Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ Фото Олеся Дмитренка
Напередодні дня народження Тараса Шевченка у літературно-меморіальному будинку-музеї Тараса Шевченка, що в Києві, відбулася презентація відтвореного альбому Тараса Шевченка 1845 року. Завдяки високій поліграфічній якості у цьому виданні представлено точні копії малюнків аквареллю і сепією, фрагментарні зарисовки олівцем, які 1845 року створив художник Київської археографічної комісії Тарас Шевченко, перебуваючи в кількамісячній мандрівці по містах і селах Київської та Полтавської губерній. Видання містить науковий коментар відомого вченого та заступника директора Інституту літератури Сергія Гальченка, з якого читачі дізнаються про історію та мотивацію того чи іншого малюнка. Видання альбому здійснено за підтримки заступника Голови ВР України Миколи Томенка, народних депутатів України Сергія Міщенка та Євгена Суслова, Героя України Олексія Вадатурського. На презентації Микола Томенко повідомив, що більшість примірників “Альбому Тараса Шевченка 1845 року” передадуть у музеї, бібліотеки та школи Київщини, Полтавщини, Черкащини.
Учасники презентації — народний депутат України Сергій Міщенко, заступник Голови Верховної Ради України Микола Томенко, заступник директора Інституту літератури Сергій Гальченко, директор видавничого дому “Андрій” Андрій Яловий.
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ ЛИСТ ЧИТАЧА — ДО ДРУКУ!
Мирослав КУЄК, член правління Чернівецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка, заслужений журналіст України
Узятися за перо спонукала стаття про$ фесора Івана Ющука “А не всё ли равно, на каком языке?”, опублікована у “Слові Просві$ ти” (ч. 7 за 2012 р.). Хочеться продовжити за паном профе$ сором: а таки не все одно. Бо якби було все одно, то нас, студентів-філологів Чернівець$ кого університету кінця 60$х років, не пере$ слідували б за спілкування винятково україн$ ською мовою. І це переслідування закінчило$ ся тим, що Миколі Коломійцю, нині членові Національної спілки письменників України, поетові, довелося будувати БАМ, так і не от$ римавши диплома, а мені у складі геологіч$ ної партії бурити казахську землю у степах Західного Тургаю. Якби було все одно, то, скажімо, наші провідні й авторитетні політологи не перехо$ дили б на російську, як тільки до них загово$ рять цією мовою. А такі нардепи, як Інна Бо$ гословська, Вадим Колісниченко та подібні до них, які добре знають українську мову, бу$ дучи державними посадовцями, виступали бу парламенті українською, а не наполягали на запровадженні у цій країні ще однієї мови — російської. Якби було все одно, то навіщо україн$ ському парламентові ухвалювати закон про введення квоти на право звучання україн$ ської пісні в українському ж таки телерадіо$ просторі? Що не все одно, усвідомив і Леонід Куч$ ма, назвавши свою книгу “Україна — не Ро$ сія”. Але велика проблема в тому, що розумі$ ють це небагато громадян України. Здебіль$ шого — інтелігенція та національно-свідомі люди, але їх, на жаль, обмаль. Мова — не тільки засіб спілкування між людьми, тепер уже точно відомо, що в мові кожен народ кодує свою історію, свій багато$ віковий досвід, здобутки культури і цивіліза$
ції, матеріальну, духовну самобутність. Тому кожен завойовник, який хоче підкорити ін$ ший народ і зробити його рабом, насампе$ ред намагається знищити його мову. Хто тільки не позбавляв українців права на рідне слово… Але досі найбільше страж$ дає наша мова від примусового зросійщен$ ня. Нищення української мови було дер$ жавною політикою і царської, і радянської імперій. За триста років перебування Укра$ їни в неволі видано понад 400 різних указів, законів, розпоряджень і постанов про за$ борону чи обмеження застосування україн$ ської мови і впровадження замість неї мови російської. За царизму був виданий відо$ мий циркуляр, в якому говорилося: “Мало$ російского язика нє било, нєт і бить нє мо$ жет”. За радянського часу вивчення росій$ ської мови запроваджувалося з першого класу і навіть з дитячих садочків. Російська мова повинна була звучати в державних ус$ тановах, у ВНЗ, в армії і правоохоронних органах, нею викладали більшість предме$ тів у спеціальних навчальних закладах, пи$ сали наукові праці й захищали дисертації, вели ділову документацію, заповнювали анкети, різноманітні посвідчення, довідки тощо. Комуністичні ідеологи вигадали, ніби ук$ раїнська мова вже почала зливатися з росій$ ською, тому зі словників зникали питомо ук$ раїнські слова, характерні тільки для нашої мови. Російська стала дедалі більше побутува$ ти в розмовному мовленні українців, особли$ во у містах, і через це ми й сьогодні маємо потворну мовну мішанину і перекручення — суржик. Той, хто намагався розмовляти добірною українською, потрапляв у поле зору КДБ як “український буржуазний націоналіст”. А це вже — перший крок до серйозних наслідків. У всі часи зросійщення проводилося ус$ відомлено й цілеспрямовано. Відомий ро$
сійський шовініст Василь Шульгін ще сто років тому повчав: “Краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна у складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури”. Саме ця по$ літика, на жаль, впроваджується сьогодні. Чи то випадковість, що саме в Міжнарод$ ний день рідної мови, за повідомленнями ЗМІ, новітній Шульгін вирішив скоротити вивчення в наших школах української мови й вилучити з програм вивчення української історії? Наступ на українську мову, культуру, істо$ рію і взагалі на все українське відкрито ве$ деться і в Росії, і що найгірше — в самій Укра$ їні. Починається він з її найвищого законо$ давчого органу — Верховної Ради. Незважа$ ючи на те, що українська мова в Україні дер$ жавна, багато народних депутатів послуго$ вуються у парламенті російською. І роблять це не тому, що не знають державної, а прос$ то відкрито демонструють свою зневагу до неї та народу, який представляють. Вони вже навіть під час виконання Державного Гімну України сидять… Такого немає в жодному парламенті світу! Тут варто б нагадати відомі слова: “Чу$ жою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову”. То хто ж вони, наші “рускоязич$ ниє”? Адже Україні не тільки нав’язують іншу мову, її намагаються зробити державною. В усіх країнах мови національних меншин перебувають під захистом. А в Україні захис$ ту потребує сама українська мова. Бо сьо$ годні радіо-телевізійний, діловий, політико$ інформаційний, побутово-комунікативний простір заповнила російська. Порівняємо: в Росії всі представники на$ ціональних меншин, зокрема й українці, які там проживають, зобов’язані знати й корис$ туватися державною російською мовою. А в Україні росіянам, які мешкають на її терито$ рії, не тільки не обов’язково знати українську мову, а навпаки, самі українці повинні вивча$ ти мову російську, аби мати можливість спіл$ куватися з “рускоязичними”. Щось тут не так, панове! Така політика не об’єднує, а роз’єднує країну. У ЗМІ повідо$ мили, що в Донецьку молодий чоловік звер$ нувся до губернатора українською мовою, а той назвав його провокатором і послав до Івано-Франківська. У цивілізованій країні та$ кого державного чиновника відразу відпра$ вили б у відставку, а якщо влада цього не зробила, то громадськість змусила б її. А в Україні це звичне явище. Бо тут зак$ ривають українські школи, намагаються зро$ бити засобом міжнаціонального спілкування не державну українську, а знову-таки росій$ ську. У Концепції літературної освіти росій$ ській літературі пропонувалося надати особ$ ливий статус. Бо, мовляв, українська літера$ тура весь час розвивалася під впливом літе$ ратури російської… І так без кінця. А ми зі своєю мовою і культурою наче б вторинні на своїй землі. Такий відвертий наступ шовінізму викли$ кає збурення в середовищі інтелігенції, чес$ них українських чиновників Буковини. Бо ми-таки українці ще від Київської Русі й Данила Галицького, бо матері й бабусі співали над нашими колисками українських пісень, бо живемо не в Канаді чи Ізраїлі, а під високим українським небом. Хто має право нав’язу$ вати нам чужу мову, культуру? У нашому повсякденному житті завжди є безліч важливих першочергових справ. Але жодна з них не може претендувати на більшу важливість, аніж збереження державної укра$ їнської мови. Ще Леся Українка писала: “На$ ція повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію”. Нав’язування в Україні будь$ якої іншої мови, крім державної української, це й нав’язування чужого способу життя, чу$ жих цінностей. Тому збереження української мови в Україні — це питання її національної безпеки, бо чия мова, того й держава.
Події, факти, коментарі · “Закликаємо Вас зайняти принципову позицію ів “мовному” питанні, і щодо спроб “народних обранців” керувати не лише Україною, а навіть сонцем і зорями”. · s. 2strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
чинаючи від дошкільних закладів і завершую$ чи вишами. А щоб в обласному центрі відда$ ти дитину до українського класу чи дитячого садка, нерідко доводиться їздити через усе місто. Ніхто краще за Вас не знає, наскільки то$ лерантне мовне законодавство України до національних меншин і як воно сприяє збе$ реженню та розвитку їхніх мов. Але, на жаль, дбаючи про свої права, представники однієї з меншин — російської забувають про свої обов’язки щодо Української держави та ви$ магають для своєї мови статусу офіційної, “регіональної”, або й піднесення її до рівня другої державної. Статус державної росій$ ська мова має в Росії, і їй ніде в світі нічого не загрожує. Луганські можновладці полюбляють хва$ литися своєю високою освіченістю, привсе$ людно хизуючись дипломами кандидатів і докторів наук. Тому тим більш дивною є їхня неспроможність опанувати державну мову. Зокрема “народні” депутати$“регіонали” від Луганщини ніколи нею у Верховній Раді не користуються, демонстративно розмовля$ ючи лише “языком своих избирателей”. Так само поводяться і їхні обласні “колеги”. Пе$ реконані, що законопроект С. Ківалова та В. Колісниченка “Про основи державної мовної політики” за № 9073 від 26.08.2011 р., яким в Україні фактично була б узаконена двомовність, є абсолютно не$ патріотичним, непрофесійним (що підтвер$ джують висновки відомих українських нау$ ковців) і, зрештою, руйнівним для самих підвалин Української державності. І це ро$ биться навіть попри Ваші патріотичні дер$ жавницькі переконання. Не менш провокаційним і, по суті, анти$ державним є й друге звернення луганських депутатів — про запровадження так званого “регіонального часу”, який би відрізнявся від загальноукраїнського на годину, наближаю$ чись таким чином до московського. Восени 2011 року під тиском депутатів$ “регіоналів” уже було прийнято політичне рі$ шення про скасування переходу на “зимо$ вий” час. Але згодом саме життя змусило пе$ реглянути згадане рішення (яке не підкріпле$ не жодними серйозними фаховими мотива$ ми), і за Вашого безпосереднього сприяння воно було скасоване. Тому закликаємо Вас і тепер зайняти принципову державницьку позицію і у “мов$ ному” питанні, і щодо спроб “народних об$ ранців” керувати не лише Україною та її на$ родом, а навіть сонцем і зорями.
За дорученням Правління голова Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка В. Ф. СЕМИСТЯГА конкретними прізвищами — слідчі, проку$ рори, судді. Вони не спатимуть спокійно, це точно. Луценко їм снитиметься ще довго… І відповісти доведеться за такі ганебні суди$ лища, відповідальність — має прізвище!” Тимошенко вважає Луценка справ> жнім чоловіком. Падіння антиукраїнського режиму Віктора Януковича — питання часу. Про це заявила екс-прем’єр Юлія Тимо$ шенко у своєму коментарі щодо винесеного вироку Юрію Луценку, повідомили в прес$ службі “Батьківщини”. “Я не аналізуватиму їхнє рішення, ос$ кільки абсурд жодному аналізу не підлягає”. За її словами, день засудження Луценка — “це ще й день проголошення вироку режи$ му Януковича”. Тимошенко подякувала Луценку “за вит$ римку, мужність, честь, незламність, шля$ хетність”, “за те, що залишився справжнім чоловіком на тлі тих немічних блазнів, які на$ магалися тебе судити”.
www.pravda.com.ua
Події, факти, коментарі · “Закликаємо Вас зайняти принципову позицію ів “мовному” питанні, і щодо спроб “народних обранців” керувати не лише Україною, а навіть сонцем і зорями”. · s. 2strona oryginału ↗ Дорогі латиші!
Народний комітет захисту України з вели$ кою радістю зустрів повідомлення про вашу перемогу на референдумі щодо запровад$ ження російської мови як другої державної мови в Латвії. Референдум організували за підтримки Москви громадяни Латвії, які ба$ жають жити на вашій землі, але поводяться, як окупанти, намагаються закріпити за мо$ вою гнобителів Латвії державний статус, щоб таким чином зупинити поширення латиської мови на всі сфери життя вашої країни. Ми вітаємо вас, дорогі браття і сестри, з перемогою. Це перемога не тільки латиської мови, а й латвійської державності, латисько$ го патріотичного духу, перемога знаної у світі латиської літератури, осяяної іменами Райні$ са, Аспазії, Упіта, Чака, Вацієтіса, Скуєнікса, Белшевіци, Зієдоніса та багатьох інших под$ вижників вашої боротьби за свою політичну незалежність. Ваша перемога — братня підтримка укра$ їнським патріотичним силам, які чинять опір русифікаційній політиці режиму, що нині па$ нує в Україні та намагається зберегти й поси$ лити запроваджене радянською владою в Ук$ раїні домінування російської мови в засобах масової інформації, в галузях освіти і в інших найважливіших націєтворчих сферах. За цієї нагоди звертаємося до української громади в Латвії з проханням допомогти ла$ тишам закріпити цю знаменну перемогу. За планами Москви, українці в Латвії повинні бу$ ти прислужниками русифікації, провідниками волі кремлівських вождів. Ставайте, дорогі земляки, справжніми громадянами незалеж$ ної Латвії, бережіть свою мову, але вивчайте й обстоюйте мову європейського народу, се$ ред якого живете! Будьте патріотами Латвії та України!
Дмитро ПАВЛИЧКО Юрій ЩЕРБАК Юрій МУШКЕТИК Богдан ГОРИНЬ Роман ЛУБКІВСЬКИЙ Володимир ВАСИЛЕНКО Олександр СКІПАЛЬСЬКИЙ Юрій ДОРОШЕНКО Наталія ОСЬМАК Володимир ТКАЧЕНКО
28 лютого 2012 р. Київ
Голові Верховної Ради України В. М. Литвину
Шановний Володимире Михайловичу!
Нові антиукраїнські, антидержавницькі кроки дозволила собі Луганська обласна ра$ да. 24 лютого ц. р. зазначений представ$ ницький орган на черговій сесії прийняв два звернення до Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. В одному зі звернень депутати обласної ради наполя$ гають негайно розглянути та ухвалити як закон сумнозвісний “мовний” проект ав$ торства С. Ківалова й В. Колісниченка, у другому пропонують запровадити особли$ вий, окремий від усієї території Української держави, відлік часу (на основі так званого “літнього” часу). Фактично це стартувала нова виборча кампанія, і закономірно, що Партія регіонів щосили шукає шляхи повернення своєї по$ пулярності, вкрай занедбаної через їхнє “покращення життя вже сьогодні”, що обер$ нулося крайнім зубожінням народу при не$ баченому збагаченні купки олігархів і найви$ щих посадовців. Тому не дивно, що правляча “регіональна” верхівка знову намагається внести розбрат у суспільство, сіючи в ньому ворожнечу, нацьковуючи одна на одну різні частини соборної Української держави. Це має відвернути увагу людей від боротьби за свої соціальні та економічні права і дозво$ лить легше маніпулювати розколотим сус$ пільством. Тому місцеві депутати і службов$ ці, аби їм було чим звітувати перед “гаран$ том Конституції”, перекручують загальнові$ домі статистичні дані про національний склад населення Луганщини, невідомо де віднаходячи аж до 90 відсотків “російсько$ мовного населення”. Але що стоїть за цим терміном? У жодному законодавчому доку$ менті він не згадується, отже, офіційне тлу$ мачення відсутнє. Насправді існує значна частина українців, які впродовж чотирьох десятиліть, починаючи від 70$х років ХХ сто$ ліття, зазнали тотального зросійщення і які потребують справжньої мовної реабілітації з метою повноцінної інтеграції в українське суспільство. Саме цих українців і беруть до уваги “регіонали”, намагаючись “захистити” їхнє право на російську мову, яка нібито на сході та півдні України зазнає гонінь. До того ж депутати Луганської обласної ради повністю ігнорують очевидний факт, що більше половини території Луганщини нале$ жить до Слобідської України, де споконвіку й сьогодні повсюдно звучить українська мова. Насправді ж на найсхідніших теренах держави “російськомовні” громадяни мають усі умови, щоб навчати цією мовою дітей, по$
дові переслідування Луценка і екс-прем’єра Юлії Тимошенко зумовлені політичними причинами, що “викликає серйозні питання щодо прихильності української влади до де> мократії”. Опозиція підтримала Луценка. Зас$ тупник голови партії “Батьківщина” Олек$ сандр Турчинов біля будівлі Печерського су$ ду заявив: “На жаль, у влади, яка є замовни$ ком і організатором цього фарсу, не працює не те що розум, а навіть інстинкт самозбе$ реження. Вони демонструють свою жорсто$ кість, свою аморальність, повне нехтування Конституцією та законами”. Політик не сум$ нівається в тому, що політв’язні вийдуть на свободу. “Але для цього нам потрібно від$ сторонити від влади цей небезпечний для України режим”. Лідер партії УДАР Віталій Кличко назвав вирок Луценку хрестом для українського правосуддя. “Це велика ганьба. І це ще один доказ диктатури, авторитарного ре$ жиму в Україні”. Лідер “Фронту змін” Арсеній Яценюк, коментуючи вирок, зазначив, що війна ре$ жиму з народом України триває. “Сподіван$ ня тільки на одне — на перемогу демокра$ тичної опозиції на парламентських виборах, яка зможе відновити в Україні справедли$ вість”. Він висловив упевненість у позитив$ ному рішенні Європейського суду з прав людини щодо справ Юлії Тимошенко і Юрія Луценка. Голова партії “Громадянська позиція” Анатолій Гриценко заявив: “Помста — біль$ ше за тим вироком нічого нема. Виродки! З
Події, факти, коментарі · “Закликаємо Вас зайняти принципову позицію ів “мовному” питанні, і щодо спроб “народних обранців” керувати не лише Україною, а навіть сонцем і зорями”. · s. 2strona oryginału ↗ Президенту України п. Вікторові Януковичу
Голові Верховної Ради України п. Володимирові Литвину
ЗВЕРНЕННЯ
Коломийське міськрайонне товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка стурбо$ ване ситуацією в Україні, спровокованою ворожим ставленням до української мови і літератури, історії України очільника Мініс$ терства освіти Дмитра Табачника. Його заяви про скорочення годин укра$ їнської мови і літератури в навчальних зак$ ладах, що подаються як модернізація сис$ теми освіти загалом, підривають майбутнє України. На державу сьогодні й без того здій$ снюється масована інформаційно-ідеоло$ гічна атака через численні ЗМІ, зокрема російськомовні газети й телевізійні канали, радіо й телепрограми. Вважаємо, що нині інформаційна га$ лузь не працює на користь стратегічних ін$ тересів і національної безпеки України. Громадськість вимагає від влади пок$ ласти край недолугим законопроектам “Про мови в Україні”, покликати до відпові$ дальності тих владоможців, які виступають проти державності України, ігноруючи її мову й історію. Час суворо питати з тих, хто грубо по$ рушує ст. 10 Основного Закону, ігнорує державну мову: ми бажаємо дивитися рід$ номовне телебачення, програми якого ґрунтуються на здоровій народній основі, на засадах християнської моралі. Звільніть нарешті з високої посади ук$ раїнофоба Дмитра Табачника! Не кивайте на нього і йому подібних пальчиком: вони спровокували багато проблем у гуманітар$ ній сфері, які з часом загострюватимуться. Сподіваємося, що Ви, найвищі посадо$ ві особи держави, не залишите ці наболілі проблеми без належної уваги. Звернення ухвалено на засіданні Коло$ мийського міськрайонного Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка 16.02.2012 року та підтримано учасниками урочистого зібрання, присвяченого Міжна$ родному дню рідної мови 21.02.2012 р.
Василь ГЛАГОЛЮК, голова Коломийського міськрайонного товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, м. Коломия
Соломія ДЕРКАЧ
За останні дні Інтернет і мас-медіа України вибухнули сенсаційною новиною: за словами міністра освіти й науки України Дмитра Табач$ ника, кількість уроків з української мови та літе$ ратури зменшиться. Зміни — це, звичайно, добре, та до чого вони можуть призвести? Провокаційні дії міністра освіти та науки вже не вперше викликають бурхливу реакцію народу, думку якого ніхто й не питає. Скоро$ чення годин на викладання української мови та літератури у 5—9 класах пов’язано з тим, що планується збільшення навантаження з ін$ форматики, а також введення другої іноземної мови. Дивує, що наш міністр планує скоротити уроки рідної мови та літератури. Адже в Украї$ ні мовна проблема й так надзвичайно гостра. Також Дмитро Табачник заявляє, що майже у всій Європі у школах вивчають дві іноземні мо$ ви. Але якщо рівнятися на Європу, то, може, копнемо глибше і побачимо, що на першому місці для них — рідна мова й історія?! І що вив$ чення цих двох предметів найважливіше у за$ хідному світі. Адже людина, яка знає мову й іс$ торію рідної країни, розуміє, звідки вона прий$ шла, знає своє коріння і є самоідентифікова$ ною. Самоідентифікованість — проблема на$ шого народу. І її потрібно негайно вирішувати, а не загострювати. А якщо міністерство так хо$ че вводити другу іноземну мову, йому треба було б поцікавитися, як володіють першою іноземною сучасні школярі і як взагалі її викла$ дають. Навіщо ставити обов’язковим предме$ том другу іноземну мову, якщо не всі володі$ ють першою? Як ученицю гімназії, дії нинішнього мініс$ тра освіти й науки Дмитра Табачника не лише дивують, а й обурюють мене. Думкою народу в цьому випадку ніхто не цікавиться. Але бу$ дувати державу без його участі не можна, бо рано чи пізно влада зазнає поразки.
Події, факти, коментарі · “Закликаємо Вас зайняти принципову позицію ів “мовному” питанні, і щодо спроб “народних обранців” керувати не лише Україною, а навіть сонцем і зорями”. · s. 2strona oryginału ↗ У понеділок Печерський районний суд Києва завершив розгляд справи колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка й оголосив вирок. Луценка засуджено до 4 ро$ ків позбавлення волі. Відповідне рішення оголосив суддя Печерського райсуду Києва Сергій Вовк. У цей термін суд врахував час, коли Луценко перебував в ув’язненні у пері$ од слідства й суду, отже, покарання відрахо$ вується, починаючи з 27 грудня 2010 року. Також суд вирішив конфіскувати все особисте майно Луценка та позбавити його права обіймати державні посади протягом 3 років. Колишній водій міністра Луценка Леонід Приступлюк, що проходив по цій справі, за$ суджений до 3 років умовно з відтерміну$ ванням відбування покарання на 2 роки, і відтепер має перебувати на підписці про невиїзд. У Європарламенті назвали вирок Лу> ценку “драконівським”. Таку думку озву$ чив співголова Комітету парламентської співпраці “ЄС—Україна” Європейського парламенту Павел Коваль. Він заявив, що ув’язнення Луценка однозначно негативно сприймуть у Європейському Союзі. Розчарування у зв’язку з вироком суду висловили також глава дипломатії Євро$ союзу Кетрін Ештон і єврокомісар із полі$ тики розширення і добросусідства Ште$ фан Фюле. США закликають звільнити Луценка. Про це повідомляє Франс Прес із посилан$ ням на офіційного представника держде$ партаменту Вікторію Нуланд. На її думку, су$
Мова єдина · “Термін “регіональні мови” не є конституційно-правовою категорією”. · s. 3strona oryginału ↗ Громадськість країни дедалі тривожніше б’є на сполох. Про це свідчать численні протестні акції Товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка, публікації у ЗМІ, висновки академічних інститу" тів і соціологічних агенцій тощо. Круглий стіл, організований Ко" ординаційною Радою з питань захисту української мови при КМО товариства “Меморіал” ім. В. Стуса до Міжнародного дня рідної мови в Будинку письменників НСПУ наголосив на вкрай тривожній ситуації. В перебігу обговорення проблеми рух “Не будь байдужим!” представив учасникам дослідження “Дискри" мінація українськомовних громадян в Україні за мовною озна" кою (недотримання законодавства про права споживачів)”. Дискримінаційна практика бізнесу і влади щодо титульної нації держави — українців стала предметом виступу голови Ко" ординаційної Ради Тараса Марусика, який звернув увагу учас" ників на необхідність розглянути різні аспекти мовної політики.
Микола ЦИМБАЛЮК Фото Олеся ДМИТРЕНКА
День рідної мови святкується по всьому світу. Але для українців, як зазначила професор НаУКМА, відомий соціолінгвіст Лариса Масенко, це “свято зі сльозами на очах”. Катастрофічно швидко відбувається повернення до радянської практики асиміляції, очевидний соціальнополітичний зсув у бік російської мови. Нинішня влада далека не лише від національних інтересів, а й від такого поняття як демократія. Це виявляється насамперед у роботі адміністративно-управлінських структур — від Банкової й Грушевського до найвіддаленішого райцентру. Якщо державна мова і вживається, то суто декоративно, як за радянських часів. Дуже багато міністрів, та й керівників місцевої влади: обласних, міських, районних адміністрацій і рад відверто ігнорують українську мову, її державний статус. “Вони дозволяють собі, — наголосила Лариса Терентіївна, — порушувати Конституцію і Закон”. Жодної реакції ні збоку президента Януковича, ні збоку очільника Кабміну Азарова нема. Така позиція заохочує до активізації українофобів. Висловлювання голови Кримського парламенту Владіміра Константінова, що його дратує, коли йому подають документи українською мовою, — вияв відвертої зневаги чиновника до державної мови. Найзагрозливіше відбувається в сфері освіти. Оскільки молодь — це майбутнє країни, вороги українства спрямували удар на виші, школи і дитсадки. Уже два роки на посаді міністра українофоб Табачник, який із шкури лізе, щоб ліквідувати фактично українськомовне виховання. Остання його провокація — намір скоротити в навчальних програмах уроки української мови й літератури в середній школі, а історію України взагалі ліквідувати, увівши її в курс всесвітньої історії. Щодо ЗМІ, то, констатувала Лариса Масенко, тут “ми ніколи не мали гарної ситуації”. І підсумувала: значною мірою це провина помаранчевої влади, яка дозволила основні телеі радіоканали віддати антиукраїнським силам. Нині єдина надія на громадські організації, на формування опору знизу і тиску на владу, організацію протестного руху на захист рідної мови. Богдан Ажнюк, заввідділу мов України Інституту мовоз" навства НАНУ, зупинився на темі Європейської хартії й мовної ситуації в країні. У полеміці довкола становища української мови дуже часто посилаються на європейські принципи мовної політики. Різні учасники мовних барикад по-різному розуміють і трактують ці принципи. Науковці дослідили джерела, де закладені ці принципи. Як відомо, у державах Європи, як і в цілому світі, існує багато мовних ситуацій. Відповідно стільки ж є мовних політик, бо кожна країна по-різному трактує мовну ситуацію, а уряд, законодавчі органи по-різному її регулюють. Тому дискутанти часто на власний розсуд висмикують із мовних практик різних країн те, що для них прийнятніше, інтерпретуючи ситуацію в Україні. Є три основні джерела, на підставі яких можна говорити про принципи чи засади мовної політики в Європі. Перше — Європейська Хартія регіональних або міноритарних мов, яка є офіційним правовим інструментом регулювання мовної політики не в окремій індивідуально взятій країні, а загалом у Європі й виходить із засад, що там сформульовані. Не всі країни ратифікували цю Хартію. Із країн пострадянського простору це зробили лише дві держави — Україна і Вірменія. Друге — експертні висновки про мовну практику і мовне законодавство, які дають різні європейські органи, зокрема ОБСЄ, Венеціанська комісія, Комітет експертів Європи (оцінює звіти різних країн, які підписали Хартію). Третє — документ, який не має статусу правового інструменту, але має значення в сенсі інтелектуального впливу і впливу на інтелектуалів і політиків. Це Загальна декларація мовних прав, яку було ухвалено 1996 р. в Барселоні на Всесвітньому конгресі з мовних прав. Хартія і документи акцентують увагу на суспільній консолідації. Піклування про мови меншин (регіональні, міноритарні мови) не повинно суперечити суспільній консолідації і не може бути інструментом сегрегації суспільства. Тобто, поділу його на мовні бантустани, мовні резервації. Коли Хартія говорить про двомовність і багатомовність, то розуміє її насамперед як двомовність чи багатомовність із достатнім знанням об’єднуючої мови, яка є засобом спілкування усіх громадян із владою, влади з громадянами. Такою мовою є державна мова. На цьому наголошується у різних висновках, що стосуються і проектів мовного законодавства в Україні, і мовних актів у різних державах Європи. Другий принцип — свобода вибору. Але свобода вибору не має бути ілюзорною, бо мусить бути забезпечена, не залежати від соціально-економічних чинників, від стереотипів минулого”. Якщо говорити про вибір мови користування чи навчання, то треба дати шанс дітям знати мову достатньо, щоб у свідомому віці робити якісь соціальні вибори. Третій принцип дуже важливий для мовного розмаїття, яке є одним із основних об’єктів підтримки Хартією. Але він також має свої особливості щодо більшості країн, зокрема України. Особливість української ситуації в тому, що, згідно з уявленнями наших законодавців, відображені в законопроектах, що пропонуються, мовні інтереси нечисленних меншин, таких як урумська, румейська, кримчацька будуть підмінені інтересами російськомовних громадян України. Тому що критерієм визначення мовних груп, які треба підтримувати, у багатьох законопроектах виступає власне публічна сторона живого мовлення. Де-факто люди, які належать до нечисленних меншин, змушені спілкуватися російською. Це також некоректний підхід, що й стало однією з причин критики тих мовних законопроектів, які не відповідають принципам європейського законодавства. Дуже важливим для мовного розмаїття є не голе декларування, а наявність операційної частини в законопроектах, а пізніше в законах, які створять реальні передумови підтримки мов. Тому варто пам’ятати: серед учасників мовної політики держава відіграє провідну роль. Але в громадянському суспільстві не лише держава є регулятором цих процесів, а й громадські організації, структури. Вони мають активно впливати на мовне життя, вимагаючи того від влади. Згідно з Законом про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мовних меншин, положення Хартії застосовуються до мов національних меншин України. Заходи щодо утвердження української мови як державної україноненависники подають такими, що нібито створюють загрозу іншим мовам. В окремій думці на недавнє рішення Коституційного Суду щодо конституційності положень ч. 4, 5 ст. 12 статті Закону України про судоустрій і статус суддів, згідно з якими допускається використання в судах поряд із державною регіональні мови або мови меншин, суддя Конституційного Суду України Віктор Шишкін звернув увагу на те, що термін “регіональні мови” не зрозумілий для застосування і не є конституційно-правовою категорією, адже такі мови фактично не існують на території України. Мова як підвалина державотворення може розглядатися в широкому спектрі, насамперед юридично-правовому. “Якось ніби сором’язливо поводяться ті, — підкреслив В. Шишкін, — хто не говорить про визначальну роль української мови. Справді, мова як одна з форм комунікації між її носіями — це суб’єктивне природне право. Але ж є право всього етносу. Цей аспект “законотворці” приховують у всіх дискусіях і на трибуні Верховної Ради, і в судах, і в пресі. Коли ми говоримо про природне право цілого етносу щодо мови, то тут ми повинні говорити про мову з точки зору її державотворчої ролі”. Головними державотворчими елементами, за визначенням Шишкіна, є земля і мова. Немає землі, немає мови — немає держави. Все інше може бути додатком, інтерпретацією, але земля-мова — стрижневі, найголовніші елементи. Вони — чинники державотворення і елемент правопорядку. Він нагадав, що Конституція унормовує правовий порядок. Саме Основний Закон України визначив загальнообов’язковість української мови для всього державотворення і діловодства як один із напрямів діяльності державної влади (судової, адміністративної, законодавчої — нема значення). На жаль, за 20 років ні минула, ні тим паче нинішня українська влада так і не зуміла поставитися до мови як до елемента державотворення і як до конституційного правопорядку в державі. А статус мови титульної нації, що відображено в назві країни, відрізняє українську мову від інших мов. Про дискримінацію українськомовних громадян на підставі Закону про захист прав споживачів розповіли Оксана Левкова і Юрко Фартушний. Координаційна Рада спільно з громадським рухом ВГО “Громадський рух “Не будь байдужим!” представили щодо цього результати півторарічного дослідження. 2010—2011 рр. “НББ” проводили моніторинг кафе, барів, ресторанів щодо дотримання мовних прав відвідувачів. Як переконувала директор “НББ” Оксана Левкова, їхня організація виступає за дуже сухий, прагматичний підхід до української мови. Наприклад, в Інтернеті вони виставили кіноролик “Скільки коштує двомовність?”, де, оперуючи доступними і простими фактами, оприлюднили, скільки коштуватиме пересічному громадянинові узаконена двомовність. Ще один важливий аспект. “Небудьбайдужі” переконують усіх, що мова — бренд України, а він має вартість. Найдорожчим є унікальний бренд, а не відрижка московської імперії, якою Україну хочуть зробити. З цього приводу згадуються слова письменниці Оксани Забужко, яка вважає, що знаність творів українського письменства і переклад їх іноземними мовами з лишком міг би компенсувати втрату Україною стратегічних озброєнь. Нині громадський рух поставив поки що значно менші завдання, але від того не менш важливі для суспільства й держави. Мало хто серйозно замислюється, що кожен із нас є споживачем не лише товарів, а й послуг. Мовне питання активісти руху перевели в економічну площину, зосередившись на споживацьких правах і їхньому захисті. Бо, дотепно зауважив Юрко Фартушний, жирний прусак у супі нічим не кращий за російськомовне меню, яке вам подають у якому-небудь українському кафе чи ресторані. Адже все обслуговування, як і реклама, згідно з нормативно-правовими документами, мусить бути українськомовним. Як свідчать результати дослідження щодо дотримання мовного законодавства, понад 70 % київських закладів його порушують. Але волонтери не зупиняються на фіксації, а домагаються змін. Вони звертаються до органів місцевого самоврядування, управлінь із захисту прав споживачів. І попри все, хоч і кволо, але ситуація (через переконування, приписи, штрафи) все-таки змінюється. Звичайно, така практика не нова. За останні десять років з’являлися поодинокі дон-кіхоти, для яких національна гідність — не порожній звук. Про захист своїх прав як споживачів поділилися з присутніми правозахисник, редактор сайта “Слово — діло” Володимир Богайчук, студент із Луганська Сергій Мельничук, секретар НСПУ Володимир Шовкошитний. Відомі на всю Україну своєю стійкістю й принциповістю у захисті своїх мовних прав киянин Олесь Середюк, львів’янин Михайло Павлишин, Анатолій Ільченко з Миколаєва, Володимир Коваленко з Харкова, мешканець Донецька Юрій Литвин (справа про молокозавод №2), якого, до речі, донецькі все-таки звільнили. Кожен із нас, українців, може багато зробити для захисту і утвердження рідної мови як державної. Ефективність зростає, коли за справу беруться громадські організації. Але не треба забувати, наголосив доктор юридичних наук Володимир Василенко, що головна роль тут належить нашій владі — законодавчій, виконавчій, судовій. На жаль, переважна її частина є злочинною іза діями, і за сутністю. Домогтися кардинальних змін наше суспільство зможе лише шляхом чесних виборів, люстрації чиновництва, постійного контролю за всіма, хто норовить обікрасти нас матеріально і духовно.
«Просвіта» · “Усі європейські мови можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя”. · s. 4strona oryginału ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА Фото Олеся ДМИТРЕНКА
У Міжнародний день рідної мови пригадалися слова Вадима Крищенка: “Для мене Україна там, де українською говорять”. Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка щороку тради$ ційно проводить літератур$ но-мистецькі вечори чи нев усіх куточках України. У Київському міському бу$ динку вчителя відбулися урочистості з нагоди свята. Тут зібралися провідні майстри слова та сцени, ху$ дожні колективи України. Цього вечора був цілий вінок привітань. Зокрема Голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” Павло Мовчан наголосив на консолідуючій та об’єд$ нуючій силі слова. “Слово і мова дається народу від Бога, і той, хто бореться проти слова, веде війну з
Богом”, — підкреслив Павло Михайлович. “Молитва до мо$ ви” Катерини Мотрич наповни$ ла залу неповторною благодат$ ною атмосферою. Поезією Вік$ тора Геращенка “До рідного сло$ ва” звернулася до присутніх Те$ тяна Скарженець. Лунала укра$ їнська народна пісня “Ой, роде наш красний” у виконанні уче$ ниці 7 класу м. Звенигородки Черкаської області Валерії Кис$ лої. “Віночок українських на$ родних пісень” подарувало во$ кальне тріо “Золоте перевесло” (м. Київ). Дует Поліни Нестерук і Павла Стадника, учнів музич$ ної школи № 23 м. Києва, вико$ нав пісню “Явір і яворина” на слова Дмитра Павличка й музи$ ку Олександра Білаша. “Благо$ слови, мати” у виконанні ансамб$ лю народної пісні музичної шко$ ли №23 (керівник Валентина Гаркуша) ознаменувала прихід весни. Керівництво Всеукраїнського товариства “Просвіта” нагороди$ ло найкращих просвітян цінними подарунками.
«Просвіта» · “Усі європейські мови можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя”. · s. 4strona oryginału ↗ У Міжнародний день рід" ної мови відомий мовозна" вець, професор, заслужений діяч науки і техніки України, голова Київського ОО ВУТ “Просвіта” Іван Пилипович ЮЩУК розповів про важливі мовні проблеми сьогодення.
— Ми вкотре відсвяткували Міжнародний день рідної мови. Якою була атмосфера цьогорічних урочистостей? — На державному рівні уро$ чистостей немає, навпаки — ті ві$ домості, які надходять, свідчать, що війна проти рідної мови три$ ває. Ніби міністр ніби нашої осві$ ти урізає години навчання в шко$ лі, а це злочин, тому що мова — основа всіх знань. Якщо так зменшувати, то це завдасть не$ поправної шкоди інтелекту нації. — Перед кожними виборами політики порушують тему другої державної мови. Звичайно, для будь#якого свідомого українця це болюче питання. Як Ви гадаєте, навіщо вони взагалі займаються цим фіглярством, невже справді є запит суспільства на другу дер# жавну? — Це давня колонізаторська політика тих, хто при владі. Вони за будь-що хочуть довершити те, що не вдалося Катерині ІІ, Валу$ єву, Суслову… Неоімперська Москва і неоімперіалісти хочуть доконати Україну. Це не виборча стратегія, не піар, їхня політика — дзеркало виконання настанов кремлівських замовників. — Серед українців дедалі більше поширюється білінгвізм. Це зако# номірність чи етап переходу від однієї постійної мови до іншої? — Українська мова — у цен$ трі слов’янських мов, і україн$ цям порівняно легко дається вивчення решти споріднених мов. Не вбачаю чогось поганого в тому, що володіємо однією, другою, третьою мовою. Але розвивати треба свою, рідну, і, як сказав ще Вольтер: “Усі європей$ ські мови можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя”. Так і тут — треба триматися свого. — Ще зі школи ми чуємо, на# скільки рідна мова важлива для людини, а яка роль української мо#
ви саме в контексті сучасного стану суспільства? — Мова об’єднує людей. Зав$ дяки їй люди не тільки безпереш$ кодно обмінюються думками, хоч іноді й протилежними. Сам звук рідної мови вже налаштовує на єднання, бо ми одного роду-на$ роду. Мова якнайкраще здатна це зробити, але політика нинішньо$ го керівництва протилежна. — Як професор Київського міжнародного університету, ска# жіть: чи змінилась українськомов# ність серед молоді за останні роки? — Я не натрапляю на таку мо$ лодь, що не знає української. Усі, хто з України, нею володіють. Але не всі пререймаються повагою, шаною до рідної мови і часом не відчувають, що треба підтримува$ ти саме своє. Хоча й є просто черстводухі, які байдуже став$ ляться до рідного. — Зараз практично вся мас# культура російськомовна, молодь бачить зірок, які послуговуються чужою — російською, що вже ка# зати про пресу, переважно росій# ськомовну… — Справді, прес російської мови на свідомість надзвичайно важкий. І не тільки в ЗМІ, а й увесь наш так званий бомонд укупі з істеблішментом, пересічні громадяни на вулиці мавпують російську. Звичайно, молодь із часом збагне, чого варте своє, рідне, яке треба розвивати й під$ тримувати. — Що порадите тим україн# цям, які й досі цураються рідної мови? — Бажаю, щоб вони не забули прабатьківської мови. Бо мова рідна збагачує і підтримує інте$ лект, розвиває духовний світ кож$ ного з нас, наповнюючи його справжнім багатством, піднімаю$ чи загальний рівень культури. Че$ рез те нам і накидають чужу мову, щоб ми були розумово слабкими, не здатними протистояти сторон$ нім негативним впливам. Психо$ логи стверджують, що чужа мова пригнічує природжений інтелект. Ми можемо користуватися нею, але вона не пристосована до на$ шої мозкової матриці.
Спілкувалася Юлія БАЗЧЕНКО
До цього дня просвітяни про$ вели десятки бесід і лекцій для старшокласників шкіл Житомира й району, студентів середніх і ви$ щих навчальних закладів області. Група молоді цього дня пікетува$ ла облдержадміністрацію з про$ тестами проти дій українофоба$ міністра Д. Табачника з його спробами викинути з навчальної програми предмет історії України та скоротити до 2$х годин на тиж$ день вивчення в школах україн$ ської мови. На знак протесту мо$ лодь закидала яйцями портрет горе-міністра, а також ухвалила звернення до голови обласної ра$ ди Йосипа Запаловського і пере$ дала його в установу. Із нагоди Дня рідної мови від$ булися збори громадськості міс$ та, на яких заслухали виступи професора ЖДУ Віктора Мойсі$ єнка, голови обласної “Просві$ ти” Святослава Васильчука, го$ лови обласної спілки ветеранів Арсенія Шевчука, голови міської організації ВО “Свобода” Ми$ хайла Сліпченка.
«Просвіта» · “Усі європейські мови можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя”. · s. 4strona oryginału ↗ Надія КИР’ЯН Фото автора
Поетичний конкурс “Зерна доброти” проводиться в Києво$ Святошинському районі увосьме. Щороку більше дітей бере в ньо$ му участь. “У нашому районі є чуйні, дбайливі педагоги, які на$ магаються не загубити “зерно доброти” в дітях, — розповідає Наталка Бондарчук, поетеса, ра$ діожурналіст, заслужений праців$ ник культури України, член журі конкурсу. — Це передусім члени НСПУ Тетяна Петровська, Воло$ димир Бубир, Тетяна Володай, місцеві поети, вчителі, журналіс$ ти Тетяна Домашенко, Валентин Лямічев, Віталій Приймаченко, Людмила Шовкун, Тетяна Гельбу$ товська, Наталія Підлісняк, На$ талія Вознюк, Валентина Артюх, незмінна ведуча студентка, поете$ са Аліна Зарва та інші. Вони вихо$ вують ніжну дитячу душу поети$ кою високого слова, гідними мо$ ральними вчинками. Детально проаналізував твори конкурсантів незмінний голова журі, член НСПУ Василь Клічак. Він привітав учасників заходу з Днем рідної мови, нагадав зво$ рушливий момент, коли нещо$ давно з уст багаторазового чемпі$ она з боксу Віталія Кличка на весь світ прозвучало: “Дякую, друзі, за підтримку”. “Треба віта$ ти кожного, хто хоче вивчати ук$ раїнську. Адже мова єднає людей. Я трохи знаю польську мову, коли зустрічаю когось із поляків, кажу їм кілька речень по-їхньому — і вони одразу усміхаються, розцві$ тають. Закликаю вас любити мо$
ву, а також усі її складові, зокрема суфікси. Коли дитина пише: “Наварила Маша каші, це не ка$ ша, а малаша…” — це не по-укра$ їнському. Адже правильно гово$ рити Маруся, Марійка, Марієч$ ка, Олечка, Оленька тощо”. Дуже гарні вірші дев’ятикласниці Ка$ терини Кузьменко з Вишнівської ЗОШ №1 (1 місце серед учасни$ ків старшого віку), семикласника Ореста Дідка з Києво-Святошин$ ської районної класичної гімназії (1 місце, середній вік), третьок$ ласниці Ксенії Єременко з Хотів$ ського НВК “ЗОШ-гімназія” (1 місце серед наймолодших). Підсумки конкурсу провели в добрій дружній атмосфері, яка відповідала назві заходу. Цій го$ ловній темі присвятив вірш шес$ тикласник із Дмитрівської ЗОШ Антон Кондратенко: “У кожному серці живе доброта, // Тільки, на жаль, ще буває, // Кригою стане в людини душа // І доброту цю хо$ ває. // Інший теплом зігріває лю$ дей // І доброти не шкодує. // Весь свій вогонь, як атлант Прометей, // Людям він щедро дарує”. Дітей привітали методист ін$ формаційно-методичного центру Києво-Святошинського район$ ного відділу освіти Віра Андрієн$ ко, заступник голови благодійно$ го фонду “Богуслав” Світлана Фе$ щенко, директор Хотівського НВК, який гостинно приймав фі$ налістів конкурсу, Наталія Неруш. Творчі колективи школи-господа$ ря подарували дітям чудові пісні. Усі конкурсанти та їхні наставни$ ки отримали подарунки від благо$ дійників, книжки видавничого центру “Просвіта” та журнали “Я сам(а)”, з надрукованими вірша$ ми переможців (редактор-вида$ вець Тетяна Кондратенко).
«Просвіта» · “Усі європейські мови можна вивчити за шість років, а свою треба вчити все життя”. · s. 4strona oryginału ↗ С. КАРПЕНКО, м. Житомир
Насичена подіями була програ$ ма Житомирської “Просвіти” до Міжнародного дня рідної мови 21 лютого. В її рамках викладачі$ просвітяни Інституту філології та журналістики Житомирського дер$ жавного університету імені Івана Франка провели конкурс між ВНЗ “Ваша Величносте Грамотність!”, в якому взяли участь студенти чотир$ надцяти вишів України. Вони пи$ сали диктант з української мови. Поважне журі під керівництвом професора, доктора філологічних наук ЖДУ Віктора Михайловича Мойсієнка визначило переможців конкурсу. Перше місце одноголос$ но присудили студентці п’ятого курсу ЖДУ Ользі Расовській. Виз$ начено переможців, які посіли дру$ ге і два третіх місця, їм вручили дипломи та грошові премії.
«Просвіта» · “135 років від дня заснування у Коломиї філії товариства “Просвіта”. · s. 5strona oryginału ↗ Марія СОЛОДЧУК
У “Просвіті” на творчій зустрічі молодої еліти краю з нагоди Міжнародного дня рідної мови присутні запалювали свічки віри і надії. У вітальному слові Степан Волковецький, голова Івано- Франківського облоб’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, зазначив: “Тільки об’єднавшись, ми зможемо вичавлювати з себе раба, а молодь має долучатися до творчої праці у “Просвіті”. У цей святковий день лави просвітян поповнили юнаки й дівчата, що вступили до “Молодої Просвіти”. Наша рідна мова — душа народу. Про її особливості й історію свята розповідали студенти Інституту філології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ольга Карп’юк і Богдан Камець. Під час заходу звучали поетичні етюди, які декламували студенти Ірина Гросевич (Інститут філології ПНУ ім. В. Стефаника), Альбіна Смолянська (психологія і педагогіка ПНУ) та Ілона Камінська (учениця ЗОШ № 3). А Ольга Баранецька (Інститут філології ПНУ ім.
В. Стефаника) наголосила у своєму виступі на неповторності української мови та її значенні в житті українців. Створювали святковий настрій шанувальники української пісні Богдан Савчук (коледж електронних приладів) та Андрій Вівчар (вихованець Клубу обдарованих дітей і muzibastudio ОНД “Просвіта”, кер. Руслана Денега, композитор Іван Лабач). Порадував своїми виступами чоловічий вокальний ансамбль “Domine” (кер. Віталій Мулярчук). Членами “Молодої Просвіти” стали студенти ПНУ ім. В. Стефаника, Івано-Франківського національного медичного університету, молоді фахівці різних галузей. Їх єднає віра в перемогу добра, справедливості та служіння українській національній ідеї. “Клятва молодого просвітянина” урочисто прозвучала з уст подружжя Тараса та Ірини Семенюк, яку підхопили всі. Степан Волковецький і голова “Молодої Просвіти” Євгенія Бардяк вручили посвідчення і привітали юних просвітян. Творчих злетів вам і натхнення до праці!
никам закладів освіти, культури, охорони здоров’я надавати до$ помогу у створенні та діяльності просвітянських осередків. А при атестації працівників враховува$ ти їхню просвітянську діяльність.
* * * Бурштинське міське об’єд$ нання “Просвіти”, опираючись на осередок “Просвіти” ПК “Проме$ тей”, завідувача бібліотеки Надію Гулик, бібліотекарів Світлану Сметанську, Олену Іванців, про$ вело для учнівської молоді День поезії. Учні бурштинських шкіл читали свої проби пера. За най$ кращі вірші учасники отримали дипломи і збірки поезій. А всі учасники — збірку “Христос: шлях зі смерті у воскресіння” бурштинської поетеси Світлани Скальської.
Прес>центр “Просвіти”
ник засновнику “Січей” Кирилові Трильовському. Пишаємося, що перший голова відродженої “Просвіти” Ігор Довганюк разом із головою Івано-Франківської “Просвіти” Степаном Волковецьким створили в Грузії українську гімназію. Ми допомагали забезпечити її відповідною літературою. Понад десять осіб з Коломийщини нагороджені медаллю “Будівничий України”, а троє просвітян захистили кандидатські дисертації з історії розвитку просвітянського руху. — Які проблеми не дають Вам діяти на повну силу? — Надто повільно проводиться робота з реорганізації осередків у селах. Наша “Просвіта” не має приміщення для свого офісу. Вже виділено площу під будівництво просвітницького центру. Тепер шукаємо меценатів, щоб допомогли нам у цьому.
Спілкувалася Михайлина БОДНАР, завідувач культурно-масової роботи обласної “Просвіти”, член Національної спілки журналістів України
«Просвіта» · “135 років від дня заснування у Коломиї філії товариства “Просвіта”. · s. 5strona oryginału ↗ — Коломийська “Просвіта” має давні й славні традиції. — Першу філію “Просвіти” засновано в Коломиї 27 лютого 1877 року. Її організаторами були перший голова о. Іван Левицький, його заступник о. Микола Лепкий, секретарем був правник за фахом, а за покликанням актор — Ісидор Трембіцький. Активно працювала філія 1899 року, коли заступником голови “Просвіти” був педагог, професор гімназії Теофіл Грушкевич, який у Дрогобицькій гімназії вчив Івана Франка. Коломийська філія 1899 р. мала 21 читальню, 1912 року було вже 54 читальні, на 87 громад 4 читальних доми, 7 крамниць. При читальнях діяло 2 театральні гуртки, 5 хорів. Найпоширенішою формою діяльності “Просвіти” було проведення в Коломиї зборів, під час яких люди здобували політичні й економічні знання. 1911 р. на Коломийщині широко відзначили 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича, вшанували пам’ять Великого Кобзаря з нагоди 50-ліття його смерті, 1917 року філія урочисто відзначила 40-річчя літературної, наукової та громадської діяльності Івана Франка. 1914 р. гідно відсвяткували 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Цього ж року з ініціативи “Просвіти” та інших товариств у Коломиї було відкрито пам’ятник Великому Кобзарю, який, на жаль, знищили російські війська. Філія “Просвіти” була змушена змінити свій статус в умовах польської окупації (1919—1939 рр.), займалася переважно освітньою діяльністю. Великої шкоди “Просвіті” було завдано 1930 року, коли знищували майно читалень, проводили арешти активістів-просвітян. І все-таки діяльність організації до 1939 р. була різноплановою, охоплювала всі ділянки культурно-просвітницького і господарсько-економічного життя краю. Було організовано різноманітні ювілеї, фестини, свята, збори. Знання, поради несла через свої видання серії книг “Учітеся, брати мої”, “Народна бібліотека”, “Історична бібліотека”, “Самоосвіта”, “Народна Просвіта”, журнали “Життя і знання”, “Календар товариства “Просвіта”. 1938 року на Коломийщині широко відзначали 70-річчя “Просвіти”. Їй належала важлива роль в організації “Соколів” і “Січей”. Вона підготувала листопадовий чин 1918 р., акт Соборності 1919 р., а також героїку ОУН-УПА. — Незважаючи на заборони царського, польського, німецького, комуністичного режимів, “Прос" віта” відроджувалася у боротьбі за національну ідею, рідну мову й культуру. — Перший осередок ТУМ ім. Т. Шевченка було створено на заводі “Коломиясільмаш”. Саме сільмашівці одержали першими в Україні тимчасове свідоцтво за підписом голови ТУМ ім. Т. Шевченка Дмитра Павличка. Теперішня “Просвіта” не пориває творчих, літературних зв’язків із Дмитром Павличком, Романом Іваничуком, Василем Лизанчуком. Сьогодні в осередках Товариства (їх 90) згуртовано близько 2500 осіб, у 15 колективних осередках — до 200 осіб. У кожній загальноосвітній школі І—ІІІ ступенів, десяти навчальних закладах Коломийщини створено осередки “Молодої Просвіти”. З ініціативи члена ради
Фото Олеся Дмитренка
“Просвіти”, директора педколеджу Валерія Ковтуна започатковано і видано шість великих альбомів із серії “Українське мистецтво в старій листівці”. З ініціативи просвітян Валерія Ковтуна, Миколи Савчука, Миколи Васильчука в Коломиї започатковано видання книг “Коломийська бібліотека”. Світ побачило 10 випусків. Коломийська “Просвіта” спільно з Покутським Фондом імені Леся Гринюка видала книжку “Воскресінецька гора”, яка присвячена пам’яті відомого журналіста, письменника Леся Гринюка. 25 січня цього року презентація книжки “Почуй мене” (десять поетес Коломиї), перетворилася на справжнє свято поезії. Книгу підготували і видали МРТ “Просвіта” і літературне товариство “Плин”. На черзі проект десяти поетів Коломиї. Налагоджено роботу з бібліотеками, музеями міста й району. Заслуговує на пошанівок праця голови сільського осередку с. Верхній Вербіж Павла Андрушка. З ініціативи осередку створено краєзнавчий музей. А нещодавно в грудні з ініціативи о. Михайла Дзюби (він координатор діяльності між духовенством і “Просвітою”) у с. Нижній Вербіж зведено пам’ятний хрест, присвячений 70-річчю створення УПА. Коломийська “Просвіта” пишається, що її висуванець, заступник голови райміськоб’єднання Михайло Андрусяк, автор трилогії “Брати грому”, “Брати вогню”, “Брати просторів”, член НСПУ 2010 року був удостоєний звання лауреата Національної премії імені Т. Шевченка. Як депутат обласної ради, директор видавництва проводить значну культурнопросвітницьку роботу в краї. Завдяки співпраці з Центральним правлінням “Просвіти” ми забезпечили більшість загальноосвітніх шкіл комплектами компакт-дисків, які випустила “Просвіта”, плакатами з українською символікою, таблицями з української мови, літературою.
Обласна рада прийняла рі$ шення про підтримку просвітян$ ського руху в області, зокрема відновлення “Просвіти” у кожно$ му населеному пункті, трудових і навчальних колективах закладів освіти, культури, охорони здо$ ров’я. Також рекомендувала ра$ йонним радам, державним адмі$ ністраціям, виконавчим коміте$ там міських рад сприяти просві$ тянському руху, передбачити організаційну та фінансову під$ тримку “Просвіти”, вирішити пи$ тання щодо забезпечення відпо$ відними приміщеннями органі$ зацій “Просвіти”, враховуючи можливість повернення народ$ них домів колишньої “Просвіти”, зведених коштом громад. Керів$
Наша гордість — народний хор товариства “Просвіта”, який нещодавно відзначив 20-річчя. Він — лауреат всеукраїнських і міжнародного конкурсу. Видано книжку Мирослави Грушевської (активної учасниці хору) “Просвіти” невгасимий жар”. Рада правління прийняла рішення про представлення Мирослави Грушевської до премії Марійки Підгірянки. Уже традиційно міське товариство “Просвіта” взяло на себе відповідальність за проведення таких заходів, як Шевченкіана в березні, Дні пам’яті Тараса Шевченка — в травні, День рідної мови — в лютому, День писемності та української мови — в листопаді, відзначення ювілейних дат письменників. 1990 р. “Просвіта” була консолідуючою силою у боротьбі за депутатські мандати І демократичного скликання. Так до Верховної Ради було обрано Степана Пушика — першого голову об’єднання, та нинішнього голову ВУТ “Просвіта” Павла Мовчана. З ініціативи організації 1993 року в місті побудовано пам’ятник великому Кобзареві, пам’ят-
Від Новограда-Волинського до Криму, від Колодяжного до Сурамі – всюди в Україні й зарубіжжі, де пам’ятають і шанують могутнє українське слово, незборимий дух талановитої і мужньої Лесі Українки, 27 лютого відбулися численні заходи з нагоди 141$ї річниці від дня її народження. У Києві Всеукраїнське громадське об’єднання “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка за участю народного хору “Гомін” також провело мітинг; до підніжжя пам’ятника Великої поетеси на майдані її імені лягли вінки живих квітів… Для народу і з народом
27 лютого минуло 135 років від дня заснування у Коломиї Івано-Франківської області філії товариства “Просвіта”. Ми розмовляємо з головою Коломийського райміськоб’єднання “Просвіта” ім. Т. Шевченка, членом Центрального правління “Просвіти” Василем ГЛАГОЛЮКОМ.
Постать · “Олекса Тихий став одним із десяти засновників Української Гельсінкської Групи”. · s. 6strona oryginału ↗ Марія ОЛІЙНИК, м. Донецьк Розпочався захід презентацією двотомника праць Олекси Тихого та спогадів про нього друзів, сподвижників, який щойно вийшов у ТОВ “Поліграфічний будинок “Донеччина” накладом 2000 примірників. Упорядники — Василь Овсієнко (Київ), Марія Олійник (Донецьк), Володимир Півень (Слов’янськ), Євген Фіалко (Дружківка). Відтак разом із виданням “Олекса Тихий. Мова — народ. Висловлювання про мову та її значення в житті народу”, яка стараннями сина автора — Володимира побачила світ 2007 року у видавництві “Смолоскип”, уся спадщина Олекси Тихого стала доступна читачеві. Цей захід і видання зібрання творів стали можливими за підтримки Донецької обласної державної адміністрації. Від її імені заступник голови ОДА Олександр Фоменко відкрив захід і поділився роздумами про цю видатну постать. Двотомник був готовий ще 2007 року, до 80-ліття з дня народження Олекси, але його не видали через брак коштів. Тому важлива не тільки сума, виділена на двотомник, а й визнання керівництвом області актуальності спадщини Тихого. На презентації були присутні син Олекси Володимир, молодша сестра Олександра Іванівна, побратими, колишні політв’язні — Герой України Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко, упорядники видання, голова Донецької обласної “Просвіти”, Герой України Володимир Шевченко. Вони відповіли на запитання журналістів і про трагічну долю Олекси Тихого, і про сьогоднішній тривожний стан з функціонуванням державної мови в Україні, зокрема на Донеччині. Сьогодні батьки змушені відстоювати у судах право на навчання своїх дітей українською мовою, бо влада з 2011 року розпочала процес ліквідації українськомовних шкіл. У фойє філармонії працівники обласної бібліотеки розгорнули виставку публікацій про Олексу Тихого, засновників УГС та шістдесятників. Планувалося також продемонструвати копії документів із кримінальних справ Тихого, які зберігаються в обласному архіві СБУ. Оскільки на заходах 2007 року виступав начальник обласного управління СБУ генерал Олександр Скипальський, який вибачився за своїх колег-кадебістів, що довели Олексу до передчасної мученицької смерті, сподівалися, що й нині журналісти матимуть змогу ознайомитися з матеріалами кримінальних справ. Але синові Володимиру перед прес-конференцією необхідно було укласти угоду з СБУ, що він дає дозвіл на оприлюднення архівів. Та коли він приїхав до Донецька, там почали вимагати нотаріального підтвердження, що він син свого батька. Мабуть, чиновники із СБУ вже не хочуть відкривати архіви, вибачатися, і така тенденція може призвести до повернення того режиму, проти якого боровся Олекса Тихий. Урочистості продовжилися в залі філармонії, сценарій заходу підготував голова осередку “Просвіти” Слов’янського педагогічного університету, кандидат філологічних наук, художник і поет Володимир Півень. Художню частину готував заслужений працівник культури, співак, композитор, поет, голова Донецької міської “Просвіти” Микола Присяжнюк. У переповненому залі — просвітяни області, багато молоді. Висвітлення життєвого шляху Олекси Тихого почалося з 1990 року й успішно продовжується донині зусиллями Донецької обласної “Просвіти”. Завдяки голові обласної “Просвіти”, начальнику Донецького наукового центру НАН України, академіку Володимиру Шевченку, ще у вересні 1990- го відбулася перша Всеукраїнська науковопрактична конференція, присвячена дослідженню життя і діяльності Тихого. Володимир Шевченко наголосив, що Олекса Тихий — український інтелігент, який керувався власним кодексом честі й жодного разу не зрадив його, відстоюючи права людини й української нації. Уперше Олексу затримали 1948 р. за критику виборів з єдиним кандидатом. Закінчив філософський факультет Московського державного університету ім. М. Ломоносова. Працював учителем у рідній школі з 1954 до 1956 року. 1956 року надіслав до Верховної Ради УРСР заяву протесту проти введення радянських військ в Угорщину. За цю заяву і за критику комуністичної системи освіти заарештований 15 січня 1957 р. і засуджений Сталінським обласним судом на 7 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Його звинуватили у проведенні “антирадянської агітації і пропаганди”. Там, у Мордовії, він познайомився з багатьма активістами національно-визвольних змагань різних народів, потоваришував із композитором В. Барвінським і лікарем В. Кархутом, якому згодом допоміг скласти й видати книжку “Ліки довкола нас”. Звільнившись із табору 1964 р., працював робітником на цегельні, на будівництві (до вчителювання його не допускали). Уклав книгу висловів видатних людей про мову “Мова — народ”, написав статті
“Думки про рідний Донецький край”, “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області”, уклав словник покручів української мови, переклав із польської книжку Єжи Єнджеєвича “Українські ночі, або Родовід генія” (про Т. Шевченка), розповсюджував самвидав. 9 листопада 1976 року Олекса Тихий став одним із десяти засновників Української Гельсінкської Групи. 5 лютого 1977 року заарештований, і саме тоді почалося останнє коло страждань нашого земляка. На виїзному засіданні Донецького обласного суду над Олексою Тихим і Миколою Руденком (відбувалося воно в Дружківці з 23 червня до 1 липня 1977 р.) його засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Карався в Мордовії, а з 1 березня 1980-го у селі Кучино Пермської області. 5 травня 1984 року Олекса помер у Пермській в’язничній лікарні. 19 листопада 1989 року прах Олекси Тихого разом із прахом його побратимів Василя Стуса та Юрія Литвина перевезли в Україну й перепоховали в Києві на Байковому цвинтарі.
Указом Президента України від 8.11.2006 р. за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-річчя створення Української Гельсінкської Групи Тихого, одного з її засновників, нагороджено орденом “За мужність” I ступеня (посмертно). Розповів В. Шевченко також про вшанування пам’яті Олекси Тихого протягом 20 років обласною організацією “Просвіти” на Донеччині, яку він очолює з жовтня 1992 року. Зокрема Дружківська міська організація провела обласну науковопрактичну конференцію з нагоди 10-ї річниці загибелі Олекси Тихого з виданням матеріалів “Той, що духом не скоривсь” за участю науковців Слов’янського педінституту та Донецького державного університету. 2005 року дружківці Олексій та Юрій Синельникови створили документальний фільм про Олексу Тихого “Хочу бути українцем”. У вересні 2006 року встановлено меморіальну дошку Олекси Тихого на фасаді Дружківської бібліотеки ім. Лесі Українки, де діє історико-художній музей із фондом особистих речей та інших матеріалів Тихого. У січні 2007 року на подвір’ї школи №14 в Олексієво- Дружківці встановлено пам’ятник Олексі Тихому. Щорічно на Донеччині збираються науковці, політики, близькі Олексі люди, щоб вшанувати його пам’ять, а тепер матимуть можливість ще й ознайомитися з його творчою спадщиною. Не залишається осторонь цих заходів влада: вдячні голові Донецької обласної держадміністрації Андрію Шишацькому, адже за фінансової підтримки ОДА побачив світ цей двотомник. Герой України Левко Лук’яненко розповів, як навесні 1962 року вони познайомилися з Тихим і як знайомство переросло у справжнє козацьке побратимство. Тихий знав польську мову і мав книжку, з якої вони здобули знання для виготовлення в зоні листівок. “Ми одного року народження, вчилися водночас у Московському університеті, обидва східняки, хоч більшість у зоні — вихідці із заходу України”. Тихий був надзвичайно вимогливий до себе, але добрий і поблажливий до інших. Окрім статей на захист української мови в Донецькій області проти масової асиміляції українців, яку Олекса назвав інтелектуальним геноцидом, він почав укладати словник невідповідних нормам літературної мови слів, зворотів і висловів. Тож заслужений працівник освіти України, завідувач кафедри Донецького національного університету, доктор філологічних наук, професор Анатолій Загнітко відзначив подвижництво Олекси Тихого на ниві рідного слова. Доктор історичних наук, професор Донецького національного університету Надія Темірова, цитуючи статті Тихого, зверталася до присутніх: “Скажіть, чи актуальні зараз ці слова? Мабуть, ще актуальніші, ніж тоді”. За свідченням одного з учителів Тихого Миколи Янка, Олекса ще з юних років був надзвичайно вимогливим до себе, самодисциплінованим, мав неабияке почуття обов’язку. Це був вдумливий, здібний, зібраний юнак, спраглий нових знань і досвіду. Його зовнішність і характер красномовно описує побратим по ув’язненню Василь Овсієнко: “Мав світло-сірі очі, правильне красиве обличчя. Говорив спокійно, розважливо, ніколи не вживав брудної лайки чи жаргону, мова — зразкова за лексикою, стилем і вимовою”. Овсієнко розповів, що навіть в умовах ув’язнення Тихий багато читав і осмислював прочитане, спілкувався на філософські, психологічній педагогічні теми, міг би бути великим педагогом, але замість кафедри отримав каторгу. Цікаві виступи гармонійно доповнив гарний концерт. У ньому взяли участь лауреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів Тарас Присяжнюк, ансамбль “Околиця”. А коли на завершення у виконанні Максима Гавриченка зазвучала пісня “Це моя Україна”, зал стоячи підспівував. Будьмо гідними світлої пам’яті Громадянина й Українського патріота.
27 січня Олексі Тихому виповнилося б 85. На честь нашого видатного донеччанина, українського філософа і правозахисника, педагога й публіциста в Донецьку, в концертному залі імені Сергія Прокоф’єва 8 лютого 2012 року відбувся просвітянський захід, уже третій, присвячений Тихому (перші були 1990 та 2007 рр.).
Погляд “Пам’яті народу не знищити, хіба що разом із ним”. · s. 7strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
горе тим, хто у покорі // Рабами прийдуть в наш намет! // Я знаю підступ ваш і зраду // І стилос добре нагострив. // О, пісне, будь, мов бурі зрив, // І дням п’ястук настав і шпаду! // Насиллю не корись!”. А ось запози$ чення в поетки “вогненних меж” Олени Теліги, що “безстрашними очима не боя$ лась заглянути в обличчя смерті”. Таким безстрашним стає і його ліричний герой: “Вбивайте тіло! Дух мій — криця // Піде крізь бурі і вогні // До бою звати!” або ж: “Уб’єте плоть мою… та я в ідеї розцвіту…”. Подібним поетичним виразам, якими ви$ повнена поезія М. Боєслава, пасує роздум Д. Донцова, спричинений аналізом віршів поетів-вісниківців, зокрема О. Теліги. “Дух, — висловився він, — це та сила, що з’являється з Божої ласки, це сила, що до$ кінчує формування людини. Удосконалює її. Він просвічує, осяває нашу думку, і силь$ ною робить волю, неспівмірно сильною — до слабкости людської натури, створює ге$ роїв. Вогонь? — Це символ духа, який сві$ тить і гріє, освічує і запалює нашу мисль — вірою, дає велетенський імпульс нашій во$ лі, зігріваючи любов’ю наші бажання. Він проганяє страх, він робить легкою жертву, він робить з людських створінь тих надлю$ дей, про яких — про перших християн — писала Леся Українка: Ті люди робляться мов одержимі Бери їх на тортури — перемовчать, До серця промовляй — вони мов камінь, Загрожуй смертю — люди ці мов трупи, Чи мов безсмертні…”3 Поезія Лесі Українки в інтерпретації Д. Донцова звучить як українська поетич$ на традиція, що панувала в усі героїчні ча$ си нашої історії. Так, наприклад, оспівано “лицарів духу” — Героїв Крут, про яких П. Тичина у своїй унікальній присвяті ска$ зав, що вони “вмерли в Новім Заповіті з славою святих”. Марко Боєслав розумів, що на традиції держиться світ. З крутян$ ського вогнища “слави святих” пломенить благодатна сила духу, гартуючи нові поко$ ління лицарів. Їх — юних сміливців, лиш жменька була, Із серцем зі сталі і духом з граніту. О, велич летіла у вічність з їх лав І Чин їх навіки став юности мітом. Мчав зойк слабодухів за ними у путь: — Куди вам? Ви ж діти!.. Загинете дармо… — О, ні! Бо ще завтра за нами підуть Мільйони! На славу ми змінимо ярма! Чи стримати тих, в кого серце з вогня І душу завзяту до бою напняв, Хто любить Отчизну глибоко, пречисто. О, прийде, Вкраїно, Твій радісний день — Поглянь же — мільйони до бою веде Крізь бурі сердиті, жорстокі — їх Триста! Актуальність героїки минулого, тим паче, майже іще “вчорашньої” крутян$ ської героїки для Боєславового інтерпре$ тування не так історичні факти, що мо$ жуть стати прикладами для бойового гарту уже нового покоління, як духовний ідеал традиції тих, “хто любить Отчизну глибо$ ко, пречисто”. Культ духовної стабільнос$ ті, іманентного спадку, голосу крові бать$ ків міцніший, ніж діяння за прикладами інших. Бо духовна стабільність — це внут$ рішня сутність, та невидима “матерія”, що існує в тобі як корелят сакрального. ____________ 1 Кушнір Мирослав. Невкоєне серце. – Львів, 2005. – С. 256, 396. 2 Романенчук Богдан. Боєслав Марко. Азбуковник. Енциклопедія української літератури. – “Київ” – 1969, Філядельфія. – Т. І. – С. 393. 3 Донцов Дмитро. Поетка вогненних меж. Олена Те$ ліга. – Торонто, 1953. – С. 85.
Погляд “Пам’яті народу не знищити, хіба що разом із ним”. · s. 7strona oryginału ↗ Тарас САЛИГА, м. Львів
Закінчення. Початок у ч. 8 за 2012 р.
Слава про героїчних патріотів бійців$ упівців котилась од хати до хати, від села до села, з краю в край. Народ складав ле$ генди, оспівував їх. Через п’ятдесят літ Григорій Дем’ян у селі, в якому разом із друзями загинув Боєслав, записав пісню, що жила у пам’яті різних поколінь навіть у часи радянського сатрапства. Це ще один аргумент проти сучасних бузувірсько-ци$ нічних наклепів на роль УПА та її кон$ кретних осіб у нашій історії. Та пам’яті на$ роду не знищити, хіба що разом із ним. Померти за Батьківщину, за омріювану століттями українську незалежність для таких, як М. Кушнір, М. Боєслав, було найбільшою честю. Це означало вмерти, щоб інші жили у своїй “власній хаті”. Нещодавно опубліковано щоденнико$ ві записи Мирослава Кушніра. Вражає йо$ го аж якесь магічне відчуття потреби само$ жертовності й неначе антитеза йому — ба$ жання жити, жага самоосвіти. Протягом двох перших воєнних років він занотовує: — “Я завжди думав про філософічні сту$ дії, про літературу” (3. ІV. 43); — “…перестудіював перший том літе5 ратури Білецького (“народна словесність”) — надзвичайна річ. “Марію” Самчука вдруге перечитав. У вільний час дуже радо читаю словника Грінченка і граматику Синявсько5 го” (21. VІ. 42); — “…сьогодні скінчив читати “Націона5 лізм” Донцова. Я знав Донцова раніше, бага5 то його речей читав (“Наша доба і літера5 тура”, “Провід і маса” та інш.), але голов5 ний твір щойно тепер мені вдалось дістати. Я гадаю, що “Націоналізм” ніколи не стра5 тить на вартості. Він вічний, як вічною правдою є, що життя — боротьба і актив5 не ставлення до життя…” (15. ІІІ. 42); — “…читаю “Українську культуру” Огі5 єнка, “Історію слов’янських літератур” — Пипіна” (12. Х. 41)1. Важко повірити, щоб життєві дороги Михайла Дяченка і Мирослава Кушніра не перетинались. Правда, Дяченко старший на 12 років. Обидва вихідці з Галичини, обидва були членами ОУН і працювали у партизанському підпіллі на території Польщі: Дяченко на Холмщині, а Кушнір в околицях містечка Сінява. Дяченко час$ то відвідував Краків, де були зосереджені україністичні культурні центри і прожива$ ла численна українська громада. Тут вихо$ дили молодіжні видання “Дорога” і “Мо$ лоді друзі”, тут працювало “Українське ви$ давництво”. Олену Шовгенів-Телігу й Олега Ольжича тут вважали центром полі$ тичного й літературного українства. У цей час саме на Холмщині Михайло Дяченко уклав збірочку віршів “За волю”, що 1941 р. вийшла друком у празькому видав$ ництві “Пробоєм”. У його поезії врива$ ються вальорні голоси, донцовсько-вісни$ ківський гарт, а сам поет прокладає собі шлях на героїчну Голгофу: Прийми пісні мої, Вітчизно люба, У них мої і серце, і душа. Не кидай, Україно, їх на згубу, В них чистої любови й гніву шал. Зроби прокляттям їх і кидай люто На тих, що зрадою Тебе кують Та в благородне серце ллють отруту І розливають кров святу Твою. Із цією книжечкою 1941 року він повер$ тається в рідний Боднарів на Івано-Фран$ ківщину, знаючи, що відразу з початком ні$ мецько-радянської війни керівництво ОУН спрямувало свої сили на так звані Осередні і Східні землі України, які вже понад два$ дцять років перебували під більшовицьким чоботом. Туди скеровувалися найавтори$ тетніші оунівські потуги. На східноукраїн$ ський напрям було розроблено три основні магістралі: перша пролягала через Дубно— Шепетівку—Житомир—Київ—Полтаву— Харків; середній шлях ішов через Проску$ рів—Вінницю—Умань—Дніпропетровськ— Донбас і Південний напрям ішов через Він$ ницю на Одесу та Миколаїв. Рух на Київ, як відомо, очолив Олег Ольжич — відомий ук$ раїнський поет та вчений-археолог, заступ$ ник голови ОУН. Саме він виступив з ідеєю створення в Києві Української Національ$ ної Ради, яка згодом стала важливим дер$ жавницьким інститутом поневоленої Укра$ їни. Українська Національна Рада постала на початку жовтня 1941 року на велелюд$ них зборах у Києві. Очолив її професор Микола Величківський. За своєю структу$ рою та політичною спрямованістю УНРада нагадувала Центральну Раду часів Україн$ ської Народної Республіки. Це символізу$ вало спадкоємність державницької тради$ ції. Постання УНРади привітали митропо$ лит Андрей Шептицький, Президент Кар$ патської України Августин Волошин і львівський центр ОУН, зокрема Андрій Мельник. До зброї кожний, кожна хато! У наступ, чоти! Смерть катам! З щитами жде нас горда мати! У наступ! Слава! Воля нам! — кликав поет, відтепер виступаючи під псевдонімом Марко Боєслав. У Боєславовій поетичній практиці теж не знайдемо “абияк заримованих” віршових політологем. Однак він розумів вади своїх віршів, а тому сповідався перед читачем: Коли б ти знав, мій милий друже, В яких терпіннях ці пісні Родились, ти б не був байдужий І всі б гріхи простив мені... Він інколи навіть відчував неповноцін$ ність тих речей, якими б інший пишався. В інших випадках, апелюючи до певних са$ мовиправдань, мовляв, чому його твор$ чість аж надто традиційна, без пошуків но$ вітніх форм, знаходив неспростовні аргу$ менти: “Убога форма у моїх піснях, // Старі стежки, старі, утерті рими. // Спитаєте: чому на новий шлях // Не вийшов я? Ска$ жіть, чи біль незримий, // Розпука, сором за моїх братів, // Кайданів брязкіт, сльози, кров, тортури, // Терор могли зродити но$ вий спів, // Чи крик, щоб Бог і люди всі почу$ ли? // Я не співаю, лиш кричу, кричу: // — Вкраїну розп’яли! Рятуйте, діти! // О, Бо$ же, Боже, в небесах почуй! // Кинь грім! Хай світ горить! // Хай Воля світить!” “Всупереч твердженням тих, що в пое5 зії цінять тільки зміст, — скаже вже далеко по війні автор енциклопедичної статті Богдан Романенчук, — Боєслав таки шлі5 фував свої вірші, тому й вони стоять на рівні сучасної поезії. Про це свідчить його словництво, яке показує, що він не був по5 ет простонародний, а орудував словнико5 вими засобами, прикметними досвідче5 ним поетам. Можливо, що до недооціню5 вання його поезії він дав сам привід, при$ знаючись скромно до вбогости форми, “утертих рим” і “старих стежок” (“Крити5 кам”). Він оправдується перед читачем за те, що не вийшов на новий шлях, бо “біль нестримний, розпука, сором за братів, кайданів брязкіт, сльози, кров, тортури не могли зродити нового співу, тільки крик, щоб Бог і люди почули (“Я не співаю лиш кричу. — Вкраїну розп’яли! Рятуйте!”)”2. Мабуть, Богдан Романенчук дещо зави$ щує оцінки версифікаціям Марка Боєсла$ ва, бо таки до “шліфування” віршів йому ніяк не доходило. А що вони у багатьох ви$ падках, мов “збагачена руда” зі вмістом до$ вершених образів, промовистих метафор, афористичних фраз, витонченої ритміки, не фальшивого пафосу та їдкої сатири — це видно. Хіба не влучно сказано: “…біль тяж$ кий // Ножем жорстоким серце ріже — // Могили скрізь пориті!.. Лиш кістки // Хороб$ рих воїв Запоріжжя // Собаки лижуть!” Не позбавлені художньо-естетичного ефекту його описи. Зображуване стає реально оп$ риявленим, точно схопленим, впізнава$ ним, а це й називається поетичною чи ху$ дожньою самодостатністю: “Чорними ша$ тами вечора вкрита // В мурах за містом ку$ няє тюрма. // Горем і тугою думи пориті, // Рвуться за ґрати на волю. Дарма”. Марко Боєслав ніколи не складав зброї, і в повоєнні роки теж (кінець 40$х— початок 60$х), коли на ідеологічному фронті комуністична партія особливу ставку робила на критику і загалом на ху$ дожнє слово. Критик — перший пропаган$ дист того нового, важливого, позитивного, що відбувається в радянській дійсності й твориться в літературі. За цим “новим, важливим” Марко Боєслав стежив. Його інвективи хоч і мали узагальненого адреса$ та, але кожен зокрема, хто ще був здатен відчувати свою провину, впізнавав себе: “Куди? Куди ведете Україну // Збезчещену, скатовану? Скажіть — // На суд в Москву, чи прямо на заріз? Ведіть! // Там вже нагос$ трені ножі, — // Хай вип’є кров святу і не$ покірну // Жорстокий Сталін. // На те ж ви слуги, // а він же ж пан, великий вождь — // Веде сліпих вас недолугих // В бездонну про$ пасть. // Його ж самого сонцем називайте // За те що… // …Запріг в колгоспні шори вдів, // А їх мужів без жалю кинув // На жир собакам на фронтах, // Терором всім зам$ кнув уста // І смерть сувору сіє безупину! // Плещіть в долоні: — Слава! Слава! Кричіть! // Заглушуйте плачі // Дітей під тином уно$ чі, // Батьків в розпуці сивоглавих // І сто$ гін тюрм, кайданів дзвякіт, // Замучених останній крик!”. Полемізм Марка Боєслава будується на “супрязі” двох часопросторових понять, означених протиставленнями “колись” і “тепер”. Тепер, в умовах “щасливої” ра$ дянської дійсності, “кров святу і непокір$ ну” допиває Сталін, як колись пили її не$ наситні московські царі. Сліпі й недолугі перевертні Боєславової доби у принизли$ вому прислужництві та холуйстві нічим не різняться від своїх попередників, яким до$ рікав Шевченко, молячи їх прозріти. Творча біографія Марка Боєслава бага$ та поетичними збірками, публіцистикою, серед якої не тільки статті політичної, соці$ альної, воєнної тематики, а й сотні відозв, закликів, звернень тощо. Знаємо і його ма$ шинописні книги “під кальку” “Непокірні слова”, “В хоробру путь”, “Вітчизна кли$ че”, “Протест”, “Хай слава луна”, “Зустріч із командиром”, “Із днів боротьби”. У різ$ ний час у нього з’являлися твори доверше$ ні і менш довершені, а то й слабкі. Але на$ віть слабкі мають свою вартість, бо вони теж своєрідні документи епохи. Потреба їхньої появи в тому й полягала, щоб фіксу$ вати час і правдиво відтворювати у ньому події. І те “відтворення” завжди історично правдиве й емоційно болісне. Тому й слід цінувати Марка Боєслава за те, що він вніс в українську поезію таку тематику, якої уній досі не було. Ось його опис криївки з вірша “Криївка”: Ну що ж? Ходімо в нашу хату. Зайшли. Од холоду трясе… Широкий світ — нема де стати! — Низенькі нари — от і все. Та й тут, в землі нема спокою — Кремлівський кнур всю землю зрив. О, весно, швидше клич до бою — З нас бризка бойовий порив! Чого не вистачає цьому віршеві? Все в ньому є. Є те, чого ніколи не матиме най$ вишуканіша поезія митця, для якого “кри$ ївка” не була його “хатою”. У ній не виста$ чатиме духу справжності. Боєславові вірші наповнені правдою. Вони дихають часом. Сьогодні їх сприймаємо як нерв історії, її пульс, як пам’ять минулого, що долинає до нас живим диханням борців за волю, що не готувалися, не мріяли ставати геро$ ями — ними робив їхній вибір, їхня націо$ нальна гідність і честь. Він свідомо перебував під світоглядом “вісниківського” оптимізму. Він — “сталь без іржі”, його слово — постріл, вогонь, смолоскип. Йому, як і “вісниківцям”, близька сковородівська доктрина: “Восход — є Ісход, а Ісход — є Восход”... Цю філо$ софську сентенцію для себе поет перейняв, без сумніву, через посередництво (літера$ турне) О. Теліги та Є. Маланюка, які були для нього життєвими взірцями у всьому. У його художньо-образній палітрі неважко знайти маланюківські образи, “змобілізо$ вані” на розбудову героїчних сюжетів у но$ вих історичних умовах: “Ви йдете ось грізні, суворі — // В очах вогонь, в руках стилет, // Ваш гнів, мов змій, сичить в просторі. // О,
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · s. 8strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
рова не тільки історико-літературний, а й зворушливий людський документ. Він написав її за кілька місяців до смерті: факт промовистий у тому сенсі, як багато важила для нього творчість його духовного побратима. Рильський перший чітко розставив акценти як щодо творчості Зерова, так і неокласицизму загалом. “…апологетами “чистої краси”, “мистецтва для мистецтва” і тому подібних нісенітниць неокласики себе ніяк не вважали і не проголошували. Естетичною платформою, яка їх об’єднувала, була любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури. Український неокласицизм був значною мірою виявом боротьби проти панфутуристів, деструкторів та інших представників того мистецтва, яке так безпідставно декларувало себе як “ліве”. Зеров — постать, яка за своїм значенням не вкладається у прокрустове ложе жодного з жанрів, у якому він працював. Атестації від Д. Павличка: усеосяжний гуманітарій, родоначальник нової традиції перекладу, людина, яка володіла пам’ят-
Сократ, як перше, виявляв профанів, І весело роїлась дітвора.
Так само і тепер. Усе заснуло, Все прилягло в чеканні Трасібула. А ми? Де ж заступ нам на нашу гич,
І сапка на бур’ян, і лік на рани? Дитяча сліпота? Сократів бич? Чи невтишимий сміх Арістофана? 30.03.1921
Обри
Секвестратор їде в село за податками…
Весна цвіте у всій красі своїй, Вже одгриміли Зевсові перуни, Дощу буйного простяглися струни, Зазеленів сподіваний рижій.
На полі котяться зелені вруна, В кущах лящить-співає соловій, А на шляху, немов казковий змій, На зсипище людське ватага суне.
І в селах плач. Герої саг і рун, Воскресли знов аварин, гот і гун, Орава посіпацька, гадь хоробра…
Сільської ситості останній трен, — Усюди лемент — крик дулібських жен Під батогом зневажливого обра. 25.05.1921
Pro domo*
Яка ж гірка, о Господи, ця чаша, Ця старосвітчина, цей дикий смак, Ці мрійники без крил, якими так Поезія прославилася наша!
Що не митець, то флегма і сіряк, Що не поет — сентиментальна кваша… О ні! Пегасові потрібна паша, Щоб не загруз у твані неборак.
Класична пластика, і контур строгий, І логіки залізна течія — Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Жозе Ередія, Парнаських зір незахідне сузір’я Зведуть тебе на справжні верхогір’я. 23.04.1921 ______________ * “В обороні; на власний захист” (латин.)
Саломея
Там левантійський місяць діє чари І колихає в серці теплу кров,
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · s. 8strona oryginału ↗ Упорядник і автор літературно-критичних розвідок, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Хто знав, що й дотепер до років горя й праці Ті легковажні дні, уламки буйних літ, Простягнуть золотий, метеоричний слід? М. Зеров оловий неокласиків. Про умовність і випадковість цього терміна писав Рильський. Його відома стаття про Зе-
Чистий четвер
І абіє пітел возгласи…*
Свічки і теплий чад. З високих хор Лунає спів туги і безнадії; Навколо нас — кати і кустодії, Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор, Це нам пересторогу півень піє, Для нас на дворищі багаття тліє І слуг гуде архієрейський хор.
І темний ряд євангельських історій Звучить як низка тонких алегорій Про наші підлі і скупі часи.
А за дверми, на цвинтарі, в притворі Весна і дзвін, дитячі голоси І в вогкому повітрі вогкі зорі. 29.06.1921 ____________ * “І заспівав тоді півень” (церковнос.)
Oi Triakonta
О. Ф. Бургардтові
А кругом пустка, як гудина, як гич…
Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів Була та сама навісна пора: Безмовний Пнікс, безлюдна Агора І безголосся суду і пританів.
І тільки часом, мов якась мара, Ще озивався сміх Арістофанів,
тю тисячоліть. Все, що створене Зеровим, мічене знаком недремної самостійної думки. Його літературознавчі праці — плоди ґрунтовної освіти й широкої обізнаності. Як педагог, Зеров не мав собі рівних. Його лекції збирали численні аудиторії, користувалися винятковим успіхом. Маючи феноменальну, франківську, за означенням Рильського, пам’ять, він вражав слухачів цитацією чужих текстів — поетичних і прозових. Його критичні статті про сучасників навдивовижу прозірливі і не втратили значущості й нині. Він чи не перший доказово осмислив те, що сам же назвав асоціативним символізмом Тичини. Вказав на “те перебіжне, неясне, моментальне, скоріше угадуване, ніж бачене або чуте, мимо чого байдужо проходить
Навсікая
Київ ' традиція
П. Филиповичу тверезий існувальник”. По суті, сказане ним про Тичину, про його вплив словозвуком, музичними ефектами, “сугестивною силою своїх чарівних звуків”, про чутливість поета до народного вірша як і багато іншого, стало основою для тлумачень цього літературного явища дослідниками різних поколінь. Хоч не всі вони посилалися чи й могли послатися на нього. Зеров раніше від інших прозрів ту небезпеку, яка обернулася потім трагедією Тичини, застерігав поета від рефлексій та розумувань, проповіді й інвективи. “…не вимагаймо від Тичини формулювання, підвищеного тону! Утримуймо його від сентенцій! Ця манера йому не дається”. Не дивно, що як ніхто з ровесників, хіба що окрім Филиповича, Зеров глибоко осмислив
Там диким цвітом процвіла любов, І все в крові — шоломи і тіари.
А з водозбору віщуванням кари Гримлять громи нестриманих промов… Йоканаан!.. Не ясний шум дібров, — В його словах пустиня і пожари.
І Саломея!.. Ще дитя (дитя!), А п’є страшне, отруєне пиття І тільки меч і помсту накликає.
Душе моя! Тікай на корабель, Пливи туди, де серед білих скель Струнка, мов промінь, чиста Навсікая. 18.06.1922
…ніжна Навсікая, Струнка дочка феацького царя. М. Рильський
Феацький квіте, серце Навсікає, Як промінь сонця на піску морськім! Перед тобою вбогий пілігрим І море пурпурове і безкрає.
Твій царський жест скликає бистру зграю Служниць, пойнятих острахом німим, І вроди й гідності струмистий німб Над чолом ніжним і дитячим сяє.
А Одіссей стоїть і, сам не свій, Під чарами стрілчастих брів і вій Ладен забути безмір мук і горя:
Ясна, зцілюща, мов жива роса, Рожевим сплеском Еллінського моря Йому сміється радісна Краса. 15.09.1922
Ніхто твоїх не заперечить прав. Так, перший світ осяг твої висоти; До тебе тислись войовничі готи, І Данпарштадт із пущі виглядав.
Тут бивсь норманн, і лядський Болеслав Щербив меча об Золоті ворота; Про тебе теревені плів Ляссота І Левассер Боплан байки складав.
І в наші дні зберіг ти чар-отруту: В тобі розбили табір аспанфути — Кують, і мелють, і дивують світ.
Тут і Тичина, голосний і юний, Животворив душею давній міт І “Плуга” вів у сонячні комуни. 1923
поезію близького йому Рильського, зокрема діагностував його витоки. Дивує, що з не меншою проникливістю прочитав він і “пролетарського” Сосюру: “Якийсь первозданний Адам з радістю першого пізнання і першого іменування ходить по місту і уважно придивляється до всього, що звикли бачити і не помічають байдужі очі”. Це так критик віддавав належне спостережливості Сосюри-епіка, автора поеми “Тарас Трясило”. Зухвалий полеміст, Зеров чи не єдиний подав руку Хвильовому тоді, коли того тотально побивала критика за статтю-заклик орієнтуватися на Європу, чим, певна річ, викликав вогонь і на себе. Не застарів Зеров і як перекладач римських класиків. Щоб впевнитися в тому, що це жива
Брама Заборовського
I Ні, не бундючний, ситий гетьманат, Не багатир — полковник череватий, — Її поставив очі чарувати Смиренний рясофорний меценат.
Намігся він, замість жебрацьких лат, Убрати гору в золото й шарлати, І крутодахі виросли палати Серед поліських гонтом битих хат.
Наук любив він сяйво щирозлоте І школам віддавав свої турботи, І був світильник, щедрий і благий.
В дні займанщин, хижацькі і брутальні, Святительську пишноту панагій Він забував для книг і готовальні. 1930
28 серпня 1914
З білявих хмар, із шовкових запон Дивився місяць на стерню і поле; Низами мла стелила довгі поли І сяяв церкви вирізний картон.
Степ розповзавсь без міри й перепон, Над ним склеплялось небо білочоле, Мотались дзвоники, і Гуляйполе У діл спускалось, оповите в сон.
Я думав: “Степе! За твоїм порогом Що на добридень ’ддасть моїм тривогам? Понура пустка? Темнота гірка?
Чи буде день, і світла бистрі скалки Заграють синім усміхом ставка На жовтім дні западистої балки?” 1.03.1933
Вергілій
Мужик із Мантуї, повільний і смаглявий, З дитинства ніжного колисаний селом, Звеличив кий, і плуг, і мідяний шолом, І знявся до вершин нечуваної слави,
Бо крізь огонь і дим усобиці іржавий Побачив кращий вікі проспівав псалом, Як спочиває світ під цезарським орлом У лагіднім ярмі безсмертної держави.
Той час минув — і Рим, і цезарів діла Рука історії до трун поволокла, Де сплять усіх часів ілюзії й корони.
ХХ століття Українські поети · s. 9strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
сторінка поезії, а не її історія, достатньо перечитати “Плач, Венеро! Плачте, Купідони!” Катулла, “До Пірри” Горація, “Полудень” Овідія. Він із тих поетів, чиї переклади невід’ємні від його оригінальної творчості. Римлян Зеров перекладав ще й на російську. І перекладав майстерно. Невдовзі після насильницької смерті поета у Москві вийшла антологія “Римская литература”, у якій були анонімно оприлюднені його переклади з Горація, Авзонія, Клавдіана, Немезіана, Аннія Флора й невідомого автора. Перекладаючи римських поетів українською, Зеров переслідував конкретну мету: зрушити з місця камінь, найменований ним нерозробленістю поетичної мови. Думки, які він при цьому висловлював, не втратили своєї актуальності й сьогодні. “Ні для кого не секрет, що наші поети за кількома нечисленними виїмками, дуже мало вчаться і дуже мало працюють над технікою слова. Накинувшись на вільний вірш (верлібр), дуже небезпечний (виділено мною — В. Б.) для стилю ще не викристалізованого, як
Та він живе, і дзвін гучних його поем Донині сниться нам риданнями Дідони, Бряжчанням панцирів і сплесками трирем. 12.03.1933
* * *
А може, ще добро побачу? А може, лихо переплачу?
Тут теплий Олексій іще іскриться зрана, Скрізь під ялинами хрумтить тонкий льодок, І струмні талих вод до торф’яних річок Іще не гомонять… І сіра далеч тьмяна…
О ні! В пустелі цій не випадає манна, Сидить лише гризот неублаганний смок І душить тугою мій виснажений крок. Смутна, о земле, ти! Скупа, обітованна!
А може, це не ти, а сам я туманію… Чи скоро ж у мені, о теплий Олексію, Минуться туга, біль, розтане темний лід?
Чи скоро пролісок прокинеться для мене І, рястом криючи утрати глибший слід, Заграє, зацвіте надії тло зелене? 30—31.03.1935
Lucrosa
О. Бургадтові
Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі, Де розум і чуття — все спить в анабіозі, Живем ми, кинувши не Київ — Баальбек, Поодаль від розмов, людей, бібліотек Ми сіємо пашню на неродюче лоно, Часами служимо владиці Аполлону, І тліє ладан наш на вбогім олтарі. Так в дальній Ольвії захожі різьбярі Серед буденних справі шкурної громади В душі плекали сон далекої Еллади І для окружних орд, для скитів-дикунів Різьбили з мармуру невиданих богів. 1921
В степу
Високий, рівний степ. Зелений ряд могил І мрійна далечінь, що млою синіх крил Чарує і зове до еллінських колоній. Ген-ген на обрії сильвети диких коней, Намети, і вози, і скити-орачі.
дикуни накидаються на шкляне намисто, імпровізуючи свої поеми і одразу, без оброблення подаючи їх до друку, — вони на корню підтинають всяку можливість дальшого розвитку поетичного стилю”. Лишається тільки подивуватися з прозірливості цього “усеосяжного гуманітарія”. Прецікаві його полемічні міркування про сучасність минулого. “…хіба минуле не зв’язано тисячами ниток з теперішнім і сучасним? Я, наприклад, гадаю, що римські автори золотого віку цікаві для нас не тільки як учителі стилю, але і як автори, близькі нашій сучасності своїми настроями і чуттями”. І твердив при цьому про контури “вічної казки”, перипетії “давньої і щораз нової історії”. Дотепне його посилання на дотепного письменника: поет-епік завжди пише про минуле. Гора видима тільки на відстані, а не тоді, коли на неї лізеш. Урок для тих, хто плутає сучасність із злободенністю. Нарешті, власна поезія Зерова. Передусім сонетарій та олександрійські вірші. Адепт канонічних форм, суворий класицист він
Із вирію летять, курличучи, ключі, А з моря вітер дме, гарячий, нетерпливий. Але пощо мені ці вітрові пориви, І жайворонків спів, і проростання трав? З якою б радістю я все те проміняв На гомін пристані, лиманів сині плеса, На брук і вулиці старого Херсонеса!
До альбома
Тягар робочих літ наліг мені на плечі, Стих безтурботний сміх і споважніли речі, І голос чую я настирливо-шорсткий: “Лукавий наймите, а де ж доробок твій? Де плід твоїх трудів і творчості твоєї? Чи ж добре ти робив над чорною ріллею, Чи встигнеш, поки день, скінчить свої жнива?” Як гірко слухати оті терпкі слова І як не заздрить вам і молодості вашій, Цій сповненій вина і ненадпитій чаші, Цій гострій свіжості передсвітних годин, Цій смужечці зорі над тихим сном долин! 1.03.1922
Овідій
Suppositum stellis nunguam tangentibus aeguor…* Ovid., Trist., III, 10, 4.
Братерство давніх днів, розкішне любе гроно! Озвися ти хоч раз до вигнанця Назона, Старого, кволого, забутого всіма В краю, де цілий рік негода, та зима, Та моря тужний рев, та варвари довкола… Убогий, дикий край! Весною бруд і холод, Улітку чорний степ: ні затишних гаїв, Ні виноградників, ні золочених нив. А там морози знов і небо в синій ризі. І от риплять вози, копита б’ють по кризі, Вривається сармат, і все плюндрує вкрай, І бранців лавами вигонить за Дунай. 3.08.1922 ___________ * “Під зорями, що ніколи не торкаються хвиль”. Овідій
Арістарх
Б. Якубському
В столиці світовій, на торжищі ідей, В музеях, портиках і в затінку алей і тут лишив свій “фірмовий” знак. Сонети і сонетоїди Зерова треба вміти читати. За класичним антуражем вловлювати реалії сучасності: “Inkognito”, “Oi Tria- konta”, “Обри”. Ось, приміром, фінал останнього: І в селах плач. Герої саг і рун, Воскресли знов аварин, гот і гун, Орава посіпацька, гадь хоробра…
Сільської ситості останній трен, — Усюди лемент — крик дулібських жен Під батогом зневажливого обра. У 1920 р. Зеров ще міг дозволити собі оскаржувати Тютчева у зухвалий спосіб: Блажен, хто “рокові” часи Не почував на власній шкурі І бачив явища понурі В аспекті втіхи і краси, — Знав революцію з фасаду, Не відав труса ані гладу. У наступному році він ще прив’язував “дні тридцяти тиранів” до понурої дійсності, та промайне десятиліття і з його уст зірветься гірке зізнання:
Аргонавти
* * *
О! Нас давно не видно на кону. Закохані у тишину робітні, Ми стали скромні, стали непомітні, Скупі на жест і мову запальну. За предметністю, пластикою і мальовничістю, самодисципліною і бездоганністю логічної мотивації сонети Зерова — одне з надбань української поезії упору не тільки її злетів, а й руйнації, коли авансцену захопили різномасті невігласи та деструктори. Сам Зеров був несправедливий до своїх сонетів і називав їх сухарями. Це не так. Звичайно ж, сонетна форма регламентує авторські емоції. І все ж вони пробиваються навіть крізь ґрати канону (“Саломея”, “Тут теплий Олексій…”). “Коли Зеров прославляв “ясну, дзвінку закінченість сонета”, то він рішуче і впевнено протиставляв її розхристаності тогочасних верлібрів і провінціальному примітивізмові та вбогості поетів, які не жартуючи, вважали себе “послідовниками” Шевченка, навіть в думці не покладаючи, що Шевченко був незрівнянним майстром тієї форми, закони якої він для себе встановив”.
Олександрійських муз нащадки і послідки, Вони роїлися, поети і піїтки, Ловили темний крок літературних мод, Сплітали для владик вінки нікчемних од І сперечалися — мирились і змагались. І був один куток, де їх невтомний галас Безсило замовкав: самотній кабінет, Де мудрий Арістарх, філолог і естет, Для нових поколінь, на глум зухвалій моді, Заглиблювався в текст Гомерових рапсодій. 3.04.1923
* * *
М. Рильському
Так, друже дорогий, ми любимо одно: Старої творчості додержане вино, І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких касталій. Хай кволі старчуки розводять мляві жалі, Хай про сучасність нам наспівує схоласт, Хай культів і фактур неважений баласт У човен свій бере футуристичний тривій, — Ми самотою йдем по хвилі білогривій На мудрім кораблі, стовесельнім Арго, А ти як Тіфій нам, і від стерна свого Вже бачиш світлу ціль борні і трудних плавань: Дуб з золотим руном і колхідійську гавань. 30.04.1924
Сон
…Вновь я посетил Тот уголок земли… А. Пушкин
Мої серпневі дні і безголосі ночі! Самотні спомини на сірому узбоччі Широко скруглених і вицвілих горбів, Край придорожніх вербі мудрих вітряків — Які далекі ви, далекі і несхожі На ті прогулянки, веселі та погожі, Коли, не знаючи ні прикрих дум, ні втрат, Ми сповивали ніч у серпантин цитат, Признань захованих і явних декламацій. Хто знав, що й дотепер, до років горя й праці Ті легковажні дні, уламки буйних літ, Простягнуть золотий, метеоричний слід? 1925
Тоді, коли Рильський писав свою статтю, з якою взято ці рядки, він ще не міг прямим текстом сказати всю правду про лідера неокласиків і свого вчителя та друга. Як і оприлюднити ту частину сонетів Зерова, у яких за античними мотивами та фактами чужої історії прочитувалася тогочасна жорстока дійсність. Це стало можливим тільки з виходом двотомника Зерова 1990 р., у якому найповніше представлена його спадщина, хоч вона й не вичерпує усього ним написаного. Чудові олександрійські вірші Зерова. Формальною досконалістю, мовою, живою присутністю автора. Як людина витонченої духовної організації він відбився в них найбільш повно. “…тонкий нещадний ум” — так атестував Зерова Ю. Лавріненко. “Він був поет” — сказав про нього Рильський. У цій характеристиці є свій акцент. Можливо, з ним погодяться не всі, з огляду на виняткову всебічну обдарованість цієї особистості. Зеров був людиною культури і захищався культурою. Трагедія полягала втому, що культура сама потребувала захисту.
Возовиця
Спочинку кращого немає та й не треба! Високий літній день підвівся в ясне небо І вовну білих хмар тримає при землі. Папір пожолобивсь на довгому столі, На сонці жовтому, і сам поволі жовкне, І літнє шемрання спливає неумовкне З високих верховин зелених груш і лип. І враз вривається ритмічний рівний скрип, Немов розгойданий волячими рогами, Іде загатами, левадами, садами І золотим дощем прим’ятого стебла Б’є по сухих тинах півсонного села.
Прудко на безвість ідуть наші дні і короткі години, Зрана до ночі гуде колесо темних турбот.
Не помічаємо — як надворі весна розцвітає, Не помічаємо — як з дерева сиплеться лист.
Тільки і вимовиш “осінь!” — коли, ідучи тротуаром, Втомлені очі зведеш на облетілий каштан.
Так у півсні пролетять наші дні і літа повносилі, І зачорніє в душі старості голе гілля. 26.10.1927
В сірій землі попідземній, понад потоком Летейським, В травах без запаху стрів я молодий асфодел.
“Бідна рослино! Чому з усіх, непривітаних сонцем, Ти найдорожча мені? Що ти і як проросла?”
— Я? Я — у пам’яті бідній твоїй, я зросла у хвилину, Як обірвалось життя, що веселило тебе,
Юної повне снаги, та не суджене зав’язок дати… Тільки й лишило саму тугу мою по собі…”
26.11.1934
Абетка відомих імен · “Коли я інтерпретую якогось письменника, то повинен перевтілитися в нього”. · s. 10strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
терпретую якогось письменника, то пови$ нен перевтілитися в нього. А як перевтіли$ тися в жінку? Тим більше, що вона пере$ втілилася в Богдана, в чоловіка. Значить, треба було подвійно перевтілюватися: спо$ чатку в Костенко, з неї — в Богдана. Я не знав — як. Потім знайшов певну форму і з великою наснагою працював над “Берес$ течком”. Ми близько не знайомі, роман “Берес$ течко” і збірку поезій “Річка Геракліта” я робив за допомогою видавництва “Ли$ бідь” і Оксани Пахльовської. Ліна Костенко — дивовижне втілення абсолютної жіночності й чоловічих якос$ тей. Що таке справжня любов? Коли двоє люблять одне одного. Що таке велика лю$ дина? Гармонійне поєднання різнополюс$ них якостей. У дитинстві читав про амазонок і не міг зрозуміти, чому жінки без чоловіків. Як мо$ же птах існувати без повітря? Вода без суші? Можливо, тому, що Україна характерна су$ часними слабкими чоловіками і сильними жінками, Ліна Василівна саме така різнопо$ люсна. Тільки жінка здатна зробити чолові$ ка чоловіком. Сам він ніколи таким не ста$ не. Ми — нікчеми, слабкі, завжди конфлік$ туємо із собою. Жінці варто сказати: “Я те$ бе люблю. Давай, зроби це!”, все — вирос$ тають крила. Особливо якщо це скаже така фантастично красива жінка, як Ліна Васи$ лівна. В ній симбіоз любові жіночої і чоло$ вічої. А від цього мудрість. Ми знаємо мудрих поетес. Скажімо, Белла Ахмадуліна — уособлення суто жі$ ночності, в ній справді немає нічого чоло$ вічого: ні сталевих поглядів, ні залізних вчинків. Іншого складу мужня Анна Ахма$ това. Можна провести паралелі з Ліною Костенко: твердість і непохитність харак$ теру. Але Ліна Василівна ще націю уособ$ лює. Анна Ахматова — явище певного ін$ телектуального середовища, дещо денаціо$ налізованого. А Ліна Василівна — націо$ нальне явище. Тарас Шевченко та Ліна Костенко — усвідомлення нації. Вона ставиться до себе скромно, тому що завжди каже правду, яка вище наших амбіцій. А коли мовчить, ми розуміємо, що і за цим правда. — До її “Записок українського самашед# шого” різне ставлення, дехто відверто роз# чарований. — Так, є дискусія, є критичні наскоки. А я кажу: слава Богу, що вона це написала, дякую їй. У Шевченка і Пушкіна є речі вдалі й невдалі. Але це Шевченко і Пуш$ кін. А це Ліна Костенко! Ми всі трішки сноби: “А-а, то таке-ся$ ке…”. Я прочитав утретє (вперше дуже важко читав у лікарні) “Доповідну апосто$ лу Петру” Юрія Іллєнка. Кого ми втрати$ ли! Людину вбили. Людські якості бувають різні, але це справжній чоловік. Його би$ ли, били, били… Нерозумінням і знева$ гою. Він зробив багато і сам знав, що чи$ мало не дуже якісного. Але змушений був, тому що кіно — колективна, залежна від багатьох чинників, праця. Це не книжку написати, скажімо, “в стіл”. А він написав 43 сценарії, які нереалізовані, це теж вби$ вало. Не поцінували. Ліна Василівна — уособлення тієї укра$ їнської жінки, яку я страшенно люблю. Часто кажуть: “Ви надто любите малювати жінок”. Це правда, зокрема й оголеними. Мені здається, що Україна — це жінка. І сила України — в жінці. Ліна Василівна довела це творчістю, громадськими вчин$ ками, участю в Чорнобильській епопеї (вона досі їздить селами, збирає свідчення і враження), відчайдушністю, своєю гід$ ною розумною дочкою. Я щасливий, що мені довелося майже три роки працювати над її творами. “Берестечко” — чоловіча річ, а “Річка Геракліта” — суто жіноча. У них стільки мудрості, ні крихти фальші. Майже антична чистота мислення, і гли$ бинне самоусвідомлення в цьому світі. Лі$ на Костенко не може собі дозволити при$ землених дешевих речей. Тому що перес$ тане бути собою. Вона поважає себе, мало хто в нашій країні здатен на це. Здебільшо$ го себе люблять і тішаться від того.
Спілкувався Володимир КОСКІН, фото автора
Абетка відомих імен · “Коли я інтерпретую якогось письменника, то повинен перевтілитися в нього”. · s. 10strona oryginału ↗ — Сергію Георгійовичу, почну розмову житейським запитанням — як ся маєте? — Після смерті дружини Ольги живу внутрішньо самотньо, до того ж не дивлю$ ся телевізор. Читаю книжки. Вважаю, що той, хто дивиться ТБ, не здатен серцем сприймати образотворчий ряд. Можеш подивитися новини, а потім танці й співи з усіма, і відкриваючи Сервантеса, — вже не побачиш характерів, читаєш і знову-таки сприймаєш все як інформацію, а не як по$ чуття-картину. Нині в Поліграфічному інституті КПІ викладаю ілюстрацію. Називаю це режи$ сурою ілюстративного ряду. Моя проблема зі студентами в тому, що вони не вміють малювати, думати, читати. Поки що. Але добре володіють комп’ютером, а я — ні: ми розмовляємо різними мовами. Сучасне суспільство скочується до по$ верхневості, споживацтва. А я дедалі біль$ ше відчуваю самотність. Проте як худож$ ник маю розповідати про все, що зі мною відбувається: про старіння, самотність, від$ хід друзів. А це дуже непросто — намалюва$ ти похорон друга, коли стоїш перед труною. Мені кажуть: “Ви три роки не вистав$ ляли своїх робіт”. Мені це не цікаво. Після персональної виставки у Києво-Могилян$ ській академії я зрозумів, що просто вис$ тавляти картини абсолютно безглуздо. Ну, прийдуть 40—50 відвідувачів подивитися, комусь сподобається, комусь — ні. Я не для цього живу. — Вас надихають інтерактивні проекти? — Мої нові проекти з соціальним на$ повненням — на шпальтах, не реалізовані, бо немає фінансування. Великий письменник і педагог Януш Корчак написав “Молитви для тих, хто не вміє молитися” (вісімнадцять молитов). Мрію зробити пересувну виставку з інста$ ляцій. Там є “Молитва маленької дитини”, яка напудила у постіль і просить: “Бо$ женько, зроби так, щоб мама не побачи$ ла”; “Молитва легковажної жінки”, яка молиться, щоб прийшов той, кого вона, може, покохає; “Молитва ненависті”, “Молитва екстазу”, “Молитва абсолютної скрути”… Вони не конфесійні (Януш Кор$ чак, до речі, був євреєм), і моя подача — загальнолюдська. Кульмінація — “Молит$ ва художника”. Загалом людина потрапляє у візуально-звукове інтерактивне дійство. Чекаю на меценатів. Була домовленість із Польським культурним інститутом, із Тель-Авівським університетом в Ізраїлі — люди хочуть бачити експозицію. Її можна зробити легкою, мобільною, такою, що зручно складається. — Після відвідин деяких галерей і верні# сажів можна схибнутися. — Подібних, на жаль, чимало. Якось їду в таксі, мене запитують: “А хто ви за професією?” Я кажу: “Художник”. — “А, алкоголік і бабій”. — “Ну чому ж? Я, на$ приклад, художник фільму “Тарас Буль$ ба”. — “О!” — з’явилася в очах повага. Мій батько Григорій Якутович — ху$ дожник фільму “Тіні забутих предків”. Та як митець він більший, ніж цей легендар$ ний фільм. Моя невістка — француженка (син — художник Антон Якутович — мешкає в Парижі. — В. К.), композитор Беранжер Максіман. Дуже любить кіно і цінує мене. Якось вона запитала: “Тату, а скільки філь$ мів ти зробив за останній час?” — “За вісім років вісім фільмів”. — “Притому, що кіно в Україні не знімається”. — “Так”. — “І що саме?” — “Молитва за гетьмана Мазепу”, шість науково-популярних фільмів, “Та$ рас Бульба”. Тепер дев’ятий документаль$ ний затвердили”. — “Твоя робота — чудо$ ва. Ти ж розвалюєш кінематограф, бо як художник виходиш на перший план. Іди з нього”. Я пішов. У театр. Зробив у Київ$ ському театрі імені Франка спектакль “Урус-Шайтан. Байки про Сірка — кошо$ вого отамана, шевальє д’Артаньяна та ту$ рецького султана” за п’єсою Ігоря Афана$ сьєва. Вона з успіхом іде понад рік. — Про що ця вистава? — Про отамана Сірка від його народ$ ження до… Кутузова, якому показують ру$ ку Сірка (як частину святих мощів), і вона рятує Москву. У виставі фігурують запо$ рожці, турки, татари, іспанці, французи,
поляки, — загалом 135 персонажів. Багато танців, руху. Це наче мюзикл, тож треба було знайти нову форму, щоб уникнути вульгарності-фривольності. Я все знав зсе$ редини, зокрема й акторів, індивідуально робив костюми. Питають: “Ви працюєте пензлем чи ручкою?” Я працюю головою. Це дає мож$ ливість бути вільним у театральних і кі$ нопроектах. Я першим торую дорогу: роб$ лю розкадровки, малюю костюми, декора$ ції, типажі. Думаю, хто гратиме. Часом вношу пропозиції до сценарію. — Ви працюєте над новим докумен# тальним фільмом. Про що він? — Про Гоголя в контексті світової куль$ тури (режисер Ростислав Плахов-Модес$ тов). Бо навіть Маркес сказав, що він вий$ шов із гоголівської “Шинелі”. Російська і європейська літератури теж вийшли з неї. Непрагматична гоголівська містич$ ність зрозуміла людям більше, ніж прагма$ тична, яку інші вигадували. А Гоголь усе робив інтуїтивно. Йому було лише 22 ро$ ки, коли вийшов перший твір. Чому люди$ на писала всього десять років? А потім ще десять років жила і писала тільки “Вибрані місця з листування з друзями”? Він хотів стати генієм і ощасливити людство. Забув$ ши, що був генієм тоді, коли молодим хлопцем писав українські речі. “Мертві душі” і “Петербурзькі повісті” теж геніаль$ ні, але це все-таки відлуння українського. Згадую такий момент. У Римі премію імені М. Гоголя отримали від Росії гене$ ральний директор музею імені О. Пушкіна (обіймає цю посаду від 1961 року) Ірина Антонова, режисер Юрій Любімов, пись$ менник Андрій Бітов і художник-сценог$ раф Борис Месерер. Після мого виступу Андрій Бітов сказав: “Сергію, тільки щоб ніхто не чув. Я завжди знав, що Гоголь не “русский писатель”, а російський, оскіль$ ки була Російська імперія. Так, він писав російською, але то розкодована українська мова, бо він мислить по-українському. І втому вся його принада. Росія була збирач$ кою землі, вона брала найкращих людей. Ів тому нема провини Гоголя”. Не треба ділити, чий Гоголь. Найпопу$ лярніший твір російської літератури — “Тарас Бульба”. У росіян є дворянська культура, скажімо, “Війна і мир” Толстого, “Євгеній Онєгін” Пушкіна. Але проста людина, тим паче люмпен, не зрозуміє фраз: “Как денди лондонский одет, он на$ конец увидел свет”. Що таке світ, хто та$ кий денді, де той Лондон?.. А “Тарас Буль$ ба” зрозумілий усім. Після завершення чергової виставки “Гоголь народився…” мені привезли відгу$ ки, серед них був такий: “Утішені, задово$ лені, просвітлені душею. Біжимо додому читати Гоголя”. Певно, тому, що я робив не для себе. Для Гоголя, щоб його поверну$ ти. З іншого боку, за таке ставлення треба відповідати до скону. Сподіваюся, залишиться мій образ Ук$ раїни — у графіці, живопису, в театрі, кіно. Найбільше моє надбання — серія графіч$ них робіт “Мазепіана”. — Яке враження на Вас справила Ліна Костенко? Що найхарактерніше Ви в ній побачили? — По-перше, я з дитинства був гото$ вий до сприйняття Ліни Костенко. Її ім’я, поезія присутні в нашому домі. Правда, батько меншою мірою товаришував із Лі$ ною Василівною, ніж з двома Іванами — Драчем і Дзюбою. Я все життя придивлявся до шістдесят$ ництва. За допомогою покійного Кара$ гоцького проілюстрував сімнадцять томів української літератури ХХ століття, три то$ ми Дзюби, два томи Шевельова. Тож був підготовлений. І коли запропонували про$ ілюструвати “Берестечко” Ліни Василів$ ни, я подумав: “Нарешті”. Але коли я ін$
Наш гість — народний художник України, лауреат Національної премії Ук" раїни імені Тараса Шевченка Сергій ЯКУТОВИЧ. Учасник безлічі художніх виставок (від 1973 р.), лауреат багатьох вітчизняних і міжнародних конкурсів графіки. Автор понад ста книжкових ілюстративних циклів — від Вільяма Шекспіра до Ліни Костенко. Як художник"постановник, активно працює в кінематографі й театрі. Лау" реат премії Російської кіноакадемії “Золотий орел”. Його твори зберігають" ся в художніх музеях України та багатьох країнах світу. Торік митець проілюстрував збірку Ліни Костенко “Річка Геракліта”, юві" лейний альбом Богдана Ступки, драму Лесі Українки “Руфін і Прісцілла” й от" римав у Римі премію імені М. Гоголя. Виставка Якутовича “Гоголь народився…” стала знаковою подією у Фран" ції (штаб"квартира ЮНЕСКО), Москві, Києві, Львові та інших містах України.
Українці в світі · “Трагедія України — це не 70 років совєтчини, а сотні років поневолення “сусідами”, звідки та совєтчина до нас прийшла”. · s. 11strona oryginału ↗ Цю книжечку — спогади “Дитячими очима (Спомин)” автор" ства Наталi Наріжної підготував до друку академік НАН України Микола Мушинка (Прага—2010, Чехія). У Празі її видали за фі" нансової підтримки Магістрату Праги за загальноміськими програмами на підтримку національних меншин.
Іван ПАСЕМКО, лауреат премії Фонду Воляників-Швабін$ ських при Фундації УВУ в Нью-Йорку
Наталя Наріжна — донька Симона На$ ріжного, який був директором Музею Виз$ вольної Боротьби України в Празі після важкого захворювання Дмитра Антонови$ ча, знаного мистецтвознавця, професора УВУ в Празі, сина Володимира Боніфаті$ йовича Антоновича, історика Університету ім. Святого Володимира в Києві. На поста$ ті сина Дмитра Антоновича Марка, а це вже третє покоління династії Антоновичів, зупинимося трохи пізніше. Наталя Наріжна народилася 22 липня 1922 року у Кобеляках на Полтавщині, де жили її батьки після одруження. Її хрещені батьки — мамина старша сестра Тетяна та приятель родини Максим Лебідь, якого життя повело стежками кудись за Байкал, де він і зник. Її рідних випустили за кордон до країни, де можна було сяк-так жити різ$ ним верствам населення. Для родини На$ талочки таким закордонням стала Чехо$ словацька Республіка. Там уже мешкав старший батьків брат Олександр, який потрапив туди з армією УНР. Інші родичі залишалися на хуторі Сокілці над Ворс$ клою. На той час ЧСР — країна чудес із де$ мократичним устроєм. Перша місцевість, де довелося жити родині, був “Уєзд над Леси”, трохи далі було містечко Лазнє Клановіце, куди незабаром переїхала ро$ дина Наріжних. Мешкали вони у будинку місцевого бондаря. Спомин-спогад уже дорослої Наталії про цей чехословацький світ у перші роки незалежності, здобутої так несподівано 28 жовтня 1918 р., дають читачеві багато чу$ дових вражень про глибоко демократичну країну ЧСР, що була мало не зразком де$ мократії у Центрально-Східній Європі. Народи Чехії, Словаччини, пряшівські й закарпатські українці уже наприкінці ХІХ ст. готувалися до нового життя у Че$ хословацькій державі. Наприклад, пансла$ віст Мирослав Тирш 1892 року в Празі зас$ нував знане спортивне товариство “Со$ кол” з метою не лише поширення фізкуль$ тури, а й пробудження національної свідо$ мості чеського народу. 1907 року первинні організації того товариства об’єдналися у Всеслов’янський Сокольський Союз. Цей рух у Чехії асоціюється з діяльністю нашо$ го Кирила Трильовського (1864—1941), організатора і засновника “руханкового”, тобто фізкультурного пожежного товарис$ тва “Січ”, а згодом Головного Січового Комітету генерального об’єднання “Сі$ чей”, що сприяли пробудженню націо$ нальної свідомості селян на Покутті ко$ лишньої Станіславщини та національної свідомості всієї Галичини. Наталя Наріжна малює розмаїті епізоди свого життя в Чехословаччині або на За$ карпатті, куди представники української еміграції з радістю відправляли своїх дітей на літні канікули. Кмітлива дівчина багато бачить у цьому національному велелюдді, коли маса політичних втікачів із Російської імперії, рятуючись від політичних переслі$ дувань, опинялась у середовищі цієї євро$ пейської демократії в ЧСР. “Оточення, в якому я тоді виростала, складалося з трьох протилежних фронтів, які між собою, хоч і безкровно, але завзято змагалися. Сили тих фронтів були нерівномірні. До першого, українського, належали мама, батько, Клименки, рідко коли присутній Олексан$ дер, тоді ще студент медицини Коля Нез$ дійминога і пару інших. На чолі другого фронту стояла моя Баба, яка говорила ро$ сійською мовою, як решта маминої роди$ ни. Сюди належали також різноманітні Ба$ бині петербурзькі знайомі, всякі Мілослав$ ські, Архангельські, Плетньови. Цих лю$ дей я любила не менше від приналежників до українського фронту, навіть коли вони й виявляли часом неабияку агресію по відно$ шенню до українців”. Наталя ще в юному віці добре розріз$
няла українців від своїх одвічних антипо$ дів росіян. Про це вона пише дохідливо і переконливо: “Я знала, що ми українці, вухом чула різницю в мовах і, не дивлячись на зовсім ще дитячий вік, звертала увагу на зовнішні розбіжності: петербуржці мали у своїх квартирях портрети вусатих царів, обвішаних медалями, карту “єдіной недє$ лімой” і перстені з ріжними знаками… Ми ж не мали в хаті ані тризуба, ані синьо$ жовтого прапора. На стіні був тільки пор$ трет Шевченка роботи моєї матері… мама при якійсь нагоді говорила, що коли ми виїздили з дому, то до самої Полтави зус$ трічали нас люди і просили передати при$ віт “Симонові”. На жаль, ні батько, ні ма$ ма не змогли виконати просьб наших на$ родних мас, бо того Симона 25 травня 1926 року, в Парижі на вулиці Расін вбив якийсь жид, що називався Шварцбарт. Демокра$ тичний і справедливий французький суд признав Шварцбарта винним і за його зло$ чин вимірив йому грошеву кару в сумі од$ ного франка…” Далі Наталя повістує про третій фронт: “Третя група була чеська. Коли я ще була немовлям, в мене була чеська нянька, що називалася Мілада. Яка була моя перша розговірна мова, я не знаю. Але читати я навчилась найраніше таки по чеському. У нашому ХХІ ст., мислиться, кожного читача зацікавлять національні питання, порушені авторкою на сторінках своїх “Споминів”. Зокрема про здійснення націо$ нальної політики диктаторами Росії. “Від посивілої давнини по сьогодні кожний на$ род, силою підбитий Росією, видавав із се$ бе “фашистів”, якими заселяли камчатки, колими, мордовії і подібні “мєста отда$ льонниє”. На диво, жодний член росій$ ського народу ще не був ув’язнений за ро$ сійський фашизм. А західний світ чомусь не хоче розуміти не так системи завоюван$ ня містичною Росією чужих територій, як рафінованого способу їхнього “обрусенія”. На жаль, упродовж кількох століть ро$ сійські завойовники так нічого й не навчи$ лися. Їхня політика на захоплених землях завжди була причиною чергової революції, бо їм хотілося, щоб ті поневолені ними на$ роди одразу перетворювалися на росіян. Питання освіти представників інших на$ родностей у ЧСР завжди було актуальним. Бо ж “…чехи мали велику пошану до науки і крім чеських шкіл, мали ще англійські, французькі, німецькі, українські і російські школи. Всі вони підлягали Міністерству Ос$ віти і отримували урядові субсидії. Всі укра$ їнські студенти одночасно вчилися на УВУ, якого академічні довоєнні дипломи офіцій$ но були визнані навіть в Австралії”. А спро$ буйте нині в незалежній Україні чи в тій же Росії прокласти у майбуття свою житейську стежину з дипломом УВУ? Якось Наталя запитала свого батька: — Хто такий М. Асканич? — Це літературний псевдонім Марка Антоновича, — відповів батько. — Хто такий Марко Антонович? — Це син професора Антоновича і, ма$ буть, мій єдиний вірний студент. Детальніше авторка розповідає про май$ бутнього президента Української Вільної Академії Наук у США упродовж двох каден$ цій: “Марко також писав дуже добрі вірші, які друкувалися в українських літературних журналах, що виходили в Галичині і були націоналістичного напрямку — я їх всіх на$ зивала “журнали ім. Донцова”… Коли мені було 14 років, я в одному з тих журналів прочитала вірш … “Донна Анна”. Досить того, що вірш зробив на ме$ не дуже сильне враження, так що я вивчи$ ла його напам’ять. Автором був невідомий мені М. Асканич”.
Зі своїх сучасників, можливо, найбільшу увагу авторка рецензованої книжки присвятила Оксані Драй-Хмарі, про яку досить докладно розповів свого ча$ су академік Микола Жулин$ ський у книжці “Із забуття — в безсмертя”. “З приходом німецької армії до Києва, — згадує Наталія Наріжна, — був влаштований привітальний концерт, припускаю, що то$ дішньою міською управою. На цьому концерті виступа$ ла молодесенька піяністка, Оксана Драй-Хмара, донь$ ка українського вченого і поета, члена групи неокла$ сиків, автора вірша “Лебе$ ді”, який у пекельних муках віддав Богові душу десь на Колимі. Її гра зробила таке велике враження на тодіш$ нього райхсміністра окупо$ ваних німцями Східних Те$ риторій Альфреда Розен$ берґа, що він забезпечив Оксану документами, пот$ рібними для виїзду з Києва до Праги, на студії в празь$ кій консерваторії. І так, мені здається, що ще восени Оксана появилася в Празі. На квартиру її взяла до себе пані Марія Матю$ шенко. Я саме тоді йшла випозичати для мами малий рояль у фірмі Петрофф, внизу Вацлавської площі. Оксана пішла зі мною. Мушу признати, що вигляд її був страшно неєвропейський, так що продавець не звертав на неї уваги і здивувався, коли я сказала йому, що інструмент вибиратиме моя приятелька. Оксана обходила цілий поверх вздовж і впоперек і зрештою сіла за рояль. Після короткої вправи вона почала грати Ріґолетто у транскрипції Франца Ліста. Протягом пари хвилин позбігалися, здавалось, всі працівники великої фірми. Я підійшла до прочиненого вікна. Навкру$ ги будинку зібралася така товпа народу, що нею можна було заповнити концертову за$ лю. Оксана скінчила грати. Згори і знизу загриміли бурхливі оплески. Головний менажер зробив зі мною умо$ ву, що я платитиму за випозичення роялю півціни, обіцяючи, що ще сьогодні він сто$ ятиме у нашій хаті”. Незабаром Оксана Драй-Хмара вдруге побувала в Консерваторії в супроводі На$ талі Наріжної. Коли в адміністрації Кон$ серваторії їй запропонували германізувати своє прізвище, позбувшись “незрозуміло$ го для німців Хмара, а залишитися тільки Оксаною Драй. Це тоді звучатиме по-ні$ мецькому. Тоді вона матиме змогу брати лекції теоретично призначеного їй найліп$ шого професора і матиме для вправ приді$ лену окрему клясу. Виявилося також, що Оксана відмови$ лась і, вийшовши з кімнати, позривала всі оголошення, що висіли на дошках у кори$ дорі, порвала їх на малі шматочки і пови$ кидала у ящик для сміття. Надзвичайно цікаві спогади полишила п. Наталя і про Юрія Клена, де засвідчила, що “родина поета Юрія Клена, душею ук$ раїнця, а походженням німця. Клен також належав до п’ятірного грона неокласиків. Правдиве ім’я і прізвище його було Ос$ вальд Бурґгардт, походив він з Поділля, де його предки були мабуть німецькими ко$ лоністами. Освіту Юрій Клен здобув у Ки$ ївському Університеті. Як німецькому під$ даному, йому вдалося виїхати з України у тридцятих роках, одначе будучи в себе до$
Наталка Наріжна з батьками під час приїзду в Прагу 1927 року ма на еміграції, він викладав у німецьких університетах слов’янські літератури, пи$ сав далі свої чудові поетичні твори, тісно співпрацюючи з виданнями “ім. Донцо$ ва”. Після війни Юрій Клен якийсь час пе$ ребував в Австрії, де редагував літератур$ ний журнал “Літаври”. У своїй епопеї “Попіл імперії”, писаній після війни, є частина, присвячена смерті Олега Ольжи$ ча. Крім власної, ориґінальної творчости Юрій Клен збагатив українську літературу чудовими перекладами з французької, анг$ лійської, італійської та німецької мови. Його хата “На Тополце” стала пристано$ вищем українських студентів, які не лише цікавилися, а “жили” літературою. Одним з більше відомих на еміграції поетів був молодий Яр Славутич, який після війни виїхав до Канади”. Опрацьовуючи цей розділ “Споминів” п. Наталії, не можу не зреагувати на такий факт, що тоді, на межі ХІХ—ХХ століть, потенціал української нації був набагато потужніший, аніж нині, у роки, так і хо$ четься сказати, паперової незалежності. Бо тоді у горнилі української нації могли нім$ ці, євреї, навіть грузини, поляки та росіяни виростати українськими поетами. У своїх роздумах я не сказав жодного слова про родини Драгоманових, Косачів, Кричевських, Оглоблиних, Дорошенків, Сі$ рополків та багатьох інших, де відкривав для себе деякі суперечливі деталі. Але загалом такий фактаж документів, деталей чи подро$ биць із життя важливих особистостей в істо$ рії української літератури, історії, культури та політології, думаю, духовно та ідейно зба$ гатить багатьох українців в Україні, яким до$ водилося чути про тих українських “ски$ тальців” лише краєчком вуха. Було б дуже доречно, коли б якесь із українських видав$ ництв усе-таки видало “Спомини” Наталі Наріжної масовим накладом. “Мої спомини в першу чергу писані і залишаться для моїх внуків і правнуків, імені залежить на тому, щоб принаймні во$ ни — чужо асимільовані, чи ні — знали, що трагедія України — це не 70 років сов’єт$ чини”, а сотні років поневолення “сусіда$ ми”, звідки та сов’єтчина до нас прийшла. Цей Спомин “Дитячими очима” Ната$ ля Наріжна створила у Канберрі упродовж 2004—2007 років.
Про-читання · “Воскресне в душах українське слово, Повірить у синів Тарасова гора”. Володимир Гаптар · s. 12strona oryginału ↗ Оксана ХОРОЗОВА, старший науковий співробітник відділу “Літературно-мистецькі Плюти” ЦДАМЛМ України
По смерті Павла Загребельного… По смерті Генія української прози, що косою пройшла по серцях друзів, колег, рідних… Усі слова здаються банальними й пустопорожніми, — так написав у своїх споминах відомий український письменник, лауреат Шевченківської премії Анатолій Дімаров у книжці “Спогади про Павла Загребельного”, презентація якої відбулася у будинку Національної спілки письменників України. На презентації “Спогадів…” і серії книжок харківського видавництва “Фоліо” був присутній Михайло Загребельний, який активно виступає в літературі, відомий критик, літературознавець Михайло Наєнко, поети Іван Драч і Петро Перебийніс, кінорежисер, лауреат Шевченківської премії Валентин Сперкач, письменниця Лариса Копань, поетеса і перекладач Валентина Козак, християнська поетеса Людмила Падалка, науковець Леся Бріцина, друзі сім’ї Загребельних Ліна та Оксана Чабанівські, подружжя Полякових та інші. Справді, згадувати великого Майстра слова Павла Загребельного треба за його ж принципом “Про талановите — талановито!”, який він сповідував, працюючи на посаді головного редактора “Літературної газети”. Саме за таким
Олександр КАВУНЕНКО ...Хіба не тішиться душа городянина, коли з бетонних помешкань, із лабіринтів метушливого мегаполіса виривається нарешті в заміську тишу, яку порушують лише перегуки пташок, де сосни сягають сонця, а вода лісового озера здається глибокою, як небо? Однак дедалі менше стає живої природи, а більше, як мовив колись поет, навколишнього середовища. Та й то занедбаного нині так, що його не завжди можна й природним назвати. Натомість напівпустельні індустріальні пейзажі, вода, майже або й зовсім непридатна для пиття. Не виняток, на жаль, і Дніпро — головна водна артерія країни, з якої п’ють мільйони. На цьому, зокрема, наголошує Володимир Гаптар у книжці “Ріка тривоги і печалі”, яка побачила світ за сприяння ПРООН- ГЕФ екологічного оздоровлення Дніпра. У ній порушено не лише суто екологічні, а й інші аспекти. Адже ця Ріка з давніх-давен асоціюється з неповторним колоритом кількатисячолітнього українського буття. За свідченнями Дмитра Яворницького, наведеними у книзі, майже весь береговий простір Дніпра, крім хіба порогів, мав розкішні, важкодоступні плавні, що дарували запорозьким козакам і ліс, і сіно, і безліч дичини та звіра. Ці плавні були низовинами, густо вкритими рослинністю, перетятими в різних напрямках річечками, мали затоки, лимани, протоки, були всіяні незліченною кількістю великих і малих озер, порослими густим і високим, як стіна, очеретом. Особливо знаменитим був Великий Луг, що починався біля лівого берега Дніпра, навпроти острова Хортиці, тягнувся на сто верст і закінчувався поблизу урочища Паліївщини, вище Микитиного Рогу.
принципом була складена презентована книга про непересічну особистість, унікального українського письменника, громадянина. Як на мене, то це швидше збірка есеїв, літературних замальовок, які написані талановитими художниками. Можливо, назва могла б бути “Штрихи до портрета Павла Загребельного”. До збірки увійшли спогади відомих митців сучасності: В. Базилевського, О. Чорногуза, Г. Гусейнова, Л. Копань, В. Запорожець, В. Яворівського, П. Перебийноса, В. Дончика, інтерв’ю Любові Голоти, М. Слабошпицького, О. Красовицького. Кожний відкрив нам, читачам, свого Загребельного… Павло Архипович Загребельний став редактором-реформатором “Літературної України”, започаткував багато нових рубрик, але особливо запам’яталась одна “Про талановите — талановито!”, тому що була як ніколи на часі. Редакційна стаття, яка з’явилася в газеті 23.03.1961 року, написана блискуче, із запалом. Це була критика на тогочасну критику… “Ерудиція вийшла з моди в наших критиків, — писав П. Загребельний, — статті та рецензії нагадують обчухрані дерева: один стовбур, і нічого більше. Чи можемо ми від письменників вимагати талановитості, майстерності, а від критиків не вимагати? Аж ніяк не можемо…”. Відомий літературознавець Віталій Дончик припускає: якби П. Загребельний не став романістом, він, напевне, став критиком. Це була ціла епоха… Павла Загребельного цікавили найновіші шедеври світової літератури, теми психології та футурології, приваблювали оригінальні теорії та сенсації інтелектуального життя, він пожадливо колекціонував усе те, що несло на собі трем незбагненної таїни, — так вдало у своєму тексті Михайло
Слабошпицький зафіксував характерні для Павла Загребельного моменти. Саме Михайло Федотович став укладачем цієї унікальної книги, яка справедливо претендує на створення колективного портрета письменника. Текст Михайла Загребельного, сина Павла Архиповича, зворушує читача своєю невимушеністю, щирістю. Багато цікавих фактів міститься у його розповіді про основи сімейного виховання, відкриваються нам секрети творчої майстерні письменника. У родині Загребельних панувала Свобода, царювало Слово, а королевою була Книга. Наприкінці 1950-х—на початку 1960-х років родина Загребельних на літо вирушала в село Плюти під Києвом. Господарі здавали дві кімнати й веранду своєї хатини. Іншу половину орендувало сімейство українського письменника Михайла Чабанівського, вірного друга й побратима Павла Архиповича. Вікна веранди виходили на двоповерховий будинок драматурга Олександра Корнійчука. Їхніми сусідами були Андрій Малишко і нащадки Тобілевичів. У вільну хвилину Павло Загребельний, Михайло Чабанівський, Андрій Малишко, Олександр Дяченко, Борис Комар полюбляли грати в “Кінга” або влаштовували шаховий турнір. Найкраще грав у шахи Олексій Коломієць… Недарма за кілька днів до трагічного 3 лютого 2009 року Павло Архипович розповів нам свій сон: “Я з Альошою Коломійцем розіграв партію…”
Тоді в Плютах мешкала ціла когорта митців — письменників, художників, критиків, скульпторів, науковців. Тепер тут створено “Літературно-мистецькі Плюти”, відділ Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Наукові співробітники музею-архіву планують створити виставкову експозицію, присвячену саме плютівському періоду творчості П. А. Загребельного. На початку 1980-х Загребельні придбали дачу в Кончі-Озерній. Першим господарем цього затишного будинку був Петро Панч. Народившись у селі, Павло Архипович не цурався фізичної праці, все робив власноруч, косив траву, обрізав дерева, рубав дрова, загрібав листя. Там легко дихалось і добре працювалося. Лишився значний архів письменника: кілька десятків непідйомних дерматинових папок, тисячі нотаток, які передували творам. Він робив їх на згорнутому вдвоє аркуші крейдяного паперу або на клаптиках, хоч би й на конверті. Відповідно до задуму майбутнього твору скуповував і студіював спеціалізовану літературу. Ось чому так багато у його бібліотеці фахових видань, історичної літератури, досліджень з архітектури, кібернетики, навіть металургії… Книжками завалений весь будинок, навіть у гаражі їх безліч. Він створив із себе той рідкісний в Україні тип письменника, чиєю життєвою і професійною релігією стала книга.
“І показав він мені чисту ріку живої води, ясну, мов кришталь”. Отже, книга ця — хвилюючий художній відеохронопис Ріки. Хоча відео, так би мовити, в натуральному вимірі, також присутнє у книжці. Це світлини самого автора. Деякі з них зроблено під час відзначення міжнародного Дня Дніпра; є вони й у зовсім недавньому художньому каталозі, куди ввійшли також твори художників — учасників пленеру, присвяченого цій події. Нещодавно вони експонувалися на виставці в Академії мистецтв України “Дніпро… Мить і вічність”, якою була заснована спеціальна художня галерея. Пригадую, навіть Олів’є Адамс, резидент-координатор ООНівського проекту, взявся тоді до пензля й подарував присутнім свій мистецький експромт на тему вічної ріки. Повість-діалог, повість-застереження, повість-перегук, повість-відлуння — такі визначення можна застосувати до жанру, в якому написано “Ріку тривоги і печалі”. Утім, нехай це питання досліджують літературознавці, я ж наголошу насамкінець ось на чому. Видається закономірним, що саме Володимир Гаптар написав книгу, сповнену драматизму сучасної доби, бо вона витікає з внутрішньої логіки його мистецької спрямованості, є виявом небайдужої душі. Він організовує природоохоронні акції, пов’язані з відродженням Дніпра, редагує “Екотиждень”, таке вкрай потрібне нині видання, долучаючи через нього небайдужих до захисту довкілля в Україні. Напевно, і ти, шановний читачу, не раз чув по радіо цю пісню, перейняту глибокою вірою у спасіння Ріки. Слова до неї написав також він, Володимир Гаптар: Не згасне наш вогонь на грозових вітрах, І не помре жива вода Дніпрова, Воскресне в душах українське слово, Повірить у синів Тарасова гора.
Про-читання · “Воскресне в душах українське слово, Повірить у синів Тарасова гора”. Володимир Гаптар · s. 12strona oryginału ↗ Що ж тепер? Маємо ніби й не Дніпро із неповторним колись річищем, а важезне й небезпечне “намисто” з кількох рукотворних водосховищ, на дні яких опинилися давні козацькі села, родючі землі. Користі від цих велетенських калюж, укритих водоростями, майже ніякої, небезпека ж непередбачувана, зокрема від Київського водосховища, що ховає під своїми хвилями незліченну кількість радіоактивного мулу; сунеться той мул униз за течією, потрапляючи спершу в Дніпро, потім у Чорне море, зване колись Руським. Не випадково існує думка науковців щодо поетапного спуску водойм, аби повернути Дніпру первозданність, а затоплені землі — для сільськогосподарського використання. Утім, наслідки такого кардинального кроку передбачити надзвичайно складно, економічні збитки бачаться величезними вже сьогодні, а екологічний і соціальний ефект — у невідомому майбутньому. Тим часом наростатиме загроза національній безпеці. Так вважає Дмитро Рущак, керівник проекту ПРООН-ГЕФ екологічного оздоровлення Дніпра, вступним словом якого відкривається книга Володимира Гаптаря. Міжнародній спільноті також небайдужа доля Дніпра. Свідченням цього є і вже згаданий проект, у рамках якого реалізується стратегічна програма дій, покликаних зменшити забруднення Дніпра стійкими токсичними речовинами. Саме дій, а не тільки задокументованого схвалення вітчизняними міністерствами, причетними до проекту. У книзі, крім історичних екскурсів, чимало статистичних даних, археологічних, краєзнавчих, природоохоронних, медичних матеріалів, розмаїтих аналогій, висловлювань відомих людей, які автор уплітає в канву своїх роздумів, у загальну композицію видання. В. Гаптар звертається до сумління співвітчизників, особливо сподіваючись на молоде покоління. Чи існують нині загрози для Дніпра, для людей, які живуть на його берегах? — запитує у свого дідуся Максимко, один із героїв повісті. З народження міський мешканець, “дитя асфальту”, він щороку приїжджає до дідуся в село Старе, що неподалік столиці, відкриваючи там для себе нескінченні таємниці ріки й довколишньої природи, а через них — істини людського буття. Композиційно повість “Ріка любові і печалі” — у центрі книги, вона обрамлена публіцистичними пасажами та пізнавальними матеріалами про Дніпро й інші ріки світу, а також — свідченнями про те, чим загрожує людству забруднення води. По-синівському трепетно Володимир Гаптар творить дуже добру ауру книги про Дніпро. Образ Ріки в повісті постає перед читачем у багатьох іпостасях, у різних часових і просторових вимірах. Вона говорить до читача живим голосом хвиль, пташиними перегуками в її болотах, ділиться радощами, сподіваннями. Тільки почула б її людина. Вочевидь, не випадково автор “Ріки…” подає історію дідусевого роду, продовжувачем якого з хвилюванням починає усвідомлювати себе і його внук. Весь вік працював дід Галайда у рибальській артілі. Мав свою філософію буття, а найпотаємніші думки про життєві колізії довіряв щоденнику. Не тільки дух, а й тіло гартував, цілий рік у Дніпрі купався. Тож навіть у сімдесят п’ять не поступався нікому ні силою, ні рибальським умінням, а Дніпро знав як свою долоню. Складав навіть мапи місцеперебування затонулих козацьких човнів — чайок. І не один такий човен із його допомогою було піднято з Дніпрового дна й реставровано. Повість “Ріка тривоги і печалі”, окрім уже зазначеного, є письменницьким втіленням думки про те, що діди, батьки, сини — геніальна триєдність і порушувати її не дано нікому. Певно, щой сучасним товстосумам, котрі, споруджуючи свої палаци прямісінько на воді, чинять замах на Ріку. Не кращі й ті, хто, не замислюючись про наслідки, скидає стічні води, миючі засоби, од яких немає спасу Дніпру. Є поняття у філософії: “Повернення часів”. Якщо стисло, то суть його полягає в тому, що десь у цьому ж місці, скажімо, на березі Дніпра, далекий нащадок думатиме і почуватиме те саме, щой ти. Тож хотілося, аби те повернення часів до наших нащадків було повновартісним і щасливим. Якщо нам не чуже відчуття єдиної людської спільноти й дороге серцю замилування нескінченним плином Ріки. Щоб через віки справдилися біблійні рядки з Одкровення Івана Богослова, які автор обрав як епіграф до повісті:
Здоровий спосіб життя · “Спілкування з бджолами — божими комахами — має свій ефект”. · s. 13strona oryginału ↗ Для серця і судин Мед на третину складається з глюкози, яка є цінним і таким, що легко засвоюється енергетичним матеріалом для серцевої та інших тканин. Нейтралізуючи токсини, мед лікує серцево-судинні захво$ рювання. Він допомагає розширен$ ню венозних судин серцевого м’яза, поліпшує венозний крово$ обіг. Вживання протягом доби 60— 100 г меду замість цукру при ате$ росклерозі затримує процес скле$ ротизації коронарних судин. Мед сприяє їх розширенню і покращен$ ню коронарного кровообігу, а аце$ тилхолін, що міститься в ньому, сприяє зниженню кров’яного тиску. Ось лишень два рецепти: 1. При гіпертонії вживають 4—5 разів на добу по 1 столовій ложці змішаних в однакових кількостях мед та сік червоного буряка. 2. Для лікування атеросклерозу сік цибулі змішують з медом у спів$ відношенні 1:1. Вживають по 1 сто$ ловій ложці на день. 3. При ішемії, ендартерії, вари$ козному розширенні вен корисний мед із часником. Натирають 250 г очищеного часнику, заливають 350 г рідкого меду, ретельно перемішу$ ють, настоюють протягом тижня в щільно закритому посуді в прохо$ лодному місці. Вживають по 1 сто$ ловій ложці за 40 хв. до їжі тричі на день протягом одного-двох місяців.
Для рота й горла У разі запалення носоглотки, трахей вживають суміш меду з алое. Зрізане нижнє листя алое промива$ ють водою, подрібнюють і вичавлю$ ють сік. Мед розбавляють соком алое у співвідношенні 1:5 (одна час$ тина меду і п’ять частин соку алое). Приймають по одній чайній ложці тричі на добу до їжі упродовж 1—2 міс. Для соку використовують рос$ лини віком не менше 3—5 років. Щоб одержати сік, збагачений біо$ генними стимуляторами, зрізане листя витримують у холодильнику два тижні, потім його промивають, подрібнюють і віджимають. Варто пам’ятати, що алое протипоказане при гострих захворюваннях нирок, травного тракту, захворюваннях серцево-судинної системи у стадії декомпенсації, загостреннях тубер$ кульозу, при геморої. Тривале вжи$ вання цього соку призводить до подразнення слизової оболонки та пригнічення перистальтики кишеч$ ника.
Напій довгожителів Відварити в 0,5 л води 1 столо$ ву ложку сухих ягід чорної бузини, процідити, після того додати 2 сто$ лові ложки меду. Пити гарячим.
Мед щодня Новозеландські науковці, про$ вівши низку експериментів із бджо$ линою смакотою, дійшли висновку: мед справді є засобом Макропуло$ са. Досліди з літніми пацючками, до раціону харчування яких додавали трішки меду, засвідчили, що вони стали жвавішими, почали виявляти прекрасну реакцію і стійкість до стресів. Їхні життєві показники в пе$ ріод медової дієти різко поліпшили$ ся і нормалізувалися. Такий ефект — дивовижна антиоксидантна власти$ вість меду. Саме вона активно чи$ нить опір передчасному старінню й зношуваності організму, зміцнює імунітет і зберігає молодість. Це справжній еліксир повноцінного життя й довголіття, який дарують людям маленькі крилаті трудівниці. Медики переконані: замінивши у своєму харчуванні рукотворну “бі$ лу смерть” — цукор на природний мед, людство може призупинити процеси старіння, що проявляють$ ся як хворобливість, загальна не$ мічність, утома, поява передчасних зморщок тощо. Отож хай із медом буде ваше життя!
Здоровий спосіб життя · “Спілкування з бджолами — божими комахами — має свій ефект”. · s. 13strona oryginału ↗ Наталка ПОКЛАД
“Хай вас вкусить бджола!” Широка сільська вулиця залишила нас і стрімко попрошкувала далі. “Зараз буде чудо! — загадково сказав мені мій гід Сашко, коли ми входили в невеликий, проте зі смаком упорядкований та засаджений різноманітними деревами й квітами двір. — А ось і господарі”. На наш “Добридень” пані Світлана запропонувала: “Розмова — потім. А спочатку давайте на трошки у вулик”. Після невеликого інструктажу (не брати з собою мобілки тощо) мені допомогли вмоститись на лежак у дерев’яній халабудці, що вивершувалась над трьома щільно припасованими один до одного і скріпленими вуликами, полотняну шторку на вході заслонили, і я справді опинилась у зовсім іншому світі. Було затишно й тепло, божественно пахло медом, прополісом і ще чимось надзвичайно приємним; піді мною розмірено гуділи бджоли, і в решіточку біля голови було видно їхню заклопотану метушню; ураз кудись зникли всілякі думки-тривоги, і я незчулась, як Орфей відірвав мене від землі. То був навіть не сон, а якийсь солодкий освіжаючий політ. Відчуття опісля нього — дивовижної легкості й спочилості, мовби знято з пліч кілька років… Потім нас запросили у невеличку, зсередини обшиту деревом прибудову біля хати. Там, як у храмі на Трійцю, пахло цілющим зіллям, на стінах висіли українські тарелі й картини, а підлога була встелена свіжою осокою. На круглому столику з’явився мед і до меду, і можна було поговорити, але — тільки трошки, бо господарів того дня чекали домашні клопоти. Тараненків насамперед цікавило, яке у мене враження від вулика-лежанки, бо підмічено: опинившись у ньому вперше, людина здебільшого впадає в медитацію. А почувши про мої відчуття, жвава Світлана додала: “На собі переконалась — це справді гарна річ: 10 днів приймеш процедуру — й очі блищать. Адже у вулику ми вдихаємо дрібні часточки нектару квітів, меду, чаруночки прополісу: тут тобі й аромотерапія, і прополісотерапія! Біополе бджіл взаємодіє з біополем людини й вирівнює його, а рівномірне гудіння комах, як вий переконались, надзвичайно позитивно впливає на нервову, а також на імунну системи; півгодинне лежання у вулику знижує тиск, а після кількох процедур починає іти пісок з нирок, вирішуються проблеми з опорно-руховим апаратом, зникає хребцева грижа тощо. Тому дивно: все маємо, аби бути здоровими, однак не цінуємо цього і тільки що — зразу біжимо в аптеку: таблеток нам подавай…” Слово за словом, і ми дізнаємось чимало цікавих та корисних для себе речей: повітря вулика насичене біологічно активними речовинами прополісу, який має антимікробні властивості. Цей природний антисептик вибірково діє на мікроорганізми всередині людини: шкідливі нейтралізує, а корисні зберігає, а також сприяє нормалізації обміну речовин. Виявляється, ще 3 тис. років тому в Китаї укуси бджоли були головними ліками. І, може, це ще з тих часів існує побажання: “Хай вкусить вас бджола!” А нині в США за немалі гроші практикують знімати головний біль таким способом: дають потримати над головою рамку з бджолами. Тай бджолина отрута — дуже сильний антибактеріальний і антивірусний засіб. Справді, користі від бджіл та вироблених ними цілющих продуктів так багато, що наш відомий вчений Михайло Курик недарма каже: “Не буде бджоли — не буде й людини”.
Для добра людей Загалом бджолярі — добрі люди. Спілкування з бджолами — божими комахами — має свій ефект. Та й не приймають вони злих! Родину Тараненків із села Лазірки на Полтавщині — Григорія та Світлану — знають не лише в Оржицькому районі. Господар бджолярує давно. Зацікавився божими комахами і закохався в них ще малим, як пастухував: напарник-дідусь був бджолярем, але хоч як тоді хлопець просив його розповісти про секрети цієї справи, не впросив: дідусь мав свій забобон. Лише після армії Григорій зайнявся бджолами серйозно. Оскільки подружжя тримає руку на пульсі часу й читає все, що сьогодні друкується про бджолярську справу, то спочатку дізналися про апітерапію й зацікавились нею — навіть хотіли поставити під вікном своєї спальні вулик, підвести від нього до кімнати трубочку та дихати випарами вулика. А десь 2008 року відкрили й вулики-лежанки, які винайшов сумський художник Микола Яровий. Загорілися і самим вивчити цю справу. Перший вулик-лежанку робили для себе, для потреб своєї родини.
Невдовзі познайомились і з Миколою Яровим: Світлана їхала на першу всеукраїнську конференцію з апітерапії і в Києві на зупинці Либідській розговорилася з чоловіком, який теж чекав маршрутки; виявилося, що це і є той самий славетний винахідник вулика-лежанки (вже 13 років, як це придумав і запатентував; має кількох послідовників, що зробили це навіть бізнесом). У Тараненків вулики-лежанки трохи інакші, ніж у Ярового. Використовують їх весь теплий період: від березня до кінця вересня. Сусіди й друзі лікуються в них задарма. Часті гості на подвір’ї — школярі: слухають розповіді про бджілок, привчаються розуміти й берегти природу. А на прощання щедрий господар кожному ще й невеликий щільник у спеціальній вербовій рамочці дарує… Мовчазно-поважний пан Григорій не тільки вдатний бджоляр, а й майстер на всі руки: із старих возів змайстрував казкові диво-фіри, на яких їздять на Різдво колядувати. А пані Світлана, колишній медик — працювала з дітьми, — ще й поет. Тепер вона активно дописує в районну пресу — займається просвітою своїх земляків. Енергійна, ділова, напориста, розповідає про родинні справи із великим захопленням. “Бабіархат!” — добродушно-лагідно всміхається її чоловік.
Трохи теорії Пасічники вважали і вважають медопродукти Божим даром і називають їх еліксиром життя, рекомендують споживати їх і як їжу, і як ліки. А також стверджують, що немає хвороб, яких би не лікували бджоли, адже знають про цілющу дію цих комах на людський організм і постійно випробовують її вплив на собі. Спектр впливу такий: насамперед це мікровібрації, потужне біополе комах і фітонциди від бджолопродуктів, а також температура, адже бджоли постійно підтримують її у своїх хатинках у межах 36—37 градусів, тобто таку, яка відповідає людському тілу. Мікровібрації, що їх бджоли створюють своїми тільцями і крильцями, — це своєрідний лікувальний вібромасаж. Саме його вплив відчуває людина, яка лежить на вулику. Раніше цей метод вважали шкідливим для нашого здоров’я, однак нині науковці стверджують, що мікровібрації надзвичайно корисні; більше того, наголошують: біологічна мікровібрація — це ресурс активного довголіття, який потрібно всіляко використовувати. Прополіс — це бальзам, що його утворюють бджоли. Працює як антисептик із високою антимікробною дією, проліковує дихальні шляхи, оздоровлює легені. Сьогодні у США з успіхом впроваджують лікування людини біополем бджолиної сім’ї. Почали використовувати цю методику також і в Україні. За допомогою спеціальних приладів учені встановили, що після сну у вулику енергетичне біополе людини зростає в 5 разів. А ще 1990 року відомий апітерапевт Б. А. Охотський опублікував свої багаторічні спостереження за повітрям у вуликах і дійшов висновку, що в ньому є ефірні фракції нектару, аромату квітів, меду, прополісу, перги, воску, які цілюще діють на травний тракт, серцевосудинну і дихальну системи, усувають астматичні депресії. Дуже позитивний вплив фітонцидів під час лікування алергійних захворювань та хвороб, які виникли внаслідок опромінення. А стосовно теплолікування, то це один із найдавніших і найпоширеніших методів фізіотерапії. Вчені стверджують, що підвищення температури тканин на один градус підсилює інтенсивність обмінних процесів на 10 відсотків. Особливо відчутний вплив лікування вночі, коли під дашком-ліжком у вулику збирається вся бджолина родина. Загалом у вуликах-лежанках можна вилікувати ревматичні, дерматологічні, урологічні, гінекологічні, кардіологічні, ендокринологічні хвороби, є великий ефект у лікуванні нервової та дихальної систем, порушень опорно-рухового апарату. Лікує вулик-лежанка і хронічні захворювання, нормалізує потенцію в чоловіків, усуває безсоння. Лікарі кажуть, що лікувальний сон, мед, пилок і маточне молочко можуть повністю замінити пігулки. Саме таким способом до 1950-х років лікувалось багато хвороб. Зараз бджолина терапія знову популярна. І в Україні вже навіть почали будувати справжні бджолині санаторії. А мені дуже захотілося стати пасічником…
Сторінки щоденника · “Вишукана бабусина мова, посіяна в благодатну дитячу пам’ять, дала дужі паростки через піввіку”. · s. 14strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
бусина мова, посіяна в благодатну дитячу пам’ять, дала дужі паростки через піввіку. Досі вклоняюся бабусі Пелагеї за її мелодійну мову, яка допомагає моїй душі співати життєву пісню. Але вертаймося до дідівської хати. Вона і зараз перед очима: тепла і водночас прохолодна, затишна і урочиста. Стіни — з дерева, оббиті дранкою, обмазані, побілені, призьба підведена. У хаті — два простори. Передній — піч з лежанкою, біля глухої стіни — скриня для посуду і провіанту, а над цим диво-творінням ще одне — полиця з макітрами, глечиками, мисками. Та царював довгий міцний — бо дубовий — стіл. То був витвір дідового мистецтва. Товсті стругані дошки, підігнані одна до одної так щільно, що видавалися суцільною площиною. Тримався стіл на кремезних ногах-брусах. Здавалося, вони виросли з долівки або вросли в неї. Стіл займав майже весь простір. За ним усі ми вільно розміщувалися на двох лавах — теж міцних, дубових, стійких. Напевно, стола дід розраховував на немалий гурт онуків. Вхід до першого простору — з теплих сіней. У сінях — шафа з одягом. У стелі — ляда дерев’яна — вхід на горище, до неба… Другий простір — суцільний рай. Велике ліжко з високою периною та горою подушок із гусячого пуху. Все це вкрито домотканим покривалом з мережкою, на по-
Сторінки щоденника · “Вишукана бабусина мова, посіяна в благодатну дитячу пам’ять, дала дужі паростки через піввіку”. · s. 14strona oryginału ↗ Народився 27 квітня 1939 року на Луганщині. Вивчився на архітектора. Нині — член"корес" пондент Української академії архітектури. Професор. Як головний архітектор міста, заклав основи розвитку на той час ще зовсім молодого Сі" верськодонецька, захистив дисертацію, стояв біля витоків створення кафедри архітектури НАУ, був її першим завідувачем. Член Національної спілки архітекторів України. Автор понад 30 наукових праць. Творець однієї з найкрасивіших в Україні колекції каменів"самоцвітів, автор понад 300 композицій, автор нового напряму в образотворенні — образи каменів"самоцвітів возвели" чені до масштабу великоформатних картин. Співавтор унікальної книги"альбому “АртАбетка”. Картини"композиції — в авторському поетичному супроводі. Автор збірки віршів “Дорогою світла”. Організатор та учасник понад 200 художніх виставок (зокрема й закордонних). Заслужений діяч мистецтв України. Найвдаліші його витвори — діти: двоє синів і дві доньки. Має талановитих онуків. Найстар" ший — Іван, уже архітектор (як дід та батько), наймолодший (поки що!) Михайлик у свої шість рочків художник (як дід та мама) та ще й філософ. На запитання вчителя: “Що таке краса?” відповів: “Як мені видається, краса — це культура!” Ось так! До того ж, сумлінно вивчає ки" тайську мову. Сам забажав...
Ми Субота-неділя — риболовля на Козинці. Іду вранці з уловом, а переді мною (звичайно, подумки) мої дідусь з бабусею із далекого дитинства. Згадалися повоєнні роки. У моїх ще зовсім молодих батьків було вже четверо дітей. Аби не війна, можливо, було б і більше, бо мама дуже хотіли дочечку, а народжувалися тільки сини. У таткового брата, який загинув у перший рік війни, так само — троє синів. І вся ця гороб’яча зграйка на літо перелітала до бабусі. Її чималий живописно-багатий город закінчувався берегом джерельно-чистої на ту пору Луганки. Дідусь у річку на ніч під кущики ховав 3—4 кобоші, власноруч сплетені з лози. Рано-вранці його здобич у величезній цеберці хлюпалася біля порога. Отим і підгодовували дідусь з бабусею ту ненаситну зграйку. На пам’яті — обідній церемоніал. Їжа зазвичай була нехитрою — все з городу та річки. На початку літа — зелений борщ з кропиви, заправлений вареним яйцем і товченим старим салом з часником. А коли відходила кропива, то були щавель та лобода. Зелений борщ періодично змінювала затірка — геніальне тогочасне творіння. Коли все це було готове і бабуня накривали на стіл, скликали нас до хати. Вихорем влітали зголоднілі пташенята. З макітри смачно парувало. Вже наковталися слинкою, а дідусь все ще не йде. У вікно видно було, як він неквапливо виходив із клуні — теслярської майстерні. Довгопредовго мив руки, поважно заходив до хати, підходив до свого місця в голові столу, стоячи читав “Отче наш”, благословляв їжу… І тільки тоді ми могли братися за ложки. За лічені секунди ковтали все те, що бабуня готували півдня. Згадується, наше село було українськомовним. Бабуня щебетали з нами рідною мовою. Згодом, уже після війни, молодь заговорила російською, бо дуже багато наїхало до Донбасу росіян. У школі вчили російською. Спілкування на Луганщині, навчання в ВНЗ у Дніпропетровську, а потім і в Києві — теж російською. Та коли на початку дев’яностих Україна стала незалежною, я почав говорити винятково українською, бо входив до такого товариства, яке сприйняло самостійність країни як здійснення одвічної національної мрії. Вишукана бадушках наволочки так само з мережкою. З тих подушок, на яких спали, увечері парадні наволочки знімали. На гладенько вимазаній долівці — рядно з різнокольорових смужечок. Його бабуся зіткали. На Зелені свята те рядно скачували у скалку і долівку густо вкривали чебрецем. Божественні пахощі! І ми, хлопчаки-онуки, покотом спали на тій святковій долівці. У святому куті — рушники, ікони, лампадка, на маленькому столику-тумбочці, долі ікон — Свята Книга, свічки, на біленькому блюдечку — просвірки. У проміжках між вікнами — збільшені родинні фотографії у рушниках, а під ними — малі світлини у лакових рамочках із черешні. Поруч із ліжком — величезна скриня, кована залізом, з дивними візерунками. Та скриня зберігала найцінніший родинний скарб — ще дівочий бабусин посаг: намисто, каблучки, сережки, мережані покривала і обруси, рушники і святкове вбрання… На покутті стояв другий стіл, делікатніший, з липи, різьблений. Не пам’ятаю дня, аби той стіл був не застелений спеціально витканим обрусом. Посередині столу завжди був буханець і дрібка солі. За тим столом збиралися на свята — відбувалося дійство Святвечері з дванадцятьма пісними стравами — голодна та щедра, та великодні сніданки, коли розговлялися посвяченими крашанками та паскою. Яке ж усе було смачне після довгого посту! Бабуся тримали піст. І хотіли, аби ми були біля неї. У хаті взимку було тепло, затишно, а влітку — прохолодно, бо оселя була під солом’яною стріхою. На подвір’ї — клуня з майстернею, погріб вихідний та колодязь із кришталевою водою. Від дороги — невисокий кам’яний тин, аби скотина та гуси не виходили за подвір’я, на дорогу. Подвір’я рясно поросло темно-зеленим густим споришем. Стежки, які вели від хати до воріт, клуні, колодязя і до хвіртки на город — висипані піском. Рай — та й годі!
Щастя й горе матері-качки У густім реліктовім очереті, який де-не-де зберігся на берегах Козинки — щедрої, повногрудої (бо має ж греблі!) — цієї весни дика качечка висиділа каченяток. Невеличкий очеретяний острівець із двох боків обіймають дощані містки-вимостки, з них — рибалять. Із тих містків чути було, як мама-качечка тихенько розмовляла зі своєю зграйкою. Інколи гучними загрозливими “кря-кря” когось відлякувала. Пестила-годувала своїх жовторотих дитинчат у гніздечку не один день, аж доки їм стало тіснувато в тому будиночку. Ото й вивела вона свої пухнасті кульки на вузеньку, вільну від очерету, водяну смужечку. Дітки помітно побільшали — вдягнулися в теплі пір’ячі кожушки, ретельно промащені, аби не намокали. Коли зграйка помічала рибалок, то хутко вертала до своєї схованки. Хтозна, що можуть заподіяти крихітним беззахисним створінням ті велетні, що змахують раз по раз довгими палицями? Поступово, день у день, переконувалися пташки в миролюбній, а можливо, й люб’язній налаштованості сусідів. Щораз, коли зграйка з’являлася, ті підкидали на водяну смужечку подрібнені хлібці, які ставали для каченят легкою здобиччю. Як же раділа людська душа, змучена довгим зимовим міським буттям-суєттям, незайманій первісній природі! Тим часом крихітні аборигенчики впевнено опановували простір, вправно харчувалися, грайливо пірнали-виринали, плавали наввипередки, хвацько змахували крильцями, які поступово росли, мужніли. Вперше качечка вивела з очерету одинадцятьох каченят. Згодом їх лишилося тільки семеро. Гніздо неподалік од берега було, напевно, принадою і для котів-дачників, і для диких хижаків — видрпацюків, яких у річці немало. А та сімка, що лишилася, стрімко росла, навчаючись від качки-матері уникати небезпеки. Рибалки ж щоранку і щовечора перераховували зграйку і раділи, бо вона не зменшувалася числом. Нарешті настав той час, коли мама-качка поставила каченят на крило. Спочатку низенько над водою, невеличкими відстанями. А потім — чимдалі одлітали каченята від своєї схованки в очереті. Напевно, готувалися до великого лету. Якось серпневого суботнього ранку, тільки-но засіріло небо (а рибалки — вже на вимостках та вздовж берега!), вдарила… канонада. То всемогутня влада дозволила своїм громадянам, “яким їсти нічого”, полювати на пернатих. Наша зграйка заметушилася та й хутко-швидко злетіла. Рибалки їм услід: “Не покидайте своєї очеретяної схованки!” Та де там… Чомусь згадався анекдот про міль. “Якось міль-дитинка вперше вилетіла з шафи до світлиці. Повертається хутко до шафи та й хвалиться своїй мамі: “Мамо, я так красиво літала, що всі присутні в кімнаті мені аплодували!” Можливо, і наші каченята за тими оплесками-вибухами полетіли? Так чому ж їх мама-качка не зупинила, а слідом полетіла? Уже й на полудень повернуло, а зграйка не верталася. Рибалки бідкалися, нарікаючи: “Кому ж тут не вистачає харчів?” Здригнулися від пострілів береги Козинки і Дніпра: війна… Затремтів заповідний простір між цими річками, де ще збереглися латки плавнів серед щойно збудованих новеньких островів-палаців… Найсучасніші, навіть десятизарядні, рушниці-кулемети “гідно” презентували їхніх владних достойників, демонстрували рівень можливостей “нових українців”: “А мій господар найкрутіший! — Бах-бах-тра-ба-бах…” Уже смерком прилетіла до своєї схованки поранена качка-мама. Пішла, накульгуючи, берегом. Безупину жалісно крякала — гукала свою довірливу зграйку. Та марно… Наступного ранку, ще до схід сонця, рибалки (разом з осиротілою качечкою) бідкалися, пригнічені людською жорстокістю. Птаха хутко перепливала від одного очеретяного острівця до іншого, тривожно скликала свою розполохану малечу: “Де ви, де?..” Аж під вечір рибалки-дачники повідомляли одне одному новинку — до матері-качки повернулося обстріляне каченя. Одне з сімох…
Сторінки щоденника · “Майдан—2004... Та Божа космічна подія відродила, а можливо, й народила в мені віру у велич моєї нації, мого народу”. · s. 15strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
бинна генетична культура не могла погодитися з тим, аби ним правили неуки з кримінальним минулим. Майдан органічно відобразив загальногромадянський і мій особистий протест. Напевно, ніколи з моєї пам’яті не зникнуть ті привітні просвітлені обличчя українців з Майдану, бо всі ми були щасливі духовним єднанням. Відтоді я переконався: позитивний потенціал нації величезний і в потрібний час він спроможний вибухнути на захист своїх громадянських і суто людських інтересів. Цю надію і впевненість утверджує те, що на Майдан прийшли люди різного віку, але все-таки переважала молодь — наше майбутнє. Ось і ми зі студентами (тоді я — завідувач кафедри архітектури в Національному авіаційному університеті) після занять окриленою зграйкою прилетіли на Майдан. Нас кликали туди наші серця. Ніхто нікого до того лету не примушував. Я був певний: Майдан мусив нас поновити-очистити. Там я й запропонував студентам покинути назавжди палити і викреслити зі свого лексикону чуже матюччя… Бо те лихо знищує націю і на фізичному, і на духовному рівнях. Такої напасти в Україні не бувало з давніх-давен. Усі разом ми прихилили коліна… і дружно вимовили: “Присягаємо!”. То був наш особистий внесок, аби реалізувати величаву ідею Майдану — духовного єднання і оновлення нації. А ще тими днями ми з Віталієм Солодовим створили низку картин-композицій і присвятили їх Майданові. Якось природно і легко народжувались тоді вірші, бо відображали, певною мірою, мій особистий і загальногромадянський настрій того доленосного часу.
Душа Майдану Майдан вирує помаранчем, Буяє гідности ріка Свободолюбного народу, І торжествує в нім душа. Одвіку — ніжна і пісенна, І несподівано — вогненна, Знов відродилася в цей час — В одинаків? Багато нас!
Сторінки щоденника · “Майдан—2004... Та Божа космічна подія відродила, а можливо, й народила в мені віру у велич моєї нації, мого народу”. · s. 15strona oryginału ↗ Треба було бачити (та й відчувати серцем!) ту пташину зустріч! Тішилися качка-мама тепер уже з дорослим досвідченим каченям на воді: пірнали-виринали, змахували крильцями, безупинно озивались одне до одного своїм “кря-кря”, супроводжуючи ласкаві звуки ніжними доторками дзьобиків. Рибалки підкидали їм шматочки хліба, нарікаючи на своїх “бідних” співродичів, які не відають, що творять. Уже й листячко на деревах жовтіє, а наша парочка не збирається в далеку дорогу: дедалі ближче підпливає вона до рибалок, майже з рук бере хліб… Чи вже забула мама-качка про своє горе? Чи вже вибачила людям їхню жорстокість? Та все-таки боїться надовго покидати свою очеретяну схованку, бо раз по раз чує постріли довкола. А можливо, залишиться ота парочка зимувати на споконвіку щедрій землі? Та й добрі люди, мабуть, тут ще не перевелися… Доглянуть узимку?! Серпень-вересень, 2011 Козин
Козинський корінь діда Сашка Понад десять літ полюбляв дід Сашко сідлати солідного пенька засохлої вікової акації за двором. Поруч — баби на лаві вихідного надвечір’я обговорювали найсвіжіші козинські події, лузаючи насіння. Якось витягли екскаватором того пенька з дивовижним коренем на світ Божий, бо стояв він на майбутній газовій трасі. Вивернули кореня під огорожу — наче щось живе вбили. Поглядав дід Сашко на того велетня, сумно зітхав. Вдіяти нічого не можна, бо цивілізація потребує жертв. З півроку пролежало те диво, ніхто його не чіпав. Чи на дрова взяти? Чи як? Раптом зайшов на подвір’я діда Сашка бородатий архітектор-дачник. — Діду, продайте кореня… — А хіба його можна продавати? — Та якщо є покупець, то товар можна й продати… — А скільки за нього? — Ваша корова — то й ціну їй давайте. — А на півлітру? — Ні. — Чому? — Задешево такий дивний товар оцінюєте! — Ну, тоді дві, тобто літру… …Сторгувалися. А як же того кореня-велетня довезти до дачі? Бо важить із півтони. Та й розміри… Якось до сусідів бородатого архітектора привезли будматеріали на вантажівці з низьким кузовом. При ній — дужі хлопці. Домовилися, поїхали вони по корінь. Невдовзі, розчаровані, повернулися порожняком, бо дід не дав свого багатства. — Могорича пили з бородатим чолов’ягою. Хай сам приїздить. Сіли — поїхали. — Діду, що ж це Ви не віддали кореня? — Та той… Він тут пролежав півроку. Приходили покупці. Я не захотів. Так, той, може… — Добре, діду… Ми повернемося. Привезли те, що треба, посиділи з дідом Сашком, завантажили на машину велетня, привезли на дачу. Минуло ще півроку, поки з того кореня вдалося видобути Мистецтво. На відкриття скликав бородатий архітектор сусідів. Поїхали по діда Сашка. Та не судилося йому посвяткувати нове народження красуні-акації, бо забрав Бозя старого Сашка на Великдень на небеса, у засвіти. Напевно, звідти милується своїм коренем, який зростав і ховався у землі більш віку, а нині тішить гостей-дачників у кооперативі “Мистецтво” на березі чудової поетичної Козинки в новій іпостасі.
Гірчить дідове вино У діда — розкішний виноградник. Років із тридцять ростив його з маленьких лозинок. На всю межу свого саду змайстрував дід із металевих труб спецконструкцію, заввишки зо три-чотири метри, аби виноград плівся ближче до сонечка. Ранньої весни лазив по драбині, обрізав старі гілки, розгортав лозу тих сортів, які не витримували морозів, тому треба було її пізньої осені утеплювати сухостоєм та пригортати землею. Влітку ретельно пасинкував зайві молоденькі паростки, аби грона, які рясно нав’язалися, були важкими. Восени збирав урожай. На шию чіпляв прив’язану до мотузка кулеподібну корзину, аби обидві руки були вільні, і по драбині підіймався до неба. Ніжно торкався стиглих грон, обережно зрізав їх і наповнював ними корзину вщерть, спускався на землю, мов павучок по своїй павутинці — сюди-туди, туди-сюди… Зсипав виноград у величезну діжку, підняту над землею на міцній дубовій підставці. Біля самого дна діжки в клепку врізав дерев’яного крана, якого сам же і змайстрував. Коли діжка була вже повна, наповнював другу, схожу на першу. У тих діжках вистоювався виноград із тиждень. Найспіліший — сам по собі розчавлювався, і дід відкривав того краника і спускав сік в емальоване цеберко. То був перший сік — ароматне густе та солодке диво. З нього вигравало вино для себе. Сам дід того вина не пив, пригощав родичів, які наїжджали відвідати його і посмакувати вином. Решту винограду, який уже просів у діжці, коли дід зціджував перший сік, чавив величезною дерев’яною давилкою. То вже другий сік. З нього дід робив вино на продаж. Розливав його у діжечки, додавав води з розчиненим цукром, засипав спеціальні винні дріжджі. В отвір у дерев’яному чопі була заведена пластикова прозора трубочка. Через неї котилися повітряні кульки і булькали через водяний замок кілька тижнів. Коли вибулькування припинялось, процес бродіння завершився. Треба було дати відстоятися. Потім дід обережно зціджував напій і розливав у малі ємності та зносив до льоху. Вино ще дозрівало, міцніло. Дід ретельно стежив за тим тонким непростим процесом, бездоганно витримував знану тільки ним технологію. Але дозріти вину майже ніколи не вдавалося. За молодим напоєм (смачний, п’янкий — і недорого!) вишиковувалася черга односельців із червоно-синіми носами. Вино не дурманило голови, але після двох-трьох склянок ноги вже не слухалися хазяїна, а на душі теплішало… Черга була найдовшою вечорами, після роботи, і вранці — на похмілля. Від ранково-вечірнього коловороту старенький ґазда не мав відбою… Дід продавав вино, добуте ох якою нелегкою працею, складав гривню до гривні, аби купити для єдиного сина недешеві ліки... від алкогольної залежності, та придбати одяг і підручники дітям непутящого сина — своїм маленьким, покривдженим долею любим онучатам… 09.07.09
НЕОЧІКУВАНЕ ЧАСТУВАННЯ Одним днем промайнуло 5 років із тієї осени, коли земляки влаштували виставку моїх творінь у міській картинній галереї. Не лише дорослі — виставку відвідали майже всі школярі міста з населенням понад сто тисяч. Бо її постійно рекламували на місцевому телебаченні. Учителі приводили дітей класами, тож кожній такій групі я розповідав про новий напрям в образотворенні, який започаткувала презентована серія картин. Кожен твір супроводжувався поезією рідною мовою. Їхнє авторське прочитання багато більше додавало до глибини сприйняття художнього творіння. Для Донбасу, де українська культура, і передусім мова, з такими труднощами торує дорогу до сердець і свідомости зрусифікованих українців, це було одкровення. На закритті виставки вчителька української мови і літератури зробила цікавий висновок: “Одна Ваша виставка набагато рясніше засіяла дитячі душі любов’ю до рідної мови, ніж усі мої уроки”. А ще була незабутня зустріч із дітьми загальноміської школи-інтернату. Відзначали школярів, у яких день народження — цього місяця. То була добра традиція школи — щомісячні святкові вечори. Подарував тоді школі кілька картин, читав у переповненій шкільній залі свої твори. Для мене той вечір був особливим, неочікуваним. Діти-сироти горнулися до нового сивобородого дідуся — художника і поета. Відчувався брак батьківської уваги і любови до них. У душі щеміло, серце співчувало цим пташенятам, які широковідкритими оченятами запитували: може, станеш моїм татком чи дідусем? Закарбувалася у пам’яті та зворушлива зустріч із нашим сирітським майбуттям. Ось знову завітав до міста своєї юности на Луганщині. Цього разу стався зовсім несподіваний випадок, про який, здається, варто розказати. Захотілося побути на самоті, віч-на-віч із містом, поблукати тими вулицями, в забудові яких брав участь у далекі шістдесяті як молодий спеціаліст — будівельник-архітектор. Ось моє перше в житті авторське кафе “Юність”. Чомусь відвідувачів — негусто. А в ті далекі роки потрапити до нього, особливо ввечері, було нелегко. Та й на вечірніх вулицях майже безлюдно. Чи дається взнаки триклята криза, яка зачепила невеличкі містечка, де й до неї непросто було отримати пристойну роботу? Вулиці темні. Чи ще не ввімкнули ліхтарі? Чи вже не вмикають їх узагалі, аби зекономити на електриці? На перетині двох неосвітлених вуличок підійшли до мене чотири молодики. Якось підозріло озираючись, обступили і попросили “подарувати” гаманця. Не встиг я зреагувати на їхнє “прохання”, як один із хлопців раптом промовив: “Так это ж тот художник, который подарил нашей школе картины и читал нам свои стихи”. Миттєво відскочили од мене. Після коротеньких перешіптувань підійшли і… запросили до кафе на чай. Прийняв їхнє запрошення не вагаючись. До чаю додав добру вечерю на п’ятьох. Скільки несподівано цікавого і водночас сумного я почув од тих парубків. Після школи і навчання в технічному училищі вони не можуть знайти роботу. Будь-яку… То що ж коїться в нашій безмежно багатій і водночас такій бідній країні? Владна верхівка чубиться за президентське крісло, а люди не в змозі заробити навіть на їжу… Сумно. Щось треба робити… Січень 2009 Сіверськодонецьк—Київ
Версаль і Козинка Занесла мене доля до Версаля — резиденції французьких королів. Рота роззявив. Дивуюсь, як усе вправно упорядковано, підстрижено, підмальовано. Навіть на веслах пройшлися грандіозним штучним озером з бездоганною геометрією берегів. Дерева довкруж чудернацьких небачених форм: крони — прямокутники та більші-менші кульки. Гарно ж як! А воно защеміло щось. На Козинку захотілося. На волю. Бо дерева там — непідстрижені, а береги поросли очеретом… 12.08.2007 Париж
Майдан Я щасливий, бо маю чотирьох гарних дітей. Маю онуків, які тягнуться до діда, бо дід знає, про що їм розповісти, що їм показати. Плекаю пам’ять батьків — величавих трударів, які гідно пережили і голодомори, і війну, і нелегкі післявоєнні випробування. Схиляю сиву голову перед ними і дивуюсь їхній мудрості та вмінню жити гідно на одну батькову зарплатню машиніста паровоза. Виростили-вивчили чотирьох синів. Троє з нас — кандидати наук, четвертий — агроном. Усі ми вже пенсіонери. Проте свій життєвий шлях вимірювали, та й нині міряємо, їхнім ставленням до родинного і громадянського обов’язку. Я щасливий тим, що моя стежина вивела мене на широкий і довгий шлях, яким віками йшли до свободи і волі мої славетні пращури. Усвідомлюю: моя участь у тій ході вельми скромна: живий ланцюг Львів—Київ; освячення національного стяга-знамена на подвір’ї Софійського собору, величаво-поважна хода Хрещатиком, піднесення прапора біля Київради; створення Української Духовної республіки — культурологічної організації, яка в перші роки Незалежності утверджувала принципи нової країни; участь у численних мітингах і маніфестаціях за демократію. Але найяскравіший слід у душі й свідомості поклав Майдан—2004. Та Божа космічна подія відродила, а можливо, й народила в мені віру у велич моєї нації, мого народу. Його гли-
Цікаво знати · “Японці, які займаються східними єдиноборствами, беруть за основу і вивчають бойове мистецтво українських козаків”. · s. 16strona oryginału ↗ Утім, після переможного походу козак міг дозволити собі кухоль життєдайного на" пою, що бадьорив серце. Та рецепт його ледь не загубився у глибині віків. Наразі секрет колишнього козацького напою віднайшов, відновив і випробував дос" лідник історії Олександр Середюк із села Рокині Луцького району на Волині. Відомий краєзнавець, письменник, доктор філософії на основі власних дослідів дійшов виснов" ку, що українські козаки на Січі ніколи не були затятими випивайлами, а твердження про те, що Січ уміла тільки пити та з рушниць гатити, — вигадка ворогів. Саме цією темою пройнята книга Олександра Середюка “Козак — не пияк, бо справжній козак знає бойо" вий гопак”, написана за історичними фактами.
Євген ЦИМБАЛЮК, Волинська обл.
— Олександре Миколайовичу, у хоробрості козаків ніхто не сумні# вається. Натомість виникає за# питання — чи були запорожці та# кими ж пристрасними до міцного питва? Ось що, приміром, із цього приводу ще в XVII столітті сказав французький інженер та історик Гійом Боплан, описуючи січовий устрій: “… це буває лише в час доз# вілля, бо коли козаки перебувають у військовому поході чи задумують якусь важливу справу, дотриму# ються незвичайної тверезості… Під час походів цей люд ду# же стриманий, а коли знайдеться між ними в по# ході якийсь пияк, отаман одразу ж наказує викинути його в море”. Ви погоджує# теся з цією думкою? — Г. Боплан — лише одна ниточка в загальному мереживі. Коли я перей$ нявся образом козака-не$ пияка, вивчив сотні істо$ ричних документів, то пе$ ресвідчився: головна місія запорожців — охороняти рідну землю. А яким міг бути охоронець-воїн, коли він постійно пиячив чи швендяв по шинках і мо$ лодицях? Утім, саме таку думку нав’язували нам де$ які одіозні історики, нама$ гаючись очорнити образ ук$
раїнського вояка-професіонала. Але правда розходилася світом і дійшла навіть до Японії. Кажу це з власного досвіду, бо 1998 року в Луцьк на семінар каратистів при$ їхав поважний гість, президент японської федерації карате-до Масахіко Танака. Задля ознайом$ лення з історією нашого краю Та$ нака побував і в Музеї історії сільського господарства Волині, в якому я почав директорувати. Під час перегляду експозиції япо$ нець підійшов до портрета укра$ їнського козака, став перед ним на коліно і поклонився до землі. З’ясувалося: японці, які займа$
ються східними єдиноборствами, беруть за основу і вивчають бойо$ ве мистецтво українських коза$ ків. “Ми знаємо вашу історію, ми схиляємо голови перед мужністю ваших самураїв”, — так пояснив Танака свій вчинок. Саме відтоді я зайнявся цілеспрямованим по$ шуком відповіді на запитання: якими ж насправді були наші ко$ заки, якщо перед ними схиляють голови поважні іноземні гості? І як окремий елемент цього пошу$ ку — тверезість козацького духу. — Але тверезість — природний стан людини та рідко хто втри# мується, щоб не піддатися хміль#
Письменник, історик, козак Олександр Середюк тературі. До речі, саме цим напо$ єм гетьман Богдан Хмельниць$ кий пригощав іноземних дипло$ матів. Варенуху вживали і холод$ ною, і гарячою. Як кому смакува$ ло. За міцністю вона була удвічі слабшою за нинішню оковиту. На основі відновленого рецепта ви$ рішив самотужки виготовити ідентичний козацький напій. Спочатку сушені яблука, груші, вишні і сливи помістив у глечик, залив домашнім перваком і зали$ шив, щоб півдня настоювалося. Потім додав меду, спецій, зверху замазав глечика тістом і поставив у піч на 12 годин. Ні, не варитися — мліти. Потім, процідивши, процедуру повторив уже тільки з рідиною, аби повністю випарува$ лися сивушні масла. Для цього знадобилося лише кілька годин. Виготовлений продукт отримав 17—18 градусів міцності за дотри$ маної пропорції — 250 грамів перваку на літр води. Саме така міцність була популярною серед козацтва.
ній спокусі… Тим паче на Січі, у гурті козаків, де вирувала жадоба до походу, до баталій. — Саме під час походів за вживання оковитої могли покара$ ти на смерть: п’яного козака під час морського походу викидали за борт чайки, а на суходолі вбивали на місці. Історія пам’ятає такі ви$ падки. З одного боку, це було жорстоко, а з іншого — хіба могли січовики здобувати блискучі пе$ ремоги, якби безпробудно пиячи$ ли? Хіба іноземні правителі зап$ рошували б їх до участі у внутріш$ ніх державних справах, якби ті зловживали оковитою? Я не ідеа$ лізую козаків: у мирні часи вони могли перехилити чарку-другу, але знали міру. А про горілку то$ дішнє козацтво взагалі не знало, бо пило варенуху, медовуху, по$ лянку, спасівку, вишнівку, гарбу$ зівку, тернівку… — А яке питво найбільше сма# кувало козакам? — Варенуха. Її рецепт я довго шукав в архівах, у переказах, у лі$
Традиції збереглися: чарочка варенухи та ще й із козацької шаблі здоров’ю не зашкодить
П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
Цікаво знати · “Японці, які займаються східними єдиноборствами, беруть за основу і вивчають бойове мистецтво українських козаків”. · s. 16strona oryginału ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Поштовий індекс — 30617, сторінка 68 в “Каталозі” ннаа 11 ммііссяяццьь 9 грн 37 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 27 грн 51 коп. ннаа ппііввррооккуу 53 грн 37 коп. ннаа рріікк 105 грн 54 коп.
Цікаво знати · “Японці, які займаються східними єдиноборствами, беруть за основу і вивчають бойове мистецтво українських козаків”. · s. 16strona oryginału ↗ Tekst uszkodzony przy rozpoznawaniu — przeczytaj stronę oryginału
Го л о в н и й р е д а к т о р Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279-49-47, Євген БУКЕТ 279-39-55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278-01-30 (тел/факс)
Цікаво знати · “Японці, які займаються східними єдиноборствами, беруть за основу і вивчають бойове мистецтво українських козаків”. · s. 16strona oryginału ↗ Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270-55-57
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279-49-47
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278-63-69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278-63-69
Кореспондент
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Надія КИР’ЯН
Бухгалтерія 279-41-46
А д р е с а р е д а к ц і ї : вул. Хрещатик, 10"Б, м. Київ, 01001
E"mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301209 Наклад у лютому — 25 000
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
1 2 0 0 9
Ш е ф – р е д а к т о р Павло МОВЧАН 4 820095 780016