колегіуму мистецтв Люд" мила Овчаренко. Гості з опішнянської землі приїхали із незвичайним букетом, виготов"
леним із гончарних виробів. Він увібрав у себе все тепло і майстерність рідного краю — тут і соняхи, і мальви, і волошки… і го" ловне — він ніколи не зів’яне! Гуморесками Павла Глазового потішили глядачів вихованець Опішнянського колегі" уму мистецтв Антон Рокита та Артур Писа" ренко із с. Якимове Полтавської області. Святкову естафету продовжила ритмічна композиція “Джа"да” (Боб Карлтон) у вико" нанні джаз"оркестру “Little Band AcademiA” (художній керівник — заслужений діяч мис" тецтв України Віктор Басюк). Ансамбль “Веселі ложкарі” Комсомольського селищ" ного Палацу культури Харківської області виступили під російські народні пісні “Ко" робейники” та “Выйду ль я на реченьку” (керівник — заслужений працівник культу" ри України Валентина Біленька). Не забари" лися вітання зі славної Чернігівщини. Мо" лодіжний хор “Світич” Ніжинського дер" жавного університету імені Миколи Гоголя (керівники"диригенти — заслужені діячі мистецтв України Людмила Шумська, Люд" мила Костенко) привіз музичний дарунок — українську народну пісню “Щедрик” та фрагмент із мюзиклу “The cats”. Хор — лау" реат 10 міжнародних конкурсів та володар золотої медалі Першої всеукраїнської хоро" вої олімпіади. А завершилося свято піснею “Многії літа” у виконанні всіх учасників концерту. Тож хочеться сподіватися, що бла" годійна діяльність фонду “Україна” набира" тиме нових обертів…
Подія року · “Шевченкова поезія легко кладеться на музику й легко співається”. · S. 16Originalseite ↗ 1 0 0 5 0
Подія року · “Шевченкова поезія легко кладеться на музику й легко співається”. · S. 16Originalseite ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
((зз ддоосссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии)):: ннаа 11 ммііссяяццьь 4 грн 77 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 13 грн 71 коп. ннаа ппііввррооккуу 25 грн 77 коп. ннаа рріікк 50 грн 34 коп.
Подія року · “Шевченкова поезія легко кладеться на музику й легко співається”. · S. 16Originalseite ↗ Text bei der Erkennung beschädigt — lesen Sie die Originalseite
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Подія року · “Шевченкова поезія легко кладеться на музику й легко співається”. · S. 16Originalseite ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК Відділ культури
Леся КОВЕРЗНЄВА 279-49-47 Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57 Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ольга МОШКОВСЬКА 278-63-69 Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69 Черговий редактор
Петро АНТОНЕНКО
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10-Б, м. Київ, 01001
E-mail: slovo_prosvity@ukr.net
http://slovoprosvity.org
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301250 Наклад у грудні — 35 000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети. Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.
Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове.
І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617 Передплатна ціна, враховуючи поштові послуги: на місяць — 4,77 грн. на 3 місяці — 13,71 грн.
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016