Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ Борис ОЛІЙНИК, голова Українського фонду культури
Із перших працівників у фонді лишилося четверо: Роман Лунь, Віктор Женченко, Дмитро Янко і я, грішний. Ось уже двадцять п’ять літ тягнемо основну лямку чесно, самовіддано, безкорисливо… Отож бодай пунктирно окреслимо пережите, перебуте й сподіяне Українським фондом культури, котрий, започаткований ще в старому режимі, взяв на себе роль групи прориву в нове, демократичне, правове суспільство. І, по суті, був серед тих пролісків, що віщували весну незалежності. Серед фундаторів нашої організації були активні сподвижники — видатні діячі літератури і мистецтва Олесь Гончар, Олександр Білаш, Іван Карабиць, Олекса Коломієць, Петро Тронько, які вже відійшли у вічність, а також ті, хто й донині співпрацює із Фондом культури: Анатолій Авдієвський, Володимир Бровченко, Дмитро Гнатюк, Микола Луків, Михайло Шевченко, Юрій Мушкетик, Петро Толочко. Нинішні покоління навіть не уявляють, наскільки непросто було долати кліше і стереотипи в поглядах значного гурту тодішніх партійців та урядовців, котрі духовну сферу вважали за надбудову, яку треба пильно стерегти, аби її не занесло в якесь збочення. Далеко не всі відають, що до заснування багатьох громадських нині діючих новоутворень мав причетність Український фонд культури. Ми були прямо дотичні до організації установчих зборів історико-освітнього товариства “Меморіал” та проектування пам’ятника жертвам репресій у Биківні. Український фонд культури ще 1990 року за багатотисячного велелюддя першим, ще до урядових рішень, освятив хрест на Кургані скорботи в пам’ять жертв голодомору 1932—1933 років, де там же, на околиці Лубен, біля Мгарського Свято-Преображенського
Фото Олеся Дмитренка
ПРОСТІР ВЛАСНОЇ СВОБОДИ
ПОЕТИЧНА АНТОЛОГІЯ “СТРІЛА”
Без мови немає нації! · s. 1strona oryginału ↗ Благодійній організації — Українському фонду культури — 12 квітня 2012 року виповнюється чверть віку. З погляду вічності — звичайно ж, лише мить. З огляду людського життя — досить поважний перегін. Та коли зважати, що за цей час сталася не тільки зміна державного уст$ рою, а й народилася нова держава на ім’я Україна і що ми в цьому ста$ тусі вже функціонуємо понад два десятиліття, то за насиченістю віко$ помними подіями цей часовий відтинок гідний цілого століття! Особли$ вість нинішнього свята ще й у тому, що відбувається воно в Колонній за$ лі імені М. В. Лисенка Національної філармонії, де й започаткувалося. Хай славляться імена тих, хто розпочинав — і нині сущих і тих, що не дій$ шли до цього дня!
монастиря, 1993 року зведено поминальний великий дзвін. Звідтоді тут щорічно у День пам’яті відправляється панахида по загиблих від голоду. Я мав честь на 19-ій Всесоюзній партконференції (1988, Москва) вперше на такому рівні вимагати розкрити правду про голодомор. Разом з Українським товариством охорони пам’яток історії і культури 1987 року перед керівництвом Республіки та Міністерством оборони СРСР було порушено питання про відродження Києво- Могилянської академії і вивільнення військовим відомством їй належних приміщень. Я вручив маршалу Дмитру Язову листа з пропозиціями з цього приводу, на якому він вчинив позитивну резолюцію. Певно ж, об цім нинішні насельники Києво-Могилянської академії й не відають, а ті, хто відають, — примовчують. Чи багатьом відомо, що саме наш Фонд 1987 року визначив одну зі своїх станових програм “Рідна мова” і заснував Товариство української мови імені Тараса Шевченка, яке згодом переросло у нинішню Всеукраїнську “Просвіту”? Що під крилом Фонду культури за цільовою програмою “Мова і культура” постав Український центр Міжнародної освіти на чолі з Дмитром Будковим? Довелося й мені йти на амбразуру, відстоюючи Канів від промислової забудови, разом із громадськістю зупиняючи намір перекидання забруднених вод Дунаю в Дніпро, зокрема заморозити будівництво АЕС у Криму й Чигирині. Упродовж кількох років за нашої участі створювався художньо-документальний багатосерійний фільм про життя і творчість нашого національного і світового генія. Відомий кінорежисер Станіслав Клименко (царство йому небесне) благословив у світ значний, украй потрібний серіал, якому напередодні 200-ліття від дня народження Кобзаря необхідно дати зелене світло. Прилучався Фонд культури і до спорудження пам’ятників великому Тарасові у Львові, Санкт-Петербурзі, Білій Церкві, селищі Нові Санжари на Полтавщині та інших містах і селах України. Наша Шевченкіана знайшла своє продовження у здійсненні Великого проекту “Григорій Сковорода”, спрямованого
Закінчення на стор. 3
РАДІСТЬ ВОСКРЕСІННЯ
10–11 ЩО ОБ’ЄДНУЄ ВІКІСПІЛЬНОТУ?
14–15
“Суспільство відгукнеться на пропозиції Громадської гуманітарної ради та ініціативи Президента”. Актуально · s. 2strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
резидент виступив з ініціативою проголошення 2014 року в Україні Роком Тараса Шевченка та встановлення Міжнародного року Т. Г. Шевченка, що передбачає відпо& відні урочистості на рівні ООН, вклю& чення до Календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО 2014 року міжнародного від& значення ювілею Тараса Шевченка. Готується Указ Президента Укра& їни, яким передбачається на відзна& чення ювілею Кобзаря 2014 року здійснити низку заходів, зокрема: завершення видання повного зіб& рання творів Т. Г. Шевченка у 12 то& мах; здійснення факсимільного ви& дання рукописних збірок творів, альбомів і листів Т. Г. Шевченка; ви& дання “Кобзаря” іноземними мова& ми; видання альбому репродукцій Шевченка&художника; видання ка& талогу повернутих в Україну доку& ментів і матеріалів, пов’язаних із життям і творчістю Поета; запис хо& рових творів на поезії Т. Шевченка; завершення художньо&просвітниць& кого серіалу про життя і творчість Кобзаря; розробка державної прог& рами “Шевченківський дім”; прове& дення ремонтно&реставраційних ро& біт у Національному музеї Тараса Шевченка та його київських філіях, обладнання цих музеїв сучасними устаткуванням та охоронною сигна& лізацією, створення інтерактивних музейних експозицій; розробка дер& жавної програми “Шевченківський дім”; сприяння широкому відзначенню міжнародною спільнотою 200&річчя Тара& са Шевченка, зокрема в Росії, Казахстані, Литві, Польщі; організація та проведення 2014 року всеукраїнського Шевченків& ського форуму “Свою Україну любіть…!”; створення логотипу 200&річного ювілею Т. Шевченка і його поширення в Україні та за кордоном; підтримка ініціативи Всеук& раїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка про спорудження у м. Каневі Черкаської області Тарасової цер& кви; розробка концепції та створення Му& зею Кирило&Мефодіївського братства вм. Києві; удосконалення інфраструктур& ного і культурного розвитку м. Канева, зокрема щодо утворення вищого нав& чального закладу з підготовки фахівців гуманітарного профілю, а також створен& ня біля підніжжя Тарасової гори Співочо& го поля; спорудження до 2014 року пам’ятника Тарасу Шевченку в м. Астана (Республіка Казахстан); проаналізувати стан об’єктів в іноземних державах, пов’язаних з ім’ям Тараса Шевченка та вжити, в установленому порядку, заходів із метою їх збереження та розвитку.
“Суспільство відгукнеться на пропозиції Громадської гуманітарної ради та ініціативи Президента”. Актуально · s. 2strona oryginału ↗ 5 квітня відбулося засідання Громадської гуманітарної ради з питань підготовки та відзначення 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка під головуванням Президента України В. Ф. Януковича.
Місцевим органам виконавчої влади рекомендовано доопрацю& вати плани заходів із підготовки та відзначення 200&річчя від дня на& родження Тараса Шевченка відпо& відно до президентських ініціатив, зокрема передбачивши здійснен& ня ремонтних і реставраційних ро& біт, благоустрій і впорядкування об’єктів, пов’язаних з ім’ям Т. Г. Шевченка, створення інтерактив& них музейних експозицій, присвя& чених Великому Кобзарю, облад& нання приміщень відповідних му& зеїв сучасними засобами охорон& ної сигналізації та музейним устат& куванням. Президент В. Янукович у виступі зауважив, що центральні та місцеві органи виконавчої влади в установ& леному порядку мають сприяти громадським та благодійним орга& нізаціям у їхній діяльності щодо вшанування пам’яті та популяриза& ції творчості Тараса Шевченка, зок& рема встановлення пам’ятників видат& ному Українцю.
про життя й творчість Тараса Шевченка, до створення якого ще в дев’яностих були залучені Іван Дзюба, Борис Олійник, Богдан Ступка. Цей багатосерійник, якому віддав значну частину свого життя відомий кінорежисер Станіслав Клименко, після його смерті залишився незавершеним, хоча є сценарії наступних серій, зокрема, про Кирило-Мефодіївське братство, заслання та останні роки життя Тараса Григоровича. Сподіваємося, ми завершимо цю роботу, яку ще й досі мають змогу бачити глядачі телеканалів “Культура”, “Рада”, “Малятко”, київських каналів. А серія “Варвара Репніна” стала окремим художнім фільмом, зокрема й завдяки яскравій акторській грі виконавців головних ролей Галини Стефанової й Тараса Денисенка. Сподіваємося, що цей художньо-просвітницький серіал буде завершено, адже він необхідний усім, хто пізнає правдивого Кобзаря — без нальоту хрестоматійного глянцю та намагань прикрасити його образ сучасними постмодерністськими домислами. Ця харизматична постать дана нам для того, аби ми “вчились так, як треба”, вчитуючись, вглядаючись у кожну деталь його Долі і Творчості. Так само варто повернути на екран нашого національного телебачення “Кобзареву світлицю”, яку створював незабутній Борис Гривачевський. Завдяки його журналістському таланту мільйони українців мали змогу побачити всі місця, пов’язані з Тарасовими стежками в Україні та поза Україною, побувати в музеях його імені. Борис Гривачевський збирав у телестудії десятки іменитих сучасників, які відкривали глядачам оту невидиму присутність Шевченка в моральній атмосфері суспільства, яка робить нас кращими, згуртованішими. Тож я звертався до Президента та членів Громадської гуманітарної ради з проханням повернути “Кобзареву світлицю” в національний телепростір, показати записи передач Бориса Гривачевського і дати нове життя його ідеї. Це необхідно сьогодні всім. — Саме в телепрограмах Бориса Гривачевського у серпні 2003 року, коли в українському суспільстві чітко означилися тенденції розколу, Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка виступило з ініціативою про всенародний збір добровільних пожертв на спорудження біля Чернечої гори в Каневі Тарасової церкви. Уявлялося, що саме храм, збудований усім миром задля миру і взаєморозуміння, стане символом єднання українців усього світу, людей доброї волі, кому небайдужа доля України в третьому тисячолітті… — Суспільство охоче відгукнулося на цю пропозицію — без поділу на схід і захід, конфесії і віросповідання, політичні уподобання й антипатії, виявивши громадянську зрілість і готовність до спільних дій, які свідчать, що Бог і Україна єдині. Імена кожного із жертводавців були зафіксовані на сторінках газети “Слово Просвіти”, як і сума кожного внеску, іноді символічна, але дуже важлива для справи і людей. Тисячі громадян, а серед них пенсіонери, школярі, найвідоміші діячі літератури і мистецтва зібрали дев’ятсот шість тисяч двісті сімдесят гривень 02 копійки. Цієї суми вистачило для того, аби замовити й виготовити проект Надбрамної церкви — Тарасового Храму, неподалік сходів, що ведуть до Могили Т. Г. Шевченка (автор Антонюк А. Є., директор інституту “УкрНДІпроектреставрація”) та, на побажання шевченкознавців, працівників заповідника, проект реставрації дерев’яної церкви Покрови Пресвятої Богородиці (на обидва проекти витрачено 671214 грн. 54 коп.). У червні 2005 року, розглядаючи Генеральний план розвитку Шевченківського національного заповідника в м. Канів, Комітет із питань культури і духовності ВР прийняв рішення про те, аби будівництво надбрамної Тарасової церкви та Церкви Покрови в урочищі Монастирок включити в план формування території Заповідника (тодішній голова Комітету — Л. Танюк), на його землі і передати у власність Заповідника. У травні 2005 року, зліва від сходів, заклали пам’ятний знак-камінь із написом “Тут буде споруджено Тарасову Церкву — Церкву єднання” у присутності тодішнього найвищого керівництва держави. Але далі справа з місця не зрушила. Ініціатори зведення Тарасової церкви — просвітяни і всі, хто їх підтримав, змушені були припинити збір коштів і висока ідея про Храм Кобзаревого духу і всеукраїнського братолюбства залишалася без відповіді, хоча нині, в переддень 200- річчя з дня народження Т. Г. Шевченка, актуальна як ніколи. Тому я звернувся до Президента і Гуманітарної ради з проханням сприяти акції “Збудуймо Тарасову церкву”, яка має широку народну підтримку. Мене почули, і за результатами засідання в Протокол було внесено рішення: опрацювати питання щодо підтримки ініціативи Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка про спорудження у м. Каневі Черкаської області Тарасової церкви. Впевнений, що сприяння і добра воля Президента є запорукою того, що позаконфесійна Тарасова церква постане до 200-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. Для тисяч українців, що підтримали просвітянську акцію, це об’єднавча і високодуховна дія на підтвердження любові до нашого Пророка і віри у святу й непереможну єдину Україну.
Власкор “СП”
“Суспільство відгукнеться на пропозиції Громадської гуманітарної ради та ініціативи Президента”. Актуально · s. 2strona oryginału ↗ — Павле Михайловичу, Вас було запрошено до участі в засіданні Громадської гуманітарної ради, де йшлося про хід підготовки до відзначення 2014 року 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. Хотілося б почути Ваші коментарі. — Глядачі Першого національного телеканалу мали можливість побачити й почути виступ Президента, який очолює Громадську раду, оцінити пропозиції, з якими виступили голова Товариства зв’язків із зарубіжними українцями “Україна— Світ” письменник Іван Драч, міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, директор Інституту літератури імені Т. Шевченка академік Микола Жулинський, генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус, політолог Володимир Цибулько, голова Черкаської обласної державної адміністрації Сергій Тулуб. У своєму виступі я говорив про ті просвітянські проекти, які виникли і здійснюються від часу відновлення “Просвіти”. Звичайно ж, це безстрокова видавнича акція “Просвіти” —
“Кобзар” у кожну родину”. Багато хто з наших прихильників (від школярів до літніх людей) має просвітянські видання “Кобзаря” — і в майстерних оформленнях Василя Лопати, Володимира Гарбуза, Миколи Стороженка, і в ошатному “шкільному” форматі, з прекрасними примітками, а також щойно виданий “Кобзар” у видавничому центрі “Просвіта”. Ми маємо намір продовжувати цю акцію, адже вона доцільна й потрібна людям, бо “Кобзар”, попри будь-які ювілеї, завжди з Україною та українцями, інтерес до творчості Шевченка не згасає в світі, про що свідчать найновіші переклади польською, китайською, в’єтнамською, бенгальською мовами. Просвітянський “Кобзар” різних років видання можна зустріти в шкільних і сільських бібліотеках, у родинних книгозбірнях і ми віримо, що ця українська Велика Книга поверне своє чільне місце в кожній сучасній сім’ї. Друга, теж добре відома всім наша акція — художньо-просвітницький серіал
Пряма мова · “На ниві Українського фонду культури і надалі трудитимуться люди, для яких хліб насущний немислимий без хліба духовного”. · s. 3strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
призабутого вітчизняного минулого та сприяння розвитку сучасної культури. Зрозуміло, що згадане — лише мала дещиця від сподіяного працівниками Фонду культури, його обласними й міськими відділеннями та численними добродійними подвижниками, серед яких наші вірні друзі вже впродовж років, зосібне: Євген Афонін, Юрій Богуцький, Володимир Лазоренко, Леонід Кучма, Дмитро Іванов, Володимир Семиноженко, В’ячеслав Богуслаєв, Юрій Агарков, Володимир Воробей, Тетяна Кремешна. Ряд не закінчую. Зробити можна було б і значно більше, аби наш осередок, як і вся українська культура, не перебував останніми роками в надзвичайній фінансово-економічній скруті. Ми діємо в реальних обставинах, а вони, на превеликий жаль, поки що вкрай несприятливі для повноцінного розвою національної культури. Матеріальний рівень переважної більшості населення — на межі виживання, а відтак і основа для громадського сприяння духовній сфері вкрай мізерна. Останнім часом навіть у подвижників опускаються руки і постає питання: задля кого ж ми трудимося? Якщо задля держави, то чи є вона у нас повноростою? У нинішньому стані — це скоріше територія, поділена між кланами, і чимало з владоможців просто обслуговують їх. То чи до культури тим, що сидять на валізах краденого і за першої ж тривоги зникнуть за бугром, де їм уже готовий і стіл, і дім? Наступ на кореневу систему нації іде як ніколи знахабніло відкрито. Може, хтось думає, що злочинний хаос у забудові Києва — це лише прояви хапального рефлексу? Та ні! За цим проглядається підступний замір змінити історичний профіль Києва, аби нащадки втратили нить історичної пам’яті. А чи випадково почалося поголовне виселення саме культурних осередків під приводом планової забудови? Виселений і схований у ящиках Музей історії Києва. Серед білого дня зруйновані залишки Фортеці. Вигнані зі своїх помешкань журнал “Радуга”, магазини “Поезія”, “Мистецтво”, “Ноти” та інші. Певні сили заміряються і на наше приміщення — пам’ятку архітектури, яку Фонд культури з руїн повернув до життя. Що ж, перебудемо й це: на ниві Українського фонду культури і надалі трудитимуться люди, для яких хліб насущний немислимий без хліба духовного. Тим паче, що нинішній міський голова Олександр Павлович Попов разом зі своєю командою активно беруться за духовне відродження Києва. Серед таких акцій є спорудження у парку Перемоги вм. Києві пам’ятника Матері-Вдові, створюється за всенародною ініціативою, підтриманою Українським фондом культури. Хай їм і нам Господь допомагає в цій шляхетній, святій справі! “Не вмирає душа наша, не вмирає воля”. Напередодні 200- літнього ювілею нашого світоча ці його слова стали девізом непохитної впевненості, що ми — нездоланні! Будьмо!!!
Борис ОЛІЙНИК, голова Українського фонду культури
«ПРОСВІТА»
Пряма мова · “На ниві Українського фонду культури і надалі трудитимуться люди, для яких хліб насущний немислимий без хліба духовного”. · s. 3strona oryginału ↗ Заява Всеукраїнського Товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка Нещодавно у Новомосковську Дніпропетровської області сталася вражаюча за своїм цинізмом подія — з приміщення, яким близько 20 років користувалася місцева “Просвіта”, а також низка громадських організацій, де було облаштовано “Українську світлицю”, таємно вивезли все майно і замінили замок на дверях. У цивілізованому суспільстві це робиться тільки за рішенням суду. Але в Новомосковську вдалися до справжнього розбою щодо українських громадських організацій. Проте правоохоронці цього вперто не бажають помічати. Як повідомляє багаторічна голова Новомосковської “Просвіти” Емма Шаповалова, значну частину свого майна вони не можуть знайти дотепер. Тільки книг вивезли 2170 одиниць. А ще — 10 тек цінної документації, у якій вся історія Новомосковської “Просвіти”, що є однією з найкращих наших організацій на Дніпропетровщині і може похвалитися численними ініціативами і добрими справами. І хоч міська влада обіцяє надати для “Просвіти” інше приміщення, цього не зроблено досі. Тому ми звертаємося безпосередньо до міського голови Новомосковська Сергія Мороза з вимогою вирішити таке важливе питання. Бо “Просвіта”, без перебільшень, є візитною карткою міста на Самарі.
Пряма мова · “На ниві Українського фонду культури і надалі трудитимуться люди, для яких хліб насущний немислимий без хліба духовного”. · s. 3strona oryginału ↗ Закінчення. Початок на стор. 1 Хліб наш духовний на підготовку та гідне відзначення 300-річчя від дня народження народного любомудра. Архітектори цього проекту наші сподвижники Леонід Андрієвський і Володимир Стадниченко. Спільно з Товариством “Україна” організували в обласних центрах гастрольні виступи капели бандуристів із Детройта (США), зібрані од виступів кошти переказано на відродження Києво-Могилянської академії. Хай вони були не такі вже й щедрі, але вельми знакові — як підтримка ідеї на світовому рівні. Із нагоди 1000-ліття Хрещення Русі 1988 року Фонд культури першим вивів на престижні сцени, зокрема й на оперну, мистецькі колективи з репертуаром духовної музики (акція “Хорова вітчизняна спадщина”). Серед них — кафедральний хор собору Святого Володимира, раніше гонимий і заборонений народний хор “Гомін”. Ми ініціювали створення музею Івана Гончара на базі зібраних митцем національних скарбів, надавши цій справі державного рівня. Нині музей діє у вибореному приміщенні. Підтримали й ідею дійового успадкування народних традицій від старшого — молодшим поколінням, що зародилася в селі Гнідин на Київщині і втілилася в Малих академіях народного мистецтва. Ця форма відродження народної культури поширилася в усій Україні. Вельми непросто було нам підготувати і провести перший мистецький вечір щедрівок, колядок та інших обрядових творів, який відбувся 15 січня 1989 року в Жовтневому палаці культури. На той час це було новим і незвичайним, по суті, табуйованим. Виступив Фонд і одним із засновників та організаторів Республіканського фестивалю сучасної української пісні й популярної музики “Червона Рута”. Уперше фестиваль відбувся 17— 26 вересня 1989 року і мав широкий розголос: і позитивний, і не зовсім. На нарадах у ЦК КПУ та Раді Міністрів УРСР нам давали прочухана за надмірну заполітизованість та не завжди належний художній рівень деяких пісень. Але фестиваль живе й нині. Із-поміж багатьох інших особливо відзначимо нашу молодіжну програму “Нові імена України”, спрямовану на виявлення та підтримку в творчому становленні юних обдарувань. Дякуючи доброчинцям-патріотам, які не шкодують своїх статків, за час, відколи діє програма, майже 700 талановитих дітей стали стипендіатами УФК, понад 900 учасників Всеукраїнського огляду — дипломантами, чимало рекомендовано на подальше навчання, надано матеріальну й організаційно-творчу підтримку для участі в міжнародних конкурсах, де вони неодноразово здобували перемоги чи призові місця. І вже декотрі з них стали народними і заслуженими. За цієї нагоди хотів би подячно вклонитися народній артистці, професорові консерваторії Світлані Глух, яка впродовж років опікується новими іменами. Ми ніколи не забуваємо, що першою вела цю шляхетну справу Євгенія Володимирівна Алєксєєнко (царство їй небесне). Фонд культури здійснив основні організаційні заходи у відродженні вітчизняного краєзнавства та у створенні в березні 1990 року Спілки краєзнавців України на чолі зі світлої пам’яті академіком Петром Тимофійовичем Троньком. Прилучилися ми й до заснування Спілки кобзарів, що має вже статус Національної, та до відкриття першої в історії України школи кобзарського мистецтва в селі Стрітівці на Київщині, яка успішно діє з 1989 року, — нині Вища педагогічна школа кобзарського мистецтва. Виставкова зала УФК давно вже стала престижною не лише для киян. Молоді й знані художники прагнуть явити свій доробок, бо відчувають тут і фаховий підхід організаторів, і суто людське тепло. Щорічно в залах Фонду культури влаштовується понад 30 виставок: тематичних, групових і персональних, а за чверть віку їх відбулося близько тисячі. Із перших днів існування Фонд причетний до повернення на Батьківщину культурних та історичних національних вартостей, які з різних причин опинилися за межами України. Придбані рукописи Марка Вовчка з правками та автографами І. Тургенєва, П. Куліша, питальник, складений її рукою, передсмертна записка та інші матеріали. Повернуто окремі художні твори Т. Шевченка, І. Репіна, І. Труша, В. Касіяна, Д. Левицького, О. Архипенка, Я. Гніздовського, Й. Буковецького, О. Екстер, матеріали з творчого спадку письменників Богдана Лепкого, Уласа Самчука, диригента, композитора й музикознавця О. Кошиця, співака М. Менцинського та чимало інших історичних та мистецьких цінностей, зокрема унікальну ікону Охтирської Божої Матері. Фонд сприяв відродженню культур усіх народів, які живуть і діють в Україні. За нашої безпосередньої участі створено національно-культурні товариства єврейської, тюркомовних народів, ассірійської, вірменської, грецької, грузинської, болгарської, азербайджанської, дагестанської, німецької, російської та інших національних громад України; Пушкінський, Слов’янський центри та інші асоціації та об’єд-
Фото Олеся Дмитренка нання, подбали про їхню стартову діяльність. Спільно з національними товариствами влаштували республіканські фестивалі фольклорної творчості “Хороводи дружби”, зокрема в Одесі й Маріуполі. Президія правління постійно турбується, аби наші добродійні активісти, знані майстри культури та їхні творчі здобутки були поціновані державними нагородами, удостоєні почесних звань і літературно-мистецьких премій. За нашим поданням найвищої відзнаки в галузі культури — Національної премії України імені Тараса Шевченка удостоєні письменники, художники, артисти, літературознавці та мистецтвознавці, художні колективи — капела бандуристів імені Тараса Шевченка (м. Детройт, США), Кубанський хор (Росія), Львівський юнацький хор. Задля заохочення активістів на ниві відродження національної культури 1990 року ми заснували Міжнародну премію імені Володимира Винниченка, яка присуджується за творчі досягнення в літературі, мистецтві та за благодійницьку діяльність. Премії удостоєні чимало діячів культури і доброчинців нашої держави, а також зарубіжних країн — Австрії, Великобританії, Канади, Росії, Сирії, США і Югославії. Із 1993 року присуджується літературно-мистецька премія імені Івана Нечуя-Левицького за високохудожнє, оригінальне втілення українського національного характеру в літературі й мистецтві, лауреатами якої стали чимало провідних прозаїків, поетів, публіцистів, журналістів, художників, мистецтвознавців, кобзарів і колектив Одеського театру юного глядача. Взяли ми під своє крило задля подальшого існування літературно-мистецькі премії імені Григорія Сковороди та “Осіннє золото” імені Дмитра Луценка. Ці престижні відзнаки успішно функціонують. Масштабна і різноманітна діяльність наших обласних і міських відділень, які, здійснюючи загальноукраїнські програми, виробили свої, регіональні програми у відживленні джерел народної культури, подальшого збагачення духовної скарбниці нашого народу, повернення до життя
Поети Іван Драч та Борис Олійник на художній виставці. 2011 р.
Пряма мова · “На ниві Українського фонду культури і надалі трудитимуться люди, для яких хліб насущний немислимий без хліба духовного”. · s. 3strona oryginału ↗ Світлана ФЕЩЕНКО, зав. оргвідділу ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Згідно з ухвалою Центрального правління Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, 7 квітня 2012 року відбулася позачергова звітно-виборна конференція Одеського обласного об’єднання. У виступах делегати відзначали відсутність системної організаційної роботи з районними об’єднаннями, Центральним правлінням, органами місцевої влади, установами й організаціями щодо виконання ст. 10 Конституції України — утвердження державної мови на теренах Одещини. Не було належного реагування на порушення органами місцевої влади чинного мовного законодавства, зокрема у сфері освіти. Натомість робота була зосереджена на організації публічних заходів: пікетів, мітингів, на які органи місцевої влади не реагували. Голова об’єднання Олександр Степанченко у відповідь на критику делегатів запевнив, що всі недоліки буде враховано в організації та проведенні просвітницьких заходів і в процесі роботи виправлено. Делегати знову обрали його головою, давши шанс на усунення недоліків і поліпшення просвітницької роботи об’єднання. Повністю було оновлено склад Правління, за кожним із його членів закріплено конкретний напрямок діяльності.
Погляд · “Віримо, що це справді суто громадський рух, ініціатива мислячих, гідних, небайдужих особистостей”. · s. 4strona oryginału ↗ Петро АНТОНЕНКО Суспільний запит на вихід із тої глибочезної кризи, у якій ми опинилися, колосальний. Він породив ідею, що вилилася у Звернення трьох наших найбільших християнських конфесій, оприлюднене 1 грудня 2011 р. з нагоди 20-ї річниці Всеукраїнського референдуму за Незалежність. До народу звернулися Українські Православні Церкви Київського і Московського патріархатів та Українська Греко- Католицька Церква. Ось квінтесенція цього заклику: “У чому причина наших тривалих негараздів та як налагодити гідне життя суспільства?.. Не шукатимемо винних ззовні — головна причина негараздів прихована в нас самих, у духовній кризі, яка роз’їдає наше суспільство… Ми закликаємо всіх людей доброї волі… засвідчити соборність, розкрити духовний потенціал, даний Богом нашому народу, та утвердити в суспільстві принципи любові, справедливості й взаємодопомоги. Єднання суспільства навколо цих духовних ідеалів, громадська самоорганізація та взаємна підтримка — найкращий захист в умовах політичних та економічних криз”. На ґрунті цього заклику представники інтелігенції України утворили громадський рух — Ініціативна група “Першого грудня”. Тільки на позиціях незалежності, моральності у загальноукраїнському обговоренні й спільному пошуку шляху можливий вихід із кризи — задекларували ініціатори. Не варто зайве запитувати, як саме утворилася ця група з одинадцяти осіб, хоч запитання саме напрошується в нашому заполітизованому суспільстві, коли часто за “всенародним і всезагальним” стоять конкретні імена і групи з їхніми конкретними інтересами. Віримо, що це справді суто громадський рух, ініціатива мислячих, гідних, небайдужих особистостей, тобто самосформована група. Врешті, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, кардинал Любомир Гузар — чи не найактивніші учасники Ініціативної групи — авторитети нації, хоч самі вони воліють уникати таких визначень. Є суспільний запит, відтак, є ідея. Але є ще її втілення, тобто йдеться про задум і виконання. Є констатація, а є пропозиція, програма дій, вічне — що робити і ще актуальніше — як робити? Так-от, відповідей на “що” і “як” — на форумі не прозвучало. Що саме і як має робити інтелігенція, аби перестати, за висловом Є. Сверстюка, “щоденно пити чашу ганьби”? Що і як? Так чи інакше, але ця група вивела ідею моральності суспільства з площини абстракцій до конкретики: проголошено постійно діючий Національний круглий стіл під назвою “Вільна людина у вільній країні” як інструмент загальносуспільного діалогу, пошук конкретних шляхів виходу з кризи. Перше засідання відбулося 5 квітня у столиці в Українському домі. Очевидно, кожне засідання НКС матиме свою назву. Перше називалося “Місія інтелігенції та вільних людей України”. Схоже, оргкомітет “столу”, призначений тією ж ініціативною групою, у поспіху не вчитався в цю назву. Бо, мабуть-таки, замість підступного сполучника “та” за логікою мало б бути “і всіх”. А так вийшла “обмовка за Фрейдом”, що виокремила інтелігенцію за коло “вільних людей”. Утім, кажуть, обмовки не бувають випадковими. І яке ж коло “вільних чи невільних” учасників форуму? Склад учасників круглого столу визначила Ініціативна група з 76- ти осіб. Це поза самими одинадцятьма членами групи. Критерії відбору? Різні сфери життя, суспільна активність людей, присутність регіонів, хоча столиця чисельно була представлена масовіше, ніж усі області, разом узяті. Звісно ж, хто організовує, той має власні думки щодо участі чи неучасті когось в акції. І все ж, — забагато у списку персоналій, “справами не озвучених”. Або відомих більше словом, ніж ділом. Хіба зайвою була б участь у акції таких людей дії, як заступник голови Донецької “Просвіти” Марія Олійник, яка бореться, зокрема і в судах, за збереження в регіоні українських шкіл, стає на захист державної мови? Що ж, довіримося Ініціативній групі і її вибору. Хоч говоримо про надзвичайно серйозну і важливу річ, адже учасники круглого столу взялися представляти інтелігенцію України і мали виробити чіткі посили суспільству, владі, а насамперед самій інтелігенції — що робити і як діяти? Напрацювання тактики й стратегії — справа непроста, будьмо терплячими. Чи не основною колізією стало двояке прагнення подати цей громадський рух як справу позаполітичну й не оминути гострих проблем сьогодення. Це коли у виступі одного з членів ініціативної групи лунав заклик “не політизуватися”, “накласти табу” на історію (очевидно ж, і на теми Голодомору, репресій), а інший з ініціаторів дав чітке визначення політичної ситуації: згортання демократії, політичні процеси над людьми, яких назвав поіменно. Врешті, одна з основних секцій круглого столу була якраз політично-правовою, і її ухвала (нищівна критика влади), зачитана на заключному пленарному засіданні, нічим не відрізнялася від ухвал мітингів опозиції, тобто абсолютно конкретних політичних сил. Ще далі пішов один із учасників круглого столу, молодий історик і політолог, який висловив побажання, щоб “перша лінійка” Ініціативної групи й інші поважні учасники форуму “поповнили лави” неназваної політичної сили. Очевидно, він навіть знав, до якої саме партії їм треба вступити. Тож хоч у форумі не брали участі задля “позаполітичності” представники влади, народні депутати і провідні політики опозиції, вітри чергових виборів таки віяли над зібранням. Однак пошук виявився складнішим за констатацію. Хоча, здавалося б, тон обговоренню задали і змістовне вступне слово головуючого Івана Дзюби, і блискуча доповідь Євгена Сверстюка, і нагадування кардинала Любомира Гузара про високу місію і водночас високу відповідальність інтелігенції, загалом рівень форуму був нижчим від означеної планки. І на пленарних, і на секційних засіданнях переважали абстракції численних завсідників подібних столичних зібрань. Тому вже не дивували постійні звертання до влади, яку лаяли і від якої начебто намагалися дистанціюватися. Одне з ключових застережень І. Дзюби, що це діалог не так із владою, як діалог суспільства, інтелігенції, врешті громадянина з самим собою, якось не почули. Від влади вимагали і того, і отого (наприклад, відставки Табачника). Але чомусь мало дії вимагали від самих себе. Ось приклад. Якщо вже наша політична еліта така нездарна, хвора на гетьманство і містечкові амбіції, не здатна об’єднатися, то чому б інтелігенції не поговорити з політичними вождями дещо іншою мовою? Наприклад, ультимативно заявити, що вона припинить членство в партіях, особливо карликових, диванних і віртуальних, якщо політвожді негайно не розпочнуть об’єднання демократичних сил. Натомість бачимо понуре членство в партіях і потурання цим самим до незнищенної ситуації слів, а не справ. Оця відсутність дії, “чину”, до якого закликав кардинал Гузар, губить усе. Я побачив це і в роботі секції форуму, де обговорювали питання комунікації в суспільстві, простіше кажучи, ситуації в нашому інформаційному просторі. Мене ця секція зацікавила не тільки як журналіста. Адже академік Юхновський, теж один з членів Ініціативної групи, сказав на пленарному засіданні: “Свобода слова — найголовніша категорія в державі, яку ми маємо задекларувати”. На жаль, до цього ще далеко. На секції, в якій працювали відомі журналісти, громадські діячі, лунали переважно плачі щодо ситуації зі свободою слова, щодо стану наших ЗМІ. Знову — апеляції до влади, щоб вона “зробила медіа вільними”, щоб не прославляла через них себе; мало не шаманські заклинання до колег журналістів — не писати замовні матеріали, згадати про “журналістську етику”, менше лити бруду, чорноти, не допускати провокацій у медіа. Останнє пропонувалося мало нев адміністративний спосіб. Як і обмеження негативу в медіа, аж до того, що за досвідом одної посткомуністичної країни, правда, невдалим, ввести обов’язкову трансляцію в ефірі близько “трьох годин на добу позитиву”. Так уже недалеко й до “міністерства правди” з роману Орвелла “1984”. Наслухавшись цих благих побажань, я зробив дві пропозиції, які запропонував внести в ухвалу нашої секції і подати на заключне засідання круглого столу. Перше — констатувати, що наш медіапростір абсолютно спотворений і не є національним та демократичним. Друге — національно-демократичні сили, якщо говорити ширше, та ж інтелігенція, продемонстрували за ці 20 років повну нездатність творити гідний європейської держави інформаційний простір. Більше того — нерозуміння, наскільки це важливо й потрібно. На прохання деталізувати першу тезу, пояснив, що в нашому медіа-просторі, особливо якщо брати наклади видань, передплату, а в електронних медіа чисельність аудиторії, домінують три види ЗМІ — медіа влади, партій і кланів, тобто те, що в демократичних країнах десь на маргінесі. Друга теза самоочевидна, враховуючи сумний стан демократичних медіа, невміння творити й зміцнювати їх, навіть маючи владні повноваження, що показали і 5 років помаранчевої влади. Сказане — не просто констатація, визнання великої вини інтелігенції бодай у цій царині. Це пропозиція усвідомити цю провину, а головне — братися до роботи. Звичайно ж, обидві пропозиції не увійшли до тих, що були озвучені від нашої секції на заключному засіданні круглого столу. Натомість увійшли ритуальні заклинання, як переважно і в ухвалах інших секцій, які мали скласти заключний документ форуму. Утім, до цього документа не дійшло, він має бути допрацьований і оголошений за два тижні після акції, по Великодню. Документ носитиме промовисту назву “Хартія вільної людини”. Сподіваємося, він уникне абстракцій, яких доволі лунало на зібранні. Адже й поняття “вільна людина” передбачає людину дії, чину, а не самих лише рефлексій. Самопіар і автобенефіс у форматі Національного круглого столу, де інтелігенція називалася цвітом, совістю, інтелектом і авторитетом нації (звісно, так говорили не кожен про себе особисто, а загалом про інтелігенцію), змушує на запитання, що у підзаголовку, дати радше заперечну, ніж ствердну відповідь. Того ж дня Президент України Віктор Янукович зустрічався з деякими учасниками Національного круглого столу. Про це повідомив академік Іван Дзюба в ефірі ТВі. Президент планував зустрітися з усіма учасниками ініціативи “Першого грудня”, але більшість відмовилися. Як зазначив Іван Дзюба, на зустрічі побували Мирослав Попович, Богдан Гаврилишин і директор Інституту фольклору та етнології Ганна Скрипник. Громадські діячі розмовляли з Президентом про політичні репресії і проблеми, які вони викликають у суспільстві, а також про майбутні парламентські вибори. “Президент дуже уважно вислухав, записував собі все, реагував дуже спокійно, жодної роздратованості чи невдоволення не виявляв. Із дечим він погоджувався. Наприклад, погодився з тим, що не так, як слід, був проведений суд над Тимошенко і Луценком. Але переважно він свою позицію виправдовував”, — розповів Іван Дзюба. На офіційному сайті Президента будь-яка інформація про цю зустріч відсутня.
Подія року · “Її життєпис у її слові, а слово — невід’ємна частина історії України, її культури, її персоналітету”. · s. 5strona oryginału ↗ Микола ЦИМБАЛЮК Фото автора
“Її життєпис у її слові, а слово — невід’ємна частина історії України, її культури, її персоналітету. Це слово відлунювалося в серцях тисяч читачів, його ждали, по ньому звіряли людську гідність, у ньому знаходили відгук своїх тривог і покріплення своєї віри в Україну та своїм надіям на її краще буття…” Ці слова Івана Дзюби зі вступної статті книги процитувала директор видавництва “Либідь” Олена Бойко. Бо й справді, її життєпис у її Слові… Чесному, правдивому, світлому, безкомпромісному, прекрасному, українському. Книжка вибудувана за триєдиною складовою. “Таким чином, — зазначила Олена Олександрівна, — це розмова трьох близьких людей, розмова про головне, розмова про життя, розмова про історію, розмова про нашу культуру”. Долучитися до щирого спілкування прийшло багато людей, відомих не лише у літературно-мистецькому, а й політичному світі: простора зала була заповнена вщерть. Це традиція зустрічей з Ліною Костенко, з Іваном Дзюбою. Тож усі присутні мали можливість поспілкуватися з шістдесятниками, “з двома людьми, — як сказав відомий тележурналіст, ведучий вечора Святослав Цеголко, — які зберегли в собі дві дуже важливі риси і якості — гідність і невтрачену совість. Це дві якості, яких сьогодні так бракує всім нам… Справжній поет, як вважає Ліна Василівна, — повстанець і санітар, який має виносити з поля бою поранену Україну та її ледь живу рідну мову”. Запрошений до слова Іван Дзюба багатослівним не був — зрештою все, що думає про цю дивовижну жінку-поета, її творчість, він написав у книжці. Але скористався нагодою і згадав Льва Копелєва, письменника, філолога-германіста, нашого земляка, якому саме цього дня виповнилося 100 років. Він був щирим другом України. На радянському і пострадянському просторі його знали як людину, яка після війни 1941—1945 рр. чи не першою відкрито заговорила і повідала світу про жорстокість і безчинства “визволителів” не лише у звільненій Європі. Знали і як сміливого захисника дисидентів. О. І. Солженіцин у романі “В круге первом” вивів його під іменем Льва Рубіна. 1980 р. Копелєва позбавили совєтського громадянства. З якою непідробною шанобою ставилася освічена Європа до цієї незвичайної людини, ще раз пересвідчився 1993 р. Іван Дзюба, перебуваючи на відкритті виставки українського мистецтва в Німеччині. Коли до зали зайшов сивобородий вигнанець, усі присутні встали. Це справді була особистість високої людської честі. Гадаю, Ліна Костенко своїм життям і творчістю одна з небагатьох наших сучасників заслужила не тільки щоб перед нею встали, а й прихилили коліна. Але людині великої душі й інтелекту, як правило, не до вподоби славослів’я, якого на таких заходах не уникнути, — для неї це страшенно незатишно. Може, тому так рідко можна побачити Ліну Костенко на подібних зустрічах. “Якщо відверто, — зізналася вона, — то мені дуже не хотілося йти на цю презентацію. Книжка вийшла ще восени, книжка про мене, це психологічний дискомфорт. Ще сидіти десь серед вас у куточку подалі було б легше. Але з поваги до Івана Дзюби, до видавництва “Либідь”, до цих стін “Мистецького Арсеналу”, до людей, що прийшли на презентацію, я погодилась”. Пані Ліну організатори підкупили ще й тим, що пообіцяли новий, незвичний формат презентації… Вона, як вже говорилося, називалася рядком Поетеси “У майбутнього слух абсолютний”. “І справді, — ділилася з гостями своїми думками Ліна Василівна, — у майбутнього слух абсолютний, особливо тоді,
коли це майбутнє буде. Лейбніц колись сказав, що теперішнє, народжене минулим, народжує майбутнє. Якщо воно є, то цікаво, яке майбутнє воно родить і який буде слух у того майбутнього, якщо тепер глухонімі часи? Ще колись Леся Українка казала, що вона живе в глухонімі часи. І ми живемо в глухонімі часи. Який же може бути слух у майбутнього?”
Узявши за основу цю думку, вона запропонувала присутнім, аби спільна розмова вибудувалася саме навколо цієї національної проблеми. “Бо про поезію критики напишуть або не напишуть, це їхня справа, а нам треба… думати й працювати на майбутнє. Бо воно стоїть перед нами”. Ліна Костенко нагадала слова тележурналіста Миколи Княжицького з каналу ТВі, що якщо у нас не стало розуму побудувати майбутнє, державу для себе, то збудуймо його хоча б для наших дітей. Зрозуміло, не зогляділися ми, як ці діти за часи проголошеної незалежності України вже виросли, і на думку Ліни Василівни, вони збудують його, якби їм тільки не заважали ті, хто є “не дуже динамічними”. “У нашому суспільстві дехто затуляється як слон у спеку своїми вухами і нічого не чує, — зіронізувала Ліна Василівна. — Я думаю, якщо така аналітична презентація відбудеться, це буде дуже добре”. Під час виступу принагідно згадала кількарічної давнини презентацію книжки доньки Оксани Пахльовської “Аve, Європа!” в Українському домі. Ті, хто там був, пригадують, що тривалий час там на стінах висіли портрети діячів української історії. Був серед них і Тарас Шевченко, і “він так дивився з-під долоні: “А хто там у залі зібрався, а коли ж нарешті “прийде апостол правди і науки”? “Це з минулого дивився Шевченко, — сказала Ліна Костенко, — бов минулого теж слух абсолютний. Бо минуле принаймні було, а майбутнє — я не знаю чи буде, якщо й далі так піде в цій державі”. Два роки тому в Українському домі після тривалого вимушеного мовчання поетеса заявила, що повертається в літературу. Вона дотрималася слова і в літературу повернулася. “Але в яку? — нериторично запитала Ліна Костенко. — Але куди? Виявляється, я повернулася в укрсучліт, якому я не потрібна і який мені не потрібен”. Свята правда: у нашій літературі це зараз домінуючий напрям. Як правда й те, що в українській культурі (не лише письменстві) працює нечисленна когорта талановитих письменників, художників, артистів, композиторів, які є направду подвижниками. “Але їх не видно, — стверджує Ліна Костенко, — не чути, вони не викликають інтерес, вони не зв’язані зі скандалами, вони не комерційні, вони просто працюють. А домінуючі нині тенденції: комерційні, скандальні, якісь ґранто-, олігархо-, спонсоролюбні — це не є стиль справжньої літератури. Отож я повернулася в літературу, де відбувається процес, який називається укрсучлітпроцес”. І запропонувала літературознавцям, яких було чимало серед учасників зустрічі, аби вони замислилися, що ми маємо зараз за процес і як нащадки з майбутнього оцінять наші перші двадцять років української незалежності. Своє мовчання впродовж цих двадцяти років, коли не з’являлася, нічого не друкувала (багато хто значуще віщав: “Вона мовчить!”), пояснила просто: “Мовчить письменник тоді, коли він пише”. “Я правильно зробила, — переконана Ліна Костенко, — що мовчала і жила своїм, може, нелегким, але нормальним письменницьким життям. Я працювала, їздила в Чорнобильську зону відчуження. В екстремальних умовах бачила прекрасних людей, там не було ніякої ворожнечі, там була щира дружба і така любов між людьми (в Чорнобильській зоні!). І власне… Іван Дзюба, який, на диво, все і про всіх знає, написав, що я жила в координатах своєї незалежності. Подумайте, який я собі варіант життя обрала! Жити в координатах своєї незалежності… І це було справжнє життя. Коли ж я повернулася в цю літературу, то за два роки такого надивилася, пережила… і збагнула, що потрапила у кризу. Через що? Тому що ситуація-то недостойна. Я не була готова до таких стосунків, не готова до скандалів (мені й скандали вчиняли), бо сприймаю лише нормальне письменницьке спілкування зі своїм читачем”. Згадала Ліна Василівна і книжковий ярмарок “Медвін”, що нещодавно відбувся в одному з експоцентрів столиці. Яке там було гасло? Брати-письменники Капранови відчайдушно просили: “День без матюків!” Невже й справді ми дожилися до ручки, що мусимо акцентувати увагу громадськості на таких речах? Ліна Костенко неодноразово була у зоні відчуження, де їй як людині, просто як жінці було важко, надзвичайно ж важко психологічно. Зрештою, не легше почувається 95 % пересічних українців, що перебувають у різних (екологічних, економічних, культурних, мовних) зонах відчуження з різними ступенями загроженості. Але найнебезпечніша зона для всіх, переконана Ліна Костенко, це зона етичної небезпеки, яка поширилася на всю Україну. Кожен почувається безправним, беззахисним, кожен може бути принижений, ображений, кожен може бути обкиданий брудом… Про це свідчить не лише вседозволеність і безкарність усіх трьох гілок нашої влади — парламенту, уряду, судів, прокуратури, міліції. Як барометр — Інтернет, який є прекрасною і водночас страшною річчю: туди зливають помиї звідусіль і рідко чути тверезі голоси. “Одне слово, — зізналася поетеса, — важко. І ця зона етичної небезпеки просто довела мене до того, що за ці два роки я хотіла повернутися назад у координати своєї незалежності. Але перед очима стоять люди, які чекають мого слова, які приходили на вечори, зустрічі. І в Рівному, і в Харкові. У мене залишилися найкращі спогади про Харків, найкращі… У Донецьк я не їздила, але з Донеччини надходить стільки рідних голосів… У Макіївці співають на мої слова 50 пісень. Ансамбль “Українське бельканто” дивовижними голосами несе наше слово серед териконів”. Попри все, що відбувається в театрі абсурду під назвою “Україна”, Ліна Костенко вірить у майбутнє, нашу молодь. Для прикладу сказала про недавню акцію молоді, яка провела флеш-моб, у незвичний спосіб вітаючи її з днем народження: молодь у різних містах, і навіть у Південній Пальмірі — Одесі, на Потьомкінських сходах, читала улюблені вірші Ліни Костенко. То була всеукраїнська, несподівана за формою акція вияву шани й любові до поетеси і до українського слова. Це зробило саме те покоління, яке з-під долоні розглядав Шевченко в Українському домі. “Було покоління індиґо, було покоління ікс, було покоління ігрек, — говорила вона, — а це я вже читала, що є покоління зет. Воно, це покоління, ровесник незалежності. І коли мені закидають, мовляв, що я там пишу, у мене ж шістдесятницьке мислення, думаючи, що таке мислення — мислення певного періоду. Перепрошую, шістдесятницьке мислення — краще, мабуть, що ми про цей світ чули, це високовольтна лінія духу, яку ми несли, тягли, обпікаючи руки, а потім вона провисла і тепер її топчуть у бруд”. При цьому Ліна Костенко зізналася, що в своєму автобіографічному інтерв’ю з Оксаною Пахльовською допустилася невеличкої помилки щодо того, що нема кому передати високовольтну лінію духу. Коли вживу зустрілася з молодими, впевнилася, що є кому передавати ту вистраждану лінію духу. “Це брехня, що молодь не любить Україну, що вона хоче виїхати… Хто любить, хто не любить, хто виїде, хто не виїде, але їм потрібна дорога в майбутнє. Дорога захаращена, дорога важка, пролягає у зоні етичної небезпеки, і нині від нас залежить, ми мусимо ту дорогу розчистити, а далі молодь збудує все те, що потрібно їй для життя…” Учитуючись у Слово Ліни Костенко, зробімо так, щоб майбутнє, яке має абсолютний слух, вловило у наших кроках, кожному прожитому дні сигнали, гідні кожного, справді незалежного і духовно багатого Божого творіння.
У понеділок останнього перед Великоднем Страсного тижня, щодень якого наближає нас до врочистої події — Христового Воскресіння (як уособлення перемоги Світла над Тьмою, Добра над Злом, Слова над Демагогією), у “Мистецькому Арсеналі” відбувся вечір “У майбутнього слух абсолютний”. Так видавництво “Либідь” і господарі мистецького закладу назвали тематичну презентацію книжки Івана Дзюби “Є поети для епох” та біографічне інтерв’ю Ліни Костенко за участю нашої героїні й авторів. Думками й почуттями зі слухачами ділилися Оксана Пахльовська, Марія Матіос, Лариса Івшина, Ірина Геращенко, Віталій Кличко, Ігор Лосєв, Володимир Панченко, Сергій Тримбач… Ольга Богомолець виконувала пісні на слова Ліни Костенко. А вірші читала сама поетеса.
Читацьке віче · “Треба діяти рішуче, а не половинчасто, оглядаючись на всі боки”. · s. 6strona oryginału ↗ Василь СЕЛЕЗІНКА, член правління Чернівецького обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заслужений діяч мистецтв України
Шановна редакціє! Я дуже уважно ознайомився з матеріалом “Слова Просвіти” (число 11 за 2012 рік) “Мова єднає і захищає”. Дуже правильно говорили науковці, констатували факти. Але це тільки констатація. А де протидія? Чому від імені конференції не звернулися до президента з вимогою негайно звільнити з посади українофоба Д. Табачника, а також Бенкендорфа, одеського, харківського, луганського мерів, кримського урядовця. До того ж промовці обминули чи не найважливіші проблеми — школу і церкву. У цьому треба брати приклад із Росії, де немає жодної української школи, яку б фінансувала держава, навіть недільної. Коли спробували її організувати, їм сказали: “Якщо віддасте дитину в українську школу, звільнимо з роботи”. А в Україні українська держава витрачає мільйони на оплату сили-силенної російських шкіл. Кого й для кого ми готуємо? Майбутніх українських громадян чи майбутніх українофобів на кшталт Єфремова, Чечетова, Колесніченка, Бондаренко та інших, які потім знову вимагатимуть “второго язика”? Отже, школи, де українці переважають, треба негайно перевести на українську мову навчання. Із російських шкіл зняти фінансування. Відкриє Росія одну українську школу з державним фінансуванням, тоді й Україні треба відкрити одну російську. Відкриють десять, і ми відкриємо десять російських шкіл. Рівноправність — то рівноправність. Російську церкву назвати її справжнім іменем, а не вдавати, ніби вона українська. Патріарха Кіріла оголосити персоною нон ґрата, а не дозволяти роз’їжджати Україною, як по своїй вотчині, а президент бігає за ним і просить благословення. Негайно забрати в Російської Церкви Почаївську, Києво-Печерську лаври. Повернути українські храми, які вони собі присвоїли, а краще взагалі тимчасово заборонити Російську Церкву. Адже в Росії немає українських церков. Була спроба одну організувати, але нічого з того не вийшло. То чому ж нам не взяти зних приклад?! У Верховній Раді категорично заборонити виступи російською мовою. У російській Думі є українці, але ніхто з них не виступає українською. Кандидати в депутати всіх рівнів зобов’язані знати державну мову й користуватися нею. Для нацменшин, котрі з якихось причин ще не знають української, організувати курси з її вивчення. Заборонити ввезення з Росії українофобських книжок, а на інші російські книжки ввести високий податок. Заборонити громадянам інших держав вести на телеканалах передачі російською. Російські канали закрити. Коли в Росії організують український канал, тоді в Україні відкриємо канал російський. Так само чинити з російськими газетами. Це такий мінімум реформ. Ви скажете, мої роздуми не демократичні. Демократія — це насамперед порядок, дисципліна, а не хаос. Ми незалежна держава, а не Хохляндія чи Малоросійська колонія шовіністичної Росії, яка нас весь час зраджувала, починаючи від Переяславської горе-ради. Зліквідовано гетьманство, зруйновано Запорозьку Січ, за якихось сто з гаком років колись усуціль освічена Україна перетворилася на неграмотну, темну кріпачку. Лише геній Т. Шевченка її врятував. Через два роки після смерті Т. Шевченка тупоголовий царський міністр заявив, що “нікакого отдєльного малоросійского язика нє било, нєт і бить нє может”. А цар через кілька років заборонив українські книжки, пісні, театр. Їм здавалося, що вони вже повністю нас подолали. Але повіяв вітер революції, прокинувся козацький дух, і Україна на початку ХХ століття здобула державність. Та федералісти-соціалісти Грушевський і Винниченко розпустили мільйонну українську армію, мотивуючи це тим, що північні брати не підуть на нас війною. А “брат” Ленін оголосив Україні війну і послав кілька тисяч п’яних моряків, і не було кому їх зупинити, послали під Крути дітей. У Києві банда Муравйова за якийсь місяць знищила кілька тисяч киян: за документ, написаний українською мовою, за вишивану сорочку, за мову, за “Кобзар” чи портрет Т. Шевченка. Щоб утихомирити, заспокоїти і приспати український народ, у 20-х роках було проголошено так звану українізацію. Це дало їм змогу виявити українських патріотів, потім їх розстріляли, а твори знищити. Що не подужали багнетом та кулею, доконали Голодомором. То які ж ми брати?! Ми навіть не свати. УПА боролася проти комуністів і капіталістів. Вона заявляла: має бути сильний середній клас і ніяких мільярдерів. Отже, все, що перевищує мільйон, забрати в скарбницю держави, спрямувати гроші мільярдерів-хапуг на підвищення зарплат і пенсій, модернізувати армію. Незаконно проголосовані Харківські угоди негайно розірвати, видворити з Криму російський флот. Почетвертовані українські церкви з’єднати в одну Вселенську Українську Християнську Церкву, не оглядаючись ні на Рим, ні на Константинополь. Це будуть реальні, справжні реформи. Ось такі думки викликав у мене “Рух 1 грудня”. Треба діяти рішуче, а не половинчасто, оглядаючись на всі боки.
Читацьке віче · “Треба діяти рішуче, а не половинчасто, оглядаючись на всі боки”. · s. 6strona oryginału ↗ Фото Ганни Оборської
Данило ПУЛЯК, с. Милівці, Тернопільщина
Стаття Павла Подобєда “Знайти хорунжого” (“Слово Просвіти” число 12 за 2012 р.) дуже на часі, адже наближаємося до 100-річчя початку Першої світової війни і визвольних змагань українського народу після неї. Про одного з невідомих героїв того часу збирає матеріали старенька жінка — учасниця збройного підпілля 40-х років Марія Штепа. Її феномен у тому, що вона й далі відбуває покарання у “камері одиночці”. Ця камера — кімнатка на другому поверсі монастиря у Чорткові, в підвалах якого були катівні НКВС, які вона пройшла сповна. Пані Марії уже 87-й рік, але вона енергійно збирає докупи крихти історії і з допомогою друзів із діаспори видала вже кілька книжечок власних спогадів із часів збройного підпілля 40-х років. Ще у 70-х роках пані Штепа зібрала матеріал про замордованого під час Першої світової війни когось із родини Т. Шевченка. Це сталося у її рідному селі Ромашівка Чортківського району Тернопільської області. На жаль, той матеріал у неї
Іван ГУЛЕЙ, учитель історії, м. Тернопіль
Прочитав у “СП” статтю Петра Антоненка “Піратство в телеефірі”. Мені ця ситуація з дитячими телепередачами болить давно. Задум тих піратів у телеефірі зрозумілий — глушити все українське, починаючи з наймолодшого дитячого віку. Потім поступово добивати все у дитячій свідомості, а в старших класах армія яничарів буде підготовлена. Це все робиться дуже нахабно. Очевидно, над цим працюють спе-
Валентина КОНОВАЛЕНКО, дитина війни, ветеран праці, Київ
Шановне “Слово Просвіти”! Люблю Вашу газету, постійно читаю, а з телепередач охоче дивимося канал ТВі (програми “Вечір з Княжицьким”), новини, любимо журналістів Наєма, Портникова, Рахманіна. А ще останнім часом дивилися документальні фільми Сванідзе. І все було б добре, якби він у своїх стрічках повідав правду про Голодомори в Україні. На жаль, його розповіді були на користь Росії, бо якщо вірити йому, то Геноцид—Голодомор був переважно в Росії і вкрали. Тепер вона змушена знову збирати і відновлювати усі факти. Трохи читацьких рефлексій про “СП”. Уже другий рік читаю Вашу газету. Задоволений, бо часто друкуєте цікаві статті цікавих людей, ані — тому що всі констатують наше невідрадне становище. Хотілося б почути про способи подолання тої злощасної меншовартості і як позбутися нарешті віковічного московського хомута. Якщо вже збираються мудрі голови за круглий стіл, то має бути конкретний кінцевий продукт їхньої праці. Інакше це тільки трата часу. А ми вже його так багато втратили! Щодо самої “Просвіти”. У минулому це була потужна структура. У Галичині кожен священик був почесним або дійсним головою “Просвіти”. Ударною силою були студенти й активна молодь. Характерно, що у тих населених пунктах, де був священик-москвофіл, і “Просвіти” не було. Діяльність “Просвіти” давала конкретний результат. Будували народні доми, створювали кооперативи, каси самодопомоги, викорінювали пияцтво. У моєму селі корчму знесли 1907 року. Просвітяни встановили хрест, який простояв до середини 50-х років минулого століття і його знищили з намови комуністів. Уже в Українській державі корчма запрацювала на старому місці, додалася ще одна. На мої звернення до влади про перенесення цих чиряків реклами пияцтва подалі від школи було аж три комісії райдержадміністрації. Висновки всіх трьох: немає жодних порушень. Вимогу закону про заборону торгівлі горілкою в місцях, куди мають доступ діти, ігнорують. Кілька слів про роль і місце “Просвіти”. Якщо розглядати генезу суспільства, то все починалося з усвідомлення людиною самої себе і світу. Накопичення знань і їхнє збереження називалося культурою. Культура — культ Сонця. Але те, що в наш час подають за культуру, має іншу суть — культ пітьми або смерті. Наступний рівень — освіта, той же процес накопичення знань із деякими елементами аналізу. Найвищий рівень — просвіта — стосується душі. Просвітлені душі наближені до Творця і чинять Його волю.
Лауреати українсько-німецької літературної премії ім. Олеся Гончара 2012 року, відомі письменники, родина Олеся Терентійовича біля пам’ятника О. Гончару в Києві у день його народження — 3 квітня
Читацьке віче · “Треба діяти рішуче, а не половинчасто, оглядаючись на всі боки”. · s. 6strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
ціальні інститути і добре організовані фахівці такого піратського наступу. І на кого наступають?! На діток українських, топчуть їх, болотом чужинства забруднюють. Щодо телебачення для дорослих, то це просто жах. Тут пірати застосовують всю свою важку артилерію. Було б добре, якби газета надрукувала список власників телеканалів, щоб люди могли знати опікунів підготовки тих телепередач, які ведуть наступ на все українське. Це психічна війна проти нас. “Слово Просвіти” я передплатив на півроку, бо не вистачило грошей. Натомість за моєю порадою ще один чоловік передплатив газету, це Богуслав Капеняк з села Савелівка Монастирського району, так що і в цьому селі з’явився ваш тижневик. “Слово Просвіти” — газета Опору, і я дуже зацікавлений у її зміцненні, збільшенні накладу.
Читацьке віче · “Треба діяти рішуче, а не половинчасто, оглядаючись на всі боки”. · s. 6strona oryginału ↗ Віктор КОБЗАР, с. Світлогірське Дніпропетровської обл.
Президентові України Віктору Януковичу Звертаюся до Вас із пропозицією негайно заборонити Вашому міністрові освіти і науки Д. Табачнику займатися нахабною антиукраїнською діяльністю. Чому він скорочує кількість уроків української мови та історії України? Це сором на всю Європу! Табачник не повинен керувати освітою України.
Читацьке віче · “Треба діяти рішуче, а не половинчасто, оглядаючись на всі боки”. · s. 6strona oryginału ↗ Początek tekstu może być niepełny — porównaj ze stroną oryginału
трохи на півдні України. Тоді чому жу Київській області вимирали цілі села, за що на 10 років ув’язнили мого діда і забрали все його господарство, чому його батьки померли від голоду в селі Чепіліївці? Він зостався сиротою ще малим, а коли підріс, одружився, його обзивали куркулем за золоті руки, бо вмів робити всю сільську роботу. Дивно, чому Сванідзе так гарно розповідає про голодомори в Росії і не хоче підняти архіви за 1917—1933- й і наступні роки, щоб дізнатися правдиву історію України. Я, Валентина Іллівна Коноваленко, народилася 1939 року в Маріуполі саме тому, що мої мама, дідусь, бабуня і всі їхні діти пережили отой Голодомор-геноцид у країні й дивом врятувалися, бо виїхали на Донбас, де я і народилася. Хочеться, щоб наше телебачення розповіло про Голодомор, репресії та громадянську війну, від Холодного Яру і на всій Україні. Хай наші внуки знають правду про своїх славних дідів.
Не будь байдужим! · “Ми вважаємо, що обрана міра покарання відносно Філіпчука Г. Г. є надзвичайно несправедливою та суворою”. · s. 7strona oryginału ↗ Солом’янський районний суд Києва засудив Георгія Філіпчука, міністра охорони навколишнього середовища в уряді Юлії Тимошенко, до 3 років позбавлення волі. Філіпчук засуджений “за перевищення влади і посадових повноважень” під час укладання угоди з юридичною фірмою про надання Мінприроди консультацій під час розгляду спору в міжнародних юридичних інститутах із приводу розірвання угоди, укладеної між урядом і компанією Vanco International ltd. про розробку шельфу Чорного моря. Рішення Уряду про проведення консультацій було колегіальним, але суд чомусь поклав відповідальність на одного екс-міністра, який це рішення виконував. Філіпчук оскаржує вирок суду в установленому порядку, його адвокат Микола Шупеня вважає, що для виправдання екс-міністра в апеляційному суді є всі необхідні підстави. “Згідно з законом, потрібно довести явне перевищення повноважень. А в матеріалах справи зазначено, що це навіть була не ініціатива Г. Філіпчука. Були розпорядження Кабінету міністрів, були доручення прем’єр-міністра Ю. Тимошенко та першого віце-прем’єрміністра О. Турчинова про проведення правового аналізу і т. ін. Тому ні про яке самочинне перевищення тут і мови не може бути”, — зазначає він. “Саме Філіпчук як профільний міністр боровся в судах за шельф Чорного моря, який за безцінь відбирала в держави компанія “Венко”, — заявили в партії “Батьківщина”, за списком якої його обрали до парламенту. Представники Уповноваженого з прав людини зустрілися в Лук’янівському СІЗО з Г. Філіпчуком, якому напередодні в ізолятор тимчасового утримання викликали швидку допомогу у зв’язку з серцевим нападом, і він потрапив у камеру медичної частини слідчого ізолятора. Уповноважена з прав людини Ніна Карпачова назвала другий арешт Георгія Філіпчука брутальним.
Георгій Філіпчук — доктор педагогічних наук, професор, академік Академії педагогічних наук з відділення дидактики, методики, інформаційних технологій в освіті. Родом із Чернівецької області, українець. Починав трудову біографію вчителем історії. Представляючи Народний рух України, в 1996—1998 роках успішно працював головою Чернівецької обласної державної адміністрації. Двічі обирався народним депутатом України по мажоритарному округу і раз — за списком партії “Батьківщина”. Академік Міжнародної слов’янської академії ім. Каменського, член Головної ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка. Автор понад 200 наукових праць із питань розвитку національної освіти, громадянського суспільства, етнокультури й екологічної політики, зокрема монографій: “Розвиток освіти у багатонаціональних регіонах” (1996), “Українська етнокультура у змісті національної загальної та педагогічної освіти” (1996), “Екологія і політика” (в 2 т., 1998, у співавт.), “Громадянське суспільство: освіта, етнокультура, етнополітика” (2002), “Екологічна політика: національні і глобальні реалії” (в 4 т., 2002—2004, у співавт.), “Словник термінів з питань екології, безпеки життя і діяльності” (2003). Судовий вирок Георгієві Філіпчуку, відомому політичному і громадському діячеві, вченому, став ще одним підтвердженням політичного підґрунтя багатьох резонансних судових справ в Україні останнього часу. Це свідчить про “вибірковість” правосуддя та імітацію “боротьби з корупцією”, коли справжні корупціонери залишаються безкарними, а натомість до суду притягуються люди, які багато зробили для держави, але є політичними опонентами влади. Центральне правління ВУТ “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка вимагає неупередженого розгляду справи зі звинувачення Г. Філіпчука і скасування несправедливого вироку.
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · s. 8strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
цілком сформований поет. Ранні вірші ніколи не видавав окремо, а дозовано розчиняв їх у кожній із наступних збірок. Позаяк написане раніше не поступається за якостями написаному пізніше, складається враження раз і назавжди віднайденого голосу. Голос той не мінявся, лишень поглиблювався, виграючи від прямого перегукування з голосами європейських поетів, передусім німецьких і французьких. Орест із тих поетів, чия перекладацька спадщина — органічна частка самостійної творчості. За нечисленними винятками, він перекладав тільки тих авторів, які були йому суголосні. Вони — складова його цілісності. Якщо обіграти назву збірника Ореста “Гість і господа”, то гість у його поетичній господі почувається як у старанно прибраній світлиці, де немає нічого зайвого, всі речі на своєму місці й досить простягнути руку, щоб узяти саме ту з них, яка необхідна. Але ця ясність і доступність часто оманливі, бо приховують багатозначність змісту. В цьому й полягає складність сприйняття цієї поезії. Михайло Орест — поет для людей культури. Він з тих, про яких ка-
І кротість щиросердна, янголина Світилася в піднесеності трав.
Віддаючи себе в любові білій, Розточуючись в тім, що є не я, Стократ, стократ себе душа находить. Благословила доля і мене Спізнати розкіш почувань безмірних; У місті ріднім і в його лісах Зосталася тому душі моєї Частина найдорожча, повнозвучна І повноцвітна. Що вона витає І далі там, в отчизні дорогій, Ти відаєш, о душе всеблагий!
Тепер живу я частю, тільки частю Душі своєї. Бідна є вона, Утомлена і тужна. В тілі тоскнім Вона скитається по чужині, І марна путь її, і плід німий.
О, визволи її з митарства злого, Перенеси, благаю і з’єднай З тим, що творило цвіт її безсмертний — Дай у питомім розпуститись їй, О, душе батьківщини всеблагий!
А оболона тлінна? Хай вона, Тягар невиправданий і немилий, На порох розпадеться. Ти ж пошли По нього легіт. Він на крила візьме Мій прах, полине з ним туди, на схід І над лісами рідними розсипле:
Землі моїй віддай і персть мою!”
* * *
День падає, як птах короткокрилий, З височини непевної — і крик З ним падає на трави побурілі, На чорний і безлистий чагарник.
І здобич ту мисливець хмурозорий Кладе в мішок до вбитих ним птахів, І пахне млосно кров: моїх суворих, Моїх розстріляних і мертвих днів.
* * *
Як чорний корабель, у місто ніч впливає І чорні води йдуть, вливаються без краю В покірні вулиці. Пливе потужне зло, І під напором хвиль у вікнах гнеться скло.
Свічею бідною горить моя молитва — З могутнім мороком яка нерівна битва!
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · s. 8strona oryginału ↗ Упорядник і автор літературно#критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
У домі вічности, могутнім домі Всякчасні будем ми і незникомі. М. Орест оет загадковий, складний, критично прочитаний одиницями. Першу книжку видав у 43 роки. Сліди учнівства, як і фрагменти підрадянської біографії, губляться в тумані невідомості. Постав як
* * *
Священної ностальгії години Зближаються. Я тихо входжу в храм Блаженних спогадів; лунають дзвони, Що їх розхитує нестримний вітер, Гість і посол з покинутого краю.
Я упадаю ниць коло престолу — І серця щиру і гарячу сповідь Дух батьківщини, дальній, чуйно ловить:
“Ти відаєш, о душе всеблагий: У місті, що, як лебідь гордовитий, Стоїть над синню вічної ріки, А в синь небес підноситься беззвучно Молитва свіжа злотосяйних бань — У місті тім росла душа моя, Ліси прилеглі (вівтарі шумливі Нерукотворної краси!) науку Душі моєї гідно довершили — І в цих часах, і в вічності душа Їм дякуватиме, лісам отчизни.
Як часто в їх чертогах був зо мною Учитель мій — нехай легкими будуть Його дороги у ненашім світі! Ласкаво підіймав для мене він Завісу мерехтливу понад входом В гієратичну, безграничну мудрість — І в ті години лісових казань Значливішою видавалась тиша, Розлита між деревами й кущами,
жуть, що вони не від світу цього. У нього мало конкретних ознак земного. З молока повсякдення він збирав вершки: домагався синтезу. Як людина віруюча, поривався до Абсолюту. Це горня муза, яка отрясає порох землі і дивиться в небо. Улюблена лексема Ореста — оболоки. Він, який збагнув “жах тілесності”, усе життя намагався наблизитися до “безбережності сутей”. У цьому його унікальність в українській поезії, де він помилково зареєстрований як “молодший неокласик”. Неокласицизм Ореста вторинний. До нього чи не цілком прикладаються слова, сказані ним про Стефана Георге, якого охоче перекладав: “Його творчість пливла в основному в річищі символізму, але не чужими були
* * *
Пониження духові
* * *
1926
для С. Георге також чари клясицистичного стилю”. Звичайно ж, у сув’язі з ідеалістичною філософією і її “спасенних формул”. Філософія М. Ореста еклектична. Це філософія поета, підвладного захопленням. То маємо чисте християнство, то індуїзм, то суміш того з тим, то буддизм у тій своїй частині, яка не суперечить постулатові “Упанішад” про перевтілення душі згідно із законом карми. Для освоєння Ореста потрібна обізнаність. Тільки тоді стане зрозумілим, чому риби в нього обертаються на птахів, квіти — на мотилів, а гілля дерев — на руки. Орест хотів, щоб його називали поетом лісу. Повторимо услід за І. Качуровським і Соломією Павличко — він справді був ним. Але
Смерть
Лиш сонце молитов спроможне прикликать Сліпучих ангелів непереможну рать.
О смертний часе мій! Уже недовго ждати! Потужне зло заллє свічу мою й кімнати, Ніхто не віджене неситу пітьму пріч — За трепетним вікном клекоче грізно ніч.
1938
Те, що будує святий, руйнує тиран темнодухий, І вівтарі мудреця воїн рубає мечем; Краще б мені не родитись, ніж бачити псів нечестивих, Краще убити себе, ніж загибати від них!
* * *
1939 (у в’язниці).
Тіло собрата, оковане смертю, лежить перед нами; Чуємо туги тягар, чуєм пониження гніт. Що ж несемо ми в глибинах своїх, що видовищем смерті Тяжко понижене в нас? Дух несмертельний. Амінь.
1946
Вгорнулись парки і сади У шати млисті. Дитя, чого шукаєш ти В пожовклім листі?
Квіток не знайдеш ти під ним, Минули квіти. Минає все, як легкий дим, — О тлінний світе!
Весняним кленом я буяв: Та вгасли весни — І цвіт побляк, мій лист опав І не воскресне.
* * *
Я — сум, я — попіл забуття, Я — далі млисті. Кого шукаєш, о дитя, В опалім листі?
1939
його ліс — це не тільки видима реальність, а й ноосфера Вернадського, а й безліч інших значень, тайнопис яких захоплюючий привід для майбутніх досліджень. Оспівані ним дерева постають у найнесподіваніших ракурсах, не раз змушуючи згадати ті сторінки з Фрезера, де йдеться про культ дерев у первісних народів. Пантеїзм, антропоморфізм, як і загалом натурфілософія Ореста підігрівалися ще й близькими йому поетами. Закономірно, що у його перекладацькому набуткові “Дуби” Гельдерліна, “Брати” Бруно Вілле, “Гімн деревам” Отто Ернста, “Липень” Макса Давтендая та інші твори. Езотерика, містика, есхатологія Ореста живилися духом серед-
В глибокому сні моя мила, Незрима очам, говорила:
Я лукам, дібровам, садам Цвітіння душі віддам; Джерела блакиттю очей напою І в них заспіваю про радість мою — І пов’ється в садах голубий фіміам, І стане земля, як храм.
О любі дерева, мовчіть, не шепчіть! Клоніте відраду своїх верховіть: Під вами — мій друг. Він спить.
1935
Я згадую дім старовинний В країні любові гостинній, І парк, і тополі старі Круг нього на тихій горі.
Я згадую сад тріумфальний; Дозвілля моє безпечальне В тім саді, притулку відрад, Чинило свій мудрий обряд.
Там, подруго світла, з тобою Впивав я меди супокою, — Але, коли день западав, Нас голос далекості звав
За межі древесного храму; Обтяжена вітами брама — Спокійна, ясна, без окрас — На поле виводила нас.
Покоїлись доли шавлійні, На обрії піски біблійні Жовтіли; близька небесам, Ріка розливалася там.
А заходу благосне тління Будило по горніх томліннях; На злотний дивилась ти шлях — І сльози сіяли в очах.
1937
Як перейти поріг непереступний, Нерозімкненний розірвати круг, Впустити в мислі пошум життєлюбний І звуки свіжі в запустілий слух?
Хтось глибший є в мені, що він носити Не хоче нуд постарілого Я.
ХХ століття Українські поети · s. 9strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
ньовіччя, уявлення про яке ще й досі в нас однобічне й хибне. Звідти ж його вражаючі апокаліптичні видіння: “Відхід лісу”, “Повстання мертвих” тощо. Поезія Михайла Ореста — рівне меланхолійне світіння душі, яка усвідомила: Ніколи більше в образі людини Не буду я; почнеться інший круг Мого життя… Ні, він, хто спізнав “тяжкі путі скитальної душі”, “скорботний сніг” чужини, не був байдужим споглядальником. По-своєму реагував на те, що відбулося з ним і його поколінням. Його консерватизм — тематичний, версифікаційний, етичний, естетичний — має свої чесноти. Під ним — тверде підґрунтя: високий артистизм, точ-
Розкрий мої нові обличчя, світе! Повинна мати їх душа моя!
Німуєш, владарю, — і зміст відмови Чи я належно угадав: іти Найкраще до великої онови Тропою гіркості і тяготи.
На в’янь мою і втому розсипати Не хочеш ти дарунків і окрас, (На раз один мені далися шати, Вони поблякли: їх минувся час).
І, знаючи потомності дороги, Чаш розбиттям і гашенням принад Готуєш ти мене, тепер сліпого, Піднятися в буття світліший ряд.
1948
* * *
Як ще ти можеш защеміти, серце!
Вночі був приморозок. Сіра повсть Над містом нахололим нависає. Повітря гостре. Тьмяне світло дня Знесилюється в почорнілім парку. Ці ґрати, чорні теж, чому впустити В обладу запустілості не хочуть? Я ж бачу: те, що травниками звалось, Укрив суцільним шаром лист опалий. Лежить він і на лавах побурілих, Покинутих, глухих. Чи в парку цім Бували діти і весна? — Минулість.
А поруч — вулиця. Стоять доми Насумрені, ще більше кам’яні В цій нехоті важкій пустого дня, Що мусив народитися від ночі Морозної, коли упав додолу Останній лист у парках і в серцях. А повз доми, безжально, тупо гнані Бичами Неминучості німої, З гудючим скреготом несуться авта В даль вулиці, де сива каламуть Зливається з сліпою повстю неба В єдине непромокненне тло. — Майбутність.
О, ти ще можеш защеміти, серце?
Я в місті цім прожив п’ятнадцять літ. Чи в ньому я знайду вокзал магічний, Де б від минулого я міг втекти І від майбутнього?..
1961
Липа
Серцем, де сьомий владарствує місяць, я славлю ласкаву Липу, утіху мою, дерево чистих тишин!
Полудень повно розлився: на небі безмірно спокійнім, Стали в дрімоті чуткій білі снопи оболок.
А серед нас єси ти, зелене земне оболоко,
ність, глибина і небуденність психологічних станів, культура мови і почувань. Орест не тільки впадав у дидактику, повчаючи в дусі Горація чи Буало, як слід писати, а й сам вчився реанімувати антику, вдихати життя власного духу в архаїку. Він впроваджував в українську поезію нові розміри, збагачував її ритмоструктурами, навіяними іншими. Як, скажімо, наближеними до прози ритмами німецького імпресіоніста Арно Гольца. Як і Драй-Хмара, Орест оновлював свій поетичний словник, хоч і не всі його словотвори вдалі. Знавець творчості Ореста І. Качуровський зауважив глибокий її зв’язок з європейською музикою, архітектурою, живописом, зокрема з “кошмарами” Гойї. Він же атестував Ореста (поруч зі Свід-
Чаром любовно-святим кличеш мій радісний крок,
Кротості пильна учителько, жоно між древ найлюбіша, Липо, утіхо моя, дерево древніх тишин!
Бджоли цілунком легким припадають до тебе — і довго Легітні струни твої в соняшний простір бринять.
Ти, ароматів шатро, на душу мені навіваєш Казку далеких країн — там народилися ми.
Там народилися ми і туди ми причалимо знову, Радісно ми знесемось в ірій безплотних бувань.
Істину цю нам вістять три голоси, повні поваби: Літа, сердечних глибині ароматів твоїх.
В вірі побожній тобі сліпучі вінки славословлень Я покладаю до стіп, липо, вістунко небес!
1935, 1946
Романс
Повниться вечір сизою млою — Як осінь за літом, тужу за тобою.
Падає в парках лист нездужалий — Дороги мої до тебе запали.
Чи сниш ти, за безкраєм далей укрита, Дорогу до мене — в одежі літа?
Ти літу належиш, воно — з тобою. Якою до тебе дійду тропою?
Мій вік опадає кленовим листям, Мій присмерк витає в вечорі млистім.
Я осені повен, я — біль тривоги: Не зійдуться наші ніде дороги!
27.X.1950
* * *
Н. Г.
Як збережу твій образ? Суєту Приносить часу біг і глушить пам’ять, Біль родить біль, біда зове біду — І вир шумить, виснажуючи пам’ять.
А те, що в ароматній тиші дна Від будня і від я сховала пам’ять, Розкриє тільки в судний день вона, У світову вливаючися пам’ять.
1951
зінським і Плужником) як поета абсолютно вільного від російських впливів — рідкісне явище в українській поезії. Статика написаного Орестом — це статика звеличених ним дерев як стану самозосередження, повного вищого змісту. Недарма поет узяв за мотто до одного з віршів рядок з індійської мудрості: дерево — найстарша людина. З цього ж стану і все краще з ним створеного. Самоцитація: “Дивна річ: інтелігент, якого двічі арештовували, піддавали тортурам у сталінських таборах, лишив по собі фактично не акцентовані свідчення про ці сторінки своєї біографії і долю свого покоління. У цьому пункті Орест різко відрізняється від близького йому Клена. І це при тім, що він був свідомий: правда не за Тютчевим з йо-
* * *
* * *
НАПИСИ
На фронтоні дому
На фронтоні театру го знаменитим: “Блажен, кто посетил сей мир в его минуты роковые”, а за ним, Орестом: “Нещасний той, хто світ земний одвідав в його фатальні демонічні дні”. Він із тих рідкісних особистостей, які подолали тяжіння часу і в такий спосіб утвердилися у своїй правоті. Це треба розуміти, навіть маючи на увазі “Повстання мертвих” та інші відомі його речі. Орест, можливо, єдиний з поетів явив приклад тієї внутрішньої свободи, яка не вичерпується незалежністю від репресивного режиму. Він дошукувався першооснов світового зла, вірив у непорушність й універсальність естетичних принципів. Віра вразлива, але йдеться про природу складності у персоналізованому вияві, тому важливі усі її складові”.
На башті пізній час пробив уже годинник, І з-за ніздрястих хмар самотній місяць виник, І в парк поглянув він, де в стрункості тишин, Всевладний юністю, жіночний пах ясмин...
* * *
Коли на схилі літ звемо тебе, любове, Щоб скостенілих туг послабились окови, Ти пахнеш, як ясмин, — але чи приймеш нас, Свідомих, що пробив глухий і пізній час?
1951
Як довго Скучала плоть. Невільниця сама, Вона надщерблений скувала дух — І дух мовчав під верствами тяжкими…
Промов, заговори устами неба Ти, що мене потужно пробудила Колись для горньої тропи, для видив Крилящих і для легкості богів, Коли тисячостінна тане самість.
* * *
Якщо ж, о рятівнице яснодарна, Ти не спроможешся під ваготою Минущих і приземних діл і дум На слово, виплеск безбережних сутей, — Тоді позич божественної мови Від леготу в янтарний літній день, Від аромату лип, від надвечірніх Лісів і лук — позич і не німуй!
Схили ласкаво слухи до благання Безумного: години є і дні, Коли закляклий в путах земнородний, Збагнувши жах тілесності в людині, Осяйних прагне доказів на те, Що ми не можемо назвати повно, Осяйних доказів — через людину, Людину саме.
1947
* * *
Відкіль прийшов я і куди піду, Не знаю сам. На утлім перехресті Доріг мого пришестя і відшестя Я дім поставив і смиренно жду: Все стале і незмінне поза мною Будується незримою рукою. Буття є таїна. І лиш одно Відчути малості моїй дано: У домі вічності, могутнім домі Всякчасні будем ми і незникомі.
1948
Життя людей коротке, і трудна Путь до мистецтва. Світла досконалість Зворотні має — тьмяні — імена:
Поезія Ореста як сплеск духовного патриціанства — рідкісне явище на вітчизняному ґрунті. Він був і лишається поетом для небагатьох. Цьому сприяла упереджена чи й немудра критика. Не вельми делікатно обійшовся з ним Ю. Шевельов, який сповідував літературну віру на межі “зсувів стилів і жанрів”. Він закидав Оресту “самообмеження до молчалінських чеснот”, надмірну точеність і “зануреність в себе”. Називав поетом “малого діапазону”, поезію — мілкою, душу автора — маленькою. І це про душу, здатну підніматися у горні сфери! Душа ця вміла чинити опір не тільки чарам класицизму, а й — що набагато важливіше — приземленості існування, чим утвердила своє місце серед найглибших поетичних душ “у домі вічності”.
Біль пориву і праць тугу тривалість. Але тим щасніше в легкий простір Виводить душу досконалий твір; Звитягу радісну несе прекрасне: В житті дочаснім знати понадчасне.
1949
Душа заблукала в полоні дощу. З полону дощу як ти вийдеш, душе? Для чого підносиш в туманах свічу? Свічу ту лиш чудо тобі збереже.
Як доля — цей дощ. Він безжальні бичі Вганяє в тумани, нічні і сліпі. Душе, що блукаєш між млами, вночі, Якої потіхи діждатись тобі,
Тобі, що несеш найотрутнішу з мук, Що мусиш нести найпідступніше зло: Розлуку, яка є найтяжча з розлук: Розлуку з усім, що тобою було.
1953
Я не скажу тобі: моя любове! Я не прошу тебе: зо мною будь! Крізь води часу, тьмяні і смеркові, Лежить моя тонка, самотня путь.
Моя самотня путь! В важкім безкриллі Глушіє серце і пустіє ум, І тільки день у день сухої хвилі Докучливий і монотонний шум.
Сіріє рань розстання. І палати В мені не буде мука і одчай: Бо щільним панцером колишні втрати Стоять круг серця мойого. Прощай!
І не помислиш ти ніде, ніколи, Що піднести життя похилу вісь, Що заворожене прорвати коло Тебе я німо прикликав колись.
І, щоб пробитися крізь зловорожу Темницю вод, своє тяжке житло, Душа, весніючи востаннє, може, Тобі, незрячій, віддала весло.
1947
Пізні вруна (їх гноблять Тумани, мороз і сніг) В полум’ї літа благім Житом розкішним житимуть.
Пізні слова (як важко Рости їм крізь лід і біль!) В обіймах слів молодих, Повних любові, житимуть,
Пізні душі (їх мучить Все, що було і є) В душах доби, що гряде, В душах ранкових житимуть!
Закінчив 7.II.1962
Традиційна культура · “Позаду сім тижнів Великого посту, радісне приготування до зустрічі з Днем Світлого Воскресіння Господнього”. · s. 10strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
му зауважимо: така прагматичність не заперечувала щирої віри. Першого дня люди відпочивали, в гості не ходили, “трималися своєї доми”, як казали. У другій половині дня молодь збиралася коло церков і дзвонила в усі дзвони. Цей веселий передзвін лунав у твоєму селі, сусідньому — і здавалось: то дзвонить саме небо і твоя душа сама співає. Другий день Пасхи був колись на Волинському Поліссі своєрідним Днем матері. Вважалося неписаним законом “ходити в гости до матира”. Ще міг бути живим батько, в сім’ї також ще могли рости й менші діти, але ходили в гості до матері, що було своєрідним виявом її пошанування. Рано-вранці цього дня хрещеники ходили ранцювати, тобто відвідували хрещену матір, яка наділяла маленьких відвідувачів крашанками, іншими словами кажучи, давала ранець. Вочевидь, така назва походить від слова рано. У деяких інших селах такий дарунок мав назву волочебне. Упродовж усіх святкових днів старші ходили в гості один до одного, діти гралися на вулиці, на вигоні. Багато забав було пов’язано з яєчками: ними билися, викачували, воскували тощо. До речі, таких ігор не уникали і старші. Бите яйце мало назву битка, битуха, хращ, хрущик і діставалось тому, чиє яєчко лишалося неушкодженим. На Великдень суворо заборонялося працювати — порушників карав сам Господь. З цього приводу існує чимало переказів про таких переступників. У Камінь- Каширському районі між селами Нуйно та Сошичне, Фаринки і Тоболи є урочища з промовистою назвою Провалля. Саме в цих місцях колись провалилися під землю селяни, які виїхали цього дня у поле орати. Якщо на Пасху прикласти вухо до землі, то можна почути, як хтось гукає із прірви: “Гаття! Гей! К собі!” То з того світу звучать голоси-застереження нам, нині сущим. На Провідному тижні колись, починаючи від середи, працювали, проте в середу, яку вважали десь сухою, а десь градовою, заборонялося щось городити, аби не накликати посухи чи граду. В посушливе літо громада пригадувала: хто ж то городив цього дня, і гуртом йшли до загородженої нивки та розкидали жерді по полю. Четвер вважається Великоднем вмерлих, а тому ходили на цвинтар, прибирали могилки ближніх і сам цвинтар. У деяких селах у середу ввечері накривали стіл як на Пасху, клали також свічку та сірники, аби померлі предки могли відзначити свій Великдень. На Проводи, коли живі христосуються з померлими, моляться за упокій їхніх душ, замовляють спеціальну службу, вважають своїм обов’язком відвідати їхні могилки, завершуються великодні свята.
Діти з “Шансу” провели для фран& цузьких ровесників майстер&клас. А на завершення всі переглянули цікавий фільм про маленьку героїню Настю Лале& тіну, танцівницю на візочку, яка теж була на цій зустрічі.
Традиційна культура · “Позаду сім тижнів Великого посту, радісне приготування до зустрічі з Днем Світлого Воскресіння Господнього”. · s. 10strona oryginału ↗ Олександра КОНДРАТОВИЧ, почесний краєзнавець України
Великдень. Великий день. Найвеличніший день. Свято зі свят. Хоч би яке визначення використав, а все видаватиметься, що його недостатньо, аби передати в ньому велич цього празника душі. Позаду сім тижнів Великого посту, радісне приготування до зустрічі з Днем Світлого Воскресіння Господнього. Ще руки роблять ту чи ту роботу, а в серці вже органно звучить хорал: “Христос воскрес!” — “Воістину воскрес!” Пасхи з великою радістю чекають і старі, й малі. Усі в цей час сповнені надії на незвідане торжество у світі любові, тепла, світла, чистоти, добра і правди. Тож усі підготовчі роботи виконуються з особливою ретельністю. Подвір’я, господарські приміщення бездоганно прибрані, кімнати побілені, вичищені, колись на стінах у селянських хатах замінювали рушники зі скромною вишивкою та ткацтвом на рушники з яскравими кольорами. “Усе робиш з такою радістю, — зізнавалась колись моя родичка із села Кримного Камінь-Каширського району Настя Тараканець, — мовби на тебе дивиться Сам Бог”. Присутність Всевишнього відчувається повсюдно. А головне — Він живе у кожній душі. З особливою ретельністю готувався великодній кошик. У ньому має бути паска, ковбаска, свячене яєчко, шинка, корінець хрону, давніш селяни клали сюди клинчик запеченого в печі сиру. У деяких селах разом із харчами ставили й горнятко з водою, яке ще не використовували. Цією водою по поверненні з храму господар, линувши дещицю в колодязь, кропив домочадців, худобу, господарські приміщення, хату. Заможні господарі запікали на Великдень поросятко. Воно було предметом особливої гордості, тому доставляли його на освячення в інший спосіб. У с. Ворокомлі (Камінь-Каширський район) хазяїн із тонких дощечок виготовляв невеличкі саночки, вистеляв їх добірним сіном, а господиня накривала сіно чистенькою лляною скатертинкою і викладала поросятко, яке закріплювали на саночках, і так, не накриваючи, везли до церкви. У моєму рідному Кримному для цього делікатесу використовували окремий кошик. Настрій володарів такої смакоти, либонь, найкраще може передати пісенька, колись дуже поширена в народі: Ой гоп, таки все: Макар паску несе, Макариха — порося, Наджиджурилася. Сиріч, запишалася, загордилася. До церкви йшли цілими сім’ями, разом із дітьми. Аби вони не спали, матері
Фото Оксани Цеацури повчали: “Не спіть, дітки: сеї ночі Бог долю ділить. Як будете спати, то Бог не наділить вас доброю долею”. І така засторога переконувала якнайкраще. Люди щиро молилися, вірячи, що в цю ніч молитви йдуть просто на небо, і Бог їх обов’язково почує. Притомившись, виходили на хвильку на подвір’я, грілися коло вогнища. Колись під час Всеношної біля церков розпалювали багаття. Для цього сюди заздалегідь звозили сухі дубові пеньки, старі колоди. Вони горіли довго і не диміли, від них було багато тепла. Повернувшись із храму, родина на чолі з господарем тричі обходила хату і вже потім заходила в приміщення. Святочний сніданок розпочинався з молитви, привітання голови родини: “Христос воскрес!” Споживали свячене при запаленій свічці. Десь розпочинали трапезу зі свяченого яєчка та паски, а десь спочатку кожен мав відкусити та з’їсти шматочок свяченого хрону, аби бути міцним і здоровим, “жилавим”, казали. Решту корінця буде висушено, і влітку, коли почнеться збір чорниць, матері зав’язуватимуть його шматочок у кінчик хустинки, яку пов’язуватиме донька, йдучи до лісу. Це має захистити її від укусу гадюки.
Рівненська гігантська писанка сув’язь поколінь. Прикметно, що Рівне має намір створити ще одну писанку, аби вона залишилася на рідних теренах.
Віра в Бога була настільки сильною й незаперечною, що все, що пов’язувалося зі Світлим Господнім Воскресінням, надто речі, які використовувалися під час богослужіння, набували в очах вірян магічної сили. Наприклад, портовинка чи рушник, якими накривали пасхальний кошик і які освячувалися разом з їстівними припасами. Першу використовувала баба-повитуха при важких пологах: розстеливши на підлозі, переводила через неї породіллю, аби полегшити й прискорити порід. Молода напередодні весілля перев’язувала рушником вишеньку або яблуньку, щоб під час урочистостей не було дощу. У багатьох селах обов’язково залишали шматок освяченої паски і використовували його, якщо корова не могла розтелитися. Переказують, ці заходи допомагають. Можна навести й інші приклади. Скажімо, дуже прискіпливо ставилися до спожитого за столом — не викидали жодної кришечки, їх додавали в корм курям, шкаралупки яєчок, особливо освячених, ретельно збирали й викидали в проточну воду або при посадці картоплі клали в лунки, що мало забезпечити гарний урожай бульб, виносили в поле та висипали в місцях, де росте осот, аби його позбутися і т. ін. І при цьо-
Традиційна культура · “Позаду сім тижнів Великого посту, радісне приготування до зустрічі з Днем Світлого Воскресіння Господнього”. · s. 10strona oryginału ↗ Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл.
У рамках підготовки до Всеукраїнсько& го фестивалю писанок Рівне вирішило ко& зирнути мегавитвором, який виготовили зі спецпластику на заводі імені Антонова. Його розписували чотири художники про& тягом півтора місяці. Це викладачі худож& ньої школи писанкарка Наталя Дребот і троє майстрів Мартиненків. Наразі у Рів& ненському торговельному центрі “Еква& тор” роботу виставили на огляд. Потім пи& санку перевезуть на Майдан Незалежнос& ті, аби рівненці могли помилуватися нею на Великдень. А далі її повезуть до столи& ці, де вона візьме участь в акції “Парад пи& санок”. Рівненська “конкурсантка” мальовни& ча. Її (а це 30 квадратних метрів площі) вкрили давніми узорами, своєрідними по& ліськими оберегами. Тут косий хрест, сіль& ська ідилія, зірки, овочі. А ще сучасні сти& лізовані мотиви, виконані в техніці псев& дотравлення. В основу композиції покла& дене символічне дерево життя — як
Традиційна культура · “Позаду сім тижнів Великого посту, радісне приготування до зустрічі з Днем Світлого Воскресіння Господнього”. · s. 10strona oryginału ↗ Сергій КОРНІЄНКО, м. Чернігів Фото автора
Незвичайний майстер&клас із писан& карства відбувся у Чернігівському просві& тянському культурно&мистецькому центрі “Інтермеццо”. Бажання навчитися розпи& сувати писанку виявили діти з Франції, які нині живуть і навчаються в Славутичі. Секретами писанкарства ділилась і навчала Ольга Костюченко, відома черні& гівська майстриня з вишивки, лялькарка і писанкарка. А Тетяна Жогалко, керівник Центру і міської організації суспільної служби України, розповіла про традиції розпису писанок. Діти ознайомились із виставкою з мистецької галереї “Круті Сходи”, а це писанки, яйця з кераміки і скла і вироби, створені дітьми&інвалідами з громадської організації “Шанс”. Фран& цузькі гості мали змогу подивитися вити& нанки і навіть повчитися техніці їхнього ви& готовлення.
Духовний простір · “Христос Воскрес!” “Воістину Воскрес!” · s. 11strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
забуваючи про своє вічне призначення. Апостол Павло ясно говорить: “Невже не знаєте, що неправедники Царства Божого не успадкують? Не обманюйте себе: ні блудники, ні ідолослужителі (а ті, що поклоняються мамоні, тобто багатству, також є ідолослужителями. — П. Ф.), ні перелюбники… ні злодії, ні лихварі, ні п’яниці, ні хижаки — Царства Божого не успадкують” (1 Кор. 6: 9–10). Але правдиві християни, які є такими не за назвою, аза суттю, готуються до вічного життя. Серед мінливого земного життя воскресіння Христове дарує душі християнина велику втіху і відраду. Воскресіння Христове дарувало нам віру, сильнішу за земні страждання. Воно дає нам силу перемагати їх, бо радість Воскресіння Христового для всіх християн є джерелом світла, миру, любові, мужності й сили. У ці пасхальні дні сердечно вітаю вас, преосвященні архіпастирі, боголюбиві пастирі, чесне чернецтво, дорогі браття і сестри, зі святом світлого Воскресіння Христового. Поздоровляю з Пасхою Христовою Президента України Віктора Януковича, Український уряд, Верховну Раду, Збройні сили України, всіх християн України і весь український народ. Сердечно вітаю всіх українців у Європі та Азії, в Канаді, Америці та Австралії. Нехай оновить воскреслий Господь Ісус Христос наші духовні й тілесні сили на добрі діла для блага нашої Української держави та українського народу. Нехай Христос Спаситель приведе Українське Православ’я до єдиної Помісної Української Православної Церкви. Йому слава і поклоніння на віки віків. Воістину Христос Воскрес! Філарет, Патріарх Київський і всієї Руси—України ський світ. У його особі ми сьогодні бачимо, що жодні людські перепони та військові кордони не здатні стримати всеохопну та об’єднавчу могутність вічної радості Христа, якою живе і зростає Його воскресла Церква. Дорогі у Христі! У цей світлий празник Воскресіння Христового хочу завітати з пасхальним привітом до оселі кожного з вас. Нехай слова найдавнішої апостольської проповіді “Христос воскрес!” залунають сьогодні всюди, де б’ється українське серце, та покличуть його до радості та єдності зі своїм братом і сестрою. Поділімося нині свяченим з усіма, хто потребує, та донесімо цю радість до кожного, хто сумує. Нехай світло Христа, який переможно виходить із гробу, просвітить кожного з нас, дасть силу та впевненість, зміцнить у вірі, надії, любові та дарує свій мир. Христос воскрес!
g СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 3 квітня/31 березня 2012 року Божого
Духовний простір · “Христос Воскрес!” “Воістину Воскрес!” · s. 11strona oryginału ↗ Преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям, чесному чернецтву та всім вірним Української Православної Церкви Київського Патріархату
Дорогі браття і сестри! ХРИСТОС ВОСКРЕС!
Найбільшим злом, яке існує у світі, є смерть. Люди помирають не тому, що життя для них стає тяжким, а тому, що через гріх першої людини, Адама, смерть увійшла в їхню природу. Людина не хоче помирати навіть тоді, коли тяжко хворіє і через старість стає непрацездатною. Чому вона не хоче помирати? Тому що її природа створена Богом для життя вічного. Будучи свобідною, людина обрала не життя, а смерть: через гріх Адама смерть пошкодила людську природу, яку оновити людина не могла. Не могли цього зробити й ангели, оскільки людську природу створили не вони. Людину створив Бог! Тому оновити,
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
“Небеса достойно нехай веселяться, земля ж нехай радіє, нехай же святкує увесь видимий світ і невидимий, Христос бо воскрес — радість вічна!” Воскресна Утреня, Канон Пасхи
У цей урочистий день Воскресіння Христового Його Церква, сповнена небесним світлом, оспівує Господа, який переможно виходить із запечатаного гробу. “Світло світить у темряві, і не пойняла його темрява”, — проголошує у цю пасхальну ніч євангелист Іван (Ів. 1, 5). Як темрява не може зупинити чи обмежити світла, так само смерть і гріб не змогли втримати Джерело життя — нашого Спасителя, який наповнює сьогодні Всесвіт своїм світлом і своєю благодаттю. “Небеса достойно нехай веселяться, земля ж нехай радіє!” Сьогодні радість і веселість об’єднує небо і землю в єдину пасхальну Літургію, в якій звучать і наші великодні піснеспіви. У своєму воскресінні Спаситель, який перемагає смерть, повертає єдність душі й тіла людській істоті, а разом із цим збирає воєдино все видиме і невидиме створіння, що було відчужене між собою через гріх людини. Гріх є найбільшим нещастям людини, бо позбавляє її приязні з Богом, вносить поділ і розбрат у суспільство, завдає страждань усьому створеному. Про це свідчить святий Павло, коли в Посланні до римлян каже: “Очікуючи визволення від рабства тління, на свободу слави дітей Божих… усе створіння понині стогне і разом страждає у тяжких муках” (пор. Рим. 8, 21—22). Воскреслий Христос сьогодні приносить дітям Божим довгоочікувану свободу, а разом із ними єднає в одне ціле весь Усесвіт. Ось чому цього дня небеса та земля разом достойно радіють і веселяться! Своїм переможним виходом із гробу Господь усуває всі перепони до єдності Всесвіту зі своїм Творцем. Виходячи з Пекла, він ламає ворота смерті — те, що відділяа це значить, подолати в людській природі смерть, міг тільки її Творець, тобто Бог. Зі Свого чоловіколюбства Син Божий втілився, став людиною, постраждав на хресті, помер і на третій день воскрес — і таким чином подолав смерть у людській природі. Якби Син Божий не втілився і не став людиною, Він би не помер; а якби не помер, то і не воскрес і не переміг би смерть у людській природі. А це означає, що смерть продовжувала б панувати над родом людським. Сьогодні ми святкуємо “смерті умертвіння… іншого, вічного життя початок…” (7 пісня Пасхального канону). В пасхальні дні у храмах за богослужінням постійно звучать слова “Христос Воскрес!”, на які відповідаємо: “Воістину Воскрес!”. Якщо в когось немає віри у Воскресіння Христове, то навіщо відповідати “Воістину Воскрес!”? Не треба говорити неправди! Чому ми радіємо?! Адже воскрес Христос, а не ми. В тому то й справа, що воскресіння Христове безпосередньо стосується кожного з нас. Як через тілесного родоначальника людства Адама, який ввів у людську природу смерть, підкорилися закону смерті всі люди, з’єднані з ним через тілесне народження, — так у духовному родоначальнику Ісусові Христі воскреснуть усі, духовно відроджені Ним, з’єднані з Ним вірою (див. 1 Кор. 15: 20–22, 47–48). Те, що відбулося з Адамом, перейшло на весь людський рід. Тому те, що сталося з Ісусом Христом, у свій час звершиться над усім людством. Апостол Павло ясно і впевнено свідчить: “Як в Адамі всі вмирають, так у Христі всі оживуть” (1 Кор. 15: 22). Ми помираємо тому, що споріднені з Адамом померлим, а воскреснемо через те, що хрещенням з’єдналися з воскреслим Христом. Підсвідомо ми радіємо тому, що Син Божий Господь наш Ісус Христос оновив нашу занепалу природу, а це означає, що ми воскреснемо тілами для життя вічного. Померлі продовжують існувати душею, оскільки вона створена безсмертною за своєю природою. Але, живучи на землі, людина чинить добро чи зло не тільки душею, а й тілом, — тому тіло також повинно або блаженствувати, або страждати у вічності, відповідно до того, яким було проваджене життя на землі. Тому нас не повинно турбувати питання: воскреснемо ми чи ні. Якщо Бог сказав: воскреснуть усі люди, — значить, так і станеться. Воскресне кожна людина, незалежно від того, вірить вона в це чи не вірить. Загальне воскресіння залежить не від людини, а від Бога, від Його всемогутності. Спаситель наш Ісус Христос твердо обіцяв: “…Я живу, і ви будете жити” (Ін. 14: 19). Переважна більшість людей не думає про вічне життя, про воскресіння. Вони присвячують себе тимчасовому, земному,
Духовний простір · “Христос Воскрес!” “Воістину Воскрес!” · s. 11strona oryginału ↗ Високопреосвященним і Преосвященним Владикам, всесвітлішим, всечеснішим і преподобним отцям, преподобним ченцям і черницям, дорогим у Христі мирянам Української Греко-Католицької Церкви ло людину від Джерела життя, її Творця, і сповнює її безсмертям. Сьогодні з нами “нехай же святкує увесь видимий світ і невидимий”! Змістом і глибинною основою пасхальних святкувань є спільне переживання єдності всього світу в Христі. У цьогорічному святкуванні Пасхи Господньої ми, вірні Української Греко-Католицької Церкви, покликані ще і ще раз відкрити для себе воскреслого Христа як непорушного каменя єдності нашого народу. Святкуючи сьогодні перемогу нашого Спасителя над смертю, зруйнуймо світлом Його воскресіння всі поділи і ворожнечі, видимі й невидимі, які розбивають наше суспільство в його громадському та церковному житті. Божественний Спаситель застерігає нас: “Кожне царство, розділене в собі, запустіє” (Мт. 12, 25). Воскреслий Христос у своєму тілі подолав протистояння, незгоди і суперечності, які загрожують людині, окремим народам і всьому людству. Він і нашому українському народові прагне принести мир і поєднання. Однак ми мусимо відкрити свої руки, щоб прийняти цей дар із рук воскреслого Спасителя. Відкрити руки означає: позбутися власних амбіцій, самолюбства, користолюбства; поставити добро народу понад власні інтереси чи інтереси політичних партій; бути готовим вийти назустріч ближньому там, де йдеться про загальне благо. Осяяна світлом Христового воскресіння віруюча людина не може дивитися на іншу людину через призму ненависті чи помсти, вона готова пробачити навіть ворогові і примиритися з ним. Хто не здатний до прощення, той не зрозумів того великого послання, яке приносить нам
Спаситель із гробу — послання єдності та миру. Увесь видимий і невидимий світ сьогодні навчає нас, що неможливо пережити всю повноту великодньої радості, живучи в полоні власної відокремленості: особистої, національної чи навіть політичної. Вповні святкувати Пасху Господню та відчути всеохопну радість зустрічі з Воскреслим ми можемо лише разом, зруйнувавши силою Спасителя все, що нас роз’єднує. Про це пише апостол Павло: “Він — наш мир, він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка було перегородою, тобто ворожнечу, своїм тілом… щоб із двох зробити в собі одну нову людину, вчинивши мир між нами” (Еф. 2, 14—15). Наше пасхальне побажання — щоб як у єдності й мирі Христовому святкує сьогодні все видиме й невидиме, так само, щоб у мирі та єдності скріпився сьогодні благодаттю та життям Воскреслого весь український світ! “Христос бо воскрес — радість вічна!” Цьогорічний Великдень ми переживаємо, вдивляючись у невмирущу постать слуги Божого Патріарха Йосифа (Сліпого). Він, як незламний етнарх — батько нашого народу, не пішов на компроміс із злом і тому об’єднав у своїй постаті різні середовища українського світу: в’язнів сталінських концтаборів, вірних переслідуваної “мовчазної” Церкви та всіх українців “у розсіянні сущих”, які, за дивним Божим промислом, принесли нашу Церкву в різні континенти Земної кулі. Його визволення з ув’язнення близько півстоліття тому подібне до переможного виходу воскреслого Христа з гробової темниці, промінням пасхальної радості освітило, пробудило і зібрало воєдино весь україн-
Духовний простір · “Першочергове завдання кожного вірянина — вивчати, засвоювати православне богослужіння”. · s. 12strona oryginału ↗ — Ваше Високопреосвященство! Українська Православна Церква Київського Патріархату поклала на Вас багато послухів: це насамперед архієрейське служіння, керівництво Переяслав-Хмельницькою єпархією, опіка над давнім столичним Видубицьким монастирем, виховання майбутніх пастирів у Київській православній богословській академії, ректором якої Ви є. Ви користуєтеся повагою та авторитетом серед духовенства і парафіян, тому, звичайно, у мене до Вас багато запитань як до архіпастиря. От, здавалося б, уже ніхто не перешкоджає людям вірити в Бога, ходити до церкви, виконувати заповіді Божі, жити відповідно до них, чому ж цього не відбувається? — У нашій країні десятиліттями руйнувалася віра та духовність, тому не варто сподіватися, що народ раптово, опам’ятавшись, відійде від атеїзму до вершин православ’я. За висловом церковного письменника ІІІ ст. Тертуліана: “Душа за природою християнка”, тому кожній людині властивий пошук Бога. Проте якщо людина не стає на правильний шлях духовного збагачення у Христі, то в її душі формується псевдодуховність, що виявляє себе у марновірствах, східному окультизмі тощо. Якщо така людина й приходить до храму, то вже з підготовленим планом “перебудови” Церкви, бажаючи змінити її під себе, зважаючи на власні переконання і погляди на світ. Тому завдання Церкви — показати цій людині справжній сенс християнського життя, завдання Церкви у світі. — Є таке, на жаль, сьогодні маловідоме пересічному громадянинові слово “воцерковлення”. Наповніть його істинним змістом… — Більшість населення України зараховує себе до православних, причому половина з них визнає себе вірними Української Православної Церкви Київського Патріархату, яка посідає перше місце серед українських Церков за чисельністю вірян. Але, на жаль, переважна більшість громадян України лише “номінальні”, а не “практикуючі” християни. У церковному середовищі їх жартома називають “пасхальними” християнами через те, що все церковне життя цих людей обмежується освяченням пасок у день світлого Христового Воскресіння чи набиранням свяченої води на Богоявлення. Тому виникає необхідність приводити до Христа тих, хто хоча і є охрещеними, але перебувають поза спасительним кораблем Церкви. Воцерковлення і є свідомим входженням у життя Церкви, регулярною участю в її таїнствах і насамперед у святій Євхаристії. — А чи не є перепоною на шляху людини до храму Божого розбрат між церквами і конфесіями? — Усі соціологічні опитування, які проводилися в Україні з часу проголошення незалежності, свідчать, що Церква в очах суспільства користується найбільшою довірою. Але сам факт розділення українського православ’я негативно впливає на здійснення Церквою Своєї спасительної місії у світі. Роз’єднаність українського православ’я послаблює його вплив на суспільство, призводить до того, що Церква не виконує повною мірою свого призначення. Якби Церква була єдиною, зникло б багато перепон, які ускладнюють душпастирське служіння у лікарнях, хоспісах, війську, місцях позбавлення волі. Розділена Православна Церква не може сприяти і єднанню народу, який штучно розділяють на ґрунті мови, національної належності, регіону проживання. Тому противники православ’я прагнуть і роблять усе можливе й неможливе, щоб у нас не було єдиної Помісної Православної Церкви. — Поясніть тоді, Владико, на чому ґрунтується право українців на свою Помісну автокефальну Православну Церкву? — 34-те Апостольське правило говорить, що “єпископам всякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу”. Це апостольське вчення, якого мають дотримуватися всі православні. На Помісному Соборі 1—3 листопада 1991 р. Українська Православна Церква проголосила свою автокефалію — повну адміністративну незалежність при збереженні повної єдності віровчення, богослужіння та церковного устрою з усіма Помісними Православними Церквами. Київський Патріархат став Помісною Українською Православною Церквою, проте поки не єдиною. Тому потрібно докладати всіх зусиль для об’єднання українського православ’я, яке обов’язково відбудеться. — Християнство опановувало людськими душами завдяки подвижництву апостолів, їхньому душпастирському подвигу, бо вони, виконуючи заповідь Спасителя, йшли до людей, навчаючи і просвічуючи. Видатними духовними пастирями українців були митрополити Київські Михаїл, Іларіон, Климент Смолятич, Петро Могила, митрополит Іларіон (Огієнко)… Традиція просвітництва, на жаль, була перервана 1917 року, а з нею і потреба в душпастирстві. Можливо, сьогодні українці потребують такого відкритого проповідництва Слова Божого поза храмом? — Пастирське служіння не вичерпується богослужінням, воно складається з різних речей: священик повинен проповідувати слово Боже, займатися душепіклуванням, душпастирством. Пастир повинен дбати про організацію при парафії та належний рівень діяльності недільної школи для дітей і дорослих. Тут відбуватиметься процес виховання любові до Бога і людей, благоговіння перед Церквою і її таїнствами. Недільна школа повинна спонукати людину до усвідомленого церковного життя. Потрібно йти в школи і виші, публікуватися в газетах, виступати на радіо й телебаченні. Православна Церква в усі часи і в різних умовах свого існування ніколи не нехтувала і справами милосердя, заохочуючи окремих своїх членів до посиленого служіння хворим. Сьогодні при лікарнях відкриваються храми і каплиці, що істотно полегшує священикові його пастирську працю серед хворих. І можна із впевненістю сказати, що в тих лікарнях, куди регулярно приходить православний пастир, перебування пацієнтів, часто довге і томливе, стає легшим у душевному плані. Пастирі повинні брати активну участь у допомозі хворим на алкоголізм і пияцтво, наркозалежним і їхнім родичам. Сьогодні в багатьох єпархіях існують різні форми реабілітаційної діяльності. Усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом і людьми, Церква вважає своїм обов’язком дати духовно-етичну оцінку й епідемії ВІЛ/СНІДу. Церква силами її священнослужителів і вірних має зробити все можливе для того, щоб спроби людей із ВІЛ/СНІДом прийти у Церкву по підтримку й утіху не зустріли холоду байдужості, відчуження, а тим більше презирства й осуду. Пастирська турбота Церкви щодо військових пояснюється особливими умовами військового життя, яке випадає переважно молодим чоловікам, часто відірваним від своїх орієнтирів і від цивільного життя, і ця турбота Церкви проявляється здавна. У всі часи військові священики проповідували любов до Батьківщини, мужність і здатність до опору, піклування про поранених, рятували душі, хоронили вбитих, заспокоювали людей, розвивали в собі і в людях довкола потребу в молитві, виявляли готовність присвятити себе справедливій справі. Саме тому православний пастир не повинен чекати, поки людина якоюсь своєю течією прилине до храму: він перший має іти назустріч. — Чи не порушуються у храмах Московського Патріархату, де правиться церковнослов’янською мовою, а проповідується російською, заповіти Божі говорити пастирям із кожним народом його мовою? — Апостол Павло в Посланні до коринфян аргументує право Церкви говорити з народом тільки зрозумілою мовою: “Хто говорить незнайомою мовою, той говорить не людям, а Богові; тому що ніхто не розуміє його… Хто говорить незнайомою мовою, той повчає себе… Якщо я прийду до вас, браття, і буду говорити незнайомими мовами, то яку вам принесу користь… Бо коли я молюся незнайомою мовою, то хоч і дух мій молиться, але розум мій лишається безплідним! Але в церкві хочу краще п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших наставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою!” (1 Кор. 14: 2— 19). Завдяки невтомній праці Святійшого Патріарха Філарета Українська Православна Церква Київського Патріархату володіє практично всіма необхідними книгами для відправлення богослужіння українською мовою. Це, звичайно, значно сприяє розумінню богослужбових текстів. Православне християнське богослужіння глибоко символічне, тут немає якихось зайвих рухів і виголосів. Тому на священику лежить відповідальність за те, щоб у свідомості людини обряд не став якоюсь відокремленою магічною дією. Першочергове завдання кожного вірянина — вивчати, засвоювати православне богослужіння не лише із зовнішньої, а й із внутрішньої сторони. У цих богослужбових текстах міститься вся глибина догматичного Передання Православної Церкви і вся глибина та висота її морального вчення. — Владико, наближається великий день Воскресіння Господнього… Що Ви побажаєте нашим читачам? — Дорогі читачі, браття і сестри! Сердечно вітаю вас зі світлим Христовим Воскресінням — Пасхою Христовою і благаю Всемилостивого Бога, щоб Він зі Своєї милості послав нам дух мудрості, дух терпіння, дух стійкості, дух смирення, дух миру, дух радості, дух любові, щоб ведені цими чеснотами ми осягнули той духовний скарб, який стане причиною нашого блаженного життя у вічності. Нехай вселенська радість Воскресіння Христового наповнить наше єство вірою і любов’ю. Вселить у нас непохитну впевненість у те, що якщо воскрес Христос, то і ми житимемо, якщо воскрес Христос, перемігши смерть і всяке зло, то і ми переможемо гріх і неправду в наших душах і суспільстві, тому що це свято навчає нас жити в однодумності, мирі, любові, благочесті та злагоді. Нехай Боже благословення, мир, любов і радість будуть з усіма нами. Христос Воскрес!
Спілкувалася Галина ТАРАСЮК
Молода країна · “Дитина — молодий паросток, а вихователь — садівник, який його доглядає й вирощує”. · s. 13strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
“Сидір Сакидон як представник української перекладацької школи”; одинадцятикласниця з Сум Юлія Ященко за роботу “Пошуки нової оптимальної, доцільної та практичної правописної системи української мови”. Діти досліджували рідний фольклор, літературні та історичні постаті, народне вбрання та прикраси, добу козаччини, історію релігії та церкви, музичні інструменти, історію своїх сіл, народну медицину тощо. Усі конкурсні роботи виконані з великою любов’ю, діти переконані, що їхні теми дуже важливі, суспільно необхідні. Наприклад, Тетяна Годованець із Чернівецької області (ІІІ місце) сказала про досліджувану постать: “Дмитро Загул — чудовий поет, я хочу, щоб усі про нього дізналися”. Українознавство завойовує молодь, і це дає надію.
можна було б застосовувати у вжитку. Обов’язково — щоб вони мали своє практичне застосування. Тут враховується і гідроскопічність, і комфортність, і сезонність, і призначення. У клубі є маленька художня рада, де ми обираємо із моделей-аналогів 5—10 зразків, які виставляємо на її розсуд, оцінюємо їх. Потім діти малюють свої моделі-пропозиції. З цих робіт мала художня рада обирає найкраще, і тоді вже ми працюємо над родзинкою, яка була б візитною карткою не тільки тематичної колекції, а й клубу “Червона калина”, — розкрила таємниці творчого процесу його керівник. Переважна більшість гуртківців — дівчатка. Окрім навчально-освітнього процесу, дітям прищеплюємо смак, професійну творчість, почуття міри, гармонії, ритму, силуетного вирішення, кольорової гами, розвиваємо художнє мислення і естетичне уявлення про одяг. Заняття також допомагають дітям у виборі майбутньої професії. Хтозна, може, вони будуть модельєрами, дизайнерами, а навіть якщо і не оберуть таку професію, то все одно набуті навички зможуть застосувати у подальшому житті. У клубі займаються не тільки моделюванням одягу, а й різними видами декоративно-ужиткового мистецтва, вишивкою, аплікацією, виготовленням витинанок, робіт із бісеру, ліпленням, працює “Чарівне місто майстрів” тощо.
Молода країна · “Дитина — молодий паросток, а вихователь — садівник, який його доглядає й вирощує”. · s. 13strona oryginału ↗ Національний науково-дослідний інститут українознав$ ства та всесвітньої історії підвів підсумки Міжнародного кон$ курсу з українознавства для учнів 8—11 класів. На І етап кон$ курсу було подано 814 учнівських науково-дослідних робіт з усіх областей України, Придністровської Молдавської Рес$ публіки, Республіки Башкортостан, Росія. Найбільше робіт надійшло з Одеської (50), Київської (64), Харківської (68), Дніпропетровської (73), Донецької (102) областей.
Надія КИР’ЯН Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Конкурс проведено за сприяння Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерства соціальної політики, Української Всесвітньої Координаційної Ради, Західноукраїнської асоціації “Спадщина України”, ПП “Інститут дерматокосметології доктора Ольги Богомолець”, спеціалізованої школи №41 ім. З. К. Слюсаренка м. Києва, НВП “Картографія”, видавництв “Джура” та “Махаон-Україна”, Київського міського Будинку вчителя, Українського агентства інформації та друку “Рада”. Учасників конкурсу привітали працівники ННДІУ, письменники, освітяни. Голова Оргкомітету, доктор філологічних наук, академік, директор ННДІУВІ Петро Кононенко акцентував на величезному внескові українців у світову культуру. Кандидат філософських наук Тарас Кононенко розповів, що конкурс набирає обертів, навколо нього гуртуються, його очікують учні, вчителі, свідомі українці. На адресу конкурсу надійшло чимало привітань від різних організацій, зокрема від Бібліотеки Російської академії наук, з якою укладено угоду про співпрацю, де перебуває величезний фонд української книги XVIII—XIX і попередніх століть, що чекає своїх дослідників. “Я вдячний голові УВКР Михайлові Ратушному, що допомагає вивести наш конкурс за межі
Петро Кононенко вручає нагороду Роланду Франкові за сприяння в конкурсі
України, щоб у ньому брало участь українське шкільництво всіх країн, — сказав Тарас Петрович. — Це надзвичайний проект, спрямований на встановлення зв’язків між українцями всього світу. Треба створити мережу, яка пов’яже український інтерес і весь український люд на планеті.
Сподіваємося, що нам з вами це вдасться. Працюйте не на те, щоб обов’язково перемогти, а щоб видавати справжній науковий результат”. Голова Київської організації НСПУ Михайло Сидоржевський зауважив, що приємно вражає широке представництво учасників з усіх областей, а особливо те, що найбільше їх — зі сходу України, оскільки це ще раз підтвердило, що Україна єдина. Герой України, голова Товариства Україна-Світ, поет, критик Іван Драч розповів про враження від своїх зарубіжних мандрівок, про життя тамтешніх українців. Усі промовці бажали юним дослідникам успіхів і перемог у їхній нелегкій, але такій потрібній пра-
Переможці конкурсу ці — осягненні здобутків рідного народу, його місця й ролі у світовій історії та культурі. Під час триденного перебування у столиці конкурсанти захистили свої роботи, взяли участь в Інтернет-олімпіаді з української мови, відвідали визначні місця столиці. На думку журі, дитячі роботи вирізнялися ґрунтовністю досліджень, різноманітністю тематики. До другого етапу конкурсу відібрали 91 роботу, а вже серед цих авторів визначили переможців. Перші місця завоювали: восьмикласниця Жанна Ведмідь з Черкащини за роботу “Новаторство в українській освіті (на прикладі педагогічної діяльності О. А. Захаренка); дев’ятикласниця Анастасія Шпіляк із Тернопільщини за дослідження тематики творчості поетеси Ганни Костів-Гуски; десятикласниця Надія Суха з Волині за роботу
Молода країна · “Дитина — молодий паросток, а вихователь — садівник, який його доглядає й вирощує”. · s. 13strona oryginału ↗ Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Говорячи про керівника дитячого клубу “Червона калина” Центру позашкільної роботи Святошинського району м. Києва Надію Каціон, пригадуються мудрі слова: “Дитина — молодий, блідо-зелений паросток, який ледь визирнув зі свого зерна; а вихователь — це садівник, який доглядає й вирощує цей паросток”. Надія Іванівна вже понад 20 років працює у творчому об’єднанні моделювання і конструкції одягу “Надія” з дітьми із багатодітних сімей, дітьми-сиротами, напівсиротами, дітьми, батьки яких позбавлені батьківських прав. Вона майстерно поєднує свій педагогічний дар і професійні знання модельєра. У цій дивовижній людині живе і вчитель, і психолог, і дизайнер. Окрім того, з 1991 року Надія Іванівна займається благодійною роботою у спецінтернаті №15, де мешкають діти-інваліди, хворі на церебральний параліч. — У дитинстві я навчалася вісім років в інтернаті для обдарованих дітей у Горлівці на Донеччині, — ділиться спогадами Надія Каціон. — Закінчивши Національний педагогічний університет імені Драгоманова, своє життя і творчість пов’язала з дітьми. Якось після Чорнобильської трагедії до мене прийшли на заняття дві дівчинки, вони були з Прип’яті, дуже хворіли. Це стало великим поштовхом допомагати дітям. А згодом доля звела зі школою-інтернатом, відтоді це стало невід’ємною частиною мого життя. Я проводжу для діток тренінги, майстер-класи, презентації, виставки, адже кожна дитина заслуговує на тепло, любов та увагу. І особливо важливий індивідуальний підхід. Назва клубу “Червона калина” не випадкова. Традиційний символ сонця, вогню, української дівочої краси, радості, духовного життя жінки по-особливому грає у різноманітних тематичних колекціях дитячого одягу. Та ще й українці полюбляють червону барву. Свідчення цього — одна з останніх колекцій “Червоне та чорне”, присвячена великому львівському модельєру Володимиру Фурику, володарю премії “Золотий наперсток”. — Вісім років тому я зустрілася з ним, — розповідає Надія Іванівна. — І він подав нам ідею, яку ми розробили та реалізували. Над колекцією ми працювали протягом року. Також у роботі нам неодноразово допомагали Людмила Семикіна, перукар Валерій Діденко. Цікавий сам процес пошуку ідей і натхнення. А черпають його під час творчої роботи на природі, на виставках, у музеях, відштовхуючись також і від літератури. Нещодавно відбулися тематичні виставки “Випускниця”, “Маленька принцеса”, “Калинка”. Зараз триває плідна робота над колекцією “Веселка”. У кожної колекції своя особливість, деталь, родзинка, яка проходить чи то через колір, чи то через крій, чи то через якісь конструктивні у моделюванні вузли із застосуванням фольклорних елементів. — Спочатку ми розробляємо конструкцію, моделюємо, аналізуємо, обираємо моделі-аналоги, які
Подорожні нотатки · “Дедалі більшої популярності набуває пропагування територіальної унікальності: мови, традицій, звичаїв, пам’яток”. · s. 14strona oryginału ↗ Євген БУКЕТ, Київ—Берлін—Київ
Знайомство з Європою Перше, що вразило у Відні, куди ми прилетіли з Києва для пересадки на Берлін, — десятки людей із ноутбуками, які сиділи на стільцях і просто на підлозі. Подумалося — точно Європа. У нас такого не побачиш. У Відні довелося чекати чотири години. Квиток електричкою з аеропорту в місто коштував аж 18 євро, тому ми вирішили туди не їхати. Окрім громадського транспорту, у Віденському аеропорту можна було за 44 євро на добу взяти напрокат автомобіль і їхати куди завгодно. Цікаво, що вино в австрійському супермаркеті коштувало від 1 євро, що мене трохи здивувало. А ось у “Мак-Дональд-сі” “Біг-Мак меню” — 6 євро 99 центів, або більше 70 гривень, удвічі дорожче, ніж у нас, як здебільшого і ціни на всі інші товари. Берлінське таксі — мерседес зі шкіряними сидіннями — обійшовся в 5 євро з людини (ми їхали до хостелу вчотирьох із австрійцями-вікіпедистами, яких надибали ще у Віденському аеропорту). З вікна таксі під монотонне бубоніння таксиста і президента “Вікімедіа-Австрія” Курта, я вперше знайомився з Берліном і розмовною німецькою мовою. Хостел (готель-гуртожиток для подорожуючої молоді), у якому нас поселили, не справив приємного враження. Рівень сервісу нижчий, ніж у готелях наших райцентрів, хоча все в номерах новеньке, як кажуть, “євростандарт”. Лише потім я зрозумів, чому це так. Гірших матеріалів у Німеччині просто не продають, інакше зробили б із гірших. Рушників, мила і т. ін. не було. Таке я побачив уперше. Зрештою, не тільки я. Хлопець із Естонії Іво, який жив зі мною в номері і спав на першому поверсі двоповерхового ліжка, теж відзначив, що це перший у його житті європейський хостел, де немає мила, рушника, шампуню і зубної пасти, а є двоповерхові ліжка. Добре, хоч туалетний папір почепили, інакше і його довелося б купувати. У Берліні весь транзитний і магістральний транспорт заведений у підземні автобани. Через це “на поверхні” немає заторів, містом, не поспішаючи, їздять поодинокі автомобілі та двоповерхові екскурсійні та маршрутні автобуси, а також багато велосипедистів (для них усюди прокладені спеціальні велодоріжки). У Берліні метро без турнікетів, однак усі чемно купують квитки. Транспортна мережа дуже розгалужена і ділиться не за маршрутами, аза віддаллю поїздки на три зони: А (центр міста), В (місто), С (приміська зона). Найдешевші квитки — добові на кожну із зон або на кілька. І ти їдеш автобусом, чи метро (U-Bahn), чи наземною електричкою (S-Bahn), і скільки разів робиш пересадки — байдуже. Головне, щоб був квиток на цю конкретну зону. Адже якщо контролери виявлять, що його в тебе немає, муситимеш заплатити кількасот євро та потрапиш у базу даних адміністративних правопорушників. Перебуваючи в такому реєстрі, на гарну роботу вже не влаштуєшся, говорять німці і сумлінно оплачують проїзд через електронні термінали. А ось періодичні зупинки руху в розгалуженій системі берлінського транспорту явище звичне через постійні роботи з поліпшення мережі. За три дні ми потрапляли в таку халепу кілька разів. Але в кожному випадку була можливість поїхати іншим маршрутом. Також дуже здивувало те, що в Німеччині був жахливий Wi-Fi
Виступає засновник Вікіпедії Джиммі Вейлз інтернет, обмальовані стіни підземних переходів і бруд між коліями електрички S-Bahn. Якщо вам скажуть, що в Європі все значно краще, ніж у нас, — не вірте! Однаковий одяг, однакові клопоти, однакові технічні засоби, однакові моделі автомобілів, однаково високі ціни: все в нинішньому глобалізованому світі схоже. Усі навколо хоч трохи чули англійську і зможуть тобі принаймні “на пальцях” пояснити те, що потрібно. Відрізняється хіба що архітектура, але так і має бути, інакше взагалі не було б сенсу подорожувати.
Глобалізація зсередини Мабуть, важко уявити потужніший інструмент глобалізації, ніж Інтернет. “Всесвітня павутина” нині дійшла майже до кожного села, доступна з кожного мобільного телефону. Але останнім часом, попри побоювання, стало очевидним, що глобалізація не має своєї мови, не може утворити спільного для різних традицій культурного простору і не настільки швидко “захоплює світ”, як вважалося. Навпаки, в середовищі спільних для всього світу технічних засобів, сировинних ресурсів та умов життя дедалі більшої популярності набуває пропагування територіальної унікальності: мови, традицій, звичаїв, пам’яток. І провідну роль у цьому процесі займає всесвітня багатомовна енциклопедія Вікіпедія. Вікіпедія створена 15 січня 2001 року і дуже швидко почала розростатися. У середині 2003 року засновник Вікіпедії американський бізнесмен Джиммі Вейлз створив Фонд Вікімедіа — некомерційну організацію зі штаб-квартирою в штаті Флорида. Метою фонду стала підтримка Вікіпедії та її братніх проектів. Відтоді Вейлз, що є президентом і членом ради директорів Фонду, активно займається їхнім просуванням. У межах Берлінської Вікіконференції відбулося засідання правління Фонду Вікімедіа, присвячене питанням пошуку коштів для Фонду та його відділень. Тут я вперше побачив Вейлза та інших керівників організації, що творить Вікіпедію. “Уявімо собі світ, в якому кожен має доступ до всієї суми знань. Це те, до чого ми прагнемо”, — ця фраза Вейлза стала гаслом вікіпедистів. Вікіпедія нині — потужний громадський рух, який об’єднує сотні тисяч людей у всьому світі та дуже динамічно розвивається. Головним засобом розвитку енциклопедії є рідна мова кожної людини, яка має можливість не лише читати, а й редагувати Вікіпедію, роблячи свій посильний внесок до загальної суми знань.
Перші регіональні відділення Фонду “Вікімедіа” почали створювати ще 2004 року (Німеччина, Франція), сьогодні їхня кількість досягла 40 і продовжує активно зростати. Формально відділення фонду є незалежними організаціями, які об’єднує лише спільна мета — популяризація вільних знань, розвиток Вікіпедії та інших проектів Фонду, а також формування і розвиток спільноти її редакторів. Кожне відділення відрізняється за багатьма показниками. У цьому учасники конференції мали нагоду пересвідчитися під час презентацій, які відбувалися протягом трьох днів і були найцікавішою частиною зібрання в Берліні. 31 березня на конференції було укладено угоду про створення Ради відділень Фонду Вікімедіа. “Вікімедіа Україна” приєдналася до групи відділень, що наразі утрималися від членства в Раді, але заявили про підтримку її створення. Серед таких Вікімедії Польщі, Швеції, Данії, Фінляндії, Гонконгу, Південної Африки. 25 країн вступили до Ради без вагань, а 8 відмовилися бути її членами взагалі. Найцінніше ж, що було в Берліні, — це обмін досвідом, порівняння результатів діяльності Вікімедії в різних країнах, аналіз особливостей функціонування неурядових організацій. А ще — обговорення майбутніх спільних проектів. Загальна доброзичлива атмосфера конференції сприяла вільному обміну думками, ідеями, досвідом, враженнями. Ми дізналися про симфонічний концерт із нагоди святкування 10- річчя Вікіпедії у Празі. Про про-
Біля входу до Берлінських підземель екти з написання статей про пам’ятки і пам’ятники, про інформаційні таблиці з Вікіпедії біля пам’яток у Парижі, про газети і журнали, які видають вікімедійці у різних країнах. Не менш важливим для Вікімедій Аргентини, Чехії, Німеччини, Індії, Польщі є книговидання. Цікаво було почути про співпрацю з проектом OpenStreetMap, із національними архівами, про курс лекцій “Вікіпедія” в Університеті Тарту в Естонії, про навчання сліпих редагуванню Вікіпедії з використанням програмного забезпечення Jazz. Гарною видалася ідея звернутися до інститутів іноземних мов із пропозицією давати завдання студентам перекладати статті з іншомовних Вікіпедій. У Берліні “Вікімедіа Україна” презентувала видану лише за кілька днів до поїздки оперу “Сокіл” Дмитра Бортнянського, написану видатним українським
Нещодавно я та виконавчий директор громадської організації “Вікімедіа Україна” Юрій Пероганич мали щасливу нагоду поїхати до Берліна на міжнародну конференцію керівників відділень Фонду “Вікімедіа”. Захід відбувався з 29 березня до 2 квітня. Ми летіли в Німеччину через Відень. Знайомство з обома країнами було першим у моєму житті, як і знайомство з іноземними відділеннями Фонду “Вікімедіа”. Враження від по$ дорожі — надзвичайно яскраві, а результати конференції — дуже суттєві для всесвітньо$ го волонтерського руху — Вікіспільноти. Але про все по черзі.
Подорожні нотатки · “Вікіпедія — найбільша в нашій історії енциклопедія українською”. · s. 15strona oryginału ↗ Ciąg dalszy z wcześniejszej strony — fragment strony
композитором 1786 року. Український переклад лібрето виконав відомий науковець і громадський діяч Максим Стріха. Це перший сучасний переклад цього музичного твору і перше його видання в Україні, крім того опера “Сокіл” — перша книжка, видана в Україні під “вільною” ліцензією CC BY-SA 3.0, яка використовується у Вікіпедії. Перші три примірники книжки передали до бібліотеки конгресу США, до департаменту культури фонду “Вікімедіа” в Каліфорнії та до бібліотеки “Вікімедіа Німеччина”. “Вікімедіа Естонія” запропонувала співпрацю в наповненні української Вікіпедії 100 статтями, що стосуються Естонії, які мають бути у всіх Вікіпедіях. Навзамін естонці готові попрацювати над відповідною кількістю статей про Україну в своєму мовному розділі енциклопедії. Уявіть собі такий проект на всіх 285 мовах, якими пишуть Вікіпедію! Тоді про Україну знатимуть у всьому світі, а ми знатимемо про весь світ своєю мовою! Може, це і є сутність цивілізації майбутнього? Єдність — у розмаїтті?
Берлін і його передмістя Першу “екскурсію” з Юрієм ми здійснили Берліном після відвідання обов’язкових семінарів конференції. Бачили берлінський зоопарк через зовнішню огорожу, купу пам’яток, з якими асоціюється місто, та стилізовану клітку з папугами посеред новобудов. Модернові будинки в Берліні, якими так захоплювався поляк Томаш Козловський, у мене викликали почуття смутку, адже в них уже немає німецької унікальності. Немає її і у скульптураххимерах, які понатикувані по всьому місту. Є лише сіра усюдисуща глобалізація. Така ж сіра, які радянська архітектура. Можливо, саме в соцтаборі і винайшли одноманітність? Ми не фотографувалися біля монумента радянським воїнам, які загинули під час штурму Берліна. Він дуже схожий на ті, що є в кожному українському селі, хіба що більший за розміром. Однотипні будиночки часів Німецької Демократичної Республіки зараз розфарбували різними кольорами веселки. Це дуже симпатично. Але радянська традиція, якою досі милуються багато іноземців, нас у Берліні не цікавила. Тому наступного дня ми обрали не екскурсію бомбосховищами часів холодної війни, а пішли до бункерів, споруджених за часів Гітлера. До рейхстагу напередодні нас не пустили. Реєстрація на відвідання музею відбувається через Інтернет за кілька днів. Нам запропонували понеділок, але тоді ми вже мали летіти до Києва.
Екскурсія підземеллями почалася з оповіді про брутальну поведінку радянських воїнів, які 1945-го зґвалтували понад два мільйони німецьких жінок. Екскурсія була дуже цікавою, хоч і коротенькою. Але очевидним було одне: німці вміють берегти історію, хоч би якою вона була, цінують навколишнє середовище, серед якого живуть і заробляють на унікальності кожної своєї пам’ятки. Тому складно в різних частинах міста знайти однакові сувеніри, звісно, окрім іграшкових НДРівських автомобілів “Трабант” та інших виготовлених у Китаї речей. Окремо слід розповісти про подорож у Потсдам. Здійснили ми її разом із російськими вікіпедистами Володимиром Медейком і Стасом Козловським. Виникла ідея взяти напрокат велосипеди за 8 євро на добу, але вирішили мандрувати пішки. Того дня пройшли, певно, 10 кілометрів, але це була найзахопливіша частина нашого перебування в Німеччині. Перший наш об’єкт — протестантська церква Святого Миколая, з даху якої ми побачили і сфотографували панораму міста. Мене здивували ікони Лютера, Кальвіна та інших діячів-- реформаторів у цій церкві. Чомусь я думав, що ікон у протестантських храмах немає. Потсдам — резиденція прусських королів, нині перебуває на реконструкції, тож багато чого ми бачили в риштованнях. Головною метою нашого вояжу був парк і палац Сансусі — колишня літня резиденція прусського короля Фрідріха II. Це місце нікого не залишить байдужим. Його назва перекладається з французької “без турбот” і, справді, усе в ньому та навколо нього налаштовує на це. Десятки мармурових скульптур, інтер’єр, художні полотна… Ось тільки виноград перед фасадом ще не розрісся і здавалося, ніби всюди будівельні риштування. Придбав книжку російською мовою про цей музей. Матиму час, напишу по ній статтю до Вікіпедії. До речі, екскурсійний супровід у Сансусі теж є російською, хоча відсутній українською. Є робота для аташе з культурних питань Посольства України в Берліні. Поруч із палацом — вітряк, дуже схожий на український. Хлопці з Росії пішли на екскурсію до нього за три євро і ще довго ділилися враженнями. Інші музеї колишньої королівської резиденції були зачинені на реконструкцію. Тож ми милувалися ними лише ззовні.
Що об’єднує вікіспільноту 3 мільйони 320 тисяч євро — такий бюджет “Вікімедіа Німеччина”, з них 800 000 євро спрямовується на проект “Вікідані” (вільна база знань). Частина коштів із 2007 року надходить із державного бюджету країни. Тож організація має 40 працівників у штаті, з яких 10 займаються проектом “Вікідані”. Берлінські вікіконференції відбуваються щорічно з 2008 року. Гарною традицією стала й Вікіманія — міжнародний зліт вікіпедистів. Цього року вона відбудеться в липні у Вашингтоні. У жовтні у столиці Сербії Бєлграді планується Вікіконференція країн Східної Європи, в якій “Вікімедіа Україна” також планує взяти участь. Із пропозицією про можливе проведення конференції слов’янських Вікіпедій
Одна зі станцій метро виступили росіяни, а вже навесні у Казахстані пройде перша вікіконференція тюркських народів. Успішними в багатьох країнах є проекти “Вікі любить пам’ятки”. Цього року до таких країн долучилася і Україна. 24 березня в Києві українські вікіпедисти зустрілися з міжнародним координатором конкурсу “Вікі любить пам’ятки” Томашем Козловським, який спеціально приїхав із Познані, а також Павлом Селіцкасом, координатором цього конкурсу в Білорусі. Зустріч відбулася в просторому залі Українського товариства охорони пам’яток історії та культури на території Києво-Печерської лаври. Конкурс проходитиме з 1 до 30 вересня. За цей час усі охочі взяти в ньому участь повинні будуть завантажити зроблені особисто в різні роки світлини старих споруд і різноманітних пам’яток історії та культури. Переможці конкурсу отримають цінні призи. Українські вікіпедисти для збирання конкурсних світлин планують використати новий сезон Вікіекспедицій, який розпочнеться вже незабаром. Також деякі матеріали Вікіекспедицій стануть основою для фотоконкурсу краєвидів “Вікі любить Землю”, про започаткування якого домовилися Вікімедії Росії й України. 28—29 квітня в Харкові відбудеться Друга українська Вікіконференція, участь у якій, окрім вікіпедистів з України, візьмуть гості з Польщі, Росії та Білорусі. На конференції обговорюватимуться питання розвитку українського сегмента Вікіпедії, реалізація проектів Фонду Вікімедіа, співпраця з навчальними закладами, органами державної влади та громадськими організаціями в Україні. Найбільша в нашій історії енциклопедія українською мовою — Вікіпедія ледь не щотижня б’є рекорди по якомусь зі статистичних показників. Нині вона має майже 380 тисяч статей, перебуває на 14 місці в світі серед усіх мовних розділів і має другий серед найбільших Вікіпедій світу показник за темпами росту відвідуваності. На початку березня українська Вікіпедія вийшла на п’яте місце за показником якості “Списку статей, які повинні бути у всіх Вікіпедіях”, обійшовши при цьому росіян та іспанців. Щодня українську Вікіпедію переглядають понад 1,5 мільйона разів. На 1000 носіїв мови в українській Вікіпедії створено 10,2 статті. Це 8-й показник у світі серед мов, які мають понад 10 мільйонів носіїв. Для порівняння, на 1000 носіїв російської мови — у Вікіпедії лише три статті. Найбільше українці цікавляться статтями про видатних українських письменників і діячів культури.
І ще один епізод Під час одного із семінарів надворі зненацька розпочався чи-то град, чи мокрий сніг. За мить зелену траву припорошило білим снігом, а протягом кількох наступних хвилин його і сліду не залишилось. Під час цього атмосферного явища багато азіатів і африканців схопилися з місць, підбігли до вікон і почали фотографувати. Повернувшись увечері до хостелу, я побачив замріяний погляд філіппінця Романа: “Уявляєш, — промовив він, — сьогодні я, як і більшість вікімедійців із тропічних країн, уперше у житті побачив сніг. Не те щоб ми зовсім не знали, що це таке: вчили про сніг у школі, переглядали фото, відео в Інтернеті. Але на власні очі побачити, як з хмари падає щось біле і білим залишається на землі в квітні місяці в Європі, ми навіть не сподівалися”. Того вечора я допізна розмовляв із філіппінцями і багато дізнався про їхню країну, де є 120 місцевих мов, але офіційна — англійська, де замість зими — два сезони дощів, де теж є відділення фонду Вікімедіа, а Вікіпедій — лише чотири. Роман був дуже стурбований, що понад 100 унікальних острівних мов на Філіппінах незабаром можуть зникнути, через те, що молодь дедалі частіше спілкується англійською і нікому створювати Вікіпедії на цих острівних балачках. І я зрозумів, що українці все-таки дуже щаслива нація і майбутнє — за нами.
Фото на згадку про міжнародну конференцію керівників відділень Фонду “Вікімедіа”
Народний звичай · “Зустріч весни не приурочували до певної календарної дати, а орієнтувалися на зміни в природі”. · s. 16strona oryginału ↗ Олексій ЗАЄЦЬ Село Харомне розкинулося на півночі Київського Полісся, майже на кордоні з Білоруссю, за річкою Прип’ять і тому його мешканців називають заріченці. Частина населення — вихідці з Чернігівської області, частина — вихідці з Білорусі. Про це свідчать історичні джерела та те, що сусідні села називали хароменців “литвинами”, так у нас називають білорусів. Спочатку село називали Харомне, а коли прийшла радянська влада, його перейменували в Затонське, а згодом на Чапаєвку. Тепер воно мертве, оскільки місцевих мешканців виселили після аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Мої записи здійснені у 2000—2009 роках від переселенців с. Харомне, які тепер живуть у с. Людвинівка Макарівського району Київської області. За спогадами літніх жінок, їхнє рідне село мало різні звичаї. Розповім про обряди та деякі наспіви весняного періоду, оскільки вони збереглися найкраще. Весняний цикл с. Харомне умовно можна поділити на три етапи: зустріч весни, обряд водіння стріли, проводи русалок. Зустріч весни не приурочували до певної календарної дати, а орієнтувалися на зміни в природі. Опитані кажуть: “Вєсну сустрєкалі, калі снєг пачнє сходіть”. Перше виконання веснянок супроводжувалося спеціальними діями. Дівчата на пагорбі за селом навхрест клали солому, вчотирьох ставали одна навпроти одної і починали “вєсну спєваті”. Ой на нашам й астравочку, Качечка й нєсєця, Нє буть мєнє й у сьом сєлє, Так мєнє здаєця. Ой млін мєлє, ой млін мєлє, Кальосамі вєрнє, Пітаєця казак дєвкі, Чи пайдєш за мєнє. Ой нє пайду я, казаче, З далєкого краю, Будєш біті ще й лаяті, Я роду нє маю. Обряд цей, як виявилося, походить із сусіднього села Городчан. Важливо, що для цього обряду брали не яку-небудь солому, а перший сніп, яким улітку зажинали жито. Цей сніп зберігали до коляд і ставили на покуті. На Водохреще його виносили в комору й тримали там до весни. Після зустрічі весни дівчата спалювали солому в печі й влаштовували спільну трапезу. Обряд “Проводи стріли” приурочений до свята Благовіщення (7 квітня). У ньому брали участь заміжні жінки старшого віку. Збиралися вони в центрі села, бралися за руки і починали обходити село, співаючи таку пісню: Лєтєла стрєла дай уздовж сєла Да в нєдєлю рано, дай уздовж сєла, Да вбіла стрєла вдовіного сина Да в нєдєлю рано, вдовіного сина.
Від виконавців, які жили на різних кутках села, я записав кілька варіантів наспівів, які відрізняються за темпом і манерою виконання. Можливо, це пов’язано з їхнім походженням. Після обходу всього села водили хороводи. Основним хороводом у цьому селі є “Васільок”. Ой Васілю, ой Васілю, Васєльочку, Ой Васілю, Васєльочку, Росудалий мой цвєточку, Росудалий мой цвєточку. В пєрвом садє цвєт саділа, В пєрвом садє цвєт саділа.
Закінчувався весняний сезон у с. Харомне обрядом проводів русалок, який відбувався через тиждень після Трійці в понеділок. Удень жінки плели вінки з гілок осики, щоб відлякувати нечисту силу. В місцевих віруваннях русалками вважають утоплеників, дітей, що померли нехрещеними, та всіх людей, які померли на русальному тижні. Русалок проводжали увечері після приходу худоби з поля. Для цього всі мешканці збиралися в центрі села та зі спеціальними піснями ішли на кладовище. Я русалочку правєду, Ще й асінаю заламню, Шоб русалачкі нє хаділі, Наших парабков нє любілі. Ох правєду русалкі да ямкі, Сама вєрнусє да мамкі. Із цими піснями тричі обходили кладовище, а потім могили так званих русалок. Перед входом на кладовище на
Переселенці з с. Чапаївка Чорнобильського району під час проведення обряду “Проводи русалки”
стовпах розпалювали вогнища. Під час проводів русалок, крім русальних пісень, могли також виконувати різні веснянки. Це був останній день співу веснянок. Обряд закінчувався спільною трапезою, після якої молодь влаштовувала різні ігрища: палила вогнища і стрибала через них, хлопці лякали дівчат, обливали їх водою… Хоча записи зроблені вже від переселенців із Чорнобильського району, жінки добре пам’ятають рідні звичаї, детально про них розповідають і співають відповідні пісні. Це свідчить про те, що в минулому ці жінки були безпосередніми учасниками весняних обрядів. А ще хочу зазначити, що весняні звичаї добре знали жінки, народжені до 1930-х років. Весняний сезон села Харомне досить розгалужений. Він складається з трьох основних етапів, кожний із яких виокремлює певний календарний період: перший етап — початок весни, який трактувався як важлива зустріч; другий етап — розквіт на Благовіщення з обов’язковими хороводами; третій (кінцевий) етап, пов’язаний із проводами весняного календарного періоду та поминальними обрядами.
П П ЕЕ Р Р ЕЕ Д Д П П Л Л А А ТТ А А — — 22 00 11 22 ВВааррттііссттьь ппееррееддппллааттии ((зз ддооссттааввккооюю іі ппоошшттооввииммии ввииттррааттааммии))::
Народний звичай · “Зустріч весни не приурочували до певної календарної дати, а орієнтувалися на зміни в природі”. · s. 16strona oryginału ↗ Засновник: Всеукраїнське товариство “Просвіта” імені Тараса Шевченка Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.
Ш е ф & р е д а к т о р
Поштовий індекс — 30617, сторінка 68 в “Каталозі” ннаа 11 ммііссяяццьь 9 грн 37 коп. ннаа 33 ммііссяяцціі 27 грн 51 коп. ннаа ппііввррооккуу 53 грн 37 коп. ннаа рріікк 105 грн 54 коп.
Народний звичай · “Зустріч весни не приурочували до певної календарної дати, а орієнтувалися на зміни в природі”. · s. 16strona oryginału ↗ Tekst uszkodzony przy rozpoznawaniu — przeczytaj stronę oryginału
Го л о в н и й р е д а к т о р
Любов ГОЛОТА
Р е д к о л е г і я
Любов ГОЛОТА (голова), Ярема ГОЯН, Павло МОВЧАН, Олександр ПОНОМАРІВ, Іван ЮЩУК
Заступники головного редактора
Петро АНТОНЕНКО 279&49&47, Євген БУКЕТ 279&39&55
Заступник головного редактора з виробничих питань Наталія СКРИННИК 278&01&30 (тел/факс)
Народний звичай · “Зустріч весни не приурочували до певної календарної дати, а орієнтувалися на зміни в природі”. · s. 16strona oryginału ↗ Відповідальність за достовірність інформації несуть автори. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів. Редакція не завжди поділяє погляди своїх авторів. При використанні наших публікацій посилання на “Слово Просвіти” обов’язкове. І н д е к с г а з е т и “Слово Просвіти” — 30617
Відповідальний секретар
Ірина ШЕВЧУК
Відділ просвітянської роботи
Надія КИР’ЯН 270&55&57
Відділ культури
Микола ЦИМБАЛЮК 279&49&47
Відділ коректури
Тетяна ЩЕРБАК Ірина СТЕЛЬМАХ 278&63&69
Комп’ютерна верстка
Ірина ШЕВЧУК, Олег БЕССЬКИЙ 278&63&69
Кореспондент
Уляна ВОЛІКОВСЬКА
Черговий редактор
Євген БУКЕТ
Бухгалтерія
279&41&46
Адреса редакції:
вул. Хрещатик, 10;Б, м. Київ, 01001
Листування з читачами — тільки на сторінках газети.
1 2 0 1 5
E;mail: slovo_prosvity@ukr.net http://slovoprosvity.org http://prosvitanews.org.ua
Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті “Преса України” у середу. Зам. № 3301215 Наклад у квітні — 20 000
Павло МОВЧАН 4 820095 780016